новини і оголошення
№9(774)27 лютого 2020 року
с.2
На одній
Відкритий лист Прем’єр-міністру України
хвилі, або Майстер
с.4
Чиї вуха визирають з-за приватизації торфозаводів?
та його… майстриня У будинку 70-річної Надії Мороз, яка мешкає у селі Піски, що на Бобровиччині, – веселе різнобарв’я, яке створюють вишивані речі – рушники, скатертини, покривала, подушки, ікони… Оселя-вишиванка, інакше не назвеш. Справжня майстерня, де у кожній кімнаті панує український колорит. У чоловіка пані Надії теж своя «кузня», але на подвір’ї і в гаражі. Микола Миколайович – раціоналізатор-самоук, який добре знається на різноманітній техніці. Він власноруч зібрав трактор, а до нього декілька спеціальних насадок, за допомогою яких машина робить практично весь набір сільськогосподарських робіт. Тож на городі вся праця у пана Миколи механізована. І не лише на городі. Чоловік самотужки змайстрував ще й саморобний верстат для коління дров. Тепер лише попихає колодки, а «робот» хвацько розколює їх на дрова. Є у господаря і сніговідкидач. Цим диво-агрегатом чистить ледь не всю вулицю, як снігом замете. Подружжя, найважливішою філософією життя якого є праця. Та немало негараздів насипала їм доля. Інколи, здавалося, що життя на межі прірви. В такі години, дні відволікали улюблені заняття, які й урятували цих добрих, щирих душею, щедрих і мудрих людей.
Сльози проливала, горе зашивала…
Надія Федорівна все життя – як бджілка. Тільки-но закінчила школу, пішла на ферму працювати. Трудилася і на цукровому заводі у Бобровиці. А потім, за порадою подруги, подалася до столиці в ремонтно-будівельне управління. «Ми займалися озелененням Києва. Садили дерева, кущі, квіти, газони засівали, – згадує роки своєї молодості пані Надія. – У 21 рік я ви-
йшла заміж. Чоловік мій, Василь, був хорошою людиною. Працювали разом. Він на тракторі. Троє синочків йому народила. Та тільки найменшого Андрійка йому не судилося побачити. Серцева хвороба забрала Василя прямо на роботі. Молодий ще зовсім був – 36 років. Жити б і жити. Я тоді на шостому місяці вагітності була. Моєму розпачу не було меж. Коли народився
Андрійко, мені казали: віддай його, Надю, бездітним людям, бо як ти, мовляв, сама… Не хотіла навіть слухати цих розмов. Це мої синочки, кровиночки наші з Василем. Я їм на шматочок хліба зароблю, а сама вже як Бог дасть…(витирає сльози, – Авт.)». Після смерті чоловіка ремонтно-будівельне управління виділило Надії Федорівні квартиру як багатодітній матері-одиначці. Перебивалися, як могли. Синочки допомагали, бо бачили, як матері самій складно. Як вона недоїдає – аби лиш їх нагодувати і щось у квартиру купити, бо зовсім пуста.
«Пам’ятаю, назбирала по копійці на сервант, привезли мені його, вигрузили – і роби, що хочеш… Як зібрати? Я лягла на коробки і плачу. Складно жінці самій у цьому житті, якою б роботящою вона не була». Минули роки, і пані Надія зустріла Миколу Миколайовича. Чоловік почав допомагати. Молодший, Андрій, його татом називав. Старші, Віктор і Саша, – дядьком Колею, але добре до нього ставилися. «Були в нас складнощі у родині, але ми все пережили, побороли. Вже й сини повиростали. Віктор і Саша на практиці були у Пісках. Старший – слюсарем, а середній – водієм. Ми сюди постійно їздили. Столиця столицею, а тут наш дім. Тут благодать! Та ніколи не думали, що саме тут на нас страшне горе чекає. 23 роки моєму синочку Сашеньці було, як його машина збила, – витирає гіркі сльози Надія Федорівна. – Це була зима. То цівка крові по снігу на півтора кілометри тяглась. Уявляєте, як воно: збив, та ще й тягнув стільки по селу… Три рази справу відкривали і закривали. Куди я тільки не писала. Я і Кучмі особисто лист у руки передавала, але все марно. Не повернути Сашу… А найстрашніше, що нікого і не покарали за смерть моєї дитини. Ми можемо лише здогадуватися, хто це зробив…». Після смерті сина Надія Федорівна рятувалася лише молитвою і вишиванням. Тільки так могла трохи відволіктися, аби не збожеволіти. «З будинку не виходила. Хтось зайде до мене, а я за ліжко сховаюсь і вишиваю. Говорити навіть не хотіла ні з ким. Я своє горе зашивала…», – не стримує сліз моя співбесідниця.
с.7
с.6
Гірші за індіанців
с.7
Чи буде наведено лад у лісах?!
с.9
Вперше в медицині Чернігівщини