AРTКУРСИВ #3 ’2020 by Andriy Shalygin

арткурсив

www.mari.kiev.ua

2020 #3

мистецький часопис

арткурсив Особлива подяка за допомогу у здійсненні проекту / With gratitude for their assistance in the implementation of this project to Зенко Афтаназів / Zenko Aftanaziv Стелла Беньямінова / Stella Beniaminova Наталія та Роберт Бровді / Natalia & Robert Brovdi Ігор Власов / Igor Vlasov Ігор Воронов / Igor Voronov Артур Гармаш / Artur Garmash Віктор Гордєєв / Victor Gordeev Тамара та Олег Гороховськi / Tamara & Oleg Gorokhovskyi Андрій Ісак / Andriy Isak Костянтин Кожемяка / Kostiantyn Kozhemiaka Борис Ложкін та Надія Шаломова / Borys Lozhkіn & Nadia Shalomova Дмитро Ляховецький / Dmytro Liakhovetskyi Сергій Махно / Sergiy Makhno

Інститут проблем сучасного мистецтва

Ярема Міклош / Yarema Miklosh

Національної академії мистецтв України

Людмила та Андрій Пишні / Liudmyla & Andriy Pyshnyy Дмитро Самойлов / Dmytro Samoilov Руслан Тимофєєв / Ruslan Tymofieiev

AРTКУРСИВ # 3 ’2020

Світлана Трофимчук / Svitlana Trofymchuk Наталія та Володимир Шпільфогель / Natalia & Volodymyr Spielvogel

Історія обкладинки «Відбір та пошук нових ідей, тематики, нового колірного й графічного осмислення як необхідність “нової естетики” у комунікаційних та медійних процесах — це наш часопис, друге число котрого ви тримаєте в руках. Стрілки — лінії часу невпинно рухаються вперед». Сергій Святченко Серія обкладинок, ексклюзивно створена для видання «Арт курсив» — модернізм, помножений на мінімалізм. Ідея «розтягнутого» часу, немов дві з’єднані в одну лінію стрілки годинника — це рух вперед до нової мети. Якщо наприкінці року скласти докупи обкладинки всіх номерів, можна буде помітити, як стрілки показують невпинний «прогрес» часу. Безліч глядачів асоціює його стиль зі знаменитою колажною серією LESS, яку митець створює від 2004 року і до сьогодні. Ми прагнули віднайти відповідь на одне питання: «Що для тебе означає процес творення?»…

Мистецький часопис Арт-директори: Ігор АБРАМОВИЧ, Ігор САВЧУК Головний редактор — Роксана РУБЛЕВСЬКА Відповідальний редактор — Іван КУЛIНСЬКИЙ Літературний редактор — Максим ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ Менеджер проекту — Вікторія КУЛІКОВА Дизайн обкладинки — Сергій СВЯТЧЕНКО Дизайн друку — Андрій ШАЛИГІН

Редакційна рада: Віктор СИДОРЕНКО, акад. НАМ України, директор ІПСМ (голова редколегії) Олеся АВРАМЕНКО, канд. мистецтвознавства, ст. наук. співроб. Олексій БОСЕНКО, канд. філос. наук, ст. наук. співроб. Сергій ВАСИЛЬЄВ, засл. діяч мистецтв України Ганна ВЕСЕЛОВСЬКА, д-р мистецтвознавства, проф., провід. наук. співроб. Ірина ЗУБАВІНА, д-р мистецтвознавства, проф., акад. НАМ України Асматі ЧІБАЛАШВІЛІ, канд. мистецтвознавства, вчен. секретар ІПСМ Над випуском працювали: Олеся АВРАМЕНКО, Ірина БЕЛАН, Денис БЕЛЬКЕВИЧ, Сергій ВАСИЛЬЄВ, Малгожата ВЖЕСНЯК, Катерина ГОНЧАР, Анастасія ГОНЧАРЕНКО, Данило КАПЛАН, Вікторія КУЛІКОВА, Станіслав ЛИТВИНОВ, Наталія МАЦЕНКО, Володимир ПЕТРАШИК, Ганна ПРОХОРОВА, Оксана РЕМЕНЯКА, Дарина СУШКО, Ольга ЧЕКОТОВСЬКА, Ірина ЯЦИК Перекладач англійською — Ярослава СТРІХА

Друкується за рішенням Вченої ради Інституту проблем сучасного мистецтва НАМ України Наукове видання УДК 008 +78 +792 +791.43 +85 Видання, яке засновано Інститутом проблем сучасного мистецтва НАМ України, має за мету висвітлення багатоаспектних явищ сучасного мистецтва: музики, театру, кіно та візуального мистецтва. Видання розраховане на теоретиків та практиків сучасного мистецтва. 01133, Київ, вул. Євгена Коновальця, 18-Д тел.: (044) 529–2051 Офіційний сайт Інституту: www.mari.kiev.ua https://www.instagram.com/artkursyv https://www.facebook.com/artkursyv © Інститут проблем сучасного мистецтва НАМ України, 2020

artkursyv

Editor’s Note The history of Art Cursive dates back more than a decade. These years saw the search for new strategies and tactics, transformations of forms and genres of critical analysis, the desire to stay up-to-date and to find our reader. In each and every issue, our team of authors provides its creative evaluations of the events and trends unfolding in the here and now, changing the usual tempo of our reception and assessment of the cultural landscape of Ukraine and on the international scene. Our analytical articles run the whole spectrum of formats, from sophisticated elite ref lections through popular artistic visions with their deconstructivist approach to grasping the author’s meaning. Issue №3 (8), which we are presenting to the reader now, is no exception. Its main focus is on the professional presentation of the landmark events staged lately both at the Modern Art Research Institute and at other important art hubs. The main themes under discussion include the key contact points between the past and the present, with attempts to predict the future trajectory of art. A large exhibition of contemporary Turkish art, the largest in Ukraine during its independence years, which was presented in the exposition space of the Modern Art Research Institute in February, is particularly emblematic within this context. The curator Bedri Baykam, known internationally as an artist, managed to bring together very diverse artists in one space, making each of them a part of the whole. It is no coincidence that the issue’s cover is red. It was created during the challenging time of the pandemic, possibly the first period in our postwar history when we ended up feeling helpless and vulnerable. It could be the reason why, when collective neuroses find expression in deeply individual creative ref lections on existence through visual and audial recording, we yearn for the novel and the unknown with new intensity. More than ever, we are made aware of the importance of art, which seems to express the perennial experience of time and existential narratives: who are we? What is our mission? Additionally, art, in a way, is the terra incognita that gives artists creative shelter and helps them not to self-destruct. Art-Cursive #3 contains overviews of museum and exhibition projects whose opening dates were supposed to coincide with the issue’s launch, as well as interviews with leading representatives of the art market and state-funded cultural institutions. It aims to provide the readers with cutting-edge information that will guide them through art trends and help them to choose cultural routes. The majority of the articles though were prepared before the world, with the art world included, changed radically because of the pandemic. On the one hand, the deadlock has destroyed some art projects that had been a success until recently. On the other, it is hard to imagine that humankind would turn its back on art: to the contrary, art emerged even from the most dramatic eras. “Art in the Time of Plague,” an international online project hosted by the Modern Art Research Institute’s website, documents these ref lections. The display’s narrative component is ambiguous, but at the very least, high art helps to survive traumatic experiences and tragic events; at the very most though, an artist left alone with his or her fears produces uncompromising ref lections on the meaning of existence, creating the idea that would later be externalized on canvas or writ in stone. We should give artists time and space to make their idea take shape, and not interrupt them. Roksana Rublevska, the Editor-in-Chief of Art Cursive, Modern Art Research Institute

Слово редактора Історія «Арткурсиву» нараховує вже понад 10 років — років пошуку дієвих стратегій і тактик, у перебігу й глибинній динаміці формальних та жанрових видозмін критичної аналітики, у сталому прагненні до оновлення і до пошуку свого читача. Команда авторів від номера до номера керується зрозумілою вимогою неупереджено і креативно оцінювати явища та події, що відбуваються «тут і тепер», змінюючи усталений темпоритм нашого з вами сприйняття й оцінок культуротворчого простору України та зарубіжжя. Розлогий спектр аналітичних розвідок має увібрати і вишукані елітарні форми, і популярні артистичні візії з їхніми деконструктивними підходами у спробі прочитати авторську ідею. Не є винятком і пропонований до уваги номер №3 (8). Його головний акцент — найближче фахове висвітлення знакових подій, реалізованих упродовж останнього часу у робочому просторі, зокрема, Інституту проблем сучасного мистецтва так само, як і в інших важливих художніх осередках. Серед головних дискурсивних тем — ключові зустрічі-перетини минулого і сучасного зі спробами прогнозування майбутнього артистичних феноменів. У цьому контексті показовою є, скажімо, масштабна презентація молодого турецького мистецтва, найбільша за часів незалежності, представлена у лютому у виставковій залі ІПСМ. Куратору Бедрі Байкаму, знаному у світі художнику, вдалося об’єднати у одному просторі різних митців, проте кожен із них став частиною цілого. Невипадково обкладинка цього номера позначена червоним кольором. Адже номер народжений вже за нової, несподіваної доби сьогоднішніх нагальних викликів — власне випробувань, спричинених пандемічними подіями, у просторі яких ми — чи не вперше за повоєнну історію — відчули свою уразливість аж доходячи межі безпорадності. Може, саме тому ще з більшою наснагою ми жадаємо зустрічі з новим та незвіданим, коли колективний невроз виливається у глибоко індивідуальне творче осмислення буття через візуальну чи аудіальну фіксацію. Ми як ніколи відчуваємо значущість одного з центральних вимірів життя — виміру творчості, яка неначе озвучує одвічну риторику про час, такі, здавалося б, звичні буттєві наративи: хто ми? У чому наша місія? А поза тим сама творчість є своєрідною terra incognita, простором, який оберігає, дає митцеві прихисток, допомагає не самознищитися. Третій «Арткурсив» містить огляди музейних та виставкових проектів, відкриття яких мало збігтися з виходом номера, інтерв’ю з провідними учасниками арт-ринку й представниками державних культурних інституцій, щоб читачі отримали свіжу інформацію, котра мала допомогти зорієнтуватись у нинішніх мистецьких процесах, визначитися з культурними маршрутами. Та переважна більшість аналітичного матеріалу була підготовлена ще до того, як світ, зокрема й мистецький, зазнав кардинальних пандемічних змін. З одного боку, ця патова ситуація руйнує ще донедавна досить успішні творчі проекти, з іншого — було б дивно розраховувати, що людство відвернеться від мистецтва: навпаки, навіть у найдраматичніші часи мистецтво творилося й творитиметься далі. Свідченням цих розмірковувань є «Мистецтво в часи пошесті» — міжнародний віртуальний проект, пропонований на інтернет-ресурсі Інституту проблем сучасного мистецтва. Наративна ідея акції не надто проста, але у будь-якому разі високе мистецтво допомагає долати травматичні переживання та трагічні події. Тим-то залишений наодинці зі своїми й всезагальними тривогами митець стає осередком безкомпромісних роздумів про сенс буття: саме так народжується концепція, яку він згодом видобуде з себе на полотно чи викреше з каменю. Аби творчі ідеї змогли матеріалізуватися, треба лише дати час і простір, і — не заважати. Роксана Рублевська — провідний редактор видання ІПСМ «Арткурсив»

арткурсив

«НОВІТНІ СПРЯМУВАННЯ»:

XII ПЛАТФОРМА

ПРОЕКТ «АЛХІМІЯ МОТИВАЦІЇ»: КОД ДОСТУПУ The Alchemy of Motivation Project: Access Code The article describes the program of the 12th platform New Directions, the conceptual background of its leading visual project, entitled “The Alchemy of Motivation,” the exposition choices, the participants and the selection criteria of the curator’s group. It offers a brief overview of the field of visual essays of the artists that took part in the project. Author: Iryna Yatsyk

«…Алхімія більше нагадує історичну репетицію віртуальної реальності, яка лише сьогодні отримала сприятливі політтехнологічні умови для свого існування. Вона, попри всі звинувачення в єресі, алегорично зобразила вплив різних стимулів на формування індивідуальної мотивації, показавши, як трансмутація архетипів призводить до когнітивного дисонансу. Знання алхіміків та гностиків досі не розгадані. Утім, вони мають право на свої секрети — хоча б з огляду на те, що розгадування містичних таємниць є одним із фундаментальних стимулів всіх часів та народів, без якого людина — це просто біоробот на службі у власних амбіцій утопічної ідеології».

17 грудня в Інституті проблем сучасного мистецтва відкрився проект «Алхімія мотивації» в рамках XII платформи «Новітні спрямування». Об’єктом для візуального дослідження стала мотивація — драйвер людської діяльності, який тісно пов’язаний з цінностями та потребами особистості; першоджерело, що спонукає діяти, маркує та вихоплює з буденності доленосні моменти, з котрих твориться історія / новий міф / гібридна істина. Коли ж ми бачимо прояви надлюдського — це завжди приваб лює, викликає захоплення, і залишає відкритим питання, звідки виникає імпульс для подібної дії, адже індивідуальна мотивація формується не лише завдяки, а й всупереч обставинам. Та зазвичай тільки так вона стає найсильнішою. Куратори виходили з припущення, що є незвіданий, потаємний чинник, котрий і може бути джерелом мотивації, містична природа якого за межею сучасного наукового знання. Зростання ірраціональних поглядів у соціумі обумовлює суперечності та стає причиною різновекторної спрямованості, є сприятливим середовищем для функціонування пропагандистських міфів, які, на жаль, не втратили своєї актуальності, продовжуючи визначати порядок денний. Ірраціональність є більш глибинною, більш спокусливою для людини, і протистояти цьому важко. Існує таке твердження, що міф не може бути подоланий правдою — тільки творенням іншого міфу. Чи це так насправді? Соціальні експерименти ХХ-го століття та їхні наслідки вже у ХХІ-му породжують тотальну невизначеність, фрустрацію, а лавиноподібний інформаційний натиск тільки підсилює відчуття безпорадності.

Кураторський текст Андрія Сидоренка подекуди має характер маніфесту. При спілкуванні на відкритих лекціях, у рамках дискусійної програми, що супроводжувала проект, від аудиторії ми отримали чіткий меседж, що текст сприймається саме у такій якості, і з нашого боку цей жест був усвідомленим. Адже така метапозиція не дає простих відповідей та простору для комфортного спостереження, вона загострює сприйняття та провокує до рефлексії через мистецтво. Мистецтво стає засобом трансляції особистісних переживань, специфічною оптикою розгляду дійсності. 2019 року до участі в експозиції було залучено 31 проект, з них автори 19-х запрошені кураторською групою. 12 проектів відібрано кураторською групою за результатами open call (автори: І. Бережко, М. Біндіч, О. Бурдій, В. Вінниченко, А. Вельбой, А. Гром, П. Грицюк, Т. Колєснік, Д. Купріян, О. Ревіка, Г. Шумська;

Гліб Вишеславський. «Терапія», 2019

Юрій Сивирин. «Папа», 2019

artkursyv

Анастасія Подерв’янська. «Blow up», 2019

автори інсталяції «Дихають» Я. Шлябянська, Т. Хорошун, О. Токарчук, Л. Плавська). Було представлено документальну фотографію, багато живопису, інсталяцію, відео, цифрове мистецтво. Спокуса віртуальності, пафос творення та загрози маніпулятивних технологій, експансія знака, символу та коду у візуальному просторі є вже догматичними, доконаними фактами, і в цьому сенсі спорідненість з містичністю та закодованістю якогось «іншого» знання можна референсувати до алхімічних практик. Наприклад, Krolikowski Art (Олександр та Олександра Кроликовські з Севастополя, які працюють з 2007 року, а з 2014 живуть та працюють у Києві) представили 2-канальну відео-інсталяцію «Деталі Великого Діяння» — другу частину серії «Відео 8 поезії», створеної під час резиденції KAIR у Словаччині. За словами авторів, «коливання між ностальгічним (аналогове відео, яке зазвичай є носієм сімейних архівів) та футуристичним медіа (один із найкращих синтезованих голосів від IBM), двоканальна відео-інсталяція від імені Штучного

Петро Грицюк. Із серії «Фрагменти», 2019

Інтелекту майбутнього розповідає про структуру процесу трансформації з використанням алхімічної символіки. Алхімічні символи та зображення займають центральне місце в теорії К. Г. Юнга про «колективне несвідоме». Назва відсилає до поняття «Велике Діяння» (лат. magnum opus) — процес отримання філософського каменю в алхімії, а також досягнення просвітленого стану, злиття духу і матерії. У контексті матерії та форми наведемо роботу львівського художника Петра Грицюка «Фрагменти», що є «…продовженням експериментальних пошуків фактур для скульптурних об’єктів. Термічна обробка, зварка та нагрівання площини за різних температур створюють на сталевій основі оригінальні візуальні ефекти. Отримана поверхня нагадує рясність кульового обстрілу, має свою “тілесність”, а викривлена площина переливається характерними “бензиновими” плямами, “сувора поезія” яких є своєрідним дзеркалом складності життя». Далі, через концептуальну тезу на полотні Гамлета Зіньковського «У нас війна будує країну», можемо

Алекс Вельбой. Із серії «Тенденція споживання», 2019

звернутися до «Маятника» Альони Гром — фотодокументалістки з Донецька. Наскрізна ідея серії — протиставлення та взаємодія понять «війна» і «життя», «народження» і «смерть». Авторка цілить в точку напруги коливань у Донбасі — рідному для себе регіоні. Говорячи про роботу над серією «Маятник», де одним з основних етапів було спілкування з реальними людьми, Альона зазначає: «слухаючи різні історії людей, я не знайшла спільної причини [для мотивації народження дітей в умовах війни. — Авт.], окрім однієї: в природі існують тільки закони природи. Рівновага — один з основних її законів, людина — частина цієї природи, її дитя». Соціальна спрямованість «Алхімії мотивації» стала важливою точкою пошуків, проте в деяких проектах вона проступає через опосередковане переосмислення екзистенційного досвіду. Тезово окреслимо поле візуальних досліджень учасників платформи, які дадуть змогу зрозуміти й власну

Віктор Ареф’єв. «№ 834. 631.», 2019

арткурсив

Віктор Ареф’єв. «Нешвіль», 2019

Дмитро Купріян. Із серії «Покуття», 2019

Ірина Бережко. Із серії «Нереалізовані бажання», 2012

Альона Гром. Із серії «Маятник», 2018

artkursyv

Микита Цой. «Incredible Ganesh», 2019

ідентичність. Мутації та гібриди — у графічній серії «Нереалізовані бажання» Ірини Бережко, метаморфози форми — в творах Віктора Ареф’єва, візуалізація вірусу «Чорнобиль» — із серії «Комп’ютерні віруси» Степана Рябченка. У той-таки час поетика алгоритмічної образності контрастує з документалістикою київського фотографа Дмитра Купріяна, який у своїй практиці здебільшого фокусується на темі війни та сприйняття її суспільством. Хоча серія «Покуття» формально не є про воєнні події, вона висвітлює драматичну порожнечу в полишених хатах Чорнобильської зони відчуження та відсилає нас до міркувань стосовно джерел та сутності духовнос ті. Також «Новітні спрямування» 2019 — це: конструювання історичної інверсії в живопису Юрія Сивирина, продовження розробки нової іконографії в практиці Мініна, візуалізація гібридизації реальності шляхом гібридизації зображальної форми від Ганни Шумської та Микити Цоя, вуаєристичний погляд грайливої сексуальності від Ніни Мурашкіної, гіперемоційність живопису Андрія Цоя та експресія «механічного катарсису» в творах Альони Токовенко, трансцендентність буденності в живопису Андрія Блудова та амбіція візуалізації «Музики універсуму» Олександра Клименка, містичність архаїчного ритуалу та тотемізованої сучасності від Гліба Вишеславського та візуальні студії натюрмортів зі звичних предметів у роботах Алекс Вельбой, підкреслена уречевленість яскравих панно Анастасії Подерв’янської та активна візія формотворчості в об’єктах Антона Логова.

Реалізація аудіо-візуальної інсталяції «Дихають» стала для нас новим досвідом з утілення в рамках платформи інтерактивного проекту. Інспірована подіями Майдану та концептуально споріднена з темою мотивації, інсталяція передбачала поетичне рішення та створення своєрідної голосової симфонії подиху, суголосся доль та колективного імпульсу. Саме в колективному проекті можемо представити суттєвий масив сучасної візуальності в одному просторі. Це про життя, про рефлексію і, отак рухаючись колом асоціацій, зрештою, про мотивацію. Багатоголосся всієї експозиції не може репрезентувати конкретну відповідь на конкретне питання. «Алхімія мотивації» в кожного своя, і в контексті художнього висловлювання вона також є різною. Проект, його експозиційне рішення задає варіативність шляху споглядання, і, до певної міри, є візуалізацією твердження про постійний вибір на роздоріжжі — алхімія мотивації виникає в цей момент. Текст: Ірина Яцик Керівник проекту: Ігор Абрамович Куратори проекту: Андрій Сидоренко, Ірина Яцик, Олександра Халепа Партнери проекту: ABRAMOVYCH.ART, ArtHuss, Chernozem, InArt, МІТЄЦ, UTICO, ULMA Construction Ukraine

Алекс Вельбой. Із серії «Тенденція споживання», 2019

арткурсив

СУЧАСНЕ МИСТЕЦТВО

ТУРЕЧЧИНИ В КИЄВІ Contemporary Turkish Art in Kyiv On February 17, 2020, one of the most internationally acclaimed Turkish artists, Bedri Baykam, presented his curatorial project “Contemporary Turkish Art” in the exhibition hall of the Modern Art Research Institute of the National Academy of Arts of Ukraine (Kyiv, Ukraine). The exhibition brought together Turkish artists representing different trends in contemporary art of more than 3 generations, with the oldest born in the 1950s, and the youngest in the late 1980s. The Contemporary Turkish Art project set the goal of showcasing the broad range of styles present on the Turkish art scene. Obviously, Turkey has many artists worthy of international exhibitions, but this show focuses on the names that the curator Bedri Baykam hand-picked from the entire diverse art scene, and that he then worked with personally. Author: Anastasiia Honcharenko

Досить часто ми бачимо національні арт-проекти музейного рівня на виставкових майданчиках за кордоном і, на жаль, доволі зрідка нам вдається запросити в Україну цілісні проекти, що висвітлювали б зріз мистецтва певної країни. Так історично склалось, що Україна і Туреччина мають тісні культурні стосунки. Багато представників української інтелігенції знайшли в Стамбулі прихисток в часи окремих тяжких періодів становлення нашої держави. І зараз ми продовжуємо традиції взаємовпливів і культурних зв’язків. 17 лютого 2020 у Києві, у виставковій залі Інституту проблем сучасного мистецтва НАМ України один з найвідоміших у світі турецьких художників Бедрі Байкам презентував свій кураторський проект «Сучасне мистецтво Туреччини». Виставка об’єднала турецьких художників різних тенденцій сучасного мистецтва більш ніж трьох поколінь, найстарші з яких народились у 1950-х, а наймолодші — наприкінці 1980-х. Митці представили в Києві арт-проект, що об’єднав різні медіа: від традиційних живопису, графіки, скульптури до більш сучасних — інсталяцій та відеоарту, а на відкритті виставки влаштували яскравий перформанс у націо нальних костюмах. Окрім турецьких художників, до Києва завітали журналісти, партнери та організатори виставки, що відбулася за спонсорської підтримки муніципалітету Стамбула, галереї «Piramid Sanat», Фонду «Хітай», компанії «Нарт» і торгової марки «Годіва».

Бедрі Байкам. Русалка, 4D, 185 х 240 см, 2010

За задумом куратора проекту Бедрі Байкама, який не нав’язував митцям визначену тему, кожен художник проекту вільно створював власні твори. Так, художники порушили у своїх роботах політичні, екологічні, еротичні, мистецькі та історичні теми. Куратору вдалося об’єднати в одному виставковому просторі різних митців, і кожен з них засяяв сам по собі, засобами власних художніх висловлювань. Єдність проекту проявилась яскравістю, насиченістю робіт, згуртованих у складній «ансамблевості», досягнутій саме досвідом куратора. Метою проекту «Су часне мистецтво Туреччини» було показати широкий спектр стилів, які можна зустріти на турецькій арт-сцені. Звичайно, в Туреччині є багато інших художників, які заслуговують на участь у міжнародних виставках; втім, тут ми бачимо імена, які куратор Бедрі Байкам зібрав із усього розмаїття художніх тенденцій та з якими працює особисто. Як зазначив сам куратор, «на спадок сильних традицій абстрактного мистецтва, що проявляється сьогодні у різних формах, текстурах та концепціях, твори Ахмета Орана, Бубі, Мехмета Озенбаша, Юсуфа Тактака демонструють різні варіації, деякі — більш живописні (Ахмет Оран), деякі більш текстурні з використанням різних технік та матеріалів (Бубі та Мехмет Озенбаш); дещо відрізняється від них експресіоністичною тенденцією барвистий геометричний світ

artkursyv

На відкритті виставки «Сучасне мистецтво Туреччини»

Бедрі Байкам з вітальним словом; праворуч мистецтвознавець і письменник Хасан Бюлент Кахраман та Надзвичайний і Повноважний Посол Турецької Республіки в Україні Ягмур Ахмет Гюльдере

полотен Бюньяміна Озґюлтекіна, який застосовує ілюзії op-art. Бариш Сарибаш майстерно грає з абстрактними пейзажами, тоді як Бахрі Генч створює портрети та фігури з прихованою еротичністю. Твори Хорасана скоріше нагадують глядачеві про дивних істот та демонічні фігури. У своєму нео-поп-арті Ертугрул Акюз торкається драматичних тем імміграції. Халук Акакче, виходячи з чистих абстракцій, схиляється до графіті, мультфільмів та вільного фігуративу. Класичні нео-поп скульптури Ґенджо Ґюлана несуть дотепність і часом серйозний гумор. А поп-арт Деніз Ґьокдуман орієнтований на еротичні теми. Легкі еротичні посилання також присутні у творах сучасного фотографа Корай Еркая, який любить розширювати можливості навколишнього середовища різними способами. Танер Джейлан — талановитий і відомий художник, який надає перевагу реалістичній манері. Образні полотна Мехмет Їлмаза знаходяться між фотографією та живописом, і глядачеві часом стає дуже важко розрізнити зображених художником близнюків. Багато авторів розширюють свою творчість новими медіа: так, твори Ардана Озменоглу, Мустафи Карьягди, Сервера Демирташа та Варол Топача гіпнотизують своєю кінетичністю та інтерактивністю. Важливою частиною сучасного турецького мистецтва є відеоарт. Представлені на виставці твори Рефіка Анадола мають чималий вплив у всьому світі. Те ж саме стосується яскравих відеороликів Шюкран Морал, що працює з гарячими соціальними проблемами. Також в експозиції

виставки представлені роботи Серхата Кіраза — одного з провідних майстрів інсталяції, чиї дотепні твори можуть бути політичними або абстрактно-концептуальними. А радісні інсталяції Сузан Бату є дуже жіночними та збалансованими». Сам Бедрі Байкам представив в експозиції свій унікальний 4D-живопис, яким він займається понад 11 років. Основою його техніки є побудова в картині ілюзії глибокого простору з різноманітними площинами. Його послідовники, Сейди Мурат Коч та Хаял Інджедоган, також представили роботи у нових медіа-практиках. Відкриття проекту «Су часне мистецтво Туреччини» сприятиме зростанню культурного діалогу та зв’язків між турецьким та українським мистецькими світами. Ця виставка є третім кроком після персонального проекту «Роботи Бедрі Байкама з останнього десятиліття», що відбувся два роки тому в Національній академії мистецтв України, арт-проекту Валентина Попова, Дрю Альтізера та Віктора Сидоренка «Memory of Unconsciousness» в «Piramid Sanat» у рамках офіційної паралельної програми 15-ї Стамбульської Бієнале. Четвертим кроком має стати груповий показ сучасного українського мистецтва в Стамбулі. Зазначимо, що Бедрі Байкам є однією з центральних персон художнього і політичного середовища сучасної Туреччини. Діяльність Бедрі вражає, вона включає живопис, літературу, пи сьменництво, політику, викладання, журналістику, роботи у сфері відеоарту, кіно та багато

іншого. На сьогодні він провів близько 150-ти персональних виставкових проектів та видав більше 30-ти книжок. Він є співзасновником і президентом Турецької асоціації пластичних мистецтв, що є членом Міжнародної асоціації мистецтв (IAA) — офіційного партнера UNESCO. 2015 року обраний світовим президентом Міжнародної асоціації мистецтв на 18-й Генеральній Асамблеї у місті Пльзень. Учасниками проекту стали художники, широко відомі як у своїй країні, так і за кордоном: Халук Акакче, Ертугрул Акюз, Рефік Анадол, Сузан Бату, Бедрі Байкам, Бубі, Танер Джейлан, Сервер Демирташ, Корай Еркая, Бахрі Ґенч, Деніз Ґьокдуман, Ґенджо Ґюлан, Хорасан, Хаял Інджедоган, Мустафа Карьягди, Серхат Кіраз, Сейди Мурат Коч, Шюкран Морал, Ахмет Оран, Мехмет Озенбаш, Бюньямін Озґюлтекін, Ардан Озменоглу, Бариш Сарибаш, Юсуф Тактак, Варол Топач, Мехмет Їлмаз. З нагоди виставки виданий великий каталог, передмови до якого написали Мер Стамбула Екрем Імамоглу; директор Інституту проблем сучасного мистецтва Національної академії мистецтв України Віктор Сидоренко; професор, доктор наук, академік і мистецький критик Хасан Бюлент Кахраман та куратор виставки Бедрі Байкам.

На відкритті виставки «Сучасне мистецтво Туреччини» Віктор Сидоренко, Зенко Афтаназів, Бедрі Байкам

Надзвичайний і Повноважний Посол Турецької Республіки в Україні Ягмур Ахмет Гюльдере (у центрі), Бедрі Байкам (ліворуч)

Фінальне фото першого дня виставки

Анастасія Гончаренко, кандидат мистецтвознавства, науковий співробітник ІПСМ НАМУ

арткурсив

NORD ART. НАЙБІЛЬША ПРЕЗЕНТАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО МИСТЕЦТВА В СВІТІ

NordArt. The Largest Presentation of Ukrainian Art in the World Ukraine has won the right to become the Focus Country of NordArt, one of the largest exhibitions of contemporary art in Europe which takes place in the German town of Büdelsdorf. Yevhen Karas and Daryna Momot became the curators of the Ukrainian Pavilion. They proposed the concept of The Boundaries of Reality, transcending Ukraine’s pressing issues to reach a truly global vision. Kateryna Honchar talked to Yevhen Karas about the project, the work selection, and the role of state institutions in international projects. Author: Kateryna Honchar

Проект Nord Art щороку збирає в німецькому місті Büdelsdorf у колишньому приміщенні фабрики, на 20000 метрах виставкових площ та 80000 метрах парку скульптур, твори сучасного мистецтва з усього світу. Щороку складним конкурсом обирається фокус-країна, яка представляє кураторський проект в рамках виставки. Цього разу фокус-країною однієї з найбільших виставок сучасного мистецтва в Європі стала Україна. Перемогу забезпечили куратори українського павільйону Євген Карась та Дарина Момот. Про специфіку проекту, особливості відбору робіт та про роль державних інституцій у міжнародних проектах пише Катерина Гончар. Держпідтримка Проект Nord Аrt стане чи не найбільшою презентацією українського мистецтва в світі. Виставка триватиме 4 місяці, й цього року Україна буде єдиною країною, представленою на проекті комплексно. Переможна участь у якості фокус-країни в найбільшій виставці Європи — це вдалий і переконливий спосіб заявити про себе, тим більше, що Німеччина для України є пріоритетним партнером — фінансовим, політичним, стратегічним. Куратори українського павільйону розглядають виставку як ідеальний майданчик для проведення комунікативних заходів. Інформацію про проект було надано в різні інстанції, зокрема в офіс Євроінтеграції, наразі проект курує посольство України в Німеччині, хоча підтримка поки що має скоріше інформаційний характер. Було подано заявку до Українського Культурного Центру щодо фінансування на транспортування та на витрати в Україні, але наразі її не було підтримано. Німецька ж сторона 2000 метрів виставкової площі та обслуговування експозиції надає безкоштовно, включно з обслуговуванням виставки, монтажем експозиції за експозиційним рішенням українських кураторів, сплатою витрат на приїзд і перебування української робочої групи та інших витрат на німецькій стороні, які разом складають сотні тисяч євро.

Концепція Український проект має назву «Межі реальності». Куратори вирішили піднятись від рівня драматичної проблематики України, розширити її до глобального бачення. «У нас конфлікт, трагедія, але ми не одні такі в світі, — говорить Євген Карась. — В основі концепції нашого проекту — зосередження уваги на джерелах конфліктів, які виникають по всьому світові між неузгодженими сторонами, де у кожної є своє уявлення про Мир, Справедливість, любов до Батьківщини та до близьких. Всі учасники конфліктів мають свої гуманітарні цінності та свою реальність. І конфлікт — це зіткнення двох сформованих, часто штучно, реальностей, що межують, один до одного торкаються, перетинаються, збігаються трохи не до злиття, але існують паралельно. Тому — ”Межі реальності”. Для європейської сторони запропоновано зрозумілу їм концепцію та тему, а загальну ідею проекту відредаговано мовою і в системі координат європейського художнього контексту». Учасники Серед учасників — знані митці української художньої сцени Василій Бажай, Едуард Колодій, Андрій Дудченко, Анастасія Подерв’янська, Андрій Роїк, Андрій Савчук, Ольга Кузюра, Артем Волокітін, Марія Куліковська, Рома Михайлов, Олексій Сай, Сергій Панасенко та інші. Буде серйозно представлена фотографія — відомими в колах фешн-мистецтва Машою Ревою та дуетом Synchrodogs з художніми, не модельними фото, Антоном Щебетко, який зараз живе в Амстердамі. Відбір Під час відбору вчергове постала типова для України складність — відсутність простору, котрий правив би майданчиком для репрезентації цікавих проектів, бо немає музею сучасного мистецтва, немає центру сучасного мистецтва,

Куратори українського павільйону Nord Аrt Євген Карась та Дарина Момот

artkursyv

Фото експозиції Nord Аrt

де куратори можуть для себе робити відбори, висновки, збирати інформацію. Недостатньо комунікації, щоб мати максимальну амплітуду вибору. Плюсом є наявність двох кураторів. «Ми особ ливо зосереджено перебираємо свої бази даних. Щоб знаходити нові імена, дуже уважно стежили за поточними груповими виставками, не лише персональними», — зазначає Дарина Момот. Ще одна перепона, яка заважає робити великі проекти, це брак великоформатних творів. Українське мистецтво, за визначенням куратора, — це мистецтво ескізів, де митці роблять не те, що ж воно власне хочуть висловити, а виходячи з можливості транспортування та зберігання, з розміру майстерні, дверного отвору чи ліфту. Складнощі, спричинені зовнішніми чинниками, які гальмують розвиток нашого мистецтва — економіка, неповноцінний арт-ринок, бюрократія та жахливі закони. А між тим, за таких умов, — у нас потужний потенціал, рівень професіоналізму, художній інтелект і талант. Критерії відбору Євген Карась озвучив низку критеріїв, за якими відбувався відбір учасників. «1. Коли ми думали про склад художників, першим фактором була відповідність темі проекту,

концепції. Те, що репрезентує Україну всередині, не завжди повністю відповідає тому, що відбувається і що цікаво в Європі. 2. Адаптація до європейського кута зору і контексту. 3. Суто побутова змога митця брати участь у проекті. 4. Як не дивно, це те, чи художник комфортний для співпраці, бо на проект є дуже мало часу, тому ми не можемо дозволити собі працювати з митцями, які довго думають, вирішують, висувають умови… 5. Експозиція. Художник може відповідати всім критеріям, аж от робота не вписуватиметься візуально. 6. Наступне — це розмір. Виставка гігантська, і не кожна робота витримує такий простір. 7. Виразність. Специфіка великих виставок — глядач має обмаль часу для сприйняття окремого твору. Тому куратори та художники буквально виборюють увагу глядача. У зв’язку з цим твори мають бути помітні і виразні, повинні працювати здалеку та мати більш ”плакатну” візуальну складову, аби сприйматися притьмом. Оскільки потрібно було поєднати всі ці фактори, склад учасників постійно змінювався». Катерина Гончар Фото експозиції Nord Аrt

арткурсив

2020: ОДА ТВОРЧОСТІ

ВАН ЕЙКА Van Eyck’s Quiet Revolution In 2020, Ghent is honoring Jan van Eyck and his world-famous masterpiece, the Ghent Altarpiece, with special events and activities. Ghent is the city where van Eyck created the Ghent Altarpiece. During the past six centuries, millions of visitors have flocked from all over the world to admire it. In 2020, Ghent will highlight the marks that van Eyck left in the city, still visible and evident to this day. The Ghent Altarpiece is not just a part of the world heritage: it is a living icon that continues to fascinate and inspire. Author: Irina Belan

У 2018 році у Бельгії — старовинній Фландрії — розпочався проект «Фламандські майстри», який пропонує світовій спільноті зупинитися у часі та зануритися у творчість місцевих митців минулих епох та сучасних художників, у доробку яких простежується стійка відданість фламандському мистецтву різних часових періодів. 2018 рік був роком Рубенса, 2019 — Брейгеля, 2020 став одою творчості Яна ван Ейка. «OMG! Van Eyck was herе» — таку назву отримав цикл заходів, присвячених великому фламандцеві. Ян ван Ейк був молодшим братом художника Губерта ван Ейка, який перетворився на його вчителя та наставника. Оскільки точна дата щодо року народження молодшого ван Ейка невідома, то період спільної роботи становить приблизно тридцять років. Саме на цей часовий проміжок припадає початок роботи ван Ейка над Гентським вівтарем, який було замовлено художнику місцевим бюргером Йосом Вейдтом для його родинної капели. Художник працював над замовленням 10 років. Він зобразив 258 фігур на 24 панелях заввишки три з половиною метри та завширшки п’ять метрів у розкритому вигляді. Самостійна діяльність Яна ван Ейка почалася з посади камер-юнкера у графа Йоганна III. Новий закрут кар’єри привів його до двору герцога Філіпа III Бургундського, який призначив його на посаду придворного художника, став його патроном та відправив до Португалії, щоб отримати портрет своєї потенційної нареченої Ізабелли Португальської, яка згодом стала третьою дружиною герцога. Серед найвизначніших робіт Яна ван Ейка, крім Гентського вівтаря, називають «Портрет

чоловіка в червоному тюрбані» 1433 року, за припущеннями — це автопортрет самого художника; повний символів і знаків «Портрет подружжя Арнольфіні» 1434 року, — обидва знаходяться в Лондонській Національній Галереї; «Мадонна канцлера Роллена» 1436 року прикрашає паризький Лувр; диптих «Збори і Страшний суд» 1425 року, який увійшов до колекції Метрополітен-музею у Нью-Йорку; «Мадонна в церкві» 1440 року, котра експонується в Берлінській Картинній Галереї. Всього збереглося близько 20 картин ван Ейка, десять з яких були доставлені в Гентський Музей Образотворчих Мистецтв для демонстрації під час виставки «Ван Ейк. Оптична революція», яка пройшла з 1 лютого по 30 квітня 2020 року. Картини ван Ейка прибули з Антверпена, Берліна, Вашингтона, Мадрида, Відня, Турина, Лондона та Філадельфії. Вісім зовнішніх панелей Гентського вівтаря після реставрації зайняли своє місце на виставці, щоб після завершення експозиції возз’єднатися з іншою частиною вівтаря й ніколи більше не полишати стін собору Святого Бавона. Крім атрибутованих ван Ейку робіт на виставці експонувалися роботи його учнів, копії його робіт (всього художник створив близько 100 живописних творів, більшість з яких не збереглися), полотна інших майстрів живопису Фландрії — виставка стане найграндіознішою експозицією робіт ван Ейка за всю історію. З чим пов’язана незмінна й жвава зацікавленість особою ван Ейка і чому саме йому віддають пальму першості у створенні оптичних ілюзій у живописних роботах? Відповідей на перше запитання декілька, і вони лежать у низці беззаперечних інновацій ван Ейка

У 2014 році скульптура Кріса Мартіна була встановлена на одному з пляжів Остенде, курортному містечку в Західній Фландрії біля Північного Моря. © StormCalle

artkursyv

Згідно з написом на шпальтах зовнішніх панелей «Поклоніння містичному ягняті» патрицій Йос Вейдт замовив роботу у Губерта ван Ейка, старшого брата Яна. © www.lukasweb.be — Art in Flanders vzw

не тільки в живописній манері, техніці, а й у самій організації роботи художника. Ван Ейк був першим, хто поставив свій підпис — власне його намалював — під картиною «Портрет подружжя Арнольфіні» 1434 року. Він був першим художником, на чиїх портретах люди зображувалися не по груди, а по пояс у розвороті ¾. Його називають відкривачем олійного живопису — до нього більше трьох тисяч років митці використовували темперу — фарбу, в основі якої сухі пігменти, пов’язані яєчним жовтком, розведеним водою. Темпера робила картину яскравою, а фарби — свіжими, проте їхня поверхня ставала матовою. Згодом художники почали вкривати картини шаром лляної олії, завдяки якому картини ставали блискучими, проте з часом жовкли. Ван Ейк провів десятиліття, експериментуючи з оліями, отримавши швидковисихаючий лак, який став елементом фарб. Тонко накладені один на одного шари фарб створювали делікатні переходи від кольору до кольору, що особливо видно в зображеннях тканин, коштовних прикрас, хутра, відтінків людської шкіри. Вони надавали картинам м’якого світіння та незнаної досі справдешності. У церкві Святого Миколая відбулася виставка Light on Van Eyck за участю музикантів та митців мультимедійного мистецтва. © DaphneMatthys

арткурсив

6 травня 1432 р. Багатопанельня робота була встановлена у каплиці пари Вейдт-Борлют у церкві Святого Яна, нині собор Святого Бавона, у Генті. © www.lukasweb.be — Art in Flanders vzw

Вівтар став своєрідною рекламою мистецтва місцевих виробників тканин. © www.lukasweb.be — Art in Flanders vzw

artkursyv

Світлотіньова гра ван Ейка перетворилася на прелюдію його головного відкриття — оптичних ефектів, завдяки яким його картини набули небаченого доти реалізму. У 2001 році була опублікована книга «Таємне знання: відновлення втрачених технік старих майстрів», автор якої, художник Девід Гокні, разом з фізиком Чарльзом М. Фалько стверджував, що реалізму в зображенні предметів, будівель, перспектив ван Ейк досягав за допомогою увігнутого дзеркала. Теорія Гокні-Фалько була розкритикована обома спільнотами — художників та вчених. Однак вона стала маркером, який позначив незгасний інтерес до реалістичної живописної манери, характерної для ван Ейка. Імерсивний живопис ван Ейка захоплює не тільки адептів шарад, — покоління фламандських художників та європейських живописців пішли за ним, дотримуючись принципів гіпернатуралістичного зображення. Виставки деяких із них відбуватимуться у Бельгії упродовж всього року. 2014 року на пляжі Остенде була встановлена робота бельгійського митця Кріса Мартіна. Інсталяція являє собою репліку рами та панелей оригінального вівтаря роботи ван Ейка. Кріс Мартін пропонує подивитися на світ та один на одного крізь призму творчості ван Ейка. Ідентичні роботи знаходяться у Майямі, Лондоні, Нью-Йорку, Дюссельдорфі, Римі та Бремені. У 2020 році один з вівтарів Кріса Мартіна розмістять в центрі Гента, а в Міському Музеї сучасного мистецтва (S.M.A.K.) запланована перша бельгійська ретроспектива творів Кріса Мартіна «Exit». Серед експонатів буде робота 2017 року «Адам і Єва», де оригінальні герої вівтаря ван Ейка Адам та Єва зображені в одвічній ґендерній конфронтації. З 28 березня по 1 листопада 2020 року в соборі Святого Миколая буде реалізована мультимедійна вистава «Lights on Van Eyck» тривалістю трохи більше ніж півгодини. Її авторами стали зірки Light Festival 2018 року Mankind and CREATE.eu, чиє шоу супроводжуватиме музика Мета Коллішоу. З 13 березня по 6 вересня цього року в Музеї Дизайну Гента відбудеться виставка «Kleureyck: Van Eyck’s Colours in Design». На ній презентуватимуть роботи дизайнерів різних дисциплін: промислового дизайну, ремісництва, ткацтва, графічного дизайну, ювелірного мистецтва. Єдиним критерієм відбору учасників цієї міжнародної експозиції стала подібність колористичним схемам живописної системи ван Ейка. На ще один майданчик, де буде розташована ця виставка, перетвориться Hotel de Conick, де дизайнери створюватимуть роботи в режимі реального часу або представлять вже реалізовані результати своїх актуальних спроб візуалізувати співвідношення кольору та чуттєвого змісту. 2020 року в Генті з’явиться новий музей науки — Музей Університету Гента, GUM. Його першою виставкою, яка триватиме з 21 березня по 31 грудня поточного року, стане «Van Eyck at the Science Museum». Вона стане своєрідним підсумком досліджень у спробах розгадати містику перспективи та геометрії, які властиві роботам ван Ейка. У аналітичному наративі задіяні роботи ван Ейка та сучасних митців. Ірина Белан

Реставрація Гентьского Вівтаря почалася у жовтні 2012 року в Музеї образотворчих мистецтв Гента (MSK). © www.lukasweb.be — Art in Flanders vzw

Реставрацію виконували спеціалісти Королівського інституту мистецької спадщини (KSK), які працювали у центрі музею. © www.lukasweb.be — Art in Flanders vzw

Усі відвідувачі музею могли спостерігати через скло за працею реставраторів та навіть спілкуватися з ними під час аудіотурів. © www.lukasweb.be — Art in Flanders vzw

арткурсив

ЗНАКОВІ ТЕАТРАЛЬНІ ПРЕМ’ЄРИ:

ПРИРЕЧЕНІ НА ЛЮБОВ Doomed to Love The article treats two notable recent stage adaptations in Ukraine: The Stone Host by Lesia Ukrainka in the Kyiv Podil Theater, and Cabaret Buchenwald by KLIM in Les Kurbas Theater (Lviv). Both provide a sophisticated aesthetic analysis of the inner life of contemporary people burdened by excessive egotism. Author: Serhii Vasyliev

Театр продовжує досліджувати процеси саморуйнування людини Як колись, у не такі вже й далекі бездушні часи тоталітаризму, поети та пропагандисти обожнювали слово «духовність», повсюдно її підмічаючи та закликаючи до її торжества, аж доки остаточно це поняття не девальвували, так і нині чи не кожна мистецька промова та художній жест неодмінно супроводжується згадуванням «любові» — до ближнього, коханої, Бога або — в найпатетичніших випадках — до батьківщини. Схоже, невдовзі і це слово знеціниться. Істинний смисл його, принаймні, дедалі фатальніше вихолощується. Жити без любові, звісно, неможливо. І прославляти її, мабуть, треба. Втім, ще важливіше, здається, пильніше вивчати «лики любові» та форми її вияву. Хоча б найпоширеніший її варіант — самозакоханість. Та егоцентризм як її апофеоз. Наскільки згубним та руйнівним він часом виявляється, розповідають деякі помітні українські вистави. Майстерня для гомункулусів У Київському театрі на Подолі режисер Іван Уривський випустив оригінальну версію «Камінного господаря» Лесі Українки. «Оригінальну» — головне слово, коли йдеться про вистави чи не найобдарованішого сучасного 30-річного українського театрального візіонера, який працює винятково з класичними текстами, не дуже дбаючи про їхній формальний аналіз, але, завдяки могутній художній інтуїції та свіжості погляду на нібито давно заяложені твори, видобуває з них приховану енергію та несподівані сенси. Так сталося й цього разу. Місцем дії режисер разом з художницею Тетяною Овсійчук обирає скульптурну майстерню, у якій донна Анна спочатку сприймається мало не як реінкарнація Каміли Клодель — коханки, моделі та асистентки Огюста Родена. У п’єсі він носить ім’я командора Дон Гонзаго, але про лицарські титули та манери тут варто відразу забути. Герой Романа Халаїмова — Творець (саме так, з прописної букви), фанатик і раб свого ремесла. Свою молоду дружину Анну (Даша Малахова) він також, і не без успіху, намагається ліпити — і в прямому, і в переносному сенсі. Це передано у цій взагалі дуже щедрій на влучні метафорі виставі у дивовижному за простотою і багатозначністю епізоді, коли Гонзаго надзвичайно ніжно, хоча й без еротичної пристрасті покриває ногу своєї

Фото: Олеся Правдивець

живої моделі мертвою глиною. Після цієї естетичної операції Анна, між іншим, починає шкутильгати і деякий час здатна пересуватися лише спираючись на плече чи лікоть чоловіка. Хто виховав таким тиранічним та вузьколобим самого Командора, ми з вистави не дізнаємося, але такий конструктор-вихователь колись йому, безперечно, зустрівся. Адже у виставі Івана Уривського мало не кожен персонаж претендує на те, аби формувати іншого. Напевно, через любов до нього також. Лукавий Сганарель (Володимир Кузнєцов), старий слуга Дона Жуана (В’ячеслав Довженко) доклав, мабуть, чимало зусиль (у виставі він буквально висікає свого господаря з гіпсово-дротяної протоформи), аби явити на світ безтурботного, інфантильного спокусника. Той, в свою чергу, певно, капітально пом’яв, як глину, довірливу душу Долорес (Катерина Рубашкіна), чия нинішня відданість йому виглядає не лише піднесено-трагічною, але й безглуздо-безрозсудною. Анна ж, яка в пролозі вистави позувала із величезною гіпсовою правицею, у фіналі майже закам’яніє, як статуя, на бенкеті зомбі, на котрих перетворяться всі інші герої, що прагнули сконструювати світ та оточуючих за своїми штучними кресленнями й схемами. Отже, наслідком суми індивідуальних егоїзмів стає загальна мертвість та спустошеність. Треба відзначити, що свою думку режисер доносить вельми вишуканою сценічною мовою. Він не л якається еклектики і не прагне суворої логіки викладу. Його вабить не стільки література, скільки фактура. І якщо герої його «Камінного господаря», мабуть, погодилися б із прокламацією тургенєвського Євгенія Базарова: «Природа — не храм, а майстерня», — то Іван Уривський, навпаки, насичує своє вигадливе видовище справжніми матеріальними елементами — глиною, гіпсом, водою, навіть морквою, що агресивно тре в одній зі сцен Анна, знущально вінчаючи металевою теркою, як короною, свого чоловіка та іронічно засовуючи до його долоні гігантський овоч, як скіпетр. Режисеру, напевно, невтямки, що так само несамовито колись розправлялися жінки з морквою в черкаському «Одруженні» Андрія Жолдака, а скульптури та поступове скам’яніння героїв визначали стиль його харківської вистави «Джульєтта і Ромео». У «Камінному господарі» сприймаєш це не як запозичення і навіть не як випадкові цитати, а як художню спадковість, дефіцитну

artkursyv

Фото: Олеся Правдивець

в нашому театрі, де спостерігаєш чимало невігласів та егоїстів, котрі, будучи насправді епігонами, оголошують себе новаторами.

хоробро веде Оксана Козакевич, дуетну, де до неї приєднується Тетяна Каспрук, і, нарешті, певно, найвишуканішу за партитурою, коли текст розкладено на три голоси — Тетяни Каспрук, Марії Копитчак та Наталії Рибки-Пархоменко. Всі ці акторки, до речі, прекрасно співають, хоча кабаре (воно колись, «ще до совєтів», між іншим, борделило і канканило в нинішньому приміщенні Театру ім. Леся Курбаса) тут відтворено, скоріше, просторово, ніж жанрово: барна стійка, велике дзеркало, два столики і кілька стільців (на деяких з них, хоч скраю, але на сцені, розташовуються найсміливіші та найдопитливіші гл ядачі). «Бухенвальд» — звісно, метафора. Над його воротами, як відомо, був німецькою відтворений давній римський вираз «suum cuique». Jedem das Seine. «Кожному своє». КЛІМ, до речі, воліє нагадувати глядачам інші страшні слова, з Дантового «Пекла» — залиш надію всяк, хто сюди входить. Нацисти, втім, полюбляли цитувати своїм жертвам у концтаборах і цю фразу. У виставі Володимира Кучинського годі сподіватися побачити есесівців з автоматами або табірні оркестри. Чи будь-які натяки на «Нічного портьє» Ліліани Кавані. Повторю, тут черпають смисли, скоріше, від метафізичного Тарковського. Бо концентраційним табором, зрештою, виявляється індивідуальний, настояний на егоїзмі внутрішній світ самої людини, її мстива і вдячна пам’ять,

її невитравлені образи та зради, її незримі зв’язки з предками, її кострубаті мрії і вицвілі надії. Власне, всі монологи в цьому «Кабаре» — про те, що зберігаєш, хочеш від цього позбутися, але змушений завжди носити з собою. По суті, дуже трагічна притча. Але вистава, натомість, виявляється світлою та навіть оптимістичною. Бо можна виливати на інших свій душевний бруд, як, на жаль, практикується в нашому суспільстві, а можна, як це трапляється з героїнями вистави, сповідально цю душу розчахнути. Сподіваючись бути почутою. Щира інтонація часто ефективніша за розумну проповідь. А розкриті для обіймів руки набагато приваб ливіші, ніж злякано притиснуті до грудей. Кожному, безумовне, своє. Але, мабуть, не варто над цим надто тремтіти та плакати. Як, власне, нав’язувати свій спосіб мислення та цінності іншим. Здатність прийняти людину такою, яка вона є, і є одним з надійних показників любові.

Самотній голос людини У Львівському театрі ім. Леся Курбаса віднедавна грають виставу «Кабаре Бухенвальд». Автор тексту, що його можна трактувати як довгу сповідь однієї героїні, але й як мозаїку спогадів та зізнань різних жінок, — театральний чарівник та дослідник КЛІМ, давній друг курбасівців, — дав своєму твору провокативну назву, однак не збирався, мабуть, нікого спеціально шокувати, на відміну, скажімо, від Іллі Мощицького, який скандалізував Київ кілька років тому показом «Холокост-кабаре». Власне, і джерела цих вистав полярно інші. КЛІМ не цікавиться біографією сумнозвісного наглядача кількох нацистських концтаборів Івана Дем’янюка: його, скоріше, надихають біб лійна «Книга Іова», фільм «Дзеркало» Андрія Тарковського, Дантова «Божественна комедія». Але насамперед — невигадані, однаковою мірою типові та унікальні фрагменти конкретних доль, які, власне, й формують тендітний та химерний сюжет львівського «Кабаре Бухенвальд». Режисер Володимир Кучинський із квартетом чарівних протагоністок свого театру аранжує п’єсу К ЛІМа в трьох версіях — монологічному, де єдину партію впродовж майже 2,5 годин

Фото: Данута Згарда

Сергій Васильєв

Фото: Данута Згарда

арткурсив

ФУНДАЦІЯ

ХУАНА МІРО

Fundació Joan Miró. Barcelona, фото: Pere Pratdesaba

Joan Miró Foundation: Institutional Protection of Cultural Heritage and a Center for Developing the Art Milieu The article describes the Joan Miró Foundation in Barcelona and on the island of Mallorca. It elaborates on the specificity of these institutions, their role in the preservation of the artist’s heritage, the popularization of his legacy, and the development of the art milieu. Additionally, it provides a brief analysis of the state and evolution of institutions of this type around the globe. Author: Olga Chekotovska

Хуан (або, його рідною каталонською, Жоан) Міро відомий далеко за межами Іспанії. Не останню роль в цьому зіграли Фундації Хуана Міро — в Барселоні та на острові Майорка, — котрі були засновані з ініціативи митця за його життя та продовжують свою місію культурних центрів у містах, які тісно пов’язані з його біографією. Ще за життя Міро вирішив заснувати фундації, які б розвивали художню спільноту в містах, з якими тісно пов’язані його життя та творчість. Художник народився в Барселоні, там навчався живопису та розпочав свою мистецьку кар’єру. Острів Майорка став другою домівкою митця. Там він оселився в 1956 році, переховуючись під прізвищем дружини від режиму Франко, який прохолодно ставився до митця через його відкриту підтримку антифашистського руху в часи Громадянської війни в Іспанії. До Барселони митець повернеться у 75-річному віці з великою ретроспективою своєї

творчості — виставкою у 1968 році. У 1975 році Фундація Хуана Міро у Барселоні відчинила двері своєї будівлі, спроектованої близьким другом художника, архітектором Хосе Луїсом Сертом. За два роки до смерті у 1981 році Міро заповідає свої дві майстерні на острові Майорка для створення фундації в місті Пальма. Пілар Міро, дружина митця, продала 46 робіт свого чоловіка на аукціоні Сотбіс та передала право власності на свою землю для зведення будівлі, в якій будуть демонструватися роботи Хуана Міро та родинний архів. В 1992 році Фундація Хуана та Пілар Міро побачила перших відвідувачів. І якщо в 1970–1980-х роках створення таких інституцій було рідкістю, то наразі створення митцями фондів для збереження своєї спадщини, захисту авторських прав та розвитку локального мистецького середовища набирає обертів. Згідно з дослідженням Інституту Аспена, проведеним у 2018 році, 40% фундацій було створено за останні 10 років.

artkursyv

Наразі в світі існує 433 такі інституції, і їхня кількість постійно зростає. Саме фундації беруть активну участь у створенні каталогу raisonné, проводять інвентаризацію та архівацію мистецького доробку з метою надання матеріалів для дослідження творчості митців, всіляко долучаються до організації виставок, до поширення інформації про життя та діяльність художників. Нерідко такі інституції запроваджують гранти для митців та створюють програми резиденцій і культурних обмінів. Основу колекцій Фундацій Хуана Міро на острові Майорка та в Барселоні складають твори, які надав сам митець в якості спадку. Родина митця бере безпосередню участь в управлінні інституціями. Так, до складу Опікунської ради організації входить онук Хуана Міро, Хуан Пунье Міро. І хоча участь в управлінні родичів митця дослідники Інституту Аспена вважають такою, що містить конфлікт інтересів, подібна практика все ж таки є доволі розповсюдженою. Це, зокрема, зумовлено режимом переходу авторських прав у спадок, адже спадкоємцем може бути як сама інституція (за заповітом), так і родина митця (за заповітом або за законом). Також родина митця виконує представницькі функції. Держава реалізує свою участь в діяльності фундацій через надання грантів, стипендій, податкових пільг або встановлює спеціальний режим оподаткування. Більшість таких інституцій є приватними організаціями, зареєстрованими як благодійні або неприбуткові фонди. У фундаціях Хуана Міро органи державної влади та їх держслужбовці є членами Опікунської ради. У барселонській інституції до такої ради входять представники Каталонського уряду, Ради міста Барселони та Іспанського міністерства культури. На острові Майорка участь в управлінні беруть мер і члени міської ради міста Пальма, де розташована будівля фундації та майстерні. Обидві фундації по-різному розкривають творчий доробок Хуана Міро. Серцевиною Фундації Хуана та Пілар Міро на Пальма-де-Майорці є дві майстерні митця. Перша майстерня була побудована, з дотриманням всіх побажань Міро щодо її простору, Хосе Луїсом Сертом — тим самим архітектором, який через 19 років збудує будівлю Фундації Міро в Барселоні. Міро заповів залишити розташування

робіт та речей в майстерні без змін для майбутніх відвідувачів фундації. Автентичною залишилась графічна та скульптурна майстерня Son Boter, класична острівна будівля XVIII століття. На стінах другої майстерні залишилися вугільні малюнки та скетчі Хуана Міро. Наразі друга майстерня, з будівлею біля неї, використовується для графічних воркшопів для митців з усього світу. На воркшопах можна як працювати з тими графічними техніками, котрі використовував сам митець, так і звертатися до таких медіумів, як шовкографія, кераміка, фотографія та цифровий друк. Митці зі всього світу можуть орендувати графічну майстерню за власний кошт або ж вдатися до гранту від Фундації Хуана та Пілар Міро. Можна сказати, що Фундація Міро на Майорці зберігає внутрішню кухню митця, демонструючи відвідувачам робочий процес створення творів мистецтва й ту атмосферу, яка оточувала митця у повсякденному житті. Колекція фундації складається з робіт в різноманітних техніках, серед яких 118 робіт олійного живопису, 39 живописних робіт на різноманітних матеріалах (газети, картонні коробки, конверти тощо), 35 скульптур, 1031 малюнків, ескізників та нотаток, 3749 об’єкти, серед яких рідкісні асамбляжі 1960–1970-х років, та 1925 принтів. Всього більше 7000 робіт разом з особистими документами та бібліотекою Хуана Міро. Все разом демонструє широту поглядів на мистецтво та технік, якими користувався Хуан Міро у своїй роботі. Зовсім іншою є Фундація Хуана Міро у Барселоні. Тут зібрані знакові роботи митця, які перебувають у постійному діалозі з сучасним мистецтвом. Саме тому в стінах фундації постійно проходять виставки, які демонструють зв’язок Хуана Міро з новим поколінням митців з усього світу. Продовження традиції демонструється як у прямій взаємодії між роботами Міро та нового покоління в межах однієї експозиції, так і через тематичні виставки. Наприклад, під час мого візиту в залах тимчасових виставок демонструвався проект, присвячений такому явищу, як звук у сучасному мистецтві. Основною метою фундації є наукові розвідки та дослідження сучасних мистецьких практик, а також популяризація творчості митця у світі. Кожні два роки фундація

Fundació Joan Miró. Barcelona, фото: Pere Pratdesaba

Fundació Pilar i Joan Miró a Mallorca, фото: Miquel Julià

нагороджує сучасних митців, практики яких засновані на дослідженні, новаторстві, «відданості та свободі», Нагородою Міро. Призери отримують 70 000 євро та кошти на ретроспективну виставку в залах Фундації Міро у Барселоні. Фундації Хуана Міро на острові Майорка та в Барселоні — це інституції, які не тільки відповідають за збереження спадщини митця, а й надають гранти для митців та проводять міждисциплінарні культурні дослідження. Таким чином, вони зберігають національну культурну спадщину, створюють умови для включення її у світовий контекст та підтримують сучасні мистецькі практики, продовжуючи міждисциплінарний підхід, який характерний для мистецтва Хуана Міро. Ольга Чекотовська — арт-журналіст

Fundació Joan Miró. Barcelona, фото: Pere Pratdesaba

арткурсив

МИСТЕЦТВО І ПАНДЕМІЯ: ЧОМУ СВІТ ВРЯТУЄ НЕ ОНЛАЙН,

А ХУДОЖНИК

Art and the Pandemic: Why the Artists, and not Online Formats, Will Save the World The article explores the state of the art market in the 1st half of 2020 during the COVID-19 pandemic. The author has analyzed the key numbers for 2019 and made a projection of the market’s future based on that data, including the market for the digital technologies. The article highlights success stories from local and international art companies (galleries, art fairs, residencies, etc.) during the quarantine. In the ending, the article draws conclusions regarding the subsequent developments of technologies in art, and explains why artists will play the leading role in the process. Author: Denis Belkevich

Одними з головних адептів технологій у візуальному мистецтві є художники: в їхній природі — перебувати в авангарді прогресу, застосовуючи наукові досягнення для кращого донесення своїх ідей. Поява друкувального верстата дала поштовх розвитку гравюри, винахід фотоапарата сприяв появі імпресіонізму, а паровоз, який часто-густо бачимо в картинах майстрів XIX ст. — це визнання величі і поваги до прогресу з боку художників. В XX ст. угорець Ласло МохойНадь створював свої картини за допомогою телефонного зв’язку, експерименти американця Енді Уорхола з кінокамерою зумовили розвиток відеоарту, а електромагніти корейця Нам Джун Пайка поклали початок цифровому мистецтву. З іншого боку, другим історичним супутником розвитку мистецтва, і навіть появи арт-ринку, були епідемії. Досить згадати, що перший передвіс ник арт-ярмарки в Венеції у XIV ст. припинив своє існування з приходом до Європи бубонної чуми. У наступні три століття, між спалахами епідемії «чорної смерті», творили майстри італійського Відродження, були віднесені чумою Ганс Гольбейн і Тіціан, народилися Ієронім Босх і Пітер Брейгель. Зокрема, у Венеції Тінторетто писав свої найбільші роботи в приміщенні, що підлягали чумному карантину. Відступ чуми з Північної Європи сприяв розвитку ринку світського мистецтва в Нідерландах XVII ст. У XVIII–XIX ст. основні епідемії були викликані вже черевним тифом, холерою і туберкульозом. Жінок, яких торкнувся туберкульоз, часто брали в дружини художники-прерафаеліти, хворобливу красу романтизував Тулуз-Лотрек.

Віртуальна резиденція Hauser & Wirth, © Hauser & Wirth / ArtLab

У XX ст., з розвитком сучасної медицини, масові епідемії, здавалося б, відступили від людства. Проте у 2020 світ став заручником вірусу нового типу, що швидко набув статусу пандемії. В умовах карантину ринок мистецтва звернувся до сучасних технологій, щоб втримати увагу колекціонерів. Про фінансові здобутки, тотожні показникам 2019 року, вже не йдеться: головною метою покладено не відпустити покупця з поля зору, показати йому, що мистецтво живе й розвивається навіть у скрутні часи. І постать художника стала чи не найголовнішою в цьому процесі тимчасової консервації ринку: навіть коли зменшились обсяги продажу творів мистецтва — процес народження нових творів не зупинився. Втім, його ще треба було показати людству. Для розуміння подальших у цьому напрямку дій з боку галерей, приватних дилерів та аукціонних будинків доречно спершу навести деякі показники, з якими ринок мистецтва підійшов до 2020 року. Так, однією з причин зростання обсягу продажів галерей і приватних дилерів за підсумками минулого року стало залучення нових покупців: в 2019 році їхня кількість досягла однієї третини від загального числа клієнтів. Майже половина нових покупців вийшли на галерею через Інтернет, свідчить звіт Art Basel & UBS 2020. Нові покупці, згідно зі згаданим звітом, придбали більше половини робіт, що їх запропонували онлайн-майданчики продажу творів мистецтва в 2019 році. В період з 2013 по 2019 рік обсяг інтернет-продажів впевнено зростав в середньому на 15% на рік — краще, ніж обсяг продажів на ринку

artkursyv

мистецтва в цілому (за той самий період річне зростання останнього склало в середньому 0,26%). Онлайн-продаж не піддався турбулентності 2015–2016 років, на відміну від ринку мистецтва в цілому. Єдиним винятком є 2019 рік, коли обсяги онлайн-продажів трохи знизилися, але і цьому є пояснення: увагу від мистецтва в Інтернеті відтягнули ярмарки — зокрема ярмарок цифрового мистецтва CADAF, якій зробив в дебютному 2019 році цілих два випуски — в Нью-Йорку та Маямі. Виявилося, що покупці, які звикли купувати цифрове мистецтво в Інтернеті (тобто у середовищі його створення), захотіли познайомитися з галеристами і художниками особисто, щойно з’явилася така можливість. Слід розуміти, що молоді колекціонери, «свіжа кров» ринку — це поки що любителі мистецтва і в кращому випадку його покупці, котрим культуру колекціонування ще належить сформувати. В епоху зміни поколінь, яку мистецький світ переживає саме сьогодні, вони приходять на місце саме колекціонерів, що йдуть у минуле разом зі своєю культурою. Тому не може не тішити кількість нових покупців, котрі здійснюють як офлайн, так і онлайн-придбання. Серед молодих, але постійних покупців мистецтва 92% зробили придбання через Інтернет, причому 9% з них купили предмет вартістю понад $ 1 млн (серед колекціонерів старшого покоління такі покупки дозволили собі 8%). Використання соціальної мережі Instagram в якості одного з основних каналів купівлі вказує на те, що для сучасного колекціонера самостійне дослідження ринку подекуди означає більше, ніж суб’єктивні кураторські добірки.

Відзначимо і відстань, що при онлайн-угодах зв’язувала з мистецтвом колекціонера і продавця. 2019 року при угодах купівлі-продажу, що торкнулися учасників з Азіатсько-Тихоокеанського регіону & країн Близького Сходу і Африки, середня дистанція коливалася на рівні 14 тис. кілометрів — тобто вони купували у Лондоні, НьюЙорку та Лос-Анджелесі. При цьому середня вартість придбаного онлайн мистецтва на відстані понад 10 тис. кілометрів становила $11,6 тис. Це свідчить не стільки про високу довіру, скільки про більш важливий чинник: купуючи мистецтво онлайн, люди були готові додатково платити за міжнародну логістику, витрати на яку можуть часом перевищити вартість самого предмета. Отже, продавці на ринку мистецтва зрозуміли, що ставку треба в першу чергу робити на нове, молоде покоління колекціонерів — яке вільно володіє технічними засобами та готове до онлайн-придбань за умови спрощеної логістики передачі творів. Проте віртуальні продажі за умов карантину позбавляють покупця двох привабливих чинників, доступних в офлайн-режимі: фізичної присутності в колі клієнтів галереї (закриті заходи, на яких можна вирішити свої бізнес-питання) і можливості живого спілкування з дилером (щось на зразок безкоштовного арт-консалтингу в рахунок придбаної роботи). Саме ці два обмеження інтернет-продавці мистецтва повинні були в першу чергу зняти у той чи інший спосіб, щоб успішно замінити звичний формат відносин між сторонами угоди. Актуальність новітніх технологій в житті арт-індустрії стрімко зросла в перший же місяць

карантину: аукціонні будинки перенесли понад 80% торгів у онлайн, галереї та ярмарки масово створили віртуальні кабінети для демонстрації і продажу творів мистецтва, музеї стали активно використовувати технології доповненої і віртуальної реальності при створенні виставок. Центральною постаттю в переході ринку до онлайн-режиму став саме художник. На початку року першим у цифровий простір увірвався американець Брайан Доннеллі, що працює під псевдонімом KAWS, — за допомогою додатка доповненої реальності до телефону він надав колекціонерам можливість придбати його віртуальні скульптури. У квітні одна з найвпливовіших галерей світу Hauser & Wirth анонсувала створення віртуальної резиденції для художників — прототип соціальної мережі для авторів та колекціонерів, а також нові інструменти управління колекцією як фізичного, так і цифрового мистецтва. Згодом друга велика галерейна мережа, David Zwirner, зробила для всіх митців-резидентів галереї віртуальні майстерні: колекціонерам, обмеженим у спілкуванні із галеристом, надавалася змога поринути у святая святих мистецтва — особисту студію художника. Цей хід, який візуально звужував відстань між автором та покупцем, виправдав себе: галерея не тільки не погіршила власні показники минулорічної давнини, але й навіть покращила їх. Набула популярності й така форма взаємодії, як віртуальній тур, що його проводить художник у власній майстерні — наприклад, українська мисткиня Оксана Мась за допомогою відеоконференції Zoom зробила подорож до власної студії в Іспанії на замовлення Deloitte СНД.

Віртуальна резиденція Hauser & Wirth, © Hauser & Wirth / ArtLab

арткурсив

Віртуальний шоурум галереї Mitchell-Innes & Nash на птатформі Art Basel Hong Kong 2020, © Art Basel / Mitchell-Innes & Nash / Keltie Ferris

Арт-ярмарки, яким судилося також перейти до онлайн-режиму існування, за допомогою митців захопили аудиторію, яка зрештою стала їхніми покупцями: Інтернет-версії ярмарків Frieze та Taipei Connections запросили для віртуальних освітніх програм майже виключно художників. Згодом виявилось, що увага аудиторії в онлайн-режимі до художників та їхнього бачення пандемії, кризи та шляхів її подолання викликає чи не вдвічі більшу довіру, аніж пояснення економістів та психологів. Художники (а не галеристи, як було до того) стали почесними завсідниками на ефірах таких компаній, як Artnet та Artsy, їм доручили вести віртуальні екскурсії визначні світові музеї, від MoMA до Tate Modern. Приватні бесіди з художниками навіть продавав аукціонний будинок Sotheby’s у якості лотів на благодійному аукціоні MayDay у травні 2020 року. Паралельно з цим свідомість великої кількості колекціонерів почала потроху змінюватись: опинившись наодинці із власними колекціями в карантині, вони замислились над вартістю мистецтва: в чому різниця між умовним Баскія та молодим невизнаним художником, який веде щоденні вебінари та стрімко набуває популярності? Під час карантину роботу Баскія не візьме

музей для експонування — тобто інструменти зростання ціни не працюють. Натомість безліч сучасних авторів заявляють про себе, користуючись засобами, що їх надають сучасні технології. Колекціонери стали звертати увагу на закордонні локальні ринки та молодих художників — насамперед за допомогою платформ на кшталт White Columns та Foundwork. Починаючи з березня цього року один тільки Майкл Шерман, голлівудський продюсер, який збирає сучасне мистецтво вже багато років, витратив на роботи молодих художників більше $100 тис., при цьому більшість купівель знайшов власноруч на нових географічних ринках. В Україні натомість шаленої популярності набули аукціони, що проводяться у соціальній мережі Facebook. Одним з таких проектів став «Сіль і Перець», подати роботу на який може митець будь-якого рівня (за умови проходження кураторського відбору), проте встановлено обмеження вартості робіт. Іншими словами, колекціонер має змогу задешево придбати твір визнаного майстра і заразом відкрити для себе нові імена. Ініціатива викликала неабиякий азарт серед покупців мистецтва та привернула увагу людей, що раніше мистецтвом не цікавились: механізм ставок працює

artkursyv

за незвичною формою, де лот здобуває перший, хто залишив відповідне повідомлення у коментарях соціальної мережі. Ставлення до такої форми аукціону серед фахівців вітчизняного ринку виявилось розбіжним: одні схвалили ініціативу, мовляв, таким чином про мистецтво не дають забути колекціонерові, до того ж ринок набуває нових гравців, а художники — хоч якогось заробітку під час карантину. Інші професіонали арт-ринку висловили справедливе побоювання, що за умови нечітко роз’яснених правил (терміну дії дисконту, інформації про виключність цін саме за пандемії тощо) покупці звикнуть до того, що роботи українських художників коштуватимуть дешево й надалі, а після поновлення економічного життя ринку мистецтва — відмовлятимуться їх купувати по докризових цінах. Іншим проектом, який хотілося б відзначити, став Stay Art Home, перший у світі благодійний онлайн-аукціон, у межах якого молоді українські художники створювали і продавали свої роботи під час прямих ефірів на Facebook. Ініціаторами проекту стали вітчизняний арт-дилер Ігор Абрамович та компанія IDEII, за благодійну діяльність відповідав фонд Small Heart With Art. Процес прийняття ставок від учасників,

Світлини з онлайн-туру Оксани Мась по власній майстерні для Deloitte СНД, © Оксана Мась

в перебігу народження роботи на власні очі, викликав неабияке пожвавлення серед колекціонерів. Як і згадана вище ініціатива, формат «аукціону з майстерні» має стати актуальним навіть після виходу з карантину. Натомість обидва проекти будуть допрацьовані з огляду на повернення ринку мистецтва до передкризових умов існування — в першу чергу це стосується цінової політики та механіки участі гравців. Важливо наголосити: повного заміщення фізичного ринку мистецтва його віртуальним аналогом не станеться ніколи. Йдеться про надання необтяжливої та повноцінної онлайн-альтернативи

за інших рівних для колекціонера можливостей — доступу до нових ринків, бездоганної логістики, відкритості цінової політики — зокрема об’єктів цифрового мистецтва; тощо. Арт-ринок давно вже прямував до масованої експансії технологій, але стримувався фізичними каналами продажів, що до недавніх часів працювали справно. Сьогодні прийшов час змін, що його спровокував карантин. Натомість стало очевидно, що центральною постаттю в системі нового ринку залишиться саме постать художника. Денис Белькевич

арткурсив

«РОМАНТИЧНИЙ АВАНГАРД» СЕРГІЯ СВЯТЧЕНКА

Sergei Sviatchenko’s “Romantic Avant-Garde” The Danish town of Aarhus saw the innovative premiere of the play “Nightingale” (Royal Danish Theater), hosted by the spacious hall of the Music House. The staging combined innovative choreography with the classical literary source. The DanishUkrainian artist Sergei Sviatchenko was the project’s art director. He described his work on the project and the plans to stage it in the National Opera House in Kyiv in his interview with Kateryna Honchar. Author: Kateryna Honchar

Українсько-данський художник та дизайнер Сергій Святченко створив сценографію для новаторського проекту Данського Королівського театру — перформансу «Соловей». Вистава складається з авангардної хореографії, створеної на основі класичного літературного твору. Специфікою «Солов’я» є залучення великої міжнародної команди, що поєднала в одній виставі дві різних п’єси. Художник розробив сценографію, костюми, афіші. У данському місті Орхусі, у величезному приміщенні Музичного дому, відбулась прем’єра новаторської вистави Данського Королівського театру під назвою «Соловей». Перший показ постановки

зібрав декілька тисяч глядачів. За тиждень її з успіхом було презентовано вже в Копенгагенському Оперному домі. Вистава складається з двох перформансів, поставлених за двома абсолютно різними літературними творами, далекими, здавалося б, за стилістикою та контекстом — «Соловей та троянда» Оскара Вайльда та «Соловей» Ганса Крістіана Андерсена. Державний Данський Королівський театр працює в двох напрямах — класичного та сучасного балету. Масштабний задум «Солов’я» полягав у створенні інноваційної вистави, де авангардну музику, хореографію, декорації синтезовано з романтичним, ніжним сюжетом. У результаті

artkursyv

постановка вийшла унікальним зразком «романтичного авангарду». Над постановкою працювала велика міжнародна команда, кожну з частин робив інший постановник — бразилець Алесандро Перейра та данець Себастіан Клоборг. Команда провідних танцюристів із Данії, Угорщини, Сполучених Штатів, Англії упродовж року працювала над створенням масштабного мистецького проекту, фінансування якого забезпечувала держава. Директор — відомий шведський танцівник та хореограф Понтус Лідберг. Головним художником проекту було запрошено українського митця зі світовим ім’ям — Сергія Святченка. Дизайнер, архітектор, колажист, живописець, фотограф на початку 1990-х років переїхав жити в Данію, де став одним з найуспішніших митців. У доробку Сергія Святченка — масштабні проекти з комплексного художнього оформлення банків, навчальних закладів, міжнародних корпорацій і компаній, десятки персональних виставок по всьому світу. Звичною для митця є робота і над великими державними проектами. Робота художником-постановником для Королівської Опери — для нього досвід новий, а відтак і цікавий. Місяці підготовки пройшли в тісній та натхненній співпраці з продюсерами й музикантами, художниками зі світла. Художник називає таку практику колективної роботи для себе нетиповою, адже звик працювати наодинці у своїй майстерні. Завданням Святченка як сценографа було об’єднати дві різні історії з різною музикою, хореографією, атмосферою в одну «естетичну формулу», зробити два типи костюмів для двох перформансів та танцювальних команд. Художник розробив костюми, надихнувшись радянським авангардом 1920-х, для обох відділень, оформлення сцени, афішу. У основі сценографії — величезні колажі, вирізані з дерева силуети людей, елементи квітів і дерев — виразні, лаконічні, характерні для авторського стилю Святченка, що приніс йому світове визнання. Одяг — елегантні та строгі сірі костюми, краватки та білі сорочки для одного перформансу і чорні

«Соловей», Ганс Крістіан Андерсен. Сценографія та костюми для Данського Королівського театру, Копенгаген, 2019

для іншого, своєрідна уніформа, що створює контраст з чуттєвою хореографією. На початку Незалежності України Сергій Святченко став одним з перших, хто представляв українське мистецтво в Данії і Північній Європі. З гордістю говорячи сьогодні про участь у такому масштабному проекті, як постановка Данського Королівського театру, художник натепер працює над тим, щоб український глядач отримав змогу побачити виставу в Києві, допомагаючи налагодити співпрацю країн в культурній галузі. Наразі ведуться переговори з Посольством України в Данії, щоб офіційно, на рівні держави, запросити Данський Королівський театр представити виставу «Соловей» в Оперному театрі Києва на 30-річчя Незалежності. Катерина Гончар

арткурсив

МИСТЕЦТВО СТРІТ-АРТУ:

СВОБОДА ТВОРЧОСТІ

VS ПРАВО Street Art: Artistic Freedom vs The Law Street art, a relatively new direction in contemporary art in a markedly urban style, has been gaining traction and developing fast in Ukraine in recent years. The author analyzes street art from the legal standpoint and attempt to answer the two most common questions: (1) can street art be seen as a copyright-protected object; (2) does unsanctioned street art deserve legal protections? Author: Ganna Prokhorova

Вулиці — це полотно. Говорити, що без графіті вони будуть чистими, — значить брехати. Міста отруєні. Отруєні автомобільними вихлопами і димом з фабричних труб… Артуро Перес-Реверте, «Терплячий снайпер»

В останні роки у різних містах України все частіше з’являються раніше небачені малюнки на житлових будинках. У той час, як за кордоном явище стріт-арту повільно йде на спад, український стріт-арт набирає обертів та активно розвивається. Монументальний живопис крізь століття Стріт-арт (англ. street art — вуличне мистецтво) — це напрям сучасного мистецтва, який, здебільшого, вирізняється яскраво вираженим урбаністичним стилем. За різними джерелами до стріт-арту відносять сучасний монументальний живопис, вуличну інсталяцію та вуличний перформанс, трафарет, постер-арт і — найбільш розповсюджені — графіті та мурали. Варто згадати, що слово «мурал» насправді походить від латинського murum — стіна, і означає монументальний живопис, тобто живопис на архітектурних спорудах як всередині, так і з зовнішнього боку. Ще за часів палеоліту люди розфарбовували стіни малюнками, розповідаючи про побут, природні явища і вірування. У печерах Ласко і Шові на півдні Франції спелеологи виявили полишені первісними людьми-неандертальцями наскельні малюнки, які наразі включені до Фонду світової спадщини і підлягають охороні з боку держав. За середньовіччя мурали зазвичай малювали на твердій сухій штукатурці, повторно зволоженій, — альсекко (або а секко, від італійського a secco — по сухому). На відміну від фрески ця техніка настінного розпису не настільки довговічна, проте вона була популярна в Європі у XVII– XVIII століттях. Саме так Леонардо да Вінчі писав у домініканському монастирі Санта Марія делле Ґраціє в Мілані свою знамениту «Таємну вечерю»,

Гамлет Зіньківський. Мурал у Харкові

яку через вказаний спосіб нанесення потім було досить важко реставрувати. Згодом художники повністю відмовилися від цієї техніки і стали малювати фрески. Досить часто поняття «мурал» та «графіті» вживають синонімічно. Разом з тим, деякі джерела стверджують, що мурал, на відміну від графіті, є великим за розміром реалістичним зображенням на поверхні будівлі або стіни, покликаним передавати глибоку ідею або непересічний зміст. Мурали — це еволюційована форма фресок. Як правило, подібні настінні малюнки виглядають практично як фотографії, перенесені на стіни. Але навіть у професійному середовищі досі немає єдиної думки щодо адекватних термінів у світі стріт-арт. У наш час «вуличні фрески» стали більш відомими завдяки мексиканському муралізму 1920– 1930-х. Хосе Климента Ороско, Дієго Рівера, Давид Альфаро Сікейрос, Руфіно Тамайо і багато інших стали творцями нового художнього напряму для відродження ідей соціального суспільства, культури і традицій країни. Найзнаменитішим вважається Дієго Рівера. Він прикрасив стіни будівель у багатьох містах Мексики і не тільки. Так, в 1930-х на замовлення Рокфеллерівського центру в Нью-Йорку Ріверою була створена фреска «Людина на роздоріжжі». Цікаво, що сьогодні мурали навіть підвищують престиж цілих кварталів. До того ж нерідко ціна квартири, вікна якої виходять на мурал, зростає. Наприклад, два мурали в районі Челсі (Нью-Йорк) підняли вартість сусідньої будівлі з 800 тисяч доларів до 2 млн. Ріелтори вважають, що в середньому ціна на нерухомість у такому випадку зростає на 15%. З ними згодні дослідники з Великобританії, які, проаналізувавши ціни на нерухомість у Лондоні, дійшли висновку: що більше муралів в одному районі, то вища ціна за квартиру. Тим-то нерідко забудовники самі шукають молодих і талановитих художників для створення муралу на сусідній будівлі.

artkursyv

Леонардо да Вінчі. «Таємна вечеря» у домініканському монастирі Санта Марія делле Ґраціє в Мілані

В Україні мурали на житлових будинках також не рідкість. Художники працюють як у центрах міст, так і в спальних районах. Приміром, у Києві особливий інтерес привернули до себе Борщагівка та Троєщина, де багато старих житлових будинків і є можливість не тільки розбавити сірість яскравими барвами, а й сформулювати особливий меседж місцевим жителям. Комерціалізація = успіх? Сучасних «вуличних» художників виховало субкультурне минуле стріт-арту. Завдяки йому вони змогли поліпшити свої навички, свою майстерність, поглибити й розширити свої знання. Саме тому мурали несуть в собі політичні і соціальні мотиви, здатні вільно проникати в думки і ненав’язливо впливати на світогляд. Для художника важливо знати, що його ідеї були почуті і побачені, навіть якщо й не сприйняті уповні. Тому стріт-арт завжди пов’язували зі свободою думки. Проте цей альтруїстичний намір нерідко наражається на комерціалізацію зображень, що шкодить не тільки його якості, але й початковому задуму — свободі образотворчого висловлення думок. Наприклад, напис «Що нам робити з усім цим майбутнім?» на одній зі стін будівлі в районі Сохо в Нью-Йорку не може вважатися повноцінним «вуличним» мистецтвом, оскільки є по суті рекламою Gucci, створеною в колаборації з художницею Coco Capitan. Так всесвітньо відомий будинок мод вирішив популяризувати власний бренд, співпрацюючи із зірками соціальних мереж в рамках проекту «Gucci Art Walls». Те саме можна сказати і про мурал в рамках цього ж проекту, створений Мауріціо

Кателланом, котрий нещодавно знову потрапив на перші шпальта світових ЗМІ, приклеївши банан до стіни та продавши його за 120 млн. дол. Мурал Кателлана зображує Марину Абрамович та був покликаний привернути увагу до художньої виставки. Натомість варто вказати, що великі компанії часто надихаються «вуличним мистецтвом», а подекуди і використовують його при просуванні своєї продукції та своїх послуг без дозволу його авторів, і такі випадки вже далеко не поодинокі. Це говорить про те, що твори стріт-арт особливо уразливі для незаконного копіювання. Спробуємо зануритися глибше у юридичні тонкощі цього питання. Стріт-арт в Україні, або боротьба за мурали У розрізі вищевказаного щодо «вуличного мистецтва» є два найпоширеніші питання: 1) чи можна

вважати стріт-арт об’єктом, що охороняється авторським правом; 2) чи заслуговує несанкціонований стріт-арт на юридичний захист? Як відомо, за українським законодавством правовій охороні підлягають твори, створені творчою працею автора і зафіксовані в об’єктивній формі. Твір підлягає охороні авторським правом незалежно від того, закінчений він чи ні (ескіз), та незалежно від його культурного чи утилітарного призначення. Відтак, вочевидь, творчий характер об’єкту та його фіксація в об’єктивній формі (власне нанесення зображення на стіну будівлі) зумовлюють те, що у переважній більшості об’єкти стріт-арту є творами мистецтва, які охороняються авторським правом. При цьому важливо розуміти, що фізична особа, яка своє творчою працею створила твір, завжди

Наскельні малюнки в печері Шові, Франція

арткурсив

Дієго Рівера. Людина на роздоріжжі, Нью-Йорк

буде розглядатися як автор, навіть якщо ця особа поцупила фарби або запозичила полотно (або стіну, як у випадку з графіті). Для виникнення у художника авторських прав на твір немає значення, чи був мурал створений за згодою власника будівлі чи без такої згоди. Автор твору стає первинним суб’єктом авторських прав на створений ним об’єкт стріт-арту та набуває відповідних немайнових і майнових авторських прав. Серед немайнових авторських прав слід виділити право на ім’я, псевдонім, право на недоторканність твору, збереження його цілісності тощо, в той час як до майнових прав належать право на використання твору та виключне право на дозвіл або заборону використання твору іншими особами. Більше того, українське законодавство чітко передбачає, що власникові матеріального об’єкта (наприклад, житлового будинку), в якому втілено оригінал твору образотворчого мистецтва (мурал, зображений на стіні такого житлового будинку), не дозволяється руйнувати цей об’єкт (будинок, стіну) без попереднього пропонування його авторові твору ціни, що не перевищує вартості матеріалів, витрачених на його створення. Якщо збереження об’єкта, в якому втілено оригінал твору, є неможливим, власник «Що нам робити з усім цим майбутнім?»

матеріального об’єкта, в якому виражено оригінал твору, повинен дозволити авторові зробити копію твору у відповідній формі. Разом з тим, питання недоторканності творів вуличного мистецтва особливо актуальне у випадках, коли графіті чи мурали створюються без згоди власника будівлі. У Київській міській адміністрації кажуть, що для того, щоб намалювати на фасаді будинку свій мурал, необхідно узгодити всі дії з районною адміністрацією та балансоутримувачем, а також з мешканцями будинку. Досить просто зробити анкету і розіслати мешканцям, щоб дізнатися, чи хочуть вони бачити на фасаді той чи інший малюнок. Якщо ж зображення не буде відповідати нормам етики та моралі, то місто через суд може змусити замовника або виконавця зафарбувати мурал. До речі, кожен може подивитися мурали Києва на інтерактивній карті сайту http://kyivmural.com, просто натиснувши на відповідну позначку і дізнавшись, які місця в місті вартують уваги. Проте, здебільшого, твори стріт-арту замальовуються без відповідного рішення суду. Зафарбовуючи графіті, власник будівлі знищує часто єдиний примірник твору. Згадаємо випадок, коли у Києві на вулиці Срібнокільській, №1 восени 2018 року зник мурал

artkursyv

Мурал Олександра Гребенюка під назвою «Synergetic»

Мурал на перетині вулиць Павлівської та Дмитрівської, автор Rustam Qbic, Київ

Мурал Кателлана зображує Марину Абрамович

Олександра Гребенюка під назвою Synergetic, який просто зафарбували сірим. Або скандальний випадок через графіті Гамлета Зіньківського на стіні транс форматорної будки по вулиці Гоголя, №2 у Харкові: малюнок художника зафарбували, а поверх створили новий, потім зафарбували і його. Боротьба за те, що мало бути зображено на стіні трансформаторної будки, не вщухала довгий час. З точки зору охорони твору авторським правом такі дії є порушенням права автора на недоторканність твору, навіть якщо малюнок був створений на стіні без відповідного на те дозволу. З іншого боку, створення муралу без дозволу може бути розцінене як адміністративне правопорушення у галузі житлово-комунального господарства і благоустрою

та навіть як умисне пошкодження майна, що є кримінально караним діянням. Відтак питання балансу прав між власником будинку та автором муралу, створеного на будинку без дозволу його власника, на сьогодні залишається достатньо спірним. В українській судовій практиці поки не зустрічалися справи про захист прав «вуличних» художників за вказаних вище обставин, але звернути увагу на даний аспект вкрай необхідно. Разом з тим, якщо відомі українські художники будуть порушувати питання про захист своїх авторських прав, це буде корисною справою для розвитку стріт-арту в цілому. Можливо, тоді власники будівель стануть більш уважними, приймаючи рішення про зафарбовування об’єктів, створених стріт-арт художниками.

Автор — Ганна Прохорова (Ganna Prokhorova), адвокат, старший юрист практики інтелектуальної власності та вирішення спорів ЮФ «AEQUO», арбітр Арбітражного суду з питань мистецтва (Court of Arbitration for Art) (Гаага, Нідерланди)

арткурсив

НЕВТІЛЕНИЙ ПРОЕКТ, АБО ПРИП’ЯТИЙ ДО ЗЕМЛІ

ГУЛІВЕР

АРСЕНА САВАДОВА

The Unrealized Project, or Gulliver Pinned to the Ground The article offers a critical perspective regarding the actions of the expert committee that selected art projects to represent Ukraine at Venice Biennale ’19. The art critic analyzes one of the rejected projects (“Arsen Savadov’s Voices of Love”), its meanings and the losses Ukraine suffered when choosing not to present it at Biennale. Author: Olesia Avramenko

Я навмисне взяла паузу після відвідин Венеційської Бієнале 2019 і навіть закриття виставки. Враження мала суперечливі, тому хотілося поглянути на ситуацію щодо нашої участі в Бієнале якомога об’єктивніше. Ми ж знаємо, що зазвичай саме час — найсправедливіший суддя. І от стихли словесні баталії, сварки й суперечки, вляглося обурення, зів’яв спротив, і що ж ми маємо в так званому «сухому залишку»? Про це я роздумую і висловлююся у розлогій аналітичній статті для однієї з наукових збірок Інституту проблем сучасного мистецтва. Тут подаю витримки із тексту. Час «малих знань» став натомість добою необмеженої інформованості, яка нерідко не те що не прояснює, а, навпаки, затьмарює розум, замилює очі. Інформація стає інструментом дезінформації, обертаючись на такого собі дволикого Януса.

Арсен Савадов. Сон Гуллівера, олія на полотні, 2017

Чи не цю катастрофічну перверзію і мав на увазі куратор Венеційської Бієнале 2019 року Ральф Ругофф, директор лондонської Hayward Gallery. Як вже добре відомо, він обрав назвою-темою-провокацією 58-ї виставки нібито китайський вислів про час змін, що в його інтерпретації звучить так: May you live in interesting times. Ми пам’ятаємо про цей вислів ще з початку 1990-х, і повторювали його як нібито побажання негараздів, тобто прокляття: «Щоб ти жив за часів змін». Книжка ворожінь «Книга змін. І-Цзин» була у багатьох настільною, коли зміни у нашому житті відбувалися з катастрофічною швидкістю й для багатьох з такими ж карколомними наслідками. (До речі, ця книга на моєму столі живе й досі). Варто нагадати, що Венеційська Бієнале — всесвітня виставка сучасного мистецтва, так званого contemporary art, мистецтва експериментального,

artkursyv

яке втілюється переважно засобами новітніх технологій і полонить глядача контрастами чи дисонансами, або несподіваною гармонією в дисгармонійній ситуації чи навпаки. Це шалені перегони за визнання не просто одного чи кількох митців, а цілої країни, бо демонструються саме її ресурси — художні, технічні, технологічні, інтелектуальні. На цьому форумі оцінюють країну, її креативність і творчий потенціал. Країна, чий проект отримує Золотого Лева, набирає бали не лише в міжнародному художньому житті, а й підвищує свою інвестиційну та туристичну привабливість. Аби по-справжньому прозвучати у Венеції, треба запропонувати щось надзвичайно гостре чи незвично образне, або несподівано колоритне — те, що може показати лише ця країна, а не інша. Про напівутілений український «замріяний» проект з безграмотною назвою «Падаюча тінь “Мрії” на сади Джардіні» ми добре знаємо, й гіркота розчарування досить дошкуляє. А ще з більшою гіркотою згадую інший — невтілений — максимально підготовлений проект Арсена Савадова «Голоси любові». Він точно спровокував би черги до нашого павільйону, не менші, аніж зазвичай збирають виставки у павільйонах Великобританії, Франції, Німеччини. Нагадаю: коли експертна рада порушила правила, зробила ряд помилок та все ж наполягала на реалізації проекту «Падаюча тінь», попри те, що його втілити було неможливо, Арсен Савадов влаштував прес-конференцію щодо власного проекту. Його представляв громадськості Олександр Соловйов. Прес-конференція перетворилася на екзальтований перформанс. Арсен Савадов, виступаючи, використав усі можливі й неможливі засоби самопрезентації — фарс, браваду, награш, блеф… Публіка виявилася неготовою, реагувала снобістськи. І ніхто не знав, що artist був на той момент справді «екзальтований», бо сильно травмований — йому буквально боліли рани. Це були опіки від пожежі, що сталася під ранок перед прес-конференцією. У його майстерні спалахнув обігрівач, загорілася щойно завершена величезна картина, і він у стані афекту гасив полум’я голіруч. Так вихоплюють дітей із пожежі. Тож на зустріч Арсен Савадов прийшов з відкритими опіками, не звернувшись до лікаря, — втім, взагалі нікому їх не демонструючи. Чи не тому прес-конференція обернулася на рик пораненого лева. Зловтішники волали: «Акела промахнувся». Та це було не так. Промахнулася експертна комісія. Художник своїм глибоким талановитим відео поцілив у яблучко, але журі працювало в затемнених окулярах сліпців. Вони нічого не второпали. А проект і досі надзвичайно актуальний. Олеся Островська-Люта після прес-конференції того ж дня публічно відмовилася від проекту, в якому мала виступити куратором, фактично зрадивши художника, а з ним і колегу, куратора Олександра Соловйова. Це був ще один удар під дих не лише Савадову, а й нашій культурі та, власне, представництву на Венеційській Бієнале-58.

Які ж проблеми збурює відеофільм «Голоси любові» Арсена Савадова, пропонований до презентації на Венеційській Бієнале 2019? По-перше, яскраво нагадує — не дає забувати, що в Україні війна, і що агресор — сусідня держава. По-друге, показує, що драматичний, нездоланний поки що, вододіл проходить не на Українських теренах, а на межі «Україна–Росія», так, як колись між Південною і Північною Кореєю. Проект «Голоси любові» образно та філософськи міг зачепити півсвіту! На Бієнале усім нагадав би про нашу війну і показав здорових, веселих, красивих, тобто боєздатних солдат. Відео нібито транслює фронтові концерти зірки кіно Мерилін Монро. У ролі Мерилін Монро, знімаючись для фільму Арсена Савадова «Голоси любові», відпрацювали на прифронтових позиціях повноцінні концерти двоє артистів. Один із них — український співак й актор Ель Кравчук, котрий у своєму репертуарі має образи Вертинського, Монро тощо. Співак перевтілюється у них, реанімуючи й переспівуючи їхні пісні. Саме цей творчий хід друга-артиста й використовує у своєму відео Арсен Савадов. Другим з них є Марія Максакова — російська оперна співачка, котра разом із чоловіком емігрувала в Україну, де чоловіка наздогнала російська ефес бешна куля. Марія залишилася в Україні. На прохання митця вона співала перед українськими бійцями, й задля цього сама обрала пісні з репертуару Анатолія Солов’яненка. Тож воїни слухали в її виконанні божественні співи — «Ніч яка місячна», «Ой ти дівчино, з горіха зерня…» тощо, пісні саме про те, що вони захищають, за що помирають. Підіймала тим самим бойовий дух. Воїни на концертах-зйомках спостерігали за артистичними перевтіленнями співаків й радо долучалися до дійства. А тепер спробуємо порахувати, скільки важливих і нагальних, світового масштабу, тем торкнувся фільм Арсена Савадова: — війна, агресія, розподіл і розшарування країни, нації; — протистояння вторгненню й підтримка націо нальних патріотичних сил; — роль мистецтва, образів та вплив на свідомість відомих людей через виступ сучасних митців та їхніх перевтілень;

Арсен Савадов. Голоси любовi, 2019

— історичні паралелі, звідси — уроки і досвід; — через мистецтво, художніми засобами, привернення уваги цілого світу до проблем однієї країни — нашої; — діалог з культурами Америки (Мерилін), Кореї — паралелі з війною 1950-х, Росії (знаменита російська артистка), Японії — акторські перевтілення, властиві й суголосні театру Кабукі; — врешті, дотик до актуальних нині гендерних питань. Але… Гуллівера прип’яли до землі ліліпути, і проект не був презентований. P. S. Втім, як на сьогодні, ліліпутові пута розірвані. Однак важливий, влучний момент втрачено. І я, відвідуючи демонстрацію проекту «Голоси любові» Арсена Савадова у Києві, в Центрі сучасного мистецтва М17 у лютому–березні 2020 року, задихалася від захвату і досади. Олеся Авраменко, арт-критикиня та історикиня мистецтва

Арсен Савадов. Голоси любовi, 2019

арткурсив

ЛЕГАЛЬНИЙ ПЕРІОД ДЛЯ САМІТНИКІВ:

УКРАЇНСЬКІ МИТЦІ

НА КАРАНТИНІ Legitimizing Hermits: Ukrainian Artists in Quarantine The artists are always on the lookout for new opportunities, even in quarantine. In order to get a better grasp of how our fellow citizens are dealing with the isolation, we invited artists to share their reflections on the enforced separation from others. It should be noted that representatives of the cutting-edge Ukrainian art began to implement new initiatives in real time, while “the classic artists” are reflecting on global trends. Authors: Igor Abramovych, Viktoria Kulikova, Nataliia Matsenko

«Митці, як завжди, — у пошуках нових можливостей, навіть на карантині. Аби зрозуміти для себе, як переживають ізоляцію співвітчизники, ми запропонували художникам поділитися власними роздумами щодо вимушеного відчуження. Варто звернути увагу на той факт, що представники актуального українського мистецтва почали втілювати ініціативи в режимі реального часу, самі ж “класики” впритул замислилися над світовою тенденцією», — коментують автори. Роман Мінін Поки весь світ пішов на карантин, митець не витрачає життя даремно, а займається опануванням нового інструментарію. Це, зокрема, графічні та 3D редактори, які допоможуть створити контент для VR та AR реальності. Водночас Роман працює над власними композиціями, а також доповнює серію «Оптимізм», яка має на меті розповсюдити світлі віяння, тим самим не обтяжуючи інформаційне середовище. Художник зізнається, що відчуває внутрішні зміни. Аби не допустити апокаліптичний настрій та ізолюватися від медійного шуму, він обмежив перегляд новин. Хвилювань поменшало, тож митець переглянув свій вже усталений порядок денний. За його словами, кожна, навіть невелика прогулянка відтепер сприймається інакше. Не дивлячись на позитивний настрій, автор вдумливо дає настанову: «Я не можу сказати, що вихід із карантину буде легким. Усі ми повинні діджиталізуватися — перейти у віртуальну реальність, навчитися існувати за умовами нової епохи». Анатолій Криволап Художник працює у звичному режимі, проживаючи у заміському будинку. Заразом триває монтаж вже виконаних розписів у церкві Покрова Пресвятої Богородиці у селі Липівка Київської області. Робота

Стріт-арт Романа Мініна «Optimism»

відбувається під пильним наглядом майстра, час від часу Криволап особисто навідується коригувати основні процеси, або робить це онлайн. До речі, частина розписів була презентована для перегляду минулого року в галереї мистецтв «Лавра» на виставці «Українська ідентифікація». У розмові митець зазначає, що не відчуває особ ливого дискомфорту; є тривога за близьких, які проживають у Києві та за кордоном, але телефонний зв’язок допомагає залишатись на зв’язку. «Чи надто змінився зараз увесь світ? Важко щось передбачити, особливо в годину неспокою. Час покаже». Олег Тістол З початку оголошення стану пандемії митець встиг не тільки завершити масштабне полотно «Європа 2», а й представити його в межах проектів: віртуальної виставки Strange Time та для Музею сучасного українського мистецтва Корсаків. На картині зображено скульптурну композицію родини радянського періоду, образи якої були «підглянуті» ще у 2017 році в Мукачево. Роботи з цієї серії можна було побачити в Інституті проблем сучасного мистецтва. Художник не залишається осторонь подій, проте зазначає, що загалом ніби достатньо чуйно і зважено реагує на реальність, опікуючись близькими людьми та уникаючи зайвих контактів, оскільки метушня відбирає безліч часу. Тістол сподівається, що інтера ктивні комунікації позитивно вплинуть на суспільство, і спілкування наживо нарешті набуде майже втраченої цінності. «Представники творчих професій усе життя працюють віддалено… А зараз ми всі опинилися в подібних умовах усамітнення. Так чи інакше, кожен на карантині стає художником. Це стосується не тільки роботи, а й побутових справ. Зазвичай у майстерні я вдягаю фартух, респіратор тощо. Для захисту,

Розпис Анатолія Криволапа у церкві Покрова Пресвятої Богородиці

artkursyv

«Chernobyl», із серії «Комп’ютерні віруси», цифровий друк, 2011

звісно. Змінилося лише те, що я вперше опинився з маскою на обличчі поза межами студії». Микола Маценко Микола Маценко вчасно встиг зробити персональну виставку в Черкаському художньому музеї. Проект «Гносеологічні вправи» завершився якраз перед карантином. У цій виставці, присвяченій безкінечному процесу пізнання, як і завжди у геральдиці Маценка, поєдналися найрізноманітніші елементи, з яких плететься орнамент дійсності. Поєднуючи у вигадливих композиціях повсякденні предмети і розлогі історичні та культурологічні алюзії, автор конструює персональну оповідь про історію і сучасність суспільства, що його оточує і складовою якого є він сам. Мешкаючи у «вільному козацькому місті», художник особливо не страждає від ізоляції, веде досить звичний спосіб життя: працює, займається повсякденними справами та кулінарними експериментами.

Олег Тістол. Європа-2, полотно, олія, 290 х 200 см, 2020

Поточний момент коментує так: «Хоча хронічні соціальні потрясіння та інші катаклізми, якими така багата наша історія, дещо заважають мені зосередитись на персональних програмах та не дуже сприяють творчій активності, я все ж продовжую працювати, не чекаючи кращих часів…» Василь Цаголов Ізоляція для автора розпочалась набагато раніше, ніж ми почули офіційну заяву МОЗ України. Вже кілька років митець так само працює над проектом «Художник та Модель» та продовжує іронічно-абсурдний цикл «Україньскі X-files». За словами Василя, ці серії далекі від соціально-значущих аспектів, тож він із задоволенням поринув у власну професію. Таким чином, навмисне усамітнення виявилося не лише фізичним, а й тематичним. Якщо діяльність майстра не зазнала особливих змін, то на хвилі останніх подій у Цаголова з’явилися нові міркування щодо загальносвітової ситуації. Він каже, що переживання загалу безумовно впливають на сприйняття. Сподівається, що настрій громади зміниться на позитивний. «Ми й раніше були самі по собі. Ми — тобто художнє ком’юніті. Проте деякі митці охоплюють перформанс, акції або іншї партисипаторні практики. А займатися живописом можна будь-де, хоч в селі, хоч на Марсі».

в рамках творчого об’єднання «Арт Лабораторія» і у співпраці з Національним центром «Український Дім». У проекті — відомі митці різних поколінь, що працюють у різних медіа та жанрах, досліджують «дивні часи» і пропонують особисту оцінку й особисте сприйняття актуальних світових подій. Проект створено за принципом живого організму, що постійно розвивається, як, власне, і сам вірус. На даний момент у проекті Strange Time представлені роботи більш ніж 50 художників з усього світу, в тому числі комп’ютерні віруси Степана Рябченка та його нова робота «Мисливець», завдяки якій і народилася ідея створити та «запустити» проект. «Strange Time — мій дебютний кураторський проект, який я запускаю в межах творчого об’єднання “Арт Лабораторія”. Одне з ключових завдань об’єднання — створити глобальну платформу для проведення масштабних арт-проектів та об’єднати художників і представників творчих професій із різних країн та різних континентів.

Степан Рябченко За період карантину Степан Рябченко, для якого віртуальний простір вже давно звичний, зробив першу в Україні міжнародну колективну онлайн-виставку сучасного мистецтва «Strange Time» (www. strangetime.art). Це кураторський дебют Степана Василь Цаголов на тлі власної роботи з серії «Художник та Модель»

Робота Миколи Маценка з проекту «Гносеологічні вправи»

арткурсив

У Олексія скасувався запланований проект у Мінську, але зараз він готує персональну виставку у віртуальному експозиційному просторі «Шухляда». Там буде змога поєднати роботи різних років у форматі, який дещо відрізнятиметься від репрезентації у фізичному просторі, відкриваючи додаткові опції. «Я знаходжуся в майже повній ізоляції і зовсім не сумую з цього приводу, мені добре. Навіть новин зараз не дивлюся. Є можливість відкинути все зайве і зосередитися», — коментує Сай.

Проект Сергія Святченка «Old Vinyl», Хайес, західний Лондон

Ми знову довели, що мистецтво не має кордонів і його неможливо відправити на карантин», — коментує автор. Єгор та Микита Зігури З запровадженням карантину у майстерні братів запанувала очікувана тиша. Зменшилася кількість постійних працівників і з’явилося більше часу для творчості. Проекти за участю Єгора та Микити (Sculpture at Scenic World у Австралії, Burlington Sculpture Park у США) наразі відтерміновано, тож у скульпторів змінилося й ставлення до категорії часу, зникли поспіх та сум’яття. У цей час вони працюють над новими еко-проектами та розробляють ескізи з наявних серій. Але художники, за їхнім виразом, «досить самодостатні», тож можуть адаптуватися до будь-яких труднощів. Автори зізнаються, що ізоляція таки вплинула на робочий процес, адже ускладнився ще й товарообіг, тож здобувати будь-які необхідні інструменти стало важче. «На нашу думку, вихід з карантину в художньому світі має два варіанти: моментальний сплеск активності, галасливі відкриття провідних інституцій, просторів тощо, або навпаки — поступове пом’якшення, а саме перші обережні, камерні заходи галерей».

Назар Білик На відміну від живописця або графіка, діяльність скульптора постійно обтяжена виробництвом. За словами митця, він радше почуває себе прорабом, аніж художником. Така ізоляція повернула Назара до роботи над великою серією робіт «Контрформи», що якраз торкається взаємодії людини з мінливим середовищем. Загальна істерія блокувала роботу скульптора на початку, але вже через тиждень ізоляція перетворилось на буденність. Митець зізнається, що радіє можливості побути в тиші. Його ритм життя майже не порушено. Дім — майстерня — дім, — але зміСергій Святченко нилися обставини, що дало змогу відчути себе пуУ телефонній розмові українсько-данський стельником у місті. художник перераховує усі реалізовані та від«Я живу та працюю на Подолі, який на час катерміновані події, якими пишається: він висту- рантину почав нагадувати самотню діброву. Посадив пив художнім директором міжнародного фес- велику сосну та ялівець коло майстерні, прибираю тивалю сучасного колажного мистецтва LESS, траву на території — намагаюсь створити ділянку що відбудеться у місті Віборг вже у вересні; по- справжнього лісу у межах великого міста». відомив про відкриття спільного з EMI проекОлексій Золотарьов ту, який має на меті проі люструвати історію медіа-групи у межах фабрики Old Vinyl у Хайесі, Впродовж пандемії митець не тільки більше празахідному Лондоні. Нагадаю, що EMI співпра- цює, він навіть перебрався разом із сім’єю у майстерцювали з такими легендами музичного світу, ню! Маючи амбітні плани на виставковий рік, розяк The Beatles, Pink Floyd. Митець також від- робляє декілька проектів водночас, хоча події наразначив перший кураторський проект Степана зі відтерміновано. Усі життєві корективи стали у наРябченка «Strange Time», який презентує зо- годі, скульптор шкодує лише про те, що насправді крема роботи Святченка. Окрім перерахованого, вільного часу поменшало — він тільки-но завершив автор займається художньою практикою, ство- роботу для публічного простору. рює колажі з серій «The House», «Watercolor Бадьоро радить не піддаватися загальній паніImplement» та «Emotional Rescue». ці та приділяти більше уваги зміцненню імунітету, Його стиль життя на карантині майже не змінив- вести здоровий та активний спосіб життя. Олексій ся. Сергій, як і раніше, займається спортом, влашто- розмірковує оптимістично, тому до речі зауважує, вує прогулянки лісом та озером, але враховує всі за- що людство взагалі співіснує з величезною кількістороги можновладців. У вільний від справ час при- стю вірусів та бактерій. Він очікує на відкриття корділяє увагу сім’ї, перечитує твори з власної бібліо- донів, адже любить подорожувати. А поки що із затеки, малює та пише вірші. доволенням займається фотографією та збирає ко«Всі спостерігають за глобальними змінами, які лекцію вінілів, карантин — ще й вдалий час для «постосуються онлайн-ініціатив. Проте за період уса- лювання» на рідкісні платівки. мітнення більшість людей встигла накопичити величезну кількість енергії, ідей. Як встигнути втілити все це у реальність? Парадно крокуємо разом до завершення карантину!» Олексій Сай Олексій Сай каже, що в його житті з настанням карантину суттєвих змін не відбулося. Хіба що став бувати в майстерні більше, ніж досі, та отримав можливість завершити те, на що раніше бракувало часу й терпіння. Художник продовжує працювати зі своїми попередніми довготривалими проектами — доповнює мікровсесвіт Excel-арту, пише медитативно-копіткі «Заяви».

Еко-проєкт Микити Зігури «Слід»

Робота Олексія Сая з серії «The Black Hole»

artkursyv

Світлина з майстерні Олексія Золотарьова

Майстерня Назара Білика

«Поки масштабні проекти йдуть в онлайн, на часі становлення персоналізованих художніх задумів. Впевнений, що митці почнуть брати активну участь в організації власних планів. Гадаю, що сталі стосунки (між діячами культури, мистецтва) продовжуватимуть розвиватися незалежно від ситуації. Варто очікувати на появу нових професіональних кадрів — у реальності!» Володимир Манжос Коли розмова добігає теми власне творчості, спочатку митець перелічує важливі проекти, роботу над якими наразі припинено. Наприклад, він завершив тексти та верстку власного артбуку, але вихід альбому поки що відкладено. За час пандемії він не отримував новин від партнерів щодо муралів, які мав створити вже цього року. Сподівається завершити монтаж твору в межах виставки «Відбиток. Українська друкована графіка ХХ–ХХІ століть», що мала відкритися 16 березня. З позитивного: він оновив інтернет-магазин, де окрім оригінальних робіт та принтів скоро з’являться

кераміка, тиражні скульптури. Разом із командою Ffface.me розробив два проекти у доповненій реальності: скульптуру та галерею. Зізнається, що нарешті дозволив собі спокійно усамітнитися в студії та завершити вже продану картину, роботу над якою розпочав ще у 2018-му. А ще Володимир розпочав довготривалу співпрацю разом із гуртом «Мумій Тролль»: йому запропонували проілюструвати сингли та обкладинку нового альбому музичного колективу. За його словами, усі проекти вимагають багато часу та зусиль, тому карантин, сказати б, іноді хіба не впрост потрібен — аби зосередитися на ідеях та створити щось дійсно нове. За останній час у приватному спілкуванні до нього звернулися колекціонери із запитом на нові роботи, тож Манжос також відзначає, що арт-ринок поступово стає інтерактивним. «Можливо, люди нарешті навчаться дотримуватися дистанції та цінувати особистий простір інших. Мейнстрімні події та практики можуть зникнути, тоді як для справжніх художників ізоляція корисна. Гадаю, що колективні проекти зараз недоречні — тому я вважаю опанування різних медіа єдиним правильним рішенням».

й над тісним зв’язком політики та мистецтва, котре як завжди гостро реагує на злободенні проблеми, проте поступово зникає без підтримки провідної сфери. «Я налаштований оптимістично. Зважаючи на нову ситуацію, яка не має завершення, варто очікувати на зміни. Маю на увазі не лише сферу арт-ринку, а насамперед концептуальну та духовну складову мистецтва. Сподіваюся, що розпочнеться відхід від постмодерних та модерних традицій. Такий поштовх може стати дуже значущим». Автори: Ігор Абрамович, Вікторія Кулікова, Наталія Маценко

Віктор Сидоренко Впродовж карантину художник продовжував перебувати більшість часу в майстерні, де завершував нові полотна з серій «Левітація» та «Знаки». Віктор зізнається, що левову частку всіх без винятків процесів займає власне період створення ескізів та розробка ідей. Це, за його словами, найважливіше у роботі митця. Наразі він розпочав планувати масштабний виставковий проект до 25-річчя свого Персонажа. Створений Сидоренком Герой / Об’єкт / Фантом постане у декількох вимірах, — через живопис, скульптуру та інші медіа. Пандемія для нього — репетиція майбутнього. У той час, як від економічних зсувів потерпає більша частина населення, Віктор розмірковує ще Володимир Манжос у творчій студії

Віктор Сидоренко у студії

арткурсив

УКРАЇНСЬКА ВИСТАВКА-СТАН

«ШТУЧНИЙ БІЛЬ» ВІДКРИЛАСЯ У ПОЛЬЩІ The Ukrainian project “Artificial Pain” opened in Poland The Ukrainian project “Artificial Pain” opened in the Centre of Contemporary Art Znaki Czasu in Torun (Poland) on April 3, 2020. It is the artists’ personal view on life in Ukraine over the last couple of decades. The exhibition unites 23 artists and offers a many-voiced narrative of the tumultuous events of the Ukrainian history, emotional boundaries and the ambiguities of the contemporary times. Author: Maria Varligina

3 квітня 2020 року у Центрі сучасного мистецтва «Знаки часу» у Торуні (Польща) відкрився український проект «Штучний біль», кураторами якої виступили Наталія Іванова та Кшиштоф Бяловіч. За задумом, масштабна виставка є особистісним мистецьким поглядом на реалії України останніх десятиліть. Асинхронний простір білого куба створює місце перетину подій різних років і масштабів, — як-от зміна політичного курсу з моменту отримання незалежності, дві революції, збройна агресія з боку Росії, вимушена внутрішня міграція, — котрі складаються у тривожні роки суспільного неспокою, а наскрізним образом, що ним злютовано проект, стає біль. Назва проекту — «Штучний біль» — є грою слів, яка найбільшої виразності набуває саме у польському перекладі, адже «мистецтво» польською звучить як «штука» («sztuka»). Втім, назву навряд можна вважати прозорою, радше вона є частиною мозаїки натяків і відчуттів. Мистецтво має штучну природу, є артефактом культури, заразом зберігаючи зв’язок з живим болючим нервом дійсності. Митець «відчуває соціальний ефір, яким все перейнято, соціальні струми, котрі насичують інформаційний простір. Він — медіум, прогностик, візіонер. Його художня відповідь на реальність може бути агресивною, меланхолічною, ескапічною тощо — тою, яка відгукується на потреби часу, здатна унаочнити його симптоми, викарбовує його біль», — зазначає концепція виставки. За словами кураторки Наталії Іванової, принципово важливим було показати проект саме за кордоном, аби «зовнішній світ» спрямував свій

погляд через призму мистецтва на буремність реалій та відчув їх енергетику. Складна — бо складена з болючої мозаїки — тема «Штучного болю» полягає в акумулюванні досвіду екзистенційного, передачі не факту, а стану, тож своїм способом вираження органічно спонукає до співвідчуття та зацікавлення в тому, на що натрапляє глядач. У проекті бере участь 26 робіт від 23 митців. Різноманіття медіумів: скульптура, фото, інсталяції, відео, живопис, — сприймається як калейдоскоп досвідів і утворює єдине напружене поле переживань. До побудови експозиційної історії запросили українського митця Костянтина Зоркіна. Про те, як поєдналися архітектура експозиції і концепція проекту, Костянтин згадує: «Якщо говорити про ідентичність, то що у нас є свого? У нас є чуттєвий досвід. І якщо мова йде про біль, то досвід болю є у кожного». Виставка сама є художнім твором, який розкривається у закладеній послідовності робіт. Завдання й мета проекту — не висвітлення українського мистецтва у якомусь окресленому колі тем, а лінійна розповідь, де глядач проходить з невидимим героєм шлях переживань: від болючого минулого до невизначеного теперішнього. Те, на що чекають від глядача, — не обізнаність у сучасній історії України, а здатність до беззастережної емпатії — саме до болю. Експозиція побудована як розповідь про те, за яким сценарієм людина відчуває те, про що власне йдеться: безтурботність, загроза, біль, травма, агонія, посттравматичний стан і невизначеність. У конкретиці — виставка починається ідилічною

Юлія Полуніна-Бут. Зелені чоловічки (Щоденник), 2014

Белла Логачова. Новий український орнамент, 2014–2020

Роман Мінін. План втечі з Донецької області, 2015 (Надано Abramovych Foundation)

artkursyv

картиною Тетяни Малиновської «Тріумф», поступово перетворюється на тренажер болю та примусу — робота Тараса Каменного, — агонізує сценами Майдану з серії Сергія Лебединського, випаленими полотнами Романа Михайлова, а потім завмирає химерними образами Віталія Кохана. Вихід на міфологічний рівень в останній залі не дає чіткої відповіді, що буде далі, а тільки загальмовує час, притуплює біль, фокусуючись зрештою на глядачеві. Для кураторів було важливим віднайти, поновити відчуття, зняти захисну плівку буденності, для архітектора — підняти проблематику вище контексту: «Рана відкрита, в неї знову може потрапити інфекція. І все може повторитися багато-багато разів. Тому важливо усвідомлювати себе — де ти, що ти, що і як ти робиш, що залежить від тебе? Це стосується не тільки нашої країни: це стосується всього суспільства, всього світу. Експозиція нічого не нав’язує, вона розповідає. Це розповідь про минуле, адже ніщо так не змушує нас замислитися, як відчуття болю». Учасники виставки: Гера Артемова, Артем Волокітін, Костянтин Зоркін, Тарас Каменной, Віталій Кохан, Владислав Краснощек, Сергій Лебединський, Белла Логачова, Тетяна Малиновська, Микола Маценко, Сергій Мельниченко, Роман Михайлов, Роман Мінін, НАЦПРОМ (Олег Тістол, Микола Маценко), Микола Носок, Юлія Полуніна-Бут, Роман Пятковка, Даніїл Ревковський та Андрій Рачинський, Віктор Сидоренко, Оксана Солоп, Василь Цаголов, Микита Шаленний, Лана Янковська. Марія Варлигіна

Сергій Лебединський. Майдан, 2014

Віктор Сидоренко. «Вторгнення», 1996–2001

НАЦПРОМ (М. Маценко, О. Тістол). 17 вересня (1939), 1994 (Надано Abramovych Foundation)

Микола Маценко. АРК, 2008 (Надано Abramovych Foundation)

Артем Волокітін. Післяобраз, 2019–2020

Сергій Мельниченко. Військовий комісаріат, 2014

Микола Маценко. Шеврон, 2014 (Надано Abramovych Foundation)

арткурсив

«УКРАЇНСЬКИЙ ЛІВАН» — НОВИЙ ПОШТОВХ ДО РОЗВИТКУ КУЛЬТУРНОЇ ДИПЛОМАТІЇ

НА БЛИЗЬКОМУ СХОДІ “The Ukrainian Lebanon” as the New Impetus in the Cultural Democracy in the Middle East The documentary film The Ukrainian Lebanon premiered in Beirut on February 21. The documentary provided new impetus to Ukrainian cultural diplomacy in the Middle East. Its author and presenter is Ambassador Extraordinary and Plenipotentiary to the Lebanese Republic Ihor Ostash; director: Stanislav Lytvynov; cameraman: Mykhailo Shelest. For the first time in the Middle East, a Ukrainian creative team has presented a study of the 2000 year-long cultural history of Ukraine and Lebanon. Additionally, Ukrainian Lebanon describes the very sophisticated, insightful and harmonious relationship between Ukraine and Lebanon. In a way, the movie is a trip through space and time that bridges the two very different countries that still have a lot in common. The film is strategically important culturally, diplomatically, and politically. It improves Ukraine’s reputation in the world. Now the Lebanese viewers have a better understanding of the high Ukrainian culture, and Ukrainian viewers of the Lebanese culture. The Lebanese viewers asked for additional screenings after the premiere. There will be additional screenings during the year in the largest cities of Lebanon and Ukraine. Author: Stanislav Lytvynov

21 лютого в Бейруті відбулася прем’єра документального фільму «Український Ліван». (Автор та ведучий — Надзвичайний та Повноважний Посол України в Ліванській Республіці Ігор Осташ, режисер — Станіслав Литвинов, оператор-постановник — Михайло Шелест). Вперше на Близькому Сході українська творча група представила дослідження, яке висвітлює майже двотисячолітню культурну історію України та Лівану. Цей фільм — своєрідна подорож у просторі та часі між двома різними, але водночас схожими країнами. Робота над фільмом тривала рівно три роки — 26 місяців. За режисерським задумом екранізовано наукове дослідження автора, розкрито зв’язки між Україною та Ліваном, представлено історії видатних особистостей і діячів, які стали містком єднання арабського та слов’янського регіонів, мусульманського та християнського світів. Завдяки дипломатичній роботі Посольства ми стали єдиною іноземною знімальною групою, яка отримала дозвіл на аерозйомку по всій території Лівану. Нашу мандрівку у фільмі ми розпочинаємо в Баальбеку, місті, яке відносять аж до епохи Олександра Македонського. Саме звідти тягнуться перші історичні ниточки між Ліваном та Україною. І простягає їх свята великомучениця Варвара, яка народилася в Баальбеку. У ХІІ столітті мощі святої перенесено до Києва, де дотепер вони перебувають у Володимирському соборі. У фільмі пояснено, яким чином свята Варвара потрапила у Київську Русь та як вродлива мешканка Баальбека стала великомученицею.

Наступною особистістю, що єднає Ліван та Україну, у сюжетному ланцюжку фільму є мандрівник, паломник і дослідник Василь ГригоровичБарський. У 1728 році київський мандрівник Григорович-Барський під час своєї подорожі святими місцями дійшов аж до близькосхідного Баальбека і, глибоко вражений побаченим, залишив унікальний опис місць, пов’язаних зі святою Варварою. Постать українського мандрівника, письменника, ученого Василя Григоровича-Барського є унікальною хоча б тому, що у далекому ХVІІІ столітті він упродовж 24-х років подорожував пішки країнами Західної Європи та Близького Сходу. Провівши в Лівані певний час, він залишив по собі щоденник із детальними описами місць. Свої «Мандри» Василь ГригоровичБарський ілюструє унікальними малюнками. Зараз вони зберігаються в Національній бібліотеці України імені Вернадського. Цікаво, що багато в чому опис міст кількасотлітньої давності впізнаваний і сьогодні, а для ліванців це стало справжнім відкриттям. Народжений на Полтавщині, у самому серці України, видатний письменник Микола Гоголь в історії української та світової історії й літератури є знаковою фігурою. Він у документальному кінодослідженні є третім містком єднання українського та ліванського культурного контекстів. У 1848 році Микола Гоголь прибув у Бейрут. З Ліваном його пов’язувало не лише бажання здійснити давню мрію паломництва святою землею. На Близькому Сході працював друг Гоголя — дипломат Костянтин Базилі. Спогади, які залишив Гоголь опісля відвідин Лівану, знімальна група не оминула увагою й інтерпретувала кінематографічно.

Відкриття IV українського кінофестивалю в Лівані. Режисер — Станіслав Литвинов, оператор — Михайло Шелест, Голова клубу українських випускників Зукан Жарамані, Надзвичайний та Повноважний Посол України в Лівані Ігор Осташ, Радник Посольства України в Лівані — Андрій Корнійчук

artkursyv

Майже у той самий час ще один видатний українець — Агатангел Кримський — розповідав українцям свою ліванську історію. Про його життя у Лівані ми дізнаємося, в першу чергу, з його листування. Усього за час перебування у Лівані Агатангел Кримський написав близько 180 листів (150 листів рідним та близько 30 друзям і колегам). Справжньою несподіванкою для творчої групи «Українського Лівану» стало те, що єдину християнську автономію Османської Імперії очолював українець. У 1861 році створено Мутасафірію Гірського Лівану. При перегляді списку мутасафірів, який складався з 8 осіб, нашу увагу привернуло прізвище «Чайковський» (на перший погляд польсько- українське). З 1902 по 1907 рік мутасафіром Лівану був Владислав Чайка-Чайковський, або Музафар Паша, про що є згадка в британській газеті «London Illustrated News». Саме Чайка, ліванський посадовець українського походження, став ще однією об’єднавчою постаттю ліванської та української історії. Спільну українсько-ліванську літературну фабулу увінчує постать поета Михайла Нуайме, який з 1906 по 1911 роки навчався в українському місті Полтава. Нуайме став світочем ліванської літератури, прожив 99 років і написав 99 творів. Поруч із тісними літературними зв’язками двох країн ми маємо яскраву театральну і музичну спадщину, яку формують українці в Лівані. 1944 року відомий ліванський громадський діяч, інженер-архітектор за фахом, але музикант і диригент за покликанням Алексіс Бутрос заснував Академію мистецтв, яка стала першою національною інституцією вищої освіти в Лівані. Саме Алексіс Бутрос запросив співачку українського походження Лідію Липковську стати професоркою Академії. Сьогодні високе реноме української музичної культури в Лівані підтримує українсько-ліванська піаністка-віртуоз Тетяна Примак-Хурі, випускниця Київської Національної Академії імені Чайковського і дружина ліванського композитора Гутафа Хурі. Театр Каракала засновано у 1968 році. Це перлина театрального мистецтва Лівану. Він презентує ліванське мистецтво для майже 45 країн світу. На сцені театру щоразу відбуваються й українські

Біблос. Церква святого Іоанна

постановки, українські артисти регулярно приїжджають у Ліван із гастролями. У містечку Алей у 2000 році український скульптор Михайло Горловий взяв участь у міжнародному симпозіумі скульптури. Наступного року наших майстрів було двоє: Михайло Горловий і Марина Бродка. З того часу багато міст Лівану прикрашають українські скульптури. Це такі міста як Алей, Амшит, Зуб Музбек, Зуб Міхаель, Рашана і багато інших. Сюжет викрадення Європи, який нам відомий з робіт Тіціана і Тьєполо, у Каслику втілив у камені український скульптор Василь Бик. Він зобразив бика, тобто Зевса, який викрадає доньку фінікійського царя. Українські художники-іконописці також розписували церкви та малювали ікони у багатьох містах Лівану — в Біблосі і Кфар Хазірі, у Кафтуні і монастирі Нуріє, у Захлє і Думі, і навіть на крайньому Півдні Лівану, у містечку Рмейш. Сьогодні багато церков Лівану прикрашають ікони та вітражі українських митців. Ще одна духовна ниточка, яка поєднує Україну з Ліваном, — це святий Шарбель, один із найшановніших святих Лівану. У 2007 році Маронітська Церква передала частину мощів святого Шарбеля до церкви святого Юри у Львові, а нещодавно книжка Мхани Іскандера про святого Шарбеля була перекладена українською мовою. На сході України, у Харкові, було відкрито першу в Україні парафію на честь святого Шарбеля. Це сталося у 1996 році. Так святий Шарбель прийшов на Українську землю. З липня 2000 по серпень 2006 року Третій окремий інженерний український батальйон перебував у складі тимчасової місії ООН. Їхнім завданням була допомога уряду Лівану у встановленні контролю на Південному кордоні. За цей час українці розмінували 6 341 міну, надали медичну допомогу понад 10 000 ліванців, а також побудували резервуар для зрошення сільськогосподарських угідь і навіть спортивний майданчик при ліванській сільській школі. У Лівані за підтримки Посольства активно працюють такі громадські організації як Український культурний центр, котрий очолює Юлія Луценко, Клуб випускників українських вищих навчальних закладів на чолі із Зуканом Жарамані та недавно створена Українська громада Лівану на чолі з Іриною Висотою.

Стародавнє місто Баальбек. Храм Юпітера

Автор та ведучий Ігор Осташ в пошуках рукописів Василя Григоровича-Барського та Агатангела Кримського в Національній бібліотеці України імені Вернадського

9 березня 2017 року біля посольства України в Лівані відкрито український парк. Першими деревами з України, які були тут висаджені, стали київський каштан, кущі калини, нащадок тисячолітнього дуба з батьківщини Кобзаря. Найближчим часом на цьому місці, між двома оливковими деревами, буде споруджено пам’ятник Тарасові Шевченку. Знімальній групі вдалося задокументувати кожну деталь, відвідати кожне місце, про яке йде мова у фільмі, презентувати постаті духовних та культурних діячів. «Під час перегляду фільму я сидів у кріслі і літав, як уві сні. Ми не мали уяви, наскільки мальовничими є ці країни з висоти пташиного польоту», — коментує операторську роботу Голова ліванської спілки випускників України Зукан Жарамані. Ліванський письменник та перекладач Імадеддін Раеф, який переклав на арабську мову «Бейрутські оповідання» Агатангела Кримського, «Пальмове гілля» Івана Франка і багато інших творів, справедливо підмітив, що автор фільму перетворюється на одного з героїв, про яких іде мова у фільмі. Українсько-ліванські взаємини від Середземного до Чорного моря, від гір Лівану, Антилівану до Карпат, від Баальбека до Києва освячені майже двотисячолітньою історією. І тому українці і ліванці разом крокують у майбутні роки ХХІ століття. А кінопроект «Український Ліван» став ще однією ниточкою, яка пов’язала тісні культурні відносини між двома країнами. Упродовж 2020 року фільм покажуть у багатьох містах України (Київ, Харків, Львів, Одеса та інші) та Лівану. Станіслав Литвинов, аспірант Київського Національного Університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого, режисер фільму «Український Ліван»

Автор та ведучий Ігор Осташ на березі Середземного моря неподалік Сайди, куди приплив 1728 року український мандрівник Василь Григорович-Барський

арткурсив

МУЗЕЙ АЛЬБЕРТІНА. РОЗКУТІСТЬ МИСТЕЦТВА

Будівля музею Альбертіна на Альбертінаплац

The Albertina Museum. Liberated Art Albertina is one of the greatest Austrian museums, and a symbol of the country’s capital. Created as a house of art where a visitor can relax while contemplating artworks, the museum owns a strong collection of classical art, which makes it one of the most prominent museums in the world. The exposition includes works of the great artists of the Renaissance and the Baroque era, along with the more familiar early expressionists or modernists. The author invites the readers on a tour of the museum, exploring its history and pausing on the gems of its collection. Author: Danylo Kaplan

Відень — це місто-еталон. Альбертіна — музей-безе, гладкий та повітряний. Музей Альбертіна створений для знайомства з шедеврами, і його зовнішній простір відповідає цій місії, найвдаліше підібране світло і розставлені дивани, адже кожен відвіду вач під час перебування в музеї повинен мати відчуття, що це його власна вітальня. А по тому, як піти, в пам’яті не лишається дошкульного тиску стін, що провокують боязкість. Альбертіна від початку задумувалась як галерея, котра полегшує мистецтво, на зразок справжнього кохання, яке не містить зверхньої мови про себе. Гармонія приємного домашнього декору, починаючи зі сходів, заманює глядача у безтурботні тенета мистецтва. Гармонія домашнього декору У Альбертіни є одна особлива властивість — вона не планувалась і не зберігається в пам’яті як «музей» — її запланували як «вітальню мистецтва», і саме такою її побачить глядач. Не сучасною вітальнею, але достатньо затишною, щоб не відчувати себе втомлено та обмежено. Рівень довіри музейних працівників до відвідувачів також високий — тут немає звичних заборон. Альбертіна освіжає глядацькі симпатії яскравістю сучасних барв: сходи біля входу пофарбовані у кольори Сезанна. Всередині достатньо скла для того, щоб світло грало на скульп турах, що передують знайомству з образотворчим мистецтвом; це поєднання чимось нагадує Уффіці.

Класична урочистість ліпнини та матова освітленість залу супроводжують глядача у одному з кращих музеїв світу. Стилізований зовні під віденську барокову легкість, музей орієнтується на сучасність: від Моне і Сезанна до Шагала. Його фокус спрямовано на революційність у мистецтві: Моне ще за життя удостоївся титула «Марата живопису», а Шагал власним живописом метафорично протистояв діянням Леніна. Сезанн сподівався осучаснити імпресіонізм, зробити його неординарною основою нової психології, і Пікассо демонструє, наскільки Сезанну це вдалося. Мистецтво початку століття протиставило себе грандіозній афері ленінської революції. Не менш органічно тут виглядають митці, на перший погляд, абсолютно чужі Відню — «найавангардніший

Будівля нещодавно відкритого музею Альбертіна-модерн на Карлплац

artkursyv

авангардист» Філонов, синонімом авангарду Малевич, Кандинський, котрий передав «дух часу». У їхніх роботах жили нерви та дух того стрімкого в своїх змінах часу. Друга стилістична лінія Альбертіни — золоті зали герцога Альберта, і в них розкішне вбрання Рубенса та грубе Рембрандта, лаконічні штрихи Дюрера: «Шмат дерну», серйозне, без сумнівів, обличчя «Невідомого», легендарний символ Альбертіни — «Заєць», пластикові копії якого розставлено довкола музею. Обличчя людей Відродження та їхні основні захоплення, як мисливський трофей — заєць та «Сухий док в Нюрнбергу» — явища того життя, з яким Європу вже майже нічого не поєднує. Розвиток людських сумнівів у собі є буквально справою рук художників гуманістичної доби: Леонардо да Вінчі, Пітера Брейгеля, а через два сторіччя, слідом за ними, — предтечі експресіонізму Франциско Гойї. Людина слугує прикрасою життя Тіло — це зовнішній відбиток. Відкриттям XVIII сторіччя стало те, що люди настільки схожі і в хорошому, і в поганому, що в них можуть бути спільні ідеали. У частині залів розміщено копії античних скульптур, як данина еталону, що залишився у минулому. Два поверхи віддано відповідно бентежному модерну та щасливо завершеному Відродженню, яке плавно перетекло в просвітлений гуманізм, «кімнату рококо» та «іспанські апартаменти», якщо брати загальну основну колекцію — від діда Альберта до правнука ерцгерцога Фрідріха. Сто п’ятдесят років історія музею укладалась під впливом цієї родини, аж до весни 1919, коли галерея перейшла у власність Австрійської республіки, до встановлення якої була дотичною з 1822 року, коли сюди вперше було відкрито доступ відвідувачам з вулиці. У тому ж році герцога Альберта не стало, а палац разом з усіма артефактами перейшов у спадок до його всиновленого племінника Карла. Відразу логічним стало розділення на житлові кімнати та виставкові зали, згодом ці два простори розширились та перетворили музей на поєднання палацу з розкішними інтер’єрами та експозиції від ранньої готики до імпресіонізму, «600 років історії мистецтва», як сміливо говорить музей на своєму сайті. Перш за все, віденського та вагомого для Австро-Угорщини. Тут розміщено роботи Ганса Макарта (1840–1884) та Якоба Альта (1789– 1872). Ці двоє яскравих експериментаторів, пов’язавши з Віднем свою творчу долю, обновили мистецтво. Пом’яте золото на жіночих портретах Макарта дало незабутній та могутній вплив на Клімта, а в світлових лініях та тонкому рельєфі «майстерні художника» Альта здаля вгадуються майбутні відкриття Магрітта. Спадкові спільні риси від сторіччя класики до сторіччя новаторства наочно представлені поєднанням двох ліній Альбертіни. Результат похмурих роздумів да Вінчі та саркастичної спостережливості Брейгеля Старшого — та молодший від них на чотири роки модерн. Брейгеля Альбертіна ділить у Відні з художньо-історичним музеєм, де зберігаються «Селянський танок»,

«Побиття немовлят» та одна з найбільш тиражованих робіт Брейгеля — «Мисливці в снігу». З музеєм «історії мистецтв» Альбертіна ділить Дюрера, там зберігається його «Мадонна», світла, як промінь сонця, та осяйно неземна. Від кучерів немовляти та його античної пози йдуть веселощі та іронія. У Альбертіні Дюрер більш стриманий і суворий. На характері музею позначились уподобання його засновника: герцог Альберт збирав графіку, тут відчувається тверда рука митця. Можна сказати, що в Альбертіні зберігаються приховані від ока лаштунки парадного мистецтва XVIII, XVII, XVI сторіч. «Капрічос» Гойї, полонивши увагу Далі, породжує його сомнамбулічні сюжети та марення з пластинами крил, що розходяться. Графіка — кам’яна віолончель мистецтва Загальний сенс появи модерну — пробудження. Графіка да Вінчі, Брейгеля Старшого, Рембрандта, колекціонувати яку почав ще герцог Альберт, котрий походив з глибокого та древнього роду Габсбургів, виявляє типи сучасної їй людини і знищує страх перед тиражованим культом мистецтва. Метою мистецтва власником означується воскресіння людської щирості. Ще Гоголь писав, як чуттєвість втишує сльозами будь-який біль. За цим стоїть велика ідея — люди відмінні лише здатністю відчувати, у когось вона вище, у когось нижче. Художнє виховання в оточенні творами мистецтва розвиває цю здатність, робить людину більш чуйною. Доступність мистецьких творів, таким чином, трактується як визначальна в розвитку нації. Для художника парадокс життя — в його невиліковності. Хворобливе бароко знаходить в такому устрої речей красу, а рококо, котре його віддалено нагадує, в пишнотілий орнамент архітектури вдихає тишу, спокій, м’якість та тепло, і в портретному мистецтві захоплюється чуттєвим сприйняттям з гарячковим рум’янцем. Коли ерцгерцог Карл

розпорядився зробити музей відкритим, архітектура Відня змінилася, в неї з’явилася своя виняткова роль в європейській історії. Відень пом’якшує собою грубі манери Іспанії, за що його і полюбив Гейне. Століття Просвітництва, потрапивши в залежність від матеріалізму, залишило в пам’яті імена Стерна та Руссо, та, заповівши ХІХ-му поєднання мистецтва під спільною ідеєю Прекрасного, розтануло з поезією на вустах і любов’ю до прекрасного. Прийшло нове сторіччя, і минулі печалі, в поєднанні з існуючими, здались дрібними й несправжніми. У іспанських апартаментах тепер виставляється колекція графіки, «Капрічос» Гойї, де в звичайних сценах передано імітацію людьми життя, її хворобл ивість чи тяжкий сон, а кімнати рококо слугують зразком свого стилю, з меблями, паркетом та порцеляною. І кімнату, і апартаменти, звертаючись до минулого, спланували онуки Альберта: ерцгерцог Альбрехт та його всиновлений племінник, ерцгерцог Фрідріх, що став останнім власником палацу з роду Габсбургів. Розширена ним колекція показує, як за шість сторіч графіка перетворилася з підготовчої роботи митця на самостійний вид мистецтва, розповсюджуючись по салонах, проникала в дамські альбоми, елементарно стала частиною інтелектуального дозвілля. Як поет накидає на полях свого твору малюнок, графіка краще передає характер художника, змушуючи його живопис звучати відвертіше. Багатоголосся Альбертіни Сусідні з нею музеї не знімають напруги кліше, митці «від Моне до Пікассо» там характерні в своїх роботах і демонструються всередині традиції, наслідком вже здійснених відкриттів. Тут же вони неочікувано невпізнавані. Стиль майбутнього тільки вгадується. Відвідувач не впізнає ТулузЛотрека, не впізнає Малевича; лише Егон Шиле в іспанських апартаментах, впізнавано яскравих,

Тимчасові експозиції робіт Дюрера, по центру фотографії «Мадонна з ірисами» з Лондонської галереї, зліва — знамениті акварелі Дюрера із зображенням квітів

арткурсив

«Зал муз», покої колишнього палацу Габсбургів, скульптури Аполлона і дев’яти муз

«Каяття Святого Ієроніма» Дюрера з Національної галереї Лондона

artkursyv

своїми тінями зумів передати фарби часу. Не відразу кидається в очі безсоромний кубізм Пікассо. Змогою його виставити сучасна Альбертіна зобов’язана Герарду Батлінеру, п’ятому прем’єр-міністру королівства Ліхтенштейн. Батлінер купував ранні та неочікувані роботи, які відкривають своєрідність митця, а в пізні роки життя заповів свою колекцію музею. Завдяки його щедрому подарунку декількома творами і з неочікуваного ракурсу тут представлені майже всі модерністи. Упізнаваний Густав Клімт. Упізнаваний «Вітебськ» Шагала. Нехарактерний для Казимира Малевича, з відтінком суму та ностальгії, «Березовий гай»: олія, розтоплена на сонці і збита нерівним рухом пензля, демонструє, наскільки близьким є взаємовплив, на перший погляд, несхожих між собою митців. Виявляється, не Левітан і не Куїнджі автор цих «Беріз», і в палітрі Малевича є імпресіоністичні розсіяні фарби, з яких формується ясний

та впізнаваний сільській сюжет. У Тулуз-Лотрека замість розкутих дам та їхньої мереживної білизни — «Білий кінь», але головне, про що говорить колекція Батлінера в продовження основної експозиції Альбертіни — з розкутістю мистецтва підвищується тонус оригінальності людини і не виникає протистояння да Вінчі з Малевичем. Обидва — вдала спроба зарядити людей на всеохоплюючий стан життя абсолютного та вічного. Як колись колекція Альберта, колекція Батлінера незвичайно розрослась. Збірку, що вміщує понад 60 000 творів модерну, Альбертіна обіцяє вивести в окремий музей, під який останні чотири роки готувалось приміщення на Карлсплац — «Альбертіна модерн». Дві лінії тепер зійдуться в комбінованому квитку. Альбертіна стане повноцінним музеєм старої колекції, яким і планувався, та пам’ятником минулого сприйняття мистецтва, що не зазнало змін ХХ століття, і до них не пристосованого.

Зараз із п’ятнадцяти поточних та запланованих виставок лише дві присвячено йому: «Вільгельм Лейбл. Мистецтво бачити» та «Графіка Ренесанса: від Дюрера до Брейгеля». Гейне вважав Відень найкращим містом на землі, а музей Альбертіна тоді вже існував, дата його заснування — 1805 рік. Література звикла вірити Гейне, а оскільки мистецтво з літературою пов’язане родинними кревними вузами, можна з абсолютною впевненістю сказати, що пам’ять Гейне, успадкована Віднем, варта цього музею. Зміст в нього вкладався особливий — зробити мистецтво загальнодоступним, «народним». За всію недовгу історію двох сторіч Альбертіна навчилась подавати мистецтво так, щоб зуміти підкорити красою та різноманіттям. Відень, котрий розчарував Гітлера та зачарував Гейне — місто-міст до ідеалів, що пережили свої імперії. Данило Каплан — арт-журналіст

Портрет імператора Священної Римської імперії Максиміліана І, праворуч від портрета імператора — присвячена його візиту в Нюрнберг «Тріумфальна процесія», зліва — етюд його рук

арткурсив

ГНОСЕОЛОГІЧНІ ВПРАВИ: НОТАТКИ ЩОДО ПІЗНАННЯ МИКОЛИ МАЦЕНКА

Gnoseological Exercises. Notes on Cognition from Mykola Matsenko The article explores the solo show of the artist Mykola Matsenko, entitled “Gnoseological Exercises,” at the Cherkasy Museum of Art. The project was open through February 2020 and featured paintings created mostly in 2018–19. Gnoseological Exercises revolve around the artist’s current reflections on the coexistence of individuals and communities in the historical perspective, on existence as such, and on the possibilities of its cognition. The article explores the project’s general idea and the specificity of Mykola Matsenko’s approach to art. It highlights certain features of the artist’s renowned “heraldic series” as the highly condensed version of personal and collective visions of contemporary local culture, both spiritual and material, within the global context. Author: Nataliia Matsenko

Останніми роками з радістю спостерігаю в Україні процес культурної децентралізації, поступової розгерметизації регіональних мистецьких спільнот та інституцій, зростання громадського інтересу до музеїв і сучасного мистецтва. І хоча темпи цього процесу для багатомільйонної європейської країни, безперечно, заповільні, зрушення є очевидними. Окрім традиційно висвітлених на культурній мапі Києва, Харкова, Львова та Одеси, дедалі частіше нагадують про себе Ужгород, ІваноФранківськ, Дніпро, Херсон, Луцьк, Хмельницький і Тернопіль, Миколаїв, Полтава, Сєвєродонецьк, Маріуполь та інші. До цього переліку останнім часом потрапляють і Черкаси, чия близькість до Києва, крім переваг, роками привносила і мінуси, витягуючи з міста цінні людські ресурси. Сьогодні ж у Черкасах відбувається дедалі більше культурних подій, і не в останню чергу завдяки Обласному художньому музею, який частково взяв на себе функцію центру сучасного мистецтва, котрого так бракує місту. На початку березня в Черкаському художньому музеї завершилася персональна виставка Миколи Маценка «Гносеологічні вправи» — подія неординарна не лише в масштабах Черкас, адже сольних проектів художник не показував з 2014 року (виставка «Гербарій» у Dymchuk Gallery, Київ). Перша персональна експозиція Маценка у Черкаському художньому музеї (і у Черкасах загалом) відбулася 10 років тому, якраз коли нове керівництво музею розпочало курс на відкритість і спрямувало інституцію в бік сучасного мистецтва. Тоді серед перших ластівок був також кураторський проект

Постер до виставки, дизайн: Ірина Пасічник

Павла Гудімова «Земля». Десять років по тому тенденція зберігається, інтенсивність подій зростає і лише за останній рік у музеї, крім низки персональних виставок, відбулися кураторські проекти Наталії Корольової «Три мелодії для інтроверта з олівцем», Володимира Яковця «Діалоги», Наталі Вернидуб «Барба на Бучаку: Afterparty», виставка молодих художників «Серед ночі» та інші. Проект Миколи Маценка «Гносеологічні вправи» представляє переважно нові роботи зі знаменитого «геральдичного» циклу, створені здебільшого упродовж 2018–2019 років. Цей масштабний живописний цикл, самобутній, сповнений графічної виразності і різноманіття змістів, художник створює вже протягом 12 років, і на даний момент його можна назвати своєрідною візитівкою автора. Подібно до традиційної геральдики, роботи Маценка — система соціального кодування, квінтесенція глибинного змісту: символів, знаків, стереотипів. Поєднуючи у вигадливих композиціях побутові предмети, елементи повсякдення і різноманітні історичні та культурологічні алюзії, автор конструює персональну оповідь про минуле і сучасність суспільства, що його оточує, складовою якого є він сам. Абревіатури, крилаті вислови і літературні цитати — теж своєрідні коди, частини меседжу, неодмінно іронічного, але більше серйозного, часто парадоксального, — про звичне і екстраординарне, прекрасне і страхітливе, про загрози і переваги, вподобання і фобії, минуле і теперішнє, перемоги і поразки, з яких плететься орнамент дійсності. «Гносеологічні вправи» — зафіксовані у візуальній двовимірності актуальні роздуми художника про буття індивідів та спільнот і про буття як таке. Гносеологія досліджує природу пізнання і його можливостей. А пізнання — складний нескінченний процес, що неодмінно будується на сумніві, поєднує інтелектуальне й інтуїтивне, аналіз і споглядання. Власне, в шопенгауерівському трактуванні мистецтву доступна можливість «споглядального пізнання», якої позбавлена наука. Користуючись цією можливістю, Маценко робить свої «вправи» у безкінечному процесі пізнання світу, занотовуючи спостереження і попередні висновки, що ведуть до наступних сторінок і викликів. Його «геральдика» є своєрідним концентратом авторського і колективного бачення сучасної локальної духовної і матеріальної культури в глобальному контексті. У роботах циклу лунає повнота життя у всій своїй красі, часом смішній, часом величній, а часом моторошній. Стереотипні поняття, висловлювання і візуальні образи, як актуальні, так і ті, що на перший погляд вже віджили своє, обростають (в переносному і буквальному сенсі) квітами нового змісту. Багатий символічний ряд допускає різні прочитання, в залежності від сприйняття глядача, і спонукає до переосмислення багатьох усталених смислів нашої дійсності,

artkursyv

Микола Маценко (фото надані автором та Черкаським художнім музеєм)

пропонує фундамент для конструювання нової історії. У полотнах об’єднані атрибути мистецтва і предмети повсякденного вжитку, аграрного та урбаністичного устрою, історії і сучасності. Квіти і фрукти, черепи і змії, книжки, робочі інструменти, електротехніка, сплетіння ланцюгів, лаврового листя і usb-дротів. Символи знання і мудрості, праці та дозвілля, спокус і плинності життя, здобутків і випробувань — так постає картина життєвого розмаїття, поєднання логіки і чуттєвості, балансу сил на межі буття і небуття. Це дзеркало, яке, іноді навіть із дещо холодною точністю, констатує суперечності й парадоксальність буття, але одночасно і демонструє його різноманіття і багатоликість. Симетрична врівноважена композиція використовується автором як символ протистояння хаосу, як втілення дуалізму життя і різних шляхів його пізнання. 2018 року в Черкаському музеї відбулася виставка тандему «Нацпром» — ретроспектива спільних

робіт Миколи Маценка та Олега Тістола, створених упродовж понад 20 років співпраці. Як і в трактуванні «Нацпрому», що пропонує мистецтво як один із найбільш ефективних інструментів пізнання дійсності в усій її контроверсійності й складності трактувань, так і Маценко своїми «Гносеологічними вправами» відкриває чергову сторінку можливих інтерпретацій наявного досвіду у теперішньому моменті та проекцій майбутнього. Своєрідний маніфест, де художник артикулював свою позицію і відчуття відповідальності, він оприлюднював під час персональної виставки у ПінчукАртЦентрі (2012), де показував свій «опус маґнум» — проект-пазл «Неофольк», у якому сотні різних колористичних поєднань варіюються навколо єдиного структурного модуля, складаючись у гармонійне панно будь-якого розміру і будьяких конфігурацій: «Будучи представником народу, що наздоганяє потяг націй, котрі самовизначились, плутаючись у своїх незручних анахронічних

шароварах і спотикаючись об історичні камені перону, при всьому бажанні скинути з плечей важкий і громіздкий рюкзак традицій, не можу цього зробити, боячись опинитися в потязі без квитка, грошей і паспорта», — писав тоді художник. З того моменту Україна пройшла і проходить крізь багато випробувань і трансформацій, зазнає стрімких змін світ. Проблеми ідентичності все ще на часі, хоч і змінюються акценти, пріоритети і масштаби. Рюкзак, здається, не стає легшим, лише глобальнішим. Але незмінною постає позиція художника, котра не є наслідком безвиході чи самовіктимізації, а є результатом вільного свідомого вибору і відчуття відповідальності. Попри іронію й критичність, роботи Маценка завжди створюють вітальну і енергійну картину дійсності, стають концентрованою візуальною ін’єкцією, що стимулює до пошуків, думок і дій.

Микола Маценко. БЦ — 2020, пол. акр., 70 × 70 см, 2019

Микола Маценко. ПТУ №3, пол. акр., 60 ×60 см, 2017

Наталія Маценко, мистецтвознавиця

арткурсив

НАПІВЗАБУТИЙ ФЕНОМЕН

ЮРІЯ СКАНДАКОВА —

ПОВЕРНЕННЯ!

Пара в місті, папір, акварель, 64 х 92 см, 1961

The Half-Forgotten Phenomenon of Yurii Skandakov The article analyzes the life and works of the Ukrainian artist of the underground period, Yurii Skandakov (1932–2007). It sheds light on his work as a painter, graphic artist, designer and stage designer. It touches on his work as a professor, as well as on the aesthetic and stylistic specificity of his art. Highlighting some features of his art, the article includes some of his works from the 1960s for the 1st time, and adds that the artist’s solo show will be exhibited in Kyiv in August-September of this year. Author: Volodymyr Petrashyk

Невблаганна доля забирає від нас людей, а особ ливо ласа вона до талановитих, геніальних. Ще гіркіше, коли втрачається і їхня творча спадщина. Львівському митцеві Юрію Скандакову (1932–2007) пощастило, адже його мистецькі творіння вдалося зберегти, донести до глядача і шанувальника творчості самобутнього художника. Юрій Скандаков залишив по собі багату живописну, графічну, декоративно-ужиткову й театрально-декораційну спадщину, що буде презентована у серпні–вересні 2020 року на персональній ретроспективній виставці «Юрій Скандаков: повернення феномену» в престижних залах «Шоколадного будинку», філії Національного музею «Київська картинна галерея». Зі Львовом пов’язане все свідоме і творче життя Юрія Скандакова. Спочатку були Львівське училище декоративного мистецтва імені І. Труша, відділення декоративного розпису, далі — Державний інститут декоративного і прикладного мистецтва (нині ЛНАМ). Широчінь таланту митця свого часу привела його до Львівського драматичного театру, Будинку моделей, де він працював модельєром-конструктором, що зрештою дало можливість обійняти посаду викладача, а згодом завідувача кафедри художнього текстилю в його рідному Інституті й на багато років пов’язати життя з педагогічною та творчою працею. Його учнями були відомі у мистецькому житті України особистості: галерист Євген Карась, мистецтвознавець, науковець і митець Роман Яців, художники Юрій Скорупський, Олексій Фіголь, Марта Базак та інші.

Творча праця Ю. Скандакова як художника-модельєра і дизайнера пролонгувала створення знакових композицій, логотипів чи цілих напрямів у моді. З його іменем пов’язують започаткування моди на розписні жіночі капелюшки (підкреслимо, що Скандаков в училищі займався саме декоративним розписом і досяг неабияких успіхів), які після міжнародної виставки в Парижі здобули популярність в усій Європі. Окрім того, працюючи в бюро технічної естетики телевізійного заводу «Електрон», Скандаков створив логотип підприємства у вигляді блакитного кажана. Важко переоцінити його внесок у дизайнерські рішення автобусного заводу «Л АЗ». Таким чином, Юрій Скандаков, до якої б не торкався галузі, усюди вносив якісний творчий почерк. Про таких особистостей говорять: багатогранний, різносторонньо обдарований, полівекторно талановитий… Різножанровість, полістилістичність, фантас магорія, висока майстерність виконання, складність і водночас оригінальність сюжетної лінії — це ознаки небуденної творчості майстра. Ще за життя митця його нестандартне мислення і творчий самовияв знайшли підтримку у фахівців і публіки. Глибоко психологічні портрети й лірико-епічні пейзажі, складні за формою, змістом та композиційною побудовою, здавалися на період 1960–1980-х нетиповими, чи, вірніше кажучи, не шаблонними, і були високо оцінені такими авторитетами у галузі мистецтва як Б. Возницький

artkursyv

(1926–2012), І. Марчук та багатьма іншими. Перший навіть організував у Львівській картинній галереї його персональну виставку, яка мала широкий резонанс. Натомість другий стверджував, що у Скандакова ще у ті далекі роки проявлявся талант художника-імпровізатора. Особливу увагу привертають оригінальні сюжетні композиції Скандакова, де експресивність темпераменту художника поєднується з декоративністю їх настроєвості. Юрій Скандаков — художник-експериментатор, що володіє різноманітними техніками, проте його улюбленими є графічні, а саме акварель і пастель. Надзвичайне враження справляють серії його портретів, що виконані пастеллю і збагачені колористичною барвою, а також цикл оголених. Обидві теми митець розкрив якнайрізноманітніше, вдаючись до цікавих формальних рішень, незвичних фігурних поз, а головне — відтворення психологічного образу тієї чи іншої моделі. Усе це є свідченням широкого творчого кругозору майстра, могутнього діапазону талановитого бачення й авторського самовияву. Композиції Скандакова виникають у стані настроєвої піднесеності, коли потреба творити, осяяна зустріччю пастельного олівця із затонованою паперовою площиною, виплескується у величне дійство, окремий предмет «розігрується» з позиції сюжету, а сама композиція стає чисто графічною. У одних сюжетах простір отримує глибину, предмети чи постаті вступають у тональний дискурс, з глибини тла проступає імприматура паперу, яка нерідко задає тембр усій композиції. На той час у інших гору бере лінія, і під цим кутом рельєфніше виявляє себе малюнок. У суворих чорно-білих графічних роботах Юрія Скандакова, що виконані здебільшого у авторській манері, відображено багато страждання, мук людських і божественних. Художник віднаходить унікальну рису, яка дійсно робить людину подібною до Бога — здатність страждати з гідністю. Аскетичне переживання трагізму приводить людину

Холодний зимовий ранок, папір, акварель, 59 х 82 см, 1960

до справжнього катарсису. Це живильне очищення потужно пульсує у картинах «Людино-звір» (1965), «Смуток» (1971), «Розпач» (1973), «У вирі подій» (1974) та інших. За композиційним вирішенням і емоційною напругою із «Людино-звіром» виразно перегукується «Перед стратою» (1970). Унікальна майстерність митця — ємко передавати питомі для української культури предмети й історичні події, багатошарову структуру яких складали глибини архетипного бачення. Пастелі Юрія Скандакова відображають кольорову розкіш довкілля, в основному це архітектурні пейзажі Львова, де завжди присутня людська постать. Вони передають і підкреслюють здатність людини відчувати піднесення і переживати радість завдяки дотику до краси чогось рідного і близького. Пейзажам художника притаманна особлива двоплановість: вони стилізовано передають природні об’єкти і водночас зображують метафізичний рух життєвих потоків, котрі, безумовно, панують у світі на більш тонкому рівні. Пастелі майстра передають енергетику руху — руху фізичного як переміщення в новому просторі та руху інтелектуального як пізнання естетичної категорії. Ці твори яскраво втілюють жагу до всотування нового і його творчого переосмислення. Фігурно-абстрактні жіночі постаті Юрія Скан дакова складають композиції, де монохромне зображення поєднується із кількома виділеними кольором елементами: очі, аксесуари (окул яри, обруч), фрагменти одягу (комір). Ці роботи відтворюють фактуру характеру кожного зі зображених. Практично уся графіка митця передає абстракт ні морально-етичні й мистецько-естетичні поняття через психологічні фігурні образи або ж образи матеріальних предметів, тим самим розкриваючи містерію буття шляхом детального розгляду її матерії. Неоднозначність буття відображається у графічних роботах Юрія Скандакова, які радше ставлять запитання, ніж дають відповідь.

Ранок, папір, акварель, 75 х 49 см, 1963

Червоний силует, папір, авторська техніка, 84 х 57 см, 1965

Мистецтво Юрія Скандакова — це високомайстерний експеримент, де органічно поєднані теми особистості і предмета, близьких і далеких топосів, природного середовища і культурного простору, історії та сучасності, повсякденного і сакрального. Про «феномен Скандакова» треба говорити, і будуть говорити, адже його творчість стала яскравою сторінкою не лише львівського мистецького середовища, а й загальноукраїнського. Доказом цього стане майбутня виставка.

Рання абстракція, папір, акварель, 34 х 34 см, 1963

Володимир Петрашик, кандидат мистецтвознавства

Люблю, картон, акварель, 47 х 47 см, 1967

арткурсив

МИСТЕЦТВО В ЧАСИ ПОШЕСТІ / SZTUKA W CZASACH ZARAZY /

ART IN THE TIME OF PLAGUE /

L’ARTE NEI TEMPI

DELL’EPIDEMIA ART IN THE TIME OF PLAGUE / L’ARTE NEI TEMPI DELL’EPIDEMIA We should record the signs and symbols of our “plague” times. This is the idea that gave rise to the online exhibition of artworks created during the 2020 coronavirus pandemic. The curators intend to present the exhibition on the websites of the Cardinal Stefan Wyszyński University in Warsaw (UKSW), of the Modern Art Research Institute of the National Academy of Arts of Ukraine, and of other art institutions that may wish to join the project. The organizers wish to show that high art is not only the way of processing traumatic experiences and tragic events, but also the best reflection of reality, capable of visualizing a startlingly broad spectrum of feelings that arise during the hard moments in life. The ART IN THE TIME OF PLAGUE project is geared towards regaining equilibrium, and the artist’s intuition and talent materialized in an artwork are the only foothold available. We hope that the project will manifest the multicolored palette of the artists’ experiences in the new unknown reality Authors: Małgorzata Wrześniak, Oksana Remeniaka

Коли минула перша розгубленість від новин про пандемію і стало зрозумілим, що це надовго, прийшло заразом усвідомлення, що насправді ми живемо у неймовірно складний, драматичний, але ж цікавий час. Час переходу, коли відкриваються «щілини між світами», коли зміни відбуваються з такою фантастичною швидкістю, що їх просто не помічаєш, час, який врешті змусив кожного подивитись собі у вічі і оцінити плоди власної діяльності. Наче Всесвіт вирішив виправити ситуацію, керуючись твердженням Монтеня про те, що усі лиха людини — через неможливість залишитись наодинці з собою. Зазвичай першими реагують на подібні ситуації художники. Саме вони здатні видобути з підсвідомості абстрактне неосмислене та через семантику образу зробити його осмисленим і зрозумілим для реципієнта. Культурна спадщина людства — від доби середньовіччя й аж до новітніх часів — подарувала нам цілу плеяду есхатологічних творів: «Декамерон» Джованні Бокаччо, «Щоденники чумного року» Даніеля Дефо, «Щоденник Самюеля Піпса», живописні твори Амброджо Лоренцетті, Альбрехта Дюрера, Ієроніма Босха, Мікельанджела, Фра Анжеліко; найбільш запитуваним у мережі твором ХХ-го століття стала за наших днів «Чума» Альбера Камю. Історія людства омита ідеєю безсмертя, мрії

про яке виходили з глибин людської сутності і транслювались певною системою знаків. Кожна епоха вибирала саме ті знаки, які відповідали укоріненим тенденціям колективної свідомості. Стало очевидним, що необхідно зафіксувати знаки і символи нашої «чумної» епохи. Так з’явився проект віртуальної виставки творів мистецтва, створених художниками у період пандемії 2020 року. Цю виставку її куратори планують представити на сайтах Католицького університету ім. Стефана Вишинського (Варшава, UKSW), Інституту проблем сучасного мистецтва Національної Академії Мистецтв України, а також інших мистецьких інституцій, які виявлять бажання приєднатись до проекту. Організатори прагнуть показати, що високе мистецтво є не лише засобом, що допомагає подолати травматичні переживання та трагічні події, але також є найкращим віддзеркаленням реальності, візуалізуючи надзвичайно широку гаму почуттів, що виникають у людини у драматичні хвилини життя. Мистецтво формується душею митця, а душа, стаючи роздертою поміж крайнощами, завжди має особливі переживання. Вона левітує поміж травмою смерті та радістю життя, а тому є в особливий спосіб безпорадною перед обличчям небезпеки. Залишена на самоті, вона стає джерелом напружених, безкомпромісних

Лідія Боднар-Балагутрак (США). Панголін. Хто винен?, акрил, вугілля, колаж на папері, 25,4 х 30,5 см, 2020

artkursyv

Альфед Максименко. Серія «Естетика ізоляції», цифровий друк на полотні, 60 х 60 см, 2020

Herve Constant. ISOLATION, акрил на папері, 25 x 25 см, 2019 (Private collection, Basel, Switzerland)

роздумів про сенс буття — саме так народжується концепція, яку митець згодом видобуде з себе на полотно чи вирізьбить з каменю. Сьогодні, у довгі дні пандемії, непевність очікування визначає нашу реальність. Найкращою ж формою боротьби з непевністю є мистецтво, яке дає кожному — і творцеві і глядачеві — те, чого вони потребують. Радість від гарної, вдалої роботи, поживну насолоду споглядання й влучну жорстку критику, а у найпершу чергу — рефлексію на власні почуття, духовну борню, перехід у реальність поза матерією, споглядання того, що є поза часом і є часткою нас. Мистецтво — це завжди вікно вразливості художника, широко відкрите у незнані світи, в яких ми можемо залишатись собою. Людина споживацька, самовпевнена і самозакохана, раптом наштовхнулась на непереборну, створену власними руками проблему. Проблему смертельно небезпечну, яка вирвалась з-під контролю, загрожує світовою кризою, руйнацією усталеного, звичного трибу життя. Продукт людської недбалості, нехлюйства, безпорадності з нудною назвою COVID-19 обмежив свободу людини територією особистого помешкання, позбавив суєти і вселив страх. Велика есхатологічна драма епохи постмодерну, постправди, а радше епохи тотальної брехні (бо коли правда зникає, на зміну їй приходить безсоромна вигадлива брехня), потребує нової іконографії, нового осмислення. Саме у моменти,

Ю. Кох. Суботник, олія на полотні, 40 х 55 см, 2020

коли у життя входять страждання, небезпека, страх, паніка, істерія, людина починає замислюватися над сенсом власного буття. Так знаходить свій прояв палка любов до світу земного, а натомість контраст між тліном і утвердженням життя як самостійної цінності стає фактурним і оформлюється вчинками — шляхетними чи ницими, розумними чи руйнівними. Крізь нетривку усталеність наших звичок починають просвічувати чернеткові начерки нового ставлення до світу, до самих себе, до природи, яка немов шепоче: «Не хочеш змінюватись? То я примушу… або ти зникнеш». Лише художник здатний перетворити ті чернеткові начерки на живописні полотна, розкласти наші страхи на молекули, перевівши їх у динаміку кольору, пластику лінії, лаконічність форми, підказуючи нам у такий спосіб нові сенси і напрямки у бажаній перспективі постпандемічного буття. Проект МИСТЕЦТВО У ЧАСИ ПОШЕСТІ має на меті віднайти таку внутрішню рівновагу, коли своєрідним і хіба не єдиним опертям є матеріалізовані у мистецькому творі інтуїція і талант митця, спрямовані на прояв всієї різнобарвної палітри людських переживань у новій незвіданій реальності.

Микола Гончаров. Декамерон, плакат, цифровий друк, 100 х 70 см, 2020

Малгожата Вжесняк, Оксана Ременяка Мар’ян Лунів. Аркан. Розп’яття, олія на полотні, 200 х 180 см, 2020

арткурсив

МИСТЕЦТВО И ДИЗАЙН:

ПРО ШКРУБ

ХАУЗ Art and Design: on the Shkrub House The article explores the relations between art, design and architecture based on the family residence of the Ukrainian architect, designer, potter and art collector Sergey Makhno. We have highlighted a successful mix of the three elements and described why neither one could function independently on the site. The works of contemporary Ukrainian artists and sculptors, Cucuteni–Trypillia pottery and 2020 collections of the Sergey Makhno Architects studio have all become integral elements of the Shkrub House design project. Author: Daryna Sushko

Дім під назвою Shkrub House, котрий з’явився у 2019-му році в передмісті Києва, очільник студії Sergey Makhno Architects архітектор Сергій Махно збудував для своєї родини. Дім спроектовано у сучасному українському стилі під впливом японської філософії вабі-сабі, що знаходить красу та гармонію в неідеальному. Про мистецтво тут говорить кожен куток — скульптури та полотна українських та закордонних митців, авторські предмети вжитку ручної роботи, колекція кераміки часів Трипільської цивілізації. І все це вплетено в затишний дизайн заміського будинку для родини з трьома дітьми. Найбільш помітна та вагома арт-складова цього проекту знаходиться у головній зоні будинку, у вітальні. Стелаж заввишки 6 метрів експонує домашню колекцію Сергія Махна — глиняні вироби часів Трипілля, V–II тисячоліть до нашої ери. Кожен стародавній глек, кожну таріль Сергій збирав до колекції, керуючись глибинною потребою пізнання нашого історичного минулого, яке пізніше переосмислив у сучасному дизайні будинку.

«Моя колекція прадавньої кераміки довго гріла моє серце на відстані, бо зберігалася, як справжній музейний скарб, під трьома замками на складі. А місце таким предметам, що заряджені любов’ю до праці, до творчості та своєї землі, поряд із місцем сили — у вітальні дому, де біля каміна, на килимі, зітканому за мотивами дитячих малюнків мого сина, оповідають, як провели свій день, мої найрідніші люди», — каже Сергій Махно. Саме за таку увагу до ремесла своїх предків та вміння поєднувати з традиціями власної сім’ї дизайн будинку відзначають преміями з архітектури та дизайну інтер’єрів по всьому світу. У цьому домі зібрана серйозна колекція й сучасного українського мистецтва. Автори — натхненники, колеги за покликом душі, друзі Сергія Махна: Олег Тістол, Сергій Радько, Назар Білик, Микола Маценко, Павло Маков, Роман Мінін, Степан Рябченко, Олександр Сухоліт, Олексій Золотарьов, Тіберій Сільваши. Більшість робіт перекочувала в будинок з квартири Сергія, яка також не поступалася артовою складовою свого інтер’єру. Кутів у домі стало більше — а отже й сучасному мистецтву є де розгулятися.

Фасад будинку Shkrub House зі сторони саду, фото: Сергій Кадулін

artkursyv

Спальня господарів з традиційним японським низьким ліжком та імітацією глиняної поверхні в узголів’ї

Спальня старшого сина Сергія Махна з монохромним живописом в стилі Сумі-е

Відкрита тераса дому з авторською лампою майстерні Sergey Makhno Architects та скульптурою Олексія Золотарьова

Закрита кухня, фартух якої прикращає авторська керамічна плитка Сергія Махно «Скеля», а навпроти — традиційний український мисник

Відома, мабуть, вже в усьому світі скульптура «Дощ» українського митця Назара Білика ще знадвору доповнює архітектуру проекту. Вона — про людину і природу, про запит до Всесвіту у пошуках сенсу та відповідь у вигляді краплини дощу з неба. У вікно з вітальні за нею спостерігає «Хлопець з кавуном» авторства Сергія Радька. Він зайняв свою позицію у кутку між прохолодними глиняними стінами, закликаючи мешканців оселі та їх гостей на, мабуть, найсмачніший і найпоживніший сніданок — кавуном. Коли побут наповнено такими-от творами мистецтва, ти обов’язково надихаєшся, щоразу вбачаючи у працях нові сенси та привід для роздумів. На своїх полотнах Олег Тістол міксує жанри, епохи, реальності й фантазії. Його картини надають інтер’єру глибинного сенсу, наповнюють стіни значеннями та знаннями, що по них раз на місяць, скажімо, ходять до галерей чи музеїв. А так — ти маєш рідні стіни, які говорять думками митця з твого народу. Композиції Маценка, офорти Макова, абстракції Тіберія Сільваши, скульптури Золотарьова — все це промовляє про пошуки. Пошуки нових знань та натхнення, заразом із приємним просто для ока ракурсом, коли щойно розплющив очі вранці, або просто обідаєш та оце собі споглядаєш. Навіть у дизайні дитячих спалень знайшли собі місце арт-іграшки. Це Kaws-и від однойменного американського автора та народжені в Україні DIDO — казкові герої українського фольклору, виконані у давній традиції зооморфної пластики. Колекційні фігурки, якими «бавляться» дорослі та серйозні колекціонери мистецтва, стоять на полицях та письмових столах трьох синів Махна.

«Дуже радію, що замість пластикових фабричних іграшок кімнати моїх синів наповнені справжнім артом, котрий має історію. Вже з найперших років свого життя мої діти пізнають культуру свого народу, наші традиції та дізнаються про стилі закордонних художників. Це та освіта, якої не навчать у наших школах. А головне — форма подання знань: арт живе з тобою поруч, розвивається разом з тобою», — каже Сергій Махно. Навколо дому розкинувся україно-японський сад з авторськими керамічними скульптурами, що їх Махно виготовл яє вручну у власній керамічній майстерні. Садом бігають керамічні зай ці, за якими стежать метрові глиняні скульптури жіночих обличь. Власне, експозиція вуличної виставки постійно доповнюється новими ідеями Махна — тими, що продиктовані особистими життєвими переживаннями, навіяні думками про минуле, майбутнє. На створення арту надихають і проекти архітектурні, — форми та об’єми, що створюються дл я проектів будинків, у вимірі дизайну набувають нового життя саме як мистецтво, отож створений під цим впливом арт стає фінальним авторським підписом у інтер’єрах. Shkrub House — приклад розробки й втілення такого проекту саме «для життя», де преплітаються, стають цілим три стихії: архітектура, дизайн інтер’єру та мистецтво. Цей дім — данина давнім українським традиціям і ремеслам, які у глибинному їх переосмисленні стоять поруч із сучасними витворами мистецтва. А завдяки пристрасній вірі у те, що робиш, сімейний дім гармонійно наповнюється, ніби справжній музей, скарбами рідної історії. Дарина Сушко На цій стіні представлена найвизначніша частина особистої колекції кераміки Сергія Махна — глиняні вироби часів Трипілля, V–II тисячоліття до нашої ери, фото: Сергій Кадулін

арткурсив

НОВИЙ ПРОЕКТ ДЛЯ НОВОЇ

РЕАЛЬНОСТІ A New Project for a New Reality The article addresses the online international exhibition project “Strange Time,” launched and curated by the artist Stepan Ryabchenko and the Art Laboratory art union. It outlines the project’s idea and specificity, realized as a website with several pages. The project’s goal is to show the vectors of artistic energy these days, and to highlight how artists see the current “strange times.” At present, the website presents works and interviews of more than 40 artists from around the globe. The project is expected to expand and grow organically, with new works to be added until the pandemic is over. Author: Nataliia Matsenko

Степан Рябченко. Мисливець, цифровий друк, 2020

Вже неодноразово у навколомистецькому медіа просторі лунала думка про те, наскільки ж мав рацію куратор 58-ї Венеційської бієнале Ральф Руґофф і як моторошно спрацював китайський прокльон-побажання (бодай і неіснуючий), що став темою останньої бієнале — «Щоб ви жили в цікаві часи». Перед людством сьогодні постала низка глобальних викликів, лише загострених пандемією, що змушують переосмислити існуючу парадигму. І багатозначна гама, закладена в цьому «цікаві», розкривається перед нами в усій красі. У безперервній динаміці цих «плинних часів» тверді субстрати тікають з-під ніг, а рефлексія дається вкрай непросто. Складно давати імена тому, що не набуло остаточних обрисів. Але в такій динаміці вивільняється і маса енергії. Когось цей потік знерухомлює, когось навпаки — спонукає до дії. Художник Степан Рябченко належить до другої категорії. Під час глобального локдауну, коли соціальна й культурна активність переважно перемістилася в онлайн, Рябченко, чия творчість давно вже відбувається у цифровому полі, вирішив вийти за межі індивідуальної практики і зробити свій дебютний кураторський проект у віртуальному просторі. Коли світ завмирає в невизначеності та відчайдушно шукає шляхи порятунку і відповіді на нескінченний потік питань, складно дати вичерпну характеристику того, що відбувається. Єдине, що можна сказати з упевненістю: ми живемо у справді дивні часи, які складно описати. Звідси і назва виставки — «Strange Time» (www.strangetime.art). Час проявити гнучкість, переосмислити існуючий життєвий устрій і відпрацьовані моделі поведінки, подивитися на ситуацію масштабно та з різних точок зору. У проекті художники і художниці з різних країн, які працюють з різними медіа й жанрами, показали свої роботи, що відкривають широкий спектр поглядів на актуальну ситуацію в світі. Завдання проекту — показати, на що спрямована сьогодні творча енергія і як художники бачать теперішній час. Адже за часів невизначеності саме мистецтво одним із перших шукає навпомацки

шлях в імлі, допомагаючи відкривати новий світ і нову систему відносин. Передбачається, що проект буде жити і розширюватися за принципом організму, що розвивається. Куратор позиціонує його як своєрідну медійну протиотруту від вірусу і породженої ним паніки, що заполонила весь інформаційний простір. Разом зі своїм братом Сергієм Степан створив сайт, який поповнюватиметься новими художниками і їх роботами, доки не завершиться пандемія. Сайт проекту має розділ «Виставка», в якому роботи і текстові блоки цитат художників рухаються екраном подібно до клітин чи їх органел під мікроскопом. Також є розділ «Учасники», де зібрано структурований архів всіх авторів, їхніх творів і думок. У розділі «Три питання — три відповіді» зібрані інтерв’ю з художниками, які відповідали на стислу, розроблену спеціально для проекту кураторську анкету. Таким чином дається можливість ознайомитися з різними думками і баченнями ситуації у світі загалом, ролі в ній мистецтва і зокрема постаті художника. Варто відзначити оперативність, із якою було втілено проєкт, адже від появи ідеї до її втілення минуло трохи більше місяця. У надзвичайно стислі терміни сформувався концептуальний каркас цифрової виставки, художники надали зображення своїх творів і текстові коментарі, було створено складний за структурою сайт, де на даний момент представлено роботи більш ніж 50 художників і художниць, що розкривають тему крізь різноманітну оптику. Серед них є твори прогностичні і злободенні, ескапістські, постапокаліптичні, філософські та іронійні, камерні й масштабні, абстрактні й наративні. Це роботи Кенні Шарфа, Алекса Юдзона, Андерса Крісара, Джина Кіґеля, Люсьєна Дульфана, Самуеля Яблона, Річі Кулве, Ніка Рамажа, Фелікса Шрамма, Ханни Халлерманн, Валентина Абада та багатьох інших митців і мисткинь зі США, Бразилії, Чілі, ПАР, Японії та низки країн Західної Європи. Українське мистецтво презентоване як уже відомими творами, що в контексті виставки набувають нового звучання,

Люсьєн Дульфан. Ветеран Першої світової війни, із серії «Бездомні», змішана техніка на фанері, триптих, 180 х 100 см, 2018

Олександр Ройтбурд. Портрет пані в білому, 90 х 45 см, колаж на папері, 1993

artkursyv

Алекс Юдзон. Квіти, груші та цибулини, 66 x 53 см, архівний пігментний відбиток на папері, 2016

Андерс Крісар. Плотська хмара, 180 х 124 см, хромогенний друк на алюмінії, 2014

Кенні Шарф. На початку, 152,4 × 121,9 см, полотно, олія, акрил, алмазний пил, 2019

так і новими роботами, котрі глядачі бачать вперше. Серед українських авторів — Василь Рябченко, Олег Тістол, Марина Скугарєва, Микола Маценко, Павло Керестей, Андрій Сагайдаковський, Василь Цаголов, Aljosha, Олександр Ройтбурд, Сергій Святченко, Віктор Сидоренко. Примітно, що серед представлених у цифровій виставці робіт більша частина виконана якраз у «традиційних» матеріальних медіа — це живопис, графіка, об’єкти, фото, колажі. Є і цифрова складова, зокрема й роботи самого Степана Рябченка, але вона не домінує. Тобто у тотальному наступі діджитальної реальності куратор все ж обирає «заземлення» у фізичному просторі — ніби якір, аби остаточно не загубитися у віртуальному океані. Така

Роксана Джексон. Ваза з губами, 19 х 40 см, кераміка, глазур, блиск, 2020

Фелікс Шрамм. Savage Salvage, 7 х 9 х 35 м, гіпсокартон, дерево, метал, фарба, 2008

Олег Тістол. Десятка, 200 х 150 см, полотно, олія, акрил, 2018

інклюзивність — модель того, як функціонує сучасний світ — на стику, на грані, у переплетінні. В режимі постправди, в ситуації, коли не завжди можна відрізнити, що саме перед тобою — матеріальний об’єкт чи ілюзія, і коли самі поняття «реальності» та «ілюзії» розмиваються, адже впевненість у відчуттях тане поряд зі зростанням можливостей їхньої імітації. Ще одна ідея, закладена на початковій стадії запуску проекту, — це видання каталогу і подальша матеріалізація виставки в стінах Національного центру «Український дім», який щодо реалізації задуму обрано головним партнером. У процесі роботи було вирішено оголосити про творче об’єднання «Арт Лабораторія», яке створив 1996 року

Василь Рябченко. Молитва, 180 х 160 см, цифровий друк на полотні, масло, 2020

Гільєрмо Мора. Половина тебе, половина мене, 140 х 48 х 49 см, складені шари акрилової фарби, дерев’яний мольберт, 2018

Річі Кулве. БОГ, 170 × 140 см, полотно, акрил, 2020

батько Степана художник Василь Рябченко, і вдихнути в нього нове життя в контексті сучасності. Діяльність «Арт Лабораторії» від самого початку була спрямована на розвиток сучасного мистецтва України та його інтеграцію в загальносвітовий мистецький процес. Вже сьогодні вона об’єднує художників і представників творчих професій, зацікавлених у реалізації своїх особистих і групових творчих проектів за допомогою сучасних технологій. «Я дуже вдячний цьому дивному часу і вважаю, що нам вдалося вчергове довести, що мистецтво не має кордонів і його не можна відправити на карантин. Насолоджуйтесь своїм часом», — коментує Степан. Наталія Маценко

Василь Цаголов. Карпатський портал, із серії «Українські секретні матеріали», 185 х 225 см, полотно, олія, 2018–2020

арткурсив

НАЦІОНАЛЬНИЙ ХУДОЖНІЙ

МУЗЕЙ УКРАЇНИ: ІСТОРІЯ ТА СЬОГОДЕННЯ The National Art Museum of Ukraine: the Past and Present The Municipal Museum of Antiquities had first opened its doors in 1899, after Kyiv citizens had spent several decades actively fighting for its establishment. During its entire history, the museum collection was formed by presents from patrons and private citizens, as well as by financial support of the state. Some works ended up in the museum after old aristocratic homes were destroyed in the late 1910s (for example, this was the case of a part of the Repin family collection in the town of Yahotyn). Some stunning icons were found in various regions of Ukraine during the expeditions the museum organized specifically for this purpose. In the 1920s-1930s, the museum was involved in an active exchange with private collectors and antique shops; later years brought a stop to this practice. In the postwar era, the museum’s holdings were expanded by specially-appointed acquisition committees affiliated with the Ministry of Culture and through the Directorate for Art Exhibitions of Ukraine. Regional art schools are resented in the collection largely due to exchanges with museums in other cities, including Kharkiv and Odesa. Presently, gifts from artists, their families and private citizens, as well as acquisitions made with patrons’ funds, have become the main sources for expanding the collection. Article courtesy of the National Art Museum of Ukraine

1899 року відкрився Міський музей старожитностей і мистецтв, який декілька десятиліть активно виборювала громада Києва. Будівля була спроектована, як і більшість музеїв того часу, у вигляді античного храму (архітектори П. Бойцов і В. Городецький). Коштів держави і жертводавців вистачило на половину споруди: ось чому мармурові сходи, що ведуть до залів другого поверху, розташовані не по центральній осі, а збоку. Добудова музею в межах первісного плану була здійснена в 1967–1972 роках (архітектор П. Петрушенко). Вона вдовольнила нагальну потребу розширення експозиційних та фондових приміщень, але не була розрахована на подальший розвиток колекції і структури закладу. Нині музей знову потерпає від гострої нестачі площ, що не дозволяє йому представити розвиток національного мистецтва так повно, як би того хотілося. На початку Музей, за підтримки меценатів, державних установ та міської влади, збирав усе: предмети з археологічних розкопок, портрети історичних діячів, вироби народних майстрів, мапи, монети, рукописи, гравюри й світлини з видами Старого Києва, межигірський фаянс, речі церковного вжитку. Найгірше в той час велося Художньому відділу, «…невеликому за обсягом і пістрявому за складом» (слова першого директора Музею Миколи Біляшівського). Проте саме цей відділ, після відокремлення археологічної та частини історичної збірок (1930-і роки) й колекції народного мистецтва (1954), лишився володарем старого «родового гнізда» на вулиці М. Грушевського (нинішня назва), № 6, де існує й нині під назвою Національного художнього музею України. Формування колекції Збірка музею протягом усього часу існування формувалася за рахунок закупівель, здійснених меценатами, дарунків приватних осіб та державної фінансової підтримки. Окремі твори потрапили до музею внаслідок руйнування наприкінці 1910-х років

Святий Георгій у житії, дерево, левкас, поліхромія клейовою темперою, позолота, барельєф, 107 х 82,5 х 7,5 см (в кіоті), ХІ ст. (?) Візантія

старих дворянських гнізд — так сталося з частиною Яготинського зібрання родини Рєпніних. Деякі прекрасні зразки іконопису було знайдено у різних регіонах України під час спеціально організованих музеєм експедицій. У 1920–1930-і роки музей жваво займався обмінами з приватними колекціонерами й антикварними крамницями; пізніше ця практика була припинена. У повоєнний час фонди музею поповнювались через діяльність спеціальних закупівельних комісій при Міністерстві культури або через Дирекцію художніх виставок України. Творчість митців із регіональних мистецьких шкіл представлена в збірці великою мірою завдяки обміну з музеями інших міст, зокрема Харкова і Одеси. Нині основним джерелом поповнення збірки є дарунки, зроблені митцями, їхніми родинами, приватними особами, а також придбання, здійснені на кошти меценатів. Сакральне мистецтво, гравюри та алегоричні композиції ХІІ–ХVIII століть Лише поодинокі зразки іконопису доби середньовіччя вціліли в нищівних умовах української історії. Найбільш рання з них — унікальна різьблена ікона «Святий Георгій з житієм» (XII ст.) з монастиря в Балаклаві. Решта представлених в експозиції середньовічних ікон (XIII–XVI ст.) створені в землях Галичини і Волині. Серед найцікавіших — перша відома в Україні версія іконографії «Покрови» (XIII ст.), знайдена на Львівщині під час Першої світової війни співробітником музею Данилом Щербаківським, велична «Волинська Богоматір» (XIV ст.), яка є взірцем високого аристократичного стилю князівської доби, монументальний і урочистий «Спас у славі», містичний і сповнений грації «Юрій Змієборець» (обидві — XV ст.), наповнені повчальними сюжетами та побутовими деталями «Страсті Христові» (обидві — пам’ятки кінця XVI ст.).

Покрова, дошка хвойна, левкас, темпера, 79,5 х 47 х 4 см, кінець ХІІ — початок ХІІІ ст. Галичина

Покрова, дошка липова, темпера, олія, позолота, на обрамленні — сріблення, 118 х 85 х 11,5 см, 1730-ті рр. Полтавщина

artkursyv

Набагато краще збережені пам’ятки козацької доби (XVII–XVIII ст.) розкривають еволюцію українського бароко на землях Північного Лівобережжя та Київщини; більш скромно представлені в музейній збірці тогочасні майстри Поділля, Галичини, Волині та Слобожанщини. Зачаровує шляхетна у своїй простоті «Св. Анна» з Лебедина, в якій ще відчувається відлуння Ренесансу; «Розп’яття з портретом козака» засвідчує існування в Україні європейської традиції зображення в іконі мирян-донаторів; новий злет Києва як мистецького центру демонструють пишні ікони з Успенського собору Києво-Печерської лаври; на розкішному живопису великомучениць «Варвари та Катерини»,

«Анастасії й Уляни» відчутно позначився вплив грайливого і витонченого стилю рококо. Вражаючим взірцем пізнього бароко є величний і святковий «Деісусний чин» (висотою 2,5 метри) з іконостасу зруйнованої в 1936 році Вознесенської церкви в селі Березна на Чернігівщині (1760-і роки). Про українську історію й суспільство ранньомодерної доби розповідають твори графіки й живопису: прижиттєвий гравірований портрет Богдана Хмельницького роботи В. Гондіуса, аркуш із серії малюнків, виконаних Абрагамом ван Вестерфельдом в Україні 1651 року, низка популярних у XVIII столітті алегоричних зображень таїнства Євхаристії та композиції на сюжети з євангельських притч.

Український портрет XVII–XVIII століття Український портрет козацької доби демонструє цікаве поєднання наївного реалізму у ставленні до людини і рафінованої вишуканості малярської системи — декоративної, лінеарно-площинної, надзвичайно виразної в своїй умовній орнаментальності. Величні епітафійні портрети, на яких козацька знать зображена на повний зріст, призначались для розміщення у церквах; більш камерні поясні були створені для родинних галерей, звідки й надійшли до музею їхні кращі зразки — «Портрет Гамалії» з київського зібрання сімейства Гамалій, портрети Сулим — із родового маєтку Сулимівки. Важкі урочисті постаті, гордовиті постави, неодмінні атрибути набожності, шляхетного походження та влади і лукаво-самовдоволені усмішки людей, які досягли в житті успіху і багатства, надають цим старовинним полотнам своєрідного шарму. Вирізняється «Портрет Дмитра Долгорукого» роботи Майстра Самуїла, в якому контраст яскраво-червоної завіси, чорного чернечого одягу і блідого обличчя молодого князя створює неповторний індивідуальний образ, зворушливий і трагічний. Експозиція іконопису та старовинних портретів доповнена динамічною й вишуканою храмовою скульптурою, картинами із зображенням козаків-бандуристів та унікальною пам’яткою міської історії — дерев’яним фонтаном «Самсон» з київського Подолу. Мистецтво XIX століття У творах живопису початку й середини XIX століття реалії життя перетворені поглядом митців-романтиків, зачарованих мальовничістю народних звичаїв, шляхетністю людини й красою світу. Поетичні й цільні характери прочитуються в зображеннях подільських селян за підписом В. Тропініна, в аристократично витончених портретах пензля Г. Васька, А. Мокрицького, О. Рокачевського та А. Гороновича;

Деісус, дошка липова, левкас, різьблення, гравіювання, темпера, олія, кольоровий лак, сріблення, позолота, 276 х 185 х 3,5 см, 1760-ті рр. Чернігівщина

Богоматір Одигітрія Волинська, дошка липова, левкас, темпера, позолота, 85 х 48 х 2,5 см, перша пол. ХІVст. Волинь

Невідомий художник. Портрет митрополита Дмитра Ростовського (Туптала), олія на полотні, 189 х 120 см, друга пол. XVIII ст.

арткурсив

ідея єдності людини й природи однаково щиро звучить і у сценах сільського життя, змальованих К. Трутовським, і в роботі невідомого майстра — ампірному портреті молодої панни з медальйоном. Драматичний і водночас романтично піднесений образ людини, на долю якої випало чимало випробувань, постає на одному з останніх автопортретів Тараса Шевченка. Порівняння двох розміщених поряд полотен В. Штернберга — академічно-врівноваженого краєвиду Качанівки, з умовним освітленням та дрібно виписаними формами, і романтичного, наповненого повітрям і світлом зображення «Акведуку в Тіволі» — робить наочним значний поступ в еволюції пейзажу першої половини XIX століття. Відлуння своєрідного різновиду «бюргерського романтизму» — бідермайєру — знаходимо в портретах авторства К. Павлова і П. Шлейфера, з притаманною їм ідеалізацією родинних стосунків та буржуазних чеснот. Полотна митців київської та одеської школи кінця XIX століття демонструють риси, характерні для реалістичного напряму в мистецтві: тенденцію до відображення соціальних проблем («На заробітки» М. Кузнецова, «Жертва фанатизму» М. Пимоненка), пробудження інтересу до внутрішнього світу людини та дитячої психології («За уроком» С. Костенка, «Портрет дівчинки» Г. Дядченка), зростаюче зацікавлення національною

історією («Гість із Запоріжжя» Ф. Красицького), інтерес до зображення сцен із міського життя і характерних міських типажів (П. Нілус), прагнення до реалістичного відтворення природного оточення, простору і світла («Ідилія» М. Пимоненка, «Сонячний день» К. Костанді), а також звернення до філософських роздумів про долю людини («Рання весна» К. Костанді). Окремий зал експозиції відведений майстрам українського пейзажу. Кияни Володимир Орлов ський і Сергій Світославський тяжіли до зображення розлогих краєвидів; перший надихався вічною, непідвладною часові красою природи, другий глибоко відчував естетичну цінність буденних мотивів. Універсальний образ України — козацької, чумацької, сучасної — створив харків’янин Сергій Васильківський. Віртуозні зразки наповненого найтоншими переливами тонів пейзажу й інтер’єру представлені в доробку Петра Левченка, життя і творчість якого тісно пов’язані з мистецьким середовищем Харкова і Києва. Живописний ряд доповнений багатими на історичні та побутові деталі бронзовими скульптурами Л. Позена та зразками меблів кінця XVIII — початку XIX століття (мозаїчний столик римської роботи, ампірний гарнітур в стилі «Жакоб», оздоблені вишивкою із зображенням пасторальних сценок крісла).

Опанас Рокачевський. Портрет доньки художника, олія на полотні, 71,5 х 52 см, 1860

Мистецтво кінця XIX — початку XX століття Сходи до експозиції другого залу прикрашають фантастичні декоративні панно В. Максимовича, наповнені персонажами зі світу казок, видінь і грецьких міфів, та театралізовані жіночі портрети пензля видатних митців XX століття — П. Волокидіна і Ф. Кричевського. Всі різновиди українського імпресіонізму, модерну й символізму в їхньому вигадливому переплетінні представлені низкою яскравих живописних полотен й графічних аркушів. Художники початку XX століття прагнуть оновлення живописної мови: О. Мурашко передає враження зливи сонячного світла через систему насичених різнокольорових рефлексів; давні фольклорні мотиви і давня техніка темперного письма отримують нове життя в орнаментальному панно П. Холодного; символічного перетворення зазнають природні мотиви в пейзажах І. Труша, А. Маневича, в квіткових панно М. Жука; своєрідне відображення масштабних світових подій — воєн і революцій — знаходимо в архітектурних фантазіях-алегоріях Г. Нарбута. Увагу глядачів незмінно привертає величне полотно буковинця М. Івасюка «В’їзд Богдана Хмельницького в Київ», розпочате митцем під час навчання в Мюнхенській академії мистецтв і завершене 1912 року. Обрана митцем історична тема дозволила йому передати провідну національну ідею

Володимир Орловський. Затишшя, олія на полотні, 117,5 х 107 см, 1890

artkursyv

Василь Штернберг. Садиба Г. С. Тарновського в Качанівці, олія на полотні, 73 х 96 см, 1837

Киріак Костанді. Бузок, картон, пастель, 45 х 53,5 см, поч. 1900-х рр.

Абрам Маневич. Міський пейзаж, олія на полотні, 100 х 110 см, 1914

Петро Холодний. Дівчина і пава, олія на полотні, 1915

свого часу: гуртування роз’єднаних імперськими О. Петренка; прагнення до «оновленого реалікордонами українських земель довкола свого ста- зму», як реакція на крайні прояви авангардизму, родавнього центра — Києва. присутнє у творах М. Шаронова. Потужне «українське відродження» 1920-х — Мистецтво доби модернізму початку 1930-х років стимулювало митців до поЗ 1910-х років українські митці, які відтепер бе- шуків різних варіантів національного самовиразу. руть активну участь в європейському художньому Синтез давніх традицій іконопису зі стилістикою житті та мають досвід безпосереднього знайомства модерну визначає школу монументального малярз європейськими модерністськими течіями — ку- ства М. Бойчука, представлену в експозиції твобізмом, футуризмом, примітивізмом та абстракт рами О. Павленко, Т. Бойчука, М. Касперовича, ним мистецтвом, починають братися до радикаль- М. Шехтмана, К. Гвоздика, І. Падалки, В. Седляра них живописних експериментів. В експозиції пред- та інших. Глибоке розуміння української культурставлені твори О. Екстер, О. Архипенка, Д. Бурлюка, ної традиції, органічне володіння мовою європейО. Богомазова, В. Пальмова, О. Грищенка — мит- ської сецесії та вишуканий смак демонструє трипців, які, експериментуючи з формою, фактурою і ко- тих Ф. Кричевського «Життя», центральна частильором, створюють на підвалинах засвоєних євро- на якого з успіхом експонувалась на Венеційській пейських течій власні оригінальні художні моделі. бієнале 1928 року. Інший шлях — синтезу реалістичної форми Наприкінці 1920-х років посилюється вплив із новаторськими живописними принципами мо- державної політики та ідеології на культурно-мисдернізму — демонструють полотна Т. Фраєрмана, тецьке життя України. Насамперед це позначаєтьД. Шавикіна, Л. Крамаренка, П. Волокидіна, ся на обранні художниками «соціально значущих»

тем (колективної праці, індустріалізації, залучення села до соціалістичного будівництва) та у зверненні до сюжетів з радянської дійсності — зображенні нових державних свят, демонстрацій, спортивних змагань. У той же час в царині живописних форм та колористичних пошуків митці зберігають значну свободу: максимальна динамічна активність полотен Пальмова вибудовується на симультанних кольорових контрастах, Олександр Богомазов продовжує досліджувати мистецькі елементи через ритм форм і кольорових сполучень у циклі своїх останніх картин; колористичні пошуки визначають художній сенс полотен Павла Голубятникова та Івана Хворостецького, цікаві формальні рішення притаманні творам Семена Йоффе та Бориса Крюкова. Живописний ряд в експозиції мистецтва 1920–1930-х років доповнений скульптурою І. Кавалерідзе, П. Ульянова, Б. Кратка та Ж. Діндо. Матеріал надано Національним художнім музеєм України

арткурсив

СКУЛЬПТУРНІ

ПАРКИ

ЯК ПРОВІДНІ КУЛЬТУРНІ ІНСТИТУЦІЇ СЬОГОДЕННЯ Sculpture Parks as Leading Contemporary Cultural Institutions How did private institutions manage to catch up to world-famous collections? Why has donating to such centers become prestigious? What do owners of sculpture parks present, except for exhibition projects? Visits to some museums leave the visitor with endless questions to owners and organizers of these strong institutions. The review presents both historical and ultra-contemporary projects that exhibit modern and contemporary art. Author: Igor Abramovych

Як приватні установи наздогнали колекції світового рівня? Чому престижно бути донатором таких центрів? Що, окрім виставкових проектів, презентують власники скульптурних парків? Після візиту до деяких музеїв залишається безліч питань до власників та організаторів потужних інституцій, а ще — невпинна жага до дій, розвитку міжкультурних взаємин, але головне — створення фундації сучасного мистецтва в межах власної країни. У огляді представлено історичні та надсучасні проекти, які презентують твори періоду модерну й актуальне мистецтво.

Storm King Center Художній центр Storm King — музей, розташований у долині Гудзонів у Нью-Йорку, де відвідувачі можуть побачити масштабні скульптурні інсталяції open-air. Парк скульптур площею у понад 200 гектарів презентує близько 100 творів мистецтва, а саме: роботи Луїз Буржуа, Олександра Колдера, Сола Левіта, Річарда Серра та інших. Для того, щоб побачити всі скульптури та роздивитися гірські пейзажі навколо, візьміть в оренду велосипед. Окрім того, Storm King має широкий спектр навчальних програм: від резиденцій для молодих художників до літніх таборів для дітей. Запропоновані заходи сприяють навчанню та глибшому зануренню в мистецтво, у навколишнє середовище (наприклад, спостереження за птахами або йога). Yorkshire Sculpture Park Англійські луки, пагорби, ліс, озеро та навіть вівці на зеленому пасовищі об’єдналися, щоб створити приголомшливі краєвиди для Yorkshire Sculpture Park. Йоркширський парк скульптур розташований у Бреттоні на південь від Лідса. Скульптурний парк з’явився у 1949 році, коли, бувши ще сімейним маєтком, особняк став коледжем, що спеціалізувався на мистецьких дисциплінах. Сучасна колекція, яку зібрано просто неба, включає довгострокові і короткострокові проекти, подарунки від художників і приватних осіб. Загальна кількість робіт — близько 80 скульптур та інсталяцій; серед авторів перманентної колекції відзначу Генрі Мура, Ентоні Гормлі, Жауме Пленса, Барбару Хепворт та Ай Вей Вея.

Skulpturenpark Waldfrieden

Louisiana Museum of Modern Art

artkursyv

Storm King Center

Fondation Maeght

Skulpturenpark Waldfrieden Цей парк скульптур, заснований скульптором Тоні Креггом, був створений в околицях німецького міста Вупперталь лише у 2006 році. Колекція парку постійно поповнюється — роботами не тільки самого власника, але і його колег, зокрема Томаса Шютте, Річарда Лонга, Маркуса Люперца. Скляний виставковий павільйон, розташований у лісі, за задумом, мав стати майданчиком для презентації об’єктів, які не можна демонструвати на свіжому повітрі. Однак прозорість будинку дозволяє експозиційним творам взаємодіяти з дов колишньою природою, натуральною гамою кольорів та денним світлом. Чи недарма назва парку перекладається з німецької як «лісовий спокій»? Крім кінопоказів та лекцій, тут регулярно проходять концерти джазу та сучасної камерної музики.

представляє вибрані твори Олександра Колдера, Такіса, Жана Арпа та інших. Fondation Maeght не отримує державних субсидій, повністю залежить від донацій. Всі індивідуальні або корпоративні внески не обкладаються податком, що є інвестиційно привабливим.

За збереження цілісності мальовничої території відповідали ландшафтні архітектори Оле та Едіт Норгаар. Зараз скульптурний парк характеризує лабіринтова природа будівель, яка збуджує цікавість щодо того, який об’єкт може ховатися за наступним поворотом. Щорічно у межах музею представлено понад 5 масштабних виставкових проектів, а зібрана коLouisiana Museum of Modern Art Музей Louisiana, заснований колекціонером лекція предметів мистецтва налічує понад 3500 роКнудом Єнсеном, знаходиться в 35 км на північ біт. Скульптури, що експоновані у парку, є важливід Копенгагена, на узбережжі протоки Ересунн. вою частиною колекції Louisiana Museum. Інституція вражає балансом між природою та мисІгор Абрамович тецтвом, що перебувають в унікальній взаємодії, яка приваблює відвідувачів з усього світу.

Fondation Maeght Maeght Foundation є приватним мистецьким фондом у Сен-Поль-де-Ванс у Франції. Що вирізняє його серед інших провідних культурних установ? Його створили Маргарита і Еме Мей, пара торговців мистецтвом, які товаришували з відомими діячами культури ХХ століття. Художники та скульп тори прикрашали місцевість посеред Французької Рив’єри у співпраці з каталонським архітектором Хосе Луїсом Серта, учнем Корбюзьє. На сьогодні територія фундації — двір Альберто Джакометті, у якому представлений винятковий ансамбль скульптур художника, сад химерних творів Жоана Міро, монументальні роботи Марка Шагала, басейн, розроблений Жоржем Браком, а також механічний фонтан, створений Полом Беррі. Родзинка комплексу — сад скульптури, який Yorkshire Sculpture Park

УКРАЇНСЬКІ ХУДОЖНИКИ

арткурсив

І СВІТОВІ ІНДЕКСИ: ВІТЧИЗНЯНЕ МИСТЕЦТВО ОЧИМА ЗАРУБІЖНОГО КОЛЕКЦІОНЕРА Ukrainian Artists and Global Indices: Local Art Through the Eyes of a Foreign Collector The article analyzes the online presence of Ukrainian artists according to the following criteria: the data regarding auction sales, the data regarding repeat sales, other signs of art activities (exhibitions, biennales, gallery contracts). It includes a comparative analysis of the leading international analytics companies, including Artprice, Artnet, Artory and Artfacts. The author explains the importance of the artists’ presence in international databases, and practical recommendations for improving it. Author: Denis Belkevich

Незважаючи на те, що основна діяльність художника за усіх часів була пов’язана з фізичною активністю — від створення робіт і виставок до галерейних продажів та аукціонних торгів — в останні десятиліття головним інструментом його просування стала присутність у мережі Інтернет. Саме сюди насамперед заглядає колекціонер, аби перевірити наявність у художника неодмінних атрибутів успішної арт-одиниці — навіть коли бачить емоційно вподобану ним роботу на стенді міжнародного ярмарку, в серйозній галереї. Присутність інформації про художника в Інтернеті є особливо важливою для авторів українського ринку, фізична репрезентація яких за кордоном хоча й істотно зросла в останні роки, але поки залишає бажати кращого. У цьому матеріалі ми вдамося до аналізу основних параметрів, за якими зарубіжний колекціонер може стежити за українським мистецтвом, і спробуємо знайти рішення, якими може скористатися вітчизняний арт-ринок. Починаючи з середини 1980-х міжнародні колекціонери стали розглядати предмети мистецтва з позиції не тільки художньої цінності, але і ринкової вартості. У перші роки зростанню цілеспрямованих інвестицій в мистецтво заважала відсутність систематизованої інформації про ринок: результати аукціонних торгів, які давали розуміння про цінову динаміку мистецтва, доводилося збирати вручну. Однак, 1989 року в руках колекціонерів з’явився перший інвестиційний інструмент: ним стали дані Artnet — компанії,

З проекту Market (Ринок), 2019

що взялася вести статистику аукціонних продажів, формуючи підсумкові цифри в зручну базу. З огляду на те, що на момент заснування Artnet Sotheby’s і Christie’s провадили аукціонну діяльність понад 200 років, даних для аналізу було багато. До інформації з двох найбільших аукціонних будинків Artnet додала статистику ще близько 5 тис. менших аукціонів — і стала ці дані систематизувати. Особливо її цікавили випадки, коли один і той самий предмет мистецтва продавався більш ніж один раз, — так званий «повторний продаж». До появи Інтернету Artnet надсилала дані колекціонерам за приватним запитом, збираючи таблиці вручну і користуючись факсом. Дані повторного продажу предметів мистецтва, після застосування регресій, — методів статистичного аналізу, — дозволили колекціонерам побачити наступне: як змінюється вартість предметів мистецтва з перебігом часу, у кого з художників вона зростає швидше за інших, який оптимальний період володіння предметом мистецтва між купівлею і продажем, чи відбиваються фінансові кризи на арт-ринку і як саме. Іншими словами, колекціонер отримав перший інструментарій для самостійного фінансового прогнозування. А наявність художника в базах даних аукціонних торгів стала синонімом його успішності. Від середини 2000-х стали з’являтися інші компанії, які надавали бази даних продажів предметів мистецтва: Artprice, Artfacts, Artinfo, Artsy, Skate Press, ARTinvestment.RU та ін. Кожна з них або вибирала певний сегмент ринку (наприклад, найвищі

З проекту Market (Ринок), 2019

artkursyv

Total Wi-Fi 32, 2019

ціни при угодах з продажу предметів мистецтва серед топ-художників), або фокусувалася на провідних аукціонних будинках (які забезпечували більшу частку публічних продажів). Таким чином, у колекціонера з’явився вибір джерела, виходячи з вартості передплати і зручності сортування даних. Однак ті з дослідників ринку, хто співставляв різні статистичні бази, відзначали розбіжності в інформаційних показниках щодо одного і того ж художника. Результати аукціонних торгів ніби всюди однакові — але зовсім інша справа, коли в деяких базах частина угод виявляється відсутньою через те, що аукціони за підсумками торгів діляться даними з одним з аналітиків і забувають — або не хочуть — відправляти їх іншому. На провідних світових художниках це позначалося в останню чергу — всі їхні продажі були на видноті і враховувалися всіма базами практично однаково. Проте дл я локальних ринків країн, що розвиваються, різниця була дуже помітною: роботи художників з цих регіонів найчастіше продавалися на дрібних аукціонах,

що залишалися поза полем зору авторитетних аналітиків. Іншими словами, колекціонер, бажаючи відкрити дл я себе новий ринок мистецтва, наражався на проблему нестачі інформації дл я прийняття виваженого (а не тільки емоційного, як раніше) рішення. Особливо актуальним це питання є дл я українського ринку мистецтва, роботи фігурантів якого або увійшли до кола міжнародних торгів (Малевич, Архипенко), втративши національну ідентичність, або продаються в один аукціонний день з російськими авторами (Sotheby’s, Christie’s) під загальною назвою «Російське мистецтво». У цьому матеріалі ми подивимося на українських художників очима міжнародного колекціонера, який вивчає показники вітчизняних авторів через Інтернет, за трьома ознаками: кількість продажів у провідних художників і ступінь розбіжності в даних з різних джерел, кількість повторних продажів українських художників та їх поза-аукціонна активність (виставки, конкурси і довгострокові контракти).

Кількість продажів провідних українських художників на аукціонних торгах (2000–2020) в різних статистичних базах Для дослідження ми взяли 14 імен, які найбільш виразно показали себе на провідних аукціонних торгах в останні 20 років: з них сім художників старшого покоління, п’ятеро молодих і двоє вже померлих. (Див. табл. 1) Як бачимо, дані продажів мають розбіжності, часом дуже істотні. Лідерами за кількістю найбільш повних даних треба визнати ARTinvestment. RU і Artprice.com — щоправда, їхні дані збігаються лише за одним з 14 художників. У західній практиці менеджери і агенти, що ведуть художника, завжди перевіряють відповідність даних по всіх базах і відправляють релевантні посилання аналітичним базам у якості підтвердження. В Україні, на жаль, цього не відбувається. Далі привертає увагу низька кількість продажів загалом: серед українських топ-художників лідером є Анатолій Криволап зі 145 аукціонними прецедентами.

№

Автор

ARTinvestment.RU

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14

Гнилицький Олександр Голосій Олег Деяк Михаило Зігура Єгор Зігура Микита Кадирова Жанна Клименко Олександр Криволап Анатолій Мась Оксана Мінін Роман Савадов Арсен Сидоренко Віктор Сільваші Тіберій Цаголов Василь

12 19 15 15 3 3 6 24 12 17 34 14 5 10

Artprice.com Artnet.com Artory.com 11 18 15 16 2 1 7 145 14 29 36 13 13 8

5 6 6 13 1 1 5 24 9 20 39 12 7

4 1 5 13 1 4 11 4 16 27 9 6

арткурсив

Для прикладу, у одного зі світових лідерів ринку сучасного мистецтва, Дем’єна Херста, на 1 березня 2020 року було 6 298 аукціонних продажів. Цьому також можна знайти пояснення. Колекціонери українського сучасного мистецтва здійснювали покупки, виходячи з емоційної або соціальної мотивації — тож, відповідно, не квапилися виставляти придбані предмети на торги. Більшість власників придбали ті або ті твори сучасного мистецтва у період 2007–2013 років, на піку пожвавлення ринку, і незабаром побачили його спад. Сьогодні вони розумно чекають, поки ринок відновиться і почне знов зростати. Також слід зазначити, що до 90% українського ринку мистецтва складають приватні продажі (на світовому ринку — трохи більше 50%), відповідно 9 з 10 продажів відбуваються без зафіксованих публічних результатів. Насамкінець зазначимо, що ринку українського сучасного мистецтва не більше 30 років, з яких лише останні 5 він перебуває в умовах більш-менш відкритої конкуренції (пропозиція адекватна попиту в ціновому вираженні; на жаль, вирівнюватись ринок став № 1 2 3 4 5

Автор Криволап Анатолій Тістол Олег Мась Оксана Цаголов Василь Савадов Арсен

Назва

якраз з огляду на політичні й економічні події). Окремий інтерес в Таблиці 1 становить останній стовпчик — дані Artory.com. На відміну від інших статистичних баз, компанія Artory, що з’явилася 2019 року, надає безкоштовний доступ до цінової інформації аукціонних продажів. Відповідно, рано чи пізно, багато користувачів перейдуть на цей ресурс. Водночас ми бачимо, що українські художники представлені там дуже невигідно. У зв’язку з цим інформаційний обмін з Artory є першочерговим завданням вітчизняних арт-менеджерів. Повторний продаж робіт українських сучасних художників, (2000–2020) (Див. табл. 2) Картина, яку дає нам повторний продаж, також не є репрезентативною для ринку українського мистецтва: всього п’ять успішних продажів у п’яти сучасних художників з понад 60-х, які брали участь в аукціонах. Іншими словами, 12% художників, що мають повторний продаж, від загального числа — це дуже скромний показник. Покупка, $

Продаж, $

60,540 8,171 6,680 53,753 9,588

107,655 15,716 9,570 1,776 4,775

Без назви Кавказ № 31 Драйв-12 З серії "Службовий роман-2" Без назви, з циклу "Історія кохання"

Об’єкти з серії Memories (Спогади), 2019

Роки володіння 2013 2010 2010 2009 2015

2014 2014 2013 2016 2018

Для порівняння, за даними The Sotheby’s Mei Moses Indices, в світовому масштабі із загального числа художників принаймні двічі на аукціонних торгах продавалися одні й ті самі твори 56% авторів. Однак вище ми вже згадували різницю в підходах покупців: міжнародні колекціонери в останні десятиліття, купуючи предмет мистецтва, спочатку мають на думці його фінансові показники, а українські — більше інвестують саме в розвиток вітчизняного ринку. Проте навіть за такої мізерної статистики колекціонер може виділити позитивні моменти. Середньорічний темп зростання вартості українського мистецтва (CAGR) — 38,2% — в п’ять разів вище середнього значення по арт-ринку (7,6%). Слід звернути увагу і на період володіння, який в середньому становить 4 роки. Для сучасного мистецтва характерна спекулятивна природа його обігу — а отже й порівняно недовгий період між транзакціями. Тут ми знаходимося в межах міжнародних стандартів. А ось за волатильністю — ризиковим відхиленням ціни — українське сучасне мистецтво більш прогнозоване, ніж міжнародне:

Період, років Вал. прибуток, $ CAGR Аукціон покупки Аукціон продажу 1 4 3 7 3

47,115 7,545 2,890 (51,977) (4,813)

77.8 23.1 14.4 -13.8 -16.7

Sotheby's Sotheby's Совком PhillipsDePury Sotheby's

Phillips Phillips Совком Phillips Sotheby's

artkursyv

ціни відхилялися в середньому на 20% на рік (середня світова норма для мистецтва — 25%). Все це міжнародний колекціонер може вирахувати по наведеній вище таблиці, за одним суттєвим винятком — якщо він буде готовий вірити статистиці, заснованій на даних п’яти продажів. Як правило, в сучасній статистиці дані, засновані менше ніж на ста продажах, в серйозний розрахунок не беруться. Поза-аукціонні показники з погляду міжнародного колекціонера Сьогоднішній колекціонер орієнтується не тільки на продаж на аукціонних торгах. Оскільки аукціонний ринок становить трохи менше половини щорічного обороту ринку мистецтва (45–48%), а публ ічний продаж мають не більше 4% художників від загального числа, економісти навчилися розраховувати перспективність авторів за непрямими показниками — зокрема, за обсягом виставок, публікацій, участі в конкурсах і бієнале. Одним з перших аналітичних порталів, які взяли на себе місію оцінювати художників поза аукціонною статистикою, став Artfacts.net: зайшовши на нього, користувач може побачити власний рейтинг ТОП-10 тис. авторів, заснований на активності художника і рейтингу країни, яку він представляє. Для початку зазначимо, що серед ТОП-10 українських художників за версією Artfacts.net з наведеного нами «аукціонного» переліку чотирнадцяти митців є лише Жанна Кадирова. Повністю

рейтинг Artfacts виглядає наступним чином (в ду- показників Україна випереджає Польщу в кільжках вказано місце художника в загальному рей- кісному відношенні подій і персоналій. Однак ми тингу з 10 тис. міжнародних авторів): поступаємося сусідній країні у головному: в професійному й переконливому позиціонуванні са1. Борис Михайлов (227) мих себе. 2. Микита Кадан (990) Як підсумок даного матеріалу наведемо основ3. Сергій Братков (1139) ні рішення, котрими доцільно керуватися україн4. Жанна Кадирова (1387) ським арт-менеджерам (як фізичним особам, так 5. Микола Рідний (1842) і інституціям) для максимального відображення 6. Ольга Балема (2322) статистики в міжнародному полі і результативної 7. Олександр Архипенко (2497) роботи з окремими художниками або проектами. 8. Aljoscha / Олексій Потупін (2666) 9. Костянтин Флондор (3789) Отож, якщо ви: 10. Алевтина Кахідзе (4323) 1. Менеджер або агент художника. — Необхідно встановлювати контакт з усіма базаПропонуємо більш детально поглянути на ста- ми даних аукціонних торгів та іншої статистики, тистику Жанни Кадирової (учасника основного що стосується арт-ринку в цілому і вашого під проекту на 58-й Венеційській бієнале), щоб зро- опічного зокрема. Надсилайте їм свіжу інформазуміти, якими показниками володіє художник, цію, не забуваючи підкріплювати її посиланнями. який перебуває в міжнародному рейтингу твор2. Аукціонний будинок. — Дуже важливо чої активності на 1387 місці: перевірити, наскільки бездоганно результати ваших торгів відбиваються в міжнародній статисти• Персональні виставки (українські та міжнародні): 12 ці. Зазвичай статистичні бази укладають офіцій• Групові виставки (українські та міжнародні): 52 ні контракти на передачу інформації аукціонним • Бієнале: 5 будинком і підключають електронну систему збо• Арт-ярмарки: 7 ру даних до вашого сайту. Регулярно перевіряйте, • Міжнародні галереї, з якими співпрацює художник: 9 чи не порушений комп’ютерний код, що пов’язує ваші компанії. Що більше ваш аукціон фігуруваЯк бачимо, кількість персональних і групо- тиме в міжнародних базах — то більше клієнтів вих виставок Жанни Кадирової не є унікальною у недалекому майбутньому хотітимуть займатидля нашої країни, за одним винятком: третина ся купівлями саме через вас. 3. Арт-дилер або галерея. — Постійно надаз них проходили за межами України. Більшість наших художників мають більш скромні показ- вайте гучнішого розголосу продажам ваших художники. Участь у міжнародних ярмарках в останні ників в ЗМІ, максимально відображайте цю інфорроки стала для українських галерей (а разом з ни- мацію в Інтернеті. Обов’язково перевірте наявність ми для вітчизняних художників) нормою. Однак вашої галереї в мережі Artfacts.net: на тлі мінливого Жанну Кадирову, крім вітчизняної Voloshyn ринку мистецтва цей ресурс має шанси стати клюGallery, на Заході представляють, зокрема, між- човим у боротьбі за міжнародного покупця. народна мережа Galleria Continua і Baró Galeria 4. Студент закордонного художнього ВНЗ. — з Сан-Пауло. Остання також виставляла роботи Присвячуйте свої курсові та дипломні роботи украукраїнської художниці на Art Basel 2019. А рейтинг їнському ринку мистецтва — вони будуть проінярмарків і галерей також враховується Artfacts. дексовані в цифрових бібліотеках і стануть доступnet в підсумковому підрахунку свого індексу. ні широкому колу користувачів. Таким чином буде Пропонуємо також подивитися, яке позиціо- збільшено кількість згадок нашої країни в Інтернеті нування на зазначеному ресурсі має Україна в ці- в зв’язку з арт-ринком на міжнародному рівні. лому. Для порівняння ми також візьмемо циф5. Художник. — Вимагайте від свого мерові дані прилеглої Польщі, вказавши їх поряд: неджера створення присвяченої вам сторінки в Wikipedia, причому одразу кількома мовами — Україна/Польща, рейтинг країн Artfacts.net це один з найбільш ефективних способів просування в пошукових системах. Постійно нагадуй• Виставки: 848 / 6880 те менеджеру про необхідність фіксувати всі свої • Виконавці 533 / 2161 публічні продажі (див. п. 1). • Установи 84 / 333 6. Куратор (але не один з тих чотирьох кура• Куратори 4 / 64 торів, які є в Україні за версією Artfacts.net). — • Арт-осередки (міста) в списку 14 / 65 Вступайте до міжнародної асоціації арт-критиків AICA: її члени краще індексуються базами даних. Про що свідчать ці цифри? Міжнародному ко- Пам’ятайте: кращий з можливих кураторських лекціонерові — про те, що в Польщі працює в 4 проектів, які ви можете здійснити в Україні сьорази більше художників і культурних інституцій, годні, — це зробити українських художників випроводиться в 8 разів більше виставок і країна димими на рівні статистики. Без цього в світововиховала в 15 разів більше кураторів. Нам же ця му мистецькому просторі з точки зору арт-спільстатистика показує, наскільки умовно й недбало ноти їх не буде існувати: сьогодні шлях до успіху зусилля українського художнього простору ві- лежить саме через присутність у всесвітній інфордображаються в міжнародному полі: навіть по- маційній мережі. біжний підрахунок дає зрозуміти, що за низкою Денис Белькевич

У живопису, як і в моралі, головне, аби в потрібному місці провести лінію. Честертон

Art, like morality, consists in drawing the line somewhere. Chesterton