Чмутіна. Життєвий та творчий шлях архітектора by Andriy Shalygin

Чму тіна Ж и т т є в и й та т в о р ч и й ш л я х а р х і т е к т о ра

10 0 р о к і в

CHMUTINA CHARITABLE FUND OF ARCHITECTURE DEVELOPMENT

FAD KYIV UKRAINE

Благодійний фонд розвитку архітектури імені Н. Б. Чмутіної це добро вільна організація, створена на підставі спільності інтересів юридич них і фізичних осіб у наданні благодійної допомоги архітекторам, діячам науки, освіти, культури у сфері архітектурної діяльності. Голов ними завданнями діяльності Фонду є сприяння практичному здій сненню загальнодержавних, регіональних, місцевих і міжнародних програм, участь в організації та фінансуванні науково-практичних досліджень в сфері архітектурної діяльності, сприяння створенню системи колективних і персональних премій за активну участь і кон кретні результати реалізації наукових, історичних, культурно-освіт ніх проектів та програм у сфері архітектурної діяльності, сприяння охороні і збереженню культурної спадщини, пам’яток архітектури

Національна академія мистецтв України ІНСТИТУТ ПРОБЛЕМ СУЧАСНОГО МИСТЕЦТВА

Міністерство культури України НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ОБРАЗОТВОРЧОГО МИСТЕЦТВА І АРХІТЕКТУРИ

Наталія Борисівна Чмутіна Життєвий та творчий шлях архітектора Упорядник Олена МАЗНІЧЕНКО

Київ 2012

ББК 72.071(477)(092)"19" УДК 85.113(4Укр)6-8Чмутіна Ч-74

Рекомендовано до друку Вченими радами Інституту проблем сучасного мистецтва НАМ України від 23 серпня 2012 р., протокол № 4 Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури від 14 червня 2012 р., протокол № 5

Ч-74

Наталія Борисівна Чмутіна: Життєвий та творчий шлях архітектора / Упоряд. О. Мазніченко; Ін-т проблем сучасного мистецтва НАМ України;

Нац. акад. образотворчого мистецтва і архітектури. — К.: Адеф-Україна, 2012. — 300 с.: 285 іл. ISBN 978-966-187-185-3 Видання присвячене 100-річчю від дня народження видатного українського архітектора, почесного академіка Української академії архітектури, народного архітектора України, кандидата архітектури, професора Наталії Борисівни Чмутіної (1912–2005). Містить біографічні й іконографічні матеріали, пов’язані із життєвим і творчим шляхом архітектора, зокрема кресленики авторських робіт, що здебільшого друкуються уперше; аналітичний огляд основних будівель і проектів, серед яких помітне місце належить будівлі Верховної Ради України, готелям «Дніпро» та «Либідь» у Києві, «Тарасова гора» у Каневі, «Турист» у Черкасах, київському Будинку меблів. Значну увагу приділено осмисленню наукової та педагогічної діяльності Н. Б. Чмутіної. Спогади колег, учнів і родичів про постать Наталії Борисівни, міркування щодо її місця в архітектурному процесу України значно доповнюють портрет архітектора. У додатках наведено переліки будівель і проектів, наукових праць і статей Н. Б. Чмутіної, відомості про діяльність Благодійного фонду розвитку архітектури імені Н. Б. Чмутіної. Для архітекторів, архітектурознавців, аспірантів і студентів архітектурних вишів, а також усіх, хто цікавиться історією української архітектури радянської доби. ББК 72.071(477)(092)"19" Керівник проекту кандидат архітектури, професор Дмитро АНТОНЮК Упорядник архітектор Олена МАЗНІЧЕНКО Рецензенти: академік Української академії архітектури, член-кореспондент НАМ України, народний архітектор України, доктор архітектури, професор Микола ДЬОМІН

академік Української академії архітектури, доктор мистецтвознавства, ст. наук. співроб. Андрій ПУЧКОВ

ISBN 978-966-187-185-3

Зміст «І вроду-бранку визволить з тенет»: Замість вступу (А. Пучков) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 7 Контекст архітектурної доби (О. Мазніченко). . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 11 Життєвий шлях архітектора Наталії Чмутіної (О. Мазніченко). . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 15 Автобіографія Наталії Чмутіної . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 41 Володимир Гнатович Заболотний, президент Академії архітектури УРСР: До 50-річчя пам’яті (Г. Войцехівська) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 45 Заболотний як предтеча «Школи Чмутіної» (О. Мазніченко). . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 61

ПРОЕКТИ ТА СПОРУДИ НАТАЛІЇ ЧМУТІНОЇ 1930–1980-х (О. Мазніченко) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 63 Дипломна робота Наталії Чмутіної. Державний центр, Київ, 1935–1936 рр. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 65 Ресторан «Рив’єра» на схилах Дніпра, Київ, 1936–1937 рр. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 71 Житловий будинок на Крутому узвозі, Київ 1938–1940 рр. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 77 Готель на Урядовій площі, Київ, конкурс 1939 р. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 81 Феномен будинку Верховної Ради у проектній діяльності Н. Б. Чмутіної, 1936–2001 рр. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 87 Проект повоєнної реконструкції Європейської площі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 119 Станції Московського метрополітену «Київська Радіальна» та «Київська Кільцева», 1952 р. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 123 Адміністративна будівля «Укоопспілки», Київ, 1955–1964 рр. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 125 Готель «Дніпро» акціонерного товариства «Інтурист», Київ, 1956–1964 рр. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 133 Експериментальний готель літнього типу «Тарасова гора», Канів, 1960–1962 рр. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 141 Експериментальний готель «Турист» у грибоподібних конструкціях, Черкаси, 1970 р. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 155 Експериментальний критий ринок з великопрогонним вантовим покриттям, Черкаси, 1966 р. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 159 Готель «Либідь» Акціонерного товариства «Інтурист», Київ, 1965–1970 рр. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 163 Універсальний меблевий магазин-виставка з великопрогонним вантовим покриттям, Київ, 1971 р. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 171

НАУКОВА ТА ПЕДАГОГІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ НАТАЛІЇ ЧМУТІНОЇ (О. Мазніченко) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 177 Дисертаційна робота «Міський показовий Дім запису актів громадянського стану у Києві», 1952 р. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 179 Наукова діяльність — теорія у практиці . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 189 Конгрес МСА у Парижі, 1965 р. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 201 Педагогічна діяльність,1946–1999 рр. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 205

Бесіди про Наталію Борисівну Чмутіну. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 213 Дмитро Іванович АНТОНЮК. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 215 Михайло Шимонович ГЕРШЕНЗОН. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 220 Олег Олександрович ГРАУЖІС. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 221

Володимир Миколайович ГУСАКОВ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 222 Леонід Георгійович ДМИТРІЄВ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 223 Георгій Самуїлович ДУХОВИЧНИЙ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 225 Сергій Валентинович ЄЖОВ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 232 Борис Леонідович ЄРОФАЛОВ. Тэтчер нашей архитектуры . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 235 Вадим Борисович ЖЕЖЕРІН . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 237 Галина Георгіївна ІВАНОВА . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 241 Володимир Іванович КАСЬЯНЕНКО . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 242 Сергій Костянтинович КІЛЕССО . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 243 Степан Миколайович КОВАЛЬ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 244 Вадим Володимирович КУЦЕВИЧ (Інтерв’ю підготувала Г. Комарова) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 245 Олексій Іванович ЛАЗАРЄВ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 247 Зоя Василівна МОЙСЕЄНКО . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 249 Андрій Вікторович МОРОЗ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 250 Олена Павлівна ОЛІЙНИК . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 253 Леонід Володимирович ПРИБЄГА . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 256 Ірина Юріївна РОМАНЕНКО . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 258 Леонід Семенович СЕРПІЛІН. Шлях Майстра . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 261 Лариса Павлівна СКОРИК . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 264 Олег Костянтинович СТУКАЛОВ (Інтерв’ю підготувала Г. Комарова) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 270 Георгій Олександрович ХОРХОТ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 271 Людмила Юріївна ХОХОЛ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 274 Валерій Іванович ЦЕБРИК . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 276 Володимир Георгійович ШЕВЧЕНКО (Інтерв’ю підготувала Г. Комарова). . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 277 Ігор Петрович ШПАРА. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 279 Інтерв’ю з Наталією Чмутіною (інтерв’ю О. Олійник, 1998). . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 281 Післямова. Школа Наталії Чмутіної (О. Мазніченко). . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 285

ДОДАТКИ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 287 Благодійний фонд розвитку архітектури імені Н. Б. Чмутіної (Д. Антонюк) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 288 Перелік основних проектних робіт і будівель Наталії Чмутіної . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 291 Основні наукові й друковані праці Наталії Чмутіної. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 293 Бібліографія. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 296 Подяки. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 299

«І вроду-бранку визволить з тенет» Замість вступу Є архітектори і — є архітектори. В одних удаване ім’я і неудавані регалії. У інших те, що буде досліджуватися довго, десятиліттями по смерті: доробок. Звісно, на століття розраховувати не варто: немає в нас ані Брунеллескі, ані Палладіо, стосовно яких можна студіювати «феномени і явища». Запозичені фортеці ніколи не стріляли, боронячи Україну, знані зодчі також — або італійці, або масони. Цікаво, але дворянка Чмутіна була простим народним архітектором Української РСР. Народні архітектори це не ті, хто створюють народну архітектуру. Це звичайне почесне звання, яке у своїх прикметникових часто не має стосунку ані до народного визнання, ані узагалі до архітектури: дає сорок відсотків до окладу. Людина отримувала його, вважаючи, що має можливість далі ще більш «безкарно» займатися улюбленою справою. Тією, яка була дозволена державою: є душа і фах — держава знайдеться. Що дозволялося архітектору за радянського часу? Те саме, що й зараз: мовчати і будувати, тобто будувати без особливого красномовства. Звання «Народний архітектор Української РСР» було встановлено 1981 року, і якщо Чмутіна — єдина з жінок-архітекторів — отримала його через шість років, то мала на те повне фахове право. Вона зробила неймовірне: показала, що жінка також може бути архітектором, і довела це усім життям. Коли у жінки чоловічий характер (таке випало на долю Наталії Борисівни), вона має шанс стати справжнім архітектором. Чмутіна цього шансу не уникала: виконувала своє життя, як мірошники мелють зерно. Дефемінізованого чоловічого уявлення ще вистачає на жінку-асфальтоукладницю або виконроба, а от архітектора — аж ніяк. Добре, що останнім часом парою до Алісон Смітсон з’явилася Заха Хадід. Жінки-науковці або політики також рідкість: Марія Кюрі, Софія Ковалевська, Ольга Добіаш-Рождественська, Лідія Гінзбург, Марієтта Чудакова, Голда Меїр, Маргарет Тетчер, Ангела Меркель — у всіх чоловічий хист. Наша Чмутіна з їхніх лав. Коли гортаєш сторінки цієї книжки — нерівні і цікаві, — щоразу ловиш себе на думці: щось тут не так. Архітектори-практики говорять 7

про вчителя, і кожний наполягає на її вишуканості, інтелігентності, тобто на тому, що тоді, коли мало хто міг прочитати «Віхи» (заборонена книжка 1909-го), було випромінюваним на оточуючих, котрі не мали отої шляхетності, якогось потаємного знання про людську поведінку. Вони були виховані в інших квартирах, не пережили 1937-й, можливо, і зав’язнувши в родинних розстрільних пресудах. У них (нас!) було пиво на київських пагорбах (упереміш з горілочкою), перша закоханість, творчий гонор і несамовита молодеча зухвалість. А тут архітектура і жорстка тітонька із суворою партійною зачіскою. Людина з того часу, про який читали після квітневого пленуму ЦК 1985-го, — у товстих часописах, з відкритих архівів. Певний: ні, це була маска, яка відчувалася як обличчя. На моє переконання, Чмутіна це майстер, котрий знає, що його учень здатний ось-ось зробити «шедевр» — за доби середньовічних цехів звичайний ремісничий виріб, що дає учорашньому учневі право вважатися майстром. Чмутіна вважала, що усе, що робить, вона чесно і чемно несе на вівтар професії, — дивовижна для радянського ХХ століття цехова людина. Творчість «українських радянських архітекторів» не можна розглядати як однорідне явище. Поряд із творами, в яких переважають спрощені інформаційні риси (житлові будинки та громадські будинки так званого масового будівництва), створювалися об’єкти, в яких космополітичне було сполучено із національною специфікою, суто технічні рішення — з архітектурними формами, котрі повторюють традиційні мотиви з елементами стилізації. Серед споруд Чмутіної житлових будівель небагато, переважають так звані унікальні об’єкти, в яких і технічне начиння було оригінальним: у 1960–1970-х — доба розквіту архітектурної практики Наталії Борисівни — інженерно-технологічне обладнання починає суттєво впливати не лише на форму окремих просторових елементів, вибір конструктивних систем будинків, але й на загальну композицію і виразність архітектурної форми. На той час національна форма була утлумачена як застигла сукупність формальних ознак, узятих з архітектурного минулого, незалежно від соціально-економічного стану та культурних змін. Усе це призвело до прикрашательства, проти якого у середині 1950-х боровся Хрущов, і стилізацій, входило у суперечку з індустріалізацією будівництва і основними творчими принципами партійно декларованої архітектури. Втім, незважаючи на об’єктивні і суб’єктивізовані обмеження, Чмутіній вдалося зробити декілька об’єктів, в яких відчувається дух саме української архітектури, серед яких найбільш оригінальним, на мій погляд, є готель «Тарасова гора» у Каневі. 8

Старенька чемна жіночка, із хустинкою за рукавом, намагається зачинити приміщення кафедри архітектурного проектування КДХІ (НАОМА). Здогадався, що це Чмутіна — її важко було не впізнати. Ще студентом я знав про Чмутіну, про її будівлі, про суворий характер; що те, що було нею зведено, на тлі радянського часу виглядає незле, його можна показувати іноземцям і не буде соромно. Архітектурним факультетом КІБІ зі згадуванням її імені рухалося повітря, і якщо про неї згадував Всеволод Володимирович Колєсніков, то завжди з повагою і захватом. «Ну, конечно, мы тоже хотим ввести у себя именные мастерские, но где же набрать именитых архитекторов?» Зараз ситуація та сама. «Архітектурний» сонет Миколи Зерова, написаний у квітні 1930-го — наче про Чмутіну, коли та ще тільки закінчила креслярські курси і планувала поступити до КІБІ. Ще прийде він, не архітект — поет, Старих будівників твердий нащадок, У білий мармур сходів і площадок Оздобить кожний прияр і бескет. Зламає будівельний трафарет, Безстильних років соромітний спадок, Злетить над городом на крилах гадок І вроду-бранку визволить з тенет.

Це перша книжка про Чмутіну: цікава, насичена, чесна. Вона неодмінно посприяє з’яві часу для спокійного, розсудливо-прискіпливого аналізу творчого доробку Наталії Борисівни, по-справжньому архітектурознавчого студіювання місця і ролі цієї непересічної жінки у царині того, посеред чого ми з вами мешкатимемо. Андрій ПУЧКОВ

Контекст архітектурної доби

Військовий парад на Хрещатику, Думська площа, Київ, 1 травня 1934 року

Архітектор Наталія Борисівна Чмутіна працювала з 1930-х до кінця 1990-х. Умовно цей період розвитку архітектури України радянської доби можна поділити на декілька етапів. Перший етап (1920-ті — 1932 р.) був конструктивістським. Це поєднання натхненної революційної романтики та відвертої соціальної демагогії. У численних конкурсах на проекти соціалістичних міст (соцміст), будинків-комун, робітничих палаців культури, театрів масових дійств, стадіонів і шкіл-гігантів проявлялися кращі ідеї «нової архітектури», що ґрунтувалися на новаторських урбаністичних концепціях і незнаних доти розпланувально-просторових структурах. Разом з тим, окремі архітектори все ще спиралися на класицистичні засади, а деякі намагалися естетично осмислити традиції національної спадщини [1, с. 401]. Другий етап (1933–1941 рр.) це «сталінський класицизм», що бере початок од постанови ЦК ВКП(б) від 23.04.1932 «О перестройке литературно-художественных организаций» і закінчується з початком війни. Цей етап виявився для радянської архітектури дуже плідним. Держава виступала головним замовником і потребувала нових грандіозних про11

ектів. Знову звернулись до старої архітектурної школи, до академічних знань. У результаті симбіозу «старого» і «нового» утворились нечисленні, але переконливі пам’ятки радянського «ар-деко» [2]. Цей етап проходив в умовах індустріалізації та колективізації — з голодоморами й культурною революцією. Ці роки характеризуються використанням форм класичної архітектури та показною величчю, яка була притаманна тоталітарному режиму. Споруджуючи помпезні архітектурні ансамблі, ідеологи комунізму намагалися створити ілюзію неіснуючого багатства країни та щасливого життя її громадян [1, с. 401]. Період окупації з 1941-го по 1943 р. важко якось охарактеризувати з архітектурної сторони. Цей час із зрозумілих причин лишився лакуною в архітектурно-історичному контексті України. Третій етап (1944–1955 рр.) — реконструктивні заходи повоєнного десятиліття демонструють зашкарублість сталінської деспотії і відповідне згасання більшовицького духу. Хоча у Києві цей період залишив після себе безумовні архітектурні пам’ятки, наприклад, реконструйований Хрещатик [2]. На початку хрущовської відлиги з’явилася переломна Постанова ЦК КПСС і Ради Міністрів СРСР від 4.11.1955 «Об устранении излишеств в проектировании и строительстве». Це був тяжкий удар для архітекторів: все багатство архітектурної професії оголошувалося поза законом, ліквідувалася Академія архітектури, київський журнал «Архитектура и строительство» перейменували на «Строительство и архитектура», будівельник оголошувався важливішим за архітектора [2]. Четвертий етап (1955–1960-ті) — власне хрущовська відлига. Характерними рисами цього етапу був певний відхід від сталінської тоталітарної системи, спроби її реформування у напряму лібералізації, відносна демократизація, гуманізація політичного та громадського життя. Це так званий «життєрадісний час і життєрадісна архітектура, коли тільки “нове” було в моді» [2]. П’ятий етап у радянській архітектурі (кінець 1960-х — початок 1980-х) — епоха брежнєвського застою. Країну охопили «довгострої». Однакові житлові масиви типової забудови зростали у містах СРСР. Будували багато, але неякісно. Це період Олімпіади ’80, святкування 1500-літнього ювілею Києва. Шостий етап має досить умовні часові межі. Його відлік можна починати від року смерті Л. І. Брежнєва (листопад 1982 р.), або з оголошеної М. С. Горбачовим «перестройки» (квітень 1985 р.). Закінчився період разом із припиненням існування СРСР. 12

В архітектурному відношення цей період акцентував увагу на любові до спадщини. Деякі проекти були вдалими, деякі — не дуже. Але, без сумніву відчувалась декадентська хвиля, з немалою дозою маньєризму та прикрашання [2]. Сьомий етап (з осені 1991-го — по теперішній час) — це роки незалежної України. Зміна символіки на всіх спорудах, новий рівень творчих свобод, наплив новітньої, раніше закритої, інформації відбився в архітектурних проектах. Архітектурна історія радянської доби насичена взаємно суперечливими періодами, що супроводжувалися радикальними зрушеннями й докорінними змінами. Унікальність Н. Б. Чмутіної полягає в тому, що вона чітко відчувала тенденції архітектурних змін. Кожна з її споруд — дзеркало архітектурних подій: завжди інноваційний експеримент і завжди на крок попереду доби. 1. Історія архітектури України / За ред. В. І. Тимофієнка. — К., 2003. 2. Ерофалов-Пилипчак Б. Л. Архитектура советского Киева. — К., 2010.

Життєвий шлях архітектора Наталії Чмутіної Історія архітектури України радянської доби сповнена суперечностей, сміливих пошуків, прикрих прорахунків і неперевершених мистецьких здобутків [4]. Одним із яскравих представників архітектурного життя свого часу була Наталія Борисівна Чмутіна (1912–2005). Її довга творча діяльність починається у 1930-ті й охоплює усі складні періоди: вона плідно працює до кінця 1990-х. «Залізна леді архітектури» — так найчастіше відзиваються про неї колеги-архітектори, учні. Її вважали втіленням строгої елегантності; жінкою, що мала майже чоловічу вдачу і могла декількома фразами, вимовленими у спокійному тоні, привернути увагу чималої чоловічої аудиторії. Водночас, Наталія Борисівна ніколи не хизувалася своїми досягненнями. Навпаки, усі відмічали сувору строгість її натури, навіть аскетизм. Вона уникала зайвого разу фотографуватися, була стриманою у розмові. Її споруди, побудовані не завдяки, а незважаючи на складні обставини часу: робота керівника сектору експериментального проектування Академії будівництва і архітектури УРСР (згодом КиївЗНДІЕП), робота керівника архітектурної майстерні у Київському художньому інституті (згодом НАОМА), її учні — лауреати щорічних всесоюзних конкурсів дипломних робіт. Природна шляхетність і витонченість Чмутіної мала родинне походження, оскільки вона походила зі справжньої інтелігентної сім’ї. Батько, Борис Петрович Чмутін (1889–1971), родом із селища Араміль Єкатеринбурзького повіту Пермської губернії (сьогодні — місто Араміль Єкатеринбурзької області, Росія). Середню освіту батько Наталії здобув у Челябінському реальному училищі, яке закінчив 1909 року [14]. Матір’ю Наталії Борисівни була Анастасія Олександрівна Замятіна, що народилась 1889 р. у станиці Єткульській Челябінської губернії в родині сільського вчителя. Здобула середню освіту в гімназії міста Троїцька Оренбурзької губернії. Борис Петрович Чмутін, Анастасія Олександрівна Замятіна та її сестра, 1910 р. (з архіву Л. Ю. Хохол)

1910 року Борис Петрович і Анастасія Олександрівна приїхали до Києва, де й одружились. Того ж року Б. П. Чмутін вступив на інженерне відділення Київського політехнічного інституту. 15

Борис Петрович Чмутін з донькою Наталкою, 1914 р. (з архіву Л. Ю. Хохол)

Наталка Чмутіна, 1917 р. (з архіву Л. Ю. Хохол)

На той час цей учбовий заклад був передовим — заснований 1898 року у складі чотирьох відділень: механічного, сільськогосподарського, інженерного та хімічного, — він утілював найкращі традиції відомих європейських технічних університетів: паризької «Еколь політехнік», Аахенського, Віденського, Магдебурзького [9]. Під час навчання Бориса Петровича Анастасія Олександрівна працювала медичною сестрою у військовому шпиталі на Печерську. Її заробіток був на той час головним доходом молодої сім’ї. Через два роки подружнього життя, 18 грудня 1912 р. у Києві народилася донька — Наталія. А ще через два роки фінансові та життєві труднощі затьмарила Перша світова війна. То був час тяжких випро17

Наталка Чмутіна, 1915 р. (з архіву Л. Ю. Хохол)

бувань для кожної сім’ї. Наприкінці 1916 року сімейні стосунки батьків Наталії розладналися. Вони розлучились, і чотирьохрічна Наталка лишилась з матір’ю. Навесні, після лютневої революції 1917 року, мати з донькою вирушили до столиці Російської імперії — Петрограду — з надією на кращу долю. Там Анастасія Олександрівна поступила на навчання до Медичного інституту. Але вже восени, після жовтневого перевороту, жити стало набагато складніше. Революційний безлад у Петрограді став причиною злиднів і голоду. Тому влітку 1918 року Анастасія Олександрівна відвезла шестирічну доньку до бабусі, Фелісати Леонтіївни Чмутіної, на більш-менш тихий Урал. Вісім років — з 1918 до 1926-го — Наталія мешкала у бабусі в м. Араміль (10 км від Єкатеринбурга), де виховувалась разом із двоюрідними бра18

Наталія Чмутіна, 1927 р.

Наталка Чмутіна (дівчинка з бантами) та її батько серед друзів та родичів, Київ, 1924 р. (з архіву Л. Ю. Хохол)

том Вадимом і сестрою Маргаритою, та отримала середню освіту у місцевій школі-семилітці, після закінчення якої переїхала до батька у Київ. Батько Наталії, Борис Петрович Чмутін, який залишився жити у Києві, 1919 року одружився вдруге, з Вірою Семенівною Грабовою. 1924 року він завершив вищу освіту і отримав диплом інженера шляхів сполучення й організатора. 1927 року у нього народилася друга донька — Світлана. Борис Петрович Чмутін усе життя проектував та будував метрополітен: в Москві, Ленінграді та Києві [10]. Мати Наталії Борисівни, Анастасія Олександрівна, мешкала у Ленінграді зі своїм другим чоловіком — Миколою Сидоровичем Рекашовим. Вона закінчила Медичний інститут та отримала диплом лікаря. Усе життя працювала лікарем-терапевтом і була талановитим діагностом. 19

Наталія з бабусею Фелісатою Леонтіївною, сестрою Ритою та братом Вадимом, 1928 р. (з архіву Л. Ю. Хохол)

1918 року Анастасія Олександрівна народила другу доньку — Тетяну. Цікаво, що стосунки між зведеними сестрами були напрочуд ніжними і довірливими. Кожна із сестер назве потім свою доньку на честь іншої. У Києві Наталія 1927 року закінчила трудову школу № 50. Потім навчалась на курсах іноземних мов (по 1930-й), за спеціальністю — перекладач французької та німецької мов [15]. Водночас вона закінчила курси креслення. 14 червня 1930 р. одержала третій розряд тарифної сітки за довідником службовців ЦК Всеросійського союзу робочих-металістів (ЦКВСРМ) як кресляр із будівельним ухилом — у Київському міжсекційному клубі інженерно-технічних сил [6]. 1930 року Наталія Чмутіна поступила на архітектурний факультет Київського інженерно-будівельного інституту, який щойно було створено на базі відділення фабрично-заводського і комунального будівництва Київського політехнічного інституту й архітектурного факультету Київського художнього інституту. Це був перший набір на архітектурний факультет в КІБІ. 20

Свідоцтво про закінчення курсів креслення Київського міжсекційного клубу інженерно-технічних сил, 1930 р. (з архіву Н. Б. Чмутіної)

Заява Наталії Чмутіної до Київського будівельного інституту, 1930 р. (з архіву Н. Б. Чмутіної)

Наталія Чмутіна навчалась у майстерні Володимира Гнатовича Заболотного. Вона була дуже активною студенткою, брала участь у конкурсах ще до отримання фахового диплому. «Вона завжди і все встигала, в неї на все вистачало часу. Відмінниця з навчання, вона всім цікавилась, багато читала, студіювала малюнок і живопис, вивчала іноземні мови» [8]. 1935 року студентка Чмутіна брала участь у відкритому всесоюзному конкурсі на Будинок Рад у Вінниці та отримала третю премію. У лютому 1936 р. Наталія Борисівна з першим випуском студентів-архітекторів з успіхом закінчила Київський інженерно-будівельний інститут (диплом № 286). У стінах КІБІ 27 січня 1936 року, за словами письменника Леоніда Серпіліна, «першою в перший день захисту мала захищати студентка-відмінниця Наташа Чмутіна. Її проект — 18 аркушів великого формату — заздалегідь було вивішено на пересувних фанерних щитах… Роботу справді було виконано величезну: дипломантка набагато перевершила обсяг, встановлений програмою, крім планів, фасадів, розрізів тощо, вона детально розробила інтер’єр окремих приміщень, фрагменти зовнішнього вигляду, найважливіші конструктивні вузли» [7]. Той — 1936-й — рік виявився дуже насиченим для молодої випуск ниці архітектурного факультету: Чмутіна у команді Заболотного брала участь в конкурсі на Урядовий центр у Києві, де вони одержали другу премію, та у закритому всесоюзному конкурсі на проект Сесійної зали будинку Верховної Ради у Києві, де отримали почесну першу премію, і саме їх проект був прийнятий до реалізації. З серпня вона працювала архітектором у проектній майстерні ЦВК УРСР у Києві. У тому ж 1936 році Наталія Борисівна працює над проектом ресторану «Рив’єра» (у співавторстві із А. В. Добровольським та Є. М. Сарнавським) на схилах Дніпра, будівництво якого було завершене 1937 року. З 1936-го Чмутіна вела роботу над проектом будинку Верховної Ради УРСР по теперішній вулиці Михайла Грушевського, 5 під керівництвом В. Г. Заболотного [1]. Будівництво Верховної Ради УРСР було розпочато 1936 року і завершено у червні 1939 р. Ця робота є своєрідним феноменом архітектурної відданості. Чмутіна працювала над цією спорудою упродовж всього архітектурного життя. Від самого початку: ескізів, перших пропозицій, які розроблялись разом із Володимиром Гнатовичем, повоєнних перебудов, добудов, реставрації, ремонтних робіт, — до зміни символіки 1997 року. Вона розробляла, упроваджувала, керувала перебудовами і реставраціями, що відбувалися до 2001 року. Вона працювала над будинком Верховної Ради шістдесят п’ять років. 22

Студентка Наталія Чмутіна (з архіву Л. Ю. Хохол)

Віктор Іванович Лазаренко, грудень 1937 р.

Особисте життя Чмутіної було тісно пов’язане з її творчою діяльністю. 1940 року вона одружилась з однокурсником — архітектором Віктором Івановичем Лазаренком (1910, Миколаїв — 1973, Київ). До війни (1938–1941 рр.) Чмутіна працювала архітектором-бригадиром ОКС авіаційно-ремонтного заводу № 43 (нині — Державне авіаційне підприємство «Авіант»). 24

У передвоєнні роки завод дуже активно перебудовувався, до нього додавали нові корпуси та ділянки, наймали на роботу більше людей. Через це виникла потреба у новому житлі. Чмутіна стала автором проектів декількох житлових будинків для заводу. «Працю заводу ускладнювало розосереджене розташування цехів, брак потужності трансформаторної підстанції. З метою розв’язання існуючих на той час проблем керівництво (директор І. А. Ісаков) склало генеральний план реконструкції заводу — залишити під ремонтну базу стару територію, а основне виробництво перенести на нову, де передбачалось побудувати ангар, збірний літаковий і моторний цехи, обладнати аеродром. Завод розширили: йому було надано територію заводу ім. Дзержинського, клавішної фабрики та прилеглого поля (заводський аеродром на Святошині), тут завод і перебуває сьогодні» [11]. 22 червня 1941 року почалась війна. У цей час Чмутіна працювала архітектором-автором Управління головного архітектора міста Києва, у складі якого її було відправлено у евакуацію на Урал. Саме там, у місті Араміль Свердловської області, архітектор провела більшу частину свого дитинства. З жовтня 1941 року по грудень 1942 року вона працювала архітектором «Ростекстильпроекту» поблизу Араміля у смт Бобровський. Проектувала банно-пральний комбінат для м. Калінін (нині — Твер, Росія). З грудня 1942 по грудень 1943-го у складі того ж «Ростекстильпроекту» працювала в Іванові Іванівської області, де спроектувала текстильну фабрику у с. Черноусово та прядильну фабрику у с. Тайново. З грудня 1943 року до березня 1944-го, переїхавши до Москви, Чмутіна працювала архітектором в евакуйованому Інституті народної творчості Академії наук УРСР. 7-го листопада 1943 р. Київ було звільнено від окупації, а вже у квітні 1944-го Заболотний зробив офіційний виклик, і Наталія Чмутіна з чоловіком повернулись у звільнене місто: треба було наново зводити цілі квартали пошкодженого війною Києва. З 1944 р. Чмутіна починає працювати у команді архітекторів над відновленням будинку Верховної Ради УРСР під орудою Заболотного. Під час війни будівлю було значно пошкоджено, усі легкі матеріали та внутрішнє оздоблення опинилися зруйнованими. Але стан фундаменту та несучих конструкцій дозволяв зробити перебудову. До того ж, це була слушна нагода для виправлення попередніх недоліків: браку адміністративних приміщень за наявності великої сесійної зали. Тому було розпочато проект прибудови адміністративного корпусу (реалізований 1948 р). 25

Вулиця Червоноармійська (кут Рогнідинської), 6 листопада 1943 р.

Делегація радянських офіцерів на відновлюваному Хрещатику

Відновлювальні роботи на Бессарабській площі, літо 1944 року

Лазаренко, Некрасов, Лакштанов, Граужіс — друзі-однокурсники

Чмутіна бере активну участь у розробці проекту добудови і реставрації будинку Верховної Ради, а також працює як старший науковий співробітник Інституту архітектури споруд Академії архітектури УРСР (у 1956–1963 рр. — Академії будівництва і архітектури УРСР). Окрім практичної діяльності і роботи над спорудою Верховної Ради, з 1944-го Чмутіна, як аспірант Київської філії Академії архітектури СРСР, розпочала — під керівництвом Заболотного — роботу над кандидатською дисертацією [15]. Закінчила аспірантуру 1947 року. Ще до закінчення аспірантури, з 1946 року почала викладацьку діяльність в Художньому інституті (консультант у майстерні Заболотного). У спогадах про неї всі без винятку підкреслюють роль учителя — Володимира Гнатовича Заболотного, який був керівником майстерні під час навчання на архітектурному факультеті, заохочував брати участь 26

Сторінки з трудової книжки (з архіву Н. Б. Чмутіної)

у реальних професійних проектах і конкурсах, був керівником дисертаційної роботи. З 1950 р. Чмутіна була членом секції архітектури громадських споруд при Академії архітектури УРСР. 1952 року в Академії архітектури УРСР вона захистила кандидатську дисертацію на тему: «Міський показовий Дім запису актів громадянського стану у Києві». З 1954 року Чмутіна почала працювати і як науковець. 1952 року Чмутіна брала участь у закритому всесоюзному конкурсі на розробку станцій Московського метрополітену «Київська кільцева» (проект не відзначено) та «Київська радіальна» (проект придбано). 1956 року вона уперше виїхала за кордон: здійснила морську мандрівку навколо Європи на теплоході «Побєда», завдяки чому змогла оцінити досягнення архітектурної спадщини та сучасні архітектурні тенденції. 27

Перепустка до продовольчого магазину, 1947 р. (з архіву Н. Б. Чмутіної)

Згодом вона здійснить декілька виїздів до Європи: відвідає Югославію, Фінляндію, Францію, Румунію. З 1950-х Наталія Борисівна розпочинає та здійснює роботу над наступними проектами: 1957–1964 — Будинок «Укоопспілки» у Києві (вул. Хрещатик, 9, співавт. В. Г. Заболотний, Я. Л. Красний); 1959–1964 — готель «Дніп ро» у Києві (вул. Хрещатик, 1/2, співавт. В. Д. Єлізаров, В. Г. Заболотний, Борис Петрович Чмутін (у формі директора-підполковника служби шляхів та будівництва залізничного транспорту), Наталія Борисівна Чмутіна, Світлана Борисівна Чмутіна, Віра Семенівна Чмутіна, 1946 р. (з архіву Л. Ю. Хохол)

Я. Л. Красний). З лютого 1960 р. Чмутіна — керівник сектору експериментального проектування НДІ експериментального проектування АБіА УРСР. Робота, яка була розпочата в оточенні талановитих архітекторів й інженерів, потім мала продовження в організованому 1963 р. Київському зональному науково-дослідницькому й проектному інституті (згодом КиївЗНДІЕП). 29

Стоять: Борис Петрович Чмутін, Віктор Іванович Лазаренко, Наталія Борисівна Чмутіна, Юрій Федорович Хохол Сидять: Світлана Борисівна Чмутіна, Тетяна Вікторівна Лазаренко, Віра Семенівна Чмутіна, 1951 р. (з архіву Л. Ю. Хохол)

Будівля пошти і телеграфа, вул. Монтеолівето, Неаполь, 1956 р. (з архіву Н. Б. Чмутіної)

Тріумфальна арка імп. Костянтина, Рим, 1956 р.

Акрополь, Афіни, 1956 р. (з архіву Н. Б. Чмутіної)

Площа Пьяцца деї Чінквеченто, Рим, 1956 р.

Собор Святої Софії, Стамбул, 1956 р. (з архіву Н. Б. Чмутіної)

Колонада площі Святого Петра, Ватикан, Рим, 1956 р. (з архіву Н. Б. Чмутіної)

На теплоході «Побєда», Мессинська протока, південний берег Колабрії, 1956 р. (з архіву Н. Б. Чмутіної)

Кінний монумент Марку Аврелію, Палаццо Нуово, Капітолійська площа, Рим, 1956 р. (з архіву Н. Б. Чмутіної)

Руїни міста Помпеї, 1956 р. (з архіву Н. Б. Чмутіної)

Фрагмент газети «Вечерній Київ», 8 березня 1960 р., № 57

Споруди, які було побудовано за період роботи у КиївЗНДІЕП: 1960–1963 — комплекс споруд для масового відпочинку з використанням грибоподібних конструкцій (експериментальні проекти, затверджені Держбудом УРСР для м. Судак). Співавт. О. В. Гусєва, А. О. Зубок, В. Г. Штолько; 36

1961 — розпланування й забудова експериментального житлового району північніше Броварського шосе у Києві (здійснено 1970); 1962 — експериментальний готель літнього типу «Тарасова гора» (Канів). Співавт. М. Г. Гречина, О. В. Гусєва, А. О. Зубок, В. Г. Штолько, інженери Л. Г. Дмитрієв, А. О. Ігнатенко [2, 3, 12]; 1963–1967 — універсальний меблевий магазин «Будинок меблів» з великопрогонним вантовим покриттям у Києві (здійснено 1971). 1965–1966 — літній готель на 50 місць з використанням грибопоЛюдмила Хохол, Світлана Чмутіна, Наталія Чмутіна, 1969 р. (з архіву Л. Ю. Хохол)

дібних конструкцій (Верецький перевал, Львівська обл.). Співавтор А. О. Зубок; 1965–1970 — готель інтурист «Либідь» на 504 місця у Києві (пл. Перемоги, 1, здійснено 1970). Співавт. Ю. А. Чеканюк, А. М. Аніщенко, О. К. Стукалов, В. Д. Єлізаров, інженери Б. А. Беднарський, А. О. Ігнатенко, В. С. Федорко [13]; 1965–1970 — експериментальний готель на 420 місць з використанням грибоподібних конструкцій (Черкаси). Співавт. О. В. Гусєва, В. Г. Штолько. 1965–1970 — експериментальний критий ринок на 310 торговельних місць з великопрогонним вантовим покриттям (Черкаси). Співавт. А. М. Аніщенко. 1968–1969 — готель на 100 місць з використанням грибоподібних конструкцій (Верецький перевал, Львівська обл.). Співавт.: О. В. Гусєва, О. П. Моніна. У той же час Наталія Борисівна пише наукові статті, серед яких: «Бази відпочинку трудящих у грибоподібних конструкціях» [16], «Гостиница “Тарасова гора” в Каневе» (1962) [12], «Літній готель у Каневі» (1962), «Гостиница “Интурист”» (1962) [13], «Палац одруження» (для 10-го тому «Української Радянської Енциклопедії, 1962), «Експериментальне проектування й будівництво в УРСР» (для 4-го випуску наукового збірника «Строительство и архитектура», 1967), «Рекомендації в галузі застосування ефективних конструкцій із залізобетону для будівель різного призначення з прогоном від 30 до 60 м: Альбом» (1965) та ін. Чмутіна обіймала відповідальні посади: 1964–1968 — член правління Спілки архітекторів УРСР, 1967–1968 — голова секції монументально-декоративного мистецтва, член Містобудівної ради при головному архітекторові Києва. 1965 року Чмутіна як делегат Всесвітнього конгресу Міжнародної спілки архітекторів (Union Internationale des Architectes) з архітектурної 37

освіти у Парижі виступила із доповіддю, в якій йшлося про роль радянської жінки у професійних сферах діяльності. Як наслідок та продовження цієї теми 1972 року відбулася творча поїздка до Бухаресту — делегатом Всесвітнього конгресу жінок-архітекторів. Чмутіна недарма опікувалася проблемою визначення місця жінки-архітектора у радянському суспільстві. Адже вона була однією з перших жінок у Радянській Україні, що очолювали великі проекти і мали значний вплив на формотворення значного суспільного масштабу. З лютого 1971 року почалася нова доба у житті архітектора: Наталія Борисівна почала виконувати обов’язки професора, керівника учбово-творчої майстерні архітектурного проектування у Київському державному художньому інституті. Дехто вважав її суровою, навіть занадто, але завжди справедливою, здатною прощати помилки. З часом її учні називали роки, проведені у майстерні, «школою життя». Адже Чмутіна у майстерні навчала не тільки оволодінню професією, але й створювала для студентів умови, найбільш наближені до реальних у професійному житті. Ніколи не було запізно все переробити, зробити краще. Учні та викладацька діяльність займали дуже важливе місце у житті архітектора. «Для нее ученики были даже важнее семьи. Она отдавала очень много сил своим аспирантам» [5]. З листопада 1973 року Чмутіна — професор, керівник учбово-творчої майстерні кафедри архітектурного проектування КДХІ. Цього ж року помер її чоловік — Віктор Іванович Лазаренко. Він усе життя допомагав Наталії Борисівні у професійному плані, не дивлячись на тяжку хворобу працював вдома. Наталія Борисівна завжди прислуховувалась до його професійної думки. Коли чоловіка не стало, вона сказала: «я втратила найбільшого друга і помічника». 1976-го року Чмутіній було присвоєно почесне звання заслуженого архітектора УРСР, 1987 року — почесне звання народного архітектора УРСР. Двадцять вісім років, з 1971 року до 13 листопада 1999 року, вона працювала професором кафедри архітектурного проектування Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури (НАОМА). Наталія Борисівна Чмутіна — член Національної cпілки архітекторів України (1936), кандидат архітектури (1952), професор Київського державного художнього інституту (1974), заслужений архітектор УРСР (1976), народний архітектор УРСР (1987), почесний академік Української академії архітектури (1992). 38

Н. Б. Чмутіна, малюнок В. Ю. Могілевського, березень 1989 р. (з архіву О. Ю. Ненашевої)

Наталія Борисівна пішла з життя 8-го листопада 2005 року. Усе свідчіть про те, що вона упродовж архітектурного життя займала в архітектурі України передові позиції. Вплив цієї видатної особистості на українську архітектуру ХХ століття та професійні кадри переоцінити важко. Серед її учнів такі відомі особи: Ю. А. Чеканюк, О. К. Стукалов, А. М. Аніщенко, О. І. Лазарєв, В. В. Куцевич, С. В. Єжов, Г. С. Духовичний, В. Г. Шевченко, Д. І. Антонюк, В. А. Морський, Т. А. Добровольська, М. Ш. Гершензон, О. А. Пламеницька, О. В. Чепелик, І. В. Паламарчук та інші. 1. Гречина М. Г. Будинок уряду УРСР // Архітектура Радянської України. — 1938. — № 8. — С. 5–12. 2. Гречина М. И., Чмутина Н. Б. Летняя гостиница «Тарасова гора» в Каневе / НИИ внедрения передового опыта в строительство и технической информации АСиА УССР. — К., 1962. 3. Игнатенко А. А. Грибовидные сборные железобетонные конструкции летней гостиницы «Тарасова гора» в Каневе / НИИ внедрения передового опыта в строительство и технической информации АСиА УССР. — К., 1962. 4. Історія архітектури України / За ред. В. І. Тимофієнка. — К., 2003. — С. 401. 5. Інтерв’ю з Іриною Юріївною Романенко, 2012 р. З архіву О. Мазніченко. 6. Свідоцтво Київського міжсекційного клубу інженерно-технічних сил. З архіву Н. Чмутіної. 7. Серпілін Л. Шлях майстра, рукопис. З архіву Н. Чмутіної. — Арк. 1. 8. Там само. — Арк. 4. 9. Сліпенький Р. Я. Київський Політехнічний інститут: Нарис історії. — К., 1995. 10. Солоух С. Метрогипротранс — 70 лет: одна любовь, один проект. — М., 2003. 11. Тихонов С. Г. Оборонные предприятия СССР и России. — М., 2010. 12. Чмутина Н. Б. Гостиница «Тарасова гора» в Каневе // Строительство и архитектура. — 1962. — № 1. — С. 5–8. 13. Чмутина Н. Б. Гостиница «Интурист» // Строительство и архитектура. — 1962. — № 5. — С. 21–23. 14. Чмутин Б. П. Автобиография. Рукопис з архіву Л. Ю. Хохол. 15. Чмутина Н. Б. Автобиография. Рукопис з архіву Н. Б. Чмутіної. 16. Чмутіна Н. Б. Бази масового відпочинку трудящих у грибовидних конструкціях // Вісник Академії будівництва і архітектури УРСР. — 1962. — № 2. — С. 43–44.

Автобиография Чмутина Наталия Борисовна

Родилась в 1912 году 18 декабря в г. Киеве, по национальности русская. Училась в Киеве: закончила трудовую школу № 50 в 1927 г.; с 1927 г. по 1930-й год училась на курсах иностранных языков, закончила их по специальности — переводчик (французский и немецкий язык). С 1930 г. по 1936 г. училась в Киевском инженерно-строительном институте на архитектурном факультете. Институт закончила в 1936 году. С 1944 г. по 1947 г. училась в Институте аспирантуры Академии архитектуры УССР; аспирантуру закончила, защитила диссертацию и получила ученую степень кандидата архитектуры. Работу по специальности начала с 1936 года, поступив после окончания института в проектную контору ЦИК УССР, занимавшуюся проектированием Сессионного зала ЦИК УССР (ныне здание Верховного Совета УССР). В 1938 г., в связи с окончанием строительства здания Верховного Совета, проектная контора была ликвидирована, и я перешла работать в ОКС завода № 43 в качестве бригадира архитектурной бригады, где проработала до февраля 1941 г. С февраля 1941 г. по апрель 1941 г. была на курсах усовершенствования архитекторов в Ленинграде. По возвращении с курсов начала работать в Управлении главного архитектора г. Киева в должности архитектора-автора. В июле 1941 г. Управление городского архитектора было ликвидировано в связи с эвакуацией. В августе 1941 г. я вместе со всеми членами моей семьи эвакуировалась из Киева, выехала в Люботин Харьковской области, затем в Свердловск. Невозможность устроиться с жильем заставила нас переехать сначала в Арамиль Свердловской области, а потом в поселок Бобровский Арамильского района. Здесь мы с мужем поступили на работу в качестве архитекторов в проектную контору «Ростекстильпроект», эвакуированную туда из города Иваново. В 1942 году контора «Ростекстильпроект» была реэвакуирована из Бобровского в Иваново, с ней вместе переехали и мы. В Иваново работали до декабря 1943 года, когда получили правительственный вызов на восстановительные работы на Украину. По дороге в Киев 41

задержались в Москве для выполнения правительственного задания в Институте народного творчества Академии наук УССР. В апреле 1944 г. вместе с Академией наук вернулись в Киев. С апреля 1944 г. начала работать в только что созданном [Украинском] филиале Академии архитектуры СССР. В октябре 1944 г. поступила в Институт аспирантуры Академии архитектуры УССР, которую закон чила в 1947 г. По окончании Института аспирантуры я была зачислена в Институт архитектуры сооружений Академии архитектуры УССР на должность и. о. старшего научного сотрудника. 3 ноября 1952 г. защитила диссертацию и получила ученую степень кандидата архитектуры. В 1956 г. прошла по конкурсу на должность старшего научного сотрудника НИИ архитектуры сооружений по сектору общественных сооружений. В этой должности работаю и настоящее время. С 1946 года и по настоящее время работаю по совместительству — в Киевском государственном художественном институте на кафедре архитектурного проектирования. Являюсь членом профессионального союза с 1930 г. Член Союза советских архитекторов с 1936 г. В Красной армии и органах ГПУ не служила. В партизанском движении не участвовала. На территории, оккупированной немцами в период Отечественной войны, не находилась. За границей была только по туристическим путевкам: в 1956 г. «вокруг Европы» на теплоходе «Победа» и в 1958 г. по Чехословакии с группой архитекторов. Замужем с 1940 г. Состав семьи: мать, муж, дочь. Из ближайших родственников имею: отца, двух сестер. Сведения о родственниках: Муж: Лазаренко Виктор Иванович, 1910 г. рождения; член партии, украинец. По специальности архитектор, живет в Киеве. Работает в АСиА УССР в НИИ архитектуры сооружений в должности зам. директора по научной части. К уголовной ответственности не привлекался. На территории, оккупированной немцами в период Отечественной войны, не находился. За границей был в 1945 году с 26.10 по 18.12 по командировке СНК УССР с целью изучения градостроительства и архитектуры. Существовал на средства, выделенные по командировке Украинским правительством. Посетил: Германию, Чехословакию, Австрию, Румынию, Венгрию. 42

Отец: Чмутин Борис Петрович, 1889 г. рождения, беспартийный, русский. Родился в Арамиле Свердловской обл. По специальности — инженер. В настоящее время — пенсионер. За границей не был. На территории, оккупированной немцами, не находился. Живет в Киеве, ул. Коцюбинского 5, кв. 10. Мать: Рекашева Анастасия Александровна, 1889 г. рождения. Беспартийная, врач, по национальности — русская. Родилась в станице Еткульская Челябинской области. Сейчас — пенсионер. Сестра: Рекашева Татьяна Николаевна, 1918 г. рождения. Родилась в Киеве. Физик. Работает в Кораблестроительном институте в Ленинграде. Живет — Ленинград, Кировский, 25/76. Сестра: Чмутина Светлана Борисовна — рождения 1927 года, инженер-электрик. Работает в Киеве в Гипрограде. Живет — Киев ул. Деловая, 27. Из моих родственников никто, кроме мужа, за границей не был. Мой адрес: Киев, Владимирская, 22, кв. 4.

Чмутина 28/09/1959 г.

Володимир Гнатович Заболотний, президент Академії архітектури урср До 50-річчя пам’яті Галина ВОЙЦЕХІВСЬКА

Володимир Гнатович Заболотний — видатний український зодчий ХХ сторіччя, засновник і президент Академiї архiтектури УРСР (1945– 1956), лауреат Державних премiй СРСР та УРСР, доктор архiтектури, професор, талановитий педагог, громадський діяч. Вiн належав до тих особистостей, на долю яких випало вирiшення численних архiтектурно-будiвельних проблем у довоєннiй i повоєннiй Українi: проектування унiкальних урядових споруд, житлових будинкiв, становлення архiтектурної науки, розвиток галузевої видавничої справи, виховання студентів — майбутніх майстрів зодчества. Діяльність Заболотного досліджували відомі науковці, серед яких П. Гасовський, Л. Грачова, В. Дахно, В. Єжов, С. Кілессо, Г. Лебедєв, З. Мойсеєнко, Л. Набок, В. Некрасов, В. Чепелик, Н. Чмутіна, Д. Яблонський та ін. У 1998 р., до 100-річного ювілею зодчого, фахівцями Державної наукової архітектурно-будівельної бібліотеки було підготовлено і видано бібліографічний покажчик, в якому зібрано бібліографію про його творчу діяльність [1]. Народився В. Г. Заболотний 30 липня 1898 р. у с. Карань Переяславського повіту Полтавської губернії [5] (тепер мікрорайон міста Переяслава-Хмельницького Київської обл.). Його батьки були творчо обдарованими людьми. Батько, Гнат Павлович, був сiльським ремісником, пізніше став «майстром золотих справ» — обробляв оклади для ікон, виготовляв інше церковне начиння. Мати, Одарка Кіндратівна, також мала художній хист, ткала килими. У родині була ще одна дитина — сестра Варвара, яка у майбутньому стала відомим дослідником стінопису Софії Київської і Михайлівського Золотоверхого собору. Хоча життя родини Володимир Гнатович Заболотний, 1948/1949 р.

було нелегким, але батьки зробили все для того, щоб розвинути у своїх дітей художні здібності. 45

Як згадував Заболотний [2], він з дитинства захоплювався малюванням та ліпкою з глини. У селі школи не було, але Володимир привернув до себе увагу одного з представників сільської інтелігенції, і той навчив його грамоті [5]. Потім батько переїхав до Переяслава і найнявся до багатого господаря: спочатку кучером, потім майстром до майстерні церковного начиння. Добробут сім’ї поступово поліпшився, і Володимира віддали до Переяславської гімназії [10]. Під час навчання у гімназії він розвивав свої художні здібності, опанував гру на скрипці, організував гурток прихильників мистецтва, був учасником гуртка Грицька Близнюка, який ставив театральні вистави. Після успішного закінчення гімназії у 1919 р. Володимир почав працювати у Переяславському музеї на посаді реєстратора [5]. Незабаром перейшов на роботу до райвійськкомату на посаду інструктора-художника. У 1921 р. за путівкою військкому поїхав на навчання до Києва і вступив до Київського політехнічного інституту на будівельне відділення. Через рік він перевівся до Київського архітектурного інституту. У 1924 р. архітектурний інститут було об’єднано з Інститутом пластичних мистецтв, і створено Київський художній інститут. Володимир продовжив навчання на архітектурному факультеті новоствореного інституту. Проектування вивчав у майстерні видатного українського архітектора П. Ф. Альошина. Ще в перші роки навчання в інституті у Заболотного проявився «темперамент справжнього творчого працівника і майбутнього педагога» [2]. Разом із студентами він брав активну участь у творчих дискусіях, обговореннях, конкурсах, організовував студентів на проведення обмірів та замальовок кращих споруд Києва. Дослідження архітектурної спадщини давало змогу студентам вивчати особливості архітектурних споруд, виділяти споруди високої архітектурної майстерності, сприяло пошукам нових форм в архітектурі та збагаченню професійних знань. У студентські роки Заболотний брав участь у різноманітних конкурсах. Першим його самостійним студентським проектом був конкурсний проект пам’ятника В. І. Леніну в Києві, розроблений у співпраці з архітектором Г. Ф. Мілінісом та скульптором І. П. Писаренком (1925, І премія). У 1926 р. разом з іншими студентами майстерні Альошина Заболотний брав участь у конкурсному проекті Палацу праці в Ростові-на-Дону (V премія). У визначенні творчої позиції майбутнього архітектора певну роль відіграли також громадські об’єднання: Асоціація революційного мис46

В. Г. Заболотний, П. Г. Юрченко, П. Ф. Альошин, Ю. А. Дорбир, фото 1927 р.

тецтва України (АРМУ) та Об’єднання сучасних архітекторів (ОСА). АРМУ шукала новий стиль в ахітектурі та властиві йому форми, члени ОСА під впливом конструктивізму впроваджували в архітектуру теорію функціонального призначення будівель, економічність, передову техніку, нові матеріали, прості архітектурні форми без деталей. Під впливом конструктивізму Заболотним був розроблений дип ломний проект профілакторію на 500 ліжок на території київської садиби «Кинь-Грусть» або, як її ще називали, «дача Кульженка». Вирішений у простих геометричних формах і дещо революційно-романтичний за загальним виглядом, цей твір був функціонально досконалий, мав композиційно стрункий і виразний образ, уміло поєднаний з природним ландшафтом. У 1928 р. Володимир Гнатович успішно захистив цей проект і одержав диплом архітектора-художника-організатора виробництва [11]. Після закінчення Київського художнього інституту йому запропонували роботу в цьому ж інституті і призначили на посаду асистента на кафедрі архітектурного проектування, пізніше — викладача аналізу архітектурних форм (1927–1933) [5]. Водночас Заболотний працював на посаді архітектора, а потім — старшого інженера Південно-Західної залізниці (1927–1929). Продовжував брати участь в архітектурних конкурсах: у співавторстві з Альошиним та П. Г. Юрченком розробив конкурсний проект споруди Палацу Уряду УРСР в Харкові (1928, V премія), у співавторстві з Юрченком — житлового масиву «Промінь» у Харкові (1928, V премія). Тоді ж у майстерні О. М. Вербицького розробляв робочі кресленики Київського залізничного вокзалу, спорудженого у 1929–1933 рр. Це мало великий вплив на формування майстерності молодого зодчого. У цей період країна розбудовувалась. Споруджувалися фабрично-заводські комбінати, робітничі селища, житлові будинки, інститути, клуби, театри, бібліотеки. Для управління містобудівним процесом, який набирав грандіозного розмаху, у найбільших містах Радянського Союзу були створені спеціальні організації, які розробляли проекти нових міст. В Україні такою організацією був Український інститут проектування міст «Діпроміст», розташований у Харкові. У київській філії цього інституту Заболотний працював чотири роки (1929–1933), спочатку — на посаді старшого архітектора, а потім — головного інженера і головного архітектора. Результатом наполегливої праці у київській філії «Діпроміст» стали старанно продумані й розроблені генеральні плани міст Черкаси, Кременчук, Комінтернівське, Кам’янськ (нині Дніпродзер47

жинськ), а також генеральний план і проект детального розпланування та забудови адміністративного центру м. Кривий Ріг. У 1933 р. за проектом Заболотного зведено будинок Облспоживспілки у Вінниці. Робота у «Діпромісті» стала хорошою професійною школою. У цей час (1933–1941) Заболотний починає працювати на посаді доцента архітектурного проектування у Київському інженерно-будівельному інституті на архітектурному факультеті. Ціле покоління київських архітекторів навчалося архітектурному проектуванню у Заболотного. Він прагнув дати їм не тільки теоретичні знання та навики абстрактного проектування, а й навчити студентів виконувати практичні завдання з проектування та будівництва. Часто залучав студентів до роботи над реальними, здійснюваними в натурі об’єктами, які він проектував. Прикладом такої співпраці майстра і студентів є проект парку Палацу піонерів у Києві з п’ятьма павільйонами (1936) [2]. Великий обсяг робіт з проектування типових житлових будинків, навчальних та медичних закладів, клубів та інших споруд вимагав організації проектних контор і майстерень, які очолювали б досвідчені архітектори. У 1933 р. була створена Київська філія проектної організації «Цивільпроектбуд» Народного Комісаріату комунального господарства, яка об’єднала великий творчий колектив архітекторів Києва. Головним інженером і головним архітектором Київської філії «Цивільпроектбуд» призначено Заболотного (1933–1936). Для зодчого це були нелегкі часи пошуку творчої істини, пошуки того єдиного правильного професійного шляху, на якому можна було досягти максимальної архітектурно-художньої виразності споруд. Пошуки творчої істини можна простежити, аналізуючи проекти Заболотного тих років: Палац культури металургійного заводу ім. Дзержинського (1932), будинок Облспоживспілки у Вінниці (1933), виконаний у стилі конструктивізму; польський Педагогічний інститут (1934–1935, співавтор Б. О. Ведерніков) є початком відходу від конструктивізму, з’являються перші спроби художньо збагатити фасад; житловий будинок для інженерно-технічних працівників на 45 квартир у Києві (1934–1936), де сміливіше збагачується фасад, а вікна, балкони та перший поверх пожвавлюються спеціальним декоративним оздобленням. У 1934 р. столицю України перенесено з Харкова до Києва, де було вирішено спорудити Урядовий центр. Було оголошено конкурс, участь у якому взяли кращі фахівці Москви (брати О. О. і В. О. Весніни), Харкова (бригади професора А. Г. Молокіна, архітекторів В. К. Троценка, Я. А. Штейнберга) 48

А. Р. Гейзе, професор В. Г. Заболотний, А. М. Мілецький, фото 1941 р. (Ерофалов Б. Л. Феерический Ава // А+С. — 2005. — № 3. — С. 15)

та Києва (бригада архітекторів, до складу якої ввійшли Заболотний, Юрченко та В. М. Онащенко) [6]. Проект, розроблений київськими архітекторами, витримав два тури. Це був великий крок уперед у творчості архітектора. Заболотний у проекті вперше вводить суто декоративну колону: службова роль її мінімальна, основна ж мета — надати будинкові монументальності — була досягнута. З тією ж метою у фасади будинку введено скульптуру, барельєф, яскраво виражені увінчувальні карнизи. Проект будинку приваблює пропорціями, добре знайденим ритмом, спокійною благородною монументальністю. Вперше саме в цьому проекті автором знайдено секрет архітектурної творчості: уміння поєднати краще із створеного митцями минулого з вимогами сучасності. Це вміння в повній мірі було застосовано Заболотним у проектуванні Сесійної зали ЦВК УРСР (з 1938 р. — Верховної Ради УРСР). У закритому конкурсі на проект цього будинку (1936) взяли участь чотири київські архітектори: С. В. Григор’єв, В. М. Риков, Я. А. Штейнберг і Заболотний. Це був період повного розквіту сил і таланту Заболотного. Завдання було складним: наявність з одного боку багатоповерхового будинку Ради Міністрів УРСР, з другого боку — невисокого Маріїнського палацу, складний рельєф, парк — все це вимагало від архітектора вміння спроектувати споруду так, щоб вона вписалась у загальне оточення. Проект 49

Заболотного був визнаний найкращим і ухваленим для подальшої розробки та здійснення в натурі [2]. У зв’язку з будівництвом Заболотний отримав призначення до Управління будівництва Верховної Ради УРСР — спочатку на посаду архітектора, старшого архітектора, потім головного інженера і головного архітектора (1936–1940). Будинок зводили протягом 1937–1939 рр. Щедра обдарованість, великий художній смак та винахідливість зодчого забезпечили творчий успіх будинку Верховної Ради УРСР, який став найвищим досягненням української архітектури ХХ ст. та вершиною творчості архітектора. Коли у 1941 р. Рада Народних Комісарів СРСР ухвалила постанову про присудження Сталінських премій, серед перших лауреатів був архітектор Заболотний, який одержав премію першого ступеня за будинок Верховної Ради УРСР [10]. Одночасно з плідною творчою та викладацькою роботою починається велика громадська та наукова діяльність Володимира Гнатовича. Він одним із перших вступив до Спілки радянських архітекторів України. Його активна участь у професійних творчих обговореннях, звітно-творчих виставках архітекторів Києва, виступи з критичними зауваженнями і пропозиціями на пленумах та з’їздах Спілки архітекторів мали значний вплив на розвиток архітектури. У 1937 р. на І з’їзді радянських архітекторів України його обрали делегатом І Всесоюзного з’їзду радянських архітекторів. У 1938–1939 р., як член Ради Академії наук УРСР з вивчення продуктивних сил України, Заболотний складає стандартні схеми малих гідроелектростанцій, розробляє їх архітектурно-будівельну частину. Ця робота архітектора була представлена на Всесоюзній сільськогосподарській виставці. Протягом 1940–1941 рр. Заболотний знову викладає у Київському державному художньому інституті на архітектурному факультеті. За багаторічну педагогічну працю в київських іженерно-будівельному та художньому інститутах 6 травня 1940 р. рішенням Вищої атестаційної комісії Заболотному присуджено звання професора, а через рік обрано членом-кореспондентом Академії архітектури СРСР. У 1940 р. Заболотного було переведено в Управління головного архітектора Києва на посаду головного архітектора міста. За його керівництва проводилася робота з реконструкції сімдесяти міських кварталів, опрацьовувалися питання інженерного обладнання міста, спорудження мосту, який повинен був з’єднати правий берег Дніпра із Трухановим островом, та ін. Але Друга світова війна зупинила реалізацію планів, намічених архітектурною громадськістю міста [2]. 50

3 липня 1941 р. Заболотний разом з іншими науковцями Академії наук УРСР був евакуйований в Уфу (Башкирія). До Башкирії щоденно евакуйовувалися заводи і фабрики. Для їх функціонування необхідно було споруджувати виробничі та житлові будинки. Науковцями Академії наук УРСР було досліджено місцеві будівельні ресурси, розроблено методику їх освоєння та застосування. Заболотний, залучивши до будівництва спеціалістів, розробив спеціальну дослідну установку для виготовлення високоміцного будівельного матеріалу — демпферного гіпсу — і на його основі одержав оригінальні збірні конструктивні елементи двоповерхових житлових будинків. Через деякий час експертна комісія Академії наук УРСР затвердила конструкцію будинку для масового будівництва, і до кінця 1943 р. з гіпсових блоків побудували більше двох мільйонів квадратних метрів житла. За плідну працю в галузі соціально-культурного будівництва Президія Верховної Ради Башкирської АРСР нагородила Заболотного Почесною грамотою (1943). Наприкінці 1941 р. в евакуації відновилася робота інститутів сус пільних наук Академії наук УРСР. Заболотного призначили на посаду завідувача відділу мистецтв Інституту мистецтв і народної творчості (1941–1944). У цей час він пише наукові праці, в яких досліджує пам’ятки дерев’яної та мурованої архітектури України і, зокрема, Києва, збирає матеріали, що характеризують дерев’яну архітектуру Башкирії, розробляє проект житлового будинку для колгоспників України. У лютому 1942 р. Заболотного обрали членом Оргкомітету з організації відбудовних робіт, одночасно він очолив секцію будівництва і будівельних матеріалів Комітету допомоги з відбудови зруйнованого господарства України при Академії наук УРСР. За ініціативою Заболотного на основі характерних руйнувань населених пунктів було розроблено детальний план відбудови міст і сіл України. Заболотний створює нові типи житлових будинків з місцевих матеріалів, що відповідали чинним технічним та санітарно-гігієнічним вимогам. У 1943 р. почалося визволення України від фашистських загарбників. Академія наук УРСР переїжджає до Москви. Заболотного у складі створеної спеціальної комісії направляють до Харкова та інших міст України для встановлення розмірів руйнувань, завданих війною. Відразу після визволення Києва зодчий уже був у рідному місті і побачив Київ у жахливому стані: зруйнований Хрещатик, висаджений у повітря Успенський собор Києво-Печерської лаври, перетворені на попелища цілі квартали житлових будинків, Університет, буди51

нок Верховної Ради УРСР та інші споруди. Необхідно було відбудовувати зруйнований Київ. Архітектори України повинні були докласти всіх зусиль, мобілізувати все вміння й майстерність для вирішення невідкладних завдань. Організаторський талант зодчого став вагомим внеском у відбудову столиці України. Постановою Ради Народних Комісарів СРСР від 4 листопада 1943 р. № 1207 було створено Українську філію Академії архітектури СРСР, Заболотного призначено головою президії Філії. Через півтора року постановою Ради Народних Комісарів СРСР від 18 квітня 1945 р. № 793 на базі Української філії організовано Академію архітектури УРСР. Першим президентом академії обрано Володимира Гнатовича [14]. Завдяки його великій енергії, організаторським здібностям і професійному таланту в тяжкі повоєнні роки була не тільки досконально розроблена сама ідея утворення вищого наукового архітектурного закладу, але й зібрано з усієї країни найкращих архітекторів, художників, учених, які стали великою рушійною силою в діяльності Академії. На цій посаді зодчий розгортає величезну організаційну роботу зі створення наукових підрозділів, спрямованих на вирішення актуальних завдань прискорення відбудови зруйнованих війною міст і сіл, розробку сучасних урбаністичних принципів, створення нових будівельних матеріалів, поліпшення архітектури житлових і громадських будинків, вивчення історії архітектури й мистецтва, дослідження народного декоративно-вжиткового мистецтва України, підготовку наукових кадрів тощо. Ця діяльність зодчого стала значним внеском у формування Київської архітектурної школи 1940–1950-х, забудову столиці України, розбудову української архітектури різних регіонів України. При Академії архітектури УРСР було оперативно створено науково-дослідні інститути, лабораторії, полігон дослідного будівництва, укомплектовано кадри наукових працівників. За керівництва видатних майстрів архітектури та будівництва, дійсних членів Академії архітектури УРСР В. Г. Заболотного, П. Ф. Альошина, О. І. Неровецького, О. В. Власова, С. В. Безсонова, М. Г. Лисенка та О. М. Вербицького науковці розв’язували складні будівельні проблеми. За ініціативи Заболотного при Академії розгорнув роботу Інститут аспірантури, який готував кадри О. О. Шовкуненко «Портрет архітектора В. Г. Заболотного», папір, акварель, 80 х 62 см, 1943 р. Одеський художній музей

висококваліфікованих молодих науковців. Як президент Академії, Заболотний брав найактивнішу участь у повсякденній копіткій роботі керованої ним установи. Минуло небагато часу, й Академія архітектури УРСР стала центром архітектурної думки в Україні [14]. 53

Крім науково-дослідної роботи, Академія вела велику практичну діяльність з проектування особливо важливих об’єктів. Заболотний особисто брав участь у проектній роботі і керував архітектурною майстернею Академії [2]. Однією з найскладніших і найважливіших проблем, що потребували термінового вирішення, була відбудова зруйнованого Хрещатика та створення архітектурного центру Києва. У 1944 р. було оголошено конкурс на проект забудови Хрещатика, в якому взяли участь кращі архітектори Радянського Союзу. У першому турі конкурсу також взяв участь проект, розроблений Заболотним та Г. Ф. Мілінісом за участю архітекторів В. І. Лазаренка, Н. Б. Чмутіної, П. Г. Юрченка та скульптора І. П. Кавалерідзе. Проект відзначений вільною композицією ансамблю, розкриттям перспектив на мальовничі пагорби, що прилягають до вулиці, застосуванням своєрідної і виразної пластики форм українського бароко та яскравої барвистості народного декоративного мистецтва. У проекті були закладені оригінальні й цінні пропозиції для вирішення важливого завдання архітектурної науки і практики. У цей же час Заболотний разом з архітектором В. І. Лазаренком продовжив розпочату в Уфі роботу над проектом житлових будинків для колгоспників зруйнованих сіл України. В архітектурній майстерні Заболотного було розроблено новий тип житлового будинку й господарських будівель колгоспів. Ці роботи демонструвалися на виставці, присвяченій другій сесії Академії архітектури УРСР. У 1945 р., у зв’язку з пошуками дешевих місцевих матеріалів для застосування їх у будівництві та облицюванні фасадів, було оголошено конкурс на розробку проекту «Застосування кераміки в облицюванні фасаду житлового будинку і у вестибюлі громадського будинку». Надзвичайно оригінальну й цікаву роботу виконав Заболотний разом з Лазаренком, за що отримав першу премію. Було подано два варіанти: керамічні кахлі як суто облицювальний матеріал і ці ж кахлі як конструктивний елемент. Комбінуючи незначну кількість кахель, Заболотний запропонував варіанти створення багатого різноманітного художнього облицювання фасаду. Пізніше ці пропозиції вдосконалювалися, що сприяло широкому впровадженню керамічного матеріалу при будівництві та облицюванні споруд. У 1945 р. професор Заболотний знову повернувся до Київського державного художнього інституту, де працював до кінця життя: керував кафедрою і навчав студентів архітектурному проектуванню. Після війни одним із важливих завдань архітектора було відновлення будинку Верховної Ради УРСР, в центр якого під час війни впала бом54

Академіки і співробітники Академії архітектури УРСР О. В. Власов, О. І. Неровецький, І. А. Грабовський, М. Г. Лисенко, В. Г. Заболотний, П. Ф. Альошин, М. О. Грицай, О. М. Вербицький, 1953 р. (з архіву В. Ясієвича)

ба і зруйнувала більшу частину інтер’єру. Матеріалів попередніх проектів майже не збереглося, тому довелося розпочинати все спочатку. Потрібно було не тільки відновити споруду, але й, виходячи з нових експлуатаційних потреб, розширити площу адміністративних приміщень. При цьому добудову необхідно було органічно пов’язати зі старою спорудою. На стадії розробки проекту реконструкції інтер’єру до роботи були залучені молоді архітектори, серед яких В. В. Козюлін, В. І. Лазаренко, Д. Н. Яблонський та ін. [13]. У результаті реконструкції з боку парку було прибудовано новий корпус з виходами до Маріїнського парку, який органічно доповнював відновлену архітектуру довоєнної споруди. Було піднято на один метр купол споруди Верховної Ради УРСР, що значно поліпшило її виразність. Змінився інтер’єр приміщень: на пілонах залу зменшилась кількість ліпнини, що сприяло чіткішому сприйманню конструкції, відсутність пілонів у кулуарах третього поверху значно розширила площу приміщень. У повоєнний час поступово відбудовувалася вся Україна. Відродження промислових районів потребувало спорудження житлових будинків у найкоротші терміни. У 1948 р. було оголошено конкурс на проектування індустріально-збірних малоповерхових житлових будинків для Донбасу, в якому взяв участь Заболотний. Він розробив серію одно- та двоповерхових житлових блокових будинків, основні конструкції яких складалися з пінобетонних брусків, що мали однакові розміри в перетині. Такий підхід давав можливість досягти найбільшої виразності архітектури, широкої трансформації секцій, виготовлених індустріальним методом. Це була цінна пропозиція для розробки індустріального будівництва житла. Згодом за керівництва Заболотного було розроблено конструкції збірних житлових будинків із застосуванням теплих бетонів, а також шлакобетонних блоків для безлісих районів України. За ініціативою Заболотного у 1949 р. розпочато масове спорудження таких одноквартирних будинків у робітничому селищі «Будівельник» на Дніпропетровщині (автори проекту В. Г. Заболотний, Я. А. Штейнберг, Г. І. Граужіс, М. М. Агуф). Це дало можливість вперше в будівельній практиці України здійснювати будівництво житла потоково-розчленованим методом, що значно скоротило терміни будівництва та знизило його вартість. Наукові дослідження та розробки Академії архітектури УРСР часто носили випереджувальний характер, працювали на перспективу розвитку народного господарства країни. За керівництва Заболотного нау55

ковці Академії визначили теоретичні передумови переходу на передові методи організації архітектурного проектування і виробничо-будівельного процесу. Як голова Комітету сприяння будівництву гідроелектростанцій і зрошувальних каналів, створеного при Академії архітектури УРСР, Володимир Гнатович спрямовує дії науковців на розробку проектів монументальних споруд Південно-Українського каналу та проектів розпланування і забудови агроміст в районі зрошувальних земель, благоустрою їх центрів та окремих споруд, що відзначалися новими архітектурними рисами. Великий досвід зодчого з розробки проектів масового житла та спорудження селищ за типовими проектами сприяв впровадженню в будівельну практику комплексного будівництва житла. Заболотний вважав, що надаючи перевагу багатоповерховим спорудам у забудові житлових районів, використовуючи найраціональніші типові проекти, можна здійснювати забудову за єдиним композиційним планом і створювати цілісні архітектурні ансамблі. Працюючи на посаді президента Академії, Заболотний виступає на сесіях Академії архітектури УРСР та Академії архітектури СРСР, публікується в пресі, багато часу віддає науковому керівництву аспірантами, спрямовуючи їхні зусилля на дослідження історії українського мистецтва й архітектури. За досягнуті успіхи в науковій роботі Академії архітектури УРСР, значний особистий внесок в організацію наукових досягнень та підготовку молодих кадрів у 1950 р. Заболотного обирають дійсним членом Академії архітектури СРСР. У 1953 р. Заболотному присуджено науковий ступінь доктора архітектури (honoris causa). Та зодчий ніколи не зупинявся на досягнутому. У цей час він разом з архітектором М. Г. Гречиною розробляє один із варіантів проекту генерального плану Виставки передового досвіду в народному господарстві УРСР (Київ), із скульпторами М. К. Вронським та О. П. Олійником створює проект пам’ятника Богдану Хмельницькому в Переяславі-Хмельницькому. Конкурсні проекти монумента у Переяславі-Хмельницькому та тріумфальної арки у Києві на ознаменування 300-річчя возз’єднання України з Росією, що виконані організованою В. Г. Заболотним творчою групою молодих аспірантів Академії, були відзначені першою премією [4]. У 1952–1955 рр. архітектори В. Д. Єлізаров, М. Г. Гречина та Н. Б. Чмутіна за керівництва Заболотного розробили конкурсний проект реконструкції та забудови площі Ленінського комсомолу (нині — Європейська площа), яким були визначені об’єкти першої черги забудови — адмі56

ністративний корпус «Укоопспілки», готель «Дніпро» та будинок інститутів суспільних наук Академії наук УРСР зі збереженням існуючої забудови та рельєфу місцевості. Адміністративний будинок «Укоопспілки», проект якого розробили архітектори В. Г. Заболотний, М. Г. Гречина, Н. Б. Чмутіна, Я. Л. Красний та інженер П. С. Пожарський, був одним із перших в Україні, при будівництві якого впроваджувалось експериментальне застосування великих цегляних блоків та залізобетонних конструкцій. Пізніше цей новаторський підхід до проектування та будівництва почали широко впроваджувати в масове житлове будівництво. У цей період Заболотний — активний громадський діяч: член Комітету захисту миру, постійний член Комітету із Державних премій, кілька разів обирався депутатом Київської міської ради та депутатом Верховної Ради УРСР [5]. Відповідно до постанови Ради Міністрів УРСР від 29 листопада 1956 р. № 1423 «Питання організації Академії будівництва і архітектури УРСР» було ліквідовано Академію архітектури УРСР і передано галузеві науково-дослідні заклади і виробничі підприємства до Академії будівництва і архітектури УРСР. Тоді ж Заболотного було обрано дійсним членом Академії будівництва і архітектури УРСР та СРСР. У 1957 р. Заболотний очолив створений за його ініціативою відділ вивчення народної творчості і історії українського мистецтва при президії Академії будівництва і архітектури УРСР [7]. Завданням відділу було узагальнення багатовікового розвитку та висвітлення здобутків українського мистецтва. Володимир Гнатович створив високопрофесійний колектив мистецтвознавців, архітекторів, істориків і розгорнув величезну роботу з дослідження й видання матеріалів з українського мистецтва. Завдяки відмінним організаторським здібностям Заболотного було видано серію альбомів за загальною назвою «Українське народне мистецтво», до якої ввійшли такі видання як «Декоративні тканини» (1956), «Тканини та вишивки» (1960), «Вбрання» (1961), «Різьблення та розпис» (1962), «Різьблення та художній метал» (1962), «Живопис» (1967). Ще у 1953 р. в Академії архітектури УРСР було задумано видати багатотомну історію українського мистецтва. Заболотний був ініціатором і організатором створення цього видання, якому віддав свій багатий досвід та знання. У 1956 р. фахівцями інститутів Академії архітектури УРСР була розроблена і видана детальна «Программа по истории украинского искусства» (головою редакційної комісії був Заболотний), 57

яка складалася з шести випусків, підготовлених різними академічними інститутами, і висвітлила питання архітектури, найдавнішого мистецтва, живопису, скульптури, графіки та декоративного мистецтва. За життя Заболотного було підготовлено авторський рукопис шеститомника з ілюстраціями. Необхідно зазначити, що після смерті Володимира Гнатовича (1962) до Науково-дослідного інституту теорії і історії архітектури і будівельної техніки з підпорякування президії Академії будівництва і архітектури УРСР було передано відділ вивчення народної творчості і історії українського мистецтва зі штатом працівників, які ще більш активно почали працювати над завершенням рукопису фундаментальної праці. Рукопис почали видавати у 1962 р. у фотодрукарській лабораторії Академії будівництва і архітектури УРСР накладом 100 нумерованих примірників кожний. У перших трьох томах в редакційній колегії було зазначене прізвище Заболотного (у другому і третьому — у жалобній рамці), а починаючи з четвертого тому — прізвище Заболотного вже не зазначалось. У 1966 р. за загальною редакцією Заболотного вийшли «Нариси з історії українського мистецтва», які покликані були у стислій формі ознайомити громадськість з історією українського образотворчого мистецтва. Та все-таки шеститомна «Історії українського мистецтва» побачила світ — її видання було здійснене колегами, учнями, однодумцями Володимира Гнатовича. Протягом 1966–1970 рр. Головною редакцією «Української Радянської Енциклопедії» за загальною редакцією М. П. Бажана було завершено видання фундаментальної праці, що стала результатом «багатолітньої наполегливої праці її ініціатора, вже покійного В. Г. Заболотного, і великого колективу авторів» [3]. Шеститомник високо оцінила громадськість, а український уряд у 1971 р. відзначив Заболотного (посмертно) та інших найактивніших авторів Державною премією імені Т. Г. Шевченка. Заболотний був не тільки відомим архітектором, педагогом і громадським діячем, а й художником-живописцем, авторитетним знавцем та палким прихильником і популяризатором українського мистецтва, досконалим майстром різьблення по дереву й металу. Захоплення живописом — ще одна грань таланту Володимира Гнатовича. Про це свідчить художній доробок зодчого, що зберігається в його меморіальному музеї в Переяславі-Хмельницькому Київської обл. Тут налічується 103 одиниці його авторських робіт, які свідчать про великий художній смак і глибоке відчуття краси, притаманні митцеві [9]. 58

В. Г. Заболотний, 1951 р.

Заболотний почав малювати ще під час навчання в гімназії, і не залишав свого захоплення впродовж усього життя. Деякі акварельні роботи були представлені на архітектурних виставках, організованих Академією архітектури УРСР. Та переважну більшість робіт автор створював для себе, на згадку про незабутні куточки рідної батьківщини, любі серцю пам’ятки архітектури. Використовував різну техніку: олійні фарби, гуаш, але найчастіше — акварель. Пробував себе також і в різних жанрах — портреті, пейзажі, натюрморті. Упродовж 1928–1958 рр. архітектор фіксував сакральні споруди Києва, Переяслава, Чернігова. Прагнучи виявити характерні риси пам’яток, Володимир Гнатович часто зображав споруди з різних сторін. Урбаністичні краєвиди художника — це створений ним цілісний образ архітектурних пам’яток у взаємозв’язку всіх складових навколишнього середовища, в органічній єдності природи, кварталів та вулиць міст [9]. 3 серпня 1962 р. на 65 році життя Володимира Гнатовича не стало. Похований на Байковому цвинтарі у Києві, де встановлено пам’ятник, виготовлений за проектом архітекторів А. Ф. Ігнащенка та Р. П. Юхтовського, скульпторів Ф. А. Коцюбинського та О. А. Кузнєцова [2]. На увічнення пам’яті зодчого у Переяславі-Хмельницькому за ріш ен ням Уряду створено меморіальний музей архітектора та названо його ім’ям вулицю (1962). Музей організовано в родинному будинку, що був побудований батьком зодчого за власним проектом у 1903 р. Цей будинок разом з особистими речами та частиною мистецької колекції зодчого подарувала місту Переяславу-Хмельницькому його дружина, Зінаїда Миколаївна, з якою Володимир Гнатович одружився у середині 1920‑х. Наразі в музеї архітектора Заболотного налічується понад 1500 експонатів основного фонду, що включають численні проекти, кресленики, малюнки, макети, світлини збудованих споруд [9]. Необхідно відзначити ще одну заслугу Заболотного перед будівельною наукою та архітектурно-будівельною громадськістю: створення унікального книжкового зібрання — Наукової бібліотеки при президії Української філії Академії архітектури СРСР (з 1993 р. — Державна наукова архітектурно-будівельна бібліотека). У 1998 р. за рішенням Уряду України бібліотеці присвоєно його ім’я [12]. Володимир Гнатович Заболотний жив і творив у непросту, суперечливу епоху в архiтектурi i мистецтвi України, був митцем великого творчого діапазону — архітектором і художником, чудовим організатором і вимогливим керівником, надзвичайно доброю і чуйною людиною, залишив пам’ять про себе у своїх учнях та мистецьких творах [8]. 59

1. Архітектор В. Г. Заболотний: Біобібліографічний портрет (1898–1962): Бібліогр. покажч. / Уклад. О. Б. Шинкаренко. — К., 1998. 2. Грачова Л. М. Архітектор Володимир Гнатович Заболотний. — К., 1967. 3. Дахно В. П. До 50-ліття Державного науково-дослідного інституту теорії та історії архітектури і містобудування // Теорія та історія архітектури / НДІТIАМ; Редкол.: М. М. Дьомін (голова) [та ін.]. — К., 1995. — С. 5–25. 4. Ежов В. И. Полвека глазами архитектора. — К., 2001. 5. Заболотный Владимир Игнатьевич: Лич. листок члена Союза [совет. архитекторов СССР] / Фонд ГНАСБ им. В. И. Заболотного. — К., 1956. 6. Кілессо С. К. Архітектор Володимир Заболотний (До 100-річчя від дня народж.) // Архитектура и престиж. — 1998. — № 2. — С. 25–27. 7. Лебедєв Г. О. Визначний український зодчий ХХ століття // Народна творчість та етнографія. — 2003. — № 1/2. — С. 70–75. 8. Мойсеєнко З. В. Видатний зодчий, організатор науки, педагог (До 100-річчя від дня народж. В. Г. Заболотного) // Українська академія мистецтва: Дослідницькі та наук.-метод. пр. / НАОМА. — К., 1998. — Вип. 5. — С. 162–167. 9. Набок Л. Художня колекція меморіального музею Володимира Заболотного у Переяславі // Музейна справа та музейна політика в Україні ХХ ст.: Зб. наук. пр. / За заг. ред. М. Р. Селівачова. — К., 2004. — С. 183–186. 10. Некрасов В., Гасовський П. В. Г. Заболотний. — К., 1947. 11. Посвідчення про закінчення Київського художнього інституту № 913754 / Фонд Меморіального музею академіка В. Г. Заболотного у м. Переяславі-Хмельницькому, інв. № 35. 12. Постанова Кабінету Міністрів України від від 12 жовтня 1998 р. № 1626 «Про присвоєння Державній науковій архітектурно-будівельній бібліотеці імені В. Г. Заболотного» / Кабінет Міністрів України // Тексти постанов 1998 р. №№ 1600–1699. — Режим доступу: http://zakon.nau.ua. — Назва з екрана. 13. Чмутіна Н. Б. Володимир Гнатович Заболотний — президент Академії архітектури УРСР // З історії Української академії архітектури: Дод. до щоріч. «Архітектурна спадщина України». — К., 1996. — С. 13–14. 14. Яблонський Д. Н. Перші кроки Академії архітектури УРСР // З історії Української академії архітектури: Дод. до щоріч. «Архітектурна спадщина України». — К., 1996. — С. 8–13.

Заболотний як предтеча «Школи Чмутіної» Олена МАЗНІЧЕНКО

Ім’я Володимира Гнатовича Заболотного є до певної міри майже синонім Академії архітектури України. Він був її засновником, її першим президентом, лауреатом Сталінської премії (в галузі архітектури) та першої премії за проект будівлі Верховної Ради УРСР (з правом його реалізації без подальшого розгляду й затвердження). Чмутіна, ще навчаючись на четвертому курсі архітектурного факультету КІБІ, почала працювати із Заболотним, і пропрацювала під його керівництвом більш ніж тридцять років, фактично до останніх днів його життя. Спочатку вона брала участь лише у розробці проектів, а потім, після закінчення КІБІ, стала співавтором його творчих задумів [2, с. 13–14]. Можна вважати, що основні творчі і практичні настанови у галузі архітектурного проектування різних типів споруд вона отримала під час сумісної праці із Заболотним, яка розпочалася майже на студентській лаві, та під час проектування і реалізації проекту будинку Верховної Ради УРСР. Надалі, спілкуючись й співпрацюючи із Заболотним, Чмутіна не тільки продовжувала творчо застосовувати методику його роботи, а й поступово формувала власний погляд на цей процес, що згодом яскраво відзеркалено у творчих пошуках самої Наталії Борисівни. Не в останню чергу, напевно, Заболотний вплинув на формування Чмутіної як керівника — керівника колективу авторів, студентської майстерні, будь-яких робіт, виконання яких має відбуватися централізовано. Наталія Борисівна, так само як і Володимир Гнатович Заболотний, прагнула до найсучасніших архітектурних рішень, до розв’язання найгостріших питань. Вона запрошувала до роботи зі студентами архітекторів-практиків і долучала студентів до справжніх архітектурних конкурсів, до дорослого проектування. Так вона давала свіже повітря у педагогічну справу і новаторські ідеї у архітектурні рішення. Серед засновників Української академії архітектури та її перших працівників були, крім Заболотного, архітектори Наталія Чмутіна і Віктор 61

Лазаренко. Переважну частину роботи щодо розробки структури майбутньої Академії архітектури, підготовки необхідних документів та підбору кадрів було здійснено саме цими людьми [3, с. 8–13]. Усі факти свідчать про тісну співпрацю Наталії Борисівни та Володимира Гнатовича, у роботі над проектами, у громадській та педагогічній діяльності: з 1946 року Наталія Борисівна працювала консультантом у майстерні Заболотного в Київському художньому інституті. З 8 лютого 1971 року вона стала керівником особистої учбово-творчої архітектурної майстерні кафедри архітектурного проектування. Рішенням ВАК УССР 23 листопада 1973 року затверджена у вченому ступені професора. У чомусь наслідуючи Заболотного, у чомусь реагуючи на талановите оточення, в якому вона працювала (А. В. Добровольський, Б. І. Прий мак, Є. І. Катонін, П. Ф. Костирко, М. Т. Катернога та ін.), а також через довгу педагогічну діяльність, Чмутіна успішно виховала для України значну кількість відомих майстрів архітектури [1, с. 28–29].

1. Антонюк Д. И., Штолько В. Г., Духовичный Г. С. Леди архитектура / // А.С.С.-Ватерпас. — 2005. — № 4/5. — C. 28–29. 2. Чмутіна Н. Б. Володимир Гнатович Заболотний — президент Академії архітектури УРСР // З історії Української академії архітектури: Дод. до щорічн. «Архітектурна спадщина України». — К., 1995. — С. 13–14. 3. Яблонський Д. Н. Перші кроки Академії архітектури УРСР // З історії Української академії архітектури: Дод. до щорічн. «Архітектурна спадщина України». — К., 1995. — С. 8–13.

Проекти та споруди Наталії Чмутіної 1930–1980-х

Дипломна робота Наталії Чмутіної. Державний центр, Київ, 1935–1936 рр.

Студентка Київського інженерно-будівельного інституту Наталка Чмутіна, 1930 р. (з особистої справи, архів КНУБА)

Наталія Борисівна Чмутіна була одним з 38 випускників архітектурного факультету Київського інженерно-будівельного інституту 1936 року. Цей випуск відзначається тим, що вперше на дипломне завдання було надано теми, пов’язані із реальним будівництвом у Києві, а не гіпотетичні об’єкти. Керівництвом факультету було запропоновано декілька тем на вибір. Серед них випускники віддали перевагу проектуванню річкового вокзалу, готелю, Палацу молоді, Будинку Червоної Армії та корпусу Інженерно-будівельного інституту у Києві. У такий спосіб студентські пропозиції мали шанс бути розглянутими Фрагмент карти Києва, 1935 р.

також й у професійних архітектурних колах. 65

Палац молоді, дипломна робота Наталії Чмутіної (керівник П. Г. Юрченко), перспектива та фасад, 1936 р. (з архіву Н. Б. Чмутіної)

Тема «Палац молоді» була репрезентована трьома дипломантами. Серед них — Чмутіна. Місцем для проекту було обрано мальовничій куточок Києва. «У проекті т. Чмутіної майдан Палацу молоді запроектовано по осі вул. Воровського (вул. Хрещатик), і теперішній майдан ІІІ Інтернаціоналу утворює перед нею аванплощу. З вул. Воровського відкривається просторова перспектива Палацу, початок якої фіксується монументальною висотною композицією двох основних будівель Палацу. Всі будівлі Палацу молоді розміщені навколо майдану, залишаючи його відкритим тільки з боку вул. Воровського. В глибині майдану, по його осі, розміщено театр, з правого боку на схилах саду піонерів — трибуна для глядачів, а з лівого — кінотеатр та решта будівель палацу» [1, с. 13–14]. 66

Генеральний план (з архіву Н. Б. Чмутіної)

Палац молоді, дипломна робота, перспектива, 1936 р. (з архіву Н. Б. Чмутіної)

Тогочасна критика позитивно відзивається про ідейні та композиційні властивості проекту, робить наголос на вдалому парафразі та розумінні тематичного регламенту класицистичної архітектури. 1. Шафран І. Нові кадри радянських архітекторів: роботи групи дипломантів архітектурного Київського будівельного інституту // Соціалістичний Київ. — 1936. — № 4. — С. 11–14.

Ресторан «Рив’єра» на схилах Дніпра, Київ, 1936–1937 рр.

Проект ресторану «Рив’єра», перспектива, архітектори Н. Б. Чмутіна, А. В. Добровольський, Є. М. Сарнавський, 1936 р. (з архіву Н. Б. Чмутіної)

1937 року за проектом архітекторів Н. Б. Чмутіної, А. В. Добровольського і Є. М. Сарнавського, було споруджено ресторан «Рив’єра». Будинок ресторану було розташовано на майданчику поблизу Паркової дороги, що проходить по середній терасі дніпровських схилів. Паркова дорога була осередком відпочинку: вздовж неї розміщувалися атракціони, ресторани, танцювальний майданчик, Зелений театр. Архітектура споруди носила підкреслено декоративний характер. У цій роботі автори відверто звернулись до народних мотивів, будь71

Ресторан «Рив’єра», за часів окупації — «Deutsches Kaffee», 1942 р.

Фото башти (з архіву Н. Б. Чмутіної)

то у зовнішньому чи внутрішньому оздобленні. У «Рив’єрі» архітектори навіть саму форму будівлі вирішили за принципами народного дерев’яного будівництва. Ресторан поділявся на три яруси, мав велику кількість вікон і дві виразні башти, звернені у бік Дніпра. Серед матеріалів було використано багато дерева, різьблених елементів. Інтер’єр багато оздоблений, насичений світлом. У цілому, ресторан був вдалою самобутньою спорудою та швидко став популярним серед киян. Під час німецької окупації Києва (1941–1943 рр.) «Рив’єра» активно використовувалася за призначенням, лише змінивши назву на «Deutsches Kaffee». На жаль, наприкінці війни ресторан «Рив’єра» було втрачено через пожежу. До нас дійшли окремі фотографії споруди. У приватному архіві Чмутіної збереглися кресленики фасадів та перспектива споруди (публікується вперше). 72

Відвідування «Deutsches Kaffee». З тераси ресторану відкривалась чудова панорама міста та Дніпра, 1943 р.

Проект, фасади, 1936 р. (з архіву Н. Б. Чмутіної)

Проект ресторану «Рив’єра», перспектива (фрагмент), 193675 р.

Літній ресторан «Рив’єра», 1950-і. Відбудова 1946 р., архіт. Пінчук (Малаков Д. У Києві 50-х. — К., 2011. — С. 185)

У зв’язку з відновленням Хрещатого парку 1946 року було прийняте рішення про відбудову ресторану «Рив’єра». На місці престижного ресторану 1930-х архітектором Пінчуком була запроектована легка споруда для продажу морозива, вина, кави, чаю та легких закусок. Споруда ресторану була знесена 1963 року у зв’язку з аварійним станом [1]. Сьогодні ресторан отримав друге життя. Творча архітектурна майстерня «А. Пашенько» 2003 року розробила новий проект, що був відновлений на підставі збережених фотоматеріалів, був проведений аналіз і побудована модель фасадів і планів будівлі ресторану «Рив’єра» 1937 року. Сучасний ресторан має назву «LEO» (Паркова дорога, 10), зовнішній образ максимально наближено до будівлі 1930-х. 1. Будівництво ресторану «Рив’єра» на Парковій дорозі у Печерському районі Києва / ТАМ «А. Пашенько». — Проект. — Київ, 2003.

Ресторан «LEO», архіт. А. Пашенько, фото 2010 р.

Житловий будинок на Крутому узвозі, Київ, 1938–1940 рр.

Кресленик фасаду житлового будинку по вул. Крутий узвіз, 6/2 у Києві, 1938 р. Автор, ГАП: Н. Б. Чмутіна; співавтори: Г. І. Граужіс, П. Ф. Красицький (з архіву Н. Б. Чмутіної)

У Києві, за Бессарабським ринком, на розі вул. Кропивницького та Крутий узвіз за номером 6/2 знаходиться майстерно вирішений житловий будинок, цікавий гармонійністю архітектурних пропорцій. Але мало хто знає автора цієї споруди. В архіві Наталії Борисівни Чмутіної були знайдені деякі матеріали відносно цього будинку: кресленики двох фасадів; велика фотографія панорами вул. Крутий узвіз, на зворотному боці якої написано: «Участок под строительство. Жилой дом. С июня 1938 г. Проект»; перелік споруд, де згадуєтся житловий будинок у Києві на 120 квартир від заводу № 43, збудований у 1939–1940 рр. (автор, ГАП: Н. Б. Чмутіна; співавтори: Г. І. Грау жіс, П. Ф. Красицький) [2]; стаття «Мрія зодчого» у газеті «Вечерній Київ», № 57 від 8 березня за 1960 р. де йдеться про побудований за проектом Чмутіной будинок по вул. Крутий узвіз [1]. 77

Загальний вигляд ділянки під будівництво будинку, фото з боку Бессарабської площі, червень 1938 р. (з архіву Н. Б. Чмутіної)

Загальний вигляд будинку, фото з боку Бессарабської площі, 2012 р.

Будинок по вул. Крутий узвіз, 6/2, фото 2012 р.

Подвір’я будинку по вул. Крутий узвіз, 6/2, фото 2012 р.

Порівнюючи кресленики фасадів з фотографією ділянки під забуКресленик фасаду житлового будинку (подвір’я) по вул. Крутий узвіз, 6/2, 1938 р. (з архіву Н. Б. Чмутіної)

дову 1938 року та з сучасними фотографіями споруди, стає зрозумілим, що житловий будинок побудовано саме за проектом Н. Б. Чмутіної, але було зведено лише його частину. Оскільки креслеників фасаду по Кру79

Проекція кресленика фасаду будинку на сучасне фото споруди з боку вул. Круглоуніверситетської, фотоколаж 2012 р.

тому узвозу видно, що проектом передбачалося будівництво великої секції (на місті маєтку Пащенка 1846 р.) від рогу вул. Кропивницького до будинку № 2/1 по вул. Басейній. За сучасним зовнішнім виглядом будівлі стає очевидним, що планувалося добудувати відсутню частину споруди згідно з первісним проектом, оскільки на першому поверсі з торця будинку залишені дверні отвори, та можна побачити залишену перев’язку цегляної кладки. Усе виглядає так, ніби не вистачає великої частини споруди, що її мали намір добудувати, і це було лише питанням часу. 1. Мрія Зодчого // Вечерній Київ. — 1960. — № 57. — 8 бер. 2. Перелік основних проектних робіт і будівель Н. Б. Чмутіної. З архіву Н. Чмутіної.

Загальний вигляд будинку, фото з боку вул. Круглоуніверситетської, 2012 р.

Готель на Урядовій площі, Київ, конкурс 1939 р.

Реконструйовані Присутствені місця і перспектива «Форуму», 1938 р.

Одним із найважливіших київських проектів передвоєнного часу було створення Урядової площі у центрі столиці Української РСР. Для цього потрібно було реорганізувати існуючу забудову на місці сучасних Софійської та Михайлівської площ у такий спосіб, аби утворити найбільшу й найурочистішу площу із низкою урядових будівель та з виходом на схили Дніпра. Цей комплекс споруд мав відображати велич і могутність соціалістичної системи, стати чимось на зразок Красної площі у Москві, де проходили паради та урочисті демонстрації. Проект проводився на конкурсних засадах ще з 1934 року і мав декілька етапів. Державна архітектурна комісія Української РСР побачила багато цікавих і грандіозних пропозицій. Участь у конкурсі на забудову Урядової площі брала і команда Заболотного. У книзі «Архітектура Радянського Києва» Б. Л. Єрофалов відзначив: запропоновані проекти будівель на площі та будинок Верховної Ради УРСР мали вражаючу ідентичність. «В. И. Заболотный, предложив краси81

Проект готелю в Києві, реконструкція Присутствених місць (проект Київського АПУ), план, 1938 р. архітектори: В. Г. Заболотний, Г. О. Миронович, Н. Б. Чмутіна, Г. І. Граужіс, В. М. Бєляков (з архіву Н. Б. Чмутіної)

вую общую схему, явно не справился с масштабом и с привязкой к телу города в южной оконечности площади. Аккуратные и “культурно проработанные” павильоны “неплохих, скорее учрежденческих, зданий” больше подошли бы уездному городу N. Но, думаю, Владимир Игнатьевич не очень расстраивался: уж больно эти “павильоны” похожи на его здание Верховного Совета УССР по ул. Кирова, начавшееся строительством в том же 1936 году» [2, с. 199, 204]. Всесоюзний конкурс на створення Урядової площі складався з багатьох етапів, так званих турів. Кожний тур мав на меті затвердити якісь основні положення та виявити подальший напрям творчого руху у роботі із розпланування Урядової площі. Але існуюча урбаністична схема у цьому місці була дуже складною. Дехто з конкурсантів пропонував сміливі варіанти знищення значної частини історичної забудови, зокрема Присутствених місць. З усіх пропозицій прийняли та встигли побудували лише одну частину із симетричної композиції — будинок ЦК КП(б)У за проектом Й. Г. Лангбарда. Для другої частини тільки майданчик розчистили, знищивши Михайлівський Золотоверхий собор. 1939 року конкурс набув нового значення та форми. Новою метою стала розробка проекту готелю на Урядовій площі. На той час місто відчувало потребу у великому готелі високого класу. Для будівництва готелю-гіганта було надано майданчик у 1,25 га між Софійською й Михайлівською площами. «Участникам конкурса нужно было решить триединую задачу: 1) найти соответствующее условиям планировочное решение гостиницы; 2) генплан обеих площадей; 3) архитектурное решение гостиницы, стилистически объединяющее обе площади и ансамбль Св. Софии» [2, с. 247]. У конкурсі взяли участь 37 архітектурних команд. Лише п’ять з них були нагороджені преміально. Процес відбору та презентації робіт було описа84

Проект готелю в Києві, реконструкція Присутствених місць, перспектива та схема, 1938 р.

но того ж року у часописі «Архітектура Радянської України». Це майже єдине повне джерело, яке дозволяє зараз відтворити деталі конкурсу. Проект, розроблений групою архітектурно-розпланувальної майстерні київського АПУ у складі В. Г. Заболотного, Г. О. Миронович, Н. Б. Чму тіної, Г. І. Граужіса та В. М. Бєлякова, було представлено поза конкурсом. На відміну від інших учасників конкурсу, архітектори запропонували вдатись до найменших перебудов, організувавши готель у реконструйованому будинку Присутствених місць і в такий спосіб заощадивши державі 10 мільйонів карбованців. «Проект примечателен тем, что исходил из архитектурно-планировочного управления города, с одной стороны, и, с другой — полностью нарушал проектное задание, сформулированное в том же АПУ. Гостиничная площадка остается незастроенной вовсе, а сам отель переселяется целиком в реконструированные под эту функцию присутственные места. Таким образом, сохраняется зеленый диаметр бывшего “Исторического пути”, минимизируются сносы, и — всем хорошо». [2, с. 273–274]. Втім, мета була не у тому, аби заощадити. Потрібно було гідно, у величній стилістиці сталінського ампіру репрезентувати українську частину радянської держави. За таких високих вимог питання економії автоматично відходило на другий план. Через те проект викликав критичні відгуки у державних та професійних колах. Сучасна преса писала про нього так: «Архітектура будинку (готелю) не переконлива, еклектична. Головні фасади дуже роздрібнені. В окремих деталях не додержано відповідних пропорцій, наприклад, дуже ажурна колонада головного входу, набор різного оформлення віконних отворів в ризалітах головного фасаду та ін.» [1, с. 20]. Такі помилки стають зрозумілими, якщо брати до уваги факт, що авторською групою Заболотного цей етап конкурсу проводився із поспіхом. На розробку проекту готелю представницького типу, а також упорядження прилеглої території, було відведено лише два місяці. Програма конкурсу мала низку недоробок: учасникам конкурсу не було заздалегідь надано усієї технічної інформації, як-от: фотографії будівель, що знаходились на визначеній ділянці, її план та ін. Після початку конкурсу контури ділянки пересувались, змінювались деякі умови. Зрозуміло, проект лишився нереалізованим. 1. Григор’єв С. В., Машков І. І., Повстенко О. І. Всесоюзний конкурс на проект готелю в Києві // Архітектура Радянської України. — 1939. — № 4. — С. 6–22. 2. Ерофалов-Пилипчак Б. Л. Архитектура советского Киева. — К., 2010.

Феномен будинку Верховної Ради у проектній діяльності Н. Б. Чмутіної, 1936–2001 рр.

Місце під забудову поблизу Маріїнського палацу, Київ, фото 1934 р.

Потреба у будівництві будинку Верховної Ради виникла 1934 року, після переїзду Уряду УРСР до Києва. Проектування нового будинку для Верховної Ради УРСР було частиною активних процесів трансформації історичного центру Києва. У зв’язку з новими «соціалістичними» потребами столиця УРСР переживала масштабний процес реконструкції та створення нового «Державного центру». Структура Києва та характер його розпланувальної системи не дозволяла використання вже готового розпланувального вузла для створення повноцінного громадського центру з великою площею та адміністративними будівлями. Спочатку наради та засідання відбувалися у Маріїнському палаці, який мав досить невелику залу, що не була пристосована до багатолюдних пленарних засідань, зокрема для засідань сесій ЦВК УРСР. Переробити

будівлю

також

не виявлялося

можливим.

За слова-

ми В. Козинського, «ані етажність, ані розміри, ані сама конструкція нинішнього будинку ЦВК УРСР не дозволяють збудувати такий зал Будинок Верховної Ради УРСР, фасад з боку вул. Михайла Грушевського, Київ, фото 1949 р.

за допомогою внутрішньої корінної реконструкції будинку. Через те й виникла думка про добудову поруч із старим палацом нового 87

Проект будинку Верховної Ради, перспектива, архіт. В. Г. Заболотний (Козинський В. Зал засідань ЦВК УРСР // Соціалістичний Київ. — 1937. — № 11. — С. 8)

Проект будинку Верховної Ради, головний фасад, архіт. В. Г. Заболотний

Проект будинку Верховної Ради, перспектива, архіт. Я. А. Штейнберг

Проект будинку Верховної Ради, перспектива, архіт. С. В. Григор’єв

Проект будинку Верховної Ради, перспектива, архіт. В. М. Риков

будинку, де можна було б створити зал засідань за останнім словом будівельної техніки, з усім необхідним у даному разі устаткуванням і пристосуванням і де завдання архітекторів не було б зв’язане і звужене рамками наявного будинку» [1, с. 8]. 88

Проектування і будівництво споруди Верховної Ради 1936–1939 рр.

1936 року було проведено закритий конкурс. Завданням і головною вимогою конкурсу на складання проекту будинку Сесійного залу ЦВК УРСР (з 1938 р. — Верховної Ради УРСР) було «збудування нового будинку на визначеній для цього ділянці — на розі вулиці Кірова і майдану ЦВК УРСР з виходом фасадів на обидві ці вулиці… створення тут стрункого, архітектурно витриманого ансамблю площі» [5, с. 10]. У закритому конкурсі на проект будинку Верховної Ради взяли участь чотири київські архітектори: С. В. Григор’єв, В. М. Риков, Я. А. Штейнберг і В. Г. Заболотний. Перед учасниками конкурсу на виконання проекту будинку Верховної Ради стояло, перш за все, завдання майстерно вписати споруду у навколишнє архітектурне середовище, так, аби вона не суперечила бароковому ансамблю Маріїнського палацу й іншим спорудам: «Навкруги цієї ділянки розташовується цілий ряд будинків, що виділяються в архітектурному відношенні, як от — <…> будинок управління міліції в стилі епохи Відродження, будинок посольського консульства в новогрецькому стилі, трохи нижче монументальний колос — будинок НКВД (нині Кабінет Міністрів. — О. М.), а ще далі історичний музей» [5, с. 10]. Новий будинок Сесійної зали мав розміщуватись у центральній частині колишнього Царського саду, і разом з Маріїнським палацом відокремлювати Хрещатий парк (Першотравневий) від Маріїнського парку. Треба нагадати, що 23 квітня 1932 р. було оприлюднено постанову ЦК ВКП(б) «Про перебудову літературно-художніх організацій». Постанова обмежувала право на самостійну працю, змушуючи об’єднуватись у «регламентовані» творчі колективи. Архітектори мали працювати у певних визначених партією межах. У такий спосіб влада ліквідувала існуючі творчі групи та об’єднала митців у єдину Спілку радянських 89

Ескіз будинку Верховної Ради УРСР, архіт. Н. Б. Чмутіна, лютий 1936 р. (з архіву Н. Б. Чмутіної)

архітекторів СРСР, що давало можливість повного стилістично-ідейного контролю над архітектурним проектуванням. Один з творчих колективів, який очолював В. Г. Заболотний, здобув на конкурсі перемогу. Спеціальна комісія визнала проект команди Заболотного найкращим, таким, що найбільше відповідає вимогам часу і потребам замовлення. Володимир Гнатович Заболотний був на той час відомим київським архітектором, головним інженером проектної організації Цивільпроектбуд, викладачем Київського художнього та Київського інженерно-будівельного інститутів. Одним з головних його принципів як педагога було впровадження більш тісного зв’язку процесу навчання із проектн ою і будівельною практикою. Серед студентів старших курсів, яких він залучав до реальних проектів, була Наталія Борисівна Чмутіна. За словами Чмутіної, після закінчення інституту 1936 року вона «стала співавтором його [Заболотного] творчіх задумів» [6, с. 13], серед яких був і проект будівлі Верховної Ради. Про її безпосередню участь у проекті можуть свідчити кресленики і малюнки, присвячені окремим частинам будівлі. З особистого архіву архітектора нам відомий малюнок головного та західного фасадів майбутнього будинку Верховної Ради, намальований безпосередньо Чмутіною. Про це свідчить напис на звороті, зроблений авторкою: «Февраль месяц 1936 г. Мое предложение по завершению фасадов здания» і нижче: «1936 год. Мой эскиз на конкурсе Верховного Совета» (з особистого архіву Н. Б. Чмутіної). На ескізі ми ще не бачимо купол, але інші архітектурні деталі повністю відповідають образу актуальної споруди. Тож можемо припустити, що саме ескіз Чмутіної було взято до уваги та реалізовано робочою командою Заболотного. Важливо відзначити, що прізвище Чмутіної завжди фігурує другим після Заболотного у списках виконавців проекту. У довідці УкрДНІпроектреставрації відзначається, що проект Верховної Ради мав схожі риси з іншим конкурсним проектом команди Заболотного — будинком ЦК КП(б)У та ЦК ЛКСМУ на урядовій площі в Києві [4, арк. 7]. Тобто ідеї, що були втілені у проекті Верховної Ради, не виникли раптово, а мали вагоме підґрунтя у вигляді наробків з попередніх робіт, які нарешті вдалося застосувати. 91

Загальний вигляд будинку Верховної Ради з вул. Михайла Грушевського, архіт. В. Г. Заболотний, 1940 р. (ЦДАКФФД. № 2–45874)

Спорудження нового будинку Верховної Ради здійснювалося відносно швидко. Будинок зводили упродовж 1937–1939 рр. У січні 1938-го основні роботи було закінчено. До 1-го травня планувалося завершити внутрішні роботи і опорядження фасадів. Історична довідка УкрДНІпроектреставрації від 2001 р. повідомляє, що у команді разом із Заболотним над проектом працювали архітектори: Н. Чмутіна, П. Красицький, Г. Граужіс, А. Кіріндас, Є. Сарнавський; інженер Ю. Каннабіх: «Вони займаються розробкою робочих рисунків по внутрішньому оформленню і устаткуванню будинку» [4, арк. 7]. Авторський нагляд за будівництвом здійснював Володимир Гнатович Заболотний, а нагляд від президії Верховної Ради здійснював голова ЦВК УРСР Григорій Іванович Петровський. На сьогодні існує декілька технічних описів споруди. Найбільш точну й детальну інформацію сконцентровано в історичних довідках УкрДНІпроектреставрації, які, у свою чергу, у більшості випадків спираються на публікації Павла Федотовича Альошина у періодичних виданнях. Однак, цікавим і найбільш повним здається опис будинку Верховної Ради, що дає один з учнів Заболотного, відомий український архітектурознавець Віктор Васильович Чепелик: «Цей будинок розташований на Печерську поряд з пишним парком і поблизу величезної і загрозли-

Будинок Верховної Ради УРСР у Києві, 1936–1939 рр. а — головний фасад; б — розріз; в — генплан; г — план другого поверху (Нариси історії архітектури Української РСР: Радянський період. — К., 1962. — С. 103)

Варіант інтер’єру сесійного залу ЦВК УРСР, Зал засідань, 1936 р. (Соціалістичний Київ. — 1936. — № 7. — С. 9)

во величної споруди урядового і, вражаючого своєю бароковою витонченістю, Маріїнського палацу, створеного у XVIII–XIX ст. Зодчий з великою тактовністю вписує триповерховий корпус в таке оточення. План будинку є близьким до прямокутника розміром 75,5 х 47,0 м з виступаючими вперед ризалітами сходових кліток, між якими на всіх чотирьох фасадах протяглися чудово намальовані і виліплені колонади модернізованого корінфського ордеру. Композиційна цілісність всіх фасадів визначена центричністю плану, середину котрого займає восьмикутної форми. Сесійна зала засідань, перекрита великим скляним куполом. Її оточують кулуари, холи і вестибулі, простори яких вільно перетікають з однієї частини в іншу. Там вже вдало вкомпоновані необхідні робочі приміщення. Зовні будинок сяє традиційною для більшості українських будов білизною стін, котру підкреслюють глибокі тіні під портиками. Темний лабрадоритовий цоколь, що має в собі відгуки античних стилобатів і разом з тим віддалено нагадує про поліпшені форми призьб українських мальовничих хат, які так любив Володимир Гнатович і неодноразово їх малював. Ця любов до великих мистецьких традицій нашого народу виявилась і в заповненні вікон сходових кліток скляними

Проект площі Верховної Ради УРСР, головна брама, архіт. Н. Б. Чмутіна, лютий 1936 р. (з архіву Н. Б. Чмутіної)

блоками, малюнок яких нагадував і про поширені на Україні візерунки кахлів, що чимось споріднювались із дівочими плахтами. А в оформленні зали майстер застосував ліплення із плодів, листків і квіток, які мали в собі відгуки пишних ліплень київського бароко XVIII ст. (на жаль, нині вони не збереглися). Стелі прикрашають мальовничі плафони, і при всьому цьому інтер’єри будинку світлі, радісні і разом з тим позбавлені претензійної пишноти чи офіційної засушеності. <…> Класичні традиції вплинули на деякі форми зовнішніх колонад. Так, капітелі колон нагадують капітелі з афінської Башти Вітрів, але разом з тим ордер являє взірець вільного перетрактування традицій, особливо в частині антаблементу, де досить вдало поєднано архітрав, карниз, що має незначний винос і парапет. Завдяки цьому вдалому розвитку класичних і народних традицій, по-новому розроблених і модернізованих, адміністративний будинок відзначається величністю, шляхетністю і народністю» [1, с. 5]. Далі Чепелик додає знакову, на його думку, деталь, що може вивести споруду на рівень міжнародного значення. Він згадує, що Альберт Шпеєр, один із провідних архітекторів націонал-соціалістичної Німеччини, на той час генеральний інспектор з будівництва, у мемуарах 95

ділиться спогадами про свої візити на окуповану територію України: «Свои прилеты в ставку в Виннице я использовал для того, чтобы в свободное время поездить по стране. Однажды я доехал даже до Киева. Если сразу после Октябрьской революции русское зодчество испытало влияние таких авангардистов как Ле Корбузье, Май или Эль Лисицкий, то при Сталине, с конца двадцатых годов произошел поворот к консервативно-классическому стилю. Здание Верховного Совета республики могло бы выйти из-под руки усердного ученика парижской Школы изящных искусств. Я поиграл мыслью разыскать архитектора и привлечь его к постройкам в Германии» [7, с. 152]. У червні 1939 р. будівництво було остаточно завершено, будинок українського парламенту був прийнятий державною комісією з оцінкою «відмінно». Заболотного було переведено в Управління головного Архітектор Альберт Шпеєр, 1939 р.

архітектора Києва на посаду головного архітектора. 6 травня 1940 року Заболотному присуджено звання професора, а через рік обрано членом-кореспондентом Академії архітектури СРСР. 15 березня 1941 року за розробку проекту та його реалізацію Володимиру Гнатовичу була присуджена Сталінська премія першого ступеня — найвища в галузі архітектури. Чепелик назвав це «тріумфом, якого ще не зазнавав жоден з українських архітекторів» [1, с. 6]. Чмутіна ж додає, що «архітектура споруди в основному реалізована у будівництві такою, як її передбачав і розробив автор, що на той період було подією надзвичайною» [6, с. 14].

Цікаві думки висловлюють знані українські архітектори стосовно ролі Чмутіної у роботі над розробкою проекту споруди Верховної Ради. З. В. Мойсеєнко: «Верховна Рада, співавтором якої можна вважати Н. Б. Чмутіну, — це, без сумніву, дуже вдала демократична споруда. Ви б порівняли урядові споруди Лондона, Берліна, Парижа, Будапешта того часу — то надзвичайно надумані споруди, у якомусь готичному стилі. А будівля Верховної Ради це дуже чиста, ясна, демократична споруда». Л. Г. Дмитрієв: «Будинок Верховної Ради — це ї ї об’єкт, вона його весь час вела. Під час реконструкції була ідея перекрити дворик з одного боку непомітно і разом з тим, аби було комфортно. <…> Вона Балкон Великого залу засідань, елементи внутрішнього оздоблення, фото 1939 р.

до кінця свого життя вела цей об’єкт, увесь час до неї звертались. Вам відомо — гарний архітектор супроводжує об’єкт усе життя». 97

Великий зал засідань, ескізний проект внутрішнього оформлення будинку Верховної Ради УРСР (Заболотний В. Г. Будинок Верховної Ради УРСР // Архітектура Радянської України. — 1938. — № 1. — С. 19)

Головний вестибюль для делегатів (Заболотний В. Г. Будинок Верховної Ради УРСР // Архітектура Радянської України. — 1938. — № 1. — С. 17)

Малий зал засідань (Заболотний В. Г. Будинок Верховної Ради УРСР // Архітектура Радянської України. — 1938. — № 1. — С. 16)

Великий зал засідань, варіант з капітелями (Заболотний В. Г. Будинок Верховної Ради УРСР // Архітектура Радянської України. — 1938. — № 1. — С. 16)

Зал для перегляду кінофільмів (Заболотний В. Г. Будинок Верховної Ради УРСР // Архітектура Радянської України. — 1938. — № 1. — С. 18)

Урядовий вестибюль (Заболотний В. Г. Будинок Верховної Ради УРСР // Архітектура Радянської України. — 1938. — № 1. — С. 18)

Великий зал засідань, скульптура Й. В. Сталіна роботи С. Д. Меркурова, фото 1939 р.

100

Люстра великого залу засідань, проектна пропозиція 1938 р.

Люстра великого залу засідань, фото 1939 р.

Люстра великого залу засідань, фото 2012 р.

Елементи внутрішнього оздоблення, проектна пропозиція (Заболотний В. Г. Будинок Верховної Ради УРСР // Архітектура Радянської України. — 1938. — № 1. — С. 19)

101

Плафон вестибюлю, центральна частина композиції (УкрДНІпроектреставрація. Київ, 1977 р.)

102

Л. П. Скорик: «Потрясаюча працездатність Наталії Борисівни була, як кажуть, стопроцентна, а може й вище. Вона працювала із Заболотним дуже багато. У багатьох його проектах вона брала ту або іншу участь: у розробці або в концептуальних моментах. У роботі над будинком Верховної Ради вона теж брала активну участь. Особливо після смерті Заболотного, коли постало питання добудови Верховної Ради колонадою. Це все зробила вона». Д. І. Антонюк: «Менялось руководство, менялись кабинеты — всё. Была выполнена большая реконструкция сессионного зала. С 1976 или 1977 года началась реконструкция, и продлилась приблизительно до 1987–1989 года. Где-то в 80-х был отремонтирован сессионный зал. Там полностью поменялась отделка, мебель, все инженерные коммуникации. Арка с Лениным поменялась, Ленина убрали. Там появился флаг, потом и арку убрали. Все амфитеатры партера, амфитеатр балкона, синхронный перевод речи, усиление звука, очень сложная акустика. После этого Граужис делал реконструкцию сессионного зала, условно говоря, уже в эту власть, когда кресла стали малиновые, а раньше были красные. Она потратила на этот дом 65 лет!» Б. Л. Єрофалов: «В студенческой среде устойчиво ходил миф о том, что Верховный Совет рисовался В. И. Заболотным, но не в последнюю очередь — ею. Во время оккупации здание Верховного Совета УССР высоко оценил придворный архитектор Гитлера Альберт Шпеер, мол, с автором такой работы мы бы сотрудничали… Пассаж содержится в знаменитых “Воспоминаниях” А. Шпеера. Это было сказано об объекте, в котором самое деятельное участие принимала Наталья Борисовна, в те времена еще Наташа Чмутина».

103

Фрагмент німецької карти Киева, 1943 р.

104

Добудова та реконструкції споруди Верховної Ради 1944–1949 рр.

Із довідок УкрДНІпроектреставрації відомо, що внаслідок бойових дій будинок Верховної Ради зазнав суттєвих пошкоджень, але не був зруйнований, як це планувалось. Під час відступу радянське військо залишило замінованими найбільш значні стратегічні будівлі Києва, які потім дистанційно підірвали радіокерованими пристроями 24 вересня. Але німці, після того як 19 вересня зайняли Київ, за п’ять днів встиГенерал Вільгельм Штеммерман з бійцями 296 п/д Вермахту на сходах Верховної Ради, 19 вересня 1941 року

гли «виявити і знешкодити близько 670 мін. Зокрема, в Оперному театрі вилучили одну тонну вибухівки, в будинку Центральної Ради три тонни, в Будинку Червоної армії, Держбанку та в будинках ЦК Компартії та НКВС ще дев’ять тонн» [2, с. 42]. Після війни будівля Верховної Ради була у досить жахливому стані — 1943 року основна триповерхова будівля із великою сесійною залою зазнала пожежі. Усі столярні вироби — вікна, двері та двірні короби — повністю відсутні. Так само із скляними поверхнями та сантехнікою. Також постраждали конструктивні елементи будівлі: пошкоджен-

Будівля Верховної Ради, серпень 1942 року

ня арматури внаслідок пожежі, тріщини у пілонах. Внутрішнє оздоблення було знищене майже повністю. Однак, згідно з висновками технічної комісії проведення реставраційних робіт було визнано доцільним [4, арк. 16]. Із матеріалів про відбудову споруди Верховної Ради відомо, що роботи були розпочаті за постановою Ради Міністрів УРСР і ЦК К П(б)У від 6 травня 1946 року за № 826 «О восстановлении здания Президиума Верховного Совета Украинской ССР». Будівництво виконував трест «Крещатикстрой».

Пошкоджена будівля, грудень 1943 року

105

Прибудова адміністративного корпусу Верховної Ради, фото 1950 р.

«Заместителю председателя Совета Министров СССР т. Берия Л. П. По решению Совета Министров СССР в городе Киеве восстанавливается здание Верховного Совета Украинской ССР (Сессионный зал), разрушенное немецко-фашистскими захватчиками. Стоимость восстановительных работ определена составленной сметой в 18 млн. руб. (без оборудования), а с оборудованием — 24 млн. руб. Восстанавливаемое здание до войны не было окончательно архитектурно оформлено и требует завершения. В связи с тем, что сейчас проводятся строительные работы, <…> просим Вас разрешить и включить в титул восстановление Сессионного зала и окончательное архитектурное оформление здания, которое заключается в достройке одного крыла здания с колоннадой» [3, арк. 16]. 106

Фасад Верховної Ради з боку вул. Михайла Грушевського, фото 1977 р.

До реставраційних робіт було додано завдання на розробку добудови до головного будинку, перетворюючи таким чином Сесійну залу на повноцінну будівлю Верховної Ради УРСР. Роботи з відновлення та прибудови адміністративного корпусу тривали з 1944 по 1949 рік. При цьому добудову необхідно було органічно пов’язати зі старою спорудою. На стадії розробки проекту реконструкції інтер’єру до роботи були залучені молоді архітектори, серед яких В. В. Козюлін, В. І. Лазаренко, Д. Н. Яблонський та ін. [6]. Підковоподібна у плані добудова мала забезпечити інститут Верховної Ради додатковими кабінетами, яких бракувало для адміністративної роботи. Також з’явилася можливість організації внутрішнього господарського подвір’я та парадного приватного дворика з фонтаном у центрі. Наталія Борисівна на той час брала активну участь у реставраційних роботах та працювала як старший науковий співробітник Інституту 107

Будинок Верховної Ради УРСР, вигляд згори, фото 1950 р. (ЦДАКФФД. № 0–31911)

108

109

Фасад Верховної Ради з боку Міського саду, фотоколаж 1977 р.

Фасад Верховної Ради з боку Маріїнського палацу, фотоколаж 1977 р.

110

Фасад Верховної Ради з боку пл. Конституції, фотоколаж 1977 р.

Фасад Верховної Ради з боку вул. Михайла Грушевського, фотоколаж 1977 р.

111

План першого поверху

План другого поверху

112

План третього поверху

План покрівлі

113

114

Проект реконструкції інтер’єру сесійної зали Верховної Ради УРСР, архіт. Д. І. Антонюк, відмивка 1978 р.

115

Будинок Верховної Ради УРСР, фото Г. Угриновича, 1950 р. (з архіву Н. Б. Чмутіної)

116

Будинок Верховної Ради України, фото 2012 р.

архітектури споруд Академії архітектури УРСР (з 1956 — Академії будівництва і архітектури УРСР). За словами Л. Г. Дмитрієва, Чмутіна мала ідею перекрити новостворений внутрішній дворик Верховної Ради: «з одного боку непомітно і разом з тим, аби було комфортно. Там були різні варіанти перекриття, а потім змінилась влада, і вже ніхто про це не згадує». Н. Б. Чмутіна працювала над проектом будинку Верховної Ради з самого початку: від конкурсу 1936 року, від ескізів, які розроблялись разом із В. Г. Заболотним, брала активну участь у реконструкції та добудові триповерхової північно-західної частини (1947–1949 рр.), керувала усіма подальшими реконструкціями до 2001 року. Чмутіна супроводжувала будівлю Верховної Ради 65 років, тобто працювала над будинком упродовж всього архітектурного життя. Це, без сумніву, є феноменом професійної відданості. 117

1. Архітектор В. Г. Заболотний: Бібліографічний портрет (1898–1962): До 100-річчя від дня народження. — К., 1998. — С. 5–14. 2. Беркгоф К. Жнива розпачу: Життя і смерть в Україні під нацистською владою. — К., 2011. 3. Будинок Верховної Ради України 1936–1938 рр.: Історична довідка на пам’ятку архітектури // УкрДНІпроектреставрація. Київ, 1997. 4. Будинок Верховної Ради України: Історична довідка // УкрДНІпроектреставрація. Київ, 2001. 5. Козинський В. Зал засідань ЦВК УРСР // Соціалістичний Київ. — 1936. — № 7. — С. 8–10. 6. Чмутіна Н. Б. Володимир Гнатович Заболотний — президент Академії архітектури УРСР // З історії Української академії архітектури: Дод. до щоріч. «Архітектурна спадщина України». — К., 1996. — С. 13–14. 7. Шпеер А. Воспоминания / Пер. с нем. — Смоленск; М., 1997. — С. 152.

Проект повоєнної реконструкції Європейської площі

Проект реконструкції Європейської площі, генеральний план (з архіву Н. Б. Чмутіної)

Кінна, Театральна, Європейська, Царська, ІІІ-го Інтернаціоналу, Адольфа Гітлера, Йосипа Сталіна, Ленінського комсомолу і знову Європейська — саме таку чергу перейменувань зазнала площа, що починає вулицю Хрещатик. Команда В. Г. Заболотного розробляла проекти до багатьох площ Хрещатика, не виняток і Європейська. В особистому архіві Н. Б. Чмутіної знаходяться цікаві ескізи повоєнної реконструкції площі Йосипа Сталіна. З них видно, що готель «Дніпро» міг мати зовсім інший архітектурний вигляд [1]. «Більшість архітекторів, які глибоко вивчили архітектурно-планувальні умови площі Сталіна, дотримувались думки про асиметричне рішення 119

Проектна пропозиція готелю на Європейській площі (з архіву Н. Б. Чмутіної)

120

Проект реконструкції та забудови Європейської площі, перспектива, автори: В. Г. Заболотний (керівник), М. Г. Гречина, Н. Б. Чмутіна

в плані цього вузла міста. Нема жодного сумніву в тому, що це правильна думка. … Нечіткість транспортної схеми площі Сталіна дещо утруднює її планувальне рішення. Реконструкцію площі треба вести з розрахунком на звільнення її від трамваю і тролейбусного кільця. Тоді вступить в права «трикутник» руху автомашин, який просто і легко розв’яже все транспортне завдання площі» [2]. «Заворот потоку руху навкруги непарного рогу Хрещатика передбачає спорудження на розі будівлі баштового або, в усякому разі, підвищеного характеру відносно до решти забудови. Цей заворот настійно вимагає максимально можливого розширення площі в бік будівлі поштамту. Найбільш правильним рішенням було б визначити нову красну лінію площі в цьому місці» [2]. 121

Проект реконструкції та забудови Європейської площі, перспектива, автори: В. Г. Заболотний (керівник), М. Г. Гречина, Н. Б. Чмутіна (з архіву Н. Б. Чмутіної)

Чмутіна запроектувала «Укоопспілку» і готель «Дніпро» розумно продовжуючи красну лінію нового Хрещатика. На креслениках видно, що готель «Дніпро» та «Укоопспілка» були задумані як єдине ціле, але плани були втіленні у життя лише частково. Ця архітектурна ідея ще й досі не завершена. 1. Ерофалов-Пилипчак Б. Л. Архитектура советского Киева. — К., 2010. 2. Касьянов О. Проблема реконструкції і забудови площ Києва // Архітектура і будівництво. — 1953. — № 5. — С. 8–12.

Станції Московського метрополітену «Київська Радіальна» та «Київська Кільцева», 1952 р.

Проект внутрішнього простору станції метро. Автори: В. Г. Заболотний (керівник), Д. Н. Яблонський, Н. Б. Чмутіна

Навесні 1952 року в Москві було оголошено відкритий товариський конкурс на розробку проектів двох станцій московського метрополітену: «Київської радіальної» та «Київської кільцевої». Взяти участь у конкурсі запрошено українських архітекторів. Проектування станцій метро було для них ще незвіданою ділянкою реалізації архітектурних задумів: вперше українські митці мали працювати з проектами внутрішнього простору метрополітену. Із тридцяти проектів підземних перонних залів, що розроблялись київськими архітекторами, було відзначено результати авторської групи В. Г. Заболотного, Н. Б. Чмутіної та Д. Н. Яблонського: в одному з варіантів чисте біле склепіння прикрашене рідко розставленими круглими орнаментальними вставками, що справляє враження художньої коректності та оригінально влаштованого ритмічного ряду [1, c. 5]. Особливим у роботі було те, що автори могли варіювати творчі архітектурні задуми лише у межах двох прийнятих конструктивних схем: варіант з широкими пілонами та варіант з вузькими пілонами. ЖодноАвтори: В. І. Лазаренко, В. В. Колєсніков, М. М. Агуф

го іншого конструктивного й об’ємно-просторового розпланування не допускалося [1, с. 4]. 123

Автори: А. В. Добровольський (керівник), Б. І. Приймак, В. В. Сазанський, О. І. Мали новський, А. М. Мілецький, В. Є. Ладний

Автори: М. П. Сєвєров (керівник), М. Т. Катернога, А. П. Чернов, М. І. Домашенко, В. І. Савченко

Автори: Є. І. Катонін (керівник), В. К. Скугарєв, Г. Голубєв, О. М. Мизін, Є. С. Мамолат

Автори: М. П. Сєвєров (керівник), М. Т. Катернога, А. П. Чернов, М. І. Домашенко, В. І. Савченко

Автори: Є. І. Катонін (керівник), В. К. Скугарєв, Г. Голубєв, О. М. Мизін

Київські архітектори виходили у творчих шуканнях із встановлених традицій архітектурних форм станцій Московського метро. Воно є не лише досконалою технічною спорудою, але й твором справжнього скульптурного мистецтва, який оспівує «велику сталінську епоху» [1, с. 5]. Київські архітектори повинні були вирішувати такі корінні питання розвитку радянської архітектури, як проблема національної форми, освоєння класичної і національної спадщини, дотримання ідейності змісту, художньої простоти, виразності та ін. [1, с. 4]. Позитивною творчою рисою переважної більшості авторів було те, що вони не стали на шлях створення образів апокрифічної України, які пов’язуються з формами соняшників, глечиків на тинах або мальв під вікнами. Свої ідеї вони черпали у творах монументальної архітектури українського бароко XVIII століття та дерев’яній монументальній архітектурі, поєднуючи їх — як прийнято — із сюжетами комуністичної пропаганди. 1. Цапенко М. П. Нові проекти станції Московського метро // Вісник Академії архітектури УРСР. — 1952. — № 2. — С. 2–9.

Адміністративна будівля «Укоопспілки», Київ, 1955–1964 рр.

Адміністративна будівля «Укоопспілки», малюнок (з архіву Н. Б. Чмутіної)

Проект будинку «Укоопспілки» розроблявся НДІ архітектури споруд АБіА УРСР. Ця робота посідає важливе місце якщо не у розвитку архітектури Києва, то принаймні у формуванні архітектурного абрису Хрещатика, і точно — у розвитку можливостей будівельних технологій і застосування нових матеріалів. 1956 року Н. Б. Чмутіна зробила науковий звіт, що базується на розробці проекту будинку «Укоопспілки»: «Опыт применения крупных кирпичных блоков в строительстве административного многоэтажного здания в г. Киеве». Проекти готелю «Дніпро» та будинку «Укоопспілки» були реалізовані у контексті містобудівних проектів перерозпланування та реконструкції центру Києва: вулиці Хрещатик, площі Сталіна (тепер — Майдан 125

Генеральний план, 1956 р. (Чмутіна Н. Б. Опыт применения крупных кирпичных блоков в строительстве административного многоэтажного здания в г. Киеве: Научный отчет / НИИ архитектуры сооружений АСиА УРСР. — К., 1956)

Незалежності) та Ленінського комсомолу (тепер — Європейська площа). Семиповерхова адміністративна будівля «Укоопспілки» розташована на розі вулиць Хрещатика та Інститутської. Авторами проекту (Н. Б. Чмутіна, М. Г. Гречина, Я. Л. Красний) було навмисно передбачене розміщення будинку з відступом від існуючої лінії забудови вулиці, аби врівноважити своїм об’ємом будинок № 25 на Хрещатику і водночас розкрити вид на зелений пагорб, де розташовано Жовтневий палац. Адміністративний будинок «Укоопспілки» був запроектований у збірних цегляних стінових блоках зі збірними залізобетонними колонами і перекриттями, збірними фундаментами і стінами підвалу. Рішення генерального плану корпусу «Укоопспілки», його об’ємно -просторова композиція, розпланування перших поверхів і матеріали оздоблення фасадів були обумовлені існуючою навколо забудовою. 126

Перспектива з боку вул. Хрещатик, проект, 1955 р. (Чмутіна Н. Б. Опыт применения крупных кирпичных блоков в строительстве административного многоэтажного здания в г. Киеве: Научный отчет / НИИ архитектуры сооружений АСиА УРСР. — К., 1956)

Однією з головних цілей будівництва було з’ясувати на практиці доцільність використання великих цегляних блоків у будівництві багатоповерхових будівель. Робота над проектом розпочалася у 1955–1956 роках. Будівництво «Укоопспілки» стало унікальним через те, що такі технічні прийоми застосовано в СРСР уперше. Під час будівельних робіт вирішувалися технічні питання щодо виготовлення блоків зазначеного типу, їхнього монтажу. Після зведення стін здійснено ретельне дослідження стосовФасад з боку вул. Інститутської, 1956 р. (Чмутіна Н. Б. Опыт применения крупных кирпичных блоков в строительстве административного многоэтажного здания в г. Киеве: Научный отчет / НИИ архитектуры сооружений АСиА УРСР. — К., 1956)

но технічних можливостей нового типу конструкцій для зведення багатоповерхових будівель. На будівництві корпусу «Укоопспілки» уперше в Україні були застосовані великі цегляні блоки, котрі перед тим використовувалися лише на будівництві житлових будинків. 127

Плани поверхів, 1956 р. (Чмутіна Н. Б. Опыт применения крупных кирпичных блоков в строительстве административного многоэтажного здания в г. Киеве: Научный отчет / НИИ архитектуры сооружений АСиА УРСР. — К., 1956)

Укладання бетонних блоків стін підвалу, фото з будівництва, фото 1956 р. (Чмутіна Н. Б. Опыт применения крупных кирпичных блоков в строительстве административного многоэтажного здания в г. Киеве: Научный отчет / НИИ архитектуры сооружений АСиА УРСР. — К., 1956)

128

Адміністративна будівля «Укоопспілки», фото 1965 р. (з архіву Н. Б. Чмутіної)

Досвід проектування і будівництва «Укоопспілки» показав, що застосування великих цегляних блоків у спорудах адміністративного типу має свої специфічні особливості порівняно з крупноблочним будівництвом житлових будинків. Перехід на стіни з крупних блоків вимагав у першу чергу застосування у розплануванні будинку єдиного архітектурно-розпланувального кроку, кратного встановленому для будівництва горизонтальному модулю у 40 см, що у монолітних конструкціях було необов’язковим. Зміна архітектурно-розпланувального кроку привела до зміни внут рішнього розпланування поверхів. Була прийнята нова структура у вирішенні фасадів будівлі, яка повністю витікала із тектоніки великоблочної стіни і визначала нові архітектурні й художні якості будівлі. 129

Захват для підйому цегельних блоків, розроблений «Головкиївбуд»: кресленик захвату, фото захвату, монтаж цегляного блоку за допомогою захвату та монтаж внутрішнього залізобетонного каркасу (Чмутіна Н. Б. Опыт применения крупных кирпичных блоков в строительстве административного многоэтажного здания в г. Киеве: Научный отчет / НИИ архитектуры сооружений АСиА УРСР. — К., 1956)

Упродовж 1957 р. згідно з планом проведення будівельних робіт здійснювалася розробка інтер’єру будівлі «Укоопспілки» й авторський нагляд за ходом будівництва. В інтер’єрі можна дослідити широке застосування кольору. Парадні приміщення прикрашені виробами з органічного скла та пластмаси. На всіх поверхах, окрім першого, розташовані робочі кабінети основних відділів правління «Укоопспілки» та її об’єднань. На першому поверсі було розміщено великий магазин «Гастроном» і вестибюльні групи. На другому і третьому поверхах, над головним вестибюлем, запроектовано клубну частину із залом на 300 місць, бібліотекою, фойє-буфетом і клубними кімнатами. 130

Розрізання на блоки при застосуванні різних типів керамічного облицювання

Блок, облицьований керамічною плиткою типу «Мелія»

Блок, облицьований керамічною плиткою типу «кабанчик» великий

Блок, облицьований керамічною плиткою типу «кабанчик» середній

131

Структурна побудова фасадної стіни, 1956 р.

На всіх робочих поверхах будівлі запроектовано невеликі вітальні, приміщення для виставок продукції різних підприємств і об’єднань «Укоопспілки». Проект цього будинку важливий тим, що під час його будівництва застосовували нові конструктивні технології, вирішувались нові науково-технічні задачі. Об’єкт був прекрасним утіленням теоретичних пошуків Наталії Чмутіної та команди архітекторів й інженерів КиївЗНДІЕП [1]. 1. Чмутіна Н. Б. Опыт применения крупных кирпичных блоков в строительстве административного многоэтажного здания в г. Киеве: Научный отчет / НИИ архитектуры сооружений АСиА УРСР. — К., 1956. — С. 1–8.

Готель «Дніпро» акціонерного товариства «Інтурист», Київ, 1956–1964 рр.

Готель «Дніпро», перспектива з боку Європейської площі, проект 1957 р.

Великий дванадцятиповерховий готель «Дніпро» Акціонерного товариства «Інтурист»* було закінчено зведенням 1964 року. Проект розроблявся у будівельній організації «Київміськбуд». До команди співавторів входили В. Д. Єлізаров, Я. Л. Красний, Н. Б. Чмутіна та М. В. Кузнєцов [1]. * Всесоюзне акціонерне товариство «Інтурист»

Будівля готелю «Дніпро» — це перший у Києві та в Україні багато-

було засновано в 1929 р. з ініціативи Й. Сталіна.

поверховий каркасно-панельний будинок зі збірного залізобетону, при-

Штат товариства був сформований виключно

значений обслуговувати іноземних туристів.

з працівників НКВС.

Проект передбачав зріз гострого кута у місці перетину двох вулиць

«Інтурист» був монополістом в області організа-

і розширення за рахунок цього площі. Основна частина будівлі постав-

ції іноземного туризму в СРСР, створював влас-

лена по лінії зрізаного кута, звернутого на Європейську площу (тоді —

ні представницькі філії як за кордоном, так

Ленінського комсомолу). Композиційним рішенням вона ніби відкриває

й у містах СРСР.

об’ємно-просторовий архітектурний ансамбль Хрещатика [4, с. 2]. 133

План першого поверху [3]

План типового поверху [3]

Центральна частина будівлі має 12 поверхів і завершується пласкою терасою із мальовничими видами на дніпровський краєвид. На трьох перших поверхах знаходяться вестибюль із роздільним обслуговуванням іноземних та радянських туристів, вітальні, приміщення для організації туризму, валютних операцій, торговельних залів для продажу за іноземну валюту, приміщення для перекладачів, ресторан на 200 місць, банкетна зала, бар, кафе, їдальня персоналу, цирульня, ательє, невеликий зимовий сад та ін. Ця група приміщень розташована у скляному обрамленні, що виходить за межі лінійного фасаду. З двох сторін до центральної частини 134

Ділянка під забудову готелю «Дніпро», вид з даху Національної парламентської бібліотеки України, березень 1953 р. (Київ. 1943–1970: Фотоальбом. — К., 2009. — С. 60)

Будівництво готелю «Дніпро», 1964 р. (Київ. 1943–1970: Фотоальбом. — К., 2009. — С. 153)

Переріз [3]

Фрагмент фасаду

симетрично приєднуються два бічні корпуси, що ніби зв’язують об’ємну композицію готелю із сусідніми будівлями [3, с. 90–94]. На інших поверхах готелю розташовано 200 номерів: звичайних одно- та двомісних, з них 35 — класу «люкс»; більшість номерів виходить вікнами на площу. Усі номери обладнані поєднаним санвузлом з ванними, частина однокімнатних номерів обладнана санвузлом з душовими, в «люксах» передбачено біде. Будівля майже цілком змонтована зі збірних індустріальних конструкцій. Виключенням стали тільки кутові частини корпусів, перекриття над першим поверхом та вітрові устої центральній частині. 135

136

Інтер’єр номерів готелю

«В основе конструктивного решения здания лежит полная трехпролетная каркасная схема. Сборный железобетонный каркас имеет стойки высотой в два этажа. При сооружении наружного ограждения здания применены навесные панели двух типов: простеночные, защищающие стойки каркаса от промерзания, и оконные» [5, с. 22]. Двоповерхові простінкові панелі — залізобетонні, ребристі з перлітобетонним утеплювачем, який має вигляд блоків-вкладишів. Застосування перлітобетону для того часу було експериментальним. Зовнішні поверхні панелей після монтажу у робоче положення облицьовувались тонкостінною керамікою. Легкі двоповерхові віконні навісні панелі обв’язані у сталевий профіль. Така панель завтовшки 10 см важить у шість разів менше, ніж така сама за розміром залізобетонна панель. Завдяки цьому внутрішній простір приміщень наповнювався світлом сонячних променів і набував сучасного вигляду. Вибір деяких конструктивних рішень був зумовлений особливостями будівництва багатоповерхових споруд і технічними обмеженнями матеріалів, що застосовувалися на виробництві. Так, наприклад, Наталія Борисівна дуже чітко пояснює, чому простінкові та фасадні навісні панеГотель «Дніпро» та салон квітів «Лілея», 1975 р. (Фалин В. И. Киев. Это было недавно… — К., 2011. — С. 47)

лі не можна було виготовити із бетону і застосовувати як несучі частини будівлі: «При реально получаемом на Корчеватском заводе объемном весе керамзитобетона в 1100 кг/м3 по теплотехническим условиям 137

P4136546.tif

Декоративне пано залу ресторану з тарілками, розписаними за народними мотивами, 1965 р.

Хол другого поверху

Сходи

Декоративне пано залу ресторану

Хол

толщина панелей получалась в 0,28 м. При таком большом объемном весе материала панелей, делать навесные панели, естественно было нецелесообразно. Пришлось решать простеночные и оконные панели как самонесущие. В этом варианте решения наружных стен здания панели разрешаются поэтажно, так как панели высотою в два этажа не выдерживают монтажных усилий» [5, с. 23]. Досить сміливим було вирішення простору інтер’єру. Уперше в трикімнатних номерах класу «люкс» були застосовані розсувні перегородки вітчизняного виробництва «фінського типу». У громадських приміщеннях застосовано світлопрозорі двері з оргскла, наклеєного на кольоровий дерев’яний каркас. Уперше застосовано гнуте скло для тамбура головного входу, чорне загартоване скло, велика кількість поливної кераміки для декоративних пано. Уперше в Україні застосовано над138

Готель «Дніпро», фото 1989 р. (з архіву Н. Б. Чмутіної)

плинтусні розетки. Було використано багато скла, дзеркальних вітражів, художньої кераміки, дерева та пластика. Однією з характерних особливостей внутрішнього оздоблення готелю стало застосування українського народного мотиву: інкрустації з натуральної соломки. На одній зі стін вестибюлю вмонтовано велику кількість тарілок, маленьких піал, великих декоративних блюд. Національний орнамент, яскраві фарби прекрасно декорують інтер’єр. «Особливістю оздоблення інтер’єру ресторану є своєрідна симфонія з декоративного посуду, який, за давньою традицією, прикрашає житла українців» [2, с. 4]. Будівля мала усі сучасні для 1964 року види інженерного обладнання: водопостачання, радіофікацію, сигналізацію, телефонізацію, центральне пиловидалення (!), панельно-перегородчасте опалення споруди; у громадських приміщеннях передбачена система кондиціонування повітря. 139

Квітковий салон «Лілея», архіт. Н. Б. Чмутіна, березень 1979 р. (Фалин В. И. Киев. Это было недавно… — К., 2011. — С. 105)

Усі нові матеріали, конструкції та вироби, застосовані у готелі «Дніпро», були вітчизняного виробництва й виготовленні українськими заводами. Чмутіною спільно з КИЇВПРОЕКТом у 1990-і було виконано роботи по розміщенню номерів «люкс» і ресторану на плоскому даху готелю «Дніпро». Це було зроблено дуже тактовно, без порушення загального архітектурного рішення будівлі. 1. Альксніна Л. Готель «Дніпро» // Вечірній Київ. — 1964. — № 8. — С. 3. 2. Кілессо С. Готель «Дніпро» // Радянська Україна. — 1964. — № 4. — С. 4. 3. Новые типы общественных зданий и сооружений для массового строительства в городах и сельских местностях. Том ІV. Научно-технический отчет / Министерство строительства, АСиА УССР, НИИАС. — К., 1957. — С. 90–94. 4. РАТАУ // Вечірній Київ. — 1964. — № 4. — С. 1–2. 5. Чмутина Н. Б. Гостиница «Интурист» // Строительство и архитектура. — 1962. — № 5. — С. 21–23.

140

Експериментальний готель літнього типу «Тарасова гора», Канів, 1960–1962 рр.

Балкони та сходи готелю літнього типу «Тарасова гора», фото 1962 р. (з архіву Н. Б. Чмутіної)

Готель літнього типу «Тарасова гора» — будова сезонного характеру, що була зведена за державним замовленням на основі програми щодо соціально-економічних і медичних заходів санаторного типу, затвердженої на ХХІІ з’їзді КПРС: «Аби надати населенню можливість відпочивати у заміських умовах, споруджуватимуться будинки відпочинку, пансіонати, заміські готелі і туристичні бази, якими трудящі зможуть користуватися за доступну плату, а також у вигляді премії на пільгових 141

умовах або безплатно» [7, с. 43]. Такі будинки експлуатувались тільки у теплу пору року — у період масових відпусток. Через сезонне призначення використовувалась полегшена та економна форма зведення споруд такого типу: полегшені конструкції і спрощене обладнання. Також не треба було дотримувалися загальних радянських норм щодо житлової площі на одну особу, як у звичайних житлових будинках. НДІ експериментального проектування АБіА УРСР (згодом — КиївЗНДІЕП) працював над низькою подібних будівель для масового відпочинку. Архітектори звертались до застосування збірних залізобетонних конструкцій через те, що зони масового відпочинку розташовувалися в умовах складного рельєфу. Нові легкі конструктивні рішення відкривали більші можливості щодо розміщення будівель для відпочинку та надання їм будь-якої форми. Готель «Тарасова гора» було зведено за 77 робочих днів трестом «Югозаптрансстрой» за проектом НДІЕП АБіА УРСР. Авторський колектив: архітектори Н. Б. Чмутіна, М. Г. Гречина, О. В. Гусєва, А. О. Зубок, В. Г. Штолько, інженери Л. Г. Дмитрієв, А. О. Ігнатенко. В експериментальному проекті готелю, що відповідає конкретним умовам Канева, вирішувалися загальні питання проектування та будівництва аналогічних споруд. Зокрема, визначалися найбільш раціональні рішення усіх елементів будівель для умов будівництва в місцях, віддалених від будівельних баз. При цьому ставилося завдання забезпечити можливість вільної композиції об’ємів і планів споруд, пристосованих до особливостей рельєфу та інших особливостей ділянок.

142

Наталія Борисівна Чмутіна на будівництві готелю, 1962 р. (з архіву Н. Б. Чмутіної)

План третього поверху готелю: 1 — номери «люкс»; 2 — номери на 1, 2 та 3 місця; 3 — кімнати-гуртожитки; 4 — комора; 5 — хол; 6 — чергова; 7 — електрощитова; 8 — тент над терасою-їдальнею (Чмутина Н. Б. Гостиница «Тарасова гора» в Каневе // Строительство и архитектура. — 1962. — № 1. — С. 5–8)

Будинок готелю знаходиться в Каневі, поблизу Музею Тараса Шевченка, на відкритому північно-східному схилі пагорба, що сходить до Дніпра. Будівлю зведено на спланованій терасі завдовжки 85 м, що підноситься над горизонтом річки на 26 м. Корпус готелю складається із триповерхового корпусу галерейної системи з відкритими сходами, що виступають з площі фасадів. З боку головного фасаду, що обернений до Дніпра, на рівні першого поверху до будівлі примикає винесена уперед тераса з круглим тентовим покриттям, де розміщується зал їдальні. 143

Монтаж грибоподібних залізобетонних конструкцій, фото 1962 р. (з архіву Н. Б. Чмутіної)

Монтажний розріз будівлі (Чмутина Н. Б. Гостиница «Тарасова гора» в Каневе // Строительство и архитектура. — 1962. — № 1. — С. 5–8)

На усіх поверхах уздовж головних фасадів розміщуються відкриті лоджії та галереї, огорожа яких, повторюючи зигзагоподібний контур шестигранних панелей перекриттів, створює своєрідний ритмічний малюнок фасадів. Для несучого каркасу будівлі застосована оригінальна збірна залізобетонна грибоподібна конструкція, що характеризується дуже обмеженою кількістю збірних елементів. Їх лише три: башмак фундаменту, стойка та шестигранна плита перекриття, що спирається на стойку у центрі й утворює «грибок». Різноманітні поєднання у плані таких «грибків» дозволяють одержувати будь-які конфігурації будівель від одного до трьох поверхів. Подібна технологія забезпечувала певні умови будівництва: «воз можность простого и быстрого временного закрепления монтируемых деталей в проектном положении; легкость выверки и быстрое приве144

Арматурний каркас панелі перекриття та монтаж готової панелі

Схема грибоподібної несучої конструкції (Чмутина Н. Б. Гостиница «Тарасова гора» в Каневе // Строительство и архитектура. — 1962. — № 1. — С. 5–8) Зведення залізобетонного збірного каркасу, 1962 р. (з архіву Н. Б. Чмутіної)

дение деталей в строго проектное положение; безопасность монтажников, устанавливающих панели перекрытия на арматурные выпуски стройки <…> применение простых и мобильных средств механизации монтажа; возможность технологически расчлененного выполнения процесса установки, выверки и окончательного закрепления сборных элементов, позволяющего максимально сократить продолжительность монтажа» [2, с. 9]. Окрім своєрідної конструктивної системи, споруда готелю відзначалася композиційною єдністю із мальовничими пагорбами на березі Дніпра, залитим сонцем інтер’єром, прекрасними краєвидами, що відкриваються з номерів. Проте, через те, що готель мав сезонне призначення, «в зимний период высококачественное оборудование, находясь в неотапливаемом помещении, быстро приходит в негодность. В этом был серьезный просчет» [3, с. 25]. 145

Переріз та план тентового покриття (Штолько В., Городецкий А., Дмитриев Л. Тентовое покрытие над обеденным залом летней гостиницы «Тарасова гора» в Каневе / АСиА УССР. — К., 1962)

Обкладинка часопису, 1962 р.

За словами одного з авторів, Наталії Чмутіної, «будівництво цього готелю дало можливість перевірити загальні засади, що були узяті до уваги для розробки серії споруджень для масового відпочинку трудящих. Будівництво споруди підтвердило доцільність застосування споруджень такого типу» [8, с. 8]. Подібна конструкція була ухвалена вищими органами влади для подальшого її застосування в інших майбутніх спорудах. Архітектурна критика високо оцінила принади цієї оригінальної споруди. М. С. Коломієць, який помістив перспективне зображення готелю «Тарасова гора» на обкладинці монографії «Проблеми формування сучасної архітектури Української РСР» (1973), писав про цю споруду: «Кожен, хто приїздить відвідати могилу Великого Кобзаря у Каневі, зверне увагу на ажурну струнку будову нового готелю. У ній відчув ається 146

Вантове покриття тераси їдальні готелю «Тарасова гора», 1962 р. (з архіву Н. Б. Чмутіної)

щось споріднене сучасним швидкісним літакам і традиційним українським будовам. Легка, напівпрозора, вона наче виростає на схилах Тарасової гори. Але у просторовій композиції, пропорційності побудови, обладнанні приміщень, загальному колориті чітко відбуваються риси, притаманні українській народній творчості. А сполучення червоних і жовтих смуг огорожі прямо перегукується із мотивом кольорових підводок, характерних для народного зодчества України» [5, c. 132]. Історик української архітектури радянської доби О. Н. Ігнатов у відповідальних, ідеологічно витриманих «Нарисах історії архітектури Української РСР» (1962) характеризував «Тарасову гору» з точки зору конструктивного рішення, а відтак стримано: «В ній застосовано залізобетонну збірну грибоподібну конструкцію, що обумовило цілком нову тектоніку споруди. 147

Інтер’єр холу готелю

Двомісний номер і номер люкс

148

Номер на три місця (Чмутина Н. Б. Бази масового відпочинку трудящих у грибовидних конструкціях // Вісник Академії будівництва і архітектури УРСР. — 1962. — № 2)

Мальовничій краєвид на Дніпро з тераси готелю «Тарасова гора», 1962 р. (з архіву Н. Б. Чмутіної)

Перекриття поверхів готелю утворені шестикутними плитами, кожна з яких серединою спирається на колонку. Зубчасті звиси перекриттів створюють за периметром споруди увінчуючий карниз та два яруси терас, що надають їй своєрідної художньої виразності» [6, с. 159]. Архітектор В. І. Єжов, наводячи приклади застосування розробленого Л. Г. Дмитрієвим, Б. А. Беднарським та ін. (НДІЕП АБіА УРСР) грибоподібного каркасу, через двадцять років після створення «Тарасової гори» звертається до прикладу її рішення з метою показати важливість цього об’єкту як конструктивної новини: «Здание очень хорошо вписалось в рельеф местности и своими пространственными формами, кружевным рисунком открытых летних террас и балконов, совместно с окружающей чарующей природой оставляет глубокое впечатление у посетителя. 149

150

151 Тетяна Лазаренко, Віктор Іванович Лазаренко (ліворуч) та Наталія Борисівна Чмутіна (праворуч) на терасі готелю «Тарасова гора»

Микита Сергійович Хрущов, Микола Вікторович Підгорний, Володимир Васильович Щербицький на урочистому відкритті готелю «Тарасова гора», 1962 р. (з архіву Н. Б. Чмутіної)

Перший ряд, зліва направо: М. В. Підгорний, Н. Б. Чмутіна, М. Г. Гречина, М. С. Хрущов, В. В. Щербицький на сходах готелю «Тарасова гора» в Каневі, 1962 р. (з архіву В. Г. Штолька)

<…> С большой архитектурной выдумкой и в то же время конструктивно просто решены наружные лестницы, являющиеся неотъемлемой частью структуры всего сооружения. В гостинице номера устроены с учетом природных условий и ориентации здания. Наружные стены комнат, обращенных в сторону Днепра, выполнены в виде раздвижных остекленных перегородок, стены, выходящие на противоположную сторону, где проходят основные коммуникации здания, выполнены из сплошных щитов. Стены вестибюля и холлов с трех сторон имеют остекление для максимальной зрительной связи с природой» [4, с. 28–29]. 152

Відкриті сходи готелю, 1962 р. (з архіву Н. Б. Чмутіної)

Історик архітектури, колега Чмутіної, архітектор Юрій Сергійович Асєєв, наче підхоплюючи міркування Валентина Івановича Єжова, відзначає, що у споруді «Тарасової гори» «явственно проявились черты нового стилистического направления: в оригинальной сборной грибовидной конструкции применен сборный железобетон, легкий ажурный силуэт гостиницы прекрасно гармонирует с живописной природой, динамика форм, выраженная в ритме уступчатых балконов, ассоциируется с полифонической мелодикой украинской песни» [1, c. 93–94]. 153

Утім, слід стверджувати, що архітектурна форма «Тарасової гори» була для початку 1960-х справжнім суспільним і художнім явищем, її розпланування та світлини фасадів були опубліковані майже в усіх союзних фахових виданнях, десятиліття поспіль — навіть досі — про неї згадує кожний дослідник, який займається історією розвитку архітектури України радянської доби. Усе це, напевно, зумовлено тим, що чи не уперше після «подолання» конструктивізму на початку 1930-х в архітектурній творчості опинилося можливим матеріальне унаочнення краплин недовгої хрущовської відлиги, уособлених, перш за все, спорудами «Артеку» в Піцунді (керівник авторського колективу — архітектор А. Т. Полянський) й «Тарасовою горою» у Каневі — справжньою пам’яткою архітектури України 1960-х.

1. Асеев Ю. С. Стили в архитектуре Украины. — К., 1989. 2. Дарский Д. Монтаж грибовидных железобетонных конструкций // Строительство и архитектура. — 1962. — № 1. — С. 8–9. 3. Дзугаев В. А. О современной архитектуре Украины // Строительство и архитектура. — 1973. — № 11. — С. 21–26. 4. Ежов В. И. Архитектурно-конструктивные системы общественных зданий. — К., 1981. 5. Коломієць М. С. Проблеми формування сучасної архітектури Української РСР. — К., 1973. 6. Нариси історії архітектури Української РСР: Радянський період. — К., 1962. 7. Чмутина Н. Б. Бази масового відпочинку трудящих у грибовидних конструкціях // Вісник Академії будівництва і архітектури УРСР. — 1962. — № 2. — С. 43–44. 8. Чмутина Н. Б. Гостиница «Тарасова гора» в Каневе // Строительство и архитектура. — 1962. — № 1. — С. 5–8.

Малюнок готелю «Тарасова гора» на обкладинці книги (Коломієць М. С. Проблеми формування сучасної архітектури Української РСР. — К., 1973)

Експериментальний готель «Турист» у грибоподібних конструкціях, Черкаси, 1970 р.

Готель «Турист», Черкаси, 1970 р. (з архіву Н. Б. Чмутіної)

Наукові розробки щодо вдосконалення й розширення області застосування збірного безриґельного каркасу грибоподібного типу із шестигранними панелями перекриттів продовжувалися. Після будівництва експериментального літнього готелю «Тарасова гора» 1961 року, де вперше було застосовано конструкцію зі збірного безриґельного каркасу грибоподібного типу, Чмутіною та її колегами було запроектовано та зведено п’ятиповерховий експериментальний готель «Турист» у Черкасах. 155

Зал ресторану

Відкриті сходи готелю

Загальний вигляд

Інтер’єр круглої зали ресторану

156

Сходи біля залу ресторана

Центральний вхід до готелю

Балкони та круглий ресторан готелю

Фасад з боку Дніпра

157

Проект фасаду (з архіву Н. Б. Чмутіної)

Макет та план типового поверху (Архитектура: Илл. вкладка «Строительной газеты». — 1963. — № 18/32. — 8 сент. — С. 2–3)

На відміну від «Тарасової гори», зведену 1970-го будівлю «Туристу» можна експлуатувати упродовж року. «Это пятиэтажный корпус. Комнаты расположены по коридорной схеме. Зал ресторана вынесен вперед. Наружные ограждающие конструкции выполнены из легких навесных панелей, утеплённых минеральной ватой и облицованных снаружи цветным стеклом. Применение безригельного каркаса позволило снизить расход бетона и стали. Затраты на одно место в гостинице на 16 процентов меньше, чем в сопоставимых типовых проектах» [1, с. 2]. 1. Архитектура: Илл. вкладка «Строительной газеты». — 1963. — № 18/32. — 8 сент. — С. 2–3.

158

Експериментальний критий ринок з великопрогонним вантовим покриттям, Черкаси, 1966 р.

Експериментальний критий ринок на 310 торговельних місць з великопрогонним вантовим покриттям, Черкаси, архіт. Н. Б. Чмутіна, А. М. Аніщенко, 1966 р.

У пошуках нових раціональних об’ємно-просторових рішень, ефективних конструкцій, а також методів зведення будівель архітектори, інженери, конструктори 1960–1970-х працювали над низькою експериментальних проектів. Їх розробкою та реалізацією в УРСР займався здебільшого КиївЗНДІЕП. Однією з цікавих робіт цього інституту є проект експериментального критого ринку на 310 торговельних місць з великопрогонним вантовим покриттям у Черкасах. 159

Будівництво зовнішнього каркасу

Будівництво залізобетонної опори вантової покрівлі

Монтаж покрівлі на великопрогонному вантовому покритті

Центральна залізобетонна опора вантової покрівлі

160

Фасад

Монтаж зовнішнього каркасу (з архіву Н. Б. Чмутіної)

Проект було виконано разом із Черкаським облпроектом 1966 року під керівництвом начальника відділу експериментального проектування Н. Б. Чмутіної. Разом з нею над проектом працювали архітектор А. М. Аніщенко, інженери Л. Г. Дмитрієв та А. С. Городецький. Ринок має круглий у формі план, його діаметр 52 м. На першому поверсі розміщено торговельні ряди й адміністративно-господарчі приміщення. Технічні та складські приміщення розташовано у підвалі. «Наружные несущие стены сооружения смонтированы из крупных сборных железобетонных блоков. Здание перекрыто вантовой сборно-монолитной оболочкой. Она образуется системой тросов и металлической сеткой, ячейки которой заполнены железобетонными треугольными плитами одного типоразмера, весом полтонны каждая» [1]. 161

Загальний вигляд, фото О. Є. Зуєва 2012 р.

Загальний вигляд, фото 1966 р. (з архіву Н. Б. Чмутіної)

Покрівля ринку має симетричний плаский контур, круглий у плані. За периметром він спирається на суцільні стіни, збудовані зі збірних залізобетонних блоків, а у центрі — на залізобетонну опору. «Ввиду симметричности контура бортовые элементы легкие, простые по форме и удобные в изготовлении. На бортовой элемент натягивается вантовая сеть шестиугольной структуры из арматурной стали. Сеть имеет простую поверхность вращения отрицательной гауссовой кривизны. Следствием шестиугольной структуры сети являются равные усилия натяжения во всех элементах сети при любой нагрузке. Структура сети позволяет применить всего один типоразмер ограждающих плит покрытия. На вантовую сеть навешиваются сборные железобетонные плиты одного типоразмера. Затем швы между ними замоноличиваются» [2]. Будівництво ринку у Черкасах логічно продовжувало використання вантових покриттів у громадських спорудах, що спроектувала команда архітекторів на чолі з Наталією Борисівною. Воно являло новий етап у дослідженнях співробітників КиївЗДНІЕПу та самої Чмутіної. 1. Архитектура: Илл. вкладка «Строительной газеты». — 1963. — № 18/32. — 8 сент. — С. 3. 2. Покрытие крытого рынка в Черкассах: Буклет / НИИСП Госстроя УССР. — К., 1966.

Інтер’єр ринку, фото О. Є. Зуєва 2012 р.

Готель «Либідь» акціонерного товариства «Інтурист», Київ, 1965–1970 рр.

Готель «Либідь», автор: архіт. Н. Б. Чмутіна, співавтори: архітт. О. К. Стукалов, Ю. А. Чеканюк, А. М. Аніщенко, фотоколаж 1965 р.

Площа Перемоги завжди була складним транспортним вузлом: поблизу розташований залізничний вокзал, велика кількість маленьких вулиць виходить на площу. На тому місці була складна геологічна ситуація через високий рівень ґрунтових вод, тому потрібно було розробляти не тільки проект одної будівлі, але й площі в цілому. Головна проблема площі полягала у тому, що її планомірне планування завжди відкладали на потім. Ще з 1858 року тут був Галицький ринок, у просторіччі «Євбаз» (скорочено від «єврейський базар»), закритий та знесений наприкінці 1950-х [2]. За багатьма містобудівними планами площу мали упорядкувати згідно з однією розпланувальною схемою. Але ще до того на пустирі від колишнього базару стали виникати не узгоджені з якоюсь єдиною концепцією будівлі. Хаотична, не узгоджена із жодним містобудівним планом забу163

Проект забудови площі Перемоги та готелю на 500 місць, перспектива (Общественные здания // Строительство и архитектура. — 1967. — № 4. — С. 30)

Будівництво на площі Перемоги, 1960 р. (Київ. 1943–1970: Фотоальбом. — К., 2009. — С. 92)

Генеральний план площі Перемоги з напрямками автомобільного руху (Сенин М. И. Гостиница «Лыбидь» в Киеве // Строительство и архитектура. — 1971. — № 11. — С. 5)

164

Макет готелю «Либідь», фото 1965 р. (з архіву Н. Б. Чмутіної)

дова площі стала яскравим прикладом недотримання норм будівельного проектування. Через те виникла ситуація незлагодженого стилістичного вирішення архітектурного наповнення площі. «Запоздалая псевдоклассика цирка, оказавшегося в оптическом центре площади без всяких для Готель «Либідь», переріз (Сенин М. И. Гостиница «Лыбидь» в Киеве // Строительство и архитектура. — 1971. — № 11. — С. 6)

того оснований, энергично противопоставлена подчеркнутой модерности универмага, до появления которого еще казалось, что площадь както задумана. Поставленные друг против друга на минимальном расстоянии, эти два антипода не только превратили площадь в проезд, но и создали мощную композиционную ось, которую не удалось сломить даже внушительной вертикалью нового гостиничного здания» [6, с. 4]. Тому архітекторам та інженерам КиївЗНДІЕПу було поставлено задачу реорганізувати площу, спорудивши вертикаль нового готелю. Перед авторами готелю «Либідь» на чолі із Н. Б. Чмутіною стояло завдання запропонували власну схему реорганізації площі. Їх пропозиція передбачала утворення невеликого майданчика з боку вулиці Саксаганського, що закінчувалася на площі Перемоги глухим кутом. Таким чином, перед готелем утворювався необхідний для будівлі вільний майданчик біля головного входу. За основу об’ємно-розпланувального рішення житлового корпусу було узято типовий проект готелю на 600 місць, розроблений московським ЦНДІЕПжитла, на виробах серії І-464А. Зовні готель має форму великого вертикального паралелепіпеду (13,7 х 48 м у плані), що стоїть на широкому низькому подіумі. Будівля складається із сімнадцяти поверхів, чотирнадцять з яких мають житлове призначення. Розпланувальна система готельного комплексу вирішена у вигляді коридорної системи із двобічним розміщенням номерів. 165

Плани поверхів (Чмутина Н. Б. Гостиница Интурист в Киеве / За ред. А. Н. Мандич. — К., 1966)

166

Готель «Либідь», загальний вигляд з боку площі Перемоги, фото 2012 р.

Всього у готелі налічується 280 номерів, 210 з яких — двомісні, 14 номерів класу «люкс», із заповненням від 504 до 588 місць [7]. Перші три поверхи готелю відведено під центральний вестибюль, кафе на 200 місць, ресторан, бар, терасу на третьому поверсі, адміністративні та технічні приміщення. М. І. Сенін критикує структурну будову готелю: «Несмотря на относительно большие размеры здания, в нем явно ощущается дробность и маломасштабность, свойственная рядовым сооружениям, в которых соображения экономии подавили психологически оправданную потребность создания необходимого пространственного комфорта» [6, с. 6]. 167

Але більшість критиків відзначає важливість діяльності колективу КиївЗНДІЕП. Розробки у галузі громадських споруд, типових проектів із застосуванням каркасних залізобетонних конструкцій, проектів великих готелів акціонерного товариства «Інтурист» для Києва, Харкова й Одеси розроблялись спеціалістам КиївЗНДІЕП як серія на єдиних розпланувально-конструктивних засадах. Усі готелі серії багатоповерхові, виконані за допомогою каркасних залізобетонних конструкцій. Окрім конструктивних нововведень у каркасі готелів, на фасадах було застосовано легкі навесні панелі із сонцезахисним покриттям, внутрішній простір прикрашали підвісні стелі. Інтер’єр «Либіді» вирішено у темно-сірій приглушеній гамі. Головний декор: багато темного граніту. Оздоблення фасадів виконано за допомогою легких навісних панелей на алюмінієвому каркасі і обшитих зовні марблітом (непрозоре потовщене забарвлене в масі скло), зсередини — ДСП. Утеплювач фасадів — піноскло. Перші два цокольні поверхи оздоблені природним каменем. «Темный цвет пола и серая декоративная штукатурка с каменной крошкой придают интерьеру некоторую суровость. Подвесной потолок в вестибюле выполнен из гипсовых акустических плит. Колонны в холлах облицованы гранитными плитами. Пол покрыт синтетическим ковром» [4, с. 76–77]. Як й у деяких попередніх об’єктах, команда архітекторів і конструкторів вирішила продовжувати використання конструктивної системи, що складалася зі збірних залізобетонних панелей. Таким чином, конструктивна схема житлового корпусу має вигляд просторової системи, складеної з поперечних внутрішніх панелей-перегородок і поздовжніх внутрішніх стін із вентиляційних блоків, що разом із панелями перекриттів забезпечують загальну стійкість і надійність конструкції. Цокольна частина будинку приховує каркас зі збірних залізобетонних хрестоподібних рам. Обидві частини представляють ніби два відокремлені об’єми, що стоять один на одному. Жорсткий каркас будівлі, а також система пальового фундаменту забезпечують надійну статику будівлі. Вона підкріплюється простими суворими формами екстер’єру. Всередині приміщення охайність, затишок. Досконалі кондиціонери нагнітають очищене, зволожене і підігріте повітря. Просторий вестибюль виконаний лаконічно, але з великим смаком. На його опорядженні використано лише два види будівельних матеріалів — граніт і дерево [1]. Проти сучасних пошуків і нововведень у сучасній архітектурі Радянської України виступало чимало критиків, звинувачуючи архітекторів 168

План номерів готелю «Либідь» (Чмутина Н. Б. Гостиница Интурист в Киеве / За ред. А. Н. Мандич. — К., 1966)

Інтер’єр великого залу ресторану, гобелен, художник Н. Н. Бабенко (Гассанова Н. С. Текстиль в дизайне интерьера. — К., 1987. — С. 29)

Хол готелю (з архіву Н. Б. Чмутіної)

у сліпому наслідуванні склозалізобетонної архітектури Заходу: «Кратковременное шествие по Украине стеклокоробчатой псевдоноваторской архитектуры должно быть приостановлено как не отвечающее нашим традициям и климату» [3, с. 26]. За їх словами, застосування скляних фасадів у громадських спорудах не відповідає кліматичним умовам території. Влітку температура у таких будівлях підвищується до +40 С°, а взимку залишається на покажчику від +5 до +8 С°. Працювати у таких умовах доволі важко, а підтримка внутрішнього мікроклімату на належному 169

рівні потребує чималих витрат. Експлуатаційна вартість будівлі зростає, таким чином, на 15–30%. «Спрашивается, зачем в угоду псевдоноваторству строить заведомо неудобные, неэкономичные сооружения, эксплуатация которых дорого обходится государству? Зачем возводить стеклянные стены и закрывать их тканью?» [3, с. 22]. Але ці зауваження — не лише технічного характеру. Тут В. А. Дзугаєв (до речі, аспірант П. Ф. Альошина) до певної міри наслідує практиці негативно-поблажливої оцінки архітектурних форм Кремлівського палацу з’їздів у Москві, зведеного за часів Хрущова 1961 року командою під орудою архітектора М. В. Посохіна. За часів Брежнєва такі шпильки на адресу тих архітекторів, що застосовували мотиви Палацу з’їздів, були звичайною справою. Цікаво нагадати, що Чмутіна була особисто знайома із М. С. Хрущовим, і чи не через те архітектурні форми готелю «Либідь» — данина пам’яті часу цієї людини? Готель розташований не на найвищій точці міста, однак його видно здалеку. Це одна з висотних споруд столиці; останній, сімнадцятий поверх розташований на позначці 56 м. Швидкісний ліфт долає цю відстань за двадцять секунд — і ось із горищного поверху відкривається панорама площі Перемоги. Приземкуватими звідси здаються споруди цирку і універмагу «Україна»; майже іграшковими — автомашини, трамваї, тролейбуси. 1. Бабенко В. Знайомтесь: «Либідь» // Вечірній Київ. — 1970. — 26 груд. 2. Вулиці Києва: Довідник / За ред. А. В. Кудрицького. — К., 1995. 3. Дзугаев В. А. О современной архитектуре Украины // Строительство и архитектура. — 1973. — № 11. — С. 21–26. 4. Каракис И. И. Интерьеры общественных зданий Украины. — К., 1975. 5. Общественные здания // Строительство и архитектура. — 1967. — № 4. — С. 19–37. 6. Сенин М. И. Гостиница «Лыбидь» в Киеве // Строительство и архитектура. — 1971. — № 11. — С. 4–8. 7. Чмутина Н. Б. Гостиница Интурист в Киеве / За ред. А. Н. Мандич. — К., 1966. — С. 1–10.

Фонтан біля готелю «Либідь», фото 1990 р. (Фалин В. И. Киев. Это было недавно… — К., 2011. — С. 275)

Універсальний меблевий магазин-виставка з великопрогонним вантовим покриттям, Київ, 1971 р.

Загальний вігляд меблевого магазину-виставки, фото 1971 р. (з архіву Н. Б. Чмутіної)

Меблевий магазин-виставку було запроектовано командою КиївЗНДІ ЕПу під орудою Чмутіної 1971 року з комерційною та виховною метою. Окрім прикладів меблевих композицій у спеціально оснащених модулях, що імітують інтер’єр реальних квартир, у магазині проводились лекції та консультації щодо декорування внутрішніх просторів оселі. Авторами проекту були архітектори Н. Б. Чмутіна, О. К. Стукалов, Ю. А. Чеканюк, конструктори Л. Г. Дмитрієв, Г. Авдєєв, Ю. Ребров. Головною ідеєю об’ємно-розпланувального рішення прийнято ідею створення великої торговельної зали, яка б дозволяла організацію тема171

Проектна пропозиція меблевого магазину-виставки, перспектива, 1967 р. (з архіву О. К. Стукалова)

Загальний вігляд, фото 2012 р.

Центральний вхід, фото 1971 р. (з архіву Н. Б. Чмутіної)

тичних виставок і можливість їхнього перегляду як із середини, так і зовні через скляні вітрини. Центральна зала представляє собою цілий, нічим не поділений квадратний у плані об’єм, що перекривається зверху вислою структурою, яка, у свою чергу, спирається на стійкі, розміщені вздовж периметра зали. Пер172

Проект меблевого магазину-виставки, фасад, 1970 р. (з архіву О. К. Стукалова)

ший поверх було призначено для зони торгівлі. Тут розміщувалися каси, бюро обслуговування, кінозал на 50 місць, а також адміністративні та технічні приміщення. Другий поверх було призначено для меблевих виставок, що складалися з макетів квартир. Обидва поверхи поєднувалися за допомогою пандусів і сходів. Будівля мала також допоміжні приміщення. З боку заднього фасаду до неї примикав одноповерховий корпус, де розміщувався склад та додаткові технічні приміщення. На стелі цього корпусу було організовано літнє кафе на 35 місць. Головною особливістю будинку меблів стала його конструктивна схема. Аби перекрити великий об’єм споруди, що становить 107 200 м3 , треба було вдатись до складних конструктивних розрахунків і застосування вант. Центральна зала магазину перекрита висячою металевою мембраною, яка передає розпір на замкнений, квадратний у плані опорний контур. Параметри покриття у плані 63,3 х 63,3 м, стріла провисання — 8,5 м. Основними несучими конструкціями покриття є залізобетонний монолітний елемент, що охоплює конструкцію вздовж периметра, та металеві головні ванти, розташовані по діагоналях квадрата. «Бортовой элемент квадратного сечения со стороной 900 мм испы тывает при работе конструкции в основном сжимающие усилия. Он опирается на монолитные железобетонные колонны каркаса, расположенные по периметру покрытия с шагом 9 м. По наружному контуру бортового элемента предусмотрены железобетонные консоли, на которые укладывают металлический элементы козырька» [2, с. 106].

173

«Главные ванты испытывают усилия растяжения при передаче распора и вертикальных нагрузок от мембраны к бортовому элементу. Они используются также для стабилизации покрытия при неравномерных временных нагрузках и испытывают усилия изгиба. Главные ванты выполнены в виде жестких нитей (стальные сварные двутавры). Форма главных вантов и мембраны получена на ЭВМ с помощью специально 174

Інтер’єр, фото 1971 р. (з архіву Н. Б. Чмутіної)

разработанной программы, построенной на принципе нахождения равновесной формы нитей из условия равенства растягивающих напряжений в мембране по кромке примыкания к главным вантам при основных сочетаниях нагрузок. В узлах примыкания главных вантов к бортовым элементам возникают значительные, направленные вертикально вверх Пандус, фото 1971 р. (з архіву Н. Б. Чмутіної)

усилия. Они воспринимаются и передаются на анкерные фундаменты 175

четырьмя стальными обетонированными колоннами крестового сечения по углам покрытия. К главным вантам параллельно бортовому элементу подвешены вспомогательные ванты из стального каната диаметром 36 мм, на которые во время монтажа опираются металлические панели мембраны. Панели покрытия имеют трапециевидную форму, они изготовлены из листа толщиной 4 мм. Панели после сварки между сварки между собой, с главным вантом и бортовым элементом, образуют мембранное покрытие, усиленное ребрами в двух взаимно перпендикулярных направлениях. Вспомогательные ванты демонтируют после окончания монтажа, выверки и сварки всех панелей» [2, с. 107]. Споруда Будинку меблів для тогочасного Києва була знаковою спорудою: універмаг почали активно відвідувати. Хоч би як сама Чмутіна не ставилася до цього свого об’єкта, він посеред досить пересічної забудови теперішнього бульвару Дружби народів справляв цікаве і реперне враження. Небагато у Києві було об’єктів, в яких конструкція і форма, логічно перетинаючись, формували неабиякий архітектурний організм, який ще й сьогодні сприймається досить по-сучасному, і вдало функціонує у первісній функції. 1. Общественные здания // Строительство и архитектура. — 1967. — № 4. — С. 19–37. 2. Штолько В. Г. Архитектура сооружений с висячими покрытиями. — К., 1979.

Наукова та педагогічна діяльність Наталії Чмутіної

178

Дисертаційна робота «Міський показовий Дім запису актів громадянського стану у Києві», 1952 р.

Ескіз Міського показового Дому ЗАГС, гуаш, туш (з архіву Н. Б. Чмутіної)

Після повернення 1944 року до Києва Чмутіна як аспірант Київської філії Академії архітектури СРСР розпочинає роботу над дисертацією, яку вона закінчила 1947 року. 1952 року в Академії архітектури УРСР вона захищає дисертацію «Міський показовий Дім запису актів громадянського стану у Києві» на здобуття наукового ступеня кандидата архітектури. Робота виконувалася під керівництвом президента Академії архітектури УРСР, академіка В. Г. Заболотного. Обрана тема була досить новою для Радянського Союзу і раніше цілісно не розглядалася. Вона стала першою спробою розробити архітектурні форми такого типу будівель. У студії було детально розглянуто структуру, склад и форми роботи бюро ЗАГС для їх вивчення і спроби майбутнього вдосконалення у розплаІнтер’єр центрального вестибюлю Показового Дому ЗАГС, відмивка

нувальних рішеннях. Серед важливих задач Чмутіна називає агітаційно-виховну роль закладу цього типу. Дисертація була розроблена на основі ана179

Генеральний план розташування Міського показового Дому ЗАГС на Львівській площі (з архіву Н. Б. Чмутіної)

лізу роботи вже існуючих ЗАГСів у найбільших містах УРСР (Харків, Львів, Одеса, Сталіно (Донецьк), Дніпропетровськ). Також Чмутіна підкреслює важливість консультаційної праці з керівними кадрами у цій галузі. Дослідження стало основою нового типу будівлі, прообразом Палацу одружень. Дисертація поділялася на дві основні частини: текстову і графічну. У свою чергу текстова, крім трьох основних розділів, мала додаток: Ділянка під забудову Дому ЗАГС, Львівська площа після ліквідації Сінного базару (Київ. 1943–1970: Фотоальбом. — К., 2009. — С. 79)

«програма-завдання на проектування міського показового Будинку ЗАГС у м. Києві». Графічна частина складається з креслеників та ескізів до проекту міського показового Будинку ЗАГС у Києві. У першому розділі дисертації «дается краткий исторический обзор постановки дела регистрации актов гражданского состояния в СССР и влияния этого фактора на архитектуру сооружений, где регистрация производилась; излагаются условия, определяющие необходимость разработки проекта разработки проекта городского показательного Дома ЗАГС в г. Киеве, и доказывается актуальность решения такой задачи» [1, с. 5]. 181

Варіанти фасадів

182

Перспектива Міського показового Дому ЗАГС, відмивка (з архіву Н. Б. Чмутіної)

Одним із важливих аспектів проекту Чмутіна називає роль і задачі сім’ї у комуністичному суспільстві. Як доказ цього вона наводить Указ Президії Верховної Ради СРСР від 8 липня 1944 р., що встановлював цілу програму державних заходів, спрямованих на зміцнення радянської сім’ї: «одной из важнейших задач в деле укрепления советской семьи закон определяет задачу укрепления брака как основы семьи и в связи с этим ставит вопрос о повышении правового и общественного значения акта регистрации брака органами актов гражданского состояния (АГС) и о придании этому акту торжественной формы» [1, с. 6]. Відтоді бюро ЗАГСів стали розміщувати в окремих приміщеннях у «кращих будинках-маєтках». Проте вже існуючі приміщення були побудовані з урахуванням інших вимог, раніше вони виконували іншу архітектурну задачу, що не відповідала новій функції. Через те Чмутіна робить висновок, що пристосування — це лише перший етап, під час якого уточнюються деталі та потреби до церемонії. Повноцінним рішенням дисертант вважає будівництво нового будинку для бюро ЗАГС. У другому розділі «приводится характеристика и детальный разбор содержания и формы работы учреждения бюро ЗАГС, выясняется спе183

Урочисті сходи головного входу (з архіву Н. Б. Чмутіної)

цифика отдельных ее видов; определяются состав и размеры необходимых помещений, а также требования, к ним предъявляемые; затем устанавливается типическое в архитектурной композиции здания, значение здания в общей системе городской застройки и определяются требования, предъявляемые к его участку» [1, с. 7]. Проект майбутнього бюро ЗАГС має розділятися на три основні частини, за змістом: 1) зали для урочистих церемоній (реєстрація актів шлюбу, народження); 2) «технічна реєстрація» (реєстрація актів припинення шлюбів, усиновлення, зміни імені та прізвища тощо); 3) внутрішні приміщення (внутрішня робота, архів). Особлива увага приділялась значенню урочистої реєстрації, а відтак — парадним залам. У цьому кон184

Головний фасад

тексті актова зала набуває значення головного приміщення всієї будівлі або центру його архітектурної композиції. Форма залу нічим не диктується, але простір має бути єдиним і не розчленованим, а також мати найкоротший зв’язок із головним входом до будівлі. Поруч із головною залою має знаходитись аванзал, який логічно було б розділити на три– чотири зони для розміщення декількох різних груп відвідувачів. Основи композиції такої споруди витікають із її змісту. Нарешті, у третьому розділі, присвяченому саме проекту Дому ЗАГС у Києві, подано обґрунтування і пояснення прийнятої автором композиції будівлі. Ідея урочистості та величі мала віддзеркалюватися у композиційному вирішенні будівлі, на яку було покладено важливу в СРСР 185

Ескіз інтер’єру центрального вестибюлю (з архіву Н. Б. Чмутіної)

«агітаційно-виховну» роль. Це був зовсім новий тип громадської будівлі, тому що раніше інститут шлюбу був пов’язаний із релігійними установами і мав інший характер. Для розробки проекту Міського показового будинку ЗАГС велике значення мало містобудівне рішення. Місцем для будівництва Наталія Борисівна Чмутіна обрала центральну частину Львівської площі Києва, що планувалася до повної реконструкції. Майбутній будинок бюро ЗАГС мав реорганізувати весь простір площі навколо себе. Завдяки цьому мало також збільшитися архітектурне значення будівлі у контексті площі. Екстер’єр передбачав всебічний огляд будівлі (як у церковних спорудах). 186

Інтер’єр урочистої зали (з архіву Н. Б. Чмутіної)

План будівлі має прямокутну форму. Усі його функціональні групи приміщень композиційно відокремлені одна від одної. «Группа “торжественной регистрации” размещается со стороны главных подъездов, образуя парадную часть здания. Помещения этой группы располагаются в двух этажах. Вход в нее размещен по оси главного фасада и является основным парадным входом в здание. Остальные группы расположены в половине здания, обращенной во внутреннюю сторону площади, объединены общим вестибюлем со входом в него со стороны, противоположной главному» [1, с. 13]. Чмутіна підкреслює, що важливість суспільного значення та виховних ідей, утілених в архітектурному ансамблі площі, вимагали створен187

Ескіз інтер’єру урочистої зали (з архіву Н. Б. Чмутіної)

ня монументальної, урочистої і величної споруди. Але монументальність та велич проявляються не стільки у розмірах будівлі, скільки у її формах і пропорціях між ними. У проекті ясно читається єдність інтер’єру й екстер’єру, цілісність і лаконічність об’ємів. Для досягнення більш виявленої монументальності зовнішні архітектурні форми дещо збільшені та вирішені просто. Лаконічний об’єм будівлі підкреслено аскетизмом у деталях та у загальній ритмічній будові композиції фасаду. Загалом, будівля виглядає досить характерною для своєї епохи. Вона нагадує суворий і величний класицизм урядових площ Радянського Союзу, побудованих у 1930-х. Про це свідчать характерні портик і колонада головного фасаду, великі об’єми будівлі, її зовнішня суворість і монументальність. Але проекту Чмутіної притаманні також риси національної архітектури. Такий вплив проявляється у верхівці головного фасаду, де як композиційний акцент використано декоративний парапет. Обличкування фасадів місцевим вапняком, а також використання багатого українського орнаменту в декорі свідчать про схильність до традиційної архітектури. 1. Чмутина Н. Б. Городской показательный Дом записи актов гражданского состояния в г. Киеве: Автореф. дис. … канд. архитектуры / Акад. архит. УССР. — К., 1952.

Наукова діяльність — теорія у практиці

Наукова діяльність Наталії Чмутіної має практичний характер. Ретельно розглядаючи її споруди, можна зрозуміти, чому вони такі різні: до кожної з них був свій не лише творчій, а й науковий підхід. Відбувався перебіг утілення творчих пошуків у проектуванні споруд із втіленням наукових пошуків. Досягти переконливої якості у всьому, що виходить з-під архітекторського рейсфедера, — нелегка праця, особливо коли вона просякає довге й плідне фахове життя. Чмутіна опікувалась усіма своїми спорудами і після їх будівництва. До неї звертались з проханням про переробку або реконструкцію. Справжнім феноменом є споруда Верховної Ради. Наталія Борисівна працювала над спорудою з моменту її проектування (у співавторстві із Заболотним, з 1936 р.), супроводжувала усі реконструкції та перебудови до 2001 р., тобто 65 років поспіль. Це був проект довжиною з життя. Творче довголіття Чмутіної підтверджує давню думку, що архітектор має жити довго, аби встигнути побачити свої об’єкти в історичній ретроспекції. Серед жінок-архітекторів феномен такого творчого довголіття невідомий. Доля ресторану «Рив’єра», запроектованого і побудованого 1936-го у співавторстві із А. В. Добровольським, цікава тим, що дерев’яна споруда, збудована у передвоєнні роки, плідно пропрацювала до кінця окупації Києва. Цей оригінальний об’єкт з рисами українського архітектурного модерну (про який не можна було тоді навіть згадувати), загинув у поже189

жі і, здається, повинний стати забутим. Минуло чимало часу, і творча архітектурна майстерня Андрія Пашенька 2003 р. розробила новий проект, що був відновлений на підставі збережених фотоматеріалів [3]. Якщо цей факт і вражає, то лише за умови дивуванням художніми якостями колись створеної архітектурної речі. Ресторан «Рив’єра» залишив такий відбиток у пам’яті киян, що його відбудували. Так само, як важко знайти приклад довгого творчого життя жінки-архітектора, так саме нелегко знайти приклад відбудови споруди, яку було втрачено кілька десятиліть тому. На пам’ять спадає лише акт відтворення Павільйону Німеччини на Все світній виставці у Барселоні 1929 р. роботи Людвіга Міс ван дер Рое. Що споріднює ці об’єкти, так це їх якість виставкових експонатів окрім конкретної функції: у випадку Чмутіної і Добровольського — ресторанної, у випадку Міс ван дер Рое — павільйонної. Працюючи керівником сектору експериментального проектування НДІ експериментального проектування АБіА УРСР, потім у КиївЗНДІЕП, (організований 1963 р.), Чмутіна розробляла виключно експериментальні, саме науково обґрунтовані проекти. Наприклад, головним завданням будівництва адміністративної будівлі «Укоопспілки» було: з’ясувати на практиці доцільність використання великих цегляних блоків у будівництві багатоповерхових будівель. Будівництво цього об’єкту стало унікальним, через те що вперше в СРСР було застосовано нові технічні прийоми [10]. Перший у Києві та в Україні багатоповерховий каркасно-панельний будинок зі збірного залізобетону — будівля готелю «Дніпро». Він мав надсучасні для 1964 р. види інженерного обладнання [12]. Розробка безригельного каркасу у 1960-му з позицій тодішнього часу була сміливим кроком у майбутнє. Ще більш експериментальний, навіть, можна сказати, надмірний, революційний характер мала споруда готелю літнього типу «Тарасова гора» в Каневі [11]. Архітектори звертались до застосування збірних залізобетонних конструкцій не тільки через те, що зони масового відпочинку розташовувалися в умовах складного рельєфу: нові легкі конструктивні рішення відкривали більші можливості щодо розміщення будівель для відпочинку з наданням їм будь-якої відчутно регулярної форми. Таку саму ідею, яка виявилася плідною і цікавою, було продовжено в експериментальному готелі «Турист» на 420 місць у грибоподібних конструкціях в Черкасах, у здійснених будівництвом проектах готелів на Верецькому перевалі у Львівської області: літній готель на 50 місць у (1965–1966) та готель цілорічної дії на 100 місць (1968–1969). Апробована 190

на матеріалі лише літньої експлуатації («Тарасова гора»), ідея застосування грибоподібних конструкцій за будь-яких місцевих і сезонних умов спрацювала на отримання відповідного наочного результату. Будівництво експериментального критого ринку на 310 торговельних місць із великопрогонним вантовим покриттям (1965–1970) у Черкасах логічно продовжувало використання вантових покриттів у громадських спорудах, що спроектувала команда архітекторів на чолі із ЧмутіВантове покриття тераси їдальні готелю «Тарасова гора», 1962 р. (з архіву Н. Б. Чмутіної)

ною [2, с. 2]. Цей об’єкт являв новий етап у дослідженнях співробітників КиївЗДНІЕПу та самої Чмутіної. Головною ідеєю об’ємно-розпланувального рішення універсального меблевого магазину-виставки із великопрогонним вантовим покриттям (Будинок меблів, 1967–1970) було прийнято створення великої торговельної зали, яка б дозволяла організацію тематичних виставок і можливість їхнього перегляду як із середини, так і зовні через скляні вітрини. Будинок меблів для тогочасного Києва був знаковою спорудою: універмаг почали активно відвідувати [14]. Зрозуміло, що будь-які наукові ідеї є переконливими лише тоді, коли вони апробуються не стільки на практичному матеріалі (це зрозуміло), а й на матеріалі власне теоретичному. Тобто коли відбувається апробація практики теорією, а не навпаки. Отже, окрім експериментального проектування Чмутіна керувала відділом аспірантури у КиївЗНДІЕП. Під її керівництвом захистилось одинадцять аспірантів [9, с. 196]. Теми дисертаційних досліджень мали новаторський та експериментальний характер. Чмутіна не тільки як порядна людина, але і як справжній фахівець, котрий вболі-

ває за справу, опікувалася аспірантами, відстоювала напрями і результати їх досліджень, сприяла впровадженню їхніх розробок у життя. Вона добре розуміла, що будь-яка конструкторська ідея, а тим паче архітектурна, що базована на принципах, підхоплених із самого архітектурного життя і досягнень зарубіжної практики, має бути розроблена окремо. На те й існують аспірантура і аспіранти. Одним з перших аспірантів, який захищався під керівництвом Чмутіної, був Валентин Григорович Штолько (президент Української академії архітектури, іноземний член Російської академії архітектури і будівельних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченко, Державної премії України в галузі науки і техніки, народний архітектор України, доктор архітектури, професор). 1956 року він закінчив архітектурний факультет Київського державного художнього інституту. Тема дисертації: «Дослідження архітектурно-конструктивних рішень тентових покриттів» (1967). 191

«По своей конструктивной структуре тентовые покрытия относятся к висячим системам. Отличительной чертой этих покрытий является то, что их пролетные конструкции изготовляются из эластичных материалов, в основном тканей и пленок» [13, с. 3]. Ці матеріали працюють на розтягування і поєднують у собі несучі та огороджувальні функції. Вони також мають характеристики екологічних, легких та ефективних. Актуальність теми автор пояснює тим, що раніше використання таких конструкцій було неможливе за браком еластичних матеріалів високої якості. Метою студії було виявлення раціональних прийомів архітектурно-конструктивних рішень тентових покриттів і встановити сферу їхнього застосування. Робота В. Г. Штолька мала наступні основні задачі: «дать оценку строительным свойствам и возможностям современных эластичных материалов с точки зрения применения их для устройства покрытий; определить условия оптимального использования этих материалов в конструкциях покрытий; выявить структурные формы, архитектурно-конструктивные качества и особенности тентовых покрытий; обобщить результаты экспериментальных работ по проектированию, строительству и эксплуатации сооружений с тентовыми покрытиями» [13, с. 4]. Однією з перших тем, піднятих у дисертації, було визначення конструктивних особливостей тканин і плівок, що виступають для тентових покриттів у ролі будівельного матеріалу. Важливим показником у цьому випадку була здатність матеріалу протистояти дії розтягуючих зусиль; деформація матеріалу під дією навантаження, опір багаторазовому згинанню тканини; супротив багаторазовому розтягуванню, вигинанню та стиранню; дії механічних навантажень і впливу атмосферного середовища. Вірно обраний матеріал є дуже важливим етапом у створенні конструкцій з тентовим покриттям. Адже це одна з найголовніших деталей, завдяки якій стає можливою вся конструкція. Іншим важливим аспектом дослідження В. Г. Штолька було дослідження особливостей формування структури тентових покриттів. Найбільш небезпечними для них є зміни форми, у результаті яких можуть утворюватись так звані «водяні мішки», полотно може «хлопати», «вивертатися», через що в конструкції виникають небезпечні перенавантаження, і вона швидко виходить з ладу та руйнується. Серед головних принципів конструкцій з тентовими покриттями фігурує модульність, коли будь-яка частина легко замінюється на іншу. Також подібні конструкції можуть бути декількох типів: збірно-розбірні пересувні споруди; споруди з покриттям, що трансформується; споруди зі стаціонарним покриттям. 192

Теоретична частина дисертації В. Г. Штолька була підкріплена деякими експериментальними проектами, у розробці яких автор брав активну участь. Серед них: тентове покриття ресторану готелю «Тарасова Гора» у Каневі, спроектованому за проектом наукового керівника аспіранта Штолька — Чмутіної. У дисертації наводиться детальна характеристика архітектурно-конструктивного рішення цього об’єкту, його виготовлення, встановлення та експлуатації упродовж п’яти років. Результати експерименту виявилися позитивними і, за словами автора, було підтверджено «целесообразность применения тканевых оболочек воронкообразной формы со съемным полотнищем, закрепленном на автономном стационарном опорном контуре для сооружений сезонной эксплуатации» [13, с. 12]. У результаті проведених досліджень і ретельного аналізу типів тканин, плівок й інших еластичних матеріалів було винайдено (автор винайшов) новий гнучкий конструктивний «теплий» матеріал — тентовіт. Також було досліджено вплив форми, переднапруги й орієнтації несучих структур матеріалу на стабільність тентових покриттів та умови формування їхньої конструктивної структури. 1971 року аспірант КиївЗДНІЕП Ігор Йосипович Лошаков (1934– 1999; професор кафедри основ архітектури і архітектурного проектування Київського національного університету будівництва і архітектури, кандидат архітектури, професор) під науковим керівництвом Чмутіної захистив дисертацію «Об’ємно-розпланувальна структура спеціалізованих непродовольчих магазинів». В основу цієї роботи було покладено структурний аналіз, за допомогою якого досліджується й характеризується торговий процес, і вимоги щодо правильного улаштування об’ємно-розпланувальної структури торгових будівель. «Целью данного исследования является разработка научно обоснованных рекомендаций по проектированию специализированных непродовольственных магазинов» [8, с. 4]. До основних задач дослідження входили: класифікація спеціалізованих непродовольчих магазинів за товарним профілем і потужністю, визначення найбільш перспективних типів підприємств; виявлення основних характеристик об’ємно-розпланувальних структур торгових будівель, що відображають вимоги, пов’язані із товарним профілем підприємств, їх потужністю, місцем у торговій мережі та міській забудові [8, с. 4–5]. У першій частині дисертації І. Й. Лошаков вдається до класифікації спеціалізованих непродовольчих магазинів, їх місця у торговельній 193

мережі та міській забудові. Особливу увагу автор приділяє тематичним будинкам торгівлі (будинки одягу, взуття, радіо, меблів та ін.), які являють комплексне обслуговування реалізації товару, що виробляється однією галуззю промисловості. У другій частині дисертації йдеться про функціональну організацію спеціалізованих непродовольчих магазинів та аналіз роботи торговельного процесу. Автор акцентує увагу на його елементах: «Отличительной чертой всех прогрессивных форм обслуживания, получивших широкое распространение в отечественной и зарубежной практике, является применение в большей или меньшей степени принципа самообслуживания» [8, с. 11]. У залежності від міри застосування цього принципу змінюється графік руху товарів і покупців, форми розрахунку за вибраний товар і методи розміщення товар-

Інтер’єр Будинку радіо в Києві (Лошаков И. И. Интерьеры предприятий торговли. — К., 1979. — С. 31)

ного оснащення. У третій частині ретельно розглядається об’ємно-розпланувальна структура спеціалізованих непродовольчих магазинів. Раніше, коли процес придбання товару являв класичну форму контакту продавця з покупцем, об’ємно-розпланувальне рішення торгової будівлі мало просте рішення і складалося із суми елементарних приміщень. Новий процес самообслуговування під час придбання товару передбачає роботу за наступними основними принципами: просторова організація будівлі; умови сприйняття фронту продажу; форма поповнення робочих місць товаром; характер організації технологічного процесу [8, с. 14]. Автором були запропоновані просторові рішення типу «спіралеподібний пандус», розділення на рівні в єдиному об’ємі, «пасажний» метод, котрі відкривали можливості для створення будівель, які трансформуються і відповідають новим функціональним вимогам. Тема споруд з висячими покриттями неодноразово розроблялась самою Чмутіною та її аспірантами. 1973 року під її керівництвом дослідженнями «Архітектура громадських споруд із висячими покриттями на криволінійному замкненому контурі» займалася аспірантка Алла Михайлівна Аніщенко (керівник майстерні КиївЗДНІЕП, академік Української академії архітектури, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, заслужений архітектор України, кандидат архітектури). Робота була виконана у КиївЗНДІЕП. На час написання дисертації потреба у великих прогонах існувала вже давно: традиційні перекриття (як купол або опуклі перекриття) провокували складні і важкі рішення. Натомість мало вивчені в СРСР висячі конструкції дозволяли отримати найменшу вагу перекриття великих будівельних об’ємів, за яких простота зведення конструкцій без установки будівельних лісів дозволяє значно скоро194

Обладнання торговельних залів (Лошаков И. И. Интерьеры предприятий торговли. — К., 1979. — С. 86–87)

тити термін будівництва. А. М. Аніщенко пише, що найчастіше для громадських споруд зального типу застосовувався криволінійний абрис плану (коло або колоподібна форма): спортивні комплекси, концертні зали, торговельні приміщення тощо. Мета дисертації А. М. Аніщенко — «определение принципов формообразования сооружений зального типа с висячими покрытиями на криволинейном замкнутом контуре и рациональной области их применения» [1, с. 4]. Визначено наступні наукові задачі: узагальнити архітектурно-розпланувальні й конструктивні рішення громадських будівель з висячим покриттям на криволінійному замкненому контурі, запроектованих або здійснених в СРСР та за кордоном; скласти класифікацію висячих покриттів за ознаками, які впливають на формоутворення споруд; визначити характерні особливості висячих покриттів, що впливають на об’ємно-розпланувальні рішення; встановити раціональну сферу застосування висячих покриттів для громадських будівель зального типу із криволінійним планом; проаналізувати запроектовані за участю автора й збудовані експериментальні криті ринки з висячими покриттями і круглим планом. А. М. Аніщенко дуже ретельно розглядає доцільність подібних будівель та їхні переваги у порівнянні з іншими спорудами за умов однакової площі та об’єму. Було виявлено, що довжина зовнішніх стін і фундаменту споруд круглої та овальної форми у плані на 10–12% менше, ніж у споруд з прямокутним планом із однаковою площею. Також з’ясувалося, що у будівлях із висячим покриттям на криволінійному замкненому контурі витрати будівельних матеріалів значно менші, ніж з іншими типами покриття. За умов криволінійного плану значно менше ресурсів витрачається на улаштування опалення та вентиляції, оскільки периметр будівлі менший за прямокутний такої саме площі. Крім того, зменшення внутрішнього об’єму споруди та площі її стін дозволяють зменшити теплові та експлуатаційні витрати. Не останню позицію займають акустичні властивості криволінійних споруд: «Акустические свойства помещений с висячими покрытиями имеют ряд преимуществ перед купольными или плоскими покрытиями. Форма висячего покрытия вполне приемлема в акустическом отношении для киноконцертных залов, кинотеатров, театров, универсальных залов и других зданий зрелищного назначения с овальными очертаниями плана» [1, с. 8]. На завершення А. М. Аніщенко подає перелік наукових праць і проектів, у яких було застосовано деякі з положень її дисертації: пропозиції 195

в галузі раціонального застосування просторових покриттів для громадських споруд; розробка прогресивного типу громадського торговельного центру; експериментальний проект критого ринку на 310 торговельних місць у Черкасах з висячім покриттям; експериментальний проект критого ринку на 394 торговельних місць у Києві із висячім покриттям; проект павільйону-кафе на 130 місць з висячім покриттям. Серед цього переліку є споруди, створені разом із Чмутіною. Дисертаційна робота Інги Михайлівни Щепетової (професор кафедри архітектурних конструкцій Київського національного університету будівництва і архітектури, кандидат технічних наук, професор) «Архітектура навісних стін багатоповерхових громадських будівель» була створена у КиївЗДНІЕП та захищена 1974 р. у КІБІ під керівництвом Чмутіної. Необхідність підняття даної теми І. М. Щепетова пояснює тим, що використання традиційних несучих стін у багатоповерхових спорудах стає недоцільним через зростаюче навантаження на стіни. Через те архітектори і конструктори починають все більше звертатися до конструктивних рішень будівель, де всі навантаження приймають на себе несучі конструкції, а зовнішні стіни виконують тепло- і атмосферозахисну функцію та навішуються на каркас будівлі. Основні задачі дослідження автор формулює у наступний спосіб: виявлення особливостей конструктивних рішень навісних стін і розробка класифікації їх основних типів; визначення залежностей архітектурної форми та розмірів елементів навісних стін від їх конструктивного рішення, властивостей застосованих матеріалів і способів монтажу; дослідження впливу розміру віконних прорізів на теплотехнічні й економічні показники навісних стін; визначення особливостей архітектурної композиції фасадів багатоповерхових будівель із використанням навісних стін [15, с. 4–5]. Перший розділ дисертації теоретичний, в ньому йдеться про досвід застосування навісних стін у будівництві багатоповерхових громадських споруд. Подано основні технічні визначення споруд, у яких використовуються навісні стіни та наведено приклади з радянського та світового до свіду будівництва такого роду. Також розроблена класифікація й основні типи навісних стін. Другий розділ присвячений розкриттю теми основних закономірностей формоутворення навісних стін. Розкриті особливо сті утворення архітектурної форми та розмірів елементів навісних стін у залежності від їх конструктивного вирішення та використаних матеріа лів. Виявлена залежність впливу розміру віконних прорізів на економічні та теплотехнічні показники конструкцій стін, а також залежність рішень 196

Навісна стіна каркасного типу з облицюванням з листів пофарбованого стемаліта і алюмінієвих профілів. Готель «Либідь» (Щепетова И. М. Навесные стены гражданских зданий. — К., 1973. — С. 23)

віконних прорізів від розміру теплопостачання від сонячним променів. Надані пропозиції щодо формоутворення основних типів навісних стін. У третьому розділі автор конкретно зупиняється на архітектурній композиції навісних стін багатоповерхових будівель. Було визначено особливості ритмічних і пластичних рішень із урахуванням специфіки сприйняття. Визначено можливі композиційні будови фасадів із навісними стінами. Їх можна розрізнити за двома основними принципами: коли елементи каркасу будівлі приховані, а елементи зовнішніх стін проявлені та домінують, можна застосовувати різноманітні пластичні рішення фасадної пластики; коли елементи несучих конструкцій будівлі домінують, а елементи стін заповнюють простір між ними, форма фасаду визначається пластикою каркасу будівлі. Таким чином, І. М. Щепетова у дисертації систематизує та робить ретельний аналіз конструкцій, в яких використовуються навісні стіни, Олексій Іванович Лазарєв, 1980 р. (з архіву О. І. Лазарєва)

розглядає сферу їх застосування та методи формоутворення. Аспірантська робота Олексія Івановича Лазарєва (завідувач лабораторії геліоархітектури й архітектурної біоніки ВАТ «Український зональний науково-дослідний і проектний інститут по цивільному будівництву», кандидат архітектури) «Дослідження тектонічних особливостей формотворення висотних споруд на основі використання біонічних принципів» датується 1980 роком. Науковими керівниками роботи були Н. Б. Чмутіна та Ю. С. Лебедєв — знаний російський фахівець з біонічної архітектури. Головною метою роботи було «исследование проблемы совершенствования форм высотных зданий и сооружений башенного типа с использованием бионических методов изучения рациональных принципов построения структур стебельчатых растений и определение направлений внедрения научных результатов в архитектурную практи-

О. І. Лазарєв на захисті кандидатської дисертації, 1980 р. (з архіву О. І. Лазарєва)

ку» [7, с. 2]. На першому етапі дослідження передбачало аналіз існуючих форм і тектонічних властивостей висотних будівель, споруд баштового типу та вертикально зростаючих стеблин с метою виявлення принципів їх формоутворення. На другому етапі вивчалися, систематизувалися й моделювалися відібрані на першому етапі конструктивно-тектонічні принципи і форми живої природи. Останній етап представляв синтез принципів і закономірностей, що були виявлені під час перших двох етапів дослідження, їхня реалізація в експериментальному проектуванні та конструюванні архітектурної моделі висотної будівлі баштового типу — «біотектон» [7, с. 2]. 197

Дослідження було на той час по-своєму унікальним, оскільки тема застосування біоніки в архітектурі раніше в СРСР комплексно не розглядалась. У процесі роботи О. І. Лазарєву вдалося: розробити біонічну методологію аналізу структурних закономірностей вертикальних стеблових рослин; науково обґрунтувати принципи формоутворення архітектурно-просторових систем висотних будівель і споруд баштового типу з використанням принципу гнучкості та демпферності; визначити напрям пошуку нових композитних будівельних матеріалів із заданими властивостями за допомогою моделювання біологічних закономірностей структурної будови клітинних оболонок; розробити експериментальну пропозицію багатофункціонального висотного комплексу баштового типу на основі гіпотези створення пружно-гнучкої системи конструктивної форми, комплексного використання властивостей матеріалу, конструкцій, функціональної та конструктивної єдності структури архітектурної форми [7, с. 3]. Результати дисертації були використані у проектах КиївЗДНІЕП. Вони мали корисну інформацію щодо прогнозування нових тектонічних структур житлових і громадських будівель; розробки пропозицій щодо нових рішень житлових і громадських споруд на основі використання методів архітектурної біоніки; розробки технічних рішень демпфуючих систем. Автор пропонує звернутись до більш надійного й ощадливого прийому у використанні вертикального розвитку міста. При цьому він не закликає повністю змінювати усі існуючі урбанізовані простори, а тільки організувати нові будівлі за принципом вертикального зонування, запобігаючи знищенню природного довкілля та закликаючи до економії міського простору. «Архитектурный организм типа биотектон, давая существенный экологический эффект и являясь системой с полноценным кругооборотом веществ и энергии, будет способствовать сохранению окружающей среды» [7, с.14]. Сергій Валентинович Єжов (директор з наукової діяльності та архітектури ВАТ «Український зональний науково-дослідний і проектний інститут по цивільному будівництву», професор Київського національного університету будівництва і архітектури, академік Української академії архітектури, заслужений архітектор України, кандидат архітектури, професор) під науковим керівництвом Н. Б. Чмутіної 1984 р. захистив дисертацію «Архітектурне формування інформаційно-розподільчих просторів громадсько-торговельних комплексів». С. В. Єжов виходив з того, що у той час, коли сучасний рівень проектування, будівництва й експлуатації громадсько-торговельних комп198

Багатофункціональний комплекс для перспективного будівництва. Проектні пропозиції, архіт. С. В. Єжов (Ежов В. И., Ежов С. В., Ежов Д. В. Архитектура общественных зданий и комплексов. — К., 2006. — С. 354)

лексів не повністю відповідає соціальним потребам і науково-технічному прогресу, коли застосовуються застарілі принципи проектування таких типів споруд і спостерігається відставання їхнього будівництва від темпів житлового будівництва, виникає потреба знайти для них нові типи інформаційно-розподільних просторів. Для реалізації цього завдання необхідно враховувати наступні вимоги: формування інформаційно-розподільних просторів як об’єднуючої ланки між окремими компонентами громадсько-торговельного комплексу і навколишнім житловим середовищем; організація цього простору як місця спілкування населення, своєрідного суспільного форуму не тільки в структурі громадсько-торговельного комплексу, але й у системі прилеглої міської забудови; багатоцільове універсальне використання пішохідного простору в громадсько-торговельних комплексах з трансформацією окремих елементів; вдосконалення архітектурної та художньої виразності пішохідного простору, підвищення в ньому ролі засобів відображення інформації для швидкої орієнтації, збагачення духовного запиту й естетичного смаку відвідувачів; створення особливого типу предметного середовища із урахуванням індивідуалізації візуального сприйняття, регіональних і культурних традицій даної місцевості [5, с. 6]. Представлені матеріали і, особливо, тематика й напрям наукової діяльності Чмутіної та її учнів свідчать про високу наукову цінність досліджень, а також про їхню на той час актуальність. Кожна розроблювана аспірантами тема — новий напрям в архітектурі. Чи то нові типи будівель (палац одружень, архітектурне формування інформаційно-розподільчих просторів громадсько-торговельних комплексів, об’ємно-розпланувальна структура спеціалізованих непродовольчих магазинів) або нові конструктивні рішення (безригельний каркас, дослідження архітектурно-конструктивних рішень тентових покриттів, архітектура громадських споруд із висячими покриттями на криволінійному замкненому контурі, архітектура навісних стін багатоповерхових громадських будівель), або перспективні наукові пошуки (дослідження тектонічних особливостей формотворення висотних споруд на основі використання біонічних принципів). Таке розмаїття творчого пошуку, поєднаного й іноді спровокованого науковим зацікавленням у просуванні свіжих ідей в архітектурну практику того часу, подекуди зберігає оригі-

Громадський комплекс для молоді в Таращі. Проект, архіт. С. В. Єжов (Ежов В. И., Ежов С. В., Ежов Д. В. Архитектура общественных зданий и комплексов. — К., 2006. — С. 354)

нальність і наукову потенцію й сьогодні. Це не в останню чергу свідчить про прогностичний характер мислення керівника цих робіт — Наталії Борисівни Чмутіної. 199

1. Анищенко А. М. Архитектура общественных сооружений с висячими покрытиями на криволинейном замкнутом контуре: Автореф. дис. … канд. архитектуры. — М., 1973. 2. Архитектура: Илл. вкладка «Строительной газеты». — 1963. — № 18/32. — 8 сент. 3. Будівництво ресторану «Рив’єра» на Парковій дорозі у Печерському районі Києва / ТАМ «А. Пашенько». Проект. — Київ, 2003. 4. Єжов С. В. Архітектурна організація предметного середовища громадсько-торговельних комплексів: Метод. рекомендації до виконання курсових проектів. — К., 2008. 5. Єжов С. В. Архітектурне формування інформаційно-розподільчих просторів громадсько-торговельних комплексів: Метод. рекомендації до виконання курсових проектів. — К., 2008. 6. Катернога М. Т. Формування архітектурної школи в Україні // Українська академія мистецтва: Дослід. та наук.-метод. праці. — К., 1994. — Вип. 1. — С. 73–86. 7. Лазарев А. И. Исследование тектонических особенностей формообразования высотных сооружений на основе использования бионических принципов: Автореф. дис. … канд. архитектуры. — М., 1980. 8. Лошаков И. И. Объемно-планировочная структура специализированных непродовольственных магазинов: Автореф. дис. … канд. архитектуры. — К., 1971. 9. Українська академія мистецтв: Професори НАОМА (1917–2007): Спец. вип. — К., 2008. 10. Чмутина Н. Б. Гостиница «Интурист» // Строительство и архитектура. — 1962. — № 5. — С. 21–23. 11. Чмутина Н. Б. Бази масового відпочинку трудящих у грибовидних конструкціях // Вісник Академії будівництва і архітектури УРСР. — 1962. — № 2. — С. 43–44. 12. Чмутіна Н. Б. Опыт применения крупных кирпичных блоков в строительстве административного многоэтажного здания в г. Киеве: Научный отчет / НИИ архитектуры сооружений АСиА УРСР. — К., 1956. — С. 1–8. 13. Штолько В. Г. Архитектура сооружений с висячими покрытиями. — К., 1979. 14. Штолько В. Г. Исследование архитектурно-конструктивных решений тентовых покрытий: Автореф. дис. … канд. архитектуры. — К., 1967. 15. Щепетова И. М. Архитектура навесных стен многоэтажных гражданских зданий: Автореф. дис. … канд. архитектуры. — К., 1974. 16. Щепетова И. М. Навесные стены гражданских зданий. — К., 1973.

Конгрес МСА у Парижі, 1965 р.

Запрошення на конгрес Міжнародної спілки архітекторів, 1965 р.

Науково-громадська діяльність Чмутіної не обмежувалася стінами Київського художнього інституту та КиївЗДНІЕП. Вона брала участь у багатьох наукових конференціях, присвячених проблемам розвитку радянської архітектури. Була членом відповідної творчої комісії (1948– 1950), членом секції архітектури громадських будівель (з 1950), членом правління СА УРСР (1964–1968), головою секції монументально-декоративного мистецтва (1967–1968), членом правління СА УРСР (з 1968). 1965 року брала участь та виступала доповідачем на VIII конгресі Міжнародної спілки архітекторів, який відбувся у Парижі. Конгрес мав важливе значення для вдосконалення архітектурної освіти. На ньому викладачі архітектурних вишів з 59 країн світу обмінялися досвідом з численних аспектів діяльності архітекторів, прагнучи виробити нові методи підготовки кадрів. Обговорювалися питання загальної, художньо-композиційної та технічної підготовки молодих спеціалістів на різних етапах навчання: до вузу, під час навчання в ньому та після його закінчення. Для участі у конгресі від архітектурного факультету Художнього інституту були відряджені завідуючий кафедрою архітектурного проектування професор М. Т. Катернога, керівник навчально-творчої майстерні професор Н. Б. Чмутіна і переможець студентського конкурсу студент ІV курсу В. Кудіненко (майстерня професора П. Ф. Костирка). Крім проекту В. Кудіненка, на виставці в Парижі експонувалися проекти студентів О. Стукалова (майстерня професора В. Г. Заболотного) і Л. Філіпенка (майстерня професора А. В. Добровольського) [6, с. 82]. Зберігся лист організаційного комітету Міжнародної спілки архітекторів до Чмутіної, повний текст якого подається у перекладі. 201

Вища рада Гільдії архітекторів Міжнародна спілка архітекторів Французька філія

Люба пані Н. Чмутіна! Ми раді зустріти Вас у Парижі, і сподіваємось, що Ваше перебування буде приємним. За межами заходів, які були обрані з нагоди конгресу і які допомагають Вам скоординувати працю з іншими учасниками Конгресу, ми підготували для Вас спеціальну програму, яка, маємо надію, Вам сподобається. Вона допоможе Вам ознайомитися із стародавніми історичними районами нашої столиці, її музеями, будинками моди, бутіками високого класу, магазинами, садами, багатьма чудовими палацами. Ви знайдете також розклад прийомів, пропонованих Вашій увазі. Якщо Вас записано заздалегідь на екскурсії, Ви знайдете квитки у конверті. В іншому разі просимо Вас звернутися до бюро, відповідальне за візити Палати Конгресу, де ми спробуємо задовольнити Ваші потреби. Ми сформували для Вас Комітет прийому, де у «маленькій залі» Ви зможете отримати всю інформацію. Члени цього Комітету будуть у Вашому розпорядженні і супроводжуватимуть Вас. Зверніться до нас у тому разі, якщо Ви не бажаєте брати участь у найбільш офіційних заходах. Ми будемо завжди раді Вам допомогти. Перелік організованих заходів знаходиться у програмі конгресу. На жаль, кількість запрошень обмежена. У презентованій Вам сумці Ви знайдете маленький подарунок, а також декілька купонів, які дозволять Вам мати знижки у деяких бутіках. Кожного дня ми будемо повідомляти Вас про програму нашого салону. Бажаємо Вам приємного перебування у Парижі і сподіваємось, що Конгрес залишить у Вас гарні спогади. Організаційний комітет Париж, набережна Маляке VI, буд. 15

Цікавим є той факт, що тематика звіту, з яким виступила Наталія Борисівна на Конгресі Міжнародної спілки архітекторів, не висвітлюється у друкованих джерелах України та СРСР, з’ясувати її вдалося тільки після перекладу звіту з французької. Доповідь Чмутіної мала ознайомлювальний і принципово феміністичний характер: СРСР ненадовго, у період хрущовської відлиги, підважив залізну завісу, і візит радянських архітекторів до Парижа, серед яких була жінка-архітектор, слід розглядати як чи не перший за багато десятиліть акт єднання зі світовим архітектурним процесом. На жаль, період такої відкритості світу був недовгим. Ось повний текст доповіді: 202

Лист організаційного комітету Міжнародної спілки архітекторів до Н. Б. Чмутіної, 1965 р.

Вітаю вас від імені тисяч моїх колег-архітекторів, конструкторів, усіх жінок-науковців Радянського Союзу, і бажаю вам багато щастя, успіхів у вашій творчій діяльності. Мої колеги жінки-архітектори, члени Спілки архітекторів СРСР, попросили мене розповісти про те, як ми живемо, працюємо і як у нашій країні поставлено проблему захисту прав жінок, зокрема, професійних прав. Той, хто завітав до нашої країни, знає, що радянські жінки мають однакові з чоловіками права, що для них відкриті всі шляхи у навчальній та творчій сферах. СРСР налічує велику кількість жінок — більше ста мільйонів, їх на двадцять мільйонів більше, ніж чоловіків. Вже досить довго ми не вважаємось слабкою статтю і беремо участь в усіх сферах людської діяльності на однаковому рівні із чоловіками, без жодного обмеження і виключення. Ми вважаємо нашу працю рівною і маємо однакову заробітну плату з чоловіками. Один із перших законодавчих декретів від початку існування нашої країни проголосив закон про зрівнювання загальних прав в усіх навчальних закладах. Завдяки цьому вибір професії для нас, жінок, і наших доньок, є тільки питанням професійних уподобань і можливостей. Поступаючи до технікуму чи до вищого навчального закладу, включаючи архітектурний, молоді дівчата та хлопці складають вступний іспит на однакових засадах і зачисляються студентами без жодної різниці відповідно до результатів конкурсу. Уся освіта є безкоштовною за рахунок держави і більшість студентів отримує стипендію. Підготовка усіх фахівців за усіма спеціальностями планується відповідно до потреб національної економіки і перспектив її розвитку. У такий самий спосіб готуються архітектурні кадри. Треба відзначити, що у нашій країні вже сьогодні серед дипломованих громадян жінки становлять 49%. Після інституту всі без винятку студенти отримують роботу. Для їхнього працевлаштування немає ніякої різниці між чоловіками і жінками. Розглядається їхня працездатність, бажання і сімейний стан. Жінки-архітектори працюють у проектних бюро, дослідних інститутах, маючи однакові з чоловіками права. Відповідно до своїх можливостей і досвіду роботи вони можуть стати керівниками групи, проекту, наукових колективів, брати участь у розробці значних проектних робіт і наукових тем. Жінки-архітектори є не тільки звичайними членами колективів, але часто вони бувають науковими керівниками, творцями і авторами. Візьмемо, наприклад, найбільше дослідницьке бюро нашої країни «Моспроект». Більше двадцяти п’яти жінок-архітекторів є там керівниками проектів у колективах від п’ятнадцяти до двадцяти чоловік. Уся ця плеяда жінок є авторами великих проектів: нових районів і околиць Москви. Вони мають великий авторитет на архітектурних і мистецьких нарадах, на будівельних майданчиках Спілки радянських архітекторів. У авторських колективах, які створили такі відомі на весь світ будівлі як спортивний комплекс у Лужніках, Палац З’їздів у Кремлі, Державний московський університет, Палац піонерів — автори жінки: архітектори, конструктори і художниці — брали однакову участь з чоловіками. Професія архітектора є складною і виснажливою: треба мати широкі знання, бути ерудованим і, перш за все, пристрасно закоханим у свою справу. Не зважаючи на це, і, можливо, тільки завдяки цьому, у нашій країні існує багато жінок-архітекторів, близько двох з половиною тисяч.

203

Більшість з них є членами Спілки архітекторів, активними членами, що беруть на себе значну частину організаційної та творчої роботи Спілки радянських архітекторів. Жінки складають частину усіх адміністративних рад республіканських та місцевих Спілок архітекторів. Вони працюють та керують творчими відділами, готують проекти до конкурсів, на виставки, організовують дебати, беруть участь у вихованні молоді. Однак, жінка-архітектор — це не тільки архітектор, а також матір. І в цьому полягає вся її краса і сила. Вона є відповідальною за виховання дитини для нашого майбутнього. Ніхто не може краще власної матері знати своїх дітей: їхні бажання, надії, амбіції. Тільки матері через власний приклад, материнську пораду можуть дати їм точне розуміння життя для того, аби вони змогли стати людьми високої моралі і великого серця. Бути хорошим передовим спеціалістом, бійцем і хорошою матір’ю непроста річ. У нашій країні вже багато зроблено для того, аби звільнити жінку-матір від її повсякденних клопотів і створити для неї клімат, що більш відповідає умовам її роботи, спростити її участь у суспільному житті. Для жінок усіх професій, у тому числі архітекторів, держава надає великі привілеї. Під час періоду вагітності і після народження дитини жінки отримують чотиримісячну оплачувану відпустку і, у разі необхідності, відпустку можна подовжити, вже без оплати, але зберігаючи робоче місце. Під час годування дитини груддю жінки-працівники мають скорочений робочий день без зменшення їхньої заробітної платні. Ціла мережа ясел, дитячих садків, початкових шкіл була заснована у нашій країні. Діти проводять там стільки часу, скільки захочуть їхні батьки: 12 або 24 години. Кількість таких закладів щороку поширюються. Тільки упродовж 1964 року в СРСР було побудовано і введено в експлуатацію 186 тисяч місць у дитячих садках та 79 тисяч місць у яслах. Діти шкільного віку можуть за потребою лишатися у школі, де вони отримують їжу і готують уроки під безпосереднім керівництвом учителів. Велика частина жінок-архітекторів, маючи схильність до науково-дослідної діяльності, працює в інститутах, поєднуючи наукову та творчу роботу. Для підготовки до наукової діяльності вони мають право і можливість здійснювати свою наукову практику у вищих навчальних закладах або у дослідних інститутах. Під час своєї практики вони отримують стипендію, що дорівнює заробітній платі молодого спеціаліста. Ми маємо більше ніж 150 тисяч жінок-науковців, що працюють в усіх наукових галузях. Тільки у Державному університеті більше тисячі жінок професорів-викладачів, 970 жінок академіків і професорів, близько 30 тисяч жінок отримали вищу освіту і науковий аспірантський рівень. Немає утилітарної чи гуманітарної галузі, де б радянські жінки не брали участі, де б вони мали обмеження, за виключенням випадків, коли закон їх захищає від надто тяжкої праці. В СРСР кожен третій науковий працівник є жінкою, а серед медиків — їх понад 79%. У Верховній Раді Радянського Союзу і Радах радянських республік 3469 жінок-депутатів, що становить 38% від загального числа. І, якщо ви хочете знати, найбільшим проявом рівності між жінками і чоловіками в СРСР був космічний політ першої жінки-космонавта, нашої Валентини Терешкової.

Звіт архітектора Наталії Борисівни Чмутіної, Париж, 1965 р.

Лист президента Міжнародної спілки жінок-архітекторів Соврії ван Пеборг до Н. Б. Чмутіної, 1971 р.

Педагогічна діяльність, 1946–1999 рр.

Кафедра архітектури Київського художнього інституту, 1951 р. Стоять: І. А. Грабовський, М. О. Грицай, В. П. Самойлович; Сидять: Я. Ф. Ковбаса, М. Г. Гречина, Н. Б. Чмутіна, П. Ф. Костирко, І. Г. Шемседінов (Архитектор Виктор Самойлович // А+С. — 2011. — № 2/3. — С. 269)

Педагогічна діяльність Наталії Чмутіної розпочалася у Київському державному художньому інституті (тепер НАОМА) 1946 року, ще до закінчення Інституту аспірантури Академії архітектури УРСР. Вона пропрацювала там 53 роки — до 1999 року. На посаді професора та керівника особистої творчої майстерні КДХІ — з 1971 року — 28 років. 205

Делегація італійських архітекторів, Н. Б. Чмутіна, Б. І. Приймак, А. В. Добровольський, М. Т. Катернога, В. В. Савченко в учбовій майстерні Київського художнього інституту, 1985 р. (з фонду НАОМА)

Майстерня Чмутіної завжди була найпопулярнішою, до неї було важко потрапити, в ній було важко вчитись (а навчання потребувало неабияких зусиль). Педагогічний підхід Наталії Борисівни базувався на відчутті змін, що відбувалися в архітектурній практиці ХХ століття. Вона відчувала, що ХХ століття сформувало нову школу архітектурно-художнього не лише формоутворення, але й нову форму фахового мислення, відмінну від академічних традицій, що стала визнаним добутком світової художньої культури. Упродовж століть в архітектурі зберігалися сталі прийоми композиції та образи у вигляді традиційних стилів і відповідно зорієнтовані архітектурно-педагогічні погляди, на яких будувалась практика підготовки нових поколінь проектувальників. Однак на межі XIX–XX століть відбувся певний фаховий злам: стрімкий науково-технічний прогрес і зміна суспільно-культурних умов підірвали історично відпрацьовані естетичні норми та художні принципи, 206

Ю. М. Ятченко, Б. І. Приймак, Н. Б. Чмутіна, А. В. Добровольський на захисті дипломних робіт у квітні 1977 р. (з архіву Н. Б. Чмутіної)

які увібрали в себе культуру класики, середньовіччя, пізніх століть, стилістичні напрями ХІХ століття. Почалося формування принципово іншої архітектури, — архітектури найновішого часу, яка враховувала ці змінювані обставини. У процесі загального складання сучасної художньої системи особливе місце займає внесок певної архітектурної школи, новаторські концептуально формотворчі ідеї відповідно до основних засад репродукування професії. Це зумовило необхідність трансформації змістовного матеріалу із врахуванням педагогічної практики. У цьому аспекті характерним було звернення сучасної школи архітектурного формотворення до пропедевтичної моделі, котра передбачає відокремлення формалізованих засобів архітектурної діяльності у вигляді об’ємно-просторової композиції та використання їх як творчого інструментарію у розв’язанні проектних задач з першого етапу професійної освіти. Ця модель не тільки зробила значний внесок у процес підготовки 207

Н. Б. Чмутіна серед учнів

Н. Б. Чмутіна, малюнок

На перегляді студентських проектів в архітектурній майстерні Художнього інституту, викладачі: І. Г. Шемседінов, М. Т. Катернога, П. Ф. Костирко, Є. І. Катонін, Н. Б. Чмутіна, І. М. Сєдак та ін.

208

З. В. Мойсеєнко, Н. Б. Чмутіна, Н. Д. Манучарова та С. П. Тутученко — архітектор, Герой Радянського Союзу, в роки війни начальник штабу парти занського кавалерійського дивізіону (з архіву Н. Б. Чмутіної)

архітекторів нової формації, а й звернулась до ядра архітектурного професіоналізму, відбила радикальну зміну естетичних уявлень та розуміння самого змісту візуального мистецтва, ваги митця у реаліях науково-технічного і соціального прогресу. У архітектурній пропедевтиці навчання спеціальності поєднується з прогресивною творчою практикою, багато в чому обумовивши народження оновленого образу сучасної архітектури. Через те її проблематика, виходячи далеко за рамки базових цілей освіти, так чи інакше знаходячись у центрі фахових інтересів, суттєво впливає на загальний стан і розвиток архітектурної думки [1]. Навмисно або інтуїтивно Чмутіна рухалася у педагогіці саме таким прогресивним шляхом. Творча атмосфера Художнього інституту сприяла цьому повною мірою. Підготування студентів-архітекторів в іменних майстернях — рідкісне явище для вищих архітектурних навчальних закладів. Потрапляючи у чиюсь майстерню-школу, студент має можливість індивідуальних занять із керівником цієї школи. Треба враховувати факт камерності закладу, де на одному курсі у майстерні може бути від трьох до десяти студентів (у різні роки). 209

Ю. А. Чеканюк, Н. Б. Чмутіна зі студентами, 1982 р. (з архіву Н. Б. Чмутіної)

Сумісництво педагогічної діяльності Чмутіної з діяльністю керівника сектору експериментального проектування НДІ експериментального проектування АБіА УРСР (від 1960, з 1963 — КиївЗНДІЕП) сприяла вихованню студентів на прогресивних засадах. Вичерпне знання сучасних на той час технологій, конструкцій, матеріалів допомагали загальному виховному процесу. Методику викладання Наталії Борисівни вирізняла наукова обґрунтованість, вона завжди пов’язувала наукові дослідження, практику і педагогіку, й усе це органічно перетиналося, сприяючи розвитку виховної методики підготування майбутнього майстра. Вона вчила студентів постійно працювати. Це була праця без перерв, у напруженому ритмі, робота на результат у кожному конкретному проекті, де архітектурна якість на першому місці, решта на другому. Чмутіна давала вихованцям простір для творчих пошуків у проектній справі: демократичний дух був присутній в її майстерні. Вона вміла відшукати у кожній людині особистість, талант, не насаджуючи ідейного диктату. Принципом діяльності чмутінської майстерні було: неремісничій творчій підхід до кожної окремої ситуації, але довга реміснича праця задля досягнення викарбуваних цілей. Цей підхід вирізняв її серед інших керівників майстерень. 210

Викладачі кафедри архітектурного проектування Київського художнього інституту, 1998 р. Г. Ф. Добровольська, Ю. А. Чеканюк, І. В. Пузиркова, Л. П. Скорик, Д. І. Антонюк, Н. Б. Чмутіна, І. П. Шпара (з фонду НАОМА)

Велика внутрішня інтелігентність, ерудованість, володіння іноземними мовами спрацьовували на те, що студенти — кожний на свій кшталт і в міру вихованості — намагалися наслідувати рисам характеру Наталії Борисівни. Навіть сама по собі особиста її присутність виховувала своїм прикладом: манерою працювати, тримати ідейну лінію, вмінням донести думку до слухача, внутрішньою стриманістю. Чмутіна-педагог оточувала себе талановитими людьми. Разом з нею працювали: І. П. Шпара, В. А. Розенберг, А. М. Мілецький, Ю. А. Чеканюк, В. Г. Шевченко, Г. О. Хорхот, Д. І. Антонюк та інші. Її метою було отримати єдину команду з викладачів та студентів, і, тримаючи все під контролем, досягти найліпшого результату. Вона як вихователь залишила по собі велику кількість вдячних учнів, які з гордістю та честю продовжують архітектурну справу Чмутіної. 211

Ю. А. Чеканюк та Н. Б. Чмутіна на кафедрі архітектурного проектування (з фонду НАОМА)

Основні особливості педагогічної діяльності Наталії Чмутіної можна сформулювати у наступний спосіб: 1. Спрямованість на новизну архітектурних рішень. 2. Демократичність в обговоренні та прийнятті рішень стосовно студентських проектів. 3. Найвища міра відповідальності за кінцевий варіант архітектурного рішення (оптимізація та вдосконалення до кінця проектної роботи). 4. Ретельний підбір педагогів-практиків високої кваліфікації. 5. Висока самодисципліна та демонстрація на особистому прикладі ефективності праці. 1. Мелодинский Д. Л. Концепции художественного формообразования в архитектурных школах ХХ века: Развитие творческих идей ВХУТЕМАСа и Баухауза: Дис. … д-ра искусствоведения. — М., 2003.

Бесіди про Наталію Борисівну Чмутіну

Дмитро Іванович АНТОНЮК (нар. 1953) керівник творчої архітектурної майстерні Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури, керівник проектної фірми «А–ІІІ», член Ради директорів UKR GBC (Green Building Consulting), член НСАУ та Європейської Асоціації з архітектурної освіти, кандидат архітектури, професор

Когда я был первокурсником, рядом с нашей кафедрой проходила защита дипломов Виктора Ширяева и Олега Абрамова — с огромным макетом города на всю стену. Целый город из бумаги — белым по белому. И тогда я услышал первый раз, что они из мастерской Чмутиной. Хотя на самом деле у Чмутиной учился Абрамов, а не Ширяев. Но, как потом оказалось, поскольку она была главным действующим лицом, то для меня и Ширяев — «чмутинец». Белым по белому — для меня это «железно» ассоциируется с Натальей Борисовной. Даже не знаю, она ли запустила процесс макетирования из бумаги, но это началось точно в ее времена. У меня ощущение, что всплеск макетирования из бумаги был с 1970-х до 1980-х, когда все ребята делали макеты не «показушно», а как метод поиска решения. Это был первый этап знакомства. Следующий этап: распределение по мастерским. Мы все писали заявление, и был легкий трепет от того, возьмут — не возьмут. Я поступил в 1970-м и, кстати, Ларису Павловну Скорик узнал раньше, чем Наталью Борисовну. А еще раньше — Галину Федоровну Добровольскую, потому что она вместе со Славиком Агафоновым вела у нас на первом курсе отмывку. Они еще были все так молоды. Получается, что Наталья Борисовна была третья «архитектурная женщина», с которой я познакомился в институте. Попал я в ее мастерскую. Считаю, у нас были самые лучшие преподаватели. Во всяком случае, когда я учился, у нас работал Игорь Петрович Шпара, Виктор Абрамович Розенберг, был период — и Володя Шевченко работал, и Георгий Александрович Хорхот работал, и Милецкий (у меня Авраам Моисеевич был руководителем на 5-м курсе). Мне кажется, Чмутина умела сложить человеческий пазл. Вот если было десять человек, она так их скомпановывала, что получалась живая функционирующая схема. Методику работы мы не всегда понимаем, потому что нас не интересует, как получился результат, какой ценой и почему. Почему, например, Шпара преподавал у нее, а не у Добровольского? Тут можно говорить о массе случайностей, но ведь когда кто-то приглашает кого-то к себе, за этим что-то стоит: личное пристрастие, выгода, опыт или что-либо еще. Помню, один год у нее с точки зрения преподавания был провальный. Какой-то совершенно случайный человек появился в мастерской, но он больше года и не проработал. Прелесть мастерской была в том, что в ней были преподаватели, которые очень эффективно работали, и мастерская всегда считалась лучшей. Поэтому мастерская Натальи Борисовны была долгий период времени вне конкуренции. Плюс: умение скомпоновать команду. Всегда в «чмутинскую» мастерскую записывалось большее количество студентов. Я потом понял, как это все на самом деле происходило. Все дело в методике. Например, Славик Агафонов работал на первых курсах. Чеканюк и я тоже сначала работали на этих курсах и параллельно в мастер215

ской. По сути, с первого курса готовилась некая информационная база для ребят, чтоб они понимали, где какая мастерская, некая рекламная акция в виде представителя мастерской на младших курсах. Я думаю, что это работает на самом деле. Сейчас Анатолий Давыдов этим в известной степени начал пользоваться, потому что он ведет на первом–втором курсе, и понятно, что если у тебя все складывается два года с преподавателем, то почему не пойти к нему в мастерскую и дальше? Ребята очень практично выбирают мастерскую. Я сейчас понимаю, почему мастерская была сильнее, потому что Наталья Борисовна каждый день приходила на занятия вовремя, и все время занятий она была в мастерской лично, а Чеканюк при ней. Она не позволяла никому вольничать. И вся мастерская сидит, и пока она не обойдет каждого и не поговорит, не порисует, она не уходила. Интенсивность труда и ее отдача была выше, чем у многих других. Я думаю, это очень важный фактор. Ежедневный труд! Это то, что, к сожалению, наш институт не очень прививает. Все студенты гениальные, но будь ты трижды гениальный… А сколько талантливых ребят осталось вне профессии, вне дела, спились, что угодно? Потому что институт не приучил, что нужно просто каждый день «протирать штаны», как ремесленник. Девочки плакали, потому что Наталья Борисовна могла взять и перед оценкой изменить весь план. Это сейчас можно что-то сделать, а потом чистенько распечатать, а тут у тебя уже тушью обведено и начинается «бритвочка» и срез планов. Не то, что ее ненавидели. Это определенная жестокость. Ну почему не проверить и не изменить это раньше? Одно из характерных качеств Натальи Борисовны: улучшение качества на любой стадии. У нее это просто. Какие проблемы? Взяла и срезала. «Ну, пойдите, поплачьте; поплакали? Хорошо, давайте срезайте, — так невозможно, так нельзя оставить». Это качество, нацеленное не то чтобы на успех, но на получение более совершенного результата. Мне кажется, это правильно. Теперь, задним числом, понимаешь, что стабильный результат в мастерской Чмутиной получался в том числе за счет повседневного труда. Кроме того, она умела привлекать к себе людей. Вот, например, Авраам Моисеевич Милецкий не любил никогда сидеть: в дверь заглянет, не раздевшись. Хорошо если беретку снимет: «посмотрим, сколько студентов — двое», и так две–три минуты. Он пробежит, не присаживаясь, не снимая пиджачка. Мгновенно все отсканировал, все понял, два–три слова сказал, и убежал. А ты остаешься такой окрыленный, понимаешь что делать. Качество колоссальное — выбрать такого человека в качестве преподавателя. А Виктор Абрамович Розенберг — суперчеловек! На кафедре была методическая комиссия, и Наталья Борисовна была там председателем чуть ли не испокон веку. Что изменить, что добавить, методика — ее сильная сторона. Умение выбрать команду, а из выбранных перераспределить таким образом, чтобы каждый был наиболее эффективен на своем месте. Это качество руководителя высокого класса. Милецкий руководил у меня на пятом курсе. Мы с Толиком Чечиком делали всесоюзный конкурс. Взяли реальное задание, выполнили его и даже поехали на презентацию. У меня до сих пор дома лежит стопка фотографий. Мы не выиграли, конечно, но это было настолько по-настоящему. Двести работ со всего Советского Союза, конкурс на Национальный академический театр имени Янки Купалы в Минске — на центральной площади с выходом к воде, ну что-то невероятное. И все это по-настоящему. Мне почему-то кажется, что эту командировку нам институт оплачивал. Это был преддиплом, пятый курс. Все «по-взрослому» — одно из любимых чмутинских выражений, и, наверное, оно наиболее точно выражает ее отношение к профессии, к архитектуре. 216

Чмутина как умный человек понимала, что Милецкий фигура яркая и, я думаю, как управленец она, естественно, хотела его в какой-то степени «подмять» под себя. Он хотел всегда в рамках мастерской как-то выделяться. Например: «Наталья Борисовна, дайте мне студентов с 3-го до 6-го курса, чтоб я их вел». А она не разрешала. Это вечная проблема. Я думаю, что она чувствовала, что это, с одной стороны, может разрушить мастерскую, а с другой, — не считала Милецкого таким уж гениальным. Считала его несколько поверхностным. У меня был однокашник Володя Дышлюк, который был, думаю, самым талантливым из нашей мастерской. Хотя, даже не знаю, что он сейчас делает. Но он реально очень правильно все понимал и думал, и книжки читал. Это был первый человек, которого я заметил за конспектированием книги. Фантастическое ощущение. Пришел с какого-то бадминтона, из нашего спортивного зала в мастерскую, поскольку там все наши вещи лежали (это сейчас там никто не ночует). Темно, сидит с настольной лампой Володя и что-то пишет. У меня даже книга эта есть: Джордж Нельсон «Проблемы дизайна», одна из первых книг. Нельсон делал американскую выставку на территории Союза в Москве. Человек сидит и конспектирует архитектурную книгу. Я был поражен. Мы понимали, что можно конспектировать «три источника и три составные части марксизма», потому что это как бы нужно, а чтобы таким образом штудировать текст об архитектуре… Я первый раз это понял на втором курсе. Мы уже все таланты, гениальные, а тут вдруг приходит Володя Дышлюк и конспектирует книжку — непонятно. Он считал Милецкого позером и поверхностным человеком. В известной степени так оно и есть, если смотреть на него снаружи, а если знать все внутренние реалии, то понимаешь что он удивительно глубокий человек. Как ему приходиться «по-еврейски» крутиться, чтобы создать то, что хочется. Но если реально разобраться, это один из немногих советских украинских архитекторов, о котором можно говорить с точки зрения уровня мировой архитектуры. Как-то я был на смотре, связанным с образованием. Там проходил в том числе и конкурс архитектурных работ: детские садики, школы и т. д. Я был членом жюри. Проводилось это во Дворце пионеров работы Милецкого и Бильского. Я так «закайфовал». Какой дом! Просто фантастический. Давно я не был внутри. Там же что снаружи штукатурка, что внутри штукатурка, такие «шестидесятые». Интерьер классный, просто Баухауз. Но что интересно: Милецкий оказался в мастерской у Чмутиной, а не у Добровольского. Это при всем ее сложном к нему отношении. Милецкий, хоть и дипломат, но может и обидеть, и резко ответить. Он себя уважал и, безусловно, покладистым не был. Харизматичный человек. Когда Милецкий после диплома приглашал к себе работать, и узнал в разговоре, что у меня все родственники в Москве, сказал: «Как все в Москве? Ни минуты не надо оставаться в Киеве, немедленно отсюда! Немедленно из этого города, вообще здесь атмосферы никакой. Да вы еще думаете?! Немедленно уезжать отсюда!» У него как раз был сложный период. На Байковом кладбище закатали в бетон большую стену-барельеф. Прессование такое. Потом эта антиеврейская волна. Обстановка была очень сложная. Может, это усугубляло его реакцию. Но он считал, что в Киеве просто архитектурное жлобство, а не свободная атмосфера. Потом я должен был идти в армию, и понимал, что буду служить в Киеве. Был такой подшефный полк № 3217, прямо на Подоле, там все архитекторы служили. Еще одна наша кафедра, как мы шутили. Уже 217

знал, где буду служить, уже был у командира полка, у начальника политотдела, уже понятно было, что буду там делать. Я рассказал об этом Милецкому, он сказал — в армию ходить не будешь, будешь ходить ко мне в КИЕВПРОЕКТ, и заниматься проектированием. Я согласился. Довольный, прихожу, рассказываю Наталье Борисовне, она хмыкнула. Пошел я в КИЕВПРОЕКТ оформляться, а мне в отделе кадров начали рассказывать, что у Милецкого нет штатного расписания. Я не очень понимал, что это значит. Меня записали к Вадиму Ивановичу Гопкало. Это «советский монстр», который «круто стоял». Мы с ним поговорили: «Будешь у меня работать, нахрена тот Милецкий!» Гопкало обещал: «Вообще не будешь в части ночевать, будешь дома и приходить в КИЕВПРОЕКТ работать». Я шел в КИЕВПРОЕКТ, но в другую мастерскую и на другой объект — на интерьер Музея Ленина. Тогда я не знал, кто такой Гопкало, и начал спрашивать у ребят. Мне говорят, мастерская да, но если он тебе что-то сделал… И Чмутина предупредила: «Вот он вам сделает что-то — будете всю жизнь ему должны, будете рабом. Хотите — идите!» Так не захотелось быть рабом! И сама тема Музея Ленина не грела. Почему-то. Лет через пятнадцать она мне высказала: «Я помню, как вы хотели в КИЕВПРОЕКТ уйти». Она была против КИЕВПРОЕКТа, считала его архитектурным конвейером, который решает сиюминутные задачи. Там было что-то вроде профессионального цеха. А КиевЗНИИЭП — это научно-исследовательский отдел, экспериментальное проектирование. В общем я не пошел в КИЕВПРОЕКТ — пошел в армию. Уже после армии, в 1977-м, начал работать в КиевЗНИИЭПе, и в этом году родился сын Ваня. Наталья Борисовна очень хорошо умела уговорить: «Давайте ко мне на годик, пока маленький ребенок. Тамаре поможете, щадящий режим, будет свободное время». Никакого свободного времени не было, работы всегда было очень много. Этот год потом вылился в восемь лет и более. Фактически я всю жизнь проработал в КиевЗНИИЭПе, до 1991 года. Формально числился в научно-проектном отделе общественных зданий, но работал в группе Чмутиной. Шла очередная реконструкция здания Верховной Рады, сессионный зал. Совсем немножко мы сидели в КиевЗНИИЭПе, потом в здании Верховной Рады, и в доме напротив, и в Мариинском дворце. Как минимум, три точки сменили. Тогда еще не снесли открытый бассейн на стадионе «Динамо», и за входной аркой стадиона был целый блок с открытым бассейном. Я к 6 или 7 часам утра ходил в бассейн — красота, а потом через парк пешочком поднимался наверх, к зданию Верховной Рады. Мы занимались залом и зданием Верховной Рады. Очень много всякой работы было. Наталья Борисовна, когда я начал с ней работать, уже не занимала никаких руководящих постов в КиевЗНИИЭПе (работала на полставки), а на постоянной работе была в Художественном институте. На втором году работы, когда стало ясно, что это будет не один год, Наталья Борисовна говорит: «Может, в институт попробуете?» Я попробовал поработать в институте, и мне понравилось, понравилось страшно. Первый мой опыт работы в институте был с группой, которую я еще лично знал как студент. Мне не так страшно было. Это был курс Миши Гершензона. После года обучения они были на летней практике, в том отделе КиевЗНИИЭПа, где я числился. И я у Натальи Борисовны на лето отпросился от Верховной Рады. Пришли студенты-практиканты, и мы делали конкурс. Выиграли все, что можно на этом конкурсе. Мы сделали пять вариантов, а выиграли четыре первых премии. Такое бурное было обсуждение. Было страшно интересно, плюс положительный результат. Мне понравилось, и я остался преподавать на следующий год. 218

Поработал несколько лет, а она говорит — ну знаете, Дима, если уж в институте работать, то необходимо делать диссертацию. Какая диссертация? Мы начали выбирать тему. Тогда работали над интерьером сессионного зала. Нужно было сделать синхронный перевод речи, усиление звука, внедрялась новая современная система. Наталья Борисовна говорит: «давайте сделаем монументальное искусство в интерьере». Но, как-то это меня не очень увлекло. А тут приехал Алексей Иванович Заваров, директор КиевЗНИИЭПа, из Америки. Это был 1979 год. Привез большую стопку литературы про гелиоархитектуру. Тогда Наталья Борисовна предложила исследования в области экологической архитектуры. Теперь, через тридцать лет, — это самая актуальная тема в мире. То есть Чмутина умела предвидеть развитие ситуации, будущее архитектуры. Если бы мне кто-то в конце обучения сказал, что я буду преподавать и еще диссертацию напишу, я бы очень удивился. И сейчас к диссертантам и ученым от архитектуры по-прежнему отношусь с долей скептицизма. Особенно в той системе, которая была. Были же научные институты, которые якобы занимались наукой. Там была масса хороших вещей. Но в целом все это в известной степени профанировалось. Зданию Верховной Рады постоянно требовались какие-то перестройки, обновления, изменения количества мест депутатов. Проводились колоссальные работы. Выполнялась проектная документация с инженерией, большим количеством субподрядчиков. Была команда архитекторов, которые постоянно работали над этим объектом зданием: минимум три–четыре, максимум десять–пятнадцать человек. Сожалею, что не фотографировал. Например, большая люстра сессионного зала была опущена на пол: она на цепях опускалась с потолка, и была взята в короб посредине зала, чтобы защитить ее во время ремонтных работ. До реконструкции сессионного зала сделали кинозал, кабинеты. С помощью КИЕВПРОЕКТа сделали лифт для Алексея Федосеевича Ватченко, тогдашнего председателя Президиума Верховного Совета УССР. Занимались аппаратными связи в левом крыле Мариинского дворца, подземным переходом. Институт электросварки имени Патона разрабатывал кровлю из нержавеющей стали. Целый комплекс работ. Была выполнена большая реконструкция сессионного зала. Начавшись в 1976 или 1977-м, она продлилась для остальных помещений приблизительно до 1987–1989-го. Где-то в 1980-х был реконструирован и сам сессионный зал. Менялось руководство — менялись кабинеты. Полностью поменялась отделка, мебель, все инженерные коммуникации. Арка с Лениным поменялась — Ленина убрали. Там появился флаг, потом и арку убрали. Все амфитеатры партера и амфитеатр балкона сделали новыми. Выполнили усиление звука, синхронный перевод речи — у зала очень плохая акустика из-за стеклянного купола. Менялись все залы, инженерные коммуникации, велись постоянные работы по переделке кабинетов администраций, комиссий, реставрационные работы. Решались вопросы реконструкции здания — памятника архитектуры национального значения. Затем смена власти и, как следствие, изменение символики на фасаде, благоустройство площади, ограждение от народа со стороны улицы Михаила Грушевского. И последнее: заказной конкурс на остекление внутреннего двора, который ничем не окончился. Чмутина посвятила этому зданию 65 лет. 219

Михайло Шимонович ГЕРШЕНЗОН (нар. 1952) директор приватного підприємства «Архітектор Гершензон», архітектор

Я поступил в Киевский художественный институт после армии, в 1974 году. А до этого — окончил Киевский художественно-промышленный техникум. После армии в институт пришел с огромным желанием рисовать (можно сказать «голодный»). Рисовал без конца и не отказывал всем, кто просил помочь в подаче проектов. В наше время это называлось «китайничать», ну я и «китайничал». Познакомился со студентами, которые были на старших курсах. Многие из них были из мастерской Натальи Борисовны. И, по сути, я с первых курсов помогал кому-то из ее мастерской. Она меня заметила, и сама предложила пойти в ее мастерскую после второго курса. Это неожиданное предложение очень польстило моему молодому честолюбию, ведь попасть в ее мастерскую было не просто, и считалось престижно. В мастерской Натальи Борисовны были собраны очень интересные студенты: «козырные», «продвинутые», самые-самые. У нее был талант: подбирать людей и создавать особую творческую атмосферу. Дмитрий Иванович Антонюк, окончив институт, работал с Натальей Борисовной над реконструкцией здания Верховной Рады, и она его привлекла в свою мастерскую как молодого консультанта. Можно сказать, я был одним из первых его студентов. Также консультантом был Юрий Андреевич Чеканюк — очень интересный архитектор, замечательный книжный график и душевный человек. Я его очень любил. Запомнилось: прохаживаясь по коридорам института, мы задумывали, как будем оформлять проект, какую выбрать технику подачи, колорит, освещение. Мы с утра и до вечера сидели в мастерской, а преподаватели — Наталья Борисовна Чмутина, Юрий Андреевич Чеканюк, Дмитрий Иванович Антонюк, Авраам Моисеевич Милецкий, Игорь Петрович Шпара, Георгий Александрович Хорхот приходили вечером и консультировали нас. Наталья Борисовна в процессе проектирования не давала расслабляться и успокоиться на принятых композиционных решениях, все время искала вместе со студентами новые, неожиданные решения. Иногда даже случался перебор. Как говорил Юрий Андреевич: «С грязной водой и ребенка выплеснули». Но творческий процесс — это все время поиск. Наталья Борисовна была человеком незаурядным, высокообразованным, талантливым архитектором и педагогом. Она в совершенстве владела французским. Оценивая хороший проект, она изыскано выражала похвалу — «comme il faut», — это значит «хорошо». Ее проекты, которые мне нравятся, — это гостиница в Каневе, гостиница «Лыбидь», Дом мебели, гостиница «Днепр». Все это здоровые, хорошие объекты. Здание Верховной Рады — это объект Заболотного. Но Чмутина его курировала, и после смерти Заболотного занималась реконструкцией. Вот такая она была, наша Наталья Борисовна: строгой, но справедливой, и никогда не ругалась, не повышала голос. Было очень неприятно, когда ты не оправдывал ее надежд. Она умела создавать ощущение особой ауры, обволакивала своим влиянием, и мы все очень старались соответствовать ее 220

ожиданиям. Это, в хорошем смысле, был культ Натальи Борисовны. У нее свой мир, и она была всегда в поиске. Считаю, что мне очень повезло: попав в мастерскую Натальи Борисовны с ее высокими требованиями к творческому процессу в архитектуре, я нашел себя в этой профессии, и очень ей за это благодарен.

Олег Олександрович ГРАУЖІС (нар. 1944) головний архітектор Київського національного НДІПІ «Укрреставрація», член Опікунської ради Національного заповідника «Софія Київська», лауреат Державної премії України в галузі архітектури, народний архітектор України

Я с Натальей Борисовной был знаком с детства. Наши семьи жили в одном районе, она жила на площади Богдана Хмельницкого, а мы рядом, по Рыльскому переулку. Мои родители с ней дружили. Моя мать Лариса Ивановна и дядя Георгий Иванович вместе учились в институте и оканчивали его вместе с Натальей Борисовной, кажется, даже в одной группе (они близнецы, двойняшки и оба архитекторы). Они очень дружили. Часто встречались в просторной квартире Заболотных, где был интересный интерьер, в котором стояла гипсовая статуя Афродиты. До войны они работали вместе. И студентами всегда помогали друг другу. Они были одной компанией. Потом вместе на теплоходе уехали в эвакуацию, но там были далеко друг от друга. Наталья Борисовна очень дружила с Заболотным, а он был членом Правительства. Когда Киев освободили, нельзя было туда приехать просто так. Только по вызову. Заболотный сделал вызов Наталье Борисовне, она приехала в Киев и сделала вызов моим родителям. Они тоже вернулись в Киев, и сразу подключились к работе над проектом восстановления здания Верховной Рады. До войны они работали в одном коллективе по строительству этого объекта. То есть всю жизнь как бы вместе работали. И в КиевЗНИИЭПе дядя с ней работал, правда, в разных отделах. И когда она болела, мать ей все время помогала. В личной жизни у нее были серьезные проблемы, и это наложило определенный отпечаток. Характер у нее был сдержанный и несколько суховатый, она была немногословна, но скажет — как отрежет. С низким командирским голосом. Лично мне не пришлось совместно работать с Натальей Борисовной, но я считаю, что ее работы заслуживают большого внимания. Она была хорошим архитектором. Например, «грибки» в Каневе, гостиница «Лыбидь». В гостинице «Днепр» были предложены довольно на то время интересные и смелые интерьерные решения: в ресторане были сделаны на стенах украинские тарелки. Для этого была подключена мастерская КиевЗНИИЭПа. В то время это было красиво и свежо. Преподавала она в Академии, я знаю много ее ребят, все к ней относятся с уважением. Сам я учился в КИСИ, но по разговорам знаю, что педагогом она была хорошим.

221

Володимир Миколайович ГУСАКОВ (нар. 1949) президент Національної спілки архітекторів України (с 2012 р.)

Я познакомился с Натальей Борисовной в 1990 году. Уже не могу вспомнить, при каких обстоятельствах это произошло, но она заходила к нам в Госстрой несколько раз по производственным вопросам. Потом, когда в начале 1990-х воссоздавалась Украинская академия архитектуры, мы снова неоднократно пересекались. К сожалению, мне не приходилось с ней в то время тесно сотрудничать и часто общаться. Мы встречались лишь эпизодически, но впечатление она на меня произвела неизгладимое, даже при первой встрече показалась личностью очень интересной. Есть такое мнение, что настоящим архитектором, способным решать все задачи вплоть до разговора на стройке со строителями на одном языке, может только мужчина. Наталья Борисовна произвела на меня такое впечатление, что далеко не каждый мужчина в состоянии это сделать. Она была организованная, сосредоточенная. Это самое первое впечатление осталось и сохранилось на всю жизнь. Если взять фигуру Натальи Борисовны как крупного архитектора в масштабах государства, она, пожалуй, была единственной женщиной-архитектором такой величины. В профессии были еще женщины, но такого уровня, как Наталья Борисовна, пожалуй, не было и нет. Может быть, Заха Хадид? Ее послужной список достаточно велик. Это те объекты, которые она спроектировала и довела до завершения, — гостиницы в Киеве — «Днепр» и «Лыбидь», «Тарасова гора» в Каневе, гостиница в Черкассах. Не говоря уже о тех объектах, которые она делала вместе с Заболотным, — здание Верховной Рады, — знаковая вещь для украинской архитектуры. Чмутина была действительно мощной фигурой в архитектурной среде. При всех ее женских качествах она могла делать большие «мужские» дела. Очень приятно было слышать от многих, как с огромной благодарностью они называли ее своим учителем, и Игорь Петрович Шпара, и многие другие. Наталья Борисовна — это учитель, учитель, учитель! Ее заслуга перед профессией, перед обществом в том, что она воспитала огромное количество талантливых архитекторов. В этом плане она проделала для нашего цеха колоссальную работу. По поводу школы Чмутиной: мы все где-то учились, проходили какую-то школу, с кем-то работали. То, какие мы есть и как относимся к профессии, — это влияние наших учителей. Вокруг Чмутиной было очень много людей, которые многое от нее взяли и многому научились. Их мировоззрение и жизненные принципы сформировались под ее влиянием. Она была мощной личностью в профессиональном плане и знаковой фигурой своего времени. То, что она делала, мне кажется, было для своего времени пионерным. Здание Верховной Рады, которое она проектировала вместе с Заболотным, надолго стало образцом административных зданий в Украине. Задали определенную тональность проекты ее гостиниц. Это была материализация проектов КиевЗНИИЭП, ориентир для других и новый тип здания для того времени. И, собственно, очень многие потом проектировали, оглядываясь на эти объекты. 222

Леонід Георгійович ДМИТРІЄВ (нар. 1931) професор кафедри архітектурних конструкцій Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури, член-кореспондент Української академії архітектури, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, кандидат технічних наук, старший науковий співробітник

Так трапилось, що ми з архітектором Михайлом Гнатовичем Гречиною, — який побудував стадіон «Олімпійський», Палац спорту, дуже відомий архітектор — працювали над перекриттям Палацу спорту оболонкою (але це не вийшло). Тоді було створено при Академії Інститут експериментального проектування, і він запросив мене до свого відділу головним конструктором. Це було десь у 1961 році. Коли я прийшов у цей відділ, там познайомився із Наталією Борисівною Чмутіною, яка привела із собою цілу купу молодих людей, мабуть, вона вела цей курс тут, в Академії. Багато було архітекторів: В. В. Колєсніков, А. О. Зубок, Ю. А. Чеканюк, та інші, усіх не пам’ятаю. Одночасно в цьому відділі створилася невелика група конструкторів. Ну, конструктори з архітекторами ніколи не мали справи, спец-споруди і таке інше, метал — цілком конкретні люди. І ми довго не могли зрозуміти, навіщо архітектори взагалі потрібні: вони нічого не вміли, з нашого погляду, вони не вміли гарно креслити — не с точки зору «краси», а с точки зору змістовності. У них були огріхи у технічній освіті, ну звичайно, з нашої точки зору, вони не зналися на механіці як слід, усе було дуже поверховим, а вони — пихатими, важливими. На наш погляд, були нетямущі. Ми довго не могли зрозуміти, навіщо Наталія Борисівна їх привела, і довго не могли зрозуміти, чим саме вона займається, чим займаються архітектори. Є спеціалісти, які щось роблять, — а тут не зрозуміло. Справа в тому, якщо ви працюєте над спец-спорудою, то головним (автором проекту) є інженер, який в усьому цьому тямить. А тут незрозуміло. Житло як техніка — незрозуміло; суспільна споруда як технологічний процес — незрозуміло, все, що пов’язано з обладнанням, вирішують технологи, отже архітектори — зайва ланка. В Інституті сталевих конструкцій були архітектори, але вони робили кресленики архітектурних рішень, скління, ліхтарі, стіни навісні, дах, вузли даху, все допоміжне. Це промислові архітектори. Пройшов деякий час, і ми зрозуміли, що архітектори важливі люди, оскільки саме вони висловлюють бажання, які треба виконувати. Вони з’ясовують, що повинно бути, як воно повинно виглядати, що має відбуватися і як це все пов’язано. Згодом ми зрозуміли, що це потребує високого професіоналізму, ну десь через рік–два, не раніше. В архітектурі дуже важлива культура мислення, культура сприйняття, повага до традицій, багато чого. Чмутіна була і керівником групи, і викладачем, та помаленьку стало зрозуміло, що вона дуже цікава людина і спеціаліст. І ця молодь також: багато з них стали гарними архітекторами, майже усі. Алла Михайлівна Аніщенко наприклад, чоловік вісім–десять. Один с перших проектів, що ми зробили разом, був проект Дому мебелі, там і стало ясно, що без архітекторів неможливо. Була теоретична розробка структури мембранного покриття, з листа. Це було інженерне рішення. Архітекторами на цьому об’єкті були Чеканюк і Чмутіна. Вони перетворили цю кон223

структивну, механічну систему на архітектурний об’єкт, знайшовши виразні засоби. До цього багато було спільних праць, ось наприклад, у Каневі. Вони дуже хотіли, аби не зачіпали рельєф і залишили все як воно є. Треба було якось вписатись. І тоді ми запропонували грибкове шестикутне покриття, яке достатньо плавно огинало пагорби. Ринок у Черкасах — тентове покриття ми теж робили разом. Аеровокзал ми робили з А. В. Добровольським, хоча, це ж був один відділ, вона все одно впливала. Чмутіна була дуже цікава і вимоглива людина, і ось, спілкуючись з нею та іншими архітекторами, я і зрозумів, навіщо архітектори потрібні. Різні речі ми робили, реконструкцію Палацу одружень, різноманітність була велика, все що робив КиївЗНДІЕП. Потім, як відомо, Хрущов розігнав це все. І на базі створився Інститут ЗНДІЕП, зональний інститут, підпорядкований вже Москві. Згодом ми розділились, оскільки в кожного були свої задачі, але початок співпраці, до середини 1960-х, був дуже інтенсивним. Треба розуміти, якщо щось побудовано, то це 10 відсотків від того, що було розроблено, і реалізується далеко не найкраще. Якщо говорити серйозно про творчій процес, потрібно розглядати усі спроби. Наприклад, ми проектували павільйон на виставці в Марселі з використанням висячих конструкцій, не пам’ятаю, брала в цьому участь Чмутіна чи ні, його не побудували з якихось інших міркувань. Тому мені завжди шкода проектувальників, у яких все життя минає, а лишається декілька об’єктів, хоча розроблено сотні проектів. З Михайлом Гнатовичем Гречиною була цікава ситуація. Усім відомо, що Палац спорту перекрито звичайними зварними фермами. Михайло Гнатович хотів зробити там оболонку, і ми зробили сітчану оболонку. На той час зовсім невідомий вид конструкцій, прикладів у мировій практиці небагато, по пальцях перелічити можна і зовсім інших. Все було чудово, покриття легке, вишукане, гарне, це відрізана частина еліптичного купола. Почали навіть робоче проектування. ЦК КПУ, Рада Міністрів розглядали це питання, було багато прихильників цього рішення. Дуже важливо, хто веде проект, а до Гречини ставилися гарно. Усе скінчилося тим, на одному з засідань вийшов головний інженер, і сказав — ферми вже привезли. Поки ці розглядали оболонку, інші виготовили та привезли ферми. І дуже багато таких об’єктів. Багато разів Чмутіна запрошувала мене в цей інститут працювати, але не виходило. Час від часу ми стикались. А коли я почав викладати в Академії образотворчого мистецтва і архітектури (з 1993 р. потрохи, а з 1996 р. це постійне місце праці), ми теж перетинались, цікаво було з нею працювати. Як педагог вона була дуже вимоглива до студентів, була професіоналом, зберігала академічні традиції і приживлювала їх студентам. Дуже приємно було працювати зі студентами її майстерні, оскільки вони робили цікаві за ідеєю споруди. Вона була людиною дуже раціональною, і разом з цим дуже захоплювалась, хоча виглядала дуже строго. Будинок Верховної Ради — це її об’єкт, вона його весь час вела. Під час реконструкції була ідея перекрити дворик з одного боку непомітно і разом з тим, аби було комфортно. Там були різні варіанти перекриття, а потім змінилась влада, і вже ніхто про це не згадує. Вона до кінця свого життя вела цей об’єкт, увесь час до неї звертались. Вам відомо — гарний архітектор супроводжує об’єкт усе життя. Якщо цікавитись Чмутіною як особистістю, то за радянські часи все було складно з архітектурою, прагнення заощадити на всьому, усі рішення були убогими. Архітектори ділилися (вони і зараз діляться) на таких, які (Гречина, наприклад) прагнули до гострих сучасних рішень, і це не завжди приводило 224

до гарних рішень. А є консервативно спрямовані — до старих зразків. Вона, як людина з Академії, дотримувалась усіх правил і знала їх гарно, але вона і гарно відчувала сучасність, добре ставилася до гострих рішень, а з першого погляду здавалось, що ні. Вона була людиною дуже сучасною, хоча за способом життя, працею в Академії здавалася консерватором.

Георгій Самуїлович ДУХОВИЧНИЙ (нар. 1954) архітектор-практик, з 1990 р. — керівник персональної архітектурної майстерні, віце-президент Київської організації та член Президентської ради Національної спілки архітекторів України, член Містобудівної ради Києва, дійсний член ICOMOS, лауреат Державної премії України в галузі архітектури, Всесвітнього архітектурного бієннале в Буенос-Айресі БА-93, багатьох міжнародних та вітчизняних конкурсів, автор фахових статей та публікацій

Я считаю себя учеником Н. Б. Чмутиной и горжусь этим. Наталья Борисовна — одна из первых в ряду ярких личностей, ставших знаковыми в моей жизни. Я учился в КГХИ с 1971-го, а непосредственно у нее в мастерской с 1973 по 1977 год. При поступлении в 1971-м, помимо конкурса домашних работ, практиковалась система предварительных собеседований профессоров с абитуриентами для определения уровня их «общего развития». Опытные абитуриенты «со стажем» одного–двух неудачных поступлений шушукались по углам: только бы не к Чмутиной. Мне, новичку-первогодку, фамилия «Чмутина» ничего не говорила. Видимо это была судьба — меня «собеседовали» Наталья Борисовна Чмутина и Анатолий Владимирович Добровольский. Эта милая пара вместе и попеременно азартно «трясли мальчика», как переодетые Лиса Алиса и Кот Базилио трясли Буратино на Поле дураков, добывая его последние сольдо. Они не успокоились, пока не «вытрясли» всю мою общекультурную подноготную — то, что у меня к 17 годам накопилось по части знания архитектуры, живописи, литературы и просто жизненных увлечений. Кажется, трясущих это забавляло. Как на грех, в отличие от большинства сокурсников, я учился в физико-математической, а не художественной школе, и у меня не было родственников архитекторов или художников, а сплошь врачи. Вначале быть архитектором не планировал — не понимал, «что в ней такое особенное». Серьезно занимался скульптурой и, поступив в Художественный институт на архитектурный, хотел попробовать перевестись. На первых курсах предпочитал живопись и графику, и «пропадал» в «валютной» Библиотеке им. КПСС на Ровенской — единственном источнике актуальной архитектурной информации в наше время. Все пытался понять, что же все-таки в ней такое особенное. Где-то к средине третьего курса наконец понял, что ничего более захватывающе интересного занятия, чем «игра в бисер» создания настоящего искусства архитектуры, для меня, видимо, не существует. Всегда безукоризненно одетая, с великолепной осанкой, как-то подчеркнуто гордо посаженной головой и «медальным» профилем, Наталья Борисовна одним присутствием «задавала планку» мастерской. Ее любили и боялись, некоторые теряли дар речи и превращались в «соляной столп». 225

Архитектор Наталья Борисовна Чмутина как личность — классический пример творческого интеллектуала своего подлого, смертельно опасного времени. Она — образец профессионала, уцелевшего под постоянным двадцатилетним прицелом лишь благодаря железной выдержке в соблюдении режима полной закрытости личной жизни. Как неизбежное следствие этого — психологически она была своеобразной «пещерой Али Бабы». Даже приблизиться к ней было дано далеко не каждому, а уж найти «волшебное слово» и увидеть ее содержимое открытым… Мне повезло, со временем Н. Б. стала для меня не только профессором. То есть, вначале была строгим, требовательным, даже грозным профессором (до конца института). Но даже тогда, порой, сквозь «внешнюю броню» прорывалось трогательное личностное отношение. Как-то она обмолвилась, что еще на собеседовании обратила на меня внимание, и решила заняться мной лично. Видимо, в очередной раз судьба решила дать о себе знать в 1972-м, когда я, первокурсником, «китайничал» на двойном дипломе ее дочери, Тани Лазаренко, и Ларисы Латышенок, не зная кто она. Позже, с 1978-го, мы с Таней работали вместе в КИЕВПРОЕКТе на общих объектах, и очень подружились. Плотно общались, я регулярно бывал у них дома на Владимирской, она бывала у нас с сыном Андреем. В их квартире жила и Зинаида Николаевна Заболотная, вдова Владимира Игнатьевича. Эти встречи и разговоры происходили уже на совершенно другом уровне. Наталья Борисовна смягчилась и слегка приоткрылась с другой, личностной стороны. Сейчас я хорошо понимаю, какая жизнь была пережита, — Наталья Борисовна как-то обмолвилась, что она осталась жива только благодаря своему учителю и старшему коллеге В. И. Заболотному. В условиях всеобщего террора, слежки и тотального доносительства, он стал ее «ангелом-хранителем». Помимо ее дворянского происхождения и прямых родственных связей с бывшими участниками Белого движения, было и много другого. Она и Виктор Лазаренко (муж), были из тех, кого почти начисто «вымели» 1932–1934–1937 годы, процессы СВУ и т. п. Она, как классический объект любого подвернувшегося НКВД «дела», выжила только благодаря тому, что Заболотный взял ее, талантливую студентку КИСИ, в коллектив, который работал над проектом здания Верховной Рады. Это и стало «профессиональной индульгенцией», которая позволила ей относительно спокойно прожить эти страшные годы. Наталья Борисовна совершенно стоически все выдержала, но и злейшему врагу не пожелаешь того, что ей довелось пережить. Я знаю, что творилось с ее преподавателями, сокурсниками и соучениками. Так, студента КИСИ Бориса Петровича Жежерина арестовали по доносу «недовольных» сокурсников. «Брали» в момент, когда он пришел домой переодеваться на выпускной вечер в институт. Осудили и посадили «по плану», для статистики, просто так, за происхождение. Его спасла лишь война, где он чудом выжил, комиссованный после тяжелейшего ранения в «штрафбате для зеков». Идея привлекать опытных зодчих-практиков в качестве консультантов по архитектурному проектированию была новацией Натальи Борисовны. В наше время это резко отличало ее мастерскую остальных мастерских Художественного института. В результате мы были лучше адаптированы к условиям постинститутской социализации в условиях советских проектных реалий. Сейчас, с дистанции времени, мне ясно, что Чмутина — пример одного из наших редких архитектурных полиглотов. В результате, каждый виток абсурдистской директивной смены архитектурных стилей 226

в СССР давал ей возможность еще раз показать мастерство владения многими архитектурными языками. Редкое поколение отечественных архитекторов подверглось такой стилевой мясорубке, через какую прошла она. Наталья Борисовна начинала учиться во времена безраздельного царствования авангарда, в 1934-м попала в период директивного введения «жесткого соцреализма», а в 1956-м запретили и его. Потом запретили архитектуру как таковую. Мы начинали учиться в категориях «архитектурная историческая деталь» и «практическая архитектура». Официальная доктрина утверждала: это два параллельных пути развития, они не совмещаются и даже не пересекаются. Мастерская Чмутиной не имела права менять курс официально, но… Техника получения результата для «слышащих непроизносимое» и «видящих некомментируемое» полностью отвечала принципам, декларированным молодыми сотрудниками мастерской Ле Корбюзье: «не слушайте, что Корбю говорит, не читайте, что Корбю пишет, а смотрите, что делает». Уровень профессионала способен проявить только международный архитектурный контекст. В отношении коллектива авторов здания Верховной Рады (и Чмутиной в том числе) есть один примечательный факт из далеких 1930–1940-х. В своих воспоминаниях Альберт Шпеер (архитектор фюрера) описывает визит Адольфа Гитлера в Киев в 1942-м. В том числе и целенаправленный обход Киева и его довоенных построек для выбора киевских архитекторов, которые могли бы после победы «Великой Германии» участвовать в проектировании реконструкции Берлина. Ими был выбран только один объект: здание Верховного Совета. N. B. Хотя, на первый взгляд, он должен был выбрать, конечно, соседнее здание НКВД, то есть теперешний Кабинет Министров. Но уже тогда было понятно, что это вчерашний день. А вот это — настоящее. Со вкусом у А. Шпеера было все в порядке. Если взять четыре градостроительно значимых объекта Н. Б., на мой взгляд, это бесспорно будут: киевские гостиницы «Днепр» и «Лыбидь», гостиница в Каневе и цветочный магазин «Лилея», к сожалению, уже не существующий. «Лилея» — это была блестящая камерная работа, архитектурная связка здания «Днепра» и шехонинского Крещатика, 5, к сожалению, тоже уничтоженного инвесторами-заробитчанами 2000-х. Это работы, достойные пристального внимания и анализа с дистанции времени. А есть вещи, которые трудно назвать достижением. То, что делалось в ее мастерской в КиевЗНИИЭПе. От здания Дома мебели, она сама, насколько я знаю, была не в восторге. Была такая странная эпоха. Гостиницу «Лыбидь» я считаю знаковым объектом. Она очень чисто запроектирована. Любая гостиничная или санаторная структура — это коридорная «колбаса», нарезанная кусками. Вопрос: как ее сервировать, как ее подать в обстоятельствах площади — это и есть искусство градостроителя. Интересно, что вокруг здания гостиницы постоянно происходит масса архитектурных изменений, а с ней не происходит ничего. Ее пытаются облицевать, оклеить какими-то бордами, но законченность формы, абсолютно нормальные пропорции превалируют — вот такая градостроительная самодостаточность. Понятно, что она не дотягивает сейчас по условиям комфортности, по инженерии; что идеологически — это классический советский «недоскрёб» 1970-х. Однако считаю ее совершенно достойной работой. Есть такой «закон тридцатилетней оценки» архитектурных произведений. Он гласит, что судить о подлинных достоинствах и недостатках произведений архитектуры можно не ранее чем через тридцать лет после их окончания. Все вышеперечисленные объекты успешно переступили тридцатилетний 227

рубеж, и даже более. С моей точки зрения, по уровню цивилизованности, качеству строительства и лаконизму (а лаконизм у Чмутиной был одним из главных достоинств архитектуры) эти объекты показывают себя с наилучшей стороны. Это признак настоящего профессионала. Недавно мы с искусствоведом Татьяной Скибицкой издали книгу «Киевский архитектурный модерн: 1900–1910 годы». Сейчас занимаемся концом киевской архитектуры второй половины ХХ века — с 1920 по 1958 годы, когда архитектура была «отменена». Если взять коллег Натальи Борисовны по цеху, которые попали в эту «мясорубку», но так и не оправились от этих травм пожизненно, вырисовывается ясная картина. По сути, людям «рубили» языки и руки. Может быть, именно педагогическая деятельность давала Наталье Борисовне «второе дыхание», это была ее своеобразная «отдушина» в удушливой атмосфере совпартабсурда. Чмутина была настоящим бойцом. Она могла на какое-то время уйти в глухую защиту, но никогда не теряла профессионализма в создании архитектуры, адекватной времени. По способности «говорить» на многих архитектурных языках рядом с ней я могу поставить, наверное, только Николая Алексеевича Шехонина. Профессионал, попадающий в ситуацию исторической смены архитектурного языка, им овладевает. Это то, чего боялся Осип Мандельштам, — он говорил, что боится стать «мастером». Мастер не может быть художником, мастера все решают автоматически по «сложившейся технологии». У настоящего художника каждый новый виток в истории его искусства вызывает абсолютно адекватную реакцию поиска нового подхода для работы в этом новом языке. Наталья Борисовна личным примером показала, как это можно делать по-настоящему. Я не говорю уже о педагогических новациях, о ее «провокационном» стиле преподавания. Имеется в виду «провокации» в отношении к видению поставленной задачи, сменам точек зрения, перфекционистскому поиску идеального решения. Это была «притча во языцех» нашей мастерской. Всегда в Художественном институте была очень нежная, едва видимая архитектурная карандашная графика. Все очень следили, чтобы ни в коем случае не появилась ни одна грубая жирная линия, разрушающая общую эфемерность. Это раздражало наших преподавателей конструкций, которые утверждали, что чертеж должен быть такой, чтобы «после пятикратного заворачивания прорабом своих селедки и сала в такой чертеж можно было бы еще что-то по нему построить». Так вот, приходила Наталья Борисовна, вынимала свой автоматический карандаш с грифелем 2В и начинала «фантазировать». Потом говорила: «Но ведь так лучше». Благодаря этой «школе перфекционизма» мы сейчас можем «раскрутить» любой план, «дожать» его до состояния полной эстетической уравновешенности, когда с ним уже ничего не сделаешь. О фасадах я не говорю, это тема отдельная… Но план — это признак профессионального подхода, то, о чем ЗНИИЭПовцы всегда говорят с некоторым раздражением: у КИЕВПРОЕКТа в основном красивые планы. Наверное, потому, что в КИЕВПРОЕКТе всегда было много учеников Натальи Борисовны. Она приходила, и терпеливо, от консультации к консультации, методично «дожимала» проект. Студент в ужасе смотрел на то, что осталось от почти готового «произведения», и судорожно думал, что ему теперь со этим всем делать. Н. Б. обычно говорила, вставая с табурета: «ничего, я с Мусием Тимофеевичем (Катерногой) договорюсь, он даст вам новую бумагу, наклеите новый подрамник». N. B. На что Мусий Тимофеевич обычно отвечал: «Бумагу не дам — робіть у меньшому масштабі. А як зно228

ву не встигнеш — мабуть, будемо вигонювать…» И нам нужно было трепетать — такие были правила игры. Это были невероятно плодотворные провокации, хотя можно было изначально просто «посеять» некие темы проектов. Тихо, спокойно обходить и поливать и подравнивать грядки — что выросло — то выросло. А Наталья Борисовна их неустанно и беспощадно пропалывала. Она сама никогда не искала простых путей, учила нас «не ловиться» и не останавливаться на первых пришедших в голову схемах. В поведении и отношениях была человеком удивительным, казалось, бесконечно терпеливым, образцово выдержанным с тонким, энглизированным чувством юмора. N. B. В начале 2000-х я встретил на Прорезной сокурсника и соученика по мастерской Владика Шемотюка. К Крещатику мы спускались уже вместе, обмениваясь новостями. Немного не доходя до Пушкинской, встретили Наталью Борисовну, идущую вверх по улице. Остановились, поздоровались, о чем-то поговорили. На прощание она оценивающе окинула нас взглядом и резюмировала: «Как все-таки странно меняются с возрастом мужские фигуры, осанка — как у породистых гусей». Когда становилось невмоготу, расправлялась с «жертвой» одним взглядом или парой в высшей степени корректных слов. Но как! И в этом у нее многому нужно было учиться. К сожалению, некоторые понимали это слишком поздно. N. B. В 1975-м в институте после многолетнего перерыва появился студент Юра N. — настоящий этнический чукча. У него, как и у многих других представителей северных народностей, были хронические проблемы с «огненной водой», и по совокупности обстоятельств его прозвали «тунгусский метеорит». В те далекие годы его угораздило попасть в мастерскую Чмутиной. Уж и не знаю, как он «добился» почти невозможного, но задолго до нас его исключили с дипломного курса. Когда его, вразрез с национальной политикой партии, все-таки наконец исключили, Наталья Борисовна с большим облегчением решила, что эта чаша ее миновала. Шли годы, но легенда о «тунгусском метеорите» в институтском эпосе осталась. Со своим «незаконченным высшим образованием» он какое-то время успешно работал, даже был чуть ли не главным архитектором Чернобыля. И в 1975-м все-таки решил закончить институт, за год до нас восстановился, и делал диплом в мастерской Натальи Борисовны. В институте шел капитальный ремонт, всех дипломников выселили в здание школы на Липках. Финишируя, мы, пятикурсники, традиционно прекращали обычные занятия, и «китайничали» там с утра до вечера. Я наблюдал со стороны, как драматично-комично все происходило. С одной стороны, у северных народностей очень специфическая форма проявления уважительного отношения к пожилым, а значит и уважаемым людям, — с ними говорят исключительно на «ты» и по отчеству. С другой, — для северного мужчины «метеорита», по его утверждениям — отца нескольких детей в Украине и на исторической родине, — преодолеть себя и относиться к женщине, как к кому-то, кто выше тебя по статусу, было совершенно непреодолимым. Очевидно, назревала настоящая драма. Было так. Приходила Наталья Борисовна, консультировала всех дипломников, откладывая «ветерана» под конец. В процессе консультаций искоса, с плохо скрываемым ужасом смотрела на гордо выставленную, примитивную, резко диссонирующую со стилем мастерской и по идее и по лихой «худфондовской» подаче, работу Юры. Присаживалась рядом с его столом, и начинала спокойно, вполголоса, стоически объяснять, что и как нужно переделать. А он, настоящий северный мужчина, чукотский мачо, вкусивший 229

от маленькой провинциальной горисполкомовской власти и денег; уже поработавший городским архитектором, принимавшим и браковавшим чужие работы, и постоянно более или менее «под шафе»… Маленький «метеорит», нетерпеливо переминаясь с ноги на ногу, слушал обстоятельные замечания Н. Б. и неизменно говорил: «Нет, Борисовна, тут ты не права. Все правильно и красиво сделано. Я этого переделывать не буду». Наталья Борисовна молча пожимала плечами, поджимала губы, поворачивалась своей красноречивой прямой спиной и уходила… «Китайничая» в той же комнате, наблюдал, как у Натальи Борисовны от посещения к посещению рос накал, ждал, чем же закончится. Кончилось ее требованием перевода неподатливого «метеорита» в другую мастерскую, потому что она с ним работать не может. В итоге он вполне успешно защитился в какой-то другой мастерской. Вообще, прорывы, которые происходили в институте, фактически всегда были связаны с мастерской Чмутиной. То есть, она настолько стояла выше всех остальных, что это на тот момент было в порядке вещей. Ее тщательный подбор консультантов и руководителей дипломов давал о себе знать. Архитекторы-практики И. П. Шпара, А. М. Милецкий, дебютировавший в 1976-м Г. А. Хорхот дополняли преподавателей-штатников. Участие в конкурсах, первые места на Всесоюзных конкурсах дипломных работ студентов архитектурных вузов в то время были у выпускников ее мастерской. В 1974-м был один, самый «громкий» совместный диплом студентов двух разных мастерских, «чмутинца» Олега Абрамова и «костырковца» Виктора Ширяева. Он был направлен на международную бьеннале и был отмечен. Великолепная градостроительная работа, изысканно и тонко поданная, очень долго висевшая в коридоре возле кафедры архитектуры. Сколько подражаний даже в технике подачи и выпол нения макета она вызвала! N. B. Немаловажная деталь: профессор Петр Федорович Костырко был молодым преподавателем Натальи Борисовны в КИСИ в 1930-е. Одной из самых ярких «звезд» в созвездии наших преподавателей-практиков был Александр Иванович Малиновский. Легенда послевоенного Киева, один из «архитектурных столпов» КИЕВПРОЕКТа. Всегда элегантный, в любимых белых костюмах, неформал и жизнелюб, потрясающе одаренный зодчий, преследуемый злым роком. В 1941-м — «киевский котел» и Дарницкий лагерь для военнопленных. Жена сумела вызволить А. И., и он находился «на оккупированной территории» до 1943-го. Потом вернулся в Красную Армию, воевал. В 1944-м был отозван в Киев для участия в разработке проектов его восстановления. Один из ярчайших авторов в коллективе-победителе конкурса под руководством А. В. Власова. Тавро «плена» и «пребывания на оккупированной территории» закрывало возможность получения наград и званий, которые получали соавторы с «чистой анкетой». Во время «оттепели» все немного «расслабилось», но… Наталья Борисовна конфиденциально рассказала мне то, о чем сейчас уже можно говорить и писать. В жизни Александра Ивановича был последний, совершенно фатальный момент, о котором практически никто, кроме немногих посвященных, не знал. Когда началась «оттепель» и «железный занавес» слегка приподнялся, был организован первый круиз вокруг Европы на пароходе, на котором были Наталья Борисовна и Александр Иванович Малиновский. И, насколько я помню, по ее словам, в Марселе случился скандал: Малиновский якобы стал жертвой провокации, якобы его склоняли попросить политического убежища во Франции. Наши спецслужбы, которые сопровождали круиз, якобы его 230

отбили, и провокация не удалась. Я абсолютно уверен, что он попытался изменить свою жизнь — человека «третьего сорта», — хотел остаться сам, но что-то пошло не так. Не мог Малиновский с его «крыльями» и «высотой полета» постоянно находиться в таком загнанном состоянии «парии». И это, похоже, был последний «гвоздь в крышку гроба» — фамилия А. И. Малиновского отсутствует даже в списке лауре атов Госпремии СССР за проект площади Октябрьской Революции, автором которой он являлся. К сожалению, он не дожил до премирования, а премии распределили среди живых. Авраам Моисеевич Милецкий и Александр Иванович Малиновский — два «кита» архитектуры послевоенного Киева, два неразлучных друга. Они живут в своих работах, известных и безымянных. На одной из них, незаслуженно забытой, хочется остановиться особо. Здание речного училища, угол улиц Щекавицкой и Фрунзе — это блестящая послевоенная работа А. Малиновского и А. Милецкого. Этот проект совершенно гениален в деталях, он достоин того, чтобы считаться преемственным продолжением идеологии опального Василия Григорьевича Кричевского. Элегантнейшее упражнение в историческом Подоле: с одной стороны, в реминисценциях византийской кладки «opus mixtum», с другой — в деталировке и орнаментике украинской народной архитектуры. Все это связать воедино и сделать такую работу — памяти запрещенного Кричевского — было в высшей степени профессиональным и по-настоящему смелым. Так вот, Наталья Борисовна была из той же плеяды. Это был профессионал, рядом с которым трудно кого-то поставить. Все это были люди одного времени, одного «пакета». Я был в Доме-музее В. Заболотного в Переяславе-Хмельницком, там есть масса его нереализованных работ по довоенному и послевоенному Киеву. Я понимаю степень участия «молодежи» во всем, что было сделано в Верховной Раде. Понятно, он собрал замечательный коллектив, руководил им, поднимал их профессионализм, делал все правильно. Я сам в прошлом человек коллектива, прекрасно понимаю, насколько сложно работать в коллективе, сохранить себя, и в то же время работать на коллективный результат. N. B. Наталья Борисовна занималась зданием Верховной Рады с 1936 по 2001 год — 65 лет! Давайте проанализируем, кто кроме Натальи Борисовны из этого коллектива настолько же серьезно проявил себя в дальнейшем? Практически никто. Отсюда вывод: наверное, ее роль в этой работе была далеко не самой последней. Я случайно обнаружил ее дипломную работу в одном из номеров журнала «Социалистический Киев». Абсолютно зрелая, современная работа: общественный центр на берегу Днепра. На этом общем фоне Наталья Борисовна выглядит яркой кометой: дольше всех летела и дольше всех светила, оставила светящийся след и массу астероидов. Остальные — как ракеты во время салюта: ярко загорались и стремительно гасли. Наталья Борисовна Чмутина достойна «чмутинской стипендии», «чмутинского сборника», организации Чмутинских чтений, Чмутинских пленэров и других сессий на уровне «мозговых штурмов». У меня непроходящее чувство долга перед ней. В одном из сборников «ХХI век», в 2005 году, я разместил материал о ней и ее деятельности, буквально за две недели до ее смерти она получила экземпляр сборника. Это лишь малая капля в сосуд памяти. Мы обязаны сделать больше. Уверен, жизнь и творчество Натальи Борисовны должны быть раскрыты и освещены полновесно. 231

Сергій Валентинович ЄЖОВ (нар. 1951) директор з наукової діяльності та архітектури ВАТ «Український зональний науково-дослідний і проектний інститут по цивільному будівництву», професор Київського національного університету будівництва і архітектури, академік Української академії архітектури, заслужений архітектор України, кандидат архітектури, професор

В 1974 году я окончил Художественный институт. Где-то со второго или третьего курса Наталья Борисовна взяла шефство над нашей командой «студентов-разгильдяев». Я очень доволен, что довелось встретиться с таким удивительным человеком. В процессе курсового проектирования с ней были сделаны интересные работы. На пятом курсе она предложила нам осуществить необычный проект, который стал знаковым для Украины, института и архитектуры в целом. Чмутина организовала команду из двух человек под своим чутким руководством: меня и Николая Артеменюка, и предложила нам принять участие в международном конкурсе на формирование центра досуга. Конкурс проводился в г. Варна и был посвящен Международному конгрессу архитекторов. Мы тогда вошли в десятку лучших архитекторов мира! Все проекты публиковались во всесоюзных журналах, в приложении к журналу «Архитектура СССР», с фотографиями. Наш проект был нестандартным, с необычными решениями. И после этого конкурса на дипломных проектах в институте студенты начали представлять очень острые, современные проекты, в стиле «бумажных» архитекторов. Например, работы Виктора Ширяева, Олега Абрамова и других. В то время был очень жесткий нормативный диктат, и появление таких проектов дало толчок к формированию новых взглядов в архитектуре. Тем более что архитектурное сообщество было в принципе готово к восприятию новых веяний. Мы зачитывались книгами «Города будущего», Мишеля Рагона, находились под влиянием авторитетных имен, таких как «Архигрем», «Химмельблау», «Хаузруккер», Ханс Холляйн, Паоло Солери и другие. Чмутина была человеком очень требовательным, и просто какие-то «космические» предложения ее мало интересовали. Она говорила: «ищите теорию, найдите обоснование вашему проекту». Наш конкурсный проект делался под девизом «жизнь в наклонных плоскостях». Мы много читали специальной отечественной и доступной на то время зарубежной литературы. Французский журнал «L’Architecture d’Aujourd’hui» переводился в Москве на русский язык, и мы очень часто его читали. Нашли там статью, похожую на оправдание «жизни в наклонных плоскостях», и применили эту теорию в своем проекте. Многие наши архитектурные решения между собой взаимосвязаны. Пространство дышало, трансформировалось, развивалось и т. д. Для работы над конкурсным проектом Наталья Борисовна выделила нам отдельную комнату, которая находилась на каком-то третьем этаже, на антресоли, и предназначалась обычно для дипломников. Только они могли там находиться. Комната была небольшая, около 12 квадратных метров, а может, и меньше. Тем не менее, там сидели старшие товарищи и мы, молодые. Многие в то время (мы в том числе) были под впечатлением проекта Центра Жоржа Помпиду. Тогда это был конкурс на реконструкцию плато Бобур (Beaubourg). В этом конкурсе впервые участвовали 232

наши архитекторы, в том числе мой отец, Валентин Иванович Ежов, а также московские архитекторы, которые получили вторую или третью премию. Это было своеобразное «окно в Европу». Требования к проектам были не совсем стандартные. Например, нужно было представить всего пять–шесть листов ватмана с изображением здания Центра Жоржа Помпиду в аксонометрии. То есть, никаких планов, только аксонометрия. Также был выдвинут целый ряд программ и жестких требований. Выиграл совершенно нестандартный проект. Никто не ожидал, что победит именно он. Все были шокированы: «как же так? в центре Парижа!» Это была вторая Эйфелева башня. Решение, действительно, было очень необычным: посетитель поднимается по эскалаторам сквозь прозрачные трубы. Так вот, мы повторили этот прием в своем конкурсном предложении. Подготовили девять подрамников 75 х 75 см, заклеили их картоном и сделали макет здания 60–70 см по высоте. Чтобы добиться большего эффекта, покрасили подрамники серебряной краской. И как на плато Бобур, все было в трубах, воздуховодах и т. д. Структура была близка к этому объекту. Пришла Наталья Борисовна. Она всегда строго одевалась, у нее был темно-синий костюм, в котором она часто ходила, — всегда элегантна, гладко причесана. Выглядела довольно строго. Она сказала: «Ребята, главное — качество!» И упразднила все трубы. Пришлось переделать проект в более строгом ключе. Хотя, до конца строгим его назвать нельзя. После этого мы выбросили весь картон и сделали красивый макет из французского торшона на метровом подрамнике. В этом новом макете были, например, выклеены автомобили с подфарниками, открывающимися дверками, автобусами, людьми. Мы тогда впервые делали проект на плоских планшетах, а не подрамниках, как было принято. Все эти планшеты упаковали в специальный пенал, и отвезли в Москву. Представить материалы таким образом было несколько необычно. Что касается материала на планшетах, нужно было все изображать с французскими подписями. Хоть я и изучал французский язык, но Наталья Борисовна поправляла некоторые наши опусы, так как владела им лучше. Она делала правки и в нашей пояснительной записке. В результате был достигнут определенный успех. Кстати, в этом конкурсе победил не англичанин, не француз, а студент из МАрхИ (Московского архитектурного института), Владислав Кирпичев, руководителем у которого был И. Г. Лежава. Мы зачитывались книжками И. Г. Лежавы и А. Э. Гутнова, и другими. К этому побуждала Наталья Борисовна. Потому что она постоянно требовала чего-то нового, необычного. Результатом было наше участие во многих конкурсных работах. Чмутина относилась к работе требовательно. А требовала она генплан, фасады, основные планы; на клаузуру давался от силы день–два. Если этого не сделал, то «железно» будет разгон. И, конечно, не хотелось слышать от такого уважаемого человека критику. Поэтому относились к делу ответственно. О Наталье Борисовне можно говорить беспрерывно. Она работала у нас в КиевЗНИИЭПе очень долго, руководителем научного отдела, который состоял из большого количества секторов, не менее семи, в каждом секторе работало примерно десять–пятнадцать человек. Позже ее сменил Валентин Иванович Ежов. А Наталья Борисовна ушла в Художественный институт, но по-прежнему занималась проектной работой. Когда мы в 1974 году окончили институт, она продолжала работать над проектом здания Верховной Рады. Приходила к нам с Николаем Артеменюком, просила помочь сделать надписи. Она относилась к этому деликатно, даже выбрала украинский нарбутовский шрифт. Ей там выделили комнату. 233

Она выступала как автор вместе с Заболотным. Еще не известно, кто больше сделал, поскольку Заболотный спроектировал одну экспериментальную деревянную дверь как образец, и потом сказал, что так можно сделать все двери Верховного Совета, а Наталья Борисовна проектировала вместе со своим мужем, Виктором Ивановичем Лазаренко. Чмутина выполняла такие проектные работы, которые я считаю жемчужинами архитектуры Украины. Это, прежде всего Дом мебели. Если о других объектах еще можно спорить, Дом мебели — безукоризненное здание. Тем более что тогда была тенденция подражания японской архитектуре. И японская архитектура была неплохая, и Дом мебели получился великолепный. Даже сейчас (если очистить фасады от рекламы) это интересное, нестареющее здание. Прелесть в том, что запроектированный архитектором объект на протяжении десятилетий остается по-прежнему эффектным и импозантным. Когда я попросил Наталью Борисовну быть научным руководителем моей диссертации, она меня поддержала. А диссертация была нестандартная: «Формирование информационно-распределительных пространств общественно-торговых комплексов». Это то сердце современных торговых центров, многофункциональных комплексов, которое показывает, рентабельно ли, грамотно и убедительно выполнен комплекс в целом. Мне предлагали взять другую тему, написать о типологическом здании или что-то в этом роде. Но я хотел заниматься современным направлением, которое в будущем, возможно не сейчас, а через несколько лет, станет ультрасовременным и ультранужным. Так и случилось. Правда, потом я начал заниматься жилыми зданиями, и не жалею об этом. Я участвовал в блочной системе формирования общественных комплексов. Когда брал акты о внедрении диссертации, так там этих объектов было построено сотни, если не больше, по всей Украине. Это была интересная система, которая позволяла каким-то образом опередить Москву. Потому что мы всегда соревновались: КиевЗНИИЭП и ЦНИИЭП торгово-бытовых зданий и туристских комплексов. Там была ступенчатая система обслуживания, которая потом стала функциональной. Я был там со многими знаком и ездил в Москву на предварительную защиту. Наталья Борисовна меня в выборе темы поддерживала. Когда выставили работу, она блестяще прошла, потому что это было нестандартное решение. Сейчас это направление крайне актуально. Наряду с проектной деятельностью, Наталья Борисовна вела такие проекты как гостиница «Лыбидь». На третьем курсе она повела нас как автор на строящийся объект. Это было исключением из правил. Никто у нас особенно этим не занимался. Во время визита на стройку она показала как преимущества, так и недостатки. Например, там давал просадку этаж между общественной зоной и жилой частью. Она была самокритичным человеком. Наряду с этой деятельностью, Чмутина занималась еще и перспективными направлениями. Ее всегда окружали студенты, аспиранты с нестандартными идеями. Например, после окончания института я попал в КиевЗНИИЭП в группу, которая занималась безригельным каркасом. Это сегодня ультрасовременное направление, очень нужное. Также было другое направление, совсем необычное — архитектурная бионика. Данной тематикой занимался Алексей Иванович Лазарев. Он написал диссертацию по биотектону. Это направление мы пробили в КиевЗНИИЭПе, оно было связано с московскими работами Ю. С. Лебедева, именитого архитектора-бионика. Наталья Борисовна была научным руководителем А. И. Лазарева. Чмутина всегда поддерживала нестандартные проекты и идеи. Это позволило мне стать нормаль234

ным архитектором, не только теоретиком, но и практиком. Мы очень много участвовали в конкурсных проектах, особенно А. Я. Костенко, В. В. Куцевич. Практически все площади города Киева запроектировали в конкурсных проектах (Бессарабская, Московская, Почтовая, Ленинградская и др.). Были везде поощрены первыми, вторыми премиями и т. д. Наталья Борисовна всегда обращала внимание на таких людей, которые делают неординарные вещи, больше с ними общалась. Мне кажется, это большая ее заслуга: выявлять людей, которые могут что-то сделать. Я считаю Наталью Борисовну большим эстетом (до мозга костей!), настолько интересно она проектировала. Если сравнивать с модельерами, она где-то на уровне Кардена. Иногда она жертвовала какими-то функциональными решениями, но эстетическое начало у нее было безукоризненным. Во время засилья крупнопанельного домостроения, на основе исследования работ Чмутиной, например, грибовидных каркасов, мы придумали сборный (немонолитный) каркас, который позволял создать универсальную индустриальную систему сеток. Тут рассматривались и ячейки детского сада, и школьный класс со всеми параметрами, и торговый зал. На основе этой системы сеток можно было проектировать жилые дома, общественные здания и многие другие сооружения. Гостиница «Тарасова гора» в Каневе оригинальна своим грибовидным каркасом, который проектировала Наталья Борисовна вместе с В. Г. Штолько. Эта система — перспектива на будущее, потому что строительство должно быть индустриальным. Это видно невооруженным глазом, если посмотреть на развивающиеся страны. Только вместо железобетона там используется металл, панели и т. д. Они индустриальные, и потому монтаж очень быстрый.

Борис Леонідович ЄРОФАЛОВ (нар. 1960) головний редактор Видавничого дому А+С, академік Української академії архітектури, лауреат Державної премії України в галузі архітектури, професор Міжнародної академії архітектури (Московське відділення)

ТЭТЧЕР НАШЕЙ АРХИТЕКТУРЫ В Киевском художественном институте я учился с 1978 по 1984 год. Каким-то непредсказуемым образом, не «благодаря», а вопреки, в КГХИ сохранилась система подготовки студентов-архитекторов в именных мастерских. Так, как она сложилась в межвоенный период, в КХИ. Другие такого рода архитектурные классы на территории бывшего Союза мне неведомы. Я учился в мастерской Николая Николаевича Степанова. Однако учителем своим считаю Юрия Сергеевича Асеева, любимца киевлян, историка и знатока архитектуры. Студенты, которые с ним «сотрудничали», как бы автоматом попадали в мастерскую к Степанову. Негласно считалось, что это асеевская мастерская. Всего мастерских было шесть: Н. Б. Чмутиной, И. Г. Шемсединова, М. Т. Катерноги, А. В. Добровольского, Б. И. Приймака и Н. Н. Степанова. Это была эпоха застоя, то есть, как сейчас принято говорить, период sustainable development. Эпоха расцвета брежневизма. В Худинституте Брежнева хоронили в актовом 235

зале «по телевизору», кажется, в 1982-м. Как сейчас помню унылые лица «попавших под раздачу». А мы весело побежали пить пиво на Большую Житомирскую. Конечно, Художественный институт «знаковое» учебное заведение, ведущее родословную от Украинской академии искусства (УАМ), основанной в 1917 году, и главное имя свое получившее в 1924-м. Большую часть исторического бытия он так и назывался: Ка-Хэ-И. В нем преподавали Казимир Малевич, Владимир Татлин и другие звезды мировой величины. Но поскольку Малевич в 1920-е возглавил ГИНХУК в Питере, а Татлин практиковал и жил в Москве, приезжали они в Киев извне. Тем не менее, тратили много времени, чтобы работать и преподавать в Киевском художественном. Оказывается, они здесь родились, воспитывались, заканчивали школу Мурашко и т. д. Просто-напросто «наши пацаны», которые топтали по этим улицам. Они приезжали с удовольствием, с пиететом и уважением к этому городу и к этой институции. В современном Художественном (который в суеславии зачем-то обозвали «НАОМА») об этом почти не говорят. Короткая память изумляет до глубины… Так вот, Наталья Борисовна Чмутина в богоспасаемые наши годы вела одну из персональных мастерских, в которых студиозусы обучались ремеслу архитектуры. Мое устойчивое впечатление об учителе Чмутиной — железная леди. Маргарет Тэтчер архитектуры. Собрана и сдержана. Мне запомнился ненавязчивый строгий костюм темных тонов. Всегда выглядела безукоризненно, как леди и даже более: как джентльмен. Держалась с достоинством и без излишеств. Но при этом была дамой. Не допускала бурных эмоций или преподавательских выпадов, которые случалось наблюдать в работе над курсовыми проектами. Когда руководитель «брызжа слюной» пытается рассказать студенту, что тот не прав, и могло бы быть лучше. Корректная, доброжелательная, спокойная. Самый ее облик был образцом архитектурного стиля. Когда Чмутина шла по коридору Художественного института, последний превращался в подобие Палаты лордов. Высокий стиль. В 1930-е Чмутина была ученицей Владимира Игнатьевича Заболотного. И еще студенткой получила известность в масштабе всего СССР. Проект Наташи Чмутиной, который мне удалось отследить в «Архитектурной газете» (один из выпусков, по-моему, 1936 года), конкурс на проект речного вокзала в Киеве. Теме речного вокзала были посвящены дипломные проекты ведущих архитектурных вузов. Также был объявлен профессиональный конкурс, в котором, кстати, участвовал Иосиф Юльевич Каракис. Во всесоюзной газете дипломным проектам КХИ была посвящена большая статья, в основном — проекту речного вокзала. Наибольший объем архитектурного анализа отведен проекту Чмутиной. В студенческой среде устойчиво ходил миф о том, что Верховный Совет рисовался В. И. Заболотным, но не в последнюю очередь — ею. Во время оккупации здание Верховного Совета УССР высоко оценил придворный архитектор Гитлера Альберт Шпеер, мол, с автором такой работы мы бы сотрудничали… Пассаж содержится в знаменитых «Воспоминаниях» А. Шпеера. Это было сказано об объекте, в котором самое деятельное участие принимала Наталья Борисовна, в те времена еще Наташа Чмутина. Позже, где-то в 1980-м, архитектор Юрий Андреевич Чеканюк, с которым у нас, студентов, были дружеские, доверительные отношения, рассказывал об истории сооружения в конце 1960-х гостиницы «Лыбидь» на площади Победы, и подробности о том, как в условиях дефицита добывалось и изготавливалось фасадное стекло. Совершенно другая стилистика и другие, по сравнению с 1930-ми, времена. Постановление 1955 года «об излишествах» сделало и архитектуру в целом «излишней». Тем не менее, гостиница пред236

ставляет собой абсолютно мисвандерроэвское здание: изящное, без дребезжащих и провинциальных обертонов. Конечно, когда массово строятся «хрущёвки», а потом также массово «брежнёвки», то любой индивидуальный проект уже становится достижением. Но даже среди этих проектов, когда общий уровень идет «с горы», удержать класс очень сложно. Это было одно из стильных и классных зданий. Вот и все, что я могу сказать о Наталье Борисовне Чмутиной, по впечатлениям «из параллельной мастерской». Она передавала невероятно упругую энергию. Даже трудно с кем-то сравнить. Хотя Худинститут в наше время был полон людей, за которыми тянулся шлейф славы, которых студенты любили и боготворили. К ним относятся тот же «папа Толя» (А. Добровольский), и «Бор-Иваныч» (Б. Приймак), и Ю. С. Асеев — исключительно харизматические люди. Выдающиеся консультанты проектов: Ава Милецкий, Алексей Загниборода, Лариса Скорик, Александр Кутовой. Славная кафедра архитектурных конструкций: Амфиан Александрович Меер, с немецким акцентом читавший начертательную геометрию, виртуоз сопромата Анатолий Соломонович Дегтярь, «Жора» Терновский, с польскими обертонами излагавший строительные материалы, профессор Печёнов — мастер мауэрлата и каламбура. А кафедра рисунка! А молодой график-шрифтовик Пётр Петрович Чобитько! (В те годы вел свои занятия на украинском, что было скорее исключением, нежели правилом, по иронии судьбы сегодня он ведущий график России.) Уникальные увлеченные люди… Ну а Чмутина для меня один из учителей, которые просто своим присутствием восстанавливали связь времен, и по сей день вызывает в памяти невероятное уважение.

Вадим Борисович Жежерін (нар. 1946) президент Київської організації Національної спілки архітекторів України, керівник архітектурної майстерні АСК «Жежерін», член Комітету із Державної премії України в галузі архітектури, президент Міжнародної асоціації Спілки архітекторів СНД (1997–1998), президент Архітектурної ради Центральної та Східної Європи (1998–2000), двічі лауреат Державної премії України в галузі архітектури, народний архітектор України

С Натальей Борисовной Чмутиной я знаком с раннего детства, потому что мой отец вместе с ней учился в Киевском инженерно-строительном институте. Они были товарищами по институту, часто встречались, и я эпизодически с ней пересекался. Мой отец — ее ровесник, они учились у В. И. Заболотного и были одними из любимых его учеников. Но отца в день окончания института в 1937 году сразу «пригласили в ГУЛАГ», а Наталья Борисовна осталась работать с Заболотным. Ей в этом плане повезло. Хотя, конечно, она тоже была в рискованной ситуации, в любое время могла «загреметь», и на то была масса оснований. Тем не менее, ей повезло быть «под крылом» Заболотного. Жизнь сложилась так, как сложилась. С одной стороны, неплохо, с другой, — было много трагических моментов. Строительство Дома архитектора было закончено в 1959 году. И с того момента, как он был построен, я часто там бывал. Мои отец и мать, и все их друзья-архитекторы встречались там, а я ходил в студию рисунка к Борису Никитичу Пианиде. Мы мальчишками там постоянно крутились. Это был элитный дом 237

во многом благодаря его директору Иосифу Рафаиловичу Кайлику. В Доме архитектора «первым экраном» показывали все фильмы. Просмотр «первым экраном» — это когда нигде в кинотеатрах фильм еще не демонстрировался. Было санкционировано показать творческой интеллигенции фильмы для оценки. А дальше его широкую демонстрацию официально разрешали горком или обком партии. То есть фильм проходил апробацию. Там же давались отличные концерты. Еще в Доме архитектора бывали просмотры проектов, причем они собирали полный зал. Зал Дома архитектора рассчитан на 400 мест, и мы наблюдали с балкона, как архитекторы «рубятся» друг с другом. Я вспоминаю, как А. А. Таций выставлял там один из проектов, и на него «нападали», а он прямо с пеной у рта, чуть ли не с шашкой наголо, бился со всей той братией, что там сидела, — и архитектурной, и неархитектурной. Подобные рассмотрения и в какой-то степени заключения по объектам делали члены секций и комиссий Союза архитекторов. Наталья Борисовна как член правления бывала там регулярно. В Союзе архитекторов были секции: градостроительная, монументальная, жилая, общественных зданий, образования, сельхозстроительства, промышленной архитектуры — до двадцати секций и комиссий. Они рассматривали объекты и проблемы по своим направлениям. Но тогда эта система «союзного» рассмотрения была легально установлена. Если тебе нужна хорошая поддержка, можно было выставлять в Союзе свой материал, и его рассматривали. Тебя могли поддержать, после чего было легче проводить работу с нашими руководящими заказчиками. Ты сам мог попросить, чтобы посмотрели на секции или могли «сверху» туда направить. Важные и большие работы смотрели широким кругом, а если было какое-то локальное сооружение, то тебя отправляли «на секцию». У нас до сих пор все, кто помнит 1980-е, говорят: «давайте опять организуем секции». Но на секции сейчас никого не заставишь ходить, имею в виду выставлять свои проекты. Раньше государственным проектным институтам было достаточно дать команду пройти «смотрильню» в Союзе архитекторов. Теперь система совершенно изменилась. Раньше Союз архитекторов финансировался очень неплохо. На его существование проектными институтами отчислялось семь процентов от объема зарплаты работавших там архитекторов. Поэтому в Союзе были деньги. Это была организация, которая могла проводить серьезные мероприятия. Было за счет чего финансировать существование региональных домов архитектора. Это были центры культуры и архитектуры. Когда рухнул Советский Союз, система стала совершенно другой. Не значит, что хуже, но финансирования фактически нет. Советская система предполагала одно, а теперь ситуация иная. Поэтому сейчас такая форма секционной работы, как мне кажется, не совсем актуальна. Хотя и сегодня Союз архитекторов — достаточно весомая сила для принятия каких-либо профессиональных решений. Там собираются профессионалы — люди, которым никто не может приказывать. Это общественная профессиональная, цеховая организация. Наталья Борисовна, конечно, там всегда занимала определенное место до глубокой старости. Даже когда она с трудом ходила, тем не менее, всегда присутствовала. Потом я встречался с Натальей Борисовной в Союзе архитекторов, когда был уже в составе правления Киевской организации. Меня в правление стал активно привлекать Василий Дмитриевич Махрин, который был председателем Киевской организации. Наталья Борисовна была бессменным членом прав238

ления Союза архитекторов УССР. И когда у меня были какие-то инициативные предложения, у нас иногда возникали «смешные» дискуссии на эту тему. Союз архитекторов УССР был организован в 1937 году. Это была часть Союза архитекторов СССР. А по сути он был организован еще в 1918-м. У нас было свое правление, свой ареопаг. Члены были авторитетные. Была организована киевская и другие местные организации Союза архитекторов СССР. Когда возникали какие-то конфликтные ситуации в застройке, эти вопросы переводились партийными органами на Союз архитекторов. Они хотели снять с себя нагрузку по принятию сомнительных решений. Поэтому им очень хотелось подкрепиться решениями правлений с широким публичным рассмотрением. Я помню, как много было разных рассмотрений проектов именно в Союзе. Поэтому роль представителей правления была значительной. Наталья Борисовна играла там не «последнюю скрипку». Она всегда была достаточно активным членом правления. С ее мнением считались — авторитетный был человек. Наталья Борисовна Чмутина была членом творческих секций и комиссий при Союзе. Я не думаю, что задачей этой комиссии было кого-то прижимать или каким-то образом корректировать творческие направления. Для Союза обычно целью рассмотрения каких-то проектов была их оценка и помощь в преодолении барьеров. Председатель Союза архитекторов УССР был номенклатурой ЦК КПУ, то есть без рекомендаций ЦК и членства в партии человек не мог стать председателем Союза. Председатель Союза архитекторов Киева был номенклатурой Киевского горкома партии. И не будь он членом партии, он не был бы председателем. Все это закончилось в 1991 году. В системе ЦК и Кабмина были свои отделы по архитектуре и градостроительству, там были свои кураторы и ответственные работники. Поскольку там обычно сидели не архитекторы, а чаще всего администраторы, то когда начинались какие-то проблемы и спорные вопросы (например, говорили, что это вызовет у людей недовольство), то нужно было на кого-то перевести стрелки. И не только на главного архитектора города (при котором тоже был совет), но и на общественную организацию, которая включала в себя всех видных архитекторов, в том числе Наталью Борисовну. Особенно мне запомнился один случай. Когда я был молодой, с запалом, считал что Союз архитекторов — очень перспективная организация, но на тот момент рутинная. Я пытался всем в правлении объяснить, что его нужно менять. Для этого я сделал массу предложений и схем. Это был перестроечный период. Я пытался объяснить, что Союз архитекторов является не цензором по проектированию, а профессиональной организацией, которая должна создавать условия для того, чтобы архитекторы работали в системе нормального европейского творчества: когда заказчик и архитекторы непосредственно могли заключать свои контракты, создать проектную частную практику, стать такими же, как архитекторы во всем мире. Но никто не желал с этими документами знакомиться. Я искал всякую возможную информацию, которая приходила к нам из-за границы, и пытался донести это до членов правления СА УССР и даже выступал с этим в Москве. Помню, предложил трансформировать Союз в профессиональную конфедерацию союзов республик. Союз получил бы статус профессиональной организации, а у нас возникли бы частные проектные мастерские. Наталья Борисовна сидела, слушала и говорит: «мальчик бредит». Я ответил: «Наталья Борисовна, вы увидите, что это не бред, что так будет, потому что так живет весь мир». На что она ответила: «Вадик, я тебя знаю столько лет. Ты никак не можешь понять, что весь мир живет так, а мы живем иначе». 239

После чего мы с ней в коридорчике говорили. Я сказал: «Наталья Борисовна, я не верю, не верю, что мы и дальше будем так жить. Все-таки ситуация будет меняться». А она ответила: «Дай Бог, чтобы ты это увидел». К сожалению, по-настоящему они не увидели то, что мир всерьез меняется. Хотя доля пессимизма у Натальи Борисовны была большая, но это никак не отражалось на ее характере и оценке работ. С ней всегда было интересно общаться. Она была Дама со своим очень четким суждением. Никогда не искала для себя компромиссных вариантов. Ее суждения всегда были изложены четко и понятно. С ними могли считаться или не считаться. Моя старшая дочь Ира училась в мастерской Чмутиной в Киевском художественном институте. И я этим доволен. Чмутина была стержнем Художественного института. Сейчас немного все деградировало. Она была настоящей леди, как Маргарет Тэтчер. Что-то в ней было такое жесткое, но в то же время она умела очень правильно и деликатно поправлять своих ребят. Из них в конечном итоге получились неплохие архитекторы. Когда рухнул Советский Союз, и мой друг Виктор Розенберг уехал в Америку, меня пригласил к себе в мастерскую Худинститута И. П. Шпара, чтобы помочь учить студентов. Пять лет «помогал», а когда вернулся Розенберг, — ушел, освободил ему его рабочую зону. Я преподавал «проектирование». Это для меня главное в жизни: проектировать и строить. Теории меня не возбуждают. Я их вырабатываю для себя при помощи практики. Иными словами: на каждом объекте я формирую свою теорию. И это моя жизнь. Наталья Борисовна была тоже практиком и педагогом. Мы все практики. Дело в том, что архитектор без практики — это искусствовед. Значит, нужно правильно называть предмет: архитектурное искусствоведение, архитектурная теория и т. д. Архитектор — тот, кто упорно проектировал и строил, получил сертификат на право частной практики. Так во всем мире. Закончить архитектурный факультет еще не значит быть архитектором. Мы прекрасно знаем направленность деятельности Натальи Борисовны Чмутиной в разные времена. Помню, когда был еще мальчишкой, ездил в Канев на «Тарасову Гору», во время строительства гостиницы, потому что с ней сотрудничала Елена Владимировна Гусева (жена моего родного дяди). Она работала с Чмутиной в ЗНИИЭПе. Я съездил, посмотрел на эту работу, которая имела интересное конструктивное решение. Так я в первый раз познакомился в натуре с работой Натальи Борисовны, не считая здания Верховного Совета, в котором она была соавтором В. И. Заболотного. КиевЗНИИЭП пытался внедрять новые на тот момент технологии. Конечно, все наши новые технологии это уже «проехавшие» технологии на Западе, но для нас они были «новые». Ведь каким-то образом надо было толкать эту «телегу», и двигаться дальше. Тогда правильно воспринималось: архитектура — это эстетизированные конструкции. Архитектор создавал конструктив, который в итоге определяет облик всего объекта. И это — принципиальный подход. Чмутина в этом плане работала очень интересно. Структура гостиницы в недостроенном виде была интересна. Не знаю, как она выглядит сейчас, но тогда это было необычное для нас решение. Дом мебели — пространство с висячими конструкциями. Это был совершенно новый ход. КиевЗНИИЭП взял на себя, и Наталья Борисовна возглавила, совершенно новые решения, которыми здесь до нее не занимались. Она действительно провела это строительство, сделала и доказала, что такое и у нас можно сооружать, даже при нашем нижайшем уровне технологических возможностей и исполни240

тельского мастерства на стройках. Она это задумала и сделала. Поэтому ее работы — новая искра. Она хотела и показала, что это может быть реализовано. Многое стало возможным благодаря тому, что у нее был авторитет. Но еще помогло то, что КиевЗНИИЭПом руководил Алексей Иванович Заваров. Благодаря ему многое удавалось реализовать. Он умел убедить всех наших партийных и непартийных руководителей в абсолютной «гениальности» решений, которые рождал КиевЗНИИЭП. Это помогало. И, слава Богу, что была такая хорошая «крыша». Поэтому работы Натальи Борисовны и сейчас дорого стоят. Системные работы. В этом же ключе с ней работал Валентин Григорьевич Штолько, который сейчас является президентом Украинской академии архитектуры. Это целая новаторская эпоха.

Галина Георгіївна ІВАНОВА (нар. 1950) архітектор, художник

То, что я оказалась в мастерской Натальи Борисовны Чмутиной, было, скорее всего, не моей заслугой, а произошло как бы «свыше». Юрий Андреевич Чеканюк вел у нас проектирование на младших курсах и, скорее всего, он рекомендовал меня взять. Потому что никаких особых возможностей попасть к ней в мастерскую не было — к ней хотели попасть все. Скорее всего, это Юрий Андреевич замолвил слово. Учиться у Натальи Борисовны было очень трудно. Каждый день появлялся новый вариант работы, удалялся предыдущий, приходилось успокаиваться и начинать заново. И так постоянно, вплоть до самой защиты, когда доска уже идет на оценку, а ты все еще что-то доделываешь. Что было всегда удивительно в этом человеке — ее внутренняя дисциплина, сила духа, которая воздействовала на всех нас. Работоспособность, четкость, ответственность — все это качества настоящего, мощного человека. Ее можно назвать бойцом духа. Это были годы большого труда. Если в других мастерских гуляли, то мы до 10 вечера трудились. Это был очень большой труд без пауз, и все в нашей мастерской жили в таком режиме. Она всегда приводила самых лучших архитекторов. Авраама Моисеевича Милецкого мы иногда ждали на консультацию до 10 вечера. Игорь Петрович Шпара также был консультантом, потом появился Дмитрий Иванович Антонюк. Наталья Борисовна научила нас работать, за что мы ей очень благодарны. Она была как бы человеком из другого мира. Другие были понятны, а она — человеком-загадкой, большой тайной, со своим внутренним миром, своеобразным шармом. Из запомнившихся проектов был диплом, который мы делали втроем с Михаилом Турбовским и еще одним студентом. Нам поставили комплексную задачу запроектировать на Подольском спуске молодежный центр, включая гостиницу, и другие объекты. Было очень сложно, потому что у нас возникали внутренние противоречия, непонимание: почему здесь, на этом месте, на этих красивых холмах? Но с поставленной задачей мы справились. 241

Володимир Іванович КАСЬЯНЕНКО (нар. 1952) головний архітектор проектів Київського національного НДІПІ «Укрреставрація», керівник наукової групи

Можу висловити своє бачення, і почну з позиції колишнього студента 1970-х. По-перше, Наталія Борисівна була Інтелігентною людиною — з великої літери. Не треба забувати, в який час вона працювала, які мала можливості для «вільного польоту». Людина тоді була затиснута в жорсткі рамки різних нормативів та амбіційного тиску політичних і галузевих керівників. До майстерні Наталії Борисівни хотіли йти всі. Вона зробила великий внесок в розвиток архітектури і «вільного польоту». Вона одна з провідних керівників архітектурних майстерень, яка дозволяла творити студентам все. Як казав один професор: «літайте в небесах, життя вас посадить на землю, так що літайте хоча б зараз». Під час дипломного випуску мене особисто вразило те, що домінувала тема висотних інфраструктур, де, не виходячи з 201 поверху і споглядаючи землю зверху, можна було жити декілька життєвих періодів. Ми зараз розуміємо, що це утопія, що людина без землі жити не може. Але Наталія Борисівна це дозволяла. Вона була дуже толерантною і демократичною у цьому плані людиною. Хоча як керівник вона могла бути і жорсткою. І погляд, і голос її міг ставити на місце. Вона була дуже енергійною і життєздатною у творчому й побутовому смислі. Була талановитим організатором творчого процесу, і в той же час дуже красивою і статною жінкою. Чому від неї вийшло стільки «нормальних» архітекторів? Вона давала свободу творчості. Вона не ставила якісь жорсткі рамки. Демократизм був дуже присутній в її майстерні. Якщо говорити про споруди Наталії Борисівни, то готель «Либідь» — одна зі знакових споруд. Наталія Борисівна була новатором в архітектурних рішеннях наскільки дозволяли можливості того часу. І вона не побоялася все це реалізувати. Крім готелю «Либідь», мені важко щось детально характеризувати на професійному рівні. Безперечно, її праці мають право бути. Інша справа, вони можуть не увійти до списку об’єктів світового й історичного значення. Але не треба звинувачувати в цьому архітектора. Оскільки ті умови, в яких працювали і працюють архітектори, нікому не побажаєш. При цьому, треба мати на увазі той час і ті можливості, за яких вона працювала. І, не зважаючи на це, архітектори того часу змогли створити такі речі, які пройшли випробування часом і тепер сприймаються, принаймні, нормально.

242

Сергій Костянтинович КІЛЕССО (1931–2012) академік Української академії архітектури, двічі лауреат Державної премії України в галузі архітектури, заслужений архітектор України, почесний доктор НДІТІАМ, кандидат архітектури, старший науковий співробітник

Вона була дуже скритна, власна. У неї часто виникали зі студентами неприємні колізії, але вона вміла навчити. Коли моя донька Тетяна закінчила архітектурний факультет, я взяв її, і ми пішли у КИЇВПРОЕКТ, щоб я влаштував її на роботу. Ми зайшли до директора, він питає: «у кого она училась, в какой мастерской?» — «У майстерні Чмутіної». — «Хорошо, очень хорошо, она вредная баба, но научить умеет». Донька потрапила до перспективного проекту «Моноліт». Коли я закінчував інститут, майстерню Заболотного, диплом «Палац спорту» (на відмінно) і таке інше, — я вважав, що буду робити тільки палаци спорту, буде така цікава робота, але все сталось не так, як гадалось. Володимир Гнатович Заболотний дуже піклувався про своїх студентів, він знав у своїй майстерні, хто що може робити. І коли я захистив диплом, то за розподілом потрапив у Києво-Печерську лавру, у заповідник. Я думав: що ж я там буду робити? Заболотний каже: «Сергію, в тебе голова не для вошів (він дуже образно висловлювався), ти зможеш стати вченим, а не просто проектантом, іди в Лавру! Там архітекторів не було, там тільки ті, хто займається антирелігійною пропагандою. Я тебе прошу, піди на три роки, а потім я буду тебе підпихати». А в мене ж гонор! Як це він буде мене підпихати? Я такий геній і таке інше! Він каже: «свою гординю придуши, і почни займатися історією архітектури». Я пішов туди, і дійсно цікаво, ніхто не знає, хто і що побудував. І я поїхав по архівах московських. Так я став істориком архітектури. Заболотний весь час слідкував за мною, коли щось надрукую — давай! Я захопився, а він каже: «годі там бути, переходи в Інститут теорії та історії архітектури». І я на 98 рублів, на посаду молодшого наукового співробітника пішов. Так вийшло, що я там все життя і пропрацював, десь до 75 років. Спочатку молодшим, потім, як захистився, — старшим, потім — завідувачем сектору, потім — завідувачем відділу, а потім — пішов на «пенсіон». Наталію Борисівну Чмутіну я знав дуже добре, й її чоловіка також. Він був туберкульозник, і вона з ним, немов із дитиною, все життя мучилась, але то була — любов. У них була дочка, але ж свою доньку вона міцно тримала, і не давала їй дихати, буквально. Особливо коли дочці приходив час іти заміж — той не підходить, той дурнуватий, а той сильно розумний — теж не потрібно. У Наталії Борисівни особисте життя було складним, і це отримало відбиток в її характері. Вона всіх бажала вчити. В Академії архітектури, у КИЇВПРОЕКТі треба було допомагати при проектуванні Хрещатику. Серед інших направили туди Чмутіну. Вона прийшла, а там хороші проектанти, спеціалісти, їх повчати не треба, а вона почала їх повчати.

243

Степан Миколайович КОВАЛЬ (нар. 1965) український режисер, художник-мультиплікатор, лауреат Гран-прі на кінофестивалях «Крок» і «Молодість» XXXII (2002), «Срібного Ведмедя» у Берліні (2003)

В мастерскую к Наталье Борисовне я попал очень просто, совершенно не задумываясь, кто будет преподавателем. Потому что, будучи на втором курсе, для нас все профессора, которые руководили мастерскими, были одинаковыми и отличались только чертами своего характера, а в профессиональном отношении они все друг друга стоили. В то далекое советское время не принято было выражать свое желание, у какого преподавателя учиться. Хотя возможно кто-то это и делал. Но нас просто распределили по каким-то нашим способностям. Куратором курса у нас был Николай Иванович Яковлев, он и способствовал распределению студентов по мастерским, потому что он лучше остальных знал наши способности. Дальше тоже все складывалось очень просто. Первые несколько лет я не запомнил, потому что было много работы. А вот работа с Натальей Борисовной, которая руководила каждым поточным проектом, запомнилась. Хорошо запомнил ее феноменальную память касательно норм, СНиПов, проектных особенностей, и то, что она очень много нам дала по бионике архитектурных сооружений, особенно в последний год преподавания. У меня до сих пор остались конспекты, зарисовки. Потом она стала реже нас посещать, доучились мы с ней, но в последний год руководителем был Виктор Абрамович Розенберг, а Наталья Борисовна просто приходила проверять его работу (он тогда как раз вернулся после американской эпопеи, где проработал несколько лет). На последнем курсе, в связи с личными обстоятельствами, у меня наступил момент какой-то апатии или депрессии. Даже думал о смене профессии. Где-то неделю сидел перед планшетом, и даже не знал как его начать. И тут прямо врывается Наталья Борисовна и говорит: «А почему вы за неделю ничего не начертили?» — «Да вот так, — говорю, Наталья Борисовна, произошли такие события, и рука просто не поднимается, мысли в голову не лезут». Она говорит: «Берите карандаш и чертите!» Взяла карандаш, линейку и начертила одну линию. Говорит: «Вот это будет горизонт, а вот тут будет ваше сооружение». Через неделю сооружение там было начерчено. То есть, некий оптимизм, некая жесткость и целенаправленность, которой должен обладать архитектор, в ней присутствовали, и она передала это нам. Потом в жизни мне это очень помогало, и до сих пор помогает. Она обладала шикарными манерами, у нее за манжетой всегда был платочек. Так, наверное, одевались и обладали такими движениями дамы из высшего общества еще дореволюционной эпохи или жены высокопоставленных лиц, которые постоянно общаются на международном уровне. Мне это очень нравилось, тогда никто не обладал такими манерами. Все остальные преподаватели придерживались советского уклада и советских норм поведения. Они, безусловно, все были очень грамотные и опытные, но вот эта манера говорить, стоять, выслушивать была присуща только Наталье Борисовне. Ее проекты — это гостиница «Лыбидь», Дом мебели, гостиница «Днепр». Насколько я помню, во вре244

мя учебы мы не проходили конкретно ее объекты. Среди оригинальных и передовых в свое время был Дом мебели. Я запомнил новые конструкции, которые были применены в гостинице «Лыбидь» и «Днепр» — это окна, фасадные покрытия. Она постоянно использовала в своих сооружениях новые материалы и прогрессивные технологии.

Вадим Володимирович Куцевич (нар. 1944) керівник Наукового відділення та архітектурного центру ВАТ «Український зональний науково-дослідний і проектний інститут по цивільному будівництву», член президії науково-технічної ради Мінрегіонбуду України, член правління КМО Національної спілки архітекторів України, член президії Української академії архітектури, академік Української академії архітектури, доктор архітектури, професор

Я вступив до Київського художнього інституту в 1962 році. У той час за вказівкою М. С. Хрущова у вищих навчальних закладах було введено положення про залучення студентів до виробництва. Так, студенти архітектурного факультету перший семестр першого навчального року проходили будівельну практику на новобудовах Києва, а другий семестр відбувалося навчання в інституті. Мене розподілили на будівництво готелю «Дніпро». Я із колегами працював у бригаді малярів. Там постійно бачив авторів проекту цього готелю: Н. Б. Чмутіну, В. Д. Єлізарова та Я. Л. Красного, які завжди втрьох ходили, вели авторський нагляд. Наталія Борисівна була дуже тактовною, але прискіпливою та сильною жінкою-архітектором. Взагалі вважається, що архітектор — не жіноча професія через те, що потрібно керувати колективом, брати участь у погодженнях, а найскладніше — вести авторський нагляд й контролювати будівельників. На будівництві ж, на жаль, переважає не літературна мова, яка жінкам, як правило, не до вподоби. Але ця дуже вихована та делікатна жінка вміла вишиковувати усіх будівельників так, що вони в неї по струнці ходили, а брутальної мови й чути не було у її присутності. Вона тоді справила на мене дуже велике враження, і я пішов до майстерні А. В. Добровольського, де Наталія Борисівна працювала консультантом. Після першого курсу мене забрали до лав Радянської армії (тоді ще забирали в армію прямо з інституту). Після демобілізації я у 1966 році повернувся на другий курс КДХІ. Тоді Наталія Борисівна була ще консультантом у майстерні Добровольського, працювала в інституті за сумісництвом, а у КиївЗНДІЕП керувала відділом архітектури громадських будівель і споруд. Тому на консультації вона приходила вже після обіду, але ми її обов’язково чекали, й вона дуже детально й довго з кожним розмовляла з приводу проектів, зазвичай до самого вечора. У наш час студенти всі проекти розробляли у майстернях вручну (без комп’ютерів), тому ми працювали допізна, а перед здачами проектів часто залишались ночувати прямо у майстернях. Годину–дві можна було поспати прямо на столах. Наталія Борисівна пропонувала ідеї, висловлювала свої думки, як все краще зробити, але, якщо вона бачила, що проект добрий, то ніколи не наполягала на тому, що його треба переробити так, як вона вва245

жала за потрібне. Дозволяла відстоювати власну точку зору. Під час оцінки вона завжди йшла попереду й брала активну участь у процесі оцінювання. Завжди відстоювала проекти, які їй подобались, навіть якщо студент був не з її майстерні. Все було у неї дуже гармонійно, починаючи із зачіски, одягу, мови і закінчуючи майстерністю спілкування зі студентами. Слід відмітити, що вона — єдина із професорів тодішнього КДХІ досконально володіла французькою мовою. Завжди дуже строго одягалась. Це, як правило, був строгий костюм — спідниця та піджак. Ніколи не носила брюк. Ніколи не вдягала нічого яскравого, жодних червоних чи інших строкатих кольорів. Волосся завжди акуратно зібране. Завжди невеликі підбори. Взимку — зазвичай черевики на невисоких підборах, чобіт не пам’ятаю. Була суворим викладачем, але всі її любили. Ви ніколи не могли почути про неї нічого поганого від когось зі студентів. Коли я почав працювати у КиївЗНДІЕП, Наталія Борисівна часто запрошувала мене й інших молодих архітекторів консультувати студентів у її навчально-творчій майстерні НАОМА (колишнього КДХІ). Ми торкались питань сучасного формування нових типів житлових і громадських будівель і споруд. Ці обговорення були дуже цікавими, студенти сприймали все це з великим інтересом, а результатом були проекти, виконані на високому професійному рівні. Наталія Борисівна була дуже принциповою людиною. Коли мені знадобилась рекомендація до Української академії архітектури, вона сказала, що їй необхідно ознайомитись із тим, що я зробив, і лише після цього вона може дати мені характеристику, незважаючи на те, що вона мене знала у студентські роки, а потім ми постійно спілкувались у КиївЗНДІЕП. Слід відмітити таку рису характеру Наталії Борисівни, як сила особистості. Лише маючи такі риси, можна було пережити втрату чоловіка, трагедію із донькою-архітектором Тетяною Лазаренко, й при цьому працювати постійно і ніяк не показувати іншим свій біль та свій стан. Найбільш відомими об’єктами Києва, запроектованими Наталією Борисівною, є будівлі Верховної Ради УРСР та України (керівник авторського колективу В. Г. Заболотний), готелі «Либідь» і «Дніпро» та Будинок меблів. За їх експлуатацією вона постійно наглядала, а в разі необхідності розроблялись проекти реконструкцій. Світла пам’ять про видатного українського зодчого Н. Б. Чмутіну — жінки-місткині — незабутня в її архітектурних творах та продовжується у здобутках численних її учнів. Інтерв’ю підготувала Ганна Комарова

246

Олексій Іванович ЛАЗАРЄВ (нар. 1939) завідувач лабораторії геліоархітектури й архітектурної біоніки ВАТ «Український зональний науково-дослідний і проектний інститут по цивільному будівництву», кандидат архітектури

Рождество, с 6 на 7 января. Я в накрахмаленной белой рубашке — праздник все же — пришел в институт работать над дипломом. Студентов не было, уже праздновали. А мы с Натальей Борисовной работали, и в конце она говорит, оглядывая мои эскизы на стенах комнаты: «Алик, если хотите дальше творчески работать, поступайте в аспирантуру». И мой ответ был: «Наталья Борисовна, разве туда таких принимают? Ведь это же аспирантура!» И она, между прочим, проронила: «Пока способные, я принимаю». Тогда в институте она была доцентом в мастерской Добровольского. Я работал над дипломом (это спортивно-оздоровительный центр в Каролино-Бугазе близ Одессы), получил хорошую оценку и представил его на всесоюзный конкурс. Тему дала Наталья Борисовна. Тогда был Советский Союз, и на конкурсе кроме нашего института были и еще строительные: Москва, Ленинград, Таллинн, Рига. Там моей работе присудили премию, и она получила диплом первой степени. Информация о конкурсе была опубликована в югославском журнале под рубрикой «новая архитектура Советского Союза». Я Добровольскому как руководителю говорю: «Анатолий Владимирович, мы с вами получили первую премию». А он отвечает: «Лазарев, ты получил премию за диплом, а я — за то, что тебе не мешал». Практику я проходил у Добровольского в КИЕВПРОЕКТе. По окончании учебы нужно было по направлению работать два года. В институте мне пришлось подписать направление на распределение, хотя я знал, что буду поступать в аспирантуру. Подписал, и меня сразу отправили в Донецк. Как только начал там работать, пришло письмо от Добровольского и Натальи Борисовны с приглашением на сдачу экзаменов в аспирантуру. Я обратился к руководству ДОНЕЦКПРОЕКТа, но они не хотели давать согласия, мотивируя тем, что положено отработать не менее двух лет. Тогда мне пришлось сказать, что поступаю на заочное отделение. Наталья Борисовна была на тот момент заведующей аспирантурой в КиевЗНИИЭПе. Она мне подсказала, как правильно сделать реферат, который я сдал вместе с «научным коммунизмом» на пятерку, и меня зачислили в аспирантуру. После возвращения в Донецк я продолжал работать, пока ко мне не пришел вызов о зачислении в аспирантуру, в котором меня приглашали на занятия. Директор ДОНЕЦКПРОЕКТа был категорически против, и на учебу не отпускал. Тогда я пошел к прокурору и объяснил ситуацию, он посоветовал ехать, пока меня не отчислили за неявку. Я оставил квартиру в Донецке, и поехал заниматься в аспирантуре. Когда стал вопрос выбора темы, Наталья Борисовна, помня мою дипломную работу, посоветовала пойти в библиотеку и в каталоге обратить внимание на раздел «бионика». Анатолий Михайлович Слободенко читал у нас научный коммунизм, а его жена работала в Ботаническом саду. Он познакомил меня с профессором старой закалки Михаилом Васильевичем Чернояровым. Тот спросил у меня: «Молодой человек, и что вы читали по биологии?» Я ответил: «Спенсера, Ламарка». «Тогда начина247

ем лекцию прямо сейчас». И я стал заниматься в Ботаническом саду. Там была хорошая лаборатория, библиотека, опытные участки. Первая идея, которую я для себя сформулировал: архитектура не может заниматься плоскостным безобразием, она должна развиваться ввысь. А для этого нужны системы. В несущей системе должна быть вертикальная структура: стебли растений, таких как злаковые или другие — это элемент вертикальной структуры. Со временем у меня появились микроскоп, пленки, растворители-закрепители и т. п. Я устанавливал фотоаппарат на микроскоп и все фиксировал. Отдельно рассматривал и фотографировал срезы. Мы с Натальей Борисовной все обсуждали: составляли структуру диссертации, обосновывали варианты этажности строительства. Начали с анализа высотного строительства, потом перешли к аналогам, то есть, зерновым початкам, по принципу дерева. Рассматриваем стебель с позиции архитектуры. Вот мы с Натальей Борисовной рассуждаем: природа это хорошо, стебель, узлы. Далее мы делаем логическую модель, работаем с ней и сопоставляем конструктивные аналоги природных и архитектурных элементов: вот у нас живая природа, вот стебель, корневая система (в архитектуре также имеется корневая система), демпферы (гасители колебаний), вилкообразная форма стебелька, — все это у нас есть. Те принципы, которые заложены в живой природе, мы применяем в архитектуре. И получилась структуру, которую мы назвали «биотектон». Но все, что было на бумаге, нужно было воспроизвести в объеме. Мастерская у меня была в Киево-Печерской лавре: изготавливали макеты полтора метра высотой. Очень много нам дала конструкция пшеницы, поскольку у нее коэффициент «стройности» 1 : 20. Делали морфологический анализ, затем модель: сначала графическую, потом объемную. Тексты на диссертацию у нас были готовы. Я работал в КиевЗНИИЭПе, Наталья Борисовна тоже. Она была завотделом архитектуры общественных зданий, а также вела аспирантуру. Когда диссертация была готова и утверждена на совете, я поехал на защиту в Москву (у Ю. С. Лебедева). Там была лаборатория бионики, и защищался я на докторском совете в Центральном институте теории и истории советской архитектуры. Наталья Борисовна в то время приболела, и приехать на защиту не смогла. Но ее там многие знали, и все прошло нормально. Центрнаучфильм снимал фильм о бионике в Киево-Печерской лавре, и Розетта Немчинская — режиссер — сняла три фильма. Неожиданно пришло письмо из Москвы: меня приглашали по случаю отрицательного отзыва на диссертацию. Я говорю: «Наталья Борисовна, что же делать?» Мы внимательно рассмотрели присланные отзывы, и оказалось, что «черный» оппонент искал в моей диссертации формулы, технические элементы и детали. Он так ее и назвал: «Исследование технических особенностей в формообразовании». Но ведь суть диссертации заключается именно в формообразовании, биотектонике и функциональном зонировании, а не его технических характеристиках. По работе над зданием Верховной Радой она посылала меня в Ленинград, я там делал эскизы оградок, а Дмитрий Антонюк — интерьер. Вот так благодаря Наталье Борисовне я, можно сказать, вышел в люди. Педагогом она была потрясающим. Мастерские Добровольского и Чмутиной считались самыми лучшими, и туда попадали самые достойные ребята: Юрий Чеканюк, Олег Стукалов. И в ЗНИИЭПе была та же команда: Наталья Борисовна, Олег Стукалов, Юра Чеканюк, Толя Сницарев, Валентина Лихолат и я как аспирант. Добровольский осуществлял общее руководство, а основную работу делала Наталия Борисовна. Коман248

да была очень талантливая: Юля Синкевич и Юра Чеканюк получили первую премию за памятник Шевченко в Москве. Чеканюк окончил институт где-то в 1963–1964 годах, он был любимчиком Натальи Борисовны. Можете представить, сколько нужно было уделять времени вечерами, чтобы все это создать, причем совершенно бескорыстно. Поэтому и доска мемориальная нужна. Заболотный умер в начале августа 1962 года, а я поступил осенью, и Заболотного не видел. У него была шестикомнатная квартира, и половину квартиры он отдал Наталье Борисовне (она была у него помощницей по проектированию Верховной Рады). У них была кухня общая и прислуга. Когда Заболотный умер, остались его супруга, Наталья Борисовна с Виктором Ивановичем и Татьяной и домработница. Наталья Борисовна была довольно известной фигурой. Ее знали многие председатели комиссий и в Украине, и в Москве, можно сказать «столпы» науки. Она была не просто преподавателем, а «маститым» преподавателем и большим тружеником. Методика преподавания Чмутиной отличалась от других в первую очередь научной обоснованностью. Проекты делались не просто ассоциативно, а научно обоснованно, все анализировалось, рассматривались творческие предложения, переходя постепенно к стадии реализации и конкретному внедрению. Идеи Натальи Борисовны развиваются в ее учениках на новых материалах и нанотехнологиях. Ее методика была направлена на практическую реализацию с научно-исследовательским обоснованием. Чмутина охватывала очень широкий диапазон научно-архитектурных направлений.

Зоя Василівна МОЙСЕЄНКО (нар. 1929) професор Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури, член Комітету із Державної премії України в галузі архітектури, академік Української академії архітектури, двічі лауреат Державної премії України в галузі архітектури, заслужений архітектор України, доктор архітектури, професор

Я познайомилась з Наталією Борисівною при сумісній роботі у Спілці архітекторів: я і вона були члени правління у Спілці архітекторів СРСР і УРСР. У готелі жили в одній кімнаті. Можу охарактеризувати Чмутіну як висококультурну, високопрофесійну людину, закохану у свою справу. Її всі поважали. Моя дочка Оксана в її майстерні навчалася. Я через доньку знаю її вимогливысть, ставлення до роботи. Будівлі є у неї різні: є вдалі, а є й невдалі. Готель «Либідь» я вважаю невдалою працею. Готель у Черкасах (сумісна робота з конструктором Л. Г. Дмитрієвим) — вдалою. Верховна Рада, співавтором якої можна вважати Чмутіну, — це без сумніву дуже вдала демократична споруда. Ви б порівняли урядові споруди Лондона, Берліна, Парижа, Будапешта того часу — то надзвичайно надумані споруди, у якомусь готичному стилі. А будівля Верховної Ради це дуже чиста, ясна, демократична споруда. Термін «школа Чмутіної» має право на існування, хоча вона керувалася західними зразками. Наприклад, її захоплювала японська архітектура, вона відкидала народну архітектуру. Але це теж школа. Є школа, яка розвиває, продовжує традиції, а є школа, яка каже: йдіть уперед. 249

Узагалі вона була людиною дуже суперечливою. Наприклад, якщо студенти шукали щось своєрідне, як Юра Самойлович (син професора Віктора Петровича Самойловича), вона відкидала такі пошуки. Безумовно, вона буда людиною дуже високого інтелекту, дуже своєрідною, і тому цікава як майстер.

Андрій Вікторович МОРОЗ (нар. 1959) член Національної спілки архітекторів України, архітектор

Как оказался в мастерской Натальи Борисовны? По блату. За меня попросил уважаемый художник, которому Чмутина не могла отказать. На втором курсе можешь доверять либо мнению людей состоявшихся, либо избранным ровесникам. Были другие серьезные мастерские, куда стремились попасть. Были студенты, которые и после года учебы авторитетно заявляли, что обучать их уже нечему. Несчастьем для некоторых стало распределение в мастерскую Шемсединова, а кто-то лил крокодильи слезы после первой беседы со Степановым. Поговаривали, что в мастерской у Чмутиной интересно, но она — жесткая, авторитарная, не оставляет никакой свободы. Приймак слыл человеком мягким. Рассказывали невероятные истории о нем как о мастере акварели. Галина Федоровна, жена академика Добровольского («папы Толи»), консультировала в мастерской Приймака. Ее любили за добрый нрав и доброжелательность. Она приносила подшивки JA («Japan Architect»), которые для большинства студентов являлись единственным достоверным источником информации и вдохновения. Говорили, что там можно хорошо «оттянуться», вина попить, за чаем посидеть и что «никто тебя не грузит». Катерногу любили, уважали и ценили за тонкий юмор, а Ларису Павловну Скорик за умение выполнять работу вместо студентов. Всякие велись разговоры, сдобренные еще и немалой долей вымыслов и фантазий. Однако порою ставили вопрос «ребром»: «Что построил этот? — А, Шемсединов? — Памятник Косиору на улице Артема. Кепку ему он тоже придумал? — А что сделала Чмутина? — Гостиницу “Лыбидь”, например». Стильное сооружение, памятник своему времени. Вопрос не только в творческом потенциале, а в мировоззрении, в целостном взгляде на мир. Многим она не открывалась вообще, и только после продолжительного знакомства, за вечерним чаем могла с теплой улыбкой вспомнить какой-нибудь забавный случай, произошедший с ее сокурсником «Викой» во время студенческого капустника. По каким-то едва приметным ноткам в голосе становилось понятно, что это был друг, человек ее круга (Виктор Платонович Некрасов, окончивший архитектурный факультет КИСИ вместе с Чмутиной. — Е. М.). Так, штрих за штрихом, рисовался ее собственный портрет. Другой раз она вспоминала юбилейный вечер академика Заболотного и его «спич» с той самой неизменной улыбкой. Мне кажется, Чмутина никогда не готовила. Традиционным угощением у нее дома были галеты и сыр. Вообще ее было невозможно представить в кухонном фартуке. О ней ходила история, связанная с поездкой на международный конгресс, организованный в Пари250

же, представительной делегации украинских архитекторов, где кто-то должен был выступить с речью. Однако переводчик заболел. На форум прибыли весьма знаменитые люди. Выступление было ответственным. В то время каждую группу обязательно сопровождал гебист, который внимательно за всем следил. Обратились к Мусию Тимофеевичу Катерноге как самому уважаемому и к тому же заведующему кафедрой. Но он отказался и направил к Добровольскому. Тот также отказался, указав на Приймака. Борис Иванович, в свою очередь, порекомендовал Наталью Борисовну. Она и сделала доклад на французском языке. А «фишкой» было то, что никто, включая представителя славных органов, не знал языка. Вот такая ходила легенда. Наверное, действительно что-то было. Потом от Чеканюка слышал историю о немцах на переговорах по отделке гостиницы «Лыбидь». Будучи убежденными, что их комментарии не понимают украинские партнеры, были вынуждены пережить несколько минут стыда после короткого замечания Наталии Борисовны на приличном немецком. Возможно, это не стоит озвучивать, однако Архитектура была, есть и будет жанром, влияющим на души людей. Там, где речь идет о душе, всегда находится место таинству. И право доступа к этому таинству имеют далеко не все. Это должен быть орден рыцарей с добрыми помыслами и кристально чистыми душами. Деньги для рыцарей ордена никогда не являлись приоритетом. Только ясность и четкость формы, только материализованная гармония. Об этом не писалось, вслух не говорилось. У нас все равны и все имеют одинаковые шансы. Но Наталья Борисовна, мне кажется, в официальную доктрину не верила. Она очень осторожно относилась к случайным людям. Где-то в душе не любила советских чиновников. А к себе в мастерскую охотно брала ребят, чьи родители вышли из среды художественной или архитектурной. Просьбы кого-то о ком-то принимались как своего рода рекомендательные письма. Помните чеховских героев Юриста, Художника и Медика? Они — ответственные лица за нравственное, духовное и физическое состояние соплеменников. В этом она также разделяла чеховские взгляды. Сталин не убедил. Сын отвечает за отца. Более того, парадоксально, но даже если человек был совершенно бездарный и на нем «природа отдыхала», Чмутина упорно старалась доказать обратное. Не знаю, следовало считать это достоинством или недостатком, но одной из ее особенностей было защищать «своих», даже бездарей и лентяев, — до последнего. Произошел забавный случай, когда во время обхода кафедры присутствующие обратили внимание на практически пустые подрамники. Поскольку обход добрался до территории мастерской Наталии Борисовны, вперед вышла сама. Убедительно рассказывала о грандиозной идее, которая, по ее словам, была заложена в проекте, о нестандартном образном решении, о новом слове в типологии, о конструктивных находках. Мусий Тимофеевич лукаво улыбался, ехидно щурился Степанов, Приймак опустил голову и разглядывал свой туфель, Добровольский живо слушал. А после окончания речи, спустя несколько минут, Ирфан Гафарович Шемсединов с характерным придыханием изумленно воскликнул: «Я, э-э-э, значпонимаете, конечно, все понимаю, но… где же проект?» В юности, порою, кажется, что любая задача по плечу. А я все чаще вспоминаю цитату из академика Заболотного, которую впервые услышал от Чмутиной: «Как жаль! Мне уже семьдесят, а я только сейчас что-то начинаю соображать в архитектуре». «Равнение на Чмутину». В Чехии, когда я пробовал себя не только как архитектор, но и худож251

ник, соизмерял все с Юрием Андреевичем Чеканюком, с тем, как бы он оценил мои старания. Рисовал и писал много: пейзажи, натюрморты, портреты. Пастелью натирал подушки пальцев до крови в буквальном смысле. Завершал работу только после его, Чеканюка, виртуального одобрения. В Праге, занимаясь реконструкцией, вспоминал советы «дядюшки» Георгия Александровича Хорхота, а в Кувейте, выклеивая макет университетского спорткомплекса, — Игоря Петровича Шпару. Думаю, не ошибусь, заявив, что для многих из нас, выпускников мастерской, — и Шпара, и Хорхот, и Чеканюк стали частью единого образа. Как, впрочем, для выпустившихся позже, скажем, — Антонюк, Шевченко, Залуцкий. Каждый из этих людей являлся яркой индивидуальностью. Собрать их, таких разных, в единую команду своей волей, собственным примером бескомпромиссного служения высокому искусству могла только Наталия Борисовна. Поэтому уместно, наверное, говорить о школе, школе хорошего вкуса, прежде всего. «Ищите и обрящете, толцыте и отверзется». Каждый из нас, кто хотел, находил в ней человека, который по внутреннему убеждению согласился на самоотверженный труд: обучению правильно думать и правильно жить. «Архитектор не просто профессия, а скорее образ жизни». Понимание глубинного смысла этой идиомы, наверное, в первую очередь, и объединяет выпускников чмутинской мастерской. Помню, перед защитой мы с коллегами шутили: даже если не станем архитекторами, по крайней мере, сможем отличить хороший вкус от дурного. Кстати, сама Наталия Борисовна к подобным репликам относилась со снисходительным одобрением. Она рассказывала об универсальности архитектурного образования, о том, что правильно мыслящий архитектор даже при отсутствии работы по специальности сможет найти себе применение в смежных жанрах: от театральной сценографии до литературы и музыки. Для этого, прежде всего, нужно трепетно относиться к законам гармонизации и, постоянно обучаясь, быть открытым к веяниям нового. Будут совершенствоваться технологии, появляться в палитре новые материалы, будет изобретена строительная техника, которая позволит реализовывать фантастические идеи, и предоставит зодчим невиданные степени свободы. Однако все эти замечательные составляющие не будут стоить ничего без главного. А главным все-таки являлся образ. И чем был он выразительнее, тем более оправданными были средства поиска и увязки его с содержательной составляющей. Зримое воплощение искомого единства рождалось посредством новых форм. Образы, пользуясь которыми архитектура выражала общекультурные и идеологические ценности, находили отражение и постигались через понятие формы. А форма оказывалась неотделимой от материальной основы произведения архитектуры и его смысловой нагрузки. Чмутина говорила, что создаваемые объекты можно рассматривать как знаки, несущие информацию и служащие дополнительным средством коммуникации между людьми. В целях доступности, как опытный педагог, она серьезные разговоры разбавляла шутками на тему «прикладной физиогномики»: «Чтото в вашем Дворце бракосочетания, молодой человек, лоб низковат… — Помните, у кого лбы низкими бывают?» Взрыв хохота, Наталья Борисовна сдержанно улыбается. Чмутина была человеком гордым, независимым, как мне кажется, с обостренным чувством собственного достоинства. Недостает воображения представить ее, озвучивающей «заказные» рецензии на Градсовете или покорно мирящейся с безапелляционным вторжением в творческий процесс надутых, как 252

индюки, денежных мешков. Фрэнк Ллойд Райт, основным звеном творческого кредо которого был человек во всем богатстве его духовных запросов, на закате карьеры должен был выступить с горьким признанием: «Как мы можем строить великие свободные здания, апеллирующие к свободе для свободного народа, если сама жизнь не свободна? Извращенный мир, где капитал выше труда, где индивидуальные качества личности калечатся под гнетом власти денег». Разве это не о нашей действительности? С той разницей, что современные заказчики подобны феодалам. Чмутина становилась как жизнестроитель. Дом, по ее мнению, должен был быть необходимым материальным оформлением жизненных процессов, должен «соответствовать жизни», а не быть «коробкой, в которую втискивается жизнь». Поэтому у нее присутствовал не «любимый герой», но единомышленники, которые, придерживаясь реформистских идей, полагали, что радикальные архитектурные преобразования могут исцелить социальные пороки общества. «Не строй живописно, предоставь это действие стенам, горам, солнцу». «Думай не о крыше, а о дожде и снеге». «Будь искренен. Природа дружит только с честностью». «Не бойся прослыть несовременным. Изменения старого способа строительства возможны только тогда, когда они означают улучшение, иначе лучше оставаться при прежнем способе». «Дом никогда не надо считать законченным, всегда должна быть возможность что-то присовокупить в дальнейшем». Автором этих афоризмов является Адольф Лоос, но они могли бы по своей сути вполне принадлежать и Наталии Борисовне. Моим первым руководителем после студенческой скамьи стал Олег Константинович Стукалов, который также учился у Наталии Борисовны и работал с ней. Полушутя он частенько задавал мне один и тот же вопрос, ответ на который сам для себя, по крайней мере, сформулировал: кто является настоящим художником? Левитан или Шишкин? Мне было за Левитана обидно. А спустя некоторое время я придумал «правильный» ответ. Они оба настоящие, оба они художники, только один был новатором, а второй — школой. Чмутина — это школа. Посему не нужно искать в ее работах стилистического единства, — они все ценны, они произведения архитектуры.

Олена Павлівна Олійник (нар. 1957) професор Національного авіаційного університету та Київського державного інституту декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. М. Бойчука, директор ТОВ «Архітектура і престиж», віце-президент та член Президентської ради НСАУ, член-кореспондент Української академії архітектури, лауреат Державної премії України в галузі архітектури, кандидат архітектури, доцент

Наталью Борисовну Чмутину в институте все очень боялись. Она всегда была как «снежная королева», сдержанная дама. Особой любви к ней никто не испытывал, особенно девочки: она их гоняла нещадно и заставляла все переделывать. Когда она входила в мастерскую, все трепетали. Я училась в мастерской у М. Т. Катерноги, но все мои друзья учились у нее. Поэтому мы часто работали вместе, 253

хотя Чмутина этого не любила, и если видела, что мы вместе работали, занижала оценки. Она была очень требовательным, высокопрофессиональным человеком. В нашей мастерской был один случай, когда Чмутина за день до защиты заставила передвигать вычерченный план на 10 см вправо (причем, все вычерчивалось вручную на натянутых подрамниках). Нужно было его полностью срезать лезвием, переносить на кальку и передвигать, потому что она считала, что он закомпонован «чуть кривенько». После таких эпизодов студенты ее очень боялись, но, конечно, безмерно уважали. Потому что она всегда, в смысле достоинства поведения, вела себя безупречно. У одной моей однокурсницы возник конфликт с консультантом в ее мастерской. Она была в мастерской у Н. Н. Степанова, и на дипломе что-то у них не сложилось с консультантом. Дошло до того, что Степанов выставил ее из мастерской, сказал: «в этом случае вы не будете у меня в мастерской». И она проектировала «нигде». То есть, она сидела в мастерской А. В. Добровольского и была «ничья». Это продолжалось где-то полтора месяца, и мы не знали, что делать. Моя мама посоветовала написать письменное заявление в партком, потому что он обязан с этим разобраться. Парторгом института тогда была Н. Б. Чмутина (или Ю. А. Чеканюк?). В любом случае это заявление рассматривали они. Мы написали: «просим вас предоставить возможность студентке такой-то закончить диплом». Наталья Борисовна тогда лично просила А. М. Милецкого быть у этой студентки консультантом. И получилось, что наша однокурсница сидела в мастерской Добровольского, числилась у Степанова, а консультантом у нее был Милецкий по протекции Чмутиной. То есть, Наталья Борисовна вступилась за девочку из другой мастерской, разобралась, навела порядок. Наша однокурсница получила «пять» на дипломе, так как работа была хорошая. Таким образом, Чмутина приструнила Степанова. В те годы это была достаточно революционная вещь. Это было проявлением какой-то европейской демократичности и при этом на высокой партийной основе. Был другой интересный эпизод, когда мы работали с «китайцами». «Китайцы» нам помогали, а мы потом помогали им. Будучи на шестом курсе, я помогала своему «китайцу» с четвертого курса, который был уже совершенно замученный и уставший. Я его отправила спать куда-то в угол, а сама всю ночь затир кой пастелью делала интерьер. Утром пришла Наталья Борисовна. Все работали в ее мастерской, потому что она была больше. Хотя мой «китаец» и я были из мастерской Катерноги, Наталья Борисовна пришла, посмотрела на это надменно и говорит: «это вы сами делали?» Я ответила, что да. Потом во время обхода кафедры и выставления оценок моему «китайцу» поставили четыре балла, потому что Чмутина сказала, что ему нельзя ставить высокую оценку, он это делал не сам, ему помогала Олейник. Из-за того, что «заложила» его, я сильно расстроилась. Самое интересное и неожиданное для меня в этой истории было то, что гдето через час после оценки ко мне подошла Наталья Борисовна (я даже не знала, что она меня знает), и сказала: «Лена, извините, пожалуйста, что я занизила оценку, я думала, что вы с того же курса, я забыла, что вы дипломник». Запомнилось то, что она устыдилась этого поступка, сочла его мелким и не постеснялась подойти к малознакомой студентке из другой мастерской. Когда она считала, что была неправа в ситуации и поступила неблагородно, — подошла и извинилась. Меня это очень впечатлило. Потом уже, когда я закончила институт, и начала издавать журнал, у меня родилась идея взять у нее интервью (раньше боялась, но потом осмелилась). Во время интервью мы с ней разговорились, и мне 254

она по-человечески стала понятной, и я как-то ее полюбила и пожалела. Во-первых, нужно представить себе ситуацию: дочка репрессированного интеллигента. Это не значит, что ее отца убили. Я думаю, что он просто отсидел в тюрьме. Но на ней в любом случае было уже определенное клеймо. Тем не менее, будучи студенткой четвертого курса, и дочерью пусть даже не врага народа, но находившегося под подозрением, ее приглашает к себе В. И. Заболотный, и они вместе проектируют здание Верховного Совета. Немыслимо это даже представить. Верховный Совет — объект высочайшего уровня, куда допускались только проверенные-перепроверенные коммунисты. И вдруг: студентка, дочь репрессированного коммуниста. Это был нонсенс. Неизвестно, что ей пришлось пережить и что пришлось сделать. Она настолько скрытный и сдержанный человек, что до последнего дня очень мало о себе рассказывала и всю жизнь скрывала. Я так понимаю, что для нее работа и честь, оказанная ей тогда, были настолько важны, что, может быть, для этого пришлось переступить в себе через что-то, не знаю. Интересно, что Чмутина знала два языка в совершенстве. Французский само собой, об этом все знали. До последнего дня (по крайней мере, когда я еще к ней приходила в 1998 году) у нее на тумбочке лежал какой-нибудь французский роман, который она читала на ночь. Во французском Наталья Борисовна постоянно совершенствовалась и свободно на нем читала. А немецкий она знала настолько хорошо, что когда строили гостиницу «Днепр» пленные немцы, разговаривала с ними без переводчика. На авторском надзоре работала с ними без каких-либо помощников. Я помню, что во время интервью она дозировала каждое слово, боясь сказать что-то лишнее, чтобы ничего плохого не подумал о ней Юрий Андреевич Чеканюк. Она говорила: «нет, я этого говорить не буду. Что подумает Чеканюк?» Эта фраза меня тогда поразила, потому что мне казалось, что когда тебе далеко за восемьдесят, зачем беспокоиться о коллегах, о том что они могут подумать? Она всегда вела себя безупречно. Кроме этого, Чмутина очень беспокоилась о своей репутации, ею дорожила и строго себя судила. Это ее внутреннее достоинство, строгость, стать привели к тому, что с возрастом Наталья Борисовна стала намного красивее, чем была в средней молодости. Несмотря на то, что она была невысокого роста, худенькая, двигалась неспеша, ее все всегда слушали, замерев — и преподаватели, и студенты. Не то чтобы она что-то такое вещала, но у нее был беспрекословный авторитет, в силу каких-то личных качеств или жизненного опыта. В начале 1990-х мы делали небольшой конкурсный проект по реконструкции Европейской площади. Когда мы начали вычерчивать развертки, меня порадовали и поразили пропорции гостиницы «Днепр». Когда начала их чертить вручную, то как-то ближе почувствовала эту красоту. У Чмутиной была изысканная «корбюзианская» архитектура, очень рафинированная, как у Оскара Нимейера, Ле Корбюзье. Мало того, она одна из первых женщин-архитекторов в мире. В моей статье «Не женское дело» 1998 года в журнале «Архитектура и престиж» речь шла о том, что до войны, до 1918 года вообще в мире женщинам не разрешали заниматься архитектурой. А Наталия Борисовна Чмутина и Евгения Александровна Маринченко были из первых выпусков архитектурного факультета. То есть, они были одними из первых женщин-архитекторов в мире, которые реализовались в профессиональном плане. Чмутина, конечно, не самая первая женщина-архитектор, но если взять двадцатку или тридцатку известных женщин, которые что-то построили в Европе, то она войдет в этот ряд. 255

Леонід Володимирович ПРИБЄГА (нар. 1944) завідувач кафедри теорії та історії архітектури і синтезу мистецтв Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури, почесний президент Українського комітету IKOMOS, академік Української академії архітектури, лауреат Державної премії України в галузі архітектури, заслужений працівник культури України, кандидат архітектури, професор

Коли я був студентом, Наталія Борисівна Чмутіна вже працювала керівником майстерні, це було десь у 1968–1969 роках. Тоді на огляді робіт були присутні усі члени кафедри: Мусій Тимофійович Катернога був завідувачем кафедри, керівниками майстерень були Євген Іванович Катонін, Петро Федорович Костирко, Анатолій Володимирович Добровольський, Катернога і Наталія Борисівна Чмутіна. Безумовно, коли ця команда заходила у майстерню та звертала увагу на той чи інший проект, то це вже досягнення було, оскільки звернули увагу. Особливо Катонін, Чмутіна, Добровольський. Чмутіна була взагалі жорсткувата в оцінках, у них була певна конкуренція між майстернями. Між Костирком і Чмутіною, Добровольським і Чмутіною, ну Катонін був над цим всім, він був досить інтелігентний чоловік, людина досить імпозантна, тому, безумовно, поза конкуренцією, бо він був естет. Катонін дивився не стільки на сам проект, скільки на подачу проекту з художньої сторони. Чмутіна любила відшукати заковики — функціональні, розпланувально-просторові; ну, і в її майстерні завжди були проекти вишукані, але трошки такі правильні з точки зору функції, з точки зору конструкції. Через те був певний престиж потрапити у майстерню Чмутіної, хоча заяв у майстерні тоді не писали, просто ділили за списком підряд хто куди попаде. Я потрапив у майстерню Костирка. Усіх підряд, за прізвищем відсікли, та й усе! Ніхто навіть не сперечався, тому що майстерні, по суті, були майже рівноцінними. На архітектурний факультет тоді набирали п’ятдесят осіб, було п’ять майстерень, тому в кожну брали десь до десяти людей. Оцінку проектів ставила кафедра, проекти захищали, сідали, ставили питання, як на захисті. Не так, як зараз — пройшли, й усе. Виступали викладачі, і тому дуже важливо було, коли оцінювали проекти Добровольський, Чмутіна чи Катонін. До своєї роботи вона залучала і Ю. А. Чеканюка, і І. П. Шпара з нею працював. До речі, Ігор Петрович Шпара спочатку працював у майстерні Чмутіної. Пізніше, коли Добровольський відійшов, Шпара зайняв майстерню Добровольського. А так вони, у комплексі, працювали втрьох: Юрій Андрійович, Ігор Петрович і Наталія Борисівна. У порівнянні з іншими, вона була більш вимоглива. Десь з 1973 року я почав працювати в Академії погодинно, але особливо з Чмутіної не спілкувався. А з 1979 року, коли перейшов до штату і був деканом, там вже були більш чіткі стосунки: я знав, що відбувається на кафедрі, тобто зсередини бачив, що робиться, і це справляло більше враження. На кафедрі був досить органічний колектив, мудрий, вимогливий, але разом з тим була методично правильно побудована робота, чого зараз немає. Такої чіткої методики викладання фахових дисциплін немає. З одного боку, вимогливість висока, з іншого, постановка питання правильна, — і тоді можна вимагати. Якраз Мусій Тимофійович, Наталя Борисівна і Добровольський, Борис Іванович Приймак тоді 256

вже прийшов, було створено кілька майстерень — стало шість. Атмосфера була досить… Ну, по-перше, Мусій Тимофійович і Борис Іванович — це були дуже мудрі люди, як і Добровольський. Наталія Борисівна трохи була конфліктна, все ж таки, характер наполегливий, настирний і, безумовно, виникали тертя. Але Мусій Тимофійович Катернога був людиною мудрою, з гумором, і він міг трохи згладити, а там ще підключався Приймак і Добровольський — і нейтралізували. Пізніше, коли Катонін і Костирка пішли на пенсію (це було десь в 1976 чи 1977 році), керівниками майстерень стали Ірфан Гафарович Шемседінов і Микола Миколайович Степанов. Я працював зі Степановим. Якраз між Шемседіновим і Чмутіною бували такі тертя. Чмутіна в Академії працювала до 1987 року, а потім працювала погодинно консультантом у Юрія Андрійовича. Тобто на кафедрі взагалі був досить потужний колектив і атмосфера була непогана. Я вважаю — завдяки Мусію Тимофійовичу Катернозі. Він міг легко управляти цим процесом. Галина Федорівна Добровольська тоді вже працювала. Коли пішли Костирка і Катонін, то були деякі шорсткості, але після усе нормалізувалось. Правда, коли стала деканом Валентина Андріївна Лихолат, виникли певні конфлікти між Мусієм Тимофійовичем і новим деканом. Пізніше, у 1989 році, пішли з посад керівники майстерень: Катерногу замінила Лариса Павлівна Скорик, Степанова замінив я (але вони ще погодинно працювали). Наталя Борисівна ще працювала, залишаючись керівником майстерні, мабуть, до початку 1990-х. Споруди Чмутіної виходять за рамки української архітектури, я би сказав — вони мають інтер національний характер, якщо не говорити про будівлю Верховної Ради, але там, мабуть, вплив Заболотного більш суттєвий. У Будинку меблів і готелі «Тарасова гора» конструкція відігравала певну роль, хоча, якщо брати «Тарасову гору», він має відголоски, пов’язані з українською архітектурою. Стосовно готелю «Либідь», я б не сказав, що це архітектура українська. Мені здається, що Наталія Борисівна національну стилістику взагалі не дуже сприймала. Впливи були безумовно, але с точки зору оцінки архітектури загалом, вона до цих національних ідей ставилася, м’яко кажучи, спокійно. Правда, існувало різне розуміння українського стилю. Я також не все сприймаю, оскільки навісити тарілки чи розписати під півників (і так далі) — це не є національний стиль. Безумовно, коли людина знаходиться у певному середовищі, вона не може його зовсім ігнорувати, навіть інтуїтивно буде робити речі, на яких відчутно відбиток національних тенденцій, буде знаходити відображення в архітектурних формах. Але загалом, при оцінці проектів, у співбесідах, у розмовах вона не приділяла особливої уваги стилістичним напрямам, які виявляли національні тенденції. Форми, які були популярними у 1960–1970-і під впливом Міс ван дер Рое, Ле Корбюзьє, Райта, знайшли відображення у творчості Наталії Борисівни, вони несли загальносвітову тенденцію архітектурної пластики. Всі були під впливом цієї архітектури — трохи бруталістичної, трохи схоластичної архітектури бетонних форм. Визначають школу люди, які викладають, однакові колективи бути не можуть. Інша школа, як і творчій підхід, — ці принципи мають бути чітко визначені, сформульовані, простежені. По-друге, якщо визначити, хто є носіями цих принципів, — тоді можна говорити про школу. Наукова робота Наталії Борисівни має прикладний характер, а школа — це фундаментальні дослідження. Школи без теорії бути не може. 257

Є теоретичний стрижень, навколо якого організується наукова чи творча школа. Що «школа Чмутіної» існує, ще треба довести. Три позиції має бути: теоретичні напрацювання, коріння традицій, які знаходять підтвердження у практичній сучасній діяльності. Якщо принципи не знаходять підтвердження у сьогоднішній творчості, ми не доведемо, що це школа.

Ірина Юріївна РОМАНЕНКО (нар. 1951) внучата племінниця Віктора Івановича Лазаренка — чоловіка Н. Б. Чмутіної, інженер-будівельник

В 1969 году я приехала в Киев и поступила в КИСИ на факультет ПГС. C тех пор я стала часто бывать в доме Натальи Борисовны и Виктора Ивановича (Лазаренко). Последний был младшим братом моего деда, Михаила Ивановича, а я приходилась Виктору Ивановичу внучатой племянницей. Виктор Иванович родился в городе Люботине Харьковской области 23 сентября 1910 года. Его отец работал кондуктором на Юго-Западной железной дороге, мать была домохозяйкой. Кроме братьев, Михаила и Виктора, были еще три сестры. Виктор Иванович пошел по стопам старшего брата, который окончил архитектурный факультет Харьковского художественного института. Когда строили здание Госпрома в Харькове, мой дед участвовал в этом как молодой специалист, и всегда этим гордился. Архитектором дедушка проработал недолго. После войны полгода был главным архитектором города Хмельницкий, затем директором строительного областного треста. Характер имел прямой, не умел приспосабливаться и молчать, если был не согласен с руководством. Авторитет старшего брата определил выбор Виктора Ивановича: он поступил в Киевский инженерно-строительный институт. Там он и познакомился с Чмутиной. Кажется, они учились на одном курсе. Оба были одержимы архитектурой, работой. И поженились вопреки воле матери Натальи Борисовны. Мать была против их брака, потому что Виктор Иванович уже тогда был болен. Он заболел туберкулезом, когда работал в Ленинграде в 1930-х. Когда именно и почему он туда поехал, не могу вспомнить. Потом была работа, война, эвакуация с голодом и неустроенностью. Когда война закончилась, жизнь вошла в нормальное русло. Но профессиональная карьера у Натальи Борисовны и Виктора Ивано вича складывалась по-разному. Наталья Борисовна с ее железным характером, выдержкой, отличным дипломатическим даром шла все дальше и выше. Как на минном поле: один пробежал и спешит дальше, а другой, рядом, попал на мину. Такой миной для Виктора Ивановича стала болезнь. Он не мог уже идти вровень. Это была душевная драма. По воле судьбы роли в семье поменялись. Наталья Борисовна стала главой семьи, опорой. Виктор Иванович был необыкновенно честным, принципиальным, прямым человеком, и в то же время в общении с людьми — деликатным и внимательным. Он много работал дома. Наталья Борисовна советовалась с ним по всем профессиональным вопросам. У них были семейные совещания, иногда споры, но они всегда приходили к общему знаменателю. Наталья Борисовна очень прислушивалась к его мнению. 258

Мой первый институтский проект по архитектуре — строительство сельского фельдшерского пункта, одноэтажное здание. Мне казалось, это неинтересно и некрасиво. Когда я поделилась сомнениями с Виктором Ивановичем, он показал мне свои работы, рассказал, что был начальником отдела сельского строительства при Академии строительства и архитектуры. Показывал проекты типовых жилых и административных зданий, которые разрабатывались для строительства в селах и малых городах. Его рассказы меня вдохновили, и работа над проектом уже не казалась скучной. Еще я знаю, что Виктор Иванович был руководителем проекта реконструкции здания Верховной Рады (когда делали пристройку). Должностей не знаю, но под его руководством работала и Наталья Борисовна. Тогда еще был жив Владимир Игнатьевич Заболотный. Дом Натальи Борисовны и Виктора Ивановича был открыт для всех. Хорошо встречали и именитых гостей, и коллег, и молодых студентов. Однажды в разговоре с Виктором Ивановичем о реконструкции Верховной Рады один молодой студент довольно дерзко заявил, что пристройка некрасивая и что она как «сбоку припека». Виктор Иванович стал серьезно и обстоятельно объяснять, что было много вариантов, но остановились на том, что надо «уходить» в сторону Мариинского парка, и этот вариант сочли наиболее приемлемым. Сказал, что он руководил этим проектом. Это очень характерный эпизод. Сколь бы не был молодым, малоискушенным собеседник, в этом доме он встречал внимание и уважение. Наглядный урок интеллигентности. После войны Наталья Борисовна и Виктор Иванович жили на Владимирской, 20, а Заболотные — на Владимирской, 22, по соседству. Один дом, но разные подъезды. У Владимира Игнатьевича была восьмикомнатная квартира на втором этаже, принадлежавшая ранее архиепископу. Это была самая роскошная квартира в доме. Когда грянули очередные перемены после войны, Заболотного сняли с должности президента Академии архитектуры. Академию архитектуры переименовали в Академию строительства и архитектуры, и он уже не был президентом, его квартиру решили «уплотнить», потому что занимать восемь комнат вдвоем с женой было слишком большой роскошью. И чтобы не подселили чужих людей, Заболотный предложил Виктору Ивановичу и Наталье Борисовне занять три комнаты в его квартире, а еще в две поселил сестру с ее мужем. То есть, он сам себе создал «коммуналку» из тех людей, с которыми ему было приятно жить. Муж сестры Заболотного, Варвары Игнатьевны, работал в КГБ. Однажды он Заболотного спас. Владимир Игнатьевич в каком-то ресторане на Крещатике, будучи подшафе, выстрелил пробкой в портрет Сталина. Если бы не Павел Мефодиевич, муж его родной сестры, неизвестно, чем бы закончилось. Потом одну комнату они отдали ЖЭКу, сделав для нее отдельный вход с лестничной клетки. В итоге, квартира стала семикомнатной. В комнатах Заболотного и его сестры с мужем окна выходили на площадь Богдана Хмельницкого, а у Натальи Борисовны — во двор, на Софию. Когда в 1990-х дом ставили на капитальный ремонт, Наталья Борисовна отказывалась переезжать в новый микрорайон. При содействии Верховного Совета ей дали двухкомнатную квартиру в Пассаже. Отца Натальи Борисовны, Бориса Петровича, я помню. Мать Натальи Борисовны — Анастасия Александровна — по специальности врач. Когда молодые люди приехали в Киев в 1910 году, она устроилась на работу медсестрой, а Борис Петрович поступил в Политехнический институт, и был студентом настолько «примерным», что обучение тянулось четырнадцать лет. Жили они в основном за счет того, 259

что работала Анастасия Александровна, а он подрабатывал где и как мог. Борис Петрович был очень обаятельным мужчиной и большим ловеласом. Это и стало причиной семейного разлада. Анастасия Александровна рассталась с ним, и уехала в Ленинград. Не могла простить измены. Она была женщиной интересной, волевой и соперниц не терпела. Вторая жена Бориса Петровича, Вера Семеновна, была совсем другого склада: очень привлекательная, мягкая, женственная. Она ему прощала все похождения и смотрела на это снисходительно. Они прожили душа в душу до конца своих дней. Борис Петрович был инженером, строил московский, киевский и ленинградский метрополитены. Есть автобиография Бориса Петровича, написанная им в 1945 году. В конце биографии приписка: «ни я, ни мои родственники не были заграницей, в оккупации и т. д.». Это была стандартная фраза для отдела кадров. На самом деле, у Веры Семеновны четыре родных брата были белыми эмигрантами, все выехали во время революции и канули в Лету. Времена были такие, что не то что рассказывать, а вспоминать об этом было нельзя. Она так и не знала, как сложились их судьбы. Наталья Борисовна родилась в Киеве 1912 году, потом мать ее забрала с собой в Ленинград. Но в 1918 году, во время голода, она отправила маленькую Наташу на Урал к бабушке, маме Бориса Петровича — Фелисате Леонтьевне. Наталья Борисовна жила там более десяти лет, там же и школу закончила. Гдето в шестнадцать лет приехала в Киев (1928/29 год), чтобы учиться дальше. Мать к тому времени уже вторично вышла замуж. Наталья Борисовна была спортсменкой, даже выступала в какой-то сборной команде, но каким именно видом спорта она занималась, не помню. Возможно, что она еще заканчивала рабфак в Киеве. Это было учебное заведение, обучающее рабочим профессиям. Но никаких подтверждений этому нет, только семейные слухи. Наталья Борисовна родилась в 1912 году, однако в некоторых документах у нее указан 1914-й и 1915-й год рождения. Время было такое, что о многом нужно было умалчивать или не акцентировать внимание. Отчим Натальи Борисовны был репрессирован. По этой причине Заболотный ее даже не вписал в состав авторского коллектива здания Верховного Совета. Это было несправедливо и обидно. Ведь она была фактически автором проекта. Это была практически ее работа. Заболотный был человеком очень деловым и отвечал за общее руководство, за работу с вышестоящими организациями, а практическую часть делала в основном Наталья Борисовна. Это была ее первая очень большая работа под его руководством. Он ее не случайно взял к себе. Она его очень уважала, очень хорошо к нему относилась. И когда учитель так поступил, для нее это было шоком. Она была на него обижена до конца жизни. У него, конечно, были какие-то свои соображения, но я думаю, что в те времена он не хотел осложнений со стороны властей. Потому что это был 1936 год, и отчим Натальи Борисовны был репрессирован. Вероятно, было желание оградить себя от серьезных проблем. После строительства гостиницы в Каневе Наталья Борисовна организовала поездку туда своих родственников: дочери Тани, маленькой Люси Хохол и своего отца с матерью. В 1971 году Наталья Борисовна ездила с Таней в Югославию по приглашению родственников по линии отца. Они тогда ездили по всей стране. Разговаривали по-французски, решили, что по-русски не скажут ни слова. И все их принимали за француженок. Наталья Борисовна была человеком сильных страстей. Но благодаря выдержке и умению владеть 260

собой производила впечатление спокойного человека. К людям, которые ей нравились, была необыкновенно внимательна и проявляла все свое обаяние. Особенно это относилось к ее ученикам. Но тех, кто был ей несимпатичен, могла обидеть высокомерием. Правда, не выходя за рамки приличия. Много сил Наталья Борисовна отдавала аспирантам. Виктор Иванович, пока был жив, чем мог помогал: вычитывал диссертации, писал свои комментарии, делал чертежи для Натальи Борисовны. Много работал дома, в основном, над ее проблемами. Был хорошим конструктором, прекрасно чертил, работал над чертежами для Дома мебели. Кроме того, писал для энциклопедий статьи по философии. Он хотел быть хоть чем-то полезным. Нельзя представить его в праздности и безделье. Вопреки своей физической слабости, он был сильной, одаренной и духовной личностью. Очень светлым и добрым человеком. Когда не стало Виктора Ивановича, Наталья Борисовна сказала: «Я потеряла самого большого друга и помощника». Наталья Борисовна была неутомимым трудоголиком. Всегда собрана, никакого расслабления. Даже по телевизору смотрели только новости. Постоянно работала, следила за всеми новостями в архитектурном мире. Работая с аспирантами, подсказывала интересные темы. Так, например, Наталья Борисовна подсказала тему диссертации молодому аспиранту А. Лазареву: решение градостроительных проблем с помощью новых форм на основе архитектурной бионики. Первая лаборатория архитектурной бионики в СССР была создана в Москве в 1970 году. Тема была новой, перспективной, вызывала большой интерес в архитектурных кругах.

Леонід Семенович СЕРПІЛІН (1912–1973) український письменник, архітектор, журналіст

ШЛЯХ МАЙСТРА Всі, хто бував останнім часом у Каневі, безперечно добре знають новий готель на Чернечій горі, поблизу могили великого Тараса. Ця легка життєрадісна споруда, досить своєрідної архітектури, з рельєфним фасадом, чітко розчленована зубчастими скляними виступами-еркерами, з’явилася тут навесні 1961 року. Тисячі людей з усіх кінців світу з’їхалися тоді до Канева. Їх треба було гостинно прийняти, зустріти, розмістити. От для цього й споруджено готель. Ми хочемо розповісти про автора цієї споруди — київського архітектора Наталю Борисівну Чмутіну. Але спершу ми перенесемось на чверть століття в минуле… …У житті Київського будівельного інституту — неабияка подія: за рішенням уряду в інженерно-технічних вузах введено прилюдний захист дипломних проектів. Першою у перший день захисту мала захищати студентка-відмінниця Наташа Чмутіна. Її проект — 18 аркушів великого формату — заздалегідь було вивішено на пересувних фанерних щитах. Біля них — натовп: присутні поспішали, поки ще не почався захист, оглянути проект, розібратися в павутинні креслеників. 261

— І коли вона встигла стільки зробити! — зчудовано знизували плечима і студенти, і викладачі. Роботу насправді було виконано величезну: дипломантка набагато перевершила обсяг, встановлений програмою, крім планів, фасадів, розрізів тощо, вона детально розробила інтер’єр окремих приміщень, фрагменти зовнішнього вигляду, найважливіші конструктивні вузли. — А з якою любов’ю все зроблено! — чулися захоплені вигуки. — З яким тонким художнім чуттям! Ні, що не кажіть, а в цієї дівчини велике майбутнє. Тема проекту визначалася так: «Будинок рад у Києві». Захист пройшов блискуче, студентка здобула звання архітектора й диплом з відзнакою. Це було 27 січня 1936 року. А за чотири дні Наталія Борисівна знову сіла за креслярську дошку: видатний український будівничий Володимир Гнатович Заболотний запросив її до своєї майстерні працювати разом з ним над конкурсним проектом будинку Верховної Ради УРСР. Як відомо, саме цей проект був прийнятий, здійснений в натурі й відзначений Державною премією І ступеня. Людина яскравого таланту й бурхливої вдачі, Володимир Гнатович, до всього, відзначився рідкісною душевною щедрістю. Він любив молодь, легко знаходив з нею спільну мову, залюбки ділився з молодими багатством своїх думок, знаннями, творчим досвідом. Можливо, не завжди було легко з ним працювати, але завжди цікаво й корисно. Працюючи під його керівництвом, Наталія Борисівна пройшла серйозну школу архітектурної майстерності й дуже скоро вийшла на самостійний творчий шлях. Ще до війни за проектами молодого будівничого споруджено житловий будинок на Кругло-Університетській вулиці, ряд паркових споруд на схилах Дніпра. Мабуть, жодне з мистецтв не зазнає під час війни таких тяжких втрат, як мистецтво архітектури. У полум’ї війни горять книги, але кожна книга існує в тисячах примірників — хоч один та залишиться. Твір живопису існує в одному примірнику, але його можна вивезти з району бойових дій, врятувати від бомб і снарядів. Твір архітектури існує в одному примірнику, й його нікуди не можна вивезти — він приріс до землі. Війна перетворює архітектуру на руїни. Ось чому там, де пройшла війна, архітекторам доводиться не стільки будувати, скільки відбудовувати. Уперше Наталії Борисівні цією роботою довелося зайнятися в місті Іванові, в інституті «Ростекстильпроект». Там вона розробляє проекти відбудови текстильних фабрик у Калініні, у містах Підмосков’я, щойно вирваних радянськими військами з-під ворожої навали. Відразу після визволення Києва вона повертається у рідне місто. Сумну картину являло воно тоді: всюди руїни, руїни. Лежить у руїнах Хрещатик. Від будинку Верховної Ради, що його лише кілька років тому з такою любов’ю споруджувано, лишилися самі тільки стіни. Починалася пора грандіозних відбудовчих робіт. Насамперед потрібні були проекти. Архітектори сідають за креслярські дошки, гаряче беруться до справи. Наталія Борисівна — один з тих архітекторів, чий вклад у відбудову рідної столиці особливо відчутний. Відновлюється співдружність молодого будівничого з досвідченим майстром В. Г. Заболотним, та сама співдружність, початок якої було покладено ще в роки роботи над проектом будинку Верховної Ради. У складі авторського колективу, керованого Володимиром Гнатовичем, Наталія Борисівна бере 262

участь у проектуванні нового Хрещатика. Пізніше цьому творчому колективу було доручено розробку одного з найскладніших вузлів — площі Ленінського комсомолу. А одночасно йде відбудова й реконструкція будинку Верховної Ради. По суті, за винятком фундаментів і стін, усе довелося будувати наново. Соціалістичний парламент Радянської України знову постав над Дніпром в усій своїй красі й величі, і навряд комусь сьогодні, хто пройде повз цю будівлю, спаде на думку, що війна від неї саму лише обгорілу коробку. Виняткова працьовитість Наталії Борисівни ще в інституті не раз дивувала її товаришів. Вона завжди й все встигала, у неї на все вистачало часу. Відмінниця в навчанні, вона всім цікавилась, багато читала, студіювала малюнок і живопис, вивчала іноземні мови. А крім того, завжди й постійно щось організовувала: колективні походи в кіно й театри, студентські сходинки, дискусії, виїзди за місто, всілякі дискусії. Все, за що вона бралась, завжди виходило, бо за все вона бралася з душею. Такою ж невтомною лишалася вона й після інституту. Ведучи величезну творчу роботу, вона працює над дисертацією, успішно захищає її, здобуває вчений ступінь кандидата архітектури. Починаючи з 1947 року, вона працює в Київському художньому інституті, навчає архітектурну молодь, передає їм свої знання й досвід. Коли додати до цього, що Наталія Борисівна не тільки архітектор, але дружина й мати, що в неї росте 15-річна Таня (яка, до речі, теж, як і мати, мріє стати архітектором і, напевне, стане), то мимоволі розведеш руками: і де ця жінка на все знаходить сили й час? А тимчасом з’являються все нові й нові роботи будівничого. Недавно з’явився на Хрещатику новий будинок «Вукоопспілки». Його проектувала Наталія Борисівна разом з В. Заболотним, М. Гречиною та Я. Красним. На реконструйованій площі Ленінського комсомолу зростає нова велична споруда готелю «Інтурист» на 350 номерів. Він створений творчою співдружністю архітекторів у складі В. Єлізарова, Я. Красного й Наталії Борисівни. Є в кожного архітектора (як, зрештою, й в кожного художника) улюблений витвір, чимсь особливо дорогий творцеві. Таким улюбленим витвором для Наталії Борисівни є готель у Каневі. Разом з Наталією Борисівною над готелем працювала група молодих архітекторів — недавніх випускників інституту (О. Гусєва, А. Зубок, В. Штолько). У самому образі цієї споруди, мабуть, найповніше проявилися творчі принципи Наталії Борисівни — прагнення до сучасності, до простоти й легкості, до органічного злиття архітектури з природою, з пейзажем. У готелі застосовано оригінальну конструкцію, розроблену інженерами Л. Дмитрієвим та А. Ігнатенком: вся споруда складається з однотипних елементів — із залізобетонних грибків, що мають шестикутний капелюшок й квадратну ніжку. З цих «грибків» будівлю змонтовано наче з дитячих кубиків. Саме ця оригінальна конструкція й дала можливість спорудити готель у найстигліший строк. — Над чим ви зараз працюєте, Наталіє Борисівно? — запитуємо ми на прощання. — Над проектом готелю в Черкасах. — Що ви можете про нього сказати? — Поки що нічого. Хотілось би, щоб він був кращій від моїх попередніх робіт. Відповідь стримана і скромна. І це теж дуже характерно для Наталії Борисівни. Скромність і строгість до себе — ці риси так само завжди відзначали її, як і виняткова працьовитість, велика художня куль263

тура, тонкий смак, безмежна закоханість у справу. І ми віримо, що нова споруда, яку зараз проектує Наталія Борисівна, справді буде кращою від її попередніх робіт, стане ще одною яскравою віхою на благородному творчому шляху майстра. Рукопис з архіву Н. Б. Чмутіної

Лариса Павлівна СКОРИК (нар. 1939) професор Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури, заступник голови Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, член-кореспондент Національної академії мистецтв України, кандидат архітектури, професор

1972-го року я познайомилася з Наталією Борисівною Чмутіною. Тоді я прийшла працювати до Художнього інституту, ще зовсім молода, практично аспірант. В тому ж році я захистилась. 1972 року я почала своє професійне, так би мовити, життя у Художньому інституті. Мушу сказати, що товариство на кафедрі було дуже дібране, цікаве. Це були люди, яких по-справжньому можна назвати людьми своєї професії. В наш час це вже не так часто зустрічається. Не кажучи вже про тих, кого і тоді можна було вважати «останніми з могікан»: Є. І. Катонін, П. Ф. Костирко, Б. І. Приймак. Перше враження від Наталії Борисівни складалося таке, що це людина дуже зібрана, строга. Людина, для якої професія — це практично альфа і омега життя. Тобто вона була не просто архітектор. Як професіонал вона була людиною, для якої її професія була дійсно найголовнішою справою життя. Як у кожної людини, в неї була родина. Але те, що професія для неї була на першому місці, відчувалось одразу. Їй була притаманна деяка настороженість з до нових людей у вже усталеному колективі, в якому всі знали один одного не один десяток років, і працювали разом, і прекрасно розуміли одне одного. А тут приходить хтось такий із зовсім іншого світу. Тому що я, як-ніяк, із західної України, зі Львова. Про Львів тоді знали досить побіжно. Були прекрасні архітектори: мій професор Ян Багенський. Він був послідовником, співпрацював з Ле Корбюзьє, Ніколя Боса. За радянської влади йому було дуже некомфортно. Але зробити з ним нічого не могли, тому що замінити його було абсолютно ніким. Це була унікальна особистість. Найкращі споруди, які є у Львові часів кінця модерну і раннього конструктивізму, — це твори Багенського. Був такий конструктор «від бога» А. Курило. До речі, Анатолій Соломонович Дегтяр його обожнював. Він казав, що Курило — всесвітня величина. Тобто у нас тоді була дуже гарна школа. Я вчилася у Львові, закінчила архітектурний факультет у «Львівській політехніці», який мав дуже добре реноме і дуже гарних викладачів. Тепер усе вже далеко не так. Не тому, що час минув, а тому, що люди відійшли. А інші не з’явились такого калібру. Це були люди справжньої інтелігентності. І мені було дуже комфортно, коли я прийшла на кафедру Художнього інституту у Києві. Тому що я там побачила людей із такою ж справжньою інтелігентністю. У першу чергу, я можу назвати Катоніна і Наталію Борисівну. Приймак був людиною дуже делікатною і дуже культурною, налаштованою толерант264

но до всіх і кожного, що відрізняє людину справжнього інтелігентського складу. Також Анатолій Володимирович Добровольський. Усі вони були не просто колегами, а й друзями. Всі вони прожили разом не один десяток років, не тільки на кафедрі, а й працюючи над реальними проектами, у практичній архітектурі. Наталія Борисівна на той час працювала й у КиївЗНДІЕПі, тобто вела там свою майстерню і займалась педагогічною практикою. Потім вже відійшла від цієї ЗНДІЕПівської практики. Там само працював і Юрій Чеканюк, її учень. Повторюю, перше враження Наталія Борисівна справляла людини дещо замкнутої, тобто дуже обережної по відношенню до всіх, хто може виявитись «незрозумілим». Для мене це не було проблемою. Тому що я розуміла нашу різницю у віці (яка тоді була величезною). Спочатку з боку Наталії Борисівни було своєрідне придивляння до мене. Я працювала одразу із Мусієм Тимофійовичем Катерногою. Спочатку було таке прискіпливе, емоційне забарвлення. Але все це дуже швидко минуло. Своєрідні настороженість і приглядання перетворилися на намагання зрозуміти, прислухатись. У мене з Наталією Борисівною стосунки налаштовувались довше, ніж з усіма. Тобто фактично не було такої потреби. Тому що я така людина. Зі всією своєю комунікабельністю я нікому не хочу нав’язуватись. Якщо до мене приходять люди з якимись комунікативними інтересами — то це інакше. Наталія Борисівна, як я розумію, не той тип, щоб проявляти саме комунікативні інтереси, і я не той тип. Тобто ми співпрацювали мирно, спокійно, більш-менш приглядаючись, але сентиментів ніяких не було у тих перших роках знайомства. А от із рештою колег все склалося надзвичайно добре. Тому що всім було цікаво, що ж воно там таке у Львові і що ж воно там за Західна Україна. А коли побачили, що працівник із західної України ще й вміє працювати… У нас не було ніяких розбіжностей із загальною тенденцією кафедри. Навіть, навпаки. За все своє життя, в моєму професійному житті ані на йоту не було усвідомлення, що те, що називалося сталінським бароко, радянським стилем і т. ін., що це може бути архітектурою. Мені в цьому відношенні завжди було однозначно відомо, що архітектура у ХХ столітті починається із часу раннього конструктивізму, і не мала права йти назад. І коли вона йшла назад, коли в нас у Львові збудували будинок Жолтовського — це для нас був просто шок. У нас ніхто не бавився у цю архітектуру. Потім був такий короткий період архітекторів не корінних, а тих, які приїхали. Вони приїхали, із сходу, і вже пережили тяжкий сталінський пресінг. Хоча там були прекрасні архітектори такі як Генріх Львович Швецький-Вінецький, він належав до тих хто постраждав за конструктивізм. Але вони вже дещо творили, дещо будували у такому нібито сталінському дусі. Але у Львові дуже мало будувалось. Я не кажу про хрущовську епоху, бо там пішли вже масиви — те, про що взагалі не варто згадувати у контексті архітектури. Тому мені було дуже приємно тут на кафедрі, оскільки я побачила, що орієнтація на архітектуру є цілком модерна, сучасна. І що всякі витребеньки на предмет якихось «модерняшок», як казала Наталія Борисівна, відсутні. «Модерняшка» — це в її розумінні було щось на зразок відлуння того модерну 1910-х. Щось таке, що архітектори, не маючи вправи, намагались впроваджувати у сучасність. Ті, які прожили свій досить зрілий вік на цьому сталінському бароко. Їм було нелегко повернутись до чистоти стилю ХХ ст. У Наталії Борисівни цього не було. 265

Вона була, як я думаю, з природи, прихильником функційного конструктивізму, функційної архітектури. Тобто людиною, яка логічно, тектонічно, чисто пов’язана і без решти віддана справі архітектури, своїй педагогічній діяльності. Це було страшенно приємно бачити. Тому що коли молоді помічники, асистенти, керівники проектів затримуються довго зі студентами, то це нормально, вони на тому вчаться. Працюють довго, приходять в позаурочний час. Те саме робила і Наталія Борисівна, не дивлячись на те, що вік був уже немолодий, і статус мала керівника майстерні. Я не знаю більше такого керівника майстерні, жодного, який би так вболівав за роботи своїх студентів. Особливо за те, щоб всі ці роботи були доведені до перфектності. Я частенько бачила її у майстерні у пізню пору (наші аудиторії були поряд). Дуже часто я зустрічала Наталію Борисівну — вона виходила з руками замазаними олівцем (бо працювали в основному на кальці, тоді олівцем ескізи робились). Потім ми з нею гарно контактували. Через якийсь невеликий проміжок часу я відкрила сентиментальну сторону її натури. Основний сентимент — було все, що пов’язано з ім’ям Заболотного. Це відчувалось не тільки у розмові про нього. Потім Наталія Борисівна відкривалася вже іншими іпостасями. Бо в нас була така традиція, у нас була дуже гарна кафедра: дружня, взаємозрозуміла і толерантна. Не було конкуренції. У всякому разі, я цього не відчувала. І кожні свята, починаючи від Нового року, ми завжди десь збиралися. Завжди відзначали якісь нагороди, відзначення, ступені, дисертації, присудження звань и т. ін. І була така дуже «зіграна» кафедра, були незмінні, невідривні від неї, абсолютно органічні: Саша Ковальський і Анатолій Дегтяр. Це якраз, до речі, ті люди, з якими я відразу подружилась, коли прийшла до інституту. Хоч вони були на кафедрі архітектурних конструкцій. Ми з Дегтярем мали спільні погляди щодо до львівської конструктивної школи. Із Сашею Ковальським теж: він добре знав і західну конструктивну школу, і архітектуру. Вони любили Львів, любили концентрацію місцевої естетики. Ми з ними одразу здружились і дружили до останнього. Саші Ковальського вже давно немає. Для мене було приємним відкриттям, що Наталія Борисівна така сама жива, весела людина, як й усі інші. Просто у неї такий імідж, він вже склався за її життя. Життя було нелегким. З чоловіком були дуже гарні відносини. Він досить рано помер, довго боролись за його життя. Але жили вони разом, фактично в одній комунальній квартирі із Заболотними. Відчувалась так би мовити «аура» Заболотного: це було в житті Наталії Борисівни незмінне і найпотужніше. Вона була його ученицею. Він її вирізнив тим, що взяв до себе працювати. Тому що бачив в ній велику потенцію і особливу працелюбність. Потрясаюча працездатність Наталії Борисівни була, як кажуть, стопроцентна, а може й вище. Вона працювала із Заболотним дуже багато. У багатьох його проектах вона брала ту або іншу участь: у розробці або в концептуальних моментах. У роботі над будинком Верховної Ради вона теж брала активну участь. Особливо після смерті Заболотного, коли постало питання добудови Верховної Ради колонадою. Це все зробила вона. Вона там була постійно. Коли я була депутатом Верховної Ради України, то ми частенько з нею там зустрічалися. Раз чи два на тиждень вона приїжджала туди і давала вказівки щодо відновлення інтер’єру. Був ще той період, коли не знали, що робити зі старою символікою і тому подібне. Було багато таких гротескних момен266

тів. Вона весь час керувала групою, яка займалась наглядом і ремонтом, інтер’єрними переробками і фасадними ремонтами будинку Верховної Ради. Перший раз ми зустрілись у Наталії Борисівни вдома на одне з кафедральних свят. Було так приємно побачити її дуже гостинною господинею, людиною, яка все вміє зробити: приготувати, зварити, подати на стіл. Все в ній було. Але, ясна річ, що домінантною була професія. Це для мене дуже важливо. Тому що я теж сповідую, що якщо ти обираєш професію, то треба її любити понад усе. Тоді ніколи не будеш просто працювати, а будеш у «польоті». Після смерті Заболотного Наталія Борисівна жила в його квартирі. Там, у великій залі, був, наскільки я розумію, орнаментальний темперний розпис за народними мотивами в ніші, дуже елегантно зроблений (роботи самого Заболотного). І відчувалося, що для Наталії Борисівни це була головна річ в інтер’єрі дому. Потім була така історія. Так склалося, що я змогла допомогти Наталії Борисівні переїхати з цієї квартири, коли вже там почались комунальні претензії. Мені тоді вдалось допомогти, і Наталія Борисівна отримала квартиру на Хрещатику. Переїхала в ту квартиру вже з онуком, після трагічної смерті дочки. Це вже було пізніше. Але я, в принципі, рада, що вдалося зробити таку річ. Це було, здається, 1989 або 1990 року. Їй, безперечно, було дуже печально звідти виїздити. Бо з тим місцем було пов’язане все: молодість, робота, друзі, ніжні стосунки і опікування вдовою Заболотного. Це був, як кажуть, самаритянський обов’язок, який вона виконувала без найменшого внутрішнього зусилля. Це, безперечно, людина інтроверта: все в собі. Феноменально інтроверта, і в стосунках із нею теж треба було тримати дистанцію. Чи має право на існування термін «школа Чмутіної»? Вважаю, що школа кожного з тогочасних викладачів має право на існування. У тому і полягає специфіка Академії (як Петербурзької, так і нашої), що ще від третього курсу студент потрапляє в чиюсь школу. Школи — це є святе право кожної академії, де є творчі майстерні, це прерогатива, якої не мають інші інститути. Так, є школа і на живописних факультетах, на скульптурному, так само і на архітектурному. Це абсолютно позитивно. Кожен викладач, кожен керівник майстерні, той, хто виховував покоління, — у кожного була своя школа. Школа Чмутіної точно має таке саме право на існування, право бути і називатись так, як школа, наприклад, Добровольського чи когось іншого. Якщо говорити про особливості кожної із майстерень, то я би сказала, що крім виховання студентів в архітектурі, на моє глибоке переконання, ще існує великий пласт, який власне вирішує можливість індивідуальних занять зі студентом. Це просто виховання інтелігентної людини. І навіть, я би сказала, прищеплення справжніх моральних імперативів. Ми знаємо категоричний моральний імператив Канта, і він справді незмінний. Часом бувають байдужі до того керівники. Їм треба аби професійно все було добре, аби все «грало», аби все було на висоті. Але є й такі викладачі, я не скажу, що їх багато (я взагалі говорю про Академію), які мають це почуття морального обов’язку, щоб їхній професійний вихованець отримав етичні, моральні та духовні настанови. Це дуже важливо. Але не завжди так складається. Що стосується особливостей, наприклад, у майстерні Наталії Борисівни, то я мушу сказати, що найважливішим був високий професіоналізм. До речі, Наталія Борисівна мені так і казала: «Часом є студенти 267

слабші, часом сильніші. Як на мою думку, краще більше часу витрачати на здібного студента, ніж на слабшого». Тобто головне — це відшліфовувати професійну майстерність тих, кому Бог багато дав. І, напевно, в цьому щось є. Одночасно, я все таки вважаю, що світ не складається тільки з самих високообдарованих, а високообдаровані не завжди можуть бути високого рівня моральними людьми, якщо їх не навчити того, що для них може бути хтось слабший, для кого треба подати руку. Тобто професія — понад усе! Це має свої великі достоїнства і має такі моменти, які важко оцінити однозначно. Особливо, коли йдеться про молоде покоління. Тому що невідомо коли, хто, і як розкриється. Іноді той, хто в студентські роки подає величезні надії і буває генератором ідей, потім починає втрачати цю любов, і цей запал, і бажання. Це вже особиста справа кожного з викладачів. Але те, що було таке питання: обов’язкове знаходження собі яскраво освітленого місця під сонцем архітектури. Це відчувалось. Наталія Борисівна була дуже сильною особистістю. Без решти відданою професії. Це основний абрис і основні вальори, основні риси, в моєму розумінні, Наталії Борисівни. А сентименти, антимонії, з другого боку — в цьому щось є. Треба бути часом жорстким і навіть жорстоким, тому що всяке може статися. Справді, можна подумати, чому слабшому студенту треба приділяти більше уваги, ніж тому, який може більше зробити? А з другого боку, ніколи не знаєш як розпорядяться доля і Бог. У мене особисто є таке відношення, що для мене всі студенти однакові. І нікому я ніколи не наділяю не більше, не менше уваги. Навіть навпаки. Тому, якому тяжче дається, йому треба більше допомогти. Особливо, що в ті часи бездарів не приймали. Тоді, все ж таки, був відбір більш інтенсивний. І не тестовий — а за знаннями і за здібностями. Щодо споруд Наталії Борисівни: я так багато не знаю, крім того, що вона працювала із Заболотним над будівлею Верховної Ради. Ця споруда, враховуючи, що її будували у той період, коли вже не можна було будувати в конструктивізмі, — елегантна, стримана. Добудова адміністративного корпусу дуже вдала і елегантна. Що сказати про будинок «Укоопспілки» на Хрещатику? Я розумію, що це той випадок, коли архітектор не був вільний у пошуках. Той період я би не дуже оцінювала. Дуже непоганий готель на Тарасовій Горі. Я дуже люблю коли тектоніка і архітектура виростають разом, з одного кореня. Так що в цьому сенсі він дуже симпатичний, готель на Тарасовій Горі. До речі, його вже віддали у власність заповіднику. Не бачили, як його помалювали? То ваше щастя! Я побачила, як «патентовані патріоти» (як писав Франко) помалювали у яскраво-синій колір повністю весь екстер’єр, а поруччя балконів — у яскраво-жовтий. Вмерти і не встати, як кажуть! Готель «Дніпро» в мене не викликає жодних емоцій. Я розумію, що так само, як і будинок «Укоопспілки», він був збудований у той період, коли архітектору проявили себе було фактично нереально. «Будинок меблів» — це цікава споруда. У роботах Наталії Борисівни (тих, що я знаю) є яскраво виражена монументальність, певна строгість. Якщо казати про таку архітектуру, яка повинна мати модуляції від монументальності до людського масштабу, то Наталія Борисівна більше дотримувалась чистоти саме такої монументальності у своїх спорудах. Так само в її школі, її майстерні споруди були «не сентиментальні», тобто не мали занадто емоційного «нальоту». Вони були функційні. Вона прихильник, і це дуже правильно, функційного в конструктивізмі. Він, правда, уже минув, цей 268

функційний конструктивізм. Але це не значить, що треба будувати у постмодерні, який сам по собі важко назвати чистим стилем. Я вважаю, що Чмутіна — характерний представник функційного конструктивізму на наших теренах, які вийшли із надр Радянського Союзу. Вона одстоювала функційний конструктивізм, і такі речі, як «надлишки» («излишества») були чужі її натурі. Готель «Дніпро» був нібито у напряму функційного конструктивізму, але разом з тим зобов’язаність обличкувати його «кабанчиком», плиткою, зводили унівець всякі стилістичні потуги. Так само будинок «Укоопспілки». Він практично без «ізлішеств», і це вже, слава богу, велике досягнення було на той час. Строгий, аскетично-функційний, але з точки зору пропорцій, що там можна було зробити? Це ж практично було майже типове проектування і не було можливості на індивідуалізацію. Що ж, я не знаю того часу? Коли щоб збудувати кусочок монолітного бетону, то треба було отримувати дозвіл як не обкомі чи горкомі, то міського будівельного відділу партії. Це були безумні часи. Так що тут нема чому дивуватись. Будинок меблів — це цікава вантова конструкція. Добре, що вона існує. Вона задає тон якоїсь крупномасштабності на бульварі Дружби Народів, вона на місці. Хоч, можливо, і видається трошки гіпертрофованою в окремих своїх деталях. Але разом з тим — це стиль. Це стильна, хороша споруда. В мене вона викликає враження позитиву. Я є прибічник того, аби тектоніка взагалі визначала все. Щоб архітектор так задумував архітектуру, щоб він прекрасно знав, що тектоніка створить йому все включно з інтер’єром. У Наталії Борисівни це було присутнє повною мірою. Функція, тектоніка і форма повністю підлягає тектонічному закону. Це дуже позитивно. Особливо в той час, коли ми відійшли від усього цього кошмару, який багато років насаджувався з цим псевдо-грецьким, псевдо-римським, псевдо-барочним і тому подібними всякими псевдо-стилями. І так довго тривало. То навіть якби Наталія Борисівна жила тільки у ті часи тотального «псевдо», то я переконана, що вона б ніколи не зробила б нічого такого, що зробив Жолтовський. Тобто, вона була все-таки елегантною. Вся її наукова діяльність була пов’язана із КиївЗДНІЕП. Ми з тим не перетинались. Але розмови були, особливо в останні періоди її праці в інституті. Ми дуже гарно контактували і мали багато розмов. Все було, як кажуть «на короткій нозі». Люди не повинні кидатись один одному в обійми. Це тільки обтяжує всіх і нікому не потрібно. А повинно бути спокійне споглядання. І мені здається, що такі особистості є інтелектуально-інтелігентні. Те, що на заході називається інтелектуалами, у нас називається інтелігенцією. Тут є розбіжності, але фактично їхні інтелектуали не зовсім те, що в нас інтелігенція. Наша інтелігенція — не зовсім те, що в них інтелектуали. То в Чмутіної, я би сказала, була збіжність цих двох визначень, інтелект з інтелігентністю, і це все разом відбивалось в її творчості. Вона була дуже стримана. Інтелігентна людина, в принципі, не дозволяє собі особливих емоцій. Творчість Наталії Борисівни така сама: стримана і, я би сказала, із значною дозою шляхетності.

269

Олег Костянтинович СТУКАЛОВ (нар. 1940) головний архітектор проектів ВАТ «Український зональний науково-дослідний і проектний інститут по цивільному будівництву», член Комітету із Державної премії України в галузі архітектури, лауреат Премії МВС України, академік Української академії архітектури, заслужений архітектор України

Я закінчив Київський художній інститут у 1963 році. Наталія Борисівна була консультантом у майстерні Володимира Гнатовича Заболотного. Дипломний проект — торговельний центр (планували побудувати на Лівому березі) отримав золоту медаль на Всесоюзному огляд-конкурсі (золоту медаль так і не отримав, але запросили на телебачення, де розповідав про проект). Було сім великих аркушів із перспективами олівцем (як фотографії), які всіх підкорили. Це був перший проект з Києва, котрий отримав золоту медаль на Всесоюзному конкурсі. У 1965 році його возили до Парижу, про що мене навіть не повідомили. Спочатку хотів робити проект крематорію, але Володимир Гнатович не дозволив. Сказав, що такому молодому робити крематорій не можна, неправильно зрозуміють. Запропонував зробити торговельний центр. Набір у майстерні в наш час здійснювали старшокурсники. Вони дивились роботи другокурсників, і пропонували піти до їх майстерні. На той час було три майстерні: В. Г. Заболотного (найпрестижніша), П. Ф. Костирка та Є. І. Катоніна. Коли робили готель «Либідь», все обладнання (ліфти, меблі) було німецьким. Ми із Наталією Борисівною поїхали до Москви на переговори із німцями. Жили у готелі «Метрополь». Під час переговорів була перекладач, яка перекладала кожне слово й, здавалось, що без її допомоги ніхто не обійдеться. Години через три–чотири один з німців, втомившись й спираючись на спинку стільця вимовляє російською: «О, чорт». На що Наталія Борисівна йому спокійно відповіла німецькою. Десь у середині 1990-х, коли Наталія Борисівна вже погано себе почувала, я заїхав до неї (вона тоді мешкала у Пасажі), але вона не відчиняла двері. Я зателефонував Юрі Чеканюку (він тоді постійно відвідував Наталію Борисівну), і він сказав, що вона себе погано почувала й точно мала бути вдома. Він одразу ж приїхав. Сусідкою Наталі Борисівни була народна артистка СРСР Ольга Яківна Кусенко, вони дружили. Ми подзвонили їй, вона сказала, що Наталія Борисівна має бути вдома. Вона також почала сильно хвилюватись, і сказала, що вже давно просить Наталію Борисівну провести дзвінок між квартирами, щоб якщо їй знадобиться допомога, вона подзвонила Наталії Борисівні, і навпаки. Так ми дзвонили й стукали години дві–три. Вирішили телефонувати до міліції, щоб ті приїхали та виламали двері. Приїхали таких три здоровенних молодики, спитали, в чому справа, ми пояснили. Один з них перед тим, як виламувати двері, натискає на дзвінок, у відповідь в той самий момент чується голос: «Хто там?» Відкрилися двері, й вийшла зовсім худа, дуже хвора Наталія Борисівна. Вона вже кілька днів була у важкому стані, у неї навіть були подряпані руки (вона не годувала кішку ці дні, й та вимагала, аби її погодували). Але найцікавіше, що саме дзвінок від цього здоровенного молодика привів до тями Наталію Бори270

сівну. Наскільки ж флюїди представника органів могли привести до тями радянську людину. А Наталія Борисівна ще років на десять пережила Ольгу Яківну, яка була років на десять молодшою від неї. Інтерв’ю підготувала Ганна Комарова

Георгій Олександрович ХОРХОТ (нар. 1939) головний архітектор проектів ВАТ «Український зональний науково-дослідний і проектний інститут по цивільному будівництву», академік Української академії архітектури, лауреат Державної премії України в галузі архітектури та Премії Ради Міністрів СРСР, заслужений архітектор України

Впервые я увидел Наталью Борисовну Чмутину на заседаниях научно-технического совета КиевЗНИИЭП в 1965–1970-х годах, постоянным членом которого она являлась. Чрезвычайно короткие, совершенно конкретные выступления и деловые замечания, без излишней лирики, производили впечатление. Особенно обращала внимание грамотная, безукоризненная речь выступающей, несколько жесткие, но при этом достаточно корректные требования. Отдельной строкой следует отметить безукоризненный дресс-код Натальи Борисовны. Значительно позже так одевалась Маргарет Тэтчер. В 1973 году, по рекомендации Игоря Петровичая Шпары, я был приглашен (сначала в качестве консультанта-стажера) в КГХИ в мастерскую Натальи Борисовны. Именно тогда и состоялось наше настоящее знакомство и совместная работа. Кроме Игоря Петровича и меня, которые работали по-совместительству, в мастерской Натальи Борисовны преподавал Юрий Андреевич Чеканюк. Начиная с третьего курса, студенты распределялись по мастерским, кстати, желающих учиться в нашей мастерской всегда было больше — был конкурс. Первый год обучения в мастерской (3-й курс) вели Наталья Борисовна и Юрий Андреевич. Это считалось ответственным моментом: студенты появляются в мастерской, их нужно опекать, лелеять и настроить на работу на последующие три года, привить «традиции» и «принципы» работы в мастерской. Работами студентов 4–6 курсов руководили совместно (каждый преподаватель курировал своего студента) под общим руководством руководителя мастерской. Трудно сказать, кто придумал эту форму обучения, но она стала традиционной и успешно существует до сих пор. К слову, моим первым выпускником-дипломантом был Вадим Вишневский, может быть не самый лучший, — но первый. Система обучения в мастерской была организована достаточно демократично. Руководитель мастерской должен был знать, в каком направлении идет работа студента над курсовым проектом или дипломом. Из любопытных традиций (моментов): когда доски наклеены, все вычерчено, осталось только оформление и работа для «китайцев» (в то время все работы выполнялись «вручную») — до оценки оставалось 271

один–два дня — следовало: «а теперь давайте посмотрим». «Давайте посмотрим» — в этот момент хотелось заболеть, спрятаться в шкаф, исчезнуть, раствориться. Это был тяжелый момент для всех, и преподавателей и студентов. Общаясь со студентами, Наталья Борисовна чаще задавала вопрос не студентам, а преподавателям. «Ну что, Игорь Петрович (или Георгий Александрович) у нас здесь происходит?» Мне это не нравилось. «Наталья Борисовна, задавайте вопросы студенту. Он научится отстаивать свои идеи», — часто говорил я. Теперь совершенно не сомневаюсь, что у Натальи Борисовны, безусловно, были собственные принципы работы со студентами, основанные на богатейшем опыте преподавания. Ее как преподавателя интересовала идея «раскрутить» студента. И в тот момент, когда проект был почти готов, — устроить маленькую экзекуцию. Не для того чтобы сбить, а наоборот, чтобы самой утвердиться, убедить студентов и всех преподавателей мастерской в правильности принятых решений. Это была «игра на стол», — принцип преферанса. Задача — получить единую команду из всех преподавателей мастерской, студента, «студентов-китайцев» младших курсов, — для достижения наилучшего результата. Иногда после этого следовало знаменитое напутствие: «карт-бланш» или уже совершенно редко: «комильфо». После «давайте посмотрим» хотелось выйти на улицу и постоять под дождем, хотя падал снег. Кстати, такая «игра на стол» давалась тяжело всем, и в первую очередь Наталье Борисовне. Легче всего ее переносили студенты: молодость! При всей принципиальности, требовательности, я не боюсь этого слова, — жесткости к коллегам и их работам, к студентам — Наталья Борисовна относилась будто к своим детям. В основном, общение со студентами было строгое, но если кто-нибудь оступился или сделал что-то не то, со стороны Натальи Борисовны наступала защитная реакция. Была показательная история: студент, у которого был действительно тяжелый моральный срыв, совершил плохой, безобразный поступок по отношению к сокурсникам. Все они были возмущены и требовали буквально выгнать его из института. В этот момент Наталья Борисовна взяла студента под свою опеку. Ей удалось успокоить «юношеский максимализм»: «все это детский лепет, вы еще мальчишки, будьте взрослыми, каждый человек имеет право на ошибку, в какой бы форме она ни выражалась, и каждый имеет право на прощение». Конфликт не вышел даже за пределы мастерской. Разговор с «правонарушителем» был têteà-tête и, я уверен, нелицеприятный для студента. Победила мудрость. Я до сих пор встречаюсь с этим архитектором, кстати, прекрасным профессионалом. А могло быть совершенно иначе. У нас была большая разница в возрасте — около 25 лет. Жизненный опыт в руках умного человека — большое преимущество, и Наталья Борисовна не боялась им пользоваться. Ее не смущало, что она может быть мудрее. Самое главное для любого профессионала — это, конечно, человеческие качества. А для преподавателя эти требования возрастают в стократ. Умение понимать людей, а особенно студентов, с разницей в возрасте лет сорок, не оскорбляя их достоинства назидательными наставлениями, — большое искусство. И Наталья Борисовна владела этим искусством достаточно хорошо. Потом шли темы, связанные с архитектурой. Наталья Борисовна прекрасно понимала тонкость нашей профессии, индивидуальность и обязательную субъективность в отношении к предмету творче272

ства. Преподаватель не может быть ортодоксальным архитектором, со своими установившимися принципами. В конечном счете, ценилась индивидуальность, принципиальный подход и умение сделать «стильный» проект. В этом и была идея профессионального обучения. Наталья Борисовна прекрасно держала любые творческие удары и учила этому студентов. Любой студент, который вдруг занялся творчеством, допускал какие-то отклонения от прямого намеченного пути. Настоящий художник должен в поисках решения часто идти зигзагами. Поэтому «зигзаги» всегда прощались. Если проект при просмотре в мастерской оказывался «пресным», без «изюминки», следовало: «а теперь давайте похулиганим». В основном, «хулиганство» касалось оформления, антуража или деталей фасада. У меня создалось впечатление, что «карт-бланш», «комильфо», «изюминка», «похулиганим» шли еще от первого руководителя мастерской — академика Владимира Игнатьевича Заболотного. Наталья Борисовна, Игорь Петрович, Юрий Андреевич, — все были в разное время его учениками. После оценки курсового проекта в мастерской вместе со студентами устраивался «разбор полетов» — обсуждение работ. Обязательной процедурой перед защитой дипломного проекта была «репетиция оркестра»: дипломант делал доклад о своей работе перед всей мастерской. Очень редко, один–два раза в семестр, и обязательно по важному поводу (а он всегда находился), происходила «расслабуха», — были и преподаватели и студенты. Все было очень серьезно и корректно. Единственной темой была архитектура, которая заполняла все пространство аудитории и занимала весь стол; и торжественность (излишняя торжественность), к сожалению, тоже присутствовала. Моя работа в мастерской Натальи Борисовны закончилась в связи с моей длительной заграничной командировкой. Я продолжил работу в КГХИ с 1991 года сначала в мастерской Мусия Тимофеевича Катерноги, а с 1993 года в новой мастерской Игоря Петровича Шпары. Примерно в это же время руководителем мастерской Натальи Борисовны стал Юрий Андреевич Чеканюк. Но вернемся к основной теме. Культура, интеллигентность, прекрасный внешний вид, манера поведения и умение держаться помогали Наталье Борисовне в работе с заказчиками. Своим лучшим и поэтому любимым ученикам Наталья Борисовна, имея хороший вес у заказчика, помогала в творческом плане. Когда Наталья Борисовна работала в институте КиевЗНИИЭП, способных и любимых своих выпускников — Юру Чеканюка, Толю Сницарева, Олега Стукалова сразу устроила туда на работу. Из этой компании она создала творческую группу мастерской, которая построила гостиницу «Лыбидь», Дом мебели и т. п. Думаю, Наталья Борисовна очень доверяла своим студентам. Возраст — есть возраст. Ощущение современности утрачивается. Доверяя современному вкусу учеников, Наталья Борисовна была уверена, что правильно их учила и, работая над реальным проектом и строящимся объектом, они ее не подведут. Наталья Борисовна была педагогом, которому удалось нанизать на свою биографию действительно талантливых людей. Это чрезвычайно важно. Необходимо отметить — Наталья Борисовна учила своих студентов порядочности, преданности профессии, а уже потом — мастерству. Без моральных принципов трудно быть профессионалом. Держать эту марку, учить этому студентов очень трудно. Людей нашей профессии надо ценить и многое прощать. Я в этом не сомневаюсь! 273

Людмила Юріївна ХОХОЛ (нар. 1957) член Національної спілки архітекторів України, племінниця Наталії Борисівни Чмутіної

Дед, Борис Петрович Чмутин, в 1956 году начал работать в Киевском метропроекте. Со слов матери, история фамилии Чмутиных такова: когда Ермак покорял Сибирь, один из его сподвижников, практически правая рука, носил фамилию Чмутин. Они дошли до Иркутска. Мы с мамой были на Байкале, и там, недалеко от Иркутска, есть целая деревня с фамилиями Чмутины. Это такой род. А мой прадед по линии матери оказался в Свердловской области, где потом и проживал. То есть, тетя Наташа имеет исконно сибирские корни. Мать моего деда, Фелисата Леонтьевна, практически воспитала Наталью Борисовну. Где-то в 1928/29 году Наталья Борисовна (ей было 16–17 лет) приехала в Киев и училась на рабфаке. От мамы я слышала, что она была старостой. В то время учились групповым методом. То есть, староста должна была все знать, пересказывать лекции своим студентам, а также отвечать за знания группы перед преподавателями. На вопрос, когда Наталья Борисовна вышла замуж, я, пожалуй, не смогу точно ответить, но ориентировочно замужество состоялось где-то в 1935–1936 годах. Зная характер Натальи Борисовны, а она была довольно правильным человеком, думаю, она не стала бы выходить замуж во время студенческих лет. Скорее всего, это было после окончания диплома. Но с Виктором Ивановичем она познакомилась в студенческие годы, это точно. Есть еще одна племянница Натальи Борисовны, тоже Наташа, в ее честь. Потому что у Натальи Борисовны была еще одна сестра по линии мамы. Она родилась в 1921 году, а моя мама — в 1927. Так уж получилось, три сестры, но сводные по отцу и по маме. Возможно, Наташа из Ленинграда может что-то рассказать более подробно. Лучше всего рассказывать, исследуя старые фотографии из семейного альбома. У меня всегда вызывало восхищение, что хотя родители Натальи Борисовны расстались, и у отца была другая семья, отношения между ними остались на всю жизнь добрые и теплые. Никогда не было никаких конфликтных ситуаций. Была только вышколенная, рафинированная интеллигентность в семейных отношениях. Наталья Борисовна ездила в Югославию к родне моей бабушки, Веры Семеновны. Хотя по документам писалось, что у бабушки нет родных, за рубежом у нее проживали четыре родных брата, они были белогвардейцами, и в 1920-ом эмигрировали. Там же у нее был двоюродный брат, дядя Митя, и именно к нему в 1971 году поехали Наталья Борисовна с Таней. Когда в 1910 году Чмутины приехали в Киев, Борис Петрович поступил учиться в КПИ, на специальность инженера путей сообщения, а Анастасия Александровна начала работать медсестрой в военном госпитале на Печерске. И тут переплетается моя личная линия: главврач этого госпиталя был дедом моего отца. Это совершенно неожиданное пересечение судеб. Мой отец — доктор архитектуры Юрий Федорович Хохол. В семейном отношении тетя Наташа была главным добытчиком. Так получилось из-за того, что Виктор Иванович был болен туберкулезом, поэтому работал на дому и занимался воспитанием Тани. Таня 274

очень хорошо рисовала, и Виктор Иванович уделял ей много внимания. Наталья Борисовна вынуждена была всю ответственность за семью взвалить на свои плечи. Она была человеком добрым, щедрым, не могла ничего рассчитывать. Если нужны были деньги, она их использовала. Нужно было срочно поехать в КиевЗНИИЭП, она брала такси и мчалась туда, тратила деньги. Экономить не умела. Но всегда была очень добрая. Мой отец к ней очень уважительно относился. Всегда говорил: «Наталья Борисовна». И я вслед за отцом: «Наталья Борисовна». Все-таки 45 лет разницы. А она спросила у моей мамы: «Почему Люся меня называет Натальей Борисовной? Скажите, чтобы она называла меня тетей Наташей». Наталья Борисовна была очень сдержанным человеком. О себе не любила рассказывать. Помню ее всегда такой рафинированной, выдержанной, очень тонким человеком, с чувством юмора, умела всегда вовремя внести оживление за столом на семейных «посиделках». Очень скромна, фотографироваться не любила. В этой семье никогда не позволяли себе распространять личную информацию. Один или два раза Наталья Борисовна была на конгрессе архитекторов во Франции и делала доклад на французском языке, которым свободно владела. Когда я поступила на архитектурный факультет, сознательно не пошла в Художественный институт по двум причинам: во-первых, потому что там работала моя тетя, а блат для меня был совершенно неприемлем, во-вторых, я была невысокого мнения об уровне своей художественной подготовки, и поэтому пошла в КИСИ. Но когда подошло время дипломной работы, у меня начались конфликты с преподавателем, и я обратилась за помощью к тете Наташе. Мне нужно было сделать проект гостиницы в Алупке. Поскольку там был сложный рельеф местности, отец заказал для меня в мастерской макет рельефа. И в воскресенье, единственный выходной день, Наталья Борисовна приехала ко мне домой, и мы приступили к макетированию гостиницы. Впервые я получила урок, как объединить пространство и объем, и получить гармоничный ансамбль. Она говорила так: «У тебя точечная гостиница, и, учитывая сложный рельеф, мы сделаем террасный спуск к комплексу спортивно-развлекательных и хозяйственных объектов». Благодаря ее хорошему руководству диплом получился интересным. Потом, она мне сказала, что женщина и архитектор — понятия несовместимые. Возможно, она имела в виду себя, потому что она в семье взяла на себя роль мужчины. Мама мне рассказывала, что Наталья Борисовна в свое время выступала в сборной Украины по волейболу, была капитаном команды. Поэтому она была спортивная, стройная, подтянутая и редко болела. Стала болеть, только лишившись своей основной работы. Для нее работа была смыслом жизни: студенты, проекты, познание нового, переосмысливание идей. Ей все было интересно. Когда Наталья Борисовна ушла из института, я как-то спросила: «Вы еще чем-то занимаетесь?» Она ответила: — Да, Верховным Советом. — Но ведь он уже готов, уже идут совещания, заседания. — Пришлось разработать стул для спикера. Вот такую работу она еще делала. По ее же настоянию поставили скульптуры, которые должны были быть установлены еще до войны (но не успели). Имеются в виду скульптуры у главного фасада здания 275

Верховного Совета. Это ее заслуга, она настояла в 1990-е на их установке. Это были либо ее эскизы, либо эти скульптуры были реализованы по ее идее. Она была очень интересным человеком, но человеком, который жил профессией. Дом был для нее оплотом покоя, но в принципе домом она не занималась: было некогда. Но вот дни рождения дочери Тани в доме отмечали торжественно и эффектно, это был май месяц. В большой комнате (40 м2) в центре стоял мощный дубовый стол и обязательно с букетом цветов. Притом, на каждый день рождения цветы были разные. В то время это было довольно необычно. Стол накрывался относительно скромно, но блюда готовились вкусные и оригинальные. Атмосфера была доброжелательная, с шутками, юмором. Она для меня была леди, хотя ее и называли «железная леди». Никогда не повышала голос, но могла так сказать, что человеку становилось неловко. Не то чтобы она высмеивала, но человек чувствовал, если сказал что-то не то. Культура высшей пробы. Кто-то из ее студентов рассказал, как она заставила замолчать сорок мужчин, и выслушать ее в полной тишине. Она, не повышая голоса, могла заставить себя слышать и слушать. Не могу сказать, что Наталья Борисовна была человеком жизнерадостным, скорее сдержаннозакрытым. Очень любила кофе. Своего рода «женщина-сфинкс», загадочная. Ее муж, Виктор Иванович был мягким и доброжелательным человеком, но я его мало знала, редко видела, он рано ушел из жизни, в 1973 году. О здании Верховной Рады я знаю мало. С Заболотным они познакомились еще в студенческие годы. Она ему помогала и потом вместе с ним работала над проектом. По-моему, Виктор Иванович также принимал участие. Когда началась война, они уехали в Свердловскую область к родственникам. Жили очень тяжело, голодали, поскольку у них не было никакой рабочей карточки, и где-то в 1945-м вернулись в Киев. Владимир Игнатьевич предложил им поселиться в его квартире, выделил три комнаты, поскольку к нему все равно бы кого-нибудь подселили. Таким образом, они оказались соседями. Единственно, я знаю о ее большом желании довести до конца проект здания Верховной Рады. Она меня считала человеком из семейного круга, и на архитектурные темы беседы практически не велись.

Валерій Іванович ЦЕБРИК (нар. 1966) головний архітектор проектів ТОВ «Інвестиції та проекти» («Інвестпроект»), лауреат Фестивалю «Архітектура та дизайн ’2011», архітектор

В период нашей учебы было два консультанта — Антонюк и Чеканюк. У каждого был свой подход, и мы рисовали до последнего. Завтра сдача, а мы еще рисуем. Эта практика была, может, не очень хороша, но она способствовала процессу поиска. Наталья Борисовна любила, чтобы все делали рабочие макеты. Некоторые из них потом выставлялись, чтобы продемонстрировать рабочий процесс. В принципе, было приятно и престижно учиться в мастерской Чмутиной. 276

Я сам из Каменца-Подольского, за время учебы удалось увидеть полмира советского: стройотряды, конкурс в Чехословакии, спокойно ездили на практику в Прибалтику. По студенческому билету в любое общежитие за копейки можно было поселиться. На третьем курсе мы были уже как после армии, она нас называла бойцами, и вообще мальчиков любила больше, чем девушек. Хотя сама очень много достигла в этой области и понимала: либо архитектура, либо семейная жизнь. Она сама всю себя посвятила архитектуре, хотя не считала это женским поприщем и смотрела на девушек скептически, постоянно предлагала им переводиться на искусствоведческий факультет. Учиться у нее было интересно. Она проводила интересные совещания. Диму Каца очень любила. Он тогда переводил свой диплом на английский, уже тогда знал, что уедет. Это был любимый ученик Чмутиной. Наталья Борисовна в каждом видела что-то рациональное. У Гены Винник все было всегда аккуратно вычерчено, все замечательно, но у него отсутствовал полет фантазии. Она смотрела на то, что у кого получается, и каждому индивидуально давала задание, над чем поработать, у каждого искала главное и пыталась сформировать что-то целое под названием «архитектор». Учила защищать свою работу, и сама всегда своих защищала. Чмутина приносила в мастерскую французский журнал «L’Architecture d’Aujourd’hui». Мы там что-то рассматривали, выискивали, анализировали. Около половины моих сокурсников работают сейчас за границей: в Лондоне, Канаде и других странах. У нас был очень сильный курс.

Володимир Георгійович ШЕВЧЕНКО (нар. 1952) керівник Творчої архітектурної майстерні «В. Шевченко», заслужений архітектор України

Я перейшов до майстерні Наталії Борисівни Чмутіної на 5-му курсі (до цього навчався у майстерні відомого викладача Мусія Тимофійовича Катерноги). Перейшов, тому що у Наталії Борисівни були інші методи навчання, і мені хотілося отримати максимум знань з різних джерел. Вона пройшла хорошу школу роботи у майстерні академіка Заболотного, у КиївЗНДІЕП, де працювала над проектом будівлі Верховної Ради Української РСР та її реалізацією. Кожного року, кожного місяця відбувались удосконалення, переробки, доробки. Робота була відповідальна, доводилось входити в усі дрібниці. Чмутіна працювала сама та керувала командою своїх колег, які проробляли кожну деталь, опорядження, підбір матеріалів: все мало відповідати чинним будівельним нормам та мало бути естетичним, економічним, функціональним. Свої знання вона передавала студентам. У Чмутіної тоді були гарні молоді консультанти: Юрій Чеканюк, Георгій Хорхот, Ігор Шпара, які дуже добре співпрацювали, підтримуючи високий рівень проектування. Але мене консультував Авраам Мойсейович Мілецький. Він з’являвся нечасто, робив усім дзвінкі, цікаві зауваження, вчив, що усе має бути просто, геніально, красиво, яскраво. Це був гарний тандем. Наталія Борисівна була спокійною, врівноваженою, професійною, скрупульозною, а він — енергетичним донором, усіх заохочував до творчої роботи. 277

На той час викладання предмету «Архітектура» відбувалося не так, як зараз, — нам дуже поверхово читали лекції про деталі будівель і споруд, про типологію будівель, а Чмутіна знала предмет досконало і намагалась донести це до кожного студента. Багато хто навіть казав, що вона їх тисне об’ємом своїх знань, авторитетом, скрупульозністю у роботі, не дає творчо розвиватись. Тим, хто не міг самостійно розкрити свій творчий потенціал, вона активно допомагала, а тим хто міг, не заважала. На мою думку, якщо Наталія Борисівна бачила, що студент сам подужає яскравий проект, то вона вважала, що ця людина достатньо самостійна, аби зробити це у форматі студентської роботі. Наприклад, в її майстерні на рік раніше нас робив дипломний проект з органічної архітектури талановитий студент Микола Артеменюк — місто у вигляді складної біонічної структури. Така тема активно розроблялась у КиївЗНДІЕП, де він проходив професійну практику, у Москві та за кордоном. Така надсучасна тема, шалено складний макет ажурної багаторівневої структури, в якій важко було розібратись навіть професіоналам, викликала сумніви у деяких викладачів в успішному завершенні цього експерименту, але Чмутіна відстоювала його право займатись цим проектом. Для того аби зрозуміти, що являє собою проект Артеменюка, я пішов до нього «китайцем» на диплом, просто для того, аби подивитись, попрацювати, увійти у тему, чомусь навчитись. На переддипломі я розробляв Центр молоді на Лівому березі у формах органічної архітектури. Якщо його порівняти із тим, що роблять колеги зараз, то проект був у стилі сучасної Захи Хадід, але це був 1974 рік, тоді про неї ми нічого не знали, вона, мабуть, була ще студенткою. Це була складна пластична архітектура, що нагадує її останні об’єкти у Німеччині та Китаї, такі саме перетікання складних просторів. І жодних проблем з консультаціями керівника майстерні: Наталія Борисівна лише виправляла деякі дрібниці, не стримуючи творчого процесу. Після закінчення інституту і отримання диплому першого ступеня із відзнакою на Всесоюзному конкурсі дипломних робіт, Наталія Борисівна запросила мене викладати у Художньому інституті. Я декілька років консультував у неї в майстерні, вів переддипломні та дипломні проекти. До консультантів різного віку Наталія Борисівна ставилась як до колег, дуже серйозно, з такою повагою, що ми розуміли, що ніяка легковажність не пройде, і доводилось дуже серйозно працювати із студентами. На етапі видачі завдання ми оцінювали творчий потенціал студента, його прихильності, технічні можливості, чи готовий він підняти таку тему, консультувались між собою й пропонували йому декілька тем на вибір, а якщо він не міг обрати, то пропонували вже конкретну тему. Видавали йому завдання, підоснову, програму будівлі, подібну до тих програм, які існують в реальному проектуванні. Але з урахуванням специфіки студентського проектування все це, звісно, дещо спрощувалось. Під час перших консультацій ми напрацьовували загальну стратегію, аналізували матеріали з цієї теми й намагались створити концепцію проекту разом зі студентами, спрямувати їх у потрібне русло. А потім робота відбувалась таким чином: у години занять Наталія Борисівна оцінювала, що зроблено студентами, а я, працюючи у КИЇВПРОЕКТі, не завжди міг зустрічатися зі студентами у робочий час, тому приходив після роботи і працював з ними до вечора. Із Наталією Борисівною студенти консультувались із загальних питань, а я з ними розробляв проекти більш детально. Потім вона наші наробки аналізувала, перевіряла, за необхідності коригувала. Працюючи у такий спосіб, ми зустрічались зі студентами тим 278

частіше, чим ближче було до захисту проекту. Останній місяць перед здачею ми всі працювали практично щовечора. Такий не дуже академічний метод роботи дозволяв долучити до викладання в інституті практикуючих архітекторів і давав непогані результати. Мені як молодому архітектору було цікаво працювати з Наталією Борисівною як викладачу, перевіряти творчі ідеї у роботах студентів під фаховим, доброзичливим контролем цього видатного архітектора та педагога. Інтерв’ю підготувала Ганна Комарова

Ігор Петрович Шпара (нар. 1936) голова Комітету із Державної премії України в галузі архітектури, керівник творчої майстерні Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури, екс-президент Національної спілки архітекторів України, академік Національної академії мистецтв України, Української академії архітектури, іноземний член Російської академії архітектури і будівельних наук, двічі лауреат Державної премії України в галузі архітектури, народний архітектор України, професор

В Художественном институте я учился в мастерской Владимира Игнатьевича Заболотного. Наталья Борисовна была одним из преподавателей в его мастерской, помощником и консультантом. Заболотный имел звание академика и был поддержан правительством. Манера преподавания в мастерской была такова: Владимир Игнатьевич и Наталья Борисовна приходили вдвоем и осматривали работы студентов. Заболотный любил выражаться «круто». Иногда рассказывал анекдоты. Он был неординарной, любопытной личностью. Иногда показывал образцы каких-то новых идей. Он был сторонником того, чтобы в его мастерской продуцировались новые идеи. Наталья Борисовна на фоне Заболотного была в тени. Она вела всю грамотную часть архитектурных проектов, но не занимала в мастерской ведущей позиции. Считалось, что Заболотный — прима, а Наталья Борисовна — помощница. Хотя, в принципе, она все вела. Потом Чмутина стала руководителем мастерской, и все время занималась проблемами преподавания. Отделить ее фигуру от института очень трудно. Спустя двенадцать лет после окончания института, в 1960 году, я пришел работать в мастерскую Натальи Борисовны, и сотрудничал с ней довольно долго. До этого я работал в КИЕВПРОЕКТе и в течение года в КИСИ. Чмутина, руководившая мастерской, пригласила меня на работу консультантом, и я согласился. Я был, естественно, счастлив, потому что это была родная мастерская и знакомые преподаватели, с которыми можно было хорошо общаться и понимать друг друга. Я ведь был учеником Натальи Борисовны. За год до этого я работал с Александром Яковлевичем Хорхотом в Киевском инженерно-строительном институте на кафедре градостроительства. Студенты КИСИ до сих пор мои приятели, хотя проработал с ними лишь один год. В КИСИ у меня была довольно плотная работа, ученики были дисциплинированные, ходили на лекции, и я должен был преподавать все необходимое для будущей работы. А будущей работой было — планировочное решение жилого района (от микрорайона к жилому району). Я был 279

напичкан этой информацией и выдавал студентам много необходимого материала. Тем более что это было время серьезного строительства — 1972 год. Тогда в мастерской Чмутиной было много преподавателей разных возрастов. На конкурсы приходили Георгий Александрович Хорхот, Юрий Андреевич Чеканюк. Георгию Александровичу, работавшему тогда в КиевЗНИИЭПе, я предложил консультировать в мастерской Натальи Борисовны. Мы с ним нашли общий язык, общие идеи, подружились, и до сих пор сохраняем привязанности друг к другу. А. М. Милецкий был талантливым архитектором, как и А. И. Малиновский. Они были лидерами, и действительно воевали не на жизнь, а на смерть. Они достаточно успешно работали в разных техниках и разных манерах. Не менее яркими были Б. И. Приймак и А. В. Добровольский. Преподавание в мастерской Натальи Борисовны — целая легенда. Ее консультант А. М. Милецкий любил разные сюрпризы. Он был человеком с фантазией: приходил к студентам с дорожными чемоданами и говорил, что едет в командировку, и для работы осталось мало времени. Авраам Моисеевич был будто сам по себе. Имел статус маэстро и пользовался этим. Есть большое количество потрясающих анекдотов, связанных с Милецким. Он любил демонстрировать преданность архитектуре способом материализованных фактов. Как, например, история с чемоданом. Это было удивительно. Его потом разоблачили, конечно. А позже Милецкий эмигрировал в Израиль. Его перу принадлежит проект мемориала Бабьего Яра, Киевский крематорий и многое другое. Когда я пришел работать в мастерскую Чмутиной, мы принимали участие в конкурсе на перепланировку и застройку квартала по ул. Крещатик между улицей Богдана Хмельницкого и бульваром Тараса Шевченко. В газете «Вечерний Киев» эта работа была опубликована как получившая первую премию. Но первая премия не была присвоена никому: мы заняли второе место. Наталья Борисовна была руководителем, весь авторский коллектив состоял из консультантов и студентов ее мастерской. К сожалению, конкурсный проект не дошел даже до стадии проекта. Потом появились некоторые работы Володи Шевченко. Они проскочили, засветились. Но ситуация была сложная. Начался процесс деления на частную собственность… Другой конкурсный проект был посвящен реконструкции центральной части города Коломыя. В конкурсе принимали участие команды из КИЕВПРОЕКТа, ГИПРОГРАДа и прочие. Конкурс мы не выиграли, потому что шли нехулиганским путем и чтили традиции. Выиграли работы, которые были ориентированы на усовершенствование центральной части Коломыи. Однако этот конкурс тогда хорошо прозвучал, поскольку на нем заострился вопрос о восстановлении Коломыи хотя бы в том виде, в котором она существовала как торговый центр региона. Это была интереснейшая работа. Премии мы не получили, но коллектив был тот же, что участвовал в конкурсе на застройку квартала Крещатика. Наталья Борисовна — это своего рода флагман в архитектуре, она сделала очень много для развития архитектуры и архитектурной школы, была дамой строгих нравов, пуританкой по поведению, всех студентов держала на почтительном расстоянии. Кого-то приближала, кого-то отдаляла, но перейти определенную грань в общении с ней было очень трудно. Наталья Борисовна была эрудитом в архитектуре, блистательно вела архитектурное проектирование. Будучи очень современным человеком, в работе мастерской она приветствовала так называемые 280

«левые» номера, то есть острые решения или «выкрутасы», не слишком характерные для того периода. Заболотный и Чмутина в архитектурном преподавании были провокаторами, провоцировали студентов на создание нестандартных проектов, опираясь на собственный опыт и архитектурную практику того времени. Чмутина жестко держала курс на динамичность и органичность в архитектуре, ставила задачи художественной остроты и смелости, и у нее получалось. Значительная часть работ ее мастерской была на кафедре проектирования довольно популярна. Наталью Борисовну я знал как архитектора, заслужившего доверие Заболотного, вместе с которым она участвовала в разработке проекта здания Верховной Рады. Эта была сложная работа, которая имела продолжение после войны в виде доработок и реконструкций. Также она вела проекты в КиевЗНИИЭПе. В то время занималась гостиничным комплексом, который проектировался на Каневской земле в расчете на массовое посещение могилы Тараса Шевченко. Чмутина предложила решение гостиницы в сборных бетонных конструкциях. Наталья Борисовна занималась в основном академической проблематикой и художественным эскизом. А ЗНИИЭПовскими работами были гостиница «Тарасова гора» в Каневе, гостиница «Днепр», гостиница «Интурист» на площади Победы, Дом мебели и др. Ее приглашали как авторитетного специалиста по вопросам монументального искусства и продвижения этой темы в украинской архитектуре по разряду монументально-декоративного искусства. Эпизодически она была членом Градсовета, в основном по приглашениям. Как и Заболотный, Чмутина всю жизнь отдала архитектуре и школе. Она была очень яркой личностью, лидером по натуре. Нужно отдать ей должное. Это была «железная леди».

Наталья Борисовна ЧМУТИНА Інтерв’ю Олени ОЛІЙНИК, 1998 Человек-легенда — народный архитектор УССР, кандидат архитектуры, профессор, автор самых престижных объектов в стране, — все это она получала первой, и платила за это тяжело: немыслимой самодисциплиной, ограничивая себя во всем, взвешивая каждое слово, всегда и везде ставя Архитектуру превыше всего остального в жизни, и подчас выше самой жизни. Ее боялись и уважали, до сих пор перед ней трепещут все ученики, ей подчиняются все коллеги. Она в совершенстве знает французский и немецкий, и до сих пор читает французов в оригинале. Она ничем себя не скомпрометировала, никогда никуда не опоздала, никогда не позволила себе поддаться слабости. Это помогало ей выживать и работать; ее личная жизнь и трагедии в ней были окутаны тайной; никто не мог сказать, что знал о ней все. Будучи еще студенткой, была приглашена В. И. Заболотным (которому тогда было 38 лет) к участию в заказном конкурсе на здание ВЦИК Украины (Верховна Рада). Конкурс они выиграли, и на многие годы были связаны с проектированием престижнейшего здания страны. Никто не знал, что в это время репрессиро281

вали ее отца. Она до сих пор не говорит об этом. Потом были другие, не менее знаменитые проекты: гостиницы «Днепр» и «Лыбидь», «Тарасова гора», Дом мебели в Киеве, рынок в Черкассах и много других. — Я начала творческую работу на четвертом курсе архитектурного института (1936 г.). В. И. Заболотный был тогда преподавателем, но не у нас на курсе. Он видел мои работы и пригласил меня к себе в помощницы. Я и институт закончила, продолжая у него работать. Заболотный меня очень ценил. Мы работали у него дома, на улице Владимирской. Первое, что мы начали делать, был конкурс на здание ВЦИК Украины, в связи с переносом столицы из Харькова в Киев. Мы получили первую премию. Я была заместителем Владимира Игнатьевича, который был очень занят в Академии. Едва успели построить здание, как грянула война. В конце войны Заболотный разыскал меня и вызвал в Киев для восстановления города. В то время Хрущев был секретарем ЦК в Москве, он был очень дружен с Владимиром Игнатьевичем. Он вызвал нас с мужем в Москву. Заболотный, воспользовавшись отношением к себе Хрущева, договорился о том, что на Украине будет образована Академия архитектуры. Когда Киев освободили, Хрущева назначили секретарем ЦК КПУ в Киеве, и он приказал, чтобы вся территория Софийского заповедника была передана Академии архитектуры. Как только мы приехали в Киев, сразу начали работать над восстановлением здания Верховного Совета, который был разрушен. Я была фактическим руководителем, «под надзором» Заболотного. Здание было сильно повреждено: бомба попала прямо в фонарь, весь центр здания был разрушен. Мы работали три года, восстанавливая здание. Подняли выше купол, потому что он плохо смотрелся. Потом мы переехали в здание КиевЗНИИЭП. Работала я много, строила, проектировала. Шла, шла по ступенькам… Проект, который я очень люблю, но которого, к сожалению, уже не существует, — это ресторан «Ривьера» на склонах Днепра. Мы его делали с А. Добровольским по поручению С. Косиора и П. Постышева. Владимир Игнатьевич знал об этой работе, но ревновал, мол, — я трачу на это время. Затем поступила в аспирантуру. Очень протестовала, но Владимир Игнатьевич настаивал. Тему — Дворец бракосочетания — предложил Хрущев. Тогда аспирантура была не такая, как теперь. Это была творческая аспирантура. Мы рисовали обнаженную натуру, учили языки, все было на высоком уровне. А я делала большой проект Дворца на Львовской площади в Киеве. Собирала научную литературу: как происходит бракосочетание в разных странах, почему кольца надеваются и т. д. — такая вот теоретическая часть, а остальное — огромный проект. Защищалась я в Москве. Еще до того, как состоялась защита, в Москву пришло анонимное письмо из Киева, в котором говорилось, что защита Чмутиной незаконна, так как ее руководитель Заболотный, а он президент Академии. На самом деле, Заболотный тогда уже не был президентом. Какая-то злая рука написала такую клевету. Меня вызвали на повторную защиту в Москву, в большой ВАК. Это был огромный зал, я очень стеснялась. Всех удивляла тема диссертации. Трудновато было, но я их убедила. Рассказала, как это прекрасно — свадьба, и как важно. Прослезились эти бабушки и дедушки, и, в конце концов, приняли единогласно. Вот так я стала архитектором со степенью. Не дай Бог еще кому-то так защищаться. 282

С тех пор я работала в КИЕВПРОЕКТе: сначала руководителем отдела, и одновременно — по приглашению Заболотного — в Художественном институте. И работаю там сорок лет. В КиевЗНИИЭПе руководила отделом экспериментального проектирования. В это время мы очень много строили, сделали гостиницы «Лыбидь» и «Днепр». Одной из первых была гостиница «Тарасова гора» в Каневе. Она строилась под руководством Хрущева. Он приезжал раз в неделю. Это была его стройка. Гостиница «Тарасова гора» — это мой самый любимый объект. Ее знают все. Само место было чудное. Надо было за три месяца построить — к юбилею Т. Г. Шевченко. Хрущев хлопал меня по спине и говорил: давай, давай. А сейчас гостиница в запущенном состоянии. В это время Владимир Игнатьевич был президентом Академии, никаких творческих работ не вел. В проектировании он больше, после случая с гостиницей «Днепр», не участвовал. Случилось так, что на обсуждении проекта один из партийных лидеров сказал: уберите эту гадость, мы такое строить не будем. Заболотный ушел, хлопнув дверью. Правительство поручило представить новый проект. Предлагали В. Елизарову, но он тоже отказался. Осталась я одна. А Владимир Игнатьевич стукнул рукой и сказал, что больше архитектурой заниматься не будет, а будет создавать историю искусств. Изменения были произведены, но так, как они хотели, я все-таки не сделала. Владимир Игнатьевич даже не заглядывал в проект, стал ко мне прохладно относиться. Он ревновал к работе. Совсем из себя выходил, упрекал, что перешла к Елизарову. После этого, когда я руководила отделом экспериментального проектирования, была гостиница «Лыбидь». В это время мы в Черкассах построили гостиницу, крытый рынок. Потом в Киеве — Дом мебели. Я пригласила студентов. Работали очень дружно, интересно. Эта работа была, как всплеск радости. Сами ездили, сами выбивали заказы. Там была очень интересная конструкция Л. Дмитриева. Впервые были сделаны диагональные ванты. Здание, к сожалению, сейчас неправильно эксплуатируют. Работала я в мастерской Владимира Игнатьевича, он иногда приходил, чаще — нет. Потом мне дали свою мастерскую. Затем была реконструкция здания Верховного Совета. Пришлось скрепя сердце сделать пристройку. Там был удивительно красивый дворик. Чтобы меньше было вреда, сделали пристройку криволинейной формы. — Как Вам удалось тогда, в конце 30-х годов, когда строились огромные здания, построить такую маленькую, очень аристократическую вещь, как Верховный Совет? Ведь по сравнению со всеми постройками на то время здание значительно отличалось. Как вам удалось его согласовать? — Мы выиграли конкурс. Сейчас здание высоко оценивается иностранными специалистами, говорят, что оно деликатное и скромное, самое лучшее в Киеве. Это заслуга не только моя, но и Владимира Игнатьевича. — А почему они с Хрущевым поссорились? — Был объявлен конкурс на застройку площади Калинина (ныне — Независимости). Мы не участвовали, но Хрущев привез из Москвы А. Власова. Заболотный был членом жюри. Это было заседание в Союзе архитекторов. Рассматривали предложение Власова соорудить мост с площади на Печерск, над Крещатиком. Заболотный встал и сказал: какой дурак это придумал? Оказалось, что это была идея Хрущева, а Власов ее только воплотил. С тех пор Хрущев не принимал Заболотного. Полностью игнориро283

вал, не объяснялся. Хотя до этого они были ближайшие друзья: Хрущев звонил по ночам домой, тогда было модно работать по ночам. Они вместе работали, вместе ездили по выставкам. Хрущев дал средства на создание Академии, предоставил мебель, распорядился о передаче книг из Германии для Академии. — Похоже, что постановление о борьбе с излишествами Хрущев придумал, потому что обиделся на Заболотного? Чтобы так поступить с архитектурой, надо сильно обидеться. — Да, может быть. Хрущев вообще-то сначала любил архитектуру. Кроме того, потом начали расширять Академию, и это был развал. Появилась масса отделов, коллектив стал огромным. Владимир Игнатьевич протестовал. Потом он отошел от этого. — А мужчины-архитекторы вас не ревновали к профессии? — Как-то я с этим справлялась. Скорее ревновали к Заболотному. И сплетни, конечно, разные ходили. — Как вы себя чувствовали психологически на стройке? Ведь одно дело выиграть проект, а другое реализовывать его в натуре? Как вас рабочие воспринимали — молодую девушку, после института? — Я была еще девчонкой. Владимир Игнатьевич иногда приезжал на строительство. А каждый день была одна я. Еще была сестра Владимира Игнатьевича. Группа была большая, но я была руководителем. Причем я справлялась. Рабочие нормально относились, они были простые люди. До сих пор все реконструкции и ремонты в Верховном Совете со мной согласуют. Когда мы организовали там группу, сделали образцы покраски стен: полный альбом. Сейчас у них альбом хранится, и если комнату надо перекрасить, то смотрят номер комнаты и, соответственно, таким цветом красят. Проблем с ними нет. Полное послушание. — А потом, позже, на других объектах? — Ко мне всегда уважительно относились. Хотя я, например, в период строительства «Тарасовой горы» была девчонкой. Мне никогда ничего не говорили, хотя, может, про себя и думали. Конечно, я была под защитой Хрущева. Престижный был объект. Когда строили «Днепр», я была еще и переводчиком для строителей-немцев: знаю немецкий. У меня никогда не было споров с рабочими, полное послушание. Отношения были хорошие, уважительные. Публикуется по: Архитектура и престиж. — 1998. — № 3/4. — С. 71–72.

ПІСЛЯМОВА Школа Наталії Чмутіної Історія культури зазвичай зберігає імена лише тих архітекторів, у діяльності яких художній, власне творчій аспект переважав природно-ремісничу основу професії. Ті архітектурні форми, які не мають виразного творчого потенціалу, що не здатні піднятися над матеріальною презумпцією ремесла, приречені опинитися поза історією, хоча і становлять її тло. Так може трапитись з будь-якими продуктами творчого духу: з творами образотворчого мистецтва, музики, кіно, особливо літератури. Але в архітектурі це виглядає найнаочніше. Специфічні знання, до яких відносяться і таємниці архітектурного фаху, здавна передавалися з покоління у покоління, створюючи різні способи транслювання цих знань, закладаючи методичні основи репродукування професії. Архітектура як специфічна форма суспільного буття, як процес пізнання та перетворення суспільством середовища життєдіяльності людини відповідно до її матеріальних і духовних потреб (за визначенням А. П. Мардера) не є винятком. Як ремесло вона спочатку передається від майстра до учня, створюються ремісничі цехи, коли головною метою вчителя було збереження і передача своїх знань учневі. Де та межа, що відділяє майстра-ремісника від творчої особистості? Першочерговою метою творчого процесу є створення якісно нової матеріальної чи духовної цінності. Головний критерій, що відрізняє творчість від виробництва, — унікальність результату, зародження чогось якісно нового, такого, чого раніше не існувало. І результат творчості неможливо спрогнозувати, і без особистості творчість неможлива. Нема особистості — нема й майстра, а без них обох немає творчої школи і відповідного продукту. Обопільне співіснування активної творчої особистості і результатів ремісничої праці здатне завдавати архітектурному процесові нові орієнтири, провокуючи на створення нових архітектурних форм і живлячись із джерел свіжих технічних винаходів, — себто стимулюючи розвиток конструкцій і застосування нових будівельних матеріалів і водночас використовуючи їх у новий композиційний спосіб. Тобто рух архітектурного процесу виглядає як рух від екстравертного до інтровертного, від соціальної натури до творчої особистості. Для Наталії Борисівни Чмутіної архітектурна професія була справою усього життя, до якої вона ставилася з великою любов’ю. Працелюбність, орієнтація на сучасне в архітектурі, індивідуальний підхід до кожної учнівської особистості, прагнення досягти найліпшого результату в усьому, що б вона не робила, вирізняє її серед архітекторів радянського часу. Діяльність такої людини, розглянута в усьому перебігу складових, заслуговує на впровадження поняття: «Школа Наталії Чмутіної». Чмутіна віддзеркалює своїм творчим шляхом, своєю науковою і педагогічною діяльністю бурхливу і суперечливу течію архітектурного часу, особливо радянського, скутого ідеологічними умовностями. Її довга та плідна педагогічна діяльність дала нашій країні велику кількість видатних майстрів архітектури; її проектна діяльність лишила по собі низку цікавих, навіть у чомусь знакових об’єктів. Вона, безперечно, 285

була майстром своєї справи. Треба було мати великий талант і чималу вдачу, аби не втратити за складних умов тоталітарного режиму власного обличчя. І не тільки не втратити, а й навчити учнів знаходити й виявляти те індивідуальне, що закладене у кожній творчій натурі. Якості непересічної особистості Чмутіної об’єднали навколо себе велику кількість архітекторів, також не байдужих до справи. Який майстер архітектури заслуговує на окрему монографію (не ювілейну статтю)? Тільки той, кому вдалося вразити сучасника чимось новим, захопити нащадків цікавинками творчого пошуку і отриманого результату. Саме час виступає тут першим критерієм. Що таке архітектурна школа? По-перше, ідейні витоки, світоглядне підґрунтя, інтелектуальна база. У нашому випадку це особа В. Г. Заболотного — з його ідеями, професійністю та вмінням, — котрий роздивитися в Чмутіній величезний потенціал для фахового розвитку. По-друге, це конкретна особистість, що є лідером цілого напряму в архітектурній діяльності. Це сама Чмутіна, яка зуміла об’єднати навколо себе та своїх ідей велику кількість однодумців і послідовників. По-третє, це теоретична, наукова база школи чи напряму в архітектурі. У нашому випадку це цикл досліджень в галузі теорії, типології, нових функцій, нових конструкцій та пошук перспективних напрямів розвитку архітектури, більшість з яких зберігають наукову актуальність. По-четверте, це практичне впровадження наукових досліджень й експериментальних робіт у проектну та будівельну практику. У Чмутіної кожний об’єкт — конкретне втілення наукової ідеї в практику. По-п’яте, це наявність учнів і послідовників, не в останню чергу тих, чиї результати визнані суспільством (наукові ступені, вчені і почесні звання, державні премії тощо), — які продовжують і розвивають головні ідеї школи, спираючись принаймні на три позиції: завжди погляд у майбутнє; завжди нові ідеї та експерименти; завжди найвища якість у реалізації. За наявності зазначених складових можна говорити про наявність персональної школи. Сподіваємося, що матеріали цього збірника красномовно свідчать про школу Наталії Чмутіної — людини, фахівця, педагога. Олена Мазніченко

Додатки

БЛАГОДІЙНИЙ ФОНД РОЗВИТКУ АРХІТЕКТУРИ імені Н. Б. ЧМУТІНОЇ Створений у жовтні 2007 року учнями Наталії Борисівни

Статут Фонду Мета діяльності Фонду — сприяння розвитку архітектури України. 1. Благодійна організація Благодійний фонд розвитку архітектури імені Н. Б. Чмутіної (надалі — Фонд) є добровільною організацією, створеною на підставі спільності інтересів юридичних і фізичних осіб у наданні благодійної допомоги архітекторам, діячам науки, освіти, культури у сфері архітектурної діяльності та іншим суб’єктам архітектурної діяльності. 2. Фонд діє на засадах законності, гуманності, спільності інтересів благодійників, рівності прав набувачів благодійної допомоги, гласності, добровільності та самоврядування. 3. Відповідно до чинного законодавства Фонд з дня державної реєстрації є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків, в тому числі валютні, печатку, штампи, бланки, зразки яких затверджуються правлінням Фонду та реєструються у встановленому законом порядку. 4. Фонд здійснює свою діяльність у відповідності до Конституції України, Закону України «Про благодійництво та благодійні організації», чинного законодавства та цього Статуту. 5. Фонд має всеукраїнський статус і діє на території України. 6. Діяльність Фонду будується на основі взаємодії з державними органами, підприємствами, установами, організаціями, в тому числі міжнародними, окремими громадянами. 8. Місцезнаходження Фонду: 01001, Київ, вул. Бориса Грінченка, 7. 9. Повна назва Фонду: українською мовою — Благодійна організація Благодійний фонд розвитку архітектури імені Н. Б. Чмутіної; російською мовою — Благотворительная организация Благотворительный фонд развития архитектуры имени Н. Б. Чмутиной; англійською мовою — Charitable organization Chmootina charitable fund for architecture development. 10. Скорочена назва Фонду: українською мовою — БФРА імені Н. Б. Чмутіної; російською мовою — БФРА имени Н. Б. Чмутиной; англійською мовою — CCFAD. 288

11. Фонд є благодійною організацією, і створений для надання матеріальної, фінансової, організаційної та іншої благодійної допомоги архітекторам, діячам науки, освіти, культури у сфері архітектурної діяльності та іншим суб’єктам архітектурної діяльності, для зміцнення їх матеріально-технічної бази та поліпшення соціально-економічного становища. 12. Головними завданнями діяльності Фонду є: – сприяння практичному здійсненню загальнодержавних, регіональних, місцевих і міжнародних програм, що спрямовані на поліпшення соціально-економічного становища архітекторів, діячів науки, освіти, культури у сфері архітектурної діяльності; – участь у фінансуванні та матеріально-технічному забезпеченні наукових, історичних, культурноосвітніх проектів і програм у сфері архітектурної діяльності; – участь в організації та фінансуванні науково-практичних досліджень в сфері архітектурної діяльності; – сприяння створенню і фінансуванню системи колективних і персональних премій за активну участь і конкретні результати реалізації наукових, історичних, культурно-освітніх проектів та програм у сфері архітектурної діяльності; – надання матеріальної й іншої благодійної допомоги архітекторам, діячам науки, освіти, культури в сфері архітектурної діяльності та іншим суб’єктам архітектурної діяльності, їх сім’ям; – надання благодійної допомоги вчителям, вченим, студентам, учням відповідних учбових закладів, надання допомоги талановитій творчій молоді; – сприяння зміцненню матеріально-технічної бази архітекторів, діячів науки, освіти, культури у сфері архітектурної діяльності та інших суб’єктів архітектурної діяльності; – надання допомоги у розвитку видавничої справи, підтримка засобів масової інформації, що висвітлюють діяльність архітекторів, діячів науки, освіти культури у сфері архітектурної діяльності та інших суб’єктів архітектурної діяльності; – сприяння охороні і збереженню культурної спадщини, пам’яток архітектури.

Діяльність Фонду за роки існування Заснована премія Фонду імені Н. Б. Чмутіної для дипломантів-архітекторів Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури. Премія — поїздка на Міжнародну архітектурну бієнале у Венеції. Лауреатами премії Фонду стали: 2007 — Олександра Казимирська за дипломну роботу «Громадський культурний центр в місті Києві». Гостре сучасне формування архітектури громадського культурного центру в Києві. 2008 — Марія Мирошниченко за диплом бакалавра «Готель вищої категорії на 90 місць в місті Києві». Cучасне трактування екологічних аспектів формування архітектури, зокрема включення об’єкту архітектури у рельєф. 289

2008 — Кирило Комаров за дипломну роботу «Культурно-розважальний комплекс просторів незорового сприйняття». Актуалізація теми архітектури для людей з вадами зору та формування експериментального комплексу просторів незорового сприйняття. 2009 — Вадим Левандовський за дипломну роботу «Медіатека у місті Києві». Вдале поєднання сучасних типологічних структур з природним ландшафтом та історичним середовищем. 2010 — Лу Сянтин за дипломну роботу «Ритуальний комплекс в місті Шучжоу». Формування споруди Нового типу — ритуального комплексу з вертикальними структурами зберігання урн кремації. 2012 — Юрій Гончаренко за дипломну роботу «Спортивний комплекс велотреку в місті Києві». Органічне включення спортивного комплексу до природного ландшафту Дніпровського ареалу. Створення пам’ятного знаку видатному художнику Казимиру Малевичу у Києві. Створення проекту Алеї Казимира Малевича у Києві. Формування груп архітекторів, організація відвідування Міжнародної архітектурної бієнале у Венеції. Організація, розробка проекту та створення меморіальної дошки Н. Б. Чмутіної. Організація виставки на честь 100-річчя Н. Б. Чмутіної. Сприяння підготовці та виданню книги про життя та діяльність Н. Б. Чмутіної. Дмитро Антонюк

Перелік основних проектних робіт і будівель Наталії Чмутіної 1. Будинок Рад у Вінниці. Проект. Всесоюзний конкурс, ІІІ премія, 1935 р. Автор у групі авторів. 2. Урядовий центр у Києві. Проект. Замовний Всесоюзний конкурс, 1935 р. Автор у бригаді В. Г. Заболотного. 3. Сесійна зала ЦВК УРСР. Проект. Замовний конкурс, І премія, 1936 р. Автор. Співавт. В. Г. Заболотний. 4. Будинок Верховної Ради УРСР. Київ, здійснений, 1937–1940 рр. Автор. Співавт. В. Г. Заболотний. 5. Ресторан «Рив’єра» на 200 місць, Київ, здійснений, 1936–1937 рр. Автор. Співавт. А. В. Добровольський. 6. Готель на 500 місць у Києві. Проект. Всесоюзний конкурс, 1937 р. Автор у бригаді В. Г. Заболотного. 7. Інтер’єр Будинку Червоної Армії у м. Проскурів (тепер — Хмельницький), здійснено 1939 р. Автор. Співавт. П. Ф. Красицький. 8. Житловий будинок на 120 квартир заводу № 43, Київ, здійснений, 1939–1940 рр. Автор, ГАП. Співавт.: Г. І. Граужіс, П. Ф. Красицький. 9. Інтер’єр штабу Київського військового округу (тепер — Адміністрація Президента України), Київ, здійснений 1938–1939 рр. Автор у бригаді Транспроекту. 10. Житловий будинок на 40 квартир для гіпсолітового заводу, Київ, здійснений 1940–1941 рр. Автор. 11. Банно-пральний комбінат, м. Калінін (Твер), здійснений 1942–1943 рр. Автор. 12. Ватна фабрика, м. Іваново Іванівської обл., здійснений, 1942–1943 рр. Автор у бригаді Ростекстильпроекту. 13. Текстильна фабрика, с. Черноусово Іванівської обл., здійснений 1943 р. Автор у бригаді Ростекстильпроекту. 14. Прядильна фабрика на 8800 веретен, с. Тайково Іванівської обл., розпочато здійснення 1943 р. Автор у бригаді Ростекстильпроекту. 15. Розпланування і забудова вулиці Хрещатик у Києві. Проект, Всесоюзний конкурс, 1944–1945 рр. Автор у бригаді В. Г. Заболотного. 16. Відновлення будівлі Верховної Ради УРСР, Київ, здійснений 1946–1947 рр. Автор у бригаді В. Г. Заболотного. 17. Прибудова адміністративного корпусу до будівлі Верховної Ради УРСР, Київ, здійснений, 1948–1949 рр. Автор у бригаді В. Г. Заболотного. 18. Шість серій житлових будинків для колгоспників лісостепової зони УРСР. Проекти, рекомендовані до реалізації, 1949– 1950 рр. Автор у колективі авторів АБіА УРСР. 19. Розпланування і забудова адміністративно-громадських центрів крупних і середніх сільських населених пунктів. Проекти. Рекомендовані для лісостепової зони УРСР, 1950–1951 рр. Автор у колективі авторів АБіА УРСР. 20. Станція Московського метрополітену «Киевская кольцевая». Проект. Всесоюзний конкурс 1952 р. Автор. Співавт.: В. Г. Заболотний, Д. Н. Яблонський. 21. Станція Московського метрополітену «Киевская радиальная». Проект. Всесоюзний конкурс 1952 р. Автор. Співавт.: В. Г. Заболотний, Д. Н. Яблонський. 22. Розпланування і забудова площі Ленінського комсомолу (тепер — Європейська) у Києві, частково здійснено 1955–1960 рр. Автор. Співавт.: М. Г. Гречина, В. Д. Єлізаров, В. Г. Заболотний. 23. Адміністративний будинок «Укоопспілки» на Хрещатику, Київ, здійснений 1957–1960 рр. Автор. Співавт.: М. Г. Гречина, В. Г. Заболотний, Я. Л. Красний. 24. Готель Інтурист «Дніпро», Київ, здійснений 1959–1964 рр. Автор. Співавт.: В. Д. Єлізаров, Я. Л. Красний.

291

25. Експериментальний готель літнього типу «Тарасова гора», м. Канів, здійснений 1962 р. Автор, ГАП. Співавт.: О. В. Гусєва, А. О. Зубок, В. Г. Штолько. 26. Проект розпланування і забудови експериментального житлового району на північ від Броварського шосе у Києві, здійснений 1961–1970 рр. Автор у групі авторів КиївЗНДІЕП. 27. Комплекс споруд для місць масового відпочинку у грибоподібних конструкціях. Експериментальні проекти. Затверджені Держбудом УРСР для реалізації у м. Судак, 1960–1963 рр. Автор, ГАП. Співавт.: О. В. Гусєва, А. О. Зубок, В. Г. Штолько. 28. Готель на 320 місць у грибоподібних конструкціях. Експериментальний проект. Затверджений Держбудом УРСР для реалізації у Криму, 1960–1963 рр. Автор, ГАП. Співавт.: О. В. Гусєва, В. Г. Штолько. 29. Експериментальний готель на 420 місць у грибоподібних конструкціях, Черкаси, здійснений 1965–1970 рр. Автор, ГАП. Співавт.: О. В. Гусєва, В. Г. Штолько. 30. Експериментальний критий ринок на 310 торговельних місць із великопрогонним вантовим покриттям, Черкаси, здійснений 1965–1970 рр. Автор, ГАП. Співавт.: А. М. Аніщенко. 31. Літнє кафе на 130 місць із вантовим покриттям. Експериментальний проект, 1963–1964 рр. Автор, ГАП. Співавт.: А. М. Аніщенко. 32. Готель Інтурист «Либідь» на 504 місця, Київ, здійснений 1965–1970 рр. Автор, ГАП. Співавт.: О. К. Стукалов, Ю. А. Чеканюк, А. М. Аніщенко. 33. Літній готель на 50 місць у грибоподібних конструкціях. Верецький перевал, Львівська обл., здійснений, 1965–1966 рр. Автор, ГАП. Співавт.: А. О. Зубок. 34. Готель цілорічної дії на 100 місць у грибоподібних конструкціях. Експериментальний проект. Прийнято до здійснення на Верецькому перевалі, 1968–1969 рр. Автор, ГАП. Співавт.: О. В. Гусєва, О. П. Моніна. 35. Універсальний меблевий магазин-виставка із великопрогонним вантовим покриттям (Будинок меблів), Київ, здійснений 1967–1970 рр. Автор, ГАП. Співавт.: Ю. А. Чеканюк. 36. Проект реконструкції та реставрації будівлі Верховної Ради УРСР, Київ, проект 1974–1980 рр. Автор, ГАП (Для виконання роботи зарахована в КиївЗНДІЕП за сумісництвом). 37. Проект розпланування і забудови Поштової площі, Київ. Проект, конкурс, друга премія, 1981 р. Автор, керівник творчого колективу. Співав.: І. П. Шпара, Г. О. Хорхот та група студентів. 38. Проект забудови центральної частини м. Коломия. Проект, конкурс 1981 р. Автор, керівник творчого колективу. Співав.: І. П. Шпара, Г. О. Хорхот та група студентів. 39. Реалізація проекту реконструкції та реставрації будівлі Верховної Ради УРСР, Київ, здійснення з 1976–2001 рр. Автор, ГАП (Для виконання роботи зарахована в КиївЗНДІЕП за сумісництвом).

Основні наукові й друковані праці Наталії Чмутіної 1. Программы-задания на разработку проектов административно-общественных центров для агрогородов. — 1948, рукопис, 1,0 др. арк., співавт. В. І. Лазаренко (використані при розробці агроміста у Черкаській області). 2. Анализ планировочных решений основных узлов Крещатика в г. Киеве (По материалам конкурсов и предложения по планировке и застройке основных узлов Крещатика). — 1952, рукопис та проектна пропозиція, 2,5 др. арк., у колективі авторів — наукових співробітників Інституту архітектури споруд Академії архітектури УРСР. 3. Отзыв официального оппонента на диссертацию архитектора-аспиранта Н. П. Евдокимова на тему: «Архитектурно-планировочные решения секций квартир многоэтажных жилых домов», представленную на соискание ученой степени кандидата архитектуры. — 1954, рукопис, 0,5 др. арк. 4. Рецензия на рукопись ІІІ главы Очерков по истории архитектуры УССР: «Архитектура Украины в период феодально-крепостнических отношений». — 1955, рукопис, 1,0 др. арк. 5. Отзыв официального оппонента на диссертацию архитектора Л. Г. Лысой на тему: «Архитектура сельской больницы», представленную на соискание ученой степени кандидата архитектуры. — 1956, рукопис, 0,5 др. арк. 6. Обобщение опыта проектирования и строительства общественных зданий из крупных кирпичных блоков. — 1958, рукопис, 0,5 др. арк. 7. Обобщение опыта проектирования и строительства общественных зданий из крупных кирпичных блоков: Научный отчет. — 1958, рукопис, 3,0 др. арк., відповідальний виконавець, автор. 8. Технико-экономический анализ применения крупных кирпичных блоков в строительстве общественных зданий. — 1959, рукопис, 3,0 др. арк. 9. Обобщение зарубежного опыта применения несущих ограждающих стен в малоэтажном жилищном строительстве (по материалам периодической иностранной литературы). — 1958, рукопис, 3,0 др. арк. 10. Готельний тип житлового будинку для м. Харків // Архитектура і будівництво. — 1959. — № 1. — 0,4 др. арк. — Співавт. В. В. Колесников, Г. І. Граужіс. 11. Общественные здания и сооружения сети повседневного обслуживания как элементы комплексной серии построек жилых и общественных зданий. — Науковий звіт з теми: «Новые рациональные типы общественных зданий для строительства в городах». — 1961/1962, рукопис, 1,0 др. арк., науковий керівник, відповідальний виконавець і автор у колективі співробітників НДІ архітектури споруд АБіА УРСР. 12. Общественные здания и сооружения сети повседневного обслуживания с применением новейших пространственных конструкций. — Науковий звіт з теми: «Новые рациональные типы общественных зданий для строительства в городах». — 1961/1962, рукопис, 0,7 др. арк., науковий керівник, відповідальний виконавець і автор у колективі співробітників НДІ архітектури споруд АБіА УРСР. 13. Применение пространственных тонкостенных покрытий в строительстве общественных зданий. — Науковий звіт з теми: «Совершенствование конструкций гражданских зданий и сооружений»). — 1961/1962, рукопис та експериментальний проект, відповідальний виконавець і автор у колективі співробітників НДІ архітектури споруд АБіА УРСР.

293

14. Бази відпочинку трудящих у грибоподібних конструкціях // Вісник Академії будівництва і архітектури УРСР. — 1962. — № 2. — 0,75 др. арк. 15. Общение опыта экспериментального проектирования и строительства летней гостиницы в сборных грибовидных конструкциях в г. Каневе: Научный отчет и доклад Госстрою УССР. — 1962, рукопис, 2,5 др. арк., співавт. Л. Г. Дмитрієв. 16. Гостиница «Тарасова Гора» // Строительство и архитектура. — 1962. — № 1. — 0,75 др. арк. 17. Летняя гостиница в Каневе: Буклет. — К.: НИИВТИ АСиА УССР, 1962. — 0,25 др. арк. 18. Разработка методических указаний по типовому проектированию общественных зданий для массового строительства в 1966– 1970 гг. — Науковий звіт (та номенклатура типових проектів) з теми: «Прогрессивные типы наиболее экономичных в строительстве и эксплуатации общественных зданий массового индустриального строительства для комплексной застройки городов». — 1964, ротапринт, 3,0 др. арк., науковий керівник, відповідальний виконавець і автор у колективі співробітників КиївЗНДІЕП. 19. Разработка перспективных типов общественных зданий массового строительства в 1970–1980 гг.: Научный отчет. — 1963–1964, рукопис та експериментальні проекти громадських споруд для експериментального будівництва у районі Дарниці в м. Київ, 1,3 др. арк., науковий керівник, відповідальний виконавець і автор у колективі співробітників КиївЗНДІЕП. 20. Экспериментальное проектирование и строительство в Украинской ССР. — К.: Госиздат лит-ры по стр-ву и архитектуре УССР, 1965. — 10,0 др. арк. — Автор у колективі співробітників КиївЗНДІЕП. 21. Гостиница «Интурист» в г. Киеве: Опыт проектирования и строительства гостиницы «Днепр» в каркасно-панельных конструкциях // Строительство и архитектура. — 1962. — № 5. — 0,5 др. арк. 22. Палац одруження // Українська Радянська Енциклопедія: У 17 т. — К.: Вид. АН УРСР, 1962. — Т. 10. — 0,1 др. арк. 23. Обобщение опыта проектирования и строительства общественных зданий, построенных по типовым проектам в 1963 и 1964 гг. в Украинской ССР: Научный отчет и доклад Госстрою УССР. — 1965, рукопис, 2,0 др. арк., науковий керівник, відповідальний виконавець і автор у колективі співробітників КиївЗНДІЕП. 24. Предложения по организации системы культурно-бытового обслуживания и новым типам зданий. — Науковий звіт з теми: «Разработка перспективных зданий для массового строительства в 1970–1980 гг.». — 1965, рукопис, 2,0 др. арк., науковий керівник, відповідальний виконавець і автор у колективі співробітників КиївЗНДІЕП. 25. Рекомендации по области применения эффективных конструкций из железобетона для зданий различного назначения с пролетом от 30 до 60 м». — Науковий звіт (та альбом) з теми: «Разработка и внедрение индустриальных конструкций общественных зданий». — К.: КиевЗНИИЭП, 1965. — 4,0 др. арк., відповідальний виконавець; спвіавт. Л. Г. Дмитрієв, П. М. Сосіс. 26. Разработать прогрессивные типы общественных зданий для строительства в ІІІ-й строительно-климатической зоне в период 1971–1980 гг. (По плану важнейших работ Госстроя СССР): Научный отчет с рекомендациями для типового проектирования. — 1967, рукопис, 5,0 др. арк., науковий керівник, відповідальний виконавець і автор у колективі співробітників КиївЗНДІЕП. 27. Экспериментальное и типовое проектирование и строительство на Украине // Строительство и архитектура: Сб. науч. тр. КиевЗНИИЭП. — К.: Будівельник, 1967. — Вип. 4. — 2,0 др. арк. 28. Техническая политика в строительстве массовых типов общественных зданий на территории Украинской ССР: Доклад Техническому Совету Госстроя УССР. — 1967, рукопис, 1,5 др. арк. 29. Разработка предложений по оптимальным объёмно-планировочным решениям и технологическим схемам массовых типов общественных зданий: Научные отчеты с рекомендациями для типового проектирования. — 1968–1970, рукопис, 4,0 др. арк., науковий керівник, відповідальний виконавець і автор у колективі співробітників КиївЗНДІЕП. 30. Разработка номенклатуры типовых проектов общественных зданий для строительства в ІІІ-й строительно-климатической зоне

294

в период 1971–1975 гг. — К.: КиевЗНИИЭП, 1969. — 4,2 др. арк. — Науковий керівник, відповідальний виконавець і автор у колективі співробітників КиївЗНДІЕП. 31. Прогнозы развития систем культурно-бытового обслуживания и типов общественных зданий на 1980 годы более отдаленную перспективу: Научный отчет. — 1968–1970, рукопис, 4,0 др. арк., науковий керівник, відповідальний виконавець і автор у колективі співробітників КиївЗНДІЕП. 32. Рекомендации по улучшению типовых проектов общественных зданий для строительства в южных районах УССР: Научные отчеты и рекомендации для типового проектирования. — 1969, рукопис, 1,5 др. арк., науковий керівник, відповідальний виконавець і автор у колективі співробітників КиївЗНДІЕП. 33. Основные положения проектирования общественных зданий для городского и сельского строительства в 1976–1980 гг. в ІІІ строительно-климатической зоне. —Науковий звіт з теми: «Разработать прогрессивные типы общественных зданий для городского и сельского строительства в 1971–1980 гг.». — 1970, рукопис, 2,0 др. арк., науковий керівник, відповідальний виконавець і автор у колективі співробітників КиївЗНДІЕП. 34. Предложения по совершенствованию методики типового проектирования общественных зданий на основе применения пространственных элементов здания. Науковий звіт з теми: «Разработать прогрессивные типы общественных зданий для городского и сельского строительства в 1971–1980 гг.». — 1969/1970, рукопис, 1,5 др. арк., науковий керівник, відповідальний виконавець і автор у колективі співробітників КиївЗНДІЕП та ГОЛОВПРОЕКТу Народної Республіки Болгарія. 35. Володимир Гнатович Заболотний — президент Академії архітектури УРСР // З історії Української академії архітектури: Додаток до щорічн. «Архітектурна спадщина України». — К.: НДІТІАМ, 1995. — 0,1 др. арк.

Бібліографія Альксніна Л. Готель «Дніпро» // Вечірній Київ. — 1964. — № 8. — С. 3. Анищенко А. М. Архитектура общественных сооружений с висячими покрытиями на криволинейном замкнутом контуре: Автореф. дис. … канд. архитектуры. — М., 1973. Антонюк Д. И., Штолько В. Г., Духовичный Г. С. Леди архитектура / // А.С.С.-Ватерпас. — 2005. — № 4/5. — C. 28–29. Архитектура: Илл. вкладка «Строительной газеты». — 1963. — № 18/32. — 8 сент. — С. 2–3. Архітектор В. Г. Заболотний: Біобібліографічний портрет (1898–1962): Бібліогр. покажч. / Уклад. О. Б. Шинкаренко. — К., 1998. Архітектура: Короткий словник-довідник / За заг. ред. А. П. Мардера. — К., 1995. Асеев Ю. С. Стили в архитектуре Украины. — К., 1989. Бабенко В. Знайомтесь: «Либідь» // Вечірній Київ. — 1970. — 26 груд. Беркгоф К. Жнива розпачу: Життя і смерть в Україні під нацистською владою. — К., 2011. Будинок Верховної Ради України 1936–1938 рр.: Історична довідка на пам’ятку архітектури / УкрДНІпроектреставрація. — К., 1997. Будинок Верховної Ради України: Історична довідка / УкрДНІпроектреставрація. — К., 2001. Будівництво ресторану «Рив’єра» на Парковій дорозі у Печерському районі Києва / ТАМ «А. Пашенько». — Проект. — Київ, 2003. Вулиці Києва: Довідник / За ред. А. В. Кудрицького. — К., 1995. Гассанова Н. С. Текстиль в дизайне интерьера. — К., 1989. Грачова Л. М. Архітектор Володимир Гнатович Заболотний. — К., 1967. Гречина М. Г. Будинок уряду УРСР // Архітектура Радянської України. — 1938. — № 8. — С. 5–12. Гречина М. И., Чмутина Н. Б. Летняя гостиница «Тарасова гора» в Каневе / НИИ внедрения передового опыта в строительство и технической информации АСиА УССР. — К., 1962. Григор’єв С. В., Машков І. І., Повстенко О. І. Всесоюзний конкурс на проект готелю в Києві // Архітектура Радянської України. — 1939. — № 4. — С. 6–22. Дарский Д. Монтаж грибовидных железобетонных конструкций // Строительство и архитектура. — 1962. — № 1. — С. 8–9. Дахно В. П. До 50-ліття Державного науково-дослідного інституту теорії та історії архітектури і містобудування // Теорія та історія архітектури / НДІТIАМ; Редкол.: М. М. Дьомін (голова) та ін. — К., 1995. — С. 5–25. Дзугаев В. А. О современной архитектуре Украины // Строительство и архитектура. — 1973. — № 11. — С. 21–26. Ежов В. И. Архитектурно-конструктивные системы общественных зданий. — К., 1981. Ежов В. И. Полвека глазами архитектора. — К., 2001. Ежов В. И., Ежов С. В., Ежов Д. В. Архитектура общественных зданий и комплексов / Под общ. ред. В. И. Ежова. — К., 2006. Ерофалов-Пилипчак Б. Л. Архитектура советского Киева. — К., 2010. Єжов С. В. Архітектурна організація предметного середовища громадсько-торговельних комплексів: Метод. рекомендації до виконання курсових проектів. — К., 2008. Єжов С. В. Архітектурне формування інформаційно-розподільчих просторів громадсько-торговельних комплексів: Метод. рекомендації до виконання курсових проектів. — К., 2008. Заболотный Владимир Игнатьевич: Лич. листок члена Союза [совет. архитекторов СССР] / Фонд ГНАСБ им. В. И. Заболотного. — К., 1956.

296

Игнатенко А. А. Грибовидные сборные железобетонные конструкции летней гостиницы «Тарасова гора» в Каневе / НИИ внедрения передового опыта в строительство и технической информации АСиА УССР. — К., 1962. Історія архітектури України / За ред. В. І. Тимофієнка. — К., 2003. Каракис И. И. Интерьеры общественных зданий Украины. — К., 1975. Касьянов О. Проблема реконструкції і забудови площ Києва // Архітектура і будівництво. — 1953. — № 5. — С. 8–12. Катернога М. Т. Формування архітектурної школи в Україні // Українська академія мистецтва: Дослід. та наук.-метод. праці. — К., 1994. — Вип. 1. — С. 73–86. Кілессо С. К. Готель «Дніпро» // Радянська Україна. — 1964. — № 4. — С. 4. Кілессо С. К. Архітектор Володимир Заболотний (До 100-річчя від дня народж.) // Архитектура и престиж. — 1998. — № 2. — С. 25–27. Кілессо С. К. Київ архітектурний. — К., 1987. Кілессо С. К. Мистецтво будівничих. — К., 1971. Козинський В. Зал засідань ЦВК УРСР // Соціалістичний Київ. — 1936. — № 7. — С. 8–10. Коломієць М. С. Проблеми формування сучасної архітектури Української РСР. — К., 1973. Конструктивные решения зданий и сооружения / В. С. Волга, И. П. Гордеев, С. Б. Дехтяр и др.; Редкол.: С. Б. Дехтяр, В. Е. Ясиевич, В. С. Коваль, А. Н. Печенов. — К., 1985. Лазарев А. И. Исследование тектонических особенностей формообразования высотных сооружений на основе использования бионических принципов: Автореф. дис. … канд. архитектуры. — М., 1980. Лебедєв Г. О. Визначний український зодчий ХХ століття // Народна творчість та етнографія. — 2003. — № 1/2. — С. 70–75. Лошаков И. И. Интерьеры предприятий торговли. — К., 1979. Лошаков И. И. Объемно-планировочная структура специализированных непродовольственных магазинов: Автореф. дис. … канд. архитектуры. — К., 1971. Мардер А. П. Эстетика архитектуры: Теоретические проблемы архитектурного творчества. — М., 1988. Мелодинский Д. Л. Концепции художественного формообразования в архитектурных школах ХХ века: Развитие творческих идей ВХУТЕМАСа и Баухауза: Дис. … д-ра искусствоведения. — М., 2003. Мойсеєнко З. В. Видатний зодчий, організатор науки, педагог (До 100-річчя від дня народж. В. Г. Заболотного) // Українська академія мистецтва: Дослідницькі та наук.-метод. праці. — К., 1998. — Вип. 5. — С. 162–167. Мрія Зодчого // Вечерній Київ. — 1960. — № 57. — 8 бер. Набок Л. Художня колекція меморіального музею Володимира Заболотного у Переяславі // Музейна справа та музейна політика в Україні ХХ ст.: Зб. наук. пр. / За заг. ред. М. Р. Селівачова. — К., 2004. — С. 183–186. Нариси історії архітектури Української РСР: Радянський період. — К., 1962. Некрасов В., Гасовський П. В. Г. Заболотний. — К., 1947. Новые типы общественных зданий и сооружений для массового строительства в городах и сельских местностях. Том ІV. Научно-технический отчет / Министерство строительства, АСиА УССР, НИИАС. — К., 1957. — С. 90–94. Общественные здания // Строительство и архитектура. — 1967. — № 4. — С. 19–37. Олейник Е. П. Не женское дело // Архитектура и престиж. — 1998. — № 3/4. — С. 71–72. Покрытие крытого рынка в Черкассах: Буклет / НИИСП Госстроя УССР. — К., 1966. Постанова Кабінету Міністрів України від від 12 жовтня 1998 р. № 1626 «Про присвоєння Державній науковій архітектурно-будівельній бібліотеці імені В. Г. Заболотного» / Кабінет Міністрів України // Тексти постанов 1998 р. №№ 1600–1699. — Режим доступу: http://zakon.nau.ua.

297

Пучков А. О. Архітектурна практика України у пошуках перерваної традиції: 1991–2006 роки. Парадоксальні спостереження // Нариси з історії образотворчого мистецтва України ХХ століття / ІПСМ АМУ. — К., 2007. — Кн. 2. — С. 482–557. РАТАУ // Вечірній Київ. — 1964. — № 4. — С. 1–2. Сенин М. И. Гостиница «Лыбидь» в Киеве // Строительство и архитектура. — 1971. — № 11. — С. 4–8. Сліпенький Р. Я. Київський Політехнічний інститут: Нарис історії. — К., 1995. Солоух С. Метрогипротранс — 70 лет: одна любовь, один проект. — М., 2003. Тихонов С. Г. Оборонные предприятия СССР и России. — М., 2010. Українська академія мистецтв: Професори НАОМА (1917–2007): Спец. вип. — К., 2008. Цапенко М. П. Нові проекти станції Московського метро // Вісник Академії архітектури УРСР. — 1952. — № 2. — С. 2–9. Чмутина Н. Б. Бази масового відпочинку трудящих у грибовидних конструкціях // Вісник Академії будівництва і архітектури УРСР. — 1962. — № 2. — С. 43–44. Чмутина Н. Б. Городской показательный Дом записи актов гражданского состояния в г. Киеве: Автореф. дис. … канд. архитектуры / Акад. архит. УССР. — К., 1952. Чмутина Н. Б. Гостиница «Интурист» // Строительство и архитектура. — 1962. — № 5. — С. 21–23. Чмутина Н. Б. Гостиница «Тарасова Гора» в Каневе // Строительство и архитектура. — 1962. — № 1. — С. 5–8. Чмутина Н. Б. Гостиница Интурист в Киеве / За ред. А. Н. Мандич. — К., 1966. — С. 1–10. Чмутіна Н. Б. Володимир Гнатович Заболотний — президент Академії архітектури УРСР // З історії Української Академії архітектури: Дод. до щорічн. «Архітектурна спадщина України». — К., 1995. — С. 13–14. Чмутіна Н. Б. Опыт применения крупных кирпичных блоков в строительстве административного многоэтажного здания в г. Киеве: Научный отчет / НИИ архитектуры сооружений АСиА УРСР. — К., 1956. — С. 1–8. Шафран І. Нові кадри радянських архітекторів: роботи групи дипломантів архітектурного Київського будівельного інституту // Соціалістичний Київ. — 1936. — № 4. — С. 11–14. Шпеер А. Воспоминания / Пер. с нем. — Смоленск; М., 1997. Штолько В. Г. Архитектура сооружений с висячими покрытиями. — К., 1979. Штолько В. Г. Исследование архитектурно-конструктивных решений тентовых покрытий: Автореф. дис. … канд. архитектуры. — К., 1967. Щепетова И. М. Архитектура навесных стен многоэтажных гражданских зданий: Автореф. дис. … канд. архитектуры, — К., 1974. Щепетова И. М. Навесные стены гражданских зданий. — К., 1973. Яблонський Д. Н. Перші кроки Академії архітектури УРСР // З історії Української академії архітектури: Дод. до щоріч. «Архітектурна спадщина України». — К., 1995. — С. 8–13. Ясиевич В. Е. Бетон и железобетон в архитектуре. — М., 1980. Ясиевич В. Е. Конструкция и форма в архитектуре. — К., 1971.

Подяки Хочу висловити подяку керівництву та співробітникам Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури — Леоніду Володимировичу Прибєзі, Остапу Вікторовичу Ковальчуку, Ользі Анатоліївні Пламеницькій, Майї Олександрівні Шалім овійПузирковій, Ганні Іванівні Лотоцькій, Ірині Вікторівні Пузирковій; керівництву та співробітникам Інституту проблем сучасного мистецтва НАМ України — Віктору Дмитровичу Сидоренку, Миколі Івановичу Яковлєву, Андрію Олександровичу Пучкову, Олександру Сергійовичу Червінському, Івану Івановичу Кулінському; рецензентам — Миколі Мефодійовичу Дьоміну та Андрію Олександровичу Пучкову. Хочу подякувати за прихильність та розуміння співробітникам Національної спілки архітекторів України; директору Державної наукової архітектурно-будівельної бібліотеки імені В. Г. Заболотного Галині Анатоліївні Войцехівській та життєрадісним і доброзичливим співробітникам Бібліотеки; співробітникам Архіву Верховної Ради України, зокрема завідувачу архівом № 1 Ірині Володимирівні Михайленко; декану архітектурного факультету Київського національного університету будівництва і архітектури Олександру Володимировичу Кащенко та уважним співробітникам архіву КНУБА, зокрема Володимиру Всеволодовичу Онофрійчуку. Особливо вдячна керівнику проекту професору Дмитру Івановичу Антонюку, котрий надихав мене на творчу працю, заохочував до остаточної якості в усіх аспектах цієї роботи. Я б хотіла подякувати всім, хто поділився зі мною спогадами про Н. Б. Чмутіну і надав світлини, листи та інші документи. Особливо родині Наталії Борисівни — онуку Андрію Бабаку, який дозволив мені самостійно досліджувати чудове зібрання особистого архіву Наталії Борисівни та працювати з унікальними матеріалами. Хочу подякувати племінниці Наталії Борисівни — Людмилі Юріївні Хохол, яка завжди була готова надати допомогу і дозволила користуватися світлинами із особистого архіву; внучатій племінниці В. І. Лазаренка — Ірині Юріївні Романенко за розповіді про атмосферу у родині Наталії Борисівни. Дякую тим, хто особисто працювали із Н. Б. Чмутіною чи були з нею знайомі, — Олегу Олександровичу Граужісу, Володимиру Миколайовичу Гусакову, Леоніду Георгійовичу Дмитрієву, Борису Леонідовичу Єрофалову, Вадиму Борисовичу Жежеріну, Сергію Костянтиновичу Кілессо, Зої Василівні Мойсеєнко, Олені Павлівні Олійник, Ларисі Павлівні Скорик, Георгію Олександровичу Хорхоту, Володимиру Івановичу Касьяненку, Тамарі Пилипівні Косяченко. Велика подяка учням Н. Б. Чмутіної, поширювачам і продовжувачам її творчих настанов, підходів і традицій: Аллі Михайлівні Аніщенко, Михайлу Шимоновичу Гершензону, Георгію Самуїловичу Духовичному, Сергію Валентиновичу Єжову, Галині Георгіївні Івановій, Степану Миколайовичу Ковалю, Вадиму Володимировичу Куцевичу, Олексію Івановичу Лазарєву, Андрію Вікторовичу Морозу, Олегу Костянтиновичу Стукалову, Валерію Івановичу Цебрику, Володимиру Георгійовичу Шевченку, Ігорю Петровичу Шпарі. Багато хто з цих людей виказали надзвичайну щедрість. Я вдячна Олені Юріївні Ненашевій та Наталії Миколаївні Кондель-Перміновій, без чиїх порад багато матеріалів не потрапили б до поля мого зору. Хочу висловити щиру подяку всім, хто сприяв складанню цих сторінок: Андрію Геннадійовичу Шалигіну, Олексію Панову, Олегу Зуєву, мистецтвознавцям Ірині Мазніченко та Ганні Комаровій. Я вдячна всім, хто ознайомився з рукописом книги і висловив зауваження фактичного і стилістичного характеру. У всіх випадках фотографії, які не позначені особливо, надані архівом Благодійного фонду розвитку архітектури імені Н. Б. Чмутіної.

Олена МАЗНІЧЕНКО

Наукове видання

НАТАЛІЯ БОРИСІВНА ЧМУТІНА

Життєвий та творчий шлях архітектора Упорядник Олена Володимирівна Мазніченко

Українською та російською мовами

Керівник проекту — Д. І. Антонюк Наукова та літературна редакція — А. О. Пучков Дизайн, верстання, препринт — А. Г. Шалигін Сканування, обробка ілюстрацій — О. В. Панов Пререклад — І. В. Мазніченко

У оформлені обкладинки використано світлини: Тераса готелю «Тарасова гора», 1962 р., Н. Б. Чмутіна в Хорватії, 1971 р.

Здано до складання 16.06.2012. Підписано до друку 18.09.2012. Формат 70 х 100 1/16 (180 х 222 мм). Папір крейд. Спосіб друку офс. Ум. друк. арк. 24,2. Зам. № 374.

Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції серія ДК № 334 від 09.02.2001

Виготовлювач: Видавничий дім «АДЕФ-Україна» 01030, Київ, вул. Богдана Хмельницького, 32, оф. 40-А тел.: (044) 284–0860, факс: (044) 284–0850 е-mail: adef@adef.com.ua, www.adef.com.ua

Історія культури зазвичай зберігає імена лише тих архітекторів, в діяльності яких художній, власне творчій аспект переважав природно-ремісничу основу професії. Ті архітектурні форми, які не мають виразного творчого потенціалу, які не здатні піднятися над матеріальною презумпцією ремесла, приречені опинитися поза історією, хоча і становлять її тло. Так може трапитись з будьякими продуктами творчого духу: з творами образотворчого мистецтва, музики, кіно, літератури. Але в архітектурі це виглядає найнаочніше. Де та межа, що відділяє майстра-ремісника від творчої особистості? Першочерговою метою творчого процесу є створення якісно нової матеріальної чи духовної цінності. Головний критерій, що відрізняє творчість від виробництва, — унікальність результату, зародження чогось якісно нового, такого, чого раніше не існувало. І результат творчості неможливо спрогнозувати, і без особистості творчість неможлива. Нема особистості — нема й майстра, а без них обох немає творчої школи і відповідного продукту. Олена Мазніченко

Наталія Борисівна Чмутіна (1912–2005) — видатний український архітектор, почесний академік Української академії архітектури, народний архітектор України, кандидат архітектури, професор. Видання присвячене 100-річчю від дня народження. Містить біографічні й іконографічні матеріали, пов’язані із життєвим і творчим шляхом архітектора, зокрема кресленики авторських робіт, що здебільшого друкуються уперше. Значну увагу приділено осмисленню наукової та педагогічної діяльності Н. Б. Чмутіної. Спогади колег, учнів і родичів про постать Наталії Борисівни, міркування щодо її місця в архітектурному процесу України значно доповнюють портрет архітектора.