Анатолій Заїка. На тлі Межигірських круч by Andriy Shalygin

А Н АТ О Л І Й З А Ї К А

НА ТЛІ МЕ Ж ИГ ІРСЬК И Х КРУ Ч

409

Києво-Межигір’я — символ багатостраждальної та понівіченої вітчизняної історії. З кінця 1930-х і до подій Революції Гідності влада вважала за краще взагалі не згадувати про Межигір’я. Адже тут, на попелищі славнозвісного козацького монастиря, а згодом провідного художнього осередка України, влаштували закриті вілли та резиденції більшовицькі й пострадянські можновладці. Ця книга майже із небуття відновлює широке поле історичних подій, драматичних колізій та мистецьких здобутків. Особливої уваги заслуговують вперше оприлюднені спогади Павла Іванченка, які окрім суто фактологічної користі, дотичної Межигірського художньо-керамічного технікуму, мають самодостатню етнографічну та історико-культурну цінність. Загалом книга Анатолія Заїки — яскравий сплав історичної, краєзнавчої та мистецької розвідки.

410

Батькові Ількові Заїці присвячую

А Н АТ О Л І Й З А Ї К А

НА ТЛІ МЕ Ж ИГ ІРСЬК И Х КРУ Ч З А Б У Т І С Т ОРІ Н К И ІС Т ОРІ Ї К ИЄВ О- М Е Ж И Г І Р ’Я

Під редакцією дійсного члена Української академії архітектури Б. Л. Єрофалова

КИ Ї В | А+С | 20 16

Заїка А. І. На тлі межигірських круч: Забуті сторінки історії Києво-Межигір’я — К.: А+С, 2016. — 528 с., ілл. ISBN 978-617-7393-31-2

Києво-Межигір’я — символ багатостраждальної та понівеченої вітчизняної історії. З кінця 1930‑х і до подій Революції Гідності влада вважала за краще взагалі не згадувати про Межигір’я. Адже тут, на попелищі славнозвісного козацького монастиря, а згодом провідного художнього осередка України, влаштували закриті вілли та резиденції більшовицькі й пострадянські можновладці. Ця книга майже із небуття відновлює широке поле історичних подій, драматичних колізій та мистецьких здобутків. Особливої уваги заслуговують вперше оприлюднені спогади Павла Іванченка, які окрім суто фактологічної користі, дотичної Межигірського художньо-керамічного технікуму, мають самодостатню етнографічну та історико-культурну цінність. Загалом книга Анатолія Заїки — яскравий сплав історичної, краєзнавчої та мистецької розвідки. Автор — архітектор-художник, фотограф, науковий співробітник НЦНК «Музей Івана Гончара». Книга буде корисною мистецтвознавцям, історикам, краєзнавцям і всім небайдужим вітчизняної культури.

Рецензент: кандидат архітектури Юрій Вікторович Самойлович Рекомендовано до друку Президією Української академії архітектури протокол № 17 від 21 липня 2016 р. Видання цієї книги стало можливим завдяки підтримці Володимира Васильовича Колінько, Київська ландшафтна ініціатива

На першій сторінці обкладинки: Павло Іванченко. Декоративна тарілка «Дівчина на тлі межигірських круч». Межигір’я, 1922 На останній сторінці обкладинки: Бісквіт (перше опалення) декоративної тарілки Межигірської фаянсової фабрики ХІХ ст. © А. І. Заїка, 2016 ISBN 978-617-7393-31-2

ЗМІСТ Уклін та подяка . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 6 Борис Єрофалов. Межигір’я Анатолія Заїки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 8 НА ТЛІ МЕЖИГІРСЬКИХ КРУЧ Вступ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 28 Межигір’я в дохристиянські і давньоруські часи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 36 Києво-Межигірський монастир . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 50 Києво-Межигірська фаянсова фабрика. 1798–1886 рр. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 69 Києво-Межигірський фаянс XIX ст. із збірки НЦНК «Музей Івана Гончара» . . 79 Кераміст Ілько Заїка. 1904–1979 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 90 Павло Іванченко. 1897–1990 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 141 Спогади Павла Іванченка: Частина І. Дитинство в Андріяшівці . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 148 Частина ІІ. Глинська керамічна школа . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 217 Частина ІІІ. Київ—Межигір’я. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 284 Ландшафти Межигір’я. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 402 Володимира дуби. Дуб Кохання (405); Археологічні дослідження 1934 р. (410); Межигірський «Хутір» (424); Хутір Дідовщина (427); Дзвінкова криниця (429); Урочище Княже (434); Виноградна гора (438); Ново-Петрівський геологічний розріз (444) МЕЖИГІРСЬКІ ТАЄМНИЦІ Києво-Межигірські перформанси 1930-х . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 452 Межигірські печери (455); Пошуки бібліотеки Ярослава Мудрого (458); Знищення монастиря (462); Більшовицька руйнація (467); Партійні вілли Києва і околиць (481); Музей-архів переходової доби (487) МАПД. ДОКУМЕНТИ Олена Ненашева. Межигір’я в документації Музею-архіву переходової доби . . .490 Післямова . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 503 ДОДАТКИ Примітки / Ілюстрації / Джерела . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 507

УКЛІН ТА ПОДЯКА Щиро дякую всіх, хто надав мені консультацій та можливостей здійснення фотозйомки архівних документів і керамічних виробів в славнозвісних наших закладах культури: НЦНК «Музей Івана Гончара»; у Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва; в Центральному державному кінофотофоноархіві України імені Г. С. Пшеничного; в Державній науковій архiтектурно-будiвельній бiблiотеці iмені В. Г. Заболотного; в Національній бібліотеці України імені В. І. Вернадського; в Національному музеї українського народного декоративного мистецтва; в Національній історичній бібліотеці в Києві; Літературномеморіальному м узеї-кватрирі П. Г. Тичини; в Музеї історії Києва; в Національному музеї Т. Г. Шевченка в Києві; в музеях видатних діячів української культури — Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського; в Музеї театрального, музичного та кіномистецтва України; у Вишгородському історико-культурному заповіднику; Вишгородському музеї гончарства; Національному м узеї-заповіднику «Битва за Київ у 1943 році»; в Етнографічному музеї-садибі «Хутір

Савки» села Нові Петрівці; в Роменському художньому музеї; в шкільних музеях сіл Роменського району: Андріяшівки та Ярошівки; в Музеї аграрного ліцею в Глинську Роменського району і, зрештою, в Сумському обласному художньому музеї імені Никанора Онацького. Персональні подяки хочеться виказати художникові-керамісту Володимиру Онищенку, художникові та генеральному директору НЦНК «Музей Івана Гончара» Петру Гончару, колекціонеру-дослідникові Георгію Браіловському, мистец твознавцю Людмилі Федевич, філологу Ярошу Романцю, архітекторові та видавцю Борису Єрофалову-Пилипчаку, мистецтвознавцеві, учасниці першої межигірської експедиції 26 березня 2014 року й випускаючому редакторові цієї книжки Олені Ненашевій. Особливо величезна подяка йде Миколі Федоровичу Старенькому та мешканцям-патріотам села Нові Петрівці — за безкорисливу підтримку та рідкісну історичну інформацію про Межигір’я. А. І. Заїка

МЕЖИГІР’Я АНАТОЛІЯ ЗАЇКИ Києво-Межигір’я — символ багатостраждальної та понівеченої вітчизняної історії. З кінця 1930-х і до подій Революції Гідності влада вважала за краще взагалі не згадувати про Межигір’я. Адже тут, на попелищі славнозвісного козацького монастиря, а згодом провідного художнього осередка України, влаштували закриті вілли та резиденції більшовицькі й пострадянські можновладці. Ця книга майже із небуття відновлює широке поле історичних подій, драматичних колізій та мистецьких здобутків. Загалом книга Анатолія Заїки — яскравий сплав історичної, краєзнавчої та мистецької розвідки. Автор — архітектор-художник, фотограф, науковий співробітник НЦНК «Музей Івана Гончара». Анатолій Ілліч Заїка народився 21 серпня 1948 р. в Києві, отримав архітектурну освіту в КІБІ. В 1970-х працював в КиївЗНДІЕП, став членом Спілки архітекторів. 1980 року перейшов на творчу роботу в Київське об’єднання «Художник» ТПМ Художпроект на посаду художника-архітектора. Тоді

Києво-Межигірський монастир, фото початку XX ст.

Анатолій Заїка і знову відкритий межигірський Дуб Кохання

ж захопився живописом, цікавився декоративно-вжитковим та монументальним мистецтвом. З новоствореною групою монументалістів Анатолій співпрацює як архітектор та художник-виконавець мозаїки, монументальних розписів, кераміки. Протягом десяти років він розробив та збудував багато малих і не зовсім проектів на теренах СРСР. Від часів Перебудови працює над створенням виробничої бази кооперативу «Гончарі», згодом над організацією МП «Мозаїка» з керамічною базою на Київському склотарному заводі. Бере участь в комплексній роботі з проектування, реконструкції та художнього оформлення об’єктів в різних куточках України. З 1993 року А. Заїка послуговується в новоствореному державному Музеї І. М. Гончара на посаді заступника директора з питань господарчого забезпечення. Відповідно Указу Президента України 1999 р. Музей перетворено на Український центр народної культури. Як керівник служби замовника Центру Заїка заповзято співпрацює у виробленні проектної пропозиції щодо пристосування будинку-пам’ятки архітектури для потреб Музею. Тут було все: просторові рішення, проекти реставрації і реабілітації та їх здійснення протягом 2004–2006 років. З 2011 року Анатолій працює науковим співробітником Музею, основна тематика робіт — вивчення та популяризація історико-культурних ландшафтів

України. Здається, що в цій справі Заїці немає рівних. Його підхід до натурних зйомок, обстеження пам’яток архітектури та прилеглих і взагалі визначних українських ландшафтів можна порівняти з експедиціями старої Академії архітектури (тобто УРСР) в 1940–1950-ті, очолювані славнозвісним дослідником українських мистецьких чеснот Григорієм Логвіном. Пам’ятка будівництва, досліджена Анатолієм Заїкою, постає частиною дивовижного ландшафту, з давніх давен обраного та з великою любов’ю освоєного людиною. Серії публікацій та виставок, підготовлені за останні роки Анатолієм Іллічем, вражають прискіпливим оком, уважливим ставленням до деталі та дивовижним баченням цілого. Архітектурний пейзаж в його дослідах постає класичною ведутою, виготовленою начебто класичним художником до-індустріальної доби. Історією і культурою Межигір’я А. Заїка поглиблено займається з 2010 року. Особливе відношення автора до цієї місцини зумовлене тим, що в 1920-х в Межигірському керамічному технікумі навчався і працював його батько, Ілько Заїка. Межигір’я стало ім’ям прозивним, під яким до останнього часу просто розумілася резиденція донецького диктатора всієї України. Відразу після втечі Януковича перед здивованим поглядом прилиплої до телевізорів публіки постав президентський маєток. Інтерес бійців самооборони, Правого сектора

Хонка

і журналістської братії в першу чергу пригорнули предмети рукотворні, інакше кажучи — власність і майно президента-втікача. Очманілі, вони ходили по залах і гаражах, перераховуючи машини, люстри і золоті батони. Звичайно, те, що побудувала команда Януковича на території незаконно приватизованої державної резиденції, вражає. Звичайно, це дорого. Але тут ми не погодимось із Тарасом Чорноволом, який 22 лютого віщав з маєтку: великий несмак! Багато речей зроблено на гранично професійному рівні, тобто дуже добре.

Мала їдальня та банно-розважальний комплекс із карасями «коі-ніїгата»

Наприклад, всі інфраструктурні елементи: дороги, інженерна підготовка, технічні мережі, система поливу і навіть паркани. Садово-ландшафтні рішення спроектовані з урахуванням пейзажних перспектив, розгортання рельєфу і функціональних особливостей панської садиби. З іншого боку, про смаки не сперечаються. І багато фрагментів архітектурно-інтер’єрного оздоблення змушували щиро дивуватися: ну треба ж, який жлоб! Перш за все це стосувалося золотих батонів, меблів «в стилях», розкішних канделябрів, як, наприклад, на відпочинковому кораблі-шинку «Галеон». Їх там висить три в ряд, дуже дорогі і красиві, одна з них може прикрасити будь-який величний парадний зал. Там — три, в тісноті, поруч з коньяком, нардами й іншими дурницями. Проте, стиль Януковича, незважаючи на перебір в розкошах, більш грунтовний, ніж в прокурора Пшонки — солодкаво, «багато», із нерозвиненим простецьким смаком і любов'ю до камінчиків, розанчиків, до індійських слоників та арабески. Перераховувати блага президента можна довго. Першокласне поле для гольфу. Садово-тепличний комплекс. Зоопарк. Місця для вигону коней і екзотичних копитних на березі Дніпра. Тваринницький комплекс повного циклу з найсучаснішими технологіями. Ферма фазанів. Ставок з фореллю і лотосами, дбайливо прибираними на зиму в спеціальну теплицю (площа скриньок з цієї болотною

Президентський гараж на сімдесят автомобілів

рослинністю займає більше 100 кв. м). Спортивний та банно-розважальний комплекс, і не один. Тенісний корт, теж не один. Зал для гладіаторських боїв без правил. Гараж на сімдесят авто. Елінг з катерами-яхтами. Майданчик для гелікоптерів тощо. Всі спроби з’ясувати, хто ж з наших колег архітекторів створював цю красу рукотворну, нічим не увінчалися. Ми змогли дізнатися тільки про колег, які робили інженерну підготовку. Решта шифруються, незважаючи на цілком пристойну якість робіт. Центральний житловий будинок зроблений фінським концерном «Хонкараккене», світовим лідером у виробництві

Кам’яні терми Віктора Федоровича

зрубових будинків. Торгова марка — Honka. Не мудруючи, президент так і називав свій будинок: «Хонка»! І революційний народ, теж лукаво не мудруючи, вважав, що це таке спеціальне блатне ім’я з Донбасу, щось середнє між «ходка», «шконка» і «фінка». Такий ось президент… В кінцевому підсумку слід сказати про боязнь за тіло. Своїм тілом і майном президент дорожив. Після відчайдушної спроби журналістки Чорновіл перелізти через паркан в районі знаменитого гаража, на багато авто, 140 га резиденції були посилені п’ятиметровим металевим парканом довжиною в 5,4 км. Уздовж усього паркану був зроблений обхід

Паркан резиденції Януковича з півночі, охорона та камери спостереження

по дерев’яним підмосткам з перилами і сходами, оскільки рельєф Межигір’я гористий. Вартість тільки цього обходу й деревини, що на нього пішла, вражає. Щодня цим обходом патрулював міліцейський підрозділ держохорони «Титан». Найдивовижніше — на верху паркану з колючкою через кожні 12–20 м встановлено відеокамери. Якщо виконати нехитру арифметичну дію, поділивши довжину забору на дистанцію між камерами, отримаємо приблизно 365 камер, як днів у році. І це не рахуючи камер відеоспостереження всередині самого маєтку, будівель і приміщень. Скільки моніторів і персоналу було потрібно, щоб все це контролювати!

Однак, крім історії приватизації і лукавих заяв, з якого року і на яких площах тут відтягувався (проживав) Янукович — досить занудний перелік ви легко знайдете у всезнаючого Вікіпеда в інтернеті. Нас більшою мірою цікавлять історичні та природні багатства місця. А місце воістину славне! По-перше, висота гір 140–170 м (за Балтійською системою висот). По-друге, переказ пов’язує з Межигір’ям заснування митрополитом Михайлом одного з перших, рівних Печерській лаврі, монастиря на землях Київської Русі — 988 року. Печери тут теж є. За письмовими джерелами під ім’ям Спаса Білого монастир відомий з XIV в. З ним пов’язані імена Юрія Долгорукого, Андрія Боголюбського, Князів Острозьких, Богдана Хмельницького. І ворогів православної віри — Батия, Менглі Гірея та Сигізмунда I. Після руйнування 1665 р. ляхами Трахтемирівського монастиря під Каневом, Межигірський став головним монастирем Війська Запорізького і залишив після себе безцінний Межигірський літопис. 1774 року на кошти останнього кошового отамана Петра Калнишевського збудовано церкву святих апостолів Петра і Павла. Прославлений бароковий архітектор Іван ГригоровичБарський побудував дзвіницю і деякі будівлі, включаючи братський корпус. Монастир був скасований Катериною 1787 р. в межах великого антізапорізького плану. Через сто років тут було відновлено обитель Києво-Покровського жіночого

монастиря, яка проіснувала з 1894 по 1918 рік. Архітектурний ансамбль монастиря зберігався до 1935 р., коли його було ретельно відзнято і після цього — зруйновано для більшовицької урядової резиденції. Доленосним нововведенням стало відкриття 1798 р. в будівлях скасованого монастиря Києво-Межигірської імператорської фаянсової фабрики. Вироби фабрики були широко відомі на території Росії і за її межами. Виробництву сприяла близькість чудових гончарних глин, що видобуваються в ярах і на схилах Дніпра на глибині до 25 м, й лісів — для випалу. У Вишгороді, Валках, Межигір’ї та Петрівцях збереглася тисячолітня традиція виготовлення кераміки. Вишгородські гончарні горни відомі з XII ст. У багатьох селянських господарствах на продаж обпалювався глиняний посуд і знаменита малоформатна цегла для печей і камінів — «межигірка». Фабрика працювала до 1886 р. і залишила крім чудових художніх виробів справжню традицію фаянсово-керамічних робіт. Після жіночого монастиря 1921 р. тут було відкрито Державні художньо-виробничі майстерні, а на їх основі 1923 р. — мистецько-керамічний технікум, і 1930-го — відповідний інститут, перейменований в останні роки його існування в Межигірський технологічний інститут кераміки і скла. З Межигір’ям в ці роки тісно пов’язані імена відомих українських

Межигір’я, 1920-ті

Листівка початку ХХ ст.

художників, це Павло Іванченко, Василь Кричевський, Василь Седляр, Оксана Павленко, Іван Падалка, Марія Холодна, Євген Сагайдачний, Павло Тичина, Олена Ржечицька, Олександр Саєнко, Левко Крамаренко, Ілько Заїка та інші. Особливої уваги заслуговують вперше оприлюднені спогади Павла Іванченка, які окрім суто фактологічної користі, дотичної Межигірського художньо-керамічного технікуму, мають самодостатню етнографічну та історико-культурну цінність. Зазначимо також й те, що завдяки керамічній традиції Межигір'я міжвоєнної доби з'явився чудовий керамічний Хрещатик, відновлений у 1950-ті, і навіть — московські висотки.

1935 року починається вісімдесятилітня історія Межи гір’я, відомого в селян Нових Петрівців під ім’ям «закрита територія». Тут була влаштована найбільша з київських урядових резиденцій, в якій мешкали всі радянські керівники України: від Павла Постишева до Станіслава Косіора, Микити Хрущова і Володимира Щербицького, — так звані урядові дачі. Аналоги подібних «дач» знаходяться в Києві на вул. Герцена і в Нивського парку. Такі ж дуби, старовинний ландшафтний парк. Але міські київські комуністичні маєтки набагато менші. Примітно, що розмір і стиль цих дач в жанрі сталінського класицизму і хрущовських павільйонів був досить скромним. Існує небезпідставне припущення, що в їх створенні в Межигір’ї брали участь відомі українські архітектори — С. Григор’єв, Я. Штейнберг, А. Добровольський, А. Мілецький. Про решту, як і про сучасних зодчих Межигір’я, доводиться лише здогадуватися. Тут гостювали Сталін і Брежнєв. Розважались полюванням й іншими вельможними забавами. В одному з таких будиночків, «дім з пеньками», неабияк реконструйованих і збільшених, жив колишній зек і президент Янукович в період, коли будувалася «Хонка». Рівно через день після втечі Януковича, 23 лютого 2014 року, Верховна Рада України прийняла рішення повернути в державну власність резиденцію Межигір’я. Питання про

Відкрите Межигір’я, 24 березня 2014 р.

раціональне використання всього добра, що залишилось від «закритої території», безумовно, має бути вирішено мудро. Звичайно, тут може з’явитися і Музей корупції, і спортивні, і розважальні комплекси. Належним чином має використовуватися і здаватися в оренду високоякісне гольф-поле, яких зовсім мало в країні. Звичайно, повинен залишитися вільний доступ для всіх бажаючих. Нехай за гроші, адже інфраструктура потребує належної підтримки та обслуговування. Сьогодні, два роки після подій Революції Гідності, багато чого розікрали. Територію віддали в підпорядкування Міністерства оборони. Доступ обмежили… Але не можна забувати про головну якість Межигір’я. Це наша історична спадщина і першокласний національний природний парк. І Дніпро, і кручі. Як повноправна складова музейно-паркового комплексу сюди може увійти Новопетрівський музей визволення Києва «Лютізький плацдарм», розташований неподалік. Музейно-природний комплекс Межигір’я, з чудовою інфраструктурою, у багатьох відношеннях перевершує облаштування таких перлин України, як ялтинський парк Нікіта або Асканія Нова, і мусить стати національним парком України. Борис Єрофалов

hgfd

НА ТЛІ МЕ ЖИГ ІРСЬК И Х КРУ Ч

ВСТУП Україна є членом Ради Європи, яка підписала Європейську ландшафтну конвенцію, в її преамбулі визначено: «Слід усвідомлювати, що ландшафт сприяє формуванню місцевих культур і є основним компонентом європейської природної та культурної спадщини, який сприяє добробуту людей та консолідації європейської ідентичності». Головною метою Конвенції є підтримка процесів охорони, регулювання та планування ландшафтів Європи. Конвенція визнає важливість усіх видів ландшафтів. Вона застосовується щодо всієї території Сторін та охоплює природні, сільські, міські та приміські території. Дія Конвенції поширюється на землі, внутрішні води та морські акваторії, звичайні або деградуючі ландшафти, а також ландшафти, які можна вважати унікальними. Унікальне Межигір’я, яке розташоване за 20 км від Києва неподалік Вишгорода в адміністративних межах сільської ради села Нові Петрівці, здавна славилося мальовничою місцевістю з лісовими масивами, джерельною водою ручаїв і річечок, прозорими озерами, покладами цінних глин і бурштину, пам’ятками археології, архітектури, історії,

План Межигірського монастиря, 1798

геології, природно-заповідними рекреаційними зонами. Межигір’я розташовано посередині Придніпровської височини, яка починається від вишгородського городища і закінчується в селі Старі Петрівці, в низині, яка має вихід до Дніпра і оточене з трьох сторін горами. Назва місцевості «Межигір’я» площею близько 150 га за загально прийнятою версією походить від її географічного місцезнаходження — між горами Пекарницькою на півдні (до 163 м), Виноградною на півночі (до 120 м), Пекарською, з урочищем «Хутір» (до 160 м) та урочище «Спащина» на заході (до 140 м) з горою «Щиголь». Ці підвищення-гори, межують з урочищами та ярами, які поросли кущами і деревами, а в низинах утворилися джерельні річечки, струмки і озера, які живляться з північно-західної болотистої місцевості — яру «Мочар». Інше припущення назви місцевості пов’язане із словом «межа» — як умовної лінії, що розділяє між собою якісь частини поверхні. Ця частина поверхні є придніпровська височина. Майже посередині вона перерізається долиною «нижнього Межигір’я», яром «Мочар» з урочищем «Западня» і утворює зручне сполучення між плато придніпровської височини, де здавна селилися люди, і Дніпром, в долині якого виник монастир неподалік від колись існуючої переправи, яка з’єднувала обидва береги. Межигір’я має унікальні ландшафти, поєднані взаємопов’язаними компонентами природи, які зазнали антропогенного

Вишгород і його околиці на карті середини ХІХ ст.

впливу впродовж багатьох сторіч. Історико-культурний ландшафт місцевості змістовно є ширшим від антропогенного ландшафту, утвореного від господарчої діяльності людей. Дослідження цих питань дає можливість визначити територію місцевості, її межі, втрачені пам’ятки архітектури, пам’ятки археології, природи, історії навколишніх поселень протягом багатьох століть. Простежити долю цієї унікальної місцевості в давньоруські часи, під час існування КиєвоМежигірського монастиря, Києво-Межигірської фаянсової фабрики, Межигірської керамічної школи початку XX ст., під час створення Київського водосховища, його вплив на природне довкілля є основним авторським завданням. Цікавим є аналіз природних зон Межигір’я, які збереглися завдяки мінімальному втручанню людини: гідрогеологічний і ботанічний заказник в урочищі «Спащина» і яру «Мочар», геологічна пам’ятка природи місцевого значення «Ново-Петрівський геологічний розріз», Державний заповідник Старопетрівського лісництва джерело «Криниця Дзвінкова», межигірська пам’ятка природно-заповідного фонду України «Володимира дуби». Існує археологічна карта Межигір’я: 1. Багатошарова пам’ятка поселення з ліпною керамікою, місце Межигірського монастиря XVI–XVIII ст., місце Межигірської фаянсової фабрики ХІХ ст.; 2. Земляне укріплення XVIII ст. («батарея») на Виноградній горі; 3. Багатошарова пам’ятка в урочищі «Хутір»:

Вид на Межигір’я з Виноградної гори, листівка початку ХХ ст.

поселення трипільської культури; поселення давньоруського часу; поселення пізньосередньовічного часу (кілька років тому на цьому місці збудовано ангар, летовище, телекомунікаційну вежу); 4. Поселення пізньотрипільського часу на крутому схилі яру «Мочар» в урочищі «Пекарська гора», яке знаходиться за межами «забороненої зони»; 5. Печерний комплекс Межигірського монастиря на горі Пекарницькій. Завдяки діяльності людини в середині XIX ст., залишилося лише кілька десятків сторічних дубів біля «Дзвінкової криниці», в урочищі «Спащина», на Виноградній і Пекарницькій горі, на Пекарській горі та біля урочища «Хутір». Обстеження урочища «Княже» та дослідження глиняних та бурштинових покладів геологічних пластів крутих берегів Київського водосховища від села Нові Петрівці до села Старі Петрівці доповнять вивчення природних ландшафтів околиць Межигір’я. Ці села мають свою історичну топографію — адже там збереглися забудови гончарів кінця XIX — початку XX ст.

hgfd

Монастирський став, вигляд з боку Пекарницької гори, фото початку ХХ ст.

МЕЖИГІР’Я В ДОХРИСТИЯНСЬКІ І ДАВНЬОРУСЬКІ ЧАСИ Історія Межигір’я тісно пов’язана з давніми поселеннями на території Вишгорода та його околиць — села Нові Петрівці, Валки, Старі Петрівці, Лютіж, Бірки — тут виявлено рештки неолітичного поселення (IV–ІІІ тис. до н. е.), кургани доби бронзи (II тис. до н. е.), поселення скіфського часу (VII–VI ст. до н. е.) та поселення сарматського часу. Поблизу Межигір’я при добуванні глини 1892 р. знайдено скарб мідних прикрас з виїмчастими емалями (1 пол. III ст.). Він складався з фібул (застібок) та ланцюга, прикрашеного червоною і зеленою емаллю, з ажурною лунницею, з обручів, шийних грівен, пряжок, підвісок. Скарб був куплений І. Хойновським у місцевого колекціонера і скарбошукача В. Гезе і опинився в археологічному музеї у Варшаві. В давньоруські часи з північної, найменш захищеної сторони, місто-фортеця Вишгород мав укріплення — вали, від

Приплав в Межигір’ї, листівка, 1910

Реконструкція вишгородського храму святих Бориса і Гпіба (1074–1112) Архітт. Д. Антонюк, О. Кругляк, консультант Ю. Асєєв, 1977

чого збереглася назва села Валки, яке межує з Межигір’ям. Сьогодні це південна околиця села Нові Петрівці, і тільки структура вулиць нагадує про це. Залишки оборонних валів були знайдені в Межигір’ї на Виноградній горі, Пекарській горі, в урочищах «Спащина», «Хутір». У ті часи Вишгород мав кілька ліній оборонних валів, які майже не збереглися. В XVI–XVII ст. по всій київській землі для виробництва селітри, як складової частини пороху, використовувався перегній з давніх валів, городищ і курганів. Вишгородський курган «Хрещатий» знаходився по дорозі до Межигір’я в районі урочища «Вовковня», який 1845 р. був розкопаний професором університету св. Володимира О. І. Ставровським. В цій місцевості існував курган «Батишева могила», курганна група з похованнями X–XII ст., в якій наприкінці XIX ст. налічувалось близько 90 насипів, курган «Варавина Могила», курган «Костина нивка» та ін. Важливою є релігійна, культурно-історична та мистецька спадщина Межигір’я, яка формувалася протягом Х — початку ХХ ст. і почалася з часів виникнення давнього Вишгорода, який був резиденцією княгині Ольги — «Ольжин град». 1078 року місто стало центром удільного Вишгородського князівства, підвладного київським князям. Писемні джерела свідчать про те, що Вишгород і його околиці були великим релігійним і культурно-ремісничим центром. За давніми

переказами, київська княгиня Ольга (890–969 рр.), дружина князя Ігоря, запалила першу свічку християнської віри на дніпрових кручах за Вишгородом. Вважається що в Межигір’я, яке славилося своїми лісами з усілякою дичиною та зарибленими озерами і річечками, вчащав на полювання зі своїми синами Великий князь київський Володимир Святославович (958– 1015 рр.). Найвищий розквіт Вишгорода і його околиць припав на період феодальної роздрібненості. Велике Вишгородське городище Х–ХІ ст. складалося з дитинця, окольного міста і посаду. Висота плато городища відносно рівня Дніпра сягала 80 м. Дитинець мав розміри близько 350 х 250 м і займав підвищену частину плато. Він являв собою адміністративно-громадський центр міста, де було побудовано величний Борисоглібський храм, закладений 1076 р., закінчено будівництво 1112 р. Олегом Святославовичем. Сучасні дослідники вважають, що вишгородський храм був подібний до чернігівського Спасо-Преображенського собору і Михайлівської церкви Видубицького монастиря у Києві. Храм-мавзолей, завдяки своїй висоті і вдалому розташуванню на пагорбі, був містобудівною домінантою над містом і Дніпром. На початку ХVII ст. храм було розібрано і цеглу використано на будівництво київського костелу св. Миколая — монастиря домініканців на Подолі. У Вишгороді, починаючи з 1614 р., послідовно змінювали одна одну дерев’яні церкви. Першу, 1651 р., спалило

Село Вишгород. Малюнок Де ля Фліза, 1854

військо литовського гетьмана Януша Родзивіла, другу, 1662 р., було розібрано татарами на будівництво переправи через Дніпро. В 1690-х збудовано одноверху церкву. 1744 року — трибанну церкву із дзвіницею. Вона зображена на малюнку 1854 р. з географічним і етнографічним описом Домініка П’єра Де ля Фліза — французького лікаря, який обрав своєю батьківщиною Україну. В описі Де ля Фліза зафіксована і топоніміка села: Замковичі, Доброшів шпиль, Дідовиця, Попів шпиль, Ковальов шпиль, Миколаенка шпиль тощо. Згадані великі кургани: Хрещатий, Варавина Могила, Батишева Могила. В назвах проступають імена власників земельних

Т. Шевченко. Вишгород, 1846

ділянок. Крім того, він досліджував і замальовував прилеглі села: Лютеж з одноверхою дерев’яною Богородицькою церквою, Старі Петрівці, село Бірки, які в наш час опинилися на дні Київського водосховища та ін. Сучасну вишгородську Борисоглібську церкву побудовано 1861 р. за спрощеним проектом російського архітектора К. А. Тона на старих фундаментах. Відомо, що 1935 р. церква використовулася для зберігання музейної колекції археологічних знахідок. У 2004–2004 рр. навколо сучасного храму церковна громада зробила вимостку контурів храму св. Бориса і Гліба ХІ ст. та фрагмент експозиції давніх фундаментів під скляною конструкцією, за проектом інституту «Укрпроектреставрація». За інформацією писемних та архівних джерел кінця ХІХ — початку ХХ ст., а також за результатами обстеження території урочища Межигір’я 1934 р., було зафіксовано наявність історичного культурного шару часів Київської Русі та пізнього середньовіччя (козацької доби). Стали відомими знахідки скарбів прикрас ІІ–ІІІ ст. н. е., рештки стін і фундаментів кам’яних споруд ХVII–ХІХ ст., монастирський цвинтар тощо. На хвилі здобуття незалежності України 1990 р. було створено урядову комісію з вивчення історичної та культурної спадщини Межигір’я на чолі з М. А. Орлик, заступником Голови Ради Міністрів УРСР. Серед істориків,

краєзнавців і багатьох зацікавлених ішли пошуки існування бібліотеки Ярослава Мудрого. Книгозбірня зберігалася в Софії Київській, але була загублена. За легендами, бібліотека знаходиться в київських підземеллях, або в підземеллях існуючих давніх храмів чи печерах Лаври. Є свідчення, що під час будівництва урядової дачі в Межигір’ї 1935 р. було знайдено підвальне приміщення, вщент заповнене книгами. Але владою було прийняте просте рішення: підвали було засипано землею, адже термінове будівництво дачі було важливішим. В наш час археологічні дослідження проводив інститут археології на чолі з Віктором Олександровичем Харламовим (1946–1996 рр.). Експедиції було надано можливість проводити археологічні дослідження на території колишнього монастиря. Внаслідок особливого режиму, який було впроваджено та території урядових дач директором Марчуком, було запропоновано спеціальні маршрути для пересування археологів та визначені місця розкопок. Протягом серпня і вересня 1990 р. було досліджено площу близько 300 м кв. на глибину від 0.5 до 2 м. Було виявлено підмурки різночасових споруд дуже складної конфігурації у плані, засипані зверху будівельним сміттям. Неподалік на високій горі (урочище «Хутір») було виявлено муровану споруду, схожу на капличку. Біля неї знайдено багато уламків кераміки ХV–ХVІ ст., уламки амфор,

Межигірський монастир, листівка початку ХХ ст.

виробів із скла і метала. Нажаль матеріали наступної експедиції 1992 р. не збереглися. Вважається, що межигірськи археологічні експедиції, які очолював В. О. Харламов не досягла бажаних успіхів і були припинена з ініціативи дирекції урядових дач. З того часу територія Межигірського монастиря археологами і істориками не досліджувалася. Поруч із Межигір’ям існує живописне урочище «Княже» з невеликим джерельним озером, назва якого збереглася з давніх часів. За переказами, князь Володимир Великий на одній із межигірських гір висадив дуби. Ті дуби було вирубано у 1860 рр. через діяльність Межигірської фаянсової фабрики (1798–1884 рр.), існування при ній цегельного

Реконструкція гончарного горна (вул. Межигірський Спас № 9 у Вишгороді) та вигляд горну XII ст. у Вишгородському гончарному центрі

заводу та гончарних промислів мешканців сіл Нові Петрівці і Валки — виготовлення гончарного посуду та вогнетривкої цегли «межигірки». 1936 року експедицією інституту археології НАНУ під керівництвом Т. Мовчанівського було відкрито Виш городський гончарний центр X–XII ст., обсяг пам’яток якого на сьогоднішній день вважається найбільшим. Подальші дослідження виявили, що подібної аналогічної кількості археологічних знахідок на території, яку заселяли східні слов’яни, не існує. На території 5–6 га функціонувало 250– 300 горнів, у яких виготовлявся посуд, зокрема полив’яний, керамічні писанки з поліхромним розписом, теракотові статуетки людей та тварин, плитка для підлоги з кольоровим розписом. Поряд із горнами, по вулиці Межигірського Спаса, 11, виявлено «вулицю гончарів» із житловими та господарчими будівлями, де знайдено десятки тисяч зразків ремісничої продукції. На жаль, зберігся тільки один горн на вулиці Межигірського Спаса, 9, який увійшов в експозицію Вишгородського керамічного центру. Рідкісними є дослідження горнів 2–2,5 м в діаметрі, в яких випалювалися одночасно десятки керамічних зразків різноманітного посуду. В них, як правило, збереглися топочні камери, що слугували для збереження теплової енергії, і ями перед топкою-пригіребицею. Значна частина посуду мала клейма гончарів,

повні аналоги яких знайдені в Києві та інших давньоруських містах Середнього Подніпров’я. Це вказує на значний експорт продукції з Вишгородського гончарного центру. Існує припущення, що кількість посуду значно перевищувала місцеві потреби і використовувалася як тара для натурального податку — данини. Як правило, горно було глинобитним, з дерев’яним каркасом, що одразу вигорав, складалося з двох камер діаметром від 0,8 до 2,5 м, які розміщувалися одна над одною, тобто були двоярусними. Нижня камера правила за топку й заповнювалася дровами, верхня — посудом. Між ними була черінь печі з отворами, тобто решітка, через які полум’я обпалювало сирі горшки. Топова камера була грушоподібної форми з витягнутими щелепами, довжиною до 3,5 м, верхня камера — завжди кругла, куполоподібна. Давні гончарні осередки виникали в місцях, де знаходилися чисті, без домішок, гончарні глини, які мали високу пластичність, здатні після висушування та спікання при температурі до 1350 градусів давати щільний черепок. В занадто пластичні глини гончарі додавали кварц, польовий шпат, шамот, для утворювання щільного черепка мінерал нефелін. В Україні найкращими гончарними глинами є так званні рябі глини неогенового віку, якими багаті вишгородські і межигірські гори — пласти утворилися у другий період кайнозойської ери історії Землі, який тривав від 23,03 до 2,588

млн років тому. У Вишгороді, Валках, Межигір’ї, Петрівцях їх знаходили на глибині 20–25 м у ярах або добували у копанках на горах подніпровської височини цього району. У ХІХ ст. на берегах Дніпра виникали кар’єри по добуванню глини для потреб цегельних заводів. Другою важливою умовою виникнення гончарних осередків було забезпечення дровами гончарних технологічних процесів. Використовувалися дрова з листяних дерев: бук, ясень, бук, береза. Найбільш «жаркими» вважаються дрова з берези, самими «холодними» — з осики. Селилися гончарі поблизу Дніпра, де брали воду, заготовляли глину і рікою перевозили свої вироби на продаж до Києва, Трипілля, Ржищева та ін.

hgfd

КИЄВО-МЕЖИГІРСЬКИЙ МОНАСТИР Згідно з легендою, близько 988 р. Межигірський монастир заснували грецькі ченці, що прийшли з Візантії разом із св. Михайлом — першим митрополитом Київським. Документально підтвердженої дати заснування монастиря не існує. Найвірогідніше його історія почалася з XII ст., коли, за свідченням літописів, в Межигір’ї існувала божниця, яка поклала початок монастирю. Є пізні згадки про те, що літописна межигірська церква Білого Спаса знаходилася ближче до Вишгорода, ніж Межигірський монастир. В хроніках межигірського монастиря, які почали складатися в XVI столітті, зазначено, що 1161 р. Андрій Боголюбський дав кошти на нову церкву Спаса. 1240 року новий храм був зруйнований монголо-татарами. А 1482 року Київ, Вишгород і Межигір’я стали жертвою набігу татар хана Менглі-Гірея. Відбудова монастиря почалася з 1520-х рр., коли литовські великі князі та польські королі, аби прихилити до себе православне духовенство, надавали йому привілеї та земельні

Межигірський монастир, рисунок А. ван Вестерфельда, 1651 Реконструкція Ю. С. Асєєва, Г. Н. Логвина та ін., 1954

Преображенська церква, західний фасад архіт. Іван Кедрін, 1820–ті

Петропавлівська церква, північний фасад, архіт. Іван Кедрін

володіння. 1609 року монастир отримав право ставропігії. У першій половині XVII ст. він був одним із осередків антиуніатської боротьби в Україні, зокрема, коли ним 1616 р. керував І. Копинський. 1555 року в Межигір’ї діяли три церкви. Недалеко від монастиря, на Пекарницькій горі, було закладено печерну Онуфрієвську церкву. На початку XVII ст., під час князювання К. Острозького, коштом ігумена монастиря Афанасія

замість старих занепавших храмів збудовано нові. 1604 року зведено Надбрамну Петропавлівську церкву у вигляді башти з шатровою покрівлею, 1609 р. — Трапезну Микільську, а у 1609–1611 рр. — грандіозний Спасо-Преображенський собор, в найкращих традиціях українського дерев’яного зодчества. Хрещатий в плані, з п’ятьма граненими зрубами, які,

Преображенська церква, план, головний фасад, архіт. І. Кедрін

Федір Солнцев. Межигірський монастир. Акварель, 1843 Вигляд з лівого берега Дніпра

Федір Солнцев. Межигірський монастир. Акварель, 1843 В’їздна брама

Т. Шевченко. Києво-Межигірський монастир, 1846

крім західного, завершені п’ятьма маківками. Навкруги — опасання на стовпах. Особливість церкви полягала в тому, що основні об’єми-зруби дуже високі, і по відношенню до завершення значно більше розвинені. Пізніше, у XVIII ст., ця особливість стане найбільш характерною для дерев’яних церков Подніпров’я і Слобожанщини. На одному з рисунків Абрагама ван Вестерфельда — надвірного художника литовського гетьмана Януша Радзивілла, зображено Межигірський монастир — вигляд з Виноградної гори. Дерев’яні стіни з вежами укріплення, посередині — п’ятибанний дерев’яний Спаський собор з дзвіницею. В нижньому правому куті — дерев’яна, в кілька ярусів, дзвіниця. В лівому — проглядається трапезна, вкрита гонтом. На першому плані зображено художника, який сидить під деревом і малює. Поруч проходить пастух з посохом. Цей рисунок став основою для реконструкції Межигірського монастиря середини XVII ст. Після зруйнування у 1660-х рр. польським військом Трахтемирівського монастиря, Межигірський монастир став шпиталем для старих запорожців. На їхнє утримання Запорізька Січ передала у власність монастиреві земельні володіння та щорічно виплачувала значні грошові кошти. 1683 року козацька рада Запорозької Січі постановила запрошувати до січової Покровської церкви служителів саме з Межигірської обителі. Монастирю було підпорядковано

Межигірський монастир. Церква св. Петра і Павла, 1930

найближчі до Січі монастирі: Лебединський та Самарський. У XVIII ст. Межигірський чоловічий монастир своїм багатством поступався тільки Києво-Печерській Лаврі. За переказами, 1710 р. в монастирі поховано Семена Палія та Самійла Самуся (рік поховання невідомий) — козацьких полковників які сформували у Фастові, Брацлаві, Корсуні полки і розпочали визволення Правобережної України від польської шляхти. На звільненій території влада переходила до рук старшинської адміністрації — полковників і сотників, сільських

Фрагмент фасаду Преображенської церкви перед її знищенням, 1934

і міських отаманів. Послушником цього монастиря був і один з ватажків Коліївщини М. Залізняк. 1665 року в монастирі сталася пожежа і згоріли всі будівлі. Ченці на чолі з ігуменом Феодосієм Васьковським почали відбудовувати монастир. При шпиталі на пожертви січового товариства було зведено Благовіщенську дерев’яну церкву. 1690 року споруджено мурований соборний Спасо-Преображенський храм на кошти московського патріарха Всія Русі Іоакіма, в миру Івана Петровича Савелова — нащадка посадника знищеною

Москвою Новгородської республіки, який 1655 року прийняв постриг у Межигірському монастирі. Це був хрещатобаневий, шестистовпний, тринавний, триапсидний храм з п’ятьма банями. Два західні кути заокруглені. Навколо собору низенька закрита галерея з односхилим дахом. Архітектура собору в цілому і в деталях була вирішена в стриманій ренесансно-бароковій стилістиці. Після пожежі 1810 р. губернський архітектор Іван Кедрін, відбудовуючи фаянсову фабрику, зробив докладні заміри пошкоджених вогнем церковних будівель і їх креслення, які зберігаються в Державному архіві Київської області. На кресленях Преображенська церква зображена вже перебудованою — з напівсферичними ампірними, замість барокових банями і переробленим опасанням. Опасання прикрасили портиком і рустованими пілястрами. У такому вигляді собор відображали художники XIX ст. Т. Шевченко і Ф. Солнцев. Таким його зображено на численних фотографіях та листівках початку XX ст. 1717 року в монастирі сталася сильна пожежа, яка знищила значну частину монастирських будівель. 1723 року була поновлена печерна церква св. Онуфрія на Пекарницькій горі. 1764 року запорожці своїм коштом відбудували весь монастир. За проектом київського архітектора І. ГригоровичаБарського напроти Преображенської церкви було збудовано Братський корпус у вигляді видовженої «кам’яниці»

Вигляд монастиря з заходу на початку ХХ ст.

В’їзд до Межигірського монастиря, вигляд з півдня

з виступами (ризалітами) в плані на обох кінцях — яскравий зразок цивільної архітектури того часу. 1735 року козаки Підпільницької Січі, яка була розташована на великому півострові, що омивався рікою Підпільною — притокою Дніпра, і проіснувала до 1755 р. як новий адміністративний військовий центр запорозького козацтва, підтвердили «військовий» статус Києво-Межигірського монастиря. Монастир знаходився біля зручної переправи через Дніпро, що з’єднувала Лівобережну Україну, яка входила до складу Російської імперії, з Правобережжям, яке відійшло до Польщі і де в ті часи посилилися соціальні, релігійні та національні утиски православних українців. Межигірський монастир з його природним оточенням, де можна було схоронитися, привертав увагу гайдамацьких загонів. Серед гайдамаків були і монастирські послушники. У середині 1769 р. на землях Києво-Межигірського монастиря, в Чорному лісі, було сформовано великий гайдамацький загін. Він складався переважно із запорожців, які з різних причин перебували в київських монастирях та в Межигір’ї. 1774 року коштом кошового отамана П. Калнишевського Григоровичем-Барським збудовано муровану Петропавлівську церкву. Це була двоповерхова будівля, прямокутна в плані, з гранчастою апсидою зі сходу й арковим проїздом, над яким підносилася висока двоярусна дзвіниця, увінчана триярусною

банею. Над східним кінцем будівлі вивищувалася баня на циліндричному підбаннику. Дзвіниця мала пізньобарокові архітектурні форми, характерні для київських споруд Григоровича-Барського — таких, як Міський водогін із фонтаном «Феліціан» (1748–1749 рр.), Покровська церква (1766 р.), Церква Миколи Набережного (1772–1785 рр.), Будинок бурси (1760–1778 рр.) 1775 року, після знищення Катериною II Запорозької Січі, становище монастиря значно погіршилося. 1777 року у Києво-Межигірському монастирі діяли п’ять церков: муровані Спасо-Преображенська і Петропавлівська, дерев’яні Святодухівська, Микільська і Благовіщенська. 1781 року вийшов указ імператриці про реорганізацію української (малоросійської) єпархії. Межигірський монастир повинен був переведеним в Таврійську область, у його приміщеннях планувалося влаштування шпиталю для поранених офіцерів і інвалідів. Але в монастирі, під час відвідин імператриці Києва у квітні 1787 р., сталася пожежа — згоріло три дерев’яні церкви, муровані храми уціліли, що і стало приводом для царського уряду про остаточного закриття межигірського монастиря і виселення ченців.

hgfd

Дзвіниця Петропавлівської церкви з в’їздною брамою, 1774

Реконструкція Братських келій під адміністративний корпус і проект обпалювальних печей, архіт. І. Кедрін

КИЄВО-МЕЖИГІРСЬКА ФАЯНСОВА ФАБРИКА 1798–1886 рр. Вважається що історія Києво-Межигірської фаянсової фабрики почалася 1796 р., коли за дорученям київського віце-губернатора князя Хованського, німецький інженер Краніх в горах на околицях міста знайшов копалини високоякісної каолінової глини, придатної для виготовлення фаянсового посуду та порцеляни. 1798 року в приміщеннях колишнього монастиря засновано Києво-Межигірську фаянсову фабрику. Перша продукція була виготовлена 1801 року. Це було зумовлено кількома вагомими причинами: бурхливим розвитком фарфоро-фаянсової промисловості наприкінці XVIII — початку XIX ст. у Східній Європі, близькість до Києва як ринку збуту, наявність цінних місцевих покладів глин та іншої сировини для фаянсового виробництва, дешевий напівкріпацький труд мешканців навколишніх сіл, які мали історичний досвід гончарного ремесла, та остаточне

Станковий корпус Межигірської фаянсової фабрики, проект, архіт. І. Кедрін

нищення козацького Межигірського монастиря. За проектами губернського архітектора Івана Кедріна (від 1804 до 1834 рр.) та головного архітектора Києва — Андрія Меленського (від 1799 до 1829 рр.) на території колишнього монастиря виникло кілька великих промислових та адміністративних споруд фабрики. Після пожежі 1810 р. в Межигір’ї збудувано нові споруди фаянсової фабрики: дерев’яний корпус для випалювання фаянсового посуду і майстерень; дерев’яний корпус «кінної машини» з млинами для вимішування глиняної маси, дерев’яний корпус з басейном для промивання матеріалу, два

Ситуаційний план території Межигірської фаянсової фабрики (варіант)

Проектний план Межигірської фаянсової фабрики, 1811

дерев’яні будинки для помешкання майстрів, мурований корпус для початкових робіт та виготовленню посуду (1814 р.), мурований випалювальний корпус (1815 р.), мурований станковий корпус (1816–1817 рр.) та ін. Креслення цих споруд зберігаються в Київському обласному архіві. Києво-Межигірська фаянсова фабрика у перший період своєї діяльності (1798–1821 рр.) була організована як державне підприємство і знаходилася під контролем

Генеральний план Межигірської фаянсової фабрики, архіт. І. Кедрін, 1820-ті

Ставок і вид Межигірья з півдня, початок ХХ ст.

царського уряду. Фабрикою управляла Київська міська дума. Особливий нагляд за нею здійснював також київський генерал-губернатор. Перші вироби виготовлялися (тиражувалися) в традиціях Західної Європи у стилі пізнього класицизму. Малюнки на виробах були переважно друкованими — ця технологія була освоєна в Межигір’ї починаючи з 1811 року. Другий період у діяльності фабрики (1822–1858 рр.) проходив у підпорядкуванні Кабінету його імператорської величності. Він відзначався збагаченням колористичної палітри в оздоблені фаянсу. На фабриці були освоєні кольорові поливи і фаянсові маси, які винайшли місцеві майстри. На столовому посуді вперше з’явилися оригінальні, притаманні

Адміністративний корпус з квартирами, вигляд з дзвіниці

тільки Межигірській фабриці, рельєфні гіпюрові орнаменти. У них відображались мотиви місцевої флори: листя винограду, хмелю та дуба. Виготовлялись тарілки із сюжетними розписами та рельєфними зображеннями: види Києва та Межигір’я, батальні сцени війни 1812 р. та ін. 1836 року в Межигір’ї відкрито підготовчу художньо-промислову школу для сільських хлопчиків від 10 років, батьки яких працюють або раніше працювали на фабриці. Загалом у школі навчалося від 20 до З0 учнів. Після закінчення першого класу (два роки), учні переходили у другий клас. Ті з них, які не мали успіхів у навчанні, залишалися іще на два роки у першому класі. Хлопчики, які визнавалися зовсім нездатними,

переводилися на чорну (підсобну) роботу. Учні другого класу, які не мали здібностей до малювання, направлялися в підготовчі майстерні фабрики для ознайомлення із технологічними процесами — підготовки фаянсової маси, гіпсових форм, сушки та випалення виробів. Школярі, які відзначалися постійними успіхами, ставали кандидатами у підмайстри. Учні другого класу, які мали здібності до малювання та ліплення, на практичних заняттях розписували фаянсові вироби, або вчилися технології друку на фаянсових виробах. Третій етап діяльності фабрики (1858–1874 рр.) відбувався за умов оренди. Фаянсові вироби продовжували випускати за старими взірцями, але дещо змінюється декорування: замість виноградної лози з’явилися орнаменти із листя хмелю, смородини, дуба. Для широкого кола покупців виробляли декоративні тарілки з портретами відомих діячів, включаючи і українських — Шевченка, Куліша та ін. В НЦНК «Музей Івана Гончара» зберігаються п’ять декоративних тарілок Межигірської фаянсової фабрики, на прикладі яких можна простежити вплив народних мотивів.

hgfd

Межигірський монастир на початку ХХ ст., вигляд з півдня

«На території Межигірського монастиря» фотопанорама «Вигляд на Межигір’я із Спаської гори» Фото початку ХХ ст.

Києво-Межигірський фаянс ХІХ ст. із збірки НЦНК «Музей Івана Гончара» У фондах НЦНК «Музей Івана Гончара» зберігаються п’ять фаянсових декоративних тарілок та один садово-парковий предмет — стільчик Києво-Межигірської фаянсової фабрики умовного другого періоду її існування 1830–1858 рр., в яких простежується застосування кольорових полив в декоруванні та рельєфні орнаменти, які притаманні тільки цій фаянсовій фабриці. В багатьох випадках іх декорування або навіть форми виробів наближені до народних мотивів. В них проглядається поєднання європейських традицій фаянсу з місцевою автентикою. В прилеглих до Межигір’я поселеннях (Вишгород, с. Валки, с. Петрівці) здавна існували гончарні осередки. Село Нові Петрівці, де оселились «приписані» до межигірської фаянсової фабрики кріпосні селяни, які повинні були кілька днів на тиждень відробляти на ній, замість панщини виникло в ХVІІІ–ХІХ ст. Керівництво фабрики залучало до роботи місцевих майстрів — технологів, формовщиків, художників, якими дирекція фабрики опікувалася. Майже всі керамічні фаянсові вироби із збірки Івана Гончара відзначаються тим, що крізь прозору глазур проглядається благородна білість черепку, або традиційний для Київщини кольоровий черепок,

де в западинах рельєфу полива лягає товстішим шаром, активізуючи при цьому малюнок. Такий принцип широко застосовувався народними майстрами при виробництві кахлів. Після закриттям фабрики 1886 р. через її нерентабельність було відновлено Спасо-Преображенський чоловічий монастир. Відбудовувати його було доручено архімандриту КиєвоТроїцького монастиря Іоні та ченцям. 26 березня 1894 р., через вісім років праці, Отець Іона відмовився від керування Межигірської обителі, мотивуючи тим, що він досягнув похилого віку. Через деякий час Межигірський монастир перетворився із чоловічого у жіночий, завдяки передачі його до Києво-Покровського жіночого монастиря, заснованого Великою Княгинею Олександрою Петрівною. Сюди були переведені притулки Покровського монастиря, відкрито готель для паломників й лікарня. 1918 року, навіть під час громадянської війни, в Межигір’ї було відкрито санаторій, де протягом двох сезонів могли лікуватися близько 1000 хворих. Існувала школа для дівчат-майстринь: пошиття одягу, готування їжі тощо. Жіночий монастир був закритий більшовиками 1919 року. Черниці, які не хотіли покидати ці благодатні намолені місця, організували радгосп, який проіснував кілька років.

hgfd 80

Ф. Солнцев. Межигірський монастир (Імператорська фаянсова фабрика) Вигляд з лівого берега Дніпра. Акварель, 1843

Декоративна фаянсова тарілка, Межигір’я, 1849. (НЦНК «МІГ» Кн 6819). В цілому тарілка нагадує структуру соняшника — центральна частина вирішена в образі декоративної квітки, навкруги керамічне мереживо, яке нагадує народні вироби з лозоплетіння, традиційні для Подніпров’я, і водночас природу самого соняшника — від дрібних зерен в центрі, до найбільших з краю. Навкруги розташоване витончене керамічне мереживо, яке завершує композицію, притаманне європейським фаянсовим виробам ХІХ ст. Це мереживо нагадує загострене листя стиглого соняшника.

Декоративна фаянсова тарілка з портретом Т. Г. Шевченка, Межигір’я, 1850-ті рр. НЦНК «МІГ» Кн 2856. Рельєфне зображення Т. Г. Шевченка в центрі на дзеркалі, зроблене за мотивами одного з найкращих його офортів-автопортретів 1957 р., гармоніює з рельєфним орнаментальним рослинним мереживом, яке нагадує лісову флору Межигір’я. Зелена полива, що характерна як для виробів фаянсової фабрики того часу, так і для народного гончарства, підкреслює це враження. Водночас в декоративному оздоблені тарілки місцевими майстрами фаянсової фабрики застосовуються стилізовані зображення гілок з листям та плодами лавра. Лавр як символ пов’язаний з античним Аполлоном, оскільки він був покровителем мистецтва, і вінок з нього за традицією дарується переможцю — возвеличує його. Простежується чітка симетрична композиція.

Декоративна фаянсова тарілка, Межигір’я, 1830-ті рр. НЦНК «МІГ» Кн 2542. В центрі тарілки розташоване зображення європейського ландшафту, виконане друком. Разом з тим, декоративне рельєфне оформлення тарілки в цілому нагадує вироби з лозоплетіння, які характерні для середнього Подніпров’я.

Декоративна фаянсова тарілка Межигір’я, 1830-ті рр. НЦНК «МІГ» Кн 2335. У декоративному вирішенні тарілки простежується образ соняшника. Центральна частина має чіткий геометричний малюнок з дрібними польовими квітами всередені кожної клітини. Крупне листя аканту, як листочки стиглого сонячника, завершують композицію. В символіці і геральдиці зображення листя аканту використовувалося в античні часи як знак триумфу і подолання життєвих труднощів, любові до життя і витонченого мистецтва.

Декоративна фаянсова тарілка, Межигір’я, 1851. НЦНК «МІГ» Кн 2294. В декоративному оформлені застасований кольоровий друк по білому черепку де в центрі розташована європейська мініатюра доби романтизму, на тему «Таємне побачення» молодої пари в середньовічному вбранні, із зображенням паркового ландшафту та палацу на фоні гори. Мисливець на протилежному боці річки підстрелив з лука голуба, який впав перед ними, що є поганим знаком для закоханих, їх майбутніх стосунків. Такі або подібні сюжети перемальовувалися в Україні сільськими художниками в народному дусі, або оспівувалися у народних піснях: Ой там на горі, ой там на крутій, / Ой там сиділо пару голубів. Вони сиділи, парувалися, / Сизими крилами обнімалися. Де взявся стрілець. Стрілець-молодець / Й убив-розлучив пару голубів Він голуба вбив, голубку зловив, / Приніс додому, пустив додолу.

Край тарілки оформлений насиченим кольоровим рослинним орнаментом з квітами, схожими на місцеву межигірську флору (красолі, незабудки, кручені паничі, волошки, листя бузку).

Мала садово-паркова форма у вигляді стільця, Межигір’я (Н. Б. & К-ом), НЦНК «МІГ» Кн -6899. (h=45 см, d2=28 см, d1=28 см, D=37 см). Восьмигранний в плані фаянсовий стілець декорований монохромними розписом, виконаний технікою друку із стилізованим зображенням квітки петунії. Ця квітка походить з центральної та південної Америки. В Європі вона з’явилася у 1820 р. і стала модною в садово-парковій культурі Російської імперії, а згодом розповсюдилася серед простих селян і заповнила їх присадибні ділянки, клумби, ганки та підвіконня хат. В багатьох музеях та приватних колекціях зберігаються вироби Києво-Межигірської фаянсової фабрики. Адже проіснувала вона на теренах України чи не найдовше серед інших. Найбільша в Україні колекція Межигірського фаянсу зберігається в НМУНМ. І на сьогодні ця збірка музейних предметів, яка налічує 136 одиниць, є найбільшою в Україні.

Ф. Солнцев. Межигірський монастир. Акварель, 1843

і л ько з а ї к а

КЕРАМІСТ ІЛЬКО ЗАЇКА «Моє Межигір’я»! — щиро всміхався мій батько Ілько Микитович Заїка, поглядаючи на його високі дніпрові кручі в далекому 1957-му, згадуючи свої молоді роки. Адже 1922 р. він був прийнятим на навчання у Державні межигірські художньо-виробничі майстерні, продовжив навчання у Межигірському мистецько-керамічному технікумі і 1927 р. захистив диплом інженера-теплотехніка. Згодом, відбувши виробничу практику на Токарівському заводі електропорцеляни в Першотравненську на Житомирщині, став викладачем Межигірського художньо-керамічного інституту, пізніше — Інститут кераміки і скла. Під час війни батько був поранений, потрапив до німецького полону. Повернувшись до Києва, здобув ступінь кандидата технічних наук в Академії архітектури, тема дисертації була пов’язана із Межигір’ям… Ми з батьком рибалимо разом в дерев’яному човні на Дніпрі напроти Межигір’я, заякорившись біля чорного бакену в районі Старосілля. Моє завдання стежити за підсакою,

І. М. Заїка на тлі Вишгородських гір. Київ, 1950-ті

Студенти Межигірського мистецько-керамічного технікуму Другий праворуч сидить Ілько Заїка, 1924

аби не вислизнула із човна і не помандрувала за стрімкою течією, аби не загубилась банка з горохом, що варився всю ніч, і не перевернувся казанок з пшоняною кашею для підкормки риби — найсмачнішею кашею в світі, і не тільки для риби! — а балабухи із каші та синього глею для привади риби не закотилися під корму. Ловля лящів на «покаток» справа не проста — треба бути уважним! Вже пізніше з власного досвіду я дізнався, що десь об одинадцятій годині ранку на гачок «сідає» лящ кілограма на три, тим самим компенсуються всі витрати, які виникають в процесі підготовки та самої рибалки. Важливо — не пропустити момент. Саме там, під Старосіллям, юним помічником рибалки я вперше почув про Межигір’я… В своїй більшості студентами Межигірської керамічної школи 1920-х ставали юнаки і дівчата з села. Ілько Заїка (28.02.1904–07.11.1979) народився на Полтавщині — хутір Дуб’янськ Бірківської волості, Зіньківського повіту, в сім’ї бідняка Микити Яковича Заїки. 1906 року батько помер, і мати, Мотрона Михайлівна Жук, з п’ятьма маленькими дітьми перебралася на хутір Залуг, звідки була родом. Через три роки Мотрона удруге вийшла заміж за вдівця, у якого теж були малі діти, Данила Устиновича Годню з села Бірки, там і стали жити разом. Під час голодомору 1932 р. померла і мати, а 1933 р. вітчим. З багатодітної родини залишились тільки

Гоголівська художньо-промислова школа в Миргороді, початок ХХ ст.

четверо дітей: Петро, Іван, Яків, який потім загинув на фронті, і наймолодший Ілько. Сльози наверталися на очах, коли останній згадував батьків, сестру Дуню, близьких і родичів, які не вижили за жахливих умов, штучно створених більшовицькою владою. Один із очевидців тих страшних часів згадував: «Хочу розповісти про голод у моєму рідному селі Бірки, Зіньківського району. Лише в ньому вимерло з голоду понад дві тисячі селян. Моя рідна тітка Лукія Дудка купила в Зінькові на ринку

В майоліковій майстерні Миргородського керамічного технікуму Зліва викладач С. Патковський, 1916

макухи. Йдучи пішки в село Бірки через Троянівку, напилася води з річки Грунь-Ташань — та й лишилася лежати на березі… У Бірках люди вмирали з голоду сім’ями. «Активісти» вимітали все, що потрапляло їм до рук. Буряки, картоплю, моркву, квасолю — все виносили на підводи, які вервечкою їхали через село. Особливо відзначилися комсомольці Галактіон Цюпа, Ананій Романко, Іван Нос та деякі інші. Вони шастали по подвір’ях, горищах, печах, на задвірках. Вони ж «прославились» ще до цього, коли «розкуркулювали»

селян. У сусідньому селі Сулими було "розкуркулено" кожну другу селянську родину». За 20 км від Великих Сорочинців розкинулось старовинне село Бірки, в мальовничій місцевості серед мішаного лісу з сосни та дубу, поруч із дивовижною річкою Грунь-Ташань, яка несе свої води після з’єднання двох річок, Грунь і Ташань. Іноді її можна перестрибнути з берега на берег, в іншому місці вона розливається, утворюються озера, які заростають очеретом, де можна і заблукати, а найкращі місця — природні купальні, з білим піском і чистою водою. Малий Ілько батрачив з малого віку, пізнав і голод, і холод, але закінчив сільську школу, а 1921 р. початкове вище навчальне училище. З дитинства Ілько бував на Сорочинському ярмарку, який славився гончарними виробами. В Бірках існували гончарні осередки та цегельний завод. Вчився Ілько добре, мав схильність до наук, до малювання, мав красивий голос і музичний слух. Не володіючи нотною грамотою, міг підібрати будь-яку мелодію на фортепіано. Для успішного в науках юнака вибору не було. Восени того ж року, коли дорогу вкрила перша паморозь, Ілько босоніж відміряв 60 км до Миргорода, витримав іспити і був прийнятий в однорічну художньо-керамічну профшколу. Про керамічну традицію Миргородщини оповідає мистецтво- та краєзнавець В. М. Ханко: «Ще 1879 р., з нагоди 70-річчя М. Гоголя,

була заснована ця реміснича школа мистецько-технічного спрямування. Від 1896 р. почала діяти художньо-промислова школа ім. М. Гоголя, яка була реорганізована 1918 р. у художньо-промисловий інститут. Через рік постав художньо-керамічний технікум, що через дев’ять років він перетворився на навчальний комплекс, який включав інститут будівельних матеріалів, робітфак і технікум. 1933 року перші дві навчальні одиниці було ліквідовано, залишено технікум будівельних матеріалів. 1936 року відновлено відділення художньої кераміки і повернуто технікуму ім’я знаменитого земляка, корифея літератури М. Гоголя». Миргородська керамічна школа із самого початку перебувала у відданні Полтавської губернської земської управи й міністерства фінансів у Петербурзі. На навчання, які тривали п’ять років, приймались обдаровані діти від дванадцяти років, а також дорослі, які мали навички у гончарстві. Викладались загальноосвітні й спеціальні дисципліни: малювання, технічне малювання, креслення і гравірування, композиція, ліплення і формовка виробів, читались курси з історії мистецтва, декоративної пластики. Перші майстри-інструктори керамічних технологій були запрошені із фаянсових заводів Кузнєцова, переважно з Росії. Саме тому Миргородська керамічна школа, яка мала велику навчально-виробничу майолікову майстерню, отримувала

Фрагмент керамічного іконостасу Успенського собору в Миргороді, 1900 Вестибюль Миргородського художньо-промислового технікуму ім. М. Гоголя.

замовлення на виготовлення майолікових плиток для облицювання сакральної архітектури, громадських споруд і приватних будинків у Санкт-Петербурзі. За проектом синодального архітектора М. Никонова у 1899–1900 рр. миргородці виконали майоліковий іконостас для посольської російської церкви в Буенос-Айресі (Аргентина). Варіант цього іконостасу (були використані гіпсові форми для лиття) у «псевдо російському стилі зі строкатим колоритом» було виконано для Успенського собору в Миргороді, 1961 р. місцева комуністична влада наказала його зруйнувати. Частина цього іконостасу зберігається у вестибюлі та музеї сучасного Державного

Миргородського керамічного технікуму ім. М. Гоголя. Весь 1903 р. і початок 1904 р. директором школи був видатний український художник Опанас Сластьон, який заснував музей кераміки при технікумі. Всі дисципліни, пов’язані із керамікою, викладали переважно випускники Коломийської гончарної школи: С. Патковський, Микола та Осип Білоскурські, Г. Березовський, Ю. Лебіщак і А. Боровичко. Осип Миколаєвич Білоскурський (1883–1943) жив у Миргороді і викладав у МХПШ (1908–1909), завідував керамічною майстернею МХКТ (1920–1923), був директором цього закладу (1925–1926), викладав в Глинській керамічній

школі на Полтавщині (тепер Сумщині) та в Дибенцях на Київщині. Антон Йосипович Боровичко у 1920-ті рр. викладав у Межигірському керамічному технікумі — «був майстром, керівником майстерні кам’яних мас, вогнетривалої кераміки й тонкої кераміки». Спеціальні мистецькі й технічні дисципліни викладали фахівці із Росії, Прибалтики, Австрії, Німеччини й Англії. Про миргородські вироби тих часів згадувала Олена Пчілка: «по формі й по малюванні се був самий звичайний посуд, так би мовити «московсько-кузнецовського» стилю, з якимись набридливими букетиками й таким іншим; було чимало речей і в стилю декадентському, наприклад, якісь дуже штучні кухлі з безмірно витягненими шиями, розмальовані химерно-викрученими, «декадентськими» візерунками. Сі речі зовсім не мали в собі нічого гарного, нічого своєвидного». У часи гетьманського урядування в Україні 1918 р. Мир городська керамічна школа була реорганізована в художньо-промисловий інститут, на чолі з професором Української академії мистецтв Василем Кричевським. Він запросив до викладання художника-символіста Юхима Михайлова, графіка Софію Налепинську-Бойчук, художників Миколу Касперовича, Івана Падалку із Києва. 1919 року за рішенням УАМ спочатку до Ніжина, а згодом до Миргорода був

100

Межигірська керамічна майстерня, 1923 Зліва направо: Дмитро Головко, Ілько Заїка, Микола Цівчинській, двоє невідомих, Лапенко, Яриз, Євген Сагайдачний, Марія Холодна, Марія Плесківська, Ірина Жданко, Володимир Циндря

Ілько Заїка. Баклага «Птах», «Олень», 1923 (НМУНДМ)

відряджений Євген Сагайдачний (1886–1961), який став викладати в Миргороді скульптуру та малюнок. Він вважався (Я. Кравченко) російським кубофутуристом і тому не постраждав у часи сталінських репресій в Україні. З 15 вересня 1918 р. Ю. Михайлів, «український Чюрльоніс», за свідченнями Ю. В. П’ядика, викладав в Миргородському художньо-промисловому інституті і був директором Керамічної профшколи. 1920 року, під час польської окупації, Ю. Михайлів повернувся до Києва, окрім щедрих творчих здобутків, був членом художньої ради Академії мистецтв, викладачем київського ІНО, головою Губкомису, реорганізатором Київського художнього училища на Київську художньо-промислову школу, згодом він її і очолив. В автобіографії Ілля Заїка згадує: «Восени 1922 року, по закінченні однорічної Миргородської керамічної профшколи, після того, як заробив гроші, працюючи влітку формовщиком на цегельному заводі у Бірках, приїхав учитися до Києва». Він був прийнятим на навчання в Межигірську керамічну профшколу, можливо, за рекомендацією Ю. Михайлова, можливо — Є. Сагайдачного. На той час, 1922 року, у Межигір’ї діяла витворча (творчо-виробнича) майстерня, яку заснував перший директор Межигірської державної художньо-виробничої керамічної майстерні Л. Ю. Крамаренко (1880–1942). В цій майстерні

103

Ілько Заїка. «Голова чоловіка у смушевій шапці», 1923 (НМУНДМ)

разом із студентами-межигірцями працювали студенти УАМ: Олександр Саєнко, Євгенія Дмитрієва, Марія Холодна, Марія Плесківська та ін. 1923 р., після перетворення керамічної майстерні у Межигірський мистецько-керамічний технікум, активними учасниками «витворчої» керамічної майстерні стали керівники учбового закладу: директор Василь Седляр, завідуюча учбовою частиною Оксана Павленко, викладач Іван Падалка та інші студенти і викладачі технікуму та УАМ (КХІ). Працювати на гончарному крузі Ілько Заїка вмів майстерно — точив куманці, глечики, різноманітний посуд. Не

104

Керамічні вироби межигірської витворчої майстерні, 1923

цурався робіт ані по заготівлі глини, ані по підготовці глиняної маси. Не складні були для нього й вантажні роботи при сушці та опаленні виробів, адже змалечку звик до фізичної праці. І, переживши матеріальні складності в дитинстві, мав «імунітет» до виживання. Його природний талант гончара у створенні форм керамічних виробів був гідно оцінений у Межигірській витворчій майстерні. Ілько мав практику формовщика на цегельних заводах Полтавщини та в Миргородській керамічній майстерні й прагнув у своїх роботах використовувати традиції і досвід полтавських гончарів.

105

Ілько Заїка (в центрі) студентський актив ММКТ, 1924

Студенти ММКТ на відпочинку на Дніпрі, на косі напроти колишнього Межигірського монастиря На першому плані: Дмитро Головко, Ілько Заїка (напівлежачий), Галина Холодна, Віра Філянська, 1926

Не всі учасники майстерні мали такі професійні навички. Серед них були студенти та художники УАМ, які говорили: «Дайте мені тільки форму, а я її розмалюю і тим самим здивую світ!» Так з’явилися революційні гасла та зображення в дусі конструктивізму на традиційних декоративних тарілках або вазах. Ілько Заїка був активним учасником творчо-виробничої майстерні Межигір’я весь час її існування (1921–1927). Проте наприкінці 1923 р. він покинув свого вчителя Є. Сагайдачного і вирішив стати теплотехніком. Чому так сталося? Ілько отримав гарну художню освіту — володів технікою акварельного живопису, малюнку і вважався найкращим учнем Сагайдачного, відомого українського маляра, декоратора, скульптора-кубофутуриста. На запитання уже в 1960-ті, чому він не став художником, Ілько Микитович ухилявся від відповіді, мовляв, не сприймав авангардні течії в мистецтві, які поширювалися в Межигірському технікумі та в Українській академії мистецтв у ті революційні роки — футуризм, кубофутуризм, конструктивізм, супрематизм та ін. Але була і особиста причина розриву відносин із викладачем, пов’язана із першим коханням дев’ятнадцятирічного юнака до студентки УАМ Марії Холодної (див. спогади П. Іванченка). Студенти двох факультетів, художнього та технологічного, перші два роки мали спільне навчання — адже

109

художник-кераміст повинен знати основи керамічних технологій і натомість, керамічний технолог повинен бути художником. Підтвердження цьому є творча доля народного художника СРСР, інженера-технолога Межигірського художньо-промислового технікуму Дмитра Головка, який приїхав на навчання в Межигір’я з Уманської керамічної школи, і з яким Ілько Заїка приятелював під час навчання в технікумі та післявоєнному Києві. Керамічне малювання в Межигірському технікумі викладав Павло Іванченко, який закінчив Глинську керамічну школу 1919 року. Разом із своїм вчителем Левком Крамаренком та кількома десятками студентами-глинчанами, які продовжили навчання у новоствореній Межигірській керамічній профшколі, він приїхав у Київ і став одним із перших «межигірців». Водночас Іванченко поступив до УАМ на кафедру монументального та декоративного розпису, яку очолив Л. Крамаренко. Ілько Заїка і Павло Іванченко були щирими друзями, вони зберегли цю дружбу впродовж всього життя. 1923 р. після закінчення Межигірської профшколи Ілько продовжив навчання в Межигірському мистецько-керамічному технікумі і закінчив його 1927 р., з дипломом інженера-теплотехніка. Він отримав направлення на Токарівський завод електропорцеляни в містечку Першотравненську на Житомирщині, де і пропрацював кілька років. Спочатку

112

5 3

1 8

7 6

10 11

12 13

14 16

На попередньому развороті: Викладачі і студенти Межигірського мистецько-керамічного технікуму та КХІ, фото 1926 року 1 — Василь Васильвич Кричевський, художник, випусник КХІ; 2 — Іван Тригуб, художник випусник КХІ; 3 — Єлізавета Піскорська, художник, випуснкнгиця КХІ; 4 — Михайло Косихін, інструктор-викладач ММКТ; 5 — Павло Іванченко, художник-кераміст, випусник КХІ, інструктор-викладач ММКТ; 6 — Марія Холодна, студентка КХІ; 7 — Ілько Заїка, студент ММКТ; 8 — Євгенія Дмітрієва, студнтка КХІ; 9 — Олександр Саєнко, студент КХІ; 10 — Антін Боровичко, інструктор-викладач ММКТ; 11 — Дмитро Головко, студент ММКТ; 12 — Оксана Павленко, художник, випускниця КХІ. заступник директора ММКТ; 13 — Василь Седляр, художник, випускник КХІ, директор ММКТ; 14 — Євген Сагайдачний, художник, випусник КХІ, викладач ММКТ; 15 — Віра Філянська, студентка ММКТ; 16 — Галина Холодна (молодша сестра Марії Холодної), студентка ММКТ.

113

Ілько Заїка (на першому плані) серед адміністративно-технічного персоналу Токарівського заводу електропорцеляни в Першотравненську, 1928

Викладачі і студенти п’ятого випуску технологічного відділення Межигірського мистецько-керамічного технікуму, 1930 В центрі: викладач теплотехніки, інженер Ілько Заїка, праворуч — студентка Міняйленко, далі — майстер, керівник модельної майстерні Михайло Косихін. Над ними вгорі— студент Дмитро Головко, праворуч — студентка Ніна Федорова. Перший ряд, крайні зліва — Павло Іванченко, художник-кераміст, інструктор-викладач, праворуч — Ольга Черепова, керівник практичних робіт в лабораторії.

На попередньому развороті: Студенти технологічного відділення Межигірського мистецько-керамічного технікуму п’ятого випуску (1926–1930): Дмитро Головко, Ілько Заїка (верхній ряд, крайній праворуч), Панько Мусієнко (верхній ряд, в центрі) і його дружина Ніна Федорова (нижній ряд крайня зліва), Павло Іванченко і його майбутня дружина Ольга Черепова, стали «кївськими межигірцями», переживши лихоліття голодомору, сталінських репресій, другої світової війни, час хрущовської відлиги та брежнівського комунізму. До кінця свого життя вони дружили сім’ями, зустрічалися і згадували свою молодість.

стажером, потім інженером-теплотехніком і завідуючим теплотехнічною лабораторією. Завод в селі Токарівка був заснований після відкриття у Полонному нового родовища вогнетривких глин і забезпечував на початку ХХ ст. пів-Росії електроізоляторами. 1929 р. Ілько був прийнятим у кандидати партії і пройшов «першу чистку», так, принаймні, пізніше він напише в автобіографії. У 1929–1930 роки Заїка викладач в Інституті кераміки і скла, потім аспірантура в Київському НДІ силікатів, який пізніше перейменований в Інститут будматеріалів, а згодом — Мінеральної сировини. 1931 р. він головний інженер Київського фарфорового заводу. Восени того ж року в Дніпропетровську він проходив обов’язкову однорічної

119

службу в Червоній армії, після чого повернувся до роботи і в аспірантуру. 1932 р. комісія з «чистки» перевела Ілька Заїку з кандидатів у члени партії в «сочувствующіє», мотивувавши ці зміни політичною неграмотністю кандидата. Можливо, «політична неграмотність» була реакцією на те, що саме в цей час вмирали від штучного голодомору його рідні на Полтавщині. Або від побачених під час служби в армії репресій офіцерського складу… Принаймні у подальшому житті Ілля Миколайович намагався триматись подалі від ідеологічних та репресивних органів. З 1935 р., після ліквідації Інституту мінеральної сировини, Ілько працює старшим науковим співробітником в КІБІ на кафедрі будівельних матеріалів. У цей час з’явились його наукові публікації в галузі теплотехніки та отриманні нових будівельних матеріалів. 1940 р. перейшов на викладацьку роботу в Київський інститут силікатів, де і працював до початку війни. Одночасно, у 1937–1941 рр., викладав у керамічному політехнікумі в м. Ірпінь під Києвом, читав лекції з курсу печей і сушил. Робота в Ірпені суттєво вплинула на його подальшу долю, адже тут він зустрів свою майбутню дружину, мою мати, Марусю Хоменко (04.06.1919–25.07.1981). Струнка білява студентка з великими сірими очами була майже «місцева» — з села Андріївка Макарівського району на Київщині. Але попереду була війна…

120

Шестисекційна форма для цегли та цеглина «межигірка», с. Нові Петрівці

Диплом кандидата наук І. М. Заїки, 1949

З 22 червня по 10 жовтня 1941 р. Ілько Заїка перебував у діючій армії як помічник командира, старший в артилерійській батареї. В нічному бою під Вязьмою був тяжко поранений розривною кулею в ліву ногу вище коліна і залишений разом з іншими пораненими на полі бою. Потім німецький полон, в якому знаходився до 17 квітня 1945 р., тобто майже чотири роки в таборах: Вязьма, Орша, Молодечно (1942), Кальварія (1943), Нойбург в Ельзасі (1944), Нюрнберг (1945). В основному — у військовополоненому лазареті. З полону був звільнений американськими військами, на еміграцію не погодився — адже душа рвалася в Україну! Згодом був переданий радянській владі в м. Бутцені, де знаходився до жовтня 1945 року. Після ретельних перевірок був направлений у розпорядження Першої Горьковської західної дивізії, де його демобілізували через інвалідність, але вже рядовим.

122

Повернувшись до Києва, з 12 листопада 1945 р. Ілько Заїка працював у Київському науково-дослідному інституті будівельних матеріалів як науковий співробітник і завідуючий лабораторією. Незабаром зустрівся з Марусею, своєю колишньою студенткою з Ірпенського керамічного технікуму, яка під час окупації Києва співпрацювала з підпіллям і партизанським з’єднанням Федорова, була зв’язківцем. Вони одружились. На вул. Леніна, 56 (тепер Б. Хмельницького) народились дочка Олена (1947) та син Анатолій (1948). Ще перед війною у Межигірському технікумі Ілько займався науково-дослідницькою роботою в галузі керамічних технологій. Межигір’я та оточуючі поселення, Петрівці, Нові Петрівці, Валки, славились гончарними ремеслами, включаючи виробництво вогнетривкої цегли «межигірки». Славилось Межигір’я і різноманітними покладами глин, з якими можна було експериментувати в отриманні різних керамічних виробів. Нещодавно мені, як учаснику експедиції від НЦНК «Музей І. Гончара» в район Межигір’я, разом з Михайлом Матійчуком і Катериною Міщенко пощастило познайомитись із сім’єю гончарів с. Нові Петрівці. Господиня Євдокія Порфирівна Редько, 1937 р. народження, та її син розповіли, як іще до війни виготовлялася цегла «межигірка»: «Привезену з місцевого кар’єру глину вивантажували у дворі, поливали водою

123

і ретельно вимішували. Зазвичай до вимішування глини долучали коней. Коли заміс був готовий, брали форми і набивали їх глиняною масою». Зі слів Євдокії Порфирівни, форма для цегли була шестисекційною: «З однієї форми одночасно виходило шість цеглин. Виготовлялася форма з дерев’яних дощок. Як тільки вона була набита глиною, цеглини виймалися і розкладалися в рядок на землю для сушіння. При вийманні з форми, цеглини зазвичай зазнавали незначної деформації, і тут для вирівнювання застосовували дерев’яну лопатку, яку називали «мантачка». Після того, як цегла підсохла, її відправляли у горн для випалювання, який був влаштований в кінці городу. З такої цегли будували у селі грубки і печі». Господарі подарували Музею І. Гончара цеглину «межигірку» і мантачку. Різноманітність покладів глин у Межигір’ї давала змогу майбутньому вченому експериментувати в отриманні кольорової цегли або керамічної маси для художніх виробів шляхом їх змішування в певних пропорціях та спеціального режиму обпалу, без застосування природних або штучних фарбників. Надалі, як інженер-теплотехнік, він запроваджував отримання кольорової цегли у промисловому масштабі цегляного виробництва України Це було продовження традицій Межигірської фаянсової фабрики: у ХІХ ст. її майстрами проводились експерименти над різними видами фаянсових глин,

124

І. М. Заїка з дружиною Марією. Сочі, 1953

У сімейному колі Діти Ілька Заїки та Марії Хоменко — Олена та Анатолій, 1950-ті

в результаті було винайдено кольорову масу, з якої виготовляли вироби різних кольорів і відтінків. Такий приклад фаянсових виробів зберігається у фондах Національного музею декоративно-прикладного мистецтва у Києві — маленькі керамічні столові вази, зроблені із кольорової однорідної фаянсової маси, у відтінках: від світлого жовто-палевого до темного брунатно-червоного кольору, вкриті прозорою поливою. В 1934–1935 роки у Київському науково-дослідному інституті мінеральної сировини Ілля Миколайович провів дослідження в галузі одержання кольорової цегли, які обіймали дві великі групи глин. По-перше, т. зв. залізясті, з великою кількістю заліза. Ці глини трапляються в межах Києва у великій кількості. Друга група, вапняні глини, дають при обпаленні жовтий колір. До неї належить київська спондилова глина, запаси якої в області необмежені. «Досліди показали, що яскравість та „глибина” відтінку залежить від хемічного складу глини, від температури та характеру обпалу. Чим більше заліза у формі різних окисів є в глині, тим темніше зафарблюється черепок при обпаленні. Різними добавками окисів заліза до глини можна дістати цілу гаму відтінків від яснорожевого до темновишневого і навіть чорного кольору при високій температурі обпалу. Ще більше впливає на зафарблення цегли температура і характер обпалу. Якщо обпалити київську спондилову глину при температурі 900 грд., виходить

127

черепок яснорожевого кольору. Біло-жовту цеглу можно дістати при обпаленні тієї ж спондилової глини до температури 1000–1100 грд. Вище 1100 грд. та сама глина набуває зеленувато-жовтого відтінку. Комбінуючи температуру, характер вогню і глину, дослідникам вдалось одержати обличкувальну цеглу різних відтінків. Така цегла тривка проти атмосферних впливів і не втрачає зафарблення при перших-ліпших умовах. Виробництво кольорової обличкувальної цегли доцільно поставити на заводі «Керамік» з огляду на близькість покладів глин, наявність кадрів і устаткування» (. Після закінчення аспірантури, наприкінці 1930-х інженер І. М. Заїка підготував багато теоретичних і експериментальних робіт на тему виробництва кольорової цегли в промислових умовах. Але під час війни вони зникли. Тільки 1946 р. їх вдалось відновити, і рішенням Ради Академії архітектури СРСР від 25 грудня 1946 р. І. М. Заїці присуджено ступень кандидата технічних наук. Згодом він отримав Атестат старшого наукового співробітника за спеціальністю «теплотехніка». Колишня студентка технологічного відділення Межи гірського інституту, керівник художньо-керамічної майстерні інституту КиївЗДНІЄП Ніна Федорова пише у своїх спогадах, що І. М. Заїка був найкращим теплотехніком України: «У 1937 році розробив технологію виготовлення цегли чотирьох кольорів (чорної, червоної, сірої, світлої) з однієї початкової

128

Сім’я Ілька Заїки з старшим братом Іваном та племінецею. Київ, 1950-ті Зліва направо: дружина Марія Хоменко, Ілько Заїка, племінниця Катерина Сидять син Анатолій, старший брат Іван Заїка, дочка Олена

І. М. Заїка. Київ, 1950-ті

сировини, методом зміни режиму випалу. Ще й сьогодні наші зодчі мріють про будматеріали різних кольорів. Купуємо за валюту барвники, які вигорають. А колір виробів, запроваджений Заїкою, — вічний, йому не загрожує атмосферний вплив. На жаль, цей винахід і досі не впроваджено у виробництво. Тим часом ще до війни це досягнення нашого вченого було використано в Америці. Там з ним ознайомились через журнал «Кераміка і скло». За спеціальністю теплотехніка Ілько Микитович працював до кінця свого життя. Він знав всі цегельні заводи, і не

130

лише в України. Принаймні ще дитиною я побував з ним у Москві, де в передмісті Хлєбніково він здійснював технологічне налагоджування печей цегельного заводу Гаша, які працювали за старою технологією з печами Гофмана. Обпалення цегли в кільцевій печі Гофмана відбувається послідовно, камера за камерою, а вугілля, торф чи дрова подаються через спеціальні отвори, які розташовані вгорі. Роботи проводились, щоб зменшити відсоток бракованої цегли. Ця стара технологія була розрахована на органічне паливо. Із заміною його в цегельній промисловості на газ виникала необхідність реконструкцій кільцевих печей в тунельні. В тунельних печах, однокамерних або багатокамерних зона обпалення нерухома, цегла-сирець подається у вагонетках або роликових конвеєрах по тунелю назустріч теплоносію. Як правило тунельна піч має три зони: для підігріву, обпалення та охолодження. В Україні І. М. Заїка впроваджував розроблені ним реконструкції цегляних заводів, із заміною кільцевих печей на тунельні, що значно підвищувало їх рентабельність. Україна багата місцевими видами палива: вугіллям, торфом, дровами та ін. Саме тому Ілько Микитович розробляв конструкції цегельновипалювальних печей, які могли працювати на місцевому паливі. Іще до війни почали виникати невеликі цегляні заводи в колгоспах та міжколгоспних об’єднаннях, які випускали цеглу для своїх потреб. А після війни це стало життєвою

131

необхідністю. І. М. Заїка був багаторічним автором статей в журналі «Сільське будівництво». Розробив теорію сушіння цегли-сирця і застосовував її на керамічних підприємствах, що значно зменшувало відсоток бракованої продукції. Багато років І. М. Заїка працював у Київському НДІ санітарної техніки завідуючим лабораторією, та після виходу на пенсію — старшим науковим співробітником в тому ж інституті, аж до своєї смерті у 75 років. Похований він 8 листопада 1979 р. у Києві на Берковцях. Через два роки, 25 липня 1981 р., там же була похована його дружина Марія Федорівна. Про спогади Павла Іванченка. Найближчий товариш мого батька ще з часів Межигір’я, художник-кераміст Павло Іванченко, залишив унікальні спогади, що містяться в його статті «Прагнучи істини» (1968) та на 180 рукописних сторінках з фонду П. І. Іванченка у ЦДАМЛМУ (1960-ті рр.). Завдяки цим спогадам, а також фотографіям з фондів НЦНК «Музей Івана Гончара» вдалось виявити деякі художньо-керамічні роботи Ілька Заїки та ознайомитись з його непростою творчою долею в ті далекі маловідомі часи. Адже викладачі та студенти Межигірського керамічного технікуму переслідувались більшовицькою владою за «націоналізм», і деякі з них були репресовані (Василь Седляр, Іван Падалка). Над студентами директора і викладача Василя Седляра, які вчились в Межигірському технікумі, як «дамоклів меч» висіло

132

І. М. Заїка в родинному оточенні. Київ, 1960-ті

І. М. Заїка на робочому місті в лабораторії. Київ, 1956 Фото з сімейного архіву А. І. Заїки

тавро «націоналіст і ворог народу». Багато із них, які залишились в Україні, потерпали від цього: були виключені із партії ВКПБ, або тим, хто їй «співчував», не мали роботи за фахом, змушені були шукати заробіток на теренах Росії або українському сході. Східна частина України була «індустріалізована» і заселена переселенцями із Росії — знаходилась під повним ідеологічним контролем більшовиків. Спогади, в яких несподівано виявився певний літературний хист художника-кераміста, складаються з трьох частин: Перша частина, «Андріяшівка», в якій П. Іванченко описує село, де народився, свою сім’ю, дитячі враження від сільського побуту, природного оточення та деякі кумедні пригоди. «Глинська керамічна школа» — це детальний опис навчального закладу, в якому він стажувався й навчався у 1910–1919 рр., отримавши кваліфікацію інструктора керамічного виробництва. У цій частині розповідається про викладачів, студентів, революційні події і реорганізацію школи на чолі з Левком Крамаренком, про її переїзд до Межигір’я. «Київ–Межигір’я» — найбільша за обсягомом частина спогадів про початок навчання в УАМ 1919 р. і роботу інструктором керамічного виробництва в Межигір’ї. Грунтовний опис перших років становлення Межигірської керамічної школи, труднощів й незабутніх враженнь від творчої роботи й життя студентів та викладачів тих далеких і непростих часів.

135

Особисто мені пощастило познайомитись з Павлом Михайловичем Іванченко в шестидесятих роках минулого сторіччя, «коли мені тринадцятий минав…», і я вже вирішив стати архітектором. Разом зі своїм батьком І. М. Заїкою ми бували у нього вдома на київській квартирі по вул. Димитрова. Зі спогадів двох друзів «межигірців» мені запам’ятались дві теми. Павло Михайлович жалкував, що не став архітектором — «адже вони мають стабільний кусень хліба!» Друга тема — це його ностальгічні згадки про технікум та розповідь про те, як нещодавно він проник на територію Межигір’я через дірку в дерев’яному паркані, був схоплений охоронцями урядових дач і затриманий на цілий день, поки не провели «дізнання», після чого був відпущений (випханий) додому в задовільному стані, але вже через парадні ворота. Павло Михайлович «опікувався» моєю художньою освітою хоча б тим, що купував мені фарби, картон, папір і придбав мій перший етюдник з набором олійних фарб у «закритій» худфондівській лавці на сучасній вул. Костельній. В ті часи художньо-витворчі матеріали могли купувати за встановленим обмеженням лише члени Спілки художників СРСР. «Моє Межигір’я!» Згадую свого батька, прямуючи Вишгородською набережною в сторону цієї історичної місцини, яка з 1935 р. стала зоною відпочинку партійної номенклатури. Крута стежка ліворуч привела до «копанки» у вигляді

136

Біля Межигір’я: плато, що сповзає до Київського моря

невеликої печери — нещодавно тут брали синю глину, придатну для роботи на гончарному крузі. Прохожу повз живописні озера, які утворились на місці колишніх кар’єрів по добуванню глини для цегельних заводів кінця ХІХ — початку ХХ ст., за допомогою них розбудовувався Київ та об’єкти синодальної архітектури в Нових Петрівцях, Зазим’ї та інших містечках Київщини. Далі, за напівзруйнованим спортивним комплексом, починаються справжні вишгородські гори. Біла стежка крутої гори виводить мене на плато, трохи вище починається підвищення червоної гори — це т. зв. залізясті глини пофарбували, а кущі глоду зцементували її своїм корінням. Саме із такої глини, багатою залізом, виробляли вогнетривку «межигірку». Звертаю увагу, що частина плато сповзає до Київського моря, на яке був перетворений Дніпро за сумнівною програмою електрифікації України у ХХ ст. Але ця місцевість поки що незаймана людиною, на сьогодні вона цінна своїм рослинним світом, особливо лікарськими травами. Стає трохи сумно, що далі мандрівка стає неможливою — починається «заборонена зона». «Моє Межигір’я!» — з цією настирливою думкою розпитую мешканців Нових Петрівців дорогу в урочище Межигір’я з північної сторони села. Після відвідування Покровської церкви (1911), збудованої із жовтої вишгородської

138

цегли у псевдо-російському стилі на місці козацької дерев’яної (1746), метрів за 500 повертаю праворуч. Асфальтована дорога спускається вниз і упирається у високу металеву огорожу із в’їзними воротами та оглядовою охоронною вежею. Стоянка машин вздовж дороги нагадує центральні київські вулиці в робочий день — на цих машинах приїхали сучасні робітники Межигір’я. Як виявилось пізніше — це другий в’їзд в «заборонену зону» для здійснення в ній господарчих та будівельних робіт. Розпитавши міліціонера і отримавши від нього попередження про те, що паркан «забороненої зони» фотографувати не можна, а наближатись до нього — тим паче, сходинками праворуч спускаюсь до знаменитої, описаної історичними легендами та Тарасом Шевченком Дзвінкової криниці. Сьогодні, на початку 2016 року, в Межигір’ї сталися суттєві зміни. Головне — місцевість стала доступною для багатьох бажаючих її відвідати. В основному вона дивує впорядкованістю території. Але наше завдання привернути увагу до справжньої цінності Межигір’я — її культурно-історичної місії в духовному розвитку України. Створення Національного парку «Межигір’я», проведення археологічних досліджень, відновлення межигірського монастиря. Для цього потрібне рішення Президента, уряду, які поки що «зависають»… Назад повертаюсь стежкою, яка спочатку веде вздовж паркану «забороненої зони», а потім різко повертає вгору,

139

і після старого цвинтаря ліворуч опиняюсь в південній частині с. Нові Петрівці. Вулицею прямую на трасу. За півкілометра — автобусна зупинка на Київ. Але думка про межигірських студентів і їх наставників не покидає мене — адже їм приходилось долати відстань 20 км Межигір’я–Київ пішки, а деяким викладачам і двічі на день! Чотири години активного кросу у будь-яку пору року і погоду — і ви у Києві… Але це ніщо в порівнянні з тими труднощами і випробуваннями, які випали на їх долю у ХХ ст.

hgfd

па в ло і в а н чен ко

СПОГАДИ ПАВЛА ІВАНЧЕНКА Відтоді я переконався, що лише після глибокого вивчення народної творчості свого народу, в його минулому і сучасному, можна на базі цього вивчення творити нове мистецтво, відповідне новим соціальним умовам життя. П. Іванченко. Спогади

Павло Михайлович Іванченко — відомий в Україні художник-кераміст, член Спілки художників СРСР. Освіту здобув у Київському художньому інституті (1925). Викладач, технолог, розробник малих архітектурних форм, декоративних панно, облицювальної плитки для відновлення післявоєнного Хрещатика, він був одним із перших «межигірців». Працював як інструктор-викладач керамічного розпису в Державній межигірській художньо-виробничій керамічній майстерні Всеукраїнського комітету мистецтв (1920–1923 рр.), потім у Межигірському мистецько-керамічному технікумі (1923–1930 рр.), Межигірській творчо-виробничій

143

керамічній майстерні (1920–1925 рр.), був деканом художнього відділення Межигірського інституту кераміки і скла (1930–1932 рр.). Але була і перерва, пов’язана з непорозумінням із керівництвом Межигірського технікуму. Після захисту диплому в КХІ на тему «Декоративна обробка речей керамічного виробництва» (1925) Іванченко змушений був виїхати працювати на Будянський фаянсовий завод. У Будах він майже чотири роки працював викладачем керамічного малювання, рисунку, керамічної технології у школі ФЗУ, у вечірній виробничій школі. Він виготовляв нові зразки оформлення масової продукції заводу. Павло Іванченко народився в селі Андріяшівка Роменського району на Сумщині в родині хліборобів, Михайла Даниловича та Федори Степанівни. Разом з ними жили дідусь Данило та бабуся Хима. Він мав сестер: старшу Марію, молодших Дарію, Ксенію, Олександру, старших братів Андрія, Григорія і молодших Івана і Петра. Серед цієї багатодітної родини двоє — Павло і Петро — виявилися здібними до художньої творчості й гончарства. Петро став згодом художником-технологом, головним інженером, директором, головним художником Полонського фаянсового, надалі фарфорового заводу на Волині. За легендами, назва старовинного козацького села Андріяшівка походить від імен перших поселенців

144

XVII–XVIII ст., козаків Андрія і Якова. Проте археологічні розкопки 2001–2004 рр., проведені на території села (район Мельники), свідчать про те, що тут існувало поселення доби раннього середньовіччя. На цьому місці знайдено датований VIII ст. срібний скарб у вигляді п’яти гривен (шийних обручів) і двох браслетів, які могли належати дружині представника старшини одного з великих східнослов’янських племен сіверян. Вони мешкали колись по річках: Десні, Сейму і Сулі. Андріяшівка розкинулася в долині річки Сули, серед озер і проток — з одного боку, і горбисту місцину з лісами, долинами, прозорими озерами та холодними струмками в урвищах — іншого. Ще й досі, подорожуючи повз село трасою Лохвиця — Ромни, праворуч можна помітити руїни колишнього цегельного заводу, поклади глин і вироблені кар’єри на горбах, а ліворуч, при ясній погоді — заплави річки Сули з її крутими берегами. Тут споконвіку селилися люди, які займалися давніми ремеслами, а особливо гончарними. Неподалік від Андріяшівки знаходиться славетний осередок гончарства — село Глинськ.

hgfd

Річка Сула

СПОГАДИ П. ІВАНЧЕНКА * ЧАСТИНА 1. ДИТИНСТВО В АНДРІЯШІВЦІ Весна, ранок. У порожній селянській хаті на дерев’яному полу-ліжку спить хлопчик. Він прокидається від сну. У вікно світить сонце, дивляться розквітлі соняхи і якісь дуже червоні квіти. Жалібно пищать віконниці, гойдаючись від вітру. Дитині страшно, бо в хаті нема матері, нема сестер, братів, бабусі. А ще страшніше від того, що один кінець тканого пояса зав’язаний на попереці, а другий прикріплений до стовпця ліжка. Це для того, щоб дитина сонна не скотилася з полу і не впала на долівку. А хлопчик від страху починає плакати. Силкується розв’язати пояс на попереку, зтягає з себе гарячу ковдру, хоче злізти з полу, та пояс не пускає. Від цього ще дужче страшно, і дитячий плач перетворюється у зойк, відчай і крик, а сльози заливають заспане обличчя. А за вікном шумить вітер, жалібно пищить віконниця, у шибки хитаючись, зазирають розквітлі соняхи і червоні як огонь квіти, а на стіні і долівці бігають промені сонця. Дитячий плач збільшується, сльози ллються від жалю, страху і образи, що пояс не дозволяє злізти з полу. Згодом до хати входить мати, несучи в руках велику корзину, повну свіжих огірків, петрушки, моркви, лободи, щавлю і ще безліч різної городини. * Збережено авторський стиль

148

Глинськ і Андріяшівка на мапі початку ХХ ст.

Ну, чого ти плачеш — моя дитино? Не плач, я ж ось тут, на городі була. О, мій горобчик білоголовий! Цить, не плач. Ну, я ось розв’яжу пояс. Злякався, бідненький! Ну, годі, годі, — не плач, іди до мене. І мати бере на руки дитину, цілує, пригортає до своїх теплих, пахучих грудей. Оцей білоголовий горобчик був я. В той час мені було півтора, а може два роки, і я вперше пізнав, що я живу на світі. Моя мати від зорі до зорі поралася по господарству. І коли на городі, спочиваючи від роботи, вона брала мене на руки, я відчував, як мати пахне м’ятою, любистком, васильками, землею і чистим ранішнім повітрям.

149

Пам’ятаю, мені було страшно, коли я чомусь згадував, що моя мати може колись умерти. В цей час я підходив до матері і тримався її руки або спідниці. Мої батьки та й брат і сестри були дуже роботящі, тому я ще змалечку любив працювати. Найпершим моїм бажанням було зробити свисток із верби. У нас біля хати росла верба. Щовесни я робив багато свистків і свистів на них по різні лади. Більш практичною моєю роботою було, це бажання пасти свині. Біля нашого дому був майдан. Я виганяв свою ковану безхвосту свиню на цей майдан. Але одної свині було мало, тоді я зганяв до гурту усі сусідські свині і задоволено стьобав їх мотузяним батогом. Через деякий час мені батько купив на ярмарку нового картуза. Наша кована свиня, як я вже казав, була безхвоста, хвоста їй одкусив собака, і лишився не хвіст, а кусочок хвоста, що задерся догори. І от, мені чомусь усе кортіло почепити на отой хвіст мого нового картуза. Довго і багато разів я підкрадався до свині, щоб почепити на хвіст картуза, а свиня все тікала. Нарешті я підкрався і почепив картуза. Свиня побігла, а картуз міцно сидів на хвості. Я вже хотів зняти картуза, але свиня і близько не підпускала мене до себе і так ходила довго, аж поки не наклала добрива у картуз, після чого він звалився на землю. Я довго ганявся за свинею з пересердя, щоб… побити її, але це мені не вдалося, і я, розгніваний, пішов додому, несучи в руках закаляний картуз. Дома всі не могли здогадатися,

150

Риболовля на Сулі

Старий рибалка на Сулі, початок ХХ ст.

як це я умудрився занапастити новий картуз, та я згодом усе по правді розповів, від чого усі сміялися, а потім батько вирвав листок з гарбузиння, витер картуз і надів мені на голову, приказуючи: на, носи тепер, шибенику, тепер у тебе на голові не виросте волосся, і будеш ти голодний. Я здер з голови картуз і кинув його в гарбузиння. Після цього я все літо бігав по подвір’ю простоволосий. Мої батьки чомусь любили тримати гусей. Я дуже любив спостерігати, як вилуплюються гусенятка і з любов’ю доглядав їх і годував пшоном, коли вони пищали і дрімали, скупчившись у решеті. Здається, на другу весну після моєї пригоди з картузом я вже доглядав невеликий табунець маленьких гусенят. Ми жили край села. Мати виносила у решеті гусенят за рів, за вгороди, де були невеликі озера від весняної води. Пам’ятаю, була ще досить холодна пора. Гусенята не довго плавали на воді, виходили на берег, жалібно пищали — їм було холодно. Тоді я ставав на почіпки, прикривав себе свитиною, гусенята скупчувалися піді мною, грілися, дрімали, сюрчали, і я, теж зігрівшись, дрімав. Коли усі гусята вилуплювалися, тоді до їх пускали гуску, яка сердито сичала на мене. Особливо я боявся гусака, бо він зовсім не підпускав мене до гусят, а одного разу, коли я хотів узяти на руки гусеня, він злетів на мене, дзьобом ухопив за щоку і вдарив крилами, після чого у мене довго було видно синяки на руках

153

і носі. Я ще й досі виразно пам’ятаю цю пору: ранню весну, сонячний вітряний день, ще не зорані огороди, проростає молоденька лобода, пирій на обніжках, що так гарно пахне, а вдалині уже починають зеленіти кучеряві верби і махають крилами вітряки, що стоять обабіч дороги. Блищить проти сонця вода в озерах, мерехтить дрібненькими хвильками, як химерний сон, як далекий спогад, що тоне в серпанку давно, давно минулих днів. Дивлячись на вітряки, що махали крилами, мені здавалося, що вони хочуть злетіти у повітря. Я приходив до млина, довго стояв, слухав, як шумить вітер на крилах і пахне свіжим борошном, цокотять зубчаті шестерні і шарудять жорна. В цей час гусятка розбрелися по обнішку, їли травичку. Коло їх дбайливо ходила гуска і гордовитий гусак. Раптом я почув крик моїх гусей, гусенята збилися до купи, гуска злетіла у повітря, гусак кричав, махав крилами, і я побачив над своєю головою величезного шуліку, що тримав у лапах гусеня. Я чув, як гусеня пищало, та шуліка поніс його у напрямку лісу. Від образи і жалю я заплакав і побіг, обминаючи грязюку і озеро, до гусей. Майже аж до вечора я не відходив від них, аж поки не прийшла до мене старша моя сестра, і ми погнали своє добро додому. На цей час у моїх батьків було вже аж четверо дітей. Старші хлопці зимою ходили до початкової школи. Сестра один рік повчилася у школі і більше не ходила — батько сказав, що

154

хватить з неї і цієї науки, аби, мовляв, уміла написати своє прізвище. Оселя наша складалася з хатини, де готувалася їжа, і досить просторої хати з великою пічкою і дерев’яним полом, на якому ми всі покотом спали. Над полом під стелею була прироблена дерев’яна жердина, на якій вішали переважно жіночий легкий одяг, рушники тощо. Довгими зимовими вечорами уся наша сім’я працювала в одній хаті. Мати пряла пряжу, бабуся перемотувала нитки на мотовило, батько часто лагодив збрую для коней і старанно мастив її дьогтем. Дід робив дубові клепки для діжечок і маленьких бочонків для води, або зубки до граблів. Сестра пряла або вишивала, брати або готували уроки, що їм задавали у школі, а частіше теж що-небудь робили, що знадобиться в господарстві, як от — перемотували пряжу з овечої вовни, з якої дід або батько плели теплі рукавиці. Старша моя сестра, що за одну зиму не щоденного перебування у школі не зовсім добре оволоділа грамотою читання, часто стояла біля гасової лампи, яка висіла на стіні і голосно по складах читала. Вона складала одну літеру з другою. Наприклад: до літери П вона приставляла И і казала: ПИ та О — ПО, РИ та О — РО, СИ та А — СА. Я лежав на полу або на печі з котом Лиском і під монотонне гудіння материної прядки — засинав. Зимою, коли були сильні морози і хуртовина, я любив сидіти на печі і заглядав у маленьке віконце, прорізане у стіні. У цей час я пригадував людей, що може ідуть

155

у цю пору пішки десь у лісі чи на полі і співчував їм, що вони можуть заблудитися і замерзнути. Потім я й не доглядівся, як біля печі на сволочку повисла коляска, а в колисці я побачив маленьку рожеву плямку, яка чхнула і плямкала ротиком. Це народився мій менший братик — п’ята дитина у нашій хаті. Зимою часто я з дідом спав на печі, і він розповідав мені багато різних казок і пригод із свого власного життя. Казав, як за ним колись зимою гналися у лісі вовки, і він ледве втік на своєму вороному коні. Як зимою у димарі живе відьма або чорти, і тому мені вчувалося під завивання вітру, що в нашому димарі дійсно щось гуляє, стогне, шелестить і клацає заслінкою. Зимою мені було гірше жити, чим влітку, бо в мене не було верхнього одягу і чобіт. У хаті завжди було душно через те, що зимою починали народжуватися ягнята, і щоб вони не позамерзали у хліві, їх тримали у хаті аж поки вони підростуть. Коли ж народжувалося і теля, то і його забирали до хати. Телятко спочатку лежало на соломі, згодом схоплювалося на ноги, широко розставивши їх, його напували теплим молоком, а на другий день воно ходило по хаті. Потім його носили у хлів до корови, а через день я їв смачне молозиво. Під лавою у хатині для підгодовування ягнят було зроблено коритце, і я часто сипав ягнятам висівки або овес. А ввечері, коли відчинялися хатні двері, ягнята гурьбою вискакували на двір, бігли до кошари і підштовхували вимня у своїх годувальниць. Зимою я рідко

156

бував на дворі. Сиджу, бувало, на полу біля вікна і дивлюся на чистий сніг, на яблуні, з котрих синички зтрушували серебристий іній. Біля вікна мені легше дихалося, і я притулявся носом до шибки і шкрябав пальцем льодок, що намерзав непевними хвильками. Коли була відлига, мене пускали надвір, зодягнувши у братову свиту і взувши у старі батькові чоботи. На голову я зодягав стару дідову баранячу шапку — вона була велика, засмальцьована і холодна. Із снігу я ліпив і будував різні ховалки, хати аж поки не заклякали руки і з носа текла рідина. На різдво майже щороку у нас кололи кабана, я любив дивитися, як його смалять на вгороді, а дядько Пилип пригощав мене підсмаженим кабанячим хвостом. Пузир з кабана я наминав у попелі, вимивав, у середину клав штук десять горошин, надував повітрям і висушував на печі на камені. Висушений пузир торохтів горохом, і я бавився ним до безтями. Наш кіт Лиско був дуже ледачий. Він ніколи не ловив мишей, а жив з того, що коли ми сідали за стіл їсти, той кіт злазив з печі і, ходячи під столом, нявкав. Тоді йому давали щось смачне, бо він навіть хліба не хотів їсти. Набавившись пузирем до схочу, я, сидячи на печі, прив’язував пузир до хвоста котові. Він підвів голову, хотів поворухнути хвостом і, вгледівши пузиря, прожогом стрибнув з печі. Пузир літав, торохтів. Кіт метушився по хаті і, певно вгледівши, що хатні двері зачинені, кинувся на вікно, розбив шибку і вискочив на двір. Я побачив, як за котом полетів

157

наш собака Бровко. Кіт бігав по снігу, перевертався, а пузир літав, торохтів. Потім кіт знову побіг до клуні, його наздогнав Бровко і задавив на смерть. За такий вчинок я перший раз був покараний батьком. Він добре одшмагав мене мерзлою лозиною. Я майже півдня плакав, не вечеряв, а ніч пройшла у якомусь напівсонному мареві. Уранці я бачив, як мати повивала мого меншого братика, годувала його своїм молоком, поклала в колиску, а бабуся гойдала і муготіла якусь сумну пісню. Коли прийшла весна, у нас знову народилося штук двадцятеро гусенят. А коли вони підросли, то мене заставили пасти їх за селом. А щоб щодня далеко додому не гонити, гусята залишали на ніч у хліві одного нашого знайомого, звичайно за плату. Я щоранку ішов за село пасти гуси. День мені здавався довгим, як рік. Я дуже сумував за матір’ю. Щоразу, коли до схід сонця мене будила мати, я плакав не тому, що мені не хочеться пасти гуси, а того, що цілий день не буду бачити матір. Я чіпляв через плече велику полотняну торбину, у якій був хліб і кусок сала, загорнутого у гарбузовий листок, і біг росяною стежкою за село. Про цей час мого трудового дитинства я колись написав вірш і приводжу його з деякими скороченнями. Неначе вчора це було. Пригадую, як на толоці я гуси пас. Така була морока: Тут хочеться кругом млина

158

Худоба на Сулі

Біля воріт

В блохи гуляти, — А ті проклятії гусята, Як на те зло, Уладились у вгород. І от, з досади побіжу, бувало, І батогом почім попало Стьобнеш, і гусинят одно чи й двоє уб’єш. Звичайно ненароком. А щоб не бачили, сховаю ті гусинята в бур’яні — і вже тоді не до гульні. А хіба утриматися можна, Хіба не вилетить із голови Та думка про гусят трівожна, коли на озері вже дітвори цілий табун і з купини ниряють у дзеркальну воду, то животами по багні плазують. Або в затічку, замісто невода в сорочку загонять рибу. В цей час, звичайно,

161

не тільки про гусей забудеш — тут їсти цілий день не будеш. І часто так бувало, що з торби хліб і сало Бровко лукавий забирав, Бровко, що з ним-же щойно грався, що в озері на нім катався. У вечорі загнавши гуси у кошару, біжу до дому, — А до дому було верстов із три. Біжу дорогою, житами і на шляху, шо за селом, припавши вухом до стовпа, я слухав як гудуть дротами вітри вечірні. Ті звуки мене до сліз вражали. В моєму серці прокидались жалі. Якась невідана тривога бентежила мене малого. У неділю особливо Я пасти не любив гусят. В цей день, як водиться, бувало, дозволено було гулять усім братам моїм і сестрам.

162

Мене-ж до сонця вже будили. Звичайно, мати у торбину, шоб заохотити мене, чогось смачного там ложила, і періжків, казала, батько як напечем, то принесе, Але благання материне все Мені ще гірше викликало сльози і торбу взявши на плече ішов я з дому, плачучи. Завжди в неділю батько дивитися приходив на гусят — чи підросли вже? Ну і, звичайно, перерахує їх, а гусят штук п’ять за тиждень я забив. Питає батько: де ж гусята? Ну що ти будеш тут казать? Протягую: подохли хто зна з чого. Та батько цього вже й не слуха і добре крутить мені вуха. Та це ще півбіди, бувало, а от як вже повиростали Ті гуси.

163

Скілько сліз пролито, І горя скільки пережито. Ну, уявіть собі: Гер, гер і полетять — кудись к лихій годині і по городах в гарбузинні попадають у картоплях. Попробуйте ви їх зібрати, Та ще коли у кожному дворі Вас нападуть собаки злі. Було й таке зі мною лихо — В цей час якраз були жнива. Натрапив якось я зайчиху, що діток привела була — У тросі під кущем глодини. Угледівши мене, зайчиха Стріпнулася, а потім тихо, З десяток кроків відійшла, На лапи задні сіла, немов благала, щоб діток я її не брав. Зайчатка збилися до купи і тримтять. В цей час я чую, хтось кричить:

164

Батько

Свинопаси

Ти що ж, ото в чужому просі гусей пасеш!? Я глянув, мої гуси. Бодай ви видохли, гукаю, І батогом по них стьобаю.

Не пам’ятаю, коли писав я цей вірш, але це було давно, давно. Одного разу я пас гуси біля річки Сули. Уже почало вечоріти, а мої гуси плавають по річці і не думають виходити на берег. Як тільки я їх не кликав, чим не приманював, а вони не звертали уваги на мене. Уже й смеркати почало, а вони, кляті, плавають, полощуться, ловлять ряску. А до дому було кілометрів два. Нарешті гуси випливли на берег. Я з пересердя захватив їх, бив батогом і щосили гнав додому. Треба було перегонити через греблю, що пролягала через болотистий луг і брід. На греблі через брід був місток. Як раз на містку я зустрів підводу, на якій їхали люди з жнив. Я нагнав гусей на місток. Гуси плуталися між ногами у коняки, між колесами. А коли підвода проїхала, я побачив молодого гусака, що тріпався. Я схопив його на руки і побачив, що в його вилізло одне око, а з рота текла кров. Поніс я на руках того гусака додому, а що вже мені було за це від батька, то й не питайте. На друге літо я почав пасти скот на толоці. У нас була корова,

167

телиця і бичок. Та ще пас я старого, худого і дуже високого коня, що звався Левсич. Я ніяк не міг злізти верхи на того коня. Тоді я привчив його, щоб коли мені треба, кінь піднімав голову і таким чином викидав мене собі на спину. Але у Левсича була на спині така велика і гостра кістка, що я ніяк не міг усидіти на ній. Сидячи на коні, я через короткий час натирав собі виразку між ногами. Скот ми пасли гуртом, зі мною були хлопці трохи старші і одногодки зі мною і такими на роки дівчата. Одна тілько Явдоха Їськова була старша від нас усіх, вона пасла гуси. Але хоч вона на роки старша, але на зріст була дуже незенька і дружила з нами. На толоці росли дуже високі будяки. Ховаючись за ними, ми грали у жмурки, або викопували в землі диких бджіл і знаходили там мед. Ми так захоплювалися різними іграми, що забували про скот, який за цей час заходив за декілька кілометрів від нас і часто ішов на землі Князя Кочубея, бо там чомусь було більше паші, чим на дядьківській, селянській толоці. Нам не дозволяли пасти скот на «економічній» землі і часто бувало, коли скот піде на панські землі, то прикажчик так наче із землі виходив, — він летів до нас, сидячи на легеньких дрожах, у які була запряжена красива і бистра кобилиця, кричав на нас і щосили лупив наш скот. Прикажчика ми усі боялися, бо він був дуже сердитий, мав червоне випячене обличчя і страшенні чорні, з червоними

168

жилками витришкуваті очі. Нам було цікаво подивитися як у «Якономії» орють землю залізним плугом, у який запряжено дві пари величезних волів. Плугів було штук п’ятдесят, воли важко тягли їх, зорюючи за один захід широку смугу землі. Часто ми бігали на гору подивитися, як паровою машиною молотять хліб, або як паровик перевозять з одного місця на інше, запрягши у його пар двадцять волів. Біля кожної пари волів був погонич, усі люто кричали, стьобаючи батогами і витягали паровика на тверду дорогу, лишаючи на стерні глибокі колії від коліс машини. Бувало інколи так, що скот пасла моя старша від мене сестра Саша, а мені доводилося пасти у лузі коні. У батька було двоє коней — кобила і ледачий, дуже пузатий рижий кінь на прозвисько Духопел. Кінь був, як мені здавалося, дуже доброю твариною, бо коли я, сидячи на йому, біг скачки і часто падав йому прямо під ноги, то він високо стрибав, щоб не наступити на мене. Коні я пас не тільки у день а й вночі. Не знаю, скільки мені було тоді років, знаю тільки, що у цей час у мене випадали передні зуби, вони довго хиталися, заважали їсти, і я їх повиривав ниточкою. Коли мене пізно літнього вечора виряджали пасти на ніч коні, то щоб я не задрімав і не впав з кобили, мені мати давала смажених соняхів. Я їх пускав і проганяв сон. Пасти у ночі коні мені було боязко, особливо коли доводилося ночувати на острові, за лісом, де було багато лисиць.

169

Привівши коні на призначене місце, я путав їх, а сам залазив у густий кущ, прикрившись сіряком. Чи то мені зі страху так здалося, чи справді так було, у одну ніч, коли я заліз у кущі і задрімав, мені почулося, що хтось душить мене. Я мовчу, не рухаюся, а воно душить і сопе. Я так злякався, що навіть не зчувся, коли воно перестало душити мене, і так без сну пролежав на одному боці до ранку. Чуть світ я схопився, довго бігав, шукаючи коней, і приїхав додому до схід сонця. Цього літа у нашого сусіда хтось украв коні. Кобила, яку я водив пасти, була хороша, і батько боявся, щоб її не вкрали. Тому він десь достав залізне путо і велів мені заковувати ним кобилу. Я так і робив. Та одного разу у пітьмах спутавши кобилу, я загубив ключ від пута. Що робити? Батько-ж наказав, щоб коні були рано дома, бо якраз цього дня збиралися молотити хліб кінною молотаркою. Не привести своєчасно коні, це значило зірвати роботу молотьби. У той час більш-менш заможні селяни наймали молотарку, гуртом спрягалися і таким чином один одному допомагали у молотьбі. Молотарку мали більш заможні селяни, яких було на селі мало: один або два чоловіки. За молотьбу вони брали великі гроші або платили їм зерном. Ураховуючи усю серйозність обставин, я уночі біжу додому, щоб сповістити, що я загубив ключ. Бігти треба було далеко, через старий, великий ліс, через луг. Дома в цей час уже всі спали. Побідкався батько і пішов до сусіда Івана

170

Зелененькового просити, щоб пішов і одімкнув путо, бо батько вважав Івана таким, що добре знається, як відмикати замки. Іван чомусь легко погодився, узяв великий цвях, кусок зігнутого досить товстого дроту, і я пішов з ним до коней. Було вже за північ. У пітьмі ми скоро знайшли кобилу, бо вона, підступаючи, дзвонила путом. Іван відмикав, а я тримав за гриву кобилу, яка об мою спину чухала свою морду і зітхнула, мабуть їм не хотілося іти і запрягатися у важку роботу. Духопел неподалік від нас щипав росяну траву і часто фиркав ніздрями. У густому лісі, недалеко від нас, сумно кричав сич. По небу пролітав метеор і затухав у синій безодні. Після клопітливої і безсонної ночі, на ранок я вже стояв на приводі молотарки з батогом, що мав дуже довге пужалко. По колу привода ходили попарно восьмеро коней, і я майстерно поганяв їх. Сердито гудів барабан молотарки. Вправно і весело працювали люди. Я бачив, як Іван Зелененків, красивий, ставний і широкоплечий парубок, набирав багато обмолоченої соломи на шпиль і легко поверх голови ніс її, майстерно клав на ожеред, на якому розправляли солому два діди. Носити солому штилем та ще коли треба підніматися по драбині на 6–7-метрову височінь ожереду, було важко, і ця робота вимагала фізичної сили і вправності. До нас люди охоче ішли на молотьбу, бо знали, що батько акуратно відробляв у селі за їх поміч, а головне спокушало те, що у нас під час молотьби добре годували.

171

Батько хитрий був, він знав, що коли добре людей нагодуєш, а особливо коли даси по добрячій чарці, то вони у двічі більше зроблять. А крім цього, батько мав ще й особливу струнку — щоб про його говорили люди, що він добрий господар і не скупиться на харчі. Тому у нас на молотьбу обов’язково різали баранця і за один день з’їдали його. А у вечорі, по закінченні роботи, крім баранини усім припадала добряча чарка горілки. Знаючи таку оказію, молотарка працювала до смерку, і те що треба б було робити два дні, робилося за один день. Після пізньої вечері усі розходилися веселі, домовляючись, у кого завтра буде працювати молотарка, і хто прийде на роботу. Але це було значно пізніше. Раніше на селі не було машин — молотили котками на току, а жито ціпами, що всю зиму гупали по селу. Малоземельні люди-чоловіки ходили до більш заможних селян молотити хліб ціпами і вони інколи добре заробляли, бо молотили за стому коробку, так що за один день добрий молотник міг заробити півтора-два пуди зерна, та ще й на харчах господаря. 1905 РІК: ДІД ДАНИЛО Залишилися у моїй пам’яті деякі спогади про 1905 рік — про революційні заворушення на селі, особливо у нашому селі, де був маєток поміщика князя Кочубея. Пам’ятаю нічні пожежі, коли горіли стоги хліба і клуні у «Якономії» — як

172

Дід

Кум

тоді казали селяни. Мені було страшно дивитися вночі на ці пожежі, коли у нас у хаті усі прокидалися, а я у вікно бачив червоне полихання на небі. Потім ми всі бачили, як на вулицях ганяли на конях козаки у чорних бурках. Я дуже боявся козаків, бо вони були страшні, чорні, високі, горбоносі, з сердитими колючими очима. Козаки нишпорили по селу, шукали революціонерів, били людей. У нас був один знайомий, як усім нам здавалося, він був порядною людиною. Прозвище його було Набока, а по вулишному звався бублешник, бо він з бабою дома виробляв бублики, а по святах і неділях продавав їх біля церкви. І от, нам стало відомо, що бублишника заарештували і посадовили у Лохвицьку уїздну тюрму. Мій дід Данило був малограмотний, але настроєний досить ліберально і дуже лаяв царя і міністрів. На царя він казав: «Царь Микола дурачок, а міністри годяться у свинопаси». Про це він висловлювався досить відверто десь на свадьбі, коли був під чаркою, а особливо у компанії зі своїм кумом Іваном Григоровичом. Досить часто мій дід з кумом сиділи за столом, весело розмовляли, а коли вже була допита пляшка оковитої і з’їдено кусок кендюха — куми починали обніматися і співати. Іван Григорович був людиною військовою, багато років служив у царській армії, приймав участь у війні з японцями і дослужився до чина єфрейтора, — чим і гордився. Я пом’ятаю, дід бувало кричить: «Іван Григорович, Іван

175

Григорович! Я тебе возвеличу». «А я тебе возведу», — відповідає кум. Потім дід починав співати досить соромицьких пісень, які сам придумував. Як от: Ой горе тій Федорі нема цицьок курка гола і т. п.

Потім дід голосно кричав: «Іване Григоровичу! Ну, що з того толку, що ти воював з японцями! За що ти воював? За одну нікчемну миршаву медаль?» І він пальцем тикав у медаль, що теліпалася у кума на грудях. — «Царь та міністри, та поміщики гнали вас, як овець на війну, щоб перебити, як бидло. Ціною вашого життя заграбастали чужі землі, а таким людям, як ми з тобою, давали ось що», — і він показував багатозначущу комбінацію з п’яти пальців. — «Ти знаєш, скільки землі має княжна Кочубеїха? Кажуть ніби вісімнадцять тисяч десятин, а що ти маєш? Одну десятину, та й то на узбіччі, на якій виростає миршаве жито». Кум замовкав, клав на стіл одну по другу руки і схиляв на їх свою обважнілу кудлату голову. До хати зайшла моя баба Хівря, не схвально поглянула на захмелілих кумів і почала підбирати в корзині принесене з огороду зілля. Баба, як вона сама казала, зроду не пила горілки і була богомільною і зовсім не письменною. Вона не знала молитов таких, які були у євангелії чи закону божому, тому сама видумувала різні молитви і щоранку

176

і у вечорі довго шептала їх, стоячи на колінах перед образами. Як мені тоді здавалося, дід погано жив з бабою, обзивав її образливими словами, і це було головним чином тому, що, як дід часто говорив, баба нічого не тямить робити, вона чомусь не вміла вишивати, сорочку дідові шила незграбно, білизну прала погано, борщ варила не смачний. Дід часто називав бабу купецькою дочкою, хоч вона ніколи не була купчихою. Одного разу, в неділю, коли дід переміняв білизну і побачив, що сорочка погано випрана і пом’ята, він пішов у хлів і порубав сорочку сокирою. Дід, навпаки, був добрим майстром. Він самотужки навчився робити діжки з дубових клепок, дуже красиві бочоночки для води і квасу, робив ярма, вози і вирізував на них красиві визерунки. Зправлені дідом дерев’яні граблі були дуже зручні в роботі, міцні і легенькі. Струмент свій дід дуже любив, завжди тримав його в порядку, часто гострив на точилі і витирав ганчіркою. Він умів робити і дерев’яні плуги. Я пам’ятаю такого плуга. Він був важкий, не зграбний і довжину мав метрів п’ять. Колеса у плуга такі ж завбільшки, як і біля воза, а заліза на йому було мало, лише на кінці леміша надівалася залізна деталь, та ще чересло було залізне, а решта усе дерев’яне. Часто до діда приходили сусіди і просили позичити пилку чи долото, та він не охотно виконував ці прохання, боючись, що затуплять, або пощерблять струмент, або й зовсім не принесуть

177

віддати своєчасно. Він вважав, що без справного струменту не зробиш путящу річ, тому коли просили у його струмент, він питав: «А що ти думаєш робити?» Сусід відповідав, що треба полагодити ворота або воза. Тоді дід брав струмент і пішов сам лагодити ворота, приказуючи: «Тут і роботи тії». «А чому ти не купиш собі сокиру? Ну, який ти в чорта господар, коли ти сокири не маєш». Дід знав секрет, як гартувати залізо, щоб воно ставало, як криця. Він часто сперечався з ковалями і коли замовляв їм зробити долото чи сокиру, власноручно загартовував їх. На вигляд дід був не дуже показний. Середнього росту, досить худощавий, мав ріденьку чорну борідку і такі ж вуса. Вигляд у його був досить суворий, а в очах світилася доброта і задумливість. У робочий день носив дід коротенького кожушка, смушеву шапку, досить широкі штани, а чобіт не скидав ні літом, ні зимою. Зимою він часто кашляв і казав, що в його задишка. Для свята у діда була празникова свита з домотканого чорного овечого сукна і кожух з високим коміром. Баба, як потім я довідався від діда, таки дійсно була з купецького роду. Її батько був ніби купець другої гільдії, жив десь у селі біля Глинська на Роменщині. Славився бабин батько тим, як казав дід, що він був великий хвастун. У його ніби був кінь, що бігав так швидко, що вийняту з печі свіжу гарячу хлібину він привозив з Глинська у Ромен, відстанню двадцять п’ят верст, за півгодини, і що ця хлібина не встигла вихолонути.

178

Криниця

Діточки

Дід розповідав, що коли він поїхав свататися до «купчихи», то вона гордо відмовила йому з тих міркувань, що хлопи їй не рівня. Баба була маленька на зріст, мала видовжене, сухе обличчя, продовгувастий, трохи горбатий ніс і тонкі губи. Очі завжди світилися смутком. Пальці на руках баба мала вузлуваті і трохи криві. Коли я робив яку-небудь шкоду, то вона прикладала праву руку на мою голову, натискувала пальці, і вони усі дуже тріщали. Це вона так била мене — приказуючи при цьому: «А, розбишако, шкура ти собача барабанська». А коли я їв коло неї і вона бачила, що з моїх рук упала крихта хліба на землю, вона хрестилася і казала: «Грішнику, ти може тіїї крихти не стоїш, то ж хліб святий, а, лобокряка», — і знову тріщали її пальці на моїй голові. Зимою баба ввесь час сиділа на полу, латала чию-небудь одежину, скубла овечу вовну, або дерла куряче чи гусяче пір’я. Коли вона позіхала, то обов’язково хрестила рот і шептала якусь молитву. У нас майже весь час на сволочку біля печі висіла колиска, бо не встигала підрости одна дитина і вилізти з колиски, як родилася друга, яку клали на її місце. Тому і мені, і бабі часто доводилося колихати дітей. Мені це дуже обридло, я часто, коли мій менший брат чи сестра довго не засинали, дуже розгойдував колиску, щоб угамувати крик немовляти. Тоді баба виривала з моїх рук колиску і тихо муготіла якусь колискову пісню, від якої мені робилося сумно.

181

Зимою я часто спав у ночі на печі з дідом і слухав його цікаві розповіді про чумаків. Батько дідів, Семен, що помер на сто восьмому році життя, — чумакував. У нього були великі рогаті воли, один сірої масті, а другий більш темної. Коли ранньою весною чумаки збиралися їхати у Крим по сіль і тараню і запрягали волів, то темний віл стояв і гірко плакав — йому не хотілося іти у далеку трудну дорогу. Розповідав дід, як на чумаків у дорозі нападали розбійники, грабували і навіть убивали їх. Або як чумак занедужає, помирає і товариші поховають його серед степу, насипавши високу могилу. Тоді мені здавалося, Крим це якась дуже далека країна, що лежить десь аж на край світа, оповита туманом невідомості. Мати, баба і старша моя сестра удосвіта пряли. Баба микала мичку конопель, з яких піднімався порох, від якого дід довго кашляв і лаяв бабу, що вона хоче задушити його. Найстарший мій брат Андрій, закінчивши початкову школу, працював писарчуком у волості. Він мав дуже красивий почерк у письмі, за що його взяли за писаря. Другий після Андрія брат Гриша, який теж скінчив чотирьохкласну початкову школу, працював дома по господарству. Зимою теж було багато роботи. Мене заставляли викидати кізяки на двір з під худоби, заганяти з кошари до хати маленькі ягнята, що ранку облапувати курей, — котра з яйцем, то забирати до хати, щоб знеслася, бо на дворі яйце розмерзниться. Життя проходило досить

182

одноманітно і скушно. Ото тіко й розваги було, як пізньої осені до нас на храм з Глинська приїзжила тітка Уляна з своїм красивим, чорнявим і співучим чоловіком Гришею та з двома малими ще синами Тихоном і Єлисеєм. Тітка Уляна завжди привозила нам гостинці — оріхи, пряники або смажені горбузці. Тоді ми усі малеча залазили на піч, лускали оріхи, билися і слухали, як красиво співав дядько Гриша, випивши перед цим добрячу чарку горілки, настояної на зубровці. Хороше вражіння лишилося у мене і від різдвяних свят, особливо від святвечора. Пригадую зимовий вечір, тихо падає сніг, у кошарі мекає вівця, біля колодязя забряжчало залізне відро, чується тиха, лагідна і весела жіноча розмова. Потім сніг перестав іти. Велика хмара непомітно пливе на захід, а за нею виглядає чисте небо. У хаті чисто, урочисто, трохи пахне жареною рибою, пиріжками, а ще дужче степовим сіном і васильками. На покуті у пахучому сіні стоїть узвар і кутя, на підлозі у хаті послано сіном. Потім усі умиваються, зодягаються у чисту білизну. Перед образами горить лампадка. На столі, прикриті вишиваною скатертиною, різні страви. Усі починають мовчки молитися богу. Я стою біля матері і дивлюся, як старанно молиться богу бабуся. Я не вмію молитися, але мені подобається, на душі так радісно, і я починаю шептати губами, наче читаю молитву. Молитва продовжується хвилин десять, п’ятнадцять. Потім дід благословить сідати

183

за стіл. Вечеря починалася з холодної юшки, у якій плавало пшоно і в’юни. Юшку їли з періжками з капустою, з квасолею. За юшкою ішла смажена солона риба вобла, потім починався озвар і кутя з медом, солодкі періжки з калиною, з маком. Потім я несу вечеряти своєму хрещеному батькові, що жив недалеко від нашого двора біля гайка. У хустині на вечерю були загорнуті періжки, а в маленькому красивому горнятці кутя з озваром і медом. На дворі видно. Морозець щипає мене за обличчя. Із за хліва випливає круглий місяць. Я заходжу у двір до хрещеного. Почувши мене, почав шавкати собака. Я іду, знаючи, що собака прив’язаний. Та коли я доходив до хати, собака збив мене з ніг і торсав за свитку. Я дуже злякався і кричав так, що мене чули аж дома. Вечеряв з хрещеним не весело. Мені дали п’ять копійок і провели до дому напівдороги. Старший брат сміявся, що мене душив собака. На друге літо я так само пас скот і коні, а восени пішов до школи. У нашому селі було дві не великі школи і обидві стояли біля церкви. Одна церковн-приходська, а друга більша — чотирьохкласна. Від школи у мене мало що лишилося у пам’яті. Пам’ятаю тілько, що у мене була велика полотняна торба, біля якої на мотузочку теліпалася чорнильниця. А потім, звичайно, були книжки, зошити. Я швидко навчився читати і навіть вивчив на пам’ять деякі вірші. Тоді учили виключно російською мовою і я вивчив вірш «Поздняя осень. Грачи улетели».

184

Дома я питав у батька, що це таке, грачі. А коли узнавав, що грачі це наші гайворони, тоді я знову питав, а куди вони улітають, адже вони і зимою у нас бувають, я сам бачив, як вони ходять по дорогах і довбуться по смітниках. «Летять від холоду», — пояснював батько — і замовкав. Не знаю, де я вивчив співочий мотив до вірша «Поздняя осень», але його часто дома співав дуже тоненьким голосом. На різдво у школі була ялинка, і мені доручила учителька на вечорі співати «Поздняя осень». Інші діти читали вірш на вечорі про ялинку. Я вийшов на сцену і побачив, що на мене дивиться дуже багато незнайомих очей. Мені стало боязко, серце стукало. Учителька заграла «Поздняя осень» на фісгармонії, і я заспівав тонюсіньким, тремтячим від страху, голосом. Я побіг зі сцени і чув гучне лопання у долоні. Учителька стояла за лаштунками на сцені і радо усміхалась, а оплески не переставали. Тоді учителька сказала, щоб я вийшов на сцену і поклонився до людей. Усе це було зроблено, і я вже не побіг зі сцени, а пішов. У ночі мені снилися сни, що я лечу, сидячи на крилах у якоїсь великої птиці, лечу високо над землею, а внизу видно великі ліси, ріки, гори. Потім наче птиці не стало, і я сам лечу, напружую сили, розпростер руки, наче крила, ще дужче напружую себе і підлітаю вище. Лечу над своїм селом, люди дивляться на мене, дивуються, а я все літаю, літаю і спускаюся на землю у садку біля батькової хати. Ранком я розповів матері свій сон, а вона

185

роз’яснила мені, що то я росту у ночі, і через те мені такий сон сниться. Часто бувало потім, на перемінці або після уроків, учителька приводила мене у учительську кімнату, просила мене співати «Позднюю осень», а сама грала на фісгармонії, вивчаючи мотив. Запам’ятався мені учитель Микола Андрійович, молодий чоловік, що відбирав у нас учнів саморобні дерев’яні з дротиною ковзани, коли ми на перемінці, захопившись, каталися, не звертали уваги на дзвінок, і запізнювалися на урок хвилин на десять або й на більше. Тоді учитель наказував усім знімати ковзани і в класі утворювалася велика купа ковзанів у кутку біля печі. Не пригадую за що, але інколи мене залишали у школі після навчання без обіду, від цього мені було соромно і обідно. Миколу Андрійовича ми усі любили, бо він був добрий, не бив нас, не кричав, розповідав різні цікаві історії про ліси, про звірів, птиць, про моря і бистрі ріки та дуже високі гори. На великій перемінці весною багато учнів виходило на майдан біля школи і Микола Андрійович боровся з нами. Він стояв, а ми, чоловік двадцять, учепимося за його, і він розкидав нас на всі боки, мов груші. Між нами був один учень, що по два роки сидів у одному класі. Був він загузкуватий, товстий, і як нам здавалося, дуже сильний. Він схоплював учителя за ногу, а ми вилазили йому на плечі, та й тоді ми розліталися на всі боки і не могли звалити. Я був дуже маленький на зріст, учитель часто хапав

186

До школи

Сула навесні

мене за шиворот і піднімав високо одною рукою. Перебуваючи вже у третьому чи четвертому класі, я добре читав, особливо подобалися мені вірші. Читав я і знав на пам’ять багато віршів Кольцова, Некрасова, Пушкіна, Лермонтова, Тютчева. Була в мене тоді добра пам’ять і, прочитавши якийсь вірш декілька разів, я знав його на пам’ять. Ще в дитинстві мене чарували і засмучували слова: «Роняет лес багряный свой убор». Або: «Буря мглою небо кроет, вихри снежные крутя». Чи: «Уж небо осенью дышало, уж реже солнышко блистало». Отих «гусей крикливых караван, що піднялися к югу» у мене завжди викликав невимовний сум і мені хотілося плакати. Я не зовсім розумів зміст Лермонтового «Паруса», але він чомусь хвилював мене, і я часто, пасучи скот, сам собі на пам’ять читав: «А он, мятежный просит бури Как будто в бурях есть покой».

Одного тільки я ніяк не міг на пам’ять вивчити, це молитву «Верую». Скілько мене не скуб за вухо отець Порфирій, коли я, читаючи «Верую», помилявся, зупинявся, або говорив, перекручуючи слова, все одно я так і не вивчив молитви, бо вона мені була не зрозумілою, у їй не було отих простих, задушевних слів, які я читав у «Парусі» Лермонтова. Ну, «верую во єдиного бога» це було зрозуміло, а далі ця «поезія» не брала мене за серце, тому я, прочитавши перші рядки, зупинявся,

189

опускав очі донизу і замовкав остаточно. Отець Порфирій, що викладав закон божий у школі і був потім у нашій церкві, сердився і залишав мене після уроків без обіду на годину або й більше. Пізніше, коли я підріс, то побачив, що і мій батько не розумів змісту молитов. Інколи, в неділю, коли був у доброму настрою, він ходив по хаті і намагався співати молитву — «Осана в вишніх». А він, не розуміючи змісту молитви, говорив: О-са-на вишні — бога! Перебуваючи у школі, я любив той час, коли у піст нас відпускали говіти. Тоді можна було і великого бублика за копійку купити, такого завбільшки, що голова в дірку пролазила, і халви поїсти, а головне — у волю наспускатися з гори на льодяшці. Тоді чомусь у нас не було саней, і майже усі хлопчаки мали льодяшки, що виліплювали їх з коров’ячих кізяків. Виліпши отаку кругленьку посудину, щоб зручно у їй було сидіти, зануриш у неї мотузок, а нижню частину декілька разів польєш водою, щоб намерз досить товстий шар льоду. Така штука з гори по снігу летить, як пуля. До пізньої ночі спускалися ми на льодяшках, не почуваючи ні морозу, ні втоми, ні голоду. Луги біля річки Сули у осені часто заливало водою. Вода замерзала і на льоду старші хлопці улаштовували крутілку. Крутілка будувалася так: через дірку у льоду у землю забивався довгий і товстий кілок, на який надівалося звичайне колесо з воза. До колеса прив’язувалася жордина метрів 8–10 довжиною, а до кінця її прив’язувалися

190

маленькі санчата. П’ять або й більше хлопців закладали не дуже товсті кілки між спиці колеса. На санчата сідав той, хто хотів крутитися. Хлопці розкручували крутілку, і санчата по колу літали з неймовірною швидкістю. Рідко, хто міг довго утриматися на санчатах. У більшості від центробіжної сили закручувалася голова, він зривався і летів по льоду метрів за сто від крутілки. Ми ще каталися на одному, дерев’яному, з дротиною під низом, саморобному ковзану. Часто змагалися, хто швидче доїде до зазначеного місця. А одного разу, коли був сильний вітер, а лід був чистий як скло, ми заспорили, хто найкраще з розгону перескочить через промоїну на бистрій течії води на Сулі. Промоїна була не широка. Нас, декілька дітлахів, вишикувалося в ряд і стрімглав за вітром помчали до промоїни. Дехто злякався і зупинився, не долетів до промоїни, де хто перескочив, а я стрибнув і попав на край льоду біля самої промоїни. Лід не витримав, обвалився, і я шамнув з головою у воду, але швидко пірнув на верх і вхопився руками за край ополонки. Лід не обвалився далі, і я, зпершись руками, виліз на поверхню. Я з преляку побіг додому, а поки добіг, то одежа на мені замерзла як дудка. Дома всі перелякалися від мого вчинку і не лаяли мене. Мати бідкалася, казала, що я простуджуся і вмру. Баба натирала мене скипидаром. На печі саме сушилося жито. Я поліз на піч, заслав рядниною жито, укрився кожухом і в скорому часі заснув і проспав аж

191

до пізнього вечора. Батька в день не було дома, а в вечорі, коли ще лежав на печі, батько, зазираючи до мене, сердито проказав: «А ну, злазь з печі, утопленику», і я побачив, як він тримав у руці ремінний пояс. «Я тебе ось накатаюся», — сердито проговорив батько. «Кізяки з під корів так не викидав, а все на ковзані гасаєш — лобуряко. Злазь з печі!» — крикнув батько. Я почав хлипати і сказав, що у мене голова болить. Пролежав я на печі до ранку без вечері і майже не спав всю ніч. Мені було і страшно, і обідно, що міг утопитися, а мене і не пожаліли. Мені навіть приходило на думку, що краще б я був утопився, тільки щоб мене знайшли, і лежав би я в труні, а всі плакали б за мною. Як я вже згадував, баба моя була дуже богомільна, а дід, навпаки, рідко навіть до церкви ходив. На цьому грунті у їх виникали часто гострі суперечки. Дід казав, що піп Порфирій, як померла у його жінка, то як парубок до старих дівиць учительок, шо працювали у церковно-приходській школі. Баба від цих слів сердилася, хрестилася і обзивала діда старим безбожником, брехуном і волоцюгою. Про стосунки діда з бабою на релігійному грунті я колись давно написав вірша. Дід Данило. Мій дід Данило читать гаразд не вмів, Але він був свідомий того, що бог «це щось дурне».

192

Молодята

Гойдалка

І проти його із бабою своєю Сувору суперечку вів. Щодня то тричі бабуся моя Хима Знімала з покуті святого Серафима, А раз у вечорі, коли вже дід стелився спати, Бабуся так гріхи свої рішила замовляти Охтирські, монастирські, Ладанські устинські, Святі русалимські — Угодники божі — не тлінні, печерські! Мені з вами рядом не сідати, в рай не поспішати. Хороніть мене від пропасниці, соняшниці, трясці. А дід цеє зачуває, Бабу Химу перекривляє: Горпинка, ліщинка, Сосна — обезянка, Трощиш, ламаєш, на хлопців киваєш. Тринди, бринди, Хавроня розбештія Годі тобі слинити, марудити, Лягай-бо вже спати, Бо мені треба рано вставати! Ой, Даниле, Даниле!

195

Шкура ти собача, барабанська! Як ти думаєш віку доживати!? Та не слухав дід Данило Бабених докорів, ані сліз — Люльку запалив і вийшов з хати — Викотив посеред двору віз І на ньому постелився спати. А як тілько, тілько зарум’янився схід, Погукав на мене дід: Гей, вставай, вставай, Плуга лагодь, воли запрягай! А ще сонце не вставало, Ми вже тверду толоку орали. Дід за плугом ходить, А я поганяю, На будяках босі ноги пробиваю. Дід це бачить — і до мене: Гей, синашу — сину! Тільки ти тоді будеш вволю хліба їсти, Як у праці чесній стомиш спину.

Біля нашого двора на вулиці був громадський колодязь. Особливо у вечорі до колодязя приходили дівчата, молодиці по воду. У цей час дід часто стояв з люлькою в зубах, схилившись

196

на тин недалеко від колодязя і відпускав різні жарти, забави, від яких дівчата раділи і голосно сміялися. Баба в цей час стояла за рогом хати і спостерігала цю картину, а коли її ревнощам уривався терпець, вона підступала до діда ближче і говорила: «А, ти, стара Собако. Чого б я ото зуби скалив, та витрішки продавав, і страму немає». Тоді дід раптом загорявся злістю і біг за бабою, кричав: «Тобі, старій, виглядати, ти будиш мене докоряти». Баба тікала і кликала голосно на поміч мою матір. Мати виходила, ставала на дорозі проти діда, і він раптом заспокоювався. Мою матір дід дуже поважав. Не раз бувало так, коли дід розгніваний гнався за бабою, то мати запірала бабу в комірчину, і тоді дід, посварившись кулаком, ішов у свій столярський хлів. Я дуже любив діда. Одно мені в йому не подобалося, це те, що він недолюблював бабу і досить часто гримав на неї. Він часто брав мене на рибалку. Одного дня, після великого дощу, я пішов з дідом до річки ловити раки. Наловили ми раків півмішка і так захопилися, що не помітили, як насунула величезна хмара, загримів грім, піднявся вітер, і раптом почав іти дощ. Ми побігли, а дощ ще дужче став лити. Ударив сильно грім. Діватися нікуди, подалися ми між густі старі верби і натрапили дупленату вербу. Лізь у дупло, наказав дід. Я поліз, а поперед мене дід поставив мішок з раками і сів на його, сховавшись і собі в дупло. Сидимо, і дощ нас не мочить. Мені

197

навіть сподобалося сидіти у дуплі. Пробули ми там досить довго, а дощ не переставав, іще дужче спалахувала блискавка, і гримів грім. Навколо стало зовсім поночі, потім я чую, щось сопе і наче лізе до нас у дупло. Я завмер. Дід мовчить, навіть не чути, як він дихає. А потім дід як закричить: «Ала-ла-ла!» Щось сильно штовхнуло нас, і почувся неприємний сморід. У цей час вогнем спалахнуло небо, і ударив сильно грім. «Та не здох би ти, нечиста сила!» — проговорив дід. Вовк умощувався прямо мені між ноги. «Бодай ти здох — обпаганив мене чисто. Фу! Сатана!» Я ніяк не міг зрозуміти, як міг сюди потрапити вовк. Дощ трохи стих, і ми повилазили з дупла. Дід довго пирскав, а потім зняв з себе верхню сорочку і пішов до річки, щоб виполоскати її, бо як потім з’ясувалося, його вовк з переляку обпаганив. По дорозі я довідався, що вовк від дощу ховався у своє дупло, а нас не запримітив. «Ну, завтра підемо шукати дохлого вовка», — сказав дід. — «У його з переляку кишка урвалася, і він десь здох!» Додому ми прийшли пізно, уже усі спали. А коли дід розповів бабі про нашу пригоду з вовком, вона сказала: «Так тобі й треба, старий пройдисвіте!» — і перехрестилася. Дід і я пішли спати у хлів на сіно. Довго не могли заснути. Мені дід розповів, як баба зимою у овечій кошарі вовка доїла. Любила баба овече молоко. Устане рано, удосвіта, і піде овець доїти. Зпіймає у пітьмах вівцю, насяде її і доє у горня. Потім шарпає

198

другу. Коли раптом щось як загарчить. Баба у крик, вискочила з кошари, коли ж дивиться — з дверей вовк рвонув. З’ясувалося, вовк продер солом’яний дах у хліві і ускочив до овець. Задавив вівцю, наївся так, що не може вибратися з хліва, а баба в пітьмах мало не видоїла його. Взагалі дід був добрий, любив мене і хотів навчити якомусь ремеслу — як він казав. Показував, як зробити дерев’яний бочоночок для води або мисочку, солонку або ложку. Я у вільний час майстрував, але у мене було мало вільного часу, бо весь час треба було пасти скот або коні. Часто ми з дідом їздили орати толоку. На той час у нас було пара волів, а кобила здохла. У поле ми виїздили ще у досвіта. Воли ішли поволі, і коли ми приїздили на ниву, вже сходило сонце. Їдучи у поле, я кріпко спав на возі на сіні, укрившись свитою. Ми обов’язково брали з собою різний провіант, щоб варити кашу. Тоді ще у діда був великий дерев’яний плуг. Спочатку орали добре, лагідно. Воли поволі тягли плуга, римигали. Я поганяв воли, а дід ішов за плугом з великим дерев’яним пестиком з розвилками на кінці і часто чистив ним полицю у плуга. Та коли ми починали розорювати ниву, і залишалася незораною смуга завширшки сантиметрів двадцять-тридцять — тоді наставала морока. Земля тверда. Плуг повзає по незораній смузі і не бере її. Проїдемо один раз, другий — не захватили, заходимо третій раз — поповз плуг, а смуги не бере. Тоді дід

199

кричить на мене: завертай!! Я завертаю, стрибаючи босими ногами по сухих будяках. Проходимо — дід з усієї сили уперся у чепіги, падає на коліна, упирається навколішки, а плуг тільки загарчав і не взяв смуги. Дід схоплюється, біжить і почім попадя починає бити воли. Вони біжать, наступають мені на ноги, а дід знову кричить: завертай!! Я з сльозами завертаю. Їдемо. Дід кричить: це-бе, це-бе!! Плуг горить, воли повитрищали очі, дід упав, а руками тримається за чепіги і… за плугом — і вже не кричить, а тілько стогне: Ге, ге, ге… мене, це-бе!! Куди ж ти тягнеш — щоб тебе…!! Щоб тобі мізок крутився! Ге-е-е! І знову летить навздогін і стик. Я тримаюся за налигач, воли біжать, а дід лежить у борозні, устромивши пальці рук у ріллю, наче помирає. Отак ми крутилися на тій смузі може з годину, аж поки дід не втрачав останні сили і казав: Завертай до воза! Я повиймав занози з ярма. Зголоднілі і зтомлені воли швидко пішли до воза і хапали пахуче сіно. Дід теж пішов до воза. Я стояв розгублений і не знав, що мені робити. Проходить декілька хвилин мовчання. Воли задоволено жують сіно, дихав тихо теплий вітер, а в небі щебетали жайворонки. Дід сів на землю біля воза і запалив свою люльку. — Ну, коли дрова, — лагідно сказав він, а сам почав шукати у сіні казанок і дерев’яний бочоночок з водою. Ми починали варити кашу на обід. Обід тягнувся годин дві або й більше. Після каші дід став веселий, жартував і одвертав обличчя

200

Рілля

Сінокос

від смуги. Треба було гнати воли напувати у долину до криниці. Я хотів перехитрити діда, щоб він гнав воли, і стою та хрещуся — як це полагалося після обіду. А дід, побачивши мої хитрощі, каже: «Та годі тобі намотувати, гони воли напувати!» У долині під горою з джерела, з низу до верху вибивалася чиста, холодна вода, а навколо утворилося невелике озерце. Воли жадібно пили, загрузнувши по коліна у розмоклу землю. Від озерця вода повільно стікала у низ долини, утворюючи покручений струмочок, що обріс осокою. Попід горою цвів чебрець, розносячи навколо пахощі. Далі стояв величезний дуб, нахиливши свої віти на долину. Я напився джерельної води. Над головою в мене співали жайворонки, і щедро світило сонце. Одного разу, весною, я з батьком сіяв в яру пшеницю. Нива наша була дуже далеко від села. На той час уже у нас не було волів, бо батько вважав, що вони усе дуже поволі роблять, і продав їх, а натомість придбав двоє коней. На ниву ми приїхали рано. Було ще досить холодно. Батько сіяв з мішка, а я боронував. По ріллі ходити важко, земля налипала до ніг. На борони набиралося багато трави, і її треба часто чистити. Я зробив перше боронування, втомився, болять ноги, обважніло тіло. Ми робимо перепочинок на снідання. Їмо чорний хліб, цибулю, солоні огірки, а потім пшеничний хліб, що мав форму хреста. Був такий звичай, що коли сіють яру пшеницю, то беруть у поле пшеничний хліб, зроблений у вигляді

203

хреста. Це щоб добре вродила пшениця. Хліб мені здавався дуже смачним. Батько повів напувати коні, а я лежу на возі і дивлюся на чисте, голубе небо. Хмар немає, безвітряно, пахне земля, сіно. У небі високо летять на північ журавлі. Я їх ясно бачу. Зрідка долітає до мене таємничий і хвилюючий голос — Кру, кру. Журавлі швидко пролітають, а наді мною дзвенить. Дід був дуже сердитий і запальний, але в час найбільшого гніву ніколи не говорив поганих слів і не бив мене. Він часто наче вогонь загорався гнівом від якогось непорядку, чи коли у його не виходило як слід у роботі, або коли він бачив якусь несправедливість між людьми. Та після запального гніву скоро холонув, ставав лагідним, добрим, жартував і добродушно колошматив мою чуприну. Дід любив людей, любив поговорити з ними. Ідучи в село, і коли він зустрічав свого доброго знайомого, то обов’язково зупинявся, тиснув йому руку і знаходив, про що поговорити. У той час була у нашому господарстві досить ветха, стара кобильчина, і коли нею дід їхав по селу чи у полі і зустрічав знайомих, вона обов’язково сама зупинялася, бо вже знала, що господар мусить поговорити. Кобильчина в цей час покірно стояла, так, наче слухала, про що іде розмова, а коли бесіда замовкала, сама повільно рушала далі. Дід любив цю кобильчину за її старість, працьовитість, розум і добру вдачу. Звав її Машкою і часто, працюючи, розмовляв з нею: «Що,

204

Машка, важко тобі? Ну, спочинь, спочинь, мені теж важко, старі ми, спочинь», — і перевіряв, чи не давить часом хомут шию у Машки, руками розчісував їй гриву. А спочивши, казав: «Ну, давай ще». І коли рушали, упирався рукою чи плечем у люшню, допомагаючи везти вантаж. З домашньої худоби, що була у нашому господарстві на ті часи, дід Данило не долюблював лише рябого бичка, якому було, здається, один рік від народження. Чомусь той бичок був худий і миршавий на вигляд, його навіть не виганяли пастися на толоку, а тримали дома і старанно підгодовували, з тим щоб восени зарізати на м’ясо. Часто влітку, ще до схід сонця, виводили того бичка у берег, щоб він пасся на чистій, росяній траві, але він, задерши хвоста, тікав у хлів. Тоді дід плював йому у слід і казав: «Хочеш з чорта м’ясо їсти, коли він на росу не ходить». Жайворонки, і я поринаю у чарівне напівзабуття, тільки й чую голос малюсінької пташки, що грудочкою повисла у небі, тріпотить крильцями і розливає по землі з срібного дзвіночка чарівну пісню. «Земле, моя всеплодющая мати!» Яка ти рідна мені! Як ти пахнеш, як ти в собі зогріваєш зерно, кинуте рукою хлібороба, і даєш людині життя. Я знову бороную ріллю, а слідом за мною, перевалюючись, ходять гайворони, визбіруюють хробаків, а на їх крилах проти сонця переливаються темно-сині і фіалкові відблиски. Після степового повітря і втоми я вночі

205

дома засинав солодким сном, а в голові в мене дзвонили жайворонки. Коли ми сіяли коноплі, нам мати на снідання давала дуже круто зварені яйця. Ми їли їх з хлібом, а шкаралупу розкидали по ріллі, щоб добре вилущувалися коноплі. Ранньою весною я виганяв скот, щоб пасся на луг за Сулу. Річка розливалася широко. На луг скот мусив перепливати через глибоке місце, що звалося яма. У мене була гніда корова, восьмимісячне теля, що йому на морду надівали їжака, щоб не ссало корову, телиця і бичок. Я не вмів добре плавати. Роздягнувшись до гола і прив’язавши на голові одежу, заганяв скот у воду через яму. Корова попливла, а я тримався за її хвіст. Телятко перелякано пливло за коровою, потім поверталося назад до берега, знову пливло за коровою, наздоганяло її і клало свою мордочку на криж корові, тоді я бачив на його очах переляк, сум і краплини сліз. На лузі була велика трава, а в потічках стояла вода і цвіло латаття. Зимою у нас на квартирі жив статистик. Він мав у себе багато книжок. Давав мені читати байки Глібова, Руданського, Крилова, Кобзаря Шевченка. Багато віршів і байок я вивчив на пам’ять. Часто проти неділі з чоловіками і пастухами я залишався на ніч у лузі. Ночували ми у хліві біля водяного млина. Бувало, до пізньої ночі лежачи на соломі, я читав байки. Усі охоче слухали мене і засинали під шум і глухий стук ступ у млині що вальцювали овече сукно.

206

Вибивання соняхів

Полудник

Переганяючи багато разів корову через яму, я, тримаючись за її хвіст, навчився добре плавати. Ранком ми, пастухи, залазили у дощаті лотоки, по котрих з шумом летіла вода, і прожогом ниряли у кипучу пучину, що вирувала нижче млина. Хвилюючим і чарівним було для мене, коли у неділю я бачив дівчат на човнах, що плавали по розливу річки, рвали молоді пагони очерету і співали. А до дівочого співу приєднувалися співи солов’їв, що було їх по лузі безліч, і кувала зозуля, а дівчата кричали: «Зозуле, зозуле, скажи, скільки я буду років жити!» Зозуля мало кувала, тоді розливалася по плесу річки тиха, сумовита дівоча пісня. Від голосу зозулі мені було сумно. Ку-ку, ку-ку! Не хитра пісня, а не знаю, чому з сумом відкликалася вона у моїй дитячій душі і залишилася такою ще й досі, на схилі літ моїх. Інколи, в неділю, я був дома. Після обіду сусіди-баби, молодиці і дівчата просили мене почитати їм щось. На майдані, у холодку під вербами ми сідали на землю або на колодках і я читав Катерину, Наймичку, Утоплену. Усі плакали. Побачивши жіночі сльози, я замовкав, бо в мене тремтів голос і наверталися на очі сльози. Чужі баби потім казали моїй бабусі: «Боже, яка дитина і в кого воно отаке вдалося?» Вони, напевне, вперше в житті почули написане у книжці про їх життя і їхньою рідною мовою. Недалеко від нашого двора починалися огороди з соняхами, картоплями, гарбузинням,

209

кукурузою і коноплями, а за городами хвилювалися жита, пшениці. Починалося поле. Вдалені махали крилами вітряки. В цей час мені вже було, певно, років дванадцять. Я любив дуже ранком або у вечорі ходити у поле, стежкою через високі коноплі і соняхи. За городами був рів, що відділяв огороди від степу. Я сидів на найвищому місці на рові і любувався, як шумить жито, що саме красувалося, і слухав перегукування перепілок. Тоді вперше у мені прокинулося бажання писати вірші, і я написав згодом про Поле. Звичайно, як я тепер розумію, це був наївний і не досконалий вірш, але в йому було зерно правди, щирості і уміння бачити світ. Любо дивитись на жито Як хвилюється тихо воно. Так серце і рветься пожити І раптом все горе пройшло. Як любо, як мило послухать Шепіт його чарівний І разом повітрям подихать У ранній час золотий. Відчути роси прохолоду, Землі життєдайне тепло І синьої квітки принаду І вітру привітне крило.

210

І слухать як десь перепілка Радіє, що хороше жить І пісню свою заклекоче І стихне. А жито шумить, Шумить, потихеньку гойдає Свої колосочки стрункі, Та зерно у їх наливає, Бо вже його кожен чекає Щоб хлібець свіженький спекти.

Я чомусь не пам’ятаю, коли помер мій дід. Останній спомин лишився у мене про його: Була зима. На печі лежав хворий дід, баба скубла мичку з конопель, дід кашляв і сердився на бабу, що вона здіймає куряву, і йому важко дихати. Мати поралася біля печі. Батько сидів біля вікна, латав рукавиці. До хати зайшов ще не дуже старий дід Набока, що повернувся із заслання з Сибіру, де він пробув п’ять років після подій 1905 року. Він дуже постарів, зхуд, і виросла у його велика сива борода. Очі були сумні. Привітавшись сердечно з усіма і довідавшись, що дід хворий, він зазирав на піч і казав: Ну, шо це ти, Даниле, такий був казарлюга, а тепер і з печі не злізеш. Дивися, я повернувся, а ти казав, що мене з’їдять пани. «Хай їх бранці з’їдять», — глузливо озвався дід. «Тебе вони не з’їли, бо твоя борода не їстівна, а інших поїли, бо й досі не

211

повернулися додому». І дід часто закашляв. «Химко! Та кинь ти к нечистій матері оту мичку. Ну, хоче таки задушити мене, проклята». Дід зліз з печі, сів на запічку і подав свою руку Набоці. Знову закашлявся. «Добре, що хоч ти повернувся, за що вони тебе мучили, прокляті. Скільки людей невинних перебили. Андрія Сергійового козаки застрілили. Нагнали козаків повне село — душогуби». Я ще й досі бачу невеликі, карі, засмучені очі діда, що дивилися гостро з-під низько опущених брів. Таким я запам’ятав його в останній раз, а далі він випав зовсім з моєї пам’яті. Дуже багато залишив він мені дорогих спогадів, дотепних слів, оповідань, не зовсім цензурних пісень, які він сам видумував, але повних великого, світлого і соковитого народного гумору. У його серці струмувала кров славних наших предків козаків запорожців. Пригадуючи тепер своє дитинство, я наче книгу перегортаю і зупиняюся з трепетним сумом на сторінках, де стоїть незабутній образ сердитого і дуже лагідного, безмірно доброго, щедрого душею мого першого вихователя і вчителя діда Данила. Я десь читав, що люди у своїх творах чи спогадах часто, як позитивний чи негативний образ беруть діда. Але у мене дід не надуманий. Він був таким, яким я його намалював, тілько він був здається ще цікавішим. Я не можу жити, щоб не згадувати свого діда. Помер він ще не старим, йому було щось коло п’ятидесяти років.

212

ПЕРША ІМПЕРІАЛІСТИЧНА ВІЙНА Перша імперіалістична війна, 1914 рік. У тумані потонули спогади. У нашій хаті тоді не було ні газет, нічого, а про радіо ніхто й не знав, що воно і є на світі. Засумували люди, заплакали матері, жінки, сестри. Найкращих хлопців забирали у москалі — як тоді казали, і тоді ми й узнали, що почалася війна. Мій найстарший брат Андрій на війну не пішов, бо в його був покалічений указовий палець на правій руці. Забрали на війну другого брата Гришу. До наших країв війна не докотилася, але ми і все село дуже відчували її смертоносну тінь. Ходили по селу новобранці, що їм було об’явлено у скорому часі з’явитися на приймальний пункт. Вони були п’яні, безтямно співали, деякі плакали, інші билися, пригадуючи свої старі рахунки. Я пам’ятаю одного кріпкого і красивого парубка. Його побили, з обличчя лилася кров, а в очах був лютий гнів і сльози. Трудно стало жити людям. На полі працювали старики та жінки. У вільний від роботи час до мене приходили жінки і матері тих, що були на війні, і просили написати листа або прочитати, що пише син чи чоловік з фронту. Листи були сумні, тривожні. Деякі чоловіки призивного віку, щоб не йти на війну, залишали дома молодих дружин і йшли у найми у Донбас копати вугілля. Мого брата Андрія забрали у Нікополь на якийсь завод, а потім очутився він у м. Александрівську, теперішнє Запоріжжя, і працював якимсь

213

конторщиком у майстернях, що звалися тоді «Главные мастерские Екатериновской железной лороги». Я ще був малий, але всю роботу по домашньому господарству тягнув з батьком, сестрами, матір’ю та бабою. На той час у нашій сім’ї було семеро дітей, із котрих четверо малих. Дорослі вліті працювали на полі, а з малими баба дома воювала. На село прийшла велика скрута. Не було солі, не хватало сірників і гасу. По хатах світили каганцями. Почали хворіти люди від недостачі солі. Інколи в наше село з Ромна привозили сіль і продавали по сорок одній копійці хунт. У нашому селі жив дід Яндола. Йому здавалося дуже дорого платити по сорок одній копійці за хунт солі, тоді коли в городі, що був за двадцять п’ять кілометрів від нашого села, така кількість солі коштує сорок копійок. Дід Яндола казав: «Що, мені дороги питати чи ніч позичатися», брав за плечі мішок, у мішок укидав лопатку землі для замашки і йшов у Ромен, купував там пуд солі і того ж дня пішки приходив додому.

hgfd

гл и нськ

Глинськ, карта ХІХ ст.

СПОГАДИ П. ІВАНЧЕНКА ЧАСТИНА 2. ГЛИНСЬКА КЕРАМІЧНА ШКОЛА Історія межигірського художньо-керамічного закладу почалася Постановою III з’їзду Рад робітників, селян і червоноармійських депутатів у Харкові в березні 1919 року. Було ухвалено рішення про відкриття у Межигір’ї, поблизу Вишгорода, державної художньо-виробничої керамічної майстерні Всеукраїнського комітету мистецтв у приміщеннях колишньої фаянсової фабрики, яка існувала на території Межигірського монастиря у 1798–1886 роках. За постановою Наркомосвіти від 8 вересня 1920 р., у Межигір’я було вирішено перевести учнів і викладачів Глинської керамічної школи. Мені було тринадцять років. Одного весняного погожого ранку батько повів мене до Глинської керамічної школи, що містилася за п’ять верст від нашого села. Глинськ у той час звався позаштатне місто, а на вигляд він був звичайнісіньким селом, у якому була початкова, вищепочаткова і керамічна школи, штук десять єврейських крамниць, аптека, невелика лікарня, пошта і волосне управління. Особливо Глинськ прославився гончарями, що було їх тут тьма тьмуща, і виробляли вони звичайний гончарний посуд, але дуже різноманітний за асортиментом, формою, кольором і декором.

217

На окраїні Глинська височіла величезна крута гора, що звалася Замок. У пониззі цієї гори гончарі копали собі дуже хорошу, пластичну, чисту червону або рябу глину, з якої і робили посуд. Мабуть, розвиток гончарства у цьому краї і був передумовою тому, що тут відкрили керамічну школу, що звалася Школа инструкторов по гончарному производству. Підпорядкована ця школа була Главному управлению земледелия и землеустройства. Взагалі, Глинськ було дуже живописне село, містилося на горах і долинах, мало багато садків із яблунь, груш, вишень і запашних слив-угорок. Керамічна школа стояла на високій горі, і коли від неї дивитися на схід, то через луки і ліси, де протікала спокійна і чистовода річка Сула, за тридцять кілометрів виднілися сині гори і безкраї степи Полтавщини. На той час Керамічна школа мала два великі цегляні одноповерхові будинки, в одному з котрих мешкали директор і навчителі, а другий звався інтернатом для учнів. Учбовий і виробничий корпус стояв окремо і являв із себе велику дерев’яну споруду, де розміщалися учбові класи, лабораторії, майстерні для практичних робіт, музей і інші підсобні приміщення та склади для сировини, палива и готових виробів. Для випалювання виробів було дві печі по 5,0 куб. м і дві малі муфельні печі по 0,5–2 куб. м. Коло виробничого корпусу

218

Гора Малий замок в Глинську

стояв високий цегляний димар. Директором школи був німець Гофман, що мав вищу освіту інженера-технолога кераміки. Навчання у школі проводилося з малювання, скульптури, гіпсомодельної справи, креслення, хімії, фізики, загальноосвітніх дисциплін, практичних робіт у лабораторіях з технології кераміки і навіть аналітичної хімії. Кількість щоденних годин навчання було установлено вісім годин — чотири на теоретичні дисципліни і чотири на практичні роботи у виробничих майстернях, де учні формували у гіпсових формах кахлі, дахівку, облицювальні плитки, а також на гончарних станках виточували різний посуд і розмальовували його

219

глиняними фарбами-ангобами, а також кольоровими поливами і емалями. Коли я з батьком прийшов до школи, то першим побачив у широкому залі директора, який щось робив біля великого керамічного блюда, і другого, ще досить молодого чоловіка з довгим темним чубом, зачесаним до потилиці. А потім я дізнався, цей чоловік з довгим чубом був інструктор школи Бибік Михайло. Директор був ще досить молодий чоловік, середнього росту, енергійний, мав велику і красиву жовтувату бороду, сірі проникливі і трохи злі очі. Коли я перший раз подивився у вічі директору, то злякався, бо його очі мені здалися страшними, і я довго не міг на них дивитися. Не пам’ятаю, що батько говорив з Гофманом, знаю тільки, що мене не прийняли справжнім учнем до школи через те, що мені було тринадцять років, а треба було мати найменше п’ятнадцять, тому я був зарахований до підготовчої групи у практиканти, можливо, ще й тому, що я був дуже малий на зріст. До інтернату я не був прийнятий и жив на квартирі у своєї тітки Уляни, а частіше, у весняні і літні дні, щодня пішки ходив додому на ніч. Це мене дуже стомлювало, забирало багато часу, бо щодня треба було двічі переїздити човном через річку Сулу. Моє навчання у школі тривало два роки, що минули виключно в роботі у майстернях. За цей час я добре навчився

220

на гончарному станку робити різноманітний посуд, ліпити з глини іграшки і навіть виявляв неабиякі здібності у скульптурі. Можливо, через те, що я був маленький на зріст і дуже верткий, інструктори школи часто посилали мене чистити борови від горнів, а також топки, через що я добре вивчив конструкцію шкільних печей, у яких випалювали керамічні вироби. За допомогою шкільних інструкторів я скоро опанував техніку керамічного малювання ангобами по майолікових виробах, а згодом почав видумувати нові форми і розпис посуду. У школі було чотирирічне навчання, і до першого класу приймали учнів з відповідною підготовкою. Дехто поступав з освітою вище початкової школи, після п’яти, шести класів навчання в гімназії, реального училища тощо. Практикантів у школі таких, як я, було чоловік п’ять, а учнів чоловік шістдесят віком від 16 до 30 років. Інструкторів з різного фаху було три чоловіки, навчителів п’ять чоловік. Дуже цікаво, що Гофман був директор школи і одноразово викладав керамічну технологію, керував практичними лабораторними роботами з учнями, сам був касир, завгосп, завідував аналітичною лабораторією і займався заготовкою різноманітних матеріалів для лабораторного навчання, матеріалів для робіт у майстернях і паливом.

221

Єдиний помічник по господарству у Гофмана був старий дід на прізвисько Триндя, який зимою топив штук десять печей у всій школі. Щоб натопити за ніч таку кількість печей, дід цілу ніч не спав, тому вдень, коли ми, учні працювали в майстерні, він сидів на ослоні біля гарячої печі і спав. Ми, дітлахи, не любили діда, бо він увесь час, сидячи біля груби, бачив, коли хто з нас робив яку-небудь шкоду, і доносив про це директорові. Одного дня, коли дід дрімав коло груби, хтось з нас, практикантів, зліпив з глини горошинку і вцілив нею діда у лисину. Він схопився і раптом побіг до директора. З музею вискочив сердитий директор і наказав мені зайти до кабінету. Я довго мив від глини руки і боявся заходити. Нарешті зайшов і тремтів від страху. Гофман сидів біля столу і дивився на мене сердитими очима, потім устав зі стільця і підійшов до мене. — Ти зачем бросаешь глину на старика? — То не я кидав, — тихо промовив я. — А кто же? Если это еще раз повторится, я тебя выгоню из школы, слышишь!? Я мовчав, а потім, набравшись сміливості, заговорив голосніше. — Я не кидав, бо весь час працював на станку, то хтось інший кидав.

222

Гофман, напевно, не зрозумів мене, бо не знав української мови. — Иди, — сердито сказав він, — и чтобы больше этого не было. Я повернувся до дверей. Він дав мені невеликого стусана и випхнув з кабінету. Настрій у мене був зіпсований, бо на цей раз я таки був не винен і сердився на товаришів, що за чийсь недобрий вчинок я одержав запотиличника, а головне — мав у директора недобру славу про мою поведінку, і що мені дійсно загрожувало позбутися можливості навчатися у школі. У цей день була субота. Як завжди, о четвертій годині вечора, чомусь так було заведено, що директор проходив мимо нашої майстерні і чеканним, ніби солдатським голосом говорив: «Чистить». Це означало, що учні мусили кінчати роботу і приступати до миття верстатів і столів, на яких працювали, і мити підлогу в майстерні. У той час прибиральників у нашій школі не було, а прибирання майстерень щодня виконували самі учні. Після чотирьох годин я на деякий час затримувався у школі, і коли вже почало смеркати, я майже бігом пішов додому у своє село. Дорога моя пролягала через греблю, що пролягала через луг, через острів, потім знову лугом, лісом, і прибігав я до своєї хати пізно увечері. Я так за два чи три тижні

223

скучив за домівкою, що мені хотілося потихеньку підійти до вікна і подивитися, що в цей час у хаті робить моя мати, батько, бабуся, брати і сестри. Потім я заходив до хати, і мене охоплювало невимовне почуття радості. Мені було усе рідне і миле, і мати, і пахощі соломи, якою топили у грубі, і пахощі житнього хліба, і любимі були ягнятка, що, скупчившись у хатині під лавою, дрімали у півтемряві, і цвіркун, що цвірчав десь у запічку. Ідучи з Глинська до свого села Андріяшівки зимовими пізніми вечорами, мені було трошки страшно, щоб у лісі чи лузі не перестрів мене вовк чи тічка собак, але одноразово було і приємно спостерігати зимовий нічний пейзаж мовчазного лугу, лісу. Я бачив, як радісно тремтять у морозному небі зірки або сходить із-за далеких полтавських гір місяць. Чув я, як на морозі трісне у лісі гілка, як розкотисто затріщить лід на Сулі, слухав, як десь далеко на селі гавкають собаки, простогне у лісі сич або прозвучить густа, далека парубоча пісня. У таку пору я біг додому, як на крилах, не відчуваючи ні втоми, ні морозу. Дома моя неділя проходила справжнім святом, а вдосвіта у понеділок, коли я, прокинувшись, чув, як співає наш півень, мені чомусь жалко було розлучатися з рідною хатою. Ще було поночі, як будила мене мати, давала мені харчів і продуктів на двотижневе харчування, і я знову йшов до школи.

224

Панорама Глинську, фото початку ХХ ст.

Ярмарок у Глинську, фото початку ХХ ст.

Одного весняного вечора, здається, на початку квітня, я йшов додому. Місцями на Сулі вода розмила лід, і я не міг перейти річку. Довго я стояв на горі і гукав перевозу, але ніхто не їхав, бо, напевно, не можна було пливти лодкою. Було чути, як на Сулі шаруділа крига, ламаючись від течії води, десь жирували дикі качки, насторожено і тихо стояли на лузі верби, верболози, вільшина. Пахло землею і лугом. Не маючи ніякої надії, що мене хтось перевезе через річку, я розгубився і не знав, що робити. Вертатися назад у Глинськ не хотілося, бо було пізно і йти далеко. Над самою кручею, недалеко від того місця, де я гукав перевозу, у тіні густих старих дубів стояла маленька обшарпана хатина, у котрій у літню пору жили заможні хазяї, збираючи на полі врожай, а на лугах сіно. Біля хати стояла досить велика скирта соломи. Хоч на дворі ще було досить холодно, я вирішив переночувати, зарившись у солому. Мене обгортав страх, коли я ходив коло облупленої самотньої хатини, але рішучість і віра в те, що раптом хтось мене перевезе через річку, подолали острах, і я почав робити дупло у скирті і зариватися поглибше у солому. Процедура з дуплом затягнулася досить довго, і за цей час я зогрівся, умостився як слід, поклавши біля себе керамічну скульптуру, погруддя хлопця, що мала розмір до тридцяти сантиметрів. Скульптура була зроблена мною з якоїсь німецької моделі і, як мені тепер здається, не була цінністю. А в той час

227

мені вона здавалася справжнім скульптурним твором, і я знав, що дома вона усім сподобається. Пролежав я в дуплі деякий час і почав труситися від холоду. Тоді я почав зариватися глибше, але холод не відступав. У мене померзли ноги, і здавалося, що за шиворот мені сиплеться сніг. Вилазити з дупла було страшно. У соломі пищали і шаруділи миші, і від цього мені ставало не так страшно. На думку приходили різні нісенітниці, що сюди може добратися голодний вовк чи борсук, що водилися у цих місцях, і тоді мені ставало моторошно. Я думав, як у цей час дома усі сплять у теплій хаті, а мій менший брат Петро спить на печі у розпареному житі. Щемило на серці і від образи, що батько скупиться і не знайде мені більш-менш пристойної квартири у Глинську, де б господиня хати не казала мені часто, що уже немає тих продуктів харчування, що я приніс дві неділі тому, через що часто я жив упроголодь. Від холоду і довгого перебування на чистому повітрі мені дуже хотілося їсти, а ніч здавалася довгою, як цілий рік. Протягом ночі від холоду і голоду я не спав, а коли ледь почало розвиднюватися, я грівся, бігаючи з гори та на гору, часто гукаючи перевозу. Нарешті почув на річці чоловічий голос, то плив дід Пилип, що завжди перевозив мене через річку за якусь платню, що

228

одержував від мого батька. Мабуть, я мав дуже жалюгідний вигляд, бо дід Пилип, угледівши мене, промовив: «Ну, де ти, бідолашний, узявся так рано, моя дитино». А коли я розповів, що ночував у скирті через те, що звечора ніхто мене не перевіз, він розвів руками и подивився на мене такими співчутливими очима, що я ледве не заплакав. Дома я розповів, що прийшов додому, бо у мене на квартирі нема що їсти. А в понеділок я пішов до Глинська разом з старшою сестрою Сашею, яка допомагала мені нести пшоно, з півпуда житнього борошна і два куски сала. На цих харчах я мусив жити принаймні цілий місяць. У літній час мені легше було, хоч і доводилося із школи ходити на ніч додому, роблячи щодня десять кілометрів. Я так вивчив дорогу, що ідучи, учив уроки, не відриваючись від книжки. Дуже обридало щодня ходити по одній дорозі, тому ідучи весною чи ранньої осені додому, я голосно співав, і люди, що гребли на лузі сіно, часто казали, «що уже вечір, бо співає мащенків соловей». У школі я любив, коли мене призначали разом із старшими учнями у чергування по обпалу виробів у великій печі, куди завантажували на один обпал декілька виробів різноманітного посуду, виготовленого учнями і практикантами. Обпал тягнувся майже дві доби, і ми по черзі, під керівництвом директора, проводили обпал. У лютню пору перед моєю

229

нічною зміною я бігав додому, приносив сало, хліб і молодий часник, і тоді уночі у нас була смачна вечеря. На пічці я смажив сало у порожній топці і їв його з хлібом і часником. Чомусь така їжа тоді мені здавалася особливо смачною. Дуже подобалося мені дивитися у горно під кінець обпалу, коли довгі язики полум’я омивали вироби і здавалося, що вони плавають у розплавленій біло-жовтавій огненній масі. Випалювали в той час вироби сухими вільховими дровами. Коли одноразово завантажували усі шість досить великих топки, у печі гримів вогонь, а вночі наверху димаря п’ятиметрової висоти стояв огненний стовп. Перші роки мене директор школи не приймав у інтернат, тому зимою я жив на приватних квартирах. Одну зиму я мешкав у одній сім’ї, де був дід, баба і син їхній років 17–18 на ім’я Марко. Дід був уже старий, глухий, а баба ще досить рухлива, худенька и жвава. У діда і баби коло хати було багато фруктових дерев, особливо слив. Одного літа був великий урожай на сливи. Дід усе боявся, щоб хтось не покрав сливи, тому у садку прив’язав свою сучку, що звалася Найда. Цими днями дід з бабою оженили свого Марка, і в їх стала гарна молода невістка на ім’я Пріська. І от у одну ніч дід з бабою спали на печі, Марко і Пріська на дерев’яному полу, а я на лаві біля порога. І я чую, дід відчиня віконце на печі

230

і гукає до сучки Найди: «Найда, Найда, дзі, дзі, дзі!» — бо дідові учувається, що хтось краде сливи. Через декілька хвилин дід уп’ять тихо говорить до баби: — Марто, Марто, со воно стукає? Га? Цюєс? А баба пошепки каже: — Та то Марко Пріську наказує. Цить! — Га! — відповідає дід. — А сьо з він їй розказує? — Та наказує, спи, глушпет поганий! Протягом двох років роботи в школі я одержав досить добрі практичні знання керамічного виробництва, але у мене не вистачало загальноосвітніх знань для вступу до числа учнів, що здобували відповідні фахові і загальноосвітні знання по закінченні школи. Тому я на третій рік перебування у практикантах звернувся до директора з проханням зарахувати мене до числа учнів. Директор цінував мої роботи в майстернях, не заперечував проти мого наміру, але порадив за літо підготуватися по загальноосвітніх предметах з тим, щоб восени тримати вступні іспити до школи. На той час у школі учителем був хороший чоловік, українець Антін Лукич Андрущенко, який за літо багато дечому навчив мене, а восени я був зарахований до числа учнів. Найбільші успіхи в навчанні я мав з малювання, креслення, скульптури, географії і історії, літератури, фізики, мінералогії і технології кераміки, і гірші були справи з математикою

231

і хімією. Особливо заїдали мене математики. Перебуваючи уже в другому класі, часто я не міг розв’язати задачу з декількома невідомими, де щось, як мені здавалося, переплутало різні ікси, ігреки, зети. Найтяжче було розв’язувати таку задачу тоді, коли Антін Лукич викликав мене до дошки, і я, остаточно заплутавшись у ігреках, безнадійно дивився то на дошку, то на підлогу. Якийсь сором і жаль душив мене, а коли учитель говорив: «Погано, погано, Іванченко, сідай», — я клав на поличку біля дошки грудку крейди, якою запачкав і руки, і штани, і, опустивши донизу очі, сідав на своє місце. Тяжка туга огортала мене. Через те, певно, мені ще й тепер, більш як через сорок років, інколи сниться, що я стою біля дошки і не вмію рішити задачу і прокидаюся, зрадівши, що це сон, а не давноминула дійсність. На уроці географії чи історії, а особливо коли треба було написати якийсь власний літературний твір, у мене був хороший настрій, бо я легко виконував завдання. Пам’ятаю, одного разу Антін Лукич загадав написати домашній твір на тему «Чем ночь темней, тем ярче звезды». Довго ми, всі учні сперечалися і міркували, що ховається за цими словами і в чому їх зміст. Був серед нас один учень, підстаркуватий і зовні схожий на письменника Аксакова, на прізвище Вишінський. Ми всі вважали його філософом і революціонером, бо він часто серйозно і методично аналізував різні

232

Експозиція Глинської школи інструкторів з гончарного виробництва на Всеросійській кустарній виставці в С.-Петербургзі, 1912

Документ за підписом Л. Крамаренка засвідчує відкриття Глинської художньо-керамічної школи 25 листопада 1918 р.

питання внутрішнього життя російської держави, був завжди стриманий, вдумливий і начитаний. Коли ми, учні-селюки, висловлювали свої міркування про зміст слів «чем ночь темней, тем ярче звезды», Вишінський сидів мовчки, уважно слухав наші суперечки і тільки зрідка ледь усміхався. Я вже тепер забув, що понаписували мої товариші на цю тему, знаю

234

тільки, що я, не зрозумівши цих слів, написав багато нісенітниць, згадав і Петра Першого, як він у часи глухої темряви тодішньої напівдикої Росії з метою зміцнення військової могутності держави наказав переплавляти церковні дзвони на гармати, і ще багато дечого написав я, але все було не до ладу, бо коли Антін Лукич прочитав мій твір, то злегка усміхаючись, мугикав собі і крутив свого вуса. У ці роки я вже перечитав твори Пушкіна, Гоголя, значну частину творів Тургенєва, Чехова, Лермонтова, Кольцова, Нєкрасова, Нікітіна. Української літератури у ті часи було дуже мало, але я мав у себе Кобзаря Шевченка, деякі твори Лесі Українки, Старицького і ін… Ходив по руках у учнів товстелезний декламатор українських поетів. Майже усі байки Глібова я знав напам’ять. Зачитувався я творами Степана Руданського, Тесленка, Нечуя Левицького. Під час зимових і весняних канікул учні улаштовували у себе спектаклі і різні літературні вечори, де ставилися п’єси деяких українських драматургів або читалися твори більшості українських поетів і письменників. Пам’ятаю, на одному з таких вечорів я читав твір Шевченка «І мертвим і живим і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнє послання». На вечорі був присутній директор Гофман, і інспектор Глинської вищепочаткової школи, і поміщик Вашкевич, що був попечителем

235

нашої школи. Здається, я добре читав і дивився прямо на Вашкевича, що вважався досить ліберальним поміщиком. Він теж веселими очима дивився на мене і погладжував свою розкішну, білу як сніг, бороду. Інспектор Вищепочаткової школи, що сидів рядом з Вашкевичем, на якому золотом блищали на мундирі петлиці і ґудзики, щось перемовлявся з Гофманом, і обидва дивилися на мене гострими недоброзичливими очима. Здається, у 1916 році зимою ми улаштували концерт з трьох відділів. Співи, оркестр на струнних інструментах і декламація. Прийшло до нас багато учнів Вищепочаткової школи, яких ми звали паничами. Співали заповіти Шевченка, українські народні пісні, а на кінець учень нашої школи Авраменко, що мав сильний басовитий голос, добре прочитав «Сон» Шевченка. На цей раз завітав до нас на спектакль пристав і сидів у першому ряду. Прослухавши читання, він нервово перебирав пальцями по рукоятці своєї шаблюки, потім устав і вийшов із залу. Через короткий час він з’явився у залі разом з директором. Обидва були сердиті, потім пішли за куліси і наказали закінчити концерт. За лаштунками пішло замішання, обурення і гнівні викрики учнів. Учень старшого класу Швидкий збирався накинути стражникові мішок на голову, але його стримали, щоб не мати непотрібних ускладнень становища. Вишінський наказував розсунути завісу і хотів

236

виступити перед присутніми з протестом. Загув, застугонів зал. На сцені хтось потушив гасову велику лампу. У залі свистіли і тупали ногами. Саморобні лаштунки, зроблені з учнівських одіял і простирадл, ходили ходором, затріщали дошки на сцені і почувся крик і регіт. Спектакль закінчився. А серед учнів довго потім точилися розмови і обурення на директора. Згодом до нас почали надходити чутки, що учні керамічної школи неблагонадійні, заражені революційним духом, читають крамольні вірші і що за нами треба дивитися пильним оком. Один тільки Антін Лукич співчував нам, підтримував наші прагнення читати українські книжки, і сам, коли був у хорошому настрої, на вроках розмовляв з учнями українською мовою. Він говорив трохи у ніс, і коли на уроці історії розповідав про хрещення киян, то говорив так: «Так ото ж, київський князь Володимир, коли надумав прийняти християнську віру, сказав киянам: «Ану, хлопці, скидайте штани і бредіть у Дніпро. Загнав усіх у Дніпро і наказав молитися єдиному богові». Я пильно і уважно дивився на Антона Лукича, а він, звертаючись до мене, продовжував: «А Дніпро, брат Іванченко, це тобі не ваша Сула, через яку, не скидаючи штани, можна перебрести. Дніпро це ого-го! Завглибшки сажнів десять або й більше, а шириною так, як відсіля аж до

237

Андріяшівки. Може верст 20. Я зроду не бачив Дніпра, і мені здавалося, що він дійстно широкий і могутній. «А різних дерев’яних богів ідолів, — продовжував Антін Лукич, — та зроблених з каменю, що стояли у Києві на Подолі, Володимир наказав повкидати у Дніпро, а неслухняні кияни бігли по березі і, плачучи, кричали: "Видибай Боже, видибай Боже". Князь Володимир був, царство йому небесне, войовничий і настирливий господар, за це йому згодом нащадки і збудували добрячий пам’ятник у Києві». І він показував нам зображення пам’ятника, що було надруковане у підручнику історії. Нам, учням, усім було весело, навіть росіяни, які не зовсім розуміли українську мову, з великим захопленням слухали розповіді учителя і певно так, як і я, на все життя зберегли про його добрі спомини. Багато і дохідливо розповідав він про драматичну історію і міжусобні війни та чвари київських князів, про безупинні війни, а далі про причини виникнення українського козацтва, запоріжської січі, про боротьбу запорожців з польською шляхтою, татарами і турецькими яничарами. Особливо люто таврував він розпутну царицю Катерину, яка доконала запоріжську січ і в цілому Україну. Для мене та, мабуть, багатьом з моїх тодішніх товаришів по школі Антін Лукич відкрив тоді темну завісу, яка закривала

238

від нас правду і трагічну історію українського трудового народу. Цю правду ми не знаходили тоді у підручниках історії і могли почути її лише інколи з уст старших людей, яким була дорога доля свого народу і його героїчні подвиги. Одного разу Антін Лукич загадав нам написати власний твір на вільну тему. Я обрав тему осінь. Про осінь я з хвилюванням читав у творах Пушкіна. Полонили мене твори Гоголя, де він широкими і соковитими образами змальовує красу природи. Безгранично я любив твори Шевченка, які певно зробили на мене великий вплив і навчили любити природу. А, може, я полюбив природу тому, що народився серед природи і виріс на Полтавських полях, у дібровах, лугах біля річки Сули. Там проминуло моє дитинство у пахучих вітах черемхи, вишень та яблунь, що рясно цвіли і пахли плодами. Ще й тепер пам’ятаю, як бувало весною, коли цвіли садки, у місячну ніч я не міг заснути, сидів під хатою і слухав таємниче дихання ночі і бачив відблиски роси на листі і цвіті яблуні. Не знаю, чи добре я написав твір «Осінь», але писав його з великим натхненням, а коли на уроці Антін Лукич робив оцінки, то сказав, що я молодець. А потім добавив: «Я тобі, Іванченко, частину оцінки за "Осінь" перенесу на алгебру, бо там у тебе гірше виходить».

239

Перебуваючи вже у третьому класі, мені подобалися практичні роботи у керамічній лабораторії, де ми, учні, робили безліч різних спроб по вишукуванню складу керамічних мас і добіру до них різнокольорових полив. Досить трудною роботою на перших порах для мене було робити розрахунки мас і полив з приміненням хімічного аналізу сировини. Але згодом я опанував цією мудрацією і йшов на рівні з рештою успіваючих в учбі товаришів. Свої лабораторні проби мас і полив ми самостійно випалювали в муфельних печах. Теоретичний курс технології кераміки ми вивчали по підручниках професора А. М. Соколова, В. І. Селезньова, Певцова, німецького кераміка Зісера. Курс керамічної технології викладав директор школи Гофман, він же керував і практичними лабораторними роботами. Треба відмітити, що постановка навчання у школі з керамічної технології, практичні роботи в лабораторії і майстернях дуже багато чому навчили, що мені стало у великій пригоді в цій моїй діяльності і виробничій роботі з художньої кераміки протягом усього мого життя. Уже в радянський період я знав, що мої товариші, що скінчили Глинську школу, з успіхом працювали на фарфорових, фаянсових і інших заводах як головні інженери, завлабораторій з практики і технології кераміки, а особливо у справі виготовлення рецептур мас и полив знали значно більше, ніж ті фахівці, що кінчали технологічні

240

інститути. Пам’ятаю, ще у 1916–1917 роках під керівництвом Гофмана ми одержували дуже красиві кристалічні і авантуринові іскристі поливи, якими оздоблювали декоративні вази і облицьовували архітектурні вироби. На жаль, рецепти цих полив загубилися. Над вишуканням їх зараз б’ються деякі наші кераміки, але наслідків немає. Напевно, пройде деякий час, будуть розкриті таємниці одержання цих надзвичайно декоративних полив, і я боюся, що хто-небудь буде видавати це як новизну, якої не знали люди, і буде захищати наукові дисертації на здобуття звання кандидата наук чи навіть доктора наук. Дуже заплутаною і незрозумілою для мене була робота з аналітичної хімії, якою теоретично і практично у лабораторії керував теж Гофман. Одержавши завдання, я підливав у пробірку різних кислот, щолоків, підігрівав розчин на спиртовці Бартоля. Суміш кипіла, парувала, воняла, інколи на дні пробірки утворювався якийсь осадок, я добавляв ще сірчаної, азотної кислоти, тоді суміш вибухала, вистрибувала з пробірки, перетворювалася у буру масу, від якої ішов задушливий дим. Отак повозишся години чотири біля цієї вонючої і отруйної кухні, а коли ж не знаєш, що далі робити, ідеш до Гофмана, що сидів рядом з лабораторією у маленькій кімнаті, заставленій різними реактивами, і показуєш йому у пробірці наслідки своєї роботи. Він зосереджено подивиться на мене, потім розкриє свою тетрадь і скаже: «Нет, неправильно».

241

Розповісти йому, що я робив із своєю задачею, я не міг, бо для мене це була темна хіромантія, яка не подобалася мені, певно тому, що я не зрозумів її. У лабораторії у шафах за склом стояло дуже багато найрізноманітніших матеріалів, серед яких були і отруйні, такі як сулима, миш’як і навіть ціаністий калій. Під час навчання з аналітичної хімії ми вільно могли користуватися усіма цими матеріалами. За час мого перебування в школі трапилося два випадки добровільного отруєння. Перший раз отруївся миш’яком мій двоюрідний брат Микола Кір’ян. Причиною отруєння була якась сварка Миколи зі своїми батьками. Другий раз під час уроку з аналітичної хімії отруївся сулимою мій однокласник Штангєєв. Казали, що він покінчив з собою на грунті невдалого кохання, але остаточно ніхто не знав причини отруєння. Сталося це так. Працювали ми в лабораторії. Ніхто з нас не помічав, що Штангєєв хоче отруїтися, і не відомо було, що він мав якесь особисте горе. І раптом він, тримаючи в руці пробірку з якоюсь рідиною, сказав: «Товариші, у мене в пробірці сулима, і я її вип’ю». Він раптово випив рідину, закричав і, схопившись руками за живіт, побіг з лабораторії. Через декілька секунд я у вікно побачив його, як він побіг по доріжці до інтернату. Через короткий час прибув лікар. Штангєєву дали випити якісь ліки, які викликали страшні

242

рвоти. Появилася надія, що потерпілий залишиться живий. Потім його відправили до місцевої лікарні. Ми ходили провідувати товариша, і всі думали, що він видужає. Та раптом, через декілька днів, стало відомо, що Штангєєв помер, випивши сірчану кислоту, що у склянці стояла між рамами вікна у лікарні. Після цих випадків усі отруйні матеріали, що були в лабораторії, Гофман кудись заховав. Неорганічну хімію нам викладав учитель, надісланий з тодішнього Петербурга. Щось мені здається, що він не дуже довго був у школі, бо я не запам’ятав його прізвище. Він був високий на зріст, веселий, було йому, певно, років тридцять п’ять, сорок. Завжди ходив він у форменній тужурці з петлицями і блискучими пуговицями. На голові носив картуз з кокардою. З учнями, особливо старшими, він був за панібрата. Тримав себе просто. Часто разом з учнями робив гімнастичні вправи на кільцях і на наших гімнастичних пристроях, побудованих по проекту Гофмана. Одного разу стало відомо, що до нашої школи має приїхати губернатор. Були, звичайно, вжиті відповідні заходи для зустрічі поважного гостя. Наш клас був на уроці хімії. Я стояв біля дошки и писав якусь хімічну формулу. Учні насторожено сиділи в чеканні приходу начальства. Учитель сидів, давав пояснення і їв сливи-угорки. Раптом разом з директором

243

у супроводі ще двох чиновників, що мигтіли кувицями на мундирах, зайшов до нас губернатор — товстий, вусатий, пикатий, сердитий. Ми встали. Підвівся і вчитель, але продовжував жувати сливу. Начальство жестом руки повеліло нам сісти і, обійшовши навкруги наших парт, не вимовивши ні одного слова, вийшло з класу. Коли губернатор зайшов, я злякався, бо думав, що він мене що-небудь запитає з хімії. Я стояв і розгублено стукав грудкою крейди об дошку. «Ну, что, ангидрит твою перекись марганца, — звернувся до мене учитель. — Что ты там написал, стань в сторону. Так. Хлористый натрий плюс серная кислота получается хлористый водород. Плюс. Так, хорошо. Садись». Не викликаючи до дошки, вчитель запитав нас, в якій групі періодичної системи таблиці Мендєлєєва знаходиться той чи інший хімічний елемент і яка формула його. Сторож, дід Триндя, закалатав у дзвінок, і на цьому урок скінчився. Дуже нам подобався учитель Білоскурський Йосип Миколайович*, що викладав у школі скульптуру і практику кахельного і черепичного виробництва. Він був ставний, красивий, мав правильне серйозне обличчя, голубі очі, що світилися добротою. Запам’ятав я його у добротному сірому костюмі, з-під якого виднілися вишиваний ворітник і манишка української сорочки. У літню пору на ногах він носив красиві шкіряні сандалети, а на голову одягав дорогий

244

Глинські гончарі за роботою

Молодь села Глинськ. Початок ХХ ст.

солом’яний капелюх. Подобалося нам і те, що він завжди, навіть на уроках, розмовляв з нами українською мовою на галицькому діалекті. Він добре знав свій фах і сумлінно передав його своїм учням. Одного дня, під час роботи у кахельній майстерні, почули, як за вікном замекала вівця, що була власністю директора. Усі мовчали, старанно ліпили, і раптом порушило тишу овече ме. Хтось з учнів зареготав. Білоскурський, що тут же випалював орнамент на моделі кахлі, сказав: «Одна вівця мекає та смішно, а що коли б тут була ціла ватага овець, то треба було б зо сміху лягати». Ці слова усіх розсмішили, а він зосереджено продовжував свою роботу і не мав на нас гніву. Білоскурський навчив нас скульптурі, масовому виробництву кахельної дахівки, а також будівництву кахельних печей. Був у нас і учитель по малюванню — теж з Петербурга. Крім малювання з натури у класі ми часто ходили на етюди. Було, поведе нас художник навпростець через картоплі, угледівши підходящий пейзаж, а баби кричать, що ми витоптуємо огородину. Я дуже любив писати етюди. Часто після уроків чи в неділю сам ходив на етюди і мав від цього велике задоволення. З мистецьких предметів я завжди мав добрі оцінки, зате особливо з математики часто у мене був цілковитий провал. Це мене дуже гнітило, і я один час думав залишити учебу у цій школі.

247

Хоч у цю пору була у самому розгарі імперіалістична війна, учні призовного віку звільнялися від призову до армії. У зимовий час школа мала замовлення від вищестоящих органів на виготовлення великої партії керамічних писанок, які учні оздоблювали орнаментом, з одного боку малювали царську корону, а з другого — монограму Х. В. У справі декорування писанок мені належало перше місце. Царську емблему і монограму я писав люстрою і навіть золотом. Усі ці писанки відправлялися до Петербургу. Увесь цей час перебування у школі зимою я жив на приватній квартирі, а літом щодня ходив додому. Потім я став просити директора, щоб мене прийняли до інтернату. Як раз трапилося так, що Гофмана мобілізували до армії, а на його місце прибув теж німець Ульріх, за розпорядженням якого я почав жити у інтернаті і мені, як і всім учням платили стипендію п’ять карбованців на місяць. Стипендії в п’ять карбованців учням вистачало на харчування у загальній шкільній їдальні, а на кінець року залишалися заощадження в грошах, з яких ми справляли собі обмундирування. Як я тепер пригадую, спочатку імперіалістична війна не дуже нас турбувала. З газет ми довідувалися про поразки російської армії на німецькому фронті, обурювалися, коли узнавали, що німці почали застосовувати на фронті отруйні гази проти російської армії, доходили тривожні чутки про зраду царських генералів, що ніби на фронт відправляли

248

снаряди, які не підходили по калібру до гармат і з них не могли наші солдати стріляти, а німці легко забирали їх як трофеї. Усі відверто говорили, що цар Микола дурак і що крутять ним прохвости міністри, а він тільки безпорадно розводить руками. Відчувалося, що війна обридла солдатам. По селах ходили дезертири, які проклинали війну і сіяли серед населення ненависть до царського двору і уряду. З невідомих нам причин у школу знову повернувся Гофман. Він як і раніше намагався тримати у школі дисципліну, але у ньому помітна була якась стриманість, зосередженість і настороженість. Був кінець 1916 року. У газетах зустрічалося зловіще прізвище Распутіна. Ходили найрізноманітніші чутки про його злодіяння у царському домі, розбещеність цариці і огидну роль Распутіна у середовищі царських міністрів. Наш революціонер Вишінський часто організовував у інтернаті колективне читання газет, де він розтлумачував нам про внутрішнє становище російської держави і сіяв революційний дух серед учнів. На селах все частіше з’являлися солдати, які з обуренням розповідали про безпорядки на фронті, що війна солдатам осточортіла, і що вони не хотять класти свої голови на війні за інтереси панів. Але ми всі були, звичайно, далекі від справжніх подій, які розгорталися і на фронті, і у великих

249

виробничих центрах серед робітників, бо Глинськ був глухою провінцією. Та раптом прилетіли відомості, що з престолу скинули царя, і настала революція. У школі почали відбуватися мітинги, на яких учні говорили про революцію, гаразд не усвідомлюючи собі, що таке революція, і що треба робити. Почали висловлювати обурення проти диктатора Гофмана, хоча особисто він не був таким, що ним треба було обурюватися. Але ми вирішили перший удар спрямувати на директора. У школі був заведений такий порядок, щоденно перед початком навчання у майстерні збиралися усі учні и читали молитву Преблагій господі, а по закінченні навчання читали Благодарім тебе, создателю. Усі домовилися, що в один день, після вечірньої молитви ми виступимо проти директора. На п’ятий чи шостий день революції усі зібралися на молитву. Діжурний прочитав Благодарім тобі, создателю. Директор, як завжди, стояв позаду учнів. Вишінський зичним голосом прокричав: «Стой!». Усі повернулися до директора і мовчали. «Товарищи! — заговорив Вишінський. — В России настала революция. Свергнуто ненавистное царское правительство». Директор стояв блідий, а потім різко і рішуче заявив: «Завтра же закрываю школу!» — і швидко пішов до себе на квартиру.

250

На другий день Гофмана не видно було у школі. Серед учнів почалося заворушення, паніка. Дехто став виступати з фантастичними проектами про негайну реорганізацію Глинської школи в інститут. Порядок навчання порушився. На третій день Гофман зробив засідання педагогічної ради школи, де було домовлено продовжувати навчання за старою програмою. Школу залишив учитель малювання: виїхав до Петербургу. Місяців два у школі була повна нерозбериха, порушилася дисципліна. Учні часто чіпляли на груди банти з червоних стрічок і ходили по городу, проголошуючи цим революцію, не маючи уявлення про конкретний зміст революції. На площі у місті часто почали відбуватися мітинги, на яких виступали оратори, закликаючи народ до революції. Одного разу я бачив, як на одному з таких мітингів гаряче говорив чоловік з довгим чубом, зодягнутий у сіру солдатську шенелю. Говорив він гаряче, переконливо, пристрасно. Як я тепер пригадую, говорив він про те, що вже немає царя, що державою почав правити тимчасовий уряд, згадував прізвище Керенського. А потім заговорив про те, що земля поміщиків мусить бути передана безземельним селянам, а фабрики і заводи робітникам. На мітингу піднявся крик, оплески, а потім оратора люди з трибуни понесли на руках. З’ясувалося, що оратором був місцевий житель Зінов’єв*, який недавно повернувся

251

з фронту. Зінов’єв був освіченою людиною. Ще до війни він закінчив Київський університет, а до початку війни працював у Донбасі в якійсь установі, що займалася вивченням запасів корисних копалин півдня Росії. Згодом Зінов’єва запросили до школи на педагогічну роботу, і він став викладати мінералогію, а його старий батько, художник, був учителем малювання. Через декілька місяців, непомітно, Гофман залишив школу і виїхав у тодішню Єкатеринославську губернію. Школою почала керувати шкільна рада, одержуючи всі розпорядження від місцевої влади. Так проминуло декілька місяців. У школі порушилася дисципліна. Учительство не одержувало заробітної плати по декілька місяців, нерегулярно одержували стипендію учні. На початку 1918 року із Київа був присланий новий директор школи художник Крамаренко Лев Юрьєвич. З його приїздом виразно почав виділятися профіль школи, домінуючими ставали мистецькі дисципліни, і школа стала називатися Глинська художньо-керамічна школа. Учні, що мали більший нахил до технічних предметів навчання, були незадоволені цією назвою школи і на грунті цього у них з новим директором виникали гострі суперечки. У школі почав працювати Манько Яків, що викладав народну скульптуру. Метод викладання Манька не подобався

252

учням технологічної групи, вони вважали недостатнім для себе і непотрібним учитися ліпити з глини різні іграшки, коники, птахи тощо. Запам’яталося мені, як Зінов’єв, викладаючи кристалографію, щоразу на урок з собою приносив півмішка різноманітні дерев’яні моделі будов кришталів різних мінералів, практично з’ясовуючи свої теоретичні твердження. Зінов’єв був великий оригінал. Бувало, перед уроком, розклавши на столі свої наочні приладдя, він, перш ніж розпочати навчання, витягав з кишені великий кисет з махоркою і хвилин десять дуже ретельно крутив товсту цигарку, а закінчивши цю операцію, уважно розповідаючи учням про будову кристалів, він смачно курив. А коли котрий з учнів добре відповідав на його запитання, він задоволено говорив — «От сукін син. Ну і молодець. Ти просто професор». Тоді по класу ішла прихована усмішка серед учнів. Зінов’єв чомусь завжди на декілька хвилин запізнювався на лекцію, і щоб начальство не бачило, що він запізнився на лекцію, він не йшов через двір, а завжди з’являвся з чорного ходу. Ще у 1916 році Антін Лукич був закликаний до армії, а на початку 1918 року він прийшов до школи у офіцерській формі, яку зодягли тоді війська, організовані Центральною радою. На той час школа була підпорядкована відділові народної освіти. Пануючою владою тоді на Україні була Центральна рада.

253

Той факт, що школа стала художньо-керамічною, і що стали переважати художні предмети у навчанні, мене радував, і згодом я став відмінником у навчанні. Звичайно, я не виявляв якихось особливих обдарувань у живописі, але серед того рівня художньої майстерності, який був серед учнів школи, я був першим, і це подобалося директору школи Крамаренку. Я часто ходив у поле і робив багато етюдів аквареллю. І зараз іще пам’ятаю мої етюди, які я робив на провесні у полі, де ще лежали поляни снігу, і вже проглядала земля. А одного разу дома я зробив етюд, де був зображений стілець, а на його спинці висів вишитий український рушник. Як я тепер пригадую, етюд був не дуже кваліфіковано зроблений, але написаний свіжо, хороше взятий у кольорі. Я показав його директорові і одержав дуже схвальну оцінку. Потім мені стало відомо, що Льва Юрьєвича Крамаренка обрано професором Української академії мистецтв у Київі. Крамаренко часто почав мені говорити, що він напевно скоро переїде до Київа, буде працювати в Академії і почав радити мені, щоб я готувався до вступу до Академії на навчання. Отож, я вважаю, що етюд мій зі стільцем і рушником вирішив мою долю у художньому житті. На початку червня 1919 року Крамаренко остаточно рішив відрядити мене до Академії. Пам’ятаю, він закликав мене до себе на квартиру. Розмовляли ми, сидячи у його кабінеті,

254

Глинськ, фото початку ХХ ст.

З експозиції шкільного музею с. Андріяшівка

давав він мені добрі поради. Окрилений добрими порадами мого справжнього учителя, я розповів про свій намір своїм батькам, які були обрадувані, що в їхній сім’ї стане студент, а потім, може, стане і знатною людиною. Але як їхати до Київа? Чим їхати? Поїзди тоді не ходили, а крім усього треба мати гроші, що треба якось жити у Київі. Нащот грошей батько мовчав, хоч і хотів, щоб я їхав учитися, бо в хаті тоді було ще чотири дорослих сини і чотири дочки, і треба було усіх якось улаштувати для майбутнього життя. Про своє становище я розповів директорові, але він був дуже оптимістично настроєний і сказав, що все одно треба їхати до Київа і вступати на навчання до професора Бойчука Михайла. На моє щастя, у нашому селі трапилася підвода, господар якої мав їхати аж до Черкас по якихсь своїх особистих справах. Я обміркував, що поїду до Черкас, а звідти до Київа доберуся пароплавом. Про моє рішення я розповів професорові Крамаренку, він схвалив мій намір, видавши мені на дорогу не пам’ятаю яку суму грошей, обняв мене, вирядив на новий життєвий шлях. Дуже жалко мені було розлучатися із школою і дорогим моїм наставником і вчителем Львом Юр’євичем Крамаренком і з своїми рідними, а особливо зі своєю любимою дівчиною Катрусею, яка на той час училася у Лохвиці у гімназії.

257

Пригадую про мою подорож до Київа, ще тоді, мабуть в 1919 році, я написав: І став і діброву й долину, І верби у лузі старі, І степ голубий я покинув, І могили в степу мовчазні. Покинув усе. У дорогу Мене виряджала сестра. Бабуся казала, щоб бога не гнівав, А мати стара, — Скорботно дивилась, прощально, Зі мною ішла за село. Як сів я на вози, Востаннє, Мене цілувала в чоло.

Підводою разом зі мною мав їхати до Черкас селянин нашого села, щоб був за провідника, і Микола Слюсар — мій товариш односельчанин. Не знаю, як це вийшло, що підводою у нас була ще добряча гарба, у яку було запряжено двоє коней, узятих у маєтку князя Кочубея. Добром Кочубея тоді вже розпоряджалася місцева влада на селі. Перші дні їхати було добре. Сиділи ми на горбі, у якій було повно сіна. Любувалися степами, лугами, селами. Ночували

258

десь на майдані у селі, і я, лежачи на підводі, дивився на зорі і з болем мріяв про свою Катрусю. На третій день, здається, одна з наших конячин стала шкутильгати на одну ногу, і ми з трудом на четвертий чи п’ятий день добралися до Черкас. Перший раз у житті я побачив Дніпро, який потряс мене своєю могутністю. У Черкасах ми зупинилися у привітного господаря, який розповів нам про великий неспокій у тутешніх місцях. І дійсно, уночі ми почули стрілянину з кулеметів. Як потім з’ясувалося, тут вешталися різні банди Зеленого і інші. Тут я довідався, що пароплави по Дніпру не ходять, тому мої наміри добратися до Київа пароплавом провалилися. Я дуже засумував від такої невдачі, а через день ми поїхали тією ж підводою назад до села Андріяшівки. Та проїжджаючи станцію Грибінку, я побачив на станції товарний поїзд, що, як мені здалося, мав їхати у напрямку до Київа. Я побіг розпитати — і дійсно, товарний поїзд мусить їхати до Київа. Схопив я свої нехитрі речі і прожогом ускочив в один із вагонів, у якому було повно людей. Їхали спекулянти, різні перекупки, чоловіки, жінки, дівчата. У вагоні було багато мішків, клунків, корзин. Я сів на свою котомку і спостерігав жваву різношерсту публіку. — Куди надумав їхати, молодий чоловік? Озвався до мене один, ще молодий чоловік, що сидів недалеко від мене і їв смажену курицю.

259

— У Київ, — відповів я. — Прямо в Київ? Ти студент чи що? — Який там я студент, ще тільки хочу зробитися студентом. — Які тепер студенти, коли у Київі їсти нічого, озвався другий, мордатий чолов’яга, що лежав на мішках і палив цигарку. У лівому кутку вагона, обнявшись, сиділо багато молодих дівчат, які лущили соняхове насіння і голосно співали «Ой, яблучко, куда котишься». У вагон улізли три товсті молодиці з клунками і довго умощували свої речі біля стіни вагона, а вмостившись, почали їсти смажену курку. За двотижневу подорож я дуже зголоднів і жадібно дивився, як молодиці уплітали курятину. У мене, напевне, був жалюгідний вигляд, бо згодом багато моїх подорожан пропонували мені різну їжу. Одні давали хліб і сало, інші смачні пироги. Підкріпившись, я повеселів. Через деякий час поволі рушив потяг, і в полудень я приїхав до Київа. Зупинився поїзд на товарній станції, і я пішки пішов аж на Татарську вулицю за указаною адресою, де мешкав професор Михайло Бойчук*. Довго довелося блукати по місту, шукаючи Татарську вулицю, нарешті я знайшов будинок, довго у нерішучості стояв біля дверей, а потім постукав. Коли відчинилися двері, перед собою я побачив русявого чоловіка середнього росту, зодягненого у простий домашній халат. У словах і очах чоловіка я не побачив і не відчув якоїсь доброзичливості, а коли я подав

260

йому листа від Левка Крамаренка, він подобрішав і запросив мене зайти у квартиру. Переді мною був художник Михайло Бойчук, про якого мені говорив ще у Глинську Лев Крамаренко і до якого направив мене для вступу у його майстерню тодішньої Академії мистецтва. Через короткий час я був зарахований студентом Київської академії мистецтв, а мешкав у професора Бойчука. Грошей у мене було мало, продуктів на харчування вистачило мені лише на один місяць. Учеба моя полягала в тому, що я, одержавши завдання від Бойчука — фотографії з мозаїки Київського Софійського собору, ретельно робив копії з них. На квартирі у Бойчука жив його брат Темко*, а потім я побачив ще одного чубатого молодого чоловіка у вишитій українській сорочці, який мешкав у маленькій кімнаті. Цим чубатим молодим чоловіком виявився Сергій Колос*, що теж вчився у професора Бойчука. Дуже часто усі мешканці дому кудись виходили на увесь день, лише я лишався один, старанно копіюючи репродукції живопису Київського Софійського, Михайлівського соборів та різноманітних зразків древнього українського образотворчого мистецтва. У літні гарячі дні на самотню і тиху садибу, де я працював, долітали відгуки і тривожний шум неспокійного міста і важкою тугою лягали на моє серце. Крім цього допікав голод.

261

Через деякий час професор Бойчук улаштував мене на роботу. Я з ним разом у Софійському соборі займався закріпленням до стіни штукатурки, на якій було зображення древнього фрескового живопису. Переважно всю роботу доводилося мені робити самому. Цілими днями я вертів дірки у цегляній стіні, заповнював їх алібастром і прикріпляв до стіни штукатурку, що повідставала від стіни. У приміщенні було сиро і холодно. За штукатуркою сиділо багато кажанів. Увечері я разом з Бойчуком йшов пішки на Татарку. Дорога була далека, я зовсім порвав свої черевики і мусив купити дерев’яшки. У той час у Київі багато людей ходило у дерев’яшках. Незадовго на квартирі у Бойчука я познайомився з Василем Седляром*, Оксаною Павленко* і Іваном Падалкою*, які теж були студентами Академії мистецтва і вчилися живопису у Бойчука. Особливе враження справив на мене Падалка. Він був вище середнього росту, широкоплечий, крупнотілий, мав ледь кучеряве волосся на голові, підстрижене під стріху. Обличчя було крупне, а очі завжди світилися гумором і добротою. Найчастіше зодягався він у широкі вибійчані штани, полотняну вишиту українську сорочку, а на ногах були шкіряні саморобні черевики. Інколи носив він сергу у лівому вусі. Зимою, у ту пору, я запам’ятав Падалку у киреї, пошитій із саморобного овечого сукна і шапці-богданці, теж пошитій

262

із такого ж сукна. Падалка зачарував мене своєю дотепною народною мовою, лагідним характером і соковитим гумором. У 1919 році Академія мистецтв містилася у невеликому будинку по Георгієвському провулку. Ректором академії був художник-графік Георгій Нарбут. Цього ж року академія зазнала тяжкого горя. Помер Нарбут (23 травня 1920 р.). Ще й досі я пам’ятаю похорони Нарбута. У Софійському соборі стоїть домовина з прахом, а біля неї у чорному траурному одязі стоїть пригнічена горем дружина покійного. Домовину винесли на подвір’я, поставили біля храму. Багато, дуже багато людей, почесть священників на чолі з митрополитом Лепківським. Мужчина на прізвище Михайлів дуже тяжко плаче за покійником. Похоронна процесія пішла по Володимирській вулиці на Байкове кладовище. Я взявся нести дуже тяжку запорожську хоругву і насилу доніс її на кладовище. Поховали Нарбута на центральній алеї з великими почестями як великого художника, громадського діяча і вірного сина народу українського (травень 1920 р.) Минуло вже сорок шість років від дня смерті Нарбута. Його художні твори являють високий взірець майстерності, в котрих яскраво відображено життя і ті бурхливі події, що точилися на Україні і в Росії у дореволюційні і революційні роки. Ім’я Нарбута високо цінують усі образовані люди у Радянському Союзі і за кордоном за те, що він щедро поповнив скарбницю мистецької світової

263

культури. А на його могилі і досі стоїть груба металева труба, до котрої прибита маленька табличка, на котрій незграбно написано прізвище великого художника і справжнього сина трудового народу українського. У серпні 1919 року голод погнав мене додому до батьків. З великими труднощами протягом п’яти днів по залізниці доїхав я до ст. Ромодан. Тут я довідався, що товарний поїзд, що стоїть на станції, мусить їхати на Бахмач. Заліз я у порожній вагон і засунув за собою двері. Коли ж дивлюся, двері через деякий час відчиняються і переді мною стоїть військовий чоловік з гвинтівкою в руках і категорично говорить так: «Дезертир! Ану, иди сюда! Слезай быстро». І повів мене у комендатуру на станцію. Там перерили мої убогі спожитки, що складалися з брудної білизни і порожніх торбин від борошна і сала та пшона, а далі запропонували показати документи. У мене був єдиний документ — студентський квиток від Академії мистецтв, на котрому була печать, зроблена Нарбутом, а на печаті у профіль намальовано жіночий портрет з відповідним написом. Оказалось, що у Ромодані була радянська влада, а на станції стояла військова частина червоної армії, а в Київі у той час, здається, було безвладдя. Повернули мені мій студентський квиток і речі і закрили мене у погріб, у якому було чоловік десять таких же молодих людей, як і я. Уночі посадовили нас у вагон, а на ранок

264

Ваза в стилістиці ар-нуво Виставка в Роменському художньому музеї «Глинська кераміка», 2012

Керамічні вироби в стилістиці ар-нуво Виставка «Глинська кераміка», РКМ, 2012

П. Іванченко. Декоративний світильник і ваза Виставка «Глинська кераміка», РКМ, 2012

267

268

Декоративна ваза П. Іванченка (1919), кашпо (1930-ті) та зооморфні посудини Виставка «Глинська кераміка», РКМ, 2012

269

Декоративні вази П. Іванченка Виставка «Глинська кераміка», РКМ, 2012

Декоративні вази і попільничка Сумський художній музей

271

Кахлі. Початок ХХ ст. Сумський художній музей

я був представлений у Лубнах у воєнкомат. Там подивилися мої документи і сказали, що згідно розпорядження Радянської влади я як студент не підлягаю мобілізації і можу бути вільним. Тоді я з міста Лубни пішки пішов через Лохвицю до свого села. Відстань у 150 чи 180 кілометрів я подолав за три дні. Пам’ятаю один день, коли я йшов від сходу і до заходу сонця. Увечері одного дня я проходив через якийсь невеликий хутір, що стелився попід долиною. Мені треба було десь переночувати и спочити. Нестерпно хотілося їсти, а ноги мої гули, як телеграфні дроти на вітрі. Зайшов я до одного подвір’я і запитав дозволу зупинитися на ночівлю. Господарями були молоде подружжя. Мабуть, я мав жалкий вигляд, бо після того, як я їм розповів, хто я і куди прямую, вони з охотою дозволили переночувати у їх і нагодували мене смачними варениками з вишнями. Спав я у хліві на свіжому сіні, а коли ранком прокинувся, то відчув, що не можу стати на ноги, так вони боліли від вчорашнього походу. Господарі виявилися сердечними людьми, ранком нагодували мене, ще й на дорогу дали шматок хліба і сала. Пізно увечорі того ж дня я дойшов до мого села. В цей час розпочиналися жнива. Щодня я їздив з батьком, братом і сестрами на поле. Я дуже любив жнива, особливо коли на полі доводилося ночувати і варити на вечерю пшоняну кашу. Казали, що я був добрий косар.

273

До революції було так, що кожен господар інколи мав невеликий клапоть землі геть кілометрів за чотири, п’ять від дому. Поки ранком доберешся до тієї ниви, то вже сонце підіб’ється високо. Працювали тоді на полі поволі, але так, що на землі не залишався ні один колосок. Пройдеш ручку, а назад ідеш і позбираєш колоски, які лишилися після в’язальниці снопів. Ночуючи у полі, я часто, бувало, не міг заснути, переповнений красою степу, особливо у літню ніч. Я ходив по долині по прохолодній росяній траві і любувався тихим сном спілих хлібів, слухав спів степових цвіркунів, свист ховрахів і таємничий голос якогось невідомого мені птаха, що пролітав високо у небі. Десь у долині далеко було чути голос лисиці, що певно вивела своїх дітей на прогулянку. Потім, повернувшись до свого воза, я лягав біля нього на свіжу прив’ялу траву, довго дивився на місяць і засипав сном отрока. Одного недільного дня переполошилося наше село. У село раптом налетів великий отряд денікінців. Перше всього вони схопили одного ні в чому не винного парубка, бо певно хтось сказав, що він комуніст, пригнали його на майдан біля волості і прилюдно застрелили. Я ще й досі пам’ятаю, як над тілом свого сина тяжко ридав старий батько і, ламаючи собі руки, просив у денікінського офіцера дозволу поховати сина по-людськи, бо він нікому не зробив зла.

274

Почалися по селу облави. Денікінці убивали кожного, хто співчував радянській владі. Забирали у селян рогату худобу, коней, курей. Примушували селян виїздити підводами у обоз. Пам’ятаю, одного разу мій батько, щоб не попасти у обоз, утік зі своєю підводою у ліс і сидів там цілий тиждень. Хочеться розповісти про одного заможного діда Марюхна. Коли на селі настала радянська влада, дід Марюхно сприймав її недружелюбно, бо мав у себе десятин 12 землі. Сам землі не обробляв, бо жив один з наймичкою, а здавав землю в оренду селянам з половини. Йому подобався царський режим, і дід часто говорив: «Де поділися оті генерали, адмірали, чини, які то були уми». І коли почув, що наступають денікінці, дідові здавалося, що ті уми, генерали і адмірали знайшлися, і що вони будуть захищати його від більшовиків. Через деякий час у село вступили денікінці і почали шарпати по селу, вимагаючи від селян, не минаючи і заможних, хліба, сала тощо. Прибігли і до діда, але дід кріпко запер на замок ворота. Денікінці почали немилосердно бити ворота і стріляли з гвинтівок і кричали: «Дед, отвори!» Дід заховався у коморі і не відчиняв. Денікінці поламали ворота, витягли з комори діда, надавали йому добрих стусанів, забрали кабана, дві липівки меду, діжку сала і поїхали. Тоді дід у відчаї бігав по двору і примовляв: «Пропав Денікін, пропав Денікін. Оце так генерали, оце уми, оце дождалися захисників». Через дві

275

неділі дід Марюхно з горя помер, відписавши завчасно усе своє майно своїй робітниці, яка, як подейкували люди, була у нього за полюбовницю. У той час по залізниці від станції Бахмач до Ромодана пасажирські поїзди не ходили. Інколи проїздили пошарпані товарні поїзди, тому знову добиратися до Києва поїздом було мені безнадійно, а через те мій батько відвіз мене аж у грудні коростявою кобилою до станції Лубни. Довго я поневірявся у Лубнах і на інших станціях, поки добрався до Київа. У Київі зупинитися мені не було де, і я знову поселився у художника Бойчука. Завжди був голодний, уночі спав у нетопленій квартирі, прикриваючись від холоду запиленими грубими килимами. Академія мистецтв містилася тоді у невеликому двоповерховому будинку по Георгієвському провулку. Та яка то була учеба, коли і студенти, і професори були весь час холодні і голодні. Пам’ятаю, зимою почали видавати студентам Академії хлібний пайок. На той час у майстерні художника Михайла Бойчука навчалися Євген Сагайдачний*, Катря Бородіна*, Іван Падал ка, Василь Седляр, Оксана Павленко, Рокитський Слава*, я і Липківський*. Бойчук не дозволяв малювати живу натуру. Початківцям він завжди давав завдання робити відрисівки з репродукцій.

276

Старші студенти могли робити власні композиції і виконували їх головним чином темперними фарбами, які один із довірених студентів виготовляв тут же, у майстерні, із фарбників і яєчного жовтка. Технологію виготовлення темперних фарб Бойчук тримав у секреті, і лише старшим своїм учням, тим, яких він найбільш цінував, відкривав свої секрети. Звичайно, не студіюючи живої натури, важко було робити власні композиції. Крім того, у методиці учеби у Бойчука не було якогось єдиного підходу до живописної форми. Він одночасно міг давати зрисовувати і Архангела Гаврила, одну з деталей Благовіщення з Софійського собору, і деталь композиції Марія, мозаїки Київського Софійського собору, репродукції картин Гогена, Сезана, Матіса, Едгара Дега, Джотто. Мені запам’яталося, коли я, навчаючись майже півтора чи два роки, звичайно з переривами, довгий час займався копіюванням Ангела на образі Рубльова, а потім випадково потрапляли до моїх рук листівки з портретами козаків бандуристів з народного малярства або портрети львівських міщан XVII–XVIII ст., і за рекомендацією професора Бойчука я старанно робив з них копії олівцем. Як тепер я подумаю, то по-моєму не було тоді якоїсь систематизованої учбової програми, послідовного учбового плану. Навчання мало хаотичний, педагогічно непродуманий вигляд. Та це й зрозуміло, бо в ті часи, коли ще якраз

277

точилася громадянська війна, нікому було займатися плануванням навчання. Я не знаю, чи професори в той час взагалі отримували якусь заробітну платню. Отак, використавши усе своє продовольство, привезене з дому, якого мені вистачало на півтора, два місяці, я знову, щоб не загинути з голоду, мусив з великими труднощами добиратися до домівки. Здається, на початку 1920 року, у люті морози, мене голод погнав до своїх батьків. Декілька днів я поневірявся на київському вокзалі, вичікуючи чи не йтиме який-небудь товарний поїзд у напрямку Ромодана або Бахмача. Нарешті вночі я довідався, що ешелон, навантажений дровами, буде їхати до станції Гребінка. Я заліз у критий вагон, майже повністю завантажений дровами. Якісь люди теж поселилися до мене і через деякий час наш потяг рушив. Їхали дуже повільно і довго. На світанку, не пам’ятаю точно місцевості, наш поїзд з гори почав швидко їхати. Почулася стрілянина з гвинтівок. Я виглянув у щілину у дверях і побачив на пагорбі метрів за сто від поїзда чоловік двадцять людей, які стріляли по нашому поїзду. Підводи, які, очевидно, привезли цих людей, у весь дух тікали від людей у різні боки. Затріщали постріли по нашому вагоні, і раптом закричав один чоловік, що був близько біля мене. Його поранили у живіт. Другий, його товариш, побачивши таку історію, відсунув двері у вагоні і став кричати на тих, що стріляли,

278

люто сварився на них кулаком і посилав їм такі епітети матірщини, що я зроду-звіку таких не чув. Не пам’ятаю, на якій станції наш поїзд зупинився. З’ясувалося, що у нашому ешелоні був один пасажирський вагон, у якому їхали якісь радянські військові люди і їх обстріляли бандити. Три доби тоді добирався я додому і за весь час не з’їв ні крихти хліба. Дома я захворів тієї зими на висипний тиф і прохворів майже два місяці. А оправившись і підхарчувавшись повесні, я знову почав добиратися до Київа. У Київі я зустрів свого знайомого, батьки якого працювали у Швидкій медичній допомозі. Цей мій приятель улаштував мене на квартиру у своїх батьків на Рейтарській вулиці, і там я жив з квітня до серпня 1920 року, та в цей час мене спіткало велике горе. Київ зайняли білополяки, і я опинився відрізаний фронтом від своїх батьків. Жив я з того, що ходив по дворах і пропонував свої послуги колоти дрова київлянам, носив відрами воду. А одного разу хтось нарадив мені іти у Святошино купити там молока і продавати у Київі, на чому можна було дещо заробити і мати своє молоко. Та з цієї комерції у мене нічого путнього не вийшло, і я після першого разу облишив це міроприємство. Господиня, у якої я жив на квартирі, бачила моє скрутне становище і часто годувала мене житніми, а інколи

279

пшеничними галушками. Інколи я приходив на квартиру до професора Бойчука, бо у його квартирі тоді проводилася майже вся учеба, бо Академія фактично не існувала. Бувало, цілими літніми днями сидів я на веранді, робив відрисовки з різних репродукцій і слухав, як летіли снаряди через Київ. Поляки стріляли по Дарниці від Поста Волинського, а радянські війська з броварських лісів стріляли по поляках, що стояли на правому боці Дніпра. Професор Бойчук мешкав у той час на Татарській вулиці і займав увесь великий одноповерховий будинок із розкішним садом. Туди часто приходили його учні, художники. На квартирі в Бойчука я часто бачив Івана Падалку, який завжди був веселий, розповідав дотепно про різні пригоди. Я дуже полюбив Падалку за його гумор, простоту і товариську сердечність. Як відомо, поляки не довго протрималися на території України. Їх швидко погнали геть радянські війська, і я знову на чим попало подався додому. Пам’ятаю, що з труднощами я добрався по залізниці до станції Бахмач, а звідти до свого села, щось більше ста кілометрів пройшов пішки. Тоді вже на Лівобережжі України денікінців не було, скрізь була радянська влада, і на селі почалося затишшя. У нашому селі людям роздали землі поміщика Князя Кочубея, і всі були задоволені. Знову я працював на жнивах у батька з тим, щоб заробити хліба і до хліба на життя і учебу. У вільний від

280

VII випуск учнів Глинської технічно-керамічної профшколи, 1930 У центрі С. М. Зіновєв, праворуч П. Я. Манько, директор Глинської керамічної школи

домашньої роботи час я багато малював, але, звичайно, без жодного розумного керівництва, але вже тоді, хоч і несвідомо, зароджувалося у мені розуміння форми у мистецтві, на що особливо звертав увагу мій учитель. Коли я рисував з натури дерево, то вже думав про те, щоб не фотографічно відобразити його, а знайти гармонію ліній і форм, композицію з оточенням, колір. Хоч я не пам’ятаю, щоб Бойчук коли-небудь доброзичливо відгукнувся на мій намір займатися чисто пейзажною живописью. У ці роки я, звичайно, не мав можливостей займатися художньою керамікою, якою я так захоплювався ще у Глинській художньо-керамічній школі. Перебуваючи у своєму селі, я не мав жодних зв’язків з Київом і не знав навіть, чи існує бувша Академія мистецтв. Жалко було мені покинути учебу, і я знову поривався до Київа, але не знав, як туди добратися, бо поїзди майже не ходили, принаймні по дорозі від станції Бахмач до станції Ромодан. Моя стара бабуся, якій у той час було 102 роки, радила мені іти до Київа пішки через Прилуки, що це, як вона казала, найкоротший шлях до Київа, що вона за своє життя сім разів пішки ходила цим шляхом на богомілля до Київа. Так пройшов 1920 рік.

hgfd

т ех н і ку м

СПОГАДИ П. ІВАНЧЕНКА ЧАСТИНА 3. КИЇВ—МЕЖИГІР’Я До Київа вирішили добиратися гуртом. Зібралося нас чоловік двадцять п’ять і кожен віз з собою великі клунки з різним продовольством, бо знали, що у Межигір’ї є лише порожні будинки, у яких до революції містився жіночий монастир. Днів дев’ять, здається, ми всі жили на вокзалі у місті Ромен, чекаючи поїзда. Нарешті трапився якийсь товарний поїзд, що прямував до станції Бахмач. З великими труднощами, звичайно, доїхали ми до Київа, і знову з’явився до свого учителя Бойчука на Татарську вулицю. Була люта зима, квартира не обігрівалася, знову я знаходив захист від морозів, прикриваючись у ночі цупкими, старими килимами, яких було багато у Бойчука. Разом я з своїм учителем інколи бігали тишки до інституту або до історичного музею, де я цілими днями просиджував за відрисовками. Моїми незмінними осередками для учеби того часу були настінна живопись Київського Михайлівського і Софійського соборів. Скоро мої продовольчі запаси вичерпалися, і я знову вступив в фазу голоду і замерзання. Квартира професора Крамаренка була у Київі, але він ввесь час перебував у Межигір’ї, займаючись організацією нової школи.

284

Крамаренко знав мої успіхи з практики керамічного виробництва і, знаючи моє тяжке матеріальне становище, пропонував мені переїхати до Межигір’я. Але Межигірська школа тоді ще не була укомплектована викладачами і не мала певного учбового плану, відповідного фінансування. Та тяжкі мої матеріальні умови примусили мене перебратися до Межигір’я і перейти на учебу до майстерні професора Крамаренка, з цього наступив переломний етап у моєму житті. Ще раніше я знав історію Межигір’я, знав про існування і монастиря, у котрому спокутували свої гріхи і коротали старість запорожські козаки, зокрема Семен Палій — так колоритно змальований Т. Шевченком у своєму знаменитому творі «Чернець». Знав, що там, з 70 років ХVIII ст. і до 80 років XIX ст. існувала на весь світ відома своїми виробами фаянсова фабрика. Було відомо, що у Межигір’ї великі поклади напіввогнетривких глин, придатних для керамічного виробництва, і що і тепер селяни там виробляють в цілому цеглу — «Межигірку» і гончарний посуд. Зимою, пізно ввечері, 1920 року я прийшов до Межигір’я. Ще з гори, з боку села Валки, я побачив унизу чорний суворий ліс, серед якого ледь помітно унизу біліли церкви. З гори я спускався вузькою дорогою і побачив високу грубу дерев’яну браму.

285

Було навколо тихо. Людей не видно, десь далеко у лісі перегукувалися сичі. Я попрямував на слабенький вогник, що ледь помітно світився у одному з будинків. Там мешкав професор Крамаренко. «О, це дуже добре, це навіть дуже добре, що Павло прийшов, — весело заговорив професор. — Тут розпочинається цікава робота. Потрібні люди». І професор жваво ходив по квартирі, усміхаючись і потираючи руки. «Зараз трохи труднувато, але це тимчасово, згодом усе буде гаразд». Тут можна розпочати велику роботу, цікаву. Через деякий час до Межигір’я прибули майже усі студенти Академії мистецтва, що навчалися у майстерні проф. Крамаренка. Нас було чоловік десять. Поселилися ми усі у окремому напівзруйнованому корпусі, який потім учні художньо-керамічної школи прозвали «академія». Тепер мені страшно подумати, як тяжко нам, студентам, жилося. Спочатку ми не одержували навіть хлібного пайка. У кого були які, мабуть, старі речі, ми ходили на село і міняли їх на продукти. Потім ми почали, на рівні з учнями школи, одержувати хлібний пайок. У лютому я тяжко захворів на черевний тиф. Тоді ще у Межигір’ї існував жіночий монастир, і серед монашок був лікар — Мать Олімпіада — як її звали матушки. Олімпіада, побачивши, як я тяжко хворий, забрала мене

286

Левко Крамаренко, 1917

Студенти технологічного відділу ММКТ, 1920-ті Крайня праворуч Ніна Федорова, праворуч Панько Мусієнко

у свою квартиру, лікувала, годувала і, напевне, спасла від загибелі. У березні учні школи влаштували урочистий вечір, присвячений пам’яті Т. Шевченка. Читали вірші Шевченка, співали. Раптом на збори убігає переляканий чоловік і благає допомоги. Виявилося — у ночі через Дніпро їхали дві підводи, коні провалилися на льоду і тонули. Побігли учні до Дніпра, стелили по льоду дошки, щоб дійти до утопаючих, але вже було пізно: четверо коней з саньми, і два чоловіки потонули і пішли під лід. У школі спочатку, через відсутність устаткування, провадилися лише теоретичні навчання. Прізвища деяких викладачів я запам’ятав, таких як Могила із Закарпаття, брати Терпили — один, молодий, викладав українську мову, а старший, здається, історію. Технологію керамічного виробництва викладав Анджиєвський, дрібний київський заводчик, мав власний невеликий на Подолі завод деталей. Анджиєвський безкоштовно передав школі деяке устаткування із свого заводу, — таке, як глином’ялка, кулеві млини, бігуни тощо. Улля — майстер практичних робіт. Манько Яків викладав декоративну народну скульптуру. Крамаренко Л. Ю. викладав малювання. У березні 1921 року я був зарахований на посаду інструктора керамічного виробництва і одночасно продовжував

289

навчання в Академії мистецтва у майстерні проф. Крамаренка. У цей час серед учнів, особливо тих, що прибули з Глинської керамічної школи, розпочалося заворушення. Більшість учнів, такі, як Іван Маричевський, Авраменко, Терещенко, Осадчий, Дрінь і інші, хотіли, щоб школа мала цілком технічний профіль або навіть, щоб школу перетворити у вищий технологічний вуз. Така нереальна вимога учнів дуже нервувала директора школи Крамаренка, який відстоював, щоб школа мала профіль по підготовці фахівців з художньої кераміки, рекомендуючи тим, хто хоче учитися технологічним наукам, поступити учитися до Київського політехнічного інституту. У школі в цей час була нервова обстановка. Утруднилося це ще й тим, що школа майже не мала на той час сталої матеріальної бази, не був установлений тип школи, ні її завдання. Керівництва від наркомосвіти не було. У цих умовах учнів, що навчалися у 1920–1921 роках, було випущено, як таких, що закінчили Глинську керамічну школу. Становище ускладнилося, бо припинилася видача пайкового забезпечення учнів і педагогів. Бюджетних асигнувань не було зовсім. У школі лишилися ентузіасти: деякі викладачі і чоловік сорок учнів. Крамаренко у морози і погоду, дуже часто пішки ходив до Київа, добивався порятунку школи, але завжди повертався ні з чим. У школі на той час був помічник директора по

290

господарській частині Левицький, який ввесь час нишпорив у Київі, добуваючи то мішок пшона, то мішок житнього борошна, і спасав нас від голоду. Щоб не змерзнути, учні і педагоги ходили до лісу, рубали дерева, щоб можна було як-небудь зварити галушки або затірку. У цей час у Межигір’ї ще були монашки, був якийсь монастир з своєю ігуменею. Монастир мав гектарів 20 землі, багато лісу і інше господарство. Хтось з вищих керівних органів задумав монашок організувати у Радгосп. Прислали агронома, але цей надуманий Радгосп у скорому часі розвалився. До школи поступила навчатися значна кількість учнів із сусідніх сіл, головним чином, із села Нові Петрівці. Власними зусиллями почали ми, за допомогою батьків учнів місцевих сіл, робити гончарні верстати, побудували невелике горно. Першим майстром по будівництву горна був селянин з Петрівець Клебань, а майстром, що поробив гарні гончарні верстати, був Калитенко з того ж села. Якось так вийшло, що непомітно з Межигір’я виїхали Анджиєвський і інші викладачі теоретичних дисциплін. Жити було ніяк. Тоді виникла думка організувати виробництво гончарного посуду. Але місцевість, де залягали придатні для виробництва глини, була власністю монастиря. Та ми на це не зважали. Добули відповідної глини і в одному з будинків, що належав школі, розпочали виробництво. На

291

На попередньому развороті: Сінокос на Виноградній горі, вчителі та учні Керамічного технікуму, 1923 На першому плані зліва направо: Оксана Павленко, художник-викладач, заступник директора технікуму; Марія Плесківська, студентка КХІ; Іван Падалка, художник-викладач ММКТ; Василь Седляр, директор ММКТ, художник-викладач; Василь Циндря, студент ММКТ

той час я був головним фахівцем, що знав керамічне виробництво і умів добре точити на станку посуд і розмальовувати його ангобами. До цього виробництва прилучилися дехто з студентів Академії, з майстерні проф. Крамаренка, що лишилися у Межигір’ї. Такі, як Марія Плесківська, Ірина Жданко. Частина учнів, що прибули з Глинської школи, також добре уміли робити на верстаті посуд, і справа почала потроху оживати. Пам’ятаю, одного зимового дня я і професор Крамаренко навантажили повні сани різного посуду і повезли у села, що містилися по лівому березі Дніпра, і міняли посуд на продукти харчування. Днів два їздили по селах і привезли товаришам повні сани гороху, квасолі, борошна, пшона і інш. Усі були дуже раді такій комерції. Не зважаючи на дуже тяжке матеріальне становище, напівголодні учні і педагоги не втрачали оптимістичного духу і ввесь час займалися виробництвом і творчою роботою.

294

З’явилися оригінальні вироби різноманітного посуду, прикрашеного ангобами, і декоровані скульптурним орнаментом. Звичайно, з технічного боку вироби були низької якості, бо не було відповідного устаткування для збагачення маси, ангобів і полив; усі процеси виробництва виконувалися в ручну. Доводилося десь добувати у спекулянтів свинець, самим окислювати його примитивним способом. Кулеві млини, які подарував Анджиєвський, не працювали. Треба було придбати гранітні жорна, на яких в ручну мололи матеріали для ангобів і полив. У той час по підвалах будинків було звалено на купу багато не полив’яного посуду Межигірської фаянсової фабрики. Частину цих виробів ми приховали, щоб у слушний час передати їх до музею, але багато виробів так невідомо де поділися. А шкода. Там були мистецьки оздоблені рельєфним орнаментом тарілки, блюда, чашки, фляги, вази, посуд до столових сервізів, скульптура малих форм. Цікаво, що під час існування Межигірської фабрики були виготовлені тарілки з портретом Тараса Шевченка, технікою контррельєфа. Такий спосіб був вигідний для масового виробництва речей, бо тарілки формувалися на спеціальних формах, а після глазурування кольоровою поливою і обпалу мали дуже красивий вигляд, бо полива затікала товстим шаром у заглиблення рисунку і давала ефектну гру світотіні. Надзвичайно майстерно на

295

тарілках, на вазах були виконані низьким рельєфом композиції з рослинних елементів. Широко застосовувався механічний спосіб декорування виробів, технічного однокольорового друку. Різноманітні композиції, тематичні і декоративні, були виконані на високому художньому і технічному рівні. Дивно, чому ці техніки декорування керамічних виробів не застосовуються у сучасному виробництві. Професор Крамаренко, перебуваючи одночасно директором Межигірської профшколи і професором Київської академії мистецтв, чим далі, почав більше працювати сам як художник. Писав з натури портрети, робив власні композиції. Було помітно, що він почав уділяти більше уваги академічній роботі, став частіше перевіряти роботи своїх учнів по Академії. Через деякий час його сім’я переїхала жити до Київа. Восени 1921 року до Межигір’я завітав професор Михайло Бойчук. А через деякий час побував у нас, разом з Бойчуком, Василь Седляр, що на той час мав кінчити навчання в Академії мистецтв. Здається, зимою цього ж року Крамаренко цілком перейшов на роботу до Академії мистецтва, а директором Межигірської профшколи став Василь Седляр. Потім приїхали до Межигір’я Оксана Павленко, Катря Бородіна, а ще пізніше — майстер-технік Михайло Косихін та студент Академії мистецтва Іван Падалка.

296

Викладачі КХІ на відділенні Фортех (Формально-технічна майстерня) зліва направо М. Козик, О. Богомазов, Л. Крамаренко, І. Врона, М. Бойчук, 1929

Михайло Бойчук

Збирався досить сильний колектив людей. Більш інтенсивно розпочалась робота в майстернях, почалися зав’язуватися стосунки з різними організаціями з метою викликати зацікавлення роботою, що проводилася у Межигір’ї. А, головним чином, роботою по виготовленню майолікових виробів. Їх реалізацією, з метою вишукання матеріальної бази для існування виробничого колективу і самої школи. Якимось чином удалося зав’язати стосунки з Укр зовнішторгом, який замовив досить велику партію виробів: в характері українських народних виробів. Баранці, куманці, глеки, вази, декоративна скульптура, тарілки і інш. Під це замовлення нам видали досить велику бочку риб’ячого жиру і пудів тридцять житнього борошна. Усі почали ласувати риб’ячий жир і житні галушки, які нам варили три бувші монашки, що на цей час уже мало вірували у монастирське життя і переходили на бік нашого колективного радянського життя. У 1922 році ми вже мали досить багато найрізноманітніших виробів і в 1923 році колективно відкрили виставку цих виробів у Київі. Виставка мала великий успіх і зацікавила громадські і урядові кола. Укрзовнішторг замовив досить велику партію виробів і за це давав деяку матеріальну підтримку колективу. Працювали усі в майстернях — викладачі, учні, на рівних умовах по десять і більше годин на день.

299

Звичайно, в цей час усі працювали, головним чином, в майстернях, менше було можливості займатися теоретичним навчанням, бо не було за що утримувати викладачів. Жили надіями, вірили у краще прийдешнє. Працювали з піснями. Одне майже усіх дратувало, що, мовляв, ми чесно працюємо, хочемо вчитися і голодуємо, а під боком, у так званому монашеському радгоспі, бігають жирні свині, і у радгосп приїздить часто якесь начальство і їсть білий хліб з маслом. Довгенько наші учні позирали на тих радгоспівських свиней і одного разу рішили наїстися свинини. Якраз у ночі проводився обпал виробів у горні. Керував обпалом Михайло Косихін, з ним були на роботі чоловіка п’ять учнів, що вивчали практику обпалу. Свиня ще з вечора була заманена у хлівець. Раптом у ночі на все Межигір’я почувся справжній свинячий крик, який, звичайно, почули і монашки. Свиню вбивав один з учнів кулаком і так невдало бив, що вона наробила крик і видала злочинців. На ранок монашки разом з міліціонером по сліду прийшли прямо до горна, де у ночі смажилася свинина. Була розпочата судебна справа, та Седляр ублагав прокурора не судити голодних людей, і на цьому закінчилася ця сумна тоді і смішна тепер подія. Деякі учні, у котрих батьки мали дома якісь достатки, їздили додому, привозили або клунок борошна, чи якихось

300

крупи чи жирів і цим підтримували і себе, і своїх товаришів. Про Межигір’я ішла добра слава, дійшла вона і до Мир городського керамічного технікуму, а тому у 1923 році до Межигір’я прибуло чоловік двадцять студентів Мир городського технікуму. Почалися деякі нововведення у виробництво, було розпочато заготовку маси за більш прогресивною технологією. На кошти, асигновані Укрзовнішторгом, було розпочато будівництво круглого горна періодичної дії в одному з шкільних будинків. Для консультації цього будівництва був запрошений професор Лисін Б. С.* А цей горн виявився невдалим по конструкції, а головне — він був побудований у приміщенні, що мало дерев’яну підлогу під горном. За димар було використано звичайний пічний димопровід, не розрахований на високу температуру. Під час обпалу стеля і димар над горном так нагрівалися, що одного разу мало не траплялася пожежа. Випалювали вироби дровами, що купували їх на базарі по дорогій ціні. Про інші види палива тоді не варто було і думати. Таким чином, кругле горно майже не використовувалось, а ввесь час обпали проводилися у другому, капсульному горні, яке у протипожежному відношенні було безпечним. Був у технікумі такий порядок, що учні під керівництвом інструктора училися самостійно виконувати усі процеси

301

виробництв, кінчаючи обпалом. Для обпалу призначалося чергування, а потім, під час теоретичного навчання, викладачем робилася теоретична перевірка знань тих, хто проходив обпал. Лев Юрьєвич Крамаренко був людиною доброї, лагідної душі. Я не пам’ятаю, щоб він кого-небудь образив чи нечемно поводився з своїми учнями, з товаришами. На його обличчі завжди світилася доброта. Він був досить високий на зріст, постать мав трохи зігнуту. Темно карі очі дивилися з-під чорних брів добротою і веселістю. На голові носив довге волосся, що зачісувалося до затилку. Завжди мав ледь підстрижені вуса і борідку клинком, ходив швидко, рухаючись уперед, якось бічком. Влітку зодягався у темний костюм або легке пальто, на голову зодягав крислатий темний капелюх. Зимою він запам’ятався мені у пальто з міховим воротником у бобровій шапці, що мала чорний бархатний верх. Пам’ятаю, одного зимового дня я йшов з Крамаренком з Межигір’я до Київа. Зодягнений я був у звичайну селянську свитку з коричневого домотканого овечого сукна, а на голові у мене була нахлобучена заяча сіра шапка. Вигляд я мав, мабуть, не дуже привабливий, але задиракуватий, бо коли ми з’явилися в Академію, то молоді жінки і мужчини, що працювали в канцелярії Академії, дивлячись на мене скоса,

302

Л. Крамаренко. Портрет дівчини, дивовижно схожий на майбутню дружину І. Жданко

посміхаючись, і щось, певно, говорили Крамаренку про мене, бо він, тримаючи мене за лікоть, говорив веселим тоном: «О, ще як працюємо, ще й як працюємо!» Лише один раз я бачив Левка Юрьєвича сердитим. Це було тоді, коли учні, що приїхали з Глинської школи до Межигір’я, зимою 1920 р. улаштували таємно збори, на які запросили і Левка Юрьєвича. Коли він прийшов, йому ультимативно було заявлено учнями: «Ми вимагаємо, щоб Межигірська школа стала не художньо-керамічною, а була

303

реорганізована у керамічний інститут». Крамаренко сказав, що цього не може бути. — Чому? — грубо запитали учні. — Буде художньо-керамічна школа, — сердито відповів Левко Юрьєвич, — бо так потрібно, так повинно, так я хочу». Після цих слів він залишив збори. Як художник Крамаренко був значно реалістичнішого напрямку в порівнянні з Бойчуком, але в той час в Академії мистецтва панував формалізм, на чолі якого була так звана школа Бойчука. Крамаренко теж був під впливом формалізму в мистецтві, хоч і намагався іти по середині між напрямками Бойчука і Федора Кричевського, який на той час також був професором Академії мистецтв. В сімейному житті Крамаренко був, як нам тоді здавалося, хорошим сім’янином. Він любив свою дочку Наташу, дуже шанобливо ставився до своєї дружини, поважав стару матір дружини, що жила у їхній сім’ї. Та раптом я довідався, що Левко Юрьєвич залишив свою сім’ю і одружився з своєю ученицею, студенткою Академії мистецтв Іриною Жданко*. Для мене це було несподівано, і неймовірно, і дивно. Дивно ще й тому, що Ірина Жданко була молодша від Крамаренка років на двадцять п’ять. Як людина Михайло Бойчук мені менш подобався, чим Крамаренко. У Бойчука в натурі було щось нерозгадане,

304

щось ієзуїтське. Він не мав тії душевної симпатії, яка властива добрим, сердечним людям. Коли Крамаренко переїхав з Межигір’я до Київа, я ще залишався студентом, що вчився в майстерні Крамаренка. Та Бойчук чомусь хотів, щоб я знову перейшов у його майстерню. Пам’ятаю, піймав він мене в коридорі інституту (в цей час Академія уже була реорганізована в Художній інститут) і став лаяти і докоряти мені, чому я перейшов до майстерні Крамаренка. «То — то так не слідує робити, ви стільки часу пробули у моїй майстерні, а тепер чомусь я не бачу вас у списках моїх студентів». Довго ми ходили по коридору. Сперечалися. Бойчук дуже сердився на мене. А коли я сказав, що мені не подобається його спосіб навчання, що для мене більш зрозумілий реалістичний метод — він обурився. «То, то свинство, ви нічого не розумієте, які дурниці вам у голову приходять. Щоб зрозуміти, що таке мистецтво, треба багато працювати, а не захоплюватися дурощами!!» Я вже позабував, що тоді ми говорили, але згодом я знову опинився в майстерні Бойчука, хоч жив і працював у Межигір’ї, приїжджаючи до інституту на два-чотири дні на місяць. Говорячи правду, за час мого навчання в Академії, інституті, я ні разу не бачив художнього твору, виконаного Бойчуком.

305

Я навіть не знав, як він рисує. Нас, учнів, він учив на хороших творах, показував безліч різних репродукцій, захоплювався творами Поля Гогена, потім, показуючи репродукції Джотто, говорив, що Джотто неперевершений живописець. Дуже цінував твори Луки делла Роббіа, Андреа делла Роббіа (флорентийська скульптурна майстерня XV–XVI ст., яка спеціалізувалася на виробах з кольорової теракоти), А. Дюрера і негативно відкликався про художні твори Репіна і інші твори російських класиків-реалістів. Сам Михайло Бойчук майже не займався творчою діяльністю, але багато уваги приділяв тому, щоб зібрати біля себе здібних людей, які своїми творами могли на практиці показувати живописну школу, що потім почала називатися — бойчукізм. Серед найбільш здібних учнів Бойчука потім виявилися Іван Падалка, Оксана Павленко, Василь Седляр. Ця трійка, в основному, була тим знаряддям, яким Бойчук оперував, доказуючи вірність своєї творчої методи. Можливо, коли б не виросли учні Бойчука, він сам не зробив би тії слави, яка панувала тоді на Україні навколо так званої школи «бойчукізму». Іван Падалка був оригінальний і обдарований художник. У його творчості були елементи формалізму, але разом з тим, твори його були реалістичні, зрозумілі, цікаві по композиції, рисунку, монументальні і національні по характеру. Падалка у своїй творчості не відривався від реального життя

306

Учасники з’їзду ОСМУ в Києві, 1930 р. Сидять: зліва А. Таран, Ю. А. Середа, Вольський, Ткаченко, І. Жданко, Н. Михайлова Стоять: зліва Л. Крамаренко, Турчак, Ю. Садиленко, А. Лисовський Другий справа Н. Тряскін, третій — Шавикін

Студенти і викладачі УАМ і ММКТ в Чернігові, 1923 р. Сидять: зліва четвертий В. Г. Кричевський, Ф. Л. Ернст, Л. Ю. Крамаренко, І. В. Моргилевський, А. Середа Стоять: зліва дев’ятий М. Л. Бойчук, О. Т. Павленко

сучасності. І міг би вирости у значного радянського художника, коли б не було свавільно обірване його життя. Здібним художником була і Оксана Павленко. Вона стояла на реалістичному грунті, уміла добре рисувати, розумілась на законах композиції і монументальному вирішенні живописного твору. У роботах Седляра, може, найбільше позначався формалізм. Особливо це було видно в ілюстраціях Кобзаря Т. Шевченка, державного видавництва літератури і мистецтва 1931 року. Найбільш яскраво проявили себе М. Бойчук, В. Седляр, І. Падалка і О. Павленко в роботах по оздобленню Червонозаводського театру у Харкові. Але після виконання робіт у фресковій техниці вони були засуджені громадськістю як формалістичні твори. Я вже говорив, що Михайло Бойчук як людина мені не подобався. Щось у йому було таке, що не викликало до його симпатії. Він був загадковий, але мені здається, що помилялися ті, які говорили і писали, що Бойчук це агент митрополита Шептицького, він настроєний антирадянськи, я не бачив у йому такого. Він був абсолютно аполітичною людиною і, як я б сказав, мало освіченою людиною. Він не читав літературних творів, ні класичних, ні сучасних радянських. Він вважав, що оперне мистецтво це дурниця і ні разу не був у оперному театрі і сердився, коли хто з його учнів ходив до театру.

309

Він не знав ні історії мистецтва і не вмів критично оцінити той чи інший художній твір. В сімейному житті Бойчук був просто кумедним. Він не називав по імені свою дружину Софію Налепинську*, а говорив про неї «Тая». «То, то Тая взяла і понівечила річ». Першим підручним у Бойчука був Василь Седляр. Седляр умів досить добре говорити (чого зовсім не було у Бойчука). Мав добру пам’ять, але був хитрий, тщеславний, у йому сидів хворобливий кар’єризм і самолюбство, через що багато людей не любили його за це. Але крім цих вад Седляр мені здавався радянською людиною. Я ніколи не чув, щоб він коли-небудь скаржився на радянську владу чи виступав проти політики партії і уряду. Але в своїх поглядах і діях мав плутане уявлення про характер радянського мистецтва, його завдання і шляхи розвитку. Далі я розповім, яку Седляр допустив помилку в часи становлення Межигірського художньо-керамічного технікуму і інституту, які він тоді висував не реальні завдання, які, може, і погубили Межигір’я як виробничий і учбовий осередок. Особливо важко доводилося працювати в майстернях зимою. Холод і голод насідали з усіх боків. Життя вимагало поліпшувати якість виробництва і розширяти його масштаби, а людей технічно грамотних не вистачало. Одного

310

вечора у кімнаті, де мешкав Седляр, зібралися Седляр, Оксана Павленко і я. Седляр турбувався, де взяти досвідчених людей, оскільки я в той час багато працював як студент Київського художнього інституту і не міг цілком віддатися роботі виробничого колективу. Я запропонував розшукати Михайла Косихіна, який закінчив ще раніше Глинську керамічну школу. Згодом удалося знайти адресу Косихіна і невдовзі він прибув до Межигір’я. Косихін був енергійний, високий, волевої вдачі людина, а зовні нагадував тип Мефістофеля, з великим горбатим носом і сірими пронизливими очима. Він завжди ходив у довгій, сірій військовій шенелі, у готових чоботях, а на голові зимою носив помняту кепу. Багато курив і мав характерний, йому властивий кашель, по якому завжди можна було узнати Косихина. Косихин став майстром по заготовці ангобів, полив і обпалу виробів. Але він також умів і добре точити вироби на гончарному станку і вже на виставці у Київі 1923 року експонувалися його різні посудини у вигляді тварин тощо. Робота в майстернях, це була велика практика для учнів. Заготовка глиняної маси, ангобів, полив, обпал виробу проводилися по черзі. Учні на практиці добре засвоювали технологію цих виробничих процесів, які стали їм у великій пригоді у дальнішій роботі на державних заводах. Виставка виробів у Київі 1923 року показала, що у Межигір’ї можна

311

робити корисні речі, що там зібрався життєдіяльний колектив, де доцільно виховувати кадри для фарфоро-фаянсової і майолікової промисловості, що почала відроджуватися після років занепаду в час громадянської війни. Зимою 1923 року Межигірську школу було реорганізовано у технікум і передано у відання народного комісаріату освіти України. З Миргородського керамічного технікуму до Межигір’я приїхав Євген Сагайдачний, а згодом приїхали і його близькі учні по Миргороду — Ілько Заїка, Лапенко і Яриз. Сагайдач ний у технікумі викладав скульптуру і одноразово працював у виробничому колективі в майстернях. Завжди, бувало, сидить у майстерні Сагайдачний, щось ліпить з глини, а біля його сидять його вихованці — Заїка, Яриз і Лапенко і теж ліплять та співають. Під час практичних робіт у майстернях було багато учнів технікуму, викладачів, усі працювали нарівні, були захоплені духом творчості, невтомленою працею і хороше співали всі народні українські пісні. Тяжкі умови життя, любима творча робота міцно спаяли людей невмирущим почуттям любові один до одного, і це почуття любові у багатьох, хто учився і працював у Межигір’ї у ці роки, залишилося незабутнім на все життя. Уже тепер, на схилі літ своїх, багато моїх учнів і товаришів пишуть мені листи і згадують про роки, прожиті

312

Автопортрет Євгена Сагайдачного

в Межигір’ї, як про найкращі дні у своєму житті. Кір’ян Тихін, який учився і працював у Межигірській профшколі і технікумі, через сорок п’ять років, у 1945 році, за декілька днів до своєї смерті писав мені хвилюючі листи про наше бурсацьке життя, цитуючи слова із п’єси, яку в Межигір’ї написали студенти і викладачі для свого лялькового театру. У ті часи був розбрат і групівщина на художньому фронті. У Межигір’ї теж панував дух формалізму, кожен шукав нової, оригінальної мистецької форми.

313

М. Бойчук. Портрет Василя Седляра

Євген Сагайдачний взагалі був оригінал, але його оригінальність випливала, може, із його невисокої освіченості у мистецтві і, як мені тепер здається, недостатньої вихованості. У 1923 році до технікуму поступила значна кількість учнів, серед яких були люди, які не мали жодних природних здіб ностей до мистецтва. В цей час Сагайдачний вигадав теорію, що у скульптурі, наприклад, у тварині, можна деталі у натури математично розрахувати, якої довжини мусять бути нога, шия, голова.

314

На одному з уроків за натуру правила собака. За цією теорією, учні, які раніше добре уміли ліпити, такі, як Заїка, Лапенко, Яриз, не захотіли чи не зуміли математично розрахувати деталі скульптури і одержали за роботу оцінку двійку, а ті учні, що зовсім не вміли ліпити, такі, як Ольга Черепова, але добре знали математику і справилися з скульптурною формулою, одержали п’ятірки. Математичні формули в скульптурі стали приводом до того, що дуже здібні студенти — Заїка, Яриз, Лапенко, покинули свого вчителя і скульптуру і перейшли на технологічний факультет і потім стали відомими фахівцями технологами і теплотехніками. Ольга Черепова не стала скульптором. Вона потім закінчила уже інститут, по технології кераміки. У цей час у Межигірському технікумі викладав механіку учень професора Лисіна, ще у той час студент Київського політехнічного інституту, Булавін Іван Онисимович, який потім став дуже відомим учнем технологом і механіком керамічного виробництва. Ми тоді мали стосунки з Червоним хрестом. У нас була думка робити керамічні баночки для медикаментів. Булавін узявся конструювати механічний верстат для штамповки баночок. Десь набрав він шматків різноманітного заліза і самотужки зробив верстат і почав випробування штампов ки баночок. Нічого не виходило, Булавін нервувався, робив

315

різні варіанти у змінах конструкції верстата, вимагав від нас то твердішої, то м’якішої керамічної маси, але баночки виходили декоративні. Булавіну щось радив Косихін, але Булавін не погоджувався, сердився і кричав: «Да ты, балда, ничего не понимаешь, делай то, что я говорю. Ну, куда ты вертишь, балда!» Усі реготали. У цей час у нас уже працював маленький двигун, який достався нам від бувшого монастиря, за допомогою якого колись монашки подавали з ставка воду на верхні поверхи будинків. Верстат Булавіна працював від трансмісії, яку вже приладнали у одному з приміщень. З великою душевною теплотою згадую я Івана Булавіна, отого великодушного, молодого, енергійного і здібного чоловіка, який був першим у Межигірському технікумі механізатором нашого виробництва, який розбудив любов у багатьох своїх учнів до керамічного заводського виробництва і, зокрема, до механіки. З Миргородського технікуму до Межигір’я приїхав у цей час старий майстер — керамік Антін Боровичко — чех за національністю. Він добре знав технологію і практику кераміки і почав керувати практичними роботами в майстернях будівельних матеріялів. Боровичко був людиною доброї душі і мав одну слабість — це полювання. Бувало, під час роботи в майстерні студенти, запримітивши хороший настрій учителя, говорили:

316

«Антоне Йосиповичу! Розкажіть, будь ласка, як ви з Борею зайця били». (Боря — це син Боровичка, що жив на той час у Чехословаччині). «Хе, хе», — усміхаючись, починав Антон Йосипович. «То була штука, холера його матері. Як погнали ми зайця, а він з переляку, холера, з розгону ускочив у дупло старої верби». «Я кричу Борі: — та бий! І промазав. О, то була натура, холера його матері. Хе, хе». І в цей час у Антона Йосиповича очі світилися великою веселістю, а губами він плямкав так, наче їв щось дуже смачне. Так інколи проходив майже увесь урок. Антін Йосипович учив дуже ретельно виконувати його завдання. Одного разу він загадав студентам, за його рецептом, заготовити масу для формовки пічних кахель. Під час формовки виявилося, що маса дуже рідка і не піддавалася формуванню. Тоді Антон Йосипович кричав на студентів: — «Я ж вам сказав налляти води, а ви набулярили». Це слово «набулярили» ще й тепер інколи радісно згадують учні Антона Йосиповича, які стали старими, і багато таких, що стали кандидатами, докторами наук, лауреатами державних премій і інш. На полювання Антін Йосипович ходив часто, але майже завжди не приносив додому дичини, а щоб його не лаяла господиня, товариші по полюванню давали йому або качку, або зайця, і тоді він ішов додому з гордим побідним виглядом.

317

Обкладинка книги П. Горбенка «Революційний ляльковий театр», 1924 Микола Цівчинський. Фрагмент рекламного буклету ММКТ, 1927

Як майстер керамічної справи Боровичко був майже одним із кращих майстрів того часу на Україні. Із межигірських глин він розробив досконалу рецептуру мас і полив для камінно-керамічних виробів. Вази і господарчий посуд, які я зробив сорок два роки потому в Межигір’ї за технологією Антона Йосиповича, ще й досі виконують службу у нашому домашньому вжитку, видно конкуруючи з різним металевим господарчим посудом. Було тоді на практиці доказано, що з межигірської сировини можна робити у заводських масштабах високоякісний декоративний і господарський посуд, а також різні види будівельних керамічних виробів. Молоді роки членів виробничого

318

Ілюстрації до книги П. Горбенка «Революційний ляльковий театр» (1924) виконали студенти ксилографічної майстерні Київського інституту мистецтва під керівництвом С. Налепинської-Бойчук

Ляльки вертепу «В Раю», який придумали студенти ММКТ

колективу, прекрасні природні умови самого Межигір’я давали ту наснагу і витривалість людям, що долали усі труднощі. Працюючи влітку в майстернях, ми, як правило, майже всі ходили щодня на пляж на півтори-дві години і організовано поверталися на роботу, як тілько зачували дзвін чергового. Усі ходили в одних штанах або в трусах. Монашки, зустрічаючи молодих хлопців, хрестилися і тікали від них. У 1924 році технікум було знято з держбюджету. Седляру довелося витратити дуже багато часу і енергії, поки удалось добитися поновлення бюджету і одержати майже усії монастирської землі. Та обробляти землю було нічим, бо у господарстві був лише один старий кінь і один віз. Придбали ще одного коня і деякий сільськогосподарський реманент. Була виділена бригада студентів, яка крім учеби і роботи в майстернях, займалася сільським господарством на частині орної землі. Садили, головним чином, картоплю, ще деякі огородні культури. Нікому і ніколи було як слід займатися господарством. Землю орали не своєчасно і погано. Посажена картопля заростала бур’янами. Хоч як було важко жити, але у молоді кипіла невсипуща жадоба до розваг. Колективно під керівництвом Т. Горбенка*, що на той час викладав соціально-економічні дисципліни, була написана соціальна п’єса для лялькового театру.

321

Силами студентів, Заїки, Цівчинського, були розроблені фігури ляльок. З цим театром студенти часто давали концерти у себе дома, а також виїздили на села, де театр мав великий успіх. Критикували попів, спекулянтів, буржуїв, сільських самогонниць і т. і. Одного разу в селі Нові Петрівці, виступаючи з театром, була розкритикована самогонщиця тітка Марина. Тітка Марина якраз була на спектаклі, і коли вона побачила себе, що її прилюдно критикують, на другий день прийшла в Межигір’я і просилася, плакала, клялася, що більше ніколи не буде робити самогонку. Казала: «От, якщо не вірите, то прийдіть, я при вас знищу усе приладдя». Часто дехто з викладачів, а також студентів технікуму робили на селах різні доповіді, займалися антирелігійною пропагандою. Відповідної підготовки і досвіду, звичайно, мали не достатньо, тому інколи ця робота не давала багатого ефекту. Мені запам’яталися одні збори селян і студентів технікуму у с. Петрівцях. Ілько Заїка, який тоді був активним комсомольцем, узяв на себе непосильну роботу і на зборах почав щось говорити, звідкіля походить людина. Говорив, говорив, дуже плутано і врешті почав доводити, що ніби людина взялася від обезяни. Молодші, що сиділи поодаль, захіхікали, баби почали плюватися.

322

Тоді з місця схоплюється дід, по прізвищу Свічка Артем, що сидів у попередньому ряду. Шапка-ушанка на його голові затрусилася, кожушок він розстібнув і, кидаючи слова обурення, заговорив: «Протівна мені ваша культура, коли ви кажете, що людина від жаби походить. Що ви нас прийшли навчити, як у вас он картопля бур’яном заросла, і ви всіх котів виловили у Межигір’ї і поїли їх!» Піднявся сміх у залі. Деякі баби повставали з місця і почали виходити з залу. У кутку чийсь грубий голос загоготав. Заїка розгублено стояв біля трибуни і не знав, що далі робити. Хтось на задніх рядах гучно засвистів, піднявся сміх серед людей. Хтось з натовпу закричав: «Театр давайте — хватить лекцій». Заїка розгублено пішов з трибуни. На сцену винесли великий, декоративний ящик, а через декілько хвилин із-за ящика виглядало банькувате обличчя студента технікуму Цівчинського, який артистично умів володіти фігурами лялькового театру і подавати імпровізовані дотепи на злобу дня. У залі піднявся неймовірний регіт і схвальні відгуки та оплески. Після того як тітку Марину розкритикували у ляльковому театрі, вона боялася ходити на спектаклі, а все розпитувала у сусід: «А кого вчора кирамишленики розкритикували? Чи не тебе, Горпино? Адже ти теж гониш самогонку».

323

Працюючи інструктором керамічного виробництва, спочатку у профшколі, а потім у технікумі, я дуже багато працював, створюючи найрізноманітніший декоративний і утилітарний посуд. Значну частину часу треба було віддавати учебі в інституті, де я зробив композиції і пробував свої сили у живопису в техніці темпери. Але більше всього я працював по кераміці. Багато мною було зроблено декоративних предметів, а також більш складних композицій на великих блюдах і вазах. Такі, наприклад, як: пастух пасе вівці, дівчина на тлі Межигірських круч, портрети жіночі на блюдах і багато інших. Фотографії цих виробів у мене схоронилися і досі. В художній обробці виробів я використовував різноманітні способи, багато з яких тепер не вживаються у керамічному виробництві, техніки декорування були такі: 1. Декорування рідкими кольоровими ангобами по сирому черепку. 2. Гравіровка по підв’яленому черепку. 3. Гравіровка по сухих ангобованих виробах. 4. Фляндровка (декорування по мокрому ангобі). 5. Декорування рельєфним скульптурним орнаментом, де гармонійно пов’язувалися рослинні елементи з фантастичними і реальними птицями і тваринами, а також з людськими фігурами і портретами.

324

Я тепер дуже шкодую, що ці кращі мої роботи не залишилися у мене в оригіналі, в матеріалі, а маються деякі лише в фотографіях. У Межигір’ї я зробив багато утилітарного посуду у вигляді різних птиць, тварин, декорованих ангобами, рельєфним орнаментом, а також кольоровими поливами. До Межигір’я досить часто, у літні часи, приїздив Бойчук і схвально відкликався про мою роботу в кераміці. Приїздив до Межигір’я і Василь Кричевський*, який ревно спостерігав нашу творчу роботу в художній кераміці і, як нам здавалося, таємно намагався взяти під своє керівництво розвиток виробництва і навчання у Межигір’ї. Було помітно, що в ті часи між Кричевським і Бойчуком і, зокрема, між Кричевським і Седляром була прихована холодність у взаємовідносинах. У літні місяці відпочивав і працював у Межигір’ї письменник О. Копиленко, з яким я часто бував біля Дніпра на пляжі, а також часто доводилося змагатися у грі у Гилки (старовинна гра, схожа на сучасний крокет). Працюючи по кераміці, я дуже уважно вивчав і повторював виготовляти в матеріалі різні народні вироби з різних областей України. В процесі роботи я переконувався, наскільки були логічні за своїми утилітарними властивостями вироби, і як гармонійно поєднувався на формі декор, характерний і своєрідний кожній області України. Відтоді я переконувався,

325

що лише після глибокого вивчення народної творчості свого народу, в його минулому і сучасному, можна на базі цього вивчення творити нове мистецтво, відповідне новим соціальним умовам життя. Цієї думки я тримаюся і зараз, і часто на цьому грунті сперечаюся з сучасними молодими художниками-кераміками, які, не знаючи художніх надбань в минулому свого народу, намагаються обов’язково створювати щось нове і впадають в бездумний космополітизм і абстракціонізм, позбавлений національного обличчя художньої форми, і інтернаціонального змісту. Але мушу відверто признатися, мій учитель М. Бойчук якось мало звертав мою увагу на опанування українських національних форм в мистецтві, він завжди повертав мене на захід, що часто мене дивувало і було не зрозумілим. Перебуваючи в Межигір’ї, я в більшості працював по кераміці, і мій учитель суперечив, але нагадував про те, що треба бувати в Київі, в інституті і виконувати навчання за програмою. Одного разу в інституті трапився такий випадок. У майстерні Бойчука працювали чоловік п’ять студентів, серед яких був студент на прізвище Мойсеєнко, партизан громадянської війни. Він був великий на зріст і дуже нервовий. Під час нервування Мойсеєнко дуже скреготів зубами, і я трохи боявся його. І от, під час роботи до майстерні заходить Бойчук. Видно було, що Бойчук був чомусь не в дусі. Пройшовся

326

він по майстерні, поклав на стіл свою папку і підійшов до Мойсеєнка, який старанно писав темперою, але у його робота не виходила. Бойчук зробив йому властивий жест руками і заговорив: «Робите, робите, чортзна-що робите! Я Вам кажу, щоб Ви добре робили, а Ви погано робите». Мойсеєнко почув таку оцінку роботи від свого вчителя, люто заскреготав зубами і розірвав на шматки папір, на якому писав натуру. Бойчук, угледівши розлюченого учня, мовив: «Ну, то Ви робіть собі, а я піду». Узяв свою папку і швидко вийшов з майстерні. У 1922–23 роках керамічні вироби викладачів і студентів технікуму експонувалися на закордонних виставках (в Парижі, Берліні, Венеції, Празі), а також на Всесоюзній виставці та Всесоюзній сільськогосподарчій виставці у Москві. Майже усі студенти і художники, керівники мистецьких дисциплін технікуму побували на сільськогосподарчій виставці у Москві. Пам’ятаю, коли ми уночі автомашинами у Москві їхали до вокзалу, повертаючись до Межигір’я, — співали голосно. Міліціонер зупинив нашу машину, а водій, що вів машину, прокричав: «Та пускай — хахлов везу». На сільськогосподарчій виставці я вперше побачив і почув промову Луначарського, він говорив з балкону одного з павільйонів виставки. Василь Седляр і його безпосередня помічниця по роботі Оксана Павленко, що на той час завідувала учбовою частиною

327

в технікумі, вважали, що усі в однаковій мірі мусять оволодівати художніми і технічними дисциплінами. Серед учнів було багато таких, що не мали жодних здібностей до живопису, до скульптури, але їх уперто примушували писати живу натуру і, навпаки, були такі, що не могли оволодівати знанням з математики, чи хімії, чи інших технічних дисциплін. Здібні учні, що добре устигали у художній творчості, мусили вивчати повний курс аналітичної хімії, природно, це їм було дуже важко, що негативно відбивалося на їх учебі з мистецьких дисціплін. Учні, що не мали любові і здібностей до живопису, тягнулися більш до технологічних дисциплін і не хотіли навчатися живопису. Врешті, через рік чи два на цьому грунті почали серед учнів і викладачів виникати конфлікти. Учні, які побували на заводах, на практиці побачили, що інженеру-кераміку не обов’язково треба бути і художником і, навпаки, художникові не обов’язково знати усі технологічні дисципліни у обсягу інженера. У той час я був тії думки, що художник, що працює на фарфоровому заводі, мусить, у першу чергу, бути висококваліфікованим художником і, звичайно, обізнаний з основами загальної технології виробництва, так само як і технолог-керамік цього виробництва мусить бути обізнаний з основами керамічного декору виробів, але в основному він мусить добре знати технологічну справу виробництва. На цьому грунті я мав з Седляром гострі суперечки,

328

Іван Падалка. Декоративна тарілка «Пролетарій-Мамай», 1924

Портрет Івана Падалки та його межигірські керамічні вироби, 1924

і він врешті почав підозріло і навіть трохи вороже ставитись до мене. Серед учнів почалися ще гостріші суперечки на цьому грунті. Бувало, що майже усю ніч тягнулися збори учнів і викладачів, де обговорювалися питання дальшого існування системи підготовки кадрів у технікумі. Врешті, воно якось природньо сталося так, що учні розділилися на дві групи — на художників і технологів, а згодом офіційно було утворено два відділи: художній і технологічний. У художньому відділі лишилися: М. Котенко, Микола Цівчинський, Віра Філянська*, Конон Крівич, Беданюк, Прошак Микола і інші. До технологічного відділу відійшли майже усі учні, що приїхали з Глинської школи, такі, як Тихін Кір’ян, Захар Зеленський, Василь Ундря і інші. Згодом, як я вже згадав вище, до технологічного відділу перейшли: Заїка, Лапенко, Яриз. Через деякий час учні, що прийшли до Межи гір’я з Миргородського технікуму, майже усі стали навчатися на технологічному відділі. Лише Віра Філянська навчалася на художньому відділі і успішно закінчила технікум як художник по декоративній обробці речей керамічного виробництва. По закінченні технікуму у 1927 р. В. Філянська виїхала на роботу на завод у Конаково, де безвиїздно працює і досі. Філянська багато разів експонувала свої роботи в кераміці на виставках у Радянському Союзі, а також за

331

кордоном. У 1966 р. за свої роботи В. Філянська одержала вищу нагороду — орден Леніна. Ольга Черепова, що вчилася разом з Вірою Філянською, пізніше закінчила технологічний інститут по кераміці. Зараз вона кандидат технічних наук і лауреат Державної премії. Із трьох самобутних, оригінальних і здібних людей — Заїка, Яриз, Лапенко — лишився живий лише Заїка. Він тепер кандидат технічних наук, працює в галузі теплотехніки. Коли тепер, через сорок років, Ілько Заїка дивиться на фотографії своїх робіт у скульптурі, виконаних ще в Межигір’ї, він з великою любов’ю пригадує цей, давно минулий час і душевно розповідає, як він, голодний, у передріздвяну ніч спав, і йому приснився сон, що він на Різдво коле кабана. Цю композицію Заїка тоді, на другий день, виконав у скульптурі, фотографія якої зберігається у мене й досі. Тогочасні Межигірські майолікові вироби, звичайно, були не на високому технічному рівні, бо в школі та й технікумі не було відповідного устаткування для переробки і заготовки глиняної маси, ангобів, полив, але з художнього боку, по оригінальності і різноманітності асортименту, по майстерності виконання, було виготовлено багато дуже цікавих речей. На жаль, в музеях Радянського Союзу дуже мало збереглося експонатів творчого межигірського колективу, а те, що мається у Київському музеї українсько-декоративного мистецтва,

332

Віра Філянська, 1950-ті

то гірші зразки, які дають невірне уявлення деяким критикам і мистецтвознавцям про справжні роботи межигірського колективу 1920–1926 років. Переважна більшість виробів Межигірської профшколи, виробничо-творчого колективу і технікуму відправлялися Укрзовнішторгом за кордон. Вироби, що залишалися по музеях Радянського союзу, майже усі були знищені різними лиходіями, особливо у 1936–37–38 роках, а також під час Вітчизняної війни Радянського Союзу з фашистською Німеччиною.

333

Про художню цінність межигірських виробів можна судити лише по репродукціях, поміщених у ювілейному бюлетені «Межигірський Мистецько-Керамічний Технікум» та по фотографіях, які маються у значній кількості у автора цих спогадів, у мистецвознавця Панька Мусієнка і Дмитра Головка. Деякі мистецвознавці і, зокрема Б. С. БутникСіверський у своїй книжці «Українське радянське народне мистецтво», невірно характеризує колектив художників, що працювали в Межигір’ї, дуже тенденційно і без знань справи оцінює вироби, надумано і історично невірно розповідає про історію заснування і творчості межигірського колективу. Не порадившись із живими людьми, які працювали у Межигір’ї в той час. Бутник-Сіверський переплутав усі події, видумав про якийсь творчий розподіл між учнями, що приїхали з Глинської школи до Межигірської профшколи, і художниками і студентами, що працювали в межигірському колективі, а вчилися у Київському художньому інституті. Зокрема, Оксану Павленко Бутник-Сіверський назвав ученицею Седляра, і що вона ніби закінчила Межигірський технікум, тоді як О. Павленко була ученицею М. Бойчука і закінчила у 1924 р. Київську академію мистецтва. Про мене БутникСіверський пише, що і я ніби був учнем Межигірського технікуму, тоді як на справді — у Межигірській профшколі,

334

і потім в технікумі я працював викладачем по практиці декоративної обробки керамічних виробів, а вчився в той час у Київському художньому інституті, який і закінчив у 1925 році. Мене в той час можна було назвати і таким, що прибув до Межигір’я з Глинської керамічної школи, бо я так, дійсно, 1919 р. закінчив Глинську керамічну школу, але фактично я був у групі київських художників, які у 1921–1922– 23–24–25 роках працювали у Межигір’ї у профш колі і пізніше у технікумі. У Межигір’ї у профшколі і потім у технікумі було не лише дві творчо-мистецькі течії — Глинчани і Київляне — як пише Бутник-Сіверський, тут були і учні з Глинської школи, і з Миргородського технікуму, і студенти Київського художнього інституту, і учні Уманської керамічної школи, і учні, що прийшли навчатися до Межигір’я із багатьох сіл Київської і других областей України. Треба особливо відмітити, що серед учнів Глинської керамічної школи, які переїхали до Межигір’я, жодного не було, хто б міг характеризувати з художнього боку творчість межигірського колективу. Майже усі учні Глинчани тягнулися і мали більший нахил до техніки керамічного виробництва, ніхто з їх не вмів малювати, а тим більше розбиратися у напрямках і художніх діалектах народної творчості у керамічному виробництві різних областей України.

335

П. Холодний. Портрет дочки Марії Холодної, 1916

Це було так тому, що у Глинській керамічній школі учителями-кераміками аж до 1918 року були німці — Гофман, Ульріх, які, звичайно, не могли навчити учнів, як опанувати науку по вивченню української народної кераміки. У Глинській школі у дореволюційний час панував стиль модерн і еклектика у справі художної кераміки. У 1917 і 1918 роках, коли у Глинській школі став директором художник Крамаренко Лев Юр’євич, який керував художніми дисциплінами, він не зміг і не встиг дати розуміння і художньої кваліфікації своїм учням.

336

Марія Холодна із сестрою Галиною та сином Петрусем, 1924

Якщо в Межигір’ї і було щось від Глинчан, то це заніс тільки я, бо я у Глинській школі вважався найбільш здібним по художній справі, через що і був направлений у 1919 році на учебу до Київської академії мистецтв. Можливо, мої перші роботи в Межигір’ї і дали привід Бутник-Сіверському зробити розмежування між творами учнів Глинської школи і так званою групою художників «бойчукістів», що працювали в Межигір’ї. Учні Глинської школи, що навчались у Межигір’ї, не зробили характерної ознаки у художній діяльності цього колективу.

337

Вони уміли точити на верстаті різний посуд, але декорування цих виробів провадили в більшості студенти Київського художнього інституту і, зокрема, такі віртуозні майстрі розпису виробів, як Маруся Плесківська, Марія Холодна* і інш. Серед груп Київських майстрів були не лише учні Михайла Бойчука, як каже Бутнік-Сіверський. Маруся Плесківська була ученицею Льва Крамаренка, Іван Тригуб учився у професора Василя Кричевського. Я теж довгий час був учнем Льва Крамаренка. В. Седляр у Межигірській профшколі і технікумі викладав рисунок і композицію, намагаючись усіх учнів зробити художниками. Пам’ятаю, яка була мука з учнями Глинської школи, які не мали жодних здібностей і бажання до малювання, які вони робили незграбні рисунки з живої натури, як це насильство над людьми відбило у них охоту до художніх дисциплін. Зрештою усі Глинчани потім закінчили Межигірський технікум по технологічному відділу і все своє життя працювали на різних керамічних заводах на інженерно-технічній роботі. Серед учнів, що приїхали до Межигір’я з Миргородського технікуму, більша половина була таких, що мали нахил до технологічної справи. З миргородців у Межигірському колективі відзначилися як художники і залишили якусь спадщину — Віра Філянська, Конон Кривіч, Микола Котенко, Ілько Заїка, Дмитро Яриз, Панько Лапенко.

338

Троє останніх перебували під впливом школи Євгена Сагайдачного, але потім не витримували художніх експериментів свого вчителя, перейшли на технологічний відділ. Оригінальними і здібними у творчій роботі були Микола Цівчинський і Дмитро Головко*, які приїхали до Межигір’я з Уманської керамічної школи. Ці два учні, що навчалися у Межигірському технікумі, активно працювали у виробничому колективі і зробили багато оригінальних керамічних виробів. Цівчинський закінчив технікум по художньому відділу, а Головко — по технологічному. До групи Київських майстрів, що працювали у Межи гірській профшколі і технікумі, входили Іванченко Павло, Оксана Павленко, Василь Седляр, Іван Падалка, Євген Сагайдачний, Маруся Плесківська, Катря Бородіна, Маруся Холодна. За винятком мене, ніхто з цих людей до Межигір’я не були обізнані з технікою керамічного живопису, ні взагалі з керамічним виробництвом. Але за досить короткий час такі художники, як О. Павленко, М. Плесківська дуже добре оволоділи технікою керамічного декору і продуктивно працювали. Особливо це стосується М. Плесківської, яка дуже продуктивно і віртуозно розписувала вироби ангобами. У автора цих спогадів мається багато фотографій виробів, виконаних О. Павленко, В. Седляром, І. Падалкою і автором спогадів. Особливо хочеться сказати добре і правдиве

339

слово про Івана Падалку, цього оригінального, доброго, талановитого художника і справжнього сина українського трудового народу. Падалка був відвертий, щира людина. Він усим своїм їством любив українську мову, культуру, уболівав, коли бачив несправедливість по відношенню до трудових радянських людей і голосно, відверто, без боязні протестував проти цього. Він був дуже дотепний на язик, багато знав народних приказок, прислів’їв. Як людина він світився добром, оптимізмом і українським гумором. Недаром така двулична людина як Анатолій Петрицький якось сказав Падальці: «Ти — Бова Королевич, договориш ся колись». У скрутні 1921–22–23 роки, ще будучи студентом Київського художнього інституту, Падалка жив у Межигір’ї, виконував по замовленню різні роботи у графіці і одноразово працював по кераміці у творчому колективі, що складався з учнів і викладачів профшколи, а потім технікуму. Падалка не вмів виточувати вироби на гончарних верстатах, але часто робив ескізи керамічних форм, які інші майстри виконували, а він їх декорував. На жаль, в матеріалі із робіт Падалки лишилась лише тарілка, яка знаходиться в колекції Київського історичного музею. По середині ції тарілки зображено пролетаря робітника без головного убора, який у правій руці тримав молоток.

340

Керамічні майстерні Межигірського мистецько-керамічного технікуму, 1923

Виставка виробів ММКТ в Межигір’ї, 1927 Автори: Павло Іванченко, Ілько Заїка

Нижче правої руки лежить серп. З лівого боку поміщена розкрита книжка з написом УСРР, а внизу робітника лежить шабля. Лівою рукою робітник показує на напис на полі тарілки. Там написано: «Я пролетарій Мамай, стережись мене буржує, не займай» УСРР. Постать Мамая добре укомпонована у колі тарілки, а також грамотно урівноважена з написом. Ця тарілка є ще одним доказом безмежної любові українського народу до безсмертного образу козака Мамая, цього улюбленого героя українського народного мистецтва. Козака Мамая художник Падалка показав у образі сучасного борця за волю трудового народу, який ненавидить буржуїв душителів, зокрема, української культури і державності. Тут принагідно треба сказати, що про цю тарілку з образом козака Мамая науковий співробітник Київського історичного музею Г. Сурчай у Вечірньому Київі написав, що ніби цю тарілку у 1929 році випустив Межигірський фаянсовий завод. Який завод? Адже відомо, що у 1923 році у Межигір’ї не було фаянсового заводу. Дивно, що науковий співробітник історичного музею Г. Сурчай, не розібравшись з історією сорокадвохрічної давності, поспішив невірно інформувати громадськість. Досить добре блюдо зробив художник Падалка, репродукція якого поміщена на заглавній сторінці Ювілейного бюлетеня,

343

випущеного до п’ятиріччя Межигірського мистецько-керамічного технікуму, 1927 рік. Посередині блюда зображений радянський воїн з шаблею на коні, що скаче. На полі блюда у певному чергуванні показані у групі портрети червоних воїнів. Уся композиція твору виконана у дещо стилізованій манері, але в цілому твір має виразно виявлений радянський зміст. Добре вкомпоновані окремі деталі в коло блюда. Блюдо має декоративний і монументальний вигляд. Умовно трактовані сюжетні елементи через те, що рисунок виконувався по сирому виготовленому черепку, що не дозволяє виконати певну деталізацію, та це, може, добре, інакше можна потрапити на шлях натуралізму, ворогом якого був Падалка. З інших робіт художника Падалки у мене збереглися фотографії невеликих ваз у вигляді келиха, на яких графічним способом вигравіровано декор, дуже добре пов’язаний з формою виробу. Орнамент виконано по сирому ангобованому черепку. Якість роботи бездоганна, це свідчить, що художник Падалка добре оволодів одним із способів художньої обробки керамічних виробів. У книзі Б. С. Бутник-Сіверського «Українське радянське народне мистецтво», малюнок 23, поміщена фотографія Межигірської декоративної тарілки, датованої 1923 роком. Ця тарілка є твір художника Падалки, яку він зробив, перебуваючи в Межигір’ї у 1923 році.

344

Посередині тарілки, на орнаментованому тлі, виображений портрет. На полі тарілки напис: «Пролетарій всіх країн єднайтеся». Крім напису намальовано дві руки, одна з молотом, друга з серпом, а посередині їх п’ятикутна зірка. Збереглися у мене ще декілька фотографій з керамічних виробів Падалки, виконаних у Межигір’ї у 1922–23 роках. У своїх спогадах я пономерую вироби художника Падалки, під номерами: 1. Тарілка з козаком Мамаєм № 1 2. Блюдо з воїном на коні № 2 3. Вази-келихи № 3 4. Тарілка з портретом № 5 Оксана Павленко не була вірною ученицею «бойчукіста» Василя Седляра, як пише у своїй вищезгаданій книзі Бутник-Сіверський. Вона також ніколи не була ученицею Межигірського технікуму, бо навчалася у Київській академії мистецтв, у проф. Бойчука, а в 1924 році закінчила Академію. О. Павленко в Межигір’ї працювала на посаді зав. учбовою частиною профшколи і потім технікуму і одноразово, як і всі викладачі, працювала у виробничо-творчому колективі. Вироби, які Павленко виготовила у 1923–24, не збереглися, ні в музеях, ні у приватних колекціях. У 1927 році вона розписала ювілейну вазу до десятиріччя жовтневої революції, фотографія ції вази поміщена у книзі С. Бутник-Сіверського

345

«Українське радянське народне мистецтво», малюнок № 28. У моїй приватній колекції зберігаються в натурі три вази роботи О. Павленко. Перша ваза № 1 виготовлена із кам’яно-керамічної маси у 1928 році і декорована геометричним орнаментом, виконаним у техніці аерографа. Декор нанесено одною синьою надполивною фарбою. Орнамент сухуватий, але по коліру ваза цікава і нічого в їй нема формалістичного. Висота вази 22 см. Друга ваза № 2 теж виготовлена з камінно-керамічної маси і декорована своєрідним орнаментом, виконаним у техніці ручного письма надполивними фарбами. Форма вази модернізована, але декор на ній закомпонований грамотно, тому ваза справляє хороше враження. Висота вази: 20 см. Третя ваза № 3, невелика за розміром, хороша за своїми пропорціями. Теж виготовлена з камінно-керамічної маси, декорована надглазурною синьою фарбою з позолотою. Усі вироби О. Павленко виконала уже в 1926–28 роках, тоді, коли в Межигір’ї перебував досвідчений майстер-технолог керамік Антін Йосипович Боровичко, який з межигірських глин розробив рецепти мас для кам’яних-керамічних виробів. Ваза № 4 теж виготовлена з камінно-керамічної маси і присвячена ювілейній даті — десятиріччя радянської влади, про

346

що свідчать дві дати, 1917–1927, обрамлені віньєткою із лаврових віток, замкнутих овальним обрамленням. По кругу вази тоненькі смужечки. На вишці простий орнамент. Увесь декор органічно пов’язаний з формою виробу, що свідчить про грамотність художника у розв’язанні правил композиції. Висота вази 20 см. Ваза № 5 по формі до деякої міри походить від народних гончарних виробів Полтавщини, але вже має ознаки модернізації. Форма побудована із двох виразних геометричних елементів — притиснутого зверху кола та урізаного конуса. Ваза декорована рослинним орнаментом, надполивною фарбою. Орнамент дуже добре закомпонований на формі. Ця ваза теж виготовлена із камінно-керамічної маси. На фотографії № 6 показана гранчаста ваза. Теж виготовлена з камінно-керамічної маси, декорована орнаментом з рослинних і безпредметних елементів. Розпис вази виконано підполивною темно-голубою фарбою. На фотографії № 7 посудина утилітарного призначення, дуже хороша по формі і декору. Цей предмет теж декорований темно-голубою надполивною фарбою. Судячи по вищепоказаних творах, можна твердити, що Оксана Павленко була кваліфікованим майстром по декоруванню керамічних виробів у аерографічній і мустерній техніках надполивними фарбами.

347

Вироби за № 4–5–6–7 збереглися у мене лише на фотографіях. Усі ці речі я бачив у матеріялі. Вони дуже декоративні, цікаві по колориту, грамотні по рисунку. Хтозна, де вироби. Може, ще у кого збереглися вони, стоять німі свідки, бо напевно на них позначено прізвище автора. А, може, загинули без сліду у бурі нашого драматичного і динамічного життя. А про Межигірську художню кераміку тепер наші дослідники–мистецтвознавці пишуть цілі книги, не маючи вірного уявлення про тих людей, що там працювали, не розуміючи тої сили, що об’єднувала отих голодних, але сильних духом людей, які на світанку Жовтневої революції об’єдналися в братський творчий колектив, про який у ті тяжкі роки Павло Тичина писав: «Живем комуною, працюєм. Навколо ліс, самотні села і люде дикі, мов шипшина. Ах, скільки радості, коли ти любиш землю, коли гармонії шукаєш у житті!» Дійсно, ми були голодні тоді, та вірно і те, що у нас було багато душевної радості, бо ми любили свій рідний народ і свою рідну землю, і хоч помацки, а шукали гармонії у житті. Василь Седляр, який після Л. Ю. Крамаренка почав заві дувати Межигірською профшколою, а потім і технікумом, теж багато розписував керамічних виробів, працюючи у виробничо-творчому колективі.

348

У мене зберігається багато фотографій з виробів В. Сед ляра. Про невдалі роботи Седляра говорив Бутник-Сіверський у своїй книжці «Українське радянське народне мистецтво». Зокрема, там наголошувалося на одній мисці, на якій зображено портрет Т. Шевченка. Дійсно, портрет Шевченка невдалий. Фотографія № 1. Портрет нарисовано примитивно, в іконописній манері. Шевченко малоподібний на ті численні портрети, які ми привикли бачити. Дуже міцно закомпоновані слова «Вставайте, кайдани порвіте» з верхньою частиною миски і декором, що обрамляє портрет, і це важливо, бо не всякий художник уміє грамотно закомпонувати на певній площині художній задум. Крім цієї миски Седляр написав портрет Шевченка на майоліковому блюді (фото № 2). Тут також портрет невдалий, написаний схематично, наспіх, без схожості на поета. Але, мені здається, цінним у цьому творі є монументальність і гармонійна закомпонованість усіх елементів на круглій формі. Особливо дуже цікаво трактований напис на полі блюда: «Обніміть же, брати мої, найменшого брата». І як цей напис замикає загальну композицію твору. Цього ніяк не треба відкидати, бо крім змісту художнього твору, форма композиції має велике значення, особливо на предметах обсягових, де форма предмету мусить бути гармонійна і співзвучна зі своїм декором.

349

Седляр досить оригінально і декоративно розписав майолікове блюдо, на якому виображена жінка, що танцює, взявшись в боки. Фото № 3. Виразно і гармонійно закомпонована вся річ. Тут нема деталізації в образі жінки, все трактовано узагальненими засобами, але блюдо має зміст і декоративну форму. Цікава по композиції і змісту тарілка, яку у 1923 році Седляр розписав до ювілейної дати Червоної армії. Фото № 4. Посередині тарілки, у формі п’ятикутної зірки, виображено п’ять портретів червоних воїнів у будьонівках з п’ятьма маленькими п’ятикутними зірочками. На полі тарілки напис: «Хай живе Червона армія». Дуже добре закомпонована тарілка. Оригінально, на круглій формі вписані символічні портрети червоних воїнів у своїх традиційних головних уборах — будьонівках. Декоративно вирішена тарілка, яку Седляр виготовив у 1925 році. Фото № 5. Посередині тарілки написана п’ятикутна зірка, а по колу слова: «Хай живе радянська влада» і дата: 1917–1925. Усі ці вироби В. Седляр виконав з майоліки і розписав ангобами. У кінці 1924 і на початку 1925 років у Межигірському технікумі студенти почали пробувати формувати вироби на гіпсових формах, на спеціальних верстатах. Це сталося після

350

Євген Сагайдачний. Краєвид, 1922

Євген Сагайдачний. Крута стежка, 1922

того, як студенти старших курсів побували на практиці на фаянсових і фарфорових заводах і ознайомилися з механічними способами формовки виробів. У технікумі на той час був досвідчений майстер Михайло Косихін. Косихін виготовив гіпсові моделі і форми тарілок, на яких студенти училися формовці. У той час В. Седляр розписав багато тарілок надполивними і підполивними фарбами на різноманітну тематику. Збереглися у мене п’ять фотографій тарілок. Перша (фото № 6). Посередині тарілки виображені дві руки — робітника і селянина, а коло рук, у колі — напис: «Хай живе змичка». По колу тарілка облямована стрічкою. На другій тарілці (фото № 7) посередині у профіль виображено портрет червоноармійця у шоломі. Край тарілки обведено стрічкою з «вусиком». На фотографії № 8 тарілка з стилізованою квіткою посередині. Край тарілки також відведений широкою стрічкою з «вушком». На фотографії № 9 тарілка з п’ятикутною зіркою посередині. Зірка облямована круглим віночком, а вінця тарілки відведені стрічкою. На тарілці № 10 посередині виображений портрет робіт ника. Портрет робітника і вінця тарілки відведені круглими стрічками по колу тарілки.

353

Цікаве блюдо зробив В. Седляр, на якому виображено портрет майстра-кераміка М. Косихина (фото № 11). По сирому ангобованому черепку блюда дуже сміливо і вправно, графічно виображено портрет. Згадані мною вироби О. Павленко, І. Падалки, В. Седляра, це лише незначна частина робіт, виконаних у Межигір’ї. Велика кількість творів, перебуваючи на різних виставках, потрапляли до музею або були продані Зовнішторгом за кордон. Але і ця частина творів, виконаних у кераміці, і з котрих збереглися фотографії, свідчить про зрілість художників і досконалу майстерність художньої обробки керамічних виробів. У цих творах видно, як художники відкликалися на революційні події і життя Радянського Союзу у 1920–1928 роках. Вчився у Межигірській художньо-керамічній школі, а потім і технікумі, і працював у виробничій майстерні уже згаданий вище Заїка Ілько. Заїка займався переважно скульп турою малих форм під керівництвом Сагайдачного Євгена Яковича. Вище я згадував, що Заїка після того, як Сагайдачний видумав нереальну теорію про математичні розрахунки пропорції деталей у скульптурі, Заїка кинув займатися скульптурою і перейшов на технологічний відділ. Дуже виразно я пам’ятаю Заїку простим селянським хлопцем, що прийшов босими ногами з Миргорода до Межигір’я. Це було по весні 1921 року.

354

Чорний, схожий на циганчука парубійко у штанях і сорочці із простого, грубого домотканого полотна і в матроському картузі з чорним околишом і білим верхом. Завжди під час роботі в майстерні біля Євгена Сагайдачного сиділи три його учні — Заїка, Яриз і Лапенко — і займалися скульптурою, хороших співали українських пісень. Серед трьох учнів Сагайдачного найбільш здібним скульптором був Ілько Заїка. Збереглося досить багато фотографій з робіт Заїки, серед яких є скульптури, а також різний посуд*. Найбільш цікавими творами, на мій погляд, є скульптура: «Негритянка, що стоїть взявшись у боки» (фото № 1), «Селянин, що коле кабана» (фото № 2) та «Птах клює зайця» (фото № 3). Скульптури під № 1, 3 виконані в майоліці, скульптура № 2 виконана в теракоті. На фотографії № 4 показані скульптури, виконані в теракоті Є. Сагайдачним, Заїкою, Лапенком і Яризом. Крім скульптури Заїка зробив багато різноманітного декоративного і утилітарного посуду з майоліки, різноманітні за формою і декором глечик, чашки, вазочки для квітів і т. і. Скульптури і посуд характерні по виразності форми, монументальні. На формах посуду декор гармонійно пов’язаний з формою виробу (фото № 5, № 6, № 7). Ще й досі я пам’ятаю, як Заїка весняного вечора часто виходив на кручу до дуба кохання і співав — «Ой, зійди,

355

зійди ясен місяць, як млинове коло», і розлягався спів по всьому Межигір’ю, відлунював по дніпровому плесу. А співав так Заїка тому, що щиро любив студентку технікума Галю Холодну і кликав її на побачення до дуба кохання, а Галя не щоразу виходила на побачення, бо була тому дуже важлива причина*. Щоб не загубився слід мого перебування в Межигір’ї, хочеться мені хоч коротенько сказати і особисто про себе та про свою роботу. За час мого перебування в Межигір’ї я багато зробив різноманітних керамічних виробів. На превеликий жаль, із незначної частини цих творів я маю лише фотографії. Хоч поіменую та пономерую їх, моїх давніх німих свідків, скромних плодів творчості в час далекої моєї юності. Я не буду давати їм мистецької оцінки, хай, може, колись про це люди скажуть добре чи зле слово. Скажу тільки, що я багато з натхненням трудився, створюючи ці вироби. Я багато перемісив своїми руками глини, босими ногами вертів гончарний верстат, багато ліпив і малював, оздоблюючи вироби, багато самотужки складав різних рецептів, фарб і полив. Багато днів і ночей провів, випалюючи ці вироби у печах. Це був щирий і добрий мій труд, з яким я не розлучався все моє життя*. Ось під № 1–2 двоє великих блюд. Вони досить наївні по змісту і, напевне, не зовсім досконалі по виконанню. Блюда

356

майолікові. Рисунок зроблений по ангобованому сирому черепку. Блюдо № 3. Рисунок виконаний кольоровими ангобами по сирому черепку. Розмір блюда 30 см в діаметрі. Блюдо № 4. Розмір — 35 см в діаметрі. Жіночий портрет. Рисунок виконаний по сухому черепку. Блюдо № 5. Портрет дівчини. Діаметр блюда 35 см. Виконано по сухому черепку. Майоліка. Блюдо № 6. Фаянс. Портрет жінки. Виконано надполивними фарбами. Блюдо № 7. Майоліка. Розмір 36 см. Дівчина біля межигірських круч. Рисунок виконаний по сирому ангобованому черепку. Блюдо № 8. Майоліка. Рисунок виконаний по сухому черепку. Розмір 30 см. Декоративне блюдо № 9. Майоліка. Декор по сирому черепк у кольоровими ангобами. Розмір 30 см. Тиква № 10. Розмір — висота 40 см. Майоліка. Синя полива. Фляга № 11. Майоліка. Висота 42 см. Декоративна ваза № 12. Висота 50 см. Майоліка. Темносиня полива. Миска № 13. Розмір 25 см. Декор ангобами по сирому черепку.

357

Блюдо № 14. Майоліка. Розмір 30 см. Портрет М. Косихіна. Рисунок по сирому ангобованому черепку. Декоративна скульптура № 15. Майоліка. Висота 23 см. Кахля № 16. Декор ангобами по сирому черепку. Кахля № 17. Майоліка. Декор по сирому ангобованому черепку. Баклага № 18. Майоліка. Висота 26 см. Декор по сирому ангобованому черепку. Тиква № 19. Майоліка. Висота 30 см. Декор по сирому ангобованому черепку. Фляга № 20. Майоліка. Висота 40 см. Декор по ангобованому сирому черепку. Миска і соляночки № 21. Декор по мокрому ангобі. Баклага № 22. Майоліка. Декор по ангобованому черепку. Кахлі № 23. Декор ангобами по сирому ангобованому черепку. Тарілка № 24. Декор ангобами по сирому черепку. Декоративна ваза № 25. Камінно-керамічна маса. Висота 48 см. Блюдо № 26. Ескіз для однокольорового друку. Пройшло дуже багато часу від життя межигірського, і в плині часу забулося усе погане, а пригадується, скільки там було труднощів, горя, яка там часом точилася гостра боротьба у пошуках нових форм життя, які були ідейні і ідеологічні суперечки поміж студентів. Було й так, що того

358

студента, що любив читати твори Пушкіна, вважали «чуждим елементом, інтелігентом» і позбавляли за це стипендії. Той, хто носив галстук, теж був інтелігент, і комсомольці-активісти дивилися на такого інтелігента скоса. Було, майже цілу ніч тягнулися збори студентів уже технікуму і викладачів, де були гострі суперечки про те, який профіль мусить мати технікум, які дисципліни мусять бути головними у навчальному плані. Було на зборах, деякі студенти намагалися показати своє красноріччя і півгодини, а то й більше, томили аудиторію своїми прогнозами. Пригадую, як Євген Сагайдачний, земля йому хай буде пір’ям, сидить на зборах і протягом години, а то й довше, лускає насіння і тут же випльовує, і не звертає уваги на тих, що говорять. Нарешті Сагайдачний бере слово і може говорити годину, дві якісь нудні і незрозумілі слова, аж поки половина аудиторії не засинає, воздаючи на всю залу гучний храп. На комсомольських зборах дуже часто перевірялися студенти, аналізуючи кожного соціальне походження, бо траплялося так, що серед студентів попадалися або син бувшого попа, або батьки котрого мали 6–8 десятин землі. Тоді горе було таким студентам — їх виключали з технікуму, у крайньому разі не видавали стипендії. А, пам’ятаю, що серед студентів були такі, у більшості горожани, батьки яких були дрібними заводчиками, і вони якось замітали

359

сліди свого соціального походження, і хоч і не зовсім спокійно, але проводили навчання. Особливо досталося тим студентам, батьки яких жили на селі і мали якесь там середнецьке господарство. Деякі люди, які в той далекий час у Межигір’ї боролися проти читання творів Пушкіна, Лермонтова, тепер стали кандидатами і докторами наук, і коли я їм нагадаю тепер про їхні межигірські справи, вони хапаються за голови, кажучи: «Ой, який я був дурень, який дурень, прямо не віриться, що я це міг робити». Я не хочу називати їхні імена, а то ще образяться на мене. Цур їм. Вони тепер порозумнішали, бо часу ж скільки пройшло, боже милий, аж страшно робиться. У Межигір’ї на той час, здається, у 1923–24 роках, уже не було жіночого монастиря. Залишилися непошкоджені дві церкви. Одна дуже інтересна по архітектурі, збудована, здається, у XVI чи XVII віці, і друга велика церква XVII віку. У старій церкві ще залишався один дзвін, у який ми дзвонили, скликаючи усіх на учебу і роботу в майстернях. Потім у цій церкві ми організували музей, де експонувалася кераміка бувшої Межигірської фабрики (фаянс) і керамічні вироби виробничого колективу. У великій церкві ще на свята відбувалися богослужіння, куди приходили бувші монашки, що працювали у технікумі куховарками тощо, а також приходили селяни з села Нові Петрівці і Валки.

360

Згодом якось так вийшло, що у великій церкві об’явилося два попи, один правив старою православною вірою, а другий правив богослужіння українською мовою. Між попами і прочанами, що розкололися на українців і православних, почалася справжня війна. Обидва попи мешкали у цій же церкві — один, руський, у прибудові на другому поверсі, а український — з другого боку церкви на нижньому поверсі. Одного разу, на Великдень, селяни ще у досвід попрямували до церкви святити паски, займати місце кругом церкви і тут почалося — українці з пасками пхалися на перед, а церковнослов’яне собі хотіли знайти місце. Але коли з церкви вийшов войовничо піп-автокефаліст, а його намагався випередити піп слов’янського богослужіння, то поміж селян почалася така потасовка, що розповісти важко. Люди били один одного кулаками, викрикували такі слова, що вуха в’янули. Жбурляли один одному в обличчя крашанки, потовкли паски. Обидва попи не знали, що робити, торсалися у натовп і махали кропилами вище людських голів: здавалося, намагалися уцілити по голові інаковіруючих. Отець Данило — автокефаліст, розмахуючи кропилом, люто витріщивши очі, закричав: «Одступіться, іродові душі!» В цей час миряни автокефальної віри великим натовпом рушили на православних, поваляли з ніг старих бабів і дідів,

361

порозтоптували їхні паски і крашанки. Така катавасія тягнулася досить довго, і врешті багато стариків, захопивши свої корзини з рештою свяченого, подалися додому з синяками на обличчі і роздертою одежою. Окрім церковної архітектури, в Межигір’ї були ще чотири великі цегляні будинки, з котрих один мав два поверхи, а другий три, решта одноповерхові. Після того, як у Межигір’ї остаточно було ліквідовано жіночий монастир, усі корпуси були передані у відання художньо-керамічного технікуму. Розмістились тут і учбові аудиторії, і лабораторії, і виробничі майстерні, і житла для студентів і більшої частини викладачів і іншого адміністративно-господарчого персоналу та гуртожитки для студентів. Коли дивитися на Межигір’я з високої Виноградної гори (до речі, Виноградною вона зветься тому, що тут колись, за часів існування монастиря, вирощували багато винограду), перед очима відкривається величний і красивий архітектурний ансамбль церковних і цивільних будівель. З півдня, заходу і півночі ці будівлі оточував дрімучий грабовий і дубовий ліс, а зі сходу у низу простелявся Дніпро, а за Дніпром луги, що поросли кущами дубів, верб і лозняку. А ще далі, за лугом, виднілося село Старосілля і чарівний велетенський старосільський ліс, де виростали дуби і сосни віком по триста і більше років.

362

Нові Петрівці, хутір Савки. Музей етнічної культури. Хата та інтер’єр ХІХ ст.

Глеки і горщик. Музей етнічної культури «Хутір Савки»

Чашка, двійнята, горщики для запікання. НМЗБК

Миска, макітра, глек. НМЗБК

Нові Петрівці, хутір Савки. Груба, пічка, глеки — хатні справи

Межигір’я тому так і зветься, що воно має чотири широкі і високі гори і між ними долини, що переходять у глибокі яри. У першому такому яру, ще за часів монастиря був споруджений великий ставок, у якому завжди, як у дзеркалі, відбивалися велетенські граби і дуби. У другому було гектарів чотири рівної площини, а потім знову круті гори, а за ними глибока долина, що проросла густо вільшиною. За цію долиною знову висока гора з рівної площею зверху, що мала гектарів 6–7 орної землі. За горою знову широка долина, де був великий фруктовий сад. Під однією високою кручею у Межигір’ї міститься знаменита криниця з дзвінковою водою, про яку згадує Т. Шевченко. Криниця мала вигляд дерев’яного жолоба, у котрий на глибині одного метра від поверхні землі, збоку з джерела витікала вода, падала вниз і наче дзвеніла. Невідомо ким і коли була утворена ця криниця, але вода в ній була дивовижна — чиста, холодна, смачна і досить одного ковтка, як вона заспокоювала спрагу. Якоюсь казковою здавалась ця криниця у любу пору року. Вона наче заворожувала людину, коли стоїш біля неї, особливо вночі, коли навколо мовчить суворий, задумливий ліс, і лише вода, як жива артерія землі, тихо струмує, монотонно і якось загадково гомонить у низу у жолобку, а коли відійдеш від криниці метрів 5–6, то чути, як вода наче у дзвіночок дзвонить, падаючи з джерела у низ.

371

Мабуть, колись приходили до ції криниці стомлені воїни і трудівники з навколишніх сіл, щоб напитися, заспокоїти спрагу. Приходили уночі до дзвінкової криниці і молоді закохані люди, пили воду і слухали таємничий голос води — як музику. Споконвіку і досі. Приходять до ції криниці люди з сусіднього села Петрівці, щоб набрати дзвінкової води, приходять дівчата, молодиці і несуть у відрах на коромислі на гору життедайний дар природи. А поруч дзвінкової криниці бурхливо несе воду невелика річка, що впадає неподалік у Дніпро. Хто знає, скільки тисячоліть існує ця річечка, але, мабуть, дуже давно, бо утворила вона широку і глибоку долину з рівчаком посередині, а з обох боків долини ростуть великі дуби, явори, граби. Багато має Межигір’я живописних і дуже поетичних осередків і затишних куточків, які неможливо забути. Ось височенна круча, а на самій вершині кручі росте величезний, старий, вузлуватий дуб, що прозвали його молодь «дуб кохання». Здається неймовірним, як може рости отакий велетень на кручі, де, здається, і вологи дуже мало і грунт якийсь — глинисто-піскуватий і сухий. А дуб стоїть гордовито, утнувшись цупко корінням у грунт і наче тримає увесь шпиль кручі. Хто посадив і виростив отаку силу і красу природи? Чи, може, сама природа колись мала більш сприятливі умови,

372

де зміг народитись і вирости гордовитий, міцний і казково красивий дуб. Чомусь з душевним болем я пригадую і цю високу кручу над Дніпром і «дуба кохання» хоч я і не бачив їх уже майже тридцять дев’ять років. Як живі стоять переді мною чарівні і трепетно красиві картини, що відкривалися від цього дуба, коли дивитися у замріяну далечінь на північний схід. У низу Дніпро, а далі неозорі луги, а ще далі синіють ліси і ледь помітно білими цяточками видніються хати милих моєму серцю селян — із сіл Старосілля, Сваром’я. Від дуба кохання усе вгору та вгору ви ідете вузенькою стежкою. Ліворуч гора обривається, і внизу ви бачите глибокі яри, що поросли густо різноманітними деревами, чагарником. Біліють у обвалах гори чисті кварцові піски, сірі, бурі і червоні глини, а поміж обвалами зустрічаються рівні або скошені полонини, що поросли буйною зеленню. На цих невеликих за розміром полонинах весною і влітку розцвітають безліч різноманітних квіт і тоді усі гори-кручі здаються, наче природа розстелила тут мистецькі килими. Весною із-за Дніпра, і з гущевини рослинності, що покривала межигірські кручі — розливалися голоси зозуль, солов’їв і іншого птацтва, бо тут, дійсно, був для їх благодійний край. Ідучи від дуба кохання вищезгаданою стежкою на гору, ви побачите у долині дрімучий дубовий і грабовий ліс. А коли вийдете

373

на гору за ліс, то потрапите на поле, звідки видніється село Вишгород, а праворуч — село Валки, де живуть добродушні, щедрі і роботящі хлібороби, лісники і гончарі. У селі Валки було багато гончарів, бо біля самого села, у ярах, легко можна було добувати доброякісні пластичні глини, з яких вони артистично виробляли різноманітний господарчий посуд. Для цього ж і палива було вдосталь, бо навкруги виростали на величезних площах мішані породи дерев — дуб, сосна, береза, вільха. Я дуже любив бувати вдома у гончарів, спостерігати, як вони, наче жартома, із комочка глини витворювали красиві по формі вироби та ще й оздоблювали їх простими смужечками, кривульками, цяточками, за допомогою рук, дерев’яного різачка, що був єдиним струментом у їх хитромудрій роботі-творчості. Дивишся на затишну, чисту, увішану вишитими рушниками оселю гончара — це світлиця. Майстер-гончар сидить за своїм немудрим верстатом десь у хатині або у прибудованій до хати не великій кімнаті. На земляній підлозі, збоку до купи збита сіра глина і, щоб не висихала, прикрита вологою тканиною. Верстат — це лава, а до неї прикріплений металевий вал завтовшки півтора-два сантиметри. Зверху вала насаджена кругла дерев’яна головка, зроблена з міцного дерева. У нижній частині вала прикріплений дерев’яний, плоский круг, який гончар обертає ногами. У низу вал стоїть на дерев’яній або металевій п’яті.

374

Зробить ото майстер глечика, макітру, тиковку, мисочку чи горщик для квіт і ще по сирому виробу наносить і такий декор. Біля його стоїть, у посудині розведена, рідка як сметана, біла або червона глина. Бере гончар пір’їнку, умочає її в цю рідину і, обертаючи верстат, наносить різноманітний, дуже простий декор — смужечки, кривульки, крапочки. Після обпалу на світло-жовтому або червоному тілі виробів залишаються або білі, чи темно-коричневі орнаменти. Доводиться дивуватися почуттю гармонії, такту майстра, де і який декор нанести на виріб. Так лаконічно, але разом з цим і цілком досить, щоб збагатити предмет декором. Це почуття міри і гармонії виробляється у майстра, як наслідок довголітньої практики і обдарованості людини. Подобається у роботі хорошого гончара і те, що у його робочому приміщенні і на робочому місті порядок, організованість і чистота. І сам майстер охайний, він уміє раціонально використовувати заготовлену ним глину, і кожен її шматочок іде в роботу. Я був знайомий з одним старим, дуже хорошим майстром-гончаром із села Валки, Іваном Степановичем. Одного разу я прийшов до його. Старий сидів за гончарним верстатом і робив велику макітру, що певно вміщала відер п’ять води. Іван Степанович був невеликого росту, і макітра здавалася більша за його. Він ледь доставав рукою її дна, а його

375

ріденька рижувата борода зачіпалася за бік макітри, роблячи на посудині незграбні візерунки. Іван Степанович правою рукою поправляв свою борідку, а потім з веселим виглядом почав ловко приробляти вуха до макітри. Я взяв шматочок м’якої глини і пом’яв її у своїх пальцях. Глина була приємна, туга і дуже пластична. — Де Ви берете оцю глину? — запитав я. — А ось тут, у яру. Там є, які хочете, глини. Червоні, сірі, рябі і навіть білі, — відповів Іван Степанович. Метрів два зняти верхньої землі, а там ідуть різні глини. Спочатку залягає темно-червона, потім іде ряба, далі темно-сіра, а ще глибше — світло-сіра. Для гончарів найкраще ряба або темно-сіра, дуже жирна і стійка в роботі, а після обпалу червонувато-жовтого коліру. — І багато там, у тому яру, глин? — Шар метрів п’ять-шість. Там з поконвіку бувало. Наші гончарі глину копали і робили міцні і красиві вироби. Тепер тяжко стало, важко діставати паливо, а особливо матеріали для поливи. — А до революції у вашому селі багато було гончарів? — запитав я. — Та більша половина села займалася гончарством. Іван Семенович кинув на головку верстата кавелок глини і розпочав робити нову макітру.

376

— Ще до революції, тоді нас ніхто не займав, що хочеш те й роби, аби вмів та здоров’я було. Бувало, я за місяць нароблю на повен горн різних виробів — глечиків, мисок, полумисків, а моя стара та й дочка, бувало, розписували вироби, випалив один горн. Повіз у Київ чи в Обухів, продав за один день і є шістдесять, вісімдесят карбованців. А Ви знаєте, що значить до революції на селі вісімдесят карбованців? То були добрі гроші. Продаси на ярмарку чи на базарі посуд, грошей повен карман, на радощах і чарку вип’єш. Тоді так, ніби поміж роботою і бавишся, видумуєш то куманці, барильця, баранці і ще дещо, а жінка та дочка уміли гарно оздоблювати ці вироби то кольоровими глинами, то робили ангоби, як ви кажете, з домішкою до білої глини мідної окалини або марганцю, а червоні, жовті, білі фарби робили з місцевих глин. — А де ви тоді діставали усі необхідні матеряли для поливи і ангобів? — Тоді на базарі і чорта можна було купити, аби мав гроші. — Та у Межигір’ї, — говорив долі Іван Степанович, — є багато не тільки глин. Під шаром глин залягають великі поклади білих як сніг пісків. Розповідав колись мій дід, що з тутешніх пісків колись гутне скло робили. А в Нових Петрівцях, та й у нашому селі у старовину, та й тепер ще роблять знамениту вогнетривку, так звану цеглу мижигірську, що є незамінимим матеріалом для будівництва печей.

377

Я розглядав різні ще сирі вироби, що стояли на полицях і не помітив, як на верстаті Івана Степановича виросла ще одна такого ж розміру макітра, на котрій він робив різачком дві смужки і кривульку. Уже вечоріло. Я розпрощався з господарем і пішов до Межигір’я. Була осінь, з гори мені здавалося, що будинки, церкви у Межигір’ї потопали у жовто-червоному мареві, а за Дніпром, в далині, сиділи замріяні ліси. Почувся протяжний і тривожний гудок пароплава, що, певно, причалював до берега біля межигірських круч. Я пішов понад дніпровою кручею у напрямку до Вишго рода. З високих круч було видно Дніпро, праворуч, у далині, мріяв Київ, а на північ і схід — синіли соснові і дубові ліси. Коли Межигірську художньо-керамічну школу було реорганізовано в художньо-керамічний технікум, серед студентства і викладацького персоналу чим далі, гостріше назрівали думки про розмежування студентів на художників-керамістів і технологів-кераміків. Та це й зрозуміло, бо керамічна промисловість того часу на Україні потребувала не лише художників, а технологів, організаторів виробництва, як у фарфоро-фаянсовій галузі виробництва, та на інших керамічних заводах. Таким чином, саме життя вимагало готувати знавців двох напрямків — художників і технологів. Державні фінансування технікуму були надто обмежені, тому практично-виробнича

378

робота в майстернях не припинялася. Ця робота мала позитивний бік ще й тому, що студенти на практиці вивчали виробничі процеси, починаючи від добування сировини, заготування мас, полив, фарбників, і кінчаючи обпалом виробів. Потрохи почали налагоджуватися теоретичні навчання, а також дослідні роботи в лабораторіях. Одного разу я і Василь Седляр ішли пішки з Київа до Межигір’я. По дорозі ми розговорилися про різні виробничі і навчальні справи технікуму, і я, зокрема, висловив думку, яка визрівала у мене ще й раніше, що доцільно б подумати про розширення профілю підготовки хвахівців, що доцільно організовувати в технікумі факультети чи відділи по підготовці художників і технологів для скляної, текстильної і навіть обробної промисловості. Седляр не любив, коли хто подавав нову, свіжу думку про долю технікуму, якось зло глянув на мене, сплюнув у бік, було видно, що йому не сподобалась чомусь моя пропозиція. Я доказував, що через два, три роки технікум випустить стільки художників для фарфоро-фаянсової промисловості, що вони там не знайдуть місця для роботи, тому необхідно охопити інші галузі художньої промисловості, що усилить питому вагу технікуму як учбового закладу і значно зміцнить його матеріальну базу. Цю свою думку, я в той час висловлював серед деяких викладачів технікуму, і вона почала набирати

379

реального розголосу і підтримки серед деяких реально мислящих людей, що працювали в технікумі. Та В. Седляр і О. Павленко, яка в той час завідувала учбовою частиною, залишалися глухими до ції пропозиції, а згодом я почав помічати, як Седляр якось холодно почав ставитись до мене. Хоч я уже закінчив у цей час Київський художній інститут, але залишався в технікумі на посаді інструктора керамічного виробництва. В. Седляр і О. Павленко не давали мені підвищення на викладацькій художній роботі. Мене це трохи гнітило і навіть ображало, бо я був упевнений, що досконало знаю керамічне виробництво, особливо виробництво і художню обробку майолікових виробів. В цей час художні дисципліни в технікумі викладали В. Седляр, О. Павленко, І. Падалка, а згодом прибув до Межигір’я О. Мізин. По закінченні художнього інституту мені було надано звання художника по декоративній обробці речей керамічного виробництва. У мене визріло бажання удосконалити свій фах у заводських умовах виробництва, тому у березні 1925 року я залишаю роботу в технікумі і їду на роботу на Будянський фаянсовий завод*. У Будах я майже чотири роки працюю викладачем керамічного малювання, рисунку, керамічної технології у школі ФЗУ, у вечірній виробничій

380

школі і одноразово виготовлюю нові зразки оформлення виробів у масовому виробництві. Значна кількість моїх зразків у той час була запущена у виробництво, а тарілка під назвою «Автодор» була виготовлена у декілька мільйонів штук. Шкода мені було розлучатися з Межигір’ям. З трудом я привикав до заводського життя, але я знав, що мені треба вчити заводське виробництво, та ще на такому великому заводі як Будянський завод. У 1925 році до Харкова приїхав Іван Падалка, він почав працювати у Харківському художньому інституті. Я часто зустрічався з Падалкою, а також з іншими випускниками Межигірського технікуму, як Тихін Кір’ян, Іван Кузьменко, які тоді працювали в Харкові. Працюючи в Будах, я у 1927 році приймав участь на художній виставці в Харкові, яка приурочена до десятиріччя Радянської влади. У Межигірському технікумі почалась відчуватися нестача викладачів художніх дисциплін, бо І. Падалька переїхав до Харкова, а О. Мізин щось покрутився у Межигір’ї недовго і теж зник, здається у Москві. Здається, у 1927 році, по весні, на Будянський завод завітав В. Седляр. Він у перший раз у житті побачив керамічний завод і був дуже вражений масштабом виробництва. Я познайомив

381

Седляра з виробництвом завода, показав свої художні роботи в матеріалах, і ми розійшлися, як добрі друзі. У 1928 році у Межигір’ї було організовано ювілей п’ятиріччя існування технікуму. Я був запрошений на ювілей, але прийняти участь не зміг, бо був зайнятий по учбовій роботі на заводі. Увесь час на Будянському заводі я дуже сумував за Межигір’ям, за роботою в майстернях і за красою самого Межигір’я. На ювілей технікуму я послав вірш, який зберігся у мене і досі. Привіт тобі, привіт! Межигірський колектив. Ти дорогий мені як сонце світ, Бо ти колись мене навчив — Учитись, вчити, працювати, І шлях правдивий показав — В життя бурхливе і крилате. Привіт тобі! Сьогодні особливо Про тебе думка серце веселить, Бо паростком твоїм бурхливим Минуло дорогих п’ять літ. Пригадуємо те, що відшуміло, Що славно віджилось, І те, що розум полонило,

382

Від’їзд Оксани Павленко з Межигір’я до Москви, березень 1929 р.

Межигірська дорога з півночі. Праворуч — монастирська підпорна стіна, фото 1929 р.

Що мріялось і вже збулось. А наймилішою утіхою з утіх, Це бачити, що є й що буде, І те, що в нас усіх Любовью сяють груди. Ось я тепер, серед фабричної, людської дії, Коли на мить закрию вії, Глухий вчуваю довбні стук, І шелест жорен, мов гадюк, І рев вогню в горні, кочерг брязкіт, І Міша сірий як граніт — Стоїть в засмаленій шинелі Мов символ обпалу. В майстерні Проворно вертяться станки, Співа Євген скульптуру, А з правої його руки, Сидять хлоп’ят тройко — Ілько, Митро, Панько, І радісно мені. Знов хочеться вернутись До творчої майстерні, І переконано забутись Про всі вагання і думки химерні. Вернуся я, вернуся! І всі свої знання, любов і силу

385

Віддать не поскуплюсь, Для справи колективу. Привіт тобі, привіт! Межигірський колектив! І тут я чую вашу радість і слова крилаті До вас би я сьогодні прилетів, Та праця не велить пускати.

Чудова Межигірська природа, Дніпро, товариство і любима творча робота в майстернях технікуму вабили мене до Межигір’я. Під час літніх канікул щороку я приїздив до Межигір’я і щоразу, повертаючись на завод, мені було шкода покидати Київ і Межигір’я. У березні 1929 року я одержав запрошення на педагогічну роботу до Межигірського технікуму, де мене було призначено завідуючим художнім відділом і керівником практичних робіт у майстернях. У жовтні 1930 року, коли технікум був реорганізований у Художньо-керамічний інститут, я був призначений деканом факультета і доцентом інституту. У кінці 1930 і на початку 1931 року в інституті розпочалася дуже гостра боротьба між технологічним і художнім факультетами. Студенти, які у літку побували на заводах, на практиці побачили, що виробництво фарфора, фаянса та

386

інші галузі керамічного виробництва потребують у більшій кількості технологів, теплотехніків, механіків, завідуючих заводськими лабораторіями і в меншій мірі художників. В інституті утворився теплотехнічний відділ, куди переходить частина студентів, навчать таких, що раніше навчалися у художньому факультеті. Чим далі, дужче запанував дух технологів. Згодом утворюються факультети по склу. Це підсилювалося ще й тим, що до інституту почали прибувати навчатися робітники з Донбасу і інших робітничих осередків. Керамічна промисловість, крім фарфоро-фаянсової, потребувала кваліфікованих керамістів, технологів, теплотехніків і інш. Практично виробнича робота в майстернях інституту зовсім припинилася, бо студенти практичні навики здобували під час літніх практичних робіт на заводах. Таким чином Межигір’я, як учбовий і виробничо-творчий осередок, перетворюється на звичайний учбовий заклад. У кінці 1930 року, по розпорядженню вищих керівників В. Седляра звільняють від посади директора інституту, а на його місце призначається розпутний і бездарний Мілер. Седляр залишається професором по викладанню художніх дисциплін на художньому факультеті. Під час гострої боротьби між художниками і технологами я не раз нагадував Седлярові про те, що ми прогавили час і не подбали про

387

те, щоб в Межигір’ї організували учбовий комбінат по підготовці художників для різних галузей промисловості, але Седляр був завжди знервований, злий, на мої розмови на цю тему реагував якось болісно, а інколи байдуже. Дійшла справа до того, що нове керівництво інституту, а також Іван Маричевський, який на той час був деканом технологічного факультету, надіслали листа до фарфоро-фаянсової і скляної промисловості України про те, що при Межигірському інституті треба ліквідувати художній факультет. Я, будучи на той час деканом художнього факультету, скликаю збори керівництва і студентства факультету без відома дирекції інституту, де приймається рішення послати доповідну записку урядові Української РСР про необхідність підготовки художників для фарфоро-фаянсової промисловості, а також других керамічних художніх промислів. Пам’ятаю, ці збори відбувалися зимою, пізно ввечері, в одній з майстерень, де проводилося навчання з художніх дисциплін. Під час зборів до нас заходить директор інституту Мілер і Іван Маричевський, які заявляють своє невдоволення, і що ми ніби конспіративно, без відома дирекції інституту, улаштували збори факультету. Я, знаючи намір директора і Маричевського по відношенню до художнього факультету, заявляю, що ми рішили

388

звернутися до уряду Української РСР з відповідним планом про існування при інституті художнього факультету. Весною 1931 року до Межигір’я прибув бувший тоді нарком освіти України Микола Олексійович Скрипник. Я з гнівом і жалем розповів Скрипнику про події в інституті, показав, як Мілер і Маричевський знищили інститутський музей, який мав прекрасні зразки виробів бувшої Межигірської фаянсової фабрики, а також вироби колективу Межигірського технікуму 1923–26 років. Скрипник посварився на Мілера, постукав по підлозі своїм ціпком-ковінькою. Проходило літо 1931 року в нервовій, напруженій обстановці. Безкінечні засідання, суперечки, звинувачення, сварки. Треба сказати, що і Маричевський, скільки я його знав ще і по совмесному навчанні у Глинській керамічній школі, і по роботі у Межигірському художньо-керамічному технікумі і в Інституті, завжди був вороже настроєн проти мистецтва в кераміці і, перебуваючи в Межигір’ї, носився з думкою, що інститут з Межигір’я треба перевести до Київського політехнічного інституту, мотивуючи це тим, що Межигір’я відірване від Київа, і важко викладачам з Київа їздити до Межигір’я. Взагалі у житті межигірського учбового закладу Маричевський проводив зловредну і недалекоглядну політику, яка дуже сприяла ліквідації інституту

389

в Межигір’ї і занепаду цього історичного і чарівного, по своїх природних умовах, куточку землі української. Восени 1931 року, за рішенням вищих державних органів, художній факультет було переведено в Одеське художньо-промислове училище, куди переїхали декілько і студентів з Межигір’я. Технологічний факультет по кераміці і склу ще тимчасово залишилися в Межигір’ї. Я, Василь Седляр, Оксана Павленко, Євген Сагайдачний, Михайло Косихін, живі фундатори і організатори керамічного осередку, тихо, навіть не попрощавшись один з одним, розій шлися, дехто до Київа, а О. Павленко опинилася аж у Москві. Найперший організатор учбового і виробничого осередку в Межигір’ї, про якого В. Седляр скрізь замовчував і всі досягнення приписував собі, Лев Юрьєвич Крамаренко, не з’являвся ні разу більше до Межигір’я, він жив у Київі і працював професором живопису у Київському художньому інституті. В цьому інституті працював також В. Седляр і Євген Сагайдачний. Я у Київі оселився теж на квартирі М. П. Бойчука, а працював завідувачем виробництва художньої кераміки в системі промислової кооперації України, а потім в науково-дослідному інституті будівних матеріалів. Студенти, які навчалися в Межигірському технікумі, а потім в інституті в 1923–1929–1931 роках, здобули у вузі хорошу

390

кваліфікацію і потім стали видатними фахівцями. Серед них можна назвати Ольгу Василівну Черепову, тепер кандидата технічних наук і лауреата Державної премії СРСР. Ілько Микитович Заїка — кандидат технічних наук, Ніна Іванівна Федорова — інженер-керамік, Панько Никифорович Мусієнко — кандидат мистецтвознавства, Дмитро Федорович Головко — заслужений майстер народного мистецтва, член Міжнародної академії кераміки. Художники-керамісти — Микола Кузьмич Котенко, Микола Цівчинський, Віра Григорівна Філянська. Фахове загартування в Межигір’ї здобув тепер відомий скульптор Іван Павлович Шаповал, художник-кераміст, тепер директор Полонського фарфорового заводу, Іванченко Петро Михайлович. За винятком Котенка М. К., який загинув під час Вітчизняної війни з фашистською Німеччиною, усі пойменовані товариші ще й досі живі і плодотворно працюють. Нема серед живих Крамаренка Л. Ю., який у 1942 році безвинно загинув від сталінської сваволі, Івана Падалки, В. Седляра, які посмертно реабілітовані радянською владою, і їх імена і творчість занесені до сторінки історії українського мистецтва. Від часу, коли я покинув Межигір’я, минуло майже сорок років. Пережив я там багато і хорошого, і тяжкого, такого, що на віки образило мене, та час затьмарив усе погане. А хороше ніяк не забувається.

391

Я знаю, що в Межигір’ї тепер нічого не лишилося ні від інституту, немає пам’ятників архітектури, і в літку 1970 р. поїхав я із своєю дружиною і своєю ученицею Марією Бабенко відвідати дзвінкову криницю, з якої ми ще в молодості пили воду. Колись до Межигір’я ми добиралися з Київа пішки, а тепер до села Петрівці регулярно з Київа ходить автобус по хорошій асфальтованій дорозі. Села Валки і Петрівці розбудувалися, у яких колись жили «люди дикі, мов шипшина» — так називав цих людей колись Павло Тичина. У Петрівцях є новий будинок культури, але, боже милий, яка ж убога і неприваблива архітектура цього храму культури і мистецтва. Посеред села стоїть напівзруйнована велика цегляна церква без бань, на тих п’яти місцях, на основі церкви, де були бані, чотири сім’ї лелек побудували гнізда, і в кожному гнізді копошиться по чотири, п’ять лелеченят. Стіни церкви подовбані снарядами і кулями під час Вітчизняної війни. Ідемо тією вулицею, по якій часто колись ходили. Хати селян мало чим відрізняються від тих, які бачили сорок років тому. Де-не-де побудовані або будуються нові. Добротні цегляні хати. Мені дуже кортить побачити тітку Марину, яку колись студенти інституту показували у ляльковому театрі за те, що вона виробляла самогон.

392

Павло Іванченко (крайній праворуч) з дружиною, батьком і дідом, 1930-ті

Павло Михайлович Іванченко, 1930-ті роки

Прямуємо до дзвінкової криниці. Ліворуч і праворуч розстеляються розлогі долини з кучерявими деревами і пишною зеленню трав, ми проходим повз браму із вартовою будівлею. Повертаємо праворуч униз по крученій стежці. Так, наче із-під землі, на зустріч нам вискочив озброєний вартовий у міліцейській формі. Проходячи повз, ввічливо поздоровкався і побіг на гору, а ми попрямували до дзвінкової криниці по вузькій стежці, переступаючи дерев’яні місточки. Колись було тут просторо. А тепер навколо повиростали великі верби, вільшина, дуби. Біля криниці тінь і вологість. Ось крута гора, з-під якої струмує вода і падає в криницю. Благословенна дзвінкова вода, Що б’ється з джерела, І падає в криницю. Я промовляю ці слова, наче молитву. Стою біля криниці, дивлюся на чисту воду. Якесь почуття і радості, і смутку опановує мною. Сорок років я і моя дружина не бачили ції криниці, а вода, як і колись, повільно струмить з-під гори, дзвонить монотонно, як музика. Ми сідаємо на зрубі криниці, п’ємо воду, слухаємо дзвін води, що як з артерії землі пульсує невідомо скільки сот чи може тисяч років, тамує спрагу людей. Із села Петрівці приходять десяти, дванадцятирічні діти з бідонами, з відрами, беруть воду і несуть далеко на круту

395

гору. Несуть воду відрами у руках, на коромислі, бо в селі велика нестача питної води. У Межигір’я зайти не можна. Уся його територія обнесена високою огорожою, а біля брами охорона. Що робиться тепер в Межигір’ї — не видно. Ні з гори, ні з долини туди не дозволяється подивитися людям. Вузенькою стежечкою ми піднялися на високу гору, щоб звідти глянути на Київське море. Стоїмо на кручі, а внизу тихо плещуть хвилі моря. Ліворуч на північ безкрає море, зливається в долині з небом у голубувато-сизу каламуть. Тепер тут море, а ще недавно тут були луги, де виростала буйно трава, а в осини тут стояли стоги сіна. І все навколо тут пахло свіжим сіном, і паслися тут табуни корів і на зорі ржали коні, а між лозами в озерах кричали гуси, качки і лебеді. Тихо плеще хвилями море, так, наче про щось думає, розмовляє тихо-пошепки з високими межигірськими кручами. За Дніпром у лісі колись були пропахлі сіном села Старосілля, Сваром’я. Жили в тих селах люди добрі, духовно чисті, благородні. Споконвічні косарі, лісоруби, рибалки і скотарі. Коли побудували тут Київську ГЕС, розлетілися вони на всі боки, як переполохані птахи, а потім вода затопила їхні подвір’я і дороги і лише один пагорб тепер виглядає серед моря пустельним острівцем.

396

Вода в морі зелена і пахне не свіжим сіном, а якимось отруйним сморідом. Хвалькуваті невігласи науки, будівельники у багатьох місцях перегородили Дніпро, не врахувавши біологічні властивості і життєвість ріки. Вода у Дніпрі хвора, і поки що вчені не знають ефективних ліків від цієї хвороби. З так званої Виноградної гори я і дружина намагаємося поглянути на Межигір’я. Але дарма. Наш зір закриває висока огорожа і густо посажені дерева. Нам дуже хочеться подивитися на ті місця, де проходили наша молодість, юність, де ми колись зазнали багато радості, горя і образ. Ми там училися і вчили других. Колись ми там голодали, мерзли і творили нове мистецтво на зорі нової, світлої доби. Тепер не можна зайти в Межигір’я. Уся історія Межигір’я була доступна для людей. Для всіх була люб’язно відчинена брама: і в часи Київських князів, і в часи, коли тут доживали свій вік наші славні прапрадіди запорожці, і коли тут для прихоті царів і цариць зароджувалася керамічна промисловість, і в часи, коли тут лунали дзвони монастирів, і коли ми там були, убогі зовні і сильні духом, і сіяли зерна правди і добра для робочих людей. У всі часи до Межигір’я приходили люди, і біля брами не стояли варта з пістолями.

397

Тепер висока огорожа, і люди бояться близько підходити до огорожі. Не розуміючи, чому люди один від одного одгороджуються? Чому особливо вищі відгороджуються від нижчих? Чи то бояться нижчих, чи не люблять їх? Чи не хотять показувати свою вищість? Чому ми ніколи не бачимо вищих серед народу, на вулиці чи в парку, чи в інших місцях громадського призначення? Чому вищий не сяде за один стіл з нижчим і не поїсть разом святого хліба? Не треба огорож, не треба вищих і нижніх. Нехай будуть рівні, хай їдять один хліб і п’ють одну чисту воду, і дихають чистим повітрям, і йдуть разом по одній дорозі, уперед, до кращого життя, до справжнього братерства. Переді мною стара фотографія Межигір’я сорокарічної давності. З Виноградної гори видно увесь ансамбль архітектурних споруд. Цегляні одноповерхові і трьохповерхові будинки цивільної архітектури. Старий запоріжський цегляний мур. Петропавлівська церква побудована за кошти кошового атамана П. І. Кальнишевського у 1772–1774 роках. Граціозна, прекрасно скомпонована церква. Церква Преображення побудована в 1690 році і дещо перероблена в 1815 році — теж дуже хорошого, величного і виразного стилю.

398

Я переглядаю кольорові репродукції різноманітних фаянсових виробів Межигірської фаянсової фабрики, що була відкрита у кінці XVIII століття і існувала майже вісімдесят років. Період, коли в Межигір’ї була фаянсова фабрика, є мабуть найбільш видатним, бо вироби ції фабрики увійшли в скарбницю української мистецької культури, як дорогоцінні скарби, які створив наш трудовий народ. Трудні, але славні роки переживало Межигір’я в часи, коли там почала була відроджуватися керамічна справа, у роки 1920–1931. Як орли порозліталися по всьому Радянському Союзу вихованці Межигірської художньо-керамічної школи, технікуму і інституту. Багато уже повмирало, і сум обгортає серце, коли тепер переглядаю старі фотографії студентів і учителів — межигірців 1921–1930 років. Дуб кохання. Росте старий велетень на межигірській кручі, старий велетень, цупко уп’явшись корінням у землю, а під дубом стоїть мрійник, тодішній студент інституту Панько Мусієнко. Чи й досі росте дуб кохання? Невідомо. А як би хотілось тепер поглянути на того дуба-свідка молодості нашої, навчання, радості і страждання. Замовкло слово Межигір’я, замовкло.

399

Я стою на греблі Київської ГЕС і бачу народження нового величного світу. І бачу, бачу замріяну далечінь… і читаю: У рожевім мареві туману, То над морем Київським літак, Одинока чайка білокрила. Я дивлюсь і не знаю, Чи то чайка, чи то юності моєї сила Із пучини моря випливає. Так, немовби, мені сниться, Неозорий луг, стоги пахучі сіна І піщані висоти Дніпра Тут колись мужніли мої крила, Тут пізнав я горя і добра.

hgfd

л а н д шаф т и

ЛАНДШАФТИ МЕЖИГІР’Я Територію Межигір’я, площею біля 150 га можно умовно поділити на дві частини — нижнє Межигір’я (північна сторона) і верхнє Межигір’я (південна сторона), що на заході, півночі і півдні межують із селом Нові Петрівці, розквіт якого припав на першу половину XVII століття. Межигір’я займає центральну частину Придніпровської височини, яка починається від міста Вишгорода і закінчується в селі Старі Петрівці. Ця височина навпіл перерізана стародавніми ярами під назвою Западня*, а кінцеві, нібито ворота між Виноградною і Пекарницькою горами, виходять до Дніпра й утворюють межигірську долину. Північну височину колись займало невеличке поселення під назвою Слобідка. Поселення мало вихід водночас і до Дніпра, і до Межигір’я, з часом стало історичним початком села Нові Петрівці. Друга частина Нових Петрівців, яка межує з ярами і горами верхнього Межигір’я, має історичну назву Звіринець і з’явилася в XI столітті, коли вишгородські князі розташували в цій

402

Дуб-патріарх на Спаській горі

місцевості свій мисливський двір — звіринець. Західну частину Межигірської долини визначає Пекарська гора, урочище Хутір і за яром Мочар — Спаська гора (або гора Щиголь), висотою близько 140 м (за Балтійською системою висот), утворюючи умовний трикутник, де відбувалися події, які вплинули на природний ландшафт цієї унікальної місцевості. Ландшафти Межигір’я та його довкілля тісно пов’язані з долею Межигірського монастиря протягом давньоруського, литовського, польського, російського, українського початку XX ст. та радянського періодів господарювання, як потужного релігійного, політико-економічного, промислового, культурного та рекреаційно-лікувального центру. Сучасний період межигірського «господарювання» потребує окремих досліджень (і не в останню чергу — прокуратури). Часто-густо від давньоруських часів збереглися тільки назви — урочища Княже, Спащина, Спаська гора, заповідник «Володимира дуби» як пам’ять про існування церкви Спаса Білого, збудовану Андрієм Боголюбським 1161 р. ВОЛОДИМИРА ДУБИ. ДУБ КОХАННЯ У підніжжя Спаської гори, недалеко від Дзвінкової криниці збереглося кілька дубів, які за легендою посадив князь Володимир. Сторічні сосни тутешній молодняк. Гербовий знак на одному з дубів повідомляє: «Природно-заповідний

Природно-заповідний фонд «Володимира дуби»

405

«Старі діви», 5-й випуск ММКТ 1926–1930 рр. Зліва на право: Лагузіна, Федорова, Воронова, Меняйленко, Аннушеннко, Шварцман, Овсянкіна

фонд України. Володимира дуби. Охороняється законом». Недавно доступ широкого загалу до цих дубів був практично неможливим. Дерева опинились біля високого паркану «забороненої зони», перенесеного в 2013 р. на кілька десятків метрів вглиб лісу в сторону села, перекривши дорогу, яка вела від Дзвінкової криниці до південної частини села Нові Петрівці. Після відкриття доступу до Межигір’я стало очевидним, що велетні-дуби збереглися у важкодоступних місцях: на горах Виноградній, Пекарницькій, Пекарській, навколо урочища Хутір та ін.

406

Студентки Межигірського мистецько-керамічного технікуму «старі діви» біля Дубу Кохання, 1920-ті

Дуб кохання на Пекарницькій горі, 1920-ті

Про Дуб Кохання часів князя Володимира (це легендарне дерево потрапило в «заборонену зону» іще раніше, в 1935 році, фотозображення його збереглося в архівах ЦДАЛМУЛ), згадував П. Іванченко у своїх спогадах: «Багато має Межигір’я живописних і дуже поетичних осередків і затишних куточків, які неможливо забути. Ось височенна круча, а на самій вершині кручі росте старий вузлуватий дуб, що прозвала його молодь «Дуб кохання». Здається неймовірним, як може рости отакий велетень на кручі, де, здається, і вологи дуже мало, і грунт якийсь глинисто-піскуватий і сухий. А дуб стоїть гордовито, утнувшись цупко корінням у грунт, і наче тримає увесь шпиль кручі. Хто посадив і виростив отаку силу і красу природи? Чи, може, сама природа мала більш сприятливі умови, де зміг народитися і вирости гордовитий, міцний і казково красивий дуб. Чомусь з душевним болем я пригадую і цю високу кручу над Дніпром, і «Дуба кохання», хоч я і не бачив їх уже майже тридцять дев’ять років. Як живі стоять переді мною чарівні бачення і трепетно-красиві картини, що відкривалися від цього дуба, коли дивитися у замріяну далечінь на північний схід. Унизу Дніпро, а далі неозорі луги, а ще далі синіють ліси і ледь помітно білими цяточками видніються хати милих моєму серцю селян із сіл Старосілля, Сваром’є. Від «Дуба кохання» все вгору та вгору ви йдете вузенькою стежечкою. Ліворуч гора обривається і внизу ви бачите глибокі

409

яри, що поросли густо різноманітними деревами, чагарником. Біліють у обвалах гори чисті кварцові піски, сірі, бурі і червоні глини, а поміж обвалами зустрічаються рівні або скошені полонини, що поросли буйною зеленню. На цих невеликих за розміром полонинах весною і влітку розцвітає безліч різноманітних квітів, і тоді усі гори-кручі, здається, наче природа розстелила тут мистецькі килими. Весною з-за Дніпра, із гущавини рослинності, що покривала межигірські кручі, розливалися голоси зозуль, солов’їв і іншого птаства, бо тут дійсно був для них благодатний край. Ідучи від «Дуба кохання» вищезгаданою стежечкою на гору, ви побачите у долині дрімучий дубовий і грабовий ліс. А коли вийдете на гору за ліс, то потрапите на поле, звідки видніється село Вишгород, а праворуч село Валки, де живуть добродушні, щедрі і роботящі хлібороби, лісники, гончарі»*. АРХЕОЛОГІЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ 1934 РОКУ 1918 року гетьманом Павлом Скоропадським був затверджений статут Всеукраїнської Академії наук. 1921 року було створено Всеукраїнський археологічний комітет ВУАН, який піклувався діяльністю музеїв, їх охороною, а також охороною пам’яток культури і археології. У 1924 р. ВУАК організував дослідження печер в Межигір’ї, під керівництвом П. П. Курінного, який у 1926–1932 рр. був директором Державного

410

Федір Козубовський та Теодосій Мовчанівський

історико-культурного заповідника «Всеукраїнський музейний городок». 1933 р. його заарештували за сфабрикованими звинуваченнями в антирадянській діяльності, протягом п’яти років він був позбавлений права працювати за фахом. 1934 р. ВУАК реорганізовано в Інститут історії матеріальної культури (ІІМК), який проіснував до 1936 р. Тодіж у зв’язку з намірами створення Поліського Дніпрогесу у Вишгороді і на території Межигір’я почала діяти археологічна експедиція ІІМК, яку очолював директор Ф. А. Козубовський. Начальником Вишгородського загону був призначений Т. М. Мовчанівський. Археологічні дослідження 1934 р. мали характер розвідки, її завданням було визначення напрямків роботи археологів у наступні роки на берегах Дніпра від Вишгорода до Чорнобиля.

411

Т. Мовчанівський (перший праворуч) на розкопах Десятинної в Києві, 1930-ті

12 липня археологічна експедиція на чолі з Козубовським приїхала з Остра до Межигір’я і зустріла досить негостинний прийом з боку адміністрації Будинку відпочинку письменників України. Труднощі почалися з першого дня: «До Межигір’я прибули в 10 год. Більш 2 годин шукали приміщення, щоб де зупинитися. Уламували адміністрацію приняти хоч де небудь на 4–5 днів, але надаремно. Ставлення до експедиції більш ніж бюрократичне. Харчуватися доведеться теж як попало. Зупинилися в Петропавлівській церкві. По легкому знайомилися з околицями Межигір’я. Нашим провідником був екскурсовод будинку відпочинку колишній вчитель з Новопетрівки Марчук Іван Сидорович. Він знає добре

412

місцеві околиці, зібрав і систематично збирає багато численних фрагментів з Вишгородського городища. Частина зібраних І. С. Марчуком матеріалів передані до Інституту Історії Матеріальної Культури. Частина — у нього. З цих матеріалів є такі: Електроновий перстень візантійський*. Матриця для ювелірних виробів XI ст. Сокирка залізна бойова. XI ст. Фрагмент покришки з трупопаленого поховання. Фрагменти цегли Х–ХІ ст. Фрагменти слав’янської кераміки. Цікава збірка нумізматична: «Лунниця» золота. Монета візантійська часів Івана Цимісхія (зайдена у Вишгороді). Монета короля Сигизмунда III (знайдена у Вишгороді коло городища. Скарб). Деньга мечевая Івана Грозного. Монета мідна візантійська (час невідомий). Фрагменти шкляних браслетів. Нами оглянуто територію коло самого будинку відпочинку та його околиці». Наступного дня частина експедиції переправилася через Дніпро напротив Межигір’я для дослідження дюн від

413

Схема-малюнок археолога Ф. Козубовського, 1934

с. Старосілля до с. Сварожичі. Федір Козубовський разом з Макаревичем, Ткачем і Марчуком обстежили Вишгородське городище — більше 1 га території, високий вал і рів на заході: «Центральне городище оточувалося концентрично і радіально розташованими валами, які йдуть в напрямку до Дніпра, знижуючись відповідно до рельєфу місцевості». На малюнку-схемі Вишгородського городища Козубовським нанесено Дніпро, церкву, концентричні вали, прив’язку невідомих укріплень, схематичний розріз першого південного валу та

414

Схема зон і стоянок проти Межигір’я, 1934

Схема Вишгородського городища, 1934

укріплення із західної сторони — перший вал, перший рів, зовнішній вал, зовнішній рів. Досліджено техніку побудови цих оборонних споруд які утворювалися із пісковику, грунту, утрамбованої глини шару суміші із попелу, землі, уламків кераміки, вугілля, костей свійських тварин, уламків валунів, ґрунтової землі. Вони досягали висоти 7–10 метрів від дна рову. На території городища знайшли уламки цегли «князівського періоду», фрагменти слав’янської кераміки, давні фундаменти, залишки бруківки з дрібних валунців. Траплялися знахідки візантійських монет, прикрас, амфороподібної кераміки. У щоденнику Козубовський записав: «За неперевіреними відомостями місцеві мешканці знаходили типові оздоби великокнязівського суспільства: ковтки, підвіски, намиста і т. д. Все це чомусь потрапляє до рук перекупників типа гр. Гезе, який навіть вважає себе монопольним «археологом» у цьому районі». 14 липня 1934 р. археологи розпочали розвідку на лівому березі Дніпра на пісчаних дюнах в районі Старосілля. Було знайдено неолітичну кераміку — грубостінну, ліпну, з домішками кварцевого піску, кремінь із слідами обробки, траплялася кераміка пізніших часів. На схемі дюн і стоянок на лівому березі Дніпра напроти Межигір’я — малюнок в щоденнику Ф. Козубівського — зображено Дніпро, озера, дві дюни. Гончарову було надане завдання обстежити терасу від с. Старі

417

Місцина Обрив в селі Нові Петрівці,

Петрівці до с. Лютіж. На базу в Межигір’ї експедиція повернулася о 7 годині вечера. На той час начальник Вишгородської експедиції Мовчанівський іще не приїхав. 15 липня Федір Козубовський записав: «За ніч мені стало гірше. Опухоль розпросторилась на увесь вид. Очі запухли, болять. На роботу виходити не можу. Дано завдання: тов. Макаревичу — розвідка піскових дюн Вовчих гір, що виступають на Дніпровою лукою на правому березі на південь від Вишгорода в 2–3 кілометрах».

418

вид на водосховище, що поглинуло села Сваром’є та Старосілля

Наступного дня повернулися учасники експедиції з лівого берега Дніпра, які провели рекогносцировку — початковий огляд, з нанесенням на планшетах місцевості, закріплення відповідних точок від с. Сваром’я в бік с. Тарасовичі: неолітичні стоянки коло с. Сваром’я, напроти с. Глібовка на піскових кучугурах. 16 липня до експедиції приєднався Т. Мовчанівський. Продовжилися роботи по дослідженню Вишгородського городища, оборонних валів, ішли пошуки курганів. На схід

419

Межигірський хутір біля сучасного летовища Януковича Краєвид від монастиря

від церкви за 200 м знайдено залишки насичених культурних нашарувань з уламками керамічного посуду, кістками домашніх тварин, прикрасами із скла, кілька заглиблень господарчого та житлового призначення. Знайдено кілька людських поховань орієнтованих головою на захід. Продовжилися роботи на лівому березі Дніпра по дослідженню дюн між селами Хотяновка і Старосілля. було знайдено дуже рясні виходи енеолітичної кераміки. 29 липня 1934 р. в останній день роботи археологічної експедиції Козубовський записав: «Проводиться остання рекогносцировка для складання плану роботи наступного року. На попередній нараді ухвалено пропозиція взяти під захист і охорону увесь комплекс споруд в Межигір’ї та

420

в дальнішому окремі ділянки його зробити заповідними. До наступної експедиції потрібна буде добра підготовка і концентрація наукових кращих сил з усієї України. Очевидно в цій справі багато дечого дасть конференція, яку треба буде скликати десь в грудні 1934 року». 1935 р. створено Межигірську археологічну групу, але продовжити роботи їй не судилося. 13 квітня того ж року політбюро ЦК КПУ(б)У ухвалило передачу території Межигірського монастиря та його околиць (136,9 га) під будівництво урядових дач, а вже у вересні розпочались роботи з руйнування церков та інших будівель. Від того часу Межигір’я набуло статусу території з обмеженим доступом для люду та закритої зони для дослідників — урочище стало своєрідним анклавом партійної наменклатури. Доля директора Інституту Матеріальної культури археолога Федора Андрійовича Козубовського і начальника Вишгородської експедиції 1934 р. археолога Теодосія Миколаєвича Мовчанівського були трагічними. 1936 р. Козубовського було заарештовано і звинувачено у контрреволюційній діяльності. Під час слідства, доведений тортурами до психічної нестями, він опинився в психоневрологічній лікарні ім. Павлова до кінця свого життя. 1942 року, під час окупації Києва, всіх, хто знаходився у цій лікарні, нацисти розстріляли у Бабиному Яру.

421

В’їзд ло гелікоптерного летовища екс-президента В. Януковича

Теодосій Миколайович Мовчанівський з 1925 р. очолював організаційні роботи щодо створення Бердичівського окружного архіву та краєзнавчого музею, працював на посаді директора музею. За його ініціативи територію Кармелітського монастиря у Бердичеві 1928 р. було оголошено історико-культурним заповідником. У 1926–1927 рр. Т. Мовчанівський брав участь в експедиції під керівництвом П. П. Курінного (на той час директора Всеукраїнського

422

на місці давньослов’янського поселення, пізніше — Межигірського хутора

Музейного містечка в київській Лаврі) на дослідженнях Райковецького кургану та могильника на річці Гнилоп’ять Житомирській області. У 1928 р. проводив археологічні розвідки в селах Юрівка, Вовчинець, Обухівка, Білопілля, Плисків, Андрушівка, де були зафіксовані пам’ятки трипільської та черняхівської археологічних культур. Поблизу селищ Райки, Ягнятин, Білилівка, Верхнячка були виявлені городища часів Київської Русі. З 1929 по 1935 р. маючи

423

певний досвід археолога, керував розкопками Райковецького городища Х–ХІ ст. в Бердичівському районі Житомирської області. 4 лютого 1938 р. Мовчанівському було висунуто звинувачення у причетності до антирадянської націоналістичної організації, за «подрывную вредительскую деятельность в области науки». Його заарештували і відправили до Лук’янівської в’язниці. Про контрреволюційну діяльність в ІІМК у протоколах свідчень зазначено: «вся работа Института была направлена так, что главное внимание уделялось вопросам изучения иноземной культуры колонизаторов (маються на увазі дослідження античні міста Північного Причорномор’я) и совершенно игнорировалось изучение культуры местного населення». Фаховий підхід до вивчення матеріалів, наукове розуміння історичного процесу розвитку, об’єктивна оцінка знайдених артефактів — все це у діяльності науковців не збігалося. «Трійкою» при Київському обласному управлінню НКВС Т. М. Мовчанівського засуджено до вищої міри покарання. 10 травня 1938 р. о 23 годині вирок виконано. МЕЖИГІРСЬКИЙ «ХУТІР» 1934 року археологічною експедицією на чолі з Ф. А. Козу бовським обстежено місцевість в Межигір’ї навколо будинку відпочинку для письменників створеного 1933 р.

424

у колишньому Братському корпусі монастиря, та урочище Хутір — плато на захід від будинку відпочинку, оточене з усіх боків яром і крутими схилами які поросли деревами — дубами, соснами, вільхами. Глибокий і крутий яр Мочар утворився від чисельних джерельних струмків які поповнюють межигірські озера. Звідси й назва яру, точніше кількох немов переплетених ярів. Мочар заріс болотяною рослинністю і величезними осокорами. Один із таких струмків, витікає з північної сторони урочища Западня, поповнюється джерелом Дзвінкова криниця і з’єднується з більш потужним джерельним водозбором частини яру Мочар з півдня. Кількома водними каскадами потік впадав в затоку Дніпра. У зв’язку з підвищенням рівня Київського водосховища майже на 10 м з долини струмка утворилася широка затока. Місцевий краєзнавець, колишній голова сільради Нові Петрівці М. Ф. Старенький пригадує, як взимку у 1950-х навопетрівські хлопчаки грали в північній частині яру у хокей, каталися на ковзанах і санчатах. Урочище Хутір разом з Пекарською горою ніби то нависають над межигірською долиною із заходу. Тільки на північно-східному схилі простежується колишня дорога яка веде на гору, де збереглася невеличка споруда кінця ХІХ ст. Можливо це була капличка на монастирському цвинтарі,

425

який 1992 р. визначив археолог Віктор Харламов. На жаль, про це ніхто не знає, звіт про експедицію зник. Пізніше споруда можливо використовувалася як технічна в системі водопостачання: на схилах гори є кілька зруйнованих цегляних колодязів. По краям плато Хутір із сходу до нього були валоподібні підвищення, залишки яких збереглися в наш час. Кілька років тому на цьому плато влаштовано летовище для гвинтокрилів, великий ангар та телекомунікаційна вежа. Експедицією Козубовського у долині урочища на картопляному полі знайдено багато фрагментів слов’янської кераміки Х–ХІ ст., фрагменти орнаментованих керамічних виробів великокнязівської цегли, цегли і кахлів пізніших часів. На Виноградній горі знайдено ті ж самі вироби, що і з урочища Хутір. Над берегом коло пристані в урвищі виявлено печеру, ймовірно залишки колишньої Онуфрієвської церкви Межигірського монастиря. На генральному плані фаянсової фабрики 1720-х рр. на захід від монастиря у долині з річкою, вздовж дороги до села Нові Петрівці зображено став з греблею та водяною машиною для вимішування глиняної маси. Неподалік — житлові будинки службовців і городи. Після припинення діяльності фабрики наприкінці XIX ст. саме тут оселились пов’язані з життям Межигірського жіночого монастиря, тому і виникла назва урочище Хутір.

426

Яр Мочар

ХУТІР ДІДОВЩИНА У щоденникових записах Павла Тичини у серпні 1920 р. є посилання, що робив він їх під час відвідин Межигір’я на хуторі Дідовщина: «Побачив струмок, що в Дніпро з гори біжить, і пішов шукати джерела. Кришталево-чисто видзвонює собі поміж камінням, нестотно, як той фет Тичина в «Сонячних кларнетах». Наївно-безвинно. А внизу Дніпро шумить, несе на собі і чисте і брудне, всі радощі і болі. І йому жінки, сорочки перучи, розказують свої дрібниці. Ні, піду до Дніпра. У природи нема геометрії. І через те навіть найпаскудніший барак ніколи не псує краєвиду…»*.

427

Каплиця над Дзвінковою криницею

В сучасній топографії місцевості збереглася назва пов’язана з історією Вишгорода-Межигір’я — житловий район біля сучасної ГАЕС — Дідовиця, у минулому Дідовщина, про це згадують краєзнавці середини XIX ст. Назва походить від Дідовичів (Дідоковичів)-Трипільських — одного з найбільших давнього роду місцевого панства, що корінням сягає доби монгольської навали. Антон Дідович-Трипільський відомий тим, що надав 1715 р. Магдебурзьке право Овручу, 1736 р. він згадується як староста Трахтемирівський, Вишгородський тощо. Київ з Вишгородом після 1686 р. відійшли до Росії, і, можливо, в урочищі Дідовиця в 1730 рр. він тримав маєток. Київська ГАЕС — штучно створена верхня водойма

428

між Вишгородом і селом Нові Петрівці, корисною ємністю у 3,7 млн. куб. м, побудована на крутому березі зі схилом 1:5 й підіймається над рівнем водосховища Київської ГЕС на 70 м. ГАЕС працює більше сорока років. Під час низького споживання електроенергії турбіни ГАЕС працюють як насоси, заливаючи воду нагору до величезних резервуарів. При піковій потребі в енергії вода миттєво подається до турбін-насосів і таким чином без істотного залучення Київського водосховища вгамовується енергетичний голод. Електростанція виправдала покладені на неї надії і інтенсивно використовується в енергосистемі України як ефективний регулятор потужності і частоти. ДЗВІНКОВА КРИНИЦЯ Поруч з Межигір’ям, межуючи з північним плато, на якому закінчується вулиця Межигірська села Нові Петрівці, існує давнє урочище Княже. Невелика живописна долина оточена з трьох сторін лісистими пагорбами, з джерельним озером посередині, яке сховалося серед високого очерету. Урочище має вихід до Дніпра, над яким ліворуч і праворуч схилилися урвища висотою 50–70 м. Ці гори над Дніпром утворилися у Кайнозійську еру, найновішу еру в геологічній історії (66–65 млн років). За легендою саме сюди Дніпром прибували київські і вишгородські князі на полювання, адже у межигірських

429

ярах, горах, і долинах водилася усіляка дичина, а в джерельних струмках, річечках і озерах ловилися осетр, стерлядь, севрюга, білуга та інші цінні види риби. Старовинне джерело Дзвінкова криниця знаходиться біля урочища Спащина та живиться підземними водами крутояру Мочар, витікає з підніжжя Спаської гори і поповнює річечку, яка впадає у Дніпро. Одна з легенд про назву джерела пов’язана з Межигірським монастирем, нібито ченці встановили над джерелом срібні дзвони. Навесні риба з Дніпра йшла на нерест вгору проти течії у маленькі річечки і ручаї, і на мелодійний дзвін припливало багато риби. Інша легенда розповідає, як ченці облаштували джерело каскадом металевих листів, мелодійний звук від спадаючої води створював незабутнє враження. Про цілющі властивості води збереглося багато переказів. 1787 р. під час мандрівки Катерини II до Криму вона зупинилась в Києві на кілька місяців, саме із Дзвінкової криниці доставляли воду до київського палацу. Імператриця забажала оглянути будівлі «непокірного» Межигірського монастиря. Але побачити межигірські святині їй не довелося: за день до відвідин в монастирі сталася пожежа. Згоріли три дерев’яні церкви, муровані майже не були пошкоджені. У Дзвінках двічі бував Т. Г. Шевченко, про що свідчить пам’ятний камінь, встановлений поблизу джерела і рядки

430

Урочище Княже

з поеми «Чернець»: «Їде чернець Дзвонковою / у яр воду пити / та згадує, як то тяжко / було жити в світі». П. Іванченко так живописує Дзвінкову: «Під однією високою кручею у Межигір’ї міститься знаменита криниця з дзвінковою водою, про яку згадує Т. Шевченко. Криниця мала вигляд дерев’яного жолоба, у котрий на глибині одного метра від поверхні землі збоку з джерела витікала вода, падала вниз і наче дзвеніла. Невідомо ким і коли була утворена ця криниця, але вода в ній була дивовижно чиста, холодна, смачна і було досить одного ковтка — і вона заспокоювала спрагу. Якоюсь казковою здавалася ця криниця у будь-яку пору року. Вона наче заворожувала людину, коли стоїш біля неї, особливо вночі,

431

Дорога на південний схід із Нових Петрівець,

коли навколо мовчить суворий, задумливий ліс, і лише вода, як жива артерія землі тихо струмує, монотонно і якось загадково гомонить внизу у жолобку, а коли відійдеш від криниці метрів 5–6, то чути, як вода наче у дзвіночок дзвонить падаючи з джерела униз. Мабуть, колись приходили до цієї криниці стомлені воїни і трудівники з навколишніх сіл, щоб напитися, заспокоїти спрагу. Приходили уночі до дзвінкової криниці і молоді закохані люди, пили воду і слухали таємничий голос води,

432

або урочище Княже

як музику. Споконвіку і досі приходять до цієї криниці люди з сусіднього села Петрівці, щоб набрати дзвінкової води, приходять дівчата, молодиці і несуть у відрах на коромислі на гору життєдайний дар природи. А поруч бурхливо несе води невелика річечка, що впадає неподалік у Дніпро. Хто знає, скільки тисячоліть існує ця річечка, але, мабуть, дуже давно, бо утворила вона широку і глибоку долину з рівчаком. Посередині, з двох боків долини, ростуть велетні дуби, явори, граби».

433

Сьогодні Дзвінкова криниця це гідрологічна пам’ятка місцевого значення, підпорядкована ДП Київська лісова науково-дослідна станція і Старопетрівському лісництву Новопетрівської сільради*. Біля Криниці встановлено храм Парафії УПЦ (КП) Преображення Господнього із купальнею. Неподалік, в глибині яру облаштована «Козацька долина», місце, де збираються мешканці села Нові Петрівці, аби згадати своє славне минуле, погомоніти, поспівати, гопака струсанути. Автор з щирою радістю побував тут вранці на Великдень 2013 р. — молодь прибирала територію, смажилися шашлики, накривалися столи, готувалося святкування… УРОЧИЩЕ КНЯЖЕ В Нових Петрівцях, на пагорбі біля Київського водосховища, наприкінці бувшої вул. Кірова є крутий спуск в живописну долину із джерельним озером, яке заховалося серед високого очерету, та річечкою, яка з нього витікає і впадає у Дніпро. Це урочище Княже. Долина оточена з трьох сторін зеленими пагорбами з велетенськими деревами. Перед спуском в урочище є пам’ятний знак на честь дерев’яної Покровської церкви 1746 р. Обабіч дороги встановлено гармату XVIII ст., яка нагадує про історичне минуле цієї місцини. Своєрідними воротами між двох височин долина виходить до Дніпра, тобто «Київського водосховища». З давньоруських часів назва

434

урочища пішла від того, що це було улюблене місце відпочинку князів і знаті Вишгорода та Києва. Сюди вони приходили на кораблях для полювання і риболовлі. За іншою версією урочище було княжим подарунком літописній церкві Білого Спаса, що на Спаській горі біля Межигір’я. Це місце надзвичайно мальовниче і привабливе. На березі водосховища можна знайти шматочки бурштину. Місцева скам’яніла смола хвойних дерев вирізняється поміж інших камінчиків сіро-чорним кольором з коричнево-жовтим забарвленням і дещо легшою вагою. 1845 р. в селі Петрівці сталася напівдетективна історія, свідчення-документи про котру зберігаються у Київському державному історичному архіві у складі справи «Дело о разных археологических изысканиях профессора Университета св. Владимира О. И. Ставровского — об открытии янтаря и проч.». Професора було обрано членом тимчасового комітету з пошуку старожитностей Києва. В його обов’язках була участь в археологічних експедиціях та організація Київського музею старожитностей, який він і очолював з 1838-го протягом шістнадціти років. В 1844 р. Ставровський проводив розкопки кургану Хрещатий поблизу Вишгорода За дорученням київського військового генерал-губернатора Д. Г. Бібікова він очолив експедицію в Межигір’я на пошуки родовищ бурштину. Як з’ясувалося, бурштин знаходили в с. Петрівці.

435

Виноградна гора

За допомогою місцевого старости та дячка Ставровський знайшов яр, в якому траплялися знахідки бурштину. У звіті професор повідомляв: «Честь имею предьявить при сем три куска разных родов отыскиваемого янтаря. Кусочки такой величины крестьяне мало ценят, а потому употребляют для курения и жгут потому только, что горючая масса; но отыскивают и большие куски янтаря и продают: один из таких кусков ныне продан в Киев за 7 рублей, другой за три, несколько по рублю и много по З0 копеек серебром разным лицам. Впрочем янтарь отыскивается не по всему протяжению означенного рва, но только в двух местах его, близких друг к другу, В сих местах пробиваются ключи из левого от Днепра берега рва. Ключи, подмывая этот берег, каждого дня отрывают большие глыбы песчаной земли и вымывают янтарь из недр земли на верх. Доискиваясь причины появлення янтаря именно в двух местах, я заметил над ключами в берегу рва остатки толстого дерева, которое стало приходить уже в окаменелое почти состояние и которого малая только часть видна. Так как янтарь єсть прннадлежность растительной природы, как бы засохшие соки дерева, то не от зтих ли дерев он получил здесь свое начало. Если на берегу рва не имеется более открывшихся дерев, то и отыскивание янтаря должно скоро прекратится: от количества первых зависит количество последнего. Не видя признаков археологических, я не смею обьяснять

437

появление его здесь археологически. Геологическое изследование скорее и лучше может решить загадку. По настоящим приметам можно только предполагать, что в означенных мною местах янтарные куски будут открываться и впредь по временам». Сьогодні мешканці Нових Петрівців планують влаштувати в урочищі Княжому пляж, ландшафтний парк із спортивним майданчиком та оздоровчим комплексом. Адже це єдине місце доступу до водосховища крім крутих стежок з Виноградної та інших гір. Вкрай важливо визначити межи благоустрою та оформити землю як рекреаційну. ВИНОГРАДНА ГОРА Влітку 1934 р. учасники Вишгородської археологічної експедиції на чолі з Ф. А. Козубовським ознайомилися з експозицією межигірського краєзнавчого музею, влаштованого у колишній Петропавлівській церкві. Серед експонатів були знахідки з місцевих кладів: «лунниця» золота, «деньга мечева» Івана Грозного, мідна візантійська монета, фрагменти браслетів із скла. Самі ж учасники експедиції змогли провести розкопки лише в околицях монастиря: на Виноградній горі та в урочищі Хутір, де було знайдено велику кількість уламків слов’янської кераміки Х–ХІ ст., залишки поселень і багатокутне укріплення ХVІІІ ст.

438

Обвали антропогенного походження де у XVIII–XIX ст. добували білу, червону і рябу глини

440

Відклади неогенового та палеогенового віку, найпотужніший шар складає 50–60 м

Далекоглед

442

Коли діяла фаянсова фабрика, у XIX ст. на Виноградній горі були влаштовані шахти глибиною 20–25 м для видобудку високоякісної глини. Перед тим глину брали з крутих схилів, обвалюючи їх у Дніпро. Цей дикий спосіб видобування сировини змінив природний ландшафт і сприяв руйнуванню крутих берегів. Неподалік від Виноградної гори, в кінці новопетрівецької вул. Межигірської, є урвище «Обрив» — типове створіння антропогенного ландшафту. Підвищення рівня води у Київському водосховищі майже на 10 м прискорило подальші руйнації берегів Дніпра. Ця північна гора Межигір’я отримала свою назву від монастирських виноградників на її південних схилах. Перші згадки про вирощування винограду на півночі України відносяться до періоду Київської Русі. В літературних джерелах XVI ст. згадується про успішну культуру винограду в монастирських садах Києва — Печерської лаври, Голосієва, Китаєва. З XVII ст. київські виноградники відігравали важливу роль у поширенні культури винограду в північній Росії. За допомогою київських виноградарів були закладені київськими лозами царський сад в Ізмайлові під Москвою, казенні виноградні сади в Чугуєві, Ново-Павловську та ін. Про існування виноградників на Печерську поряд з Кловським палацом, де вже 1763 р. нараховувалось близько 30 000 кущів, говорить назва вулиці Виноградний провулок.

443

Вирощування винограду в Межигірському монастирі мало велику економічну доцільність. Тут виготовлялося вино та інші напої, які продавалися населенню. У Києві на Подолі на вул. Воскресенській існувала корчма, постачальником вина і горілки якої був Межигірський монастир. У наш час мешканці Нових Петрівців на вулиці Межигірській утримують виноградники і збирають гарні врожаї. Домашнє вино, виготовлене з цього винограду, має дивовижний смак, напоєне соками Виноградної гори і вирощене сонячними променями, воно водночас і терпке і солодке. НОВО-ПЕТРІВСЬКИЙ ГЕОЛОГІЧНИЙ РОЗРІЗ Межигір’я та його околиці багаті не тільки природними, але й виразними геологічними ландшафтами. Як і київські гори це справжнє розмаїття холмистих, долинних й річкових пейзажів. Геологічні структури ледь затронуті урбанізацією, що вкрай важливе для досліджень. Це роздолля для геологів та археологів. На березі Київського водосховища, неподалік від урочища Княже, у стіні кар’єру та в яру, що перетинає село, оголюються відклади неогенового та палеогенового віку. Найпотужніший шар складає 50–60 м. Геологічна пам’ятка має серію різноманітних порід, окрасою яких є піщаник (потужністю 2,5–3 м). Він містить скам’янілі ядра прісноводних молюсків пелеципод.

444

Ці унікальні відслонення знаходяться у селах Нові та Старі Петрівці і відносяться до Кайнозійської ери — найновішої ери в геологічній історії Землі, яка настала близько 66–65 млн років тому, триває й досі. Вивчення геологічної пам’ятки охоплює питання історичної послідовності, первинних взаємовідносин і географічного розповсюдження осадків, вулканогенних і метаморфічних утворень місцевості. Геологічний розріз в Нових Петрівцях займає площу 2 га. Рішенням Київського облвиконкому № 510 від 29 жовтня 1979 р. розріз було оголошено геологічною пам’яткою природи місцевого значення. Наразі пам’ятка перебуває у підпорядкуванні Київської ЛНДС. На території України існує понад чотирьохсот геологічних пам’яток. Ново-Петрівський геологічний розріз і опорний розріз палеогенових відкладів села Старі Петрівці відносяться до категорії найвизначніших геологічних пам’яток України. Вони мають наукове, естетичне та історичне значення, адже багаті різними глинами, піщаником, кварцовим піском та іншою сировиною для силікатної промисловості. Протягом майже всього XIX ст. основним матеріалом для діяльності КиєвоМежигірської фабрики була біла і червона глина, яку добували в навколишніх горах. Намивні її шари утворили підвищення правого берега Дніпра. Залежно від якості, вона йшла або на виробництво фаянсу, або простої і вогнетривкої

445

цегли. Добування вогнетривкої капсельної та фаянсової глини ускладнювалося тим, що залягала вона на глибині 20–25 м. На Виноградній горі, на відстані 100 м від берега Дніпра, із середини XIX ст. проводилася розвідка родовищ глини*. Ново-Петрівський геологічний розріз утворився у такі часи: Четвертинні відклади (2,588 млн років тому — продовжуються сьогодні) — грунт та суглинки лесовидні, палеві (потужність до 2,7 м). Пліоцен (5,332–2,588 млн років тому) — глина червоно-бура з вапняковими конкреціями (1 м). Верхній міоцен (23,03–5,332 млн років тому) — глина строкатозабарвлена, з сіро-бурими та червоними плямами, пластична, щільна, з бобовинами та дендритами гідроокисів марганцю (2 м). Нижній-середній — пісок кварцовий, білий, дрібнозернистий, горизонтальношаруватий, пухкий; у нижній частині — з малопотужними лінзами (до 10 см) глин вуглистих, бурих. У покрівлі шару — пісковик кварцовий, світло-сірий з малиновими плямами, каолінистий. Загальна потужність до 14 м. В яру в пісковику спостерігаються скам’янілі ядра прісноводних молюсків. Верхній олігоцен (33,9–23,03 млн років тому) — пісок кварцовий світло-сірий до білого, переважно дрібнозернистий, з прошарками глини (до 2 м).

Дніпровськи глини

447

Нижній олігоцен — пісок кварцовий з глауконітом, зеленувато-сірий, дрібнозернистий, пухкий, з малопотужними прошарками алевритів та глин (до 15 м), містить включення бурштину, глини бурувато-сірі до чорних. Верхній еоцен (55,8–33,9 млн років тому) — алеврит зеленувато-сірий, кварцово-глауконітовий, синювато-зелений, слюдистий, в’язкий, у покрівлі — пісковик глауконіт-кварцовий, озалізнений (видима потужність 10 м)*. Ця геологічна пам’ятка міжнародного рівня має важливе наукове значення і потребує надання відповідного статусу та охорони. На жаль, пам’ятка не відповідає елементарним вимогам збереження і руйнується як природним шляхом — плавуни, грунтові води, атмосферні опади, так і від діяльності людини — розмивання берегів хвилями водосховища, забудова с. Нові Петрівці, вирубка дерев, влаштування смітників на високих берегах. Безпосередня близкість цих геологічних пам’яток до Межигір’я разом з народними промислами та ново-петрівським Музеєм-заповідником 1943 р. надає чудову можливість створити комплексний Історико-Культурний та Ландшафтний Заповідник «Межигір’я». Очевидною прикрасою такого заповідника має стати відновлений і відреставрований у формах XVII–XVIII ст. Межигірський монастир і відроджений центр українського

448

керамічного мистецтва у вигляді спеціалізованих майстерень та учбового закладу з багатою традицією. Ну а «президентський маєток» з усією інфраструктурою, із взірцевим господарством, гаражами, майданчиками для гелікоптерів, Хонкою, гольф-клубом, садами і парковою скульптурою, озерами і фонтанами, фермами й зоопарком має стати осередком музейно-рекреаційної функціїї, добре доглянутим і завжди відкритим для широкого загалу. Межигір’я — це надбання багатовікової культури та виключно яскрава пам’ятка вітчизняного ландшафту, — має получити шанс на нове життя, гідне великої історії великої країни.

hgfd

меж и г ір ськ і таєм н и ц і

КИЄВО-МЕЖИГІРСЬКІ ПЕРФОРМАНСИ 1930-х Вітер. Не вітер — буря! Трощить, ламає, з землі вириває… За чорними хмарами (з блиском! ударами!), за чорними хмарами мільйон мільйонів мускулястих рук. Котить. У землю врізає (чи то місто, дорога чи луг), у землю плуг. А на землі люди, звірі й сади, а на землі боги і храми: о пройди, пройди над нами, розсуди! Й були такі, що тікали в печери, озера, ліси. — Що ти за сило єси? — питали.

452

Києво-Межигірський монастир

І ніхто з них не радів, не співав. (Огняного коня вітер гнав — огняного коня — в ночі.) І тільки їх мертві, розплющені очі відбили всю красу нового дня! Очі. Павло Тичина, 1919

Молодий поет Павло Тичина не міг передбачити, що «Огняний кінь» більшовизму через п’ятнадцять років (1920– 1935) безжально затопче та спалить Межигір’я, як визначний історико-культурний центр України, перетворивши його на «резервацію для слуг народу» — дачний урядовий комплекс, огороджений високим парканом, із внутрішньою та зовнішньою охороною військами НКВС. Нещодавно, 22 січня 2015 р., на прес-конференції «Від родження Києво-Межигірського монастиря — відродження української культурної спадщини» широко відомий архітектор-реставратор Я. Я. Дігтяр, завідувач Сектором набуття правового режиму об’єктів і територій, пов’язаних з охороною нерухомої культурної спадщини Мінкульта України, повідомив: «Міністерство культури розглянуло матеріали, підготовлені Київським обласним центром охорони та наукових досліджень пам’яток культурної

454

спадщини Управління культури Київської облдержадміністрації, щодо внесення цього об’єкта до державного реєстру. Найближчим часом міністром буде підписано наказ про внесення до Державного реєстру цієї території як колишнього Межигірського Свято-Преображенського монастиря». Архітектор-реставратор пояснив, що після внесення Межигірського монастиря до Держреєстру, його територія матиме статус пам’ятки археології, що унеможливить захоплення, приватизацію або продаж заповідної землі. У Міністерстві культури також висловили сподівання, що відродження монастиря не буде перешкодою для наукових досліджень. МЕЖИГІРСЬКІ ПЕЧЕРИ В статті 2014 року «Територія Межигірського монастиря як археологічна пам’ятка», Музею історії Десятинної церкви (автори — Віталій Козюба, Леся Чмиль, Наталія Хамайко) повідомляється: У 1844 році професор Київського університету св. Воло димира О. І. Ставровський писав: «Открыл случайно пещеру, прочистил отчасти даже вход в нее, но вода в пещере остановила меня при начале исследования». Наступного року за підтримки київського військового генерал-губернатора Д. Г. Бібікова О. І. Ставровському вдалося закінчити

455

обстеження, у результаті якого «открыта близ фабрики в горе называемой Пекарницкою пещера и в ней келия в роде церкви». Свідчення про цю печеру доповнив Л. І. Похилевич. Він згадує про печеру, розташовану праворуч від дороги, що вела з Києва до монастиря. Печера мала підземну церкву і взагалі була значних розмірів. Місцями вона була обкладена цеглою і «плитами красного камня из местечка Славечны, по видимому, для погребения братии». На стіні, за свідченнями

456

Урочище Княже. Пляжна зона

дослідника, було прокреслено дату — 1700 рік. Очевидно, печерний комплекс Межигірського монастиря активно функціонував у ХVІІ–ХVІІІ ст., а в його ходах використовувалися плити з пірофілітового сланцю. Нові дослідження печер Межигірського монастиря були проведені О. К. Хребтовим у 1904 році. На горі Пекарницькій на висоті близько 60 м було відкрито підземний хід Г-подібної форми завдовжки приблизно 40 м. Він починався від берега

457

Дніпра зі східного боку і йшов углиб гори на захід. Дослідник наводить свідчення, що у 1880-х роках під час обвалу відкрилася частина колишнього престолу підземної церкви та срібний напрестольний хрест, який, судячи з напису на ньому, було зроблено для печерної церкви преподобного Онуфрія в 1723 році. ПОШУКИ БІБЛІОТЕКИ ЯРОСЛАВА МУДРОГО 1990 року на хвилі здобуття незалежності було створено урядову комісію з вивчення історичної та культурної спадщини Межигір’я на чолі з М. А. Орлик — заступником Голови Ради Міністрів УРСР. Серед істориків, краєзнавців і багатьох зацікавлених ішли пошуки існування бібліотеки Ярослава Мудрого. За деякими свідченнями, книгозбірня зберігалася в Софії Київській, але була загублена. За легендами бібліотека знаходиться в київських підземеллях, або в підземеллях існуючих давніх храмів, чи печерах Лаври. Є свідчення, що під час будівництва урядової дачі в Межигір’ї 1935 року було знайдено підвальне приміщення, вщент заповнене книгами. Але владою було прийняте просте рішення — підвали було засипано землею, адже термінове будівництво компартійних дач було важливішим. Археологічні дослідження проводив інститут архео логії на чолі з відомим археологом і архітектором Віктором Олександровичем Харламовим (1946–1996). Експедиції було

458

надано можливість проводити археологічні дослідження на території колишнього монастиря. Внаслідок особливого режиму, який було впроваджено на території урядових дач директором Марчуком, було запропоновано спеціальні маршрути для пересування археологів та визначено місця розкопок. Протягом серпня і вересня 1990 року було досліджено площу близько 300 кв. м на глибину від 0,5 до 2 м. Було виявлено підмурки різночасових споруд дуже складної конфігурації у плані, засипані зверху будівельним сміттям. Неподалік на високій горі (урочище «Хутір») було виявлено муровану споруду, схожу на капличку. Біля неї знайдено багато уламків кераміки ХV–ХVІ ст., уламки амфор, виробів із скла і метала. На жаль, матеріали наступної експедиції 1992 року не збереглися. Вважається, що межигірські археологічні експедиції, які очолював В. Харламов, не досягли бажаних успіхів і були припинені з ініціативи дирекції урядових дач. З того часу територія Межигірського монастиря археологами і істориками не досліджувалася. З доповіді Харламова у Науковому товаристві охорони пам’яток історії та культури 1993 р.: «В результаті археологічних робіт 1990 року була відкрита площа близько 500 кв. м. Виявлені рештки стін та фундаментів кам’яних монументальних споруд ХVІІ–ХХ ст., а також залишки підземних ходів та приміщень… 1992 р. вдалося знайти та локалізувати стародавнє кладовище».

459

Межигір’я. Археологічні розкопки В. Харламова, 1990

Олені Бреяк пощастило знайти одного з учасників експедиції 1990 р. і нанести на сучасний план території урядових дач місця, де експедиція Харламова проводила розкоп ки. Один з розкопів перерізав фундаменти корпусу обпалювальних печей фаянсової фабрики і, можливо, частину льоху ще монастирського. Залишків бібліотеки Ярослава Мудрого експедиція не знайшла. Посилаючись на свідчення людей, що працювали у Межигір’ї 1935 р. і бачили в підвалах якісь рукописні книжки, можна зробити висновок, що В. Харламову дозволили проводити розкопки з північного боку території монастиря, а не там, де очевидці бачили підвал з книгами — біля ставка в південній частині монастирської садиби. Харламов висловлював припущення, що «питання про знаходження книг давньоруського великокняжого періоду можна ще поставити під сумнів, … наявність книг пізнішого періоду базується на реальній основі». Книги, що могли залишитися на цій території, належали, вірогідно, бібліотеці жіночого Покровського монастиря, якому було передано Межигір’я 1894 року. Де Харламов зафіксував монастирський цвинтар, з’ясувати наразі не вдалося, звіту від 1992 р. не лишилось. Відомо лише, що на початку ХХ ст. на паперті Спасо-Преображенського собору можна було побачити старовинний надгробок — залишок запорізьких поховань.

461

ЗНИЩЕННЯ МОНАСТИРЯ Руйнування будівель Києво-Межигірського монастиря відбувалось в той час, коли Київ зазнав варварського нищення його стародавньої церковної спадщини, особливо починаючи з 1934 р., у зв’язку з переїздом уряду УСРР з Харкова до Києва. Архівні матеріали про ці спустошення мають гриф «Секретно». Класик українського мистецтвознавства, німець за походженням Федір Людвигович Ернст (1891–1942) все своє життя віддав глибинному вивченню українського мистецтва і культури. 1930 року у світ вийшов ернстівський «Провідник» по Києву, що виріс із екскурсійно-лекційної діяльності часів державності 1917–1921 рр., у якому вчений не міг не згадати Києво-Межигірський монастир: «На правому горяному Дніпровому березі, приблизно за 20 км вище Києва, одна з наймальовничіших київських околиць. Стрімкі відслонення та яри Межигір’я дають чудовий матеріал для ознайомлення з геологічною будовою місцевості. Горби вкриває листяний ліс (переважає граб), що його населює досить численне дрібне птаство. З горбів чудовий краєвид на Дніпрову заплавину, на ліси лівого берега та заплавину Десни. Межигір’я, що лежить тільки за два кілометри на північ від Вишгорода, здавна приваблювало поселенців. Гадають, що ще за феодальної передмонгольської

462

Федір Ернст, 1910

доби тут вже існував монастир, напевно відомий з 1500 р. Протягом XVI й XVII ст. межигірський «Спас» здобуває багато маєтків, будується, виходить у тісні стосунки з Запоріжжям, яке вважає його за «свій», «козацький» монастир, а Січ — за межигірську «парафію». З 1672 р. запорожці влаштовують тут військовий шпиталь переважно для старих або покалічених січовиків, з 1691 року підпорядковують Межигір’ю найближчі до Січі монастирі, Самарський, Лебединський тощо. Заможна запорозька старшина обдаровувала Межигір’я цінними речами, будувала тут своїм коштом. Року 1775 скасовано межигірську «парафію» — Січ, а року 1786 закрито й монастир, майно й дзвони передано по різних місцях. У квітні 1787 р. Катерина II, перебуваючи у Києві, хотіла одвідати Межигір’я, але напередодні

463

Межигірський приплив

її приїзду монастир спалено, щоб помститися за знищення Січі й «Спаса» межигірського. Року 1798 погорілі будови передали київському магістратові, щоб влаштував фаянсову фабрику, в зв’язку з найденням на території Києва (під Печерським) та в Межигір’ї каоліну. До фабрики, що почала працювати року 1801, приписано кількасот селян-кріпаків з околишніх сіл. Року 1822 фабрика перейшла у відання царського «кабінету». На 1830–40-ві роки припадає найбільша продукція Межигір’я, що стало широко відомо. У 1858–74 рр. фабрика перебувала в оренді у приватних підприємств, аж доки закрилася, не потрапивши пристосуватися до нових економічних обставин. (Найкраща колекція виробів межигірської фаянсової фабрики переховується у Всеукраїнськім історичнім музеї ім. Шевченка в Києві). Року 1884 Межигір’ям

464

знову заволоділо духівництво, з 1894 року й аж до революції тут існував жіночий монастир. Року 1921 в Межигір’ї оселяється колектив молодих митців, що починають працювати над відродженням керамічного виробництва на засадах сучасного, революційного побуту. 1923 року тут вже засновується художньо-керамічний технікум, що своїм мистецьким рівнем навчання є безперечно найкращий в УСРР. Року 1930 його реформовано на Інститут. З окремих пам’яток Межигір’я варто оглянути головну церкву, побудовану близько 1676–90 рр., тринавого типу, з тогочасним, прекрасної різьби, іконостасом. У мурованім «опасанні» (галереї) навколо церкви, побудованім на початку XIX ст., ще переховуються рештки неопаленого межигірського посуду. Далі довгий колишній «братерський корпус» проти західного фасаду церкви. Побудував його 1766 року київський архітектор Іван Григорович-Барський і перебудував у 1816–17 рр. архітектор Іван Кедрін. Колишній «станковий» корпус фабрики на південь від церкви побудував 1871 р. Кедрін; у нім тепер містяться керамічні майстерні. І нарешті — чудова колишня «брама» з дзвіницею, що побудував 1772–74 рр. коштом останнього кошового війська запорозького П. І. Калнишевського можливо архітектор Григорович-Барський; усередині цієї будови міститься цінний музей виробів технікуму.

465

Вважаючи на культурне минуле Межигір’я, тут гадають улаштувати Державний культурно-історичний заповідник». На жаль, мрії Ф. Ернста майже столітньої давності про улаштування Межигірського державного культурно-історичного заповідника не здійснилися до нашого часу. Від 1922 р. Ернст працював у Всеукраїнському історичному музеї, згодом очолив його мистецький відділ. З 1926 по 1930 р. очолював Київську крайову інспектуру охорони пам’яток матеріальної культури. У 1920-х роках брав участь у численних експедиціях для пошуків, дослідження і збереження пам’яток української архітектури і мистецтва, проводив археологічні розкопки, організовував виставки, формував музейні експозиції. Завдяки роботі Ернста та його колег вдалося зберегти значну кількість пам’яток, передусім сакральних, не лише Київщини, а й Чернігівщини, Волині, Поділля. Плідним був цей період і для наукової діяльності вченого. Він мріяв про створення заповідника «Київський акрополь», куди мали увійти Софійський собор, Десятинна, Георгієвська та Андрієвська церкви, Михайлівський монастир. На початку 1930-х років в Україні почалися чистки кадрів Наркомату освіти, що вилились у тотальний погром всього культурного життя в Україні. Всі головні музеї України було оголошено «осередком розташування націоналістичних сил». 1933 року Ф. Ернста було звільнено з музею,

466

заарештовано, а наступного року — засуджено до трьох років виправних робіт на будівництві Біломор-Балтійського каналу. До Києва він не повернувся — перебував в засланні (Казахстан, Башкірія). 16 липня 1941 року Ернста знову заарештовано за звинуваченням у шпигунстві, 28 жовтня 1942 року розстріляно. БІЛЬШОВИЦЬКА РУЙНАЦІЯ Про ці трагічні події повідомляє С. Білоконь: «Плюн дрування Межигірського монастиря було відоме досі лише за спогадами очевидців — протопресвітера Демида Бурка та літературознавця Анатолія Костенка. У їхньому викладі це виглядало ледве не як ініціатива “з місць”. За публікацією 1954 року, ближчою до часу подій, наводжу розповідь Демида Бурка, підводячи до неї суттєві різночитання з видання 1988 року: “До Великоднього Тижня того 1931 р. ніщо майже не порушувало межигірського релігійного життя. Парафіяльний священик служив для своєї пастви Служби Божі, черниці молились, а поза церквою, за копійки, носили до майстерень воду з джерела гори Звонкової, про яке російський поет І. Козлов писав колись у своїй поемі “Чорнець”: Течёт целительной струёй Под тенью липы вековой.

467

І раптом у Велику Суботу ранком чую незвичайний, мов на пожежу, дзвін. Виходжу з своєї “келії”. Студенти швидко йдуть до собору, інші стоять групами, якась загальна метушливість. Наближаюся до собору, — на його порталі аншляг: “Реліґія — опіум для народа! Долой попов і монахов!” З храму лунає шум і вигуки. Як стало відомо, директор інституту (“видвиженець” з робітників) Міллер, якого лектори звали стиха арапом, спільно з партосередком вирішив “ліквідіровать контрреволюцію на теріторії інститута”. В Страстну П’ятницю заплановано “суботнік”, для цього мобілізовано студентів і технічний персонал… І, як каже псалмопевець, “все зруйнував ворог у Храмі Святому” (псал. 73). Знищено дорогоцінні барокові іконостаси початку XVII сторіччя, роботи славного архітекта Андрія Меленського, знищено лопатами й сапами покопирсано малювання італійського художника Антоніо Скотті, знищено багату манастирську бібліотеку, дзвони побито, все дощенту розорено, ліквідовано… Скоро після розгрому манастиря, в травні, до Міжгір’я прибула з київського “швейпрому” бригада кравців, яка докінчила блюзнірство над церковними святощами. Довговічна манастирська ризниця, що своїм багатством і красою перевищувала колись, як свідчить професор Кость Широцький, ризницю Києво-Печерської Лаври, і всі інші такі священні цінності, стали жертвою наруги. Одіння

468

Голова Президії ЦВК СРСР від УСРР Г. І. Петровський, Другий секретар ЦК КП(б) України П. П. Постишев

з престолів та жертовників, катапетасми [завіси] від царських врат, обруси з ікон і всі ризи для священнослужителів, усе — парча, срібноглав та шовк — порізано й перешито на тюбетейки (татарські шапочки). Читач пригадує, як у той час і пізніше, літом ходили в таких шапочках совєтські урядовці, більші й менші, ніби підтверджуючи тим потоптання віри і церкви. Були чутки, що багато коштовностей з обох церков покрадено. Пошиті тюбетейки інститут відсилав до “швейпрому” як свої вироби. Перед будинком, де була кравецька, лежало багато, наче сміття, дрібних клаптиків з риз, мов для більшого знущання над почуттям віруючих, а зокрема тих

469

кількох черниць, що лишились на місці вчорашньої своєї обителі, на тяжкій роботі при інституті”». До 1936 року у зв’язку з будівництвом заміської дачі П. Постишева Спасо-Преображенський собор і всі монастирські будівлі було знесено. При цьому загинули рештки монастирської культурної спадщини — збірка рукописних книжок. Перед тим 8 червня 1933 року Федір Ернст записав у щоденнику: «Козубовський повідомив, що мене призначено до НКО до складу комісії по передачі Межигір’я до будинку відпочинку письменників». Межигірський будинок відпочинку проіснував з літа 1933 р. до 13 квітня 1935 р., коли політбюро ЦК КПУ(б) У ухвалило рішення про передачу території колишнього Межигірського монастиря та його околиць (136,9 га) під будівництво урядових дач. У вересні 1935 року розпочались роботи з руйнування церков та інших будівель… Сергій Білоконь в публікації «Межигірський монастир. Слідами спадщини» розповідає про деякі подробиці розбудови межигірських урядових дач: «З цього приводу існують свідчення трьох осіб (Н. О. Дами ловської, Н. Д. Манучарової та Я. А. Штейнберга), написані на прохання колишнього завідувача рукописним відділом ЦНБ АН УРСР М. П. Візиря. Ці свідчення написані у формі листів до останнього і мають його примітки.

470

1-й лист. Н. О. Дамиловська — М. П. Візирю, 5 вересня 1972 р.: «Дамиловская Надежда Алексеевна — 1898 г. рождения, беспартийная, персональный пенсионер. До выхода на пенсию с 1978 г. работала старшим лаборантом на архитектурном факультете Киевского художественного института. Вдова профессора, бывшего заведующего кафедрой архитектурных конструкций Киевского художественного института Дамиловского Николая Александровича, который возглавлял комиссию по проверке прочности фундамента и причин влажности здания, предназначавшегося для переоборудования под дачу для семьи П. П. Постышева в Межигорье. При беседе с ней в апреле 1980 г. подтвердила все то, о чем она сообщала в письме на имя заведующего отделом рукописей Центральной научной библиотеки АН УССР тов. Визиря Н. П. Проживает в г. Киеве, по ул. Артема, 40, кв. 3, тел. 79 00 32 (прим. М. П. Візиря). Уважаемый Николай Петрович! Много лет мы знаем друг друга, дружим семьями. При встречах Вы часто рассказываете о материалах отдела, которым Вы руководите, о новых находках рукописных материалов, о том, что поиски материалов трудное и кропотливое дело. В связи с Вашей заинтересованностью судьбой рукописей считаю своим долгом сообщить Вам о том, что мне стало известно от покойного Николая Александровича еще с 1933 г.

471

Монастирські приміщення, 1930-ті

(со времени перевода столицы Украины из Харькова в Киев). Мой муж профессор Дамиловский Николай Александр ович, будучи заведующим кафедрой архитектурных конструкций Киевского художественного института, одновременно консультировал огромное количество строек г. Киева. В этот период он был приглашен возглавить комиссию для рассмотрения вопроса о возможности перестройки или переоборудования зданий на территории бывш. Межигорского монастыря, предназначенных для членов правительства УССР, переезжавших из Харькова в Киев.

472

Адміністративний корпус, 1930-ті

Обследуя прочность фундаментов одного из зданий (насколько я помню, оно предназначалось для П. П. Постышева), комиссия обнаружила подвальное помещение, заполненное книгами. Когда несколько из них были извлечены, и они попали в руки моего мужа, он обратил внимание на то, что это были переплетенные рукописные книги. Он тут же предложил сообщить об этом Академии Наук. Присутствовавший при этом один из представителей строительной организации на это категорически возразил, заявив, что стройка

473

очень серьезная, и настоятельно просил мужа об этой находке никому не сообщать. Книги были положены на место, помещение было заложено. Единственным человеком, с которым муж поделился всем этим, была я, но и я до сего времени никому об этом не говорила. Я сейчас в таком возрасте, когда дальнейшее молчание может навсегда сохранить эту тайну. Я ветеран труда, персональный пенсионер и хотелось бы, чтобы это мое сообщение послужило нашей науке. Если это сообщение заинтересует Вас как специалиста-рукописника и если оно в конечном итоге приведет к находке древних рукописей, я буду считать, что я свой гражданский долг выполнила. 5 сентября 1972 г. Дамиловская Надежда Алексеевна». 2-й лист. Н. Д. Манучарова — М. П. Візирю, 7 квітня 1979 р.: «Манучарова Нина Давыдовна — 1900 г. рождения, чл. КПСС с 1946 года, пенсионер. В 1933–1935 гг. работала старшим архитектором инженерно-строительного отдела ГПУ УССР. Автор проекта переоборудования одного из зданий под дачу для семьи П. П. Постышева в Межигорье. Комиссия во главе с профессором Н. А. Дамиловским, проверяя прочность фундамента и причину влажности именно этого дома, обнаружила подвал с рукописными книгами. До выхода на пенсию работала в Академии архитектуры

474

УССР. Во время беседы в марте 1980 г. подтвердила все то, о чем она сообщала в письме на имя тов. Визиря Н. П. Проживает: Киев, Рыльский переулок, 5, кв. 30. Тел. 29 49 35 (прим. М. П. Візиря). Глубокоуважаемый Николай Петрович! Отвечаю на Ваш запрос. Своими глазами не видела, но со слов рабочих знала о том, что при обследовании фундаментов здания, предназначенного для дачи П. П. Постышева, — под вскрытым полом был найден тайник с древними книгами в кожаных переплетах. По приказу прораба, боявшегося срыва сроков, книги не были изъяты, а тайник наглухо закрыт. В то время я уже в Межигорье не работала. Но знала, что там была экспертная комиссия с Н. А. Дамиловским, проверявшая состояние здания, т. к. опасались сырости. Поэтому думаю, что полы вскрывали в помещениях керамических мастерских, где была постоянно глина и вода. Понимаю всю важность поставленной Вами благородной задачи, готова всемерно Вам помочь. Н. Манучарова, бывший в 1934–1935 гг. Старший архитектор И.С.О. ГПУ». Віктор Васильович Чепелик, автор історико-архітектурних розвідок з української архітектури, вважав, що професор Штейнберг забрав таємницю побудови межигірських

475

урядових дач у могилу — хоча міг би і поділитися! Адже вони працювали разом в КІБІ у 1970 роках: Чепелик читав лекції з української історії мистецтв і архітектури, був заступником декана архітектурного факультету, Штейнберг викладав архітектурне проектування студентам-старшокурсникам. Але КДБ пильно стежив «за витоком інформації» (див.: Чепелик В. Перед лицем вічності // Хроніка 2000. Вип. 21–22. К., 1998. С. 356–367). Але з третього листа М. П. Візирю — Я. А. Штейнберга від 10 квітня 1979 р. з’ясовуємо: «Штейнберг Яков Аронович — 1896 г. рождения, профессор Киевского строительного института, пенсионер. С 1946 г. — член-корреспондент Академии архитектуры УССР, а в 1958 по 1963 год — член-корреспондент Академии строительства и архитектуры УССР. В 1934 году по поручению Управления Делами ЦК КП Украины. Создал новый проект дачи для семьи П. П. Постышева. Проект осуществлен. Построено здание за разрушенным корпусом, который предназначался Н. Д. Манучаровой для переоборудования под дачу П. П. Постышева. Беседа с Я. А. Штейнбергом не состоялась в связи с тяжелой болезнью (обширный инсульт). Проживает в г. Киеве, по ул. Франко, 3, кв. 6, тел. 25 86 95 (прим. М. П. Візиря). Многоуважаемый Николай Петрович! На Ваш запрос о строительстве жилого дома — дачи в Межигорье для семьи П. П. Постышева сообщаю, что

476

Палац або «вілла» Косіора в Межигір’ї, 1943

Солярій на віллі Косіора та парадні сходи вілли Балицького, 1943

мне известно следующее: для этого здания архитектор Н. Д. Ман учарова сделала проект реконструкции двухэтаж ного корпуса большой протяженности. Комиссия под председательством проф. Н. А. Дамиловского произвела обследование здания для выявления причин его сырости. Комиссия установила, что в этом здании, находящемся вблизи пруда, над фундаментом не был уложен гидроизоляционный слой, который и был причиною поглощения кирпичными стенами близлежащих грунтовых вод. Преодоление этого недостатка комиссия считала технически возможным, но дорогостоящим и мало целесообразным мероприятием. Из управления делами ЦК КПУ я получил задание составить новый проект здания без связи его с существующим корпусом. В натуре на месте строительства я видел остатки разрушенного корпуса, в котором ранее предполагалось разместить помещения для семьи П. П. Постышева. Новый участок для строительства дачи был отнесен от старого разрушенного корпуса на некоторое расстояние, что увеличивало промежуток между прудом и новым зданием. На Ваш запрос, Николай Петрович, не размещалось ли новое здание на старых фундаментах разрушенного корпуса, сообщаю, что новое здание размещалось на новом участке, и никакой связи со старым зданием и его фундаментами нет.

479

Я видел разрушенную надземную часть двухэтажного корпуса и думаю, что фундаменты под ними сохранились, так как для строителей их материал не представлял никакой материальной ценности, и поэтому можно утверждать, что фундаменты сохранились, а подвальные помещения — засыпаны остатками разрушенного корпуса. С уважением и готовый к услугам профессор Я. Штейнберг». Всі архівні документи нищення Межигірського монастиря та побудови урядових дач було вилучено з архівів — спалено або заховано так, що науковці досі до них не добралися. Це відбувалося в 1937–1938 рр., 1941 р. під час відступу червоної армії перед окупацією Києва, та 1943 р., коли німці ешелонами вивозили київські музейні цінності, архіви та твори мистецтва з приватних колекцій. Але деякі архівні документи 1930-х років стали відомими завдяки існуванню київського Музею-архіву переходової доби (1942 р.). ПАРТІЙНІ ВІЛЛИ КИЄВА І ОКОЛИЦЬ Спілкування із сучасним картографом-дослідником Д. Я. Вортманом відкрило для мене нові деталі процесу більшовицького та німецького освоєння Межигір’я. На прохання поділитися німецькими фотографіями Межигір’я, в грудні

480

2014 року Дмитро Якович надіслав мені листа, в якому був цілий нарис з вклеєними в текст світлинами на двадцяти п’яти сторінках. Дослівно називався він «Партійні вілли у Києві та його околицях» і був зібраний у Києві Г.-Й. Рудольфом при Головній робочій групі «Україна» Оперативного штабу Розенберга у квітні 1943 року. До роботи включені дані Є. І. Наконечного, який з цим Оперативним штабом співпрацював і виїхав з ним до Європи. Щодо фотографій в листі, було вказано: Е. Гойни, співробітник Оперативного штабу, — як я розумію, вони належать йому. Цей нарис розміщено у справі 94 фонду NS 30 Федерального архіву в Берліні (BArch NS 30/94). Переклад зробив Ярош Романець. В основному це антибільшовистська пропаганда, і для нас нецікава! З цих матеріалів ми вперше дізнаємося про належність межигірських маєтностей тому чи іншому більшовицькому функціонеру. Межигірська долина, вид з Пекарницької гори навесні 1943 р. Лише десять років тому тут стояв КиєвоМежигірський Свято-Преображенський монастир. Панорама з трьох кадрів (BArch NS 30/94. Німецький федеральнирй архів, Берлін). Споруда ліворуч — дача Постишева, поблизу неї молодий фруктовий сад. В центрі, на фоні Виноградної гори, ближче до Дніпра — дача Косіора. Праворуч — дах дачі Петровського, над нею видніється Дніпро та задніпровські

481

Більшовицькі маєтки на субструкціях Києво-Межигірського монастиря Вид з Пекарницької гори на монастир та Виноградну гору

луки із селами Сваром’є та Старосілля (у 1960-х зникли під водосховищем). Сторінки нарису «Партійні віли у Києві та його околицях», Київ, 1943 рік. Дослідник межигірської спадщини Олена Бреяк, науковий співробітник Київського обласного центру з охорони пам’яток, в публікації від 14.03.2014 р. повідомляє: «3 квітня 1935 року Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило всю садибу Межигірського монастиря передати для будівництва урядових дач, а вже 22 березня цього ж року члени політбюро санкціонували виділення з державного бюджету 300 тис. крб. на руйнування церков і приміщень Межигір’я. Не всі будівлі Межигірського монастиря були зруйновані під час будівництва урядових дач. Зберігся Спасо-Преображенський собор. Це стало відомо з архівних документів, що зберігаються в Державному архіві

482

Вілла Косіора Німецьке фото 1943 року

Київської області. В 1947 році в переліку пам’яток архітектури Київської області, що охороняються державою під № 14 зазначено: Межигорье, Киевский район — Собор Преображенский, каменный, Республиканского значения, сооружен в 1690 г. Документ підписано начальником обласного відділу в справах архітектури. Існує постанова виконкому Київської обласної Ради депутатів трудящих № 192 від 8 лютого 1949 року "Про заходи до поліпшення охорони пам’ятників культури на території Київської області", де, згідно з постановою Ради Міністрів УРСР від 30 грудня 1948 р. за № 3076, приймаються заходи до поліпшення охорони пам’ятників культури і до цього додається перелік пам’яток архітектури Київської області, де під № 25 читаємо: «Межигорье, Киевский район Киевской облас ти — Монастырь Преображенский. Усадьба и кирпичная церковь,

483

Ванна кімната на віллі Косіора

дата сооружения 1637 г. [помилка — О. Б.]». Гордість козацького монастиря, величний мурований СпасоПреображенський собор зберігся (хоча і без верхів) і під час нищення монастирських будівель 1935 року і під час Великої Вітчизняної війни. За свідоцтвами місцевого населення, руйнування собору слід віднести на кінець 1980-х років. Вказують, навіть місце на березі Дніпра, куди, в навмисно викопану траншею, звозили цеглу від стін зруйнованого храму». Не можу погодитись з О. Бреяк щодо існування напівзруйнованої Спасо-Преображенської церкви — до кінця 1980‑х, з багатьох причин. По-перше, це не могло відбутися, бо було неможливо ніяким чином! Відомо, що

484

Кінопалац більшовицьких керманичів

дача Постишева будувалась на місці монастиря, залишити ж поруч із партійною дачею руїни церкви для архітекторів та інших проектувальників було неприпустимо, інакше можна було й «Соловки» заробити. По-друге, якщо уважно придивитись до фотоілюстрацій нарису «Партійні вілли», чітко видно три дачі на місці монастиря, адже фото — 1943 року. І нарешті, у березні 2014‑го, коли ворота Межигір’я відкрились для широкого загалу, ми побачили власними очима: на місці монастиря і, зокрема, собору (локація яких нам відома за старовинними планами), на великій горизонтальній площині знаходяться паркові алеї з великою клумбою, обсадженою туями більш ніж п’ятидесятирічного віку,

485

Освітлювальна вежа Межигірського парку, 1943

тут же на ділянці над схилом до Дніпра розмістився павільон-альтанка в мінімалістичній «хрущовській» стилістиці. Виходить, припущення Бреяк щодо існування собору у 1980‑х вигадані та безпідставні. Дуб Кохання на Пекарницькій горі був свідком як радісних, так і трагічних подій в багатовіковій історії Межигір'я. На жаль, у нього залишилася тільки одна верхня жива гілка, але поруч виростає молодий красивий дуб і приймає естафету від патріарха.

486

МУЗЕЙ-АРХІВ ПЕРЕХОДОВОЇ ДОБИ (Інформація з Архівного зібрання України. Спеціальні довідники. МУЗЕЙ-АРХІВ ПЕРЕХОДОВОЇ ДОБИ. ПОФОНДОВИЙ ПУТІВНИК. Уклала Ольга Бєлая, Київ, 2006. Державний архів Київської області) Під час німецької окупації Києва, яка тривала з 19 вересня 1941 по 6 листопада 1943 р., було організовано Музей-архів переходової доби (МАПД). За задумом окупаційної влади співробітники Музею-архіву повинні були вести антирадянську пропаганду серед українського населення, привчаючи його до думки про визвольну місію німецької армії на українській території всупереч абсолютно негативному образу радянської влади та всього, що було з нею пов’язано. Штат МАПД нараховував чотирнадцять співробітників: очолював колектив видатний український історик, професор О. Оглоблін, серед наукових консультантів музею були справжні корифеї вітчизняної науки професори С. Гіляров, О. Грузинський, С. Драгоманов, І. Моргилевський, Н. Полонська-Василенко та інші. МАПД припинив своє існування наприкінці жовтня 1942 р., оскільки окупаційна адміністрація переконалась в низькій ефективності закладу з огляду на власні пропагандистські цілі. До цього додалось недовір’я з боку влади до директора МАПД О. Оглобліна, в результаті, музей було ліквідовано, а всі його матеріали

487

передано до Головного історичного архіву. Після звільнення 6 листопада 1943 року Києва від німців і повернення з евакуації Державного архіву Київської області уціліла документація була об’єднана з експонатами колишніх його експозицій в єдиний фонд під назвою «Музей-Архів Переходової доби Київської міської управи». Протягом всього радянського періоду це унікальне документальне зібрання лишалось закритим для більшості дослідників і лише в травні 1990 року фонду надали статусу матеріалів вільного доступу.

hgfd

п іс л я мов а

Межигір’я — символ України. Від Х століття безперервно відбувалися зміни його соціальної та культурної місії. Межигірський монастир нищили вороги-нападники, але знову поставали храми й будівлі, особливо потужно — під час Козацької доби. Монастир занепадав і розвивався, створювались і зникали навколишні поселення. Їх мешканці займалися землеробством і садівництвом, традиційними ремеслами, вирощували виноград, добували різноманітні глини, кварцевий пісок, бурштин. Тут існували цілі поселення гончарів, ковалів, бортників. Після знищення козацького монастиря наприкінці ХVIII ст. майже сто років в його будівлях існувала Межигірська фаянсова фабрика. Потім відродився монастир, але вже жіночий. На початку 1920-х в порожніх приміщеннях розмістився Межигірський мистецько-керамічний технікум. 1934 року архітектурно-монастирський комплекс (разом з останнім на його теренах культурно-освітнім закладом «для людей») був знищений більшовиками. Межигір’я було підпорядковано уряду УСРР, так званому «Управлінню справами». Можновладці «облаштували» Межигір’я як дачну ділянку. Останній «володар» перевершив всіх «попередників» разом взятих. В даному виданні ми спробували осягнути історичні етапи буття цієї трагічної і водночас величної, Богом обраної місцини. Серед багатьох тем перевага надається висвітленню малодослідженої історії Керамічного технікуму (1920–1932 рр.) на основі

504

спогадів 1960-х років учасника цих подій, художника-кераміста Павла Іванченка. Збережено авторський стиль «Спогадів» з яскравими етнографічними замальовками, які мають самостійну історико-культурну цінність. Розкриття теми технікуму пов’язано ще й з тим, що мій батько, Ілля Микитович Заїка (1904– 1979), закінчивши Миргородську профшколу, 1922 року приїхав на навчання в Межигірські керамічні майстерні, які незабаром було реорганізовано в Мистецько-керамічний технікум. 1927 року він захистив диплом інженера-теплотехніка, а згодом став відомим вченим цієї галузі. В 1960-х він познайомив мене, студента-архітектора КІБІ, з «київськими межигірцями», з якими підтримував тісні зв’язки, — Павлом Іванченком, Дмитром Головком, Ніною Федоровою, Паньком Мусієнком, Іваном Шаповалом. На початку 1970-х автор цієї книги, працюючи архітектором в КиївЗНДІЕП, разом з архітектором Іриною Мельник і художником-керамістом Галиною Севрук запропонував проект розвитку керамічної майстерні (керівник Н. Федорова) в ГончарахКожум’яках на Гончарній 4, коли там відбувалося суцільне відселення мешканців (за проектом архіт. А. Мілецького). Реконструкцію порожнього чотириповерхового будинку під керамічні майстерні здійснити так і не вдалося. Думаю, що прикрі «межигірські традиції» зіграли тут не останню роль. Свідоцтва про існування Межигірського керамічного навчального закладу переховувалися. Багатьох викладачів і студентів

505

було репресовано. Іще більше переховується подальша доля Межигір’я. Скоріш за все це впливає й на сучасну невизначеність території Межигір’я, яке стало заповідником можновладців аж на вісімдесят років. Всі, хто володів резервацією «Межигір’я», погано закінчили. Хто наступний? Але відкиньмо цю думку, бо конструктивне вирішення долі Межигір’я треба шукати в іншій площині. Ми пропонуємо створення на території Нижнього Межигір’я історико-культурного центру національного значення. Невід’ємною частиною такого руху мають стати: – комплексні археологічні дослідження (розпочаті 2014 р. Інститутом археології на чолі з В. Івакіним); – занесення археологічних залишків Межигір’я до держреєстру нерухомих пам’яток; – відновлення Межигірського монастиря; – створення Музею кераміки, Школи мистецтв, бібліотеки та інших притаманних історичному Межигір’ю культурно- освітніх і духовних закладів; – розвиток природничого та рекреаційного потенціалу «Межигірського заповідника». І все це в загальній програмі — «Межигірський національний парк». Адже наступні віки мають стати Межигір’ям Для Народу. Анатолій Заїка, 16.05.2016.

hgfd

Науково-популярне видання

Анатолій Ілліч Заїка

На тлі межигірських круч

Забуті сторінки історії Києво-Межигір’я Українською мовою

Під редакцією Б. Л. Єрофалова Випускаючий редактор: О. Ю. Ненашева Художній редактор: А. Г. Шалигін

Спеціальна подяка у підборі ілюстративних матеріалів: І. П. Віковану, Д. Я. Вортману, П. І. Гончару, о. Нікону, В. Онищенку, Л. К. Федевич

“Видавничий дім “АДЕФ-Україна” Свідоцтво суб´єкта видавничої справи ДК № 4605 від 28.08.2013 01030, Київ, вул. Б. Хмельницького, 32, оф. 40a, тел.: (044) 284-08-60, факс: (044) 284-08-50 www.adef.com.ua е-mail: adef@adef.com.ua

Printed in Ukraine

А. І . З АЇКА

НА ТЛІ МЕ ЖИГ ІРСЬК И Х КРУ Ч З А Б У Т І С Т ОРІ Н К И ІС Т ОРІ Ї

К ИЄ В О- М Е Ж И Г І Р ’Я

411

412