k18_025 by ACMU

Андрій Пишний

Передмова Ви тримаєте в руках особливий путівник стилем життя, адже це єдине, що по-справжньому має значення та може проходити крізь час та простір. Для вас ми зібрали найяскравіших постатей ХХ століття. Бізнесмени, художники, літератори, політики й творці – у всіх цих людей є чому повчитися. Кожен з героїв увійшов до золотих сторінок світової історії і запам’ятався стилем менеджменту чи одягу, корисним досвідом, визначними відкриттями та невпинними спробами досягти своєї мети після численних невдач. І не важливо, якої вони національності, статі та чи оцінив світ їхні таланти за життя. Головне – ці особистості надихають своєю незламною волею, вмінням смакувати життя та переконанням, що справжній талант, щире серце і невтомна праця допоможуть досягнути бажаного. Нехай їхні історії подарують вам такі ж впевненість та віру у власні сили! З повагою – Андрій Пишний, голова правління Ощадбанку

зміст Вінстон Черчилль . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .6 Генрі Форд . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 14 Джулія Чайлд . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 26 Жанна Ланвен . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 36 Іван Франко . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 46 Ігор Сікорський . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 56 Квітка Цісик . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 64 Лесь Курбас . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 72 Луї Віттон. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 82 Луї-Франсуа Картьє . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 92 Микола Леонтович . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 102 Михайло Терещенко . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 114 Олександр Мурашко . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 126 Роберт Максвелл . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 138 Серж Лифар . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 150 Соня Делоне . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 158

Вінстон Черчилль

Якщо ви думаєте, що я одягаюся, зважаючи на те, що ви скажете – ви зухвало собі лестите. Задумавши суперечку теперішнього з минулим, ми зрозуміємо, що втратили майбутнє. Добре бути в курсі всіх новин, але краще бути їх автором. Той, хто погоджується з усіма – сам залишиться без однодумців. Хочеш бути великим – приготуйся до відповідальності.

цікаво ОСОБИСТИЙ СТИЛІСТ – дружина Клементина Гозьєр, яка протягом усього життя радила чоловіку, який одяг обирати кожного дня. УЛЮБЛЕНИЙ КАПЕЛЮХ –

Усі костюми завжди шив на замовлення: першу військову форму Черчилль замовив в ательє E. Tautz & Sons на Оксфорд-стріт.

Їх Черчилль замовляв у найдорожчому ательє Лондона James Lock & Co. ЦИЛІНДР.

V – ФІРМОВИЙ ЖЕСТ . Саме цю букву він з допомогою Cartier вилив у формі срібних кулонів для своїх підлеглих перед виходом на пенсію.

За життя Черчилля модні критики сварили його за ВІДСУ ТНІСТЬ СТИЛЮ .

ГОЛОВНИЙ ПРИНЦИП CТИЛЮ:

зручність та комфорт.

Л ЮД И ТА З В И Ч А Ї : К Н И ГА - П У Т І В Н И К С Т И Л Е М Ж И Т Т Я

оли консалтингова компанія PricewaterhouseCoopers опитала 1400 керівників корпорацій з 68 країн, кому серед світових лідерів вони симпатизують, першу сходинку неочікувано посіла людина, у якої з бізнесом мало спільного, а саме – Вінстон Черчилль. На другому місці опинився, звичайно, Стів Джобс, а п’яту позицію зайняв колишній генеральний директор General Electric і бізнес-лектор Джек Уелч. Черчилль, певно, не був бізнесменом. Серед усіх наук він ігнорував математику, економіку та фінансову справу: гроші витрачав бездумно, часто не оплачував рахунки навіть від улюблених кравців з ательє на Севіл Роу, а у 1924 році провалив британську економічну реформу.

Як так сталося, що ділова еліта серед усіх можливих кандидатів обрала у якості кумира саме його – політика, видатного державного діяча, письменника та ще й непересічного художника? Відповідь проста: Черчилль хоч і не мав ділової хватки – був людиною справи. Завдяки своїм лідерським якостям, вмінню йти вперед «від невдачі до невдачі, не втрачаючи ентузіазму», він став прикладом для наступних прем’єр-міністрів Великої Британії, а також CEO міжнародних компаній.

В І Н С ТО Н Ч Е Р Ч И Л Л Ь

БУТИ ОРАТОРОМ, ЯК ЧЕРЧИЛЛЬ Вінстон Черчилль мав дар змінювати ритм життя Великої Британії: коли він виступав, темп сповільнювався, люди слухали, а потім – прискорювався, адже усі налаштовувалися на «тяжку працю та піт». Це був дійсно рідкісний дар: те, що говорив Черчилль – ризики, складнощі та віддалені можливості, – мало б демотивувати, а його слова, навпаки, надихали. Цікаво, що Вінстон Черчилль не мав ораторського хисту з народження – він здолав дефекти мовлення та навчився виступати на публіці. «Здібності до публічних виступів – це не дар, їх можна розвивати». Черчилль вважав, що жоден з людських талантів не цінується більше за талант ораторського мистецтва, тому крок за кроком розвивав його. Він почав з вивчення промов власного батька – Рендольфа Черчилля, – а продовжував у Палаті громад, коли ввічливо слухав своїх колег.

Л ЮД И ТА З В И Ч А Ї : К Н И ГА - П У Т І В Н И К С Т И Л Е М Ж И Т Т Я

«Я не пишу швидко, все, мною написане, є результатом важкої праці, все постійно шліфується. Я намагаюся шліфувати, щоб блищало». Вінстон Черчилль завжди писав тексти власних промов самостійно – не використовував слова, які ускладнюють сприйняття, та запам’ятовував текст. «Коли оратор хоче викликати обурення, його серце має палати гнівом. Якщо він прагне розчулити публіку, то сам повинен плакати. Щоб переконати людей, потрібно вірити в те, що говориш». Там, де інші промовці вимагали жертв і нав’язували «вимоги часу», британський лідер вдавався до щирості і красномовного особистого прикладу. У відомій промові до парламенту він не вимагав «крові, тяжкої праці та поту», а пропонував свої «кров, тяжку працю та піт». «Вдала промова повинна бути як жіноча спідниця: достатньо довгою, щоб охопити тему, але й достатньо короткою, щоб зберегти інтерес». Молодому Вінні дорікали нудними промовами, що забувались, та «незначними внесками у дебати» – досвідчений же Черчилль міг виступити з промовою у три речення, з якої пам’ятали три речення та навіть міжрядковий інтервал. «Чортова імпровізація! Я витратив на неї увесь ранок». Перед публічним виступом Вінстон Черчилль брав дзеркало – повторював текст, шукав ідеальні жести, проставляв драматичні паузи – і тільки після цього поправляв краватку. «Не можна розглядати найсерйозніші у світі речі, не розуміючи кумедних». За 90 років ніхто не бачив, щоб Вінстон Черчилль від душі реготав – він щиро усміхався. Звичайно, адже сміятися з власних жартів неввічливо.

В І Н С ТО Н Ч Е Р Ч И Л Л Ь

КОСТЮМ, ЯК У ЧЕРЧИЛЛЯ «Я не п’ю та не курю, тому у формі на 100 %», – рапортував генерал Монтгомері. «Я п’ю й курю – та у формі на 200 %», – відповів Черчилль. Вінстон Черчилль був у формі ділової людини свого часу завжди: в парламенті – у циліндрі, сюртуку, двобортній жилетці, білій сорочці з комірцем-стійкою та манжетами, що знімаються; в уряді – у костюмі-трійці у тонку смужку, краватці-метелику та фетровому капелюсі; під час бомбардувань – у «костюмі-сирені», що був пошитий за мірками, вказівками та дизайном Черчилля у Turnbull & Asser; вдома – у шовковій піжамі або оригінальному кардигані з накладною кишенею для сигар та вельветових капцях Peal & Co. з вишитою монограмою WSC. Він вважав, що кожен британський міністр, як і кожен британець та Британія в цілому, повинен мати фірмову ознаку – і розробив декілька власних. Одна з його перших появ на сторінках тогочасних модних видань була пов’язана з циліндром – дещо меншого розміру, ніж вимагала голова. «Якщо мій капелюх допоможе нашій політиці, я куплю собі ще один», – відповів тоді прем’єр-міністр. Наступного разу увагу преси привернула колекція тростин Черчилля з ательє Thomas Brigg & Sons. З’явилися карикатури: молодий міністр з сигарою, у смугастих штанях, що візуально роблять ноги тоншими та довшими; циліндрі, жилетці (з кишені якої звисає масивний ланцюжок кишенькового годинника); сюртуку; метелику, а в його руці – довга тростина із блискучою рукояттю. Сигара, тростина, циліндр або капелюх-гомбург – від самого початку кар’єри Вінстон Черчилль мав достатньо «фірмових ознак». 11

Л ЮД И ТА З В И Ч А Ї : К Н И ГА - П У Т І В Н И К С Т И Л Е М Ж И Т Т Я

ОДЯГ ЗА МІРКАМИ ЛЮДИНИ Жоден улесливий шанувальник не назвав би Вінстона Черчилля красенем – лестощі прийнятні, коли щирі й правдиві. «Улесливими друзями» для Черчилля були костюми, пошиті за індивідуальними лекалами – вони підкреслювали переваги фігури, приховували недоліки та мали ідеальну посадку. З bespoke – одягом, створеним на замовлення за індивідуальними мірками власника, – Вінстон Черчилль вперше познайомився, коли був лейтенантом, замовивши форму в ательє E. Tautz & Sons. Улюблені двобортні пальта він шив в ательє Bernau & Sons, сорочки – в Turnbull & Asser, а взуття купував у Palmer & Co. У 1905 році він став клієнтом ательє Генрі Пула Poole & Co, де кількома роками пізніше народився фланелевий костюм, у якому Черчилль виступав з першою промовою прем’єр-міністра, і де досі пам’ятають суму, яку заборгував політик, – £197. Любов Черчилля до одягу перетворює на жарт легку іронію про відсутність спорту в його житті: як мінімум він регулярно пробігав милю – «Золоту милю» Севіл Роу, де конкурують між собою найкращі кравці Лондона.

В І Н С ТО Н Ч Е Р Ч И Л Л Ь

КОСТЮМ ЧЕРЧИЛЛЯ

КОСТЮМ-ТРІЙКА

КОСТЮМ У СМУЖКУ

Класичний костюм початку XX століття ідеологічно тотожний поняттю «влада». Це – сувора чорна форма: сюртук та двобортний жилет. «Черчиллівський» стиль не обмежується початком століття – в його костюмі є місце й пристрастям.

Гармонійне продовження глибокої класики, що додає граційності фігурі, власник якої не схильний відмовлятись від пудингу на сніданок. Черчилль віддавав перевагу варіанту з двобортним жилетом і піджаком з підкресленою лінією плечей, а також комбінував чорний піджак зі смугастими брюками.

Костюм у тонку смужку почали асоціювати з італійцями пізніше, і – помилково. Вінстон Черчилль обирав в ательє смугасті тканини за 20 років до Аль Капоне і мав на це повне право: вертикальна смужка візуально робить вищим і виструнчує.

ЧОРНИЙ КОСТЮМ Формальний костюм головних промов і найскладніших рішень Черчилля відповідав «високим стандартам» британської аристократії та духу часу. Пізніше почав програвати іншим відтінкам: по-перше – темно-синьому, по-друге – сірому.

«КОСТЮМСИРЕНА» Безсердечна мода 1941-го – сірий безликий комбінезон, безрозмірний, щоб одягатися нашвидкуруч і бігти з першим зойком сирени. Черчилль додав йому індивідуальності – «костюм-сирена» отримав вертикальні смуги, комір, щоб виглядала сорочка, та кишені – для годинника, паперів і, звичайно, сигар.

Генрі Форд

Десь існує Вищий Розум, що надсилає нам повідомлення у мозок. Я ніколи нічого не робив з власної волі. Мене штовхали невидимі сили, що знаходяться всередині мене та поза мною. Якщо вони хочуть обрати мене [у Сенат], – нехай, але я не вкладу в це жодного пенні. Я помітив, що більшість людей вириваються вперед протягом того часу, який інші люди марнують. Коли здається, що все проти тебе, пам’ятай, що літак завжди злітає проти вітру.

цікаво Генрі Форд запровадив ПОЛІТИКУ РОЗПОДІЛУ

На ім’я Генрі Форда зареєстровано 166 ПАТЕНТІВ . Глибоко в душі він завжди був дослідником і науковцем та свято вірив, що його винаходи зможуть змінити світ на краще. Зрештою, так і сталося.

ПРИБУ ТКІВ : робітники, що пропрацювали понад шість місяців і відповідали певним моральним вимогам, отримували частину прибутку компанії. Однак цю практику доволі швидко припинили через неоднозначність втручання в особисте Форд ненавидів життя працівників. АВТОМОБІЛЬНІ ПЕРЕГОНИ , однак певний час був змушений сам брати в них участь для рекламування своїх автомобілів. У 1996 році його долучили до американського Залу слави мотоспорту.

Л ЮД И ТА З В И Ч А Ї : К Н И ГА - П У Т І В Н И К С Т И Л Е М Ж И Т Т Я

атько світового автомобільного буму та промислової революції – постать Генрі Форда настільки велична та важлива, що йому часто приписують чужі винаходи. Так, нерідко помилково вважають, що автомобіль винайшов саме він, хоча це був пан Бенц. Однак саме Форд зробив автомобілі доступними для масового споживача і був настільки пристрасним автолюбителем, що хотів поділитися цією небаченою свободою пересування з усіма людьми. З раннього дитинства його цікавили механізми: він розкладав свої іграшки, аби зрозуміти, як вони влаштовані всередині. А коли батько подарував йому перший годинник, юний Генрі почав розбирати і його, вивчаючи механізми. Згодом він став відомим у селі майстром з ремонту годинників, а у 15 років побудував свій перший паровий двигун. Ставши вже вдвічі старшим, Форд створить перший у світі бензиновий двигун, що буде величезним промисловим стрибком для всього людства. Але до того на нього чекають численні перепони, компроміси з родиною та пошуки власного покликання.

Г Е Н Р І Ф О РД

ПЕРШІ КУПИНИ НА ФОРДІВСЬКІЙ ДОРОЗІ Фермерство стало однією з перших перешкод Генрі Форда на шляху до мрії. Його батько хотів, аби син продовжував сімейну справу, однак у Генрі були інші пристрасті. Він полюбляв копирсатись у механізмах і мріяв про кар’єру інженера, та заради мами працював на сімейній фермі. Коли мама померла, Форд був спустошений: «Я ніколи не любив ферму – я любив маму, що була на цій фермі». Він поїхав у Детройт та влаштувався учнем машиніста, аби лише не продовжувати фермерський спосіб життя. Щоправда, згодом саме ферма стала для нього порятунком: одружившись у 25 років, Форд ненадовго повернувся туди, аби мати змогу прогодувати молоду родину. Це був останній раз, коли йому довелося займатись неулюбленою справою, та не остання невдача. Вже будучи промисловим магнатом, під впливом своїх друзів Форд почав задумуватись про політичну кар’єру. Його цілком влаштовувало – мати владу та місце в Сенаті, та часу й бажання докладати до цього зусиль у нього не було – тож він не витратив ані пенні на свою виборчу кампанію. З таким підходом його спробу піти в політику можна вважати феєрично успішною – він програв лише на 4500 голосів у штаті з півмільйонним населенням. Та навіть не отримавши державну посаду, Форд згодом змінить життя пересічного американця кардинальніше, аніж звичайний сенатор.

Л ЮД И ТА З В И Ч А Ї : К Н И ГА - П У Т І В Н И К С Т И Л Е М Ж И Т Т Я

ВПАВШИ – ВСТАНЬ Генрі Форд робив помилки, запускав невдалі проекти і безліч разів був за крок до провалу. Але його завжди рятував підприємницький підхід до невдач: «Помилка – це просто ще один шанс почати спочатку і зробити це краще», – казав він і був абсолютно правий. Пристрасть до інженерної справи привела його в компанію Едісона, де дуже швидко він став головним інженером і відповідав за електропостачання в усьому Детройті 24 години на добу сім днів на тиждень. Разом з тим Форд знаходив час і для власних розробок – і незабаром створив своє перше авто «Квадрицикл» з двоциліндровим двигуном. Воно стало фундаментом для заснування власної компанії Detroit Automobile Company із залученням ряду інвесторів у 1899 році. Однак вже за три роки Форд залишив компанію, що тоді вже носила його ім’я, через конфлікт із власниками: вони прагнули чимшвидше налагодити виробництво, у той час як Генрі розумів, що їхній прототип потребував доопрацювання. Пізніше покинута ним компанія почала називатись Cadillac Motor Company, а сам Форд створив Ford Motor Company, де вже зміг втілити власні стандарти якості.

Г Е Н Р І Ф О РД

ПЕРШІ АВТО ФОРДА «999»

Об’єднавшись із гонщиком Томом Купером, Генрі Форд розробив модель потужністю у 80 кінських сил і назвав її «999» – на честь останньої швидкісної моделі локомотива. Авто вразило потенційних інвесторів, серед яких були і брати Доджі, адже могло розвивати швидкість до 147 км/год. Так утворилася Ford Motor Company із стартовим капіталом $28 тис. MODEL T

У жовтні 1908 року Форд представив Model T, що невдовзі стала легендою автопрому. Чотирициліндровий двигун, руль з лівої сторони, простота управління та доступна ціна, що знижувалась щорічно – до 1920-х років більшість американців навчились керувати машиною саме на ній. Навіть сьогодні Model T входить до топ-10 найбільш продаваних машин за всю історію автопрому. MODEL A

Через 14 успішних років на зміну суперзірці Model T прийшло нове авто – Model A. Дизайном займався єдиний син Форда Едсел, у той час як батько заглибився в розробку двигуна, ходової частини та інших механічних нюансів. За 3,5 роки було продано понад 4 млн цих авто, а згодом Ford Motor Company розпочала практику щорічного випуску нової моделі. Як і більшість інновацій компанії, цю систему швидко запозичили усі її конкуренти.

Л ЮД И ТА З В И Ч А Ї : К Н И ГА - П У Т І В Н И К С Т И Л Е М Ж И Т Т Я

ДУМАЙ ПОЗА РАМКАМИ «Ти не збудуєш репутацію на тому, що лише збираєшся зробити», – казав Генрі Форд і все життя працював за цим принципом, втілюючи найсміливіші свої задуми. Найбільший здобуток Генрі Форда – це створення першого у світі виробничого конвеєру, який започаткував масове виробництво і назавжди змінив світовий ринок. Прискіпливий та уважний до деталей, Генрі чудово розумів, що процес конструювання автомобіля можна прискорити, якщо робити його з однакових стандартизованих деталей. Наприклад, ходові Model T на початку вимагали 728 хвилин на складання, а з удосконаленнями та системою Форда весь процес займав вже 19 хвилин. Завдяки цьому щорічно ціна Model T зменшувалась – і все більше американців могли собі дозволити авто. Цифри красномовніші: у 1914-му, через шість років після запуску, Ford Motor Company продавала вже по 250 тис. Model T щорічно, а у 1916 році – 472 тис. одиниць. Чорний колір був обраний як базовий лише тому, що ця фарба швидше сохла, а для Форда швидкість була ключовим показником. Разом з тим він ревно ставився до якості власної продукції: називаючи авто своїм іменем, він брав особисту відповідальність за його якість. Саме завдяки такому ставленню Форду вдалося створити по-справжньому сильний бренд.

Г Е Н Р І Ф О РД

МЕНЕДЖМЕНТ У СТИЛІ ГЕНРІ ФОРДА Невтомний борець за найвищу якість, Форд прекрасно розумів, що основа бізнесу – це люди. Саме тому він цінував їх понад усе і доводив свою прихильність цілком зрозумілою мовою грошей. Генрі Форд розпочав з того, що дав своїм робітникам найвищу зарплату в індустрії – $5 на день, що вдвічі вище за середній показник того часу. Таким простим і ефективним рішенням він залучив до себе найкращих фахівців та інженерів, яких регулярно заохочував вихідною суботою (тоді в США був обов’язковий шестиденний робочий тиждень). Згодом він пішов ще далі і запровадив на своєму виробництві 40-годинний робочий тиждень, який пізніше стане стандартом у всіх цивілізованих країнах. Гарний відпочинок – запорука продуктивної роботи, і Форд це усвідомив дуже швидко. Ще однією важливою рисою Форда-підприємця була свята віра у вертикальну інтеграцію. Машинам потрібен метал – він будує сталеливарний завод. Виробництво шин вимагає регулярних поставок каучуку – він створює власну мережу постачання. Форд прекрасно розумів: чим більший контроль він матиме над усім виробничим ланцюжком, тим більшим буде його прибуток, тим меншими – ризики і тим легше буде гарантувати бездоганну якість фінального продукту.

Л ЮД И ТА З В И Ч А Ї : К Н И ГА - П У Т І В Н И К С Т И Л Е М Ж И Т Т Я

ВИМАГАТИ ЛИШЕ ТОГО, ЩО САМ ЗДАТЕН ЗРОБИТИ Суворий та вибагливий керівник, Генрі Форд не вимагав від своїх підлеглих нічого з того, що він не робив сам. Так, він був адептом здорового способу життя, який на початку ХХ століття був значно менш популярним, ніж бурхливі джазові вечірки. Генрі Форд не пив, не курив і був людиною суворих моральних принципів. Він навіть написав наукову роботу про шкідливі наслідки куріння, що за тих часів вважалось абсурдом, адже всі курили без страху та будь-якого усвідомлення шкоди від тютюну. Такого ж дисциплінованого ставлення до тіла та духу Форд вимагав і від співробітників Ford Motor Company. Під час співбесід щодо прийому на роботу керівники мали переконатися у високих моральних якостях найманих працівників. Кожен, хто працював на Форда, мав розділяти його життєві принципи. Можна сказати, що він був одним з перших, хто запровадив корпоративний кодекс етики та честі – неписаний, однак від цього не менш важливий.

Г Е Н Р І Ф О РД

РОЗПОДІЛ ПРИБУТКУ ЯК СПОСІБ ЙОГО ПРИМНОЖЕННЯ Дотримання морально-етичних норм Форд завжди заохочував, прекрасно розуміючи, що багатьом буде недостатньо сентенцій про здоров’я та довголіття. Так, співробітники, що пропрацювали у Ford Motor Company понад шість місяців і дотримувалися взірцевої високоморальної поведінки, мали право на частину прибутку компанії. Сьогодні profit sharing є прерогативою найбільш прогресивних організацій, які полюють на найкращі в світі кадри. Тож Форд платив своїм людям найвищі зарплати в індустрії, таким чином піднявши загальний рівень оплати праці та залучивши до компанії найкращих фахівців. Власник ділився з ними прибутком, в отриманні якого вони всі приймали участь. Це ще одне далекоглядне рішення Форда. Та це не був би Генрі Форд, якби він не думав про особисту вигоду. Високі зарплати та додатковий дохід підвищували рівень життя його підлеглих – і вони могли купувати його автомобілі, повертаючи віддані прибутки назад, у компанію. Мудре, далекоглядне рішення, яке пішло на користь всім. Однак програму розподілу прибутку доволі швидко довелося згорнути, адже навіть для початку ХХ століття пункт про моральність був неоднозначним.

Л ЮД И ТА З В И Ч А Ї : К Н И ГА - П У Т І В Н И К С Т И Л Е М Ж И Т Т Я

СКРОМНЕ ВБРАННЯ – ПРЕРОГАТИВА ВІДОМИХ Генрі Форд був надзвичайно скромним у своєму стилі одягу і полюбляв неформальні ансамблі. Одного разу його секретар запитала, чому він більше не вбирається урочисто, на що він відповів, що всі й так знають, що він – Генрі Форд, і йому не потрібно це підкреслювати. Згодом, під час закордонної подорожі, Форд опинився серед тих, хто не міг його впізнати виключно за обличчям, і секретар знову запропонувала більш урочисті вбрання. Його відповідь? Він не збирався вишукано одягатись для людей, які навіть не знають, що він – Генрі Форд! Цей випадок яскраво ілюструє не лише його впевненість, а й практичність у виборі гардероба. Форда, як правило, можна було побачити у простих та стриманих костюмах з однобортними піджаками, полюбляв він і більш елегантні костюми-трійки, але частіше – для офіційних фото. Суворий чорний колір костюмів розбавлявся подекуди тонкою смужкою, сорочки завжди сяяли, наче перший сніг, а краватки цілком могли бути різнокольоровими – як прояв його любові до неформальних демократичних комплектів.

Г Е Н Р І Ф О РД

ТРИ КОСТЮМИ ФОРДА

РОБОЧИЙ

Класичний костюм з однобортним жакетом, інколи з твідової тканини, біла сорочка з вузьким відкладним комірцем або з комірцем від Brooks Brothers із м’яко закругленими краями та яскравого кольору краватка.

ОФІЦІЙНИЙ

Костюм-трійка, однотонний або в тонку вертикальну смужку чи дрібну клітинку, краватка, близька до відтінку костюма, біла класична сорочка з вузьким відкладним комірцем.

УЛЮБЛЕНИЙ

Світло-сірий костюм м’якого крою з однобортним жакетом, біла сорочка та велика м’яка краватка-метелик, темніша за колір костюма.

Джулія Чайлд

Знайдіть щось, чим ви справді захоплюєтеся, – і щосили зберігайте цю зацікавленість. Єдиним справжнім каменем спотикання є страх помилитися. У кулінарії ви маєте бути максимально впевнені в собі. Люди, які люблять гарно поїсти, – найкращі. Вечірка без пирога – це не більше ніж зустріч. Драматичність у житті дуже важлива: ви хочете заходити гучно і не хочете йти та плакати. Усе може бути драматичним, якщо робиться правильно, навіть млинець.

цікаво Перший варіант книги «Мистецтво французької кухні» налічував понад 850 СТОРІНОК . Джулії Чайлд довелося значно скоротити книжку на вимогу видавця. Існує СОРТ ТРОЯНД «Джулія Чайлд» кольору золотистого вершкового масла.

КУХНЯ Джулії Чайлд повністю – від шафок і печей до мідних сковорідок і столових приборів – є частиною експозиції Національного музею американської історії.

Джулія Чайлд була нагороджена ОРДЕНОМ Почесного легіону Франції та Президентською медаллю Свободи США. Джулія казала, що своїм ДОВГИМ ЖИТ ТЯМ вона має завдячувати червоному м’ясу, джину та «помірності в усьому, у тому числі й в помірності».

Л ЮД И ТА З В И Ч А Ї : К Н И ГА - П У Т І В Н И К С Т И Л Е М Ж И Т Т Я

еред відомих кулінарів і шеф-кухарів мало впливових жінок. Італійська рестораторка Надя Сантіні, заклад якої має три зірки Мішлен та розрахований на 30 осіб, пояснює, чому: «Жінка обов’язково повинна вкласти частинку душі у кожну зготовану нею страву. Якщо народу забагато – душі не вистачить». Джулія Чайлд готувала для сімох мільйонів американців. Вона легко та невимушено заряджала глядачів своїм бурхливим ентузіазмом, вкладаючи в улюблену справу темперамент та душу. Варто уточнити: Джулія вчила поважати масло, розбиратися у винах, обробляти ягня та курку, готувати суп і рагу протягом кількох годин далеко не ідеальну аудиторію – націю, яка вважала вершиною кулінарного мистецтва барбекю, славилась своїми варіантами сосиски з булкою і якістю напівфабрикатів. Проте «наука» американцям подобалась. Шоу Джулії Чайлд The French Chef виходило безперервно протягом десяти років, отримуючи премії Emmy та Peabody, та стало першим і золотим стандартом кулінарного шоу. Книга «Мистецтво французької кухні» отримала звання світового бестселера. А сама Джулія надихає навіть сьогодні (згадаємо фільм «Джулі та Джулія») та, можна сказати, трохи відповідальна за популярність кулінарії на всіх тих сайтах, де «набридають» фотографіями своїх страв сучасні foodies.

Д Ж УЛ І Я Ч А Й Л Д

ДЖУЛІЯ ЧАЙЛД У СВОЇЙ ТАРІЛЦІ «Життя само собою – хороша гулянка», – вигукнула одного разу Джулія Чайлд і плеснула в келих вина, яким щойно «пригощала» м’ясо та овочі для беф бургиньон (яловичина по-бургундськи). Вона життям фланірувала, наче життєрадісна господиня вечірки з бокалом вина в одній руці та сумочкою в іншій обходить гостей: «вітаю», «як ваші справи?», «ви вже куштували сирне суфле?», «bon appetit!». Життя було її стихією, її «тарілкою».

ДАР ПРИРОДИ Джулія Чайлд була обдарована від природи – ні, не кулінарним талантом, який і не міг проявитися в умовах, коли все готують за тебе наймані кухарі. Вона була стрункою та високою, що й було її даром. «Бути довгою – перевага, – визнавала вона, – людям важче забути тебе, а у натовпі ти дихаєш вільніше, свіжим повітрям». Джулія використала іншу перевагу: входила до жіночої баскетбольної команди коледжу. Вона могла б усе життя, аж до професійної пенсії, стояти під кошиком і перекидати м’ячі, та вирішила зробити щось більш корисне – і стала легко відкривати найвищі кухонні шафки під час телевізійного шоу.

Л ЮД И ТА З В И Ч А Ї : К Н И ГА - П У Т І В Н И К С Т И Л Е М Ж И Т Т Я

РІВНІ МОЖЛИВОСТІ «Жінки мого покоління не мали кар’єри, – згадувала Джулія Чайлд, – за винятком кількох, які пішли в банківську сферу чи стали медсестрами. Ви мали одружитися, народити дітей і стати гарними матерями, а не йти та щось десь робити. Здається, я влаштувала заколот». Виглядав бунт просто: Джулія йшла та працювала. Почала з відділу реклами інтер’єрного бутика W. & J. Sloane, звідки її звільнили за «грубу непокору», продовжила армією, де їй відмовили через високий зріст, та Управлінням стратегічних служб, в майбутньому – основа ЦРУ.

ШПИГУНСЬКІ ІГРИ Джулія Чайлд була шпигуном – це схоже на конспірологічну теорію, яку вона розкривала з невтомністю таємного агента. «Це була лише офісна робота», – запевняла Джулія. Однак зробила все можливе, щоб розкрити, за її ж словами, один із найважливіших секретів у світі – майстерність французької кухні. А ще на службі в «управлінні» вона познайомилася з дипломатом Полом Чайлдом – але це вже окрема історія.

Д Ж УЛ І Я Ч А Й Л Д

ПЕРШИЙ РЕЦЕПТ Під час Другої світової війни Джулія Чайлд була залучена до команди, що розробляла рецепт репеленту для відлякування акул, щоб ті не підпливали до мін. Цей репелент досі використовується, й американці жартують: «Відлякувач для акул – це перший рецепт, вигаданий Джулією Чайлд». У цьому жарті є частина правди, адже Джулія абсолютно не вміла готувати до 32 років. Сама вона зазначала: «До заміжжя я не готувала, а тільки їла». Майбутня ведуча пішла на кулінарні курси в Лос-Анджелесі за кілька місяців до весілля і єдине, чого навчилася, – так-сяк готувати млинці. Пол Чайлд згадував ті ранні набіги на кухню як щось катастрофічне, та згоден був миритися з цим, адже дуже кохав дружину.

ЦІННІСТЬ ВЕСІЛЬНИХ ФОТОГРАФІЙ Щоб побачити справжню Джулію Чайлд – жінку зі зростом зірки баскетболу, голосом спортивного тренера та сміхом церковних дзвонів, – достатньо подивитися на її весільні фотографії. Ось вона, усміхнена, у легкому сарафані поруч із нареченим, який на голову нижчий за неї та вбраний у сірий костюм. Напередодні вони подорожували Сполученими Штатами та потрапили в дорожню пригоду, тому її обличчя прикрашає не так весільний макіяж, як медичний бинт і пластир. Як кажуть, спогади на все життя.

Л ЮД И ТА З В И Ч А Ї : К Н И ГА - П У Т І В Н И К С Т И Л Е М Ж И Т Т Я

СІМЕЙНА ГАРМОНІЯ Джулія та Пол Чайлди були ідеальною парою. Пол – поліглот і художник, поет і гурман. І безпосередня Джулія. «Мені пощастило з Полом, – вважала вона, – він був моїм натхненням, а його ентузіазм щодо вина та їжі сформував мої смаки та допоміг у кар’єрі». Вона натякала не лише на доленосні подорожі в ролі дружини працівника дипслужби: перша – до Китаю, друга – до Франції. Пол був сіллю в її кулінарних успіхах: не завжди в кадрі, проте необхідний. Після повернення на батьківщину він став для Джулії дегустатором, критиком, бухгалтером, менеджером, персональним секретарем, якщо необхідно – кур’єром і прибиральником.

РОЛЬ ОДНІЄЇ ВЕЧЕРІ Чи може одна вечеря змінити життя? Вечеря в містечку Ля-Курон за 400 кілометрів від Парижа здатна і на більше, якщо за столом – зголодніле американське подружжя, а подають португальських устриць, ла соль меньєр, обсмажений на нормандському маслі, традиційний салат-багет і сири. Між перемінами страв Пол і Джулія Чайлди спустошили пляшку білого Le Pouilly-Fumé та залишилися враженими на все життя. Саме після шматочка ніжної риби з маслом Джулія наважилася вивчати мистецтво складної та вишуканої французької кухні.

Д Ж УЛ І Я Ч А Й Л Д

ОСНОВИ МАЙСТЕРНОСТІ Вивчитися на французького шефкухаря у 36 років без знання мови – сьогодні це здається складним завданням, а в 50-х це було… теж просто важко, адже Джулія Чайлд довела, що не нереально. Вона поєднувала уроки французької з вивченням рецептів і робила успіхи лише у засвоєнні мови. Власниця Le Cordon Bleu мадам Брассар не приховувала, що вважає пані Джулію бездарною, і не здивувалася, коли американка вперше не склала іспит, забувши два рецепти. Проте Джулії пощастило з характером і викладачем. Вона не відступила і продовжила вчитися в одного з найкращих шеф-кухарів – Макса Буньяра, – який передав їй кілька заповідей: не буває багато масла і забагато уваги до деталей. «Якщо керуватися правильним рецептом, вже буде смачно», – записала вона. І потім продовжила: «Якщо ви осягнули майстерність і техніку, немає необхідності заглядати в рецепт – робіть по-своєму».

БЕЗПОСЕРЕДНІСТЬ У КАДРІ Джулія Чайлд завжди хотіла писати – це Друга світова війна змусила на певний час забути про цю мрію. Проте вона не збиралася ставати засновницею нового телевізійного жанру. Це сталося випадково на ток-шоу «Я читав», де Джулія відповідала на запитання ведучого та одночасно з безпосередністю дитини демонструвала техніку збивання яєць. 27 глядачів написали на канал PBS того ж дня: вони хотіли бачити Джулію частіше. Так стартувало експериментальне шоу The French Chef – настільки обмежене в коштах, що не мало грошей на плівку для повторного дубля. Вся щирість та безпосередність, довгі промови про ідеальні ножі, вино та сковорідки лились на глядачів «без зайвої косметики» – просто з тої самої неосяжної душі Джулії Чайлд.

Л ЮД И ТА З В И Ч А Ї : К Н И ГА - П У Т І В Н И К С Т И Л Е М Ж И Т Т Я

ЗА КУХОННИМ СТОЛОМ ІЗ ДЖУЛІЄЮ «Ви на кухні самі, кого соромитися?» Кулінарія – мистецтво балансу: на один міліграм зілля менше або більше – і страва стає отрутою на столі та проблемою в котячій тарілці. Джулія Чайлд у книгах і в ефірах так само балансувала – між творчістю та рецептом, мистецтвом і технологією, красою та користю. Кухня Джулії була відображенням двозначності. Вона була особистим чи публічним простором, створеним для сім’ї чи для глядачів? Вона була і тим і іншим. У ЦЕНТРІ СІМ’Ї То й що, як кухня Джулії Чайлд часто перетворювалася на знімальний майданчик – вона готувала все одно для себе, просто разом із усіма. «Я гадаю, що з турботою приготована їжа – це ознака кохання: улюблена страва для близької людини – хіба це не те саме, що валентинка?» ОБЛАДНАНА ФУНКЦІОНАЛЬНО Кухня Джулії Чайлд була обладнана відповідно до місії власниці: ножі і пательні знали своє місце, банки та підставки були підписані, наче реторти в лабораторії. Джулія жартувала над людьми, що не знаються на кухонному начинні: «У супермаркетах так багато кухонного обладнання купують люди, які прийшли за чоловічою білизною». САКРАЛЬНА СУМКА Деякі відомі кухарі мають улюблений набір кухонних ножів – звісно, окремих для риби, м’яса та овочів. У Джулії Чайлд теж був такий реквізит: посуд, лопатка для борошна, колесо для різання тіста, ножі – все це вона носила з собою, наче артефакти, у чорній «сакральній» сумці. 34

Д Ж УЛ І Я Ч А Й Л Д

МАСЛО З ХЛІБОМ Джулія Чайлд вважала, що життя було б набагато легшим, здоровішим і, головне, смачнішим, якби люди не боялися жирів і масла. «Якщо ви боїтеся масла, використовуйте вершки», – жартівливо радила вона та зізнавалась, що у випадку кінця світу вона з задоволенням проведе останні хвилини з маслом і багетом. За час зйомок фільму «Випічка з Джулією» вона використала 342 кілограми масла – мало не обов’язкового інгредієнта кожної французької страви. CВІЖІ ПРОДУКТИ Бульйон готується півтори години, яловичина з овочами – три, і це крім детально розписаних етапів підготовки до цієї «фази вогню». Водночас Джулія радила не ускладнювати, якщо немає бажання: «Не потрібно готувати складні страви. Їжа повинна бути душевною, якісною та зі свіжих інгредієнтів». ВИННЕ МІСЦЕ Хоча насправді все трохи складніше, просте правило стверджує, що біле вино – до риби, червоне – до м’яса. Починаючи зі знакового «перекусу» у Франції, Джулія Чайлд готувала та говорила з різним вином, запрошуючи аудиторію розділити свою пристрасть. «Мені насправді подобається готувати з вином, – казала вона, – іноді я його навіть до їжі додаю». 35

Жанна Ланвен

Я дію імпульсивно та довіряю інстинктам. Мої сукні не створюються за заздалегідь продуманим планом. Я віддаюсь почуттям, а знання техніки допомагає мені втілювати ідеї в життя. Коли ти завжди думаєш про нові дизайни, то все, що бачиш, трансформується та адаптується до цього. Процес відбувається природно і стає інстинктом, істиною, необхідністю, іншою мовою.

цікаво Двічі заміжня, двічі розлучена, Жанна Ланвен сама купувала собі ДІАМАНТИ І ПРИКРАСИ . Вона працювала у світі французької моди, в якому домінували чоловіки, і була зразком сучасної незалежної жінки.

У 1920 році в її Домі працювали 1920 ЛЮДЕЙ , зокрема вишивальниці, швачки і кравці. Для порівняння: у паризькому офісі Lanvin зараз працюють 250 осіб.

Ланвен була піонером у сфері дизайну інтер’єрів: у 1920-х разом з архітектором АрманомАльбертом Рато вони створили СТ УДІЮ ДОМАШНЬОГО ДЕКОРУ . Основним напрямом їхньої роботи був стиль ар-деко, в якому вони обставили і новий будинок Жанни.

Л ЮД И ТА З В И Ч А Ї : К Н И ГА - П У Т І В Н И К С Т И Л Е М Ж И Т Т Я

же за життя глянцеві журнали писали про Жанну Ланвен: «Дійсно одна з найвидатніших жінок світу». Тендітна жінка зі сталевою бізнес-хваткою та непохитними стандартами якості, яка заснувала французький модний Дім, що працює з того часу безперервно. Осяяні талантом очі та витончені обриси обличчя й фігури не вводили в оману її підлеглих. Жанну Ланвен боялися, бо вона була надзвичайно вимогливим керівником, але разом з тим своєю працездатністю та справедливістю завжди викликала у працівників повагу та мотивувала до ще завзятішої роботи.

Починала вона, як і Коко Шанель, зі створення капелюхів й особливо полюбляла лаконічні клоші. Та коли народилася її донька Маргарет Марі-Бланш, світ Жанни змінився. Неймовірна любов до дитини стала запорукою успішного бізнесу, адже першим одягом від Lanvin були сукні для її доньки. Вони були настільки чарівними, що клієнтки її ательє капелюхів почали просити відтворити ці сукні для їхніх донечок, а згодом – захотіли такі й для себе.

ЖАННА ЛАНВЕН

ЖІНКА LANVIN Якби можна було описати жінку дому Lanvin одним словом, то це слово було б – «молодість». І молодість не зовнішня, а внутрішня, що проявляється як у легкості ходи та дзвінкості сміху, так і в допитливості розуму, незаангажованості суджень та відкритості до нового. Жанна Ланвен творила в епоху культу молодості, і тому всі її моделі – рухливі, сповнені життя та такі, що не сковують тіло. Жінка Lanvin завжди жіночна, навіть коли інкорпорує у свій гардероб елементи маскулінного стилю. Разом з тим вона не боїться перебільшити класично жіночні елементи – у колекціях Жанни Ланвен завжди було вдосталь рюшів, воланів і мережива, та менше за все її музи нагадували пластикових ляльок. Жінка Lanvin цінує родину і любить з нею розважатися – для неї нормально вдягнутися із донькою в однакові вечірні туалети, аби розвеселити гостей. Ще й ляльку купити – точну копію доньки. Ляльок, до речі, Жанна Ланвен презентувала в якості подарунка своїм клієнтам – в мініатюрних копіях «дорослих» суконь, і згодом їх вже почали навіть замовляти окремо. Та найголовніше – жінка Lanvin, як і засновниця цього великого французького бренда, вільна від стереотипів, вірна собі та завжди дивиться у майбутнє.

Л ЮД И ТА З В И Ч А Ї : К Н И ГА - П У Т І В Н И К С Т И Л Е М Ж И Т Т Я

БІЗНЕС А-ЛЯ ЛАНВЕН

ЦІНУЙ КЛІЄНТІВ

ВИМАГАЙ МАКСИМУМ ВІД ПРАЦІВНИКІВ

«Клієнтка просить пошити для її доньки таку саму сукню, яку я створила для власної, а бажання клієнта – закон», – схоже, саме таким був хід думок Жанни на початку її тріумфальної кар’єри в моді. Намагаючись задовольнити попит, вона непомітно для себе перекваліфікувалася в дизайнера дитячого, а згодом – і жіночого одягу. Повага до бажань клієнтів та прагнення завжди їх задовольнити стала запорукою успіху Ланвен. Вже на вершині слави вона перетворювала покази колекцій на домашні мюзикли із шампанським та сендвічами – замість театральних вистав, що влаштовували її конкуренти.

Жанна Ланвен дуже швидко розширювала свій бізнес, та це ніяк не вплинуло на вкрай високі стандарти якості, що вона запровадила. Членство в Паризькій палаті високої моди вимагало певного рівня витонченості роботи, однак Ланвен прагнула більшого. Її вишивки та прикраси суконь, що й досі виглядають сучасно, завжди були надзвичайно вишуканими, а робота – ювелірно точною та складною. Ланвен часто використовувала газар та органді – найбільш вперті та вимогливі у роботі тканини. Альбер Ельбаз, що очолював Lanvin з 2001 по 2015 рік, казав, що одного разу після роботи над сукнями з газару двоє його модельєрів були змушені піти у відпустки – настільки це складно та виснажливо.

ЖАННА ЛАНВЕН

ОБЕРІГАЙ ПРИВАТНЕ ЖИТТЯ

ПРОПОНУЙ БІЛЬШЕ

Карл Ельберфельд писав про Жанну: «Її образ не був настільки ж сильним, як у Шанель, тому що вона була милою старою леді, а не надзвичайно модно одягненою жінкою». І це правда – на відміну від своїх конкурентів, що вважали за потрібне бути живою рекламою своїх домів, мадам Ланвен уникала публічності та світського життя. Найбільше вона любила працювати і проводити час зі своєю єдиною донькою, яка вийшла заміж за віконта де Поліньяка і після смерті Жанни очолила сімейний бізнес. Одяг Lanvin розповідав більше, ніж могла б сказати дизайнерка пресі та світським жінкам, які завжди поверталися до неї за якістю, неймовірною жіночністю та надзвичайною грою кольорів на її сукнях.

Lanvin став першим у світі повноцінним lifestyle-брендом. У певний момент спектр діяльності Дому охоплював кутюрну лінію одягу, дитячий та чоловічий одяг, капелюхи, парфумерію, косметику, домашній декор та весільну моду. Три ательє з вишивки та понад тисячу співробітників Lanvin невпинно постачали красу на вулиці Парижа, Біарріца, Довіля, Барселони, Буенос-Айреса і багатьох інших міст світу. Разом з тим Жанна ніколи не зациклювалася на одному силуеті, як це було прийнято в тогочасному світі моди. Вона експериментувала із фасонами та стилями, однак завжди їх об’єднувала вишукана жіночність, яку Ланвен вважала найважливішою характеристикою стильного гардероба.

Л ЮД И ТА З В И Ч А Ї : К Н И ГА - П У Т І В Н И К С Т И Л Е М Ж И Т Т Я

ДОНЬКА ЛАНВЕН – ЇЇ ТАЄМНА ЗБРОЯ Маленька Маргарет, яка згодом полюбила називатись своїм середнім ім’ям Марі-Бланш, завжди залишалася джерелом натхнення для Жанни. Молода жінка, сповнена материнської любові до донечки, починає шити їй сукні – настільки чарівні, що всі навколо захоплюються юною модницею. Клієнтки захотіли, аби їхні доньки були не менш стильними – і Жанна почала шити сукні для них, потім – для старших доньок, а згодом і для самих мам. Краса та ніжність Марі-Бланш проходили крізь усі колекції Жанни, вона вигадувала парфуми, надихаючись донькою, та згодом долучила її до сімейної справи. Навіть логотип Lanvin, намальований відомим ілюстратором Полом Ірібе, свідчить про близькі стосунки мами та доньки. Він створений на основі фото з костюмованої вечірки, на якому Жанна та Марі-Бланш, одягнені однаково, танцюють, тримаючись за руки. Більш сильний, чистий та яскравий образ важко й вигадати.

ЖАННА ЛАНВЕН

ВИПЕРЕДЖАЮЧИ ЧАС Жанна Ланвен стала взірцем для бізнес-леді на багато десятиліть, адже вона неодноразово запроваджувала надзвичайно прогресивні ідеї як у бізнесі, так і у власному житті. Двічі розлучена, вона ніколи не покладалася на матеріальну підтримку чоловіків і всі свої статки заробила самостійно. До того ж про відпочинок у похилому віці вона теж не думала, пропрацювавши до останніх днів свого життя у 1946 році – тоді Жанні вже було далеко за 70. Вона була однією з перших дизайнерів, що почали представляти одяг чотири рази на рік. І колекції її налічували понад 200 моделей – зараз ніхто не наважується представляти більше сотні. Та разом із вимогою від своїх підлеглих абсолютної віддачі та важкої роботи вона піклувалася про підтримку здорового балансу між роботою та родиною. Ланвен запровадила яслі та дитячий садочок для дітей своїх співробітників – а який відсоток сучасних компаній може похизуватися таким прогресивним ставленням?

Л ЮД И ТА З В И Ч А Ї : К Н И ГА - П У Т І В Н И К С Т И Л Е М Ж И Т Т Я

ОЧІ МАЮТЬ ПОДОРОЖУВАТИ Вимоглива Ланвен від себе очікувала віддачі на усі 150 %. Доволі швидко кутюр’є зрозуміла, що в буденному житті не так вже й просто знайти натхнення на чотири колекції у рік, що налічують 200 суконь. І Ланвен почала подорожувати, зробивши мандри важливою частиною дизайнерського процесу. Вона сміливо шукала натхнення в екзотичних віддалених країнах, заглиблюючись у незвичні культури, вивчаючи місцеві звичаї та, звісно, стиль одягу й зовнішній вигляд жителів. Завітавши до її кабінету, завжди можна було зрозуміти, де недавно була пані Ланвен. Ще й до сьогодні там збереглись мальовничі сарі з Індії, тонка бавовна з Японії і численні сувеніри з улюбленого Єгипту. Її очі мандрували не лише країнами, а й витворами мистецтва. Неповторну кольорову гамму колекцій Жанна Ланвен створювала, надихаючись витонченими полотнами Веласкеса, різнобарвними фресками Фра Анджеліко і мальовничими пейзажами різних куточків світу. Чи могла вона передбачити, що її сукні згодом самі піднімуться у ранг витворів мистецтва та стануть експонатами найкращих музеїв світу? Навряд чи. Та це не завадило їй постійно шукати й створювати чисту й витончену красу.

ЖАННА ЛАНВЕН

ТРИ НАЙБІЛЬШИХ НАДБАННЯ ЛАНВЕН Фірмовим кольором Lanvin став quattrocento blue – насичений синій, або ж колір нічного неба, як на фресках Фра Анджеліко. Згодом його навіть назвали «синій Lanvin». Також мадам Ланвен полюбляла «зелений Веласкеса» та «рожевий Поліньяк», що був названий на честь дочки, яка здобула у шлюбі це аристократичне прізвище.

Robe de style (1913 рік), дослівно – «стильна сукня», натхненна модою Вікторіанської епохи, заклала фундамент для new look Крістіана Діора, що буде створений у 1947-му: акцентована талія, пишна мішкувата спідниця та скандальна довжина, яка відкривала ноги майже до колін.

Парфуми Arpège, My Sin, Eau de Lanvin – Ланвен була однією з перших кутюр’є, що зайнялися парфумерним бізнесом, і заробила на цьому неабиякі статки. Комерційний успіх ароматів Lanvin триває й сьогодні, складаючи значну частину доходів Дому.

Іван Франко

Гумор – невідлучна прикмета кожного правдивого таланту. Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіційних кордонів. Мета мого життя й деяких моїх товаришів полягає в тому, щоб підтримувати життєві духовні зв’язки української інтелігенції з високорозвинутими націями Європи, а з іншого боку, ближче познайомити ці нації з духовним життям українського народу. Література кожного народу – це найкраще дзеркало його життя.

цікаво Навчаючись у Дрогобицькій гімназії, Франко знімав квартиру в далекої родички Кошицької на околиці міста і нерідко спав у ТРУНАХ , які виготовлялися у її столярній майстерні. Іван Франко поки є єдиним українським поетом, що номінувався на здобуття НОБЕЛІВСЬКОЇ ПРЕМІЇ З ЛІТЕРАТ УРИ , однак помер, не встигнувши пройти всю процедуру, і того року премію отримав Ромен Роллан.

Він був надзвичайно ПРОДУКТИВНИМ ЛІТЕРАТОРОМ : в середньому кожні два дні з-під його пера виходив новий твір. Щорічно Франко випускав п’ять-шість книжок і був одним з перших професійних письменників, які заробляли цим на життя.

Л ЮД И ТА З В И Ч А Ї : К Н И ГА - П У Т І В Н И К С Т И Л Е М Ж И Т Т Я

исьменник, філософ, перекладач, політик, видавець, науковець – і це лише мала частина іпостасей Івана Франка. За життя він встиг зробити так багато, що, здається, під цим іменем працювала ціла команда талановитих людей, кожна з яких була майстром своєї справи. Інакше важко пояснити, як пану Франку вдавалося видавати щорічно по п’ять-шість книжок лише власних творів, перекладати з 48 мов (сам він вільно володів «лише» 14 мовами), вести наукову діяльність у сферах економіки, психології, літературознавства, етнічних дисциплін, активно листуватися з видатними сучасниками, мати велику галасливу родину і бути учасником українських політичних сил. Складається враження, що у нього була машина часу або унікальна здатність розтягувати втричі ці 24 години в добі. Хоча найімовірніше, що він все ж був надзвичайно обдарованою людиною, яких на століття народжуються одиниці. Франко був чоловіком Відродження, що прийшов у світ на 400 років пізніше за тих, хто міг би бути з ним на рівних. Та народившись на Галичині в ХІХ столітті, він став справжнім фундаментом для нового покоління української творчої інтелігенції.

І В А Н Ф РА Н К О

ФРАНКІВСЬКА ЖАГА ДО ЗНАНЬ З дитинства Іван Франко обожнював читати, та цю пристрасть реалізовувати йому довелося самостійно. Рано втративши батьків, він був змушений заробляти на життя і навчання репетиторством. Це було нелегко, але з-поміж матеріальних благ та інтелектуальних Франко завжди обирав останні – і з раннього віку почав збирати власну бібліотеку. Згодом вона вже налічувала понад 500 книг різними мовами. Ще в гімназії Франко проявив феноменальні здібності: міг дослівно повторити годинну лекцію, знав напам’ять усього «Кобзаря», виконував домашні завдання з іноземних мов у поетичній формі та перекладав українською твори Софокла та Евріпіда. І ця невгамовна жага до знань збереглась у ньому протягом усього життя. Франко жадібно вивчав усе, що було пов’язано із функціонуванням суспільства: історію, філософію, культуру, мистецтво та навіть релігію, ставлення до якої у нього змінювалося. Його часто називають атеїстом, та він скоріше мав особливі стосунки із Богом, більш наближені до східних теологічних вчень. Саме таке глибоке розуміння усіх аспектів існування суспільства дозволило Франку майстерно розкривати його різні сторони, критикуючи, висміюючи, жаліючи та демонструючи неприховану правду життя.

Л ЮД И ТА З В И Ч А Ї : К Н И ГА - П У Т І В Н И К С Т И Л Е М Ж И Т Т Я

ФРАНКО-НАУКОВЕЦЬ Єдиний український поет – номінант на Нобелівську премію з літератури був видатним письменником, драматургом, видавцем і журналістом, що залишив нащадкам понад 6000 творів. Та більшість шкільних вчителів, які вперше знайомлять учнів із Франком, не розповідають про інші великі пласти його життя. Пристрасний любитель знань та шукач причинно-наслідкових зв’язків в устрої суспільства, Іван Франко активно займався науковою діяльністю протягом усього життя. Він не лише писав власні творі та перекладав перлини світової літератури, а й залишив після себе численні наукові праці з історії та теорії літератури, літературної критики, фольклористики, етнології, мовознавства, перекладознавства, мистецтвознавства, релігієзнавства, історії, економіки, соціології, філософії, ба навіть описового природознавства. Франко вивчав та розвивав матеріалістичну концепцію історії під впливом філософів-позитивістів: Огюста Конта і Герберта Спенсера. Досліджував розвиток літературної української мови та власне літератури, основу якої вбачав не лише в особистому таланті, а й у суспільному укладі. Франко-науковець особливу любов відчував до східних культур і навіть казав: «Шкода, що я не орієнталіст».

І В А Н Ф РА Н К О

ФРАНКО-ПОЛІТИК Мислитель та дослідник, Франко ще й вів активне суспільно-політичне життя. Він був одним з небагатьох творців, що підтримували письменниць та поетес – жінок у літературі. Сучасник Франка Денис Лукіянович відзначав: «В українському жіночому русі заважив Франко як ментор, учитель і організатор перших жінок-письменниць, робітниць і піонерок у цій ділянці; як теоретик, публіцист і організатор самого питання; як творець жіночих постатей у поезії і белєтристичній прозі». Згодом Іван Франко ще й став одним із співзасновників та першим головою Русько-української радикальної партії. За свої зв’язки із наддніпрянцями літератор навіть був тричі арештований австрійською владою – до того, як очолив партію. Щоправда, з часом його політичні та філософські погляди змінилися: якщо в першій половині життя він тяжів до радикалізму та захоплювався соціалістично-марксистською теорією суспільного устрою, то згодом перейшов до поміркованого націонал-демократизму та одним з перших напророчив нежиттєздатність соціалізму. У 1899 році Франко разом із більшою частиною своїх однопартійних друзів заснував Національно-демократичну партію, з якою співпрацював наступні п’ять років – поки не припинив політичну кар’єру.

Л ЮД И ТА З В И Ч А Ї : К Н И ГА - П У Т І В Н И К С Т И Л Е М Ж И Т Т Я

НЕПРОСТИЙ ПАТРІОТ Факт, яким у масовому дискурсі дуже часто нехтують, але сам Франко цього не стидався. Зізнаючись у своїй нелюбові до русинів (так його сучасники називали галичан), Іван Франко у передмові до польського видання своїх творів «Дещо про себе самого» відверто пише: «Признаюсь у ще більшому гріху: навіть нашої Русі не люблю так і в такій мірі, як це роблять або вдають, що роблять, патентовані патріоти. Що в ній маю любити? Щоб любити її як географічне поняття, для цього я занадто великий ворог порожніх фраз, забагато бачив я світу, щоби запевняти, що ніде нема такої гарної природи, як на Русі. Щоб любити її історію, для цього досить добре її знаю, занадто гаряче люблю загальнолюдські ідеали справедливості, братерства й волі, щоб не відчувати, як мало в історії Русі прикладів справжнього громадянського духу, справжньої самопожертви, справжньої любові. Ні, любити цю історію дуже тяжко, бо майже на кожному кроці треба б хіба плакати над нею. Чи, може, маю любити Русь як расу – цю расу обважнілу, незграбну, сентиментальну, позбавлену гарту й сили волі, так мало здатну до політичного життя на власному смітнику, а таку плідну на перевертнів найрізнороднішого сорту? Чи, може, маю любити світлу будущину тієї Русі, коли тої будущини не знаю і для світлості її не бачу ніяких основ?».

І В А Н Ф РА Н К О

Та потім автор згладжує грубість цих жорстких слів критики. Франко – син русина, виріс на Русі, все своє життя та всі свої праці присвятив батьківщині, і найголовніше – він бачив надію на краще майбутнє. Так, він ставився зі скепсисом до того, що воно дійсно настане, але все ж в українському народі, який Франко так прискіпливо і довго вивчав, він знайшов жагу до світла, добра і справедливості. На його думку, саме люди могли б стати фундаментом для національного підйому. І хоч його висловлювання неоднозначні, різкі та протирічать канонічному визначенню патріотизму, у нещирості та лицемірстві Франка точно не можна звинуватити. Наприкінці передмови він відверто зізнається: «…іншої батьківщини шукати не можу, бо став би підлим перед власним сумлінням. І якщо щось полегшує мені нести це ярмо, так це те, що бачу руський народ, який, хоч гноблений, затемнюваний і деморалізований довгі віки […], а все-таки поволі підноситься, відчуває в щораз ширших масах жадобу світла, правди та справедливості і до них шукає шляхів. Отже, варто працювати для цього народу, і ніяка праця не піде на марне».

Л ЮД И ТА З В И Ч А Ї : К Н И ГА - П У Т І В Н И К С Т И Л Е М Ж И Т Т Я

ЖИТИ, ЯК ФРАНКО ПІКЛУВАТИСЬ ПРО РОДИНУ

Літератор відповідально ставився до ролі чоловіка (його дружиною була інтелігентна красуня Ольга Хоружинська) та батька чотирьох дітей. І це – одна з причин, чому він так багато працював не лише письменником, а й журналістом і видавцем. ВИВЧАТИ РЕЛІГІЮ

Франко походив з дуже набожної родини, та його відносини з релігіями не складалися. Навіть наприкінці життя він не зміг знайти спільну мову зі священниками, аби сповідатися перед смертю. Франко шукав відповіді у різних духовних течіях Заходу та Сходу, особливо полюбивши Індію. ЛЮБИТИ ПРИРОДУ

Іван Франко любив вечеряти рибою та грибами, а ще більше – самому їх приносити додому з прогулянки лісом та риболовлі. Для нього це було способом побути наодинці із власними думками та ідеями. ВИЗНАВАТИ ВЛАСНУ НЕПРАВОТУ

Палкий прихильник соціалізму, Франко був одним із перших, хто зрозумів його нежиттєздатність та почав критикувати. Так само змінились і його політичні вподобання: відмовившись від участі у ним же створеній Радикальній партії, він згодом заснував Націонал-демократичну партію.

І В А Н Ф РА Н К О

ВІДТВОРИТИ СТИЛЬ ФРАНКА Іван Франко був чоловіком скромним та завжди охайно одягненим. Причому його стиль змінювався разом із політичними та філософськими поглядами. Єдиною незмінною деталлю були вуса, які з роками ставали ще густішими.

Молодий Франко одягався на європейський манер – однобортний темний костюм, білосніжна сорочка із комірцем-стійкою та метелик або навіть модно пов’язана шовкова хустка.

Дорослий Франко транслював свої політичні переконання не лише вчинками: він полюбляв під суворий темно-сірий жакет одягти традиційну галицьку вишиванку з комірцем-стійкою.

Ігор Сікорський

Я сконструював гелікоптер, не знаючи, як його побудувати, але з упевненістю в тому, що зроблю і буду пілотувати його. Якщо ви у біді на краю світу, літак, пролітаючи повз, скине вам букет квітів, а гелікоптер – приземлиться та врятує вас.

цікаво

ЗОЛОТИЙ КИШЕНЬКОВИЙ ГОДИННИК , інкру-

Перші прототипи Сікорський створював у САРАЇ біля батьківського будинку по вул. Ярославів Вал, 15б.

КАПЕЛЮХ ФЕДОРА досі зберігається на заводі Sikorsky Aircraft і вважається щасливим.

стований діамантами (подарунок імператора Миколи II), Ігор Сікорський ніколи не носив через незручність.

«Послання Господньої молитви» та «Невидиме побачення» – БОГОСЛОВСЬКОФІЛОСОФСЬКІ КНИГИ ,

які Ігор Сікорський написав на умовній «пенсії».

Л ЮД И ТА З В И Ч А Ї : К Н И ГА - П У Т І В Н И К С Т И Л Е М Ж И Т Т Я

віт сьогодні схиблений на технологічних стартап-компаніях, які створюють інноваційні продукти у гаражах й університетських лабораторіях. Вони знаходять «янголів»-інвесторів, переїжджають у власні офіси, облаштовують «креативні хаби» та зрештою будують грандіозні цехи та квартали у Кремнієвій долині. Ідеальна доля мрійників, безумців і бунтарів, які прагнуть змінити світ. Уся ця історія – не нова. Новатори сьогодення йдуть дорогою, яку до них пройшов Ігор Сікорський. Киянин. Інженер. Винахідник. Він, студент Київського політехнічного, – за кермом дивного апарата з прямокутними металевими листами на вертикальній палі. Ірреальний гелікоптер не може злетіти, але Сікорський все одно виглядає щасливим.

Прийшло п’ять років: він запрошує імператора Миколу ІІ на борт першого пасажирського літака. Тестовими польотами над Києвом, коли кияни вискочили на балкони та вулиці, вітаючи чудасію, теж керував він. Безстрашний Ігор Сікорський падав, не злітав, підіймався лише на два метри, починав з нуля, шукав пригод, перелітаючи Альпи та хмари, надихав інвесторів (у США першим серед них став композитор Сергій Рахманінов) і ніколи не сприймав невдачу як аргумент. Він створив гідроплан і «багатоцільову машину з вертикальним зльотом і посадкою» – неважливо, на дахи лікарень або на прогалини серед лісу. У XX столітті гелікоптери його конструкції врятували більше мільйона людей. Ігор Сікорський – мрійник, який змінив світ.

І ГО Р С І К О Р С Ь К И Й

ВСЕ ПОЧИНАЄТЬСЯ З КНИГ Натхнення для ідей Ігор Сікорський черпав з книг – читав багато та доводив популярну теорію, що видатні новатори цікавляться фантастикою та пригодами. Бібліотека мрійника складалася з творів Роберта Луїса Стівенсона, Вальтера Скотта, Майна Ріда та Жуля Верна… Якби на той час уже були написані книги Айзека Азімова або Рея Бредбері, він узявся б і за них – тоді неодмінно винайшов би космічний туризм і штучний інтелект, але не склалося: це вже Бредбері та Азімов могли надихатися Сікорським. Тож настільною книгою Ігоря Сікорського ще у дитинстві став роман Жуля Верна «Робур-завойовник» – про сміливого винахідника та першовідкривача на фантастичній машині «Альбатрос» із крилами-гвинтами. Думку Верна, що «саме “Альбатросам” належить підкорити повітря», Ігор сприйняв як виклик, бо був упевнений: «Те, що одна людина може уявити, можливо й втілити у життя». Книги розбурхали уяву, уява стала мрією, а мрія – покликом долі. Учню респектабельної Першої київської гімназії Ігорю Сікорському вже снилися майбутні проекти: «Я бачив розкішно оформлений коридор, горіхові двері, подібні до дверей кают на пароплаві, м’який килим, сферичні лампи розсіювали приємне блакитне світло… Я йшов повільно, відчуваючи легку вібрацію, відмінну від тієї, яку відчуваєш на пароплаві чи в потязі, але й без того знав, що перебуваю на борту летючого корабля. Коли дійшов до кінця коридора і відкрив двері до кімнати відпочинку, я прокинувся». Важко переоцінити ту роль, яку у житті Ігоря Сікорського відігравали книги. Він і сам написав кілька автобіографій та… богословських повчань. «Наука не може йти попереду моралі», – урок, який він теж перейняв у героїв Верна.

Л ЮД И ТА З В И Ч А Ї : К Н И ГА - П У Т І В Н И К С Т И Л Е М Ж И Т Т Я

РОБОЧИЙ ПРОСТІР СІКОРСЬКОГО Щиро кажучи, Ігор Сікорський був не першим, у кого виникла ідея створити чотиримоторний літак, гелікоптер або гідроплан. Він був перший, чиї апарати злітали, а не вражали лише зовнішнім виглядом. Як це йому вдавалося? Він самовіддано працював над ними. Є проблема – немає Сікорського, він розчинявся в ній, доки питання не вирішувалося. Офіс Ігоря Сікорського відповідав меті. Він виглядав так, що стоїки та спартанці могли б вручити його хазяїну медаль «за дотримання традицій». Головний конструктор фірми Sikorsky Aircraft з Коннектикута не сприймав килими та прикраси, бра, канделябри та складні системи освітлення, популярні серед людей, чия робота пов’язана з кресленням та моделюванням. Картини та книжкові шафи теж існували десь окремо – власне, вдома. На роботі – робота. До того ж важлива – конструювання нових типів літаків і гелікоптерів. Щоб убезпечити себе від непроханих візитів менеджерів, Ігор Сікорський втрутився в архітектурний план і переніс свій кабінет з головного корпусу ближче до інженерів і виробничих приміщень. Ігор Сікорський працював за двома столами: дерев’яним і скляним. Один був для роздумів, ідей і чернеток. Інший – для фінальних креслень. Надихався проектами та пригодами – здійсненими та нездійсненними. Фотографії – у літаку, у гелікоптері, з пілотами або друзями (бачимо постаті Чарльза Ліндберга та Генрі Форда) на фоні літака – займали видне місце на стіні кабінету Сікорського.

І ГО Р С І К О Р С Ь К И Й

АКТИВНИЙ ВІДПОЧИНОК Спосіб життя Ігоря Сікорського залишав на відпочинок відсоток часу, що наближався до нуля: на першому місці – робота в офісі, на другому – креативні розробки з 23:00 до 4:00. Фоном були книги та музика – частина робочої рутини. Якщо додати, що Ігор Сікорський був відданим сім’янином, калькулятор зламається, а стрілка годинника почне моторошно тремтіти – мовляв, не буває більше 24 годин на добу і більше 100 %. Буває. «Могутній і величний феномен природи», – писав Ігор Сікорський з Йєллоустоуна. Гори та вулкани були його пристрастю, і він ніколи не втрачав нагоди підкорити кілька ще вищих. Перебуваючи у Парижі на авіашоу, він якось вирішив відвідати завод Fiat в Італії. Звичайна людина взяла б безпечний туристичний квиток. Ігор Сікорський орендував маленький літак – і полетів через Альпи. Легка негерметична Cessna на висоті понад 4000 метрів – навіщо перейматися, коли хвилює лише чарівний вид на Монблан?

Л ЮД И ТА З В И Ч А Ї : К Н И ГА - П У Т І В Н И К С Т И Л Е М Ж И Т Т Я

ДІЛОВИЙ МІНІМУМ ІГОРЯ СІКОРСЬКОГО Пан Сікорський – стрункий, дужий чоловік з вусами та в костюмі – штовхав вперед науку та зберігав манери Старого Світу. Він виглядав та поводився, наче людина, яка сформувала свій стиль кілька десятиліть тому.

СОРОЧКА З КРАВАТКОЮ Ігор Сікорський працював, подорожував та випробовував літаки в однаковому образі – у білій сорочці з краваткою. На перший успішний політ на гелікоптері він також узяв на борт метрову вишневу гілку, схожу на ключку: «Як впадемо на поле для гольфу, то хоч розважимося». Гарний жарт для розрядки перед стартом – і його охайний, невідповідний авіаційним ангарам вигляд – справляв неоднозначне враження. «Схоже на фільм Чапліна», – жартували журналісти.

І ГО Р С І К О Р С Ь К И Й

КАПЕЛЮХ ФЕДОРА Крислатий фетровий капелюх із заломом на тулії – фірмовий аксесуар Ігоря Сікорського. Він був даниною традиціям. Два рази на день, крокуючи в офіс та потім з офісу, вітаючись з перехожими, джентльмен знімав і вдягав капелюха. Він був необхідністю, адже приховував відсутність пишної чуприни. А ще він вважався «оберегом»: Ігор Сікорський брав капелюха і першим сідав за штурвал кожної своєї розробки – і щоразу виходив з кабіни без жодної подряпини і з усмішкою.

ПАЛЬТО Звичайний осінньо-зимовий образ Ігоря Сікорського – шерстяний костюм та однобортне пальто (у зимному Києві – двобортне) до коліна. Це – зручно: пальто захищає від вітру, та й піджак не стирчить, як з-під куртки. Іншим Сікорський не переймався. Якось друзі на один день замінили його завжди чистий і охайний верхній одяг на старе заношене пальто з протертими рукавами та лацканами. Конструктор одягнувся, не звернувши уваги.

Квітка Цісик

Я мала пальці й техніку батька, але мріяла співати й досі почуваюся винною, що покинула скрипку. Я так багато говорила, яка гарна та мелодійна українська музика та які співучі українці, що зрештою зрозуміла, що мушу зробити альбом. І не тільки для своїх приятелів, але й для всіх українців. Я не мала змоги зробити для нашого суспільства щось більше – тільки це. Це такий мій дарунок. Пісні є бажанням мого українського серця вплести радісні нитки в розшарпане життям полотно, на якому вишита доля нашого народу. Між метушливим успіхом і внутрішнім спокоєм я обрала внутрішній спокій.

цікаво «Квітка, Пісні України» та «Квітка, Два кольори» – АЛЬБОМИ українських пісень Квітки Цісик, записані власними силами на сімейній студії.

Hands Off – підлітковий РОК-Г УРТ , в якому Квітка була солісткою.

МЕРКУРІУС І ХОЛІДЕЙ –

улюблені коні та компаньйони Квітки Цісик, з якими вона практикувалась у виїздці на манежі.

Початок музичної кар’єри КвітославиОрисі пов’язаний зі СКРИПКОЮ – з п’яти років її навчав батько у власній студії на Нижньому Іст-Сайді.

ОПЕРА «РІГОЛЕТ ТО»

Джузеппе Верді стала першої та єдиною оперою, в якій виступала Квітка Цісик.

Л ЮД И ТА З В И Ч А Ї : К Н И ГА - П У Т І В Н И К С Т И Л Е М Ж И Т Т Я

80-ті рекламні агенції США переконались у тому, що голос – це гроші у банку. Бізнес із ними погодився. У результаті співали мало не всі: авіалінії, фастфуди та автовиробники. Голос часто був один і той самий: рідкісне колоратурне сопрано, яке пасувало як поп-музиці, так і блюзу. А належав він американці українського походження Кейсі Цісик – «королеві рекламних джинглів». Її спів лунав звідусіль. Цісик і досі належить рекорд: сумарна аудиторія у 22 мільярди на один джингл. Вона могла б отримати більше: «Оскар» та «Золотий глобус» за пісні до фільму «Ти осяюєш моє життя». Проте режисер Джозеф Брукс навіть не вказав її у титрах – запевняв, що Цісик погодилася анонімно виконувати співочі партії за актрису Діді Конн, яка у свою чергу просто робила вигляд, що співає (до речі, за словами критиків, робила це дуже фальшиво). А ще Кейсі була сесійною співачкою: її запрошували відоміші музиканти на другорядні партії. У той час як Цісик, звичайно, мріяла про сольну кар’єру, яку відклала через необхідність підтримувати сім’ю. Підлітком вона мала власний рок-гурт Hands Off, студенткою – співала у Гентській опері. Саме для опери вона зарезервувала своє справжнє коротке ім’я – Квітка та ще оригінальніше для США повне – Квітослава-Орися Цісик. Так, батьки свідомо назвали її настільки мелодійно-патріотично: родина завжди брала участь у житті української громади. Квітка випустила лише два власні альбоми – українських пісень. Вони досі популярні: менше – у США, більше – в Україні.

КВІТКА ЦІСИК

ФОРМУВАТИ ВЛАСНИЙ ІМІДЖ, ЯК КВІТКА Квітка Цісик володіла «містичним голосом» – усі його чули, та не знали, хто саме співає. Це мало свої переваги: вона могла сама вирішувати, який мати вигляд, де знаходитись та чим займатися. Альбоми «Квітка, Пісні України» та «Квітка, Два кольори» – сімейні проекти, де піаністом вказана сестра, звукорежисером – чоловік, а консультантом із вимови – мати. Також самостійно Квітка Цісик робила демозаписи та формувала власний гардероб.

ЗВАЖАТИ НА ОТОЧЕННЯ Як і кожній людині, Квітці Цісик доводилося підлаштовувати зовнішній вигляд під оточення. У дитинстві – сім’я, школа у Квінсі – найдешевшому з нью-йоркських боро – та недільна українська школа. Пізніше – Мангеттен, концертні зали, студії й агенції. Вони й формували її персональний стиль – зокрема, любов до джинсів у поєднанні з вишитою сорочкою.

Л ЮД И ТА З В И Ч А Ї : К Н И ГА - П У Т І В Н И К С Т И Л Е М Ж И Т Т Я

ПЕРЕОСМИСЛЮВАТИ МОДУ Мода 70-х та 80-х була особливо різноманітною, у цей час актуальними стали спортивні речі, ексцентричні кольори та форми. Саме тоді можна було порушувати усі можливі правила. Занадто коротка спідниця та шпильки? Сукня з безліччю паєток? Поліестеровий костюм? Не питання! Але поки більшість жінок старанно намагалися слідувати тогочасним трендам, Квітка Цісик сприймала моду нейтрально – як пораду. Вона обирала те, що личить її тендітному зросту: речі зазвичай однотонні та порівняно непомітні, навіть коли йшлося про коктейльну сукню з блискітками.

ОДЯГАТИСЯ КОМФОРТНО Коли доводилось обирати між пишною блузою та темно-сірою водолазкою, Квітка обирала водолазку. Вона віддавала перевагу спортивному стилю та вважала, що найголовніше в одязі – це не вартість й ефектність, а комфорт. Важко думати інакше, працюючи з ранку до «не знаю, коли звільнюсь», і часто не уявляти, чим закінчиться день – мікрофоном чи прогулянкою з сином у Центральному парку.

КВІТКА ЦІСИК

МАТИ БАЗОВІ РЕЧІ, ЯК У КВІТКИ Великий вибір речей породжує розгубленість. Маленький – теж. Базові речі з нехитрого гардероба пані Цісик – мереживні та вишиті блузи, сорочки, трикотаж та джинси, попри моду, прямого крою – дозволяли створювати комбінації без зайвих роздумів. До того ж вони доречні як у студії, так і на кінному манежі – а Квітка любила їздити верхи.

ПІДКРЕСЛЮВАТИ ОСОБИСТІСТЬ Можна дорікнути співачці неформальним костюмом і взуттям без підборів, недоладним для невисоких людей, але такий гардероб відповідав її особистості. «Тендітна, широко усміхнена, дотепна», «швидка та спритна, наче білка», «хто чув її – вже не забуде» – такі враження справляла Квітка Цісик. І варто визнати: це – головне.

Л ЮД И ТА З В И Ч А Ї : К Н И ГА - П У Т І В Н И К С Т И Л Е М Ж И Т Т Я

«КВІТКОВИЙ» СТИЛЬ Стиль має багато функцій, але всі вони зводяться до двох: вирізняти своїх серед чужих і демонструвати індивідуальність. Однотонна сорочка та темно-синій костюм із краваткою – діловий стиль. Звужені чорні джинси та блуза з шовку та люрексу під шкіряною курткою – глем-рок. Стиль видавав Квітку Цісик сповна. Як і кожного.

СТИЛЬ КЕЖУАЛ Повсякденний стиль – результат демократизації і схожий на демократію «широтою прав»: кеди, майка або футболка з повсякденними штанами – це «спорт-кежуал». Якщо замінити футболку на сорочку, буде «смарт-кежуал», накинути на сорочку піджак – ось вже майже «бізнес-кежуал». Даний стиль дозволяє все, що не заборонено. Квітка Цісик цим не зловживала та носила светри з трикотажними сукнями, сорочки з джинсами, чорні водолазки під темно-синій піджак із чорними штанями.

ЕТНІЧНИЙ СТИЛЬ Щоб не виглядати, як учасник історичної реконструкції, сучасній людині доводиться бути обережною із етнічним стилем або – повторювати за Квіткою Цісик. Вона запозичувала деталі, окремі елементи етнічного костюму: квіти у волоссі, вишиванка під джинси, мереживо, а в оздобленні її довгої чорної жилетки був натяк на гуцульський кептарик… Нічого строкатого. Інакше це була б зовсім інша історія – про богемний стиль.

КВІТКА ЦІСИК

СПОРТИВНИЙ СТИЛЬ Одна з переваг сучасного стилю – необов’язково бути атлетом, щоб носити речі спортивного стилю: сорочки-поло та футболки, навіть кеди та толстовки вийшли з резервації спортивних стадіонів і зручно влаштувалися в офісах, де комбінуються з повсякденними штанями-чінос або з джинсами та піджаками. У 80-ті манери були ще вільнішими: легінси та високі гольфи часто неонових кольорів вдягали навіть на концерти та вечірки під коктейльні сукні. Однак Квітка носила речі спортивного стилю поза межами концертного майданчика: вдома, у горах і за містом.

СТИЛЬ ДИСКО У одягу стилю диско немає жодної іншої мети, окрім як вражати. Він збагатив космос моди психоделічними принтами, строкатими орнаментами гарячих кольорів, взуттям на платформі та одягом, що безсоромно підкреслював фігуру. Сьогодні такі речі допустимі на вечірці-стилізації, де кожен другий гість буде схожий на дискобола. Диско Квітки Цісик більш врівноважене: короткі сукні «оверсайз» з рукавами «буф», прикрашені синіми або червоними блискітками.

Лесь Курбас

Комунізм несумісний з природою людини, як вогонь з водою. Створити те, чого немає в дійсності, кинути людям фантазію, ідеальне, неіснуюче, але прекрасне – тільки в цьому може бути різниця актора від гарно вишколеної мавпи. А для цього треба розбудити фантазію, виростити їй крила і навчитись літати. Театр має бути таким, яким суспільство буде завтра. Митець той, що у відчуванні творчому сильніший від існуючих категорій.

цікаво

Лесь Курбас з 26 років жив із КУЛЕЮ В СЕРЦІ – після того як йому відмовила акторка львівського театру Катерина Рубчакова (на той момент ще й заміжня), він стрілявся. Лікар врятував розбите серце молодого Курбаса, однак кулю дістати не ризикнув. Можливо, цей шматок свинцю став нагадуванням про плинність життя – і поясненням відчайдушності Леся.

Його акторська родина особливих грошей не мала, однак прагнула дати Лесю найкращу освіту – і відправила у Віденський драматичний університет. Щоправда, сам Лесь часто пропускав заняття, визначивши ТЕАТРИ своїм головним лекторієм. Експресіонізм, авангард та фантасмагорія європейської сцени мала колосальний вплив на його творче формування.

Він знав ВІСІМ МОВ, але не російську, та заснував шість театрів: перший український стаціонарний професійний у Тернополі (1915 рік), незалежну акторську студію при «Молодому театрі» (1918 рік), Перший театр Української Радянської республіки імені Шевченка (1919 рік), Державну українську музичну драму (1919 рік), Кийдрамте – Київський драматичний театр (1919 рік), мистецьке об’єднання «Березіль» (1922 рік), а в 1934 році – театр політичних в’язнів на Соловках.

Л ЮД И ТА З В И Ч А Ї : К Н И ГА - П У Т І В Н И К С Т И Л Е М Ж И Т Т Я

оротка, трагічна, але яскрава сторінка української культури – Лесь Курбас був революціонером вітчизняного театру, за що розплатився найдорожчим – власним життям. Він був серед того солодкого і бурхливого, по-справжньому золотого покоління митців, що отримало гірку назву «Розстріляного відродження». Курбас пристрасно мріяв про незалежну українську державу як частину європейського культурного простору, з якого він увібрав у себе найкраще. Говорив вісьмома мовами, грав на роялі, вільно орієнтувався в історії світового мистецтва, бачив вистави австрійського, німецького, польського та багатьох інших театрів.

Ставши променем європейської театральної культури в Україні, він повів за собою найбільш сміливих, яскравих та талановитих акторів, режисерів і драматургів. Подалі від виключно «селянської» драматургії, в якій українцям було заборонено грати панів. Майбутнє українського театру видавалось йому сонячним, аж раптом його життя обірвала безжальна рука комунізму. Та все ж йому вдалось зрушити застарілі театральні закони з місця – і хоч цей рух потім стримувався десятиліттями, після Курбаса українська сцена змінилась безповоротно.

Л Е С Ь К У Р Б АС

АКТОР – «РОЗУМНИЙ АРЛЕКІН» Наситившись прогресивним європейським театром, Курбас вже не міг грати і ставити вистави за прийнятими того часу правилами в Україні. Ні, це було всупереч його душі, адже він побачив, яким може бути справжній Актор. І в своїх студіях та театрах виховував лише таких. «Це буде зовсім інший тип актора. Не гордий, напарфумований побідник безіменної публіки, живий тільки її оплесками, ані ця тепла, безпосередня душа, наївна в грі потопаючого веселого Арлекіна… Обидва ці типи стануть уже анахронізмами, як анахронізмом стане тип сухого, розміркованого і розрахованого та напханого різними теоріями актора сучасних «художніх» установ… Це буде розумний Арлекін. Стільки ж саме освічений, що й митці інших мистецтв, який буде себе вільно почувати в тій сфері виїмкового відчування й думання, з якої народиться мистецтво ХХ століття. Який остаточно зможе переконати освіченого сучасного глядача», – пояснював Курбас у «Театральному листі пані Ліллі». Актор-особистість, актор-митець, що має творити з тексту ролі свій власний сюжет. Кожного разу новий, особливий та дуже особистісний.

Л ЮД И ТА З В И Ч А Ї : К Н И ГА - П У Т І В Н И К С Т И Л Е М Ж И Т Т Я

ВЕЛИКА ТЕАТРАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ На початку 1916 року молодий Лесь Курбас переїжджає до Києва, де він бачив більше свободи для театральної творчості. За плечима в нього – три навчальних заклади, одне нещасне кохання і одна куля у серці, що завжди нагадуватиме Лесю про швидкоплинність життя. Однак він залишається тим же сміливим хлопцем, що у 8 класі гімназії звертався у листі до Івана Франка з проханням надрукувати його твір у щомісячнику «Літературно-науковий вісник». Після другого ввічливо-наполегливого листа Курбас отримав публікацію – і назавжди зрозумів, що на своєму варто стояти до кінця. У Києві, в колективі театру Садовського, він знайомиться з групою молодих відчайдушних акторів, що жадають змін. Їм не вистачало лише одного – художнього керівника з новим баченням, яким і стає Курбас. У 1918 році після зустрічі 12 друзів був підписаний статут Товариства «Молодого театру у Києві». У першому параграфі вони прописали мету: творити не «українофільську», а європейську культуру, одночасно не будучи провінціалізмом чужих культур.

Л Е С Ь К У Р Б АС

Це була не остання театральна організація Курбаса, але всі наступні були так само революційні. Акторська студія зі співучою назвою «Березіль» була заснована в 1922-му, під час бурхливої українізації суспільства, і шокувала запрошеного до неї актора Мар’яна Крушельницького. Побувавши на репетиції, він тікав з валізою до вокзалу, адже був вражений, що «актори тренуються на трапеціях, як циркові акробати, а режисери перелицьовують як кому заманеться українські класичні п’єси на естрадно-циркове дійство». Та зрештою Крушельницький лишився, піддавшись харизмі Курбаса, який власноруч писав нову історію українського театру. Що ж він зробив? Приніс європейські надбання та інновації на застарілі українські сцени, почав говорити мовою експресіонізму, фантасмагорій та авангардного мистецтва, по-новому поглянув на роль актора в постановці.

Л ЮД И ТА З В И Ч А Ї : К Н И ГА - П У Т І В Н И К С Т И Л Е М Ж И Т Т Я

ОСТРІВЕЦЬ СВОБОДИ В ТАБОРАХ Недарма ж, мабуть, один з акторів говорив зі сцени курбасівської студії «Березіль»: «Вся ця їхня українізація – лише спосіб, щоб виявити нас, а потім знищити на корню». Курбас ненавидів комунізм всією душею і, як по-справжньому пристрасний митець, не міг цього приховати у своїх творіннях. Він грав з вогнем, це правда, але, мабуть, сам до кінця не усвідомлював, які можуть бути наслідки його тонких насмішок над більшовицькою владою та до чого призведе небажання вносити корективи чекістів у вистави. Та й хто тоді міг передбачити жахливе майбутнє, яке чекало на українську культурну інтелігенцію? Після вистави «Маклена Граса» за п’єсою його друга Миколи Куліша з Курбасом говорив сам Постишев, «віце-король» України. Пропонував відмовитись від поглядів, але безрезультатно. «Мені вас шкода», – сказав Постишев наостанок, вже розуміючи, що чекає на Курбаса. І завертілись жорна безжальної машини терору.

Л Е С Ь К У Р Б АС

Спочатку Курбаса «попросили» з його студії «Березіль», яка тоді вже переїхала у нову українську столицю – Харків. Залишивши вдома кохану дружину та соратницю (Валентина Чистякова була акторкою в усіх його студіях), він поїхав у Москву, під крило друга Соломона Міхоелса – працювати в Державному єврейському театрі. Та дуже швидко його засудили і відправили в табори – на п’ять років, що було майже виправданням у той час. Незламний дух не залишає Курбаса і в таборах, у 1934 році він пише: «До біса гарно тут. Пробую щось організувати. Важко. Але, здається, початок зроблено». І ставить одну за іншою п’єси, оперети, фарси і вар’єте. В інтелігентній компанії талановитих людей легко забути про місце, в якому знаходишся – і Курбас продовжує грати з вогнем та висміювати сучасну йому систему. Але радянська влада не терпіла насмішок. Переведення на Соловки. Вирок. Розстріл «на честь підготовки до святкування 20-річчя Великої Жовтневої революції» в 1937 році разом із понад тисячею інших етапованих. Талановитих, яскравих, не зручних реж иму. Кажуть, що театр в таборах за часів Курбаса був одним з найкращих в Європі.

Л ЮД И ТА З В И Ч А Ї : К Н И ГА - П У Т І В Н И К С Т И Л Е М Ж И Т Т Я

КУРБАС – АКТОР, РЕЖИСЕР, ЛЮДИНА Високий, стрункий, молодий – сучасники описують Курбаса, неначе яскравого та лагідного птаха, що намагався злетіти надто високо. «Він красивим рухом скидає крислатого капелюха, цілує господині руку… Курбас просто, навіть строго вдягнутий у сірий, спортивного крою костюм, у білу сорочку з елегантно пов’язаною сіро-сріблястою краваткою… На вродливому обличчі з високим мудрим опуклим чолом, обрамленим буйним хвилястим волоссям, з рівним носом, проникливими карими очима під чіткими дугами густих брів, на гарно окреслених вустах грає лагідна і стримана усмішка», – згадує першу зустріч майбутнього колективу «Молодого театру» К. Бондарчук. Колег він підкорював неабияким талантом педагога та сучасними поглядами, а дружину завоював чулістю, лагідністю і тактом. «Більш ерудованої і освіченої людини мені не доводилося зустрічати в житті», – писала Валентина Чистякова, яку радянська влада повідомила про смерть чоловіка лише через 20 років після неї. Щойно закінчивши навчання, він грав головні ролі – спочатку на сцені, потім – на підмостках української культури, навчаючи нове покоління акторів і режисерів європейським засадам театру в курбасівській інтерпретації.

Л Е С Ь К У Р Б АС

ТЕАТРАЛЬНА МЕТОДА КУРБАСА МИСТЕЦТВО ЯК РЕЛІГІЯ

Курбас прагнув повернутись до первісної форми мистецтва – до релігійного акту. Він вбачав у ньому солодку ізоляцію від життя, могутній засіб перевтілення грубого на тонке, підйом у вищі сфери та перетворення матерії. Втекти від буденного та повернутися до чогось сокровенного та чистого. Вистава як сакральне мистецтво і спосіб єднання з вірою була фундаментом театру Курбаса. ПРИБОРКАТИ ЕМОЦІЮ

«Ви плачете на сцені, а публіка спокійно споглядає, а треба, щоб ви були спокійні, а публіка – плакала!» – вчив своїх акторів Курбас. Він не вірив в акторську інтуїцію і завжди вимагав повного контролю над емоціями. «Рум’яний» національний театр із надмірними криками, маханнями руками та хаотичними переживаннями були для нього як пережиток минулого – під суворою забороною. ТІЛО – ГОЛОВНИЙ ІНСТРУМЕНТ

Лесь Курбас першим в Україні ввів до обов’язкового акторського навчання акробатику і спорт. Його актори з математичною точністю переходили в емоцію героя і виконували акробатичні трюки, завжди залишаючись в образі. Основами театру він бачив рух і міміку тіла, якими має розповідатись історія. Отже, тілом актори мусили володіти досконало. 81

Луї Віттон

Необхідно створити дорожні аксесуари високої якості – однаково розкішні, функціональні та інноваційні.

цікаво

Окрім сумок, аксесуарів і одягу prêt-à-porter, Louis Vuitton випускає ГІДИ МІСТАМИ СВІТУ , що продовжують мрію Луї Віттона про Дім, де є все для подорожі.

Damier – орнамент, який першим використав Луї Віттон, – буквально означає «ШАХІВНИЦЯ », однак одне з центральних місць у маєтку Луї Віттона займає не шахова дошка, а БІЛЬЯРД .

Креативний директор Louis Vuitton Ніколя Геск’єр розробив Petite Malle – «маленьку скриньку» – КОКТЕЙЛЬНУ СУМОЧКУ , яка повністю імітує знакову скриню «від Луї Віттона».

БУДИНОК Луї Віттона в Ан’єр-сюр-Сен, де зберігається 23 тис. виробів, 165 тис. документів і 110 тис. записів про замовлення клієнтів, можна відвідати, попередньо зареєструвавшись.

Найдорожчий об’єкт у колекції Louis Vuitton – не сумка, а ІГРАШКОВИЙ ВЕДМЕДИК , вбраний в одяг модного дому. Він був придбаний на аукціоні у Монако за $2,1 мільйони південнокорейським бізнесменом.

Один з перших випадків брендування модних речей – напис «MARQUE LOUIS VUITTON DEPOSE» («Зареєстрована торгова марка Louis Vuitton») – з’явився для боротьби з підробками. Син Луї Віттона продовжив війну – розробив канву Monogram.

Л ЮД И ТА З В И Ч А Ї : К Н И ГА - П У Т І В Н И К С Т И Л Е М Ж И Т Т Я

еличавий чоловік 50 років, одягнений із лоском: у чорний фрак, білу сорочку з чорним метеликом, що зав’язаний складним вузлом «алмазне вістря». Його суворий погляд з-під брів, спрямований трохи в сторону, здається, «висвердлює» тунель до майбутнього. У майбутньому на його бренд чекає розширення виробництва, колекції аксесуарів та одягу, бутики у кожній зі столиць світу, центр сучасного мистецтва Foundation Louis Vuitton, співпраця з художниками та архітекторами, зірками кіно, спорту, музики, політики та бізнесу. Минуле Луї Віттона не таке яскраве. Він був сином ремісника. У 13 років, після смерті матері, втік з дому та пішки подався шукати кращої долі. Шукав протягом трьох років – блукав від села до міста та від міста до міста, заробляючи на їжу та дорогу випадковими підробітками. У Парижі Луї почав працювати підмайстром – 15 років збирав дорожні скрині у майстерні Марешаля, а ризикнув аж у свої 33, коли за один рік і одружився, і відкрив власну справу – не так для себе, як для процвітання нащадків. Так все і почалося – з майстерні на рю Ньов Де Капуцин у кварталі Вандомської площі, де сьогодні стоять поряд два бутика Louis Vuitton – два з сотень у світі.

Л У Ї В І Т ТО Н

БАЧИТИ, ЯК ЛУЇ ВІТТОН Ремісник Луї Віттон одним із перших створив luxury brand, тому що бачив трохи більше та трохи ширше. Йому відкривався Париж – місце зіткнення еліт, калейдоскоп, який вигравав то біло-синім, то червоним, то позолотою, приміряючи режими: Друга республіка, Друга імперія, короткочасна «Паризька комуна», Третя республіка… Ситуація, здається, несприятлива для майстерні товарів класу люкс, але кожен революційний оберт лише пожвавлював торгівлю: зморені повстанням французи ідентифікували себе у маленьких побутових задоволеннях. Після Великої французької революції розквітла французька кухня. Після відродження імперії – транспорт і мода.

Л ЮД И ТА З В И Ч А Ї : К Н И ГА - П У Т І В Н И К С Т И Л Е М Ж И Т Т Я

НОВОМУ СВІТУ – НОВИЙ СТИЛЬ ДЛЯ ПОДОРОЖЕЙ Париж як законодавець мод не втратив жодного ґудзика та капелюшка. Вулицями, авеню та пасажами гуляли містяни: мерехтіли плащі з пелеринами та пальто-сак, яскраві сукні, оздоблені мереживом, бахромою та вишивкою, і чоловічі сюртуки зі смугастими та картатими штанами. Жіночий силует схожий на дзвіночок: тендітні плечі, підкреслена талія та спідниця на криноліні, а чоловіків вирізняли стрункість і зріст. Гардероб у той час розширюється невблаганно – окрім повсякденного костюма, виокремлюється бальний, візитний і домашній. Єдине, що не змінюється – дорожній гарнітур. Луї Віттон спостерігав, як мандрує знать, тягаючи за собою «ансамблі» важких скринь із незручними кришками півколом. У дорозі їх складали поверхами, зв’язували мотузками й ременями, але «багатоповерхівка» все одно розпадалася – скрині перевертались і відчинялись, розкриваючи усі таємниці. Саме Луї Віттон і врятував від «катастрофи» – він зрозумів, що громіздкі скрині більше підходять каретам, аніж потягам і пароплавам, і створив новий фасон валізи, який швидко став стандартом, оскільки поєднав «мобільність і легкість».

Л У Ї В І Т ТО Н

БІЛЬШЕ НІЖ ПРОСТО ВАЛІЗА Валіза від Луї – це пласка, як журнальний стіл, прямокутна конструкція, оздоблена високоякісними матеріалами і створена з майже фармацевтичною точністю. Дерев’яний каркас виготовлявся з 30-річної тополі, висушеної у природніх умовах протягом чотирьох років, обшивка з обробленої шкіри корів не старше шести років без слідів укусів від комах. Кожна валіза – від каркасу до канви та металевих накладок – збиралася вручну від трьох діб до кількох тижнів, залежно від вимог і смаку клієнта. Луї Віттон знав, що замовники довіряють майстрам дещо більше, аніж просто створення скрині, що навіть така непомітна недбалість, як малесенька задирка на дерев’яному каркасі, у дорозі може розірвати сукно підкладки та зіпсувати вихід у світ десь у Мілані. Він працював дуже ретельно: обирав матеріали, контролював виробництво, обтягував і оздоблював валізи та допомагав пакувати речі – і клієнти були задоволеними. Найвідоміша серед них – Євгенія де Монтіхо, дружина імператора Наполеона III, світська левиця та дипломат, посол французького шарму на міжнародній арені. Перший комплект дорожніх скринь «від Луї» вона замовила ще у майстерні Марешаля, а потім започаткувала «династію» бренд-амбасадорів Louis Vuitton – від Коко Шанель до Веса Андерсона.

Л ЮД И ТА З В И Ч А Ї : К Н И ГА - П У Т І В Н И К С Т И Л Е М Ж И Т Т Я

ПІД ОДНИМ ДАХОМ ІЗ ЛУЇ Луї Віттон не знав, що таке «баланс між роботою та життям», тому жив і працював одночасно. У 1859 році (через кілька років після відкриття майстерні у районі Вандомської площі) він облаштував «два в одному»: сімейний будинок і фабрику з виробництва валіз у передмісті Парижа – Ан’єр-сюр-Сен. Побачити, як тоді виглядало та чим жило містечко, можна на відомій картині імпресіоніста Жоржа Сьора «Купальники в Ан’єрі»: містяни відпочивають на березі ріки біля прогулянкових човнів і промислових димових труб. Отак і життя молодої сім’ї оберталося довкола виробництва. Луї прокидався вдосвіта та вбраний по-домашньому – в оксамитову блузу й жилет – йшов у цехове приміщення, перевіряв стан інструментів і матеріалів, деревини та шкіри, ставив грітися клей, який тхнув рибою, тому що з риби і був виготовлений.

Л У Ї В І Т ТО Н

Удень працював, робив ескізи скринь і валіз, зустрічався з замовниками і постачальниками вже у більш строгому повсякденному або візитному костюмі, який складався з темно-сірих штанів із защепами й однотонного жилета. Ввечері сім’я та гості могли збиратися за столом на дванадцять персон, грати на більярді або відпочивати біля великого каміну кольору моря, який і досі прикрашає декоровану у стилі ар-нуво вітальню старого двоповерхового будинку Віттонів. Сьогодні маєток, відомий за назвою La Galerie Asnières, теж виконує дві функції: це – майстерня, де майже щодня (загалом 300 виробів на рік) з’являється один дійсно унікальний аксесуар, виготовлений за індивідуальним замовленням, та музей, де зберігається історія – 23 тис. різних виробів, більше 100 тис. документів і реєстр клієнтів. Керує ним теж Віттон: Патрік-Луї – прапраонук Луї Віттона.

Л ЮД И ТА З В И Ч А Ї : К Н И ГА - П У Т І В Н И К С Т И Л Е М Ж И Т Т Я

КОЛЕКЦIЯ ДЛЯ ПОДОРОЖЕЙ ВІД ЛУЇ ВІТТОНА Сьогодні легко мандрувати з Louis Vuitton: містом – із «сумкою листоноші» через плече або з сумкою «шопер» на плечі, до офісу – з жорсткою сумкою-трапецією чи портфелем. Є універсальні повсякденні сумки, як «вікендер» або «боулер», та спеціальні, як невелика «мінодьє» для зустрічей із певним дрес-кодом, та безліч маленьких аксесуарів: портмоне, чохли, ключниці… Очевидно, у XIX столітті подорожувати з виробом від Луї Віттона було важче – потрібно було дійсно вирушати у мандри, оскільки випускав він здебільшого скрині та валізи ручної роботи – і кожна відображала унікальну індивідуальність власника.

СКРИНЯ Коли транспорт рухався повільно і люди ще засиджувалися на одному місці довше тижня, основним видом багажу були скрині – розміром з дорослу людину та ємністю з шафу. Луї Віттон зробив скрині пласкими та практичними – зручно як зберігати, так і сидіти «на валізах» в очікуванні.

СКРИНІ-ТРАНСФОРМЕРИ Луї Віттон надавав скриням функції інший корисних предметів: скрині-секретери, скрині-казино та скрині – салони краси із дзеркалом в кришці та ящичками для косметики. У скрині для подорожі в Конго, розробленій для мандрівника П’єра Саворн’яна де Браззи, було сховане розкладне ліжко.

Л У Ї В І Т ТО Н

РУНДУК Незамінний у мандрівках – купе або каюті, менший брат скрині – рундук – зручний тим, що його можна носити із собою без сторонньої допомоги.

КОФР-СКРИНЯ «ІДЕАЛ» Скриня «Ідеал» відкривалася, як у казках – ворота у незнайоме, на дві сторони, але без відчуття тривоги: ящички, відділення та шухляди всередині убезпечували гардероб за будь-якої погоди.

КОРОБ ДЛЯ КАПЕЛЮХІВ Луї Віттон випускав короби для капелюхів трьох форм: куб – для крислатих чоловічих капелюхів, циліндр і прямокутний паралелепіпед із відокремленими «кишенями» – для модних жіночих капелюшків з квітами, стрічками та пір’ям.

ДОРОЖНЯ ВАЛІЗА Насамперед Луї Віттон прагнув створювати практичні речі: ось валіза – ідеальний дорожній гарнітур, легкий, мобільний та зовні простий, але… лише зовні. Адже, як вважав майстер, валіза високої якості має бути не тільки функціональною та інноваційною, а ще й розкішною.

Луї-Франсуа Картьє

Я не ношу годинник Tank від Cartier, аби знати час. Насправді, я його ніколи не перевіряю. Я ношу Tank тому, що це єдиний годинник, який варто носити. Енді Ворхол

цікаво

У 1910 році П’єр Картьє продав БЛАКИТНИЙ ДІАМАНТ «ХОУП» (45,52 карати), також відомий як «проклятий діамант», американці Евелін Уолш Маклін. Сьогодні його вартість – $250 млн.

Найбільш відома модель годинника Cartier – TA NK – була розроблена у 1917 році – у розпал Першої світової війни, – а надихнули ювеліра на її створення грубі аскетичні форми військової техніки.

$1 млн – вартість перлинного НАМИСТА, яке допомогло придбати будівлю для бутика Картьє на П’ятій авеню у Нью-Йорку. У 1916 році молода Мейзі Плант закохалася у прикрасу і попросила свого чоловіка-фінансиста її придбати. Мортон Плант не мав таких грошей готівкою і запропонував обміняти намисто на будинок на П’ятій авеню. Після смерті Мейзі намисто продали лише за $150 тис., а будинок, у якому знаходиться магазин Cartier, зараз коштує мільярди доларів.

Кейт Міддлтон, герцогиня Кембриджська та дружина принца Вільяма, на весілля одягнула ТІАРУ Cartier, створену на замовлення королівської родини Віндзорів ще у 1936 році. Цю тіару носили покійна королева-мати, Єлизавета ІІ та принцеса Маргарет. Cartier обирали МОНАРХИ ТА АРИСТОКРАТИ Франції, Англії, Монако, Росії, Індії, Сіаму, а також світові зірки кінематографу, такі як Грейс Келлі та Елізабет Тейлор.

Л ЮД И ТА З В И Ч А Ї : К Н И ГА - П У Т І В Н И К С Т И Л Е М Ж И Т Т Я

ританський король Едвард VII називав Картьє ювеліром королів та королем ювелірів. Блискучий та надзвичайно успішний сімейний бізнес починався з мрії та таланту одного молодого парубка, який відмовився продовжувати справу свого батька. Картьє-старший володів невеличкою майстернею, що випускала ріжки для пороху, і здавалось, що доля Луї-Франсуа була визначена. Однак з раннього віку він виявляв неабиякий інтерес до ювелірного мистецтва, що викликало незадоволення матері. «Порох надійніший за золото, попит на нього ніколи не зменшиться, а золото потрібне лише королям», – суворо відповідала мати юному Луї, за якого, на щастя, вступився батько. Він зробив широкий жест і підтримав сина матеріально, відправивши у Париж – на навчання до майстра ювелірної та годинникової справи Адольфа Пікара. Луї-Франсуа виповнилося лише 26 років, коли в 1847-му він викупив майстерню свого вчителя та розпочав власну невеличку справу, що згодом стала культовим ювелірним домом Cartier.

Л У Ї - Ф РА Н С УА К А Р Т Ь є

СМІЛИВІ ЕКСПЕРИМЕНТИ КАРТЬЄ Луї-Франсуа був відважним чоловіком: спочатку насмілився піти власним шляхом, відмовившись продовжувати батьківську справу, а потім ще й зазіхнув на священні закони ювелірної майстерності. Він розпочав своє підприємство із дуже ризикованого експерименту – Луї-Франсуа робив ювелірні прикраси з платини. Він був першим, хто на це наважився, адже до нього прикраси створювались виключно із золота та срібла. За своїми хімічними та фізичними властивостями платина значно витриваліша, не окислюється так, як срібло, а ще здатна витримати набагато більшу вагу діамантів. Більше діамантів – більше блиску – більше доходів. Картьє чітко розумів потенційний результат свого рішення, однак навіть він не міг передбачити такого швидкого успіху. Через деякий час після відкриття магазину на паризькій вулиці Монтергей до нього завітала пишно одягнена дама явно аристократичного походження. Захоплена красою виробів, вона придбала три брошки, які проклали шлях Картьє навпростець до французького королівського двору. То була графиня Ньєверкерк. Невідомий ювелір підкорив її своєю винахідливістю та тонким смаком, про які вона поквапилась розповісти подругам – принцесі Матільді, племінниці Наполеона Бонапарта, та принцесі Євгенії, дружині Наполеона ІІІ. Втрьох жінки придбали у Картьє понад 150 ювелірних виробів усього за три роки – і дуже швидко працьовитий скромний парубок став головним постачальником прикрас для наймодніших жінок королівського двору Франції.

Л ЮД И ТА З В И Ч А Ї : К Н И ГА - П У Т І В Н И К С Т И Л Е М Ж И Т Т Я

БІЗНЕС ЛУЇ-ФРАНСУА КАРТЬЄ Використання платини було не єдиним вдалим бізнес-рішенням Картьє. На першому етапі становлення власної ювелірної справи він продавав не лише власноруч створені прикраси, а ще й закуповував вироби в інших ювелірів. Таким чином час на виробництво необхідного обсягу продукції суттєво зменшувався. Однак ця схема працювала не дуже довго – коли дім Cartier став одним з улюбленців французької монархії і почав завойовувати закордонні ринки, Луї-Франсуа вже не міг дозволити собі ризикувати.

На кону стояла репутація та лояльність найбільш вимогливих у світі клієнтів, тому майстер припинив купувати прикраси у інших, натомість посиливши контроль за усіма етапами створення кожного виробу. Чудове розуміння своєї цільової аудиторії ніколи не підводило Луї-Франсуа: коли бізнес почав стрімко зростати, він перевіз бутик у новомодний район Вандомської площі, на рю Де Ла Пе. Це було місцем найвищої концентрації паризької (а згодом і міжнародної) еліти, але Картьє став першим, хто відкрив там ювелірний магазин. І не прогадав – згодом сюди підтягнулись і його конкуренти. Сьогодні цей район справедливо вважається одним зі світових центрів ювелірного та годинникового мистецтва.

Л У Ї - Ф РА Н С УА К А Р Т Ь є

ЄДИНИЙ СПОСІБ ОПАНУВАТИ МОДУ Ювелірна родина Картьє дуже швидко усвідомила, що за модою треба не слідувати – її потрібно створювати. З цими думками у 1888 році вони створили перші жіночі наручні годинники з дорогоцінних металів та каміння, вступивши у конкуренцію зі швейцарськими годинниковими майстрами. Як ми вже зараз знаємо, марку відмінної якості Cartier тримають й досі, а їхні годинники стали втіленням розкоші, яка передається в родині з покоління в покоління.

Чоловічі годинники за часів Луї-Франсуа були виключно кишеньковими, але один з його онуків, який продовжував розвивати сімейну справу, явно перейняв експериментаторський дух дідуся. У 1904 році бразильський авіатор Альберто Сантос-Дюмон попросив свого близького друга Луї Картьє, онука Луї-Франсуа, створити годинник, який можна буде використовувати під час польотів, адже кишенькові для цього абсолютно не підходили. Луї розробив годинник Santos – першу модель чоловічого наручного годинника, який потрапив у масовий продаж уже в 1911 році і став революцією в світі чоловічих аксесуарів. На той час джентльмени носили виключно кишенькові годинники і, щоб переконати їх спробувати щось нове, потрібен був достатньо сильний авторитет, яким тоді виявився дім Cartier.

Л ЮД И ТА З В И Ч А Ї : К Н И ГА - П У Т І В Н И К С Т И Л Е М Ж И Т Т Я

РОЗДІЛЯЙ ТА ВОЛОДАРЮЙ Луї-Франсуа був чоловіком практичним та завжди дивився в майбутнє – як у питаннях дизайну ювелірних прикрас, так і стосовно розвитку справи всього свого життя. Він бачив величезні перспективи, які відкривались перед Cartier, але розумів, що рано чи пізно мусить піти на заслужений відпочинок. Саме тому, ще в 1874 році, активно підключив до ведення бізнесу свого сина Альфреда, хоч і сам продовжував багато працювати майже до останніх місяців свого життя у 1904 році. Альфред чудово зрозумів головний урок свого батька, як і принцип правління Юлія Цезаря: «Розділяй та володарюй», – і тому дуже швидко почав залучати до сімейної справи своїх трьох синів: Луї, П’єра та Жака.

Л У Ї - Ф РА Н С УА К А Р Т Ь є

Саме за часів третього покоління Картьє бізнес набув світових масштабів. Луї розвивав європейський ринок, П’єр сконцентрувався на завоюванні США та Росії, а Жак розширював присутність бренда в Перській затоці та Індії. Їхні спільні злагоджені зусилля зробили Cartier відомим на весь світ ювелірним брендом, прикраси та годинники якого купували всі королівські родини та представники аристократії з різних куточків планети. Саме тому що Луї-Франсуа свого часу створював бізнес за принципом ідеально налагодженого, як у годиннику, механізму, міжнародна експансія відбувалась спокійними та впевненими кроками. Та сама ДНК бренда, за якою нині женуться всі молоді компанії, полягала у характері його засновника – стриманому, сміливому і відкритому до всього нового, але при цьому незмінно відданому найвищим стандартам якості.

Л ЮД И ТА З В И Ч А Ї : К Н И ГА - П У Т І В Н И К С Т И Л Е М Ж И Т Т Я

ГОВОРИТИ МАЮТЬ СПРАВИ, А НЕ ОДЯГ На відміну від його нащадків, про Луї-Франсуа Картьє відомо не дуже багато. Володіючи витонченим смаком та надзвичайним даром створювати вишукані прикраси, що випереджатимуть моду, Луї-Франсуа ніколи не був франтом. Судячи з його портретів, що витримали перевірку часом, він мав доволі консервативний смак стосовно власного зовнішнього вигляду. Елегантно підстрижені густа коротка борода та вуса, однобортний сюртук з широкими лацканами, біла сорочка з комірцем-стійкою, метелик або охайно пов’язана шовкова хустка – його образ був стриманим, лаконічним та без зайвих деталей. Все своє життя Картьє присвятив роботі та створенню сімейної справи, що пережила його вже більше ніж на 110 років. А його характер та смаки найкраще можна зрозуміти, зайшовши в один із сотень фірмових бутиків Cartier у всьому світі.

100

Л У Ї - Ф РА Н С УА К А Р Т Ь є

ПОДАРУНКИ ПОЗА ЧАСОМ ВІД CARTIER Годинник Tank – у 2017 році Cartier святкує 100-річний ювілей легендарної моделі і випустив декілька її варіацій з різних дорогоцінних металів та з камінням. Найкращий подарунок на випуск з університету, ювілей чи весілля.

Браслет Love – вишуканий дизайн поза часом та модою робить цю модель справжнім хітом вже багато років. Ідеальний спосіб зізнатись або нагадати про глибокі почуття.

Прикраси з пантерою – за аналогією із розкішною брошкою з пантерою, що належала герцогині Віндзорській, Cartier мають цілу лінійку годинників та каблучок із хижим зображенням пантери, яка втілює владу та витончений смак.

101

Микола Леонтович

Він завжди був гумористом: говорив так, що всі навколо плакали від сміху, однак сам при цьому залишався серйозним і спокійним. Антін Бужанський Він сторонився слави та боявся уваги і будь-якої реклами. Олесь Чапківський Леонтович має оригінальний, яскравий дар. Я знайшов у цих обробках самостійні ходи, рух голосів, які потім розвивалися в геніально сплетену музичну мережку. Микола Лисенко

цікаво Леонтович мав дуже МУЗИЧНУ РОДИНУ : його батько священник вмів грати на цитрі, балалайці, гітарі та скрипці; мати чудово співала, брати й сестри теж поєднали своє життя із музикою та вокалом.

За декілька днів до того як КОМПОЗИТОРА ВБИВ АГЕНТ ВНК у власному домі, його учениця Надія Танашевич вирішила поворожити по його руці та передбачила Леонтовичу швидку смерть. CAROL OF THE BELLS – англомовна адаптація «Щедрика» Леонтовича – дуже полюбилась світовому кінематографу: її варіації можна почути у фільмах «Сам удома», «Гаррі Поттер та в’язень Азкабану», «Міцний горішок – 2», «Сімейка Адамсів» та у багатьох інших.

Л ЮД И ТА З В И Ч А Ї : К Н И ГА - П У Т І В Н И К С Т И Л Е М Ж И Т Т Я

arol of the Bells, або «Щедрик» – зимовий хіт, що заповнює ефіри, вулиці, святкові фільми та звучить у різдвяних випусках багатьох телевізійних шоу від «Маппетів» до «Південного парку». Слова – народні, музика – Миколи Леонтовича. Світову популярність пісня здобула після 1936 року, коли американський українець зробив англомовну адаптацію «Щедрика». Микола Леонтович – унікальний приклад композитора, що був відомий менше, ніж один його твір. Це й зрозуміло: більшу частину життя він провів в амплуа вчителя, викладав спів і музику, та інколи (у залежності від розміру навчального закладу) – чистописання та літературу. Для дітей початку XX століття він був фактично рок-зіркою і надихав їх на майже неймовірні речі. Композитор організовував аматорські хори та оркестри, за короткий час вчив учнів грі на скрипці, флейті та трубі, ставив голоси та пояснював, що таке а капелла та поліфонія. 44 роки життя Микола Леонтович вчив інших і вчився сам, але повністю розкрити композиторський талант не встиг. Він «лише» переклав на академічну оперну мову український народний спів – безліч багатоголосних мініатюр – і зробив це настільки віртуозно, що півсвіту щороку слухає його на повторі.

104

М И К О Л А Л Е О Н ТО В И Ч

ПРИ ПОВНОМУ ПАРАДІ: СУВОРА ФОРМА НА СЛУЖБІ СТИЛЮ Микола Леонтович народився в родині священника і згодом сам здобув теологічну освіту – любов до музики цьому не заважала. Стриманий стиль християнського селянського виховання наклав відбиток на його образ, якому він залишався вірним протягом усього життя: органічне поєднання суворості з етнікою. Леонтовича, який понад 20 років присвятив викладанню музики і роботі з хорами в різних учбових закладах від Поділля до Донбасу, часто можна було зустріти в однобортному довгому сюртуку поверх білої сорочки. Полюбляв він і алюзії на військову тему, вбираючись у кітель із вишивкою на комірці-стійці, таким чином мовчки підтримуючи український революційний рух. На барикадах його було не зустріти, але після проголошення УНР Леонтович урочисто зайшов до класу і промовив чистою українською: «А тепер ми почнемо вчити рідну мову». На фотографіях того часу він зазвичай одягнений у вишиванку, однак під кінець життя, коли вже був під прицілом чекістів, величний композитор більше нагадував безхатька. «Він був убраний у старе пальто, на голові в нього була оригінальна шапка, яку пошила йому дружина зі старої ковдри. На руках – рукавиці на один палець (також робота його дружини), а штани – сіро-чорного кольору, з великими фіолетовими латками», – згадував його друг та колега зиму 1921 року.

105

Л ЮД И ТА З В И Ч А Ї : К Н И ГА - П У Т І В Н И К С Т И Л Е М Ж И Т Т Я

СКРОМНИЙ ГЕНІЙ ЛЕОНТОВИЧА Як всі надзвичайно обдаровані люди, Леонтович був сповнений протиріч. Амбіції та жага визнання в ньому поєднувались із хворобливою скромністю та невпевненістю в собі, що сягали неабияких масштабів. Над самим лише «Щедриком» він працював половину свого життя: першу варіацію створив у 1901 році, а останню, п’яту – у 1919-му. Нормальним для нього було працювати чотири роки над аранжуванням однієї композиції і не показувати її нікому доти, доки він не буде в ній повністю впевнений. Навіть свій найбільший проект – оперу «На русалчин Великдень» за мотивами творів Бориса Грінченка – він так і не закінчив, адже був незадоволений результатами своєї праці. Незважаючи на те що численні учні його обожнювали, а композитори, яких він поважав, захоплювались його талантом, Леонтович у власній скромності інколи доходив до абсурду. Так, після публікації своєї «Другої збірки пісень Поділля» композитор вирішив, що вони ще не готові побачити світ і потребують доопрацювання, тому скупив всі 300 екземплярів щойно виданої книжки та спалив. Добре, що зрештою він її перевидав і завоював ще більшу повагу серед колег.

106

М И К О Л А Л Е О Н ТО В И Ч

Була в його скромності і хороша сторона: завдяки критичному ставленню до себе Леонтович на все життя зберіг жагу до знань і постійно займався самовдосконаленням. Як нині модно серед людей, які прагнуть досягти успіху, він навіть мав свого ментора: починаючи з 1909 року, коли він вже сам активно викладав, Леонтович займався із впливовим музичним теоретиком Болеславом Яворським, до якого їздив на заняття в Київ та Москву. Звичка критично ставитись до себе вберегла і його педагогічний талант. Чимало своїх сил він вклав у розвиток музичної освіти, працюючи в учительській семінарії, Музично-драматичному інституті імені Миколи Лисенка, на диригентських і театральних курсах, а ще – на курсах працівників дошкільного виховання та навіть у робітничих гуртках і школах. Пропрацювавши понад 20 років викладачем музики та хорового співу в різних навчальних закладах, Леонтович залишався відкритим, не тиснув на учнів авторитетом та завжди перетворював заняття на гру для наймолодших. З ним діти, самі того не помічаючи, вчились грати на декількох музичних інструментах протягом кількох років і навіть пробували себе в академічній хоровій музиці, автором якої, звісно ж, був сам Леонтович. Приязний та привітний, Леонтович не усвідомлював масштабу свого таланту і не цурався спуститись на сходинку нижче – до учня, – аби потім піднятись нагору разом із ним.

107

Л ЮД И ТА З В И Ч А Ї : К Н И ГА - П У Т І В Н И К С Т И Л Е М Ж И Т Т Я

ЛЕОНТОВИЧ – ЮВЕЛІР УКРАЇНСЬКОЇ ПІСНІ Микола Леонтович був справжнім віртуозом: як і багато його колег-композиторів, він поєднував творчу, педагогічну та виконавську (диригентсько-хорову) діяльність. І хоча його учні всі як один відзначали надзвичайний талант педагога і особливий дар розкривати здібності кожної дитини, у світову історію Леонтович увійшов саме як маестро хорової музики. Основа його спадщини – це хорові мініатюри, обробки українських народних пісень, які й донині є взірцем світового рівня. Любов Леонтовича до українського народу була глибокою та всеосяжною, і саме вона допомагала йому створювати самобутні хорові композиції з неповторним звучанням, які сьогодні виконують українські хори у всьому світі. Від філігранної ритмічної організації простих щедрівок і до модних хорових ефектів, як то спів із закритим ротом у пісні-реквіємі «Ой то козака несуть» – Леонтович перетворив народну пісню на академічне мистецтво.

108

М И К О Л А Л Е О Н ТО В И Ч

Його інновація полягала в тому, що він інтерпретував фольклор, використовуючи надбання європейської хорової культури і поєднуючи його з українськими національними традиціями співу. Так, наприклад, композитор активно звертався до кобзарської манери імпровізувати – кожну нову строфу пісні кобзарі любили щоразу співати на новий лад. Однією з головних тем його творчості був український побут, якому Леонтович надавав динамічного розгортання сюжету та драматизував події і образи. Взірцями хорових побутових мініатюр стали «Ой у лісі при дорозі», «Ой темная та невидная ніченька», «Мала мати одну дочку», «Ой з-за гори кам’яної», а в інтерпретації народної пісні «Пряля» Леонтович взагалі дійшов до рівня справжньої трагічної балади. Майстерно й неймовірно філігранно поєднуючи різні гармонії, тембри та голоси, Микола Леонтович створював справжні ювелірні шедеври хорової музики. І хоча його життя жорстоко обірвалося, коли йому було лише 44, він встиг залишити після себе понад 150 творів – інтерпретації народних пісень, композиції на вірші українських поетів та недописану величну оперу. Від обрядових та церковних до жартівливих та чумацьких пісень – він охопив усе розмаїття української культури, надавши йому академічної вишуканості та оперного розмаху.

109

Л ЮД И ТА З В И Ч А Ї : К Н И ГА - П У Т І В Н И К С Т И Л Е М Ж И Т Т Я

ПОГАНИЙ ЧАС, АБИ БУТИ ІНТЕЛІГЕНТОМ У 1919 році денікінці розпочали полювання на представників української інтелігенції, яке згодом переросте у жахливий Червоний терор радянської влади. Тоді Леонтович був змушений покинути успішну роботу в Києві та тікати разом з родиною в Тульчин. На початок 1921 року у нього були документи для еміграції в Румунію – він збирався їхати туди на роботу, забравши дружину та двох доньок, однак про ці таємні плани дізнались чекісти. За декілька днів до трагічної смерті Леонтович помітив на одній з репетицій, що хтось порсався серед його паперів за його відсутності, але проігнорував цей тривожний дзвіночок. 9 січня Леонтовича підступно вбив агент ВНК Афанасій Грищенко. «До хати зайшов молодий, 22-23 років, середнього зросту чоловік. Темний блондин без вусів і бороди. Руки мав холені, з довгими пальцями. Гарно вбраний. Пальто з овечим коміром. На голові кепка. Розмова російська, солдатська. Попросився переночувати», – згадував потім батько композитора, що став свідком трагедії. Звісно ж, вони гостинно впустили чекіста, ні про що не підозрюючи. Та на ранок родина Леонтовича прокинулась від звуку пострілу з гвинтівки із сусідньої кімнати, де розмістились Микола та його вбивця.

110

М И К О Л А Л Е О Н ТО В И Ч

На ліжку під вікном сидів напівзігнутий Леонтович і зляканим голосом спитав: «Що це, вибух?». Промовивши ці слова, впав на подушку. Над його ліжком стояв Грищенко. Він був босий, в одній білизні. В руках тримав зброю, викидаючи стріляну гільзу. Інсценувавши пограбування, як це було прописано у завданні, Грищенко зв’язав батька, сестру і доньку Леонтовича, який помирав, і влаштував у хаті безлад. Забрав гроші та втік. На крик Леонтовича-старшого прибігли люди, розв’язали їм руки, покликали лікаря – та вже було запізно. За кілька годин талановитий композитор помер на руках у свого старенького батька. Протягом довгого часу ця інформація та ім’я вбивці були засекречені радянською владою. Архіви відкрили лише у 1990-х роках. Зараз іменем Леонтовича названі навчальні заклади, хори та вулиці всієї України, а його композиції є обов’язковою програмою для хорової освіти. Цим, звісно, не компенсувати той жах, що пережила його родина, і не повернути талановиту людину, яка б ще стільки всього встигла зробити. Та хоч життя цього обдарованого українця обірвалося зненацька, він все ж зумів залишити після себе яскравий та натхненний слід.

111

Л ЮД И ТА З В И Ч А Ї : К Н И ГА - П У Т І В Н И К С Т И Л Е М Ж И Т Т Я

ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ ЩЕДРІВКИ Узявши за основу класичну українську різдвяну щедрівку, Леонтович не один рік відточував свою версію. Вперше він презентував її публіці у 1916 році: як і всі його твори, «Щедрик» виконав один з колективів, де викладав сам Леонтович – хор Київського університету. Це була вже четверта, та не остання редакція «Щедрика». Лише через п’ять років він прозвучав у престижній концертній залі світового масштабу – Карнегі-холі в Нью-Йорку. Потім була англійська версія Пітера Вільховського, диригента симфонічного оркестру радіо NBC, і всесвітня слава, якої Леонтович не зазнав за життя. У 2016 році «Щедрик» святкував сторічний ювілей на сучасний манер: найпопулярніша у світі різдвяна пісня «запустила» флешмоб #Щедрик100challenge. Хори з усього світу виконували легендарну щедрівку та кидали виклик своїм друзям з інших колективів. А найбільше відзначився хор Pentatonix – їхнє відео Carol of the Bells переглянули майже 100 млн разів. Ці цифри лише доводять, що талант не має ні часових, ні мовних, ні культурних кордонів. І таку популярність Леонтович дійсно заслужив.

112

М И К О Л А Л Е О Н ТО В И Ч

ОКРІМ «ЩЕДРИКА» Леонтович багато часу працював над оперою «На русалчин Великдень» за народними легендами та творами Бориса Грінченка, однак не встиг її закінчити. Фінальні штрихи були зроблені вже після його смерті: у 1975 році український композитор Мирослав Скорик завершив оперу, відредагував та адаптував її до сучасного складу симфонічного оркестру. Щедрівка «Ой там, за горою» є надзвичайним прикладом поєднання фольклорних традицій та академічних технік. Леонтович розпочав її з соло тенора, яке підхоплюють різні голоси – майстерна алюзія на застільні співи під час святкування Різдва в українському селі. Педагог з 20-річним стажем, Леонтович талановито викладав музику і зрештою написав свій посібник для загальноосвітніх шкіл України «Нотна грамота. Підручник для навчання співів у народних школах» (Київ, 1920), який у наші часи вивчається музично-педагогічною наукою і експериментально впроваджується у деяких середніх школах.

113

Михайло Терещенко

Я залюбки ризикував усім, навіть своїм становищем і власним життям, заради перемоги ідеалів справедливості, порядності та поваги до людей. Прагнення до суспільної користі (громадських вигід).

ЦІКАВО

«ДІАМАНТ ТЕРЕЩЕНКА»

посідає четверте місце у світі за розміром і оцінюється у $22 млн.

Терещенку щастило у КАЗИНО . П’ять разів казино Монте-Карло та Парижа накривали гральні столи чорним сукном. Це свідчило про те, що у випадку виграшу заклад не зможе його виплатити.

У 1938 році Михайло Терещенко став засновником першого в історії ОФШОРНОГО

ЛІТАКИ ТЕРЕЩЕНКА ,

«Сосьєте Континенталь де Жестьйон» у Монако. Адміністративна рада банку Creditanstalt високо оцінила внесок Терещенка у банківську систему і вирішила, що його дії варті того, аби увійти до історії банківської справи.

розроблені кузеном Михайла Івановича, розвивали швидкість до 140 км/год. Найбільший літак у світі того часу «Ілля Муромець» також було сконструйовано на гроші Терещенка.

БАНКУ

ЯХТА «ІОЛАНДА» , яка належала Михайлу Терещенку, була найдовшим приватним судном на той час.

Унікальна завіса, створена художником Олександром Головіним на замовлення Михайла Терещенка у 1914 році, сьогодні вважається офіційною емблемою МАРІЇНСЬКОГО ТЕАТРУ

у Санкт-Петербурзі.

У будинку мами Михайла Терещенка Єлизавети (вулиця У 1950 році, коли Михайлу Мільйонна у Петербурзі) було 64, він став членом було зібрано 4800 К ЛУБУ А ЛЬПІНІС ТІВ об’єктів МИСТЕЦТВА , у Швейцарських Альпах, які передали художнім у секції Гріндельвальда. музеям.

Л ЮД И ТА З В И Ч А Ї : К Н И ГА - П У Т І В Н И К С Т И Л Е М Ж И Т Т Я

одина Терещенків, найбільших землевласників і промисловців Російської імперії, мала достатньо землі та грошей, щоб облаштувати власне Князівство Ліхтенштейн, проте керувала капіталом інакше – відповідно до незвичного та прогресивного, як на той час, девізу. «Прагнення до суспільної користі» – таким був напис на фамільному дворянському гербі, виконаному у неочікуваних для геральдики кольорах: жовтогарячому та блакитному. У вищому світі захоплювалися мистецькою колекцією у понад 15 тисяч творів, говорили про Терещенків – славетних меценатів, які не шкодували грошей на церкви, школи, лікарні, громадські та мистецькі проекти, – та нахвалювали молодшого, Михайла. Він з 12 років представляв дворянський рід на урочистих прийомах, демонстрував тонкий смак, досконалі манери та надзвичайну ерудицію. Михайло Іванович досить рано перейняв справи від своїх дядьків Олександра Терещенка та Богдана Ханенка – у 25 років. Також обіймав посади міністра фінансів і міністра зовнішніх справ у Тимчасовому уряді, побудував кар’єру міжнародного банкіра, проникливого фінансиста та управлінця, хоча через події 1917 року – вже не в Києві.

116

МИХАЙЛО ТЕРЕЩЕНКО

ВИХОВАННЯ BON TON, ЯК У ТЕРЕЩЕНКА Більшість людей не можуть терпляче слухати, коли їх виховують. Червоніють. Стискають кулаки. Готують відповідь. У часи Михайла Терещенка теж так було. Проте він, здається, любив учитися й успішно пройшов школу «аристократичного виховання». Чому навчалося дворянство? Насамперед – відповідати ідеалу bon ton, який складався з етикету та етичних норм. Як коктейль, у рівних пропорціях. Щоб розбиратись у напоях, потрібно їх куштувати. От і bon ton цінує досвід: необхідно бачити приклад, свідомо та несвідомо засвоювати спосіб життя та манери. Поняття bon ton («гарний тон») – це аж три «е»: етикет, етика, естетика. Положення зобов’язувало Терещенка володіти усіма якостями справжнього аристократа: гарними манерами, честю і мораллю, а також мати відповідний вигляд. Допитливий Михайло Терещенко вчився терпляче: у трьох колах (діловому, мистецькому, політичному), у кожного (в сім’ї та в її обдарованих гостей) і всюди: у сімейному будинку у Києві, у Волфинському маєтку та на віллі «Маріпоза» – резиденції родини на Лазурному Березі, де збирався вищий світ з усієї Європи. Bon ton Терещенка формувався взірцево гармонійно.

117

Л ЮД И ТА З В И Ч А Ї : К Н И ГА - П У Т І В Н И К С Т И Л Е М Ж И Т Т Я

ПРАЦЬОВИТІСТЬ «Терещенко зізнався мені, – ділився спогадами друг Михайла поет Олександр Блок, – що його єдиний спосіб життя – закрити очі і пірнути у справи, щоб не мати жодної вільної хвилини і заповнити життя своїми і чужими клопотами».

БЛАГОДІЙНІСТЬ Відоме правило Парето полягає в тому, що 80 % наслідків спричинені 20 % причин. Альтруїстичний принцип Терещенків заповідав ділити прибутки підприємств за схожою формулою: 20 % – для себе, 80 % – на благодійність і суспільні потреби. Михайло Терещенко розширив Театр опери та балету, відкрив Театр оперети, як у Парижі, обладнав шість безкоштовних лікарень (серед них – дитяча лікарня, сьогодні відома як «Охматдит»), перетворив музичне училище на консерваторію, виділивши для цього кошти на будівництво нового корпусу. «Кому багато дано, з того багато спитають».

118

МИХАЙЛО ТЕРЕЩЕНКО

НАЛАГОДЖУВАТИ ЗВ’ЯЗКИ, ЯК ТЕРЕЩЕНКО Ерудиція та багатогранність інтересів – корисна річ. Завдяки ним (і гучним вечорам, на яких не нудьгував жоден гість, навіть князі) Михайло Терещенко нажив безліч корисних зв’язків і був бажаною персоною – йому прощався навіть інтерес до політики, у яку він зрештою прийшов з амбіційною метою – перетворити монархію на демократію. Граф Михайло Іванович Терещенко любив оперу та балет, на професійному рівні грав на фортепіано, шанував поезію та міг годинами розглядати полотна із сімейної колекції, яку постійно поповнював, змагаючись із зібранням Третьякова. Свого часу навіть мріяв стати театральним критиком та видавав твори поетів Срібної доби у видавництві «Сірін», був натхненним другом Олександра Блока та Федора Шаляпіна.

ТРИМАТИ МАРКУ, ЯК ТЕРЕЩЕНКО Лорд Честерфілд повчав, що «у світському житті людині часто доводиться неприємні речі зустрічати з невимушеним виразом обличчя; справжній аристократ задоволений, коли насправді дуже далекий від цього, і з посмішкою підходить до тих, до кого охоче підійшов би зі шпагою». Навіть за ґратами «контрреволюціонер» Михайло Терещенко не виказував невдоволення, посміхався знайомим, незнайомим і революціонерам-охоронцям та лише вибачався за «негліже», яке складалося із сірого м’ятого костюма та білої сорочки без пристібного комірця. Привітність дозволила Терещенку стати лідером на батьківщині – вона ж допомогла й за її межами, коли «серце стискалося від суму та жалю, але необхідність починати з чистого аркуша не бентежила».

119

Л ЮД И ТА З В И Ч А Ї : К Н И ГА - П У Т І В Н И К С Т И Л Е М Ж И Т Т Я

ДЕРЖАВА ТА ЛЮДИНА: ЕТИКА «ОЛІГАРХА» ТЕРЕЩЕНКА «Я залюбки ризикував становищем і життям заради ідеалів справедливості…» У 1917 році Михайло Терещенко доводить, що лицарі – не дещо застаріле, а цілком сьогоденне. Вони лише змінили обладунки, одягли шерстяні костюми замість заліза та озброїлися зв’язками та інтелектом. Так він стає на захист новонародженої конституційної монархії і погоджується обійняти посаду міністра фінансів, а через два місяці – міністра зовнішніх справ Тимчасового уряду. Знайомі дивувалися: «Милий і симпатичний Михайло Іванович, якою суспільною довірою він був призначений на цю роль?». Відповідь очевидна: він став першим «олігархом», який діяв з огляду на ті самі етичні ідеали bon ton: «справи державної важливості починаються з людини».

120

МИХАЙЛО ТЕРЕЩЕНКО

Оптиміст та ідеаліст Терещенко енергійно пішов ва-банк. Одним кивком голови (разом із розчерком пера) він погодився передати яхту «Іоланда» на службу до Червоного хреста і підписав фінансові зобов’язання під заставу не державної – своєї власності. В результаті держава отримала позику від знайомих молодого міністра – американських банкірів Джейкоба Генрі Шиффа та братів Ротшильдів, – а Терещенко втратив усе, окрім золотого портсигара. Жовтнева революція остаточно зруйнує його власність. Михайло Іванович почне з нуля в еміграції – і позику у 50 мільйонів рублів віддасть. Терещенки завжди повертають свої борги.

ГАРНІ МАНЕРИ ВІД ТЕРЕЩЕНКА Як жити на широку ногу, нікого не дратуючи «золотим» стилем життя? Так умів Михайло Терещенко. Елегантний – не надміру. Він міг приїхати з власним кухарем і на тиждень викупити паризький ресторан Maxim’s, але отримував не менше задоволення від прогулянки у горах. Господар вечірок, на яких гості п’яніли лишень від музики, але завжди тактовний – безумовно, Михайло Іванович був майстерним дипломатом.

121

Л ЮД И ТА З В И Ч А Ї : К Н И ГА - П У Т І В Н И К С Т И Л Е М Ж И Т Т Я

СЛУХАТИ, ЯК ТЕРЕЩЕНКО Михайло Терещенко справляв враження спокійної і навіть тихої людини. Незважаючи на весь культурний фон, фундаментальну освіту економіста та юриста, знання мов, у незнайомій компанії він слухав, знайомився, вивчав, дозволяв розмові неквапливо йти визначеним напрямком – буквально від нейтральної теми погоди до музики, мистецтва, а згодом – й до складніших, філософських поглядів. «Найщиріший, найуважніший і найтактовніший російський міністр», – говорили про киянина зарубіжні дипломати.

122

МИХАЙЛО ТЕРЕЩЕНКО

СВІТСЬКА БЕСІДА ВІД ТЕРЕЩЕНКА Михайло Терещенко говорив так само, як і слухав – щиро, голосом, який створював атмосферу дружню, майже інтимну. Володимир Набоков згадував, що «коли Терещенку доводилося докладати Тимчасовому уряду, його доповіді були завжди зрозумілими, прозорими та не розтягнутими, навпаки – стисненими, прекрасно викладеними…», і дивувався, що це – «той самий молодий чоловік, який кілька років тому просочився у театральну сферу». Так само Терещенко не жалкував компліментів – наприклад, прямо та емоційно зізнавався у своїх почуттях до творчості Блока та Шаляпіна. Майстерність вести світську бесіду зрадила йому лише один раз: під час прийому на честь «Битви квітів» він був настільки зачарований юною Маргаріт Ное, що дозволив собі бути нав’язливішим, ніж вимагали такт і міра. Вибачився за безцеремонність і запросив на вечерю. Вочевидь щиро: за кілька років після того випадку Маргаріт стала Терещенко.

123

Л ЮД И ТА З В И Ч А Ї : К Н И ГА - П У Т І В Н И К С Т И Л Е М Ж И Т Т Я

РОБИТИ «ТЕРЕЩЕНКІВСЬКІ» ЖЕСТИ Схильність до широких романтичних жестів Михайло отримав разом із «артистичним геном» батька. Іван Терещенко не змирився з оригінальною відмовою, коли просив руки доньки генерал-лейтенанта Саранчева: «Якщо ваші почуття до моєї дочки за рік залишатимуться такими ж сильними, то коли вулиці Волфиного побіліють знову, я віддам вам її руку». Не чекаючи, наступного ранку Іван засипав усі вулиці білим цукром.

Михайло Терещенко залицявся масштабніше: замовляв ресторан Maxim’s на двох, складав вишукані букети у квітковому бутику Lachaume, придбав неогранений 150-каратний алмаз рідкісного синього кольору, який ювелірний дім Cartier перетворив на кольє Rivière de diamants – кольє, що через п’ять років «викупить» Терещенка з неволі революції… Вже в еміграції Михайло закохається вдруге – і попри відсутність безмежного капіта лу, теж зізнаватиметься у почуттях з розмахом: коли Ебба Хорст повертатиметься з Чикаго на пароплаві, її у супроводі оркестру зу стрічатиме делегація чо внів, наповнених трояндами – наче королівську особу. Чи варто після цього уточнювати, що Михайло Терещенко був чуйним і уважним кавалером?

124

МИХАЙЛО ТЕРЕЩЕНКО

МАТИ ВИГЛЯД, ЯК У ТЕРЕЩЕНКА «Молодий, високий на зріст, одягнений у бездоганний костюм i аж занадто впевнений у собі», – згадує Терещенка колишній власник яхти «Іоланда». «Маю зазначити, – описує полковник Імператорської лейб-гвардії Федір Вiнберг зустріч з Михайлом Івановичем у більшовицькій в’язниці, – що Терещенко навіть тут мав дуже імпозантний вигляд: відпустив борідку, яка йому дуже личила. Мене не дивують його успіхи у вищому світі, але... чи не занадто він молодий, щоб виконувати функції канцлера Російської республіки? Він, напевно, міг би відповісти: “Так, я справді молодий, але гідність шляхетної душі – не у віці”». Безперечно, Михайло Терещенко мав шляхетний вигляд: стрункий, високий, не схильний брати яскравістю там, де можна обійтись впевненістю, привітністю та інтелектом. Під час подорожей та вдома він віддавав перевагу світлим костюмам – сірому та світло-сірому, а коли обставини вимагали більшої офіційності, одягав темний костюм, чорний, темно-синій або темно-сірий. Нічого строкатого, ніяких орнаментів – хіба краватка в діагональну смужку, але частіше й вона була однотонною, на тон темнішою від костюма. Сорочка – навпаки, світла. І нагрудна хустинка в кишені, що виглядала рівно на сантиметр. Зовнішній вигляд настільки ж рафінований, як і виграшний. В одязі Михайло Терещенко майже педантично керувався поняттям міри – в його житті було без міри інших пригод.

125

Олександр Мурашко

Будьте в мистецтві, як діти – щирі та безпосередні. Мені потрібна українська Академія мистецтв у рідному Києві, де стільки світла, стільки краси. Мені хотілося передати весь вихор руху […] весь блиск […] сором’язливість і радість. Дрібниці, деталі – не головне. Головне – розгледіти душу.

цікаво Під час написання портрету вдовуючої імператриці Марії Федорівни Олександр Мурашко був змушеної ПРАЦЮВАТИ У ФРАКУ , тому не лише хвилювався, але й «обливався потом». У майстерні вітчима Олександра Мурашка були виготовлені меблі та оздоблення з дерева для ВОЛОДИМИРСЬКОГО СОБОРУ

в Києві. Родина Терещенків пропонувала митцю ПОВНЕ У ТРИМАННЯ «та інші привілеї» в обмін на написані ним картини, але Олександр Мурашко відмовився від пропозиції.

Олександр Мурашко отримав ЗОЛОТ У МЕДАЛЬ міжнародної виставки в Мюнхені за картину «Карусель», яку придбав Музей образотворчих мистецтв Будапешта. Мурашко збудував маєток у передмісті Києва – на Лук’янівці, яку планував перетворити на АРТ-МІСТЕЧКО .

Л ЮД И ТА З В И Ч А Ї : К Н И ГА - П У Т І В Н И К С Т И Л Е М Ж И Т Т Я

дин раз на цілу епоху, які змінюються все швидше, з’являються люди, які об’єднують старі та нові школи, навчаються у старих майстрів, але правила їхні порушують – сперечаються, кидають виклик догмам і нормам. В українському мистецтві такою людиною був Олександр Мурашко – «худий, довгий, патлатий» юнак, який перетворився на стрункого денді. Він був свідком того, як найкращі художники Російської імперії оздоблювали Володимирський собор, і міг стати, за висловом вітчима-іконописця, «пристойним богомазом», але вчинив підлітковий бунт і переміг: продовжив навчання у Санкт-Петербурзькій академії мистецтв.

У майстерні «живого ідола» Іллі Рєпіна він теж писав не так, як наказано, а як сам відчував – і знов одержав перемогу. Потім він так само творчо викладав – і звільнився з Київського художнього училища, тому що «не хотів витрачати сил на боротьбу з кам’яними рештками». У відповідь консервативні «скам’янілості» дражнили його «мюнхенцем», зовсім не розуміючи, що це більше комплімент, аніж образа. Киянин, мюнхенець, парижанин, неаполітанець, венеціанець – називайте як бажаєте – Олександр Мурашко був кожним із них. Він писав у Києві, Петербурзі, Парижі, Мюнхені та на Капрі, був учасником Мюнхенського сецесіону і Венеційської бієнале, та мріяв і Київ зробити арт-центром Європи.

128

О Л Е К С А Н Д Р М У РА Ш К О

ВРАЖАТИ – МИСТЕЦТВО МУРАШКА Олександр Мурашко на «Автопортреті» – ґречний франт, якому, здається, мало зросту. Він додатково «витягує» себе вертикальними лініями: сині смужки костюма, тонка краватка, витончене обличчя нового європейсько-українського живопису. Він носить вуса, закручені у «велосипедне кермо», та зачісує волосся – підкреслює високе чоло. Відразу видно: живописець, найбільш показний із засновників української Академії мистецтв та ще й власник студії на останньому поверсі найвищого будинку Києва – «хмарочосі Гінзбурга». Таким він запам’ятався.

ВІДКРИВАТИ «ІЗМИ» Найточніше буде назвати Олександра Мурашка імпресіоністом. А потім додати інших течій – модерніст, реаліст, лумініст… Він всотав «ізмів» з усієї Європи та винайшов власний стиль, яким представляв Україну, – блискучий, живий і насичений, як стигла вишня на сонці.

129

Л ЮД И ТА З В И Ч А Ї : К Н И ГА - П У Т І В Н И К С Т И Л Е М Ж И Т Т Я

ВИВЧАТИ НАУКИ Сферу інтересів Олександра Мурашка складали історія мистецтва, естетика, анатомія, біологія, фізика, риторика та філософія. Схоже на стандартний джентльменський набір освіченої людини, проте художнику вони необхідні не для того, щоб зачаровувати співрозмовників ерудицією. Це все – робочі інструменти. Розговорити. Зрозуміти. Справді побачити, анатомічно та психологічно точно змалювати людину.

ПРАГНУТИ НЕМОЖЛИВОГО Олександр Мурашко почав мистецьку кар’єру з амплуа бунтівного тінейджера. Він розмальовував стіни, зневажав шкільну освіту, роботу в іконописній майстерні вітчима та прагнув неможливого. «Я відчуваю, що можу працювати краще богомазів і писати своє», – якось сказав Сашко та втік «на канікули». Близькі були вражені: хлопцеві явно не вистачало ані делікатності, ані відповідного виховання. Та й привабливим його ніхто не вважав. Суцільні вади, підсилені тим, що в незнайомому суспільстві він втрачав мізерне самовладання та починав заїкатися. Як тут робити етикетні компліменти незнайомкам?

130

О Л Е К С А Н Д Р М У РА Ш К О

ШЛЯХ МУРАШКА ДО МАНЕР На світських подіях, куди Олександра Мурашка вперше привів не так талант, як родинні зв’язки та Терещенки, він почувався рибою без води – розмов не підтримував і плутав столове приладдя. Раз за столом у сум’ятті перехилив соусник замість тарілки – на даму поруч. Вона відповіла ввічливим жартом: «Ви зробили мені послугу – тепер чоловік замовить мені нову сукню». На іншій зустрічі, щоб впоратися з хвилюванням, Олександр попросив дозволу закурити – та все одно не впорався: у результаті перекинув на співбесідницю попільничку та комічно впав, коли намагався хустинкою зчистити попіл. Впевненість прийшла з досвідом – після роботи в Парижі та Мюнхені, виставок у Берліні, Римі, Амстердамі та Венеції.

ДЕТАЛІЗУВАТИ ПАРИЖ «Париж – прекрасне місто для загального розвитку, та не для роботи», – 25-річний Олександр Мурашко в цілому розвивався в Луврі, а ще – у богемному Латинському кварталі, і невідомо, що було кориснішим. Заворожений настроєм і стилем кафе-шантанів, він передавав блиск на полотні. Жадібно замальовував безліч деталей: ліхтарі, годинники, прикраси… Проте робив це не з метою засвідчити свою уважність (хоча чому б і ні?), а щоб передати абстрактну «атмосферу» модного ресторану та настрій, з яким туди завітали дами – себе показати.

131

Л ЮД И ТА З В И Ч А Ї : К Н И ГА - П У Т І В Н И К С Т И Л Е М Ж И Т Т Я

ПРИВЧИТИ СЕБЕ ДО РОБОТИ «Мазило з Саші вийде відмінний, але йому потрібно дисциплінувати талант», – радив мистецтвознавець Адріян Прахов. Гоноровий Олександр Мурашко сприйняв пораду за корисну. У майстерні Іллі Рєпіна він – вбраний за європейською модою у кепі та короткому піджаку – щодня малював етюди з раннього ранку до півдня, писав ескізи та працював з натурниками до вечора. Рутину розбавляв знайомствами – з Петербургом і артистичною елітою. Він робив успіхи швидко та в усьому, завдяки чому став найкращим випускником з дипломним полотном «Похорон кошового», для якого жадібно скуповував реквізит – предмети козацької старовини, і отримав нагороду – відрядження до Європи, у «сприятливе» для митця середовище.

132

О Л Е К С А Н Д Р М У РА Ш К О

РОЗВАЖАТИСЯ ГУЧНО, ПРАЦЮВАТИ… ТИХО «Бешкетували багато, а пива пили ще більше», – ділився художник враженнями. У Мюнхені влаштували з друзями перформанс: годину бюргери спостерігали, як російські піддані бігали вокзалом і скуповували квіти – «Великий князь приїжджає інкогніто!» – зібрали натовп допитливих, отримали кортеж, карету з екіпажем і загальну увагу… «Князя» грав Олександр Мурашко у блискучому циліндрі та фраку. «Думав, здивую Мюнхен, – зізнавався він, – але тут зібралися солідні бородаті «дядечки» з іменами, що вчаться, як школярі». У такій компанії вечори проходили з мюнхенським пивом та суперечками про мистецтво, а дні – за тихою роботою. Велику роль зіграла сила особистого прикладу: «Я зрозумів, що це не так, як у нас – тут люди по-справжньому працюють день у день. Зрозумів – і почав сам працювати».

133

Л ЮД И ТА З В И Ч А Ї : К Н И ГА - П У Т І В Н И К С Т И Л Е М Ж И Т Т Я

ПОРТРЕТНА МАЙСТЕРНІСТЬ МУРАШКА Люди на портретах Олександра Мурашка не схожі на воскові фігури – вони живі та навіть рухаються, на обличчях грають сонячні промені. Власне таким і має бути той ідеальний портрет, який зачаровує.

БУТИ АНАТОМІЧНО ТОЧНИМ

Олександр Мурашко показував, що портретна майстерність – це вміння бути анатомічно точним, незалежно від пози моделі. Груповий портрет «Селянська родина» – три різні людини, кожна в зручній для себе позі: бабуся сидить і понуро розглядає підлогу, дідусь побачив цікаве ліворуч майстра, а молода дівчина дивиться прямо перед собою. У цьому є і певний символізм. КЕРУВАТИСЯ РУХАМИ

Художники минулих років змушували героїв картин завмирати рівно. Олександр Мурашко, імпресіоністи та модерністи вважали такий підхід застарілим. Люди поводяться інакше: нахиляють голови, смикають верхній одяг, дивляться у різні сторони.

134

О Л Е К С А Н Д Р М У РА Ш К О

ПРАЦЮВАТИ НА СВІЖОМУ ПОВІТРІ

Новація Олександра Мурашка – живий портрет у природних умовах. Він писав у сільських хатах і кафетеріях, біля ставка на Капрі та на зимових вулицях Києва, у театрах і в робочих кабінетах – будь-де, аби не при штучному освітленні студії.

ПАМ’ЯТАТИ, ЩО ПОРТРЕТ – ЦЕ ОПОВІДАЧ

У роботі «Карусель» (золота медаль міжнародної виставки в Мюнхені) Олександр Мурашко «фотографував»: «клік» пензлем розкриває історію наївної радості сільських дівчат, вбраних «у найкраще», а на їхніх головах – хустки, що майорять за вітром. На картині «Дівчина біля столу» оповідають деталі: букет квітів, біла сукня, модна зачіска. Відразу зрозуміло, з якого приводу написано.

135

Л ЮД И ТА З В И Ч А Ї : К Н И ГА - П У Т І В Н И К С Т И Л Е М Ж И Т Т Я

ЧИСТИЙ АРТ: ДЕТАЛІ В СТИЛІ ХУДОЖНИКА Олександр Мурашко привертав увагу своїм стилем – і мистецьким, і особистим. Звичайно, до головного франта того часу князя Фелікса Юсупова йому було далеко, а до законодавця стилю Едуарда VII – ще далі, але він був десь близько, коли намагався сховати свої неслухняні кучері під англійське кепі та працював за мольбертом у фраку, коли носив європейський костюм-трійку з жилеткою та смугастий коричневий або синій піджак, який у молоді роки помилково застібав на всі ґудзики. Олександр Мурашко віддавав перевагу костюмам неформальних фактур і відтінків та красномовним аксесуарам – як справжній художник. КЛАСИЧНИЙ МЕТЕЛИК

Початок XX століття мав правило щодо метелика: він був необхідний кожному чоловікові, який претендував на певне місце в соціумі. Виглядав він, як і сьогодні – смужка шовкової тканини, зав’язаної за особистим смаком у будь-який із десятка можливих вузлів, від ширококрилого «метелика» до найвужчого «кажанячого крила». Олександр Мурашко віддавав перевагу золотій середині під назвою «класичний вузол», а потім взагалі замінив метелика на тонку краватку.

ТОНКА КРАВАТКА

Якщо метелик прикрашав лише шию, то краватка розширювала сферу своєї діяльності. Проте лише у вертикальній площині – в горизонтальній вона стала вужчою через моду на «військову» стрункість. Олександрові остання була властива, тому під білу сорочку він часто обирав чорну або синю тонку краватку, зав’язану у компактний «віндзорський вузол».

136

О Л Е К С А Н Д Р М У РА Ш К О

ШПИЛЬКА ДЛЯ КРАВАТКИ

У часи «едвардіанської моди» краватки та комірці додатково прикрашали не лише затискачами для краваток – були шпильки для комірця, планки та шпильки-гантелі, ланцюжки та шпильки для краваток, усі – в міру дорогоцінні (адже етикет обмежував чоловіків у дорогоцінних камінцях, але не металах) та в різній мірі практичні. Шпилька-затискач Олександра Мурашка була золотою та дуже практичною – тримала краватку на місці під час роботи та за столом.

НАГРУДНА ХУСТИНКА

На відміну від інших, функціональних аксесуарів, нагрудна хустинка виглядала з кишень джентльменів лише для краси, а хустинка для практичних потреб, таких як витерти чоло або змахнути попіл, лежала в менш помітному місці – у кишені штанів. Нагрудна хустинка – аристократичний «франтівський» штрих, тож Олександр Мурашко клав його на полотно свого костюма лише в особливих випадках, але складав досить оригінально – пишним «буфом».

137

Роберт Максвелл

Гроші – це ще не все. У мене є гроші і у мене є все, але це – не одне й те саме. Гроші, які ти не заробив, не принесуть тобі добра. Якби справи були настільки кепські, як деякі люди вперто вважають, я б уже давно пішов на пенсію з пляшкою скотча та пістолетом. Понад усе я б хотів побачити, як дітей та дорослих вчитимуть розрізняти хороше та погане.

цікаво Роберта Максвелла і його підлеглого Ніколаса Девіса підозрювали у багаторічній тісній співпраці з ізраїльським розвідувальним УПРАВЛІННЯМ МОССАД , однак прямих доказів цьому так і не вдалось знайти. Після смерті Максвелла поховали в Ізраїлі з особливими почестями.

У січні 1945 року Максвелл отримав ВІЙСЬКОВИЙ ХРЕСТ – почесну британську нагороду за особливу хоробрість, яку він проявив під час Другої світової війни. Роберт брав участь у знаковій висадці в Нормандії та пройшов шлях до самого Берліна.

Його справжнє ім’я – ЛЮДВІК ХОХ , яке він був змушений приховувати через переслідування євреїв. У 1948 році майбутній лорд стає Робертом Максвеллом і отримує громадянство Великої Британії – після того, як воював за неї.

Л ЮД И ТА З В И Ч А Ї : К Н И ГА - П У Т І В Н И К С Т И Л Е М Ж И Т Т Я

літку 1944 року 21-річний колишній командор батальйону снайперів Британської армії Роберт Максвелл приїхав у Париж для розвідувальної роботи. Саме тут він зустрів француженку Елізабет, майбутню дружину і матір своїх дев’ятьох дітей. Закохавшись у неї з першого погляду, Роберт тоді урочисто пообіцяв: «Я отримаю Військовий хрест. Я зароблю справжній статок. Я стану прем’єр-міністром Англії. Я даруватиму вам щастя до кінця своїх днів». Це прозвучало занадто сміливо, враховуючи те, що тоді він не мав навіть британського громадянства. Однак за рік після цих слів Максвелл отримав почесного Військового хреста, довівши Бетті серйозність своїх намірів. З усього перерахованого йому не вдалося лише очолити британський уряд, а решти він досяг з блиском. Хоробрість Максвелла на війні зрештою подарувала йому британське громадянство, прекрасну дружину та важливі зв’язки у медіабізнесі.

Однак починався цей шлях зовсім похмуро: у бідній родині ортодоксальних іудеїв в маленькому карпатському містечку, з якого Максвелл втік щойно Чехословаччина потрапила під протекторат Третього рейху. Маленький мрійник, який обожнював читати та пристрасно любив науку – якби він залишився вдома, то, найімовірніше, загинув би разом із усією своєю родиною у нацистських концтаборах.

140

РОБЕРТ МАКСВЕЛЛ

ВТЕЧА ДО БЛИСКУЧОГО МАЙБУТНЬОГО Неодноразово Максвеллу довелось радикально змінювати траєкторію свого життя, перш ніж він знайшов вірний шлях. Перший поворот – відмова від релігійної кар’єри. Батьки пророчили йому стати раввіном, та юний Людвік швидко кинув теологію, аби продавати коштовності. Другий поворот – втеча від нацистських переслідувань та приєднання до армії союзників. Він відмовляється від шансу поїхати на навчання до США і обирає війну з фашистами. Там Максвелл проявляє неабиякий талант снайпера, демонструючи витримку, зібраність та дисципліну. На військовому тлі Роберт більш успішний, ніж на релігійному – і закінчує війну з капітанськими еполетами, що згодом дозволять йому стати громадянином Великої Британії. Третій поворот – завершення блискучої військової кар’єри та перехід у видавничій бізнес. Стрімкій пробіжці нагору кар’єрними сходинками неабияк посприяли зв’язки, здобуті під час служби, тому Максвелл з перспективного офіцера перетворюється на ще більш перспективного підприємця з надзвичайно тонким відчуттям ринку та його потреб.

141

Л ЮД И ТА З В И Ч А Ї : К Н И ГА - П У Т І В Н И К С Т И Л Е М Ж И Т Т Я

ВИДАВНИЧИЙ ГЕНІЙ МАКСВЕЛЛА Максвелл вільно володів п’ятьма мовами, що допомогло йому швидко створити фундамент для своєї майбутньої медіаімперії. Він починав з того, що займався дистрибуцією німецьких газет в Англії, однак розумів, що на цьому великого капіталу не збудуєш. У Берліні Роберт познайомився із Фердінандом Шпрінгером, який до війни був найбільшим у світі видавцем наукових книжок, і ця зустріч, за словами самого Максвелла, стала для нього справжнім одкровенням. Маючи вже досвід роботи у видавницькому бізнесі, Максвелл стає дистриб’ютором книжок Springer Verlag у Британії та США – цілком закономірне продовження післявоєнної кар’єри, яка починалась у 21 рік з роботи цензором Der Telegraf. Згодом разом зі Шпрінгером він заснував компанію під назвою «Ланге, Максвелл енд Шпрінгер», що імпортувала німецькі наукові видання у Велику Британію. «Якщо німці у чомусь і розбираються, то це в науці», – казав він, і вже у 1959 році його компанія мала річний оборот у понад 20 млн німецьких марок.

142

РОБЕРТ МАКСВЕЛЛ

Однак на той час це вже був не єдиний його бізнес: у 1950-му Максвелл придбав британське видавництво, перейменувавши його у Pergamon Press – на честь грецького міста, відомого своєю надзвичайною бібліотекою. Тонка іронія його успіху полягає в тому, що сам Максвелл навіть не мав закінченої освіти – до війни він встиг отримати лише початкові шкільні знання, а потім часу на навчання у нього вже не було. При цьому завдяки бізнес-інтуїції він зрозумів, що попит на наукову літературу стрімко зростає, і доволі швидко Максвелл став другим у світі найбільшим її видавцем. У 1966 році в Pergamon Press працювали понад 2,5 тис. людей, вартість видавництва складала 7 млн фунтів стерлінгів, щорічно воно випускало 600 книжок та 120 періодичних видань. Досить непогано, як для романтично налаштованого солдата, яким він був під час першої зустрічі з Бетті. Тією самою Бетті, яка в 60 років через кепкування чоловіка пішла й отримала докторську ступінь з французької мови в Оксфорді, а згодом стала одним з головних світових рупорів, які говорили про жахливу трагедію Холокосту. Воістину одіозне подружжя.

143

Л ЮД И ТА З В И Ч А Ї : К Н И ГА - П У Т І В Н И К С Т И Л Е М Ж И Т Т Я

ПОЛІТИКА – НЕ ДЛЯ КОЖНОГО БІЗНЕСМЕНА Обіцянка стати прем’єр-міністром Англії не давала Максвеллу спокою, незважаючи на шалений успіх у бізнесі. В 1964 році його обирають членом парламенту від округу Букінгем, і наступні шість років медіамагнат засідає в Палаті громад від Лейбористської партії. На жаль, не дуже успішно, хоча його підприємницький досвід міг спрацювати йому на користь. Він був справжнім «мільйонером з нетрів» у партії, що представляла інтереси робочого класу, і чудово розумів потреби цих обох верств населення. Однак точок дотику з колегами, як і шляху до уряду, йому так і не вдалося знайти. До речі, в інтерв’ю The Times Максвелл якось скаржився, що не знаходить спільної мови з чоловіками. «Спочатку я старався наймати асистентів чоловіків, але нічого не вийшло. Вони схильні бути надто незалежними. Чоловікам подобається мати власну індивідуальність. А от жінки можуть стати продовженням свого боса». Подібна скандальна за сучасними мірками заява повністю відображала характер Максвелла: він не лише видавав скандальні журнали та газети, але й любив провокувати публіку.

144

РОБЕРТ МАКСВЕЛЛ

ДВОЛИКИЙ РОБЕРТ ЯНУС МАКСВЕЛЛ Як бог із грецьких міфів, що мав два обличчя, Роберт Максвелл був дуже неоднозначною особистістю. Багато хто з його колег та друзів свідчили про подвійність натури чоловіка: яскравий харизматичний лідер завжди йшов поряд із грубим безкомпромісним деспотом. Він мав блискучий розум і ухвалював рішення із блискавичною швидкістю, а всі, хто не відповідали надзвичайному темпу його роботи та розумової діяльності, – ставали об’єктами для насмішок та відвертих принижень. Дивним чином він завойовував безпрецедентну лояльність – друзів, колег та родичів, – яку не здатна була похитнути жодна з численних образ, що регулярно летіли в їхній бік. Однак незважаючи на дещо хаотичну подвійну особистість, зовні Роберт виглядав бездоганно. Армійська служба навчила його дисципліні, і хоч пунктуальність не була його сильною стороною, у власному стилі він залишався точним, наче швейцарський годинник. Сигари, шик та шампанське – невід’ємні складові його іміджу, і за будь-яких умов Максвелл одягав діловий костюм із білосніжною сорочкою, які він любив комбінувати зі смугастими різнокольоровими краватками.

145

Л ЮД И ТА З В И Ч А Ї : К Н И ГА - П У Т І В Н И К С Т И Л Е М Ж И Т Т Я

МАЙСТЕР ТАБЛОЇДІВ Успіх у сфері наукових видань не задовольняв амбіційного Максвелла: він тривалий час мріяв володіти великою щоденною газетою і робив чимало спроб її придбати або заснувати. Нарешті бізнесмен став власником компанії Mirror Group Newspapers, до якої входили в тому числі газета Daily Mirror і таблоїд Sunday Mirror. Він придбав їх у момент кризи, коли затрати суттєво перевищували доходи – і зробив прибутковими. Максвелл дійсно володів так званим дотиком Мідаса, адже коли йому довелося знову викупляти Pergamon Press після своєї невдалої політичної кар’єри, видавництво знаходилося у жахливому фінансовому стані. За декілька років без Максвелла воно знецінилось майже в десять разів, а співробітники благали раду директорів повернути попереднє керівництво. Вже за рік після повернення Максвелла на посаду голови ради директорів Pergamon Press отримало прибуток – майже 2 млн фунтів стерлінгів. Також він був першим, хто зробив спробу запуску загальноєвропейського видання – однак втратив на цьому не один мільйон доларів.

146

РОБЕРТ МАКСВЕЛЛ

Невгамовний та вибагливий, Максвелл постійно підвищував рівень продажів та доходів, вимагаючи від своїх підлеглих фантастичної працездатності та відданості справі. Під кінець 1980-х він був справжньою суперзіркою медіабізнесу, володіючи, окрім перелічених компаній, половиною європейського каналу MTV, мережами кабельного телебачення у Великій Британії, а також американськими таблоїдами національного масштабу. Його бізнес мав відділення у 26 країнах світу, понад 27 тис. співробітників, статус найбільшого видавця Європи та другого – у США. Навіть після світового падіння бірж у 1987 році вартість Maxwell Сommunication складала понад $2 млрд. Існував план до 1990 року випустити продукції на суму до $5 млрд. Але, на жаль, під час глобальної кризи Максвелл прорахувався: він не зумів вчасно зменшити свої апетити щодо росту бізнесу – і це було його фатальною помилкою. В умовах світових економічних потрясінь жага Максвелла до експансії була нестримною, і він придбав велике британське видавництво MacMillan за $2,6 млрд. Є час розкидати каміння, а є час його збирати – Максвелл, на жаль, не вмів цього розрізняти.

147

Л ЮД И ТА З В И Ч А Ї : К Н И ГА - П У Т І В Н И К С Т И Л Е М Ж И Т Т Я

ЗВОРОТНА СТОРОНА ЖИТТЯ МАКСВЕЛЛА Працювати і жити з цією людиною було непросто. Надзвичайна харизма Максвелла допомагала йому завойовувати неабияку відданість всіх довкола, яку він постійно ставив під питання своєю відверто грубою поведінкою. Про це розповідала і його дружина Елізабет у книзі, яку вона змушена була написати після його смерті, аби хоч трохи покращити тяжке фінансове становище. Смерть Роберта Максвелла була сповнена загадкових обставин, як і його життя. На фоні фінансових проблем у власних компаніях він вирушив на Канарські острови на своїй яхті, з якої впав вночі у відкрите море. Через два роки після цього стало відомо, що Максвелл витягнув 440 млн фунтів з пенсійних фондів своїх компаній, аби перекрити борги в інших – за це понесли відповідальність його двоє старших синів, однак суд їх виправдав. Була його смерть нещасним випадком, суїцидом чи вбивством – досі невідомо.

148

РОБЕРТ МАКСВЕЛЛ

АНТИУРОКИ ВІД МАКСВЕЛЛА МАЙ ТЕРПІННЯ

Одного різдвяного ранку діти Максвелла застали його під час розпакування подарунків – настільки він був нетерплячим. Ця ж відсутність терпіння призвела до величезних боргів, які він залишив родині після смерті.

БЕРЕЖИ РОДИНУ

Він вимагав відданості – й інколи це виглядало негарно. Максвелл міг ображати і принижувати своїх дітей та дружину, незважаючи на те, що вони завжди його підтримували і були надійним тилом у всіх його починаннях.

ЗІЗНАВАЙСЯ У НЕВДАЧАХ

Образ успішного медіамагната був настільки жаданим та привабливим, що він не зміг від нього відмовитися навіть тоді, коли настали скрутні часи, і продовжував купувати нові газети. Інколи краще зробити пару кроків назад, аніж стрибок у нікуди.

149

Серж Лифар

Фактично моя особистість закута між двома полюсами – коханням і ненавистю. Я став танцівником, ще не вміючи танцювати, не знаючи техніки – був упевнений, що опаную її і ніякі перешкоди не зупинять мене на цьому шляху. Навіть прекрасний і блискучий Париж не зміг примусити мене, киянина, забути мій широкий, величавий Дніпро.

цікаво Навіть у Варшаві, без копійки у кишені, Серж Лифар найбільше мріяв про філіжанку КАВИ ПО-ВІДЕНСЬКИ – напій, який він потім пив щоранку. Під час візиту до Радянського Союзу Серж Лифар передав музеям колекцію пушкінських стародруків, а у відповідь отримав СУВЕНІР-

«Золотий черевичок» – найвища відзнаку балетного світу, а ЗОЛОТА ПРИКРАСА

НИЙ ПЛАСТМАСОВИЙ СУПУ ТНИК .

У ВИГЛЯДІ

«БІБЛІОТЕКА ДЯГІЛЕВА –

ЧЕРЕВИЧКА –

– унікальна колекція книг з мистецтва та стародруків, гроші на яку Серж Лифар, за його висловом, «заробляв ногами».

подарунок коханої Ліллан АлефельдЛаурвіг. Невідомо, який черевичок Серж Лифар цінував більше.

ЛИФАРЯ»

Після відставки з опери Серж Лифар зайнявся ЖИВОПИСОМ , але продовжував вважати себе хореографом – «таким, який пише».

Л ЮД И ТА З В И Ч А Ї : К Н И ГА - П У Т І В Н И К С Т И Л Е М Ж И Т Т Я

опулярна метафора життя: завіса підіймається, сценічне світло робить акцент на фігурі, прекрасній, як скульптура давньогрецького атлета, та одинокій, як біблійний пророк на чужій батьківщині. Глядач бачить виразне, наче вирізьблене обличчя героя, його граційні рухи, стрімкі оберти та легкі стрибки – від одного провалля до іншого, від землі – до небес. В образі героя вгадується постать Сержа Лифаря, або, як він на аристократичний манер і патріотично підписувався – Serge Lifar de Kiev. У порівнянні життя зі сценою є недолік – вона приховує від глядача те, що відбувається за кулісами. У випадку Лифаря це – безліч історій людини, що прийшла до балетної школи із запізненням у десять років та прожила шпіонський детектив, казку про Попелюшку, службовий роман, кілька ситкомів, дві мелодрами і напружену життєву драму – та здала іспит на генія. Екстерном. Серж Лифар прийшов до Київської балетної студії Броніслави Ніжинської у 16 років і з запізненням закохався у танець. До трупи Les Ballets Russes він не потрапив за помахом чарівної палички. Серж «заробив усе ногами» та у 26 років став танцівником-етуаль, хореографом і керівником балетної трупи Опера Гарньє, реформатором, а також – реаніматором французької балетної школи.

152

С Е Р Ж Л И ФА Р

ЖИТТЄВИЙ МАНІФЕСТ СЕРЖА ЛИФАРЯ «Боже, це був великий фільм, великий кадр! Чому ніхто не знімав, хай йому біс!» – кричав вражений Жан Кокто після того, як Серж Лифар зробив 32 фуете. На даху. Тримаючи в обіймах княжну Наталію Палей. «Маніфест хореографа» – одна з 18 книг, які написав Серж Лифар. Маніфест стилю життя, який він творив щодня, вартий не меншої уваги. Він записав основні тези: «Я завжди маю рацію, навіть коли помиляюся. Я – людина слова та діла. У мене дуже закритий характер. Я – нелюдимий. Я не схильний мститися. Моя помста – це мої перемоги. У мене небагато гонору, але є гордість. Я страждаю мовчки. Не ревнивий. Завжди розлучаюся з мерзотниками. Прощаю всім усе, але не забуваю ніколи». Звучить драматично. Виглядає – також. СТІЙ НА СВОЄМУ «Я працював не тільки на репетиціях, але й вечорами поодиноко репетирував на молі Монте-Карло, знову та знову повторював досягнуте». Броніслава Ніжинська, Сергій Дягілев і кордон новоутвореного Союзу – усі поводили себе з Сержем, наче міфічні гуру, які перевіряють волю потенційних учнів, змушуючи їх стукати у двері кілька разів. Серж Лифар не здавався. Ніжинська виставила його за двері приватної студії: «Молодий чоловіче, ви запізнилися років на десять» – він записався у міську танцювальну студію, теж до Ніжинської. Коли з Франції прийшло запрошення для п’яти найкращих учнів (Лифар – один із тих, хто відставав), – сам себе назвав п’ятим. Коли його з друзями схопили за кілька кілометрів до кордону з Польщею, Серж Лифар потрапив за ґрати, втік з-під нагляду, повторив увесь шлях, проїхав кілька годин, вчепившись за поручень у хвості потяга. Коли Сергій Дягілев сказав «ні», Лифар перетворив його на «так»: щовечора повторював па і фуете на площі біля студії «Російського балету».

153

Л ЮД И ТА З В И Ч А Ї : К Н И ГА - П У Т І В Н И К С Т И Л Е М Ж И Т Т Я

БАЛЕТНЕ СПАРТАНСТВО ЛИФАРЯ «Я спілкувався з найбагатшими людьми світу. Але моє особисте життя було, як у ченця, а справжнім домом – гримерка», – окреслював своє життя «дягілевського періоду» Серж Лифар. Він, таким чином, суперечив «традиції»: виснажені нескінченними репетиціями та нотаціями вимогливого балетмейстера, інші артисти балету, зазвичай не зачинялись у «келії», а віддавалися протилежним заняттям – флірту, азартним іграм та алкоголю. Що робив Лифар? Він продовжував репетирувати, читав, пив каву по-віденськи, пізно лягав і рано вставав. Його спосіб життя відрізнявся від стилю інших артистів балету рівно на половину – часом поза репетиційною залою. Насправді Лифар не був ченцем – серед його друзів були такі, з якими не занудьгуєш: Жан Кокто, Пабло Пікассо та Коко Шанель.

154

С Е Р Ж Л И ФА Р

ПІД ОДНИМ ДАХОМ ІЗ СЕРЖЕМ Ранок Сержа Лифаря починався із кави з цигаркою в одному зі скромних готелів Парижа на рю Оз Урс, рю Де Лапп або ж навпроти Опера Гарньє… В готелях він провів більшу частину життя – і не мав бажання зраджувати традиції, доки після виходу на пенсію не одружився з графинею Ліллан Алефельд-Лаурвіг і не переїхав до маєтку у Швейцарії. Готель, вважав він, – найкраще місце для байдужого до розкоші холостяка, який із цінної власності має лише колекцію стародруків і книг, присвячених живопису, декораціям і балету. Навіщо йому власна квартира, а тим паче – дім? Серж Лифар живе роботою, забігає на вечерю до кафе, у ресторан Le Dome чи просто – до друзів… Звичайно, світські бесіди вести з ним нелегко: здається, він поруч, уважно дивиться, вчасно киває головою, але насправді – подумки у театрі та не чує ані слова. Незважаючи на це, для Сержа завжди відкриті майстерня Пабло Пікассо на рю Де Ля Боеті та будинок Коко Шанель, який він вважає своїм другим домом, не після готельного номера – після опери. В Опера Гарньє Серж Лифар міг провести кілька діб, відпочиваючи просто у репетиційній залі, в якій до того ставив «Ікара», «Сюїту в білому», «Шота Руставелі» або «Ромео і Джульєтту». Протягом дня він легко переключався на різні хореографії, наскільки сильно вони б не відрізнялися: ось він в одній залі розказує, як має рухатися Білосніжка, а за хвилину – вже в іншій керує репетицією «Федри».

155

Л ЮД И ТА З В И Ч А Ї : К Н И ГА - П У Т І В Н И К С Т И Л Е М Ж И Т Т Я

ТЕАТРАЛЬНИЙ МАНІФЕСТ СЕРЖА ЛИФАРЯ Паризька опера… Один фасад Опери Гарньє скульптурами муз, колонами, золотими карнизами і капітелями вселяє відчуття благородної краси та манер. Так і було, коли балетмейстером став Серж Лифар. До нього будівля переживала занепад. Особливо – балет, «закуска» до опери як основної страви. Під час вистав курили та спілкувалися, жінки хизувалися прикрасами, дефілюючи між рядами, у фойє де ля данс вправлялись у мистецтві флірту та випивці, а світло залишилось увімкнутим, аби світські леви та левиці з комфортом насолоджувались усім цим. Серж Лифар реформував балет не лише як академічне мистецтво, окреме від опери та музики: заснував течію неокласицизму, вдосконалив пластику, запропонував нові позиції. Він повернув балетний етикет. Світло вимикалося, акцентуючи увагу публіки на сцені як безпосередній причині візиту. Фойє де ля данс стало недоступним стороннім. Серед артистів кордебалету повернулася мода на ретельне гоління, театральний грим, пуанти та атлас. Вхід на виставу після третього дзвінка став неможливим, а відтак – символом неповаги. Дами зненавиділи Лифаря – «який моветон, йти у театр поспіхом і не бачити гостей!» – але потім закохались у балет.

156

С Е Р Ж Л И ФА Р

З СЕРЖЕМ НА КОРОТКІЙ НОЗІ Серж Лифар залишався «давньогрецьким сатиром» що б не вдягнув: костюм з краваткою та хустинкою у кишені, чорний двобортний піджак, чорну футболку під класичні штани з тонким ремінцем, шорти з сорочкою, вузькі танцювальні бриджі або костюм Петрушки. Він лише зважав на ситуацію – в одному прогулювався Парижем, інше вдягав в Італії, а в третьому – виступав. До питання вибору взуття підходив дуже ретельно. ОКСФОРДИ

Офіційне взуття на міцній та негнучкій підошві, якому віддавав перевагу Серж Лифар. Воно захищало його ступні на паризькій бруківці, на кафедрі Сорбоннського університету, під час зустрічей з багатими та відомими… Усюди. Недаремно він обрав універсальний колір і фасон – чорні оксфорди на невисоких підборах. МОНКИ

Монки – це насамперед практично: можна взути, застібнути пряжку або дві – і забути про шнурівку. Серж Лифар носив монки, коли відвідував майстерні художників і декораторів, на пароплаві в подорожі до США та й просто так, як заміну більш формальним оксфордам. МОКАСИНИ

М’яке, гнучке та зручне взуття, що дозволяє вдягати його на природі. Саме в мокасинах Серж Лифар позує на фоні моря на фотографіях зі своїх перших італійських «канікул». Других і третіх – також. І на Лазурному Березі та у заміських маєтках він теж відпочивав у простих замшевих мокасинах. НАПІВПУАНТИ

У порівнянні з пуантами напівпуанти легше взувати, доглядати за ними та знімати. Вони й виглядають не так урочисто, тому що підкреслюють більше себе, аніж пластику. Серж Лифар заборонив артистам Опера Гарньє виступати у напівпуантах – і сам у них не танцював. Напівпуанти – це лише для репетицій. 157

Соня Делоне

Я люблю творчість більше, ніж життя, мені необхідно виразити себе, перед тим як зникнути. Хто зуміє оцінити взаємозалежність кольорів, вплив одного кольору на інший, їхні контрасти та дисонанси, побачить нескінченність різних зображень. Я люблю яскраві кольори, це – барви мого дитинства, барви України. У небі ми бачимо приклад динамічного мистецтва, в основі якого – світло та рух.

цікаво ДИТЯЧИЙ КИЛИМОК –

Соня Делоне стала першою художницею, ретроспектива робіт якої пройшла в ЛУВРІ .

перший предмет декору, створений Сонею Делоне для сина Шарля в стилі печворк.

Соня Делоне декорувала не тільки будинки, а й працювала над дизайном АВТОМОБІЛІВ Heim, Citroën і Matra. Після того як, за висловом Делоне, «Велика депресія звільнила від бізнесу», Соня розробляла малюнки для шпалер, килимів, домашнього текстилю та тканин і навіть ЮВЕЛІРНІ ПРИКРАСИ .

Приклади ДИЗАЙНЕРСЬКИХ РОБІТ Соні Делоне: костюми для «Російських балетів» Сергія Дягілева, афіші та інтер’єр клубу Petit Casino в Мадриді, Павільйон залізниць і Палац повітря Всесвітньої виставки 1937 року.

Повсякденний гардероб Соні Делоне, окрім речей власного дизайну, складався з елегантних жакетів і костюмів CHANEL . ПАЛЬТО Sonia Delaunay носила голлівудська зірка Глорія Свенсон.

Л ЮД И ТА З В И Ч А Ї : К Н И ГА - П У Т І В Н И К С Т И Л Е М Ж И Т Т Я

XXI столітті ніхто не дивується, купуючи речі, оформлені сучасними художниками. Однак донедавна все було інакше: художники лише декларували мистецтво частиною повсякденності, а дизайнери задовольнялися експериментами з формами та фігурами. Змінила ситуацію французька художниця-модерніст Соня Делоне. Вона заснувала напрямок симультанізм, відповідно до якого відображала рух та ритм кольором і формами – і майже за півстоліття до того як сукня Іва Сен-Лорана «потоваришувала» з полотном кубіста Піта Мондріана, бравувала буржуазним стилем в одязі та інтер’єрі. Соня носила сукні лаконічного крою, власноруч перефарбовані в гірчичний і червоний, пурпуровий і рожевий, зелений і синій. Довкола казали «футуристичний одяг» і віддавали шану її оригінальності, сміливості та вмінню комбінувати кольори. Останнім вона завдячувала Україні – спогади про світлу та барвисту батьківщину стали поштовхом до творчості. Про Україну, де Соня провела перші п’ять років свого життя, вона згадувала усюди, де б не жила потім – у Петербурзі разом із дядьком-адвокатом, у Карлсруе в Академії витончених мистецтв, у Парижі, Ліоні, Барселоні, Лісабоні та знову в Парижі.

160

СО Н Я Д Е Л О Н Е

ЙТИ ЗА СОНЦЕМ – УСЛІД ЗА СОНЕЮ ДЕЛОНЕ Якщо перенести на карту особливі місця для Соні Делоне, вийде путівник Парижем – той, про який пишуть книги та знімають драматичні фільми, де обов’язково фігурують Коко Шанель, Пабло Пікассо та Гертруда Стайн. Тоді, на початку буремного століття, чарівно-елегантні експати правили бал: на Монпарнасі, у Пасажі Данціг вібрувала славнозвісна «комуна» La Ruche, де зустрічались, працювали, закохувались, сперечались і били супові тарілки Марк Шагал, Амедео Модільяні, Анрі Леже, Олександр Архипенко та весь бомонд. Живописець і графік Пінхус Кремень вийшов зі Східного вокзалу Парижа з трьома карбованцями та двома французькими словами на вустах: «Пасаж Данціг» – і La Ruche прийняв його, наче рідного, пригостив чаєм і супом, який в «пасажі» теж готував не абихто, а геній авангардного живопису Марія Васильєва.

161

Л ЮД И ТА З В И Ч А Ї : К Н И ГА - П У Т І В Н И К С Т И Л Е М Ж И Т Т Я

ЧАЙ У ДЕЛОНЕ – «ЕПІЦЕНТР НОСТАЛЬГІЇ» Соні-Софії «влаштуватись» було ще легше, ніж Пінхусу Кременю. Вона досконало володіла французькою, а ще – німецькою та англійською мовами та мала солідний бекграунд: Академія витончених мистецтв у Карлсруе, Академія Ля Палетт та короткочасний шлюб з мистецтвознавцем і галеристом Вільгельмом Уде. Завдяки Уде вона познайомилась із Пабло Пікассо, Андре Дереном і Робертом Делоне – коханням усього свого життя. Соня та Роберт Делоне – пара-магніт. Вони змушували буржуа здивовано відкривати роти, так само вражаючи й артистів. Усі знали їхню адресу – рю Де Гранд Огюстен, 3, зовсім поруч із майстернею Пабло Пікассо, але неймовірно далеко від нього за настроєм: демократичні, вільні, яскраві Делоне щонеділі широко відкривали двері, заварювали чай, розливали напої, вмикали музику, а маленький син Шарль часто танцював в обіймах матері. З 1921 року, після довгого семирічного відрядження (насправді – втечі від війни) в Португалії та Іспанії, адреса студії змінилась на бульвар Мальзерб, 19, але настрій – відкритий норов Делоне – залишився.

162

СО Н Я Д Е Л О Н Е

КОЛЬОРОВИЙ ПАРИЖ, ЯК КАЛЕЙДОСКОП НАТХНЕННЯ Найближчими друзями родини Делоне були Гійом Аполлінер і Жорж Брак. Усі разом вони обідали в Café de Flore на бульварі Сен-Жермен, у Le Dôme та La Rotonde на Монпарнасі, відвідували «середи» в La Closerie des Lilas і перетворювали бальний зал Le Bal Bullier на калейдоскоп. Таким само яскравим танцем соковитих барв Соня Делоне і бачила місто – крізь «арт-окуляр»: «Ми з друзями зустрічалися на бульварі біля фонтану Сен-Мішель, і нові електричні вогні змушували кольори та тіні вібрувати, наче це були невідомі об’єкти, що попадали з неба довкола нас». Усе незвичне стимулювало уяву Соні Делоне. У Луврі вона оминала картинні галереї на користь колекцій єгипетських ювелірних виробів, ассирійських скульптур і витворів мистецтва давньої Месопотамії. Делоне визнавала, що завжди шукала щось, що «залишало б абстрактний слід усередині» – речі, аналогічні сонцю, яке перетворюється на барвисті кола, якщо закрити очі.

163

Л ЮД И ТА З В И Ч А Ї : К Н И ГА - П У Т І В Н И К С Т И Л Е М Ж И Т Т Я

МОДА ТА ІНТЕР’ЄР ВІД СОНІ ДЕЛОНЕ Подібно до сонячних променів, Соня Делоне проникла та принесла зміни у сфери, суміжні з мистецтвом. У той час модельєри були більше скульпторами, ніж живописцями. Мадлен Віонне та Маріано Фортуні кроїли та різали, плісирували та накладали один шар тканини на інший, створюючи складні конструкції, які одночасно вражали та були неймовірно далекими від справжнього життя. Соня Делоне сміялася над «сукнями, які не пристосовувалися до руху, а змушували рухатися, пристосовуючись до спідниці», і в цьому була близька до іншої сильної жінки того часу – Коко Шанель. «Сукню необхідно адаптувати під потреби та рухи щоденного життя», – писала Делоне. Вона захоплювалась ідеєю «функції вище дизайну» та розробляла купальники для купання, капелюхи для подорожей, взуття для прогулянок, спідниці для танців і пальта для захисту від холоду та вітру. Тіло диктувало форму, а не навпаки, і була вона прямолінійною та лаконічною, наче ті сукні, що стали популярними через років сорок після Соні Делоне.

164

СО Н Я Д Е Л О Н Е

«Я не вважаю дизайн меншим мистецтвом, це – продовження живопису», – визнавала Делоне. Сміливими різнокольоровими зигзагами, ромбами, колами та лініями вона компенсувала лаконічність форми та ставила жінку в одязі Maison Delaunay у центр будь-якого шоу. Соня й сама була зіркою танцювальних вечорів у Le Bal Bullier у сукні, де «тремтіли» рожевий, червоний, оранжевий і синій. Роберт Делоне не відставав від дружини, танцюючи у фіалковому піджаку з рожевою жилеткою та червоних із жовтим шкарпетках. «У багатих маєтках і палацах я перемогла жахливі оборки та драпірування, солодкі пастельні та похмурі бліді кольори», – «рекламувала» Cоня Делоне свої інтер’єри, які були настільки строкатими, наскільки й стриманими. Тут вона знову зазирала у майбутнє: схожі інтер’єри з геометричними візерунками на стінах та мінімалістичними меблями були популярні у 60-х, коли весь цей «футуризм» раптово реалізувався. «Я жила в своєму мистецтві», – казала Соня Делоне, натякаючи і на свій гардероб, і на студію, повну робіт, і на вітальню, меблі для якої вона теж розробляла самостійно. Двері тут були присвятою поезії (на них був рукописний уривок із поеми), шпалери – морю, але стіни кабінету вона пофарбувала в білий, аби ніщо не відволікало від роботи, крім лампи та паризького сонця.

165

Л ЮД И ТА З В И Ч А Ї : К Н И ГА - П У Т І В Н И К С Т И Л Е М Ж И Т Т Я

ФАРБУВАТИ ПО НОТАХ І ЦИФРАХ: РИЗИКУВАТИ, ЯК СОНЯ ДЕЛОНЕ Колір на полотнах Делоне звучав гобоєм і скрипкою, та не втрачав рис кубізму: під яскравою фарбою всієї геометрії, здавалось, ховаються цифри – ті, з інструкції по розмальовуванню. Симультанізм Соні Делоне – це музика та поезія, дизайн і математика – зі своїми правилами.

СПРОЩУВАТИ ДО ГЕОМЕТРИЧНОЇ ФОРМИ Щоб зрозуміти, як складний об’єкт співпрацюватиме з іншими фігурами або суперечитиме їм, достатньо в уяві спростити його до основної фарби та форми – квадрат, коло, трикутник.

ВИЗНАЧИТИ ДОМІНАНТНИЙ КОЛІР Один колір на полотнах Соні Делоне більш насичений і показний, ніж інші, які підіграють, та один «фарбований лис», який протирічить і теж підіграє на контрасті.

166

СО Н Я Д Е Л О Н Е

ЗМІШУВАТИ ЗАРАДИ ЕФЕКТУ Фарби теж вступають у стосунки та сприймаються по-різному, в залежності від розташування: синій яскравішає поруч з білим та втрачає блиск, якщо є помаранчевий. Усе, як у житті.

БРАТИ ЗВІДУСІЛЬ Коли Соня Делоне втрачала натхнення, вона йшла на Монпарнас або вчила фламенко. Або ж закривала очі та насолоджувалась шоу на звороті повік. Будь-що могло допомогти.

ПОЧИНАТИ З ФУНКЦІОНАЛЬНОСТІ – ДОДАВАТИ ПОЕТИКИ Соня Делоне вірила, що почуття – це частково чаклунське закляття, якщо останнє працює. Речі та приміщення теж повинні спочатку бути функціональним, а потім – закохувати.

РИЗИКУВАТИ ТА ЕКСПЕРИМЕНТУВАТИ Піджак не був зеленим, шкарпетки – жовтими, а пальто – синьо-червоним, доки вони не стали такими. Успіх Соні Делоне – у речах, яких ніхто не робив раніше.

167

ЛЮДИ ТА ЗВИЧАЇ: книга – путівник стилем життя

Керівник проекту Ульяна Бойко Автори Андрій Білик, Марія Мохова Ілюстратор Тетяна Цюпка Дизайн Аліна фон Ерцен-Глєрон Над книгою працювали: Доан Фионг Чі, Наталія Мірошниченко, Наталія Васюра, Ксенія Запороженко

Ліцензія НБУ № 148 від 05.10.2011 р. Міра відповідальності видавця. Усі дані були ретельно перевірені, однак видавець не може гарантувати їхньої остаточної достовірності. Автори й укладачі намагалися дотримуватися об’єктивної точки зору у підборі і викладі матеріалів. Автори й укладачі не отримували винагороди у жодній формі, в тому числі у вигляді послуг за пільговими цінами. Категорично забороняється повністю або частково відтворювати опубліковані у друкованому виданні матеріали та малюнки. Надруковано у ПП «Юнісофт». 61036, м. Харків, вул. Морозова, 13б. Свідоцтво ДК № 5747 від 06.11.2017 р. Замовлення № 112/11. Тираж 3000 прим.