№ 8
1967
Дніпро
Фото
І. Х и ж н я к а .
ЛІТЕРАТУРНО-
ХУДОЖНІЙ
ТА ГРОМАДСЬКО-
ПОЛІТИЧНИЙ
ЖУРНАЛ
ОРГАН
ЦК ЛКСМУ
ВИДАВНИЦТВО
„МОЛОДЬ“
РІК ВИДАННЯ 41
Д Н І П Р О СЕРПЕНЬ
1967
№ 8
ПУБЛ ІЦИ СТИ КА
Андрій Заливний
МИХАЙЛО БРЕЗКУН, СТАНІСЛАВ РЕП'ЯХ
П О Л У М ’Я В З І Н И Ц Я Х Багато героїв революції і громадянської війни дала Чернігівщина. Кожному з нас добре відомі імена М. І. Подвойського, В . О. Антонова-Овсієнка, М. Г. Кро пив’янського, В . М. Примакова, М. О. Щорса та інших вірних синів партії і народу. Але не всіх ми ще знаємо. Зовсім мало відомостей залишилося про Андрія Івано вича Заливного, професіонального революціонера і автора книги новел «Дитин ство». На чернігівському цвинтарі споруджено пам’ятник, на якому золотом висічено: «Революція береже пам’ять своїх кращих борців. Андрій Заливний під няв у Чернігові прапор революційного повстання за Радянську владу і загинув у бою з гетьманцями на вулицях м. Чернігова 1 3 грудня 1 9 1 8 року». А ось як писав про Заливного український поет Павло Григорович Тичина: Окриєм кріпко планами, Рости ушир-увись. Злети аеропланами, Заливними, Елланами, В майбутнє колосись! ...Кімната, де оселивсь Андрій Заливний, — немов тюремна камера. Вузька, з об дертими стінами і вкритою темними плямами стелею. Все тут неприємне: руда
15
облізла ковдра на ліжку, засмальцьована церата на столі і саме повітря, настояне на важкому тютюновому смороді. Спочатку це дратувало Андрія, гнітило. Та коли спинив погляд на шибках, роз цвічених дивовижними візерунками од проміння ліхтаря, що пробивалося крізь галуззя дерев, думки раптом полинули на тихі вулиці міста, до Десни і повели вибоїстою дорогою аж на «схили сивого Славутича — до Василя. Здавалося, він почув його крицевий голос: «Завдання важке. Тому й доручаю тобі!» Андрій дуже любив Василя Еллана. За світлий розум, за нуртуючу пристрасність душі, за лагідне серце. Знову згадав Василевого наказа: «Будь-якою ціною відбити у ворога в ’язницю! Звільнити друзів! Підняти по встання!» Все готове! Хлопці чекатимуть на нього в Маріїному гаю. Скільки довелося спе речатися, обстоювати, що чим нагальніше нападемо на в’язницю, то краще. Голов не — застукати гетьманців зненацька! «Дай помізкувати, — казали, — зважити кожне «за» і «проти». Тоді Андрій не витримував і гарячився: «Трагедія наша в тому, що ми тільки думаємо та балакаємо, а щось зробити ніяк не наважимося!» Одверто кажучи, подумати було над чим. Гетьманців навколо, як комашви, аж кишить; повстанців — жменька, зброї путящої — обмаль. А поїщенські та городнянські партизани довго не могли точно відповісти, коли саме прийдуть на підмогу чернігівцям. Нарешті, все вирішено. За стіною хрипкий надірваний голос заспівав журливої, як чорна ніч:
Ой ви, чумаченьки, ви ще молоденькі. Верніть моїх чаєняток, вони ще маленькі! У кімнаті, звідки доносилася пісня, жили гетьманські офіцери. Придушені від чаєм, вони шукали порятунку в чарчині, на якусь мить забували про страх, про Щорса і Черняка, що вели до Чернігова червоні полки.
Ой, чаєчко наша, неправдонька ваша: Поварили чаєняток — добра була каша! Чулося, як хтось намагався заткнути горлянку невгамовному співакові: — Замовч! Не треба про кашу... Не треба... — Диви! Каша йому не до шмиги. Галушок мо’ захотів? Свинцевих кльоцок? З червоним молочком?.. Останні слова потонули в несамовитому реготі всієї компанії. «Бояться смерті», — подумав Андрій. Несподівано — сіре повзуче хмаровиння, шаблюка блискавиці, розкотистий удар грому. Льодяні бібки сипонули згори — град! Його пойняло моторошне оціпеніння, голова тріщала від громохкання, налата лося серце. І раптом тиша виповнила кімнату, весь Олександрівський готель. Андрій підвівся, оглянув своє непривабливе помешкання і пішов... Друзі чекали його біля мосту через Стрижень. У реджені обличчя, вловлював блиск очей. — Вартовий біля силь Ковбаса.
темряві він бачив їх
броньовика задрімав, — збуджено
зосе
зашепотів захеканий Ва
— Пора! — тихо промовив Андрій. Два десятки розпливчастих постатей хитнулись у переддосвітковому мороці, роз тали. В густому тумані пригасали кроки. Вартового зняли без жодного звуку: Ковбаса залізними клешнями (так жартома називали друзі його могутні руки) обхопив сонне тіло, в той же мент хлопці хутенько встромили між зуби конопляне заткало, зв ’язали гетьманця і кинули в рів, зарослий сухою дряпучою дерезою. — Господь бог і ясновельможне гетьманство пробачать нам, — сказав Іван Курдюк.
16
Тим часом Андрій з Ковбасою завели мотор. Він слухняно фурчав, мовби кіт, якого лагідно гладять по м’якій спині. Під прикриттям броньовика повстанці рушили до в ’язниці. Тиша тривала недовго. Перед самісінькою площею Андрій з друзями мав від кривати вогонь по ворогові. Короткі постріли розпанахали повітря. У відповідь засвистіли кулі, десь обізвався кулемет. — Ні кроку вбік! До в’язниці! — командував Андрій. Немов підкошені, падали гетьманці. А ті, що за ними, спросоння ніяк не могли отямитись. їм здалося, що до міста вдерлися загони червоних бійців. Зчинився страшенний переполох. Настрахані вороги кинулися врозтіч. Переважна біль шість їх відступила до мосту через Десну. Повстанці тільки цього й чекали. Безборонно підійшли до в ’язниці. Андрій пер ший підбіг до воріт, збив замок. — Хай живе воля! — полинуло із загратованих віконець, що чорніли вгорі. — Хай живе революція! Незабаром тюремне подвір’я заповнила гомінка юрба. В ’язні, зарослі, худі, в зот лілому рам’ї на плечах, обіймали визволителів, цілували їх, брали зброю, яку сюди вже встигли підвезти повстанці. На сході спалахнуло світання. Перші промені проклюнули сіру завісу ранкового мороку і заграли радісними відблисками на верховіттях мерзлякувато зіщулених дерев, на мокрих шибках будинків, в очах схвильованих людей. Промені світлі шали, яскравішали і, здавалося, проникали просто в серце. — Товариші! — вигукнув Андрій. — Ви знову почули запах волі! Рушаймо на ворога! На допомогу нам прийдуть сільські партизани! Від Десни долинуло татакання кулеметної черги. За хвильку стрілянина вже чулася довкола. Гетьманці очуняли. їх протверезілі голови збагнули, що черво них тут на пальцях можна полічити, що, навіть незважаючи на хоробрість, по встанці безсилі проти корпусу до зубів озброєних вояк. — Прорвати кільце! — гукнув Андрій. — Вперед! Не вщухало скрекотіння кулеметів, витьохкування гвинтівок, надсадне кахикання гармат. Зовсім близько вибухали гранати. У цій вогняній веремії Андрій не роз губився. Він упевнено пробивався в броньовику до площі. За машиною йшли повстанці. І раптом... — Затих мотор! — крикнув Ковбаса. А згодом скрушно додав: — Пальне закін чилося. Вихопивши з кобури револьвер, Андрій перший вискочив із броньовика. — За мною! Хтось крикнув йому, що група повсталих в’язнів, очолювана Іллею Кущенком і Миколою Грабом, розбита, та він уже сам збагнув: партизани з повіту запіз нилися. — Бий ворога! Пролунав постріл. Другий, третій. Скінчилися патрони. Андрій стояв один-однісінький, а з усіх боків сунули на нього гетьманці. Він знав, що це кінець. Та не впав у розпач. Побачив страх, звірячу ненависть і без надію в очах ворогів. Це додало Андрієві віри в свої сили. Та сіра хвиля заплес нула .його, потім підняла, наливши тіло нестерпним гострим болем — дебелі гетьманці тримали Заливчого на скривавлених багнетах... Червоно горіло світання. З хвилини на хвилину воно яснішало, ставало більше 1 полум’яніше. Те полум’я навіки застигло в чистих зіницях юнака. Йшов грудень 1 9 1 8 року.
2—«Дніпро» № 8.
17
З М
І С
Т Стор.
М И К О Л А Ф ЕД УН ЕЦ Ь . На щ едрий ужинок, поезії . . . О Л Е Н А ЛАВРІВ. В мені — жага, А ця людина споглядає небо. М о н ол ог Богуславки, п о е з і ї ..................................... В О Л О Д И М И Р П ІД П АЛ И Й . У зозулином у краю, поезії Ф Л О Р ІА Н М ІЛ ЕВСЬКИ Й . Лановий. На галяві. В ранковім лісі, п о е з і ї ...................................................................... С Т А Н ІС Л А В ЗІНЧУК. З книги «Мозаїка», поезії . . . . М И К О Л А ІЛЬНИЦЬКИЙ. Три п о е з і ї ................................ ВА С И Л Ь БОРОВИ Й . Життя і смерть. Серпневий день, Балада, поезії .
2 4 5 6 7 8 8
НАЗУСТРІЧ 50-РІЧЧЮ ЖОВТНЯ Буремний
1917-й
10
ПУБЛІЦИСТИКА М И Х А Й Л О БРЕЗКУН, С Т А Н ІС Л А В Р Е П ’ЯХ. П о л ум 'я в зіницях
15
П А В Л О ЗАГРЕБЕЛ ЬНИ Й . Д обрий диявол,роман . . . . О Л Е К С А Ю Щ Е Н К О . З нових п о е з і й .............................. 83 ІВ А Н К О Ш О ВИ Й . Ікона, о п о в і д а н н я .............................. 85 Р А ЇС А ІВ А Н О В А . Дощ , е т ю д ......................................... 90
18
ЗНАЙОМТЕСЬ: НАШІ ДРУЗІ Сучасна
польська п о е з і я .............................................. 91
Ю Р ІЙ Д О Л Ь Д -М И Х А Й Л И К . І один у полі воїн, книга третя, р о м а н ....................................................................95
ДНІПРОВСЬКІ УСМІШКИ ВО Л О Д И М И Р
БО РО Д ІН .
Розсекречена
радість,гумореска
110
НАУКА І КУЛЬТУРА П О Л ІН А К О ВА Л ЕН К О . З д о р о в 'я тобі, людино! ІЗОТ ЛІТИНЕЦЬКИЙ. Маш ина вчиться слухати
. .
. .
. .
112 120
С П О Р Т МИХАЙЛО
ТАРТАКОВСЬКИЙ. Родинна прикмета .
.
.
.
125
.
131
ЛІТЕРАТУРА І ЖИТТЯ ПЕТРО К О Н О Н Е Н К О . Епоха Відродж ення і сучасність
ЛІТЕРАТУРНЕ НАВЧАННЯ А Б Р А М К А Ц Н ЕЛ Ь С О Н . Стежки до с е р д е ц ь ................... 146
ЧИТАЮЧИ КНИГИ Л А Р И С А М О Р О З . «Щ об лю дям снились віщі сни...» . . 152 Д М И Т РО ОНКО ВИ Ч. Діє слово — знать, ж и в е ..................... 155 КОСТЬ П Р О Х О РЕ Н К О . Ф ор м ула г р о з и ...........................157 Конкурс на кращ у організацію передплати 159 Цікаве з усіх ш и р о т ..................................... 9, 119, 124, 130, 145
Відповідальний редактор — ЮРІЙ МУ ШКЕТИК. Редакційна колегія: ЯКІВ БАШ, ДМИТРО БІЛОУС, РОМАН ВИШНЕВСЬКИЙ, КОСТЬ ВОЛИНСЬКИЙ, ЄВМЕН ДОЛОМАН (відповідальний секретар), МИКОЛА ЗАРУДНИЙ, ВІКТОР ІВАНИСЕНКО, ВОЛОДИМИР КОНАШЕВИЧ (заступник від повідального редактора), БОРИС ОЛІЙНИК, ОЛЕКСАНДР ПІДСУХА, ГРИГОРІЯ СИВОКІНЬ, ВАДИМ СОБКО. Худож ній редактор Андрій Гета.
Технічний редактор Микола Сом.
Підписано до друку 18. V II 1967 р. БФ 13691. 10 (14) друк. арк. + 1 вкл. 0,06 (0,08) друк. арк. Облік, вид. арк. 13,7. Формат 70× 1081/ 16. Тираж 64500. Зам . 03100. Ціна 50 коп. «Днепр» (на украинском языке). Видавництво ЦК ЛК С М У «М олодь». Адреса і телефони редак ції: Київ. Х рещ ати к. 10. 5-й поверх, Б-9-72-91, Б-9-10-31. Комбінат друку «Радянська Україна», Київ, Анрі Барбю са, 51/2.
В. П А Н Ф І Л О В .
Завтра
в путь.
Офорт.
!з
с ерії
«Комсомол
будує».
ЧОМ ТИ МЕНЕ, НЕНЬКО МОЯ У к р а їн с ь к а н а р о д н а п іс н я ч а сів г р о м а д я н с ь к о ї війн и
Чом
ТИ М Е-Н Е , Н Е Н Ь - К О М О - Я ,
РА-
НО
НЕ З Б У -Д И - ЛА,
О Й Я К Т І-Ї К О - З А -ЧЕН Ь -К И З С ЕЛА ВИ -ЇЗ-Д И -Л И ?
— Чом ти мене, ненько моя. Рано не збудила. Ой як тії козаченьки З села виїздили! А збудила, ненько моя, В обідню годину. Як спустились козаченьки З гори та в долину. — Тим я тебе, доню моя. Рано не збудила. Щ о твій милий перед веде. Ти б за ним тужила. — Хоч тужитиму за милим. Так знатиму, за що. Адж е знаєш, моя ненько, Щ о він не ледащо. Як поведе своє військо Степами, лугами. Буде битись з махновцями. Злими ворогами. Не ж урімось, моя ненько. Милий буде живий: В нього шабля і рушниця. Щ е й коничок сивий. Милий знає, щ о по ньому Дівчинонька тужить, Він у б о ю з ворогами О рдена заслужить.
З а п и с а в 1938 р. к о м п о з и т о р Г е о р г ій М айб о р о д а у с. К р и в у ш і К р е м е н ч у ц ь к о г о р а й о н у П о л т а в с ь ко ї обл . В п е р ш е надруковано в ж урн. « Н а р о д н а т в о р ч іс т ь » , 1939, кн. 3.
Ц ін а 50 коп.
Індекс 74135