РАДЯНСЬКЕ ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО В НОМ ЕРІ
Василь Козаченко. Завжди з партією Ленінська тема —джерело натхнення Літературна критика в поході Висвітлення літературного процесу 20—30-х років
1 1974
Шкіц до портрета Бажана Про історичний оптимізм радянської літератури До історії першого видання «Кобзаря»
ОРГАН ІНСТИТУТУ ЛІТЕРАТУРИ ім. Т. Г. ШЕВЧЕНКА АН УРСР ТА СПІЛКИ ПИСЬМЕННИКІВ УКРАЇНИ Заснований у 1957 р.
Науково-теоретичний журнал Виходить щомісяця
1 ( 157) 1974. СІЧЕНЬ
ВИДАВНИЦТВО «НАУКОВА ДУМКА». КИЇВ
Зміст Василь Козаченко. Завжди з партією, разом з народом . . . . Володимир Канівець. Джерело н а т х н е н н я .............................................. 10
З
Література і критика Літературна критика в поході. (Висловлюються: Євген Кирилюк, Дмитро Бедзик, Ілля Стебун, Михайло Острик, Василь Воробйов, Ла зар Санов, Олексій Іонов, Мирослава Гурладі) ................................. 15
Література і сучасність Г. М. Штонь. Життя як д і я н н я ................................................................. 29 К- П. Волинський. Коріння поп улярн ості...............................................37
Теорія та історія літератури * С. А. Крижанівський. Про висвітлення літературного процесу 20—30-х р о к і в ...................................................................................................................... 42 В. С. Бородін. До історії першого видання « К о б зар я» .......................... 53
Літературні портрети Л. М. Новиченко.
Намагістралях в і к у ........................................................ 62
Трибуна молодого дослідника Є. І. Сохацька. Про деякі особливості реалізму Квітки-Основ’яненка .
77
Рецензії П. И. Колесник. В. М. Черкаський. Панас Мирний. Біографія. До слідження .............................................................................................................^ Р. Д. Цивін. А. В. Чичерин. Ритмо б р а з а ...................................................... о» М. Т. Яценко. Петро Волинський. З творчого доробку . . . . 90
Хроніка М. Калиниченко, К- Дуб. Обговорення журналу «Радянське літера турознавство» ................................................................................................ Мегела. В Інституті л іт е р а т у р и ........................................................... В. Мартиненко. Конференція, присвячена 150-річчю з дня народження Якова Щ о г о л е в а ............................................................................................ Захист дисертацій у 1973 р........................... .......................................
Теорія та історія літератури С. А. Крижанівський
Про висвітлення літературного процесу 20—30-х років адянська літературознавча наука багато зробила для вивчен Р ня закономірностей літературного процесу, утвердження мето ду соціалістичного реалізму, принципів партійності та народності, ін тернаціоналізму й дружби народів як непорушних основ радянської багатонаціональної літератури. Чимало зроблено як в галузі теорії, так і в галузі історії літератури, в тому числі створено курси й підруч ники з історії літератури радянського періоду. В постанові ЦК КПРС «Про літературно-художню критику» від значається, що партійні організації, заклади культури, органи преси дедалі активніше спрямовують зусилля на реалізацію вказівок XXIV з’їзду партії про підвищення рівня літературно-художньої критики. По силюється активне її втручання в літературний процес. Адже літерату рознавство, як наука, ніколи не було відгороджено від самої літера тури, від невід’ємної частини літератури— літературної критики. Пра вильніше вважати критику переднім краєм літературознавчої науки, тереном її найбезпосереднішого стикання з життям і мистецтвом. Під носячись на новий щабель свого розвитку, літературознавство посилює партійний, класовий підхід до явищ літератури і мистецтва, відкидає залишки ліберального, невимогливого ставлення до чужих і ворожих нам явищ у літературі, концентрує увагу письменників на розробці актуальних проблем сучасності, зокрема на процесах розквіту і збли ження соціалістичних націй, на викритті ворожої ідеології антикомунізму, українського буржуазного націоналізму та сіонізму. В доповіді першого секретаря ЦК КП України В. В. Щербицького на Квітневому (1973) пленумі ЦК КП України відзначається, що «в ряді публікацій були відступи від класових, партійних критеріїв в оцінці суспільних явищ і процесів. Їх автори виявляли національне чванство і обмеженість, ідеалізували патріархальщину, з ідейно пороч них позицій «самобутності» висвітлювали історичне минуле українсь кого народу»1 Це зауваження безпосередньо стосується важливих аспектів ук раїнського літературного життя та відбиває наявність подібного ж явища й у більш широкому масштабі, про що говориться в постанові ЦК КПРС «Про літературно-художню критику»: «Іноді публікуються й такі матеріали, в яких дається неправильна картина історії радян ського й дореволюційного мистецтва, упереджено оцінюються окремі художники і твори» 2. На жаль, доводиться констатувати наявність таких відступів від принципів марксистсько-ленінської методології в деяких літературо знавчих та критичних працях, що торкаються літературного процесу 20 — 30-х років XX ст. на Україні. 1 «Комуніст України», 1973, № 5, стор. 33. 2 «Радянська Україна» від 25 січня 1973 р.
Висвітлення літературного процесу
43
Маємо на увазі, головним чином, окремі ювілейні статті, передмо ви до творів деяких письменників, деякі мемуари, що, зокрема, нале жать перу колишніх членів «Вапліте» та «Марсу». Картина літера турного життя 20—30-х років у таких працях часом має вигляд, далекий від істини. Ті літературні організації, письменники і критики, які захищали лінію партії і класові пролетарські позиції в літературі, звинувачуються у групівщині та інших «гріхах», а ті, хто був носієм і речником ідейно-помилкових поглядів та творів,— виправдуються та звеличуються. Картина тогочасного літературного життя, всупереч іс тині, часом малюється в чорних фарбах, як суцільний «хаос», «плута нина», «сумбур», і, таким чином, керівна роль Комуністичної партії, її зусилля, спрямовані на консолідацію письменників під прапором ідей марксизму-ленїнізму, на виховання пролетарських і перевиховання непролетарських письменників, — не знаходять правильного висвітлен ня. Ігнорується конкретно-історичний підхід до тенденцій тогочасного літературного життя, до художніх творів. В особливо невигідному становищі опиняється тогочасна літера турна критика. Часом вона зображується в таких статтях та мемуа рах як головний винуватець справжніх та уявних хиб літератури. Справді, літературна критика мала певні вульгарно-соціологічні та формалістичні закрути, але більшість критиків прагнула розібратися в ситуації і дати оцінку подіям і явищам з погляду інтересів пролетар ської революції та марксистсько-ленінського вчення. Якщо по відно шенню до окремих письменників та організацій у деяких сучасних працях панує (чи до недавнього часу панував) дух всепрощення, то критиці 20—30-х років не дарується нічого. Ані найменшою мірою не враховуються конкретні умови, в яких вона працювала. А умови ці. коли пригадати хоча б літературну дискусію 1925 — 1928 років, були складні і вимагали чітких класових орієнтирів й оцінок. Гостра та в своїй основі вірна критика таких творів, як «Мина Мазайло» і «На родний Малахій» М. Куліша, «Чотири шаблі» Ю. Яновського, окре мих новел Григорія Косинки, «Міста» В. Підмогильного, «Смерті» Б. Антоненка-Давидовича, «Лебедів» М. Драй-Хмари, ряду занепад ницьких творів Д. Фальківського та Г. Косяченка, окремих праць М. Зерова тощо у деяких нинішніх авторів відкидається як вульгар но-соціологічна, як вияв тогочасних групових пристрастей та чвар. Ці автори (конкретно про них мова йтиме далі) ніби забувають, що йдеться про такий період життя радянського суспільства і розвитку літератури, коли точилася напружена класова боротьба, ніби не розу міють, що література була ареною цієї боротьби. Адже не слід забувати й про ворожі диверсії на літературному терені буржуазно-на ціоналістичної СВУ і про націонал-ухильницькі погляди Хвильового та його поплічників, про спроби троцькістів, правих ревізіоністів чинити свої диверсії якраз серед нестійких кіл літераторів. Безперечно, літе ратурне життя ускладнювалося й наявністю групівщини. Характерно, що автори таких статей та розвідок і автори мемуарів майже не поси лаються на відповідні праці з історії української радянської літера тури, не дискутують з ними, обстоюючи інші, ніж в історії, погляди на певні твори та явища. Загалом вони роблять вигляд, що таких праць не існує, а самі виступають начебто у ролі першопрохідців та першовід кривачів. В інтересах істини нагадаємо, що внаслідок копіткої і довготри валої праці в галузі історії літератури радянського періоду були на писані «Історія української літератури. Том другий. Радянська літе ратура» (1957), «Історія української радянської літератури» (1964, ро сійське видання — 1965), нарешті, «Історія української літератури»,
44
С. А. Крижанівський
ф
томи 6—8 (1970—1971) які присвячені радянській літературі. Не все у цих курсах та розвідках бездоганне, безспірне. Однак історики,, літератори, критики, мемуаристи в своєму прагненні переглянути де які оцінки, принаймні мали б хоч вказати на наявність цих праць, на те, що в них висловлюється інша, ніж у даного автора, точка зору про ту чи іншу літературну організацію, подію, явище, твір. Окремі мемуа ристи так і чинять, застерігаючи своє право на суб’єктивне тлума чення подій. Та існують межі і для всякої суб’єктивності, особливо коли деякі автори прагнуть написати історію української радянської літератури «навпаки» і цим немовби взяти реванш за свої колишні помилки. На кожній з названих вище праць з історії радянської українсь кої літератури позначились і час створення і рівень розвитку науки, навіть рівень кваліфікації окремих авторів. При всьому бажанні правильно висвітлювати історичний процес, у 6, 7, 8 томах «Історії української літератури» помітні певні помил ки та хиби, зокрема суб’єктивна оцінка ряду літературних творів, на що вже вказувалося в нашій пресі. До не відзначених раніше хиб віднесемо поблажливе ставлення до окремих літераторів, вихідців з дрібнобуржуазної, націоналістичної партії «боротьбистів» (В. Блакит ний, В. Чумак, а особливо А. Заливчий, Г. Михайличенко), перебільшен ня ролі декого з них у літературному процесі. Можна говорити й про не виправдано поблажливу критику окремих хибних творів Г. Косинки, В. Підмогильного, Б. Антоненка-Давидовича, перебільшення ролі окре мих молодих поетів в літературному процесі минулого десятиріччя. Одним словом, певні ліберальні тенденції торкнулися й праць з істо рії української радянської літератури. Але разом з тим автори прагнули розібратися і дати певну оцінку і тим окремим творам, що належать перу наших видатних письмен ників — М. Куліша, Ю. Яновського, в яких часом виявлялися негативні тенденції. Цього, на жаль, не роблять автори деяких вступних статей та мемуарів. Візьмемо кілька характерних прикладів. У передмові Василя Яременка до творів Миколи Куліша, виданих у «Шкільній бібліотеці» (отже, адресованих учням), пишеться: «З переїздом до Харкова Ми кола Куліш стає в центрі літературного життя. Його обирають прези дентом Вільної академії пролетарської літератури (літературна орга нізація двадцятих років, скорочено Вапліте)»3. І все. Жодної спроби розповісти учням, що ж собою являла та органі зація Вапліте, президентом якої був Микола Куліш, які позиції в лі тературному процесі вона займала. Навпаки, учителі й учні повинні розуміти це так, ніби обрання М. Куліша «президентом Вільної ака демії...» було вищим визнанням його заслуг і таланту. Далі автор передмови пише: «Творчість Миколи Куліша стоїть у центрі літературно-творчого процесу української радянської літерату ри двадцятих — тридцятих років» (стор. 15). І без особливих переходів та пояснень констатує: «В кінці 20-х на початку 30-х років критика спрямувала свої списи проти Миколи Куліша і його п’єс, у першу чергу сатиричних, що підіймали питання національного і культурного будівництва на Україні» (стор. 17). «Адже саме на цих п’єсах, — прагнучи обгрунтувати свої тверд ження, цитує В. Яременко мемуари Ю. Смолича, — віддзеркалився процес ідейного зростання автора — із зльотами та падіннями, з до 3 Див.: М. К у л і ш , Твори, К., «Молодь», 1968, стор. 15. Далі цитуємо за цим. виданням, вказуючи 'Сторінку в тексті.
ф
Висвітлення літературного процесу
45
сягненнями і хибами, з критикою творчості письменника та його спро бами самокритикуватися... Адже попри всі помилки, яких допустився драматург у своїх сатиричних п’єсах, попри негативне звучання окре мих «пасажів» у цих п’єсах, попри всі зриви — вся творчість Куліша ввійшла в історію нашої літератури, як позитивне її надбання». «Бага то в тій критиці Миколи Куліша йшло від вульгарно-соціологічного підходу до літератури» — додає В. Яременко (стор. 17). Перед нами очевидні порушення історичної істини. Незважаючи на всі гріхи, властиві тогочасній критиці, вона захоплено зустріла п’єси М. Куліша «97» та «Комуна в степах» і водночас — гостро кри тикувала «Мину Мазайла» та «Народного Малахія», насторожено по ставилася до антихудожньої комедії «Хулій Хурина». Чи ж варто всі провини за творчі зриви драматурга валити на критику, чи не було б справедливішим визнати й значні ідейно-художні прорахунки Миколи Куліша — якраз під час його перебування у Вапліте, внаслідок впли ву на нього ідейно-хибних концепцій Миколи Хвильового? Ні, не «вся творчість» Миколи Куліша ввійшла в історію нашої літератури як позитивне її надбання, як «наріжні камені» соціаліс тичного реалізму в драматургії. А тим часом у передмові В. Яремен ка (як і в деяких інших дослідженнях) не сказано жодного слова кри тики на адресу ідейно-хибних п’єс М. Куліша. Таким чином, основний марксистсько-ленінський принцип підхо ду до суспільних явищ — принцип історизму, принцип класовості — тут порушено; безсумнівні ідейні хиби та прорахунки драматурга про понується розглядати мало не як його досягнення. В. Яременко «не довіряє» критикам 20 — 30-х років. Однак еле ментарна наукова сумлінність змусила б його заглянути у перше піс лявоєнне видання творів М. Куліша і зацікавитися: а що ж говорять про нього критики вже не 30-х, а 60-х років? Автор передмови до цьо го видання Є. І. Старинкевич пише: «Та цей шлях творчих шукань виявився для М. Куліша непростим і нерівним. На рахунку цього та лановитого і своєрідного письменника — не лише значні творчі здобут ки, що збагатили радянську драматургію, а й серйозні помилки та невдачі. Ідейні блукання й впливи буржуазно-націоналістичної ідеології, яких не зумів уникнути М. Куліш, зводили його часом на манівці фор малізму й спричинились до послаблення естетичних якостей його тво рів, написаних з хибних позицій («Мина Мазайло», «Народний Малахій» та ін.)» 4. Сучасний критик, якщо б він хотів стояти на принципових, класо вих позиціях, не міг не сказати цих коротких, але необхідних для юно го покоління слів: процес розвитку радянської літератури проходив не в умовах безхмарної ідилії, а в гострих ідейних битвах. Порядком самокритики треба визнати, що й автори шостого тому «Історії української літератури» не в усьому дотримувалися принципо вих партійних критеріїв в оцінці творчості Миколи Куліша. Звичайно, тут відзначено хиби й збочення М. Куліша у п’єсах «Мина Мазайло», «Народний Малахій» та «Хулій Хурина», але саме їм і приділено за надто багато місця і їхні хиби критикуються в цілому м’яко та поб лажливо. Це засвідчує ще раз, як глибоко проникли тенденції лібе рального ставлення до негативних явищ літературного процесу 20 — 30-х років у нашу критику та літературознавство і яким необхідним є їх подолання насамперед у процесі критики та самокритики. 4 М и к о л а К у л і ш , П’єси, К., ДВХЛ, 1960, стор. IV.
46
С. А. Крижанівський
ф
Досить поширеним методологічно-хибним прийомом у сучасній розмові про письменників 20-х років є замовчування всіх складностей, суперечностей їхніх позицій у тогочасній літературній боротьбі. Чи не найдивовижніша метаморфоза відбулася в оцінці творчості Григорія Косинки. Якщо раніше в деяких критичних працях надто кате горично писалося, що в цілому Косинка лишився чужим революції, про летарській ідеології, був співцем прагнень заможної верхівки села і т. д., то тепер з нього почали робити мало не ікону. Це помітно як в окремих статтях, де не знайдеш жодного критичного зауваження на адресу письменника, так і в мемуарах, де Косинчина постать уже наскрізь ідеалізована. У книжці спогадів про Григорія Косинку чимало славослів’я на його адресу міститься в статті колишнього колеги по організаціях «Ланка» та «Марс» Б. Антоненка-Давидовича. В заслугу Косинці став ляться не лише його художні твори, а й його чільне становище у вищеназваних літературних організаціях та його позиції в літера турній боротьбі. Б. Антоненко-Давидович твердить, ніби в ті буремні ро ки «в мистецтві взагалі й у літературі зокрема на руїнах старого сві ту з його традиціями, смаками й уподобаннями панував первоздан ний хаос» 5. Говорячи про правопопутницькі літературні організації «Ланка» та «Марс», автор «забуває» згадати, що в літературній боротьбі того часу ці організації аж ніяк не займали вірних класових позицій; що «Марс», утворившись після виникнення «Вапліте», підтримав її хвильовістські тенденції, був по суті київським філіалом «Вапліте», а після її самоліквідації так само якось непомітно зник з літературного терену. В іншому спогаді твердиться, що Косинка в тодішніх літературних суперечках нібито участі не брав. А тим часом загальновідомо, що брав і — цього не можна замовчати — не на стороні пролетарськоселянських письменників та їх організацій. Часом у запалі нестримного славослів’я допускаються тут і прик ріші помилки. Приміром, один з авторів наводить такий випадок: «Як радів сам Косинка літературним успіхам своїх колег! Я, див лячись на нього, розумів: у нього самого так багато таланту, що він може нікого не «боятися» як конкурента й нікому не заздрити. Саме тоді вийшла з друку збірка новел молодого письменника Василя Чап лі. Я написав на неї позитивну рецензію. Григорій Михайлович її про читав і всіляко підтримав схвальний тон. А потім підхопив і мою ідею: написати від мого імені ще й приватного листа Чаплі. — Почніть так, — порадив мені Косинка. — «Я віншую вас...». Він шую — це красиве урочисте українське слово й воно якнайкраще па суватиме до змісту вашого листа. А сам лист буде для Василя радіс ною подією!» б. Це пишеться і друкується в 1969 році, тиражем у 4000 прим., коли давно відомо, що Василь Чапля (він же Чапленко) перейшов на ' позиції українського буржуазного націоналізму, перебуває в США і в своїх писаннях обливає брудом і радянських людей, і соціалістичний лад, і нашу літературу! Навряд чи й сам Григорій Косинка відніс би цей епізод до тих життєвих вчинків, якими можна пишатися і про які варто згадувати! На честь більшості письменників слід сказати, що самі вони, як правило, обережно ставляться до тих своїх творів, які критикувалися за ідейні помилки, прагнуть їх грунтовно переробити, застерігають 5 «Про Григорія Косинку», К., «Радянський письменник», 1969, стор. 38. 6 Т а м ж е, стор. 102.
♦
Висвітлення літературного процесу
47
проти їх перевидання в непереробленому вигляді. І тільки зрідка вони стають на шлях «самореабілітації». Щось подібне трапилося з повістю Б. Антоненка-Давидовича «Смерть». Повість не входила до нових ви дань його творів. Проте в статтях та спогадах він раз-у-раз поверта ється до повісті і наполегливо прагне спростувати негативну оцінку свого твору, дану тогочасною критикою, охарактеризувати свою повість як позитивне явище, не цураючись навіть і самореклами. У статті «Література і життя», розповідаючи про типаж повісті, Б. Антоненко-Давидович намагається довести, що героїв твору, про образи яких були взяті з Охтирки, «впізнали як своїх» читачі і з Ост ра, і з Каніва, і з Прилук: «Я мав тоді велике авторське задоволен ня, бо, виходить, те, що я помітив в охтирських партійців, було ха рактерне для багатьох інших на Україні» 7. А в статті «Перші» з приводу типажу цієї ж повісті говориться: «Це були найбільші похвали, які мені будь-коли випадало слухати або читати на свою адресу» 8. Між тим тогочасна критика дуже послідовно відзначала ідейнохудожні вади цієї повісті, навіть говорила про хибність її провідної художньої ідеї. Спробуймо хоч раз зазирнути до того джерела, яке так уперто ігнорують автори мемуарів та передмов, і подивитися — що ж з при воду такого складного і суперечливого явища, як «Смерть», говорить ся в «Історії української літератури»? Відзиваючись про неї, і слід визнати —- надто м’яко та «делікатно», автори «Історії» все ж не мог ли не відзначити суттєвих ідейно-художніх вад повісті: «При всій життєвості поставленої проблеми і прагненні до психо логічного аналізу, письменник не спромігся створити справді реаліс тичної повісті, в якій би індивідуальна доля героя відображала типо ві риси тогочасної дійсності [...]. Змальовані автором обставини — пох мурі картини життя провінційного міста і глухого села — вступали в суперечність з поставленою проблемою і не сприяли виявленню ідей ної еволюції героя. Образові Кости Горобенка бракує художньої переконливості [...]. Звичайно, між поглядами героя і авторською позицією існує суттєва різниця. Однак саме невиразність авторської позиції щодо теорії «через смерть — до нового життя» послужила причиною досить гострої критики твору в час його появи» 9. Подеколи бажання за будь-яку ціну спростувати висновки кри тики минулих десятиріч набирає характеру нездорової пристрасті. Взя ти хоча б питання про першу і другу редакцію роману «Мати» А. Го ловка. Дослідник творчості А. Головка Любомир Сеник у книжці «Ро ман Андрія Головка «Мати» (1963) присвятив цілий розділ «Мати й сини» для того, щоб заперечити думку критики і 30-х років, і пізнішо го часу, що в першій редакції роману «Мати» «Головко вирішальну роль у формуванні соціального характеру віддає началу біологічно му». Так писали в 30-х роках критики Н. Четунова і В. Заєць, а в 50—60-х роках — О. Килимник та Б. Шнайдер. Критик поставив за свою мету «переглянути старі критичні висновки, щоб з’ясувати причи ни створення другої редакції «Матері» 10. Але коли б у першій редакції все було гаразд, якби в романі не відзначався критикою схематичний алегоризм, Головкові не було б і 7 Б. А н т о н е н к о-Д а в и д о в и ч , Здалека й зблизька, К., «Радянський пись менник», 1969, стор. 236. 8 Т а м ж е, стор. 194. 9 «Історія української літератури», т. 6, К., «Наукова думка», 1970, стор. 354. ш Л ю б о м и р С е н и к , Роман Андрія Головка «Мати», К., «Радянський пись менник», 1963, стор. ЗО.
48
С. А. Крижанівський
♦
потреби переробляти роман. А роман «Мати», надрукований у першій редакції 1932 року, незабаром був перероблений автором, і в новій редакції (1934) дійшов до наших днів. Якщо б навіть припусти ти, що Головко створив другу редакцію роману під впливом «кон’юн ктурної» критики, то в пізніші часи автор, безумовно, міг повернути ся до тієї редакції, яка найбільш відповідала його власним естетич ним вимогам і поглядам. Оскільки ж він цього не зробив, то, значить, вважав за потрібне зупинитись на другій редакції. Автор пізнішої роз відки наче й не помічає, що вступає в конфлікт не лише з критикою 30-х років, а й із самим автором твору, ігнорує його авторську волю. Втім у своїх судженнях про роман А. Головка Л. Сеник не виявляє послідовності. Так, наприклад, він констатує, що в другій редакції «ці та інші зміни, зв’язані з образами Остапа і Артема, сприяють глиб шому змалюванню психології героїв, чіткішій соціальній окресленості характерів» п. Логічно міркуючи, треба було визнати, що саме по дібні зміни зумовлюють появу другої редакції і не було жодних під став вдаватися до досить сумнівних спроб обстоювати куди слабшу та ідейно-уразливішу першу редакцію роману «Мати». Та тенденції до тотального перегляду на цьому не припиняються. Яскрава метаморфоза відбулася і з оцінкою роману Ю. Яновського «Чотири шаблі», свого часу досить суворо критикованого. Спочатку переоцінка цього твору відбувалася десь на периферії літературознав ства та критики, в усних виступах, у принагідних зауваженнях тощо. Схильні до нового погляду на «Чотири шаблі» критики підходили до нього, спростовуючи спочатку найбільш категоричні судження 30-х років, посилаючись один на одного, стверджуючи потроху іншу і, як здавалося цим дослідникам, справедливішу оцінку «Чотирьох т а бель». Ними критикувалися книжки про Яновського сучасних авторів — О. Бабишкіна, О. Килимника, А. Тростянецького, які, високо оціню ючи творчість Юрія Яновського в цілому, говорили й про ідейно-ху дожні вади роману «Чотири шаблі». 1972 р. у-журналі «Жовтень» з’явилася стаття М. Матвійчука «Спадщина Юрія Яновського і рівень її осягнення», головним пафо сом якої є спроба заперечити будь-яку критику на адресу «Чотирьох щабель», навіть свої власні критичні зауваження, зроблені раніше. Адже в статті «В ім’я істини» («Літературна Україна» від 7 серпня 1964 р.) М. Матвійчук, говорячи про роман «Чотири шаблі», визнавав «його вади щодо оспівування схильних до анархії партизанських ва тажків». У новій статті немає й натяку на такі застереження, а, поси лаючись на схвальну оцінку роману в книжці М. М. Пархоменка «Обновление традиций», автор пише: «Останнім часом з’являється все більше грунтовних досліджень творчості Яновського. Позитивно оці нено як «перший великий художній успіх Яновського» роман «Чотири шаблі», який з моменту його виходу у світ в 1930 році трактувався критикою лише негативно». Однак жодному дослідникові немає змоги замовчати недоліки роману, і тоді М. Матвійчук твердить, що «з недоліків роману не слід робити політичних висновків», що «це були не навмисні перекру чення, а лише недоліки в художньому вирішенні теми» 112. Хочеться запитати: з якого це часу критика і літературознавство відмовляються робити необхідні ідейно-політичні висновки з розгляду художніх творів? Може, наші дослідники літератури перестали бути 11 Л ю б о м и р С е н и к , Роман Андрія Головка «Мати», стор. 36. 12 «Жовтень», 1972, № 8, стор. 132—133.
+
Висвітлення літературного процесу
49
й соціологами? Адже існують не лише принципи вульгарної соціології; існує наше марксистсько-ленінське соціологічне літературознавство, одним з головних принципів якого є зіставлення явищ мистецтва з яви щами життя, розуміння художніх творів як суспільного явища, — зви чайно, при належному наголошенні його художньої специфіки. Далі «всепрощаючий» процес ішов уже з силою ланцюгової реак ції. В статті «Живий історичний зв’язок», надрукованій у «Радузі», М. Радецька теж всіляко підносить «свіже, неупереджене прочитан ня прози Яновського, особливо «Майстра корабля» та «Чотирьох шабель» 13. Ми змушені навести ще одну цитату, де інший автор статті розгля дає оцінку М. Пархоменком «Чотирьох шабель» уже як свого роду еталон: «Досі по суті за межами літератури та її досліджень залишився роман «Чотири шаблі». Були дуже несміливі спроби дослідників похит нути колишні уявлення про цей твір як ущербний, помилковий, пороч ний і ще хтозна-який. Але навіть у шостому томі «Історії української літератури» говориться про нього як про твір з великими вадами, су перечливий, сюжетно-аморфний з мотивами песимізму та іншими не доліками» 14. «Здавалося,— продовжує І. Дорошенко,— цю колективну думку вже мало хто наважиться спростувати. Аж ось у монографії М. Пархоменка «Обновление традиций» висловлюється цілком інший погляд. «Чотири шаблі» названі одним із кращих творів Ю. Яновського, його великою творчою перемогою, сам твір порівнюється рядом моментів із «Залізним потоком» О. Серафимовича —- полотном, що його за такі ж якості і російські, й українські критики цінують дуже високо. Автор монографії вказує і на окремі неправильні ідейні акценти роману, але вони не применшують загальної позитивної, навіть захопленої оцінки твору. При цьому аргументація М. Пархоменка виглядає переконливі шою, аніж позиції тих українських критиків, з якими він полемізує» 15. І. Дорошенкові ця аргументація знається переконливою; нам вона такою не видається. Не останнє місце в цій дискусії мало б належати думці самого автора. Нагадаємо, як ставився до роману «Чотири шаблі» Ю. І. Яновський. Говорячи в 1935 році про «Вершників», Ю. І. Яновський зазна чає: «Три роки я працював і гадаю, що мені певного мірою пощастило у н и к н у т и х и б і з р и в і в мо є ї п о п е р е д н ь о ї к н и г и . І, по даючи цю книгу на суд товаришам, я просив би якнайсуворіше відмі тити всі рештки старого й шкідливого, щоб я міг це виправити» І6. Коли у липні 1947 р. до Ю. І. Яновського звернувся чеський пе рекладач Рудольф Гулка з листом, в якому повідомляв, що чеське ви давництво прийняло до друку переклад романів «Чотири шаблі» та «Вершники», письменник відповів: «Я заперечую проти видання «Чоти ри шаблі» в цьому році, бо я працюватиму над другою редакцією». Нарешті, в його архіві зберігся план нового роману, який закінчується словами: «Переробити «Чотири шаблі...» 17. 13 «Радуга», 1972, № 6, стор. 153. 14 В даному випадку позитивним є уже сам факт згадування автором оцінки, да ної «Чотирьом шаблям» в «Історії української літератури» — оцінки, що її редактор і автори шостого тома вважають правильною. 15 І. Д о р о ш е н к о , Критика: чи всі проблеми розв’язано?, «Літературна Укра їна» від 26 березня 1971 р. 16 «Літературна газета» від 12 травня 1935 р. 17 Цит. за кн.: А. Т р о с т я н е ц ь к и й , Крила романтики, К-, «Радянський пись менник», 1962. 4. Радянське літературознавство № 1
50
С. А. Крижані вський
ф
Отже, справді об’єктивна, принципова оцінка «Чотирьох табель» лежить у площині не безоглядної реабілітації хиб і зривів роману, а тверезого аналізу його достоїнств та вад. Такий захвалювальний і тому однобічний підхід до складних питань історії радянської літератури, що випливає не з принципових, а з суб’єк тивістських міркувань, заважає справді науковій оцінці спадщини, не враховує пізнішої ідейно-творчої еволюції письменників, законо мірностей розвитку стилів, жанрів, художніх пошуків митців. У цих безоглядних тенденціях «всезагального перегляду» помітні спроби повернутися до так званої теорії «перших хоробрих», яка ідеа лізувала письменників, що вийшли з боротьбистського середовища. Так, М. Родько у книжці «Українська поезія перших пожовтневих ро ків» (1971) не тільки не вносить ясності в це питання, а, навпаки, вису ває багато таких тверджень, які можуть лише затуманити справу. «Даючи оцінку політичній діяльності В. Еллана часів його перебування в партії боротьбистів,— пише цей автор,— дослідники переважно зо середжували увагу на тих моментах, що відмежовували поета від біль шовиків. А тим часом багато що й зближувало його з ними» 18~19. Скажемо зразу, що сам М. Родько, як видно, приймає сторону тих, хто схильний скоріш недооцінювати, ігнорувати «ті моменти», залиши ти осторонь питання про те, як перебування в дрібнобуржуазній пар тії боротьбистів відбилося на художній діяльності В. Еллана-Блакитного. Іншими словами, йдеться про ігнорування принципу історизму, на шляхах якого тільки й можливе встановлення істини. Зрозуміла річ, М. Родько засуджує боротьбизм. Але декларатив не засудження боротьбизму в його книжці не поєднується з обереж ністю та розважністю в оцінці місця поезії В. Еллана та В. Чумака в розвитку української радянської літератури. Ось кілька характе ристик: «Найвизначнішими досягненнями революційно-романтичної ліри ки були, безперечно, твори П. Тичини, В. Еллана, В. Чумака — цих з а с п і в у в а ч і в літератури радянської доби» (стор. 252). «...Серед українських поетів В. Еллан був чи не в и н я т к о в о ю п о с т а т т ю , як автор виключно громадянської теми» (стор. 252). «...Поезії В. Чумака залишаються нев’янучими шедеврами, а їх ав тор, кажучи словами В. Еллана, «ввійшов в історію революції й історії культури як п і о н е р п р о л е т а р с ь к о ї п о е з і ї н а У к р а ї н і » (стор. 258). Заспівувачі, піонери? Як бачимо, теоретично засуджена теорія «перших хоробрих», пов’язана з ідеалізацією діяльності дрібнобуржу азної есерівської партії боротьбистів, що стояли, по суті, на націона лістичних позиціях, може ще іноді даватися взнаки в непомірній, позаісторичній ідеалізації всієї творчості письменників, що належали ДО' цієї партії, в бажанні висунути саме їхню творчість на перше місце в іс торії радянської української літератури. Так, одна молодіжна газета надрукувала статтю М. Брязкуна про відомого діяча партії боротьбистів Андрія Заливчого під назвою «Чер воний Андрій», де 'він визначається, як професіональний революціо нер і як один з перших українських радянських прозаїків. У статті й словом не згадується про активну боротьбистську діяль ність А. Заливчого, яка не дає права беззастережно називати його борцем за радянську владу на Україні, а кілька оповідань Заливчого, написаних ще до революції й опублікованих уже після його смерті, 18-19 до д Р о д ь к о , Українська поезія перших пожовтневих років, К., «Наукова думка», 1971, стор. 209. Далі вказуємо сторінку в тексті.
+
5І
Висвітлення літературного процесу
правду кажучи, дають мало підстав вважати його письменником ра дянської епохи, тим більше «одним із перших». Однак такі спроби перебільшення ролі і значення літераторів — виходців з партії боротьбистів на світанку радянської літератури на Україні—-тривають. Не уникнув цих перебільшень і В. Півторадні у книжці «Українська література перших років революції». Ніби з кимось дискутуючи, В. Півторадні пише: «Розуміється, не ма потреби перебільшувати художню спадщину Заливчого, та недо цільно й применшувати її історико-літературну вагу». Далі автор твердить, що «у ранній пожовтневій літературі ця проза залишається все ж помітним явищем». Ну, а раз помітне, то далі йде докладний розгляд автобіографічних новел А. Заливчого, який кінчається дуже промовистим висновком: «Літературна діяльність А. Заливчого обірвалася надто рано, важ ко гадати, як би склався його творчий шлях, але одне безсумнівно — в його особі молода радянська проза втратила талановитого співця» 20. Не дотримався автор своєї ж власної думки,— не перебільшувати художню спадщину Заливчого! Те лі саме і з оцінкою Г. Михайличенка, якому в книжці В. Пів торадні присвячений окремий розділ на дев’ять сторінок — «Блакитний роман» і новели Михайличенка». Звичайно ж, автор говорить про суперечливість ідейно-мистецьких поглядів і творчої практики цього напівдекадентського письменника. Але й тут недотримано міри: «В Ми хайличенка не було розриву з класичною реалістичною спадщиною»; в «Блакитному романі» ...цілком реалістичні побутові малюнки»; цей твір засвідчив його перехід «від символізму до імпресіонізму і навіть реалізму», «...ми не можемо осуджувати художника за те, що він «вибрав» не реалістичний метод» 21 — подібними твердженнями прони заний увесь розділ. І знову — об’єктивного аналізу творчості Г. Михайличенка не вийшло. Особливо ж ідеалізація цих літераторів помітна в статті Л. Сеника «Перші романи (до початків українського радянського роману)», в якій автор, критикуючи «Блакитний роман» Г. Михайличенка (який зовсім не був романом), водночас відкриває широку дорогу цьому літератору, твердячи, що його «окремі твори... написані в іншій, реалістичній, ма нері й дозволяють робити припущення про можливість виходу письмен ника на ширші дороги літератури». Зробивши перший крок до реабілі тації напівдекадентської творчості Г. Михайличенка, Л. Сеник тут же робить і другий, виводячи із забуття іншу постать — боротьбистського діяча С. Зарудного. Зарудний, бачите, збирався написати історичний роман, не написав його, лишився тільки маленький уривок, опубліко ваний свого часу в боротьбистській пресі. Нащо було сучасному дослід никові витягати його на світло денне? Щоб ствердити, що й «Зарудний не був далекий від реалістичних принципів літератури». А чи був він взагалі причетний до літератури? Отак, різними шляхами, підновлю ється давно засуджена нашою літературознавчою наукою теорія «пер ших хоробрих», а водночас привносяться в нашу пресу і такі дивовиж ні твердження, ніби Г. Михайличенко, який ніколи не був членом Ко муністичної партії, являвся «завідуючим літературним відділом ЦК К П (б )У »22. 20 В. І. П і в т о р а д н і , Українська література перших років революції (1917— 1923 рр.), К., «Радянська школа», 1968, стор. 44, 47. !' Т а м ж е, стор. 76—85. 22 «Українське літературознавство», вип. 4, Львів, Вид-во Львівського ун-ту, 1968, стор. 14, 15. 4*
52
С. А. Крижанівський
+
Повторюємо: ми не заперечуємо проти перегляду тих чи інших явищ історії радянської літератури, їхніх оцінок. Та перегляди бу вають різні. Може бути перегляд, продиктований позитивними спону каннями з партійних, конкретно-історичних позицій встановити істину; може бути — навпаки, продиктований прагненням цю істину запере чити. Зразків таких «переглядів», здається, наведено вже чимало. Але ось ми зіткнулися з нещодавно виданою книжкою Є. Адельгейма «Час і пам’ять», де в статті «Під червоною зорею» він куди послідовніше од деяких авторів, в тому числі вищенаведених, говорить про боротьбистські помилки В. Еллана-Блакитного та їх переборення. Є. Адельгейм відзначає, що «сила мужнього Еллана саме в тому і полягає, що, переборюючи впливи ідеології боротьбизму, він ішов на світло ідей Комуністичної партії, зростав разом з усією радянською літературою як її невід’ємна частина» 23. І все ж є підстави кинути докір Є. Адельгеймові, що він, передру ковуючи в 1973 р. свою статтю, написану ще 1957 року, не знайшов за потрібне змінити жодних акцентів в аналізі творчості Еллана-Бла китного. В той час, надихані можливістю повернути в літературу твори, що тривалий період не друкувалися, ми (в тому числі й автор цих ряд. ків в статтях про В. Чумака), критикуючи теорію «перших хоробрих», ' все ж наголошували переважно позитивні риси і якості творчості В. Блакитного, В. Чумака та ін. Нині, усвідомлюючи, як гостро стоїть питання про місце в літературі письменників, вихідців із дрібнобур жуазної, націоналістичної партії боротьбистів, знаючи, що не припи няються спроби відродити теорію «перших хоробрих» — критичні ас пекти, безперечно, слід було посилити. Сам Є. Г. Адельгейм у перед мові до книжки «Час і пам’ять» зазначає про свої статті, що відчув бажання їх грунтовно переробити. Однак у такому разі «їх би довелося писати заново». Ми не певні, що була необхідність переробляти всі без винятку вміщені у цьому збірнику статті; що ж до статті «Під чер воною зорею», то, в даному випадку, така потреба, безперечно, існу вала. І даремно Є. Адельгейм не скористався зі свого авторського права, щоб посилити її критичний аспект! Ми навели лише деякі приклади спроб «переінакшити» історію української радянської літератури шляхом своєрідної реабілітації ря ду творів, ідейно-хибних тенденцій, переоцінки ролі окремих літера турних організацій (особливо часто це робиться щодо «Вапліте» та неокласиків). Насправді таких спроб значно більше. До цього питання, очевидно, ще не раз треба повертатися, оскільки строго історичний, послідовно класовий підхід до явищ минулого є неодмінною умовою дальшого розвитку радянської літературознавчої науки та літератур ної критики.
23 Є в г е н А д е л ь г е й м , Час і пам’ять. Літературно-критичні статті, К., «Ра дянський письменник», 1973, стор. 7.
35 коп.
74423
Ш а н о в н і читачі! ХТО НЕ ВСТИГ ОФОРМИТИ ПЕРЕДПЛАТУ НА Ж УРН АЛ
„РАДЯНСЬКЕ ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО“, МОЖЕ ПЕРЕДПЛАТИТИ ЙОГО З БУДЬ-ЯКОГО ЧЕРГОВОГО НОМЕРА