Женя Матірка \ Свої by Sergio Azenberg

женя матірка

свої

Марії Берлінській та її безпілотникам

свої прийшли звідусіль. подолали перлаз, зійшли чорними сходами, переплелися образами, змішалися автор(к)ами, побудували єдину родину. спершу був кіт. одного вечора ірванець притягнув його на дитмайданчик під ботсадом. кіт навів на голос у справі порнографії та числа пі. прометей віднайшовся під час реконструкції пергамського вівтаря. пергамський вівтар висунула вєра. дві прикуті мавпи нудьгували у картинній галереї. рільке лежав поміж соснами. летальним літературознавством за євро торгував жовтий вендомат. роздвоєне гінкго вислизнуло з вікіпедії. повноколірна ніч пролилася із чату. свиней підігнав пістончик. ворожильний ромашковий чай та доктара алкаголя розливали на слемі білоруської весни. газелі приніс новий рік. кулі повилітали із тіл із початком війни. миротворці чатували в амбасаді. мушля випла з кишені колумбійського небіжчика. латиноамериканці прийшли на поминки. лєра запропонувала хресний шлях. римлян(к)и - яблуко. сподіваюся, свої полюбляться та стануть вам не чужими.

женя матірка київ 2014

макет та дизайн серджіо азенберг

небо все має починатись, от як: небо. вікно без підвіконня, шиб, завісок. отвір, розкритий усім світам, нічого поза ним. чекати на погожу ніч не мушу, ані звертати шию, аби спостерігати небо. маю небо за плечима, небо під пахвами та на повіках. оповита небом, стегнами небо стискаю. не ближче небо високим горам, ніж росянистим полонинам. його ніде не більше, ніж деінде. воно на хмару тисне так само незворушно, як на домовину. кріт такий же небожитель, як і сова, котра його полює. до прірви падаючи, з неба в небо лину. піднесене, мінливе, розпалене і плинне, небесні смуги, скирти неба, клапті неба, простори небесні. всюдисуще небо, небо навіть у пітьмі підшкірній. живлюся небом, видаляю небо. я - тенета у тенетах, розквартирована квартира, обійняті обійми, у відповіді запитання. розрізнення землі і неба уявлення не надто точне про цю первинну єдність. воно лиш дозволяє уточнити місце проживання і вдокладнити адресу, коли б шукали, коли б шукали ви мене, мої прикмети особливі захоплення і розпач.

двір вечір, стомлено спливають два-три кольори у двір. світлий місяць цієї ночі не тіснить своїх кіл. двір це стік, яким небо збігає в дім. тиша, мерехтить вічність на перетинах зір. тьмяні друзі житя веранда, виноград, водозбір.

ginkgo biloba ця рослина - гість зі сходу у моїм саду імлистім таємниці насолоду причаїла в своїм листі. чи то є живе створіння, що розчахує себе? може, двох істот плетіння, що зростаються в одне? розбираючи задачу, дам розв’язку особисту: чи з моїх пісень не бачиш, що я є - одне - двоїсте?

3. раптом твій язик проліз до мого рота коли ми прощались у готелі після дружньої прогулянки по місту та ретельного встановлення дистанцій. я відчув у своїм роті подарунок, право на майбутню зустріч, на нічийну землю, інтеррегнум, де тьмянішає тендітний мох. серед подружок ти цілувала мене, мене, вийняток, потвору, ти, злодійка тиха, мурмотлива. їм не взнати, з ким ти цілувалась, з ким прощалась у своїм готелі. може, то був італійський пастор, радий присмакові козолисту в слині під далеким австралійським небом.

газель про невтішну любов все, не настане ніч, бо ти не йдеш і я прийти не можу. та я прийду, хай навіть сонця скорпіон зжере моє чоло. та ти прийдеш, коли солона злива язик твій пропече. все, не настане день, бо ти не йдеш і я прийти не можу. та я прийду, жбурнувши свою змарнілу квітку жабам. та ти прийдеш по каламутних ринвах тьми. все, не настане день, ні ніч, коли для тебе я помру, а ти помреш за мене.

мовчазна говорю до тебе. тебе немає. ніч. не потребує доказів ця ніч. тебе немає. ніч. говорю до тебе. лише ця ніч навколо. довкола. і тиша. тиша, яка говорить, що ти є. говорю до тебе. ти не відповідаєш. ніч і тиша. говорю до тебе. є зірки. тебе немає. говрю до тебе. ніч. тривалий час навколо. не потребую доказів. і тиша. говрою до тебе. ніч навколо. зірки. і тиша, яка говорить, що ти є. і ти, яка говорить, що ти є тиша. не потребую доказів твоєї смерті. не потребую доказів. зірки. навколо стільки часу. ціла ніч. та нескінченно довге голосіння.

вночі блакить моїх очей цієї ночі зблякла. о, червінь мого серця! світло линуло так тихо. твій синій плащ сповів моє падіння, твій рот карміновий засвідчив навіженство.

дві мавпи брейгеля так виглядає мій дипломний сон: дві мавпи у вікні сидять, закуті у кайдани. за вікном вирує небо і грає морe. складаю історію суспільства. збиваюся і бурмочу. перша мавпа вдивляється, з іронією наслухає, друга начебто дрімає, але, коли питання тонуть в тиші, дає підказку тихим брязкотом кайданів.

четверта ранку година з ночі на день. година з боку на бік. година для тридцятилітніх. година попуску під півнячий спів. година ницої зради світу. година мертвотного вітру. година чи лишиться-щось-від-наших-життів. година пуста. година глуха, натщесердна. година дно-всіх-інших-годин. нікому не буває добре о четвертій ранку. а коли добре мурашці о четвертій ранку - привітаймо мурашку. і хай настане п’ята, бо маємо жити далі.

хресний шлях коли я входжу, ти тьмяна, мов церква перед світанком. даєш мені свічку, аби я заcвітила її у головній наві. благаєш пожертви. я згадую діяння святих, простягаю руку, ти зволожуєш її у купелі, твориш картини хресного шляху, яким я ступаю ноги, перша станція соромишся, розводиш руки, мов на хресті. і от я всередині, починаю паломництво долі, один за одним вимолюю твої болі: біль народження, біль у шість років, біль у сімнадцять, біль ініціації унизу, між твоїх стегон. промовляю молитву над молитвами твоє лоно відповідає теплою зливою. спиняюся, ти зводиш ноги, схиляєш голову проникаю у церкву, у святиню, у дароносицю, ти мене омиваєш.

… я був надто відвертим, я забув, що зовні є не тільки речі, але й зарозумілі звірі, які сягають оком за обрії свого життя не далі, ніж портрети бачать з рам; що я до себе всим невпинно притягаю погляди, думки, цікавість. хто знає, може, з простору беруться очі і снують між нас. о, лиш занурене у тебе моє лице непоказне проростає в тебе, темнішає довічно у твоє первісне серце. як хустку, стримать дихання занадто часте, ні, як плат до рани, з якої разом прагне витекти життя, тебе до себе прикладав я і бачив: ти від мене червонилась. хто висловить, що сталося між нами? ми встигли все, на що нам бракувало часу. я дивно дозрівав із кожним подихом короткочасного юнацтва, а ти, кохана, тримала моє серце у якімсь дитинстві дикім. пригадувати недостатньо, має на дні моїм від тих моментів залишитись саме буття, як осад з розчину загуслого надміру. не спогадами я живу, те, чим я є, націлює мене заради тебе. я не домислюю тебе в місцях, де холодно, відколи ти пішла. тебе немає, а тепло триває й пересилює нестаток. нудьга зачасто поринає у неточність. навіщо запречувать себе, коли твій вплив для мене є легким, неначе сяйво місячне на підвіконні.

1. і от я пишу птахів. не помітив, як вони залетіли, не добирав їх. раптом вони вже тут, вони низка слів, які туляться одне до одного на полях сторінки. тьохкання, цвірінчання, злива крил... не маю для них хліба, лиш право вільно літати. можливо, це виросло дерево, а може, любов.

вірна відстань у коханні, як у боксі, усе вирішує відстань. коли ти заблизько, я втрачаю рівновагу, боюся, смикаюся, сліпну та несу дурниці. та коли ти далеко, я маруджу, не сплю, складаю вірші.

надто близько я надто близько, аби йому снитися. не пурхаю над ним, не тікаю від нього попід коріння дерев. я надто близько. не моїм голосом молить риба у неводі. не з мого пальця зіслизає перстень. я надто близько. горить високий дім, але то не я волаю про допомогу. надто близько, аби з моєї волосини дзвін дзвонив. надто близько, аби прийти, наче гість, який перед собою розсуває стіни. ніколи більше не помру так легко, так несвідомо попрощавшись з тілом, як раз у його сні. я надто близько, надто близько. чую сичання і бачу сліпучу лузгу того слова, і кільця мене душать. він спить, в цю мить до білетерки ближчий мандрівного цирку з єдиним левом, яку він бачив лише раз в житті, аніж до мене, яка лежить так близько. і це для неї в нім росте долина червонолиста, на білім тлі засніженого кряжу, в імлі блакитній. я надто близько, аби упасти з неба. мій крик його лиш розбудити може. нещаслива, редукована до свого тіла, а вигиналася березою і ящіркою струменіла, являлася з годинників і мап, міняючи забарвлення. а мала здібність зникати прямо на очах, це вміння - найцінніший скарб. я близько, надто близько, аби снитися йому. витягаю з-під нього занімілу руку, всю голками пронизану, на кожній засуджений на підрахунок янгол.

тиша вона розводить ноги і хай весь світ замовкне. припиніть шепотіння, геть, несподівані гості, бородаті жарти та вірші, новини про катаклізми, статуси про катастрофи. немає чарівніше виру, ніж її темне волосся. немає глибше провалля, вище немає склепіння, ніж те, що у неї між стегон. духмяніше лісу немає, ніж її миррові кучері. надійніших веж не існує, святіших святинь. тиша: вона розвела ноги. світе, ставай на коліна.

парний рахунок дівчина іде до крамниці, дівчина купляє ромашковий чай, пачку на двадцять одноразових пакетиків. дівчина приносить пакунок додому, дівчина виймає пакетики по одному, ворожачи «любить. не любить. любить. не любить. любить». хоч знає, як буває у житті з парним рахунком. а що робити? ромашковий чай на двадцять п’ять пакетиків знову розкупили інші дівчата.

ця пристрасть ми вибралися із кохання, наче з катастрофи. ні одягу, ні документів. мені вибило зуба, тобі – почуття часу. літо поплавилося на століття, століття вибухнуло ніччю. ні житла, ні меблів лише уламки. чашки, пляшки, флешки, книжки. ми пережили землетрус, повінь, вулкан, ато та розійшлися, тямлячи, що вбереглися, не збагни для чого.

газель про любов у сто років по узвозу сходять чотири кавалери ай, ай, ай, ай йдуть узвозом вниз трійко кавалерів ай, ай, ай. підпирають боки двоє кавалерів ай, ай. гордо розвернувся кавалер єдиний! ай. у плакучих вербах нікому гуляти.

питання над морем, самотнім пустищем нічним, схилився молодик у грудях відчай, на чолі журба. розпачливо благає він безодню: дай відповідь мені на загадки буття, нестерпні давні загадки, які займали мудреців в єгипетських коронах, бороданів в тюрбанах, мислителів в беретах і перуках та силу інших бідних змучених людських голів: скажи - чим є людина? звідки шлях вона тримає? куди прямує? хто там вгорі серед зірок живе? безодня з гуркотінням лиже берег, віє вітер, струменіють хмари, байдуже й прохолодно блимають зірки, а дурень відповідей все чекає.

про написання життєпису що треба? написати заяву, до заяви докласти життєпис. попри тривалість життя, життєпис повинен буть стислим. головне - строгий фактаж і зв’язність. заміни краєвиди на адреси, плинні спогади на сталі дати. із усіх кохань згадай лише шлюбні, дітей тільки тих, що народились. зазнач тих, хто знає тебе, а не тих, кого ти знаєш. мандрівки лише закордонні, участь у чому, але не чомý . відзнаки безвідносно докладених зусиль. пиши так, наче до себе не говориш і взагалі уникаєш. омини мовчанням собак, котів і птахів, милі серцю дрібниці, друзів і сни. ціна важливіша за вартість, назва вагоміша змісту, рахується розмір стопи, а не слід, що вона залишає. доклади фотографію, на якій видно вухо. грає роль форма, а не звуки, які воно чує. що чути? клекоче знищувач паперів.

кіт у порожній квартирі кіт у порожній квартирі. померти - такого з котом не буває. на що стане кота у порожній квартирі? видряпатися на стіну, тертись об ніжки меблів. наче нічого не змінилося, але відчутна підміна. наче нічого не пересунули, але все якесь зміщене. і ввечері більше не світить лампа. лунають кроки на сходах, але не ті. рука, яка видає денну рибину, також не та сама, що досі. не починається щось о звичній порі. не відбувається щось так, як повинно. хтось тут був собі й був, аж раптом не стало, і досі немає. досліджено всі шухляди, оглянуто всі полиці, перевірено попід диваном. навіть, попри заборону, розкидано важливі папери нічого тут більше не зробиш. тільки спи собі та чекай. хай-но лише вернеться, хай-но лиш носа покаже. тоді-то він затямить, що так не роблять з котом. до нього підходитимуть вкрай неохоче, надзвичайно повільно, на дуже ображених лапах. без приязного муркотіння.

забій свиней єжи новосельському на пам’ять про розмови за вбивство тварин пам’ятайте, що коли диявол хоче копнути когось, то не робить цього своїм кінським копитом, а своєю людською ногою. у швейцарскому журналі натрапив на статтю “arme schweine”, бідні свині! про те, як ці невинні створіння страждають перед обличчям смерті. але ж наші польські свині не менш чутливі, аніж їхні швейцарські посестри, яких везуть на забій, часто гинуть від зупинки серця. забій свиней у нашій країні пов’язаний із народженням і смертю, з поминками, хрещенням та навіть першим причастям. бачив у “політиці” статтю про пересадку свинячого серця тестовому пацієнту. - чому було вирішено взяти саме серце свині? - питає кореспондент. - з огляду на вийняткову подібність розміру, відповідає доц. збігнєв реліга зі шльонської медакадемії, це були молоді представниці вагою від 80 до 100 кг так що параметри сердця цілковито відповідали людським...

костьол також підтримує всі пересадки, за вийнятком трансплантації мозку та геніталій... хай живе свиня! подруга людини висуваю це гасло з глибини сердця (людського): нехай живуть усі свині, з’їдені людством від створення світу! скільки свинячих сердець, нирок, скільки стегон свинячих буде трансплантовано до кінця цього століття, питаю як мораліст? чи знайдеться принаймні єдина людина, яка хворій свині віддасть свої серце, мозок чи нирку? чи дійде людство колись такої любови, аби сказати: сестро моя, свине! чи поставимо ми колись у женеві перед асамблеєю оон пам’ятник свині із поросятами? конкурс на пам’ятник свині оголошую відкритим.

добрий лікар алкоголь добрий лікар алкоголь всім цілителям король! нумо швидше на прийом і швея, і агроном, і професор, і студент, і поет, і президент! він - як пластир на мозоль, добрий лікар алкоголь! і прийшов до алкоголя петро: — мене защемили в метро! і прийшла до алкоголя тереза: — маніяк мені погрожував лезом!

і прийшла до алкоголя марічка — хочу скупатись у річці... та забула я ліфчик, і плавки. лікарю, я потребую добавки! і прийшла до алкоголя констанція: — під домом самим будують атомну електростанцію, цей галас мене дратує... і прийшов до алкоголя максим: — я розчарований всім!

і прийшов до алкоголя пилип: — я у махінацію влип!

і прийшла до алкоголя таня: — я огидна собі у тверезому стані!

і прийшов до алкоголя юзеф: — мені надокучив мій шеф!

і прийшов до алкоголя петрусь: — мені болить за всю білорусь!

і прийшла до алкоголя емма: — не можу закінчить поему!

а тоді прийшов леонід: — мені шкода за весь білий світ!

і прийшли до алкоголя дві ганни: — мені з нею зрадив коханий!

добрий лікар алкоголь, захисти нас від грабель, вбережи нас від проваль, добрий лікар алкоголь!

і прийшов до алкоголя дем’ян: — мені поламали баян! і прийшла до алкоголя дарина: — мені хтось у поштову скриню взявся дохлих мишей підкидати не можу тепер ні писати, ні їсти, ні спати!

щоб по наших рідних хатах фабриках, комбінатах офісах та військкоматах, по вокзалах і депо, банках й університетах, теле, радіо, газетах, депутатських комітетах розлилося лімпопо!

друге листопада не бажаю, аби мої мертві спочивали у мирі, вони зобов’язані поставати, жити у кожній квітці, вкраденій крадькома під покровом півночі, поки, огорнувшись її гіркотою на межі божевілля, живі жбурляють кістки, наказую їм поставати, пронизавши мою кожну думку. не бажаю, аби мої забували мене під землею. ті, хто їх туди вклали, вічності розібрать не змогли. не бажаю, аби мої мертві відійшли, відболіли, забулися тут чи там, у кожній з півкуль. закликаю своїх мертвих у їхній день. відкриваю їх, переношу, роздягаю, витягаю на світло, на квітку землі, до аудіо гнізда.

геката о, так, геката, титаніда трьох доріг сяє, огортає, в оману вводить, тіло виходить з себе, хітон виказує закрите, обвиває крок, хибить, відходить, розгортається. вона втрьох, чуєш, як руки обертаються довкола, рівновеликий лик відкриває другий, затуляє третій, вправно воює між своїх світів. ліва п’ятка наступом керує через праву руку, вогненний смолоскип направлений на кліта, той кидає камінну брилу, мармур згортками лягає та оголяє світ порогів і переходів, являючи з усіх сторін троїсту постать.

деметра мелодія на друзки розлетілась, атональні злами, синкопи, які зміщують вагу та невагомість так, що світло проступає. камінь пресвятий, піймавши погляд, гуде ледь чутно. метафора на місті втрати, стегна зависли в пустоті, нема природи акустичний зліпок тіл, що їх туди-сюди ганяє, мов приплив-відлив. в деметри розірвало середину дорогою до других дійств. глісандо збіжжя та снопів на вівтарях віддалених. решта прекрасна: її рука могутня іскри висікає, мереживо розкритих крил, кожне перо – то акорд і клавіш алкіной, знесилений від спроб злетіти метелик велетенський, кучерявий, шокований, предсмертний. окрилені чоловіки – прекрасні.

прометей зевсе, своє небо затягни густими хмарами! тренуйся, наче хлопець, який дрючком збиває з будяків голівки, на дубах та скелях. але землі моєї не чіпай ні хижі, яку не ти створив, ні вогнища мого, чий жар твою підігріває заздрість. нема створінь злиденніших під сонцем, ніж ви, боги! ви живитесь убого куривом жертовним і памороком молитви. ваші світлості сконали б, якби малі та бідні облишили дурну надію. дитина нетямуща, ні бе ні ме, тягнувся я до сонця, наче були у нього вуха, аби мій жаль почути чи серце, як моє, аби пошкодувати, бідолаху. хто допоміг мені боротися з титанами? хто врятував мене від смерті, від неслави?

чи не сам ти це все вчинив, святе, гаряче серце? палаєш, молоде й прекрасне, обдурене, із вдячності за порятунок того, хто горі спить. тобі вклонятися? за що? чи тамував ти біль пригнічених? чи сльози ти втирав заляканим? чи не з мене викували людину всесилий час і вічна доля, володарі над нами обома? ти думаєш, я мав образитися на життя, втекти в пустелю, бо не всяка розквітла мрія дозріває? я тут сиджу, ліплю людей за образом своїм, рід, який, як я, страждає, плаче, радіє, насолоджується і тебе не шанує, як я!

європа не бійся, якщо руки цієї ти не пізнаєш, яка десь там у порожнечі тримає шмат смолоскипа, світоча - проти гігантів зброї, уламка, який виборює новий порядок світу, боги женуть, немов машини, ніхто не дивиться д’горі - всі лише вперед цілеспрямовано цим поглядом розпочинається європа!

same blood ми з тобою однієї крови, наші битухи – одних чорнил. ми ходили на один горщик. нас душила одна рука дбайливого старшого брата. один і той самий чобіт дає нам з тобою наш денний підсрачник. ми з тобою одного м’яса, однієї жовчі, одного адреналіну, однієї глюкози. однієї нержавіючої сталі, одного неграненого алмазу. нас ламає одна феміда, нас витягає одна фортуна. нас гріє одне сонце, нас накриє одна земля, нам сниться одна любов.

ca foscari люблю тебе, мов однолітку, рівню, двійничку, мов служниця служницю, що разом руйнують родинний добробут. люблю тебе у цю та інші ночі, міняємося особистостями радісно, немов одягом. твоя сукня тепер моя, на тобі мої сандалі немов моє лоно, це твоє лоно, а твої предки мої. кохаймося, мішаючи крови, полохаючи риб та порядних городян цього та інших районів. на світанку, перед сніданком, коли світ поволі прокидається, я назву тебе своїм ім’ям, а ти відгукнешся, радісна, моя рівня, моя однолітка.

голос у справі порнографії мислення - найгірша із роспуст. свавільно шириться, як лисохвіст, в рядках, відведених на маргаритки. мислячі святинь не визнають. зухвало називають все своїми іменами, дають аналізи ров’звязні і синтези фривольні, полюють безсоромно голі факти. не стидаючись, смакують делікатні теми. на нересті думок вони - як риби. серед ясного дня та в глупу ніч єднаються у пари, трійки й кола, без огляду на стать і вік партнерів. палають щоки, бісики в очах, друг випереджає друга, доньки знеславлюють отця, схиля до блуду брат сестру молодшу. смакують їм заказані плоди із забороненого дерева пізнання, не джем рожевий глянцевих журналів простецька порнографія безвинна. їх ваблять книги без картинок, єдина в них принада - то думки, олівчиком підкреслені чи нігтем. страшно сказати, із якою легкістю, в яких неімовірних позах у них запліднення думок перебігає. камасутрі такі пози і не снились. на сходках цих дають зелений чай, сидять у кріслах, рухають вустами, закидають ногу на ногу, кожен сам собі. одна стопа торкається підлоги, а друга вільно теліпається в повітрі. тільки час від часу хтось здійметься, підійде до вікна і крізь шпарину у фіранках за вулицею підглядає.

consider this, літературознавство знову кляйст на малому ванзее застрілює спочатку супутницю, потім себе. “істина в тім, що на цій землі ніц мені не підходить”. тракль вмирає від зупинки серця, передозувавшись кокаїном, конає з голоду хлєбніков, знову і знову. знову єсєнін ріже вени і вішається на теплотрубах під стелею. перед смертю (якого біса?) пише власною кров’ю: “от і до побачення, мій друже”. знову маяковський цілить собі у серце з револьвера: “інцидент вичерпаний, як то кажуть, я з життям розрахувався”. ерік мюзам гине від сс-івських побоїв: “підлаштовуватись значить брехати”, його труп вивішують у вбиральні, сесар вальєхо знову, змучений, (тут згадується мандельштам) непритомніє посеред вулиці і конає з голоду. знову вішається марина цвєтаєва, даниїл хармс помирає з голоду у в’язничній психіатрії. сидячим на лікарнянім ліжку, мертвого, з чоботом у руці знаходять антонена арто, за декілька тижнів після оголошення діагнозу неоперабельна анальна карценома. так фортуна мститься за те, що він все життя оспівував фекалії і розпрацюваав поняття “фекальність”. знову сильвія плат ковтає снодійне, замикається у кухні, блокує двері рушниками, вмикає газ і кладе, знову і знову, голову у духовку, в цей час у суміжній кімнаті сплять її діти.

також і конрад баєр, після того як група “47” відхилила його тексти, знову відкручує газовий кран, пауль целан стрибає у сену з моста мірабо, за кілька днів його труп витягнуть з річки за десять кілометрів від парижу. знову уніка цюрн стрибає з вікна у помешканні ганса блемера. брінкмана - “іронія це втеча” збиває авто у лондоні. франк ланцендорфер на очах у друзів падає з пожежної вежі. знову і знову баадер гольст, напевно, напідпитку на розі оранієнбургер- та фрідріхштрассе потрапляє під трамвай і за тиждень помирає від поранень, вернера шваба з 4,1 проміле знаходять у власнім помешканні померлим від асфіксії через алкогольне отруєння (читав би він ці рядки, мав би пронос від нервів). знову чоран відмовляється говорити і приймати їжу і стає надто божевільним для суїциду, який пропагував усе життя. дельоз викидається із вікна своєї квартири через летальний рак легенів гине “заради померлих, якщо вони є”, за власним художнім висловом. знову і знову маріо роттер має нещасниий випадок у відні... і все це лише для того, аби ми жили з нашими посередніми віршами, які у своїй посередності не спроможні нас ні вбити, ні канонізувати.

про смерть без перебільшення вона не знається на жартах, астрономії, мостах, не тямитиь ані в випіканні хліба, ані у шахтарстві, ні у ткацтві, землеробстві чи будівництві кораблів. завжди вставляє власні п’ять копійок у наші роздуми про завтрішню програму. не вміє навіть того, що їй за фахом начебто належить: ні викопать могили, ні труни склепати, ані владнати справи. займається позбавленням життя, та робить це бездарно, безсистемно і безглуздо. якби то хоч навчалася на нас... тріумфів у неї не відняти, та хто полічить помилки, хибні кроки та повторні спроби! часами вона не в змозі навіть мухи вбити й старезній черепасі на перегонах програє.

місто річка змінює напрям. водоспади здіймаються д’горі. люди йдуть навспак. коні сунуть назад. військові згортають парад. вилітають із тіл кулі. влітають до гармат снаряди. офіцери ховають зброю. струм вертає по кабелях. струм заходить у корки. катовані стихають. катовані стуляють роти. катівні пустішають. зниклі без вісти розшукуються. мертві виходять з могил. розвертаються літаки. бомби влітають до бомбардувальників. альєнде стріляє. полум’я гасне. він знімає шолом. складається розбомблена монеда. альєнде зростається зі шматків. альєнде виходить на балкон. вертається до резиденції на томаса мора. в’язні звільняються зі стадіонів. 11 вересня. повертаються літаки з втікачами. чилі - демократична країна. силовики поважають конституцію. військові вертаються до казарм. неруда оживає. вертається на швидкій до ісла негра. йому болить простата. він пише. віктор хара бере гітару. співає. промови залітають до ротів. тиран обнімає прата. зникає. прат тріумфує. безробітні отримують працю. робітники крокують, співаючи ¡venceremos!

поема з мушлі я бачив море. але не теє риторичне блакитне море, на якім натруджені матроси вітрила білосніжні напинають.

не море безвідмовне, у якім для кожного човна є свій причал, де, наче в лоні материнськім, життя з усякої любові постає.

і не зелене море-місто, море-вавілон, де люду без числа, але не має жодного вікна, в якім зорю вечірнюю вітають.

це було море нашого дитинства, довічне, тепле, незабутнє море, яке, неначе білий голуб, сон розриваючи, злітало в небо.

не теє море, по якім блукав улісс, де сім сирен звабливих сім легендарних островів своїм солодким співом сповивають. не теє море непринадне з уловом одноколірних пейзажів, де уві сні кульгавий альбатрос довічно сірий жовтень колисає. не море ексцентричне портове, де ошалілий морячок опівночі за партією в покер дияволові душу закладає. не теє море, що плескає об мул розпачливо, мов плач утікача, яке, мов татуйований ланцюг, байдуже дневі на плече лягає.

це було море зі шкільних уроків, в якому ми, маленькі школярі, занурившись у атласи і мапи, навчалися перепливати світ. це було море з мушлі, море-в’язень, далеке море, море-оберіг, заховане в кишені, море-забавка, яке завжди з тобою. це було синє море, наш рідний дім, в часи, коли для будування замків із повітря у нас ще бракувало клепки. це було море першого кохання із проблисками осені в очах. одного дня я море захотів побачить, дитинне море, але було занадто пізно.

число пі гідне подиву число пі три кома один чотири один. всі подальші цифри його теж первинні, адже п’ять дев’ять два нескінченне. неосяжне шість п’ять три п’ять вісім дев’ять незліченне, сім дев’ять поза межами уяви, три два три вісім не охопити навіть жартом чи порівнянням. чотири шість із чим завгодно два шість чотири три на світі. найдовший земний змій триває кільканадцять метрів, трохи далі, втім, не набагато, сягають легендарні змії. танок цифр, що збіглися у пі, не уривається на обрії сторінки, він простягається на стіл, через повітря, мур, листя, сойчине гніздо і хмари, прямо у небо, крізь всю небесну урочистість і безодню. хвіст комети проти думки — цятка. зірковий промінь блякне, погнутий в космічних вирах! а тут два три п’ятнадцять триста дев’ятнадцять мій телефон, твій розмір комірця. рік тища дев’ятсот сімдесят третій, шостий поверх, осіб на шістдесят п’ять грошів, об’єм стегон, шарада на два пальці, шифр, в якім лети, співай, мій словейку, та, будь ласка, зберігайте спокій! отак земля і небо проминають, а число пі триває - що є, те є, воно свою ще непогану п’ять, не казна-яку вісім, неостанню сім жене, схиляючи паскудну вічність до життя.

кортикальні колонки безмір краси представлений у кортикальних колонках треба вглядатися в мармур доти, допоки імпульси не пересилять мозкову кору, запалять кортекс, засвітять палички, закип’ятять вологу водянисту, допоки вуста прозорі, тихі звуки, тендітні плечі, наче луcка, не полетять з очей, у найвіддаленіших шлуночках побачене явивши, урочисто, наче білим запнутий монумент, мозок ці кадри все крутить, крутить крутить, крутить аттичний танок, на три чверті їх карбує на сітківці. поки танцює афродита, поки мармур шелестить, поки богиня ночі нікта із зміями жбурляє джбани, поки, затягнутий важкими фалдами, горгон вівтар не зникне, поринаючи в пітьму. клото та сестри на басах затемнення, прокручене потиху паморочить мозок, у невидимім триває та, ставши думкою, хай навіть за межею розуміння, не припиняє шаленіти від безміру краси.

три найдивніших слова вимовляючи слово “майбутнє”, склад за складом лишаю його у минулім. вимовляючи слово “тиша”, знищую тишу. вимовляючи слово “ніщо”, створюю щось, що не влазить у небуття.

ода яблукові тебе, яблуко, я співаю. ім’я твоє повнить мої вуста, смакую тебе. ти - весь час свіже, як ніщо й ніхто. щойно викотилося з раю: тверде, соковите, налите світанковим багрянцем! інші земні плоди поруч з тобою такі кумендні обважнілий виноград, солодкаве манго, кістляві сливи, розкислий інжир... а ти - чистий бальзам, запашний хліб, сир серед рослин. кусаючи твою круглу невинність, на мить самі стаємо новонародженими: всі маємо у собі частку яблука. бажаю тобі тотальної повні, примноження твого роду. хочу місто, республіку, річку міссісіпі яблук. хай на її берегах зберуться усі люди на світі, поєднаються, аби разом втамувати найпростіший земний потяг: куснути яблуко.

перелік авторів та творів брауліо аренас карвахал мовчазна хорхе луї борхес двір гайнріх гайне питання

крістіна пері россі ca foscari вірна відстань тиша хресний шлях ця пристрасть райнер марія рільке я був надто відвертим…

йоган вольфганг гете ginkgo biloba прометей

тадеуш ружевіч забій свиней

стела діаз варен друге листопада

георг тракль вночі

віктор жибуль добрий лікар алкоголь

герхард фалькнер пергамські поеми деметра геката європа кортикальні колонки

хуліо флоренсіно кортасар п’ять останніх віршів для кріс 1 3 федеріко гарсія лорка газель про невтішну любов газель про любов у сто років габрієль гарсія маркес поема з мушлі марія мартисевіч миротворчість женя матірка same blood гонзало міллан місто пабло неруда ода яблукові

андрэй хадановіч парний рахунок віслава шимборська голос у справі порнографії дві мавпи брейгеля кіт у порожній квартирі надто близько про написання життєпису про смерть без перебільшення небо четверта ранку число пі три найдавніших слова клеменс шитко consider this, літературознавство