Генеральна підтримка
G eneralinis remejas
Arvi imoniu grupes valdybos pirmininkas Vidmantas Kucinskas
Голова правління групи підприємств «Arvi» пан Відмантас Кучінскас
Видавництво висловлює особливу подяку послу Литовської Республіки пану Альгірдасу Кумжі за ініціативу і постійну підтримку у підготовці і випуску видання
94(477)”14/16” 63.3(4Укр)43 У45
ISBN 978-611-516-006-8
Українське козацтво і Велике князівство Литовське Науково-популярне видання
Автори: доктор історичних наук, професор Ігор Марзалюк (Білорусь), доктор історичних наук, професор Айвас Рагаускас (Литва), доктор історичних наук, професор Раймонда Рагаускене (Литва), доктор історичних наук, асоційований професор Генуте Кіркене, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник В’ячеслав Станіславський (Україна), доктор історичних наук, професор Валерій Степанков (Україна), кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Борис Черкас (Україна) Координатори проекту: доктор історичних наук, професор Альфредас Бумблаускас (Литва), доктор історичних наук, професор, академік НАН України Валерій Смолій (Україна), доктор історичних наук, асоційований професор Генуте Кіркене (Литва) Меценат проекту
Партнери проекту: Департамент розвитку співробітництва і підтримки демократії Міністерства закордонних справ Литовської Республіки, Вільнюська Академія історичної пам’яті, Посольство Литовської Республіки в Україні
Видавець «Балтія-Друк» Генеральний директор Рута Малікенайте Головний редактор Віргініюс Строля Відповідальний редактор Юлія Ференцева Літературний редактор Олена Кір’ятська Макет та художнє оформлення Олександра Андрощука Верстка і підготовка до друку Олексія Чурюмова Підготовка до друку ілюстрацій Володимира Сульженка Фотозйомка: Олександра Іванова, Миколи Ференцева, Віргініюса Стролі, Віктора Хмари, Юрія Бусленка, Дмитра Следюка, Андрія Дибовського Переклад з литовської Владислава Журби
Видавництво ТОВ «Балтія-Друк» вул. А. Полупанова, 21, Київ, 04114 www.baltia.com.ua e-mail: info@baltia.com.ua Свідоцтво суб’єкта видавничої справи серія ДК, №643 від 21.10.2001
© «Балтія-Друк», 2014
Видавництво висловлює подяку за плідну співпрацю і надання ілюстративного матеріалу Національному музею Литви,
З М I С Т
Художньому музею Литви, Бібліотеці імені Врублевських Академії наук Литви, Бібліотеці Вільнюського університету, Музею війни імені Вітовта Великого (Каунас), Національному музею «Палац Великих князів Литовських» (Вільнюс), Посольству Литовської Республіки в Україні, Національному Заповіднику «Софія Київська», Національному музею історії України, Науковій бібліотеці імені В.Вернадського, Волинському краєзнавчому музею, Центральному державному історичному архіву України, Державному історико-архітектурному заповіднику «Хотинська фортеця», Історико-культурному заповіднику «Старий Луцьк», Кам’янець-Подільському історико-культурному заповіднику, Білгород-Дністровському краєзнавчому музею,
Феномен українського козацтва у контексті вивчення історії раннього Нового часу . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 6 Нове прочитання історії Великого князівства Литовського і козацтва, або Питання Кшиштофа Зануссі про Гадяч. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 7 Типологія козацтва, або Чи розрізнюємо українське і російське козацтво? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 11
Музею «Арсенал» у Львові, Острозькому краєзнавчому музею, Чигиринському краєзнавчому музею, Кременецькому краєзнавчому музею, Переяслав-Хмельницькому історичному музею, Херсонському краєзнавчому музею, Музею «Топкапи Палац у Стамбулі»,
Генезис козацтва як феномен Великого князівства Литовського . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 15 Козаки після Любліна: зміна партнера чи хазяїна? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 37
Військовому музею у Стамбулі, Морському музею у Стамбулі, Запорізькому краєзнавчому музею, Національному заповіднику «Хортиця», Дніпропетровському Національному історичному музею, Приватному музею історії зброї у Запоріжжі, Видавництву «Eмма», а також
Україна і велике потрясіння Речі Посполитої Двох Народів у середині XVII ст. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 47 Політичний розвиток України в останній третині ХVІІ – ХVІІІ ст.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . 95
Альфредасу Бумблаускасу, Пятрасу Вайтєкунасу, Валерію Смолію, Генуте Кіркене, Борису Черкасу,
Козацька Україна в особах, документах, археологічних і архітектурних пам’ятках . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 121
Володимиру Недяку, Андрію і Тетяні Івановим, Біруте Кулніте, Відасу Дулінскасу, Вітаутасу Балчюнасу, Дайві Нарбутене, Людмилі Демченко, Сигітасу Нарбутасу.
Українське козацтво і Велике князівство Литовське: для кого залишаються актуальними старі теми? (англійською мовою) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 190 Література . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 199
Феномен українського козацтва у контексті вивчення історії раннього Нового часу
багатовіковій історії України практично неможливо відшукати будь-яке інше явище соціально-політичного характеру, яке за своєю значущістю хоча б віддалено можна було порівняти з феноменом українського козацтва. Унікальність його перш за все полягає в тому, що саме цьому, строкатому як в соціальному, так і в етнічному відношенні, мілітарному за своєю сутністю, товариству припала історична місія стати виразником загальних тенденцій і закономірностей розвитку українців як окремої етнічної спільноти, а з часом виступити носієм української національної ідеї, головною будівничою силою в процесі становлення специфічних форм суспільного устрою і ранньомодерної української державності. Завдяки козацтву нове наповнення отримали протестні й визвольні рухи на українських теренах. Не можна не зважати і на той внесок, який зробили козаки у духовний розвиток українського народу, в модернізацію його соціального та культурного життя. З лав козацтва вийшла не лише ціла плеяда видатних полководців та воїнів, які суттєво збагатили теорію і практику європейської військової справи. На політичній арені увічнилися такі державні діячі, як Петро Сагайдачний, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Кирило Розумовський. Козацькі корені мало багато відомих українських дипломатів, церковних і культурних діячів раннього Нового часу. Всесвітнього визнання набула активна позиція українського козацтва не лише у масштабному протистоянні, але й у взаємозбагаченні двох світових цивілізацій – християнської та мусульманської. Дійсно видатна за своїм творчим потенціалом роль козацтва в історії України, з її одночасними багатовекторними екстраполяціями на міжнародні процеси, зокрема, розміщення політичних гравців і геополітичні зсуви у центральноєвропейському регіоні, не залишилася поза зором дослідників. В різні часи, з різних світоглядних позицій і наукових підходів історія українських козаків висвітлювалася в українській, білоруській, литовській, польській та російській історіографіях.
6
Великими тематичними блоками козакознавча проблематика присутня в дослідницьких репрезентаціях наукових центрів західноєвропейських країн, дослідницьких інституцій Азії, США та Канади. Складний процес формування козацької спільноти, його подальшої еволюції і багатогранної діяльності, у якій поряд із домінуючою конструктивною складовою відбувалися неодноразові прояви деструкції, що були викликані, як правило, особистісним фактором або стимулювалися ззовні, породжує в науковому середовищі чисельні дискусії і до сьогодні залишає невирішеною низку складних питань. Зокрема, до таких відносяться питання походження і змісту самого терміну «козак»; причини, за яких виникло це явище, та етнічний ареал його формування; фактори, що зумовили процес перетворення уходницької ватаги на елітарну суспільну структуру з подальшою поступовою девальвацією її соціально і політично значущої ролі; типологічне порівняння українського козацтва з аналогічними суспільними феноменами в інших країнах Європи. Одночасно з розробками суто академічного характеру, які мають складну систему аргументації та супроводжуються громіздким науково-допоміжним апаратом, увазі сучасного читача пропонуються й більш легкі для сприйняття широким загалом науково-популярні версії, у яких доступність викладу наразі не суперечить академізму, присутньому у виборі й трактуванні фактажу. Зокрема, інноваційним за характером задекларованої проблематики є й підготовлене спільними зусиллями істориків Білорусі, Литви й України багатоілюстроване дослідження, що пропонує комплексне бачення суб’єктності втіленого у козацтві українського елемента у суспільних структурах і процесах міждержавних територіально-політичних утворень XVI–XVIII ст. – Великого князівства Литовського і Речі Посполитої. Валерій Смолій, директор Інституту історії України НАН України, академік НАН України, професор
Нове прочитання історії Великого князівства Литовського і козацтва, або Питання Кшиштофа Зануссі про Гадяч
оли у травні 2008 р. Литву відвідав знаменитий польський режисер Кшиштоф Зануссі, багато хто був вражений його пропозицією до дискусії – не про кіно, не про культуру чи мистецтво, але про те, хто винен, що Гадяцький договір, укладений якраз 350 років тому, потерпів невдачу? А далі – ще краще: чи литовці, як і поляки, не повинні визнати таку ж провину за те, що Республіку Обох Народів не було перетворено на Республіку Трьох Народів і в Україні не було засноване «Велике князівство Руське»? Наважуємося висловити думку, що Литва не була готова до такої дискусії, тому що посередній діяч культури (для аудиторії яких ці питання і були призначені), не тільки ніколи не чув про Гадяч, але й про цю проблему взагалі. Адже у канонічній «Історії Литви» (1936 р., під ред. А. Шапоки) є тільки таке речення: «Але, коли розчарувавшись опікою Москви, наступник Б. Хмельницького Виговський з козаками здався (1658) Яну Казимиру, війна з Москвою знову розпочалася». Не було серйозніших відомостей і про історію України. Адже вона не була своєю ні хронологічно, ні просторово. Хоча досить часто основою для ідеології і міфології національного литовського відродження було уявлення про старовинну Литву як про державу «від моря до моря», проте це уявлення було у парадоксальному співвідношенні з тією обставиною, що обидві столиці Литви – Вільнюс і Тракай – опинилися за межами відновленої у 1918 р. держави, оскільки у 1922 р. були приєднані до Польщі. І хоча сьогодні литовці вийшли не тільки за сучасні, але й за старовинні межі Литви, і навіть здійснили кінний похід до Чорного моря, проте все ще залишаються далеко від інтегрального розуміння історії Великого князівства Литовського (ВКЛ) сукупно з особливостями культури і спадщиною цього князівства на теренах Білорусі та України. Оповідка про державу «від моря до моря» хронологічно продовжувалась до часів Вітовта (Вітаутаса) Великого, оскільки унії з Польщею, які розпочалися з тих часів, засуджувалися як з точки зору політичної історії, так і історії культури. Поль-
щу не лише звинувачували і щодо «полонізації», яка була стисло представлена метафорою «п’ятсот років ночі без світанкової зорі», але й засуджували за втрату України укладенням Люблінської унії, проте в той же час історія України після Люблінської унії опинилась за межами уваги. Вважати певні явища в історії Великого князівства Литовського частиною історії Польщі, особливо після Люблінської унії 1569 р., довгий час було звичайною справою у історіографіях всього регіону, а у польській історіографії – не створення Республіки Обох Народів, а перетворення Великого князівства Литовського на частину Польської Республіки (або польської Речі Посполитої). Всі історіографії народів історичного регіону колишнього Великого князівства Литовського по суті з тим погодились, надаючи хіба що різну оцінку і додаючи негативний знак. Вся епоха після Люблінської унії стала занепадом історії народів, суть якого складала полонізація, пригнічення народів і анархія шляхти. У такий спосіб історія Литви XVI–XVIII ст. перетворилася на тонкий конспект між часами імперії Вітовта і національного відродження XIX ст. Для українців цей період не був конспектом – вони зосередили увагу на козацтві, але сама епоха і для них була чужою – вона стала «польською епохою». Тим часом, у Литві по темі козацтва перше місце зайняли репресії, організовані російськими донськими козаками. Ці репресії навіть отримали власну назву – «Різанина в Кражяй», коли у 1893 р. губернатор Каунасу проти городян, що вчинили опір указу царя закрити монастирську церкву, вислав козацький полк – загинуло 9 осіб і близько 50 було поранено. Проте навіть по темі спустошення Вільнюсу у 1655 році, у вже згаданій «Історії Литви» А. Шапоки перше місце було надано діям росіян, а головний винуватець – гетьман запорізьких козаків Іван Золотаренко (який відзначився особливою жорстокістю, що признав навіть російський історик В. Соловйов), залишився осторонь. Таким чином, з усіх точок зору виникла необхідність нового прочитання історії Великого князівства Литовського, яке б відмовилося від декількох тверджень і уявлень великого
7
наративу історії Литви: «про золоті віки», пов’язані з язичницькою імперією, про цивілізаційний спад, про нездатність побачити історію XVII–XVIII ст. не тільки як віки геополітичних втрат, але і як епоху цивілізаційних досягнень – епоху Литовських Статутів, Вільнюського університету, архітектури в стилі бароко, Конституції 3 травня 1791 р. У витоках цього погляду – концепція проф. Е. Ґудавічюса, яка була висловлена у спеціально підготовленому циклі із кільканадцяти передач, присвячених Україні, в 1999 р. на телебаченні Литви. Поряд із сюжетами на теми літуаністики – про Любарта, Вітовта і Свидригайла, Луцьк, Кременець та Кам’янецьПодільський – також розглядалися теми народження України. Головні тези: • із старорусів Київської Русі XV–XVI ст. виник руський народ. Його виникнення обумовив литовський фактор, що поклав розділ між долями Києва і Москви, русичів і московітів (росіян); • соціальні зрушення – виникнення прав алоду, суспільних станів, городян і знаті – обумовили інакший спосіб життя та злам самосвідомості; • розпад народу Русі на білорусів і українців обумовила Люблінська унія, а особливо козацтво; • тож основою українського народу можна вважати козацтво. Військова структура козаків – один з вирішальних чинників для становлення українців як нації. Козаки заклали початки української державності; • перший державник України – Богдан Хмельницький; • метою Гадяцького договору було створення Республіки Трьох Народів, але Польща і Литва цього не захотіли, тому що було дуже мало людей, які це могли зрозуміти; • у 1648 р. Україна повстає. Проте Росія виявилася ще гіршим партнером, ніж Польща з її анексіоністськими планами. Україна до 1667 р. вибирала між Росією та Великим князівством Литовським; • росіяни і литовці не бачили цього рубежу, а це можна назвати культурно-історичним імперіалізмом. Ось так уперше в сучасній литовській історіографії була розпочата тема Гадяча. Але повернемося до питання Зануссі. Чи його часто розглядають у польській історіографії? Як часто і щиро висловлюється занепокоєння про третій суб’єкт Речі Посполитої, якщо досить часто забувається другий – Велике князівство Литовське, а Януш Радзивіл вважається зрадником? Чи польська історіографія не робить тієї ж помилки, називаючи козацтво тільки сепаратистським фактором або фатальним російським агентом і не вбачаючи тут народження української нації як історичного суб’єкта? Якщо щось і отримало позитивну оцінку, то це тільки факти лояльності козаків. До них потрапив і Гадяцький договір, що його Павєл Ясєніца у праці «Rzeczpospolita Obojga Narodow» вважає геніальним, а Станіслав Кот надав йому навіть фатальний сенс: Гадяцький договір міг зупинити експансію Росії у напрямках двох морів – Чорно-
8
го і Балтійського, «не дійшовши до Дніпра, Росія ніколи б не досягла Вісли». В українській історіографії сьогодні тема козацтва стала підґрунтям ідентичності. А один з авторів цієї книги – проф. В. Степанков – дії козацтва називає національною революцією. Вже лише це кидає виклик усім історіографічним традиціям. Якщо Україна – стратегічний партнер як для Польщі, так і для Литви, то як можна жити з таким великим протиріччям між уявленням про козацтво у самосвідомостях українців та литовців? Навіть під час підготовки концепції книги ми формулювали: • «Козак – герой українства: від Тараса Шевченка і Тараса Бульби до Скоропадського»; • Литовська перспектива: козак – бандит, грабіжник і слуга російського імперіалізму (від окупації Вільна до різанини у Кражяй). Ось чому нас турбує не стільки польсько-українські конфронтації і діалоги, скільки ті історичні перспективи колишніх народів Великого князівства Литовського, яких у рамках цієї теми ніколи не існувало. Це означає, що аспект Великого князівства Литовського нам є важливим тому, що у конфедерації Литва та Україна жили й після 1569 р. Хоча після Люблінської унії воєводства України стали підвладними вже не Вільнюсу, а Кракову (пізніше Варшаві), тим не менш, держава, що тоді виникла, була результатом компромісу. Тому, якщо Республіку Обох Народів не будемо вважати лишень державою поляків – Польщею, то мусимо визнати, що Україна і Литва (звичайно, разом з Білоруссю, а з часу Люблінської унії – і з Польщею), мають ще два сторіччя співжиття – отож мало що не півтисячоліття ми жили поруч і разом у спільній державі. В Україні Республіка Обох Народів тримала фронт супроти Османської імперії, воєначальники Великого князівства Литовського іноді керували усім об’єднаним військом держави, а у 1621 р. біля Хотину під час битви з турками скінчив своє земне життя знаменитий полководець Великого князівства Литовського Ян Кароль Ходкевич. Крім того, позаяк вельможі, що мали вотчини в Україні, були посадовцями Великого князівства Литовського і після Люблінської унії, були збережені відносини православних віруючих Великого князівства Литовського і України (особливо між православними братствами Вільнюсу і Львова). У витоках цих відносин можна знайти навіть знаменитого Івана Федорова, що після смерті покровителя, великого гетьмана ВКЛ Григорія Ходкевича, переселився із Заблудова до Острозьких у Острог, а пізніше до Львова. У цьому ж аспекті слід розглядати авторів двох відомих творів, що з’явилися на світ у тому ж самому 1618 р., вихованців, до речі, Вільнюського університету: львів’янина Мартина Сміглецького, чия «Логіка» стала відомою у всій Західній Європі, та Мелетія Смотрицького, родом із Смотрича, який у Литві створив і у Єв’ї (В’євіс поблизу Вільнюса) надрукував першу «Слов’янську граматику» («Граматіки Славенскія правилноє синтаґма» – прим. пер.).
Тож ми розпочали дискусії з відомими істориками України і Білорусі, серед яких Борис Черкас з Києва та Ігор Марзалюк з Могилева, в яких не будемо боятися навіть найбільш контраверсійних тем: захоплень як Києва у 1651 р., так і Вільнюсу у 1655 р., і сформулювали гіпотезу, що, напевно, це була помста. Але одразу з’ясовується, що Богдан Хмельницький у листах до Януша Радзивіла демонстрував небажання вести війну з Великим князівством Литовським. Тоді з’ясувалося, що Гадяцький договір був не тільки з Польщею, але й з Великим князівством Литовським: козаків представляв Іван Виговський, Польщу – каштелян Волинський Станіслав Казимир Беневський, а Велике князівство Литовське – каштелян Смоленський Людвіг Казимир Євлашевський. Більше того, виявилося, що Іван Виговський був людиною Великого князівства Литовського – він був одружений на Олені Стеткевич, доньці воєводи Новогрудського Богдана Стеткевича. Мати Богдана – Ганна Огінська, брат якої – Олександр Огінський, каштелян Тракайський з 1649 р., був останнім православним у польсько-литовському Сенаті. Гадяцький договір був схвалений Сеймом Республіки Обох Народів і ратифікований королем Яном Казимиром 10 червня 1659 р. Тоді козацьке військо перейшло на бік Республіки Обох Народів і завдало поразки російському війську 8 липня 1659 р. у битві біля Конотопу. У наші дні ця битва інколи вважається найбільшим військовим тріумфом України проти Росії. Тоді близько 20 тис. козаків, 1,5 тис. поляків і 20 тис. татар перемогли московську армію, що налічувала 36 тис. вояків. Її воєначальником був Олексій Микитович Трубецькой, що очолював і все 150-тисячне військо, яке вторглося в Україну, напавши на щойно створене «Князівство Руське». Найцікавіше те, що на гербі Трубецького була «Погоня», оскільки родом він був з Гедиміновичів. Біля витоків його роду стояв другий син Ольгерда (Альґірдаса) Дмитро. Але повернімося до Гадяцького договору від 18 вересня 1658 р. Цей договір до Великого князівства Литовського мав не тільки формальне відношення: «Ducatum Russiae» створювалося за формою останнього, тож Велике князівство Литовське у договорі згадується кілька разів – гроші повинні карбуватися згідно норм князівства, Академія має бути створена як друга у князівстві (поки що нез’ясоване питання), митрополит Київський повинен сидіти в Сенаті після архієпископа Львівського, і далі – турбота не лише про єпископів з «князівства Руського», але й про інших єпископів «ritus Graeci» (тобто уніатських) – Львівського, Перемишльського, Холмського. Ми бачимо, що створюється все, що має витоки з Великого князівства Литовського: свій канцлер, своє власне військо, своя казна, свої інституції і урядники на чолі з гетьманом, якого самі собі й обирають. Берестейська унія втрачає чинність, а це означає, що тільки православні мають право бути посадовцями – православ’я стає привілейованим. Гадяцький договір перекреслював Переяславський. Однак, ста-
вало зрозумілим, що Велике князівство Литовське більше боялося Гадячу, оскільки його брав острах від нової хвилі війни і зіткнення з московським військом. Відповіддю Росії на Гадяцький договір було підбурення селян на повстання; козаки того ж добре відомого Вільнюсу І. Золотаренка вбили автора договору, канцлера князівства Руського Юрія Немирича і винищили прихильників воєводи Івана Виговського. Але ще цікавішим є ось що – під час дебатів між істориками з’ясувалося, що витоки козацтва йдуть саме з часів до 1569 р., коли Україна знаходилася під урядом Вільнюсу, а не Кракова чи Варшави. Щоправда, другий важливий учасник Великого князівства Литовського проявив себе ще у часи Вітовта, у Вільнюсі, неподалік річки Вільнялє. Це – ціле місто, створене для митрополита Київського Григорія Цамблака у «руській стороні» Вільнюсу – «in civitas ruthenica». Тож природно, що Київ з Печерською лаврою залишався для руських людей другою столицею, у якій володарі Великого князівства Литовського створили так званий Литовський замок і нижнє, з магдебурзьким правом, місто Києва – Поділ. Природно, що переможець битви під Оршею у 1514 р. Костянтин Острозький фундував церкви у Вільнюсі, а похований був у Успенському соборі Лаври у Києві. У свою чергу, надання великого значення у Вільнюсі «руському місту» білорусів і українців, значна частина якого належала митрополиту Київському, дозволило дійти висновку, що Вільнюс взагалі став для них єдиною європейською столицею XV–XVI ст., а прямо через його вісь йшла межа між грецьким «civitas ruthenica» і латинським містом. У цих частинах міста на рівних правах резидували єпископи Вільнюські католиків і митрополити Київські спочатку православних, а дещо пізніше – уніатів. Зрештою, без боярського ладу, створюваного володарями і політичною елітою Великого князівства Литовського, без його Статутів, без самоврядування міст – поширення Магдебурзького права, здається, не можна остаточно пояснити і феномен козацтва, що виник в історії України. Із раніше висловленої тези про життя у спільній державі послідовно випливає тема ґенези козацтва, яка опирається на коріння Вітовта та білоруське коріння. Б. Черкас безпосередньо стверджує, що козацтво походить з Великого князівства Литовського, а І. Марзалюк додає тему про «козакування» Орші і Могилева у Московській державі XVI ст. Це дозволило підняти питання про те, чи часом не будуть козаки за походженням прикордонниками Вітовта? Якщо це так, тоді ми починаємо віднаходити у козацтві частинку і своєї історії, не кажучи вже про білорусів. Вояки з Орші і Могилева були тими вояками, які склали принаймні частину соціальних витоків Запорізького козацтва. Тож тут – пошуки третього, а може й четвертого (з урахуванням козаків Орші і Могилева) учасника переросли у мету подальших досліджень.
9
Ідея Республіки Трьох Народів не стала реальністю. Проте вона була відроджена через 200 років під час повстання 1863 р. Якраз з того часу – знаменитий герб Трьох народів. Ще через сторіччя ця ідея була відроджена у іншій іпостасі – концепції УБЛ (України–Білорусі–Литви) Є. Гедройца і Ю. Мєрошевського, яка вже бачить трьох східних сусідів Польщі і визнає за ними Львів, Гродно і Вільнюс. Таким чином, наше видання приурочено практично недослідженій темі – українські козаки і Велике князівство Литовське. Навіть у польській історіографії такі дослідження з’явилися тільки в останні роки. Б. Черкас запропонував запросити до розгляду цього питання найавторитетніших фахівців у своїй галузі з України, а I. Марзалюк послідовно долучає білоруський вимір. І вперше у литовській історіографії маємо вичерпні тексти А. і Р. Раґаускасів. Вже лишень згадуваний вище склад авторів є нам вказівкою – нехай це буде зав’язкою перспектив народів УБЛ у такій важливій для України темі, як козацтво. І ось тут хочеться пригадати автора концепції УБЛ польського геополітика Ю. Мєрошевського. Він змінював поняття та концепцію «кресів» провідника польського націоналізму Романа Дмовського. На «кресах» протягом століть неодноразово повторювались одні чи інші події; тут історія завжди гарцює «галопом», звідси комплекси «кресів», значно вищі, ніж у безпечних краях: «Kresowcy mają inny stosunek tzw. realiów niż mieszkańcy biezpiecznych krajów […]. Ludzie z pobrzeżnych kasztelanii słyszeli tylokrotnie galop historii, że siłą nawyku... nasłuchują» (I. Hofman. Ukraina, Litwa, Białoruś w publicystyce paryskiej „Kultury«. Познань, 2003, с. 76.). Тому Ю. Мєрошевський чутливо дивився на українські, литовські і навіть російські комплекси. Нерозуміння специфіки «кресів», на його думку, є найбільшим недоліком поляків у відносинах з народами пограниччя. Звідси, наприклад, ось такий несподіваний висновок: тодішня втрата Львова для українців набагато болючіша, ніж для поляків. Але ж це парадокс – українці Львова захищали місто під час облоги козаками Б. Хмельницького. Але, як стверджував у телевізійних передачах Литовського телебачення Е. Ґудавічюс, саме Львів зберіг створену козаками українськість. І далі: • У XVII ст. становище Литви і України дуже подібне. Але Велике князівство Литовське збереглося як «другий народ», а Україна не змогли стати третім – їй і тоді, і сьогодні гірше...; • спільність України і Литви у прагненні зберегтися між Росією і Польщею; • Львів для Литви ближче, ніж Рига. Історично українці – найближчий нам народ після поляків. Емоційно українці – самий найближчий для нас народ. Інтереси України і Литви завжди співпадають, ми споглядаємо на світ однаково. Можливо, що це видання допоможе відповісти на запитання К. Зануссі? Але, що найважливіше, раптом воно допоможе народам краще зрозуміти один одного?
Україні: що Гадяцький договір отримав благословення від Великого князівства Литовського і що передумови для третього учасника Республіки Обох Народів вже з часів Вітовта створював у Вільнюсі православний митрополит Г. Цамблак. Литві: що був не тільки І. Золотаренко, але й І. Виговський, який разом з Ю. Немиричем створював «Князівство Руське», і що «руська сторона» Вільнюсу – це родич Полоцька, Могилева, а також і Києва, як і увесь Вільнюс – це родич Львова.
Алфредас Бумблаускас, доктор історичних наук, професор Вільнюського університету
Типологія козацтва, або Чи розрізнюємо українське і російське козацтво?
Від Балкан до Амура
Дельбрюк Ганс (1848-1929) – німецький воєнний історик, автор фундаментальної монографії «Загальна історія військового мистецтва в рамках політичної історії».
Священна Римська імперія – держава, що існувала в центрі Європи з 962 по 1806 р. Її продовжувачем стала Австрійська (з 1848 АвстроУгорська ) імперія.
Великий Кордон – умовна назва пасу, що являв собою кордони християнських і ісламських держав в Центрально-Східній Європі.
дночасно з кінця XV до кінця XVI ст. в південній частині Центрально-Східної Європи, по пасу від Балкан до Уралу, виникають військово-економічні корпорації граничар, ускоків, секеїв, гайдуків, козаків і казаков. Об’єднував їх характер діяльності, специфічні умови життя на території, відомій під назвою Великий Кордон. Останній існував вже багато століть, розділяючи осілі і кочові цивілізації. Проте раніше тут чомусь не було такого спалаху народження багато в чому схожих (принаймні, зовнішньо) спільнот. Вочевидь, на зазначений період часу тут зійшлися різні потоки політичних, соціальних, економічних, географічних та інших процесів. Про що може йти мова? Передусім, Великий Кордон почали сприймати як межу протистояння двох релігійних цивілізацій – Хреста і Півмісяця, чого в попередні століття цей регіон Євразії не знав. Крім того, саме кінець XV ст. позначився тенденціями по знищенню удільних володінь і централізації країн. При цьому фінансова система держав Центрально-Східної Європи ще була досить слабкою, аби самостійно утримувати потужний чиновничий апарат і, головне, постійне військо. За таких умов в зонах небезпеки, якими для Священної Римської імперії, Угорського королівства, Великого князівства Литовського та Московського царства були терени вздовж Великого Кордону, було вигідно існування чисельного, ефективного (передусім своєю пасіонарністю) і дешевого війська. Як ми вже відзначили, схожість була суто зовнішньою, проте подальша історія цих спільнот вже залежала від безпосередніх причин появи кожної з них, як зовнішніх, так і внутрішніх. Так, балканські «козаки» (саме з ними граничар і пандурів порівнював і асоціював Г. Дельбрюк), виникли не на пустих територіях, а в доволі густо заселених, проте розділених політично. За таких умов вони вже потрапляли в залежність від домінуючої тут Священної Римської імперії. В той же час народи, що створили ці сили, не мали власної держави. Отже, їх найпасіонарніші елементи і представники шляхти та близьких до неї соціальних прошарків, становили основу і демографічний резерв граничарства (також пандурів, секеїв тощо). Таким чином, ці балканські спільноти, з одного боку, мали яскраво виражене національне забарвлення на тлі німецької держави, і в той же час не мали географічних умов для розширення, відбруньковування і унезалежнення еволюційним шляхом. Російське козацтво уособлювало собою зовсім інший вид таких корпорацій. Воно постало в умовах існування російської держави, відповідно наповнювалося елементом біглим, оскільки для всіх військовозабов’язаних прошарків Московського царства існували відповідні міста у владній і військовій ієрархії. За таких умов це козацтво не могло переродитися в національний «локомотив» народу, для цього просто не було потреби. Якщо на Балканах головним ворогом граничар виступала Османська імперія – держава з осілою культурою і сталим кордоном, то у дончаків противником були кочові орди – уламки Золотої Орди, а також нові переселенці зі сходу, з величезного Євразійського степу. Причому ці козаки виникли тоді, коли Москва доволі надійно закрила свій кордон з півдня оборонними «чертами», а напади татар більше мали характер наскоків для добутку здобичі. Відповідно, російські козаки більше мали характер наступаючої, агресивної сили, ніж прикордонної стражі (якою були військові контингенти «черт»), на відміну від балканських корпорацій. Географічно базові терени, де з’явилося російське козацтво, не мали природних кордонів у напрямку південного сходу і сходу. За таких умов по мірі збільшення кількості козаків вони розширювали свої межі у цих напрямках, утворюючи там нові козацькі спільноти. Просування впливу і влади російської держави лише сприяло цьому. Фактично Москва ніби виштовхувала цей прикордонний елемент все далі на Кавказ, Урал і вглиб Сибіру. Це перетворювало козаків на першопрохідців і освоювачів нових територій. Так з’явилося волзьке, терське, уральське козацтво, а згодом астраханське, уссурійське, забайкальське тощо. А вже коли це переселення дійшло природних меж, то відбулося остаточне споріднення російського козацтва зі своєю метрополією. Починаючи з XVIII ст., це мало вигляд оформлення різних розселених груп козаків в окремі закриті війська, з відповідною службою у лавах регулярного війська. Ці війська показали себе доброю легкою кіннотою в війнах, що їх вела Росія, переважно з XVIII cт. Зоряною годиною для цих угрупувань
12
стало XIX і XX ст. Окремою сторінкою історії, передусім донських козаків у XIX – на початку XX ст., стало їхнє використання в поліційних операціях всередині Російської імперії. Українське козацтво географічно перебувало десь по центру Великого Кордону. Це не в останню чергу вплинуло не лише на його відмінність від інших, але й на наявність схожих рис як щодо балканських аналогів, так і до донських. В цілому, прийнято порівнювати українське козацтво з російським. І це доволі логічно, адже жили вони поряд, мали, передусім у військовій сфері, чимало спільного, проте вони різнилися у своїй суті.
Козак: етимологія слова Тартарії
вище козацтва не лише в українській історії, але й в кульі генезис явища в турі займає одне з провідних місць. Воно фактично оповите ореолом романтики і ховається в товщі століть. Тому досить часто зустрічаємо різноманітні, іноді й зовсім фантастичні, теорії про його виникнення. Виходячи зі значення козацтва для вітчизняної історії, його коріння нерідко намагаються відшукати якомога глибше. Найпоширенішими теоріями про його походження були: «хозарська» – козаки ніби є прямими нащадками цього давнього народу, державу якого зруйнував Святослав Ігорович у X ст.; «бродницько-берладницька» – козаки є прямими нащадками бродників XII-XIII ст., які пережили золотоординське панування і вийшли на історичну арену за часів литовської влади на українських теренах; «соціалістична» – козаки є біглими збіднілими селянами, що втекли від своїх господарів; «уходницька» – дещо збігається із «соціалістичною», прості люди йшли на південь «в уходи», об’єднувалися в громади, загони, валки і так поступово зібралися у Запорозьку Січ. Перш за все, треба зазначити, що козацтво було частиною українського народу і свою ґенезу мало в тісному розвитку українства загалом. Причини появи феномену козацтва містяться в соціальній кризі, що вразила європейське суспільство наприкінці XV–XVI ст. Йдеться передусім про занепад лицарства. Розвиток продуктивних сил, буржуазного способу виробництва, з одного боку, і зміцнення центральної влади, з іншого, призводило до кардинальної і, що головне, швидкої зміни війська і військової справи загалом. На зміну феодальним ополченням приходить наймане військо. В той же час аристократія і нобілітована шляхта своє збагачення все більше вбачає в експлуатації підвладного населення, а не у військових трофеях. Відповідно досить чисельний і потужний прошарок ненобілітованого населення фактично стає непотрібним. Більше того, відбувається соціальне закриття нобілітету. І в цьому процесі ненобілатеваному лицарству теж немає місця. Відповідно цей військово-службовий прошарок населення (так звані служебники) починає шукати шляхи для свого окремого, з відповідними пільгами існування. Останнє багато в чому залежало від особливостей кожної країни. В цілому, можна виділити кілька моментів: перетворення на професіоналів найманих солдат (ландскнехтів, рейтар, іспанської піхоти тощо); конкіста земель, відкритих внаслідок великих географічних відкриттів (на кшталт завоювання ацтеків Кортесом чи інків Пісарро); осідання на землі у вигляді заможного селянства або перетворення на чиновництво. Щоправда, цей процес, на відміну від розвитку військового найманства, був доволі довгим і важким. Нерідко ці соціальні колізії призводили до громадянських війн в тій чи іншій країні. Більшою чи меншою мірою наслідком кризи лицарства стали Реформація, релігійні війни в Європі, Лицарське повстання (1523 р.), Селянська війна в Німеччині (1524–1526 рр.) тощо. Велике князівство Литовське і українські землі, що входили до його складу (Волинь, Східне Поділля, Київщина і Чернігово-Сіверщина), будучи складовою Європи, переживали ті самі соціальні процеси, щоправда з місцевими особливостями. «Служебним» населенням, на яке вплинули ці соціальні проблеми, стали бояри-слуги (панцирні, путні, посольські, ординські, ратні, щитні). В Литовській державі відбувався так званий вивід прав на шляхетство. Цей стан досить швидко консервувався, і доступ до нього ставав практично неможливим. Паралельно з цим відбувалось формування великих магнатських господарств, що поглинали землі бояр-слуг. Таким чином, цей стан швидко втрачав як соціальні права, так і економічну основу для життя. Фактично перед величезною кількістю бояр-слуг постала реальна загроза перетворення на селянство.
13
Святослав Ігорович (935-972)– один з перших правителів Київської Русі, прославився як видатний полководець і завойовник.
Лицарське повстання (1523 р.) – повстання частини німецьких феодалів-лицарів, що виступали за збереження корпоративності стану. Закінчилося поразкою.
Селянська війна в Німеччині (1524-1526 рр.) – повстання селянства на території німецьких держав, закінчилося поразкою повсталих.
Володимировичі (від сина Ольгерда Володимира), більш відомі в історіографії як Олельковичі – відгалуження Ольгердовичів, правлячий рід у Великому князівстві Київському з 1362 по 1471 рр. (з перервою 1394 - 1443).
Кримський ханат (ін. назва Перекопська Орда) – держава кримськотатарського народу, проіснувала з першої чверті XV ст. по 1783 р.
Особливого загострення ситуація набула в Київській землі, яка на кінець XV ст. охоплювала майже половину всіх українських областей Литовської держави. Тут ситуація ускладнювалася ще й особливим статусом слуг. З 1362 по 1471 рр. ця земля представляла собою князівство, яке в документах значилося як Велике. Фактично в складі Великого князівства Литовського всі ці роки існувало Велике князівство Київське. На чолі його був князь (переважно – Володимировичі (від сина Ольгерда Володимира), відомі в історіографії як Олельковичі). Слуги становили більшість воїнського стану землі і основну частину князівського двору. З відомих пожалувань київських князів більшість маєтностей адресована саме цим слугам. Після скасування князівства 1471 р. і перетворення його на воєводство, місцеві слуги втратили свій придворний статус. У новоутвореній області відбувався перерозподіл земельної власності на користь нових можновладців, передусім князів і панів з інших теренів Великого князівства Литовського. Причому цей перерозподіл, а фактично захоплення землі, відбувалолося нерідко за рахунок місцевого ненобілітованого військово-служебного населення. На додаток литовський уряд надав еліті Київської землі земський привілей з переліком відповідних прав. В цьому документі слугам не знайшлося навіть місця. Фактично це вояцтво залишилося поза соціальним бортом. Спочатку воно, як його візаві в Західній Європі, шукало своє місце в найманих підрозділах. Так, наприкінці XV ст. при дворі великого князя литовського згадуються «київські пешці». З українців формуються й кінні жовнірські роти. Наприклад, у 1521 р. Андрій Немирович, київський воєвода, «зобов’язався утримувати двісті коней… місцевих людей Киян, Овручан…»; у 1529 р. Василій Тишкевич набрав кінну роту для Києва. Проте на соціальні процеси всередині держави накладався зовнішньополітичний фактор, який фактично перевів трансформацію стану бояр-слуг в інше, специфічно українське, русло. В 80-х рр. XV ст. Кримський ханат і Велике князівство Московське розпочинають наступ на терени Великого князівства Литовського. На початок XVI ст. Московська держава захопила Чернігово-Сіверщину і Путивльщину; Кримська держава, у свою чергу, зайняла Дніпровське Лівобережжя по Ворсклу, а Правобережжя по Тясмин і Сині Води. Апогеєм наступу сусідів стало захоплення і знищення Києва 1482 р. військом хана Менглі-Гірея І. Ситуація погіршувалася тим фактом, що Кримський ханат не обмежувався періодичними збройними конфліктами, а вдавався до перманентної війни, що мала вигляд майже щорічних нападів як великими військовими силами, так і окремими загонами. Центральна влада виявилася безсилою в цій ситуації, відбувалося розбалансування внутрішньої системи управління. Допомога держави населенню порубіжжя зводилася головне до утримання гарнізонів у великих містах і реконструкції укріплень. За відсутності ефективної підтримки з боку центральної влади як урядники, так і населення на місцях шукає власні способи захисту від ворога. Це, в свою чергу, вплинуло на формування мешканця українських земель. Перед нами постає людина, що живе в постійній небезпеці, тож має авантюрні риси характеру, готова до захисту зі зброєю в руках себе і своєї родини та, що важливо, в своїй безпеці покладається переважно на місцеве оточення, громаду села чи міста. Крім того, до цього додалися географічні (великі незаселені масиви земель на півдні) та економічні фактори (розвиток уходницького господарювання, де головну роль грає не одинак, а група людей). Ця сукупність факторів і призвела до того, що в Подніпров’ї, передусім на Київщині, виникла окрема станова група військового населення, що намагалась зайняти в суспільстві власну соціальну привілейовану (як люди лицарські) сходинку.
Генезис козацтва як феномен Великого князівства Литовського
Військо козаків XV–XVII ст.
Османська імперія – держава турецького народу з династією Османів на чолі (звідки і назва), що існувала з 1299 по 1923 р. Продовжувачем є Турецька Республіка.
Бродники (ін. назва берладники) – назва руського населення, що мешкало вздовж нижніх течій Південного Бугу, Дністра і Дону.
Бояри-слуги – стан в Великому князівстві Литовському. Займав проміжну ланку між шляхтою і селянством. По відношенню до шляхти не був нобілітованим, в той же час на відміну від селян головною повинністю мав війну.
априкінці XV ст. українські землі, в першу чергу, та їх частина, що примикала до Великого степу, опинилися на кількасот років в досить специфічному становищі, яке характеризувалося наявністю постійної небезпеки з боку Кримського ханату і Османської імперії. Йшлося не про якісь поодинокі вторгнення. Це була системна стратегія, скерована на спустошення якомога ширшого ареалу степу та лісостепу задля розширення зони кочовищ. Причина цього полягала в тому, що Кримський ханат не мав можливостей утримувати захоплені території за допомогою постійних гарнізонів. До того ж, ця стратегія зумовлювалася й економічним фактором, а саме – захопленням ясиру, внаслідок чого більшість населення на турецькому і кримському прикордонні в тій чи іншій мірі матеріально залежала від здобичі. Таким чином, склалася ситуація, за якої мир на кордоні був неможливий. Ситуацію найкраще характеризує скарга 1545 р. волинської шляхти про те, що є мир з татарами чи нема – вони все одно на коні. Отже козацьке військо розвивалося в специфічних умовах. З одного боку, це був Великий кордон, життя на якому не знало миру, де кожну хвилину козак мав бути готовим до нападу кочівника. З іншого, відсутність власної держави і, нерідко, ворожість влади Речі Посполитої до козацтва унеможливлювало стабільне забезпечення всім необхідним, ускладнювало створення постійної госпітальної та інших служб. Все це вплинуло на вольові і професійні якості українського вояка, стимулювало його віру лише у власні сили і допомогу товариства. В умовах постійного очікування небезпеки народжувався новий тип вояка – універсального, витривалого, готового до швидкої зміни обстановки і, що не менш важливо, сприймаючого свою військову діяльність скрізь призму боротьби Хреста з Півмісяцем. Поступово виробилися як стратегія, так і тактика козацького війська. В основу військової діяльності козацтва на кордоні було покладено: 1. Захист України від вторгнення турецько-татарських військ; 2. Напади на території Османської імперії і її васалів; 3. Визвольна боротьба українського народу. Козацьке військо на початку свого існування базувалося виключно на традиції попередників, передусім тих структур, з яких воно вийшло. З огляду на те, що козацтво виникло передусім на основі бояр-слуг Київського князівства, то військова організація і воєнні прийоми відповідали традиції Київського війська, яке спиралося на двір великого князя. Саме в ньому акумулювалися всі військові досягнення і новації. В мирний час двір грав роль постійного війська. В наслідок незначної кількості аристократії на Київщині, саме боярислуги становили більшу частину двору і війська загалом. Наступною організаційною ланкою було ополчення земель-повітів: Черкаського, Житомирського, Вінницького, Чорнобильського тощо. Ці ополчення на війні виступали у вигляді спочатку хоругв, а пізніше – полків. Самі ж повітові війська складалися з нобілітету, бояр-слуг і міщан. Бояри-слуги, в свою чергу, мобілізувалися за місцем проживання. Це могло бути місто або сільська місцевість. Специфікою їх розселення в Київському князівстві було те, що воно здійснювалося відповідно до оборонної стратегії. Поселення йшли по річках. В одних випадках це давало можливість закривати кордон, як наприклад, два десятки сіл з боярами-слугами по Росі, або полегшувало мобілізацію через зручність пересування – як це мало місце по Дніпру. На самому низькому рівні організаційно виступав десяток на чолі з отаманом. Останній в мирний час очолював село, чи вулицю в місті. Проте чисельність в цьому підрозділі не була сталою. Багато в чому це залежало від кількості вояків, що існували під юрисдикцією отамана. Ця територіальна структура повністю перейшла на молоду козаччину. Вже в перших повідомленнях загони козаків називають відповідно до міст: Черкаські, Канівські, Київські, Путивльські тощо. Іноді даються узагальнюючі назви: «Подніпровські», «З українних міст». При означенні первинної структури козацького
16
Як вже зазначалося, в основі воєнної діяльності козацтва лежало три складових, кожна з яких мала свої стратегічні особливості. При вторгненні турецько-татарських військ козацтво намагалося за допомогою розвідки вирахувати час і напрям їх походу. Якщо це вдавалося, то козацькі полки і сотні висувалися на перехоплення, аби унеможливити вторгнення. Якщо противнику вдавалося оминути прикордонні чати, що було не так вже і важко в умовах величезного степу, то козаки, розсипавшись на багато загонів і спираючись на укріплені поселення українського прикордоння, переслідували ворожі чамбули. При відступі противника козаки рушали за ним у степ, намагаючись знайти його головний кіш. Більш дієвими в плані послаблення або й взагалі унеможливлення вторгнення були походи проти Османської імперії і її васалів. Порта мала великі мілітарні можливості, з якими козацтву було важко суперничати, тож успіх досягався неочікуваністю і швидкістю. При походах на південь стратегічна мета з самого початку диктувалася як політичними, так і економічними чинниками. Перші зони нападів козацтва до середини XVI ст. – це, передусім, пониззя Дніпра з фортифікованими містами Очаків і Іслам. Мета перекриття євразійського сухопутного і морського шляхів, погром улусів кримців, контроль над видобутком солі та максимальне послаблення влади татар над регіоном, який де-юре належав Великому князівству Литовському. Поступово зона козацької активності розширилася, охопила весь чорноморський басейн і частину Балкан. Щодо значення протиосманської діяльності козацтва говорить той факт, що до появи і розвитку української козаччини багатотисячні війська Криму і османів проникали вглиб земель Великого князівства Литовського і Корони Польської, загрожуючи навіть їх столицям. Річ Посполита такої загрози вже не мала, оскільки ця важка і кривава війна завдяки діям козацтва відступила на кордон. У козацьких повстаннях можемо виокремити дві стратегії. Так, в повстаннях під проводом Косинського, Наливайка і Жмайла козацтво виявилося психологічно не готовим до великої війни проти Речі Посполитої, а тому стратегія була оборонною. Козацьке керівництво намагається затягнути конфлікт, уникаючи, по можливості, битв і при першій можливості вступаючи у переговори з противником. В той же час Трясило, Павлюк і Острянин намагаються відштовхуватися від наступальною стратегії. Їх дії носять більш агресивний характер. Козацькі гетьмани самі провокують битви, намагаючись знищити головні сили противника. Новими є і спроби підняти народ на повстання (а не тільки козацтво), причому якщо Трясило робив це за допомогою емісарів, то вже Павлюк і Острянин посилають на волость окремі загони на чолі з полковниками. Спільним в повстаннях 1630 і 1637–1638 рр. є намагання козацького керівництва захопити, в першу чергу, Лівобережжя, використовуючи Дніпро як природний захист. Ще однією специфікою козацько-шляхетських війн є тривалість битв і великі втрати, часто з обох сторін. Навіть перемога над козаками давалася з великими жертвами. Яскравим прикладом слугує Кумейківська битва 1637 р. між 15-тисячним урядовим військом і 10-тисячним повстанським (2/3 селяни). Шляхта перемогла, знищивши від 6 до 7 тисяч, але сама втратила 3 тисячі забитих. За свідченням того ж Окольського, старі вояки казали, що «ніколи не бували під таким довгим і сильним вогнем і не бачили такої кількості трупів в одному місці». При ознайомленні з подіями козацької воєнної історії впадає у вічі різноманітність прийомів, використовуваних українськими полководцями. Це випливає з внутрішньої організації козацтва – відносна демократичність в сприйнятті й обміні воєнними ідеями, особиста відповідальність старшини перед товариством за проведення операцій (досягнути перемоги максимально низькими втратами). Саме можливість покарання керівників через страту чи видачу ворогу, чим нерідко дорікали козацтву історики, насправді було найвищим проявом військової моралі і дисципліни. Саме тому козацьке військо, не дивлячись на дуже важкі умови існування, спромоглося не лише вижити, але й розвинутися, ставши з часом однією з найпотужніших військових сил. Українське козацтво представляло собою принципово нову воєнну силу на кордоні ВКЛ. Земське ополчення і наймані війська були орієнтовані на стратегічну оборону, розраховану на рідкі вторгнення ворога. Але в умовах безперервних нападів кочовиків з метою швидкого пограбування територій така оборона була спроможна лише послабити ворога. Козацтво ж було орієнтовано, за прикладом степовиків, на стратегічний наступ. Воно не чекало, коли й звідки прийде орда, а виходило назустріч, намагаючись випередити ворога.
21
Річ Посполита – держава, що виникла внаслідок об’єднання Королівства Польського і ВКЛ 1569 р. На піку могутності обіймала землі від Балтики до Чорного моря. Проіснувала до 1795 р.
Ногайська Орда (ін. назва Мангитський юрт) – напівкочова держава, уламок Золотої Орди. Характерною особливістю Ногайської Орди була відсутність свого хана, владу фактично здійснювали кілька князівських родин. На початку XVІ ст. територія держави охоплювала масив земель від нижньої Волги до Аральського моря. Проте вже протягом століття Ногайська Орда розкололася на Велику і Малу орди. Остання перекочувала в кілька етапів на територію українського степу. Її залишки в середині ХІХ ст. емігрували в Османську імперію.
Козацька Україна в особах, документах, археологічних і архітектурних пам’ятках
Портрети історичних особистостей
До портретної галереї увійшли зображення найвідоміших історичних осіб: козацьких ватажків
Дмитро Вишневецький (після 1516– 1563/64) – український магнат, князь. Збудований ним замок на о. Мала Хортиця вважається прототипом Запорозької Січі.
Роман Сангушко (1537 – 1571) – руський князь гербу «Погоня Литовська», польний гетьман литовський (1567 – 1571).
Костянтин Острозький (1460 – 1530) – український магнат, князь. Один із найславетніших полководців ВКЛ, великий гетьман литовський у 1497 – 1500 рр. і 1507 – 1530 рр.
Василь-Костянтин Острозький (1526 – 1608) – син К. Острозького. Воєвода київський, заснував Острозьку друкарню.
Самійло Кішка (1530 – 1602) – брацлавський шляхтич, кошовий отаман Війська Запорозького у 1574 – 1575 рр. і 1599 – 1602 рр.
Іван Підкова (1533 – 1578) – козацький гетьман, рідний брат молдавського господаря Іоанна ІІІ Воде. Відзначався рідкісною фізичною силою.
Яків Шах (? – 1583) – козацький низовий гетьман, соратник І. Підкови. Скінчив дні у Канівському монастирі.
Петро Сагайдачний (1583 – 1622) – талановитий український полководець і політичний діяч, гетьман Війська Запорозького.
Петро Могила (1597 – 1647) – молдавський боярин, український політичний, церковний і освітній діяч. Митрополит Київський, Галицький і усієї Русі з 1633 р.
та очільників, українських, польських, литовських воєначальників, доля яких так чи інакше пов’язана з козацьким рухом в Україні, володарів сусідніх з козацькою Україною держав.
Павло Полуботок (1660 – 1724) - український військовий та політичний діяч. Полковник чернігівський, наказний гетьман Війська Запорозького Лівобережної України (1722 – 1724).
Данило Апостол (1654 – 1734) український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Лівобережній Україні (1727 – 1734).
Кирило Розумовський (1728 – 1803) український військовий, політичний і державний діяч. Останній гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Лівобережній Україні (1750 – 1764). Представник козацького роду Розумовських. Граф Російської імперії, генералфельдмаршал.
Петро Калнишевський (1691 – 1803) - останній кошовий отаман Запорозької Січі у 1762 та 1765 – 1775 роках. Православний святий (вшановується як Петро Багатостраждальний).
Іслам Гірей ІІІ (1604 – 1654) кримськотатарський державний, політичний і військовий діяч. Кримський хан (1644 – 1654). B Зборівській битві 1649, Берестецькій битві 1651, Жванецькій облозі 1653 зраджував Б. Хмельницького.
Ян Кароль Ходкевич (1560 – 1621) - визначний польський військовий і політичний діяч литовського походження. Великий гетьман литовський (1605 – 1621). В Хотинській битві (1621) використав сили козацького війська під проводом П. Сагайдачного.
Стефан Баторій (1533 – 1586) польський король (з 1576), великий князь Литовський та Руський (з 1576), глава Речі Посполитої Обох Народів.
Осман ІІ (1605 – 1622) – турецький султан у 1618 – 1622 рр. Вів війни з Польщею. Відзначився перемогою у Цецорській битві (1620) і нищівною поразкою у Хотинській битві 1621 року.
Януш Радзивіл (1612 – 1655) – литовський магнат, князь, державний і військовий діяч. Воєвода віленський (1653 – 1655), великий гетьман литовський (1654 – 1655), польний гетьман литовський (1646 – 1654).
Ярема Вишневецький (1612 – 1651) - відомий державний діяч Речі Посполитої та Русі-України. Політик та воєначальник. Князь з литовськоруського роду Вишневецьких.
Ян Замойський (1541 – 1605) польський державний діяч Корони Польської Речі Посполитої, великий гетьман коронний (1581 – 1605).
Юрій Радзивіл (1480 – 1541) державний, військовий і політичний діяч Великого князівства Литовського. Перший польний гетьман литовський (1521 – 1531), великий гетьман литовський в 1531 – 1541 роках.
4. Універсал гетьмана Івана Виговського від 7 січня 1658 року із забороною ігумену Київського ПустинноМикільського монастиря Олексію Турові захоплювати землю КиєвоМихайлівського монастиря. ЦДІАУК.
3
3. Універсал гетьмана Богдана Хмельницького від 11 жовтня 1654 року про недоторканність володінь Максаківського монастиря. ЦДІАУК. 4
5
5. Універсал гетьмана Івана Брюховецького від 8 жовтня 1667 року з Гадяча з дозволом, на прохання ігумена Київського ПустинноМикільського та Півського монастиря Олексія Тура, реставрувати знищений татарами Півський монастир і заснувати на його землях слободи. ЦДІАУК.
127
6. Універсал гетьмана Івана Самойловича від 24 квітня 1673 року з Батурина про надання ігумену Київського Братського монастиря, ректору КиєвоМогилянського колегіуму Сільвестру Головчичу права ситити мед для збільшення коштів колегіуму. ЦДІАУК.
6
7. Підтверджуючий універсал гетьмана Івана Скоропадського срібнянському сотнику Антону Трохимовичу на право володіння селом Корнилівка. ЦДІАУК.
7
8. Універсал гетьмана Івана Мазепи від 8 листопада 1699 року про звільнення міщан м. Києва від підводної повинності. ЦДІАУК.
8
128
1
1. Карта Королівства Польського, виконана Н. Д’Аббевілем та Н. Вессхером 1680 року. Нині зберігається у Державному музеї у Варшаві. На карті позначене Королівство Польське з князівствами і провінціями Пруссією, Куявією, Мазовією, Чорною Руссю; Велике князівство Литовське; Україна з Волинню і Поділлям.
2
2. Медаль із зображенням входження війська польного гетьмана Я. Радзивіла Великого князівства Литовського до Києва у 1651 році. На задньому плані зображено київський Литовський замок.
130
3
4
3. Зустріч Я. Радзивіла з послами Б. Хмельницького у Києві. Худ. А. ван Вестерфельд. 1651 р. 4. Києво-Печерський монастир. Худ. А. ван Вестерфельд. 1651 р. 5. Київ 1651 року. Худ. А. ван Вестерфельд. 1651 р.
7 6. Стамбульська затока у XVI ст. на карті османського адмірала і картографа Пірі Реїса. 7. Карта Лівонського ордена, видана у Антверпені, виконана у 1573 році Іоанном Портанцієм.
6
5
131
Зброя і захист 3
З допомогою чого воювали козаки і їх супротивники? Власне, поняття «козацька зброя» не зовсім правильне, тому що козаки користувалися тим самим озброєнням, що і європейські та турецькі військові у XVI
2a
– XVIII ст. Звичайно, були більш чи менш поширені види озброєння, відповідно до типів козацьких військових формувань – в основному це була піхота та легка кавалерія. Козацький флот також відзначався швидкістю і маневреністю, що є характерним для суден легкого оснащення. В ходу була холодна і вогнепальна зброя, артилерія. 2б
2в
1
1а
7б
7
4 1, 1а. Булава і шабля Богдана Хмельницького, подарована польським королем Яном ІІ Казимиром з досить провокаційним гравіюванням – «Що здобув під Зборовом, згубив під Берестечком». Музей Війська Польського у Варшаві, ПереяславХмельницький історичний музей. 2. Різновиди холодної зброї XVII-XVIII ст. із зібрань музеїв України: а) булави військової старшини; б) перначі і келепи;
7а
5
3. Меч гетьмана Петра Сагайдачного, подарований королевичем Владиславом Вазою на честь перемоги у Хотинській війні. Королівський замок на Вавелі (Краків). 4. Татарський сагайдак зі стрілами і бойова сокира, XVI – XVII ст. Херсонський обласний краєзнавчий музей.
в) турецька і польські шаблі.
5. Арбалет XVI-XVII ст. Музей Вітовта Великого у Каунасі. 6. Лук XVII ст. і налучник XVIIІ ст. Музей «Топкапи-Сарай» у Стамбулі. 7. Експонати із зібрань музеїв України:
6
а, б) польські шаблі XVII - XVIIІ ст.; в, г) наконечники списів XVI - XVII ст.
7в
7г
6а
6б 6в 6. Козацькі прапори і хоругви: а) одна із козацьких хоругв, узятих гетьманом Я. Радзивілом у Києві, в 1651 р. ; б) прапор козацького полку Небаби з трофеїв Я. Радзивіла; в) прапор гетьмана України Богдана Хмельницького; г) хоругва Нової Січі, XVIIІ ст.; д) велика хоругва для морських походів - прапор Війська Запорозького, XVIIІ ст.;
6г
є) герб гетьмана П. Полуботка на полотні, XVIIІ ст.
«Чайка» – безпалубний
7. Прапор Османської імперії, XVII ст.
7
8
плоскодонний човен, яким користувалися запорозькі козаки у XVI – XVII ст.
8. Прапор Хайреддіна-паші (Барбаросси) – легендарного османського адмірала XVI ст.
Будувався у вигляді величезної видовбаної
9. Якорі козацьких «чайок». Національний заповідник «Хортиця».
колоди (з верби або липи),
10. Макет козацької «чайки». Національний заповідник «Хортиця».
по бортах обшитої дошками.
6д
Довжина – 15,5 – 21,5 м, ширина й висота бортів – до 4 м.
6є
9
10 0
139
6
5 7
9
8
5. Меморіал у Чуднові.
У 1648 році утворилась
6. Старий дзвін над пам’ятним хрестом.
Чуднівська сотня Паволоцького полку. У 1660 році тут
7. Костел Знайдення Хреста Господнього у Чуднові.
проходила Чуднівська кампанія, коли російське
8. Залишки укріплень під Чудневим.
військо під керівництвом
9. Хрест над козацьким похованням під Чудневим.
вирушило на Правобережжя.
воєводи В. Шереметєва Союзниками виступали полки Юрія Хмельницького. Кампанія закінчилась перемогою польськотатарських військ і підписанням Слободищенського трактату.
153
Козацька історія міста Острог, що довгий час на-
2
лежав українським магнатам князям Острозьким, пов’язана з ім’ям козацького ватажка Северина Наливайка, що виховувався при князівському дворі і отримав освіту у Острозькій академії. Під час повстання у 1596 році тут була тимчасова резиденція С. Наливайка. Під час Національновизвольної війни Острог кілька разів захоплювали козацькі загони.
1. Вид на залишки Острозького замку над Вілією. 2. Кругла вежа Острозького замку. 3. Декоративне завершення Круглої вежі Острозького замку. 4. Інтер’єр Богоявленської церкви в Острозі. 3
4
1
154
Козацькі походи за кордони українських територій За часи козацтва їхні загони неодноразово брали участь як у самостійних походах, так і у складі армій держав у якості найманого війська: наприклад у Лівонській війні (15581583), польсько-шведських війнах, польсько-турецьких та російсько-турецьких кампаніях. Козацька кіннота штурмувала замки і фортеці Лівонського ордена, міста й укріплення у Криму, на Чорноморському та Азовському узбережжі,
1
тощо.
1. Кутова башта замку Лівонського ордена в Ергеме (сучасна Латвія). 2. Руїни Ергемського замку. Під час Інфляндської кампанії у 1601 р. козаки під проводом Самійла Кішки знищили шведський гарнізон міста Ергеме.
2
162
1 1. Головний фасад колишнього Домського собору в Тарту (сучасна Естонія). 2. Готичний портал Домського собору. 3. Бічна частина Домського собору з вікнами-бійницями.
2
3
164
5
4. Величні руїни Домського собору в Тарту. 5. Законсервовані рештки бічних хорів Домського собору.
Домський собор у Тарту, освячений на честь покровителів міста Свв. Петра і Павла, збудовано наприкінці ХІІІ ст. До собору прилягала також укріплена резиденція єпископа. Комплекс, завдяки вдалому розташуванню, мав оборонний характер. Під час Лівонської війни (1558-1583) російська армія зруйнувала місто і собор. Під час Польсько-шведської війни (1600-1611) запорозькі козаки, що воювали у війську Я. Замойського, брали участь у облозі Тарту.
4
165