Упорядкували Зоя Жук і Юлія Березенко Намалювала Світлана Балух
Київ 2010
Знову розповідає ослик За кілька днів містечко спорожніло – усі поволі верталися до своїх домівок. Але ми лишилися у Вифлеємі – у місті вже кілька років не було теслі: старий майстер помер, а новий не знайшовся. Земляки упросили Йосипа лишитися в них хоч на рік чи два, як не схоче надовше, та взяти собі учня. Знайшли й хату, і будівлю під майстерню. Отож, ми потроху призвичаювалися до нового місця. На восьмий день прийшов до дому Йосипа й Марії сивий рабин, а з ним усі їхні родичі та друзі: за заповітом між Богом і Авраамом, як повелося в народі Ізраїля, Хлопчика обрізали й дали йому ім’я. Назвали Синочка Ісусом. Це гарне ймення, воно означає “Спаситель від Бога”. Я чув від Йосипа, що так повелів їм зробити ангел Божий. Бо то не простий Малюк – то Месія, якого за Божою обітницею ждуть люди і звірі вже не одне тисячоліття… Невже це правда? Вівці, в чиєму хліві ми тоді заночували, розказува ли мені, що бачили ангелів, які благовістили пастухам. Невже я, простий осел, побачу, як ростиме Спаситель світу?.. На сороковий день Йосип і Марія подалися до Єрусалима, щоб за заповіддю у Храмі присвятити своє Дитя Богові. Я сам не бачив, але птахи, які високо літають і тому все бачать, мені переповіли, що й там без див не обійшлося: старий Симеон та Аннапророчиця привітали мою Господиню й розказали Їй, що чекає на Них із Сином. Вони раділи й славили Бога. Дивно, але Марія верталася з Храму засмучена. Довший час ніяких чудес не було, ми собі жили у Вифлеємі та тру дилися, здобуваючи щоденні хліб і сіно… Аж одного вечора до нас прибув урочистий караван із далеких чужих земель.
Розповідає верблюд Мій господар – великий вчений. Він читає грубі книжки-сувої, написані різними мовами й чудернацькими письменами, які привозять до нього мої брати-верблюди з усіх усюд. Удень він спостерігає, як тече річка, як ростуть рослини, як живуть різні тварини, як рухаються хмари й іде дощ, а вночі стежить за рухом зірок… І про те все пише в книжках-сувоях, які мої брати-верблюди розносять до інших країн, щоб інші вчені мужі могли їх прочитати. Однієї ночі мій господар довго вдивлявся в нічне небо. “Засвітилася нова Зоря! Таке трапляється раз на сотні років. Що б то значило?” Цілісінький день він сидів, перебираючи сувої. А надвечір мовив: “Ця Зоря засвітилася на небозводі, щоб сповістити про народження Великого Царя, який змінить долю всього світу! Він буде мудріший за всіх людей і принесе народам правду. Піду й поклонюся Йому, поки Він ще дитина, бо хтозна, чи дасть мені Бог Найвищий дожити до часів Його царювання”. Зібравши караван, мій господар рушив у дорогу, і я, його улюб лений верблюд, разом із ним. Кілька місяців ми подорожували, рухаючись слідом за новою зіркою. Аж раптом, ночуючи в оазі серед пустелі, натрапили на ще один караван.
А за нею й інші мами озвалися: – Світланко, до хати! – Сергійку, додому! – Андрійку, годі гуляти – вечеря на столі! Дівчинка попрощалася з друзями, забрала рукавиці у Світла нки, запхала їх до кишені та стрімголов побігла додому. А вранці, збираючись до дитячого садка, Надійка не знайшла однієї рукавички. “Мабуть, у Світланки забула”, – подумала дів чинка. Але в дитсадку з’ясувалося, що в подружки рукавички немає. “Таки загубила! Як прикро… – зітхнула Надійка. – Хай мої ру кавички і не казкові, але ж теплі-теплющі. І гарні!” Тепер дівчинка дуже шкодувала, що так необачно втратила плетених друзів. Вона полюбила і жабку окату, і мишку гостроносу, і зайчика-вуханчика… Минуло зо два дні. Ось-ось уже й свято постукає до господи. В осе лях пахло мандаринками, хвоєю та свіжими пиріжками. Ох, скоріше б дочекатися тієї Вифлеємської Зірки! І різдвяного дива, і дарунків! Сонячного й сніжного передсвяткового ранку, вибігаючи на ву лицю, Надійка раптом почула, як щось шелеснуло в під’їзді. Вона обережно спустилася сходами – рукавичка! Овва! Її рукавичка! Дівчинка вже й не сподівалася зна йти згубу – невже різдвяне диво? Але тільки-но Надійка на хилилася й простягла руку до неї, як та миттю відбігла.
Поки чоловік сідав за кермо й заводив машину, лис хутко намалював хвостом на снігу Сірого цапа. Тієї ж миті поруч із синім ку зовом вантажівки з’явився отетерілий Сірий цап. Вертихвіст жваво скочив на цапа, а з цапа на ван тажівку та сховався під зажуреною ялинкою. Цап хотів щось розлючено мекнути, але розтанув у повітрі. Машина заторохтіла й рушила. Водій їхав, пильнуючи, чи не зачаїлися десь бува міліці онери, що стережуть перед святами ялинки. Коли це щось за шурхотіло, тоді загепало, а тоді ще й ніби застогнало позаду. Чи ж не звірина яка вскочила в машину? Дядько спинився й пішов подивитися. А в кузові під брезентом ходором ходило. – Білка, та ще й не одна, – подумав чоловік і поліз розгортати. Але білка тут була ні до чого. У кузові, вихиляючись і кидаючись з боку в бік, очманіло виривалася з пут ожила ялинка! – Ой-ой-ой-ой, матінко! – закричав дядько, а дерево нарешті ро зірвало мотузку, розправило віти, обтрусилося й посунуло на чоловіка. – Ря-ря-рятуйте! – заволав водій і кинувся до кабіни. Розкошлана й дуже зла ялинка зіскочила з кузова навздогін. Але дядько вже тиснув на газ. Вантажівка заревла й рвонула дорогою вбік міста, і ще довго не могла спинитися. Скоро нагодилися й міліціянти. Завила сирена, за блимали сині вогники – охоронителі порядку кинулися ловити по рушника, який перевищив швидкість. А ялинка ще якийсь час почалапала по дорозі, перебираю чи вітами, а тоді зітхнула сумно, розвернулась і побрела до лісу. З найгрубшої її гілки звисав до землі рудий із чорною поволокою хвіст, а з гущавини віт доносилося хихотіння.
– А чому ти не можеш побачити зими? – ніяк не могла второпати Олеся. – Розумієш, взимку холодно. Ми ховаємося в хатинки-шпаринки і, заметені теплою ковдрою снігу, засинаємо. А якщо хтось захоче вилізти зі свого сховку хоч на мить – замерзне й помре. Усі комахи взимку сплять, бо ми маленькі, а сили нам треба багато. – О! – придумала Олеся. – Ти можеш зазимувати на листочку моєї фіалки! Там затишно, тепло та м’яко, тобі буде добре спати. А коли прийде пора, я тебе легесенько розбуджу, щоб ти побачив, що таке зима й Різдво. У веселих забавах минуло літо, уже й зажовтіло листя на деревах. Дедалі холоднішими ставали ночі, частіше на крапали дощики. Сонечку прийшов час лягати спати. Олеся не забула про своє запрошення. Одного холодного осіннього дня вона забрала друга додому й оселила на листочку красивої фіолетової фіалки. Там було тепло та м’яко, ніжні пахощі квітки заколисали бедрика, він задрімав, здає ться, лише на одну хвилинку. Аж раптом: – Сонечку, прокидайся! Скоро Різдво! – Як, уже? – протер жучок сон ні очки.
– Ага, саме час починати, – Олеся обвела кім нату рукою. Навколо стояв гармидер: клаптики паперу, якісь блискітки, пляшечки та пензлики розкидані по столу, намистинки розкотилися по підлозі. – А що трапилося? – запитало Сонечко в дітей. – Це ми різдвяну зірку клеїмо! – А навіщо? – Ти не знаєш? Слухай! Колись, давно-давно, народився в далеких краях у містечку Вифлеємі Ісус, Син Божий. Господь по слав Його на землю, щоб урятувати людей від гріхів. У той час на небі засяяла яскрава Зоря, щоби вказати шлях трьом мудрецям. Йдучи за її променем, вони й дісталися кошари, де народився маленький Ісус, і привітали Його щедрими дарами. – От, готово! – підняв Олесь зірку високо вгору. – Гайда прикрашати ялинку і ставити дідуха! – гукнула сестричка. – Сонечку, сідай на плече, щоб усе бачити! Мама й тато вже дістали нашу красуню. “Якась вона ніби й жива, – подумало Сонечко, – але не пахне!” – А чому ця ялинка не пахне? – запитав жучок. – Тому що в нас на свята не справжня ялинка, а іграшкова. Уяви, що було б, якби щороку ми ставили живу ялинку! Навколо вже не росло б жодного деревця! У кутку стояв дідух… – А це сніп пшениці, його налите колосся означає багатство свята! Діти витягли з коробки кольорові скляні кулі, принесли цукерки й горіхи і ними прикрасили ялинку. По хаті розвісили іграшки та гірлянди. Упоравшись, Олеся заходилася прибирати. – Нині той день, коли до людських осель прилітають ангели, щоб разом із людьми співати славних пісень – колядок, радіючи народженню Ісуса Христа, тож удома має бути геть чисто.
Аж тут чиясь рука опустилася перед ним, тримаючи велику пома ранчеву кулю. Мишенятко задерло голівку й побачило дівчинку з двома рудими кісками та дуже добрими зеленими очима, яка простягала йому цього дивовижного м’яча й усміхалася. – Бери, маленьке мишенятко, мандаринку. З Різдвом тебе!!! Воно обережно взяло подарунок, чемно подякувало дівчинці, і та шви дко побігла кудись, весело сміючись. Мишенятко ще раз принюхалося до жовтогарячої пахучої скоринки й вирішило, що такий теплий і яскравий колір пахне… подарунком!
Зоряна Живка Різдвяна історія...............................................................3 Оксана Лущевська Рукавички...............................................................12 Галина Манів Як Манюня та Дзінька помирилися...........................17 Наталка Малетич Подарунок від Ісуса.............................................19 Валентина Вздульська Капосне Різдво...............................................25 Юля Смаль Різдво для Сонечка............................................................31 Надія Гербіш Помаранчевий подарунок..............................................35
Серія “Християнська читанка“: