Галина Кирпа
Що придумає для мене Святий Миколай? Можу вам похвалитися: мене Святий Миколай ніколи не забуває. Напевно, й цього року прийде. Я завжди готуюся з ним зустрітися, та весь час ловлю облизня. Він дуже проворний. Бувало, коли відчиняються вхідні двері, я нашорошую вуха й слухаю, як хтось заходить у хату. Хто ж, як не Святий Миколай? Та тільки-но я перестаю шорошити вуха і кидаюся в передпокій, як він зникає. Хряскає дверима та й усе. Мовби нікого й не було. Е ні, а хто ж це лишив поверх моїх чобітків невеличкий пакуночок? Мені не треба довго над тим думати. Авжеж, то подарунок від Святого Миколая. Найчастіше Святий Миколай приносив мені гарну книжку. А раз — кольорові олівці та блокнот
2
для малювання. Я тоді дуже здивувалася: звідки він знає, що я люблю малювати? Та мама сказала: — На те він і Святий Миколай, щоб усе знати. — Невже він знає і те, що я обмальовую стіни? — спитала я. — Звичайно, — відповіла мама. — І він не любить, як діти малюють на стінах? — допитувалася я. — А хто ж таке любить? — відповіла мама. — Очевидно, Святий Миколай вважає, що краще малю вати в блокноті, ніж на стінах. Цього року я подумала: а що, як мені до нього сходити? Взути чобітки. Запнути теплу хустку, вдягти шубку і — в дорогу. Ну й, звісно, прихопити йому смачненького гостинця. Скажімо, горішків і медяників. Усі дідусі люблять горішки та медяники. Мабуть, і Святий Миколай любить. Головне — застати його вдома. Тож треба рушати заздалегідь. За тиждень чи за два. Щоб устигнути до того, як він почне розносити подарунки. Я знаю, що на подарунки в нього завжди є лише один
3
тому, що їхня дитина пустилася в мандри до Святого Миколая? Аніскілечки. Ну що ж. Видно, цього року в мене нічого не вийде. Почекаю наступного. Тим часом лишається одне — сидіти вдома, вчитися читати і малювати в блокноті. А коли Святий Миколай прочинятиме двері, не нашорошувати вуха цілу вічність, а відразу ж кидатися в передпокій. Щоб застати його на самому порозі. Цікаво, і що ж тепер придумає для мене Святий Миколай?
Оксана Лущевська
Цок-цок Старий годинник висить на стіні, обклеєній шпалерами. Уже довгі роки. Колись його стрілки цокали. Коліщатка годинника змащував дідусь. Він був годинникарем. Потім дідуся не стало. А згодом зупинився й годинник. Коли саме, не пам’ятає ні тато, ні мама, ні Митя, ні Стефа, ні Віола, ані старий пес. Тепер на годинника ніхто не звертає уваги. Хіба лише смугастий кіт. Бо буває, там щось шарудить. Тоді кіт підбігає до стіни й упирається лапами. Але його зразу відганяють, щоб не подер шпалер. — Фу, — каже тато, чи мама, чи Митя, чи Стефа, чи Віола. — Гав, — каже пес. Коли дім поринає в сутінки й у вікно зазирає місяць, тато, мама, Митя, Стефа й Віола йдуть спати. За ними плететься пес. Кіт же вдає, що дрімає на
8
дивані. Та все ж одним оком він позирає на годинник. Чатує. Спершу кіт прислуховується, як у спальні сопуть Митя, Стефа й Віола. Потім тато й мама. За ними починає схропувати старий пес. Тоді кіт підхоплюється й сідає біля стіни. Шур-шур. Шух-шух. Стрілки годинника починають рухатися. Цок. Кіт стає на задні лапи. Тягнеться шпалерами вгору, але роздивитися не може. Він стрибає на стіл, хоча знає, що тупцяти по столі йому заборонено. Як би тато, мама, Митя, Стефа чи Віола побачили, то насварили б кота. А пес нагнав би. Але все це трапляє ться вдень, а вночі кіт собі сам. За мить із годинника щось падає долі. Хвать — кіт за ним. То — горіх! Кіт піддає його лапою. Котить ковдрою, потім паркетом. Годинник цокотить дедалі гучніше. У ньому — шурхотить. Та кіт вже не чує. У кота є горіх. Цок-цок. Шух. Бумць! Кіт б’ється об щось тверде. — Агов, коте! — це Митя, Стефа й Віола. — Гав, — а це пес.
9
Наталка Малетич
Сніжинки для Миколая Затишно надвечір у заячій нірці-хатинці: полінця смерекові в печі потріскують, пахне медом, мамазайчиха у кріслі-гойдалці плете Стрибайкові веселу смугасту шапку зі шпаринками для вушок. А Побігайчикова шапчина вже готова. І два однаковісінькі шарфи чекають, коли зайці-близнюки їх одягнуть і дременуть на санчатах з лісової гірки спускатися. Тільки — от, лихо! — снігу ніде ані крихти. Хоч і зима, а надворі день у день холодний дощ ллє та вітер віє. Торік у цей час снігу вже намело по самі вуха, братики навіть ялинку встигли до свята Миколая прикрасити. А тепер… Втиснулися Стрибайко з Побігайчиком носами в заплакану шибку, даремно сніг визираючи.
14
— Мамусю, можна ми вискочимо надвір хоч на п’ять хвилин? — просять в один голос зайченята. — Ні, діти, ні! Ви свої нові білі шубки забруд ните, ще й застудитесь, не дай Боже, — одказує ма ма. — Не пущу! Перезирнулися зайці, вушка понуро звісили. — От коли б мороз ударив і всі ці калюжиська позамерзали — ми б одразу мали ковзанку, — замріявся Стрибайко. Тобі лиш забави на думці, шибенику, — дорікнула мама. — А ти знаєш, що мороз без снігу може понищити і ліщину, і яблуньку-дичку? Пообмерзають вони, не зацвітуть навесні, й дерева плодів не дадуть. Недарма й прислів’я є: “Зима без снігу — літо без хліба”. Що тоді тітонька Білка робитиме без горіхів для білченят, ти не подумав? Похнюпився Стрибайко — справді ж, біда буде. Дивиться на маму так жалібно, замалим сльози не течуть. А Побігайчик і собі од вікна відвернувся і схвильовано питає: — Мамо, а Святий Миколай санчатами до нас приїде?
15
Зраділи зайці — заліпили своїми витинанками всі віконця в хаті, і попід люстрами підвісили, і на свічадо приклеїли. Скрізь сніжинки: і під горнятками з какао, й на килимку, і на фіранках мерехтять. Тато-заєць, прийшовши з роботи, глипнув на сніжинкову дивоглядію, але нічого не сказав. Бо він і сам потайки мріяв покататися на лещатах, що стояли без діла в кутку у сінях. Так і вмостилися Стрибайко з Побігайчиком спати, мріючи про сніг і прихід Святого Миколая. А святий — не спав. Оглядав із неба земні простори, слухав нічні молитви матерів за здоров’я дітей, читав листи, залишені дітьми на підвіконнях, а часом зазирав і в дитячі мрії-сни. І довідався Святий Миколай про найбільшу мрію Стрибайка та Побігайчика — сніг. Усміхнувся, вгледівши приготовані для нього прегарні сніжинкивитинанки. Зазирнув святий у небесну метеостанцію і побачив, що відповідальний за пори року старенький ангел-метеоролог спить собі, сховавши голову
19
Володимир Чернишенко
Кольчині вуглинки Я — Колька. Навіть наша класна — Марія Сер гіївна — мене так називає. Це я торік, якраз перед днем Святого Миколи, понаставляв однокласникам у щоденники гарних оцінок, щоб дістати подарунок під подушку. Тепер-то я знаю, що так подарунки за робити не можна. Треба на них заслужити протягом всього року доброю поведінкою. Тож я поводився добре. Цілий рік. Майже. Ось і тепер… — Добрий день! Інтернет-магазин “Штепсель”. Мене звуть Микола. Що вас цікавить? — Добрий день, — чемно привітався я. — Вам учора надійшли замовлення на подарунки для дів чат. Адреса доставки: вулиця Підлісна, 6, квартири 155 та 157… — Назвіть, будь ласка, номер замовлення, — діловито озвався Микола. — Я не знаю. Розумієте, сталася помилка? — розгубився я. — Потрібно поміняти замовлення:
21
будиночок “Поніленд” доставити у сьому, а іграш кового поні — у п’яту, бо так буде чесно… — Даруйте, — Микола вже дратувався, — ми можемо лише скасувати замовлення, але для цього треба знати його номер. — Але ж це нечесно! Розумієте, Катька постійно скиглить, така злюка і ябеда, для неї будиночок — то надто жирно!.. — став пояснювати я. — І списати не дає ніколи. А Наташка нічого. Хоч і дівчисько, а чи тає про лицарів і мені розказує. Самому мені читати ліньки, а цікаво ж! А коли випаде сніг, я пообіцяв навчити її ліпити справжню снігову фортецю. Хоча я знаю, що їй більше хотілося б сніговика… Але слухавку вже давно поклали. То що ж тепер, значить, Катьці батьки замовили будиночок “Поніленд”, а Наталчина мама — тільки одну конячку? Я про це знаю, бо вони обидві з моєю мамою дружать. Ми живемо у 156-й квартирі, а Катька і Наташка по сусідству, на одному сходовому майданчику. Так і сталося, що у переддень Святого Ми коли я стовбичив сам коло ліфта на поверсі. По-
22
І я пояснив. Усе-усе, від самого початку. Про те, як профукав1 торік на свято “Зоряну платформу”2. І про те, що погані діти отримують хороші подарунки, а хороші — погані, і що це несправедливо, і що я — хоробрий лицар — взявся цю несправедливість ви правити… — Святіший за святого, еге ж? — пирхнув дядько. — Ні, але… — Ще й собі даруночок заробити хочеш? — Від належної нам по праву винагороди ми, лицарі, не відмовляємося, — скромно і з гідністю відповів я, а тоді нарешті наважився звести на дядька очі. — Але головне, що Наташка — хороша, а у неї нічого нема… — Шляхетно, — визнав дядько Микола, а тоді взяв обидва пакунки в ліву руку, а правою викрутив мені вухо, аж іскри з очей посипались. — А тепер веди мене до батьків. Двері відчинив тато. 1 2
Профукати — нерозумно втратити. “Зоряна платформа” — комп’ютерна приставка для ігор.
24
— Приймайте ось свого лицаря! Батьки з кам’яними обличчями вислухали дя дька, а на мене й не глянули. Виходило, що я напав на кур’єра (це так дядькова професія зветься) коло ліфта. Іграшки нама гався викрасти.
— А до мене Святий Миколай приходив, — затараторила вона, — поні Сінді приніс, мою улюб лену! Я така щаслива! А ти що отримав, га? А в Катрусі істерика: їй Миколай подарував рожевий будиночок “Поніленд”, а вона хотіла бірюзового… Аж підлога двигтить. Сусіди знизу прибігали скар житись. А головне, ой Колько, за ніч сті-і-ільки снігу випало! — радісно загукала вона. — Одягайся, підемо фортецю ліпити! — Я зараз, миттю… Я метнувся на кухню. — Ма, та! Можна я з Наталкою піду погуляю? — благально глянув на батьків. Вони перезирнулись. — Та йди вже, шибенику, — зітхнув тато, — за минулий рік ти своє отримав, а у цьому — побачимо, як воно буде. — Ой, дякую! — зрадів я. — Тільки, тату, слухай, — я глибоко вдихнув повітря й випалив: — Раптом тобі Святий Микола ще й на наступний рік залишив вуглинку для мене, то дай мені її зараз, наперед. Я для Наталочки сніговика зліплю.
28
Видання підготоване з ініціативи Київського молодіжного православного братства святих князів-страстотерпців Бориса та Гліба
Медяник для Миколая. (Для дошкільного і молодшого шкільного віку.) / Упор. Ю. Березенко; худож. М. Качмар. — К., 2013. — 32 c.
Кожен із нас — і малий, і великий — щороку потай мріє зустріти Святого Миколая або принаймні знайти під подушкою омріяний подарунок від нього. Та часом святий потребує допомоги від нас! Адже йому так важко за одну ніч встигнути до всіх-всіх: і до мами з татом, і до хорошої Наталочки, і до вередливої Катрусі. Герої цих історій — сміливі і щирі серцем. Вони готові допомагати Святому Миколаєві і боротися із неспра ведливістю, хоч не завжди за це отримують винагороду... © Березенко Ю., упорядкування, 2013 © Качмар М., художнє оформлення, 2013 © Братське, макет, 2013 Замовити книжки можна, зателефонувавши 098-435-53-10, 095-010-35-45 або написавши на таку електронну адресу: agape.kyiv@gmail.com www.bratske.org.ua
Рецепт традиційних «миколайчиків» від Дарії Цвек Складові для тіста: 600 г борошна; 150 г маргарину; 200 г цукру; 2 яйця + 2 жовтки; 150 г рідкого меду; по 0,5 чайної ложки меленої кориці та гвоздики; 1 чайна ложка соди; 2 столові ложки сметани. Для глазурі: 1 склянка цукрової пудри; 1 білок; 0,5 чайної ложки лимонного соку.
До просіяного борошна всипати соду і додати натертий на крупній тертці маргарин, посікти все разом. Додати яйця, жовтки, сметану, цукор, спеції і мед, замісити тісто і залишити в холодильнику на ніч. З охолодженого тіста розкачати паляниці завтовшки 0,5 см, прикласти форми з картону і вирізати “миколайчиків”. Викласти пряники на змащене і притрушене борошном деко. Випікати за температури 180 градусів до золотистого кольору. Готові “миколайчики” охолодити і покрити глазур’ю. Для приготування глазурі збити білок на круту піну, поступово всипаючи цукор-пудру і додаючи лимонний сік. Перед випіканням поверхню медяників можна змастити збитим яйцем.