Костянтин Сушко. ЄДИНАЯ ЗБРОЯ by Письменницький портал

Костянтин Сушко

ЄДИНАЯ ЗБРОЯ

У збірочці подано своєрідні повідомлення, які автор розміщував на своїй фейсбучній сторінці упродовж першого місяця москвинсько-української війни. Видання проілюстроване давньоруськими рунами, які підсилюють позитивну енергетику тексту.

Слово, моя ти єдиная зброє! Леся Українка

ВІД АВТОРА

На восьмому десятку літ усе гостріше відчуваєш заборгованість перед своїми спочилими ровесниками. А надто – перед молодшими за себе, які теж відійшли. Борг той усе збільшується, адже зараз ворог топче рідну землю… А що ти? До війська не взяли. Кров для поранених теж забракували. Гроші нашим захисникам перерахував. Що ж залишається? Слово. 23 березня 2022 року

НАЧЕ ЗНАВ

і тільки зараз глибоко відчув – «коли говорять гармати, музи мовчать»… Не пишеться й не читається. Навіть їсти нема охоти. ТРИМАЙМОСЯ! 25.02.22.

ЗАРАЗ

Похмуро, тривожно. Гудуть у голові рої усіляких високих і не зовсім філософських сентенцій з приводу того, що воно сталося й чому, та слід відганяти їх геть. Залишмо усе це на потім. Зараз усе НАШЕ зосередилося на хлопцях, які стали на шляху ворога. Зараз – тільки ВОНИ! Думка, слово – теє ж діло. Кожним порухом душі, кожним своїм наміром та вчинком маємо сприяти їм, допомагати, хто, як і чим може. Будьмо! 25.02.22.

«ГРАЧІ УЛЄТАЮТ»

У москвинського художника Саврасова є картина «Грачі прілєтєлі». Либонь, мало хто знає, що йдеться про птахів, які повертаються на московщину, зокрема в середню її смугу після зимівлі на півдні, в Україні… Грак – птаха, на відміну од ворони, абсолютно чорна, приблизно її розмірів. Наші, «запорізькі» граки мешкають за межами міста, на полях та в селах. До міста прилітають граки з тієї ж «середньої смуги» московщини у жовтні. Упродовж частини осені, усієї зими та шматочка весни, вони заполоняють наші сквери й парки, переважно «ходячи пішки», добуваючи собі їжу – їх усі бачать. Так ось. Учора помітив, що граків у Запоріжжі поменшало! Сьогодні це спостереження підтвердилось іще більше. Отже, граки «улєтают»! Досрочно-достроково!! Нехай летять, а слідом за ними й рябяткі-москалики, які, видать, заблукали… А ми тримаймося! Стримуймо свої нерви, не втрачаймо віри в себе й в Україну. Ворогам ми страшні здоровими й сильними. Будьмо здоровими! 28.02.22.

«НАШІ» В МАСКВЄ

Мало хто, як і чому свого часу перебрався із Запоріжжя до Московії. Перекочував туди й один, вважатимемо, відомий художник-карикатурист. Добре його знаю, тож кажу прямо: особливими сентиментами до незалежної України чоловік ніколи не був обтяжений. Але публічно не відмовляв собі обмовитися про неї «ущерть патріотично». Повторюю: ПУБЛІЧНО, перебуваючи ще на наших теренах. І ось рано-вранці 24 лютого почалося… Напередодні я, попри все, ще сподобився поздоровити майстра олівця з днем народження. Нехай, думаю, я від цього не збіднію. До того ж, а раптом чоловік усе ж таки пройметься!.. Пройнявся… 25 лютого. Упродовж доби ллється кров колишніх співвітчизників «майстра». А він? Щиро дякує усіх, хто його привітав з днем народження (у тім числі, звісно, й мене) з головним днем у своєму житті. І твердо заявляє: «Живу ВАМІ! Люблю ВАС!» Того ж 25-го… Урочисто сповіщає всім про свято: «дєнь рєвольвєра»… Того ж 25-го… Ще з більшою урочистістю сповіщає, що «Россійскому Косміческому Агєнтству ісполнілось 30 лєт»… Того ж 25-го…Радо ділиться своїми свіжими успіхами в образотворчому мистецтві: вистругав із дерева «второго дон кіхота і малєнькую кіску». 26-го мовчав. Мабуть, переводив подих од захвату з приводу «дня рєвольвєра», «30-лєтія агєнтства», виструганого «дон-кіхота» та ще дечого. 27 лютого на сторінку «митця» вкинули повідомлення, що в його колишньому Запоріжжі одна гнида, на вулиці Сергія Синенка, ставить на дахах будинків мітки. Митець мовчить. 28-го – мовчок. 1 березня – поки що мовчок. Має на те право? Звісно! Чого ж тоді від цього на душі так невтішно?

Бо мешкає у Москві ще один колишній запорожець – Віталій Челишев. Має з «митцем» наразі спільне небо, таке ж повітря і точно таку ж ЗАЛЕЖНІСТЬ од путлерівського режиму. Але зайдіть на сторінку нашого колишнього з «митцем» колеги. Одне лиш повідомлення, що Віталій з друзями збирають підписи москвинських журналістів на захист України та вже опублікована частина списку, чого важать… 1.03.22.

БУДЬМО ЗДОРОВІ І СИЛЬНІ!

(Ворогові потрібні слабкі – і духом, і тілом) …Давно доведено, що думка, емоція – речі, якщо, певною мірою, й не матеріальні, проте здатні впливати на людину не слабкіше речей суто матеріальних. Тож наші думки-емоції розповсюджуються й створюють певну атмосферу, яка впливає на суспільство. Не розпалюймо себе зайвою тривогою, так же, як і надмірною злістю. Нехай і перше, й друге замінює упевненість. У собі, і в Україні. А для цього, на тлі потоку найрізноманітніших новин, не забуваймо глянути на Небо, привітаймося з Сонцем! Уранці, ще до сніданку, сядьте біля вікна, й повернувшись обличчям на схід, чи десь у тому напрямку, прокажіть неквапом, упевнено ось ці слова із праукраїнської молитви у сучасному стилістичному оформленні: Хвороби мене покидають, Хвороби назавжди залишають. Мої сили зростають, Мої юні літа повертають. Душа моя наростає, Здоров’я моє зростає, Моя юність мене вітає, Сила і мужність до мене вертає. Тіло моє молодіє, Тіло моє здоровіє, Душа моя молодіє Душа моя здоровіє. Моє тіло здоровіє… (7 разів) Душа моя молодіє… (7 разів) Моє тіло молодіє… (7 разів) Душа моя здоровіє… (7 разів) Слава Праві і всім Богам, що є суттю Його і нашим Прабатькам і Праматерям! Слава Даждьбогу!

Промовляючи ці слова упродовж 10 хвилин (приблизно 7 повторів), намагайтеся, не відволікатись, зосереджуйтеся на тексті. Увечері, повернувшись на захід, – 15 хвилин. Заявляю, як гіпертонік зі стажем, а також той, хто спізнав тахікардію та аритмію: життєдайний вплив Молитви спізнав на собі вперше три роки тому, й відтоді промовляю її щодня. Будьмо здоровими! Будьмо!!! 2.03.22.

СПАСИБІ, ЮРКУ!

І справді – не знаєш, звідки й коли вигулькне те, що підніме тобі настрій… У потоці всього, що шаліє зараз навколо кожного з нас, учора в телепрограмі «Дождь» трапився Юрій Рост. Молодь, певно, й не чула про цього відомого москвинського фотографа, журналіста, письменника, згодом телеведучого й актора, з яким мені пощастило пересікатися у 70-х роках, коли він, спецкор «Комсомолкі» своїми унікальними фото у супроводі лаконічного тексту, був кумиром молодих журналістів неосяжної комуністичної імперії. І фото, й тексти пронизані гуманізмом. Не випадково, саме Юрій багато уваги приділив нашій Марії Приймаченко… На час їхньої зустрічі про геніальну художницю вже чули. Але далеко не всі. Саме Юрій своїми публікаціями не тільки зробив мисткиню відомою на увесь Союз і світ, а постійно підкреслював УКРАЇНСЬКІСТЬ її робіт. І я певен: саме публікації Юрія Роста посприяли, що неповторній художниці присвоїли звання – спершу заслуженого діяча мистецтв УРСР, а потім і народної художниці… … І ось мало на за пів століття, знов бачу Юрія Роста – 83літнього дідуся. Як завжди, бадьорого, світлого. І він схвильовано каже про навалу його співвітчизників на нашу землю так, як належить казати. Як це є насправді. І його слова, як і його давні газетні рядки знов пронизані оптимізмом, людяністю. Слово честі, як із іншого світу людина. Геть не з москвинського. Дякую тобі, Юрку! 4.03.22.

ІНТУЇЦІЯ? ТАК.

Епізод із далекого 56-го… Перед затопленням вирубали плавні між Хортицею та Каховкою. Ми, сільські хлопчаки, щоранку відзначаємо, наскільки прибула вода. Заодно й рибу ловимо. За нашими спинами, на пагорбі геодезисти щось видивляються в теодоліти й забивать пакільці. За ними спостерігають дідусі, що сидять неподалік і цмулять цигарки. Запитують: – Шо то ви, хлопці, забиваєте? – Оце аж сюди підійде вода. Між смужкою пакільців та пружком води, здається, було десь метрів зо 30, мо’, сорок. Ми, хлопчаки, вражені: ото аж туди підійде? Хіба! Та скільки ж можна! Ондечки уже скільки залила! А дідусі й кажуть геодезистам: – Е-е, хлопці, повитягайте свої пакільці та позабивайте їх іще вище, аж отам. І показують за пакільці, ще метрів за тридцять. Геодезисти (люди «грамотні») сміються: – Шуткуєте! Діди не «шуткували». За 65 років після початку затоплення вода з’їла берег щонайменше іще на пів сотні метрів. Звісно, вище пакільців. Як здогадувалия про це «геть темні» дідугани? Мали відчуття, яких більшість із нас уже не має. Я ще застав людей такими, що вони відчували наближення бурі без жодних видимих метеоознак; ту ж відлигу, щедрий дощ, засуху і т.д. І жодних помилок у передбаченнях! Навіть неприємності передбачали, радячи: «не ходи туди синку, бо там…» І «там» справді згодом траплялося недобре. У людей іще працював механізм відчуття, бо психіка наша ще не була так уярмлена усілякими установками-тенденціями, як сьогодні. Зараз ми відірвані од ресурсів свого організму, як було налагоджено природою, й підпорядковані зовнішнім, штучним факторам. У плані власного здоров’я всіляко залежні від медикаментів. А в плані нашого буття – від неймовірно бурхливого потоку інформації. Наші власні відчуття вимкнено. Тоді як інформація лише на 30 відсотків є точною, ще на 20

неперевіреною, решта 50 – тенденція, якщо не відверта «деза». Кажу про це, як працівник ЗМІ із 40-річним стажем. До чого є заклав цей довжелезний вступ? Кажу прямо: не ведіться бездумно за інформацією. Заради свого здоров’я. Заради витримки. Для цього, по-перше, не захоплюйтеся інформацією, не перевантажуйте себе нею. Робіть між споживанням усього, що звалюють зараз на нас, значні паузи й відволікайте свою свідомість світлими спогадами із минулими та позитивними епізодами сьогодення. Спробуйте, будьте наполегливими, і у вас вийде. Звільніть бодай трохи свою психіку від усього, що несуть наші ЗМІ звідусіль, дайте волю інтуїції, і вона зміцнюватиме ваші нерви. Яким є наш настрій, такими флюїдами ми й заповнюємо простір. Таким чином, мимоволі своїм настроєм ми навіть моделюємо якість подій. Гарний настрій – добре навколо, поганий – кепсько. Наголошуте у своєму настроєві на головному: ЛЮДИНА НАРОДЖЕНА ДЛЯ ТОГО , ЩОБ ЖИТИ! Звідси й усі посили. 7.03.22.

53 РОКИ СПЛИВЛО, а майже все те ж…

Тоді, в ніч з 19 на 20 серпня, в Угорщині, на аеродром біля містечка Кішкунлацхаза вивели увесь наш полк. Ввімкнули прожектори, винесли прапори. Лунали гучні промови політработніков про «фашистскій мятеж» у Чехословаччині, і що ми повинні йому завадити. То був пробний «вихід», а вже в ніч на 22 серпня – усе посправжньому. З нашого гарнізону до Братислави вилетіли совєцькі МИГ-21, а згодом (згодом!) за ними суходолом вирушила колона старих МАЗів із паливом. Боже, що то були за машини!.. До цього упродовж року, як не більше, жодну ані разу не знімали з колодок, тому час від часу двигуни вимикалися самі собою. Колона без бетерівського супроводу. У колоні – жодного офіцера: за кермом рядовий або ж єфрейтор, збоку – сержант. У кожного – СКС (самозарядний карабін Сімонова на 10 патронів). Всього, замість звичних трьох обойм (30 патронів) – шість. Наказали: цивільних не чіпати. Стріляти лише у відповідь на постріли. Роздали листівочки – «Памятка советскому воину, выполняющему интернациональный долг на территории Чехоловакии», що зберігається у мене досі. Що не слово – ідеологічна каламуть. Пам’ятаю, як зараз: від жодного нашого солдата я не почув схвалення того, що намічається. Усі, принаймні ті, з ким спілкувався, були проти вторгнення. …У словацьких селах люди ще не знали, чого ми до них зайшли, тож стрічали «савєцкіх салдат» майже привітно. Подекуди ще й смажених кролів підносили. Зате в містечках… МАЗи ледь просувалися крізь щільний натовп, який могутньо скандував «Івани – дамой!!! Івани – дамой!!!». Майже так, як і зараз у Херсоні, Енергодарі, Мелітополі, Каховці, Миколаєві, Ірпіні… «Іванов» огорнуло пекуче почуття сорому. З наближенням Братислави, це почуття наростало й наростало. Водночас із почуттям тривоги. Від сорому нікуди було дівати очі. Тож і думаю: невже у нинішніх московських окупантів немає цього

відчуття? Певен, що є. Все не так просто. Як би не було, але люди є люди. Інша річ, чия пропаганда, з якого боку і на скільки бере верх. «Іванів» 1968-го кидали на убій, так же, як і «Іванів» 2022го. Цілу добу під Братиславою гурт «воінов-інтернаціоналістов» залишався не лише без їжі, а й без засобів зв’язку. Не чули радіо, не бачили газет. А словаки – молодці! – турботливо просвіщали: Косигін з’їхав з глузду, а Брєжнєв застрелився… Ми, авіатори, не були там, де танкісти й піхотинці, але почуття сорому володіло також і більшістю з них. Тому й обійшлося все куди меншою кількістю жертв, ніж у тій же Угоршині 1956-го. Сором – почуття, що розбуджує совість. І вона твердо наказує: «Стоп!» Нехай же це почуття проникає в душу кожного москвинського окупанта, що опинився на нашій землі. А наше слово у відповідь, за будь-яких обставин, ніколи не забариться. Ці рядки під гітару склались у мене тоді ж, у серпні 68-го… Ну что мне чех или словак, Славяне – люди-братья. Сказали мне – потопал я Не в прятки к ним играться. Мне дали в зубы карабин И шесть обойм патронов, И приказал мне командир: «Стреляй, если затронут». А там совсем не ждали нас, Не верьте вы газетам… Стреляли в нас, плевали в нас – Я сам все видел это…

Будьмо!!! 9.03.22.

Минулої ночі, ближче до ранку Хортиця накрила своєю сутністю всю Україну…

МОЛИТВА ЗА УКРАЇНУ Україно! Рідна, єдина і незміннна! Велична, ніжна, сонцелика… У всеосяжному морі земного буття Господь виокремив тебе незнищенним простором Людяності, Злагоди, Добра й Добробуту! Всевишній залюблено удостоїв тебе життєдайними струменями, якими щедро, невпинно і нестримно наснажуєш ти довкілля, не відаючи і не визнаючи ні часу, ні відстані – на тисячі тисяч літ, на тисячі тисяч верст. Неповторна, благородна, сонцесяйна! Нехай минає лиха година, нехай світліють широкі обрії твої на радість нашу і для свята Життя! Україно! Благословенна, могутня і несхибна! Стоїмо гордо і непохитно ми, діти й захисники твої. 12.03.22

ДОРОГІ ЗЕМЛЯКИ, ШАНОВНІ СПІВВІТЧИЗНИКИ!

Тричі даруйте! Бо кажу: кого сьогодні зачіпає 5-та, 7-ма чи 10-та річниця кончини чиєїсь старенької бабусі! Схаменімося! Звісно, жаль, бодай і стареньких, рідних усопших. Але… Сьогодні гинуть 20-річні хлопці!!! За нас із вами гинуть, а ми зі своїм «горем» виставляємося на люди. Та, головно, ще й набираємо гурт публічних співчутливців. Боже, Боже… Невже не соромно? Не тільки тим, хто виставляється, а й хто «лайкує». О люди, люди-небораки… 12.03.22.

Я УТВЕРЖДАЮСЬ! Вірша під таким заголовком Павло Тичина написав 16 вересня 1943 року в лікарні. Окремі його рядки ось уже кілька дній пульсують у моєму серці. Я лиш трохи скоротив і замість «Тевтонії» вставив «Москвинію», а замість «фашистська» – «москвинська»… Я єсть народ, якого Правди сила ніким звойована ще не була. Яка біда мене, яка чума косила! — а сила знову розцвіла. Щоб жить — ні в кого права не питаюсь. Щоб жить — я всі кайдани розірву. Я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я живу. Москвиніє! Мене ти пожирала, як вішала моїх дочок, синів і як залізо, хліб та вугіль крала… О, як твій дух осатанів! Із ран — нове життя заколоситься, що з нього світ весь буде подивлять, яка земля! яке зерно! росиця! — Ну як же не сіять? Москвинська гидь, тремти! Я розвертаюсь! Тобі ж кладу я дошку гробову. Я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я живу. 14.03.22.

НА КРИЛАХ ЖИТТЯ Моя рідна Бабина з батьківсько-дідівською хатою (за 70 кеме південніше Енергодара) якраз під небесним шляхом, яким летять до вирію та повертаються додому журавлі й дикі гуси. Їхній маршрут, мовби прокреслений наземною трасою, що веде від Кам’янки-Дніпровської до обох Каховок. А ще він точно повторює одне з відгалужень Чумацького шляху, що веде до Криму… Так у мене заведено: під час відльоту й прильоту птахів я завжди в Бабині. Чому кажу про це зараз? Бо минулоріч і гуси, й журавлі відлітали у вирій пізніше заведеного терміну. Через те, що осінь видалася теплою? Мені хочеться думати, що птахи не хотіли залишати нас наодинці з грядущою бідою… (Не спішіть згадувати про містицизм – на жаль, ми ще так мало знаємо про «наших братів менших»…) 2 листопада я саме копав город, а журавлі летіли наді мною. Над Бережанкою-Карайдубиною, над Ушкалкою, над Бабиною, над Первомаївкою, над Нижнім Рогачиком. І… кричали вони, як ніколи! І не просто пролітали у формі «ключа», а розсипалися над степом, дістаючи Дніпра, довго кружляли, знижувалися й кричали, кричали, кричали. Як наче відчували біду, що за кілька місяців накриє цю землю: од Херсона до Василівки – на нашому Чумацькому шляху – зараз стоять москвинські блокпости… Уже смеркалось, коли пролунав голос самотнього журавлика, видать, заблукав. А тоді почув іще голоси. Інші журавлі вернулися до блукальця, забрали його й полетіли далі. Зараз птахи готуються до повернення. 15.03.22.

ХАЙ ЗАВЖДИ БУДЕ СОНЦЕ!

Не виступаючи проти жодної з релігій (адже за кожною – люди), все ж скажу: не ігноруймо, не забуваймо віру наших пращурів, які поклонялися Сонцю. Так вчиняють у всьому світі. Зокрема, греки, вшановуючи Христа, не забули й свого Зевса… А також Афродіту, Гермеса, ту ж Афіну… А ми знаємо своїх давніх-прадавніх? Бодай чули про Хорса – бога Сонця? Сонце – це Світло, Життя. А Світло – це Світ. Світ! Увесь Світ, тобто ВСЕСВІТ! Виходить, Сонце й Світ одне й те ж? Звісно! Тоді як німецькою «сонце» – «die Sohne» (зооне), а «світ» – «das Welt» (вельт). Два різних слова. ЗООНЕ… Хіба не відчуваєте, що це – ЗОнце, тобто – СОнце. СОНЦЕ! Десь близьке до нього (бо рідне!) індоєвропейське «sol», що разом зі слов’янами об’єднало і бриттів, і галлів, тобто разом із русичами – англійців і французів, німців і португальців, усіх скандинавів, а також іспанців та ісландців. Навіть персів долучило. СОНЦЕ! Усе – від нього. Тож яку б релігію хто не сповідував, геть не зайве, прокинувшись уранці, привітати Сонечко. Подякувати, що воно знову зійшло. А вечері, подякувати, що дало нам день і попросити, щоб після ночі знов подарувало нам ранок і новий день. Сонце – це Життя. Уявімо, що сховавшись увечері за обрій, наступного ранку Сонечко не зійшло. Даруйте, але ні Христос, ні Будда, ні Магомет, ні Ягве вселенській катастрофі не зараять. Даруйте ще раз, але це так. Сонце об’єднує нас усіх у нашому прагненні до Перемоги, до Життя. Об’єднує й оберігає без жодних стрічних установок, без жодних застережень, без ніяких умов. Вітаймо наше Світило щоранку, й нам ставатиме краще. Ми всі наповнюватимемося

силою, і ця сила передаватиметься тим, хто боронить зараз нашу Вітчизну. Сонце – над усе! А знаєте, що назва Священного Острова – ХОРТИЦЯ – походить від ХОРСА, Бога Сонця? Отже, Україна має Сонячний Острів! Слава Хортиці! Слава Україні!! Будьмо!!! 15.03.22.

ПРО ЩО МОВА?

Геть не чекав, аж ось докори: у ваших (твоїх), пане Костянтине, постах замало патріотичного духу… Кволі вони якісь, а то й узагалі…Промовчати б, але наближення до публічності зобов'язує дещо пояснити. Тим паче, що у кпинах більше не мого, аніж мого… …Мені стільки від народин, що, чим далі, то все більшу та більшу заборгованість відчуваю перед своїми спочилими ровесниками. А надто – перед молодшими за себе, які теж відійшли… Але до війська не взяли. Кров для поранених теж забракували. Гроші нашим захисникам перерахував. Що ж залишається? Слово. Яке? Тільки не оте, де «путін – х…ло», де «панікери й боягузи» та «маршали-повії», про «пісєц», «блін» і т.д. вже й не кажу. Насамперед, тому, що це не моя лексика, в принципі. Громогласні та пікантні скандування – для стадіонів. А далі… Очільник країни-агресора геть не «х…ло». Так, це – зла, підступна, підла, цинічна й жорстока, але водночас – РОЗУМНА й цілеспрямована – істота. Інша річ, куди й на що саме її розум спрямований. Вважаючи інакше, зводячи вартість цього «правителя» до нікчемної, ми принижуємо себе. Водночас знецінюємо наші успіхи в боротьбі із запеклив ворогом. А він таки запеклий! Не осягаймо його за окремими «відіками» з переляканими й замурзаними фізіономіями полонених хлопчаків. Окрім невдатних і справді переляканих водіїв та водіїв-механіків, у москаля є спецназівці, десантники, вмілі наводчики, снайпери, досвідчені пілоти і т.д., й т.п. Не брати цього до уваги, значить, знов-таки применшувати звитяжжя наших воїнів, які протистоять численному ворогу уже четверий тиждень поспіль. Так, убитих москалів може бути справді, як нам кажуть, 15 тис., додамо до них, приміром, 20-25 тис. поранених… Усього ж до нас вторгнулося 100 тис. Скільки залишається? Отож.

Гавканням ворога не б'ють, заклинаннями, матюками, а тим паче – недооцінюванням – теж. Надто – матюками. Не забуваймо, що всі оці на «х», на «п», на «є» та іже з ними – не наше. Воно принесене татаро-монголами, жадібно засвоєне московитами й підкинуте нам. А ми його «схавали». Й нині самозабутньо тиражуємо. Тож кажу: плювання – не моя форма боротьби: лайка – не моя лексика. Писати запальні речі? Зокрема (цитую по пам'яті)... Україно моя, чисті хвилі ланів, Променисті міста, голубінь легкокрила! Україно, сьогодні звірів-ворогів Ти грудьми вогняними зустріла.

Або: Я єсть народ, якого Правди сила ніким звойована ще не була. Яка біда мене, яка чума косила! — а сила знову розцвіла.

Проникливо! Геніально!! Нетлінно!!! Якщо вдаватись до поетичного слова, то зараз вірші слід писати тільки так. Я ж так не вмію. І не берусь (!), бо знаю, що не вийде. Імітувати ж не навчився. Як же використовую Слово, зокрема, починаючи від 25 лютого ц.р.? А ви пройдіться моєю сторінкою, то й побачите. Непатріотично? А то вже, як для кого. Я ж у своєму дусі і продовжуватиму.

19.03.22.

СЛОВО НАШЕ РІДНЕ!..

Мій добрий знайомий москвинськомовний профессор-фізик (за татком москаль, за мамою єврей) на початку путінської агресії 2014-го сказав: – Все, Костю, від сьогодні переходжу виключно на українську. І перейшов. І спілкується нею досі, як і всі ув його сім'ї. Основа Нації, а відтак Країни та Держави – Земля і Мова. Незаперечна істина. Особисто я глибоко відчув її, коли, сільський хлопець, вихованець української школи, після тривалих лінгвістичних поневірянь повернувся до рідної мови. Одразу переклав усі свої москвинськомовні оповідки українською, з тих пір пишу й користуюся тільки нею. Свого часу не пристав до жодної пропозиції, зокрема, видавництва «Вагриус», надрукуватися в Московії, до того ж накладом 5000 примірників (та ще й із гонораром), а не 500, 200, 100 (та ще й власним коштом і, звісно ж, без гонорару), як у себе вдома. І вам, дорогі мої москвинськомовні співвітчизники, раджу так вчинити. Єдина державна мова – це значно більше, ніж комусь здається. Ні, далеко не «какая разніца», якою спілкуватися!!! Мова не тільки вибір духовного продукту, а й система мислення. Від чужого потерпає не тільки слух, а й космос, атмосфера, ув якій живемо. Просто одразу ми цього не помічаємо й не відчуваємо. Тоді як непомітно воно робить свою справу. Не кваптеся, потихеньку, поступово переходьте на українську – одну з найвиразніших мов світу. Я давно усвідомив: у нашої Вітчизни – особлива місія. Насамперед вона визначається географічним розташуванням. Немає такого іншого куточка на Земній кулі з таким кліматом, з таким ландшфатом, з такою наявністю корисних копалин. Та головно – люди: щирі, відверті, незлостиві, роботящі. І ТАКИМИ, ДО РЕЧІ, СТАЄ ПЕРЕВАЖНА ЧАСТИНА ІНОРОДЦІВ, ХТО З ЧИСТИМИ ПОМИСЛАМИ ОСЕЛЯЄТЬСЯ

НА НАШІЙ ЗЕМЛІ! (Просто нам довго не таланило з державністю… Чому? Це – тема окремої розмови). Ми ще скажемо своє слово у світовій історій – для уього Бог і дав нам місце під Сонцем. Але наше слово не матиме нічого спільного ні з визиском, ні з суперництвом, ні з гнобленням, а тим паче з агресивністю, які досі правлять світом і призводять до неймовірних страждань. Мої оці слова – не прояв «ура-патріотизму», яким, до речі, ніколи не грішив. Усе сказане я пережив. Ви тільки подивіться: в усіх куточках Земної кулі лунають зараз голоси на підтримку нашої справедливої боротьби з москвинським агресором. Послухайте, як звучить Український Гімн у виконанні видатних співаків світу: в Європі та Азії, в Америці, Африці, Австралії! Не я, відповідні провідні експерти відзначають, що факт цей безпрецедентний у світовій історії. Знайдіть і послухайте, яку промову виголосив нещодавно, звертаючись до московитів, не хто інший – Арнольд Шварценегер! Інша річ, як поводяться політики… Відтепер – жодної цитати лояльного мосвкинською не подаватиму – тільки в перекладі НАШОЮ… Микола Гоголь «Дивовижний Дніпро за тихої погоди, коли вільно і плавно мчить крізь ліси та гори повнії води свої. Ані шелесне, ані гримне. Дивишся й не помічаєш, рухається чи не рухається його безмежна широчінь, і здається, буцімто увесь він відлитий із скла, і мовби дзеркальний блакитний шлях в'ється зеленим світом. Любо тоді й спекотному сонцю глянути з вишини й занурити промені свої у холоднечу скляних вод і прибережним лісам яскраво висвітитися у водах. ……………………………………………………………………… Не кожна птиця долетить до середини Дніпра. Пишний! немає такої іншої річки у світі». Слава Україні!

20.03.22.

ОБЕРЕЖНО, ЦЕ – НЕ ФІГАРО!

Знаю, точніше, зінкола, мимохідь і мимохіть, чую про нього. І неодмінно в контексті того чи іншого політичного скандалу. На те він, як сповіщають москвинськомовні джерела, – і журналіст, і пісатіль, і ваєний карєспандєнт. Прізвище українське, ймення, як і по батькові, давньогрецьких коренів. А коли зиркнеш на фізіономію… Та зараз не про це. Бо в чоловіка «дєд – патомствєнний запарожскій казак»! Щоправда, «із-под Гєніческа»… Почітатєлєй у журналіста-пісатєля – море. Ще б пак! Пише стрімко, хвацько, хльостко. Зокрема: «чєлавєку сносіт кукушку», «єво акруженіє паддаківаєт», «ти лібо нєкомпєтентєн, лібо нє Прєзідєнт», «сєрий кардінал дуєт єму в уші», «рєпєтіруєт сваї публічниє рєчі», «втарой срок уже в карманє»… Зрозуміло, про кого мова. І далі: «в Расії могу об'ясніть любую хрєнь, но нє магу панять, что врямя от врємєні дєлаєт адна із вєтвєй власті в Украінє…» І як підсумок: «міф апасєн всєм». У точку! Додам: а безвідповідальний «трьоп» іще небезпечніший. Особисто мені цей «наблюдатіль» геть нецікавий. А ще – підозрілий. За багатьма ознаками, та, головно, – вільним пересуванням (якщо раптом «щось») із Московії до України, з України до Ізраїлю, з Ізраїлю до Австрії, знов до України. Звісно, пересуваються також інші. Точніше, пересувалися… Зокрема, Литвиненко й Шеремет. Либонь, знаєте, де обидва… Не так пересувалися, чи не так казали-писали? А цей наразі у Московії. Тобто знову там, де його, начебто, ледь не…Живий, здоровий! Звідти й розсилає свої нєтлєнкі, із яких вище наведені цитати. Неймовірно проникливі рядки! І «піпл» жадібно споживає. Всуціль провокативні рядки. Адже знає: коней на переправі НЕ МІНЯЮТЬ! Чого ти, нешановний, лізеш у наші справи, та

періщиш ОТОГО на користь аж ОТОГО! Адже – «каждий мніт сєбя стратєгом, відя бой са старани». А ще… Водій за кермом НЕОДМІННО зовсім інакше бачить та відчуває шлях, який стелеться під колеса машини, аніж пассажир праворуч. Навіть, коли той пассажир – «журналістпісатіль-карєспадєнт». Навіть, коли він так вільно пересувається планетою. Точніше, надто, коли він – «журналіст» і т.д., та ще й так свобідно пересувається… Не час влаштовувати публічні дискусії, хто кращий – «зе» чи «по»… Нам сьогодні куди потрібнішою є світлина, на якій «зе» й «по» тиснуть один одному руки й посміхаються. Ну, як ми не можемо цього збагнути! НЕ ЧАС! Зупинімося! Дискусії точаться й без нас. Але – за зачиненими дверима й за затуленими вікнами. Бо того вимагають обставини! Публічний розбір польотів буде згодом. Коли всі наші літаки остаточно повернуться на аеродроми, й пілоти скинуть із себе важку амуніцію. Не лізьмо у справи тих, хто сьогодні відповідає у нас за все. Не зчиняймо галасу, від якого уже й Фейсбук починає глухнути. (Боже, скільки розумних людей навколо!.. Тут тобі й експерти, й коментатори, й аналітики, навіть – радникипорадники, з оракулами вкупі! І кожен старається «кто ва што горазд». Де вони всі були досі?) …Опущуся нижче плінтуса й скажу в лоб: я навіть не думав віддавати свій голос за Зеленського. Але сьогодні він біля керма. І гавкіт, що «квартальний гарант» робить там не те, й отам не так, до нього не долітає, зате як нагнітає він напругу у суспільстві! Облишмо свої зауваги. Картайте ліпше… Сушка за оці його менторські рядки. 20.03.22.

НАОДИНЦІ з ХОРТИЦЕЮ

…Зранку й до вечора стрекочуть сороки. На самому вершечку довгої і тонкої осики у них гніздо. Велике, незграбне – справжнє сорочаче гніздо. Стирчить воно на дереві ще з минулого року, а, можливо, ще й із позаминулого, цієї ж весни птахи заходилися приводити його до пуття. Проте з’явилася невідомо звідки пара інших сорок і з потрясаючою впертістю, на яку здатні лише сороки, стала сперечатися за своє право на гніздо. Із вікна сторожки мені добре видно, як воно відбувається. За суперечкою біля гнізда спостерігаю абсолютно нейтрально, не висловлюючи солідарності ні з законними господарями висотного лозяного будиночка, ані віддаючи симпатій самозванцям. Так і не зрозумів, яка пара взяла гору в тій тяганині, адже через схожість усіх сорок (принаймні, для мене вони всі однакові), уже з першого ж дня конфлікту я втратив різницю між законними власниками гнізда та їхніми утискувачами. Усі чотири птахи носили у дзьобах галузки, усі намагалися припасувати їх до гнізда, відганяючи одне одного, й кінчилося тим, що одна пара відступила, а друга лишилася сусідувати зі мною. Увечері, коли тіні на затишній землі зливаються в суцільну похмурість, сідаю на верхню сходинку ґанку. Ліву ногу виставляю уперед, униз, щоб торкатися землі, праву згинаю в коліні й спираюся на неї ліктем. Відчуваю на обличчі обережний доторк ще не зовсім впевненого у собі заходу сонця, отож, сиджу, поки сонце сховається за плавнями. І як тільки воно щезне, натовп дерев попереду, на пагорбі стає прозорим; ось уже видно, що це не просто дерева, а – клени, дуби, осокори. Як того й слід було чекати, усі дерева майже поруч, а мені так незатишно. Ні, не звично, як це трапляється інколи під вечір, а геть з іншої причини… 20.03.22.

ДОГОРИ ДРИГОМ…

Жовтень 1987-го, Хортиця. Знайомлю з Островом Зігфріда Хайма – головного редактора газети «Die Grunen» Партії зелених ФРН. На гребені ейфорії від горбачовської «пєрєстройкі», питаю шановного германця, як наша демократизація? Не в захваті. Більше того, райдужних перспектив – жодних. Як? Чому? А тому, відповідає, що ваші міліціянти свої головні обори носять не на голові, а під пахвами, або ж тримають їх на сидіннях автівок; що ваші чоловіки, жінки й усі решта, несучи букет квітів, тримають його не урочисто, не з повагою, а догори дриґом – букетами донизу. Як віник. Я отетерів, бо свого часу не лише сам звернув увагу на ці «дрібниці», а й надав їм значення, і ось… Сіль у тім, що за окремими рисами поведінки завжди простежується ментальність, відтак – вартість, спроможність індивіда та його перспективи. Дрібниці? Стриманий німець тоді вигукнув: ви бачили, щоб американські копи ходили без кашкетів? Дзуськи! Дотримання вимог форми одягу – свідчення дисциплінованості, зібраності, готовності ло вчинку. А квіти – краса!!! – догори дриґом ознака неповаги, «пофігізму», що в сумі дає не успіх, а поразку. Квітень 1994-го, Ганновер. На Міжнарожній електротехнічній виставці, де я опинився ув якості репортера, випадково стрічаю Зігріфріда Хайма.. Сім літ спливло. Від колишньої ейфорії у мене вже й згадки нема. Як через «пєрєстройку», так і від швидких та блискучих незалежних успіхів. А гер Хайм знову сипле сіль на рани: найскладніше, мовляв, найгірше чекає вас попереду. (!) Звідки знаю? Даруйте, але ж усім видно, які ви невиховані, неорганізовані, недисципліновані і, ще раз даруйте, необов’язкові. Хочете, як у нас кажуть, «єцт унд хойте», тобто «тут і сьогодні», а зусиль докладаєте мало. Зате як полюбляєте виставлятися, піаритися, себто! При цьому нерідко не гребуєте навіть найінтимнішим, найсокровеннішим. Збоку це викликає не лише сміх, а й досаду, адже загалом ви – достойна нація красивих і розумних людей. От лишень…

Тоді ще не було Фейсбуку. Сьогодні він є і висвітлює сутність кожного, краще найпроникливішого рентгену. Насамперед, з прикрістю демонструє, з якою безоглядністю ми допускаємо геть не знайомих нам людей до того, про що маємо знати лише ми. Тоді як Провидіння «придумало» дві категорії – Доступне й Сокровенне! Не пускаючи сторонніх до Сокровенного, ми зміцнюємо себе, а виставлючи напоказ, – знесилюємо. Та ще й розмагнічуємо загал, що виснажує суспільний імунітет. Надто за трагічних обставин, приміром, як у нас зараз. В юності дивувався: і чого б це отой або ж отой письменник (музикант, актор, художник і прочая ) уникав (уникає) журналістів? Адже – реклама, «ізвєстность»! Й лише згодом і згодом, коли побачив, ХТО саме уникає, а хто навпаки, ЛІЗЕ МЕЖІ ОЧІ, коли переконався, наскільки відрізняються твори одних од витворів других, усе дійшло. І стало на свої місця. Хто сказав, що акт заміни вашої дорогоцінної «парсуни» на вашій же фейсбучній сторінці неодмінно має зацікавити широкий загал? Чому вважаємо, буцімто без публічного повідомлення, що нам снилося і чим ми сьогодні похмелялись, у наших «друзів» не складеться день? Звідки взяли, що без нашого, оприлюдненого графоманського витвору геть занепаде вітчизняна, а там, не приведи, Господи, й усесвітня література? Сьогодні наближенню нашої спільної перемоги сприяє фактор колективного, а не індивідуального. Спільного, а не приватного. На власній шкурі звідав усе це. Інакше сидів би мовчки. За мирних умов іще можна похизуватися особистим (навіть інтимним!), якщо інакше не уявляєш власного животіння, та тільки не за обставин, ув яких гинуть співвітчизники. Гинуть за нас. Коли на карту виставлена доля Батьківщини. 21.03.22.

ЗНАЧЕННЯ ДАВНЬОРУСЬКИХ РУНІЧНИХ ЗНАКІВ Мир Берегиня

- безмір Всесвіту -

Даждьбог -

рідний простір основа Роду

Сила

могутність

Леля

краса, гідність

Треба

енергійність

Перун

виваженість

Алатир

віра і сила

Райдуга -

щастя, успіх

Опора

досвід

добро, достаток

Вогонь

очищення

Літературно-публіцистичне видання

Костянтин Сушко

ЄДИНАЯ ЗБРОЯ Верстка й оформлення автора