Гончаренко О. Вертались запорожці з-за Дунаю by Письменницький портал

Олег Гончаренко

ВЕРТАЛИСЬ ЗАПОРОЖЦІ З-ЗА ДУНАЮ…

Мелітополь 2019 рік

УДК 94(477)“18/19”:314.15 ББК 63.3(4Укр)51 Г65

Вертались запорожці з-за Дунаю… / Олег Гончаренко – Мелітополь: Видавничо-поліграфічний центр «Люкс», 2019. – 126+ с. ВИДАННЯ ДРУГЕ, ДОПРАЦЬОВАНЕ І ДОПОВНЕНЕ Книга є науково-популярною роботою – спробою осягнення та пояснення історичного факту довготривалої (протягом двох століть) міграції українців в обидва боки від легендарного Дунаю. Але головною метою автора було узагальнити та структурувати історичні відомості щодо репатріації запорожцівзадунайців в Україну з Добруджі (Задунайської Січі) – визначення сіл ними заснованих у Одеській, Херсонській, Запорізькій, Донецькій областях, а також у російському Закубанні та у дальньому закордонні. У книгу включено також ємний пласт цитатного матеріалу з пісенного фольклору, художньої літератури на цю тему, інтерв'ю нащадків задунайців та нариси про долі поверненців, зокрема і родини автора. Редактор – Верескун Валерій Макет та верстка – Труханов Олександр

Хай заспів до цього дослідження

буде справді заспівом, оскільки в українському фольклорі Дунай з усіх рік – чи не найулюбленіша. Ще в давніх народних піснях назва Дунай вживається на позначення якоїсь чарівної країни, тридев'ятого царства, вирію. А за багатьма легендами, Дунай взагалі тече посеред Раю, тому так часто і зустрічаємо в текстах пестливі означення — Дуа́єнько, Дуна́єчко. Можливо найліпшим прикладом ставлення українців до цієї ріки є те, як Олена Пчілка колись передала хвилювання і радість від зустрічі з нею: «А Дунай, отой тихий Дунай, хіба не хороший! Стоїш коло мосту, дивишся, як він несе свої широкі, спокійно-глибокі води. Так оце ж він, той Дунай, котрого ймення знаєш з дитячих літ, із тих пісень, що вповідають, як козаченько край Дунаю коня напуває, а дівчина косу пускає на тихий Дунай... Думається, було, де́ то він, який то він, той Дунай? Аж от довелось побачити». І так воно й досі: Чуєш, серце, знову починаєм У дівочий вирій мерехтіти, Знову крильми свиснем над Дунаєм В тихім шумі сонної орбіти. (І. Драч); Ох, було б тоді перше, чим кохатися, Та напиться води аж із Дунаю... (Б. Олійник). Можливо, саме тому в часи небезпеки погляд українського козака завжди несамохіть спрямовувався саме на простори, що імріли за цією славною рікою. І тому-то, мабуть, кожному українцеві живе у пам’яті: Їхав козак за Дунай, Сказав: «Дівчино, прощай! Ти, конику вороненький, Неси та й гуляй…» Від біди і жури, від розпуки і муки віками йшли у ті, тоді ще дикі, степи та плавні сміливі бродники, шукаючи щастя-долі, залишаючи своїх коханих, матерів, сестер. За слов’янськими повір’ями дунайська вода нібито відкриває і шлях на той світ. Напитися цієї води означає: або навіки піти 3

туди, звідки нема вороття, або забути все, що любив доти, або ж торкнутися заборонених таємниць, дізнавшись про подальшу, зазвичай нещасливу долю. У будь-якому випадку все це мало значення зв'язку із потойбіччям. Наприклад, у пісні «Ревуть води, шумлять лози» козак, напуваючи коня з Дунаю, питається у птахів про дорогу «до свого роду». А у відповідь він чує: …Вертай коня, козаченьку, Вже не знайдеш домівоньку. Ні домівки, ні родини, Ані вірної дружини… І хтось із козаків таки приживався на нових землях та й залишався там назавжди. Тоді дівоча, сумна пісня окликалася на печаль: Ой там на Івана Та й на Купала, Зірка з неба впала, гей, Гей, та й покотилась За тихий Дунай. Ой, дівчата-голубоньки, Не втирайте мої слізоньки. Мій віночок потонув! Мене милий обманув! Обманув… А можливо, того козака й самого доля на той час дурила, завівши-заманивши в чужини? Хто ж тепер відає? Тому і писав Тарас Григорович Шевченко у своїй поемі «Причинна»: …І хто їй розкаже, і хто теє знає, Де милий ночує: чи в темному гаю, Чи в бистрім Дунаю коня напува… Та чимало людей вимушено чи із власної волі все-таки поверталося й назад. І знову ж сумна українська пісня, цього разу вкладена народом в чоловічі вуста, мабуть, найкраще розповідає нам про душевні чуття емігрантів: Тихий Дунай, тихий Дунай Бережечки зносить... Молодий козак, молодий козак Отамана просить: «Пусти ж мене, отамане, 4

Із війська додому, Бо вже скучила, бо вже змучилась Дівчина за мною». «Ой рад би я пустить тебе, Та ти довго будеш; Та напийся ти води зимної,Дівчину забудеш». «Пив я воду, пив зимную, Та й не напивався; Доки жить буду, не забуду я, Кому присягався». Звичайно ж, не лише кохання було причиною повернень. Причин тому несть числа. В цьому дослідженні ми і спробуємо їх відшукати, розглянути, осмислити. Адже живий потік людський через голубий Дунай ніби й не спинявся ніколи. І втрати при тому народом нашим понесено величезні… Мабуть, тому в піснях українських жодного разу не зустрічається оцей епітет – голубий. Дунай у народних піснях буває: тихий; не тихий; не тихий — бистренький; широкий; не широкий; невеличкий; смутен; каламутен; глибокий; кровавий. І, звичайно ж, згадується те, якою побачили цю ріку герої трилогії Олеся Гончара «Прапороносці»: «Дунай, Дунай! Так ось який ти! Не голубий, не вальсовий!.. Темний, як хмара! Широке смертельне поле, згубна нейтральна зона! Потовчена снарядами крихка крига треться об береги. Вирують темні глибини, явориться вода, як на підводному камінні... Ні, не голубий, не вальсовий!». Дунай. Улюблений, рідний, жаданий, але при тому смутен і кровавий… І ні, не голубий, не вальсовий! Тому гадаю, що наша сучасниця, поетеса Марія Матіос, увівши в ураїнське ментальне безмежжя нове поняття «Дунай розлук», може й несамохіть, найбільше визначально і має рацію: На волі поволі світає – І падає листя на брук, А ти десь за тихим Дунаєм І за дунаями розлук, За небом, за морем холодним, За синім, за чорним, що крук. 5

Чи ти перепливти не годен Дунай тих пекельних розлук?.. І що ж іще нам на почин, дорогі читачі, додати? Хіба що позичити кілька рядків з книги Дмитра Білого «Заложна Душа», що звучать нам вельми в тему: «…— Ну, з Богом, козаки! — промовив Копняк, не вдаючись у довгі розмови, — відправився б і я з вами, але деякі справи у мене тут залишилися, а потім думаю за Дунай майнути — глянути, як там товариство у султана влаштувалося…»

Гадаю, слід принагідно зауважити, що й досі, на мій погляд,

не напрацьовано, не вибудувано навіть фундаментальної концепції осмислення, осягнення та пояснення історичного факту такої довготривалої (протягом двох століть!) української міграції в обидва боки від легендарного Дунаю. Про трагічність тих подій можемо віднайти нині лише якусь невеличку дещицю свідчень хіба що в художній літературі, зокрема, що для мене особливо знаково, і у творах першого історика та письменника Мелітопольщини Павла Каетановича Дзяковича – «Вовчий недогризок» та «Запорозький скарб»… Саме тому задунайські козаки часто-густо і за інерцією ще царських та радянських ідеологічних визначень досі сприймаються вітчизняною історіографією як «невірні», на відміну від «вірних» (звичайно ж, щодо Росії) тодішніх чорноморців, а тепер ще й на відміну від їхніх «правнуків поганих» (пишу, і аж серце од болю заходиться!) – кубанців, кулаками яких великою мірою ще зовсім нещодавно і нещадно відбивався Крим… Тому у цій роботі якраз і намагатимусь я, додавши також власні набутки копіткої пошукової праці, спробувати узагальнити та структурувати факти і дані, вже раніше оприлюднені різними авторами, стосовно репатріації задунайців в Україну з Добруджі та з Бессарабії. Однак прагнутиму зробити те просто, популярно, а по-можливості й художньо, аби з цією роботою могла ознайомитися якомога більша кількість людей. При тому, звичайно ж, мною обов’язково буде зазначено всі першоджерела інформації, якими 6

довелося скористатися, та авторство всіх праць, цитати з яких будуть використані.

ині на одному боці Дунаю невпинно продовжується жахливий процес зросійщення… На іншому – бачу явні ознаки потужного процесу зрумунення… І схоже, деяким силам з обох берегів чомусь вельми жадається «нового» переписування історії геть не на нашу користь. Тому своїм особистим завданням визначаю донесення до «пересічних» Українців, а особливо до спадкоємців слави Задунайської Січі, в Україні і не в Україні сущих, такого собі «концентрованого» карбу правди про славну минувщину, про важкі труди, злигодні і досягнення предків, аби розбудити в людських серцях гордість за своє походження та спонукати їх до патріотичного буття – пошани до своєї родини, народу, вітчизни, мови, культури, історії. Найточніше і найщиріше виразив такі ліричні чуття видатний український поет Дмитро Павличко: …Тече Дунай в піснях мого народу, Я з них прийшов на світ і з них я зріс. Я в снах не раз ходив крізь темний ліс На берег золотий шукати броду. Та ось побачив я дунайську воду, Поцілував, як очі, повні сліз. Дунай — свободи голубий проріз… Тому я ще й вельми надіюся посіяти зерно братерства поміж нащадками задунайських запорожців, розвіяних нині по всьому світові, спонукати їх до налагодження спілкування та взаємодопомоги і підтримки, що, можливо, колись допоможе й відновити (хай віртуально!) нову Задунайську Січ…

Отож, повертаючись до головної теми, зазначимо, що перші

згадки про перебування пращурів українців (русів-уличів) на Нижньому Дунаї належать до початку Х століття. І, схоже, першим був Кий — київський князь, легендарний засновник Києва. Згідно з літописом Повість врем'яних літ (за Іпатським 7

списком): «…прийшов до Дунаю, і вподобав місце, і поставив городок малий, і хотів сісти з родом своїм, <…> ще й донині називають дунайці городище Києвець». Пізніше тут на місці Переславиці (Бараскліфісі) у 960-971 роках була резиденція київського князя Святослава, який казав: «…хощю жити в Переславьці в Дунаі, яко то єсть середа землі моєй». До наших часів збереглися в Добруджі такі давньоруські топоніми, як «Переяславець – Переяслав – Приславль», «Рені – Рень», «Галац – Галич».

Потому

вже запорожці, починаючи з XV столітя кільканадцять разів ще досить успішно ходили походами за Дунай «на турка» і пішо, і на своїх «чайках» та «дубах». Саме про те говорить записана І. Житецьким старовинна українська дума: Питається Дніпр тихого Дунаю: «Тихий Дунаю, Що я своїх козаків на тобі не видаю? Чи твоє дунайське гирло моїх козаків пожерло, Чи твоя Дунай-вода моїх козаків забрала?» Промовить тихий Дунай до Дніпра-Славути: «...Твої козаки на черкеській горі пробувають, Холодної води в барила набирають, Шляхи і дороги замічали, Городи бусурменські плюндрували, Огнем-мечем воювали, Сребра-злата по достатках набирали, До річки Хортиці прибували, Велику переправу собі мали, До стародавньої Січі поспішали, У стародавній Січі очертою сідали, Сребро злото турецьке на три часті паювали, Мед і оковиту горілку подливали, За весь мир Господа прохали…»

Але перша масова поява українців на території Придунав’я

була пов’язана з діяльністю гетьманів Івана Мазепи та Пилипа Орлика, поразкою в Полтавській битві та їхньою вимушеною еміграцією. У роботі Івана Застирця «МАЗЕПИНЦІ В ТУРЕЧЧИНІ (З ПАПЕРІВ САДИК-ПАШІ (ЧАЙКОВСЬКОГО)» знаходимо переклад цікавого документа: «…Було нас дев’ять: Мазепа, гетьман України, Костянтин Городинський (Гордієнко), кошовий отаман, Филип Орлик, головний писар козацький, Горленко, полковник полку Прилуцького, Войнаровський, єсаул отамана, Кісилевський, хорунжий український, Чайка, отаман куреня Блатнерівського, Безрукавий, писар кошового отамана, і я, Даміан Щербина, осавул кошового отамана, ми підписали pacta conventa, котрі великий султан Ахмет ІІІ уділив козакам Запорожжа і України, котрі охоронилися під його могучу опіку в 1710 році… Цісарський рескрипт і фірмани султана прочитав нам 14 червня Ізмаїл-паша, сераскир Бендер і Буджаку, в присутности хана кримського Девлет-Ґірея, начальників яничарів кульд-оґлі, спагів, топчів і герденечті, мурзів татарських, багатьох польських шляхтичів і шведських начальників військових. Шведський король не міг бути особисто, бо будучи вінценосцем не хотів зайняти другого місця, а перше по праву належало сераскирови, що представляв монарха більше могутнього, ніж був король Швеції. Послам Молдавії і Волощини дозволено слухати цей лист в купі з ордонансами і дервішами. Гамір був великий, а юрба численна; полки українські і курені запорозькі стояли в порядку зі зброєю, військо було нечисленне, але з кожним днем збільшувалося. Орел України і Архангел Запорожжя повівали над військом. Слова рескрипту і фірманів були величні, навіть дуже величні, але треба знати, що султан, великий монарх, найбільший в світі й не підпадав елекції, але був дідичним володарем. Був він з так давнього роду, що ніхто не міг навіть припустити, що його родовитість може бути неправдива; панування його розлягалося дуже широко, цісарі, королі і республіки дрижали перед ним. Умів висловлюватися так велично, так щиро, так гарно, що душа людська була до глибини зворушеною. Султан 9

Ахмет ІІІ приймав козаків як своїх войовників, давав їм землі між Прутом і морем, право риболовлі, припаси для 40 куренів, збрую, одежу на кожний поход, платню, як спагам і бакшиш (дарунки) в часі війни. Отаман отримав почести і атрибуції паші. В кінці іменем султана дав він сераскир козакам корогву блакитно-червону. На червонім тлі півмісяць і над ним срібна звіздар, а на блакитнім тлі золотий хрест Східньої церкви. Знамя це було посвячене царгородським патріархом, був це символ злуки ісламу з християнством. Гетьман дістав у дарунок багряне хутро, підбите сибірськими соболями, кошовий – шубу, підбиту чорними ведмедями, шапки і воєнні коні, козацькі старшини дамаські і хорасанські шаблі, а кожний козак новий кожух і гаманець з 500 монетами, щоб радувався на здоров’я султана. Тішилися взагалі дуже. Наші принесли горілку, приставили молдавське вино. Для кращого порядку, аби нічого не бракувало, посаджено жидів у шинку. В нагороду за такі добродійства і опіку козаки були обов’язані до військової служби під час війни, а в часі мира міг робити кожний, що йому подобалося – займатися риболовлею, ловецтвом, споживати дари султана, волочитися по краю, торгувати по містах і посілостях султана. Свобода була велика, а достаток загальний. По дев’яти днях утіхи відійшли ми з Бендер на береги Дунаю. Филип Орлик зостався в Бендері при сераскирі, щоб улегшити собі відносини з ним, з Стамбулом і з кримським ханом. Гетьман Мазепа усадовився в Ґалацу при замку, збудованім генуезцями, був вже в пізнім віку, жалував своїх давніх помилок і жив свобідно наче на спочинку. Кость Городинський з куренями розложився аж до Ялпуцьких лиманів і заснував перший кіш на березі Ялпуцького лиману, але і поширив курені аж до моря. В короткім часі малисьмо наші чайки мов на Дніпрі як за найлуччих наших часів. Народу нагромадилося стільки, що було 40 куренів як в старій Січі…» Отже, бачимо, що нібито і перша спроба створення Січі на Дунаї була зроблена саме тоді, але більше жодного документального підтвердження тому досі не знайдено.

Втім знаємо вже, що по смерті І. Мазепи все започатковане в

тому краї ним і його послідовниками, на жаль, потроху наче вітром розвіялося, майже не залишивши сліду. Уже до 1714 року більшість городових козаків були виманені царатом за допомогою захоплених у заручники та вивезених аж до Москви родин і вернулися в Гетьманщину, де, звичайно, всі вони були заарештовані, страчені або вислані в дикі місця Російської імперії. А запорожці взагалі подалися під руку кримського хана, заснувавши у Присивашші нову Олешківську Січ. У подальшому щедрими посулами та обіцянками царський уряд таки зманив їх на нетривалий час військової потреби знову на свої землі, але, використавши, як йому здавалось, збройну силу січовиків сповна, 1775 року завдав удару в спину. Вже 3 серпня 1775 року цариця Катерина ІІ видала Маніфест про ліквідацію Запорозької Січі, якого тут подаю уривок: «…Ми захотіли через це оголосити всім вірнопідданим цілої нашої імперії, що Запорозька Січ остаточно зруйнована, з викоріненням на майбутнє й самої назви запорозьких козаків, за образу нашої імператорської величності, за зухвалі вчинки цих козаків і за неслухняність до наших височайших повелінь. ...їх злочини, які примусили нас прийняти такі суворі заходи, є такими: 1. Забуваючи свої попередні важливі і згубні злочини і зраду вірності і підданства, вони почали років з десять тому назад та й зовсім недавно надто далеко заходити з своїм зухвальством, привласнивши і вимагаючи врешті для себе в кінці, ніби як надбання їх власності, не тільки всі ті землі, які ми придбали в останню війну від Оттоманської Порти, але й навіть ті, що були заселені в Новоросійській губернії, мотивуючи, ніби їм і ті і інші здавна належали... 2. Внаслідок такого привласнення собі земель Новоросійської губернії, вони насмілились не тільки робити перешкоди вказаному нами їх обмежуванню, загрожуючи надісланим для цього офіцерам явною смертю, але й заводити і будувати на них свавільно власні зимівники, більше того — виводити ще з тамтешніх жителів та поселених гусарського і пікінерського полків людей чоловічої і жіночої статі, яких забрано і виведено 11

на Запорожжя всього до 8 000 душ, включаючи сюди й тих, які від утисків козаків у своїх власних житлах були змушені переходити до них і підкорятися їх сваволі... Приймали до себе в козаки, незважаючи на часті наші урядові заборони, не тільки утікачів, які вступали до козаків, але і людей жонатих і сімейних, через різні спокуси підмовили до втечі з Малоросії тільки для того, щоб собі підкорити і завести у себе власне хліборобство, в чому й досягли багато успіхів, бо селян, які займаються хліборобством, нараховується тепер на місцях колишнього запорозького володіння до 50 000 душ. Нарешті, ті ж запорожці почали свавільно привласнювати землі, що здавна належали нашому Донському війську... Так з належною увагою до всього вищесказаного ми вважаємо нині своїм обов'язком перед Богом, перед нашою імперією і взагалі перед самим людством зруйнувати Запорозьку Січ і ім'я козаків, запозичене від неї. Внаслідок цього 4 червня нашим генерал-поручиком Текелієм з довіреними йому нашими військами зайнята Запорозька Січ у цілковитому порядку і повній тиші без всякого опору з боку козаків, через те, що вони побачили наближення війська, коли вже із усіх боків були оточені. Ми цьому начальнику наказали найспокійнішим чином виконати доручену йому справу, уникаючи, наскільки це можливо, кровопролиття. Повідомляючи наших вірних і любих підданих про всі ці обставини, ми можемо одночасно їм оголосити, що немає тепер більше Запорозької Січі з її політичним спотворенням, значить, і козаків цього імені…»

Задля прикладу лукавого інформативного фарисейства, хочу

навести до того цитату з голосу так би мовити «нам протилежного табору». Ось уривок з роману Валентина Пікуля «Фаворит»: «…Потёмкин говорил Екатерине, что не желает проливать кровь запорожскую, сам в Сечи живал: – И нужды казачьи мне ведомы. А что делать? – Вот и делай, как знаешь… Но – истреби! 12

Разгромить Сечь удалось без крови и выстрелов. Многие запорожцы рыбу ловили, гостили на хуторах «гнездюков» (женатых казаков), пушкари дремали в тени лафетов. Запорожцев попросту разогнали, как зброд, а все реликвии (бунчуки там, булавы гетманские и прочее) свалили на возы и увезли. Горланили, конечно, чубатые много. Но куреня их сгорели, укрепления их рассыпались – куда денешься? Сообща решили слать депутатов. Екатерина дала запорожцам последнюю аудиенцию, повелев им жениться, на что чубатые отвечали ей честно: «Женатый человек для нас – хуже пса бродячего!» Кошевые да куренные получили от неё чины офицерские. А другие ушли – пропадать в степях да разбойничать. Но много казаков покинуло родину: они перешли Дунай, били челом султану турецкому. Там, за Дунаем, и возникла новая Сечь – Сечь Задунайская. – Нажили мы себе мамелюков, – ворчал Потёмкин. – Ну да пусть потешатся, всё равно внуками из-за Дуная вернутся…» Втім позиція (слизька напівправда) відомого русофіла і «малороса», нащадка кріпака племінниці того ж Потьомкіна – графині Браницької, з її Білоцерківського маєтку, звичайно ж, прогнозована. Погано те, що саме таке бачення подій більше двохсот років насаджувалося нам, українцям і людству вцілому, а тому стало панівним – основним у формуванні суспільної думки. Однак навіть у нього ми віднаходимо виписані несамохіть чинники російського віроломства: «Многие запорожцы рыбу ловили, гостили на хуторах «гнездюков»…» Маніфест же цариці взагалі було видано вже після подій: «…нашими військами зайнята Запорозька Січ у цілковитому порядку і повній тиші без всякого опору з боку козаків, через те, що вони побачили наближення війська, коли вже із усіх боків були оточені…»

Нашого ж певного і потужного слова, здається, ще й досі про

всі ті події не сказано. Точніше, воно-то сказане, але не роздмухане до стану свічада єдиної істини, не донесене до світу як справжня Українська Правда. Ризикну тут, на противагу 13

В. Пікулю, навести уривок з роману Григорія Колісника «Полин чорний, мак гіркий», що показує душевне бачення тих подій саме з українського боку світовиду: «…На Тройцю в одну й ту ж годину, удосвіта було повсюдно захоплено логовище земель Запорожжя. Текелій, затемна підійшовши до Нової Січі, у двох верстах наказав зупинитися, розбити табір. Було встановлено намети. Одразу розтаборили артилерію, спрямувавши гармати на кош. Ось і сонце… Один по одному почали прибувати до Текелія гонці. Полки щасливо займали паланки, містечка, села з хуторами… На третій день від появи Текелій посилає кур’єра і на кош. Кличе старшину до себе в гості. Кошовий отаман скликав курінних: – А що, панове, будемо робити? Ось у гості кличе… Чи підемо, чи не підем? – Чи оддамо Січ чи не оддамо? – одізвався отаман Кущовського куреня, найповажніший серед усіх. – Хай Текелій приведе іще стільки війська, як се! То й тоді ми всіх їх у пух розіб’ємо! – вереснув другий, сказати б, характерник. – Як мух передавим! – третій. – Чи ж то можна, щоб славне Запорожжя оддавати за спасибі?! – Сього ніколи, поки світ сонця, не буде! А старші, – та й багатші, – подумки на хутори свої поглядавшися, табуни коней і череди прогнавши на мислі, пасіки, пахнучі медами, згадавши, і собі слова зажадали. – Приведе чи не приведе… Бурхати інших, лоскочучи душі, пусте! Тут рада! Говорити слід до пуття. Багатші навертали до покори, до порядку. Бідні, як водиться, до справедливості, як то з віків бувало…Отаман несміло нагадав, усіх об’єднуючи, що Текелія розбити то можна, але ж усі інші полки, позаймавши землі, ударять і зруйнують ущент. І тут на раду підійшли люди церкви. Архімандрит Володимир. Начальник січових церков батюшка Петро. – Убійтеся Бога! – Володимир зносив наперед старшини хреста. – Діти, ви ж християни. Невже ви піднімете руку на 14

християн?! Ні не порятуєте, тільки погубите усіх із собою разом! Цілуйте хрест! Козаки почали плакати. Почали до Бога взивати… Отаман кошовий все ще ждав. – Панотче, бути тому, що ти сказав! – Ми готові за християнство і голови наші покласти! – Ми… – Наставала єдність. Курінні звернулися до отамана-батька. – Ну, батьку, вельможний наш пане. Тепер собі як хоч, так і думай із сими гостями, а ми готові тебе слухатись. Чи іти – так іти. Чи не йти, то й не йти. – Не можна, братці, не йти. Бо се ж дурниця… – обрій обводив рукою. – Самі бачите, обклало кругом. Але й гості се такі, що, пішовши до них, врядли назад усі повернемося… будь би, що так. Нічого вже довше думать. Господи поможи! Дай нам, Боже, час добрий. Ходімо, панове-отамани. Більше не буде, як те, що Бог дасть. Узявши хліб-сіль, вийшли в чисте поле…»

Офіційна

ж історіографія розповідає про те набагато суворіше: «…На початку червня 1775 року за наказом Катерини II Нова Січ була зруйнована, а Вольності Війська Запорозького анульовані. Після закінчення російсько-турецької війни (1768—1774), в якій запорозькі козаки брали активну та дієву участь, генерал-поручик Петро Текелій повів до Січі — 10 піхотних, 13 російських козацьких, 8 кінних регулярних полків, 20 гусарських і 17 пікінерських ескадронів. Незважаючи на малочисельність, запорожці звернулись до кошового отамана Петра Калнишевського за дозволом боронитися до загину. Проте заможні старшини радили кошовому піддатися без жодних умов; до того ж, священик січової церкви Покрови Володимир Сокальський став прохати не йти «брат на брата». Врешті кошовий отаман здав Січ без бою. 4 червня 1775 року Нової (Підпільненьської) Січі не стало…» (https://uk.wikipedia.org/wiki/Нова_Січ) Тобто бачимо, що напад російських військ був підлим і несподіваним. Запорожці ж на той час морально не були 15

готовими воювати проти «своїх». Але ті «свої» вже впродовж наступних двох-трьох днів показали справжню личину, понищивши та поруйнувавши на Січі все, що можливо, навіть поздиравши срібні та золоті оклади з ікон у січовій церкві, а самі ікони втоптавши в землю. Ці ж таки «браття православні», невідомо за які гріхи, ще тридцять років потому за наказом цариці Катерини ІІ гноїли в холодному підземеллі останнього кошового Нової Січі Петра Калнишевського. Їхні ж нащадки «милосердні» нещодавно, як на глум, возвели його, «благими» ченцями Соловецького монастиря замордованого, у «святі» Російської православної церкви… Як писав Т. Г. Шевченко в поемі «Гайдамаки»: А тим часом стародавню Січ розруйновали: Хто на Кубань, хто за Дунай, Тілько і остались, Що пороги серед степу. Ревуть-завивають…

Історик

Адріан Кащенко, свого часу, надумавши створити свою дивовижну книгу «Оповідання про славне Військо Запорозьке Низове», на основі текстів котрої, як я переконався, написано, більшість праць про Задунайщину, писав: «…у нас книги такої немає: у Яворницького тільки Стара Січ… у Скальковського Нова, а Задунайської зовсім немає…» Нині ситуація тут, завдяки йому та ще Ф. Вовку, і тому ж таки А. Скальковському та пізнішим дослідникам, таким як А. Бачинський, дещо краща, проте дуже далека від бажаної, оскільки сформовані чужинськими посіпаками від історії «догмати» продовжують володіти умами навіть, здавалось би, освічених і патріотичних українців…

Тим часом же, після руйнації останньої на території України

Запорозької Січі більша частина волелюбного козацтва не побажала й надалі нидіти в російській неволі та панській кріпості і, забравши з собою (до речі, за згоди тих козаків, які 16

залишалися, – майбутніх «вірних») престольний із Січової церкви образ святої Покрови, без якого, на думку козаків, не могла б існувати сама Січ, подалася на турецькі землі в гирлі Дунаю. Взяли так само «дунайці» малу військову корогву та кілька перначів і прапорів. Прибувши на місце, вони запропонували Османській імперії послуги своєї зброї і за якийсь час отримали на те згоду. Таких набралося навіть на перших порах більше 5000 осіб…

За сердечною пам’яттю написався був мені про те колись

вірш.

* * * Хай ляже летка нам у мудре й просте путь! Агов, козаки! Жоден Січ не минай, хто родом од Волі, а плодом – од Степу! Час – в добру Добруджу, за синій Дунай! Ніхто нам борні не поставить в провину – ні підлі чужі, ні продажні «свої»! Якщо вибивають з-під крил Україну, сховаємо знову у серце її! Сотворимо Правді оружну залогу! Сотворимо Вірі невінчаній храм! Крім чесного серця й не треба нічого, щоб кланятись тільки гробам і вітрам! Ну, що нам царі, а тим паче й цариці?! Нехай їх ні чимер, ні кат не мина! А нам хай іскрять небокраї із криці! Хай родить нам знову рілля вогняна! Хіба ми у когось пощади просили?! Цей змаг – за найбільшу із Богових змог: додавши нам слави, надії і сили, вернутись в урочу годину дасть Бог! І Вічності лавою витопчем вир ми! Нас любить наш любий Народ недарма! Хай враг нас означує – «вічні невірні», на світі за нас і вірніших нема! 17

Подаватиму свої поезії в тексті і надалі саме задля духовного відпочинку ваших сердець, дорогі читачі. Але оскільки нічого не писалося спеціально, можливо, десь густо їх вродить, а десь і не вельми…

Спочатку січовики розташувалися на лівому березі Дунаю,

на місці теперішнього м. Вилкове Одеської області, а згодом, за наказом турецького уряду, перемістилися на правий берег, на територію теперішньої Добруджі (Румунія-Болгарія), де й заснували пізніше 3адунайську Січ. Це була організація на зразок Запорозької Січі, але у дещо спрощеній формі. Найвищим її органом була козацька рада, на якій обиралася старшина (кошовий отаман, суддя, осавул, писар). До складу 3адунайської Січі (як і до Запорозької) входило 38 куренів. Задунайці служили на кордонах Порти і мусили брати участь у походах турецьких військ. За межами Січі жили також і райя – одружені козаки. Пізніше так стали називати всіх селян, що, рятуючись від кріпацтва та інших утисків, практично до кінця ХІХ століття втікали з України на ці землі. Так по-різному склалася доля нащадків усіх цих людей…

Цікаво,

що і народ чтив та поважав, схоже, «невірних» запорожців набагато більше, ніж «вірних», вважаючи саме їх спадкоємцями вікової слави Січі. У записах народних оповідок зроблених Я. Новицьким з вуст поважних дідів із сіл поблизу м. Олександрівськ (теперішнє Запоріжжя) та о. Хортиця читаємо здебільшого: «Після зруйнування Січі запорожці подались під турка…» І сприймається те власне як кінець «щасливого» світу. Мало того, розповідаючи про хортицькі Змієві печери, Я. Новицький пише таке: «…За розповідями 84-літнього рибалки Йосипа Шутя, що доживав свій залишок літ на Хортиці, острів цей знають старі люди всюди. В молоді роки бував він в Донщині, за Кубанню, В Чьорномор’ї, на рибних косах Азовського моря, і куди б його не закидала доля, скрізь знаходив 18

старих земляків, скрізь питали його, що сталося з Хортицею, з порогами Дніпра; чи живуть там нащадки запорожців… В Чьорномор’ї сивий дід запитав його: «Чи живе ще й досі на Хортиці Змій з трьома головами?» І коли він відповів «ні», дід, похитавши головою, зазначив: «Правду кажеш, козаче: помандрував він слідом за запорожцями в Туреччину, звалував за ними і звір всякий…» Тут уже від себе додам, що, як би там не було, старий чорноморець той був нащадком саме «вірних» козаків, якому, попри все «станичне козакування», мабуть, також здавалося, що сонце справжньої волі та козаччини тієї сумної урочої години закотилося навіки…

Зазначимо, що упорядкована за старовинними запорозькими

традиціями Задунайська Січ була для царату мов більмо на оці. З одного боку, то – явна загроза кордонам і політичній стабільності, з другого – Росія відчула на півдні чималий брак охочих до військового діла при першій же воєнній непевності. Вже влітку та восени 1776 року російські урядовці, ще не зовсім переконавшись у такій чисельній втечі запорожців за кордон, але вже розуміючи, що якась кількість козаків перебуває в межах Османської імперії, стали посилати до них довірених людей з метою повернути їх до Росії. Цікаво, що з такою пропозицією мали звертатися саме колишні січовики, яким російське керівництво довіряло. Так, у рапорті від 31 грудня 1776 року князь О. О. Прозоровський повідомляв генералфельдмаршалу П. О. Румянцеву-Задунайському, що в жовтні на вимогу Г. О. Потьомкіна послав до Очакова двох довірених йому запорожців та наказав їм «проживаючим в околицях Очакова, котрі більшою своєю частиною дезертирували з полків, сказати якомога лагідніше, аби в них упертість не пробудити, щоби вони, як вірні піддані Російської імперії… якомога швидше верталися у вітчизну». Натомість у своєму рапорті вже згадані колишні запорожці Григорій Кривецький та Семен Кислицький сповіщали, що були послані спеціально до Очакова з метою умовити «колишнього запорозького війска сіромах» повернутися до Росії. Діяли вони 19

відкрито, зверталися з подібними пропозиціями до козаків у різних місцевостях і «багатьох запорожців, що там мешкали умовляли, одначе турки хоча про те і знали, але ні в чому нам не заважали»…

Отже,

на початку цариця Катерина ІІ стояла твердо на позиції повного знищення запорозького козацтва. 10 березня 1779 року між Росією і Туреччиною було підписано Айналі-Кавакську конвенцію, в статті V, пункт III якої зазначав: «Задля запобігання всіляких нових зіткнень між обома імперіями Блискуча Порта обіцяє на виконання другого артикулу мирного трактату видати Російському імператорському дворові збіглих в її області запорозьких козаків, коли вони захочуть скористатися амністією, що дарується їм з єдиної великодушності і людинолюбства Її імператорської величності, всепресвітлійшої і всемилосерднійшої самодержиці всеросійської, а в противному випадку Оттоманський уряд зобов’язується отих запорозьких козаків на цю сторону Дунаю перевести й оселити усередині турецьких областей настільки далеко, як можливо буде від Чорного моря». У такий спосіб російський уряд фактично офіційно визнав за Туреччиною юрисдикцію над запорозькими козаками, які залишалися на її території. А 5 травня 1779 року було оприлюднено і маніфест Катерини II, що оголошував амністію запорожцям із закликом повернутися до Росії. Виконання цього маніфесту покладалося на П. О. Румянцева, який відправив його очаківському паші для оголошення запорожцям. О. Стахієву ж пропонувалося вимагати «неухильне за Дунай відсилання тих, які не захочуть скористатися такою свободою. Цей пункт має бути до кінцевого свого повною мірою виконання залишитись однією з головних ваших турбот»… Втім, ніякої особливої користі з того маніфесту царату не додалося.

І вже перша ж війна з Туреччиною примусила царський уряд

також взятися скликати розвіяних у степах та байраках, покріпачених прийшлими панками колишніх запорожців, які лишилися на її тодішній території. І хоча пани, в тому числі і сам Потьомкін, уперто не хотіли звільняти новонабутих кріпаків, усе-таки взимку 1787 року у Прогноях під рукою Сидора Білого та на Чичаклеї під рукою Чепіги, зібралася певна кількість козаків, достатня навіть для того, аби закласти Січовий Кіш та обрати на кошового отамана того ж Сидора Білого, писарем – Івана Підлесецького, військовим суддею – Антона Головатого та 38 курінних отаманів. Зважаючи на поганий приток доброхітців з України, Чепіга та Головатий і до того навіть їздили до задунайців, агітуючи їх переходити на бік Росії, але, наразі, даремно: «невірні» козаки уперто царату віри не йняли. І тільки після пожалування «Вірному Запорозькому козацькому війську» клейнодів (буквально за якийсь рік титл «Запорозьке» за особистим наказом цариці Катерини було знову видалено з цієї назви) близько тисячі молодих козаків з Дунаю, як пише А. Кащенко, «зібралися на російській стороні». Можна було би означити саме їх «першою хвилею поверненців», проте вже наступної зими, доведена до відчаю холодом та геть поганим матеріальним забезпеченням, збунтувавшись проти порушення звичаїв запорозьких (наказом обрати сотників), не менша частина козаків гайнула назад за Дунай. І ніколи (чуєте, українці, – жодного разу!) не «пластали вчерашние побратимы с воплями друга-друга саблями от уха до уха», як те пише у своєму романі «Фаворит» той же сумнозвісний В. Пікуль. Навіть, коли доля зводила їх на полі бою, вони лише імітували «для годиться» якусь колотнечу і розходилися врізнобіч. Тоді ще було так…

Траплялося,

як зазначає О. Бачинська, що й рідні брати служили різним імперіям. А документи свідчать і про певні курйози. Одяг чорноморців не був уніфікованим. Основна маса зберігала в цьому плані запорозькі традиції. Отож, задунайці, 21

одягнені так само, як і чорноморці, часто проникали до їхнього штабу або у військове розташування російських військ і дізнавалися про різні таємниці. Тоді російське командування видало наказ, згідно з яким чорноморцям пов’язували на праву руку білу хустку, щоб відрізняти їх від турецьких запорожців. Але такі хустки стали прив’язувати і задунайці. Під час перемир’я задунайці запрошували друзів, родичів із чорноморців на гостини. Ті по кілька днів гуляли і залишалися інколи назавжди. А російське командування повідомляло до центру, що задунайські козаки викрадають людей. Коли ж Російська імперія зрозуміла, що всі її заходи неефективні, Чорноморське військо було таки переселене на Кубань, подалі від кордону. Але саме після наказу про відбирання у козаків земель над Бугом, виданого у зв’язку з цим царським урядом від 29 лютого 1792 року, та з початком тих подій «вірні» козаки знову сколотилися мало не до бунту, і дуже багато їх, уже і з сім’ями на возах, подалися за Дунай. Та ще й після переселення на Кубань зв'язок між «вірними» та «невірними» козаками довго не переривався і не припинявся взаємний «перелив» людності: залежно від багатьох і різних політичних та соціальних чинників. А. Кащенко пише: «Чимало доброго і загартованого боротьбою товариства давало задунайським запорожцям Чорноморське військо, навіть після переходу на Кубань. Про це свідчать як народні перекази, зібрані Кондратовичем у Добруджі, так і деякі варіанти козацьких пісень про одібрання земель по Дністру: …Дарували-дарували та й назад одібрали, А нас козаченьків, на Кубань-річку заслали. А ми ж, козаченьки, там не схотіли жити. Посідали на човники та й на Дунай махнули… І, принаймні на перших порах, кількість козацтва за Дунаєм лише множилася, а «поверненців» було дуже мало, бо й закони Січі зовсім не сприяли тому.

Як зазначає та ж О. Бачинська у своїй праці «Задунайські

запорожці: козацьке буття в «післякозацьку добу»: «…Тяжким злочином, за який карали на смерть, у задунайців вважалась агітація за перехід до Російської Імперії. Наприклад, навесні 1794 року через намір перевести «весь Кіш» до Росії ледь не втратив життя кошовий отаман Трохим Помело, що перебував на уряді з 1791 року. Проти нього виступили лояльно налаштовані до Порти козаки; вночі вони оточили його будинок, однак, не знайшовши там отамана, пограбували майно. Після цього Помело не наважився залишатися серед задунайців, а перейшов у межі Росії, де отримав звання секундмайора й грошову винагороду…» Саме з тих часів побутує в народі приказка: «Заїхав за Дунай, то додому й не думай»… Отож, гадаю, хоча деякі дослідники визнають за кошовим Помелом нібито й вивід у Росію 500 своїх прибічників, все-таки маємо перенести первинний термін початку більш-менш значного та порівняно організованого відтоку козаків з-за Дунаю на терени тогочасної Російської імперії аж на початок ХІХ століття.

Жорстоке кріпацьке буття українців спонукало до втечі все

більше і більше народу. Проте сягнути жаданої свободи вдавалося далеко не всім… Наведу тут для прикладу маленький уривок з повісті «Вовчий Недогризок» П.К. Дзяковича: «…Як розбили Січ при цариці Катерині, то половина січових козаків під командою Головатого пішла на лінію, на Кубань, а друга половина утікла до турецького султана, за Дунай. Пішов було за Дунай і Чепурний, та навпроти теперішнього Херсона захворів холерою. Козаки його й висадили на острів, що тепер називається Потьомкінським, а з ним і його джуру, мого батька. Царство їм Небесне. Як одужав Чепурний, то сам уже не схотів іти за Дунай, а збудував собі курінь та й став з батьком займатися полюванням. Риби було багато, звіра також. Були: дикі свині, дикі кози, лисиці, а берегами Дніпра ходили табуни диких коней, які, щоправда, для їзди не годилися. 23

А тут і береги Дніпра почали заселятися людьми. Почав будуватися Херсон, понаїхало туди багато люду, тож було й кому продавати свою здобич. Довго так жив Чепурний і покинув той острів після такого випадку: одного разу вночі здійнявся шалений вітер, розбурхався шторм. Чепурний пішов закріпити човни, щоб їх водою не знесло, коли чує щось близько кричить – ніби жінка. І бачить – повз берег несе хвилею перевернутий каюк. Чепурний погукав батька, вскочили вони у наш човен, погналися за перевернутим каюком, і підтягнули його до берега. А до каюка того була прив’язана жінка, що однією рукою трималася за мотузяну петлю, а другою біля грудей міцно тримала дитину. Ну Чепурний поквапився забрати ту жінку з дитиною в землянку – обігрів, напоїв гарячим обох та й став лікувати їх. Коли вже зовсім опритомніла, жінка розповіла, що чоловік її був панським кріпаком і був присланий він у Херсон на побудову панського будинку. Життя там було геть кепське, тож чоловік вирішив утікати за Дунай, у Січ. Посадив у каюк жінку з дитиною і попливли. Та на біду був вітер, і, хоч чоловік прив’язав дружину мотузкою до каюка, щоб у разі перевертання човна жінка не втонула, але коли це й сталося, сам при цій оказії якраз і загинув. Отак жінка розповідала, та недовго пожила й вона, бо тієї ж зими померла від застуди, здається, а дитина, Марійкою звали, залишилась…» Але, не зважаючи на все те, зухвалих бурлак на небезпечних чорнотропах – «козацьких прикметах» не меншало, а ба, й більшало. Ще хотілося б мені зазначити, щодо описаного П. Дзяковичем, що, схоже, козачки наші прагнули волі не менше від своїх коханих. Тисячі їх пройшли цей важкий і скорбний шлях, сповнений втрат і розчарувань. Пригадуються тому слова однієї з героїнь повісті «Хмари» І. Нечуй-Левицького: «– …Я людина-таки геть-то досвідна. Бувала в бувальцях, ходила в світи, була в походах з небіжчиком та вешталась понад Дунаєм і за Дунаєм по всіх усюдах. Недоброхіть якось наберешся досвіду в усьому…» Нестерпно-важким був той досвід. І досі у переказах українців Добруджі побутує оповідь про нещасну жінку, якій довелося, аби не занапастити кілька десятків утікачів, кинути в Дунай 24

власне немовля, яке невчасно розплакалося неподалік від патрулюючої пограничної сторожі донців…

ро ті часи та події віднаходимо хороший нарис Лупеску у журналі «Киевская старина» №3 за 1889 рік, у статті «Руські колонії в Добруджі»: «…З цього приводу, ми дозволимо собі навести оповідь, пов'язану з історією споруди руснацької (української – О. Г.) церкви в Тульчі. Церква ця, розповідав нам Сидор із Катирлезу, була побудована ще першими переселенцями в той час, коли вони ще викорчовували пні на тому місці, де тепер знаходиться місто, і будували собі хати. Люди похилого віку виклопотали фірман од паші, а аян, тобто турецький начальник поліції визначив саме місце споруди. Коли церква була вже побудована, приїхав паша, який був у той час десь у відсутності, і коли побачив, що церква стоїть вище мечеті, дуже розсердився і напав на аяна за те, що той дав дозвіл: «Як же ти дозволив? Адже вона виходить вище мечеті!» – «А так, відповідав аян, дозволив... тому що, якщо б не дозволив, то і руснаки отут би не жили, а тепер дивись, скільки народу йде і йде... Як тільки ніч настає, так і пливуть з російської сторони... Та нехай вона собі хоч втричі перевищить нам що?.. Нам аби народу більше було!»

Втім, хоча потік утікачів від кріпацтва на той час був дуже

потужним, постійно поповнюючи і примножуючи кількість української людності в Добруджі, проте, звичайно, було серед тих емігрантів чимало й таких, що не могли прижитися у новому середовищі і постійно ностальгували за батьківщиною. А ще тут, мабуть, було би чесно та корисно навести і думку, висловлену в особистому листі до мене колишньою нашою землячкою (черкащанкою) шановною Оленою Дімитровою, головою болгарсько-українського товариства «Добруджа – Україна» з міста Добрич (Болгарія), яка вже багато років живе межи тамтешніх людей і, звичайно, пройнялася їхнім баченням проблеми: 25

«…Все-таки, коли читала про причини повернення запорожців з-за Дунаю назад в Україну, дещо мені прийшло на думку, хоч і вбік від теми. Для нас Запорозька Січ, козацтво – це героїчна сторінка нашої історії. Навіть, не знаючи історію, всі ми чули пісні, легенди, розповіді про боротьбу козаків з турками. А як їх сприймали сучасники, а власне, місцеве населення Османської імперії, куди запорожцям прийшлось переселитися? Адже козаки вступили в союз з султаном, поступили до нього на службу. А місцеве населення в районах заселення козаків – це румуни й болгари. Ті розповіді про героїчні набіги козаків в Туреччину, напади вплав човнами-чайками на турецькі міста – де це було? Поневолене чорноморське узбережжя Болгарії. Нападів козаків зазнавали болгарські міста впродовж всього 17 століття від дельти Дунаю та аж до Созополя й Ахтополя. При цьому серйозно страждало місцеве не турецьке населення. Тобто, з одного боку утиски від окупантів-османців, з другого боку – запорожців. Наскільки, нападаючи на «турецькі» береги, козаки розбиралися де османці, а де – місцеве поневолене населення? А, поступивши на службу до султана, як ставились козаки до тих же румун та болгар? Опір болгар османцям поступово зростав. З початку ХІХ століття періодично туттам вибухали повстання проти поневолювачів, які досягли свого піку в 50 – 60-ті роки ХІХ століття. А тут ще й українські козаки на службі турецького султана використовувалися для придушення повстань. Чи самим козакам таке подобалось? Чогось мені здається, що незатишно було тоді козакам за Дунаєм, і справа тут не лише в ностальгії…»

Що

ж, маємо визнати слушність більшості думок, висловлених у цьому листі, і додати їх до причин рееміграції 26

українців з-за Дунаю. Проте слід зазначити, що землі за Дунаєм, куди прийшли запорожці, на той час були майже пустельними – рідконаселеними лише такими ж зайдами – козакаминекрасівцями. Про міжкозаче протистояння я ще писатиму нижче. Що ж до яничар, набраних здебільшого з представників балканських народів, то української крові пролито ними також рясно. Тут уже вступали в дію закони війни та політика всіх імперій: «Розділяй і володарюй!» А в середині 20-х років ХІХ століття справді, масовий вихід задунайців у межі Російської імперії був пов‘язаний зі спробами турецького уряду використати їх для придушення національно-визвольного руху в Греції та Сербії. Однак необхідно зауважити, що вже з 1828 року запорозького козацтва за Дунаєм фактично не існувало: усе вціліле українське поспільство турецькою владою було зведено до чину селян та міщан. Тому на події 50–60 років у самій Добруджі та на Балканах козаки оружно вплинути уже ніяк не могли.

Але, крім уже зазначених причин, мусимо чесно визнати ще

кілька досить неприємних чинників, що сприяли відтоку задунайців у межі Російської імперії… Задунайська Січ, на відміну від попередніх Січей, не мала конкретного, постійного, добре озброєного ворога, який би змушував козацтво удосконалювати свої військові здібності і зміцнювати військову організацію. Саме тому з часом зникає власна козацька кіннота й артилерія. У походи козаки вже відправлялися пішки або на човнах по воді. Скажімо, А. Бачинський, розглядаючи історію тогочасної Задунайської Січі, говорить про те, що в ній досить суттєво «занепало і саме військове розуміння змісту козацтва». Також на початку ХІХ століття на Січі поширюються явища, що свідчать як про її кризове становище, так і про певну еволюцію. Катастрофічних масштабів набуває зубожіння сіроми, поширюються пияцтво, хвороби серед «голоколінчиків», розбійництво серед найбідніших козаків, яке хоч і заборонялося, але «не помічалося» користолюбною старшиною, котра мала з розбою прибутки. 27

Як бачимо, принесені козаками із Запорозької Січі традиції та звичаї поступово вгасали. Значну роль у переселенні Задунайського Коша до Росії відіграли також і суперечки козаків з Портою, обопільні непорозуміння, жорстка та прямолінійна політика Туреччини щодо козацтва, яка й підігрівала традиційну ворожнечу між задунайськими запорожцями та турками. Для Османської імперії задунайські козаки були військовою одиницею, яка при розумному та вмілому використанні була б досить ефективною. Але турецький уряд зовсім не рахувався з традиціями запорожців. Непевності Задунайській Січі додавала й система «опікунства», за якою кошовий отаман і козаки мали «опікуна» в особі ізмаїльського, браїлівського, мачинського, тульчинського аянів. Це призводило до того, що задунайців було втягнуто в міжусобну боротьбу феодалів турецької держави за владу. Так, Туреччина була зацікавлена в присутності та підтримці задунайських козаків, але через безліч перешкод і суперечок між козаками та урядом не змогла налагодити міцних союзницьких стосунків. Обопільне непорозуміння Порти і Задунайської Січі було викликане різними ціннісними орієнтаціями, що, звичайно, сприяло зближенню задунайців з Росією.

Наказний

отаман чорноморських козаків Ф.Я. Бурсак, скажімо, ще у 1804 році передав одеському градоначальнику А.Е.Рішельє листа, що його написав Йосип Білецький – колишній полковник задунайців, який у 1803 році перейшов кордон та прибув на Кубань. У листі той переконував запорожців слідувати його прикладу. Герцог А.Е. Рішельє через листування з міністром внутрішніх справ графом В.П. Кочубеєм, таврійським цивільним губернатором Д.Б. Мертваго дізнався, що цей козацький отаман «…людина підозріла, але має надзвичайні здібності та буде більше корисним, ніж шкідливим». Проте він ризикнув і відправив спеціальним агентом лист Й. Білецького на Січ. Наслідки цієї політичної акції були незначними. Лише кілька задунайців 28

суходолом і морем прибули до Одеси та Севастополя у 1805– 1806 роках. Так, у 1806 році, коли два задунайських козаки разом з сім’ями вийшли з-за турецького кордону, А.Е. Рішельє уже на посаді херсонського військового губернатора зустрів їх приязно та у зв’язку з матеріальними складнощами забезпечив ці родини необхідними грошима для переходу на землі Війська Чорноморського. А влітку 1806 року ще сім запорожців на рибальському човні прибули до Одеси з Аккермана. Імператор Олександр І схвалював ініціативи герцога де Рішельє та наказав у подальшому за необхідності безповоротно видавати задунайським запорожцям необхідні подорожні гроші для переселення на територію Чорноморського козацького війська із сум, призначених для іноземних колоністів.

еобхідно зазначити, що під час російсько-турецьких воєн царатом неодноразово робилися спроби схилити козаків до повернення. І почасти це вдавалося. Серед заходів кампанії щодо повернення були такі: оголошення амністії для тих козаків, які перейдуть у межі Російської імперії; надання пільг та сприяння оселенню задунайців. Зокрема, в 1804 році царські чиновники неодноразово надсилали листи через спеціальних агентів, серед яких був і відомий задунайський старшина Т. Гайдабура, аби викликати задунайців до Російської імперії. А 13 грудня 1806 року з подібним закликом до кошового отамана задунайських козаків Г. Коваля звернувся сам новоросійський генерал-губернатор Е. Й. Рішельє, обіцяючи від імені Олександра І землю на Кубані, права, привілеї та переваги у присвоєнні запорозьких чинів. Найбільш же масовий на той час вихід задунайців у межі Російської імперії був пов‘язаний із початком російськотурецької війни 1806–1812 років, коли серед задунайських запорожців відбувся розкол: частина дотримувалась протурецької орієнтації, решта – проросійської. Агітуючи до переходу, царський уряд постійно звертався до тих, хто вагався і не наважувався на перехід, використовуючи для цього як таємне листування, так і офіційні заклики. Зокрема, перед початком війни ченці, відправляючи службу в січовій церкві, повідомили, 29

що Російська імперія вступила у війну з турками і виголосили прокляття тим запорожцям, які не повернуться в межі Імперії, а наважаться підняти зброю проти неї. Наслідки не примусили себе довго чекати: уже за день-два Д. Капінос із 300 запорожцями на човнах прибув до Херсона…

Одним

із дієвих заходів уряду стало також формування Усть-Дунайського Буджацького козацького війська, за зовнішніми ознаками схожого на колишнє Військо Запорозьке. Його формування розпочалось у грудні 1806 року, і вже відразу в Кілію перейшли 60 задунайських запорожців, у тому числі 11 – з турецького гарнізону Ізмаїла, а через декілька днів з Ізмаїла перейшов і вже згадуваний Т. Гайдабура зі 103 козаками. Щоби показати своє схвальне ставлення до того, генерал-губернатор Є. Рішельє одразу ж видав наказ про присвоєння сотникові Гайдабурі звання хорунжого. Розрахунок виправдався: за пів місяця кілійський козацький загін поповнили ще 150 перекинчиків. Того ж 1806 року близько 500 козаків-задунайців під проводом Івана Губи та Хоми Бучинського на чотирьох човнах перейшли на бік Росії до російського генерала Міхельсона. Вони були зараховані до загону Підлісецького. Власне, майора Івана Підлесецького, котрий був свого часу військовим писарем Війська Чорноморського, і було згодом призначено кошовим отаманом. Проте формувалося військо важко…

Події ті не оминули навіть нашого видатного українського

поета, автора знаменитої «Енеїди». Дослідник Василь Вельможко в статті «Котляревський у Буджацькому краї» зазначає: «В 1806 році штабс-капітан Котляревський бере активну участь у російсько-турецькій війні ад’ютантом командира 2-го корпусу російської армії генерала Казиміра фон Меєндорфа, пройшовши бойовий шлях від Умані через Балту, Дубосари до Дунаю (Кілія, Ізмаїл). Про це можна почитати в «Журнале военных действий», який він вів у цей час… 30

... Котляревський часто навідувався в Кілію, де знаходилася канцелярія майбутнього Усть-Дунайського козацького війська. До Кілії прибували козаки не тільки з південного берега Дунаю, а й з самої України. Зібравши більше чотирьох тисяч «задунайців», їх у примусовому порядку виселили на Кубань. Щоправда, до Катеринодара дійшло лише 450 козаків, решта розбіглися по Херсонщині, а дехто знову повернувся за Дунай. Кризу козаччини Іван Петрович сприйняв як особисту драму. Перед цими подіями І.П. Котляревський зустрів на Дунаї козаків, які спитали, чи це бува не він написав «Енеїду»? Почувши ствердну відповідь, запорожці звернулися до автора: «Так це ти, батьку наш рідний! Іди до нас, ми тебе кошовим зробимо». Можливо, ця фраза стала відомою російському командуванню, бо через декілька місяців штабс-капітана Котляревського наказом нового головнокомандувача Прозоровського 15 грудня (3 грудня за старим стилем) 1807 року було переведено на нове місце служби у Псковський драгунський полк, розквартирований у Віленській губернії в місті Ліда…»

Найбільші

ж партії задунайських запорожців перейшли в межі Російської Імперії вже після офіційного ухвалення рішення про формування Усть-Дунайського козацького війська Олександром І – 20 лютого 1807 року. Слід зазначити, що значний вплив на переселення задунайців мала й агітаційна діяльність завербованих російською владою задунайських осавулів Р. Согутчевського та Р. Циганки, значкових товаришів Г. Вареника та Д. Чорнобая. Проте Усть-Дунайське Буджацьке військо, попри участь у бойових операціях під час російсько-турецької війни 1806–1812 років та сприяння у переселенні задунайських козаків, проіснувало недовго. Починаючи з червня 1807 року уряд все частіше почав ставити питання про необхідність його ліквідації. А 20 липня 1807 року Олександр І у рескрипті на ім‘я генерала І. Міхельсона означив рішення припинити формування цього війська, мотивуючи те виникненням масового руху біглих селян у придунайські землі – за козацькою волею. 31

аме в Бессарабію, пам’ятаєте (?), утікав колись і герой відомої повісті Івана Нечуя-Левицького «Микола Джеря». І хоча повість ніби й не має безпосереднього відношення до УстьДунайського козацтва, але вона аргументовано, правдиво і художньо змальовує життєву, політичну та економічну ситуацію, що була типовою для того часу в цьому регіоні Російської імперії. Микола Джеря, в якому ще живий козацький дух та потяг до волі втікає на Придунайщину, де не було кріпацтва. Але і тут його і таких, як він, бурлак переслідує поліція, аби повернути у власність поміщикові. Поголос про «волю невінчану» і для Миколи Джері, і для більшості втікачів виявляється міфом. Між тим в уряд рікою линули скарги від поміщиків-кріпосників. Питання про втечі селян до Усть-Дунайського війська навіть спеціально розглядалося на засіданні Кабінету Міністрів. Отож, під час ліквідації війська всіх селян-втікачів заарештували і повернули до Російської імперії, а частину устьдунайців переселили на Кубань до їхніх родичів – козаків Чорноморського війська. Та багато козаків, уникнувши арештів, розселилося в Придунайських степах та придністровських повітах Херсонської губернії або знову перейшло за Дунай до запорожців.

Щодо

власне задунайських запорожців, то, сподіваючись схилити їх на свій бік і привернути увагу тих із них, які лишилися за Дунаєм, уряд запропонував їм права іноземних колоністів, але з обов‘язковим переселенням у колоністські округи. Втім правами цими скористалася лише дуже маленька дещиця з них. На той час вільнолюбивий запорозький дух ще був живим у серцях козаків. Тож саме волі і козацтва вперто вимагали вони у царської влади. Тому зацікавлений у швидкому заселенні новоприєднаних земель російський уряд офіційно дозволив-таки новим перекинчикам селитися в Придунайських степах, де на той час 32

вже проживало понад 1300 усть-дунайських, задунайських та чорноморських козаків. Організацію їхнього оселення було покладено на тих же колишніх старшин-агітаторів – полкового осавула Р. Согутчевського, значкових товаришів Г. Вареника, Д. Добровольського та С. Чернявського, які одержали право збирати козаків з усього краю. Саме стимулюючи вихід задунайців, 30 серпня 1814 року російський уряд видав про те й офіційний маніфест.

Агітація усть-дунайських та колишніх задунайських старшин

дала для Росії досить непогані наслідки. Протягом 1815–1817 років з-за Дунаю вийшли декілька груп запорожців. В тому числі на заклик Д. Добровольського в межі Російської імперії вийшли 670 козаків, які не лише оселились в існуючих поселеннях, а й заснували нові. Частина тих задунайців 1818 року отримала землю в Ізмаїльському повіті, де заснувала село Дракулі (тепер село Трудове Кілійського району Одеської області), яке невдовзі збільшилось до 45 козацьких родин. Серед новопоселенців – родини того ж таки Романа Согутчевського, Марка Твердохліба, Семена Губи… Іншу ж громаду задунайців, що погодилась на статус іноземних колоністів, у 1823 році звідти переселили в Ізмаїльську колоністську округу, де ними було засновано село Новопокровське (тепер село Покровка Ізмаїльського району Одеської області). У 1820 році у такий спосіб було засноване 38 козацькими родинами в Аккерманському повіті на березі річки Сарата, на місці колишнього ногайського поселення Акмангіт, ще одне село – теж Новопокровське (тепер село Білолісся Татарбунарського району Одеської області). Серед його першопоселенців були задунайці М. Тищенко, І. Бондаренко. Населення селища постійно зростало, поповнюючись родинами вихідців із турецьких володінь: на 1826 рік у селі мешкало вже 611 осіб, з яких лише 30 – були селянами. Серед козачих же були родини задунайців Н. Полошенка, П. Славченка, П. Горбенка, М. Вершигори, І. Чернеги та інших. У січні 1827 року були зараховані до села ще й інші задунайці – О. Соколов, 33

Г. Литвинов, І. Мишинський, П. Чернега, С. Білоглазий, І. Васильєв, С. Головков, С. Іванов, І. Риженков, К. Маличенко та Є. Єрмаков. Тому того ж таки 1827 року й постало питання про переселення частини козаків у район колишнього ногайського урочища Чеймакчія, де вони заснували село Старокозаче (тепер у Білгород-Дністровському районі Одеської області).

Привабливим для оселення задунайських запорожців був і

сам Аккерман (Білгород-Дністровський), і селища Аккерманського (Ганкишла, Шабо, Раскаєць, Паланка, Каплани, Коркмази, Слободзея-Ганеси, Нерушай, Пуркар, Чобруч, Толмази, Ташлик) та Ізмаїльського (Гричешти, Вилкове, Шагани) повітів. Щодо останнього зазначеного повіту дослідник Роман Маленков, наприклад, пише: «Село Приморське (стара назва — Шагани) розташоване в Татарбунарському районі. Село заснували козаки Задунайської Січі на місці колишнього татарського селища Буюк Шаган, що стояло на березі солоного лагунного лиману Шагани. Відповідно, із назвою, думаю, все зрозуміло. Чи татарський аул вже не існував, чи козаки татар трохи посунули – невідомо. Але село розрослося, не зберігши ніякої інформації про татар. Розташування Шаганів було дуже цікавим, якщо не дивним. Чому на березі лиману, коли до моря всього шість кілометрів? Так само, фактично дзеркально, розташувалося на березі лиману Сасик село Золотари (нині Лиман). Чи то між морем і селом були родючі поля (хоча не схоже), чи то остерігалися нападу з моря, а може з якихось інших міркувань, але козаки поселилися між морем, відділеним від суходолу піщаною косою двохсотметрової ширини та смугою заболоченої слабосолоної затоки, і двома великими лиманами. Козаки, які селились разом із родинами, займалися землеробством та скотарством, активно рибалили у морі та на лиманах, а ще добували сіль. У другій половині ХІХ століття в Шаганах відкрили філіал контори соляного промислу, центр 34

якого був розташований у Тузлах (великому селі, розташованому за 40 км від Шаганів). Історія села дуже цікава. Засноване як козацьке поселення на місці татарського до 1812 року воно входило до складу Туреччини. Потім за Бессарабським мирним договором між Туреччиною і Росією разом із Бессарабією Шагани перейшли до Росії. 1918 року Бессарабію анексувала Румунія, а у 1940 році її приєднали до СРСР. Із 1941 по 1944 роки тут знову було румунське губернаторство. Може, тому і традиції, і мова збереглися краще, бо сталінська Росія прийшла сюди на двадцять років пізніше…» Сайт Вилківської територіальної громади також зазначає таке: «Село Десантне засноване в 1779 році. Виникло воно на місці великого маєтку турецького полководця Гали – Абея. Українські поселенці, в тому числі козаки із колишньої Задунайської січі, відіграли в заселенні вирішальну роль. Не виключено що в наслідок цього і освячений 1832 року храм в селі має традиційне козацьке присвячення – Покрова Божої Матері». Проте, як бачимо, щодо цих трьох (Шагани, Лиман, Десантне) сіл і самого Вилково, то тут радше кордон посунувся до задунайців, бо ж козаки спершу розселилися по лиманах у межиріччі південного Бугу і Дністра. Тому, напевне, і перший військовий Кіш чи Січ мали бути десь у межиріччі Дністра і Дунаю. Турецький уряд не був проти цього і віддав частину земель під Січ. Із документів випливає, що керівники козаків зосереджувалися спочатку багато далі від Дунаю – аж у Татарбунарах. Після чергових війн між Османською та Російською імперіями кордон проходив спершу Дністром, а потім – Дунаєм. Більша частина козаків відійшла у Добруджу, на правий берег Дунаю.

Дослідниця Марина Сьоміна, молодший науковий

співробітник історичного музею О.В. Суворова подає про ті події таку інформацію: «…Спочатку для поселення козакам виділили с. Кучургани в низинах Дністра (сучасна Одеська область). Очолив козацьку громаду Гнат Натура, якого ще називали Ігнатурою чи Ігнатієм. Пізніше, у зв’язку зі зміною 35

кордонів між воюючими імперіями (за результатами російськотурецької війни 1787 – 1791 рр.), Січ було облаштовано в селищі Катерлез (територія сучасної Румунії)…» Але певна кількість, переважно з одружених «гніздюків», все-таки залишалася, несамохіть створюючи тим своєрідну залогу для майбутніх поверненців. У Бендерському ж повіті було засновано села Заїм, Бакчалія, Буди, Спея, Толузи, де мешканці займались риболовлею та сільським господарством. Тут проживали родини задунайців В. Бойченка, М. Карпенка, І. Гуся, М. Гуца, Г. Федоренка, А. Молдована, М. Запорожця, І. Чабана та інших. У 1825 році кілька задунайських козаків висловили добровільне бажання оселитися з родинами навіть у болгарській колонії Болград, це сім’ї К. Махнидрала, О. Марченка, І. Тарана, О. Мельниченка та ще п’ятьох. Отож, думається, що в кожному бессарабському селі на Одещині можна відшукати «задунайський слід». Як приклад, можна навести село Петрівку, Білгород-Дністровського району. Серед перших поселенців (село збірне – українці з внутрішніх губерній, росіяни, молдавани, цигани) знаходимо й окремо зазначені прізвища задунайських козаків: Сокол, Білий, Турута, Черненко, Щербина, Серединський, Добров, Котельник, Запорожан, Солтанов, Кваша, П’ята, Палій…

Саме тоді

ж – 1825 року – значковий товариш Ксаверій Чернявський також привів із собою з-за Дунаю загін задунайських козаків. Про ті події А. Кащенко пише, що архімандрит Філарет, прибувши з Афону, почав умовляти запорожців не брати участь у війні з Росією, страхаючи Божою карою. Врешті якась частина козаків (Кондратович подає цифру 800, а Скальковський – лише 100) з тим Філаретом та отаманом Чернявським таки подалися до Одеси… Більшість там і оселилася, а решта – у Херсоні. Проте козаки ті відмовлялись виконувати повинності та сплачувати податки. Навпаки, вважаючи себе ображеними, – не отримавши обіцяних нагород «за заслуги» перед царським урядом, вони бунтували, бешкетували і постійно звертались до Одеської міської поліції із 36

проханнями видати їм свідоцтва на вихід у Бессарабську область нібито на заробітки, поки врешті для більшості з них те прохання таки задовольнили.

Та,

власне, всі тодішні перекинчики з-за Дунаю далі Бессарабії, яка повністю ще належала на той час Росії, чи, в крайньому разі, так званих «невінчаних губерній» – Херсонської і Таврійської, що майже не відали кріпацтва, царатом і не пускалися, аби не занесли в покріпачену Україну іскру вольниці. Царській адміністрації, схоже, вистачало колотнечі і з тими задунайцями, які вже перебралися на російський берег Дунаю. Ось для прикладу маленький витяг з історії Одещини: «…Село Старокозаче Білгород-Дністровського району Одещини засновано у квітні 1827 року усть-дунайськими та задунайськими українськими козаками. І одразу ж воно стало одним з центрів антикріпосницького протистояння. У травні аккерманський ісправник доповідав, що хорунжий Дем’ян Чорнобай закликає у село новопоселенців, і ті відмовляються коритися місцевій адміністрації… А вже на початку літа 1828 року, коли влада спробувала примусити поселян виконувати державні повинності – будувати дороги, копати колодязі, давати коней для перевозу пошти і т. п., – вони збунтувалися. Задунайських козаків, звиклих до необмеженої волі, Євстратія Тарнавського та Семена Губу – натхненників бунту – було заарештовано, заковано в кайдани і відправлено до аккерманської в’язниці…» Проте задунайці й надалі практично ніяк не реагували на вимоги місцевої влади про сплату податків та виконання повинностей, даючи зрозуміти земській поліції, що не збираються змінювати давніх традицій ведення господарства. Більше того вони взялися домагатися організації нової Січі з кошем у Акмагніті, створення власних органів самоврядування, а також особливих прав щодо землевласництва та рибальства. Уперте протистояння закінчилося в лютому 1837 року – уряд все-таки звільняє задунайських запорожців на 10 років від податків, військового постою та інших повинностей і надає по 30 десятин землі на родину. 37

Росія готувалася до нової війни з Туреччиною і не могла собі дозволити втратити довіру і військовий потенціал колишніх запорожців. Тож, схоже, врешті і мешканців Старокозачого, й інших осілих у Бессарабії задунайців врятувало від поневолення оголошене царським урядом 1828 року формування нового – Дунайського козацького війська.

Оскільки до Дунайського козацького війська увійшли майже

всі задунайці, які раніше перебралися на територію Російської імперії, я дозволю собі дещо відволіктися, і подати більш ємну інформацію щодо нього. Військо сформувалось під час чергової російсько-турецької війни 1828–1829 років, протягом якої російське командування вимушене було вжити низку заходів для розширення контингенту своїх військових сил. Водночас бойові дії також пожвавили надії задунайських запорожців, які протягом 1820-х років перейшли до Російської імперії; усть-дунайських та чорноморських козаків – тих, які служили в Усть-Дунайському Буджацькому козацькому війську під час російсько-турецької війни 1806–1812 років та в Чорноморському козацькому війську під час російсько-турецької війни 1789–1791 років, і тих, які осіли в Бессарабії, Одещині та Херсонщині після російськотурецької війни 1806–1812 років, на створення в краї козацького війська. Їх делегація звернулась до командування 2-ї російської армії з проханням дозволити вступити до діючих військ і в червні 1828 року отримала дозвіл. Козацькі полки формувалися не лише із задунайських, чорноморських та усть-дунайських козаків: згодом до них приєднали волонтерів з Балканських країн та Молдови, відставних солдатів, українських і російських селян, і навіть коронних циган Бессарабії. Проживали дунайські козаки у станицях Аккерманського повіту Бессарабії – Новопокровська, Старокозача, Волонтирівка, Петрівка, Михайлівка, Миколаївка, Ново-Троїцька, Костянтинівка, Фараонівка, Каїри, Миколаївка-Новоросійська (тепер у Саратському, Білгород-Дністровському, Кілійському, Татарбунарському районах Одеської області). В 38

адміністративному і військовому плані Дунайське військо підпорядковувалось новоросійському і бессарабському генералгубернатору. Місцеве управління здійснювалося Військовим правлінням на чолі з наказним отаманом, який призначався урядом. Військове правління поділялось на цивільну і військову частини. У станицях керівництво здійснювалось виборними станичними отаманами. Штаб і Військове правління перебувало у м. Аккерман, а з 1857 року – у станиці МиколаївціНоворосійській. Служба тривала 30 років. 1868 року військо указом царя було ліквідовано…

Щодо

спійманих утікачів з України, яким, навпаки, не вдавалося перебратися за річку в турецькі землі, то після ліквідації Усть-Дунайського козачого війська, яке, дбаючи про підтримання своєї чисельності, надавало прихисток більшості тих бродників та бурлак, то поліційні структури ще запопадливіше стали виловлювати і повертати їх назад до панів у кріпость або запроторювали й до Сибіру, якщо за кимось із спійманих числилися кримінальні чи політичні злочини. Наведу на приклад того заспівний уривок із повісті «Дорогою ціною» М. Коцюбинського: «Діялось се в тридцятих роках минулого століття. Українське поспільство, поборене у класовій боротьбі, з ярмом панщизняної неволі на шиї, тягло свою долю з глухим ремством. То не віл був у ярмі, звичайний господарський віл, якого паша й спочинок могли зробити щасливим: ярмо було накладене на шию дикому турові, загнаному, знесиленому, але овіяному ще степовим вітром, із не втраченим іще смаком волі, широких просторів. Він йшов у ярмі, скорившись силі, хоч часом із гніву очі йому наливались кров'ю, і тоді він хвицав ногами і наставляв роги... Вільний дух народу ще тлів під попелом неволі. Свіжі традиції волі, такі свіжі, що часом трудно було відрізнити сьогодні од вчора, підтримували жевріючу під попелом іскру. Старше покоління, свідок іншого життя, показувало ще на долонях мозолі від шаблі, піднятої в оборону народних і людських прав. Пісня волі, споетизованої, може, в дні 39

лихоліття, чаруючим акордом лунала в серцях молоді, поривала її туди, де ще не чуть кайданів, скованих на людей людьми. На широкі бессарабські степи, вільні, без пана й панщини, рвалась гаряча уява й тягла за собою сотки й тисячі... От хоч би там, за Дунаєм, гей, там, за Дунаєм!.. Недобитки січової руїни, хоробріші, завзятіші, звили собі гніздо в Туреччині і возили звідти на Вкраїну, мов контрабанду, палкі заклики у кіш на волю, до січового братерства. Ярами, коритами висхлих річок, лісовими нетрями, прикриваючись нічною темрявою, ховаючись, мов од дикого звіра, тікало од пана і панщини все, що не заплісніло в неволі, не втратило ще живої душі, тікало, щоб здобути собі те, за що предки виймали шаблі з піхов або ставали до бою з кіллями та вилами... А тим часом ворог не дрімав. Власники душ, повернених у робоче бидло, записаних у господарський інвентар дідича разом із волами й кіньми, найбільш боялись того неспокійного, вільнолюбного духу народного, бо його ніяк не можна було припасувати до панських інтересів, погодити з незмірними скарбами; які давала панові оброблена хлопом українська земля, віковічна боротьба двох станів — панського й мужичого, боротьба хронічна, що часом приймала гострі форми і бурею проносилась над нещасним краєм,— ніколи не кінчалась, ба й не могла скінчитися, хоч пан переміг. Ще недавно, вмившись в Умані власною кров'ю і накидавши в Кодні стіжок гайдамацьких голів, пан смакував перемогу, пильно обороняючи свої права на живий робочий інвентар — хлопа. Хлоп протестував, хлоп тікав на вільні землі, рятуючись, як міг, од панщини, лишаючи на рідній землі все дороге, все миле його серцю. Але й там, далеко від рідних осель, настигала його панська рука. На вільних землях зорганізовані були на втікачів лови, справжні облави, як на вовка або ведмедя. По всій Бессарабії ганяли дозорці, вистежуючи скрізь по ровах, стогах сіна, комишах болотяних річок збіджених, змордованих людей. На півдні Бессарабії, од бистрого Пруту, по лівім боці Дунаю, аж ген до моря стояло на чатах військо і заслоняло волю, що там, 40

за широким Дунаєм, за зеленими прибережними вербами, синіла десь у чужій країні... Голову втікача оцінено. За кожного спійманого прибережні козаки діставали плату. Сотки, тисячі нещасних попадалися до рук козакам — і мусили випити гірку до краю. Лиха доля чекала втікача: його оддавано в некрути, засилано на Сибір, катовано канчуками, тавровано, мов худобу, або з оголеною напівголовою, збитого, збасаманеного, одсилано в кайданах назад до пана, знов у неволю, на панщину… Чого він міг сподіватися вдома від пана? А проте, мов талії води під теплим подихом весни, річкою текло вкраїнське селянство туди, де хоч дорогою ціною можна здобути бажану волю, а ні — то полягти кістками на вічний спочинок...»

тож, як бачимо, українське населення тогочасної Бессарабії майже на три чверті складали і множили саме задунайці-поверненці. Усі ті люди й були першою хвилею зворотного ісходу. І вози саме їхніх синів та онуків (отже, також нащадків задунайських козаків) теж загриміли гартованим обіддям коліс на битих шляхах важкого повернення до Таврії в 1861 році…

За 50 років свого існування Задунайська Січ стала реальною

політичною силою, з якою треба було рахуватись навіть російському урядові. І це примушувало російську владу ставити перед собою питання руба: або знищити на Дунаї цю вольницю, або перетягти її на свій бік. І Росії таланило в цьому все частіше, оскільки «корінні запорожці», які знали зрадницький норов північних «братців», поволі відходили у засвіти, і частина молодих козаків, переважно тих, які не були родовими козаками, піддавалися на фарисейські умовляння царських агентів… Треба сказати, що «російська партія» за Дунаєм і набирала сили постійно за рахунок найперше молоді, яку царським емісарам та провокаторам загітувати було найлегше. Тож на Покрову 1827 року, схоже, напруження зросло до критичного рівня, бо кошовий отаман Незамаївський зрікся своєї посади, 41

заявивши: «Не я на Дунай козацтво заводив, не я і виводити буду». Отож, кошові отамани добре розуміли складність ситуації, в якій опинилось населення Січі. Обтяжлива військова повинність та активна агітація російських керівників ставила задунайське козацтво перед складним вибором. Кошовий отаман С. Мороз, наприклад, зазначав, що «якщо кошовий тікатиме, турки знищать усіх запорожців, де тільки хто є».

все-таки смертельного удару Задунайській вольниці завдав не царат, а саме обраний 1828 року на кошового отамана Йосип Гладкий, спровокувавши тим і другу хвилю повернення українців з-за Дунаю в Україну. У 1827 році він ще був отаманом Платнірівського куреня. Які зв’язки мав Гладкий із задунайськими селянами-райя і з яких причин вони хотіли мати отаманом саме того, хто через півроку покинув їх беззахисними на поталу туркам, – невідомо, але, треба гадати, що Гладкий був людиною хитрою й потайною, і що, незважаючи на недовгий час свого перебування на Січі, зумів набути собі ласки на коші і в селах. Козаки не взялися сперечатися із селянами, і Гладкого проголосили кошовим. Після обрання, а можливо, ще й раніше того, він зав’язав відносини з російським генералом Тучковим і, забезпечивши собі з боку російського уряду панське становище та добре жалування, а всім козакам і втікачам з України, яких виводив з собою, – амністію і волю разом з родинами до кінця життя, Гладкий погодився перейти на бік Росії. Старе козацтво він відправив у Сілістрію, де збиралося все султанське військо, бо ті уперті характерники не погоджувалися з поверненням, а сам повернувся на Січ, ніби за тим, щоби зібрати остатніх. Обставини саме сприяли Гладкому в реалізації ним задуманого. Останній день існування Задунайської Січі припадає на 9 травня 1828 року. Саме цього дня січовики, а також ті козаки, які проживали по селах разом із жінками та дітьми, вирушили з насиджених місць із наміром перейти на бік Росії. Тривала пропаганда російської 42

сторони дала свої результати завдяки обіцянкам повернення запорожцям їхніх прав та інших вольностей. 30 (18) травня під Ізмаїлом 1500 (за іншими даними 500, 1000, а за Кащенком – взагалі 200…) задунайських козаків на чолі з Йосипом Гладким перейшли разом зі своїми човнами на бік російських військ і допомогли їм переправитися на правий берег Дунаю. Першим до російського берега пристав човен з кошовим отаманом і 10 курінними отаманами.

Проте, наприклад, дослідник Богдан Сушинський зазначає

таке: «…Втім, як уже мовилося, не всі задунайці йшли з власної волі. Цікава і характерна для Й. Гладкого деталь: тільки підпливаючи до Ізмаїла, кошовий оголосив 500 козакам, які були з ним на човнах, що вони прибули, щоб здаватися росіянам, з якими, разом із Туреччиною, були у стані війни. Тобто значна частина козаків не була посвячена в задуми кошового. Ці «непосвячені» козаки зрозуміли, що їх обдурили, обурилися, запротестували, але вдіяти вже нічого не могли: як і куди повернеш тепер?..» Про ту подію у А. Кащенка знаходимо більш точні, на мою думку, відомості: «…Проте йому все-таки було бажано збільшити кількість своїх товаришів і, проїжджаючи повз Катирлез та Вилково, він приєднав до себе з байдаками тих козаків, що завжди стояли там, оберігаючи рибальські заводи, хоч і не сказав тим козакам для чого бере їх з собою. Тільки підпливши Киліївським гирлом до Ізмаїла, він оголосив всім козакам, чого веде їх в Ізмаїл. Вертатись назад було вже неможливо і всі 500 (!) козаків, що були біля нього, передалися комендантові Ізмаїла». Як зазначає, посилаючись на статтю Гладкого В.О. «Осип Михайлович Гладкий – кошевой отаман Задунайськой Сечи. 1789–1866» в газеті «Русская старина» №2 за 1881 рік, запорізька дослідниця Ганна Черкаська у своїй статті «Отаман чи авантюрник», (http://uahistory.com/topics/famous_people/1506), Йосип Гладкий віддав цареві похідну січову церкву, вивезену з церкви Св. Покрови, увесь скарб: 20 прапорів, 3 бунчуки, срібну булаву завдовжки три з половиною чверті, срібний позолочений жезл на три чверті аршина, 8 панікадил, срібну кадильницю, 43

рясу, шиту золотом і сріблом, напрестольний срібний позолочений хрест, Євангеліє у чудовій срібній позолоченій оправі, хоругви, клейноди, грамоти та укази, даровані козакам австрійським цісарем і турецьким султаном. За це імператор Росії пожалував Гладкому медаль із своїм зображенням. Усі ці речі з 1829 року зберігаються у Преображенському соборі, що на Литейному проспекті в Петербурзі.

Першим бойовим хрещенням задунайського козацтва в лавах

російської армії був штурм добре укріпленої турецької фортеці Ісакчі. Спочатку козаками була проведена розвідка шляху по старій дамбі через болото під стіни фортеці. Цінні відомості, здобуті задунайцями, допомогли російським воєначальникам розробити план раптового нападу на Ісакчі. Та й флотилія, на якій прибули гладківці, теж добре стала в пригоді, бо суден для переправи військ через Дунай критично не вистачало. Штурм фортеці почався 27 травня, а наступного дня імператор уже отримав з рук командуючого фортецею ключі від міста. Микола І переїхав через Дунай під стіни Ісакчі на запорозькім човні, керованим особисто Й. Гладким. Веслярами ж на човні-чайці знову були колишні курінні отамани. Треба віддати належне Миколі I, який без охорони і супроводу не побоявся сісти в козацький човен і повністю довіритися задунайцям. Цим він показував, що довіряє їм і дякує за допомогу в перемозі над турецькою фортецею, що вважалася в той час неприступною.

Мушу

зазначити, що у випадку щодо царя Миколи І та отамана Йосипа Гладкого, та їхньої взаємної багаторічної симпатії ще й потому, якою саме так пишався у своїх статтях син отамана-перебіжчика, Василь Йосипович Гладкий, сказане українським народом «який їхав, такого й стрів» – найбільш точне визначення. Йосипа Гладкого навіть російські козачі сайти і досі інакше як «продувной бестией» та «предателем казачества» не величають. Наведу тут, задля застереження від звинувачень на мою адресу у несправедливій упередженості до нього, мовою 44

оригіналу уривок з російського сайту «Союз Казаков Семиречья»: «Осип Михайлович Гладкий. Продувной авантюрист, хитрый, энергичный. Кстати, его биография показывает, как попадали за Дунай. Он родился в богатой крестьянской семье на Полтавщине, женился, имел четверых детей. Но после смерти отца и раздела хозяйства между братьями разорился. В 1820 г., оставив семью в родном селе, ушел на заработки. Но к упорному труду у него и навыков не было, и душа не лежала. Нанялся вести чумацкий воз в Крым — загулял и лишился доверенного ему имущества. Удрал. Подрядился строить мельницу — ее смыло водой. Сбежал в Одессу, занялся ремеслом бондаря. И вздумал жениться на служанке своего работодателя. Но священник послал запрос на родину жениха, и открылось, что он женат. Дело было подсудным, и Гладкий скрылся за границей. Явился в Сечь, объявил себя холостым и был принят в Платнировский курень. Участвовал в походе на Миссолунги, после чего его избрали куренным атаманом. С ним вступил в контакт генерал Тучков. И на Покров 1827 г. Гладкий при поддержке «пророссийской партии» (очевидно, и русской разведки) был избран кошевым…» Щодо самої ж зради, наприклад, сайт «Вольная станица» про ті події подає інформацію, яку також, гадаю, для більшої доказовості, краще подати мовою оригіналу: «…когда он начал понемногу подготавливать к своим намерениям задунайских запорожцев, то увидел, что старое казачество не разделяет его мыслей и не хочет отказываться от подданства турецкому султану. Это заставило кошевого атамана Гладкого быть осторожным и спрятать свои замыслы от всех. С целью недопущения между казачеством замешательства он пустил слух, будто турецкий султан, не надеясь на победную войну на Дунае, хочет переселить всех задунайских запорожцев, вместе с райей (крестьянами), в Египет. Этот слух, действительно, обеспокоил многих, поспособствовав тому, что часть казаков начала покладистее относиться к переходу за Дунай, на российскую сторону. С начала 1828 года великий визирь прислал на Задунайскую Сечь приказ подготовить казаков к войне, он приказывал, чтобы на страстной неделе 10 000 задунайцев было немедленно отправлено в Силистрию. Услышав, что надо 45

опять идти «брат на брата», много задунайских запорожцев разбежалось по плавням, надеясь избежать тем самым греха. Такая ситуация способствовала намерениям кошевого атамана Гладкого. Он просто решил предать старых казаков и послать их в Силистрию, чтобы они не могли помешать ему перейти на российский сторону, хотя предвидел, что гнев султана за его измену упадет на головы тех задунайцев, которые окажутся в турецких руках. Набрав 2000 нелояльных к его замыслам казаков, Гладкой хотел отправить их в Силистрию, но старые запорожцы, вероятно, предвидя предательство, заставили его самого идти с ними. Чтобы успокоить казаков. Кошевой атаман Гладкой ушел вместе с ними, и, прибыв в Силистрию, уверил визиря, что ему надо вернуться на Задунайскую Сечь для того, чтобы собрать еще расположенных на охоте в камышах казаков, а также для того, чтобы поднять Кош и переместить его на время войны в Ядерное (Адрианополь). Такие намерения кошевого атамана были во всем желательны для визиря, и он отпустил Гладкого с Силистрии на Сечь. Прибыв на Дунаевец, кошевой атаман Гладкой уже не прятал своих намерений и, опасаясь, чтобы старые сечевики, между которыми еще был жив и грозный Рогозяный Дед, бывший кошевой, не подали известия об его измене в расположенную неподалеку Тульчу, он впопыхах сложив на лодки церковный престол, иконы, хоругвь, военные клейноды и кое-что из военного имущества вместе со своими сторонниками количеством около 200 человек сел на лодки и поплыл в Георгиевское устье, в Катирлез, а далее морем в Вилково. Гладкой был безразличен к тому, что из всего 13 000 Задунайского Запорожского Войска при нем было только двести казаков, зато он вез с собой военные клейноды и, следовательно, мог предстать пред царскими глазами не как беглец из Турции Осип Гладкой, а как кошевой атаман Задунайского Запорожского Войска…»

Невисокої

думки залишилися потому про нього і в Добруджі. Скажімо, В. Короленко уже аж в дев’яності роки ХІХ століття записав тамтешню версію його зради, яку подаю задля 46

точності знову ж таки мовою оригіналу (перед тим же в цьому уривку йшлося про румунський фіскальний перепис): «…– А турчин разве не писал? Древний старик с курчавой бородой и розовым лицом поднял выцветшие глаза, посмотрел на всех лукаво улыбающимся взглядом и сказал: – Писал и он тоже... Солдат или, скажем, казаков, этих писал. – Без того, конечно, нельзя. Старик окинул смеющимися глазами всё собрание и продолжал: – Вот я вам скажу, а вы послушайте, как он писал... Бывальщина это... Были у него, значит, козаки, наши рассейские... – Некрасов, – подхватил кто-то. – Зачем Некрасов! Некрасов подался у Анатолию, на Майнос. А его, значит, заступили хохлы. У Кытерлезе стояли, да на Дунавце, коло Калаорману... Атаман у них Гладков был (Гладкий Осип Михайлович, атаман дунайских запорожцев. В 1828 году перешел на сторону русских. Местное предание, записанное мною в Добрудже и излагаемое ниже, по своему объясняет этот переход). И числилось их, значит, много полков. Тысяч так что до сорока... – Много! – То-то вот, что числилось много; пороху, муницы там, жалованья тоже самое шло на сорок тысяч, а на лицо-то у него, у Гладкова – значит, было ли, нет ли тысяч двадцать... – Ишь ты! – Ну, вот, бывало пишут этому Гладкову из Стамбула: смотри, ревизор едет, важный паша. И, значит, тульчинский начальник, прехвект по нонешнему, тоже отписывает: гляди, Гладков, штоб было все в порядке. И выводи ты свои полки на смотр у Тульчу, или там у Бабу... Хорошо. Выезжает, значит, этот самый паша на площадь... Становится, например, посредине. Кругом офицерство это, честь честью и бумага в руках. Списки эти самые... А он, значит, атаман Гладков, поставил свои полки во-он туда, где мельницы. Ну, хорошо. Ударили в бубны, затрубили в трубы. Начинай! Повел он один 47

полк, повел другой, повел третий. Турчин пишет все... Столькото тысяч... Дальше да больше, дальше да больше. Двадцать, тридцать, тридцать пять тысяч... уже и сорок подходит, а он все знай командует: следующий!.. И опять, значит, с улиц на площадь, как из рукава сыплет... едут и едут козаки, конца не видно... Вот стамбульский паша и пытает у тульчанскаго-то: да сколько их полагается? А тот говорит: сорок полков. Ну, тот ему: будет считать! Как бы больше не насчитал, чтобы не пришлось нашему султану лишку приплачивать. И сейчас командует: пошел по домам. Якши козноер! Спасибо… – А говоришь не было у Гладкова сороки-те тысяч? – спросил один из слушателей. Старик опять обвел всех лукавыми глазами. – Не было и есть! Думаешь, было? – Дак как же? – Хитрый был Гладков-то этот, – предположил кто-то: – Они ведь запорожский корень, – ведуны, слышь, были. Глаза умели отводить... – Не ведуны, так и где бы им Некрасова-те с Дунаю выбить... – Веду-ны! – с веселым пренебрежением сказал старик. – Оно, может, и было дело, да на этот раз выходит просто. – А как? – Вам вот и невдомек. А так, что проведет он перед пашой, сколько-то полков, потом обернут по улицам, – да опять айда-те, ребята, на тую же площадь... – А-ах ты! – с истинным восторгом загрохотали слушатели... – И что ж, ничего? – Зачем ничего: Гладкову от самого султана благодарность!.. Ну, а как военный случай подошел, русский царь пошел на турецкаго, тут уже нельзя было обманывать... Он видит, что дело-то выходит табак... – Не увернешься... – То-то, что не увернешься. Он туда-сюда... Да к Николай Павловичу и подался. Опять на русскую сторону перешел...» Ось так-то.

про царя Миколу І, гадаю, недарма ще Федір Тютчев відгукнувся звинувачувальними рядками: Не Богу ты служил и не России, Служил лишь суете своей, И все дела твои, и добрые, и злые, – Всё было ложь в тебе, все призраки пустые: Ты был не царь, а лицедей… Зрештою, все те аговкнеться недобре і цареві, і Росії: після поразки у Кримській війні всі тодішні завоювання будуть втрачені, а сам Микола І, не витримавши розгромних вістей з фронтів тієї війни, нагло помре…

Реакція ж турецького султанату на зраду Йосипа Гладкого

була відповідною: унаслідок того турки жорстоко розправилися з козаками, що залишилися в Задунайській Січі, понищивши та полонивши не менше 2000 люду разом із наказним гетьманом І. Баланом, та повністю і навіки вже зруйнувавши січові укріплення й церкву та спаливши вщент Верхній Дунавець. До того ж додалася принагідна різня ослаблих українців осмілілими і спокушеними їхнім майном молдаванами (як не сумно це визнавати) і моканами (кочовими тюрками), яким, схоже, дійсно до того добряче «далися взнаки» збройні запорожці, встановивши і насаджуюючи за Дунаєм свою правду і своє право. Деякими дослідниками через те подається цифра аж в 10 – 12 тисяч загиблих, хоча ці цифри здаються особисто мені занадто перебільшеними, бо за даними більшості дослідників приблизно скільки ж українських селян взагалі на той час перебувало в Добруджі… Проте один з уцілілих запорожців, який потім приєднався до азовців, розповідав, що «коли турки дізналися про зраду Гладкого і перехід його з частиною козаків до Росії, то набігли з різних місць і почали різати запорожців, що залишилися, де тільки ті зустрічалися. Вбивали з великою жорстокістю всіх, хто траплявся під руки, порятунку нікому не було, кров рікою лилася. Відчайдушні крики, нестямні стогони і голосіння не зупиняли диких бузувірів». 49

Якась частина українського люду, рятуючись од винищення, мусила знехтувати гордістю і навіть переходити в некрасівську чи липованську віру, оселяючись у селах своїх колишніх недругів та в подальшому асимілюючись в общинах росіянстаровірів. Приклад того побачимо ще далі у цій же статті.

Останніми

ж, кого зарубали турки, діставшись Січі, були п’ятеро впертих дідів-запорожців: Степан Келеповський, Яків Люлька, Федір Дурний, Тарас Мамалига та колишній кошовий отаман Рогозяний Дід. …Він так і ввійшов у історію під тим прізвиськом-прізвищем, під яким знали його задунайські козаки, – Рогозяний Дід. Так уже повелося серед козаків, що прізвиська, здебільшого досить влучні та характерні, хоч і не завжди делікатні, зазвичай ставали офіційними іменами та прізвищами січового лицарства і залишалися ними навіть тоді, коли той чи інший лицар сягав високих січових чинів і посад. Саме так сталося і зі славним козаком Рогозяним Дідом, якому довелося бути кошовим Задунайської Січі в 1813 – 1815 роках, коли власне і була заснована і збудована остання – Дунавецька Січ. Знаючи, що турки неминуче увірвуться на Січ і знищать її, він вирішив мужньо, до кінця, залишатися на ній, як представник січового товариства, зі своїми чотирма побратимами. Ці п'ятеро і склали отой останній гарнізон Дунавецької Січі, котрий мусив гідно зустріти каральний загін турецького війська, що прибував спеціально для того, щоб знищити Січ і всіх, хто на ній виявиться. Поклявшись умерти, не полишаючи Січі, старі козаки, шануючи звичай, знову обрали собі Рогозяного Діда за кошового. Відтак, саме він і зустрів турецьких офіцерів та представників влади, намагаючись з гідністю пояснити їм, що за дії колишнього кошового Йосипа Гладкого вони відповідальності не несуть. Як і тисячі інших козаківзадунайців, вони дотримуються домовленостей з турецьким урядом, отож подаватися під руку російського царя не збираються. 50

Пояснення ці, звичайно, не допомогли. Втім, мужні козаки, що зібралися на січовому майдані, і не розраховували на те, що турки помилують їх. Вони знали, що їх чекає жорстока смерть, і готові були прийняти її. Завдання ж їхнє полягало в тому, щоб дати зрозуміти туркам, що Січ не залишилася без господарів і що вони вмирають з усією належною козакам гідністю. Так воно й сталося. Там же, на січовому майдані, турки порубали їх шаблями. Церкву, курені і всі будівлі, які були на Січі, яничари зруйнували і випалили…

Після 9 травня те сталося. Після віщого в майбутньому

часі 9 травня. Може, тому і не святкується мені цього дня… також віщо… МИСЛІ «СВЯТКОВОГО» БЕЗСОННЯ Сичать знов: «Празник! Нас не дражни ним, бо історія-мама тебе прокляне!» Мої два діди і два діди дружини, спіть, вої, спокійно й пробачте мене. От не танцюється на кістках навіть сакральних, розмножених «відиками»… Кров’ю мені Великодній піст пах та й досі той дух ніяк не видихаю! Прокидаюсь од рипу хрипких мостин мосту на котрому час рве баяни і ниє гидотно, мов піп-москвин, трохи – розстрига, а трохи – п’яний... Скільки ж було вже таких-от діб?! Хвилини безсоння – і свідки, й слідчі! Сьогодні ж прийшов ще й Рогозяний Дід, старий кошовий Задунайської Січі: «Дев’яте травня – запорожжя смерть… Ти хоч на могилу плюнув Гладкого? Як він там тепер цей проклятий смерд, заклякнувши в камені – без нікого?»… 51

То кому гріють душу такі «маї»?! В Небесах йдуть – ховаються в Божі Ниви і два діди дружини і два мої, і Рогозяний Дід, і мільйони – за ними… Молімося ж за наших згиблих святих героїв щороку, хоч на Покрову, панове Українці!

Ніби підбиваючи підсумки, дослідниця Л. Маленко про ті

драматичні події пише найбільш відверто: «…Дати оцінку діям Й. Гладкого важко. Як кошовий отаман Задунайської Січі, він зрадив козацьку спільноту, яка довірила йому отаманувати над собою, і фактично передоручила йому свої життя і життя цивільного населення. За козацьким звичаєм він вчинив один з найстрашніших гріхів – зраду, що каралося на Січі смертю. З точки зору людяності, моралі, вчинок Й. Гладкого жахливий і невиправданий. Внаслідок його дій загинула велика кількість ні в чому не винних людей. Документальні дані показують, що напередодні війни Росії з Туреччиною в 1828 – 1829 роках на території Задунайської Січі проживало близько 10 – 15 тисяч населення. У травні 1828 р. в Росію перейшло близько тисячі чоловік. Очевидно, що переважна частина задунайців була залишена купкою змовників на винищення туркам. …Про залишених за Дунаєм козаків Й. Гладкий надалі намагався ніколи не згадувати. Адже він сам віддав їх на розправу туркам. Будь-які відомості про цих козаків могли б серйозно нашкодити отаману і похитнути його авторитет, як в очах громадськості, так і близьких йому людей. Про цей факт, очевидно, не знав навіть його син Василь, який написав спогади про батька…»

ми, задля кращого розуміння трагічності того, що відбулося, дещо відступимо від теми. Ось опис тих місць вже за нашого сьогодення, який подає дослідник Володимир Стадниченко: 52

«…Справді, як написав Володимир Короленко, ми стоїмо зараз на «попелищі Задунайської Січі»… І ось я рушаю від церкви широкою січовою вулицею і чую голоси куренів Калинболотського, Джирліївського, Рикліївського, Крилівського, Батуринського та інших козацьких осідок. Чую, але не бачу... Поруйнували колишнє курінне містечко не тільки турецькі яничари, вже й наші часи залишили незгірші знаки. Перекосилися, вросли у землю хатки під очеретяними стріхами. Нема кому підняти похилені тини, молодь подалась у світи шукати роботи. У селі доживає віку на мізерні пенсії півсотні лагідних бабусь та дідів. Знайома і нам сільська картина...» Як бачимо, часопросторова рана від тієї зради ніяк не загоїться і досі…

Прибуття частини козаків продовжувалося протягом усього

травня 1828 року. Так, 14 травня в Ізмаїльський порт прибуло 342 душі обох статей на 68 човнах, а 24 травня прибуло ще 53 «запорожці з майном... із селища Кара-Ормана» на човнах і каюках. Тож кошовий отаман Задунайської Січі Й. Гладкий, а потім і командуючий 2-ю армією генерал-фельдмаршал П. Вітгенштейн запевняли новоросійського та бессарабського генерал-губернатора, що переселенців буде близько 1000 душ. Однак на 8 червня 1828 року, після відбуття карантину, їх нараховувалося тільки 578 душ обох статей. До цієї кількості не входили 218 козаків і сам Й. Гладкий, які ще 25 травня 1828 року були відправлені з карантину під проводом офіцера Михайлова до селища Сатунове для участі в операції по взяттю фортеці Ісакчі. Отже, на кінець червня задунайських переселенців нараховувалося 796 душ обох статей.

І 27 травня 1828 року при регулярному російському війську з

перекинчиків був створений окремий Дунайський запорозький козацький полк під орудою новоспеченого полковника Йосипа Гладкого. 53

Зазначимо, що загалом із задунайців планувалося сформувати 2 піші полки для участі в російсько-турецькій війні. Полки формувалися в Ізмаїлі під керівництвом Й. Гладкого. Останній добивався від вищого військового керівництва дозволу на прийняття в нове військове формування всіх бажаючих козаківзадунайців, що перебралися на територію Росії і значно раніше. Але, хоч бажаючі знайшлися навіть серед чорноморців, проте, схоже, зневага до Й. Гладкого серед інших колишніх товаришів по зброї була занадто великою, тож потрібної кількості козаків для сформування 2-х полків не знайшлося, і тому був сформований лише один полк, який за указом від 4 квітня 1829 року отримав назву Дунайського і прикріплювався до Дунайської флотилії. Полк нараховував 577 осіб: 550 рядових козаків і 27 офіцерів. «Неслужилі запорозького стану» — родини козаків, чоловіки непридатні до військової служби, райя, церковний причт у кількості 1759 осіб обох статей були відправлені на місця попереднього проживання, а згодом і на зимові квартири в Таврійську губернію. Отже, разом задунайців «що знаходилися у відомстві полковника Гладкого» нараховувалося 2.336 осіб обох статей. Якщо не враховувати нежонатих запорожців, які відправилися Чорним морем до Керчі (24 душі чоловічої статі), та 21 душа чоловічої та жіночої статі з родин козаків 2-ї сотні, які залишилися біля Сатуновської переправи, то в Таврійську губернію направлялося 1714 осіб обох статей. Ці дані майже співпадають з даними Ф. Щербини. Він вказує, що на зимові квартири до Таврійської губернії направлялося 1716 душ обох статей. А. Скальковський стверджує, що кількість членів родин запорожців становить 1384 душі обох статей. Проте він згадує ще 374 бурлаки, разом з якими кількість Окремого Запорозького війська складає 1758 душ чоловічої та жіночої статі. За «Переліковою відомістю», поданою Й. Гладким новоросійському та бессарабському генерал-губернатору, кількість Окремого Запорозького війська, що йшла до Таврійської губернії становила 1759 душ обох статей. Але у названій відомості не згадуються бурлаки. Ймовірно, що названа вище загальна кількість осіб Окремого Запорозького війська 54

разом із служилими козаками Дунайського пішого полку є достовірною і становить 2336 душ обох статей.

олишні задунайці взяли участь у подальшій боротьбі проти турецької армії і зробили свій внесок у перемогу Росії, заробляючи собі тим дозвіл на повернення під руку «білого царя». Поступово кількість козаків Дунайського пішого полку, а отже, і війська зменшується. Задунайці гинули в боях та під час ліквідації чуми на території колишньої Задунайської Січі. В 30-х роках ХІХ століття помітний і значний відхід козаків знову за Дунай. Причинами втеч козаків назад у Добруджу були: 1) невизначеність становища задунайців у Росії на початку 30-х років; 2) відсутність протягом 4-х років остаточного місця поселення; 3) незадоволення новою організацією козацького війська — замість козацької Січі — іррегулярне з`єднання; 4) залишене в Туреччині нерухоме майно і його відсутність у Росії та інше. Втечі були постійними і регулярними. Тільки в липні 1831 року втекли 27 козаків і в полку залишилося всього 324 особи. Зменшення чисельності війська прискорило вирішення питання щодо поселення і створення нового козацького формування. На період поселення задунайців у Олександрівському повіті Катеринославської губернії військо нараховувало 2319 душ обох статей.

Звичайно,

по війні гостро постало питання про місце майбутнього поселення «гладківців». Боячись втратити свої особистісні привілеї, Й. Гладкий рішуче відкинув можливість приєднання до кубанців, хоча землі біля Анапи від початку пропонувалися йому і його підлеглим. Саме тому за наказом царського уряду Азовське козацьке військо і було поселене між річками Бердою та Кальчиком, на зовсім невеликій за площею, ще якимсь дивом вільній від поселень території, яку нібито сам Й. Гладкий випадково і віднайшов. 55

Народне ж бачення і оцінка тих подій найкраще показується

у статті Віктора Турчина в газеті «Кримська світлиця» №35 за 2008 рік «АЗОВСЬКЕ КОЗАЦЬКЕ ВІЙСЬКО. ІСТОРІЯ»: «…З тих пір, як військо задунайців вийшло з Буджаку, минуло чимало часу. Гладкому не тільки не вдалося збільшити кількість підвладних йому козаків, але й ті козаки, яких він хитрощами заманив із Катирлеза та Вилкового, побачивши зміну в Азовському війську запорозьких порядків, один по одному продовжували тікати назад, за Дунай. До 1832 року біля Гладкого лишилося лише близько 200 його однодумців. А щоб про те не стало відомо цареві, він мусив записувати в Азовське військо всяких втікачів, навіть молдаван і циган… …Ніякої обіцяної запорожцям Січі на Кальчику закладено не було. Із запорозького ж товариства, що вийшло із Задунайської Січі, Йосип Гладкий єдиний став генералом і заможним поміщиком, старшина – підпанками, козаки ж – селянами. Тому почасти мали місце втечі азовських козаків на старі оселі до Туреччини чи на Кубань. Одні тікали, як свідчив азовський козак Корній Білий, який повернувся за Дунай, тому, що сприймали Азовське військо як таке, де «козаків на москалів поперевертали», тобто почали перетворювати на солдатів. Інші, як Гнат Васильківський, вважали, що Микола І їх «у мужиків повернув», а хто хоче козакувати, щоб на лінію йшли...» Мається на увазі участь у війні проти горців на Кавказі. Це була та частина задунайських запорожців, яка не сприйняла втрати козаками їхньої традиційної організації й історичних прав. «Занапастив козацтво, одурив нас!» – казали вони Гладкому, якому вже не довіряли. Про це, до речі, писав дослідник козаччини Р. Кондратович у своїй книзі «Задунайская Сечь по местным воспоминаниям и рассказам», що вийшла в Києві у 1883 році. У цей самий час почастішали конфлікти козаків із місцевою владою. Це зумовлювалося тим, що біля війська оселилося до трьох сотень так званих бурлаків, або кріпаків – селян, які колись втекли на Дунай, а потім повернулись із запорожцями в Україну. Олександрівський справник декого з них арештував, щоб повернути до поміщиків. Козаки звільнили арештантів, і 56

Гладкий з великими труднощами владнав цей конфлікт. Але потому втечі козаків набувають усе більш масовішого характеру. Таким чином, процес організації Азовського козацтва був досить складним і довготривалим. Бо з самого початку вони втрачали традиційні права і вольності, а військо перетворилося на регулярну частину російської армії. Частина козаків, розуміючи це, намагалася повернутися на Дунай, що й зумовлювало часті втечі азовців. Основна маса запорожців, знову повернувшись за Дунай, оселилася біля головної дельти Дунаю, де згодом налічувалося 37 поселень. Так на Дунаї знову з’явилась українська людність, але не було вже організації, були тільки рибалки без козачої громади, без козацьких звичаїв і побуту…»

Дослідник Богдан Сушинський подає більш строгу версію:

«…У «Довідковій книжці Імператорської Головної квартири» віднаходимо дуже важливий для нас документальний запис: «1828 р. травня 27. Запорожці, які залишалися в Туреччині, разом із своїм отаманом Гладким перейшли на бік росіян і виявили велике сприяння переправі через Дунай. 1829 р. квітня 4. з цих козаків сформовано Дунайський козацький полк, переведений до Олександрійського повіту Катеринославської губернії». Тобто ця офіційна інформація примушує мене відмовитися від усталеної версії з приводу створення Азовського козацтва, оскільки існував проміжний етап, пов'язаний з Дунайським козацьким полком, який базувався поблизу Олександрії (тут, очевидно, мається на увазі все-таки повітове місто Олександрівськ, теперішнє Запоріжжя. – О.Г.). До речі, послуга росіянам під час переправи була настільки важливою, що в грудні 1831 року командування російське раптом знову згадало про неї і Дунайському полку було вручено прапор з написом: «За хоробрість і старанність, виявлені при переправі через Дунай 27 травня 1828 року». А коли ж і як було утворене Азовське козацьке військо? Відповідь знову ж знаходимо в тій-таки імператорській 57

«Довідковій книжці»: «1832 р., червень, 13. Затверджене положення про утворення з цього (Дунайського. – Б.С.) полку війська. Воно переведене до Новоросійського краю і назване «Азовським» у складі: морського батальйону та 11-й команд для крейсерства». Ті, хто підкорився цьому наказові, стали називатися «козаками Азовського війська», а наказним отаманом, уже в чині російського генерал-майора, цар призначив знову ж таки Йосипа Гладкого. Проте отаманування випало йому не з легких. Козаки не могли подарувати Гладкому ні того, як підступно він зрадив усе Задунайське козацтво та обдурив тих, що йшли за ним на човнах по Кілійському гирлі; ні того, як кинув до ніг царя клейноди... 1849 року Йосип Гладкий мусив подати у відставку…»

Що ж, він завжди й хотів, щоби згадували про нього як про

першого наказного отамана Азовського козацького війська, а не як про останнього кошового отамана Задунайської Січі. Тому свого часу зробив усе від нього залежне, аби про «задунайський період» його життя не знали ні родичі, ні знайомі, ні сучасники, ні царедворці. За свідченням сучасників, козаки війська ставилися до свого отамана нібито й шанобливо, з повагою, але водночас і з деяким острахом. Таке ставлення зрозуміле. Адже саме Й. Гладкому вони мали завдячувати за повернення на батьківщину і за своє тодішнє становище. Але усіх їх поєднувала з отаманом ще й спільна таємниця і кривава вина – загибель козацького населення за Дунаєм. Якийсь час потому Й. Гладкий ще жив у станиці НовоСпасівській, потім переїхав на власний хутір Ново-Петриківку, а далі, рятуючись від постійних нарікань та звинувачень азовців, фактично втік з родиною у місто Олександрівськ. Після нього наказними отаманами якийсь недовгий час були Антон Дяченко та Яків Барахович. А вже за кілька місяців до війська прибув Яків Герасимович Кухаренко, наказний отаман 58

чорноморців, який і став виконувати обов'язки наказного отамана Азовського козацького формування.

ось, що зазначає офіційний сайт Інституту історії України Національної Академії Наук України «Енциклопедія Історії України»: «Азовське козацьке військо бере початок з 1828 року, коли під час російсько-турецької війни 1828–1829 років на бік Росії перейшла частина козаків Задунайської Січі. З цих козаків та інших вихідців з-за Дунаю було сформовано Дунайський козачий полк. Після закінчення війни козаки полку з сім'ями були поселені на узбережжі Азовського моря на землях між Бердянськом та Маріуполем і 27 травня 1832 року отримали назву Азовське козаче військо. Першим наказним отаманом війська був Йосип Гладкий (1832–53р-р.) – останній кошовий отаман Задунайської Січі. Військо заснувало дві станиці – Микільську (нині селище міського типу Володарське) і Покровську (нині с. Бойове Володарського р-ну; обидві нині – Донецької обл.). Згодом до війська було прилучено Петровський Посад (нині с. Новопетрівка Бердянського р-ну Запорізької обл.), село Новоспасівське (нині с. Осипенко Володарського р-ну Донецької обл.) і станицю Стародубську (нині с. Стародубівка Першотравневого р-ну Донецької обл.), засновані переселенцями з Чернігівської губернії. Вже 1832 року Азовське козаче військо нараховувало 1619 осіб обох статей. А 1833 року населення війська збільшилось до 6000 осіб обох статей. 1837 у війську створено 10 команд, що відбували берегову службу на баркасах уздовж східних берегів Чорного моря – від Керченської протоки до м. Поті (нині місто в Грузії). Баркасні команди проіснували до 1864 року. Під час війни Азовське козаче військо виставляло морський батальйон для оборони узбережжя, піший напівбатальйон і флотилію малих морських човнів для крейсування вздовж берегів Азовського і Чорного морів…»

Довелося

перевозити царя Миколу I азовцям ще раз і на Чорноморському узбережжі. 59

7 лютого 1837 р. у відношенні №885 військового міністра до начальника Головного морського штабу повідомлялося про найвищу волю: «Сформувати із козаків Азовського козачого війська особливі команди у складі від 15 до 20 осіб, які відправити в розпорядження командира Окремого Кавказького корпусу». У самий розпал Кавказької війни імператор вирішив особисто оглянути Кавказ. Частину шляху він здійснив морем. 21 вересня 1837 року в районі Геленджика, в бурю, коли всі спроби переправити Миколу I з пароплава на берег не увінчалися успіхом, тільки один азовський козак Яків Барахович на своєму баркасі зміг зробити це на очах у всього дев’ятитисячного експедиційного загону. Дослідники творчості М. Ю. Лермонтова стверджують, що особистість Бараховича зацікавила письменника, і в повісті «Тамань» він надав контрабандисту Янко риси Якова Бараховича, бо той, нібито, ще на Дунаї промишляв саме цим злодійством. Друг Лермонтова князь Р. Р. Гагарін, будучи в 1837 році в Геленджику, зробив олівцем портрет Бараховича. На малюнку збереглися цікаві написи зроблені рукою художника: «Осавул Барахович, виходець з Туреччини (тепер служить в Азовському козацькому війську)». Свого часу він був одним з веслярів Государевого баркасу і на Дунаї. Почавши свою кар'єру козаком між втікачів-запорожців, він за кілька років дійшов до чину полковника і мав багато орденів… Щоправда і помер потому Барахович у своєму війську, будучи під судом за ябеди та фальшиві доноси...

Тут,

як приклад, іще зазначимо, що краєзнавець С. Є. Павлова в статті «Геническ в период крымской кампании 1854– 1856 гг.» також зазначає, що під час Кримської війни до сотні азовських козаків брали участь у захисті міста. Також на Сиваші несла патрульно-охоронну службу ще й флотилія баркасів Азовського козацького війська. 60

Але

саме після цієї війни знову постало питання про переселення Азовського козацького війська на Кубань. Причиною з одного боку були, по-перше, нестача людей для заселення нових тамтешніх станиць, по-друге, тогочасна загальна реформа козацьких військ, по-третє, невизначений військовий статус азовців.

ослідниця Л. Маленко щодо того зазначає: «Не може не звернути на себе увагу і виконання азовцями набагато менших, у порівнянні з іншими козацькими формуваннями, військових функцій та обов`язків. Малочисельність Азовського з`єднання, невідповідність місця поселення статусу козацького формування, відмінності у несенні зовнішньої та внутрішньої служби, особливості менталітету значно виділяли Азовське козацьке військо у системі іррегулярних військ Російської імперії. Все це обумовило досить незначне місце Азовського козацтва у військовій структурі Російської держави… На відміну від імператора Миколи І, Олександр ІІ наполягав на розформуванні Азовського війська і приєднанні азовців до інших козацьких формувань. Гостра потреба в нових поселеннях на Кавказі надала можливість розв`язати проблему щодо остаточного місця поселення Азовського війська. Як наслідок – Височайша воля імператора про поетапне переселення азовців на Кубань, яке треба провести з належною поступовістю, протягом декількох років, викликом охочих і призначенням за жеребом. Переселення слід розпочати, коли це дозволять зробити обставини на Кавказі. Про таку волю імператора сповіщав 28 травня 1861 року управляючий Військовим міністерством командуючому Кавказькою армією… Від Азовського козацького війська протягом 1862 – 1866 років у Кубанську область на поселення пішли 1142 сім`ї. У 1862 році 253 азовські сім`ї були поселені серед інших поселенців на землях Адагумського полку в станицях Анапській, Новоросійській, Благовіщенській та в Анапському селищі. У 1863 році 508 сімей азовських козаків керівництво Кубанської області разом з іншими переселенцями поселило в 61

станицях Абинській, Хабльській, Грузинській, Ільській Абинського полку. Під час поселення азовські козаки намагалися відстоювати свої інтереси. Вони вимагали надати їм для поселення землі, обіцяні царем Миколою І, і поселення в окремих самостійних станицях. Відмова керівництва Кубанської області виконувати прохання азовських козаків привела до стихійних виступів азовців. З великими труднощами, погрожуючи зброєю, керівникам краю вдалося переконати азовських козаків припинити неподобства. Наслідком таких дій керівництва Кавказького краю щодо переселенців була відмова мешканців Азовського війська добровільно переселятися на Кубань. Тільки після того, як кавказьке керівництво зобов`язалося уважніше ставитися до переселенців із Азовського війська і оселити козаків на вибраних їхніми депутатами землях в окремих станицях, у Кубанську область на поселення пішло 358 азовських сімей. Невдоволення козаків, яких військове керівництво розселило в різні станиці, було доведено до відома імператора Олександра II, і незабаром згідно височайшим повелінням, переселені в 1864 році на Кавказ азовці в кількості 339 родин утворили цілі станиці: Сіверську, Азовську, Дербентську. Переселенці зі станиці Микільської під начальством Г.М. Волика були поселені в станиці Сіверській, потім частина з них відокремилася від станичного кругу і заснували нову станицю Убінську. Разом з жителями Микільської переселився і місцевий священик – отець Іоанн Дементьєв. Він же привіз і залишив в новому Нікольському храмі станиці старовинний хрест козаківзадунайців, який став предметом особливого шанування станичників. Переселенці станиці Новоспасовської, які прибули на Кубань разом з жителями Микільської, були поселені в станиці Дербентській, перейменованій в 1869 році в хутір Ільський і приписаний до однойменної станиці. У 1906 році хутору було знову повернуто первісну назву станиці Дербентська. У кінці 1864 року уряд держави відмовився від своїх намірів переселити Азовське військо в повному складі на Кубань. Рішення мотивувалося майже повністю заселеною західною частиною Кавказького хребта і великою кількістю бажаючих 62

оселитися на Кубані. Урядовці переконалися в недоцільності переселяти в Кубанську область колишніх новоспаських селян та петровських міщан, які за будь-яку ціну намагалися залишитися в Приазов`ї на освоєних ними землях. У 1865 році переселенців на Кубань від Азовського козацького війська вже не призначалося. Водночас керівництво краю зобов`язалося прийняти сім’ї азовських козаків, які побажають приєднатися до своїх станичників на Кавказі. У 1866 році в Кубанську область пішли останні переселенці від Азовського формування у складі 23 сімей. Вони були поселені між своїми станичниками в станицях Хабльській, Сіверській, Абинській Абинського полку і в Анапському селищі Адагумського полку. Отже, на поселення в Кубанську область у повному складі пішли мешканці тих станиць, які були засновані саме вихідцями з-за Дунаю. Бажання поселитися поблизу Чорноморського козацького війська підтримувалося серед козаків протягом усього періоду існування Азовського війська в Приазов`ї. З переселенням на Кубань задунайські козаки та їх нащадки пов`язували надії зберегти право та привілеї козацького стану. На це сподівалися і представники малоросійського козацтва – мешканці Стародубської станиці, переважна частина яких також пішла на Кубань. У Приазов`ї, на місцях попереднього поселення війська, залишилися колишні новоспаські селяни та петровські міщани. З переселенням у Кубанську область 48% населення Азовського війська (5.238 осіб), козацьке формування із азовців було скасоване. Близько 5.670 душ обох статей було переведено до цивільних відомств і зараховано: рядових козаків до розряду державних селян, офіцерів війська до дворянства».

Знову

повернімося до сайту «Енциклопедія Історії України»: «…23 жовтня 1864 був затверджений указ про скасування Азовського козачого війська… 27 серпня 1866 року канцелярію війська була зачинено, і воно припинило своє існування. Регалії, зброю, учбову флотилію було передано в Кубанське козацьке військо».

Увесь

сором і все страхіття останнього «переселення» азовців, всі ті злигодні, втрати і біди, які довелося перетерпіти їм, весь огром байдужості та зневаги до них царських відповідальних можновладців можна осягнути, лиш повністю прочитавши роботу шановної Людмили Маленко, спеціально тому присвячену. Але… Як бачимо, Росія навіть після лояльної, а почасти й героїчної поведінки азовців під час двох російськотурецьких війн, усе-таки, боячись самостійної оружної сили «малоросів», знову зневажила цих бідолашних сіромах. Підсумовуючи ті давні події кубанський дослідник Н. Кияшко писав: «Розселені на території Абинського полку, азовські козаки, живучи в безпосередній близькості, зберегли свою самобутню етнічну культуру, адаптуватися в етнокультурні умови Закубання, і змогли зберегти багато традицій, успадкованих ними від запорожців. Довгий час, поки були живі задунайці, у станицях побутували розповіді і байки про далекі події, живими свідками яких вони були...» Що ж… На жаль, нині вже українства свого тамтешні теперішні люди зреклися, мову (українсько-російський суржик) називають «кубанською говіркою»… Отже, для України ці «пани-брати» – залога згибла.

Ще

хочу зазначити, що за час свого короткочасного козакування мешканці села Новоспасівського, яке уникло переселення, таки встигли надихнутися незборимим потягом до волі. Під час громадянської війни це село стало одним із найнадійніших опорних пунктів повстанського руху під проводом Нестора Івановича Махна… І якась частина задунайців, певне пов’язана вже новими родинними зв’язками, залишилася, схоже, також в Петровському Посаді. У всякому разі український поетдисидент Володимир Сіренко, який народився 7 листопада 1931 р. у селі Новопетрівка Бердянського району Запорізької області (колишній Петровський Посад), у своїй автобіографії зазначав що походить по лінії матері Мамченко Тетяни Антонівни з роду саме задунайських січових козаків… 64

генерал-майор Йосип Гладкий дожив ще до часу тієї неслави, бо пробувши наказним отаманом до 1853 року, а потім вийшовши у відставку, він оселився у м. Олександрівськ (нині — м. Запоріжжя), де й провів останні роки свого життя у скромному будиночку, на вулиці Покровській (на вулиці Свердлова, 6, який у листопаді 1988 року було знесено). У 1866 році Й. Гладкий помер від холери. Але довго ще потому побутував поголос в Україні і на Кубані, що колишній отаман не своєю смертю помер – його тому нібито лихоманка убила, що багато люду за Дунаєм занапастив і в руки «чужинцям» віддав. Могилу Й. Гладкого і зараз можна побачити на території Запорізького держуніверситету. Там навіть встановили помпезний пам’ятник цій, м’яко кажучи, неоднозначній історичній особистості…

Проте

та ж Ганна Черкаська пише: «…Під час епідемії холери 77-річний Йосип Гладкий поїхав на Катеринославський ярмарок, там заразився і 05.07. помер, а наступного дня на Божу дорогу стала його дружина. Поховано їх було на Пилипівському цвинтарі міста Олександрівська. 12 червня 1929 року було ухвалено рішення про передачу Пилипівської церкви під культурний заклад. 1944 року зруйновану Пилипівську школу та колишнє комерційне училище почали розбирати. Із їхньої цегли та деревини відбудовували нашвидкуруч гуртожитки для робітників. На самому цвинтарі постав будинок за номером 57 по вулиці Жуковського, набагато пізніше побудували дім номер 55 та гуртожиток педінституту. Ніяких перепоховань і досліджень не велось, а упродовж кількох років повоєнні хлопчаки з гиком носили палі, увінчані черепами. Довгий час залишалася цвинтарна сторожка, зараз на тому місці гараж. Там, де сьогодні стоїть московський пам’ятник і плита Йосипа Гладкого, стояв розбитий червоної цегли будинок. Уже коли я була студенткою педінституту, довідалася, що відкопали могильну плиту 65

отамана. Тримали її в лаборантській головного корпусу. В одну прекрасну ніч плита нагло зникла». Отже, сучасна могила Й. Гладкого – як ще багато чого в його біографії та в житейському спадку, теж імітація і фальшивка…

Втім, як з’ясовується, далеко не всі азовці змогли і схотіли

жити на Кубані. Володимир Коломоєць, краєзнавець, учитель Чапаєвського НВК пише про своє село Чапаєвку (ГончарихуВоскресенку) Пологівського району Запорізької області таке: «…У 1831 році задунайських козаків оселили в Олександрівському повіті. Деякі сім’ї козаків оселилися і в нашому селі…. 27 травня 1832 року за наказом імператора Миколи I задунайські козаки були об’єднані у військове з’єднання – Азовське козацьке військо… 1864 року Азовське козацтво було скасоване і його військові прапори були передані до Кубанського козацького війська, куди була переселена і більша частина війська… Кубань була не до вподоби козакам, клімат не підходив, і багато азовців (задунайців) переселилися на свої колишні запорозькі вольності. Нащадки запорожців оселилися в нашому селі на кутку Куберня. Це були переселенці з Кубані, з поселення Кабарне, що існує і нині на березі річки Кубань. У селі є й прізвище Кубрак, похідне від назв Кубань чи Кабарне…»

Останній

же – третій – і найпомітніший відплив української людності з-за Дунаю – стався за наслідками Кримської війни.

Однак це переселення, власне, почалося ще навіть раніше – з

початком Кримської війни, у 1853 році. Після указу російського уряду про прийом у солдати «біглих людей», Дунаєм поповзли чутки про звільнення ополченців і від кріпосної залежності. Тоді із задунайських сіл руснаків (на відміну від росіян-старовірів, яких називали «дунаками», так називали саме тамтешніх українців, ще аж до початку ХХ століття) за одне літо вийшло в 66

Росію 1800 бурлак (одиноких чоловіків). Пізнішу долю цих людей простежити нині, звичайно ж, неможливо… Після поразки ж Російської імперії країни протиросійської коаліції найперше подбали про те, щоб Дунай, на той час – трансєвропейський транспортний водний шлях, було відторгнуто від Росії, тож за Паризьким договором територія російської південної Бессарабії повернулася до складу Туреччини, а територія турецької Добруджі увійшла до складу нової держави – Румунії, яка після об’єднання двох князівств – Молдови та Валахії – саме формувалася протягом 1857 – 1861 років (цей перехідний період в Румунії та недостатня фаховість російських царських чиновників-бюрократів, як побачимо в наведеній далі роботі С. Пачева, і спричинять пізніше величезну плутанину в національному означенні переселенців з-за Дунаю та сіл-колоній, ними заснованих).

Що стосується Бессарабії, то тут все більш-менш зрозуміло:

люди звідти переселялися в Російську імперію, не бажаючи нової зміни порядку і закону. Стосовно тамтешніх задунайців це й тим більш, що всі вони набагато раніше зробили свій вибір, перейшовши Дунай, оселившись у Бессарабії і воюючи у тій війні на боці Росії у складі Дунайського козачого війська. Отож, якась, мабуть, більша частина з них переселилася саме в Таврію. А інша зголосилася на переселення в Закубання одночасно з азовцями. Принаймні, російський дослідник козацтва Є. Савельєв свого часу писав: «…Около того же времени на Кубань переселяется часть казаков из упразднённого Новороссийского (колишнього Дунайського – О.Г.) Войска…» При чому, була та «частина», схоже, настільки незначною, що в іншому місці свого дослідження, згадуючи ту ж подію, він пише взагалі «некоторые казаки упразднённого Новоросийского Войска…»

Стосовно ж Добруджі,

ситуація була набагато складнішою. Як тільки почали розповсюджуватися чутки про вчинок Й. Гладкого, задунайські козаки, які пішли на заробітки, і селяни, 67

які бачили втечу частини козаків на чолі з кошовим, спішно залишали місця свого проживання або роботи і тікали подалі від території Січі. Вони ховалися по плавнях, бігли в передмістя великих міст, намагалися змішатися з сільським населенням нетурецького походження. Але після закінчення репресивних заходів уряду Османської імперії щодо запорожців, вціліле українське населення повернулося і взялося до відродженя знищених сіл та до селянської мирної праці. Попри все, що трапилося, там відрази до турецької влади не було: люди прекрасно розуміли – за чию провину понесли криваву покару.

авіть і багато пізніше побувавши в Добруджі В. Короленко писав: «…В Румунії живуть наші співвітчизники. Є цілі селища недалеко від Ясс, в Молдавії, але особливо багато в Добруджі. Тут поселилися спершу некрасівці, донські козаки, що пішли при Петрі і вступили на турецьку службу. Цей первинний «ісход» на Дунай російських людей, що шукали свободи старої віри і, мабуть, ще широкого простору та дикої волі, потому поповнювався притоком нових вихідців, старовірів. В Добружжі їх називають липованами та стародубщиною. Останнє вказує на історичний етап, на котрому зупинялася ця хвиля, перед тим як покинути рідний берег і вихлюпнутися остаточно на чужину. Після того течія еміграції йшла через Буковину, Румунію і широко розлилася пласкими степами турецької тоді Добруджі. За некрасівцями, що вийшли на початку XVIII століття, наринула нова козацька хвиля з розореної Січі. І одразу ж в українських прибульців закипіла, за звичаєм слов’ян, жорстока боротьба зі співвітчизниками. Хоча, здавалось би, на широких дунайських плавнях та в примор’ї, між гирлами Дунаю, всім вистачило б місця для рибних промислів, а на рівнинах Добруджі і нині ще є де розійтися плугу та косі, проте Запорожжя не вжилося з некрасівцями. Билися доти, доки останні не подалися до Анатолії. Тепер прямий «некрасівський корінь» в Добруджі майже перевівся, але є села, заселені українцями, і села липованські. Православні українці не змішуються з людьми 68

старої віри. Серед останніх багато різних «толків», що ворогують поміж собою. В однім я особисто зустрічав повну згоду. Це у відгуках про «турчина». Всі пригадують часи турецького владарювання з якимсь теплим, майже мрійливим почуттям. Я намагався розібратися в цьому дивному на перший погляд явищі:слов’яни, навіть більше – вихідці з тієї ж Росії безжально б’ються між собою і в той же час поминають добрим словом варварські часи турецького владарювання…» Або ще ось: «…І за козаками потягнулося все, що шукало широти і простору, неміряних полів для плуга, вільних лук для коси, пустелі для молитви…І, здавалось, все це знайшлося під владою турчина. Турецька держава булв поганою, самовласною, несправедливою, але за те у неї малися дві підхожі якості: вона була терпляча і слабка… Якщо вже миритися з владою держави – хай це буде держава турчина, що нагадує маревні легенди Азії, з примарними образами стихійних, напівмістичних владик, далеких, як млисті смерчі, що клубляться над розімлілим степом… Хай інколи налетить гроза, хай усе пригне до землі, придавить, стопче. Гроза піде, а степова трава підніметься знову і знову зацвіте на місці недавнього спустошення…»

в журналі ж «Киевская старина» №3 за 1889 рік, у статті Лупеску «Руські колонії в Добруджі» віднаходимо такий опис тогочасного існування українських сіл в Добруджі: «…після знищення Січі, новітні, що вже майже виключно займалися тільки землеробством, українські колоністи утворили собою сільські і міські громади, організовані на тих же засадах общинного самоврядування, як і колишні райя. Але вони мали справу вже безпосередньо з турецьким урядом за допомогою виборних з-поміж себе осіб – мухтарів або чорбаджіїв. Таким чином під час турецького панування в Добруджі, українські поселення являли собою, в сенсі організації, сільські і міські суспільства, в яких головна адміністративна влада належала сільському сходу, чи громаді, виконавча ж – чорбаджі і його помічнику-осавулові. Ці посадові особи, особливо чорбаджі, 69

повинні були обов'язково володіти турецькою мовою і вибиралися на півроку або на рік. «А добра він для вас людина?» – запитував зазвичай паша депутатів, які представляли йому від імені громади нового чорбаджі. – «Добра!» – «Ну так нехай і буде!» Громада завідувала всіма громадськими порядками, розбором поземельних стосунків, користуванням лісами і пасовищами, сіножатями, церковними, а в Тульчі ще й училищними справами і, крім того, (існуючим і до сих пір) при церкві шпиталем та ін. Їй же належала розкладка і збір податків, і визначення десятини, для чого при чорбаджі складалося 5-6 виборних стариків, які складали щось на зразок ради і обирали з-поміж себе збирача податей…»

Як бачимо, картина подається майже ідилічна. Пориватися

у погвалтовану кріпосним ладом Росію з такого раю, звичайно, охоти ні в кого не виникало. Проте чим далі, тим більше, на жаль, все змінювалося не на краще. І вже у того ж Короленка за якийсь час читаємо: «Тепер усюди на світі стало тісніше… Придунайські степи також виміряні і розорані, кожний шматочок записаний і обкладений… І у руського їхнього власника не залишається тієї втіхи, що хоч сам же він живе на білому світі, не записаний ні в які шнуровані книги, не припечатаний ніякими печатками. А при турчині він не був записаним і пропечатаним. Він володів, бо орав і сіяв… І нашим одноплемінникам, що жили під його владою, здається, що «добряк турчин» забрав із собою і простір, і врожаї. При турчині сонце світило яскравіше, земля родила щедріше, навіть риба йшла охочіше на приготовані для неї гачки… І розчарована степова людина роззирається в нерозумінні: де ж тепер її місце на світі?..»

ось його оцінка нової румунської влади, яка, на мій погляд, пояснює все: «…Як відомо, Добруджу приєднано до Румунії за берлінським трактатом, замість частини Бессарабії з Ізмаїлом та Кілією. Це відторження північного гирла Дунаю з корінним румунським населенням є й досі незагойною раною 70

румунського національного самолюбства. Румуни геть не вважають себе задоволеними приєднанням плодючої Добруджі, населеною порівну російськими вихідцями, болгарами і лише на третину – румунами. На цей край вони дивляться, як на підкидька, що винен у смерті власної дитини, і не квапляться з остаточним усиновленням. До того ж і саме населення, схоже, не виказує особливого бажання отримати права представництва у парламенті. Степ живе своїм стихійним життям, зітхає за «турчином», з його диким, але, по суті, досить добродушним режимом і, своєю чергою, з-під лоба дивиться на «мачуху», що посилає сюди все нові армії функціонерів з кожною зміною уряду…»

Новосформований румунський уряд до того ж майже одразу

запровадив і обов’язкову військову повинність, чим спровокував відтік до тодішньої Росії не лише українців-задунайців, але й дещиці козаків-некрасовців, а також болгар, гагаузів, албанців та навіть проросійськи налаштованих молдаван.

На

той час у північній Таврії відбувалася, по суті, демографічна катастрофа. Степові землі майже спорожніли після еміграції у ту ж таки Добруджу протягом 1857–1860 років майже всіх ногайців та степових кримських татар. Аули стояли руїнами… Колодязі замулювалися, обвалювалися, висихали… Чорними погарами скніли умерлі сади…

тож, російські емісари-агітатори знову взялися до роботи. Власне, задунайським українцям статусу козацтва цього разу вже й не пропонувалося, оскільки саме того часу, як уже зазначалося, відбувалася вже тотальна зачистка та знищення військової організації репатріантів-попередників – Азовського козачого війська, а царату ще належало зорганізувати для повного смирення українських станиць Кубанського козачого війська на Тамані залогу з російських лінійних станиць, об’єднавши Чорноморське козацьке військо з Кавказьким 71

лінійним козацьким військом, сформованим з колишніх донських козаків. Сайт «Вольная станица» про те зазначає: «…Видатний кубанський історик П. П. Короленко відзначав, що за проектом Барятинского (головнокомандувача Кавказької армієї, який відповідав за переселення – О. Г.) Чорноморське і Кавказьке лінійне військо не тільки були перетасовані, як колода карт, але і позбавлені своїх назв. Слід зазначити, що А. І. Барятинський не довіряв чорноморцям і з цієї причини прагнув якомога швидше злити його з російським козачим елементом. На відміну від чорноморців, які були для уряду періодично неблагонадійними, козаки-лінійці не протиставляли себе Росії і не прагнули відокремитися…» Як особисту думку, на основі наведеного матеріалу, хочу також тут зазначити ще те, що, схоже, царський уряд вельми не хотів і боявся зустрічі та, як наслідок, злиття в єдину потужну силу, чи, навпаки, конфронтації двох потужних хвиль задунайців-поверненців – 1828 та 1861 років. І тому було зроблено все належне, аби того не сталося. Хоча і хронологічно (ще аж до 1864 року) і географічно (інколи тих людей розділяло буквально кілька десятків кілометрів) це було вельми можливим. Коли ж валки тих «азовців», яким призначалося переселятися не морем, як іншим, а суходолом, ішли через Мелітополь на Керч, люди ці розходилися буквально «чирком», а проте жодних випадків контактів між ними документально ніде не зафіксовано…

Пропонувалося ж задунайцям – як

підданим іншої держави – надання прав колоністів (як болгарам, грекам, а до того – німцям, чехам, менонітам). Саме цей варіант свого майбутнього тоді й обрала велика кількість нащадків запорожців. І хоча вони вже більше ста п’ятдесяти літ знову живуть на українській землі, на порубіжжі з нині окупованим Кримом, знову ж таки досі про них, окрім розвідок у газеті «Кримська світлиця» за 18. 09. 1993 року та у книзі «Земля степових пірамід» 2012 року сімферопольського краєзнавця Григорія 72

Рудницького і статті доцента Мелітопольського державного педагогічного університету Валентини Пачевої «Переселення українців та росіян з Бессарабії та Добруджі до північного Приазов’я й Криму у 1861–1862 роках», практично ніяких наукових досліджень не друкувалося. Тому далі будемо послуговуватися в основному саме цими висхідними дослідженнями.

Отже, відомо, що депутати від задунайців-українців прибули

до Таврійської губернії лише у травні 1861 року, тобто на місяць пізніше від болгарських та інших депутатів. Тому вибирати їм довелося здебільшого з тих важких і безводних присиваських земель, які ще залишалися вільними. А вже й скоро, сплативши на кордоні по 3 карбованці 8 копійок, у Дніпровський повіт прибули перші партії добруджанських та бессарабських сімей. Втім, очевидно, далеко не всі діставалися Таврії власним ходом. Як зазначає у своїй праці В. Пачева, «Добруджани опинилися у гіршому становищі. Вони не мали безпосереднього виходу на російський кордон, просування через територію Молдавії відбирало додатковий час, сили й кошти. Тому перші переселенці з Добруджі прибули до Одеси морем тільки у серпні 1861 року. Переселення морем мало свої переваги та недоліки: вигравався час, але доводилося терпіти матеріальні збитки, продаючи на місці частину майна, у тому числі й худобу, яку під час переселення суходолом можна було пригнати з собою. По мірі переходу через кордон формувалися партії для відправки до Таврійської губернії…»

все-таки, як би там не було, у Дніпровському повіті, на руйновищах колишніх ногайських аулів було створено сім колоній: № 699 Малий Чокрак став Першокостянтинівкою (191 двір, 470 чоловіків, 433 жінки), №702 Терень і Джабаш – Іванівкою (203 двори, 524 чоловіки, 453 жінки), №703 Джайпа і Каїш-Капкан – Строганівкою (217 дворів, 599 чоловіків, 520 жінок), №698 Тугарек – Володимирівкою (нині 73

Нововолодимирівка) (69 дворів, 172 чоловіки, 153 жінки). Ці села тепер входять до Чаплинського району Херсонщини. №718 Адамань стала Другоолександрівкою (нині Олександрівка) (66 дворів, 160 чоловіків, 155 жінок), №719 Чурюм – Олексіївкою (41 двір, 114 чоловіків, 117 жінок). Тепер це Каланчацький район Херсонщини. На той час з цих колоній виникла окрема Першокостянтинівська волость. А на скарбовій оброчній ділянці Падія у Краснянській волості №596 започаткувалася Новомиколаївка (73 двори, 524 чоловіки, 453 жінки). Тепер це Скадовський район Херсонщини. Краєзнавець Ю. Безух пише у своїй книзі «На перехресті світових шляхів», ще й про колонію Вознесенка №709 (тепер село Братське) колишнього Дніпровського повіту наступне: «…Частина поміщицьких земель була викуплена створеною опікунською радою. Було утворено ділянки, в тому числі 104 в районі Покровки та 105 в районі Братського, куди впродовж 1861 – 62 років прибули першопоселенці. Звернемося до «Списку населених пунктів Таврійської губернії за станом на 1864 рік», виданому у Санкт-Петербурзі у 1865 році. «Вознесенка, дільниця 105, колонія руських вихідців з Молдавії, при балці Чикменчи. В колонії 74 двори, 180 чоловіків та 161 жінка…» Проте Г. Рудницький у своїх розвідках означує цю колонію як таку, що «проіснувала недовго, а жителі переселені до Бердянського повіту»… Куди? Невідомо. Отже, неоднозначність інформації примушує до більш ретельного архівного дослідження в майбутньому, оскільки нині село Бойове – це радше кілька самостійних невеличких хуторів… Отже, маємо в Дніпровському повіті вісім (8) заснованих задунайцями колоній.

Як

бачимо, поселення задунайців у Дніпровському повіті Таврійської губернії вивчено і описано вже достатньо ґрунтовно. А от доля тих із них, кого тодішня влада запроторила до Мелітопольського та Бердянського повітів, досі майже не досліджувалася. За В. Пачевою, у Бердянському повіті вони нібито заснували 3 колонії, у Мелітопольському – 4. Ще 7 колоній нібито було засновано у степовому Криму. 74

Цифри ці у мене, чесно кажучи, викликають відповідно до фактів великі сумніви. Досконале дослідження тепер, на жаль, ускладнює (якщо не унеможливлює) те, що майже всі архівні матеріали щодо заселення Таврії нині опинилися на окупованій території – в Сімферопольському архіві… Проте «Список населених місць Таврійської губернії станом на 1864 рік» містить дані, які все-таки дозволяють визначитися в цім питанні більш-менш точно.

У Бердянському повіті знаходимо:

За номером 380, «колонія руських вихідців з Добруджі» Дмитріївка (Бодай), при річці Мертезли (110 дворів, 242 чоловіки, 240 жінок). За номером 391, «колонія руських вихідців з Добруджі» Лозанівка (Михайлівка, Конурбаш), при річці Обіточній (96 дворів, 216 чоловіків, 195 жінок). За номером 423, «колонія руських вихідців з Добруджі» Мар’яновська (Шанкай), між поштовою дорогою з м. Мелітополь до м. Бердянськ та соляним трактом з м. Бахмут (57 дворів, 138 чоловіків, 119 жінок). За номером 454, «колонія руських вихідців з Туреччини та Молдавії», Новокостянтинівка (Великий Тобал, Тубал), між поштовою дорогою з м. Мелітополь до м. Бердянськ та Азовським морем, при балці Келем-бек-Кулак (33 двори, 82 чоловіки, 61 жінка). Краєзнавець, колишній бібліотекар села Новокостянтинівка Ольга Іванівна Чернишова подає таку «народну» версію історії села: «Моє мальовниче село розміщене на північно-східному узбережжі Азовського моря та правому березі річки Демузгли. Судячи з розповіді мого дідуся Берегового Федора Трохимовича, та ще деяких опитаних 75

жителів села: Смоляченка Івана Михайловича, Пікалова Миколи Григоровича, Радіус Валентини Савеліївни та інших (але їм також у свій час це розповідали їхні предки, які теж чули з розповідей своїх пращурів), перші переселенці заснували наше село не в 1862 році, а ще раніше, хоча за архівами Мелітопольського музею виходить, що саме в 1862 році. Село виникло на місці татарського аулу Великий Тобал. Судячи з цього, тому і закріпилася ця назва за селом. Першими поселенцями села були біженці-українці із-за Дунаю із арнаутами з-під Ізмаїла (?О.Г.), які там знаходилися ще з часів XVIII ст. Сюди переселилися сім’ї Сидоренків, Смоляченків, Назаренків, Бірюків, Александрових, Іщенків, Берегових, Логвінових. До речі, до сімдесятих років минулого століття була в селі й родина Гончаренків, старі були люди вже й тоді, померли давно… Першим засновником села був Сидоренко Порфирій Трохимович, в селі його прозивали дідом-бесарабом. Назва села походить від дня освячення церкви. Ця подія відбулася 3 червня 1889 року, в день архангела Костянтина…(?– О.Г.)» Щодо так званих «арнаутів» (староназва албанців, які, справді, і досі компактно проживають в кількох сусідніх селах, колишніх колоніях), то тут, схоже, сталася все-таки якась плутанина. А сучасна ж назва села зазначена вже, як бачимо, і в «Списку» 1864 року, тобто задовго до 1889 року… Хочу ще зазначити, що це село дало чимало відомих і достойних людей. Наприклад, саме в ньому народився колишній генеральний директор виробничого об’єднання «Мелітопольхолодмаш» Грищенко Дмитро Ілліч.

ще, за свідченнями старожилів, це саме задунайці заснували питомо українські села Нельгівку та почасти НовоОлексіївку Бердянського повіту (теперішнього Приморського рну Запорізької області), які з «легкої» подачі радянського видання «Історія міст і сіл УРСР», том 8, Запорізька область (1970 р.), лише з огляду на їхній колишній статус – «колонія», та підпорядкованість колоніальному відомству були означені як «колонії, засновані болгарами». Скажімо, саме такої помилки 76

допускається дослідниця з м. Приморська Л. Солдатова у своїй статті «Предания седого Азова» (ж-л «Хортиця» №6, 2015 р.), яка «дарує» болгарам заснування Нельгівки та Лозанівки… Проте все-таки зазначаючи: «Нельгівка, яка була заснована болгарськими переселенцями, сьогодні відноситься до українських сіл…» Цю нісенітницю, котра вже потрапила до «Вікіпедії», а також і до окремих розвідок деяких місцевих краєзнавців, ще належить обов’язково виправити, бо поступатися своїм, українським, на своїй землі – далі вже й нікуди… Те ж саме бачимо в усьому іншому вельми пізнавальній книзі відомого дослідника, шанованого на Запоріжжі громадського діяча Олександра Федоровича Білоусенка. Майже всі колонії, засновані українцями-задунайцями (Володимирівка, Нельгівка (Михайлівка) у нього зазначено, або як «засновані болгарами», або засновники не вказуються зовсім (Дмитрівка), або засновниками означені українці з внутрішніх губерній, що стосовно колоній є неможливим (Мар’янівка (Мар’янівська). Засновниками ж колонії Лозанівка вказуються переселенці з «м. Тульчин Вінницької області», замість «м. Тульча в Добруджі», як те вказує навіть сучасна «Вікіпедія». Очевидно, автор не мав можливості ознайомитися зі «Списоком населених пунктів Таврійської губернії станом на 1864 рік» і користувався якимись пізнішими сумнівними відомостями. Якими за всіма прикметами, до речі, користувалися більшість краєзнавців… Можу лише порадіти за себе: мені ці матеріали на очі під час пошукової роботи не трапилися і не ввели в оману.

все-таки, мушу визнати, у першому виданні цієї книги, даремно зваживши саме на розповсюджену, але неправильну інформацію деяких дослідників, і я також висловив некоректне припущення: «…Натомість щодо Лозанівки, також зі свого боку маємо, очевидно, визнати помилку укладачів «Списку…»: принаймні на сьогодні це болгарське село. З нього, наприклад, походить мій добрий друг, болгарський поет, член Спілки письменників Болгарії Володимир Калоянов…» Щодо Володимира, це насправді так. Але… 77

Вельми прошу вибачення у мешканців села Лозанівки та у вас, шановні читачі, бо мої особисті нещодавні польові дослідження показали, що, хоча присутність болгарських родин у Лозанівці справді значна, проте село, засноване українцями-поверненцями з міста Тульча, що в Добруджі (теперішня Румунія) 1861 року, було і залишається досі питомо українським. До речі в селі і досі живуть Гончаренки. Одним з них є, на жаль, нині уже покійний Петро Матвійович Гончаренко, фронтовик, винахідник-зброяр, відомий запорізький художник, музикант, поет і щирий патріот України. Така є – істина, і вона одна. Тим більше, що, як побачимо далі, й нашим добрим сусідам – болгарам чужого не потрібно.

ідомий дослідник С. Пачев у своїй роботі «Виникнення та кількісний склад Приазовської локальної групи болгарських сіл: історіографія» пише: …Причини розбіжностей можна пояснити наступними факторами. По-перше, російська статистика ХІХ ст. не відображає повною мірою строкатий національний склад переселенців з Бессарабії 1861–1863 роках і має потребу в уточненні. В офіційних джерелах до «болгар» зараховувалися не тільки етнічні болгари, але й представники інших національностей, що мали юридичний статус «задунайських переселенців» (у тому числі росіяни, українці, албанці, гагаузи, молдавани). Решта переселенців, серед яких були як росіяни, так і українці, іменувалися «інші вихідці слов'яни», «руські вихідці з Молдавії», «руські вихідці з Добруджі», «руські вихідці з Туреччини й Молдавії»… …Відправним пунктом у цій справі може послужити статистичне джерело, що дійсно є найбільш повним, – «Список населених місць» 1864 р. (далі – «Список...»). Цей документ складений невдовзі після переселення й містить всі населені пункти обох повітів, у тому числі хутори й навіть окремі трактири. Окрім відомостей про місце розташування населеного пункту відносно фізико-географічних об'єктів, відстані до повітового міста й станової квартири, числа дворів 78

і жителів, у «Списку...» є важливі примітки щодо різновиду населеного пункту: “местечко казенное”, “селение владельческое”, “селение казенное”, “хутор владельческий”, “хутор казенный, “колония меннонитская ведения Попечительного комитета об иностранных поселенцах Южного края России”, “колония болгарская ведения Попечительного комитета об иностранных поселенцах Южного края России”, “колония русских выходцев из Молдавии ведения Попечительного комитета об иностранных поселенцах Южного края России”, “колония русских выходцев из Добруджи ведения Попечительного комитета об иностранных поселенцах Южного края России”, “колония русских выходцев из Турции и Молдавии ведения Попечительного комитета об иностранных поселенцах Южного края России”. У «Списку…» зазначені 42 так звані «болгарські колонії» (37 у Бердянському повіті й 5 – у Мелітопольському), а також 6 колоній так званих «російських вихідців» з Молдавії й Добруджі (5 у Бердянському повіті й 1 у Мелітопольському)… …Н.С. Державін, переконавшись у невідповідності офіційної статистики реальному національному складу, зробив спробу скоригувати ці дані. Грунтуючись на особистих польових етнографічних спостереженнях, він не включив у таблицю 8 колоній, названих у «Списку...» болгарськими, а саме: 3 гагаузькі колонії, 3 албанські колонії, а також Нельгівку (колонія задунайців-українців. – О.Г.) й Дунаївку (колонія молдаван. – О.Г.)…

Тут знову відступлю трохи від теми і

краще надам слово поважним хорошим людям. Заєзжай (Безкоровайна) Діна Григорівна, вчитель української мови загальноосвітньої школи № 8 м. Мелітополь, відмінник освіти: «…Село, в якому я народилася, називається Нельгівка (першоназва Михайлівка), це нині Приморський р-н Запорізької області, колишній 79

Бердянський повіт Таврійської губернії. Засноване воно в 1861 році козаками-задунайцями, які після довгих десятиліть на чужині повернулися в Україну. Ними ж трохи пізніше було збудовано і першу церкву Святої Покрови (захисниці козацтва). Бабуся моя, Бондаренко Тетяна Семенівна, і мама, Нікітенко Лідія Андріївна, – прямі нащадки тих людей дуже багато розповідали про ті часи. Є навіть родинні оповідки-бувальщини про те важке переселення, що передаються з покоління в покоління… Савченко, Никифоренко, Черненко, Крамаренко, Кравченко – то все також «задунайські» прізвища, які досі побутують і переважають у селі… Образливо мені було дізнатися, що, виявляється, задунайців нині намагаються викреслити з історії краю, «подарувавши» наші труди і здобутки іншим… Та вам кожен сельчанин підтвердить мої слова!»… Ми вже знаємо думку щодо Нельгівки поважних дослідників Н. Державіна та С. Пачева. Очевидно, помилка, а як наслідок – плутанина та замовчування, сталися ще у минулому столітті. У «Списку населених пунктів Таврійської губернії станом на 1864 рік» бачимо за номером 446 поряд із болгарською колонією Гирсівкою теперішнього Приазовського району на місці ногайського аулу Тулга, при балці Джекенли не існуючу нині болгарську колонію Нельгівку (дворів 59, 129 чоловіків, 123 жінки). Очевидно, після пізнішого перейменування колонії задунайців-українців Михайлівки (Новомихайлівки) на Нельгівку визначення автоматично ототожнилося з нею. Або, що теж вельми вірогідно, просто наплутав чиновник, що готував подання при підготовці «Списку» до друку. Бо натомість за тим же «Списком 1864 року» сучасної Нельгівки (чи Михайлівки) нібито і взагалі не існує, хоча там вказано всі сусідні села (колишні менонітські й німецькі колонії), а дослідникам нині вже точно відомо, що село це засновано саме 1861 – 1862 року… Зовсім нещодавно на сайті «GENEO-ГЕНЕО», Международный генеалогический форум; Міжнародний генеалогічний форум; International Genealogical Forum (http://forum.genoua.name/viewtopic.php?id=363) трапилася мені архівна інформація, яка, гадаю, беззаперечно ставить усе на 80

свої місця, хоч і містить певні стилістичні неточності (для більшої достовірності подаю без купюр, мовою оригіналу): «Бердянский уезд — Таврическая губерния (1802 – 1917), Административное деление Бердянского уезда на 1900 год: «Нельговка, село в верховьях речки Юшанли. Основано в 1862 году, как колония, украинцами и русскими (?– О.Г.) выходцами из села Кринички (Южная Бессарабия). Названо по фамилии Н.Н. Нельговского, контролера Попечительного комитета о колонистах южного края России. На 1899 год Нельговское сельское общество в составе: 241 муж., 271 жен., 98 домохозяев, земли 3218,5 десятин, подворное»… Хочу звернути вашу увагу, шановні читачі, на те, що зазначені в інтерв’ю з Д. Г. Заєзжай прізвища і досі побутують серед українців Добруджі, щоправда, у дещо румунізованому варіанті – з кінцівкою «…ку», замість звичного нам «…ко». Наприклад, Дмитро Черненко є головою філії Союзу українців Румунії в м. Тульча.

Подібна

проблема через дослідницьке та канцелярське «нехлюйство» спіткала й інших задунайців, що переселялися у Таврію (нібито?) вже з Бессарабії. Село Володимирівка теперішнього Приазовського району Запорізької області справді визначається нині в довідниках як «колонія, заснована болгарськими переселенцями». Павлина Туменко (Сивун), українська поетеса, лауреат премії ім. П. Куліша, мешкає в м. Мелітополь: «…Один з моїх предків, Телега Андрій, приїхав із Бессарабії на волах у Таврійські степи й поселився на місці мого рідного села Володимирівка Приазовського району Запорізької області. На той час це був ногайський аул Альшин Бан. Сусідні аули називалися Бадай, Чичма, Кечкет, Сустугун… Саме в 81

той період почали активно заселятися небезпечні тоді степи Таврії. В родині Андрія народилося три сина: Максим, Василь та Андрій… Бабуся розповідала мені, що саме троє синів Андрія Телеги стали праотцями основної частини сучасних родів нашого села. Так воно, схоже, і є, бо через хату – дальні родичі у 5-ому, 6-ому чи навіть 7-ому коліні… Наше село – споконвіку українське і україномовне, хоча, справді, довколишні села – болгарські, окрім Дмитрівки (Бадай). Тож дивно чути і читати нині про його заснування болгарами»… І дійсно, у тому ж «Списку населених пунктів Таврійської губернії станом на 1864 рік» за номером 379, ліворуч дороги з міста Мелітополь до міста Маріуполь, чітко зазначається колонія «руських вихідців з Молдавії» Володимирівка (Альшин), при річці Корсак (93 двори, 216 чоловіків, 208 жінок). Отже, і тут, як то мовиться, додаткових питань не має більше виникати.

Ось ще голос на захист «задунайськості» Ново-Олексіївки…

Володимир Миколайович Кардашов, професор кафедри дизайну Київського інституту реклами, доктор філософії, академік МКА, мешкає в м. Мелітополь: «…Кожні літні канікули ще дітьми ми с братом Семеном проводили в селі НовоОлексіївка Приморського району Запорізької області в гостях у бабусі. Це рідне село моєї мами Нагорної Надії Терентіївни. Ново-Олексіївка – такий собі становий український острівець серед тамтешнього моря болгарських сіл. Там ми чули чудову українську мову, українські казки, українські пісні. Там побутує українська кухня, панують українські звичаї. Наша тьотя вишила нам сорочкивишиванки... Ще тоді я чув від 82

бабусі, а вже дорослим почув і від краєзнавця, учителя історії з сусіднього болгарського села Радолівки – Номлієва Стефана Дмитровича підтвердження того, що мамине село заснували задунайські козаки, які повернулися на Батьківщину. Дуже горджуся своїм походженням!»… Щодо Ново-Олексіївки, гадаю, на сьогодні мусимо визнати лише часткове заселення її задунайцями. Про те однозначно говорить і рік заснування села – 1861. Проте у «Списку 1864 року» село числиться, як «селище казенне». І нині повсюдно офіційно зазначається: «Ново-Олексіївка заснована в 1861 році на місці колишнього татарського аулу Бескекли переселенцями з Миколаївки Бердянського повіту, а також сіл Харківської, Воронезької та Чернігівської губерній». На мій погляд, це саме той випадок, коли люди свою правду пам’ятають, а офіційна історіографія уперто її заперечує… Втім, у передмові «Загальні відомості про губернію» до «Списку населених місць 1864 року» укладач зазначає: «…З Молдавії та північно-східної частини Туреччини нові поселенці водворялися як на спорожнілих казенних землях, так і на вільних ділянках старих руських селищ…» До яких точно селищ вони «водворялися» і скільки точно було тих людей – зараз визначити, на жаль, практично неможливо. Проте деякі приклади того можемо віднайти, наприклад, в роботі Л. Солдатової «Предания седого Азова», (ж-л «Хортиця», №6, 2015 р.), в якій вона пише: «БАНІВКА – село засноване болгарами, українцями та молдаванами у 1862 році, які переселилися з однойменної колонії в Одеській області…», «Борисівка – село Приморського району, засноване переселенцями з Полтавської області… Одночасно на ці землі прибули й українські переселенці з Бессарабії…» Щодо Банівки окремо хочу зазначити, що я спеціально виділив слово «колонії», бо, як ми уже знаємо, статус колоністів у Бессарабії надавався лише колишнім задунайцям-запорожцям. Це, на мою думку, ще раз підтверджує те, що і з Бессарабії також переселялися здебільшого їхні нащадки.

До

того ж у колишньому Бердянському повіті, а тепер у Приморському районі Запорізької області, маємо й село, в якому, як і колись на Одещині, зійшлися потомки «вірних» і «невірних» запорожців – Новопавлівку. Як зазначає українська «Вікіпедія», «Село засноване в 1860 (? – О.Г.) році нащадками задунайських та чорономорських козаків, що переселилися зі станиці Павлівської (Краснодарського краю). Село Новопавлівка розміщене на правому березі річки Обитічна, за 15 кілометрів від районного центру і за 22 кілометри від залізничної станції Трояни. Нижче за течією примикає село Лозанівка...»

Отже,

з Нельгівкою та Володимирівкою маємо в Бердянському повіті сім (7) колоній, заснованих задунайцями та ще щонайменше чотири (4) заселених ними частково.

Той

же «Список населених пунктів Таврійської губернії станом на 1864 рік» допомагає нам віднайти ще кілька колоній задунайців у Мелітопольському повіті:

За номером 1129, наприклад, числиться «колонія російських

вихідців з Добруджі», Другокостянтинівка (КостянтинівкаДруга, Второкостянтинівка), праворуч від поштового тракту з м. Мелітополь у м. Феодосію, на дільниці 38 (дворів 32, чоловіків 68, жінок 51). Нині територіально це село Маяк Новогородківської сільради Мелітопольського району. Проте в історії його заснування дійсно дослідниками визнається хронологічний «провал», пояснення якому без доступу до Сімферопольського архіву, очевидно, дати неможливо: на кілька десятиліть цей населений пункт неначе зникає з усіх відомих документів. Офіційною ж датою створення села Маяк визнається 1921 рік… Втім, у дослідника Григорія Рудницького віднаходимо таку інформацію: «…Найбільші ж випробовування випали при переселенні на долю другоолександрівців, які, за свідченням 84

місцевого панотця Павла Сокоренка, переїхали з турецького поселення Сорі-Юрт. Прибувши 1861 року на Адаманську ділянку в Дніпровському повіті, 113 родин почали оранку і вже лаштувалися будуватись, аж раптом з’ясувалося, що частина відведеної їм землі насправді належить Кримському соляному правлінню. То ж до передачі її губернській палаті державних маєтностей селитися там заборонялося. Тому колоністів перевели в колонію Костянтинівку-Другу (Другокостянтинівку) на Мелітопольщині, де вони багато місяців тулилися по чужих кутках, зазнаючи злигоднів, бо не в інтересах тамтешньої громади було ділитися з прибульцями своїми запасами та угіддями. Звертання ж до чиновника Міністерства маєтностей А. Гюнне, призначеного урядом якраз для залагодження колоністських справ, не мали задовільних наслідків – навпаки, цей дійсний статський радник у лютому 1863 року погрожував судити доведених до розору людей як «уголовних прєступніков і ослушніков». Склалися настільки нестерпні обставини, що врешті в задунайцях заговорила таки козацька кров: вони почали діяти рішучо, не питаючись дозволу у чиновників. І ось у квітні 1863 року управитель преображенської економії Фейна повідомляє повітовому начальству, що в сусідній Адамані на оброчній землі з’явилися зарубіжні вихідці і «почали орати землю, заволоділи там колодязями і не пускають чабанів напувати отари, які пасуться на цій землі». Приїхавши з кількома урядовцями на місце, становий пристав зажадав негайно звільнити ділянку, але задунайці твердо відповіли, що нікуди звідти вже не підуть. Тоді в Адамань прибув дніпровський земський справник Козинцов. Нічого не домігшись ані погрозами, ані вмовляннями розквартируватися в Олексіївці чи Першокостянтинівці, він викликав на 26 квітня як понятих вісьмох селян з Новоолександрівки та по 15 осіб з Каланчака та Чаплинки – «для сприяння під час виводу переселенців з ділянки». Другоолександрівці ж (а тут вже устаткувалося 76 сімей з Мелітопольського повіту і 12 з перекопської колонії БерлекТомак, (теперішнього села Новокримського у Джанкойському районі АРК*) вирішили стояти непохитно. Коли ж справник 85

наказав заарештувати ватажків громади Дениса Іванова, якого в документах називають ще Красновичем і Красновим, Опанаса Вроду, Антона Павлова, Єфрема Киселенка та Івана Арбузова і передати їх під нагляд викликаних справником селян для подальшої відправки в олешківський острог, натовп відбив односельців. «Ріжте нас, стріляйте з гармат, топіть у морі, саджайте в острог, але ми не вийдемо з ділянки, ми підемо на Перекоп і будемо скаржитися губернаторові!» – з такими вигуками колоністи рушили у Перекоп. Справник Козинцов теж подався туди чимшвидше, хоч то був не його округ, і при підході до міста колоністів зустріли солдати. Проте навіть після арешту згаданих вище селян другоолександрівці не розходилися, вимагаючи або випустити узятих під варту, або заарештувати усіх. Перекопський городничий розпорядився наглядати за ними. Щоб усе-таки добитися виселення непокірних, Козинцов просив у таврійського губернатора військової допомоги, нагадуючи в рапорті, що на збірному пункті у Голій Пристані і Збур’ївці стоїть батальйон Білостоцького піхотного полку, а в Перекопі – інвалідна команда. Але на крайні заходи губернське начальство не зважилося: застосування збройної сили набрало б небажаного розголосу. До того ж саме Таврійська адміністрація виділила переселенцям ділянку і за цілих два роки не спромоглася врегулювати земельне питання із соляним правлінням. Через місяць заарештованих випустили на поруки. Колоністи ж не спинилися в обстоюванні своїх прав. На початку осені 1863 року їм навіть вдалося подати скаргу імператриці, яка відпочивала в Ялті. Невдовзі ділянка все-таки зосталася за другоолександрівцями, хоч земельну грамоту на неї вони отримали лише 12 грудня 1875 року. Генерал-губернатор П. Коцебу наказав залишити їх на місці і вважати питання вичерпаним». Особисто мені здається дуже імовірним, що зниклі з Другокостянтинівки переселенці й бунтівники з Другоолександрівки – то одні й ті ж люди, які, перезимувавши, повернулися до Сиваша. Напевне, Другокостянтинівки тоді, взагалі не сталося. Хіба що залишився якийсь хутір та ще «галочка» у списку чиновників… Потому назва ця трапляється 86

ще раз, та й то – помилково, лише у книзі «Таврическая єпархія» єпископа Гермогена, де написано, що «18 жовтня 1873 року в селі Георгіївка освячено церкву Різдва Божої Матері. У приход входили села Георгіївка, Дивненське, Гамівка, Царицино, Новокостянтинівка і Второкостянтинівка» (хоча такого й бути не могло, оскільки географічно Другокостянтинівка знаходилася б майже за 100 кілометрів від означених сіл). А російська «Вікіпедія», скажімо, і досі, як стару назву теперішньої Олександрівки (Другоолександрівки) Каланчацького району Херсонської області, подає поряд з назвою «Адамань» і назву «Второ-Константиновка», https://ru.wikipedia.org/wiki/Александровка_(Каланчакский_ район) Можна було б визначити це як помилку, проте і на деяких старих картах Олександрівку означено саме так. В розділі ілюстрацій мною наведено одну з таких (1938 р.). Можливо якийсь час побутувала за старою пам’яттю і ця назва, уводячи в оману навіть професійних енциклопедистів та картографів?..

о ж до другого, виділеного мною тексту Г. Рудницького, то, можливо, ця цитата пояснює те – куди поділися засновані (за інформацією В. Пачевої) ще кілька колоній задунайських українців у Криму… Нині ми вже знаємо, що на території Криму українцямзадунайцям закріпитися не вдалося. Про те і в передмові до «Списку населених місць 1864 року» читаємо: «…З нашого числа на півострів приходиться не більше 30 людей об.с.; в степу Криму було кілька таких колоній, але жителі з них переселилися на материк, через неможливість займатися тут хліборобством…»

Ще

дві колонії задунайців віднаходимо завдяки праці херсонського краєзнавця Юрія Безуха «Заселення Сірогозчини». 87

Наприклад про село Покровку колишнього Мелітопольського повіту: «…Покровителем запорожців завжди була Свята Покрова. Тому, розселившись, жителі 14 жовтня 1861 року нарекли своє село Покровкою. В 1864 році в селі 217 дворів. Дві акуратні вулиці вздовж Сірогозької балки з двома рядами хат (рідкість на той час), що простяглися від однієї притоки балки до іншої. По центру села — колодязь, там же — гребля, на схід від неї в балці — ставок, є три вітряка. Пізніше збудують дерев’яну церкву Святодимитрівську. В «Списку населених місць Російської імперії за 1864 рік» читаємо: «Покровка (дільниця № 104) колонія руських виходців із Молдавії, відомства попечітельного комітету, (при колодязях), дворів 221, жителів 538 чоловічої статі та 449 жіночої статі…» Юрій Безух зазначає на вулиці Каїрській (Бессарабській) у цім селі прізвища перших поселенців: Карпенки, Бабенки, Пащенки, Черненки, Ткаченки, Бугаєнки, Кравченки… Як бачимо тут і побачимо далі – прізвища співпадають з тими, що й досі побутують у селах «задунайців» Таврії, Бессарабії та власне і за Дунаєм, серед українців теперішньої Добруджі. Також у «Списку населених пунктів Таврійської губернії станом на 1864 рік» за номером 1017 віднаходимо відомості про засновану на тій же 104 дільниці, при балці Сірогоз ще одну колонію добруджан – Петровку (101 двір, 303 чоловіки, 449 жінок). На думку того ж Юрія Безуха, імовірно в подальшому колонії Петровка (№1017) і Покровка (№1018) злилися в одну – теперішню Першопокровку, оскільки нині існуюче село НовоПетровка заселене дещо пізніше вихідцями з Польщі і розташоване в іншому місці. На моє ж переконання, «дві акуратні вулиці вздовж Сірогозької балки з двома рядами хат…», про які пише Ю. Безух у попередньому матеріалі, і є на початку двома окремими селами, бо й описи у «Списку…» обох сіл практично ідентичні, за відмінністю лише числа народонаселення. Злиттю ж у реальності та в документальній ідентифікації сприяли не лише географічна та етнографічна близькість, а й майже повна співзвучність назв, що не могло не призводити до бюрократичної плутанини, якої, звичайно, в опікунському 88

комітеті зі справ колоністів постаралися в подальшому уникнути.

тже, якщо все-таки Другокостянтинівку визнаємо за факт, то разом з Петровкою, щодо заснування якої, як пам’ятаєте, також виникають питання, та Покровкою маємо в Мелітопольському повіті три (3) колонії. Якщо ж приймаємо фактичний стан речей – лише одну (1) – Покровку (Першопокровку).

Перекопському повіті за «Списком населених місць Таврійської губернії станом на 1864 рік» знаходимо за номером 1161 «колонію руських вихідців з Тульчі» Покровка (Ялантуш), при балці Чатирлик (8 дворів, 16 чоловіків, 13 жінок). Себто в усіх кримських повітах за «Списком…» насправді віднаходимо кілька болгарських колоній, але тільки одну (1) колонію українців із добруджанського міста Тульча.

Як бачимо, цифри запропоновані різними дослідниками,

геть не збігаються. У передмові «Загальні відомості про губернію» до «Списку населених місць 1864 року» знову ж таки читаємо: «…Малоросіян і великоросіян з Молдавії і Туреччини до 1863 року в губернії нараховувалося 4220 ч. і 3577 ж.с., всього 7797 обох статей. На час укладання списку вони займали 5 колоній в Бердянському повіті, 3 в Мелітопольському, 8 в Дніпровському і 1 в Перекопському, (№№ 379-80, 391, 423, 454, 596, 698-99, 702703, 718-719, 1017-18, 1129, 1161), населення яких складало до 4175 ч. і 3636 ж. с., тобто разом 7811…» Отже, бачимо тут розбіжності з нашими даними лише стосовно колоній Бердянського повіту. У цьому дослідженні ми вже достатньо широко розглянули причини того. Проте мушу зазначити, що, як ми вже переконувалися, і сам «Список…» часом подає некоректні відомості. Скажімо, всі колонії, нібито засновані відінськими болгарами, у «Списку…» продовжують 89

числитися «болгарськими», хоча в передмові до нього укладач сам зазначає, що вже 1862 року до 90 відсотків цих людей повернулося на свою батьківщину через незадоволення умовами переселення та високою смертністю між колоністами. Я вже згадував тут неіснуючу болгарську Нельгівку в теперішньому Приазовському районі Запорізької області. Не відбулося і єдиної в Дніпровському повіті болгарської колонії Григорівки: нині це село Чаплинського району Херсонської області, за даними «Вікіпедії» заселене українцями, «вихідцями з внутрішніх губерній». За тією ж передмовою, уже навіть на час складання «Списку…» на місце кількох спорожнілих болгарських колоній у степовому Криму прийшли і оселилися чехи з Богемії…

Проте час повернутися до нашої головної теми.

Порядок переселення та наділення переселенців землею регулювався Положенням Комітету чотирьох міністрів від 18 січня 1860 року. Нагадаємо його зміст: 1) земельні ділянки надавалися із розрахунку 8 (реально до 15) десятин на ревізьку (особу чоловічої статі) душу; 2) обов’язковість попереднього вибору землі; 3) пільги (звільнення від військового постою – на 6 років, від податків та натуральних повинностей – на 8 років, від рекрутства – довічно (за іншими даними – 20 років), а також грошова допомога; 4) постачання всім необхідним у перший час після переселення; 5) підпорядкування Опікунському комітету зі справ колоністів, тобто окремий адміністративний статус. Втім, у підпорядкуванні колоніального відомства задунайці-українці перебували тільки до його ліквідації в 1867 році, коли уряд Росії учинив нову зраду: їх було обернено на державних селян і позбавлено всіх належних колоністам пільг… Перші роки на новому місці випали неврожайні – і переселенці бідували нестерпно.

У повісті Дмитра Васильовича Марковича (1848–1920 рр.)

«У найми» (що, як визначає Г. Рудницький, саме й розповідає про буття колишніх задунайців у селах Першокостянтинівка, Іванівка, Строганівка) читаємо таке: «…Тільки Сиваш своєю 90

важкою, сивою, як мертве око, хвилею лиже жовтий переляканий берег. По жовтій землі розкинулось село, як у пісні кажуть: стоїть невесело… Голод у селі. Страшне слово!.. Тижнів через два після св. Миколая настала зима, да така, якої десять год вже не було…» Для Д. Марковича взагалі Присивашшя – це суворий простір, який випробовує людину на міцність тіла та духу. Саме про трагізм долі переселенців-злидарів, їхню поразку в непосильному двобої з жорстоким світом і повідав цей митець у своїх таврійських оповіданнях «Шматок» та «У найми» (1888 р.), в яких широко використані матеріали з місцевого життя, створені колоритні образи земляків, наведені розлогі описи природи степового краю. Перед читачем постають похмурі замальовки чаплинських степів і Присивашшя, що суголосні безрадісним настроям героїв. У тому ж оповіданні «У найми», що має підзаголовок «Образок з життя Дніпровського повіту 1887 – 88 року», репрезентовано таврійське лівобережжя : «Нема краю широкому, вільному степу! Простягся він рівний-рівний від кучугурів Дніпрових аж до самого Сиваша, уперся в його, став неначе на годину, а далі перекинувся через Сиваш, задавив його своєю величезною рівнотою і простягся вже вільно далі й далі, зачепив річечки Молочну, Дін і пропав десь… Коло самого моря лежить він – неначе залицяється з ним, широким і таким же вільним, як два брати, один тихий, до оселі прихильний, а другий – ворог хати… Від Дніпра степ хороший, коло Сиваша – понурий, білястий, з лисинами. Та й не диво йому засумувати коло такого сусіди». Від опису сумних картин степових просторів автор переходить до фіксації прикмет голодної пори в Присивашші: «Цей рік великий бог не хотів глянути на степ широкий своїм милостивим оком; прогнівили його, милосердного, одвернув лице своє, і в той мент мертвим вітром повіяло… Все, що з весни потяглося з землі багатої, все зразу стало умирать. Вітер з схід сонця віяв, дув немилосердно, лютував як хотів, усяку билинку, стеблину зв’ялив, зсушив. Зелений хліб вийшов з землі травицею розкішною, неначе килимом укрив степ; повіяв сердитий вітер – і 91

травиця звернулась у дудочку, зав’яла, головоньки схилила додолу, пожовкла – і вмерла навіки… Курай колючий та живучий, перекотиполе чудовне та летюче – від того вітру повмирали, і на Іллю святого степ почорнів, неначе ярина восени, сірою землею як попелом вкрився. А чоловік, хлібороб, сльозою гіркою вмився». Невипадково все в природі нагадує про смерть, хвиля Гнилого моря «важка, сива, як мертве око», а земля, хатки й саме небо жовті, наче мерці. «Голод у селі. Страшне слово!..» ця констатація ніби передвіщає трагічний розвиток подій: у багатодітної удовиці Ганни немає можливості утримувати родину, тож слідом за сином-підлітком Степанком вирушає на пошуки заробітку в зимову стужу й маленька донька Марися, котра по дорозі замерзає…

У поезії «Степова билиця» (1887 р.) і Дніпрова Чайка

показала разючу картину нелюдських умов животіння одного з багатьох таврійських наймитів-підлітків, що в муках від голоду й холоду вмирає на тлі буряної ночі, доглядаючи незчисленні отари бездушного хазяїна – німця-мільйонера. Основою твору став дійсний факт із судової практики друга поетеси – того ж відомого юриста і письменника Д.В. Марковича. Ця подія дуже вразила обох літераторів, і, як наслідок, виникло своєрідне творче змагання митців. «Ми з ним писали навипередки, – згадувала Дніпрова Чайка, – “Степова билиця” звалося у мене, “Шматок” у його. У мене – віршем, у його – прозою…» Талановита поетеса зуміла тонко відтворити гнітючий душевний стан юного вівчара Івана, його відчай і мрії про задоволення звичайних дитячих потреб у їжі й теплі. Проте для малого наймита ці сподівання практично нездійсненні. Натуралістичні подробиці, до яких yдається Дніпрова Чайка, щоб передати жахливий фінал долі хлопчика-трударя, слугують контрастом до безхмарного й безкарного існування його хазяїна – великого таврійського землевласника, 92

який і надалі «Іванів наймає» та наживається на їхній праці та дешевій силі…

к бачимо, убивчі голод, холод, падіж худоби та смерті людей стали на той час страшним і нестерпним побутом переселенців. Тож після того, як скінчилися пільги, задунайці, даремно плекаючи надії на відновлення козацького звання, намагалися переїхати на Кубань. Декому це вдалося, але основну масу адміністрація втримала на місці. 1871 року по новостворених селах здійснив поїздку губернатор Григорій Жуковський – «для восстановлєнія порядка і вразумлєнія колоністов». Хоча він сам же і зазначав до того, що: «солонцюваті грунти тут не годяться для хліборобства». Тому неврожаї і падіж худоби продовжувалися, женучи людей на заробітки в поміщицькі фільварки, на соляний промисел, до Криму, Херсону, Одеси… А 34 родини зі Строганівки і 20 з Новомиколаївки взагалі повернулися – втекли назад, за Дунай, продовживши тим дивний такий історичний людський кругообіг, що визначає пошук щасливого українського Біловоддя чи Лукомор’я. Проте, чи вдався їм той зворотній похід, невідомо: на той час кордон було перекрито вже набагато жорсткіше, та й у Добруджі нова румунська влада навряд чи чекала поверненців з розпростертими обіймами. Не кажучи вже про те, що звільнені українцями землі, одразу ж було зайнято румунами, липованами та кримськими татарами, які емігрували перед тим із Криму. Мабуть, тому знаходимо, скажімо, на Одещині, в Татарбунарському районі село Рибальське, «засноване 1871 року втікачами з Таврійської губернії»…

Стосовно себе і свого роду краще подам тут уривок з книги

«Земля степових пірамід» Григорія Рудницького: «ІВАНІВКА. На початку – ногайський аул Терень, можливо, в тій місцевості, куди восени 1597 року під проводом Тихона Байбузи козаки ходили – «на кримські 93

поля, під саме місто Перекоп, на урочище Терен-Ориш і там… погромили неприятельські орди й улуси і зруйнували вежі» (Дмитро Яворницький. «Історія запорізьких козаків»). В «Материалах для истории турецкой войны 1787 – 1791 гг.» Терень вже згадується як поселення, а за списком 1797 налічував 380 чоловік. 1861 на місці покинутого аулу поселено нащадків задунайського козацтва. За довідковою книжкою єпископа Гермогена (ст. 131), нову назву дано 24 червня, в день Івана Предтечі. 1871 року в Іванівці було дворів – 176, жителів – 834. Тут родове коріння українського поета Олега Миколайовича Гончаренка (1959 р.н.). З його листа (23. 03. 2011): «…Рятуючись від розкуркулення, прадід мій Григорій Садовий спішно розпродав господарство, із залишками якого (якщо так можна назвати голубів) переїхав до комуни. Тепер це Генічеський район. Тим ще й урятував родину від голодомору 33 року. Село те, Зірка, що поблизу станції Партизани, вже не існує… В Іванівці був я тільки раз, п’ятирічним. По поверненні захворів тяжко і два тижні перебував між життям та смертю. Лікарі так і не визначили тоді – чому (?), а видужав якось зразу, в один день. Пам’ятаю хрещена сказала: «Наступив на пуповину». Може, справді душа була залишилася там і не хотіла повертатися?»…

Далі

не годен втриматися і хочу показати те, що можна прочитати на сайті «Просвіта Херсонщини» про моє родове село Іванівку та про сусідню Строганівку, викохані і піднесені до сонця славними нащадками запорозькими, задунайцямиповерненцями. Стосовно географічної історіографії тут практично дзеркально повторюється стан справ у Запорізькій області… Історія виникнення села Іванівки: «…Офіційне народження села датоване 1820 роком, але перші довговічні поселення на цій землі у 1770 роках. Нині покійна, найстаріша жителька села Сучок Онися, яку всі знають, як бабу-біженку, в свої 104 роки розповідала, як втікали з Бессарабії люди. Люди йшли Чумацьким Шляхом до 94

Мелітополя. Але, натрапивши в нашій місцевості на балки, де була чудова питна вода та будівельний матеріал (очерет, глина) вирішили, тут на березі Сиваша зробити тимчасову стоянку, перезимувати і навесні знову вирушити в дорогу. Але сподобалися ці місця переселенцям, і залишилися вони тут назавжди. Першими поселенцями були сім'ї Табунщиків, Балясних, Чеботарьових, Іванових, Молдованів. Старовинна назва села має два трактування: перше Терни, дісталася назва від кущів терену, колючого, з терпким синьо-сизим плодом, яким позаростали балки, друге Терни – від назви невеликої річки, яка протікала дном балки. Люди жили в землянках. Викопували глибокі ями до 100–150 см, робили один вхід, вкривали землянку зверху очеретом, який слугував їм для покрівлі, так і джерелом тепла в суворі зими, опалювалися ще землянки кізяком. Основною галуззю сільського господарства було тваринництво та збирання солі, яку продавали чумакам. Пізніш на сірих волах возили сіль самі в місто Київ, де міняли на рибу, інший провіант, одяг та предмети побуту. Пізніше поряд із скотарством, поселенці почали розпахувати землі і займатись землеробством…» Історія виникнення села Строганівки: «Точна дата заснування села Строганівка не встановлена. З 1820 року і до 1863 село існувало під старим татарським найменуванням – Джайпа. Строганівка, як і більшість населених пунктів Чаплинського району, була заселена вихідцями з інших губерній. З 1863 року Строганівка стала місцем поселення російських селян, що жили до цього в Молдавії, і офіційно називалась російською колонією. Крім переселенців з Молдавії сюди тягнулись і вільні селяни з інших губерній, маючи намір заволодіти власним шматком землі. Але земля, що знаходилась поблизу Сиваша, була малопридатною для землеробства. Добрий врожай тут збирали раз у 10-15 років. Матеріальне становище селян було дуже тяжким і вони не раз зверталися до Таврійського губернатора з проханням дозволити їм займатися скотарством та вівчарством. На подібні прохання чиновники або ж зовсім не 95

відповідали, або ж ставили заслуживает внимания»…

лаконічну

резолюцію:

«Не

ут все-таки маю дещо відволіктися і зазначити: щодо названих у даній розвідці прізвищ, то співзвучні їм і досі чуємо за Дунаєм. Наприклад, Ананій Іванов є видатним етнографом, істориком Задунайської Січі, громадським діячем, депутатом кількох скликань румунського парламенту – представником у нім української діаспори. Прізвище ж Молдаван і в Бессарабії, і в Добруджі взагалі розповсюджене вельми.

Щодо всього іншого… При всій моїй сердечній любові і

повазі до своїх краян, при величезній моїй вдячності їм за відшукані і наведені у цих текстах корисні побутові дані про буття перших поселенців, хотів би все-таки зауважити, що згадка 1820 року в офіційних російських паперах ногайських аулів Терень та Джайпа ніяк не може трактуватися як дата заснування сучасних сіл. І ще – у зазначених згадках подається кількість осіб саме ногайського населення. Також зрозуміло, що в таврійській мовній традиції топоніму «Добруджа» практично ніколи не використовувалося і все, що східніше та південніше Одеси, включно з Добруджою, бунтівним Придністров’ям і всією теперішньою республікою Молдова, називалося «Бессарабією», але маємо все-таки внести справедливі уточнення, якщо претендуємо хоч на якусь достовірність. У розділі ілюстрацій мною подано карти, які покажуть читачеві, що територія сучасної Молдови далеко не співпадає з територією Князівства Молдавського, яке мали на увазі тогочасні російські чиновники, застосовуючи термін «Молдавія». Сучасна Молдова – то лише колишня частинка того князівства, відторгнута свого часу від нього Російською імперією і названа потому Бессарабською губернією. Додані до неї в радянські часи «ханська Україна» та шматок Поділля (як колишня, теж штучно створена, Молдавська АРСР у складі 96

Української РСР) якраз і складають тепер ні ким не визнану ПМР. Отже, коли пишеться «з Молдавії», це може означати, як «з Бессарабії», так і «з Добруджі» чи з інших частин теперішніх Молдови та східної Румунії, в яких свого часу осідали українцізадунайці. Тож, крім уже наведених мною архівних фактів, так само, як і зазначені дослідники, можу також покластися на свідчення своєї прабабусі Садової Марини, доньки першопоселенців, яку застав ще. Вона, проживши 97 років, померла літа Божого 1969, а до того упевнено свідчила, що «повернулися наші козаки з-за Дунаю (отже, не з Бессарабії, або, що точніше і достовірніше, принаймні – не лише з Бессарабії) і оселилися на руїнах татарських, довкола яких іще, пам’ятаю, вовки вили»… Звідки взялися в історії заснування і досі ще кровно та мовно українського села Строганівки «російські селяни з Молдавії», ми вже бачили вище в цитатах з праці С. І. Пачева. А ось те, в яких документах його визначають чи визначали російською колонією (бо ж навіть саме це словосполучення – логічний нонсенс стосовно тодішньої Росії), не знає, мабуть, ніхто. Принаймні мені б дуже хотілося ті документи побачити… Тут знову іде підміна понять «руське» і «російське». Та й у передмові до самого «Списку… 1864 р.» читаємо: «… великороссияне и малороссияне из Турции и Молдавии естественно причислены к русским…»

В архівних документах дуже часто читаємо таке: «Русских

переселенцев (стільки-то), из них великоросов (стільки-то), малоросов (стільки-то), белоросов (стільки-то)… Отже, як бачимо, фальшувальну концепцію «один народ» придумано не вчора. Тож хочу сказати (тут не погоджуючись із вельми шанованими мною С. Пачевим та В. Пачевою), що тодішньою владою навіть при зримій зневазі у канцелярських документах до офіційно усталених на той час щодо українців понять «малорос», «малоросійське» тощо, переселення та розселення представників двох народів, особливо з Добруджі, усе-таки чинилося паралельно, але окремо. 97

а Дунаєм протистояння (часто справжня війна, кривава і безжальна) козаків-запорожців та козаків-некрасівців (потомків розбитих царськими військами загонів повстанців Кіндрата Булавіна – донських і хоперських козаків, які переселилися в Добруджу ще 1735 року) тривало століттями і, слава Богу, остаточно згасло межи однаково порумуненими їхніми нащадками лише в наші дні. Та і після поразки, завданої запорожцями, більшість некрасівців (а не липован) відступили в глибину Добруджі, в район Сілістрії, до Егейського моря, де заснували нові села. Нині це здебільшого територія Болгарії. Олена Дімитрова – голова болгарсько-українського товариства «Добруджа – Україна» з міста Добрич – в особистому листі до мене, наприклад, пише: «недалеко від Добрича існує село Казашко, проте живуть там здавен росіяни-старовіри…» Доречно тут буде сказати також, що і некрасівці, і липовани були саме «старовірами» (щоправда різних релігійних «толків»), що ще більше посилювало ворожнечу між ними та запорожцями. До того ж саме на початку ХІХ століття стався ще й великий непримиренний розкол як між липованами та некрасівцями, так і у спільноті самих некрасівців. Бік росіян у війні 1805 – 1807 років прийняла більшість липован. Зустрічали хлібом-сіллю, надавали допомогу військам. Тож «інат-козаки» обрушилися на «бунтівників», суворо караючи їх. У 1807 році вони стерли з лиця землі село Караорман, чоловіків перебили, жінок і дітей забрали. Неодноразові каральні рейди здійснювалися на Вилкове, Стару Кілію та інші селища. Втім, і у самих некрасовців єдність порушилося. У 1811 році генерал С.А. Тучков доносив Кутузову про можливість перетягнути деяких з них на свій бік. Переговори пройшли успішно, бажаючим перейти в підданство Росії Кутузов від імені царя видав грамоту, де дарувалося «вічне прощення в колишніх їхніх провинах проти государя і Вітчизни», звільнення від податків на 3 роки, земля, а тим, хто захоче вступити в козацтво – звільнення від рекрутської повинності. За Бухарестським договором лівий берег Нижнього 98

Дунаю відійшов до Росії, і багато некрасівців туди благополучно переселилися. Саме ослабленням «інат-козаків» та їхнім конфліктом з липованами і скористалися запорожці. Вони розгорнули наступ і на початку 1813 року відбили Катерлез. Причому цим не обмежилися, просуваючись далі. Розгорілася війна настільки жорстока, що дивувала навіть турків. Історик Ф. Кондратович писав, що мало не з кожним «бугром в болотах і плавнях дельти пов'язані таємниці сутичок запорожців з некрасівцями, повного знищення цілих загонів з тієї чи іншої сторони». У 1814 році запорожці оволоділи «столицею» супротивника, селом Верхній Дунавець, де і влаштували свою останню Дунавецьку Січ. Некрасовці були витіснені з дунайських гирл. Одні пішли до своїх родичів на Майнос і Ейдос. Іншим турки виділили місця для поселення на річках Магаліца і Мандрозе, в Бандроме і околицях Бабадаг. Велика частина з них переселилася також на територію сучасної республіки Молдова та в Буковину (сучасна Чернівецька область України), де села їхні успішно існують і досі.

абуть, найкраще пояснює причини всієї тієї колишньої кривавої колотнечі у своєму нарисі «Турчин і ми» В. Короленко: «…усе-таки, прислухаючись до зітхань про минуле, якими ніби обвіяно ці степи і плавні, я чув у них і щось більш глибоке, ніж тяжкість румунських податків, щось більш інтимне, що зрослося з самими глибинами душі наших «уходців»… Те саме, що виманило Ігната Некрасова під владу бусурменського царя, чого, значить, вони не знаходили вже на батьківщині і надіялися знайти у турчина. Якось я замислився про це, проїжджаючи степом межи плавнями. Довкола – ні людини, ні житла, ні димку на небокраї, ні собачого гвалту. Гойдалась трава і очерет, і орел кружляв, то здіймаючись у синю вись, то каменем падаючи на здобич… І мені від того смутно пригадувалось щось знайоме… Так, це з Гоголя, «Тарас Бульба»… Козаки пробиралися до Дніпра, як я тепер пробираюся до Дунаю… 99

«Степ давно вже прийняв їх у свої обійми, і лише чорні козацькі шапки миготіли над колоссям трави». Бульба піднімається на стременах і, вказуючи нагайкою на маленьку точку вдалині, говорить: – Дивіться, дітки, ген скаче татарин. Це лише перша людина, яку зустріли вони у цій квітнучій пустелі. Скільки ще таких «чорних точок» могли би розміститися у ній, не заважаючи одне одному! І все-таки перше поривання у степової вільної людини: «спробуйте наздогнати його!» – «І не намагайтеся, – з жалем додає старий Бульба. – Далеко. Втече!» А не будь так далеко, – вони б неодмінно погналися. І коні мчалися би, як вітер, і трави розступалися би, як морські хвилі, і дух захоплювало би від простору та жагучого відчуття погоні. І, якби наздогнали, то… за кілька хвилин був би знову той же порожній степ довкруж, і так само їхали би ним козаки, і лише в одному місці під жахкими променями сонця лежав би у зеленій траві труп людини, з яким козакам бути здалося тісно на цьому безмежному просторі… І, озираючись, мандрівники могли би бачити, як над цим місцем злітають і б’ються степові орли… Ось чого шукали у турчина в придунайських степах Ігнат Некрасов зі своїми козаками, коли вони йшли геть від міцної руки Петра з його європейськими новшествами. І ось, що було потрібно запорожцям, коли їхнє гніздо розорили катериненські генерали з європейськими косицями та європейським військовим строєм. І ось чому нові прибульці з Росії одразу ж стали битися з некрасівцями не на життя, а на смерть, як колись билися з татарами, доти, доки від одного небокраю до іншого не стало видно лише своїх… Некрасівці пішли ще далі, у ще більш дику Анатолію, а побіля моря, на лиманах осіли запорожці…»

тім, один документально підтверджений приклад мирного співіснування запорожців та некрасівців, маю визнати, потому все-таки був. І гадаю, що маю обов’язково навести його в цій роботі ще й тому, що в документах, які стосуються цієї події, 100

віднаходимо відомості також про якусь (схоже, значну) частину українців, які переселялися вже як члени родин некрасівців. На 1 січня 1837 року в Азовському козацькому війську, за даними канцелярії, вже проживали 5771 душа обох статей. У цьому ж таки році з`являється реальна можливість збільшити військо одразу до 7230 душ чоловічої та жіночої статі, бо некрасівські козаки із сім`ями побажали перейти в підданство Росії із турецьких володінь. Прохачі питалися дозволу оселитися на одному з берегів Георгіївського острова, де вони зведуть храм «власними своїми зусиллями». Бажаючих було 1459 душ обох статей, які збиралися перевезти із собою 961 голову великої рогатої худоби та 33506 голів дрібної худоби. Прохання мешканців 4-х турецьких аянств — Ісакчинського, Бабадагського, Мачинського, Тульчинського — 9 січня 1837 року було передане перекладачем Реніського карантину Ріганом новоросійському та бессарабському генералгубернатору. Бажання колишніх підданих російської держави, які залишили свою батьківщину з різних обставин, було прийняте урядом «з цілковитою готовністю». Адже це була ще одна яскрава перемога зовнішньої та внутрішньої політики Російської імперії. Та на підставах останніх трактатів Росії з Туреччиною поселення на Георгіївському острові було неприпустиме. Тому мешканцям турецьких аянств було запропоновано перейти до російської держави і приєднатися до Азовського козацького війська, яке складалося «із колишніх їхніх товаришів за Дунаєм, під іменем запорожців відомих». На що бажаючі повернутися до Росії погодилися. Серед азовських козаків звістка про можливе приєднання некрасівців викликала не однозначну реакцію. Стосунки між задунайськими запорожцями та некрасівцями в Туреччині були складними і не однозначними. Проживання їх на території Османської імперії мало свою історію: від мирного співіснування до кровопролитної війни і нового замирення. Згодом стало очевидним, що серед бажаючих повернутися до російської держави було багато знайомих азовським козакам людей і, навіть, родичів, які після 9 травня 1828 року знайшли притулок серед липованського та некрасівського населення. І тоді козаки Азовського війська звернулися до 101

імператора з проханням дозволити «ізвоіцьким козакам, чи некрасівцям, єдиновірцям їх, а декому із них і родичам... повернутися до Росії для приєднання із земляками своїми». На найвищому рівні було вирішено діяти у справі переселення «некрасівців» обережно. Ускладнень з Османською імперією російський уряд не бажав, а встановлений Адріанопольським трактатом сімнадцятимісячний термін на добровільне двохстороннє переселення російських та турецьких підданих вже закінчився. Тому російському посланнику в Константинополі було доручено приватно домовитися із турецькими міністрами. Через посередництво князя Телемака Ганджери російський уповноважений повідомляв Порту, що імператор Микола І згоден продовжити термін переселення в Туреччину мусульман, які проживають в Росії в Ахалцихській провінції і сподівається, що і султан дасть згоду на переселення тих козаків, земляки і родичі яких живуть в російській державі. Через декілька місяців російський посланник у Константинополі сповіщав своєму уряду про згоду турецького султана на переселення козаків до Росії. До того ж султан запевняв, що негайно будуть надіслані розпорядження сілістрійському паші про відкомандирування в Мачин особливого комісара. Турецький і російський чиновники мусили на місці домовитися про умови і термін переселення. Султаном була висунута одна умова російському уряду: щоб у переселенні некрасівських козаків не було ніякого насильства. Після непростих дипломатичних переговорів між російським і турецьким урядами 6 липня 1838 року перші переселенці у кількості 140 осіб прибули до станиці Новоспаської. Про це повідомляв новоросійського та бессарабського генералгубернатора квартальний наглядач бендерської поліції, який супроводжував переселенців до війська. Через значні ускладнення у ході переселення термін прийняття переселенців до російських карантинів був продовжений до 1 січня 1839 року. Згідно з «Табелем про народонаселення» в Азовському війську на 20 жовтня 1838 року проживало 6.014 душ чоловічої та жіночої статі, серед яких показано 203 особи новоприбулих із турецьких володінь (1 особа духовного звання, 130 козаків, 16 хлопчиків до 10 років та 46 жінок). Аналіз документів з 102

канцелярії новоросійського та бессарабського генералгубернатора показав, що всього з 1837 по 1839 рік через Реніський та Ізмаїльський карантини пройшли тільки 217 осіб обох статей, які були приєднані до Азовського козацького війська. Бажаючих у 1837 році було в 7 разів більше, ніж тих, хто повернувся. Це було пов`язане з політикою турецького уряду, який не був зацікавлений у переселенні козаків у межі Російської імперії. Підступність турецької адміністрації, постійні погрози фізичних розправ, неспроможність російського посланця через відсутність повноважень захистити переселенців, чутки і невпевненість у майбутньому призвели до того, що значна кількість людей відмовилася переселятися. Не останню роль у переселенні саме такої кількості некрасівських козаків відіграло і запропоноване місце поселення. Адже їм, замість добре знаного і зручного у всіх відношеннях для поселення Георгіївського острова, запропонували оселитися на землях Азовського війська, де і без них був уже земельний голод. Водночас і 217 переселенців-некрасівців не були зайвими для війська, у якому в 1838 році нараховувалося 6.014 душ обох статей. Більшість цих переселенців була зарахована саме до служилого козацтва (130 осіб із 193 чоловічої статі). Із загальної кількості тих переселенців лише близько половини становили росіяни — некрасівсько-липованське населення. У переселенських списках вони значилися як люди «малоросійської нації». Звичайно ж російський уряд не вдавався до деталей щодо національної належності цих людей, щоб не ускладнювати процес переселення. А турецька адміністрація допускала до переселення всіх козаків — колишніх вихідців із російських володінь. З поселенням росіян, мешканців турецьких аянств у землях Азовського козацького війська сутичок чи непорозумінь на національному і релігійному грунті між азовцями і переселенцями-росіянами все-таки не відбулося. Про колишню ворожнечу як ті, так і інші воліли не згадувати. Для них це була не найкраща сторінка історії Запорозького і Донського козацтв. Крім того, перенесені мешканцями турецьких аянств поневіряння та їхня допомога у скрутний час задунайським 103

українцям, що залишилися беззбройними і беззахисними, викликали співчуття у азовських козаків. Тим і більше, що самі ж азовці почувалися винними в тому, що сталося з одноплемінниками після їхнього переходу на бік Російської імперії… Уже через декілька років колишні переселенці, обжившись на нових місцях, почували себе повноправними козаками Азовського війська. А згодом, завдяки родинним зв`язкам та новому надходженню людей до війська, із вжитку азовських козаків зникло і саме поняття «некрасівські переселенці». Є очевидним, що колишня ворожнеча між задунайцями та некрасівцями була «забута» через мету, що їх об`єднувала — зберегти свою належність до козацького стану. 1864 року ці некрасівці разом іншими азовськими козаками переселилися на Кубань...

Із

того ж невеликого числа некрасівців, які лишилися в Добруджі, бажаючих 1861 року переселяли теж у Чорноморію (на Кубань), та й то було їх настільки мало, що навіть «Вікіпедія» не згадує про те, датуючи їхній осідок у тамтешніх станицях Прочноокопській, Новонекрасівській на Ставропіллі початком (1911 – 1914 рр., 1925 р.) та серединою (1947 – 1958 рр., 1963 р.) ХХ століття (чим і пояснюється, скажімо, наявність в репертуарі Кубанського козачого хору красивих танців некрасівських козаків «Крило», «Ізмірська» та інших). Росіянилиповани ж, з якими часто помилково «об’єднують» некрасівців (хоча шлюби між представниками цих груп дійсно були досить розповсюдженим явищем, але при тому з обов’язковим переходом у «липованську віру»), взагалі так з місця тоді й не зрушили, залишившись на Дунаї.

На сьогодні дослідникам вже достатньо добре відома історія

заселення кожного російського села у Таврії і, погодьмося, представників цих двох груп росіян із Добруджі в жодному з них не знаходимо ні нині, ні в минулому… Звичайно, якась частина росіян поміж українців могла і навіть мала бути. Але, думається, то, скоріше всього, були люди з 104

Бессарабії, де села та станиці Дунайського війська, як уже зазначалося, були менше однорідними національно. Як доказ, наведу думку, так би мовити, незалежного експерта, а точніше просто чесного фахівця з Росії. Дослідниця І.Ф. Макарова (Інститут слов’янознавства в Москві) пише таке: «…Окремо від російської старовірської спільноти жили (в Добруджі. – О.Г.) православні українці… Первинно організаційним ядром малоросійської діаспори були запорозькі козаки… …Масове переселення українців на історичну батьківщину відбулося організовано, в рамках акції російської влади по заселенню спорожнілих земель Таврійської губернії (серпеньвересень 1861 р.). Тоді, згідно зі звітом Міністерства державного майна, було вивезено морем з Добруджі в Одесу 387 родин та 500 одиноких чоловіків з числа колишніх російських підданих. Розселення здійснювалося на землях Сімферопольського, Перекопського та Мелітопольського повітів Таврійської губернії. Додатково суходолом (зі складу того ж контингенту) було переправлено в Росію 269 родин числом 1088 осіб і, окрім них, залишено на зимівлю в Таврійській та Херсонській губерніях 408 родин в кількості 1524 душі…» Отож, від початку села, заселені «русскімі колоністамі із Молдавіі… із Добруджі і т.п.», були майже виключно українськими. Такими вони залишаються й нині. Невеличка дещиця «великоросіян», що була присутня серед колоністів, асимілювалася ще в першому поколінні, або й уже була асимільована ще до переселення, бо за книгою «Повний географічний опис нашої вітчизни, настільна і дорожна книга», за редакцією В.П. Семенова-Тян-Шанського, том 14 – Бессарабська, Херсонська, Таврійська, Катеринославська, Ставропольська губернії, Область Війська Донського, 1910 року, ст. 184 – 185, на всій цій території українці домінували 42,4 % над росіянами 31,8 (в Херсонській губернії, взагалі, майже 60 %), а в тій же Бессарабії навіть «молдаванин говорить помалоросійському, незрідка й сам називає себе малоросіянином…» 105

Нинішня ж присутність невеликої частини росіян серед селян обумовлена пізнішим побутовим підселенням нових мігрантів (шлюби, історичні кризи, загибель «неперспективних» сіл тощо). Також, звичайно, залишила свої наслідки й урядова радянська політика зросійщення…

Від себе знову ж таки хочу додати, що, так, багато сіл

у колишній Таврії, заселених українцями із внутрішніх губерній – колишніми кріпаками, що переселялися у пошуках найперше земельних наділів і кращого матеріального буття, а отже, підсвідомо були готовими поступитися за те і звичаями, і мовою, на сьогоднішній день є вельми зрусифікованими. Села ж засновані нащадками задунайських запорожців та навіть і задунайських селян-райя, які здолали важкий, сповнений кривавих втрат шлях у Добруджу та Бессарабію в пошуках волі і чину козацького, досі вперто тримаються своєї україномовності. Може, також підсвідомо… Отже, мабуть, багато що справді на генному рівні закладається і визначається.

иділений же мною текст останнього речення в цитаті з роботи І. Макарової, схоже, пояснює те, чому заснування деяких «задунайських» сіл в теперішніх Запорізькій та Херсонській областях, зокрема Новокостянтинівки, Нельгівки, Другоолександрівки, датується не 1861, а 1862 роком – реально ці села і почали розбудовуватися після зимівлі, принаймні частини їхніх засновників, у інших, відведених урядом місцях, уже навесні 1862 року.

Що ж, знаю і розумію, що недостатньо широко і достойно

відображена в даній праці подальша історія потомків запорожців та сіл, заснованих ними, в Україні. На жаль, ми не в змозі простежити долі окремих людей: ті, хто з якихось причин вибивався з більш-менш організованого загалу, здебільшого зникали в імлі минулого, – у веремії війн, революцій та інших історичних і соціальних катаклізмів гинули, 106

горіли архіви… Але залишалася і залишається пам'ять людська! І поки ще не пізно, мусимо зберегти все те, що можливо ще зберегти.

Наприклад,

художник Мелітопольського краєзнавчого музею Світлана Володимирівна Кулішова говорить таке: «Мої предки по матусі – вихідці з села Новокостянтинівки Приазовського району Запорізької області, з родини першопоселенців, поверненців з-за Дунаю Александрових. Маминим дідом був Родіон Дмитрович Александров, а бабусею Марія Бесарабенко (походитла з родини сербів, що переїхали в село вже пізніше – в кінці ХІХ століття, проте якийсь фатум ніби нависав над ними: з трьох дочок Никифора Бесарабенка інші двоє, Анастасія та Домка дітей не мали, поховані на кладовищі села). Після багатьох бід (розкуркулення, арешту Родіона, вимушеної втечі на Орловщину, а потому на Кубань, повернення, важкого буття в окупації), по війні родина мого прадіда переїжджає до міста Мелітополь. Сюди ж після німецької каторги повертається і одна з доньок Родіона та Марії – Федора, матуся моєї мами – Валентини. Я дуже любила свою бабусю, Федору Родіонівну Александрову, добру, працьовиту, щиру Людину. Померла вона у 1995 році…Радію, що встигла з її слів записати хоч дещицю інформації з історії свого Роду, а також зберегти старі світлини…»

Про

ту ж Новокостянтинівку та долю своєї родини українська поетеса Любов Шемет з с.м.т. Михайлівка Запорізької області свідчить:

107

«…Прізвище мого батька – Коноваленко. Зі слів мого дідуся Коноваленка Петра Климовича, який народився і все життя прожив в Тубалі, їхні предки переселилися саме з-за Дунаю. В родині зберігалися українські традиції, звичаї і гордість, що вони нащадки козацького роду. До революції родина мого діда мешкала на першій вулиці при в'їзді в село, мали землю, господарство, не бідували. Були працьовитими і порядними людьми, а в мого прадіда навіть була мельниця, яка згоріла під час революційних подій. Його родина була знищена. Мій дід революцію зустрів в Криму, де служив матросом на чорноморському флоті. Коли повернувся в рідне село, одружився, побудував хатинку. Був майстром на всі руки – столяром, пічником, виноградарем, вмів лікувати домашнюіх тварин, Під час голодомору втратили двох маленьких дітей, мій батько і його старша сестра вижили,але тяжко хворіли. Дідусь на той час працював у «Заготзерно». На березі моря була пристань, відправляли на баржах збіжжя, тож дідусь умудрявся в підкладці бушлата пронести дітям якусь жменьку зерна... На фронті він був зв'язківцем, війну закінчив на далекому сході. Мій батько відмінно закінчив середню школу, медичне училище в Мелітополі, працював на компресорному заводі в медчастині, одружився, згодом наша сім'я повернулася в рідне батькове село Новокостянтинівку. Батько Микола Петрович працював завідуючим медичним ФАПом, мама – завучем тамтешньої школи і вчителькою української мови та літератури… А мене доля пізніше вже привела, бачте, у славну Михайлівку».

108

Про село Дмитрівку та свій

рід розповідає Крутікова Надія Іванівна, вчитель історії, волонтер ЗСУ, яка нині проживає в м. Мелітополь: «Моя мама – Попова Катерина Іллівна, 1937 р.н. та усі її родичі – мешканці села Дмитрівка (Бадай), Приазовського району. Мама народилась в м. Бердянськ, куди її батьки переїхали в 1935 році. Мій дід, Арсєнт'єв Ілля Семенович (09.03.1908) працював там на електростанції механіком турбіністом. Восени 1941 року (діда на той час мобілізували в Чорноморський Флот), мама з моєю бабусею – Надією Лаврентіївною (10.04.1915) евакуювалася до родичів у Дмитрівку. В селі усі говорили українською мовою, і у церкві служили українською мовою. В церкві тій, заново відкритій при німцях, і після війни завжди було повно людей, хоч вона й була великою. Досі мама пам'ятає як усі співали «Отче наш» і «Вірую». Але точно про те, звідки першопоселенці прийшли в ту місцевість, мама не знає. Втім, у Дмитрівці на усіх святах-застіллях завжди співали українських і обов'язково козацьких пісень, яких було багато. Ще мама пам'ятає, що у селі був козацький звичай жінок називати не на ім'я, а за ім'ям чоловіка. Наприклад, мою пра-прабабусю усі звали Петрихою, а насправді її ім'я було Оксана, а пра-прадіда мого звали Петром. Так і були жінки – Василиха, Дмитриха... Мама в Дмитрівці пішла в школу (українську) і мешкала там до 1947 року (до 10 років ), а потім з родиною переїхала в село Нововасилівку того ж Приазовського району. Але усі бабусі, дідусі, тітки її мешкали й надалі у Бодаї, тож вона все життя (поки дозволяло здоров’я) туди їздила. Каже, що люди були добрі, допомагали один одному… Ще існує родинна легенда про те, що пращури батька мами були десь із Київщини, і що його прадід утік від пана, а щоб не спіймали назвався російським 109

прізвищем, хоч насправді був Іванченком. Якщо село Дмитрівку засновано вже після скасування кріпацтва, то, гадаю, втікав із кріпості він, напевно ж, на Задунайщину, а не в пусті таврійські степи і тим більше не у, ще на той час, ногайський аул Бадай. Чи був він козаком, невідомо, але усі в рідні знали і свідчили, що то був таки сміливий родич. По маминій лінії взагалі кров у всієї моєї рідні – не водиця, тож у часи воєнної скрути завжди по-козацькому скипала. Посилаю вам фото ще одного мого прадіда, Матвєєва Лаврентія в козацькій військовій формі, зроблене під час Першої Світової війни. Але подробиць мама, на жаль, не питала. В ті часи питати, а й тим більш говорити про козацьке або «закордонне» походження роду було надто небезпечно… Знаєте, тема мого диплома в інституті була: «Заселення території Мелітопольського району в 18 – 19 столітті». Але зараз я розумію, що він «совково» написався, бо про козаків ні викладачі, ні я тоді і не чули. Колись я мріяла працювати в музеї, або в архіві. Не склалося… Тож радію, що можу зараз долучитися до висвітлення невідомих часток нашої історії. І відтепер ще більше гордитимусь своїм славним родом». Від себе хочу наголосити, що люди в селі Дмитрівка справді козацького гарту. Саме з нього, наприклад, походить Герой Радянського Союзу генерал В. С. Петров, який в часи Другої Світової війни, навіть втративши обидві руки, командував артилерійським полком.

А, уже знайома нам Павлина Туменко (Сивун) свідчить:

«…Може, це справді результат «поклику крові», але в мені злилися два різних «задунайських» генетичних потоки… За свідченнями моєї бабусі, прадід мого дідуся по маминій лінії, Нечіпоренка Володимира Яковича, також був задунайським козаком, що у ХІХ столітті невідомо за яких обставин приїхав з родиною у село Миронівку на Катеринославщині (тепер Нікопольський район Дніпропетровської області)…»

І подібні випадки зовсім не поодинокі. 110

ином колишнього запорожця-задунайця, наприклад, був і Амвросій Андрійович Ждаха (Смаглій), відомий український ілюстратор та художник, творець козацького романтичного образу. Народився він 20 грудня 1855 року в м. Ізмаїл. Помер 8 вересня 1927 року в м. Одеса. Зокрема київське видавництво «Час» ще у 1911—1914 рр. видало 28 кольорових листівок з репродукціями ілюстрацій до українських народних пісень та повісті «При битій дорозі» Равіти-Гавронського. Також він першим з українських графіків розпочав працю над комплексним оформленням «Кобзаря» Тараса Шевченка. В ілюстраціях до цієї книги ви, шановні читачі, можете побачити деякі з його робіт.

Відомий

археолог, історик, письменник Шилов Юрій Олексійович у своїй біографії теж зазначає: «Народився 1949 року у селі Обіточне Приморського району Запорізької області. Походить із селянських родин Шило й Сиващенко, пращури яких були козаками-задунайцями, що після повернення на Запоріжжя у 1828 році стали співзасновниками села Денисівка-Обіточне…» Проте офіційні джерела визначають це село як колишній маєток графа Орлова-Денисова, селище при якому засновано ним же з кріпаків, вивезених з маєтку дружини, що в Рязанській губернії… Тож, думаю, тут знову таки маємо славнозвісний «людський фактор» – долі людські, помножені на безжальні вітри обставин і часу… Зрештою, це підтверджує і дослідниця Л. Солдатова у своїй статті «Предания седого Азова» (ж-л «Хортиця», №5, м. Запоріжжя, 2015 р.), яка пишучи про історію цього села, зазначає таке: «…Протягом наступного часу місцеве населення значною мірою поповнювалося родинами козаків Азовського козацтва, солдатами з фортець, які знаходилися поблизу, втеклими селянами з сусідніх губерній…»

Краєзнавець

з м. Генічеськ Юрій Беличко в книзі «Страницы общей истории» пише про ті ж часи і саме про 111

азовців таке: «…задунайські переселенці… селилися і в Генічеську, в так званому районі «Бессарабія» (довкілля сучасної районної лікарні)…» Існує своя «Бессарабія» як частина колишнього села Піщане (тепер один з мікрорайонів міста) і на південній околиці м. Мелітополь, але історія та причини виникнення цього топоніму досі також, на жаль, досконально не досліджені…

А дослідник із м. Джанкой (Крим) Віктор Турчин в газеті

«Кримська світлиця» за 02.12. 2011року у статті «СЛАВИТЬСЯ КРИМ, УКРАЇНА І СВІТ — ЧУМАКАМИ!», скажімо, розповідав про родину нащадка задунайських козаків, довгожителя, який переступив столітній рубіж, Олексія Юхимовича Чумака. Рід Чумаків також переселився у Таврію з Добруджі 1861 року: «…Переселенці заснували біля безлюдних берегів Каркінітської затоки село Чурум. Воно входило до складу Дніпровського повіту Таврійської губернії. Зараз це село Олексіївка Каланчацького району Херсонської області. Своїми силами побудували хатини та пристань. Тих перших споруд давно вже немає. Старі глинобитні будинки зруйнувало підтоплення від каналу. Залишився лише величезний старий цвинтар. Мешканці села займалися хліборобством, вівчарством, видобутком солі та рибальством. 1870 року в Чурумі, в родині Чумаків, народився син Юхим. Він був довгожителем і прожив 98 років. У нього була велика селянська родина: чотири сини та дві доньки. 27 лютого 1904 року народився Олексій Юхимович Чумак. Зараз, як на свої 107 з половиною років, — у нього досить ясна пам’ять. І багато епізодів уже давно минулих днів він добре пам’ятає. Наприклад, як бійці 15-ої дивізії Червоної Армії для своєї кінноти буквально розгребли купу солі, заготовлену селянами в соляних озерах біля Чурума. Шкода тільки, що праця була марною. Адже заготовляли для господарства. Що ж до політичної боротьби, то родина Чумаків завжди була аполітичною. Армії пішли, а життя продовжувалось. Робочі люди знову працювали, як і раніше, до революції. У середині 20-х років Олексій Юхимович 112

одружився, і 1928 року у нього народилася старша донька Тетяна. А на селі ставало жити все важче. Коли в 1930 році жителі села дізнались, що в Криму створюється рибальська артіль, сіли на свої баркаси і перепливли Каркінітську затоку в селище Сара-Булат на кримському узбережжі. Зараз це селище Портове на захід від заповідника «Лебедині острови». Артіль спеціалізувалася на ловлі осетрових, найбільш дорогоцінних порід риби. У Сара-Булаті народилася друга донька, але прожила зовсім недовго. Життя знову ставало важким. Відгомони Голодомору докотилися і до найдальших куточків Північного Криму. У 1933 році родина Чумаків — Олексій Юхимович, дружина Ганна Іванівна та донька Тетяна переїхали до Джанкоя. Глава родини влаштувався вантажником у коморі залізничної станції «Джанкой». Родина жила у той час на квартирі по вулиці Залізничній. Незабаром почали виділяти землю під забудову «Залінії». Родині Чумаків, як і багатьом працівникам залізничного транспорту, нарізали земельну ділянку на майбутній вулиці Транспортній. У вересні 1936 року родина побудувала охайний, навіть за теперішніх часів, будиночок, в якому Олексій Юхимович живе і зараз. Незабаром у родині довгожителя народився старший син Леонід, а 1938 року — другий син Віктор…» Цікаво, що під час війни Олексію Юхимовичу довелося ще й повоювати в легендарних краях Задунайської Січі, звільняючи Румунію та Болгарію. А діти й онуки його взагалі розлетілися… в Росію… в Канаду… З 2014 року Крим в окупації. Хтозна, як склалася доля старого козака?

Зрештою,

і моя родина, і я сам – теж із таких «долею гнаних», вимушених пост-переселенців. Пам’ятаєте «мелітопольських задунайців», чиї інтерв’ю уже було подано у цій статті? А це ж лише «досить випадкові» приклади пост-розселення, бо питання не досліджувалося спеціально і фахово… Це ті кревні нащадки задунайців, яких я зустрів і познайомився з якими протягом життя, а також у процесі пошуків… 113

Дослідницької і пошукової роботи попереду ще дуже багато. Але не знаю, чи вистачить у мене сил, здоров’я і (маю чесно визнати) фінансових можливостей пенсіонера з майже мінімальною пенсією на подальші експедиції та пошуковий труд… А ще, як бачите, виникають питання і під час роботи з уже наявними матеріалами. Тому вельми надіюся, що ця праця спонукає відгукнутися людей із загублених та невідомих краєзнавцям осередків осідку задунайців, і ми таки зможемо заповнити кольорами знання всі «білі плями», які існують на сьогодні в цьому питанні (точне географічне місцезнаходження сіл, збереженість, сучасна назва тощо). Для того зазначаю тут свою електронну адресу: Sametoia@meta.ua Буду вдячним за небайдужість.

На

підтвердження думки, що сліди славних задунайців маємо і можемо віднайти по всій Україні, подаю й наступний матеріал… У листуванні Володимира Гнатюка з Михайлом Грушевським віднаходимо таке: «Банат – край між Дунаєм, Тисою, рікою Марош і Трансильванськими Альпами, до 1919 року належав до Угорщини, потім був розділений між Югославією і Румунією. У румунській частині Банату живуть українці з XVIII століття. Тут проживала в 1785–1812 роках частина задунайських запорожців…» Так, дійсно, прослуживши недовгий час в османському підданстві, частина козаків Задунайської Січі звернулася до австрійського імператора Йосифа II з проханням на певних умовах дозволити жити в його володіннях.

У 1683 році

запорожці істотно допомогли австрійцям у війні з Туреччиною та захисті Відня. Кілька пам’ятників нашим козакам у столиці Австрії і досі нагадують про те. Є у цьому місті, в останній точці Альп і церква з меморіальною дошкою, на якій вибито: «На згадку про українських козаків, загиблих 1683 року. Про неї мені колись сердечно написалося: 114

АВСТРІЯ. КОЗАЦЬКА ЦЕРКВА У ВІДНІ Тебе кудись сьогодні довго вів день (здавалось: «Втома скоро з ніг зіб’є!») й, через увесь провівши видив Відень, привів таки в своє і під своє. І думаєш: «Взялось видіння звідки, аби отут явитися мені?!» Козацька церква біла, як лебідка, лебідкою ж ячить у чужині. Коли вона відбилася від зграї, які минувши вирії й вири?! Ніхто уже того не пам’ятає. Було колись… тому віків зо три… Але ти йдеш, неначе далі й знав ці, як биті п’яді рідного села: в роду твоєму впертих «задунайців» саме про неї дума і жила. Ведеш із Виссю Віщою розмову (у тебе з нею тайни чималі): твій пра-пра-прадід під її основу поклав дещицю рідної землі – зняв заповітну ладанку із шиї. Гукає грунт через віки й літа! Й пророцтвом майбуття у вітровії веселка проступає, золота…

Тож,

хоча переговори і йшли важко, але, знаючи високі бойові якості запорожців, австрійці врешті пішли на деякі поступки і домовленості було досягнуто. У 1785 році запорожці перейшли на землі у провінцію Банат. Виникла так звана «Банатська Січ» – Січ, яка Січчю так і не стала… Серед тих, хто зважився на черговий поворот долі, австрійські власті влаштували жорсткий відсів. Брали тільки 115

молодих, міцних, інших відсилали назад. Прийнятих виявилося десь півтори тисячі. Ідея служити по-козацькому, зі своєю зброєю і спорядженням, відпала відразу. Видали австрійські рушниці та мундири і послали на турецький кордон, в Банат і Бачку. «Самоврядування» обмежилося тим, що кільком старшинам присвоїли молодші офіцерські звання, віддавши в підпорядкування хорватським і німецьким начальникам. І ні про яку нову Січ і мови не було – розподілили по 150-160 чоловік по різних місцях: Нові Сад, Тітель, Ковель, Панчево. Та й уявлення козаків про життя на кордоні зазнали краху. Ще в 1735 – 1748 роках князь Гільдбурхаузен провів на австрійському Військовому Кордоні реформи, які позбавили граничар будьякої автономії. Їхня служба наближалася до армійської, насаджувалося католицтво. І в першій же австро-турецькій війні 1788 – 1791 років частина тамтешніх запорожців загинула. Існування «Банатської Січі» у межах австрійського Військового Кордону наприкінці XVIII століття стало абсолютно неможливим. На Тисі козаки прожили майже двадцять років і покинули австрійські землі в 1804 – 1805 роках. Про «Банатську Січ» нагадують тепер такі козацькі прізвища, як Банацький, Збанацький та інші (одразу ж згадується, наприклад, відомий український письменник Збанацький Юрій Оліферович, що народився 1 січня 1914 року вже аж у селі Борсуків Остерського (тепер Козелецького) району на Чернігівщині (!!!!!) в селянській родині). Більшість запорожців повернулася 1805 року в Задунайську Січ. Хоча дещиця козаків подалась і на острів Мальту, де на той час ще існував Мальтійський орден, з яким у запорожців склалися братські стосунки з XVII століття (у соборі Івана Богослова на Мальті є навіть скульптурна композиція, яка датується приблизно 1680 роком, — бюст Великого маґістра Мальтійського ордену Ніколо Коттонера, а підтримують його дві мармурові фігури — запорозького козака та африканського невільника: африканець символізував покору, а запорожець був символом волелюбності)… Про те збереглася до нашого часу і старовинна пісня: А що не вкупі наші брати сіли. Наші брати сіли та й пісню запіли — 116

Один у москаля, другий у турчина, Третій у мальтиза служить за одежу…

ле дехто з козаків залишився й на території АвстроУгорщини, тим закладаючи на майбутнє основу теперішній українській спільноті в румунському Банаті. Ще деякі згодом переселившись аж у Галичину. Тут знову згадаймо славнозвісний людський фактор і вітри судьби… Ось маленький нарис про одну з таких родин. Після скасування кріпацтва в Австро-Угорщині в 1848 році, владою складались кадастрові карти та проводився перепис власників земельних наділів. У журналі землевласників села Нагоряни вписано чотири ґазди з прізвищем Банат: Іван, Федько, Гринько та Стефан. В аналогічному документі за 1880 рік їх кількість збільшилась до семи, а саме: Банат – Михайло, Гнат, Микола, Сенько, Олекса, Йосиф та Матвій. У 1894 році Гнат Банат був асесором (судовим засідателем) у громадській раді села Нагоряни Пустомитівського району Львівщини. Іван Банат – син Гната – у 1906 році, мабуть, невипадково став ініціатором створення товариства «Січ» у Нагорянах, де старшина обиралась за козацьким звичаєм – відкритим голосуванням на зборах у складі осавула, кошового, писаря, скарбника, хорунжого. У 1938 році Іван Банат у віці 76 років разом із родиною перебрався в село Деревач того ж Пустомитівського району, де пережив важкі часи військового лихоліття і помер у 1947 році. Проте парость козацька його роду, якій, справді, нема переводу, і понині множиться в Західній Україні…

не тільки там, звичайно. Ось взяті з офіційних інтернетсторінок сільських рад відомості з історії заснування двох сіл, які ніби і геть випадають з чинників організованого заселення. Перше знаходиться в Оріхівському районі Запорізької області: Юрківка (з 1862 до 1921 року — Білицьке). Після приєднання до Росії південних приморських степів на місці татарської фортеці виникло невелике поселення, яке певний час називалось 117

Аулом. Його засновниками були біглі кріпаки з північних губерній. За іменем одного з перших поселенців — Юрка воно в народі дістало назву Юрківки. Нове село поступово зростало, в перші роки — за рахунок кріпаків-втікачів, а наприкінці XVIII — на початку XIX ст.— державних селян з Волині, Уманщини, яких царський уряд переселяв на береги Конки. Окремі частини села (кутки) місцеві жителі так і називали «Уманщиною», «Волинню» тощо. У 30-х роках XIX ст. в Юрківці оселилося кілька козацьких сімей із Задунайської Січі — Галушків, Чорноморців, Лисенків, Таранів та ін., яким уряд дозволив повернутися на батьківщину… Друге село знаходиться в Більмацькому районі Запорізької області: Ла́нцеве. Населення становить менше 400 осіб. Село засноване в 1814 (?– О.Г.) році вихідцями з сусіднього села Берестового – задунайськими козаками, переселенцями з Полтавщини і Польщі… Звичайно, виникають певні хронологічні та стилістичні питання щодо цих текстів, але, як то мовиться, «із пісні слів все одно не викинеш». Отже, маємо просто ще старанніше братися до архівних та історичних досліджень.

Підсумовуючи

написане вище, можу ще напівжартома озвучити думку, яка спала мені нещодавно, про те, що і відомий персонаж письменників-одеситів Ільфа і Петрова, напевне, натхненних романтичними бессарабськими легендами, – головний герой романів «Дванадцять стільців» та «Золотий телець» Остап Бендер (Остап-Сулейман-Берта-Мария Бендербей-Задунайський, син турецькопідданого), судячи з усього, виник у літературі теж зовсім не випадково, не на порожньому місці і, зважаючи на суто українське ім’я та знамените прізвище, якщо відкинути явно штучні гумористичні додатки в його «титулі», міг би бути у 20–30 роки минулого століття насправді і «задунайським», і «сином турецькопідданого»…

118

Крім того, схоже, маємо говорити ще і про четверту хвилю

поверненців, організовану радянським урядом 1947 року в рамках «програми репатріації співвітчизників з метою поповнення людських ресурсів та відродження народного господарства, що постраждало під час війни». І тут для дослідників – ще пласт неторканий… Хоча майже всі документальні дані про те буквально тонуть в інформації масштабної багатотисячної «репатріації» з Польщі в південні області України, яка також відбувалася у 1947–1951 роках. Утруднює пошукову роботу ще і те, що одночасно з тих же місць переселяли до колишнього СРСР і старовірів – некрасівців та липован. Під час етнографічної експедиції в Румунії 1997 року всі тамтешні інформатори повідомляли дослідникам про тогочасну «виходку» українців із Караорману, з Верхнього та Нижнього Дунавців та з інших сіл в Україну. Тільки село Нижній Дунавець залишило тоді 17 родин, які нібито оселилися потому в селі Старо-Збур’ївка, Голопристанського району Херсонської області, «на лівому березі Дніпровського лиману і в перші роки сильно там бідували та жили в землянках». Інших переселенців розселили в різних селах Херсонської області та у Кам’янціДніпровській Запорізької області. На тому слід їхній втрачається: імовірно через малочисельність вони просто асимілювалися межи місцевих українців. Окрім того, в Караормані тоді ж були записані дуже невиразні спогади Олександри Данилів (78 років) про якесь переселення «у Росію» 1918 року, при чому знову згадувалась Збур’ївка…

Можна було би на тому й завершити цю оповідь, оскільки

зрештою предки наші таки прижилися в суворому степу, навчилися вирощувати багаті врожаї на солонцях, підвели до сонця красиві села, пережили війни, революції, репресії, голодомори, колективізацію, народили наших красивих батьків, а ті своєю чергою – аж надто розумних нас, але… Ця праця нічого не варта без людського слова, без людської сповіді, без людської долі… хай і моєї власної… 119

Колись, було, про те мені написався вірш, який ризикну тут навести: Про те засіла думка в голові, що завжди на осонні Божім я… ні, ми! Тож московити, схоже, і праві: завжди були ми мало росіянами – так мало, що боялися й царі нас вранці вже в державі не узріти. Ми вічні, але – вічно не старі, хоч що про нас ще, світе, говори ти! Так, ми такі довірливі, як діти… Та нас як хочеш правдою минай – ми завжди віднайдем новий Дунай, щоб Січ поставити і сад ще насадити. Ніколи нас недоля не уб’є: воскреснемо і візьмемо своє! Отож, дам і собі слово коротеньке. Маю ж право? Ну, найперше: звідки ж узялися Гончаренки за Дунаєм? Ось, гадаю, звідси...

Реєстр війська Запорозького 1649 року:

Грицько Гончаренко, П'ятигорська сотня, Білоцерківський полк Бедан Гончаренко, Полкова сотня, Брацлавський полк Миско Гончаренко, Райгородська сотня, Брацлавський полк Антон Гончаренко, Немировська сотня, Кальницький полк Симон Гончаренко, Немировська сотня, Кальницький полк Іляш Гончаренко, Дашовська сотня, Кальницький полк Кондрат Гончаренко, Борщоговська сотня, Кальницький полк Микита Гончаренко, Полкова сотня, Канівський полк Іван Гончаренко, Андросова сотня, Миргородський полк Семен Гончаренко, Рашавська сотня, Полтавський полк Ничипор Гончаренко, Петрашовська сотня, Полтавський полк Василь Гончаренко, Веприцька сотня, Полтавський полк Юрко Гончаренко, Соболювська сотня, Уманський полк 120

Гавриш Гончаренко, Кислянська сотня, Уманський полк Степан Гончаренко, Бутанська сотня, Уманський полк Іван Гончаренко, Івангородська сотня, Уманський полк Степан Гончаренко, Цибулевська сотня, Уманський полк Кондрат Гончаренко, Полкова сотня, Чигиринський полк Кирило Гончаренко, Голтвинська сотня, Чигиринський полк

Реєстр війська Запорозького 1756 року:

Олексій Гончаренко, козак, Донський курінь Іван Гончаренко, козак, Уманський курінь

Хто

з цих людей є моїм прямим предком? Те, звичайно, визначити і підтвердити фактично нині неможливо, але в моєму Роду приналежність до козацтва завжди була ледь не релігією. Та, взагалі, те просто не обговорювалося, за принципом: «Так є і завжди буде». Ота, уже згадувана мною прабабця Марина, могла і голову колгоспу обізвати «гречкосієм репаним» під гарячу руку… Наприклад, міжнародний генеалогічний сайт UK. RODOVID.ORG (https://uk.rodovid.org/wk?title) зазначає таке: «Гончаренки – старовинний рід трудових і бойових козаківхристиян Київської Русі-України, людей Бога-Христа і Його Вічного Війська з діда-прадіда, рід грішних, але вільних людей по волі Божій, а не царській чи панській. Серед представників – реєстрові крестьяни і шляхтичі Української Русі у складі Речі Посполитої, реєстрові козаки Війська Запорозького, реєстрові крестьяни і реєстрові козаки Російської імперії. Представники відомі в Україні з XVII ст. і з того часу розселилися по всьому світу (в т.ч. в Росії, Європі, Північній і Південній Америці, Австралії, Африці)». При тому там наведено безліч підтверджених історичними документами прикладів та цілий список славних людей з цим прізвищем, які і власним буттям своїм підтвердили козаче звання. Віднайшов там і себе, і батька мого... А між тим, навіть дехто з поважних краєзнавців у розмові зі мною зневажливо зазначав, що, мовляв, «справжні козаки 121

перейшли Дунай разом з отаманом Гладким, а 1861 року переселялися в Таврію вже абихто»…

аразд, на основі вже наведених даних давайте, пригадавши шкільну арифметику, тут же й порахуємо. Скільки ж люду вивів Гладкий? Навіть зневаживши песимістичні цифри деяких дослідників (250, 500, 700 козаків) і навіть офіційні дані по Азовському козацтву («…1832 року Азовське козаче військо нараховувало 1619 осіб обох статей…»), додавши йому числа вже й од свого доброго серця, визнаймо кількість у 1000 козаків. Це при тому, що в Коші Задунайської Січі на той час малося кілька куренів і ще до 10 тисяч козацтва. Отже, ще 9 тисяч залишилося… Хай навіть песимістично віднімемо з того числа 3000 – 4000 люду на втрати від турецької різанини по всьому. Отже, лишається (у найгіршому випадку!) ще аж 5000 – 6000 товариства. Куди ж вони поділися?

Знову повернемося до А. Кащенка: «У Сілістрії, коли візир

дістав звістку про вчинок Гладкого, він зараз же одібрав у запорожців зброю, а самих їх одіслав у Адріанополь… Тим часом розгніваний султан хотів було скарати всіх запорожців смертю, і тільки через заступництво австрійського посла він згодом помилував їх, хоч і звелів держати до кінця війни у в’язниці… Через якийсь час запорожців з адріанопольської тюрми перевели у Стамбул і там теж по черзі посилали на роботи…» Після війни султан таки ще збирався відродити Запорозьке військо, і навіть було послано 400 козаків подивитися на призначене для того місце на березі Егейського моря, за Салоніками. Місце було чудовим для буття, але вельми далеким від України, отже козацтво практично прирікалося на вимирання. Просили козаки султана аби дав їм землі хоч в Азії, але біля Чорного моря, проте і султан чомусь затявся на своєму. 122

Отож, після звільнення повернулися вони всі на старе місце, але доживали вже віку простими рибалками. До речі, А. Кащенко пише таке: «…Сюди ж (у Добруджу. – О.Г.) один по одному повернулися й ті 300 запорожців, що їх Гладкий силою завіз у Ізмаїл…»

Із

охочих задунайських запорожців ще навіть під час Кримської війни, щоправда додавши до них якусь частку некрасівців, поляків, болгар та кримських татар, на боці сил антиросійської коаліції були сформовані військові козачі загони. У жовтні 1853 року Михайло Чайковський домігся навіть офіційного створення регулярних козачих підрозділів у Турецькому війську. 23 січня 1854 року задунайські козаки склали військову присягу. З Константинополя привезли козакам знамено Запорозької Січі. Дослідник Тарас Каляндрук про те пише: «…українські козаки воювали і проти росіян. Російська історіографія всіляко замовчує, що на боці англо-франкотурецької коаліції бився і козацький корпус (казак-алай) у складі турецьких військ, який складався з двох полків українських козаків (по 1400 шабель) під командуванням генерала Михайла Чайковського. Цей нащадок козацького роду (його мати була внучкою гетьмана Івана Брюховецького) мріяв за допомогою європейських держав і Туреччини визволити Україну із московського ярма. У січні 1854 року почалося формування першого козацького полку. Опікувався створенням козацького корпусу англійський лорд Дюблей Стюарт. Командуючий турецькою армією був настільки задоволений козаками, що подав рапорт до султанської канцелярії про створення другого козацького полку. У полку отамана Чайки (так сам Чайковський називав себе серед козаків) свято дотримувалися козацьких традицій, мовою спілкування і команд була українська. М. Чайковський отримав від султана титул Міріміран-паші, котрий зазвичай надавали кошовим Задунайської Січі. До складу полку входили колишні задунайські запорожці (Сірківська і Джереліївська сотні) та кубанські (насправді, некрасівські. – О.Г.) козаки (одна сотня). 123

Ці козаки так прославилися різними розвідувальними рейдами і виправами, що самі турки називали їх “оком, вухом і спритом” війська. Турецькі башибузуки вважали за честь ходити в розвідки, вилазки чи патрулювання під керівництвом козацьких старшин і підстаршин, про що не раз просили керівництво не лише прості турецькі солдати, а й старшини і командири полків. Англійський полковник Сіменс, котрий спостерігав козаків у бою, так відгукувався про них: “Щоб мати уявлення про козаків, треба їх бачити в ділі — на полі бою показують допіру, чого вони вартують”. Він був свідком того, як чотири сотні козаків регулярних і три сотні нерегулярних дали собі раду і змусили відступити в кілька разів більше військо з російських гусарів і донських козаків…» До речі, Джереліївську сотню очолював Михайло Лях, онук легендарного кошового отамана Задунайської Січі Андрія Ляха. Саме до її складу записався по приїзді в Добруджу видатний польський поет Адам Міцкевич, проте йому не судилося взяти участь у бойових діях: генія сягнула смерть від холери у Константинополі. Виконуючи в наступі роль передової сторожі, козаки перші зайняли Бухарест, і Михайло Чайковський став комендантом міста та добувся нового чину – «садик-паша». Проте після закінчення війни козачі підрозділи, на жаль, були знову розформовані…

То скільки ж, хай і колишніх, козаків з 6 тисяч залишку 1828

року могло опинитися на возах поверненців 1861 року? На той час люди, які 1828 року сягали 20–30-ліття, малися зовсім ще не старими. Були живими ще навіть деякі ті, кому на час розору Задунайської Січі було і 30–40 років. Для прикладу, той же отаман Гладкий, як уже зазначалося, ще був живим-здоровим… Що ж стосується частини південної Бессарабії, то звідти взагалі переселялися по суті здебільшого колишні задунайці та їхні діти – козаки чинного ще на той час Дунайського козацького війська, села і станиці яких відходили від Росії до Туреччини, та до новоствореної Румунії. 124

Тобто майже на кожному возі – батько, дід, брат чи сват із козачого роду незнищенного… Серед них і мої кревні Родичі – одвічні козаки.

І «юдина заслуга» Й. Гладкого не у виводі запорозьких

козаків із-за Дунаю, бо й до того, як показано та доведено зокрема і в цій праці, на територію Російської імперії виходили часом загони задунайців не менші, чи, ба, й більші (!), а у викраденні і передачі цареві Миколі І військових клейнодів, привезених ще з Нової Січі, що за законами військової честі завжди призводило й призводить у всьому світі до розформування частин, які втратили бойові знамена. Зрештою, такої думки дотримуюся не лише я. Кубанський дослідник А. М. Авраменко у статті «Казачьи войска и сообщества на территории современной Одесской области в XVI – в середине ХІХ вв.», газета «Золотослів» №1 (20) за 1919 р. пише таке: «…Раптом кошовий отаман Йосип Гладкий перейшов на бік Росії. Він переправив у Ізмаїл (де тоді знаходилася ставка імператора) 218 січових козаків і 578 душ райї (невійськового населення), і був особисто прийнятим Миколою 1. Імператор вельми зрадів – адже Гладкий забрав із собою військову канцелярію, похідну церкву, казну, знамена і атрибути влади – бунчук та отаманську булаву. Тому можна було вважати, що юридично Січ припинила своє існування – Кіш повернувся в російське підданство…» Отже, можу визнати, що тим вчинком остаточно нищилася Січ, але не козацтво.

Тут принагідно хочу ще означити і свою думку, щодо тих

подій. У цій роботі уже досить розлого було показано економічні та політичні причини загибелі Задунайської Січі. Але основною причиною мені бачиться причина людська, особистісна – не видихане, не вижите з себе духовне рабство людей, що пішли за отаманом Й. Гладким. Найбільше мене вразило буття курінних отаманів веслярами на «царському» човні, а навіть не їхня зрада. 125

Певне ці люди були вже народжені рабами, готовими до приниження заради виживання та благ майбутнього. І, як би не рядилися, ними ж і залишилися… Воно, рабство це, передалося синам їхнім і онукам, і правнукам. Навіть козакам, бачте, передалося, не кажучи вже про нащадків кріпаків.

Наведу,

як приклад, кілька «вирізок» зі статті, певне, хорошої і чесної людини, нашого сучасника, громадянина Росії, кубанського козака станиці Убінської, Олександра Харченка. Досліджуючи історію своєї родини, він вияснив своє походження по матері з роду азовських козаків станиці Микільської Леуцьких. Дійсно, у списках на переселення з цієї станиці знаходимо урядника Івана Андрійовича Леуцького, народженого ще за Дунаєм, з дружиною Анастасією та синами Матвієм і Семенем, а також донькою Ольгою. Подальші пошуки допомогли йому навіть віднайти в Україні, у селищі Володарському родичів по братові Івана Леуцького, Якову, який не згодився на переселення і залишився у Приазов’ї. Звичайно ж, не обійшлося без гостин. Ось, що пише він у своїх подорожніх, загалом вельми доброзичливих щодо України нотатках (збережу мову оригіналу): «…В Володарском музее по Ивану Андреевичу Леуцкому тоже ничего не нашлось, зато мне дали номер телефона местной жительницы Валентины Васильевны Ерёменко, которая якобы собирает истории казачьих родов. Ну, а дальше меня ждала просто сенсационное открытие. Валентина Васильевна Ерёменко в девичестве – ЛЕУЦКАЯ!!! Более того, она – прапранучка Якова Андреевича Леуцкого, родного брата моего прапрадеда Ивана Андреевича, как следует из церковных книг. То есть мы – родственники! – Боже мой, – чуть не плача воскликнула Валентина Васильевна, когда я в первый раз говорил с ней по телефону. – Мы знали, что Иван Андреевич Леуцкий переехал на Кубань, 126

хотели найти хоть какие-то его следы, писали запросы в архивы… А тут вы сами нашлись! Началась переписка, общение по телефону. И в итоге – поездка на Украину…» «…Из Северской до Володарского мы ехали около 9 часов, считая и время, затраченное на формальности при пересечении российско-украинской границы. Нашим же прапрадедам потребовалось примерно на тот же путь, только в обратном направлении, больше месяца. Вглядываясь в степи, балки и перелески за окном автомобиля, невольно пытаешься представить, как всё было весной 1864 года…» «…Валентина Васильевна встречала нас хлебом-солью. Вечером стали собираться родственники…» « – Як у вас, в России, жизнь, – спрашивает один из новых родственников в разгар нашего семейного застолья, – кажуть, у вас авторитарный режим? Я пожимаю плечами, а про себя, чтоб не обидеть родственников-украинцев, думаю: «Если плохие дороги, драки депутатов в Верховной Раде и перепалки президента с премьер-министром – это и есть демократия, то лучше уж наш «авторитарный режим». Впрочем, если говорить не о Кубани, а о России в целом – плохих дорог у нас тоже хватает…» «…За три дня, которые мы пробыли в Володарском, нам показали и местный музей, и бывший хутор, где еще сохранились некоторые дома, построенные Леуцкими в позапрошлом веке, и колодец, выкопанный ими, из которого до сих пор селяне берут воду. Мы побывали на кладбище, где похоронены люди, носящие те же фамилии, что так распространены в наших кубанских станицах – Гладкие, Полешко, Бондаренко, Нестеренко, Демешко, Савченко, Харченко и многие-многие другие. Заглянули мы и в редакцию местной районной газеты «Заря Приазовья». Несмотря на то, что учредителями издания 127

является районный совет, выходит она на двух языках одновременно. То есть примерно половина заметок и статей печатается на русском, половина – на украинском. Кто на каком языке хочет, на таком и пишет. А нам говорят по телевизору, что на Украине повсеместно притесняют русский язык! Большинство володарцев, кстати, тоже общаются либо на русском, либо на смеси русского с украинским. Одна из родственниц признается, что знает и любит украинский язык, но, выходя на улицу, старается говорить на русском – иначе те, кто её не знают, могут подумать, что она «западенка» (представительница Западной Украины), а их тут, на востоке и юге, недолюбливают. Впрочем, «западенцы» отвечают восточным украинцам тем же, считая, что они продались «москалям». В целом же, если бы не расчет на гривны в магазинах, ощущения заграницы на Украине нет. Планировка домов, отделка, расположение во дворе, летние кухни – всё как в наших кубанских станицах. Будто и не проделали мы путь почти в 550 км, а переехали из одной станицы в другую. Говор тоже наш, смесь русского с украинским! И люди – такие же: открытые, добрые, гостеприимные и хлебосольные. До свидания, теперь уже точно ридна Украина!»

Що

ж, дай тобі Боже усіляких гараздів, брате! Щиро надіюся, що не змінив ти свого ставлення до прабатьківщини на тлі подій останніх років… Надіюся, але дуже в тому сумніваюся, бо за виділеними мною цитатами добре видно схильність і твою, і твоїх «украинских родственников» поступатися і волею, і мовою, і демократією, заради «спокою» чи «хороших дорог в отдельно взятой Кубани». Саме оця риса характеру багатьох українців призвела колись до загибелі Задунайської Січі, а разом з нею і кількох тисяч українського люду. Саме ця риса призвела до всіх відомих наших історичних поразок. Саме ця риса знову пригнула український народ і сьогодні… 128

Не хочу і не можу бути ханжею: не святий, звичайно, і я. Важко виходжу в Люди. Але виходжу, уперто і затято! Проте й серед найближчих родичів маю навіть упертих сепаратистів, у яких ген пристосуванства виявився сильнішим за потяг до волі-вільної та порив до висі безмежної…

Історія, на жаль, схильна до повтору. І люди, на жаль, не

міняються. Тому й межи товариства Йосипа Гладкого, литягазовців, теж малися, виявляється, мої однокровники: у списку на нагородження медалями за Кавказьку війну знаходимо аж п’ятьох Гончаренків зі станиці Микільської, однієї з двох заснованих саме задунайцями (подається мовою оригіналу): Гончаренко Гавриил Аврамов приказный 1822 Никольская Гончаренко Гордей Васильев 1793 Никольская Гончаренко Корней Павлов Гончаренко Леонтий Иванов 1798 Гончаренко Павел І у списку переселенців на Закубання з тієї ж станиці Микільської – засновників станиці Азовської, межи багатьох інших теж віднаходимо уже знайомого нам за списком попереднім Корнія Гончаренка… Спитаєте: чому написав – «однокровники»? Відчуваю те серцем. Мабуть, кожен з вас впродовж життя з таким спіткався, коли доказів ніяких і не треба, коли «відчуваєш» – означає набагато, космічно (!) більше, ніж «знаєш». Поняття «голос крові», то не просто поняття, кажу я вам…

Отож, як би там не було, все-таки козацтво – то наша душа,

то кров, що тече у наших жилах! І кров ця таки бере своє, вимиваючи з серця пізніші «кріпацькі доливи», примушуючи мислити і боротись. У важку годину ми в більшості – в списках нагородних. Жаль лише, що здебільшого нагороди ті дістаються нам посмертно… 129

Тому-то, скажімо, більшість Гончаренків та Садових завжди й норовила знайти собі якесь ремесло, бо селянський (землеробський) хліб козакам просто до рук не давався. Отож гончарювали, шевцювали, чумакували, працювали на соляних добутках… Загнати їх до комуни спромоглася тільки люта сталінська колективізація. Та й то – у конюхи та у чабани, поки солдати на загибель не стали потрібними… А вже третє покоління міцно укріпилося в робітниках. Так воно й досі. Що там казати – там, за Дунаєм, ген, ціле село є Гончарка (нині трансформовано румунами в «Хемчарка»). Звідкись же воно узялося і чомусь так назвалося? І звідкись же узявся й останній гетьман зведеного Добруджанського козацтва Гончаренко (Гончар, Гончаров) Йосип Семенович? Хоч злі язики, щоправда, наполягають, що насправді він був козакомнекрасівцем («перейшов до некрасівців» якось туманно написано у відомих нині друкованих джерелах)…

прабабця Марина, і бабуся Дарина, розповідаючи про старовину, часто, було, якось засмучено-замріяно говорили: «ми з Леті…» Тож у дитинстві мені здавалося, що Летя – то таке чарівне казкове місце, на зразок летючого острова Лапута з роману «Мандри Гуллівера» Д. Свіфта, де всі люди літають, як ангели… Та дитяча фантазія переросла потому вже і у доросле сприйняття Леті виключно як поетичного образу, як якогось урочого карбу долі десь у гирлі легендарної ріки буття – Лети, якою, за повір’ями багатьох народів, і є Дунай. * * * Прапам'ять снігами давно замело… Та знаю: ще є на планеті, за синім Дунаєм крилате село (чи мрія затаєна) – Летя. Там, кажуть, – вкраїнський загублений Рай, де плакать – й помислити годі. Там, кажуть, хоч в решето зорі збирай, бо квітнуть на кожнім городі. Та й справді, які у греця ще плачі?! 130

Діставшись туди, не помру й я: там радісна Січ ожива уночі й до самого ранку вирує… Там в роси рясні випадають віки й роки розсипаються зерням. Там щедро гуляють святі козаки у світі, іще не мізернім. Там честі і слави усім вистача, як водиться і як годиться. Там лицарі досі – плече-до-плеча. Там досі дівчата – як птиці. Тому-то біді і недолі на зло, куди би не йшов в цім заметті, я йду за Дунай, у крилате село (чи в мрію затаєну…) – в Летю. Проте виявилося, що острів Летя і село Летя в дельті Дунаю існують і досі! Та якісь вельми дальні родичі, Гончаренки і досі живуть у Добруджі. Наприклад, і у славному тамтешньому українському селі Летя власницею мотелю для туристів є Флоріана Ганчеренко. В румунській транскрипції написання прізвища дещо змінено, але впізнати його можна однозначно. Живі наші душі козацькі. І кров козацька понині кипить у наших жилах.

Нещодавно ось згідно з наказом № 1 від 10. 01. 2018 року

Українське Чорноморське козаче військо особистим Універсалом Польового гетьмана, генерал-отамана А. Петька за заслуги перед Українським козацтвом у справі захисту незалежності, територіальної цілісності, обороноздатності, безпеки України, а також у справі військово-патріотичного виховання молоді удостоїло мене звання генерал-хорунжого. І хоча розумію, що звання це – радше нагорода за все зроблене мною впродовж життя для українського відродження, горджуся тим чесно і щиросердно. 131

Щодо Таврії ж…

Особистий лист Григорія Рудницького: Доброго дня, Олеже Миколайовичу! Навідався – через десять літ – до Сімферопольського архіву і знов переглянув давні подвірні списки, в яких задунайцізасновники присиваських сіл. В Іванівці: Гончаренки Василь і Захар Григоровичі, Сергій Прокопович Садовий Павло Петрович В усіх родинах по 4 чоловіка. Ці дані вповні відповідають 1863 року, коли Ваші предки вже устаткувалися на новому місці. 8 вересня 2013 року. Оце така коротка родословна виписка. З побажанням доброго здоров’я і творчих удач. Григорій Рудницький Примітка: Гончаренко Микола Якович – мій дід по батькові, Садова Дарина Григорівна – моя бабуся по батькові, в третьому коліні нащадки задунайських козаків, благих поверненців у любу Україну. На жаль, поки що не вдалося мені визначити – хто з названих у листі Григорія Рудницького Гончаренків є прямим предком мого Роду. У Свідоцтві про народження рідної дідової сестри Марії Яківни, яке дивом збереглося, в графі «батьки» зазначені: батько – Яків Аксентійович, мати – Тетяна Іванівна. Отже, прапрадіда мого звали Аксентієм і за хронологічними розрахунками саме він є сином першопоселенців. Проте всі звернення в Державний архів Херсонської області принесли лише відписку: «Метричні книги православної церкви села Іванівки (нині – Чаплинського району Херсонської області) на зберігання до держархіву області не надходили, їх місцезнаходження невідоме…» Приблизно таку ж відповідь отримано з Відділу реєстрації актів цивільного стану Головного управління юстиції в Херсонській області. Схоже, тут немає надії навіть на Сімферопольський архів окупованої АРК, бо за відомостями сайту: 132

http://metrics.tilda.ws/ukraine?fbclid=IwAR1bhINxozHqUXvijg4CkQ k-LiW3hY_AbmMCrXwmNveAWdrKX0raD_8ZqUw

і там якимсь дивом збереглися метричні книги лише за три роки: «…Таврійська губернія 2. Таврійська і Сімферопольська єпархія 3. Богородичний молитовний будинок, с. Іванівка Дніпровського пов. Першокостянтинівської вол. 4. – 5. Народження: 1879: ф. 142, оп. 1, спр. 75; 1880: ф. 142, оп. 2, спр. 3; 1882: ф. 142, оп. 1, спр. 125 6. Шлюб: 1879: ф. 142, оп. 1, спр. 75; 1880: ф. 142, оп. 2, спр. 3; 1882: ф. 142, оп. 1, спр. 125 7. – 8. Смерть: 1879: ф. 142, оп. 1, спр. 75; 1880: ф. 142, оп. 2, спр. 3; 1882: ф. 142, оп. 1, спр. 125 9. – 10…»

З тієї ж Іванівки родинні зв’язки у мене донедавна Божим

дивом зберігалися лише з родиною Ващенків…

Неждана

ця війна, підло роздмухана чужинцями, якось одразу ніби й викосила чоловічу частину мого славного Роду. Ще під час Майдану пішов у Засвіти батько, Микола Миколайович… * * * Сонце зійшло, але вдарилось знову об дим і об вогонь – об війну, якій краю не знаю… Батьку сьогодні виповнилося б вісімдесят один… А батька вже більше, як п’ять років немає… Тоді ще майданилось, і люди були ще Людьми… Тоді всі брати… ще живими… хилились над гробом… Там сипались іскри під кайлами серед Зими… І дехто зійшовся з колишніх «удягнених-в-робу»… І трохи було тих, яким «подавай Україну»… Й багато юрмилося тих, кому все «всьо равно»… Я плакав… А вітер у серце стогнав мені: «Сину! Ти чуєш?! Ти бачиш?! Тримаєш іще знамено?! Часи нам далися – які, бач, даються й не часто… Шляхами пройди ж… до кінця, до кінця (!), дорогими ти… Такий наш народ, що за нього і душу закласти… піти за Дунай… і вернутись з Дунаю… і гинути 133

ще п’ять поколінь… усім Родом… і майже дощенту… Все варте всього – і краплини, й сльозини, й кровини! Такої землі у світах і віднайдеш же де ще ти?» Сьогодні ось вітер ізнов озивається: «Си-ину-у…» Стою сам-один… Наді мною – нікого, крім Бога… Своє по дещиці ізнову у серце збираю… Все чую! Все бачу! Все знаю. Готовий до всього. Не раб і не буду: рабів не пускають до раю. 2015 року, на Великдень (кляте «перемир’я»…) загинув під донецьким аєропортом племінник Богдан… 2016 не витримало серце наймолодшого мого брата Віталія… 2017 тяжка хвороба і туга забрали середульшого брата Анатолія… Найстарший, я тепер живу не лише за себе. Але є вже й нове покоління – наші діти і онуки!

Інколи, визнаю, облягає (на те є причини…) туга та зневіра у

злому сьогоденні і мою душу. Але й тоді все одно і думкою, і піснею лину в надійні, перевірені схрони Роду. «ДЕПРЕСІ-Я» Не те, що не пишеться – навіть не плачеться. І сонце убивче… І море брудне… Уперто з буття витискає мене брюхата, забрьохана дійсність неначе ця. Пророки в піски концентрований «дзен» ллють… З пісків виростають не-злаки нам, злі… За те й вимагають податок на землю… Що ж, значить, таки я ще єсм на Землі! Та вже, мій Дунаю, не жди – не приїду: на Січ Золоту не відбудеться прощі, бо тишу аж мертву, лихі люблять гроші, яких, як шукати – нема і їх сліду. Там навіть бурлак назвали «райя» – «люд славний, що є собі у раю»… 134

А тут сам-однісінький, не в строю, існую, неначе щодня вмираю. Але все одно я іще, як приз, йму цей свій особистий останній плацдарм, цю долю – одну з найчесніших карм, цей час Катастрофи і Героїзму. Усе-таки вірю в свою удачу! Тому розчарую знов «інших» й «іних»: іще напишу завтра Книгу Всіх Книг – за всіх і за все відплачУ і відплАчу.

травні цьогоріч (2019 р.) вдалося мені разом із сином Миколою, зятем Олександром та онуком Дмитром – таким собі чоловічим загоном – навідатися у своє родове село Іванівку. Золоті люди, скажу я вам, живуть там! Красиві, розумні і гостинні Українці та Українки вікують на березі космічнорожевого Сиваша, у зримій близькості від зчужілого раптом Криму… Спасибі їм сердечне! Здалося, що знову відчув під ногами Рідний Материк. ВАЖКЕ ПОВЕРНЕННЯ Схоже, рідне-своє я беріг погано, надихаючись тирлищем див і діл… Десь мене виглядають мій кінь і Кохана. Десь чекає ще вічний Рогозяний Дід. Вже давненько й стоять у світів на розі… А я там ще марнуюся (справи – швах!), де ідеш по глевкій і пливкій дорозі – наче тягнеш дорогу на підошвах. Де та Бездна безкрая, того й не знаю – недалеко й не близько – в краю пропаж. Може, то вже й не водорість із Дунаю так реально насправді кривавить Сиваш (завезли би щось путнє, вернувшись, предки із Добруджі у Таврію цю гірку)? Ген, волошки, бач, стелять сумну веретку 135

у ярку на чиємусь гробку… Та Кохана всміхається лагідно: «Скоро вже!» Коник обрій копитом до себе гребе! Дід Рогозяний лається: «Мудрий Стороже! Де у ляда судьбина колотить тебе?!» І… я знов проявлюсь іще з туману! На сім бід злих у мене один одвіт: «Десь мене виглядають мій кінь і Кохана. Десь чекає з останнього Вічний Дід».

Це

саме про ці краї (села Строганівку та Іванівку) писав колись в романі «Перекоп» Олесь Гончар: «…Сувора присиваська осінь стугонить вітрами. Як величезні протяги, свистять ці вітри зі степу і, влітаючи в розлогу западину Сиваша, на всім його просторі зганяють воду в море, все далі від берега, оголяючи роз-багнене дно. Небо клубочиться хмарами, земля під ногами затвердла, скована раннім морозом. Гуркочуть, немов по граніту, обози та гармати, лунко виклацують підковами коні. У селі вже повно військ. По городах зв'язківці, перегукуючись, поквапливо тягнуть кудись у бік Сиваша проводи. Всюди по дворах стоїть гомін, з димарів валить дим — по хатах готують бійцям вечерю. Одні вже гріються по строганівських затишках, понабивавшись до хати по цілому взводу, а зі степу все йдуть і йдуть нові піхотні колони — обмерзлі, заковані в ожеледь, з розгорнутими червоними прапорами. Ніколи ще Строганівка не бачила такої сили військ, радувалось серце Оленчукове на таку силу. Одначе для чого ж все-таки його викликають оце до штабу?..» Тепер уже відаємо, що викликали Оленчука в провідники через Сиваш. Нібито одненького. Так-от усю Червону армію один він нібито «легендарно і перевів». Між тим знаю, що одним з провідників був і мій прадід Григорій Садовий. Щоправда, переводив, за свідченнями моїх прабабусі Марини та бабусі Дарини, махновців і, до речі, переводив їх найпершими… 136

З рідних і двоюрідних – кілька прізвищ віднайшов я на стеллі

монумента, присвяченого загиблим у Другій світовій війні. Але є ще все-таки в селі Гончаренки – чотириюрідні, мабуть… А Садових уже нема… *** Я випущу серце своє на свободу, ще поки на цвинтарі – «проводи». Казали, що Роду нема переводу, а ось вже іду цариною біди – окровками суті «останньої Січі», сумотними п’ядями злої весни. Тут очі випалюють дивні «наріччя» на помниках болю, журби і вини. Розлючені літери жалять, як оси… І вітер аж стогне, мов кинутий кінь… Історія – «Соня дзвінкоголоса» співає «Причинну» над терням гробків. Коня зупиняє (чи вітер?) і гриву сльозами зарошує… і відпуска, ревнива така і пре чесна така… Що досі стояло похило і криво – хрести (!) мов рівняються в мертвім строю. І мов оживають діди за хрестами. В багнюці козацького смертного стану втонувши по крила, я, смерклий, стою. Куди ж бо себе й свою тугу подіти?! …Та враз опритомнюю. Й злу ще на зло, йду геть: озивається Рідне Село, яке ще належиться теж зрозуміти… Що ж… колись задунайський запорожець Ананій Коломієць, завершуючи розповідати дослідникові Федору Вовку про Задунайську Січ, висловив невмирущі, сповнені глибокої віри в козацтво і його спадкоємців слова: «А за нас… то наше не пропаде. Досі не пропало, то вже й не пропаде! Нашого насіння ніхто не скоренить!» 137

а приклад того хотів би дозволити собі в цій статті ще й такий «ліричний відступ»… За радянського часу будь-який зв'язок із закордонням накликав на голову «винуватця» державне переслідування та поразку в правах. Тому про походження роду, звичайно ж, мені до пори ніхто не розповідав. І ось років у сім чи вісім бабуся віддала мені (мабуть, жаль було просто викинути) старенький патефон з набором платівок. Віднайшовши на одній із них запис дуету Одарки та Карася з кінофільму режисера Василя Лапокниша 1953 року за оперою Семена Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм», навіть не усвідомлюючи того, «крутнув» я її підряд разів із десять. Та на диво ніхто й не насварився. А батько сумно посміхнувся і зітхнув: «Кров людська – не водиця… Гукає таки своє». Відтак, тоді я вперше спитав та й почув чесну відповідь на вічне питання кожної людини: «Хто – я?» Після того уже від себе й не відступався. Приблизно такі ж історії чув майже від кожного знайомого українського «задунайця». Дивно, як цей, написаний так урочо 1860 – 1862 року, єдиний широкодоступний на той час художній твір на цю тему, до того ж такий, що не має точного історичного прецеденту, зміг таки стати свічадом козацького духу. Час від часу заходжу в Інтернет, аби знову наче вникнути у нього. Там є дві версії, які люблю найбільше: фільм-опера «Запорожець за Дунаєм» (1937 р.) режисера Івана Кавалеридзе https://www.youtube.com/watch?v=ksd-9YfuaFo&t=19s та фільм «Запорожець за Дунаєм», знятий в Нью-Йорку (1939 р.) на студії Василя Авраменка https://www.youtube.com/watch?v=0OeCOmGBAU8&t=174s, в якому кошового отамана навіть зіграв колишній генералхорунжий Армії УНР Володимир Сікевич, котрого колись називали Українським Левом. Такі різні навіть ідеологічно, вони, ці вистави, все-таки кличуть серце у небо, і сюжетом, і суттю своєю декларуючи вічну істину: «Козацькому роду нема переводу!»

138

Так воно і є!

Проте, і розвіялося та заблукало нас багато. Ось, наприклад, Юрій Міщенко пише у своїй статті «Нащадки Чорноморських – Запорізьких і Задунайських козаків у США» таке: «…Живучи у Принстоні, Нью-Джерсі, ми нерідко їздили до океану і неодноразово проїздили повз містечко Говел (Howell), аж поки випадково я не довідався, що там є осередок кубанських козаків (серед яких прямі нащадки запорозького та задунайського козацтва) зі своїм громадським центром (козачим домом) і церквою. Озброєний цим відкриттям та додатковими пошуками в Інтернеті, я з іще більшим здивуванням довідався про інший один осередок кубанських козаків — «хутір» Нова Кубань поблизу містечка Буена (Buena), що на самому півдні Нью-Джерсі. Додаткові Google-пошуки відкрили черговий цікавий сюрприз: виявляється, обидва осередки також мають свої бібліотеки-архіви та музеї, низка експонатів яких належить до унікальних регалій (реліквій) Кубанського козацького війська. І це ще не все: деякі з тих регалій ніби належали до автентичних клейнодів Війська Запорозького, які були збережені козаками після знищення Катериною ІІ Запорозької Січі і потрапили до Кубані у XVIII ст. із переселенням туди колишніх запорожців — козаків Чорноморської і Задунайської Січі…» До речі, не можу все-таки втриматись і не подати тут тези зі статті Ю. Міщенка про вже згадувані мною в цій статті запорозькі військові клейноди, частина з яких потрапила до кубанців після переселення та ліквідації Азовського козацького війська: «…Після панахиди за жертвами совєтського терору, яка відбулася на місцевому козачому цвинтарі, козаки запросили мене на поминальний обід до козачого дому в Говелі. Тоді козаки нарешті прочинили двері своєї святині — музею, де вони роками зберігали регалії Кубанського козачого війська, а також і набагато старіші реліквії — справжні клейноди Запорозької Січі: дивом порятовані від знищення під час громадянської війни і вивезені козаками із Кубані за кордон у 1919–1920 роках., спочатку до Сербії, а після Другої світової війни — до США. 139

Мій гід, кубанський козак Василь Ляшко, який веде свій рід від запорозьких козаків i послуговується бездоганною українською мовою, показав експонати козачого музею, серед яких були старовинні військові барабани-тулумбаси, бунчуки, хоругви, знамена, шаблі, кинджали, козацькі однострої та безліч документів, включно з грамотою Катерини ІІ, яка віддала Кубань у власність колишніх запорозьких козаків. З гіркою іронією Василь вказав і на грамоту останнього російського царя Миколи ІІ, який востаннє підтвердив право козаків на землю Кубані. Деякі з експонатів музею, можливо, датуються серединою — кінцем XVIII ст., тобто останніми роками існування Запорозької Січі. На жаль, більшості реліквій цього періоду козацтва, які зберігалися у Говелському музеї до 2006 р., вже не було на експозиції. Козаки сказали, що нещодавно вони вже передали ці реліквії назад на Кубань, де ті мали бути виставлені в нещодавно відбудованому козачому соборі Александра Невського та у Краснодарському краєзнавчому музеї… …Обставини моїх відвідин другого осередку козаків, поселення Нова Кубань на півдні Нью-Джерсі, були значно менш формальними. Коли я зателефонував їхньому отаманові Анатолію Сінченку, він негайно запросив мене на травневий пікнік із нагоди американського Дня Пам’яті. Коли ми приїхали до козачого дому в Новій Кубані, там було повно людей — козаки, українці, росіяни і місцеві англомовні мешканці південного Нью Джерсі. А через кілька годин, після обіду та розваг, отаман Сінченко відімкнув свій приватний музей і ознайомив нас із його експозицією. Цей невеликий музей ущент наповнений експонатами козацької старовини: шаблями, кинджалами, кавалерійськими сідлами, військовими відзнаками та нагородами, козацькими одностроями, а також колекцією монет із Причорномор’я та Східної Європи. Серед експонатів є дорога оксамитова ряса православного священика. За словами отамана Сінченка, саме та, в якій козачий пастир служив останню літургію перед втечею Кубанського козацького війська від більшовицької окупації Кубані у 1920 році. Але ще більше вражає козацька бібліотека-архів, заповнена старинними документами, картами 140

козацьких земель i книгами про козаків та їхню історію різними мовами — англійською, російською, українською, французькою і німецькою. А наприкінці свого надзвичайно інформативного туру музеєм отаман Сінченко, який походить із запорозькокубанського козачого роду і також розмовляє чудовою українською мовою, майже до сліз вразив українських гостей, коли розгорнув старий прапор Задунайських козаків, оздоблений вишитим золотистим Тризубом. Для нас цей прапор символізував нерозривний зв’язок кубанських козаків з їхньою українською Батьківщиною…» Маю сказати, що, як не сумно, особисто я би поостерігся називати цей прапор аж таки «задунайським», бо літери «АФК» унизу під тризубом, найвірогідніше, є скороченням від «Азовська флотилія козацька», що приводить нас до азовців, які, дійсно, таку флотилію мали, і яка справді кубанцям у спадок дісталася…

Так,

доля і трагічні політичні катаклізми розкидали нас, упертих і живучих «невірних» козаків по всьому світові – від Таврії аж до Аляски (де православний священик Агапій Гончаренко ще за першим «американським» переписом кінця ХІХ століття зазначав кілька сотень людей, які визнавали себе «запорожцями»), на Сірий і Зелений клин, на Дон (де й досі нащадків українців називають «тавричанами»). А близько 15000 українців і досі живуть у Добруджі. Поселення їхні локалізуються переважно в придунайській частині та в дельті Дунаю. Найвідоміші з-поміж них – Сфинту Георге (Катерлез), Верхній Дунавець, Нижній Дунавець, Караорман, Мурігйол (Муругіль), Крішан, Телиця, Балабалча, Сомова, Чукурова, Летя. Загалом є понад тридцять сіл, де проживають нащадки українських козаків.

Це

про них у кінці ХІХ століття писав В. Короленко, характеризуючи одного з героїв свого нарису «Наші за Дунаєм»: 141

«…Лука – «хохол». Ця назва досить вживана в Добруджі, на відміну від старовірів великоросів та потомків некрасівців. Предки Луки вийшли із Запорожжя після зруйнування дніпровської Січі і поселилися спершу в австрійських царинах на Дунаї. Потім спустилися в низини, зайняли південне катирлезьке гирло, вибили некрасівців, які подалися в Анатолію, а самі розселилися потому в Добруджі, не змішуючись ні з румунами, ні з липованами. Вдома з батьком, братом та дружиною Лука розмовляє чистою українською мовою. Для зовнішнього ж використання у нього є своєрідна загальнодобруджанська «руснацька» говірка. У ній форми російських дієслівних закінчень пом’якшено по-українському і, крім того, ввійшло немало румунських і турецьких слів та зворотів. Ця особлива змішана, наївно неправильна говірка – результат міжплемінного лінгвістичного компромісу – чується часто у картатій юрбі добруджанських базарів і загалом над Дунаєм…»

Це про них багато писав колись Єж Томаш (псевдонім

Зигмунда Мілковського; 1824 – 1915) – польський письменник і публіцист, автор повістей з селянського життя та історичних романів, які ще треба і варто перекласти українською мовою і про які Леся Українка колись писала у своїй статті «Заметки о новейшей польской литературе»: «…Еж в своих повестях из жизни беглых крепостных украинцев в Добрудже горячо защищает их, иллюстрируя трогательными примерами, то положение, что «неотесанный хлоп» обладает таким же умом и сердцем, как и все другие люди, а кроме того, еще отличается простой, неиспорченной натурой и способностью к безграничному всепрощенню…»

Це їх згадував колись у своїй повісті «Старуха Изергиль»

М. Горький, «гуцулами»…

романтизуючи

142

називаючи,

щоправда,

В українських селах для старшого покоління і досі рідною

мовою залишається українська. Лише кілька слів різнить їхню мову від тієї, що є характерною для України. Прикрасою мови є вживання слова «бравий» або «брава» (браві коні і т.п.). Окремі слова запозичені з румунської. Середнє покоління українську мову тільки розуміє та майже не використовує. Діти ж мову здебільшого втратили. Проте задунайці все-таки зберегли власні традиції в побуті, намагаються зберегти і українську мову у спілкуванні, відкрили навіть декілька українських класів у місцевій школі. Доглядають вони й пам’ятну відзнаку на місці колишньої Задунайської Січі, що була встановлена за домовленістю українського та румунського урядів. Мають свої українські товариства, ансамблі… Під час перебування в дельті неможливо не відзначити силу місцевих людей, їхню зовнішню і внутрішню красу. Напевне, це пов'язане не тільки з козацьким походженням, а й тому, що силу колишнім рибалкам для важкого труду слід було весь цей час підтримувати. Завдяки Інтернету з’явилося там нині у мене багато друзів, що вельми гріє душу. Чудовий документальний фільм про цих людей «Запорожці за Дунаєм» 2013 року зняв наш відомий режисер Валентин Сперкач. Його можна подивитися за посиланням: https://www.youtube.com/watch?v=iJ4fVcQg1eY

мчать у моїх снах здичавілі козацькі коні, і плюскоче ласкавою хвилею синій Дунай, і манить до себе дивне маєво – мариво козацького Біловоддя, і чується сумотна пісня – відлуння скрику підбитої влет чайки – козацької волі… * * * П’ють коні синь вечірнього Дунаю, неначе вечір із Дунаю п’ють… Я відчуваю їхню дику суть. Я їхню долю надто добре знаю. 143

Бо предків їхніх в дикім табуні гнав у югу ще при Великім Лузі… Пийте, мої гніді й булані друзі, – хай сумно буде нині лиш мені. Так, не далось козачої судьби, – далось лише козачої недолі… Пийте! Нехай вам буде волі в полі: ви – мрії, ви – пісні, а не раби! Дунаю ж хвиля – то моя душа, у котрій віддзеркалилось лоша… * * * А коні дикі мчать у невідь осяйну при лужку, при лужку за чарівним Дунаєм… не берегом уже, а просто небокраєм, якого ось – сягну і вже ось-ось мину… Агов, гніді! Кось-кось! На мить спиніть свій лет! Та, де там – й материк здригає давній тупіт… І сонце об табун проміння гостре тупить… Втають мустанги ці в слова і ноти вед… Колись їх оспіва якийсь новий кобзар, відчувши дивний ритм приреченого лету і, мабуть, все-таки позбавившись злих чар прапам’яті, яка в мені вбива поета, а будить знов і знов мрійливого джуру, який любив колись гоньбу, а не журу… * * * Така вона, моя дорога за туман, за котрим, як завжди, нічого і не видно… Обман сумних очей у просторі оман… Шлях в золотий Стамбул із золотого Відня… А я ходив колись в обидві сторони… І я рубав колись гурдою на два боки… Тепер тут чую лиш злі луни старини і кам’яних гостей такі непевні кроки… 144

Я також – серед них… ступаю в фіолет, в холодну жовтизну засмученого поля… А то й не поле… ні… то – присмеркова доля… Довкола – ні душі, ні марев, ні прикмет… За обрієм же, де кінчається пітьма, є, мабуть, Січ нова, але… мене нема… * * * …Над Дунаєм – місяць, повний такий, який буває лише в небесах доброї, як сама доброта, Добруджі чи доброї, як сама доброта Бессарабії. І з обох боків чується рідна пісня козаків-запорожців. І зорі, і квіти, і плоди, і пісні не гірше, ніж ще деінде. Проте лише в цій Ріці мій рід з обох боків бачить єдину Суть Глибини і єдиний Сенс Існування…

Отже, ми, спадкоємці слави Січі Задунайської, таки є, ще

існуємо, і, де б не були, синій Дунай тихенько гойдає на своїх лагідних хвилях наші мрійливі, чесні душі. Може, тому інколи пишуться мені і такі вірші: Все буття моє – проща в те Віще по вірші, де уперто за Вічністю сонце встає… Тож хоч ти мені, Боже, сумному, повір ще (ні, увіруй у мене такого, як є!)… Уже знаю: тобі в молитвах рим не треба… Та щоб міг хоч зітхнути полегшено ти, я піду і у сіре згорьоване небо, поки можу кудись ще поволеньки йти… Лише там ти спочатку мені не боли… бо… не знаю, що зможу й чого іще схочу… 145

опритомнівши, сам… після глупої ночі… серед тиші і серед тремкої імли… де, здається, насправді і горя немає, – у раю… за туманом… над синім Дунаєм…

Список використаних джерел 1. Азовське козаче військо. Запорізька Січ. URL: http://www.sich.in.ua/index.php?module=articles&act=show&c=1&i d=43. 2. Азовское казачье войско. Список воинским чинам казачьих команд бывших при Сухумской морской станции, коим следуют медали в память покорения Западного Кавказа 18591864 годы, за получением коих должны явиться в ст. Петровскую. Вольная станица http://forum.fstanitsa.ru/viewtopic.php?f=81&t=2574 3. Аксанюк М. Дунайское казачество: от рыцарейзащитников до наемников-покорителей, газета «День», №74, 1999. 4. Аркушин Г. Улюблена народом ріка. Культура слова. – Вип. 21. – К., 1981. – С. 68–72. 5. Бачинська О. Дунайське козацьке військо 1828–1868 рр. Одеса : Астропринт, 1998. 231 с 6. Бачинська О. Задунайські запорожці: козацьке буття в «післякозацьку добу». Повсякдення ранньомодерної України : історичні студії в 2-х томах. Київ : Інститут історії України. 2012. Т. 1 : Практики, казуси та девіації повсякдення. С. 201– 216. 7. Бачинська О. Запорозька Січ в Османській імперії на межі XVIІІ і ХІХ ст.: трансформація військово-політичного устрою (за матеріалами османської та російської адміністрацій). Україна в Центрально-Східній Європі. 2017. Вип. 17. С. 243– 253. URL: http://resource.history.org.ua/publ/Ucse_2017_17_17. 8. Бачинський А. Задунайська Січ і Росія: остання чверть XVIII ст. Чорноморська минувшина. Записки Відділу історії козацтва на Півдні України Науково-дослідного інституту 146

козацтва Інституту історії України НАН України : збірник наукових праць. Одеса, 2006. Вип. 1. C. 105–121. 9. Безух Ю. В. Заселення Сірогозщини. Мелітополь : Люкс, 2016. 307 с. 10. Беличко Ю. И. Страницы общей истории. Харьков : Точка, 2011. 93 с. 11. Вишневський В., Сапожніков І. Нащадки запорожців за Дунаєм. Українська спадщина. URL: http://etnography.national.org.ua/lib/zadunajci.html. 12. GENEO-ГЕНЕО → Запорожское Казачье Войско → Реестр Войска Запорожского 1649 года. Алфавитный именной указатель. http://forum.genoua.name/viewtopic.php?id=155 13. Грушевський М. Історія України-Руси : в 11 т., 12 кн. / ред. кол.: П. С. Сохань (голова) [та ін.]. Київ : Наукова думка, 1992. Т. 2 : ХІ–ХІІІ вік. 633 с. 14. Гудзь В. В. Історія України : підручник. Київ : ВД «Слово», 2003. 672 с. 15. Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 206-207. 16. Житецкий И. Мысли о народных малорусских думах. Киевская старина. 1892. Ноябрь. С. 244 – 245. 17. З нами – наша історія : інформаційний довідник. Мелітополь: Мелітопольський краєзнавчий музей, 2018. 40 с. 18. Задунайська Січ. Вікпедія. URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/Задунайська_Січ. 19. ЗАДУНАЙСКАЯ СЕЧЬ. СОЮЗ КАЗАКОВ СЕМИРЕЧЬЯ http://kazakikg.com/index.php/predislovie/48zadunajskaya-sech 20. Застирець Ів. Мазепинці в Туреччині. З паперів Садикпаші (Чайковського). Україна. Київ, 1914. Кн. 2. С. 67–72. 21. Исторический портал Северского района: Сайт. http://churh-history.cerkov.ru/stranicy-istorii-rajona/st-azovskaya/ Именной список казакам станицы Азовской и поселка Папайского, переселившимся из упраздненного Азовского казачьего войска. 22. Каляндрук Т. Як Адам Міцкевич у козаки записався...: https://joanerges.livejournal.com/562178.html 147

23. Карта поширення прізвищ України : [Гончаренко]. Рідні : карти і походження прізвищ. URL: https://ridni.org/karta/гончаренко. 24. Кащенко А. Оповідання про славне Військо Запорозьке низове / упоряд. С. Пінчука. Київ : Веселка, 1992. 271 с. 25. Каюк С. М. Контакти задунайських та чорноморських козаків наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст. Козацька спадщина : альманах Інституту суспільних досліджень. Дніпропетровськ : Пороги, 2008. Вип. 4. С. 102–106. URL: http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/91328/09Kayuk.pdf?sequence=1. 26. Коломоєць В. Моє рідне село. ЗапоВікі : Інтернет-портал. URL: http://zw.ciit.zp.ua/index.php/Участник:Коломоєць_Володимир,_ Чапаєвський_НВК. 27. Короленко В. Наши на Дунае. Собрание сочинений. Т. 4 Библиотека "Огонек" М., "Правда", 1953. 28. Короленко В. Турчинъ мы. Полное собраніе сочиненій. Томъ шестой. Изданіе т-ва А. Ф. Марксъ въ С.-Петербургѣ. 1914. 29. Коцюбинський М. Твори в трьох томах. Київ : Дніпро, 1979. Т. 2 : Оповідання (1901–1909). 290 с. 30. Короленко В. Надъ лиманомъ. (Изъ записной книжки путешественника). Полное собраніе сочиненій. Томъ шестой. Изданіе т-ва А. Ф. Марксъ въ С.-Петербургѣ. 1914. 31. Кто предал задунайских казаков. Вольная Станица. http://fstanitsa.ru/category/menyu/istoriya/zolotoi-vek/kto-predalzadunaiskikh-kazakov 32. Кухарук О. Задунайські козаки в планах російського командування в російсько-турецьку війну 1828–1829 рр. Чорноморська минувшина : збірник наукових праць. 2009. Вип. 4. С. 88–95. 33. Кушнір В. Українці Нижнього Подунав’я в Румунії. Народна творчість та етнографія. 2010. № 6. C. 5–7. URI: http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/37994. 34. Лєснікова Г. Регіональні особливості балад українців в румунській Добруджі. ISSN 0130 6936 На р однат в орчіс т ьт а етнографія. № 6/2008 148

35. Листування Володимира Гнатюка з Михайлом Грушевським / упорядник, автор вступу, коментарів та покажчиків Н. В. Руденко. Старожитності Південної України. Запоріжжя, 2006. Вип. 16. 92 с. 36. Ложешник О. С. Повернення задунайських козаків в межі Російської імперії на початку ХІХ ст. Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. Запоріжжя, 2017. Вип. 48. С. 65–69. 37. Лебединцев Т., О. Лошкевич, В. Антонович, Д. Баглій, М. Костомаров, П. Житецький, О. Заголовок, Русскія колоніи в Добрудже. Кіевская Старина №3 – журнал. 1889 г. февраль. 38. Макарова И. Ф. Российские диаспоры как элемент этнодемографической карты Дунайского вилайета (60-е годы XIX в.). Славянский мир в третьем тысячелетии. 2013. № 8-1. С. 229–249. URL: https://cyberleninka.ru/article/n/rossiyskie-diasporykak-element-etnodemograficheskoy-karty-dunayskogo-vilayeta-60-egody-xix-v. 39. Маленко Л. Азовське козацьке військо : монографія. Запоріжжя : [Б.в.], 2000. 514 с. URL: http://www.cossackdom.com/book/part4.htm. 40. Маленко Л. Последний кошевой атаман Задунайской Сечи, http//cossackdom.com/ 41. Міщенко Ю. Нащадки запорозьких і задунайських козаків у США. Всесвіт : український журнал іноземної літератури. 2011. № 1-2. С. 234–238. 42. Мовчанюк В. Народоспівний Дунай в поезії Тараса Шевченка. http://www.etnolog.org.ua/vyd/nartv/2004/N3/Art06.htm 43. Немченко І. Образ Херсонщини в художній літературі. http://www.library.kherson.ua/dovidnyk/texty/nemchenko-ivanobraz-kherson.pdf 44. Новицький Я. Острів Хортиця на Дніпрі, його природа, історія, старожитності. Запоріжжя: Тандем, 2018. С. 23 45. Новопавлівка (Приморський район). Вікіпедія : вільна енциклопедія. URL: http://uk.wikipedia.org/wiki/Новопавлівка_(Приморський_район). 46. Одеса козацька : наукові нариси / Бачинська О. А. та ін. 2-ге вид., змінене та доп. Одеса : Фенікс, 2008. 237 с. 149

47. Павлова С. Геническ в период крымской кампании 1854– 1856 гг. Геническ : [Б. и.], 2007. 50 с. 48. Пачев С. Виникнення та кількісний склад Приазовської локальної групи болгарських сіл: історіографія. Науковi записки: збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв. Київ, 2009. Т. 18. С. 322–330. 49. Пачева В. Переселення українців і росіян з Бессарабії та Добруджі до Північного Приазов’я й Криму у 1861-1862 роках. Південна Україна ХVІІІ–ХІХ століття. Запоріжжя, 2000. Вип. 5. С. 250–252. URL: http://web.znu.edu.ua/pu/articles/195.pdf . 50. Первая всеобщая перепись населения Российской империи 1897 г. / под ред. Н. А. Тройницкого. СПб. : Издание Центрального статистического комитета Министерства внутренних дел, 1904. Т. 41 : Таврическая губерния. 341 с. URL: http://history.org.ua/LiberUA/e_dzherela_perepys41_1904/e_dzherel a_perepys41_1904.pdf. 51. Петренко Є.Д. Азовське козацьке військо. Енциклопедія історії України / редкол.: В. А. Смолій (голова) [та ін.]. Київ : Наукова думка, 2003. Т. 1 : А–В. 688 с. URL: http://www.history.org.ua/?termin=Azovske_kozatske. 52. Полонська-Василенко Н. Історія України : у 2 т. Київ : Либідь, 1995. Т. 1 : До середини ХVII століття. 672 с. 53. Прігарін О. А. Гончаров Йосип Семенович. Енциклопедія історії України / редкол.: В. А. Смолій (голова) [та ін.]. Київ : Наукова думка, 2004. Т. 2 : Г–Д. 688 с. URL: http://www.history.org.ua/?termin=Goncharov_Y. 54. Про Банатську Січ та галицьку родину Банат-Міклюш. Фотографії старого Львова. URL: http://photo-lviv.in.ua/probanatsku-sich-ta-halytsku-rodynu-banat-miklyush/ . 55. Реестр Запорожского войска 1756 г. Историк-генеалог Александр Краснолуцкий. URL: http://redbow.ru/reestr_zaporozhskogo_voyska_1756_g. 56. Россия. Полное географическое описание нашего отечества: настольная и дорожная книга для русских людей : в 19-ти т. / под ред. В. П. Семенова-Тян-Шанского. СПб. : А. Ф. Девриен, 1910. Т. 14 : Новороссия и Крым. VIII, 983 с. URL: https://fotomuseum-brd.io.ua/album878512?fbclid=IwAR3HIq ct8Vlxm2cHbvG7in6pauwp8X6fXikQ_PjHSaLvELXHxeI-DsLPEnI 150

57. Рощина Л. М. Соціальне становище Задунайської Січі на початку ХІХ ст. та повернення задунайців у межі російської держави у 1828 р. Наукові праці історичного факультету ЗДУ. 1998. Вип. 4. С. 30–38. 58. Рудницький Г. Земля степових пірамід : дослідження, нариси. Сімферополь : Кримнавчпеддержвидав, 2012. 198 с. 59. Рудницький Г. Нащадки задунайських козаків. Кримська світлиця : всеукраїнська громадсько-політична та літературна газета. 18. 09. 1993. 60. Рудницький Г. Таврійський образок Дмитра Марковича. Кримська світлиця : всеукраїнська громадсько-політична та літературна газета. 26. 11. 1994. 61. Савельев Е. Русское заселение Закубанского края казаками. Кнут и морковка. Донские областные ведомости № 253/24.11.1913 г. стр. 2-3-4 https://www.passiondon.org/tribes/tribes_33.html 62. Сапожніков І. Матеріали з історичної географії та етнографії дельти Дунаю. Іллічівськ : ПП «Петро Екзотик», 1998. 72 с. 63. Список населенных мест по сведениям 1864 года / ред. М. Раевский. СПб. : Центральный статистический комитет Министерства внутренних дел, 1865. Т. 41 : Таврическая губерния. 200 с. 64. Строганівка. Просвіта Херсонщини. URL: http://prosvitaks.co.ua/kniga-pamyati-golodomor-1932-33-u-chaplinskomurayoni/s-stroganivka. 65. Сушинський Б. Йосип Гладкий, кошовий отаман Задунайського козацтва, засновний та кошовий отоман Азовського козацтва, генерал-майор російської армії. Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців ХV–ХІХ століть. Одеса : Альфа-Омега, 1998. Т. 2 : Історичні есе. 685 с. URL: http://politics.ellib.org.ua/pages10786.html 66. Троцкий Л. Поездка в Добруджу. https://www.magister.msk.ru/library/trotsky/trotm153.htm 67. Турчин В. Азовське козацьке військо. Кримська світлиця: всеукраїнська громадсько-політична та літературна газета. 2008. № 35. 151

68. Харченко А. Фамильные раскопки, или Заметки о том, как удалось восстановить свою родословную до запорожских казаков, отыскать родственников на Украине и побывать в местах, откуда 145 лет назад состоялось переселение Азовского казачьего войска в станицы нынешних Северского, Абинского и Крымского районов. 69. Хромов А. В. Південноукраїнське козацтво ХІХ ст.: урядові задуми, проекти, втілення (Праці Державного архіву Одеської області. Т. XXXIX) / наук. ред. О. А. Бачинська. Одеса : СПД Бровкін О. В., 2014. 180 с. 70. Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків : у 3 т. / ред. кол.: П. С. Сохань (голова) [та ін.]. Київ : Наукова думка, 1990. Т. 1. 596 с. 71. Ягич В. Дунав-Дунай у слов’янській народній поезії // Правда. – 1877. – № 1. – С. 16. 72. Я. Г. Кухаренко и казачья колонизация Закубанья на заключительном этапе Кавказской войны. Вольная станица. http://fstanitsa.ru/category/menyu/istoriya/zolotoi-vek/ya-gkukharenko-i-kazachya-kolonizatsiya-zakubanya-na-zaklyuchit

152

Якби був зерном — те зерно б не розтерли, Ярилася б нива камінна врожаєм. Якби був горою, то тільки Говерлою, Якби був рікою, то тільки Дунаєм… Д. Павличко, "Малишкові"

ЯКБИ БУВ РІКОЮ, ТО ТІЛЬКИ ДУНАЄМ…

(деякі фольклорні та літературні матеріали про Дунай) сл. Семена Климовського ЇХАВ КОЗАК ЗА ДУНАЙ Їхав козак за Дунай, сказав: «Дівчино, прощай! Ти, конику вороненький, неси та гуляй! Білих ручок не ламай, ясних очей не стирай, Мене з війни зі славою к собі ожидай». Приспів: Лучше було, лучше було б не ходить, Лучше було, лучше було б не любить, Лучше було, лучше було б та й не знать, Чим тепер, чим тепер забувать. (весь куплет – 2) Вийшла, руки заломавши і тяженько заплакавши: «Як ти ж мене покидаєш, тільки подумай! Не хочу я нікого, тільки тебе одного, Ти будь здоров, мій миленький, а все пропадай». Приспів «Постій, постій, козаче, твоя дівчина плаче, Як ти ж мене покидаєш, тільки подумай!». Свиснув козак на коня: «Оставайся здорова! Як не згину, то вернуся через три года!» 153

ОЙ ХОТІВ ЖЕ ТА ПАН СУПРУН Ой хотів же та пан Супрун Та слави зажити, Веде військо під Очаків, Велить турка бити. Били турка денно, нічно І храбро ступали, А в середу пораненьку З Кубані рушали, А восьмої неділеньки У Варшаві стали. А в неділю пораненьку Коник розігрався, А к вечеру наш пан Супрун В неволю попався. Над річкою над Дунаєм Орли загравали, А козаки отамана З неволі дістали. Над річкою над Дунаєм Короговка в’ється, Ой там-то наш та пан Супрун З татарином б’ється. Над річкою над Дунаєм Короговка має, Десь нашого та Супруна На світі немає. Ой не стріли громовії — Гармати ворожські Напирають на козаків, Та на запорожців. «Бийте, бийте та Супруна, Пана коменданта, Бийте, бийте — не жалуйте Хоч рідного брата!» Ой не орла, не сокола Збираються вбити, — 154

Ой то ж пана та Супруна Ведуть загубити. «Ой не ведіть мене, братця, В глибоку долину, Ой поведіть мене, вороги, На високую могилу: Нехай буде знати Україна, Де пан Супрун згинув». ОЙ ТАМ ЗА ДУНАЄМ Ой там, ой там за Дунаєм, Там за тихим Дунаєм Моло-молодець гуляє, Моло-молодець гуляє. Моло-молодець гуляє, Та й молодець гуляє, Моло-молодець гуляє, Та й молодец гуляе. Він кри, – він кричать, гукає, Та й кричать, він кричить, гукає: Подай, подай перевозу, Подай, подай перевозу, Подай, подай, подай перевозу. Та й подай перевозу. Я й пе, – я й перевезуся, Я й пе, – я й перевезуся, Я й пе, – я й пе, – я й перевезуся, Та й на ту Україну, Хоч раз, хоч раз подивлюся, Хоч раз, хоч раз подивлюся. Хоч раз, хоч раз подивлюся. 155

Та й не так на Україну, Як на, – як на ту дівчину. ВЗЯЛО ДІВЧА ВІДРА Взяло дівча відра, та й пішло по воду, А там хлопці-риболовці самі з козацького роду. Хлопці – риболовці з козацького роду, Візьміть мене на той човен, перевезіть через воду. Ми би тебе взяли, щоб хвиля не била, Щоби твоя стара мати за тобою не тужила. Моя стара мати не буде тужити, Вона сама добре знає, що я не маю з ким жити. Сіло дівча в човен, тяженько зітхнуло, Відбилося від берега, правов рученьков махнуло. Ніхто це не бачив, тільки стара мати, Що стояла край берега та й стала гірко плакати. Не плач, стара мати, не плач, не журися, Сонце зайде, місяць зійде, доня додому вернеться. Сонечко заходить, ясен місяць сходить, Нема моєї доні, нема, нема доні, не приходить. ЗА РІЧКОЮ, ЗА ДУНАЄМ За річкою, за Дунаєм дівчина стоїть, Біля неї гарний хлопець на коні сидить. Плив я річенькою, плив, та й до берега приплив, Та й до тої дівчиноньки, котру так любив. «Ой дівчино, ой рибчино, ти серце моє, Скажи мені щиру правду: любиш ти чи ні?» Бо на серці є журба, любить іншого вона. Що ми з того, що ти файна, як ти не моя? А вже хмари наступають і громи гудуть, Та вже мою дівчиноньку до шлюбу ведуть Бо на серці є журба, любить іншого вона. Що ми з того, що ти файна, як ти не моя? 156

ОЙ, У ГАЮ, ПРИ ДУНАЮ Ой у гаю, при Дунаю Соловей щебече. Він свою всю пташину До гніздечка кличе. Ох-тьох-тьох і тьох-тьох-тьох Соловей щебече. Він свою всю пташину До гніздечка кличе. Ой у гаю, при Дунаю Там музика грає. Бас гуде, скрипка плаче, Милий мій гуляє. Ох-тьох-тьох і тьох-тьох-тьох Там музика грає. Бас гуде, скрипка плаче, Милий мий гуляє. Ой у гаю, при Дунаю Тужу самотою. Плачу, тужу, ще й ридаю Милий за тобою. Ох-тьох-тьох і тьох-тьох-тьох Соловей щебече. Він свою всю пташину До гніздечка кличе.

157

ЗА ДУНАЙ Марічко, гей, мила, найкраща дівчино, Марічко, гей, мила, найкраща дівчино, За Дунай, за Дунай, за Дунай широкий, За тебе, кохана, піду на три роки. Іванку, гей, милий, гарний ти шугаю, Іванку, гей, милий, гарний ти шугаю, За Дунай не іди, не лишай на волі, Як підеш далеко, то серце заболить. Марічко, голубко, твої очі плачуть, Марічко, голубко, твої очі плачуть, Ти знайдеш другого, забудеш кохання, Серце скам’яніє, забудеш плакання. Іванку, коханий, чому так не віриш, Іванку, коханий, чому так не віриш, Та й любов не хвиля, що так не настала, Ой, чому ж я тебе, горенько, зазнала. Марічко, гей мила, не плачи, не плачи, Марічко, гей мила, не плачи, не плачи, За Дунай, за Дунай не іди додому, Вернуся до тебе, повернусь додому. Іванку, гей, милий, піду я з тобою. Як прийдеш, Марічко, любов знайдеш свою. За Дунай, за Дунай прийдеш дорогенька Злучаться навіки наші два серденька.

158

ОЙ ЛЕТІЛА СТРІЛА Ой летіла стріла З-за синього моря. Ой де ж вона впала? — На вдовинім полі. Кого ж вона вбила? — Вдовиного сина. Немає нікого Плакати по ньому. Летять три зозуленьки, І всі три рябенькі: Одна прилетіла, В головоньках сіла; Друга прилетіла. Край серденька сіла; Третя прилетіла Та в ніженьках сіла. Що в головках сіла — То матінка рідна; Сіла край серденька — То його миленька; А в ніженьках сіла — То його сестриця. Де матінка плаче. Там Дунай розлився; Де плаче сестриця, Там слізок криниця; Де плаче миленька — Там земля сухенька. Ой матінка плаче. Поки жити буде; А сестриця плаче. Поки не забуде; А миленька плаче. Поки його бачить…

159

Маркіян Шашкевич ПОЗА ТИХИЙ ДУНАЙ Поза тихий за Дунай, Де мій сокіл пробував, Лети, гадко, в чужий край, Де го туга обгортає. Неси душу там мою, Легкокрилий вітроньку, Руську пісню неси му, Щиру брата пісеньку. Тужно, тужно там тобі, Милий брате рідненький, Но по студеній зимі Вітрець дихне тепленький. Серед лугу край води Зацвіла калина; Будь веселий, щаслив ти, То щаслива й родина. Михайло Старицький ДО ДУНАЮ Дунаю, Дунаю! Наш діду старезний, коханий! Чого каламутний? Чи крові напився ти п’яний? Ревеш, скаженієш, аж хвилі червоні повстали, Шумують, скакають, зірвати силкуються скали; А скали стоять нерухомо, понуро сто роки І мов у кайданах держать твої води глибокі… І марно ти стогнеш, як діти твої у неволі, Не знаючи правди, не знаючи щасної долі!.. 160

Дмитро Павличко ДУНАЮ МІЙ, ЗГАДАЙ ПРО УКРАЇНУ Дунай тече в піснях мого народу, А з тих пісень зросла душа моя. На берег золотий шукати броду Ходив я, наче в снах, мале хлоп’я. А де я сьогодні? Я горю біля Дону, В окопах кривавих зустрічаю орду. Я з церков українських викликаю Мадонну, А з дунайського берега допомоги я жду. Дунаю мій, співаючий Дунаю, Скажи мені, де джерело твоє; З твоїх пісень я в небі виринаю, Але гаразд не знаю, де ти є. А де я сьогодні? Я горю біля Дону, В окопах кривавих зустрічаю орду. Я з церков українських викликаю Мадонну, А з дунайського берега допомоги я жду. Дунаю мій, згадай про Україну, Що рвалась до свободи крізь віки, На каменях твоїх вставала з тліну, Шаблі гострила, прала сорочки. А де я сьогодні? Я горю біля Дону, В окопах кривавих зустрічаю орду. Я з церков українських викликаю Мадонну, А з дунайського берега допомоги я жду. Василь Голобородько ДУНАЙ, ЩО ЗГОРНУВСЯ У КРИНИЦЮ Варто було уперше в дитинстві, слухаючи пісню, почути про річку Дунай, як вона відразу побігла недалечко: 161

у який бік не пішов би від рідної хати, всюди натрапиш на річку — Дунай тече. Вітрильник, що я на ньому хочу плисти далеко в далекі краї, пливе по колу: скільки не пливу — ліворуч видніється хата і мати на порозі стоїть. І вітри, що підганяють вітрильника, завжди попутні. Так само і отой зелений лужок дитинства стає невеликим острівцем зі старою дуплистою вербою посередині: на ній ми, малі підпасичі, пригнавши опівдні отару відпочивати, будуємо з лози і листя курінь — дитяче житло, піднесене над землею, в якому живемо й досі, ховаючи в ньому дитячі скарби. У корінні під вербою живе лисиця, вона нас не лякається, щодня на нас виглядає (нас виглядає) з нори, з нею ми ділимося своїм хлібом. На вершечку верби сороче гніздо, яке ми не руйнуємо, очікуємо того дня, коли можна подивитися, як будуть вилітати сороченята. А під вербою — криниця: Дунай, що згорнувся у лузі клубочком, тече сам у себе, коло себе тримає нас за дитячі руки своїми чистими джерелами.

162

сл.Марія Матіос, муз. Олександра Данильчука ДУНАЙ РОЗЛУК На волі поволі світає – І падає листя на брук, А ти десь за тихим Дунаєм І за дунаями розлук, За небом, за морем холодним, За синім, за чорним, що крук. Чи ти перепливти не годен Дунай тих пекельних розлук? Приспів: Дунай розлук, Дунай розлук, Ти випитий до дна і аж до денця. Дунай розлук, Дунай розлук, Горить вогнем весільне моє серце. Дунай розлук, Дунай розлук, Як хліб, на двох поділимо цю муку. Крізь жорна мук і трепет рук Всміхнеться зустріч з чорної розлуки... Чи ми в самоті відпалаєм, Так і не спізнавши любов? Чи плистимемо далі Дунаєм З розлуки в розлуку і знов... Кого ми, кого запитаєм, Чому нас так віддаль пече? Чому тим не-тихим Дунаєм Розлука, як море, тече?..

163

Ще є ми...

164

Їхав козак за Дунай

Запорожці

165

Нагробна табличка Мазепи

Пам’ятник Мазепі в Галаці 166

Напис на могилі К. Гордієнка

Січ 167

Січ іде!

Ось і Дунай…

168

Карта Задунайської Січі

Печатка Задунайської

Робота художника-задунайця Авмросія Ждахи 169

Січі

Задунайський запорожець

Обкладинка повісті М. Коцюбинського «Дорогою ціною»

Пам’ятник Задунайській Січі, Добруджа

170

Запорозький човен в музеї Вилково

Карта Одещини

Одесит. ХІХ ст. 171

Козацьке кладовище, Бессарабія

Кладовище Сотниківська січ. Одеса 172

Козак Дунайського війська

Обмундирування і озброєння козаків внутрішньої служби Дунайського війська

Військове правління Дунайського козацького війська, 1858 р.

173

Стилізована могила Й. Гладкого, м. Запоріжжя

Колишній запорожець-задунаєць, полковник Азовського козацького війська, Яків Барахович 174

Територія Азовського козацького війська

Село Отаман-Володарське, помник на честь задунайцівпершозасновників селища

175

Я. Г. Кухаренко наказний

Козак Азовського Козацького

отаман Азовського та

війська

Чорноморського козацтва

Обмундирування офіцерів Азовського Козацького війська 176

В. І. Співаченко, колишній запорожець-задунаєць, колишній козак Азовського війська, перший отаман станиці Азовської на Закубанні, з родиною

Парад в станиці Азовській до 50-ліття переселення

177

Адам Міцкевич і Михайло Чайковський в таборі біля Бургаса, 1855 р. Худ. П. Суходольський

Останній гетьман зведеного добруджанського козацтва Добруджа, 1854 р. Й. Гончар (Гончаренко)

Кошовий отаман задунайців М.Чайковський, за часів Кримської війни 178

Порівняльна карта земель, які в різний час входили до Князівства Молдавського, відносно сучасних державних кордонів

Карта російської Бессарабії, Молдови і Валахії ХІХ ст.

179

Знову переселення...

Карта Таврійської губернії

Закладення церкви в Новокостянтинівці, Приазовський р-н, Запорізька обл. (сама «церква» – пізніша домальовка на фото)

180

Козацькому роду нема переводу, Новокостянтинівка, Приазовський р-н, Запорізька обл, середина ХХ ст.

Село Володимирівка, Приазовський р-н, Запорізька обл.

Родина Родіона Олександрова с. Новокостянтинівка Запорізька обл. 181

КРОВ КОЗАЦЬКА – НЕ ВОДИЦЯ…

З фотоархіву Н. Крутікової

З фотоархіву Л. Шемет

Роботи художника-задунайця А. Ждахи 182

Сучасна карта Каланчацького району Херсонщини (для порівняння з наступною – О.Г.)

Карта 1938 року, на якій с. Олександрівку означено ВтороКостянтинівкою (? – О.Г.)… 183

А.І. Коломиєць, за свідченнями якого Кондратович

Карта Банатської Січі

писав про Задунайську Січ

Острів Мальта – запорожець – – символ свободи

Галицький нащадок задунайців Іван Банат 184

Прапор Азовської Козацької флотилії

185

Вчителі та учні церковно-приходської школи, Село Іванівка. Кінець ХІХ ст.

Вулиця Таврійська, місце колишнього центру села Іванівки (тут стояли церква, каплиця, церковно-приходська школа)

186

Козацька молодь. Село Строганівка. Чаплинський р-н, Херсонська обл.

Село Олександрівка, Каланчацький р-н, Херсонська обл., Привітання земляків-ветеранів АТО 187

Село Першопокровка, однокласна земська школа, був магазин, зараз будинок уже зруйнований.

Село Першопокровка, двокласна земська школа. Ліворуч приміщення школи з двома класними кімнатами, зараз як підсобне. Праворуч – двоквартирний будинок для вчителів, в якому і зараз живуть люди. 188

Родина Гончаренків. 1915 р.

Родина Садових. 1915 р.

Мій дід, Микола Гончаренко. 1943 р.

Моя бабуся, Дарина Гончаренко (Садова). 1978 р. 189

Родина нащадків задунайців Гончаренків – батько Микола, тітка Ніна, я (в центрі), брати – Анатолій та Віталій. 1993 р.

Донька Надія Карпук-Гончаренко

Син Микола Гончаренко 190

В гостях у родини Ващенків. Село Іванівка

Загиблі Гончаренки. Село Іванівка

191

Село Іванівка. Із добрими і красивими земляками

Сиваш. Село Іванівка 192

У родичів в с. Іванівці, у другому ряду в центрі дядько Олексій, тітка Ніна, батько Микола, мама Майя, 1979 р.

Загиблий воїн ЗСУ Богдан Анатолійович Гончаренко, племінник 193

194

Племінниця Олена Савченко-Гончаренко

Молода парость задунайців, племінниці – сестри Оксана Кубай (Ващенко) та Інна Ващенко. Село Іванівка

Козацькому роду нема переводу.

Нащадок задунайців з с.

З онуком Дмитром.

Лозанівка художник П.М. Гончаренко 195

Українчик з-за Дунаю. 30-ті роки ХХ ст.

Старовинна козацька могильна плита в Добруджі

Козацький куточок. Добруджа 196

Ансамбль «Задунайська Січ»

Покровська церква у Верхньому Дунавці

Мої славні друзі з-за Дунаю, Едуард і Аніелла Аксенте

197

Український Дунай.

Пам'ятник українським козакам у парку Тюркеншанцпарк, (Відень, Австрія). 198

Так виглядало м. Килія в ХІХ ст.

Українська хата в Добруджі

199

Олег Гончаренко

ВЕРТАЛИСЬ ЗАПОРОЖЦІ З-ЗА ДУНАЮ… Редактор – Верескун Валерій Макет та верстка – Труханов Олександр

Підписано до друку 10.06.2019. Форма 60х84 1/16. Папір офсетний. Наклад 100 примірників Замовлення № 128 Видавець і виготовлювач ФОП Верескун В.М. Видавничо-поліграфічний центр «Люкс» м. Мелітополь, вул. М. Грушевського, 10. тел.: (0619) 44-45-11 Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до Державного реєстру видавців, виробників і розповсюджувачів видавничої продукції від 11.06.2002 р. серія ДК №1125

200