А Вічний Час непоспіхом тече… Микола Білокопитов by Письменницький портал

Микола Білокопитов

До книги вибраних творів увійшли ліричні вірші, байки, гуморески, пародії, афоризми, прозові етюди та бувальщини, написані у різні роки. Слід зауважити, що автор уперше подає свою лірику окремим розділом, до цього Миколу Білокопитова читачі знали як гумориста й сатирика, веселі, а нерідко й дошкульні твори якого друкувалися на шпальтах вітчизняних періодичних видань та за кордоном – Канаді, Австралії та ін. Крім того його гуморески, байки, фейлетони є в репертуарі багатьох артистів, а на окремі вірші композиторами створено кілька пісень. Дана збірка є своєрідним підсумком творчого життя поета і прозаїка за останні сорок років. Наразі письменник працює над своєю черговою книгою.

А Вічний Час непоспіхом тече…

Білокопитов Микола Григорович народився 1954 року в Мелітополі. Закінчив Український поліграфічний інститут ім. Івана Федорова, Львів. Працював літредактором у наукових журналах та журналістом у запорізьких газетах. Поет, прозаїк. Автор книг «Вовча наука» (1991), «Міні знову в моді» (1994), «Нечиста сила» (1995), «Без паніки» (2004), «Весела парочка» (2006), «Бізнес баби Федори» (2007), «Принциповий флюгер» (2008), «Революційні вила», «Камасутра в тролейбусі» (2015), «Чортзнащо наснилося мені» (2016), «Сповідь екс-ловеласа», «Смішно живемо!» (2017) «Вам таке й не снилося» (2018) та ін. Лауреат Всеукраїнських літературних премій ім. Степана Руданського (1998), ім. Остапа Вишні (2004), ім. Василя Юхимовича (2010), ім. Степана Олійника (2017) та літературно-мистецької премії ім. Петра Ребра (2016). Лауреат Всеукраїнського конкурсу сатири й гумору «Вишневі усмішки», багаторазовий переможець обласних конкурсів «Пересмішник» серед авторів-виконавців. Член НСПУ з 1996, НСЖУ з 1983.

Книгу видано до 80-річчя Запорізької області коштом обласного бюджету за сприяння Запорізької обласної державної адміністрації та Запорізької обласної ради

Микола Білокопитов

А Вічний Час непоспіхом тече… Вибрані твори (1978—2018)

Запоріжжя Дике Поле 2018

УДК 821.161.2-17 Б 61

Білокопитов М. Г. Б 61 А Вічний Час непоспіхом тече…: ліричні вірші, байки, гуморески, пародії, афоризми, прозові етюди та бувальщини. – Запоріжжя, Дике Поле, 2018. – 280 с. ISBN 978-617-7433-62-9 До книги вибраних творів увійшли ліричні вірші, байки, гуморески, пародії, афоризми, прозові етюди та бувальщини, написані у різні роки. Слід зауважити, що автор уперше подає свою лірику окремим розділом, до цього Миколу Білокопитова читачі знали як гумориста й сатирика, веселі, а нерідко й дошкульні твори якого друкувалися на шпальтах вітчизняних періодичних видань та за кордоном – Канаді, Австралії та ін. Крім того його гуморески, байки, фейлетони є в репертуарі багатьох артистів, а на окремі вірші композиторами створено кілька пісень. Дана збірка є своєрідним підсумком творчого життя поета і прозаїка за останні сорок років. УДК 821.161.2-17

ISBN 978-617-7433-62-9

НАШ СВІТ НЕДОСКОНАЛИЙ ВІД ПОЧАТКУ

Микола Білокопитов

Вічний час Під вічним сонцем вічна тінь живе. Її в годинник хтось узяв до діла, Та раптом тінь по колу не пливе – Підступна хмара сонце затулила. Призупинилась течія в ріці – Напевне щось втяли́ підступні гідри? І котрий час – не відають знавці – Нема води у конусі клепсидри. Ось час, що мов тоненький голосок, В пісочному годиннику сочився… Але не вічним виявивсь пісок – Був, був, а потім взяв і закінчи́ вся. Замовк і електронний часомір. Он хтось йому «АГОВвкає» і «ГЕЙка», А він проханням тим наперекір Мовчить, бо в ньому сіла батарейка. Ось на руці багатій диво з див – Якась швейцарська дорога новинка, Але і цей годинник не вгодив, Бо підвела послаблена пружинка… Ми прагнемо неначе у тюрму Загнати в час усі події й дати… А Час іде, і байдуже йому, Що хтось його не встиг прилаштувати.

А Вічний Час непоспіхом тече…

Фатальне Наш світ недосконалий від початку, Втім, порпатись у правіках не варт... Навряд чи людство відгада загадку Про те, яким же був його фальстарт. А фініш, схоже, зовсім недалеко – Його вже зримо видно звіддаля. Втім людство не лякає небезпека – Воно веде себе, як немовля. Тож котиться приречено до прірви, Із рисі переходячи в галоп, Немов йому хтось підло розум вирвав І не навчив як натискати «Стоп!» Брехня і війни, зрада і неволя… Щоправда, місце є і для чеснот, Та їх в житті така нікчемна доля На сірім тлі моральних нечистот. Панує в світі гнів і словоблудство, А над усе – вселюдський нарцисизм… Жене саме себе на страту людство Із вірою у власний оптимізм.

Микола Білокопитов

Осіннє Банальна мряка в крихітному місті. Алеї тут – стежинки в спориші. Дерева в провінційному намисті… І пишуть ві́рші сутінки на листі, Хоча місцеві їх назвуть – вірші́. Про щось важливе скрекотить сорока, Дріма таксі – одненьке на усіх… А доокіл – такий вселенський спокій, І сяє зірка в далині високій, І тишу звеселя дитячий сміх. м. Ямпіль, Хмельниччина, жовтень, 2017

Ліричний етюд Дощ бубонить у запотілу шибку, А зранку сонце й тишина німа. А потім вітер хилитає липку, Що квилить, мов пародіює скрипку… Ну ось така у нас тепер зима. м. Запоріжжя, січень, 2016

А Вічний Час непоспіхом тече…

В електричці По колії з села до тупика. Вже скоро – Місто в звичній товкотнечі. Все менше мови, більше язика, Все менше сенсу, більше порожнечі. Вагон гуде, вицокує, скрипить – Своє щось нерозбірливо буркоче, А по квартирах ще безпечно спить Народ, який собою буть не хоче…

Весняна фантазія Як під небо стрімкі хмарочоси – Ціни просто шалено ростуть. Але дружно цвітуть абрикоси Та й черешні нормально цвітуть. Комунальний платіж, мов сказився, І кусається болісно, гад! Та ожиновий кущик обжився І почав оживать виноград. А горілки мізе́ рний ковточок Взяв по цінах космічний розгон… З оптимізмом дивлюсь на садочок: Буде з чого зварить самогон.

Микола Білокопитов

Кувала зозуля На увесь горизонт потягався невиспаний ранок, Визирало з-за обрію сонце цікавим телям. Прокидалися квіти в узорах живих вишиванок, І здавалось, на світі не знайдеться місця жаля́ м. Літній день уродився без мук – безтурботно і вдало – І як оду життю в цій безпечно-цнотливій красі Над нейтральною смугою мирно зозуля кувала. Хтось напевне лічив: «Двадцять п’ять, двадцять шість, двадцять сі…» Недолічена «сі», як остання обірвана нота, А за нею нічого, одвічно німа пустота… Недолуга війна – примітивна вселюдська глупо́ та, Ну, а куля – куди посилають, туди й приліта́ . Хтось себе не жалів – і везло, а комусь – невезуха, На війні так буває. Француз би сказав: «Се ля ві», Хтось долічить до ста, хтось благає: «Відміряй, кукухо! Нумо разом давай: тридцять шість, тридцять сім, тридцять ві…» Десь по рейках вицокує стомлено вранішній потяг, Над кривавим безглуздям здивовано сонце встає, Хтось когось вже записує звично у списки «двохсотих», А комусь ще зозуля фарто́ во кує і кує… 10

червень, 2017

А Вічний Час непоспіхом тече…

Якось у госпіталі виступав перед хлопцями з добробатів. Зустріч вийшла теплою, щирою. Було цілковите взаєморозуміння. Попросили написати слова до пісні, бо, мовляв, співаємо саморобні тексти, а хочеться чогось професійного. Я спробував. Ось що вийшло.

Пісня добровольців Над контуженим степом прихилилося небо І поранений місяць із-за хмар визира. Дика снайперська куля шугонула повз тебе, І шепнула удача: «Значить, ще не пора!» Не ляка нас московська гібридна химера – Ми вже добре навчились проти зайд воювать, Добровольці, покажем господам офіцерам, Де між раків зимує їхня Кузькіна мать! Ми не все ще устигли, побратиме, з тобою, Нам ще діток ростити й гартувати броню… А поки що готуймось до запеклого бою – Наша правда здолає зловорожу брехню! Нам би пісню співати і всміхатися щиро, І не знати тривоги… та не наша вина, Що нахабний сусіда вічно точить сокиру І ніяк не скінчиться трьохсотлітня війна. Випробовує дух наш ця тривожна година, Нам ще довгого віку накують зозулі́, А на східному фронті зацвітає калина, Як провісниця миру на розбитій землі… Переможного миру на родючій землі… Українського миру на квітучій землі. 2016 11

Микола Білокопитов

Розмова з Командором (позивний) Привіт, Олежку! Я – на мить, проїздом… Просили хлопці… Я б і сам зайшов. А в тебе тут доглянуто і чисто, Як оцінив би ротний – «ха-ра-шо!» Цвіте бузок, тюльпани розкошують. І тихо – аж під тім’ячком гуде… А пам’ятаєш Вітьку із Чугуєва? Два тижні, як пропав – нема ніде. Була атака, била БееМПешка І сєпари повзли на передок… Ну, знаєш сам, як це бува, Олежку… А, може, може… все ще буде «ок!»? Втім, брате, ми не падаємо духом. Та й ні́коли – війна, такі діла… А пам’ятаєш снайпершу – Танюху? Так нашому комбату й не дала! Він так і сяк, вона ж зведе до сміху Ті залицяння – він аж сам ірже! Подейкують, жених її в морпіхах, Вона себе для нього береже. Вона ж не з тих дешевих перелюбок, Над нею спробуй хтось – повладарюй! А на прикла́ ді стільки вже «зарубок», Що, як то кажуть, «мамо – не горюй!» Недавно був у нашій артбригаді – Плюються хлопці, лають москаля… Та й штабникам АТОшним теж не раді, 12

А Вічний Час непоспіхом тече…

Мовляв, ведуть себе, як у дитсаді, Стратеги недовилуплені, бля! «Он сєпари з кацапами щоночі З усіх стволів так гатять з-за ріки, Ми їх прицільно рознесли б у клоччя! Але ж не можна – зі штабів торочать, Бо є якісь там договорняки…» Ото таке. Як завжди в нас одвіку… А я – у бороді, немов дідусь. Моя ж не терпить волохату пику, Нічо, поки доїду – поголюсь. Ну, все, лежи спокійно, Командоре, Відпочивай, хоч це і не курорт… Дай, Боже, ТАМ зустрітися не скоро, Бо нам, живим, роботи невпрогорт! квітень, 2017

Микола Білокопитов

Колишній друг Він спостеріг його іще на тому боці, Де кліпав світлофор і тихо щось бурчав… Поміж стосот людей у пішому потоці Він упізнав його… І ось тепер стріча. На розі перехід, позе́ брана дорога. Важких секунд огром напружено щемить. Упізнаний іде і нароста тривога – Ось очі обидвох зустрілися на мить: Розгубленість і біль, взаємне здивування… Та, зрештою, зійтись для радісних заяв Ні в кого з цих обох не виникло бажання – Ні в того, хто ішов, ні в того, хто стояв. Колись була у них достоту видна дружба: Не просто так собі, а – нерозлийвода! На заздрість багатьом! Хто ще не заздрить, ну ж бо! І чи наврочив хтось… бо сталася біда. Один із них заслаб, осліпнувши на око, До того ж, як на те, бідаха, ще й оглух. У хворого судьба, як правило, жорстока, А тут іще удар – вказав на двері друг. А потім довгі дні блукання і зневіри, Надія то зблисне́ , то, капосна, щеза… Стоїть на розі пес – Бульдог на кличку Сірий, І в кутиках очей бринить гірка сльоза…

А Вічний Час непоспіхом тече…

Закон юрби ВОНА стояла там, де мало місця й світла, Їй, власне, пасував цей непримітний фон. А натовп то кипів, то посміхався підло… І кожен там змагавсь за слово в мікрофон. І кожен у юрбі вихлюпував ідеї, І кожен вірив, що без нього всім хана… Усі були в собі й водно́ час біля НЕЇ, Усі шукали те, що знала лиш ВОНА. Із крику почалось – завершилося пла́ чем. Безвихідь – все, що тут юрбища досягла. ВОНА стояла там. Її ніхто не бачив, Бо й не шукав ніхто – це ІСТИНА була.

*** Уже не вперше бачу дивний сон: Якийсь майдан, я до стовпа прип’ятий. Довкола плач і сміх, а тут вогонь Вже дістає, пекуче лиже п’яти. Вогонь все вище, підступає млость, І чую крики: «Згиньте, зворохоби!» А я – відьмак, я відаю про щось… І, схоже, це комусь не до вподоби. Я відаю котру́ сь із заборон, А ось яку – ані згадать, ні втямить… 15

Микола Білокопитов

І думаю: а може, це не сон – Така собі мандрівка в генну пам’ять? То ким же був далекий пращур мій? В яких він чарах знавсь чи гороскопах, Що спік його отой вогненний змій В інквізиційно-збочених європах? З іконами, у чорному вбранні Ченці кричать, та, як не дослухайся, Незрозумілий вирок той мені, Лиш чути: «Кайся, хоч тепер – покайся!» За що «покайся», що було не так І що такого знав, чого не треба? Не вірив, що Земля на трьох китах? Чи, що вгорі нема твердого неба? Вже вкотре бачу той відьмацький сон, Священиків бісівські викрутаси… Либонь, тому байдужий до ікон І не люблю попів і чорні ряси.

А Вічний Час непоспіхом тече…

*** Ось купа слів. Ні змісту, ні ідеї – Таких довкола сотні тисяч куп. І раптом зупинився біля неї Якийсь дивак. Напевне, словолюб. Він купу зацікавлено оглянув Не як роззява, але як влада́ р. Й почав у ній порядкувать стара́ нно… Так з глиною поводиться гончар. Він ті слова перебирав сторазно, Місив і бгав, стуляв і розділяв… Він з них творив якісь незвичні пазли, Для гри? Чи для картин? А, може, для… Втім, що гадати? Ось фінальна кладка – І пазли точно склались у сонет. Все просто. Це ніяка не загадка: Тим диваком, звичайно ж, був Поет.

Микола Білокопитов

Ментальне У своїй толерантності ми до безглуздя ефектні. Нас – таких неконфліктних – до рани бери й прикладай. З чудернацьким діагнозом: «Чуйні і політкоректні» Живемо, сподіваючись на перепу́сточку в рай… На догоду сусідам приймаємо моду й закони, В нас чужинські ідеї розгулюють без перепон. Тож не дивно, що множаться заслані п’яті колони, Доморощені гниди стають у чужий легіон. Ми готові повірити ксьондзу, попові чи ребе, Поглумивши зневірою мудрі пророцтва волхвів. В нас глобальна любов до усіх… і зневага до себе – Так, неначе на нас хтось анахтемську порчу навів. Повертаймось до себе! Ми ж можемо бути собою. Як зі сходу нахабно московський ординець попер – То найкращі із нас добровольцями стали до бою, І побачили в світі, що всі ми народ-волонтер… Тож любімо себе – нашу віру, і звичай, і мову, І рушаймо у напрямку «свій до свого по своє!», Щоб і друзі, і недруги бачили нас, гонорових: Ми не зникли із глобусу, ми в цьому світі ще є! Українці, ми є! В нас до волі не вичахла спрага, Наші душі в польоті, мов незакільцьований птах, Ще нуртує у венах одвічна козацька звитяга, Наші коні готові нести нас по вільних степах…

А Вічний Час непоспіхом тече…

*** Сто тисяч пельок га́ рка в унісон, Забитий гол наповнює зарядом: Шалено закипає стадіон – Надривно-фанатично стогне стадо. На масу замикається усе, Стираються відмінності і суті… Колишні особистості трясе В єдиному пульсуючому спруті. Та шал емоцій вичахло спада́ , Позаду матч, голи, суддя і мило… І звично розпадається орда На кожного, як перст, футболофіла. У кожного свій виграшний білет: Ось Монте-Карло, Пальма-де-Майорка… А ось, пардон, – громадський туалет, Де вишуканий бруд і пахне хлорка…

Микола Білокопитов

Білянаукове

На захист слова У кожній мові різні є слова, І різне в них призначення й звучання, Для справ буденних – мова ділова, А ніжна, щира, тепла – для кохання. Є офіційна, книжна і т. ін., А є діалектична й сороміцька… А вкупі – рівноправних слів загін – Це лексика… Та є і перегин, Ганебний утиск із усіх сторін Окремих слів. Наприклад, слова «цицька». Прислухаймося: цицечка – слівце Таке м’якеньке, лагідне, звабливе, Мов дівчини цнотливої лице… Як перше почуття сором’язливе. Самі ж вони – троянди й виноград – В одному два: красиві і корисні1, Цицька́ ми вигодовують малят, Хвилюють юнаків – майбутніх тат, Вони й відкриті, й трохи «закулісні»… Чому ж запхнули десь на маргінес Поняття «цицька» недалекі люди, А замість нього – недолугий стрес – Грубезне і незграбне слово «груди»? Вернімо цицьку в обіг назавжди! А щодо інших слів, слівець, словечок… 1 «Троянди й виноград, красиве і корисне» – рядки з вірша Максима Рильського

А Вічний Час непоспіхом тече…

Нам треба учинить важкі труди, Щоб не було майбутніх суперечок. Нехай слова впровадять фахівці І зрозумілі, й разом з тим – нейтральні, Щоб не збивали нас на манівці Якісь поняття геть сексофекальні. Бува вже так ведешся, наче в’юн, Туди-сюди викручуєшся штучно, Коли зненацька вимовиш «пісюн»… І слово є, а робиться незручно. А ще таке: ну просто сміх і гріх, Як мовиться – ні встати, ані сісти: Не так незручно перднути при всіх, Аніж про це уголос розповісти. А взяти «гімн» – відразою воно Відгонить багатьом не випадково – Так, наче недописане «гімно», Хоч є синонім «славень» – наше слово! Одна з причин у тім, що диваки Халтурили, коли творили мову, У назві «срака» – промах, бо таки Не той процес узято за основу. Чому звелась найменування суть До точки, де медсестри ставлять клізму? Потрібно нам увагу відвернуть Від виведення шлаку з організму! У сраки функцій інших – ого-го!

Микола Білокопитов

Це місце хвалять, б’ють і критикують, І посилають в нього, і його, Бува, ще й лижуть, а, бува, й… цілують. Отож не складно назву тут зладнать Зугарну й точну, без масно́ го гриму. Цей орган варто перейменувать І навіть зберегти колишню риму. Ось Галя в інститут себе несе – Красива і до того ж – розумака, І в неї найрельєфніша за все, Від чого хлопців бідних аж трясе – Не срака, а… розкішна споглядака, Хоч найточніше, все таки – сидяка… Коротше, друзі, мусимо нести Знамено мови, вибачте за пафос, Упевнено, проте без суєти, І професійно, а не какось-такось. Очистимо слова від помилок – Дійде́ мо до кожнісінького знаку… А хто не поділяє цих думок, Ми їх культурно пошлемо в клоаку!

Сповідь екс-ловеласа «Мои года – моё богатство…» (З відомого шлягеру 80-х) Мої роки – моє сумне багатство. Висить мій досвід зайвим тягарем… І з диким відчуттям самозлорадства Пригадую колишній свій гарем. Я різним був, та не брехав коханкам, Мовляв, оддайся, і озолотю! Вони мої найкращі спогаданки, Розкидані, мов квіти, по життю. Вже ні імен, ні обрисів жіночих… Картинки час туманить без жалю, А крізь туман лиш очі, очі, очі, В яких жага й спокусливе «люблю». У спогадах купаюсь безіменних, Я ними і втішаюсь, і живу В полоні ситуацій одкровенних На кожному з шалених рандеву. По молодичках парубочим рейдом Прокотишся, як вихор по воді… Та я би дав чотири фори Фрейду, Хоча про Фрейда і не чув тоді. Втім, що нам з того віденського поца, 23

Микола Білокопитов

Коли в душі горіло, аж пекло – Ти міг тоді, коли уже й не хоцца… Ти міг усе… Ох і було, було… Я зазираю, мов за огорожу, В бажання, що позначені гріхом: Цього ще хочу, та уже не можу, Ну а цього вже навіть і не хо… І раптом, під усекосмічний спалах, Зустрів ЇЇ – з минулого свого, О-о, ми ТАКЕ із нею пригадали… Агов, красуні, я ще ого-го!..

У поетичному клубі (з натури)

Дивний доторк метафор примарних, Мов холодні обійми гадюк… Вибираю в потугах полярних Між падлюк – віршувальників гарних, І бездарних наскрізь непадлюк. Хто тут має над ким перевагу? Де шукать відчуттів діамант? Чим приборкать задавнену спрагу?.. Поза клубом хтось бачив бродягу, Може, чийсь заблукалий Талант?

А Вічний Час непоспіхом тече…

Моїм безкомпромісним літературним поціновувачам, що не дають мені розслаблюватися і халтурити…

Критику Ти не ворог мені. Ти доволі амбітний суперник. Ворогів не люблю, не логічно любить ворогів. Твоє слово дошкульне і, треба признати, майстерне – Заміняє мені сотні пряників і батогів. Не жалієш мене. І не треба! До чого тут жалість? Від безжальної правди ще жоден творець не змалів. І гартується слово моє і письма досконалість – І все менше від тебе критично-пронизливих слів. Я у цьому житті почуваюся вічним студентом, На шляху до Вершини мені ще рости і рости. І спасибі тобі, що ти є, друже і опоненте, Я без тебе ніяк. Сподіваюсь, без мене і ти…

Микола Білокопитов

Усім, хто зневажає пунктуацію та інші правила правопису, присвячую. Автор /позаправильне/ пофіг тире і коми всякі там крапки з двокрапками кину під ноги правила як перед свинями бісер стилем давлюсь пожадливо мов ненажера канапками і розумійте як хочете мій поетичний висер лізуть із мене натовпом неординарні пошуки в цьому і полягає творчість моя бездоганна тут головне без сумніву повикидати до кошиків все чому вчила у школі нас мовниця марьіванна раптом чи сон чи яв це за збиткування над лірою вирок мені оголошено готується покарання тягнуть мене до плахи двоє катів із сокирою переді мною шпаргалка наче надія остання мій порятунок у тому щоби теперки й тутоньки пригадати граматику знану колись і знайому КАРАТИ НЕ МОЖНА ПОМИЛУВАТИ ой порятуйте людоньки щоб не було мені крапки де тут поставити кому серпень, 2017

А Вічний Час непоспіхом тече…

У селі У нас і в дощ – не бездоріжжя, Здали в минуле ніч сліпу… Живу собі під Запоріжжям – У придніпровському степу. Живу, як мовиться, нормально, Фартово – заздрісним на зло. Ніхто не бовкає брутально Оте зневажливе: «Село!..» Бо що в селі, що у столиці Той самий зручностей пакет: Клозет у хаті, як годиться, І газ, і світло, й інтернет… Усе купається в озоні. Думки в мені переплелись І я, немов на рубіконі, Між тим, що нині і колись. В селі штани носили драні – Для городських то був облом, Але ж давно зітерто грані У нас між містом і селом. Тепер однакові із містом В села і мода, і смаки… І тут, і там звучать барвисто Одні й ті самі матюки.

Микола Білокопитов

І тут, і там у владних кріслах Сидять конкретні пацани, І схожі біди всіх затисли, Скрізь в моді – подрані штани… Заплющу очі. Дивне дійство Малюють спогади мені: Я у селі мого дитинства Як в чорно-білому кіні. Човпуть корови круторогі До пасовиська по ріллі. Крислатий явір край дороги, Як дід Канидій у брилі. Від ферми в поле їдуть брички – Через роз’їжджений струмок, А онде сіна дві копички – Тугі, мов груди у дівок. Дядьки з вудками понад ставом, Де о-т-такенні коропи, Гуляє вітер, тужать ґави. Уздовж стерні гудуть стовпи. Зі стайні коники гривасті Біжать, а з ними й конопас… І раптом збоку різко: «Здрастє! Скажитє, а которий час?»

А Вічний Час непоспіхом тече…

Стріпнувсь, отямивсь… «Мама мія! Я в дні сьогоднішнім… і вмить В душі раптова ностальгія По тих часах як забринить, Коли ні смартів, ані газу… Та все ж було своїм село – Природно в будень і на празник По-українському гуло. Були у моді без реклами В нас вишивані рушники, А рідну пісню вечорами Як заведуть, було, жінки… Чужі вітри беззастережно Всю пам’ять видули до дір І нам, вже наче й незалежним, Нав’язано «чужинський мір». А, може, нас отак пога́нять За зраду пращурським богам? Потроху повертаєм пам’ять І борг повернем ворогам! На смітник випхнемо чужинство Без краплі сумніву й жалю… Люблю село свого дитинства, Втім, і теперішнє люблю. селище Кушугум, під Запоріжжям

НАРЄЧІЯ ВСЯКІ ПОТРІБНО ВИВЧАТЬ…

А Вічний Час непоспіхом тече…

Про сатиру Хтось експлуатує вічні теми, Запліта сонети у вінки… І живуть балади і поеми, Писані свідомо – на віки́ ! Там цвіте трояндами кохання, Почуттів шаліє дикий мед… Будуть актуальні ці писання – Сто віків назад і наперед. А мої приперчені катренки, Про поточний збочений момент, Наче ті комашки-одноденки, Лиш зродились – вже й розбились вщент. Хоч у них і біль, і правда щира – Визнати доводиться сповна, Що чим актуальніша сатира, Тим недовговічніша вона. Та попри підступну тимчасовість, Віддано сатирою грішу – Наче Нестор літописну повість, Я її увічнити спішу…

Микола Білокопитов

Воно Його достатньо в будь-якій сторонці – І більше угорі, ніж унизу́ . Воно смердить, не тоне в ополонці, Не вірить у страждання і сльозу. У владних концентрується палатах. Його постійно видно і чутно́ – У кнесетах, в хуралах, у сенатах, А в думі – там відбірнеє воно. Втім, що нам думи чи, скажімо, сейми – Можливо, там його і ого-го! Нам якось би гуртом та навперейми… Щоб в радах не водилося ЙОГО! По-людськи зажили б ми чи не вперше – Ми ж цим уже промріялись давно! Вдивляємося, голови задерши, А там, вгорі, лишень воно, воно… Щоб подолати цю смердючу кризу, Либонь, усе слід починати знизу!

А Вічний Час непоспіхом тече…

Пісня про маріонеток Люблю маріонеточку – Це лялечка така, Смикну за певну ниточку – Покаже язика. А як за іншу смикаю – То ніжкою дриґне́ … Не біситься, не хникає, А слухає мене. Дивлюсь на Раду тупо я І відчуваю страх, Бо під прозорим куполом Вся зала в ниточка́ х. І чужинецькі пальчики Їх смикають весь час, А «дєвочки» і «мальчики» Відгукуються враз. Усе це, певно, порча є – Аж теліпає люд: Життя-буття дорожчає Бо ціни вгору пруть. І хоч народ наш молиться Та в підсумку – хао́ с: Уже й карась не ловиться, Не родить абрикос. У нас чужими пальцями Керують звідтіля: Ось ниточки із Франції, А ці ось із Кремля,

Микола Білокопитов

З Китайської Народної, З віддалених широт… Але немає жодної, Що смикає народ. Отож, словами витканий Достатній аргумент: Чому такі засмикані І Рада, й президент. А щоб чужинські міточки Із нас навіки знять – Потрібно всі ті ниточки У власні руки взять!

2016

Датське

Святково-конституційне Друзі, я вас радий привітати (Це ж бо дійсно визначний момент!) З тим, на що поклали депутати, Спікер і прем’єр, і президент. Та і кожен з нас кладе щоденно Без жалю, страху́ і перепон… Тож давайте славити натхненно Наш чудовий Основний Закон! 28 червня 2016

А Вічний Час непоспіхом тече…

Про московське нарєчіє Усім, хто завзято тепер заклика Сусідський язик не вивчати, Суворо скажу: прикусіть язика – Ума у вас, як в дитинчати! Нам треба московське нарєчіє знать І ним розмовлять без акценту, І навіть оте, де про «щобвашумать», Не слід вилучати з контенту. Сусід – це не жінка, не можна мінять На місці одному стократно. Потрібно його розуміть-понімать, Щоб реагувать адекватно. Скажімо, задумають кацапчуки Слівцем-брехунцем задурити, А ми їм у відповідь – тиць півруки. Мовляв, ось вам щось, московіти! Бо ми розуміємо слово чуже: Ось натяк, ось плітка-брехуха… І задум таємний уже в негліже – Розкритий шпигун, бляха-муха. І хоч Папа Римський язик не вивчав, Ні мама Тереза, ні Леннон… А як же тоді без перекладача Допитувати полонених?

Микола Білокопитов

А їх в перспективі – мільйонів під сто Налічиться в нас після бою, Коли безпорадно-брехлива АТО Визвольною стане війною. Тож, пані й панове, не можу мовчать, Озвучую думку толкову: Нарєчія всякі потрібно вивчать… Та спершу слід вивчити МОВУ! 2016

А Вічний Час непоспіхом тече…

Юний спец Щоби вулиця синка, Не дай Бог, не збочила, Неприємність будь-яка Раптом не заскочила, Щоб від сотень небезпек Вбереглось дитятко – На роботу в рідний ЖЕК Брав малого татко. «Хай привчається школяр З юних літ труди́ ться, Бо знання – це ж не тягар, За́ вжди пригодиться». Другокласничок Назар (Хоч під носом сопельки) – Унікальний має дар, На ходу все схоплює. Заколочує цвяшки, А коли шурупи є: Він їх крутить залюбки В техніці шурупає. Сам собі він змайстрував Тачку з коліщаточком… І повсюдно устигав Хвостиком за таточком. На канікулах удвох – В будь-яку погодоньку… І послав їм якось Бог Отаку пригодоньку: У грозу, та без страху, Хоч довкруж все гупало, Працювали на даху – Під прозорим куполом. 37

Микола Білокопитов

Батько лагодить трубу (Часом не без лаєчки!), Син, кусаючи губу́ , Крутить-вертить гаєчки. Вправно ключиком гойда́ , Як москаль нагайкою, І на ку́ пки розклада́ Гаєчку за гайкою. А внизу скандал якийсь – Крики та істерика… Мабуть, клацнув дід глухий На всю гучність те́ лека. Видно, сесії іде Там пряма трансляція – І, як вулик, зал гуде: «Хабарі!..», «Люстрація!..» Йде гризня, мов за банан В джунглях між макаками. Хтось гукнув: «Усім хана́ З вами, скотиняками!!!» Ґвалт, немов туди забіг Стадіон фанатиків: «Люструвати треба всіх, Навіть депутатиків!!!» Та малий не зна тих слів, Тож не дослухається, Вже останню гайку він Здужать намагається. Ось-ось-ось і все гаразд – Гайка відкрутилася!

А Вічний Час непоспіхом тече…

Раптом знизу тільки хр-р-ря-ась!!! – Люстра обвалилася…1 Якщо вірити звістка́ м Випуску новинного: Триста душ накрило там – Жодного невинного! Примирить на мить вдалось Тихого й скандального… Слава Богу, обійшлось Без чогось летального. Люстропад збудив отих, Кому добре спалося, Кажуть, половина з них З переляку вср…ся. Як летіло по шматку Ріжуче та ко́ ляче, То комусь по язику Люстронуло боляче. А когось привів синець У реанімацію… Отаку-то юний спец Учинив люстрацію.

2013

1 «Стара 15-тонна люстра в сесійній залі Верховної Ради може будь-якої миті впасти на голови народним депутатам...» – з повідомлень у пресі.

Микола Білокопитов

Депутатські «танці» Зло породить тільки зло! Кажуть, в лісі так було: …Вовк сердито засопів, Підійшов до Зайця І зненацька ухопив Куцого за… вуха. Поруч Лев стояли: «Стоп!!!» Й Вовка – тиць по пиці! Що у того аж на лоб Вилізли очиці. І сказав йому Левко Тихо і культурно: «В лісі є чіткий закон – Не порушуй, псюрньо! А якщо утратиш нюх, Скурвишся, як шавка, То посадим на ланцюг І примусим гавкать!» І відтоді сірий вовк – Слухнянючий, наче шовк! І в парламенті у нас Теж подібні речі, Бо веде себе весь час Недоторканий парнас Гірше від малечі! Щоб у Раді раптом хтось Не спалив калорій, То у баєчці вдамось Ми до алегорій:

А Вічний Час непоспіхом тече…

Бідний Кролик в мікрофон Лабуду як ляпне, В Барана ж був саме гон, Він промовця, мов дракон, Межи ніг як ха́ пне! Кролик як заверещить – Збіглись парубійки, У парламенті умить Почалися бійки! І по пиці, й по бока́ х Гамселять обранці… В нас традиція така – Депутатські «танці». Що робити з цим не зна Ані Бог, ні люди… Доки влада в нас брудна – Так воно і буде. Ні розумні, ні дурні, Ні мораль кінцева – Не зарадять цій «борні»… Бо до біса шакальні І немає Лева. 11.12.2015

Микола Білокопитов

Картинка з натури

Театрально-політичне Театр абсурду – сесійна зала. Прем’єріада – до уваги громади. У ро́ лях вишколені «театрали» – Народні артисти Верховної Ради. Блискуча гра головних героїв, А яка ж завідна́ масовка… І піпікає без перебоїв Системи «Рада» гучна мінусовка. Самі себе оцінюють – «Браво!», Про власну майстерність «ахи» і «охи»… Ось така в нас іде вистава, Дивіться й радійте, шановні лохи!

А Вічний Час непоспіхом тече…

Хто найбільше бреше? По дворах уздовж села – Завідні собаки. Лиш затіють «бла-бла-бла» Баби чи хлопаки. Починається в селі Гавкіт до трясучки, Скаженіють кобелі, А ще більше сучки: Лиш заходиться одна – Аж зубами креше, Друга мчить, мов навісна, Третя враз підбреше… Шум такий, немов колись В травні – на параді, Чи – два «мнєнія» зійшлись У Верховній Раді. Словом, ген далеко чуть Їх «рулади» злючі, Недарма ж про них речуть, Що вони – брехучі. Та, попри цей псевдогнів, Мусимо признати: Їм кремлівських брехунів Не перебрехати! 2014

Микола Білокопитов

Суто ліричний етюд

Пізньо-осіннє Вологий ранок, листопад І майже ню графічні крони… Хтось підраховує курчат, Хтось – награбовані мільйони. До декларацій по кутках Поправки вносять скотиняки!1 А в лісосмугах і садках Стирчать, мов натяки, гілляки… Осінь, 2016 1 Лідер Радикальної партії України народний депутат Олег Ляшко з трибуни Верховної Ради неодноразово називав нардепів «скотиняками».

А Вічний Час непоспіхом тече…

«Передайте їм, що всі вони козли, раз так по-козлячому роб лять!.. Ага, і ті теж козли!.. Правильно, і ми козли!.. Усі козли!!!» Із сердитої розмови якогось молодика по мобільному телефону.

Козлячий спіч Хоч у козлячих справоньках, бігме, Ні «бе» всі гомо сапієнс, ні «ме», Та часто між сердитих дієслів Вставляють всує саме їх – козлів. І як послухать сварки між людьми, То не козли козлами є, а ми. Бо як назвуть, за тих себе і мають: Козли козлів козлами називають. Козли козлів пообирали в Ради, На президентсько-спікерські посади, Прем’єр – козел, і в уряді – козли, І прокурори, й мери, і посли… Пригляньтеся до суддів, зокрема́ , Там не козлів – у принципі – нема, А надто ж до начальницьких крісе́ л – Як не коза, то вилитий козел!.. Отак щодня лайливим «ме!» чи «бе!» Ми звикли «величать» самі себе. Ось зоопарк (о звичаї й часи!) Козли мовча́ зні гордої краси… Вони у клітці, ясна річ, були – Я їм сказав: «Пробачте нам, козли!»

Микола Білокопитов

Прокурорський натяк Як тільки корупціонеру – Це урядовець чи магнат, Чи олігарх, чи депутат – За казнокрадство чи аферу Дорога стелеться до ґрат, Відразу від генпрокурора Погроза чується сувора: «Готуйся, містере, сідати – У нас на тебе компромати!» І містер вдячно привітає Цю прокурорську «телеграму», Коли безпечно прилітає Кудись в Монако чи в Панаму, Де воля, спокій і офшори… Спасибі, друзі-прокурори!

А Вічний Час непоспіхом тече…

Про інтриганів Ще зранку й сонечко не встане, Ще соловейки сплять в гаю, А політичні інтригани Виводять пісеньку свою. Із телерадіоефіру У розум кожного із нас Дурні́ усякої надміру Стара́ нно пхають повсякчас. І роблять на болючу точку Прозорий наголос щомить: Мовляв, на рідну владу бочку Не можна в час такий коти́ ть! Бо хто багато нарікає, Та ще й ганьбить керівників, Той за чужу команду грає – Можливо, навіть відробляє Кіло́ нікчемних срібняків! Ну, кра́ дуть наші рідні владці: Мільйони в тумбочці у них, Тепер не треба й папараці – Самі внесли до декларацій На себе компроматів міх. Авторитети в них пропащі, Але ж і ми за них не кращі: Хтось розкрада бурштин безбожно, А хтось по-хамськи ліс пиля… Скрізь влада в долі – знає кожний! Але про це тако́ ж не можна, Бо це вода на млин Кремля. Давайте досягне́ мо ладу, Не помічаючи лайна… 47

Микола Білокопитов

І взагалі – любімо владу, Інакше… трапиться війна! Ну ось такий при наших владцях – Інформаційний інтриган… Про це на ринку рано-вранці Розговорився гурт селян. Аж ось до гурту йде Степан, Це той, кому красуню Нелю, Яку вважали тут за скелю, За неприступний мур, яко́ сь Недавно звабити вдалось. Це знають і старі, й малі – Нема ж секретів у селі! Степан відмовчатись збирався, Та гурт настояв, наполіг… І донжуан таки зізнався, Як він той мур здолати зміг: «І так, і сяк схиляв кохатись, І подаруночки робив – Вона ж не хоче розслаблятись, Я вже подумував здаватись – Так телевізор підсобив. Почав лякати всіх, як завше: «Ти не майда́ нь, інакше – все!..» «Валюту в банк віддай, інакше Курс гривні в прірву понесе…» «Шануй начальство, пустомелю, Інакше в нас хаос гряде!..» Тут я й гукнув: «Кохаймось, Нелю, Інакше Путін нападе!» 48

2016

СМІЯТИСЬ НАМ НІХТО НЕ ЗАБОРОНИТЬ

Микола Білокопитов

Ретропедагогіка В телевізора по вуха, як свиня в корито, Упихається щоденно телеман Микита. Геть усе, що там побачить, все, що там почує, Він по-своєму тлумачить й тут же коментує: «Он, диви, тату́ в бельгійки просто на сідниці – Треба, щоб і в нас робили так усі дівиці. Ми ж повинні до Європи ближче підпихаться, Щоб од їхньої культури менше відрізняться… А осьо американці – кинулись до шопа, Нагребли харчів до біса і – хто більше злопа, Розтовстіли, що не годні ні встати, ні сісти… Ну, а ми що так не можем? Чи нема що їсти? Он французи прогресивні (за підтримки влади!) Ходять не на барикади, а на гей-паради Й домоглись, щоб Жан із П’єром – голубочки любі – Проживали один з одним у законнім шлюбі Ще й могли усиновити хлопчика малого… Тільки ж кого вони, ги-ги, виховають з нього? Втім, не дуже нас обходить статева незвичність, Ми – за космополітичність, за демократичність!» Тут Микиту за піжаму смикнула дружина: «Ти від «ящика» відлипни! Подивись на сина!» Глипнув тато на синочка і засіпав ротом, Рідне чадо – щось середнє між півнем і чортом: Весь в тату́ , стирчить над лобом ірокез барвисто, 50

А Вічний Час непоспіхом тече…

На обличчі – туш, помада, на шиї – намисто, А із одягу – бюстгальтер й дамські панталони… Щось белькоче про терпимість, про права й закони І про те, що він виходить заміж за Миколу… Батька трясця ухопила… Після корвалолу Він таки прийшов до тями, взяв пасок у руку І згадав стару й дієву дідову науку: Як в селі у баби й діда гостював маленьким – Цю науку від старого переймав частенько. Щось поцупить із чужого саду чи городу, Або разом з пацанвою вчинить іншу шкоду – Дід бере пасок ляскучий, чи верткі лозини І проходиться по спині й трохи нижче спини, Так незлісно, але щиро знизу пошмагає І глупоту всю достоту з мізків виганяє. А на згадку про моменти виховні й конфузні Не тату, а тимчасові «пам’ятки» на гузні… Так ото ж згадав Микита дідову методу Й заходивсь паском із сина вибивати шкоду. Після третього сеансу сталось просвітління – Різні збочення пощезли, зникли із корінням, Хлопець наче пробудився, роздививсь довкола – Нащо йому та помада і якийсь Микола. Із очей полуда спала, дякуючи батьку, Зацікавлено вже зирка на сусідську Надьку... 51

Микола Білокопитов

Словом, вимелося з нього, що було потворним, Став він як Еней-троянець – парубком моторним. Та й Микита, щоб ви знали, теж перемінився, Не дивиться всього того, що раніш дивився, Ігнорує дикі шоу, всякі гей-паради – Коментує лиш роботу Верховної Ради. Не міняймо рідний звичай на лайно завізне! Повертаймось до дідизни! Поки ще не пізно…

Весна як її зустрічає Ловелас Погода тепла і не вогка, Серденько соловейком тьохка, Кричать коти, мурчать піїти, Цвітуть дівчата, наче квіти. Я знов шалено покохаю Ларису, Ніну, Валю, Раю, Людмилу, Віру, двох Марусь... А на Світлані одружусь. І вірним буду кожній з них Аж до наступної весни. Жінка без комплексів З ким, де, коли і, навіть, як – Не має особливих значень. Не в тому ж суть...

А Вічний Час непоспіхом тече…

Зима, однак, Пора не краща для побачень. Та згинуть нежить і прищі, Бо розцвіта весна-сестричка, І кучерявляться кущі, І підроста м’яка травичка... Песиміст Тьху, знову сонце припікає, Знов кропива попідростає Біля воріт і край дороги І знову жалитиме ноги. Прокинуться кусючі мухи, Із нірок виповзуть ропухи Та інші капосні потвори, Поганки зійдуть, мухомори, І тінь на всіх нас кине віття... Весна, весна – яке жахіття! Депутат Весна, весна... Колись, до виборів, Вона мене торкалась теж: Душа моя гасала вибриком Без шор, без комплексів, без меж! Чуттів тих звабна неприборканість Тепер пощезла, як напасть... І депутатська недоторканість Весні мене торкнуть не дасть.

Микола Білокопитов

Студент-медик Прийшла весна – пора хондрозу, Неврозу, авітамінозу, Коліту, виразки, гастриту, Подагри і радикуліту, Холециститу, псоріазу, Психопатії, астми, сказу. І, як весни найвищий прояв, – Скрізь буйно квітне параноя... Я й сам то чхаю, то нервуюсь, То сплю – до сесії готуюсь. 1982

Біла пляма В нас чимало ерудитів Та, либонь, ще не було Отакого супермена, Як сусіда мій – Павло. З нього міг би вчений вийти, Знань у ньому просто тьма: В курсі, де яка країна, Що в ній є, чого нема. Пальцем глобус крутонувши, Він покаже вам ураз – Де Бахрейн, де Жовте море, Де Кавказ, де Гондурас… Знає всі шляхи-дороги І на захід, і на схід. Ну чого лише не віда Мій всезнаючий сусід? 54

А Вічний Час непоспіхом тече…

А оце в селі своєму Нещодавно заблукав, Як дорогу до матусі, До старенької шукав.

1979

Спроба аутотренінгу Я спокійний, спокійний, спокійний, спокійний… Я спокійно дивлюсь на розбитий приймач, На розібраний дрібно годинник настінний, На подертий (учора лиш куплений) м’яч. Я спокійний. Бо діти – це наше майбутнє. Я спокійний. Бо сам, було, шкодив колись. Я спокійно дивлюсь на розтерзану лютню, На портьєру, обрізану знизу навскіс. Я спокійний, спокійний, спокійний… Я можу Не зірватись на крик і не зняти пасок. Я спокійний, я знаю – терпіння поможе Не зробити поспішний, незважений крок. Я спокійний. Я зараз ввімкну телевізор. Там – футбол! Там атаки, пенальті, голи… 55

Микола Білокопитов

Я спокійний… О, Боже! Хто шнур перерізав?! Ох, і дітки ж! Ну, зараз я вам! Довели!.. 1983

На собачій виставці Чи це правда, а чи все те Вигадка ледача: Кажуть, в місті відбулася Виставка собача. На ту виставку зійшлося Тьмуща-тьма народу, Щоб по честі оцінити Собачу породу. Бо ж були тут не бездомні Моськи дефективні, А мисливські та службові, Ну й декоративні. В багатьох медалей низки Звисли до підлоги, В кого менше, в кого більше, А, кажуть, в бульдога – У медалях груди й боки, Спина й за спиною, Як було й між нас в одного У часи застою. Та не в тім, читачу, справа, А про те балачка, Що й великий собацюра, Й найменший собачка На тій виставці в пошані, Честь їм превелика – 56

А Вічний Час непоспіхом тече…

Кожне слідом на мотузці Водить чоловіка, А одного поставлено В центрі круговоду Для об’яв і для реклами Собачого роду. І вусань (отой, що в центрі), Кажуть, мав кебету – Балабонив без шпаргалки, Мов читав анкету: «Ось вівчарка чистокровна Із міста Бішкека, Її батько з-під Полтави, Мати з-під Казбека, Дід і баба з боку батька Родом з Аргентини, А по мамі всі з Одеси По восьме коліно. За вівчаркою – Мумука, Дог із Йокогами, Звір такий, що як до діла, То і тигра згама. Серед предків цього дога: Циркові артисти, Детективи і мисливці, Навіть каратисти. От, приміром, дід Мумуки Силу мав левину І кінцем хвоста знічев’я Розбивав цеглину. За Мумукою – Везувій, Син Агамемнона, Із тутешніх. Хоч і кличка В нього закордонна. 57

Микола Білокопитов

Його діда звали Рексом, Прадіда – Мухтарик. Далі йдуть: Рябко, Моторний, Тузик, Бобик, Шарик...» І отак-от без угаву, Про кожну собаку, Всі подробиці згадавши, Той вусань балакав. Може, й далі б теревенив Про життя собаче, Та спинила його тітка Дуже нетерпляча: «Годі, голубе, хвалити Собачу породу! Розкажи про себе краще – Ти якого роду? Ким були баби з дідами, Хто з них чим займався?» – Тут оратор балакучий, Як кажуть, і... здався. Довго-довго е-е-е-кав, м-м-мекав, М’яв свою панамку, Роззявляв, як риба, рота І губами плямкав. Врешті-решт отямивсь трохи Й спромігся сказати: «Я вам, тітко, не собака, Щоби рід свій знати!» Добре вдумайся, читачу, В ці слова зухвалі Й сам, будь ласка, без підказки Дійди до моралі. 1986 58

А Вічний Час непоспіхом тече…

Експеримент Бігла річка-невеличка. Каламутна в ній водичка Пахла сіркою, етилом, Лаком, фарбою, мастилом… Не росло обабіч річки Ні дерев, ані травички. Не водились в ній ніякі Ані риби, ані раки. Словом, річці зле було. Й щоб скарать підступне зло, Дав команду президент Провести експеримент: Керівництву із заводу, Що мутив у річці воду, Хоч доходило й до плачу, Роздали місця під дачі Там, де тхнула вся бруднота, Вздовж ріки (читай – болота). Збігло часу небагато. Нині річку не впізнати: Як сльоза у ній водичка – Є тут короп і плотвичка, Сом, завбільшки із теля! Бережки трава встеля, Скрізь – дерев розкішні шати, Всюди – ніжні аромати, Спів пташок, барвисті квіти… Може, й нам таке зробити?

1988

Микола Білокопитов

Каяття Пияцтво – зло! А це трикляте зілля Не варто й нюхать, а не те, що пить! Тоді не буде мучити похмілля, З якого серце й голова болить, І під ребро стріля, і ходиш боком, Й життя не радість, а жахливий сон... Такі думки приходять ненароком, Коли жену на кухні самогон.

Факт і коментар (З натури) Для чого грамотний язик? Від нього польза хоч яка є? Учи – не вчи, получиш пшик, Бо він проблеми не рішає. От щас чікушку взять би, та На неї нихвата німного… Коли «німного нихвата», То це, як правило, надовго.

А Вічний Час непоспіхом тече…

Допекла (З народного) Ревнива жінка день у день Дійма коханням чоловіка: – Відстану, поклянись лишень, Що покохав мене навіки. Що ти від мене ні на крок! Клянись, що зрадою не згубиш, І, навіть в снах, чужих жінок Ти аніколи не полюбиш! Що ради мене кинеш ти І пити, й цигарки смоктати, І не посмієш більш прийти У день зарплати без зарплати! Що будеш ніжні почуття Ти дарувать мені щоденно... А доведеться, то й життя Не пожалкуєш ради мене. Клянись! – Клянусь! І бачить Бог, Що я на шлях не стану хибний, Й життя віддам без жалю, бо Кому таке життя потрібне? 1978

Микола Білокопитов

Напросився (Сімейне) Вона мені – то «дурник», то «роззява»... Воно, признатись, є за що, але Не повсякчас. Тому прошу ласкаво: «Скажи мені щось ніжне та незле. Назви мене якимось теплим словом – Приємно ж буде і тобі самій!» Вона звела лукаво-хитро брови Й зронила ніжно: «Валянок ти мій!» 1979

Двоє Вибач, друже-читачу, за надто банальний початок, Але все було так, і по-іншому як говори́ ть? Двоє: Він і Вона. Він не знав, як Їй все те сказати, 62

А Вічний Час непоспіхом тече…

А Вона знала все й дивувалась: «Чого Він мовчить?» Калаталося серце у Нього і руки тремтіли, І, здавалося, наче десь дзвонів гудуть тисячі… Мов крізь сон Він почув Її голос: «Це, слухай, не діло! Заспокойся, будь-ласка, і прошу Тебе, не мовчи!» Він сказав Їй усе, вклавши душу у кожнеє слово, І Вона, усміхнувшись, зронила: «Ну от, молодець!» Потягнулась до Нього… Він дав Їй свою залікову… Вибач, друже-студенте, за надто банальний кінець.

1981

ЩЕ У СТРОЮ ДОШКУЛЬНА АЛЕГОРІЯ

БАЙКИ, БАЄЧКИ, БАЙЧЕНЯТА Затулив На Цвях, що зі стіни стирчав, Взяли й повісили Картину. – Це неподобство! – Цвях почав. – Це за яку ж таку провину?! – Гей, Цвяше, годі, далебі, – Озвався хтось. – Чого кричати? Гордився б краще, що тобі Шедевр довірили тримати. – Який шедевр? Та щоб він скис! Уліз по блату, очевидно? Кому він здавсь, портрет якийсь, Коли за ним... мене не видно! 1985

Микола Білокопитов

Вовча наука Увечері за містом, де ярки, Спіймали Байкаря вовки. Щільнесенько бідаху оточили, Радесенько загомоніли: «Го-го, вечеря знатна буде нині в нас!» «Атож, погляньте, птах який попавсь: Це ж той, що у своїй сатирі Людські грішки всі списує на звірів!» «Все, дописавсь!..» Тут втрутився Вожак: «Чекай, братва! Так він же з тих писак, Які в байках не згадують вовків, А пишуть про жучків та черв’ячків, Коротше кажучи, про всяку там дрібно́ ту! Чи ж личить нам, вовкам, супроти Такого «лицаря» іти? Аби щось путнє, Господи прости! А то ж – нікчема!» «Дійсно, честі мало!» Й вечерять Байкарем вовки не стали. ...Оце, гортаючи журнали, На віршик Байкаря того наскочив: Амебу він у нім пісочив!.. 1982

А Вічний Час непоспіхом тече…

Підступний трюк Одного разу Лебідь, Рак і Щука Сукупний бізнес вирішили втнуть, Домовившись утрьох, – нехитра штука – Тягати воза скрізь, куди пошлють. Послали їх на поле гній возити. Потрібне діло, що там говорити. Отож, впряглися. Рак бадьоро свиснув: Враз кожен піднатужився, натиснув, А позаяк при силі всі були, То легко з місця воза потягли. Вже дві версти чи й більше відмахали, Аж раптом... – Стій!!! – сердито пролунало. – Вам хто дозволив цей підступний трюк?! – На бізнесменів кинувся Віслюк. – Ви тут наробите такого, дай вам волю... Ні, я цих витребеньок не дозволю!.. Мовчать!!! А як спокійно та без лайки: Є циркуляр відомий, в формі байки, Підписаний ще Глібовим Л.І., Щоб ви цей віз урізнобіч тягли! Тож і тягніть: хто вгору, хто в ставок, Бо не було ще інших вказівок. Те, що Віслюк – затятий бюрократ, Стоїть всьому новому на заваді Відомо, та й описано стократ, А я – про інше в цій своїй баладі:

Микола Білокопитов

Вже час новий, новий суспільний лад, А віслюки, куди не глянь – при владі. 1988-1993

Самовпевнений пішак Не тільки для шахістів ця сатира, Рядки ці адресовано усім: Пішак е-2 пішов на е-4, А згодом – на е-5, е-6, е-7. Шлях був тернистим, вражі Коні й Тури Не раз палили на путі мости. Та все ж свої, для Пішака, фігури Вели його крізь пастки до мети. Ціною жертв, і ризику, і нервів Давався нелегкий цей марш-кидок... І ось він на е-7, в його резерві Лишивсь один, найважливіший крок!1 «Ставай Конем!» «В Коня перетворися!», «І чорним – мат! Тобі зіграть цю роль!» – Соратники гукали. І, між іншим, Вітання вже приймав його Король. А він, Пішак, стояв собі пихато – Згідно з правилами шахової гри, пішак, досягнувши останньої протилежної клітинки, має право перетворитися на будь-яку фігуру, крім короля.

А Вічний Час непоспіхом тече…

Царя і Бога мав запанібрата, Та що там – нині сам він цар і бог! За крок до мрії. Мрія ж – Ферзем стати, І що йому до просьб і засторог. «Ну що той Кінь з незграбним ге-алюром? Він рангом нижчий навіть за Слона... Я стану Ферзем! Ферзь – оце фігура! А там ще хід і чорним – все, хана!» Е-7 – е-8 Ферзь! – Пішак зраділий Вже примірявся до ферзівських шат... Хід чорних! ...І складають зброю білі: За крок до перемоги – білим мат! Мораль в цій байці – зайва вже деталь. Бо що для пішаків таких мораль?

1982

Микола Білокопитов

Кря-ко-ко Були в однім дворі качки і кури. Гарненько по-сусідськи їм жилось – Дві різні мови, різні дві культури, А разом, бач, гармонія! І ось Предивні почались метаморфози: Курчата, вже як трохи підросли, То, курям всім на сміх, а мо’ й на сльози, По-каченячи крякать почали... Ще й вивчились перевальцем ходити, Копіювали звички і вбрання, І згодом стало важко розрізнити Покачене курча і каченя. Качки це заохочували радо – Мовляв, у нас до полку прибуло! Хто крякає, той вищого розряду, Хто квокає, те ясно хто – село. А кури що ж? Як щиро говорити, Вони й не помічали новизни, Мовляв, було б що діткам їсти-пити, А там нехай хоч рохкають вони. І деякі зарохкали. Одначе Були в пошані ті, хто добре кряче. Воно ж якби оті курчата вміли Пристойно розмовляти так і сяк,

А Вічний Час непоспіхом тече…

А то ж іще й чужого не навчились, А вже, бач, і по-своєму – ніяк! Он півники накрячуться до гику, Із селезнями дудлячи пивко, А потім зранку, замість «ку-ку-рі-ку!», Як заведуть зненацька: «Кря-ко-ко!», Лякаючи тим криком розбишацьким Чужих, своїх та і себе самих... А потім цим іще й бравують хвацько Та ще й кепкують із курчат малих: «Смотрі, як те ципля чудно балака, Кокоче токо, а совсєм не кряка!» Отак і йшло. Минали дні без ліку. Вже ті курчата – бабці й дідусі, Вже в них онуки виросли великі, Бува, хтось квокне, хтось закукуріка, А в основному крякотять усі. Для тих, хто серце незрадливе має – Чуже шанує і своє плекає, Повторювати ладен повсякчас: Ця байка не про вас, ця байка не про вас... 1983

Микола Білокопитов

Лаври В учених колах працю наукову, Як кажуть, «на ура» всі піднесли. Бо й справді твір толковий І вартий похвали. Та ще не стихли тих похвал литаври, Співавтори взялись ділити лаври За внеском кожного із них у твір. Розмову здалеку почав Папір: – Що не кажіть, мені таки попало. Як пес бездомний в реп’яхах, Так я – у ігреках, іксах, Котангенсах та інтегралах... Живого місця на мені нема! Та, сподіваюсь, недарма Терпів таке... Бо що й казати, Нелегко першу скрипку грати... – Хвилиночку! Не зрозуміло! – Аж бризнуло Чорнило, – Це що ж за натяки такі, Із дозволу сказать... тонкі! Пріоритет, хоч, може, це й нескромно, Та справедливо, безумовно, За мною тут. Дозвольте доповісти: Якби не я, Папір наш був би чистим, Як завжди... від думок... – О, тільки без образ! Колеги, я благаю вас, До чого тут словесна ця товкучка? – Із репліки ввійшла в розмову Ручка. – А як на те уже пішло, 72

А Вічний Час непоспіхом тече…

Найважче все ж мені було: Бо день і ніч моє перо скрипіло, Папір єднаючи з Чорнилом, А це, скажу вам, праця нелегка! – Ну, годі, годі! – підвелась Рука. – Аж слухать смішно, вибачте на слові, Про ці заслуги ваші дріб’язкові. Розводите безглузді балачки, А ви ж – ніщо! Без мене, без Руки! – А ти без нас? – І почалося знову: Про кожного заслугу виняткову... Ще довго лаври ці мужі ділили. А Голову сюди й не запросили...

1986

Микола Білокопитов

Метаморфози «Ура! Ура!» – весь гай вітав Тхора. «Нехай живе!» – усі гукали хором... Була весна. Та інша вже пора І чути інше в лементі бадьорім: «Ганьба Тхору!» «Ганьба!» «На кіл Тхора!» «А щоб він здох!» – той самий хор волає.. Так і живем. Така у нас мораль. І час нічому нас не научає.

1992

А Вічний Час непоспіхом тече…

Труба Терпець урвався. Та й куди ж терпіть? Ну, скільки можна жить собі на шкоду? Стара Труба і день, і ніч димить: Псує ландшафт, легені і природу. «Ганьба Трубі!», «На пенсію Трубу!» – Звучать і майорять сердиті гасла. І ось таки з Труби зняли табу, І вже вона повалена і згасла. Радіє задоволена юрба, Втішаючись із власної звитяги... І ось над містом вже нова Труба – Чадить ще дужче нам усім на благо.

1999

МІНІ-БАЄЧКИ Принциповий флюгер (Пафосне) Ані вправо, ні вліво – непохитно, як совість, Він стоїть на своєму у вітряну пору. Я вклонився йому за його принциповість, Бо не знав: його просто заклинило вчора.

Зозуля У розквіті вже мемуарних літ Вона в науці залишає слід, Педагогічний видавши трактат – «Про досвід виховання немовлят».

Папуга Щодня із клітки гонорово Кричав: «Мені свободу слова – Я б народив такі думки!..» Його дослухались таки, Тепер свободу слова має: Що хоче, те і... повторя́ є. 76

А Вічний Час непоспіхом тече…

Між владних свиней Вихрюки сумбурні Біля держкорита: «Чавкайте культурнєй – Ви ж таки еліта!»

Довірливий їжак Послухав Лиску, хитру дівку, І геть постригся під нулівку. Ну й що ж тепер? Уже – нічого, Мораль писать нема для кого.

Про підступність «Увага! Ахтунг! Бійтесь Жала! Ич, як себе вже показало! Кого торкне, той зразу – труп!» – Пускав чутки отруйний Зуб.

За що? Язик – відомий баламут, Дурницю бовкне ненароком, І вже розплата тут як тут – Синець! Але чому під Оком?

Микола Білокопитов

Корито номенклатурне Ні «ліві», ні «праві» Мені не страшні: При владі державній Я завжди в ціні.

Нетерпляче курча Ще не проклюнулось, як слід, А вже часу не гає: У стінку стукає і квит – Сво-бо-ди вимагає.

Метелик-одноденка Згадавши дня нектарні чари, Під вечір сів за мемуари.

Про достовірність Вчорашній День сьогоднішньому правив, Що завтрашній давно вже все проґавив.

Новаторські пошуки Мчить щодуху Чутка-цокотуха – Все нові й нові шукає вуха.

А Вічний Час непоспіхом тече…

Проза життя Небито й довго жив би Ніс, Якби куди не слід не ліз.

Підкова щастя Траплялось, що її набито На вже відкинуте копито...

Про єхидність «Які у Вас найближчі плани, любий?» – У Пиріжка цікавилися Зуби.

Педагогічна поема У мемуарах записав Батіг: «Виховував по-своєму, Як міг...»

Будні многотрудні Кіт мишу злапав, з’їв і спить. Мораль: Ех, нам би так пожить!

Дірка «Я всім потрібна скрізь і всюди, Без мене й Бублика не буде!» 1978-2017

БАЙКИ В ПРОЗІ Компроміс Наліво дорога. Направо дорога. А прямо прірва. Стоїть гурт на роздоріжжі, не може дати собі ради: якою дорогою до кращого життя скоріше дійти? Одні закликають піти неодмінно ліворуч, другі – праворуч. Треті запропонували компромісний варіант. Послухали третіх і з піснями рушили прямо.

Запрошення до розмови – А тепер, вельмишановний пане Язик, давайте нарешті поговоримо про свободу слова, – запропонував величезний Кляп, зручно вмостившись у Роті.

Передвиборна агітація – Ми найнадійніша об’єднуюча сила! Голосуйте за нас і тільки за нас! – агітували за себе Наручники.

Про амбіційність – Шановна добродійко Ніч! Передайте, будь-ласка, отому хвалькуватому вискочці Ранку, щоб на очі мені не траплявся! Бо я йому покажу, хто мудріший! – грозився Вечір.

Достойна відповідь Ішли дорогою троє. Аж бачать: попереду хтось до дерева ланцюгами прикутий. Підійшли ближче, впізнали бідолаху. – За що ж це тебе? – поцікавилося Невігластво. – Дарма не прикували б! – єхидно зауважила Підступність. 80

А Вічний Час непоспіхом тече…

– Покайся! Може відпустять? – порадила Глупота. Нічого не відповіла їм обплутана ланцюгами Свобода. Нащо дарма слова витрачати...

Притча про волю Була собі Воля. Велика, як небо, світла, як пам’ять, шанована, як козацька шабля, бажана, як кохана жінка. Усяк, хто був при ній, цінував її й гордився нею. Та прийшли недобрі часи. Остудили серце, затуманили розум. І кожному захотілося мати свою Волю – хоч невеличкий шматочок, хоч півшматочка. Кожен приходив і брав потроху. Брали, брали та й вибрали всю. Тепер у кожного зокрема вона є, а у всіх разом її немає. Так і живемо...

Про марнотратство Якось зустрілися дві думки – Розумна і Дурна. Погомоніли про те, про се та й розійшлись. – Ну й дурна ж я, що вгепала стільки часу на пустопорожні балачки! – з досадою зауважила сама собі Розумна Думка. – Ну й розумна ж я, раз та дурепа так довго теревенила зі мною! – вихвалялася Дурна Думка перед знайомими.

Про перспективу Ще повний сил і здоров’я Гребінець частенько нудьгував, лежачи в кишені Господаря. Роботи йому було з кожним днем все менше й менше. І ось, на хазяйській голові лишилася всього одна-однісінька волосина. Як уже не леліяв її Господар, але одного ранку Гребінець ненавмисне зачепив ту волосину й висмикнув. І залишився безробітним. Мораль: не тій Голові служив. 81

Микола Білокопитов

Про права й обов’язки – Згідно з нашим Законом, кожна вівця має цілковите й незаперечне право бути з’їденою у встановленому порядку. І наш святий обов’язок – забезпечити кожній Вівці таке право! – впевнено закінчив свій виступ на правовому форумі Вовк.

Підступна чемність – Безкінечно радий буду бачити всіх вас у себе! – гостинно усміхався перехожим відкритий каналізаційний Люк.

Про несправедливість – І для чого мужчині така вишукана фігура з такою підкресленою талією? – дивлячись на Віника, заздрісно зітхнула Швабра.

На все розум треба Стоїть Дурень при дорозі, потилицю чухає. – Чого журишся? – спитали в нього. – Та ось, – каже, – у нашому магазині зранку мізки недорого продавали, а мені не дісталося. Бо в черзі останній стояв. – Чого ж раніше чергу не зайняв? – А на це ума не вистачило. 1990—2004

НЕ РОЗКИДАЙМО ТЯМУ ВСУЄ! (Пародійно-епіграмне)

Нема нічого «Нема Дунаю і Дніпра Немає Ворскли і Стоходу Йордан лиш крила простира Йордан від заходу до сходу Йордан Вкраїною тече Хрести на ньому бурякові Біблійне він своє плече Вмочив ув українській крові Хрести вишневі крижані Ятрять мою бездонну рану Втопився я на самім дні Того бездонного Йордану». Нема Дніпра, Десни, Дунаю, Нема Хоролу і Дністра... Йордан від краю і до краю Хвилясті крила простира. Нема вкраїнської Говерли – Над нею вивищивсь Синай. Немає тих, хто ще не вмерли, В хрестах земний шукають рай. Нема пророків поміж нами, Чужі сповідують чуже, Свої ж: хто кається псалмами, А хто – й обрізаний уже... Нема Драча – втопився нині, Зник у йорданськім вирі хвиль... Нема й самої України, Куди не глянь – скрізь Ізраїль. 84

Іван ДРАЧ

2000

А Вічний Час непоспіхом тече…

Дивна агрономія «Росте черешня в мами на городі...» Микола ЛУКІВ Росте черешня в мами на городі, А поруч – вишні, груші, яблуньки... Зате в саду ростуть коренеплоди, Цибуля, помідори, огірки...

Аргументований доказ «Люблю я запах польових квіток, Пилюку, що здіймають суховії, Я селянин до мозку, до кісток...» Пилип ЮРИК Я селянин до мозку, до кісток, А ще поет до мозкової кістки! Спитайте у пилюки і квіток, В сусіда й кума, у швагра́ й невістки. А кого дуже сумнів розбиратиме, То почекайте – доведу своє: Від знаного патологоанатома, Про всяк випадок, довідка вже є...

Микола Білокопитов

Пропаще віршеня «Заблукало мале віршеня Поміж трав, поміж квітів у полі. Хлопченя ти моє, зайченя... ...Хай з тобою росте бусленя, Що лишилось без неньки одненьке... Вітровій літаки зупиня, Холодінь, людям нікуди дітись. На порозі стоїть віршеня – Привело бусленя обігрітись». Валерій ГУЖВА Десь пропало моє віршеня, Поміж квітів і трав заблукало. Я гукав: «Хлопченя! Зайченя!» Та воно, заховавшись, мовчало. Відпустив я тебе, віршеня, Де ж тепер, бідолаху, шукати? Може, зараз ти з тим бусленям, Що лишилось без мами і тата... «Де ти, де?» – я гукаю щодня І знічев’я гортаю журнали. Зирк! В однім з них моє віршеня. – Як сюди ти, – кажу, – приблукало? А самому аж подих спиня І від радості нікуди дітись... А воно: – Та одне бусленя Привело до журналу погрітись.

А Вічний Час непоспіхом тече…

Коли зустрічаються двоє «От, буває, думка виника – Записать лінується рука. А, буває, аж тремтить рука, Думку записать. Не виника». Василь ШУКАЙЛО То рука лінується, то думка, Хоч про це й писати не з руки. Як одна щосили в тім’я бумка, Інша спить. А потім – навпаки. Та у цьому творчому затишші Час од часу виникають вірші. А із цього, власне, виплива, Що консенсус поміж них бува.

Сучасний стиль «…Наші ноги із кришок пластикових (їх збирали в супермаркетах, як пожертву), щоб за пільгами в черзі ми стояли, й відстояли для вас Незалежність». «…Там, де ґанок, роззявивши рота, б дививсь на смарагдовий ліс і на озеро срібне, де ставав би собака щораз на диби, коли в двір мій без стуку б заходили рими…» «У вигрібній ямі твоєї любові колишні кохання, зради і пристрасті…» 87

Микола Білокопитов

«Може колись і мене, наче розщеплений атом, будуть вивчати в підручниках... Ні! Краще вже буть рафінованим матом, – так зрозуміліше учням». Рядки з віршів Володимира ВІХЛЯЄВА Гетьте традиції! Досвід – то послід! Класику випхнемо на манівці… Нині у моді – вірші наосліп, СЛОВО, мовчи! Є сучасні слівці. Рими – то зайве, розмір не в тренді – Здохли хорей, амфібрахій і ямб… Всі свої суперсучасні випендри Із вигрібних виколупую ям. Кожен мій віршик, ода, поемка – Наче у мізки тисяча клізм… Хай читача, мов кувалдою, бемка Мій войовничий примітивізм. Певно колись у підручниках смілих Зовсім не буде поем і балад… Буде лише школярам зрозумілий, Як я й писав, – рафінований мат.

Ревнива пародія «Я не знаю: здається мені, а чи сон це? Тільки ж боляче все по душі те шкребе: Я ревную тебе до сонця. Я ревную тебе… І нехай посміхаються вулиці хитро, 88

А Вічний Час непоспіхом тече…

Нависає вітрило небес голубе, Я ревную до подиху вітру. Я ревную тебе… Гомонять чорноклени із вишнями всує. Осінь чіпко спліта павутиння рябе. Я тебе до дощу ревную. Я ревную тебе…» Пилип ЮРИК «Ревнивий триптих» Я ревную тебе до усього, Що літає, стрибає, дзижчить… Як спіймаю коханця лихого – Так і знай – ловеласу не жить! Ось він в напрямку милого вуха Прошмигнув, не зважає на «киш!», Я поцілив підступного муха – То чого ж ти на мене кричиш? А метелик – відомий нахаба – Шурх в розкішне твоє декольте… Я рукою за ним, щоби злапать! Ти ж мене по мармизі за те(?) 89

Микола Білокопитов

Ой, цвіркун залетів під спідницю І, либонь, звідтіля заграє… Я за ним підпірнув навздогінці І – нарвавсь на коліно твоє! Вже не видко любов за синцями, Що й удень обіч носа горять… Якщо й далі так буде між нами, То я можу і розревнувать!

Реінкарнаційне «Прадавні кольори були моїми свідками, Коли весна вдягла мою судьбу сліпу. В минулому житті, коли була я квіткою, То розцвітала лиш у вільному степу… В минулому житті, коли була я птахою, За вирій був мені моєї долі сад… В минулому житті була я і мужчиною, Тому і розуміюся на вас, чоловіки… В майбутньому житті я хочу стати піснею, 90

А Вічний Час непоспіхом тече…

Щоби мене в степу хтось тихо проспівав». Вікторія СИРОВАТКО Прадавні кольори мою уяву збуджують, І бачиться мені крізь тумани́ століть, В минулому житті: я – мачо, я напружений, Як лев перед стрибком… Я весь – суцільна хіть. Очима їм жінок, а очі розбігаються – На те я ловелас, джиґун і донжуан… То цю ось полюблю, то з іншою кохаюся, То зразу з багатьма, бо я іще й… султан. …А онде, бач яка! – веде звабливо брівкою… А он іще, іще… лише встигай кохать… В майбутньому житті я хочу стати дівкою, Щоби таких, як я… подалі посилать.

Про тямку «Сиджу на дієті, скинула 2 кг, голова зовсім не тямкує. Мабуть, це був мозок!» Марія ДЯЧУК Не розкидаймо тяму всує, Не тямковито це таки. 91

Микола Білокопитов

Та й тямовитим не пасує – Без тям ходити навтьомки. Бо ж тямка – не якась там клямка, Яка не втямить два плюс два… І скажуть люди: «В мізках вавка!», Як не тямкує голова.

Олівець-пустунець

«Заший мені під шкіру олівець – Просив я маму, як пора приспіла, Щоб не губився, зрісся з моїм тілом, Дав з Божим Словом знатись навпростець… Заший під шкіру, мамо, не жалій, – Од злодіїв, безпам’ятства і страху, Щоб завжди при мені був, тільки мій, З ним не боявсь ні холоду, ні плахи…» Григорій ЛЮТИЙ, журнал «Хортиця», № 6, 2015 1 Заший мені під шкіру олівець – Просив я маму, як пора приспіла… Бо вже сусідці увірвавсь терпець, Та вже й мені, їй-бо, терпіть несила. Обох дістала нетерплячка ця, Що притаманна жінці й чоловіку. І відчуваю, що без олівця Вона лишиться дівкою довіку… Отож заший під шкіру, не жалій – Хоч, певно, це засудять моралісти 92

А Вічний Час непоспіхом тече…

Й позаздрять операції оцій Усі садисти й садомазохісти. 2 Коли підносить Муза гарбуза І замість віршів плодиться буза́ , Ти цю бузу́ на люди не показуй – Заший з цим ділом чи то пак – зав’язуй! Переспів

Безсонні стуляння «Ніч очі не стулю, Бо знаю далебі, Якщо сама не сплю, То значить снюсь тобі. Сюжет, і знов сюжет… І, звісно, сну нема. Сценарії уже Придумую сама. Селенове лице, Зірчасте кімоно… Вже котру ніч про це Ти дивишся кіно. Безсоння при мені. Мішаю сон і яв, Щоб у своєму сні За мною підглядав.

Микола Білокопитов

Ти, певно, міцно спиш На лоні покривал… Скажи мені, коли ж Скінчиться серіал?..» «Безсоння». Вікторія СИРОВАТКО Плюю на коноплю, Курю марихуану: Два слова не стулю – Впадаю у нірвану. Та я не відступлю, Хоч сон і наступає… Я очі не стулю, Бо шнобель заважає. Чи бігаю, чи сплю, Чи учиняю галас: Я вуха не стулю, Абись не обірвались. Я так тебе люблю, Ну, просто до бездоння! Співай мені «лю-лю» – Стуляй моє безсоння!

М.Б.

А Вічний Час непоспіхом тече…

Дружній шарж

Мені наснились ваші дивні сни «Це я вам снилась – ви забули сон». Наталка ФУРСА *** «То ви були в моїм прозорім сні Таким видінням, як тендітна парость? Фіранку затягнули на вікні Так відчайдушно, наче роздягались. І осипався зоряний пісок, Незримий хтось перевертав клепсидру. Скрипів кудись розхитаний візок, Світився місяць, наче півмакітри. У косах заблудилися часи, Торкався вітер запахів волосся. Переплітались наші голоси. То ви були? Чи то мені здалося?» Богдан ТОМЕНЧУК *** …Я їхав на розхитанім візку, А місяць був уже, як чверть макітри… І бачив двох у заспанім садку – На тьмянім тлі серпневої палітри. Струмочок обережно жебонів, А вітер, мов сором’язливий мачо, Принишк, щоб часом не розбурхать снів… Нє, щоб я здох, я з воза все те бачив. М.Б. 95

Микола Білокопитов

Про користь сну «Признаюся, любі друзі, – Деколи грішу – Замість того, аби спати, Віршики пишу». Степан ШКАПІЙ Аби совість чисту мати – Прошу, не грішіть: Замість віршики писати Друже, краще спіть… М.Б.

Стрибки через плінтус Хоч як тут пупа надривай – Цю висоту не просто взяти, Коли амбіцій через край, А ось таланту малувато…

Напівпоету-модерністу Він класику потрошив, Рими і стилі терзав. Тому на паролі «ши-», Отримував відгук «-за!». І сподівався дарма На віршів своїх оргазм, Бо на закличне «ма-» Відлунювалося «-разм».

МІНІ ЗНОВУ В МОДІ

ЯКБИ Я БУВ АБСТРАКЦІОНІСТОМ… Сентиментальність Летіла каменюка недоладна. Ускочила туди, куди не можна – Умить нагрілась, спалахнула й щезла А хтось шепоче: «Зірочка упала…»

Слушність Оскільки стислість – сестра таланту, Талановито годиться жити. А то за сотню, чи й більше, років, Таких, їй-право, дурниць наробиш...

В автобусі Ні, Архімеде, твій закон про масу Недосконалий: нас тут значно більше!..

Геніальність Чим більше знаєш, більше забуваєш. А тут дожився: нічого й забути.

А Вічний Час непоспіхом тече…

Піраміди Стою між них і гордістю проймаюсь: Це ж скільки літ вони отут стовбичать І тільки аж тепер ось дочекались, Що я на них захоплено дивлюся.

Комплімент Тінь то на когось, то від когось пада. І в цьому є щось дуже підозріле. Знов суне тінь якась… Ба! Це ж – дружина: «Кохана, о яка ти вся прозора!»

Камасутра Прокинувся – перед очима ніжки: Знайомі литки, педикюр, коліна. Напружився: – Це, безсумнівно, Галя! Але ж учора, пам’ятаю точно, Я засинав в обіймах Катерини…

Ретроспекція Босоноге дитинство Згадав одинокий старий Після того, як в лавці Він ціни на капці Побачив.

Микола Білокопитов

Лукавство «Брати наші менші» – Говорить людина про тих, За кого вона і молодша, Й навряд чи мудріша…

Про неповторність Кажуть, в природі все неповторне, Кожна піщинка – оригінальна. Тільки щодня ми повторюєм вперто Оригінальні помилки наші.

Про етикет На дипломатичному обіді Всі такі прилизані й поважні, Як один – усміхнені фальшиво І вже так сюсюкаються мило, Що, їй-право, хочеться між ними Висякатись в жменю й матюкнутись…

Про вишуканість Подейкують, він все пропив до цурки. Е-е, ні, неправда! Придивіться ви – Як вишукано він тримає чарку. Хіба проп’єш це, га? Хіба проп’єш? 100

А Вічний Час непоспіхом тече…

Постамент «Скільки ідолів ще постоїть на мені – Мозолі вже на спині від їх тупцювання... О, нікчемна й пуста бережливість людська! Ось і знову зняли в черевиках когось. Он вже тягнуть нового… О, Боже, – в чоботях!»

Відпустка Нарешті я, подібно павуку, Розкинувшись, звисаю в гамаку.

Враження Сюжет картин всуціль витіюватий: Куточки, кола, еліпси, квадрати… Для когось це бездарна мазанина, Для когось – досконалості вершина.

Про самолюбство Все те, що зветься цінностями вічними, Філософами вже давно осмислено, 101

Микола Білокопитов

Філологами грамотно оформлено, Дослідниками на купки розкладено, Що треба, що й не треба розтлумачено І кожному із нас запропоновано. А ми усе те заново придумуєм, Осмислюєм, оформлюєм, тлумачимо, Вважаючи себе п е р ш о д ж е р е л а м и, І самолюбство тішимо своє.

Верлібр про долю Просто камінь Був каменем спотикання Підступний випадок Запхнув його комусь за пазуху Але там не нагрів Собі місця І плинув час невпинно Фортуна йому всміхнулася І виріс він до філософського каменю Міг би стати й наріжним Та розчарувавшись в житті Став каменем на шиї Утопленого.

102

А Вічний Час непоспіхом тече…

Верлібр про етику Цілувалися Він і Вона Відсторонившись від дійсності І промінь ліхтаря Націлений у закоханих Зневажив закони Всесвіту І зупинився знічено На півдорозі Не висвітивши Таїнства Двох.

Про відносність У нервовому повсякденні Не розтринькуй себе даремно. Ось тебе обізвали дурнем: Ти не лайся, згадай Ейнштейна, За якого твій кривдник певно Не мудріший (хоч все відносно). Разом з тим роззирнись довкола, І побачиш, що є немало Тих, кого при нагоді сміло Міг би й сам ти назвати дурнем.

103

КОРОТШЕ, ЩЕ КОРОТШЕ Надійне гасло Під гаслом «Ні кроку назад!» Стояв на своєму Кіндрат. І вистояв – чин, кабінет... Не рушивши й кроку вперед.

Про дисонанси В природі все закономірно й просто. Всього, що треба і не треба, вдосталь. Вона – багатолика і єдина... І дисонансом в ній лише людина.

Фатумне Усі ми долю маємо таку, Як електрони у провіднику – Хоч мовчимо, хоч гасла кричимо: Всі в заданому напрямку мчимо...

Космічні роздуми У небо нічне задивився Кузьма: «Чи ж люди отам десь на зорях живуть? Чи є в них буряк? Ой, а раптом нема – То з чого ж вони самогонку женуть?»

104

А Вічний Час непоспіхом тече…

Хімія і життя Ой блищить, неначе скельце, За хімкомплексом вода – Хто сьорбне з того озерця, Той копита відкида.

Важкий хліб Зітхає на лежанці Гліб: – Нелегко ж дістається хліб! Щоб з хлібниці його дістати – З лежанки треба, бач, вставати.

Вегетаріанець В меню Пилипа: перець, кріп, Часник, цибуля, огірочки, Щавель, петрушки цілий сніп, Редиска, помідор, грибочки Та інших овочів немало – Він заїдає ними сало.

«Любіть природу!» Цей заклик щирий, друзі любі, Через роки дійшов до нас – Його сокирою на дубі Зробив колись якийсь Панас.

105

Микола Білокопитов

Сірість Тупих, дотепних, добрих, злих, ніяких, Товстих, тонких, низьких, високих – всяких. Нездар і тих, хто Божу іскру має: Вона усіх під себе підрівняє.

Про пропорційність На біс Артиста друзі шанували, Допоки в нього їли й випивали. Коли ж пішли пробіли в пригощанні, Помітні стали збої в шануванні.

Про лексикон Готує дисертацію Мирон Про те, як збагатити лексикон. Найбільше, з чим, бідаха, клопіт має: Потрібних слів йому не вистачає.

Наша людина Терпець у неї із заліза, Нема подібного ніде: Поки на стінку не полізе – До стоматолога не йде.

106

А Вічний Час непоспіхом тече…

Про винахідництво Буяє винахідницька робота – В ній масовість стає під прапори! Не встигне автор розтулити рота, Вже «Еврика!!!» – кричать співавтори.

Кар’єрне Ах, ця оманлива кар’єра! Ми всі в її підступних путах. Ще вчора був у ГУЛЛІВЕРАХ, А вже сьогодні – в ліліпутах.

Екологічне Добряче видно по бридкій погоді – Як ми уже нашкодили природі.

Праска багатоопераційна (Рекламне)

Потрібна вельми кожній господарці: В шитті, в покрої, в прасуванні, в сварці...

Інфляційне На теперішню зарплатку До штанів не справиш латку.

107

Микола Білокопитов

Менталітетне На все у нас заводять моду: На харч, на одяг, на свободу...

Момент ідеологічний Промовець говорив, а натовп слухав – І локшини все більшало... на вухах. (1978–1994)

МІНІАТЮРНІ МЕТАМОРФОЗИ Про депутатський статус До виборів – сміливі й благородні, А після – боягузливі й бездійні. Бо в нас вони давно вже не народні, А тушки перепродані партійні.

Китайська грамота Як вірус, у державну справу «Еліту» впорснуто лукаву, Що в цьому ділі в нас одвіку – Ні інь, ні янь, ні кукуріку.

108

А Вічний Час непоспіхом тече…

Визнаваймо таланти! Ну що ти все бурчиш та ворохо́ биш: «Нікчемні – Рада, уряд і Гарант!» Бездарно стільки лиха не наробиш, Тут треба неабиякий талант!

Московське родичання Союзи братні «старшої сестриці» Нагадують обійми Повитиці.

Пора міняти снайпера! Клялася Куля, дивлячись у лоба: «О, Камікадзе, я твоя до гроба!» І повторила шлях невдалих спроб – Укотре вже не влучивши у лоб…

Театр гласного абсурду У кублі безпорадної Ради, За системою на́ скрізь іржавою, На очах у всієї громади Йде рутинна торгівля державою.

Про нашу владу Наче кінь, ледачий зроду, Крекче і скрегоче… Без підсрачників народу – Ані за холодну воду – Працювать не хоче!

109

Микола Білокопитов

Найбільший злодій Є у нас на бандитів управа: Прокурори і судді, й менти… Та коли пограбує держава – Навіть скаржитись нікуди йти.

Депутати – слуги народу? Такої світ іще не знав наруги – Як над народом хазяйнують слуги!

Констатація факту Нам сотні правд речуть щодня В часи всесвітньої облуди – І чим масштабніша брехня, Тим легше в неї вірять люди.

Звихнутися можна! Розриваються мізки – не можуть збагнуть: Як усім розтлумачити факти кричущі, Що мільярдами гроші нахабно краду́ ть Олігархоімущі у малоімущих?

З натури «О скільки справ би оцими руками… Та де ж на все це часу відшукать?» Дві баби зачепились язиками – Біля під’їзду цілий день стоять… 110

А Вічний Час непоспіхом тече…

Стопудовий доказ Спортивна штанга дійсно важкувата – Є прикладом про повну рівність прав: Всі мають право цю вагу підняти, Та лиш один зі ста її підняв…

Вождівське Хто до влади шлях шука – Має хист оратора: Той брехне з броньовика, Ну, а цей – із трактора…

Кожному своє Хто потроху розкрадає, Той на нари потрапляє, Хто наха́ пає під хмари – Потрапляє на Канари.

Конкістадори Сто мішків грошви пірати Перли вантажівкою – Надібрали в депутата В тумбочці з готівкою.

Про збоченство Пороблено чоловікам – Тож дисонанси й виникають: Там, де було «Шерше ля фам», Теперки чорт зна що шукають…

111

Микола Білокопитов

Олігархічно-комунальне Хто своїм під час війни Продає втридо́ рога – Знайте, скурвині сини, Що ви гірші ворога!

Епітафія самогубцям Вид «гомо сапієнс» навічно кане в Лету, Згубивши гілку, на якій сидить, – Планету! (1994–2018)

КУПЛЕТОВАНІ ОДКРОВЕННЯ Старий джиґун Мчу з дівками погуляти То в Париж, то в Гагру! Головне – не забувати Щелепи й віагру.

Олігарх Ще мільйончик накручу, Бо інакше ни́ дію, Сяду в «Лексус» і помчу Оформлять субсидію.

112

А Вічний Час непоспіхом тече…

Піп Прихожан бідацтво зле Стисло, мов обценьки! Тож не скоро Бог пошле «Мерседес» новенький…

Психіатр В мене справи йдуть угору, Головне – ловить момент, Бо у владних коридорах Кожен другий – мій клієнт!

Виборець Кандидати в депутати Знані – френд на френді, Будем пере(о)бирати Як у секонд хенді.

Депутат Скуштувать життя п’янке Та грошей наха́ пати… Ось, насправді, що таке «Депутатські запити».

Прокурор Не платіть зарплат мені – Проживу за відпускні! Бо научений уміти, Кого треба відпустити… І живеш по відпусканні, Як вареник у сметані. 113

Микола Білокопитов

Чупакабра Хоч в людей повсюдно значусь Злюкою ікластою, Я на їхнім фоні бачусь Білою й пухнастою.

Верблюд Люди звикли нас клювати, Що плює́ мося багато, І найбільше той клює, Хто на всіх усяк плює! (Далі буде)

114

ЩО НА УМІ, ТЕ Й НА ЯЗИЦІ

ШАНУЙМОСЯ, БО МИ ТОГО… *** Ми не такі розумні, як думаємо самі про себе, але й не такі дурні, як вони думають про нас. *** Скажи дурню правду, він тебе нею й оббреше! *** О, з якою незалежною впертістю люди часом відстоюють свої рабські звички! *** Стара глупота надто сліпа, щоб прозріти, проте досить язиката, щоб оспівувати власну дурість. *** Раб, що змирився зі своєю долею, кайданів на собі не помічає. *** Підступна плітка зазвичай підписується псевдонімом «Громадська думка».

116

А Вічний Час непоспіхом тече…

*** У великих компромісах можна зайти так далеко, що незчуєшся, як опинишся на боці ворога й почнеш воювати проти своїх. *** Вершина слави, про яку все життя мрієш як про найвищу насолоду, насправді виявляється лисою, щербатою, підсліпуватою і не вартою жодної миті того, що маєш біля її підніжжя. *** Чергова обіцянка влади про необхідність цілковитої стабільності навіює думки про кладовище – найстабільніше у світі місце. *** Іноді бурхливі оплески більше нагадують безжальні ляпаси. *** Якщо вірити фольклору – ми найбагатші у світі люди. У нас навіть дурень думкою багатіє. *** Тільки неодноразово обдурений ідіот знову сідає за стіл грати в карти з відомим шулером, сподіваючись на те, що цього разу шулер гратиме чесно.

Микола Білокопитов

*** З пережитого: справжній друг скаже тобі про тебе в очі те, що ворог тихо шепне комусь на вушко. *** Практика засвідчує: розбивання стіни шляхом цілеспрямованого стукання об неї головою зазвичай більше шкодить голові… *** Не підганяйте час! Чим швидше він рухатиметься, тим менше його у вас залишиться.

МІЖ НАМИ, ДИЛЕТАНТАМИ *** У нас дуже високо цінується думка дилетантів. Це підтверджує вкрай популярна фраза багатьох політиків: «Ми прийняли таке рішення, порадившись із народом» *** Якщо мовчання – золото, як же бути деяким нашим депутатам, у яких язик є основним знаряддям добування грошей? 118

А Вічний Час непоспіхом тече…

*** Після тривалого періоду невизначеності становище нарешті стабілізувалося: стало стабільно нестерпним. *** Чим легше здобувається незалежність, тим менше вона цінується. *** Світом правлять дилетанти. Адже ніде немає курсів з підготовки президентів. *** Прогноз: із загниваючого Заходу віятиме свіжий вітер змін. *** Лозунг сірого сьогодення: «Із темного минулого – в світле майбутнє!» *** Народне прислів’я про те, що дурень думкою багатіє, особливо глибоко розумієш, коли слухаєш виступи кандидатів у депутати.

119

Микола Білокопитов

*** Легко бути патріотом, коли це не заборонено.

НА ПОВНОМУ СЕРЙОЗІ *** Ідеологічні війни ведуть пастухи. Стаду відведено роль спостерігачів, потім підбріхувачів і, нарешті, виконавців ідей, що отримали перемогу в цій війні. *** За великим рахунком у сивого досвіду немає жодних шансів перемогти юне дилетантство. Бо молодість переживе старість і зробить усе по-своєму. *** З віком з’являється нове розуміння усталених понять. Наприклад, приказку «Старий кінь борозни не зіпсує» сьогодні я би продовжив так: «…бо він до неї просто не дійде». *** Світовий досвід показує, що інтернаціональні релігії об’єднують людей для того, щоб потім їх ще більше роз’єднати. Нічого нового – розділяй і владарюй! 120

А Вічний Час непоспіхом тече…

ІРОНІЧНА СЕРЙОЗНІСТЬ БУТТЯ *** Ми живемо у час дивної гармонії всеохоплюючого хаосу! *** Світло в кінці тунелю виявилося добре освітленим тупиком. *** Щойно народившись, путяща ідея приречено зітхнула: «Ех, не в тій голові, не в тій...» *** Там, де все й дурню зрозуміло, розумному треба ще добре подумати. *** Найбільше, що заважає однодумцям досягти спільної мети, – наявність власної думки. *** Дубова філософія: «Спочатку був жолудь...»

121

Микола Білокопитов

*** Якщо біле часто називають чорним, треба уважніше до нього придивитися – мало чого... *** По краплині вичавив із себе раба і зрозумів: це все, що у ньому було. *** Витяг із характеристики: «Перебуванням на посадах президента, прем’єр-міністра, спікера, нардепа, генпрокурора, судді конституційного суду й т. п. – себе не заплямовував…» *** Щоб жити довше, нам пропонують зректися того, заради чого більшість із нас і живе. *** Помічена закономірність: чим незаперечніша істина, тим легше її спростувати. *** При появі нового ідола у натовпі завжди знайдуться охочі вигукнути «ура!».

122

А Вічний Час непоспіхом тече…

*** Замкнуте коло: щоб краще жити, треба краще працювати; щоб краще працювати, треба краще їсти; щоб краще їсти, треба краще жити... *** Коли все дозволено – мало чого хочеться. *** І людожер може сказати: «Люблю людей!» *** Простудіювавши Біблію від сотворення світу до одкровення Івана Богослова, дійшов висновку: цю Книгу написали розумні і хитрі для дурних і довірливих. Амінь! *** З кожним роком розширюються межі людської обмеженості!

ВУЗЛИКИ НА ВУСАХ Якщо з двох лих доведеться вибирати менше, зваж на те, що за брехню карають не так суворо, як за правду.

123

Микола Білокопитов

*** Не хочеш бути начальником? Тоді будь готовий до того, що тобою керуватиме хтось дурніший за тебе. *** Не забувай нагадувати іншим, щоб вони нагадували тобі про твої борги. *** Якщо всі тебе вважають ангелом – нікому не показуй свою чортову вдачу.

ГЕНІАЛЬНІ ЗАСКОКИ Перед посереднім журі юним талантам нелегко доводити власну геніальність. По собі знаю: був членом журі... *** Фраза виявилася настільки крилатою, що літала із видання у видання, щоразу міняючи автора. *** Одне критичне зауваження від Майстра набагато цінніше, ніж сотні похвал від невігласів!

124

А Вічний Час непоспіхом тече…

*** Ніщо так не компрометує гарну ідею, як її бездарне оспівування. *** Один із різновидів ненормальності – геніальність. Майте це на увазі, коли вас обзивають ненормальним. *** І народжені літати починають усе-таки з повзання. *** Так довго чекав натхнення, що коли підступне нарешті прийшло, він уже забув, для чого воно йому треба. *** Із рецензії: Ваші жарти не настільки смішні, щоб сприймати їх серйозно. *** Вважався класиком. Змінилися часи і з’ясувалося, що він графоман. І ось знову часи змінюються... *** Потаємне: як тільки перестаєш відчувати себе генієм, так нічого путнього не можеш придумати. 125

Микола Білокопитов

*** Будь-яка дурниця від знаного авторитета звучить набагато переконливіше, ніж глибока мудрість від маловідомого розумника. *** Розпорядження: випробування славою проводити тільки у спеціально відведених для цього місцях.

ЕКОЛОГІЧНІ ЗОЙКИ *** Не чекайте милості від природи, її у неї вже не залишилось. *** Вершина цинізму – гасло на діючій трубі хімкомбінату: «Хай живе усе живе!» *** Любов людини до природи погубила останню. *** Екологічна практика свідчить: людство – це механізм самоліквідації з часовим пристроєм уповільненої дії.

126

А Вічний Час непоспіхом тече…

*** Прискіпливе: давно вже пора виправити допущену колись помилку в тексті. Який там вінець? Людина – кінець природи!

ЄХИДНЕНЬКІ ЗАПИТАННЯ ТА ЗАУВАЖЕННЯ *** Одні майстерно прикидаються дурниками. Інші вправно корчать із себе розумників. То ким же їх вважати до того? *** Втрата розуму – прерогатива гомо сапієнс. *** Козел не винен у тому, що він козел. А ти? *** Пияцтво – безумовне зло. Але ж скільки великих справ починалося відомою фразою: «Тут без пляшки не розберешся!» *** І у Часу є свої недоліки. Цейтноти, наприклад.

127

Микола Білокопитов

*** З некролога: «Тут ми вже тобі не заважатимемо. Спи спокійно. Колеги по роботі». *** Його кохання було таким багатоликим, що він уже почав забувати лики своїх перших коханок. *** У любовному трикутнику зайвим найчастіше буває не третій, а перший або другий. *** Якщо послухати одеські анекдоти, складається враження, що в Одесі, крім євреїв, ніхто не живе! *** Гасло «Всі на боротьбу із зеленим змієм!» – це, по суті, заклик до масового пияцтва. *** Актуальне гасло: «Чоловіки, бережіть жінок! Вони – головний гарант вашого збереження!»

128

А Вічний Час непоспіхом тече…

*** Суцільна брехня – це гола правда, яку кожен наряджає в свій одяг. *** На вушко: «Доводжу до вашого відома – серед нас є стукачі». *** У ході розгорнутої дискусії колектив однодумців поступово перетворювався на стадо особистостей. *** Не так страшні ті, хто над нашою гідністю нахабно глузує, як підгигикування тих, кому це адресоване. *** Свою любов з першого погляду згадував останніми словами. *** Натяк був настільки прозорим, що його ніхто й не помітив. *** Безкоштовні послуги часом надто дорого нам коштують.

129

Микола Білокопитов

КАТЕГОРИЗМИ *** Запам’ятайте: Вам ніколи не вдасться переконати мене у тому, що я упертіший за Вас! *** Чим вище ти піднімаєшся над іншими, тим краще їм видно твої недоліки. *** На спір: безталанних брехунів не буває! *** Ніщо так не пригнічує, як власні недоліки, що випирають із твоїх же дітей. *** Не будь забобонним! Якщо чорна кішка перебігла тобі дорогу, тричі поплюй через плече, постукай по дереву і сміливо рушай далі. *** Цілком серйозно: ум без сили безпомічний, а сила без ума небезпечна. 130

А Вічний Час непоспіхом тече…

*** Категорично не згоден з твердженням: «Людина – це звучить гордо!» Яка людина, таке й звучання. *** Людина людині не вовк! Вовки між собою так не гризуться.

ПРО ВСЕ І НІ ПРО ЩО *** Думки приходять не лише в голову, а й у пальці. Цю, наприклад, я звідти й висмоктав. *** Про амебу: проста, і така подільчива. *** Про сантехніка: інженер людських душів. *** Знав міру: напивався до чортиків. Не більше!

131

Микола Білокопитов

*** Епітафія аліментникові: «В гробу він бачив ваші виконавчі листи!» *** Третій тост у сніговиків був традиційним: «За наших дорогих, холодних баб-с!» *** Приклад масового плагіату. Одну й ту ж думку привласнили собі мільйони жінок: «Я – найпривабливіша!» *** З міліцейського протоколу: «Затриманий виявляв глибоку неповагу до працівників правоохоронних органів шляхом нецензурного мовчання». *** Дуже тонко: тицьнув знічев’я палець під носа своєму дзеркальному відображенню і розреготався. *** Із заяви: «Товариство з обмеженою відповідальністю відповідально заявляє...»

132

А Вічний Час непоспіхом тече…

*** Правило хапуги: «Сім разів одріж, а міряти потім будемо...» *** І у тіні є своє місце під сонцем. *** Прокрустове ложе Гіменея. *** Заблудився у колі друзів.

133

ЗАРИСОВКИ, ЕТЮДИ, БУВАЛЬЩИНИ

А Вічний Час непоспіхом тече…

Березень Вокзал. Гамір. Метушня... Хіба у всьому цьому може бути щось непересічне, справжнє і, якщо не вічне, то бодай не скороминуще? Навряд. Як то кажуть, шансів – нуль. Хоч бувають випадки. Але то, як мовиться, далеко звідси, не з нами, і не тепер. А тут, у нас і в цю хвилину – звична, тягуча, метушлива нудьга. Безпросвітна і примітивно-сіра, як миша-полівка. А як же хочеться чогось високого і разом з тим такого тремтливого, що осягаєш не розумом, а серцем. Особливо о цій весняній порі... Ой, а це ще хто? Гм, звідки? Хіба таке може бути у нашій провінційній глушині? А може, це і є він, той самий шанс – один із безлічі? Чому б ні? І все-таки, звідки вона тут взялася? Втім, яке це має значення? Аніякогісінького! Але ж яка красуня! Таки глянула на мене. Аж серце зайшлося! Які очі! А промінь погляду, вкупі з легеньким, загадковим усміхом – так і просвердлив (ой, ні!), пронизав (теж не те!), о, знайшов: звабливо приголомшив, притягнув, покликав обіцяюче... і тут же розтанув. Наче й не було його. Одвернулася. Гордо, незалежно. О, цей поворот голови! Скільки ж у ньому грації, пластики, продуманої невимушеності й самоповаги! На кого це вона там дивиться у сусідній залі? Може, просто так, знічев’я повернула туди голівку? Хоч би того недоумкуватого Васька, що у вокзальному буфеті ошивається, не принесло сюди зараз. Не впишеться він у цю мимовільну, несподівану гармонію. Бо він – сама вульгарність і жарти у нього низькопробні, і взагалі... Втім, чого це я на того хамуватого чванька у таку мить безпричинно розтринькуюсь? Нерви, нерви... 135

Микола Білокопитов

Ба! Знову обпекла поглядом. І знову голівку трохи вбік. Тепер уже інший. О, який прекрасний напівпрофіль! І взагалі. Як вона себе тримає: досконалість, витонченість, вишуканість у кожному поруху, у кожній позі. Відразу видно вроджену інтелігентність! А зачіска! Не якась там примітивно-периферійна, як у недолугих місцевих модниць, а по-сучасному смілива, виклична, паморочлива!.. Ні, це вище моїх сил! Хоч вокзал не моя територія і мене можуть на клапті роздерти місцеві джиґуни – ризикну! А раптом поталанить? – вирішив нарешті ресторанний кіт Тимоха і грайливо рушив назустріч породистій сіамській незнайомці...

Молоточок Колись дядько Петро був просто Петьком і завзятим мотоциклістом. Як летить Петько вулицею на своєму «Дніпрі» з коляскою – бережіться кури! Бувало, й горобці не встигали з дороги втекти: на льоту їх збивав. Але коли все те було! Зараз у дядька Петра не мотоцикл, а легковий автомобіль, не живіт, а черево, не пушок під носом, а справжні козацькі вуса. І по дорозі дядько Петро вже не літає, а потихеньку їздить, проводжаючи любителів швидкісної їзди незлостивим «Тю, дурне!». І пішки дядько Петро не дріботить, як колись, а рухається повагом. І розмовляє не швидкою скоромовкою, а статечно й розважливо. А життя навколо дядька Петра вирує невпинно. І мотоциклісти повз його двір таки не їздять, а літають. І ось, бува, стане якийсь біля двору й газує. Дядькову Петрову дочку Оленку з дому «вигазовує». Коли це робиться серед білого дня чи не дуже пізно ввечері, нічого. Але коли вже дядько Петро спати вкладаються, або дрімати починають, а біля двору в цей час: дир136

А Вічний Час непоспіхом тече…

дир-дир-др-р-ринь-дир-дир-дир!!! – тоді дядько Петро встає, помалу, але завжди несподівано виходить за двір і, якщо роззявкуватий парубок не встигне диркнути від двору, заглушує йому мотоцикла і починає ромову: – Значить, деренчиш? – цікавиться у невдахи. – Та я, той... – не знає, що відповісти хлопець. – Умгу! – розуміюче погоджується дядько. – А чий же ти будеш? – А шо? – Не шокай, а кажи чий! – суворішає дядько. – Ну, Івана Ломаки син. – Ага, знаю. А зовуть тебе як? – Для чого вам? – Як звуть, питаю?! – Ну, Сашко. – Ага, значить Сашко. Так ось, Сашко, що я тобі зараз розкажу. Значить так. Років, може, чотири чи п’ять тому... Чекай-чекай... А-а, зараз моїй Оленці шістнадцять, а тоді ми відзначали їй десять. Значить, шістнадцять мінус десять, скільки буде? – Шість, – відповідає парубок. – О, значить шість років тому. А тобі вже скільки? – Вісімнадцять... Скоро буде. – Умгу, так отож шість років тому, якраз перед Оленчиним днем народження... чи вже після? Мабуть, після. Чи, все таки, до? От, лиха година, забув! А коли Оленці день народження, га? – Не знаю, – ніяковіє хлопець. – Ех ти, кавалер! Запам’ятай – сімнадцятого червня! А сьогодні яке? – Здається, восьме. – Ага, значить, перед іменинами. Точно. Так отож поїхав я в гості до свояка. Недалечко, кілометрів п’ятдесят звідси. Чи більше? Не знаєш, скільки відсіля до Біленького? 137

Микола Білокопитов

– Не знаю. – І я забув, от біда! Ну, добре, згадаю – скажу. Так отож, приїжджаю до свояка, а він саме на риболовлю збирається. Ну, я з ним і напросився. Поїхали ми човном до заплави, стали в куширях: три години просиділи – ні греця не зловили. У мене двійко разів клюнуло, а свояк і кльову не бачив. Чи навпаки? Ні, то, мабуть, у свояка клювало, а я дивився на поплавець, дивився, поки й заснув. – Дядьку Петре, а до чого ви мені все це?... – Підожди, швидкий який! Не збивай! Так отож, від заплави подалися ми під очерет, з того боку плавнів. Цілий день там рибалили. Свояк спіймав трьох ось таких-о коропчуків, півтора десятка окунців, а дрібноти всякої з піввідра. А я, значить, ось такого лина, ні – ось такого, – розсунув дядько Петро руки, – а може, й більшого. А ще штук двадцять коропів. А от скільки окунів, зараз і не пригадаю. – Дядьку Петре! – нетерпляче озивається хлопець. – Не збивай, бо не згадаю... Знаєш, мабуть, штук двадцять п’ять. Добряче ми тоді порибалили. А ти, Сашко, любиш рибалити? – Та ні, не люблю. Мені вже пора додому. – Даремно ти так, – зауважує дядько, беручи пальцями ґудзика на Сашковій курточці. – Кажуть, що риболовля позитивно впливає на нервову систему. А сама риба дуже багата фосфором і корисна для здоров’я. Смажену рибу любиш?.. Та не сопи мовчки! Любиш, питаю, смажену рибу чи ні? – Ну, припустимо, люблю... – От за це ти молодець! Тільки не смикайся, бо залишишся без ґудзика. А одірвеш ґудзика, візьму за вухо! Так на чому я там зупинився? – На смаженій рибі. – Ага. Ну так ось, прийшли ми зі свояком з риболовлі і його жінка, Оленчина тітка, насмажила нам риби. Тільки поки вона 138

А Вічний Час непоспіхом тече…

збиралася смажити, ми зі свояком, голоднючі, як вовки, по дві мисяки борщу вхекали. А ти, Сашко, як до борщу ставишся? – Позитивно. – Це добре. Так отож, попоїли ми борщу, вареників з капустою, а там і рибу подали. Тільки підожди, перед рибою ми, здається, ще щось їли... А-а, згадав, смажені яйця – штук по чотири чи по три? О, згадав: свояк три ковтнув, а я таки чотири. А ти, Сашко, яйця любиш? – Терпіти не можу! – Тю! А я, знаєш, і сирі п’ю, і смажені, і варені круто чи не дуже, і цей, як його – омлет... – Та ну вас із вашими яйцями, дядьку! Тьху, гидота! – Ну, ти не правий! Але добре, не буду про яйця. Про що я там раніше казав? – Та про рибу ж! – О, точно. Закусили ми, значить, рибою, запили узваром і до телевізора. А там – футбол. Чи наші з німцями грали, чи навпаки – не пам’ятаю, але Блохін таки забив гола – прямо в «дев’ятку» поцілив. Знаєш, що таке у футболі «дев’ятка»? – Та знаю, знаю. – Добре, молодець! А от хто виграв тоді, не пам’ятаю. Який же був рахунок?... О, згадав: від нашого Кушугума до своякового Біленького – рівно шістдесят кілометрів. А от рахунок футбольний не пам’ятаю. А ти футбол по телевізору любиш дивитися? – Не дуже. Дядьку Петре, поїду я вже! – Е-е, ні! Я ж тобі ще нічого не розповів. Ми ж ото як повечеряли, футбол подивилися, перекурили... А ти, Сашко, не куриш? – Ні. – Це добре. Я теж уже кинув... І пішли в гараж. А гараж у свояка вузький і довгий. Зсередини лампачем викладений... О, знаєш, що таке лампач? 139

Микола Білокопитов

– Знаю, – буркне хлопець і, відчуваючи, що одним «знаю» не відчепишся, додає, – це така цегла глиняна. З вальків робиться. – Молодець! – похвалить дядько Петро. – Так от, із середини лампачем викладений, а знадвору білою цеглою обкладений. Чи червоною? Ні, таки, здається, білою... – Та яка різниця, – не стримується парубок, – червоною чи білою?! – Е-е, отут я з тобою категорично не згоден, – міцніше стискуючи ґудзика пальцями, говорить дядько. – Річ у тім, що біла, або ж силікатна цегла, робиться по-одному, а червона випікається зовсім по-іншому. Я ж п’ятнадцять років на цегельному заводі формівником робив і знаю. Зараз я тобі поясню, що й до чого! – і дядько Петро хвилин двадцять чи й більше з усіма подробицями неквапом розповідає бідолашному мотоциклістові технологію виготовлення цегли. Нарешті закінчує звичним запитанням: «Зрозумів, чи ні?» – Зрозумів, – знесилено киває головою Сашко. – Ну й добре, – задоволено каже дядько Петро. – На чому я там зупинився? – На гаражі. – Ага. Значить, гараж у свояка довгий і який? – Вузький! – приречено кидає хлопець. – Правильно. Ось бачиш, коли ти уважно слухаєш, у нас і розмова швидше йде. Так ось, в гаражі у свояка «Запорожець», здається «сороковка». Чи «тридцятка»? Ні, таки «сороковка». Знаєш, чим відрізняється «сороковка» від «тридцятки»?.. Не знаєш? Зараз поясню. – Дядьку Петре, не треба. – Не дядькай! Як це не треба? От не поясню тобі, й не знатимеш. А все дуже просто: у «тридцятки» конструкція двигуна така, що вихлопна труба знаходиться справа, а в самому двигу140

А Вічний Час непоспіхом тече…

ні – тридцять кінських сил. У «сороківки» ж труба зліва, а кінських сил у двигуні скільки? – Сорок! – Молодець! На льоту хапаєш! Так ось, за тим «Запорожцем» у самому куточку гаража... зараз вже не пам’ятаю – лівому чи правому? – дядько Петро морщить лоба, піднімає догори очі. – Мабуть, справа. Чи таки зліва? Убий, не пам’ятаю! – Та що вже в тому кутку? – нетерпляче скрикує хлопець. – Не збивай, бо почну спочатку!.. Знаєш, мабуть, усе-таки справа. Точно, у правому кутку за свояковою машиною стояв молоточок. Ну той, що в кузні ним махають. Пудів на півтора. Ану, голубе, порахуй – скільки це в кілограмах буде? – Не знаю! – О-о, біда! Значить, зараз удвох рахувати будемо. В одному пуді шістнадцять кілограмів. – А півтора пуди, це скільки? – О, Господи, двадцять чотири. – Ну ось, бачиш? А казав, що не знаєш. Так от, побачив я той молоточок і кажу своякові: «Мені б такого!» А він дивується: «Для чого він тобі?» А я йому кажу, що в господарстві все знадобиться. Правильно? – Мабуть, – знехотя погодився Сашко. – Ну, він мені його й віддав. Тепер цей молоточок у мене. – Я за вас дуже радий. – Спасибі. – Все, можна їхати? – Який же ти нетерплячий! Я ж тобі про цей молоточок нічого ще не розповів. Виявляється, така потрібна в господарстві річ. Чи пакілець в землю забити, чи камінь розколоти, чи залізяку якусь розклепати – без нього ніяк! До речі, ти ніколи не бачив , як ковальським молоточком залізо розклепують? – Та не бачив! Для чого це мені? 141

Микола Білокопитов

– Ну, це діло не вгадане: є для чого чи нема? Тільки я тобі, Сашко, ось що скажу: якщо ти не хочеш бачити, як розклепується залізо, то ніколи не деренчи своїм драндулетом під моїми вікнами. Бо візьму свій молоточок і розклепаю ним твій мотоцикл на тонюсіньку жерстину! Зрозумів, чи ні? – Зрозумів, – полегшено зітхає хлопець і, красномовно дивлячись на дядькову руку, що тримає його ґудзик, запитує, – тепер уже можна їхати? – Тепер можна! – дозволяє дядько, відпускаючи ґудзика. – Тільки тут не торохти. Відкоти мотоцикл он за той стовп і вже там заводь... І ще одне. – Що там ще? – розпачливо запитує парубок. – Не забувай про молоточок! – Не забуду! – запевняє Сашко, відкочуючи свою техніку подалі від дядькового двору. А дядько Петро, хитро всміхаючись у вуса, поволеньки заходить до двору, впевнений у тому, що ні сьогодні, ні найближчими днями, а то й тижнями ніхто не заважатиме йому спокійно засинати.

Муха Кого все життя не міг терпіти, так це мух. Ох і мерзенні ж створіння! Скільки на них моїх нервів задарма пішло! Ось і тепер, у найнепідходящіший момент прилетіла і дзижчить. Зліва десь... Поволеньки погула до правого вуха, повисіла над ним, дратівливо видриґуючи, й сіла. На щоку. От гидота! Хоч би не полі... Таки полізла. Липучими своїми лапами лоскочучи. Тьху! Боже, за що мені така нестерпна мука? За які гріхи чи грішочки? Убий, не знаю! Як же хочеться різко здригнутися, чи ворухнутися та почухатися. Але все: віддригався, відворушився і 142

А Вічний Час непоспіхом тече…

відчухався. Навіки вічні. Амінь! Тому лежу, як і годиться, тихо й смирно. А вона лізе. І куди? На носа. Вилізла на самий вершечок і затихла. Що вона там робить? Хе, ясно що: дметься, зараза! А потім пошвендяє далі, залишивши бридку, смердючу купку. Ве-е! Невже їм усім повилазило? Та чи важко рукою махнути, прогнати цю підлу комаху? Стоять же поруч рідні й близькі, друзі й знайомі. Либонь, думають, що мені вже все одно. Ага! Знали б вони, які я страждання зараз терплю. Безневинно. Диви, знову полізла, наволоч! По носі, по носі й на лоба. Оце тобі! Не вистачало, щоб мене на страшний суд із загидженим лобом відправили. Ех, розвернутися б та ляпнути з розмаху. Але... Відляпав я вже своє. О, легеньким вітерцем наді мною війнуло. Видно, хтось таки здогадався махнути рукою. Подзижчала кудись клята муха. Слава Богу! Наскільки ж легше стало. От їм, тим, що довкола стоять, ніколи до кінця не зрозуміти і не відчути такої полегші. Бо не дано простим смертним до фатального часу. Не дано! Розплющити б очі та подивитися... залишила муха слід на носі чи ні? Це для мене зараз найважливіше. Хоч певно, то була б марна затія. Бо такий калірований шнобель, як у мене, і в дзеркалі не зразу обдивишся. Славний носяка і послужив мені добре. У нашому селі про такі носи говорять: що на вітрині, те і в магазині... Втім, що тепер про це згадувати? Як там у пісні співають: не відкриє вже ніколи свої ясні очі. Ах, як наймані баби за мною добросовісно голосять. Аж надриваються. Наче за своїм. А мої, видно, не дуже й побиваються. Щось не чути їхніх жалобних голосочків. Мабуть, раді, що здихалися? От і вір після цього у високі почуття... Ого, а це ще що за підозріле гудіння?.. Знову муха прилетіла. От же катюга ненаситна! Ну, що їй від мене ще треба? 143

Микола Білокопитов

Ой, сіла. На підборіддя. І туди-сюди, туди-сюди, як заведена крутиться. Так і хочеться гаркнути: «Киш, стерво!!!» Але стоп. Стоп! Може, це й добре, що покійники не здатні кричати? А то й у халепу недовго вскочити. Не стільки тим криком її налякаєш, як, не приведи Господи, до рота впустиш. А що? Влетить у роззявлену ротяку і тоді її хоч ковтай, хоч випльовуй, все одно похорони на комедію перетворяться. Ху-ух, нарешті. Чути, як заметушилися навколо: готують кришку, молоток, цвяхи, мотузки. Швидше, швидше! Бо ця нечисть уже до губів добралася. Ну, знахабніла! З верхньої губи на нижню переплигує, і навпаки, і знову. Бач, як розбігалася! Ух ти, активістка паскудна! Та швидше ж ховайте, люди добрі. Подалі від цієї приставучої бридоти! Вже терпець уривається! Ку... Ку... Куди?.. Куди ви накриваєте? Чи зовсім посліпли? Ну все, каюк! Накрили. З мухою на губах. Вже й кришку прицвяховують, придурки! Боже, за що? Гойднулася домовина й попливла, похитуючись. Трохи вгору, вбік і потихеньку вниз. А цій мерзенній потворі хоч би що – сидить, за верхню губу вхопившись, кайфує. Ох, з яким задоволенням я твої калічні лапи повисмикував би! Ну, нічого. Тут, разом зі мною і згниєш, падлюко! Щоб знала, як лізти, куди не просять! Гоп, стукнуло. Все, приземлився. На місце вічного спочинку. Хоч який тут спочинок з цією злодюгою на губі? Ой, уже не на губі. Кудись угору полізла. Ой, прямо в носа залазить. Стій, капосна! Куди прешся? Не смій! Я ж не витримаю! О-ой!.. А-а-апчхи– чхи!!! Тьху, мерзота! Таки довела до чхання. Добре, хоч зверху землею гупають. Яму закидають. Не чути нічого. А то деяких зі слабими нервами там, нагорі, і трясця вхопила б! Отак зв’язався на свою голову з початкуючими кіношниками. Спокусився на роль головного героя – короля місцевої мафії 144

А Вічний Час непоспіхом тече…

з трагічним кінцем. А ці трієчники сопливі поховати по-людському не вміють. Головний режисер Митя Кендюх мучився-мучився, а якось після чергової нервової репетиції відгукує мене вбік і по-змовницьки шепоче: – Виручайте, бо ми вас ще півроку отуто ховати будемо і не відзнімемо фінальної сцени. – Ну і як же виручати? – питаю. – А ви, – каже, – начебто насправді помріть, а ми вас по-справжньому поховаємо. Може, хоч тоді ці нездари з масовки зуби не скалитимуть під час зйомок похорон? А про те, що вас понарошку ховають, знатимемо тільки я і ви. – І додав ще якусь там банальність про жертви заради мистецтва. Коротше, пожертвував я собою. Виключно ради мистецтва. Але як він убалакав мене на цю дурницю, досі не втямлю. Хоч би відкопати не забув, авантюрист бісів! І взагалі. Поки мене фіктивно ховали, я ледве натурально дуба не врізав. Через цю терористку! Ти куди ото в другу ніздрю полізла, гидота? Ой, що ж робити? Ну, підожди! Я тебе, тварюко підступна, у того рідковусого Кендюха з кіностудії на мордяці розітру! Хай ось тільки відкопає!..

Камінь науки 1. Лист Шановний Вікторе Степановичу! Скажу чесно: це придумано не мною. Я почув про це, ще будучи студентом першого курсу інституту, ректором якого Ви нині є, а тоді були деканом нашого факультету. Так ось, почуте я сприйняв як жарт, анекдот чи студентський фольклор. І в такому статусі була почута мною історія, поки я не втілив її в життя. І ось тепер, через стільки років (о, Боже, як час летить!) хочу перед Вами висповідатися, 145

Микола Білокопитов

зняти тягар з душі і, сподіваючись на Вашу гуманність та добру вдачу, одержати прощення. Отже, щиросердно зізнаюся, що я – тодішній студент другого курсу Кузьма Бублик, вчинив наступне: аж після четвертого перескладання, отримавши нарешті оцінку «задовільно» з психології (яку Ви у нас викладали), спересердя поїхав до сусіднього містечка й від імені тамтешньої бібліотеки надіслав на Вашу адресу і Ваше ім’я цінну посилку вагою 6 кілограмів 350 грамів з оплатою на одержувача. У посилці, як Ви певно пам’ятаєте, був звичайний камінь і записка, з метою конспірації надряпана лівою рукою: «Цей камінь звалився з моїх плечей після того, як я, нарешті склала Вам іспит!». Тоді це здавалося мені дотепною помстою за Вашу надмірну (як я тоді вважав) вимогливість, а тепер мене терзають докори сумління. Вибачте, дорогий Вікторе Степановичу, за ту мою давню глупоту. Бо аж сльози навертаються на очі, коли уявляю Вас, уже тоді не дуже молоду людину, з тією каменюкою, за яку Ви змушені були ще й гроші заплатити. І стає гірко й соромно за той мій не вельми розумний вчинок. Отож прийміть мої запізнілі вибачення та найліпші побажання. Чекаю втішної для себе відповіді. Колишній Ваш студент, а нині доцент кафедри психології держуніверситету Бублик Кузьма Павлович Постскриптум. Коли я вчився в інституті, у нас, тодішніх студентів, почуття гумору, на мій погляд, більш-менш узгоджувалося з почуттям міри. А в сьогоднішніх студентів геть відсутнє як перше, так і друге. Вчора отримав на пошті цінну посилку аж із Австралії (як вони це влаштували?!), вагою 15 кг 750 г (де вони таку каменюку знайшли?!), з оплатою на одержувача (пів 146

А Вічний Час непоспіхом тече…

зарплати витратив!). Але нічого! Я здогадуюся, чия це робота і зроблю відповідні висновки...

2. Відповідь Шановний Кузьмо Павловичу! Ви мене дуже здивували своїм листом. Вибачати Вас мені немає за що, бо ніяких посилок з камінням ніколи і ні від кого я не отримував. Хоч про описаний Вами жарт чи пригоду дещо знаю. Більше того. Ще коли я сам був студентом, то, грішним ділом, теж подібне витворив. Відправив цінну бандероль накладною оплатою нашому професорові (надто вимогливо викладав педагогіку!) з відповідною запискою. Правда, камінчик був символічної, як на теперішній час ваги – всього 1 кг 200 г. Тому цілком згоден з Вашою думкою про те, що в наш час почуття гумору й міри були узгодженішими. До речі, професор, якого я нагородив бандеролькою з камінчиком, ніколи й нікому про це не розповідав. Може, й правильно: для чого розголошувати те, що не додає тобі авторитету? А щодо висновків, які Ви надумали зробити для підозрюваного Вами студента – не раджу. Будьте великодушним! Я ж Вас свого часу не покарав, хоч і підозрю... (Останнє речення не дописане і кілька разів закреслене – Автор). Отож, будьмо! Всіх гараздів і терпіння! Ваш колишній викладач Бузько Віктор Степанович

Клин клином Життя в нашому місті стало просто нестерпним через бюрократів. Куди не повернися – скрізь вони. І такі дружні! Будь147

Микола Білокопитов

яку справу завалять, ініціативу задушать, завзятих охолодять. І роблять це зі знанням справи, ініціативно, із завзяттям. І ось набридло. Усім набридло. У тому числі й самим бюрократам. І тоді було створено Центр по боротьбі з бюрократизмом. Щоб діяльність Центру була ефективною, вирішили поставити справу на наукову основу, використавши найновіші винаходи в усіх галузях науки. Створили бюро, відділи і підвідділи. Наприклад: відділ по боротьбі з побутовою бюрократією; підвідділ № 7 – боротьба з бюрократизмом серед двірників дев’ятого кварталу четвертого мікрорайону. І т.д. Боротьбу повели комплексно, охопивши всі сторони життя мешканців міста. Щодня проводили летючки, щотижня – збори, щомісяця – конференції, щокварталу – симпозіуми й колоквіуми, щороку – з’їзди. І ось результат. Внаслідок діяльності Центру в місті практично не залишилося можливостей для розвитку бюрократії. Найпередовіші з колишніх усвідомили свої помилки, покаялись і перейшли на бік Центру, повівши безкомпромісну боротьбу з тими, хто не усвідомив. Розумні зачаїлися до кращих для себе часів. А невиправні подалися на пошуки іншого міста. Все. Боротьбу з бюрократизмом у нашому місті було переконливо виграно. Хоча окремі розумники подейкують, що життя наше стає нестерпним від діяльності вже самого Центру. Уявляєте, на що замахуються? А втім, у цій крамольній думці щось таки є. І цілком можливо, що не за горами той час, коли ініціативною групою буде створено нову прогресивну організацію. Ну, скажімо, «Центр по боротьбі з Центром по боротьбі з бюрократією». Чи не правда – звучить! Тож ми ще поборемося!

148

А Вічний Час непоспіхом тече…

«Ніщо так не зближує людей, як громадський транспорт». (З фольклору пасажирів)

«Злазьте, приїхали!..» Автобусно-тролейбусна зупинка. Народу, як завжди, тьма! – Іде! – вигукує хтось із тих, кому видно. Натовп захвилювався, завирував і звично пішов на штурм. Що вже там штурмували: автобус чи тролейбус – ніхто не роздивлявся. Тут аби влізти! Хто хотів вийти, не встиг. Не дали. Заштовхали назад, до салону. Хоч і штовхати було практично нікуди: в салоні повний аншлаг. Навіть – два. Тому влізли не всі. Якийсь очкарик із квітами залишився на зупинці. Та й правильно. Окуляри й квіти грошей коштують, а на його зарплату... Втім, це вже зовсім інша тема. Занесли й мене. Стиснули, вигнули, розіп’яли, крутонули і, нарешті, у вигляді зігнутого штопора зафіксували поруч із пасажиром, що нагадував скульптуру «Прометей прикутий». Двері зачиняли до третього (щоразу на вищій ноті) фальцету в басі водія. Поїхали. Спробував розкрутитися. Після другої ж спроби одержав каблуком по тім’ю, ліктем під дихало – кавкнув і скрутився ще дужче. Затих. Слухаю. – На наступній виходите? – це десь із середини салону. У відповідь дружний зловтішний сміх. Без коментарів. – А яка наступна зупинка? – тоненький голос із самого низу. – Будинок одягу! – відповіли згори. – А-а, тоді ще рано. Дивний чоловік. Начебто якби не рано, він звідти виборсався б! – Де тут компостер? – жіночий голосок. 149

Микола Білокопитов

– Он під тим, у потертих джинсах. – Хлопче, ану відсунься трохи. Клац! – А-а-а-а-а-а-а-а-а!!! Закомпостували талончик! Разом із джинсами... Деякий час їхали відносно спокійно. Якщо не зважати на періодичні вигуки нервового пасажира знизу: «Люди, випустіть! Я вже втретє мимо своєї зупинки їду і ніяк не можу вийти!» Раптом – бабах!!! С-с-с-ш-ш-ш-с-с-с!.. Стоп! Зупинилися. Пішли здогади, гіпотези: – Врізалися в щось! – Та ні, то в нас хтось врізався! –А, може, то в когось терпіння лопнуло? – озвався з кутка якийсь дотепник. Не зреагували. Не оцінили тонкого гумору. Від передніх дверей через салон поповзло: – Цвяха спіймали!.. – Кого спіймали? – Якогось Цвяха! – Безбілетника, чи що? Молодик у джинсах рвонувся по головах від компостера. І вчасно. Клац! Клац! Клац! Все. Тепер, либонь, усі з закомпостованими талончиками. Пішло законне качання прав: – Чого стоїмо?! – Водій, поїхали! – Натискай на педалі, шеф! Кричать в основному задні. Передні мовчать. Вони вже в курсі. – Злазьте, приїхали! – це вже голос водія. – Шина лопнула! – Яка шина?! Ми вже талони закомпостували! Давай, їжжай! 150

А Вічний Час непоспіхом тече…

– Яка-яка, передня! – огризнувся водій. – А нащот талонів краще помовчали б! Якби ви їх так компостували, як кричите! – А ти перевір! – І перевірю! – І перевір! – І пере... Так! Вихід на передні двері. Приготуйте талончики! Маю право контролю, осьосьо написано!.. Ваш талон?.. А ваш?.. А... а-а-а, спіймався?! Де твій талон?! Що ти по кишенях нишпориш? Там же його й близько не було! Гони штраф! – Що там таке? – ззаду. – «Зайця» спіймали! – Якого зайця? – У кролячій шапці й без талона! Клац! Клац! – Гони штраф, кажу, ти, чудо перелякане! – домагався свого водій. – Ну, що ти витріщи... – Ой!.. Ой, Петре Яковичу, вибачте! Геть памороки забили, не впізнав я Вас... – Що там таке? – той же голос ззаду. – Цей «заєць», виявляється, породистий: якесь начальство! – Ну й що? Хай платить штраф! – Правильно! З усіх, так з усіх! Клац! – Спокійно, громадяни! – підняв руку водій. – Тут помилочка вийшла. Та не шукайте, Петре Яковичу, я й так знаю, що у вас службове посвідчення. Це, громадяни, начальник нашого тролейбусного управління! – Ага! – це знову позаду. – Слухай, начальнику, чого так халтурно працюєте?! – Коли наведете порядок? – Ану, розступіться браточки! – ожив молодик у закомпостованих джинсах. – Дайте мені до нього добратися! У салоні запахло смаленим. 151

Микола Білокопитов

– А де ж він? Де дівся начальник? – Ге-е! Ононо в провулок побіг! Галопом! – Улю-лю-лю-лю-лю-лю!.. – Ги-ги-ги!.. – Ха-ха-ха!.. У тролейбусі все стало на свої місця. Крім лопнутої шини, звичайно. – Слухай, шеф! А це справді твій начальник був? – Та хтозна? Наче схожий... Ніби він... – Ой, щось не віриться! Хоч нині вже й кроляча шапка не кожному по зубах, наше начальство ще не настільки збідніло, щоб до неї призвичаюватися... До речі, мені теж не віриться: начальники в час пік громадським транспортом не їздять. А жаль! 1984

Не по писаному У невеличкій, наново відбудованій сільській церкві православний піп Никодим правив службу Божу. Народу зібралося зовсім трохи. Хоч і вихідний був день, але вже почалися городи і мало хто хотів о цій благодатній весняній порі поміняти селянський клопіт на слово Господнє. Та й сказати, люди вже відвикли ходити по церквах, бо самі вони, як батьки й діди їхні, не дуже вірою Христовою були просякнуті. От є в ній щось таке, що душею селянською не приймається. Никодим голосно читав Євангеліє від Матвія і час від часу коментував малозрозумілі, на його думку, окремі місця зі Святого Письма. Але робив це так незграбно й плутано, що краще не мучив би цим ні себе, ні слухачів своїх. Бо малозрозуміле, після його пояснень, ставало й зовсім незрозумілим. 152

А Вічний Час непоспіхом тече…

І ось дійшов він до того місця в нагірній проповіді Ісуса Христа, де той говорить: «А я вам кажу не противиться злому. І коли вдарить хто тебе в праву щоку твою, підстав йому й другу». – Ага, так я його й послухала! – не втрималася відома в селі своєю неприборкуваною вдачею гостроязика тітка Валька. – Хай тіко хто спробує мене ляпнути по щоці! Я тому мерзотникові ось цими нігтями усю пицюру розмалюю! На тітку зашикали богобоязнені старі парафіянки й Никодим, витримавши для годиться паузу й похитавши осудливо головою, продовжив: «А хто хоче тебе позивати і забрати сорочку твою, віддай і плаща йому...» – Отуди к бісу! – знову озвалася Валька. – А якщо хто рейтузи з мене надумає зняти, що тоді робить, га? Розгублений Никодим безпорадно кліпав очима, не знаючи, що й відповісти. А клята баба сама завершила почату балачку під заохотливе гиготіння більшості односельців: – Підождала б, поки зовсім зніме, а потім наділа б йому ті рейтузи на голову! А ще краще – запхала б йому у пельку! Щоб знав, падлюка, як на чуже добро свою ротяку роззявляти! Народ, розвеселившись, переключився з попа на дотепну Вальку, яка, відчувши на собі загальну увагу, почала власну проповідь. Згадала відомі всім на селі пригоди, коли якісь заїжджі злодії за колгоспною коморою серед білого дня до нитки роздягли були місцеву модницю Маруську. А в сусідній Берестянці вночі покрали всю білизну з ветеринарового двору, ще й собаку отруїли. Були й інші випадки пригадані. Так що ж у цьому доброго? А як жити по Ісусу, то це для хапуг райське життя буде: ми їм самі з хати все наше нажите добро винесемо, ще й спасибі скажемо за те, що пограбували. Геть забракувала Валька Ісусове вчення, сказавши наостанок: 153

Микола Білокопитов

– Щоб у ті проповіді вірити, треба бути або трохи дурнуватим, або й зовсім дурним! А я ще при розумі, слава Богу! Вибалакавшись, сільська балаболка махнула на попа рукою й пішла до виходу. За нею слідом почовгали ще душ десять – більше половини тих, хто був у церкві. Проповідник же ні сіло, ні впало почав скоромовкою читати з Біблії у спини зрадливих парафіян: «Я вам кажу: любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує...» Але його вже ніхто не слухав. Ніхто, окрім кількох стареньких бабусь та ще двох місцевих гультяїв, які цілими днями вешталися селом напідпитку. А це – стояли смиренно в куточку з виглядом уважно слухаючих. Никодим, підбадьорений цим фактом, вдячно поглядав на своїх найвірніших парафіян і натхненно цитував Ісусову проповідь. Прочитав про милостиню, про молитву, про піст. І вже зовсім заспокоївшись, рівним тенором виводив: «Не складайте скарбів собі на землі, де нищить їх міль та іржа, і де злодії підкопуються і викрадають...» На цих словах два слухачі з куточка – Михайло та Грицько – багатозначно перезирнулися й підморгнули один одному. «Складайте ж собі скарби на небі, де ні міль, ні іржа їх не нищить, і де злодії не підкопуються та не крадуть...» – Можна спитать? – перебив проповідника Михайло. – Кажи, сину мій, – підвівши голову, дозволив Никодим. – Чуєш, батюшко, а це дійсно правда, що коли істинному християнинові зацідити під одне око, він зразу ж і друге підставляє? – Не про око у Святому Письмі говорено, а про щоку! – повчально мовив піп. – Та яка різниця? – вискалився Михайло, підходячи з приятелем до амвону. – А ви самі, батюшко, істинний християнин, чи як? 154

А Вічний Час непоспіхом тече…

– А що таке? – насторожено спитав Никодим. – Просто цікавимося. – Живу праведно! – з пафосом заявив панотець. – Тому вважаюся достойним християнином. – Ага, тоді ось що, – вліз до розмови Грицько. – Ану, вивертай швиденько кишені, поділися з ближніми своїми! Та без фокусів! Бо і по щоці, і в око заробиш! Зрозумів? Ззаду злякано писнув старечий голосок. Мишко, повернувшись, грізно цитькнув, і в церкві запанувала мертва тиша. – Та ви що, раби Божі? – почав було невпевнено Никодим, але не договорив. Грицько з розмаху «пригостив» його гучним ляпасом, аж він поточився і, зачепивши рукою іконостас, зірвав з нього велику ікону в масивній оправі. – Підставляй другу щоку! – єхидно зауважив Михайло. Але сталося непередбачене. Никодим раптом підніс угору ікону й різко опустив її на Михайлову голову. Цілив, очевидно, влучити по голові нападника міцною оправою, але прорахувався і стукнув картонною серединою. Благенький матеріал прорвався і якраз там, де був благочестивий лик святого Миколая-угодника, виткнулася пропита й неголена Михайлова мармиза. Никодим спересердя плюнув у спантеличену пику новоявленого «святого» і зацідив йому кулаком межи очі. Миршавенький Михайло відлетів і впав, простягнувшись горілиць на підлозі біля ніг переляканих старушенцій. Тимчасом піп ухопив рукою півтораметрового дерев’яного хреста з розп’яттям, який, виявляється, слугував додатковою підпорою для іконостаса, і розгнівано повернувся до Грицька. Зрозумівши, що другу щоку батюшка підставляти не збирається, Грицько стартував у бік вихідних дверей. За ним, з іконою на шиї, ушкварив Михайло. А вже слідом за обома – проповідник миролюбного Христового вчення про непротивлення злу, почергово «хрестив» розп’яттям невдах-грабіжників, згадуючи 155

Микола Білокопитов

при цьому не пресвяту Матір Богородицю, а зовсім-зовсім іншу маму... Так вони й вибігли втрьох із церкви на центральну вулицю села. Невдовзі вже всі гомоніли про нову пригоду. І зійшлися на тому, що одне діло заповіді виголошувати, а зовсім інше – їх дотримуватися. До речі, тітка Валька, вийшовши увечері на бабські посиденьки, хитромудро заявила: – А я, признаться, подумала, що наш батюшка зовсім пришелепуватий – вірить у те, що балакає. А він, виявляється, просто із нас дурників хотів зробити. Молоде-ець! – чи то похвалила, чи то підначила попа витійкувата Валька і зразу ж перевела розмову на інше. – Ой, баби, сьогодні була золота погодка для моркви. Посіяла аж три грядки. Дасть Бог – вродить...

Селекціонер Мене тепер знають усі. І не тільки в моїй рідній Новопупівці, що цілком природно, а й далеченько за її межами. Якщо хто бачив у нашій місцевій газеті фото свині, знайте, що то я… за нею стою – з цигаркою в зубах, з собакою біля ноги і з великою цеберкою в руці. Кореспондент, коли знімав мене для газети, порадив: – Федоре Кіндратовичу, візьміть оте відро. Для антуражу. Щоб люди бачили, що ви тут не випадковий перехожий, а маєте до свиней безпосереднє відношення. Між іншим, цеберка була добре натоптана комбікормом. Моя сусідка Вірка – тутешня свинарка-передовиця – хотіла його додому відперти. А тут цього фотокора принесло. Довелося при ньому з того відра все льохам у корита висипати. 156

А Вічний Час непоспіхом тече…

Але не про це мова. А про те, що я, сторож колгоспної свиноферми, зненацька стрибонув, як то кажуть, із грязі у князі. Став знаменитістю, будь вона неладна. І зараз я вам розповім, з чого почалося. Бо чим усе це закінчиться, ніхто не знає. А почалося все з того, що на нашій фермі з’явилася нова порода свиней, яку вчені мужі назвали свинособаками. На вигляд – звичайнісінька свиня. А гавкає по-собачому. Не вірите? Тут деякі теж не вірили. І даремно. Зараз розкажу. Якось уночі ми з Рексом (так мого собаку звати) придрімали легенько. А як щиро зізнатися, трішечки заснули. А як ще чесніше – врізали добрячого хропака. Скільки спали – не знаю, але прокинулися від несамовитого верещання й гавкання. Забігаємо в корпус і бачимо: двоє відомих у селі хануриків – Іван Прищ та Вітько Деркач – сидять на гладеньких стовпчиках-підпорках аж під стелею, дрижаків ловлять. Від страху зубами вицокують, наче дятли. А внизу на порожніх лантухах стоять кілька поросят і, задерши рильця, незлостиво гавкають. Аж вранці познімали звідтіля хапужок. Наша знана в околицях і далі шептуха баба Галька досі з них переляк вилити не може. Але з усього цього була й своя користь. Бо звідтоді жодного поросяти ніхто з ферми не поцупив. Бояться! Прищ із Деркачем своїми розповідями на всіх жаху нагнали. Та і я ж, може, трохи переборщив. Намолов сім кіп гречаної вовни. Мовляв, то ми з Рексом нову породу свиней вивели: сама себе від хапуг захищає. А надто спритних до громадського добра й загризти може! І пішло-поїхало. І заїхало так далеко, що й назад вороття немає, і вперед не знаю куди правити. Чи мене не так зрозуміли, чи то я сам щось не те ляпнув, але скоро мною, Рексом і нашими поросятами зацікавилася велика наука. Краще б міліція: ті хлопці швидше за науковців з нашою хитромудрою селекцією розібралися б. 157

Микола Білокопитов

А розбиратися було з чим. Бо ніякою селекцією на нашій фермі ніколи й не пахло. А «пахло» нашими з Рексом заняттями. Частенько серед ночі, коли не хотілося спати (з нами, нічними сторожами, таке іноді трапляється), від нічого робити я вишколював свого вірного помічника. І він добре засвоїв: щоб одержати харч, потрібно двічі гавкнути. Отож, Рекс мені «гав-гав», а я йому маслачок. Він мені ще раз «гав-гав», а я – шматочок хлібця… І ось одного разу, наші заняття спостерігаючи, один тямковитий підсвинок вистромив рильце з кліті і повторив за Рексом: «гав-гав!». Скажу відверто: у мене в одному місці засвербіло, в іншому засмоктало, а звідкись і капнуло. Від несподіванки й переляку. Але коли підсвинок повторив своє «гав-гав!», я механічно кинув йому кусень хліба. Кабанець ковтнув його і тут же повторив своє «гав-гав!». І почалося. Спочатку це мене навіть тішило. Голоднючі свині, вловивши методу, гавкали з усіх боків, красномовно роззявляючи ротяки. Поступово я перетворився зі сторожа на кормороздавач і ледве встигав задовольнити їхні давно не вгамовувані запити в харчуванні. Вибачте за нескромність, але я став тут загальним улюбленцем. Та чим більше мене любили свині, тим лютіше ненавиділи свинарки. Бо їм практично нічого не лишалося зекономити для домашнього господарства. Назрівав скандал. Мені треба було вибирати: або свині, або люди. І я вибрав свиней. Далі ви приблизно все знаєте. І ось тепер, коли мені заочно присвоїли вчені звання й ступені наукові установи за кордоном (яким так і не вдалося рознюхати секрети моєї роботи), а наша рідна Академія наук зробила подання на здобуття мною Нобелівської премії за видатний внесок у розвиток світової селекції, я, шановні громадяни судді, щиросердно зізнаюся: моїх заслуг тут на якийсь гріш, не більше. 158

А Вічний Час непоспіхом тече…

Усі звання й Нобелівську премію (якщо дадуть) треба розділити між зоотехніком, завфермою й свинарками. Бо, дякуючи їхньому визначному внескові у селекцію, наших свиней не тільки гавкати, а й кукурікати навчити можна. Я вже пробував. І непогано виходить… 1989

Череда Ви коли-небудь бачили, як влітку сільською вулицею йде, ні – пливе череда корів? Хто не звертав уваги, придивіться. Корови в згуртованій череді вже не просто корови, а балерини! І вони не просто рухаються – балет «Лебедине озеро» танцюють! Ну, може, я тут трохи перебрав з балеринами та балетом, але, їй-право, щось високохудожнє в дружній коров’ячій череді щось таки є! А вам ніколи не доводилося бачити, як десь у кінці квітня чи на початку травня цих самих корів уперше виганяють із теплих зимових сараїв і після тривалої стоячки намагаються згуртувати в череду? Я особисто спостерігаю це щороку, бо й свою корову Муку разом з усіма теж до гурту привчаю. І чого тільки за цей час не наслухаєшся та не надивишся! Але про все по черзі. Оце вже як господарі між собою добряче про все посперечавшись та перелаявшись, остаточно домовляються, коли виганяти корів для гуртування, тоді все й починається. Із самого низу на верхню дорогу виганяє своїх двох корів Льонька Забіяка. Ще не видно ні його самого, ні його породистих годувальниць, а тільки чути лайливе: – Ти куди ото, стерво, пішла?! Куди пішла, щоб тебе ходило!.. Ану, вертай! Вертай, кажу! Та не туди, твою!.. А з сусідньої вулиці величезна, як скирта, Березка тягне за собою недоміркувату хазяйку Катю-манюню. Бідолашна Катя ледь ногами встигає перебирати за коровою. Але встигає. 159

Микола Білокопитов

Аж ось вилітає з двору Митьків чорний, наче сажа, бугаєць на кличку Циган. Катя завбачливо випускає з рук мотузку. І вчасно. Березка з Циганом, задерши хвости, рвонули вздовж вулиці, здіймаючи за собою куряву та собачий лемент по дворах. Цілий гурт підходить до місця збору з боку залізничної станції. Десять корів – два десятки пастухів. Але вся та прислуга не може дати худобі ради. Корови то в городи заскочать, то назад вертають, а то стане якась посеред шляху і її звідти ні батогом, ні пряником, ні бульдозером не зрушиш. Он дядько Хведір-заїка (котрий, як дуже розхвилюється, то добряче калічить слова) умовляє свою корову: – Ч-чуєш, М-ма-ма-маню, х-ход-дім! Б-бо вд-д-дарю! Стоїть Маня, нуль уваги на Хведора. – Х-ход-дім, п-па-па-па... – Що він хоче сказати? – цікавиться хтось із новеньких припасків. – Зараз почуєш! – відповідає досвідчений пастух. – ...па-п-па-пад-длюка! Б-бо, зараз як у-у-увірву лом-ма-макою, так т-ти от-т-туто і у-ус-се-се-сер!.. Пішла Маня потихеньку. Чи то дійсно злякалася погроз, чи просто їй стояти набридло. Нарешті корови в череду зібрані й по дорозі рушили, наче військовополонені. По обидва боки пастухи-конвоїри йдуть. Покрикують знічев’я на корів, між собою перебалакуються. Схоже, заспокоїлася трохи неслухняна худоба, крокує помалу. Але недовго. Бо застояним за зиму коровам спокійно йти не бажається. Їм хочеться розім’ятися скоріше: побігати, повибрикувати. І що їм усім – бурим, червоним, чорним, рябим до того, що в селі цього робити чомусь не можна. І ось раптом якась одна брикне та між пастухами як шугне і як влупить вибриком навпростець по людських городах. А за нею ще дві-три корови. А далі й Циган. А вже слідом за ними усіма – топчуть свіжо-по160

А Вічний Час непоспіхом тече…

саджені городи пастухи та пастушки, кричачи та примовляючи, гейкаючи та лаючись. – Петю, Петю! – розгнівано кричить від дороги баба Галька огрядному припасичу Петрові Ховраху. – Ану дожени мою пришелепувату Рябуху та дай їй межи роги так, щоб вона й здохла на місці, гидота!.. Дай їй, дай!.. Отак!.. Отак... О.. О... Ой! О-ой! Ой, що ти робиш? Хіба ж можна отак скотину бити?! – Так ти ж сама сказала! – Мало, що я казала! Соображать же треба! Я ж не думала, що ти такий дурний, їй-бо! – Сама ти!.. – огризається Петя. – Ой-йой-йой! – заголосила Галька. – Убив бідну корівку, придурок! Та щоб у тебе роги на лобі виросли, розтуди твою!.. – Ну чого ти горлаєш, Галько? Він же мимо вдарив! – Сама бачу! А якби попав по корові? Представляєш, що було б? Ти ж бачила, як цей дурко на неї розмахнувся? У мене аж всередині похололо! – Так не вцілив же! – А якби... Завелися. Ну, це надовго. А тим часом чиїсь дві корови зчепилися між собою рогами, граються-буцаються. Їх про всяк випадок розігнали і вони, рівномірно похитуючись, йдуть собі мирненько поруч. А Галька з Петром все ніяк не заспокояться. Уже всі корови давно в череді, вже до балки спокійно підходять, а ці двоє все гнуть та розгинають, гнуть та розгинають... У широкій, просторій балці – коровам повна свобода. Набігавшись, навибрикувавшись, наслухавшись від своїх та чужих хазяїв усяких дурниць, вони, нарешті, заспокоюються і, нахилившись до молодої соковитої травички, мирно пасуться. А Галька з Петром ніяк не добалакають. Отак припасають гуртом корів кілька днів. Потім вони звикають одна до одної, або як у нас кажуть – зчередовуються і че161

Микола Білокопитов

рез якихось тижнів два чи й менше всі тридцять (сорок, п’ятдесят) корів – це вже не безладне стадо, а симфонічний оркестр. А біля них вже й не пастухи, а вмілі диригенти. І вся ця «музика» – аж до пізньої осені. Буває, й до першого снігу. Відтак знову заганяють корів до затишного, теплого хліву. І стоять вони там, ремиґаючи, до весни. А потім знову буде квітень. І Льонька Забіяка, як завжди перший, з самого низу на верхню вулицю вижене своїх чорно-рябих непослухів..

І не хочеш, а наврочиш Ось і знову Новий рік. Кому радість, а кому суцільний клопіт. І найперше – з вітальними листівками. Ну що б там такого написати, аби людині радісно було, аби щирими побажаннями не образити й догодити? Надто ж моєму вередливому кумові Михайлові та його змійкуватій жінці. Язик не повертається називати її кумою, а доводиться ж! От і вчора сидів, мучився, придумував: яке б привітання кумам написати, щоб знову в халепу не вскочити. Бо нічого не побажай – ображаються, а кожне необережне слово у вітальній листівці можуть витлумачити бозна як, і тоді мороки не оберешся. Наприклад, позаминулого року побажав їм міцного здоров’я. Від щирого серця побажав. І що ж ви думаєте? Мій кум у новорічну ніч набрався по зав’язку, вискочив голяком надвір і п’ять разів підряд намагався проспівати пісню «Розпрягайте, хлопці, коні». Пісню до кінця так і не доспівав, а нежить ухопив – тиждень з ліжка не вставав. Кума після цього довго мені докоряла: – Це ти наврочив зі своїм «бажаю міцного здоров’я!» Добре, хоч не побажав довгих років життя, а то б нас уже й черви їли.. Отакої! Промовчав. Але з того часу про здоров’я ні слова. 162

А Вічний Час непоспіхом тече…

А що як побажати матеріальних благ? Ой, ні! Я ж минулого року побажав їм цих благ на свою голову. У кума наступного дня кролячу шапку вкрали. Хто винен? Зрозуміло – я. Щоб якось утішити Михайла, запропонував йому свою шапку. Думав, відмовиться. Ага! Кум ще рота не встиг розтулити, а кума вже схопила ту шапку і, навіть на кумову голову не помірявши, заявила, що вона якраз на Михайла шита. Шкода тільки, каже, що з дуже старого пижика. Знала б вона, що меле! Тим більше, що шапка була ондатрова. Та й узагалі, які зараз матеріальні блага? Зарплата, як заячий хвіст, а потреби, наче зграя голодних вовків, обступили кожного і страхітливо клацають зубами. Не до жиру! Та й з благами духовними теж колись накладочка вийшла. Побажати побажав, а не пояснив, що я мав на увазі. А в кумів саме електродуховка з ладу вийшла. От вони й приліпили мені кримінал. Кума так і сказала: – Поки духовку не справиш, щоб і духу твого в нашому домі не було, відьмак поганий! На побажання щастя, радості, сімейної злагоди я вже давно наклав суворе табу. Куми й так живуть як собака з кішкою, а то й зовсім перегризуться. Ото ж думав я, думав і нарешті придумав. Вирішив побажати щось нейтральне, щоб його просто неможливо було навиворіт витлумачити. І написав буквально таке: «Бажаю вам обом того, чого б ви самі одне для одного хотіли!» Написав і сам (вони недалечко живуть) вітальну листівочку в їхню поштову скриньку вкинув. А сьогодні вранці прокидаюся від сердитого грюкоту в двері. Відкриваю – на порозі стоїть розхристаний кум із синцем під оком і слідами манікюрів на щоці. А поруч презлюща, сяк-так одягнена кума з макогоном у руці: 163

Микола Білокопитов

– Так ти, значить, цікавишся, чого ми одне одному хочемо? – гнівно запитала кума. – Зараз я тобі поясню гарненько. Щоб знав, як наврочувати!.. (Далі мені було)

З любов’ю та болем Це як фатум, прокляття, мана! Де б не був, що б не робив – усі думки про нього і тільки про нього. Він, як тінь – невідступний, як муха – набридливий, як ішак – упертий, як остаточний вирок – невблаганний! І ні сховатися, ні забути, ні втекти від нього! Можеш його любити, можеш ненавидіти. Але чого ти ніяк не можеш, так це бути до нього байдужим. З ним таке не проходить. Ніколи! Любий і ненависний, жаданий і проклятий, необхідний і зайвий... Яким він ще може бути? Ох, всяким. Всяким... Та в будь-якому випадку він – свій. Кровний. Справжній. А тому: ненавидячи – любиш, проклинаючи – жалієш, страждаючи – терпиш! Проте рано чи пізно все ж настає мить, коли терпіння доходить до краю. Після довгих сумнівів і несміливих обіцянок, стражденних днів і безсонних ночей ти нарешті зважуєшся на рішучий крок. І вже сумніви не терзають, сміливість не зраджує, страх не стримує. Хоч в найостанніший момент тобі раптом здається, що не все ще втрачено, що все могло б уладнатися, що він тебе вже так не мучив би, що... Але пізно. Пізно! Час розлуки невідворотно наближається. Хоч і боляче, і стра-а-а-а-а-а!.. Все! Все... Ось він: ще недавно такий докучливий і самовпевнений, а тепер жалюгідний і безпомічний, щойно вирваний з коренем – хворий зуб. 164

А Вічний Час непоспіхом тече…

Не судилося Інфляція впевнено робила своє чорне діло. І Павло Бодуля, затиснувши в жмені купу різнокаліберних монет, приречено усвідомлював: на пляшку горілки не вистачить. Бракувало якоїсь дрібнички копійчаної, та де ж її взяти? З учорашньої десятки, яку він чесно заробив, тягаючи важкі мішки з якоюсь крупою в продуктовій крамниці, лишилися самі сльози. А зараз про черговий заробіток з такою важкою головою годі й думати. Свої, родичі та добрі знайомі, давно й нічого Бодулі не позичали. Позичити йому – все одно, що викинути. Він це й сам добре розумів, тому в той бік і не рипався, а вдався до випробуваного, хоч і не завжди ефективного засобу: розчулити м’якосердих перехожих. Але сьогодні цей хід явно не спрацьовував. Усі заклопотано минали бідолаху, не звертаючи уваги на простягнутий до них капелюх у помітно тремтячих руках і не дослухаючись до нашвидку складеної ним байки про голодних дітей (яких у нього ніколи не було) і хвору дружину (котра давно його покинула й де вона тепер – він сам не відав) та інші, не вельми переконливі аргументи. Бо все, що потрібно Павлові зараз, було каліграфічним почерком написано на його непохмеленій мармизі. Усі це розуміли і, не зупиняючись, проходили повз дихаючого перегаром великомученика. Щоправда, якась школярочка зупинилась і, попорпавшись у портфелі, простягла Бодулі дві монети по п’ять копійок. Але той гордо відмовився: – Не треба. Гуляй, доцю! Рости... А голова гула. А спину ломило. А в животі підступно гурчало й булькало. Усе тіло благально просило похмілки. І не було цьому ніякої альтернативи. Раптом поруч зупинився новенький «Мерседес». З нього по-молодечому вистрибнув підстаркуватий водій і, ледь не збивши з ніг Бодулю, притьмом кинувся до дверей з протилежного боку автомобіля. Запопадливо подав руку симпатичнень165

Микола Білокопитов

кій чорнявці. І ось вже вони удвох гордо пропливають у бік ювелірної лавки. Павло з дуже прозорим натяком простягнув до них капелюха, але... – Пройшли й не глянули. Наче мене й нема тут! – пригнічено промимрив Бодуля й сердито буркнув услід парочці. – У-у, буржуяки! У салоні «Мерседеса» гучно працювало радіо. Передавали якусь рекламу. Павло Бодуля пропустив би її повз вуха, але, вихопивши з тексту слова «горілка» і «надія», почав дослухатися. Може, майнула думка, хтось за зниженими цінами горілку продає й з’явиться надія придбати пляшечку? Та хвилинку послухав і розчаровано зітхнув: – Знову агітують проти пияцтва і паління. Набридло вже! Якийсь оздоровчий центр «Надія» за один сеанс, бачте, позбавляє шкідливих звичок. Хе! Краще б вони мені грошей добавили на пляшку та на цигарки. Я б сам себе підлікував за один сеанс! – резюмував Бодуля й задумався про щось своє. І згадалися Бодулі Павлові Оникійовичу його не такі вже й далекі молоді роки. О, яким же іншим він тоді був! Спортсменрозрядник, що в колі друзів полюбляв хвалитися завойованими на змаганнях медалями. А ще – студент машинобудівного інституту, а згодом перспективний інженер автозаводу. Там і з Оленкою зустрілися... Де вона зараз? Чи здорова? Бо згадує тепер уже колишню дружину лише коли гроші в перехожих вискиглює. Сім’я, робота, друзі... Куди все це поділося? Чому? Причина банально-універсальна для всіх, хто опинявся в подібній ситуації: клята горілка всьому виною! А без неї наче вже й ніяк. А, може, спробувати? Втім, скільки вже разів «навіки зав’язував» з цим клятим злом, а воно все розв’язується та розв’язується... З невеселих роздумів бідолаху вирвала все та ж парочка, яка саме поверталася до своєї іномарки. – І де тільки люди гроші беруть? – вголос подумав Павло, з напускною байдужістю оглядаючи шикарне авто. 166

А Вічний Час непоспіхом тече…

– Пити менше треба! – незлісно зауважила чорнява молодичка. І наче на продовження цієї думки радіо заохотливо пропонувало: «Не забудьте адресу: вулиця Кільцева, 61, оздоровчий центр «Надія». Ласкаво просимо!» – О, так це ж зовсім поруч, навпроти нового пивбару якраз! – здивовано мовив Павло і не дуже впевнено додав. – А що, може, й справді? ...У холі оздоровчого закладу висіло велике дзеркало. Кількахвилинне критичне споглядання в ньому свого не вельми привабливого (з відомих причин) відображення додало Бодулі впевненості в тому, що він на вірному шляху, й Павло доволі рішуче підійшов до реєстратури: – Е-е, я той, як його, – почав, затинаючись, – прийшов добровільно позбутися цих, як їх там, е-е, шкідливих звичок. – От і добренько, от і славненько, – проспівав з-за скляного бар’єра невеличкий чоловічок у білому халаті. – Це ми можемо зробити швиденько. – Хух, швидше б, – полегшено видихнув Бодуля, – бо канудить немилосердно. – Голівонька болить, – чи то спитав, чи констатував чоловічок. – Ой болить, болить, – підхопив думку Павло. – У грудях хрипить. – Ой хрипить, дихати нічим. – Ну, нічогенько. Все буде гарненько. Сеансик сьогодні проводимо? – А коли ж? До завтра можна й передумати. – Ум-гу, добренько. Тоді, значить, слухайте уважненько. Зараз виходите на вуличку і направо. Там буде філіальчик. – Який філіальчик? – Банківський, який же? Ось вам наші реквізитики. Швиденько оплачуєте послуги і повертаєтеся сюди з чекчиком. І ми відразу ж проведемо сеансичок. 167

Микола Білокопитов

– Скільки? – глухим голосом перепитав Бодуля, намацуючи в кишені монетки. – Один, звичайненько! – самовпевнено усміхнувся чоловічок. – Ми за один сеансик робимо все. – Я питаю, скільки платити? – уточнив Павло. – А-а, ви про це? Платити небагатко. У вільно конвертованій валюточці – це всього шістдесят доларчиків. А якщо за сьогоднішнім курсом перевести на наші грошики... – Скільки-скільки? – отетеріло перепитав Бодуля. – Шістдесят, якщо у вільно конвертованій. А якщо... – Всього-на-всього шістдесят? – обірвавши на півслові реєстратора, єхидненько зауважив Павло Оникійович і тут же застережливо мовив. – Не треба переводити на наші гроші. Я розрахуюсь до-лар-чи-ка-ми. У мене вдома під подушкою їх стільки, що кури не клюють. Просто не взяв із собою. А то б... – Добренько-добренько, чекаємо з нетерпіннячком, – засюсюкав услід дивакуватому клієнтові чоловічок. Але Павло Бодуля вже не дослухався до його сюсюкання. Він узагалі вже нічого не чув. Геть ошелешений таким несподіваним поворотом подій, стомлено похитуючись, помалу вийшов з центру «Надія» і, безнадійно махнувши в бік оздоровчого закладу рукою, раптом звернувся до першого ж зустрічного зі звичним проханням: – Друже, позич п’ятдесят копійок... Нема?.. Тоді пригости цигаркою...

Хто кого? Він уперто й небезуспішно наступав на цього двометрового здорованя, колишнього боксера-важковаговика Сидора Петровича Манюню і, схоже було, ось-ось виграє поєдинок. Та не з тих був Манюня, хто пасує перед сильним суперником: його так просто не здолаєш. І ось ще один цьому доказ. Несподівано 168

А Вічний Час непоспіхом тече…

для підступного суперника (а, може, й для самого себе) Сидір Петрович вийшов із глухого захисту й перейшов у наступ. Кілька різких, професійно відпрацьованих рухів і, здавалося, суперник уже в нокауті. Це було б справжнім дивом, бо останнім часом йому явно не таланило в цих поєдинках. Але... Але дива не сталося. Виснажений кількахвилинним герцем із настирливим ворогом, Сидір Манюня припинив спротив. Голова його безсило впала на груди, й відразу ж почулося гучне, монотонне хропіння. Бій нічного сторожа Сидора Петровича Манюні з міцним, як горішок, сном на посту № 3 заводського складу було вже вкотре безнадійно програно. 1993

169

Микола Білокопитов

ПОТІШНІ БУВАЛЬЩИНИ Бізнес баби Федори Ця історія трапилася давно, але й досі старші люди переповідають її молодим. А мені повідав про неї приватний підприємець Володимир Олександрович Грона, родичі якого з тих місць, де все й відбувалося. Селище Линовиця Прилуцького району Чернігівської області зокрема відоме своїм цукровим комбінатом. А де є виробництво, там, зрозуміло, є й відходи. А як у нас зазвичай чинять з відходами? Викидають на смітники або накопичують на промислових звалищах. Не по-господарськи це! У линовицьких цукроварів – безвідходне виробництво. Точніше, всі відходи не викидаються, а пускаються в діло. Жом – на ферми, для худоби, а частина меляси, через дірку в заводському паркані відноситься додому й використовується для виготовлення першокласного самогону. Майже в кожному дворі в сезон і міжсезоння народні умільці достойно складають конкуренцію як вітчизняним, так і закордонним виробникам алкоголю. Ясна річ, таке вторинне використання сировини особливо не афішується, але й у дуже великому секреті не тримається. Так було в давні часи, так є й тепер. Жила колись у Линовицях Федора Савелівна Лишафай. Була вона жінкою бойовою, рішучою, в міру балакучою. Так вона сама про себе говорила, так воно десь і було. А з-поміж односельців особливо вирізнялася тим, що, не ховаючись, самогон гнала й відкрито продавала. Кажуть, що баба Федора мала якийсь особливий рецепт: оковита в неї була чиста, як сльоза, без специфічних запахів і при цьому, за словами постійних клієнтів, скаженюча! Злі язики стверджують, що навіть сам діль170

А Вічний Час непоспіхом тече…

ничний (який не раз нахвалявся бабу оштрафувати за самогоноваріння), коли приймав гостей, то тайкома підсилав когось за горілкою тільки до Федори Лишафай. Чи так було, чи ні – не знаємо, але вже самі чутки про це багато про що свідчать. І ось у середині п’ятдесятих років 20 століття почалася чергова антиалкогольна кампанія, і, зокрема, особливу увагу борці з зеленим змієм приділяли викоріненню самогоноваріння. Більшість линовицьких майстрів оковитої або припинили гнати самогон, або ж пішли в глибоке підпілля. І тільки Федора Савелівна без розуміння поставилася до благих намірів партії й уряду та їхніх повпредів на місцях, продовжуючи відкрито гнати горілку й продавати наліво й направо. Тим більше, що клієнтів у неї різко додалося. Народ під час тієї кампанії гнати самогон побоювався, а вживати таки продовжував. Ані кілька останніх попереджень дільничного, ані ціла делегація членів місцевої сільради, що намагалися вплинути на злісну самогонницю, ніяких результатів не дали. Баба Лишахвайка, як її звали по вуличному, не піддавалася на умовляння й не боялася погроз. Дільничному, який лякав її тюрмою, взагалі сказала: – Грицько, не мороч голову! Мене в тюрму не приймуть, бо мені вже восьмий десяток іде. А будеш мене лякать, так он граблі візьму й на твоїй спині поламаю! Такого зухвальства дільничний терпіти не став. Звітуючи в район про виконану роботу по боротьбі з самогоноварінням, він окремим абзацом написав про невиправну бабу й про необхідність вжиття щодо неї «суворих превентивних заходів». У районі навіть зраділи такій обставині. Було прийнято рішення вчинити над бабою показовий суд. Тим самим, як мовиться, вбити двох зайців: норовисту зловмисницю покарати й на інших страху нагнати. Виїзне засідання Прилуцького районного суду відбувалося в одному з приміщень Линовицького цукрового комбінату й зі171

Микола Білокопитов

брало величезну кількість людей. Та воно й не дивно. По-перше, бабу Лишахвайку тут усі добре знали, а, по-друге, всім було цікаво: яку ж кару присудять старій за такий, здавалося б, звичайний для Линовиці грішок? Слід сказати, що під час цього відкритого процесу Федора Савелівна не виявляла особливої поваги до радянського правосуддя, не покаялася, бо не вважала себе винною. Більше того, не раз перебивала на півслові то суддю, то прокурора, заявляючи, що вони геть нічого не тямлять у справі вживання алкоголю. Бідолашного державного обвинувача, який, говорячи, активно жестикулював руками, Федора Савелівна взагалі довела до конфузу: – Якби ви, – говорила баба, – не труїлися казенкою, а пили мій самогон, то у вас, товаришу прокурор, руки отак не тряслися б! У залі зчинився веселий гомін, навіть суддя, прикрившись долонею, здригався від сміху. А секретар після кожної бабиної репліки, що викликала бурхливу, несерйозну реакцію, довгенько калатав дзвінком, закликаючи присутніх до порядку. Та попри такі не вельми серйозні моменти, вирок суду був досить суворим. Сімдесятишестирічну Лишафай Федору Савелівну іменем Закону було засуджено до двох років виправних робіт з конфіскацією знаряддя злочину (самогонного апарату). І в кінці липня відправили бабу в жіночу колонію в місто Одесу. Начальник виправно-трудової колонії, ознайомившись зі справою новоприбулої, і, зважаючи на її похилий вік, ніяк не міг визначитися з тим, яку ж роботу їй призначити? Вирішив особисто поговорити з засудженою. – Що ви добре вмієте робити? – спитав у неї. – Ой, громадянине начальник, – заявила підступна баба, – у всьому Прилуцькому районі краще за мене ніхто самогонку не гнав. Тому, якщо у вас є апарат, я вам таку оковиту гнатиму, що куди тій казенці! Всю тюрму забезпечу... 172

А Вічний Час непоспіхом тече…

Достеменно не відомо, як відреагував на таку пропозицію начальник, тому не будемо нічого вигадувати. Але те, що Федорі Савелівні дали дуже престижну роботу, наводить на деякі припущення... Та цур їм! Доручили бабі доглядати за клумбами в самому центрі Одеси, недалеко від знаменитої Дерибасівської вулиці. Після сніданку її та ще двох жінок разом з необхідними інструментами доставляли туди спеціальною машиною, а ввечері нею ж везли назад у колонію. В обідню пору завжди вчасно прибувала виїзна кухня... Звиклій до селянської праці Федорі Савелівні, догляд за квітами (після домашніх п’ятдесяти соток городу) здавався дитячою забавкою. І вже за тиждень вона виступила з ініціативою, що сама впорається з дев’ятьма квітниками (було по три клумби на кожну працівницю). Начальство ініціативу підтримало й двох напарниць, за визначенням Лишахвайки – «добряче ледачкуватих», перевели в інше місце. І баба Лишахвайка сама давала повний лад на ввіреній їй ділянці роботи. Ой, як Федорі Савелівні сподобалася така тюрма! Так склалося життя, що далі райцентру Прилуки баба ніколи не була. А тут – Одеса, з її вишуканою архітектурою, особливим шармом городян і, нарешті, знаменитостями. Пізніше баба розповідала, що кілька разів не просто бачила, а й розмовляла з самим Леонідом Утьосовим, який з дамочкою не поспіхом прогулювався повз її квітники в бік Дерибасівської. Сама Лишахвайка, навівши порядок на клумбах, не раз робила піші вояжі то на Приморський бульвар до Дюка й відомих потьомкінських сходів, то до оперного театру, то на ту ж Дерибасівську. Та й робота для неї була не каторжною, від якої більше задоволення, ніж утоми. Баба на повному серйозі вирішила доживати свого віку тут. А чим погано? Жити є де, годують тричі на день – вдома не завжди так виходило. Та й сама Одеса линовицьку самогонницю просто зачарувала. 173

Микола Білокопитов

Але не так сталося, як гадалося. Через три місяці бабиної тюрми трапилося непередбачене. На початку листопада почало різко холодати. Всі клумби терміново підготували до зими. І Федора Савелівна фактично лишилася без роботи. Та це ще півбіди. Біда почалася з того, що начальник виправно-трудової колонії на загальному зібранні почав свій виступ з того, що похвалив кращих засуджених, які, усвідомивши свою провину, стали на шлях виправлення й заслуговують особливого відзначення. Першою в цьому списку була названа Лишафай Федора Савелівна. На її адресу начальник тюрми висловив цілий букет компліментів, а закінчив свій виступ фатальною для баби фразою: «Ми вже зробили клопотання про дострокове звільнення на волю громадянки Лишафай...». Для кожного, хто чує подібне в місцях позбавлення свободи, ці слова найбажаніші, найсолодші, найочікуваніші. Проте для баби Лишахвайки вони пролунали громом серед ясного неба, суворим вироком, що посягав на її нове, за її ж словами, «райське життя». І баба, замість радісно просльозитися, раптом істерично заголосила: «Не хочу! Не хочу на волю! Мені тут наравиться! Громадянине начальник, залиште мене в тюрмі! Ну, будь-ласка...» Своїм криком Федора Савелівна кого розсмішила, а кого й спантеличила. Бо такого тут ще не було. Ба, більше! Вже після зібрання баба заявила керівництву колонії, що навідріз відмовляється від амністії й наполягає, щоб їй додали термін ув’язнення до вже існуючого строку. Вона, мовляв, згодна перебувати тут до кінця своїх днів і якщо для цього треба щось вкрасти чи когось виматюкати або й побити, то вона згодна зробити це хоч зараз. Тюремне начальство, за голову схопившись, ледве заспокоїло стару, пообіцявши щось придумати. А насправді зайнялося тим, щоб якнайшвидше спекатися баби. І таки домоглося свого: 174

А Вічний Час непоспіхом тече…

Федору Савелівну Лишафай з першою ж чергою амністованих було (не без скандалу) відправлено додому. Прибувши в рідну Линовицю, підступна баба утворила ось що. За гроші, зароблені чесною працею в ув’язненні, купила два самогонних апарати й замовила своїм постійним постачальникам мелясу з цукрового комбінату. Зігнавши кілька десятків літрів оковитої, Лишахвайка яскраво жовтою фарбою на своїх воротах написала: «Продайоця самогон. Обращаця в любе время!» Такий же текст, але зі своєю адресою, Федора Савелівна написала на білих аркушах паперу й причепила на стовпах навпроти будинку дільничного міліціонера, а також у райцентрі біля райвідділу міліції та суду. Зробивши все це, стара чекала, коли ж її знову заарештують, засудять і відправлять у тюрму, яка асоціювалася в неї виключно з «одеським раєм». Але так і не дочекалася. Паперові оголошення правоохоронці, зрозуміло, відразу ж позривали, а на бабу махнули рукою. Єдине, чого тоді домігся дільничний, так це заставив самогонницю зафарбувати компрометуючий напис на її воротах. Прожила Федора Савелівна 93 роки, безкарно (після короткої тюрми) займаючись самогонним бізнесом. А ще, як згадують линовицькі старожили, баба Лишахвайка зробила у себе в дворі велику клумбу, на якій вирощувала дивовижно красиві квіти...

Залізяка Розповів чоловік, який має безпосереднє відношення до цієї пригоди, присягається, що все так і було, як він розказує, але геть категорично протестує проти того, щоб на нього посилалися при написанні бувальщини. Що ж, хай так і буде.

175

Микола Білокопитов

Почнемо з короткого екскурсу в недалеку історію. У 90-х роках 20 століття на пострадянському просторі стався металобрухтовий бум. І у нас, в Україні, майже в кожному місті й селі створювалися пункти прийому металу, більшість із яких не мали ліцензій і були спочатку головним болем для правоохоронців, а потім, подейкують, ще й добрим приробітком для тих же стражів Закону. Але мова не про це. В одному селі неподалік від Запоріжжя цією справою – прийманням металобрухту – займалася жінка. Звали її Галиною, була вона з чоловіком розведеною, дітей не мала, зате мала великий двір біля свого будинку на околиці села. Отож круті хлопці від металобрухтового бізнесу й запропонували жінці приймати метал від населення. Привезли їй великі ваги, дали магніт і пояснили що й до чого: якщо магніт прилипає до залізяки, то це чорний метал або просто чормет, якщо ні, то – кольоровий або ж кольормет. А вже кольоровий метал: алюміній, бронзу, мідь та інший треба сортувати за кольором. Галина швидко засвоїла ту науку, й справа у неї пішла дуже жваво. Кожного дня люди приносили металевий непотріб, якого за багато років чимало накопичилося по дворах, потім взялися за розробку звалищ. Коротше кажучи, щомісяця Галина приймала по два-три самоскиди металобрухту, заробляючи на тому ділі непогані гроші. І ось одного дня знані в селі пияки, постійні клієнти пункту металобрухту Василь і Сашко прикотили на візку якусь масивну, круглу, продовгувату річ. Крізь порваний мішок, у якому знаходилася та металева штука, видно було, що вона добряче поржавіла. – Галько, приймай залізяку! – звично вигукнув Василь. – Галька на базарі насіння продає! – сердито буркнула жінка. – Ой, вибачте його, Галино Микитівна, – грайливо вискалився Сашко, киваючи на товариша. – Воно ж неграмотне, без176

А Вічний Час непоспіхом тече…

культурне ще й п’яне з самого ранку, – тому й меле бозна що. Прийміть у нас, будь-ласка, залізячку. – Ну, ви й артисти, – благодушно зауважила Галина. – Ладно, кладіть свою залізяку на ваги. Тільки обережно, не збийте мені їх, тільки настроїла. Крекчучи, хлопці підняли мішок з візка і, не втримавши, впустили на ваги, аж гирька звалилася з полички. – Ну, я ж просила вас, обережно! – розсердилася Галина. – Що ви за люди? – Так важка ж, зараза! – огризнувся Василь. – Ледве доперли сюди. Мабуть, сто кіло, не менше. – Підождіть, подивимося, скільки, – розважливо сказала жінка, рухаючи пальцем гирьку по шкалі. – Так, рівно дев’яносто кілограмів. Все, знімайте свою залізяку й кидайте на оту купу. Зараз гроші винесу. Худорляві, наче хорти, хлопці взяли нелегку ношу, розгойдали трохи й кинули на купу різного залізяччя. Хотіли жбурнути повище та не вийшло, бо таки важкенька річ. Одержавши гроші й залишивши до вечора візок у дворі хазяйки, Василь із Сашком подалися до пивнички. Тимчасом до двору нагодився сусід Микола. Йому знадобився невеличкий металевий стрижень. – Он там, на отій купі візьми, – кивнула йому господиня й уже збиралася заходити до хати, як почула стривожений крик сусіда: – Галю, звідки це в тебе? Повернувшись, вона побачила, що сусід сидить навпочіпки біля привезеної щойно хлопцями залізяки, яка наполовину вистромилася з порваного мішка. – А що таке? – спитала. – Ти знаєш, що це? – Чормет, що ж іще? – спокійно зауважила Галина. – Ханурики привезли. 177

Микола Білокопитов

– Може, й чормет – занепокоєно мовив Микола, – але якщо він бабахне, то твою і мою хату знесе! – Тю! Що ти балакаєш? З чого б це іржава залізяка бабахала? – Це не просто залізяка, Галю. – Микола обережно звільняв несподівану знахідку від мішковини. – Я ж в армії сапером був. Але такого дива ще не бачив. Це, здається, снаряд з якоїсь великої гаубиці – є така гармата. Ого, й запал на місці. Ой, сусідко, давай тікати звідси! – Ти що, жартуєш? – Які жарти? Кажу ж тобі, це величезний бойовий снаряд часів війни. Телефонуй в міліцію чи еменесівцям, хай розбираються з цією штукою. Бо буде біда! По цих словах Микола сторожко відійшов від небезпечної знахідки й перед тим, як піти з двору, ще раз попередив сусідку: – Галю, це не жарти! Викликай спеціалістів! Жінка сполошилася й розгублено стояла на подвір’ї, намагаючись усвідомити, що ж робити? Викликати міліцію вона не хотіла. Бо ті хлопці не так снарядом займатимуться, як знову почнуть вимагати ліцензію на право приймання металобрухту, якої в неї ніколи не було. І поки на лапу не даси – не відчепляться. А до того загадкового МНС не знала як телефонувати. Тому поміркувавши, Галина прийняла, як їй здалося, єдино правильне в цій ситуації рішення: хто привіз небезпечну залізяку, той нехай із нею голову й морочить . Василя й Сашка без особливого труда Галина знайшла там, де й сподівалася: в пивному барі. Хлопці вже встигли добряче випити й сиділи за столиком, безтурботно лялякаючи про те, про се. Жінка вирішила не здіймати галасу на людях і вигукала обох на вулицю. – Що сталося, Галю? – спитав Сашко. – Ще не сталося, але може статися. Ходімо зі мною! Обидва! 178

А Вічний Час непоспіхом тече…

– О, це цікаво! – єхидно посміхнувся Василь. – Галько, а ти нас двох витримаєш? – По-перше, не галькай! А по-друге, таких сопливих, як ти, – жінка оцінила його презирливим поглядом, – мені десяток треба, щоб ухекатися трохи. Отримавши одкоша, Василь заткнувся. А Галина стисло пояснила випивакам, що й до чого. А закінчила тим, що, мовляв, якщо вони зараз же не заберуть свою залізяку, вона викличе міліцію і в них будуть проблеми. – Так ми ж уже всі гроші пропили, – не кліпнувши оком, збрехав Сашко. – Нічого, відробите. Завтра буде машина, допоможете завантажити металобрухт. На тому й погодились. Кинувши снаряд на візок, хлопці пообіцяли Галині відвезти його туди, де знайшли – в балку. Оскільки мішок, у якому вони приперли цю «залізяку» на пункт, повністю розірвався, то вирішили обходитися без камуфляжу. Ґрунтова дорога була вся в ямах та горбах. По ній і торохкотіли візком Василь та Сашко. А важкий снаряд, підстрибуючи, гримкотів і почергово завалювався то на один борт візка, то на другий... Тим часом пообіднє липневе сонце пекло немилосердно. Хлопців розморило. А до балки було ще далеченько. Зупинилися на перепочинок з перекуром. Першим озвався Василь: – Чуєш, а для чого нам цю штуку мантулити хтозна куди? Давай кинемо її десь тут, і хай собі лежить. – Еге, а якщо дійсно, не дай Бог, зірветься? – засумнівався напарник. – Ми ще ж у селі, як-не-як! – Ой, не сміши! Якби він хотів рвонути, то давно вже бабахнув би! – нервово вигукнув Василь і, схопивши каменюку, що лежала край дороги, кілька разів гепнув нею по корпусу снаря179

Микола Білокопитов

да. – Бачиш? Там усередині все поржавіло. Це вже купа металобрухту! – Ну, коли так, – погодився Сашко, – то давай його тут і притулимо. Хлопці підкотили візок до узбіччя дороги й перехилили набік. Снаряд випав, покотився по короткому схилу, перед самим парканом натрапив у траві на горбик, підскочив і став на «попа». – Ти диви! – наче солдат по команді «Струнко!» стоїть, – зауважив Василь. – Ага! – погодився Сашко. – Хай тут побуде на варті спокою і миру. Спекавшись «залізяки», хлопці кинули візок біля двору Галини, де вони його постійно залишали, а самі, як завжди, подалися до пивнички. Хто знайомий зі специфікою селянського буття знає, що влітку господарі встають дуже рано й пораються на городі. Спекотний полудень перебувають у хаті чи в садочку в холодочку. А під вечір – знову на город. Дід Кузьма після ранкової городньої роботи подрімав у хаті, затим пообідав, подивився новини по телевізору. Між іншим, у новинах розказували про терористів, які в сусідній державі підірвали будинок, підклавши під нього бомбу. Старий уголос поспівчував постраждалим, зауваживши сам собі щось на зразок того: добре, хоч у нас такого немає. Та з тим узяв косу й пішов за парканом травички вкосити. Побачивши величезний снаряд, дід закляк на місці. Жахіття, що показував телевізор, відбувалися десь далеко й не викликали конкретного страху. А тут ось вона, реальна загроза, біля його рідного обійстя! Спина дідова вкрилася холодним потом, руки затремтіли й випустили косу. Кузьма злякано скрикнув: «Господи, вже й сюди терористи добралися!» і побіг по сусідах, щоб розповісти про страшну знахідку. Як на те, з 180

А Вічний Час непоспіхом тече…

найближчих сусідів удома була тільки старенька баба Дунька, яка вже й недобачала, й недочувала. Ледве докумекавши, що їй стривожено говорив Кузьма, вона байдужим голосом перепитала: – Війна почалася, чи що? – Може й почалася! – знервовано гаркнув дід і, зрозумівши, що з Дунькою нема сенсу говорити, побіг підтюпцем до приймальниці металобрухту Галини. Принаймні, у неї є телефон і можна повідомити, куди слід. Почувши про дідову біду, Галина, звичайно ж, здогадалася в чому річ. Але не подала вигляду. Мовляв, он телефон, дзвоніть, Кузьмо Григоровичу, хоч в міліцію, хоч у сільраду, хоч куди хочете. А про хлопців подумала «От негідники! Ну, нехай тепер самі викручуються, як можуть!». Дід Кузьма набрав номер 02. І почав розказувати черговому міліціонеру про тероризм взагалі й про загрозу терористичного акту проти нього персонально... – Вам що, робити нічого? – сердито перебив його черговий. – Ви займаєте телефонну лінію, по якій людина, котра потрапила в біду, можливо саме зараз не може додзвонитися до нас. А ви якусь ахінею несете! Не соромно? – Що? Яку таку ахінею? Та в мене біля двору бонба лежить! Це ж вам не жарт! І взагалі, як ви смієте зі мною так розмовляти? Я ветеран війни і праці... – і далі Кузьма Григорович насварив телефонного співрозмовника, пообіцявши, що скаржитиметься на нього самому міністру внутрішніх справ, а то й президенту. А закінчив категоричною вимогою. – Швидше приїздіть, бо якщо бонба зірветься – півсела рознесе. – Так ви б з цього й починали, що у вас бомба біля хати! – зрозумівши, що абонент швидше за все не жартує, сказав черговий. – А то розповідаєте про якийсь тероризм. Кажіть, де ви живете... – Записавши адресу, міліціонер порадив не наближатися до вибухового предмета й чекати приїзду спеціалістів. 181

Микола Білокопитов

Поки дід розмовляв з черговим про тероризм, поки міліція повідомляла в управління МНС, поки сапери готувалися до виїзду на місце, Василь із Сашком повністю пропили гроші, виручені за забраковану Галиною «залізяку» і зажурено розмірковували на тему: де б його ще знайти металобрухт, щоб заробити на пляшку. І раптом Василь, осяяний якоюсь ідеєю, спитав у напарника: – А що, на Гальці світ клином зійшовся? – До чого це ти? – витріщився на нього Сашко. – А до того, що в нашому селі ще два приймальних пункти є. Давай нашу залізяку відвеземо Петрові, який за балкою живе, або Ількові, що біля школи. – О! – підняв угору пальця Сашко. – Ну, в тебе й голова! Молодець! – Сам знаю! – поважно відказав на те Василь. ...Дід Кузьма боязко підійшов з вулиці до свого паркану, з острахом поглядаючи на снаряд, обережно відчинив хвіртку й, ледь дихаючи, попрямував через двір до будинку. І вже аж зачинивши хатні двері, полегшено зітхнув. Чекати на «спеціалістів по бонбах», як він їх про себе назвав, вирішив у хаті. Все-таки безпечніше. Якщо, не дай Бог, рвоне клята бонба, то осколки тут його не дістануть. Не підозрюючи, що через їхню «залізяку» розгортається ціла детективна історія, Василь та Сашко прибули зі своїм візком до паркану діда Кузьми. Наділи на снаряд цупкий паперовий мішок – не для того, щоб замаскувати «залізяку», а щоб вона не дуже скреготіла, ковзаючи по металевому коритцю візка. Добряче помучившись, кинули вантаж до свого нехитрого транспорту й потягли, виписуючи криву траєкторію по дорозі. Невдовзі повернули до балки. А в цей час з іншого боку на вулицю заїхали два автомобілі. Попереду міліцейський, за ним – спецавтомобіль МНС з бригадою саперів. Напитавши у перехожого, де саме хата Кузьми Гри182

А Вічний Час непоспіхом тече…

горовича, приїжджі зупинили транспорт метрів за сто, а двоє з них пішли за вказаною адресою. Оскільки нічого схожого на вибуховий предмет біля двору не було, еменесівці почали вигукувати господаря. Дід Кузьма відчинив двері й, побачивши людей у формі, зрозумів: спеціалісти прибули. Він сам себе так уже в думках нажахав тією «бонбою», що виходити з хати боявся. Тому гукнув з порога, показуючи рукою: – Отамо, за парканом бонба! – Нема тут нічого! – почув у відповідь. – Та ви що, смієтесь? – дід, повагавшись, ступив за поріг і подибав до воріт. Не побачивши снаряда, Кузьма розвів руками і заговорив не так до приїжджих, як сам до себе: – Як же так? Ось тутички ж стояла бонба. Куди ж вона поділася? Чи крізь землю провалилася... До двору підійшов уже цілий гурт незнайомих людей. Один з них у військовій формі, видно, старший суворо звернувся до Кузьми: – Ну, що, діду, будемо складати протокол про фальшивий виклик, чи як? – Та ви що, бог з вами! Та вона ось отуточки ж, вона... – дід розгублено бурмотів, показуючи на місце, де, за його словами, був снаряд. – Товаришу підполковник, – озвався молодий сапер, який досліджував вказане господарем місце, – тут свіжі сліди від якогось візка. Ведуть в ту сторону, – показав рукою в напрямку балки. – О, хтось бонбу поцупив, чи що? – з надією запитав Кузьма. – Зараз розберемося! Куди веде ця дорога? – Через балочку на той край села. – Ану, хлопці, – звернувся старший до двох саперів, – мотніться з міліцією, розвідайте що й до чого. Та обережно ж там! А ми тут з дідом поговоримо... 183

Микола Білокопитов

Міліцейський газик наздогнав «металістів» уже за балкою. Вони саме завертали з дороги у вузеньку вулицю. – Бог на поміч! – озвався до хлопців майор міліції, виходячи з автомобіля. – Що везете? – А що таке? – набурмосився Василь. – Металобрухт веземо. – Можна подивитися? – А що на нього дивитися: залізяка, як залізяка. З автомобіля вийшли двоє саперів. Один з них підійшов до візка з явним наміром подивитися, що знаходиться в паперовому мішку. Сашко байдуже тримав ручку возика, а Василь реагував нервово. Він сердито сопів, поглядаючи на небажаних конкурентів, які замахнулися на їхню здобич. А потім нецензурно вилаявся й, гукнувши «Та задрали нас цією залізякою!», нагнувся й обома руками різко смиконув угору мішок. Снаряд випав і важко покотився під міліцейський газик. «Конкуренти» кинулися врозтіч й заховалися від можливого вибуху на безпечній відстані. Майор зі схованки щось тривожно кричав «металістам», але ті зовсім не зважали на його попередження. Ще трохи постояли біля «залізяки» і, чортихаючись, потягли порожній візок дорогою. ...Небезпечне місце, як і передбачає відповідна інструкція, було оточене нарядами міліції. Місцевих мешканців евакуювали з найближчих будинків, а також з осель, що знаходилися на маршруті майбутнього транспортування снаряду. Чималий клопіт виник у саперів: попомучились вони, поки вийняли снаряд з-під автомобіля. Але, зрештою, все було зроблено, й смертоносну знахідку таки благополучно доправили на по лігон. Пізніше ходили балачки, що коли «бонбу» знешкоджували, то вона бабахнула так, що яма після вибуху була чи то шість, чи то вісім метрів у діаметрі. Можна тільки здогадуватись, якої біди могла наробити вона, якби, не дай Боже, це сталося в селі. 184

А Вічний Час непоспіхом тече…

Галина після всього, що сталося, металобрухт у мішках більше не приймає. Хіба що всякий дріб’язок. Але перед тим обов’язково перевірить, які саме там залізяки. Сашка й Василя, з легкої руки діда Кузьми, в селі дражнять терористами. А сам дід ходить у героях. За виявлену пильність він отримав грамоту від обласного управління МНС.

Прокол мента – утіха для народу Ще за радянських часів мій друг Пилип Сергійович Юрик, живучи на Черкащині, чув про цю пригоду. А коли переїхав жити на Січеславщину, то й там йому один до одного переповідали ту ж історію й клялися-божилися, що вона трапилася саме тут. Хтозна, може й на Запоріжжі було щось подібне... Державтоінспектора Петра Прищепу всі поза очі називали Прищем і не любили. Не через те, що старшина міліції Прищепа ревно стояв на сторожі закону й не давав розслабитися місцевим та приїжджим автолюбителям, а за те, як він це робив. Ох, і полюбляв же Прищ позбиткуватися над водіями. Навіть коли не штрафував винуватців за дрібні порушення, то так довго й нудно повчав бідолах, що вони потім говорили: «Краще б він, падлюка, штраф узяв, ніж ото гундосив півгодини!». І ось, кажуть, була з ним така приключка. Якось увечері побачив Прищ, як до ресторану під’їхала «Волга», кермував якою молодий чоловік. Поруч із водієм сиділа розкішна жіночка, очевидно дружина. Вийшла парочка з авто й попрямувала до ресторану. Виявляючи пильність, старшина вирішив прослідкувати за водієм, щоб попередити можливе грубе порушення правил дорожнього руху. Отож, трохи зачекавши, Прищ начебто випадково зазирнув до зали ресторану й задоволено посміхнувся – таки не підвела його інтуїція: ті двоє сиділи за столиком, мило 185

Микола Білокопитов

між собою про щось воркували, а водій тримав у руці чарку, видно, тост виголошував, а потім випив. Ага, подумав старшина, попався, голубчику! Він вийшов надвір, підійшов до автомобіля, яким приїхала парочка й, важко крекчучи (нахилятися йому було нелегко – власне черево заважало), повикручував золотники в усіх чотирьох колесах. Автомобіль під монотонне сичання камер, що випускали повітря, повільно осідав на ободи, які розплющували під собою поступово порожніючі шини. Граючись жезлом, старшина Прищепа задоволено ходив туди-сюди вздовж авто по тротуару, готуючись виголосити порушникові лекцію на тему «Горілка – ворог водія». Йому згадалося, як минулого року він також помітив одного випивоху, що бавився кухлем пива. Але той хитрюга помітив його і, влучивши момент, коли він одвернувся, скочив за кермо свого «Жигуля» й кулею полетів од пивбару. Старшина навіть у свисток не встиг сюркнути. А цей не втече, – тішив себе правоохоронець. На порожніх шинах далеко не заїдеш. «От я молодець!» – похвалив себе вголос Прищ, передбачаючи довгу й цікаву, на його думку, виховну роботу з порушником. Забачивши на виході з ресторану потенційну жертву з його супутницею, старшина сердито насупив брови й зупинився неподалік машини. Нічого не підозрюючи, молоді люди підійшли до свого автомобіля, й молодий чоловік, відчинивши двері з боку водія, галантно запросив сісти за кермо даму. Сам же, як виглядало, він взагалі не збирався сідати в авто, бо почав пояснювати жіночці, якою дорогою слід їхати, щоб швидше добратися до якогось їхнього спільного знайомого. Раптом чоловік звернув увагу на спущене колесо, а потім – на друге... Він ще не встиг зробити ніяких припущень, як поруч залунав дзвінкий дитячий голос. Якесь хлопча, показуючи рукою на старшину Прищепу, голосно сказало: 186

А Вічний Час непоспіхом тече…

– Це вам отой дядько міліціонер колеса поспускав! Я сам бачив! Застуканий зненацька Прищ розгубився, а потім ні сіло, ні впало перепитав у молодого чоловіка: – А ви що, нікуди не їдете? – Та я – нікуди, а ось Надія Всеволодівна, між іншим, племінниця секретаря райкому партії, поспішає в гості... – Ой! – злякано вигукнув старшина. – А я, той... е-е, помилочка вийшла. У вас насос у багажнику є? – Знайдемо, – озвалася жіночка й роздратовано додала. – Але я дійсно дуже поспішаю! – Та я зараз, швиденько, – запобігливо сказав Прищепа й, узявши поданий йому насос, нахилився до переднього колеса. Чи то Прищ дуже вже різко заходився виправляти власний прокол, чи то одяг був надто вже затісним для нього, але коли даішник нагнувся, міліцейські штани ззаду по шву розійшлися і яскраве світло тротуарних ліхтарів показало перехожим, які світло-барвисті труси носить правоохоронець. При цьому сам старшина за несподіваними клопотами чи не відчув, чи не звернув уваги на підозрілий тріск ззаду, отже не знав про аварійну ситуацію на власних штанах. Це само собою вносило додатковий колорит у й без того доволі комічну ситуацію. Той факт, що нелюбий усіма Прищ проколовся, викликав жваву цікавість навіть у тих, хто його ледве знав, а то й не знав зовсім. До місця події почали підтягуватися зіваки. Коли захеканий старшина почав уже накачувати другу шину, довкола зібралися душ тридцять людей. Одні мовчки, але з єхидним усміхом спостерігали за стараннями Прищепи, інші навмисне голосно перемовлялися між собою, з прозорим натяком на міліціонера, що вскочив у халепу: – Грицю, як ти думаєш, качати насосом легше, нагинаючись над ним, чи присідаючи разом з помпою? 187

Микола Білокопитов

– Та, мабуть, присідаючи. – А штани не тріснуть? – Чого б їм тріскати? Подивися на мене, я ж худий, як глист... Подібні діалоги викликали відповідну реакцію публіки, а хлопченя, яке видало правоохоронця, увесь час реготало, аж за живіт бралося. Не так з тих розмов, як з тріснутих міліцейських штанів, дірка на яких з кожним важким Прищевим присіданням збільшувалася й збільшувалася. Прищепа все те чув, внутрішньо нервував, але робив вигляд, що ті балачки та сміх його не стосуються й монотонно сопів, накачуючи камери. Єдиним, хто пожалів старшину, був старий водій Іван Гичка, що сусідньою вулицею п’янючим плівся додому та завернув на шум. Думав, може, яке весілля чи гулянка та хтось чарку на дурняк піднесе. Побачивши даішника (який не раз його штрафував, а одного разу навіть права забрав за специфічний запашок «після вчорашнього»), Гичка закляк від подиву, бо ніколи не бачив, щоб Прищ сам колеса накачував. Та ще не на міліцейській машині, бо власної у нього не було. Не знаючи що й до чого, Гичка підійшов, хитаючись, до натовпу й голосно заявив: – Чого ви іржете, наче ті коняки? Краще б помогли цьому, як його, Прищу, ой, звиняйте, шановному Павлу Степановичу. Правильно кажу, – повернувшись до спітнілого й захеканого Прищепи, базікав Іван. Старшина на таке співчуття не відповів, тільки ще інтенсивніше й сердитіше почав смикати ручку насоса. А Гичка не вгавав. Оскільки ніхто з натовпу не виявив бажання допомогти, Іван засукав рукави й, підійшовши ближче до міліціонера, душевно сказав: – Степановичу, хоч ти й падлюка, давай я тобі поможу. – Та пішов ти! – визвірився на нього Прищ. – Завтра на дорозі розберемося, хто падлюка! 188

А Вічний Час непоспіхом тече…

– Тю, так про це ж усі знають. А завтра вихідний, – хитро вискалився Гичка. – А до післязавтрього протверезію. Так що, нічого тобі з мене не вигорить! Так помогти, чи що? – Іди звідси! – недобре зашипів Прищепа. – Без сопливих упораюсь! – Ну, ні то й ні, – байдуже махнув рукою Гичка й одійшов до гурту, приєднавшись до хору коментаторів події. Нарешті всі колеса були накачані. Старшина Петро Прищепа, важко дихаючи, віддав насоса власнику авто, ще раз вибачився за непорозуміння й побажав дамочці на дорогу «ні цвяха, ні жезла». Та з тим, кинувши осудливий погляд на веселий натовп, що продовжував чомусь гиготіти, пішов собі, демонструючи всім, хто бачив його зі спини, аварію з форменими штаньми. І не знайшлося нікого з присутніх під час тієї події, хто сказав би про це Прищепі. Але з усього того була й користь. Іван Гичка розказував про це так: – Після тієї пригоди Прищ таки трохи піджав хвоста і хоч залишився падлюкою, але вже не такою, як був раніше. Принаймні тепер менше базікає й колеса в машинах не спускає. А ще, кажуть, наступного дня старшині Прищепі на міліцейському складі видали нові штани... 2001

Чужа слава Ніколи не хотів пожинати чужої слави. Але так вже вийшло... У січні кожного року, починаючи з 1980-го, на Вінниччині відбувається веселе свято з нагоди дня народження великого українського сміхотворця Степана Руданського. Концерти, забави, турніри, виступи відомих гумористів – усе це починається 189

Микола Білокопитов

в селі Хомутинці, де народився поет, продовжується в райцентрі Калинівка, а закінчується у Вінниці виступами письменників по школах, училищах, вузах, театрах... Мені вперше вдалося побувати на батьківщині видатного гумориста і взяти участь у святкових заходах у кінці дев’яностих років, коли став лауреатом літературної премії імені Степана Руданського. А 2006-го відомий гуморист, лірик і драматург Петро Ребро став лауреатом цієї премії. І позаяк сам він, занедужавши, не міг поїхати на Вінниччину, то доручив мені цей приємний клопіт. Вручення лауреатського диплома відбувається на другий день свята під час великої культурно-мистецької програми на центральній площі в Калинівці. Причому, саме свято починається з урочистого вручення нагороди, виступу лауреата, а потім продовжується концертом. І ось мені першому дають слово, зазначивши, що я представляю інтереси цьогорічного лауреата Петра Ребра. Виходжу я, розшаркуюся перед публікою, якої зібралося на площі близько семи тисяч, хвалюся тим, що після мене і Пилипа Юрика – Петро Павлович Ребро вже третій запоріжець, що став лауреатом однієї з найпрестижніших літературних премій... З площі лунають вигуки «Розкажіть гуморески лауреата!» Я до цього готовий, бо не вперше тут, і розказую один із віршів Петра Ребра. До речі, цей вірш мені дуже подобається, його я запам’ятав ще років тридцять тому. Ось він: Об’ява «Продаються хата і свиня. Під залізом. Мужеського роду. Зовні обличкована вона, Тиха, смирна і не лізе в шкоду. Призьба є, підлога дощана, Вже не менш, як на три пальці, сала. 190

А Вічний Час непоспіхом тече…

Видно город з одного вікна, Тільки рило Жучка покусала. Весь причілок прикраша різьба. Любить кукурудзу і помиї. Дах червоний, а з боків – ряба, З димарем і дзвоником на шиї. Добрий погріб і колодязь є, Є де льоху пасти коло двору. І сусід сознательний – не п’є, Хвіст стирчить, як пужално, угору. Обіч хати кухня і садок. Є плита, і квітнуть вишні в маї, Трохи далі – чайна і ставок... Є коньяк, а жаб давно немає. Подивитись можна в кінці дня. Не лякайтесь, що висока плата, Бо зате ж з верандою свиня І з кільцем залізним в писку хата». Публіка реагує весело, аплодує, я покидаю сцену під вигуки «Браво!». Кажу голові Вінницької обласної організації спілки письменників Володимиру Рабенчуку та внучатому племіннику Степана Руданського Олексію Боржковському щось на зразок того, що зараз, мовляв, пожинаю чужу славу. Вони жартують: «Так тобі й треба!», «Дивись, не загордись!» і таке інше. Але, як з’ясувалося, справжнє «пожинання чужої слави» для мене почалося через кілька хвилин. Якийсь чоловік, вже добре напідпитку (на площі рясно стоять торгові намети, господарі яких запрошують усіх перехожих причаститися й закусити) підходить до мене і, розмахуючи книгою Петра Ребра «Козацькі жарти», лізе цілуватися. При цьому з нього безперервним потоком линуть дифірамби: – Петре Павловичу, – обнімаючи, говорить він мені. – Я такий радий, що ви сюди приїхали, що стали лауреатом. Я так 191

Микола Білокопитов

люблю ваші жарти, а моя жінка, та вобще у вас закохана. Вона соромиться підійти ближче, ну так ми її підгукаємо. Галю!, Галю, йди сюди! – кричить він кудись у натовп. Безуспішно намагаюся пояснити чоловікові, що я не той, за кого він мене приймає. Але він мене просто не слухає, а продовжує говорити: – Оце ж моя сестра живе в Запоріжжі й прислала вашу книжку. Ой, Петре Павловичу, як нам подобаються ваші вірші. Ви, будь-ласка, напишіть отут, біля вашої фотографії свій автограф. Тільки не мені з Галькою, а онукові. У мене їх п’ятеро. Один, від старшої дочки, ходить у четвертий клас, другий у шостий, третій... Далі чоловік розповідає, як хто з його внуків навчається, а один з них – Василь, той, що в шостий клас ходить, віршики пише. Правда, з матюками, тому нікому їх не показує, тільки сусідським хлопцям. А оце Галина знайшла зошит, вони й почитали. – Дуже талановитий у нас Василько, а щоб він писав, як треба, ви йому отуто, біля своєї фотографії, будь-ласка, напишіть автограф... Дивлюсь на те місце в «Козацьких жартах» (книга восьма), де, на прохання чоловіка я, буцімто сам Петро Ребро, повинен написати автограф, а там не фото автора, а копія гравюри козака з кобзою. Ага, зауважую сам собі, чоловік просто недобачає, тому й прийняв мене за іншого. Зрозумівши, що відчепитися від цього доброго, настирливого чоловіка просто так не вдасться, та й щоб не розчаровувати його, беру гріх на душу. Почерком, якомога схожішим на Ребровий, пишу експромт для його внука: Васильку! Дай Боже, щоби дух козацький В тобі вулканив, а не тлів. Твори сміливо, як Руданський, Але без сороміцьких слів... Петро Ребро 192

А Вічний Час непоспіхом тече…

Коли я озвучив написане, чоловік радісно мене обійняв, подякував і (нарешті!) побіг до своєї Галини, показуючи всім зустрічним книгу з автографом від автора. По приїзді в Запоріжжя каюсь перед Петром Павловичем Ребром, розказуючи про цю пригоду. А він сміється: – Правильно зробив. Якщо колись буду на Вінниччині й випадково зустріну того чоловіка, скажу, що то я йому дарував свою книгу з автографом для онука.

Не туди! Цю історію повідав Микола Миколайович Бордюжа Ви не чули, як Іван Дилда йшов від свого брата Грицька з Вербового до себе в Яблунівку, але так і не дійшов, заночувавши у куми Горпини, через що мав немалий клопіт від своєї жінки Олени? Не чули? Ну, то я вам розповім. На Стрітення, як ви знаєте, за народним календарем зима з весною зустрічаються. Так от, щоб ці пори року раптом не розминулися чи не запізнилися, чи ще якої непередбачуваної неприємності не сталося – Іван з Грицьком те діло добряче відзначили першокласним самогоном. Затим неквапом погомоніли про те, про се. Поспівали про Галю, яка несе воду, про попа та собаку… І, нарешті, через якусь незначущу дрібничку посварилися, ледь не почубилися, і старший брат Іван, нагнувши молодшому Дилді такого, що не скоро розгинається, пішов додому. А йти було недалечко: в добру погоду з одного села друге видно. Але в тому то й річ, що погода того дня чи вже вечора була не сказати погана, проте й хвалити ні за що – вітер дмухав ще й сніг зривався. 193

Микола Білокопитов

Отож, проти вітру зі снігом Іван Дилда й пішов. Йшов-йшов-йшов-йшов-йшов-йшов-йшов…Стоп! Курити захотілося. А вітер зустрічний. Розвернувся, щоб сірника не задувало, прикурив цигарку і пішов. Йшов-йшов-йшов-йшов-йшов-йшов-йшов… Стоп! Що за чортівня? Прийшов назад, у Вербове. Тю! Розвернувся й пішов на Яблунівку. Йшов-йшов-йшов-йшов-йшов-йшов-йшов… Стоп! Цигарку в зуби. Розвернувся. Прикурив і пішов. Йшов-йшов-йшов-йшов-йшов-йщов-йшов… Стоп! Знову Вербове! Та що це ще таке? Чи Грицько начаклував, зараза?! Матюкнувся. Розвернувся й пішов на Яблунівку… Ще п’ять разів Іван вертався у Вербове. І нарешті дійшло: куриво винувате! Витяг з кишені півпачки цигарок, зім’яв і викинув. Зітхнув полегшено і пішов на Яблунівку. Йшов-йшов-йшов-йшов-йшов-йшов-йшов… Стоп! По малій нужді припекло. Зупинився. А вітер, як ви пам’ятаєте, зустрічний. І, щоб не задувало, Іван знову розвернувся…

Маруся – раз, два, три... Те, що в 70-ті роки двадцятого століття трапилося в одному з сіл на Хмельниччині, розповіла вчителька Матвіївської загальноосвітньої школи Вільнянського району, що на Запоріжжі, Шпарук Людмила Дмитрівна. У молодого подружжя Василя й Марії – велика подія: перше дитя народилося! Новоспечений батько хоч і хотів мати сина, зрадів, коли в пологовому будинку йому сказали «У вас дочка!» Через тиждень після того, як Василь забрав Марусю з дочкою додому, подружжя вирішило влаштувати невеличку гулянку. Запросили родичів, друзів та сусідів. І вже під обідню пору господарі та гості почали, як мовиться, «доцю приливати». 194

А Вічний Час непоспіхом тече…

Зазначимо, щасливий тато разом із майбутнім кумом Петром розпочав те діло (приливання) з самого ранку, й, коли почалося гуртове застілля, він був уже добряче напідпитку. І після чергового тосту в затуманеній Василевій голові виник сумнів: чи правильно це, коли його донечку сьогодні вже кілька разів привітали з днем народження, а в неї досі нема ніяких документів? Відповідь напрошувалася однозначна: не правильно! Те, що він мислить у вірному напрямку, кивком підтвердив і Петро, з яким Василь поділився своїм сумнівом. – Що будемо робити? – спитав у майбутнього кума Василь? Петро кивнув головою, бо говорити вже практично не міг. – Може, перекуримо? Петро кивнув. Беручи цигарки в серванті, Василь звернув увагу на якийсь папірець, що лежав поруч. Придивився: то була довідка з пологового будинку про народження дитини. – О, – підняв угору вказівного пальця Василь, – я знаю, що робити! ...Після того, як Петро на знак згоди вкотре йому кивнув, двоє кумів, одне одного підтримуючи, пішли в сільраду, що була на сусідній вулиці. Ні кохана дружина Маруся, ні гості не знали про цей похід. У ті часи, як воно й сьогодні по селах, реєстрацію шлюбу, народження дитини й таке інше оформлював секретар сільської ради. До нього й направилися хлопці. Галина Миколаївна – так звали сільського секретаря – була жінкою вже в літах. У своєму та й кількох сусідніх селах, які обслуговувала сільрада, знала всіх мешканців. І взагалі була в курсі всіх подій. Тому, забачивши двох молодих людей, один з яких недавно став татом, відразу здогадалася, чому хлопці такі веселенькі. – Доброго здоров’ячка Вам, тьоть Галь! – привітався Василь. Петро кивнув. 195

Микола Білокопитов

– Здрастуйте, хлопці, – усміхнулася Галина Миколаївна. – Що, доцю приливаєте? – Еге ж! – задоволено мовив Василь. Петро кивнув. – Тут таке діло, – Василь дістав з кишені довідку з пологового будинку, – приливати приливаємо, а в доцюні документів ще нема. Треба ж оформити! – Ну, за цим діло не стане, – сказала секретар, дістаючи зі столу бланк свідоцтва про народження. – Зараз буде вам документ. Як вирішили доцю назвати? Василь розгублено розвів руками. Видно було, що запитання застало його зненацька. Вони, звичайно, обговорювали з дружиною цю проблему. Але зараз, хоч убий, не годен був згадати, до чого тоді домовилися. Тому, безпорадно розвівши руками, щиро відповів: – Не знаю. – Як це? – здивувалася Галина Миколаївна. І зробила підказку. – Яке тобі жіноче ім’я подобається? – Маруся, – впевнено заявив Василь. – Гарне ім’я, як і в твоєї дружини. До речі, твоя Марія погодиться з твоїм вибором? Василь запитально глянув на майбутнього кума. Петро кивнув. – Ну, звісно, погодиться! Он і кум підтверджує. Петро ще раз кивнув. – Що ж, хай так і буде, – сказала секретар і почала виписувати для Марії (Василівни) свідоцтво про народження. До хати, де гулянка була в самому розпалі, Василь з Петром увійшли з виглядом переможців. Молодий тато інтригуюче тримав у піднятій руці документ. – Ось! – урочисто заявив він. – Тепер у моєї доці є свідоцтво про народження! Тільки що в сільраді одержали. За це треба випити! 196

А Вічний Час непоспіхом тече…

Петро кивнув, а присутні заплескали в долоні. Чоловіки відразу ж почали наповнювати чарки, але радісну мить проголошення урочистого тосту зірвала Василева теща: – Васю, чого ж ти не кажеш, як же ж назвав доцю в документі? – Маруся, як же ще? Виникла німа сцена. Всі подивилися на Марію, яка, у відсутності хлопців, називала їм зовсім інше ім’я дитини. – Яка Маруся? – скрикнула молода мама. – Та він нас розігрує! Дай сюди свідоцтво! Переконавшись, що чоловік говорить правду, Марія пустилася в сльози, приказуючи «Що ж ти наробив?». Її почали втішати, але марно. Вона, схлипуючи, пояснювала, що хотіла назвати донечку Євгенією, на честь своєї бабусі. І вони ж з Василем це погодили, а він отаке витворив. Виплакавшись, Марія піднялася за столом, взяла чарку й, ображено дивлячись на свого розгубленого чоловіка, твердо заявила: – Хай там хоч що написано у свідоцтві, а ми все одно називатимемо доцю Женею! От за це й вип’ємо! Присутні відреагували на цю заяву по-різному, але загалом погодилися з таким рішенням. Василь винувато зітхнув і по-дитячому вибачився «Я більше не буду!». А Петро кивнув і потягся за чаркою... Минуло три роки. Старі непорозуміння давно забулися, а нові – в щасливому сімейному бутті Василя й Марії – не прижилися. І слава Богу! Домовленість між чоловіком і дружиною виявилася вищою від формальностей, і донечку, незважаючи на запис у свідоцтві про народження, всі називали Євгенією або просто Женею. І ось у Жені з’явилася сестричка. Марія знову народила доцю. І на честь цієї радісної події сімейна пара знову організувала гулянку. 197

Микола Білокопитов

Після ...надцятої чарки Василь запитально подивився на кума Петра. Той кивнув. І вони вирішили вийти на перекур. У серванті, біля пачки цигарок, лежала довідка з пологового будинку. Щось перемкнуло у Василевій голові, й він швидше автоматично, ніж усвідомлено, взяв довідку й поклав собі в кишеню. Через десять хвилин два куми постали перед ясні очі секретаря сільської ради. Оскільки Галина Миколаївна минулого року пішла на пенсію, секретарем призначили молоду жіночку з сусіднього села. – У мене доця народилася! – радісно повідомив їй Василь. – Так ми оце святкуємо! – Вітаю вас! – доброзичливо усміхнулася новий секретар. – Треба свідоцтво про народження виписати. – Та нема проблем, давайте ваші документи... Як вирішили назвати доцю? Василь розгублено розвів руками: – Не знаю. – Як це так? А у вас перша дитина? – Ні, це вже друга і знову – донечка! – Василь глянув на Петра, той, підтвердивши, кивнув. – А як першу назвали? – Женя! Петро кивнув. – А яке вам жіноче ім’я подобається? – Маруся. – То, може, так і назвемо? Василь запитально глянув на кума. Той ствердно кивнув. І Василеві нічого не залишалося, як погодитися: – Хай буде Маруся...

198

А Вічний Час непоспіхом тече…

Камасутра в тролейбусі Громадський транспорт – це бездонний колодязь тем для всіх творчих людей а надто ж для гумористів. Ось ще одне цьому підтвердження. Час пік. За кермом тролейбуса – стажер, про що свідчить трафарет із відповідним надписом, причепленим на лобовому склі. Перед світлофором недосвідчений водій різко гальмує: пасажири втрачають рівновагу, супроводжуючи це не надто вишуканими компліментами на адресу «конюха, який везе дрова, а не людей». Та вибух роздратування раптом вщухає, і вся увага пасажирів зосереджується на тому, що відбувається в самому центрі салону. Малюю картину в деталях, бо мені випало бути, що називається, в гущі подій, поруч із героями описуваної пригоди. Під час різкого гальмування двоє – він і вона – падають. Опиняються на підлозі синхронно і, слава Богу, без травматичних наслідків. У результаті вона, симпатична молодичка з розкішним тілом, лежить на спині. Він, бідовий дід, якому вже десь під, а, може й за вісімдесят, лежить на молодичці. Ніс до носа. Ще одна доволі пікантна деталь: вона, щоб не посунутися далі, обхоплює його ногами. Вже не пам’ятаю, як ця поза називається в камасутрі (індійському мистецтві кохання), але, як мені здається, це одна з так званих основних позицій. Та справа не в тому. Якби ці двоє на підлозі вели себе так, як належить постраждалим під час падіння в громадському транспорті, їх підняли б свідомі пасажири й на тому все й закінчилося. А тут ситуація розвивалася наступним чином. – Доця, тобі так зручно? – голосно запитує дід партнершу знизу. Молодичка, усвідомивши весь ідіотизм ситуації, починає сміятися. Сміх переходить у нервовий регіт, що поволі заражає 199

Микола Білокопитов

собою деяких пасажирів. А дід, без будь-яких спроб чи навіть намагань підвестися, продовжує говорити: – Ти не бійся, доця, я тобі не нашкодю. А як нашкодю, то не дуже, бо я ж уже ж, уже ж… Котрийсь із дотепників починає підбадьорювати старого. Мовляв, та ви, діду, ще ого-го! Он у нас, у Балабиному, таких же поважних років чоловік допоміг сусідці двійню народити. – Чуєш, доця, що люди кажуть? – підхоплює тему старий. – Ми з тобою ще діток наробимо. Чоловіча частина салону відразу стала заохочувати діда почати процес по створенню дітей просто зараз. На цей заклик дві старушенції пуританського виховання заходилися соромити спочатку заохочувальників, а потім і діда, тим самим лише підігріваючи ситуацію. Сам старий, хитрувато мружачись, почав імітувати спробу підійматися, але не надто активно. До того ж, з коментарями: – Бачиш, доця, якими заздрісними в нас люди бувають. А все від того, що кожна з цих двох злісних крикух дуже хоче бути на твоєму місці. Молодичка, слухаючи дідові теревені, регоче ще дужче, аж заходиться. Старушенції-крикухи, нервово реагуючи на сороміцький натяк старого, збуджено обурюються, аж піняться. Тролейбусний люд од такого видовища в захваті. А старий продовжує: – Оце приїду додому, похвалюся кумові – з якою молодичкою у мене сьогодні роман трапився, хай у нього слинка потече. У салоні веселий гомін, коментарі з різними натяками. Тимчасом дід, не без допомоги пасажирів, помалу таки підводиться. Молодичка ж, продовжуючи сміятися, відмовляється від численних пропозицій допомоги. Примовляючи «Я сама!», повертається, стає навпочіпки. Ще мить – і вона підведеться. Аж тут водій-стажер знову різко гальмує. 200

А Вічний Час непоспіхом тече…

Дід падає на молодичку. Тепер вони в іншій камасутрівській позиції. Народ шаленіє від такого видива, навіть пуританки, прикривши рота долонькою, стиха гигочуть. Молодичка, змирившись із невідворотністю долі, залишається на позиції, а старий за своє: – Доця, це знак божий! Із цим треба щось робити! Зрозуміло, від активістів одразу ж надходить купа пропозицій: що, де і, навіть, як оте щось треба робити. Але дія імпровізованого спектаклю раптом уривається – тролейбус плавно (браво, стажер!) припарковується на зупинці «Центральний ринок», де зазвичай відбувається ротація пасажирів. Народ поспішає до виходу. Дужі чоловічі руки швидко піднімають діда, допомагають підвестися жіночці. Салон майже цілковито порожніє. Феніта ля комедія. Та крапку ставити рано. Тролейбус наповнюється новими пасажирами. Зі старих лишилося всього кілька свідків вищеописаного епізоду, в їх числі й автор цієї бувальщини. Транспорт різко набирає швидкість. В кінці салону чується збуджений чоловічий голос: – Привіт, Максе! Що тут тільки що було! І далі звучить якась абсолютно фантастична історія, з купою неймовірних подробиць. Оповідь злегка нагадує сюжет пригоди, яка дійсно тут відбулася. І можна було б про це не згадувати. Та автор робить це через одну деталь. Річ у тім, що приключка ця трапилася під час чергової виборчої кампанії до парламенту. І, слухаючи фантазера, який до невпізнання перекрутив тролейбусну пригоду, бідова бабуся (зі старих пасажирів) уголос зауважила на його адресу: – Ну й бреше, наче кандидат у депутати! Вкотре вже доходжу висновку: корисно їздити на роботу не власним авто, а громадським транспортом. Надто ж письменнику-гумористу… 201

Микола Білокопитов

Сатана Реальна історія, що трапилася з дідом Михайлом із села Кірове (що колись мало колоритну назву Жеребець) Оріхівського району. Збираючи бувальщини по селах Запорізького краю, натрапив на дуже цікавого діда. На вигоні за селом паслося невеличке стадо кіз, наглядав за яким чоловік у солом’яному брилі, з саморобною шкіряною торбою через плече й величенькою ґирлиґою в руці. Пастух походжав уздовж дороги, час од часу озиваючись до своїх підопічних. – Ти куди ото, стерво мале, подалося? – сердито гукнув дід, завертаючи козенятко, яке вибігло до дороги, з цікавістю спостерігаючи за мотоциклом, що подеренчав у степ. – Ану, вертай назад! І козеня слухняно повернулося до пасовиська. Видно, добре навчене дідовою муштрою. Підходжу до старого, вітаюся й заводжу розмову про те, про се, з надією, що він, можливо, розкаже якусь цікаву історію. І з першої ж фрази мого нового знайомого, а представився він просто – дідом Мишком, розумію: з вибором співрозмовника вгадав на всі сто! – А знаєш, хто найвпертіший у світі? – граючи бісиками в очах, цікавиться дід. – Ну, мабуть, осел? – висловлюю здогад. – Та! – скептично змахує рукою старий, – куди тому ослові! Запам’ятай: найхитріше, найвередливіше, найвпертіше й найпідступніше створіння на всьому білому світі це, після моєї баби, – коза! Особливо он та – рогата, чорна, з білою плямою на лобі. Бачиш, усі кози вільно пасуться, а ця – мотузкою до кілка прив’язана. Щоб не забігла світ за очі. Моя стара її Майкою на202

А Вічний Час непоспіхом тече…

зиває, бо в маю народилася, а я Сатаною. Бо вона на чорта схожа. І характер що в цієї кози, що в моєї жінки Тетяни – однаково нестерпний! – Чим же вони так допекли вам? – цікавлюся. – О-о, це довга історія, – мовив дід, неквапом дістаючи цигарку. Запалив, присів на простелену в траві куфайку й продовжив. – Якщо все розказувати, то й дня не вистачить. У тебе як із часом? – Та є трохи. – Ну, тоді на трохи й розповім. – Старий зручніше вмостився, гаркнув для порядку на кіз, щоб далеко не заходили, «бо повбиваю, падлюк!» і, рясно приправляючи розповідь ненормативною лексикою, почав сповідуватися. Оскільки цитувати діда не наважуюся, бо без специфічних слів увесь колорит його розповіді дещо втрачає смак, переповім одну з розказаних ним історій літературною мовою від третьої особи. Сталося це у жовтні, якраз перед самою Покровою. Городні роботи вже завершилися, й, хоч клопотів по господарству завжди вистачає, селяни в цю пору мають більше вільного часу. Отож дідова дружина Тетяна звечора приготувала торбу з добряками: в місто до сина з невісткою та онуків гостювати зібралася. Зранку старий невдоволено побурчав з цього приводу, але не вельми сердито, а так, для годиться. Він навіть зрадів цій обставині, бо хотілося хоч день побути вільним козаком. Проводжаючи на автобусну зупинку дружину, Михайло порадив їй: – Дивися, стара, як діти з онуками добре прийматимуть, то можеш і два дні в них гостювати! – А як дуже добре, – лукаво мовила Тетяна, – то можна й три? – Та хоч цілий тиждень! – А з господарством сам управишся? – Та що ж я, не в курсі діла? 203

Микола Білокопитов

– Ну, там буде видно. А ти ж тут не сумуй без мене. – Хе! – саркастично видихнув Михайло й уже збирався відпустити один зі своїх фірмових жартів на кшталт «У селі молодичок багато, не засумую», та щось його зупинило. Незвичною була така поведінка для гострого на язик чоловіка. Тоді подружжя не звернуло на це увагу. Але пізніше, згадуючи проводи баби, дід зрозумів: то був недобрий знак... День минув без особливих пригод. А під вечір Михайло, як він сам собі й запланував, заходився опускати капусту до льоху на зимове зберігання. Вхід, чи, власне, отвір із лядою, через який по дерев’яній драбині потрапляють до льоху, знаходився за хатою. Колись цей лаз був просто неба, а потім над ним звели сарайчик для кіз. Двері сараю зачинялися надійним замком, що висів на варті як господарства, так і лазу до льоху. Бо час такий, що треба хоч отак страхуватися від небажаних гостей. Капуста лежала в купках край городу. Старий навантажив кілька лантухів, перевіз їх возиком до сараю й поставив поруч із лядою. З тим, щоб потім по одному спускати до льоху. Відкрив ляду, визвірився на кіз, гукнувши своє «повбиваю!», і вони відскочили в куток. І тільки Майка-Сатана смиконулася було, та не змогла відбігти: відкриваючи ляду, дід затиснув мотузку, яку вона весь час тягала за собою. Зауваживши це, Михайло поблажливо мовив: – Ладно, Сатана, стій там, але до капусти не лізь, бо сама знаєш!... Стоячи на верхніх щаблях драбини, дід завдав собі мішок на плече й тільки почав опускатися донизу, а драбина – трісь! Ступив ще на один щабель, а вона знову – трісь! Михайло відпустив лантуха, і той гупнувся внизу на купі картоплі. Сам же господар обережно вибрався нагору. Витяг драбину й побачив, що в кількох місцях щаблі ледь трималися: деревина підгнила та 204

А Вічний Час непоспіхом тече…

й цвяхи поржавіли. «От хазяїн задрипаний!» – сам себе вилаяв Михайло й виніс драбину надвір, щоб підремонтувати. Виходячи, клацнув вимикачем, погасивши світло в погребі. При цьому згадав уголос безтолкове гасло часів застою: «Економіка повинна бути економною». Тільки встиг дістати пилку, молоток та цвяхи, як почув козячий лемент. Кинувши інструменти, дід підтюпцем побіг на той ґвалт. Заскочив до сараю й побачив таку картину: кози скупчилися навколо відкритої ляди і, тривожно мекаючи, дивляться в льох.. Одігнав стадо й зазирнув до напівтемного погреба. Майка-Сатана стояла внизу на двох ногах, підвішена на мотузці й дико репетувала. – А щоб тобі! – лайнувся Михайло й замість попустити мотузку, схопився за неї обіруч і почав витягати Сатану нагору. Пару хвилин пішло в нього на цю мороку. Але козу таки витяг. Перелякана тварина дрижала від страху й важко дихала. Ухекався й Михайло. Вирішив перепочити. Знаючи, що позаду нього стоять кілька мішків з капустою, він, не озираючись, важко опустився на один із них. Враз під старим щось ворухнулося, й тієї ж миті почулося моторошне нявчання. Від несподіванки старий різко скочив і, втративши рівновагу, почав падати вперед. З жахом усвідомив, що падає в погріб. Дід виставив руки, схопився за край відхиленої ляди й завис просто над лазом до льоху. Звисаючи над отвором, Михайло розумів, що так він себе довго не втримає. Треба було трохи віджатися на руках і спробувати завалитися набік, обіч лазу. Дід напружився з останніх сил і вже почав було віджиматися, як боковим зором побачив сірого кота Кузьму, через якого й виникла ця критична ситуація. Замість опікуватися власною безпекою Михайло повернув голову до кота, який хвилину тому на свою біду опинився не в той час і не в тому місці, сердито загарчав на нього: «Уб’ю, падлюка!» 205

Микола Білокопитов

Кіт, наче спринтер після пострілу стартового пістолета, рвонув із сараю. А тим часом Сатана, що була за спиною діда, сприйняла погрозу на свою адресу. Оскільки ж, як ми знаємо, характер що в неї, що в дідової жінки Тетяни – нестерпний, коза не стала терпіти чергової наруги над собою. Войовничо мекнувши, вона не сильно, але влучно хвицнула діда рогом по тому місцю, яким він сів на кота. Перед тим, як лантухом звалитися в льох, Михайло встиг вигукнути «Уб’ю!» на адресу кози й уже в польоті інстинктивно схопився за щось рукою. То була мотузка. Приземлився на мішок з капустою досить благополучно. Тієї ж миті зверху на нього впала Сатана, яку він потяг за собою. У свою чергу коза, падаючи, зачепила мотузкою ляду. Ляда, наче тюремні двері, сердито грюкнула, щільно зачинивши льох. «Стало темно, як у негра в с...і, – згадує Михайло. – Перше, що подумав: який я придурок, що світло вимкнув. Економіст бісів! Коли ж прямо у вухо різонуло по-чортячому жахливе «Мее-е!!!», зрозумів, що я в самому пеклі...» Тим часом баба Тетяна розкошувала в гостях. У перший же день (це була субота) її разом з онукою Лесею відправили на денний спектакль для дітей, що йшов в обласному театрі. Після вистави вже разом із сином, невісткою та старшим онуком Олегом сімейство подалося в «Дубовий гай» – улюблене місце відпочинку багатьох запоріжців. За веселими іграми та атракціонами, в які онуки втягли й бабусю, незчулися, як почало темніти. В цей час Михайло, сидячи з Сатаною в темному льоху, молив Бога, щоб його жінці в гостях не сподобалася й вона ввечері того ж дня повернулася додому. Та не почув Господь його молитов. Наступного теплого сонячного святкового дня онуки з самого ранку підбили бабуню поїхати на Хортицю. Тетяна зразу ж 206

А Вічний Час непоспіхом тече…

погодилася, бо, як потім зізналася «Сором сказать, сьомий десяток живу на світі, жодного разу на Хортиці не була!» Того дня на Козацькому колі, неподалік музею Запорозького козацтва, були урочистості з нагоди Покрови. Стара з задоволенням дивилася парад козаків, змагання з бойового мистецтва «Спас», а потім разом з онуками прибилася до екскурсії, яку проводив місцевий краєзнавець Володимир Шовкун. Між іншим, «послухати Шовкуна» приїжджають навіть із-за кордону, бо крім того, що він «ходяча енциклопедія», Шовкун дійсно чудовий оповідач. Вже під кінець екскурсії баба шепнула онукам: «Цей екскурсовод так мені баки забив, що хочеться ще на кілька днів лишитися, щоб його послухати. От же ловко язиком чеше, наче ваш дід у молодості!» У цей час Михайло, допиваючи бутель яблучного соку, бо дуже пити хотілося, говорив до Сатани, яка десь поруч, у темряві, хрумкала чергову капустину: «Совісті що в тебе, що в моєї жінки – ні на гріш. Хай ось тільки приїде, я їй погостюю!» У понеділок з раннього ранку баба Тетяна зазбиралася додому. Ще всі додивлялися останній сон, а вона вже потихеньку вовтузилася на кухні, готуючись у дорогу. Раптом почула хникання онучки Лесі. Підійшла до її ліжка, нахилилася, притулила долоню до внуччиного лоба й заохала – у дитини була висока температура. Баба підняла усіх на ноги. Викликали «швидку», що приїхала аж тоді, коли син з невісткою пішли на роботу, бо ж бабуся сама зголосилася залишитися з хворою онукою. Все обійшлося, але того дня Тетяна додому таки не потрапила. Михайло понеділкового вечора, засинаючи у вимощеній у картопляній купі ложі, приречено сказав: «Прощаю і тобі, Сатана, і жінці моїй Тетяні всі гріхи ваші. Амінь!» І міцно заснув. Не чув навіть, як підступна коза витягла з-під його голови останню капустину, що слугувала господарю за подушку. 207

Микола Білокопитов

Не знаю, так було чи ні, але Михайло розказував, що на ранок четвертого дня «свого погрібного ув’язнення» зустрів рідну жінку-визволительку зі сльозами на очах і радісним скавулінням. А виматюкав її пізніше. Коли приливали саме визволення. «Щоб знала, як по гостях тинятися, коли чоловік у самому пеклі знемагає!»

Свині не винні! Про випадок, що стався в селі Біленькому Запорізького району, розповів тамтешній житель Сергій Петрович Синенко. Місцевий фермер займався розведенням свиней, яких утримував у колишньому корівнику. А щоб ніхто нічого не наплутав, над великими воротами будівлі причепив двох вирізаних із фанери свиней, які мали промовисто засвідчувати, чим займається господар. І трапився однієї весни такий випадок. Оскільки після зимових негод фанерні свині втратили товарний вигляд, фермер доручив новоприйнятому на роботу працівникові пофарбувати їх. – Іване, ти, здається, відпрошувався на риболовлю? – запитав у нього господар. – Так ось, пофарбуєш свиней, і ти завтра вільний. – А як їх фарбувати – вздовж чи впоперек? – Та хоч уздовж, хоч упоперек, хоч навскоси! – роздратовано буркнув фермер, – аби красиво було! Банка з фарбою – в підсобці. Зрозумів? – Ага! – кивнув Іван, – сьогодні все зроблю. Затятий карасятник негайно вирішив узятися до роботи. Але зайшовши в підсобку, виявив: на поличці, поруч із невеличким фарбувальним котком, стояла півкілограмова баночка 208

А Вічний Час непоспіхом тече…

з фарбою. Критично оцінивши побачене, Іван чортихнувся й подумки зауважив: «Цей скнара думає, що такої баночки вистачить». Хотів перепитати в хазяїна, але той вже кудись поїхав у справах. А діло робити треба. Виявивши ініціативу, прибіг у господарський магазин, взяв у борг (записав на рахунок фермера) дві п’ятикілограмові банки фарби. Затим умовив свого товариша, з яким завтра збирався на рибу, допомогти йому виконати дивакувате, як на його думку, завдання фермера. Години три пішло у хлопців на морочливу роботу, але таки впорали її. Наступного раннього ранку, сидячи в човні з вудкою, Іван згадував минулий день і в голові його ворухнувся сумнів: «Чи все я правильно зробив зі свинями?» Та раптом поплавець повело, й Іван викинув усі дурниці з голови, перейнявшись виключно рибальськими клопотами. Тимчасом на роботу приїхав господар. Перше, що впало в око, невиконане завдання, яке він учора доручив робітникові. Не доведені до ладу фанерні свині неприємно вирізнялися на фоні більш менш впорядкованого фасаду будівлі. Зайшовши всередину, фермер остовпів. Він просто не впізнав своїх свиней. Викликав сторожа, який йому пояснив: – Вчора, після того, як ви поїхали в район, Іван прийшов сюди зі своїм дружком Федором, що ото біля комори живе. Принесли з собою якусь торбу. Невдовзі чую: свині репетують. Забігаю, а тут таке робиться: Федя по черзі ловить і тримає свиней, а наш Іван котком спини їм зафарбовує. Причому, як ви бачите, Романе Сергійовичу, одних фарбує вздовж, інших упоперек або навскоси, чи зигзагом, бо вони ж пручаються, крутяться. А потім Іван у мене ще й питає: красиві свині чи ні? Бо Роман Сергійович сказав, щоб красиво пофарбував!» Я ще й перепитав, а для чого їх взагалі фарбувати? А Іван каже, що сам не знає, але 209

Микола Білокопитов

здогадується: мабуть, для того, щоб від сусідських свиней відрізнялися, щоб не переплуталися… – Зрозуміло, – похитав головою фермер. – О, а чого цей підсвинок чистенький? – Так вони його не спіймали. Коли я заходив, кабанець устиг через прочинені двері прошмигнути у двір, а повернувся, коли хлопці вже пішли. – Ум-гу! Завтра, коли Іван вийде на роботу, скажеш йому, щоб і цього підсвинка пофарбував, – скрушно махнув рукою Роман Сергійович і, зітхнувши, вийшов із приміщення…

Замість бугая Випадок, про який розповіла мені Валентина Миколаївна Манжура, дуже скидався на вигадку, анекдот. Але після одного з концертів у Оріхівському районі Запорізької області, де я розповів його зі сцени, до мене підійшли дві жіночки й сказали, що подібна історія насправді трапилася в їхньому селі... Молодий фермер одружився й узяв собі жінку з міста, як тут кажуть, городську. Зрозуміло, що новоспечена фермерша була в питаннях сільського господарства, що називається, ні в зуб ногою. Але, слід віддати їй належне, потроху вникала в суть нових для себе проблем і згодом набралася досвіду. А на самому початку цього набирання досвіду, кажуть, трапилося з нею таке. Оскільки господарство спеціалізувалося на тваринництві, у фермера був відносно невеликий корівник на 120 голів. Питання продовження роду поголів’я добросовісно виконував племінний бугай Яшко. Та він серйозно занеміг і довелося бідолашного відправити на бойню. 210

А Вічний Час непоспіхом тече…

Увечері того ж дня три корови пішли в загул, тобто їм край треба було до бугая. А позаяк свого вже не було, а в сусідів, як вважав фермер, бугай – слабенький, господар звернувся в районний центр штучного запліднення. Звідти обіцяли негайно прислати спеціаліста. І як на те, самому фермерові треба було їхати в обласний центр у термінових справах. От він і говорить своїй молодій дружині: – Зараз сюди приїде запліднювач. – Це той, що замість бугая? – Еге ж, саме той. Ходімо покажу тобі, яких корів треба обслужити. Зайшли вони до приміщення, чоловік показує на корів: – Ось цю, цю й оцю. Запам’ятала? Дружина не дуже впевнено кивнула головою. І фермер, щоб вона нічого не переплутала, біля кожної корови, яку треба запліднити, на стовпчику забив по цвяшку. І поїхав з дому. Приїжджає запліднювач – огрядний чоловік з невеличкою валізою. Запитує хазяїна. – Його немає, – каже дружина, – але я в курсі справ. Йдіть за мною. Зайшли вони до корівника, жінка показує спеціалістові, як і навчив чоловік: – Ось цю, цю й оцю! – Зрозуміло, – відповідає спец і, повернувшись, ледь не зачепився за цвях. Перепитав здивовано. – А для чого тут цвяхи в стовпчики забиті? – Ну, – ніяковіючи відповідає початкуюча фермерша, – мабуть, щоб ви на них свої штани вішали. Коли до спеца дійшло, як молодичка уявляла собі процедуру штучного запліднення, він довго не міг почати роботу. Через приступ шаленого реготу...

211

Микола Білокопитов

Несподіваний сервіс Цю історію в сімдесяті роки 20 століття смакували робітники під час перекурів на Запорізькому автозаводі. А нагадав її автору Анатолій Семенович Алішевський. Діло було так. Одна жіночка (назвемо її Галею) пізно ввечері поверталася додому. Жила вона в багатоповерховому будинку. Тільки зайшла в напівосвітлений під’їзд, а з темного кутка до неї виходить зовсім голий молодик. Зазначимо, що Галина була не з полохливих, але самі розумієте – в такій ситуації мимоволі злякаєшся. Проте жінка не розгубилася, попередила незнайомця, що йому краще її не зачіпати, рішуче підійшла до ліфту й натиснула кнопку виклику. Ліфт, як це частенько бувало в їхньому будинку, не працював. – Не бійтеся мене, – озвався молодий чоловік, – я нічого поганого вам не зроблю. – А хто тобі дозволить зробити? – войовничо відповіла Галя. – Та вислухайте мене, – попросився молодик. – Я вскочив у халепу. І якщо ви мені не допоможете, мене просто заріжуть. – Ой, Господи, – схвильовано мовила жінка. – Ну й чим же я можу допомогти? – Спочатку вислухайте. Молодик, прикриваючи грішне місце руками, почав доволі плутано розповідати, як зв’язався з поганими хлопцями, котрі підбили його грати з ними в карти на інтерес. Ну й, зрозуміло, програв. Оскільки ж розплачуватися за програш було нічим, то вони відібрали в нього одяг і наказали, щоб він саме так – у «костюмі Адама» – першого-ліпшого, хто зайде в цей під’їзд, на руках відніс до дверей квартири, в якій той перший-ліпший мешкає. Тоді спишуть борг. Інакше заріжуть. Поки хлопець розказував свою історію, Галя цілковито заспокоїлася. Їй навіть стало смішно. Особливо коли уявила, як 212

А Вічний Час непоспіхом тече…

цей не вельми спортивний, до того ж, зовсім голий парубок тягтиме її, доволі пухкеньку панну, на руках аж на дев’ятий поверх. А втім, весело подумалося Галі, коли ще така нагода трапиться? Тільки б нікого з сусідів не винесло в цей час на східці. І, скоріше так, для годиться, вона вголос повагалась, а потім змахнула рукою й мовила: – Ну що ж, раз таке діло – неси! Молодик, як на його непоказну статуру, виявився досить міцним. Підхопивши жінку на руки, він несподівано легко поніс її сходами нагору. Щоправда, на горішніх поверхах таки вхекався. Тому, зупинившись перед дверима її квартири й не відпускаючи жінку з рук, трохи відсапався й раптом сказав: – Натискайте на дзвінок. – Та ти що, – сполошилася Галина, – як я чоловікові це поясню. – Я сам усе поясню, – запевнив парубок і жалісливо перепитав. – Ви ж не хочете, щоб мене вбили? – Господи, ну влипла! – простогнала жінка й, трохи повагавшись, таки натиснула на кнопку дзвінка. Побачивши свою дружину на руках у голого парубка, Галин чоловік, як кажуть у таких випадках, перетворився на живу статую. При цьому він уп’явся заклякло-здивованим поглядом у дещо збуджене чоловіче достоїнство незнайомця. Після хвилинного шоку, викликаного побаченим, чоловік спромігся на не зовсім зрозуміло до чого стосовну фразу: «Ні хрена собі!». – Я вам зараз усе поясню, – скоромовкою винувато заговорив молодик і стисло виклав суть своєї нещасливої історії. Весь цей час він продовжував тримати чужу дружину на руках. А закінчив свій монолог, зазначивши, що це теж входить в умови, за яких він лишиться живим, такою фразою: – Дядьку, з вас десять рублів за доставку. – Ні хрена собі! – знову повторив своє чоловік і запитливо глянув на дружину. 213

Микола Білокопитов

– Федю, ну що ти роздумуєш? Швидше дай цьому ненормальному гроші й забери мене... Отримавши десятку, молодик передав з рук у руки ошелешеному дивною пригодою чоловіку його законну половину, чемно подякував, вибачився й хутко помчав сходами вниз. Оце й усе, про що спочатку розповідали в заводських курилках. Але пізніше до цієї історії почали доточувати різні продовження. Мовляв, з’ясувалося, що молодик був коханцем тієї тітки, вони займалися розпустою прямо у під’їзді, та застукані двірничкою на гарячому, наспіх придумали удвох ту історію з картярським програшем, щоб вона не мала клопоту зі своїм чоловіком. А ще казали, що таким чином спритні студенти зароб ляли собі добавки до жалюгідних стипендій (інша версія – п’яниці так заробляли на пляшку) і тому подібне. Що з цього всього правда, а що ні – судити не берусь. Як то кажуть: за що купив, за те й продаю.

Обікрали дядька Записано автором на диктофон в електричці «Запоріжжя – Мелітополь» на початку літа 1998 року й подається тут без жодних правок. – Так що там у вас, дядьку Василю, сьогодні було? – А те й було, що встав я дето часов у шість утра, вийшов у двір по малій нужді, а як глянув за парканчик у бік городу, так чуть у штани не надзюрив. – Що ж ви там такого побачили? – Наоборот, не побачив. Зелену цибулю на городі наче корова язиком злизала. – Ай-я-яй! Ну, ти диви, що робиться! 214

А Вічний Час непоспіхом тече…

– А що ви дивуєтесь? Он у мого сусіда Петра, того, що лісникову Гальку держе, днями щось і цибулю вибрало, й полуницю зібрало. Правда, полуницю не так зібрало, як витоптало... – Ну да, воно ж по темному не видно. – Я вам так скажу, якби спіймав – казнив би на місці. Як тюльці голову одірвав би! – Правильно дядько каже, правильно! – Та ви що, люди добрі, подуріли? За пару кущів цибулі... – Яких пару? Яких пару?! Цілу ділянку вирвало – од паркану і аж до нужника! Не приспічило мені раньше, я б йому вирвав... – Може, хто з голодухи? – Який у греця голод? На базар одіпре, продасть і проп’є. – Правильно женщина каже. І я одного такого знаю... – А може, діствітєльно, людині їсти не було чого, от і полізла красти? – Хай заробе, а не лізе до чужого! – Де ти зараз заробиш? Он заводи стоять, колгоспи розвалилися. – Сталіна треба, той порядок бистро навів би! – Ви ще скажіть – Гітлера. – А що ти думаєш. Он при німцях на баштані шибениця стояла. Я тоді ще отаким-о пацаном був. Так от, помню, нікого не повісили, а й красти ніхто не ходив. – Правильно дідуля каже, правильно. – Та що ви, їй-бо, верзете чорт зна шо! Ви ж, хто старші, добре знаєте, як було при сталіних та гітлерах. За колосок на десять год садили. – А в нас одну жінку тоді об’єщики до смерті нагаями забили за ті колоски. – Свят-свят-свят! – Да, було-було. – Так то ж за колхозне, а тут, понімаєш, по городах у людей лазять! 215

Микола Білокопитов

– Упіймав би, як муху задавив би!... А Бобика, падлюку, повісю! – За що ж Бобика, дядьку Василю? – Маслак чужий біля буди лежав. Того він, сволота, й не гавкав. – Ай-я-яй, за маслак продався! – Да, то вже не собака. – Правильно дядько каже. – Що це ви на мене, мужчина, отак дивитесь? – А що, ніззя? – На жінку свою так дивіться. А то прям усю мене очима облапив, аж невдобно. – Тю, треба ти мені, щоб я об тебе ще очі свої замазував, хе! – Та помовчте ви! Тут у дядька цибулю вкрали, а вони хто зна про що балакають. – І хто їх красти навчає? – А я вам скажу, що це ще й телевізор винуватий. Коли не включиш – там то крадуть, то вбивають, то, не при дітях сказать, голі сраки показують. – Ага, а діти надивляться, а потом хуліганять та насильничають. – Не кажіть. Людям жрать нічого, а вони цілий день футбол крутять. – При чому тут футбол? Тут, понімаєш, цибулю вкрали... – Упіймав би – всі зуби повибивав би! А потім заставив би усю ту цибулю з’їсти. Щоб знав! – Правильно дядько каже...

Купіть дитині покемона! Розповіла Олена Вікторівна Піддубна, яка й була свідком цієї пригоди. Для тих, хто не знає, повідомляю: «покемон» – японська електронна іграшка, яка свого часу була предметом моди у малюків. 216

А Вічний Час непоспіхом тече…

Ранок. Люди в маршрутному таксі їдуть на роботу. В салоні неголосно звучить легка музика з радіоприймача. Це настроює пасажирів на безтурботну хвилю, й вони спокійно напівдрімають. І раптом цю майже ідилічну картинку різким дисонансом порушує вередливий голос хлопчика дитсадівського віку: – Мамо, ти мені купиш покемона? – Відчепись! – сердито відповідає молода жінка. Але малюк вперто починає скиглити, кілька разів повторюючи одне й те саме: – Мамо, купи мені покемона! Мамо, купи мені покемона... Пасажирів це починає дратувати. Вони красномовно зиркають на маму, даючи цим зрозуміти, щоб вона заспокоїла свою дитину. Але та, очевидно, звикла до таких вередувань сина і вдає, що не чує його. Малюк, зауваживши це, раптом змінює платівку й сердито говорить: – Мамо, якщо ти не купиш мені покемона, скажу таткові, що ти сьогодні спала з дядьком Вітьком! Ця заява викликала вибуховий ефект. Мама під прискіпливо зацікавленими поглядами пасажирів, з яких дрімоту наче вітром здуло, почервоніла й не знала, куди себе подіти. На першій же зупинці вона схопила сина, що продовжував канючити «Мамо, купи покемона», і вискочила з маршрутки. На її місце зайшла інша жіночка з хлопчиком приблизно такого ж віку. Він чув, про що просив малюк на виході з таксі свою маму. Тому й собі вирішив поцікавитися: – Мамо, а ти мені купиш покемона? Жінка ще не встигла відреагувати на прохання дитини, як водій, повернувшись, голосно попередив її: – Мамочко, обов’язково пообіцяйте сину, що купите йому того покемона. Бо вам же гірше буде! Салон вибухнув реготом. І тільки двоє новоприбулих пасажирів – мама з сином – не зрозуміли, чому дивна порада водія викликала таку бурхливу реакцію... 217

Микола Білокопитов

Без паніки! Автор сам був учасником і свідком подій, про які йдеться нижче. Не знаю, що з усіма нами діється, але щось таки не без чогось. Особливо тривожно за молодих. Нікудишні вони в нас: нервові, неврівноважені. Нічого такого при них не скажи, нічого не покажи. Бо їм, бачте, погано робиться. Чортзна-що! Заходжу вчора до сусідів. Сидить їхня шістнадцятка Ольга – уся бліда, аж синювата. І дрижить, наче цуценя на морозі! – Що з тобою? – питаю. – Апендицит! – приречено губами ворушить. – Мамка на роботі, а батько побіг до кумів, по машину. Щоб мене одвезти в лікарню. А я тут помираю. Сама. – Та ти що? – сміюся. – Зараз від такої юринди, як апендицит, не помирають. – Правда? – скімлить. – А раптом помру? – Ну, ти даєш, Олько! – втішаю. – Викинь дурниці з голови і заспокойся. – Ага, вам легко говорити, – розквасилася вона, – а мені, може, навіть операцію робитимуть. Знаєте, як страшно? – Знаю, – кажу. – От щоб тобі не так страшно було, розкажу, як мені цей самий апендикс вирізали. І ти зрозумієш, що проти мого випадку твій – це дитяча іграшка. – Може не треба? – проситься вона. – Треба, дівко, треба! – наполягаю. – А ти заспокойся і слухай. Так ось. Було це років тридцять тому. Я тоді на флоті служив. Військово-морському. А там, щоб ти знала, час від часу у війну граються – навчання проводять. І от пішли ми на такі навчання в море. Дале-еко зайшли. Куди не глянь – вода. Але я, чесно сказати, й роздивитися до пуття не встиг. Прихопило 218

А Вічний Час непоспіхом тече…

мене. Оце, як і в тебе, у правому боці. Надулося. Посиніло. Ріже. Щемить. І щось наче аж луснуло. Там, всередині... Ой, що це з тобою, Олько? Що ти за свій живіт хапаєшся? Думаєш, чи в тебе не луснуло? Ні. Як лусне, воно зразу ж покаже. Так що заспокойся і жди. Чи той – слухай. Отож придавило мене прямо на палубі. Упав я. Лежу колодою. І оце, як і ти, думаю: все, каюк мені! Але тут хлопці нагодилися, за руки, за ноги і в лазарет мене. Корабельний, ясна річ. І постав я перед ясні очі переляканого курсанта військової медакадемії. Більше нікого з медиків на кораблі не було. Майбутній хірург, як зараз пам’ятаю, спочатку розгубився. Але не надовго. По-діловому рукави закотив і питає у матросів: – Так. Що з ним? – Не знаємо! – знизують ті плечима. – Де болить? – питає у мене. А я тільки за живота тримаюся і ні слова вимовити не можу. Оглянув він мій розпухлий синій живіт, присвиснув і каже: – Апендицит! Тобі треба або терміново робити операцію, або зразу ж за борт викинути. Акулам на обід. Щоб не мучився... Що це з тобою знову, мала? Побіліла вся. Не впадеш? Ну, сиди. Заспокойся і слухай далі. А до берега миль двісті. У кілометрах це ще більше, коротше, до госпіталю на суші мене не довезли б. І я тобі, дівко, скажу відверто: поталанило мені, що на нашому кораблі був молодий, зелений лікар. Бо досвідчений міг би й не ризикнути. А цей ситуацію оцінив і каже матросам: – Так, хлопці, будете санітарами. Готуйте хворого до операції. Швиденько! Мене миттю роздягли. Вимили пузо й правий бік спиртом. Прив’язали міцненько до столу, щоб не дриґався. Чую, а курсант ножа точить. Як глянув я, а там о-от-такенний тесак! Ну, все, думаю. Прийшов мій останній час. Від одного вигляду ножаки можна вмерти... 219

Микола Білокопитов

Та не хапайся за голову, боягузко! Тобі не ножем, а скальпелем живота розрізатимуть!.. Ой, ти що, знепритомніла? Господи! Та як же можна жити з такими слабкими нервами? Ну, молодь нікудишня! Ось я тебе зараз по щоках поляпаю! Ось так... О, бач, жива-здорова! Тільки не панікуй! І слухай далі. Так отож точить він інструмент і заразом дає матросам інструкцію: як мене обезболювати в цій екстремальній ситуації. Це тобі, Олько, робитимуть операцію під місцевим наркозом. Акуратненько шприцом з тонюсінькою голочкою штрикнуть і все. А мені робили під наркозом загальним: ротяку роззявили і залили туди спирту. Медичного. Грамів сімсот, не встиг і поперхнутися. Навіть занюхати нічим не дали. Пізніше я ді знався, що про цей спосіб обезболювання наш курсант вичитав у якійсь книжці про піратів. Коротше, заспиртували мене. – Через п’ять хвилин будеш готовий! – каже санітар. – Це в якому розумінні? – питаю. – Готовий до операції, – пояснює, – наркоз почне діяти. І справді. Скоро хитнувся світ, і повело його то вгору, то вниз, то в один бік, то в інший. І як пішло усе по колу. А я посередині тої круговерті – у чому мати народила і п’яний, як ніч. – Пора! – чую вже знайомий голос початкуючого хірурга. І нараз помічаю, як наді мною наче блискавка майнула. Я відразу ж здогадався, що це він так ножакою розмахнувся. І враз мені збоку запекло, і відчув я крізь наркоз, як із мене кров заструмилася. І по всьому животі повільно розтікається. Тепла така... Ти в порядку, дівуля? Що це ти очі закотила, га? Тримайся за стола! Зараз пройде. Ладно, слухай далі. Розпоров він мені живота й копирсається всередині: потрібну кишку шукає, а руки в нього всі червоні, біленький халат увесь у крові. Моїй... Агов, мала? Гей, ти що? Куди ти ото векаєш?.. На ось тобі відро. Ага, отуди. А то, бач, прямо на підлогу. Це ж треба, яка ти слабенька! На ось тобі нашатирю під носа. Легше? Ну, от! А то зовсім розклеїлася. Не панікуй! На чому я там зупинився? 220

А Вічний Час непоспіхом тече…

Ага. Порпається, значить, він у мене в животі. А я лежу – ні живий, ні мертвий. В очах – суцільний туман. Аж бачу крізь білий морок, як мій мучитель витягує щось із мене і стоїть роздивляється. – Тю, зараза! – чую. – Здається, я йому щось не те одрізав!.. Таке ж кругленьке, продовгувате. Але більше, ніж апендикс. Ні, це не він. Точно. А що ж? Повіриш? Як почув я це, так наркоз із мене як рукою зняло. Протверезів зразу! Невже, думаю, цей недоучений академік одчикрижив мені те, без чого молодому хлопцю далі й жити не варто? І як завив я жалібно і тоскно. А потім як матюкнувся – аж хвиля морем пішла! – Та не кричи! – заспокоює він. – Зараз назад пришию. Це не апендикс, а... якась грижа, чи що? – Слава Богу! – кажу полегшено. А потім схопився. – О, а для чого ж мені грижа? – І то таке! – погодився він і викинув ту штуку в ілюмінатор. А потім подумав і додав. – А може, й не грижа? Уявляєш? Я тобі, Ольго, таке скажу: лікарям дуже довіряти не можна. Бо скільки разів було, що залізають у людину по одне, а одрізають зовсім інше. Недавно по телевізору показували... Ну, що це знову з тобою? Якась ти така нервова! Не можна ж так! Он уже смикатися починаєш. Ану заспокойся! Без паніки! Все? Тоді слухай далі. Отож викинув він у море оте кругленьке-продовгувате і знову в мені колупається. І раптом заявляє: – Ні греця не видно в каюті! Виносьте його на верхню палубу. Там я його й допотрошу. Тільки ж дивіться, – наставляє санітарів, – не розтрусіть його. Бо тут стільки пацюків бігає, що миттю порозтягають усе. Потім не зберемо пацієнта докупи. Запчастин не вистачить... А це що за новина? Ти для чого на стіл залізла, мала? Пацюків боїшся? Ну, що за дурниці? Вони ж там, на кораблі, а не 221

Микола Білокопитов

тут. До речі: о-от-такенні пацюки!.. Та не тремти! Злазь зі столу! Отак! Заспокойся і слухай далі. Коротше, витягли мене на верхню палубу. Позапихали назад усе, що з мене по дорозі повистромлялося. І цей курсант знову наді мною схилився. – О, – каже, – зовсім інші пироги. Тепер усе видно. Аг-га! А в людини все-таки всередині не так, як у жаби! – А ви що, до цього тільки жаб розрізали? – питає санітар. – Та ні, чого ж? Ми ще й мишей розтинали. І кроликів! – на повному серйозі хвалиться практикант. – А людей тільки по картинках вивчали. Але з теорії в мене одні п’ятірки! Отакі, щоб ти знала, дівчино, експерименти над нами часом роблять. Той практикант, либонь, і досі не знає, що він з мене у море викинув! Хоч, якщо розібратися, він мене з того світу дістав. Башковитий недоучка! І апендикс знайшов. Довго шукав. Від пупа до правого коліна дійшов. Ось дивись, який рубець залишив. Бачиш?.. Ну, Олько! Ти мене сьогодні кончиш! Знову відключилася? На – нюхни нашатирю. Все? Відкривай очі! Та відкрий, кажу, я вже заховав рубець! От, панікерша! Слухай далі. Так от, виколупав він з мене той апендикс. Радів, як мала дитина. Каже: – О, це нарешті він! У нас точно такий в академічній лабораторії на плакаті намальований! Можна, – питає, – я його з собою заберу, однокурсникам покажу? Ясна річ, я дозволив. Такого добра не жалко. Отака зі мною приключка була, дівко. І нічого – вижив. А ти боїшся! Правда, на сусідньому кораблі двох бідолашних моряків через цей клятий апендицит не довезли до берега. І у нас тут, у селі, кажуть, теж був трагічний випадок: молоду діваху, таку, як оце ти, теж не врятували... Ой, Боже! Що це з тобою знову, Ольго? Що це ти вся тіпаєшся? Страшно? Від чого? Заспокоюю тебе тут, заспокоюю і все без толку! Якась ти чудна! Не панікуй! І слухай, що тобі кажуть... 222

А Вічний Час непоспіхом тече…

Виховний момент Олена Олександрівна Ковальова розповіла про випадок, що стався в родині її добрих знайомих. П’ятирічного Сергійка ніяк не могли привчити чистити зуби. Не любив малий цієї гігієнічної процедури й будь-якими шляхами намагався уникнути. Вдавався навіть до маленьких дитячих хитрощів: видавлював пасту з тюбика в раковину вмивальника, а порожньою щіткою сяк-так ялозив у роті. Але його швидко розкусили й примушували робити все як слід у присутності дорослих. Нерідко через цю ненависну процедуру доходило до плачу. Татко постійно був на роботі, тому, можна сказати, стояв осторонь цих проблем. А мама з бабусею впритул займалися вихованням хлопчика, намагаючись зробити його слухняним, охайним і, зрозуміло, здоровим. Усе в них виходило, крім одного – того, про що ми говорили вище. Мама з бабусею доступно й популярно пояснювали малюку, що є зовсім маленькі бактерії. Такі малюсінькі, що їх і побачити неможливо, але вони дуже шкодять зубкам. Якщо не користуватися пастою, то зуби випадуть. Але Сергійко не переймався страхом з цього приводу. Бо дійшов цілком логічного висновку: що лихого можуть зробити йому якісь там нікчемні бактерії, яких навіть не видно? І ось одного разу проблема дуже легко й несподівано вирішилася. А сталося це так. На кухні бабуся захоплено розповідала мамі про події в черговому телесеріалі. Сергійко крутився поруч, дослухаючись до розмови. Він взагалі любив слухати барвисті бабусині розповіді. Аж раптом помітив, як з бабусиного рота щось випало. Вона підхопила те щось, і малий з жахом побачив, що то... зуби. Ясна річ, Сергійко поняття не мав, що можуть бути вставні щелепи, що їх випадання з рота безболісне й зазвичай викликає 223

Микола Білокопитов

сміх не тільки в оточуючих, а й у того, хто їх загубив. Тому побачене глибоко вразило хлопчика. Він зіщулився, очікуючи, що бабуся ось-ось почне плакати від болю... Зауваживши шокову реакцію сина, мама миттєво зорієнтувалася й вирішила використати цю ситуацію. З напускною суворістю подивилася на свою матір, яка продовжувала тримати зуби в руках, і повчально сказала їй: – Ну ось, бачиш, до чого призводить те, що ти забуваєш чистити зуби? – Ой, дійсно, забуваю, – включилася в гру бабуся. – Мабуть тому, що старенька вже. – А тепер доведеться твої зуби прибивати цвяшками на місце. Сергійку, ти не бачив, куди татко цвяшки поклав? – Здається, в ящику... на балконі, – злякано прошепотів малий, уявляючи страшну картину ремонту бабусиного рота. Через хвилину Сергійко вже був у ванній кімнаті. Мама з бабусею тихцем зазирнули туди: малий ретельно чистив зуби. З того часу цю процедуру Сергійко робив по кілька разів на день. Без нагадування.

Про експромти Запорізькі гумористи Володимир Юдін і Володимир Чубенко були визнаними майстрами експромту, могли за лічені секунди створити літературний міні-шедевр. Я був свідком багатьох таких випадків. Із Володимиром Григоровичем Юдіним нас пов’язувала тривала дружба. Ми жили в одному селищі Кушугум, разом добиралися електричкою на роботу – якийсь час обидва працювали на Запорізькому автозаводі «Комунар» та ще й в одному літературному жанрі творили. Хоч Юдін почав писати набагато 224

А Вічний Час непоспіхом тече…

раніше, бо на півтора десятка років старший за мене, і, коли нас доля звела, то він уже був лауреатом журналу «Перець», його байки й мініатюри друкувалися чи не у всіх виданнях України, а я міг похвалитися публікаціями в районній та обласних газетах, власне, лише робив перші літературні спроби. Тобто, Володимир Юдін був мені й другом, і першим серйозним рецензентом та критиком і, можна сказати, – наставником. Робота письменника мені уявлялася такою собі класичною картинкою: кабінет, письмовий стіл, друкарська машинка і сам процес творчості в нічній тиші. Юдін поламав у мені цей стереотип власним прикладом. Він завжди носив із собою блокнот і частенько щось записував туди, де б це не було: в громадському транспорті, в парку, за столиком у пивничці, просто на вулиці, присівши й поклавши блокнота на коліно… Пізніше я зрозумів, що так і повинен робити письменник. Бо майже все, що несподівано прийшло в голову й не записано, забувається, витісняється іншою інформацією і, як правило, безповоротно втрачається. Щоб стимулювати творчий процес, Володимир придумував різні забавки. Ну, наприклад, їдемо зранку електричкою на роботу, й щоб не гаяти часу, Юдін пропонує: – Миколо, а давай пограємося в таке. Згадаємо якийсь відомий рядок знаного класика, а продовження напишемо своє, оригінальне. Це буде щось на зразок пародії. Ти починаєш згадувати? Перше, що мені спало на думку, це рядок із байки Глібова «Вороні Бог послав шматочок сиру». – Годиться! – вигукує Юдін. – А тепер давай, хто більше напише своїх продовжень. Признатися, у мене з того діла мало що путнього виходило. Одна з небагатьох спроб, що позитивно оцінена моїм візаві, була мініатюра-одновірш: 225

Микола Білокопитов

Набридла Ворону Бог послав… А от у Володимира Юдіна з тої забавки народився цілий цикл «Старі байки на новий лад». Ось, наприклад, кілька мініатюр: Розапетитився Вороні Бог послав шматочок сиру, А Ворон їй: «Проси й квартиру!» І вашим, і нашим Вороні Бог послав шматочок сиру, а Лисиці Шепнув, як сир той видурить у птиці. Тільки на цю тему в мого колеги народилося ще з десяток оригінальних творів. І все це – експромтом, під цокіт коліс електрички, пасажири якої голосно розмовляли, різалися в карти, коротше кажучи, заважали сконцентруватися. А Юдін під цей далеко не творчий шум експромтом, що називається, бавлячись породив кілька циклів цілком пристойних гумористичних мініатюр. А скільки ж віршів сходу Володимир написав без претензій на «слід в літературі», але кожний, кому присвячувалася «ця писанина» (термін самого Юдіна про подібні твори) зазвичай високо оцінював рівень написаного. Бо навіть ці вірші-одноденки писав майстер слова. Володимир Григорович частенько навідувався до мене в гості. Це й не дивно, бо жили в одному селищі. І, як правило, він кожного разу залишав по собі якусь мініатюрку: то пародійку на якусь мою нову байку, то вірш-комплімент моїй дружині. Це писалося на випадкових шматках паперу, а то й на краєчках газет і, на жаль, не все збереглося. 226

А Вічний Час непоспіхом тече…

Якось ми з дружиною поїхали в гості до родичів, а повернувшись – побачили на дверях свого будинку прикріплений канцелярською кнопкою шмат паперу з красиво написаним текстом (каліграфія – унікальна!). Відразу зрозуміли, що такий привіт міг залишити тільки Володимир Юдін. Читаємо: Миколо! Я йшов до тебе. Собацюра Із будки вийшов спроквола: Гав-гав! Гав-гав! – ледача шкура Та й заховався до кубла. Я – в лісосмугу. На горбочку Наскрізь зажурений сиджу, Відпочиваю в холодочку І твою хату стережу. Снують автобуси по трасі. Немов слони – туди-сюди. У степ дідок якийсь подався, Поніс теляткові води. За полем – цвинтар. Чорний спокій, Якийсь такий – хоч вовком вий… Та я – над цвинтарем – високий, Стою з пером в руках, живий! Живий під небом, на дозвіллі, П’ючи очима синяву… Затупотять копита білі, Либонь, ще дужче оживу! В.Ю. У цьому вірші точна характеристика мого ледачкуватого собаки, абсолютно пізнавана географія включно з лісосмугою і цвинтарем за полем. А сам твір, як на мене, цілком пристойний. Бо, як уже зауважувалося, писаний майстром слова і майстром експромту. 227

Микола Білокопитов

Іншим моїм літературним учителем і, з легкої руки Петра Павловича Ребра, творчим наставником від Спілки письменників був Володимир Аврамович Чубенко. З ним мене пов’язували головним чином суто творчі стосунки. І я вдячний долі, що звела мене з такими людьми, як Юдін і Чубенко, бо мені з ними було цікаво і я від них таки набрався чимало досвіду. Володимир Аврамович – чудовий гуморист і, знову ж таки, визнаний автор експромтів. Взяти хоч би таке. Кожен автограф на своїй новій книзі (маю всі книги Чубенка з його автографами) – це миттєво придуманий автором оригінальний текст. Думаю, таке може сказати кожен, кому пощастило отримати автограф від Чубенка. Принаймні, мені доводилося читати багато підписів, які Володимир Аврамович залишив на своїх книгах, подарованих різним людям. Якщо всі ці автографи зібрати докупи, то з’ясується, що автор жодного разу не повторився. У радянські часи практикувалися регулярні зустрічі письменників із трудящими. Частенько професіонали (члени Спілки) брали на такі зустрічі й нас – молодих, зелених, з числа перспективних. Якось виступали ми перед будівельниками, просто на будмайданчику. А після виступу головний інженер організував нам невеличку екскурсію по тій частині мікрорайону, де планувалося зведення кількох багатоповерхівок. Ми з Чубенком затрималися біля величезного екскаватора, що своїм ковшем викопував котлован під майбутній будинок. І раптом наставник мій говорить: – Як ти думаєш, Миколо, про що міг би мріяти невиправний хабарник, дивлячись на роботу цієї махини? Я тільки плечима знизав, а Володимир Аврамович, трохи подумавши, видав: На екскаватор задививсь Лука: Ото гребе, мені б така рука! Мені залишалося тільки захоплено вигукнути «Клас!» 228

А Вічний Час непоспіхом тече…

А ще був такий випадок. Якось увечері, після засідання в обласному літературному об’єднанні, виходимо з Чубенком із Будинку преси в Запоріжжі. А на площі перед цим будинком комунальники ще вдень викопали траншею – чи то нові комунікації проводили, чи старі замінювали. А щоб людям було як переходити з одного боку площі на інший – у кількох місцях через траншею зробили дерев’яні місточки без поручнів. Підходимо до одного з таких переходів і бачимо, що внизу хтось є. Придивилися – то якийсь чоловік, певно, випадково звалився туди. – Гей, чоловіче, вам допомогти? – запропонував йому Чубенко. – Ідіть звідси! – брутально озвався п’яним голосом невдаха. – Без вас обійдуся! Ми сіли у трамвай, і Володимир Аврамович щось почав записувати… Наступного ранку зустрічаємося в кабінеті ведучого гумористичної сторінки газети «Запорізька правда» Миколи Шумилова. Допитуюся: – Що ви там учора в трамваї писали? – А ти про того п’яничку з траншеї нічого не втнув? – хитро всміхається Чубенко. – Ні, – зізнаюся, розвівши руками. – А в мене ось що вийшло: Ситуація критична: Саливон звалився в рів. За кишеню – лап! «Столична» Не розбилася. Зрадів! Підкрутивши вуса браво, Він сидить на дні і жде: Може, ще якась роззява Із закускою впаде.

229

Микола Білокопитов

Для мене це було черговим уроком від досвідченого колеги: не можна гумористу безрезультатно проходити повз подібні ситуації. Маючи таких учителів, як Володимир Григорович Юдін, Володимир Аврамович Чубенко та й інші старші письменники, мені гріх було б не набратися від них досвіду, зокрема, в написанні експромтів. І таких «миттєвих перлів» у мене теж було чимало. Але про це колись, можливо, напише хтось інший…

Я пам’ятник собі... Якби були доляри Ця епопея відбувалася з автором протягом 1998-2000 рр. Скільки вже писано про марнослав’я та його жертви, а претендентів на примарне самозвеличення не меншає. Ну, невиліковна ця хвороба – жадання слави. Надто ж, коли її Величність Слава сама лізе тобі в руки: бери та втішайся. Навесні року 1998-го несподівано одержав я листа від доктора Дж. М. Еванса з Американського біографічного інституту (АБІ). Текст – всуціль англійською. А я, щиро зізнатися, з іноземних мов знаю лише російську (переважно без словника), німецьку й італійську (переважно зі словником), а також французьку, іспанську, китайську, японську, іврит, хінді та інші – виключно через перекладача. Та, слава Богу, колеги-журналісти підсобили з перекладом. О, добрий і щедрий докторе Евансе! Як же Ви потішили моє самолюбство! Слухав переклад й умлівав від гордості за себе. Та й було чого. Судячи з листа, я – один із дуже небагатьох вибраних світу цього, кому вдалося зробити значний внесок у розвиток цивілізації, збагатити світову культуру неординарними винаходами в своїй галузі й тому «Ваше ім’я, дорогий містер Бі230

А Вічний Час непоспіхом тече…

локопитов, буде занесено в енциклопедичні довідники АБІ і Ваш авторитет у світі стане загальновизнаним...». Ну, зізнайтеся, людоньки добрі, якби вам отакі компліменти: чи освітилися б ви задоволеною усмішкою й чи не додалось би вам наснаги здійснити свій черговий значний внесок у світову культуру, га? Правда, в кінці листа було щось про гроші. Спочатку перекладачі порадували мене, що це грошова частина американських компліментів у вигляді гонорару за визначні досягнення. А потім доперекладалися до того, що це таки я повинен заплатити 195 або 295 американських доларів і тоді отримаю сертифікат про свою причетність до світової інтелектуально-культурної еліти не просто паперовий, а (в залежності від внесеної суми) виготовлений із одного з дорогоцінних металів. Але це не обов’язково. І на тому спасибі. Мене й паперовий влаштує. Варто лише анкету заповнити, що до листа додавалася. Аж тут озвався мій Внутрішній Голос. І відбувся між нами діалог: В.Г. – Не смішив би людей! Що ти зробив такого, щоб у знаменитості пхатися? Я. – Та я ж не сам! Мене зовсім незнайомі люди помітили, оцінили, визнали. Ось тут, – тицяю пальцем в американського листа, – бач, як написано... В.Г. – Та бачу, бачу! Загальні фрази, нічого конкретного. Таке будь-кому можна підсунути. Я. (Знервовано) – Та я письменник, чорт забирай! Я навіть по закордонах друкувався! Я лауреат літературної премії! Я... В.Г. – Ого, як ти заЯкав! А що ж буде, коли тобі сертифіката пришлють? Я. – Та пішов ти!.. – послав я його далеко, грубо й не зовсім цензурно. Та з тим, за допомогою наших «англійців», заповнив анкету й одіслав за океан. 231

Микола Білокопитов

Чекати довелося недовго. Листи з позначкою «Urgent!» («Терміново!») від доктора Еванса (він, виявляється, президент АБІ) посипались як з рога достатку – один за одним. Мене номінували на кілька почесних звань. Зокрема, на звання «Man of the Year 1998» («Людина року 1998»), а потім і 1999 року. Представили до нагороди іменною золотою медаллю з нагоди 2000-річчя Різдва Христового «Medal of Honor». Медалька, між іншим, на 24 карати. І виготовляють такі коштовні штуки, як запевняє той же доктор Еванс, кращі ювеліри Америки. Причому, в єдиному екземплярі. А надсилають нагородженим у велюровому мішечку (навіть про це в номінаційному документі сказано). Все це, звісно, за умови, якщо номінант – у даному випадку mister Bilocopytov перерахує на вказану в документі адресу певну кількість баксів. Дійшло до того, що в одному з листів Американський біографічний інститут, в особі його президента, довірив мені бути представником цього інституту в Україні й самому визначати достойників із числа людей, яких я вважаю суперменами. При цьому на мою адресу було висловлено стільки компліментів і таких, що ледь шию не вломило – так мені носа догори задерло. Ах, який бальзам на душу! Ох, як серце аритмічно витьохкує! Ех, як від усього цього одного мого знайомого жаба давить, аж мені радісно від того й весело! Зізнаюся щиросердно, був навіть момент, коли я відчув у собі якісь фізіологічні збочення. Якось після чергової порції словесного меду з американського листа в мене різко засвербіла спина в районі лопаток і наче якісь горбочки зсередини почали випирати. Задер сорочку і прошу друга з агрономічною освітою, який свого часу працював завфермою: – Ану, Пилипе, глянь, що там у мене за біда? – Ой, леле, – сплеснув той у долоні. – Наскільки я розуміюсь на медицині, в тебе янгольські крила витикаються. 232

А Вічний Час непоспіхом тече…

– Поводи над головою, – шепчу з надією, – там німба ще нема? – А сам рукою власну маківку обмацую: чи ріжки не пробиваються? Мало чого!.. Жарти жартами, а Слава – діло серйозне. Надто ж, коли вже повіриш, що ти вартий великого визнання. Тоді можна й прижиттєвий пам’ятник собі замовити. У тому ж Американському біографічному інституті. Форму й стиль узгодити з кращими скульпторами світу, які за 50-100-500 тисяч «зелених» вицюкають з каменю або віділлють у бронзі на повний зріст чи по пупа і разом із постаментом притулять безсмертний витвір там, де побажаєш. Хоч у Нью-Йорку біля статуї Свободи, хоч на Єлисейських полях у Парижі, а хоч на пляжі Ріо-де-Жанейро в костюмі Адама. Аби твої гроші. От якби мені довелось утелющувати цю ідею в життя, то місце для себе – гранітного чи бронзового, чи бодай гіпсового – по далеких світах не шукав би. Бо хто мене по тих Парижах, Йорках чи Ріо знає? Якщо вже возвеличуватися – то в рідному Кушугумі. Жаль тільки, з дармовим постаментом проґавив. Ще донедавна він порожнів у самому центрі рідного селища. З нього колись пролетарський вождь показував рукою в бік місцевого пивбару. Тепер там ні вождя, ні постаменту. А на тому місці базарчик облаштували. Ну й правильно! Хай базарюють люди. А вільних постаментів і в обласному центрі вистачає. Хоча б отой, що на привокзальній площі станції Запоріжжя-2. Теж колишній вождівський. Ось назбираю п’ять гривень на міжнародний конверт і пошлю замовлення на власний пам’ятник в АБІ. Поки я тішив себе такими фантазіями, з-за океану надійшов черговий лист. Прочитав і зрозумів: персональний пам’ятник – це дрібно й непереконливо. Вище брати треба! І, судячи з листа, я взяв – досяг вершини вершин! Тепер зрозуміло, що Аристотель, Сократ, Сенека... хто там ще в глибині віків і поближче – Байрон, Реріх, Менделєєв, Ей233

Микола Білокопитов

нштейн – супроти мене просто хлопчики! Я вже не кажу про сучасних, так би мовити знаменитостей. Сталлоне й Шварценегер, Роналдо та Фелліні, навіть Клінтон із Монікою – замовкніть і шанобливо схиліть голови! Бо всім вам, згаданим вище й не згаданим – до мене, як до Києва... самі знаєте як! Отож затихніть і слухайте, що говорить доктор Еванс: «Від імені керівництва АБІ маю задоволення повідомити рішення про те, що вам, mister Bilocopytov, одному з небагатьох кандидатів присвоєно титул «Outstanding man of the 20 the Century» («Видатна людина 20 століття»). Список цих людей створювався шляхом прискіпливого вивчення населення всієї Земної кулі...». Все зрозуміли? Ото ж бо! І для того, щоб отримати цей величний титул, мені пропонується всього-на-всього заповнити чергову анкету. Боже мій, як усе просто! Так може б не викаблучуватись, а притьмом схопити за хвоста її Величність Славу, поки до іншого не перелетіла? Бо, чесно кажучи, я вже більше року на листи настирливо-доброзичливого доктора Еванса не відповідаю, анкети АБІ з пропозицією отримати високі звання й титули не заповнюю. Якось негарно це. Несправедливо по відношенню до самого себе й щедрих славорозпорядників. А з іншого боку, для чого мені це треба? Хіба від усіх цих звань і титулів таланту доточиться? Чи, знову ж таки, грошей додасться, будь вони неладні? Певно, що ні. Тож вірно я вчинив, не клюнувши на порожній гачок легкої слави. Молодець я, усе таки. Як гадаєте? За цими роздумами застав мене черговий конверт. Тільки цього разу не з-за океану, а з Києва, з Національної академії наук України. У листі мені, як і багатьом іншим письменникам, пропонувалося подати про себе анкетні дані для Енциклопедії Сучасної України (ЕСУ), що саме готувалася до друку. 234

А Вічний Час непоспіхом тече…

«Ну, це інша справа», – устиг подумати я і враз почув єхидненький смішок Внутрішнього Голосу: В.Г. – Ну й що будеш робити? Я. – Так я той, е-е... В.Г. – Що, таки хочеться слави, га? Я. – Та при чому тут, е-е... В.Г. – Що ти е-екаєш? По суті кажи! І тут послав я його по суті й дуже конкретно туди, де ні (Леонід) Макарович, ні (Леонід) Данилович телят не пасли. І сів заповнювати анкету... Вересень, 2000 р. P. S. 2001 року цю бувальщину оприлюднила газета «Літературна Україна». І на мене відразу почали косо дивитися деякі відомі в державі люди. В їх числі й шановані письменники, зауважуючи мені, що даремно я написав ще й опублікував цю автобіографічну придибенцію. Отож я собі й думаю: «І чого вони на мене навріпилися?»…

235

Микола Білокопитов

ВЕСЕЛА МЕДИЦИНА Певний час працюючи літературним редактором наукових медичних видань, мені пощастило зануритися в захоплюючий, інтригуючий, абсолютно мною незнаний до цього світ. Крім того, я познайомився з унікальними людьми, які, зокрема, розповіли мені багато цікавих і, що важливо – дотепних, а місцями, й досить веселих історій. Деякими з них охоче ділюся з читачем.

Про дешеву свічку Сьогодні по телевізору показують усе. Ті, кому це треба й не треба знати, мають реальну уяву про те, що прокладки бувають з крильцями й без них, що є презервативи чоловічі й жіночі, а користуватися ними потрібно ось так: відеоінструкція додається… У радянські часи на подібну інформацію в ЗМІ було накладено суворе табу. Зокрема, про деякі болячки інтимного характеру люди між собою говорили на вушко, а хто сміливіший, той, коли вже добряче припече, йшов до лікаря. У 80-ті роки 20-го століття в одному з районів Запорізької області сталося таке. На прийом до хірурга в районну лікарню приїхав дядько з далекого села. З’ясувалося, що у відвідувача – геморой. Оскільки така хвороба причепилася до нього вперше, пацієнт вів себе сором’язливо й знервовано. Лікар заспокоїв його, мовляв, нічого страшного тут немає. Треба піти в аптеку, купити мазь і свічки. Хірург виписав рецепт, детально пояснив відвідувачу, що і як треба робити, й порадив через декілька днів приїхати на прийом, щоб оцінити результати лікування. Проте вже наступного дня родичі завели зігнутого в три погибелі й узагалі ледь живого дядька до кабінету лікаря. – Що ж ви оце мені прописали? – почав з претензій до лікаря пацієнт. – Всього півдня лікуюся за вашою вказівкою, а вже ні 236

А Вічний Час непоспіхом тече…

сісти, ні встати не можу. Я за тиждень такого лікування просто помру! – Що трапилося? – злякався лікар. – Заспокойтеся, зараз розберемося. Ану показуйте, що там у вас? Коли хірург побачив, що з собою зробив хворий, він ледь не впав у кому. Пацієнта негайно доправили до операційної. Коли криза минула й справи пішли на поправку, дядько розповів – як же так вийшло. Прийшов він до аптеки з рецептом. Коли йому сказали, скільки коштують ліки, селянин, який звик торгуватися на базарі, заповзявся збивати ціну. Та йому пояснили, що тут не прийнято торгуватися. І дядько, сказавши, що він знає, де можна й дешевше купити, пішов звідти. В сусідньому з аптекою магазині купив собі справді значно дешевше десяток дебелих стеаринових свічок. А вже вдома наступного ранку зробив так, як лікар говорив: одну з них (не без проблем) поглибше запхнув, куди треба. Щоправда, повністю свічка не зайшла, тому, щоб вона не випадала, дядько туго обв’язався рядниною. Було незручно й боляче, але чого не стерпиш заради відновлення здоров’я. Ледве пересуваючись, вийшов з хати і, не подумавши, різко сів на дерев’яний стілець. Дядьків крик почуло все село. Прибігли родичі й одвезли невдаху до лікарні. Доліковували хворого в стаціонарі, зокрема й за допомогою спеціальних (супозиторних) свічок, на яких йому так хотілося зекономити…

Про медичну літературу Доктор медичних наук Ігор Васильович Кочін повідав про таке. Після закінчення вузу його товариша й колегу (який пізніше став професором, доктором наук) послали на післядипломну 237

Микола Білокопитов

практику до Казахстану. Він працював там дільничним лікарем у якомусь віддаленому аулі. Оскільки ж у казахських сім’ях традиційно багато дітей, то найчастіше молодому лікарю доводилося виконувати роль педіатра. Щоб поповнити свої знання в цій галузі, він поїхав до райцентру. В книгарні підійшов до відділу «Медична література» й запитує у дівчини-продавця: – У вас є що-небудь по лікуванню дитячих хвороб? – Звичайно, – з готовністю відповідає продавець і впевнено дістає з полички одну з тоненьких книжок. – Ось, будь-ласка, ця вам підійде? Взявши книгу до рук, покупець здивовано перепитує: – А більше нічого немає? – На жаль, – розводить руками дівчина. Уже вийшовши з магазину, медик розреготався. Для лікування дітей йому запропонували книжку В.І. Леніна «Детская болезнь левизны в коммунизме».

Про лікарську таємницю Їду поїздом з Вінниці до Запоріжжя. В купе лише чоловіки. Тому розмови, що називається, без гальм. Тобто те, про що при жінках говорити було б незручно, між нами, чоловіками, обговорювалося без проблем. Либонь жінки без нас теж вдаються до подібних відвертих розмов. Я, головним чином, слухаю та на вуса намотую. Багато історій на тему «про баб-с» почув, але для бувальщини вибрав одну, розказану лікарем із Черкащини. Ось як діло було. Юхиму Панасовичу Бабію вже за вісімдесят. На язика дід гострий, надто ж до сороміцьких висловлювань. Буває, йдуть повз його двір дорослі дівчата чи молодички, а старий з-за паркану ласо на них позирає, а потім раптом бовкне язиком щось таке, від чого навіть досвідчені жінки сором’язливо зашаріються. Молодь же «ха-ха» та «ги-ги», а котрась із найбідовіших, 238

А Вічний Час непоспіхом тече…

бува, повернеться та й спитає з підковиркою: «Ой, діду, а у вас хоч є чим нас лякати, а то все нахваляєтеся та нахваляєтеся…» І безсоромний Юхим, кажуть, іноді демонстрував свою «лякалку», шокуючи допитливих дівчат, а через розголос й усе місцеве жіноцтво. За все це його в селі поза очі, а часом і в очі називали пришелепком або маніяком. А проте на гулянки, проводи чи весілля Юхима Бабія завжди запрошували односельці, бо дід, попри свою аморальну поведінку, завжди створював у компанії веселу атмосферу, сипав дотепами, анекдотами, примовками. Словом, з ним було не сумно. На сусідній вулиці справляли весілля. Перший день минув без особливих пригод. А на другий, як відомо, сільська свайба – це гумористичний спектакль, де господарі й гості перевтілюються в найнеймовірніші образи. Юхим, перевдягнувшись циганкою, був у центрі уваги, гадаючи всім на картах. Гадав, гадав, а потім раптом зник. Сусідка баба Ганна, яка в селі все про всіх знає, буцімто сама бачила, як Бабій гадав на картах якійсь добре п’яненькій городській дівасі – родичці з боку жениха, а потім повів її до себе додому. Десь через годину пом’ята дівка повернулася на гулянку, а Юхим прийшов аж під вечір і, як завжди, молов язиком свої сороміцькі штучки. Через три дні старий гуляка звернувся до ФАПу (фельдшерсько-акушерського пункту) зі скаргою «щось моя лякалка для жінок почервоніла, наче сором’язлива дівка». Спочатку фельдшер подумав, що це чергові витівки відомого пустомелі, але, оглянувши пацієнта, поставив діагноз: гонорея. І направив Бабія Юхима Панасовича до шкірвендиспансера. Для когось це було б ганебною неприємністю, а для діда навпаки: він ще й хвалився своїм однолітками по сусідству, що від молодої дівки трипера підхопив. Знайомі недовірливо посміхалися, бо добре знали язикатого брехуна. Тиждень лікували Юхима в спецлікарні, а потім виписали рецепт, щоб він сам удома доліковувався. Лікар, коли робив ви239

Микола Білокопитов

писку, то в довідці замість справжнього діагнозу написав, що у Бабія Юхима Панасовича грибок на ногах. Ну, щоб у селі (а лікар сам був родом із села) не було зайвого розголосу. Деякі пацієнти в аналогічних випадках самі його частенько просили не вказувати справжнього діагнозу. Отож він і пожалів старого. Та, як з’ясувалося пізніше, даремно він це зробив. Прибувши в рідні пенати, дід чесно розказував односельцям, як він спокусив дівку, що від неї підхопив, куди після цього потрапив і від чого лікувався. При цьому, як незаперечним доказом правдивості (бо ж багато хто сумнівався в його теревенях) розмахував довідкою від лікаря. Хтось вірив Юхимові, а хтось – ні, аж поки ветеринар Митя Забужко не завдав собі труду почитати, що ж написано в довідці. Читав уголос, при величенькому гурті людей. Озвучений текст довідки викликав у Бабія шок, а селяни підняли Юхима на сміх, сказавши, що вони й так знали його брехуном, а тепер у цьому ще раз переконалися. Несправедливо осоромлений Бабій вже наступного ранку подався до шкірвендиспансера й улаштував там голосні розборки з лікарем. «Ти мене брехуном на все село зробив! – кричав дід переляканому дерматологові. – І якщо зараз же не напишеш правдиву довідку, я до прокурора піду!..» Довідку зі справжнім діагнозом Юхим Панасович того ж дня, не без скандалу, таки одержав. І, приїхавши додому, повністю реабілітувався в очах односельців як чоловік, котрий говорить правду, якою б вона не була. Як не дивно, ця правда викликала приблизно однакову заздрісну оцінку в чоловічої й жіночої половини села: язикатий Юхим, як чоловік, таки ще щось може… А дерматолог зі шкірвендиспансера після того випадку пише в довідках лише справжній діагноз. Щоб ніхто його не звинувачував у… нерозголошенні лікарської таємниці. 240

А Вічний Час непоспіхом тече…

Про диспетчерську Цю історію розповів Андрій Олексійович Ковтун, родичка якого працює в спеціалізованому медичному закладі, який в народі називають «дуркою» або «психушкою». У Сергія Петровича Кузькіна з восьмої палати діло йшло на поправку. До психоневрологічного диспансеру він потрапив пару місяців тому з власної ініціативи. Тобто, сам прийшов до психіатра й поскаржився на те, що веде себе неадекватно, розуміє це, але самотужки впоратися з проблемою не може. Інтенсивна терапія дала свої результати: пацієнт уже поводив себе цілком нормально й передбачувано. Тому безпосередній лікар Кузькіна дійшов висновку, що хворого пора готувати на виписку. І ось, коли всі необхідні документи були вже готові, медсестра доповіла лікарю, що пацієнт знову веде себе неадекватно: зранку намагався вийти з відділення, стверджуючи, що його терміново викликають у диспетчерську. Хто викликає і в яку диспетчерську – пояснити не міг. Нічого до пуття не зміг пояснити Кузькін і самому лікарю. Сказав лише, що віднедавна якийсь сердитий жіночий голос кілька разів на день викликає його до диспетчерської, але не пояснює, як туди йти. Зрозуміло, виписку відмінили, знову призначили курс лікування. Проте, ні ліки, ні робота психолога результатів не давали. Кузькін уперто кілька разів на день поривався вийти з відділення, кожного разу стверджуючи, що його викликають до диспетчерської. Між іншим, увечері й уночі пацієнт вів себе спокійно. Психіатри не могли пояснити такої поведінки пацієнта, а отже не могли й призначити ефективного лікування. Та одного дня все з’ясувалося. Зранку лікар зайшов до палати № 8 і побачив Кузькіна, який, стоячи біля вікна, до чогось уважно дослуховувався. І раптом через відчинену кватирку долинув роздратований жіночий голос з гучномовця: «Кузькін, терміново зайдіть у диспетчерську! Скільки можна чекати?» 241

Микола Білокопитов

– Зараз іду! – з готовністю відповів Кузькін і, побачивши лікаря, сказав: «Ви чули? Мене знову викликають». Поруч із психіатричним диспансером розташована автоколона. Один з гучномовців, через які диспетчери викликають водіїв, слюсарів та інших працівників підприємства, скерований просто на вікно восьмої палати диспансеру. Очевидно, в автоколоні з’явився дуже затребуваний працівник на прізвище Кузькін, якого частенько хотіли бачити в диспетчерській… Що ж до нашого Кузькіна, то лікарям вдалося переконати його, щоб він не звертав уваги на сердитий жіночий голос із гучномовця. І незабаром пацієнта в цілком задовільному стані здоров’я виписали з лікарні.

Про матюкливого качура Того серпневого ранку під кабінетом хірурга Володимира Олександровича Островського зібралося чимало людей. Попри неодноразові попередження дотримуватися тиші, черга монотонно гула, перемелюючи останні новини. І раптом у цей гомін увірвалися стогін, лайка, несміливий зойк «Куди без черги?»… Двері відчинилися, й лікар побачив, як двоє озброєних рушницями навпереваги чоловіків заводять закривавленого третього, який, власне, й видавав стогін із лайкою. Зрозуміло, що це був екстрений випадок, і хірург відразу ж почав опікуватися позачерговим пацієнтом. Оглянувши хворого, Володимир Олександрович виявив присутність у ньому численних інородних тіл у вигляді свинцевих дробинок і негайно почав підготовку до їх видалення. Близько двох годин тривала операція. І черга під кабінетом здивовано дослуховувалась через нещільно причинені двері спочатку до стогону, а потім до розмов і періодичного реготу всіх, хто був у кабінеті включно з лікарем. 242

А Вічний Час непоспіхом тече…

Отримавши місцеву анестезію, хворий на ім’я Геннадій припинив стогнати й почав розказувати, як діло було. А ті двоє з рушницями, що його сюди привели – Іван і Сергій – розповідали свою версію того ж самого випадку. І якщо все розказане скласти докупи, то виходить така історія. Було це в день відкриття сезону полювання на качок. Ще вдосвіта мисливці вийшли човнами в дніпровські плавні й зайняли позиції в очеретах, якими обросли численні острівці, що виникли після каховського потопу. Добре замаскувавшись, затихли в очікуванні здобичі. На зорі качки починають активізуватися, проявляти себе. Цього й чекають любителі качатини. Геннадій не дуже досвідчений мисливець. Хоч уже пару сезонів є на його рахунку. А яскравим прикладом недостатнього досвіду було те, що він у кінці літа вирішив скористатися манком. Манок – це така свистюлька-крякалка, що імітує шлюбний поклик готового до любовних утіх качура. Весною манком можна обдурити довірливих качок, які прилітають на цей поклик і нерідко стають здобиччю мисливця. Але ж надворі серпень… Проте Гена, забувши чи й не знаючи таких тонкощів, сидить у своїй засідці й періодично дмухає в манок. А качки не відгукуються. Бо в природі все чесніше, ніж у людей. Це чоловік будь-якої пору року може запустити свій манок – наговорити купу компліментів жінці й спокусити її. А качку на такий трюк не візьмеш. Скільки б качур, кажучи людською мовою, «не вішав локшини на вуха» своїм шлюбним кряканням, якщо це не сезон – партнершу не підманеш. Отож маємо картину: один малодосвідчений мисливець настирливо імітує качиного ловеласа, а в сусідньому очереті ще двоє, не вельми переобтяжених знаннями про інтимне життя пернатих, сидять у засідці. Між цими двома відбувається такий діалог: – Іване, ти хоч одну качку бачиш? – Ні, не бачу. О, щось випливає… а, ні, то жаба. 243

Микола Білокопитов

– Ну й полюваннячко сьогодні! Хоч по жабах стріляй. – А ти качура бачиш? – Ні, але чую добре. Він десь тут поруч, он в тому очереті. – А давай, коли він ще раз почне крякати, разом бабахнемо в той бік. Може, влучимо? Саме в цей час Геннадій дмухнув у манок. Двоє мисливців, з надією хоч щось уполювати, дуплетом жахнули з рушниць. Тієї ж миті «качур» заволав людським голосом й укрив відбірним матюччям стріляючих. Сергій з Іваном не на жарт перелякалися містичним фактом перетворення птаха на людину, проте швидко прийшли до тями й кинулися рятувати ненавмисно підстреленого ними колегу… Хірург Островський розповідав, що коли він уже закінчував виймати з постраждалого останню, п’ятдесят шосту, дробину, пацієнт запитав у нього: – Лікарю, а мені завтра вже можна йти на полювання? – Можна, – дозволив Володимир Олександрович і додав, – тільки манок, про всяк випадок, залиште вдома.

Про сором’язливість і грушу Проблеми зі здоров’ям молодих людей нині вже мало кого дивують. Та воно й зрозуміло: яка екологія – така й патологія. Та мова не зовсім про це. А про те, що допризовники за повісткою з військкомату зобов’язані проходити в лікарні комісію на придатність до служби в Збройних силах. І ось під час одного з медоглядів трапилося таке. У допризовника Едика були якісь проблеми з кишечником, і для подальшого діагностування йому необхідно було зробити клізму. А хлопець виявився надзвичайно сором’язливим: навіть роздягнутися до пояса згори перед жінкою-лікарем соромився. І коли медична сестра запропонувала йому роздягнутися для 244

А Вічний Час непоспіхом тече…

процедури промивання, пацієнт категорично відмовився, сказавши, що він в курсі справи і сам все зробить. «Баба з воза – кобилі легше», – подумала медсестра. Вручила пацієнту необхідне обладнання, про всяк випадок пояснила, як наповнювати грушу: гаряча вода – кран зліва, холодна – справа, й залишила Едуарда самого в процедурній кімнаті. За хвилину з процедурної долинув несамовитий крик. Пізніше у пояснювальній записці на ім’я головного лікаря медична сестра однієї зі столичних поліклінік Людмила Сергіївна Пасько, зокрема, написала: «Пацієнт категорично наполягав на тому, що зробить клізму самостійно. Я йому все пояснила, але вину свою визнаю, бо не сказала, куди саме треба вставляти грушу. Навіть подумати не могла, що, наповнивши грушу гарячою водою, він вставить її собі в ніздрю…» Слава Богу, сором’язливий Едик не дуже обварився, тобто великої біди собі не заподіяв. Хоч ця «клізма в носа» коштувала медсестрі частини знятої з неї преміальної доплати. Про інший випадок самостійної клізми нагадала головний лікар Кушугумської міської лікарні Ольга Іванівна Приходченко. Зауважу, що цю історію мені вже доводилося чути раніше в різних інтерпретаціях. Суть справи ось в чому. Сором’язливий і вже не молодий чоловік – назвемо його Григорієм – домовився з лікарем, що сам собі поставить клізму вдома. Мовляв, у мене й груша є, і знаю що й до чого. Приїхав додому, обшукав усі закутки, а груші не знайшов. І не придумав нічого кращого, як під’єднати до водогону шланг, вставити його собі в потрібне місце і відкрити кран. Тиск у системі був досить потужним. Результати промивання вразили… лікарів хірургічного відділення обласної лікарні, де Григорія, що називається, з того світу діставали. Мораль з цих випадків така. Шановні пацієнти, при виборі між сором’язливістю і здоров’ям віддавайте перевагу останньому. Щоб не нажити пригод на свою ж таки… гм-гм, самі знаєте. 245

Микола Білокопитов

Про роздратований внутрішній орган Становлення науково-технічної термінології – тривалий процес. А в наших умовах, коли науковці звикли послуговуватися мовою, а отже й термінами сусідньої держави (наслідок перебування в імперських обіймах) – це ще й додатковий клопіт, бо, як відомо, легше вивчитися, ніж перевчитися. Проте помалу рідна українська науково-технічна термінологія утверджується в різних сферах, зокрема, в медицині. Мені, як літературному редакторові наукових медичних видань, впритул доводилося стикатися з правилами вживання термінів, а по суті, самому вчитися, а потім інших навчати. І через півтора-два роки інтенсивної роботи в цьому напрямку науковці – постійні автори наших видань – припинили писати «інфаркта міокарду» (правильно – інфаркту міокарда), «вивчаєме запитання» (досліджувана проблема) і т.п. Оскільки ж грамотності у вживанні термінів з боку авторів додалося, то, зрозуміло, в літредактора клопоту зменшилося, що не могло не радувати останнього. Але, звичайно ж, траплялися випадки. Ось один із них. Редакція готувала вже повністю зверстаний і вичитаний рукопис журналу до відправки в друкарню. В цей час зі столиці електронною поштою надходить наукова робота з розряду термінових. Тобто, у київського автора «на носі» був захист дисертації й не вистачало однієї публікації. Взагалі, ситуація знайома, й редакція зазвичай іде назустріч авторам. Отже, роботу без попереднього читання відразу заверстали й мені порадили по діагоналі (себто, поверхово) проглянути текст. Мовляв, рецензенти в супровідних документах зазначені солідні – обидва доктори наук, тому серйозних помилок бути не повинно. Проте вже з першого прочитаного речення стало зрозумілим, що шановні рецензенти акцентували свою увагу на суто на246

А Вічний Час непоспіхом тече…

уковій цінності роботи. Що ж стосується граматики, стилістики, пунктуації й, що особливо важливо – правильного застосування медичної термінології, тут, як мовиться, кінь не валявся. Чимало «перлів» із цієї роботи потрапило до записника літредактора. А про найоригінальніший із них – окремо. Оскільки в дослідженні йшлося про проблеми кишково-шлункового тракту, то практично в кожному абзаці автор замість терміну «подразнення» застосовував у різних комбінаціях слово «роздратування». Наприклад: «синдром роздратованої кишки», «внаслідок роздратування кишечника», «роздратування шлунка», «неправильне харчування призводить до ще більшого роздратування кишечника» тощо. У тих, хто хоч трохи знайомий з правилами вживання медичних термінів, подібний текст викликає цілком очікуваний гумористичний ефект. Літредактор уголос читав, а вся редакція відповідно реагувала на почуте. В цей час із Києва зателефонував один із рецензентів цієї роботи, щоб поцікавитися, як там справи в його протеже. Коли йому процитували одне з речень, звернувши увагу на терміни «подразнення» й «роздратування» дозвонювач почав вибачатися й реготати. Очевидно, з почуттям гумору в столичного доктора наук було все в порядку. Він ще попросив: – Ви, будь-ласка, поправте все, як треба, а я швиденько піду на кафедру, поясню колегам, від чого кишечник буває роздратованим… Після цього випадку ми й самі в редакції почали застосовувати цей термін. Як тільки в животі забуркотить, діагноз безпомильний: шлунок роздратувався…

247

Микола Білокопитов

ШПРЕХЕН ЗІ ДОЙЧ? Моя добра знайома Олена Запара (в заміжжі – Александрович) у 90-ті роки з сім’єю виїхала на постійне місце проживання до Німеччини. Ось деякі картинки від неї про життя-буття наших новітніх емігрантів.

Кар’єра почалася із падіння… Під завісу 20 століття у пошуках кращої долі з колишнього Радянського Союзу до Німеччини понаїхало різного люду. Й одразу ж усі усвідомили: не знаєш мови – ти ніхто! Добре, що тамтешній уряд завбачливо відкрив для емігрантів безкоштовні курси з вивчення німецької. При цьому вчителі були місцеві, тобто все від «Ґутен Таґ» (добрий день) до «Ауфвідерзеен» (до побачення) на заняттях відбувалося виключно німецькою мовою. У нашій групі, як, либонь, і в інших, народець підібрався різношерстий, із різним запасом знань і, взагалі, різним рівнем інтелекту. Тому одні уважно слухали викладачів, намагаючись засвоїти ази чужої мови, інші ж відверто нудьгували, придумуючи собі всілякі розваги: розгадували кросворди, грали в «балду», деякі навіть примудрялися тихцем попивати пиво… Був серед цих нудьгуючих – оригінал із Києва на ім’я Віталій. Треба віддати йому належне: людина всебічно розвинена, вільно володіє кількома мовами, зокрема, й німецькою, і взагалі, як мовиться, стоїть на одну-дві сходинки вище за всіх нас, простих смертних. Тому, зрозуміло, для нього такі заняття були мукою господньою, про що свідчила його кисла високоінтелектуальна мармиза, на якій каліграфічним почерком було написано: швидше б ці примітивні тортури закінчилися! 248

А Вічний Час непоспіхом тече…

Віталій не шукав собі альтернативного заняття у вигляді якоїсь там «балди». Він, усе ж, був вище цього! Але, як з’ясувалося, мав і шкідливу звичку – повільно й методично розгойдувався на стільці. Можливо, так він заспокоював нерви. І ось одного разу, коли мозкова діяльність у класі досягла свого апогею, всі старанно й уважно виконували контрольне завдання вчителя – раптом тишу розірвав страшний гуркіт. Усі злякано здригнулися, повернувшись у той бік, звідки пролунало щось схоже на початок виверження вулкану: на підлозі, закриваючи собою зламаний стілець, здивовано лежав наш київський інтелектуал… Слава Богу, все обійшлося без серйозних травм. Але, щиро зізнатися, за нашими стурбованими вигуками на кшталт «З тобою все в порядку?» все ж проглядалася певна доля незлісного злорадства: «Ага, щоб знав як розгойдуватися, коли ми тут ретельно й натужно гриземо граніт чужої філології!» P. S. По закінченні курсів і проходження різних тестів стало відомо, що Віталій влаштувався працювати в один із наукових інститутів. У той час, коли ми, в масі своїй, освоювали роботу водіїв, офіціанток…

Вас іст дас «суботник»? Акціонерне товариство «Сіменс» має різні заводи й фабрики. Одне з підприємств – трансформаторний завод – побудоване ще 1910 року в місті Нюрнберг. І мені, випускниці Запорізького машинобудівного інституту, поталанило в другій половині 90-х влаштуватися на цей завод інженером-конструктором. В основному працюють тут місцеві жителі, представники Баварії. А поруч із баварцями на заводі можна побачити їхніх одноплемінників із колишньої НДР (Німецької Демократичної 249

Микола Білокопитов

Республіки), а також вихідців із країн Східної Європи. Наші – з республік колишнього Союзу – раніше вважалися на заводі великою екзотикою, а нині це мало не норма. І ось у приймальні директора з’явилася нова секретарка Ольга (майже за Володимиром Висоцьким: «из наших, из советских, из славян»). Саме з її появою в штаті Гросс Шефа (так позаочі називають тут великого начальника, тобто директора) ми пов’язуємо народження вкрай дивної для німців, але добре знайомої нам із нашого недавнього життя ініціативи. Одного дня по всіх цехах і відділах трансформаторного заводу поширили заклик директора: всім добровільно взяти участь у прибиранні території! І не коли-небудь, а у вихідний день, в суботу. Оголошено он-лайн реєстрацію в секретарки Ольги, в цехах вивісили розграфлені папірці з тим, щоб добровольці вносили туди свої прізвища. Ну, ми, кому слово «суботник» відоме з дитячого садка, перезирнулися й вирішили не лізти поперед батька в пекло. Тобто, розуміючи, про що йдеться, змовилися почекати реакції місцевих «працівників капіталістичної праці» на цю ініціативу. Минає тиждень, другий. Реакції – нуль. Бо німці, дізнавшись, що в гарантований законом вихідний день їх просять добровільно вийти на прибирання території заводу і їм за це нічого не заплатять, логічно вирішили, що це просто жарт. Посміялися та й забули. А чому така цінна ініціатива зазнала нищівного фіаско? Бо не здогадалися геноссен німці зробити те, до чого додумалися товариші більшовики. Як нам усім відомо, радянські комуністи придумали байку про те, як вождь світового пролетаріату Володимир Ульянов/Ленін задарма прибирав сміття на Красній площі, разом із простими робітниками величезну колоду на плечі носив… На цьому прикладі в СРСР кілька поколінь людей змалечку привчали до дармової праці на благо суспільства. І, між 250

А Вічний Час непоспіхом тече…

іншим, щось у цьому доброго було. А німці не здогадались, а може, й не захотіли зображувати тих же Маркса й Енгельса закінченими альтруїстами. А якби й описували їхню участь у прибиранні території, то, швидше за все, написали б щось такого: на очищенні Центральної площі міста відзначилися Карл Маркс та Фрідріх Енгельс, які з пункту А в пункт Б віднесли на плечах важку колоду, за що їм було заплачено по 10 марок кожному. Ну і як людей із такою ментальністю просто так пошити в дурні, пардон, запросити задарма відпрацювати на суботнику? А ніяк!

Оце так погуляли! Одного разу весела компанія наших емігрантів: журналіст (колишній), музикант (колишній) та програміст – разом зі своїми дружинами й дітьми вирішили влаштувати пікнік у лісі. Зауважу, що всі – виключно міські жителі, тому спілкування з природою сприймається як свято. А якщо це свято прикрасити шашличком та й до шашличку – це взагалі, як наголошується в рекламних роликах – райська насолода! Отож позабирались у власні авто й гайда до лісу! День видався просто чудовим. Натішилися перебуванням у справжньому лісі: побігали, пострибали, повибрикували, попили-поїли й знову – побігали, пострибали… Одне слово, досить насичено й продуктивно на якийсь час розчинилися в природі. А затим радісні, задоволені й щасливі вирішили повертатися додомоньку. Навантажившись, наче ослики, речами та залишками від пікніка, бадьоро рушили протоптаною стежечкою на узлісся, де залишили свої автомобілі. Зазвичай спілкування в цій інтелігентній компанії обходиться без ненормативної лексики. Та коли всі вийшли на околицю лісу, то з дорослих (ще й при дітях!) такі специфічні сло251

Микола Білокопитов

восполучення вискочили, що цитувати їх на папері може тільки дуже жовта преса. Ми не наважуємося. Щоправда, причина для таких незвичних «спічів» була серйозною: автомобілі зникли! Першою думкою чоловіків було: стирили, вкрали, спіонерили, поцупили… чи ще щось такого з цього ж дієслівного ряду, але густо приправленого специфічною лексикою. Жіноча половина запропонувала більш реалістичний варіант: авто треба шукати на штрафмайданчику в найближчому населеному пункті. Швидше за все, поліція відтягла їх туди за неправильне паркування. Як з’ясувалося трохи пізніше, саме цей варіант був правильним. Дотошні німецькі поліцейські просто не могли проїхати повз кричущий факт: абияк покинуті край дороги авто. Адже порушили одне з головних правил: «Орднунґ юбер аллес!» (Порядок, у всьому порядок!) Потроху емігранти мають звикати й пристосовуватися до життя за цим правилом. Інакше – цілковитий дискомфорт! А того разу наші бідні мандрівники пішки долали кілька кілометрів до своїх машин на штрафмайданчику. Про розмір самого штрафу краще не згадувати. Він тут просто захмарно високий. Між іншим, поживши в Європі, починаєш по-іншому сприймати багато речей. Приїжджаючи в гості до родичів у Запоріжжя й спостерігаючи, зокрема, як просто під знаком «Зупинку заборонено!» водії хаотично паркують свої автомобілі, мимохідь думаєш: для німецьких поліцейських із їхніми евакуаторами тут роботи – непочатий край…

252

А Вічний Час непоспіхом тече…

«Слішьком карошій майстер!» Емігрант-веселун (у минулому – музикант-лабух) у пошуках роботи зателефонував на фірму, де була вакансія помічника майстра з шиномонтажу. Там із готовністю відгукнулися на дзвінок і запросили на співбесіду, не зважаючи на сильний акцент, що свідчив про явно забугорне походження шукача роботи. Претендент одягнувся пристойно: костюмчик, краватка й таке інше, взуття начищене до блиску – дружина прискіпливо оглянула й схвально кивнула: годиться! Та воно скрізь так: ідеш на зустріч із роботодавцем, повинен створити позитивне враження. Як там у російській приказці: «Встречают по одёжке…» На фірмі зустріли добре, німці взагалі народ привітний. Поговорили, спитали про те, про се. – Роботу знаєте? – Звичайно. – Зарплата влаштовує? – Цілком! – До речі, який навчальний заклад закінчили за спеціальністю? А музикант, спираючись на вже досить багатий власний досвід минулих невдач, знаючи, якими буквоїдами є німці, взяв та й ляпнув: – Шиномонтажний інститут. Судячи зі здивовано-шанобливого виразу облич роботодавців, така інформація відразу підняла авторитет претендента на значно вищий рівень, ніж на початку співбесіди. Ото вже посміялися, коли музикант розповідав про цю приключку вдома! А на це місце його так і не взяли. Швидше за все, вирішили, що для такої посади у претендента надто висока кваліфікація… 253

Микола Білокопитов

КАРТИНКИ З НАТУРИ Хто хоче політати, мов Ікар? Мабуть, з кожним буває таке: про щось подумаєш, а воно ось тобі, перед твої ясні очі являється. Чимчикую вулицею Сталеварів у Запоріжжі й сам собі фантазую про свою можливу (а чого б ні?) подорож у далекі заморські краї. Ех, думаю, полетіти б зараз літаком кудись в Австралію, чи в Америку, чи в Африку, зверхньо поглядаючи з-за хмар на загублені десь унизу гори, моря, міста… І раптом натикаюся на рекламне агентство, що пропонує закордонні авіа тури. Аж потяглася рука до сумочки, в якій щойно отримана зарплата з відпускними. Та, приглядівшись до назви агентства, подорожувати передумав. Туристичне агентство називається «Ікар-Авіа». Мені відразу згадалася історія з сином Дедала Ікаром з давньогрецької міфології. Пам’ятаєте: син попросив батька зробити йому крила, щоб він міг полетіти на острів Кріт. Крила були виготовлені, але Ікар не долетів до місця призначення – впав і розбився… Чим думають новітні бізнесмени, називаючи свої підприємства, можна тільки здогадуватися. Принаймні, значення назв своїх фірм вони точно не знають. У даному випадку, знаннями давніх міфологій автори назви «Ікар-Авіа» явно не переобтяжені…

Ледащо Літо. Пізній ранок у селі. На городі порається жінка з сапою. На ґанку з’являється огрядний чоловік, перевальцем підходить до тину й кричить спітнілій від роботи дружині: – Ганно! Годі байдикувати на городі! Йди сюди, почухай мені спину, бо так свербить, що заважає телевізора дивитись! 254

А Вічний Час непоспіхом тече…

Зворотний процес У тролейбусі бабуся перевіряє онучка-першокласника на знання літер. Онук плутано, але поступово розповідає їй абетку від «а». І додає: – Ми тільки до «к» вивчили. Бабусю, а до якої букви ти знаєш? – Ой, Петрику, – зітхає стара жінка. – У мене вже зворотний процес почався. Я вже поступово забуваю буквочки. – Бабусю, – не вгаває малий, – а до якої букви ти вже забула?

Хутірський діалог Серпневий день видався спекотним. По обіді повертаємося з відрядження редакційним автомобілем газети «Запорізька правда». Проїжджаємо якийсь хутірець. Пити хочеться. Біля воріт стоїть чепурна жіночка. Зупиняємося: – Тьотю, дайте водички напитися, бо так їсти хочеться, що аж ніде переночувати, – грайливо звертається водій до неї. – А з чого почнемо? – у тон йому запитує молодичка. – Спочатку спати, їсти чи пити? – Та... та нам би тільки водички, – розгублено мовив водій, явно не чекаючи такого повороту. Жіночка пішла до криниці по воду, а ми з водієм Віктором Микитовичем вийшли з авто й сховалися від спеки в тіні розкішного абрикосового дерева. Чуємо, а в сусідньому дворі хтось дуже кричить. Зазирнули за паркан, а там двоє стареньких – дід та баба, обоє, очевидно, глухуваті, між собою голосно розмовляють. – Щось кури погано несуться! – кричить стара дідові, показуючи зібрані у великий полумисок яйця. – От, козли! – сердито зауважує на те дід. – Ага, і кози погано дояться! – підтримує розмову баба. 255

Микола Білокопитов

– От, собаки! – Ага, і собаки гавкають без діла! – От, барани!..

Серйозне попередження На власному автомобілі повертаюся з Києва до Запоріжжя. Проїжджаючи через якесь село, здається, в Полтавській області, звертаю увагу на суцільний металевий паркан, поверх якого видно високий будинок. У паркані – широка хвіртка, на ній величенька табличка, де крупним типографським шрифтом набрано білою фарбою: Обережно! У дворі дуже злий собака. Самі боїмось!

Економні одесити Поїзд із Запоріжжя в Одесу приходить десь о четвертій ранку. До початку руху громадського транспорту ще більше години, тому, потинявшись по вокзалу, виходжу на привокзальну площу, запалюю цигарку. З’являються ранні перехожі. Один з них підходить до мене з сигаретою: – Дозвольте прикурити! Та які проблеми, обслуговую чоловіка. Не встиг покласти запальничку до кишені, підходить ще один з тим же проханням, а через пару хвилин – ще... За цим через відчинені дверці свого авто, хитро всміхаючись, спостерігає таксист. Підходжу до нього, вітаюсь і задаю цілком логічне, як до такої ситуації, запитання: – Скажіть, будь-ласка, тут проблеми із запальничками? – Да нет, – відповідає він російською, – в Одессе всего есть. 256

А Вічний Час непоспіхом тече…

На моє німе здивування реагує миттєво: – Это они экономят, сволочи! – незлісно зауважує одесит, виймає цигарку й говорить, – кстати, разрешите прикурить…

Ну, не здогадався! Моя дружина – Любов Петрівна – була свідком такої сценки. Біля підземного переходу в людному місці постійно сидить тіточка й пропонує перехожим скористатися послугами: за 50 копійок дізнатися свою точну вагу й зріст. Між іншим, люди частенько до неї підходять. І ось огрядний товстун з двома величезними й, судячи з усього, важучими валізами забирається на ваги. Тітка здивовано зауважує: – Мужчина, а ви не хочете зважитися без чемоданів? Товстун заперечливо хитає головою. Тітка ставить на поличку вагів додаткові гирьки й зважує дивного клієнта. – Ого, 269 кілограмів! – констатує тіточка й цікавиться. – Мужчина, це, звичайно, не моє діло, але, якщо не секрет, для чого вам знати, скільки ви важите разом з чемоданами? – Та свою вагу я й так знаю! А тепер від 269 відніму свої 142 й знатиму: скільки я товару купив на базарі. – Для чого такі складнощі? Поставили б на ваги чемодани й усе знали б без зайвої арифметики. – Ну, не здогадався! – щиро зізнається товстун.

Шедеври перекладу 1. Живого Коли студентам на факультетах журналістики у вузах розповідають про не зовсім типові помилки при перекладі з ро257

Микола Білокопитов

сійської на українську мову, зазвичай наводять такий приклад. Речення «Весной на деревьях распустились почки» хтось колись переклав так: «Навесні на деревах розпустилися нирки». Було це насправді, чи придумано для демонстрації недолугого перекладу, невідомо. А в моїй журналістській практиці був такий випадок. Студентці другого курсу, в якої я був керівником практики в сільськогосподарському відділі обласної газети, дали завдання перекласти уривок тексту з російської мови на українську. Оскільки українською вона володіла слабенько, то, виконуючи завдання, раз по раз зазирала до словника. І все одно допустила чимало помилок. Але одне речення тягне на те, щоб його процитувати. В оригіналі було таке: «Когда мартовское солнце окончательно слизало сосульки с крыш коровников, животноводы начали готовить скот к переходу в летние лагеря». У студентському перекладі вийшов такий шедевр: «Коли березневе сонце закінчило облизувати смокталки на покрові корівників, худобники почали готувати скотину до перехіду в літні табори». 2. Електронного Цікавих цитат – шедеврів комп’ютерного перекладу тільки в моєму записнику вистачить на кілька томів. Але виходячи з того, що при бажанні кожен, хто має комп’ютер, сам годен втішатися подібними перлами, наведу всього кілька з них. Ось як електрон ний мозок переклав речення з української на російську мову: «Хоч вона й напилася пігулок, у неї дуже боліла голова, просто розколювалась.» «Хоть она и напилась таблеток, у неё очень болел председатель, просто раскалывался.» А тепер мова про падіння так званого Тунгуського метеорита. Місцеві шамани так пояснювали це явище: «Это дело разгневанных, злых духов!» 258

А Вічний Час непоспіхом тече…

Електронний переклад на українську був таким: «Це справа розгніваних, злих парфумів!»

Зарплати вистачає на півдружини На зупинці громадського транспорту біля станції Запоріжжя-1 розмовляють двоє знайомих чоловіків, які давно вже не бачилися. Балачка заходить про гроші. Один хвалиться, що їм підвищили зарплату й вони з дружиною хочуть придбати новий холодильник. Другий, якого звуть Василем, на те відповідає: – Моєї зарплати вистачає лише на половину дружини. – Цікаво, на верхню половину, чи нижню? – хитро всміхається приятель. – Ну, звичайно ж, на нижню. Верхня дуже дорого обходиться. – Поясни! – наполягає співрозмовник. – А що тут дивного, – говорить Василь і виголошує монолог, який з цікавістю слухає весь гурт на зупинці: – Та половина дружини, що нижче талії, набагато менше тягне з гаманця. Ноги раз на три-чотири роки вимагають чобітків, черевичків, босоніжок. Трохи частіше нижня половина хоче різної білизни, шкарпеток, підслідників та іншого дріб’язку. А ось верхня частина коханої дружини у повному розумінні дорога. Почнемо з голови. Один рот чого вартий, бо кожного дня їсти хоче. А поївши, треба зуби почистити, губи нафарбувати. Далі: вуха без сережок просто жити не можуть, як вії – без туші, щоки – без пудри та рум’ян, волосся – без фарби, а шия – без золотого ланцюжка. На саму голову теж треба хустки, шапочки, кепочки… Опускаємося нижче: пальці, на думку моєї благовірної, просто дефектні без кільця чи перстенця, нігті – без лаку, бюст – сам розумієш без чого. А тепер довгий список із суконь, блузок, сарафанів, кофтин. А ще ж пальто, куртка, дублянка, шуба, рукавички… Далі перелічувати? 259

Микола Білокопитов

– Усе, Васю, переконав! – сміючись, говорить приятель і просить: – Тільки ти все це моїй дружині не розповідай. Бо на холодильник грошей не назбираємо…

Спадкоємець трону Бабуся з чотирирічним онуком їдуть у трамваї. У малого на голові – неприродно розтягнута жіноча в’язана шапочка. Хлопчик досить комунікабельний, час од часу звертається до пасажирів із запитанням: «А знаєте, хто я такий?» І, не чекаючи реакції на своє ж запитання, пояснює: «Я – царевич, я – королевич!» – Мовчи вже, королевич! – зауважує бабуся й пояснює здивованим пасажирам. – Мій онук дивився по телевізору мульт фільм про царевича й щоб бути на нього схожим – натягнув на голову кришталеву вазу, наче корону. Ми її тепер зняти не можемо, так оце в лікарню їдемо… А малий цією проблемою не переймається, продовжуючи втішатися тим, що він царевич-королевич.

Поступись дорогою страховиську! Для тих, хто геть зовсім не має відношення до керування автомобілем, стисло поясню одне правило. При здійсненні розвороту або повороту наліво кожен водій зобов’язаний пропустити зустрічний транспортний засіб, якщо, звичайно, він у цей час рухається по дорозі. Це називається – перешкода справа. До речі, таке правило діє у всіх країнах, де запроваджено правосторонній рух. Моя добра знайома й колега по роботі в редакції Рита Олександрівна Гоцуля успішно склала екзамени й отримала посвідчення водія-любителя. Але в процесі навчання одного разу дуже розсмішила інструктора з водіння. Ось як це було. 260

А Вічний Час непоспіхом тече…

Рита, керуючи автомобілем, доїхала до перехрестя й, виконуючи вказівку інструктора, що сидів поруч, готувалася до здійснення лівого розвороту. Як і належить, подивилася: чи немає там тієї самої «перешкоди справа»? По зустрічній смузі, на яку треба було виїжджати, рухався вантажний автомобіль КрАЗ. Інструктор, про всяк випадок, запитав: – Хто кому тут повинен поступитися дорогою? – Ну, звичайно ж, ми йому. – Правильно! – задоволено сказав інструктор. – А чому? – Бо він великий і страшний, – перелякано мовила учениця.

Яке авто купив сусід? Один мій знайомий розповів таке. – Коли слово «іномарка» тільки-но почало входити в наш лексикон, а на дорогах поміж звичних для ока «Запорожців», «Москвичів», «Жигулів» та «Волг» почали з’являтися перші «Форди», «Мерседеси», «Рено» та ін., поява закордонного авто у знайомих розцінювалася як маленька сенсація. І ось, коли я був на роботі, телефонує дружина й збудженим голосом говорить: – Наш сусід Іван купив іномарку! Зараз біля його двору зібралася купа людей, і вони ту машину роздивляються. – Та ти що? – дивуюся й прошу терміново піти до того гурту й довідатися, яку саме іномарку придбав Іван. Півгодини пішло у дружини на вивчення новинки. І на моє повторне запитання «Яке ж авто у сусіда?» пролунала досить вичерпна й лаконічна відповідь: – Червоне.

261

Микола Білокопитов

Шануймося… Влітку 2009-го під Полтавою за ініціативи місцевих малоросів і схвальної реакції й підтримки північно-сусідньої держави відбулося так зване святкування якоїсь там річниці Полтавської битви. Тієї битви, де московський цар Петро І переміг шведського короля Карла ХІІ й поховав надії українців на самовизначення. Але ми тут не будемо вдаватися до детального аналізу історичних подій, бо про цю трагічну в нашій історії сторінку своє вагоме слово сказали фахівці. Мова про інше. Під час згадуваного святкування до Полтави понаїжджало багато гостей із Росії. Так ось, щоб ті гості, не дай боже, не відчували історично-політичного дискомфорту, місцева влада негласно розпорядилася вилучити з обігу десятигривневі купюри… бо на них зображено гетьмана Мазепу, який і воював на боці Карла ХІІ проти іноземних зайд. Це як же треба себе не поважати!

Де взяти молоток? В салоні автобуса на одному з великих вікон висить стандартний трафарет «Аварійний вихід – при аварії розбити скло молотком». При цьому самого інструмента, яким треба розбивати, поблизу не видно. Хтось із дотепників червоним маркером дописав знизу таке: «Молоток у гаражі, в боксі № 2. Питати дядю Васю».

Про негідника Беню Гіршвельда! Біля приміщення райсуду в Одесі невеличкий гурт людей щось мляво обговорює. Раптом із будівлі вибігає збуджена жінка й голосно обурюється: 262

А Вічний Час непоспіхом тече…

– Боже, який же негідник цей Беня Гіршвельд! Хто б міг подумати, що він таке витворить? Та як його після цього земля носитиме?! Натовп здивовано дивиться на жінку, не знаючи, як реагувати на її поведінку. А та продовжує обурюватися, не називаючи при цьому конкретної причини, але постійно згадуючи ім’я Бені Гіршвельда. Якийсь перехожий зупиняється й співчутливо говорить: – Я вас розумію, жіночко, але не переймайтесь аж так. Я й сам не очікував від Бені такого підлого вчинку. – А хто чекав?! Він же завжди корчив із себе порядного! – Ваша правда. Але ж самі бачите ціну тій нікчемній порядності. Ви коли побачите Беню? – Та просто зараз, тільки повернуся до зали суду. – Так ось, перекажіть йому від мене, що він закінчений негідник! – Обов’язково! До речі, а від кого переказати? – Та він знає. – Ага, – киває жінка й зникає за дверима приміщення суду. Перехожий підходить до гурту, який з цікавістю спостерігав за його діалогом із жінкою, й запитує: – Між іншим, хто такий цей Беня Гіршвельд? – А ви що, його не знаєте? – Поняття не маю, хто це такий. Гурт починає реготати, а незнайомець, з відчуттям виконаного обов’язку, йде собі геть.

«Бітіє опріділяєт сознаніє»... Киянин Володимир Івлієв згадав такий випадок: «Їхав я з Прикарпаття поїздом Шепетівка–Івано-Франківськ. На якійсь зупинці у сусіднє «купе» прийшли два молодики-москалі (вид «гопнік звичайний»). Були вже напідпитку та ще й принес263

Микола Білокопитов

ли з собою «снаряд» горілки й по пиву. Впоралися з цим усім швиденько й почали дебоширити і матюкати всіх кругом. На ввічливі прохання людей і провідника посилали всіх у відомому напрямку й, звичайно ж, «псячою мовою». І ось прийшов начальник поїзда (дебелий дядько – козак, років під сорок) і швиденько кулаками пояснив їм їхню «неправоту». Доїхали до Коломиї й по знахабнілих випивох прийшов наряд міліції. Це треба було бачити: обидва «гопи» ревно плакали й чистою українською просили, щоб їх більше не били і що вони чемно доїдуть до Тернополя. Мораль: «бітіє опріділяєт сознаніє»... Як з’ясувалося з розмови із правоохоронцями, ті двоє були з Донецька. І судячи з того, як вони майстерно перевтілювалися з «тіпа канкрєтних пацанов» на українців, можна припустити, що так, либонь, і з’являються історії про «страшних западенців-бандерівців»…

Скільки гвинтиків у комп’ютері? У середині дев’яностих років 20 століття на одному з великих промислових підприємств Запоріжжя здійснили комп’ютеризацію. У кожному відділі було встановлено нову для того часу техніку, й інженерно-технічні та інші працівники освоювали незвичну для себе справу. І ось у День сміху – 1 квітня – працівники заводського комп’ютерного центру (КЦ) вирішили розіграти своїх малодосвідчених колег. І з самого ранку розіслали по всіх відділах підприємства телефонограму з вимогою негайно провести інвентаризацію комп’ютерної техніки й терміново надіслати дані, зокрема, про таке: скільки гвинтиків на системному блоці зліва, справа, ззаду; скільки кнопочок на моніторі і якого розміру кожна з них; скільки знаків і літер кирилицею та латиницею на клавіатурі. А ще в телеграмі містилася категорична 264

А Вічний Час непоспіхом тече…

вимога терміново поміняти мишки з чотирма клавішами на ті, що з двома… Редактор багатотиражної заводської газети, отримавши дивне повідомлення, відразу зателефонувала до КЦ й сердито перепитала: – Що за юринду ви нам прислали? Вам що, робити більше нічого? У відповідь почула привітання з Днем сміху й таке: – Ви, Рито Олександрівна, лише третя на всьому заводі, хто засумнівався в цьому «документі». Інші ж слухняно шлють інформацію. І ми тепер точно знаємо, скільки гвинтиків і кнопочок у комп’ютері, скільки яких літер на клавіатурі, а два відділи повідомили, що мишок з чотирма клавішами не знайшли, але вони ще пошукають, може, десь знайдуться…

Є така партія! Січень 2010-го. Запоріжжя напередодні чергових виборів президента. Від головпоштамту вздовж проспекту йде молода мама з хлопчиком років семи. Малий, з усього видно, досить розвинутий, як на його вік, показує на автомобілі й уголос коментує: ото «Мерседес» з автоматичною коробкою передач, а це «Шкода» з механікою… Йду неквапом позаду й ловлю себе на думці, що в його віці я геть зовсім не розрізняв марки автомобілів, та й таких моделей тоді у нас і близько не було. Тимчасом підходимо до агітаційних наметів різних політичних партій. Хлопчик легко й невимушено переходить на іншу тему: – Мамо, ми за цього дядька голосувати не будемо. Він довго думає і чортзна-що балакає, – показує акселерат на один із наметів, де прикріплено газету з великим портретом кандидата. – І за 265

Микола Білокопитов

цю даму не будемо, – повертає малий голову в бік іншого намету. – Вона багато й красиво балакає, але бре-е-еше… Раптом хлопець різко зупиняється, уважно придивляється до чогось і заявляє: – Мамо, а давай голосувати за комп’ютерну партію! – Хіба є така? – усміхнувшись, дивується мати. – Так он же, – показує малий на намет, де написано «Компартія України». Щиро зізнатися, я б ніколи не здогадався ось так розшифрувати слово «компартія».

Смажений карась Завзятий рибалка Віктор Володимирович Гиря розповів історію з власного досвіду. Якось холодної осені він разом із кількома знайомими ловив рибу біля теплоелектроцентралі (ТЕЦ). Для зігріву рибалки випили горілочки. Один із них – Петро, очевидно, аж дуже зігрівся оковитою, тому, закинувши вудку, закуняв. А потім і зовсім заснув. Підступні хлопці підчепили на гачок його вудки смаженого карася й гукнули «Петре, клює!» Петро спросоння витягує вудку з води, вражено дивиться на здобич і застережливо кричить: «Хлопці, сьогодні рибу не можна ловити, з ТЕЦу таку гарячу воду скинули, що в ній риба смажиться!»

Що робить мама другою рукою? Вчителька Марина Дмитрівна Подолянець розповіла про таке. На уроці української мови учням п’ятого класу дали завдання закінчити прислів’я «Мама однією рукою б’є, а іншою …» Замість трьох крапок кожен учень написав своє слово 266

А Вічний Час непоспіхом тече…

«голубить», «пестить», «жаліє» і таке інше. Оригінальний варіант продовження речення був лише у Катрусі. Очевидно, у неї вдома все відбувається саме так: «Мама однією рукою б’є, а іншою захищається».

Арифметичні стегна Ніна Миколаївна Василенко, вчителька початкових класів сільської школи, замучилася з учнем – Петриком. Не сказати, щоб якесь неповноцінне дитя, бо часом таке може сказати, що не кожен дорослий додумається. Але зовсім не піддавалася йому арифметика. От не дружив хлопчик із цифрами й квит. І вчителька вирішила вдатися до такого експерименту: спробувати розвинути здатність рахувати через образне мислення. І просто в класі почала підводити учня до цього: – Петрику, вчора була неділя. Чим ти займався вдома? – Так батько ж із дядьком Іваном у суботу нашого кабана закололи. А ми з мамкою цілих два дні допомагали розробляти й готувати. – А що готували? – Багато чого: і свіжину, й ковбаси, й сало... А задні стегна закоптили. – А скільки стегон? – Ну так одне ж нам, а друге дядькові Івану… Тільки дядько Іван називає ті стегна ляшками, його жінка тітка Олька – бедрами, моя мамка – окороками, а бабуся сміється з них і каже, що то окости. А по мені стегна, як стегна. – Ну, нехай будуть стегна. – погодилася Ніна Миколаївна. – А тепер давай порахуємо: одне вам і одне дядькові Івану. Скільки всього було стегон? Петрик наморщив лоба, довго думав, але так нічого нового й не придумав, повторивши, що кожному дісталося по одному. 267

Микола Білокопитов

Учителька вирішила показати учню кількість, що називається, на пальцях: – Дивися, Петрику, ось одне стегно, – підняла вона догори великий палець лівої руки. – А ось – друге, – підняла великий палець правої. І, наблизивши два пальці один до одного, перепитала. – То скільки ж стегон буде разом? – Ну я вам так скажу, Ніно Миколаївно! – діловито відповів учень. – Якщо скласти два стегна докупи, то буде срака. Правильно? Що відказала на це вчителька, не почув ніхто. Бо слова її потонули у дружному сміху всього класу.

По барабану! Щоб пасажирам легше було орієнтуватися, водії маршрутних таксі поряд із трафаретом, де позначені перша й кінцева зупинки, додатково чіпляють таблички, що вказують, яким саме шляхом прямуватиме машина. Наприклад: «По проспекту», «По набережній» і т. ін. Один із майбутніх пасажирів, очікуючи свій автобус, уголос розмірковує: – Якби в мене була маршрутка, я почепив би табличку «По барабану!» І куди захотів, туди й поїхав би!

Нищимо паразитів! На першому поверсі великого супермаркету проходить рекламна акція: потенційним покупцям пропонують якийсь новий антибактеріальний засіб. Ведучий розхвалює препарат, наголошуючи на його суперефективній дії. Голос із натовпу: 268

А Вічний Час непоспіхом тече…

– А ваш препарат точно знищує всіх паразитів? – Звичайно, – впевнено відказує рекламіст. – А якщо ним побризкати наших олігархів із банкірами – повиздихають? Ведучий, не обділений почуттям гумору, відповідає в тон дотепнику: – Взагалі-то ми в цьому напрямку дослідження не проводили. Але ви спробуйте. Якщо результат буде позитивним, повідомте нашу кампанію й отримаєте в подарунок набір чудових антибактеріальних препаратів!

Що таке розвідка боєм? Якби жінки нарівні з чоловіками служили в армії, мали уявлення про військову термінологію, то сім’ї були б міцнішими, а між чоловіком і дружиною було б набагато менше непорозумінь. Принаймні, в цьому глибоко впевнений загальновійськовий капітан Михайло Редька, який з цього приводу мав публічну дискусію зі своєю дружиною Наталкою. Зауважимо, що в даному випадку під дипломатичним терміном «публічна дискусія» слід розуміти сімейну сварку, яку через тонкі стіни п’ятиповерхової «хрущовки» о шостій годині ранку з цікавістю слухали всі сусіди. Зміст даної «дискусії» подаємо тут зі значними скороченнями. – Де ти всю ніч був? – Не забувай, мила, що я військовий. У мене могли бути навчання, марш-кидок і таке інше. – Після марш-кидків од тебе зазвичай пахне потом, а сьогодні смердить жіночими духами… – Е-е-е, ти нічого не розумієш у військових справах. Тут своя специфіка. 269

Микола Білокопитов

– Не вішай мені локшини на вуха, там її й так вистачає. Май мужність зізнатися: ти мені зрадив! – Що? Та як ти могла подумати про таке? Ти взагалі знаєш, що таке зрада? – Ну-ну, поясни. – Зрадити – це перейти на бік ворога й воювати проти своїх.. – А провести ніч із якоюсь лахудрою як називається? – По-перше, вона не лахудра. А по-друге, військові називають це розвідкою боєм. – Умгу, ось ти й проговорився. Що таке розвідка боєм я й без тебе здогадуюсь. А хто ж така та, яку ти вважаєш не лахудрою? Тут капітанові Редьці й заціпило.

Кохайтеся, люди добрі, та не з… Будь-який філолог та й просто більш-менш грамотна людина без особливих зусиль усвідомлює різницю між поняттями любити й кохати. Для тих, хто не завдавав собі клопоту розібратися в цьому питанні, популярно пояснюю. Любити можна маму й тата, дітей і онуків, свою землю, природу, прогулянки на свіжому повітрі, зрештою – ковбасу, пиво і таке інше. А ось кохати можна тільки ту єдину (хлопець дівчину, чоловік жінку), того єдиного (дівчина хлопця, жінка чоловіка), хто заволодів думками, розхвилював серце, викликав бажання йти за тобою хоч на край світу, хоч за край… Є, щоправда, метафоричне використання похідних від слова кохати. Наприклад, ЗАКОХАНІ в свою справу свинарі ВИКОХАЛИ кабанчика, бо ЛЮБЛЯТЬ сало. Тобто, сало люблять, а не кохають. Кохають сало тільки збоченці або невігласи. У Запоріжжі один із супермаркетів, проводячи акцію по зниженню цін на товари, виготовив величезні біг-борди, заголовки в яких були такі: 270

А Вічний Час непоспіхом тече…

«Всі кохають наші ціни!» Їй-бо, досі уявити не можу, як саме відбувається цей екзотичний інтим між покупцями й цінами…

Щоб усе росло! Яких тільки хімічних препаратів люди не придумали, щоб боротися зі шкідниками в саду та на городі. При цьому, як застерігається в інструкціях до цих препаратів, треба суворо дотримуватися правил індивідуального захисту, щоб себе не занапастити. Мені розповіли про випадок, який стався у приватному секторі міста Вільнянськ Запорізької області. Спекотне літо. Катерина вийшла у двір і побачила через паркан, як її сусід ходить по своєму городу з оприскувачем, обробляє рослини. При цьому на сусідові – ні респіратора, ні, навіть, марлевої пов’язки, а з усього одягу – лише плавки. – Володимире Олександровичу, – стурбовано гукнула Катерина. – Ви ж отруїтеся! – Ні, не переживайте, – заспокійливо озвався сусід. – В оприскувачі не хімія, а зовсім не шкідливий біологічний препарат, можна сказати вітаміни для рослин. Оце все, на що я бризкаю, буде швидко й добре рости. – Геть усе? – Ну, звичайно. – Федю! – повернувшись, гукнула Катерина своєму чоловікові, який порався в сараї. – Ану, швиденько повністю роздягайся й біжи до Володимира Олександровича, хай він тебе побризкає. Особливо там, де ти плавки носиш…

271

Микола Білокопитов

А так все добре починалось… Про людей, не переобтяжених вишуканою лексикою чи манерами, в народі кажуть: з нього (неї) культура аж пре. Запорізький письменник Костянтин Сушко згадав красномовний випадок на цю тему з власної практики. У радянські часи в Запоріжжі довідкова по телефону відповідала виключно «на общєпонятном язикє». Та й з набуттям Україною незалежності ще тривалий час абоненти «09» чули щось на зразок: «Слушаю, двадцать вторая». І ця «двадцать вторая» чи «восємьнадцатая» говорила виключно російською при цьому з дуже помітним українським акцентом. А потім потроху телефонні оператори довідкової служби почали озиватися українською. Ось у цей перехідний період і трапилося те, про що розповів Костянтин Іванович. Почувши приємний жіночий голос у слухавці: «Зачекайте хвилинку», а через якусь мить «Слухаю вас» Костянтин Сушко розчулено мовив: «Боже, як приємно чути від вас українську мову…» Хотів ще щось такого додати, аж раптом слухавка озвалася тим же, але роздратованим голосом: «Што ви хатєлі, мущина? Гаварітє бистрєє, врємя ідьот…» Від почутого абоненту заціпило й через кілька секунд зі слухавки долинуло інтернаціонально-безнадійне «ту…ту…ту…ту…» Про цей випадок, що трапився в 90-ті роки 20 століття можна було б і не згадувати. Але «врємя ідьот». І дійшло вже до 2012-го – року прийняття антиукраїнською владою в Україні антиукраїнського мовного закону. І, набираючи номер довідкової служби, ми все частіше можемо почути: «Двадцать вторая слушаєт…»

272

А Вічний Час непоспіхом тече…

Рекламні перли Імпортна сміттєва урночка з Туреччини для використаного туалетного паперу має вишукану назву: «Fantasy». А чого б ні? Зважаючи на просто фантастичний зміст наповненої урни – цілком відповідна назва. До речі, сам вітчизняний туалетний папір має не менш вишукану назву «Лагідний»... *** Один із запорізьких телеканалів показував рекламний ролик про металургійний комбінат «Запоріжсталь». Найбільше вразив фрагмент, що, очевидно, за задумом авторів ролика, покликаний був підкреслити високий інтелектуальний рівень металургів. Молодий сталевар на фоні працюючої доменної печі задумливо говорить у камеру: «Профессия сталевара – она идентична в своём аналоге»… Коментарі, як мовиться, зайві. *** Слово «продукт» має багато значень, але головне – це кінцевий результат діяльності, процесу, навіть фантазії. Вуглекислий газ або просто дим є продуктом згоряння. Бензин – продукт перегонки нафти. Казка – продукт людської фантазії. Органічні добрива, якими селяни та дачники збагачують ґрунт на городах, є продуктом переробки живим організмом харчів, тобто продуктом харчування. А тепер подумайте, люди добрі, що ви купуєте в магазинах, власники яких запрошують покупців простенькими або й шикарними неоновими вивісками «Продукти харчування»...

273

Микола Білокопитов

*** По Запоріжжю рясно натикано рекламних щитів торговельної фірми «Єва», яка пропонує нареченим... весільні наряди. Згадуючи біблійну історію, можна тільки здогадуватися, у якому «костюмі Єви» постане молода перед женихом і гостями. Розвиваючи тему, можна було б запропонувати жениху придбати весільний костюм у фірми «Адам», а дружкові та дружці замовити одяг, скажімо, в салоні «Змій». Страшно подумати, яку назву може мати торговельна фірма, яка б забезпечувала святковим одягом майбутніх тещ та свекрух...

274

Зміст НАШ СВІТ НЕДОСКОНАЛИЙ ВІД ПОЧАТКУ. . . . . . . . . . . . . . . .5 Вічний час . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .6 Фатальне. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .7 Осіннє. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .8 Ліричний етюд . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .8 В електричці . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .9 Весняна фантазія. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .9 Кувала зозуля . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 10 Пісня добровольців. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 11 Розмова з Командором (позивний). . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 12 Колишній друг . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 14 Закон юрби . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 15 “Уже не вперше бачу дивний сон...”. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 15 “Ось купа слів...”. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 17 Ментальне. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 18 “Сто тисяч пельок гарка в унісон...”. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 19 На захист слова. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 20 Сповідь екс-ловеласа. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 23 У поетичному клубі (з натури). . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 24 Критику . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 25 /позаправильне/. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .26 У селі. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 27 НАРЄЧІЯ ВСЯКІ ПОТРІБНО ВИВЧАТЬ…. . . . . . . . . . . . . . . . . . .30 Про сатиру. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 31 Воно. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 32 Пісня про маріонеток. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 33 Святково-конституційне. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 34 Про московське нарєчіє. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 35 Юний спец. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 37 Депутатські «танці». . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 40 Театрально-політичне. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 42 Хто найбільше бреше?. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 43 Пізньо-осіннє. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 44 Козлячий спіч. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 45

275

Микола Білокопитов

Прокурорський натяк. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 46 Про інтриганів. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 47 СМІЯТИСЬ НАМ НІХТО НЕ ЗАБОРОНИТЬ. . . . . . . . . . . . . . . . .49 Ретропедагогіка . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 50 Весна. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 52 Біла пляма . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 54 Спроба аутотренінгу. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 55 На собачій виставці. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 56 Експеримент . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 59 Каяття. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 60 Факт і коментар . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 60 Допекла. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 61 Напросився. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 62 Двоє. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 62 ЩЕ У СТРОЮ ДОШКУЛЬНА АЛЕГОРІЯ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .64 БАЙКИ, БАЄЧКИ, БАЙЧЕНЯТА . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 65 МІНІ-БАЄЧКИ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 76 БАЙКИ В ПРОЗІ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 80 НЕ РОЗКИДАЙМО ТЯМУ ВСУЄ!. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .83 Нема нічого. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 84 Дивна агрономія. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 85 Аргументований доказ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 85 Пропаще віршеня. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 86 Коли зустрічаються двоє. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 87 Сучасний стиль. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 87 Ревнива пародія. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 88 Реінкарнаційне. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 90 Про тямку. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 91 Олівець-пустунець . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 92 Безсонні стуляння. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 93 Мені наснились ваші дивні сни. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 95 Про користь сну. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 96 Стрибки через плінтус. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 96 Напівпоету-модерністу . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 96

276

А Вічний Час непоспіхом тече…

МІНІ ЗНОВУ В МОДІ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .97 ЯКБИ Я БУВ АБСТРАКЦІОНІСТОМ…. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 98 КОРОТШЕ, ЩЕ КОРОТШЕ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 104 МІНІАТЮРНІ МЕТАМОРФОЗИ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 108 КУПЛЕТОВАНІ ОДКРОВЕННЯ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 112 ЩО НА УМІ, ТЕ Й НА ЯЗИЦІ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 115 ШАНУЙМОСЯ, БО МИ ТОГО…. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 116 МІЖ НАМИ, ДИЛЕТАНТАМИ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 118 НА ПОВНОМУ СЕРЙОЗІ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 120 ІРОНІЧНА СЕРЙОЗНІСТЬ БУТТЯ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 121 ВУЗЛИКИ НА ВУСАХ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 123 ГЕНІАЛЬНІ ЗАСКОКИ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 124 ЕКОЛОГІЧНІ ЗОЙКИ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 126 ЄХИДНЕНЬКІ ЗАПИТАННЯ ТА ЗАУВАЖЕННЯ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . 127 КАТЕГОРИЗМИ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 130 ПРО ВСЕ І НІ ПРО ЩО. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 131 ЗАРИСОВКИ, ЕТЮДИ, БУВАЛЬЩИНИ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 134 Березень. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 135 Молоточок. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 136 Муха. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 142 Камінь науки. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 145 Клин клином. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 147 «Злазьте, приїхали!..» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 149 Не по писаному. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 152 Селекціонер. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 156 Череда. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 159 І не хочеш, а наврочиш. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 162 З любов’ю та болем . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 164 Не судилося. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 165 Хто кого?. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 168 ПОТІШНІ БУВАЛЬЩИНИ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 170 Бізнес баби Федори. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 170 Залізяка. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 175 Прокол мента – утіха для народу. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 185 Чужа слава. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 189

277

Микола Білокопитов

Не туди! . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 193 Маруся – раз, два, три... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 194 Камасутра в тролейбусі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 199 Сатана. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 202 Свині не винні!. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 208 Замість бугая. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 210 Несподіваний сервіс. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 212 Обікрали дядька. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 214 Купіть дитині покемона!. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 216 Без паніки!. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 218 Виховний момент. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 223 Про експромти. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 224 Я пам’ятник собі... Якби були доляри. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 230 ВЕСЕЛА МЕДИЦИНА. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 236 Про дешеву свічку. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 236 Про медичну літературу. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 237 Про лікарську таємницю. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 238 Про диспетчерську . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 241 Про матюкливого качура. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 242 Про сором’язливість і грушу. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 244 Про роздратований внутрішній орган. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 246 ШПРЕХЕН ЗІ ДОЙЧ?. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 248 Кар’єра почалася із падіння… . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 248 Вас іст дас «суботник»?. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 249 Оце так погуляли! . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 251 «Слішьком карошій майстер!». . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 253 КАРТИНКИ З НАТУРИ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 254 Хто хоче політати, мов Ікар?. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 254 Ледащо . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 254 Зворотний процес. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 255 Хутірський діалог. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 255 Серйозне попередження . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 256 Економні одесити. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 256 Ну, не здогадався!. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 257 Шедеври перекладу. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 257 Зарплати вистачає на півдружини. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 259 Спадкоємець трону. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 260

278

А Вічний Час непоспіхом тече…

Поступись дорогою страховиську!. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 260 Яке авто купив сусід? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 261 Шануймося… . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 262 Де взяти молоток?. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 262 Про негідника Беню Гіршвельда!. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 262 «Бітіє опріділяєт сознаніє».... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 263 Скільки гвинтиків у комп’ютері?. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 264 Є така партія! . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 265 Смажений карась. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 266 Що робить мама другою рукою? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 266 Арифметичні стегна . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 267 По барабану!. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 268 Нищимо паразитів!. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 268 Що таке розвідка боєм? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 269 Кохайтеся, люди добрі, та не з…. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 270 Щоб усе росло!. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 271 А так все добре починалось… . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 272 Рекламні перли. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 273

279

Літературно-художнє видання

Білокопитов Микола Григорович А ВІЧНИЙ ЧАС НЕПОСПІХОМ ТЕЧЕ… Ліричні вірші, байки, гуморески, пародії, афоризми, прозові етюди та бувальщини Відповідальний редактор Коректор Художнє оформлення серії Технічне редаґування

Олександр Лазутін Наталія Чечеко Ігор Князєв Лариса Рябоконь

Формат 60х64/16. Папір офсетний. Друк цифровий. Обсяг 4,51 ум. друк. арк. Наклад 150 прим. Видавництво «Дике Поле» Україна, 69063, м. Запоріжжя, вул. Троїцька, 31-А. Тел.: (061) 213–75–95; 213–75–05. Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ЗЗ No 004 від 23.08.2001 р.

Микола Білокопитов

А Вічний Час непоспіхом тече…