Журнал "Музика" by Національне газетно-журнальне видавництво

№4-6 2011

Про українські фестивалі

ЯСКРАВІ БАРВИ

МУЗИЧНОГО РОКУ

Музика у філателії Ексклюзивні спогади та інтерв’ю Ювілеї

Цьогоріч побачила світ книга кандидата мистецтвознавства Анни Луніної, присвячена новій, раніше не досліджуваній музикознавством темі ярмарку, або ж ярмаркового дійства. На сторінках видання ярмарок розкривається як універсальне синкретичне явище, що одночасно належить минулому й сьогоденню, економіці й духовному життю, мистецтву й побуту. Простежується архаїчний генезис цього феномена, і ярмарок репрезентується як ритуалізоване, навіть карнавалізоване дійство-свято, тим самим заперечується суто прагматичний погляд на нього, лише як на торговище чи акцію з купівлі-продажу. Ярмарок постає як своєрідна модель усесвіту. У монографії в несподіваному ракурсі – крізь призму «ярмарковості» розглянуті твори російських композиторів Василя Пашкевича, Олександра Сєрова, Модеста Мусоргського, Миколи Римського-Корсакова, Ігоря Стравінського, західноєвропейських Данієля Обера, Джакомо Меєрбера, Жоржа Бізе, Джакомо Пуччіні й сучасних українських авторів – Віталія Губаренка, Володимира Зубицького, Олександра Костіна, Геннадія Саська. Видання розраховано на музикознавців, культурологів, мистецтвознавців, студентів музичних і гуманітарних вузів, а також широке коло шанувальників музики. Книжка продається в магазинах міста Києва: – «Наукова думка» (вул. Грушевського, 4); – книжкових супермаркетах «Читай місто»; – музичному кіоску при Національній музичній академії України імені Петра Чайковського (вул. Архітектора Городецького, 1–3/11). Читайте – і ви відкриєте для себе новий, цікавий, вельми яскравий і досі незнаний світ!

№ 4–6 (381–383) ’2011

 Рік заснування – 1923 НАУКОВО-ПОПУЛЯРНИЙ ЖУРНАЛ Засновники: Міністерство культури України Спілка композиторів України Всеукраїнська музична спілка Видавець: ДП «Газетно-журнальне видавництво Міністерства культури і туризму України» 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 Тел. +38(044) 498-23-65 Директор Олеся БІЛАШ



Головний редактор Ольга ГОЛИНСЬКА Видавнича рада Олеся БІЛАШ (голова), Олена ЧЕРЕДНИЧЕНКО, Олена ВОРОНЬКО, Лариса ЛЕБЕДІВНА, Ольга ДАРИБОГОВА, Лідія КАРПЕНКО, Михайло ШВЕД, Ольга ГОЛИНСЬКА, Орест КОГУТ, Алла ПІДЛУЖНА, Наталя ПОТУШНЯК, Марія ХРУЩАК



Адреса редакції:

03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 Тел. +38 (044) 498-23-65 E-mail: zhurnal_muzyka@ukr.net

Розповсюдження, передплата, реклама: Тел.: +38 (044) 498-23-64, +38 (050) 310-56-63

Реєстрація:

Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації – КВ № 954 від 25.08.1994 Виходить що два місяці

Засадниче:

Редакція, окрім спеціально обумовлених випадків, подає авторський погляд

Усі права застережено:

На обкладинці фото Юрія ШКОДИ

Дизайн і верстка Наталії КОВАЛЬ



Друкарня

ТОВ «Мега-Поліграф» 04073, м. Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14 Тел. +38(044) 581-68-15 Наклад 500 прим. Ціна договірна

Передплатний індекс 74310 http://uaculture.com

Любі шанувальники музики! Підходить до завершення 2011 рік. Він був сповнений найрізноманітніших подій, найважливіша із яких для нас – відродження журналу «Музика». Ми маємо змогу обговорювати проблеми, разом шукати відповіді на болючі питання, знайомитися з цікавими особистостями, обмінюватися інформацією… «Музикознавці тепер не німі», – так влучно окреслила ситуацію на презентації часопису в рамках цьогорічного ХХІІ Міжнародного фестивалю «Київ Музик Фест» відомий музиколог Галина Степанченко. І ми раді надавати слово всім, хто бажає оприлюднити свої думки. До кола наших авторів приєдналася «пишучий директор» Газетножурнального видавництва Міністерства культури України Олеся Білаш. Та і як могло бути інакше? Знану журналістку важко уявити поза справою її життя, до того ж виросла вона в родині, яка певною мірою визначила обличчя сучасної музичної культури України – видатних композитора Олександра Білаша і співачки Лариси Остапенко. Про них – написаний серцем нарис «Два кольори…» Пропонуємо інтерв’ю з головою Національної спілки композиторів України, директором фестивалю «Музичні прем’єри сезону» і співголовою оргкомітету «Київ Музик Фесту» Ігорем Щербаковим, у якому йдеться про нинішні українські фестивалі та їхні перспективи. Його яскраво доповнить стаття Ганни Луніної про концерт-закриття «Прем’єр», у котрому вперше прозвучала фолькопера Євгена Станковича «Коли цвіте папороть». Конкурсну сторінку представила Ольга Кізлова. Їй пощастило бути свідком фіналу Конкурсу виконавців імені Петра Чайковського у Москві, де одним із лауреатів став учасник з України. Визначним датам і ювілеям, окрім названих, присвячені матеріали про Миколу Колессу, Юрія Станішевського, Вадима Гнєдаша, Ігоря Блаж-

кова, ансамбль грузинського танцю «Сухішвілі», дитячу філармонію у Кіровограді. «Молодіжний форум» презентує композитора і піаніста Олега Безбородька. Нова для читача рубрика «Музичні ключі» має на меті дати або допомогти віднайти ключі до цікавих явищ у мистецтві. Цього разу об’єктом дослідження стала постать Володимира Зубицького – одного із найяскравіших композиторів і виконавців сучасності. Перша публікація рубрики «Неформат» – своєрідний сюрприз. Це абсолютно нетрадиційний – філателістичний погляд на українську музику. Короткі інформативні повідомлення рубрики «Мозаїка» домалюють яскраву картину музичного року. З огляду на новорічні свята, що наближаються, нам видалася доречною і гумористична барва, – фото, що на останній сторінці журналу, Роман Ратушний зробив у Музеї Миколи Лисенка, знімаючи композитора із Данії Іллю Берга. Тож щиро вітаю усіх з Новим роком і бажаю щастя, здоров’я й усіляких гараздів! Зустрінемось у 2012-му!!! Ольга ГОЛИНСЬКА

український формат 4

стор.

Два кольори…

Олеся Білаш

10 Коли цвіте папороть: розвінчана міфологема Анна Луніна

стор.

фести 14 Українські фестивалі академічної музики: точки напруги і вектори розвитку

метри 24 Микола Колесса:

Ірина Сікорська

стор.

«Я обіцяв собі віддати музиці все, що маю в житті»

Богдана Боднар

стор.

28 Феномен

Станішевського

Юрій Величко

… і тести 18 Конкурс імені Петра Чайковського очима очевидця

Ольга Кізлова

стор.

молодіжний форум

музичні ключі

30 Олег Безбородько:

52 Формула успіху

«У серйозній музиці немає форматів!»

Володимира Зубицького: грані елітарного й попсового

Юлія Бентя

Анна Луніна

камертон 34 Дитяча філармонія – провісниця незалежності

стор.

Ірина Сікорська

стор.

неформат 58 Українська музика у дзеркалі філателії Любомир Пиріг

вогні рампи 40 Політ танцю

Наталія Зінченко

44 мозаїка майстер-клас 46 Вадим Гнєдаш: стор.

«У якісному звучанні оркестру зацікавлений тільки диригент»

Юлія Бентя

стор.

український формат Олеся БІЛАШ

ДВА КОЛЬОРИ… Моя любов – невтомні мама й тато, Вони мені подарували світ. А в тому світі прадідівську хату І солов’я, і яблуневий цвіт… Олександр Білаш

Олекса

ндр Біл

аш

Фото з сімейного архіву

Лариса Остапенко

МУЗИКА | 4–6‘2011

Біля рояля у рідному Градизьку

ама і тато… Мені й досі не віриться, що тепер бачу їх лише на фотографіях, спілкуюсь у снах, чую в піснях, упізнаю їхні риси в дітях і онуках. Майже 48 років ішли життєвим і творчим шляхом, серед розкоші мелодій, поезій, співу і мистецького товариства Лариса Іванівна Остапенко та Олександр Іванович Білаш. Любов і непорозуміння, радість і печаль – всього було на їхній подружній ниві. Цього року батькові виповнилося б 80! Мама зустріла би своїх 76… Як хотілося всьому світові розказати про них – справжніх, найкращих! Та коли до мене звернулися з редакції журналу «Музика» із проханням написати про батьків, я розгубилась. Виявляється, писати про найближчих і найдорожчих людей – найважче. На поміч, як завжди, прийшла мама. Сама доля розпорядилася так, що Лариса Іванівна залишила спогади про свого чоловіка. Вона готувала їх для книжки, присвяченої пам’яті Олександра Білаша, якій іще належить побачити світ…

Фото з сімейного архіву



Від дня народження і до... Усе, що пам’ять пам’ята Вертається в своє гніздо, Як птаха з вирію верта… Олександр Білаш

Як добре, що існує пам’ять… Якби не вона, багато про що ми б уже ніколи не дізнались. Пригадую слова Олександра: «Краще за тебе про мене ніхто не скаже і не напише, бо краще ніхто мене і не знає». Можливо, він розумів, що майже за 48 років подружнього життя, у мереживі подій його вольовий і безкомпромісний характер, його нуртуюча і ніжна душа по-справжньому відкривалася лише в найближчому оточенні – дім, сім’я, родина. Тут він міг бути

4–6‘2011 | МУЗИКА

самим собою у своїх роздумах, уболіваннях, думках, розмовах, розповідях, поведінці, бути простим і вільним від усіляких умовностей світу. Ми вірили в його талант, але для сім’ї, для мене насамперед він був єдиним коханим чоловіком і батьком наших двох донечок. Із глибин пам’яті постають не зафіксовані ніде сторінки з життя Олександра, із розповідей матері, батька та його самого. Бабуня Варка називала онука Шурасем, Шурасиком. Хлопці на вулиці дражнили його: «Он, дивіться, Шурась іде». Пізніше дражнили «Бетховеном», мабуть через розкішну шевелюру. Був Олександр єдиним сином у Білаша Івана Опанасовича та Євдокії Андріївни (у дівоцтві Тонкошкур). Хлопчина – непослух і фантазер, який уперто, з ранніх літ відстоював власну незалежність, заявляючи вже тоді про свій майбутній крутий і непокірний характер. Мати любила до безтями, понад усе на світі, свого сина. Але це не заважало їй за кожну провину лупцювати його або голого підвішувати на гак у коморі. А малий Сашко верещав на все село, та не так від болю, як для того, щоб мати швидше випустила його з рук і екзекуція скінчилась. Батько – колгоспний бухгалтер, стриманий і врівноважений, виховував сина силою переконань, що діяло на хлопця краще за мамину «науку». До речі, батько дозволив Сашкові звертатися до нього на «ти», а до мами хлопець звертався тільки на «Ви, Мамо». Потяг до музики прокинувся у малюка рано, бо на вінику вигравав лише йому відомі мелодії. Та коли у трирічному віці отримав від сільського майстра Гапоненка справжнісіньку гармошечку на два баси і вісім голосів, щастю малого не було меж. І розпочалася Шурасева наука не по нотах, а, як то кажуть, по весіллях, де тренувалися дитячий слух і пам’ять. Ось уже й пішли до школи п’ятеро друзів – Антон Гапоненко, Борис Слюсар, Борис Юхно, Микола Бабич і Павло Безродній, із якими росли, обносячи садки й городи сусідів і збиваючи босими ногами пилюку рідного Градизька, міряючись силою.

український формат

Біля Дніпра

А Сашко, на рік молодший, кожного дня сидить під школою та проситься узяти і його в науку. Я кожен день приходив і під класом Сидів і скиглив то альтом, то басом, Аж поки не довів учителів до сказу І не діждався із РАЙВНО наказу «Зарахувати Олександра Білаша «За У перший “А”». І по почалась в моїм житті нова епоха. (Так (Та згодом напише про це в автобіографічній поемі поем «Шурась» Олександр Білаш.)

Студент Житомирського музичного училища

Почалась епоха здобуття знань, книговідкриття і По пізнання світу. «Запоєм» читав усю літературу Грапізн дизької бібліотеки, просив книжки у друзів і вчидиз телів. тел Незчувся, як і самого потягло писати, почав потроху віршувати, сидячи на теплій печі з копо том то при гасовій лампі, електрики ще тоді в селі не н було. З’являлися перші вірші під впливом Тараса р Шевченка, Пушкіна, Єсеніна. Записував їх Сашко у великому батьковому зошиті для бухС галтерського обліку, прикрашаючи різнобарвг ними орнаментами й візерунками. Зошит, на н щастя, щасття зберігся і дотепер. А от «роман» з отруєннями і розслідуваннями аж на двадцять сторінок – не збероз рігся. рігся Не зрозумівши моєї реакції на прочитане (це було після нашого одруження), Олександр, погарячкувавши, порвав його. А шкода! кува Потяг По до музики відчув пізніше, та це стало домінантою його життя. У чотирнадцять років залишив нан рідний дім, батьків, пішов у широкий світ шукати рід свою сво долю без будь-чиєї допомоги або підтримки. ки Розраховуючи тільки на себе, на власні сили, здобув вищу освіту, долаючи всі перешкоди часзд то жорстокого і несправедливого світу. Саме вольовий характер, упертість у досягненні мети і ль любов до життя та своєї професії, помножені на л величезну жагу пізнання і самовдосконалення, в допомагали не втратити самоповаги і не зігнуд тися т при різних складних обставинах. Пригадалась зустріч з Андрієм Яковичем ШтогаренПригад ком, уже відомим на той час композитором, ректором Київської консерваторії, де я навчалась в аспірантурі вокаль-

Я музику й поезію однаково люблю, Хоч кажуть двох любити небезпечно І аморально це вважають, і не ґречно, Та я нічого вже з собою не зроблю – Однаковісінько обох люблю. Олександр Білаш Коли стомлювався від звуків рояля – виручало слово, яке народжувалось у тиші кабінету в Києві або в Градизьку біля батьківської хати за дерев’яним столом під грушею петрівкою – його ровесницею. Музика і поезія – дві музи, які манили і не відпускали його від себе. Дуже довго Олександр не наважувався зізнатися, що віршує, прочитати вірші кому б то не було, а тим паче друзямпоетам, уже визнаним на той час. Писав і ховав до шухляди письмового столу. Але якось, під настрій, прочитав кілька віршів мені, потім друзям, потім по черзі кожному з поетів – творчих побратимів, спостерігаючи за їхньою реакцією. А вони довго не сприймали його всерйоз, не могли зрозуміти чому він, знаний композитор, не маючи літературної освіти, пише свої дилетантські вірші, втручаючись тим самим у їхню, так би мовити, царину. Та коли Андрій Малишко після прочитаного сказав: «А ви пишіть, Сашко, не бійтесь, пишіть», – Олександр відчув підтримку майстра і заспокоївся. Він уже не мислив себе без поезії. Записував якісь фрази на клаптиках паперу чи газет, що траплялись під рукою, іноді підхоплювався серед ночі, аби зафіксувати думку, що не давала йому спокою, а потім допрацьовував її у вірші. Так, з часом, благословилася перша збірочка, а там, дивись, друга, третя (всього дев’ять) – маленькі, тоненькі, невеликими накладами. Називав їх ніжно «молитовничками». Чекав кожну з нетерпінням і хвилюванням. Так і жив між двома вогнями, згораючи у слові й мелодіях. Пісні не полишав до останніх днів. Вони дали йому популярність, полюбилися людям, облетівши світ, повернулись на Батьківщину, щоб залишитися тут назавжди і зігрівати людські серця високими порухами душі композитора і його непересічного таланту. Україна – його рідна земля, на якій він народився, виріс і гордо, як орел, високо злетів на крилах рідної пісні й свого таланту, піднявшись над буденщиною і сірістю, жила в його серці. Він не залишався байдужим до жодної з її проблем. Державність України, питання мови, культури, життя наро-

Фото з сімейного архіву

З однокурсниками біля Київської консерваторії

ного факультету. Він привітався зі мною і в розмові сказав приблизно таке: «Передай Сашкові, що пісні, які він пише, це хороша справа. Але композитор повинен працювати в різних жанрах. Нехай пробує писати великі симфонічні полотна, інструментальну музику, опери, романси…» Можливо, саме ці слова знаного майстра, які я переказала чоловікові, стали орієнтиром і дали поштовх, аби творча палітра окреслилася ширше. Треба сказати, що Олександр ображався, не любив, коли його називали піснетворцем. Саме це слово дратувало його, неначебто обмежуючи рамки творчого доробку. Він хотів довести собі та людям, що пісня, як популярний жанр, нехай буде, але ж цікаво випробувати себе й в інших жанрах. І він писав. Писав симфонічні полотна, опери, оперети, моноопери, кантати, ораторії, фортепіанні концерти, хори, балади, романси, музику до театральних вистав і багатьох кінофільмів. Ну, і, звичайно ж, писав усе нові й нові пісні, які приносили популярність і визнання слухачів. І вже коли Олександр відчув себе зрілим майстром у музиці, знову нагадала про себе і попросилась у душу поезія.

МУЗИКА | 4–6‘2011

ду, торжество правди, справедливості й законності – це ті аспекти, за які він ладен був боротись і відстоювати на всіх рівнях свою позицію. Щодо вакханалії сірості й непрофесіоналізму сьогодні на естраді, в гонитві за грішми, говорив так: «Сам склав, сам написав, сам проспівав». А де справжня поезія? Де неповторна мелодія?! Нема... «Ще затужать люди за мелодією. Ох, як затужать», – якось промовив він. Не думала я тоді, слухаючи ті слова, що цей час швидко прийде. Уже прийшов. Люди стужилися за справжнім мистецтвом, за справжньою поезією і мелодією. …Не думала, не вірила, що так швидко станеться те, про що ти мені казав: «Я іду в далеку дорогу. Проживи сама ті роки, які я не зміг прожити з тобою. Не знаю, зустрінемось ми там чи ні. Але як я буду Там без тебе?» І коли це невдовзі сталось, пригадала твої слова і душа моя мовчки кричала: «А як мені без тебе тут?» Відповіді не одержала... Життя продовжується. Підростає четверо праонуків. Вони тебе знають, – а ми часто про тебе говоримо, співаємо твої пісні, читаємо їм твої вірші. Ти якось говорив, писав у вірші про те, що людина помирає двічі. Вперше, коли переходить в інший світ, і вдруге, коли про неї забувають люди. Хочу вірити, що тебе, твою творчість люди пам’ятатимуть. Твої пісні, може й не знаючи автора, співатимуть від покоління до покоління. Ти ніколи не закривав клавіатуру рояля кришкою, навіть коли надовго від’їжджав. Не дозволяв нікому це робити. І зараз, як і завжди було, рояль чекає на тебе. Прийди якось, присядь, як колись, до інструмента, відкинь голову назад, заплющ очі, доторкнись до клавіш – і нехай зродиться ще одна твоя чудо-пісня і піднесе просвітлені людські душі у небесну височінь. Чекаю на зустріч із тобою Там! 1 липня 2009 року

Подружжя Білашів подарувало життя двом доням – Оксані та Олесі (дісталося мені це ім’я від омріяного батьком сина, та, видно, півень не тоді кукурікнув – і Олесь народився Олесею), тулилися до їхніх долонь онучата, ще й правнуків обігріли теплом своїх сердець. Здавалося б, чого іще бажати? Але ж творчим особистостям потрібно від життя набагато більше. Концерти, гастролі, зустрічі, репетиції, радість від народження нових творів, спілкування з величезною кількістю людей, не кажучи вже про колег, творчих однодумців. Олександр Іванович вісімнадцять років очолював Київську організацію Спілки композиторів України, не злічити громадських організацій, членом яких він був. Завжди дивувалась, звідки на все у нього вистачало часу? Бо в моїй пам’яті батько завжди був нерозлучний із роялем або блокнотом, у якому сповідалася його поетична душа. Перший кабінет у квартирі по вулиці Январській у Києві



Фото з сімейного архіву

«Як добре, що існує пам’ять», – говорила Лариса Іванівна, готуючи спогади про свого чоловіка. Як добре, що існує пам’ять, переконуюсь сама, шкодуючи лишень, що мало слухала, ще менше розпитувала, – знову таке знайоме усім «не встигла»! Як хочеться повернути час і зазирнути у далекі 1950-ті… Сходами Київської консерваторії пролетіла легка хмаринка. Єдине, що встиг помітити студент четвертого курсу композиторського факультету Сашко Білаш, – гарні ніжки. Кинувся навздогін – подивитись на ту, що промайнула повз. Глянув і вмер. (Не думайте, що фантазую, саме так розповідав потім Олександр Білаш про першу зустріч із майбутньою дружиною.) Висока, струнка, з довгою пишною русявою косою, зеленоока першокурсниця-красуня «зав’язала йому світ».

Із мамою Євдокією Андріївною Білаш і старшою донечкою Оксанкою

Я хочу так тебе любити, Як в травні сонце первоцвіт. Щоб не змогли нас розлучити Ні цей, ні той, ні інший світ. Я буду так тебе кохати І стану тим в твоїй судьбі, Що навіть рідні батько й мати Позаздрять крізь сльозу тобі. Олександр Білаш

4–6‘2011 | МУЗИКА

український формат

Подружжя Білашів з донями Оксаною і Олесею Затишний кабінет у квартирі на БрестЛитовському проспекті (тепер Проспект Перемоги) Хочу бути, як тато!

Якось мене спитали, чи багато тато приділяє нам із сестрою часу? Розгубилась. Як це – багато чи мало? Його енергією була заповнена вся оселя, тож навіть за відсутності батька чітко відчувалося, що він тут. І найголовніше – він був поруч тоді, коли потрібно. Тільки батько міг вгамувати сімейні пристрасті, розставивши все і вся по місцях, мудро і коректно вирішити проблеми, масштаби яких нам здавалися катастрофічними. Людина-вулкан, людина потужної енергетики, щирий і відкритий до друзів, не міг Білаш зрадити сам і не на-

вчився прощати цього іншим. Не гнувся у хребті, тож і пройшов усе життя на повен зріст, не горблячись і не кланяючись жодній владі. Певно, за це і заробив 65 карбованців пенсії. То вже потім творчі побратими домоглися Президентської стипендії. Але це ніщо в порівнянні з любов’ю людей, які пустили в свої серця Білашеві мелодії, відкрились назустріч його поезії. І дарма, що членом Національної спілки письменників України Олександр Білаш став лише 2000 року, коли світ побачила його восьма поетична збірка.

Фото з сімейного архіву

Улюблене місце відпочинку – Володимирська гірка

МУЗИКА | 4–6‘2011

Робочий кабінет у квартирі по вулиці Пушкінській

Я віршами своїми очищаюсь. Тому їх від душі пишу. Я ними нападаю й захищаюсь, Я ними каюсь і грішу. Вони для мене так, як жить, як дихать. Люблю я з ними говорить, Коли на мене нападає лихо І розум думкою горить. Вони, немов незрячого, за руки Беруть настирно і ведуть. І я свідомо з ними йду на муки, Які завжди на мене ждуть. Солодкі муки вічного творіння І сили й духу торжество! На все життя набрався я терпіння – У цьому все моє єство. Олександр Білаш

Фото з сімейного архіву

Витримати ж його бурхливе, непосидюче єство могла лише мама. Його Ларочка. Як же йому хотілося відвоювати дружину у її професії! Які там гастролі, які там конкурси? Краще за неї ніхто борщу не зварить, не нагодує, не вислухає… Боротьба творчих особистостей. Мабуть, його ревнощі втихомирювалися на деякий час, лише коли бачив красуню-дружину на сцені. Статна, величава – від Лариси Остапенко не можна було відірвати очей. А голос…

Так і жило подружжя Білашів. Чесно і відкрито, гостинно відчиняючи двері оселі, у якій завжди смачно пахло українськими стравами, друзям і численним прихильникам їхнього таланту. Мама була чудова господиня, я і нині з подивом гортаю її товстезний зошит рецептів, кожен із яких був нею випробуваний. Тож і не дивно, що зберегти худорляву статуру, дану від природи, батькам не вдалося. Зате вдалося зберегти любов. Пройшли роки, розтанули образи і непорозуміння, залишилося справжнє почуття, яке колись і з’єднало їхні долі. Хіба тоді вони, молоді студенти Київської консерваторії, знали, що і нині Білашеві пісні будуть співати люди (переконана: і до його симфонічної музики, оперних полотен повернуться музиканти), що голос Лариси Остапенко, впізнаваний одразу, і сьогодні у записах чаруватиме слухачів різного віку? Вони любили посправжньому, уміючи прощати. Від любові виріс великий родинний садочок, у якому, можливо, колись проросте їхнє творче продовження. А ще Олександр Білаш і Лариса Остапенко створили неповторний пісенний світ, у якому буде світло й затишно ще багато літ усім тим, хто любить справжню українську пісню.

«Моя любов – невтомні мама й тато…»

О, як від цього «Вокалізу» Глибини луняться земні! Душа Остапенко Лариси Звучить молитвою в мені… Людмила Гнатюк Голос її унікальний. І не тому, що народна артистка України Лариса Остапенко мала дві з половиною октави діапазону, – в кожну пісню переливалась її душа, ті емоції, якими жила співачка, передавались слухачам. Навіть у запису голос Лариси Остапенко проникає в серце, наповнюючи його по вінця світлом любові, української одвічної цноти і сліз радості, якими очищаємося від усього щоденного бруду.

4–6‘2011 | МУЗИКА

український формат

КОЛИ ЦВІТЕ ПАПОРОТЬ:

розвінчана міфологема 10

Фото Сергія ПІРІЄВА

Анна ЛУНІНА

МУЗИКА | 4–6‘2011

Зазвичай про закриття великоформатних київських, як, власне, й інших українських фестивалів, пишуть у гімнічному, навіть одичному дусі: «…відбувся, довівши свою життєздатність», «… завершився тріумфом» тощо. Вважаю, що така клішована лексика вже набридла читачеві й викликає лише відторгнення. Тому лише констатую факт: фестиваль «Музичні прем’єри сезону-2011» насправді відбувся не лише в сенсі стандартної, звичної щорічної акції, але як культурна подія, вигідно виділившись із низки попередніх

Фото Сергія ПІРІЄВА

умаю, не ображу кураторів форуму, сказавши, що його успішність певною мірою була прогнозованою, незважаючи на те, що в наших сьогоднішніх реаліях узагалі складно щось планувати і передбачати. По-перше, в рамках фестивалю відзначили ювілеї відомий майстер камерно-хорового жанру Микола Гобдич і його хор «Київ», а по-друге, у фіналі презентувалася прем’єра фольк-опери Євгена Станковича «Коли цвіте папороть» у концертному виконанні. Її блискуче провели на сцені Колонного залу імені Миколи Лисенка Національний заслужений академічний український народний хор імені Григорія Верьовки (художній керівник і головний диригент – Анатолій Авдієвський) і Національний заслужений академічний симфонічний оркестр України під майстерною орудою художнього керівника і головного диригента оркестру Володимира Сіренка. Отже, фінальний акорд фестивалю прозвучав неймовірно потужно. Та й не могло бути інакше, адже вперше виконувався свого часу заборонений твір. Ось саме тут і вступає в силу логіка гіпертрофованої зацікавленості, бо в об’єктиві – Станкович і його «опальна» опера. Відвідувати прем’єри у нас люблять – це своєрідна форма розваги інтелектуалів. Музикою Євгена Станковича захоплюються. Але чи не найбільше ми полюбляємо сенсації, нас приваблює усе, що має присмак міфу.

4–6‘2011 | МУЗИКА

А фольк-опера «Коли цвіте папороть» – це яскраве втілення соціально-життєвого міфу, матеріалізована міфологема. Та й сам міф складався за класичними канонами жанру. Спочатку була заборона на виконання опери в далекому, ще «радянському», 1978 році – у розпал постановочного процесу, мало не за кілька годин до прем’єри, з подальшим знищенням костюмів, декорацій і «засланням» опусу в запорошені пилом комори архіву історії. Заборона, яка виходила з вищих кабінетів влади, одразу викликала неабиякий інтерес до твору. Ореол таємничості навколо нього спричинював логічні запитання: чому? за що?! Ледь не детективна ситуація. Так виникла інтрига, сенсація і народився міф, адже міф і сенсація – нерозлучна пара. Але за законами жанру міф слід розвінчати, розкодувати, оскільки будь-які життєві міфи, на відміну від стародавніх, легендарних, мають свій початок і кінець. Підняття фінальної завіси над міфом завжди розбуркує публіку і лоскоче її цікавість. А в даному разі – тим паче. Періодичні спроби виконати твір Євгена Станковича ще більше загострювали увагу до нього з боку допитливих шанувальників. На закритті «Прем’єр сезону» публіка опинилася в ситуації міфологічного простору. По-перше, розвінчувався старий міф і весь пов’язаний із ним негатив. А по-друге, присутні стали свідками постання нового

Анатолій Авдієвський і Володимир Сіренко після концерту

Серед слухачів – патріарх українського хорового мистецтва Павло Муравський

міфу – відтворення опальної опери в процесі виконання. Адже написання музики композитором – це тільки половина справи, так би мовити, перше народження, а є ще й друге – виконавське, яке вдихає в неї справжнє життя. Та й виконавці певною мірою були теж «міфологічні» – Національний заслужений академічний український народний хор імені Григорія Верьовки і Національний заслужений академічний симфонічний оркестр України. Саме для цих колективів свого часу і писалася опера. Склалася загальна мозаїка, нарешті стали на місця всі її фрагменти. Чим не сенсація? Грандіозна культурна подія... Такою вона була, такою і запам’яталася.

Це була справжня феєрія, іще раз зазначу, не презентація нової або оновленої редакції, а прем’єрний показ опусу. Всі попередні концертні виконання окремих його фрагментів були лише підготовчими спробами, свого роду «репетиціями» цього старту. Навіть нещодавню постановку опери у вигляді хореографічного дійства в Дніпропетровському оперному театрі не можна дорівняти до такого явища. У режисерському вирішенні Олега Ніколаєва твір дуже відрізняється від первісного авторського оригіналу. Постановник істотно змінив оперу в цілому: зробив купюри деяких номерів, дозволив собі власні нововведення, повністю перекомпонував, зробивши з трьох частин дві, та навіть дав іншу

назву – «Колиска життя». На думку очевидців цього видовища, результат виявився вдалим і цікавим. Але вийшов, у принципі, зовсім інший твір «на музику Станковича». Чого ніяк не скажеш про презентацію опери в Національній філармонії України. Для більшості слухачів, за винятком деяких музикознавців, що мали доступ до партитури і досліджували її, це було перше знайомство з твором, як, до слова, і для автора цієї статті. І що ж, чи виправдав результат таке довге очікування? Можу сказати, що ефект – просто вражаючий. Музика такої глибини, потужності, сили! Від першої і до останньої ноти вона не втрачає балансу гармонії і всевладної могутності. Напрочуд цілісне полотно, в якому немає слабких місць. Музика високого енергетичного тонусу весь час тримає слухача в напрузі. Слух тягнеться за звучанням, свідомість ні на хвилину не відключається, а це – головна прикмета справжньої майстерності, якою володіють, за великим рахунком, одиниці. За такий твір будь-який композитор міг би бути спокійним, тому що він ніколи не втратить краси і привабливості для слухача. Оперу виконано через 33 роки після створення. Її сценічна доля складна: змарновані довгі літа постановочного життя, можливості концертного виконання. Але музика не зазнала жодних втрат. Утім цього просто не могло статися з таким видатним твором, а питання щодо його актуальності, точніше, її зменшення із плином часу само по собі химерне. Руйнівний подих історії на витвори високого мистецтва не впливає. Стільки свіжості й новизни, а яка мелодична та гармонічна краса! І головне, що опера напрочуд легко сприймається, хоча це можна сказати далеко не про всі твори автора. Євген Станкович – композитор і складний, і доступний одночасно. Секрет такої неоднозначності в тому, що навіть вельми непросту смислову фабулу митець вбирає у чудові мелодійні шати. Він – композитор-мелодист, і потаємні мелодії його душі роблять музику захопливою для багатьох. Фольк-опера в цьому плані абсолютно феноменальна. Вона зрозуміла і за музикою, і за змістом. А інакше й не могло бути! Адже вона вся зіткана з пісень – різних за жанром і характером: дум, плачів, історичних, ліричних, танцювальних, жартівливих, обрядових наспівів і запальних козачків, гопаків. Фольклорним мелодіям композитор надав індивідуально авторського звучання, збагативши невимовно щедру народну поліфонію терпким колоритом модернових гармонійних співзвуч. Але це не калейдоскопічний вихор інтонацій, не пісенно-танцювальний дивертисмент. Це цілісне, струнке оперно-фольклорне дійство на три дії, чітко продумане і скомпоноване з пісенних блоків із вкрапленням суто авторських музичних епізодів. У концертному виконанні, безперечно, не вистачало акторсько-сценічного ряду. Така, власне, «візуальна» музика проситься бути театрально розіграною. Але в цьому-то й головна сила її привабливості. Вона, підживлена красою народного слова, розбурхує слухацьку уяву різноманітними образами, допомагає домалювати, відтворити у віртуальній реальності людської фантазії яскраві та масштабні картини всіх трьох монументально епічних фресок-дійств. І справді, перед внутрішнім поглядом проходять грандіозні масові сцени життя, побуту Запорізької Січі. Їхня зорова конкретність підкріплюється введенням знайомих го-

Фото Сергія ПІРІЄВА

український формат

МУЗИКА | 4–6‘2011

Фото Сергія ПІРІЄВА

голівських образів-персонажів – Тараса з синами (I дія). Потім цей макрокадр, немов величезний слайд, змінюється не менш емоційно потужною, але ще «старовиннішою», архаїзованою панорамою праслов’янського язичницького обряду Купала, в якій показано життя соціального біосу всіх просторових світів: земного і позамежно ірреального, – з русалками і всією сатанинською нечистю: відьмами, чортами, вовкулаками (II дія). Третя дія знову переводить нас у реальну площину людської цивілізації, у хронотоп життя, максимально наближений з точки зору історичного періоду до нас. І в даному разі позачасовий гімн «Благослови, земле» є знаком цього повернення. Тож створюється яскравий кінематографічний ефект, посилений «стереоскопічністю» самої музики. Слухач немов опиняється на перехресті світів, подорожуючи віртуальним Древом Життя із сьогодення в минуле, з минулого в сучасне. Складається відчуття, що мандруєш маршрутами різних міфопросторів. А як щодо назви опери? Адже неспроста вона так загадково зветься – «Коли цвіте папороть». Зазвичай мало хто замислюється над авторськими назвами творів. Можливо, винні самі композитори, які дуже часто дають заумні заголовки, і напрошується думка: чи не заради бажання здаватися таємничими і надто розумними? Але Євген Станкович завжди знає, що хоче висловити, тож усе в нього має певний сенс. До речі, сам композитор не раз підкреслював: правильна назва опери – «Коли цвіте папороть», а не «Цвіт папороті», як доволі часто за сформованою звичкою іменують опус. У незвичайній назві закодований секрет неординарності опери – її структури, композиції, логіки компонування матеріалу, сюжетної фабули. У фразі «Коли цвіте папороть» «згорнуто» міф буття Всесвіту. Аби це зрозуміти, слід відповісти на запитання: коли ж цвіте папороть? У найзагадковішу ніч календарного року – ніч на Івана Купала, яка є кульмінацією усього річного циклу. Ця квітка магічна: хто натрапить на неї, дістане бажане – багатство, благополуччя, благоденство. Її шукають у купальську ніч, заради неї відправляють обряди, вона – найжаданніша мета. Але, як відомо, знайти її ніхто не може, і в цьому – «вічна» таємниця. Суть, зміст і сюжет міфу – пошук без результату. Віднайти квітку папороті неможливо, бо її просто не існує. Це – символ позамежного, знак Вічності. І поки ту квітку шукають – життя триває, та доки її не знаходять – так само життя триває. Знайдеш – і «згорнеться» міф, а разом із ним і секрет вічного життя біосу й Усесвіту, обірветься животрепетна нитка Буття... Не дарма ж Євген Станкович центровим і найпотужнішим актом в опері зробив саме обрядове дійство Купало. Ось саме так усе і склалося: опера-міф, назва-міф, структура дійства – теж міф. Адже хіба не є міфологічними картини Запорізької Січі, з їхнім героїзмом, войовничістю, відчуттям крові, війни, але разом із тим захищеності, непереможності, величі, в яких народ – Герой? Про міфологічність обрядових сцен узагалі говорити не випадає – в них міф, як краса у пісні. Ну, а хіба не міфічне саме життя, з його нескінченною круговертю календарних циклів, із його сьогоденням, минулим і майбутнім? В опері Євген Станкович проводить нас усіма міфологічними вимірами нашої буттєвої й ментальної історії, спочатку «опускаючи» в легендарний час Козаччини, а потім – у таку сиву давнину, що навіть важко визначити, коли то було і чи було взагалі. У цілому ж, як у матрьош-

4–6‘2011 | МУЗИКА

ці, складається конструкція з просторових світів і їхніх міфів. Але головний сюжет фольк-опери – це міф Буття Людства, з його вічністю, нескінченністю і загадковістю. Тож недарма символ твору – таємнича квітка папороті... Опера створювалася, як міф, тому і життя її склалося так само. До прем’єрного виконання вона була опероюфантомом: начебто написана й існує, а в реальності не звучить і майже ніхто її не знає; відома тільки назва, а в іншому – невидимка. Слухаючи цю музику, щиро дивуєшся: чому вона була заборонена? Що в ній такого крамольного, страшного? Чим вона могла зіпсувати «радянських громадян»? Своєю красою, пісенною стихією, звуковою барвистістю? У чиїй хворій голові могло виникнути рішення «поховати» цей фресковий шедевр? Зараз нам зрозумілі імперські мотиви «кабінетної верхівки», її бажання табуювати будь-який прояв етнічної самобутності, адже усілякій владі завжди потрібні були сірі, посередні клони. Відмінностей не мало бути навіть на рівні особистості, не кажучи вже про етнічну національну своєрідність. Тут уже, справді, до крамоли один лише крок. Але, на жаль, саме ці абсурдні мотиви на довгі роки перекреслили життя оперного шедевру. Отже, загадку Сфінкса дешифровано. Опера перестала бути сфінксом, утратила, нарешті, свою «кам’яну» природу й втілилася в реальних звуках Музики. І ми стали очевидцями цього дива. А може і для нього є міфічне пояснення? Міфологему розвінчано, розкрилася її начинка, випурхнула, як метелик, її загадка. Однак, можливо, народився новий міф, нова міфологема про сценічне, концертне, одним словом, виконавське життя фолькопери? Імовірно, сама опера, як творча матриця, накопичила потрібний потужний потенціал для ретрансляції із минулого, бо, як відомо, композитори – тільки творці, «батьки» своїм опусам, а далі твори живуть самостійним життям. Та раптом це сама «квітка папороті» засвітилася невидимим, але відчутним енергетичним світлом, тому все й відбулося?

фести Ірина СІКОРСЬКА

УКРАЇНСЬКІ ФЕСТИВАЛІ АКАДЕМІЧНОЇ МУЗИКИ: точки напруги і вектори розвитку Добігає кінця 2011 рік. Для членів Національної спілки композиторів України (як і для всіх творчих особистостей у державі) він був украй нелегким, проте митці мужньо продовжували займатися улюбленою справою – писати музику. І не «в стіл», а, так би мовити, для широкого загалу. Як відомо, для повноцінного життя музичного твору потрібна тріада: композитор – виконавець – слухач. Цей «тріумвірат» в Україні певною мірою забезпечують фестивалі академічної музики, які НСКУ ось уже понад двадцять років проводить за участі Міністерства культури України. Йдеться про «Музичні прем’єри сезону» і «Київ Музик Фест». Якими були ці найпрестижніші в нашій державі й знані у світі форуми 2011-го ми попросили розповісти голову Національної спілки композиторів України, заслуженого діяча мистецтв, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка, професора Ігоря Щербакова, у чиєму «творчому заліку» – двадцять фестивалів, котрі він провів як директор і художній керівник

МУЗИКА | 4–6‘2011

Фото Сергія ПІРІЄВА

– Ігоре Володимировичу! Щоразу після закінчення чергових «Музичних прем’єр сезону» здається, що це був найкращий фестиваль... Проте кожен наступний виходить іще цікавішим. Нинішні «Прем’єри», на Ваш погляд, досягли якоїсь нової вершини? – Звісно, досвід дається взнаки, однак щороку виникають і непередбачувані ситуації, на які доводиться реагувати. Інколи вирішення проблем потребує величезних зусиль, а трапляються й фактори, що допомагають зробити фестиваль яскравим. Приміром, цього року Муніципальному камерному хору «Київ» виповнилося 20, а його художньому керівникові Миколі Гобдичу – 50! Це дозволило нам відкрити «Прем’єри» концертом хору «Київ». Самотужки колектив такий захід би не «потягнув». А так – одразу було неймовірно високо піднято професійну планку фестивалю. «Стала у пригоді» й ідея Анатолія Авдієвського та Володимира Сіренка презентувати нове прочитання видатної фольк-опери Євгена Станковича «Коли цвіте папороть». Таким чином закриття «Прем’єр» вийшло просто тріумфальним. Ці події мали гучний резонанс. Слід відзначити також приїзд Львівського молодіжного симфонічного оркестру INSO-Львів. Нам приємно працювати з Володимиром Сивохипом – він диригент, музикознавець, мистецький керівник камерного хору «Глорія» і водночас директор Львівської філармонії, має хист організатора, уміє знайти кошти на переїзд, вибрати виграшну програму. Виступ оркестру із хором «Глорія» у Національній філармонії теж став знаменною віхою минулих «Прем’єр».

4–6‘2011 | МУЗИКА

Не можна не згадати концерт Симфонічного оркестру Національної філармонії України. Ця імпреза – величезна заслуга Мирослава Скорика. У першому відділі за пультом стояв молодий, але талановитий диригент Віталій Протасов. Саме він виконав дуже складний, із залученням додаткових музикантів, твір «Гомеоморфії» Леоніда Грабовського, а також «Поему пам’яті Бориса Лятошинського» Валентина Сильвестрова. А вже Мирослав Скорик-диригент у другому відділі чудово зіграв Симфонію Валерія Антонюка і власний Скрипковий концерт № 8, де солісткою виступила польська скрипалька, яка навчається у нас, Катерина Фаєр. Хочу назвати й Симфонічний оркестр Національного радіо під орудою Володимира Шейка, і виступ гостей із Ужгорода – фортепіанного дуету Тетяни та Віктора Теличків. Тож я визначив «точки напруги» фестивалю, його своєрідні вершини та «вузли», навколо яких оберталося все інше. Ми намагалися не робити паралельних концертів. Як Ви, мабуть, помітили, я перелічив симфонічні програми, що засвідчили дуже хороший якісний рівень наших оркестрів, їхню мобільність, професійність, клас роботи з композиторами, диригентами та солістами. – А що можна сказати про камерну «сторінку»? – Вона, як завжди, була дуже насиченою і не менш яскравою. Варто почати з концерту «Київських солістів» у перший фестивальний день. Диригував Сергій Протопопов, який зараз мешкає у Німеччині. Він вельми яскраво інтерпретував твори Сергія Прокоф’єва, Відмантаса Бартуліса, Франгіз Алі-заде.

Франгіз Алі-заде й Ігор Щербаков на відкритті фестивалю

Відкриття «Київ Музик Фесту-2011». Заступник міністра культури України Тимофій Кохан, художній керівник фестивалю Мирослав Скорик і співголова оргкомітету Ігор Щербаков

Із серії програм «Київської камерати» я би виділив імпрезу в Національній філармонії, де звучали опуси Юрія Іщенка, Валентина Бібіка, а також блискучий твір Золтана Алмаші. Цікаво спостерігати, як із кожним роком майстерність цього автора зростає, музична мова стає все лаконічнішою і глибшою. Звичайно, виконуючи «метрів» (Володимир Губа), ми намагаємося не забувати і про молодих (Дмитро Ареф’єв, Дмитро Щириця). На минулих «Прем’єрах» було започатковано нову сторінку – «Звучать раритети» (проект Анатолія Калениченка), присвячену невідомим творам наших попередників. Вважаю, що дуже важливо знати й пам’ятати тих, хто був до тебе, першим торував цей шлях. Думаю, що відтепер така сторінка буде обов’язково присутня на подальших «Прем’єрах». Хочеться відзначити й хорову частину фестивалю, що розпочалася виконанням Літургії № 2 Лесі Дичко хором «Хрещатик» у Михайлівському Золотоверхому соборі. Хор зараз у чудовій формі, на піднесенні. Це – його творча перемога. Цікавими вийшли і концерти дитячих колективів, що засвідчили: українська хорова музика не втрачає передових позицій у вітчизняній музичній культурі. Іще одна фестивальна сторінка – концерти переможців юнацьких і дитячих конкурсів: студентівкомпозиторів імені Івана Карабиця та «Українські композитори – дітям». За статутом на «Прем’єрах» мають звучати твори сучасних київських композиторів, але ще з 1999 року по-

велося, що ми «розцвічуємо» фестиваль зарубіжною музикою. Так було і цього разу: прибули Франгіз Алі-заде (Азербайджан), Відмантас Бартуліс (Литва), Дмитро Либін (Білорусь), Кевін Меллоун (Велика Британія), Єжи Станкевич (Польща), Нікколо Візаллі та Розанна Прессато (Італія). – Яке місце посідають київські «Музичні прем’єри сезону» у світовій фестивальній палітрі? – Серед малобюджетних фестивалів ми знаходимося у більш-менш вигідному становищі (звичайно, я не беру до уваги великі форуми, що вже перетворилися на світові бренди). По-перше, організатори «Прем’єр» – команда самовідданих ентузіастів. По-друге, маємо чудових виконавців, які можуть і хочуть грати сучасну музику. Причому готові її грати за символічні 15 євро, тоді як їхні зарубіжні колеги, виконуючи сучасний твір на будь-якому європейському фестивалі, до цієї цифри додають пару нулів. По-третє, на відміну від перших «Прем’єр», коли практично весь фестиваль проходив на базі Будинку вчених (у найкращому випадку – один концерт був в Органному залі), з часом пару заходів ми стали проводити в філармонії, потім – більше. Зараз же всі великі концерти «Прем’єр» відбувалися в Національній філармонії. А це вже говорить багато про що, й насамперед – про уважне ставлення з боку Міністерства культури. – А чи можна говорити про якісь недоліки? – До недоліків (що знову ж таки пов’язані з недостатнім фінансуванням) я б відніс обмеженість у запрошенні іноземних гостей. Без них фестиваль перетворюється на такий-собі «міжсобойчик». Саме на фестивалях відбувається культурний обмін, де всі – виконавці, композитори, слухачі – мають змогу почути на власні вуха й порівняти «своїх» і «прибулих». – Давайте тепер поговоримо про «Київ Музик Фест» Які Ваші враження від цьогорічного фестивалю? – На мою думку, все пройшло доволі організовано й злагоджено, і в цілому фестиваль вийшов успішним. Слухацька аудиторія схвально сприймала більшість із запропонованих оргкомітетом концертів. Узагалі, складання програм – наша больова точка. Цілком природно, що всі автори хочуть, аби їх виконував саме національний оркестр. Але ж це неможливо! При моїй величезній повазі до кожного члена Спілки композиторів, є достойні твори, проте розраховані на інший колектив. Часто у пригоді стає мій багаторічний досвід – уміння твердо сказати «Ні!», але водночас дипломатично не образити людину. Добре, що у нас бойовий і дієвий оргкомітет, усі намагаються бути принциповими. Тому питання вирішуються колегіально, й при обговореннях одразу видно, що тут немає суб’єктивізму директора. – Як Ви оцінюєте зарубіжне представництво на фестивалі в цьому році? – Гадаю, міжнародне представництво на нашому «Фесті» мало б бути значно ширшим. Та все-таки, цьогоріч до нас завітали такі відомі в світі композитори, як Франгіз Алі-заде з Азербайджану, Олександр Радвілович, який має у Санкт-Петербурзі свій престижний фестиваль «Звуковые пути». А також гості з Польщі та Італії. При тому вони були дуже задоволені рівнем майстерності й творчою віддачею наших колективів і солістів, які озвучили їхні твори. – Але ж за понад двадцять років існування «Київ Музик Фест» набув у світі значного розголосу?

Фото Ігоря САМІЛЯКА

фести

МУЗИКА | 4–6‘2011

– Дійсно, сьогодні «Київ Музик Фест» є шанованим у професійному середовищі форумом, проте посправжньому міжнародний рейтинг мали лише перші «Фести». Коли Іван Карабиць із правлінням Спілки композиторів України його розпочинали у 1990 році, – нічого не скажеш, це було непересічне свято: приїздило дуже багато солідних і визначних постатей – директори видавництв, композитори Джон Корільяно, Джордж Крамб і багато інших. На жаль, в останні роки ці пріоритети було втрачено. І ми цілковито усвідомлюємо, що нам доведеться наполегливо працювати, аби знову вивести «Київ Музик Фест» на широку міжнародну орбіту, подібно до «Варшавської осені» в Польщі чи «Празької весни» в Чехії або ж аналогічних фестивалів у Франції, Німеччині, Фінляндії. Принаймні, з цього питання в Національної спілки композиторів і Міністерства культури України сьогодні існує взаєморозуміння. – І якими, окрім збільшення фінансування, мають бути першочергові дії? – Насамперед треба принципово змінити підхід до фестивалю з боку Спілки композиторів: очевидно, що прагнення брати до виконання твори всіх композиторів сьогодні вже себе не виправдовує. Більше того, варто відмовитися від традиції формування концертних програм з обов’язковим урахуванням імен буквально зі всіх регіонів України. Безперечно, і в цьому році оргкомітет намагався відійти від згаданих шаблонів, проте насправді це – лише перші кроки на шляху подолання стереотипів щодо звичної драматургії «Фесту». І художній керівник фестивалю Мирослав Скорик, і члени оргкомітету серйозно міркують над тим, як у майбутньому змінити такий стан речей. Варто зауважити, що впродовж останніх двох років уже відбулися деякі позитивні зрушення – зникають збірні концерти, а натомість постають цілісні проекти, об’єднані певною ідеєю. Ми дедалі більше утверджуємося в думці, що основним критерієм відбору музики для виконання на фестивалі

мусить лишатися високий художній рівень твору, а не амбіції композиторів. За умов належного фінансування цілком реально зробити й підготовку такого масштабного форуму, як «Київ Музик Фест», більш планомірною. Іще один суттєвий момент: вважаю, що до оргкомітету фестивалю обов’язково слід ввести диригентів провідних симфонічних і хорових колективів країни, які братимуть активну участь у його роботі. Водночас для забезпечення достойного рівня прийому зарубіжних гостей ми повинні реконструювати наш Будинок творчості композиторів у Ворзелі. Це зробить нас незалежними від захмарних цін у столичних готелях. Тут мимоволі пригадується чотиризірковий Будинок творчості під Варшавою із Wi-Fi у кожному куточку на його території, сучасними концертними залами… Упевнений, що саме успішний «Київ Музик Фест» здатен привернути увагу керівних структур нашої держави і змусити їх змістити існуючі нині ціннісні орієнтири у бік саме академічної музики. Якщо діалог із нашим профільним міністерством, який нині чітко окреслився, нам вдасться зберегти і в майбутньому активізувати, справа зрушиться з місця. Є потреба продуктивного діалогу і в інформаційній сфері. Якщо ми зможемо поновити діяльність Центрмузінформу НСКУ і розгорнути її на повну потужність, це також сприятиме подоланню «синдрому містечковості». Я провів двадцять фестивалів і дуже хочу, щоб «Київ Музик Фест» став справжнім статусним державним фестивалем, у якому брали б участь відомі міжнародні колективи, щоб він представляв інші українські фестивалі, а також сучасну українську музику в контексті світової. І тоді, нарешті, відбудеться «повноформатний» вихід нашого музичного академічного мистецтва на достойні позиції у світовій музичній ієрархії. – Дякую і бажаю успіхів!

Фото Сергія ПІРІЄВА

«Музичні прем’єри сезону-2011». Ігор Щербаков і виконавці його твору – Канцони для двох скрипок – Кирило Шарапов і Тарас Яропуд

4–6‘2011 | МУЗИКА

… і тести

Близько двох років тому російське державне керівництво ухвалило рішення оздоровити й оновити загрузлий у корупції та інтригах усесвітньовідомий Конкурс виконавців імені Петра Чайковського. Його президентом було призначено музиканта з бездоганною міжнародною репутацією, диригента Валерія Гергієва. Маестро запровадив низку кардинальних змін в організації змагання, яке з 1958-го проводиться раз на чотири роки. Він поставив на меті повернення поваги до цього, колись вельми авторитетного, турніру 18

Фото з https://picasaweb.google.com/117380939014167546502

Ольга КІЗЛОВА

МУЗИКА | 4–6‘2011

КОНКУРС імені Петра Чайковського ОЧИМА ОЧЕВИДЦЯ

Фото з https://picasaweb.google.com/117380939014167546502

ьогорічний, Чотирнадцятий міжнародний конкурс імені Петра Чайковського вперше за свою історію поділився навпіл і проходив у двох містах: піаністи і віолончелісти грали у Москві, а скрипалі та співаки виступали у північній Пальмірі – СанктПетербурзі. Мені пощастило перебувати в російській столиці протягом останніх десяти днів конкурсу і стати свідком найзахоплюючих «баталій» московських перегонів. Перед початком третього туру до Росії прилетів Вен Клайберн – почесний голова журі піаністів, переможець Першого «чайника» (як дещо побутово-лагідно скорочують назву конкурсу москвичі). 12 липня йому виповнилося 77! Незважаючи на 53 роки, що сплинули з часів його перемоги у 1958-му, музикант такий самий стрункий, високий, постійно усміхнений і привітний. Старше покоління, мабуть, пам’ятає, якою неймовірною, просто-таки шаленою була популярність Вена Клайберна серед радянських шанувальників музики в 1960ті роки. Важко було знайти на теренах СРСР куточок, де не звучала б вінілова платівка з Першим фортепіанним концертом Петра Чайковського у виконанні американця в супроводі оркестру Московської філармонії під орудою Кирила Кондрашина. Кожен, хто його слухав наживо, та й у запису, достеменно відчував людську відвертість, душевну щедрість і щирість музиканта. І в наш час бачили б ви, яку овацію викликала поява артиста у Великій залі Московської консерваторії! Зустріч журналістів із Веном Клайберном відбувалася в прес-центрі, у підвалі Концертної зали імені Петра Чайковського, де розташовано кафе, назване ім’ям російського композитора-класика. Піаніст відповів на запитання, одержав квіти та листи від радянських прихильників, що їх понад п’ятдесят років зберігали співробітники музею Чайковського в Клину. Музикант сказав: – Я щасливий і вдячний Богові за те, що й досі у Москві в мене є такі вірні друзі. Я також вдячний вам за те, що ви прийшли сюди і просто знаєте моє ім’я. Ви не уявляєте, як багато це для мене означає. Не буду переказувати змісту всієї прес-конференції, а лише передам власні враження. Левову частку часу артист присвятив спогадам. Тому що проблем сучасного стану конкурсного процесу в світі (як відомо, Вен Клайберн уже багато років «вариться в конкурсному соку» –

4–6‘2011 | МУЗИКА

Вен Клайберн 1958-го (нижнє фото) і 53 роки по тому

… і тести Даниїл Трифонов (Росія). Фор

тепіано. Перша премія

Йол Юм Сон (Корея). Фортепіано. Друга премія

аїна). Фортепіано. Четверта

премія

Олексій Чернов (Росія). Фор

тепіано. П’ята премія

Олександр Романовський (Укр

рея). Фортепіано.

Третя премія

Фото з hhttps://picasaweb.google.com/117380939014167546502 Ф // i b l /117380939014167546502

Сенг Чжин Чо (Ко

МУЗИКА | 4–6‘2011

Фото з https://picasaweb.google.com/117380939014167546502

близько 50-ти років очолює власні фортепіанні перегони у Форт-Уерті, Техас, США) представники преси майже не торкалися. Деякі запитання отримали ввічливі ухильні відповіді. Наприклад, стосовно його ставлення до того, що у багатьох сучасних виконавців технічна компонента превалює над духовністю, емоційністю, містер Клайберн зазначив: «…високий розвиток техніки дає змогу втілювати авторську концепцію». Буцімто хтось у тому сумнівався… Зустріч проводив голова прес-служби конкурсу Олександр Ласковський (Польща), добре відомий також як керівник відповідного підрозділу останнього Конкурсу імені Фридерика Шопена у Варшаві. До речі, робота з пресою велася велетенська: акредитовані журналісти щоденно отримували інтернет-листи зі звітами щодо поточного конкурсного дня. Це забезпечувало певну прозорість подій. На досягнення того ж результату працювала постійна, ледь не цілодобова онлайнтрансляція розмов журналістів із членами журі, компетентних, об’єктивних коментарів експертів і ведучих інтернет-передач і, нарешті, самих змагань у прямому ефірі. З цією ж метою формувалося незаангажоване журі, майже всі члени якого є діючими солістами, які не займаються педагогікою і тому не прагнуть лобіювати своїх учнів. Було запроваджено також нову електронну систему підрахунку голосів. Усі ці, доволі прості, на перший погляд, зміни, обумовили вагомі позитивні зрушення в напрямку відновлення авторитету конкурсу. Під час круглого столу на тему «Музичний конкурс – бізнес чи мистецтво?» відомий російський журналіст, головний редактор газети «Музыкальное обозрение» Андрій Устинов підкреслив, що «конкурс – це, зрештою,

4–6‘2011 | МУЗИКА

велика інвестиція в мистецтво. І якщо новина про нього змогла пробитися крізь повідомлення щодо світових політичних та економічних катаклізмів, то це – велика перемога всіх, хто готував, проводив і брав участь у ньому». Організатори дискусії досить щиро наполягали на тому, що конкурс – чисте мистецтво. Тоді для чого було порушувати цю тему? А враховуючи факт, що виснажливі змагання інструменталістів передбачали п’ять виходів на сцену (по два у другому й третьому турах) із величезною тривалою програмою, думаю, основна мета конкурсу все ж полягала у виявленні молодих музикантів, здатних грати багато, різноманітно, виказуючи витримку і волю до перемоги. Тим більше, що на лауреатів чекали ангажементи з серйозними музичними агенціями та виступи на престижних світових сценах із поважними оркестрами й диригентами рівня Валерія Гергієва. Інакше кажучи, дух арт-менеджменту все ж ширяв над усіма учасниками подій. Україна отримала лише одного лауреата. Ним став 26-річний екс-харків’янин Олександр Романовський, який виборов четверту премію серед піаністів. Музикант свого часу навчався у Харківській середній спеціалізованій музичній школі-інтернаті, з тринадцяти років живе в Італії, де займався у Леоніда Маргаріуса – вихованця Регіни Горовиць. Потім закінчив аспірантуру в Лондоні у Дмитра Алексєєва. Багато концертує, грав під орудою Валерія Гергієва, Михайла Плетньова, Володимира Співакова, Володимира Сіренка. Має кілька записів на лейблі Decca. Його виконавській манері притаманні деяка утаємниченість, тихий смуток і водночас глибоке проникнення в зміст твору, стильова точність.

Переможці конкурсу на церемонії нагородження

Чжонмин Парк (Корея). Сольний спів. Перша премія

Ітамар Зорман (Ізраіль). Скрипка. Друга премія Сун Янг Сео (Корея). Сольний спів. Перша премія

Нарек Ахназарян (Вірменія). Віолончель. Перша премія

Завдяки Валерію Гергієву було засновано спеціальний приз пам’яті померлого у квітні цього року Володимира Крайнєва – видатного піаніста, творця власного Міжнародного конкурсу юних піаністів, який теж починав музичну освіту в Харкові, блискучого переможця Четвертого конкурсу імені Петра Чайковського 1970 року. Приз Володимира Крайнєва також здобув Олександр Романовський. Як завжди в останні роки на багатьох міжнародних змаганнях, чимало нагород поїхало на схід. П’ятеро лауреатів конкурсу в різних номінаціях походять із Республіки Корея. Вони одержали два призи серед піаністів, один у скрипалів і два з вокалу. Саме здатність східних виконавців глибоко перейматися європейською музикою та їхня неймовірна технічна досконалість дали такі високі загальні результати. Наполягаю на цьому всупереч думці чисельного загону українських і російських фахівців та шанувальників мистецтва, упевнених у нездатності музикантів зі східним менталітетом інтерпретувати твори Петра Чайковського або Клода Дебюссі. Я була в захваті від гри срібної призерки-піаністки Йол Юм Сон і бронзового лауреата, майже дитини, 17-річного Сенг Чжин Чо. До речі, пан Річард Родзинський, почесний президент конкурсу Вена Клайберна, нинішній генеральний директор Міжнародного конкурсу імені Петра Чайковського, в інтерв’ю московському телерадіоцентру «Орфей» сказав: «На жаль, сьогодні музична освіта на Заході не така пріоритетна, як колись. Престиж високого мистецтва різко впав – молоді люди зараз надають перевагу комп’ютерному програмуванню, обираючи більш надійну, на їхній розсуд, професію. Звідси виникає нестача виконавців, у тому числі для участі в конкурсах. Недарма сьогодні ми спостерігаємо явище, що вже стало трендом, – лідерами в цій галузі стають країни Азії, і зокрема Корея». Золото і Гран-прі, що надається кращому з найкращих в усіх чотирьох номінаціях, присуджено 20-річному Даниїлові Трифонову – яскравому, неординарному, талановитому піаністу, володареві феноменального туше. Переможці конкурсу Петра Чайковського одержали за перше місце по 20 тисяч євро, а загальний призовий фонд на чотири спеціальності склав понад 300 тисяч євро. П’яте місце серед піаністів виборов чудовий росіянин Олексій Чернов, добре відомий у Києві як учасник Міжнародного конкурсу молодих піаністів пам’яті Володимира Горовиця, а також як соліст, котрий виступав на сцені Національної філармонії України у супроводі Національного заслуженого академічного симфонічного оркестру під орудою Володимира Сіренка. До слова, у серпні, майже одразу після московських перегонів Олексій Чернов подався на конкурс до Клівленда (США), де здобув друге місце. Вважаю, що абсолютного переможця у піаністів не було. Ніхто не заграв обов’язковий Перший концерт Петра Чайковського на рівні Вена Клайберна або Михайла Плетньова. Хоча на окремих етапах грандіозного й виснажливого змагання траплялися яскраві моменти, що добре запам’яталися. Новиною стало введення до регламенту другого туру концерту Вольфганга Амадея Моцарта. Концерт № 20 ре мінор неперевершено виконала американка Сара Данешпур, яка, на жаль, не потрапила до фіналу. Неочікуваними були перенесення прелюдій і фуг із «Добре темперовано-

Фото з https://picasaweb.google.com/117380939014167546502

… і тести

МУЗИКА | 4–6‘2011

Низку премій не було присуджено взагалі. Так, у вокалістів замість чотирьох лауреатських звань у чоловіків і жінок дали по два. Ніхто не отримав перший приз серед скрипалів… І ще один штрих. Московські музичні журналісти були незгодні з рішенням журі щодо фіналістівпіаністів. Вони звернулися до Валерія Гергієва за згодою на заснування призу преси. Президент конкурсу сприйняв це різко негативно, скликавши гучну пресконференцію. Тим не менше, нагороду преси за журналістськими підсумками двох турів було вручено Олександру Луб’янцеву, який не пройшов до офіційного фіналу. Він одержав також грошову премію розміром 150 тисяч рублів, яку надав Фонд культурних ініціатив Михайла Прохорова. Отже, прецедент створено, з чим російських колег і вітаю.

Президент конкурсу Валерій Гергієв

Фото з https://picasaweb.google.com/117380939014167546502

го клавіру» Йоганна Себастьяна Баха у відбірний тур, більша свобода добору програми… На конкурсі сталася низка майже скандальних несподіванок. Зокрема, під час репетиції напередодні третього туру віолончелістів головний диригент Державного академічного симфонічного оркестру Росії імені Євгена Свєтланова Марк Горенштейн грубо повівся з фіналістом Нареком Ахназаряном. Президент конкурсу Валерій Гергієв одразу ж відсторонив диригента від подальшої участі у турнірі. Замість нього із завданням упоралися двоє молодих музикантів із Санкт-Петербурґа – Михайло Агрест і Павло Смєлков. Між іншим, згодом наказом міністра культури Російської Федерації маестро Горенштейна було усунено з посади. І тепер головний оркестр Росії очолює 39-річний Володимир Юровський.

4–6‘2011 | МУЗИКА

метри Богдана БОДНАР

Микола Колесса:

«Я ОБІЦЯВ СОБІ ВІДДАТИ МУЗИЦІ ВСЕ, ЩО МАЮ В ЖИТТІ» Львову неймовірно пощастило: тут працювали геніальні митці, які залишили неповторний слід у культурі не лише своєї малої батьківщини, але й усієї України. До таких належить Микола Колесса – видатний композитор, диригент, педагог, теоретик музики. Герой України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, народний артист України, академік Національної академії наук, він впливав на духовність і внутрішню культуру Львова

иколі Колессі судилося прожити яскраве життя тривалістю …понад століття. Він помер на 103-му році, а цього літа минуло п’ять років, як душа митця відлетіла у засвіти. У це ще й досі важко повірити. Микола Колесса був уособленням ввічливості й шляхетності, з його відходом місто потьмяніло, втратило аристократизм, бо Львів покинув його останній романтик… Хтось може сказати, що Миколі Колессі поталанило, бо він народився у сім’ї відомого українського етнографа, академіка Філарета Колесси. Цього неможливо заперечити. Хоча, коли у Марії (з роду Яновських) і Філарета Колесс народився син, батько був учителем Добромильської гімназії. Музичний родовід сім’ї сягає першої половини ХІХ століття. Адже

прадідом Миколи Колесси був відомий український музичний діяч і композитор, священик Іван Лаврівський, автор багатьох пісень і музики до театральних вистав. Двоюрідний вуйко батька – всесвітньо відомий оперний співак Модест Менцинський. Філарет Колесса назвав сина Миколою не випадково. Микола Філаретович розповідав: «Коли батько зайшов до ложі театру, де сиділи Іван Франко і Микола Лисенко, й сказав, що він учора не міг бути на концерті (йдеться про львівські урочистості, присвячені 105-й річниці «Енеїди» Івана Котляревського. – Авт.), бо в нього народився син, великий композитор усміхнувся, привітав його і запитав, як збираються назвати дитину. Батько на хвильку розгубився, а Микола Вітальович мовив: “Хай називається Микола!”».

Музика оточувала маленького Миколку з ранніх літ. Коли йому виповнилося сім, родина переїхала до Львова, – Філарет Колесса почав викладати у міській академічній гімназії. Сім’я часто бувала на виставах у Львівській опері. А Миколка, навіть іще не знаючи нот, підходив до фортепіано і «відшуковував» мелодії. Власне з мелодією народної пісні прийшов він восьмилітнім хлопчиком до Вищого музичного інституту імені Миколи Лисенка – тоді єдиного українського громадського навчального закладу в Галичині. Народна пісня надихала юного музиканта, тож не дивно, що свої перші твори вісімнадцятирічний учень гімназії написав на фольклорній основі. Це були «Мазурка» для фортепіано і «Думка» для фортепіанного тріо. Десь тоді у Миколи й зародилася мрія присвятити життя музиці. Але МУЗИКА | 4–6‘2011

Фото з сімейного архіву

батько надто добре знав долю музикантів, тому наполіг, щоби син отримав належну освіту. Микола Колесса став студентом медичного факультету Краківського університету. Потяглися нудні дні занять, але він вірив, що незабаром його життя зміниться. Рішення прийшло під час концерту, на якому звучала Дев’ята симфонія Бетховена. Саме після нього Микола наважився сказати батькові, що не може жити без музики. І той його зрозумів! Філарет Колесса обрав місцем навчання сина Прагу, бо якраз там тоді перепліталися концертні шляхи Європи, – дуже часто виступали всесвітньо відомі музиканти. Сім років Прага була для Миколи Колесси містом натхнення. Він закінчив Празьку консерваторію по класах композиції та диригування і філософський факультет Празького університету,

4–6‘2011 | МУЗИКА

де лекції з музикознавства читав видатний учений Зденек Неєдли. Тут прозвучав дипломний твір молодого композитора, про який газета «Народні листи» відізвалася так: «Особливу радість приніс нам Микола Колесса своєю “Українською сюїтою”. Між іншими творами, серед яких її поставили, свіжістю своєї інвенції вона робила враження оази в пустелі. Своїй рідній землі молодий автор дає промовити в тих чотирьох частинах сюїти, так гармонійно відмінних виразом почуття і настрою, таких оригінальних і різноманітних ритмічно, а до того інструментованих вправною рукою. Оплески, які інтенсивністю і тривалістю перевищували визнання, віддане попереднім композиціям, були доказом, що твір молодого українця справді зацікавив численну зібрану аудиторію. Нехай же він сам у подальшому мис-

тецькому розвитку буде прикрасою та гордістю свого народу». А далі було повернення до Львова. У час заборони всього українського Микола Колесса розпочав закладати основи власної диригентської школи. Він організував щорічні тримісячні курси для сільських диригентів, працював з аматорськими хорами «Бандурист», стрийським «Бояном», львівським «Бояном», очолюваним Станіславом Людкевичем, створив український «Студіо-хор». Останній став першим професійним колективом на західних землях України, який чітко визначив своє кредо – «плекання і популяризацію передусім української поважної хорової і хорово-інструментальної музики». У 1938 році Український видавничий інститут випустив «Диригентський порадник», чотири розділи

метри Микола Колесса із сестрами Дарією та Софією

У дитинстві

Фото з сімейного архіву

Із Святославом Ріхтером

Микола Колесса в день випуску з Празької консерваторії

З улюбленими учнями: Стефаном Турчаком та Юрієм Луцівим

МУЗИКА | 4–6‘2011

Фото з сімейного архіву

якого були написані Миколою Колессою. У цьому пораднику митець ділився диригентським досвідом і водночас узагальнював досвід світової диригентської школи. Невдовзі Микола Колесса став диригентом Симфонічного оркестру Львівської обласної філармонії. Його перший виступ із цим колективом відбувся на радіо на Святвечір 1940 року. Для дебюту було обрано Дев’яту симфонію Антоніна Дворжака й «Веснянки» Станіслава Людкевича. На цей період припадає і перший приїзд Миколи Колесси до Києва. Микола Колесса концертував у Києві, Харкові, Одесі та інших містах України, а також виступав із Державним симфонічним оркестром СРСР у Москві. Увечері 19 червня 1941 року він провів свій останній концерт перед війною. Потім довелося переїхати до Станіславова (тепер ІваноФранківськ), бо у Львові роботи знайти не вдалося. Там Микола Колесса керував оркестром місцевого українського театру й самодіяльним чоловічим хором «Думка». Після повернення до Львова Микола Колесса поєднував обов’язки диригента симфонічного оркестру філармонії і Львівського театру опери та балету імені Івана Франка, а також доцента кафедри диригування консерваторії. У театрі він поставив «Травіату» (виконав її понад 50 разів!). У жовтні 1953 року Микола Колесса узяв на себе тягар посади ректора Львівської консерваторії. Він очолив студентський симфонічний оркестр і довів його до високопрофесійного рівня. Можна говорити про диригентську школу Миколи Колесси. Серед його учнів – Стефан Турчак, Юрій Луців, Тарас Микитка, Іван Гамкало, Роман Филипчук, Руслан Дорожівський, Ярема Колесса… Але найбільшим задоволенням для митця було творення музики. Він захоплювався народними піснями і обдарував нас обробками лемківських, гуцульських народних пісень, вони лягли в основу його Першої і Другої симфоній. Упорядкував збірники народних пісень Волині, Полісся та інших регіонів України. А яка глибинно ніжна його сюїта «Лемківське весілля»! Над нею він працював близько тридцяти років. Твір було відзначено Національною премією України імені Тараса Шевченка. На жаль, перерахувати всі твори, написані Мико-

4–6‘2011 | МУЗИКА

лою Колессою, в короткій публікації неможливо. Микола Філаретович володів унікальним даром – умінням любити! Здавалося, що в кожній людині, яка зустрічалася на його життєвому шляху, він бачив неповторну особистість. Йому пощастило товаришувати з найвизначнішими особистостями ХХ століття. Найціннішим його скарбом була родина: кохана дружина Надія, доньки Ксенія, Харитина, Соломія, які також своє життя присвятили музиці. Як він любив їхнє неповторне тріо! І навіть переступивши столітню межу, Микола Колесса сумував, що цей ансамбль проіснував недовго. Його доньки тепер виховують молоде покоління українських музикантів. Микола Філаретович тішився успіхами внуків і правнуків, міг розповідати про них завзято і натхненно. А учні – залишилися назавжди його дітьми, за творчістю кожного він пильно стежив і був готовий будьякої миті прийти на допомогу. Музику міг слухати завжди, бо мав непоборне відчуття, що вона здатна розчулити навіть найжорстокішу людину. Пригадую, як за рік до смерті мала честь завітати до нього в гості. Ми слухали його твори, котрі вперше було записано на цифрові носії. Мені здалося, що Маестро задрімав, і я трохи приглушила звук, але раптом почула: «Не притишуйте і погодьтесь, а таки незле написано!» У цій музиці оживав його улюблений Космач, перлина Гуцульщини, в якій він завжди черпав натхнення. Переживши столітній ювілей, Микола Колесса був сповнений безлічі творчих планів, однак любив жартувати: «У мене так багато ідей, але боюся, щоб не виглядало смішно, не хочеться, аби дуже пізні твори були менш вартісні й хтось сказав, що на старості він писав набагато гірше». Старість, мабуть, не насмілювалася завітати до його оселі. Й у сто років Микола Колесса захоплювався життям, як хлоп’я. Оце уміння радіти найбільше вражало у його відкритій натурі! Його життєвий шлях не був устелений квітами, йому довелося пережити і гіркі хвилини. Якось міг сховати біль у синяві добрих очей і усміхнутися так, що кожен вважав, ніби та усмішка належить лише йому. Для всіх нас він залишиться людиною, котра вміла любити цей світ і освітлювала його звуками музики, твореної наснагою серця.

З улюбленою люлькою

Зі всесвітньо відомою піаністкою Любкою Колессою. Торонто, 1994 р.

метри Юрій ВЕЛИЧКО

ФЕНОМЕН СТАНІШЕВСЬКОГО П

итання історії та теорії музичного театру тривалий час залишалися поза увагою науковців. Переважно їх висвітлювали музикознавці, але ж без театрознавчого аспекту цей аналіз не міг бути вичерпним. Тому звернення (на межі 1950–1960-х рр.) до власне музичносценічних проблем розвитку оперно-балетного та опереткового мистецтва було, безумовно, актуальним. Ця тематика понад півстоліття залишалася провідною в спектрі наукових уподобань відомого в Україні й світі вченого – Юрія Станішевського. Народився майбутній науковець у столиці Слобожанщини – Харкові 28 жовтня 1936 року. Освіту здобув на філологічному факультеті (відділення української літератури) Харківського університету (1960 р.). Вже тоді друзів і викладачів вражала активність, із якою Юрій працював у студентському науковому товаристві. Проте, коли 1956 року в місцевих газетах почали з’являтися його публікації, навіть друзі Станішевського були дещо здивовані. Бо в його статтях йшлося …про балет. Згодом у щойно заснованому часописі «Прапор» (тепер – «Березіль») був надрукований надзвичайно ґрунтовний, глибоко аналітичний матеріал Юрія

Станішевського, в якому юний студент із несподіваною, здавалося б, обізнаністю розглядав стан тогочасного українського балетного театру. А вже через кілька років по закінченні аспірантури Московського державного інституту театрального мистецтва він захистив дисертацію з історії українського балету. Чим пояснити такий стрімкий фаховий поступ обдарованого науковця? Насамперед, талантом дослідника, дивовижною працездатністю, а ще – вдало обраною тематикою наукового пошуку. Сорок п’ять років працював Юрій Олександрович в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського НАН України, куди у 1963 році його запросив тодішній директор – Максим Рильський. Він став наймолодшим і одним із перших українських театрознавців, який захистив докторську дисертацію («Режисура й балетмейстерське мистецтво в українському музичному театрі. 1917–1941 рр.»). Митець і влада, науковець і влада… Ми пам’ятаємо, якими болісними були колізії, пов’язані з цими взаєминами. Та Юрій Олександрович завжди послідовно й безкомпромісно відстоював свою думку щодо на-

ціональної неповторності, самобутності українського сценічного мистецтва, а це в радянські часи вимагало не лише наукової, а й громадянської мужності. Щодо власної оцінки вченим безжального нищення тоталітарним режимом усього справді талановитого й національно свідомого, що з’являлося на театральних теренах, то всі крапки над «і» він розставив іще в публікаціях часів «перебудови». Станішевський наголошував: «Адміністративно-бюрократична сталінська машина, спрямована на уніфікацію національного мистецтва в 1940–1950-х роках, трощила разом із письменниками-”націоналістами” й критиками-”космополітами” режисерів, виявляючи при цьому особливу підозру й недовіру до тих, хто якимось чином був пов’язаний із Курбасом… Але й у часи короткої хрущовської відлиги, і в тривалий застійний період брежнєвщини адміністративнобюрократична машина продовжувала “за інерцією” працювати. Усе ще не припинялися пошуки “формалістів”, “націоналістів” і “неблагонадійних” саме серед режисерів, покликаних оновити українську сцену, яка в 1960-х роках поверталася до експериментів, до призабутої спадщини Курбаса».

Фото з сімейного архіву

Цьогоріч видатному українському театрознавцю Юрію Станішевському (1936–2009) виповнилося б 75. З нагоди ювілейної дати у приміщенні Академії танцю імені Сержа Лифаря було відкрито меморіальну дошку, відбувся також вечір пам’яті і концерт. А в Національній опері України, як завжди, з успіхом пройшов балетний спектакль «Весілля Фігаро», поставлений за лібрето митця

МУЗИКА | 4–6‘2011

нальної опери України… Дивовижно, що все це вдалося зробити одній людині! Та, мабуть, саме в умінні Юрія Олександровича об’єднати заради досягнення спільної мети близьких йому за світобаченням людей і полягав «феномен Станішевського». Не обов’язково, щоб його колеги, однодумці, соратники збиралися разом, – вони можуть перебувати у різних містах і країнах, але в них усіх, – як слушно стверджує один із учнів Станішевського, – «єдина група крові». Серед багатьох ґрунтовних монографій з історії та теорії драматичного театру, двотомної історії музичної режисури, опернобалетного та опереткового мистецтва, його провідних митців, є книга – підсумок п’яти десятиріч творчої праці вченого, яка сьогодні, без перебільшення, вже стала унікальним явищем мистецької України. Зазвичай авторові властиве «батьківське» ставлення до всіх своїх книг: кожна йому дорога по-своєму. Але трапляються й улюбленці. Ця монографія Юрія Олександровича – масштабне дослідження «Національна опера України. Історія і сучасність» (92 друкованих аркуша). І хоча її з’ява пов’язана з ювілеєм славетного київського театру, книга позбавлена ознак урочистості, парадності, притаманних подібним виданням. Натомість автор не тільки не обминув численних труднощів і суперечностей, що поставали на шляху розвитку провідного музичного театру країни, а й зробив їхній глибокий аналіз. На величезному фактологічному матеріалі, що його ввів до наукового обігу сам ав-

тор, Станішевський переконливо доводить: принаймні від середини ХІХ століття вітчизняне музично-театральне мистецтво було невід’ємною складовою європейської і світової культури. Українські митці – співаки, танцюристи – з незмінним успіхом виступали на сценах уславлених театрів світу. Нині, в незалежній Україні, ця вже усталена тенденція дає плідні результати: Київська опера стала загальновизнаним мистецьким символом нашої держави. Завершуючи ці короткі нотатки, зазначу: вони не вмістили бодай малої частини того, що хотілося б розповісти про Станішевського. Лишилося чимало пов’язаного з першою й найпалкішою театральною пристрастю Юрія Олександровича – балетом, пізніше – оперою. До речі, остання його книжка, як і перша (1964 р.), присвячена улюбленому мистецтву: «Украинский балетный театр. История и современность» (2009 р.). Варті окремої розмови успішна робота Української академії танцю, засновником і керівником якої був Станішевський, його величезна громадська діяльність як президента Національного комітету Всесвітньої Ради танцю ЮНЕСКО, члена редколегій журналів «Український театр», «Балет», альманаху «Україна музична»… Та про всі грані його таланту прочитаємо в книзі, присвяченій світлій пам’яті нашого улюбленого вчителя, заслуженого діяча мистецтв України, члена-кореспондента Академії мистецтв України, професора Юрія Станішевського, яку обов’язково напишуть його вдячні учні й колеги.

Фото з сімейного архіву

Знайомство з творчим доробком професора Станішевського переконливо свідчить, що всім без винятку працям ученого притаманні надзвичайна сумлінність у доборі й опрацюванні матеріалу, обґрунтованість і глибина висновків, а понад усе – об’єктивність оцінок, незалежно від того, йдеться про події, явища або персоналії минулих часів чи сучасності. При цьому він, як дбайливий учитель, вимагав саме такого підходу й від своїх молодших колег і численних учнів (серед яких також автор цих рядків). Коли зважити на те, що більшість працюючих сьогодні в Україні театрознавців – учні Юрія Олександровича, то маємо підстави говорити про існування його наукової школи українського театрознавства. Насправді унікальним є особистий внесок ученого у вітчизняну науку про театр. Понад тридцять монографій і сотні публікацій в українській та світовій пресі, десятки учнів, котрі впевнено торують власні наукові шляхи, плідна громадсько-організаційна робота, зокрема, він засновник і художній керівник Міжнародного конкурсу артистів балету та хореографів імені Сержа Лифаря (1994 р.), Міжнародного фестивалю танцю «Серж Лифар де ля данс», Всесвітнього фестивалю українського танцю імені Василя Авраменка та Міжнародного фестивалю «Діти й зірки світового балету». Автор балетних лібрето «Вікінги» Євгена Станковича, «Пер Гюнт» на музику Едварда Гріга, «Весілля Фігаро» на музику Вольфганга Амадея Моцарта, нових варіантів сценаріїв класичних балетів «Корсар» Адольфа Адана та «Раймонда» Олександра Глазунова на сцені Націо-

4–6‘2011 | МУЗИКА

молодіжний форум Юлія БЕНТЯ

ОЛЕГ БЕЗБОРОДЬКО: «У СЕРЙОЗНІЙ МУЗИЦІ НЕМАЄ ФОРМАТІВ!» 30

Фото з сімейного архіву

Київський композитор і піаніст Олег Безбородько на власному прикладі доводить, що потужні талант і працездатність гарантують молодому музикантові визнання й високий соціальний статус

МУЗИКА | 4–6‘2011

ін починав як піаніст, навчаючись у Київському державному музичному училищі імені Рейнгольда Глієра (клас Л. Тельникової), Національній музичній академії України імені Петра Чайковського, аспірантурі (клас І. Павлової). Паралельно три роки стажувався у консерваторії швейцарського міста Невшателя (клас С. Деферн). Саме під час закордонних студій зрозумів, що готовий опанувати ще один, найскладніший музичний фах – композицію. І після повернення додому вступив до класу професора НМАУ Геннадія Ляшенка. Зараз Олег Безбородько – доцент кафедри спеціального фортепіано Національної музичної академії, член Національної спілки композиторів України та Американської спілки композиторів, авторів і видавців (ASCAP), лауреат премії імені Левка Ревуцького (2008 р.) і композиторського конкурсу «Gradus ad Parnassum», кандидат мистецтвознавства. Його сольним та ансамблевим концертам, виступам у супроводі провідних оркестрів світу аплодували в Україні, Швейцарії, Великій Британії, Франції, Канаді, США, Польщі, Росії, Естонії, на Кубі… Знаменно, що значна частина репертуару Безбородька-піаніста – твори українських авторів, зокрема Михайла Тіца, Валентина Бібіка, Івана Карабиця, Валентина Сильвестрова, Віталія Годзяцького, Ігоря Щербакова, Юрія Іщенка, Олександра Щетинського, Золтана Алмаші, Вадима Журавицького, Андрія Матвєєва, Олександра Шимка та інших. Твори Безбородька-композитора виконують скрипалі Дмитро Ткаченко, Кирило Шарапов, Орест Смовж, піаністи Стівен Гутман (Велика Британія) і Рогліт Ішаї (Німеччина), флейтист Анатолій Маринченко, німецький ансамбль нової музики «musikFabrik», ансамбль сучасної музики Київської організації НСК «Рикошет», камерні та симфонічні оркестри в Україні й за кордоном. Музика Олега Безбородька напрочуд жива, світла, примхлива і… нібито несерйозна. У його вагомому творчому доробку особливо яскраво прослідковуються два жанрово-тематичні напрями. Перший – парафрази, де композитор «обігрує» відомі широкому загалові мелодії: концертна фантазія на теми з опери Семена ГулакаАртемовського «Запорожець за Дунаєм», каприс «Ой ти, дівчино…» (обидва – для скрипки у супроводі симфонічного оркестру), «Музичне ворожіння для восьми киян на піснях Ігоря Шамо і не тільки “Любити – не любити…”», парафраз на теми з опери Жоржа Бізе «Кармен» для флейти, скрипки та фортепіано. Другий – твори зі своєрідного авторського циклу «Витіснені бажання», 4–6‘2011 | МУЗИКА

серед яких є композиції для сольних фортепіано та мандоліни, ансамблю флейт і навіть великого симфонічного оркестру (дипломна робота «Симфонія бажань»). Утім Олег Безбородько – композитор украй непередбачуваний. Він здатний гнучко і переконливо переходити на мову колективу, для якого пише, не зраджуючи при цьому себе, – і це одне зі свідчень високого професіоналізму автора. У п’єсі «Ars naturalis», наприклад, «підігрує» традиціям славетного ансамблю «musikFabrik», «Фанфари і Фугу» природно вписує у концертний проект композитора Олександра Щетинського та Національного академічного духового оркестру України. У сфері популярної музики він також має неабиякий успіх. Не багатьом його колегам-«академістам» відомо, що Олег Безбородько пише чудові, мелодійні пісні (часом виступає автором не лише мелодії, а й тексту), які виконували Ані Лорак, Олександр Панайотов (Росія), Пол Торсон, Меліса Остін (обидва США) та інші співаки. Саме широта зацікавлень і неупередженість щодо різних «облич» сучасного мистецтва дозволяють Олегові чітко бачити й розуміти проблеми вітчизняного музичного процесу. – Ви багато гастролюєте містами України, виступаєте там, де сучасна академічна музика майже не звучить. Тамтешня публіка відрізняється від київської? – Звичайно, є центри з дуже розвиненою музичною культурою. Наприклад, Львів, де мистецьке життя вирує, а публіка має особливі звички та вподобання. Але величезна кількість українських міст змушена існувати у надто вузькому культурному просторі, хоча у них також є інтелігенція, люди, яким потрібна класична, сучасна академічна музика. Нещодавно у Керчі на фестивалі, заснованому молодим композитором Андрієм Матвєєвим, я виконував Концерт для фортепіано з оркестром Ігоря Щербакова. І відчув: публіка там украй спрагла щодо справжньої музики! – Тобто є музиканти, яким потрібні зали, є слухач, котрий купить квиток і прийде на концерт, але ж система все одно не працює. Хто винен? – Не люблю скаржитись на державу, але тут, очевидно, іншої відповіді немає. Раніше організацією гастролей займався «Укрконцерт», тепер це нікому не потрібно. Культурний простір України на 99% одноманітний. Ні, він не сірий, а схожий на розмальований моноліт. Такі наші телебачення і радіо, де важко знайти не лише академічну, а й хороші джаз, рок- чи попмузику. Панує суцільна посередність, яка, маємо це констатувати, чомусь заохочуєть-

ся. Україна – одна з небагатьох країн світу, де держава фінансово підтримує естрадне мистецтво. Це ж абсурд! Про це можна скільки завгодно говорити, але вмить нічого не зміниться… – Проте Ви оптиміст? – Це довгий процес, і, на щастя, він усе ж триває. Не слід також забувати, що величезний пласт культурних традицій України було винищено у кілька етапів: спочатку в жовтневу революцію, згодом в 1930-ті, а рештки – під час перебудови. Кого «недорізали», ті виїхали за кордон. Тому нам тепер так важко… Американці мають рацію, коли вважають державу «необхідним злом». Ми ж, як і інші європейці, звикли чекати від неї всього й відразу. А розраховувати треба лише на власні сили. – Можливо, люди, які можуть щось змінити на краще в Україні, недостатньо добре працюють? – Якщо ці люди хоч щось роблять для культури, то вони вже герої! Віктор Пінчук, наприклад, відкрив галерею, утримує камерний оркестр у Дніпропетровську… – Ще під час навчання в Національній музичній академії Ви поїхали вдосконалювати виконавську майстерність до Швейцарії. Чим ці три роки були для Вас особливо цінними? – Уряд Швейцарії надавав сто стипендій для представників різних країн по всім спеціальностям. І так сталося, що одну з них виграв я. Планував навчатися у консерваторії міста Невшателя рік, потім мені подовжили виплату стипендії ще на рік. А на третій я вже власними силами заробляв там на життя, учився, давав концерти… Але бажання залишитись у Швейцарії назавжди – не було. Вважаю, що ця стипендія врятувала мене. У мої студентські роки приміщення Київської консерваторії майже не опалювалося, я годинами займався в холоді й переграв руки. Півроку, фактично, зовсім не грав, навіть думав змінити професію… Тому стипендія була для мене, як знак долі, що все буде добре. – Що вирізняє музичну освіту в Швейцарії? – Відчутний інтерес до нової музики. Там проводять концерти й читають лекції, присвячені сучасним авторам. Добре пам’ятаю розповідь про композитора Моріса Оана, якого в нас майже не знають. Також у швейцарських консерваторіях музиканти усіх спеціальностей посилено вивчають контрапункт. Я вважаю, що українським виконавцям цього бракує. Контрапункт виховує логічне мислення, а у нас – як у сприйнятті музики, так і в освіті – превалює емоційність.

Грають Марія Рябоконєва та Олег Безбородько

Додам, що в Києві багато фахових піаністів, та їм немає де виступати… – …і немає можливості випускати власні записи на CD! – На жаль, тут одна проблема – гроші. За студію та наклад дисків треба комусь платити. І, чесно кажучи, я дуже погано уявляю, що потім із цими дисками робити, де їх можна продавати. Звісно, є магазини, але їх дуже мало. Українські музиканти свої диски продають переважно під час концертів. До речі, на Заході це – звична практика. Але ж у Києві навіть нотних магазинів немає! Один мій твір для мандоліни соло був виданий у Німеччині. П’єса «Смерекування» для альта з фортепіано має увійти до антології української альтової музики, яку укладає Дмитро Гаврилець. Про те, що нові твори треба публікувати, зараз ніхто не думає! – У київському музичному середовищі вас асоціюють з подіями певного «формату». Наприклад, з фестивалем «Chamber Music Session», який створили та кілька років поспіль проводять піаністи Олександра Зайцева і Дмитро Таванець. – Так, ми друзі. «Chamber Music Session» доводить виключну популярність класичної музики, зали на його

концертах заповнені вщент. Але для мене важливий не так фестиваль, як конкретні партнери, з якими я виходжу на сцену, їхній професіоналізм. Якщо почуваєш себе зручно на сцені, відчуваєш реакцію слухачів, то розумієш, що саме з таких моментів складається будь-який успішний фестиваль. – Цьогоріч у липні в галереї «Хлібня», що на території Софії Київської, було представлено проект «Мелопластичні репрезентації Костянтина Ляшева (живопис) і Олега Безбородька (музика)». Для Вас це була перша спроба «озвучити живопис»? – Першим досвідом такого роду була «Казка королів» за картиною Микалоюса Чюрльоніса. Ця робота має цікаву історію: спочатку було написано твір, а вже потім «знайдено» картину, хоча я її давно знав і вона мені завжди подобалася. У «Казці королів» я намагався відтворити певну атмосферу – з присмаком північного вітру. Проект «Мелопластичні репрезентації» ініціювала мистецтвознавець Наталя Бондаренко, з якою мене познайомила проректор НМАУ Олена Берегова. Наталя досліджує творчість Костянтина Ляшева і феномен мелопластики. Явище це постало не

сьогодні, можна згадати хоча б Чюрльоніса, Рахманінова, Рєбікова. Музичних композицій, написаних за творами живопису, досить багато. У Костянтина Ляшева є картини, навіяні джазовими стандартами або кубинськими піснями, він навіть мав виставку на Кубі (до речі, я також свого часу був делегатом 14-го антиімперіалістичного фестивалю молоді та студентів на Кубі). Я приніс Костянтину диск зі своїми творами. Згодом відбулася наша спільна акція в Інституті культурології, для якої він написав картину «Зубь» за мотивами моєї флейтової п’єси. Тоді її перекладення для скрипки соло зробив Орест Смовж, бо флейтист Сергій Вілка, для якого твір написаний, був тоді зайнятий. Картина «Зубь» мені сподобалася. Те, що я намагався сказати звуками, отримало в ній просторово-кольорове втілення. Часове тут стало вхопленим, позачасовим, об’єктивізованим. Музичний твір вийшов за власні межі, це дуже цікаве відчуття. Для проекту в «Хлібні» Костянтин Ляшев написав нові картини (він узагалі працює дуже швидко), а я – п’єсу за його «Ліхтарем». Ліхтарі мене приваблюють з дитинства, саме такі, як на тому зображенні, – самотні й таємничі. Мені ця робота здалася якоюсь рідною. Але, коли п’єсу було вже майже закінчено, я відчув, що вона виходить за рамки заданої теми. І за два дні до події я на основі того самого матеріалу написав іншу. – Як Ви ставитеся до створення музики під дослідницькі, культурологічні проекти, тобто під певну сформовану концепцію? Якою мірою це взагалі правильно, що художній простір моделює чи програмує саме мистецтвознавець, а не художник або композитор? – Відповідь на це запитання мають знайти дослідники культурних процесів. Воно виникає у того, хто вже має власний погляд на цю проблему. Найчастіше мистецтвознавці досліджують віддалені епохи, набагато рідше звертаються до сучасності, адже це набагато складніше. Додам, що на відповідному фаховому рівні дуже мало людей можуть цим займатися, розуміючи усі процеси, які відбуваються сьогодні. Мені здається, що моделювання – це дуже цікаво. Композитори по-

Фото Романа РАТУШНОГО

молодіжний форум

МУЗИКА | 4–6‘2011

Фото Романа РАТУШНОГО

стійно перебувають у ситуації, коли поштовхом до написання твору стають певні замовлення. А будь-яке замовлення, коли тобі кажуть, чого конкретно від тебе очікують, – це те саме моделювання. – Як щодо Вашого зимового авторського концерту? Хто був його ініціатором? – Я завжди вважав, що немає сенсу робити авторські концерти, адже їхня організація вимагає неймовірних зусиль. Але скрипаль Орест Смовж, якому належала ідея авторського вечора, вирішив інакше. На той час накопичилася значна кількість творів, які я написав спеціально для нього: «Колискова повноліття», п’єса пам’яті Богодара Которовича і твір для скрипки та віолончелі (останній, на жаль, не прозвучав через хворобу віолончелістки). Програму ми сформували разом, домовились зі студентським камерним оркестром НМАУ, яким керує Ігор Андрієвський. Разом із моїми коментарями імпреза зайняла дві години. Мав побоювання, що не збереться публіка (концерт відбувався в Малому залі НМАУ), але прийшло дуже багато людей. – Ви постійно берете участь у музичних проектах Олександра Щетинського з Національним духовим оркестром. Що плануєте на новий концертний сезон? – Наприкінці липня закінчив Концерт для скрипки та духових інструментів. Це дуже рідкісне поєднання. Подібний твір є у Курта Вайля

4–6‘2011 | МУЗИКА

для невеликого, камерного складу оркестру. Слухав його ще до того, як сам сів писати. Сергій Прокоф’єв вважав цей концерт Вайля «мертвим». Насправді ж він трохи «затягнутий», але перша частина мені дуже сподобалася, за стилем – щось середнє між неокласицизмом і експресіонізмом. Звісно, поєднати скрипку і духовий оркестр нелегко. Солістом на прем’єрі має бути Дмитро Ткаченко. Твір двочастинний: перша частина – Moderato, друга – Scherzo. – Значну частину Ваших композицій написано нібито «несерйозно», з гумором. Наприклад, «Чиста музика», яку на останніх «Музичних прем’єрах сезону» виконував ансамбль «Рикошет». Ви плануєте й надалі залишатися у лізі «веселих і дотепних»? – Сам часто задаю собі це запитання й навіть побоююсь його. Не лише тому, що хочеться бути «серйозним». Іноді здається, що займатися от такими жартівливими речами веселіше й навіть цікавіше, і це трохи лякає... – Як Ви розумієте сучасність у музиці, як «звучить» сьогоднішній день? – Відповісти нелегко. Сучасність різна – у різних країнах, для різних людей, соціальних груп. Хотілося б сказати, що українська сучасність яскрава і розмаїта, проте насправді це не зовсім так. У нас сформувалися певні «установки», далеко не все, що представлено в світі, ми маємо.

Сьогодні багато що залежить від виконавців. Щодо композиторів, то в Україні існують певні традиції, на які так чи інакше орієнтуються навіть молоді композитори, – і це, мабуть, добре. Є й нові віяння. Хоча складається враження, що вони виникають приблизно кожні десять років – вибухають, а згодом розчиняються. – У НМАУ Ви ведете клас спеціального фортепіано. Чи впливають на цю сферу Вашої діяльності заняття композицією? – Лише в окремих моментах. Радикально змінити систему викладання фортепіано неможливо, можна лише трошки скорегувати педагогічний репертуар. Не слід забувати, що навчання у консерваторії – це лише п’ять років. Тим не менше, відомі професори Борис Архімович і Тетяна Рощина проводили концерти сучасної фортепіанної музики. Звісно, треба посилити вимоги до виконання сучасних творів, обмежити «сучасність», наприклад, 1970-м роком – не раніше. Це принаймні примусило би студентів і викладачів щось шукати, знайомитися з новими творами, а композиторів – активніше писати для фортепіано. Це не так складно, як здається. Композитори завжди пояснюють словами свої графічні позначки. Знати все неможливо, але хороший музикант завжди поступово впорається із проблемою.

Мелопластичні композиції Олега Ляшева за творами Олега Безбородька: «Concerto grosso ma non molto» і «Міньйонети та поемети нашого часу»

камертон Ірина СІКОРСЬКА

ДИТЯЧА ФІЛАРМОНІЯ –

Фото Юрія ЗАБУДЬКА

Феєричним аншлаговим гала-концертом зі святковим феєрверком відзначила Кіровоградська дитяча філармонія (одна з чотирьох, що нині діють в Україні) своє двадцятиріччя

ПРОВІСНИЦЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

МУЗИКА | 4–6‘2011

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ Народження при Кіровоградській обласній філармонії її молодшої сестри майже співпало в часі зі здобуттям Україною незалежності. У світлі перемін, що відбувалися, керівництво філармонії прозорливо вдивлялось у майбутнє: потрібно було виховувати нового слухача – шанувальника високого мистецтва. В управлінні культури ініціатива директора філармонії Миколи Кравченка знайшла розуміння й підтримку, – наприкінці квітня 1991 року тодішній начальник управління Микола Сиченко підписав наказ: «З метою залучення дітей та підлітків до світу мистецтва, опанування ними культурними здобутками… створити при обласній філармонії обласну дитячу філармонію з наданням їй функцій центру музично-естетичного виховання дітей та юнацтва». Директором було призначено Віру Тулянцеву. Презентація нового закладу відбулася 19 травня 1991 року. Зразковий дитячий хореографічний ансамбль «Пролісок» дав великий концерт. Від «батьківзасновників» із міських та обласних органів влади пролунало багато теплих побажань. Віра Тулянцева з ентузіазмом узялася за справу. Увагу було зосереджено на двох напрямках: концертнопросвітницькій діяльності та масовій роботі. У рамках першого започаткували музичний лекторій для учнів 2–9-х класів (згодом їх розбили на три вікові групи: молодші, середні та старші), що вводив дітей у чарівний світ Музики. Яких тільки тем не торкалися лектори-

4–6‘2011 | МУЗИКА

музикознавці Олександр Полячок і Наталя Бондаренко! Окремі тематичні програми об’єднували в цикли, наперед моделюючи постійну аудиторію. Так, юним слухачам пропонували захоплюючі мандрівки в історію: «Історія народної пісні», «Поезія Шевченка в музиці», «Машина часу», «Музика при дворі», «Музичні столиці світу», «Музика українців», «П’ять століть». Викладали основи музичної грамоти: «Де ховається звук?», «У світі голосів», «Співучий очерет», «Загадка простої гами», «Музичний лабіринт». Знайомили з музичними інструментами, їхніми тембрами: «Єрихонські труби», «Троїсті музики», «Оркестр у кімнаті», «Чи знаєте ви музичні інструменти?». Робили настроєві добірки за порами року: «Осіння пісня», «Святковий вечір – щедрий вечір», «Весняна подорож». Розвивали образне мислення: «Чи вміє музика малювати?», «Музичний зоопарк», «Музичні картинки». Вводили дітей у таємничий світ театру: «З маскою та бубоном», «Від печери до сцени», «Дитяча опера». Презентували музику як вид мистецтва: «Таємниця музики», «Спочатку було слово», «Музика – душа моя». Лектори також знайомили аудиторію з окремими професіями («Знайомство з мешканцями країни Музики»), а саме: виконавця («Професія – музикант»), диригента («Чарівна паличка»), композитора («Хто створює музику?», «На карнавалі, зустріч із композитором», «Мистецтво імпровізації», «Діти-композитори»). Зокрема, не раз проводилися зустрічі школярів із кіровоградським майстром музичного пера Кімом Шутенком. Як наслідок, з’явилася тема, що пропонувала дітям особисто долучитися до творчості («Ми вчимося писати музику»). Ентузіасти влаштовували для дітей цікаві музичні вікторини й змагання («Музичний ринг», «Колесо фортуни»). Цілком природно, що в роботі музичного лекторію брали участь творчі колективи. Насамперед, звичайно, власні – філармонійні. Справжнє захоплення у дітлахів завжди викликали виступи академічного ансамблю пісні і танцю «Зоряни» та його солістки, народної артистки України Антоніни Червінської (так виникли цикли «Роде мій красний», «Калиновий цвіт», «Святий вечір», «Ой заграйте, музики», «Засвіт встали козаченьки», «Мистецтво танцю»). Шкільній аудиторії демонстрували свою майстерність також камерний оркестр «Єлисавет», ансамблі «Мелодія» та «Єлисавет-ретро», концертна група «Наталка», солісти філармонії народна артистка України Раїса Валькевич («Зустріч із романсом»), заслужені артисти України Володимир Стратьєв (тенор), Борис Попов (баян), Дмитро Притула (скрипка). Залучали й творчі колективи міста. Природно, перевагу надавали дитячим – «Радість», «Росинка», «Пролісок», «В гостях у казки» (у рамках проектів «Мистецтво танцю», «Віденський бал», «Веселі ритми»), духовому оркестрові «Зміна», учням музичних шкіл. Відгукувалися на запрошення дитячої філармонії і дорослі, зокрема муніципальні Камерний хор під керуванням Юрія Любовича та Духовий оркестр, очолюваний Григорієм Шорстким. Співпрацювала дитяча філармонія із викладачами й студентами музично-педагогічного факультету Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка, Кіровоградського музичного училища, ліцеєм-школою мистецтв «Пролісок», іншими музичними й позашкільними закладами. Гостями дитячої філармонії були тріо бандуристок «Вербена» Черкаської обласної філармонії, Національ-

Ансамбль бандуристів «Мальвочки». Солістка – Катерина Карпенко. Композиція «Квітка-душа»

камертон ний оркестр народних інструментів під керівництвом Віктора Гуцала (сезон 1991/1992 рр.), Одеський національний симфонічний оркестр під орудою Хобарта Ерла (1992/1993 рр.), хор Криворізької дитячої музичної школи № 1 (1993/1994 рр.), мистецькі колективи Національної філармонії України, Харківської та інших обласних філармоній держави, хореографічні ансамблі з Хмельницького, Дніпропетровська тощо. Дитяча філармонія спільно з обласними управліннями освіти й культури та відповідними відділами міськвиконкому дала старт таким фестивалям і конкурсам, як «Степові джерела» (започаткований у сезон 1991/1992 рр.), а пізніше в його рамках – конкурсам солістів-вокалістів та української сучасної пісні (в 1999 р. у ньому взяло участь 58 виконавців із центрів естетичного виховання області), міський фестиваль хореографічного мистецтва (кількість учасників доходила до 700!), дитячих фольклорних ансамблів «З народного джерела» (у 1998 р. їх налічувалося 20!), фестиваль дитячих театралізованих колективів, міський і обласний конкурси «Відкриваємо нові таланти» (1992/1993 рр.), фестиваль дитячої творчості «Мій рідний край – моя земля» (2000/2001 рр.), конкурс «Кіровоградські зіроньки» – огляди шкільної художньої самодіяльності (1993/1994 рр.). Невдовзі після відкриття дитяча філармонія розширила «сфери впливу» – її відділення були засновані у Світловодську, Олександрівці, Олександрії, Бобринці, Новоукраїнці, Компаніївці, Малій Висці, Знам’янці. До них виїздили з проектами «В світі голосів», «З народного джерела», «У вихорі танцю», «В сім’ї вольній, новій» та іншими. Так, упродовж місячника «Музика – дітям села» (2000 р.) на восьми концертах побувало 1457 сільських дітей! Багато творчих акцій проходило в рамках всеукраїнського тижня «Музика і діти» (започаткований у 1992/1993 рр.). Так, відбулася низка концертів-лекцій до

150-річчя від дня народження Миколи Лисенка із залученням київського музикознавця, кандидата мистецтвознавства Ірини Сікорської. Наступного року тиждень переріс у місячник до 180-річчя з дня народження Тараса Шевченка. У школах міста й області проводилися уроки музики й культури, натомість у приміщенні філармонії – Дні школи. Регулярно влаштовувалися концерти для дітей-сиріт і багатодітних родин. Щорічно організовувалося в середньому по 35–40 концертів, конкурсів, фестивалів, а в сезон 1998/1999 років їхнє число сягнуло майже 80-ти. Їх відвідало понад сорок тисяч дітей і підлітків області. За перше десятиріччя філармонія стала справжнім центром естетичного виховання дітей та юнацтва. СУЧАСНІ ОБРІЇ Нові сторінки в житті Кіровоградської дитячої філармонії пов’язані з Іриною Полонською, яка очолила її в 2001 році. Разом із мистецькими колективами обласної філармонії вона створила десятки тематичних концертних програм із вельми поетичними назвами, йдучи в ногу з часом, втілила в життя низку цікавих інноваційних проектів. Дитяча філармонія з благодійності та безкоштовних концертів (тоді фінансування провадилося у формі державної дотації) перейшла на «умовно комерційні» рейки: концерти стали платними (хоча платня й символічна), тому відвідувачі тепер «голосують» за дитячу філармонію власними коштами. Водночас рухається вона вже второваними й добре освоєними стежками: музичне просвітництво й концертна практика. У доборі тематичних лекцій-концертів базовими тепер є навчальні програми для початкових класів загальноосвітніх навчальних закладів: 1–4-х – «Музика», 5–8-х – «Мистецтво», 9–11-х – «Художня культура», розроблені з урахуванням особливостей сприйняття дітей різних вікових груп. Саме це дало можливість якнайпов-

Фото Юрія ЗАБУДЬКА

Ансамбль бального танцю «Конвалія». «Казковий вальс»

МУЗИКА | 4–6‘2011

ніше розкрити зміст таких дисциплін, як «Всесвітня художня культура», «Література», «Історія», «Музика». Серед них – «У королівстві музичних інструментів», «Хочу стати диригентом», «Країна загадкових ритмів» і багато інших. Тематичні цикли об’єднували кілька програм. Наймолодші (учні 2–4-х класів) у циклі «Про музику і музикантів» вирушали в «Музичну подорож рідним краєм» і «Казкову подорож до королеви музики», з’ясовували «Якою мовою говорить музика» та мали змогу подорожувати у світ Музики, здійснюючи разом із музикантами «Відкриття планети “Музика”». Дуже подобалися юним слухачам програми «У тридев’ятому царстві», «Герої знайомі і незнайомі», «Вогнище творчості», «Мешканці країни Тембралії», «Де ховається звук?», «Найстаріші і наймолодші», «Танець і танцювальна музика». Аудиторія середнього шкільного віку (6–8-х класів) гортала сторінки «Машини часу» («Загадка простої гами», «При королівському дворі», «Духи задзеркалля»), бувала на «Музичному рингу» («Орієнтування за тембром», «Глибини пам’яті», «Політ фантазії»), знайомилася із «Мистецтвом Терпсихори» («Біля витоків», «У вихорі танцю», «Тисяча і одна ніч»). А найстаршим (9–11-ті класи) пропонувалися «Ритми сучасності» («Гармонія протиріч», «Рок-н-рол і джайв», «Енергія весни»), «Шлях до визнання» («Класна команда», «Джем-сейшн», «Все про джаз», «Дебют»), «Ваш вихід, Маестро!» («Нова зірка», «Парадиз», «Віват, Музико!»). З’явилися довготривалі музично-просвітницькі цикли «Краса навколо нас», «Перлини душі народної», «Світ у мистецьких шедеврах», «Співоча Україна», де розкривалися теми «Мистецтво – чарівне вікно у світ», «Внесок українців у світову музичну культуру», «Подорож країнами і континентами», «На естрадній хвилі» тощо. Цілий ряд тем знайомив юних слухачів з українськими народними святами та фольклором: «Зимові святки. Різдво», «На Івана Купала», «Андріївські вечорниці».

Ірина Полонська

Кожної осені гостинно відчиняв двері у світ музики лекторій «Мистецтво» з темами «Країна Тембралія», «Під музику Вівальді», «Музика та інші види мистецтва», «Весняні ритми» тощо. У рамках проекту «Сходження на музичний Олімп» (для учнів 3–11-х кла-

Фото Юрія ЗАБУДЬКА, Ігоря ДЕМЧУКА

Народний колектив України хореографічний ансамбль «Росинка». «Російські візерунки»

4–6‘2011 | МУЗИКА

Директор Кіровоградської філармонії Микола Кравченко

Народний колектив України хореографічний ансамбль «Росинка». Композиція «Діти України»

сів) лунали тематичні програми «Ваш вихід, Маестро!», «Нова зірка», «Віват, Музико!» Для найменших презентували програми «Краса довкілля у мистецтві: пори року (формування уявлень про пори року та відповідні українські народні свята, виставки перлин і фондів обласного художнього музею, дитячого малюнка) і народні свята й обряди», «Образи рідної землі (уявлення про українські народні обряди, фрагменти народних свят, народні легенди, фольклорні образи, виставка декоративно-ужиткового мистецтва)». Для дітей середнього шкільного віку – «Перлини душі народної. Моя Україна: українські народні обряди як синтез мистецтв» (виставка робіт учнів професійних навчальних закладів, виставка-конкурс на найкращий осінній букет «Осіння казка»), «Бринить природи мова кольорова (українські народні традиції, пов’язані зі світами весняного циклу, відображення теми весни у творах мистецтва)», «Палітра музичних образів (від ренесансу до романтизму), світ романсу, сучасне музичне мистецтво», «Музика та інші види мистецтва (загадки художніх мов, мистецтво – чарівне вікно у світ, внесок українців у музичну культуру)». А гідами й проводирями дітлахів у чарівний світ Музики виступають лекторимузикознавці Кіровоградської обласної філармонії Ольга Бакума та Анна Шуть. У програмі «Червона калина – моя Україна» за участі академічного театру пісні і танцю «Зоряни», його художній керівник Антоніна Червінська розповідала про різні регіони України, зупиняючись на традиціях українського народу, коментувала походження танців і пісень, розповідала про костюми (де і як їх знаходили, як здійснювалися постановки танців). У кожному сезоні колектив дає до двадцяти виїзних концертів для різної аудиторії. Сучасній українській пісні та романсу в рамках музичного лекторію було присвячено концерт «Краса людської духовності». Рідну землю оспівано в програмі «Мій мальовничий світанковий край». Від 2002 року в рамках культурно-мистецької програми «Майстри мистецтв – дітям» у районних центрах і селах області щорічно проводяться понад шістдесят концертів-лекцій, які відвідують близько тридцяти тисяч юних глядачів. З 2009-го діяльність дитячої філармонії урізноманітнилася: розроблено проект «Концерти для дітей та батьків», де головним завданням є об’єднати через музику і духовність молоді сім’ї, гармонізувати родинні стосунки. Відтоді ж у межах знаних заходів Кіровоградської обласної філармонії – вечорів духовної музики «Різдвяні передзвони», всеукраїнського фестивалю камерної та симфонічної музики «Травневі музичні зустрічі», а також до 70-річчя філармонії за ініціативи її художнього керівника Наталі Бондаренко розпочалася довгострокова акція із проведенням концертів «Діти для дітей» за участю колективів і солістів музичних шкіл Кіровограда – переможців обласних, всеукраїнських і міжнародних конкурсів і фестивалів. Проект «Завітайте до нас» передбачає музичні зустрічі вихованців окремих навчальних закладів із творчими колективами та артистами Кіровоградської обласної філармонії. Тут відбувається знайомство з традиціями та історією створення філармонії, творчими здобутками колективів. Живе спілкування між музикантами та юними відвідувачами підтримують керівники загальноос-

Фото Юрія ЗАБУДЬКА

камертон

МУЗИКА | 4–6‘2011

вітніх закладів, вони вбачають у ньому потужний засіб виховання особистості. У 2010 році стартував мистецький проект «Подаруй дитині свято». Ідея належить директорові філармонії Миколі Кравченку, який мріє залучити до світу прекрасного якомога більше дітлахів – як у містах, так і віддалених селах області. Артисти самі їдуть до слухачів – сільських дітей, які не мають змоги приїхати до Кіровограда й відвідувати заходи дитячої філармонії. А організувати їхні виступи фінансово допомагають меценати. Показовими для сучасного життя дитячої філармонії стали два минулих концертних сезони. Особливо запам’яталася концерт-зустріч для наймолодших із композитором і телеведучою, лауреатом міжнародних і всеукраїнських фестивалів Аллою Мігай, – прозвучали її авторські пісні до музичних казок «Співають герої улюблених казок», «Лікар Айболить», «Вінні-Пух», «КозаДереза» та інших. Традиційними в березні стали заходи в рамках всеукраїнського тижня «Музика для дітей та юнацтва». У минулому сезоні відбулися тематичні концерти: «Кольори твого світу» за участю вихованців народного художнього ансамблю сучасного танцю «Час Пік» і студії сучасної пісні «Антарес» обласного центру дитячої та юнацької творчості; «Музика і танці народів світу», де виступили академічний театр музики, пісні і танцю «Зоряни» та камерний оркестр «Концертино» Кіро-

4–6‘2011 | МУЗИКА

воградської обласної філармонії, ансамбль циганської пісні і танцю «Ягорі», академічний хор студентів мистецького факультету Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка, народний художній ансамбль сучасного танцю «Час Пік»; «Величні композитори-романтики» – концертнопізнавальна програма до 200-річчя з дня народження Фридерика Шопена і Роберта Шумана, знову ж таки, з камерним оркестром «Концертино», ансамблем «Дивертисмент» Кіровоградського музичного училища, викладачами та учнями музичних шкіл міста; «Музика та інші види мистецтва» силами Муніципального камерного хору, ансамблю бального танцю «Конвалія», камерного оркестру «Концертино»; «Моє рідне місто Єлисаветград» за участі Муніципального духового оркестру, академічного театру музики, пісні і танцю «Зоряни», акторів Кіровоградського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені Марка Кропивницького. Життя не стоїть на місці. Дитяча філармонія діє, збагачується новими проектами, долає нові сходинки. Підвищується професійний рівень заходів, з кожним роком більшає число її однодумців, учасників і шанувальників. А значить, майбутнє дитячої філармонії – світле й успішне.

вогні рампи Наталія ЗІНЧЕНКО

Національний ансамбль танцю Грузії «Сухішвілі» – всесвітньо відомий колектив, який став своєрідною візитівкою рідної країни. Запальний темперамент, експресія, унікальна синхронність, шалений темп і краса рухів танцюристів-віртуозів не залишають байдужими глядачів ось уже понад шість із половиною десятків років. Ансамбль – частий гість України. От і зараз вулиці й площі столиці яскравіють афішами, що запрошують укотре насолодитися неперевершеним мистецтвом грузинських артистів

Фото надане прес-службою ансамблю

ПОЛІТ ТАНЦЮ

МУЗИКА | 4–6‘2011

4–6‘2011 | МУЗИКА

вогні рампи

Ніно Рамішвілі та Іліко Сухішвілі

Ніно Рамішвілі з сином Тенгізом Сухішвілі

Фото надані прес-службою ансамблю

різвище Сухішвілі в Грузії сприймається, як професія, воно ототожнюється із танцем. Адже заснував Національний ансамбль танцю Грузії легендарний Іліко Сухішвілі. А допомогла йому в цьому видатна балерина Ніно Рамішвілі. Вона стала солісткою ансамблю і дружиною Іліко. Разом артисти прославили грузинське мистецтво на весь світ і виховали не одне покоління танцівників. Датою створення ансамблю танцю Грузії «Сухішвілі» прийнято вважати 1945 рік. Тоді маловідомий колектив, який ще не мав жодного статусу, вперше виступив на зустрічі «великої трійки» – Йосипа Сталіна, Франкліна Делано Рузвельта і Вінстона Черчиля у Ялті. Сталіну сподобався ансамбль і його керівники – подружжя Іліко Сухішвілі й Ніно Рамішвілі. Це й вирішило їхню подальшу долю. Пізніше танцівники неодноразово брали участь у концертах для високого начальства і навіть особисто для «вождя всіх народів». «Якось Сталін запросив дідуся Іліко до себе на дачу, – переказала сімейну історію онука Ніно Сухішвілі. – То була зустріч із дуже впливовими людьми. Вони захотіли подивитися, як танцює Іліко. Після блискучого виступу Сталін сказав: “Проси все, що хочеш”. Дідусь попросив лише портрет Сталіна з автографом, котрий наступного дня люди в шкіряних пальто й привезли додому до Сухішвілі. Це фото потім не раз рятувало родину, адже бабуся Ніно була меншовичкою…» Ніно танцювала з дитинства, навчалася у Тбілісі в студії, яку заснувала відома італійська балерина Марія Періні. Там Рамішвілі студіювала класичну хореографію, а згодом об’єднала її із народною. Сімнадцятирічною дівчиною Ніно познайомилася з Іліко Сухішвілі. Невдовзі він став її партнером на сцені та в житті. Вони танцювали на естраді, в оперних спектаклях, багато гастролювали, зокрема працювали в джаз-оркестрі Леоніда Утьосова і театрі «Ермітаж».

МУЗИКА | 4–6‘2011

Фото надані прес-службою ансамблю

Ніно першою із грузинських балерин одягла на сцені чоловічий костюм. Тендітна дівчина, яка танцювала нарівні з чоловіками, була й справді схожа на хлопчикапідлітка у бешметі, черкесці, м’яких чоботах і величезній шапці-папасі. Її танець був довершеним. Вона постійно вдосконалювала й доповнювала хореографічну техніку новими елементами. Саме завдяки Ніно Рамішвілі плавна, повільна жіноча хода в грузинському танці стала прискореною, рухи розкутішими. Нині балет модернізують онуки славетних митців, названі на їхню честь, – Іліко і Ніно Сухішвілі. Іліко ставить танці, а Ніно займається костюмами. Вона також є директором колективу. «Найвимогливішими критиками були наші батьки, – пригадує Ніно. – Може тому ми й намагаємося високо тримати планку виконавської майстерності». Грузини – єдиний у світі народ, чоловіки якого танцюють на пальцях. Ніно Сухішвілі розповіла, що чоловічі чоботи із тонкої шкіри набули популярності у Франції наприкінці 1950-х після того, як Ів Сен Лоран побачив виступ грузинського ансамблю. Тоді ж увійшли в моду й інші елементи грузинських костюмів – широкі пояси із бантами і високі хутряні шапки. У Грузії танцює кожен другий. Тож не дивно, що ансамбль має у Тбілісі власну навчальну студію, до якої приймають дітей віком від восьми до десяти років. Шістнадцятилітні стають стажерами, а згодом артистами. Також працюють курси для аматорів. Колектив весь час гастролює. Нині на мапі світу важко віднайти країну, де б він не побував. До слова, 100-річчя від дня народження Ніно Рамішвілі – народної артистки Грузії і колишнього СРСР, лауреата Державної премії СРСР і премії імені Шота Руставелі, Героя Соціалістичної Праці – минулого року ансамбль відзначив грандіозним світовим турне, яке розпочалося саме з України.

4–6‘2011 | МУЗИКА

мозаїка Ольга ГОЛИНСЬКА

ЗНАЙОМТЕСЯ: КУ ЛЬТУРА В’ЄТНАМ У Восени в Укра р їні ї і вперше за двад цять років її незале Республіки В’єтнам жності відбулися Дн . Вони викликали зн і культури ач кої східної країни в нас майже не відом ний інтерес, оскільки мистецтво цієї далее. Упродовж кількох дн виставка «Краса В’є ів у Київській міській галереї «Лавра » демонструвалася тнаму», у фойє Харк фотоівс ли Лисенка експон увалися витвори в’є ького театру опери та балету імені М икотнамського декора тецтва. Спеціальна тивно-прикладног пр о мисдо В’єтнаму» розкри ес-конференція і туристична презен тація «Ласкаво прос ли яскраві перспект им гато пам’яток, зане ив сених до Списку вс и туризму в цій країні, де збереглося о есвітньої спадщини кові й Одесі з вели бачезним успіхом пр ЮНЕСКО. У Києві, ойшли гала-концер Харв’єтнамські артист ти майстрів мистец и представили не тільки різнобарв’я тв, де знання української власної культури, – виконували укра а й пе їнс вне та ьк нц і юв пісні, грали на сопіл али Наступного року вж ці, лірі й вправно е українські музика гопак. решті відкривають нти, співаки і танцюр для себе нові духо исти поїдуть до В’є вні світи. А це – завж них мистецьких го ди є потужним імпу тнаму. Наші, такі далекі, народи наризонтів. льсом для розвитку й відкриття незна-

Фото Романа РАТУШНОГО

Я КОНЦЕРТУ НЯ ДРУГЕ НАРОДЖЕНН О КОГ ЛЕВКА РЕВУЦЬ ину Історія повернення на Батьківщ фор для ту втраченої партитури Концер ми яку про го, цько тепіано Левка Реву норозповідали в одному з попередніх Поа. нтин Вале к Кузи .: (див налу жур мерів 2011. вернення через роки // Музика. – довпро ве ціка а мал – № 1-2. – С. 16–19), Фес ик Муз в «Киї му чно горі ження на цьо мий відо вже и стал лю тива фес ями ті». Гост ін, киянам піаніст із Данії Олександр Ваул датж тако а їну, Укра в пис котрий привіз 2009-го безцінний руко сім’ї якого понад сімдесят у г, Бер Ілля іст піан і тор пози ком ський років ці ноти зберігалися. 1937 року відвідав Київ і 84-річний Ілля Берг уперше після кав. Цікаво, що приїхав він пройшовся вулицями, де колись меш тоді дев’ятирічному хлопу, у тюбетейці, котру мама купила йом чикові, саме в Києві. ра у Фонді сприяння розОкрім чудового фортепіанного вечо увальниками в Музеї Миковитку мистецтв і теплої зустрічі з шан ксандр Ваулін та Ілля Берг, Оле ли Лисенка, котрі подарували нам стали свідками прем’єри и ачам слух вони разом із численними ка Ревуцького на закритті цієї невідомої редакції шедевру Лев фестивалю. а про тих, завдяки кому Музикознавець Леся Олійник розповіл упник міністра культури непересічна подія відбулася. Це заст а Прокаєва, які сприяли України Вікторія Ліснича й меценат Влад для симфонічного оркепроцесові виготовлення комплекту нот здійснив комп’ютерний й же стру, а також піаніст Роман Рєпка (він і диригент Микола Дясів) голо вих набір партитури та оркестро льної філармонії України дюра з Симфонічним оркестром Націона ії Концерту. – перші виконавці досі незнаної верс Музик Фесту-2011» стало в Так тріумфальне завершення «Киї ого життя славетного твору водночас початком нового концертн українського класика.

ІГОР БЛАЖКОВ – ЛИЦАР МИСТЕЦТВА Цьогоріч видатному українському диригентові й музично-громадському діячеві Ігорю Блажкову виповнилося 75! Музикант останніми роками меш кає у Німеччині, але відзначити ювіл ей приїхав до Києва, – тут має багато друзів, соратників, однодумців. Як годи ться митцеві, Ігор Іванович зустрів свят о за диригентським пультом. У Колонн ому залі імені Миколи Лисенка відбувся чудовий концерт «Пам’яті Андрія Вол конського». Програму добирав сам диригент, праг нучи представити композитора у різних ракурсах. Майже усі твори – світові або українські прем’єри: «Елегія пам’яті Андрія Волконського» для облігатного фортепіано і струнних Вале нтина Сильвестрова, «Три п’єси-елегії пам’яті Андрія Волконськог о» для фортепіано Гії Канчелі, «Колискова пам’яті Андрія Вол конського» для фортепіано Тиграна Мансуряна, композиції само го Волконського «Мандрівний концерт» на слова Омара Хаям а для сопрано, скрипки, флейти, ударних і 25-ти інструментів, «Строга музика. Фантазіярічеркар» для фортепіано, «Нерухом е» для фортепіано і оркестру, «Перехрестя» для фортепіанно го ансамблю. Завершила вечір Сюїта з балету-пантоміми «Чар івний мандарин» Бели Бартока. Виконавці – Національний засл ужений академічний симфонічний оркестр України під оруд ою Ігоря Блажкова. Солісти – Кирило Блажков (фортепіано), Інна Галатенко (сопрано), Богдан Криса, Геннадій Павлов (скрипка ), Олег Шеремета (флейта), Дмитро Ульянов (ударні), Дмитро Тава нець (синтезатор), Геннадій Кот (гобой), Петро Заболотний (кла рнет). Музика і виконання були вишуканими й високоінтелектуальними. Ігор Блажков залишився вірним собі. Як сказала у вступному слові відомий український музикозн авець Олена Зінькевич, «тільки справжній лицар здатний на такий шляхетний жест – у свій ювілей виконувати твори друга, якого вже немає серед нас».

МУЗИКА | 4–6 ‘2011

Фото Сергія МАРЧЕНКА, Олександра ЧЕПАЛОВА

евченкова і особистості, – Ш тн да ви я ся ис ли ні ил ди од ро ИЦІ ли місця, де наар ва Сосниця, ТТичини ДО ЦІЛЮЩОЇЇ КРИН Людей завжди ваби лівка, Лисенкові Гриньки, Довженко ну аг зб Васи шанувальників Керелівка, Гоголева магнетизм пояснюється прагненням ні естетики й філосоре кий Піски… Мабуть, та оникнути в духовний світ, віднайти ко пр у, нт ла та ти секрети ких діячів відуковців, громадсь на ів, тц фії кумира. ми ької их ьк легація київс ох світочів українс Цьогоріч велика де Чернігівщині, – колиску талантів дв ли чи ба по ше впер на ереглася садиба, де ми земляків упозб відала Іржавець, що т Ту х. ки ць ву Ре ка Левка іття. Дбайливими ру культури Дмитра і датні митці ХХ стол ку до 100-річчя від дня народження ви ли жи й и сл ро світ, ви 1989 ро к-музей, відкритий рядковано будино . Нині ним опікуєтьосередком культури ий фольклорний Левка Ревуцького. нім вж ра сп ав ст й сн музе нцерти і навіть обла За роки існування одять екскурсії, ко ов пр т ту , да ра а ьк ся сільс ині просторому всеред онечко». дитячий конкурс «С у невеликому зовні, але несподівано осто, красиво, інтелі, , меблі… Усе пр На території маєтку речі, посуд, книжки ті ис об ос – х ки ць Реву ищення. ється так, як було за я у яку відчуваєш оч вецької криниці. Це – як поверненбудинку все зберіга високодуховна аура, після зануренн жа езти йому води з Ір ась гентно. Тут існує як хворий Левко Ревуцький просив прив и тієї води. о вавш Не випадково тяжк чути це і ми, скушту ків. Спробували від то ви до , му до до ня

І УКРАЇНСЬКІ МУЗИКАНТИ В АМЕРИЦ Студенти третього курсу Національної музичної академії України імені Петра Чайковського Володимир Роздольський Смовж Орест (контрабас), енко Яков ен Арс та ) (скрипка (фортепіано) нещодавно повернулися із гастролей по містах США. З успіхом відбулися виступи в Посольстві України (Вашингтон), Українському інституті Америки, Генеральному консульстві України (Нью-Йорк), Українському освітньо-культурному центрі нектікут (Стемфорд), містах ту (Філадельфія), Університеті шта Кон к). Джонсон-Сіті та Аубурн (штат Нью-Йор ї громадської організації сько икан мер Всеа ці рим Завдяки підт иті музиканти мали нанов «Нова українська хвиля», молоді тала тематичних концертів л цик ачів слух году представити на розсуд му», присвячений композипід назвою «Ігри винахiдливого розу их епох. торській і виконавській культурі різн ширшe коло академічної «Ми намагаємося охопити якомога ема електронної. Беззокр ті, снос музики, від Ренесансу до суча творів композиторів нашопосередній інтерес відчуваємо до Роздольський, ініціатор го покоління», – розповідає Володимир цього творчого проекту. вали як бурхливі овації Натхнення молодим музикантам нада ота української громади в публіки, так і гостинність, щира турб й підтримувала юних митців Сполучених Штатах, яка допомагала під час виступів. нсон після концерту в УніОдин із вдячних глядачів Роберт Робі отримали велику насолоду верситеті Коннектікуту писав: «Ми і віртуозної гри. Із задововід чудово скомпонованої програми . ленням хотіли б слухати їх ще і ще»

4–6 ‘2011 | МУЗИКА

КРОКУЮЧИ ДО ПО ПОВНОЛІТТЯ Міжнародний фестиваль «Зірки світо вого балету» пройшов уже увісімнадцяте. Цього року його засновник, натхненник і організатор, керівник Донецького теат ру опери і балету імені Анатолія Солов’яненка видатний майстер хореографічного мистецтва Вадим Писарєв уперше вирішив вивести свято за межі рідного Донецька. Фестиваль відкрив ся у Києві, концерти і вистави відбувалися також у Харкові, Кра маторську і, звичайно ж, Донецьку. У фестивалі взяли участь танцівники і хореографічні колективи з України, Росії, Білорусі, Грузії, Казахста ну, Киргизстану, Німеччини, Чехії, Франції, Великої Британії, Ніде рландів, США, Японії. Серед найвідоміших – Ілзе Лієпа (Росія), Микола Цискарідзе (Росія), Ніна Ананіашвілі (Грузія), Володимир Малахов (Німеччина), Надія Сайдакова (Німеччина), «Київ Мод ерн-балет» Раду Поклітару (Україна), талановита молодь – Андрій Писарєв (Україна), Катерина Ханюкова (Україна), Айдос Зака н (Казахстан) і багато інших. Цей форум – унікальна можливість познайомитися з хореографічними школами різних країн світ у, уявити панораму розвитку сучасного мистецтва балету – як у сфері виконавства, так і хореографії. Фестиваль традиційно проводиться під патронатом дружини Президента України Людмили Янукови ч і за підтримки благодійного фонду Вадима Писарєва «Творчи й Олімп».

майстер-клас Юлія БЕНТЯ

ВАДИМ ГНЄДАШ: «У якісному звучанні оркестру зацікавлений тільки диригент»

Фото з сімейного архіву

Донецька філармонія. 1950-ті рр.

МУЗИКА | 4–6‘2011

Фото з сімейного архіву

Видатному українському музикантові виповнилося 80! Вадим Гнєдаш – ціла епоха у вітчизняній музиці. Досить сказати, що майже три десятиліття він керував оркестром Держтелерадіо УРСР, зробив близько тисячі (!) фондових записів, поряд із сотнями партитур зарубіжних класиків переграв практично всю українську музику ХХ століття. Композитори-сучасники і композитори-співвітчизники завжди були для Вадима Борисовича на першому місці. Очолюючи симфонічний оркестр, він не меншу увагу приділяв найкращим вокалістам, дбав про те, щоби голоси Михайла Гришка, Бориса Гмирі, Петра Білинника і багатьох інших збереглися на плівці, а значить – і в пам’яті слухачів

Із батьками

4–6‘2011 | МУЗИКА

еперішнє молоде покоління меломанів навряд чи бачило Вадима Гнєдаша на сцені, – після хворобливого розриву з колись рідним колективом він виступав не часто. Зараз музикант повністю занурений у викладання в Національній музичній академії України імені Петра Чайковського. У Вадима Гнєдаша славна й водночас нелегка доля. Ще трагічнішою вона була у його батьків: тата, знаменитого воєначальника Пилипа Іртюгу розстріляли в 1937 році як «ворога народу», матері ледь вдалося вижити і вберегти від нещастя двох малолітніх дітей. Трагізм сімейної історії Вадима Гнєдаша дивним чином переплівся із драматизмом диригентської професії, і тут складно сказати, що первинне, а що – другорядне... – Вадиме Борисовичу, Ви майже тридцять років працювали з оркестром Українського радіо і телебачення, а в 1989-му раптом самі пішли з колективу. Як так вийшло? – Коли Михайло Горбачов оголосив «перебудову», оркестр заявив, що тепер усі рішення ухвалюватиме рада трудового колективу. Мовляв, раніше була ваша влада, а тепер – наша. На першому ж засіданні поставили мені в провину те, що я проводжу забагато репетицій. Я відповів: «Як це забагато? П’ять репетицій на Третю симфонію Чайковського – надскладний твір на п’ять частин – це дуже мало!» – «А нам треба так, щоб один раз програти – і досить». На той час в оркестрі було шість пультів перших скрипок, а вони мені кажуть, що вистачить і чотирьох. Питаю: «А що робитимуть ті два пульти?» – «Працюватимуть удома над собою». Просто божевілля якесь! Я ж нікого не ображав, просто чесно виконував свою роботу – записи, концерти... Мені тоді було 58, до пенсії залишалося два роки. Оркестр запропонував мені подумати. На що я зауважив: «Мене цікавить тільки одне питання: якщо буде по-вашому, хто відповість за якість продукції?» – «Звичайно, Ви! Ви ж художній керівник». Тоді я прямо заявив: «Не вам зі мною, а мені з вами не по дорозі». Сам пішов, хоч колегія при Держтелерадіо мене і не відпускала... Але я твердо вирішив, що більше в цьому колективі не пробуду жодної хвилини. Усе, любов скінчилася! 28 років – як один день… – Викладати диригування у Київській консерваторії Ви почали після звільнення з оркестру? – Я викладаю з 1968 року і на той момент уже був професором. Просто консерваторія стала моїм основним місцем роботи. Зараз маю у класі чотирьох студентів. Окрім того, постійно їздив на гастролі, виступав із різними оркестрами. – Інші оркестри пропонували Вам перейти до них працювати? – Багато разів! І не тільки київські, але й з інших міст – Львова, Донецька. Але за десятки років каторжної диригентської роботи я стільки всього пережив, що більше вже нічого не хотілося... – Що, на Вашу думку, найдраматичніше у професії диригента? – Бачили, який конфлікт трапився у Юрія Любимова в Театрі на Таганці? Із керівництвом оркестром те саме. Лідер колективу – єдина людина, зацікавлена в якості продукції. Більшість же оркестрантів мріють тільки про одне – якнайменше напружуватися.

майстер-клас – Ви народилися в Москві, але майже все життя працювали в Києві... – Тут усе просто. Мій батько, Пилип Павлович Іртюга, був полум’яним революціонером, з 1918 року членом партії більшовиків. Родом він із Сибіру, куди під час столипінського переселення переїхали з Чернігівщини його батьки. Бабуся так у Сибіру і померла, не навчившись говорити російською. Батько воював усю громадянську війну, був правою рукою воєначальника Іони Якіра (одна з вулиць у Києві названа його ім’ям), мав чин полковника з особливих доручень. Перед тим вони пройшли разом усю Першу світову. А до жовтневого перевороту батько, здається, був землеміром. Коли столицю України перенесли до Харкова, Іона Еммануїлович оселився там. Тато завжди жив із ним в одній квартирі, в окремій кімнатці. У Харкові він одружився з моєю мамою, після чого поїхав до Москви, став слухачем Військово-повітряної інженерної академії імені Миколи Жуковського. Іона відпустив його на навчання, бо той чин мав високий, а освіти не було... Мама, корінна харків’янка, перевелася до Московського медичного інституту, але за фахом потім не працювала. Батько закінчив академію 1934 року, коли столицю знову перенесли до Києва. Його любили в армії, він був веселий, компанійський, гарний хлопець. Василь Блюхер хотів його забрати на Далекий Схід, але Іона був проти. Сказав Блюхеру: «Я тобі його не віддам, я його годував, поїв». Справді, поки батько вчився, він постійно надсилав до Москви продукти. Роки тоді були тяжкі, голодні. У Києві нашій сім’ї дали велику чотирикімнатну квартиру поруч із Радою Міністрів. Батько отримав посаду головного інженера військово-повітряних сил Київського особливого військового округу, став генералом.

Веніамін Тольба і Вадим Гнєдаш. Кінець 1950-х рр.

– У дитинстві Ви відчували особливе становище сім’ї? – Ну, що я міг тоді розуміти? У саду весь час грався із Петьком Якіром (Петро Іонович Якір, 1923–1982, – відомий радянський історик, учасник правозахисного руху, після розстрілу батька репресований, реабілітований у 1955 році. – Ред.), який жив поруч у шикарному особняку, тодішній резиденції командувача. – Як Ви, син військового, прийшли до музики? – Батько мріяв, щоб я навчався музиці. Музику він дуже любив, добре співав. Я навіть запам’ятав у його виконанні арію Демона з однойменної опери Артура Ру-

Фото з сімейного архіву

Яків Файн, Олександр Александров Олександр Таранець, Вадим Гнєдаш. Початок 1950-х рр.

МУЗИКА | 4–6‘2011

Фото з сімейного архіву

бінштейна (мама акомпанувала). Отакі тоді були більшовики: спочатку все знищували, а коли захопили владу, почали вчити дітей «буржуазній» музиці й німецькій мові. Уроки мови мені давала німкеня, котра ходила до нас, а музикою зі мною спершу займалася мама, потім з’явилася вчителька. Я провчився грі на фортепіано рік чи два. А далі настав 1937-й, тато пішов на роботу – і досі десь там «ходить»... Мені тоді виповнилося шість років, сестрі – шість місяців. У 1938-му, забрали діда, маминого батька. Слідчий на прізвище Капустін давно знав мого тата по роботі, дуже йому симпатизував. Він не відразу видав розпорядження про конфіскацію майна (дещо встигли продати), не забрав у матері паспорт, хоча в усіх жінок і членів сімей «ворогів народу» негайно вилучали паспорти. Вони вже нікуди не могли подітися, щоночі чекали, що й за ними приїдуть... Мама з двома дітьми на руках регулярно ходила до республіканського управління НКВС (колишній Інститут шляхетних дівчат, потім Жовтневий палац). Одного разу в кабінеті слідчого вона побачила не Капустіна, а якогось старого, страшного на вигляд ката, який сказав: «Я вас повинен засмутити. Ваш товариш Капустін виявився ворогом народу», – і тут же забрав у матері паспорт. Нас врятував молодий лейтенантик, який не лише повернув документ, а й суворо наказав у той же день виїхати з Києва. Ми втекли до діда, у Харків, на Москалівку, 33, – цей будиночок і досі не знесли. До 1941 року я відвідував загальноосвітню і музичну школи. Оскільки рояля в нас уже не було, мені купили маленьку скрипочку-вісімку. – Під час війни ви залишалися в Харкові? – Першу зиму ми страшенно мучились, голод був жорстокий. Усе, що було в будинку, міняли на їжу в сусідніх селах. Ще перед війною мама вийшла заміж за Бориса

4–6‘2011 | МУЗИКА

З оркестром Держтелерадіо. Кінець 1960-х рр.

Миколайовича Гнєдаша. Вітчим – свята людина, усиновив мене і сестру Руслану, своїх дітей у них не було. Досі молюся за нього... Він був видатним ученим, у середині 1930-х його нагородили орденом Леніна за виведення кількох нових порід овець. За німців ми переїхали спочатку до Золочева під Харковом, де вітчим працював тваринником протягом 1942–1943 років. А в 1944-му перебралися в Лебедин, рідне місто Бориса Гмирі. Там утворився Український музично-драматичний театр, куди мене, тринадцятирічного, взяли на роботу скрипалем. Як службовець отримував 500 грамів хліба (дітям належало 200). Зарплатні в 550 рублів вистачало на п’ять кілограмів хліба... – Що ставили в той час у Лебедині? – Усю українську класику: «Наталку Полтавку», «Запорожця за Дунаєм», «Циганку Азу», «Ой не ходи, Грицю...», «Безталанну»… Це був хороший театр із чудовими акторами. Одна з актрис була зі знаменитої династії Садовських, народна артистка. Війна привела до Лебедина тих, хто за інших обставин ніколи б туди не потрапив. У містечку знаходився величезний авіаційний центр, де заправляли американські літаки, було безліч льотчиків, тож театр заповнювався щовечора. – Працюючи в театральному оркестрі, Ви думали про те, щоб зайнятися диригуванням? – Ні, тоді хотілося одного – вступити до музичного училища. Після війни вітчима запросили очолити кафедру в Житомирському сільгоспінституті, а я став студентом Житомирського музичного училища як скрипаль. Одразу ж мене взяли на роботу в театр. Коли пішов із театру (це сталося на третьому курсі), організував при Будинку офіцерів естрадний оркестр. Два роки керував ним! Виконували переважно популярну музику, три-чотири рази на тиждень супроводжували танці. В оркестрі було чоловік двадцять, мама грала на роялі – у мене в підпорядкуванні... В училищі були чудові педагоги, яких дивом не встигли перестріляти. Особливо виділявся завуч Сергій Андрійович Каплун. Геніальний перекладач Борис Тен (Микола Васильович Хомічевський) викладав нам хорове диригування та аранжування! Із нашого випуску майже всі вступили до консерваторії. Мій друг Женя Кушаков після консерваторії закінчив режисерський факультет Київського театрального інституту імені Івана Карпенка-Карого, став знаменитим оперним режисером. Тривалий час очолював театр у Казані, був головним режисером у Донецьку, потім переїхав до Одеси. Блискучий музикант Женя Євпак викладав у Сімферопольському училищі. Тоді був інший час, ми жили духовними інтересами... В училищі я мріяв про консерваторію, дуже багато займався і переграв ліву руку... – Про Святослава Ріхтера, який народився у Житомирі, тоді знали на його малій батьківщині? – Про те, що Ріхтер родом із Житомира, стало відомо пізніше. Гастролюючи у Києві, він щоразу висував умову: поїздка до Житомира. Тоді ще були живі його старенькі тітоньки. У Житомирі Ріхтер завжди безкоштовно виступав перед студентами музичного училища. Але в ті роки я вже мешкав у Києві. – Чи легко складалися Ваші стосунки з педагогом із диригування Олександром Климовим? Якою він був людиною? – Він тоді був ректором Київської консерваторії. Хороший диригент, міцний професіонал, заслужений діяч

майстер-клас ковським, Хачатуряном. В Україні він такий один. А як інакше можна сприймати людину, яка написала Третю симфонію? Тоді ми тільки її і знали. Першу і Другу симфонії я «витягнув із ями» набагато пізніше, в 1960-х. Мене напоумив сам Лятошинський. Якось, уже будучи керівником оркестру Держтелерадіо УРСР, зустрів його біля оперного театру (він любив пішки ходити на роботу). Запитую: «Борис Миколайович, над чим Ви зараз працюєте? Швидше давайте ноти, я з радістю зіграю». – «Ви знаєте, я поки не можу дати партитуру. Ось навіть зараз іду і подумки доробляю». І сумно додав: «Так у мене ж іще й Друга симфонія є...» Коли я побачив ноти – захворів. Геніальна музика! Потім уже прийшла черга Першої, її встигли записати на платівку... – Але повернімося до Вас. Після консерваторії Ви одразу пішли працювати? – Перший рік по закінченні був диригентом оперної студії при консерваторії, дуже багато чому навчився у Веніаміна Тольби. Він не викладав, а тільки диригував. На четвертому й п’ятому курсах я ходив на всі його репетиції: ішов з дому о восьмій ранку й повертався опівночі! Це була справжня школа! Перейняв у Тольби манеру роботи зі співаками. Поступово він став мені доручати окремі співанки, мізансцени, репетиції. Коли настав час розподілу випускників на роботу, концертмейстери оперної студії пішли до ректора Андрія Штогаренка: «Не можна нам упустити цього хлопчика, у нього ж є вокальний слух, уміння працювати зі співаками!» Тольба мені передав «Євгенія Онєгіна», пізніше ми разом ставили «Чарівну флейту», я освоював поточні спектаклі. А в 1956 році я зважився залишити Київ і поїхати в Донецьк, власне кажучи, завдяки Костянтину Сімеонову. Я тоді підійшов до нього і сказав, що мучуся, не знаю як учинити. У консерваторії кличуть до аспірантури (я був відмінник, отримував іменну стипендію), в оперній сту-

Фото з сімейного архіву

На кафедрі оперносимфонічного диригування Київської консерваторії (зліва направо): Михайло Канерштейн, Микола Колесса, Вадим Гнєдаш, Володимир Кожухар, Борис Чистяков, Дмитро Завадинський, Аллін Власенко. 1970 р.

мистецтв двох республік. У нього я навчався усі п’ять років. Звичайно, зі студентами Олександр Гнатович тримав дистанцію. Два рази на тиждень давав уроки, але все ж таки йому було не до нас. От коли я в 1959 році на Другому республіканському конкурсі молодих диригентів розділив із Геннадієм Проваторовим перше і друге місця (журі, яке очолював Борис Лятошинський, ніяк не могло вирішити, кому з нас котре місце дати), Климов запросив мене до себе додому, познайомив із дружиною. – Це була Ваша єдина перемога на музичних конкурсах? – Не зовсім. На першому конкурсі в 1955 році, коли я тільки-но закінчив консерваторію, зайняв четверте місце. А в 1959-му я вже на повну силу керував філармонійним оркестром у Донецьку. У 1960 році зі мною трапилася курйозна історія. Після шести років роботи в Донецьку мене послали на Декаду українського мистецтва в Москву і представили до звання заслуженого діяча мистецтв. Я пішов до обкому партії і кажу чиновникам: «Мені соромно в 29 років називатися діячем, я не зможу людям в очі дивитися!» Адже тоді і Борис Лятошинський, і Андрій Штогаренко були лише заслуженими діячами! Іван Петрович Гуренко, батько майбутнього секретаря Компартії УРСР Станіслава Гуренка, був у той час заступником міністра культури і дуже мені симпатизував. Але оскільки документи вже пішли у справу, я міг вимагати тільки одного: замінити слово «діяч» на «артист». Іван Петрович розгубився: «Ну, дивися, дурницю робиш». А потім у Москві на Декаді оголошують: «Дущенко – заслужений діяч, Проваторов – заслужений діяч...» У 29 років при яскравому темпераменті ще стільки наївності було! – Вам часто доводилося спілкуватися з Лятошинським? – Коли я навчався в консерваторії, це був живий бог. Усі знали, що Лятошинський – геній. Я можу поставити його в один ряд із Прокоф’євим, Шостаковичем, Мяс-

МУЗИКА | 4–6‘2011

Фото з сімейного архіву

дії є робота, а мене запросили на місце другого диригента філармонії в Донецьк, пам’ятаючи за конкурсом 1955 року. Сімеонов подумав і відповів: «Я теж у Пітері непогано закінчив, мене так само рекомендували в аспірантуру. Але я поїхав у “ведмежий кут”, до Петрозаводська, що у Карело-Фінській РСР, де тоді організували оркестр». І додав: «Ну, закінчиш ти аспірантуру і з цієї оперної студії так і підеш на пенсію…» – Як змінилося Ваше життя після переїзду до Донецька? – Головне, чим спокусили мене донеччани, – окрема кімната в новому будинку для працівників мистецтв, хоча в той час кімнати давали тільки сім’ям. Це зараз Донецьк – «столиця світу», а тоді там була одна центральна вулиця до металургійного заводу імені Йосипа Сталіна, решта – землянки, бруд... Але симфонічний оркестр, який очолював Соломон Фельдман (у нього я теж багато чому навчився), був дуже пристойний. Коли через два або три роки Фельдман виїхав із Донецька, я посів його місце. – Які твори були в репертуарі Донецького філармонійного оркестру? – Грали все, що тільки можна: симфонії Бетховена, Чайковського, Брамса… Багато виконували української музики – вона обов’язково мусила бути в репертуарі. Брали участь у фестивалях, місячниках, виступали зі славетними хоровими капелами Москви і Ленінграда (тепер Санкт-Петербурґ), акомпанували Ойстрахові, Гілельсу... Донбас першочергово забезпечувався не лише харчами, туди приїжджали найкращі музиканти Радянського Союзу. Пам’ятаю, як після концерту в Донецьку Еміль Гілельс наполіг на виступі в Горлівці, бо там його мали знімати на кіноплівку. Перед тим у нього був тур Америкою, а потім він летів до Великобританії. Гілельс тоді мені зізнався: «У Союзконцерту суворі умови. Не обслугуєш шахтарів – нікуди не поїдеш». – Із оркестром Держтелерадіо УРСР Ви записали неймовірну кількість творів. Яким чином працювала ця система? Хто саме вирішував, що записувати до фондів радіо, а що ні? – Після мене у фонотеці Держтелерадіо України залишилося близько тисячі фондових записів, а були ж не тільки фондові! Ми працювали для редакції радіо. Політика була жорсткою: повинен звучати український радянський репертуар. Телевізійні трансляції спочатку були рідкісними, але поступово ситуація змінилася. Включитися в цей скажений конвеєр було дуже важко. Одна справа – виступи на естраді, які давалися мені легко, інша – запис, де все має бути виконано ідеально! Щоразу писали доти, поки не вийде, інакше худрада не приймала (до неї входило 15 осіб, які досконально знали партитури). Відбором музики займалася редакція, там працювали люди різного рівня. Головним редактором була Анастасія Довженко. Завдяки їй я і потрапив на радіо, отримав у Києві квартиру. Щодня були чотиригодинні репетиції, іноді, не дуже часто, – концерти у Київській філармонії. У 1966–1967 роках, коли ще не було налагоджено співпрацю з Будинком звукозапису, двічі на тиждень (по вівторках і п’ятницях) грали на телебаченні у прямому ефірі! Потім пішли розмови, що живий ефір – це ризиковано, раптом хтось викрикне щось антирадянське. Почали робити разові записи і пускати їх в ефір (після кількох трансляцій разові записи розмагнічували).

4–6‘2011 | МУЗИКА

З Левком Колодубом. 1973 р.

– З колегами-диригентами підтримуєте стосунки? – Так, з усіма. Багатьох із них я навчав у консерваторії. Серед моїх учнів – кілька народних артистів і дуже багато заслужених. Віктор Здоренко, який зараз перейшов працювати в консерваторію, десятки років керував Державним естрадно-симфонічним оркестром. Найяскравіша постать – Святослав Редя, почесний громадянин міста Запоріжжя. – Викладати Вам подобається? – Звичайно, це в мене виходить. По-перше, всі твори, які вивчаю зі студентами, я або грав, або записував. Подруге, з роками стаєш мудрішим, набагато краще розумієш музику. Відкриваєш партитуру – і читаєш її, як роман. – Розкажіть про Ваші гастролі. З якими оркестрами доводилося виступати? – У 1962 році вперше диригував за кордоном, у Бухаресті. Усе пройшло дуже вдало, у мене збереглися рецензії. Потім бував у Польщі, Словаччині. Об’їздив усі республіки колишнього Союзу. Оркестр Держтелерадіо при мені не виїжджав. Але в той час не виїжджав жоден український колектив! Напевно, перший прецедент – це гастрольна поїздка оркестру Київської опери з геніальним Костянтином Сімеоновим. Італійські рецензенти його так і називали «російський Караян». – Чим Ви займаєтеся зараз? Старі свої записи слухаєте? – З 1984 року живу біля Голосіївського парку, щодня по дві години проводжу на свіжому повітрі, роблю зарядку. Що стосується моїх записів, то, як не дивно, у мене їх удома майже немає. Це як чоботар без чобіт. Усе, думав, встигну. Але й зараз іноді ввімкнеш радіо – звучить. Не гірше, ніж французькі чи німецькі оркестри. Не соромно...

музичні ключі Анна ЛУНІНА

Володимир Зубицький – яскравий феномен сучасного українського мистецтва. Досить клішоване формулювання, але напрочуд влучне для характеристики цієї творчої особистості, яку слід сприймати у триєдності: композитор– баяніст–диригент. Адже навіть у рамках однієї концертної імпрези Володимир Зубицький може виявити всі означені грані свого таланту

Фото Юрія ШКОДИ

ФОРМУЛА УСПІХУ Володимира ЗУБИЦЬКОГО:

МУЗИКА | 4–6‘2011

ГРАНІ ЕЛІТАРНОГО Й ПОПСОВОГО Роздуми на тему «митець у контексті культури поп-арту»

Фото Юрія ШКОДИ

ін «харизмат», популярний не лише в колі музичної еліти, а й серед пересічних меломанів. Його знають, люблять: хто за музику, хто за майстерну гру на баяні. Ім’я його не потребує зайвої реклами, а цим можуть похвалитися лише одиниці серед вітчизняних представників високого музичного мистецтва. Концерти Володимира Зубицького завжди збирають повні зали. Чим саме він приваблює слухачів? Невже причина – італійська прописка і статус іноземного гастролера? Нісенітниця. Зараз цим уже нікого не здивуєш. Найвірогідніше секрет популярності маестро – в енергетиці, яка притаманна Зубицькому-артистові, та його високопрофесійній музиці, котрі підвищують градус емоційної атмосфери в залі, тонізують і водночас психологічно розкріпачують публіку.

4–6‘2011 | МУЗИКА

Майстерність Зубицького і як баяніста, і як композитора – загальновідомий факт, – іще 1975 року він прославився як володар першої премії на міжнародному конкурсі баяністів «Кубок світу» у Гельсінкі (Фінляндія), а пізніше, 1985-го – двох премій на міжнародному конкурсі композиторів «Молодь – для світу» в рамках ЮНЕСКО за антивоєнні опуси «Монологи серця» для баса та камерного оркестру і реквієм «Сім сльозин» для хору хлопчиків та інструментального ансамблю. Чи в цьому формула успіху Володимира Зубицького? Мабуть, не тільки, бо серед вітчизняних митців є лауреати різних композиторських «змагань», але сприйняття їхньої музики слухачами досить стримане. То, може, причина – в особливому театральноігровому «гені», який відчувається не лише у суто те-

атральних, але й інших його творах? Опера-сатира «Палата № 6» за Антоном Чеховим, опера-жарт, тобто доросла казочка «До третіх півнів» за Василем Шукшиним, опера-легенда «Чумацький шлях» за мотивами романтизованого українського епосу й два бурлескні балети – «Задунайські жарти» і «Гей, музики!» репрезентують музичний театр Володимира Зубицького. Але ігровий код, більш помітно чи опосередковано, закладено автором і в інструментальні композиції. «Concerto festivo» для оркестру народних інструментів, Концерт для симфонічного оркестру № 2 «Запорожець і султан», «Салют, Кастельфідардо!» для скрипки та баяна, «Ballade on Beatlеs» для восьми віолончелей – назви, красномовніші за будь-які пояснення. Театральний потенціал немов стимулює до сценічної інтерпретації. Яскравий приклад – хоровий концерт «Ярмарок». Ну, чим не сучасний перформанс у звукових абрисах традиційного жанру! Але і в інших авторів є ігрові опуси, а ефект, який вони справляють на слухачів, – різний. Тож, мабуть, треба глибше придивитися до проблеми. Так би мовити, серйозна музика Володимира Зубицького, на зразок глибоко драматичної Третьої камерної симфонії «Пам’яті Бориса Лятошинського» та блискучого віртуозного Концерту для скрипки з оркестром, по-

добається слухачам-інтелектуалам, знавцям академічного мистецтва, а, умовно кажучи, легкожанрові твори, на кшталт симфоджазових, привертають увагу масового слухача. І в цьому немає нічого дивного, бо естрадноколажні композиції є доступнішими за музичною стилістикою. Тож, можливо, секрет популярності маестро у «спрощенні» мови, її демократичності? І чи є така музика проявом маскультури? Чи не заграє композитор із натовпом, занижуючи планку високої майстерності? Питання цілком доречні, бо відповіді на них дозволять усе ж таки проникнути до суті проблеми, що нас цікавить. Певній групі слухачів музика Володимира Зубицького останнього часу здається надто банальною, такою собі «академічною попсою». Потенційно, із деякими застереженнями, ця точка зору має право на існування, бо у творчості митця відбулася еволюція стилю, що позначилося на тематиці. На початку творчого шляху, та й на «серединному» етапі, композитор культивував романтико-трагедійну філософську ідею, – його твори вирізнялися гранично насиченою емоційно-образною драматургією. «Sinphonia Drammatica» (1980 р.), «Sinphonia Lacrimosa» (1989 р.) – обидві для великого симфонічного оркестру, «Sinphonia Lugubre» («Пам’яті жертв фашизму», 1983 р.) для камерного оркестру, Симфонія для камерного ансамблю і читця «Oh, this world!» («О, цей світ!») за поемою Артюра Рембо (1984 р.), Симфонія для солістів, хору, соліста-баяніста й оркестру «The ocean of fates» («Океан доль») на вірші Шарля Бодлера (1986 р.) – зразки, що не потребують коментарів. Але зараз автор сповідує зовсім інші цінності, змістивши акцент на полярну образність. Він пережив світоглядну метаморфозу й намагається приносити задоволення своїм мистецтвом, вважаючи процес слухання музики психотерапією, точніше – «музикотерапією», за його власним висловом. Композитор переконаний, що найвища цінність музики, особливо в сучасних життєвих умовах величезних психологічних навантажень, – у гуманності й оптимізмі. Подобатися, почасти забавляти – хіба це погано? Адже створювати легкі, іскристі, позитивні твори не так-то й легко. Сучасний слухач утомився від трагічних «наворотів» у мистецтві, тим більше, що саме життя їх містить у надлишку. Йому хочеться заспокоєння, емоційної рівноваги і балансу. А це здатна хоча б на короткий час подарувати музика. Володимир Зубицький саме на цьому й наголошує на даному творчому етапі. Однак чи є «легка» музика композитора попсовою і примітивною? Ні, бо його «Россініана» для баяна та оркестру, «Посвята Астору П’яццоллі» для скрипки, баяна та оркестру, «Чао, мучачо!» для скрипки та оркестру – твори, в яких проявлені висока майстерність і професіоналізм. Митець уміло поєднує власний оригінальний матеріал із чужим, цитованим. Квазі-стилізації він подає у вільно імпровізаційній симфоджазовій манері. Ці його опуси позитивні, динамічні, розкуті. У «Посвяті Астору П’яццоллі» авторові взагалі вдалося втілити сам дух музики славетного аргентинського маестро, відтворити глибинну суть, закладену в основу теми його всесвітньо відомого «Libertango», що в перекладі означає – танго Свободи! Складається враження, що Зубицький заграє із публікою – і ні, пише на догоду масовому слухачеві – й ні. У будь-якому разі його музика висококласна, а тво-

Фото Юрія ШКОДИ

музичні ключі

МУЗИКА | 4–6‘2011

ри – не ефектні одноденки. Маестро говорить зі слухачем доступною, але не примітивно пласкою мовою, застосовує демократичні прийоми та водночас і досить складну стилістику – з елементами поліфонії, оригінальними тембровими рішеннями, експериментуючи з нестандартними інструментальними складами. Він не занижує планку власної манери музичного висловлення, завдяки чому досягає гармонійного балансу високого і низького, академічного і масового, традиційного і сучасного. Тож код успішності Зубицького – у стильовому симбіозі. Але, відповівши на запитання щодо формули популярності митця, варто ще й зрозуміти, чим саме приваблюють публіку, причому як елітарну, так і звичайну, його «спрощені» опуси. Об’єктами уваги можуть бути вже згадані «Rossiniana» («Россініана»), «Omaggio ad Astor Piazzolla» («Посвята Астору П’яццоллі») та «Chao, muchacho!» («Чао, мучачо!») – найбільш відомі у концертній практиці твори. Усі три опуси є стилізаціями та колажами, в основі яких лежить «попсовий» тематизм. Із концертною п’єсою «Чао, мучачо!» на тему пісні Консуело Веласкес «Besame mucho» все здається простим. Тут насправді має місце поп-арт. А як класифікувати «Посвяту Астору П’яццоллі» з темою його «Libertango» і «Россініану» з темамицитатами із широко відомих опер Джоаккіно Россіні? Невже авторський тематизм видатних митців слід записати в розряд «попсового»? Процес трансформування високого матеріалу в попсовий і навпаки – закономірний. Пояснення – контекст соціокультурного життя в рамках постмодернізму. Постмодернізм сам по собі є «бродильним» культурностильовим явищем, яке є підґрунтям для пошуку чогось нового. Але це так само й сфера пострефлексій за вже пережитим. Тож процес віднайдення нової художньої якості стимулює до різних стильових метаморфоз і синтезів. Причому з боку академічного мистецтва пошук відбува-

Фото Юрія ШКОДИ

Під час репетиції з Валерієм Матюхіним і Богданою Півненко

4–6‘2011 | МУЗИКА

ється не тільки у суто «серйозній» галузі, а й у маскульті, – так би мовити, «третьому прошарку культури». «Чао, мучачо!» для скрипки та оркестру на тему поппісні «Besame mucho» – яскравий тому приклад. Як же ставитися до цієї композиції? Як до вульгарної дрібнички? Але подібні музичні сплави вже давно не новина і, до речі, Зубицький був одним із перших серед наших співвітчизників, хто пішов на такі експерименти. Як низькопробну річ цей опус не можна сприймати ще й через саму пісню. «Besame mucho» («Цілуй мене міцніше») – пісня-символ, під знаком якої пройшла друга половина XX сторіччя. А початок XXI століття позначений активним інтересом до ретро, вінтажу. Тому популярність мелодії дотепер не вщухає, а їй, до слова, вже сімдесят років, вона «пережила» авторку – Консуело Веласкес, яка написала свій хіт у шістнадцять. У цієї пісні грандіозна «кар’єра»: в 1944-му вона стала першою мексиканською піснею-переможницею в хіт-параді у Нью-Йорку. Далі – миттєво поширилася по всіх континентах і країнах: у США, Європі, Азії, Латинській Америці. Її співали й грали різні гурти, ансамблі, оркестри, солісти, серед яких були Елвіс Преслі, Елла Фітцджеральд, Луї Армстронг. Група «Бітлз» саме з неї «стартувала» до мистецького олімпу. На оперній сцені її співав Пласідо Домінго. Справжній нонсенс: у радянські часи її виконував навіть Двічі Червонопрапорний ансамбль пісні і танцю Радянської Армії імені Олександра Александрова. Інші пісні Консуело Веласкес теж співали, але жодна з них за рівнем популярності не сягнула «Besame mucho». Отже, пісня – справжній шедевр на всі часи, не рівня нинішнім трафаретним одноденкам, які миттєво за-

буваються. Та й із чого черпати потенціал, якщо соків у сучасного шоу-бізнесу просто немає. Тому й спрямовується погляд на культуру минулого. Не потребує заступництва і блискуча концертна композиція «Посвята Астору П’яццоллі» з відомим хітом «Libertango» в основі, бо «Великий Астор» ще у 1960– 1980-ті роки відстояв для танго академічний імідж. Скільки довелося пережити цьому одіозному артистові, з якими епатажними гаслами виступати на захист власних переконань! Його мистецька декларація «Десять заповідей» стала вибухом для гурманів інтелектуального мистецтва тих часів. Але він виборов перемогу. Поперше, П’яццолла дав законну прописку на академічній сцені бандонеону – рідному братові акордеона і баяна, виступаючи з ним у складі спеціально створеного квінтету, а також із симфонічними оркестрами по всіх країнах світу. По-друге, він до колосальних вершин підніс танго – танець нетрів, міської бідноти і наймитів. Композитор одягнув його в мантію серйозного мистецтва, назвавши nuevo tango. Так народився музичний жанр, який уже більше не мав суто прикладної функції, а був призначений для слухання. І головне, П’яццоллі вдалося зробити те, чого не змогли до нього: поєднати «високе» і «низьке» мистецтво, віднайти і відтворити у музиці саму суть танго, додавши до нього елементи джазу й академічної музики. Володимир Зубицький підхопив ідеї свого видатного попередника. І баян його звучить сьогодні повсюди, насамперед, – у симфонізованому контексті й nuevo tango – у симфоджазовій музичній стихії. Що ж, у випадку з «Чао, мучачо!» і «Посвятою Астору П’яццоллі» все зрозуміло: висока культура в пошуках оновлення черпає живильні ідеї з надр поп-культури. А як же тоді ставитися до «Россініани»? Адже в цьому випадку спостерігається протилежний процес транспонування «високого» в сферу попси. Насправді це явище так само має пояснення. Серед широковідомих у світі витворів мистецтва є такі, котрі ще за життя автора, та й після його смерті користуються невмирущою славою. Це шедеври Йоганна Себастьяна Баха, Вольфганга Амадея Моцарта, Людвіга ван Бетховена, Джоаккіно Россіні, Жоржа Бізе, Ріхарда Вагнера, Джакомо Пуччіні, Петра Чайковського, Сергія Прокоф’єва, Дмитра Шостаковича та багатьох інших. Але постійне виконавське культивування цих творів, підвищена увага до них призвели до негативних наслідків, бо й популярність має зворотний бік. «Стерлася» свіжість враження від прослуховування шедеврів, свідомість перестала адекватно сприймати їхнє звучання. А самі вони перетворилися на якісь, часом безликі, шаблони, кліше, – стереотипні рекламні радіо- й телезаставки або модні рінґтони мобільних телефонів. Тобто стали жертвами соціальних комунікацій. Сучасний культурний контекст, що передбачає активне запровадження прикладних технологій, трансформував живу звукову матерію світової класики. Звідусіль лунають спаплюжені взірці високого музичного мистецтва. Вони стали модними поп-хітами, примітивно обробленими в стилі індустріального техно, принизившись до звучання поряд із блатними шансонами. Саме так і сталося, що світові шедеври опинилися у пастці маскульту. Однак є й плюси у цьому, на перший погляд, шокуючому процесі: тиражування неперевершених зразків

Фото Юрія ШКОДИ

музичні ключі

МУЗИКА | 4–6‘2011

дивуватися й перетворенню танго з «рептилії, що виповзла з бардака», за висловом аргентинського поета Леопольдо Лугонеса, на мейнстрім сучасного мистецтва. Побіжно виникає питання, хоча воно варте окремої розмови: чому зараз танго мегапопулярне? Леопольдо Лугонес стовідсотково правий: генезис цього танцю шокує. Він народився на самому аргентинському «дні», у місцях дислокації сутенерів, злочинців, шахраїв, – одним словом, криміналітету. То чому ж мода на танго поширилася саме тепер, і не лише серед мас, але й в елітарних сферах мистецтва? Танго – це танець із неприхованим сексуальним підтекстом у музиці й хореографії, тож таким привабливим зробили його чуттєвість і надмірна сексуальність. А все тому, що живемо ми зараз, як стверджують культурологи, у карнавалізовану раблезіанську епоху гламуру і трешу, коли ніщо не має дивувати, заборонених тем практично не існує. Тож «формулу успіху» Володимира Зубицького дешифровано. Але навіть при повному розумінні суті проблеми, будь-які твердження, роздуми й припущення – річ відносна. Слід пам’ятати, що маестро, насамперед, – талановитий композитор і блискучий баяніст, який популяризує свій інструмент не тільки як вузько фольклорний. Як творча особистість, котра живе і формується контекстним середовищем, Зубицький є медіумом і транслятором сучасної йому культури. Тож у феномені популярності митця немає нічого загадкового. Він – яскравий представник синтетично еклектичної арт-культури зі знаком post.

Із Валерієм Матюхіним та артистами «Київської камерати»

Фото Юрія ШКОДИ

серед дешевої попси і гламурного трешу свідчить про їхню непорушну життєстійкість, стабільність у статусі «вічного» мистецтва. Тож Володимир Зубицький, використавши у своїй «Россініані» теми з опер «Севільський цирульник» і «Вільгельм Телль», не просто сприяв популяризації серед масового слухача музики італійського генія, – він надав їй свіжості, вдихнув нове життя. Розмірковувати про феномен подібних стильових мутацій можна довго, але ставитися до них треба, як до об’єктивної реальності, звичайного факту в саморозвитку культури. Процес взаємовпливу жанрів відбувався в усі історичні епохи. Так, церковне збагачувалося народним, народне – церковним. Високе мистецтво активно освоювало резерви фольклору, і не тільки селянського, а й міського, хоча останній наприкінці XIX – початку XX сторіч вважався низькопробно-примітивним. Досить згадати критику «Петрушки» Ігоря Стравінського, якого звинувачували у штучності стилю, вульгарності мови й тематизму. Геть не сприйняли свого часу й балети Даріуса Мійо «Бик на даху», «Наречена з Ейфелевої вежі», «Створення світу». Чому? А тому, що вони були «замішані» на джазі, як назвав його Жан Кокто, «звуковому катаклізмі», котрий іще не мав тоді поширення у Європі. Скільки було галасу, скандалів, зривів концертів аж до бійок! Прикладів безліч, усі не перелічиш. Зв’язок, а подеколи й міцний тандем між полюсами культури існував завжди. Як не дивно, пісня «Besame mucho» Консуело Веласкес народилася під враженням від опери «Гойєски» відомого іспанського класика Енріке Гранадоса. Тому не слід

4–6‘2011 | МУЗИКА

неформат Любомир ПИРІГ

УКРАЇНСЬКА МУЗИКА У ДЗЕРКАЛІ ФІЛАТЕЛІЇ Надзвичайна музикальність українців добре відома, високо оцінена і визнана у світі. Філателія своєрідно віддзеркалила її, сприяючи цим широкій міжнародній популяризації досягнень українського мистецтва. Відповідний філателістичний матеріал висвітлив як народну, так і професійну музичну творчість. Чимало поштових випусків (марок, конвертів, пам’яткових штемпелів) присвячено театрам, зокрема оперним, композиторам, виконавцям, фольклористам і музикознавцям, музично-громадським діячам, представникам української культури в діаспорі, зарубіжним митцям, котрі використовували український мелос у своїх творах, зачаровані його красою. Вельми незвичний, «філателістичний» погляд на українську музику презентує Любомир Пиріг – видатний український лікар-нефролог, академік Національної академії медичних наук, член-кореспондент Національної академії наук України, доктор медицини, а також відомий колекціонер

МУЗИКА | 4–6‘2011

а світанку зародження і формування української нації виник поетичномузичний жанр билинного епосу. Відомий російський історик і археолог Борис Рибаков вважав, що на час появи билин існував не «русский», а «русьский» народ. Однак, не зважаючи на мовні, історичні, географічні корені билин, Росія їх цілковито привласнила, що й позначено на купоні до марки СРСР 1988 року, присвяченої «Билині про Іллю Муромця»: «Былины – эпические песни сложенные русским народом…» У 1997 році марку з ілюстрацією Івана Білібіна «Вольга» (1) випустила пошта Росії. Билини виконували гуслярі. Постать гусляра втілено в скульптурах, споруджених у

жанр українського фольклору нагадує поштова марка СРСР 1988 року, на якій відтворено ілюстрацію художника Михайла Дерегуса до «Думи про козака Голоту» (2). Імена творців і численних виконавців дум загубилися у віках. Із відомих засобами філателії вшановано Остапа Вересая (1803–1890) – портрет міститься на конвертах 1978-го й 2003 років (3), а зображення пам’ятника йому в селі Сокиринцях Чернігівської області – на конверті 1975 року. Випущено конверти (1998 р.) на відзнаку 100-річчя кобзаря Єгора Мовчана (1898–1968) і 100-річчя бандуриста, співака, композитора, майстра музичних інструментів Івана Скляра (1906–1970, конверт 2006 р.).

селі Балико-Щучинці Київської області (конверт 1991 р.), на Поляні казок у Ялті (листівка 1976 р.), у Новгороді-Сіверському (конверт 1998 р.). У ХV столітті з’являється дума, як зазначено в Енциклопедії сучасної України, – «один із найвидатніших мистецьких витворів» українського народу, в якому трагедійність поєднана з пафосом і ліризмом. Думи виконували в супроводі кобзи, бандури, ліри. Про цей 4–6‘2011 | МУЗИКА

Відомому інтерпретаторові й пропагандистові української думи за океаном, композиторові та диригентові Григорію Китастому (1907–1984) віддали належне українські філателісти США випуском конверта з його портретом і пам’ятковим штемпелем (Чикаго, 08.10.1989) із зображенням бандуриста і англомовним текстом у візерунку: «Бандура – український національний інструмент». На конверті надпис англійською мовою:

неформат

6 7

«Українсько-американський бандурист – віртуоз, композитор і диригент» (4). Уперше бандура «зазвучала» у філателії 1920 року на одній із марок УНР. Із того часу інструмент не раз відтворювався на численних поштових випусках, присвячених козацтву, святкових і вітальних листівках, конвертах. Юнака-бандуриста можна побачити на марці з серії таборової пошти Реґенсбурґа (Німеччина, табір для переміщених осіб 1940-х рр.). Дід Мороз із бандурою на листівці поздоровляє з Новим, 1977 роком. Бандуру намальовано на конверті та у візерунку штемпеля передріздвяної виставки Спілки українських філателістів Австрії (СУФА, Відень, 01.12.1990). По-різному її представлено в оформленні художніх конвертів СРСР: до 150-річчя виходу в світ «Кобзаря» Тараса Шевченка (1989 р., малюнок І. Штернберга «Кобзар з поводирем»), філателістичної виставки, присвяченої 500-річчю козацтва («Козак Мамай» на конверті та візерунку штемпеля – Дніпропетровськ, 24.11–01.12.1991), 150-річчю від дня народження Миколи Ли-

сенка. Бандуристів бачимо на марці СРСР із серії «300-річчя возз’єднання України з Росією» (репродукція картини М. Дерегуса, С. Рєпіна, В. Савенкова «Переяславська рада», 1954 р.) й марці з репродукцією картини Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султанові», а також на українській марці із серії «Костюми народів СРСР» (1961 р.). Зображення інструмента – на оригінальній марці листівки Пошти України до 125-річчя з дня народження Осипа Маковея (1992 р.), на деяких марках України серії «Народний одяг». 1975 року випущено конверт і 1989-го – марку, що присвячені народним інструментам України (5). На обох, звичайно, знайшлося місце для бандури. Окрім цього, на конверті, – ще й свиріль, бубон, окарина, сопілка, торбан, а на марці – трембіта, свиріль, дримба і цимбали. На одній із поштових мініатюр до 100-річчя смерті Миколи Гоголя (1952 р.) змальовано жанрову сцену з селянського життя: в руках одного із персонажів – ліра, свого часу популярний народний інструмент (6). Ліру три-

має бандурист і лірник Архип Никоненко (? – бл. 1855) на конверті 2000 року. Традиційний для України ансамбль троїсті музики зображено на поштовому блоці України 1992 року. Вперше про троїстих музик промовила філателія через поштову листівку Польщі («Жаб’є. Гуцульська капела», 1937 р.). Їхні інструменти (скрипка, цимбали, бубон) – у візерунку пам’ятного штемпеля до Першої національної філателістичної виставки (Івано-Франківськ, 10.12.1992) (7). Народні музичні інструменти у своєму поширенні не дотримуються кордонів. Сопілка – в руках білоруського хлопчика на одній із марок серії «Епос народів СРСР», серед молдовських інструментів серії «Музичні інструменти народів СРСР», на одній із марок 1983 року. Цимбали – серед зображень молдовських, польських народних інструментів, поміж польських і відомі українцям бубон, дуда, окарина, а молдовських – кобза. Як бандура (кобза) є музичним символом переважно Східної України, так трембіта символізує Карпатський край. Уперше трембіМУЗИКА | 4–6‘2011

та «заграла» на поштовій марці у згаданій серії таборової пошти Реґенсбурґа (8), потім на конвертах СРСР («Прикарпаття», 1963 р.; «Закарпаття», 1975 р.), на конверті Першого дня та у візерунку штемпеля СУФА (до виставки «Народні звичаї», Відень, 04.10.1991) (9). Трембітар – у візерунку поштового штемпеля української відпочинкової оселі Кергонксон (США), на поштовій марці пам’яті Ольги Кобилянської (1963 р.), на конверті, випущеному в Івано-Франківську до Першого світового конгресу гуцулів (16–20.08.1993 р.), у візерунку штемпеля до 125-річчя від дня народження Івана Труша (Львів, 18.01.1994). У 2008–2009 роках надійшли в обіг марки Пошти України серії «Українська пісня»: колядки, веснянки, гаївки, козацькі, чумацькі пісні (Перший день – Київ, 05.09.2008), пісні кохання, весільні, жартівливі, гайдамацькі (Перший день – Київ, 27.11.2009). На художніх конвертах Першого дня обох років, на верхньому полі аркушів марок 2008-го – рядки пісень відповідного жанру. Аркуші марок 2009 року мають веселі ілюстративні барвис-

ті вставки, які повторюють малюнок і допомагають розібратися у складних, роздрібнених малюнках марок, створених художником Миколою Кочубеєм. На жаль тільки, на полях аркушів не зазначено, пісням якого жанру присвячено марки. Сцени колядок широко представлені на художніх конвертах та у візерунках штемпелів до філателістичних виставок «Народні звичаї» різних років (СУФА, Відень), на деяких конвертах України. Українським колядкам («Різдво в Україні») присвячена одна із марок серії СРСР «Народні свята» (1991 р.). Проте у двох постатях на передньому плані більше циганського, ніж українського (10). На конверті СУФА та у візерунку штемпеля до виставки 1993-го – хоровод під гаївку (11). Гаївкам присвячено й марку України 1999 року (12). Єдиним творцем української народної пісні, вшанованим філателією, є легендарна Маруся Чурай (бл. 1625–1650), яку вважають автором широковідомих «Ой не ходи, Грицю», «Засвіт встали козаченьки» та інших взірців.

Їй присвячено поштову марку 2000 року в серії «Видатні жінки України» (13). Серед славетних українських композиторів далекого минулого філателія приділила належну увагу Максимові Березовському (1745–1777), видавши до його 250-річчя у Сумах конверт у серії «Видатні люди – уродженці Сумської області» (штемпель – Глухів, 15.10.1995) (14). Нині одним із найпопулярніших його творів є духовний хоровий концерт «Не отвержи мене во время старости». За гіркою іронією долі, музикантові, котрий пішов у засвіти в 32-річному віці, так і не судилося дожити до неї. На честь молодшого й щасливішого сучасника Максима Березовського, не менш видатного композитора, хорового диригента, педагога Дмитра Бортнянського (1751–1825) випущено марку України (Перший день – Київ, 26.07.2001) (15). Того ж року (Перший день – 24.09.2001) присвячена йому поштова листівка з оригінальною маркою надійшла в обіг у Росії. У Глухові 1995 року було відкрито пам’ятник митцеві (скульптор – І. Коломієць),

4–6‘2011 | МУЗИКА

неформат зображений на конверті 2000 року з надписом: «Великий український композитор, диригент і реформатор духовного співу». Постать Дмитра Бортнянського відтворено в скульптурі на пам’ятнику «Тисячоліття Росії» (Новгород, скульптор М. Микешин, 1861 р.). Цей монумент бачимо на численних поштових випусках СРСР, Росії, але на марці або конверті роздивитися барельєфні портрети не вдається.

бандурі й виконував думи, пісні, серед яких була і складена ним «Ой горе тій чайці». Філателія вшанувала Івана Мазепу численними випусками. До 150-річчя народження Семена ГулакаАртемовського (1813–1873) вийшли в світ поштова марка (16) і конверт із відповідним надписом і пам’ятковим погашенням (Київ, 16.02.1963). На конверті 1987 року так само бачимо портрет «українського і російського

на конвертах, випущених у Львові до 130-річчя театру «Руської бесіди» (1994 р.), ювілею композитора (штемпель – Яворів Львівської обл., 01.03.1995). Нива культурницької діяльності Сидора Воробкевича (1836–1903; конверт 1986 р.) дуже широка. Щодо музичної творчості, то він відомий як автор опери «Убога Марта», 26-ти музично-драматичних творів, понад 600 хорів (бл. 400 на власні вірші).

17 16

Багаті музичні традиції Києво-Могилянської академії розвивав і примножував один із найвідоміших її вихованців Григорій Сковорода (1722–1794). Із його музичних творів до нас дійшли «Херувимська», два канти, деякі пісні тощо. Різноманітний філателістичний матеріал про геніального філософа і музиканта представлений нами в інших публікаціях. Не чужою була музична творчість і для видатного державного, культурно-освітнього діяча, мецената XVII–XVIII століть гетьмана Івана Мазепи (1639–1709). Він добре грав на

оперного співака, композитора С.С. ГулакаАртемовського» (текст двома мовами). Майже ровесником Семена Гулака-Артемовського був галицький композитор, автор музики гімну «Ще не вмерла України…», хоровий диригент Михайло Вербицький (1815–1870). Уперше його портрет поруч із портретом автора слів гімну Павла Чубинського з’явився на конверті, виданому українськими філателістами США (Бостон) у 1963 році. На конверті штемпель: «Пішли! Хоругви розвернули і з гімном на устах пішли!.. О. Олесь». Михайла Вербицького зображено

Ювілей Миколи Лисенка (1842–1912), «основоположника української класичної музики» (надпис на конверті 1992 р.) було вперше відзначено випуском конверта з його портретом 1962-го. Тоді ж філателісти Львова видали пам’ятковий конверт (накладом 900 примірників) із надписом: «120 лет с дня рождения М. Лысенко – классика украинской музыки». 125-річний ювілей вшановано поштовим конвертом із двомовним надписом і російськомовним штемпелем (Полтава, 22.03.1967). А от до 150-річчя Пошта України випустила марку (17) й конверт із МУЗИКА | 4–6‘2011

пам’ятним штемпелем (Київ, 22.03.1992). Презентувала також конверт зі своїм штемпелем («22.03.92. 150 – М.В. Лисенко. Київ-1») канадська фірма, яка друкувала поштову марку, але текст на зворотному боці конверта мало інформативний і навіть неграмотно складений. Того ж дня застосовувався штемпель іншого зразка в Полтаві та селі Гриньках, де народився композитор. До ювілею було приурочено Всеукраїнський конкурс піаністів

інших київських монументів і на конверті до 1500-річчя Києва (1981 р.). Композитор, педагог, музичний діяч Іван Біликовський (1846–1922) у 1896 році в Станіславі (тепер Івано-Франківськ) заснував музично-хорове товариство «Боян». Його 150-річчя відзначено пам’ятковим штемпелем (Івано-Франківськ, 08.10.1996). Галичанин Віктор Матюк (1852–1912) був сільським священиком, створював музи-

Твори на слова Тараса Шевченка композитора, хорового диригента, педагога Гордія Гладкого (1849–1894), насамперед «Заповіт», «Зоре моя вечірняя» та інші стали народними піснями. До ювілею митця було випущено конверт, пам’ятковий штемпель (Полтава, 20.04.1999). Друга половина ХІХ – початок ХХ сторіч характеризувалися пожвавленням музичного життя в Україні, появою оригінальних музич-

25 24

(штемпель – Полтава, 18–21.03.1992) та Всеукраїнський фестиваль (штемпель – Полтава, 19–21.06.1992). Українське товариство філателістів і нумізматів у Філадельфії (США) представило до ювілею Миколи Лисенка конверт із зображенням титульних сторінок «Другої української рапсодії» та опери «КозаДереза». Лисенківська тема у філателії доповнюється відтворенням пам’ятника композиторові в Києві (скульптор О. Ковальов) на конвертах 1976, 1981 та поштових листівках 1968, 1982, 1986, 1991 років. Цей пам’ятник серед 4–6‘2011 | МУЗИКА

ку до драм, писав солоспіви, уклав хоровий збірник «Боян» (1884 р.), «Руський співаник для шкіл народних» (1886 р.) тощо. Конверт із його портретом – 2001 року, штемпель – Львів, 18.02.2002. Михайло Завадський (1828–1887) був, як зазначено на конверті з його портретом (2003 р.), «українським композитором польського походження». Працюючи педагогом у Києві, Кам’янці-Подільському, він став і автором понад 500 творів, пов’язаних переважно з українською тематикою (запорозькі марші, шумки, чабарашки, рапсодії тощо).

них опусів різних жанрів. На хвилі національного відродження композитори брали активну участь у громадському житті, займалися педагогічною діяльністю, просвітництвом. Культурним діячем широкого діапазону був Микола Аркас (1853–1909; марка, Перший день – Миколаїв, 21.02.2003). Окрім опери «Катерина», обробок народних пісень, він відомий і як автор «Історії України-Русі» (18). Олександр Кошиць (1875–1944; конверт з оригінальною маркою 2000 р.) знаний не тільки як хоровий, театральний, оперний диригент, але й автор духовних творів,

неформат фольклорних обробок. Засновник і диригент Української республіканської капели (1919 р.), він відвідав із нею багато країн Європи, а потім жив і працював у США, Канаді, скрізь пропагуючи українську музику, народну пісню (19). Микола Леонтович (1877–1921; немаркований конверт, Перший день – Київ, 21.06.2002; конверт 2007 р.) – славетний композитор, хоровий диригент, музично-громадський діяч, педагог, збирач музичного фольклору (20). На конверті 1977 року зображено встановлений йому в Тульчині, де він працював з 1919-го до своєї трагічної загибелі від руки червоного чекіста, пам’ятник (скульптор Г. Кальченко). Сторіччя від дня народження митця відзначено пам’ятковим російськомовним штемпелем (Немирів, 13.12.1977), 125-річчя – так само штемпелем (м. Хмельницький, 13.12.2002). На конвертах, випущених Поштою СРСР у пам’ять про українських композиторів, які працювали після 1917 року, обов’язково фігурував надпис «український радянський композитор»: Павло Сениця (1879– 1960; конверт 1979 р.), Василь Верховинець (1880–1938; конверт 1979 р.), Яків Степовий (1883–1921; конверт 1983 р.), Михайло Скорульський (1887–1950; конверт 1987 р.), Віктор Косенко (1896–1938; конверт 1986 р.; марка Пошти України 1996 р. (21); штемпель – Житомир, 23.11.1996). Композитор Кирило Стеценко (1882–1922) вшанований випуском конверта СРСР 1982 року і України – 2007-го. На останньому – його портрет в оригінальній рамці й вислів – «Пісня українська розкаже народові його історію… і він узнає і серцем своїм прийме дух вільності і свободи». Левкові Ревуцькому (1889–1977) присвячено конверти 1979, 1989 (російськомовний штемпель – Чернігів, 20.02.1989) і 2009 років. Пошта України відзначила композитора, музико- та літературознавця Володимира Щепотьєва (1880–1937; конверт, штемпель – Полтава, 25.09.2005), видатного композитора і педагога Бориса Лятошинського (1894/5– 1968; конверт 1995 р.), композитора, хорового диригента, викладача Григорія Верьовку (1895–1964; штемпель – Березна Чернігівської обл., 26.12.1995). У музичній творчості другої половини ХІХ – початку ХХ століть від своїх східних побратимів не відставали композитори, які жили на захід від Збруча, що також відображено у філателії. 1990 року видано конверт на пошану композитора й музичного діяча Дениса Січинського (1865–1909). Разом із цим в обіг надійшов конверт із зображенням пам’ятника Денисові Січинському, встановленого в ІваноФранківську (1943 р., скульптор М. Зорій). Автором кількох опер, інструментальних творів був Яків Лопатинський (1871–1936; штемпель – м. Долина Івано-Франківської

обл.,10.08.1996). Іван Левицький (1875–1938; немаркований конверт, штемпель – Тернопіль, 16.11.2000) – автор скрипкових, хорових творів переважно на вірші Тараса Шевченка. Ім’я славетного Станіслава Людкевича (1879–1979) – композитора, музикознавця, фольклориста, педагога, доктора музикознавства (1908 р.) вшановано випуском конвертів (1988, 1999, 2008 рр.), поштової марки (Перший день – Львів, 24.01.2004) (22). Авторові відомої пісні «Гуцулко Ксеню», оперет, камерно-інструментальних творів, одному із засновників Гуцульського ансамблю пісні і танцю (1940 р.) Ярославу Барничу (1896–1967) присвячені непоштовий конверт і пам’ятковий штемпель (Івано-Франківськ, 30.09.1996). До ювілею композитора, піаніста, музикознавця, педагога Василя Барвінського (1888– 1963) 2008 року видано конверт. По-різному складалася доля українців, творчої еліти за непростих історичних обставин на Батьківщині. Доводилося з різних причин покидати рідну землю, творити поза Україною, збагачуючи чужу культуру. Вірним українству залишився композитор, диригент, педагог, професор (1963 р.) Андрій Гнатишин (1906–1995), чиє творче життя було пов’язане з Віднем. Конверт із його портретом 1979 року випущено зусиллями СУФА. Вдруге такий конверт вийшов 1991-го, доповнений пам’ятковим штемпелем із портретом митця і надписом: «Андрій Гнатишин, 85-ліття з дня народження» та німецькою мовою – «Виставка. Композитори на австрійських поштових марках» (Відень, 01.12.1991) (23). Пошта України також присвятила йому конверт 2006 року, коли відбулося і пам’яткове погашення (Львів, 20.12.2006). Особистість Ігоря Стравінського (1882– 1971), видатного російського композитора, вшановано філателістичними випусками трьох країн, із якими він був пов’язаний походженням, навчанням, творчістю, проживанням. Поштову марку з його портретом видано в США, де він мешкав із 1940 року (24). 1994-го в Україні відбулися наукова конференція і фестиваль, присвячені митцеві. До цієї події приурочено непоштовий конверт («Стравінський і Україна. Устилуг, Луцьк, Київ»; штемпель – Луцьк, 01.06.1994). У 2007 році Пошта України видала поштову марку із зображенням композитора (Перший день – Київ, 08.06.2007) (25). Частину конвертів Першого дня випущено з помилковим надписом: замість 125 – «100 років від дня народження». Того ж року Пошта Росії так само видала конверт з оригінальною маркою (у візерунку портрет), присвячений Ігорю Стравінському. Із українських композиторів, які народилися і працювали в ХХ столітті, Пошта СРСР удостоїла випуском поштових конвертів Олексія Рябова (1899–1955; конверт 1989 р.), Оскара Сандлера (1910–1981; конверт 1989 р.), Ана-

толія Кос-Анатольського (1909–1983). Сторіччя від дня народження останнього відзначила Пошта України (конверт з оригінальною маркою, штемпель – Львів, 01.12.2009). Конверти Пошти України є із портретами Андрія Штогаренка (1902–1992; 2002, оригінальна марка), Юлія Мейтуса (1993–1997; 2002, оригінальна марка), Климентія Домінчена (1907–1993; конверт 2007 р.), Володимира Верменича (1925–1986; немаркований конверт, штемпель – Полтава, 03.08.2000), Ігоря Шамо (1925–1982; конверт 2000 р., оригінальна марка; штемпель – Київ, 21.02.2000), Василя Безкоровайного (1880–1966; конверт 2010 р.), Олександра Спендіарова (1871– 1928; конверт і штемпель – Сімферополь, 01.11.2011). На честь видатних композиторів братів Георгія (1913–1992) та Платона (1918–1989) Майбород до їхнього, відповідно, 80-ти і 75-річчя полтавські колекціонери виготовили конверти, прикрашені орнаментами різних кольорів із нотними рядками пісні «Рідна мати моя», які погашувалися штемпелем – Полтава, 01.12.1993. Пошта України 2008-го випустила конверт із портретом Платона Майбороди. Ореол легендарності особистості Володимира Івасюка (1949–1979) зумовлений надзвичайно широкою популярністю його пісенної творчості, а також загадковими обставинами трагічної загибелі. У 2009 році в обіг надійшов поштовий конверт (штемпель чорного і голубого кольору – Кіцмань Чернівецької обл., 04.03.2009). За десять років до того, з нагоди 50-річчя від дня народження було видано немаркований конверт і поштову марку (Перший день – Київ, 04.03.1999) (26). Цього ж дня пам’яткове погашення відбулося в Чернівцях і Кіцмані штемпелями інших зразків. Передчасно трагічно обірвалося життя композитора і співака Ігоря Білозіра (1955– 2000; немаркований конверт, штемпель – Львів, 24.03.2005). У 1974 році українські філателісти США виготовили конверт у пам’ять «П-ні Марчак», яка «упокоїлася в Бозі» й «…створила музику до першого вірша Лесі Українки “Ні долі, ні волі у мене нема…”» На жаль, уточнити, хто така Марчак, не вдалося. Можна сподіватися, що ювілейні комітети, Національна спілка композиторів, Національна всеукраїнська музична спілка та інші установи, подаючи заявки та пропозиції до видавництва «Марка України», сприятимуть примноженню філателістичної продукції, присвяченої українській музиці, а отже й пропаганді її успіхів і досягнень у світі. От, наприклад, наступного, 2012 року світ відзначатиме ювілей Миколи Лисенка, до якого постановою Верховної Ради України запропоновано видати цілу серію поштових марок. Що ж, чекатимемо! МУЗИКА | 4–6‘2011

ПЕРЕДПЛАЧУЙТЕ НАШІ ВИДАННЯ У 2012 році ПЕРЕДПЛАТА НА 6 МІСЯЦІВ

133,11 грн

102,09 грн

70,11 грн

66,33 грн

82,77 грн

66,33 грн

50,61 грн

Передплату можна оформити в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України, через передплатні агентства, а також у редакції Газетно-журнального видавництва Міністерства культури України У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua, на сторінці «Передплата On-Line» Довідки за тел.: (044) 498-23-64, e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com ШАНОВНІ ЧИТАЧІ! Видання ДП «Газетно-журнальне видавництво» Ви можете придбати в кіосках «Преса» м. Києва і в поштових відділеннях Київської області. Наші газети та журнали також продаються в мережі книжкових магазинів «Є», художніх музеях, театрах, театральних касах

4 820157 940075

Індекс 74310

Фото Романа РАТУШНОГО