Журнал Музика by Національне газетно-журнальне видавництво

№2

2012

БРАВО, МАЕСТРО!

Корифеї вітчизняного мистецтва Оркестр у ролі Попелюшки Українська музика в Азербайджані

Журнал «Музика» – один із найповажніших в Україні (видається з 1923 року). Це єдиний науковопопулярний журнал з питань музичної культури в державі. На його сторінках розкривається широка панорама сучасного музичного життя України в усьому розмаїтті: розповідається про творчість українських композиторів і виконавців, про фестивалі, конкурси, концерти, музичні вистави в різних регіонах країни й за кордоном, розглядаються проблеми молодіжного мистецтва тощо. Наші матеріали зацікавлять як професіоналів, так і любителів музики різних жанрів і стилів. Фахові статті, яскраві кольорові ілюстрації, оригінальний дизайн буде до вподоби читачам будь-якого віку.

ВЖЕ СЬОГОДНІ ЖУРНАЛ МОЖНА ПРИДБАТИ: – у мережі Книгарень «Є»; – у мережі кіосків «Преса» (м. Київ); – у кіоску в Національній музичній академії України імені Петра Чайковського (м. Київ, вул. Архітектора Городецького, 1-3/11); – у книгарні «Наукова думка» (м. Київ, вул. Грушевського, 4); – у книгарні Наукового товариства імені Тараса Шевченка (м. Львів, проспект Шевченка, 8); – у «Книгарні-ка’вярні» (м. Одеса, вул. Катерининська, 77). Придбати окремі примірники та передплатити видання в електрон ній версії можливо за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу.

ЧИТАЙТЕ ЖУРНАЛ «МУЗИКА» – І ВАШ СВІТ ПОПОВНИТЬСЯ НОВИМИ ЯСКРАВИМИ Й ЧИСТИМИ ТОНАМИ, ЖИТТЯ «ЗАЗВУЧИТЬ» ІНАКШЕ!

№ 2 (385) ’2012



Рік заснування – 1923 НАУКОВО-ПОПУЛЯРНИЙ ЖУРНАЛ Засновники: Міністерство культури України Спілка композиторів України Всеукраїнська музична спілка Видавець: ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 Тел. +38(044) 498-23-65 Генеральний директор Олеся БІЛАШ



Головний редактор Ольга ГОЛИНСЬКА Видавнича рада

Олеся БІЛАШ (голова), Віктор ПАСАК, Максим БУДАРІН, Віктор ВЕЧЕРСЬКИЙ, Олена ВОРОНЬКО, Ольга ДАРИБОГОВА, Оксана ІОНОВА, Лариса ЛЕБЕДІВНА, Іван МЕЧКОВ, Лариса НІКІФОРЕНКО, Олена ЧЕРЕДНИЧЕНКО, Михайло ШВЕД, Ігор ГИРИЧ, Людмила ГНАТЮК, Ольга ГОЛИНСЬКА, Алла ПІДЛУЖНА, Наталя ПОТУШНЯК



Адреса редакції:

03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 Тел. +38 (044) 498-23-65 E-mail: zhurnal_muzyka@ukr.net

Розповсюдження, передплата, реклама: Тел.: +38 (044) 498-23-64, +38 (050) 310-56-63

Реєстрація:

Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації – КВ № 954 від 25.08.1994 Виходить що два місяці

Засадниче:

Редакція, окрім спеціально обумовлених випадків, подає авторський погляд

Усі права застережено:

На обкладинці фото Романа РАТУШНОГО

Дизайн і верстка Наталії КОВАЛЬ



Друкарня

ТОВ «Видавничо-поліграфічна компанія “Експрес-Поліграф”» 04080, м. Київ, вул. Фрунзе, 47б Тел. +38(044) 417-25-93 Наклад 1000 прим. Ціна договірна

Передплатний індекс 74310 http://uaculture.com

Любі шанувальники мистецтва! Прийшла весна, прокинулася природа, усе навкруги розцвітає, розкривається назустріч сонцю. А сторінки нашого журналу наповнилися свіжими барвами розмаїтої мозаїки музичних подій. Навіть побіжно оглянувши тематику статей цього номера, можна помітити, що значна їхня кількість тією чи іншою мірою пов’язана з професією диригента або музичним театром. Воно й не дивно: 27 березня світ відзначає Міжнародний день театру, а музичного театру без диригента не існує. Цю ідею віддзеркалила й обкладинка – на першій і останній її сторінках бачимо диригентську паличку з партитурами (композиція фотографа Романа Ратушного) та афішу вистави «Любовний напій» Гаетано Доніцетті, прем’єрі якої у Львівській опері присвячено статтю Любові Кияновської. До слова, цей плакат (художник – Юрій Ямаш) – експонат унікальної виставки оперних сценографів у Львові, про котру розповідає Надія Труш. Цікавими враженнями від оперного фестивалю у Мінську ділиться Марина Черкашина-Губаренко. Згадати про незгасаючу зірку української опери Марію Литвиненко-Вольгемут пропонує Тетяна Швачко. Серед низки театральних професій є багато таких, котрі завжди залишаються «за кадром», але дуже важливі для створення спектаклю. До них, зокрема, належить хормейстерський фах. Галина Степанченко знайомить читачів із головним хормейстером Київського муніципального театру опери і балету для дітей та юнацтва Анжелою Масленниковою. Хормейстерську тему продовжує Інесса Ракунова, оповідаючи історію одного з найкращих дитячих хорових колективів Києва «Зірниця» і його засновника, незмінного художнього керівника Павла Мережина, який нещодавно відзначив 50-річчя творчої діяльності. Відомому регентові Олексію Сніжинському та його синові композиторові Віталію Годзяцькому був присвячений оригінальний міні-фестиваль у Дрогобичі під умовною назвою «Музичні династії України». Про видатного диригента ХХ століття Натана Рахліна йдеться у публікації «Браво, Маестро!», побудованій на ексклюзивних спогадах його учнів.

До 170-річчя основоположника української класичної музики Миколи Лисенка презентуємо інтерв’ю з його онукою Радою Лисенко. Ірина Сікорська побувала у Кіровограді на П’ятому конкурсі юних композиторів імені Юлія Мейтуса. Рубрика «Молодіжний форум» представляє співачку Младу, яка працює у своєрідному жанрі ethno-fantasy music. Анна Луніна розмірковує щодо проблем сучасних українських фестивалів. Про численні труднощі в діяльності Національного симфонічного оркестру України говорить його генеральний директор Олександр Горностай. Запроваджуємо нову рубрику «Клі пи». У ній друкуватимуться художні твори різних жанрів, пов’язані з музикою і музикантами. Відкриває її оповідання поета і письменника Сергія Лазо про В’ячеслава Хурсенка. Іще одну нову рубрику «Українці за кордоном» розпочинає ґрунтовна публікація Тамари Невінчаної «Симфонія паралелей». У ній ідеться про непересічну подію – «Дні української нової музики в Азербайджані», які у березні пройшли вперше за двадцять років незалежності обох держав! Отже, весна у розпалі. Вона ще принесе багато вражень, про які ми обов’язково вам розповімо. А для того, щоб і надалі бути обізнаними з усім, що відбувається на ниві музичної культури, не забудьте передплатити наш журнал на друге півріччя! Головний редактор Ольга ГОЛИНСЬКА

український формат 4 Рада Лисенко:

«Українська музика тримає мене в житті…»

Наталія Зінченко

стор.

фести

8 Оперне свято у Мінську

Марина ЧеркашинаГубаренко

14 Арт-фест: титул чи не-титул?

Анна Луніна

… і тести

стор.

18 П’ятий ювілейний

Ірина Сікорська

метри 20 Корифей української опери

Тетяна Швачко

Ольга Голинська

26 Браво, Маестро! стор.

стор.

молодіжний форум 28 Млада: «Українська

музика варта пошани!»

Богдана Костюк

альма-матер 30 «Зірниця» – те саме,

що зірка

стор.

Інесса Ракунова

36 Випробування

класикою

Любов Кияновська

камертон 40 Оркестр у ролі стор.

Попелюшки

Ольга Кізлова

44 Хорові арабески

Анжели Масленникової

Галина Степанченко

музичні ключі 48 Музичні династії

України: Олексій і Віталій Годзяцькі

стор.

Олександр Німилович

кліпи стор.

52 Остання риболовля

В’ячеслава Хурсенка

Сергій Лазо

українці за кордоном 56 Симфонія паралелей

стор.

Тамара Невінчана

неформат

стор.

«Карміна Бурана». Тадей Риндзак. 2006 р.

стор.

вогні рампи

62 До глядача – зі

спектаклями і виставками

Надія Труш

УКРАŸНСЬКИЙ ФОРМАТ Наталія ЗІНЧЕНКО

РАДА ЛИСЕНКО:

Фото Євгена ЧУЄВА

«Українська музика тримає мене в житті...»

Зі школярами у Музеї Миколи Лисенка

МУЗИКА | 2‘2012

Фото Романа РАТУШНОГО

Цьогоріч Україна і світ відзначають ювілейні дати, пов’язані з ім’ям видатного українського композитора-класика Миколи Лисенка: 170-річчя від дня народження та 100-річчя смерті. По всій Україні відбуваються різноманітні фестивалі, концерти, наукові конференції, восени має пройти Конкурс виконавців імені Миколи Лисенка… Про діда, ювілейні заходи та про себе розповіла читачам журналу онука композитора – відома українська піаністка і викладач Національної музичної академії імені Петра Чайковського, заслужена артистка України, професор Рада Лисенко

У ШКОЛІ ІМЕНІ МИКОЛИ ЛИСЕНКА НЕ ВИВЧАЮТЬ ЙОГО ТВОРІВ Із Радою Остапівною ми зустрілись у її класі в Національній музичній академії України. Нам дозволили бути присутніми на уроці, і ми із захопленням слухали гру на двох роялях педагога та учениці – аспірантки з Китаю Сін Сін Ма. – Сін Сін прийшла до мене після закінчення консерваторії, – розповіла Рада Остапівна. – Вона в Україні з сьомого класу – спочатку навчалася в десятирічці імені Лисенка. Довідавшись, що я його онука, попросила мене дати їй якісь ноти Миколи Віталійовича, бо ні в школі, ні в консерваторії не вивчала жодного його твору. А їй соромно повертатися додому без знання музики композитора, ім’я якого носить школа. Я дала ноти. Дівчина їх швидко вивчила і вельми віртуозно зіграла. Нині вона – аспірантка музичної академії і обов'язково братиме участь у Конкурсі імені Миколи Лисенка. Конкурси ми проводимо у ювілейні роки Лисенка, починаючи з 1962-го. Спочатку вони були республіканськими, потім всеукраїнськими, а нині – міжнародні. На минулий конкурс приїздило двоє москвичів, білоруси, кавказці й китаєць, який навчається в Одесі. Одного разу на Конкурсі імені Лисенка китаєць навіть виборов першу премію. Дуже вправний виконавець. Наші музиканти, на жаль, уже не так рвуться до консерваторії, бо зараз тяжко влаштуватися на роботу, мало платять. А це ж важка праця, музикою займаються з дитинства. До того ж, телебачення, вуличні концерти поступово витісняють академічне мистецтво. Молодь задовольняється участю в усіляких шоу та конкурсах на кшталт «таланти твої, Україно», а професійна музика нікому не потрібна. От навіть у школі Лисенка майже не вивчають його творів. Лисенка багато співають, а ось грати – не грають. Конкурс імені Миколи Лисенка проводять на державному рівні. Організатори зацікавлені в тому, щоб молодь брала участь у ньому. Зараз підняли планку премій в грошовому еквіваленті. Тож переможці отримають великі суми – 15 тисяч за перше місце і 10 та 5 – за друге

2‘2012 | МУЗИКА

ФЕСТИ Марина ЧЕРКАШИНА-ГУБАРЕНКО

ОПЕРНЕ СВЯТО Офіційною датою заснування театру опери та балету у столиці Білорусі Мінську вважається 1933 рік. Однак фактично історія театру розпочалася з появою у центрі міста красивої театральної будівлі, створеної за оригінальним проектом архітектора Йосипа Ланбарда і урочисто відкритої 10 березня 1939-го. У часи окупації сюди потрапила бомба, театр розграбували, а зібрана з евакуйованих артистів трупа з 1942 року до визволення Мінська давала вистави у Горькому (тепер Нижній Новгород). Новий етап діяльності театру ознаменувався відкриттям відновленої споруди на Троїцькій горі у 1948 році. Ще одна генеральна реконструкція відбулася вже у наш час. Вона відіграла вирішальну роль не лише в істотному покращенні зовнішнього вигляду та інтер’єрів приміщення – фойє, закулісної частини, глядачевої зали. Театр одержав найновішу сценічну техніку та машинерію, що відкрило широкі можливості для модернізації стилістики вистав і застосування сучасних постановочних рішень

той самий час до творчого керівництва колективом був запрошений талановитий український диригент, вихованець львівської школи Віктор Плоскіна. Підняти на новий рівень театральну культуру оперних вистав довірили новому головному режисеру, випускникові Російської академії театрального мистецтва Михайлу Панджавідзе, який уже встиг яскраво проявити себе на різних оперних сценах. Професіонально міцним хором театру багато років керує досвідчений хормейстер Ніна Ломанович. Окрім оперних вистав, вона

готує з колективом складні концертні програми. Нові лідери докладають чимало зусиль, щоб Національний Большой театр опери та балету Республіки Білорусь органічно вписався у світовий оперний процес, а його постановки викликали широкий резонанс у пресі й відповідали сучасним тенденціям у галузі оперної режисури, сценографії, музичної інтерпретації творів класичного репертуару. При плануванні поточної афіші репертуарних оперних театрів завжди виникає складна проблема старіння популярних вистав, життя яких

перед тим тривало багато сезонів. Такі спектаклі зношуються морально і технічно, їхня сценічна форма вже не відповідає новим вимогам. До того ж, у колективі відбувається природна зміна поколінь. Молоді співаки, котрі не брали участі у процесі підготовки вистави, вводяться у неї в короткі терміни. Завдяки все більшій доступності відеоверсій оперних постановок різних театрів світу, є можливість їх порівнювати, насолоджуватися майстерністю найвідоміших зірок, бути обізнаними з режисерськими експериментами, які породжують запеклі МУЗИКА | 2‘2012

У МІНСЬКУ запрошеного театрального колективу з новою постановкою. Далі демонструються три власних вистави, а завершується все урочистим концертом за участю місцевих і приїжджих солістів, а також оркестру і хору театру. Я потрапила на мінський форум наприкінці 2011 року. На його від критті Московський академічний музичний театр імені Костянтина Станіславського і Володимира Не мировича-Данченка показував «Тра віату». Наступною виставою була оновлена мінська «Аїда» з ретельно реставрованими масштабними де-

кораціями відомого сценографа Євгена Чемодурова, чия творчість тісно пов’язана з мінською сценою. Я приїхала трохи пізніше і переглянула два інших спектаклі й заключний гала-концерт, у якому достойно виступив соліст Національної опери України, володар міцного, добре обробленого баса Сергій Магера. «Севільського цирульника» Джоаккіно Россіні можна назвати однією з обов’язкових складових афіші чи не всіх репертуарних оперних театрів. Вважається, що цю оперу ставити легко. Відомі арії на слуху, вокалісти часто засвоюють їх іще

«Севільський цирульник». Сцена з вистави

Фото надане організаторами фестивалю

дискусії. Нові ідеї тепер розповсюджуються дуже швидко, одночасно консервативні смаки оперних меломанів і оцінки критиків – прихильників сучасного «режисерського театру» – розходяться все більше. Аби продовжити післяпрем’єрне життя репертуарної вистави, її бажано вивезти на гастролі або включити у якийсь фестивальний проект. Так і зробили керівники мінської опери, коли ще у 2010 році організували на базі власного театру «Різдвяний оперний форум». Згідно з його концепцією, святковий показ оперних вистав розпочинає виступ

2‘2012 | МУЗИКА

ФЕСТИ Анна ЛУНІНА

АРТ-ФЕСТ:

ТИТУЛ ЧИ НЕ-ТИТУЛ?

Фото Романа РАТУШНОГО

Ця стаття продовжує полеміку, розпочату в попередньому номері журналу навколо «Київ Музик Фесту-2011». Але тільки певною мірою, бо, попри те, що в ній «Музик Фест» висвітлено більше, порівняно з іншими фестивалями, йтиметься про загальний стан українських форумів академічної музики. Фест – лише привід для обговорення. Питання про проблеми фестивалів уже давно назріло, адже наші традиційні фестивалі за довгі роки існування набули не лише позитивного досвіду, але й вад. Тож автор запрошує до дискурсу про сучасний АРТ-ФЕСТ. Що це за феномен? Поміркуємо…

Хор імені Платона Майбороди Національної радіокомпанії України. Диригент – Юлія Ткач

МУЗИКА | 2‘2012

Фото Олега ВОЛОДИМИРСЬКОГО

ПОЛЕМІКА ПРО УКРАЇНСЬКІ ФЕСТИВАЛІ – БОЛЮЧА ТЕМА? «Бігбордові», тобто провідні вітчизняні фестивалі, що мають статус міжнародних, репрезентують себе як головні й «просунуті» арт-акції, щорічно відбуваються у великих містах країни: в столиці – «Київ Музик Фест», «Музичні прем’єри сезону», форум «Музика молодих» (раз на два роки), у Львові – «Контрасти», Одесі – «Два дні й дві ночі нової музики», Харкові – «Харківські асамблеї» тощо. Усі вони мають доволі поважний «вік», що доводить їхню життєстійкість і значущість, але в них також є й певні проблеми – спільні та «індивідуальні». Одеські «Два дні й дві ночі» – це, так би мовити, окрема «пісня», тому потребують спеціальної розмови. Якщо ж коротко, то фестиваль – камерний за часовим перебігом: дві доби музики у режимі non-stop. І його естетичний модус, на відміну від інших форумів, не академічний, а з креном у бік поставангардної драйвовості. Хоча за сімнадцять років існування він уже став по-своєму академічним і традиційним, з огляду на постмодернову стилістику, яку активно пропагує. Один із його мінусів, на думку постійних слухачів, – нарочите культивування експериментальних, навіть антимузичних за звуковою суттю зразків, аж до вихолощення поняття краси музичної матерії. Адже те, що було цікавим, епатажним у пору активного знайомства з європейським, свого часу забороненим авангардним продуктом, що емоційно збуджувало й перевертало свідомість, зараз уже не дивує й не бентежить. Тож, можливо, і для цього фестивалю, як і для інших, настав час пошуку нових арт-вирішень? Як альтернатива: розширення стилістично-естетичних орієнтирів. Бо поставангард уже, правду кажучи, вітчизняному слухачеві неабияк набрид. Інші з перелічених фестивалів мають явно виражений академізований характер. Це великоформатні десятиденні або двотижневі (плюс-мінус) марафони з чималою кількістю концертів, причому різних за персоналіями, жанрами, стилями й естетикою. Тому всі вони за структурою певним чином хаосні й атематичні. Проте, приміром, міжнародному форумові «Музика молодих» така модель не заважає, тому що фестиваль сфокусовано на молоді, а ця генерація митців – наймобільніша соціальна група, якій потрібно експериментувати, шукати себе й формувати власний стиль і почерк. Тож форумові пробачаються певні неорганізованість і безсистемність. Що стосується інших фестивалів, то немає сенсу характеризувати кожен із них. Це – тема окремої статті. Лише наголосимо, що всі вони мали досить успішний старт, але зараз їхня загальна головна «хвороба» – відсутність чіткої спрямованості у розвитку, яскравої тематики й композиції. Складається враження, що вони проводяться за інерцією, за якимось старомодним лекалом. Щоб детальніше означити проблему, візьмемо за зразок минулорічний «Київ Музик Фест». Чому саме його? Тому що це – один із найстаріших і найавторитетніших фестивалів, який пройшов порівняно недавно. Але ще раз підкреслю: його «побратими» мають приблизно такі ж самі проблеми. Утім слід віддати належне «Прем’єрам сезону-2011», – фестиваль, без усіляких натяжок, був насправді цікавим і виділився серед низки попередніх. Отже, спробуймо розглянути фест-акцію з критичного кута зору.

2‘2012 | МУЗИКА

Моніка Данієльсон (Швеція, сопрано)

ТИТУЛ ЧИ НЕ-ТИТУЛ? Це питання виникло як свого роду реакція на урочисту преамбулу до початку події голови правління Національної спілки композиторів України Ігоря Щербакова, котрий оголосив «Київ Музик Фест» «титульним» українським фестивалем. Із цим визначенням важко не погодитись, оскільки фест відбувся вже у двадцять друге, що є свідченням сталості й стабільності в контексті доволі складних нинішніх економічних і соціокультурних реалій. А ще це говорить про інтерес і бажання організаторів проводити такий щорічний осінній марафон, який став своєрідною візитівкою столиці зокрема й України в цілому. Але є і другий бік медалі. За двадцять два роки будьяке явище набуває тенденції костеніти. Фестиваль вступив у фазу зрілості, а цей етап небезпечний укоріненням шкідливих звичок, одна з яких – інерція й орієнтир на давно сформований шаблон. І насправді, фест став якоюсь стандартизованою культурно-музичною акцією, що розігрується за трафаретом: урочисто-помпезне відкриття і пафосне завершення, між ними упродовж тижня – по два-три симфонічних, камерних або хорових концерти на день, що нагадують «збірну солянку» зі строкатою низкою імен авторів і їхніх опусів. Традиційні й учасники – місцеві симфонічні, камерні оркестри, хорові колективи, солісти... Саме за такою схемою розгортався й «Фест-2011». Були і світові прем’єри, здебільшого творів вітчизняних композиторів, і українські, що репрезентували опуси іноземних авторів. Адже який фестиваль без новинок? І в цьому пункті традиція завжди буде спрямована тільки в позитив. Ясна річ, що при всій типовості фесту кожен рік накладає на нього свої індивідуальні мітки. До розряду подій

…І ТЕСТИ Ірина СІКОРСЬКА

П’ЯТИЙ, ЮВІЛЕЙНИЙ У Кіровограді з великим успіхом пройшов П’ятий обласний конкурс юних композиторів пам’яті Юлія Мейтуса «Класік-проект» Хор Кіровоградського музичного училища «Prima Vista». Диригент – Оксана Трушина

популярніша нині в Україні авторка музики для дітей (і не тільки, адже сьогодні практично не існує хорового колективу – від найменших до всесвітньо відомих, у репертуарі яких би не було її творів). Авторський концерт мисткині пройшов, без перебільшення, тріумфально. Відкрив програму училищний хор «Prima Vista» (диригент – Оксана Трушина) прем’єрою чудової лемківської колядки «У Віфлеємі в стайні на сіні…», обробку якої композиторка здійснила спеціально до цієї імпрези. У виконанні студентського камерного оркестру (керівник – Наталя Хілобокова) прозвучали Чотири хорали та «Аркан» (перекладення для оркестру зробив викладач школи Богдан Максименко). Пролунали також вокальні мініатюри, які заспівали хор молодших класів (керівник – Вікторія Шелабокова), ансамблі різних складів і солісти. Не оминули й відомих «Закарпатських новелет» для фортепіано. А кульмінацією програми стала Тема з варіаціями для ксилофона, блискуче відтворена учнем школи

Олегом Бабенком. Про творчість видатної композиторки присутнім розповіла авторка цих рядків. Це вже другий візит Богдани Фільц до Кіровограда: п’ять років тому авторським концертом у школі вона відкрила своє святкове турне Україною з нагоди діамантового ювілею. Тож нині на композиторку чекали з нетерпінням, а вона їхала до справжніх шанувальників і друзів. Після закінчення імпрези довго не змовкали оплески, діти, викладачі й батьки підходили за автографами, консультаціями, разом фотографувалися… Нинішній конкурс супроводжували ще кілька вельми цікавих акцій: в Обласному художньому музеї було розгорнуто виставку портретів видатних особистостей Кіровоградщини під назвою «Постать музиканта очима художника». Учениця школи Анна Куба представила власну музикознавчу розвідку «Юлій Мейтус – майстер українського ліричного романсу» й сама її вокально проілюструвала.

Фото Ігоря ДЕМЧУКА

огодьтеся: хоча й маленький, а все ж ювілей. Здається, ще вчора директор кіровоградської дитячої музичної школи № 2, яка нині носить ім’я видатного українського композитора Юлія Мейтуса, народженого в колишньому Єлисаветграді (до речі, вперто мусуються думки про повернення Кіровограду його історичної назви), Валентина Ревенко вирішила провести конкурс юних композиторів до 100-річного ювілею (2003 р.) митця. На той час у школі вже понад десять років діяв Народний музей Юлія Мейтуса, – заснований у 1987-му, заклад став єдиним в Україні прижиттєвим музеєм композитора. Тут було зібрано багато цінних і цікавих експонатів, колись подарованих самим Юлієм Мейтусом, а потім – і його родиною. Тож цілком логічно було спробувати дізнатися, чи є у рідному місті українського класика, де працюють чотири музичні школи, перспективи побачити його творчого «нащадка»? Задуманий як «одноразова» акція, конкурс виявився таким успішним, що просто потребував продовження. Проводиться він що два роки, і свого часу в його журі головували композитори Олег Польовий (Одеса), Геннадій Сасько, Михайло Степаненко, Левко Колодуб (усі – Київ). Природно, що згодом до конкурсу додався обов’язковий авторський концерт гостя: спочатку силами учнів і викладачів школи, пізніше долучилися студенти й педагоги Кіровоградського музичного училища, приміщення якого сусідить із школою. Цьогоріч головою журі була Богдана Фільц – мабуть, най-

МУЗИКА | 2‘2012

Богдани Фільц, а в концертній залі виступили переможці конкурсів минулих років. Отже, загалом вийшов справжній фестиваль з ушанування пам’яті Юлія Мейтуса, а його назва «Класік-проект» засвідчила подальші пріоритети акції: розвиток вітчизняної академічної музики. А тепер, власне, про сам конкурс. Він проходив у двох вікових категоріях: молодша і старша групи за номінаціями «інструментальна», «вокальна» та «камерна музика». Наймолодшим учасникам випов нилося дев’ять років, найстарші перетнули шістнадцятиріччя (загалом їх було 23). І що прикметно: твори молодших виявилися значно цікавішими, змістовнішими, спов неними фантазії. Тут був і неокласичний фортепіанний «Менует а’la Гайдн» (Давид Савицький), і поетичне струнне тріо «Мрії» (Лоліта Рудь), і задерикувата «Баба Яга» (Софійка Савицька), і вокальний джазовий квартет «Summer is over» (Олександр Коваленко), і епічна прелюдія для бандури «Бандуристе, орле сизий» (Дар’я Кібіцева). Власна «родзинка» була у кожного автора, як і свій почерк, творче обличчя. Старші обмежили себе переважно пісенним жанром, хоча й тут були доволі віртуозні Варіації для гітари на тему української народної пісні «Ой кряче, кряче та чорненький ворон» (Влад Вергун) і дівочий хор а cappella «Журавлики» (Марія Сидорак), «Елегійний настрій» для скрипки та фортепіано (Юлія Зеленько), вишуканий, зовсім «дорослий» акварельний романс на вірші Ліни Костенко «Зелені птиці» (Павло Поляков). Звичайно, виконавцями були здебільшого самі діти, – хто ж краще за автора відтворить його мистецький задум.

Проте декому із задоволенням допомагали однокласники, викладачі, навіть професійні співаки. Тобто все було дуже серйозно і відповідально. Атмосфера панувала піднесена й урочиста. У підсумку жоден учасник не залишився без диплома, відзнаки та подарунка: за розкриття патріотичної тематики (Анна Куба), позитивне світосприйняття (Єлизавета Куба), яскраву інтерпретацію фольклорного зразка (Вікторія Доненко), найкращу авторську пісню (Дар’я Михайловська) тощо. А переможцями стали: перше місце – Олександр Коваленко (молодша група) та Юлія Зеленько (старша група); друге – Віталій Дворовий, Ольга Пасько (молодша група), Марія Сидорак, Павло Поляков (старша група); третє – Яна Романчук, Аліна Рудь, Софія Савицька, Дар’я Романченко (молодша група), Аліна Ткаченко, Раїса Баскоєва (старша група). Спеціальний приз вручили викладачці класу композиції майже усіх кіровоградських шкіл Марині Долгіх, яка підготувала до конкурсу тринадцять учасників. А увінчалося це яскраве дійство колективним фото на пам’ять про чудові події. Насамкінець подякуємо організаторам: Управлінню культури і туризму Кіровоградської обласної державної адміністрації, відповідному відділу міської ради, колективам Кіровоградського музичного училища, музичної школи № 2, а особливо – натхненниці й берегині конкурсу Валентині Ревенко. І побажаємо й надалі так високо «тримати планку» високої духов ності у складній і шляхетній справі музичного виховання молодшого покоління українців.

Фото Ігоря ДЕМЧУКА

У виконанні студентки Кіровоградського музичного училища Ірини Гаїч прозвучала також прем’єра балади Юлія Мейтуса «Родопис». Викладачка училища Марина Долгіх ознайомила слухачів з історією балади: колись її рукопис передав для музею сам Юлій Сергійович. Цей ранній твір на вірші Мірри Лохвицької, що не увійшов до жодної монографії про композитора та списку його творів, було написано саме в Єлисаветграді шістнадцятирічним автором. За довгий час чорнила майже повністю вицвіли, через що нотний текст довелося реконструювати, певним чином відредагувати. Балада виявилася дуже красивою і продемонструвала професійну вправність тоді ще юного, але такого талановитого митця. Наступною подією став музичний вечір у Будинку Мейтусів. Зараз у двоповерховому особняку, що належав родині Мейтусів, розташовано дитячу музичну школу № 1 імені Генріха Нейгауза і його ж меморіальний музей. Історії роду Юлія Мейтуса відведено окрему кімнату, де відбулася цікава екскурсія, котру провела Тетяна Фурлет. Опісля всі перейшли до чудово оздобленої ліпниною концертної зали, де колись сім’я Мейтусів любила музикувати і приймати відомих гостей. Тут, природно, і тепер запанувала музика: юні композитори – учні школи № 1 демонстрували власні авторські спроби. Потім виступили колишні учні школи – театрознавець Павло Босий, який нині працює у США, та композитор і тележурналіст Олексій Харченко. У Меморіальному музеї Юлія Мейтуса школи № 2 пройшли урочистості з нагоди 25-річчя цього закладу з презентацією відповідного інтернет-сайту, майстер-клас

Члени журі, учасники й переможці конкурсу

2‘2012 | МУЗИКА

МЕТРИ Тетяна ШВАЧКО

КОРИФЕЙ

української опери

Славетна співачка Марія Литвиненко-Вольгемут – фундатор оперного театру України. Її самобутнє мистецтво – одна з найяскравіших сторінок українського вокально-сценічного виконавства, ціла епоха у розвитку національної культури. Цьогоріч музичний світ відзначає 120-ліття від дня народження видатної мисткині 20

Фото надане автором статті

Марія ЛитвиненкоВольгемут. 1912 р.

МУЗИКА | 2‘2012

Фото надані автором статті

кщо перша половина ХХ століття пов’язана з ім’ям Марії Литвиненко-Вольгемут, то друга – з постаттю Євгенії Мірошниченко. Цих двох українських співачок об’єднує не тільки народне коріння творчості, щира любов до рідної пісні, а й величезний творчий шлях – понад сорок років на оперній сцені. Випадки такого мистецького довголіття трапляються надзвичайно рідко. Самобутність тембру голосу кожної з примадон беззаперечна, їхній спів не можна сплутати ні з чиїм іншим. Таких артистів в історії вокального мистецтва небагато, серед них – Борис Гмиря, Іван Козловський, Михайло Гришко, Юрій Гуляєв, Дмитро Гнатюк... «Є митці, – відзначав видатний оперний диригент Арій Пазовський, – творчість яких образно втілює в собі найкращі й типові риси свого народу: його красу, його розум, його правду. До цих народних – у найвищому розумінні цього слова – художників належить народна артистка СРСР М.І. Литвиненко-Вольгемут. Її артистична індивідуальність гармонійно поєднує чудовий своєю красою голос, високу сценічну майстерність, художню ерудицію, благородну строгість стилю виконання. Багатогранна артистична діяльність М.І. ЛитвиненкоВольгемут – багатющий внесок у справу музичного театру...» (Див.: «Радянське мистецтво». – 1946. – 22 січ.) Розповідаючи про Марію Литвиненко-Вольгемут, насамперед згадуєш створений нею глибоко народний образ Одарки в опері Семена Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм», який і досі залишається неперевершеним шедевром. Метку й буркотливу Одарку Марія Іванівна любила особливо ніжно, бо жили в її героїні оптимізм, енергія, жіноча гідність і простота – риси, без котрих не можна було уявити і саму артистку. Образ цей і до неї мав велику сценічну історію. Що ж нового внесла в нього Литвиненко-Вольгемут? Усі попередні виконавиці робили акцент на гостро комедійних особливостях характеру героїні, часом перетворюючи її на сварливу «водевільну» жінку. Для Марії Іванівни головним був духовний світ, щирі почуття й пристрасна вдача Одарки. Її персонаж – не сердита жінка, що весь час «гризе» чоловіка, а розумна, по-жіночому лукава й любляча дружина, яка страждає від «загулів» свого Івана і сумує за рідною Україною. Уперше співачка виконала роль Одарки 1927 року в харківському Українському народному театрі в дуеті з корифеєм національної сцени Панасом Саксаганським, пізніше співала з відомим басом Михайлом Донцем, потім – з Іваном Паторжинським. Цією ж партією у 1953 році вона завершила свій довгий творчий шлях в опері. До речі, саме в «Запорожці за Дунаєм», але в ролі Оксани, Марія Литвиненко-Вольгемут колись дебютувала в Українському музично-драматичному театрі Миколи Садовського. Рідкісне за красою лірико-драматичне сопрано величезного діапазону, що вільно й наповнено звучало в усіх регістрах, щедре багатство тембрових барв, бездоганна інтонація, чудова дикція – усе це дозволяло Марії Литвиненко-Вольгемут постійно розширювати й збагачувати оперний і камерний репертуар. За роки плідної мистецької діяльності вона виконала понад сімдесят провідних партій в українських, російських і західноєвропейських операх, зіграла близько п’ятнадцяти ролей в оперетах і музично-драматичних виставах, заклавши національну традицію інтерпретації багатьох сценічних образів.

2‘2012 | МУЗИКА

Народилася Марія Іванівна 13 (1) лютого 1892 року в Києві у багатодітній сім’ї робітника «Арсеналу», де всі кохалися в пісні. Батько – Іван Іванович Литвиненко мав чудовий бас, гарно співала мати – Євдокія Семенівна, селянка з Полтавщини. У брата Якова був кришталево чистий тенор (пізніше став актором української трупи Дмитра Гайдамаки), у другого брата Павла – баритон величезного діапазону (згодом виступав як соліст «Вокальної руської капели», що гастролювала країнами Європи). Добре співали і сестри Ганна та Олександра. У п’ять років уже й Маруся підспівувала дорослим. Церковний хор Печерського Миколаївського собору, в якому дівчинка почала співати семирічною, став для неї першою музично-вокальною школою. Тут вона навчилася нотної грамоти, познайомилася з виконавською дисципліною, у неї розвинулося почуття ансамблю в

1905 р.

1908 р.

МЕТРИ Ольга ГОЛИНСЬКА

БРАВО, МАЕСТРО!

Ім’я Натана Рахліна чула мало не з народження, – батько грав на скрипці у його оркестрі – Державному симфонічному оркестрі України, яким він керував з 1937 до 1962 року. Дивно, але зараз про цього унікального диригента, неперевершеного інтерпретатора, зокрема, музики Петра Чайковського, видатного педагога, першого виконавця творів української симфонічної класики ХХ століття, музиканта від Бога у нас дуже мало говорять і пишуть. На запитання щодо особи митця сучасна молодь здебільшого не знає, що відповісти, навіть …студенти консерваторій. 105-та річниця від дня його народження пройшла майже непоміченою музичною громадськістю 26

Фото з архіву Олега АНДРЕЄВА

аглянувши в інтернет, зі здивуванням констатувала, що в переважаючій кількості публікацій Натана Рахліна (1906– 1979) називають російським диригентом. А між тим народився і виріс він на Чернігівщині, в місті Сновську (тепер Щорс), більшу частину життя прожив в Україні (тільки 1967-го переїхав до Казані, але писав звідти київському музикантові Ованесу Булудьяну: «…на склоне лет хотелось бы вертатися до дому» і «в меру своих сил быть полезным») й похований на Байковому кладовищі в Києві. Вірю, що великі розгорнуті монографії й розвідки про славетного маестро іще побачать світ. Ми ж спробуймо, не претендуючи на пов ноту портрета, трохи розповісти про нього устами його учнів – диригентів Олега Андреєва (Україна) і Вадима Венедиктова (Росія). Цікаво, що обидва познайомилися з майбутнім Учителем у ранньому дитинстві. Вадим Венедиктов у 1943-му в місті Кіровграді Свердловської області, а Олег Андреєв – у повоєнному Києві. Ось як пише про це Венедиктов: «У нашій квартирі з’явилися два чоловіка. Один із них був наш сусід, а інший – його друг Натан Григорович Рахлін. (У місто приїхав на гастролі Державний симфонічний оркестр СРСР.) Звичайно, я, п’ятирічний, крутився між ними... Заспівав щось (у нас був патефон, багато платівок і я любив їх слухати). Моя улюблена пісня, як я вважав, про шпигунів: “И кто его знает, чего он моргает”... Арія Ленського: “Я убю Вас, Ойга!” На мій виступ Натан Григорович сказав: “Буде моїм учнем!” Це був вступ до моєї симфонії життя». А от фрагмент зі спогадів Олега Андреєва: «Моя мама грала на валторні в Державному оркестрі. У нас був величезний моторний човен і батьки з друзями часто зустрічалися на Дніпрі. Я був маленьким, але пам’ятаю, як Натан Григорович сидів на пляжі під час трапези. Мама сказала: “Це мій син і він мріє бути диригентом”. А я й насправді дуже хотів бути військовим диригентом, щоб диригувати на військових парадах. “Нехай вчиться, він буде музикантом”, – відповів Натан Григорович». Воістину дивовижно! Обидва через багато років потрапили в клас до Рахліна у Казанській консерваторії. Епізод з учнівської практики Вадима Венедиктова: «Йде урок. Я диригую симфонію Моцарта. У якийсь момент мені захотілося показати, що знаю твір напам’ять. Я демонстративно відкладаю партитуру і... “Отакої! Моцарта вбік? – закричав Натан. – Ну, раз так, що грають другі скрипки в 6-й цифрі? Не знаєш?! І це називається напам’ять!!!” Охолов трохи – і всьому кла-

МУЗИКА | 2‘2012

Фото з сайту http://photo.peoples.ru/art/music/conductor/natan_rahlin/

сові: “Напам’ять – це коли можеш написати по пам’яті весь матеріал!” Усі принишкли. Згодом я часто собі таке дозволяв, але завжди пам’ятав цей урок і запитував себе: “А що грають другі скрипки в 6-й цифрі? І чи потрібно ризикувати?” Це як на дорозі. А раптом щось не складеться і трапиться ДТП?» До слова, сам Натан Рахлін, як правило, диригував без нот. Висновки робіть самі. На моє прохання розповісти про те, що з років навчання залишилося в свідомості назав жди, Олег Андреєв зазначив: «Ми з ним музикували, переграли на фортепіано в чотири руки всі симфонії Бетховена, “Лондонські симфонії” Гайдна, Чайковського… Слухачем була Віра Львівна, його дружина. Якось він каже: “Дорогий Олег, мені треба лягти в лікарню, але це не означає, що у нас не буде занять. Принесіть гітару”. (А в нього були такі товсті пальці, як сардельки. Та коли він брав скрипку в “Прощальній симфонії” Гайдна, – це було щось!) Я приношу йому гітару, він грає Шосту симфонію Чайковського. Ми розбираємо її на гітарі! Причому він акорд бере повністю – як той розкладений в оркестровій партитурі. Мало того, запитує у мене: “Ось це чий голос?” А поруч лежать хворі. Уявіть собі цю обстановку. Коли гітару занесли до палати, весь поверх збігся! А я тримаю не просто урок, – справжній іспит. Таке відбувалося не раз. І не тільки з Чайковським. У нього все звучало в голові». Продовжую бесіду: – Що таке диригування Рахліна? Це виразний жест? Уміння пояснити словами на репетиції? Ваша формула. – Знаєте, він не пояснював на репетиції особливо. Говорив, що професія диригента – не «розмовник». Ось якимось дивом руками (а вони маленькі були, але такі виразні!) йому варто було показати ауфтакт, – і хотілося разом із ним дихати. І музиканти його відчували. Більше того, це почуття поширювалося й на слухача. Доповнюю думкою Вадима Венедиктова: «Нас виховувала Музика, яку робив Натан! Він, як великий маг, хапав через нас слухачів – і люди щиро переживали живу матерію, яка йшла зі сцени. А там сиділи ми й були єдиним цілим грандіозним Інструментом. Ми поважали себе, намагалися бути кращими!» Ця теза кореспондується з висловлюванням Олега Андреєва: «Натан Григорович кайфував разом із музикантами. Якщо музикант на репетиції і в концерті не отримав задоволення, – це все одно, що його десь на вулиці образили. Він приходить додому порожнім. Адже кожен – індивідуум. Зібрати всіх у єдине ціле міг тільки Рахлін». «Найбільшим серед багатьох його чудес був тембр оркестру, яким він диригував, – підхоплює естафету Вадим Венедиктов. – Звичайно, досвід, уміння – це одне, але то була його Природа! І це поєднання високого професіоналізму і таланту творило з нас му-

2‘2012 | МУЗИКА

зикантів! Ми разом із ним читали велику книгу симфонії, зупиняючись десятки разів на тактах партитури, обігруючи і відкриваючи їх щоразу в новому світлі. Які там перерви! Він забував про них і зав жди страждав від потреби перериватися в роботі. При тому Натан не був добреньким дядечком. Він виривав із нас те, що йому було потрібно для звучання. На нього не можна було ображатися. Коли він бував у гніві – ображалися на себе». Триває розмова з Олегом Андреєвим: – Як Натан Рахлін працював над репертуаром? – Він сам вибудовував програми і дуже ретельно готувався до будь-якого концерту. Враховував можливості оркестру, навіть тональний план творів. Завжди порівнював музику з творами живопису, літератури, архітектури того періоду, вивчав історичний контекст. Бібліотека в нього була колосальна. Ми разом підбирали матеріали. Це поєднання партитури, часу, епохи, культури тієї пори було таким чудовим! – Він звертався здебільшого до класики? – Ні, Ви знаєте, за радянських часів, окрім класики, обов’язково потрібно було мати в програмі 20% національної музики. – Але ж це правильно! – Звичайно! Тож Натан Рахлін виконував усе, що писали українські композитори. – Ревуцький, Лятошинський... – І Цегляр, Мейтус, Шамо... – А от коли працював у Казані, він звертався до української музики? Чи це було вже нецікаво? – Ні, він виконував українських авторів! Але й також татарських, зокрема був першим виконавцем творів Назіба Жиганова, тоді ректора Казанської консерваторії. – Чи багато Натан Григорович гастролював? – За кордон його майже не випускали. Боялися, що не повернеться. А от Союз об’їздив уздовж і впоперек. Причому там, де були маленькі оркестри, йому повідомляли: «Натане

Григоровичу, в нас оркестр не укомплектований». – «Нічого, а є поблизу військова частина?» – «Є». – «З оркестром?» – «Так». – «Ви запросіть звідти кларнетиста, двох валторністів, тромбоніста – і буде оркестр». – «Але вони слабенькі». – «Я їх навчу». І насправді учив! – Тож у чому сенс професії диригента за Рахліним? – Що таке диригент? Це посередник між слухачем і оркестром. Він мусить допомагати не тільки музикантові, але й слухачеві, котрий повинен дихати разом з оркестром. Він – митець, який усе це ліпить. Є диригенти і тактувальники. Так от Натан Рахлін – Диригент. Я зараз дивлюся класику, що звучить на телеканалі «Mezzo». Ось тієї паузи, цезури, повітря не вистачає. Усе йде мимо музики, бо не відповідає їй. – А є школа Рахліна? Це ж не кількість учнів, а якась особливість, що об’єднує диригентів. Чи є митці, які несуть «рахлінский» заряд? – Звичайно. Це, насамперед, ті музиканти, котрі «вдихнули» і засвоїли його творчу методу, ставлення до мистецтва, стилю кожного твору. Далі – слово Вадимові Венедиктову: «Який він був у повсякденному житті? Пам’ятаю, група музикантів зібралася в кафе відзначити якесь свято. Запросили Натана Григоровича. Він прийшов і був із нами цілий вечір! Розповідав історії з життя музикантів, артистично видавав анекдоти. І невідомо нам, молодим, було, яке складне життя прожив наш Маестро, і як нелегко йому доводилося в житті. Став він знаменитим на зламі епох і вистояв у політичних і життєвих бурях! Очі його світилися радістю, коли ми просили його пограти на гітарі, яку принесли про всяк випадок із собою. Взагалі-то він грав на всіх оркестрових інструментах!» …Такі постаті не можуть не цікавити. І штрихи до цього портрета ми, звичайно, в подальшому додаватимемо. Наразі ж скористаймося цитатою зі спогадів учня Рахліна: «Для мене Натан Григорович – Символ Досконалості. Вічна йому слава!» Не конкретизуймо автора, бо до цих слів приєднаються усі.

МОЛОДІЖНИЙ ФОРУМ Богдана КОСТЮК

МЛАДА:

Фото надані Сергієм ТАБУНЩИКОМ

Цьогоріч зимовий Київ зачарував не лише морозами, котрі зробили повітря прозорішим і небеса вищими, а й фантастичною музикою у виконанні співачки Млади та її друзів-музикантів (Олександра Павлова, Олександра Ємця і Сергія Табунщика). Акустичний концерт мав назву «Вибрана музика» і вкотре продемонстрував той напрямок, у якому працює співачка – синтез народних мотивів із сучасними акустичними можливостями. Власне, саме по собі спілкування з Младою та її однодумцями й колегами – це справжній урок з етнографії і фольклористики, поданий оригінально, неформально і сучасно…

МУЗИКА | 2‘2012

Фото надане Сергієм ТАБУНЩИКОМ

«Українська музика варта пошани!» ЗНАЙОМСТВО «Я охоче співаю народну пісню, при цьому намагаюсь її озвучити інакше, ніж наші бабусі. Я додаю джазового драйву або мелодику попу, лаунжу чи латиноамериканську ритміку. Головне – щоб пісня продов жувала жити вже не в тій історичній добі, коли її було створено, а сьогодні, за інакших культурних, мистецьких, соціальних обставин», – пояснює співачка. До речі, її сценічне ім’я є символом вічної молодості народного мелосу, уособленням музичної весни, котра може тривати безперервно. Як згадує Сергій Табунщик, «ідея з іменем Млада з’явилась у час роботи співачки над українською народною піснею “Сидить Млада за столичком” 2005 року. Це тепер музична візитівка Млади… Вона привертає увагу, тому що по-новому відкриває фольклор, виконує народну пісню із надзвичайною делікатністю, повагою, інтелігентністю». Музикознавець Олександр Євтушенко розповідає: «Дебютний альбом виконавиці має назву “Ой весна, весна”. У ньому представлено оригінальне бачення української народної музики та пісні. Мені було вельми приємно дізнатись, що Младин “первісток” потрапив у ротацію на радіо в Канаді, США, Великій Британії, Бельгії та інших країнах. Наприклад, британці й канадці назвали твори в інтерпретації Млади першим серйозним українським проектом у цьому напрямку!» Самій Младі досі не вдалося визначити жанр, у якому вона співає. На її думку, найкраще означення – це ethno-fantasy music (етнічна фантастична музика). «Мелодії, що співає Млада, – це заново відкрита українська народна музика, котра заграла новими відтінками й ароматами. Її виконано з надзвичайною теплотою і майстерністю», – відзначив Юрек Крук, генеральний директор «Alltech-Україна» у спілкуванні з музикознавцями в Києві. Адже саме компанія «Alltech» 2006 року здійснила ексклюзивне видання альбому Млади «Ой весна, весна» для працівників компанії в усьому світі як подарунок з України. Творчість Млади не лишилася непоміченою і в Україні: вона – володарка першої премії фестивалю «Червона рута-2009», учасниця і лауреат кількох міжнародних музичних фестивалів, таких як «Джаз-Коло» (2007 р.), «Країна мрій» (2008 р.), «Джазпер-

2‘2012 | МУЗИКА

фест» (2008 р.), «Флюгери Львова» (2011 р.), «Черкаські джазові дні» (2012 р.), інших музичних змагань. Відомий музикознавець, один із провідних фахівців джазу Олексій Коган визнає: «Я би назвав і вихід диска “Ой весна, весна”, і виступи Млади на фестивалях, концертах такою собі музичною сенсацією. Младу вирізняє бережливе поводження з народною музикою, її голос звучить і архаїчно, і сучасно. Водночас мені до вподоби той факт, що до народних першоджерел співачка ставиться неформально, а це викликає оптимізм у справі розвит ку української “нормальної” музики, яка, на жаль, для звичних до попси радіостанцій залишається “неформатною”». НАРОДНА МУЗИКА – ДУША І ДУХ НАРОДУ На моє запитання, де Млада знаходить таку кількість оригінальних, незнаних для більшості її колег пісень, співачка відповідає: «Мандрую Україною, заїжджаю у села, спілкуюся з людьми і від них чую чудові пісні! А дехто історію тієї чи іншої пісні мені переповідає. Таким чином, я ніби потрапляю у певний історичний період і можу відчути, як у народі передаються спогади про те, що історики доволі сухо й чітко викладають у наукових розвідках і публікаціях. Наприклад, піснею “Ой ти, сива зозуленько”, що походить із Буковини, жінки зустрічали синів і чоловіків із цісарської армії…» Оригінальний відеокліп було знято на пісню «Сидить Млада за столичком», але чи не найцікавіше – спостерігати на концертах співачки за публікою. Хтось знімає її виступ на відеокамеру, а дехто завмирає, заворожено вслухається у пісню, інші ж, зачаровані звуком Младиного голосу та ритмом мелодії, намагаються підспівувати. «Я люблю своїх слухачів, і мені неприємно, що через зміни до чинного законодавства, по-перше, українська пісня та музика може менше звучати на радіо і, по-друге, гастрольні збори, які зростають, тягарем ляжуть на плечі виконавця. Мені здається, такі кроки звужують поле, у котрому звучить українська музика, народне мистецтво», – говорить Млада. На її думку, у сучасному глобалізованому світі музикант або співак, який виконує фольклор, – це науковець, що доносить до сучасного слухача (через пісню й музику) інформацію про історію і традиції народу України.

«Знаєте, український мелос – фантастичний, різноплановий, різноманітний! Я люблю і обрядові, і застольні, і танцювальні пісні, але перевагу віддаю глибоким творам, пов’язаним із філософією людського життя та усвідомленням народного духу. Як не дивно, саме таку пісню слухачі люб лять і розуміють найбільше, бо вона зачіпає їхню душу», – пояснює Млада. А її побратим і продюсер Сергій Табунщик додає: «Ми маємо намір створювати музику, яка буде зрозумілою не лише підготовленому, але й пересічному слухачеві. Для нас важливо не перетворити народні мотиви та наспіви на попсу…» На сьогодні про попсу у виконанні Млади не йдеться – її спів відповідає глибині магічного світу української народної інтонації і завдяки майстерній обробці є зрозумілим навіть для тих, хто українською мовою не володіє. А отже, попереду у співачки – нові міжнародні фестивалі, ротації на віт чизняних та іноземних радіостанціях і виступи по цілому світу.

АЛЬМА-МАТЕР Інесса РАКУНОВА

«ЗІРНИЦЯ» –

Павло Мережин

Павло Мережин – талант від Бога. Більшою мірою як педагог або хоровий диригент? Слушне запитання! Маючи за плечима музичне училище, диригентськохоровий факультет Київської консерваторії дати згоду на таку нелегку справу – створити дитячий хоровий колектив у щойно відкритому районному Палаці піонерів, – це вчинок. Інша справа хор музичної школи: діти нотній грамоті навчені, займатися ходять обов’язково, згідно з розкладом, оцінку в табель отримують – можна і запитати з кожного! Як наважуються ставати учителями голосистих дітей зі звичайних шкіл району – загадка, адже це завжди комплекс проблем, а іноді просто величезний нервовий вузол. Єдина втіха – бачити й чути цей величезний тисячоокий інструмент, що підкорюється не тільки жестам улюбленого диригента, а й, здається, помаху його вій

Фото з архіву автора

те саме, що зірка

МУЗИКА | 2‘2012

УСІМ ВІДОМА ІСТОРІЯ 5 листопада 1967 року в Києві відкрився новенький Палац піонерів і школярів Солом’янського (тоді Залізничного) району. Сучасна будівля, просторі зали і кабінети, панно, дзеркала! Серед запланованих гуртків, звичайно ж, був дитячий хор, – створення подібних колективів заохочувалося з середини 1950-х років у містах Радянського Союзу. Співали дорослі та діти, школи і будинки піонерів, ЖЕКи й Палаци культури. Огляди художньої самодіяльності, різноманітні конкурси й фестивалі районного, міського, обласного та всесоюзного рівнів були обов’язковою складовою самодіяльного хорового мистецтва. Отже, організацію дитячого хору було доручено молодому вчителю 101-ї київської школи, котрий тільки-но закінчив консерваторію, Павлу Мережину. Енергійний юнак-музикант із баяном обійшов усі школи району, зібрав великий хор, який і назвав «Зірницею».

Фото з архіву автора

ІСТОРІЯ, ЯКА НЕ ВСІМ ВІДОМА Павло Мережин насправді обходив одну за іншою середні школи Солом’янки, Чоколівки, Батиївки, Костопалівки (так із любов’ю називають свої мікрорайони кияни). І талановитих голосистих дітей знайшлося чимало. Та тільки співати в хорі вони не дуже хотіли – їм одразу ж уявлявся нудний шкільний урок, куди іноді «командирували» у добровільно-примусовому порядку. Інша справа вокальний ансамбль. Ця ідея, безперечно, була на часі (легендарний дівочий грузинський «Мзіурі» постане лише 1971 року, але ж офіційно дозволені молодіжні ВІА набули популярності вже наприкінці 1960-х). От момент, коли вперше виявився педагогічний талант Мережина! Вирішивши створити водночас кілька вокальних ансамблів у різних школах, він вивчає з ними один і той самий репертуар. Між тим інструментальний супровід готує оркестр народних інструментів Палацу піонерів. Одного чудового дня Павло Васильович запросив на зведену репетицію всі ансамблі, й коли цей двохсотголосий колектив заспівав, його учасники одразу ж відчули себе хором! Так «Зірниця» розпочала власне життя. Однак певний час разом із хором «Зірниця» існував дівочий вокально-інструментальний ансамбль «Романтика». Дівчина з гітарою на фотознімку, Ольга Митрофанова, сьогодні є полковником міліції, проректором Національної академії внутрішніх справ. А маленька солістка Тетянка Толстова – юрист у сфері нерухомості.

займатися ВСІ діти! Утім не в усіх були музичні здібності, а про нотну грамоту годі й казати! Робота в перші роки проводилася тільки на слух. Звичайно, сьогодні можна говорити про те, що класичний репертуар – краще й важливіше, витонченіше й складніше. Однак уявити опрацювання творів Баха, Моцарта, Перголезі з ненавченими дівчатками-початківцями неможливо. Проте Мережин – непересічний педагог-психолог! Він визначає три щаблі розвитку хору на перспективу: 1 – хор як різновид дозвілля; 2 – хор як творчий колектив; 3 – хор як професійний колектив. Отже, Павло Васильович набирає великий хор, який виконує улюблені піонерські пісні з репертуару хорів Віктора Попова, Владислава Соколова, Володимира Локтєва, з мультфільмів і дитячих кінострічок. У супроводі фортепіано або ж оркестру народних інструментів, іноді разом із танцювальним колективом «Зірниця» виступає в рідному Палаці й навколишніх школах, на зустрічах із ветеранами війни, працівниками підприємств і установ Залізничного району, потроху набуваючи досвіду. Перші успіхи надали керівникові впевненості у правильності обраного напрямку. Помалу в надрах великого піонерського хору формувався камерний склад, спроможний відтворювати зразки народної творчості а cаppella, невеличкі опуси композиторів-класиків. Процес одночасного кількісного розширення й глибинного визрівання якості виявився нелегким. Часом сцена концертного залу ставала червоно-вогняною від цілої армії дзвінкоголосих веселих дівчат у яскравій «зірничній» формі, а звуковий простір бринів від войовничо-пронизливого унісону «Вільних вітрів» Костянтина Ібряєва. Та інколи на суд конкурсного журі в приміщенні Київської філармонії схвильовано виходила компактна дівоча група, що виконувала багатоголосні хори Вольфганга Амадея Моцарта, Миколи Леонтовича, Артемія Веделя, Франца Шуберта. Остаточна жанрова переорієнтація відбулася у 1979‑му, коли напередодні виїзду хору на конкурс до Братислави прослухати його вирішив сам Олег Семенович Тимошенко, тоді проректор Київської державної консерваторії (тепер Національна музична академія України) імені Петра Чайковського, видатний диригент, художній керівник хорової капели Південно-Західної

ВІА «Романтика»

ВИБІР ШЛЯХУ. КИМ БУТИ? ЯКИМ БУТИ?.. Сьогодні питання вибору репертуару, а відтак і творчу орієнтацію колективу здебільшого визначають мистецькі пріоритети керівника. Тоді ж, у далекі радянські 1960-ті, молодий співробітник нового Палацу піонерів такими проблемами практично не мусив перейматися. Яким бути хору? Дзвінким, мобільним! Що виконувати? Пісні радянських композиторів – про щасливе дитинство, Батьківщину (добре, хоча б уже не про Сталіна). Кого брати в хор? Усіх, хто закоханий в пісню! Що взяти за найважливіше в становленні та розвитку нового колективу? Дружбу! Все так. Але не зовсім. Визначальним у так званому піонерському напрямку «Зірниці» було, мабуть, прагнення нікому не відмовити в прийомі, адже в колективах, гуртках і об’єднаннях Будинків і Палаців піонерів мали

2‘2012 | МУЗИКА

ВОГНІ РАМПИ

«Любовний напій» Гаетано Доніцетті, одного з тріади італійських оперних романтиків, поряд із Джоаккіно Россіні та Вінченцо Белліні, справедливо належить до числа найпопулярніших музично-театральних творів ХІХ століття. Тридцятип’ятирічний композитор на той час уже сягнув вершини своєї слави, і сорокова за рахунком любовна мелодрама з елементами комічної опери (з понад сімдесяти створених ним протягом життя) 1832-го отримала в Мілані такий самий ентузіастичний прийом, як і написана роком раніше «велика» опера «Анна Болейн»

Фото Олени ХРАМОВОЇ

Любов КИЯНОВСЬКА

МУЗИКА | 2‘2012

ВИПРОБУВАННЯ

КЛАСИКОЮ

Фото Олени ХРАМОВОЇ

юбовний напій» – типовий «рімейк» з точки зору сучасної мистецької термінології. Адже лібретист Феліче Романо перелицював вічно актуальний сюжет про пошук чудодійного напою кохання із комедії французького драматурга Ежена Скріба, призначеної для опери Данієля Франсуа Обера «Любовне зілля». Проте в середині ХІХ століття авторське право ще не вирізнялося аж такою суворістю – на щастя для нащадків, які отримали одну з улюблених багатьма поколіннями меломанів оперу зі славнозвісним романсом Неморіно «Una furtiva lagrima», що впевнено посів чільне місце в ряду класичних шлягерів усіх часів і народів.

2‘2012 | МУЗИКА

У сучасному оперному мистецтві, схильному до так званого режисерського вирішення класики, а попросту – до такого радикального осучаснення опер минулого, що іноді важко збагнути, якою її насправді задумали композитор і лібретист, «Любовний напій» здебільшого ставиться доволі традиційно. Автору рецензії довелося кілька років тому побувати у віденській Staatsoper на постановці, яку місцева публіка і критики іронічно-поблажливо називають «плюшевою», тобто витриманою в старій добрій манері без усіляких химер. Пам’ятаючи добротну професійну виставу у Відні, з великою цікавістю і не без хвилювання чекала прем’єри

КАМЕРТОН Ольга КІЗЛОВА

ОРКЕСТР

у ролі

Олександр Горностай

енеральний директор Національного заслуженого академічного симфонічного оркестру України Олександр Горностай звернувся до редакцій українських засобів масової інформації з відкритим листом, у якому наголосив на складних проблемах повсякденного життя цього уславленого колективу, закликавши журналістське середовище посприяти їхньому вирішенню. Екстремальні умови роботи оркестру протягом останніх п’ятнадцяти років добре відомі музичній громадськості. На жаль, надії на позитивні зрушення в цій ситуації поступово змінюються розчаруванням аж до відчаю від усвідомлення відсутності перспектив. Оркестр упродовж півтора десятиліття базується у Малому залі філармонії, який, до того ж, ділить із Національним духовим оркестром України. Пропонуємо читачам журналу роздуми пана директора, так би мовити, з перших вуст. – Олександре Васильовичу, ми, слухачі, чуємо та бачимо лише парадну, концертну «картинку» оркестру. Яку роль на цьому святі спілкування з академічною музикою відіграють залаштункові справи? – Слушне запитання. Національний симфонічний оркестр України – оркестр «номер один» у державі.

Колектив успішно працює не тільки на вітчизняній сцені, але й гідно репрезентує Україну від Сіднея, Сеула, Пекіна, Гонконга, Тегерана та Абу-Дабі до Лондона, Парижа, Лісабона, Брюсселя, Цюріха й Варшави. На сьогодні він не має належних умов для проведення репетицій і самопідготовки музикантів. Ми регулярно отримуємо прекрасні рецензії в українських і зарубіжних ЗМІ, схвальні відгуки фахівців щодо наших звукозаписів, але ніхто не цікавиться – яким чином досягаються такі високі результати. Багато років у Києві на різних рівнях порушується питання щодо матеріальної бази Національного симфонічного оркестру. Всі згодні, що треба побудувати новий концертний зал, але від обговорення проблеми до підготовки та здійснення проекту – величезна відстань. Українська музична громадськість не може розвинути цю ідею далі емоцій і розмов. Змінюються президенти, уряди, а будівництво залу ніхто не розпочинає, адже в країні завжди вважалися важливішими інші потреби. Ми розуміємо, що кожен уряд традиційно долає наслідки діяльності попереднього, але від того розуміння нам не легшає. Колись ми з Євгеном Герасимовичем Савчуком (керівник Національної хорової капели України «Думка». – О. К.), перебуваючи в Празі, фантазува-

Фото Юрія ШКОДИ

ПОПЕЛЮШКИ

МУЗИКА | 2‘2012

пу роботи, а потім їм помахали ручкою – «до нових зустрічей». Ці люди і досі зі мною спілкуються, але я, відверто кажучи, не знаю, що їм відповідати... – Хто фінансує подібні проекти в інших країнах? Це державні замовлення чи також залучаються приватні гроші? – Зводити такі об’єкти виключно за рахунок державного бюджету складно. Допомагають меценати, їм створюють відповідні умови, для чого існують спеціальні закони. Однак держава повністю контролює проектування й будівництво і надає значну частину коштів, бо це в інтересах її престижу. А от як привабити інших інвесторів – це мистецтво співпраці з дуже і дуже заможними громадянами. – Як пов’язана загальна культура керівництва країни з колом державних пріоритетів? – Внутрішня культура керівників будь-якої держави віддзеркалює культуру електорату. Оскільки незалежній Україні всього двадцять років, у нас лише почали утверджуватися елітарні традиції, що століттями формувалися в Європі та й у тій самій Росії. Там розуміють пріоритети: у них престижно матеріально заохочувати творчі колективи, будувати нові зали, театри, музеї. Або візьмемо таку країну, як Венесуела. Вона не з багатих. Але понад тридцять років тому там започаткували благородну справу заохочення безпритульних дітей до занять класичною музикою. Їх почали навчати грі на інструментах, залучати до участі в оркестрах, таким чином елементарно відволікаючи від наркоманії та пияцтва. Тогочасний президент Рафаель Кальдера розробив щодо цього цілу концепцію. І ось приголомшливий результат – мережа молодіжних симфонічних оркестрів у країні, а молоді венесуельські музиканти зараз працюють у багатьох провідних оркестрах світу. Вершиною цього проце-

Фото Юрія ШКОДИ

ли про майбутнє і дійшли висновку, що Київ лише тоді стане справжнім європейським містом, коли на Хрещатику буде кілька концертних залів – наприклад, філармонія, Великий зал Національної музичної академії і концертний зал на місці Бессарабського ринку. Я пропонував побудувати великий концертно-фестивальний комплекс на місці Арки дружби народів, а затишний зал філармонії в такому разі функціонував би як чудова камерна сцена. Окрім цього фантастичного проекту, абсолютно здійсненним був план зведення концертного залу в комплексі «Мистецький Арсенал». – Розкажіть про це детальніше, будь ласка. – Екс-президент Віктор Ющенко, якому належить ідея створення «Мистецького Арсеналу», бачив його як музейний і концертний комплекс. Дуже поважне міжнародне журі розглянуло 21 конкурсний архітектурний проект, вибрали з них спочатку шість найкращих, а потім залишили один. Це були фахівці з будівництва спеціалізованих залів із відповідною акустикою, серед яких, зокрема, ті, котрі спорудили фестивальний зал у Люцерні, в якому нині працює всесвітньо відомий диригент Клаудіо Аббадо, зали в Бірмінгемі, Монреалі, Будапешті, а зараз будують нові у Вроцлаві та Рейк’явіку. Ми були, як ніхто, зацікавлені у реалізації проекту. Я навіть перебував у експертній раді, і мої практичні зауваження архітектори враховували, розуміючи, що не тільки нашому оркестрові важливо отримати належну базу, але і столиці України – сучасний концертний зал. Міжнародні фахівці слушно вважали, що коли проект уже почали розробляти, то, як це заведено в цивілізованому світі, його доведуть до кінцевого результату. Втім після затвердження переможця з’ясувалося, що кошти чомусь вичерпалися одразу після оплати приїзду учасників підготовчого ета-

2‘2012 | МУЗИКА

КАМЕРТОН Галина СТЕПАНЧЕНКО

Хорові арабески АНЖЕЛИ МАСЛЕННИКОВОЇ Анжела Масленникова – яскрава особистість у сучасній хоровій культурі України. Уже понад десять років вона керує хором Київського муніципального академічного театру опери і балету для дітей та юнацтва Сцена з вистави «Травіата»

МУЗИКА | 2‘2012

Фото Олександра ПУТРОВА

олектив заснував 1985 року відомий український хормейстер, народний артист України, професор Михайло Кречко. Саме він свого часу заклав основні принципи співочої культури цього хору, які згодом продовжувала розвивати заслужений діяч мистецтв України Галина Горбатенко, а тепер – його учениця Анжела Масленникова. У класі Михайла Кречка на диригентсько-хоровому факультеті Київської державної консерваторії (нині Національна музична академія України) імені Петра Чайковського Анжела Масленникова навчалася з 1990 до 1995 року. Педагог і запросив обдаровану студентку до театру: спочатку артисткою хору, а потім – асистенткою головного хормейстера. З 2001 року Анжела Масленникова – головний хормейстер театру. Шлях до хормейстерської праці розпочався з Камчатки, де народилася талановита мисткиня. Батько її – Геннадій Павлович був штурманом далекого плавання, офіцером морської авіації. Мама – Ніна Миколаївна – банківський працівник. У родині дуже любили музику, співи. Тато Анжели на військовому кораблі керував самодіяльним ансамблем, грав на трьох музичних інструментах: фортепіано, акордеоні, гітарі. Він також заочно навчався у Москві в Будинку народної творчості. Із чотирьох дітей, які всі мали здібності до музики, лише Анжела пов’язала з нею свою долю. Коли родина переїхала до Києва, дівчина закінчила музичну школу і

2‘2012 | МУЗИКА

вступила до Музичного училища імені Рейнгольда Глієра на диригентсько-хоровий відділ у клас до знаного педагога Зої Томсон, про роки навчання в якої зараз згадує з великою подякою і теплотою. Чудовий музикант і викладач прищепила молодій талановитій вихованці базові основи високопрофесійного ставлення до хорової справи. Потім настав період здобуття консерваторської освіти в Михайла Кречка, після чого – асистентура-стажування у видатного майстра хорової культури, особливо в галузі оперно-хорового виконавства, Героя України, народного артиста СРСР і України, професора Льва Венедиктова. Головний хормейстер Національної опери України з багаторічним стажем, він часто запрошував учнів на репетиції до хорового класу оперного театру. Під час них завжди проявлялась унікальна особистість цього непересічного митця, уміння щоразу віднаходити для виконання хорових сцен оперного твору найтонші, характерні саме для нього нюанси звучання. Анжела, за її словами, стежила буквально за кожним словом, жестом маестро і, на мою думку, засвоїла дуже важливі прийоми й методи роботи з оперним хором. Завдяки урокам учителя вона зрозуміла, що головне для хору театру – це виразність співу, його темброва образність, своєрідна хорова характеристичність. У власній творчості Анжела – і в оперних виставах, і в концертних виступах – завжди шукає у хоровій інтонації образно-емоційний зміст. Спів її хору – це ніби виразний акторський монолог, у якому звучання сповнене багатющих відтінків людських емоцій. Її хор змушує вслухатись у ніжне piano�� , заворожує гіпнотичною драматичною силою на forte. Хор Анжели Масленникової – у жодному разі не «аморфна група»! Це самодостатній вокальний ансамбль у виставі – живий і виразний. Хористи, кожен із яких співак-актор, становлять такий злагоджений колектив талановитих музикантів, про який може мріяти будь-який театр. І хормейстер завжди з вдячністю відзначає відданість справі учасників її хору. Чим же вражають артисти слухачів? Насамперед – універсальністю. Вони розкуті, вільно рухаються, демонструють органічну акторську гру в оперних сценах. Як же домоглася такого творчого результату молодий хормейстер? «Особливість, навіть, я б сказала, унікальність нашого хору полягає в тому, що він …танцює, причому професійно, – відзначає Анжела. – Це – цікавинка наших виступів. Хор пластичний, гнучкий. З колективом займається балетмейстер. І це не заважає якості звучання, хоча й значно ускладнює роботу. До того ж, ми співаємо різними мовами. Наприклад, у постановці комічної опери Франсіса Пуленка “Перси Тірезія” – над вимовою з нами працював аташе Посольства Франції в Україні». Якщо подивитись на список театральних постановок останніх років, то він вражає різноманітністю. Це – беззаперечно, позитивний результат діяльності керівництва театру, яке шукає нові вистави або пропагує оригінальні рішення класичних взірців. «Кощій Безсмертний», «Ніч перед Різдвом» Миколи РимськогоКорсакова, «Історія Кая і Герди», «Стійкий олов’яний солдатик», «Дванадцять місяців» Сергія Баневича, «Кармен» Жоржа Бізе, «Аїда», «Травіата» Джузеппе Верді, «Зачарований чумак» Ігоря Поклада, «Перси Тірезія» Франсіса Пуленка. У кожному спектаклі хор розігрує ніби «виставу у виставі», – такою органічною є акторська майстер-

МУЗИЧНІ КЛЮЧІ Олександра НІМИЛОВИЧ

Отець Олександр Гадзяцький із дружиною Пелагією. 1872 р.

Отець Костянтин Гадзяцький. 1950‑ті рр.

Із давніх-давен люди шанували династії, – коли ремесло передавалося від батька до сина: робітничі, акторські, священицькі, мистецькі… Унікальний приклад – родина геніального німецького композитора Йоганна Себастьяна Баха. В українській музичній культурі так само чимало династій композиторів і виконавців. Серед відомих мистецьких родин – Лисенки, Нижанківські, Вахнянини, Крушельницькі, Ревуцькі, Колесси й багато інших. Останнім часом у різних містах країни запроваджуються цікаві проекти, пов’язані з талановитими сім’ями, як-от фестивалі-конкурси «Музичні династії», що від 2006 року проходять в Одесі. Репрезентація таких династій – давня і добра традиція щорічного фестивалю «Віртуози» у Львові. Зацікавила ця тема і музичну громадськість Дрогобича

Фото з сімейного архіву

МУЗИЧНІ ДИНАСТІЇ УКРАЇНИ:

МУЗИКА | 2‘2012

Олексій і Віталій ГОДЗЯЦЬКІ

Фото з сімейного архіву, а також Романа РАТУШНОГО

-поміж низки славетних імен у сучасній українській музиці яскраво виокремлюється рід Годзяцьких. Початок династії поклав Олексій Годзяцький-Сніжинський (1904–1979). Закінчивши жмеринську гімназію, він два роки працював у хорі Вінницького музично-драматичного театру. Від 1927 року навчався у Київській консерваторії на вокальному факультеті (клас видатного педагога, професора М. Енгель-Крона). Володар м’якого, приємного голосу (ліричний тенор), Олексій Годзяцький марив оперою, із задоволенням організовував та очолював церковні хори і театральні оркестри, був другим диригентом капели «Думка», мав ще й композиторський хист. «З юних років полюбивши музику та вирішивши присвятити їй життя, він зустрічав на своєму шляху такі перепони, що для іншої людини стали б нездоланними…За часів радянської влади в умовах гоніння на релігію йому доводилося вести подвійне існування. З одного боку, більшу частину життя Олексій Годзяцький пропрацював церковним регентом у багатьох православних храмах, а з другого – був диригентом аматорських хорів у системі профспілкової самодіяльності… Цими обставинами й пояснюється поява псевдоніма Сніжинський» (див.: Годзяцький В. Церковний регент і композитор О.К. Годзяцький-Сніжинський (1904–1979) (спогади про батька) // Український музичний архів: Документи і матеріали з історії української музичної культури / Упор. та заг. ред. Михайла Степаненка. – Вип. 3. – К., 2003. – С. 205–206). Диригент і композитор керував хорами у Свято-Троїцькій, Андріївській, Хресто-Воздвиженській, Притиско-Микільській церквах, храмах на Деміївці, Пріорці, Вигурівщині, Солом’янці в Києві. Упродовж шести років (1968–1974) очолював митрополичий хор собору Св. Володимира. У мистецькому доробку Олексія Годзяцького-Сніжинського – значна кількість духовних творів, які й сьогодні звучать у храмах України та за кордоном (дві Всеношні, дві Літургії, 15 духовних концертів, Пасхальні наспіви, тропарі, кондаки, стихири тощо). Примітно, що деякі з них диригент виконував у 1941–1943 роках, під час Другої світової війни, коли «спонтанно відродилася Українська Православна Автокефальна Церква» (див.: о. М-в. Помер композитор Олекса Сніжинський // Свобода (США). – 1979. – Ч. 264. – 20 листоп. – С. 4). Серед його світських хорових опусів чимало обробок українських народних пісень (більшість із яких сам у дитинстві записував на Вінниччині), композиції на вірші Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Олекси Новицького, Богдана Лепкого, а також солоспіви для голосу в супроводі фортепіано. Слід зауважити, що творчість Олексія Годзяцького-Сніжинського була відома в Галичині у 1930–1940-х роках, адже знаходимо його опуси у переліку в «Нотографії музичних творів до слів Івана Франка (по день 1 / V 1941 р.)» авторства Ярослава Ярославенка (Вінцковського). У цій праці зазначено, що «ноти відбито літографічним способом і подаються дві речі – двоголосий хоровий твір у супроводі фортепіано “Червона калино, чого в лузі гнешся?” і “Пісне моя” для голосу з фортепіано» (див.: Ярославенко Я. Нотографія музичних творів до слів Івана Франка (підгот. до друку, вст. ст. і коментарі Я. Горак) // Українська музика: Науковий часопис / Гол. ред. І. Пилатюк. – Львів, 2011. – Ч. 1. – С. 127). Діти у сім’ї Годзяцьких теж обрали музичний фах: донька Тамара закінчила Київську консерваторію по класу фортепіано Ради Лисенко, а син Віталій – композиторський факультет – клас Бориса Лятошинського (див.: Кузик В. Один із «бунтівної п’ятірки» 1960-х // Музика. – 2012. – № 1. – С. 52–57).

2‘2012 | МУЗИКА

Олексій Сніжинський. 1940‑ві рр.

Віталій Годзяцький. 2011 р.

КЛІПИ Cергій ЛАЗО

ОСТАННЯ РИБОЛОВЛЯ 8 вересня 2009 року під час риболовлі трагічно загинув талановитий автор-виконавець В’ячеслав Хурсенко. Це, як і тексти його пісень, реальний факт. Усе інше в цьому оповіданні фантазійне і може не співпадати зі справжніми подіями…

Україну, не зірвавши жодного концерту. Всі попередні автомобілі – і перший «москвич», і крута на ті часи «вісімка» − не варті й підметки «ауді», котру він любив, якою таємно пишався, розуміючи при цьому, що є море нових «наворочених» тачок із гучнішими брендами. Славко ненавидів позерство й понти, життя навчило радіти тому, що мав… Разом із двигуном прокинувся плеєр, із динаміків полинула шоста пісня його диска «Крик білих журавлів»: «Я не могу понять, какой сегодня день, И потому мне всё равно, который час. Я так давно уже не вижу свою тень, И только вижу блеск её красивых глаз…» Він мало коли слухав свої пісні в машині, хіба що на етапі перевірки студійного запису або якщо комусь демонстрував. Пісні приїдалися на концертах, зазвичай не збігалися з настроєм, але він їх любив, усі, загалом, – це була пристрасть на все життя. А вчора раптом захотілося прокрутити «Журавлів», знову наринула хвиля спогадів і щемливого почуття знесиленості: альбом скажено подобався друзям і зовсім не хвилював продюсерів, менеджерів FM-ів і телепрограм. Грошей на розкрутку не було, а останнім часом їх бракувало навіть на запис нового альбому, попри те, що тексти й музика свої, як, до речі, й вокал, і гітара. Чому пісні не йдуть у народ? І чого взагалі хоче цей народ? Сказав же якось у студії Володя Бебешко : «Я розкручу кого завгодно, питання лише у цифрі. Тобі коштуватиме дешевше − маєш готові пісні…» І цифру назвав: сто штук «зелених», це − якщо з нуля. Зірка з нічого за сотку! А що за душею? Невже публіка настільки дебільна?! «А яка ж вона? − підігрівав внутрішній голос. − Саме така і є: максимум напруження для ніг і мінімум −

Фото надане автором

Хто не чув хітів «Ти подобаєшся мені», «Ні обіцянок, ні пробачень», «Не йди»? Мабуть, усі чули і знають їхніх виконавців, але мало кому відомий автор. Знайомтесь: Сергій Лазо – особистість, яку письменник Андрій Курков назвав «людиною-оркестром». А як інакше назвати персону, котра одночасно є артистом, музикантом, співаком, композитором, поетом, драматургом, продюсером, модератором культурно-мистецьких імпрез? Серед виконавців його творів – Василь Зінкевич, Віктор Павлик, Гайтана, Наталя Сумська, Оксана Пекун, Олексій Глизін, Ірина Сказіна та багато інших талановитих вокалістів. Тернополянин Сергій Лазо – автор чотирнадцяти книжок і п’яти дисків. Член національних спілок письменників і журналістів України. Концертує, завжди нерозлучний з гітарою. Захоплюється живописом, сучасним балетом і подорожами на повітряній кулі. Великий шанувальник джазу. Любить своїх читачів, слухачів і сподівається на щиру взаємність. Пропонуємо увазі читачів одне з його оповідань. Це – фрагмент мініповісті «Музиканти йдуть зі світу».

понеділок риболовля зірвалася, був виступ у Херсоні. Та й безглуздо братися до чогось цього дня: понеділок, як мовиться, − день важкий. Переграли на вівторок. Повернувся уранці, дуже хотілося розслабитися. Збиратися заздалегідь не було потреби, все необхідне – у багажнику: вудки, підсак, розкладний стільчик. Давно збирався порибалити в Шепелі: й від Луцька недалеко, і добре клює. Риба в певних місцях підгодована, з хазяїном ставка давно домовлено − чужих не підпускати, тільки свої. Іще зранку Славко відмовився від компанії, тому виїжджав сам. В останні роки він полюбив самотність, точніше, навіть не самотність, а самоту, тому що самотність була з ним зав жди: і в дитинстві, коли батько залишив сім’ю, і в юності, коли вчився на фельдшера, мріючи про кар’єру співака, і коли займався музикою, граючи на віолончелі, але мріючи про електрогітару. І в армії, і потім, уже дорослим, серед музикантів, у ресторанах, на концертах. Навіть кохання, що ураганом увірвалося в життя піснями Юрія Антонова й набуло вигляду запаморочливої Тетяни, на вісім років старшої за нього, закінчилося крахом і самотністю – усе тим же до нудоти знайомим станом власної непотрібності. «Жил-был хороший малый, жила-была она. Он был её игрушкой, глотком её вина...» − наспівував він свою давню пісню, що залишилася в тих далеких 1980-х. Увімкнув запалення. Машина тихо буркнула і слухняно завелася… Були в житті, звичайно, й радісні моменти: дочка, пісні, риболовля, машина, – його царства, його володіння, де можна бути недосяжним і щасливим. «Ауді А-6», нехай не останньої моделі, з восьмирічним стажем, − вірний бойовий кінь німецької породи і надійності. На ній він об’їздив майже всю

МУЗИКА | 2‘2012

В’ЯЧЕСЛАВА ХУРСЕНКА для голови». – «Ні, ні, адже люди приходять на концерти, кричать “браво”, дарують квіти, купують касети, диски. Отже, слухають…» – «Ну, і де твої концерти?..» Концерти були, але мало. Не те щоб нікуди не кликали і нічого не пропонували. «Просто за ці гроші не поїду. Нездарам платять у кілька разів більше. Не хочу! Не поїду!» І не їхав. Раз, другий… Дзвінків поменшало. Але жити за щось треба. Та ще й дочка в столичному університеті навчається… Такі невеселі міркування провокували хвилю досади, і, ймовірно, тому опускалися руки й дедалі частіше накочував свинцевий депресняк, коли нічого не хочеться, а єдине бажання, що виникає, − послати всіх «на фіг». «Мне так не верится, что мне немало лет, А призрак счастья улыбается другим. Я очень часто выключаю в доме свет, Я этот мир люблю давно уже таким.

Фото надане автором

Мне показалось, я так мало говорил Любимой женщине красивые слова, Я с этой женщиной безумие творил, Но это новой нашей повести глава».

Тепер у динаміках звучала «Не виню», і пригадалась інша історія: про руду танцівницю, канікули на Шацьких озерах, шалеА ця тема завжди була особливою і не піз- ні почуття та зради − зворотний бік любові. наною. Майже всі пісні Славка оповідали про кохання і майже всі вони припускали «Ты удалялась все дальше и дальше, його трагічну надірваність. Він не був об- Я задыхался от пауз и фальши, ділений жіночою увагою, радше навпаки. как жаль… У юності навіть склав донжуанський спи- Не виню, так и знай, сок, і однолітки йому заздрили. Але наба- Это был мой лучший танец гато змістовнішим був інший документ, Между смыслом тьмы и света. навіть не документ, а сповідь душі − його Не хочу, но прощай, пісні. У них вирували стихії всіх сердечних Будь как прежде недоступна хвороб, перемог і поразок, радісних надій і И легка, как бабье лето…» сумних розчарувань. Тут він і король, і блазень, і мандрівник, котрий просто заблу- Яка пісня! Її викупили в Москві, хотів спікав, приречений шукати вихід із лабіринту вати Авраам Руссо (тоді він був на піку поспокус, пристрастей, захоплень, обманів. пулярності). Але не склалося. Заспівав авЗагалом, як мовиться, «ніщо людське не тор, і кліп зняли, і в «Шлягері» відзначили, чуже». але хітом пісня не стала. Ні про що не написано стільки пісень, як «Мне не было семнадцати, про кохання. Вони різні, тому що в кожно ей было двадцать пять, го своя любов, своя невідкрита планета, коКогда она решила меня околдовать…» тру до кінця ще ніхто не пізнав і не вивчив. Цього разу планета постала в образі місьТак починалася школа кохання. І чимало кого тролейбуса з пасажиркою, яка випровчительок та однокласниць було в ній. мінювала фантастичне сяйво…

2‘2012 | МУЗИКА

Ольга їхала з найкращою подругою Свєтою – до неї у гості. Краєм ока запримітила людину, яка спрямувала на неї серйозний погляд. Докучання на вулиці, в громадському транспорті − у наш час звичайна річ, але цей «персонаж» ніби й не приставав. Просто дививсь, як загіпнотизований. Дивувало і те, що одягнений він був якось нетрадиційно для однолітків: костюм, сорочка, краватка замість звичних джинсів, майки та куртки. На зупинці дівчата вийшли, слідом за ними й він. Підійшов, відрекомендувався й попросив подругу залишити їх tet-a-tet. Нахабство, звісно, неймовірне, проте Світлана зрозуміла важливість моменту і миттєво зникла. Незабаром вони з Ольгою одружились, а через рік народилася Марія. Славко ностальгійно згадував цю історію, витала ідея зробити з неї пісню, але руки не доходили. Втілився тільки фінал: «А за вікном стоїть весна, Птахи так радісно співають, А любі подруги мої Мене до шлюбу проводжають!

УКРАŸНЦІ ЗА КОРДОНОМ Тамара НЕВІНЧАНА

СИМФОНІЯ ПАРАЛЕЛЕЙ

Дні української нової музики в Азербайджані

До Баку ми прилетіли пізно ввечері, подолавши сніжно-дощовий Стамбул. І відразу в ароматному, з морськими нотами повітрі відчули свіжий подих весни. А ще нас огорнуло тепло радісної зустрічі колег-композиторів, а також земляків із Посольства України: на нас із нетерпінням чекали, і це створило від перших кроків на іншій землі відчуття захищеності та комфорту. Казкове місто Баку – майже чотирьохмільйонний мегаполіс, у якому паралельно існують і прекрасно уживаються древній шар східної культури і найновіші її вияви: таємничий Палац ширваншахів і вибагливі «паруси» хмарочосів у стилі Дубаї; візерунки вузеньких вулочок старого міста і розкішний простір грандіозної модерної Набережної; зубчатий контур старовинної фортеці, Дівоча вежа сивої давнини – і лазурний кристал Концертного залу для Євробачення, що наче вбирає в себе каспійські далі. Усе це різні світи, що об’єднуються у людській свідомості в розмаїту симфонію – «симфонію паралелей»… 56

Фото Олександра ПІРІЄВА

Азербайджанська державна філармонія імені Мусліма Магомаєва

МУЗИКА | 2‘2012

Фото Тамари НЕВІНЧАНОЇ 2‘2012 | МУЗИКА

ПАРАЛЕЛЬ ПЕРША: ВЧОРА І СЬОГОДНІ Колись в ошатному, з респектабельними просторими кабінетами, приміщенні Спілки композиторів СРСР у Москві ледь можна було відшукати невеличку кімнатку під сходами з табличкою на дверях: «Комиссия музыки народов СССР». Молоді композитори з республік, яким поталанило потрапити на московські заходи, отримували певний психологічний шок: чотирнадцять самобутніх великих національних культур із багатовіковою історією, від Балтики до Каспія, від українських степів до Кавказьких гір, було втиснуто в цей закуточок і об’єднано трьома словами «музыка народов СССР». Усе решта, з необмеженими потужними можливостями радянського пропагандистського масиву, була музика одного народу – «старшого» у сім’ї. Пройшло двадцять років – історично зовсім короткий термін, але ж яка красномовна утворилася паралель: тепер дві самостійні, самодостатні держави, що спілкуються на рівних і зацікавлені у культурному діалозі, вирішили провести вперше в історії двох країн офіційну мистецьку акцію – «Дні української нової музики в Азербайджані», присвячені 20-річчю встановлення дипломатичних відносин між Україною та Азербайджанською Республікою. Міністерство культури України та аналогічне відомство в Азербайджані, спілки композиторів Азербайджану та України, Посольство України в Азербайджані зробили все можливе і неможливе, щоб втілити в життя цей ексклюзивний задум, ініційований головами спілок – Ігорем Щербаковим і Франгіз Алі-заде. Безперечно, обидві сторони йшли до цього поступово. Спочатку стежку до Баку проклав Володимир Рунчак, який ще з 2005 року співпрацював з азербайджанськими музичними колективами, в тому числі на музичних фестивалях у Німеччині. А з 2007-го два концертних сезони був запрошеним диригентом в Азербайджанській філармонії імені Мусліма Магомаєва і в різних концертних програмах виконував українську нову музику поряд з азербайджанською. Контакти на рівні національних творчих спілок встановили у 2007 році Ігор Щербаков, на той час голова Київської організації НСКУ, та Франгіз Алі-заде, обрана тоді головою Спілки композиторів Азербайджану. Багато українських композиторів знали Франгіз іще в період існування молодіжної комісії СК СРСР, коли молода мисткиня – ні на кого не подібна, енергійна і амбіційна – змусила заговорити про себе і в Москві, і, згодом, за кордоном. Пригадую, що в дуже теплих стосунках із нею був Іван Карабиць (1945–2002), який уважно стежив за її творчим становленням. «Фіра – дуже талановита, вона – особлива», – не раз говорив Іван Федорович. Тепер народна артистка республіки Франгіз-ханум вправно веде корабель азербайджанської композиторської спілки. Це – композитор, добре відомий у різних країнах, володар найпрестижніших нагород, у тому числі почесного звання «Артист світу». В Україні, особливо тепер, вона буває часто. На різних міжнародних фестивалях («Київ Музик Фест», «Музичні прем’єри сезону», «Контрасти») звучать її симфонічні та камерні твори, а з головою Національної спілки композиторів України Франгіз Алі-заде пов’язує творча дружба і взаєморозуміння в усіх спілчанських питаннях.

НЕФОРМАТ Надія ТРУШ

ДО ГЛЯДАЧА –

Фото Олени ХРАМОВОЇ

«Травіата». Тадей Риндзак. 2001 р.

зі спектаклями і виставками

МУЗИКА | 2‘2012

«Богема». Михайло Риндзак. 1996 р.

Фото Олени ХРАМОВОЇ

«Баядерка». Михайло Риндзак. 1997 р.

Протягом лютого–березня у Львівському національному музеї імені Андрея Шептицького працювала доволі рідкісна виставка. Адже не часто в музейних залах милуємося тими речами, яким аплодуємо, споглядаючи їх на сцені. Елементи сценографії, ескізи, костюми, що стали цього разу експонатами, піднімають завісу над секретами творчості малярського цеху Львівського національного академічного театру опери і балету імені Соломії Крушельницької, додають штрихи до мистецьких портретів художників, які працювали над сценічним втіленням вистав «Трубадур», «Ріголетто», «Аїда», «Набукко», «Травіата», «Бал-маскарад» Джузеппе Верді, «Кармен» Жоржа Бізе, «Сільська честь» П’єтро Масканьї, «Богема», «Тоска» і «Мадам Баттерфляй» Джакомо Пуччіні, «Любовний напій» Гаетано Доніцетті, «Украдене щастя» Юлія Мейтуса, «Мойсей» Мирослава Скорика та інших

«Дон Кіхот». Михайло Риндзак. 2008 р.

2‘2012 | МУЗИКА

Афіша вистави. Художник – Юрій ЯМАШ

ISSN 0131–2367

Музика. – 2012. – № 2. – С. 1–64.

Індекс 74310