№11
ЛИСТОПАД 2013
Павло Альошин
знакова постать української архітектури першої половини ХХ століття
Особняк Ковалевського та Педагогічний музей у Києві Київські готелі Дім Бажанова в Петербурзі Соцмісто «Новий Харків»
П. Альошин у своєму кабінеті в будинку на вул. Велика Житомирська, 17/2. 1931 р.
На обкладинці: Силует П. Альошина, виконаний на Всеросійській виставці в Києві. 1913 р. З приватного архіву Вадима Альошина
2013, ЛИСТОПАД
№ 11 (195)
ЗМІСТ НОМЕРА Науково-популярний ілюстрований журнал Видається із 1969 року
АКЦЕНТ 2
ЗАСНОВНИК
До 100-річчя особняка Ковалевського в Києві Марія КАДОМСЬКА, Олена МОКРОУСОВА
Міністерство культури України
ВИДАВЕЦЬ ДП «Національне газетно-журнальне видавництво»
АРХІТЕКТУРНА СПАДЩИНА 14
ВИДАВНИЧА РАДА
Дім Бажанова у Петербурзі – перша самостійна споруда Павла Альошина Анастасія ДОЛГОВА
Олеся Білаш, Віктор Пасак, Максим Бударін, Віктор Вечерський, Олена Воронько, Оксана Іонова, Євгенія Крутоголов, Іван Мечков, Лариса Нікіфоренко, Лариса Петасюк, Світлана Фоменко, Людмила Чумакова, Михайло Швед, Оксана Гайдук, Людмила Гнатюк, Ольга Голинська, Надія Соколенко
МИСТЕЦЬКІ ЦІННОСТІ 24
РЕДКОЛЕГІЯ Віктор Акуленко Володимир Александрович Сергій Білокінь Леся Богослов Геннадій Боряк Ігор Гирич Андрій Ґречило Іван Дзюба Антоніна Жихорська Леонід Залізняк Віра Карпенко Сергій Кот Ярослава Павличко Леонід Прибєга Анатолій Ситник Олександр Федорук Публікуючи проблемні матеріали, редакція, окрім спеціально обумовлених випадків, подає лише авторський погляд. Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів «Пам’яток України» – тільки з письмового дозволу редакції.
© Пам’ятки України: історія та культура, 2013. Усi права застережено.
Простота шляхетного стилю: оздоблення Педагогічного музею Тетяна СКІБІЦЬКА , Олена МОКРОУСОВА
IN MEMORIAM 35
Тетяна Скібіцька (09.07.1959 – 03.06.2013) Віталій ПОНОМАРЬОВ
ЦИВІЛЬНА АРХІТЕКТУРА 36
Невідомі 1930-ті у творчості П. Альошина: реконструкція київських готелів Тарас ШИРЯЄВ
52
Проектування та реалізація соцміста «НОВИЙ ХАРКІВ» Євгенія ГУБКІНА 58
Олександр Лінецький vs Павла Альошина: конфлікт на тлі доби Олена МОКРОУСОВА
АРХІВ 70
Матеріали архітектора Павла Альошина в Музеї історії міста Києва Ольга ДРУГ
АКЦЕНТ Марія КАДОМСЬКА, Олена МОКРОУСОВА
ДО 100-РІЧЧЯ ОСОБНЯКА 1 КОВАЛЕВСЬКОГО В КИЄВІ «Архітектору за умовами його спеціальності, якої потребують всі, доводиться мати справу з усіма верствами суспільства, починаючи з мужика і закінчуючи особами, найбільш високопоставленими. Зрозуміло, що йому при цьому доводиться стикатися з такою безліччю різних понять, поглядів і вимог, що тільки за допомогою сильно розвиненого почуття міри він може як слід владнати свої відносини і реалізувати все, що потрібно для його справи. Величезна більшість замовників бажає побудувати будівлю якнайкраще і разом з тим якнайдешевше, не вдаючись до того, що одне виключає інше». З енциклопедії Брокгауза та Ефрона. Фрагмент статті, присвяченої професії архітектора
В
Маскарон над капітеллю будинку Ковалевського
2
літку 1913 року родина дворян Ковалевських заселилась у свій новий будинок у київських Липках, на розі вулиць Левашовської та Єлизаветинської 2. Будівництво цього двоповерхового особняка, як на сьогодні, тривало не дуже й довго: проект було замовлено 30-річному цивільному інженеру П. Альошину в 1911 році, а закладка відбулась у 1912 році. Фаховий знавець світової культури, мистецтвознавець С. Гіляров вважав особняк Ковалевського «однією з найкращих у художньому відношенні будівель Києва»3. Будівля унікальна – і не тільки тому, що то є безумовний шедевр вітчизняного мистецтва, і не тільки тому, що то є перший і єдиний особняк у багатоплановій творчості класика української архітектури Павла Альошина. Вперше в історії києвознавства до рук фахівців потрапив напрочуд насичений фактологічний матеріал щодо будівництва: листування архітектора і замовників, листування архітектора і домовласника з підрядчиками і постачальниками, а також – договори підрядів, рахунки і кошториси. Незвіданий раніше пласт джерел доповнюється авторськими кресленнями, проектами різного устаткування будинку і світлинами 1910-х років, у тому числі первісних інтер’єрів. Так уже склалося, що про твори київських архітекторів часто відомо більше, ніж про життя їхніх творців. Як правило, фахівцям вдається глибоко простежити і історію місця, і етапи зведення будинку, і колізії його перебудов і добудов, можливо, навіть життєвий шлях замовника будівництва. При цьому архітектор незаслужено залишається ніби в тіні, виступаючи лише підписом на проекті. Навіть знаючи деякі віхи його біографії, ми ніяк не співвідносимо їх з конкретними роботами того або іншого будівничого. І якщо в літературознавстві прийнято аналізувати умови життя письменника в період написання твору, то вивчення архітектури, особливо київської на межі ХІХ–ХХ століть, практично позбавлено такої щасливої можливості. Та й конкретні обставини спорудження того або іншого будинку, як правило, невідомі. Ми зазвичай не уявляємо, яким чином архітектор отри-
Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура
АКЦЕНТ
мував замовлення, як спілкувався з домовласником, обговорюючи проект і деталі будівництва. Не знаємо напевно і реакцію замовника на кінцевий результат: чи був він розчарований, чи залишився задоволений, або навіть уражений. А можливо, домовласник лише прагнув щонайшвидше окупити споруду і взагалі не цікавився тонкощами архітектурного мистецтва? У нашому ж випадку на ці запитання ми маємо змогу відповісти завдячуючи відкритому наразі для дослідників особистому архіву П. Альошина. Цей старанно дібраний і збережений фонд, що охоплює складні десятиліття нашого минулого від імперської Росії до періоду «розвиненого соціалізму», має свою непросту історію, але вже зараз надає неабиякі можливості для дослідницького пошуку. Комплекс різноманітних документів дає змогу не лише хронологічно точно відновити весь хід будівельних робіт, що для більшості київських об’єктів неможливо через обмеження відомостей. Головна рідкість, на наш погляд, – це збережений в особистому фонді Альошина епістолярний матеріал: сотні його сторінок дозволяють відчути психологічно напружену атмосферу будівництва, що супроводжувалася ваганнями у виборі найкращих матеріалів, найнадійніших постачальників і найцікавіших творчих рішень, які не завжди відповідали бажанням або можливостям замовника. Ці листи, поштівки, телеграми, коротенькі записочки на клаптиках паперу свідчать про нерв свого часу і унікальний, часом драматичний сюжет людських взаємин. Листування тривало протягом п’яти років: найперший лист датований 9 червня 1911 року, остання коротка записка – 1 липня 1916 року4 .
№ 11 (195) / листопад 2013
Виявлені документи мають винятковий інтерес, оскільки за ними можна хронологічно відновити загальний хід та окремі моменти будівництва особняка в Липках, а також дають уявлення про непрості відносини замовника і архітектора. Тональність листування П. Альошина з М. Ковалевським на початку будівельних робіт не просто ввічлива, а навіть дружня. Мабуть, хист і репутація архітектора (сина київського будівельного підрядчика, онука курського кріпака), а також його характер, – дозволяли на рівних спілкуватися з гоноровою дворянською сім’єю, що мала певну вагу в суспільному житті імперської Росії. Біографію М. Ковалевського довелося збирати по крихтах з різноманітних видань, приватних збірок, колекцій музеїв та архівів Києва, Дніпропетровська, Сімферополя, Алупки. Адже дотепер з київських довідкових видань і наявних публікацій було відомо лише, що він на початку
Особняк М. Ковалевського. Світлина 1914 р. Фотоательє Гудшона і Губчевського
3
АРХІТЕКТУРНА СПАДЩИНА Анастасія ДОЛГОВА1
Дім Торгово-промислового товариства Ф.Г. Бажанова і Г. П. Чувалдіної. Головний фасад. Світлина автора
ДІМ БАЖАНОВА У ПЕТЕРБУРЗІ –
перша самостійна споруда Павла Альошина
14
Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура
АРХІТЕКТУРНА СПАДЩИНА
Д
ім Торгово-промислового товариства Ф.Г. Бажанова і Г.П. Чувалдіної на вул. Марата, 72) (далі – дім Бажанова) – єдина петербурзька і перша самостійна споруда відомого українського архітектора Павла Федотовича Альошина. Будівля – унікальний комплекс багатофункціонального призначення – викликає особливий інтерес завдяки тому, що добре зберігся ансамбль парадних інтер’єрів квартири директора-розпорядника товариства. Проте у спеціальній літературі ця пам’ятка архітектури висвітлена недостатньо. Найбільш цікавою публікацією, виконаною із залученням архівних матеріалів, є стаття Б. Матвєєва і М. Колотова, опублікована 1990 року в журналі «Диалог»2. Ми спробуємо зробити свій внесок у формування уявлення про дім Бажанова в тому обсязі, на який ця видатна споруда заслуговує. Зазначимо, що стиль модерн з’явився в архітектурі Петербурга на кінець 1890-х років, дещо пізніше, ніж у Європі. Його розквіт був недовгий – лише одне десятиліття. Однак за цей час було створено кілька сотень модернових будівель. У тому числі такі шедеври, як особняк М. Кшесинської (арх. А.І. фон Гоген), будинок торгового товариства «Брати Єлісєєви» (арх. Г.В. Барановський), дім акціонерного товариства «Зінгер і К°» (арх. П.Ю. Сюзор). Із зразками нового стилю Альошин знайомився не лише в Петербурзі, але й під час поїздок до Москви і за кордон. До 1906 року в петербурзькій архітектурі поступово утверджується регіональний напрям – «північний модерн». П. Альошин проектує Дім Бажанова відповідно до новітніх тенденцій. Замовником будівництва виступило Торгово-промислове товариство Ф.Г. Бажанова і Г.П. Чувалдіної. Торговий дім, що протягом існування кілька разів змінював свою назву, був заснований Володимиром Івановичем Чувалдіним. У довіднику «Деловой мир России» як дата заснування вказаний 1867 рік, але в архівних документах зустрічається згадка про те, що фірма була заснована трьома роками раніше. Після смерті В.І. Чувалдіна, у 1888 році управління справами перейшло до його вдови – Ганни Петрівни, а коли 1892 року фірму було реформовано, її
№ 11 (195) / листопад 2013
очолив сімейний тандем: сама Чувалдіна та її зять Ф.Г. Бажанов. Торговопромисловим товариством фірма стала в 1904 році. У лютому того ж року «для найближчого завідування справами товариства правління обрало особливого Директора-Розпорядника в особі Філадельфа Геннадійовича Бажанова строком на п’ять років»3. Саме він і став ініціатором будівництва нової споруди. Звичайно, особистість Філадельфа Геннадійовича Бажанова (1864 [1865]–1931) багато в чому визначила характер будівлі й особливо характер оформлення інтер’єрів квартири директора-розпорядника. П. Альо-
Подвір’я. Світлина автора
шин писав: «Квартира... оформлена в сучасному англійському стилі з відображенням, звичайно, відомих смаків і характеру російської людини...» 4. У цьому випадку – смаків Ф.Г. Бажанова – вихідця з провінційного м. Любима Ярославської губернії, міщанина за походженням, тобто людини, близької до народної культури, вихованої в традиціях православ’я.
15
МИСТЕЦЬКІ ЦІННОСТІ Тетяна СКІБІЦЬКА , Олена МОКРОУСОВА
ПРОСТОТА ШЛЯХЕТНОГО 1: СТИЛЮ оздоблення Педагогічного музею
Ч
П. Альошин. Світлина 1910-х рр.
24
и замислювались коли-небудь звичайні перехожі, крокуючи вулицею Володимирською та дивлячись на строгий фасад колишнього Педагогічного музею (тим паче колишнього музею вождя світового пролетаріату), Центральної Ради, а нині Будинку вчителя, що за фігури чоловіків і жінок античного антуражу зображені на головному, бічних та частково дворовому фасадах споруди на рівні третього поверху. На фризі розгорнулось справжнє таємниче дійство з десятками персонажів. Його зміст був ясний усім присутнім на урочистому освяченні та відкритті Музею 5 жовтня 1912 року. Образи, знайомі колись за підручниками, стерлись у революційному вирі наступних десятиліть. Розрив культурної традиції виразно окреслила написана у дещо іншому контексті метафорична строфа Миколи Зерова про захожих митців, які В душі плекали сон далекої Еллади І для окружних орд, для скитів-дикунів Різьбили з мармуру невиданих богів. Винесені на фасади Педагогічного музею образи античних богів та героїв були народжені у загальному річищі пасеїстських спрямувань європейської культури межі 1900–1910-х років. Відроджену вже вкотре тему античності загострив у Росії ювілей 1812 року. Золотий вік російського класицизму відобразився у срібному дзеркалі мистецтва початку ХХ століття різноманітними неокласичними проявами. Вишукану стилізацію являв собою і новозбудований київський Педагогічний музей, який водночас з Ольгінською гімназією завершив формування так званого академічного кварталу поблизу університету Св. Володимира. Автором обох цих споруд, як і самої концепції забудови кварталу, був тридцятирічний цивільний інженер Павло Федотович Альошин (1881–1961), професійний злет якого був ще попереду. Роль П. Альошина в долі Музею є унікальною. Впродовж десятиліть – від перших ескізів 1900-х років до реконструкції 1930-х він здійснював весь цикл проектних робіт та вів нагляд за будівництвом, керуючи також і поточними ремонтами свого дітища. Будівельна історія Педагогічного музею висвітлена, на перший погляд, достатньо у науковій та популярній літературі2 . Проте вивчення архівних і газетних фондів дало змогу виявити чимало рідкісних матеріалів і тим самим
Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура
МИСТЕЦЬКІ ЦІННОСТІ
додати окремі деталі до загальної картини створення архітектурної пам’ятки. Ще у 1896 році «Товариство Письменства» звернулося до Київської міської управи з проханням відвести землю під будівництво Педагогічного музею3. Комісія з оцінки міських земель запропонувала кілька варіантів ділянок: на Вознесенському узвозі, біля Житнього ринку та КиєвоФлорівського монастиря, на самому Житньому базарі, на Андріївському узвозі. Але всі ці ділянки було відхилено з причини своєї незручності4. Педагогічний музей, як установа, був заснований у Києві 1902 року. Первісно він містився у Києво-Печерській гімназії на розі Микільської та Бутишева провулка5, а потім переїхав на Фундуклеївську, 516 . Для розробки проекту спеціального музейного будинку був запрошений П. Альошин. Він виконав два ескізи проекту, з яких до реалізації був прийнятий другий варіант 1910 р. Нині вже добре відомо, що музей будувався «в память 50-летия освобождения крестьян от крепостной зависимости на благое просвещение русского народа…». Але первісне призначення будинку могло бути дещо іншим. Зі слів самого Павла Альошина у 1959 році була записана доволі дивна історія зміни його функції та назви. За спогадами архітектора, після вбивства в Києві 1911 року П. Столипіна влада заборонила будівництво Народної аудиторії в центрі міста. Щоб гроші не пропадали, меценат С. Могильовцев вирішив перейменувати заклад на Педагогічний музей. Ця історія здається нам вигаданою, що обумовлювалося як ідеологічними тенденціями радянського суспільства, так і перекрученнями в пам’яті самого Альошина. Дійсно, у першому проекті, розробленому у 1909 році, будинок іменувався «Народним домом С.С. Могильовцева», в пояснювальній записці 1909 року до ескізного проекту – просвітницьким будинком С.С. Могильовцева. Проте в цьому проекті 2-й поверх будівлі призначався під музей, а на 3-му містилися виставкові зали. Це ще раз свідчить, що змінена була лише назва, а не функція. Крім того, закладення споруди вже як Музею відбулося у 1910 році – тобто факт вбивства Столипіна ніякого впливу на це не мав. Утім не тільки призначення та найменування споруди викликають запитання. Початок проектування також дещо непевний. У книжці О. Ігнатова про тодішній музей В.І. Леніна 1960 року видання читаємо, що у 1909 році відбувся конкурс на кращий проект будинку Народної аудиторії. Свої проекти подали П. Альошин, Е. Брадтман та М. Даміловський. Перше місце журі присудило Альошину, який в подальшому доопрацював проект вже для закладу з дещо іншим призначенням та більш коректною ідеологічною назвою – Педагогічний музей. Цю ж інформацію повторив сучасний дослідник О. Кучерук. Утім в єдиній на сьогодні біографії П. Альошина, написаній у 1960-х роках В. Ясієвичем, який спілкувався особисто з архітектором та вивчав його архівні матеріали, згадки про цей конкурс немає. Відсутня вона й у всіх відомих архівних матеріалах. А ми знаємо, що архітектор ретельно ставився до свого архіву, здається, не знищуючи ніякого папірчика. В жодному переліку його робіт, в т.ч. і не здійснених та конкурсних, написаних власноруч або надрукованих на машинці в різні роки, немає відомостей про цей конкурс. Більше того, збереглася
№ 11 (195) / листопад 2013
автобіографія архітектора Миколи Даміловського7, який також серед нечисленних своїх проектів не називає цю роботу – дуже почесну для будь-якого автора. Між іншим, Даміловський у 1909 році ще тільки закінчував Інститут цивільних інженерів у Санкт-Петербурзі, хоча статус студента не заважав брати участь в архітектурних змаганнях. У київських газетах за 1909 рік знову-таки не знаходимо відомостей про цей конкурс. Отже, вважаємо версію помилковою, але інтрига триває. Загальна вартість будівництва за кошторисом становила 300 тисяч рублів, фактично було витрачено близько 500 тисяч (з них архітектор отримав трохи більше 20). Усі кошти на це виділила одна людина – купець, відомий
Портрет мецената С. Могильовцева з дарчим написом П. Альошину. 1914 р. З фондів Музею історії Києва
25
МИСТЕЦЬКІ ЦІННОСТІ
П. Кассо, київський міський голова І. Дьяков. Почесних гостей особисто зустрічав С. Могильовцев, дамам підносили букети38. До церемонії освячення відомою київською ювелірною фірмою Й.А. Маршака був виготовлений срібний макет музею39. Основні будівельні роботи здійснила найбільша в Києві будівельна фірма Л.Б. Гінзбурга. Про ентузіазм будівельників С. Могильовцев сказав свого часу: «Не могу не упомянуть, что многие из подрядчиков, имея в виду высокие задачи музея, прилагали во время работы особые старания, нередко в ущерб своих материальных интересов»40. Споруда органічно вписалася у комплекс університетського кварталу і завдяки своїм архітектурно-художнім якостям була схвально сприйнята громадськістю міста. Євген Кузьмін, який в кореспонденціях з Києва до петербурзького журналу «Аполлон» надто критично змальовував культурно-мистецьке життя Києва початку століття, все ж визнав, що «некоторым утешением среди этого безбрежного моря “художественной” пошлости явилось выстроенное к тому же сроку здание педагогического музея, благодаря чему Киев обогатился образчиком возрожденного в наше время ампира [...] общее впечатление от здания проникнуто простотой благородного стиля, невиданного Киевом со времени постройки киевского университета и здания первой гимназии…» 41. Проте без критики не обійшлося. Тогочасна архітектурна преса наголошувала на окремих недоліках споруди, зокрема малих вікнах, задавлених масивними лиштвами. «Но эти и другие еще недостатки все же не лишают постройки характера благородства стиля, основанного на чистоте исключительно архитектурных форм, связывая тем наше новое зодчество с лучшими заветами гражданского строительства века Томонов и Жилярди» 42 . 5 жовтня 1912 року Педагогічний музей було урочисто відкрито. Короткий щасливий період життя будинку закінчився в роки Першої світової війни. Попереду будуть і втрати, і руйнування, і відбудови… Але це вже тема іншої розповіді. ПРИМІТКИ 1 Ця стаття під назвою «Навколо музею» вперше вийшла друком 2002 р., архівні дослідження проводилися у 2001 р. За цей час один з авторів зібрав величезний обсяг нового архівного матеріалу, але щоб викласти його, потрібно написати нову статтю. З часом це буде зроблено, а сьогодні ми залишаємо текст майже таким, яким він був надрукований в альманасі «Киевский альбом» 11 років тому. Але повністю уникнути актуалізації матеріалу не вдалося, тому О. Мокроусова відкоригувала та доповнила статтю новими матеріалами та уточнила архівні посилання відповідно до сучасної нумерації справ та сторінок (на момент підготовки статті фонд Павла Альошина у ЦДАМЛМ України України перебував на етапі обробки, архівні справи мали лише технічні номери, які сьогодні повністю змінені). 2 З часу написання статті, у 2010 р. вийшла друком книга О. Кучерука «Українська Центральна Рада: історія будинку». Незважаючи на таку назву, проектування та будівництво висвітлені в ній доволі стисло, більше уваги приділено діяльності Центральної Ради. 3 Державний архів міста Києва (далі – ДАМК). – Ф. 163. – Оп. 7. – Спр. 1457. 4 Там само. – С. 10–11. 5 Сучасні вулиці І. Мазепи та А. Іванова. 6 Сучасна вулиця Б. Хмельницького. Див.: Ковалинский В.В. Меценаты Киева. – К., 1999. – С. 420.
34
7 Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України (далі – ЦДАМЛМ України). – Ф. 53. – Оп. 1. – Спр. 16. – Арк. 1–5. 8 ДАМК. – Ф. 153. – Оп. 1. – Спр. 304 (службовий формуляр С.С. Могильовцева). Детальніше про нього див.: Ковалинский В.В. Меценаты Киева. – К., 1999. – С. 419–432. 9 К сооружению в Киеве педагогическаго музея имени Цесаревича Алексея // Киевлянин. – 1911. – № 223. – 14 августа. – С. 3. 10 ЦДАМЛМ України. – Ф. 8. – Оп. 1. – Спр. 48. – Арк. 34. 11 Там само. – Спр. 46. – Арк. 24. 12 Там само. – Арк. 33. 13 Там само. 14 Там само. – Арк. 17 зв.–18. 15 Торжество открытия музея // Киевлянин. – 1912. – 6 октября. – № 277. 16 Зберігається у фондах Музею історії Києва. Авторка (О. М.) висловлює подяку Ользі Друг за надання фотографії. 17 ЦДАМЛМ України. – Ф. 8. – Оп.1. – Спр. 46. – Арк. 17. 18 Там само. – Спр. 527. – Арк. 4. 19 Тема скляного купола виявилася надалі справді київською, вона була використана М. Шехоніним в клубі «Харчовик» на Контрактовій площі та В. Заболотним в будинку Верховної Ради України. 20 ЦДАМЛМ України. – Ф. 8. – Оп. 1. – Спр. 46. – Арк. 10. 21 Торжество закладки здания Педагогического Музея им. Цесаревича Алексея в Киеве // Киевлянин. – 1910. – № 209. – 31 июля. – С. 4. 22 Тимофієнко В.І. Зодчі України кінця ХVIII – початку ХХ століть. Біографічний довідник. – К., 1999. – С. 127. 23 Кадомська М.А. Особняк М. Ковалевського по вул. П. Орлика, 1/15 в Києві. Історична довідка. – К., 1972, 1996 // Науково-технічний архів інституту «УкрНДІпроектреставрація». Ця атрибуція підтверджується точними архівними даними, але потребує вже деякого уточнення. Останні дослідження історії будівництва особняка свідчать, що Козлов і Дітріх дійсно працювали над ліпленням оздоблення за ескізами Альошина, але врешті не знайшли спільної мови і архітектор відмовився від їхніх послуг. 24 Тимофієнко В.І. Зазнач. праця. – С. 12. 25 Роль В. Кузнецова в київській архітектурі виявилася доволі вагомою. У 1910-х рр. він зміг проявити себе в Києві на оформленні Банку для зовнішньої торгівлі (Хрещатик, 32, архітектор Ф. Лідваль), ВолзькоКамського банку (Хрещатик, 10, архітектор П. Андрєєв), Пасажу (Хрещатик, 15, архітектор П. Андрєєв). 26 ЦДАМЛМ України. – Ф. 8. – Оп. 1. – Спр. 50. – Арк. 254–255. 27 Там само. – Арк. 38. 28 Там само. – Спр. 49. – Арк. 39. 29 Педагогический музей имени Наследника Цесаревича // Киевлянин. – 1911. – № 237. – 28 августа. – С. 3. 30 ЦДАМЛМ України. – Ф. 8. – Оп. 1. – Спр. 49. – Арк. 34. 31 Киевлянин. – 1911. – № 223. –14 августа. – С.5. 32 ЦДАМЛМ України. – Ф. 8. – Оп. 1. – Спр. 49. – Арк. 2. На виконання цих робіт проводився тендер. 33 ЦДАМЛМ України. – Ф. 8. – Оп. 1. – Спр. 49. – Арк. 48. 34 Там само. – Спр. 50. – Арк. 180–181. 35 Зберігаються в двох місцях: ЦДАМЛМ України. – Ф. 8. – Оп. 1. – Спр. 54; та ДНАББ ім. В. Заболотного. – Ф. 2935/а-д. 36 Торжество закладки здания Педагогического Музея им. Цесаревича Алексея в Киеве // Киевлянин. – 1910. – № 209. – 31 июля. – С. 4. 37 ЦДАМЛМ України. – Ф. 8. – Оп. 1. – Спр. 46. – Арк. 18. 38 Освящение Педагогического музея // Киевлянин. – 1911. – № 238. – 29 августа. – С. 4. 39 Нині зберігається в експозиції Національного історичного музею України. 40 Ковалинский В. Зазнач. праця. – С.426. 41 Кузьмин Е. Письмо из Киева // Аполлон. Русская художественная летопись. – 1912. – № 1. – С. 12–13. 42 Художественная хроника // Искусство. Живопись. Графика. Художественная промышленность. – 1911. – № 8–9. – С. 380.
Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура
IN MEMORIAM Віталій ПОНОМАРЬОВ
Тетяна Скібіцька (09.07.1959 – 03.06.2013)
«Ж
ивучи у пам’яті сучасників, людина ніби продовжує своє земне існування до повного календарного віку, коло якого завершити їй так і не судилось». Так починалася стаття Тетяни Скібіцької про Іполита Моргілевського, опублікована шістнадцять років тому в київському журналі «Генеза». Сьогодні ці слова стосуються і самої Авторки. Фахом і пристрастю Тетяни Скібіцької була архітектура Києва початку ХХ століття – тодішнього «веселого, ніжного і романтичного міста», – тож не дивно, що свою головну книгу, видану 2011 року, вона назвала «Київський архітектурний модерн (1900–1910-ті рр.)». До ґрунтовних і водночас примхливих, але стилістично довершених мистецтвознавчих студій Тетяни Скібіцької добре пасує поняття «автентичність». У них раціональність дослідника сполучається із чутливістю митця, а знання предмета – з гарним смаком; там строгий аналіз нерідко сусідить із віршованими рядками, витяг із архівної справи – з цитатою з Горація або маркіза де Кюстіна, а наукові терміни – зі словами «ностальгія» та «щастя». Все це спонукає читачів виходити, за висловом Авторки, у «четвертий вимір» Києва та спрямовує їхню увагу на ті будинки, які стали «знаками місця», і на ті куточки міста, в яких особливо відчутна присутність його Genius Loci. Тетяні Скібіцькій також належить низка нарисів та есеїв про архітекторів і будівничих, які понад століття тому опановували та облаштовували химерний київський рельєф, і про істориків мистецтва (від Георгія Лукомського до Данила Щербаківського), які опрацьовували київський міський простір. Цими творами Авторка не лише вшановувала своїх попередників, для яких Київ так само був утіленням уявлень про Ідеальне місто, а й відновлювала тяглість культурної традиції, що її у минулому столітті викорінювали синхронно із руйнуванням київського історичного середовища та накиданням суспільству амнезії. Врешті дослідниця підводила читача до усвідомлення причин, через які забудова Києва початку ХХІ століття виглядає аж такою провінційною – попри величезну фінансову, технологічну та технічну перевагу нинішніх будівничих над їхніми колегами початку ХХ століття. Крім її власних творів, які вона подарувала знайомим, друзям і колегам, про Тетяну Скібіцьку нагадують київські місця її пам’яті. Це зокрема перехрестя Андріївського узвозу та Боричевого току, контора Тев’є Апштейна на Спаській, кав’ярня на Межигірській, Гостинний двір, маківка Німецької гори, колишня Соборна площа (нині площа Слави), будинок з «крилатими мавпами» (вул. Ярославів Вал, 1) та «Замок Ричарда», будинок Леоніда Родзянка на вул. Ярославів Вал, Копирів кінець, Батиєві ворота, собор Премудрості Божої із Софійським майданом і наостанок – Кирилівська церква. Саме у цих місцях пригадуються її улюблені рядки з «Елегії» Миколи Зерова, що в них, як писала Тетяна Скібіцька, відлунює «подвійна ностальгія – за своїм і київським минулим»: А згадуєш, яке тоді було Повітря? Небо? Гусяче крило, Здається, з нього пил і бруд змітало...
№ 11 (195) / листопад 2013
35
ЦИВІЛЬНА АРХІТЕКТУРА Тарас ШИРЯЄВ
НЕВІДОМІ 1930-ті
у творчості П. Альошина: реконструкція київських готелів
Фасад готелю «Континенталь». Архітектори Е. Брадтман і Г. Шлейфер. 1895 р. Публікується вперше
36
Г
отельне господарство Києва зустріло тридцяті роки ХХ століття, м’яко кажучи, не в найкращому стані. Безлад та анархія, які коїлися в суспільно-політичному житті країни упродовж трьох років (1917–1920), безумовно, негативно вплинули на всі сфери життя міста. Київські готелі не були винятком у довжелезному списку цих безрадісних змін. Станом на 1916 рік у місті налічувалося близько 80 готелів та 27 великих будинків мебльованих номерів. Ця статистика не враховувала величезної кількості невеликих кімнат та квартир, які підприємливі кияни здавали майже на кожній вулиці Києва. Загальна місткість номерного фонду тільки «офіційних» готелів становила від 2200 до 2500 кімнат, що повністю задовольняло Київ у розселенні приїжджих як за кількістю готельних помешкань, так і за варіантами рівнів комфорту й цін. Однак після 1917 року кількість готелів стала стрімко зменшуватися. 1923 року – 49 комунальних та 12 готелів, місця в яких відводились для тих, хто прибув у відрядження1, 1925 року – 15 готелів2, 1929 року – 12 готелів (5 – комунальних та 7 – переданих в оренду)3, 1931 року – 5 комунальних готелів на 523 кімнати, об’єднаних в готельний трест4, 1937 року – 13 комунальних готелів5. Як бачимо, загальна кількість підприємств готельного господарства міста за 10 років радянської влади скоротилося майже в 9 разів з 107 до 12 (!!!). Та й ті часто-густо використовувалися не за призначенням. Так, серед найпоширеніших явищ «непрямого» використання готельних площ були: заселення постійними пожильцями та розміщення у номерах різних установ. Наприклад, в готелі «Марсель», що розташовувався на Бібіковському бульварі, № 3 (нині б. Шевченка), з 90
Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура
ЦИВІЛЬНА АРХІТЕКТУРА
кімнат 41 – займали постійні пожильці (співробітники Укрліспрому та студенти) і ще 7 – установи «Спецпроект», «Укрліспром». Тобто не за призначенням використовувалося більше половини номерного фонду закладу (53%). Єдиним готелем, в якому не було постійних мешканців чи установ, лишався «Континенталь», котрий за орендним договором належав «Інтуристові» і призначався здебільшого для прийому закордонних туристів та радянських високопосадовців. Це був єдиний готель, котрий міг запропонувати належний «європейський» рівень комфорту для гостей та суттєво вирізнявся з-поміж інших. Подібне становище готельного господарства міста призвело до того, що на початку 30-х років «десятки й сотні приїжджих залишаються просто неба і мусять ночувати на вокзалі або де попадеться»6. Через переповненість готелів швидко зростала статистика відмов, незважаючи навіть на те, що деякі установи виносили з номерів усі
меблі, щоб розмістити додатково 5–8 і навіть 11 ліжок, перетворюючись на звичайні нічліжки. Крім того, ці нечисленні готелі постійно стикалися з проблемами постачання та існуючим незадовільним технічним станом будівель. «Геть усі готелі зазнають гостру нестачу на постільну білизну, подушки, скатертини, щітки та просто ганчірки. Комунальна механічна пральня не встигає прати білизну для готелів і їм доводиться доручати прання своєму персоналу, а деколи й відмовляти у знятті номерів через брак білизни (!)»7. Якщо ж узяти до уваги, що ресторан працював лише в готелі «Континенталь», то загальна картина готельного господарства Києва вимальовувалася дуже безрадісна. Однак, починаючи з 1932 року, ситуація потроху починає змінюватися. В капітальне будівництво готелів вкладено 1 280 000 крб (хоча за 1928–1932 рр. – лише 456 000 крб)8. Таке стрімке зростання капіталовкладень, пов’язане зі збільшенням відряджуваних працівників та іноземних туристів, особливо коли туристичну організацію – всесоюзне акціонерне товариство «Інтурист» було визнано на міжнародному рівні і підписано нові угоди з найбільшими світовими туристичними фірмами («Американ експрес», «Томас Кук», «Середньоєвропейське бюро подорожей» та інші). Кількість іноземних туристів, які подорожували до СРСР, відчутно зросла. Найбільша інтенсивність їх прибуття припадає на 1934–1937 роки – тоді наше місто відвідало 70 000 осіб. Київ посів третє місце в СРСР після Москви та Ленінграда за кількістю прийнятих туристів. А для їх розташування з міського фонду загального користування було передано в орендне утримання «Інтуристові», на додачу до готелю «Континенталь», ще два заклади, а саме: «Червоний Київ» (колишня «Прага») та «Брістоль». Однак ретельне обстеження їх виявило чимало вад, як щодо технічного устаткування, так і забезпечення комфорту для приїжджих. Тому було прийнято рішення про поновлення роботи та добудову «Гранд-Готелю», котрий з 1917 року було виведено зі складу готельного господарства міста та пристосовано під своєрідний «прихисток» для безлічі всесоюзних промислових закладів та громадських установ. А також про капітальний ремонт готелів «Континенталь», «Червоний Київ» та «Брістоль».
Обідня зала ресторану готелю «Континенталь». 1913 р. Кабінет у японському стилі. 1913 р.
№ 11 (195) / листопад 2013
37
ЦИВІЛЬНА АРХІТЕКТУРА Євгенія ГУБКІНА
Проектування та реалізація соцміста
«НОВИЙ ХАРКІВ»
С
Соцмісто «Новий Харків». Творчий колектив під керівництвом П. Альошина. 1929–1930 рр. Проект. Генеральний план. Світлина надана О. Мокроусовою
52
оцміста – унікальний феномен в історії радянського містобудування. Активний розвиток промисловості поставив перед архітекторами-авангардистами стратегічну задачу – створення населеного пункту нового типу, вирішеного як єдиний комплекс при промисловому підприємстві, в якому за якнайпродуктивнішої праці і тотального усуспільнення побуту людина майбутнього буде всебічно розвиненою і залученою до колективу.
Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура
ЦИВІЛЬНА АРХІТЕКТУРА
У 1929–1934 роках, у період бурхливого розквіту Харкова як столиці Радянської України, був реалізований унікальний проект міста-супутника – соцмісто «Новий Харків», виконаний групою фахівців під керівництвом архітектора Павла Федотовича Альошина для Харківського тракторного заводу. У плануванні соцміста знайшли відображення основні містобудівні ідеї радянського авангарду: популярна в ті роки ідея міста-лінії І. Леонідова та потоково-функціональна система зонування соціолога М. Мілютіна, лінійна забудова та створення «житлокомбінатів». Детально розроблений групою молодих архітекторів у стилі конструктивізм, проект був реалізований частково – до комплексу пам'яток містобудування входять п'ять житлових кварталів забудови соцміста «Новий Харків». Отримавши 1917 року статус столиці Радянської України, Харків став майданчиком для розвитку потужного промислового комплексу, творчої діяльності плеяди архітекторів і художників-авангардистів, стрімкого піднесення всіх галузей науки й мистецтва. Місто зростало, набуваючи нового прогресивного вигляду завдяки форсованим темпам столичного будівництва в доленосному для Харкова стилі конструктивізм. Перші робітничі селища і житлові квартали, побудовані в 20-х роках, демонструють різні напря-
№ 11 (195) / листопад 2013
ми у стилістиці та містобудівних ідеях архітекторів, що працювали в Харкові: селище Харківського паровозобудівного заводу архітектора В. Троценка, житловий комплекс «Промінь», селище Артема та інші1. Ще в ранніх схемах планування 1925–1929 років пропонувалося будівництво низки промислових містсупутників Харкова. Найграндіозніший містобудівний проект 20–30-х років – соцмісто «Новий Харків» створений для гіганта радянської промисловості – Харківського тракторного заводу імені С. Орджонікідзе. Містосупутник розташувалося в південно-східному напрямку вздовж сучасного Московського проспекту в 12 км від історично сформованих кордонів міста. Для будівництва селища було обрано найбільш вдалу ділянку з погляду зовнішніх зв’язків, географічного положення та рельєфу в районі села Лосєве. У 1929–1930 роках проектно-конструкторське бюро МВС, створене при НКВС, у рекордний термін здійснює проектування соцміста «Новий Харків»,
Соцмісто «Новий Харків». Творчий колектив під керівництвом П. Альошина. 1929–1930 рр. Проект. Вигляд з пташиного польоту. Світлина надана О. Мокроусовою
53
ЦИВІЛЬНА АРХІТЕКТУРА Олена МОКРОУСОВА
ОЛЕКСАНДР ЛІНЕЦЬКИЙ VS ПАВЛА АЛЬОШИНА: конфлікт на тлі доби
Й
мовірно, така назва здивує багатьох. Для Києва ці два імені не є рівнозначними. Навіть більше. Альошина знають усі – прізвище «Лінецький» майже нічого не говорить. Не тільки пересічним киянам, а й досвідченим києвознавцям та спеціалістам з радянської архітектури Києва О. Лінецький майже не відомий. Твердження не голослівне – автор опитувала своїх колег. Це легко пояснити. Відомий харківський архітектор, переможець багатьох архітектурних конкурсів, професор Харківського художнього інституту, автор кількох десятків будинків в Одесі, Красноярську, Омську, Харкові майже нічого не будував у Києві. Проектував багато, але не все зміг здійснити. Більшість робіт виконував у співавторстві або лише на рівні керівництва. Та й вони були, здебільшого, втрачені у період Другої світової війни. Що ж змусило нас звернути увагу саме на Олександра Лінецького і, більше того – поставити його в один ряд з уже майже легендарним Павлом Альошиним. Уперше прізвище Лінецького потрапило до кола інтересів автора наприкінці 1990-х років, коли молодому тоді досліднику довелося займатися історією двох київських знакових будівель – Педагогічного музею (вул. Володимирська, 57) та Пасажу (вул. Хрещатик, 15)1. Обидва будинки були зведені до революції і в середині 1930-х років проводилася їхня реконструкція. За публікаціями у журналі «Соціалістичний Київ»2 стало відомо, що до цих об’єктів мав відношення Лінецький. Він, власне, й був автором журнальної статті про Пасаж. Серед архітекторів тоді було модним подавати свої роботи в пресі особисто. Попри те що журнал був україномовним, автор підписувався як А. Лінецький. Звичайно, було відомо, що Лінецький – талановитий харківський архітектор. Окремі його споруди в Харкові наводилися у фундаментальних «Нарисах історії архітектури Української РСР. Радянський період» (1962 р.). Але докладної інформації про нього не було3. Втім зазначене дослідження потребувало докладної біографії одного з авторів реконструкції. Отже, лишалося саме прізвище архітектора. Це стосується цілої генерації радянських митців 1920– 1930-х років – про багатьох з них відомо вкрай мало.
58
О. Лінецький. Фото з особової справи члена Спілки архітекторів 1947 р. ДНАББ ім. В. Заболотного
Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура
ЦИВІЛЬНА АРХІТЕКТУРА
П. Альошин. 1939 р. З приватного архіву Вадима Альошина
Лише коли автор цієї статті за кілька років після першого побіжного знайомства з Лінецьким заглибився у творчість архітектора П. Альошина, кинулося у вічі, що їхні імена постійно поряд: Педагогічний музей, Будинок оборони, Палац піонерів... Це було трохи дивним, враховуючи те місце в київській архітектурі, що його посідав Альошин. Він був корифеєм, без якого не обходилося майже жодне важливе проектування в Києві. Але й на тому етапі вивчати творчість Лінецького нам на думку не спадало. Для Харкова архітектор є дійсно фігурою значною, а його внесок у київську забудову був дуже скромним. Наш інтерес до О. Лінецького активізувала архівна справа, в якій відклалися матеріали до його творчої біографії. У Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України зберігається особистий фонд Георгія Лебедєва – українського архітектора і художника, кандидата мистецтвознавства. Багато років він досліджував історію української архітектури, завідував сектором Науково-дослідного інституту теорії і історії архітектури (КиївНДІТІ). 1971 року захистив кандидатську дисертацію
№ 11 (195) / листопад 2013
на тему: «Архітектура України 1920–1930-х рр. (Основні тенденції розвитку)». Підготовчі матеріали до роботи широко представлені в його архівному фонді. І хоча ці дані є начебто вторинними, але деякі першоджерела Лебедєва вже втрачені або на сьогодні недоступні дослідникам. Особливо важливо, що він особисто спілкувався з багатьма ще живими архітекторами або їхніми нащадками і збирав інформацію, як-то кажуть, з перших рук. Згадана архівна справа містить листування 1964 року з донькою архітектора Ніною Лінецькою, яка успадкувала батьківську професію. На той час Г. Лебедєв як керівник сектору інституту КиївНДІТІ брав участь у підготовці шеститомного видання «Історія українського мистецтва» і просив Лінецьку надати якісь матеріали батька. Але відповідь була невтішна: «Уважаемый т. Лебедев! К великому сожалению архив Александра Васильевича погиб в Харькове во время войны. К тому, что осталось я тоже отнеслась невнимательно и не сумела сохранить. Вернее, Вы поздно написали. Несколько лет в ящике на балконе лежали его записки, проекты, а потом (недавно) при уборке исчезли. У меня есть папка с перечнем всех работ отца, вырезки из газет, документальные его записи и фотографии. Возможно, мне пришлет альбом с работами А.В. (который я при его жизни составила и его увезли в Москву) жена отца. Я ей написала. Кроме того, в феврале (10-го) этого года, отцу исполнилось 80 лет и у меня покойный архитектор Яновицкий забрал имеющиеся фото для организации выставки. К сожалению, я эти работы сама не забрала, а Яновицкий внезапно умер. Сейчас я разыскиваю их. Как только найду, вышлю, а его личные документы – это все, что у меня осталось. Жалко, но если надо – пришлю! Быть может Вы отберете, а остальное вышлите мне. С уважением. Подпись» 4. Г. Лебедєв на це повідомлення просив надіслати хоча б ті розрізнені матеріали, що збереглися, і обіцяв повернути їх, зробивши необхідні копії. «Но, уверяю Вас, что гораздо лучше эти документы сохранятся в архиве Киев НИИТИ, куда уже поступили подобные материалы Бекетова, Алешина, Троценка, Вербицкого и пр. украинских архитекторов. Архив наш находится в надежном месте – в здании Киевского Софийского собора5. Нам весьма желательно, хотя бы на время, получить упомянутый в Вашем письме альбом работ Александра Васильевича, хранящийся в Москве. Слезно прошу Вас помочь осуществлению этой нашей мечты» 6 . За місяць Лебедєв пише, що папку з матеріалами отримав, але їх недостатньо. І знову наполягає на отриманні альбому з Москви. І лише в квітні 1965 року Ніна Лінецька, яка перед тим довго хворіла, надала кілька негативів, що були перезняті з нечисленних фотографій. «Глубоко сожалею, что так мало сохранилось из всего созданного Александром Васильевичем. – Как в натуре, так и в фотографиях. Найденные мною еще пару фотографий позволяю себе вложить в письмо»7. Така невтішна ситуація з документальним спадком склалася лише по 11 роках від смерті архітектора у 1953 році. Ніна Олександрівна дала Лебедєву московську адресу удови батька. І в лютому 1965 року до Лінецької Каї Юхи-
59
АРХІВ Ольга ДРУГ
МАТЕРІАЛИ АРХІТЕКТОРА ПАВЛА АЛЬОШИНА
в Музеї історії міста Києва
Д
Пам’ятний знак будівничого, вручений П. Альошину у зв’язку із закінченням Педагогічного музею. Виготовлений ювелірною фабрикою Й. Маршака
окументальна спадщина архітектора П. Альошина в Музеї налічує понад 70 одиниць зберігання. Але, окремо фонд не виділений, матеріали мають різні групи зберігання. Головним чином, це документи й світлини, є також побутові та особисті речі архітектора. Матеріали П. Альошина надходили до Музею протягом двадцяти років. Перші експонати отримали у 1985 р. Серед них – пам’ятний знак будівничого київської ювелірної фабрики Й. Маршака (1910-ті рр.). Знак зроблений у вигляді круглого золотого вінка з лаврового листя, в середині якого міститься медальйон, вкритий червоною емаллю. В центрі емалевого медальйона накладні перехрещені сокира й лопата (емблема будівничого), поверхня яких покрита діамантовою крошкою. На звороті медальйона накладний вензель з ініціалами «О.А.» (Ольга Альошина), напис «11 июля 1912 г.». Знак був урочисто вручений П. Альошину у зв’язку із закінченням будівництва в 1911 році Педагогічного музею в Києві (нині – Будинок учителя). Згодом П. Альошин подарував знак своїй дружині, про що свідчить вензель з ініціалами. Знак, виготовлений на замовлення в одному екземплярі, закуплений Музеєм у родичів архітектора (Гальченко В.В.). У 1980-х роках Музей отримав також сувенірне відро для шампанського роботи ювелірної фабрики Й. Маршака і кельму архітектора. 2002 року, після продажу квартири архітектора, в Музей був переданий великий документально-фотографічний архів П. Альошина, хронологічні рамки якого охоплюють кінець ХІХ – середину ХХ століття. Серед матеріалів – родинні світлини архітектора, зроблені київськими й петербурзькими фотографами, знімки друзів і знайомих П. Альошина. Привертає увагу фото київського мецената С. Могильовцева з дарчим написом архітектору (див. с. 15). Серед меморіальних речей – готовальні, годинники, різні побутові предмети. Частина матеріалів родинного фонду Альошина буде експонуватися на виставці «Київ і кияни», що діє у Музейно-виставковому центрі Музею історії міста Києва на вул. Б. Хмельницького, 7. Готовальні П. Альошина Візитна картка П. Альошина Візитна картка П. Альошина. Ім’я написане французькою мовою Срібне відерко для шампанського, виготовлене ювелірною фабрикою Й. Маршака Клеймо Й. Маршака на відерці Кельма П. Альошина
70
Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура
АРХІВ
№ 11 (195) / листопад 2013
71
ПРО АВТОРІВ 2013 № 11 (195)
Євгенія Губкіна – архітектор Анастасія Долгова – аспірант Санкт-Петербурзького державного академічного інституту живопису, скульптури та архітектури ім. І.Ю. Рєпіна Ольга Друг – провідний науковий співробітник Музею історії Києва
Науково-популярний ілюстрований журнал
ВИДАВЕЦЬ ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» Україна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38(044) 498 23 65 Генеральний директор Олеся БІЛАШ
Головний редактор Леся БОГОСЛОВ Відповідальний за випуск Ігор ГИРИЧ Упорядкування Олена МОКРОУСОВА Редагування, коректа Віри КАРПЕНКО Дизайн і верстка Наталії КОВАЛЬ
АДРЕСА РЕДАКЦІЇ Україна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38(044) 498 23 67 E-mail: pamjatky.ukr@gmail.com Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації – КВ № 683 від 01.06.1994
ДРУКАРНЯ ТОВ «Видавничо-поліграфічна компанія “Експрес-Поліграф”» вул. Фрунзе, 47б, Київ, 04080. Тел. +38(044) 417 25 93 Наклад 1000 прим.
Розповсюдження, передплата, реклама Тел. +38(044) 498 23 64, +38(050) 310 56 63
uaculture.com
Передплатний індекс 74401
Марія Кадомська – головний мистецтвознавець інституту «НДІпроектреконструкція» Олена Мокроусова – історик-мистецтвознавець, головний спеціаліст Київського науково-методичного центру з охорони, реставрації та використання пам’яток історії, культури та заповідних територій Віталій Пономарьов – завідуючий історичною редакцією видавництва «Наукова думка», краєзнавець Тарас Ширяєв – архітектор, старший викладач Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури України ШАНОВНІ ЧИТАЧІ ЖУРНАЛУ «ПАМ’ЯТКИ УКРАЇНИ»! Триває передплата на 2014 рік. Пропонуємо ознайомитися із заохоченнями видавництва для наших друзів-передплатників. УМОВИ УЧАСТІ У РОЗІГРАШІ ПРИЗІВ І ПОДАРУНКІВ Надішліть до 31 січня 2014 року копію передплатного абонемента з чітким відбитком касового апарата: – поштою на адресу видавництва – факсом на номер (044) 498-23-64 – електронною поштою на адресу nvu.kultura.sale@gmail.com Фізичні особи, які передплатили видання на 6 місяців: – отримають безкоштовно спецвипуск (поза передплатою) журналу «Пам’ятки України»; – візьмуть участь у розіграші 50 примірників Календаря на 2014 рік. Фізичні особи, які передплатили два і більше часописів видавництва на 6 місяців: – отримають безкоштовно спецвипуск (поза передплатою) журналу «Пам’ятки України»; – матимуть можливість розмістити привітання на сторінках газет «Культура і життя» або «Кримська світлиця» з ювілеєм, сімейним чи професійним святом; – візьмуть участь у розіграші 50 примірників Календаря на 2014 рік. Фізичні особи, які передплатили видання на рік: – отримають безкоштовно спецвипуск (поза передплатою) журналу «Пам’ятки України»; – отримають безкоштовно редакційну передплату на один з часописів видавництва на ІІ півріччя 2014 року; – візьмуть участь у розіграші 50 примірників Календаря на 2014 рік. Фізичні особи, які передплатили два і більше часописів видавництва на рік: – отримають безкоштовно спецвипуск (поза передплатою) журналу «Пам’ятки України»; – матимуть можливість розмістити привітання на сторінках газет «Культура і життя» або «Кримська світлиця» з ювілеєм, сімейним чи професійним святом; – безкоштовно отримають редакційну передплату двох часописів видавництва на ІІ півріччя 2014 року; – візьмуть участь у розіграші 50 примірників Календаря на 2014 рік. СЕРЕД УСІХ УЧАСНИКІВ РОЗІГРАШУ ДОДАТКОВО БУДЕ РОЗІГРАНО ТРИ ЦІННИХ ПРИЗИ! Юридичні особи, які передплатили три і більше видань на 6 місяців: – отримають безкоштовно спецвипуски (поза переплатою) журналів «Пам’ятки України» та «Українська культура» за 2014 рік; – матимуть можливість розмістити на сторінках газети привітання або розповідь про свою організацію в рубриці «Наші передплатники»; – безкоштовно отримають редакційну передплату одного з часописів видавництва на ІІ півріччя 2014 року. Юридичні особи, які передплатили три і більше видань на рік: – отримають безкоштовно спецвипуски (поза передплатою) журналів «Пам’ятки України» та «Українська культура» за 2014 рік; – матимуть можливість розмістити на сторінках газети привітання або розповідь про свою організацію в рубриці «Наші передплатники»; – безкоштовно отримають редакційну передплату двох часописів видавництва на ІІ півріччя 2014 року. Вартість передплати журналу «Пам’ятки України» на І півріччя – 136,65 грн, на рік – 272,10 грн.
ПЕРЕДПЛАЧУЙТЕ НАШІ ВИДАННЯ у 2014 році Вартість передплати на 12 місяців
П ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС ІН
ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС
95220 9
74401
2224,10 грн
272,10 грн
ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС
ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС
ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС
74501
37112
74310
136,50 грн
119,90 грн
136,50 грн
ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС
ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС
60969
90269
171,90 грн
111,90 грн
Передплату можна оформити в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через Оформлення передплати на друге півріччя 2012 року агентства. розпочнеться в квітні місяці. передплатні Передплату можна оформити в будь-якому поштовому відділенні зв’язку через передплатні У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату наУкраїни, всі наші видання можна через сайт агентства, а також у редакції Газетно-журнального видавництва Міністерства культури України www.presa.ua, на сторінці «Передплата On-Line». У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату видань на всі наші Передплатити та придбати окремі примірники в видання електронній версії можливо можна через сайт www.presa.ua, на сторінці «Передплата On-Line»в будь-якій країні світу. за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна Довідки за тел.: (044) 498-23-64
Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com
ISSN 0131-2685
Пам’ятки України: історія та культура. – 2013. – № 11. – С. 1–72.
Індекс 74401