Пам`ятки України №12 скорочено

№12 ГРУДЕНЬ 2014

Харків архітектурний ампір  неокласицизм  модерн  авангард 

ПЕРЕДПЛАЧУЙТЕ НАШІ ВИДАННЯ у 2015 році! Вартість передплати на рік

П ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС ІН

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

95220 9

74401

2248,10 грн

272,10 грн

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

74501

37112

74310

136,50 грн

143,10 грн

136,50 грн

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

90269 111,90 грн

60969 177,18 грн

Передплату можна оформити в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через Оформлення передплати на друге півріччя 2012 року агентства. розпочнеться в квітні місяці. передплатні Передплату можна оформити в будь-якому поштовому відділенні через передплатні За кордоном оформити передплатузв’язку на всіУкраїни, наші видання можна агентства, а також у редакції Газетно-журнального видавництва Міністерства культури України через сайт www.presa.ua, сторінка «Передплата On-Line». У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua, сторінці «Передплата Передплатити та придбати окремінапримірники виданьOn-Line» в електронній версії можливо за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64 e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com

Довідки за тел.: (044) 498-23-64, (044) 498-23-65; e-mail: nvu.kultura@gmail.com

2014, ГРУДЕНЬ

№ 12 (209)

Науково-популярний ілюстрований журнал Видається із 1969 року

ЗМІСТ НОМЕРА АРХІТЕКТУРНА СПАДЩИНА 2

ЗАСНОВНИКИ 12 Міністерство культури України

Початок кам’яного житлового будівництва Олег ЯЦИНА 1896–1916. Доба харківського модерну Катерина КУБЛИЦЬКА

Фундація Героя України академіка Петра Тронька

ВИДАВЕЦЬ

ЦИВІЛЬНА АРХІТЕКТУРА 26

Громадські споруди 1920–1930-х Ірина КРЕЙЗЕР

34

Неокласицизм у творчості О. Бекетова. Будівля Харківського медичного товариства Катерина ЧЕРКАСОВА

ДП «Національне газетножурнальне видавництво»

ВИДАВНИЧА РАДА Сергій Васильєв, Олег Вергеліс, Яніна Гаврилова, Валерій Гриценко, Вадим Дорошенко, Віктор фон Ерцен-Глерон, Олесь Журавчак, Наталка Іванченко, Наталія Коваль, Андрій Курков, Наталія Лигачова, Лариса Нікіфоренко, Руслан Онопрієнко, Роман Ратушний, Віталій Сатаренко, Анатолій Сєриков, Артем Стельмашов, Ліліана Фесенко, Антон Філатов

ПОСТАТІ 42

РЕДАКЦІЯ Шеф-редактор Ігор ГИРИЧ Головний редактор Леся БОГОСЛОВ Упорядкування Олени МОКРОУСОВОЇ Редагування, коректа Віри КАРПЕНКО, Івана МАЛЮТИ Дизайн і верстка Наталії КОВАЛЬ Публікуючи проблемні матеріали, редакція, окрім спеціально обумовлених випадків, подає лише авторський погляд. Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів «Пам’яток України» – тільки з письмового дозволу редакції.

© Пам’ятки України: історія та культура, 2014. Усi права застережено.

Харківський період життя та творчості Сергія Тимошенка Денис ВІТЧЕНКО

КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ СТУДІЇ 52

Павло Альошин та Зінаїда Серебрякова: листи з Харкова Олена МОКРОУСОВА

АРХІВИ 58

Культурно-видовищні споруди 1920–1930-х Анна АЛЄКСЄЄНКО, Ольга ДОЖДЬОВА

ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО 66

Живопис архітектора О. Бекетова Ольга ДЕНИСЕНКО

АРХІТЕКТУРНА СПАДЩИНА Олег ЯЦИНА

ПОЧАТОК КАМ’ЯНОГО ЖИТЛОВОГО БУДІВНИЦТВА

Х

арків – одне з небагатьох великих міст України, в якому збереглося чимало зразків українського житлового будівництва починаючи з кінця ХVІІІ століття. Це було викликано низкою обставин. У радянський період більшовики, маючи Харків за столицю, вдалися до створення нового «ядра» міста навколо нинішньої площі Свободи. Старий історичний центр навколо площі Конституції залишився поза активною увагою нових зодчих. У роки індустріалізації та пізніше дешевше було забудовувати нову територію на схід і північ, не чіпаючи будівель старого міста. Тож у Харкові ми маємо збереженими не лише різноманітні зразки житлової архітектури, а й цілі фрагменти вулиць, планування центральної частини. У цьому легко переконатися порівнявши сучасний план старого «ядра» міста з тим, що зберігся в Описі Харківського намісництва кінця ХVІІІ століття. У цей час наше місто нагадувало швидше велике село, забудоване звичайними українськими хатами. Однією з причин цього було те, що у першій половині ХVІІІ століття у Російській імперії існувала монополія держави на виробництво цегли, кількість заводів була недостатньою, ціни високими. Лише стратегічно важливі об’єкти, губернські установи будувалися з цегли. Колоніальна політика центру виявлялася в тому, що левова частка ресурсів спрямовувалися на розбудову Москви й Петербурга. Існували й соціальні обмеження, наприклад звичайний мешканець міста не мав права звести кращий і більший будинок, ніж дворянин. До кінця ХVІІІ століття більшість харківських дворів, за спогадами очевидців, ще були просторими й становили в середньому 42,5 м завдовжки та 32 м завширшки. Лише в центральній частині та обіч сучасних вулиці Полтавський шлях та Московського проспекту площа зменшувалася вдвічі-тричі. За периметром дворів на безпечній відстані від житла зводилися господарчі приміщення: комори, льодовні, стайні, кузні тощо. 1804 року за наказом генералгубернатора І. Бахтіна землемір Драгомир склав перелік вулиць. Їхні назви записувалися на спеціальних табличках, які прибивали до стовпів1. Останні розставляли на відповідних вулицях. Частина з цих назв збереглася й донині, як, наприклад, Коцарська, Чо-

2

ботарська, Римарська, Ярославська, Клочківська. Частина вулиць була перейменована, головним чином у радянський період, як-от: Благовіщенська на Карла Маркса, Сінна на Кооперативну, Конторська на Червоножовтневу. Наприкінці ХVІІІ століття ситуація починає змінюватися – уряд переходить від політики обмеження до стимуляції кам’яного будівництва, ліквідовуються соціальні обмеження в житловому будівництві, збільшується кількість цегельних заводів, більше уваги приділяється плануванню міст, кварталів тощо. Поступово змінюється центральна частина Харкова. Зникають садки, городи, житлові будинки із глибини двору висуваються на «червону лінію». В умовах зростання кількості міського населення збільшується його щільність. Це, своєю чергою, підвищувало пожежонебезпечність. Проблема стимуляції кам’яного будівництва залишалася складною. Так, наприклад, вартість типового одноповерхового цегляного будинку завдовжки близько 10 м наприкінці ХVІІІ століття для мешканця сусіднього Бєлгорода становила від 1783 до 4281 руб., а дерев’яного на мурованому фундаменті – 454 руб.

75 коп. 2 Вартість звичайних харківських хат разом із дворами на цей час коливалася від кількох десятків до 200 рублів. 1782 року за 325 руб. прапорщик Христодулов купив у центральній частині Харкова двір з огорожею, будинком, льодовнею, трьома коморами, винокурнею, криницею, та ще й у центральній частині міста. Натомість ціни на продукти в цей час були такими: кінь, залежно від породи й віку – 10-80 руб., один пуд (16,4 кг) жита продавався за 1,5-2 руб., пшона – 2-3 руб., турецького тютюну – 1012 руб., осетрового балика – 4-5 руб., кав’яру – 6,57 руб. Для більшості населення кам’яне будівництво було надто дорогою справою. Процедура довгострокового кредитування, започаткована в цей час, не могла кардинально вирішити проблему. Процес будівництва житла з цегли розпочався й передусім завдяки примусовим адміністративним заходам влади. Наприклад, харківський губернатор С. Кокошкін особисто робив об’їзд центральної частини міста і фіксував, де ще лишаються нецегляні будівлі. Спочатку господарів попереджали й давали

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

АРХІТЕКТУРНА СПАДЩИНА

строк для зведення кам’яного будинку. Якщо це не виконувалося, то їх примусово виселяли на околицю; ділянку ж брала інша, фінансово спроможна, особа. Темпи розвитку будівництва були невеликими. 1797 року в Харкові було 15 приватних кам’яних будинків, або 0,8 %, і 1826 дерев’яних 3. 1800 року ці показники становили відповідно – 29 (1,4%) і 2005, 1837 року – 253 (7%) і 3339, 1846 – 544 (12,6%) і 3762, 1856 року – 872 (15,8%) і 3898 4. Основним видом житла залишалися дерев’яні та глиняні будинки й хати. Певною мірою це підтверджують спогади відомого історика М. Костомарова, який навчався у Харківському університеті в 1830-х роках і жив у районі сучасної вул. Червоножовтневої, а тоді вона вважалася однією з центральних. Це була садиба поета П. Гулака-Артемовського, ректора Харківського університету, який мешкав в одноповерховому дерев’яному будинку, а М. Костомаров із іншим студентом – в одному із двох флігелів, що знаходилися у дворі. Муроване будівництво в містах імперії розпочиналося під орудою та контролем Комісії з кам’яного будівництва Санкт-Петербурга і Москви, утвореної 1762 року. Вона розробляла зразкові проекти для приватної забудови у двох столицях, а згодом і у провінції. Місцева влада мала можливість вибирати певну кількість обов’язкових зразкових проектів та розробляти на їх основі конкретне креслення, яке згодом затверджувалося губернською владою. Так, у 1770-х роках було розроблено вісім уніфікованих типів таких проектів. Перші п’ять призначалися виключно для житлових потреб: № 1 – для кількаповерхових кам’яниць, № 2 – для будинків на мурованих погребах в один поверх із мезоніном, № 3 – для одноповерхових будинків із дерева чи каменю на мурованих погребах, № 4 – для дерев’яних будинків з мурованим фундаментом, № 5 – для дерев’яних будинків без такого фундаменту. Запропоновані проекти не супроводжувалися планами поверхів та дворових ділянок. Господар мав право обирати архітектурні прикраси для фасадів, що виходили у двір, а також планування кімнат. Допускалися певні варіації типових фасадів на місцях. Уже на зламі століть було випущено ще кілька серій зразкових проектів, частина з яких стала обов’язковою для будівництва в містах імперії. Характерними рисами типових проектів другої половини ХVІІІ століття було регулювання довжини та висоти будинків. Висота одноповерхового будинку, як правило, обмежувалася 6 аршинами, даху – не більше однієї третини від його ширини. Відстань від одного будинку до іншого встановлювалася у 4-6 сажнів, а простір між ними мав перегороджуватися парканом 5. Більшість зразкових проектів другої половини ХVІІІ століття не вирізнялася вишуканою естетикою. Це прості у фасадному оформленні будинки з типовими рисами класицизму та обов’язковою симетрією будівлі. Найпоширеніші прийоми урізноманітнення фасадів – прикрашання площин навколо вікон, рустовка переважно нижньої частини будинку, часом використання пілястр. Першими зразковими проектами, які надійшли до Харкова разом із планами міста, були саме проекти,

№ 12 (209) / грудень 2014

Будинок на вул. Червоножовтневій, 5 Будинок купця Є. Урюпіна на вул. Римарській, 4

розроблені Комісією з кам’яного будівництва СанктПетербурга і Москви в другій половині ХVІІІ століття. Чи збереглися до сьогодні в Харкові будинки, зведені за цими проектами? На цей час документальних підтверджень немає. Однак, судячи зі зразків креслень, надісланих зі столиці, харківський будинок у дворі на вул. Червоножовтневій, 5 зведений саме на зламі

3

АРХІТЕКТУРНА СПАДЩИНА Катерина КУБЛИЦЬКА

1896–1916. Доба харківського модерну

План існуючого розташування губернського міста Харкова з показанням передбачуваного розширення і регулювання. 1896 р.

Д

вадцять років розділяють два документи, в яких міститься історія потужного містобудівного, архітектурного, технологічного та технічного піднесення м. Харкова. У 1896 році землемір-таксатор К. Брандтнер зробив зйомку міста і запроектував його нове розташування за вказівкою Планової комісії. 3 грудня 1899 року Міністерство внутрішніх справ затвердило «План існуючого розташування губернського міста Харкова з показанням передбачуваного розширення і регулювання».

12

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

АРХІТЕКТУРНА СПАДЩИНА

Цей документ для Харкова унікальний тим, що вперше на плані міста детально нанесено всі вулиці, площі, провулки, а також передбачено реконструкцію центру та розвиток і розширення міських територій. Цим Брандтнер ознаменував початок цілої епохи в житті міста, що тривала аж до 1917 року, – модерну. Спочатку зміни були незначні – в основному нове будівництво велося в центрі на місці демонтованих старих будівель або ж на вільних ділянках домоволодінь. Першим об’єктом у стилі модерн стала багатоповерхівка інженера Олександра Марковича Гінзбурга (1876–1949) на 2-му Сумському провулку (сучасний пров. Грабовського, 4), зведена поруч з будинком його батьків у 1903–1905 роках, нині відома мешканцям Харкова як дім «Золота рибка». Цю назву він отримав у радянські часи – тут діяв одноіменний дитячий спортивний клуб. Цікаво зазначити, що до риби як такої дім мав відношення й до революції 1917 року. На першому поверсі розміщувався магазин, де торгували живою рибою, яку тримали у басейнах-садочках, розміщених у підвалі. Водночас цю оригінальну будівлю харків’яни так називають через велику кількість зображень на фасаді і в інтер’єрах тварин, риб, саламандр, міфологічних істот і рослин (місцевий «будинок з химерами»). Цей об’єкт є першою роботою О. Гінзбурга, виконаною разом з більш досвідченим архітектором – Іліодором Іліодоровичем Загоскіним (1851–1919). Будинок у стилі декоративного модерну певним чином слугував наочною рекламою праці молодого інженера, в якому він до того ж відкрив фірму «Залізобетон». Відтоді Гінзбург став отримувати численні замовлення. До початку ХХ століття забудова Харкова залишалася переважно дво-, триповерховою. Тенденції нового часу і динаміка розвитку міста вимагали збільшення житлових площ, як наслідок, першим етапом була реконструкція існуючої забудови. Тож старі будинки змінювали вигляд за рахунок прибудов та надбудов. До найбільш яскравих прикладів реконструкції в центрі міста належить будинок на вул. Сумській, 6, відомий як прибутковий будинок Фреймана. Спочатку це був триповерховий особняк, зведений 1887 року архітектором Борисом Семеновичем Покровським (1836–1903) у стилі неоренесанс, який належав купцеві Лисікову. 1912 року його надбудовано та реконструйовано на замовлення нового власника

№ 12 (209) / грудень 2014

Архітектори О. Гінзбург (ліворуч) та В. Величко на будівництві. Березень 1908 р. Світлина з фондів ЦДАМЛМ України. Надана О. Мокроусовою. Друкується вперше Ріг вулиці Сумської та 2-го Сумського провулка. Будинок інженера О. Гінзбурга, де розміщувалася його будівельна контора «Залізобетон» Будинок на пров. Грабовського, 4. Світлина автора Фрагмент

13

ЦИВІЛЬНА АРХІТЕКТУРА Ірина КРЕЙЗЕР

ГРОМАДСЬКІ СПОРУДИ 1920–1930-х

М

істо Харків вважається столицею конструктивізму. Однак за уважнішого погляду та детального вивчення цього періоду в архітектурі вирізняються важливі особливості різноманітної архітектурної палітри авангарду Харкова. Відомо, що чимало з архітекторів, які працювали в Харкові, отримали класичну освіту і починали свій творчий шлях через неокласику. Застосування класичних прийомів і форм в архітектурі харківського авангарду ґрунтується на симетрії як прадавньому способі композиції. Це виявлено в побудові планів і фасадів багатьох будинків у Харкові, які вважаються конструктивістськими, наприклад Будинку Держпромисловості (арх. С. Серафімов, С. Кравець, М. Фельгер, 1925–1929 рр.), Будинку кооперації (арх. А. Дмитрієв, O. Мунц) та ін. Цій групі споруд влас-

тиве «внутрішнє», вроджене прагнення до створення на основі простих геометричних форм декоративних просторових і площинних композицій. Розгляньмо ті будинки 20-х – початку 30-х років ХХ століття у Харкові, які звично іменують конструктивістськими. До «чистого», ортодоксального конструктивізму можна віднести деякі – це готель «Інтернаціонал» на пл. Дзержинського (зараз «Харків», арх. Г. Яновицький, 1923–1927 рр.; по війні реконструйований автором із уведенням елементів ордерного декору), Клуб будівельників на пл. Руднєва (арх. Я. Штейнберг, І. Малоземов, А. Мілініс, 1930 р.) і будинок Поштамту на Привокзальній площі (арх. А. Мордвинів, 1930 р., перебудований в 1960-ті). Ці об’єкти відповідають критеріям конструктивізму як стилю: їхні фасади асиметричні, пла-

ни функціональні, композиція побудована методом складання великих геометричних об’ємів з контрастним включенням великих вітражів у глухі площини бетону1. Однак у композиції готелю «Інтернаціонал» є певні «але». Це насамперед функціонально не виправдане супрематичне зрушення об’ємів головного корпусу, що задає динаміку в напрямку до центру круглої площі. Очевидно, саме не до кінця послідовний функціоналізм рішення дозволив Г. Яновицькому так легко й органічно «перевдягти» будинок під час післявоєнної реконструкції. До перелічених зразків «наукового» конструктивізму треба додати рідкісні за чистотою малюнка житлові корпуси на Пушкінському в’їзді, 7, 7а й 8 (арх. Р. Фрідман, Я. Штейнберг, 1929–1932), які зараз, на жаль, швидко руйнуються, чому важко запобігти, оскільки їх не занесено навіть до реєстру пам’яток місцевого значення. Найцікавішу проблему з погляду стильової атрибуції представляє всесвітньо відомий ансамбль площі Дзержинського («круглої площі», нині пл. Свободи) – особливо будинку Держ прому й Будинку проектів. Композиція Будинку Держпрому побудована за принципом складної багатоосьової дзеркальної симетрії. Симетричні головний, тильний і бічні фасади, симетрична композиція кожного з трьох основних корпусів, з’єднаних гігантськими проїзни-

Поштамт на Привокзальній площі.

1950-ті рр. Світлина з фондів ЦДАМЛМ України. Надана О. Мокроусовою

26

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ЦИВІЛЬНА АРХІТЕКТУРА

Готель «Інтернаціонал» на пл. Дзержинського. 1928 р. Житлові корпуси на Пушкінському в’їзді Світлини з фондів ЦДАМЛМ України. Надані О. Мокроусовою

ми арками, симетрична кожна із цих арок. Усе це складається у вигадливий ритмічний малюнок, і недарма побутує легенда, що висоти корпусів відтворюють перші такти «Інтернаціоналу». Байка, звичайно, але поголоска схопила щось справді суттєве – музикальність цієї композиції. У конструктивістських будинках таке не спостерігається2 . Загалом комплекс, особливо якщо розглядати його із висоти пташиного польоту або з 14-поверхових веж, нагадує величезний тривимірний кубістичний орнамент, щось на кшталт ритмічно розчленованого й багато-

№ 12 (209) / грудень 2014

разово повтореного «архітектона». Такий орнамент, плаский, рідше тривимірний – один з улюблених декоративних мотивів в Ар Деко. Враження «гри в куби» підсилюється зовсім однорідним вирішенням поверхонь усіх корпусів, перетворених у перфорацію із сотень однакових величезних віконних прорізів. Не відразу помітиш тонкість у тому, як вікна врізані в стіну. Міжкімнатні імпости злегка втоплені в стіну, і на межі вікна й площини стіни з’являється маленька вертикальна сходинка, зародок гофру. У конструктивістських будинках цього теж не буває.

У Будинку проектів, а нині Харківському національному університеті ім. Каразіна (арх. C. Серафімов, М. Зандберг-Серафімова, 1930–1933 рр.) ще більше, ніж у «Держпромі», елементів конструктивістської грамоти – стрічкові вікна фасадів, скляні призми сходів, ліфтові шахти, невагомий козирок над плоским дахом центрального ризаліту, круглі стовпи в інтер’єрі тощо. Але тим сильніше контрастує із цими технічними мотивами формоутворення зовсім позаконструктивістський задум цілого. Симетрична тріумфальна композиція здіймається до майже 60-метрового рівня. І нарешті свідчення автора, С. Серафімова, про задум Держпрому: «Будинок Держпромисловості в Харкові я намагався вирішити як частку організованого світу, показати фабрику, яка стала палацом»3. Ця фраза позбавляє звичної атрибуції не тільки Держпром, а й Будинок проектів. В основі задуму лежить казка про Щасливу фабрику – подательку всіх благ. Для Ар Деко такий оптимізм – це своя стихія, реальна дійсність; Ар Деко без казки, без того, що «понад» функцію і раціональне формоутворення, взагалі не дихає. І не «формальні ознаки», а саме горда наснага, оптимізм, що б’є з кожного членування форми, спрямованість «уперед і вище» – ріднять класику харківської архітектури рубежу 20–30-х років – і «Донуголь», і «Держпром», і Будинок проектів з майбутньою архітектурою павільйонів СРСР на всесвітніх виставках 1930-х років. Провідним композиційним прийомом при створенні наступної групи будинків можна вважати аплікацію. На площині фасадів створювалися ритмічні композиції з півколон, пілястр і лопаток. Найбільш уживані елементи декоративної обробки – гофри, гурти. Скульптура залучалася рідко, узагальнені фігури «героїв» були доповненням до образного вирішення

27

ЦИВІЛЬНА АРХІТЕКТУРА Катерина ЧЕРКАСОВА

НЕОКЛАСИЦИЗМ У ТВОРЧОСТІ О. БЕКЕТОВА Будівля Харківського медичного товариства

Фрагмент центрального фасаду будівлі Харківського медичного товариства. 1910-ті рр. Світлина з фондів ЦДАМЛМ України. Надана О. Мокроусовою

34

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ЦИВІЛЬНА АРХІТЕКТУРА

Т

ворча практика академіка архітектури О. Бекетова (1862–1941) є найхарактернішою для розвитку архітектури України кінця ХIХ – початку ХХ століття. Різнобічні здібності, блискуча освіта і професіоналізм були основою його багаторічної та плідної творчої діяльності, чимала частина якої пов’язана з Харковом. Олексій Миколайович Бекетов у 1894 році здобув звання академіка Петербурзької Академії мистецтв, 1939-го став дійсним членом Академії архітектури СРСР, того ж року – доктором архітектури, а в 1941-му отримав звання «Заслужений архітектор УРСР». Його творча спадщина налічує близько 100 проектів. О. Бекетов народився в сім’ї видатного вченого-хіміка, члена Російської Академії наук, професора харківського університету М. Бекетова. Дитячі роки провів у Харкові, де успішно закінчив реальне училище. Початкову художню освіту отримав у приватній школі М.Д. Іванової-Раєвської. У 1882 році вступив на архітектурний факультет Петербурзької Академії мистецтв, де вже на третьому курсі став першим серед її вихованців. Проектновиробничу практику проходив у майстерні відомого архітектора, академіка архітектури М.Є. Месмахера. Академію О. Бекетов закінчив із золотою медаллю в 1888 році і вже наступного виграв конкурс на проект комерційного училища в Харкові. За 15 років за його проектами у Харкові було зведено низку громадських і житлових будівель. Серед них: будинок Товариства грамотності (реконструкція, 1894), Азовсько-Донський банк (1896), громадська бібліотека (1901), будівля судових установ (1903, спільно з архітекторами Ю. Цауне, В. Хрустальовим); житлові будинки Х. Алчевської (1893), П. Маркова (1901–1902), Котова (1903). Цілий ряд реалізованих у 1890-ті роки проектів адміністративних, навчальних, лікувальних та інших громадських споруд характеризують його як послідовника академічного напряму, що використав у своїй практиці широкий спектр прийомів формоутворення історичних стилів, покладених в основу власного творчого методу. Згідно зі статусом Петербурзької Академії мистецтв після трирічної

№ 12 (209) / грудень 2014

практичної роботи архітектор набував право на виконання проекту, за яким міг претендувати на отримання академічного звання. Таким став проект «Бібліотеки на 1,5 мільйона томів, з галереєю відомих людей і залом нумізматики», що був успішно захищений архітектором у 1894 році та реалізований до 1901. Роботу було представлено на Всеросійській художньо-промисловій виставці в Нижньому Новгороді (1901). Після отримання звання академіка О. Бекетов став дійсним членом Академії мистецтв. Другий етап творчої біографії О. Бекетова пов’язаний з періодом зміни стилістичної спрямованості архітектури у зв’язку з поширенням романтичних традицій епохи модерну. Незважаючи на уявне наслідування традиційних для періоду неокласицизму прийомів формоутворення з використанням статичних, урівноважених, компактних композиційних рішень, в його творах проявляється помітний інтерес до мальовничості, багатства фактури і матеріалу, масштабу деталей, що набувають декоративного (атектонічного) характеру. У плануванні громадських будівель принципових змін не спостерігається. За збереження монументальності

План ділянки будівлі Харківського медичного товариства. Проект 1910 р.

об’ємів головну увагу автор приділяє композиційному вирішенню фасадів: пошуку масштабу архітектурних деталей, опрацюванню фактури і пластики стіни, гармонійному узгодженню розмірів членувань фасадів і частин будівель, використанню символічних форм декору, опрацюванню завершень фасадів, рішенню загального силуету будівлі. Однією з найкращих громадських споруд О. Бекетова цього періоду є будівля Бактеріологічного інституту Харківського медичного товариства1 (нині Харківський інститут мікробіології та імунології ім. І.І. Мечникова Академії медичних наук України) на вул. Пушкінській, 14. Цей інститут був однією з перших у світі лікувальних і наукових установ протиепідеміологічного профілю. Ще 1886 року Харківське медичне товариство ухвалило рішення про створення Пастерівського прищепного інституту і бактеріологічної станції, які були відкриті в 1887 році

35

ПОСТАТІ Денис ВІТЧЕНКО

Харківський період життя та творчості

СЕРГІЯ ТИМОШЕНКА

Поштівка «Укрпошти» з портретом С.П. Тимошенка. 2011 р.

Б

урхливий розвиток технічного прогресу та нових економічних відносин, що розпочався в середині ХІХ століття в усій Європі, нерідко призводив до руйнації традиційної народної культури, насамперед художньо-прикладних промислів, ремесел, традиційних типів сакральних та цивільних будівель. Народам, що не мали національних держав та були складовими світових імперій, це загрожувало втратою власної культурної ідентичності. Втіленню вжиткової народної творчості у монументальне мистецтво, творенню нових національних архітектурних стилів сприяла діяльність митців напрямку національного романтизму в потужному русі архітектури модерну. Будівлі нового стильового спрямування архітекторів Шотландії, Фінляндії, Польщі, Чехії, Естонії несли на своїх фасадах, немов національні прапори, найкращі здобутки художньої творчості своїх народів. Водночас митці прагнули міцніше пов’язати свої творіння з новітніми на той час тенденціями в архітектурі та техніці будівництва, що не дозволяло їхнім творчим пошукам скочуватись в болото архаїки, навпаки, наближало їх до творення нового стилю.

42

Для уродженців Слобідської України другої половини ХІХ століття часи полкового самоврядування стали сивою давниною, генетична пам’ять праправнуків переселенців з Правобережжя та Наддніпрянщини про своє козацьке минуле нестримно переростала в усвідомлену потребу культивувати мову, звичаї, самобутність свого народу. На зросійщеному ґрунті вже прокльовувалися зерна нової, національної культури. Її паростком на ниві архітектури та малярства став Василь Кричевський – вихованець харківських архітектурних майстерень С. Загоскіна та О. Бекетова. Стиль, творцем якого став В. Кричевський, розвиваючи європейські традиції національного романтизму в архітектурі на українському ґрунті, мав багато продовжувачів. Дивним чином сталося так, що творцями харківських будівель, виконаних у стилі українського архітектурного модерну, стали вихідці з Сумщини, звідки походив і сам Василь Кричевський. Це й архітектор-самоук Віктор Троценко, й цивільний інженер Сергій Тимошенко – архітектор-практик, один з найбільш продуктивних митців українського відродження початку ХХ століття, громадський і політичний діяч, який на довгі десятиліття був незаслужено забутий на своїй батьківщині. Сергій Тимошенко народився 5 лютого 1881 року у с. Базилівка Чернігівської губернії (нині село Крупське Конотопського району Сумської обл.) у родині землеміра Прокопа Тимофійовича Тимошенка. Батько з часом залишив посаду землеміра і зайнявся сільським господарством, орендуючи в поміщиків Кандиб маєток у с. Штопівка та в поміщиці Гамалії-Скоропадської, яка мала майно у селі Базилівці. Мати Сергія

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ПОСТАТІ

походила з польської родини Сарнавських. Її батько був військовим у відставці, управляючим маєтком Браницьких на Київщині. Батьки Сергія мали чотирьох дітей. Старший брат Степан з часом став усесвітньо відомим науковцем у галузі теоретичної механіки та опору матеріалів, академіком кількох академій наук, одним з організаторів АН України у 1919 році. Молодший брат Володимир – економістом, заступником міністра торгу і промисловості в українському уряді П. Скоропадського, професором трьох університетів США та двох у Чехословаччині. Усі троє братів опинилися в еміграції та зустрілися у США після закінчення Другої світової війни, молодша сестра Анна все життя прожила в Україні. Початкову освіту Сергій здобув удома. Як і старший брат Степан, закінчив реальне училище у Ромнах. Потім навчався в Інституті цивільних інженерів у Петербурзі1. Педагогічний феномен цього інституту забезпечив високий і багатосторонній рівень підготовки фахівців, що визначило можливість їхньої роботи у різних галузях проектування і будівництва. Випускники тягнулися до всього нового в інженерних рішеннях, у розробці та втіленні в практику металевих, залізобетонних конструкцій, у впровадженні сантехнічних та електротехнічних новацій тих часів. Володіючи знаннями архітектурної спадщини, цивільні інженери, що пройшли вишкіл стильового плюралізму кінця ХІХ століття, відзначалися особливою чутливістю до регіональних та національних відмінностей зодчества тих місць, де їм доводилося працювати. За цих умов вихідці з України, котрих було немало у стінах інституту, приходять до розуміння цінності своєї національної архітектури. Посилилося це зацікавлення після того, як деякі з них відвідали під час практики будівництво Полтавського земства у 1903–1907 роках. Вражаюче відкриття нової національної архітектури, зроблене В. Кричевським, захопило студентів, серед яких був і Сергій Тимошенко. Це студентське захоплення знаходить вихід у створенні 1905 року неформальної організації, що напочатку існувала нелегально. До неї окрім С. Тимошенка увійшли майбутні українські зодчі М. Даміловський, О. Линник, Г. Іваненко, О. Кононенко, О. Литвиненко. Члени товариства сформували завдання організації, серед яких: вивчення народної творчості та національної архітектурної спадщини (храмів, житла, меблів, орнаментації); виявлення пам’яток архітектури України, всіляка допомога в їх збереженні; популяризація художніх здобутків різного мистецтва шляхом влаштування спеціальних виставок, проведення обговорень та читання лекцій, публікацій у пресі; запровадження українських архітектурних форм у сучасне проектування та будівництво2 . Окрім власне архітектурної дослідницької діяльності Сергій Тимошенко долучився й до праці в громадських та політичних українських організаціях. Був одним із найенергійніших та ініціативних представників Української студентської громади, громадської організації, яка об’єднувала українців-студентів Петербурга та проводила серед них національно-виховну роботу. У 1903 році стає членом Революційної української партії, яка згодом перетворилася на Українську соціал-демократичну робітничу партію. Товариші відзначали Сергія як людину гарячого політичного темпераменту. Під час політичної демонстрації 1902 року був побитий, а 1905 року отримав важке поранення. Лікарі ледве врятували життя, виникли проблеми із зором. Через погіршення стану здоров’я був звільнений від військової служби3. До Харкова Сергій Тимошенко приїздить у 1909 році. Здібного інженера було запрошено на роботу в Управління Північно-Донецької залізниці в Харкові. За плечима в молодого, але вже вельми досвід-

№ 12 (209) / грудень 2014

Будівля залізничного вокзалу станції Ведмідівка у станиці Медвєдовська Тимашівського району Краснодарського краю РФ

ченого фахівця була робота над проектуванням інфраструктури залізничного вузла станції Ковель під керівництвом архітектора О. Вербицького (в майбутньому автора залізничного вокзалу в Києві), у технічному відділі дирекції Південно-Західної залізниці у Києві. Там же, у Києві, за його проектом 1909 року був зведений 4-поверховий прибутковий будинок Лаврентьєва (сучасна адреса: вул. Саксаганського, 101). Працюючи в Управлінні Північно-Донецької залізниці, він пройшов шлях від начальника відділу цивільних споруд до заступника головного інженера. Одночасно Тимошенко заснував у Харкові власне бюро-майстерню, яке виконувало різні проекти цивільного та промислового будівництва. Проектував вокзали, допоміжні споруди, житлові будинки у пристанційних селищах. Дуже вдалою виявилась робота над розробкою проектів для споруд Кубансько-Чорноморської козачої залізниці (1911–1916). З-поміж них вирізняється проект вокзалу на станції Ведмідівці (нині станиця Медвєдовська Тимашівського району Краснодарського краю РФ) із комплексом громадських та житлових будівель при ній. Автор надав їм простих та раціональних форм, експресивності архітектурного образу. Будівлі були оздоблені стилізованим українським орнаментом, трактованим у цеглі 2-х кольорів, мали трапеційні завершення прорізів, дахи з наметовими верхами, які нагадували верхи церков та фортечних башт. Архітектура несла в собі український традиційний контекст, оскільки автор ставив перед собою завдання нагадати місцевим мешканцям, кубанським козакам, про їхнє історичне коріння4. Доля складеться так, що Тимошенко через кілька років відвідає терени кубанських козаків вже не як інженер, а як дипломат, уповноважений УНР на перемовинах з урядом Кубанської Народної Республіки щодо спільного опору більшовикам5. Творчість Сергія Тимошенка харківського періоду відзначається широтою мистецьких

43

КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Олена МОКРОУСОВА

ПАВЛО АЛЬОШИН ТА ЗІНАЇДА СЕРЕБРЯКОВА: ЛИСТИ З ХАРКОВА До 130-річчя від дня народження художниці

В

Зінаїда Серебрякова. Автопортрет. 1922 р.

52

ивчаючи епістолярний спадок відомого архітектора Павла Федотовича Альошина – а це кілька сотень листів 1900–1960-х років, постійно натрапляєш на несподівані епізоди його життя, неочікувані знайомства та події. Окремі листи за кількістю та цікавістю складаються навіть у книжки. Але й коротенькі записочки інколи розкривають невідомі раніше кола спілкування, вписують приватну біографію П. Альошина в багатошарову історію культури ХХ сторіччя. До таких, здавалося б, малозначних документів належать п’ять коротких листів з однієї архівної справи (чотири – на звороті поштових карток), отримані Павлом Альошиним з Харкова у жовтні-листопаді 1918 року1. У цей час, наприкінці вересня 1918 року, архітектор тільки-но повернувся з більшовицького Петрограда до гетьманського Києва, щоб зайняти посаду міського архітектора, й оселився в квартирі батька в будинку на вул. Софійській, 23. На цю адресу й надходили листи з Харкова. Незважаючи на невеликий обсяг, згадана архівна справа заінтригувала нас однією своєю назвою – «Листи Альошину П.Ф. від Серебрякової З.Є.». Нагадаємо, що Зінаїда Євгенівна Серебрякова (1884–1967) належить до найкращих, найталановитіших та найсамобутніших російських художників першої половини – середини ХХ сторіччя, її родинне життя та творчість пов’язані з багатьма видатними діячами мистецтва. Але про знайомство Серебрякової з Павлом Альошиним досі відомо не було. Крім того, назва архівної справи не повністю розкриває її зміст – лише три звернення належать З.Є. Серебряковій. Перш ніж прокоментувати документи, наведемо це коротке листування.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ СТУДІЇ

Київський будинок на вул. Софійській, 23, де з 1918 до 1930 р. мешкав П. Альошин. На цю адресу надходили листи з Харкова. Світлина 1930-х рр.

1.

20 октября 1918 г. М.Г. Спешу сообщить Вам наш адрес, по которому попрошу сделать перевод, если возможно не чеком, а деньгами: Харьков, Конторская ул. д.25. Зинаиде Евгеньевне Серебряковой. Перевод для моей сестры Ек. Евг. Зеленковой попросим сделать по этому же адресу и на имя тоже Зин. Евгеньевны Серебряковой. Очень были счастливы узнать о Влад. Александ. и о наших родных. З.Е. Серебрякова 2.

4 ноября 1918 М.Г. Меня крайне беспокоит, что до сих пор не имею от Вас ответа на мою открытку, в которой сообщаю свой адрес. Сообщаю его вторично, с просьбой выслать обещанные от Владимира Алекс. Зеленкова деньги по следующему адресу: Харьков, Конторская ул. д.25. Зинаиде Евгеньевне Серебряковой. За это время сестра моя, Екат. Евг. Зеленкова, уехала на зиму в Сенжары2, Полт. Губ. И просила меня переслать ей деньги при первой возможности. С искренним почтением остаюсь З.Е. Серебрякова 3.

30 октября–13 ноября 1918 М.Г. Очень беспокоюсь, что до сих пор не имею от Вас известия на мои письма заказные, по поводу поручения Вл. Ал. Зеленкова переслать деньги на имя моей сестры, Екатерины Евг. Зеленковой. Вот ея адрес: Полтавск. Губ., Новые Сенжары, дача Сухотиной. Мой же адрес: Харьков, Конторская ул. д. 25. З. Е. Серебряковой. Очень будем Вам признательны за исполнение этаго поручения, с искренним почтением З.Е. Серебрякова P.S. Сестра писала, что ей приятнее будет, если эти деньги будут у меня, и я ей передам их лично.

№ 12 (209) / грудень 2014

Перший лист З. Серебрякової до П. Альошина на звороті поштової картки. 20 жовтня 1918 р.

4.

14 ноября 1918 г. Дочь моя Зинаида Евгеньевна Серебрякова просит передать Вам свою благодарность за полученный перевод на 1976 руб. 3 К сожалению, на почте наличными не выдают, а чеком. С искренним почтением Екатерина Лансере 5. м. Севериновка Одесскаго уезда. Волостная Земская библиотека-читальня 20.Х1. 18 г. М.Г. Посланные Вами в октябре на мое имя деньги 1000 р.4 наконец дошли до меня. Я уже давно переехала из Одессы в Одесский уезд и нужен был ряд заявлений, чтобы добиться получения денег. Очень благодарна Вам за громадную услугу, какую Вы мне оказали, переслав мне деньги. От брата моего, Владим. Александр. несколько месяцев не имею никаких вестей. Если Вы что-либо знаете о нем, не откажите сообщить мне. Не знаете ли Вы, где сейчас невестка моя, Ек. Евг. Зеленкова. Искренне признательная Вам Ел. Ал. Зеленкова

53

АРХІВИ Анна АЛЄКСЄЄНКО, Ольга ДОЖДЬОВА

КУЛЬТУРНО-ВИДОВИЩНІ СПОРУДИ 1920–1930-х

А

рхітектурні споруди завжди є пам’ятками певної епохи – в них втілено ідеї, смаки, прагнення покоління, що їх будувало, вони свідчать про рівень розвитку техніки, стан економіки свого часу. Найбільш наочно ця особливість відбивається в архітектурі будівель для масових зібрань (культурних закладів, храмів), спеціально призначених для впровадження та підтримки відповідної ідеології. Основним різновидом культурновидовищних споруд в Україні 1920-х років стає робітничий клуб – багатофункціональна будівля з приміщеннями для публічних виступів, велелюдних урочистих зібрань, спортивних змагань, виставкові зали, кімнати для роботи різноманітних гуртків тощо. Будівництво клубів для робітників, так званих народних будинків, в Україні розпочинається ще наприкінці ХІХ століття, однак справжнього розмаху цей напрям досяг лише у 1920–1930-ті роки. На той час радянське керівництво сприяло розвитку різноманітних форм культурно-просвітницької роботи, використовуючи їх для пропаганди комуністичного стилю життя та мислення. «У клубі виховують, навчають бути громадськими активістами, прищеплюють організаційні навички, відпочивають, розважаються тощо. Все у клубі, починаючи від зовнішнього фасаду та внутрішнього устаткування, має висловлювати цю ідею громади – пролетарської, класової»1, – писав у 1930 році дослідник радянської архітектури Микола Лухманов. Для розвитку клубного будівництва виділялися значні кошти як з державного бюджету, так і профспілкових об’єднань. Наприклад, витрати на культурно-соціальні потреби тільки населення Харкова у 1928–1929 роках сягли 5 308 312 крб, або майже 10% від загальної суми видатків з міського бюджету2 . За статистичними даними у 1928 році мережа клубних установ України налічувала 11 113 об’єктів, а 1939-го вона зросла до 19 7283. Звичайно, нові будівлі робітничих клубів, розрахованих на обслуговування трудящих потужних промислових підприємств, з’являлися насамперед у великих містах країни. Зокрема, цікавими пам’ятками першої третини ХХ століття є харківські клуби, деякі з яких вважаються справжніми взірцями архітектури. Низка документів, які висвітлюють історію клубного будівництва на Харківщині, зберігається у Центральному державному науковотехнічному архіві України (ЦДНТА України) – єдиній державній архівній установі, що акумулює у своїх фондах національне культурне надбання з історії розвитку вітчизняної науки і техніки 4. Понад 13 тисяч архівних одиниць зберігання стосуються об’єктів міста Харкова5. Серед них – проекти будівель, що віднесені до пам’яток архітектури. Особливий інтерес для дослідників становить фонд Р-47. Його утворювач – видатний український архітектор, педагог, професор, дійсний член Академії архітектури СРСР, заслужений діяч мистецтв

58

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

АРХІВИ

УРСР Олексій Миколайович Бекетов (1862–1941). Він подарував Харкову близько сорока споруд, що сьогодні є окрасою міста. Окрім складання проектів та викладацької роботи О. Бекетов проводив активну громадську діяльність у Спілці архітекторів, архітектурній Раді при Управлінні планування та благоустрою Харкова, у Харківській окружній технічній нараді та інших організаціях. У ЦДНТА України зібрана чимала колекція матеріалів зодчого, які охоплюють період від 1891 до 1940 року. Це архітектурні кресленики, ескізи, біографічні документи, фото, наукові статті, ділове листування, навчальні посібники 6 .

Генеральний план ділянки Харківського товариства взаємної допомоги осіб, що займаються ремісницькою працею. 1907 р. (ЦДНТА України. – Ф. Р-47. – Оп. 1. – Од. зб. 27. – Арк. 1.)

ПАЛАЦ КУЛЬТУРИ «МЕТАЛІСТ»: У НОВИХ РЕАЛІЯХ З іменем О. Бекетова пов’язана історія будівлі, відомої тепер як Палац культури «Металіст» (пам’ятка архітектури під охоронним номером 396). На початку ХХ століття її планували як місце для зібрань благодійного Харківського товариства взаємної допомоги осіб, що займаються ремісницькою працею – Робітничий будинок. Проект,

№ 12 (209) / грудень 2014

59

Головний фасад Будинку робітників-металістів у Харкові. Світлина 1927 р. (ЦДНТА України. – Ф. Р-47. – Оп. 1. – Од. зб. 29. – Арк. 1.) Головний фасад ПК «Металіст»

АРХІВИ

розроблений у 1907 році архітектором Іліодором Загоскіним, пройшов затвердження у Будівельному відділенні Харківського губернського правління й у 1909 році на вул. Петінській (тепер вул. Плеханівська, 77) з’явився двоповерховий будинок. Він мав два крила, поєднаних масивною центральною частиною, у якій розміщувався театральний зал на 1000 осіб. За браком коштів будівля впродовж багатьох років була позбавлена декоративного оздоблення, проте функції свої виконувала: тут проводилися зібрання Товариства, працювала читальня, здійснювалися театральні постановки7. Після проголошення в Україні радянської влади будинок перейшов у розпорядження профспілки працівників-металістів, яка зажадала обладнати його під Палац культури «Металіст». Нове функціональне використання будівлі спричинило її реконструкцію, тому для створення її проекту запросили О. Бекетова як відомого зодчого з величезним досвідом. У лютому 1920 року після ретельного огляду об’єкта архітектор сформулював свої пропозиції (рукопис зберігається у ЦДНТА України). Ставлячись із повагою до роботи старшого колеги та визнаючи будівлю вдалою, Бекетов дбайливо підійшов до проектування. Він зосередив увагу передусім на розширенні глядацького залу шляхом влаштування другого ярусу амфітеатру, а також на переформуванні службових приміщень сцени (планувалося створити просторі вбиральні для акторів, склади, декораційну майстерню). Більшість змін стосувалися переважно декоративного оздоблення клубу. «Художню обробку всього глядацького залу бажано зробити за допомогою хорошого декоративного живопису, уникаючи за можливості ліпнини. Стіни і плафони фойє та кулуарів слід декорувати гарними живописними панно, що зображують сучасне історичне життя, яке переживає Росія, а також, що буде доречно, ніжну українську природу» 8 , – ці пропозиції архітектора було затверджено та втілено. Минуло лишень кілька років від останньої перебудови, як у 1927 році Харківський районний комітет профспілки «Металіст» вирішив звести новий корпус із театром на 1500 осіб, а більшість приміщень щойно реконструйованої будівлі перетворити на службові та адміністративні9. Роботу знову доручили Бекетову, який провів дослідження виділеної під будівництво ділянки та розробив попередні пропозиції щодо проектування. В архіві зберігаються документальні свідчення копіткої праці майстра – світлини клубу 1927 року, на які нанесено розміри окремих деталей фасадів10. Проте цього разу планам не судилося збутися.

№ 12 (209) / грудень 2014

Декор фасаду ПК «Металіст» Бічний фасад ПК «Металіст»

Палац культури «Металіст» навіть після повоєнного відновлення дійшов до наших днів майже незмінним. Він визнаний пам’яткою архітектури місцевого значення та залишається культурним осередком одного з районів міста. ПАЛАЦ КУЛЬТУРИ ЕЛЕКТРОМЕХАНІЧНОГО ЗАВОДУ: БОРОТЬБА СТИЛІВ Чимало суперечок серед харків’ян викликало будівництво Червонозаводського театру, запроектованого на місці згорілої будівлі Народного дому (тепер будинок культури Харківського електромеханічного заводу, скорочено – БК ХЕМЗ). Зведений на початку 1930-х років за проектом молодого архітектора Валентина Пушкарьова у формах конструктивізму, він «був неприйнятний ні для робітничої, ні для архітектурної громадськості»11. Досвідчені харківські зодчі піддали його різкій критиці як «типовий витвір казенної цегляної архітектури старого провінціального міста»12 . Свою точку зору на проблему архітектурного рішення великого театру для робітників висловив і академік Олексій Бекетов, якому разом з професором Михайлом Покорним міська рада доручила розробити нові варіанти оформлення означеної будівлі. Характерними для свого часу стали датовані 1936 роком листи Бекетова до першого секретаря Харківського обкому КП(б)У Миколи

61

2014 № 12 (209)

ВИСТАВКА

Науково-популярний ілюстрований журнал

ВИДАВЕЦЬ ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» Україна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38(044) 498 23 65 Генеральний директор Роман РАТУШНИЙ

АДРЕСА РЕДАКЦІЇ Україна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38(044) 498 23 67 E-mail: pamjatky.ukr@gmail.com Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації – КВ № 683 від 01.06.1994

ДРУКАРНЯ

«Скарби баронів де Шодуар» – це новий етап виставкового проекту «Європейський вимір». У фокусі події – славетне художнє зібрання родини баронів де Шодуар, доповнене творами з інших шляхетських зібрань та церков Волині. Колекція родини де Шодуар сформувалась у першій чверті ХІХ століття. Її започаткував Станіслав де Шодуар (1792–1858) – інтелектуал із європейською освітою, знавець нумізматики та сфрагістики, бібліофіл. Мистецькі твори призначались для родинного маєтку Шодуарів у містечку Івниця Житомирського повіту Волинської губернії. Онук колекціонера – Іван Максиміліанович де Шодуар (1859–1919) на початку ХХ століття перевіз художню колекцію з івницького палацу до Житомира. У 1918 р. своїм заповітом він подарував зібрання місту. У залах Музею Ханенків експонується близько сорока першорядних творів італійських, голландських, фламандських, французьких та австрійських майстрів XVI–XIX століть. Справжня розкіш для тих, хто знається на класичному мистецтві!

ТОВ «МЕГА-Поліграф», вул. Марка Вовчка, 12, м. Київ, 04073; тел. +38(044) 581 68 15; e-mail: office@mega-poligraf.kiev.ua Наклад 1000 прим.

Розповсюдження, передплата, реклама Тел. +38(044) 498 23 64, 498 23 65

ПАМ’ЯТКИ УКРАЇНИ: історія та культура Передплатний індекс – 74401 ВИХОДИТЬ ЩОМІСЯЦЯ ВАРТІСТЬ ПЕРЕДПЛАТИ НА 2015 РІК

1 місяць 23,25 грн

3 місяці 69,15 грн

6 місяців 136,65 грн

Передплатити та придбати окремі примірники журналу в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Ознайомитись з журналом можна в усіх наукових бібліотеках обласних центрів України та бібліотеках райцентрів Київської області. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura@gmail.com uaculture.com Передплатний індекс 74401

ПРО АВТОРІВ Анна Алєксєєнко – начальник відділу використання інформації документів Центрального державного науково-технічного архіву України (ЦДНТА України) Денис Вітченко – старший викладач кафедри містобудування Харківського національного університету міського господарства ім. О.М. Бекетова, архітектор-реставратор Ольга Денисенко – заввідділу Харківського художнього музею, мистецтвознавець Ольга Дождьова – провідний спеціаліст відділу використання інформації документів ЦДНТА України Ірина Крейзер – доцент кафедри основ архітектури Харківського національного університету будівництва й архітектури (ХНУБА), кандидат архітектури Катерина Кублицька – архітектор I категорії в АБМ2 ТОВ «Інститут Харківпроект», аспірант кафедри реконструкції, реставрації архітектурних об’єктів ХНУБА Олена Мокроусова – головний спеціаліст Київського науково-методичного центру з охорони, реставрації та використання пам’яток історії, культури та заповідних територій, дійсний член ІКОМОС, історикмистецтвознавець Катерина Черкасова – завідуюча кафедрою реконструкції, реставрації архітектурних об’єктів ХНУБА, дійсний член ІКОМОС, доктор архітектури Олег Яцина – доцент кафедри історії та політології Національного аерокосмічного університету ім. М.Є. Жуковського «ХАІ», кандидат історичних наук

На першій сторінці обкладинки: Деталь декору будинку № 15 на вул. Дарвіна. Архітектор О. Ржепішевський. 1912 р. Світлина В. Новгородова

ISSN 0131-2685

Пам’ятки України: історія та культура. – 2014. – №12 – С. 1–72.

Індекс 74401