IX Мені здається, що він утік зі зграєю перелітних птахів. Рано-вранці тієї днини він гарненько навів лад на своїй планеті. Ретельно почистив діючі вулкани. В нього були два отакі вулкани. На них так зручно було підігрівати сніданок. Був на планеті й вулкан, що давно вже погас. Та він подумав собі: «Мало що може трапитися!», тож гарненько попорав і його. Якщо вулкани ретельно доглядати, то горять вони тихо, рівно й не вибухають. Виверження вулкана — це так, неначе сажа горить у комині. Певна річ, на Землі вулкани не прочистиш, для цього ми надто малі. Тим-то виверження й завдають нам стільки прикрощів.
Ретельно почистив діючі вулкани.
Сумовито зітхаючи, він повиривав також і останні пагони баобабів. Він уважав, що ніколи сюди вже не повернеться. Але того ранку вся оця звична робота була йому так до серця. Й коли він востаннє полляв свою квітку і вже хотів було накрити її ковпаком, то на очі йому навернулися сльози. — Прощавайте, — озвався він до квітки. Та вона мовчала. — Прощавайте, — повторив він. Квітка закашлялася. Та це вже не від застуди. — Я була дурненька, — нарешті сказала вона. — Вибач мені. І спробуй знайти своє щастя. Маленький принц здивувався, що вона не докоряє йому. Він страшенно знітився та так і завмер із отим ковпаком у руці. Йому було невтямки, чому вона така ніжна і лагідна з ним. — Так, я люблю тебе, — казала йому квітка. — І моя вина, що ти не знав цього. Втім, це неважливо. Ти був такий же ж дурненький, як і я. Спробуй знайти своє щастя... Облиш цього ковпака. Він мені не потрібен. — Але ж вітер... — Не така я вже й застуджена... Нічний холодок буде тільки на користь. Я ж — квітка. — А звірі... — Я ж хочу запізнатися із метеликами, то вже дві чи три гусениці доведеться витерпіти. Адже метелики такі гарні. А хто ще ходитиме до мене в гості? Ти ж будеш далеко. Великих звірів я теж не боюся, бо в мене є шпички. І вона простодушно показала йому свої чотири колючки. Потім додала: — Не зволікай же, це дратує. Як вирішив іти, то йди. Квітка не хотіла, щоб він бачив, як вона плакатиме. Це ж була така гордовита квітка...
XXI Отоді й вигулькнув лис. — Добридень, — мовив лис. — Добридень, — ґречно відказав маленький принц і роззирнувся зокола, та нікого не угледів. — Та ось я, — мовив голос, — під яблунею... — Хто ж ти? — поспитався маленький принц. — Ти такий гожий... — Я лис, — відказав лис. — Побався зі мною, — попрохав маленький принц. — Мені так сумно... — Я не можу з тобою бавитися, — мовив лис. — Я неприручений. — О, перепрошую, — сказав маленький принц. Та подумав трохи і докинув: — А що ж означає приручити? — Ти нетутешній, — мовив лис. — Що ти тут шукаєш? — Я шукаю людей, — сказав маленький принц. — А що ж воно означає — приручити? — У людей, — сказав лис, — є рушниці, й вони ходять на лови. Від цього стільки прикрощів! А ще вони розводять курей. Оце єдиний зиск од них. Ти шукаєш курей? 70
— Ні, — відказав маленький принц. — Я шукаю друзів. А що ж означає приручати? — Це поняття давно вже забуте, — мовив лис. — Воно означає: вчиняти приязнь... — Вчиняти приязнь? — Та певно ж, — відказав лис. — Для мене ти поки що мале хлоп’я, таке ж саме, як і сто тисяч хлоп’ят по всьому світові. Й ти мені не потрібен. А я тобі не потрібен теж. Для тебе я просто лис, такий же, як сто тисяч інших лисів. Та якщо ти мене приручиш, то ми будемо потрібні одне одному. Ти будеш для мене єдиний у цілому світі. І я буду для тебе єдиний у цілому світі...
— Це як вода. Коли ти дав мені напитися, то вона була неначе музика... а все та корба й мотузок... ти ж пам’ятаєш... було так добре. — Атож... — Вночі ти дивитимешся на зорі. Моя зоря така малесенька, що я не можу її тобі показати. Та воно й добре. Моя зоря буде для тебе просто одною з-поміж зірок. І так любо буде тобі дивитися на зорі... Всі зорі будуть твоїми друзями. І потім я тобі щось подарую... Він знову засміявся. — О хлопчино, хлопчино, я так люблю твій сміх! — Оце й буде мій дарунок... це буде, як із тою водою... — Що ти хочеш сказати? — Люди по-своєму дивляться на зорі. Для мандрівників — це дороговказ. Для інших — це просто світлячки. Для вчених — невивчені об’єкти. Для отого ділка вони золоті. Та всі ці зорі німі. А в тебе будуть зірки, яких ні в кого немає...
— Що хочеш ти цим сказати? — Я буду жити на одній із цих зір, я там сміятимуся, й коли вночі ти дивитимешся у небо, то це буде так, наче сміятимуться усі зорі. В тебе ж будуть зорі, що вміють сміятися! Й він знову засміявся. — Й коли ти втішишся (а люди завжди втішаються), то будеш радий, що зазнайомився зі мною. Ти завжди будеш моїм другом. Ти захочеш сміятися разом зі мною. Й тоді ти відчинятимеш вікно, й тобі буде приємно... І твої друзі зачудуються, побачивши, як ти смієшся, дивлячись у небо. А ти їм скажеш: «Авжеж, зорі завжди наводять на мене веселощі»! Й вони подумають, що ти з глузду з’їхав. Ось у яку халепу ти через мене вскочиш... І він знову засміявся. — Це буде так, наче замість зірок я тобі подарував силу-силенну дзвіночків, які вміють сміятися... І він знову засміявся. Потім споважнів. — Сьогодні вночі... знаєш... тобі краще не приходити. — Я не покину тебе. — Буде так, наче мені дуже зле... ніби я помираю. Так воно вже буває. Не треба, щоб ти це бачив, не труди своє серце... — Я не покину тебе. Та він був заклопотаний. — Кажу я тобі це... ще й через гадюку. Не треба, щоб вона тебе вкусила... Гадюки дуже люті. Вони можуть вкусити просто так, задля втіхи... — Я не покину тебе. Однак щось його заспокоїло: — Ну, та в неї не вистачить отрути на другий укус... Вночі я й не помітив, як він подався геть. Зібрався він дуже тихо. Коли я наздогнав його, він ішов прудкою, рішучою ходою. 91