Summertime from Childhood

УЯВІТЬ ДЕНЬ БЕЗ ІНТЕРНЕТУ, АЙФОНІВ, КОМПАКТНИХ НОУТБУКІВ, UBER, КАВОВАРКИ ТА ІНШИХ ПРИЄМНОСТЕЙ, ЯКІ ПРИКРАШАЮТЬ І ПОЛЕГШУЮТЬ НАШЕ ІСНУВАННЯ. ПІД ЧАС ВІДПУСТОК ДЕ- ХТО СВІДОМО ВІДМОВЛЯЄТЬСЯ ВІД ҐАДЖЕТІВ НА КОРИСТЬ ТОТАЛЬНОГО ЄДНАННЯ З ПРИРОДОЮ Й ПОВНОЦІННОГО ВІДПОЧИНКУ. А ЗГАДАЙТЕ ДНІ ДИТИНСТВА, КОЛИ ЗАМІСТЬ ДИСПЛЕЇВ FULL HD І СМАРТФОНІВ ІЗ ДВОСТОРОННІМ ЕКРАНОМ БУЛИ ДИСКОВІ ТЕЛЕФОНИ ТА КАСЕТНІ ПЛЕЄРИ, ЗАМІСТЬ ШОКОЛАДНИХ ФОНТАНІВ І ПОВІТРЯНИХ МАКАРОНІВ — СЕЗОННІ ФРУКТИ ТА ЕСКІМО. МИ ВИРІШИЛИ ВІДЧИНИТИ ВІКНО У СВІТ ДИТЯЧИХ СПОГАДІВ І ПОСПІЛКУВАТИСЯ З УКРАЇНСЬКИМИ ПИСЬМЕННИКАМИ ПРО НАЙЯСКРАВІШІ ДНІ ЇХНІХ ЛІТНІХ КАНІКУЛ.

СЕРГІЙ ЖАДАН:

«В ДИТИНСТВІ БІЛЬШЕ ВАЖИТЬ НЕ САМАПРИГОДА, А ВМІННЯ ЇЇ ВИГАДАТИ»

Мій тато був водієм. Часто він переганявкраїною автомобілі чи простоїздив автівкою в службові відрядження.І брав мене з собою. Тому яще дитиною об'їздив пів України. З ди-тинства пам'ятаю відчуття дороги і простору,що намотується, зміну ландшафтів.Зупинки, відпочинок, придорожніїдальні, сон на задньому сидінні.Власне, з дитячих років люблю подорожуватиавтомобілем. Це проста, аленеймовірна радість — керувати своєюмандрівкою, мати можливість зупинитисьтам, де хочеш. Літак над Альпамине надто зупиниш.

Спеціальних, туристичних подорожей у нас не було. Зазвичай це були робочі поїздки. Та мені це подобалось — відчувати світ дорослих ізсередини, бути дотичним до якихось серйозних, важливих речей. Зароджувалось відчуття подорожі як свята. Коли лише рушаєш із дому й відчуваєш, що перед тобою — цілий світ, ціле життя, що можливості твої невичерпні, так само, як і маршрути. Коли доводилось виїжджати дуже рано і я засинав просто в дорозі, а потім прокидався й бачив за вікном якесь незнайоме місто — це було особливо казково. Власне, для мене ритм дороги з дитинства є визначальним, постійне переміщення стало нормою. Я це люблю.

В дитинстві дивовижними й фантастичними ввижаються найпростіші речі — ріки, пляжі, озера, ліси. Потім, дорослішаючи, ти якоюсь мірою втрачаєш це відчуття казковості, хоча насправді доводиться бувати в місцях, про які дитиною й не мріяв. Тоді мегаполісами видавались Харків, Київ, Донецьк. Там було зовсім інше життя, там жили зовсім інші люди. Загалом, згадуючи дитячі роки, думаю, в дитинстві

більше важить не сама пригода, а вміння її вигадати, додумати. Себто важливішими були фантазія, ставлення до життя, як до свята, коли подорож на риболовлю чи похід у ліс видавались справжньою виправою — небезпечною і сповненою таємниць. Так буває лише в дитинстві.

Для мене запахи літа — це запахи щастя: зелень, трава, сади, безкінечний степ. Мені найбільше й згадуються саме такі прості речі. Запах літньої ріки — густий, п'янкий, паморочливий. Або запах соснового лісу — гострий, солодкий, сонячний. Або запах свіжопофарбованого після літніх канікул шкільного класу. Так, ніби це було лише вчора.

Я справді любив писати (писав якісь тексти вже в дитинстві) і читати. Та для того доінтернетного часу це було нормально — читати. Діти набагато вимогливіші й чутливіші за дорослих. Однак і більш щедрі в оцінці, в обміні енергією. Я пишу для дітей, читаю їм час від часу. Це дуже відповідально.

ОЛЬГА КОТРУС:

«ЯК МОЖНА БУЛО ЗАРИТИСЯВСІМ ТІЛОМ У ПІСОК»

Я народилася і виросла в Херсоні. Цепівденне місто, поблизу моря, на правомуберезі Дніпра. Влітку — спеканемилосердна, навколо — степ, вітру

немає. Дощу — теж. Дитинство провелана річкових пляжах — тільки так можнабуло врятуватися від спеки. Найбільшживі спогади — про літні вилазки з батьками.Запах річкової води й мокрого

волосся, коли виходиш обсохнути. Якможна було заритися всім тілом у пісок.

Смак помідорів, нагрітих на сонці, якіприносили з дому. Навіть море, якепобачила вперше в сім років і яке відтоділюблю понад усе на світі, не викликаєв мене таких емоцій, як відпочинокна річковому пляжі. Це щось інше. Щосьз іншого рівня відчуттів.

До 10 років я жила в приватномубудинку. На відміну від загальногодвору багатоповерхівки, в приватномусекторі не так багато дітей, усі живуть навідстані одне від одного. А влітку й зовсімроз’їжджаються. На канікулах проводилачас із книгами. Читала на лавці,лежачи на старій бабусиній фуфайці. Абона даху сараю, на який спускалися гілкичерешні та персика. Або на дереві. Цебуло моє улюблене заняття. Думаю, саметому в дорослому віці я люблю проводитичас із собою і не боюся самотності.

Любов до книг хіба що дуже опосередкованопривела мене до того, що япочала писати. Вважаю, що це занадтопритягнуто за вуха. Як і багато хто з тих,чиє дитинство пройшло в 90-х, я довгийчас не знала, до чого саме, кріммов, у мене є здібності. Я росла в сім’їмедиків. Батьки більше фокусувалисяна виживанні й не могли віддати менена жодні секції, тому що для цього простоне вистачало фінансів. Свій потенціалрозкрила сама, років у 18, коли копірайтингстав приносити мені гроші. Тодівперше зрозуміла, що тексти даютьсямені легко. Та не додумалася писатищо-небудь своє, хоча б у стіл. Підліткові

щоденники не беру до уваги. Думаю, точкою відліку можна вважати момент, коли я потрапила в журналістику. Мені було 22 роки. Звідси й почався мій шлях до авторських текстів.

Дитяча література нині в моді. Точніше, писати дитячі книги стало модно. Та я вважаю, що написати хорошу (підкреслюю — справді хорошу) дитячу історію набагато складніше, ніж книгу для аудиторії свого віку. Потрібно думати на 180 градусів інакше. Для мене це якась негласна ознака найвищої майстер нос ті. Можна провести аналогію: якщо вдається вдало пожартувати іноземною мовою — вважай, опанував її. З дитячою книгою так само — якщо вдалося написати по-справжньому вартісну книгу, значить, ти хороший автор.

У дитинстві в мене не було велосипеда, роликів. Я не ходила на спортивні секції, в художню школу. Просто була відмінницею. А цього недостатньо. Навіть не так. Це взагалі не найголовніше в житті. Розумних багато. Різнобічних мало. Якби можна було повернутися назад у дитинство, я б умовила батьків віддати мене на танці. Або, ще краще, попросила б їх частіше питати, що мені подобається. Зараз мене влаштовує, яка людина з мене вийшла. Та якби я в дитинстві займалася чимось ще, мені було б легше адаптуватися в дорослому житті.

МАКС КІДРУК:

«ТО БУВ АБСОЛЮТНИЙ СЮР!»

Коли я був зовсім малий, всі подорожі обмежувались поїздками до бабусі в село Верхньоінгульське Кіровоградської області (зараз — Кропивниччина). В часи Радянського Союзу добиратися туди було просто нереально складно. Там грав в індіанців із саморобним томагавком від початку червня до кінця серпня. Ми літали трьома літаками, а потім ще діставались до села автобусом чи на таксі. Один із таких спогадів: я лечу на звичайному кукурудзянику, мене захитує так, що стає нестерпно дурно, але історія не про те. Після того, як ми приземлились у Рівному, пілоти дозволили моїй мамі зайти в кабіну, щоб мене, наскрізь мокрого, перевдягти. Назавжди запам’ятав ті контрастні відчуття: мені було вщент погано, але я зміг потрапити до кабіни АН-2 з усіма датчиками та кнопками!

Інша історія пов’язана з першими роками незалежності України. Коли з транспортною логістикою стало набагато важче, мені було десь років 10. До села почали пускати потяг. Досі не розумію, як саме він курсував, але ми йшли п’ять кілометрів пішки до якоїсь псевдостанції без перону посеред поля. Що сказати, то був абсолютний сюр! Ти тягнеш сумки кілька кілометрів розпеченим на сонці полем. Майже стопаєш

потяг, що складався з одного тепловозу та одного вагона. Заходиш до переробленого з літака (!) салону з крутезними шкіряними відкидними кріслами і прямуєш собі далі на цьому дивотранспорті до тодішнього Кропивницького — Кіровограду.

Одне з моїх улюблених місць було в селі. Зараз з ним немає жодного сполучення, там живуть лише роми в покинутих хатах. Та за часів мого дитинства воно було дуже розвиненим. У селі були два ставки, один біля одного. Їх, звісно, ніхто не чистив, але посеред отих зелених заростей та хащів, де тебе ніхто не знайде, можна було спокійно сісти і помедитувати. Друге місце було на краю Рівного на пагорбі Слави. Це був типовий радянський недоглянутий парк, заставлений старою технікою типу МІГ-21 з обдертим алюмінієм. Він став популярним саме завдяки своїй віддаленості. У парку можна було залізти на пагорб і побути наодинці з самим собою, вткнути вокмени у вуха та, милуючись гарним краєвидом на місто, послухати музику. В часи, коли айподів не існувало, це було дуже круто.

Один-два рази на тиждень до села приїжджав якийсь мужичок на копійці. Його багажник був завантажений усі-

лякими модними тоді солодощами. Цієї події реально чекало все село. На жуйки мені грошей не давали, проте давали на прості житні пряники. Темні, в білій глазурі, пам’ятаєте? Я в того мужика купляв два кілограми пряників (щоб вистачило на тиждень), йшов додому і смакував їх зі склянкою парного молока. Я й зараз нехтую різноманіттям десертів. Замість цього заходжу до маркету й купую ці пряники. З дитинства запах парного молока та свіжих житніх пряників на якомусь нейронному рівні пов’язую із задоволенням.

Я дуже рано почав читати — у батька була величезна бібліотека. Пам’ятаю, коли він підсунув мені, п’ятирічному, книжку для молодшого шкільного віку «Пригоди Омкая» про ескімоського хлопчика. Уявіть, яке вона справила на мене враження! Адже далі я почав читати книжки, що випереджали мене за віком. В садочку переінакшував зміст прочитаних історій, додумував, вигадував альтернативні сюжетні лінії та розповідав їх іншим дітям. Вихователі були в дикому захваті: вони могли посадити мене одного на стільчик в ігровій кімнаті перед 30 дітлахами, які слухали мене з розтуленими ротами, та влаштувати таку собі позапланову тиху годину.

ТАМРІКО ШОЛІ:

«У НАС НЕ БУЛО НІ МОБІЛЬНИХ,НІ ГОДИННИКІВ — ЧАС ЗДАВАВСЯБЕЗКІНЕЧНИМ»

Ми жили на околиці міста, буквальночерез дорогу від будинку булапосадка — заборонене місце. Ходиличутки, що там тиняються наркоманита маніяки. Однак одразу за посадкою —чудова безкрайня поляна. Звичайно, минічого не казали батькам, але, господи,це справді було ризиковано! Брали плед,банку варення, батон. А потім наввипередкимчали крізь посадку, іноді не обертаючись,тому що місцина погано пахлай виглядала, як картинка з фільму жахів.

Зате через 10 хвилин перед нами простягавсяприголомшливий краєвид — зеленийкилим, яблуневі сади й тоненькарічечка. Ми переводили подих, розстелялиплед і їли варення просто з банки.У нас не було ні мобільних, ні годинників— час здавався безкінечним. Інодіми навіть не розмовляли, просто лежалина траві. Це було особливе для нас місце.Ми могли валятися там скільки завгодно,поспішати було нікуди.

Добре пам’ятаю горище на дачі у бабусі. Там, у напівтемряві, зберігалися величезні стоси журналів «Навколо світу». Здається, в той час у кожного було схоже горище зі скарбами. Коли дощило й бабуся не дозволяла бігати на вулиці, я мостилася серед цих журналів і відкривала для себе інші світи. Саме звідти дізналася про те, хто такі Тур Геєрдал, Жак-Ів Кусто і як корилася дослідникам Антарктида... Тоді найбільш далеким маршрутом для мене була 30-хвилинна поїздка в забитому автобусі до дачного селища. Я й уявити не могла, що одного

разу житиму за кордоном і літатиму на вихідні до сусідніх країн, щоби привітати подругу з днем народження! Тоді-то й вирішила, що теж буду відкривати людям світи, але за допомогою книг.

Ніколи не забуду запах чебуреків на пляжі Азовського моря, куди ми кілька разів їздили з батьками. Мама, звичайно, була проти, але тата це не зупиняло. Ми потайки забігали до маленького рундука, де просто перед нами смажили соковиті чебуреки. Ніколи більше я не смакувала точнісінько таких — свіжих, насичених і справжніх!

А ще були цвіркуни. Вони літали вечірньою верандою, і я могла слухати їх нескінченно. Навколо — ні душі, до дороги — далеко-далеко, тільки поодинокі вогники світла в сусідніх будинках. І ми, закутавшись у пледи, слухаємо цей вечір.

Любила пікніки на природі. Взяти плед, їжу, сік і розкласти все на траві. Звідусіль — запахи, звуки. Можна заплющити очі й підставити обличчя сонцю. Базікати ні про що, грати в бадмінтон, слухати радіо на приймачі. І жодного поспіху, так!

Уже в 5 років склеювала різні листочки між собою, виписувала на них вигадані букви й говорила мамі, що це моя книга. У мене в роду не було письменників. Ми взагалі ніколи не говорили про це в родині. У мене було безліч захоплень, але всі вони рано чи пізно розчинялися, а ось писати історії мені досі не набридло. Я й зараз відчуваю азарт під час роботи над рукописом, а потім — передчуття від того, які емоції буде переживати читач. У мене було з десяток блокнотів із нотатками. Іноді записувала раптову думку простим олівцем поверх чорнила в зошиті з математики. Дорослішою за символічну плату писала твори однокласникам, знаходила літературні конкурси й брала в них участь. Тепер розумію: мій успіх — не випадковість, а роки роботи над собою і своїм стилем.