Kolo 12(2014)

РЕДАКЦІЯ Осадчук Ірина головна редакторка Кендзіор Ольга креативна редакторка редакторка блоку «КОМУНІКАЦІЯ» Кулакевич Людмила літературна редакторка редакторка блоку «КРИТИКА» Орловська Віра літературна редакторка редакторка блоку «НАУКА»

ВЕРСТКА, ДИЗАЙН Савчишин Юрій Осадчук Ірина

Редакція несе відповідальність за інформаційне наповнення часопису, хоча може і не поділяти точку зору авторів. Також ми завжди відкриті для нових ідей. Усі свої пропозиції, побажання, критичні зауваження та статті надсилайте на електронну пошту kolo.chasopys@gmail.com Всі права на статті належать редакції. Повне або часткове відтворення текстів без попредньої письмової згоди редакції заборонено.

EDITORS Osadchuk Iryna editor-in-chief Kendzior Olga creative editor «COMMUNICATION» editor Kulakevych Lyudmyla literary editor «CRITIQUE» editor Orlovska Vira literary editor «SCIENCE» editor

LAYOUT, DESIGN Savchyshyn Yuriy Osadchuk Iryna

КОЛО книгознавчий часопис (№12 2014)

Нобелівська премія - це бренд. Суперечливий, контраверсійний, але такий бажаний чек-пойнт на шляху до успішного життя кожного письменника. Побудувати будинок, виростити сина, посадити дерево і отримати Нобеля. Чи завжди члени Шведської академії праві та об’єктивні? Складно сказати. Чи мають вони свої, «позаконкурсні» критерії? Скоріш за все. Чи всі погоджуються з їхньою думкою? Звісно, що ні. Проте кожного року, напередодні жовтня, світове літературне середовище починає бурлити і народжувати все нові та нові безуспішні теорії і здогадки - хто ж отримає найпопулярнішу літературну відзнаку цього року? В цьому номері ми зробили невеличкий огляд Нобелівської премії, її основних критеріїв, постатей та творів. А також вивели своєрідну формулу нобелівського лауреата в галузі літератури. Надіємося, Вам сподобається. Приєднуйтеся до нашого кола! Ірина Осадчук, головна редакторка

ЗМІСТ НАУКА Нобелівська премія з літератури: Хто? Де? Коли? Дідух-Романенко Світлана 11 Тест на довгожительство, Або в якому віці найбільше шансів отримати Нобелівську премію з літератури Дідух-Романенко Світлана 15 Гендерний розподіл серед лауреатів Нобелівських премій Михайлова Вікторія 18 Тематика промов нобелівських лауреатів з літератури

21

Панчук Світлана

Видання творів нобелівських лауреатів Каріна Анна

27

Неперекладені нобелівці Кендзіор Ольга

34

Промоція та підтримка видання творів нобелівських лауреатів Кенігсберг Костянтин 38 Українські письменники і Нобелівська премія Левківська Юлія 41 Нобелівське сафарі Африкою Коваль Ната

45

США та Нобелівська премія з літератури Панчук Марія 54

TABLE OF CONTENTS SCIENCE Nobel Prize for Literature: Who? Where? When?

11 Didukh-Romanenko Svitlana Test on longevity, or at what age writers are most likely to receive the Nobel Prize for Literature

15 Didukh-Romanenko Svitlana The gender distribution among Nobel Prize winners

18 Mykhailova Victoria Subjects of Nobel laureates’ in Literature speeches

21 Panchuk Svitlana Publications of works of Nobel Laureates

27 Karina Anna Untranslated Nobel Prize winners

34 Kendzior Olha Promotion and support of the publication of the works of Nobel Prize winners

38 Konigsberg Costyantyn Ukrainian writers and the Nobel Prize

41 Levkovska Julia Nobel safari in Africa

45 Koval Nata USA and the Nobel Prize for Literature

54 Panchuk Maria

КРИТИКА Вінстон Черчилль Пальчинська Єлизавета 63

Самотність – ізоляція – авторитаризм: закутки творчості Пінтера Гарольда Красножон Анастасія 68 Нобелівська премія за сміливість і проникливість Вороновська Дарина 72 Чеслав Мілош і його ліричний герой: проблема витіснення ідентичності Мандрицька Наталія 76 Апокаліпсис: «до» і «після», Або філософські засади творчості Віслави Шимборської Гладун Дарина 81 Рання творчість Дж. М. Кутзее як спроба постколоніального метанаративу Осипенко Анастасія 86 Література в стилі джаз Подольська Іванна 90 Ословлюючи минуле та себе (за романом Герти Мюллер «Гойдалка дихання») Зеленюк Мар’яна 95 Аморальна «Лоліта», Або світ відносних речей Пампуха Валерія

99

CRITIQUE Winston Churchill

63 Palchynska Elyzaveta Loneliness - insulation - authoritarianism: corners of Harold Pinter’s creativity

68 Krasnozhon Anastasiya Nobel Prize for courage and sagacity

72 Voronovska Daryna Czeslaw Milosz and his lyrical hero: the problem of displacement of identity

76 Mandrytska Natalia Apocalypse: «before» and «after» Or philosophical principles of Wislava Shymborska’s art

81 Gladun Dariya Early works of J. M. Coetzee as an attempt of postcolonial meta-narrative

86 Osypenko Anastasiya Literature in jazz

90 Podolska Ivanna Expressing past and myself in words (the novel by Herta Müller «Swing of breath»)

95 Zeleniyuk Maryana Immoral «Lolita», Or the world of relative things

99 Pampukha Valeriya

Особливості творчості російських лауреатів Нобелівської премії Дрогомирецька Христина 103 «Скоро кончится век, но раньше кончусь я» Йосип Бродський: поет, який завжди стверджував, що життя – це гра, а виходити з кімнати – помилка Задорожний Данило 111 Політичні реалії засніженого міста з погляду розгубленої особистості (огляд роману «Сніг» Орхана Памука) Анжелюк Софія 119 Література натяку, півслів, оксиморонів думки Дрогомирецька Христина

122

«За дверима» – біль, порожнеча та відчай Степанюк Дарина 126 Крила Маркесових самотніх істот Іванець Ірина 129 Творческая эволюция Анри Бергсона Киселева Валентина 131

КОМУНІКАЦІЯ Василь Голобородько: «Я живу в українській мові» Танай Галина

137

Жест негации Жан-Поля Сартра Мирошниченко Вадим

143

Нобелівська премія – знак якості? Мельник Христина

146

Нобелівські аутсайдери Танай Галина

148

Features of the works of Russian Nobel laureates

103 Drohomiretska Khrystyna «The age will end soon, but I will end before» Joseph Brodsky: poet who has always told that life is a game and leaving the room is a mistake

111 Zadorozhnyi Danylo Political realities of the snowy city in terms of confused identity (review of the Orhan Pamuk’s novel «Snow»)

119 Anzhelyiuk Sofia Literature of hints, half-words, oxymorons of thought

122 Drohomiretska Khrystyna «Behind the door» - pain, emptiness and despair

126 Stepaniyuk Daria Wings Marquez’s lonely creatures

129 Iwanec Iryna Wings Marquez’s lonely creatures

131 Kiseleva Valentina

COMMUNICATION Vasyl Goloborodko: «I live in the Ukrainian language»

137 Tanay Halyna Negation gesture of Jean-Paul Sartre

143 Miroshnichenko Vadim Nobel Prize - a sign of quality?

146 Melnyk Khrystyne Nobel outsiders

148 Tanay Halyna

НАУКА

Нобелівська премія з літератури: хто? де? коли? ДІДУХ-РОМАНЕНКО Світлана Розглянуто загальні поняття про Нобелівську премію, її лауреатів, правила відбору та інші важливі елементи, з яких і утворюється всесвітньовідома нагорода для письменників. Ключові слова: Альфред Нобель, Шведська королівська академія, Нобелівський комітет.

The general concept of the Nobel Prize and its laureates, selection rules and other important elements that produced world-famous award for writers was reviewed.

Keywords: Alfred Nobel, Royal Swedish Academy, the Nobel Committee.

У 17 років він вільно володів 4 мовами, у 34 роки запатентував динаміт, а в 62 підписав заповіт, яким усе своє майно в розмірі близько 31,5 млн шведських крон віддав на фінансування міжнародної премії. Член Королівського інституту в Лондоні, Товариства цивільних інженерів у Парижі та Шведської королівської академії наук, власник понад 90 фабрик у 20 країнах світу та 355 патентів на різноманітні винаходи. Зустрічайте, Альфред Бернард Нобель – шведський хімік, винахідник, підприємець і благодійник, батько всесвітньо відомої Нобелівської премії. Альфред Нобель любив читати, мав багату бібліотеку, а протягом останніх років життя пробував себе у якості письменника. Мабуть, саме тому

Наука/Science Kolo №12

12

література стала однією з 5 галузей, за досягнення в яких можна отримати Нобелівську премію. Із заповіту Альфреда Нобеля: «Вказані прибутки необхідно поділити на п’ять рівних частин, котрі повинні розподілятися наступним чином: <…> четверта (частина) — тому, хто створив найвизначніший літературний твір ідеалістичного спрямування <…> Моя обов’язкова вимога полягає у тому, щоб при присудженні премії жодного значення не мала національність претендентів і її отримували найдостойніші незалежно від того, скандинави вони чи ні». Так було започатковано Нобелівську премію, у тому числі Нобелівську премію з літератури, яка стала найпрестижнішою і фінансово найбільшою у світі винагородою за досягнення на літературному поприщі. Починаючи з 1901 року, Шведська академія літератури в Стокгольмі визначає лауреата, якому Нобелівський фонд вручає золоту медаль, диплом та грошову винагороду. Першим лауреатом було обрано французького поета та есеїста Рене Франсуа Армана Прюдома «За видатні літературні чесноти, особливо ж за високий ідеалізм, художню досконалість, а також за незвичне поєднання душевності та таланту, про що свідчать його книги». Подання та відбір лауреатів Лауреатів Нобелівської премії з літератури обирають члени Шведської академії, яку було засновано у 1786 році королем Густавом ІІІ для підтримки та розвитку шведської мови та літератури. До складу Академії входять 18 членів, котрі обираються на свою посаду довічно голосуванням постійних членів Академії. Нобелівський комітет з літератури – це робочий орган, який проводить оцінку номінантів та подає рекомендації до Шведської академії, а також відбирає шортліст із 4-5 номінантів. Хто може отримати Нобелівську премію з літератури? Кандидатів номінують спеціально вповноважені особи, які отримали від Нобелівського комітету пропозицію висунути кандидатури претендентів. Також це можуть робити особи, які мають такі повноваження, але не отримали пропозиції. Самовисування не допускається. Згідно зі статутом Нобелівського фонду, висувати кандидатів на премію з літератури можуть наступні особи: 1. Члени Шведської академії, інших академій, інститутів та товариств з аналогічними задачами та цілями.

2. Професори літератури та

лінгвістики різних вищих навчальних закладів.

3. Лауреати Нобелівської премії в галузі літератури.

4. Голови авторських союзів, що репрезентують літературну творчість у певних країнах. Відбір лауреатів відбувається у декілька етапів: Вересень

Розсилання запрошень. Нобелівський комітет розсилає анкети номінантів 600-700 приватним особам та організаціям, котрі вповноважені висувати номінантів на премію.

Лютий

Дедлайн подачі кандидатур. Заповнені анкети надсилаються до Нобелівського комітету не пізніше 31 січня поточного року. Комітет вивчає анкети і формує списки на розгляд Академії.

Квітень

Попередній список кандидатів. Комітет обирає 15-20 авторів і подає список на розгляд Академії.

Травень

Остаточне визначення кандидатів. Комітет зводить кількість авторів до 5 і передає список членам Академії.

Червеньсерпень

Читання творів номінантів. Члени Академії читають та дають оцінку роботам номінантів. У свою чергу, Нобелівський комітет також готує індивідуальні звіти.

ВЕРЕСЕНЬ

Нарада членів Академії, під час якої обговорюються твори та кандидатури номінантів.

ЖОВТЕНЬ

Оголошення нобелівських лауреатів. Академія обирає переможця (-ців). За нього (них) має проголосувати більше половини членів журі.

Грудень

Вручення нагород. Церемонія вручення Нобелівської премії відбувається 10 грудня у Стокгольмі (у день смерті Альфреда Нобеля). Переможці отримують медаль, диплом та документ, що підтверджує фінансову винагороду.

При врученні премії відомі лише імена лауреатів. Всі інші номінанти та думки членів Нобелівського комітету з літератури тримають у секреті протягом 50 років. На даний момент на офіційному сайті доступна інформація про номінації до 1963 року включно. Нобелівська медаль та диплом Дизайн нобелівської медалі з літератури була розроблено Еріком Ліндбергом. З одного боку на ній зображений профіль Альфреда Нобеля та зазначено роки його життя (1833–1896). З другого боку – молодий чоловік

Наука/Science

під лавровим деревом, який зачаровано слухає та записує пісню Музи. Там же викарбовано рядок з «Енеїди» Вергілія : Inventas vitam juvat excoluisse per artes, який у вільному перекладі звучить як: «І ті, хто покращив життя на землі завдяки їх новонабутій майстерності». Також на медалі викарбовано ім’я лауреата. Нобелівський лауреат отримує також диплом із рук короля Швеції. Кожен диплом має унікальний дизайн, у ньому зазначено ім’я лауреата та найчастіше – формулювання, за що письменник отримує відзнаку. Грошова винагорода всієї Нобелівської премії наразі складає близько 8 мільйонів шведських крон (трохи більше мільйона доларів США).

Kolo №12

14

Нобелівська премія з літератури у цифрах та фактах: • 107 Нобелівських премій з літератури було вручено у проміжку з 1901 по 2014 роки.

• 13 із них дісталися жінкам.

• 4 рази премію було поділено між двома авторами.

• 42 роки – вік наймолодшого лауреата Нобелівської премії з літератури – Редьярда Кіплінга.

• 88 років мала найстарша лауреатка – Доріс Лессінг – коли вона отримала винагороду у 2007 році.

• 64 роки – середній вік нобелівських лауреатів з літератури.

• Тільки 7 разів нагородження не проводилося: у 1914, 1918, 1935, 1940—1943 роках.

• Серед нобелівських лауреатів з літератури найчастіше трапляються дві дати народження: 21 травня та 28 лютого.

• Двоє людей відмовилися від відзнаки. Першим став у 1958 році Борис Пастернак, який спочатку погодився, але згодом був змушений відмовитися під тиском радянської влади. 1964 року відмова пролунала від Жана-Поля Сартра. Письменник був категорично проти будьяких премій та відзнак.

• Жоден автор не був відзначений Нобелівською премією двічі.

• Багато хто вважає, що Вінстон Черчілль є лауреатом Нобелівської премії миру. Насправді ж він отримав винагороду саме в галузі літератури, і сталося це у 1953 році.

• Двічі Нобелівську премію з літератури було вручено посмертно – у 1931 та 1961 роках. Однак, починаючи з 1974 року, статут нобелівського фонду забороняє посмертну відзнаку, окрім випадків, коли смерть сталася після оголошення лауреатства.

• У той час, як Нобелівську премію з літератури вручають переважно за загальний внесок письменника в літературу, дев’ятьом лауреатам Шведська академія присудила нагороду за конкретний твір. Найвідоміші з них: «Тихий Дон» М. Шолохова (1965), «Старий і море» Е. Хемінгуея (1954), «Сага про Форсайтів» Дж. Голсуорсі (1932) та «Будденброки» Т. Манна (1929). Цього року Швецька академія отримала 271 пропозицію з кандидатурами на здобуття Премії, після розгляду яких до довгого списку премії увійшло 210 імен. 36 із них номіновані вперше. 107-му Нобелівську премію з літератури отримав Патрік Модіано. Якщо ж саме Ви хотіли отримати

цьогорічну премію, не засмучуйтеся, адже у світі ще багато чудових нагород. А найголовніша з них – саме життя.

ДІДУХ-РОМАНЕНКО Світлана Прослідковано вікову залежність при отриманні лауреатами Нобелівської премії з літератури. Проведено стислий порівняльний аналіз вікових груп лауреатів в галузі літератури та інших наукових сферах. Ключові слова: Нобелівська премія, вікові параметри.

The age dependence upon receipt of the Nobel Prize for Literature was followed. A brief comparative analysis of the age group winners in literature and other scientific fields was made.

Keywords: Nobel Prize, age parameters.

Ви молодий письменник і мрієте про Нобелівську премію? Тоді у мене для вас є дві новини: одна хороша, а друга так собі. З якої почати? Ну давайте з так собі. Наймолодшому лауреату Редьярду Кіплінгу на момент отримання премії було 42 роки. І сталося це аж у 1907 році. А хороша? Середній вік лауреатів – 65 років, тому попереду у вас довге і насичене життя на шляху до мрії. На офіційному сайті Нобелівської премії, серед іншого, можна знайти цікаві графіки, що стосуються віку лауреатів. Так, наприклад, якщо подивитися на графік «Середній вік нобелівських лауреатів за номінаціями» (див. рис.1), то стає очевидно, що зовсім даремно у більшості людей фізика ― у списку найненависніших шкільних предметів. Бо ж і лауреатів там чимало, і вік у них такий, що ще хочеться вигадати багато цікавих способів витратити грошову винагороду, а не думати, на чию користь скласти заповіт. А от література ― у старшій віковій категорії, довше за письменників чекають на свій зірковий час лише економісти. Так що про всяк випадок не зайве прищеплювати дітям любов до точних наук. Інший графік ― «п’ятирічки» (див. рис.2). Він демонструє кількість нобелівських лауреатів з літератури у різних вікових категоріях. Вивчаючи його, можна або остаточно впасти в депресію і зневіру (бо ж, виявляється, є люди, які у 88 років дочекалися своїх 5 хвилин слави, як-от Доріс Лессінг у 2007 році),

15 Kolo №12

Тест на довгожительство, або В якому віці найбільше шансів отримати Нобелівську премію з літератури

Наука/Science

При підготовці статті було використано інформацію з сайтів Wikipedia, офіційного сайту Нобелівської премії (http://www.nobelprize.org/) та Риа Новости (http://ria.ru/culture/20140214/994912016. html Список кандидатов Нобелевской премии по литературе состоит из 210 имен).

Наука/Science Kolo №12

16

або ж гучно заявити, що склянка наполовину повна, бо он деяким навіть 50-ти не довелося чекати (серед них Альбер Камю, Йосип Бродський, Моріс Метерлінк та Ромен Роллан). Але реальність є такою, що 85 із 110 лауреатів Нобелівської премії з літератури отримали відзнаку у віці від 55 до 79 років. Серед них ― Габріель Гарсія Маркес (55 років), Пер Лагерквіст (60), Джон Голсуорсі (65), Чеслав Мілош та Бернард Шоу (69), Анатоль Франс (77), Вінстон Черчіль (79) та інші. Але найбільш невтішним, на мою думку, є графік, який ілюструє, як змінювався середній вік лауреатів Нобелівської премії з літератури протягом всього

Наука/Science

17 Kolo №12

існування нагороди (див. рис.3). Бо хоч як би там не було, але ця середня цифра повзе вгору повільно і невпинно, як стебло квасолі сонячного літа. Так із шести лауреатів, які отримали премію у віці 80 років і старше, троє (Томас Транстремер, Еліс Манро та Доріс Лессінг) стали лауреатами у період з 2007 по 2013 роки. Тоді як із десяти нагороджених до 50 років включно, шестеро було відзначено у період з 1907 по 1930 роки (Редьярд Кіплінг, Сінклер Льюїс, Сігрід Унсет, Моріс Метерлінк, Ромен Ролан, Гергарт Гауптман). Але тут знову приходять оптимісти зі своїми напівповними склянками і справедливо заявляють, що зовсім не факт, що в наступні роки оці сходинки до глибин мудрості не перетворяться на пірамідку з поступовим рухом до вічної молодості. І, можливо, дуже скоро нулики у графах до 40 років перетворяться на інши цифри. Все-таки в цьому житті бути оптимістом значно цікавіше. Інформація, яка не виноситься в окремі графіки і на окремі сторінки, але яка зацікавила мене як представницю може й не сильної, зате прекрасної статі ― в якому віці отримували Нобелівську премію з літератури ті 13 жінок, які порушили чоловічу монархію у цьому царстві речень і абзаців? Виявляється, 7 із 13 лауреаток були нагороджені до того, як встигли відзначити 60-річчя. 5 із цих 7 отримали медаль до 1945 року: Сельма Лагерлеф (1909), Грація Деледда (1926), Сігрід Унсет (1928), Перл Бак (1938) та Ґабріела Містраль (1945). 4 із 13 жінок стали лауреатками у віці старше 73 років: Віслава Шимборська (1996), Неллі Закс (1966), Еліс Манро (2013) та Доріс Лессінг (2007). Саме 88-річна британка і стала рекордсменкою за віком лауреатства, отримавши диплом з оригінальним формулюванням «тій, хто оповідає про досвід жінок, зі скептицизмом, пристрастю і пророчої силою розглядає розділену цивілізацію». Поза жартами, такий поважний вік нобелівських лауреатів з літератури пояснюється досить просто. Адже цю премію зазвичай вручають не за певний твір (хоча і таке траплялося), а за загальний внесок у світову літературу, який

зазвичай передбачає певний творчий доробок, поступове шліфування майстерності та досягнення визнання у читачів. Тому навряд чи варто очікувати різкого «омолодження» премії найближчим часом. Та й якщо вірити самим лауреатам, найбільшою винагородою для них є не мільйони шведських крон, а насолода від створення текстів та любов вдячних читачів. І все-таки цікаво, хто, коли і чи стане першим письменником, який отримає відзнаку до свого 40-річчя? Гарних вам книжок і хороших новин у будь-якому віці!

Наука/Science

При написанні статті використано матеріали офіційного сайту Нобелівського комітету http://www.nobelprize.org

Гендерний розподіл серед лауреатів Нобелівських премій МИХАЙЛОВА Вікторія

Kolo №12

18 Стисло розглянуто гендерний розподіл серед лауреатів Нобелівської премії в залежності від галузі. Більш детально проаналізовано гендерну ситуацію жінок-лауреатів у галузі літератури. Ключові слова: література, Нобелівська премія, лауреати, гендерний розподіл.

A brief overlook regarding the gender distribution among the Nobel Prize Laureates in accordance with the different nomination areas was performed. More detailed analysis of the gender situation regarding the female laureates in literature was done.

Key words: literature, Nobel Prize, Laureates. gender distribution.

«Ніколи не довіряй статистиці, якщо ти не підробив її сам», – майже кожен з нас чув або казав цю мудру приказку хоча би раз у житті. Ми всі час від часу дивуємося несподіваним результатам статистичних опитувань або відверто посміхаємося над результатами досліджень «британських вчених». Насправді, статистика – це дуже корисна річ, за допомогою якої можна зрозуміти цікаві тренди, напрямки розвитку цілих галузей тощо. Зробивши досить швидкі підрахунки, навіть людина без вищої математичної освіти має можливість підтвердити або заперечити наступну гіпотезу: Починаючи з 1901 року, більше чоловіків, ніж жінок, стали лауреатами Нобелівської премії. Отже, давайте разом її перевіримо, а також поміркуємо над причинами такого гендерного розподілу серед лауреатів. Ця престижна нагорода вперше була вручена у 1901 році. Спочатку її вручали за видатні досягнення в літературі, фізиці, хімії, медицині/фізіології та діяльності за збереження миру. Починаючи з 1969 р., премію також почали присуджувати за досягнення у

галузі економіки. За останні більше ніж сто років 876 особи були відзначені цією нагородою 561 раз. І за усю історію жінки отримали лише 45 премій. Тільки 44 представниці із загальної цифри нагороджених стали щасливими лауреатками, з них Марія Склодовська-Кюрі отримала премію двічі: за досягнення у фізиці та хімії. Досліджуючи гендерний розподіл лауреатів за всю історію існування премії, можна побачити наступну картину [3]:

лауреатів

лауреатів

Разом

чоловіків

жінок

(особа)

(особа)

(особа)

Процент жінок %

Фізика

105

2

107

1,9 %

Хімія

101

4

105

3,8 %

Медицина

194

10

204

4,9 %

Література

93

13

106

12,2 %

Економіка

44

1

45

0,66 %

79

15

94

14,1 %

Збереження миру

Якщо порахувати процент жінок від загальної кількості лауреатів, то він не буде перевищувати класичних 5 %. За традицією максимально одна чи дві жінки за рік (і то не завжди) отримували премію. У 2009 році ця кількість збільшилась до 5. Та все ж з початку заснування Премії, на жаль, було більше років, коли жодна жінка не отримала цю почесну нагороду. Згідно з вищенаведеними даними найбільший процент жінок-лауреатів є у двох галузях: літературній та збереження миру. Згідно з гендерними стереотипами, ці дві галузі є найбільш «жіночими» серед інших шести. Феномен можна пояснити гендерною сегрегацією в узагальненому розумінні, тобто виразом тенденцій стійкого розподілу чоловіків і жінок між різними сферами трудової діяльності, коли представники кожної статі з різних причин зайняті на різних видах робіт, тим самим створюючи нерівномірність представництва жінок і чоловіків у різних галузях та професіях. Тобто гендерний розподіл серед лауреатів відповідає процесу, який відбувається у суспільстві. Цей процес можна охарактеризувати як процес фемінізації одних та маскулінізації інших галузей, гендерного вибору цих галузей, що набуває виразу гендерно-асиметричного наповнення професійного середовища певних галузей через нерівномірність розподілу чоловіків та жінок у певних професійних групах [4]. Існує багато теоретичних підходів, які пояснюють існування гендерної сегрегації за статевою ознакою. Найголовніші – це економічна теорія людського капіталу, сегментація ринку праці та неекономічна гендерна теорія, яка і обґрунтовує існування гендерного поділу праці, «чоловічі» та «жіночі» професії та види зайнятості. Але навіть у найбільш гуманітарній галузі – літературі – провідну роль грають чоловіки. Хоча досить цікавим є той факт, що вже у 1909 році цю

Наука/Science

К-сть

19 Kolo №12

Галузь

К-сть

Наука/Science Kolo №12

20

престижну нагороду отримує жінка. Шведка Сальма Лагерлеф стає лауреатом премії в області літератури. Своє рішення Нобелівський комітет з літератури пояснив тим, що твори пані Лагерлеф відрізняються високим ідеалізмом, яскравою уявою та духовним проникненням [3]. Наступні 16 років Нобелівську премію з літератури отримували тільки чоловіки. Лише у 1926 році італійка Грація Деледда була нагороджена за поетичні твори, у яких вона с пластичною ясністю описує життя рідного острова, а також глибину підходу до проблем людства в цілому. Наступну премію лауреат-жінка Сігрід Унсет отримала вже у 1928 році, за оригінальний опис Середньовіччя у Скандинавії. І знову для жінок наступає пауза довжиною у десятиліття. У 1938 американка Перл Бак удостоїлася Нобелівської нагороди за епічний опис життя китайських селян. У важкі сорокові письменниця з Чілі отримала премію за свої поетичні твори, присвячені Латинській Америці. І знову тиша на десять років. А у 1966 році премія з літератури була присуджена двом лауреатам, чоловікові та жінці зі Швеції, Неллі Закс. Вона була автором ліричних та драматичних творів, які досліджували життя єврейського народу. Наступна фаза без жодної жінки-лауреата продовжувалася двадцять чотири роки. У переломних дев’яностих раптом три жінки отримали премію: Надін Гордімер (1991 рік, ПАР, авторка епосу, який приніс людству велику користь), Тоні Моррісон (1993 рік, США, вона оживила важливі аспекти американської мрії у своїх романах) та Віслава Шимборська (1996 рік, ця польська авторка отримала премію за поезію, яка досконало описує історичні та біологічні явища у контексті людської реальності). На самому початку нового тисячоліття знову три жінки були нагороджені за видатні досягнення у літературі: австрійка Ельфріда Елінек (2004 рік, за твори, які розкривають абсурдність соціальних кліше), Доріс Лессінг (2007 рік, Британія, авторка стала лауреатом за виконання скепсису та провісної сили жіночого досвіду) та німкеня Герта Мюллер (2009, премія була присуджена за зосередженість у поезії та щирість опису життя знедолених у прозі). Минулого року Нобелівську Премію у галузі літератури отримала авторка з Канади, майстер сучасного короткого оповідання. Соціальні дослідження гендерних стереотипів, зміщення гендерної асиметрії у процесі працевлаштування, широке обговорення ролі жінки у суспільстві поступово приводять до змін у системах, які ще до недавнього часу належали майже виключно чоловікам. Яскравим прикладом такої системи є Нобелівський комітет, який обирає лауреатів серед кандидатів на Нобелівську Премію. Хоча ці зміни відбуваються досить повільно, як в цілому соціальні процеси у суспільстві, але на прикладі лауреатів-жінок у галузі літератури можна прослідкувати позитивний тренд до визнання жінки як повноправного члена суспільства. Дуже хочеться сподіватися, що цей тренд не змінить свого напрямку. ДЖЕРЕЛА 1. Liste der Nobelpreisträger : Википедия, свободная энцеклопедия : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://de.wikipedia.org/wiki/Liste_der_Nobelpreisträger 2. Statistiken zu Nobelpreis und Nobelpreisträgern : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://de.statista.com/themen/215/nobelpreis-und-nobelpreistraeger/ 3. The Official Web Site of the Nobel Prize : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http:// www.nobelprize.org/nobel_prizes/

4. Іващенко О. В., Лободинська О. М. Гендерна сегрегація чи гендерна асиметрія на ринку праці: теоретичні засади та емпіричні прояви при працевлаштуванні в Україні / О. В. Іващенко, О. М. Лободинська // Національна академія державного управління при Президентові України: сайт. – Режим доступу: http://lib.academy.gov.ua/ISAPI/irbis64r_opak71/cgiirbis_64.dll

Проаналізовано тематику промов лауреатів під час нагородження Нобелівською премією з літератури. Розглянуто основні тенденції та зв'язок між вибором теми, країною походження та особливостями творчості письменників. Ключові слова: Нобелівська премія, поезія, інакшість, мова.

Subjects of winners’ speeches during the awarding of the Nobel Prize for Literature were analyzed. The main trends and the relationship between the choice of topic, country of origin and characteristics of the writers were reviewed.

Keywords: Nobel Prize, poetry, otherness, language.

Нобелівська премія з літератури є однією з найпрестижніших в галузі, проте не гарантує популярності автора. Як відомо, одним із претендентів на отримання першої Нобелівської премії з літератури був російський письменник Лев Толстой, визнаний класик світової літератури, чиї книги видають та читають і зараз, а ім'я відзначеного Сюллі Прюддома залишилось в пам 'яті більше завдяки факту отримання відзнаки, ніж творчому доробку (українською Сюллі Прюддома перекладала Олена Пчілка [2]). Є, звичайно, щасливі винятки — Вільям Батлер Єйтс, Джордж Бернард Шоу, Жан-Поль Сартр, проте навряд чи видається можливим глибоке ознайомлення з творчістю кожного нобеліата. Інша річ — промови при нагородженні. Нобелівські лауреати з літератури традиційно виголошують так звану Стокгольмську промову, де мають нагоду викласти свої погляди на певні актуальні проблеми літератури, культури чи суспільства в цілому. Метою цієї статті є короткий аналіз ідей, висловлених в стокгольмських промовах лауреатах різних років. Почнемо із статистичної інформації. За час свого існування премія присуджувалась 106 разів, а її лауреатами стали 110 осіб. Зазвичай лауреатом премії ставала одна людина, однак у 1904, 1917, 1966 та 1974 роках премія присуджувалася одразу двом літераторам, а у 1914, 1918, 1935 та 1940–1943 роках — не присуджувалась взагалі [3].

21 Kolo №12

ПАНЧУК Світлана

Наука/Science

Тематика промов нобелівських лауреатів з літератури

Наука/Science Kolo №12

22

Іноді лауреати відмовлялися від присуджених їм премій. Шведський поет Аксель Карлфельдт відмовився від присудження премії, оскільки був учасником комітету, що її присуджує. Зрештою, був удостоєний премії посмертно у 1931. Борис Пастернак — лауреат 1958 року — відмовився від премії через тиск радянської влади. У 1964 році Жан-Поль Сартр відмовився від премії, вважаючи, що вона може завадити його незалежності та об'єктивності. Зрозуміло, у всіх цих випадках промов не було. Давні дискусії «А коли ж у нас з'явиться свій нобеліат?» є не стільки прагненням порадіти за конкретного письменника чи письменницю, скільки віддзеркаленням думки, що присудження премії піднімає престиж національної літератури в цілому. Чимало нобелівських промов були присвячені оглядам національної літератури та місця лауреата в ній. У 1930 році премію було присуджено американському письменнику Льюїсу Синклеру, що американська спільнота зустріла без ентузіазму через критичність і сатиричність його літератури (раніше його твори викликали обурення представників церкви). Це знайшло відгук в його лекції, що отримала назву «Страх американців перед літературою». Зокрема, він розповідає про реакцію співгромадян на його відзнаку: на думку багатьох, присудивши таку високу нагороду людині, що критично ставиться до американських традицій і звичаїв, Нобелівський комітет принизив США. Окресливши сприйняття його творчості та нагороди на батьківщині, Синклер більшу частину своєї промови присвятив огляду американської літератури та критичної традиції, висловлюючи надію, що Америка, зрештою, отримає літературу, гідну її величі [4]. У 1933 премію було присуджено не просто письменнику, котрого не люблять на Батьківщині, а письменнику без громадянства, письменникувигнанцю, Івану Буніну. Його коротка промова — переважно подяки та компліменти — водночас акцентує на важливості свободи думки і совісті для людини, особливо людини творчої. Роже Мартен дю Гар в 1937 каже: «Я щасливий, що високе шведське зібрання визнало необхідним зупинити в цьому році свій вибір на французькому письменнику, виразивши особливу честь нашій французькій літературі» [4]. Дев'ятьма роками пізніше, в 1946, зовсім в іншій тональності торкається національного питання Герман Гессе: німецький письменник, громадянин Швейцарії, котрому присудили премію за рік після закінчення Другої світової війни: «Колотнеча всіх років після 1933 знищила в Німеччині всю працю мого життя». Починає свою промову з присвяти батьківщині югославський прозаїк, уродженець Боснії Іво Андрич. Він вважає присудження Нобелівської премії актом підтримки культури країни, що тільки намагається зробити внесок у світову скарбницю. Проте більша частина його промови розкриває особливості повісті та оповідання як жанру, зв'язок між історією та сучасністю. Балканець підкреслює, що кожна оповідь має бути продиктована не ненавистю, а любов'ю та пошуком порозуміння. Не міг оминути теми рідної літератури і Йоргос Сеферіс, відзначений у 1963 «за видатні ліричні твори, написані з глибоким сприйняттям світогляду старогрецької культури» [3]. Його промова має назву «Деякі віхи грецької традиції» та дає нарис історії грецької поезії від ІІІ до ХІХ століття. Називаючи імена, швидше за все невідомі чи маловідомі присутнім, оповідаючи про

Наука/Science

23 Kolo №12

сплетіння народної та книжної традицій, Сеферіс все ж не береться розповідати про своїх сучасників. Поет завершує свою промову алюзією до Гомерової «Одіссеї». Творчість Агнона Йосефа Шмуеля (автонім Чачкес), уродженця Бучача (нині Тернопільська область), написана івритом та пронизана алюзіями на Тору і Талмуд. У короткій промові він відзначає, що «народився в Галичині, а повинен був народитися в Єрусалимі». У творах Агнона присутні і картинки сучасного йому Бучача-Шебуша, але тематика і образи його світу значно ширші. Не може не говорити про батьківщину Олександр Солженіцин. Нобелівська премія йому присуджена в 1970, та Солженіцин не зміг поїхати отримати нагороду. У 1974 він був позбавлений громадянства СРСР та висланий до ФРН, звідки нарешті зміг поїхати в Швецію. Солженіцин не бачить себе відірваним від російської літератури, він цитує Достоєвського й Соловйова. На противагу Агнону, Солженіцин прочитав досить велику за обсягом лекцію. Письменник не затаїв образи чи ненависті на батьківщину, проте відчуває відповідальність за ту несправедливість, що коїться в його країні: «Письменник – не сторонній суддя своїм і сучасникам, він також винний у тому злі, яке відбулось у нього на батьківщині або з його народом» [4]. Промова Габріеля Ґарсії Маркеса, лауреата 1982 року, називається «Самотність латинської Америки». Маркес виводить історію латиноамериканської літератури з подорожніх нотаток Антоніо Піфагетті, супутника Магеллана в його навколосвітньому плаванні. Записки Піфагетті хоч і є найповнішим звітом про мандрівку, водночас змальовують зустрічі з різноманітними фантастичними звірами й птахами. Самотність Латинської Америки полягає у кардинальній відмінності її історичного шляху від шляху розвитку решти світу. Попри пошесті і катаклізми, війни і випробування, Латинська Америка обирає життя і прагнення до свободи. У 1988 Нобелівська премія вперше була присуджена арабськомовному письменнику — єгиптянину Нагібу Магфузу. Він не зміг прибути на церемонію особисто, підготовлену ним промову виголосив представник. Нагфуз відзначив, що нагородою відзначено більше арабську мову, ніж його особисту творчість. Велику увагу в своїй промові письменник приділяє проблемам «третього світу», осколкам Єгипетської держави, Візантійської імперії. Магфуз закликав Західний світ допомогти країнам, що розвиваються, у їх прагненні до миру й добробуту. Письменник зберігає оптимізм та вважає зло набагато слабшим, ніж ми його уявляємо. Перший китайський лауреат Гао Сіньцьзян (2000) у своїй промові ставить непросте завдання «Обґрунтування літератури». Представник ще однієї тоталітарної держави, він намагається відмежувати літературу від пропаганди: коли література стає прапором нації, рупором партії, вона перестає бути літературою. Гао Сіньцьзян розповідає про репресії проти китайських письменників та книжок, а також про історію китайської літератури. Література долає ідеологічну вузькість і державні кордони, водночас вона є чимось дуже індивідуальним. Про взаємодію політики та літератури говорив в 2005 Гарольд Пінтер. Його промова «Мистецтво, правда і політика» багато в чому нагадує памфлет. Змальовуючи ситуацію на близькому Сході, португальський драматург

Наука/Science Kolo №12

24

не шкодує викривальних реплік ні в бік США, ні в бік «маленького ягняти» Великобританії. Проте його промова унікальна не тільки цим: Пінтер читає свого вірша «Смерть». Як побачимо далі, навіть поети не схильні до самооцитування у своїх промовах, хоча слід визнати, що вірш дуже органічно вписується в канву виступу. Коли мексиканську художницю Фріду Кало запитали, чому вона на стількох картинах малює себе, вона відповіла, що є об'єктом, який знає найкраще. Говорити про себе для письменника означає не тільки говорити про свою країну, а й говорити про письменницьку працю. У 1949 Вільям Фолкнер, описуючи особливості свого часу та місце письменника в ньому, заявляє: «Людина не тільки вистоїть, а й переможе... І обов'язок поета чи письменника — писати про це». Продовжує цю ж тему в 1954 Ернест Гемінґвей. Він багато розповідає про самотність та елегантно закінчує свою промову висновком, що все, що письменник хоче сказати людям, він має не говорити, а писати. У 1957 Альбер Камю щиро й емоційно розповідає про письменницьку працю, її роль в своєму житті та роль письменника у суспільстві. Митець Камю не є самотнім, поки має своє мистецтво та правду. Письменник більше не є тим, хто робить історію, він переживає історію або втрачає своє мистецтво. Водночас, описуючи риси ідеального письменника, визнаючи, що йому їх бракує, Камю стверджує, що саме прагнення до ідеалу зробило його тим, ким він є [1]. «Жива сила реалізму» – так називається промова Михайла Шолохова, нагородженого в 1965. Шолохов, до речі, українець по матері, «гордий з того, що ця премія присуджена письменнику російському, радянському», розповідає, звичайно ж, про соціалістичний реалізм. Метою такого реалізму Шолохов вважає говорити людям правду, підтримувати їх в боротьбі за мир та справедливість. У 1998 премію присуджено португальському письменнику-комуністу Жозе Сарамаґо. Промова Сарамаґо «Про те, як герої вчать автора ремесла» є не ідеологічною, а повністю опирається його особистий досвід та родинні історії. Письменник розповідає про прототипів своїх героїв, прагнення зберегти портрети близьких людей. Зупиняючись на мотивах, що спонукали його написати один із найбільш суперечливо зустрінутих романів «Євангеліє від Ісуса», Сарамаґо розповідає про численні біблійні драми та намагання розділити видимий і невидимий бік речей. Гюнтер Ґрасс, лауреат 1999 року виголосив промову «Далі буде...», присвячену роздумам про майбутнє романістики та розповідного жанру взагалі. Оповідь за Ґрассом є формою виживання та формою мистецтва. Навіть книжки, породжені любов'ю, можуть сприйматися з ненавистю та відразою. Проте література, як динаміт, винайдений Нобелем, має вибухову силу. Попри глобалізацію, оманливу привабливість інтернет-комунікацій та клонованих сюжетів, роман матиме продовження, «розповідачі оживлять нас своїм диханням, по-новому прядучи нитки старих історій». Питання «Для кого пише письменник?» хвилює Імре Кертеса, угорського прозаїка, в'язня Освенцима та Бухенвальда, нобелівського лауреата 2002 року. Відповідь його проста: для самого себе. Розповідаючи про свій досвід, своє житя, Кертес акцентує увагу не на фактах і подіях, а на переживаннях миттєвостей, естетичних чи екзистенціальних одкровеннях.

Наука/Science

25 Kolo №12

Промова австрійки Ельфріди Елінек (2004) про аутсайдерство. Елінек страждає на соціофобію, тому не поїхала на вручення премії. Письменник приречений на аутсайдерство, бо систему неможливо описати зсередини. Трепетний і емоційний, плутаний і метафоричний текст про мову («Я знала її тако-ою мацюпусінькою. Колись давно, коли мова була моєю дитиною. Зате тепер яка вимахала!... Я полонянка мови, вона мій вартівник... Вона вислизнула з моїх рук, я в її руках» [4]) дає доволі точне враження про романи й п'єси письменниці. Практично усі поети, що отримали нобелівську премію, так чи інакше говорять про поезію. Поезія, на думку Сен-Жона Перса, лауреата 1960 року, хоч і часто протиставляється науці, є її сестрою. Поезія є не тільки способом пізнання, а й способом життя. Поет є тісно пов'язаний з історією та своїм часом. Хоча лауреат з Чилі Пабло Неруда і порівнює свою промову з подорожжю батьківщиною, її основна тема — поезія у всій своїй величі і невизначеності. Неруда балансує на грані між міфічністю і реалістичністю, говорити — це творити міф про реальність: «Кожен мій вірш намагається бути відчутим на дотик предметом, кожна моя пісня — знак єднання у просторі, де сходяться всі шляхи або ж шматок каменю чи дерева, на якому хто-небудь, ті, хто прийде, змогли б накреслити нові знаки». Як і його попередники, Неруда розмірковує про самотність. На його думку, для поета самотність не можлива, бо він повинен учитися в людей та використовувати кожну можливість для прийняття і спілкування. Обов'язок поета — сприяти віднайденню особистої людської гідності його читачів. Лауреат 1980 року Чеслав Мілош звертається до теми формування поета у вічному конфлікті між попередниками та сучасниками: «Залишаючи за собою книжки, ніби скинуті зміїні шкіри, щоб утекти від того, що поет зробив раніше, поет одержує Нобелівську премію». Поети формують ланцюг, що з'єднує минуле, сучасне і майбутнє. Теми самотності та інакшості поета торкається також Йосип Бродський, котрому премія була присуджена в 1987 році. Письменник не може говорити за письменника, поет за поета. Так само індивідуальним є й сприйняття поезії, мистецтва взагалі. Справжню небезпеку для поета Бродський вбачає не в репресіях з боку держави, а в інтеграції в її машину. Водночас розвинений естетичний смак може служити імунітетом проти пропаганди: «За чиїм би образом і подобою ми не були б створені, нас уже п'ять мільярдів, і іншого майбутнього, ніж окресленого мистецтвом, у людини немає. У протилежному випадку нас чекає минуле, передусім політичне, з усією його масовою поліцейською привабливістю». Бродський завершує свою лекцію з'ясуванням, хто є поетом. Поет — це засіб існування мови, він є залежним від мови і традиції. Вірші пишуться з потреби, а не бажання їх писати. Нобелівська промова ірландця Шеймаса Гіні називається «Данина поезії». Гіні перелічує видатних поетів різних часів та з різних країн світу. Якою б широкою не була палітра тематики їх творів та виражальних засобів, якими б різними ритмами і техніками не послуговувались, всі вони сприяли перетворенню і вдосконаленню світу, ламаючи канони, творячи нове. Поезія була і є виразником долі поета та його сучасників.

Наука/Science Kolo №12

26

Наступного, 1996 року, нобеліаткою стає польська поетка Віслава Шимборська, котра в промові «Поет і світ» говорить про письменницьку працю, натхнення та пошуки. Натхнення не є привілеєм поетів, воно доступне кожному, що працює з любов'ю до справи. Пані Шимборська вважає, що поет повинен постійно повторювати «не знаю». Вірші — це спроба пояснення світу, спроба, приречена на невдачу, проте необхідна. Тільки постійний пошук відповідей і нових питань робить поета поетом. Підсумовуючи все вищесказане, можна відзначити основні теми, яких торкаються письменники у своїх промовах: літературна традиція батьківщини, огляд суспільно-політичної ситуації в країні та світі, відповідальність письменника, особливості його духовного світу. Можна простежити, що про літературну традицію більше схильні говорити письменники, чиї національні літератури відзначені вперше або в цілому маловідомі (Югославія, Нігерія, Тринідад і Тобаґо), або переживали чи переживають складні часи (ФРН, СРСР), а також представники країн з багатою історією літератури (Греція, Єгипет). Поети майже завжди приділяють увагу жанровим особливостям поезії, відчуттю поетом своєї Інакшості, Самотності. Багато письменників відзначають міцний зв'язок між своєю творчістю та особистим досвідом, історією родини та країни, залежність свого письма від мови і натхнення, суспільно-політичних процесів, відчувають свою відповідальність за написане або страждають від необхідності бути єдиним адресатом письма. Джерела 1. Камю Альбер. Шведські бесіди/ Альбер Камю. Щаслива смерть. Перша людина. – К. Юніверс, 2005. – 416 с. – (Лауреати Нобелівської премії) — с. 387-414.

2. Пчілка Олена. Твори/ Упорядкування,авторська передмова і примітки Н. О. Вишневська.– К. Дніпро, 1988. – 583 с., с. 92 — 93.

3. Список лауреатів Нобелівської премії з літератури. Матеріал з Вікіпедії – вільної енциклопедії // Вікіпедія – вільна енцикл. – Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/ Список_лауреатів_Нобелівської_премії_з_літератури 4. Шкляр Л. Є., Шпиталь А. Г. Під знаком Нобеля. Лауреати нобелівської премії з літератури 1901 – 2006.– К. Грамота, 2006. – 504 с., іл.

Видання творів нобелівських лауреатів КАРІНА Анна

Рис.1. Співвідношення видань перекладів нобелівських лауреатів

27 Kolo №12

Щорічно твори Нобелівських лауреатів масово перекладаються на усі можливі мови та поширюються світом, диктуючи певну літературну моду. А твори лауреатів минулих років часто стають програмними та класичними, витримуючи багаторазові перевидання великими накладами різними мовами світу. Щороку новий лауреат стає літературною зіркою, про яку говорять і критики, і видавці, і читачі. Оскільки Нобелівську премію вручають не за певний твір, а за весь творчий доробок та загальний вклад автора у літературу, тому часто перевидаються майже усі твори новоспеченого лауреата. На теренах нашої країни ситуація є трохи інакшою. Ім'я лауреата стає відомим та обговорюється на сторінках літературних журналів та на різних культурологічних Інтернет-платформах, проте ознайомитись саме з творчим доробком лауреата читачам не так просто. Найчастіше українським читачам доводиться задовольняти власну цікавість, читаючи російські видання цих авторів. Російські видавництва та видавничі компанії є потужнішими та багатшими за українські, вони швидше купують права на переклад, видають твори нових Нобелівських лауреатів та імпортують їх в Україну. Наприклад, твори лауреатів останніх трьох років — Еліс Манро, Мо Яня та Тумаса Транстрьомера —окремими виданнями в Україні випущені не були, українською окремі поезії або уривки з творів можна прочитати лише у журналі

Наука/Science

Проаналізовано видання творів Нобелівських лауреатів українською за видавництвом, за серією, за мовою оригіналу. Ключові слова: Нобелівська премія, лауреати, переклади українською.

The Ukrainian translations of the works of Nobel laureates were analyzed by publishing house, by series, in the original language.

Keywords: Nobel Prize Winners, Ukrainian translations.

Наука/Science Kolo №12

28

«Всесвіт». І хоча «Всесвіт» та інші літературно-мистецькі журнали та часописи регулярно друкують високоякісні переклади актуальних письменників (і Нобелівських лауреатів в тому числі), але він не може охопити усю зацікавлену аудиторію, і, безперечно, українські читачі потребують окремих видань творів лауреатів. Не варто забувати і про те, що історично так склалось, що дуже довгий час Україна культурно була ізольована від решти світу. Вітчизняним читачам не були доступні твори більшості зарубіжних авторів, тому окрім видань нових лауреатів Нобелівської премії, варто перевидавати і твори лауреатів, що отримали премію дуже давно. Україні як країні, що самостійно почала культурно розвиватись лише 23 роки тому, дуже важливо прослідковувати нові течії та тенденції у світовому літературному процесі, аби вітчизняні автори змогли впевнено виходити на світовий книжковий ринок та набувати популярності серед іншомовних читачів. Тому надзвичайно важливо дослідити видання творів Нобелівських лауреатів у перекладі українською і дізнатись, наскільки широко в нас презентовані ці твори і наскільки вони доступні україномовним читачам. Станом на 2013 рік загальна кількість усіх видань, як окремих, так і збірних, до яких увійшли твори лауреатів премії з літератури, — 191 (див. рис.1). Найбільшу кількість разів видавали твори Редьярда Кіплінга — 12. Більшість з цих видань — твори Кіплінга для дітей, оскільки деякі з них можна назвати класикою дитячої літератури. Тому серед видань бачимо «Ріккі-ТікіТаві», «Мауглі з Книги Джунглів» та казки Кіплінга. На другому місці за кількістю видань — драматург Бернард Шоу. Вперше українською драми Шоу вийшли ще до отримання ним Нобелівської премії — у 1913 році, останнє видання вийшло зовсім недавно — у 2012. Усього українською було випущено 9 видань творів Бернарда Шоу. Твори Віслави Шимборської, Чеслава Мілоша, Гергагда Гауптмана та Армана Сюллі-Прюдома видавались українською по 7 разів, а твори Генріха Белля, Франсуа Моріака та Томаса Манна — по 6. Але варто зауважити, що у цьому рейтингу враховувались як окремі видання, так і ті, що включались у збірки та антології. Видавництво, що за всі роки видало найбільше творів Нобелівських лауреатів (34 видання), — це радянське «Дніпро». На другому місці — харківське видавництво «Фоліо», на рахунку якого 27 видань. На третьому місці — «Юніверс» (Видавництво Жупанського), створене редакцією журналу «Всесвіт», що випустило 24 видання. Але варто врахувати, що видавництво не зазначене у 28 виданнях. Здебільшого це видання дорадянського часу, де зазначено лише місто та рік видання. Серед творів Нобелівських лауреатів, виданих українською, переважає проза, вона складає 62,5 % від усіх виданих творів (див. рис.2). Приблизно таке саме співвідношення зберігається і при врученні премії — авторипрозаїки нагороджуються частіше, ніж поети та драматурги. У випадках з вітчизняними виданнями це також можна пояснити тим, що зробити якісний переклад поетичного твору набагато складніше, аніж якісний переклад прозового. Майже завжди проза та драматургія видавались у вигляді окремих видань, а поетичні твори набагато частіше входили до складу збірок та антологій. Отже, з цього випливає, що більшість поетів-лауреатів Нобелівської премії в

29 Kolo №12

Україні не вийшли окремими виданнями, а їх твори увійшли до складу різноманітних тематичних збірок та антологій. Можна припустити, що директори видавництв вважають поезію менш популярною за прозу, а випуск збірки поезій одного автора — менш прибутковим та менш цікавим для читачів видавничим проектом, аніж випуск антології. Малу кількість видань драматургічних творів пояснити достатньо легко — цей жанр скоріше прикладний, ці твори не так часто читають окремо, для задоволення, у вільний час. Варто зазначити, що якщо автор працював у різних жанрах, як-от, наприклад, Альбер Камю, Іван Бунін або Редьярд Кіплінг, то при підрахунку враховувались лише ті жанри, твори у яких є в перекладі українською. Найбільше, природно, з англійської — 14 авторів (20 % від загальної кількості перекладених авторів), оскільки саме англомовні автори найчастіше отримували Нобелівську премію з літератури. Оскільки англійська — мова світового спілкування, то фахівців, здатних здійснити якісний переклад, в Україні вдосталь. На другому місці — переклади з французької (автори, що писали цією мовою — на другому місці за кількістю серед тих, хто отримав премію), на цю мову припадає 18 % перекладів. Також досить багато перекладів з німецької та іспанської — по 8 авторів, відповідно по 12 %. Українською також перекладені твори з мов, які не так часто перекладають на вітчизняних теренах — окситанської (поезії Фредеріка Містраля) та бенгальської (твори Рабіндраната Тагора). І хоча існують лише окремі переклади цих авторів українською і зроблені вони досить давно, але все одно це можна розцінювати лише як позитивне явище. Детальніше усі ці параметри та інші будуть розглянуті окремо для окремих видань та для збірних у наступних пунктах. А також окремо буде розглянуто авторів-лауреатів Нобелівської премії, досі не перекладених та не виданих українською. Усього видавництв, що коли-небудь випускали окреме видання творів Нобелівського лауреата, налічується 38. Серед них 15 видавництв дорадянського і радянського періоду (39 % у процентному співвідношенні від загальної кількості видань) та 22 видавництва часів незалежної України (58,5 % у процентному співвідношенні від загальної кількості видань). Також окремим сегментом виділено невідомі видавництва (2,5% у процентному співвідношенні

Наука/Science

Рис.2. Жанрова диференціація перекладів творів нобелівських лауреатів

Наука/Science Kolo №12

30

від загальної кількості видань), найчастіше ті, що діяли у дорадянський період. Загалом, дорадянськими та радянськими видавництвами було видано 62 видання (37 % від загальної кількості), сучасними видавництвами — 84 видання (50 % від загальної кількості), а видань, де видавництво не вказане — усього 22 (13 % від загальної кількості). За кількістю назв сучасні видавництва, як бачимо, також випереджують дорадянські та радянські, але, знову ж, постає питання про наклади. Середній наклад видання, скажімо, видавництва «Фоліо», що є одним з лідерів цього рейтингу — 2-3 тисячі примірників, у той час, як середній наклад книги із серії «Вершини світового письменства» видавництва «Дніпро» (серед яких були і твори Нобелівських лауреатів) — 50-55 тисяч примірників. Тобто можна з упевненістю сказати, що хоча сучасні видавництва переважають і за кількістю назв, і за кількістю видавництв, але радянські видавництва переважали за накладами, тобто задовольняли потреби україномовних читачів більш ефективно. Далі детальніше розглянемо видавництва, що лідирують у списку тих, хто видавав твори Нобелівських лауреатів з літератури. Перше місце у списку займає київське видавництво «Дніпро». У власному дослідженні я зараховувала його до радянських, оскільки всі видання, що мене цікавили, вийшли у цьому видавництві ще за часів Радянського Союзу. Спеціальної серії, присвяченої Нобелівським лауреатам з літератури, у видавництві не було. Видання творів Нобелівських лауреатів виходили у рамках таких серій як «Вершини світового письменства» та «Зарубіжна проза ХХ століття». У видавництві «Дніпро» було видано найбільшу кількість окремих видань творів Нобелівських лауреатів — загалом 30 назв (див. С. 154). Як бачимо, репертуар видавництва був доволі широким. Переважають переклади з англійської, німецької та французької, але трапляються переклади також і з італійської, російської, шведської, іспанської, польської, сербохорватської, японської та навіть окситанської мови. Переважає проза — романи, а також збірки оповідань та повістей, але поезія також представлена — збірками Пабло Неруди, Бориса Пастернака, Томаса Стернза Еліота і поемою Фредеріка Містраля «Мірейо». Варто згадати і про те, що деякі з вищезазначених видань є унікальними. Наприклад, твори Фредеріка Містраля та Владислава Реймонта не перевидавались за часів незалежності України, тобто переклади, що вийшли за радянських часів у видавництві «Дніпро», — єдина можливість познайомитись з творчістю цих Нобелівських лауреатів українською. Безперечно, видавництво «Дніпро» зробило найбільший внесок у популяризацію зарубіжної літератури та, зокрема, популяризацію Нобелівських лауреатів. І хоча 31 видання за весь час існування видавництва — це не так вже й багато, але «дніпрові» видання становлять майже 18 % від загальної кількості видань творів Нобелівських лауреатів українською і цей вклад важко переоцінити. На другому місці за кількістю видань творів Нобелівських лауреатів — сучасне харківське видавництво «Фоліо». За роки незалежності «Фоліо» встигло видати 27 творів авторів-нобелівців (див. С.156). За 23 роки існування видавництво випустило 27 окремих видань творів Нобелівських лауреатів, що є досить непоганим результатом. Це становить 16 % від кількості окремих видань творів Нобелівських лауреатів і 14 % від загальної кількості усіх видань творів авторів-нобелівців українською

Наука/Science

31 Kolo №12

мовою. Як бачимо, «Фоліо» концентрує увагу на сучасних лауреатах, таких, як Маріо Варгас Льоса (лауреат 2010 року), Герта Мюллер (лауреат 2009 року), Жан-Марі Гюстав ле Клезіо (лауреат 2008 року) та Орхан Памук (лауреат 2006 року). Видавництво має спеціалізовану серію, що називається «Бібліотека Нобелівських лауреатів», також твори Нобелівських лауреатів видавались у таких серіях, як «Література», «Бібліотека світової літератури» та «Карта світу». Серед цих видань — переклади з німецької, італійської, японської, французької, польської, норвезької, турецької, португальської та шведської мов. Така широка географія могла б бути дуже великим плюсом для «Фоліо», адже видавництво намагається познайомити нас з якомога більшою кількістю авторів з різних куточків світу. Але є одне зауваження — видавництву «Фоліо» часто закидають те, що переклади робляться не з оригіналів творів, а з російського перекладу. Це, звісно, часто спотворює твір і якісним такий переклад назвати навряд чи можна, не кажучи вже про те, що подібні механізми роботи псують імідж українського видання та роблять його «вторинним». Це не згадуючи про сумнівне поліграфічне втілення та дизайн, якими також славиться продукція «Фоліо». Велика кількість видань творів Нобелівських лауреатів побачила світ завдяки видавництву «Юніверс» (пізніше — видавництво Жупанського) — 25 творів. 6 видань творів авторів-нобелівців вийшли у радянському Державному видавництві художньої літератури, по 4 видання — у видавництві Соломії Павличко «Основи», видавництві «Навчальна книга — Богдан», видавництві «Літопис» та радянських видавництвах «Вища школа» та «Молодь», по 2 видання — у видавництвах «Дух і Літера», «KM Publishing», «Веселка», «ВНТЛ-Класика», «Свічадо», «Школа», радянському видавництві «Радянський письменник» та дорадянських видавництвах «Накладня Якова Оренштайна» та «Українсько-руська видавнича спілка». Решта видавництв випустили лише по одному виданню. Резюмуючи усе вищенаписане, можна сказати, що дорадянські і радянські видавництва не мали на меті популяризувати читання саме творів Нобелівських лауреатів, але багато з виданих у той час творів не перевидаються досі, тому ці старі видання (можливо, подані не у повному обсязі, наприклад, з цензурованим перекладом) — єдине джерело дізнатись про творчість деяких Нобелівських лауреатів. У сучасній Україні деякі видавництва потужно працюють над перекладами та виданням творів Нобелівських лауреатів, проте, попри усе бажання видавців, зараз в Україні немає сприятливих умов для бурхливої видавничої діяльності. Проте можна говорити про позитивні тенденції у популяризації читання творів авторів-нобелівців та прогнозувати лише збільшення кількості видань та перекладів, як перших лауреатів, так лауреатів останніх 10 років. Більшість видавництв зазвичай включають твори Нобелівських лауреатів до видавничих серій, присвячених зарубіжній класиці або шедеврам світової літератури. Як-от, наприклад, у серії «Шедеври світової поезії» видавництва «Навчальна книга — Богдан» вийшли «Зелені свята» Івана Буніна, або у серії «Зарубіжна класика» видавництва Соломії Павличко «Основи» вийшла «Країна снігу» Ясунарі Кавабати. Але, як вже зазначалось вище, декілька сучасних українських видавництв мають серії, присвячені виданню Нобелівських лауреатів. Це видавництво

Наука/Science Kolo №12

32

«Фоліо» та видавництво Жупанського. Далі ми детальніше вивчимо «нобелівські» серії цих двох видавництв, порівняємо їх наповнення та розглянемо декілька «ненобелівських» серій, у які включали твори Нобелівських лауреатів.

14 років тому, у 2000, видавництвом «Юніверс» було започатковано серію «Лауреати Нобелівської премії». У 2007 році Олег Жупанський покинув посаду головного редактора «Юніверсу» та разом з власним сином заснував Видавництво Жупанського, де продовжив деякі з розпочатих ним раніше серій, зокрема серію «Лауреати Нобелівської премії». За ці роки у серії «Лауреати Нобелівської премії» вийшло 24 книги (див. С.158). В основному, як бачимо, це переклади з французької та англійської, трапляються переклади з німецької, польської, норвезької та японської. Однією з основних переваг серії є якісні та оригінальні переклади від найпрофесійніших перекладачів України, якими журнал «Всесвіт» славився з самого часу заснування. Багато авторів з'явились у перекладі українською вперше саме завдяки «Юніверсу». Наприклад, переклади Семюеля Бекета, Тоні Моррісон та Андре Жіда й досі є єдиними перекладами цих письменників українською, а збірки поезій Шеймаса Гіні, Вільяма Батлера Єйтса і Сен-Жона Перса — єдиними повними зібраннями творів цих поетів українською. Також позитивною рисою є те, що видавництво перекладає нові твори Нобелівських лауреатів, а не видає в новому перекладі ті, що вже раніше було випущено. Серія «Бібліотека Нобелівських лауреатів» була започаткована видавництвом «Фоліо» у 2011 році за рішенням Держкомтелерадіо України. Згідно з цим рішенням, до бюджетної програми «Українська книга» було додано додаткові кошти на започаткування цієї серії. Усього у рамках серії «Бібліотека Нобелівських лауреатів» вийшло 10 книг (див. С.153). Як вже зазначалось вище, «Фоліо» концентрує увагу на виданні лауреатів Нобелівської премії останніх років, популяризуючи сучасну зарубіжну літературу серед україномовних читачів. Хоча серед видань «Фоліо» трапляються і видання творів лауреатів премії багаторічної давнини. Варто зазначити, що «Фоліо» видавало твори Нобелівських лауреатів і в інших своїх серіях, а також поза серіями. Так, у серії «Карта світу» (започаткована «Фоліо» у 2010) видавались твори Герти Мюллер, Жана-Марі Гюстава ле Клезіо, Шмулея Йозефа Агнона, Гюнтера Граса, Джона Максвелла Кутзее, Жозе Сарамаго, Ельфріди Єлінек та Маріо Варгаса Льоси. А у серії «Література» — твори Орхана Памука та Гюнтера Граса. У більшості випадків твори дублювались, тобто ті самі твори видавались, але у різних серіях, змінюючи лише зовнішній вигляд. Це можна розцінювати як позитивний механізм, оскільки наклад видання таким чином збільшується у декілька разів, задовольняючи попит більшої кількості україномовних читачів, але у таких схемах можна знайти і вади — видається, що власникам «Фоліо» не хочеться вкладати зайвих коштів, перекладаючи нові твори. За радянських часів більшість видань творів Нобелівських лауреатів вийшли у двох книжкових серіях видавництва «Дніпро»: «Вершини світового письменства» та «Зарубіжна проза ХХ століття». Окремої серії, присвяченої Нобелівській премії з літератури на той час, на жаль, не існувало. Так, у серії «Вершини світового письменства», що існувала з 1969 по 1990 рік, вийшли твори таких письменників-нобелівців як Сельма Лагерлеф, Ромен

Наука/Science

33 Kolo №12

Роллан, Ернест Хемінгуей, Джон Голсуорсі, Герман Гессе, Франсуа Моріак, Генрик Сенкевич, Анатоль Франс та Томас Манн, а у серії «Зарубіжна проза ХХ століття» (існувала з 1988 по 1991) було видано Маріо Варгаса Льосу, Пера Лагерквіста, Альбера Камю та Луїджі Піранделло. Існування в Україні видавничих серій, присвячених творам Нобелівських лауреатів з літератури, безперечно, є позитивним явищем та благотворно впливає на розвиток як української культури загалом, так і українського книговидання. Але попри ці оптимістичні висновки, варто пам'ятати, що у цих серій є досить багато недоліків, які варто негайно виправити. Однією з причин відсутності видань творів Нобелівських лауреатів можуть бути складнощі, що виникають у зв'язку з потребою перекладу оригінальних творів. Це може бути відсутність професійних перекладачів з якоїсь рідкісної мови або велика вартість перекладу, надто висока для небагатих українських видавництв. Власне, твори (особливо поетичні) можуть бути надто важкими для перекладу, навіть неперекладними у зв'язку з особливостями різних мов. За кількістю перекладів лідирують англомовні автори — їх 14 (24 % від загальної кількості), на другому місці — автори, твори яких перекладали з французької, таких налічується 11 (18,5 % від загальної кількості) і на третьому місці за кількістю перекладів — німецькомовні автори, яких налічується 8, що складає 13,5 % від загальної кількості. Це співвідношення є цілком закономірним, оскільки воно повторює подібне співвідношення у випадку з мовним розподілом Нобелівських лауреатів (англомовних — найбільше, франко- та німецькомовні автори поділяють друге місце), а також у випадку з мовним розподілом усіх видань Нобелівських лауреатів, перекладених українською. Іншим мовам приділено значно менше уваги. Так, іспаномовних авторів у нас перекладено та видано окремим виданням усього 6, польськомовних — 4, російсько- та шведськомовних — по 3, норвезько- та італомовних — по 2, і по 1 автору видано серед тих, хто писав данською, турецькою, окситанською, португальською, японською та сербохорватською.

Неперекладені нобелівці КЕНДЗІОР Ольга

Наука/Science

Розглядається тема неперекладених українською Нобелівських лауреатів. Також згадуються автори, чиї твори видавались українською фрагментарно у літературних журналах та часописах. Ключові слова: Нобелівська премія, лауреати, неперекладені твори.

The topic of Nobel laureates which are not translated into Ukrainian was reviewed. Also were mentioned authors whose works were published in Ukrainian fragmentary in literary magazines and journals.

Keywords: Nobel Prize Winners, untranslated works.

На сьогодні великою проблемою є те, що ще існують не перекладені або перекладені частково українською мовою твори Нобелівських лауреатів. З загальної кількості Нобелівських лауреатів з літератури (110) українською ми можемо прочитати роботи 67 авторів, що складає 61 % від загальної кількості. Не перекладених авторів у два рази менше — 29 (26 %). Авторів, чиї твори були перекладені частково або з'являлись лише у періодичних виданнях (на кшталт журналу «Всесвіт») найменше — 13 (13 %). Досі неперекладеними українською залишаються досить багато лауреатів (див. список на наступній сторінці). З неперекладених Нобелівських лауреатів найбільше прозаїків — 19 авторів (65,5 %) (див. рис.1).

Kolo №12

34

Рис.1. Жанровий поділ неперекладених лауреатів

Майже усі ці твори перекладені російською та видані російськими видавництвами, адже деякі з цих авторів мають дуже велике значення для світової літератури. Наприклад, лауреат 1944 року Йоганнест Єнсен вважається найвидатнішим данським письменником ХХ століття, а іменем

Kolo №12

35

Наука/Science

Наука/Science Kolo №12

36

нігерійського письменника та громадського діяча Воле Шоїнка, який став першим лауреатом Нобелівської премії з літератури з Африки, ще за його життя назвали панафриканську літературну премію. Цікаво, що серед неперекладених прозових творів є не лише художні. Це історичні роботи (багатотомна праця Теодора Моммзена «Римська історія», а також шеститомна праця Вінстона Черчилля «Друга світова війна») та філософські трактати (за свої роботи з філософії ідеалізму Нобелівську премію отримав Рудольф Ойкен). Найбільше неперекладених творів написано англійською та німецькою. Такий факт є закономірним, тому що ці мови найчастіше трапляються як оригінальні мови творів Нобелівських лауреатів. І якщо відсутність перекладів ісландського письменника Гальдора Ласкнесса або фінського письменника Франса Ееміля Сіланпяя зрозуміла з об'єктивних причин (в Україні не так багато знавців ісландської або фінської, здатних здійснити якісний переклад художнього твору), то відсутність перекладів з англійської трохи дивує, адже знавців цієї мови та перекладів з неї в Україні достатньо, тобто нарікати на відсутність перекладацьких ресурсів тут неможливо. Також дивує відсутність перекладів творів Олександра Солженіцина з російської, оскільки перекладачів, здатних це здійснити — вдосталь. Можливо, у цьому випадку йдеться навіть не про відсутність перекладачів, а про бездіяльність, лінь та скупість видавництв, які не бажають напружитись, аби знайти гідного спеціаліста та заплатити йому гонорар за якісний художній переклад. Залишається лише сподіватись, що у майбутньому ми побачимо твори і цих письменників українською, можливо, у якійсь з «нобелівських» серій видавництв «Фоліо» або Жупанського. Потрібно згадати також і про лауреатів, переклади творів яких вийшли фрагментарно, найчастіше — у журналі «Всесвіт». Серед цих авторів:

Мо Янь (2012)

китайський прозаїк, його оповідання «Геній» було надруковане у «Всесвіті» у перекладі Євгенії Красикової;

Тумас Транстремер (2011)

шведський поет, в Інтернеті трапляються переклади ЮліїВанди Мусаковскої;

Доріс Лессінг (2007)

англійська письменниця, повість «Домівка гірської худоби» була надрукована у «Всесвіті» у перекладі Ростислава Доценко ще у 1977 році;

Імре Кертес (2002)

угорський письменник, лауреат 2002 року, уривки з роману «Знедолені» у перекладі Оксани Ковач було надруковано у «Всесвіті»;

Відьядхар Сураджпрасад Найпол (2001)

тринідадський та британський письменник, роман «Мігель-Стріт» у перекладі Ростислава Доценка друкувався на сторінках «Всесвіту» ще у 1986 році;

Сол Беллоу (1976)

американський письменник, у «Всесвіті» публікувались роман «Гендерсон, повелитель дощу» у перекладі Віктора Шовкуна та оповідання «Мемуари Мосбі» у перекладі Дмитра Костенка;

Патрік Віктор Мартіндейл Вайт (1973)

австралійський письменник, оповідання «Повне чрево» у перекладі Марії Габлевич та повість «Жіноча рука» у перекладі Надії Боровик були опубліковані у журналі «Всесвіт»;

Георгос Сеферис (1963)

грецький поет, переклади окремих віршів з'являлись у «Всесвіті»;

Джон Стейнбек (1962)

американський романіст, на сайті Сергія Снігура є переклад частини роману «Про мишей та людей»;

Перл Бак (1938)

американська письменниця, переклад Мирослави Чапелькової повісті «На перехресті вітрів» публікувався у журналі «Нова хата» у 1937 році;

Карл Густав Вернер фон Гейденстам (1916)

шведський письменник, деякі повісті письменника у перекладі Івана Франка друкувались у «Літературнонауковому віснику», оповідання «Мазепа і його посол» у перекладі Сергія Вакуленко було надруковане у газеті «Вечірній Харків»;

Джозуе Кардуччі (1906)

італійський поет, лауреат 1906 року, ряд віршів Кардуччі переклав Василь Білоцерківський.

На жаль, ці переклади маловідомі та важкодоступні для зацікавлених читачів. Наприклад, переклад повісті Перл Бак є єдиним українським перекладом цієї письменниці, і його вперше і востаннє публікували у далекому 1937 році. Багато письменників зі списку були перекладені ще за Радянського Союзу, ці переклади не вийшли окремими виданнями, а нові так і не були здійснені. Видання письменників з цього списку є цілком реальним, оскільки більшість з них вже має переклад і часто зроблений професійно та якісно. А оскільки більшість з цих перекладів з’являлись у журналі «Всесвіт», то цілком можливо, що виданням цих творів займеться видавництво Жупанського.

Наука/Science

єгипетський романіст та драматург, у «Всесвіті» публікувались переклади Романа Плачинди повісті «Історія без початку і кінця» та роману «Пансіонат “Мірамар”»;

37 Kolo №12

Нагіб Махфуз (1988)

Промоція та підтримка видання творів нобелівських лауреатів Кенігсберг Костянтин

Наука/Science

Проаналізовано державну та недержавну промоцію видань творів Нобелівських лауреатів – програму «Українська книга», українські літературні видання та культурні портали. Ключові слова: Нобелівська премія, лауреати, промоція, «Українська книга», «Всесвіт», «Кур'єр Кривбасу», «Дніпро», «Ї».

Analysis of governmental and non-promotion of publishing of Nobel laureates’ works - the program «Ukrainian book», Ukrainian literature magazines and cultural portals.

Keywords: Nobel Prize winners, promotion, «Ukrainian book», «Vsesvit», «Courier of Kryvbass», «Dnepr», «Ji».

Kolo №12

38

Твори приблизно половини Нобелівських лауреатів з літератури не перекладені українською. Але імена багатьох нобеліантів невідомі українським читачам не лише через це. Нобелівські лауреати 1910 — 1930-х років (наприклад, Перл Бак, Фредерік Містраль) не перевидавались в Україні протягом довгого часу, тому доступні, у кращому випадку, лише у відділах рідкісних книг національних бібліотек. Тому виникає питання, чи існує в Україні промоція читання зарубіжної класики, зокрема творів Нобелівських лауреатів, на державному рівні або ж за допомогою різноманітних спеціалізованих ЗМІ та ресурсів. Відповідь на це питання я і спробую знайти. З моменту здобуття Україною незалежності і до сьогодні фінансування книговидання ніколи не було пріоритетом для влади. Окрім того, що видавці ніколи не отримували достатньої бюджетної підтримки, законодавство України було складено таким чином, аби не надати їм жодних привілеїв і ніяким чином не посприяти розвитку цієї галузі. Навіть ті, хто все ж насмілюється займатись книговиданням в Україні, радше будуть видавати кулінарні книги або посібники з рукоділля, аніж твори Кендзабуро Ое або Андре Жіда, оскільки розповсюдити та отримати прибуток в нашій країні легше від масової літератури, аніж від елітарної. Однією зі спроб підтримати видавничу справу на державному рівні є програма «Українська книга». Це — бюджетна програма Держкомтелерадіо, започаткована у 2009 році, що передбачає фінансування випуску видань українськими видавництвами. Щороку видавництва та видавничі організації надсилають свої пропозиції до Держкомтелерадіо, а Експертна рада з формування державного замовлення на випуск книжкової продукції Держкомтелерадіо України обирає та затверджує ті, що будуть видані коштом держави. Держкомтелерадіо протягом року може вносити зміни до переліку обраних видань, вилучати або замінювати іншими окремі видавничі проекти. Усі проекти з програми «Українська книга» призначені для наповнення бібліотек, а не для вільного продажу. У 2012 році з бюджету було виділено 40 мільйонів гривень на програму «Українська книга». Експертна рада рекомендувала до видання 227 видавничих проектів накладом 490 тисяч примірників від 85 видавництв на загальну

Наука/Science

39 Kolo №12

суму понад 30 мільйонів 700 тисяч гривень. Серед цих видань виявилось 4 книги Нобелівських лауреатів: 1. «Чудесна мандрівка Нільса з дикими гусями» Сельми Лагерльоф; 2. «Бляшаний барабан» Гюнтера Грасса; 3. «Більярд о пів на десяту» Генріха Бьолля; 4. «Мене називають Червоний» Орхана Памука. На видання цих книг накладом 13 тисяч примірників було виділено майже 588 тисяч гривень. Цей наклад становить 2,65 % від загального накладу видань, випущених за програмою «Українська книга». Кошти, виділені на видання творів Нобелівських лауреатів, становлять всього лише 1,47 % від загальних бюджетних коштів, виділених на програму. Такі цифри є разюче малими, якщо враховувати, що за цією програмою у 2012 також видавались твори сумнівної якості, наприклад, «Київські відьми. Меч і Хрест» Лади Лузіної. У 2013 році до програми «Українська книга» було включено 211 видавничих проектів загальним накладом 412 тисяч примірників від 86 видавців. Серед цих проектів, 4 — проекти видання творів Нобелівських лауреатів: 1. «Метелик, який тупнув ніжкою» Редьярда Кіплінга; 2. «Сліпота» Жозе Сарамаго; 3. «Сон кельта» Маріо Варгаса Льоси; 4. двомовне видання «Ярмарку чудес» Віслави Шимборської. Загальний наклад вищеназваних чотирьох видань складає 10 тисяч примірників, що становить 2,42 % від загального накладу видань, затверджених до випуску за програмою «Українська книга». Від загальної кількості коштів, виділених на фінансування «Української книги», на видання творів Нобелівських лауреатів припадає 1,94 %. У 2014, так само, як і минулого року, через недофінансування частина коштів, виділених на програму «Українська книга — 2014» буде використано на погашення заборгованостей 2013 року. Випуск деяких книг також було перенесено з 2013 на 2014 рік. Очевидно, що фінансова та політична криза в країні дуже сильно вплинула на бюджет, тому видатки на «Українську книгу» зменшились більш, ніж вдвічі. У 2014 році завдяки програмі «Українська книга» світ побачать всього лише два видання творів Нобелівських лауреатів. Це «Скромний герой» Маріо Варгаса Льоси та «Червоний Гаолянь: історія одного роду» Мо Яня, що видасть «Фоліо». Наклад цих видань складатиме 4 тисячі примірників, що становить 1,85 % від загального накладу видань, що мають вийти за програмою «Українська книга» цього року. Кошти, виділені на ці два видання, становитимуть 1,98 % від загальної суми, виділеної державою на книговидання у рамках «Української книги». Проаналізувавши усе вищенаписане, можна зробити висновки, що видатки на книговидання в Україні щороку скорочуються, а разом з тим зменшується і без того невелика кількість видань творів Нобелівських лауреатів. Поряд з визнаними шедеврами видатних письменників видаються низькопробні твори популярних авторів та твори політиків, які потрапили у перелік «Української книги» лише через ім'я автора, і не мають жодної культурної або літературної цінності. Тому, якщо державна промоція видання та читання творів Нобелівських лауреатів і існує, то її можна назвати неефективною. За роки існування «Українська книга» так і не змогла стати інструментом підтримки вітчизняних видавців та просувати якісну українську та зарубіжну літературу в країні.

Наука/Science Kolo №12

40

Оскільки державна промоція видання творів Нобелівських лауреатів неефективна та ледь помітна, то варто звернути увагу на недержавні ресурси, що могли б просувати та популяризувати твори Нобелівських лауреатів. Одним з найпотужніших популяризаторів зарубіжної літератури серед україномовних читачів був і є журнал «Всесвіт». Найстаріший з літературних журналів був заснований у 1925 році. Природно, що увагу редакції та перекладачів привертали твори Нобелівських лауреатів, оскільки саме їх твори щороку яскраво репрезентують тенденції та напрямки розвитку літератури. Саме у «Всесвіті» вперше з'явились переклади Маріо Варгаса Льйоси, Орхана Памука, Жана-Марі Гюстава ле Клезіо, що згодом було випущено окремими виданнями. А також саме «Всесвіт» регулярно друкує переклади українською окремих Нобелівських лауреатів, твори яких ще не випущено окремим виданням. До таких перекладів можна віднести, наприклад, уривки з роману «Знедолені» Імре Кертеса, вірші Йоргоса Сеферіса або повісті та роман Нагіба Махфуза. Переклади Нобелівських лекцій лауреатів українською також можна знайти на сторінках «Всесвіту». Окрім перекладів у журналі друкують літературознавчі та критичні статті, рецензії та аналітичні огляди творчості зарубіжних письменників і, зокрема, Нобелівських лауреатів. Таким чином, можна сказати, що «Всесвіт» є чи не найголовнішим промоутером читання зарубіжної класики в Україні. Журнал пропонує читачам не лише якісні та професійні переклади творів авторів з усього світу, але й високоякісний критичний матеріал, що дозволяє читачам краще зрозуміти прочитане та розширити власні літературні кордони. Літературно-художній журнал «Дніпро» існує з 1927 року. Один з розділів, що існує у сучасній версії «Дніпра» — розділ «Нобелівські лауреати». Редакція пропонує читачам надсилати власні критичні огляди, рецензії та статті про письменників, що отримали Нобелівську премію. Найцікавіші та найяскравіші матеріали публікуються як у друкованій версії журналу, так і на офіційному веб-сайті журналу. На сьогоднішній день на сайті доступні статті за 2011 та 2012 роки. Серед них — матеріали про Воле Шоїнку, Клода Сімона, Дерека Уолкотта, Еліаса Канетті, Одіссеаса Елітіса та інших. Також на офіційній сторінці «Дніпра» в Інтернеті є форум на тему Нобелівських лауреатів, де читачі можуть обговорювати існуючих лауреатів та їх творчість, а також українських номінантів на цю престижну премію. Можна зробити висновок, що редакція журналу «Дніпро» заохочує українських читачів поглиблювати власні знання про зарубіжних класиків та надає їм платформу для обговорень та обміну думками. Серед своєрідних промоутерів культури читання та зарубіжної літератури можна також назвати львівський незалежний культурологічний часопис «Ї», що видається з 1989 року. Основне наповнення часопису — матеріали з культурології, соціології та політології, але літературознавчі матеріали також трапляються. Зокрема, у часописі друкували твори лауреатів премії Нобеля Мілорада Павича та Томаса Стернза Еліота у перекладі українською. З 1994 року у Кривому Розі виходить літературно-мистецький журнал «Кур'єр Кривбасу». Окрім публіцистики, рецензій, інтерв'ю та літературнокритичних статей, у журналі також публікуються переклади з різних мов. Зокрема, публікувались переклади віршів таких Нобелівських лауреатів як Чеслав Мілош, Віслава Шимборська та Мілорад Павич.

ЛЕВКІВСЬКА Юлія Розглянуто випадки вручення Нобелівської премії письменникам, які народилися, зростали чи жили в Україні, але отримали нагороду як громадяни інших держав. Проаналізовано ситуації, в яких деякі з таких авторів не стали Нобелівськими лауреатами. Ключові слова: Нобелівська премія, Україна, причини відмови, Іван Франко, Шмуель Йосеф Агнон.

The cases of the Nobel Prizewinning writers who were born, grew or lived in Ukraine, but were reviewed as citizens of other countries. Analysis of situations in which some of these authors did not became Nobel laureates was made.

Keywords: Nobel Prize, Ukraine, the causes of failure, Ivan Franko, Shmuel Yosef Agnon.

Сьогодні ми можемо повноправно говорити про існування сімох лауреатів Нобелівської премії, народжених на українських етнічних територіях, і про близько двадцятьох лауреатів, які мають до України пряме відношення (дослідження тривають, і можливі доповнення до цього списку). У яскравому сузір'ї нобелівських обранців належне місце посідає й письменник Шмуель Йосеф Агнон. Особистість Ш. Й. Агнона формувалася на кордоні взаємодії кількох культур і релігій: в Бучачі, Коломиї, Львові, Тернополі мирно уживалися українська, польська та єврейська мови й культури, взаємодіючи з австрійською, німецькою та російською. Духовне буття галичан визначалося католицизмом, іудейством, православ'ям. Народившись і

41 Kolo №12

Українські письменники і Нобелівська премія

Наука/Science

Варто не забувати і про існування таких Інтернет-ресурсів як Читомо, ЛітАкцент, Буквоїд та інші, які регулярно публікують огляди новинок книжкового ринку України, літературні та видавничі новини з України та усього світу і рецензії на актуальні книги. Одною з головних переваг цих веб-сайтів є оперативність, а також те, що вони є вільним легкодоступним майданчиком для жвавих дискусій та обговорень будь-яких навкололітературних тем. З огляду на усе вищесказане, можна зробити висновок, що існуючі україномовні журнали, часописи та Інтернет-ресурси усіляко підтримують та розвивають культуру читання в Україні, промоціюючи класиків зарубіжної літератури та сучасних зарубіжних авторів, серед яких є і Нобелівські лауреати. На мій погляд, недержавна промоція видання та читання лауреатів Нобелівської премії є набагато дієвішою та потужнішою.

Наука/Science Kolo №12

42

проживши в Галичині два десятиліття, майбутній класик єврейської літератури написав та опублікував тут близько 70 різних за жанрами літературних творів (вірші, оповідання, нариси). «У п'ять років я написав свою першу пісню», – сказав Ш. Й. Агнон у своїй промові на церемонії вручення йому Нобелівської премії [3]. 1903 року з'явилися його Перші Публікації в Журналі «Hamicpeh» («Оглядова вежа») та Тижневик «Jidiszer Weker» («Єврейський будитель»), газетах Бучача, Коломиї, Львова. Переселившись до Палестини, Ш. Й. Агнон 1911 року опублікував «Тойті-танц» («Танок смерті») – твір, написаний на реальних фактах з життя євреїв одного з містечок на початку 1930-х рр. Твори Агнона широко публікувалися німецькою мовою, проте дія багатьох книг цього періоду відбувається в Палестині. Коли ж в 1938 році нацисти закрили видавництво Шокена, підприємець перебирається в Тель-Авів, де продовжує видавати твори Агнона. Наприкінці Другої світової війни Шокен відкрив філію свого видавництва в Нью-Йорку і почав публікувати книги Агнона англійською мовою, після чого письменник придбав світову популярність. Ознайомившись з творчістю Агнона, впливовий американський критик Едмунд Вілсон наприкінці 1950-х рр. офіційно запропонував кандидатуру письменника в якості претендента на Нобелівську премію з літератури. Однак лауреатом Нобелівської премії Агнон став лише в 1966 році, коли його було нагороджено за «глибоко оригінальне мистецтво оповідання, навіяне єврейськими народними мотивами». Разом з Агноном отримала Нобелівську премію Неллі Закс. У зверненні Нобелівського комітету були особливо виділені «Весільний балдахін» і «Нічний гість». Нобелівської лекції Агнон не читав, але у своїй короткій промові при врученні премії він підкреслив вплив Талмуда та інших релігійних єврейських книг на його творчість. Оскільки ми розглядаємо український Нобелівський список, в першу чергу з позицій взаєморозуміння між народами, то є підстави коротко зупинитися

Наука/Science

43 Kolo №12

на його розширеному варіанті. Маємо на увазі лауреатів, які народилися в сім'ях, що походять з України. Поет Борис Пастернак (Нобелівська премія в галузі літератури 1958 року) – син одеситів. У творчому доробку його батька, видатного живописця Леоніда Пастернака, є твори, присвячені Тарасу Шевченку. Син пішов далі, ніж батько: Борис Пастернак залишив після себе прекрасні переклади віршів і поем не лише Тараса Шевченка, а й Івана Франка, Павла Тичини, Максима Рильського [6]. Сол Беллоу (Соломон Білоус) – Нобелівський лауреат в галузі літератури 1976 р. є яскравим представником єврейськоамериканської прози. Але хто спростує припущення, що талант метра живлять джерела одеськоєврейського гумору – іронії з терпким сумом, яку перенесли за океан його українські предки?

Наука/Science Kolo №12

44

Далі ж доля розпорядилася по-своєму. Лауреатами з різних причин не стали письменники та громадські діячі Іван Франко, Улас Самчук, Ісмаїл бей Гаспринський, Павло Тичина, Микола Бажан, Василь Стус, Олесь Гончар [1]. На кандидатурі Івана Франка хотілося б зупинитися окремо, тому що історія майже містична. 26 листопада 1915 доктор філософії Йосип Застирець відправив з Відня лист, адресований Нобелівському комітету, у якому запропонував кандидатуру письменника Івана Франка (обидва були підданими Австро-Угорщини) на високу премію. Скрупульозний дослідник української нобеліани Олександр Левченко відзначає, що цей лист зберігається в архіві Шведської академії під № 19 за 1915 рік. Акцент в листі І. Застирца щодо заслуг І. Франка, на наш погляд, в першу чергу не літературознавчий чи культурний, а політичний. Кандидатуру І. Франка підтримав шведський історик Г. Гярне (Уппсальський університет) [4]. Є чітко розписана почерговість проходження документів у Нобелівському комітеті. У вересні – прийом пропозицій. У лютому (вже наступного року) – кінець прийому заявок. У квітні-травні – відбір кандидатів. Червень-серпень – вивчення робіт кандидатів. Вересень-жовтень – засідання членів комітету та визначення Лист І. Застирца датований 26 листопада 1915 р. Таким чином, в тому ж році пропозиція щодо І. Франка не могла розглядатися в зв'язку з запізненням. У наступному, 1916 році, кандидатура видатного українця теж не розглядалася, але цього разу з причини смерті митця. Згідно зі «Статутами установ Нобеля», померлий кандидат вибуває зі списку претендентів [5]. Щоправда, в історії Нобелівських премій були випадки, коли нагороду присуджували посмертно, але на І. Франка цей виняток не поширився. Джерела 1. Чекман І. «Україно, обітована земле мого серця!». Нобелівські лауреати — вихідці з України / І. Чекман // Вісник НАН України, 2006. – №10.— С. 44-53.

2. Енциклопедичний довідник «Лауреати Нобелівської премії. 1901–2001» / Ред. С. О. Довгий, В. М. Литвин, В. Б. Солоїденко. — К.: ДІА, 2001. — 768 с.

3. Ковальков Ю., Покальчук Ю. Агнон Шмуель Йосеф // Тернопільський енциклопедичний словник / редкол.: Г. Яворський та ін. – Тернопіль: видавничо-Поліграфічний комбінат «Збруч», 20042010. – Т. 1-4. – ISBN 966-528-197-6. – Т. 1: А-Й. – 2004. – 696 c.

4. Левченко О. С. Нобелівська інтелектуальна еліта й Україна / Олександр Степанович Левченко.

— Лілея, 2000. — 280 с.: іл.

5. Чекман І. Американський учений із Золочева / І. Чекман // Вісник НАН України, 2007, №7.— С.

48-50.

6. Аблицов В. Премия Нобеля — виноград, которого так хотелось лисе / Виталий Аблицов // День, 4 листопада 2006 – №191.

Нобелівське сафарі Африкою КОВАЛЬ Ната

Наука/Science

Розглянуто причини та незвичайні історії отримання Нобелівської премії письменниками африканського континенту. Ключові слова: письменники Африки, Нобелівська премія, негритюд, «чорне»/«біле» письмо, Воле Шоїнка, Надін Ґордімер, Джон Максвелл Кутзее.

Causes and unusual history of the Nobel Prize writers of the African continent were reviewed.

Keywords: African writers, Nobel Prize, Négritude, «black» / «white» writing, Wole Soyinka, Nadine Gordimer, John Maxwell Coetzee.

Kolo №12

45

Лише через 85 років після оголошення першим Нобелівським лауреатом з літератури французького письменника Сюллі-Прюдома премія дісталася вихідцю з Африканського континенту Воле Шоїнці (1986). Два роки по тому премію отримав єгиптянин Нагіб Махфуз (1988), хоча це, радше, арабська література, аніж африканська. Можна було би зарахувати до письменників «темного» континенту і Альбера Камю, уродженця Алжиру, що отримав Нобеля у 1957 році, але то суто французький письменник, «Совість Заходу». Після Махфуза удостоїлись нагороди, здавалося б, істинно африканські письменники з ПАРу Надін Гордімер (1991) та Джон Максвелл Кутзее (2003), щоправда, лише Шоїнка має перевагу серед усіх них, і найперше — кольором шкіри. Але й ті троє найбільш африканських письмеників зараховуються до канону англійської літератури. Шоїнка, Гордімер та Кутзее — творці постколоніальної літератури. Та й тут є свої особливості, адже Гордімер та Кутзее білі автори-жителі колишніх

Kolo №12

46 Наука/Science

Наука/Science

47 Kolo №12

британських колоній, а Шоїнка — англійсько-нігерійський письменник не білої раси, тому етнокультурний африканський колорит у нього найбільш виразний. І разом з тим усі троє писали про особливості стосунків «чорних» та «білих» і змогли засвоїти історичну й культурну пам’ять кількох народів. Важливо, що творчість постколоніальних авторів допомагає роздивитися мультикультурний контекст сучасної англомовної літератури як феномен, що породжує велику кількість нових смислів ― філософських, соціально-історичних, етнокультурних, таких, які виникають у пограниччі колективної та особистісної пам’яті.

1986 року письменник з Нігерії Воле Шоїнка був нагороджений Нобелівською премією з літератури «за створення театру величезної культурної перспективи і поезії». Вірші Шоїнка пише виключно мовою йоруба, а п’єси та прозу — англійською. Перша п’єса Шоїнки «Дорога» була поставлення 1955 року, у ній багато хаосу, жорстокості та непорозуміння, як стверджують літературознавці, але водночас це спроба філософсько-образного осмислення суті буття та небуття. Опісля з’явилися п’єси «Жителі боліт» («The Swamp Dwellers») та «Лев і Перлина» («The Lion and the Jewel») — обидві побачили світ у 1958 році. Що ж до поезії, то перша публікація віршів датована травнем 1959 року. Шоїнка вивчав англійську літературу та театральне мистецтво у Великобританії в університеті Лідса, та 1958-го переселився до Лондона, де читав п’єи у театрі «Роял-Корт». Проте нігерійського письменника найбільше цікавило культурне життя Ібадана, тому на початку 1960-х він вертає до Нігерії, де йому вдалось організувати власну театральну трупу «Маски-1960». А першим спектаклем нового театру став спектакль за мотивами п’єси Шоїнки «Танець лісу» («A Dance of the Forest», 1960), постановка якої була присвячена святкуванню дня звільнення від колоніальної залежності. Шоїнка ставив не лише свої п’єси, а й твори інших африканських письменників, спочатку рідною мовою йоруба, а з часом і англійською, намагаючись пристосувати саме цю мову для відтворення духовних цінностей та культурної спадщини свого народу. Та найулюбленішою п’єсою драматурга був «Сильний рід» («The Strong Breed», 1963) – тому, що Шоїнка приділяє найбільше уваги головним композиційним елементам, а саме ритуальним танцям, маскам та пантомімі, ритмам і музиці, декламації, прийому «театра в театрі». Ритуал завжди є кульмінацією і для героя він означає одкровення у його пошуках — «Сильний рід» саме така п’єса. Середина 60-х у Нігерії виявилася часом державних переворотів та внутрішніх конфліктів, тому роман Шоїнки «Інтерпретатори» («The Interpreters», 1965) перенасичений тривогою та похмурими передчуттями. Інтерпретатори зазирають у минуле, очікують відповіді від майбутнього і корчаться від болю в сьогоденні — п’ять героїв-інтелігентів, що існують у світі зла і намагаються виборсатися з тієї мерзоти, яка їх оточує. Коли у Нігерії спалахує громадянська війна, Шоїнка у своїх статтях захищає бунтівну провінцію Біафра. І у 1967 році письменника заарештовують як зрадника і шпигуна та, не висунувши проти нього жодного офіційного звинувачення, впродовж двох років утримують у в’язниці. Однак ніщо не змогло приборкати розбурхану стихію творчих сил Шоїнки: незважаючи на заборону писати, під час ув’язнення письменник все ж зумів створити цикл віршів, п’єсу, публіцистичні замітки, почав новий роман. Шоїнку звільнили з-під

Наука/Science Kolo №12

48

варти лише у жовтні 1969-го в результаті амністії, оголошеної з нагоди річниці незалежності Нігерії. Надзвичайно цікавою знахідкою виявилася стаття Степана Женецького про Нобелівського лауреата, яка містилася у газеті «СВОБОДА. Український щоденник» («SVABODA. Ukrainian dialy») за п’ятницю, 21 листопада 1986 року, виданій у Джерсі-Сіті і Нью-Йорку (коштувала ця газета 25 центів, а у її назві містився герб зі статуєю Свободи, яка стоїть на піраміді з українським гербом). Автор згадує за скандал навколо Воле Шоїнки: «Це признання викликало велику бурю незадоволення і критики серед письменників цілого вільного світу, а це тому, бо виявилося, що цьогорічним лавреатом став письменник, який виконував функцію… цензора» [2, 2]. А уся каша заварилася тому, що Шоїнка був станом на 1986 рік головою Міжнародного театрального інституту, який цього ж року спонсорував Світовий драматичний фестиваль, що відбувався у Балтиморі. І от одні з учасників, а точніше Радянський Союз, запротестували проти театралізованої класичної сатири-казки Джорджа Орвелла «Колгосп тварин», яка була у програмі Англійського національного театру. П’єса була викреслена з програми фестивалю за поданням Шоїнки, який пізніше «тлумачився перед репортерами, мовляв, міжнародний фестиваль не є місцем на те, щоб дразнити його власних членів, тобто комуністичну Москву» [2, 2]. Письменники все ж дивувалися вчинку Шоїнки, адже і він за власне вільнодумство двічі сидів у в’язниці, «виставляв своє життя на небезпеку, поборюючи тиранів» [2, 2], то чому ж він «скапітулював супроти забаганки тоталітарного режиму, який запроторює вільнодумних письменників і політичних інакодумців до карних таборів та домів для психічно хворих?» [2, 2-3]. Найгірше те, що тут спасував не лише Шоїнка, а й вільнодумний Захід, а саме ті «західні драматурги-підлабузники, які вважали, що акт їхньої цензури був прислугою для «мирного співіснування» і «світового миру», про який теревенить Москва!» [2, 2]. Проте один із американських драматургів, Лойда Білінґелі, відкрито говорив про те, що «в минулому нагороди Нобеля уділювано тим письменникам, що спротивлялися цензурі; тепер признали її тому, що цензуру практикує. І хоч сам Волє Шоїнка заперечує, що його винагорода є політичною, одначе він признав, що його вибір для цієї нагороди “був більш, як історичним жестом”» [2, 2]. Важливо також те, що професор Генрі Ґейтс із Корнелльського університету, який і висловлювався про інакодумність Шоїнки, постійно висував його на премію ще з 1981 року. Тобто Шоїнка отримав Нобеля лише через 6 років і присвятив свою нагороду Нельсону Манделі ― південноафриканському поборнику апартеїду. «Людина, яка своїм прекрасним епосом принесла величезну користь людству» ― саме за це отримала Нобеля у 1991 році письменниця з Південноафриканської Республіки Надін Ґордімер. Її ім’я згадується щоразу, коли хтось намагається звинуватити Нобелівське журі в політичній заангажованості, бо вважають, що письменниця отримала премію не за літературний талант, а за політичну позицію активного протистояння режиму апартеїду. Та Ґордімер не перестає повторювати, що вона ніколи не була рупором політичних ідей, а всі її твори присвячені лише одній проблемі: як людині зберегти себе у нестерпних для людської гідності умовах?

Kolo №12

49

Наука/Science

Наука/Science Kolo №12

50

Дитинтство Ґордімер справді припало на часи, коли ПАР сповідувала політику апартеїду, та, за словами письменниці, вона жила «по сприятливий бік колірного бар’єру», бо навчалася у школі лише для білих при монастирі Божої Матері Милосердної (Convent of Our Lady of Mercy). Вона любила тривалий час бувати на самоті за читанням у бібліотеці для білого населення, тому й говорила, що «моєю школою була місцева бібліотека. Моїми викладачами стали <...> Пруст, Чехов і Достоєвський». Завдяки осмисленню прочитаного Ґордімер пізніше напише в автобіографічному нарисі, що не поділяє думок білих південноафриканців, бо відкрила, що «живе поряд із людьми, серед людей з найрізноманітнішими відтінками шкіри та поглядів». З часом колір своєї шкіри письменниця стала сприймати не як достоїнство, а як недолік, що спричиняв її самотність. Перше оповідання Ґордімер «Завтра приходь знову» («Come Again Tomorrow») у 1939 році опублікував знаний південноафриканський журнал «Форум», коли авторці було лише 15. Дослідники зазначають, що на початковому етапі своєї творчості письменниця захоплювалася виключно психологічною прозою, критичні тенденції у ній ледь-ледь окреслювалися. Та найперший роман «Брехливі дні» вона написала у 30. А потім було ще 15 романів… В епоху апартеїду ― з 1948 по 1994 роки ― книги Ґордімер були заборонені у ПАР. Починаючи з її другого роману, що опублікований 1958 року і мав назву «Земля чужинців» («A World of Strangers»). Цей роман стосувався долі молодого британця, який нещодавно прибув у ПАР. Роман «Земля чужинців» був заборонений 12 років, а наступний ― «Загублений буржуазний світ» («The Late Bourgeois World», 1966) ― 10. «Аfter that length of time most books are pretty well dead», ― сказала Ґордімер в інтерв’ю для «The Paris Review» [9]. Останньою забороненою книгою був історично-політичний роман «Дочка Бургера», що опублікований 1979-го, того ж року був на кілька місяців заборонений у ПАР. За твердженнями південноафриканського Департаменту з контролю за друком, роман «пропагує комуністичні погляди», «пробуджує революційний психоз» і «вчиняє розгнуздані нападки на авторитет влади, яким довірено пильнувати закон і порядок, і забезпечувати безпеку держави». Один із критиків «The New York Times» назвав роман «найбільш політичною та найбільш зворушливою» книгою Ґордімер, в якій йшлося про Розу, дочку Лайонела Бургера, котра продовжує справу батька і бореться з апартеїдом у ПАР у середині 1970-х. І, попри заборну, копія роману все ж потрапила контрабандою у камеру до Нельсона Мандели, котрий на той час був увязнений і відбував свій термін на острові Роббен поблизу мису Доброї Надії. Місце дії багатьох творів Ґордімер ― Йоханнесбург ― мікрокосм усього життя Південної Африки і певна модель «неналежного» людського буття. У ньому існують європейці і нащадки давніх африканських родів, а існування у цьому місті/місці ― це життя при тоталітарному режимі, де самотні і раби, і господарі. У своїй Нобелівській лекції Ґордімер зазначила, що якби вона народилася чорношкірою, то навряд чи стала би письменницею, бо навіть бібліотеки, які наштовхнули її на творчий шлях, тоді ще були закриті для чорношкірих дітей. Премія для Ґордімер ― це визнання досягнень не лише в романістиці, а, в першу чергу, у майстерності короткої оповіді.

Kolo №12

51

Наука/Science

Наука/Science Kolo №12

52

Ще один представник Південноафриканської Республіки, «який в незліченних образах зображує дивну участь аутсайдерів» ― Джон Максвелл Кутзее, котрий отримав Нобелівську премію 2003 року. Цей 74-літній письменник займається перекладами з нідерландської та африканської літератури і зовсім не полюбляє виходити на люди. Та дивацтва південноафриканського прозаїка виявляються навіть у написанні його прізвища. Його іменують одного разу Кетце, іншого ― Кутзее. Втім, люди, які володіють африкаансом, стверджують, що невірні обидва варіанти: Coetzee ― одне з найпоширеніших бурських прізвищ, і вимовляється як Кутціє. І якщо проблеми з прізвищем більш-менш зрозумілі, то плутанина з іменем виглядає і зовсім безглуздою. Тим часом і видавці, і критики розшифровують «Дж. М.» від Джозефа Максвелла до Джона Майкла. Ми ж обираємо варіант Джозеф Максвелл Кутзее. Подейкують, що Кутзее ще із 1999-го щороку входив у «шорт-лист» кандидатів на присудження Нобелівської премії, а у 2003 обійшов таких літературних суперників, як американець Філіп Рот і швед Томас Транстремер. Тим не менше, російська письменниця Татьяна Толстая, коментуючи присудження премії Кутзее в ефірі «Ехо Москви» сказала, що «Нобелівська премія не має ніякого стосунку до літератури. Вона більше стосується політики, політкоректності. Там існують певного роду квоти, вони самі собі в них не зізнаються, але ми всі бачимо: обов’язково треба не обійти малих цих, треті країни, пригноблених, арабські країни, жінок, негрів». Напевно, Т. Толстая вважає себе або ж російську літературу обділеною Нобелівськими лауреатами, а от тодішньому заміснику головного редактора журналу «Иностранная литература» Алєксандру Ліверганду нагородження Кутзее видалося досить вмотивованим та справедливим. Кутзее одночасно вивчав англійську мову і математику, тому пізніше вдало поєднує роботу програміста у декількох великих комп’ютерних компаніях із написанням магістерської роботи за творчістю Форда Германа Хюффера (Ford Hermann Hueffer). Він не прагне довести якісь свої ідеї, він лише є тим, хто прагне свободи. Африканська земля у романах Кутзее ― необжитий куточок всесвіту, де місце комахам і звірині, але не людині. Або, може, ця земля і призначена для того, щоб тут розігралася трагедія виродження людського роду. Кутзее завжди хотів вирватися з ПАРу і це йому вдається лише у 21. Його трилогія «Сцени із провінційного життя», що складається із романів-спогадів «Отроцтво» (1997), «Молодість» (2002) і «Літо» (2009), уже сама назва містить іронію, адже для Кутзее провінцією є вся Південня Африка. Саме заради мистецтва автор вирішує залишити свою країну. Світовідчуття Кутзее і теми, описані в його книгах, для нас особливо близькі, адже постколоніальне минуле було недоліком, баластом, що заважав йому жити своїм життям: «Він хотів би залишити Південно-Африканського себе позаду так само, як він залишив позаду і саму Південну Африку», «Південна Африка — рана в ньому. Скільки ще пройде часу, поки рана перестане кровоточити?». Бажання Кутзее порвати будь-які зв’язки з Африкою величезне, але водночас він дуже болісно переживає за її народ (це стосується корінних африканців, яких білі колоністи примушують виконувати найважчу і низькооплачувану, «чорну» роботу) [7]. Саме тому, можливо, Кутзее такий похмурий у своїх творах, в’їдливий скептик, а колеги згадують, що бачили його усміхненим лише одного разу. Для творчості Кутзее властиві дві категорії ― «історія» та «час». І найчастіше «історія» символізує негатив ― Імперію, Державу, де імперська

Коли говорити про Африку та її Нобелівських лавреатів, то до них інколи зараховують і Доріс Лессінг, оскільки у 1925 її сім’я переїхала на придбану батьком кукурудзяну ферму у Південній Розедії, що у Зімбабве. Її дебютний роман «Трава співає» (1950), а згодом опубліковані збірки оповідань «Країна старого вождя» (1951), «Звичка любити» (1957), «Африканські оповідання» (1961) та пенталогію «Діти насильства», до якої увійшли романи «Марта Квест» (1952), «Пристойний шлюб» (1954), «Відгомін бурі» (1958), «Середземне» (1965) та «Місто за чотирма брамами» (1969) досліднихи зараховують до першого етапу її творчості, що характеризується гострою критикою расизму на півдні Африки та лівими політичними уподобаннями, тому з 1956 по 1995 роки в'їзд до Південної Африки для Лессінг був заборонений. І все ж Доріс Лессінг – англійська письменниця. Помилково до письменників Африки можна зарахувати і ще двох чорношкірих нобеліантів ― карибського англомовного письменника Дерека Валкота та афроамериканку Тоні Моррісон, що отримали премію одразу після Ґордімер ― у 1992 та 1993 роках, та це вже зовсім інші історії. ДЖЕРЕЛА 1. Беззубцев-Кондаков А. Двусмысленность пустыни. О прозе Джона Максвелла Кутзее // ТОПОС : [Електронний ресурс]. ― Режим доступу : http://www.topos.ru/ article/6550.

2. Женецький С. Цьогорічну нагороду Нобеля отримав… цензор! // Свобода. Український щоденник : [Електронний ресурс]. ― Режим доступу : http:// www.svobodanews.com/arxiv/pdf/1986/Svoboda-1986-223.pdf.

3. Кисельчук Т. 100 фактів з життя 100 Нобелівських лауреатів з літератури // ARTMISTO : [Електронний ресурс]. ― Режим доступу : http://artmisto.net/ 2014/08/18/100-faktiv-z-zhittya-100-nobelivskih-laureativ-z-literaturi/.

Наука/Science

53 Kolo №12

історія ― це безкінечне тепер, бо у майбутньому є лише закінчення, а минуле стільки разів переписувалося, що ніхто не може сказати напевне, що було, а чого ні. Цей африканський письменник цікавий і своїм романом «Осінь у Петербурзі», адже вихідець із неслов’янського середовища пише про російського письменника Федора Достоєвського та його прийомного сина Павла Ісаєва, оперуючи достовірними біографічними реаліями. Кутзее навіть кілька разів описує припадки епілепсії у Достоєвського. Проте дослідники сперечаються, наскільки правомірно розглядати фігуру Достоєвського з точки зору його хвороби, адже досі не відомі всі її симптоми, її перебіг від початку і до кінця, хоч таке не виключається. Питання у тому, з якою метою Кутзее малює таку досить суперечливу картину? Дослідники припускають, що Кутзее користується визначеннями Фройда, який сприймав Достоєвського як «художника, невротика, мораліста і грішника». Незважаючи на багато конфліктних моментів і деякі недоліки перекладу, роман Кутзее цікавий, з погляду південноафриканського письменника, що поєднує у своїй творчості англійські й африканські традиції, на російського письменника. І, безсумнівно, відкриває нові ракурси для вивчення життя і творчості Ф. Достоєвського. У своїх нечастих і небагатослівних інтерв’ю він коротко відповідає на поставлені запитання, тому досі ніхто не знає, яка людина ховається за маскою Джона Максвелла Кутзее і чого від нього варто очікувати.

Наука/Science Kolo №12

54

4. Крат М. Воле Шоїнка ― перший нобелівський лауреат із Африки // Друг читача : [Електронний ресурс]. ― Режим доступу : http://vsiknygy.net. ua/person/5053/.

5. Лауреатом Нобелевской премии в области литературы стал гражданин ЮАР Джон Кутзее // NEWSru.com : [Електронний ресурс]. ― Режим доступу : http://www. newsru.com/arch/world/02oct2003/kutzee.html.

6. Поблематика романа-воспоминания Дж. М. Кутзее «Молодость» // Молодой учёный : [Електронний ресурс]. ― Режим доступу : http://www.moluch.ru /archive/51/6647/.

7. Степанов А. Дж. М. Кутзее : «идеальный» нобелиат? // ЛНПЛ : [Електронний ресурс]. ― Режим доступу : http://noblit.ru/node/1155.

8. A Song for the Road Wole Soyinka’s Imagery and Tradition : [Електронний ресурс]. ― Режим доступу : http://www.languageinindia.com/jan2012/manjulasongs ofsoyinka. pdf.

9. Jannika Hurwitt Nadine Gordimer, The Art of Fiction No. 77 // The Paris Review : [Електронний ресурс]. ― Режим доступу : http://www.theparisreview.org/ interviews/3060/ the-art-of-fiction-no-77-nadine-gordimer.

10. Mpalive-Hangson Msisk Postcolonial Identity in Wole Soyinka // Books.google.com : [Електронний ресурс]. ― Режим доступу : http://books. google.com.ua/books.

США та Нобелівська премія з літератури ПАНЧУК Марія Проаналізовано витоки та розвиток літератури США. Висвітлено інформацію про Нобелівських номінантів та лауреатів-вихідців із США від самого початку заснування премії й до сьогодні. Ключові слова: пуритани, ідеологія миру, засади рівноправ’я, літературний переворот, американський театр.

Analysis of the origins and development of American literature was made. Information was highlighted about Nobel nominees and winners-natives of the United States from its inception of the award to the present day.

Keywords: Puritans, the ideology of peace, the principles of equality, literary revolution, the American theater.

Щоб глибше розкрити тему статті, насамперед варто ознайомитися з фундаментом всієї літератури США. Всі письменники в ту чи іншу епоху посилалися в своїй творчості на історичні події, які переживали самі чи суспільство окремих країн. Про що й розповість нам достовірна історична довідка, наведена нижче. Історично склалось так, що література США завжди була на крок позаду всіх інших країн, себто американцям завжди було не до книг. Коли розпочиналося

Наука/Science

55 Kolo №12

освоєння Нового Світу, люди не були готові, як фізично, так і морально, до духовного розвитку шляхом писемних джерел. Хіба що такими можна вважати деякі щоденники, у яких йдеться про нелегке нове життя, обожнювання минулої домівки та прославлення Англії, адже душа та серце їхніх авторів все ще переймалися політичним та релігійним життям батьківщини. Найвідоміші з них – це щоденники Джена Уінтропа, Вільяма Бредфорда і Джона Сміта, датовані 1630-1651 рр. Як відомо, наріжним каменем літератури майже всіх держав є церковні мотиви. Таким чином, Англія розпочала свій літературний шлях з рукописів Альдгельма та Беда Високоповажного, датованих VII ст. Французька література сягає корінням далекого IX ст. В свою чергу, Америка зробила свій перший писемний крок набагато пізніше. Так, перший період американської літератури тривав з 1607 р. до 1675 р. Провідною тематикою були пуританські ідеали та благочестиві настрої, тому рання американська література зводиться переважно до богословських рукописів та церковних гімнів. Проте, в 1760 р. на політичній, а згодом і літературній ниві з’являються такі відомі постаті, як Сэмюель Адамс, Патрик Генрі, Томас Джефферсон, Джон Куінсі Адамс та ін. Саме тоді тринадцять штатів набрали достатньо сили, щоб змусити Англію визнати їхню незалежність, так створилася одна з найвпливовіших нині держав – Сполучені Штати Америки, літературним діячам якої знадобилося лише 150 років для виведення країни на міжнародну арену. Хоча писемна історія США набагато коротша європейської, з другої половини XIX ст. американська література набула глибокого розквіту та самобутнього значення [1]. Всесвітнього визнання творча спадщина США досягла лише в 1906 р., тоді вперше на Нобелівську премію з літератури були номіновані Джордж Реймонд та Вільям Недінг, про яких історія замовчує майже усі факти. Проривом для літератури США в сфері Нобелівських номінантів став Борден Боун. Американський філософ і теолог-методист народився недалеко від Леонардвілла, Нью Джерсі. В основу усіх його праць, за які він і був удостоєний номінації Нобеля, лягла філософія аболіционізму, тобто руху за відміну рабства, яку сповідували його батьки. Джозеф Боун виховував сина виключно на засадах високої моралі та людяності [2]. Саме це в майбутньому вплинуло на творчість письменника, яка була просякнута науково обгрунтованими ідеями гуманізму, ключовий принцип якого Б. Боун вбачав у цінності особистості, як базису матерії та існування будь-якої науки. Із 1910 р. по 1912 р. серед Нобелівських номінантів з’являються такі імена як Моллі Сіуел та Генрі Джеймс. Останній був номінований на премію тричі. Прозаїк та драматург Г. Джеймс був корінним американцем, проте з тридцятирічного віку проживав на території Європи [10]. Його творчість

Наука/Science Kolo №12

56

складалася з декількох важливих для американської літератури історичних етапів, співвзвучних з європейськими. Натхненний творами таких класиків, як І. Тургенєв, Р. Л. Стівенсон та Е. Золя, письменник акцентує свою увагу на внутрішньому світі людини та його взаємодією з зовнішніми чинниками. Усі роботи Генрі Джеймса є так званим маніфестом вільної людської душі. Одинадцять наступних років США не відзначалися особливими досягеннями в галузі літератури. І лише в 1927 р. на міжнародній літературній арені засяяло нове ім'я – Едіт Уортон, яке часто асоціюється з відомим на увесь світ романом «Епоха невинності». Саме за цю роботу письменниця й стала номінантом не лише Нобелівської, а й Пулітцеровської премії. В романі вперше за всю історію літератури США висвітлено примітивні феміністичні принципи, а жінка зображена не як аксессуар, а як рівноправна чоловікові складова суспільства. Прообразом головної героїні роману є сама Едіт Уортон [8]. Доказом цього слугує факт її розлучення з власної ініціативи з першим чоловіком, причиною якого стали постійні зради з його боку: «Зраджують усі, і це ні для кого не секрет, проте 99% ж і н о к закривають на це очі, а я надто себе поважаю, щоб це терпіти», – зізнається Едіт. У 1929 р. США дарує світові нову талановиту особу – Тортона Уайльдера – прозаїка, драматурга та ессеїста. У своїх роботах автор проводить тонкі паралелі між людською натурою та Божим промислом, спочатку підносячи людину на вершину буття завдяки таким якостям як доброта та благочестя, а потім опускає в глибоку яму, посилаючись на невимовну жорстокість народу [2]. Цей принцип яскраво продемонстрований у романі «Міст короля Людовіка Святого», в

Наука/Science

57 Kolo №12

якому головний герой – священнослужитель – намагається утвердити в суспільстві думку про невимовну силу духу людини та відводить Бога на другий план, за що суддівство розпоряджається спалити книгу та автора на центральній площі. Розкриваючи таку ідею, Т. Уайльдер показав себе неабияким гуманістом, ставлячи людину на щабель вище усіх інших. Тридцяті роки двадцятого століття стали найпродуктивнішими для літератури США. Вперше в історії не лише номінантами, а й лауреатами Нобелівької премії стали Льюїс Сінклер, Юджин О'Ніл та Перл Бак. З трьох вищеперерахованих письменників варто звернути особливу увагу на творчість Юджина О'Ніла. Його життя було перенасичене трагічними подіями. Загибель трьох членів родини, втрата сина та два розлучення — усе це слугувало натхненням для письменника. Майже кожна його п'єса пронизана глибоким почуттям внутрішньої туги. В ранньому віці, розчарувавшись в церковних догмах, юний драматург починає вести розгульне життя: розважається з жінками, багато п'є, що в 1912 р. приводить до спроби самогубства, яка, на щастя для всього літературного світу, виявилися невдалою і змусила Юджина О'Ніла почати життя заново. Саме на той час і припадає розквіт творчості автора. Він видає збірку «Жага та інші одноактні п'єси», його роботи ставлять на Бродвеї. Проте на одні з найважливіших творів в його житті, а саме «За горизонтом» та «Анна Крісті», значно вплинув А. Стриндберг. Про це ми дізнаємося з промови самого автора: «П'єси Стриндберга для мене є уроком сучасної драми» [3]. Порвавши з традиціями салонних та сімейнопобутових драм, письменник став ковтком свіжого повітря для всієї спільноти американських літераторів. Саме Ю. О'Ніл остаточно покінчив з усіма можливими пуританськими ідеалами, відголоски яких все ще звучали в роботах інших письменників. Вперше за всю історію літератури США автор порушив такі приховані теми, як інцест, подружня зрада і дітовбивство, висунувши їх на загальне обговорення. Найяскравіше вищезгадана тематика висвітлена в п'єсах «Кудлата мавпа» та «Любов під в'язами», які перетворили репутацію О'Ніла з гульвіси на скандального всесвітньо відомого письменника-мораліста. Роботи Ю. О'Ніла значно розширили свідомість жителів як американського, так і європейського континентів, адже саме після видання друком цих п'єс Європа визнала зрілість американського театру. Про це зазначається в протоколах журі Нобелівської премії з літератури за 1936р.: «П'єси Юджина О'Ніла удостоєні Нобелівської премії за силу впливу на суспільство, правдивість і глибину драматичних творів, які по-новому трактують жанр трагедії». Хоча

Наука/Science Kolo №12

58

творчість письменника піддається нещадній критиці, його прийнято вважати одним з найвизначніших драматургів американського театру, п'єси якого актуальні й до сьогодні. Оцінюючи внесок Ю. О'Ніла в світову літературу, театральний критик Д. Д. Нейтан зазначав: «Ніхто не може з ним зрівнятися в умінні вникнути в характер; ніхто не знає людей так глибоко, як він; ніхто не володіє сценою, її можливостями так, як він; його п'єси відрізняються небаченої міццю, масштабом, польотом. <...> Його театр – це справжній університет» [3]. На противагу Юджину О'Нілу, натхненному власним трагічним життєвим досвідом, музою для Перл Бак слугувала історія цілої держави — Китаю. Найглибше П. Бак розкрила вищезгадану тему в романі «Земля», який згодом став бестселером та був названий притчею про людське життя і підніс авторку на лаври, а в 1938 р. був відзначений Нобелівською премією: «За багатий і по-справжньому епічний опис селянського життя в Китаї та за біографічні шедеври» [5]. Сорокові роки двадцятого століття виявилися не такими плідними на ниві Нобелівських премій, як попереднє десятиліття, через ряд несприятливих умов: Друга світова війна та економічний і культурний занепад. Тематику робіт авторів воєнного часу об'єднують сильні соціальні ноти, оцінка політики країн-ворогів, життя солдат, простих робітників та селян [3]. Незважаючи на всі гуманістичні настрої, якими кишіла американська література мілітаризму, все ж всесвітнє визнання та неприховану прихильність критиків спромігся здобути в 1949 р. лише Уільям Фолкнер. Майбутній письменник народився в Нью-Олбані та був потомком полковника Вільяма К. Фолкнера, учасника громадянської війни в США. Його образ закарбувався у свідомості нащадка, ставши джерелом розповідей про минуле Півдня і громадянську війну. За двадцять п'ять років своєї творчої кар'єри В. Фолкнер встигає видати низку романів, найвідомішими з яких є «Коли я помирала» та «Святилище», які є криком болі душі кожної людини. В основу сюжету лягають монологи жінок – головних героїнь – та заглиблення в

Наука/Science

59 Kolo №12

їх внутрішній світ. Кожне слово, кожен відгомін врізаються в пам'ять, оживаючи в уяві, де кожен герой дивиться на тебе живими очима зі сторінок книги. Творчість письменника переповнена образністю та деталізацією. Минає час, а читач все ще пам'ятає, як головна героїня бачила власну труну і себе в ній. Запах тіла йде за читачем, коли той повертає за ріг. За таку глибину творчого задуму та поєднання розмовної мови з європейським модернізмом і найсміливішими експериментами в символізмі і літературі «потоку свідомості» В. Фолкнер в 1949 р. отримує Нобелівську премію з літератури.

1954 р. ознаменувався присудженням Нобелівської премії непересічному громадянину – Ернесту Хемінгуею за його майстерність у мистецтві оповіді і той вплив, який він справив на сучасний стиль. Майбутній письменник та журналіст народився в невеликому містечку Оак-Парк. Ще в дитинстві цікавився літературою, старанно вчився та був улюбленцем вчителів. Покликання писати для народу виявилося саме в шкільні роки, тоді він переїжджає до Канзасу та починає працювати в місцевій газеті, де вперше і показав свій талант лаконічно, змістовно та глибоко описувати дійсність. Далі кар’єра письменника стрімко пішла вгору. Перший по-справжньому мистецький успіх приходить до Ернеста після опублікування книги «І сонце сходить». Хемінгуей був людиною неординарною, фізично витривалою, мужньою, сильною та всебічно розвиненою [9]. У повоєнний час письменник видав оповідання і невеликий роман про Другу світову війну «За рікою у затінку дерев». У цей період американська література була в занепаді, а вивів її із цього стану саме Хемінгуей — у 1952 році він написав філософську повість «Старий і море», за яку одержав Нобелівську премію. Цей твір мав нечуваний успіх, він розпродався за 48 годин у кількості 5 мільйонів 435 тисяч примірників. Його творчість суттєво вплинула на численних митців Європи та Америки. А тому хочеться пригадати його слова: «Нема на світі справи важчої, ніж писати просту, чесну прозу про людину. Спочатку треба вивчити те, про що пишеш, а потім навчитися писати. На одне і друге йде все життя» [9]. Коли весь світ майже оговтався від нещодавньої війни, а письменники змінили гнітючі настрої на позитивні думки, лауреатом Нобелівської премії стає Джон Стейнбек. Ця подія датується 1962 р. Найвідомішими роботами автора є «Грона гніву» та «Про людей і мишей». Публікації цих романів стали національною подією, хоча думки критиків розділилися. Таким чином, найбільш

Наука/Science Kolo №12

60

скептичні звинувачували Д. Стейнбека в пропаганді комунізму. Подекуди його забороняли й навіть спалювали, але головне, що його читали. В наш час ці роботи детально вивчають в усіх американських школах як найвизначніші твори двадцятого століття [6]. Як і Е. Хемінгуей, Сол Беллоу розпочав свою літературну кар’єру з публікацій у різноманітних журналах. Згодом письменник стає визнаним романістом. Він один за одним публікує блискавичні романи. Апогею популярності письменник досяг у 1975 р. , коли світ побачив його восьмий роман «Дар Гумбольта» [4]. Книга принесла автору міжнародне визнання, і право одержати Нобелівську премію. У своїх романах, які принесли Солу Беллоу популярність та успіх, зображено пануюче в США напруження повоєнного часу. Відійшовши від тематики мілітаризму, Ісаак Башевіс Зінгер зосередив усю свою увагу на мистецтві оповіді польсько-єврейської культури. І. Б. Зінгер писав про проблеми індустріального суспільства, расові та гендерні непорозуміння. Автор видав безліч новел та оповідань в часи розквіту свого таланту, найвідоміші з яких «Люблінівський чарівник» та «Невільник» [6]. В 1978 І. Б. Зінгер отримує Нобелівську премію. Представник Шведської академії Ларі Йюлленстен назвав письменника «незрівнянним оповідачем і стилістом, майстром і чарівником». В 1987 р. Нобелівську премію з літератури отримує поет та перекладач єврейського походження Йосип Бродський, який народився в СРСР, але тривалий час жив і творив на теренах Америки. Причиною еміграції стала тогочасна непримирима боротьба поета та влади. Спочатку Й. Бродського заслали до Сибіру на 5 років, проте там поет лише насолоджувався природою російської глибинки. Однак, після повернення на батьківщину влада зайняла непохитну позицію, що й змусило Й. Бродського перетнути океан. Поет викладав спочатку в Мічиганському університеті, а згодом оселився в Нью-Йорку, адже не міг уявити свого життя без споглядання водних просторів. На чужині побачили світ його поетичні збірки: «В Англії», «Кінець прекрасної епохи», «Частина мови», «Римські елегії», «Нові станси до Августа», «Уранія». До поета прийшло визнання. У жовтні 1987 року Шведська королівська академія назвала Й. Бродського лауреатом Нобелівської премії з літератури. Варто зауважити, що значною мірою світовій славі Бродський завдячує орієнтиру як на російську, так і на англомовну традицію [7]. Тема Батьківщини, відповідальності за своє минуле займає важливе місце у творчості Бродського. Його інтелектуальнофілософські тексти позначені постмодерністською мозаїчністю художнього світу, зорієнтовані на відтворення буття і космосу людського духу, насичені історичними та культурологічними ремінісценціями, що гармонійно поєднуються із зображенням світу речей. Йосипа Бродського справедливо вважають сучасним класиком. Його поезія позбавлена прикмет часу. Цей поет вільний у виборі епохи. Емоція і воля — ось з чим увійшов Бродський у літературу: «Ні країни, ні цвинтаря не хочу вибирати. На Васильєвський острів Я прийду вмирати» («Станси», 1962 р.). Останню на сьогодні Нобелівську премією з літератури в США отримала американська письменниця Тонні Моррісон в 1993 р. за те, що у своїх творчих доробках, «наповнених мріями і поезією романах пожвавила важливий аспект американської реальності». Майбутня романістка народилася в місті Лорейн, Огайо, США. З дитинства любила читати, серед її улюблених авторів були Джейн Остін і Лев Толстой, з творів яких вона й черпала основні принципи

61 Kolo №12

ДЖЕРЕЛА 1. Засурский Я. Н. История американской литературы: В 2 т. – М, 1971.

2. Аллен У. Традиции и мечта. Критический обзор английской и американской прозы с 20-х годов до сегодняшнего дня. Пер. с англ. – М., «Прогресс», 1970. — 424 с.

3. Бернацкая В. И. Четыре десятилетия американской драмы. 1950—1980 гг. — М.: Рудомино, 1993. — 215 с.

4. Белов С. Б. Бойня номер «X». Литература Англии и США о войне и военной идеологии. — М.: Сов. писатель, 1991. — 366 с.

5. Краткая литературная энциклопедия — М.: Советская энциклопедия, 1962—1978. — Т.1.

6. Ван Спанкерен, К. Очерки американской литературы. Пер. с англ. Д. М. Курса. — М . : Знание, 1988 — 64с.

7. Сохряков Ю. И. — Русская классика в литературном процессе США XX века. — М.: Высш. шк., 1988. — 109, [2] с.

8. Charles McGrath. Leader Quits at the Mount, Former Home of Wharton, The New York Times (03.04.2008) 9. Сім’я і Дім Шкільна література Біографії письменників : « Ернест Хемінгуей» [ Електронний ресурс ]. – Режим доступу: http://simya.com.ua/articles/71/17743/ 10. Літературознавчий словник-довідник / За ред. Р.Т. Гром’яка, Ю.І. Коваліва, В.І. Теремка. – К.: ВЦ « Академія », 2007. – 752с.

Наука/Science

та ідеї для своїх робіт [6]. Багата та різнопланова проза Тоні Моррісон принесла їй міжнародне визнання. У своїх захоплюючих романах письменниця всебічно розглядає складний духовний світ темношкірих американців. «Улюблена» – найзнаменитіший роман Тоні Моррісон, її перший бестселер, нагороджений Нобелівською премією. Досліджуючи гостру проблему сучасності — реальне місце негрів в історії США, — письменниця застосовує власну літературну техніку. Оригінальність її полягає в тому, що Т. Моррісон пише про те, чого ще не знає сама: «Я пишу через брак знань про ті проблеми, для яких сама не можу знайти вирішення. Коли я завершую, то переконана, що тепер знаю про них більше». «За її книгами колись буде відтворений цілий пласт історії, яка сформувала негритянську історію зі всією його травмованістю і болем», – написав А. Зверєв. Хоча Нобелівська премія з літератури не присуджувалася вихідцям з США вже 20 років, американська література процвітає. З початку ХХІ століття саме там видається та продається більше книг, ніж у будь-якій іншій частині світу.

КРИТИКА

Вінстон Черчилль ПАЛЬЧИНСЬКА Єлизавета

63 Kolo №12

«За високу майстерність творів історичного та біографічного характеру, а також за блискуче ораторське мистецтво, за допомогою якого відстоювалися найвищі людські цінності» [6], – так мотивував Нобелівський комітет премію 1953 року, якою Шведська академія удостоїла нездібного хулігана Вінні, на якого батьки не покладали великих надій. Все правильно, саме таким був колись Вінстон Черчилль, якого сьогодні знають як талановитого британського політика, письменника, журналіста і художника. Отже, яким він був – шлях від норовистого забіяки Вінні до великого політика, майстра пера та лауреата Нобелівської премії Вінстона Черчилля?

30 листопада 1874 року у палаці Бленхейм на світ з’явився маленький рудий хлопчик Вінні – син нащадка династії герцогів Мальборо англійського лорда Рендолфа Черчилля та дочки американського мільйонера Дженні Джером. Займаючись власними справами, батьки не могли приділяти сину достатньо уваги, проте вони намагались зробити все для того, щоб маленький Вінстон зростав у найкращих традиціях англійського виховання [7]. Серед британських аристократів існує звичай, згідно з яким їхні діти мають навчатись у спеціальних закритих школах, де вони здобудуть гарні знання для вступу в університет [3]. Однак,

Критика/Critique

Висвітлено деякі біографічні відомості із життя Вінстона Черчилля. Проаналізовано його творчий шлях крізь призму військової служби та політичної діяльності, а також розглянуто основні літературні здобутки. Ключові слова: Вінстон Черчилль, Велика Британія, Нобелівська премія з літератури.

Some biographical details from the life of Winston Churchill were highlighted. His career was analyzed through the prism of military service and politics, as well as the basic literary achievements.

Keywords: Winston Churchill, Britain, the Nobel Prize for Literature.

навчаючись у школах Сент-Джорж та Херроу, Вінні аж ніяк не виправдовував сподівань батьків, які бачили сина у сфері юриспруденції. «Впертий, неслухняний, невиправний хуліган, який ніколи не навчиться себе добре поводити, нездібний до писання та читання й абсолютно байдужий до навчання, а тому найгірший у класі за успішністю», – так характеризували учителі Вінстона Черчилля [4]. Він вивчав лише ті предмети, які йому були цікаві, не бажаючи витрачати час на латину та математику зокрема. За такий незалежний характер та гарячковість йому доволі часто доводилося бути покараним. Були, правда, в часі, проведеному в «штрафній каторзі», і позитивні моменти. Саме в першій школі в Аскоті Вінстон Черчилль вперше захопився читанням. Почалось все з батьківського подарунку – книги «Острів скарбів». Потім його зацікавили роботи Райдера Хаггарда, Байрона, Лонгфелло та ілюстрована праця генерала Вілліса Гранта «Історія громадянської війни в Америці», після чого цікава книга стала невід’ємною частиною навчального процесу для хлопця [5]. У 1893 році Вінстон Черчилль з другої спроби, не без втручання батька, вступає до військового училища Сенхерст. Найбільше в училищі йому подобалось те, що вже не потрібно вивчати ненависну латину та математику. Головне завдання учнів полягало в отриманні гарної теоретичної та практичної бази з військової справи. В результаті, після 18 місяців навчання Вінстон Черчилль закінчив заклад, будучи на 20 місці у рейтингу зі 130 позицій [7]. Наступним етапом його життя була військова служба та журналістська діяльність. Саме 1895 року, відправляючись на Кубу, де вирувала революція, Вінстон Черчилль пропонує газеті «Daily graphic» свої послуги в якості військового кореспондента. Пропозиція була прийнята. Після повернення з Куби журналіст-новачок отримав 25 фунтів стерлінгів за п’ять опублікованих статей, що на той час було навіть дуже непогано для людини без

Критика/Critique

65 Kolo №12

університетської освіти [4]. Це був перший успішний письмовий досвід майбутнього лауреата, який він і не думав полишати. Після цього Вінстон Черчилль продовжує співпрацю зі згаданою газетою, однак це стає для нього другорядною справою тому, що 1897 року він береться за створення своєї першої солідної роботи. За два місяці Черчилль надсилає рукопис матері, яка докладає багато зусиль, аби 1898 року у світ вийшла перша книга її сина під назвою «Повість про малакандську польову армію 1897 року. Епізод пограничної війни». Книга мала великий успіх. Не бажаючи зупинятись на досягнутому, Вінстон Черчилль закінчує другий том «Повісті...» та сідає за написання єдиного роману «Саврола», який виходить друком у 1900 році [5]. Цікавим є те, що цей художній твір був дуже неоднозначно сприйнятий критиками. З однієї сторони, його називали «літературним дебютом молодого автора». З іншої, деякі критики вважали, що у творі занадто яскраво виражені політичні погляди автора, а саме непримириме ставлення до соціалістів та комуністів, а тому, на їх думку, твір втрачав будьяку художню вартість [4]. У 23 роки Вінстон Черчилль вирішує взяти участь у Суданській кампанії, в ході якої остаточно зрозумів, що хоче займатись політикою. Тому вирішує особливо інтенсивно найближчими роками займатись літературною працею, оскільки на той час однією з її перспектив була саме політична діяльність [3].

1899 року світ побачила двотомна праця Вінстона Черчилля «Річкова війна». Вона являє собою солідну історичну роботу, у якій автор пише не про події, очевидцями яких був, а історію завоювання англійцями Єгипту та Судану. Вінстон Черчилль зрозумів, що його дуже цікавить науково дослідницька робота в області історії, яку він обожнював ще зі школи. «Річкова війна» не просто історична праця. Вона цікава ще й тим, що в ній автор, критикуючи дії окремих полководців, висвітлює приховані аспекти англійської політики: жорстокість та безпринципність. 6 січня 1900 року в журналі «The New York Times» була опублікована рецензія на цей твір, де стиль Вінстона Черчилля охарактеризують як «свіжий та зрозумілий». Також особлива увага рецензента приділена картам битв. Він відмічає, що вони зроблені надзвичайно добре [2]. Літературні та раніші військові успіхи сприяли розвитку політичної кар’єри молодого амбіційного Вінстона Черчилля. На початку ХХ століття під час виборів до палати общин він зміг проявити себе як неперевершений оратор. Будучи членом парламенту від консервативної партії, Вінстон Черчилль виступав з лекціями про англо-бурську війну, що на той час було актуально. Побачивши, що він може легко знаходити спільну мову з аудиторією, політики часто запрошували молодого Черчилля виступити у різних виборчих округах, на мітингах тощо. Відтоді вже відомий оратор, упевнившись в успішності власних виступів, вирішує виступати з платними лекціями не тільки в Англії, а й у Канаді та США [5]. Якщо охарактеризувати його виступи загалом, то варто сказати, що вони мали великий вплив на слухача не стільки через глибокі судження, скільки через надзвичайну емоційність. Однак, для того, щоб оволодіти ораторським мистецтвом, Вінстону Черчиллю довелось докласти великих зусиль. Насамперед, він мусив багато тренуватись, щоб подолати дефект мовлення: він не міг вимовляти букву «с» [7]. Також будь-яка промова поважаючого себе парламентаря мала бути чіткою, невимушеною та спокійною. Спікер мусив бути

Критика/Critique Kolo №12

66

готовим до раптових запитань. Для того, щоб справитись з подібними ситуаціями, Вінстон Черчилль часто готував декілька варіантів однієї промови. До того ж він мав завчати напам’ять свій спіч, оскільки читати з листочка в англійському парламенті вважалось виявленням неповаги до його членів [4]. На підтвердження вищесказаного можна навести той факт, що біографи Вінстона Черчилля неодноразово відмічали його надзвичайну працьовитість, цілеспрямованість та наполегливість. Показовими є слова одного з його помічників: «Я ніколи не бачив його втомленим. Він завжди був немов годинниковий механізм. Він знав, як правильно сублімувати життєву енергію, і як її правильно витрачати. В процесі роботи Вінстон перетворювався на справжнього диктатора. Він сам встановлював для себе безжальні тимчасові рамки і виходив з себе, якщо хтось ламав його графік» [5]. Швидко підіймаючись сходинками політичної кар’єри, Вінстон Черчилль не полишав займатись літературною діяльністю. В період з 1929 до 1931 року створив, на думку провідних письменників того часу, «найблискучіші воєнні мемуари в історії людства» – «Світову кризу». До того ж, серед його доробків є й біографічні твори: чотири томи «Мальборо: його життя і час», а також «Великі сучасники». Крім того, протягом двох років – з 1938 по 1939 рр. – ним буде підготовлена велика частина його нової чотиритомної книги «Історія англомовних народів» [3]. Вінстон Черчилль був не тільки блискучим оратором, талановитим політиком та письменником, а й художником. Пишучи картини маслом, паралельно він публікує свої статті, присвячені живопису, у відомих тогочасних друкованих виданнях. Зокрема, статтю «Живопис як проведення часу» в «Strand Magazine» у 1921 році. Через дев’ять років вже досвічений художник закінчить свою відому статтю, присвячену його захопленню, під скромною назвою «Хобі». Вона буде опублікована в «The Sunday Chronicles» під заголовком «Людські захоплення» і викличе великий інтерес серед читачів [7].

Джерела 1. Gilbert M. Churchill: A Life / М. Gilbert. – London: Pimlico, 2000.

2. Review of «The River War» // New York Times. – Link: http://query.nytimes.com/mem/archive-free/ pdf?_r=2&res=9405E6DC1239E733A25755C0A9679C946197D6CF&oref=slogin&oref=slogin 3. Легран Ж., Добсон К. Уинстон Черчилль / Ж. Легран, К. Добсон. – Москва, 1999.

4. Медведев Д. Л. Эффективный Черчилль / Медведев Д. Л. – Москва: Рипол Классик, 2013.

5. Медведев Д. Л. Черчилль: Частная жизнь. – Москва: Рипол Классик, 2008.

6. Нобелівська премія, 1953 рік [Електронний ресурс] // Nobelprize.org. – Режим доступу: http:// www.nobelprize.org/nobel_prizes/literature/laureates/1953/churchill-facts.html 7. Трухановский В. Г. Уинстон Черчилль / В. Г. Трухановський. – Москва: Международные отношения, 1982.

Критика/Critique

67 Kolo №12

У 1946 році в «Strand Magazine» відбудеться чергова публікація статей Вінстона Черчилля, прикрашених репродукціями останніх робіт. Наступного рік видавець Джон Бенн запропонує йому об'єднати свої матеріали в окрему книгу «Живопис як проведення часу», випуск якої відбувся 1948 року. Пізніше Вінстон Черчилль так писав про своє хобі: «Я навіть не знаю, як би я зміг пережити ці жахливі місяці з травня по листопад, коли пішов з кабінету міністрів, якби в моє життя не ввійшов цей новий великий інтерес. Протягом усього літа я малював самозабутньо. Ще ніколи я не знаходив подібного роду діяльності, яка повністю захищала б від похмурих думок» [7]. Ось так колись маленький Вінні-хуліган став успішним політичним діячем, вправним художником та майстром слова, за плечима якого понад сорок праць: історичні, біографічні, мемуари та один роман, а також безліч статей. Коли ж Вінстона Черчилля попросили розкрити таємницю алгоритму написання ним книг, геніальний автор відповів дуже неочікувано: «Я пишу книги так само, як будували Канадську тихоокеанську залізницю. Спочатку я прокладаю шлях від одного узбережжя до іншого, потім на всьому його протязі розставляю станції» [4].

Самотність – ізоляція – авторитаризм: закутки творчості Пінтера Гарольда

Критика/Critique

КРАСНОЖОН Анастасія

Kolo №12

68

Проаналізовано творчість британського письменника Пінтера Гарольда від перших драматургічних творів 50-х років, «комедій загроз» і політичних п’єс до антивоєнних віршів 2000-х років. Розглянуто питання обмеження особистості зсередини й ззовні, проблеми самовизначення в авторитарному суспільстві. Ключові слова: драматургія, Нобелівський лауреат, ізоляція, авторитаризм, абсурд, війна.

The work of British writer Harold Pinter was analyzed - from the first dramatic works of 50s, «comedies of threats» and political plays to anti-war poetry of the 2000s. The questions of limiting the individual inside and outside, the problem of self-determination in an authoritarian society were reviewed.

Keywords: drama, Nobel Prize laureate, insulation, authoritarianism, absurd war.

Йдучи письменницькою горизонталлю, автор нерідко опиняється в точці «О». Назвемо її так за нашим велінням і хотінням. Тоді літературні критики із затертими або свіженькими іменами думають-гадають, чим би наповнити ту дірку від бублика. У славнозвісній «О» письменників вдягають у ярлики. Від цієї миті Есхіл стає «батьком трагедії», Байрон – «поетом світової скорботи». Такі стійкі словосполуки полегшують іспити, стають у нагоді для любителів кросвордів. Однак звужують самого письменника. Пінтера Гарольда така доля спіткала ще замолоду. Пінтер – «майстер пауз», його п’єси – «комедії загроз». Звісно, ще доданий «-ізм» – і є термін на позначення специфічної манери письма. Від цих лейблів до Пінтера, Нобелівського лауреата 2005 року, погодьтеся із нахабною метафорою, стрибати через Маріанський жолоб. Тому дозволю собі трохи перемотати назад і заглибитись хоча б на кількадесят метрів у творчість цього британського письменника.

У стані очікування дарма сподіватися на бажане прискорення часу. Деталізовано-прискіпливий опис посуду в ремарках передає загострене відчування персонажів. Звичні повільні порухи годинникових стрілок Пінтер замінює на зауваження Геса. Він звертає увагу, як довго наповнюється бачок у туалеті. Для Геса очікування нестерпне. Словесно – щонайменше тричі: «Коли він зв’яжеться з нами?». Жаданий «він» Пінтера Гарольда нагадує жаданого Годо з п’єси Семюеля Беккета. Герої сприймають очікування як обов’язок, який позбавляє складнощів вибору. «Різниця між двома драматургами полягає в тому, що персонажі Беккета заблукали у порожнечі, створеній невизначеністю, натомість Пінтер драматизує втрату та реконструює пам’ять як стратегію для контролю або влади» [2, 37]. І Гес, і Бен страждають цілком по-постмодерному – не мають спільного, не знають інтересів один одного й самих себе, недоговорюють, недопомічають, хворі на implicit self-presentation. Їхні діалоги сповнені логічних пропусків. Між Беновим «чув?» і Гесовим «нечувано!» немає власне історії. Абсурдний уривок з газети про дідуся, який підліз під вантажівку, – відгук Ежена Йонеско. У «Лисій співачці» для героїв неймовірним видається зав’язування шнурків, фантастичним – спокійне читання газети. Згодом Бен і Гес самі перетворюються на те, що вони називали «курям на сміх». Вони приймають замовлення за допомогою кухонного ліфта і врешті-решт віддають свій «споживчий кошик». У «Сторожі» / «The Caretaker» (1959) у кімнаті є вікно, напівзакрите мішковиною. Астон щосили намагається наповнити її життям, ніби хранитель, оберігаючи своє священне місце із статуеткою Будди на поличці. Однак непрацююча газонокосарка (без саду), незграбно кинутий рукомийник залишаються непотребом, «речами в собі», речами поза своїм призначенням. Гість Астона, бродяга Девіс, схвалює вибір господаря: «Не люблю порожніх кімнат». Для нього щільні фіранки на вікнах – ознака життя в будинку. «Місце проживання в драмах Пінтера є місцем, де можна сховатися, або місцем, де можна вчепитися за всю ідентифікацію себе з кімнатою» [1, 67].

69 Kolo №12

Бен: Навіщо тобі вікно? Гес: Ну, мені до вподоби, коли можна подивитись назовні, Бен. Час швидше йде.

Критика/Critique

Мабуть, у першу чергу він навіть не письменник, а актор мандрівного театру, який здавався старою модою дошекспірівських часів. Ще раніше за першу – безвідповідальний молодик: навчання в Королівській драматичній академії покинув. Від перших реплік на сцені до перших діалогів на аркуші – близько 10 років. Перша п’єса Пінтера Гарольда «Кімната» / «The Room» датована 1957 роком. Від перших драматургічних мазків Пінтера в його стилі – вкрай обмежений простір. Пінтерівська єдність часу, місця й дії мало нагадує класицистичну. Кімната в підвалі у п’єсі «Кухонний ліфт» / «The Dumb Waiter» (1957), необтяжена адресами, бо вони неважливі (для героїв включно), й вікнами, крізь які можна принаймні визначити пору року. Обидва чоловіки відмежовані від світу, навіть згадки про їхні недавні поїздки не можуть змусити нас повірити в їх причетність до життя «поза».

Критика/Critique Kolo №12

70 Однак п’єси Пінтера штовхають до сумнівів: чи можуть ці люди заповнити собою порожнечу? Мимоволі кадри із фільму Кім Кі Дука «Порожній будинок», де Те Сук живе у тимчасово покинутих господарями квартирах, лягають на фразу Геса з «Кухонного ліфту»: «Йдеш туди за адресою, знаходиш там і ключ, і чайник, а в домі ні душі…». Пінтер Гарольд позбавляє героїв повної інформації про них самих. Зазвичай обмежується ім’ям і приблизним віком, як у п’єсі «Колекція» / «The Collection» (1961). Домівку одружених Джеймса і Стелли із будинком Білла і Гаррі єднає третій простір – телефонна будка. З телефонних дзвінків починається втручання в території один одного. Далі – перші кроки за поріг, перші дотики до предметів, словесні переважання «чужих». Люди в пінтерівських п’єсах, як і тварини, – territorial beings, вимушені оберігатися у дусі народних уявлень у своїх хаті від психічної і фізичної загрози. Пінтер Гарольд бавиться із минулим героїв, застосовуючи «принцип неможливості перевірки» [2, 37]. Девісові дає нове ймення, залишаючи старі документи в покинутому місті. Між чоловіком і жінкою немає знання один одного через вподобання. Інтер’єр підкреслює непорозуміння, як то скляна попільничка між Джеймсом і Стеллою. У «Колекції» кожен вигадує історію іншого, не чуючи цього іншого. «Якщо минуле є гнучким і мінливим, то це є теперішнє» [2, 39]. Унаслідок маніпулювання герої втрачають себе, не в змозі орієнтуватися ні в часі, ні в просторі. Втрачений контроль над минулим перетворюється на

Вже у новому столітті Пінтер Гарольд побачив телевізійні кадри, де танки переїжджають іракських солдатів, що здалися у полон. У 2003 році виходить збірка віршів, яка засуджує англо-американську війну проти Іраку. Рядки вірша «Смерть» стали об’єктом арт-інсталяції індонезійського художника Джорджа Токайа. У 2005 Пінтер отримує Нобелівську премію за загальні досягнення і п’єси зокрема, які «прочиняють прірву, що лежить між марнотою повсякденності й втручається в застінки пригнічення». Джерела 1. Katherine H. Burkman. The Dramatic World of Harold Pinter: Its Basis in Ritual. – Режим доступу: https://ohiostatepress.org/Books/Complete%20PDFs/Burkman%20Dramatic/05.pdf 2. Marta Ramos Oliviera. The Politics of Memory in Harold Pinter`s Ashes to Ashes. – Porto Alegre, 1999. – Режим доступу: http://www.lume.ufrgs.br/bitstream/handle/10183/3660/000296995.pdf

Критика/Critique

Ніколас: Ви мене поважаєте, чи не так? Віктор: Я вас не знаю. Н: Але поважаєте. В: Я вас не знаю. Н: Ви хочете сказати, що не поважаєте мене?

71 Kolo №12

відчуття безпорадності, а відтак у численні паузи і мовчання в п’єсах. На кільканадцяти сторінках їх можна нарахувати понад сорок. «Such a cold winter with scenes as slow as Pinter», – співають Pet Shop Boys у пісні «Up agaist it». У пізніших політичних п’єсах Пінтера Гарольда індивідуальні усамітнення й вимушені ізоляції переростають у загальний авторитаризм. Для нього сутність США і західноєвропейських країн є квазідемократичною. У глобалізації він вбачає знищення великими менших, «столичними» «гірських», як у п’єсі «Гірська мова» / «The Mountain Language» (1988): «Ви з гір. Ви мене чуєте? Ваша мова мертва. Вона заборонена». П’єса Пінтера Гарольда перегукується із «Війною мов» Роллана Барта, який виокремив енкратичні мови, що розвиваються у сприянні влади, й акратичні – поза владою та/або всупереч їй. Словесні тортури над людьми із закривавленими обличчями мають місце у «театрі жорстокості» по-пінтерівськи. Мова Ніколаса розкривається як засіб духовного поневолення над родиною у творі «Перед дорогою»/ «One For the Road» (1984). Вустами Ніколаса (на його думку, божественними) – тривалі діалоги й наказові способи. Мовлення Віктора (який, на думку Ніколаса, «у моральному плані борсається в рідкому лайні») обмежується кількома тихими репліками:

Нобелівська премія за сміливість і проникливість

Критика/Critique

ВОРОНОВСЬКА Дарина

Kolo №12

72

Розглянуто життєвий та творчий шлях Германа Гессе на основі біографічних даних, рецензій та анотацій, що стосуються безпосередньо творчості письменника, та посилань на такі його твори, як «Степовий вовк» та «Тяжкий шлях». Ключові слова: Герман Гессе, «Степовий вовк», психоаналіз, автобіографічність, пошук себе.

The life and career of Hermann Hesse was analyzed, based on curriculum vitae, reviews and annotations that relate directly to the writer’s work, and links to his works such as «Steppenwolf» and «The hard way».

Keywords: Hermann Hesse, «Steppenwolf», psychoanalysis, autobiographical, search of yourself.

Немає іншої реальності, крім тієї, що у нас самих Герман Гессе «Ох, важко знаходити цей божистий слід у житті, яким ми живемо, в нашу добу, таку вдоволену, таку міщанську, таку бездуховну добу, серед цієї архітектури, цього ділового світу, серед цієї політики й цих людей! Як же мені не бути степовим вовком, жалюгідним пустельником серед цього світу, коли я не можу ділити з ним жодної його мети, і жодна його радість мене не зачіпає! Я не можу довго всидіти ані в театрі, ані в кіно, майже не читаю газет і рідко коли сучасну книжку, не можу зрозуміти, якої втіхи й радості шукають люди у переповнених вокзалах, готелях і кав’ярнях, під чадну, набридливу музику… Я не можу ані зрозуміти, ані розділити всіх цих насолод, хоч вони мені приступні, а тисячі інших людей тільки прагнуть їх скуштувати! І навпаки – те, що я зазнаю в рідкісні години радості, що для мене було і є неземною втіхою, великим переживанням, екстазом і захватом, те світ знає, шукає і любить щонайбільше в поезії, а в житті вважає божевіллям. І дійсно, коли світ має слушність, коли ця музика в кав’ярнях, ці масові розваги, ці американізовані люди, яким треба так небагато, мають слушність, то я помиляюся, то я божевільний, я справді степовий вовк, як я себе часто називаю, звір, що заблукав у чужому, незрозумілому світі і вже не може знайти ні своєї домівки, ні радості, ні поживи» [2], – такими були думки Гарі Галера зі «Степового вовка». Але, знайомлячись із життям та творчістю німецько-швейцарського письменника Германа Гессе, розуміємо, що ці думки належать не лише героєві його роману, але й самому авторові.

Критика/Critique

73 Kolo №12

Гессе був людиною двох країн – Німеччини, де народився, де вперше виступив проти усталених речей, уже в чотирнадцять років взявши долю у свої руки, покинувши семінарію та подавшись на пошуки справжнього себе, країни, де на життя Германа Гессе випало дві війни, у часі яких письменник через неможливість воювати допомагав біженцям і видавав для німецьких солдат газету та серію книг, та Швейцарії, яка своїми вершинами заховала письменника від усього світу, водночас ставши для Гессе затишним домом, у якому народились одні із найвідоміших його творів: «Степовий вовк» та «Гра в бісер». Життя нобелівського лауреата було сповнене постійних пошуків місця, де би він вповні зумів відчути, що це справді його світ. Народившись увечері теплого липневого дня, опісля уже не міг спокійно зносити холодні краї, а фраза «ти повинен», що все частіше лунала з уст батьків, які виховували його згідно з біблійними заповідями, змушувала все всередині нього перевертатися. Врешті, у свої тринадцять Герман Гессе вирішує, що стане або поетом, або ніким. У власній біографії письменник згадує, що, з одного боку, таке його рішення породжувало певні сумніви, адже він стикнувся з тим, що «поет є чимось, чим дозволено бути, але не дозволено ставати» [1], і призводило до проблем – з іншого. Протягом чотирьох років із письменника намагались зробити слухняного учня, який би, як і інші діти у його віці, здобув освіту і отримав професію. Але все ж усі зусилля були зведені нанівець, бо, за словами Германа Гессе, жодна чи то школа, чи то гімназія, чи то семінарія не змогла його втримати у своїх стінах. Насправді ж, те, що Гессе так і не закінчив жодного навчального закладу, зовсім не означає його небажання навчатися. Вже у віці тринадцяти років проявилась його любов до інакшості та прагнення вибудовувати власне життя, а не йти усталеною, погодженою із суспільством дорогою. Вже в п'ятнадцять років хлопець береться за самоосвіту і починає вивчати філософію, мови, історію мистецтва, читає світову класику та усю німецьку літературу, яку тільки знаходить у величезній бібліотеці свого діда. У період з шістнадцяти до двадцяти років Герман Гессе оволодів значно більшими та грунтовнішими знаннями, ніж ті, які міг би здобути у школі. За своє життя письменник зібрав

Критика/Critique Kolo №12

74

велику бібліотеку, адже вважав, що володіння книгами рівноцінне радості від їх прочитання. У свої двадцять шість Герман Гессе, як можемо дізнатись з автобіографії, досягнув своєї цілі, адже нарешті усі, і друзі, і родичі, почали серйозно ставитись до його діяльності. Опублікувавши «Пітера Каменцинда», він отримав успіх як письменник, а поруч була кохана дружина і діти. Лише тоді Гессе зрозумів, що нарешті живе повним життям, бо йому більше не треба доводити, що він вартий, аби його талант і бажання бути собою визнали. Але життя нобелівського лауреата не склалося спокійним і виваженим. У 1914 році його країна розв’язала війну, і в житті Гессе відбувся другий так званий переворот. Він знову пригадав, як його відкидали, коли був учнем, що не визнавав ні учителів, ні школи, як його думки і плани на майбутнє не сприймали всерйоз. Проте, якщо першого разу він зумів піднестись вище обурень і звинувачень з боку тих, хто його оточував, то другий раз, що настав із початком війни, виявся значно складнішою подією у житті письменника. У той час, коли цілком усі журналісти, поети, художники приймали війну як те, що варте їхнього оспівування, Гессе звинувачував їх у написанні од ненависті і вбивствам, виступав проти бездушності і божевілля. У Кшиштофа Ліпки читаємо: «Можна було б зробити висновок, що Страсті і Відкуплення для митців становлять потужніше джерело натхнення, аніж радість і надія. Може, це й дивно, але так воно і є насправді» [4]. Постійні роздуми про війну стали результатом ще одного переродження Германа Гессе. У той час, за словами письменника, не було і дня, щоби він когось чи щось не втрачав, але водночас він ріс як митець, вносячи у свої твори все нові і нові горизонти. Всі, кого раніше Герман Гессе називав друзями, тепер говорили йому, що його твори втратили красу і сам він став уже нецікавим. Але зовсім протилежне ми бачимо уже в 60-70-х рр. ХХст., після смерті письменника, коли його твори перекладаються шістдесятьма мовами світу, а американські хіппі створюють так званий культ Гессе і називають його пророком. Сам Гессе називав свою творчість «спробою розказати історію свого духовного розвитку» та «біографією душі», яка врешті стала для багатьох молодих людей минулого століття джерелом, з якого вони

Джерела 1. Гессе Г. Краткое жизнеописание. // Г. Гессе Избранное / Г. Гессе; пер. з нім. С. Аверинцева. – Москва, 1977 2. Гессе Г. Степовий вовк: роман / Г. Гессе; пер. з нім. Є. Поповича. – Харків, 2011 3. Ільченко О. Місце для гри // Україна молода, 4.11.2010. – Режим доступу: http://www.umoloda. kiev.ua/print/84/45/62853 4. Ліпка К. Носії світла // К. Ліпка; пер. з нім. К. Москалець. – 2014. - Режим доступу: http:// moskalets.wordpress.com/category/проза/герман-гессе/ 5. Петров Д. Письмо Герману Гессе. // Человек без границ. – 2004. - №77. – Режим доступу: http:// www.manwb.ru/articles/persons/great_europ/GesseLetter_DmPetr/ 6. Сенес Ж. и М. Герман Гессе, или Жизнь Мага / Ж. и М. Сенес. – Москва, 2004

Критика/Critique

75 Kolo №12

черпали енергію для життя і боротьби. Привернути увагу молоді, стати для неї тим, у чиїх творах вона знаходить себе – людину, яка бунтує і прагне вирватись зі світу нерозуміння і обмежень, – це справді потребує неабияких зусиль. Але, читаючи, наприклад, «Степового вовка», ми зовсім не відчуємо якоїсь важкості у написаному, не побачимо штучності. Будучи власне такою ж бунтівною людиною, Гессе як ніхто інший розумів тих вічних шукачів себе. Але важливо не це. Герман Гессе був і залишається тим, хто уміє надихати молодь, хто знайомить її з музикою Баха та Моцарта, хто спонукає її збирати велику бібліотеку, чи відвідувати виставки картин відомих живописців. Гессе – приклад освіченої людини, яка власними зусиллями здобула колосальні знання і досвід, що разом створили таку літературну спадщину. Ми недаремно тут пригадали «Степового вовка», адже досить його відкрити, як у читача одразу виникне непереборне бажання ближче пізнати Степового вовка, слухаючи музику, якою він захоплювався, чи читаючи книги, які він цитував своїм друзям. Писав твори Герман Гессе до п’ятдесяти трьох років, далі займався живописом та музикою. У 1946 році Гессе присуджують Нобелівську премію з літератури з формулюванням «За натхненну творчість, в якій проявляються класичні ідеали гуманізму, а також блискучий стиль». Коли йому стукнуло сімдесят, два університети присвоїли письменнику ступінь доктора наук. А далі життя закинуло Гессе у тюремну камеру, де на стіні він намалював потяг, уявляючи, що може сісти у нього і поїхати кудись в невідомому напрямку. У вісімдесят п’ять років «…нарешті відчинилися двері, в які до мене увійшло життя…»[2]. Відчиняючи двері будиночка у Швейцарському містечку, де жив і писав свої найкращі твори Герман Гессе, відчуваємо, як із чистим гірським повітрям вдихаємо справді вільне і не схоже на будь-яке інше життя.

Чеслав Мілош і його ліричний герой: проблема витіснення ідентичності

Критика/Critique

МАНДРИЦЬКА Наталія

Kolo №12

76

Здійснено аналіз виражальних засобів, застосованих Чеславом Мілошем з метою самоідентифікації, подолання проблеми витіснення ідентичності на художньому рівні. Висвітлено наявність у творчому доробку митця актуальних для всієї людської спільноти всеохоплюючих колізій, що обґрунтовує доцільність нагородження поета Нобелівською премією. Ключові слова: засоби самоідентифікації, національна й культурна ідентичність, поезія пам’яті, ностальгійний мотив, мова як органічний складник особистості.

The analysis of expressive means was made used by Czeslaw Milosz for the purpose of selfidentification, overcoming the problem of displacement of identity on artistic level. Presence in the poet’s creative heritage of comprehensive conflicts, which are relevant to the entire human community was highlighted, that substantiates the expediency of awarding the poet with the Nobel Prize.

Keywords: vehicles of selfidentification, national and cultural identity, poetry, memory, nostalgic tune, language as an organic component of personality.

1. Відмежування від загальноприйнятого ціною вигнання У своїй нобелівській лекції Чеслав Мілош висловив міркування про те, що «невизнані, не засуджені публічно злочини, скоєні проти людських прав, є отрутою, яка діє повільно і замість приязні породжує ненависть між народами». У 1980 році митець отримав найпрестижнішу міжнародну нагороду як той, «хто з безкомпромісною проникливістю аналізує незахищеність людини

2. Пам’ять як ключовий засіб зв’язку з батьківщиною Слід зауважити, що Чеславу Мілошеві довелося зазнати несприйняття з боку польських критиків. Окрім цього, художні тексти поета, написані рідною мовою, знаходилися на марґінесі американського культурного процесу. Митець опинився між двома полюсами, зіткнувся з проблемою витіснення особистості, вирішення якої знайшов у художньому переосмисленні дійсності. Одним із його виявів є поезія пам’яті. «Для еміграційних письменників пам’ять набуває сакрального характеру, адже саме вона консервує в собі райську пору життя до великого розриву, символічного вигнання з Раю», – вважає Сергій Яковенко [7, 264]. Спогади у творах Чеслава Мілоша постають своєрідним захистом від дійсності, відсутності реального дому. Митець відтворює образи і події минулого, переносить їх у сучасну йому площину. Зображене поетом набуває подвійного сенсу, оскільки триває у двох часових вимірах: «Я втікав землею, що оберталась щораз швидше, та завжди був там: з книжками у полотняній торбі, задивлений на березові пагорби за вежами Святого Якоба, де рухається маленький кінь і чоловічок маленький за плугом, очевидно, давно неживі вже» [6, 79].

Критика/Critique

77 Kolo №12

у світі багатьох конфліктів» [2, 393]. Основою творчого осмислення поета були світові катастрофи, їхній вплив на особистість, її сприйняття дійсності. Життєвий та творчий шляхи Чеслава Мілоша характеризуються нескінченним рухом, постійним пошуком, відкиданням усталених норм та моделей існування. Митець тривалий час перебував за межами рідної Польщі. Він трактував це бажанням відмежуватися від загальноприйнятих змістових і формальних канонів письма: «Коли ж припустити, що поет постійно прагне звільнитися від запозичених стилів, бо шукає дійсності, от тоді він стає небезпечним. Одне слово правди звучить як постріл з пістолету і, що гірше, спокуса його сказати подібна до раптової сверблячки, яка стає маніакальною і не дозволяє думати ні про що інше. Ось причина, через яку поети обирають вигнання». Фахівці у сфері літературознавства вважають Чеслава Мілоша громадянином світу за біографією та духом творчості. Митець також наголошував на цьому: «Я – “Дитя Європи”, як стверджує назва одного з моїх віршів, але це гірке, саркастичне твердження». Незважаючи на космополітичність поглядів, універсальність поетичних висловів, глобальність філософських міркувань поета, у його художніх текстах помітне тяжіння до вияву власної національної та культурної ідентичності. Як зазначено у культурологічному словникудовіднику за редакцією Гіптерса З. В., «ідентичність – психологічне уявлення людини про своє “Я”, що характеризується суб’єктивним почуттям власної індивідуальної самототожності і цілісності, ототожнення людиною самої себе (частково усвідомлене, частково неусвідомлене) з тими чи іншими типологічними категоріями» [8, 114]. Перебуваючи під час вигнання у США, Чеслав Мілош позиціонував себе як представника польської спільноти. Свідченням цього є ліричний герой поезій митця: ключова особливість його образу – прагнення повернутися на рідні терени.

Серед засобів, за допомогою яких Чеслав Мілош встановлює зв’язок із батьківщиною, важливими є пейзажні описи. Вдаючись до зображення ландшафтів, автор віршів унаочнює образ утраченої вітчизни, надає йому чітких рис, акцентує увагу на найбільш суттєвих деталях, зафіксованих у пам’яті та непідвладних часу: «А коли визирнув знов на світанку, постала там яблуня велика, обтяжена плодом» [6, 87].

Критика/Critique

В еміграційних поезіях Чеслава Мілоша наявний прийом протиставлення вітчизни митця чужому для нього еміграційному простору. Поет наводить у своїх творах описи природних явищ та об’єктів, невластивих польському колориту:

Kolo №12

78

«Праворуч затока, ніби відлита з олова, за тією затокою місто, за містом океан, за океаном – океан аж до Японії» [6, 80]. Характеристика навколишнього середовища відображає внутрішній стан ліричного героя, передає його емоційну віддаленість від умов, у яких перебуває, ототожнюючи себе з природним простором рідної землі. До ключових особливостей поезії пам’яті митця варто віднести ностальгійний мотив, який виявляється у звертанні до конкретних часових рамок. Найчастіше поет переносить свого ліричного суб’єкта у дитинство. Цей період асоціюється в поета з перебуванням на батьківщині, постає у його свідомості як чіткий та незмінний образ вітчизни: «Вони жили в дитинстві, Продовжуванім од віку до віку. Сонце для них було рум’яним лицем хлібороба, місяць дивився з-за хмари, і Чумацький шлях радував, як обсаджений березами тракт» [6, 90]. Ностальгійний мотив знаходить вияв і в описі Чеславом Мілошем локального простору. Ліричний герой поезій відчуває тісний зв’язок із певними місцями, їхній вплив на своє існування. Автор створює ілюзію власної невідривної присутності на території рідної Польщі, що дає змогу уявно подолати еміграційний простір:

3. Мова як вияв національної й культурної ідентичності Суттєвим засобом національної й культурної ідентифікації Чеслава Мілоша слід вважати мову його творів. В межах американського простору, попри те, що творчість і світоглядна позиція поета зазнали несприйняття й критики з боку влади Польщі й кіл еміграції, він писав рідною мовою, засвідчуючи приналежність своїх текстів до польської літературної традиції. Варто зауважити, що мовна проблема гостро звучить у текстах наукового й есеїстичного характеру Чеслава Мілоша. В есе «Родинна Європа» він приділяє значну увагу розмовній мові поляків, вказуючи на нецілісність держави в мовному плані, що має руйнівний вплив на національну свідомість [6, 163]. У зв’язку з цим митець вважає моральним завданням поета збереження в еміграції рідної мови, що зневажена на батьківщині. Відображення наведених думок помітне в художніх творах Чеслава Мілоша. Мова, як і пам’ять, творить нерозривний зв’язок митця з батьківщиною. Показовою в цьому плані є поезія «Мово моя незрадлива». Поет вкладає в уста ліричного суб’єкта роздуми щодо розуміння рідного слова, сумніви в його значенні та впливі на повсякденне існування. Авторське «я» надає мові всеохоплюючого значення, оскільки нею послуговуються люди, різні за статтю, соціальним статусом, типом мислення, моральними цінностями. Мова є стержнем особистих та суспільних відносин, фактором, що сприяє об’єднанню: «Гадав, що ти будеш ще й посередницею моєю поміж добрими людьми.

79 Kolo №12

Усвідомлюючи динамічність розвитку суспільства, Чеслав Мілош відчув потребу правдиво висвітлити те, якою постає його батьківщина в минулому, засвідчити свій зв’язок із конкретними місцями, подіями, постатями: «… Обов’язок письменника полягає в тому, щоб пам’ятати. Пам’ять – це наша сила. Ті, хто живуть, отримують мандат від тих, хто замовк назавжди. Вони можуть виконати свій обов’язок лише тоді, коли називають речі своїми іменами, звільняючи минуле від загадок і легенд» [6, 23].

Критика/Critique

«Ніколи від тебе, місто, від’їхати не міг я. Довга була миля, але завертало мене, як фігуру у шахах» [6, 79].

Хай би було їх лиш двадцять чи десять, А чи й зовсім вони ще не народились» [6, 88]. Ліричний герой поезій Чеслава Мілоша сприймає мову як органічний складник власної цілісності, гармонії з собою й оточенням. Поет утверджує чітку й переконливу позицію: незважаючи на сумніви, внутрішні суперечності, вважає доцільним збереження й поетичне вираження рідного слова, що впливає на формування його ідентичності: «Мово моя незрадлива, може, тому всупереч всьому я мушу тебе рятувати. Тож і надалі ставитиму Перед тобою мисочки з барвами Ясними й чистими, якщо це можливо…» [6, 89]. Варто зробити висновок, що серед численних виявів авторського «я» Чеслава Мілоша центральним слід вважати його спосіб самоідентифікації. Застосовуючи своєрідні прийоми, митець на художньому рівні долає проблему витіснення ідентичності, доводить свій безпосередній зв’язок із польським географічним та культурним простором. Окрім цього, поет яскраво висвітлює потребу будь-якої особистості у самовираженні, свободі вибору. Поруч із глобальною тематикою, всеохоплюючими ідеями, неоднозначними сенсами в художніх текстах Чеслава Мілоша знаходять вияв буденні колізії, особистісні переживання, що є актуальними не лише для представників конкретної національності, а всієї людської спільноти. Саме цим варто трактувати непересічність поетичного таланту Чеслава Мілоша та доцільність вручення йому Нобелівської премії. Джерела 1. Гіптерс З. В. Культурологічний словник-довідник. - К.: ВД «Професіонал», 2006. — 328 с.

2. Київські полоністичні студії. Том ХІІІ. Польські письменники – Нобелівські лауреати. – Київ: 2009. – 512 с.

3. Київські полоністичні студії. Том XVI. – К.: «МП Леся», 2010. – 654 с.

4. Київські полоністичні студії. Том ХІХ. – К.:Університет «Україна», 2012. – 544 с.

5. Київські полоністичні студії. Том XVІІІ. - К.:Університет «Україна», 2011. – 544 с.

6. Мілош Чеслав. Небо народжених щойно: Поезії, есе / Ч. Мілош; Передм. Я. Поліщука. – К.: Укр. письменник, 2011. – 180 с.

7. Яковенко С. Концептуальність пам’яті у прозі Чеслава Мілоша та Владіміра Набокова. – Київські полоністичні студії. Том ІХ. – Київ, 2008. – С. 264 – 273.

8. Мадей Н. Курс лекцій «Проблема культурної ідентичності» / Н. М. Мадей // Львівський національний університет імені Івана Франка: сайт. – Режим доступу: http://www.lnu.edu.ua/faculty/ Phil/Kaf_kult/Publications/kult_identyty_madey.pdf

Апокаліпсис: «до» і «після», Або філософські засади творчості Віслави Шимборської

Розглянуто життєву біографію і творчий поступ лауреата Нобелівської премії з літератури (1996 р.) Віслави Шимборської. Проаналізовано особливості стилю письма авторки. Висвітлено різні точки зору учасників наукової дискусії щодо справедливості вручення премії саме цій номінантці. Ключові слова: Віслава Шимборська, Нобелівська премія з літератури, інтелектуальна поезія, іронічна поезія, «наївні питання».

Biography and creative progress of the 1996 Nobel Prize laureate for Literature Wislava Shymborska was analyzed.. The features of the author’s style of writing were reviewed. Different views of members of the scientific debate about the fairness of the award to this nominant were highlighted.

Keywords: Wislava Szymborska, the Nobel Prize for literature, poetry, intellectual, ironic poetry, «naive question».

«Мабуть, у промові найважче сформулювати перше речення. Отже, найскладніше завдання я вже виконала..» [10, 475] Віслава Шимборська

Критика/Critique

ГЛАДУН Дарина

81

Я – така, яка є, Незбагненний випадок як кожен випадок. Адже інші предки могли бути моїми [9, 508]. Віслава Шимборська (1923 – 2012) – «наймолодша з класиків польської літератури» [1, 428] – поетеса, есеїст, літературний критик і перекладач; лауреат Нобелівської премії (1996). Народилася у містечку Бнін, біля Познані. У 1931 році переїхала до Кракова. Навчалася в Ягелонському університеті, який не закінчила у зв’язку із браком коштів. Працювала у редакції літературних газет і журналів [8, 39]. Публікувати власні літературні твори Віслава Шимборська почала у 1945 році. 14 березня у «Газеті польській» була надрукована перша поезія «Шукаю слова», яка «відображала досвід покоління війни, а також повоєнні настрої та відчуття». У вірші авторка «ділить час на темне “вчора” і сповнене надії “сьогодні”», звертається до теми «війни-знищення» і теми відновлення, відбудови з руїни [4, 216]. Літературні редактори А. Волдек і Т. Єнчалик скоротили і дещо переробили цей твір, змінивши також його початкову назву. Пізніше Шимборська писала, що то було її «перше літературне середовище», і що саме тоді вона «серйозно замислилась про поезію» [3, 432].

Kolo №12

1. Їм’я їй було Віслава

Критика/Critique Kolo №12

82

Через свої політичні переконання мала проблеми із владою соціалістичної Польщі. «У 1949 році її першу збірку «Вірші» не взяли до друку, оскільки вона “не відповідала соціалістичним вимогам”» [8, 39]. Дебютна збірка «Тому живемо» (1952) була, фактично, другою. Критики зазвичай оминають її увагою, оскільки у ранніх поезіях авторки «ще виразно відчувається вплив панівного у тогочасній польській літературі соцреалізму». Сама Віслава в інтерв’ю 1991 року «підкреслила, що була щиро переконана у слушності того, що писала. Згодом лише зрозуміла небезпеку абстрактної любові до людства, адже найчастіше таке почуття призводить до прагнення зробити людей щасливими проти їх волі» [3, 433]. Загалом у Віслави Шимборської вийшло шістнадцять збірок. Найбільш знані серед них: «Волання до Єті» (1957), «Сіль» (1962), «101 вірш» (1966), «Вибрані поезії» (1967), «Велике число» (1976), «Люди на мосту» (1986), «Кінець і початок» (1993), «Сто віршів – сто розрад» (1997), «Мить» (2002) [8, 39]. Знаково, що перша, невидана, і остання, упорядкована за життя письменниці (2012 р. вид.), збірки мають однакову назву: «Вірші». Таким чином авторка ніби замикає «коло» власної творчості і каже: «Найкраще, щоб вернулась, / ізвідкіля прийшла» [9, 499].

2. «Апокаліпсис під наркозом». Нобелівські дискусії Наші люди не вміють між собою розмовляти [9, 495]. Нагородження Віслави Шимборської Нобелівською премією з літератури (1996 р.) стало цілковитою несподіванкою навіть для номінантки, тому

Критика/Critique

83 Kolo №12

не дивно, що ця подія викликала жваві дискусії не лише у Польщі, але й за її межами. «Думки критиків розійшлися. Одні, наприклад, Є. Квятковський, вважали цю нагороду заслуженою. За його ж визначенням, високохудожня, самобутня манера письма Шимборської, її уміння “зобразити світ крізь призму метафізичного здивування – того, що лежить в основі філософських рефлексій над буттям”, – значною мірою визначена особливістю світосприймання поетеси – у звичайному, буденному вбачати чудесне» [3, 431]. Такої ж думки був американський літературознавець Т. Олофсон, який відзначив, що Віслава Шимборська «є, поза сумнівом, одним із найкомпетентніших поетів нашого сторіччя, а також унікальним настільки, щоб читати її мовою оригіналу» [2, 191]. Промовистим є той факт, що свого часу високо оцінив творчість колеги відомий польський письменник, лауреат Нобелівської премії з літератури (1980), Чеслав Мілош. Зокрема, він підкреслював, що «немає іншої такої поезії, в якій “настільки влучно поєднані зміст і стилістичні засоби”, а сцени добре відомої повсякденності у віршах поетеси він називає шансом упізнати себе в цих віршах “як істот, споріднених між собою, але з окремою в кожного суб’єктивністю, ніби взятою в дужки”» [3, 439]. Однак були й такі, хто вважав поетичний доробок Віслави Шимборської недостатнім для отримання такої високої нагороди. Такий погляд засвідчує стаття Н. Федорака «Слава Віслави. По той бік однієї зірки», у якій критик «нагадує, що недарма <...> дехто з поетичної еліти вбачав у обранні Шимборської політичні й кон’юнктурні мотиви, адже вона “формально належить до покоління, яке дало найвизначніших сучасних поетів: К.-К. Бачинського і Т. Гайція, котрі загинули 1944 року під час Варшавського повстання, а також Т. Ружевича і З.Герберта, що дебютували вже після війни і стали гордістю польської літератури ХХ століття”» [3, 431-432]. Інший літературознавець, В. Смащ, закидає письменниці те, що перші її публікації (написані за канонами соцреалізму) «важко назвати вагомими в доробку <...> лауреатки Нобелівської премії». І тому «частина польської громади вважає», що нагородження – це «радше визнання заслуг цілого покоління польської поезії, а не лауреатки особисто». Слід зазначити, що Нобелівський комітет виділив саме цю авторку серед усіх представників її покоління не випадково, а за те, що лише вона зуміла гармонійно поєднати у власних творах два абсолютно різних вектори: історію та біологію, тобто показала синхронію і діахронію людства «у глибоко гуманному вимірі» [3, 432]. Проте отримання Нобелівської премії Віславою Шимборської спричинило не лише масштабну дискусію, але й «істотно вплинуло на популярність її книжок як у Польщі, так і в інших країнах світу. <...> Показово, що 1996 року на Франкфуртському книжковому ярмарку в Кракові на польських стендах не було жодної книжки Віслави Шимборської, а після 4 жовтня – дати оголошення її лауреатом – відразу з’явилося сім збірок». Та це не означає «штучності» її поетичної слави», оскільки єдиною причиною заборони перевидання збірок поетеси були її політичні погляди [3, 431]. Через них, до речі, у 1979 році Д. Павличкові, який готував двотомну «Антологію польської поезії», не рекомендували включати до неї творів Віслави Шимборської та Збігнева Герберта. «Так само за радянських часів склалася

й доля перекладів української віршів Шимборської, здійснених Л. Костенко. Якщо переклади Д. Павличка таки були опубліковані у збірці “50 польських поетів” <...>, то переклади Л. Костенко не опубліковані й досі» [3, 467].

3. «Наївні питання» Віслави Шимборської

Критика/Critique

Могла я бути позбавлена схильності до порівнянь. Могла бути я, але без подиву, а це б означало – кимось зовсім іншим [9, 509].

Kolo №12

84

Поезія Віслави Шимборської – це, передусім, поезія інтелектуальна, яка на філософсько-світоглядному рівні вирішує проблеми «свободи духу, бунту індивіда проти звичного закостенілого стану речей», але залишає також багато «питань без відповідей» [7, 222]. Зокрема, у вірші «Радість писання» авторка розмірковує: «То все ж існує світ, / в котрім творю я незалежну долю? / Час, що в’яжу я ланцюгами знаків? / Буття, неспинне за моїм наказом?» [3, 446]. Це питання, як і багато інших, залишається відкритим. У творах авторки «філософічність художньої площини тісно переплітається з універсальними проблемами людського буття: добром і злом, їх рецепцією у сучасному світі, життям і смертю, насиллям та свободою волі» [5, 431]. Нерідко у межах одного тексту парадоксальним чином поєднуються песимізм і надія на краще, абстрактно-алегоричне і цілком конкретне, наївність та іронія. Власне, іронія «є невід’ємною складовою поетичного канону Віслави Шимборської, завдяки чому у польській літературі її потрактовують як іронічну

Джерела 1. Булаховська Ю. Дві польські «зірки» на «поетичному небі». Тадеуш Ружевич і Віслава Шимборська // Київські полоністичні студії. – Т. ХVІ. – К.: «МП Леся», 2010. – 654 с. – С. 425-430.

2. Нахлік О. Філософсько-поетичний дтскурс Віслави Шимборської // Нахлік О. Письменник – Нація – Універсум // Літературознавчі студії. – Вип. 6. – Л., 1999. – с. 236. – С. 190-199.

3. Радишевський Р. Віслава Шимборська // Київські полоністичні студії. Польські письменники – Нобелівські лауреати. – Т. ХІІІ. – К., 2009. – 512 с. – С. 431-473.

4. Радишевський Р. Інтелектуальні акценти поезії Віслави Шимборської // Київські полоністичні студії. – Т. ХХІІ. – К., 2013. – 495 с. – С. 216-220.

5. Река Д. Естетико-феноменологічний аспект поезії Віслави Шимборської // Київські полоністичні студії. – Т. ХVІ. – К.: «МП Леся», 2010. – 654 с. – С. 431-442.

6. Река Д. Іронічно-метафоричне подивування світом Віслави Шимборської // Київські полоністичні студії. Збірник наукових праць. – T. XV. – К.: ВПЦ «Київський університет», 2009. – 475 с. – С. 380-385.

Критика/Critique

85 Kolo №12

поетесу» [6, 381], хоча чималий пласт творів Шимборської присвячений темі війни (особливо вірші перших двох збірок), урбанізації та технологізації суспільства, а також глобальним філософським проблемам: добра і зла, справедливості, взаємодії митця і суспільства [3, 436-437]. «Змістом її лірики завжди є «становище людини» в онтологічному й біологічному сенсах, взаємини людини і світу – у їхніх емоційних, філософських і моральних вимірах» [3, 444]. Сама поетеса однією з найспецифічніших рис власних віршів вважає «цікавість» і можливість дивуватися звичним речам, уміння дивитися на світ очима малої дитини і ставити «наївні питання», на які так складно знайти однозначну відповідь [3, 439-440]: «Куди побігла ця сарна через написаний ліс? / Чи написану воду пити, / у якій її рильце відіб’ється, немов у кальці?» [3, 447]. За такими простими словами ховається глибокофілософське питання про те, чи впливає поезія на реальний світ, чи залишається тільки літерами на папері («написаною сарною, що п’є написану воду у написаному лісі»). Слід відзначити, що мова віршів Віслави Шимборської не переобтяжена метафорами та іншими тропами і, водночас, наповнена великою кількістю сенсів. Літературознавці зазначають, що для того, аби зрозуміти твори письменниці, потрібно бути знавцем історії, географії, літератури, біології, образотворчого мистецтва, музики і ще цілої низки дисциплін, які, здавалося б, не мають жодного стосунку до поезії (наприклад, математики та астрономії). З такими вимогами до рівня освіти читача поезія В. Шимборської за рівнем складності мала б конкурувати із «Уліссом» Джойса, однак парадоксальність таланту авторки полягає у тому, що її вірші розраховані водночас і на масову, і на елітарну свідомість, тому будуть зрозумілими для всіх, водночас задовольняючи запити читача невибагливого (проста мова) і вимогливого (глибокий сенс, велика кількість рівнів прочитання). Мабуть, у цьому й полягає секрет успіху творів авторки, яка видала шістнадцять поетичних збірок та одну книгу прози («Позапланове читання»), отримала цілу низку нагород, серед яких і найпочесніша у світі – Нобелівська премія з літератури. Здається, письменниця сказала геть усе, що могла і хотіла. Але життя і творчість Віслави Шимборської можна закінчити лише трикрапкою: «“Я вже все написав, і нічого не маю додати”. Цього не може сказати жоден поет на світі» [10, 481].

Река Д. Філософсько-світоглядні домінанти лірики Віслави Шимборської // Київські полоністичні студії. – Т. ХХІІ. – К., 2013. – 495 с. – С. 221-225.

8. Шимборська В. Збірка «Досить» // «Всесвіт». Незалежний літературно-мистецький та громадсько-політичний журнал. – К., ТОВ «Журнал «Всесвіт», 2014. - № 1-2 [1021-1022]. – 304 с. – С.

39-47.

9. Шимборська В. Поезії // Київські полоністичні студії. Польські письменники – Нобелівські лауреати. – Т. ХІІІ. – К., 2009. – 512 с. – С. 482-509.

10. Шимборська В. Промова на урочистому врученні Нобелівської премії 7 грудня 1996 р. Поет і світ // Київські полоністичні студії. Польські письменники – Нобелівські лауреати. – Т. ХІІІ. – К., 2009. – 512 с. – С. 474-481

Критика/Critique

7.

Kolo №12

86

Рання творчість Дж. М. Кутзее як спроба постколоніального метанаративу ОСИПЕНКО Анастасія Розглянуто основні мотиви творчості Дж. М. Кутзее на прикладах романів «Сутінкова земля» та «У серці країни», а також оповідання «Чекаючи на варварів». Ключові слова: роман, наратив, оповідач, протиріччя, свобода.

The main motives of James. M. Coetzee’s works were analyzed on the examples of novels «Twilight Land» and «In the heart of the country» and the story «Waiting for the barbarians.»

Keywords: novel, the narrative, the narrator, controversy, freedom.

Так склалось, що час самоствердження жанру роману співпадає з початком європейського панування у світі та появі чітких завойовницьких амбіцій. Постмодерне ж розмивання форми роману можна порівняти з розмиванням єдиного світового центру. Відсутність такого центру і намагається постулювати Дж. М. Кутзее, формально варіюючи й урізноманітнюючи свою оповідь. Письменник пропускає тягар історії через себе; зокрема – історії імперіалістської, історії рабів і поневолювачів. Кутзее легко прозвати «невкоріненим у сучасність». Ніби, вслід за античними «Метаморфозами», він виводить свою періодизацію людства, не менш песимістичну. Розвиток завершується грубим XXI століттям, часом заліза і воєн, продиранням на чужі території… Кутзее постійно звертається до минулого. Така метода, як відомо, є однією з найлегших спроб зрозуміти теперішнє (як зазначав Е. Саїд). Крім того, апелюючи до складних протиріч імперіалістської й колоніальної свідомостей, письменник наративізує різний досвід культурних і політичних практик. Можемо розуміти це як конструювання «наративної ідентичності»

Критика/Critique

87 Kolo №12

(термін П. Рікера, що позначає форму самоусвідомлення через наративну, оповідну діяльність). Кожен центральний персонаж Кутзее розкривається нам у процесі пошуку власної ідентичності. І так само кожен є оповідачем, що привласнює простір тексту. Завдяки такій авторській настанові (дієгетичність замість міметичності, оповідь замість наслідування) читачу розкривається більше культурних і політичних матриць, більше точок опору для розуміння неоднозначних подій. Перший роман Кутзее – «Сутінкова земля» («Dusklands», 1974) – найбільш мозаїчний і есеїстичний. З одного боку письменник розкриває травматичний досвід В’єтнамської війни, з другого – проблематику раб / господар. Дві лінії фактично не пересікаються, різні історичні пласти хаотично нашаровуються один на одного. Але історія американської агресії є прямим відповідником історії колонізації Африки. Взявши до уваги болючий шматок сучасної історії, маркуючи сучасність і, що важливо, сучасне уявлення про цивілізованість, Кутзее вже в першому творі розкриває свій центральний мотив: чіткої опозиції цивілізація/варварство не існує. Насправді є один світ – світ наскрізного, невпинного, невідворотного варварства. Дистанціювання (наратор як господар/підкорювач/колонізатор/володар/рабовласник) від підвладних (дикунів) виявляє типову установку: варвар – передусім той, що сам вірить у варварство (за формулюванням К. Леві-Строса). Переконаність у розділенні світів веде до штучного розмежування, що ніколи не припиняється, а тільки прогресує. Наратор-колонізатор із «Сутінкової землі», змальовуючи зустріч із дикуном, вживає декілька красномовних самоназв, що мисляться в опозиціях до дикуна: він і доброчинець, і вбивця, і вчитель, і батько… Та врешті, коли дикун наближається, він не приймає якоїсь ролі-опозиції, а стає представником того «десь», яке пропустить господаря крізь себе, як піщинку, – і це називатиметься історією. Життя дикуна в руках господаря – ще не є історією, нею стає процес розчинення самого господаря…

Будь-яка територія втрачає зв’язок із минулим – хвилюється інший герой «Сутінкової землі». У світі панує тотальне забуття, а страх перед неминучою загибеллю детермінує людей на турботу тільки про майбутнє – для минулого просто немає місця. Позбавлена минулого і головна героїня другого роману Кутзее «У серці країни» («In the Heart of the Country», 1977) Магда. Її страшенно непокоїть втрата особистого минулого: відсутність матері, відстороненість батька, брак контактів із іншими – вирвані фрагментарні спогади так часто прокручуються в свідомості дівчини та змішуються із вигадкою, що стають невпізнаваними). Але минуле історичне анітрохи не займає Магду: категорії, закладені в її мислення, не дозволяють навіть припустити думку про можливість історії чи колективної пам’яті. Вона організовує своє існування суто через опозицію раб / господар. Через протиріччя, що так легко взаємодіють у потоці думок Магди, розкриваються всі ями «величних моментів» колоніальної історії: героїня живе в «самотньому будинку», збираючи довкола «залишки зниклих племен», навічно роблячи з них прислугу. В цій самотності до того нудно, що дівчина відриває мухам крила… – але змінити парадигму існування вона не в змозі, як і будь-який інший представник її світу, етноцентричного світу білої людини з расовим розумінням цивілізованості – людини, вкинутої в безнадійно самотню африканську місцину. «У серці країни» вирізняється своєю монтажністю й цікавим прийомом варіативної реальності. Мовний потік Магди розкриває декілька варіантів однієї й тієї ж події, але суть ніколи не змінюється: раб не може бути ніким іншим, крім раба (навіть наруга над господинею не вивищує та не змінює ролей), а рабовласник не може бути ніким іншим, крім рабовласника (причому його особисте рабство, рабство перед власною самотністю теж нічим не скасовується – таким уже є колоніалізм). Подібна атмосфера самотності в пустелі є і в третьому романі Кутзее «Чекаючи на варварів» («Waiting for the Barbarians», 1980). Цей твір має і специфічну організацію часу, що працює на ту ж саму опозицію імперіалізму й рабства,

Критика/Critique

89 Kolo №12

цивілізації й варварства. Є три типи часу: циклічно-календарний – у варварів, лінійно-історичний – в Імперії, та певна атемпоральність – у мешканців фортеці на периферії Імперії. І саме імперський час від початку має виразно есхатологічний опис. Простір пустоти об’єднує всі твори Кутзее, рух у пустоті визначає буття пустелі. А в пустелі зручно показати, що кордони між варварством і цивілізацією безнадійно стираються, прояви дикості в апріорно цивілізованому виявляють болючі парадокси реальності. Так Кутзее всюди піддає сумніву цивілізацію як історичну форму трансляції культури. Оповідь «Чекаючи на варварів» структурована нанизуванням провальних спроб розуміння. Пройшовши довгий шлях, суддя (наратор) так і не осягає свого стосунку до Імперії, своєї ролі в її функціонуванні (хіба зазначає, що є уособленням її брехні). Це така собі криза інтерпретації, що веде за собою кризу ідентифікації. Амбівалентність колоніального дискурсу з ненав'язливої, легкої подачі Кутзее – вкорінена в самих персонажах: навіть прислужники системи не здатні зрозуміти її механізмів (а тому і не здатні зрозуміти себе). Герой роману з одного боку приречений на неправильне прочитання, а з другого є безвільним скриптором, фіксатором історії (яка для нього самого не сприймається як історія). Така позаісторичність постулює специфічний тип людини у творчості Кутзее – людини без властивостей, людини як функції – функції свободи чи рабства, частіше рабства, хоча направду завжди – рабства… Завдяки Кутзее ми вкотре переконуємось у тому, що свобода пізнається через несвободу. Герой-оповідач у всіх ранніх романах – людина незнання, якій відкритий тільки певний шматок світу. Шляхом дієгезису, тобто розкриття суті виключно через мовні конструкти героїв, письменник демонструє неможливість історичного знання в рамках імперіалістського дискурсу. Імперіалізм як діалог хибних ідентифікацій триває – так само, як триває процес нав'язування уявлень колонізаторів, – про колонізованих як варварів і представників хаосу. Хоча оповідачі у романах майже завжди заграють до глядача своєю моральною неусталеністю та напускним бажанням розібратись, перейти від незнання до знання вони ніколи не зможуть, і світ не розкриється їм наново, а продовжуватиме розчиняти їх, як піщинку, піщинку історії…

Література в стилі джаз ПОДОЛЬСЬКА Іванна

Критика/Critique

Розглянуто творчість нобелівської лауреатки Тоні Моррісон через призму самоідентифікації чорношкірого населення американського континенту в контексті історичної дійсності. Ключові слова: маргінальність, відродження самосвідомості, пізнання минулого, збереження культури.

Nobel laureate Toni Morrison’s creativity considered through the prism of identity the black population of the Americas in the context of historical reality.

Keywords: marginality, rebirth, consciousness, knowledge of the past, the preservation of culture.

Kolo №12

90

Одвічним пошуком для мислячої людини є пошук правди. Особливо історичної. Одним для задоволення цього бажання вистачає шкільних підручників, інші просиджують дні і ночі в бібліотеках та архівах, а ще інші – просто читають книжки. Різні. Художні, наукові, фантастичні. Пошук і розуміння історичної правди допомагає розібратись у собі, у власному походженні та зрозуміти особисту сутність. А кому потрібний схожий пошук більше, аніж тим, хто втратив своє минуле? Якщо людину насильно вирвати з її батьківщини, переселити у вороже і жорстоке середовище, змусити забути свій рід, мову, звичаї, віру і землю, вона на багато поколінь вперед втратить орієнтири у світі. І всі ці покоління, як тільки хтось з них отримає можливість вільно дихати, шукатимуть своє коріння, проходячи до витоків зворотнім шляхом. Вони збиратимуть по

Критика/Critique

91 Kolo №12

краплях інформацію з архівів і книжок, від батьків і дідів, задокументовану і у формі усних переказів, щоб насамперед для себе, а вже потім сторонніх, створити об’ємну, багатовимірну модель втаємниченого і втраченого світу минулого. Саме такі глибинні розкопки власного коріння, вкраденого та знищеного етносу своїх предків пласт за пластом досліджує Нобелівська лауреатка Тоні Моррісон. Результатами її досліджень стали шквали звинувачень у сексизмі та маргінальності від «білого чоловіка середнього класу» [6] та критика стосовно того, що «дозволила білим дізнатись те, що вони не повинні знати» [2] від афроамериканських колег. І, хоч ці звинувачення носили суб’єктивний характер, схожі вислови мають доволі реальне підґрунтя. Адже авторка однією з перших наважилась зробити те, що досі боялись дозволити собі темношкірі американські письменники. Вона привідкрила завісу таємничості, що дистанціювала афроамериканців від їх білих сусідів. Вона дозволила читачеві переступити поріг у їхній світ і краєчком ока заглянути у їхню душу, розгледіти у ній невиліковні шрами, завдані рабством, та зрозуміти, чому так багато ті намагаються приховати. Для американського білого читача романи Моррісон – це гостини у загадкового сусіда, який вперше пустив до себе когось стороннього, і цей гість одразу намагається розгледіти і запам’ятати його чудернацьке помешкання (свідомість) зсередини. Для темношкірого читача – це спроба краще зрозуміти самого себе, ідентифікувати власне походження, чи навіть, якщо хочете, самостійний ментальний психоаналіз. Для європейця – це взагалі новий світ, досі знаний сухими історичними фактами теорії і практики дискримінації, яка напрочуд рідко показувала свою психологічну сторону. Насправді, твори Тоні Моррісон – це не лише історії про те, як поневолення вплинуло на свідомість африканських рабів та їхніх нащадків. Це багатовекторні роботи, у кожній з яких прослідковуються лінії жіночих доль та їхнє фізичне і моральне протистояння і становлення у фалократичному суспільстві. Це спроба зібрати, відродити та зберегти міфологію та культуру своїх предків. Це спроба переосмислити і осудити (!) своїх співгромадян за власну маргінальність і часто нездатність чи скоріше навіть небажання вірити у власну повноцінність. Всі ці невидимі лінії переходять з роману в роман, товстими ліанами плетучи кожен раз нові та не завжди одразу зрозумілі сюжети, залишаючи, однак, трохи простору для читацької фантазії і особистісного розуміння контексту. Сюжет власного несприйняття та ненависті до себе у чорної жінки бачимо вже в першому романі авторки «Найблакитніші очі» (1970). Твір, який спершу готувався як оповідання для літературного семінару в університеті Хаварда, а потім набув великої літературної форми, інтерпретує негативне шаблонне

уявлення про темношкірих людей, вбите в голову ще в рабські часи, і його наслідки в сьогоденні. Головна героїня роману – одинадцятирічна дівчинка – мешкає в маленькому американському містечку в сорокових роках минулого століття. Вона щоночі молиться про те, щоб зранку прокинутись з блакитними очима, які стереотипно вважались еталоном краси і які обов’язково зробили б її гарною, а значить щасливою і коханою. Через призму цього роману бачимо комплекси меншовартості чорного населення, нелюбов до себе, несприйняття себе як повноцінної людини і члена суспільства. Це відбиток історичного впливу на свідомість темношкірих, які під тиском рабовласницьких наративів, самі почали вірити у те, вони недолюди, істоти з тваринними інстинктами. Це залишилось глибоким шрамом в уявленнях і відгукується сильним бажанням розуміння себе та посилює значення самоідентифікації. Бажанням знати себе, своє місце і свою роль у світі, а значить і власне коріння відзначається сюжет «Пісні Соломона» (1977), яка стилістично дещо перегукується з біблійним текстом, а мотивами сягає далеко в культурну традицію темношкірого населення Америки, яка якнайкраще довгий час зберігається в так званих общинах. Саме вони, малі соціальні групи, в які об’єднуються знедолені герої сюжету, виступають одними із постійних «персонажів» у романах Тоні Моррісон. Вони або допомагають у вирішенні проблем («Улюблена»), або ж їх поглиблюють («Сулла»), або підштовхують до розуміння себе («Милосердя»), або ж саме від общини варто відлучитись, щоб себе знайти («Джаз») [1]. Історія часто створює пласку подієву модель і, не залишаючи місця емоціям, позбавляє реципієнта головного – розуміння її серцем, а не лише мозком. Як

Критика/Critique

93 Kolo №12

би це парадоксально не звучало, під грифом «все написане тут прошу вважати плодом авторської фантазії» література відкриває більше правди та демонструє світ набагато реалістичніше, аніж це здатні зробити підручники та багатотомні книги. Хороший автор на основі історичного матеріалу створює цілий світ, який за допомогою його таланту живе власним життям. Література авторства Тоні Моррісон залишає після прочитання відчуття не просто знайомства з певними людьми і обставинами, а ефект особистого прожиття, відчуття того, що читач пропустив через себе події, почуття, емоції та самі долі героїв, за якими доводиться спостерігати. Автор бере на себе роль провідника, гіда по людських душах, в яких бачимо відбиток історичної несправедливості та чужої жорстокості, що спричинять творення власних світів, зрозумілих хіба що таким же знедоленим. Вона пояснює, що білі, тепер уже сусіди, до кінця ніколи не знатимуть і не розумітимуть їх не лише тому, ті самі не пускають непроханих гостей у свій світ, але з тих причин, що самі білі ніколи не насміляться сприйняти і визнати справжності їхнього світу, як самодостатнього та достойного на існування, незважаючи на те, що живуть на спільній землі, у спільному, хоч і дещо поділеному соціумі, зі спільною, хоча неодноразово переписаною та прихованою історією. Метою автора, як спадкоємиці унікальної культурної традиції, яку довгий час намагались знівелювати, було саме не допустити цього, а навпаки – зібрати спадок предків, своєрідно систематизувати його та зберегти, відтворивши у власних роботах. Багатий на фантасмагоричні вірування, міфи та уявлення, мрії, які ставали частиною всенародної творчості, розуміння «свого» Бога, «інакшого, ніж у білих», фольклор, який чорношкіре населення ще в часи рабства старалось зберегти і передати дітям, Тоні Моррісон у своїх роботах перетворила у вагомий пласт американської культури. Вона вийняла з літературного полінізму свій напрямок і надала змістові чітку форму. Свою ж творчість сама авторка порівнює з джазом – це ще один шанс для афроамериканця створити щось автентичне, унікальне, народжене його душею і серцем, тому спершу зрозуміле тільки йому, але таке чомусь близьке кожному [2]. Тоні Моррісон, роман якої «Улюблена» отримав спочатку Пулітцерівську (1988), а потім і Нобелівську премії (1993), змінила погляд критиків на літературну творчість темношкірої американки. Вона вивела письменство на такий рівень, де вже з однаковою гордістю авторка зможе сказати «Я чорна» і «Я жінка», залишаючи поза межею професійні упередження стосовно кожного з тверджень. Не дивлячись на те, що в кожному романі домінують жіночі мотиви та описуються жіночі долі, незважаючи на те, що сама Моррісон брала активну участь у феміністичних рухах 60-х років в Америці, вона відкидає всі звинувачення у сексизмі. Адже, як признається письменниця, «щоб бути по-справжньому вільною, потрібно не займати обмежуючих позицій» [4]. Її особиста позиція – це показати, що ні колір шкіри, ні стать не можуть негативно вплинути на творчий процес і якість роботи, а лише зіндивідуалити їх, надавши кінцевому творові власний стиль. Всім своїм творчим шляхом вона намагається довести, що жіноча книжка не гірша за чоловічу, чорний автор не менш талановитий за білого. Їхні роботи просто різні. Вони відмінні, ґрунтовані на специфічному світосприйнятті, але не гірші одна за одну. У романах Тоні Моррісон є не багато, не мало, а цілий світ. Окремий світ, який складає життя однієї людини, який одночасно є сумною історією одного етносу і жахливою іншого, а ще – це цілий незвіданий пласт культурного

Критика/Critique Kolo №12

94

розвитку. Це спроба передати білому читачеві те, що насправді відбувається у чорному суспільстві. Своїм колегамписьменникам вона відкрила дорогу у правдиву літературу – показала, що не варто боятись зачіпати делікатні історичні моменти, на яких і акцентована вся її увага. Нобелівська лауреатка пише про негаразди і специфіку існування чорного населення в Сполучених Штатах як в історичному контексті, так і сьогодні. Кожен її твір – це окремі маленькі специфічні суспільства зі своїми правилами, які можна об’єднати у незнану досі історію чорного населення американського континенту. Її літературний процес – це не просто розкопування історії шар за шаром, не просто дослідження африканської культури – це ще й натхнення і живі історії, почерпнуті в дитинстві від батька і з живих свідчень бабусі – колишньої рабині. Сама авторка зізнається, що творячи, вона спершу чує голоси своїх героїв, які вимальовують власний образ і ведуть свою історію. Але, щоб поселити цих героїв у певне середовище, потрібно спочатку «прожити» у ньому (хай і за допомогою інших книжок) самій. Для цього вона вивчає все, що можливо, про місцевість, історичні події, одяг, флору, фауну і навіть кліматичні умови тієї території, де житимуть самодостатні герої нового твору [5], яким, уже поселившись, буде що розказати світові. Мабуть, не просто так авторка чує ці голоси, адже написана нею доленосна «Улюблена» має своє реальне відображення в історії. Чорношкіра рабиня Маргарет Гарнер у 1856 році втекла в південний штат Огайо з Кентуккі разом із чоловіком і дітьми. Коли ж колишній хазяїн розшукав їх і приїхав, щоб повернути на свою ферму, вона перерізала горлянку дворічній дочці, аби та не росла в рабстві. Решту дітей і саму матір вдалося врятувати, потім Маргарет судили за псування приватної власності [3]. Не дивлячись на схожість з описаними в романі подіями, як не дивно, про цю реальну історію автор дізналась лише через кілька років після публікації «Улюбленої». Джерела 1. Енциклопедичний довідник «Лауреати Нобелівської премії. 1901 – 2001» // Видання ювілейне. – К.: «Український видавничий центр», 2001.

2. Интервью Т. Моррисон: «Во Франции мне никогда бы не дали работу» / Филипп Кост // L'Express, 23.04.2009.

3. Ксьондзик Н. Тоні Моррісон – та, яка вигадала правду / Наталія Ксьондзик // ЛітАкцент. – Режим доступу: http://litakcent.com 4. Моррисон Т. Интервью [Salon.Com, 02.02.1998]. – Режим доступу: http://noblit.ru/node/1207 5. Панова О. Между раем и адом: американская пастораль Тони Моррисон / Ольга Панова // «Иностранная литература» 2010, №7.

6. Улюра Г. А. Творчість Тоні Моррісон на тлі афроамериканської жіночої літератури. / Г. А. Улюра // Вісн. Житомир. держ. пед. ун-ту. – 2004. – № 16. – С. 182-186.

Ословлюючи минуле та себе (за романом Герти Мюллер «Гойдалка дихання»)

Нобелівська відзнака у літературі важлива не лише для самого митця як спосіб визнання його таланту світом, а й як така нагорода, що робить національну культуру та літературу лауреата відомою. В час глобалізації та розвитку технологій престижні премії привертають увагу людей до споконвічних цінностей та актуальних масштабних проблем. Так, німецькій письменниці румунського походження Герті Мюллер у 2009 році Нобелівську премію із літератури було присуджено за те, що «своєю зосередженістю в поезії і щирістю в прозі малює пейзаж знедолених». Сьогодні письменниці 61 і проживає вона у Німеччині. Її літературний дебют відбувся лише у 1982 році. Перша збірка німецькомовних оповідань була нещадно розкритикована. Проте згодом, саме завдяки таким суперечкам навколо імені Мюллер, публіка та читачі таки зуміли розгледіти її непересічний талант.

95 Kolo №12

Проаналізовано роман Герти Мюллер «Гойдалка дихання» у контексті прози тоталітарної тематики. Ключові слова: духовне та матеріальне, матеріальні речі як ідентифікація свого «я», ословлення історії, людське життя у тоталітарній країні.

Analysis of Herta Müller’s novel «Swing of breath» in the context of a totalitarian issues prose was made.

Keywords: spiritual and material, material things as the identification of your own «I», history, human life in a totalitarian country.

Критика/Critique

ЗЕЛЕНЮК Мар’яна

Критика/Critique Kolo №12

96

Сьогодні Герта Мюллер є авторкою близько 20 романів та повістей, а також понад 10 збірок поезій. Проблематика текстів різноманітна, проте роман «Гойдалка дихання», що і був номінований на Нобелівську премію, тематично пов'язаний із реальною сімейною історією самої авторки. Так, у 1945 році багато румунських німців були депортовані у СРСР, і мати Герти не стала винятком. П’ять років сім’я провела у трудовому таборі на території України. Про ці події письменниця згадує у післямові до роману: «Коли влітку 1944го Червона армія вже дійшла до глибокого румунського тилу, фашистського диктатора Антонеску заарештували та кинули до в’язниці. Румунія капітулювала і несподівано для усіх оголосила війну Німеччині, з якою вони до того моменту були спільниками. У січні 1945-го радянський генерал Виноградов від імені Сталіна поставив перед Румунією вимогу видати всіх німців, які проживають у країні для «відбудови» зруйнованого під час війни СРСР. Усі чоловіки та жінки віком від 17 до 45 років були відправлені на примусові роботи у радянські трудові табори. Оскільки це нагадувало про фашистське минуле Румунії, тема депортації довший час була табу. Про табори говорилося лише у родинному колі, з найбільш довіреними людьми, які самі пережили депортацію. Але навіть тоді це були самі лише натяки. Ці завуальовані розмови супроводжували все моє дитинство. Я не розуміла про що вони, але відчувала страх» [1, 282]. Безпосереднім матеріалом для написання роману стали спогади поета Оскара Пастіора, який свого часу у 18 років був депортований на схід України у трудовий табір. Роман планувався у співавторстві із письменником, проте Оскар Пастіор невдовзі помер. Про це Герта Мюллер згадує у своїй післямові до роману: «У 2001 році я почала записувати розмови з колишніми депортованими з мого села. Я знала і про те, що Оскар Пастіор теж був свого часу депортованим, тому розповіла йому про свій намір написати про це. Він зголосився допомогти мені своїми спогадами. Ми почали регулярно зустрічатися, він розповідав, а я записувала. Але незабаром у нас виникло бажання написати цю книгу разом. Коли у 2006 Оскар Пастіор раптово помер, у мене залишилося чотири зошити записаних від руки нотаток і кілька начерків до окремих розділів. Після його смерті я ніби закам’яніла. Особиста близькість із нотаток тільки підсилювала біль від втрати. Лише через рік я змогла примусити себе відмовитися від займенника «ми» і написати роман самостійно. Але без деталей про побут щоденного життя у таборі, розказаних мені Оскаром Пастіором, я ніколи б не змогла цього зробити» [1, 283]. До слова, Герта Мюллер неодноразово наголошувала, що її родинна історія протікає через Україну. Під час Євромайдану письменниця брала участь у пікетуванні на підтримку України в Берліні. А в одному з інтерв’ю свою позицію висловлює так: «Те, що відбувається на Україні, жахливо. Вже перший крок – анексія Криму – був неприйнятний. Але дестабілізація найбагатшого регіону країни триває. Путін веде антифашистську пропаганду, але його цінності характерні для крайньо правих. Він усюди бачить ворогів, тому, що кожен диктатор потребує ворогів, щоб мати можливість виправдовувати порушення прав людини. Путін – фахівець з дестабілізації: у нього є підготовлені співробітники, він виховує сепаратистів. По суті, він не хоче привласнювати Україну – він всього лише хоче дестабілізувати її настільки, щоб вона не могла

Критика/Critique

97 Kolo №12

вступити в ЄС. Це бридко» [2] . Та все ж повернемося до роману «Гойдалка дихання», адже крізь його призму можна знайти відповіді на чимало актуальних питань. «Усе, що я маю, завжди при мені. Або: все своє ношу з собою» [1, 3], - слова, що відкривають роман і стають однією із центральних тем твору. Та, власне, що ми розуміємо під цими словами? Сімнадцятирічний хлопець Леопольд Ауберг змушений покинути дім. Його вивозять на примусові роботи в Україну, та для нього самого це спосіб «вирватися з наперстка маленького містечка, де кожен камінь має очі» [1, 4]. «Замість страху, – пише головний герой, – я відчував якийсь затамований неспокій. А заразом і докори сумління, бо список, який доводив до відчаю моїх рідних, для мене був чимось цілком прийнятним. Вони хвилювалися, що зі мною на чужині станеться щось погане. А я хотів потрапити до місця, де мене ніхто не знає» [1, 4]. Із перших сторінок роману почуття головного героя розкриваються через контекст його родини. Проте бачимо, що ситуацію, яка склалася, він приймає як даність, як шлях, що є для нього приготовлений, і навіть як шанс змінити своє життя. Саме через постійні непорозуміння його сім’я є тим, що відштовхує Леопольда. І це насправді нелегке випробування виявляється для нього можливістю спалити всі мости (адже за час перебування в трудовому таборі Лео не напише додому жодного листа), підтвердити та довести собі самому свою інакшість, правильність власних рішень, розуміння самого себе. Водночас, читаємо далі: «Я носив усе, що мав. Але воно не було моїм» [1, 3]. Так пише Леопольд про свої особисті речі, які належали раніше його батькові, дідусеві, сусіду. Тож Лео навіть у матеріальних, побутових речах не міг реалізувати своїх бажань. Його «хочу» не бралося до уваги, натомість існувало багато заборон та умовностей. Власне, його зв'язок із рідними теж можемо назвати умовним. Родина Леопольда всілякими способами, хоча й несвідомо, забирає у нього право бути собою. Що ж виходить? Лео завжди носить при собі свої речі, та водночас усвідомлює, що вони не є його власністю. Яким сенсом людина у такій ситуації має заповнити слово «моє»? Наш герой заповнює його собою. Адже це єдине, що він має, єдине, у правдивість чого вірить. Проявляється це у його рішеннях, думках та поведінці, які трактуються як можливість наповнювати світ та життя навколо власною індивідуальністю. Час перебування у трудовому таборі диктує свої правила. Лео, відрікаючись від рідних, все ж залишається сам на сам із своїм «я». Проте обставини – важка праця, постійний голод та холод – піддають його випробуванням. Впадає у очі його прив’язаність до тих речей, які раніше його обтяжували. Прощальні слова бабусі, її віра у те, що він обов’язково повернеться, додають йому сили. Одяг рідних нагадує про домашній затишок, стає способом вижити. Лео починає віднаходити ті ниточки одкровення, що пов’язують його із рідними. Він починає ідентифікувати своє «я» через спогади про час, проведений у колі близьких людей. Адже людина, що залишається наодинці з собою, потрапивши у скрутні обставини в невідомій країні, змушена шукати у собі той міцний плацдарм, який триматиме її на цій землі та додаватиме сил. Силу у трудовому таборі забирає «янгол голоду». У канву твору він вписаний практично як окремий персонаж. Існує він усюди, пробирається у думки, не дає спокою, зводить із розуму. Метою Лео та інших стає вижити. Усе, що

Критика/Critique Kolo №12

98

вдається обміняти на їжу, належить віддати. Єдина річ, що залишається у нього – це шовковий шарф, подарунок, який хлопець отримав на Різдво і який дійсно є його неподільною власністю. Так, через матеріальні речі у романі відкривається духовність людини. Спостерігаємо, як у тексті слово «річ» поступово змінюється на «скарб», і така підміна значень для самого героя роману стає розгадкою, адже скарб – це вже поєднання і духовного, і матеріального. «Найбільший із моїх скарбів – це постійна потреба працювати. Це наслідок примусової роботи, але і рятівне коло», – проголошує вже наприкінці роману, по поверненні додому, Леопольд Ауберг [1, 280]. Звичайно, роки проведені у таборі змінили його. Повернення додому принесло нове відчуття – вдома його не чекали. У батьків народилася ще одна дитина, яку Леопольд вважав їхньою спробою почати усе спочатку. І вже на останніх сторінках роману з його уст звучить підсумок усього, що сталося: «Можливо, я отримаю свої п’ять украдених років назад у вигляді сповільненого

старіння. Але такого не трапилося, прощання плоті із тілом має інший відлік часу. Зсередини воно нудне, а зовні, на обличчі, блищить, ніби голод в очах. І говорить: – Ти все ще піаніно.

– Так, – відповідаю я, – піаніно, яке більше не грає». [1, с. 277]. Отож, нехай ці слова і будуть відповіддю на відоме запитання Теодора Адорно: «Як можна писати вірші після Освенціма?».

ПАМПУХА Валерія Розглянуто причину відмови Володимиру Набокову у Нобелівські премії. Зроблено порівняння робіт наступних нобелівських лауреатів. Ключові слова: Нобелівська премія, аморальність, шведська академія.

Cause of Vladimir Nabokov’s failure in receiving the Nobel Prize was reviewed. The comparison of next Nobel laureates’ novels.

Key words: the Nobel Prize, immorality, Swedish academy.

Лолита, свет моей жизни, огонь моих чресел. Грех мой, душа моя. Ло-ли-та: кончик языка совершает путь в три шажка вниз по небу, что бы на третьем толкнуться о зубы. Ло. Ли. Та Минулого року Шведська академія опублікувала списки номінантів на Нобелівську премію 1963 року. Також були оприлюднені пояснювальні записки і висловлювання членів Нобелівського комітету щодо кожного претендента. Як відомо, імена номінантів зберігають в таємниці протягом 50-ти років і півстоліття можна припускати все, що завгодно, – чому одного відхилили і дали премію іншому. Нас буде цікавити, чому Володимира Набокова не було удостоєно Нобелівської премії. Але, для початку, познайомимося з його життям та історією написанням роману «Лоліта». Народився Володимир Набоков у заможній аристократичній сім’ї російського політика. Російська, англійська та французька мови оточували

99 Kolo №12

Аморальна «Лоліта», Або світ відносних речей

Критика/Critique

Джерела 1. Мюллер Г. Гойдалка дихання / Герта Мюллер. – Харків, 2011.

2. Байяні А. Інтерв’ю із Гертою Мюллер «Європа обережно! Путін хворий минулим!» [Електронний ресурс] / Андреа Байяні // Газета «День». – 2014. – липень, № 14. – Режим доступу: http://www.day. kiev.ua/uk/news/140714-nobelivskiy-laureat-gerta-myuller-ievropa-oberezhno-putin-hvoriy-minulim

Критика/Critique Kolo №12

100

майбутнього письменника від народження, що дало йому можливість у майбутньому легко адаптуватися до навчання у Великій Британії та пізніше – до життя у Сполучених Штатах Америки. Революція 1917 року змусила родину Набокових виїхати до Берліна, де залишиться жити його сім’я, а майбутній письменник поїде вивчати французьку літературу до Кембриджу. Часті подорожі і переїзди не спонукали до придбання постійного помешкання, тож готелі та будинки знайомих письменників заміняли йому дім. Життєва подорож Володимира Набокова закінчилася в мальовничому місті Монтрьо, що знаходиться у французькій частині Швейцарії. Як пише сам Набоков у післямові «Про книгу, названу “Лоліта”», ідея роману народилася у кінці 1939 – на початку 1940 року, коли автор перебував у Парижі. Поштовхом до цього стало прочитання статті, у якій розповідалося про те, як мавпа з паризького зоопарку намалювала малюнок, де зобразила грати, за якими сиділа. Цей поштовх тематично ніяк не був пов’язаний з наступним ходом думок, однак в його результаті з’явилось оповідання «Чарівник» російською мовою. Але Набоков не був задоволеним власною роботою і спалив «Чарівника» невдовзі після написання. Та все ж початкова ідея не давала йому спокою. Через 9 років після «Чарівника» письменник знову береться за перо, але вже пише англійською. Основна тема, сюжетні лінії – все збереглось від знищеного оповідання, але річ почала набувати зовсім іншого вигляду, у неї «потай виросли кігті і крила роману». Досить часто Володимиру Набокову в інтерв’ю ставили питання, чи не шкодує він, що не спалив роман, адже хотів зробити це декілька разів, та відповідь письменника була незмінною: «Ні, я ніколи не буду шкодувати про “Лоліту”. Її написання було схоже на складання красивого завдання, складання і одночасно вирішення, тому що одне – це дзеркальне відображення іншого, все залежить від того, з якого боку дивитися».

Критика/Critique

101 Kolo №12

А тепер давайте повернемося до проблеми Нобелівської премії. Як зазначалося у коментарях членів Шведської академії, Набокова позбавили премії за аморальність. Найбільше виступав проти письменника постійний член академії Андерс Естерлінг: «Автор аморального і успішного роману “Лоліта” в будь-якому разі не може розглядатися в якості претендента на премію». Якщо зважити на те, що морально-етичні норми у Швеції закладають з дитинства, то претензії до Володимира Набокова можна було б зрозуміти, але вже наступного, 1964 року, премію вручають Жану-Полю Сартру (який, до речі, від неї відмовився, як від «буржуазної» штучки), що був не найвиднішою фігурою в справі повалення «буржуазної моралі», і працями своїми, і всім своїм волелюбним життям, разом з дружиною, Сімоною де Бовуар, скидав цю мораль наліво і направо. Цікаво, що 1972 році Володимира Набокова знову номінували на премію, цього разу Олександр Солженіцин, але знову невдало. Причину цієї відмови дізнаємося вже в 2022 році. Для того, щоб зрозуміти, що члени Шведської академії вважають аморальним, а що – ні, хочу привести деякі цитати з творів письменників, які, все ж таки, були удостоєні Нобелівської премії.

1. Жан-Поль Сартр, нобелівський лауреат 1964 р. («За багату ідеями, пронизану духом свободи і пошуками істини творчість, яка справила величезний вплив на наш час»):

«Люди. Людей треба любити. Люди достойні захоплення. Зараз мене знудить». «Той, хто надмірно любить дітей та тварин, любить їх на шкоду людству». «…Моє тіло вселяло мені огиду, тому що воно було землисто-сірого кольору і липке, і я не впевнений, що таку ж огиду мені не вселило би її тіло».

Критика/Critique

2. Габріель Гарсія Маркес, нобелівський лауреат 1982 р. («За романи і оповідання, в яких фантазія та реальність, поєднуючись, відображають життя і конфлікти цілого континенту»):

Kolo №12

102

«Вона збирала свій врожай саме на малолітніх, вони були її товаром у крамниці, у неї вони робили свій перший крок, потім вона вижимала з них сік до тих пір, поки вони не переходили до більш суворого життя дипломованих повій у відомий готель Чорної Еуфемії». «В день, коли мені виповнилося дев’яносто років, я вирішив зробити собі подарунок – ніч шаленого кохання з юною дівою».

3. Гюнтер Грасс, нобелівський лауреат 1999 р. («За те, що його грайливі та похмурі притчі освітлюють забутий образ історії»): «Напихаючи мене поясненнями, що не мають ніякого відношення до реального сексу, монашка з кухні посміхалася настільки ясною посмішкою, ніби вона сама була скляною і повсякденно переживала безсумнівне чудо. Ховаючи руки у своє захисне облачення, вона йшла з таким виглядом, ніби їй більше нема чого сказати». «…В полоні, коли мій співтабірник Йозеф, граючи зі мною в кості, намагався навернути мене в єдино істинну віру, я не тільки блюзнірствував на адресу Діви Марії, але перераховував йому всі знаряддя катувань, за допомогою яких люди обох статей мучили одне одного у славу Богоматері».

4. Маріо Варгас Льоса, нобелівський лауреат 2010 р. («За картографію структури влади і яскраві образи опору, повстання і поразки індивіда»): «Жінку треба хапати за волосся і жбурляти на койку. Щоб враз побачила всі зірки на небосхилі. Ось єдино вірний рецепт» . «Жінки – це щось приголомшливе, […] у них у всіх є те, чого у нас немає. Чи не піти нам з тобою в педерасти, Саваліта? Принаймні, будемо мати справу з тим, що доступно розумінню, а не з цими загадковими звірятками». «Ніздрі жінки лоскотав хлоп'ячий запах – запах футбольних битв, морозива і тягучки від Д'Онофріо, слух пестили дзвінкі переливи знайомого голосу. Донья Лукреція перестала вириватися, і Фончіто відразу заходився покривати її руки стрімкими дрібними поцілунками».

ДРОГОМИРЕЦЬКА Христина Розглянуто риси творчості Івана Буніна, Бориса Пастернака, Михайла Шолохова, Олександра Солженіцина та Йосипа Бродського. Висвітлено головні теми їхніх творів, особливості поетики. Також зосереджено увагу на проблемі інтерпретації цих авторів їх сучасниками і ними самими. Ключові слова: людина природна, поетичний імпресіонізм, візіонерство, інтелектуальна творчість, Нобелівська премія, творча свобода.

The features the works of Ivan Bunin, Boris Pasternak, Mikhail Sholokhov, Aleksandr Solzhenitsyn and Joseph Brodsky were analyzed. The main themes of their works, especially poetics were reviewed. Also attention was focused on the problem of interpretation of these authors by their contemporaries and by themselves.

Keywords: natural person, poetic impressionism, visionery, intellectual creativity, Nobel Prize, creative freedom.

«За строгу майстерність, із якою він розвиває традиції російської класичної прози» Я стремился обозреть лицо мира и оставить на нем чекан души своей І. Бунін Творчість Івана Буніна – це імпресіоністичне полотно. Застиглі пейзажі перенесені, на папір, динамічно змінюються перед очима читача. Він творить своєрідну поезію у прозі: «На ранней заре, когда еще кричат петухи и по-черному дымятся избы, распахнешь, бывало, окно в прохладный сад, наполненный лиловатым туманом, сквозь который ярко блестит кое-где утреннее солнце, и не утерпишь — велишь поскорее заседлывать лошадь, а сам побежишь умываться на пруд» [1]. Саме тому важко присудити йому маркер абсолютного реаліста, поза всяким сумнівом, він старався відобразити реальність правдиво, але через фільтр свого

103 Kolo №12

Особливості творчості російських лауреатів Нобелівської премії

Критика/Critique

Прочитавши твори інших нобелівських лауреатів, бачимо, що аморальність як така присутня всюди, питання лише в її концентрації. До того ж, аморальність «Лоліти», на мою думку, доволі дискусійна, адже в кінці читач розуміє, що Гумберт Гумберт справді кохав цю дівчинку. І хіба не один з нобелівських лауреатів, Ернест Хемінгуей, закликав писати правдиво? Так чому ж, якщо історія чийогось життя не вписується в рамки видуманої моралі, вона одразу стає недостойною? І як кохання може бути аморальним?

Критика/Critique

сприйняття. На підтвердження цього думка І. Бахтіна: «Изображаемый мир, каким бы он ни был, реалистичным и правдивым, никогда не может быть хронотопически тождественным с изображаемым реальным миром, где находится автор – творец этого изображения» [2]. Його художні колажі почасти не є бекграундом, використаним з метою продемонструвати асонанси чи дисонанси з емоціями головних героїв, вони незалежні, і це наштовхує на роздуми про те, що насправді важливо для автора. Можна привести приклад «важливості існування» у ще одного російського лауреата Нобелівської премії – Йосипа Бродського, який, власне, вважав, що людський індивід не є надважливим у цьому світі:

Kolo №12

104

«…не высказать ясней, что в самом деле мир создан был без цели, а если с ней, то цель — не мы» [3]. Можна також стверджувати, що, дотримуючись такого неписаного правила, автор прокламує через природу свої символічні уявлення, і тому вона часто набирає ознак живої істоти, такого собі ідейного Франкенштейна. Щодо самих людей, то тут трагедія людини набуває космічного значення, цікаво також те, що часто вона нагадує коротку сентенцію, щось на кшталт «еврики» серед панорамного пейзажу. Автор дуже вправно керує емоціями читача, демонструє свою картину під різними кутами зору: то ми бачимо все, що відбувається очима маленької Тані, в однойменному оповіданні, то нахмуреного Павла Антоновича, то самого автора як коментатора, і саме йому відведена роль з підведенням підсумків. Часто роль жінки, жіночого персонажа у творчості Івана Буніна – це роль істоти, наділеної наївністю і водночас силою. Оля – головна героїня «Легкого дихання» – трагічний персонаж. Це не новаторська дівчинка з ведмедиком Віктора Домонтовича,

«Он еще с гимназических лет мечтал о прозе, о книге жизнеописаний, куда бы он в виде скрытых взрывчатых гнезд мог вставлять самое ошеломляющее из того, что он успел увидать и передумать. Но для такой книги он был еще слишком молод, и вот он отделывался вместо нее писанием стихов, как писал бы живописец всю жизнь этюды к большой задуманной картине» [5]. Творчість Бориса Пастернака, та й сама особистість письменника після виходу у світ роману «Доктор Живаго» зазнала так званої суспільної анафеми. Борис Пастернак – людина, якій присудили Нобелівську премію і яка стала простим заручником боротьби двох світів, так званого капіталістичного і радянського, в результаті був змушений відмовитися від цієї нагороди. Промовистими його слова: «Я пропал, как зверь в загоне. Где-то люди, воля, свет, А за мною шум погони, Мне наружу ходу нет. <…> Что же сделал я за пакость, Я убийца и злодей? Я весь мир заставил плакать Над красой земли моей» [6]. Читаючи його поетичний доробок, зустрічаєшся з високоінтелектуальним автором. Його поетичний світ цілісний. Він не розділяє світ природи і матеріальний світ людини. Використовуючи багатство стилістичних троп, він наділяє людськими рисами природні явища і навпаки. Поет вправно жонглює рідковживаними словами, художніми, міфологічними, біблійними образами, персонажами, взятими з різних літератур:

Критика/Critique

«За значні досягнення в сучасній ліричній поезії, а також за продовження традицій великого російського епічного роману»

105 Kolo №12

вона більше нагадує Лоліту Володимира Набокова. У ній самій причина і наслідок гріха. Її уявлення про справжню жінку здаються кумедними: «… Черные, кипящие смолой глаза, — ей-богу, так и написано: кипящие смолой!

— черные, как ночь, ресницы, нежно играющий румянец, тонкий стан, длиннее обыкновенного руки, — понимаешь, длиннее обыкновенного! — маленькая ножка, в меру большая грудь, правильно округленная икра, колена цвета раковины… Легкое дыхание! А ведь оно у меня есть, — ты послушай, как я вздыхаю, — ведь правда, есть?» [1]. Ця маленька жінка старається жити за вищеописаними канонами допоки «это легкое дыхание снова рассеялось в мире, в этом облачном небе, в этом холодном весеннем ветре» [1]. Люди, яких зображає автор, – це індикатори справжньої слов’янської душі, яка красиво страждає: «Трагизм возвышает человека над будничностью, повседневностью. В этом большая радость и освобождение души, – ибо в «трагизме дух человека (его свободное самосознание) сознает свое высшее достоинство, свою независимость и свободу от низших ступеней бытия, от слепой природы и природной необходимости. Этого не знает низшая тварь, и этого не понимает материализм» [8].

Критика/Critique

«В трюмо испаряется чашка какао, Качается тюль, и – прямой Дорожкою в сад, в бурелом и хаос К качелям бежит трюмо» [6].

Kolo №12

106

М. Горький писав з цього приводу Б. Пастернаку: «Много изумляющего, но часто затрудняешься понять связи ваших образов и утомляет ваша борьба с языком, со словом». І ще : «Иногда я горестно чувствую, что хаос мира одолевает силу вашего творчества и отража¬ется в нем именно как хаос, дисгармонично». Б. Пастернак відповідав: «Я всегда стремился к простоте и ни¬когда к ней стремиться не перестану» [10]. Щодо славнозвісного роману, який викликав неймовірний резонанс, то він написаний з такою самою віддачею, як і вірші письменника. Це живописна мова, багата стилістика, парадоксальні та глибокі думки, цікавий сюжет, що передає основний задум автора – створити своєрідний щоденник Юрія Живаго, людини поетичної і тонкої, вільної духом, і власне цей дух хоче розчавити під своїми рейками поїзд зголоднілої, грубої думки під приводом рівноправ’я. Та й навіть це не суттєво, все, чого прагне головний герой – це просто жити: «Мне невероятно, до страсти хочется жить, а жить ведь значит всегда порываться вперед, к высшему, к совершенству и достигать его» [5]. Борис Пастернак своїм поліфонічним і різностороннім дослідженням епохи став у свій час таємним файлом, прагнучи відкрити свою людину, чуттєву: «Во всем мне хочется дойти До самой сути. В работе, в поисках пути, В сердечной смуте…» [6]. Будучи лауреатом Нобелівскої премї, на прес-конференції в Парижі Михайло Шолохов заступився за Бориса Пастернака, коли сказав, що роман «Доктор Живаго», виданий у багатьох країнах, варто було спочатку надрукувати у своєму домі, а не обливати незаслуженими помиями. «За художню силу й цілісність епосу про дінське козацтво в переломний для Росії час» Шолохов як художник – епік своєї епохи, епік, що мислить єдиним образом, образом народу. Народу у боротьбі. Всі герої Шолохова, попри яскраво

Критика/Critique

107 Kolo №12

окреслені індивідуальності, є виразниками народної душі, саме там вони черпають свої сили: «Нет, не только во сне плачут пожилые, поседевшие за годы войны мужчины. Плачут они и наяву. Тут главное – уметь вовремя отвернуться. Тут самое главное – не ранить сердце ребенка, чтобы он не увидел, как бежит по твоей щеке жгучая и скупая мужская слеза...» [9]. Автору не властивий високопарний героїзм: «…Казаки Шолохова проще, реалистичней. Они менее веселы, мало героичны, но необычайно сильны неукротимостью своего духа степняков, хотя их насильно угоняют на фронт. <...> Важно отметить, что горизонт писателя выше горизонта его героев. Вот почему его роман является выдающимся изображением психологии русского народа, свершившего революцию. <...> "Тихий Дон" – это великолепный этнографический и исторический документ эпохи, гремящий на весь мир» (Ф. Шюберг, стаття «Казацкий роман»). Автор робить нариси, своєрідний репортаж з місця подій, тому його оповідання – це реалістичні історії з життя: «Свидетельством величия романа Шолохова является и то, что он не выдумывает своих врагов и героев, а живописует их из своей жизни. Это исповедь человеческая» (С. Альгрен. Стаття «О русской прозе»). Сама ж персона автора відходить у тінь, за куліси читацького сприйняття, як писав Ролан Барт: «То же стремление скрыть художника и раскрыть предмет его искусства – в то время как на Западе искусство слишком часто лишь румяна, маска на лице действительности» (Р. Роллан. Стаття «О роли писателя в современном обществе»).

Ще одною особливістю письменника є те, що його мова дуже проста, не така поетизована, високостилістично смачна, як у його попередніх російських колег у Нобелівському списку. Попри багатосторінковий обсяг його творів, вони приковують вашу увагу з першої сторінки і не відпускають до останнього слова. Він уникає низькопробної сентиментальності: «Шолохов представляет людей и события так, как дает их жизнь, и его заслугой является то, что читатель переживает за судьбы героев и верит, что революция должна была наступить и что она пустила глубокие корни» (В. Борек. Стаття «О “Тихом Доне”»). Михайло Шолохов своєю творчістю робить спробу осмислення духовної основи народного буття.

Критика/Critique

«За силу епічних оповідань, у яких він дотримується традицій російської літератури»

Kolo №12

108

Якщо творчість Михайла Шолохова не зазнала утисків тодішньої влади, то творчість ще одного російськомовного лауреата Нобелівської премії Олександра Солженіцина перебувала за прожектором популярності сильних світу сього. Які ж характерні риси творчості цього автора? Він, як і М. Шолохов, змальовував свою епоху, та поки перший робив акцент на героїзмі, любові до батьківщини, то другий – на суперечливості людської природи та важливості праці. Його герої, по суті біографічні, – це колишні несправедливо засуджені страшною епохою в’язні концтаборів. Автор пише свою епопею, виражає свою точку зору, реалістично змальовуючи дійсність. Навіть Генріх Бьолль, що приютив О. Солженіціна після від’їзду, сказав, що він викрив не тільки ту систему, яка зробила його вигнанцем, але й ту, куди його вигнали. У своїх творах «Бодался теленок с дубом», «Раковый корпус», «Матренин двор », «Один день Ивана Денисовича» він передає строкатість людської свідомості, вона не є абсолютом добра чи зла, вона постійно коливається, як маятник. Найкраще висловився про суперечливість характеру російської людини М. Горький: «Люди пегие — хорошие и дурные вместе» [11]. О. Солженіцин не возвеличує своїх героїв, вони представляють собою вічних трудівників, простих людей, ми ніколи не знаємо, про що насправді вони думають, ми йдемо дороговказами, які залишив автор. Майже вкінці він наче підводить висновок, додає останні штрихи до образу Матрьони у «Матрьониному дворі»: «Не понятая и брошенная даже мужем своим, схоронившая шесть детей, но не нрав свой общительный, чужая сестрам, золовкам, смешная, по-глупому работающая на других бесплатно, — она не скопила имущества к смерти.<…>

Напевне, вищою цінністю будь-якої людини, а письменника чи поета зокрема, звісно, є свобода. І таку свободу може собі дозволити людина внутрішньо сильна. Чи був такою особистістю поки що останній російськомовний лауреат Нобелівської премії Йосип Бродський, можна з’ясувати на основі його поетичного доробку. Олександр Солженіцин звинувачував поета у «скептико-іронічному та епатажному тоні». Він вважав, що вірші Бродського «не проймають серце», спирався на їх складність та відчуженість від читача: «Чего не встретишь нигде в сборнике – это человеческой простоты и душевной доступности». Висновки, які робить О. Солженіцин, вкрай невтішні: «От поэзии его (Бродского — О. Г.) стихи переходят в интеллектуально-риторическую гимнастику» і «этот эффект усиливается от столь же устойчивого, сквозного мировосприятия автора: он смотрит на мир мало сказать со снисходительностью — с брезгливостью к бытию, с какой-то гримасой неприязни, нелюбви к существующему, а иногда и отвращения к нему» [7].

Критика/Critique

«За авторську всеосяжність, насичену ясністю думок і поетичністю»

109 Kolo №12

Все мы жили рядом с ней и не поняли, что есть она тот самый праведник, без которого, по пословице, не стоит село» [12]. Змальовуючи побут, панораму концтабору в «Одному дні Івана Денисовича», він не акцентує на якихось жахах, на відчаї, надломленості свідомості, втраті особистості, Солженіцин знову ж таки наголошує на ролі трудівника. Його герой здатен навчати. Це не байдужий до всього екзистенціаліст Ж.-П. Сартр чи А. Камю, що сидить, умовно кажучи, біля якоїсь міфічної вежі, складаючи занепадницькі вірші, це Сізіф, що з якоюсь метою підіймається на вершину і спускається вниз. Щось схоже можна відшукати і в українських сучасних письменників, зокрема Тарас Прохасько в одному зі своїх есеїв у збірці «FM Галичина» розповідає про важливість фізичної праці. Таким чином Олександр Солженіцин, як літописець, закарбовує життя не центральних постатей епохи, він аналізує, зводить фокус своєї уваги на людях, індикаторах сильних, моральних рис, сірих, непомітних, здавалося б, на перший погляд.

Йосип Бродський надає російській поезії нового звучання, змінює її обличчя. Перед нами тепер – поезія з метафізичною суттю, ускладнена метафоричними образами, символами, геометричними теоріями, інтелектуально глибока, іронічна, парадоксальна, афористична, іноді евфемістична. Автор жертвує часто формою, але ніколи не змістом, тобто для нього головне – передати ідею, чи міріади ідей:

Критика/Critique

«Вот скромная приморская страна. Свой снег, аэропорт и телефоны, свои евреи. Бурый особняк диктатора. И статуя певца, отечество сравнившего с подругой, в чем проявился пусть не тонкий вкус, но знанье географии» [3].

Kolo №12

110

Йому характерне відчуження, фактична смерть авторського «я». Бродський не хоче бути сентиментальним чи набридливим і тому знищує у своїх віршах першу особу однини. Все це робиться для того, аби досягнути свободи в описі навколишнього світу, забрати ті моменти, які заважають розумінню. Це ще називається відстороненням – здатністю побачити знайомий чи незнайомий феномен під трохи зміненим кутом зору: «И. Бродский этап за этапом делает поэзию все более отчужденной от мира. Его стихи зажаты в некий абсолют образа, абсолют одиночества, абсолют совершенства» [4]. Йосип Бродський, як Платон ХХ століття, вважав, що речі течуть і змінюються, але світ не зникає, отже, в основі речей лежать ідеальні незмінні сутності. Їх не можна побачити чи осягнути розумом, адже розуміючи сутність речей, ми можемо впізнати їх у змінних образах. Ідеї як зачіпки від сприйняття речей до їх осмислення. Єдина риса, яка з’єднує всі ці п’ять різних світоглядів, що удостоїлися честі стати лауреатами Нобелівської премії, – це мова, якою вони творили. Всі вищезгадані автори демонструють світу свою епоху – ХХ століття, – свою культуру, але з різних точок зору, немовби з різних вершин прокламують свої істини. Таким чином витворюючи багатолиций образ російської людини. І їхня поліфонічність збагачує фонд світової літератури. ДЖЕРЕЛА 1. Бунин, И.А. Собр. соч. Текст.: в 8 т. / И.А. Бунин. – М.: Моск. рабочий, 1993-2000. – Т. 1-8.

2. Бахтин, М.М. Литературно-критические статьи Текст. / М.М. Бахтин.– М., 1986. – 445 с.

3. Бродский И. Стихотворения и поэмы: В 2 т. / сост. и прим. Л. Лосев. — СПб.: Пушкинский дом, 2011.

4. Кублановский Ю. Поэзия нового измерения // Новый мир. – 1991. – №2 . – С. 65. 3 5. Пастернак Б. Доктор Живаго: Сб. М., 1990.

6. Пастернак Б. Л. Стихотворения и поэмы: В 2-х т / Сост., подг. текста и примеч. В. С. Баевского и Е. Б. Пастернака. — 3-е изд. — Л.: «Советский писатель», 1990. — (Библиотека поэта. Большая серия). — 100 000 экз.

7. Солженицын А. Иосиф Бродский — избранные стихи. Из "Литературной коллекции" // Новый мир. 1999. № 12. С. 180.193.

8. Сан-Франциский (Шаховской) Иоанн Смысл трагизма // Он же. Избранное. – Петрозаводск, 1992.

– С. 471.

«Скоро кончится век, но раньше кончусь я» Йосип Бродський: поет, який завжди стверджував, що життя – це гра, а виходити з кімнати – помилка

Критика/Critique

9. Шолохов M. – Лениздат, Команда А, 2014 г.

10. AllSoch.ru [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://stavcur.ru/sochinenie_po_literature/1438. htm 11. Теория литературы: Анализ художественного произведения [Электронный ресурс] // Лингвокультурологический тезаурус «Гуманитарная Россия». – Режим доступа: http://www.philol.msu. ru/~tezaurus/library.php?view=d&course=3&raz=2&pod=2&par=2 12. Солженицын А. Матренин двор [Электронный ресурс] / Александр Солженицын // RuLit. – Режим доступа: http://www.rulit.net/books/matryonin-dvor-read-132900-1.html

111

Розглянуто основні періоди творчості Бродського крізь призму його біографії. Проаналізовано філософію, тематику та стиль поетики. Ключові слова: Бродський, Нобелівський лауреат, поет, філософія, любов, режим, еміграція.

The main periods of Brodsky’swork through the prism of his life. The philosophy, themes and style of poetics were analyzed.

Keywords: Brodsky, the Nobel Prize-winning poet, philosophy, love, regime, emigration.

Йосип Бродський – монументальна фігура світової культури. Радянський поет, який жив чи не в найбільш нудний та закритий час режиму, коли гучні трагедії начебто й лишились позаду, але спокійно дихати ніхто команди не давав. Він все ж таки зміг прославитись, спершу на Заході, а вже аж потім на батьківщині, переживши психлікарню та вислання; вирвався, хай і проти власної волі, за межі залізної завіси, попрацював викладачем в американському університеті, пережив кілька операцій на серці, спалив незліченну кількість цигарок та списав величезну кількість паперу. І на додаток, так, між іншим, отримав Нобелівську премію. Хоча поети, як відомо, люди творчі, навіть вони рідко можуть повністю абстрагуватись від реальності, в якій змушені існувати. Так, творчість Бродського неможливо охопити цілком, не зачіпаючи його життєвих поневірянь, які, до слова, є досить цікавими і певною мірою визначальними. Можна навіть

Kolo №12

ЗАДОРОЖНИЙ Данило

Критика/Critique

сказати, що саме удари долі і «зробили біографію нашому рудому», як казала Ахматова, коли над поетом вівся славнозвісний кафкіанський суд. Але про все по порядку. Бродський народився 1940 року в Ленінграді. До слова, якраз тоді поет з матір’ю переживали блокаду і війну, тож дитинство Іосі проходило без батька, який був морським офіцером і повернувся додому лише в 1948 р. Хоча поет ніколи не спекулював темою війни, саме місто та простір, у якому зростав хлопчик, сильно вплинули на його творчість. Унікальна архітектура Петербургу, яка відносно мирно співіснувала з заводами, болотами та сірим радянським несмаком, витворює зображальний стиль побудови віршів Бродського, його метафори та порівняння, його алюзії та римовані фотонариси з заглибленням у себе через зовнішній світ. Безліч віршів просякнуті темами рідних місць, які формували стиль, смак, погляд та архітектоніку поетики, що стає очевидним з наступних рядків:

Kolo №12

112

Холод меня воспитал и вложил перо в пальцы, чтоб их согреть в горсти. *** Я родился и вырос в балтийских болотах, подле серых цинковых волн, всегда набегавших по две, и отсюда – все рифмы, отсюда тот блеклый голос, вьющийся между ними, как мокрый волос; если вьется вообще… (З циклу «Часть речи» 1975-1976 рр.) Не скінчивши школи, ледь дійшовши до 8 класу, Йосип покинув навчання і пішов працювати фрезерувальником на завод. Почасти тому, що хотів матеріально підтримати сім’ю, а почасти – бо мав проблеми в школі через своєї інтуїтивне неприйняття соціалістичних умов та реалій. Серед спогадів дитинства поет відзначав той, коли у 1953 р. помер Сталін і всю школу зібрали в актовому залі. Якоїсь миті вчителька, видряпавшись на сцену, перейшла на істеричні крики: «На коліна, на коліна!». Бродський не розумів, чому всі довкола не просто слухаються, а ще й непідробно плачуть та голосять. Навіть в шкільному віці ставлення майбутнього поета до офіційної влади було дещо нонконформістським. Насправді, ким і де він тільки в ті часи не працював: в котельні, сторожем на маяку, навіть в морзі – анатомував трупи, бо загорівся бажанням стати лікарем. Але перейшло. Приблизно

… Подходит друг, и мы базлаем с другом. Он говорит мне: Как ты, Иванов? А как я? Я молчу. И он с испугом Зайди, кричит, взглянуть на пацанов. Их мог бы сделать я ей. Но на деле их сделал он. И точка, и тире. И я кричу в ответ: На той неделе. Но той недели нет в календаре…

(1969-1970 рр.) Проте Бродський присвячував Маріанні сповнені кохання та туги вірші до кінця свого життя, навіть після остаточного розриву й еміграції за океан: Я был только тем, чего ты касалась ладонью, над чем в глухую, воронью ночь склоняла чело.

Критика/Critique

113 Kolo №12

в той час Бродський почав багато читати: все, що потрапляло під руку, від поезії до філософії. Він навіть самотужки вчив польську та англійську мови. Свої перші вірші почав писати у 18 років, під враженням від газетних публікацій поета Бориса Слуцького. В 1959 р. познайомився з такими в майбутньому відомими людьми, як Булат Окуджава, Сергій Долватов та Євгеній Рейн, який став йому вірним другом та вчителем на все життя. В 1960 р. відбувся перший публічний виступ поетів «ленінградської школи» – не сказати, що тріумф, а радше скандал, пов’язаний з прочитанням вірша «Єврейський цвинтар». Згодом, в 1961 р., Рейн запропонував Бродському познайомитися з Ахматовою. Це одна з тих доленосних зустрічей, про яку Йосип все життя говорив з вдячністю та любов’ю. Але на той час він здивовано відповів: «А що, вона ще жива?». Ахматова ж всіляко підтримувала, вчила та допомагала групці поетів, яких після її смерті стали називати «Ахматовськими сиротами». Таким чином почався перший період творчості поета. По суті, тільки становлення, пошуки та експерименти. Приблизно від 1960-го до 1966-го. Саме в ці роки з поетом траплялися вирішальні для його творчості речі. Йосип, попри гаркавість та єврейське походження, був надзвичайно харизматичною особистістю, тому з жінками у нього ніколи не було проблем. Але, як то часто буває, найшла коса на камінь, – і він закохався в художницю Маріанну Басманову. Саме «М.Б.» присвячена майже вся інтимна лірика Бродського – величезний пласт віршів, тих, які вчать напам’ять і цитують, заздрячи жінці, до якої говорили «такими» словами. Хоча Бродський і Басманова закрутили роман, це не завадило Маріанні провести новорічну ніч з другом Йосипа, поетом Дмитром Бобишевим, що знайшло своє відображення у наступних рядках:

Критика/Critique

Я был лишь тем, что ты там, снизу, различала: смутный облик сначала, много позже – черты. <…> Так, бросаем то в жар, то в холод, то в свет, то в темень, в мирозданьи потерян, кружится шар.

(1981 р.)

Kolo №12

114

В той же час на поета було організовано цькування. Не сказати, що Бродський був противником влади та революціонером. Дослідники сходяться, що хтось з мінімальною дрібкою влади просто хотів познущатися, так би мовити, «засадити» поета. Бродського арештували за дармоїдство – серйозне обвинувачення на той час. В камері у нього вперше трапився серцевий напад – відтоді проблеми з серцем турбували поета до кінця життя. Але він ніколи не припиняв курити – попри абсурдність ситуації, куріння було для нього рятівною в психологічному плані звичкою. Суд над Бродським був воістину кафкіанським. Свідки починали свої свідчення словами: «Я з Бродським особисто не знайомий, але…». Це перегукування з процесом над Пастернаком, де часто лунала фраза: «Я роман Пастернака не читав, але засуджую». А коли Бродського питали: «З чого Ви взяли, що Ви поет? Ви хіба вчились на поета?», він здивовано відповідав: «А хіба цьому вчать? Я думаю, це від Бога». Відтак, Йосипа засудили до 3 років заслання в російську «глубинку» на примусові роботи. Як не дивно, але Бродський згодом називав цей час вислання найкращим періодом свого життя. Він зміг нарешті повністю поринути у літературу, відпочити від міста з метрополією та

інтригами, спостерігати величну природу, яка часто ставала тлом його віршів. Саме тут він повністю сформувався як поет, читаючи запоєм світову літературу та найбільше виокремлюючи англо-американського поета У. Х. Одена, з яким пізніше познайомився особисто:

Как странно Горчакову говорить безумными словами Горбунова! *** Проблему одиночества вполне решить за счет раздвоенности можно. Отчаянье раскачивает мне, как доску, душу надвое, как нож, но не я с ним остаюсь наедине. А если двоедушие безбожно, то не дрова нуждаются в огне, а греет то, что противоположно.

(1965-1968 рр.) Така собі психоделічна притча про те, як витримати самотність, коли потяг до людей нездоланний, але контакт і розуміння – просто неможливі, а довкола – абсурд та несправедливість. Особливістю творчого спадку Бродського є великі вірші. У своїй творчості поет часто бував багатослівним, дещо бароковим. Одну просту думку він розвивав через численні метафори, алюзії, строфи, рядки та цикли. Показовим у

115 Kolo №12

Ще один карколомний досвід поета – перебування в психлікарні. Про цей досвід він згадував так: «Русский человек сильно ошибается, когда считает, что психбольница лучше, чем тюрьма. Помню, в первую ночь мой сосед покончил жизнь самоубийством – вскрыл себе вены. Я просыпаюсь, а вокруг все бегают, суетятся. Или вас, например, могли просто посреди ночи закутать в простыни и окунать в холодную ванну. А потом оставить сушить возле горячей батареи. А в самой архитектуре было что-то странное – то ли потолок был ниже обычного, то ли кровати слишком большие. На лицо – умышленное искривление пропорций, чтобы давить на мозг пациентов». Цей досвід переріс згодом у відому поему «Горбунов и Горчаков». Тло – психіатрична лікарня, а сюжет розгортається довкола двох головних персонажів. Окрім біблійних алюзій, які знаходили дослідники, головною темою поеми є проблема самотності та роздвоєння особистості. Горбунов та Горчаков – ніби дві діаметрально протилежні особистості, проте такі ж нероздільні та взаємозалежні, як півкулі головного мозку. Можливо, це шизоїдне роздвоєння особистості якогось хворого. Обидва персонажі мають яскраво виражені характери, знаходяться в постійній конфронтації, але постійно згадують одне про одного, коли їх розлучають.

Критика/Critique

… Он был мой Север, Юг, мой Запад, мой Восток, Мой шестидневный труд, мой выходной восторг, Слова и их мотив, местоимений сплав. Любви, считал я, нет конца. Я был не прав… (Вірш Одена, перекладений Бродським, 1994.)

цьому плані є римоване полотно «Велика елегія Джону Донну» з трансовим речитативом та простим кошторисом предметів: Джон Донн уснул, уснуло все вокруг. Уснули стены, пол, постель, картины, уснули стол, ковры, засовы, крюк, весь гардероб, буфет, свеча, гардины.

Критика/Critique

І через такі от змалювання сну речей Бродський доходив до метафізичних роздумів чи звертань:

Kolo №12

116

Нет, это я, твоя душа, Джон Донн. Здесь я одна скорблю в небесной выси о том, что создала своим трудом тяжелые, как цепи, чувства, мысли.

(1963 р.) Поема «Ісак та Авраам» – ще один великий вірш, де, окрім тих же ж релігійних сюжетів, до яких поет звертався доволі, часто присутні майстерні текстові махінації, повтори та спіралі, з допомогою яких автор розкриває відому біблійну історію. "Эй, Исаак. Чего ты встал? Идем же". Кто? Куст. Что? Куст. В нем больше нет корней. В нем сами буквы больше слова, шире. "К" с веткой схоже, "У" – еще сильней. Лишь "С" и "Т в другом каком-то мире. У ветки "К" отростков только два, а ветка "У" – всего с одним суставом. Но вот урок: пришла пора слова учить по форме букв, в ущерб составам. "Эй, Исаак!" – "Сейчас, иду. Иду".

(1963 р.) Великі вірші стали невід’ємною частиною поетики Бродського: теми і мотиви, образи та архетипи саме його мислення часто перетікають з вірша у вірш, осмислюються та переосмислюються, руйнуються та вибудовуються заново. Згадуються та забуваються. Після напруженого періоду заслання Бродський повернувся цілком сформованим і дорослим поетом. Він і далі карколомно багато читав і писав, та проте тепер був уже більш-менш стабільним у плані працевлаштування. Принаймні, обвинувачення в «тунєядстві» йому більше не загрожували. Але в 1972 поета було примусово вислано закордон. Зрозумівши, що з батьківщини його справді виганяють навічно, Бродський вирішив йти ва-банк і грати по-крупному – він поїхав в Європу, а згодом переселився в Америку. Як не дивно, але поетові тяжко було прощатися з такою вітчизною – якою б вона не була і як би з ним не поводилась. Про що свідчить його безнадійний лист Брежнєву: «Уважаемый Леонид Ильич, покидая Россию не по собственной

Багато хто закидав Йосипу шовінізм. Але навряд саме жовчна ненависть до України стала рушієм створення цього «звернення». Бродський, «гражданин второсортной эпохи», як і його співвітчизники, болісно переживав розпад могутньої імперії СРСР. Переїзд в Америку закрив Бродському шлях додому, але водночас відкрив перед ним усі інші двері. Вже відомий на Заході, де і виходила основна частина його творів, через сумнозвісний суд Бродський зайняв посаду «запрошеного поета» (poet-in-residence) Мічиганського університету, викладаючи російську літературу. Тепер його життя протікало відносно спокійно. Більше ніяких переслідувань, ніяких психлікарень та голодування. Йосип почав завойовувати популярність не лише своїм минулим, але й своїм теперішнім – передовсім есе

117 Kolo №12

…Прощевайте, хохлы, пожили вместе – хватит! Плюнуть, что ли, в Днипро, может, он вспять покатит, брезгуя гордо нами, как скорый, битком набитый кожаными углами и вековой обидой.

(1994 р.)

Критика/Critique

воле, о чем Вам, может быть, известно, я решаюсь обратиться к Вам с просьбой, право на которую мне дает твердое сознание того, что все, что сделано мною за 15 лет литературной работы, служит и еще послужит только к славе русской культуры, ничему другому. Я хочу просить Вас дать возможность сохранить мое существование, мое присутствие в литературном процессе. Хотя бы в качестве переводчика – в том качестве, в котором я до сих пор и выступал…» і так далі по списку. Дослідники пояснюють це складом мислення Бродського. Він був імперіалістом і, мабуть, куди більше «русским человеком», аніж більшість «справжніх» росіян, бо відчував щиру прив’язаність до рідних місць. Що б з ним не робила влада, що б не робив державний апарат – це був його край, його землі, його території. Тому не слід сприймати всерйоз і за образу вірш «На независимость Украины»:

Критика/Critique

переважно англійською мовою, а також новими віршами, участю у поетичних вечорах та освітньою діяльністю. Закономірним наслідком всього стала Нобелівська премія. У 1987 р. радянський поет в еміграції Йосип Бродський проголосив нобелівську промову російською мовою і став наразі останнім лауреатом з Росії. Перед ним Нобеля за літературу отримували Бунін, Пастернак, Шолохов, Солженіцин. Стосовно російських лауреатів завжди були певні суперечності та інтриги. Багато хто вважає, що Нобелівська премія політично заангажована, і письменники отримували її не стільки за творчі успіхи, скільки за певні побічні життєві обставини, обіграти які Нобелівською премією було зручно «комусь на Заході». Але це вже зовсім інша історія. Оглядаючи творчість Бродського в широкому сенсі, можна виділити кілька основних тем. Одна з них – це пам’ять, спогади, занурення в себе та своє минуле:

Kolo №12

118

Я сижу у окна. Вспоминаю юность. Улыбнусь порою, порой отплюнусь. Бродський намагався певним прустівським способом повернутися назад у часі, карбуючи спогади в римах на аркушах паперу. Ще одна провідна тема – це, як не дивно, любов. Цитуючи Жадана: «Що ж це за вірші такі, без любові?». А письменник Дмитро Биков на запитання: «Як зрозуміти чи полюбити Бродського?», відповів: «Закохайтесь в негарну дівчину. Закохайтесь нещасливо кілька разів. Бродський – це поет, який вчить, як любити себе в поразці. Як милуватися цією поразкою. Як на поразках робити себе і кар’єру, витягати з тих поразок все найкраще, що вони можуть запропонувати». Любов, переважно нещаслива, біль та розчарування, усмішки та поцілунки, одяг та кімнати проходять віршами Бродського з гіркою іронією та завершеністю, певною «крапковатістю»: Она надевает чулки, и наступает осень; сплошной капроновый дождь вокруг. И чем больше асфальт вне себя от оспин, тем юбка длинней и острей каблук. Крім того, безліч віршів Бродського пронизані філософськими роздумами над банальностями та гіркими істинами життя, над історією світу, чи над екзистенційною самотністю людини: Там, наверху услышь одно: благодарю за то, что ты отнял все, чем на своем веку владел я. Ибо созданное прочно, продукт труда есть пища вора и прообраз Рая, верней – добыча времени: теряя (пусть навсегда) что-либо, ты не смей кричать о преданной надежде…

Йосип Бродскький помер 1996 року від інфаркту. Серце зупинилось несподівано, мертвого поета знайшли одягненим, на столі перед ним лежала відкрита книга з грецькими епіграмами. Поховали його у Венеції, яку він безмежно любив, на цвинтарі Сен-Моне. А ось одні з останніх рядків, написаних поетом і опублікованих посмертно:

АНЖЕЛЮК Софія Здійснено огляд роману Орхана Памука «Сніг». Акцентовано увагу на сильних та слабких моментах у тексті. Ключові слова: політичний роман, Ка, жителі Карсу, дівчата-самогубці, зрада.

The survey of Orhan Pamuk’s novel «Snow» was made. Attention is focused on the strong and weak moments in the text.

Keywords: political novel, Ca, residents of Kars, suicidal girls, betrayal.

«Сніг» – «перший і останній політичний роман» Орхана Памука. Тим не менше, Нобелівську премію з літератури у 2006 році йому було присуджено саме за те, що він автор, який «у пошуках меланхолійної душі рідного міста знайшов нові символи для зіткнення і переплетення культур». Роман суперечливий, як і безліч дискусій довкола присудження премії Памуку, проте певні риси твору є незаперечними. По-перше, це атмосфера відрізаного від світу міста, яке засипає снігом, перебування у безвиході і бажання діяти у ситуації, де нічого неможливо зробити. По-друге, розписаний персонаж Ка, який втратив уміння мислити по-турецьки, але ще недосконало мислить по-європейськи. Ка – турецький поет, який дванадцять років мешкає в Німеччині. Він в’їжджає до Карса (місто поблизу кордону Туреччини з Вірменією), коли починається снігопад, який затримає його у цьому місті. Окрім снігу, його чекає нова політика в країні, де намагаються вставити п`ять копійок усі: прозахідно налаштовані, ісламісти, військові; турки, курди, вірмени… До повернення він не міг

119 Kolo №12

Політичні реалії засніженого міста з погляду розгубленої особистості (огляд роману «Сніг» Орхана Памука)

Критика/Critique

Сделав себе карьеру из перепутья, витязь сам теперь светофор; плюс, впереди – река. И разница между зеркалом, в которое вы глядитесь, и теми, кто вас не помнит, тоже невелика.

1996 р.

Критика/Critique Kolo №12

120

віршувати, ніби на чужині не мала бажання народжуватися його поезія. Але тут Ка зустрічає Іпек – дівчину, яка зачарувала його ще студентом. Ця зустріч провокує нову хвилю віршування. Ка переконаний, що для нього самого це повернення було необхідним, бо так хотів Аллах. Офіційно цей візит – журналістське розслідування самогубств дівчат, але з перших же розділів стає зрозуміло, що Ка намагається повернути собі Іпек. Загалом, «Сніг» – всетаки більше політичний роман, хоча й інтимні переживання героя приваблюють читача, допомагають розібратися в суті, яку вкладає автор. Ка зустрічається із багатьма проблемами: дівчата-мусульманки закінчують життя самогубством, ісламісти борються за свої права з державою, яка, у свою чергу, намагається розвиватися (і приглушити ісламістів), а кінця цьому не видно, і це тільки провінційний Карс. Головний герой ностальгує, згадуючи, що саме це місто колись було стратегічним на межі Османської та Російської імперій. У романі піднімаються проблеми простої людини (чи простих людей) з провінції, уміння виживати, відстоювати власну думку або піддаватися політичним тенденціям і зраджувати себе. Незважаючи на добру сюжетну канву, на розлогі описи та розжовування деталей, європейському читачеві важко зрозуміти, що саме провокувало дівчат вчиняти самогубство тільки через те, що з них здирали хустини, не хотіли впустити на заняття в університет у традиційному одязі. Але у той же час твір просякнуто елементами неосвіченості населення, хаосу у мізках жителів Карсу, а також дивними і незрозумілими речами, які творяться на вулицях міста…. Цікавими є персонажі, що пишуть новини про події, які тільки от-от стануться, а це вказує на певну маніпуляцію свідомістю міста. Роман піднімає тему вірності собі, народові, коханій людині. Іноді рішення, які здаються єдино правильними, можуть нас вбити. Ка здає владі одного

Критика/Critique

121 Kolo №12

екстреміста, якого мало не носять на руках його побратими. Цим він зраджує коханій, вона йому не пробачає; Ка приїхав і привіз бажання віднайти себе, але йому довелося поїхати геть, щоб втекти від наслідків своєї діяльності. Франкфурт не може прийняти його, як колись, бо фактор скоєного висить над ним, а потім йому «дякують» соратники Ладжіверта, якого він здав, – кулею. Він платить життям за егоїзм, бо як би він не вникав у суть політичної ситуації, тим, що його справді хвилювало, були Іпек та повернення власної творчої потенції. У найбільш екстремальні моменти герой роману пише вірші, шукаючи гострих відчуттів, аби сколихнути власний застій. Часом складається враження, що й від Іпек він чекає тільки похвали за вірші і вдячності за те, що він повернувся. Наприкінці роману автор подає табличку під назвою «Вірші Ка в тій послідовності, в якій вони прилинули до нього в Карсі». Їх 19, кожен має свою назву та місце у романі, але самих віршів автор у книзі не подає, ми знаємо тільки, про що вони і чим були навіяні. Громадянська позиція висвітлена дуже чітко. Українцям тільки віднедавна знайоме бажання боротьби за ідею. Але з такою силою, як описує це Памук, коли відстоювання власних ідеалів перевищує будь-які цінності – це і є певна межа, яку найважче збагнути, читаючи текст. «Сніг» показує, як саме можна боротися за власні релігійні чи політичні переконання. Правильно це чи ні – вирішувати кожному шанувальнику книги зокрема. Читач поринає в історію Туреччини, часто спотикається і заплутується у «занадто складних» темах неєвропейського світу. Оповідач (у якому можна вбачати самого Орхана Памука) через Ка ніби і допомагає побачити ісламську Туреччину очима людини, яка живе у Європі, але водночас усі події відбуваються під кутом зору героя, що приїхав до міста свого дитинства. Ка шукає себе, він шукає Бога, шукає натхнення, але довкола нього у Карсі твориться стільки неймовірних речей, що важко вибрати, що хочеться знайти передусім. Головний герой важко формує власні думки щодо побаченого та почутого. Дівчат, які бажають висловити власну ідентичність, одягаючи хіджаб і твердо це відстоюючи, він сприймає просто як ісламських феміністок. З одного боку, він домовляється, аби Кадіфе зняла хустку під час прямого ефіру, а з іншого – побоюється наслідків, які може спричинити цей вчинок, якщо це побачать учні релігійної школи. Велику частину тексту займає розповідь друга Ка, який досліджує усю цю історію, який є основним наратором тексту. Він пробирається через спогади Ка, намагається знайти істину, навіть вирушає до Карсу, де знаходить докази своїх припущень і також, як і Ка, закохується в Іпек. Саме таким чином ми знайомимося з дивним героєм, який не міг знайти себе у новому світі, але і старий світ став для нього чужим місцем, де його не сприйняли.

Література натяку, півслів, оксиморонів думки

Критика/Critique

ДРОГОМИРЕЦЬКА Христина

Kolo №12

122

Розповідається про нестереотипну Японію, яка представлена творчістю видатного японського письменника, лауреата Нобелівської премії Ясунарі Кавабатою. Подана характеристика особливостей творчості письменника на основі його письменницької спадщини. Ключові слова: Японія як модель суспільства, епос в модернізмі, поетичний натяк, фетишистська свідомість, підтекст.

Non-stereotypical Japan, represented by the works of prominent Japanese writer, Nobel laureate Yasunari Kawabata was highlighted. The characteristic features of the writer’s work based on his literary heritage was given.

Keywords: Japan as a model of society in modernism epic, poetic allusion, Fetish consciousness, subtext.

Зі словом «Японія» вибудовується своєрідний асоціативний ряд. Самураї, сакура, Токіо, чай, го. Більшість з цих понять перебувають під замком стереотипів, вимальовуючи у нашій уяві часто помилкову картину світобачення. Яка ж насправді Японія? Відповідь на це запитання можна шукати в хоку Мацуо Басьо чи танках Ісікави Табуоку, у моральному спіритизмі Рюноске Акугави чи містично-реалістичноій реальності Харукі Муракамі, але поруч з ними існує постать, що передає якнайкраще дух цієї країни на краю світу, її ім’я – Ясунарі Кавабата. Що ж він робить такого, що його творчість – це явище, виділене пунктиром у переліку японських митців? Кажуть, якщо пересадити на японський грунт різнонаціональні здобутки, то тут вони асимільовано набудуть японських ознак. Якщо взяти все найкраще з різних країн, то в Японії воно буде доведене до ідеалу. Часто складається думка, що це своєрідна Лапутта, ідеальне суспільство, побудоване на практичному застосуванні китайської філософії буття, а саме на «дао» – людина і шлях, в японській інтерпретації – шлях воїна, де не важливо, чоловік ти чи жінка, з домішками християнської моралі. Щоб європейцю зрозуміти націю японських воїнів, потрібно повернутися до витоків своєї історії, тобто на багато століть назад, а от японцям нема потреби розуміти європейців: їм варто лише зачекати, поки ті, обійшовши гору, повернуться до висхідної точки, бо якби далеко не відходила від себе людина, все одно повернеться до своєї суті. Ясунарі Кавабата демонструє нам через трагізм існування, через втрати та здобутки, сум, відчай та смерть моральну силу людини, силу духу, якщо хочете. Його твори читаєш міжрядково-уважно. Його персонажі – це символи, нагадують ляльок в театрі, де час від часу змінюються декорації. Це засвідчують і критичні погляди: «Далее Исигуро выделят такие черты японской прозы, как преобладание лиризма, настроения и раздумий (“mood and reflection”) и сравнительно незначительную роль тщательно выписанных героев и увлекательного сюжета. Кроме того, он предостерегает читателя от отношения к settings как к поверхностным декорациям. По мнению писателя, settings создают атмосферу, которая влияет и на восприятие событий, и на судьбы героев. Знаменательно, что, когда у Исигуро спрашивают о месте действий его романов,

Критика/Critique

123 Kolo №12

особенно ранних, «японских», он практически всегда говорит о том, что место действия не имеет для его произведений особенного значения, он выбирает его уже в конце, когда разработаны сюжеты и идеи, задумываясь прежде всего о том, на каком фоне его мысль лучше «срезонирует», яснее дойдет до читателя. Здесь опять чувствуется противостояние писателя навязываемым ему «японским приоритетам»» [2]. Але поруч з цим автор зазначає у невід’ємних від загального контексту передмовах до своїх творів, що робить наголос на текстурі, запахах, а не на декоративному змалюванні простору: «The author may describe the light in the room, or mention the cold breeze blowing through it, but, not assuming Western ignorance, will not bother to describe the room itself. This is a simple but fundamental problem which can seriously disrupt the author's method of sensual evocation and undermine the spell cast by many a scene» [1]. Під час читання творів Кавабати іноді з’являється думка, що це суміш народного епосу з модернізмом, написана письменником-сентименталістом. Навіть заголовок Нобелівської лекції автора звучить «Красою Японії народжений». Звичайними, вживаними тисячі разів словами він оспівує красу: «Цветы — весной. Кукушка — летом. Осенью — луна. Чистый и холодный снег — Зимой. И если вы подумаете, что в стихах Догэна о красоте четырех времен года — весны, лета, осени, зимы — всего лишь безыскусно поставлены рядом банальные, избитые, стертые, давно знакомые японцам образы природы, думайте! Если вы скажете, что это и вовсе не стихи, говорите!» [3]. Характерний для письменників-модерністів, зокрема для Джеймса Джойса, прийом епіфанії, обман читача, оксиморон двох просторів – читацького та авторського – співвідноситься з хемінгвеївським «принципом айсберга», який на одну восьму височів над водою, а сім восьмих його заховані під поверхнею. Прозаїк вважав, що саме так має творити митець: він не повинен говорити все, більша частина змісту має бути закладена у підтексті. Поетика характеризувалася натяками та недомовками. Він змалював тільки факти, але за ними легко вгадувалися складні психологічні процеси, душевні драми героїв. Уникаючи деталізованих описів, авторських пояснень, «саморозкриття»

Критика/Critique Kolo №12

124

персонажів, він перетворив свої твори на короткі драматичні сцени, зменшив додаткові відомості до майже драматургічних ремарок. Слова, байдужі й нейтральні, часто допомагали не виявити, а навпаки, приховати думки і переживання. Прийом Ясунарі Кавабати має назву едзе, ним він широко користується у своїх творах. Як казав Судзукі, «вам не нужно сочинять огромную поэму из сотни строк, чтобы дать выход чувству, которое появляется, когда заглядываешь в бездну. Когда же чувства достигают высшей точки, мы замолкаем… И семнадцати слогов бывает много. Дзенский художник двумя-тремя словами или двумя-тремя ударами кисти способен высказать свои чувства. Если он выразит их слишком полно, не останется места для намека, а в намеке - вся тайна японского искусства» [4]. У романі-повісті «Тисячокрилий журавель» автор запрошує свого читача на чайну церемонію. Перед нами дивні сплетіння різних доль та поколінь, їх всіх об’єднує дещо містичний, сакральний зміст чаювання. Ясунарі Кавабата не розмежовує чітко поняття життя та смерті, вони у нього набувають взаємоінспіративних ознак, як казав Артур Г. Кімбалл: «Автор показывает свое мастерство, совмещая мысли о смерти с мозаикой жизни и добиваясь многозначного эффекта» [5]. Кікудзі, головний герой, у домі покійного батька вирішує свою майбутню долю. Колишня коханка його батька Тікако виступає у ролі театрального лялькаря, намагається одружити його з Юкіко і відсуває пані Ооту, ще одну коханку його батька, а потім і її дочку Фуміко. Такі трикутники, через яких виражаються стосунки персонажів, і стають фундаментом роману. Одна з важливих рис – те, що посуд з чайної церемонії, як міст між поколіннями, іноді набуває більшої важливості, ніж самі почуття людей: «Бо дивишся на чашку і забуваєш, що в її колишнього власника могли бути гріхи... А батько прожив лише часточку того, що випало на долю цієї чашки» [3]. Цей фетишизм можна пояснити лише давніми традиціями японців, про що дізнаємося з передмови до роману: «В Японии среди фарфоровых ваз для цветов больше всего ценятся старинные ига (XV—XVI вв.). Они и самые дорогие. Если на ига брызнуть водой, они будто просыпаются, оживают. Ига обжигаются на сильном огне. Пепел и дым от соломы растекаются по поверхности, и, когда температура падает, ваза вроде бы покрывается глазурью. Это не рукотворное искусство, оно не от мастера, а от самой печи: от ее причуд или помещенной в нее породы зависят замысловатые цветовые оттенки. Крупный, размашистый, яркий узор на старинных ига под действием влаги обретает чувственный блеск и начинает дышать в одном ритме с росой на цветке» [3]. Всьому роману, його символіці, стилю притаманна така вишукана легкість, що його можна порівняти виключно з соло скрипки – настільки тонко змальовані напівсказані слова, дотики, звуки. Автор навіть не намагається деталізувати чайну церемонію, розповідати про її алгоритм, він робить наголос на емоційному боці всього дійства. Ще одним не менш цікавим твором Ясунарі Кавабати є «Майстер гри го». Тут також ми не знайдемо ні правил цієї китайської гри, яку японці возвели до мистецтва, ні детальної історіографії. Розповідь про останню гру великого майстра Сюсая Хонінобо, що розтягнулася на півроку, подає журналіст, завдання якого – написати цікавий репортаж. Сюсай бореться з молодим суперником. Їхні підходи до гри кардинально відрізняються, для суперника Сюсая – це спорт, аналітика, а для майстра – це створення шедевру: «Своим записанным ходом Отакэ-сан убил ее. Все равно что на готовую картину посадить кляксу…

Критика/Critique

ДЖЕРЕЛА 1. Ishiguro, Kazuo. Introduction // Yasunari Kawabata. Snow Country and Thousand Cranes. – London: Penguin Books, 1986. – P. 1-3.

2. Усенко О. П. Имагологическая студия Кадзуо Исигуро: «Предисловие» к избранным произведениям Ясунари Кавабата / О. П. Усенко // Наукові записки харківського національного педагогічного університету імені Григорія Сковороди: сайт. – Режим доступу: http://journals.hnpu.edu.ua/ ojs/liter/article/view/163 3. Кавабата Я. Тысячекрылый журавль [Электронный ресурс] // RuLit. – Режим доступа: http:// www.rulit.net/books/tysyachekrylyj-zhuravl-read-40822-1.html 4. Григорьева Т. Японская художественная традиция / Татьяна Григорьева // Чужая мудрость: блог.

– Режим доступа: http://bookworm-quotes.blogspot.com/2012/02/japanese-tradition-of-arts-part-5. html 5. Морозова М. Ясунари Кавабата / Мария Морозова // Fushigi Nippon. – Режим доступа: http://leit. ru/modules.php?name=Pages&pa=showpage&pid=903 6. Кавабата Я. Мастер игры в го [Электронный ресурс] // RuLit. – Режим доступа: http://www.rulit. net/books/master-igry-v-go-read-195199-1.html

125 Kolo №12

После этого хода мне сразу же захотелось бросить играть. Последняя капля… Я решил, что партию лучше бросить, но потом передумал» [6]. Він не може перестати грати, нагадуючи персонажа Борхеса, для якого читання – це життя. Такою палкою жагою гри він наділений. Тому, як можна здогадатися, життя головного героя приречене, як життя будь-якого генія, на самотність. Невдовзі після завершення гри він помирає: «Если сказать честно, мне вовсе не хотелось уходить. Лучше было бы не мудрить, а просто остаться. Кажется, он чувствовал себя одиноким.

— Он всегда был одинок» [6]. Життя як рух, як шлях думки, як щось динамічне – ось, що відрізняє східний світогляд від західного, якби це парадоксально не звучало. Беккетівський «Ендшпіль» – суто західний здобуток, що прокламує абсурдність та приреченість шляху, де все закінчується з народженням. Для східного – типова абсолютно протилежна ситуація. Ясунарі Кавабата лише привідкриває завісу між обома світами, виражаючи думку, що не мова визначає національність письменника, і навіть заперечує таке поняття у літературі, як національність. Його творчість, як картина, виконана найтоншими мазками, особливо чарівна, адже по-особливому торкається душевних переживань.

«За дверима» – біль, порожнеча та відчай CТЕПАНЮК Дарина

Критика/Critique

Зроблено спробу проаналізувати роман «За дверима» Е. Єлінек, лауреатки Нобелівської премії з літератури у 2004 р. Висвітлено певні думки щодо насилля, суспільного устрою та конфлікту поколінь – тем, до яких звертається письменниця. Ключові слова: Е. Єлінек, суспільство, жінка, чоловік, страждання, біль, насилля, безвихідь.

An attempt to analyze the novel «Behind the door» by E. Jelinek was made, Nobel Prize laureate for Literature in 2004. Some thoughts on violence, social order and conflict of generations - the topics referred to by the writerwere highlighted.

Keywords: E. Jelinek, society, woman, man, suffering, pain, distress, hopelessness.

Kolo №12

126

Ельфріде Єлінек – одна з небагатьох письменниць, яким була присуджена Нобелівська премія з літератури. Комітет обґрунтував свій вибір наступним чином: «За музичну симфонію голосів, що звучить у її романах і п’єсах, у яких вона з видатною мовною майстерністю викриває абсурдне кліше нашого суспільства та їхню поневолюючу владу» [2]. Роман Єлінек «За дверима», написаний ще у 1980 р., як і «Піаністка», за який письменниця у 2004 р. отримала премію, абсолютно відповідає цьому формулюванню. Як і всі твори дійсно обдарованих та геніальних авторів, роман, пройшовши випробування часом, аніскільки не втратив актуальності, а теми, які підіймає авторка, люди будуть знову і знову намагатися осмислити. У своїй Нобелівській промові Е. Єлінек говорить, що «реальність уся скуйовджена і розпатлана. І немає гребінця, здатного пригладити їй пасма. Поети і письменники куйовдять її волосся, відчайдушно намагаючись спорудити їй зачіску <…> Іноді це волосся встає дибки від жаху – таке навкруги коїться» [1, 202]. «За дверима» читачеві відкривається реальність, яка дійсно жахає та примушує впасти в розпач. Тут панує жорстокість, нігілізм, насилля та аморальність. Складається враження, що молоді герої роману не знають, що таке емпатія, співчуття, альтруїзм, жалість, турбота про рідних, кохання. Здається, що ними керує лише холодний розум, що молоді люди свідомо відмовляються від тих емоцій та переживань, які роблять людину людиною. Анна, Райнер, Софі та Ганс керуються певними принципами, які сформулювали для себе, прочитавши твори Сартра, де Сада, Камю та інших філософів. Тексти, якими захоплюються молоді люди та які інтерпретують по-своєму, не лишають у них ані дещиці гуманізму. Вони прагнуть дійти до якоїсь лише їм відомої межі у скоєнні насилля, випробувати себе на міцність, з’ясувати, наскільки байдужими до життя та почуттів інших вони можуть бути. Згодом у читача може закрастися думка, що джерелом нелюдської жорстокості молодих героїв Єлінек насправді є безсилля. У кращих традиціях психоаналізу першопричини вчинків героїв слід шукати у їхніх сім’ях. Корінь зла проростає з сімейної оселі, де вимушені співіснувати абсолютно нещасні люди. Батьки головних героїв пережили війну та ледь животіють. Анна, Райнер та Ганс змушені рости у бідноті та спостерігати за постійними приниженнями рідних. Люди старшого покоління не є авторитетами для молоді, вони викликають у героїв відразу, роздратування, сором

Критика/Critique

127 Kolo №12

та бажання чинити по відношенню до них насилля. Молодь щодня спостерігає за розчарованими, розгубленими, безсилими, нікчемними матерями та батьками, спроби яких впливати на дітей завжди завершуються провалом або скандалом. В той же час сміливці залежать від батьків, які їх утримують, тому після зухвалих витівок змушені повертатися додому. Єлінек пише про одного з героїв: «Райнер ненавидить своїх батьків, але й боїться їх. Вони його породили і тепер утримують, в той час як він розважається поетичним мистецтвом» [1, 9]. На думку сестри Райнера, Анни, «страх породжує ненависть, якщо нічого не боятися, тоді нема чого ненавидіти, настає сіра байдужість» [1, 9]. Брат та сестра щиро переконані, що їм необхідні сильні почуття, бо інакше вони перетворяться на бездушні предмети. Однак такі важливі переживання вони шукають, скоюючи насилля. Вони бачать приклад власного батька, колишнього військового, який залишився без ноги та почуття власної гідності і внаслідок цього нещадно знущається над дружиною, матір’ю Анни та Райнера. Чоловік чинить насилля через власне безсилля, а дружина змушена терпіти

Критика/Critique Kolo №12

128

таке ставлення через те, що вона жінка, мати та через небажання хоч якось чинити опір, боротися. Більшість жінок у романі Єлінек зображені пасивними жертвами, які можуть претендувати лише на роль сексуального об’єкту (поки молоді), та які залежні від чоловіків, змушені їм коритися. Юні Анна та Софі усвідомлено прагнуть інших моделей стосунків із протилежною статтю. Однак дівчатам не вдається реалізувати свої задуми, бо Анна закохується, а Софі взагалі не потребує емоцій, бо прагне стати діловою жінкою, яка не мусить керуватися у своєму житті почуттями. Ще одним джерелом насилля та жорстокості Єлінек вбачає, як і багато філософів різних часів, у існуванні майнової нерівності. Класове розшарування стає тією прірвою, яку героям так і не вдається подолати, незважаючи на спільні злочини і показну байдужість до грошей та багатства. Ганс, Анна та Райнер не бажають вислуховувати батьківські настанови про важливість бути відданими ідеям свого класу, в рамках якого вони змушені існувати у бідності. Час від часу вони мають визнавати, що заздрять багатій Софі. Говорячи про бідність, Єлінек весь час пише про бруд та сморід – як про фізичні явища, так і про нечистоту внутрішню, спотвореність душі. В той же час Софі є уособленням чистоти, світла та холодного розрахунку, який дівчині її рівня має допомагати у досягненні чітко сформульованих цілей. Парубки потай мріють про Софі не лише як про жінку, а й як про сходинку на власному шляху до кращого життя. Незважаючи на всі спроби вирватися зі звичного кола існування та щире бажання змінити життєвий сценарій, який герої небезпідставно пов’язували із обмеженістю власних матеріальних ресурсів та достатком своїх сімей, убогі Анна, Райнер та Ганс терплять нищівну поразку у боротьбі із заведеним суспільним устроєм. Попереду на них чекає «примус ділового життя, в якому масами приховано управляють» [1, 174]. Після молодіжного бунту на героїв чекає дорослішання та необхідність нести відповідальність за власні вчинки. Хеппі-енду «За дверима» очікувати не варто. Хоча Єлінек і вважає, що «той, хто пише, перебуває зовні, і його позиція слугує життю» [ 1, 203]. Джерела 1. Єлінек Ельфріде За дверима / Ельфріде Єлінек; з нім. пер. О. Курилас. – К. : Вид-во Жупанського, 2013. – 216 с.

2. Нобелівська премія з літератури дісталася «Піаністці» // День.kiev.ua. – Режим доступу : http:// www.day.kiev.ua/uk/article/kultura/nobelivska-premiya-z-literaturi-distalasya-pianistci

Крила Маркесових самотніх істот ІВАНЕЦЬ Ірина

129 Kolo №12

«Я завжди вважав, що в кінцевому результаті ми стаємо письменниками не через свої власні заслуги, а через нещастя, просто тому, що не вміємо робити що-небудь інше, і наша самітницька робота не повинна заслуговувати більших винагород і привілеїв, ніж їх заслуговує за свою працю, наприклад, швець, який шиє чоботи», – так сказав лауреат Нобелівської премії з літератури 1982 р. Габріель Гарсія Маркес. У короткій прощальній записці йому вдається передати всі ті ключові запоруки щастя, про які ми забуваємо у наших буднях. І звісно ж, головну роль відіграє любов. «Я б переконав кожну дорогу мені людину в моїй любові і жив би, закоханий в любов. Я б пояснив тим, які помиляються, вважаючи, що перестають закохуватися, коли старіють, не розуміючи, що старіють, коли перестають закохуватися! Дитині я б подарував крила, але дозволив їй самій навчитися літати…» Яким би був цей політ? Змах крил невмілого, нового у глибини простоти і висот. Політ з наявністю мети – пошуком безкорисливої любові, прагнення до якої вбиває самотність. Та сама, яка привчає до байдужості, після чого звичною стає людина, яка «чхати хотіла б на дощ, бо, зрештою, все її життя було негодою». Ким би стали діти, які змогли злетіти у небо, чи звалилися б вони на землю, як Стариган із крилами? Люди падають від бруду і недуг, які у випадку Старого є дощем і негодою. Чи не розбилися б їхні ілюзії об повсякденність? Адже очікування від такої непритаманної нам частини тіла достатньо обнадійливі. Якими були обрізані крила Агасфера, який присутній у «Дні після суботи» (своєрідній логічній частині «Сто років самотності»)? Можна скористатись уявою, адже «поети і жебраки, воїни і шахраї, всі ми, народжені цієї божевільної дійсністю, були змушені просити у неї трохи уяви, бо головним викликом для нас стала недостатність звичайних засобів, щоб змусити повірити в наше життя. Це, друзі мої, перехрестя нашої самотності». Тільки з висоти творчого польоту можна помітити таку велику нестачу любові і вічність самотності. На піднебесному рівні над морем Маркес спостерігав за людьми і писав: «Я так багато чому навчився у вас, люди, я зрозумів, що весь світ хоче жити в горах, не розуміючи, що справжнє щастя в тому, як ми піднімаємося в гору». Здається, що він прилетів рятувати світ із думкою, що «одна людина має право дивитися на іншу з висоти тільки тоді, коли вона допомагає їй піднятися». Прийти не для того, щоб робити промови, а щоб скористатись можливістю допомогти зберегти світ, який кожен день наповнюється все більше речами, які

Критика/Critique

Розглянуто творчість Нобелівського лауреата Габріеля Гарсії Маркеса. Аналіз проведено на основі ключових творів автора та його особистих записів. Ключові слова: лауреат, «Стариган з крилами», «Сто років самотності».

The works of Nobel Prize winner Gabriel Garcia Marquez were reviewed. Analysis was conducted on the basis of key works by the author and his personal records.

Keywords: winner, «Old man with wings», «One Hundred Years of Solitude».

здатні його знищити. Вказати людям на помилки і спробувати уявити «нову і всеперемагаючу утопію життя, де ніхто нічого не зможе вирішувати за інших, навіть те, як їм померти, де буде існувати істинна любов і щастя стане можливим і де сім'ї, засуджені до ста років самотності, отримають – раз і назавжди – другий шанс на землі (із «Самотність Латинської Америки»). Чи можуть бути крила у самотніх? Їхня наявність – ознака присутності любові.

Критика/Critique

Трішки більше про самотність, якої потрібно в цьому світі достатньо менше. Шедевр, який вдалось створити Маркесу, викликає особливе захоплення. «Сто років» на рівні об'єктивному – це дійсно опис приблизно ста років історії Колумбії, на рівні ж художньої образності це словосполучення набуває метафоричного сенсу і позначає замкнутість, вічність. Другий компонент назви – «самотність». Сам Маркес звертав увагу на те, що жителі Карибського

Kolo №12

130

басейну – носії внутрішньої самотності. У романі ж самотність виступає певною неповноцінністю, яка властива героям, нездатністю до любові, неможливістю гармонійного існування. Світ «Ста років самотності» складний і неоднорідний, автор практично не дає оцінки описуваних подій, тут немає безумовно позитивних чи безумовно негативних персонажів.

Коли автор настільки близько торкається найактуальніших, болючих людських бід і проблем, його твори фактично позбавляються можливості бути непрочитаними (і неоціненими). Адже кожен знаходиться у вічному пошуку своїх крил і у безперервному пошуку рецепту, який допоможе їм вирости. Достатньо любити. В такій літературі топиться твоя самотність, із якою ви разом читаєте роман з однойменним словом і безкінечним віком, який просто обмежується датою. Зазвичай ми ті самі істоти, які Маркес просто описав під іншими іменами, поселив в уявну країну і вмістив в одну книгу.

Критика/Critique

Він породив її із своїх слів серед родини Буендія, і ними так й хоче убити всіх, хто має до неї якесь відношення.

Творческая эволюция Анри Бергсона Киселева Валентина Рассмотрены основные понятия концепции творческой эволюции Анри Бергсона, с помощью которых анализируется творческая эволюция философии Бергсона. Ключевые слова: Бергсон, Ницше, Пруст, творческая эволюция, интуитивизм, длительность.

The basic notions of the concept of creative evolution of Henri Bergson, via analyzing the creative evolution of Bergson’s philosophy.

Keywords: Bergson, Nietzsche, Proust, creative evolution, intuitionism duration.

Ибо жизнь – это тенденция, сущность же тенденции есть развитие в форме пучка: одним фактом своего роста она создает расходящиеся линии, между которыми разделяется жизненный порыв. А. Бергсон Повсюду, где что-нибудь живет, всегда найдется раскрытый реестр, в котором время ведет свою запись. А. Бергсон

Kolo №12

131

Критика/Critique Kolo №12

132

«Мне оказана честь, о которой я не осмелился и мечтать» [1]. Так скромно в 1927 году начнет свою Нобелевскую речь французский философ, «крупнейший теоретик иррационализма» и представитель философии жизни Анри Бергсон. «Движение в пользу духовного сотрудничества — глубинная тенденция данной организации с ее интернационалистским характером и идеалистическим мировидением, что предполагает восприятие цивилизованного мира с чисто интеллектуальной точки зрения как единой и неделимой республики мысли. Я имею в виду Нобелевский фонд» [1]. Понимание Бергсоном интеллектуализма как идеалистического мировидения, интеллекта как «естественного непонимания жизни» и интуиции как совершенной формы познания в конце XIX - начале XX века стало фактической оплеухой французскому научному сообществу, предпочитающего позитивизм и строго формализированные методы познания. Интиутивизм, ко всему прочему, дополнялся отрицанием механистического понимания эволюции (в понятиях дарвинизма). Бергсон видел жизнь и развитие форм жизни как творческую эволюцию, порожденную жизненными порывами и импульсами, творческими актами. Жизненный порыв «разлит» во всей материи, именно он стал первоначальным импульсом для зарождения жизни, именно благодаря ему существует бесконечное разнообразие форм жизни. Мы творим себя непрерывно [2]. Умение блестяще выражать собственные идеи (чего только стоит параллель между работой кинематографического аппарата и нашим способом познания) и сама по себе «Творческая эволюция» (1907), возглавившая совокупность философских трудов, включая работы в области эстетики и биологии, и принесла французскому мыслителю Нобелевскую премию. Понять Анри Бергсона можно лишь мысля категориями Анри Бергсона. Человек как постоянное движение. Непрерывное изменение едва уловимых ощущений, – пологий склон, а не ломаная ступенчатая линия; плавно сменяющие, перетекающие друг в друга, а не разрозненные, жизненные акты. И упрямое внимание, что фиксирует только наиболее освещенные точки в подвижной сфере. Упрямое обыденное внимание, что воспринимает новое лишь тогда, когда оно значительно отличается от предшествующего старого. Подобно разноцветным жемчужинам в ожерелье располагаются в нашем сознании резкие оттенки и устойчивые цвета психологических состояний, что подразумевают существование прочной нити, удерживающих их вместе.

Критика/Critique

133 Kolo №12

У Бергсона такая нить ожерелья – это время, длительность, которая вбирает в себя будущее и разбухает по мере движения вперед. В ожерелье философской мысли такой нитью может быть и сам Бергсон. Бергсон, который и есть тем органичным состоянием, что охватывает и обеспечивает непрерывность сменяющих друг друга моментов: Кьеркегор, Шопенгауер, Ницше – прошлое, что беспрерывно наслаивается на прошлое. «Вещи не подчиняются ни регулярности, ни правилу – нет вещей, это наша фикция», – напишет Ницше [3]. «Сущность вещей ускользает от нас и будет ускользать всегда <…> интеллект лишь соприкасается с чем-то абсолютным», – напишет, сохраняя текучесть и непрерывное развитие прошлого, Бергсон [4]. Анри Бергсон – тот, благодаря кому в 1900-х годах формируются взгляды французского поэта и философа Шарля Пеги. С Пеги их связывает больше, чем просто общность взглядов: их объединяет «большая контрабанда», необъяснимое «чувство-воздух» – дружба. После трагической смерти Шарля Пеги на фронте спустя лишь тридцать дней Первой мировой войны Бергсон, исполняя свое обещание, становится опекуном его четверых детей [5]. Родственными и не только связями укреплены взаимоотношения между Анри Бергсоном и Марселем Прустом. Старший на двенадцать лет Анри женится на кузине Марселя – Луизе Нойбюргер. Безусловно, Пруст интересуется философией Бергсона, посещает его инаугурационную лекцию в Колледже де Франс – «компании бессмертных», – читает его произведения и конспектирует «Материю и память». В 1913 году выходит первый том «В поисках утраченного времени», где Марсель Пруст вскрывает привычное «интеллектуальное» понимание памяти как сознательное решение субъекта о том, что именно и как именно помнить и вспоминать. Под памятью автор «В поисках…» подразумевает процесс непроизвольный и неконтролируемый – понимание, которое уже в конце XIX века затронул Бергсон [6]. И хотя Пруст будет отрицать влияние философии памяти Бергсона на

Критика/Critique Kolo №12

134

собственные произведения, идейное сходство взглядов между французскими мыслителями – явное, перетекаемое из одной идеи в другую. Так, Бергсон отрицал материалистическое понимание памяти, когда каждое воспоминание обусловлено наличием определенных нервных клеток мозга; воспоминание стирается, когда нервные клетки, за которыми оно закреплено, разрушены («Материя и память», 1896). Автор концепции творческой эволюции считает иначе: память – не материальна. Каждый образ возникает и исчезает из нашей памяти только потому, что сознание совершает акт, направленный на воссоздание или вытеснение воспоминаний. В любой момент мы самостоятельно можем обращаться к «антресоли» наших воспоминаний и заново актуализировать любой образ прошлого. Образ прошлого, который сохраняется автоматически: «В любой момент оно [прошлое – прим. авт.] следует за нами целиком: все, что мы чувствовали, думали, желали со времен раннего детства, все это тут – все тяготеет к настоящему, готовому к нему присоединиться, все напирает на дверь сознания, стремящегося его отстранить. В любой момент оно следует за нами целиком: все, что мы чувствовали, думали, желали со времен раннего детства, все это тут – все тяготеет к настоящему, готовому к нему присоединиться, все напирает на дверь сознания, стремящегося его отстранить» [4]. Наше сознание неспособно дважды пройти через одно и то же состояние. Даже если обстоятельства не поменяются, они застанут личность в ее новом моменте истории. «Изменяясь, она [личность – прим. авт.] не дает возможности тому или иному состоянию когда-либо повториться в глубине, даже если оно на поверхности и тождественно самому себе. Вот почему наша длительность необратима» [4]. Обуздать время можно только смирившись с его непрерывным течением. Вселенная длится; временной поток – новый каждое мгновение; Бергсон – новый каждое мгновение. Бергсон, сумевший осознать истинную длительность.

Критика/Critique

ИСТОЧНИКИ 1. Бергсон А. Нобелевская речь / А. Бергсон // Лауреаты Нобелевсой премии по литературе: сайт.

– Режим доступа: http://noblit.ru/node/1184 2. Бергман Дж. Творческая эволюция: антидарвинистская теория получила Нобелевскую премию / Дж. Бергман // Христианский научно-апологетический центр: сайт. – Режим доступа: http:// www.scienceandapologetics.org/pdf/148.pdf 3. Ницше Ф. Воля к власти / Ф. Ницше // Для всех и ни для кого. Фридрих Ницше: сайт. – Режим доступа: http://www.nietzsche.ru/userfiles/pdf/vola.pdf 4. Бергсон А. Творческая эволюция / А. Бергсон // Библиотека Гумер – гуманитарные науки: сайт.

– Режим доступа: http://www.gumer.info/bogoslov_Buks/Philos/bergs/ 5. Єрмоленко В. Дружба: дві історії / В. Єрмоленко // Коридор. – Режим доступу: http://korydor. in.ua/blogs/988-druzhba-dvi-istoriji 6. Єрмоленко В. Оповідач і філософ Вальтер Беньямін та його час / В. Єрмоленко. – Київ: Критика, 2011. – 280 с.

Kolo №12

135

КОМУНІКАЦІЯ

Про батьків І батько, і мати у мене з Криворіжжя. Вони були ще малі, коли їхні батьки переїхали звідти у 1910 році. Тоді там знайшли поклади руди й почали відкривати рудники на землях, якими володіли селяни. У них викупали цю землю, але продавали на сході Катеринославської губернії. Виїздили в основному ті, у кого в сім’ї було багато хлопців, бо було общинне володіння землею, і на дівчат землю не виділяли, зате на кожного хлопця давали певну площу. Кожного року був перерозподіл. Так мої батьки опинилися на Луганщині. Наших, приїжджих, там не любили, бо їм продали кращі землі, а місцевим лишилися пагорби, піщані грунти. Вони довго ворогували, до війни доходило. А потім почали одружуватись одне з одним, все забулося.

137 Kolo №12

Це інтерв’ю відбувалося в Ірпені, в хатинці на території Будинку творчості письменників, де після виїзду з окупованого терористами невизнаної ЛНР Луганська тимчасово живе Василь Голобородько. Говорилося під гул літаків, що регулярно пролітали над будинком, ніби нагадуючи, що зовсім поряд – війна, і сховатися чи втекти від неї не видається можливим. Протягом нашої розмови пан Василь багато курить, ретельно викладаючи віялом недопалки в попільничці. Показує власні рукописи – списані дрібним почерком аркуші паперу, акуратно складені в течку вірші. Папка з недописаними віршами – це мало не все, що пан Василь узяв з собою з Луганська. Здобувши світове визнання, Василь Голобородько довгий час залишався не надто відомим на батьківщині. Через переслідування цензорів не мав змоги видаватися в Україні аж до 1988 року. Заслужену славу Голобородько отримав уже за Незалежності – втім, це радше слава у вузькому колі поціновувачів. Ажіотаж навколо постаті пана Василя здійнявся зовсім недавно – завдяки Оксані Забужко, яка закликала висунути Голобородька на Нобелівську премію з літератури, чим, можливо, врятувала йому життя, адже саме після цієї заяви і спалаху інтересу до поета він з міркувань безпеки виїхав із Луганська. Інтерес до Василя Голобородька – незаслужено спізнілий. Втім, завдяки вимушеному переїзду до Києва закритий і не надто охочий до публічних виступів пан Василь став ближчий до читача. Справжнього читача, щиро зацікавленого у його творчості. Під час перших і, будемо сподіватися, не єдиних, читань Голобородька у Києві книгарня «Смолоскип» була заповнена молоддю, що захоплено слухала, як він декламує свої вірші. Василь Голобородько – потенційний претендент на Нобелівську премію з літератури. Не будемо загадувати – надто багато факторів впливають на отримання чи неотримання цієї нагороди. Зрештою, Нобелівська премія – це черговий незавершений гештальт нації, яка потребує визнання. Але в першу чергу хочеться, щоб Василь Голобородько був прочитаний і люблений вдома. Як зізнався пан Василь, йому хотілося б, щоб ним цікавилися в першу чергу не як поетом, а як людиною. Тому це інтерв’ю зрештою набуло форми вільної розповіді від першої особи. Інтерв’юер зникає. Залишається Людина.

Комунікація/Communication

Василь Голобородько: «Я живу в українській мові»

Бабуся, батькова мама, була з Широкого, що біля Кривого Рогу. Дідусь – із Рахманівки. Коли вони познайомились, у бабусі вже був мій батько. А де він узявся – ніхто не казав. Бабуся татові нібито говорила, наче його батько, тобто мій рідний дід, десь загинув у 1905 році. Знаю, що бабуся по матері – в неї було красиве прізвище, Суховій - родом із Київщини. Але ж Київщина тоді була величезна губернія і межувала з Катеринославською. Глибше й далі нічого не знаю – оповите туманом, уже й не розкажуть. Про тимчасове проживання в Ірпені Секретар Спілки письменників Люба Голота вирішує питання мого проживання. Каже, можна безкоштовно проживати – але я готовий заплатити. Нібито є постанова Кабміну, про допомогу переселенцям. Але я не хочу бути нахлібником, щоб потім хтось мені докоряв, і кругом цим козиряли, що от, порятували біженця, надали можливість безкоштовно проживати. Всі повтікали у Київ і чекають, щоб їм давали житло. А я поїхав би в Луганськ. Потяги вже ходять. Аби хліб у магазинах був, цигарки, вода, газ, світло. Інтернет щоб був – я дивився телебачення по інтернету. Тільки хочу дізнатись, чиє там СБУ і міліція, якими законами вони будуть керуватися, чиєю Конституцією. Якщо наше СБУ – тоді можна їхати. Тобто СБУ як показник того, що наша влада. Якщо якесь ЛНР-івське, автономне, то, звісно, ні. Хоча... нашого там ніколи й не було. Так, там небезпечно. Але, може, мене хоч чіпати не будуть. Я ж не активний, мене нема в жодних організаціях чи партіях. Бо отак огинатися... Тут є деякі письменниики, які живуть довго, можна з ними спілкуватися. Але однаково... Коли все нормалізується, я повернувся б. Бібліотека моя мене задовольняє, інтернет є, спілкування чи театрів я не потребую. Газети там російськомовні всі, я їх і не читав. Правда, передплачував. Люба ще давно мене питала – чи є в мене зимове вбрання. І зараз питає. А я собі думаю – е, відчуває, що я надовго тут. Я-то вважав, це недовго протриває, схопив одну папку з незакінченими віршами і поїхав. Думав, усе швидко закінчиться – та воно швидко б і закінчилося з сепаратистами, якби росіяни не ввели війська. Про Путіна і постмодернізм Росія не зважає на жодні домовленості та рішення. Навіть на те, що сама Росія була гарантом нерушності кордонів, коли Україна відмовилася від ядерної зброї. Світ абсурдний, його намагаються унормувати та врегулювати якимись внутрішніми та міждержавними законами. А Кремль і Путін усе це зруйнували і знову занурили в абсурд. Тоді виходить, що Путін справжній постмодерніст, який не має ніяких цінностей? Про передчуття в поезії Я трохи більше десяти років живу в Луганську, хату в селі покинув. І мене переслідували мотиви полишеної хати, втечі, переслідування. Різні способи втечі – то я хочу пташкою летіти, але з’являються коти, і тоді можу полетіти насінинкою кульбаби… Я все думав – до чого воно, я ж нормально переїхав у Луганськ, якийсь час міг повертатися в ту сільську хату, влітку ми їздили родиною, це потім уже став менше їздити. А мотиви втечі все одно постійно переслідували. А це, виявляється, було передбачення оцього мого витіснення з Луганська, втечі невідомо куди. Передбачення великого переселення, вимушеного. «Вимушені переселенці»... так це називається?

Про регіональність Мене завжди намагалися регіоналізувати: ти з Донбасу, ти зі Сходу. А я ніколи себе не вважав донбаським автором. Був такий критик Леонід Коваленко, він завжди питав – а чого в тебе нема віршів про Донбас, про шахту, ти ж там працюєш? Та я працюю в українській мові, і мені байдуже, чи я в Ростові живу, чи в Луганську, чи в Ріо-де-Жанейро. Я живу в українській мові. Хоча я таки написав кілька віршів про шахту – були певні трагічні моменти, а я намагався писати про це дитячою мовою. Десь три вірші зробив, потім відійшов від того. Хоча можна було би спробувати ще – писати дитячою мовою про якісь дуже серйозні трагічні речі. Про дитячі вірші Першу книжку дитячих віршів я видав у 1992. Я не писав їх спеціально. Щось виникало – кілька рядків, образ – і я записував у зошит. А потім Іван Андрусяк якось запитав, чи є в мене дитячі вірші? Я прогорнув той зошит, дивлюсь – можливо, це буде цікаво дітям. А оті, що в великому зошиті – могли б розвинутися в окремий вірш або ввійти до іншого вірша як елемент. Виявилося, це в мене не оригінальна практика – я потім дізнався, що так працював Елюар. У нього навіть збірки виходили, з ілюстраціями Матіса і Шагала: два-три рядки та ілюстрація, а потім ці два-три рядки з’являлись у більш поширеному вигляді вже у вірші. Отак у мене і вийшло три дитячі книжки – насправді вибрані з дорослих книжок. Редактори побачили, що діти певного віку можуть це сприймати.

Щоб свідомо писати вірші для дітей, треба психологічно себе одитинити. В мене такого не було. В мене всі вірші дитячі. До речі, це і Михайлина Коцюбинська колись відзначала – вона якось красиво сказала, «геніальна дитяча наївність». Ці вірші – такі собі спалахи, осяяння. Виникало, а я записував. Але лаврів дитячого письменника я ні в кого не мав наміру відбирати. Про реальність і досвід у поезії Я просто пишу вірші. Якийсь життєвий досвід проникає у тексти, я ж не в вакуумі живу. Але цей досвід не на першому плані. У мене є вірш десь 1964 року, «Золоті глечики груш». У ліричного героя-хлопчика загинув батько, і він сподівається його зустріти. В селі мені казали – а чого ти таке пишеш, що батько загинув, у тебе ж тато живий? На одному семінарі в Луганську поетеса з Алчевська подумала, що я сирота. А я ще й з інтерната приїхав – я там був, бо дуже важко ходити 7 кілометрів до школи. Два роки так походив, а потім пішов в інтернат. Ото ж інтернат, і вірші такі, то та поетеса й подумала, що сирота, навіть морозиво мені купила. Так, різні життєві події та враження впливають на світовідчуття, але на першому місці це для мене не стоїть. Що я оце, сів би й почав писати – осінь, листя падає, а я сиджу тут, в Луганську хату забрали? Писати про все, що відбувається навколо – це для комсомольських поетів. Я у Поля Валері колись вичитав: «Необов’язково поетові мати якісь відчуття, переживання, поет має написати вірш так, щоб викликати відчуття, які він хоче, у читача». Ось тут у Києві був один поет, то він хизувався весь час, що у нього таке, бач, тонке світовідчуття, і

Про українську міфопоезію Українська міфопоезія – це поезія навпаки (специфічне тлумачення українських міфопоетичних утворень, якому присвячено розділ в останній збірці Василя Голобородька «Білі кімнатні рослини» - Г. Т.). У мові є певні поетичні утворення, а я їх логізую, вербалізую хід думки, відтворюю процес її виникнення. Хоча ці утворення, може, і виникли колись у якоїсь людини інтуїтивно,

Комунікація/Communication

Про «Українських птахів» і лебедів Параджанова В Луганську у мене залишився рукопис роботи про птахів – «Українські птахи в українському краєвиді». Це різножанрові тексти про різних птахів – прислів’я, повір’я, загадки. Я вже років 20 займаюся цим, призбирую матеріал. Де трапиться якась цікава назва чи загадка, я все складаю в папку, до конкретного птаха – а потім уже з цього вибудовується цілісний текст. Я вибудовую його від найпростішого – назви – до найскладнішого, коли птах уже не означає себе, а метафоризує щось інше, людське, природнє. У моїй роботі 365 папок, по папці на кожного птаха. За весь цей матеріал треба сідати й працювати, впорядковувати. Останній вірш, що я зробив, був про снігура – красивий великий вірш. Я ще роздрукував з інтернету діалектні словники й вишуковував назви птахів, і от вірш про снігура вже був написаний, а я знайшов у словнику ще одну діалектну назву. Якщо знаходжу якесь прислів’я чи повір’я, теж додаю. Якби ж я ще казками не займався... Я вже 18 років інтенсивно вивчаю казки. От у 40-томному «Етнографічному збірнику» є казки, які збирав Володимир Гнатюк – вони дуже поширені й деталізовані, буває, трапиться така, що три дні розбираю. А вірш – це так, збрело в голову, я й записав. Буває, позаписую, не завершу, і не повертаюся до цього – ніколи. Я привіз із собою папку незавершених віршів і за цей час завершив 21 вірш. Ніяк не закінчу вірш «Білі лебеді Параджанова». Році у 1983 я ішов на роботу, це було восени, і літали лебеді. Чи заблукали вони, чи що. А потім виявилося, що цих самих лебедів бачив Сергій Параджанов – недалеко був табір, де він відбував покарання. І він написав сценарій «Лебединое озеро. Зона», Юрій Іллєнко потім зняв за ним фільм. І я хочу дописати вірш про те, що ми з Параджановим бачили тих самих, але таки різних лебедів. Бо він був у тюрмі, а я, як би там не було, на волі. Я повертався до цього вірша у січні 1996, але все чогось не вистачає, щоб дописати. Коли я приїхав з Луганська, настрій був такий, що трошки тут побуду, от-от звільнять місто – і я повернусь. А коли зрозумів, що воно все затягується, і невідомо, коли повернуся – опустилися руки, не хочеться нічого робити. Зараз тільки читаю.

141 Kolo №12

він його виражає. Я йому й говорю – а Горький же сказав, що для того, щоб зварити суп, необов’язково сидіти в каструлі. Оці всі розповіді, що поет – то ніби арфа, яка так тонко відчуває... та інші люди, може, ще тонші відчуття мають, тільки вони не пишуть вірші! До того ж, досвід не завжди на користь. От у чому, наприклад, була складність Стуса в порівнянні зі мною? Мені легше писати про тюрму, бо я там не був. Мій погляд буде збоку, більш узагальнений і правдивий. А Стус відразу його звужує. Кожен вірш, який би він не написав, буде звужуватись отим колом тюрми. І це великий мінус. На сприйняття Стуса це впливає негативно, бо навіть ті вірші, що він написав до тюрми, сприймаються через призму ув’язнення.

в результаті певного осяяня, а потім поширилися. Але інтуїція ж береться не з нічого, а з попереднього досвіду, начитаності. Я логізую цей процес. Є картина Катерини Білокур «Цар-колос», а в мене є вірш «Цар-колос». А є лев-не лев Марії Примаченко: у нього по всьому тілу квіти. Я все думав – ну звідки у них це взялося? І спроектував, звідки Білокур і Примаченко брали свої образи. Виявляється, з вишиваного рушника. Їм це було доступне, бо всі дівчата вишивали, і в їхній свідомості усе це було живе. І я хочу зробити вірш «Лев – не лев» на основі цього проектування на рушник. Ще є такий задум із міфопоезії: дівчина навесні називає журавля веселиком. Є така назва птаха, але для людей це неважливо. А для дівчини вперше побачити журавля і назвати його веселиком важливо, бо «веселик» – це паронімічна метафора весілля. А для дівчини ж найважливішою подією було весілля. Про лесбійок Був у мене курйозний випадок. Надсилав на редагування рукопис останньої книжки, «Білі кімнатні рослини», Любі Голоті. Вона каже – я нічого не міняла, одну буковку тільки додала. Ну, думаю, може десь пропустив. Що я, свою збірку буду читати? А Тарас Салига щось там писав про мене і якраз цитував той вірш, де Люба додавала буковку. Я подивився і думаю – та що ж це таке! Кобзарська мова, яка називається лебійською, раптом стала «лесбійською». Це Люба Голота так осучаснила. Кобзарі – і раптом лесбійська мова. Тому, якщо мені до рук потрапляє моя книжка, то я цю буковку викреслюю. Осучаснюють нещасну Україну... Геїв та лесбійок вистачало в усі часи, в кожному суспільстві, але на них просто не звертали увагу. Хоча деінде й переслідували – у Радянському союзі ж була кримінальна стаття, а вже в перебудову її скасували. В радянський час це заборонялося з однією метою – потрібне було поголів’я. Та система абсолютно не цінувала людське життя. Жуков, коли була Друга світова війна, посилав мільйони на смерть, щоб узяти якусь висоту. Але ж населення треба поновлювати, то й боролися за збереження поголів’я, гарматне мясо. Ото єдина причина. Але яке дивне спрямування нашої розмови – лесбі, геї і «проча содомія»... Може, це щось сатанинське, як кінець світу. Кінець світу ж настав уже давно, потрошку, це не одноразова акція, а розмивання усталених цінностей... Ну, модернізуємось. Добре, що я в цьому світі вже не буду жить. Я не європеєць. Я традиціоналіст. Український сільський традиціоналіст. Розмовляла Галина ТАНАЙ Фото Нати Коваль

Жест негации Жан-Поля Сартра

В фильме Братьев Вачовски (один из братьев женщина – антропологические игры постмодернизма) «Матрица» (1999) для главных положительных персонажей предусмотрена опция, благодаря которой в мозг человека можно загрузить программу, например, боевых искусств, но, несмотря на то, что загружается одна и та же программа, уровень мастерства у каждого персонажа свой, это говорит о наличии субъектности. Именно субъектность вместе с экзистенцией определили жест негации Жана-Поля Сартра. Мыслители – существа пафосные, раздражительные и очень часто невменяемые. Их невменяемость манифестируется как в поведенческих моделях (часто они их сами создают), но больше всего в текстах. Хуже, когда мыслитель начинает не просто двигаться в русле установленных границ, а разрушает границы, выводя свое творчество к абсолютно новым горизонтам, он переходит от жизни к существованию, он выстраивает негацию и ощущает себя в ней некомфортно. Именно некомфортно. Мыслителю не может быть комфортно, как только его все начинает устраивать, он из существующего спускается до обыденности, и это его калечит, убивает. Сам по себе переход исходит от человека и не контролируется им в множественности точек соприкосновения. Происходит реконструкция экзистенциальных фрагментов отказа Ж.-П. Сартра от Нобелевской премии по литературе (1964). Заслужил ли он ее? Вопрос поставлен так, что уже производит в сознании образ утвердительного ответа. Что значит заслужить нечто? Это значит целенаправленная деятельность подчинения. Служба, служить кому-то/чему-то, в итоге предстать во всей красе с наградой в петличке. Для Ж.-П. Сартра принципиальна (больше, нежели принципиальность) свобода («человек свободен, человек – это свобода»). Заслужить – из разряда необходимости, субординации, иерархичности. Здесь наличествует диалектика. Для Ж.-П. Сартра диалектика играет роль (я бы ее не переоценивал) тогда, когда он существовал и им были написаны фундаментальные работы в области художественных и философских практик. Диалектика свободы и необходимости не развернута и, как представляется, не была бы развернута в диалектической полноте. Артикулируются два момента: обыденность/читатель/критик и экзистенциальный жест негации. С точки зрения повседневного – премия присуждена справедливо, с точки зрения экзистенции – человек сам волен принимать решение и быть ответственным за него. Отказ – акт негации. Отказ в контексте мысли Ж.-П. Сартра, отказ подтверждает, или в который раз утверждает свободу. Необходимость присутствует: согласие на премию – акт экзистенциальной негации, но он бы мог положительно повлиять на социальные контексты Ж.-П. Сартра,

143 Kolo №12

Совершена попытка рефлексии над жестом Жана-Поля Сартра в отношении Нобелевской премии по литературе. Ключевые слова: негация, жест, экзистенция, отказ, стыд.

Reflection on an attempted gesture of Jean-Paul Sartre in respect of the Nobel Prize for Literature was made.

Keywords: negation, gesture, existence, denial, shame.

Комунікація/Communication

МИРОШНИЧЕНКО Вадим

его общественную деятельность. Означает ли это, что он отстранился от ответственности? Отнюдь, это значит, что есть понимание некой абсурдности, предугадываемости событий, проницательности. Другими словами, модель ответственности ответственности, дуальной ответственности, когда человек не переоценивая (ницшеанская переоценка ценностей – появление новых значимостей) свои силы верен принципам, идеям, сущности. Переоценил ли Ж.-П. Сартр себя? Погряз в философии, ушел от реальности? Ведь это всего-навсего премия в 250 тыс. шведских крон. Что такого зазорного в согласии? Стоит ли свобода того, чтобы от нее отгораживаться? Стоит ли свобода свободы? Любое согласие – ограничение, оно бывает микро, бывает макро. Микроограничительные укусы травматичны, макро – смертельны. Что такое премия как не симбиоз микро и макро? А если учесть, что свобода – это обречение, что в разных модификациях, в разных идеологических системах есть тотальность, что даже человек-для-себя – вечная борьба за свободу от детерминизмов («нет детерминизма»), от самого себя/к самому себе и свободу для... мысли, творчества. Даже взаимоотношения Жан Поля Сартра и Симоны де Бовуар – уникальный случай на грани свобод, он, безусловно, травматичен, тревожен, отчаян, он экзистенциален и касается исключительностей ЖанПоля и Симоны, это не обыкновенный союз двух личностей, мыслителей, это нечто превосходящее любовь в романтическом понимании (в любом понимании), это раз-деленность, обнаженная философия, (не)соединение свобод и не их разъединение. Я умышленно набрасываю смыслы, подбираясь к негации взаимности, к негации отказа и письма, содержащего посылки к нейтрализации, она вопиет без исчерпывающей реакции. Почему я отказался от премии? Структура вопроса насквозь экзистенциальна: вопрошание, субъект, свобода/

Комунікація/Communication

145 Kolo №12

необходимость. Вопрос адресован журналистам и через них обществу. От премии нельзя отказаться, ее можно не принять как таковую, но если ее присудили, то она есть. Ж.-П. Сартр лауреат в негации. Он осознавал противоречивость и парадоксальность. Снова, это не гордость, это не патетика мыслителя, это не игра на публику. Он уже не принял Орден Почетного легиона и двигался по (не)понятной траектории. Комитет догадывался о его убеждениях… он не мог не присудить Ж.-П. Сартру премию, а Ж.-П. Сартр не мог не отказаться от нее (мог?). Что-то типа двухуровневой негации. Напоминает извинительную позицию, с вкраплениями этикета. Нуждается ли негация в оправдании? Снова очевидность отклика. Негация вообще не нуждается, это перечит ее природе. Так как же сформулировать событие отказа от премии? Отказ логичен и содеялся бы при любых условиях (продублируем мысль). В письме мы видим сомнение, по крайней мере, о нем упоминается. Экзистенция – не раз и навсегда данное и неизменное, сомнение ее часть, иное экзистенции. Свобода в утверждении, отрицании и сомнении. Присуждение премии (принуждение к премии?) и сама премия предстают как Другой. Возможно, чувство испытанное Ж.-П. Сартром было чувством стыда? Возник стыд как проявление своеобразной силы взгляда Другого: «Я стыжусь того, чем я являюсь. Стыд, следовательно, реализует мое интимное отношение с собой; я открыл через стыд аспект своего бытия. И все же, хотя некоторые сложные и производные формы стыда могут появляться в рефлексивной плоско¬сти, стыд первоначально не есть феномен рефлексии. В самом деле, какими бы ни были результаты, которые можно получить в одиночестве религиозной практикой стыда, стыд в своей первичной структуре есть стыд перед кем-то» [1]. Стыд рождается исключительно перед кем-то, даже сам себя я могу стыдиться только представ лицом к Другому. Два аспекта: присвоения и противостояния. Присвоение эксплицируется в последовательности: любовьязык-мазохизм. Ее смысл сводим к поглощению другого/другим вместе с его свободой как основой бытия. Противостояние выразимо в последовательности: безразличие-желание-ненависть-садизм. Смысл: попытка освобождения от Другого через предание ему объективной формы. Два аспекта постоянно меняются. Другой – необходимый посредник между мной и мною же. Отказ от премии – продолжение становления, она же стала тратой. Отказ – спасение и трата. Спасение для познания и осознания себя (что написано после?), отказ – взгляд со стороны, премия – соблазн. Но отказ – это и трата свободы, пусть ничтожной ее части, трата свободы для (финансирования общественной деятельности). Премия не выступает причиной бытия мыслителя, она определенно завладела его умом на непродолжительный период времени и это также трата. Поэтому применимы положения философии Ж.-П. Сартра к самому Ж.-П. Сартру, и в поступке отказа есть мазохизм и садизм (завуалировано). Отказ интерпретируется как экзистенциальный опыт демонстрации приватного в достаточно выпуклой форме. И если указывалось на отказ как на событие, то сейчас отказ – это жест: «Каждое выражение, каждый жест, каждое слово является с моей стороны конкретным переживанием отчуждающейся реальности другого» [1]. Премия и отказ от нее – образ отчуждающейся реальности Другого. Негация – сложный шаг, ибо философия всегда в становлении, поэтому задекларированные тезисы проверяются на опыте. Шаг не следует относить к пограничью, но к жесту видимости, прозрачности в динамике, событие более

стойкое, событие – столкновение совмещенных бытийствований. Жест – опыт медузы, и негации, один из оттенков пограничья. Это жест без четкого маркера и с фундаментом в виде свободы. Жест (лат. gestus) – движение тела, имеющее символическое значение. Увертка? Огибание и поглощение сопредельных структур отказа? Жест телесен и он не действует напрямую, у него поликоннотативность.

Комунікація/Communication

Источники 1. Сартр Ж.-П. Бытие и ничто. Опыт феноменологической онтологии / Ж. П. Сартр // Пер. с фр., предисл., примеч. В. И. Колядко. — М. : Респуб¬лика, 2000. — 639 с.

Kolo №12

146

Нобелівська премія – знак якості? МЕЛЬНИК Христина Розглянуто найпопулярніших письменників-лауреатів Нобелівської премії, поверхнево висвітлено критику діяльності нобелівського комітету та Шведської академії, окреслено тенденції обрання лауреатів. Ключові слова: Нобелівська премія, популярність, Шведська академія, Альфред Нобель.

The most popular Nobel laureates were reviewed, critics of the Nobel Committee and the Swedish Academy was highlighted, the main trends in election of winners was outlined.

Keywords: Nobel Prize fame, the Swedish Academy, Alfred Nobel.

За заповітом Альфреда Нобеля, написаним власною рукою, премію з літератури варто присудити тому, хто «створив найвизначніший літературний твір, що відбиває людські ідеали». І, мабуть, в цьому криється найбільша суперечність в оцінці літературної спадщини. Вже не раз спалахували скандали та дискусії через звинувачення у «політичності» постатей лауреатів або ж, навпаки, потрапляння в немилість через світоглядні позиції та цінності. Є безліч вельми популярних і тиражованих авторів, котрих оминула найвідоміша премія у сфері літератури. Що й казати, коли з вуст лауреатів лунали переконані тези про те, що замість них (або разом з ними) премію заслуговували інші люди. С. Льюїс та Дж. Стейнбек вважали гідним премії Шервуда Андерсона, Х. Р. Хіменес – Федеріко Гарсіа Лорку, Ф. Моріак – Августа Стріндберга, У. Фолкнер – Томаса Вулфа, Е. Канетті – Роберта Музіля, П. Неруда – Поля Валері, Г. Грасс – Альфреда Дьобліна, Й. Бродський – Осипа Мандельштама, Марину Цвєтаєву, Роберта Фроста, Анну Ахматову, Уістена Одена. Не полюбляють Шведська академія та Нобелівський комітет і суто жанрових письменників. Видатному фантасту Г. Уелсу як недолік була висунута «занадто сильна популярність», а Дж. Р. Толкіну було відмовлено в

Топ-5 найпопулярніших книг лауреатів: 1. У. Голдінг «Володар мух» 2. Дж. Стейнбек «Про мишей та людей» 3. Дж. Стейнбек «Грона гніву» 4. Е. Хемінгуей «Старий і море» 5. Переклад англосаксонської епічної поеми «Беовульф», зроблений Шеймасом Хіні, поетом і перекладачем, лауреатом Нобелівської премії з літератури 1995 р. Дуже важко сказати, що у процесі обрання Нобелівських лауреатів є першопричиною – успіх і глибока шана читачів, популярність та визнання чи навпаки – унікальна ідея, «нерозкручена» на широкий загал. Важко визначити і наслідок: люди цікавляться премією і поважають її лауреатів, тобто лауреат здобуває популярність. Чи спочатку книга стає справді вагомою подією у світі мистецтва і змушує номінувати її автора на «нобелівку». В будь-якому разі, 111 лауреатів продовжують проходити випробування

Комунікація/Communication

Отже, топ-10 письменників за сучасними продажами від масштабного книжкового рітейлера Barnes & Noble: 1. Уільям Голдінг 2. Джон Стейнбек 3. Тоні Морісон 4. Ернест Хемінгуей 5. Габріель Гарсіа Маркес 6. Самюель Бекет 7. Уільям Фолкнер 8. Доріс Лессінг 9. Альбер Камю 10. Еліс Мунро Тиражі проданих книг цих письменників коливаються в розмірах від кількох до 50 млн. примірників. Однак цікавим є те, що багато їхніх книг були дуже непопулярними на початку своєї кар’єри на літературному ринку. Наприклад, книга «Галас і шаленство» Фолкнера після виходу в світ 3-тисячним тиражем зіштовхнулася з комерційним неуспіхом.

147 Kolo №12

премії з формулюванням, що його книги «в жодному разі не можна назвати прозою вищого ґатунку». Говорячи про популярних лауреатів, все ж потрібно спочатку знайти певні тенденції серед них самих, щоб збагнути, хто не потрапив до «омріяного списку». Передусім, легко помітити найпопулярнішу, чи то найбільш вживану мову найкращих письменників світу на думку Шведської академії. Англійська. Це мова 26 творів лауреатів. Естафету переймають французька, німецька, іспанська і шведська. Найбільша кількість авторів з Франції і США. Традиційно серед номінованих і лауреатів мало азіатів – східна література лише завойовує західноєвропейську та американську аудиторії, котрі являються найбільш активними сподвижниками даної нагороди. Усе ж, говорити про популярність, незважаючи на відмову деяким письменникам через таку причину, ми сміливо можемо. Серед 110 Нобелівських лауреатів можна зі спокійною душею виокремити письменників, чиї книги є доречним товаром у книгарні й зараз, а імена знайомі й улюблені.

часом і смаком читачів, запитом на актуальність й разом з нею на вічність проблематики.

Комунікація/Communication

Джерела 1. Заповіт Альфреда Нобеля // Nobel-Mk. – Режим доступу: http://www.nobel.mksat.net/nobel_kn/ fond/zapovit.html 2. Кожинов В. Нобелевский миф [Электронный ресурс] / В Кожинов. – М.,1997. – Режим доступа: http://kozhinov.voskres.ru/articles/nobel.htm 3. D.Wallechinsky, I. Wallace. The People's Almanac // Trivia-Library.com. – Link: http://www.trivialibrary.com/a/nobel-prize-for-literature-1936-1945.htm

Kolo №12

148

Нобелівські аутсайдери ТАНАЙ Галина Розглянуто історії авторів, які в свій час були близькими до отримання Нобелівської премії, але так і не стали її лауреатами. Ключові слова: Нобелівська премія, Лев Толстой, Жан-Поль Сартр, Юкіо Місіма, Василь Стус, Світлана Алексієвич.

The history of authors who were once close to the Nobel Prize, but never became the laureates.

Keywords: Nobel Prize, Leo Tolstoy, Jean-Paul Sartre, Yukio Mishima, Vasyl Stus, Svetlana Alexievich.

«Ну нарешті Нобелівку дали автору, якого читали кілька моїх френдів. Гарний знак». Пост знайомої у день оголошення лауреата 2014 року, французького письменника Патріка Модіано, змусив мене розсміятися і водночас замислитися про примхи фортуни і Нобелівського комітету. Український читач, на жаль, усе ще мало інтегрований у світовий контекст, а тому ситуації на кшталт «Мо Янь? Транстрьомер? Ні, не чув» для нас дуже типові. Ми цілком природно воліємо бачити лауреатом письменника прочитаного, який видається нам зрозумілим і гідним найвищої нагороди. З іншого боку, якщо проаналізувати список лауреатів від року заснування премії, виникає більше питань, аніж відповідей. Чому один письменник здобуває нагороду, а інший – ні? Які фактори, крім таланту Автора, впливають на рішення Нобелівського комітету? Тематика творів, політична кон’юнктура, мова написання і кількість перекладів? Згідно з заповітом Альфреда Нобеля, премію з літератури щороку мають присуджувати особі, що створила видатний твір ідеалістичної спрямованості – формулювання, слід визнати, досить туманне. Альфред Нобель не розробив детальної інструкції, і смерть «короля динаміта» залишила законослухняним шведам купу грошей і головний біль з приводу того, за якими конкретно критеріями слід присуджувати премію. Втім, 113 років існування Нобелівської премї з літератури дозволяють визначити певні закономірності успіху.

Лев Толстой (1828 – 1910) Перший і, мабуть, найбільш відомий «нобелівський» аутсайдер – автор знаменитих романів «Війна і мир» та «Анна Кареніна», російський письменник Лев Толстой. Він цілком міг стати піонером і отримати нагороду в 1901 році. Тоді у Шведській академії зчинилася ціла буча – Толстой був одним із найвірогідніших претендентів, але премію присудили французькому поету Арману Сюллі-Прюдому, що був не найвідомішим автором навіть на батьківщині. Тут мав місце світоглядний конфлікт: секретар Шведської Академії Карл Вірсен під час виступу у Стокгольмі визнав, що Толстой створив видатні твори, проте мотивував відмову від його кандидатури тим, що письменник засудив «усі форми цивілізації і наполягає прийняти замість них примітивний спосіб

Комунікація/Communication

149 Kolo №12

Перша п’ятірка країн-рекордсменів Нобелівської премії досить передбачувана: найбільше лауреатів у Франції – 15, США – 12, Великій Британії – 10 та Німеччині – 8. Скандинави взагалі себе не образили – Швеція, Данія та Норвегія в сумі мають 14 лауреатів. При цьому навіть більше, ніж національна належність, важить мова, якою пише автор: маємо 27 англомовних, 15 франкомовних, 13 німецькомовних, 11 іспаномовних лауреатів. Господарі «Нобелівки» шведи, до речі, на п’ятому місці – 8 лауреатів, 7 із яких писали шведською. Попри таке співвідношення, очевидно, що, крім мовної традиції, у якій працює автор, має значення кількість його перекладів – у першу чергу на шведську та англійську – і, відповідно, прочитаність у цьому мовному середовищі. Тобто, якщо автор не пише однією з «топових» мов і мало перекладається на них – шанси на здобуття Нобелівської премії різко знижуються. Не останнє значення має і геополітичний фактор. За заповітом Альфреда Нобеля, присудження нагороди не мусить бути пов’язане з національною приналежністю автора – втім, хоч формально Шведська академія дотримується цього принципу, очевидно, що Нобелівська премія орієнтована на західний світ, і присудження її поодиноким африканським та азійським авторам є радше політичним жестом. Не менш важливою є і політична орієнтація та громадянська позиція автора. Ліві – в європейському розумінні – політичні погляди вітаються, політкоректність – вкрай бажана, особливо в останні роки. При цьому має значення не тільки особиста позиція автора, а й політика держави, яку він презентує. Що ж до творчого доробку, наскільки несподіваними не були б часом рішення Нобелівського комітету, найвищі шанси на здобуття нагороди мають автори інтелектуальної прози. Шанси поетів і драматургів дещо нижчі, авторів жанрової літератури, навіть найбільш уславлених – майже нульові. Свого часу через «надмірну популярність» Нобелівську премію не отримав класик наукової фантастики Герберт Веллс, так само нагорода пройшла повз Джона Толкіна. Імовірно, саме через надмірну популярність вкупі зі споглядальністью та браком «ідеалістичної спрямованості» не одержує (і навряд одержить) Нобелівську премію японський письменник Харукі Муракамі. Крім того, щоб отримати найвищу літературну відзнаку, бажано народитися чоловіком. Гендерна дискримінація очевидна: за всі роки існування премії лауреатами стали лише 13 жінок. Нижче – п’ятірка зіркових аутсайдерів Нобелівської премії. Всі вони мали шанси на здобуття нагороди, але не отримали її з різних причин. І в жодному разі причиною невдачі не був недостатньо високий рівень літературної майстерності.

Комунікація/Communication Kolo №12

150

життя, відірваний від усіх засад культури». Очевидно, толстовство з його пацифізмом і частковим анархізмом, на батьківщині прирівняне до сектантства, не надто імпонувало академікам. Втім, що стало істинною причиною – неприйняття поглядів Толстого чи євроцентризм Академії, сказати важко. Можливо, Толстой би і не дізнався про скандал навколо його імені, якби не отримав привітально-протестного листа від шведської інтелігенціїї. Понад сорок письменників, критиків та художників на чолі з Августом Стріндбергом (до речі, теж абсолютно незаслуженим аутсайдером Нобелівської премії) висловили свою повагу і захоплення творчістю Льва Миколайовича, а також розчарування з приводу того, що премію присудили не йому. Толстой до нагород і візднак ставився байдуже, проте відповів коротким ввічливим листом. «Дорогие и уважаемые собратья! Я был очень доволен, что Нобелевская премия не была мне присуждена. Во-первых, это избавило меня от большого затруднения — распорядиться этими деньгами, которые, как и всякие деньги, по моему убеждению, могут приносить только зло; а во-вторых, мне доставило честь и большое удовольствие получить выражение сочувствия со стороны стольких лиц, хотя и незнакомых мне, но все же глубоко мною уважаемых». Зауважте, Лев Олексійович заявив, що гроші – зло, але все-таки теоретично припускав можливість їх отримання та використання. Але на цьому нобелівська епопея Толстого не завершилася. У 1906 році Російська Академія наук висунула письменника на здобуття премії. Письменник дізнався про це і написав знайомому Арвіду Ярнефельду, перекладачу його книг на фінську, листа з проханням використати свої зв’язки і унеможливити присудження нагороди Толстому. Лев Миколайович просив не ставити його в незручне становище, коли довелося б відмовлятися від премії. Чи то шведи і без того не дуже хотіли віддавати йому нагороду, чи то Ярнефельд добре впорався із завданням, але Нобелівську премію 1906 року присудили італійському поету Джозуе Кардуччі (знову ж, той випадок, коли пересічний читач замислюється – чи він невіглас, чи Нобелівський комітет вирішив пожартувати). Хай там як, відсутність у списку досягнень Нобелівської премії не похитнула авторитет і визнання Льва Толстого.

Комунікація/Communication

151 Kolo №12

Жан-Поль Сартр (1905 – 1980) 1964 рік ознаменувався для Стокгольма скандалом: лауреат відмовився від присудженої премії, тож направду аутсайдером у цій ситуації виявився не Сартр, а Нобелівський комітет. Якщо у Толстого і шведських академіків стосунки складались цілком гармонійно – то академіки не хотіли нагороджувати російського письменника, то автор не бажав отримувати нагороду через особисті переконання – то французький письменник і філософ-екзистенціаліст Жан-Поль Сартр зламав усю гру. Правила не передбачають відмови від премії, однак Сартр не прийняв її. Як пояснив письменник, коли він дізнався, що Шведська академія схиляється до його кандидатури, то надіслав листа з проханням не присуджувати йому нагороду. Але, по-перше, премія присуджується незалежно від думки майбутнього лауреата, по-друге, комітет не міг змінити вже ухвалене рішення. Сартр опинився в епіцентрі скандалу і був змушений пояснювати причини відмови. По-перше, він принципово не визнавав будь-яких офіційних відзнак і вважав, що вони суттєво обмежують свободу автора. Сартр заявив, що погодившись із нагородою такого роду, письменник зв’язує цим асоціацію чи інститут-нагороджувач. «Письменник не має перетворювати себе на інститут, навіть якщо це набуває найпочесніших форм», – така була позиція Сартра. Крім того, філософ заявив, що в сучасних обставинах Нобелівська премія – це нагорода, призначена для письменників Заходу і «бунтівників» Сходу, а він волів би співпрацювати з усіма, хто бажає зближення двох культур, але не приймати відзнак ні від східних, ні від західних культурних інстанцій. Того ж 1964 року Сартр іще раз здивував світ, заявивши про припинення літературної діяльності. Письменник заявив, що література – це сурогат діяльного перетворення світу, і зосередився на громадсько-політичній діяльності. Тож, якщо перефразувати Григорія Сковороду, «Нобель» Сартра ловив, але не впіймав.

Юкіо Місіма (Камітаке Хіраока, 1925 - 1970) За 45 років життя цей японський письменник тричі опинявся серед номінантів на здобуття Нобелівської премії. Якщо врахувати, що «нобелівка» – це розкіш переважно для тих, кому за 50 (середній вік лауреата становить 64 роки), це саме по собі досягнення. Перший раз був у 1963 році – тоді на премію претендувало 80 кандидатів, серед них чотири японських письменника. У той рік нагорода оминула таких видатних авторів, як Семюел Беккет, Пабло Неруда і Володимир Набоков, діставшись не надто відомому грецькому поету Георгісу Сеферісу – його кандидатура єдина не викликала гарячих дискусій серед академіків. Місіма був за крок від Нобелівки – він увійшов до шістки найкращих. До речі, разом із письменником на нагороду 1963 претендував його співвітчизник Ясунарі Кавабата – у 1968 останній таки виборов премію, чим фактично закрив автору «Золотого храму» шлях до «Нобеля». Частина біографів Юкіо Місіми досі вважає, що однією з причин ритуального самогубства письменника у 1970 було усвідомлення неможливості здобуття Нобелівської премії – наприклад, цієї думки дотримувався його друг, дослідник японської літератури Дональд Кін. Так це чи ні, але, навіть якби Кавабаті пощастило менше, шанси Місіми були не надто високі через його політичну орієнтацію. Радикальний «правий» ухил відверто лякав академіків, надто після нобелівського лауреата 1920 року, Кнута Гамсуна, який пізніше відкрито виступив на підтримку нацистів. Зрештою, шлях до Нобелівської премії деяким авторам був закритий і за менші гріхи. Так, Хорхе Луїс Борхес не став нобелівським лауреатом за лояльність до

Комунікація/Communication

Василь Стус (1938 – 1985) Василь Стус, якого називають одним із найвидатніших українських поетів ХХ століття, став таким собі мучеником від літератури, втіленням несправдженої національної надії на визнання. Творчість Стуса, безумовно, гідна Нобелівської премії, і навіть із міркувань політичної кон’юнктури присудження йому нагороди виглядало б абсолютно природно: вимушений борець із режимом, політичний в’зень, головним злочином якого було писання рідною мовою. Проте на батьківщині з Василя Стуса дуже швидко зліпили примітивну ікону, овіяну флером стереотипів. Якщо вірити розповсюдженій легенді, на Нобелівську премію поета номінував нобелівський же лауреат Гайнріх Бьолль, нагорода була практично в кишені, і радянська влада, знаючи про це, дала вказіку прибрати Стуса. Канонічна версія про фізичне знищення письменника

153 Kolo №12

режиму хунти Августо Піночета – аргентинський письменник мав необережність прилюдно потиснути руку диктатора. Не отримав Нобелівську премію американський поет Езра Паунд – через відверту підтримка фашистського режиму Беніто Муссоліні його нагородження видавалося неможливим. При цьому неможливим видалося й лауреатство Карела Чапека – номінований у 1936, письменник не отримав премію, оскільки його роман «Війна з саламандрами» вважали надто образливим для керівництва нацистської Німеччини. Тому Місіма з його радикальними поглядами опинився в гарній компанії. Гомосексуальна тематика на той час так само не надто вписувалася у визначення «ідеалістичної спрямованості» – як і мілітаризм та естетика смерті, в якій так кохався Місіма.Таким чином, попри неабияку літературну майстерність та продуктивність, імовірність отримання омріяної нагороди Місімою була дуже невисока.

Комунікація/Communication Kolo №12

154

поінформованою про імовірну «нобелівку» радянською верхівкою належить історику дисидентського руху, члену Української Гельсінської Групи Василю Овсієнку. Правда виявилася простіша і печальніша. По-перше, жодних доказів того, що Бьолль висунув кандидатуру Стуса на здобуття Нобелівської премії, немає. Підставою для виникнення цього міфу стало телефонне інтерв'ю німецькому радіо, датоване 10 січня 1985 року, в якому письменник і сказав знамениту фразу про те, що «його[Стуса] так званий злочин полягає в тому, що він пише свої поезії по-українськи». Так, Бьолль клопотався про звільнення українського поета, хоч і знав, що звертатися до радянської влади марно. Але жодних свідчень про те, що німецький письменник висував Стуса на здобуття Нобелівської премії, немає. По-друге, для того, щоб стати реальним претендентом на Нобелівську премію, слід у першу чергу бути прочитаним. До моменту загибелі на Заході виходили вкрай нечисленні переклади поезії та публіцистики Стуса. Виданню перекладів могли би сприяти представники діаспори. І тут починається найцікавіше. Виявляється, наприкінці 1984 у Торонто було створено «Міжнародний комітет для осягнення літературної нагороди Нобеля Василеві Стусові в 1986 році». Зверніть увагу, 1986, хоч вважається, що кандидатура Стуса мала номінуватися роком раніше, у 1985. Серед учасників комітету були професор-емерит Колумбійського університету Юрій Шевельов, дисидент Валентин Мороз і письменник Осип Тарнавський. Головою комітету був професор-емерит Університету Манітоба доктор Ярослав Рудницький. Одна з секретарок – письменниця, авторка спогадів про Тодося Осьмачку, дружина Володимира Куліша Оксана Керч із Філадельфії. Дивина, але, попри зірковий склад, згадок про роботу Комітету в літературі та пресі вкрай мало, причому дві з трьох належать Оксані Керч. Загалом діяльність об’єднання мала вкрай дивний характер. По-перше, про неї не були поінформовані масові діаспорні видання. По-друге, замість подбати про видання повноцінної книги перекладів Василя Стуса, Комітет зробив, по суті, аматорський переклад вибраних поезій у маргінальному за західними мірками видавництві Українського Вільного Університету у Мюнхені. До того ж, зроблено це було вже по смерті поета, у 1986. Втім, Комітет взагалі не втрачав оптимізму і навіть писав шведському королю з проханням удостоїти Стуса нагороди посмертно (Нобелівський комітет не підпорядковується ні королю, ні державі, і не порушує свого статуту, тож прохання Комітету було марним). Загалом діяльність Комітету скидається на прожектерство, елементарний самопіар, і це в той час, коли голова Закордонного представництва Української Гельсінської Групи Надія Світлична, маючи на руках підготовлену на основі авторських рукописів книгу «Палімпсести», марно шукала абсолютно не захмарну суму на її видання. Щоб ім’я поета з'явилося в номінаційних списках Нобеля-85, кампанія з розкруткою постаті і книг Стуса мала стартувати не пізніше початку 1985 року – аби встигнути підготувати бодай кілька листів від тогочасних літературних і суспільних авторитетів світового рівня. Це без урахування видання перекладів. Повноцінна промоція Стуса з різних причин не відбулася. І це ще сумніше, ніж легенда про те, як таборове керівництво за наказом згори вбило Стуса, який уже практично мав у кишені «нобелівку».

Комунікація/Communication

155 Kolo №12

Світлана Алексієвич (народилася 1948 р.)

2014 став роком надії для білоруської інтелігенції: близькою до перемоги – уже вкотре – була 66-річна письменниця білорусько-українського походження Світлана Алексієвич. Здавалося б, зорі зійшлися вдало: лауреатка багатьох престижних премій, у тому числі Літературної премії Центральної Європи Angelus, Національної премії критики США та Премії миру німецьких книгарів. Послідовна опозиціонерка до режиму білоруського президента Олександра Лукашенка, що живе та працює за межами батьківщини, в Італії та Швеції. Переслідування Алексієвич почалися ще у 1980-ті – її роман «У війни не жіноче обличчя» викликав шквал критики за «пацифізм, натуралізм, розвінчування героїчного образу радянської жінки». У 1989 вийшов роман «Цинкові хлопчики», для роботи над яким письменниця відвідувала Афганістан і зустрічалася з колишніми учасниками бойових дій та матерями загиблих солдатів. Після чергової хвилі критики у 1992 Алексієвич судили за «наклеп» – жахлива правда про війну в Афганістані на батьківщині виявилась не потрібною. Невдовзі письменниця емігрувала. Твори Світлани Алексієвич видавали у 19 країнах світу, в тому числі Японії, США, Німеччині, Швеції, Великій Британії та Індії. У Франції та Німеччині за її книгами ставлять вистави. «Ідеалістичне спрямування», яке так прагне знайти у творчості претендентів Нобелівський комітет, очевидне. Словом, теоретично Алексієвич мала всі шанси на Нобелівську премію. Основні версії «невдачі» письменниці – невдоволення політикою Білорусі і гендер авторки. Як подейкують скептики, після перемоги у 2013 канадської авторки Еліс Мунро жінкам іще на кілька років можна забути про Нобелівську премію. Вочевидь, випадок Світлани Алексієвич – це чергове свідчення того, що

Комунікація/Communication Kolo №12

156

неможливо передбачити все, і навіть наявність основних складових успіху все одно не гарантує отримання нагороди. Існує думка, що для отримання Нобелівської премії з літератури країна має обрати претендента і цілеспрямовано працювати на нього. Для України, вочевидь, це єдино можливий шлях здобути омріяну нагороду, адже проблема нашої країни не у відсутності талановитих письменників, а в недорозвиненості цілого літературного процесу, що сильно обмежує можливості автора бути прочитаним і почутим. Критика, перекладання, промоція – слабкі ланки, і письменники змушені долати ці сходинки до міжнародного успіху самотужки. Єдиного рецепту отримання Нобелівської премії немає – приклади зіркових лауреатів та аутсайдерів переконливо це доводять. Але українське аутсайдерство дуже нагадує анекдот про те, що Бог допомагає тим, хто бодай купив лотерейний квиток. ДЖЕРЕЛА 1. Алексіевіч Святлана/ Жывая чытанка //Апошнія сведкі: кніга недзіцячых расказаў. – Беласток: Беларускае Радыё Рацыя. – 2008.

2. Alexijewitsch S. Secondhand-Zeit, Leben auf den Trümmern des Sozialismus / S. Alexijewitsch. – Berlin, 2013. – 576 c.

3. Gerassi John. Jean-Paul Sartre: hated conscience of his century / John Gerassi. - University of Chicago Press, 1989. – 213 с.

4. Джалагония В. Нобелевская премия. Триумфы, мифы, драмы / В. Джалагония // Эхо планеты. – 2007. - № 33.

5. Кіпіані В. Стус і Нобель. Демістифікація міфу/ В. Кіпіані // http://www.pravda.com.ua/ articles/2006/07/22/3133311. - 2006.

6. Кожинов В.В. Нобелевский миф / В. В. Кожинов. – М., 1997.

7. Неруда Пабло. Признаюсь: я жил. Воспоминания / Пабло Неруда. – М.: Издательство политической литературы, 1978.

8. Nobel. A. Full text of Alfred Nobel’s Will / A. Nobel// http://www.nobelprize.org/alfred_nobel/will/ will-full.html/.

9. Nobel Lectures. Literature 1901-1967 / Editor Horst Fren. - Amsterdam, Elsevier Publishing Company, 1969.

10. Стасіневич Є. Не «Містралями» єдиними / Є. Стасіневич // http://litakcent.com/2014/10/14/ ne-mistraljamy-jedynymy. - 2014.

11. Stokes H. S. The Life and Death of Yukio Mishima / H. S. Stokes. - Rowman & Littlefield, 2000/ - 315 с.

12. Treyvaud M. Kawabata, Mishima & the Nobel Prize / M. Treyvaud // http://neojaponisme. com/2008/04/11/kawabata-mishima-the-nobel-prize/ - 2008.

Kolo №12

158 Комунікація/Communication

Kolo №12

159

Комунікація/Communication

Kolo №12

160 Комунікація/Communication

Kolo №12

161

Комунікація/Communication

Kolo №12

162 Комунікація/Communication