Kolo 16(2015) by KOLO chasopys

РЕДАКЦІЯ EDITORS Ірина Осадчук Iryna Osadchuk головна редакторка editor-in-chief Ольга Кендзіор Olha Kendzior креативна редакторка creative editor редакторка блоку “КОМУНІКАЦІЯ“ “COMMUNICATION“ editor Людмила Кулакевич

Lyudmyla Kulakevych

літературна редакторка literary editor редакторка блоку “КРИТИКА“ “CRITIQUE“ editor Віра Орловська Vira Orlovska літературна редакторка literary editor редакторка блоку “НАУКА “ “SCIENCE“ editor

ВЕРСТКА, ДИЗАЙН LAYOUT, DESIGN Ірина Осадчук Iryna Osadchuk

Редакція несе відповідальність за інформаційне наповнення часопису, хоча може і не поділяти точку зору авторів. Також ми завжди відкриті для нових ідей. Усі свої пропозиції, побажання, критичні зауваження та статті надсилайте на електронну пошту kolo.chasopys@gmail.com Всі права на статті належать редакції. Повне або часткове відтворення текстів без попредньої письмової згоди редакції заборонено.

КОЛО книгзнавчий часопис

(№16, 2015)

«Неодмінно використовуйте в заголовку слово «Африка», «пітьма», або «сафарі». Для підзаголовку добре звучать «Занзібар», «масаї», «зулуси», «Замбезі», «Конго», «Ніл», «великий», «небо», «тінь», «барабан», «сонце» і «минуле». Інші корисні слова – «повстанці», «вічний», «первісний» і «племінний». Нізащо не розміщуйте ні на обкладинці, ні всередині вашої книги фотографії африканців, які добре пристосувалися до сучасності, за винятком нобелівських лауреатів. АК-47, що випирають, ребра, голі груди – ось, що вам потрібно. Якщо у вашій книзі з'являється африканець, нехай на ньому буде традиційний одяг масаї, зулусів або догонів. Пишіть про Африку так, наче це одна країна» Так іронічно дає настанову Біньяванга Вайнана – голос кенійської літератури в сучасному культурному середовищі, постійний дописувач в Guardian та The New York Times. Бо насправді, якщо поглянути на все, що пишуть на теми, які стосуються африканських країн, то постійно бачимо ці стереотипи. Власне, і наша редакція, коли розпочала роботу над цим номером, мала за собою такий гріх. Проте чим більше ми досліджували літературу африканських країн, тим більше нам відкривалися очі на реальну ситуацію – безліч фестивалів, літературних премій, онлайн-платформ, мистецьких та видавничих проектів, висвітлених контраверсійних тем, які стосуються далеко не тільки голоду, грамотності чи етнічних особливостей. Саме цим випуском ми намагалися хоча б трохи поглянути на сучасну літературну ситуацію в африканських країнах. Надіємося, нам це вдалося і вам сподобається. Приєднуйтеся до нашого кола! Ірина Осадчук, головна редакторка

НАУКА Культура читання в африканських країнах Віра Орловська 9 Наївно і п’яно Ната Коваль 16 Концепція негритюду в літературі Наталія Гузь 27 Леопольд Седар Сенгор: поет vs політик Ірина Сатиго

Мова як засіб боротьби за незалежність і пошуку національної ідентичності в літературі Алжиру Галина Кохуч 39 Африка у французькій літературі Світлана Панчук 44

КРИТИКА Женское тело в патриархальном и современном обществах («Цветок Пустыни» Уорис Дирие) Наталия Шолухо 51 СПАЗМЫ. Деррида/Сиксу Вадим Мирошниченко 58 Жіночий голос сучасної літератури Нігерії (за творчістю Чімаманди Нгозі Адічі) Вікторія Фещук

НАУКА Reading culture in African countries

9 Orlovska Vira Naive and Drunk

16 Koval Nata Negritude concept in the literature

27 Guz Nataliya Leopold Sedar Senghor: poet vs politician

31 Satygo Iryna Language as a means of struggle for independence and a search for national identity in the literature of Algeria

39 Kohuch Halyna Africa in French literature

44 Panchuk Svitlana

CRITIQUE Female body in a patriarchal and modern society (“Desert Flower” by Waris Dirie)

51 Sholukho Nataliya SPASMS. Derrida / Cixous

58 Miroshnichenko Vadim Female voice of modern Nigerian literature (on the works of Chimamandy Ngozi Adichi)

63 Feschuk Victoria

Література Кенії сьогодні крізь тексти Біньяванга Вайнайна Катерина Гуменюк 69 Brown sugar Христина Дрогомирецька 73

КОМУНІКАЦІЯ Африканські літературні премії редакція 81 Топ-5 літературних фестивалів ПАР редакція 103 АФРИКАНСЬКА ДЕСЯТКА онлайн-платформи про літературу та видавничу справу редакція 108 Я на тебе чекатиму під деревом каїсе-дра Оксана Куценко 115

Literature of Kenya today through the texts of Binyavanga Wainaina

69 Gumeniyuk Kateryna Brown sugar

73 Drohomyretska Khrystyna

COMMUNICATION African Literature Awards

81 editorial Top 5 Literary Festivals of South Africa

103 editorial African Dozen online platform about publishing and literature

108 editorial I wait for you under the Kaisdra tree

115

Kucenko Oksana

КОЛО №16

8 Наука / Science

Культура читання в африканських країнах

Досліджено тему культури читання в африканських країнах. Здійснено спробу прослідкувати закономірності існування африканської літератури. Ключові слова: Африка, писемність, культура читання, літературний розвиток. The topic of reading culture in African countries was Investigated. An attempt was made to follow the laws of the existence of African literature. Keywords: Africa, writing, reading culture, literary development.

КОЛО №16

Африка займає 6 % поверхні земної кулі і є другим за величиною континентом на планеті. На території Африки розташовані 46 об’єднаних країн (53 з урахуванням груп островів). Африканська літературна традиція класично існувала і продовжує існувати в усній формі, а найбільш ранні її записи мали вигляд рисунків та ієрогліфів. Поза тим, згідно з результатами досліджень NOP World Culture Score Index, станом на сьогодні Африка впевнено займає позицію найменш «читаючого» континенту світу [1]. До прикладу, у Нігерії, яка станом на жовтень 2011 р. налічувала 167,9 млн. жителів, 35 % населення не вміють ні читати, ні писати. Разом із тим, 43 % нігерійців – молодь. Доктор Генрі Хунджо, лектор факультету англійської мови у Lagos State University (м. Оджо, Нігерія), каже, що нігерійські традиції та соціальна структура не сприяють формуванню у населення здорових читацьких звичок. У африканській культурі традиційно панує переконання, що знання та мудрість приходять до людини з віком, тоді як рекреаційне читання не є широко розповсюдженим хобі. Згідно з поточними результатами досліджень ЮНЕСКО, станом на сьогодні неграмотними залишається 38-40 % дорослого населення Африки – себто близько 153 млн. людей, дві третини з яких жінки. А саме жінки, якщо вірити світовій статистиці, є найбільш активними читачами. Американська нейропсихіатр Луан Брізендін пояснює цей феномен тим, що дівчатка, як правило, значно більше часу проводять з книжками, ніж хлопчики, і в доросле життя приходять уже зі звичкою до читання. Так чи інакше, ЮНЕСКО прогнозує, що безграмотність у Африці пощастить ліквідувати не раніше 2050 р.

Наука / Science

ОРЛОВСЬКА Віра

Наука / Science КОЛО №16

Попри те, що стан речей поступово змінюється, і досі побутує думка, що «аби втримати таємницю від африканця, достатньо заховати її у книзі». Таким чином, серед основних проблем африканської літератури залишається брак читачів. У 2005 році кенійський письменник Біньяванґа Вайнайна опублікував есе «Як писати про Африку?». В ньому автор радить якомога частіше згадувати заморених голодом дітей, зображати безпомічних та брудних дорослих, наділяти тварин високоморальними якостями, досхочу описувати неповторні багряні заходи сонця, годувати персонажів чудними делікатесами на кшталт мавпячого мозку і щедро приправляти всю цю кашу цитатами Нельсона Манделли. Словом, якомога менше реалізму та якомога більше штампової екзотики. Звісно, з перших рядків зрозуміло, що Вайнайна висловлюється дуже саркастично і поради свої адресує не африканським авторам, а письменникамаматорам, які намагаються писати про Африку, жодного разу там не побувавши. Але сам факт появи такого есе викликав значний ажіотаж, вказуючи на те, що африканська література та перспективи її розвитку опинились на порядку денному. Ба навіть на цьогорічному Форумі видавців у Львові було проведено цілу низку подій, присвячених панафриканській літературі.

Наука / Science

Одразу варто зазначити, що йдеться про літературу тих африканських країн, які розміщені на південь від пустелі Сахари, адже література північноафриканських країн (Алжир, Єгипет, Мароко, Туніс) має багату вікову історію, тісно пов’язану з арабською культурою. Якщо абстрагуватися від усного народного епосу, можна стверджувати, що національні літератури більшості країн центральної, західної та східної Африки почали формуватись лише у ХХ столітті – в період між Першою світовою війною та антиколоніальною боротьбою 1940-1950-х років. І шлях їхнього розвитку був дуже непростим. Оскільки пік становлення африканських національних літератур прийшовся на колоніальний період, значна кількість творів була і продовжує бути написана європейськими мовами. До прикладу, Чінуа Ачебе, патріарх нігерійської прози, свої романи писав англійською, вплітаючи в текст слова з вокабул яру народу ігбо (ібо). Літератури Сенегалу, Беніну, Камеруна, Нігера, Того розвиваються переважно французькою мовою. Поети та прозаїки Мозамбіку, Анголи, Гвінеї, Кабо-Верде користуються португальською. Звісно, серед африканських письменників немало й тих, які віддають перевагу національним мовам. Так, нобелівський лауреат Воле Шоїнк пише свої драми англійською, а вірші – мовою йоруба, поширеною на південному заході Нігерії; твір уродженця Зімбабве Соломона Мутсвайро «Фесо» (1957) – перший в історії роман, опублікований мовою шона, а танзанійського поета Шаабана Роберта і донині називають «батьком суахілі».

КОЛО №16

Наука / Science КОЛО №16

Цікаво, до речі, що самі африканці під «літературою Африки» часто мають на увазі також усну творчість – і справа тут навіть не в тім, що писемність прийшла до їхніх країн відносно пізно. Мистецтво володіння словом завжди відігравало тут одну з провідних ролей у вирішенні практично будь-яких питань – від побутових до політичних. Сімейна дипломатія була не менш складною, ніж дипломатія міжплемінна. Від красномовності посла часто залежало, чи станеться сьогодні війна між сусідніми поселеннями. Прийом гостей був підпорядкований не лише ритуалам розсадки довкола номінального столу та послідовності подачі страв, але й ритуалам ведення бесіди: темп і теми задавались не випадково – вони були попередньо визначені обставинами зустрічі. Африканських дітей змалку вчать не лише слухати, а й розповідати казки. Звідси в книгах африканських авторів така ясність, легкість та стрункість думки, довірливий тон і тепло, особливо привабливі для європейських читачів. Попри те, що саме колонізаторські амбіції Великобританії, Франції, Португалії дали міцний поштовх розвитку африканської літератури, однією з головних її тем стала боротьба місцевих народностей із «загарбниками». Не те щоб мешканці Африки не були вдячні щедрим європейцям за те, що вони подарували їм школи, лікарні, мопеди і телевізори – переваги цих благ цивілізації доволі очевидні. Однак право мешканців африканських країн на збереження власної культурної та релігійної ідентичності було цілковито проігнороване. Зазвичай населення не мало й можливості м’якого, помірного переходу від старих порядків до нових. Ці події, безперечно, знайшли своє відображення в літературі: зокрема, у творчості таких авторів як Чінуа Ачебе та Фердінанд Ойоно. Інші ж письменники вирішили звернутись до поетизації національних африканських звичаїв та вірувань. В середині минулого століття Амос Тутуола підкорила Захід своїми розповідями, заснованими на фольклорних образах народності йоруба. Хоча серед африканських авторів немало лауреатів престижних західних літературних премій – виходець із ПАР Джон Максвел Кутсі, наприклад, став першим в історії письменником, який двічі отримав «Букер», – на Чорному континенті індустрія заохочення письменницької праці почала формуватись лише в останні десятиліття. Так, у 2006 році культурно-освітній фонд Lumina Foundation заснував премію імені Воле Шоїнкі. З 2008 р. вручається премія в області літератури для дітей «Золотий Баобаб». А в 2013 р. з’явилась премія «Етісалат», призначена для письменників-дебютантів, чий перший роман був опублікований протягом останніх 24 місяців. В якості нагороди письменник отримує £15 000 – навіть для європейського автора-початківця сума суттєва. Виникнення цих та десятків інших

премій вказує, по-перше, на те, що є кому їх вручати, а по-друге – що африканські країни явно зацікавлені у стимулюванні національних літератур. Читацькі звички серед африканського н а с е лен н я роз в ив аються також за п о с е редн и цтва актуальних періодичних видань. Значну роль у цьому відіграв кенійський журнал JOE (Джо), який почав публікуватися в 1970-х рр. Він був одним із багатьох періодичних видань орієнтованих на нову молоду урбаністичну афр ика нсь ку популяцію, кількість якої швидко зростала. Журнал вир із нявся характерним підривним гумором, через призму якого пропонувався аналіз актуальних проблем сучасності. Такий підхід виявився плідним не лише в плані пропагування добре поінформованих, активних громадських позицій серед читачів, але й у забезпеченні функціональної платформи для розвитку талантів нових письменників-фантастів. За прикладом іншого південноафриканського журналу, DRUM Magazine, у Joe використовувалась близька читачам вулична мова у вигляді коміксів, фантастичних історій та тематичних колонок для дослідження пр облем міста. Колонка «Dear Joe» («Любий Джо») стимулювала і н т е н с и в н е спілкування з читачами. Крім того, у кожному випуску Joe п у б лік у в а лись послідовні розділи оригінальних коротких о п о в і д а н ь , за співпраці з такими авторами, як Сем Каіґа, Меджа Мванґі та Нґуґі ва Тіонґ’о (Sam Kahiga, Meja Mwangi,Ngugi wa Thiong’o). Характерною рисою журналу є також

Наука / Science

в и к о р и с т а н н я графіки, м а л ю н к і в , ілюстрованих жартів та коміксів – зразків кенійської візуальної культури. Більше інформації про актуальні періодичні видання представлено проектом Chimurenga Library. Chimurenga Library – це онлайн-архів, де зібрано незалежну паперову періодику пан-Африки зі всього світу.

КОЛО №16

Основну увагу приділено культурним та літературним журналам, завдяки яким існує впливова платформа вільного друкованого слова і які розширили горизонт для друкованих видань про мистецтво, а також нові дописи та ідеї у Африці, для та про неї. Слово Chimurenga у перекладі з мови шона означає «революційну боротьбу». Багато з періодичних видань, зібраних у архіві, виникли як резонанс на такі монументальні панафриканські журнали як Drum, Presence Africaine, Transition, Black Orpheus. Chimurenga Library є частиною проекту WikiAfrica Literature, метою якого є заохочення користувачів та прихильників Wikipedia створювати та поширювати інформацію про африканську літературу та авторів. Серед африканських письменників практично немає середняків – самі генії і таланти. Коли у 1970 р. Курт Воннеґут приїхав з гуманітарною місією в маленьку країну Біафра, котра внаслідок громадянської війни в Нігерії була стерта з лиця землі, його вразила кількість першокласних спеціалістів серед цих пригнічених, напівголодних, майже зневірених людей – адвокатів, фізиків, механіків, вчених, прозаїків, поетів, музикантів. Серед них не було тих, хто робив свою справу «нормально» – лише неперевершено. Так історично склалось, що Африка довгий час просто не могла собі дозволити утримувати «посередність». В силу того, що система вищої освіти на континенті досі знаходиться у стадії становлення, в африканських країнах

КОЛО №16

ДЖЕРЕЛА 1. English J. Which Country Reads the Most? / Jason English // Mental_Floss. – Link: http://mentalfloss.com/article/55344/which-country-reads-most.

Наука / Science

завжди існувала традиція навчання в закордонних ВНЗ. Однак за африканськими мірками така освіта коштувала настільки дорого, що відправити дитину на навчання закордон могли лише дуже багаті родини. Бідняку ж на освіту складались усім селищем. Звісно, вкладати гроші, зароблені каторжною працею, односельчани хотіли тільки в найбільш перспективних, достойних молодих людей. При цьому керувало ними не лише бажання допомогти побратиму, але й отримати, зрештою, кваліфікованого спеціаліста: здобувши професію, випускник, як правило, зобов’язаний був повернути борги тим, хто за нього платив. Тому відбір серед потенційних студентів був дуже жорстким, а серед інтелектуальної еліти Африки по суті немає випадкових людей: до неї потрапляють кращі з кращих. Справді, Африка – єдиний континент, де половина батьків не можуть допомогти своїм дітям з домашнім завданням, тому що самі не вміють ні читати, ні писати. Разом з тим, Африка – наймолодший континент: тут проживає близько 200 млн. осіб у віці від 15 до 24 років. Існують певні економічні фактори, котрі можуть посприяти розростанню міжнародного інтересу до місцевої культури загалом та літератури зокрема. Кількість працездатних жителів африканських країн постійно збільшується, рівень смертності знижується, активно формується шар середнього класу. В останні роки сукупні темпи росту ВВП в Африці в середньому коливаються в районі 5-9%. Окрім того, ресурсний потенціал Африки дуже багатий і провідні світові держави уже ведуть протистояння за природні багатства континенту, а генеральний секретар ООН Пан Гі Мун у своїй доповіді відмітив збільшення притоку іноземного капіталу в африканські країни. З іншого боку, військові конфлікти на території континенту локалізуються і трапляються все рідше, політична ситуація повільно, але впевнено стабілізується. Звісно, традиційні для Африки проблеми – корупція, бідність, безробіття, убога система охорони здоров’я, низький рівень освіти – залишаються актуальними і на повне їх подолання знадобляться десятиліття. Однак уже тепер помітно, що Африка поступово прямує до економічного підйому, який обов’язково призведе до підйому культурного і підвищить лояльність аудиторії до місцевої літератури – мудрої, загадкової і гідної того, аби про неї дізнався весь світ.

Наука / Science

Наївно і п’яно

КОЛО №16

КОВАЛЬ Ната Досліджено творчість Амоса Тутуоли у контексті нігерійської літератури та культури. Проаналізовано основні книги автора, його манеру письма та систему цінностей. Ключові слова: «чорний континент», колоніальна література, сюрреалізм. Amos Tutuola’s works were researched in the context of Nigerian literature and culture. The main author’s books, his writing style and system of values were analyzed. Keywords: «black continent», colonial literature, surrealism.

Талановитий і малоосвічений Амос Тутуола намагався розповісти усьому світу про народ йоруба та його фольклор, і нарозповідав аж на дванадцять книг. От тільки українською його ще ніхто не переклав. Фольклор і міфи, які разюче відрізняються від українських, нехитрий сюжет, але з багатьма перипетіями, самовдосконалення героя впродовж усього твору, недоторканий «чорний континент» і західна цивілізація — Тутуола писав про те, що знав, і те, що бачив. Нігерія — найбільша за чисельністю населення країна Африки. 1/6 населення становить народ йоруба (більше 25 млн людей). Казки і перекази йоруба стали головною темою у творчості найбільш знаменитого казкаря Чорної Африки — Амоса Тутуоли. Напевне, один із найбільш незвичайних письменників XX ст., Амос Тутуола народився у 1920 році в місті Абеокута на Південному Заході Нігерії, це близько 64 милі від Лагоса, у бідній сім’ї селян народу йоруба. Дід Тутуоли, Одафін Одеґбамі (Odafin Odegbami), був шанованою людиною і одним із духовних лідерів мешканців Абеокути. У нього було шість дружин і понад двадцять дітей. Як духовний лідер свого народу, він практикував одну з африканських традиційних релігій — Огун. Його ім’я Одегбамі означає «божество». Для народу йоруба Огун — божество-покровитель мисливців, ковалів та воїнів, бог вогню та металу. Батько Амоса, Чарльз Тутуола Одеґбамі (Charles Tutuola Odegbami), мав трьох дружин і кількох дітей. І хоча батьки Тутуоли твердо вірили у цінності та традиції народу йоруба, та все ж у результаті м і с і о н е р с ь к о г о в п л и в у звернулися до християнства. Тому

Наука / Science

КОЛО №16

Тутуола народився в родині, де практикувалося є в р о п е й с ь к е християнство і т р а д и ц і й н а африканська релігія. І не дивно, що він змінив язичницьке ім’я діда з Олатубосуна Одеґбамі (Olatubosun Odegbami) на християнське батькове Амос Тутуола (Amos Tutuola), де «тутуола» означає «свіже багатство». Тутуола та його батьки опинилися серед тих поколінь африканців, у життя яких різко вторглася, порушуючи багатовіковий устрій, західна цивілізація. Життя змінювалося у всіх аспектах: від релігії (традиційні вірування зусиллями місіонерів витіснялися, а частіше — утворювали химерний симбіоз із християнством), соціальних відносин до побутового рівня. У 1916 році в Нігерію прийшла залізниця. Навіть насіння какао, яким займалися батьки Тутуола, було завезене в Нігерію колонізаторами у кінці XIX ст. Мізерні доходи батька Тутуоли від вирощування какао не дозволяли достатньо добре піклуватися про велику сім’ю і віддати усіх до школи. Тому Тутуола з 7 до 12 років навчався у початковій школі при релігійній Благодійній організації «Армія Спасіння», потім ще рік провчився в Англіканській Центральній школі Абеокути. Закінчивши всього шість класів, Тутуола перепробував багато різних професій — був ковалем, продавцем хліба, посильним, але у 1946 році в якомусь журналі він наткнувся на рекламу, що пропонувала надсилати до редакції казки народу йоруба. Тутуола добре знав народні казки, в дитинстві йому їх розповідали мама і тітка, і сам він навчився непогано переказувати народні легенди. За кілька днів на основі фольклору Тутуола написав англійською мовою свою першу книгу — «Той, хто п’є пальмове вино» (чи «Той, хто п’є пальмове вино, і Той, хто виготовляє пальмове вино у Місті Мертвих» (англ. «The Palm-Wine Drinkard and His Dead Palm-Wine Tapster in the Dead’s Town», рос. «Путешествие в Город Мертвых, или Пальмовый Пьянарь и его Упокойный Винарь»). Він довго не знав, куди відправити твір, поки знову в журналі не побачив оголошення про прийом рукописів. Такими манівцями книга дійшла до лондонського видавництва «Faber and Faber» і була опублікована в 1952 році. Твір сподобався критикам і через рік вийшов французький її переклад у виконанні відомого

Наука / Science КОЛО №16

французького письменника сюрреалістичного напрямку Раймона Кено. Щодо творчих здобутків, то Тутуола видав дванадцять книг: 9 романів, 2 збірки оповідань і книгу казок йоруба, і все це він встиг приблизно за 40 років — з 1952 по 1990. Тутуола помер на 77-му році життя. Він був хворий на діабет і страждав від гіпертонії. Незважаючи на його літературний успіх та міжнародну популярність, він не мав змоги нормально лікуватися. Дослідник Паулін Дж. Хонтонджі у праці «Африканська філософія: міф і реальність» (2005) зазначає, що африканська філософія, яка існує у вигляді літератури, є злиття міфу і реальності. Амос Тутуола репрезентує традиції Західної Африки і доводить, що не дивлячись

Наука / Science

на усілякі нововведення, усна традиція збереглася таки у Західній Африці. Такі елементи фольклору як розповіді, прислів’я, танці, пісні раніше виконували значну роль у формуванні цінностей, переконань і поведінки людей. Для нігерійських письменників фольклор є не просто естетичним прийомом, він служить для натхнення, пожвавлює, робить цікавішими систему цінностей і світогляд. Якщо умовно африканську літературу можна розділити на три сектори — англомовний, фанко- та португаломовний та література арабською мовою, то Амос Тутуола входить до першого сектору, тобто авторів англомовних країн Африки (ПАР, Зімбабве, Нігерія, Танзанія, Замбія).

КОЛО №16 У книзі «Той, хто п’є пальмове вино» можна прослідкувати африканський колорит, який подеколи шокує європейського читача. Та першим своїм романом Тутуола підкорив англійських і американських критиків, і, окрім несподіваних сюжетів і дивних героїв, напевне, їм сподобалося у його прозі саме те, що вони й бажали там побачити

Наука / Science КОЛО №16

— африканське варварство, що грається в європейську літературу. Зарубіжні критики активно обговорювали такий його літературний досвід, але не звертали уваги на джерела цього досвіду. Навіть нігерійські інтелектуали не бажали визнавати Тутуолу національним письменником, звинувачували його у профанації народного фольклору та жахливій англійській. Що було згубним для Тутуоли вдома, те стало його благословенням за кордоном — використання англійської мови. Точніше кажучи, нігерійської англійської мови. Намагаючись засобами королівської англійської передати увесь африканський колорит, Тутуола витворив нову мову, і ця мова потребує хорошого і талановитого перекладача. Наприклад, слово «drinkar» не є англійським словом. Можливо, Тутуола розумів, що «drinker» не матиме снаги випити 225 діжок пальмового вина, а «drunkar» передбачає пияцтво, хоча пальмовим вином ніколи не можна впитися. Читаючи книгу «Той, хто п’є пальмове вино» («The Palm-WineDrinkar») зрозуміло, що розповіді, які є важливим аспектом фольклору, мають наративний характер. З першого речення оповідач налаштований на контакт зі слухачем/читачем. Речення довгі, з кількома зупинками/паузами, аби втримати увагу слухачів/читачів, але це більше безперервний потік дій і подій, за яким потрібно добре слідкувати, аби нічого не пропустити. Повтори, тавтології, які вживає Тутуола, європейському письменнику видалися б простим невмінням підібрати синоніми, та це був один зі способів розповісти про народ йоруба: «Сперва мы подумали, что взорвалась бомба, но потом поняли, с кем повстречались — с Хохотом; и вот Существа отхохотались, а Хохот хохотал два часа подряд. Сначала мы только удивлялись и слушали, но не прошло и минуты, как мы забыли про боль и принялись похохатывать, потом захохотали и начали вместе с Хохотом покатываться с хохоту, а он смеялся, хохотал и хихикал на разные голоса и многие подголоски — мы в жизни ничего такого смешного не слышали. Но вообще-то вместе с Хохотом никто не хохочет, потому что можно дохохотаться до упаду, разбить себе голову и умереть от смеха: ведь хохот — главная профессия Хохота, и так он зарабатывал себе на пропитание» [1]. Тож історія починається з того, що головний герой, Пияк, із самого дитинства впивався винними виробами Винаря, а коли той помер, упавши з пальми, і вино робити було вже нікому, Пияк засумував і вирушив у Місто Мертвих, аби забрати його звідти і знову насолоджуватися його товариством, а точніше – виготовленим ним продуктом. Зрозуміло, що головний герой проходить через усі

Наука / Science

КОЛО №16

кола пекла/життя, кидається шукати Винаря, сам не розуміючи, що мертвий не може повернутися. Текст ніби йде суцільним полотном, та насправді розгалужується і складається з безлічі окремих епізодів. Наприклад, розповідь про Повноцінного Джентельмена (the Complete Gentleman), про Три Хороші Істоти (the Three Good Creatures), про подорож у Місто, з якого Неможиво Повернутися (the Journey to the Unreturnable Heavens Town), про Червоних Людей у Червоному місті (the Red People in the Red Town), про Мудрого Короля (the Wise King) та ін. Ці епізоди допомагають змінитися головному герою, так ми дізнаємося, що він не лише той, що п’є пальмове вино, а й Батько Богів Усенасвітівміючий, з ледачого п’яниці він стає працьовитим, під час своєї подорожі він знаходить собі дружину, з якою потрапляє у найрізноманітніші ситуації і намагається самостійно з них виплутатись; він стає Суддею у Місті Божевільних Людей і намагається розсудити не одну Справу; повернувшись додому, головний герой намагається позбутися голоду, який прийшов на його землі. Хоч він і Батько Богів Усенасвітівміючий, але часто він покладається на власну дружину, вона теж змінюється впродовж подорожі, стає мудрішою, її слова завжди пророчі.

Наука / Science КОЛО №16

І нібито ця історія про якісь дуже давні часи і дивних істот, яких зараз зовсім немає, проте в тексті можна знайти багато посилань, з яких видно вплив західної культури на африканський континент. Наприклад, головний герой каже на початку оповіді, що у його часи вони не знали ніяких грошей і користувалися лише мушлями каурі, але в одному з моментів подорожі (історія про Повноцінного Джентельмена) ми раптово розуміємо, що герой оперує таким словом, як «фунти»: «И вот пришел джентльмен на базар, и если бы он почему-нибудь предназначился для продажи, то стоил бы наверняка 2000 ф. (продажная цена — две тысячи фунтов)» [1]. І прозвучало це в тексті зовсім буденно, ніби герой усе своє життя мав справу з фунтами. Але тут потрібно зрозуміти один момент: герой був не у своїй країні, а в чужій, де, можливо, могли користуватися саме такою грошовою одиницею. Або ще: «Но прежде чем мы вошли, к нам приблизился Некто — это был Покупатель, — и он купил нашу Смерть: за 70 фунтов 18 шиллингов и 6 пенсов; потом к нам подошел еще один Некто, Арендатор, и он арендовал у нас Страх и обязался выплачивать ежемесячную ренту: 3 фунта 10 шиллингов и 00 пенсов» [1], головний герой деталізує все до дрібниць. Чи таке: «Зала была богато и красиво разукрашена — на миллион фунтов (ф. — 1 000 000)» [1], або Дехто, кого звали «Давай-Бери» (Give and Take), хотів позичити грошей у головного героя, тут ми заходило два

Наука / Science

КОЛО №16

види валюти з уточненням: «Я спросил его, сколько же он хочет занять, и он ответил, что 2000 каури, или 6 пенсов на английские деньги» [1]. Якось Пияк з дружиною організували переправу і так заробили собі трохи грошей на свою подорож, і це були далеко не мушлі каурі: «И вот мы с женой обратились в переправу и стали перевозить через реку пассажиров; цена билета: взрослый — 3 пенса, детский — вполовину дешевле. Вечером я снова обернулся человеком, мы пришли в город и подсчитали выручку — 7 фунтов 5 шиллингов и 4 пенса. После этого мы купили все, что нам нужно» [1]. Те, що західна цивілізація вплинула на темний континент, не має сумніву, оскільки Тутуола пише про духів і богів цілком природньо, вживаючи реалії «цивілізованого» світу. Хоча, ці реалії мають більше негативну конотацію, аніж позитивну: «они [Черепа] гремели, как 1000 бочек из-под бензина» [1], «и если его увидишь в городе с бомбардировщика и город приказано разбомбить в развалины, то не станешь бомбить, потому что не захочешь, да и сами бомбы не пожелают взрываться, пока этот джентльмен не уйдет из города, — вот какой он был весь красивый и собранный» [1], «я облил дом и крышу бензином» [1], «из нее вышло Полутелое Дитя и заговорило приглушенным, как в телефоне, голосом» [1], «Их Главный Бог дышал, как машина, — вдыхал и выдыхал один раз в пять минут и выпускал из ноздрей раскаленный пар, а говорил громче, чем 1000 сирен» [1], «…и все смотрит, все смотрит — вроде он фотограф и хочет нас снять, и наводит свой аппарат на резкость, или на фокус» [1], «…сначала они все время молчали, а заговорив, стали трезвонить, как церковные колокола» [1]. «Я написав «Того, хто п’є пальмове вино» для людей з інших країн, аби вони змогли дізнатися про фольклор племені йоруба. Пишучи цей твір, я мав на меті допомогти іншим людям зрозуміти плем’я йоруба, дізнатися про нього більше, відкрити його для себе», —писав Тутуола у 1975 році. Міфи розповсюджені по усьому світу, і їх функція полягає у роз’ясненні речей: природніх явищ, походження чогось/когось, очевидні таємниці людського світу та ін. У цій історії є обов’язковий епізод зі Смертю, як пункт, без якого неможливо обійтися, інша справа, що Бог не боїться Смерті, а йде її захоплювати, хоч і смертний. В іншому епізоді його Смерть купують і він тепер не може померти, але у нього лишився Страх перед Смертю. У цій книзі Тутуола використовує міфологію і символізм, щоб дослідити різні аспекти смерті. Адже він знаходить Місто Мертвих, воно нічим не відрізняється від звичайного міста, але також має свої закони, наприклад, померлі там мають ходити спиною вперед. Але перед тим, як Винар потрапив до міста Мертвих, він був ніби у чистилищі, де мав

Наука / Science КОЛО №16

призвичаїтись до життя (повторюю, життя!) у Місті Мертвих. Тобто, Смерть – це не закінчення, а перехід. Часто автор намагається залучити до створення тексту уяву слухачів/ читачів, вживаючи речення на кшталт «я не можу їх описати тут», коли він розповідає про Голодну Тварюку, Червону Рибу і Пташку чи монстрів усередині кошика Велетня. Цей прийом проскакує то тут, то там упродовж усього тексту. Загадок, які є невід’ємною частино фольклору, можна знайти безліч у цьому романі. Наприклад, коли головний герой з дружиною потрапляють до Червоного Міста і Червона Дівчина веде їх до Червоного Короля, дружина каже: «Кто без смерти — тот бессмертный, а кто бес смерти, тот бес — смертный» [1], потім головний герой розуміє цей вислів і це допомагає йому вбити Бісів Смерті — Червону Рибу і Червону Птицю, і разом з тим врятувати Червоне Місто. Іншого разу дружина каже про Червону Дівчину, що «Эта девушка не дух, не человек и не зверь, а кто она такая, узнается потом» [1], і справді, «… Девушка превратилась в дерево без листьев (а в большое раскидистое дерево с листьями превратились Красные Люди и Король: люди стали листьями, а Король — стволом). Но Девушка снова обернулась человеком… И вот мы узнали, кто она такая, — Пляска: не Красное, а Прекрасное Существо» [1]. Або візьмімо уже згаданий епізод, у якому головний герой стає Суддею у Місті Божевільних Людей і має розсудити Справу про Боржника чи Справу про Божевільного і його жінок, тут Тутуола вдається до прийому, де закликає слухачів/читачів допомогти йому: «И вот, если кто-нибудь из читателей моей книжки рассудит одно из этих Дел (или оба) и пришлет мне свое рассуждение по почте — чем скорее, тем лучше, — я буду очень благодарен: Помешанные Горожане ждут не дождутся, когда я приеду в их Помешанный Город и рассужу отложенные на год Дела» [1]. Тутуола розповідає про людську нещирість, адже від початку тексту, коли у головного героя було багато вина, з ним дружили усі і часто приятелі допомагали

Наука / Science

КОЛО №16

йому куштувати це вино, коли ж вина не стало, вони покинули його, не віталися і не приходили в гості: «А потом вдруг подступило следующее утро, но у меня не оказалось ни капельки вина, и в тот день я уже не радовался так же радостно, как раньше: я задумчиво и сурово сидел в своей Гостевой Зале и ничего не пил, и подошел вечер, и все мои друзья разбрелись по домам. А на другой день они и вовсе не пришли: у меня ведь больше не было пальмового вина, и они поняли, что мне не надо помогать его пробовать» [1]. Люди у його місті не змінилися: коли він прибув додому після довгої подорожі і застав там голод, то використав подароване Винарем яйце, аби його товариші не страждали від голоду, товариші ж вимагали від нього неможливого, а самі нічогісінько не робили. І от коли яйце було розбите і не лишилось наїдків та випивки, вони знову покинули його, навіть не намагаючись чимось зарадити його біді, а нещадно його критикували. Спостерігаючи за П’яницею впродовж усієї історії, ми таки упевнюємося, що він і справді Батько Богів Усенасвітівміючий. Спочатку він перетворюється на величезну небувалу птицю, потім він ставав ящіркою і повітрям, аби сховатись від Черепів, став човном, аби з дружиною заробити на прожиття, П’яниця перетворив дружину в дим, сам став вогнем, аби врятуватись від Істот, був каменем, щоб втекти від Скелястих Істот. Хоч П’яниця й Бог, але зображений він наче простий чоловік, із власними страхами та слабкостями. Смішить і дивує сцена, коли П’яниця «отошел в сторонку и несколько минут попричитал и поплакал, почему я не такой же красивый, как он; но тут я вспомнил, что он просто Череп, и обрадовался, что я не такой, как он, и перестал завидовать; но все равно он мне нравился» [1]. З часу опублікування роману Тутуоли «Той, хто п’є пальмове вино», критики приділили йому достатньо уваги, та замало уваги було зосереджено на інтерпретації самого тексту, його деталей. Розповіді, з яких складається роман, – це не очевидні фантазії з невеликою символічною глибиною, це не випадковий набір розрізнених елементів, а епізоди, які доповнюють і уточнюють центральну розповідь. А центральна тема розповіді зосереджена на культурі народу йоруба, тому й окремі епізоди роману розповідають про вирощування їжі та родючість, про продовження людського життя через народження дітей, про потойбічний світ та ін. Ми можемо зрозуміти відповідні аспекти культури йоруба, якщо структуруємо її на два паралельні напрямки вірувань. Перший напрямок, центр якого будується навколо родючості як механізму життя. Життя підтримується завдяки родючості ґрунту, або загальніше, через харчування, періодично надане природою. А відтворюється життя через народження дітей, які будуть самі продовжувати цикл відтворення. Слід звернути увагу, що родючість є циклічною. Тут можна

Наука / Science КОЛО №16

навести епізод, коли невідомо як дружина Пияка народжує хлопчика: «Когда прошло три с половиной года с того дня, как я поселился в доме старейшины, я заметил, что на левой руке у моей жены, на большом пальце, вдруг появилась опухоль, и была эта опухоль вроде отростка; но никакой боли жена не чувствовала. Однажды жена отправилась со мной на ферму, но, едва она дотронулась левой рукой до пальмы, распухший палец неожиданно вскрылся, и в тот же миг из него вышел ребенок (мальчик), но, как только ребенок появился на свет, он заговорил, будто ему уже десять лет от роду» [1]. Але циклічність може бути порушена — природа може не дати їжі, діти можуть померти. І цей варіант приводить нас до другого напрямку вірувань і переконань, не механічного, а етичного. Кожне суспільство має свій набір етичних принципів, згідно яких вони живуть. І якщо щось не спрацьовує, можна пояснити це тим, що суспільство не готове прийняти ті чи інші етичні принципи. Як писав Чинуа Ачебе, Тутуола дав світу «одіссею своєрідною англійською, яка блукала навколо від реалізму до магії і назад, як у старій Африці». Тобто Тутуола «відкрив шлюз для сучасного письма Західної Африки» [6]. ДЖЕРЕЛА 1. Амос Тутуола Путешествие в Город Мертвых, или Пальмовый Пьянарь и его Упокойный Винарь // Электронная библиотека RoyalLib.com : Електронний ресурс. — [Режим доступу] : http://royallib.com/book/tutuola_amos/puteshestvie_v_gorod_mertvih _ili_palmoviy_pyanar_i_ego_upokoyniy_vinar.html. 2. Грибанов А. Странные существа Амоса Тутуолы // Darker : Електронний ресурс. — [Режим доступу] : http://darkermagazine.ru/page/strannye-sushhestva-amosa-tutuoly. 3. Иванова М. Черное золото: почему XXI век станет веком африканской литературы // T&P : Електронний ресурс. — [Режим доступу] : http://theoryandpractice.ru/posts/9086-afrika_tepla. 4. Geoff Wisner The Drinkard, His Tapster, and Their Legacy // Weird Fiction Review : Електронний ресурс. — [Режим доступу] : http://weirdfictionreview.com/2012/06/thedrinkard-his-tapster-and-their-legacy/ 5. Jeff VanderMeer Amos Tutuola : An Interview with Yinka Tutuola // Weird Fiction Review :

Концепція негритюду в літературі

Наука / Science

Електронний ресурс. — [Режим доступу] : http://weirdfictionreview.com /2013/01/amos-tutuola-an-interview-with-yinka-tutuola-by-jeff-vandermeer/ 6. Leif Schenstead-Harris 101 Weird Writers #34 — Amos Tutuola // Weird Fiction Review : Електронний ресурс. — [Режим доступу] : http://weirdfictionreview.com/2014/09/101weird-writers-34-amos-tutuola/ 7. Saradashree Choudhury Folklore and society in transition: A study of The Palm-Wine Drinkard and The Famished Road // African Journal of History and Culture, Vol. 6(1), pp. 3-11, January 2014 : Електронний ресурс. — [Режим доступу] : http://www.academicjournals.org/article/ article1394624516_Choudhury.pdf. 8. Timothy T. Ajani «He Being Dead Yet Speaketh»: The Legacy of Amos Tutuola // Journal of Nigeria Studies, Volume 1, Number 2, Fall 2012 : Електронний ресурс. — [Режим доступу] : http://www.unh.edu/nigerianstudies/articles/Issue2/The_Legacy_of_ Amos_Tutuola.pdf.

ГУЗЬ Наталія

Вивчення явища негритюду є важливим у сучасному світі, адже щодня, поряд з боротьбою за матеріальні речі, людина веде невидиму внутрішню боротьбу за власне виживання у цьому світі, за виживання культури й самобутності свого народу. Особливо актуальною ця боротьба є для сучасної України.

КОЛО №16

Розглянуто походження терміну «негритюд» та проаналізовано причини виникнення цієї етно-культурної концепції на теренах західноафриканських країн. Проаналізовано внесок письменників та поетів Африки в розвиток негритюду. Ключові слова: концепція негритюду, західноафриканські країни, Сенгор, Сезер. The origin of the term “nйgritude” was considered. The causes of appearance of this ethno-cultural concept on the territory of West African countries were analyzed. The contribution of writers and poets in the development of Africa nйgritude was reviewed. Keywords: concept of nйgritude, West African countries Senghor, Sezer.

Наука / Science КОЛО №16

У наукових колах негритюдом прийнято називати концепцію етнокультурної відокремленості та виключності негритянських народів, яка віддзеркалилась у філософії, культурі та літературі західноафриканських країн, таких як Сенегал, Гвінея, Малі, Кот-д’Івуар, Бенін, а також на Мадагаскарі та Ангельських островах у 1940-1950 роках XX століття. Якщо розглядати історію появи терміну «негритюд», то він був уперше використаний французько-карибським письменником Еме Сезером у 1935 році. Проте повноцінно концепцію розвинув Леопольд Седар Сенгор – видатний поет, політичний діяч та філософ Сенегалу, який написав праці «Антології негритянської та мальгашської поезії французькою мовою» та «Пісня тіні», де протиставив «еллінський розум» «чорній емоції». Варто відмітити, що Сенгор стверджував, що ідея народилася раніше самого слова «негритюд». На його думку, в англомовній Африці негритюд розпочався в першій половині ХХ століття в русі «африканська особистість», а в Сполучених Штатах Америки – у 20-х роках ХХ століття і втілився в русі за відродження негрів – «негроренесанс» [1]. Цікавим є той факт, що в США негритюд і справжнє чорне пробудження розпочалися не з поверхневої боротьби чорного християнського ліберала Мартіна Лютера Кінга за скасування сегрегації, а з духовної революції «Нації Ісламу», покликаної дати темношкірій людині новий спосіб життя і нову ідеологію, що дозволяють їй впевнено стояти на ногах. Варто зауважити, що неабиякий вплив на поширення концепції негритюду мало її висвітлення в 1947 році в журналі «Африканська присутність», що виходив водночас у Парижі й Дакарі, адже її підтримали і деякі французькі інтелектуали, зокрема Жан-Поль Сартр. Негритюд слід розглядати у широкому культурному контексті, тобто як один з проявів культурного пробудження африканських народів XX століття, яке мало специфічні форми, риси та ознаки в різних регіонах континенту. Появу негритюду саме у французьких колоніях західної та центральної Африки можна пояснити історичними причинами, зокрема жорсткою асиміляторською політикою французької колоніальної адміністрації, що наполегливо «офранцужувала» місцеві народи, не дозволяючи їм з дитинства користуватися рідною мовою та дотримуватись національних традицій і звичаїв. Слід відзначити те, що першим африканським етнографом, який ще наприкінці XIX століття виступив за рішуче розмежування європейської та африканської культур на основі суттєвих відмінностей білої та чорної рас, був Едуард Уілмонт Блайден. Він стверджував, що для європейців характерні сугубий матеріалізм і індивідуалізм, войовничість, конкуренція і культ науки, африканцям же властиве духовне начало, зв'язок з природою, природність і доброзичливість [2]. В одній з його основних робіт «Християнство, іслам і негроїдна раса» (1887)

Наука / Science

КОЛО №16

стверджується, що іслам здатний згуртувати африканців і повинен стати головною релігією Чорної Африки, християнство ж навпаки – знищує соціальні структури. Відразу після публікації в Британії книга викликала широкий резонанс: значна частина читачів не могла повірити, що праця написана чорношкірим [3]. Цікавою літературною ілюстрацією до ідеї Блайдена стала повість Дж. Конрада «Серце темряви» [4], яка вперше була опублікована у трьох частинах в Блеквудському журналі у 1899 році, а нині по праву вважається однією з найвидатніших англійських романів. Якщо говорити про поетів, які підтримували концепцію негритюду, то найяскравішими представниками, окрім вже згадуваних Е. Сезера та Л. Сенгора, були Л. Ньянг (Сенегал), Дж. Т. Ньяне (Гвінея), П. Хазуме (Бенін), Б. Дадьє (Кот-д’Івуар). Вартим уваги є те, що Еме Сезер визначив негритюд як «прийняття» індивідуумом факту цивілізації, де немає місця почуттю меншовартості [5]. А тому потрібно розуміти, що негритюд починається не з протистояння темношкірої людини з білою, а з подолання свого «нігерства» як нав'язаного комплексного феномена і повернення до втраченого автентичного «я» людини і її відтворенню в нових формах, які відповідають її інтересам. Як би це дивно не звучало, але концепцію негритюду можна проектувати на боротьбу будь-якого народу за власне виживання, самостійність та унікальність, і що найцікавіше – колір шкіри в цій

Наука / Science КОЛО №16

боротьбі втрачає своє першопочаткове значення. А тому вивчення етнокультурної концепції негритянських народів постає актуальним для нашого народу. Адже проблиски такого собі українського «негритюду» почали з’являтися під час Революції Гідності. Нащадки тих, кого століттями виховували в рабстві, все ж таки повинні зрозуміти, що час повернутися до себе, прислухатися до втраченої за століття природи вільних людей, якими вони були, поки їх не стали заганяти в государеве рабство. Час стати собою заново, знайти власні форми культури та існування, не звертаючи уваги на чужі уявлення про те, яким має бути наше. ДЖЕРЕЛА 1. Штиллвелд В. Негритюд – обьективности ради- черный расизм? // ХайВей: сайт. – Режим доступу: http://h.ua/story/47473/ 2. Давидсон А. Б. Антирасистский расизм // Новая и новейшая история, № 2, 2002 г. // Vivos Voco!: сайт. - Режим доступу: http://vivovoco.astronet.ru/VV/PAPERS/HISTORY/ ANTIRAS.HTM 3. Edward Wilmot Blyden, LLD. (1832-1912): About the photograph... // Columbia University. – Режим доступу: http://www.columbia.edu/~hcb8/EWB_Museum/about_pic.html 4. Конрад Дж. Сердце тьмы и другие повести. – СПб., Азбука, 1999. // Lib.ru: Библиотека Максима Мошкова. – Режим доступу: http://www.lib.ru/INPROZ/KONRAD/hearto 5. Столяренко М. Негритюд як пошук самобутності у франкомовній літературі Карибських островів // Всесвіт. Український журнал іноземної літератури. – Режим доступу: http:// www.vsesvit-journal.com/index.php?option=com_content&task=view&id=710&Itemid=41

Леопольд Седар Сенгор: поет vs політик

Розглянуто роль особистості африканського франкомовного поета ХХ ст. Леопольда Сенгора в контексті його політичних досягнень, зумовлених літературною діяльністю. Двозначність світогляду літератора, свого часу президента Сенегалу, породжена його класичною французькою освітою, а також африканською ідентичністю й філософською апологією негритюду, пояснює неоднозначність його позицій у складній ситуації деколонізаційних процесів, а також в період становлення незалежної держави у роки його правління. Ключові слова: Леопольд Седар Сенгор, колоніальний, деколонізація, Франкофонія, негритюд, євро-африканський союз. The role of personality of African French-speaking poet of the twentieth century Leopold Senghor was reviewed in the context of his political achievements, resulting from literary activity. Ambiguity of the writer’s worldview, who was a president of Senegal at the time, was generated by his classical French education, as well as his African identity and philosophic apology of nйgritude, explains his uncertain position in a difficult situation of decolonization processes, and during the formation of an independent state during his reign. Keywords: Leopold Sedar Senghor, colonial, decolonization, Francophone, nйgritude, Euro-African alliance.

КОЛО №16

Наближення ХХ ст. було досить суперечливо назване «Belle époque» [14, с. 290], співпадаючи хронологічно з т. зв. Кінцем Століття «Fin de Siècle». Цей, хоча і звичний, але все ж парадокс у визначенні часу вказує на неоднозначність самої епохи. Ейфорія від технічного прогресу, економічного зростання, розвитку мирного співробітництва у Західній Європі, народження кінематографу, численних наукових відкриттів змінюється передчуттям кризи, ефемерністю самого буття. Першою світовою війною, а потім і Другою людство дискредитує себе. У цей час суспільство досягає своєї кульмінації: руйнуються колоніальні імперії, на зміну старим ідеалам приходять нові свободи. Безумовно, песимізм та абсурд знаходять своє відображення у мистецтві, зокрема в літературі. Так, у ХХ ст. формується культура постколоніального світу. Безумовно, ХХ ст. – це сторіччя Леопольда Сенгора (1906–2001), який довгий час був одним з найбільш читаних авторів не лише на Заході, але й на пострадянських теренах. До історії французької літератури він увійшов переважно як поет, чиї твори представлені в усіх збірках африканської поезії, хоча його творчість поезією не обмежується.

Наука / Science

САТИГО Ірина

Наука / Science КОЛО №16

Французи називали його «Чорним Орфеєм», підхопивши у такий спосіб вислів Ж.-П. Сартра з його передмови до «Антології нової негритянської та малагасійської франкомовної поезії» (1948) за ред. Сенгора. Сьогодні його тексти входять до французьких антологій, активно згадуються в контексті літературних процесів минулого століття. Особливої уваги заслуговує той факт, що Л. Сенгор виявився ближчим до французів, ніж будь-який інший африканський діяч. Це зумовлено його освітою т. зв. метрополітанського зразка: будучи християнином, він після єзуїтської школи отримав вищу філологічну освіту в Парижі з правом викладання французької граматики французам, що дещо суперечило морально-етичним тенденціям того часу. На цей період припадає початок його літературної та політико-культурної діяльності: будучи одним із засновників журналу «Présence africaine» («Африканська присутність»), він активно підтримує творчість чорношкірих студентів. Безумовний авторитет у рідному Сенегалі дозволяє Сенгору розпочати політичну кар’єру, пов’язану з рухом за автономію держави, а надалі й за її незалежність. Досягши значних успіхів на літературних й політичних теренах, він став першим африканським академіком Французької Академії, першим президентом незалежного Сенегалу, який залишив свою посаду за власним бажанням [4]. Головним його досягненням на посаді президента стало надання незалежності країні, його правління відзначалося політичною стабільністю, в результаті чого, як пише А. Полонський, «Сенегал було визнано однією з небагатьох африканських держав, де збереглися основні політичні свободи» [2]. Поетична діяльність Сенгора припадає

Наука / Science

КОЛО №16

на той самий період. Він публікується у Франції у виданні Le Seuil, яке підтримує твори, «що допомагають зрозуміти час та майбутнє світу» (Publier des ouvrages qui permettent de comprendre notre temps et d’imaginer ce que le monde va devenir) [12]. Полишення Сенгором президентства було зумовлено розстановкою пріоритетів: він аргументував свою відставку тим, що його істинним покликанням є філософія та поезія [2]. Зрештою він повертається у Францію, на свою другу батьківщину, зв’язок з якою в нього ніколи не переривався. Важливо, що, ще будучи президентом, Сенгор понад усе в політиках декларував культурність та підтримував широкі культурні програми своєї країни. «Усі ми культурні метиси», – визнавав Леопольд Сенгор [14, с. 291]. Слід підкреслити, що явище метизації було зокрема характерним для полікультурних спі ль нот, в п и с а н и х у к о л о н і а л ь н и й к о н т е к с т . Екстраполяц і я європейських введень на африканські традиції відбувалася й на літературному рівні, зумовлюючи не завжди позитивні впливи. На думку П. Алена, «інтеграція через змішування відбувається також і у формі відмови та виродження, іноді просто у формі перетворення та спотворення запозичених елементів» [6, с. 6]. Однак, у визначеного явища існує ще й політичний підтекст: варто зауважити, що Сенгор був президентом Сенегалу, де розмовляють здебільшого мовою волоф, однак сам він писав французькою, офіційною мовою цієї держави. У даному випадку маємо дуже цікавий випадок культурної алотропії. О. Червінська зауважує з цього приводу наступне: «Це ситуація, зокрема, виразно характерна для колоніальної та постколоніальної культури. Одним зі значущих феноменів тут постає так звана двомовність, що зберігається на етнічних територіях навіть після докорінного розпаду колоніального устрою» [3, с. 235]. Отож, такий підхід до питання мовної ідентичності мав і очевидні плюси: Сенегал разом зі своїм президентом завдяки цьому факту вийшов на міжнародний рівень. «Нам дозволено навіть припустити, – пише П. Ален, – що існують два літературних поля африканської літератури: локальне й міжнародне, взаємопроникнення

Наука / Science КОЛО №16

яких безупинно варіюється соціологічними, а також економічними й політичними факторами. Із цього у жодному разі не випливає, що одне з них буде більш аутентичне африканському, ніж інше» [6, с. 7]. Варто зауважити, що метизація Сенгора не суперечить його філософії – негритюду, заснованому на апології етнічної та культурноісторичної спільноти негроїдних народів, головним постулатом якого стала виключність чорношкірої людини. Передусім, сам негритюд можна назвати культурно орієнтованим явищем, покликаним дати новий стимул африканській цивілізації в галузі самовизначення, освіти й політичної орієнтації. Характерно, що ця концепція називала мислення чорношкірих «танцюючим» (esprit dansant), оскільки у способі сприйняття оточуючого світу африканцем першорядного значення набуває саме ритм. Це постає характерною рисою всіх поетів Чорного континенту. Під час резонансної Дакарської конференції (1966) Сенгор вперше артикулював ідею про те, що «поезія – як джазова партія, виконання якої так само важливо, як і текст». Прислухаючись до «сил Космосу», ця поезія надає елементам [природи] псаломну пісенність» [5, с. 362]. І якщо для європейської рими все ж існує певна заданість, то африканську поезію можна визначити як «пісню душі», що підтверджує й ремарка самого автора до однієї з його поем «New York» – «для джазового оркестру: соло на трубі» (тут і далі – переклад наш. І.С.): Voici le temps des signes et des comptes New York ! or voici le temps de la manne et de l’hysope. Il n’est que d’écouter les trombones de Dieu, ton coeur battre au rythme du sang ton sang [11, с. 120].

Ось час знаків і зведення рахунків Нью Йорк! ось час манни та ізопу. Час слухати Господні тромбони, твоє серце б’ється в ритмі крові твоєї крові.

Для розуміння негритюду важливий той факт, що після розчарувань Другої світової війни, під час якої метрополія активно черпала з ресурсів колоній (чорношкірі працювали, щоби забезпечити Францію необхідною сировиною, гинули, борючись за свободу європейців, про що з обуренням писали пізніше африканські поети, особливо з країн Магрибу), самі колонії жодної компенсації не отримували. Лейтенант Сенгор у 1942 р. напише про військовополонених сенегальських стрільців:

Це велике селище бруду і гілля, селище розіп’яте двома сморідними траншеями. Ненависть і голод там шумують у тиші смертного літа. Це велике село оточене непорушною злістю колючого дроту Велике село під владою чотирьох підозрілих кулеметів. І благородні воїни випрошують недопалки Вони б’ються із псами за кістку, вони сперечаються з кішками і собаками за сон. Але лише Вони зберегли щирість свого сміху, і тільки вони волю своїх полум’яних душ.

КОЛО №16

У поемі чітко визначена позиція автора: протиставлення європейської та африканської цивілізацій. З одного боку – щиросердні й віддані африканці, з іншого – європейці, що прирекли їх на біль, ненависть й страх. У цьому виявляє себе деяке упередження адептів негритюду стосовно європейців, мотивація причин, через які їхня доктрина мало не стала расистською. Слід відзначити, що в цілому сама філософська концепція панафриканізму постійно змінювалася й набувала нових забарвлень. В її основі було переконання у виключності негро-африканської цивілізації, особливого значення досвіду негроїдних народів, що перебували в єдності з оточуючим світом, для духовного розвитку всього людства. На початку ця позиція була своєрідним маніфестом гордості за чорну расу, пізніше вона виступила й звинувачувальним аргументом. В період надання незалежності країнам Чорного континенту (як відомо, 1960 й рік було названо роком Африки, так як саме тоді було деколонізовано 17 країн [1]) формується більш лояльна позиція, виникає п и т а н н я п р о євро-афр ика нсь кий союз, зокрема, підтримуваний Сенгором. Б у д у ч и м у д р и м п о л і т и к о м , Леопольд Сенгор розумів, що сама по с о б і незалежність не може бути кінцевою метою існування молодої держави, а п о в и н н а стати л и ш е однією з в и з н а ч е н и х , хоча й керуючих віх її розвитку: п р е з и д е н т проводив п о л і т и к у а кт ивног о співробітництва з Де Г о лле м, п о літ ичний союз ф р а н к о м о в н и х країн з м і ц н ю в а в с я , нагадаємо, ще й культурною

Наука / Science

C’est un vaste village de boue et de branchages, un village crucifié par deux fosses de pestilences. Haines et faims y fermentent dans la torpeur d’un été mortel. C’est un grand village qu’encercle l’immobile hargne des barbelés Un grand village sous la tyrannie de quatre mitrailleuses ombrageuses. Et les nobles guerriers mendient des bouts de cigarette Ils disputent les os aux chiens, ils se disputent chiens et chats de songe. Mais seuls Ils ont gardé la candeur de leur rire, et seuls la liberté de leur âme de feu [11, с. 79].

Наука / Science КОЛО №16

єдністю – Франкофонією, одним з патріархів якої вважається саме Сенгор, хоча зі сфери інтересів голови Сенегалу питання національної самобутності ніколи не виключалося. Як наслідок цієї діяльності в 1966 р. у Дакарі відбувся перший Всесвітній фестиваль негритянського мистецтва, котрому передували організаційні конференції в Парижі й Римі. Таким чином, інтеграція культурного заходу вписувалася в політичний контекст. За словами Сенгора, метою цих заходів було «продемонструвати скарбами негритянського мистецтва участь негритюду у Всесвітній цивілізації <…> негритянське мистецтво у середині ХХ ст. – фонтануюче джерело, основний елемент Всесвітньої цивілізації, що розгортається перед нашими очима» [13, с. 382]. Політична складова, безперечно, присутня у творчості поета – він був автором гімну незалежного Сенегалу «Заграйте на всіх корах, вдарте в балафонги» (1960), де звучить заклик до єдності народів, Сенегал проголошується сином Лева (зауважимо, що сином Лева Сенгор у своїх поезіях часто називає й себе). Звертаючись до образу матеріАфрики та до величі пращурів, він корелює з основними положеннями сенгорівської творчості, втілюючи ідеали негритюду. На початку, не присвячуючи окремих поезій політичній діяльності, Сенгор, проте, не оминає її у своїх подальших збірках, що припадають на роки громадської активності поета. Промовиста назва його резонансної збірки «Ефіопіки» (1956) – вона знаменує собою волю Африки, оскільки опосередковано звеличує Ефіопію як єдину країну, що не зазнала колонізації. За зауваженням самого

Я сплів для тебе пісню ніжну мов туркіт голуба опівдні І витончено супроводжував мене мій чотириструнний халам. Я виткав для тебе пісню, а ти мене не почула. Я подарував тобі дикі квіти, чий аромат загадковий мов очі чаклуна І їхній спалах має блиск сутінок на Сангомарі. Я подарував тобі свої дикі квіти. Чи їм дозволиш ти зав’яти О ти яка розважаєшся грою в недовговічне?

Сам Л. Сенгор неодноразово зауважував свою випадковість як політика, але зазначимо, що його освіченість й культурні прагнення в цілому зіграли важливу роль у формуванні саме його державного політичного курсу. Традиційний гуманізм французької літератури, її орієнтованість на людину, як найвищу цінність, мудро й плідно поєднувався у його новаторській свідомості поета й філософа з ідеалами негритюду, що сягали коренями етнічних тисячолітніх звичаїв Західної Африки. Прихід до влади такої видатної особистості ознаменувався відносною лояльністю до опозиції й демократичними свободами. Незалежна держава Сенегал не без його зусиль вписалася в регіональний, континентальний та міжконтинентальний політико-культурний контекст. Отож, у компетентного читача не виникає сумнівів, що саме

КОЛО №16

Je t’ai filé une chanson douce comme un murmure de colombe à midi Et m’accompagnait grêle mon khalam tétracorde. Je t’ai tissé une chanson, et tu ne m’as pas entendu. Je t’ai offert des fleurs sauvages, dont le parfum est mystérieux comme des yeux de sorcier Et leur éclat a la richesse du crépuscule à Sangomar. Je t’ai offert mes fleurs sauvages. Les laisseras-tu se faner Ô toi qui te distrais au jeu des éphémères ? [11, с. 181].

Наука / Science

автора, «Ефіопіки, з грецької, aithiops, чорний, – це, по суті, поеми, навіяні Негритюдом» [8, с. 211]. Однак цікаво те, що наступна його збірка «Ноктюрни» (1961), аполітична за своєю проблематикою, ніби підкреслює амбівалентність внутрішнього світу цього поета: чітке й, можливо, принципове протиставлення інтимного стану душі й соціального буття людини. У багатьох його поезіях центральне місце займає жінка, його дружина. Тонка натура поета переборює жорсткість політика. У творчості французькою мовою, орнаментованою африканською ритмікою, Сенгор знаходить заспокоєння, якому він надалі присвятить своє життя. Як і багато політичних діячів, він дає собі вихід й у віршах іншого ґатунку:

Наука / Science

ця особистість творила новітню африканську культурну й політичну історію.

КОЛО №16

ДЖЕРЕЛА 1. Каюмов С. Разоблаченная Африка / С. Каюмов. – Режим доступа : http://www.africa.travel.ru/Kayumov/ka_s_00.htm 2. Полонский А. Девять жизней Леопольда Сенгора / А. Полонский. – Режим доступа: http://www.africana.ru/lands/Senegal/Senghor.htm 3. Червінська О.В. Аргументи форми : монографія / О.В. Червінська. – Чернівці : Чернівецький нац. ун т, 2015. – 384 с. 4. Штилвелд В. Негритюд – объективности ради... черный расизм?! / В. Штилвелд. – Режим доступа : http://h.ua/story/47473/ 5. Bancquart M.-C. Littérature française du XХe siècle / M.-C. Bancquart, P. Cahné. – Paris : Presses Universitaires de France, 1992. – 564 p. 6. Halen P. Avant-propos / P. Halen // L’Afrique centrale dans les littératures européennes. Etudes réunies par Pierre Halen. – Bremen : Palabres Editions, 1999. – 176 p. 7. Jouanny R. Dimensions spirituelles de la poésie de Léopold Sédar Senghor / R. Jouanny // Poésie et spiritualité en France depuis 1950. Spiritualité chrétienne. Spiritualité athée. – Metz : Editions Klincksieck, 1988. – P. 21–33. 8. Léopold Sédar Senghor. Poésie complète, édition critique ; [coord. Pierre Brunel]. – Paris : CNRS, 2007. – 1316 p. 9. Orphée Noir. – URL : http://www.site-magister.com/orphee.htm 10. Senghor L.S. Le français, langue de culture / L.S. Senghor. – URL : http:// www.esprit.presse.fr/archive/review/article.php?code=32919 11. Senghor L.S. Oeuvre poétique / L.S. Senghor. – Paris : Editions du Seuil, 2006. – 444 p. 12. Seuil. – URL : http://www.editionsduseuil.fr/ 13. Vaillant J.G. Vie de Léopold Sédar Senghor : Noir, Français et Africain / J.G. Vaillant. – Paris : Editions Karthala, 2006. – 448 p. 14. Valette B. Anthologie de la littérature française / Bernard Valette, Dominique Giovacchini, Corinne Audier. – Paris : Editions Nathan, 1989. – 415 p.

Мова як засіб боротьби за незалежність і пошуку національної ідентичності в літературі Алжиру

Відвідавши Алжир, авторка статті аналізує місце мови в національній літературі країни, виявляє точки перетину між культурами України та Алжиру, прочитує літературу та мову, як ефективний засіб боротьби за «визволення» алжирської культури. Ключові слова: Алжир, мультикультурність, бербери, Катеб Ясін. Visiting Algeria, the author of the article analyzes the place of the language in the national literature of the country, finds the point of intersection between cultures of Ukraine and Algeria, reads the literature and language as an effective means of struggle for the “liberation” of Algerian culture. Keywords: Algeria, multicultural, Berbers, Kateb Yasin.

КОЛО №16

Здавалося б, де Україна, а де – Алжир, і що може бути спільного між європейською слов’янською і північноафриканською мусульманською країнами? Однак, як виявилося на практиці, схожих рис настільки багато, що їх важко не помітити. Всюди: в культурі, в побуті, в менталітеті і традиціях можна вишукувати паралелі. Кожна вечеря Рамадану нагадує українське Різдво: протягом дня – строгий піст, а з появою в небі місяця сім’я збирається за столом, всі вітаються особливими словами і завжди запрошують гостей. Берберські жінки носять вбрання, багато вишите кольоровими нитками. «Це ти тут купила?» – запитав хлопець, киваючи на мою вишиванку. «Ні, це – традиційний український одяг». «Справді? – Щиро дивується. – У нас бербери дуже схоже носять». Коли мені розповідають про Алжир, його історію чи про сучасні проблеми, я завжди повторюю: «Ви говорите про Україну». Часом навіть видається, що можу сама не гірше розказати про те, чим він жив і чим живе, оскільки у нас багато несподівано, дивовижно схожого. Однак зараз мова піде про літературу. Протягом майже півтора століття (1830-1962) Алжир був французькою колонією. Закономірно, що це мало вагомий вплив на культуру, повсякденне життя, мову, а через неї – на літературу особливо. Офіційна мова сучасного Алжиру – арабська. Тим не менше, нею мало хто вільно розмовляє. У повсякденному вжитку – унікальна суміш арабської і

Наука / Science

КОХУЧ Галина

Наука / Science КОЛО №16

французької із вкрапленнями берберської, англійської, іспанської та інших мов. Схожим феноменом для спілкування послуговуються лише тунісці, хоч із своїми особливими нюансами. Інші представники арабського світу алжирців не розуміють. Однак при тому, що алжирським діалектом щодня розмовляють десятки мільйонів людей, писемності він не має. Тому мова державних установ – класична арабська, тоді як мовою освіти і науки неофіційно залишається французька. Вивчення іноземних мов тут практично як друге, після футболу, улюблене заняття. Всі, хто вивчав французьку в школі, володіє принаймні ще однією мовою – арабською, або берберською. Так історично склалося. А література – дзеркало історії. Із самого початку колонізації Алжиру навчання у школах в е л о с я в и к л ю ч н о французькою м о в о ю . Крім того, не рахуючи місцевих є вр опейц ів, можливість навчатися у школах мали лише діти багатих привілейованих алжирців. А т а к и х , б е з у м о в н о , б у л а м е н ш і с т ь . Тому до п о ч а т к у двадцятого століття про літературу як частину культури тут навіть не йшлося. Більшість письменників цього періоду прославляли Францію, виступали за асиміляцію нею Алжиру. Вони, а також їхні батьки, які переважно були в ійськ о в ими, держслужбовцями, або заможними людьми із високим статусом, завдячували всім Франції. Отже, і основним призначенням літератури було просувати ідею перейняття французьких цінностей як єдиний шлях до спасіння і побудови цивілізованої сучасної держави. Рабах Зенаті в одній із своїх книг заявляв, що алжирцям пощастило опинитися під покровительством наймогутнішого і

Наука / Science

КОЛО №16

найбільш цивілізованого суспільства у світі. Тим не менше, такі уявлення ніколи не мали масової підтримки корінних жителів. Прірва між правами і статусом алжирців та європейців залишалася гігантською. Ідея копіювання французьких манер в усьому була поставлена під серйозний сумнів новим поколінням письменників під проводом Жана Амруша, який закликав алжирців звільнитися від уявного оптимізму і зосередитися на важливих проблемах країни. Це означало початок другого періоду розвитку алжирської літератури. Розпочався він із закінченням Другої світової війни і був пов’язаний із доступністю шкільної освіти для мусульман (з 1901 до 1954 року число алжирців, які навчалися у школі, зросло з 3,8% до 15%), соціальною нерівністю, яка продовжувала існувати, та крахом надій місцевого населення на здобуття більших прав та статусу після війни. Зіткнення мусульман і влади у Сетіфі 8 травня 1945 року вважають каталізатором розвитку більш радикального націоналізму в Алжирі і появи літератури, спрямованої на розкриття реальності, у якій жили алжирці. Письменники Мухаммед Діб, Катеб Ясін, Мулуд Маммері, Ассія Джебар, які представляли цей період, говорили про незалежність Алжиру, відмінні від французьких цінності. Мустафа Лашераф описував літературу цього періоду як таку, що вперше відображала реальність, про яку не мав сміливості говорити навіть Камю. Парадоксально, але «повстанська» література, просякнута ідеєю незалежності, боротьби з Францією, закликом до війни за звільнення, була написана французькою мовою. Критики стверджують, що письменники вперше за багато років почали використовувати французьку не для того, щоб прославляти європейський стиль життя, а щоб заявити про те, хто вони і чого хочуть. Багато авторів цієї хвилі мали за мету донести до французьких читачів реальну картину життя місцевого населення. Тахар Джаут зазначає, що алжирська література висловлювала право народу на ім’я, землю й самостійність. Вона відкидала попередню еру наслідування. Після проголошення незалежності у 1962 році літературний період характеризувався дилемою між прославленням визвольної війни і пошуком правди та самоідентифікації. Протягом перших років після здобуття незалежності тема боротьби залишалася основною в літературі. Однак уже почали порушуватися питання змісту, форми і мови. Багато авторів, зокрема Катеб Ясін, закликали припинити оспівування війни і революції, оскільки тепер їхнім завданням було привернути увагу громадськості до нових поточних проблем суспільства. У своєму інтерв’ю для французького радіо 1962 року Катеб Ясін говорив про необхідність для алжирських письменників

Наука / Science КОЛО №16

42 бути незалежними, тому що на них покладена місія говорити, що вони бачать і відчувають, подобається це комусь чи ні. Уряд незалежного Алжиру проводив політику, спрямовану на розширення використання арабської мови, тим не менше, французька продовжує бути вживаною. Як наслідок, більшість творів під час і після окупації були написані французькою. Питання мови у літературі Алжиру виступало одним із найважливіших, які знову визріли після здобуття незалежності. І зараз воно ще далеке від вирішення, книги далі пишуться французькою. Для другої хвилі письменників французька була єдиним засобом висловлення своїх ідей. У 1954 році більш ніж дві третини всіх студентів навчалися у Франції. Арабську корінне населення вивчало все менше і менше, при тому що 90% людей були неписьменними у 1962 році. З цієї причини алжирська література була спрямована не на домашнього читача, а на Францію і весь світ для того, щоб, за словами Мулуда Маммері, розповісти усім про те, що відбувалося в африканських країнах під час іноземної окупації. Багато інших письменників також розглядали використання французької мови як ефективний засіб боротьби за визволення. Вважалося важливим розмовляти мовою ворога. Алжирська

КОЛО №16

ДЖЕРЕЛА 1. Algeria – Language issues // U.S. English Foundation Research : [Електронний ресурс]. – Режим доступу :http://usefoundation.org/view/900. 2. AlgerianLiterature // EncyclopaediaBritannica : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://www.britannica.com/topic-browse/Literature/African-Literature/Algerian-Literature. 3. Saad M. In Search of identity: Algerian literature during and after the occupation // University of Westminster :[Електронний ресурс]. – Режим доступу :http://www.westminster.ac.uk/__data/assets/text_file/0003/247242/2-SAAD. TXT

Наука / Science

література була для французів і проти французів. Мулуд Маммері також запевняв, що французька мова використовувалася як інструмент для звільнення країни, і писання французькою чи арабською повинне розцінюватися як збагачення і вигода, а не як загроза. І все-таки після незалежності використання французької стало предметом політичних та ідеологічних суперечок, оскільки завжди розглядалося як перешкода пошуку національної ідентичності Алжиру. Кілька письменників, наприклад, Катеб Ясін, зробили спробу подолати мовну проблему і спілкуватися з алжирцями, більшість яких були неписьменні, не могли читати ні французькою, ні класичною арабською, через звернення до театру і використання алжирського діалекту. Катеб Ясін завжди виступав уособленням алжирської культури і менталітету. Хоча він писав французькою, він не вважав її рідною мовою, і водночас тримав на відстані також класичну арабську. Цією своєю позицією він виступав за використання алжирської мови, яку народ розумів. Новітня алжирська література все ще тісно зв’язана із Францією. Більшість книг і далі націлюються на зовнішній світ, а не на внутрішній ринок. Та й проблеми, по великому рахунку, залишаються ті ж: прагнення вільно висловлюватися через літературу, намагання зрозуміти причини сучасної кризи в Алжирі, освіта, роль жінки, релігія, мова, економіка, безробіття та інші. Алжирська література пройшла через цикл дилем, які знову повертаються. В період початку колонізації й одразу після здобуття незалежності основним призначенням літератури було прославлення переможця і правителя. Одразу за цими етапами слідували пошуки правди й ідентичності, сумніви і запитання. Протягом свого існування алжирська література стикалася із фундаментальними проблемами мови і цільової аудиторії. Очікувалося, що вони зникнуть після здобуття незалежності, однак вони все ще далекі від вирішення. Пошук національної ідентичності через літературу продовжується.

Наука / Science

Африка у французькій літературі

КОЛО №16

ПАНЧУК Світлана Розглянуто зображення Африки у французькій літературі XIX-XX ст. Проаналізовано відмінності у баченні різних частин контенту. Ключові слова: Африка, французька література, жанрова література, колонії. The image of Africa in French literature of XIX-XX centuries was reviewed. The differences in the vision of different parts of the content were analyzed. Keywords: Africa, French literature, genre literature, colony.

Африка – близька сусідка Європи, проте досвіди розвитку цих двох континентів кардинально різняться. Так, Ангола і Франція живуть за одним часом, але, крім цього, у них мало спільного. Африка сама по собі неоднорідна. На півночі – країни Маґрибу з арабським світоглядом, південніше – малорозвинені країни Центральної Африки, поза тим – Південна Африка. Практично всі африканські країни мають досвід колоній, що не могло не відбитись як на сучасному стані їхньої культури, так і на сприйнятті їх у світі. Територія багатьох нинішніх африканських країн раніше входила до складу Французької імперії. Зокрема до колишніх французьких колоній належать Алжир, Кот д’Івуар (Берег Слонової Кості), Туніс, Французьке Марокко, Мавританія, Сенегал, Камерун, Французький Судан (тепер Малі), Гвінея, Нігер, Французька Верхня Вольта (тепер Буркіна-Фасо), Французька Дагомея (тепер Бенін), Габон, Середнє Конго (тепер Республіка Конго), Убангі-Шарі (тепер Центральноафриканська республіка), Чад, Французький Сомаліленд (тепер Джибуті), Мадагаскар, Коморські острови. Частина з цих країн досі послуговується французькою як офіційною мовою. Власне, те, чи була/є певна територія колонією, в значній мірі визначає погляд на неї у французькій літературі: про французькі колонії прийнято писати як про частину цивілізованого світу (можливо, трохи спекотнішу, ніж європейська Франція); якщо ж вам потрібна дика, екзотична Африка, повна язичницьких ритуалів і тропічних хвороб – ласкаво просимо в чужі колонії. Переважно англійські.

Наука / Science

Серед англійських колоній є одна особлива. Це острів св. Єлени, де провів свої останні роки Наполеон. Цей острів згадується виключно в наполеонівському контексті, викликаючи асоціації та конотації відповідно до авторового ставлення до Наполеона. У першій половині ХІХ століття, коли Франція в численних війнах, революціях, повстаннях і переворотах намагалася зрозуміти, що ж вона вкладає в знамениту тріаду «Свобода – Рівність - Братерство», в центральній Африці процвітала работоргівля. Це також є однією з причин формування уявлення про Африку як небезпечну, страшну і нецивілізовану країну. Спершу розглянемо, як зображено Африку у французькій літературі XIX століття. Практично всі вищезгадані негативні риси Африки можна помітити в класичному пригодницькому романі для юнацтва «П’ятнадцятирічний капітан». Африка є апріорі ворожою, адже герої опиняються там не по своїй волі, а внаслідок збігу обставин: капітан і команда «Пілігрима» загинули, до стерна став юнга Дік Сенд, а підступний Негору зіпсував компас так, щоб замість Південної Америки пливти в Африку. Далі героїв чекають самі неприємності: довгі переходи, тропічні хвороби, полон работорговців. Водночас автор мальовничо описує природу Чорного континенту, його ріки та ліси, а також традиції та побут місцевих мешканців: «Навіщо

КОЛО №16

Наука / Science КОЛО №16

ж тоді людині вуха, коли в них не встромляти паличок із цінного дерева, не носити мідних різьблених кілець, ланцюжків, сплетених з маїсової соломи, або сушених гарбузців, які правлять за табакерки, та ще силисиленної всякого добра! <…> Ну а шия, руки, зап'ястя, ноги, кісточки? Вони, безперечно, призначені для того, щоб носити на них мідні й бронзові браслети, рогові кільця та разки барвистого намиста <…>. А зуби хіба не для того, щоб підпилювати верхні й нижні різці, роблячи їх схожими на зуби гримучої змії? А нігті на пальцях хіба не для того, щоб відрощувати їх так, аж неможливо нічого робити руками?» Жуль Верн, котрий, як відомо, плавав тільки в своїй чорнильниці, відомий увагою до деталей та науковим фактажем у творах, тому не дивно, що в «африканських» сценах своїх романів він посилається на праці мандрівників – Лівінгстона, Камерона, Стенлі, хоча місцями викладає й гіпотези щодо певних подробиць біографії Лівінгстона. Опис Африки в Жуля Верна майстерний і змістовний, його романи можуть служити доступним джерелом знань про природу континенту. Зовсім по-іншому підходить до опису Африки Луї Буссенар в романі «Капітан Зірвиголова». Його герой — Жан Грандьє — є практично ровесником Діка Сенда. Проте його Африка постаріла на півстоліття. Події роману відбуваються на тлі англо-бурської війни, в ході якої Британська імперія намагалася захопити бурські (колишні голландські) колонії в Південній Африці. Роман цей писався по гарячих слідах війни та зображає Африку, перетворену Європою. На відміну від Верна, що доволі чітко розмежовує позитивних та негативних героїв, Буссенар не відмовляє ворогам в чеснотах, а позитивним персонажам у вадах. Власне «Капітан Зірвиголова», написаний на рубежі століть, з певної точки зору знаменує злам у ставленні до Африки у французькій літературі: це вже більше не загадковий материк (не знаєш, куди подалі відправити своїх героїв – пиши про Африку), це – країна колоній. Письменники ХХ століття дивляться на Африку не крізь призму пригодницької літератури, а з позиції соціальної проблематики, пишуть про умови

Наука / Science

КОЛО №16

життя в колоніях, а пізніше – про розрив із ними, нові міждержавні стосунки. Все ж особливою у цьому контексті є творчість Альбера Камю, французького письменника, лауреата Нобелівської премії, уродженця Алжиру. Він існує фактично на межі культур, Алжир для нього – країна дитячих спогадів, проте не райдужних. «Я був десь на півдорозі між злиднями і сонцем. Злидні не дозволяли мені повірити, нібито все гаразд в історії та під сонцем; сонце навчало мене, що історія — це ще не все. Змінити життя — так, але тільки не світ, який я обожнював». Твори Камю – філософські, це твори-притчі, проте часто автор обирає для них знайомі декорації Північної Африки: «Саме містечко, признатися, бридке. <…> Нову пору року видно тільки по небу. Навесні хіба що змінюється повітря чи з'являються кошики з квітами, що їх привозять з околиці дрібні крамарі: виходить, ніби весна продається вроздріб. Улітку сонце спалює і так уже пропечені оселі й припорошує мури сірим попелом; жити тоді можна лише в холодку за щільно причиненими віконницями. Восени, навпаки, все потопає в болоті. Гарно буває тільки взимку» («Чума»). Його північна Африка – перепалений безрадісний край, котрий не рятує навіть море. У тих же африканських ландшафтах відбуваються події «Літа в Алжирі» та «Стороннього»: гарячий пісок, непривітні вулички, занедбаність, марність існування. Проте Камю, пишучи тут про спогади з власного дитинства, речі добре відомі і чіткі, мимоволі створює образ Алжиру, котрий пізніше неодноразово виринатиме у французькій літературі навіть з-під пера тих, хто такого досвіду спілкування з країною не має.

Наука / Science КОЛО №16

Найбільш яскравим прикладом цього явища є «99 франків» Фредеріка Беґбедера, сучасного французького письменника. Сповідь рекламіста Октава містить не тільки сюжетні, а й інтер’єрні алюзії до «Стороннього»: «<…> Море, яке стає дедалі темнішим і глибшим; дозволити нести себе; стати деревиною; пляшкою, у якій немає ніякого послання <…>». Отже, погляд на Африку з французької літератури детермінується історичним досвідом африканської країни та особистим досвідом і політичними поглядами французького автора. Пригодницька література більше схильна зображати природу та побут народів Центральної Африки.

Наука / Science

КОЛО №16

ШОЛУХО Наталия

Рассматривается тело как инструмент воздействия социума на человека и способ интеграции его в определённую культуру. Анализируется функциональное наполнение женского тела в традиционном сомалийском и современном европейском обществах на примере анализа романа У. Дирие «Цветок пустыни». Ключевые слова: тело, женское обрезание, патриархальное общество, современное общество, сознательный выбор. The body was considered as an instrument of society’s influence on human and the way to integrate it into a certain culture. The functional content of the female body in the traditional Somali and modern European societies on the example of the Waris Dirie’s novel “Desert Flower” was analyzed. Keywords: body, female circumcision, patriarchal society, modern society, conscious choice.

Критика / Critique

Женское тело в патриархальном и современном обществах («Цветок Пустыни» Уорис Дирие)

КОЛО №16

Привлекательная внешность, достойная манера поведения, модная одежда – явления относительные. Они зависят от уклада жизни, который формировался не одну сотню лет, культурных норм, которые передавались, с вариациями и изменениями, от поколения к поколению. Каждое общество самостоятельно устанавливает каноны красоты и модели поведения для обоих полов. Ценностная шкала каждой культурной традиции показывает, что котируется в отдельно взятом социуме – крохотная ножка или вытянутая шея, испещрённое татуажем тело или идеально чистая кожа, целеустремлённость и карьерный рост или умение ценить каждый миг жизни и единение с природой. Новорожденный ещё не знает, что его ждёт подгонка под стандарт того общества, в котором он родился. Чтобы стать частью социума, ему придётся пройти процесс, который разные дисциплины называют воспитанием, инкультурацией, социализацией. Автобиографическая книга «Цветок пустыни» (1998 г.) модели, актрисы, посла ООН Уорис Дирие служит наглядным примером силы влияния традиции в формировании и поведенческих характеристик, и тела как базового элемента личности. Лапидарная манера книги, которая воспроизводит разговорную речь малограмотной сомалийки, с трудом

Критика / Critique КОЛО №16

выучившей английский язык, не убавляет той тяжести, которая обрушивается на читателя. Постранично открывается не просто история девочки из кочевого племени бескрайней пустыни Сомали, которой удалось сделать карьеру модели, стать лицом рекламных кампаний таких монстров индустрии красоты как «Chanel», «L’Orеal», «Revlon», сотрудничать с изданиями «Elle», «Glamour», «Vogue» и даже сыграть эпизодическую роль в одной из частей эпопеи о Джеймсе Бонде. Читатель сталкивается с неприкрытой правдой: автор книги, в пятилетнем возрасте, как и 100–140 миллионов других девочек, проживающих в странах Африки, Саудовской Аравии и И нд онез ии, п о д в е р г л а с ь болезненной, оп асной для ж и з н и и обрекающей на постоянные физические страдания процедуре женского обрезания. Обладателю богатого воображения трудно пробираться через страницы с описанием как самой операции, производимой в условиях антисанитарии («<…> я сумела разглядеть на зазубренном лезвии засохшую кровь. Цыганка поплевала на бритву и вытерла её о край одежды. <…> И сразу же я почувствовала, как режут мою плоть – отрезают гениталии» [1, с. 62]), в ходе которой Уорис просто потеряла сознание от боли. Так и последующих описаний героиней своего состояния. Элементарное мочеиспускание стало для неё длительным процессом: «Мне требовалось минут десять, чтобы опорожнить мочевой пузырь. Крошечное отверстие, оставленное старухой-цыганкой, позволяло моче только капать» [1, с. 191]. Болевые ощущения во время критических дней в разы усиливались, героине приходилось «треть каждого месяца мучиться и чувствовать себя инвалидом» [1, с. 196]. О физическом удовольствии тем более речи не идёт. Даже став женой и матерью, Уорен прекрасно понимает, что изувечена на всю жизнь: «Мало того, что мне до

сих пор приходится лечиться от всяких хворей, вызванных обрезанием, – я никогда не смогу испытывать удовлетворения в сексе, этого ощущения меня лишили. Я чувствую себя ущербной, калекой, и самое грустное – знаю, что никогда по-другому не будет» [1, с. 291]. В исследовании Мишеля Фуко «Надзирать и наказывать: рождение тюрьмы» (1975 г.) выдвигается тезис о зависимости тела и сознания от структур власти, что началось в эпоху Нового времени. Фуко показал алгоритм формирования подконтрольности сознания путём перехода пенитенциарной системы от открытой казни к скрытому давлению, а также через появление муштры в армии, дисциплины в школе, всеобщей переписи населения, составления историй болезни и всеобщий контроль [2]. Но почему бы не спроецировать методологию Фуко на более широкое исследовательское поле? Патриархальное кочевое общество, которое навязывает физические увечья женщине, ничем не отличается от современности с её пластической хирургией, дие т а ми и ф и т н е с о м , которые направлены на то же самое, что и сомалийские традиции – физическое и п с и х о л о г и ч е с к о е с о о т в е т с т в и е чел овек а п р е дставления м социума о действиях, ощущениях, мыслях живущих в нём. Или же отличия есть? История Уорис, до её бегства в Лондон в 13-летнем возрасте, п р е д с т а в л я е т собой стандартную судьбу с о м а ли й ской девочки из к о ч е в о г о п л е м е н и . П о л у г о л о д н о е детство, изнурительный труд в помощь родителям, смерть многочисленных братьев и сестёр от голода и болезней, смерть старшей сестры от инфекции, полученной в ходе обрезания, прохождение Уорис этой болезненной п р о ц е д у р ы , медленное

Критика / Critique КОЛО №16

восстановление работоспособности (героиня больше месяца пролежала со связанными ногами, чтобы рана зажила), подготовка к замужеству с 60-летним стариком, который давал за неё отцу 5 верблюдов. Добавим к такому жизнеописанию ёмкую фразу из книги: «Родившийся в моей стране ребёнок имеет не так уж много шансов дожить до года, поэтому мало кому приходит в голову запоминать его день рождения» [1, с. 39]. Женское обрезание представляет собой обязательный этап в жизни практически каждой девочки в Сомали. Подобное «запечатывание» половых органов служит не только гарантом девственности будущей жены, но и подчёркивает за ней вторичный, по сравнению с мужчиной, статус в обществе. Не напрасно самой лучшей похвалой в исполнении своего отца героиня считает фразу: «Ты такая славная, совсем как мальчик, как сын» [1, с. 73]. Читаем у Дирие: «В Сомали широко распространено мнение, что у девочек между ногами находится нечто весьма дурное; мы рождаемся с этими частями тела, но они нечисты. Вот эти органы и следует удалить: клитор, малые половые губы и значительную часть больших отрезают, затем рану наглухо зашивают, и на месте, где раньше были гениталии, остаётся только шрам» [1, с. 56]. Кроме того: «Плата за эту процедуру очень велика, кочевому хозяйству нелегко собрать такие деньги, но всё же этот расход считается хорошим вложением капитала – ведь без этой операции дочерей невозможно будет выдать замуж. С нетронутыми гениталиями они считаются негодными для брака, нечистыми и распущенными, ни один мужчина не подумает взять такую в жёны» [1, с. 57–58]. Выходит, что изначально «скверная» женщина «очищается» посредством этого обряда и получает право быть потенциальной женой и будущей матерью. Но функции женщины сводятся к домашнему хозяйству и продолжению рода. Добавим сюда факт мужского обрезания, принятого в странах ислама, к которым относится Сомали, и получим жесточайшую регламентацию всех сторон жизни сомалийцев традицией. Самая

Критика / Critique

КОЛО №16

интимная часть отношений между мужчиной и женщиной, которая, на сегодняшний день, рассматривается как вершина близости, показатель доверия, полной взаимности, в патриархальном сомалийском обществе сводится к обязанности мужчины «распечатать» женское тело («муж либо разрежет эту преграду ножом, либо просто разорвёт руками» [1, с. 66]), оплодотворить его и быть единственным, от кого зависит дальнейшая жизнь и судьба женщины. Пок а повзрослевшая уже г ероиня не сделала операцию, которая улучшила состояние её здоровья, мысли о противоположном поле сводились к следующему: «Пока я была зашита, мысль о близости с кем бы то ни было отпугивала меня, заставляла замыкаться в себе. Казалось, наложенные швы не дают мужчине возможности войти ни в меня физически, ни в мою жизнь вообще» [1, с. 191]. Самопознание, в которое входит и знание о возможностях собственного тела, не вписывается в рамки традиционного общества. Незачем знать, каким образом тело может себя чувствовать комфортно, как легко добиться расслабления, удовольствия, спокойствия, возбуждения и других состояний. Тем более такие состояния как верность, доверие, открытость, любовь ещё не сформированы и заменяются физической травмой, которая заставляет женщину действовать в угоду традиции – один муж на всю жизнь, забота о нём и о рождённом от него потомстве. Вместо привязанности и взаимного уважения, сомалийский социум предлагает физическое увечье женщины как гарант безопасности семейного очага. Подогнанное под традиционные требования женское тело формирует и ход мыслей, необходимый данному жизненному укладу. Наслаждение от физической близости в таком мировоззрении отсутствует. Удовольствие, сфера чувственного наслаждения закрепляется за мужчиной, а женщина знает только физическую боль и

Критика / Critique КОЛО №16

долг рожать детей. Находим в книге точное описание статуса женщины для подобного социального уклада: «<…> тогда я и сама не осознавала, что уже многое знаю о жизни женщины в Африке: главное, нужно жить тихо и страдать как дитя, – покорно и беспомощно» [1, с. 66]. Таким образом, стандарт женского тела, мыслей, действий в патриархальном обществе формируется мужчиной. Именно против подобного жизненного уклада и выступает Уорис Дирие: «Женщина – отнюдь не самка в период течки, её верности и преданности можно добиться доверием и любовью, а не варварскими обрядами» [1, с. 307]. Но тело выступает каналом интеграции человека в социум, поэтому возможен и обратный процесс, подтверждение чему находим на страницах романа. Начав самостоятельную жизнь в Лондоне, героиня выбирает профессию, получает гонорары и известность, благодаря своему телу. Экзотическая внешность, фотогеничность вводят Уорис в общество. Заняв определённое место в социальной иерархии, героиня получает возможность донести до общественности трагедию женского обрезания. Её тело стало практически товаром, за который его обладательница получает деньги. Так, в модельном агентстве разразился скандал, когда героиня остригла и покрасила волосы: «Эти волосы отныне не ваши личные и вы не можете делать с ними всё, что заблагорассудится» [1, с. 180]. Отметим характерную черту: карьеру модели в Лондоне героиня начинала практически без знания английского языка, и последующий сюжет показывает низкий уровень грамотности Уорис. Взамен рациональности, взвешиванию своих поступков, героиня следует инстинкту – заложенному от природы и культивируемому кочевым обществом умению выживать в экстремальных условиях пустыни. Все судьбоносные решения героиня принимает по такому же принципу: «Точно так же, как в своё время я поняла, что нужно ехать в Лондон, а потом – что надо стать фотомоделью, я поняла, что этот застенчивый ударник с причёской ,,афро’’ и есть мой суженый» [1, с. 237]. Уорис даже не видит ничего зазорного в съёмке топлес: «Снять верх? И всё? Вы уверены, что мне не нужно будет с ним спать <…>?» [1, с. 172]. Тело, которое в Сомали принадлежало бы только её мужу, в новых условиях выставляется на всеобщее обозрение и не принадлежит никому, кроме неё самой. Тело является «языком» общения героини с новым миром, входным билетом в него. Да, можно сказать, что Уорис сама себе не принадлежит, т.к. длину и цвет волос, объём талии, груди и бёдер она не может менять, не согласовав с модельным агентством. Но в Сомали телом героини распоряжались родители (точнее отец, которому мать не смела перечить), а в Лондоне

или Нью-Йорке Уорис сама принимает решение соответствовать или не соответствовать стандартам работодателей. Осознанность выбора, самостоятельное принятие решения о том, менять или не менять свою внешность, вес, привычки в питании, одежде, место жительства, род деятельности, круг общения, семейный статус, дети или полный отказ от них – вот водораздел между патриархальным жизненным укладом и современным социумом. Читаем в главе о встрече Уорис с матерью: «Я что, обязана быть замужем? Разве ты не видишь, что я добиваюсь успеха, становлюсь сильной. <…> если я до сих пор не вышла замуж, то это просто потому, что не встретила достойного мужчину. Вот когда встречу, тогда и пора будет выходить замуж» [1, с. 266]. Из сомалийского удушливого прошлого, где тело Уорис было изувечено в угоду традиции, она вырвалась в европейский контекст. Но посредством своего же тела героиня получила статус, позволивший ей влиять на традицию женского обрезания, т.е. на отношение к телу в традиционной сомалийской культуре. Как видим, тело становится не только способом воздействия социума на человека, но и возможностью влиять на окружающий мир. Роман «Цветок пустыни» влияет на читателя не так своей художественной ценностью, как идейной стороной. Служит яркой иллюстрацией не только человеческих возможностей, женской силы и хрупкости, но и показывает перспективы культурно-философского прочтения художественных произведений.

Критика / Critique КОЛО №16

ИСТОЧНИКИ 1. Дири У., Миллер К. Цветок пустыни / Уорис Дири, Кэтлин Миллер ; пер. с англ. – Харьков : Клуб семейного досуга, 2010. – 320 с. 2. Фуко М. Надзирать и наказывать. Рождение тюрьмы / Мишель Фуко ; пер. с франц. – М. : «Ad Marginem», 1999. – 479 с.

СПАЗМЫ Деррида/Сиксу МИРОШНИЧЕНКО Вадим Сентенции прощения, примирения и топос Алжира у Жака Деррида и Элен Сиксу. Ключевые слова: компромисс, прощение, примирение, интерпелляция, Алжир. Sentences of forgiveness, reconciliation and topos of Algeria in the works of Jacques Derrida and Hйlиne Cixous. Keywords: compromise, forgiveness, reconciliation, interpellation, Algeria.

Если прощение при чистых импликациях невозможно, т.е. нет какихлибо путей к его реальной реализации, мы можем говорить о прощении, обещать прощение и обещать простить, мы можем демонстрировать жесты навстречу к прощению. В данном случае, навстречу к чему (?), речь не о чем-то абстрактном, скрываемом под понятием прощения, а попытка из асимметрии со-творить симметрию, это выравнивание, но выравнивание чего? За прощением стоит нечто, не само по себе прощение, но то, что оно может принести. Это не значит, что до асимметрии реализовывался проект полновесной симметрии, то, что длилось, помещается в линию пространства «нежелания-ничегосказать», –

КОЛО №16

для Жака Деррида «meaning-to-say-nothing» имеет отношение к отсылкам, помаркам, цитациям, коллажам, дополнениям и примечаниям, и это выходит за рамки буквальных графем, графем в непосредственном значении. Существование также изобилует. Условное разведение существования и текста: дополнениями, примечаниями, помарками и отсылками. И вот когда они следуют в определенной череде, когда они не выбиваются, не выбивают – длится симметрия. Прощение – внезапность/закономерность происходящего сбоя. Кроме прочего, теме прощения Ж. Деррида посвятил семинар в ЮАР, сам докладчик родился во Французском Алжире и во время Второй мировой войны испытал на себе сегрегацию. Вопрос о прощении для него не случаен, и он не остался неартикулированным. Невозможность прощения не является безвыходной ситуацией, поскольку лакуна вполне заполняема примирением. Примирение – это пересказ известного, а не написание нового текста (оставим открытым вопрос о любом тексте как пересказе или пересказе пересказа). Прощение неразрывает-цепь-событий и не интерпеллирует одно из звеньев, одну из нанесенных травм. Это же в абсолютных величинах недоступно и примирению, однако

Критика / Critique

/ Рискнуть ничего-не-желать-сказать – значит вступить в игру, и прежде всего в игру разнесения (différance), которая делает так, что ни одно слово, никакой концепт, никакой важный тезис не претендуют на подведение итогов и организацию, исходя из теологического присутствия центра, движения различий и их размещения в тексте / [1], –

Критика / Critique

в величинах относительных примирение имеет интерпеллятивные вставки и право совершить замену, примирение в своих основаниях уже содержит обмен, бартер, потлач, что в свою очередь, сопряжено не только с приобретением, но и с тратой.

КОЛО №16

/ Я бы не употреблял слово компромисс (уместность которого под вопросом) как таковое, ибо компромисс нацелен на разрешение (раз-решение, дозволение), что не всегда сопровождает примирение, при последнем (формальный) обмен вовсе не обязательно подтверждается (реальными) поступками, возведением мостов между Островами, необязательность охватывает потенции вероятного и желаемого /. Но мы говорим о прощении, мы нагружаем данное понятие коннотациями и включаем в состав веры или же, синонимизируя его с религиозно маркированным покаянием, присовокупляем к нему Большого Другого (Autre).

/ …a chaque fois que le pardon est au service d’une finalite, fût-elle noble et spirituelle (rachat ou redemption, reconciliation, salut), a chaque fois qu’il tend a retablir une normalite (sociale, nationale, politique, psychologique) par un travail du deuil, par quelque therapie ou ecologie de la memoire, alors le «pardon» n’est pas pur – ni son concept. Le pardon n’est, il ne devrait etre ni normal, ni normatif, ni normalisant. Il devrait rester exceptionnel et extraordinaire, a l’epreuve de l’impossible: comme s’il interrompait le cours ordinaire de la temporalite historique / [2]. Само функционирование прощения в культуре делает его неким идеалом, но идеалом симулятивным, ибо уничтожить то, вследствие чего прибегают к прощению, не представляется реальным. Иначе с примирением, сцепленным с заведомо искусственными барьерами, обманом и достижением каждой из сторон желаемого (выстраивание шкалы оценивания желаемого, своеобразный рейтинг), по крайней мере, видимости желаемого. Примирение делает решившегося на

КОЛО №16

/ I was born in a place where people took part in that war. I identified with the German-Jewish community, never with the Jewish-Algerian community. As for my own historical and political consciousness, it has remained on a par with that of my generation. The conflict I remember from that time is the Algerian one. I found monstrous the fate of the Jews during the war; I found monstrous the fate of the Arabs in front of me. The war – I thought it was a date which carved itself into a collective history to which I belonged, which would determine all of history to come / [3].

Критика / Critique

него чувствительным к, к разного рода притеснениям, при этом предмет притеснения коррелирует тактику, но не стратегию. И это важно внутри любого текста, ведь il n’y a pas de hors-texte. Влияние ли это Алжира на Ж. Деррида, или Ж. Деррида на Алжир, или же это то, что я п р е д ла г а ю на з в а т ь одновременностьюинтерпелляциисоединения-и-разрыва. Близость Элен Сиксу к Жаку Деррида не только интеллектуальная, но и топографическая. В определенной точке их пересекает Алжир. Ж. Деррида говорил, что он чувствовал двойное страдание в детстве, в Алжире: от антисемитизма и от еврейской общины. Представляется, что у Э. Сиксу была похожая ситуация, со своими нюансами, особенностями, противоположностями и это не могло не повлиять на ее теоретические выкладки, собственно шаги в сторону деконструкции различного рода двоичных иерархизованных оппозиций (активность/пассивность, культура/природа, логос/патос etc.) мотивированы и Алжиром с его безусловным фаллологоцентризмом и трагизмом:

Критика / Critique КОЛО №16

Сюда же встраивается оппозиция прощение/мщение (например, за «прощение» закрепляется маскулинность Отца, а за «мщение» – феминность), подкорректированная вопросами кто? и что? В прощении имеют значение прощающий и пр оща е мое - пр оща е мый (пр оща ющий-и- пр ощаемое, прощающий-и-прощаемый). Еще раз вернемся, о каком прощении идет речь? Можем ли мы вскрыть структуру прощения и обнаружить там нечто? Общее понятие прощения распадается на, собственно, прощение относительное и абсолютное. Именно абсолютное прощение и невозможно, а относительное прощение сближается (не тождественно), с примирением, скажем иначе, относительное прощение суть прощения на бытовом уровне, усиленное виртуальностью, где графема часто заменяется символом, позволяющим запрашивать прощение и выдавать его практически автоматически, что исключается прощением абсолютным и отделяет первое от примирения, при котором присутствует расчет, а значит момент автоматизма несколько упрощается. Примирение имеет схему импликаций, впрочем, как и относительное прощение. И для Ж. Деррида, и для Э. Сиксу прощение играет не последнюю роль, оно по-разному маркировано, однако, первоочередные толчки получает в ситуации Алжира, ситуации оппозиций, подчинения, освобождения, интерпелляций. ИСТОЧНИКИ 1. Деррида Ж. Позиции / Ж. Деррида // Пер. с фр. В. В. Бибихина. — М. : Академический Проект, 2007. — 160 с. 2. Derrida J. Le siecle et le pardon / J. Derrida // Le Monde des Debats. — 1999. — 9, December. — pp. 10–17. — Режим доступа: http://hydra.humanities.uci.edu/derrida/siecle.html 3. Cixous H. White Ink: Interviews on Sex, Text, and Politics / H. Cixous. — Stocksfield, Acumen Publishing Limited, 2008. — 199 p.

ФЕЩУК Вікторія Розглянуто основні постаті сучасної жіночої літератури Нігерії, проаналізовано сутнісні характеристики їх творчості на прикладі роману Чімаманди Нгозі Адічі «Половина жовтого сонця». Ключові слова: жіноча література, Чімаманда Нгозі Адічі, нігерійська література. The author researches main figures of modern women’s literature of Nigeria and analyses the basic characteristics of their writing manner on the Chimamanda Ngozi Adichie`s novel “Half of a Yellow Sun”. Keywords: women literature, Chimamanda Ngozi Adichie, Nigerian literature.

КОЛО №16

Більшість із нас (без поділу на літературознавців і простих смертних читачів) звикла детермінувати поняття «світова література» як сукупність творчості європейських та американських авторів. Навіть про багатющу літературу Сходу згадується вельми опосередковано, причому частіш таки літературознавцями в контексті noblesse oblige і виключно в рамках «Хайам-Муракамі-Лі Бо». А що ж тоді можна говорити про африканську літературу чи про сучасну жіночу (!) африканську літературу? Не те, щоб українці були абсолютно інертні до літератури «гарячого зарубіжжя», і суть же не в тому, що навіть уривчасті відомості про Лі Бо в наших школах воліють замінювати на вивчення додаткового віршика від Єсеніна. Просто Африка, як і її культурно-мистецькі особливості/ проблеми/здобутки для більшості з нас є чимсь далеким. За визначенням російського літературознавця Тетяни Григорьєвої: «Найцінніше, що може одержати тут читач – це досвід подолання екзотичності» [1]. Не можу вам обіцяти, що опісля прочитання цієї літературознавчої розвідки ви стрімголов побіжите до найближчого книжкового ресурсу (так, бібліотека у випадку пошуку сучасної літератури – це архаїзм), так само, як і не варто вам обіцяти ґрунтовних знань про теперішнє становище африканських письменниць (бажаєте довідкової інформації – google вам в поміч). Але вам пропонується порція розуміння «темної (?) культури», яка насправді далека від нас виключно у географічному контексті. Саме про близькість наших проблем і переживань, а також

Критика / Critique

Жіночий голос сучасної літератури Нігерії (за творчістю Чімаманди Нгозі Адічі)

про можливі аналогії між українськими, європейськими та нігерійськими письменницями буде розказано нижче. Характерно, що ключові постаті су ча сної н і г е р і й с ь к о ї ж і н о ч о ї літератури – Чімаманда Адічі (Chimamanda Ngozi Adichi), Хелен Ойейемі (Helen Olajumoke Oyeyemi), Тайе Селасі (Taiye Selasi), «с т в о р и л и с е б е » с а м е з а к о р д о н о м – навчаючись та публікуючись у Великій Британії або ж Сполучених Штатах, що може бути потрактовано як постколоніальний комплекс «втечі» або ж елементарне бажання винести проблеми та особливості рідної культури у ширший контекст. Безумовно, що на творчості вищезгаданих письменниць не могли не відбитись феміністичні тенденції; новелу Тайе Селасі «Сексуальне життя африканських дівчат» (The Sex Lives of African Girls) за «гучністю» та тематикою можна сміливо співставити з «Польовими розвідками українського сексу» Оксани Забужко. Якщо ми розуміємо під словом «феміністка» інтелігентну жінку, котра усвідомлює себе як самодостатню особистість і якій небайдужі власні права, то в принципі під цю дефініцію ми можемо віднести більшість успішних жінок, тим паче письменниць, котрі не бояться говорити про себе в голос. Коли Хелен Ойейемі «охрестили» феміністкою за фоновість чоловічих персонажів у її творах, авторка відповіла: «Цікаво, що для деяких читачів книга не може вважатися добре написаною, якщо у ній немає того, що назвуть сильним чоловічим персонажем» [2]. Разом з тим, творчість вищеназваних письменниць може бути охарактеризовано як «жіноче письмо» скоріше формально (в особливостях висвітленнях персонажів, розкритті окремих сюжетних деталей),

Критика / Critique

КОЛО №16

аніж в ідейному плані; як у направду хорошій літературі ця жіночність виступає засобом зображення, а не метою. Тим не менш, зосередимо свою увагу на постаті Чімаманди Нгозі Адічі, безумовно найвидатнішої з «низки критично налаштованих молодих англомовних авторів, яким вдалося привернути увагу нового покоління читачів до африканської літератури» [3]. Виростала авторка в місті Нсукка на півдні Нігерії, в небідній родині інтелігентів, батько - професор статики і проректор Університету Нігерії, мати – перший реєстратор-секретар у цьому ж закладі (що було нечувано, враховуючи особливості становища жінок у цій місцевості). Саме позиція матері суттєво вплинула на формування феміністичних концептів Адічі, які вичерпно сформульовані у лекції Чімаманди We should all be feminists («Ми всі маємо бути феміністками»): «Ми повинні відмінити слово «феміністка», натомість замінити його терміном “борець за права людей, якому/якій важить проблема статі”» [4]. A propos, ця лекція слугувала натхненням для створення треку Beyonce «Flawless». Як і більшість письменників, свій творчий шлях Чімаманда починала з поезії, згодом реалізувала себе у драмі та прозі (оповідання та роман). Молода письменниця (їй всього 38 років) вже встигла одержати світове визнання – на її рахунку 14 перемог і 21 номінація у міжнародних престижних літературних конкурсах, а також відзнаки у списках журналу The New Yorker «Двадцять тих, кому менш ніж сорок», The Best American Short Stories — «Найкращі американські оповідання», газети New York Times «Десять найкращих книжок 2013 року», Бі-Бі-Сі «Десять найкращих книжок 2013 року» etc. Про популярність авторки свідчать успіхи її лекцій – The Danger of a Single Story («Небезпека окремого оповідання»), Reading realist literature is to search for humanity («Читати реалістичу літературу означає шукати людяність») та вищезгаданої We should all be feminists («Ми всі маємо бути феміністками»). Хоч вищу освіту та визнання Адічі здобула у США, і зараз проживає одночасно у Нігерії та Америці, письменниця чітко розуміє приналежність до рідної культури і у власних творах виступає саме «літописцем» своєї доби та свого народу: «Про Африку віддавна пишуть, й віддавна її оббріхують, віддавна по-специфічному дивляться на неї; як гадаю, щоб протистояти цьому, мені належить бути інформативною. Моє завдання полягає в тому, щоб бути правдивою. Люблю Нігерію, але хочу дивитися на неї тверезо. Вона така дуже далека від досконалості. Але ми не можемо вибирати місця народження» [5]. Всі романи Чімаманди ( Half of a Yellow Sun «Половина жовтого сонця», Americanah «Американські реалії» та Purple Hibiscus «Пурпуровий Гібіскус») відрізняються реалістичністю (як наслідок впливу «літературного батька» авторки – Чинуа Ачебе) та проникливим

психологізмом, багатовимірністю зображення тієї чи іншої ситуації/ проблеми, що наближує твори до об’єктивізму, що й відрізняє їх від пересічного жіночого чтива. Один із найпопулярніших романів авторки Half of the Yellow Sun («Половина жовтого сонця»), на жаль, доступний для українського читача лише у російському перекладі або ж безпосередньо мовою оригіналу – англійською, так само як і досі залишаються недоступними українською і решта її творів (перекладені на 27 мов). Історіографічний роман присвячено громадянській війні 1967-1970 рр. між Нігерією та Біафрою, маленькою невизнаною країною, що вийшла зі складу Нігерії та проіснувала самостійно всього три роки; свою назву книга одержала в честь емблеми Біафри. У 2013 році на основі роману «Половини жовтого сонця» знято фільм з однойменною назвою (сценарист Бії Банделе). Роман-сага, драматичний роман, психологічний роман (необхідну вам дефініцію можете підкреслити) демонструє нам образ війни очима трьох людей: красуні-африканки Оланди, британця-журналіста Річарда та хлопчика-слуги ігбо. Масштаб описаної (реальної!) трагедії вражає – в ході боротьби жителів Біафри проти створення штучного варіанту Британської імперії загинуло близько 1,5 млн. мирних жителів. Книга певним чином нагадує «Віднесених вітром», там протистояння Півночі та Півдня, тут Біафри та Нігерії (народів гауса та ігбо) – обидві війни є програними, а проте разюче змінюють життя героїв. В обох романах війна постає фоном, на якому постає життя героїв, зокрема зміна їх сутнісних

Критика / Critique

рис, принципів, сподівань. І, безумовно, цей фон є неможливим без натуралістичних штрихів: голоду, холоду, бруду, бідності, скорботи, моральних та фізичних принижень, роздутих животів від квашіокора у дітей і спроби зберегти людське обличчя у цих умовах. Як свідчить сама авторка: «Війна демонструє нам насамперед людську смерть, і ми повинні знати як люди вмирають. Але також ми маємо знати, як люди живуть в критичні періоди і намагатися зрозуміти їх» [6]. У романі нас насамперед зацікавлює поліфонія персонажів – серед героїв ми зустрічаємо і диктаторів, й полковників, і дочок багатих бізнесменів, а також сільських жителів й університетську інтелігенцію. Прикметно, що образ «білих чужинців» не є цілісним та трафаретним – одні іноземці захоплюються культурою ігбо та відверто цікавляться нею, інші – зневажають, підкреслюючи власну вищість. Конфлікт автентичності африканських традицій та популярності європейських запозичень, інтерпретований в просту формулу «своє-чуже» підсвідомо відсилає нас чи не до котляревщини та гоголівщини, коли автентичність українських традицій сприймалась російськими колонізаторами як щось дике та неприборкане. Та й у принципі, якщо звертатися до національних маркерів, то відчуття меншовартості, таке помітне в африканців, є далеко не новим поняттям для українців. «Половина жовтого сонця» – один із можливих літописів поневірянь нігерійців, де на відміну від більшості хороших романів про війну,

КОЛО №16

Критика / Critique КОЛО №16

жінки мають право на голос і наділені більшим спектром відчуттів, аніж кохання-материнство. З упевненістю можна сказати, що прочитання цієї книги необхідне не лише для кращого розуміння далекого «братнього народу», що здавна «звик до болю» чи для елементарного задоволення потреби саморозвитку. Читати нігерійську жіночу (!) літературу потрібно насамперед, аби побачити і розуміти самих нігерійців та нігерійок поза шкіркою африканської специфічності, відчути їхні переживання, пристрасті, поневіряння, сподівання і відповідно до цього навчитися бачити у «текстовому дзеркалі» себе й своє оточення. Адже географічні маркери – це така умовність для направду хорошої літератури. ДЖЕРЕЛА 1. Григорьєва Т. Рецензія. Чімаманда Нгозі Адічі. Половина жовтого сонця / Тетяна Григорьєва // OpenSpace.ru 2. Інтерв’ю з Хелен Ойейемі. Я зацікавлена в тому, як жінки розчаровують одна одну. – Liz Hoggard. The Guardian – Spring 2014. 3. Інтерв'ю з Чімамандою Нґозі Адічі. – The Per Contra. – Spring 2006. 4. We should all be feminists – Chimamanda Ngozi Adichie at TEDxEuston // YouTube. –12.04.2013 5. Chimamanda Ngozi Adichie: Fortunes of war and peace. – The Independent, 18.08.2006 6. TEDGlobal 2009. Chimamanda Adichie: "The danger of a single story". – TED. – July 2009 7. Chimamanda Ngozi Adichie. Half of a Yellow Sun. – Knopf Canada, 2010

ГУМЕНЮК Катерина Розглянуто творчість сучасного кенійського письменника Біньяванга Вайнайна, яка піднімає гострі актуальні соціальні питання. Ключові слова: кенійська література, Біньяванга Вайнайна, Kwani. Works of the modern Kenyan writer Binyavanga Wainaina, who raises sharp topical social issues, were reviewed. Keywords: Kenyan literature, Binyavanga Wainaina, Kwani.

«У своїх текстах пишіть про Африку так, ніби це одна країна. Вона спекотна і запилюжена, з перекотиполем та величезними табунами тварин, а також із високими худими людьми, які помирають від голоду» Біньяванга Вайнайна, «Як писати про Африку»

КОЛО №16

Література Кенії зазвичай асоціюється із роботами Нгугі ва Тхіонго або Меджа Мвангі. Ці письменники змусили світ по-новому подивитися на Кенію, і їхній успіх повністю заслужений. Разом з тим, нове покоління кенійських письменників і далі стикається з труднощами на шляху до здобуття репутації та публікації власних творів. Зазвичай уявлення про літературу Африки досить стереотипне і асоціюється з усною народною творчістю. Проте такі автори, як Біньяванга Вайнайна, змушують переосмислити існуючі стереотипи. Біньяванга Вайнайна – кенійський автор, журналіст, лауреат премії Кейна за африканську літературну творчість, у квітні 2014 року потрапив до списку найвпливовіших людей у світі від журналу «Таймс». Першу його книгу із назвою «Одного дня я напишу про це місце» було опубліковано в 2011 році, а вже у 2014 в знак протесту проти антигей законів, прийнятих в Африці, він опублікував «загублену главу» зі своєї книги під назвою «Мамо, я гомосексуаліст».

Критика / Critique

Література Кенії сьогодні крізь тексти Біньяванга Вайнайна

Критика / Critique КОЛО №16

Твори Біньяванга Вайнайна суперечать існуючим стереотипам про Африку та африканську літературу. Щоб допомогти молодим кенійським письменникам, він заснував літературний журнал Kwani. За значні здобутки у літературі Біньяванга Вайнайна було названо молодим світовим лідером на Світовому економічному форумі у 2007 році, відзначаючи його внесок у розвиток кенійської літератури. Біньяванга Вайнайна намагається писати про Африку та Кенію, відкидаючи існуючі стереотипи, нав’язані західним суспільством. У оповіданні «Відкриваючи батьківщину» він пише: «Щоразу, коли я читаю щось написане білим письменником, який заїжджав у Кенію, мене вражає, як багато диких тварин приходять на сніданок в їхні внутрішні дворики і змій, які падають у ванни і левів, які тероризують їх телят. Я бачив одну змію за своє життя. Я не знаю нікого, кого б коли-небудь кусала змія». Своїми оповіданнями та есе Біньяванга Вайнайна показує реальну картину Африки та намагається популяризувати місцеву літературу. Насправді Африка зовсім не така, як всім видається, і Біньяванга Вайнайна – один із найяскравіших представників її культури. Його стиль можна вважати віддзеркаленням літератури та культури континенту – такий же невимушений, колоритний та суперечливий із точки зору західної літератури. Разом з тим Біньяванга Вайнайна переконаний, що багато сучасних африканських письменників пишуть про неіснуючі реалії для того, щоб сподобатись читачам та привернути їх увагу. Біньяванга вважає, що африканські письменники повинні відійти від старих традицій та відкинути ностальгію, побудовану на стереотипах. Батьківщина Біньяванга Вайнайна, Кенія, досить часто фігурує у його творах, і вперше про нього, як про багатообіцяючого письменника, заговорили саме після публікації

Критика / Critique

КОЛО №16

його оповідання «Відкриваючи батьківщину». Саме цей твір показує справжню Кенію, без стереотипів, відтворюючи досвід автора, який повернувся додому після життя у Південній Африці. Подорож перетворюється на процес відкриття батьківщини та переосмислення самого автора. Кенія, яка щойно позбавилась багаторічної диктатури та знаходиться у пошуку власної ідентичності, – це саме та країна, образ якої Біньяванга Вайнайна просуває за допомогою своїх творів. Біньяванга Вайнайна намагається звільнити сучасних африканських письменників від впливу західних видавців, а також від західних уявлень про те, що таке хороша проза. Він створює образ африканського письменника, який би привабив видавця своєю самобутністю та відсутністю стереотипних підходів до життя континенту. Біньяванга Вайнайна вважає, що африканській літературі необхідна революція, яка почнеться з відкидання маскультових публікацій. Біньяванга Вайнайна показує усю багатошаровість Африки, різницю між сільськими та урбаністичними зонами, а також пошук власної ідентичності, у якому перебуває континент. Мотиви у його творчості схожі з тими, які існували в африканських письменників, проте він намагається змінити існуючі літературні традиції і заохочує творчість молодих африканських письменників, публікуючи їх твори у власному журналі Kwani. Той факт, що сучасна культура Африки є сумішшю західних тенденцій та давніх традицій, спонукає Біньяванга Вайнайна

Критика / Critique КОЛО №16

писати про справжню Африку та допомагати формувати нове, автентичне покоління. Проте у творах Біньяванга Вайнайна не лише спротив. Він також розповідає про усні перекази, міфи та міські легенди, які й досі популярні в Африці, проте досі не стали вагомими частинами письмової культури континенту. Разом з тим, як і багато представників культури Африки, Біньяванга Вайнайна належить до нового покоління, яке народилося вже після здобуття незалежності, і яке знаходиться у постійному пошуку власної ідентичності. Саме тому його творчість, як і творчість сучасних Африканських письменників, поєднує в собі західні та національні мотиви, все більше і більше схиляючись до останніх та намагаючись не протиставляти Африку Заходу. Роботи Біньяванга Вайнайна – це суміш голосів сучасної Африки, які розповідають про те, чим живе континент, та про спроби його жителів знайти себе. Романтизований образ континенту здебільшого базується на стереотипах, нав'язаних західною культурою, саме тому сучасні автори намагаються концентрувати увагу на культурному різноманітті Африки та своєрідності її населення. Африка зовсім не така, якою вона зазвичай видається із книг. Тепер, це країна, яка намагається віднайти свою ідентичність, і сучасний стан

Brown sugar ДРОГОМИРЕЦЬКА Христина

Концепція афроцентризму закріплюється у свідомості після проходження особистістю декількох етапів: перш за все – це усвідомлення кольору шкіри, прийняття себе іншим, емоційність, відвертість; наступним етапом вважається пізнання світу через нерівність, інакшість, певну дискримінацію з урахуванням того, що цей процес провокує, пропагує попередній фактор. Далі в людини, яка проходить цей шлях, має відбуватися формування особистої свідомості та прояв інтересу до справ «чорних», і, як результат, вищою точкою процесу вважається боротьба за звільнення розуму, за абсолютизацію проафриканських знань та поглядів. Всі ці компоненти яскраво зображуються, протиставляються, заперечуються у творчості афроамериканської письменниці Тоні

КОЛО №16

Розглянуто, як виявляє себе афроцентризм у творчості Тоні Моррісон на прикладі романів «Найблакитніші очі» та «Пісня Соломона». Ключові слова: афроцентризм, тіло, ідентичність, ізоляція, дискримінація, вірування. It was researched on an examples of “The Bluest Eye” and “Song of Solomon”novels, how does afrocentrism reveals itself in the works of Toni Morrison Keywords: afrocentrism, body, identity, isolation, discrimination, beliefs.

Критика / Critique

континенту можна зрозуміти, саме читаючи твори Біньяванга Вайнайна. Можливо, він не є представником «класичної» та популярної на заході африканської літератури, проте він однозначно один із найсучасніших письменників, який намагається говорити про національну ідентичність континенту та відкинути застарілі західні стереотипи.

Моррісон. Взявши до уваги лише два її романи, «Пісня Соломона» та «Найблакитніші очі», ми спостерігаю зовсім нетипові для західного сприйняття тексти. Це тексти, які заглиблюють, наскільки це можливо, у розуміння чужої сутності, вивертають її навиворіт, при чому всі ці маніпуляції здійснюються переважно авторським голосом, що чергується з описами від третіх осіб. Очевидно, це зроблено не з метою додання розповіді об’єктивності, а щоб витворити поліфонію звуків, які виникають раптово, обдивитися замкнений авторський простір з усіх боків. Як стверджував Жан-Поль Сартр, тіло – невіддільне, воно не виступає лише у якості інструмента. Відділяючи тіло від свідомості, ми ніби виносимо його за дужки і, як результат, не здатні ввійти в контакт зі світом. Тіло – це випадкова форма, яка приймає необхідність моєї випадковості. Моє народження, моя раса, мій клас, моя національність, моя фізіологічна структура, мій характер, моє минуле – все це, як синтетична єдність мого буття, є моє тіло, як необхідна умова існування світу і як випадкова реалізація цієї умови. У «Найблакитніших очах» некрасива дівчинка Пекола з тяжкою долею мріє про сині очі. Сині очі – не більше ніж символ краси. Тобто головна героїня прагне наблизитися до свого ідеалу, вона дуже точно відчуває свою потворність і приєднується до таких самих: «Глядя на них, вы начинали гадать, почему же они столь некрасивы, но и присмотревшись, невозможно было обнаружить причину. А потом становилось ясно: причина в их собственной убежденности.

Критика / Critique

КОЛО №16

Словно некий таинственный всемогущий властелин оделил каждого из них плащом уродства, и они приняли эти плащи без возражений. Властелин сказал: "Вы – безобразны". И они взглянули на себя и не нашли, что возразить; они видели подтверждение своей уродливости на каждом рекламном щите, в каждом фильме и в каждом взгляде на них. "Да, – ответили они, – ты прав". И они взяли это уродство в руки, накинули на себя, словно мантию, и отправились в мир, жить с ним так, как решит за себя каждый. Миссис Бридлоу обращалась со своим уродством как актер с реквизитом: чтобы подчеркнуть характер, чтобы сыграть ту роль, которую она для себя выбрала – роль мученицы. Сэмми использовал его в качестве орудия, чтобы причинять боль другим. Он и вел себя соответственно, выбирая друзей из тех, кого оно пугало или завораживало. Наконец, Пекола. Она пряталась за своим уродством. Скрывалась за ним, как за спасительным щитом, отсиживалась, и выглядывала из-под этой личины очень редко, чтобы тут же начать тосковать по своему убежищу» (Тоні Моррісон «Найблакитніші очі»). Тіло, за Морісом Мерло-Понті, «знає» ще до появи апарату розуміння, тіло «вміє виражати» ще перед використанням мови і мовлення, тіло «відчуває» до появи психологічних реакцій: «Чолли смотрел на нее будто сквозь дымку и не мог понять, что видит или чувствует. Потом

Критика / Critique КОЛО №16

он осознал, что ему нехорошо, а это в свою очередь сменилось наслаждением. Эмоции менялись в таком порядке: отвращение, вина, жалость, потом любовь. Его отвращение было реакцией на ее детское, беспомощное, бессмысленное присутствие. Ее спина согнулась, голова склонилась, как будто сломанная от постоянного, ничем не смываемого горя. Почему она выглядела такой забитой? Ведь она была ребенком – беззаботным ребенком, – так почему же она несчастлива? Вид ее страдания был обвинением в его адрес. Ему хотелось сломать ей шею, но сделать это нежно. Вина и беспомощность росли в нем раздражающим дуэтом. Что он может для нее сделать? Что дать? Что сказать ей? Что может сказать бывалый черный мужчина сгорбленной спине своей одиннадцатилетней дочери?» (Тоні Моррісон «Найблакитніші очі»). Несвідоме досить довгий час вважалося калькою, дублікатом, копією речі, на противагу ментальному образу. Разом вони є внутрішнім і зовнішньо-внутрішнім, що таким чином підсилює сприйняття. Уявне – значно ближче і значно далі від дійсного: значно ближче тому, що це – діаграма життя дійсного у моєму тілі, його м’якість, пальпація або ж його чутливо-тілесний інший бік. Значно далі, оскільки картина – це аналог лише опосередкований, відповідний тілу, тому що вона не дає розуму можливості переосмислити конституційні відносини речей, а являє собою штрихи бачення зсередини і пропонує їх внутрішнє переплітання, уявну текстуру дійсного. Наші очі презентують собою щось більше за рецепцію кольорів та ліній, вони – своєрідні машини для розуміння світу: «Их разговоры похожи на причудливый нежный танец: звук встречается со звуком, приседает, поворачивается и удаляется. Выплывает еще один звук, но его обгоняет другой: они кружатся и замирают. Иногда слова торжественно движутся по спирали; иногда они делают резкие скачки, и все это прерывается теплым колышущимся смехом - так бьется сердце, сделанное из желе. Нам с Фридой ясен каждый поворот, каждое па и приседание…Мы лишь смотрим на их

Критика / Critique

КОЛО №16

лица, руки, ноги и чувствуем правду» (Тоні Моррісон «Найблакитніші очі»). У всьому компоненті «афроцентризму» у романі «Найблакитніші очі» авторка неначе хоче впевнити нас, що зводить усе нанівець: так, вона експлікує тіло та відкритість, емоційність, але поруч з тим акцентує бажання зречення від цього. Всяка плоть, навіть плоть світу, виділяє випромінювання. Тоні Моррісон виступає своєрідним живописцем, що шукає не зовнішніх проявів руху тіла, а його таємних шифрів; це нагадує феномен дзеркала, тіла відображені перетворюються у тіла видимі. Мікрофони приймають гіпертрофовані частини тіла і починають говорити, як на полотнах Сальвадора Далі. Авторка демонструє інший бік, прагнення до ізоляції від праетносу, що може викликати лише співчуття: «Она, как пародия на викторианство, научилась от мужа всему, чему стоило учиться: отделять свое тело, разум и дух от того, что означало Африку, и взращивать привычки, вкусы и предпочтения, которые одобрили бы ее отсутствующий свекор и глупая свекровь» (Тоні Моррісон «Найблакитніші очі»). На інший ракурс «афроцентризму» натрапляємо у романі «Пісня Соломона». Він починається і завершується польотом, а далі за цією символічною рамкою бачимо сім’ю. Сім’ю, у якої є свої проблеми, що роз’їдають її зсередини. Здавалося б, що особливого? Та ні ж бо, сім’я незвичайна, сім’я темношкірих. Батьки давлять своїм авторитетом: «Сама собою ти ніхто. Ти просто доця свого татка!» (Тоні Моррісон «Пісня Соломона»). Найбільший тиск відчуває на собі син Мейком, або, як його ще називають, Дояр. Його протест виривається назовні, коли хлопець стає на захист матері, протиставляючи себе батьку. Він робить це не стільки для матері, скільки для себе. Згодом батьки відкривають перед ним сімейні таємниці, таким чином намагаючись примусити Мейкома замовкнути. Батько звинувачує матір, а матір – батька. На тлі всіх цих перипетій якраз і формується свідомість головного героя. Роман створює асонанс

вражень з романом «Сто років самотності» Маркеса; просвітлення приходить лише вкінці. Поруч з сімейними мотивами особливо яскраво проявляється мотив дискримінації «чорної людини у білому суспільстві», що його втілює у собі друг Мейкома – Гітара. Гітарою керує почуття помсти. Він готовий вбивати білих тому, що вони вбивають чорних. Мейком водночас протиставляється Гітарі кажучи, що не всі білі погані, та Гітара не чує його – він почуває себе месником, посланим у світ для того, щоб встановити справедливість. З часом стіна нерозуміння росте між ними, масла у

Критика / Critique

КОЛО №16

вогонь підливає матеріальна суперечка. Гітара починає вірити у те, що його друг обдурив його і не поділився знайденим багатством. Зрештою лунають Біблійні мотиви в останніх словах Мейкома. Він жертвує своїм життям: «Ти хочеш мого життя?<…> Потребуєш його?<...> То маєш. Ось воно» (Тоні Моррісон «Пісня Соломона»). Прізвисько Мейкома, Мертвяк, є водночас і вироком, який виголошує собі сам головний герой. Таке відчуття, що він помер уже тоді, коли народився. Він не має глибоких почуттів, світ здається йому байдужим, до того моменту, коли він відкриває завісу і розуміє своїх предків й самого себе. Мейком ніби носить на собі покуту. Його тітка все життя також несла покуту. Для неї це були кістки, які виявилися кістками її батька і трансформувалися у її релігією; для Мейкома ж – його прізвисько. На переконання Герберта Спенсера, релігії породжені страхом чи любов’ю, що викликають духи померлих. Є значна кількість африканських вірувань, побудованих на поклонінні богам, втілених у померлих предках: «Краеугольным камнем в религии банту являются духи предков, у зулусов – амадлози. То же верно и в отношении народов, не относящихся к группе банту; культ духов, возможно, сосуществует с более высокоразвитыми религиями или лежит в их основе. Но здесь опять-таки чрезвычайно трудно провести четкую грань. Бог, олицетворяющий силы природы, легко мог прежде быть духом умершего, как те «старые боги земли», которым поклонялся народ яо наряду с их собственными предками. Эти боги считались genii loci, добрыми гениями местных холмов, а в действительности прежде были вождями аньянджа, погребенными на этих самых холмах» (Эллис Вернер «Мифы народов Африки»). Таким чином головні герої повертаються у лоно своєї культури. Тоні Моррісон вдалося поєднати теми самотності, відчуження, сімейних стосунків, кохання, дружби і багато інших, що зливаються воєдино через відверту емоційність, «африканськість» її письменницького стилю.

1. «АФРИКАНСЬКИЙ» БУКЕР – THE CAINE PRIZE FOR AFRICAN WRITING www.caineprize.com

КОЛИ/ЯК? Вперше премію було присуджено в 2000 році, на Zimbabwe International Book Fair 2000 р. в Харарі. Переможця оголошують на урочистій вечері, яка відбувається кожного липня в Оксфорді. На вечерю запрошують усіх кандидатів, що ввійшли до короткого списку премії. Це складова цілого тижня заходів для кандидатів, до якого входять авторські читання, автограф-сесії та спілкування з пресою.

КОЛО №16

ХТО? The Caine Prize створено в честь Майкла Харріса Кейна, непересічного бізнесмена. Народився він у Гонконзі, очолював величезну компанію, яка була частиною британського колоніального бізнесу і в найкращі роки складала 35% ВВП Британської Гвіани (тепер Гайана). Та все ж, після навчання в Оксфордському університеті та Університеті Джорджа Вашингтона Харріс Кейн обрав кар’єру в книжковому бізнесі. І з того часу він – голова Booker plc та мистецького фестивалю «Африка-95», фестивалю мистецтв в Європі та Африці, президент Royal African Society, засновник і майже 25 років Голова комітету з управління Букерівської премії. В останні роки свого життя сер Майкл Кейн планував створити спеціальну премію для африканських письменників. Саме тому після його смерті дружина та друзі втілили ідею Кейна та запровадили літературну премію його імені. На сьогодні африканські переможці Нобелівської премії з літератури – Воле Шоїнка, Надін Гордімер і Дж. М. Кутзее – меценати премії Кейн. Бен Окрі, нігерійський переможець Букерівської премії, – її віце-президент і голова першої панелі суддів Премії Кейна у 2000 році. Голова суддів 2015 р. – Зої Вікомб – письменниця з ПАР.

Комунікація / Communication

Африканські літературні премії

Комунікація / Communication КОЛО №16

КОМУ/ЗА ЩО? Премія Кейна за африканський літературний твір, яку присуджують щорічно (з 2000 р.) письменникам, котрі: • народилися в одній з африканських країн; • мають африканське громадянство; • є дитиною батьків, які емігрували з котроїсь африканської країни. Премію отримують за розповіді англійською мовою обсягом від 3 до 10 тис. слів. СКІЛЬКИ? £10,000 ПЕРЕМОЖЦІ

РІК

АВТОР/АВТОРКА

2015

Намвалі Серпелл (Namwali Serpell)

2014

Оквірі Одуор (Okwiri Oduor)

2013

Топе Фоларін (Tope Folarin)

2012

Ротімі Бабатунде (Rotimi Babatunde)

2011

2010 2009

ТВІР Мішок / The Sack Голова мого батька / My Father’s Head Диво / Miracle

Бомбейська республіка / Bombay’s Republic Схиблені на Новайлет Булавайо Будапешті / (NoViolet Bulawayo) Hitting Budapest Дні кийкових Олуфемі Террі бійок / Stick(Olufemi Terry) fighting Days Очікування / І. Сі. Осонду Waiting (E. C. Osondu)

КРАЇНА Замбія Кенія Нігерія Нігерія

Зімбабве

Сьєрра-Леоне Нігерія

2007 2006 2005

2004

2003

2002

2000

Отрута / Poison

ПАР

Джамболан / Jambula Tree

Уганда

Діва / Jungfrau

Понеділковий ранок / Monday Morning Алхімія Брайан Чіквава Сьомої вулиці (Brian Chikwava) / Seventh Street Alchemy Івон Адхіамбо Овур Вага шепоту / Weight of (Yvonne Adhiambo Whispers Owuor) Біньяванга Відкриваючи Вайнайна дім / Discover(Binyavanga ing Home Wainaina) Любовна Хелон Хабіла лірика / Love (Helon Habila) Poems Музей / The Лейла Абулела Museum (Leila Aboulela) Сегун Афолабі (SA Afolabi)

ПАР Нігерія

Зімбабве

Кенія

83 Кенія

Нігерія Судан

КОЛО №16

2001

Генріета Роуз-Іннес (Henrietta Rose-Innes) Моніка Арак де Ньєко (Monica Arac de Nyeko) Мері Уотсон (Mary Watson)

Комунікація / Communication

2008

КОЛО №16

84 Комунікація / Communication

Комунікація / Communication

КОЛО №16

86 Комунікація / Communication

Комунікація / Communication

КОЛО №16

88 Комунікація / Communication

КОЛО №16

ХТО? Премія Воле Шоїнки для африканської літератури була створена фундацією Lumina у 2005 р. Названа в честь першого африканського нобелівського лауреата, вона була задумана як вшанування таланту Шоїнки та престижна відзнака якісної сучасної африканської літератури. Одним з головних критеріїв відбору лауреатів вважають вміння використовувати письменниками свій талант на благо інших людей. Завдяки премії Воле Шоїнки популяризують африканські сучасні тексти та літературні стипендії шляхом субсидізації книг (а саме тих, що ввійшли в топ-перелік журі), що робить їх доступними для широкого кола зацікавлених. Нагорода була розроблена як художній символ особистості Воле Шоїнки, якого характеризують як видатного інтелектуала, вправного та чутливого письменника, поціновувача мистецтва та прихильника рівності і справедливості. Завдяки цій нагороді фундація Lumina має намір домогтися наступних цілей: • поширення динаміки саморозвитку серед творчих особистостей; • створення якісних африканських видань (як за змістом, так і за зовнішнім виглядом); • зміцнення глобальної гармонії шляхом надання можливостей для створення та розвитку міжкультурних перспектив. Головою журі премії Воле Шоїнки є Маргарет Басбі, видавчиня, письменниця та літературна редакторка текстів афрокарибського

Комунікація / Communication

2. «НОБЕЛІВСЬКА» ПРЕМІЯ ДЛЯ АФРИКИ – WOLE SOYINKA PRIZE FOR LITERATURE IN AFRICA www.theluminafoundation.org/the-prize

Комунікація / Communication КОЛО №16

походження. До складу журі також входять Тоїн Фалола (президент Асоціації африканських студій в США), Еллек Бомер (професорка світової літератури в Оксфордському університеті) та Олу Обафемі (письменник та театральний режисер). КОЛИ/ЯК? Вперше нагородження лауреатів премії Шоїнки відбулося 5 серпня 2006 р. у Muson Centre в Лагосі (колишній столиці Нігерії), де запрошеним лектором був колишній президенти Гани – Джон Кофі Аґіекум Куфуор. На сьогодні ця нагорода присуджується кожного другого року. Вручення премії розпочинає триденний Фестиваль Шоїнки, який включає в себе книжкову виставку африканських видавців, книжковий ярмарок, карнавал театральних перформансів, лекції, авторські зустрічі та читання, а також дитячу програму. КОМУ/ЗА ЩО? До 2012 р. премією нагороджували без жанрової чи тематичної диференціації, але починаючи з 2014 р. відбувся розподіл. Так, у 2014 р. до розгляду журі брали лише драматургію, у 2016 – візьмуть лише поезію, 2018 – прозу, а у 2020 чекатимуть на есеї про політику, свободу, права людини, лідерство та ін. Отже, подати номінанта на премію може лише видавництво (але не більше п’яти позицій) за таких умов:

СКІЛЬКИ? $20,000 ПЕРЕМОЖЦІ РІК АВТОР/АВТОРКА 2006

Сефі Атта / Sefi Atta

2008

Ннеді Окорафор / Nnedi Okorafor

Валі Окедіран / Wale Okediran 2012

Сіфізо Мзобі / Sifiso Mzobe

КРАЇНА Нігерія

Американка нігерійського походження

Нігерія

ПАР

Нігерія

ПАР

КОЛО №16

2010

Адаобі Тріція Нваубані / Adaobi Tricia Nwaubani Копано Матлва / Kopano Matlwa

ТВІР Все хороше ще буде / Everything Good Will Come Захра, Шукач Вітру / Zahrah the Windseeker Я прийшла не випадково / I Do Not Come To You By Chance Кокос / Coconut Мешканці будинку / Tenants of The House Свіжа кров / Young Blood

Комунікація / Communication

• книга автора, що подається на премію, повинна бути вже опублікована (протягом трьох років, що передують року врученню премії, але не протягом року, коли премію будуть вручати); • можуть номінуватися лише громадяни африканських країн, хоча книга можу бути виданою в будь-якій країні світу; • тексти можуть бути написані англійською або французькою мовами; • книга може бути моновиданням або збіркою, але тільки одного авторства; • книги, які отримали інші нагороди, не будуть розглядатися; • книги, які входили лонг-лістів або шорт-лістів інших премій, можуть бути номіновані. Всі заявки на 2016 р. повинні надіслати в секретаріат фундації Lumina до 30 листопада 2015 року.

Комунікація / Communication КОЛО №16

2014

Акін Белло / Akin Bello

The Egbon of Lagos

Нігерія

3. BABISHAI NIWE (BN) POETRY FOUNDATION www.bnpoetryaward.co.ug ХТО? У 2008 р. Беверлі Намбозо Нсенгіюнва, угандійська поетка і письменниця, заснувала Beverley Nambozo Poetry Award – унікальну нагороду-платформу для просування жіночої поезії в Уганді, яка мотивувала поеток до саморозвитку та досягнення успіху в творчості. Згодом премію перейменували на Babishai Niwe (BN) Poetry Foundation, а вже у 2014 р. її номінантами можуть бути не лише жінки, а всі поети африканських країн. А також розпочали публікувати поетичні збірки, організовувати літтабори та поетичні фестивалі. Основні напрямки діяльності фундації: • промоція африканської сучасної поезії та її авторів; • щорічна публікація африканської поезії, створення аудіовізуальних проектів, висвітлення їх у медіа; • пропагування читання та створення поезії в африканських школах; • навчання щонайменше ста молодих африканських поетів та поеток; • створення поетичних резиденцій в різних африканських країнах. Серед перших членів журі були Хільда Твонгєрв (координаторка Femrite – Асоціації письменниць Уганди), Іга Зінунула (поетка та підприємиця) та Беверлі Намбозо (засновниця премії). До складу журі 2015 р. входять Антьє Крог (професорка, письменниця і журналістка), Річард Алі (поет та юрист) та Мілдред Барья (поетка). КОЛИ/ЯК? У рік першого вручення премії на розгляд журі надійшло 60 заявок, а нагороду отримала Ліліан Аюджо за вірш Soft Tonight. Святкову промову виголошувала перша в Уганді спікерка парламенту Ребека Кадага. Нагородження переможців премії відбувається протягом фестивалю BN Poetry Festival. КОМУ/ЗА ЩО? На початках, у 2009 р. премія вручалася лише угандійським письменницям за неопубліковані вірші англійською мовою. Проте з

СКІЛЬКИ? $ 1000 (перша премія була всього 250) ПЕРЕМОЖЦІ

РІК 2009 2010 2011 2012 2013 2014 2015

АВТОР/АВТОРКА

Уганда Уганда Уганда Уганда Уганда

Кенія Нігерія

КОЛО №16

Ліліан Аюджо / Lillian Aujo Софі Алал Бренда / Sophie Alal Brenda Санью Кісака / Sanyu Kisaka Сьюзен Півонг / Susan Piwang Рашида Намулондо / RashidaNamulondo Том Джаліо / Tom Jalio Адіко Ібукун / Adeeko Ibukun

КРАЇНА

Комунікація / Communication

наступного року розпочалася «тематична спеціалізація», вірші повинні були рефлексувати на задані теми. Так, у 2010 р. темою була «гроші та культура», у 2011 р. – надія, 2012 р. – музика, 2013 р. – інновації, 2014 р. – політика. Цьогорічні номінанти подавали поезію на вільну тему.

Комунікація / Communication КОЛО №16

4. BRUNEL UNIVERSITY AFRICAN POETRY PRIZE www.africanpoetryprize.org ХТО? У 2012 р. британсько-нігерійська письменниця Бернардіна Еварісто, котра викладає creative writing в університеті Брунеля (Лондон), стала ініціаторкою створення африканської поетичної премії, основна ціль якої розвиток та промоція поезії Африки. Серед причин, чому письменниця вирішила заснувати ще одну премію виключно для африканської поезії, Еварісто зазначає: «За останні декілька років я була суддею різноманітних літературних премій, зокрема і Caine Prize for African Fiction у 2012 р., нагороди, яка дала поштовх африканській прозі з моменту її створення. І тоді мені стало зрозуміло, що завдяки поетичній премії ми зможемо розвинути африканські поетичні тексти, заохотити нове покоління поетів, котрі матимуть значення на міжнародній арені. Африканські поети рідко публікуються у Великобританії, тому, я сподіваюся, що премія познайомить британських літературних редакторів з новими, захоплюючими іменами». Премія спонсорується університетом Брунеля та культурною ініціативою Commonwealth Writers. Суддями 2015 р. були поети, критики та вчені: Габеба Бадірун (поетка), Маліка Букер (письменниця, мисткиня), Квем Дейвіс (поет, актор, музикант), Ворсан Шайр (поетка, переможниця 2013 р.) та Бернардіна Еварісто. КОМУ/ЗА ЩО? Премію присуджують африканським поетам та поеткам, котрі: • народилися в Африці; • мають громадянство однієї з африканських країн; • є дітьми африканських громадян. Вимоги до номінантів та їхніх текстів: • подаватися можуть лише поети, котрі не мають виданої власної повноцінної поетичної збірки. Попередні публікації у самвидавних збірках, брошурах, колективних виданнях допускаються. • тексти повинні бути написані лише англійською. Поетичні переклади також можуть подаватися (при перемозі відсоток з винагороди належить перекладачеві). • кожен номінант подає рівно 10 поезій. • подана поезія може бути попередньо опублікованою та номінованою на інші премії. СКІЛЬКИ? £ 3000

РІК 2013 2014

2015

АВТОР/АВТОРКА Ворсан Шайр / Warsan Shire Лію Лебсекал / Liyou Libsekal Сефіа Елхілло / SafiaElhillo Нік Макоха / Nick Makoha

КРАЇНА Кенія-Сомалі-ВБ Єфіопія Судан Уганда

5. ETISALAT PRIZE FOR LITERATURE www.prize.etisalat.com.ng

КОМУ/ЗА ЩО? Номінантом на премію може бути будь-який письменник-початківець з африканським громадянством, котрий видав свою художню книгу протягом останніх двох років. Тип і жанр видання довільний, проте є вимога до обсягу – більше 30 тис. слів. Автори та видавництва, що випустили книги номінантів, можуть проживати в будь-якій точці світу.

КОЛО №16

ХТО? Літературна премія створена нігерійською філією всесвітньовідомої торгової марки телекомунікаційної компанії Emirates Telecommunications Corporation, котра займається мобільним та Інтернет-зв’язком в країнах Африки. Etisalat Prize for Literature – перша панафриканська премія для письменників-початківців, котрі мають опубліковану художню книгу. Засновники премії зазначають, що вона покликана служити як платформа для відкриття нових творчих талантів з континенту і сприяти розвитку видавничої індустрії в Африці. Премія є унікальною ще тому, що спрямована на сприяння видавничій індустрії в цілому – 1000 копій всіх книг, які ввійшли до короткого списку, будуть передані в різні школи, книжкові клуби та бібліотеки по всьому африканському континенті. Etisalat Prize for Literature має раду меценатів (окремо від суддів), до якої входять письменники, вчені, видавці та критики.

Комунікація / Communication

ПЕРЕМОЖЦІ

Комунікація / Communication КОЛО №16

СКІЛЬКИ? £15,000 + Samsung Galaxy Note + гравійовану ручку Montblanc Meisterstück ПЕРЕМОЖЦІ

РІК

АВТОР/АВТОРКА

ТЕКСТ

КРАЇНА

2013

Новайлет Булавайо/ No Violet Bulawayo

Нам потрібні нові імена / We Need New Names

Зімбабве

2014

Сонгезів Малангу / Songeziwe Mahlangu

Напівтінь / Penumbra

ПАР

6. THE GOLDEN BAOBAB PRIZE www.goldenbaobab.org ХТО? Премія заснована у 2008 р. і щорічно присуджується африканським дитячим письменникам та письменникам для підлітків. The Golden Baobab Prize є ініціативою The Golden Baobab Foundation for Education – громадської організації, зареєстрованій в Гані. Премія підтримується

Комунікація / Communication такими організаціями як African Library Project (волонтерська організація, що займається сільськими бібліотеками в Африці), Playing for Change (громадський рух, спрямований надихати та об’єднувати світ через музику), Echoing Green (міжнародна некомерційна організація, що займається розвитком соціального підприємництва) та The Global Fund for Children (громадська організація, яка опікується дітьми в нестабільних країнах).

КОМУ/ЗА ЩО? Номінанти на премію повинні мати більше 18 років та бути громадянами однієї з африканських країн (переможець повинен надати паспорт для підтвердження), хоча проживати може в будь-якій точці світу. Номінанти подають лише текст, без жодних ілюстрацій. Всі художні твори повинні бути неопубліковані та написані англійською мовою. Премія не задає теми творів, проте події у тексті повинні відбуватися в Африці, або мати яскраво виражений африканський зміст. Колишні переможці будь-яких літературних премій брати участь не можуть. Премію за літературний твір вручають в трьох номінаціях:

КОЛО №16

КОЛИ/ЯК? Шорт-ліст премії оголошують наприкінці жовтня, а вже в десятих числах листопада називають імена переможців The Golden Baobab Prize.

Комунікація / Communication

Picture Book Prize • обсяг матеріалу 700 - 2 тис. знаків; • аудиторія – діти 6-8 років; Early Chapter Book Prize • обсяг матеріалу 5 - 10 тис. знаків; • аудиторія – діти 9-11 років; Prizefor Rising Writers • обсяг матеріалу 5 - 10 тис. знаків; • аудиторія – діти 9-11 років. СКІЛЬКИ? $ 1000 ПЕРЕМОЖЦІ

НОМІНАЦІЯ

АВТОР

НАЗВА

КРАЇНА

2009

Picture Book Prize Early Chapter Book Prize

КОЛО №16

Prizefor Rising Writers

Lauri Kubuitsile

Lorato and her Wire Car

Ivor W. Hartmann Mr. Goop Aisha Kibwana

Strange Visitors that took her life away

Ботсвана Зімбабве Кенія

2010 Picture Book Prize Early Chapter Book Prize Prizefor Rising Writers

Mirirai Moyo

Diki, the Little Earthworm

Зімбабве

Lauri Kubuitsile

Mechanic’s Son

Ботсвана

Ahmed Farah

Letters from the Flames

Кенія

Sour Worms

ПАР

2011 Picture Book Prize

Edyth Bulbring

Ken Fansworth

The Rooster

ПАР

Luc Haasbroek

The Dance

ПАР

2012 Picture Book Prize Early Chapter Book Prize Prizefor Rising Writers

Jenny Robson

Wha-ZupDude?

Joy Nwiyi Rutendo Chabikwa

Something for Next Time Letters from the City

Ботсвана, ПАР Нігерія Зімбабве

2013 Picture Book Prize

Liza Esterhuyse

The Little Hippo

ПАР

Early Chapter Book Prize

Karen Hurt

What's Going on at 179 Jabulani Street?

ПАР

Prizefor Rising Writers

Kanengo Rebecca Diallo

Pieces of Africa

Танзанія

Комунікація / Communication

Early Chapter Book Prize Prizefor Rising Writers

2014 Portia Dery

Grandma’sList

Mary Ononokpono

Talulah theTimeTraveller

Гана Нігерія

КОЛО №16

Picture Book Prize Early Chapter Book Prize

Окрім загальноафриканських премій з літератури, існують також локальні премії, які присуджують в окремих країнах: НІГЕРІЯ 1. THE ENGINEER MOHAMMED BASHIR KARAYE PRIZE FOR HAUSA WRITING ХТО: заснована у 2007 р. вдовою Мухамеда Башира Карая з метою розвивати художню літературу рідною мовою. КОМУ/ЗА ЩО: прозаїкам та драматургам, твори яких написані мовою гауса (чадська мова афразійської мовної родини, поширена в Західній Африці). СКІЛЬКИ: 150 тис. нігерійських найрів (приблизно 1000 доларів). 2.

THE NIGERIA PRIZE FOR LITERATURE

ХТО: заснована у 2004 р. і спонсорується Нігерійською академією наук та Нігерійською академією літератури. КОМУ/ЗА ЩО: премію вручають в чотирьох номінаціях – проза, поезія, драма та дитяча література. СКІЛЬКИ: 100 тис. доларів. БОТСВАНА BESSIE HEAD LITERATURE AWARDS thuto.org ХТО: заснована у 2007 р. Фондом спадщини Бессі Хед та покликана зберегти літературну славу письменниці, а також заохотити ботсванських письменників до розвитку. КОМУ/ЗА ЩО: премію вручають в чотирьох номінаціях – проза, коротка проза, поезія та дитяча література. Тексти повинні бути англійською мовою. СКІЛЬКИ: проза – 2500 пула (240 дол.), коротка проза – 1500 пула (145 дол.), дитяча література – 1200 пула (115 дол.).

1. JOMO KENYATTA PRIZE FOR LITERATURE www.kenyapublishers.org ХТО: заснована 1974 р. Асоціацією кенійських видавців, проте після першого ж року призупинила свою діяльність у зв’язку з фінансовими проблемами. Була відновлена у 1992 р. завдяки спонсорській підтримці Text Book Centre. КОМУ/ЗА ЩО: в різні роки премію присуджували за різними критеріями: мовою твору (англійською та суахілі), аудиторією (дитяча література, література для підлітків, для дорослих). СКІЛЬКИ: доросла л-ра – 150 тис. кенійських шилінгів (1440 дол.), дитяча л-ра та л-ра для підлітків – по 75 тис. кенійських шилінгів (720 дол.). 2. THE BURT AWARD IN KENYA www.codecan.org/burt-award/kenya

ТАНЗАНІЯ THE BURT AWARDIN TANZANIA www.codecan.org/burt-award/tanzania ХТО: координується літературною організацією Children’s Book Project в Танзанії за підтримки CODE (Канадського міжнародного агентства, зосередженого на просуванні грамотності та освіти в потребуючих країнах). КОМУ/ЗА ЩО: танзанійським письменникам за художній твір для підлітків. СКІЛЬКИ: перше місце – 9 тис. дол., друге – 7 тис. дол., третє – 5 тис. дол.

101

КОЛО №16

ХТО: координується Національною книжковою радою розвитку Кенії (NBDCK), організацією, що підтримує розвиток культури читання в Кенії з 2009 р. за підтримки CODE (Канадського міжнародного агентства, зосередженого на просуванні грамотності та освіти в потребуючих країнах). КОМУ/ЗА ЩО: кенійським письменникам за художній твір для підлітків. СКІЛЬКИ: перше місце – 9 тис. дол., друге – 7 тис. дол., третє – 5 тис. дол.

Комунікація / Communication

КЕНІЯ

Комунікація / Communication КОЛО №16

102

ГАНА THE BURT AWARD IN GHANA www.codecan.org/burt-award/ghana ХТО: координується ганською організацією The Ghana Book Trust Танзанії за підтримки CODE (Канадського міжнародного агентства, зосередженого на просуванні грамотності та освіти в потребуючих країнах). КОМУ/ЗА ЩО: ганським письменникам за художній твір для підлітків. СКІЛЬКИ: перше місце – 9 тис. дол., друге – 7 тис. дол., третє – 5 тис. дол. ЕФІОПІЯ THE BURT AWARD IN ETHIOPIA www.codecan.org/burt-award/ethiopia ХТО: координується ефіопським відділенням Канадського міжнародного агентства, зосередженого на просуванні грамотності та освіти в потребуючих країнах – CODE-Ethiopia. КОМУ/ЗА ЩО: ефіопським письменникам за твір для підлітків. СКІЛЬКИ: перше місце – 9 тис. дол., друге – 7 тис. дол., третє – 5 тис. дол.

OPEN BOOK CAPE TOWN

Сайт: openbookfestival.co.za FB: facebook.com/Open-Book-Cape-Town-179858752063748 Дата і місце: перші тижні вересня, Кейптаун

103

КОЛО №16

Літературно-книжковий фестиваль у Кейптауні, заснований у 2011 р. Мервіном Сломаном (власником незалежної інді-книгарні The Book Lounge) та Беном Вільямсом (головою книжкового відділу та відділу електронної комерції в Times Media Group). На початку роботи фестивалю засновники планували 60 подій протягом 5-ти днів із залученням 15 авторів (як південноафриканських, так і з інших країн). Проте завдяки великій популярності та підтримці Open Book Cape Town розрісся поза сотню п о д і й та авторів. Серед числе нних д иск у сій, вист у пі в та читань, програма фестивалю має окремі підгрупи — Poetica (поетичні воркшопи, перформенси, читання, слеми та ін.), Сomics fest та Youth Programme (молодіжна програма, яка працює протягом усього року. В школах встановлюють спеціальні «Open Boxes», заповнені новими та цікавими книжками, які діти

Комунікація / Communication

Топ-5 літературних фестивалів ПАР

можуть читати). Серед авторів фестивалю американські, європейські, африканські та австралійські письменники та поети. Цього року до Кейптауна було запрошено Андрія Куркова з його «Ukraine Diaries».

TIME OF THE WRITER

Сайт: cca.ukzn.ac.za FB: facebook.com/TimeoftheWriter Дата і місце: третій тиждень березня, Дурбан У березні 1998 р. фестиваль був заснований Університетом мистецтв Квазулу-Наталь з метою відкрити африканських авторів усьому світу. Цілий тиждень мешканці та гості Дурбану перебувають серед різноманітних текстів провідних письменників, поетів, драматургів,

FRANSCHHOEK LITERARY FESTIVAL

Сайт: flf.co.za FB: facebook.com/Franschhoek-Literary-Festival-113446862009232 Дата і місце: третій тиждень травня, Франсхук Вперше фестиваль було проведено у 2007 р. і його основними напрямками було об’єднання якнайрізноманітніших англомовних письменників ПАР та видатних закордонних авторів, щоб створити якісну цікаву літературну подію і тим самим привернути увагу до африканського письменництва. А також для збору коштів для місцевих

105

КОЛО №16

публіцистів та громадських діячів не лише з ПАР, але й з інших частин Африки та світу. Це дає можливість літературного діалогу, обміну ідеями та стимулюванню нових проектів. Окрім вечірніх дискусій та тематичних лекцій, що відбуваються в театрі Sneddon, вдень проходять безкоштовні заходи в школах, громадських центрах та інших частинах міста. Серед літературних зірок цьогорічного фестивалю була і Новайлет Булавайо (переможниця Премії Кейна, 2011). Наступного року відбудеться ювілейний, двадцятий фестиваль Time of the Writer.

Комунікація / Communication

106

громад і шкільних бібліотек, для яких був створений спеціальний фонд FLF Library Fund. Акцент в програмі поставлено на неофіційні обговорення та дискусії, або особисті розмови з одним із авторів. Фестиваль розпочинається о 10 ранку і закінчується о 5 вечора. Окрім цього, на фестивалі є літературні та видавничі «обіди», презентації книг, воркшопи, школи орфографії, вручення нагород та концерти класичної музики. Також на Franschhoek Literary Festival відбувається вручення премій від Sunday Times – Alan Paton Award (для нехудожньої літератури) та Barry Ronge Fiction Prize (за художні тексти). 4.

KNYSNA LITERARY FESTIVAL

КОЛО №16

Сайт: knysnaliteraryfestival.co.za FB: facebook.com/KnysnaLiteraryFestival?fref=ts Дата і місце: третій тиждень березня, Книсна Книжковий фестиваль у Книсні було започатковано у 2010 р. головною агенткою з нерухомості компанії Pam Golding Properties Knysna Лінг Добсон. П'ятиденний фестиваль покликаний дати учасникам унікальний літературний досвід. Knysna Literary Festival пропонує різноманітну програму від воркшопів для невеличких груп до масових презентацій, читань та спілкувань з авторами. Серед цілей фестивалю — «відкрити» місцевих жителів та відвідувачів до літературного таланту ПАР, стимулювати дітей до читання та творчості, підтримувати місцеві благодійні організації, які зосереджуються на розвитку, вихованні та навчанні дітей, а також створення своєрідної платформи для прямого контакту автора із читачами і цільовою аудиторією. Серед цьогорічних авторів фестивалю була PJ Powers — ікона ПАР, музикантка та активна громадська діячка, відома своєю співпрацею з Н. Манделою.

THE J.M. COETZEE ATHOL FUGARD FESTIVAL

Сайт: richmondnc.co.za/Coetzee_Fugard.html Дата і місце: останні вихідні травня, Річмонд (Північна Капська провінція)

107

КОЛО №16

Створений у 2010 р. фестиваль спрямований на просування та відзначення літератури, мистецтва та кінематографу регіону Карру. Цього року на події були представлені спектаклі та презентації творчості Атола Фугарда, який був почесним гостем. Також були дискусії стосовно творчості Кутзее, поезія від Кріса Мана та багато інших читань, переглядів фільмів та вистав. На фестивалі також був присутній Ронні Говендер – відомий південноамериканський драматург. Окрім творчої частини, на фестивалі також вручали нагороду South African Self-Publishers Awards.

Комунікація / Communication

АФРИКАНСЬКА ДЕСЯТКА онлайн-платформи про літературу та видавничу справу

1. BRITTLE PAPER: An African Literary Experience Сайт: brittlepaper.com FB: facebook.com/pages/Brittle-Paper/220225451437330

КОЛО №16

108

Засновниця блогу – Айнехі Едоро (Ainehi Edoro), PhD Дюкського університету, де вона спеціалізувалася на африканській романістиці. Тут ви можете знайти актуальну інформацію про сучасну африканську літературу в контексті світової: провокативні статті, новини, книжкові огляди та рецензії, уривки з сучасних творів, а також трохи про спосіб життя африканських літературних знаменитостей.

Панафриканський сайт (з редакцією в Кейптауні), де публікують статті про літературу, мистецтво та політику. Засновником цієї платформи є Нтон Еджаб (Ntone Edjabe) – камерунський письменник, журналіст, діджей, а також головний редактор Chimurenga magazine – друкованого органу цієї онлайн-платформи. Серед випущених тематичних номерів були такі: Музика – це зброя, Футбол, Politricks and Ostentatious Cripples,

Комунікація / Communication

2. CHIMURENGA. Who no know go know Сайт: chimurenga.co.za

109

КОЛО №16

Комунікація / Communication КОЛО №16

110

Чорні геї та Мугабе (президент Зімбабве, відомий своїми радикальними виступами проти ЛГБТ-спільнот), Ехо кімнати доктора Сатани (подвійний випуск про африканську фантастику), Навчальний план – це все та ін. 3. AFRICANWRITER.COM Сайт: africanwriter.com FB: facebook.com/pages/Africanwritercom/242661515855506 Ця онлайн-платформа розпочала свій шлях ще у 1999 році як один з розділів (Writers Write) сайту Nigeriansinamerica.com. Проте проект дуже швидко розрісся і трансформувався в окремий сайт. Тут публікуються рецензії, новини, розгорнуті статті та відео на навкололітературну тематику, а також оригінальні поетичні, прозові та драматичні твори африканських авторів. 4. FAHAMU BOOK & PAMBAZUKA PRESS Сайт: fahamubooks.org FB: facebook.com/Pambazuka Pambazuka Press (інкорпорована Fahamu Books) з базами в Найробі, Кейптауні, Дакарі та Оксфорді публікує значний список найменувань книг з прав людини, соціальної справедливості, політики та адвокації в Африці, написаних відомими вченими, африканськими інтелектуалами та активістами. Також вони публікують навчальні матеріали на компактдисках з метою зміцнення потенціалу організації громадянського

Комунікація / Communication

суспільства в Африці, для заохочення та захисту прав людини. 5. AFRICA CENTRE Сайт: africacentre.net FB: facebook.com/TheAfricaCentre Africa centre – це громадська організація, яка досліджує вплив панафриканської культури на соціальні зміни. Він був створений в 2005 році в якості міжнародного центру для творчості, художнього вдосконалення та зміцнення інтелектуальної сили. Заснований в Кейптауні, центр покликаний проводити соціальні інновації в центральній Африці. Серед цікавих літературних проектів центру можна назвати Badilisha Poetry X-Change та Artists in Residency.

111

The African Book Review – онлайн-платформа, яка існує для розгляду африканського мистецтва з точки зору літератури, дослідження вже визнаних письменників, а також тих, хто тільки починає свій шлях в африканській літературі. Засновники сайту вважають його своєрідним порталом в Африку, яку ніколи не покажуть по телебаченню, та африканців, яких вважають мовчазними реквізитами в західному суспільстві. The African Book Review дає можливість не просто казати правду, як це робилося століттями до того, а справді бути почутими світовою спільнотою. Тут можна почитати інтерв’ю та літературні огляди (не лише африканських авторів, але й матеріали іноземних видань), а також поетичні тексти сучасних авторів.

КОЛО №16

6. THE AFRICAN BOOK REVIEW Сайт: theafricanbookreview.com FB: facebook.com/theafricanbookreview

Комунікація / Communication КОЛО №16

112

7. AFRICA39 Сайт: africa39blog.wordpress.com FB: facebook.com/Africa39HayFestival Africa39 – спільний проект фестивалю Hay Festival of Literature & Arts у партнерстві з Книжковим клубом Веселка, для відзначення ПортХаркорт – Світової столиці книги ЮНЕСКО 2014. Суть проекту полягає в ідентифікації 39 найперспективніших письменників молодше 40 з потенціалом і талантом, який визначає тенденції в розвитку літератури країн Африки та діаспори. Серед суддів, що відбирали достойних авторів, були Маргарет Басбі, Елечі Амаді та Тесс Онвуїмі. Над відбором текстів також працював Біньяванга Вайнайна. Антологію текстів цих 39 письменників було видано у видавництві Блумсбері ще у 2014 р. Вступне слово написав Воле Шоїнка, а загальне редагування – Елла Олфрі, який

FB: facebook.com/NevUnfinished?fref=ts Цікаві роздуми, тексти та репортажі угандійського блогера Джоеля Б. Нтватви. Він цікавиться літературою, особливо африканською (бере участь в Africa Reading Challenge), пише прозу та поезію, а також величезну кількість актуальних аналітичних матеріалів. Невелика частина статей присвячена соціальним медіа, з якими Джоель працював раніше.

113

КОЛО №16

9. Особистий блог Кінни Лікімані Сайт: kinnareads.com

Комунікація / Communication

і займається блогом проекту. 8. Особистий блог Джоеля Бенджаміна Нтватва Сайт: nevender.wordpress.com

Комунікація / Communication

Ганійська блогерка Кінна Лікімані (Kinna Likimani), яка у 2010 р. створила власну платформу для запису своїх думок про, що вона читає. Згодом цей блог почав розвиватися і став платформою для промоції африканської літератури, а особливо її «жіночої» складової. А вже з 2012 Кінна започаткувала Africa Reading Challenge – челендж, який спонукає учасників відкривати радість читання африканської літератури через прочитування п’яти книжок африканських авторів. 10. afriPOP! Сайт: afripopmag.com FB: facebook.com/Afripopmag?fref=ts

КОЛО №16

114 Онлайн-платформа про сучасну культуру африканських країн у всьому світі. «Динамічний, цікавий та святковий, AfriPOP! запрошує читачів на передній ряд сидінь, щоб переглянути сучасні африканські перспективи. «Ми прагнемо надихнути людей через курування відповідних тем про культуру», – говорить головна редакторка онлайнвидання Йоланда Сангвені. Тут дуже широкий спектр статей – від кіно та музики до моди, трендів та культури. Літературі тут виділяють не надто багато місця, проте є що почитати.

КУЦЕНКО Оксана

115

КОЛО №16

Афро-українські читання в сучасному контексті вперше зреалізували весною, на цьогорічному Книжковому Арсеналі в Києві. Проект отримав своє продовження у межах чернігівського фестивалю «Зелена сцена» та XXII Форуму видавців у Львові, під час X Львівського міжнародного літературного фестивалю. Українські поети читатимуть як власні вірші, так і поезії відомих африканських авторів – Леопольда Седара Сенгора, Ізобель Діксон, Ремі Раджі, Абдельлатифа аль-Ляабі, Кріса Манна та інших. Серед учасників – Олена Гусейнова, Дмитро Лазуткін, Оксана Куценко, Ганна Яновська, КатрінаХаддад, Олаф Клеменсен, Галина Ткачук, Олег Коцарев, Олеся Мамчич. Над перекладами працювали Оксана Куценко, Ганна Яновська, Олена Гусейнова та КатрінаХаддад. Авторка ідеї та куратор проекту – поетка і культуролог Оксана Куценко (Київ), перекладачка першої збірки поезій Леопольда Седара Сенгора «Співи з нетрів» (з французької). До цього проекту також запрошено музикантів африканського походження, які мешкають в Україні. Зокрема у читаннях бере участь Стівен Окурут з Уганди (соліст гурту «Чорнобривці»), барабанщик Jampy та вокаліст Дієдонне Нгелека з Конго. Мета – стимулювати переклади африканської поезії, а також відкриття власної культури, мандруючи за її межі. Адже будь-який рух за межі є рятівним, без нього розвиток здається просто неможливим. Цікавою є історія назви проекту. Що таке «каїсе-дра»? Чому така назва? В центрі читань – образ дерева, традиційного в культурі багатьох африканських народів. Інакше його можна було б назвати Дерево Балачок (у франкомовних країнах Африки - l’arbre à palabres). В багатьох поселеннях є таке «центральне місце» під кроною найстарішого або найбільшого дерева, де громада не лише шукає

Комунікація / Communication

Я на тебе чекатиму під деревом каїсе-дра

Комунікація / Communication КОЛО №16

116

затінку і порятунку від спеки, а й «говорить». Тут вирішуються питання війни і миру, розповідаються казки, плетуться плітки. В українській культурі нема такого дерева, тому ми й захотіли про нього розповісти. Назва заходу – цитата з вірша Леопольда Седара Сенгора «Лист до поета», у якому він призначає своєму другові, також поетові, Еме Сезеру зустріч під каїсе-дра. Українська художниця Леся Синиченко створила роботу «Дерево», навіяну поезіями Седара Сенгора та подарувала її як символ нашого проекту. Інформація про поетів з країн Африки Леопольд Седар Сенгор (9 жовтня 1906 року, Жоаль, Сенегал – 20 грудня 2001 року, Нормандія, Франція) – поет, філософ, політик. Перший президент Республіки Сенегал 1960-1980), п е р ш и й африканець, обраний до Ф р а н ц у з ь к о ї академії. У 2005 році засновано міжнародну поетичну премію його імені. Перекла д поеми С е д а р а С е н г о р а «П о з а м е ж а м и Еросу» з передмовою перекладачки опубліковано у № 299-300-301 (2014) журналу «Кур'єр Кривбасу». Кріс Манн (ПАР) — поет, драматург і громадський діяч – народився 1948 року в Порт-Елізабеті, Південноафриканська Республіка. Автор віршів і пісень, засновник крос-культурної групи «Забалаза», яка співає англійської і зулуською. Видав шістнадцять книжок поезії і драматургії. Ізобель Діксон (ПАР) народилася і виросла в Південній Африці. Зараз живе у Великобританії, де поєднує поетичну діяльність з діяльністю літературного агента. Вважається однією з найбільш ліричних поеток свого покоління. Перша поетична

Комунікація / Communication

117

КОЛО №16

книжка Ізобель Діксон Weather Eye (2001) вийшла в Південній Африці. В цій книжці поетці вдалося артикулювати особливу прозорість південноафриканського ландшафту. Переїзд до Великобританії розширив поетичний діапазон Ізабель Діксон, тепер в її текстах виразно звучить мотив добровільного вигнання. У 2000 році поетка отримала South African SANLAM Award for Poetry, а в 2005 році стала лауреатом премії Olive Schreiner. Наступна поетична книжка A Foldinthe Map (2007) вразила читацьку аудиторію особливо виписаним образом батька, в якому Ізабель вдалося через приватну історію озвучувати фактично політичні наративи. У 2011 вийшла третя книга Ізабель Діксон The Tempest Prognosticator. Гелон Габіла (Нігерія) – викладач, журналіст, видавець, п и с ь м е н н и к . Один із засновників Спілки письменників Африки (African Writers Trust). Виступає, пропагуючи африканську (неєвропейську) словесність. Упор ядник а н т о л о г і й сучасної прози. Абдельлатиф аль-Ляабі (англ. Abdellatif Laabi, 1942), марокканський поет, письменник, перекладач, громадсько-політичний діяч, засновник культурно-політичного часопису Souffles, що виходив англійською й арабською мовами в Марокко протягом 1966–1972 років. Через політичні переконання зазнав переслідувань, був ув'язнений упродовж 1972–1980 років, 1981 року Amnesty International визнала його в'язнем сумління. Із 1985 року мешкає у Франції. Автор 17 поетичних збірок та кількох прозових книжок (у тому числі трьох романів). Лауреат премії англійського ПЕНклубу, 2016 року у видавництві Carcanet Press готується до друку збірка його вибраних поезій англійською. Українською перекладається вперше. Ремі Раджі (Нігерія) – видатний нігерійський поет, організатор літературних подій, культурний активіст. Народився 1961 року в Ібадані (Нігерія). Як поет і літературознавець (спеціаліст з англійської і африканських

Комунікація / Communication КОЛО №16

118

літератур) багато подорожує Африкою, Європою і Америкою. Сьогодні – декан факультету мистецтв Ібаданського університету. Є автором шістьох поетичних збірок. У 2011 році відвідав Україну як гість Львівського міжнародного літературного фестивалю в рамках Форуму видавців. Ана Паула Тавареш (Ангола) народилася в Лубанго 1952 року. Захистила дисертацію з історії Африки. Обіймала керівні посади в екологічних організаціях, як-от Товариство захисту дощових лісів, була одним із директорів Нью-Йоркського ботанічного саду, пізніше – центру сучасного танцю… Одна з найбільш характерних сучасних ангольських поеток. Мусаемура Зімунья (Зімбабве) – один із найбільш популярних сучасних зімбабвійських поетів. Народився 1949 року в Мутаре (тоді Південна Родезія, нині Зімбабве). Перші вірші публікував ще в шкільні й студентські роки. Це були поезії про народження дитини, приворотне зілля, підступних своячок, шолудивих собак, прикмети і мстивих духів, про перші любовні побачення. Називає себе «поетом культурної міграції, який освоює порогові культурні простори». З 1980 року викладає літературу в Зімбабвійському університеті. Катріна ХАДДАД-РОЗКЛАДАЙ: “Я перекладаю радше арабську поезію, аніж африканську, просто один із авторів, яких я перекладаю, марокканець, тож таким чином я долучилася до цього проекту. Про актуальність можу сказати, що тут і цікавий мені Близький Схід, і Африка як культурні регіони у дещо подібній ситуації. Маю на увазі постколоніальність. Тому нам дуже цікаво подивитися на їхній досвід долання, виходу, оновлення і зростання, пошуку й віднаходження себе самих у своїй історії й культурі. Це те, що, зокрема, триває в нас зараз: перехід від «свободи від» до «свободи для»”. Олеся МАМЧИЧ: “Коли Оксана Розумна запропонувала мені взяти участь у «африканській акції», я якраз читала дуже цікаві мемуари Нельсона Манделли «Довгий шлях до свободи», видані «Нашим форматом». Уривки цих мемуарів мені надсилав Геннадій Друзенко під час Майдану – і справді, досить багато внутрішніх перегуків було із нашою ситуацією тоді. Знати інакшу культуру – це завжди бачити далі, ставити себе у ширший контекст. Після тієї книжки, де тлом прописано чимало дуже цікавих побутових африканських дрібниць, поетичний образ цього континенту став мені дуже привабливим. Зрештою, кажуть, саме в Африці жили перші люди, отже, щось африканське є на дні кожного з нас. Мене завжди манила поезія інших мов, інших країн – бо саме вона ніби конденсує у собі досвід людей, що мешкають на певній території. Відвідуючи інші країни, особливо із незрозумілою нам мовою, завжди потрапляєш у ілюзію,

Ганна ЯНОВСЬКА: “На мою думку, поетичний переклад – це особлива форма розвитку рідної мови, то про важливість цього навіть говорити докладно не випадає. Хороша іноземна література робить одночасно дві наче протилежні речі – затверджує читача як носія своєї мови і як громадянина світу. Англомовна африканська поезія із цієї точки зору взагалі дуже тонке явище: хоча «фізично» європейці у свій час колонізували Африку, африканці водночас колонізували їхню мову, наповнили її власним культурним сенсом, наснажили власною музикою. Це є і в корінного нігерійця Ремі Раджі, і в нащадка приїжджих європейців Кріса Манна, який водночас глибоко розуміє мову і культуру зулусів. Перед нами настільки багато білих плям, що бажання їх відкрити немає потреби раціонально пояснювати”.

Комунікація / Communication

буцімто ми майже як інопланетяни, кожен живе у своєму світі, далекому і незрозумілому. Але коли розгортаєш переклади віршів, читаєш їх, то ніби підглядаєш думки цих на вигляд таких чужих людей, і знаходиш спільне. Поезія Африки є для мене вікном у заманливий, екзотичний світ людей, для яких святі – чорні, а чорти – білі”.

119

КОЛО №16

120 Комунікація / Communication