Міністерство освіти та науки України Сумська обласна державна адміністрація Сумський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти (Україна) Партнери: Norsk Institutt for Strategiske Studier (Norwegian Institute for Strategic Studies), Національний Університет Києво-Могилянська Академія (кафедра політології) Інститут економіки та промисловості НАН (м.Донецьк), Інститут економіки та прогнозування НАН (м.Київ), Інститут економіки промисловості НАН України (м.Донецьк), Інститут педагогічної освіти і освіти дорослих АПН України, Форум молодих лідерів України, Центр інвестиційно-інноваційно програм Національного інституту стратегічних досліджень при Секретаріаті Президента України, Украинский Институт Позитивной кросс-культурной психотерапии и менеджмента (м.Черкаси), Інститут психологія та бізнесу (м.Донецьк), Українська академія банківської справи (м.Суми), Кафедра ЮНЕСКО СумДУ (м.Суми), Белгородский государственный университет (г.Белгород, РФ), Брянский государственный технический университет (г.Брянск, РФ) Международный центр философии образования (г.Новосибирск, РФ), Новосибирский государственный педагогический университет (г.Новосибирск, РФ), Томский государственный педагогический университет (г.Томск, РФ), Институт управления (г.Астана, Казахстан), Instytut Historii, Uniwersytet Jagiellonski Krakow (Polska), Instytut Stosunków Międzynarodowych, Państwowa Wyższa Szkoła Wschodnioeuropejska, Przemyśl (Polska), Education-Philosophy Faculty, Pomeranian Academy in Słupsk (Poland)
Секція 3 Соціальна система за умов суспільства знань та крос-культурних транзитів матеріали першої міжнародної конференції для студентів, магістрів, аспірантів, вчених 20-21 лютого 2008 р., м.Суми Конференцію приурочено «Євопейському року міжкультурного діалогу» (http://ec.europa.eu/culture/portal/events/current/dialogue2008_en.htm)
Суми 2008
Перша міжнародна конференція для студентів, магістрів, аспірантів, вчених
Матеріали
конференції
Суми - 2008
Рекомендовано до друку вченою радою СОІППО протокол №3 від 27.12.07 р. Рецензенти: Н.Н.Чайченко, доктор педагогічних наук, професор, завідувач кафедри методики початкової та природно-математичної освіти СОІППО. Л.М.Артюшкіна, професор, кандидат педагогічних наук, проректор Сумського ОІППО Оргкомітет Почесний Голова оргкомітету: Л.В.Пшенична, начальник управління освіти та науки Сумської обласної державної адміністрації. Співголови оргкомітету: В.Ф. Живодьор, проф., академік Академії соціальних та педагогічних наук (м. Москва), ректор Сумського ОІППО І.А.Медведев, к.н.держ.упр. проректор Сумського ОІППО М.В.Жук, к.філос. н., доц., зав.каф. Сумського ОІППО, координатор конференції Jarosław Moklak, Dr. hab., Adiunkt, Instytut Historii UJ, Kraków Profesor, Instytut Stosunków Międzynarodowych PWSW, Przemyśl Члени оргкомітету: С.В.Біла: проф., д.н.держ.упр., академік АЕН України, ДУ «Інститут економіки та прогнозування» НАН України О.В.Тягло, д. філос. н., проф., Харківський національний університет внутрішніх справ В.Н.Шилов, д.филос.н., проф., Белгородский государственный университет (РФ). О.М.Семеног, д. пед.н., Інститут педагогічної освіти і освіти дорослих АПН України John (Ivan) Jaworsky, Рrof., Department of Political Science University of Waterloo, Waterloo, Ontario, N2L 3G1, Canada Florentina Harbo, Dr of Political Science., Norwegian Institute for Strategic Studies Researcher in international law, strategy and analysis Н.В.Наливайко, д.филос.н, проф., Ведущий научный сотрудник Института философии и права СО РАН, директор УМЦ философии образования НГПУ, главный редактор журнала «Философии образования» (РФ) Н.Н.Чайченко, д.пед.н., проф., зав.каф. Сумського ОІППО В.О.Любчак, к.ф-м.н., доц., проректор СумДУ С.М. Козьменко, д.екон.н., проф., проректор Української академії банківської справи О.В.Мортякова, доктор економічних наук, Інститут економіки промисловості НАН України Секретар конференції М.О. Головченко (лабораторія «Євроінтеграції, партнерства та інноваційного розвитку» Сумського ОІППО
У 6 ч. – Ч 3
У збірнику представлені матеріали доповідей та повідомлень учасників міжнародної наукової конференції «Інноваційний розвиток суспільства за умов крос-культурних взаємодій», що відзеркалють наукові, методичні, практичні результати наукових досліджень у галузі міждисциплінарного аналізу проблем специфіки інноваційного розвитку за умов крос-культурних взаємодій. Конференція проводиться за ініціативою Сумського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти у відповідності до Наказу Міністерства освіти і науки України № 1/9-695 від 19.11.2007 р. з метою обговорення політологічних, соціальних, економічних, філософських, педагогічних, психологічних, інформаційних, культурологічних, євроінтеграційних аспектів сучасного інноваційного розвитку з позицій кроскультурної взаємодії. © СОІППО,
2008
1. Машко А.Ю. Соціальна структура суспільства як чинник розвитку соціальної системи…………………………………………………………. 2. Безруков Д. В. Взаимосвязь социальной политики и социальной структуры общества ……………………………………………………. 3. Володько В. В. Поняття «соціальна роль»: ретроспективний і актуальний аналіз соціологічних інтерпретацій…………….. 4. Гевель К.М. Нормативно-правове забезпечення реалізації державної молодіжної політики в Україні…………………………………………………………… 5. Додон Н.Г. Вплив державної соціокультурної політики на формування системи соціального захисту населення…………………………………………….. 6. Коротич А. А. Проблеми питання соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та профзахворювань 7. Лі Жун Социально-культурные детерминанты демографической политики Китая в условиях кросс-культурных транзитов………………………… 8. Меерович М. И. Социум в контексте законов развития искусственных систем………………………………………………………………………………………. 9. Нестеров Д.І., Подмаркова І.П. Проблема соціального захисту та працевлаштування молодих спеціалістів в Україні………………………………… 10. Олянич Л.В. Дитяча безпритульність в Україні 20-30-х рр.: причини соціальної аномалії та форми її подолання…………………………………………. 11. Печерский Н.А., Подмаркова И.П. Проблемы занятости и безработицы в социальной политике государства……………………………….... 12. Савор О.В., Подмаркова І.П. Підвищення рівня зайнятості молоді в Україні………………………………………………………………………………………. 13. Тиха І.В. Соціальне страхування як складова соціальної політики: напрямки його удосконалення в Україні………………………………………….. 14. Торохтій Ю.З. Субкультура злочинного світу як один із факторів негативного впливу на засуджених………………………………………………….. 15. Фролова Е.А. Год семьи в России: проблемы и перспективы……………… 16. Антошко Т.Р. Напрями розвитку підприємств України в контексті соціально орієнтованого менеджменту…………………………………... 17. Водоп’янов К.Г. Сучасні принципи організації мотиваційного процесу в трудових колективах…………………………………………………………………….. 18. Гайдай Ю.В. Менеджмент міжнародних підприємств як основа кроскультурних взаємовідносин…………………………………………………………….. 19. Єфремова Г.Л. Підготовка фахівців соціально-педагогічної сфери………… 20. Кожедуб О.В. Вільний час курсантів як фактор розвитку їх особистості……. 21. Корабельникова Л.К. Соціалізація української молоді у контексті проблем уніфікації соціальних практик за умов транзитивного суспільства………………………………………………………………. 22. Юрчук Л.А., Корсак К.В. Боротьба з масовим хабарництвом як екстрапроблема педагогіки і психології……………………………………………….. 23. Гапон А.В., Крамаренко Л.Д. Соціалізація в професійному становленні вчителя………………………………………………………………………………………. 24 Малюта Р.Н. , к.б.н. Малюта Н.П. О Проблемы нормирования сроков диагностики ВИЧ у новорожденных………………………………………………….… 25. Моісєєв Д.В. Матричні організаційні структури: соціальний аспект………… 26. Мосаєв.Ю.В. Вплив ідеології на критерії оцінки соціального комфорту……..
27. Надточій А.О. Накопичувальний рівень пенсійного забезпечення як передумова стабільного розвитку суспільства…………………………………….. 28. Пількевич Т.О. Ціни на природний газ для споживачів соціальної сфери………………………………………………………………………… 29. Попова Я.І. Система довічного найму як складова соціально орієнтованого японського менеджменту………………………………… 30. Серафим Н.В. Система оцінки і формування кадрового потенціалу у готельному комплексі як складова соціально-орієнтованого менеджменту………….. 31. Слободянюк Л.А. Соціально орієнтовний менеджмент в системі теплопостачання України……………………………………………………………….. 32. Тесленко А.Н. Социализационная траектория подростка в условиях детского оздоровительного центра…………………………………………………… 33. Цумаєва А. С. Інноваційні підходи до удосконалення державного управління соціальним захистом населення в Україні…………………………….. 34. Чайченко Н.Н. Педагогічна освіта в інноваційному просторі…………………. 35. Шалімова Є.О. Організаційні процеси у вищих навчальних закладах: взаємозв’язок політичної культури та мотивації……………………………………… 36. Шишкіна М.П. Перспективи застосування методів моделювання знання в управлінні освітнім процессом……………………………………………….. 37. Яненко Я.В. Сломанные кнопки «Социального лифта»……………………….. 38. Поліщук О., Поліщук С. Середній клас – запорука громадянського суспільства в Україні……………………………………………………………………… 39. Борисова І.В. Сучасні підходи визначення поняття «громадянське суспільство»……………………………………………………………………………….. 40. Гедікова Н.П. Інноваційні проекти і необхідність їх здійснення в Україні з метою підвищення ефективності діяльності громадянського суспільства………………………………………………………………………………… 41. Доля І.М. Участь третього сектору в реалізації політики соціального захисту дітей-сиріт………………………………………………………………………… 42. Згінник Г.Л. Громадянське суспільство і свобода особистості (мета і перешкоди) 43. Касьяненко А.В. Підприємництво як соціально-економічний феномен…….. 44. Кулініч О.В. Організаційні форми взаємодії органів публічної влади та НДО…………………………………………………………………. 45. Кустов В.О. Роль громадянського суспільства в подоланні корупції в українських університетах……………………………………………………………….. 46. Пожидаєв Є.О. Проблеми розвитку російського третього сектору: досвід для України……………………………………………………………………… 47. Поліщук О.С. Громадянське суспільство: реалії його становлення в Україні…………………………………………………………………. 48. Тарасенко Ю.А. Соціальне підприємництво як інноваційний шлях надання соціально-економічної допомоги населенню…………………… 49. Чупрін Р.В. Залучення та заохочення громадськості до участі у формуванні партійної політики…………………………………………………………. 50. Бережна С.В. Компаративний аналіз методологічного інструментарію пізнання поняття «національний менталітет» в наукових дослідженнях……… 51. Богомаз Н.К. Особливості регіоналізації як стану транзитивного суспільства………………………………………………………………………………… 52. Гулай В.В. Деякі аспекти функціонування ”образу ворога” в процесі ескалації міжетнічної взаємодії та шляхи мінімізації його
негативного впливу з погляду історичної ретроспективи (до 65-річниці Волинської трагедії 1943-1944 рр.)…………………………………………………….. 53. Гулай В.В., Добрянський А.Я Примирення та соціально-психологічна реабілітація як інноваційні технології врегулювання етнополітичних конфліктів………………………………………………………………. 54. Киридон А.М. Етнорелігійна ситуація в сучасній Україні……………………. 55. Ковальова Т.В. Мова як чинник національної ідентичності……………….… 56. Колесніченко Г.Л. Міжетнічна взаємодія мусульманської спільноти України на інституційному рівні в культурній та політичній сферах 57. Муха О.С. Особливості соціалізації національних меншин Сумщини……… 58. Несторенко Г.О. Управління міжетнічною толерантністю: інноваційний підхід………………………………………………………………………. 59. Орлова І.А. Cучасні концептуальні підходи до визначення поняття етноцентризм у двовимірному полі міжетнічного роз´єднання та інтеграції……………………………………………………………….. 60. Петрецька О.В. Етнічна асиміляція та міжетнічна інтеграція в Україні 61. Редькіна Г.М. Регіони України: потенціал єднання……………………………. 62. Сергєєва О.Ю.Місце мови у соціумі та її роль у сприйнятті інформації слухачам……………………………………………… 63. Троян С.С. Національна толерантність в сучасній Україні……………………. 64. Чернова Л.Є. Етичність в полікультурному суспільстві традиції, новації, перспективи………………………………………………………. 65. Біляєва Г.В. Якісне обслуговування житлового фонду як ключова складова реформування житлового господарства 66. Буко С.Кросс-культурные аспекты менеджмента Международных Неприбыльных Негосударственных Организаций (МНГО) в Украине
УДК 316.334.3
СОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА СУСПІЛЬСТВА ЯК ЧИННИК РОЗВИТКУ СОЦІАЛЬНОЇ СИСТЕМИ SOCIAL STRUCTURE OF A SOCIETY AS THE FACTOR OF DEVELOPMENT OF SOCIAL SYSTEM Машко Альона Юриївна Донецький юридичний інститут Луганського державного університету внутрішніх справ ім Е.О. Дідоренка, курсант Керівник: к.е.н., доц. Подмаркова І.П.
Стаття спрямована на визначення змісту поняття соціальної структури суспільства та встановлення її взаємозвязку з рівнем розвитку соціальної системи України. Clause is directed on definition of the maintenance of concept of social structure of a society and an establishment of its interrelation with a level of development of social system of Ukraine. Поняття «соціальна структура» у науковій і соціально-політичній літературі має кілька трактувань. У широкому розумінні - це сукупність взаємопов'язаних і взаємодіючих соціальних груп, а також соціальних інститутів. Соціальна структура - сукупність соціальних (клас, трудовий колектив, група, верства), соціально-демографічних (молодь, пенсіонери), професійнокваліфікаційних, територіальних (тип поселення) й етнічних спільнот (нації, народності), пов'язаних між собою відносно сталими стосунками [1, с.2]. Соціальна структура суспільства - явище історичне, її становлення та розвиток відображають процеси інституалізації та еволюції різноманітних соціальних інститутів. Ускладнення і диференціація їх у структурному і функціональному аспектах зумовили відповідні зміни у соціальній структурі. Тому соціальну структуру суспільства, закономірності її становлення й функціонування слід розглядати в контексті реалізації соціальними Інститутами відповідних функцій чи, можливо, і дисфункцій. У колишньому СРСР соціальну структуру суспільства до 60-х років практично не вивчали. Це було спричинено офіційною доктриною, згідно з якою соціальну структуру радянського суспільства становили два класи (робітники та колгоспне селянство) й одна верства (прошарок) - інтелігенція. Взаємовідносини між ними через відсутність антагоністичних суперечностей, вважалося, були безконфліктними. В останні роки уявлення про соціальну структуру докорінно змінилися. По-перше, підтвердилася абсолютна непридатність ідеологізованої й міфологізованої моделі «2+1» (два класи й прошарок), яка заперечувала соціальні ієрархії, відчуження, антагонізми, проповідувала концепцію прогресуючої соціальної однорідності. По-друге, виявились серйозні суперечності між основними елементами соціальної структури - класами, етнонаціональними групами [2, с. 210]. Правові основи соціальної політики держави повинні виходити з конституційного положення про те, що Україна - це соціальна держава,
завданням якої є створення умов, що забезпечують гідне життя і розвиток людини. У зв'язку із цим постає низка теоретичних і практичних проблем щодо зміни всієї соціальної політики, у тому числі й управління системою соціального захисту громадян. Для вирішення цієї проблеми повинен бути розроблений правовий управлінський механізм, покликаний вирішувати суперечності та соціальні конфлікти, викликані формуванням ринкових відносин, що часто-густо мають некерований характер. Слід пам'ятати й те, що соціальна держава бере на себе певну частку відповідальності за стан суспільства і виконує консолідуючу роль. Знаменним моментом, що визначає останнім часом розвиток державності та пов'язаний із правами і свободами особи, виступає поступова відмова від розгляду держави як форми об'єднання економічно та політично активної частини суспільства (панівного класу буржуазії або пролетаріату) і перехід до держави як форми всього суспільства. Концепція «соціальної держави», що отримала практичну реалізацію в багатьох європейських країнах, і означає прагнення держав до подолання (або, принаймні, пом'якшення) жорстких суперечностей, а то і класової боротьби, між різними (перш за все в економічних відносинах) прошарками суспільства. Держава взяла певну частку відповідності на себе за стан суспільства [3, с. 63]. Розуміння змісту, структури і сутності держави та громадянського суспільства допомагає виявити розбіжність між тим, що декларується, маскуючись під демократичну форму правління, та тим, що існує насправді. Теоретичне і практичне захоплення структурним підходом призводить до ігнорування змісту та сутності держави і громадянського суспільства. При цьому поза увагою інколи залишається той очевидний факт, що не форма, а сутність державного управління та соціального регулювання визначає рівень реалізації загальнолюдських принципів гуманності та справедливості. Соціальна структура суспільства має вирішальний вплив на економічні та політичні відносини в суспільстві, які є відносинами між різними групами щодо використання (утримання, захоплення) державної влади. Нарешті, саме специфіка соціальної структури суспільства визначає суть і основні напрями соціальної політики в ньому. ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ: 1. Добровольська Л. Соціальні видатки бюджету України // Урядовий кур’єр. 2002. - № 2. – с. 2-3. 2. Черноног Р.А. Соціальні відносини: держава і суспільство (історіософський аналіз) // Нова парадигма. – Запоріжжя, 2002. – Вип.25. – С.208 –219. 3. Полинець О.П. Проблеми контролю в соціально-економічному розвитку регіону // Зб. наук. праць Української академії державного управління. – 1998. – С. 59-65.
УДК 330.342.146:316.3(477)
ВЗАИМОСВЯЗЬ СОЦИАЛЬНОЙ ПОЛИТИКИ И СОЦИАЛЬНОЙ СТРУКТУРЫ ОБЩЕСТВА INTERRELATION OF SOCIAL POLICY AND SOCIAL STRUCTURE OF THE SOCIETY Безруков Дмитрий Викторович Донецкий юридический институт ЛГУВД, курсант Руководитель: к.э.н., доц. Подмаркова И.П.
В статті визначено зміст соціальної політики та соціальної структури суспільства, виділено суб’єкти, об’єкти та канали взаємозв’язку між ними. In clause the maintenance of social policy and social structure of a society is certain, subjects, objects and channels of interrelation between them are allocated. Социальная политика - это понятие комплексное. Под ним мы будем понимать деятельность государства, общества «по согласованию интересов различных социальных групп и социально-территориальных общностей в сфере производства распределения и потребления» [1, c. 322]. Смысл слова “политика” лучше всего выражает его этимология: греч. politike — искусство управления государством. Политика есть особого рода деятельность, регулирующая отношения членов общества, объединенных в различные социальные группы и классы, с целью сохранения определенной общественной структуры и организации, а также с целью ее дальнейшего развития и совершенствования в интересах как правящего класса, так и общества в целом. Известно, что большое внимание исследованию политики уделялось в марксизме. В.И. Ленин, в частности, раскрывая различные грани политики, отмечал, что политика - это: 1) “устройство государственной власти, 2) участие в делах государства, направление государства, определение форм, задач, содержания деятельности государства”, что она “есть область отношений всех классов и слоев к государству и правительству, область взаимоотношений между всеми классами”, что “политика есть концентрированное выражение экономики” [2, с. 307]. Социальная политика как общественный регулятор включает такие составляющие: субъекты, которые разрабатывают и внедряют социальные программы; объекты, подлежащие регулированию; каналы влияния субъектов на объекты. Большинство теоретиков и практических специалистов соглашаются с тем, что к субъектам социальной политики надо отнести как государственные институты, так и политические партии, профсоюзы, общественные движения, общины. Но некоторые ученые субъектами социальной политики считают исключительно государственные органы [3, с. 150]. Другое дело с группой учреждений, которые непосредственно несут ответственность за разработку и внедрение общенациональных и региональных социальных программ. Это касается министерства труда и социальной политики, науки и образования, здравоохранения, государственных комитетов по вопросам физкультуры и спорта, семьи и
молодежи, национальных отношений. Относительно регулирования социально-статусных отношений, таких как классовые, социальнопрофессиональные, территориальные, то здесь главную роль играют государственная налоговая администрация, ассоциации предпринимателей и фермеров и т.п. Более сложными представляются вопросы с определением объекта социальной политики. Целенаправленная деятельность государства и других политических институтов и общественных объединений с целью усовершенствования социальной сферы и является социальной политикой в широком понимании. Деятельность субъектов социальной политики, направленная на защиту групп населения, которые неспособны к самозащите и самообеспечению, и организацию социальных служб, и является социальной политикой в узком понимании. Изучение социальной политики как регулятора социальных процессов в широком понимании является прерогативой прежде всего социологов. Социальная политика в узком аспекте интересная для социальных работников, подготовка которых ведется не только на базе социологии, но и на основе антропологии, педагогики, психологии, экономики, юридических дисциплин. К объектам социальной политики принадлежат разные категории населения, которые выделяются на основе критериев, формы, интенсивности проявления нужд. Но все эти субъекты и объекты не смогут работать, если отсутствуют каналы взаимосвязи между ними. К основным каналам прямой и обратной связи можно отнести: нормативное обеспечение, которое придает социальным программам характер обязательности; накопление соответствующих средств для разработки и принятия конкретных социальных программ; организация рационального использования накопленных средств с учетом структуры нужд разных социальных сообществ; организация информационных и консультативных программ, координация социальных программ по вертикали и горизонтали. Содержание социальной политики как регулятора раскрывается через каналы взаимосвязи и функции ее субъектов относительно социальной сферы общества. ПЕРЕЧЕНЬ ИСПОЛЬЗОВАННЫХ ИСТОЧНИКОВ: 1. Основы экономической теории: Политэкономический аспект: Учебник Под ред. Г.Н. Климко. – 3-е изд., перераб. и доп. – К.: Знання-Прес, 2004. – с. 322-336. 2. Ленин В.И. Избранные произведения, - Х.: Политическая література, 1982. - с. 703-704. 3. Єременко В.Г. Основи соціальної економіки. Популярний курс. – К.: МАУП, 1997. – 168 с.
УДК 316.01
ПОНЯТТЯ «СОЦІАЛЬНА РОЛЬ»: РЕТРОСПЕКТИВНИЙ І АКТУАЛЬНИЙ АНАЛІЗ СОЦІОЛОГІЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ1. THE CONCEPT OF «SOCIAL ROLE»: RETROSPECTIVE AND ACTUAL ANALYSIS OF SOCIOLOGICAL INTERPRETATIONS. Володько Вікторія Володимирівна аспірантка кафедри історії та теорії соціології Львівського національного університету ім. І. Франка
Автор проаналізувала основні соціологічні теоретичні підходи до розгляду поняття “соціальна роль”. На основі цього аналізу виділено дві головні теоретичні перспективи: інтеракціоністську і структурну, а також досліджено специфіку розуміння поняття “роль” у кожній із них. The author offers analysis of the major theoretical approaches to interpretation of category of role. According to this analysis two dominant theoretical perspectives – interactionalist and structural – are distinguished. Specific understandings of role within these perspectives are discussed. На сучасному етапі розвитку соціологічної думки рольова теорія зіткнулася з цікавою дилемою. З одного боку, поняття “роль” є одним з найпоширеніших концептів, певним “мета-конструктом”, який використовується не лише в соціології, а й в багатьох інших соціогуманітарних дисциплінах (психологія, антропологія тощо) [1, с. 2421]. Це свідчить про важливість зазначеного поняття в соціальній теорії. З іншого боку, широке використання поняття “роль” призводить до концептуальної плутанини та суперечливих інтерпретацій цього поняття і пов’язаних з ним категорій. У найбільш узагальненій формі термін “роль” (від фр. róle – положення, роль, список, перелік) позначає типову реакцію на типові очікування [2, с.91]. Поняття “роль” почали систематично використовувати в 20–30-х рр. ХХ ст. у своїх працях Дж. Мід, Р. Парк, Г. Зіммель, Я. Морено та Р. Лінтон. Головним предметом соціологічного аналізу є соціальні аспекти ролі: значення соціального у конструюванні індивідуальних ролей, зокрема рольових наборів, що визначаються в межах певної соціальної позиції особистості; розміщення та ієрархія ролей у соціальній структурі, а отже, і місце індивіда в системі соціальних координат. Концепція ролі передбачає соціальну зумовленість індивідуальної діяльності, що грунтується на повторюваних зразках [3, c.399]. Соціологія вивчає передусім творення та функціонування так званої соціальної ролі, яку розглядають як сукупність норм, очікувань та правил, які визначають поведінку людини залежно від її соціальної позиції. Р. Тьорнер визначає соціальну роль як всеосяжну модель поведінки і установок, що конституюють стратегію дії в сукупності періодично повторюваних (типових –курсив наш. В. В.) ситуацій, які більшою чи меншою мірою соціально ідентифікують як реальність [4, c.87]. В історії розвитку соціологічної думки роль і пов’язані з нею концепції розглядалися в контексті різних теоретичних перспектив: структурного функціоналізму, символічного інтеракціонізму, конфліктологічного напряму Доповідь підготована за матеріалами статті Володько В. “Рольова теорія в сучасній соціологічній перспективі”, що вийде друком в найближчому номері журналу «Український соціум». 1
тощо. Ми виділяємо два основні соціологічні підходи до поняття “роль” інтеракціоністський та структурний. В центрі уваги інтеракціоністської перспективи, що включає в себе символічний інтеракціонізм (Дж. Мід, І. Гофман, Р. Тьорнер) та інтерпретативізм (А. Шюц, П. Бергер і Т. Лукман, Г. Гарфінкель), стоїть соціальна взаємодія, в основі якої лежить соціальна дія, завжди орієнтована на “інших”. Головною категорією структурної перспективи, що включає в себе доробки Р. Парка2, Р. Лінтона, структурних функціоналістів (Т. Парсонса, Р. Мертона), марксистський та конфліктологічний (Р. Дарендорф) рольові підходи, є поняття структури. Загалом в інтеракціоністській перспективі роль розглядається як загальна приблизна конфігурація “відповідей” (в широкому сенсі цього слова), якими володіє індивід для вирішення повторюваних (типових) ситуацій. Тут дуже важливими є, по-перше, розуміння ролі як “загальної приблизної конфігурації “відповідей”, по-друге, активна позиція індивіда. Засвоєння ролі (“прийняття”, “роблення” ролі) відбувається в ході соціальної взаємодії, в основі якої завжди лежить соціальна дія. В цій перспективі індивід фактично володіє всіма ресурсами і можливостями для конституювання соціальної реальності. За допомогою низки механізмів (мови, наявного типізованого знання, аналізу соціального контексту тощо) він може осмислювати та інтерпретувати свою роль та ролі інших і відповідним чином виконувати цю чи іншу роль. Можливість осмислювати та інтерпретувати ролі дає змогу говорити про те, що індивіди є істотами свідомими, обізнаними, проте певно мірою не рефлексуючими творцями соціальної реальності. Соціальна реальність - це продукт взаємодій індивідів і джерело їхнього соціального досвіду, яким вони послуговуються для конструювання та відтворення соціального світу. В межах структурної перспективи ролі тісно пов’язані, з одного боку, з поняттям соціальні структури, а з іншого - з індивідом. Саме тому роль часто розглядається як ланка, що поєднує соціум та особистість. На нашу думку, стосовно соціальної структури роль виступає її компонентом та визначає місце індивіда в цій структурі. Як елемент соціальної структури роль задана потребами соціальної системи, а отже, є зовнішньою стосовно індивіда та домінує і над дією, і над суб’єктом дії. Нові ролі можуть виникати та функціонувати внаслідок трансформацій вже наявних ролей, але не створюються і не модифікуються в результаті соціальної взаємодії. Роль є стабільною малорухомою категорією, тому її можна описати за допомогою чітких характеристик. Стосовно індивіда роль виступає “конкретизованою структурою”, оскільки вона є “зразком” суспільних відносин у вигляді правил, норм, очікувань, що регулюють поведінку індивіда, і виступає в якості “описуючого”, “регулятивного” та “орієнтувального” концепту. Соціальна система постає, таким чином, як насичений опис соціальної структури – ієрархії різноманітних позицій і ролей. Віднесення Р. Парка - американського соціолога, що відомий насамперед як представник Чиказької емпіричної школи в соціології - до структурної перспективи, можливо, насторожить проникливого читача. Проте, як вже згадувалося вище, до уваги беруться власне ті доробки вчених, що мають важливе значення для теорії ролей. Головним критерієм тут є бачення проблеми ролей різними дослідниками незалежно від їх наукової орієнтації. Р. Парк у деяких своїх працях викладає своє бачення поняття ролі, що є синтезом, з одного боку, ідей Дж. Міда, а з іншого - більш структурно орієнтованого бачення цього феномену. Саме ця структурна орієнтація позиції Р. Парка стала підставою віднесення його до структурного напряму [5, с. 377–378]. 2
1. 2. 3.
4. 5.
Література: Encyclopedia of Sociology. 5 Vol. / Ed. by F. Borgatta, R. Montgomery. – N.Y.: Macmillan, Gale Group, 2000. – V.4: Qual–Socio.—2912 p. Бергер П. Приглашение в социологию: гуманистическая перспектива. – М.: Аспект-Пресс, 1996. - 168 с. Социологический словарь: Пер. с англ. / Н. Аберкромби, С. Хилл, Б. С. Тернер; Под ред. С. А. Ерофеева. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Экономика, 2004. – 620 с. Turner R. H. Role Change // Annual Review of Sociology. –1990. V.16.– Р. 87 - 110. Turner J. H. The Structure of Sociological Theory. – 5th ed. – Wadsworth, Ins, 1991. – 661 p.
УДК 316.346.32-053.6
НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ МОЛОДІЖНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ NORMATIVE-LEGAL PROVIDING OF REALIZATION OF STATE YOUTH POLITICS IN UKRAINE Гевель Ксенія Миколаївна Дніпродзержинський державний технічний університет студентка
У статті проаналізовано законодавчу базу державної молодіжної політики України. Розглянуто засади та принципи, на основі яких формується молодіжна політика України. В статті висвітлено структуру державних органів влади з питань молодіжної політики в Україні. The legislative base of state youth politics of Ukraine is analysed in the article. Bases and principles of forming of youth politics of Ukraine are considered. The structure of state organs on the questions of youth politics in Ukraine is reflected in the article. Стан і перспективи розвитку будь-якого суспільства значною мірою залежать від того, наскільки це суспільство приділяє увагу молодому поколінню. Взаємини держави і молоді суттєво впливають на темпи оптимізації соціальних, економічних і політичних умов життя. Розв’язання специфічних молодіжних проблем передусім обумовлене особливостями державної молодіжної політики. У колишньому СРСР (в тому числі і в Україні) правова база та механізм реалізації молодіжної політики були практично відсутні. Права, обов’язки та гарантії молоді відображались в загальнодержавних законодавчих актах, які стосувались всіх соціальних груп суспільства. Лише в 1990 -1991 рр. був розроблений та прийнятий Закон СРСР «Про загальні засади державної молодіжної політики в СРСР». Молодіжна державна політика незалежної України базується на Декларації «Про загальні засади державної молодіжної політики в Україні» (15 грудня 1992 року) та Законі України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» (5 лютого 1993 року)
[1, 2]. У цих документах державна молодіжна політика визначена як пріоритетний і специфічний напрямок діяльності держави, яка взяла на себе функцію координатора діяльності усіх суб’єктів молодіжної політики. Сьогодні в Україні сформовано розвинуту та розгалужену систему нормативних актів, які утворюють комплексний масив законодавства про молодь. Проте наявність кризових суспільних явищ змушує науковців вдаватися до аналізу законодавчої бази молодіжної політики та механізмів вирішення різноманітних проблем молоді. Проблемі формування та розвитку державної молодіжної політики в Україні була приділена значна увага в роботах М.Ф. Головатого, який детально аналізує процес формування та становлення молодіжної політики в українському суспільстві [3]; М.П. Перепелиці, який звернув увагу на особливості регіональної державної політики [4]; А.Карнаух, яка зосереджує увагу на обґрунтуванні визначення вікових меж молоді [5] та інші. Головними завданнями державної молодіжної політики України сьогодні проголошено допомогу молодим людям у реалізації та самореалізації їх творчих можливостей та ініціатив, залучення молоді до активної участі в економічному розвитку України, надання державою кожній молодій людині соціальних послуг по навчанню, вихованню, духовному і фізичному розвитку, професійній підготовці. Згідно Закону України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні», державна молодіжна політика має базуватись на повазі до поглядів та переконань молоді, сприянні ініціативі та активності молоді в усіх сферах життєдіяльності суспільства та залученні її до безпосередньої участі у формуванні та реалізації політики та програм, що стосуються суспільства взагалі та молоді зокрема. Також вирішенню молодіжних проблем сприяють Закони України «Про освіту», «Про зайнятість населення», «Про фізичну культуру і спорт», «Про туризм», «Про молодіжні та дитячі громадські організації», «Про державну допомогу сім’ям з дітьми», «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю» та інші. Вік громадян України, на яких поширюється державна молодіжна політика протягом років незалежності зазнавав змін: спочатку він обмежувався 15 – 20 роками, але в 1999 році Верховна Рада України зменшила нижній поріг до 14 років, а в 2004 році верхній поріг було збільшено до 35 років. Такі міркування ґрунтуються на тому, що нині підготовка молоді до праці, досягнення економічної самостійності потребує більше часу, ніж у попередні десятиліття [5]. На сьогодні в Україні сформовано структуру для координації молодіжної політики, яка включає Комітет Верховної Ради України з питань молодіжної політики, фізичної культури, спорту і туризму, Національну раду з питань молодіжної політики при Президентові України, Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту. Важливу роль у формуванні державної молодіжної політики відіграє Верховна Рада України, у складі якої діє відповідний Комітет, основною функцією якого є удосконалення чинного законодавства з питань молодіжної політики, фізичної культури, спорту і туризму та внесення до нього необхідних змін [6]. З метою більш раціонального формування державної молодіжної політики Указом Президента України від 3 грудня 1995 року при Президентові України було створено Національну раду з питань молодіжної політики. Національна рада приймає участь у розробці нормативно-правових актів,
державних програм з питань, що належать до її компетенції; розробляє пропозиції щодо фінансування пріоритетних напрямів молодіжної політики тощо [6]. Згідно з Указом Президента від 21 травня 1999 р. Ради з питань молодіжної політики були створені також при Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київській та Севастопольській міських державних адміністраціях для оптимізації координаційної діяльності зазначеного органу на загальнодержавному рівні. В Україні створена і діє систем в державних органів у справах молоді на рівні: міністерство – область – місто – район [3]. Спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері реалізації державної молодіжної політики є Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту, яке забезпечує реалізацію молодіжної політики та несе відповідальність за її виконання. До складу Міністерства входить окремий департамент молодіжної політики, який містить в собі відділ сприяння працевлаштуванню молоді, відділ пропаганди та утвердження здорового способу життя та відділ взаємодії з молодіжними та дитячими організаціями. Місцеві органи виконавчої влади України утворюють у своєму складі відповідні органи з реалізації державної молодіжної політики. Так, в усіх обласних, міських, районних радах, а також у багатьох селищних та сільських створено постійні комісії. Основними виконавчими структурами є управління у справах сім'ї та молоді держадміністрацій обласного рівня та відділи райдержадміністрацій та міськвиконкомів. Їхні функції мають як організаційні так і соціальні ознаки, направленні на вирішення широкого спектру молодіжних проблем. Таким чином, успішність реалізації державної молодіжної політики залежить від того чи буде сформовано ефективну інституційну систему, що гнучко поєднує державно-владні складові як на рівні компетентних органів державної влади, так і на рівні органів місцевого самоврядування. З метою підвищення ефективності здійснення молодіжної політики необхідно систематизувати молодіжне законодавство, хоча така кодифікація законодавства є дуже складною процедурою, та чітко розподілити повноваження між виконавчими структурами різного рівня. Список використаної літератури 1. Декларація «Про загальні засади державної молодіжної політики в Україні» від 15 грудня 1992 року // www.rada.gov.ua 2. Закон України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» від 05 лютого 1993 року // www.rada.gov.ua 3. Головатий М.Ф. Молодіжна політика в Україні: проблеми оновлення. – К., 1993. – 274с. 4. Перепелиця М.П. Державна молодіжна політика в Україні (регіональний аспект). – К., Український інститут соціальних досліджень, Український центр політичного менеджменту, 2001. - 242 с. 5. Карнаух А. Проблеми молодіжної політики в сучасній Україні // Політичний менеджмент. - 2005. - № 4 (13). - C.63-69 6. Законодавство України з питань молодіжної політики. Аналіз законодавства та рекомендації з молодіжної політики // www.undp.ua
УДК 304.4+316.7 ВПЛИВ ДЕРЖАВНОЇ СОЦІОКУЛЬТУРНОЇ ПОЛІТИКИ НА ФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ НАСЕЛЕННЯ INFLUENCE OF STATE SOCIAL-CULTURAL POLICY ON FORMING OF POPULATION SOCIAL SECURITY SYSTEM Додон Н.Г. аспірантка Дніпропетровського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України
Стаття присвячена аналізу теоретичних аспектів формування системи соціального захисту населення. Сучасні реалії розвитку держави потребують значного переосмислення сутності соціального захисту населення, а відповідно, постановки нових завдань, які покликані вирішувати ця система, та механізмів здійснення соціального захисту населення, що мають бути адекватні ринковим умовам. This article is devoted to the analysis of theoretical aspects of forming of population social security system. Modern realities of the state development need considerable rethinking of essence of population social security, and accordingly raising of new tasks which this system is called to decide, and mechanisms of realization of population social security, which must be adequate to the markets conditions. Складне становище сучасного суспільства, спад економічного розвитку призводять до значного зростання соціальних негараздів, таких як безробіття, втрата доходу, бідність, зменшення витрат на фінансування заходів охорони здоров'я, освіти, інших галузей соціальної сфери, створення безпечних умов праці. Протистояти цим явищам може лише суспільство, в якому створено надійну систему соціального захисту. Соціальний захист — це комплекс організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на забезпечення життя, здоров'я та добробуту населення за конкретних економічних умов. Люди, їхнє життя та здоров'я потребують захисту у загрозливих ситуаціях будь-якого походження, не обов'язково лише спричинених функціонуванням соціального середовища. Це можуть бути різні природні, екологічні чи техногенні катастрофи, війни, військові конфлікти та тероризм (гуманітарні катастрофи), які позначаються на розвитку населення регіону чи суспільства загалом, явища, пов'язані з природним станом самої людини — старість і невідворотна немічність. Захист людини від цих позасоціальних загроз називають гуманітарним. Сучасне суспільство все наполегливіше вимагає забезпечення повноцінного соціального захисту для того, щоб населення в цілому й окремі соціальні групи одержували широку соціальну підтримку. По суті, ринкові перетворення в країні призвели до зростання соціальної, майнової диференціації українських громадян, до появи, з одного боку, шару „нових українців”, а з іншого – величезної кількості населення, що живе нижче від рівня бідності. Звідси випливає, що інтереси і потреби нових соціальних груп
сучасного суспільства, як і всіх соціальних верств населення на сьогоднішній день можуть бути реалізовані лише через інститути влади і управління, безпосереднім завданням яких є реальне здійснення всіх форм соціального захисту [1]. Завдання реформи системи соціального захисту полягає в тому, щоб зробити людину найменшою мірою залежною від держави у формуванні свого життєвого рівня, поставити добробут усіх працездатних у залежність від їхньої роботи і придбань. Реформована система соціального захисту повинна будуватися на двох основних принципах - на індивідуальній відповідальності і на солідарності всіх членів суспільства. Даний підхід відкриває широкі можливості для самореалізації особистості в суспільстві, захищає інтереси обох сторін, пов'язуючи їхні інтереси, і перешкоджає процесам руйнування. Принцип солідарності необхідний для соціального захисту, насамперед непрацездатного населення: пенсіонерів, інвалідів, малозабезпечених сімей з дітьми й ін. Для працездатного населення більш важливий принцип особистої відповідальності [4, с. 111 - 114]. Для розвинутих у соціально-економічному відношенні країн давно стало очевидним, що «мета життя в суспільстві - не держава і не ринок, а саме життя, творча реалізація особистості» і саме їй «держава і ринок покликані служити» [2, с. 79]. За минулі роки соціальна політика України пройшла складний і суперечливий шлях формування. Перший етап на цьому шляху становлення був дещо романтичним, завдання ставилися з позицій максималізму — вирішити принаймні три основні завдання: оплачувати борги минулого (соціальний захист громадян); забезпечувати сьогодення (регуляція зайнятості та доходів громадян); дбати про майбутнє (розвиток соціальної сфери). Здавалося, що варто докласти вольових зусиль, і в Україні відразу будуть упроваджені міжнародні соціальні стандарти, життя народу стане кращим. Але стагнація в економіці, небачена інфляція загнали соціальну сферу до глухого кута. Ринкові перетворення провадились без упровадження належних соціальних гарантій, Настав період суспільного протистояння, поляризації громадян за рівнем доходів, масових затримок із виплати заробітної плати, пенсій, стипендій, соціальних допомог. І тільки з 1999 р. розпочався період реалізму, який характеризується певною стабілізацією у вирішенні завдань соціальної політики [3]. Тому розв'язання невідкладних соціальних проблем вимагає остаточного подолання соціально-економічної кризи. Держава та її соціальні партнери на сучасному етапі розвитку спроможні добитися комплексного, системного розв'язання економічних, соціальних, технологічних та екологічних проблем і забезпечити на цій основі перспективну стратегію для України у XXI столітті, яка враховуватиме глобальні тенденції розвитку. Все це має бути спрямоване на досягнення головної мети соціальної політики — підвищення добробуту, життєвого рівня громадян, задоволення їхніх духовних потреб. Для цього нині є добре підґрунтя: створено законодавчу базу, визначені пріоритети соціальної політики, накопичено значний досвід узгодження суспільних інтересів на засадах соціального партнерства. Список використаних джерел 1. Ганслі Т. Соціальна політика та соціальне забезпечення за ринкової економіки. – К.: Основи, 1996. – 237с.
2. Косарев Ю.А. Социальное страхование в России: на пути к реформам. – М.: Моск. рабочий, 1999, -240с. 3. Об’єднання громадян, благодійництво та соціальний захист в Україні (вибране законодавство) / Укл. О.І. Сушинський, Г.Г. Мисаковець, П.І. Шевчук. – Львів: Ліга-Прес, 2000. – 288с. 4. Пірог Л.А. Передумови реформування системи соціального захисту в сучасному українському суспільстві / Грані – 2004. - №5. – С. 111 – 114 5. Шевчук П.І. Соціальна політика: 2-е вид. – Львів: Світ, 2005. – 400с. КОРОТИЧ УДК 352:353 Анна А ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ СОЦІАЛЬНОГО СТРАХУВАННЯ ВІД НЕЩАСНИХ ВИПАДКІВ НА ВИРОБНИЦТВІ ТА ПРОФЗАХВОРЮВАНЬ THE MAIN QUESTIONS OF THE SOCIAL INSURENCE AGAINST INDUSTRIAL ACCIDENTS AND OCCUPATION DISEASE Коротич А.А., студентка Харківського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України
Страхування від нещасного випадку є самостійним видом загальнообов'язкового державного соціального страхування, що потребує постійного нагляду з боку держави за додержанням правил безпеки виробництва. Social insurence against industrial accidents is independent aspect of the state social insurence which is compulsory for all, and requires steady care by state realization rules of safety production. Однією з важливих функцій держави є забезпечення вирішення соціальних проблем, тому вона гарантує право громадян на соціальний захист у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності або втрати годувальника через систему загальнообов'язкового державного соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України. Регулювання страхування здійснюється завдяки Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності»[1] і Постанови Кабінету Міністрів України: «Про порядок розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві»[2] та іншими нормативно-правовими актами. Страхування від нещасного випадку здійснює Фонд соціального страхування від нещасних випадків, який є некомерційною самоврядною організацією. Управління Фондом здійснюється на паритетній основі державою, представниками застрахованих осіб і роботодавців. Головними завданнями соціального страхування від нещасних випадків на виробництві є: проведення профілактичних заходів, спрямованих на усунення шкідливих і небезпечних виробничих факторів, запобігання
нещасним випадкам на виробництві, професійним захворюванням та іншим випадкам загрози здоров'ю застрахованих, викликаним умовами праці; відновлення здоров'я та працездатності потерпілих на виробництві від нещасних випадків або професійних захворювань. На жаль, пріоритети в роботі з охорони праці, як і раніше, спрямовані не на профілактичні заходи, а на надання різних компенсацій та пільг. У значній мірі це пов'язано з нестраховим характером механізму соціального захисту від професійних ризиків, а також із відсутністю організаційного зв'язку між системами охорони праці і соціального страхування. Невід'ємною частиною показника соціально-економічного, технічного та культурного розвитку держави, її трудового потенціалу є стан професійної захворюваності, яка акумулює категорію хвороб, що виникають внаслідок впливу на організм людини несприятливих факторів виробничого середовища, а також самого трудового процесу. Умови праці на виробництві безпосередньо впливають на рівень травматизму і професійної захворюваності працівників, тому це слід враховувати при впровадженні нових технологічних процесів. Наприклад, зараз з'явилися складні інформаційні технології, які неминуче стають основою появи нових виробничих факторів, що спричиняють підвищення профзахворюваності. Тому обов'язковою метою діяльності роботодавців і представників органів влади всіх рівнів має стати створення безпечних умов праці, які гарантували б збереження життя і здоров'я працівників. Виробничий травматизм і профзахворюваність, які стали зворотним боком досягнень цивілізації, набувають все більшого впливу на життя людства. Смертність від нещасних випадків посідає третє місце після серцево-судинних та онкологічних захворювань. При цьому, як правило, гине працездатна частина населення віком до 40 років. В Україні щорічно майже 17 тисяч осіб стають інвалідами внаслідок травм і профзахворювань[3]. Знизити рівень травматизму і нещасних випадків на виробництві можна шляхом підвищення якості використовуваних технологій та організації дієвого контролю за дотриманням інженерно-технічними працівниками своїх обов’язків, а також стимулювання роботодавців до забезпечення ними безпечних умов праці. Що ж стосується урядових заходів, то важливим сучасним напрямком діяльності органів нагляду з промислової безпеки та охорони праці є державне й технічне регулювання соціального страхування. Список використаної літератури: 1. Закон України „Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності” // http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi 2. Постанова Кабінету Міністрів України: «Про порядок розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві» http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi 3. Ю. Кундієв, А. Нагорна Професійна захворюваність в Україні // Вісник N3 – 2003. // http://www.nbuv.gov.ua/portal/all/herald/2003-03/4.htm
УДК 147.1 СОЦИАЛЬНО-КУЛЬТУРНЫЕ ДЕТЕРМИНАНТЫ ДЕМОГРАФИЧЕСКОЙ ПОЛИТИКИ КИТАЯ В УСЛОВИЯХ КРОСС-КУЛЬТУРНЫХ ТРАНЗИТОВ. SOCIO-CULTURAL DETERMINANTS OF THE DEMOGRAPHIC POLICY OF CHINA UNDER THE CONDITIONS OF CROSS-CULTURAL TRANSITS. Лі Жун аспірантка Національного технічного університету України “КПИ”
У тезах розкривається вплив соціально-культурних факторів на демографічну ситуацію в Китаї. Автор підкреслює необхідність дослідження демографічних процесів в контексті культурної традиції та крос-культурних транзитів, що визначають характер відношення: чоловік – жінка, батьки – діти. Показано, як руйнується конфуціанська традиції виховання та побудови сім’ї під впливом економічних та кроскультурних взаємодій. Abstract disclosed the impact of socio-cultural factors on the demographic situation in China. The author stresses the need for the study of demographic processes in the context of the cultural traditions and crosscultural transits, which determine the nature of the relationship: man - a woman, parents - children. We show how destroyed Confucian tradition education and the structure of the family under the influence of economic and cross-cultural interactions. Глобализация, как известно, происходит в сфере не только экономики, но и информации. Получив техническую возможность распространяться на всем пространстве Земного шара, информация охватила сегодня своими сетями и потоками практически весь мир. По словам М. Кастельса, «технологические революции с информационными технологиями в центре заново и ускоренными темпами формируют материальную основу общества. Национальные экономики во всем мире стали глобально взаимозависимыми, создавая в системе с изменчивой геометрией новую форму отношений между экономикой, государством и обществом» [1, 25]. Возникающие на этой материальной основе кросс-культурные взаимодействия приводят к выработке некоего эталона социальной политики, на который ориентируются демократические общества. В то же время социальная политика в каждой отдельной стране, даже безусловно базирующейся на демократических принципах, осуществляется в конкретно-историческом социально-культурном контексте. Особенно это важно учитывать при исследовании такой специфической составляющей социальной политики как демографическая политика. Действительно, целенаправленная деятельность государственных органов и иных социальных институтов в сфере регулирования процессов воспроизводства населения, призванная сохранять или изменять тенденции динамики численности, структуры, расселения и качества населения, является органической частью социальной политики. И имея свои специфические цели и особые методы их достижения, она согласуется с другими сферами, такими, как регулирование условий занятости и труда, а также уровня жизни и социального обеспечения населения, образования,
здравоохранения и т.д. [2]. Мы хотим подчеркнуть необходимость исследования демографических процессов с учетом не только глобальных трансформаций, связанных с общественным разделением труда, женской эмансипацией, развитием здравоохранения, повышением уровня жизни, но и в контексте культурной традиции, детерминирующей отношения: мужчина – женщина, родители – дети. В древнем Китае пожелать человеку бездетности считалось ужасным оскорблением. Иметь много детей, большую семью предписывалось учением Конфуция ещё с незапамятных времен. Даже иероглиф, обозначающий слово "хорошо", состоит из двух символов — "женщина" и "ребёнок". Хотя в XX веке демографическая политика в Китае изменилась, слово "хорошо" по-прежнему состоит из тех же двух символов. Согласно традиционным взглядам китайцев, чтобы обеспечить себе спокойное существование, глава семьи должен заботится о непрерывности своего рода. Ему необходимо иметь сына, желательно при жизни видеть его женатым и даже имеющим своих детей, а если возможно, то и внуков. Большой семейно-клановый коллектив был объединен культом предков, в котором особая роль отводилась сыновьям. Главной целью брака было продолжение рода. И более всего клан был озабочен появлением сыновей. Ещё в древнейших песнях "Шицзин" упоминалось, как новорожденного мальчика клали на нарядную циновку, всячески ублажая, давали ему в руки богатые игрушки, а при этом родившаяся девочка лежала в углу дома на куче тряпья и забавлялась обломками глиняных сосудов. Такое различие в отношении к сыну и дочери не только сохранилось, но и значительно усилилось с распространением конфуцианского культа предков. В современном Китае планирование семьи рассматривается как основа демографической политики. С 1981 г. в стране существует государственный комитет планирования рождаемости. Цель программ планирования семьи - отсрочка брака, увеличение интервалов между рождениями детей и особенно - поощрение однодетной семьи. Произошла резкая перемена в официальных воззрениях, разрыв не только с многовековой конфуцианской традицией, но и с одной из кардинальных установок маоистской экономической стратегии, «много людей - хорошо решать дела». Имея самое многочисленное население в мире, КНР в течение всего периода своего существования и особенно в последние десятилетия испытывала огромное воздействие демографического фактора на социальноэкономическое развитие страны. Своеобразие современной демографической политики КНР заключается в относительно большой роли запретительных мер, в число которых входят административные и экономические санкции против многодетных, а затем и двухдетных семей. Однако сейчас КНР по показателям воспроизводства населения стоит ближе к промышленно развитым, чем развивающимся странам. Наряду с положительными результатами этой политики возникают и проблемы, в частности, - старение населения. В середине 70-х годов - КНР была одной из самых молодых по возрасту населения стран - средний возраст жителей не превышал 30 лет. Сейчас свыше 100 млн. человек старше 60 лет. В современном Китае каждая среднестатистическая китайская семья уже сегодня живет по схеме "одиндва-четыре", то есть когда на иждивении одного работающего находятся двое его родителей плюс четверо дедушек и бабушек.
Политика "одна семья — один ребёнок" даёт свои результаты, причём касается это не только демографии страны, но и физического и интеллектуального развития каждого младенца. Единственный ребёнок в семье растёт более здоровым и коммуникабельным, не проявляет никаких индивидуальных недостатков в сравнении со сверстниками из многодетных семей. Вместе с тем, как утверждают психологи, единственный наследник слабее разбирается в практических дисциплинах, проявляет меньше ответственности, а в будущем избирает себе преимущественно интеллектуальный труд. Нынешний культ "маленьких императоров" опрокидывает с ног на голову традиционную мораль, которая всегда создавала стабильность в китайском обществе. Теперь дети диктуют вкусы всей семье: какие продукты покупать, в какой ресторан идти и т.д. Если нынешние родители в детстве и юности питались исключительно чтобы выжить, для "маленьких императоров" еда сегодня может быть и забавой, и показателем престижа. Детский диктат в семье проявляется порой совершенно неожиданно. В Пекине открылась школа для тех, кто решил разорвать семейные узы. В качестве "лекторов" выступают дети разведённых родителей. Отношение общества к подобным экспериментам неоднозначно: многие возмущены тем, что такими экспериментами попирается священный принцип: "в Поднебесной нет неправых родителей". К феномену "маленьких императоров" в китайском обществе относятся противоречиво. Пессимисты утверждают, что эти эгоисты взирают на мир лишь как на материал для удовлетворения амбиций, и своих детей они будут воспитывать в обстановке такой же вседозволенности. Многие из "маленьких императоров" вообще откажутся от супружества и потомства, а некоторые даже и от заботы о стариках. Оптимисты же — а их большинство — с таким мнением не согласны, и приводят чисто китайский аргумент, мол время, в котором мы живём, — лишь мгновение в пятитысячелетней истории китайской цивилизации, а наш народ никогда не забывал своих корней и всегда передавал ценности своей культуры от поколения к поколению. Укреплявшаяся веками конфуцианская традиция воспитания в современном Китае была разрушена за считанные годы. Нынешние дети купаются в лучах беспредельной родительской любви. Сегодня в Китае растёт поколение, кардинально отличающееся от любого другого из предшествующих поколений. И никто не может с точностью сказать о своём "маленьком императоре", как он поведёт себя, когда станет большим. Литература 1. Кастельс М. Информационная эпоха. Экономика, общество и культура. М. 2000. 2. Архангельский В.А. Демографическая политика // Население мира: демографический справочник. М., 1989. (Раздел VIII).
УДК 316.3 СОЦИУМ В КОНТЕКСТЕ ЗАКОНОВ РАЗВИТИЯ ИСКУССТВЕННЫХ СИСТЕМ SOTSIUM IN CONTEXT OF LAWS OF DEVELOPMENT OF ARTIFICIAL SYSTEMS Меерович Мара Иоселевич, руководитель Лаборатории «ТРИЗ-педагогика Украины» ХГЭУ
Зміна системи цінностей дозволить перевести економіку з виробництва «престижних речей» на соціальні потреби усього суспільства та визволить величезні ресурси. Таку зміну забезпечує інноваційна технологія «Випереджаюча педагогіка», спрямована на підготовку творчої особистості і насамперед – Творчого Вчителя. Changing of the system of values will allow an economy to pass from a production «things of prestiges» to the social necessities of all society and will free enormous resources. Such changing is provided by innovative technology «OUTSTRIPPING PEDAGOGY», directed on preparation of creative personality and - foremost - Creative Teacher. В соответствии с законами развития технических систем (ЗРТС), развитие любой технической системы идет в направлении повышения уровня ее идеальности – с точки зрения создателя и пользователя этой системы, то есть человека. Одним из наиболее эффективных путей развития является устранение вспомогательных функций, которые обес-печивают системе возможность выполнять свою основную функцию [1]. Литературные источники показывают, что законы развития технических систем распространяются на все искусственные системы, в том числе социальные структуры. Рассматривая эволюцию общества, В.Е.Хмелько считает, что «структурная эволюция общественных про-дуктивных сил происходит в одном направлении», и прогнозирует после информационного этапа – человекотворческий: «производство и воспроизведение человека как творческой личности» [8]. Автор данной работы, проанализировав развитие таких систем, как функция системы образования, субъекты хозяйственной деятель-ности и ряда других, выявил, что их развитие также происходит в направлении повышения уровня их идеальности. В целом это позволяет перейти от ЗРТС к законам развития искусственных систем (ЗРИС) [7]. Социум также является искусственной системой: человеческое сообщество возникло как потребность людей объединиться, чтобы вы-жить. Основная функция социума – создание наиболее благоприятных условий для сосуществования членов сообщества и их развития. Чтобы обеспечить выполнение основной функции, в систему заложили прин-цип действия – защиту частной собственности. Для реализации прин-ципа действия созданы специальные социальные институты (полиция, религия, юриспруденция, армия и др.), обеспечивающие сохранность этой собственности во всех сферах отношений и выполняющие вспо-могательные функции по отношению к основной.
Элементы системы «социум» – это «множество» человек с набором их личностных параметров, межличностные отношения и социальные институты, эти отношения регулирующие. Характер отношений будет определяться мотивацией к действиям, а мотивация – стремлением к удовлетворению потребностей, т.е. к приобретению тех ценностей, которые социум рассматривает в членах общества как основные. Для простоты рассмотрения характера потребностей (по пирамиде Маслоу) объединим некоторые потребности, сведя их к трем: биологиче-ские, социальные и творческие. От других живых организмов человек отличается только высшим уровнем потребностей – творческими. Приняв в качестве принципа действия защиту частной собственнос-ти, социум тем самым определил основной параметр уровня социаль-ной значимости каждого члена общества – количество и качество мате-риальных объектов, которыми он владеет. Тезис «жить лучше» означает не «жить лучше, чем вчера», а «жить лучше, чем другие»! На создание престижных вещей, то есть на удовлетворение биологических и соци-альных потребностей, и ориентирована рыночная экономика. В резуль-тате материальные ценности определяют мораль общества. Апофео-зом общества потребления выступает все более четкая тенденция к созданию «разовых вещей» – от посуды до автомобилей… Каковы же затраты социума за сохранность частной собственности? К межличностным затратам отнесем объекты, которые предназначены для защиты самой личности. Это замки на дверях квартир, подъездов, автомобилей и гаражей; решетки на окнах и балконах; заборы и ограды; сейфы; системы наблюдения и сигнализации; телохранители и т.д. К внутригосударственным отнесем системы для защиты сложив-шихся норм поведения в политической, экономической и социальной сферах. Это службы безопасности; вся юриспруденция; пенитенциарная система; все виды охраны; налоговые и контрольно-ревизионные службы; банковская система; функционирование денег и т.д. К межгосударственным – системы для защиты государства либо группы объединившихся государств от посягательств на его территорию, экономику, население и идеологию. Это: армии (люди, оружие, земля и т.д.) и военные блоки; границы; таможни; Интерпол и другие. Каков уровень этих расходов? Только два примера. 1. В 2007г. в Афганистане собрано рекордное количество опиата – 8 тыс. тонн. [2]. По некоторым расчетам, на переориентирование сель-ского хозяйства Афганистана требовалось 36 млрд. долл. Затраты США на присутствие в Афганистане военного контингента и поддержание порядка уже обошлись им в 60 млрд. долл. И в сотни миллиардов обходятся человечеству последствия от применения наркотиков… 2. Для борьбы с международным терроризмом в США разработана программа «Биощит» стоимостью 5,6 млрд. долл. Аналогичные про-граммы разрабатывает Великобритания и другие страны [3]. Ориентировочно на биологические и социальные потребности человечества работает как минимум 35-40% общественного производства! Рыночная экономика, таким образом, исчерпала свои возможности и завела социум в тупик. Но если социум – искусственная система, то, в соответствии с ЗРИС, его развитие должно происходить в направлении повышения уровня его идеальности. Возникают вопросы: какое состоя-ние
социума можно считать более идеальным, за счет чего должна происходить эта идеализация и каким образом? Каждое изменение системы происходит в результате устранения противоречий, возникших между возрастающими потребностями челове-ка и невозможностью существующей системы удовлетворить эти потре-бности. Примем за «идеальное общество» объединение личностей, каждая из которых в ходе совместной деятельности ради достижения общей цели полностью раскрывает свои способности и реализует свои возможности [6]. Тогда оценка социальной значимости каждого члена сообщества будет определяться его деятельностью на всеобщее благо, что означает переход системы ценностей «с вещей» на качества лично-сти, лежащие на третьем уровне потребностей человека – творческом. Смена потребностей и, соответственно, системы ценностей позво-лит переориентировать значительную часть экономики с производства «престижных вещей» на социальные потребности всего общества и высвободит огромные природные, материальные и человеческие ресур-сы за счет устранения социальных институтов, выполняющих вспомога-тельные функции. Обеспечить смену ценностей может только принци-пиально новая система образования, ориентированная на формиро-вание качеств творческой личности, и начинать ее внедрять нужно с подготовки Творческого Учителя. Для этой цели в Лаборатории «ТРИЗ-педагогика Украины» разработана и более 15 лет внедряется в систему образования инновационная технология «Опережающая педагогика». Выпущен и базовый учебник – «Технология творческого мышления» [4]. Литература 1. Альтшуллер Г.С. Творчество как точная наука. М., Сов. радио, 1979. – 172с. 2. Аналитики: Война в Афганистане только начинается http://afghan-yar.msk.ru/news.php?id=83 3. ЗОНА БЛАГОДЕНСТВИЯ? «Зеркало недели», 24 ноября 2007 г. 4. Меерович М.И., Шрагина Л.И. Технология творческого мышления. Б-ка практ. психологии. Практ. пособие. Минск, ХАРВЕСТ – Москва, АСТ. 2000. – 430с. 5. Меерович М.И., Шрагина Л.И. Современная концепция образования на осно-ве методологии ТРИЗ как синтез философии, психологии и педагогики //Развитие творческих способностей с использованием ТРИЗ. Челябинск, 2002, с. 31-34. 6. Меерович М.И., Шрагина Л.И. Общность взглядов А.С.Макаренко и Л.С.Вы-готского на значение коллектива в формировании личности //Демократическая школа, Москва, 2002. С.56-59. 7. Меерович М.И., Шрагина Л.И. Законы развития искусственных систем //Успехи современного естествознания, №5, 2004, Прил.№1. С.241-243. 8. Тертычный А. Фукуяма ошибся: «конец истории» отодвигают украинские исследователи//Зеркало недели, №13 (438), 5 апреля 2003г. С. 20.
УДК 331.5.024. 5-053.6(477)
ПРОБЛЕМА СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ ТА ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ МОЛОДИХ СПЕЦІАЛІСТІВ В УКРАЇНІ PROBLEMS OF SOCIAL PROTECTION AND EMPLOYMENT OF YOUNG EXPERTS IN UKRAINE Нестеров Деніс Ігорович, Донецький юридичний інститут ЛГУВД, курсант Керівник: к.е.н., доц. Подмаркова І.П.
Стаття розкриває проблеми працевлаштування молодих спеціалистів та обгрунтовує необхідність підвищення їх освітнього рівня та соціального захисту. Clause opens problems of employment of young experts and proves necessity of increase of their educational level and social protection. Становлення ринку праці об’єктивно змінює традиційні й формує нові взаємозв’язки між освітою та іншими соціальними інституціями, що вимагає розробки нової політики в галузі освіти. Це, у першу чергу, пов’язано з тим, що сьогодні суспільство не може гарантувати повної зайнятості всього працездатного населення, в тому числі й такої його соціальної групи, як молоді спеціалісти. На можливість їх працевлаштування впливають, з одного боку, дисбаланс між попитом на робочу силу на ринку праці та пропозицією вищої школи, яка ще не зорієнтована на цей ринок і практично не враховує його потреб при формуванні контингенту студентів, а з іншого – суттєві недоліки у самій підготовці студентів до професійної діяльності. Актуальність дослідження ринку праці молодих спеціалістів в умовах становлення ринкової економіки визначається як практичними задачами реформування, так і вимогами теорії, що потребує уточнення методологічного інструментарію, узгодження позицій і вироблення нового, більш глибокого розуміння його сутності. Питання щодо вивчення проблеми працевлаштування молодих спеціалістів розглядали і вивчали такі вчені, як Д.П.Богиня, С.І.Бандур, І.К.Бондар, О.А.Бугуцький, Ю.М.Краснов, Е.М.Лібанова та інші. Проблема працевлаштування молодих спеціалістів та роль у цьому процесі вищої школи за умов переходу до ринкових відносин є недостатньо вивченими та потребують більш детального розгляду. Вивчення означеної проблеми зосереджувалось переважно на дослідженні недостатнього рівня підготовки молодих спеціалістів, і, як висновок, їх непотреба на ринках країни. Проблемна ситуація висвітлювалась у цьому випадку як невідповідність конкретних знань, навичок та вмінь запитам і потребам виробництва. Метою роботи є теоретичне обгрунтування основних засад формування і розвитку ринку праці молодих спеціалістів та розробка сучасних форм, методів і механізмів його регулювання. Це дозволить оптимізувати державні витрати на підготовку об’єктивно зумовленої кількості спеціалістів різних напрямків, створюючи тим самим передумови підвищення соціальних гарантій зайнятості молоді після закінчення вищих навчальних закладів. Ринок праці молодих спеціалістів розвивається як за законами розвитку всієї економічної системи країни, так і за своїми власними тенденціями.
Загальною тенденцією розвитку молодіжного ринку праці за критерієм розподілу зайнятих за формами власності є підвищений попит на молодіжну робочу силу на підприємствах приватної форми власності, тоді як в державному секторі економіки вивільнення молодих працівників більше, ніж вдвічі перевищує попит на них. В зв’язку з цим необхідно прискорити процес легалізації тіньового сектору економіки, як найбільшого споживача висококваліфікованої робочої сили [1, c. 126]. На мою думку, основною проблемою всього молодого населення України є низький рівень підготовки і, як висновок, великий попит на висококваліфікованих спеціалістів, адже на данному етапі наша країна намагається перейти на новий рівень економічного розвитку. Низький рівень підготовки молодих спеціалістів можна довести за даними статистики. За даними соціологічного опитування проведеного Державним інститутом розвитку сім´ї та молоді в червні 2007 рр., лише третина респондентів у віці 14-35 рр. задоволені рівнем своєї освіти. Кожен десятий – не задоволений, а кожен четвертий відповів «скоріше ні, ніж так». Дві третини молодих громадян у віці 14-35 рр. хотіли би мати більш високий рівень освіти. Серед основних мотивів – можливість влаштуватися на більш престижну роботу (34 %), можливість більш високого заробітку (34%), а також можливість зробити гарну кар´єру та особиста потреба у постійному підвищенні рівня освіти (по 24%). Майже половина (47 %) працюючої молоді працює не за фахом. Серед основних причин – відсутність вакансій, незадовільні зарплати та умови праці. Протягом 2006 р. серед осіб, що були клієнтами служби зайнятості чисельність випускників середніх загальноосвітніх шкіл становила 20 тисяч, професійно-технічних закладів освіти 22 тисячі, вузів – майже 47 тисяч. Працевлаштовано – 31 тис. випускників усього. Серед них – 7 267 випускників загальноосвітніх шкіл, 8 589 випускників професійно-технічних закладів освіти, 14 858 випускників вузів [2]. Таким чином, можна зробити наступні висновки: в Україні вже багато років існує нераціональна система навчання, через це - низький рівень підготовки молодих спеціалістів; проблема працевлаштування молоді існує через нестабільність економічної ситуації, що призводить до безробіття всього населення, також серед молодих спеціалістів. ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Морозова О.А. Проблеми молодіжного сектора ринку праці України // Формування ринкових відносин в Україні: Збірник наукових праць - Вип. 7: К., НДЕІ Мінекономіки України, 1999 р. - с. 125-130. 2. Дані соціологічного опитування // http://www.kmu.gov.ua/ sport/control/uk/publish/article?art_id=80220&cat_id=45327 ДИТЯЧА БЕЗПРИТУЛЬНІСТЬ В УКРАЇНІ 20-30-Х РР.: ПРИЧИНИ СОЦІАЛЬНОЇ АНОМАЛІЇ ТА ФОРМИ ЇЇ ПОДОЛАННЯ Олянич Лариса Володимирівна Харківський національний університет пошукачка кафедри історії України
Висвітлено основні причини масової безпритульності дітей в УСРР 20-30-х рр., роль державних органів влади та громадської організації
“Друзі дітей” у подоланні цієї соціальної аномалії суспільного розвитку, показано діяльність спеціальних закладів для соціального виховання малолітніх правопорушників. Основними причинами масової дитячої безпритульності були: Перша світова та громадянська війни, голод 1921-1923 рр., неврожай 1924 р. та 1928 р., безробіття, колективізація сільського господарства та політика розкуркулювання, голодомор 1932-1933 рр., репресії. На загальний рівень безпритульності дітей вплинули сімейні розлучення, які збільшували кількість бездоглядних підлітків. Сучасні дослідження істориків встановили загальну кількість безпритульних дітей на початку 20-х рр. - 1,5 млн. безпритульних дітлахів в УСРР1. В містах і селах нараховувалася велика кількість сиріт та напівсиріт, які становили соціальний контингент потенційної безпритульності, особливо так званої “вуличної безпритульності”, яка залишалася в українському суспільстві протягом 20-30-х рр. У 20-х рр. сутєво змінилися соціальні джерела формування контингенту безпритульних дітей. Якщо у 1923 р. діти із робітничих сімей мали 61%, а з селянських 23%, то у 1927 р. селянські діти серед безпритульних сягнули 60%, робітників 35%2.Ситуацію спричинили неврожайні роки та аграрне перенаселення, а загалом половину соціального контингенту дитячої безпритульності становили так звані “свіжі”, тобто поповнення їхніх лав відбувалося протягом другої половини 20-х рр. Чергова хвиля безпритульності припадає на колективізацію та голод 19321933 рр., яка за кількістю та формами прояву перевищувала показники початку 20-х рр. у десятки разів, маючи виразні ознаки соціально-гуманітарної катастрофи 3. Боротьбою з масовою безпритульністю дітей займалися державні органи та громадські організації. Зокрема, в Україні протягом 1924-1936 рр. діяло товариство “Друзі дітей”, яке виконувало важливу соціальну та суспільноінтегруючу функцію, займаючись конкретною роботою, вдаючись до оперативно-профілактичних заходів. Якщо профспілки та комсомол займалися політико-ідеологічною пропагандою, то осередки товариства поширювали ідею створення громадських об’єднань на підприємствах та в установах. До 1930 р. агітаційно-просвітницька діяльність осередків вирізнялася інтенсивною пропагандою мети, завдань та функцій товариства. Нею переймалися агіткомісії при товариствах. Зміни до статуту, внесені на другому з’їзді товариства у травні 1930 р., означали поглиблення ідеологізації його соціальних функцій, нав’язування принципів комуністичного виховання дітей, безпосереднє втручання партійних органів. До організаційних форм оперативно-профілактичної роботи належали: масовий підбір безпритульних дітей на вулицях міст, здійснення шефської роботи та впровадження соціального інституту патронування, повернення дітей на батьківщину та до родин, створення дитячих ясел, майданчиків, відкриття майстерень, розподіл безпритульних по дитустановах. Цими питаннями переймалися оперативно-шефські комісії товариств. Кошти на проведення перелічених заходів перераховувала держава, а також товариство за рахунок надходжень від комерційно-господарської діяльності. Товариство охопило у 1929 р. різними формами соціально-профілактичних заходів 48 тис. безпритульних дітей, у 1932 р. 82 тис., у 1933 р. 120 тис. дітей 4, але виявилося неспроможним приборкати масову дитячу безпритульність, викликану голодомором, яка існувала протягом 1934-1936 рр. Громадська форма
подолання дитячої безпритульності була ефективною, але без належної підтримки держави вона не могла розкрити власних організаційнофункціональних переваг. Ліквідація восени 1932 р. Центральної комісій допомоги дітям при ВЦВКу та перекладання усіх повноважень на Всеукраїнське товариство “Друзі дітей” виявилося передчасним і помилковим рішенням. Державні та громадські організації створювали умови для соціальнореабілітаційної діяльності дитячих установ, дбаючи про конкретні форми соціального перевиховання малолітніх правопорушників та безпритульних дітей в установах інтернатного типу – дитбудинках, дитмістечках, колоніях. До 1925 р. основною формою установ для безпритульних дітей був дитбудинок, а загалом тоді діяло 648 дитустанов, з них 547 дитбудинків, 46 дитмістечок та 57 колоній, але протягом першої половини 20-х рр. кількість вихованців у них зменшилася у 2 рази5, тому що місцевий бюджет виявився обмеженим для їх повноцінного утримання. Колонії та особливо дитмістечка діяли на принципах госпрозрахунку, тому здійснювали комплексну соціально-реабілітаційну функцію: надавали притулок дітям, освіту в межах семирічки, професійні навички та працевлаштовували випускників профшкіл. В Україні діяли зразкові дитустанови: дитяча колонія ім. Горького та колонія ім. В.Г.Короленка під Полтавою, якими керували А.С.Макаренко, Ф.Д.Іванов, комуна ім. Ф.Дзержинського біля Харкова, педагогічну частину якої очолював А.С.Макаренко – автор “Педагогічної поеми”. На базі комун та дитмістечок функціонували семирічки та профшколи, майстерні, які давали дітям освіту та фах. Товариство “Друзі дітей” займалося вилученням безпритульних, їх розподілом по дитустановах, шефською допомогою інтернатним установам. Дитбудинки, які перебували на державному бюджеті, мали жалюгідне матеріальне становище, а в 1931 р. їх позбавили централізованого постачання, що призвело до масового голодування дітей. Ефективність соціально-реабілітаційної роботи дитустанов була б набагато ефективнішою, якби держава взяла на себе основний тягар їх матеріально-фінансового забезпечення, дозволила б комерційно-господарську діяльність. Всеукраїнське товариство “Друзі дітей” мало юридичний статус громадського об’єднання, виконувало конструктивну соціально-профілактичну функцію, дбаючи про дітей, запобігаючи виникненню масової безпритульності. Література та джерела 1
Виноградова-Бондаренко В.Є. Виховання безпритульних дітей в Україні 20-х рр. ХХ ст.: Автореф. дис... канд. пед. наук. – К.,2001. – 21 с. 2 ЦДАВО України. – Ф.264. – Опис 1. – Справа 36. – Аркуш 76. 3 Голод 1932-1933 рр. в Україні: причини та наслідки. – К.: Наукова думка,2003. – 886 с.; Кульчицький С.В. Шаталіна Є.П. Становище дітей на Україні у 19311933 рр. (Документи, розповіді). – К.:Вища школа,1989. – 26 с. 4 ЦДАВО України. – Ф.264. - Опис 1. – Справа 154. – Аркуш 45. 5 Дюшен В. Детский дом // Друг детей. – 1926. - № 6 -7. – С.15-17.
УДК 331.5.024.5:331.56
ПРОБЛЕМЫ ЗАНЯТОСТИ И БЕЗРАБОТИЦЫ В СОЦИАЛЬНОЙ ПОЛИТИКЕ ГОСУДАРСТВА PROBLEMS OF EMPLOYMENT AND UNEMPLOYMENT IN SOCIAL POLICY OF THE STATE Печерский Николай Александрович Донецкий юридический институт Луганского государственного университета внутренних дел им Э.А. Дидоренко, курсант Руководитель: к.э.н., доц. Подмаркова И.П.
Стаття спрямована на вирішення проблем зайнятості та безробіття на сучасному етапі ринкової трансформації економіки України та містить загальні пропозиції щодо підвищення рівня соціального захисту безробітних та вдосконалення державного регулювання ринку праці. Clause is directed on the decision of problems of employment and unemployment at the present stage of market transformation of economy of Ukraine and contains the general offers on increase of a level of social protection of unemployeds and perfection of state regulation of a labour market. Наиболее масштабной задачей социально ориентированной экономики государства в формирующемся рыночном хозяйстве Украины является деятельность по социальной защите всех слоев общества и по выработке стратегии эффективной социальной политики. Формой ее реализации выступает фактический образ действий государства, воплощенный в социальную политику, которая охватывает все сферы экономических отношений в стране. Одним из важнейших направлений его деятельности является регулирование занятости и стимулирование высококвалифицированного и производительного труда и, как следствие, увеличения национального дохода. Путь к рыночной экономике ударил по сфере относительного социального благополучия в прежней системе хозяйствования - по полной занятости. Проблема эта исключительно сложна уже тем, что затрагивает устои прежней экономической системы, исключавшей безработицу, во всяком случае, не скрытую привлечением избыточных работников. Важно отметить, что безработица, с которой Украина сталкивается сейчас, связана не с техническим прогрессом или кризисом перепроизводства, как это происходит циклически в рыночной экономике, а с факторами, обусловленными глубокими деформациями в предшествующем развитии народного хозяйства. Устранение таких деформаций требует форсированного роста производства товаров народного потребления, появления в этой области новых предприятий, фирм. Такое положение образует базу для структурной безработицы, характерной для нашей преобразующейся экономики. И речь здесь, очевидно, идет о процессе не только трудном и болезненном, но и весьма затяжном, поскольку устранение глубоких структурных перекосов в короткие сроки
нереально. Впрочем, и это устранение не снимет проблему безработицы полностью. Последняя лишь обретет формы, характерные для зрелой рыночной среды, в которой высвобождение работников происходит, прежде всего, под воздействием реализуемых предложений научно-технического прогресса и интенсификации производства. Необходим комплекс мероприятий, упорядочивающих процесс, не дающих безработице стать массовой, позволяющих эффективно вести переквалификацию работников, поддерживать их в период поиска работы, активно создавать новые рабочие места и т.д. Сейчас в первую очередь предполагается обеспечить компенсацию потерь в оплате труда. Речь идет, прежде всего, о пособиях по безработице, выплате подъемных на новом месте жительства, выходных пособий и т.п. Вопрос упирается в источники финансирования, в создание особых служб занятости, системы переподготовки кадров, информационных центров, сосредоточивающих данные об излишках рабочей силы и потребности в ней. В настоящее время предприятия выплачивают часть своих доходов для формирования фонда занятости. Эти отчисления, предполагается, будут расходоваться преимущественно на пособия по безработице работникам бюджетных учреждений, на переобучение кадров и содержание служб занятости [1]. Наиболее перспективной и эффективной представляется система экономических льгот предприятиям, которые сами создают у себя дополнительные рабочие места и трудоустраивают высвобождающих работников, переобучают их. В награду такие предприятия могут освобождаться от части налогов, получать льготные инвестиции под прирост рабочих мест и другие преимущества. Если же предприятие (любой формы собственности) выталкивает излишнюю рабочую силу, то сумма ее шести двенадцатимесячного содержания должна вноситься в муниципальные органы, которые перераспределяют и переподготавливают высвобожденных людей. Работодателя полезно ставить перед альтернативой: создавать новые рабочие места на собственном предприятии или оплачивать содержание своих бывших рабочих. Именно такой механизм, кстати, существует в Швеции, где, как и в Японии, безработица заметно меньше, чем в других государствах с развитой рыночной экономикой [2, c. 122]. ПЕРЕЧЕНЬ ИСПОЛЬЗОВАННЫХ ИСТОЧНИКОВ 1. Бажал А. Молодым везде у нас работа! // Зеркало недели. – 2006. - № 49 (628) 23 - 29 декабря. 2. Сторожук Д.А. Безработный как субъект социальной защиты на рынке труда // Вестник Омского университета. - Омск: Изд-во ОмГУ, 2005, № 2 (3). - С. 117-124.
УДК 331.526 -053.4(477)
Савор Олексій Володимирович Донецький юридичний інститут ЛГУВД, курсант Керівник: к.е.н., доц. Подмаркова І.П.
ПІДВИЩЕННЯ РІВНЯ ЗАЙНЯТОСТІ МОЛОДІ В УКРАЇНІ
INCREASE OF AN OCCUPATION LEVEL OF YOUTH IN UKRAINE Стаття розкриває проблеми молоді на ринку праці України, обґрунтовує та визначає основні напрямки молодіжної соціальної політики та підвищення рівня зайнятості молоді. Clause opens problems of youth on a labour market of Ukraine, proves and defines the basic directions of youth social policy and increase of an occupation level of youth. Незважаючи на значну кількість наукових праць, присвячених означеним питанням, проблеми зайнятості молоді досліджені не повною мірою. Недостатню теоретичну розробку має категорія “молодь як суб’єкт економічної зайнятості”. Незавершеність розробки проблем ринку праці, взагалі, і ринку праці молоді, зокрема, не дозволяє ефективно впливати на рівень зайнятості молоді. Тому актуальним є дослідження особливостей формування ринку праці молоді та розробка його моделі з наступним аналізом процесів та виявленням внутрішніх суперечностей. Відсутність моделі зайнятості молоді країни не дає можливості глибоко пізнавати складні процеси, які відбуваються в цій сфері, та активно впливати на них, забезпечуючи оптимальну структуру молодіжної зайнятості. Розв’язання проблем зайнятості молоді в країні практично не можливе і без аналізу тенденцій у цій сфері, формування робочої сили молоді в системі освіти, тенденцій в оцінці конкурентоспроможності молоді на ринку праці. Оскільки рівень зайнятості молоді низький, важливо здійснити комплексне дослідження програм зайнятості та засобів молодіжної політики зайнятості з наступним їх удосконаленням. Відсутні наукові розробки принципів, що забезпечують підвищення рівня зайнятості молоді в країні у відповідності до стратегічних перспектив розвитку економіки країни. Ці та ряд інших проблем, стосовно молодіжної зайнятості, визначають актуальність даної роботи, її практичну і наукову значимість. Метою даної роботи є розробка теоретико-методичних підходів та практичних рекомендацій щодо підвищення рівня та ефективної зайнятості молоді в економіці країни, шляхом організаційно-економічного забезпечення відповідних заходів. Питання формування ринку праці молоді, особливо фахівців з вищою освітою, висвітлювали такі українські вчені, як: О.А. Грішнова, М.І. Долішній, С.М. Злупко, О.А. Кратт, О.С. Лаврук, О.О. Яременко та ін. Молодь – це окрема соціально-демографічна група населення, яка відрізняється сукупністю вікових характеристик, особливостями соціально-економічного становища та функціями, які вона виконує в суспільстві. Вікові межі молоді, які найбільше відповідають сучасним соціально-економічним умовам України - від 15 до 29 років [1, c. 46]. Молодь здійснює не тільки економічну, але і соціальну діяльність, яка
пов’язана з навчанням і здобуттям професії, військовою строковою службою, вихованням дітей. Молодь як суб’єкт економічної зайнятості становить собою частину економічно активного населення, яка здійснює свій професійний вибір, вихід на ринок праці та характеризується високим ступенем адаптації, активності, ініціативності, опори на власні сили і складає найбільш мобільну, інноваційну частку робочої сили з новітніми знаннями, що здатна забезпечити складний процес прогресивного розвитку суспільства. Робоча сила молоді подана двома категоріями – тими, що працевлаштовуються вперше, і тими, що втратили пільги першого працевлаштування. Розподіл зайнятої молоді за сферами економічної діяльності свідчить, що найбільша її частина працює у сфері послуг – 59%, в промисловості і будівництві зайнято 24%, у сільському, лісовому, риболовному господарствах зайнято 17%. В таких галузях як сільське господарство, охорона здоров’я і соціальна допомога, освіта частка молоді скоротилася, що свідчить про непривабливість цих сфер зайнятості для молоді та неефективну кадрову політику діючих там підприємств і організацій. Тому, якщо останні суттєво не змінять принципи своєї політики, через деякий час вони остаточно залишаться без молодих кадрів. А почати, я вважаю, слід з банального підвищення заробітної плати та видання незначних пільг співробітникам даних сфер зайнятості. Також важливою є і можливість подальшого кар’єрного росту. Отже, значна частка молоді має несприятливі умови для зайнятості, до перспектив щодо підвищення її трудового потенціалу, вона часто стикається з порушенням економічних і соціальних прав, дискримінацією та експлуатацією. Отже можна зробити висновок, що розроблені в Україні засади удосконалення молодіжної політики зайнятості, недостатньо ефективні. На мою думку слід більш зосередитись на концептуальних засадах спрямованих на модернізацію галузевої структури країни, удосконалення системи формування робочої сили молоді та системи працевлаштування, а також підвищення соціального захисту молоді. Їх реалізація забезпечує вихід на високий рівень зайнятості, значне покращення ефективної зайнятості з наступним зростанням цих показників. ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Абашина О.В. Ресурси молоді для праці в ринкових умовах // Матеріали Республ. наук.-прак. конф. “Розширення ринку праці в центральному економічному регіоні України”. – Кіровоград: Вид-во КНТУ. – 2002. – С. 46-47. 2. Абашина О.В. Підвищення рівня зайнятості молоді – одна з сучасних проблем економіки підприємства // Матеріали Міжнар. наук.-прак. конф. “Актуальні проблеми сучасних наук: теорія і практика”. Економічні науки. – Дніпропетровськ: Наука і освіта. – 2005. – Т. ІІ. – С. 3-5.
УДК 351.84 (477)
Тиха Інна Вікторівна ДВНЗ «Переяслав – Хмельницький ДПУ імені Григорія Сковороди» Магістр
СОЦІАЛЬНЕ СТРАХУВАННЯ ЯК СКЛАДОВА СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ: напрямки його удосконалення в Україні. Досліджено основні проблеми й недоліки соціального страхування в Україні, запропоновано шляхи їх вирішення. In the article basic problems and lacks of social security are explored in Ukraine, the ways of their decision are offered. Вступ. Соціальне страхування та соціальна допомога надають можливість запобігти напрузі у суспільстві через майнову, культурну чи суспільну нерівність. Події і процеси, що відбулися в Україні за останнє десятиріччя, характеризуються багатьма змінами в економічному, соціальному та суспільному житті, їм притаманна стрімка динаміка, яка не оминула й питань національної безпеки України, складовою частиною якої дедалі більше виступає соціальна безпека. Виклад основного матеріалу. Страхування — обов'язковий елемент кожної економічної системи. Соціальне страхування у своєму розвитку пройшло ряд етапів, перш ніж сформуватися у сучасну систему. Перші елементи соціального страхування спостерігалися ще на зорі існування суспільства [5]. На перших етапах ринкових трансформацій в Україні відбулося руйнування наявної системи соціальних гарантій і дещо стихійний розвиток соціального страхування в умовах ринку. Із становленням ринкових моделей економіки в Україні виникло серйозне питання про роль і місце соціального страхування в її економічній системі. Право на соціальне забезпечення закріплене у статті 1 Конституції України від 28 червня 1996 року [5]. На сучасному етапі ринкових перетворень в Україні у сфері соціального страхування нагромадилася низка нерозв'язаних проблем. Потребують удосконалення структура і порядок формування бюджетних видатків і бюджетів соціальних страхових фондів на соціальні потреби [5]. Вирішення проблеми зниження рівня безробіття і підвищення зайнятості населення взагалі полягає у створенні нових робочих місць на підприємствах, установах, організаціях. Державним органом влади необхідно якомога скоріше створити відповідну правову базу з метою захисту прав наших громадян - заробітчан за кордоном [9]. Зниження до природного рівня безробіття в великих індустріальних містах і районах України вже спричинило дефіцит кваліфікованих працівників по
багатьох професіях та спеціалістах. Проблема погашення заборгованості залишається актуальною і нині. Сьогодні багато говорять про ігнорування Універсалу національної єдності [2]. Проте Мінпраці на виконання пункту 19 цього документа розробило урядовий законопроект, яким передбачається запровадження в Україні єдиного соціального внеску. Міністерством праці розроблено проект Закону «Про загальнообов'язкове державне соціальне медичне страхування». Спостерігається динаміка збільшення учасників добровільного пенсійного забезпечення в Україні [1]. А також Міністерством опрацьовано проект Закону "Про запровадження накопичувальної системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування" та здійснюються заходи щодо запровадження додаткового пенсійного забезпечення працівників бюджетних установ. Передбачається, що накопичувальна система пенсійного забезпечення створить потужне джерело довготривалих інвестицій в економіку країни, що, зокрема, сприятиме розвитку фондового ринку [8]. Близько половини витрат бюджету Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності складають виплати за лікарняними. На жаль, у цій сфері зафіксовано чимало фактів зловживань [7]. У програмі соціально-економічного розвитку України задекларовано наміри запровадити другий рівень загальнообов'язкової накопичувальної системи державного пенсійного страхування і встановити орієнтовні терміни її впровадження з 1 січня 2009 р., а обов'язкової професійної пенсійної системи -1 січня 2008 р [3]. В Україні недержавні пенсійні фонди вже створено. Проте вони ще не отримали належного розвитку. На наш погляд, передумовами успішного реформування пенсійного забезпечення в Україні мають бути: збалансованість солідарної пенсійної системи як основи пенсійного забезпечення українських громадян; розробка і створення необхідного стабільного політичного, економічного та регулятивного середовища в країні, організаційне об'єднання наявного інтелектуального потенціалу вчених, провідних фахівців, спеціалістів соціальної системи, народних депутатів для роботи над проектами нормативно-правових актів з питань пенсійної реформи, здійснення пенсійної реформи; здатність урядових структур підтримувати макроекономічні показники (економічне зростання, інфляцію), забезпечувати стабільність валюти, низький рівень безробіття тощо; готовність фінансового ринку до сприйняття великих обсягів фінансових ресурсів з накопичувальної пенсійної системи та до розміщення їх у прийнятні для інвестування фінансові інструменти; адміністративна спроможність центральних та місцевих органів виконавчої влади стягувати податки, в тому числі на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування і забезпечення на цій основі фінансової стабільності солідарної пенсійної системи; ліквідація високих ризиків, пов'язаних з можливим скороченням
надходжень до солідарної системи державного пенсійного страхування у зв'язку із сплатою частини страхових внесків до Накопичувального фонду; невідкладне налагодження інформаційно-роз'яснювальної роботи щодо мети пенсійної реформи, переваг накопичувальної пенсійної системи та недержавного пенсійного забезпечення [4]. Складність соціальної ситуації потребує проведення великих соціальних реформ, у ході яких слід розв'язати такі ключові завдання: створити економічні й правові умови для підвищення трудової активності, розвитку підприємництва і ділової ініціативи працездатних громадян. Висновки. За умови входження України у період тривалої депопуляції принципово важливою є концентрація зусиль передовсім на поліпшенні якісного складу населення, забезпеченні сталого людського розвитку, зокрема через значне збільшення інвестицій в освіту, охорону здоров'я, формування здорового способу життя, розвиток ринку праці тощо. Найпершим кроком реформування системи соціального страхування має стати створення єдиної системи збирання, обліку та контролю за сплатою внесків шляхом запровадження єдиного соціального внеску. Це дасть змогу скоротити адміністративні видатки і роботодавців, і страхових фондів, уникнути дублювання останніми функцій, забезпечити належну прозорість фінансових потоків. Запровадження єдиного соціального внеску сприятиме і покращенню підприємницького середовища в Україні та подальшій легалізації фонду оплати праці. Література 1. Закон .України «Про внесення змін до Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» щодо гарантій і прав окремих категорій пенсіонерів» від 12.12.2006 р. № 436 – V // Все про бухгалтерський облік № 5 (1282) від 18 січня 2007 року. Універсал національної єдності. 2. Розпорядження Кабінету Міністрів України від 13 липня 2004 р. № 479-р "Про затвердження плану заходів щодо створення накопичувальної системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування на 2004-2007 роки". 3. Розпорядження Кабінету Міністрів України від 15 грудня 2005 р. № 525-р "Про схвалення Стратегії розвитку емісійної системи". 4. Гнибіденко І. Пенсійна реформа в Україні: стан, проблеми, перспективи. // Економіка України 2007. -№4. 5. Губар О.Є. Соціальне страхування у забезпеченні суспільного добробуту // Фінанси України № 8, 2002 рік. 6. Лідія Качан. Основою добробуту стане гідна зарплата // Соціальний захист № 10 жовтень 2005 рік. 7. Олена Костенко. Соцстрах виходить з «тіні». // Соціальний захист № 9 вересень 2005 р. 8. Підсумки та стратегічні завдання //Соціальний захист № 2 лютий 2007р.
9. Ульяницька О.В. Проблеми безробіття і трудова міграція українців // Актуальні проблеми економіки № 8 (50), 2005. УДК 316.723
Торохтій Юрій Зіновійович, Дніпродзержинський державний технічний університет, доцент кафедри соціології, к.ю.н. Субкультура злочинного світу як один із факторів негативного впливу на засуджених
The subculture of the criminal world as one of the factors of negative influence on the convicts Теза присвячена дослідженню контркультури як фактору негативного впливу на поведінку засуджених, які перебувають у місцях виконання покарань, та пошуку наукової системи заходів протидії по зменшенню і нейтралізації впливу кримінальних традицій і звичаїв та інших елементів субкультури на них і суспільство взагалі. The thesis is dedicated to the study of counterculture being a factor of negative influence on the imprisoned convicts’ behavior. The scientific approaches of resistance to reduce and neutralize the impact of criminal traditions, customs and other elements of subculture upon convicts and society are also under research. Вперше в науковий обіг термін «субкультура» ввів американський соціолог А. Коен [4]. Під субкультурою А. Коен розуміє систему цінностей кримінальних об'єднань (кримінальних мікрогруп). Представники цієї субкультури ідентифікують себе з насильницьким способом поведінки і насильство для цих осіб не є забороненим і не викликає почуття вини [8, с.290]. Колективи засуджених з одного боку є об'єктом і результатом цілеспрямованого впливу адміністрації установ виконання покарань, з іншого — це відносно самостійне явище, підпорядковане особливим соціально-психологічним закономірностям. Спільноти засуджених становлять собою повернення до первісної общини з її строго окресленими групами. Цим групам заздалегідь відведено відповідне місце у структурі суспільства, а всередині групи — місце для кожного її члена [1, с.5]. Стратифікацію за спрямованістю настанов і форм поведінки засуджених у місцях позбавлення волі можна провести за критерієм їх ставлення до діючих норм поведінки і прилаштованості до оточуючого середовища. Розподіл засуджених за цими ознаками буде такий: а) засуджені, що підтримують неофіційні норми поведінки, тобто в повному обсязі сприймають кримінальну субкультуру; б) засуджені, що нейтрально ставляться і до офіційної, і до неофіційної нормативно-
ціннісних систем і не підтримують норм поведінки жодної із них; в) засуджені, що постійно порушують неофіційні норми, але водночас і не підтримують офіційної системи норм; г) засуджені, що відкрито співпрацюють з адміністрацією установи виконання покарання. При відбуванні покарання засуджені зі схожими типами поведінки утворюють неофіційні контактні малі групи і групи спілкування [6, с.2211]. До факторів, від яких залежить формування цих малих груп засуджених, можна віднести: вік, земляцтво, спільність інтересів, попередня трудова діяльність, груповий вплив і т. ін. Ці мікрогрупи, де діють певні неформальні норми, є первісним ланцюжком в ієрархії кримінальної субкультури. Засуджені постійно перебувають на «перехресті» двох нормативно-ціннісних систем — формальної (норми її встановлено і санкціоновано державою і закріплено в законодавстві), і неформальної, норми якої діють у мікрогрупах засуджених у формі традицій і звичаїв. Також елементами кримінальної субкультури засуджених є особлива мова (жаргон), пісні, татуювання, системи таємного зв'язку та ін. Неформальні малі групи засуджених, закріплюючи і передаючи особам, що прибули для відбування покарання, певні стереотипи прагненої, ймовірної і належної поведінки, цілеспрямовано контролюють формування особистості і настанову її на антисуспільну діяльність і поведінку, є детермінантами процесу кримінального зараження, а відтак кримінальної соціалізації особи [5, с.129]. Урахування цього необхідне при проведенні індивідуально-профілактичного впливу на осіб, що прибувають в установи виконання покарань. Фундаментальні дослідження кримінальних традицій і звичаїв, проведені свого часу А. Гуровим і сучасні — С. Лебєдєвим [3, с.186;5, с.34], дозволяють дійти висновку, що спільними для сьогоднішнього кримінального середовища традиціями і звичаями є: ухилення від суспільно корисної праці; підвищення злочинної кваліфікації; забезпечення маскування злочинного способу життя і поведінки; додержання субординації відповідно становищу, яке займається в злочинній ієрархії; безперечне підкорення лідеру; виконання колегіальних рішень; недопущення проникнення в своє середовище осіб, підозрюваних у співпраці з правоохоронними органами; моральна і фізична підтримка інших злочинців; ухиляння від роботи на виробничих І ділянках, перекладання на інших засуджених планових завдань тощо; участь в азартних іграх; активна участь в субкультурних ритуалах («прописка», «закантачування», «опускання» тощо); знання і використання в мові жаргону, інших засобів потайного спілкування; нанесення на тіло символічних татуювань; підрив авторитету адміністрації виправно-трудових установ, недопущення
контактів з її представниками, вчинення перепон нормальній діяльності установ виконання покарань. З самого моменту прибуття в установу виконання покарання їх життя, соціальні ролі-функції і відносини всередині малих груп засуджених регламентовано не тільки (а в деяких випадках — не стільки) формальними нормами, а кримінальними субкультурними нормами і правилами. Порушення цих норм тягне застосування до винного певних санкцій — від зниження його соціального статусу в кримінальній ієрархії до нанесення тілесних ушкоджень і навіть убивства. Тобто, кримінальна субкультура справляє істотний вплив на соціально-психологічні стани і поведінку засуджених у місцях позбавлення волі. У кримінологічній літературі як один із методів попередження злочинів виділяється метод руйнування кримінальної субкультури [2, с.229]. Руйнування передбачає повне знищення, припинення існування цього явища суспільного буття, а це, на наш погляд, є чистим декларуванням: щоб знищити кримінальну субкультуру взагалі, треба позбавитись у першу чергу її носіїв — злочинців, позбутися злочинності як явища, яке складалось протягом століть, одномоментними заходами неможливо. Потрібна виважена система мір впливу, яка була б спрямована на нейтралізацію зовнішніх проявів у кримінальній субкультурі і планомірну цілеспрямовану боротьбу з нею. Не руйнування а протидія, що означає дію, що перешкоджає іншій дії [7, с.508]. Тобто, застосування цього методу передбачає виважене визначення системи взаємопов'язаних дій, спрямованих на нейтралізацію негативного впливу кримінальної субкультури і заподіяння перешкод її поширенню, на її дискредитацію в суспільстві. Система протидії кримінальній субкультурі має впроваджуватися двома шляхами. Перший з них пов'язаний з визначенням обсягу заходів і дій та їх змістовним наповненням, другий з визначенням суб'єктів протидії та компетенції з реалізації цих заходів і дій. Отже, можна виділити такі рівні протидії кримінальній субкультурі за обсягом впливу: 1) заходи загальнодержавного характеру повинні включати широке коло дій з дискредитації в масштабах суспільства кримінально-субкультурних традицій і звичаїв, викорінення з мови кримінальних жаргонізмів. Вони мають корегуватись із загальносоціальним попередженням злочинності і входити в систему кримінальної політики держави; 2) заходи, спрямовані на окремі соціальні групи населення; 3) заходи стосовно малих груп антисуспільної спрямованості. За суб'єктами впливу заходи протидії кримінальній субкультурі можна розділити на: 1) заходи, що здійснюються державою; 2) заходи, що здійснюються громадськими об'єднаннями і організаціями; заходи, що здійснюються правоохоронними органами. Література 1. Глоточкин А. Д., Пирожков В. Ф. Психология коллектива заключённых.: Лекция. - М., 1968., С.11. 2. Голіна В.В. Спеціально-кримінологічне попередження злочинів
3. 4. 5. 6. 7. 8.
(теорія і практика): Дис... д-ра юрид. наук., 12.00.08., -X., 1994. С.398. Гуров А.И. Профессиональная преступность: прошлое и современность. - М., 1990. - С.304. Соhen А. Delingent Boys, The Culture of Gand Glencoe. – N.Y., 1955. Лебедев С. Я. Антиобщественные традиции, обычаи и их влияние на преступность. - Омск, 1989. - С.72. Степанюк А.Ф. Сущность исполнения наказания. -X., 1999. -С.221. Ожегов С. И. Словарь русского языка / Под ред. Н. Ю. Шведовой. 19-е изд., испр. - М., 1987. - С. 750. Шнайдер Г. Й. Криминология: Пер. с нем. /Под. общ. ред. Л.О. Иванова - М., 1994. - С. 504.
УДК 330.341:314.7
Фролова Елена Александровна Томский государственный педагогический университет Доцент
ГОД СЕМЬИ В РОССИИ: ПРОБЛЕМЫ И ПЕРСПЕКТИВЫ YEAR OF FAMILY IN RUSSIA: PROBLEMS AND PROSPECTS В статье дана характеристика демографических особенностей в современной России в контексте мероприятий государственной социально - экономической политики The article deals with the characteristic of demographic features in modern Russia in particular to mechanisms of social and economic policy 2008 год в России объявлен Годом семьи, что отражает приоритеты государственной социально – экономической политики в области демографии и социально – трудовых отношений. Семья традиционно рассматривается как институт, осуществляющий воспроизводство и социализацию рабочей силы и, соответственно, «самочувствие» семей, их прогнозы относительно будущего, оказывают существенное влияние на базовые экономические параметры, как в краткосрочном, так и в длительном периоде. Анализ социально – экономического положения семей предполагает комплексную характеристику, которая включает оценку численности членов семьи, размера среднедушевого дохода в семье, возрастной структуры семьи, обеспеченности базовыми социальными благами, а также взаимоотношений между членами семьи. Современная российская ситуация демонстрирует крайне отрицательные последствия кризиса начала 90-х годов ХХ века в области семьи и демографии. Опросы общественного мнения и анализ статистических данных позволяют сделать выводы о сокращении
общей численности населения и числа детей в семье, сокращении доходов на душу населения и роста уровня бедности, ухудшении жилищных условий и роста степени риска хозяйственной (в том числе и трудовой деятельности) за счет сокращения относительного и абсолютного объема социальных гарантий. Происходящие позитивные изменения в области экономического развития, как ни странно, слабо сказываются на социальном положении семей. Опросы ВЦИОМi показывают, что более 52% населения относят себя к группе с доходом ниже среднего уровня (в том числе к бедному и нищему населению). Достойный уровень россиянин может обеспечить только если доход на душу населения составляет от 5 до 10 тысяч рублей в месяц. С учетом того, что в семье есть несовершеннолетние дети, средняя зарплата каждого родителя должна составлять не менее 15-20 тысяч рублей. Причем значительная часть населения – 46% опрошенныхi, полагают, что победить бедность скорее нереально, так как сокращается уровень жизни населения, сокращаются детские пособия и наблюдается усиление дифференциации населения по уровню доходов. В данном контексте, именно различия по уровню доходов большая часть семей считает самым важным фактором усиления социальной напряженности в современной России (более 79% населения)i. Говоря о социальных и половозрастных границах бедности следует отметить, что наибольшее число бедных семей наблюдается в группе полных семей с тремя и более детьмиi и за последние 3 года ситуация мало изменилась. Позитивное влияние на снижение уровня бедности в последние 4 года очевидно (доля населения с доходами ниже прожиточного минимума сократилась почти в 2 раза). Однако восстановление уровня доходов населения после 1997 года идет быстрее, чем сокращение уровня бедности за тот же период, что говорит об усилении социальной дифференциации доходов в России. Экономический рост в большинстве регионов усиливает концентрацию доходов, причем чем выше уровень доходов населения в регионе, тем выше и неравенство по доходу, особенно в нефте- и газодобывающих регионахi. Меры социальной поддержки семей с детьми также не улучшают ситуацию кардинально. Двукратный рост пособий по уходу за ребенком, расширение числа получателей этих пособий, т.н. «материнский капитал» при рождении или усыновлении второго ребенка подчас не улучшают положение семей с детьми вне зависимости от количества последних. По данным НОБУС (Национального обследования благосостояния и участия населения в социальных программах) в 2006-2007 гг. дети имели риск бедности, который был в 2 раза выше среднероссийского уровня, причем самой неблагополучной была группа в возрасте от 3 до 7 лет и дети до 1,5 летi. Особо удручает то факт, что именно по
достижении этого возраста заканчивается действие большинства значимых мер государственной социальной поддержки семей с детьми. Другой немаловажный аспект – это ценности семьи в обществе. Внебрачная рождаемость в России составляет около 30%, что находится в пределах среднемировых значений. Однако в целом обращает на себя внимание уменьшение роли семейных традиций в обществе и снижение ценностей семьи как таковой. В итоге, приоритетными направлениями реализации государственной политики в области семьи, материнства и детства, на наш взгляд, должны стать задачи сокращения бедности семей, в том числе многодетных за счет снижения уровня дифференциации доходов населения в целом и культивирования в массовом сознании ценностей воспроизводства и социализации человека в семье. УДК 658.29:65.016
Антошко Тарас Романович Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут», факультет менеджменту та маркетингу, кафедра менеджменту. аспірант
Напрями розвитку підприємств України в контексті соціально орієнтованого менеджменту The directions of development of enterprises in the context of the socially oriented management in Ukraine В даному дослідженні розглядаються альтернативи розвитку соціально орієнтованого менеджменту в контексті сучасних теорій розвитку організацій. Розвиток підприємств розглядається з позиції системного підходу. Виділяються дві домінуючі підсистеми, які впливають на вибір соціальної політики розвитку підприємства. Досліджені проблеми та завдання соціальної відповідальності та соціально мотиваційного управління. The alternatives of development of the socially oriented management in the context of modern theories of development of organizations are examined in. Development of enterprises is examined from position of systems approach. Two dominant subsystems which influence at choice social policy of development of enterprise are selected. Problems and tasks of social responsibility and socially motivational management are explored. Досвід розвинутих економічної складової
країн свідчить, що розвиток соціальнопідприємств сприяє заощадженню та
примноженню капіталу, інвестуванню його у напрямках, які забезпечують продуктивність та конкурентоспроможність підприємств на світових і національних ринках. Актуальність дослідження проблем соціально орієнтованого менеджменту зумовлена зміною пріоритетів суспільства за умов глобалізації, процесів інноваційного розвитку промислових підприємств, суворого бюджетного обмеження і фактичного невиконання конституційної норми по перетворенню України в соціальну державу. Нові виробничі умови вимагають підготовки нового працівника, безперервного вдосконалювання його знань, навичок. Високий рівень розвитку членів трудового колективу стимулює подальший розвиток техніки. Відбувається взаємний розвиток працівників і техніки, технології. Розвиток колективу стає умовою подальшого розвитку технології, виступає загальноекономічною умовою розвитку виробництва. Соціально-економічний розвиток підприємства є важливим елементом загального процесу суспільного розвитку і здійснюється шляхом трансформацій кількісних, якісних та структурних характеристик складових підприємства. Кількісні параметри визначають наявну множину складових підприємства як системи; якісні – комплекс цілісних однорідних властивостей, що однозначно ідентифікують і елементи підприємства зокрема й усе підприємство в цілому; структурні – просторовий розподіл, природу та характер взаємодії й взаємозв’язку елементів підприємства. Рушійною силою розвитку підприємства як системи з діалектичної точки зору вважаються зовнішні (між системою та її оточенням) або внутрішні (між елементами системи) протиріччя, які саме й породжують необхідність кількісних або структурних змін і, як наслідок, якісних перетворень [1] . У рамках нового соціально орієнтованого управлінського мислення будь-яка виробнича система розглядається перед усім як соціальнотехнічна. У будь-якій організації постійно взаємодіють дві підсистеми: 1) технічна, що є органічною єдністю фізичного і людського капіталу; 2) соціальна, яка включає: усі форми морального і матеріального стимулювання праці; стиль управління; участь робітників та службовців у процесі прийняття управлінських рішень. Дані підсистеми визначають основу кадрової політики, що у свою чергу цілком поєднується з концепцією розвитку підприємства, у рамках якої виділяють три її найважливіші частини [2]: 1) фінансово-економічна концепція, що враховує основні аспекти грошових ресурсів; 2) соціальна концепція, пов'язана з розвитком і задоволенням потреб людини; 3) виробнича концепція, пов'язана з інформацією про попит споживачів, стан ринку, тенденції його розвитку і т.д.
Домінантою соціально-економічного розвитку підприємства є цілі функціонування підприємства, та шляхи їх досягнення. Економічні цілі традиційно направлені на максимізацію прибутку і мінімізацію витрат. З точки зору інтересів усього суспільства за певних умов неухильне слідування економічним цілям окремого підприємства може відповідати соціальним цілям суспільства. Виконуючи економічну функцію, бізнес забезпечує роботу для членів суспільства, а також дивіденди для акціонерів і в цьому полягає його соціальна роль. Соціальні цілі направлені на задоволення очікувань, потреб, інтересів і вимог працівників стосовно підприємства; задоволення соціальних цілей виражається індивідуально через реалізацію інтелектуального потенціалу робітника в процесі праці, що дозволяє поліпшити матеріальне становище працюючи, умови праці на підприємстві. У світовій теорії і практиці менеджменту існують дві концепції соціальної ролі бізнесу та соціальної відповідальності фірм. Розбіжність ґрунтується на неоднакових підходах до розуміння цілей організації [3]. За однією з цих концепцій, організація повинна переслідувати тільки економічні цілі, її соціальна відповідальність зводиться до максимізації прибутку. Відповідно до іншої концепції бізнес не повинний обмежуватися економічними цілями; він зобов'язаний враховувати людські і соціальні аспекти впливу своєї діяльності на працівників, споживачів і місцеве співтовариство. З цього погляду бізнесмени несуть соціальну відповідальність перед власними працівниками і перед суспільством, покликані домагатися динамічної рівноваги між економічними і соціальними інтересами та завданнями сучасної організації. Останнім часом вченими приділяється значна увага концепції соціально-відповідального і соціально-мотиваційного управління. Згідно з цією концепцією предметом соціального менеджменту є процеси мотивації людської поведінки, соціальні відносини і їхні закономірності, аналіз соціальних наслідків економічних та інших рішень, прийнятих на різних рівнях управління персоналом [1]. До головних завдань названої концепції належать [2]: забезпечення організації кваліфікованими кадрами; створення необхідних умов для ефективного використання знань, навичок і досвіду працівників; удосконалювання системи оплати праці і мотивації; підвищення задоволеності працею всіх категорій персоналу; надання працівникам можливостей для розвитку, підвищення кваліфікації і професійного росту; стимулювання творчої активності; формування і збереження сприятливого морально-психологічного клімату; удосконалювання методів оцінки персоналу; управління внутрішніми переміщеннями і кар'єрою працівників;
участь у розробці організаційної стратегії (у майбутньому передбачається трансформація корпоративної стратегії в стратегію управління людськими ресурсами). Принципами побудови системи соціально-мотиваційного управління вважаються: ефективність відбору і розміщення працівників; справедливість оплати праці і мотивації; професійне зростання працівників відповідно до результатів праці, кваліфікації, здібностей, особистих інтересів, потреб організації; швидке й ефективне розв'язання особистих проблем. На сучасному етапі розвитку суспільної системи першочергове значення набуває здатність організації до впровадження інновацій, які сприяють підвищенню здатності підприємства до виживання в умовах глобалізації. Інноваційний розвиток та економіка знань дозволяють подолати проблеми депресивного розвитку, визначають сучасні пріоритети трансформації суспільства, підприємств та їх працівників. Список використаних джерел. 1. Воробей В. Корпоративна соціальна відповідальність чи вигода?// Києво-Могилянська бізнес студія. – 2005. – №10. 2. Литвиненко А.В. «Управління соціальним розвитком трудового колективу» автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата економічних наук. Х.: – 2005. – 18с. 3. Філіп К., Ненсі Лі., “Корпоративна соціальна відповідальність. Як сотворити якомога більше благ для вашої компанії та доброї справи”, К.: Стандарт. – 2007. – 302с. УДК: 141.7:316.4.051.62.007.3 Водоп’янов К.Г. випускник аспірантури Запорізького національного університету Сучасні принципи організації мотиваційного процесу в трудових колективах Modern principles of organization of the motivational process in labor groups У тезах розглядаються основні тенденції новацій у сфері праці. Робиться наголос на те, що в сучасних умовах, матеріальний характер мотивації праці потрібно обов'язково розширювати й поглиблювати аспектами духовного й морального мотивування. This thesis is dedicated the modern tendencies of the labor innovations. Today, it is very necessary that material accents of labor motivation get supplement with the moral and spiritual aspects.
У своїй діяльності керівник постійно стикається із проблемою складності соціальних організацій. Наслідком цього являється необхідність при прийнятті рішень враховувати безліч факторів, що впливають на кінцевий результат. Частково дана проблема вирішується в синергетичному підході через поняття «параметри порядку». В процесі еволюції складних систем з множини «змінних» виділяється декілька головних, які звужують набір можливих траєкторій поведінки системи. В синергетичному підході ці головні «змінні» називаються «параметри порядку». В основі їхньої дії лежить «принцип підпорядкування», коли зміна параметра порядку, як би, синхронно «диригує» поведінкою множини елементів нижчого рівня, що утворюють систему. Введення в практику управління поняття параметрів порядку й принципу підпорядкування дозволяє зняти певні психологічні бар'єри, страх перед складними системами. А також вказує керівнику на цілком інший спосіб управління - не шляхом прямого впливу на поточні стани (лінійне управління), а через зміну керуючих параметрів системи. На підставі аналізу численної літератури із проблем управління, ми можемо виділити такі параметри порядку соціальних організацій: система управління; кадри; фінанси; матеріально-технічна база; організаційна культура. Визнаючи значимість кожного з них, «першим серед рівних» параметрів порядку соціальної організації ми виділимо кадри, персонал. А найважливішою функцією управління персоналом - управління трудовою мотивацією. Адже саме мотиви являються причинно-цільовою основою наших дій. Керівництво організації може розробити прекрасні план і стратегії, створити оптимальні структури, системи передачі й обробки інформації, установити в організації найсучасніше обладнання й використовувати найсучасніші технології. Однак все це буде зведене на ні, якщо члени організації не будуть працювати належним чином, якщо вони не будуть справлятися зі своїми обов'язками, прагнути своєю працею сприяти досягненню організацією її цілей і ефективних результатів. «Готовність і бажання людини виконувати свою роботу є одним із ключових факторів успіху організації. Людина не машина, її не можна «увімкнути», коли потрібна її робота й «виключити», коли необхідність у її праці відпадає» [1,75]. На жаль, сьогодні практично відсутній діалог між керівниками соціальних організацій і представниками гуманітарних наук. Результати досліджень останніх мало відомі першим. У підсумку багато керівників мають недостатнє уявлення про основні соціальні тенденції новацій у праці, які визначилися в 90-ті - 2000-ні роки. Дотепер, у багатьох організаціях метод матеріального мотивування й стимулювання розглядається як основний, необхідний і достатній для забезпечення успішної роботи колективу. Однак наукові дослідження останніх 10 років впевнено свідчать про інше.
Ще в 1990 році Ю.П. Кокін писав: «Зміни, які націлені на створення ефективної системи стимулів і мотивів праці, необхідно проводити, насамперед, у сфері духовного життя, ідейно-виховної роботи. Система мотивів і стимулів може бути ефективна лише в тому випадку, якщо не буде обмежуватися рамками споживчих відносин, а охопить всі сторони соціальних і духовних потреб, що визначають зв'язок особистості із суспільством» [2,14]. Дані, отримані в результаті дослідження Журавльова О.Л. (1998), також свідчили про те, що не можна розглядати економічні фактори як такі, що цілком визначають динаміку соціальнопсихологічного феномена умов трудової діяльності. Для працівників важливі такі умови праці як “спільність праці”, “доброзичливість міжособистісних відносин”, “можливості особистого росту (професійне навчання, підвищення кваліфікації й т.д.)". [3,213]. За останні 10-15 років визначилися наступні основні тенденції новацій у праці: 1) Зростає багатопрофільність найманої праці. Підвищується попит на осіб, які працюють «поверх професійних бар'єрів», що синтезують знання. 2) Поглиблюється автономізація праці й наділення працівника новими повноваженнями на самостійні дії. Це характеризується тенденцією заміни зовнішнього спонукання самоспонуканням і самоконтролем. Розширюється свобода вибору режимів і методів праці, прийняття на себе ризиків і відповідальності за довірену ділянку, самопланування й самокоректування своєї праці. 3) Активізується процес кооперації й гуманізації праці. Знаходять новий подих автономні команди з їхньою самостійністю, згуртованістю, взаємодоповнюваністю. В такій колективній праці до традиційних джерел ефективності додаються високоінтелектуальна атмосфера й мобілізація людей за допомогою прямого спілкування [4, 56-58]. Як бачимо, якщо раніше мотивація й стимулювання обмежувалися лише процесом праці й носили переважно матеріальний характер, то в сучасних умовах цього виявляється недостатньо. Сьогодні поняття мотивації і її змісту як основної життєвої функції кожної людини, як функції управління й самоврядування в організаційній динаміці, повинне бути істотно розширене й поглиблене аспектами духовного й морального мотивування. У центрі організаційної політики провідних сучасних фірм опинилися методи формування команд, просування найбільш здатних членів груп у керівники, створення потрібного інтелектуальнопсихологічного клімату. Особлива увага приділяється відбору і навчанню новачків, вихованню в них необхідних соціальних якостей і критичності мислення. Перевага групових рішень перед одноособовим рішенням керівника, швидка мобілізація колективної енергії, висока якість сумарного «людського капіталу» (інтелекту, знань, кваліфікації,
мотивації) - це сьогодні інноваційних організацій.
найважливіший
нематеріальний
актив
ЛІТЕРАТУРА 1. Тимошенко И.И., Соснин А.С. Мотивация личности и человеческих ресурсов. – К.: Издательство Европейского университета, 2002. – 576с. 2. Кокин Ю.П. Система мотивов и стимулов к высокоэффективному труду в современных условиях // Мотивация и поведение человека в сфере труда. Сборник научных трудов. – М.: НИИ труда, 1990. – С.10-21. 3. Журавлев А.Л. Взаимосвязь мотивационных предпочтений в совместной трудовой деятельности // Психология работы с персоналом в трудах отечественных специалистов: Хрестоматия / сост. и общ. Ред. Л.В Винокурова – Спб.: Питер, 2001. - С.211-213. 4. Вильховченко Э. Постиндустриальные модели труда: социоорганизационный прогресс на рубеже 21 века // Мировая экономика и международные отношения. - 2003. - №3. - С.56-65 УДК 658:334.726
Гайдай Юлія Вікторівна Київський національний торговельноекономічний університет, асистент кафедри менеджменту
МЕНЕДЖМЕНТ МІЖНАРОДНИХ ПІДПРИЄМСТВ ЯК ОСНОВА КРОС-КУЛЬТУРНИХ ВЗАЄМОВІДНОСИН MANAGEMENT of INTERNATIONAL ENTERPRISES AS BASIS OF KROSS-KULTIRUL OF MUTUAL RELATIONS Глобалізаційні процеси, що відбуваються у світовій економіці, сприяють появі та розвитку нових форм міжнародного співробітництва. Протягом останніх десяти років на території України спостерігається, поряд з іншими, розвиток такої форми міжнародного співробітництва, як створення підприємств за участю іноземного капіталу. Ці підприємства сприяють розвитку виробництва, збільшенню кількості додаткових робочих місць і пошуку нових ринків збуту на світовому ринку. Globalization processes which take a place in a world economy are instrumental in appearance and development of new forms of international cooperation. During the last ten years on territory of Ukraine observed, next to other, development of such form of international cooperation, as creation of enterprises with participation of foreign capital. These enterprises assist development of production, increase of additional workings seating and search of new markets of sale capacity in the world market.
Крос-культурний менеджмент є частиною загальної теорії менеджменту, у рамках якої формуються представлення і вивчаються закономірності взаємодії представників різних культур у системах управління діловими підприємствами, як національного так і мультинаціонального характеру, і на основі якої можуть бути вироблені практичні рекомендації з управління мультинаціональними колективами. У створенні, організації та управлінні діяльністю підприємства за участю іноземного капіталу беруть участь партнери підприємства, які є представниками різних культур, і ставлення до вирішення основних виробничих питань у них може бути різним, що впливає на розвиток і успішність діяльності підприємства. В діяльності підприємства за участю іноземного капіталу необхідно приділяти увагу виявленню ступеня збігу основних економічних інтересів партнерів. З моменту появи перших підприємств за участю іноземного капіталу основним економічним інтересом українських партнерів прийнято вважати можливість одержання іноземних інвестицій і нових технологій. Проте при створенні підприємства за участю іноземного капіталу значну увагу слід приділяти й іншим можливостям, зокрема одержанню нових знань від іноземного партнера. З позицій крос-культурного аналізу міжнародного менеджменту міжнародні корпорації виступають основними суб’єктами, які реалізують результати відповідних досліджень. Практика міжнародного бізнесу довела існування різноманітних видів організаційних структур: функціональна, дивізійна (товарна, регіональна та змішана), міжнародна (міжнародний підрозділ, матрична, холдингова), віртуальна та глобально інтегрована (міжнародна матрична у поєднанні з віртуальною)[1]. На сучасному етапі характерним є розширення міжнародних корпорацій за розмірами своєї діяльності до меж глобальних і, відповідно, застосування найдосконаліших з існуючих організаційних форм, які формуються шляхом різноваріаційного поєднання класичних видів організаційних структур та максимальним рівнем їх адаптації до галузевої та культурної специфік діяльності окремих підрозділів міжнародних корпорацій. Основним питанням взаємодії культур у внутрікорпоративному менеджменті є визначення національності корпорацій. Дане питання гостро постає у випадках банкрутства, оподаткування, застосування антимонопольних заходів тощо. Міжнародний менеджмент людських ресурсів включає в себе такі питання, як управлінське планування проведення міжнародних операцій, дослідження специфіки трудових ресурсів в різних культурних середовищах, набір та відбір іноземних співробітників, визначення розмірів оплати праці, засобів мотивації працівників в умовах різних економічних середовищ, крос культурна адаптація та регулювання трудових відносин. Власне міжнародний менеджмент людських ресурсів визначено як сукупність управління діяльністю експатріантів, національних особливостей управління персоналом в окремих країнах та
регіонах, а також окремі аспекти (мотивація, політика найму, кар’єрного росту, оплати праці), що перебувають під впливом культурних та економічних факторів. Методи проведення підготовки, адаптації та репатріації формуються під впливом національного культурного чинника й, найчастіше, є відмінними в різних іноземних підрозділах однієї МНК. Література 1. Приятельчук О.А. Управління культурним різноманіттям потребує розвитку крос-культурного менеджменту//Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата економічних наук. Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 2006. – 26 с. 2. Персикова Т.Н. Межкультурная коммуникация и корпоративная культура. М.: Логос, 2002. – 125 c. УДК 37.013.42
Єфремова Г.Л. Сумський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти
ПІДГОТОВКА ФАХІВЦІВ СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНОЇ СФЕРИ PREPARATION OF EXPERTS OF SOCIAL - PEDAGOGICAL SPHERE У статті розглядаються особливості підготовки майбутніх фахівців до соціально-педагогічної діяльності. Автор аналізує основні напрями та стратегії практичної підготовки соціального педагога. In article features of preparation of the future experts to social pedagogical activity are examined. The author analyzes the basic directions and strategy of practical preparation of the social teacher. Особливості професійної підготовки фахівців для соціальнопедагогічної сфери у вищих навчальних закладах України є однією з актуальних науково-практичних проблем, тому що головним завданням вищої освіти є забезпечення фундаментальної наукової, професійної та практичної підготовки майбутніх фахівців, набуття громадянами освітньо-кваліфікаційних рівнів відповідно до їх покликань, інтересів і здібностей. Метою статті є визначити сутність та специфіку організації професійної підготовки майбутніх соціальних педагогів у ВНЗ. Становлення професії “соціальний педагог” відбувається в нашій країні на основі глибоких перетворень, що породили велику кількість соціальних, економічних, морально-психологічних та інших проблем, а тому вимагає вирішення двох основних завдань: – визначення сфери професійної діяльності соціальних педагогів;
– створення системи професійної підготовки фахівців для цієї сфери . Аналізуючи роль і місце соціального педагога у сфері професійної діяльності, слід зауважити, що в Україні це питання ще не є вирішеним як на теоретичному, так і на законодавчому рівні. Тому під час розробки цього питання ми зверталися до закордонного досвіду його вирішення [2; 3]. Проведений аналіз літературних джерел [1; 4] засвідчив, що у світовій практиці діяльність соціальних працівників і соціальних педагогів трактується у контексті п’яти параметрів: географічному, політичному, соціально-економічному, культурному і духовному. Географічний контекст визначає межі здійснення соціальної роботи (держава, нація, регіон, агентство), політичний контекст передбачає врахування наявності в країні певного режиму, системи, що створює відповідні умови для здійснення соціальної політики і відповідної практичної соціальної роботи. Соціально-економічні фактори зумовлюють наявність певного рівня життя, умов для праці, здобування освіти, отримання соціального забезпечення, захисту та різноманітних соціальних послуг. Культурний та духовний контексти вимагають поваги до віросповідань, культурних надбань окремих осіб, сімей, груп, спільнот, націй, а також, урахування соціальних цінностей суспільства, філософсько-політичних поглядів, етики, ідеалів і цінностей людей, з якими співпрацюють соціальні працівники чи педагоги. Діяльність соціального педагога повинна бути зорієнтована на роботу з усіма категоріями населення: дітьми, дорослими, їх сім’ями, людьми похилого віку. Вона передбачає активізацію соціокультурних і соціально-педагогічних функцій суспільства, сім’ї, громади та особи. Соціальний педагог покликаний створювати систему соціальної допомоги розвитку і саморозвитку особистості, створювати умови найбільшого сприяння психологічному комфорту. Переконливою є позиція відомих учених (В. Бочарової, А. Капської, О. Безпалько, Л. Міщик, В. Поліщук та ін.), що діяльність соціального педагога повинна бути адресована людям з різних соціумів і сфер діяльності: соціально-педагогічній, правозахисній, просвітницькій, дозвільнєвій, організаційно-методичній, управлінській, дослідницькій, агітаційно-пропагандистській. Система підготовки фахівців для соціально-педагогічної сфери – наймолодша в системі професійної освіти, що, природно, зумовило нечіткість в розумінні домінованих напрямів її розвитку, довільне трактування окремими закладами пріоритетних завдань і технологій підготовки відповідних фахівців. Враховуючи вищезазначене, можна стверджувати, що становлення соціального педагога як кваліфікованого фахівця – процес тривалий. Початком цього процесу можна вважати етап здобуття професійних
знань, формування умінь і навичок під час навчання за обраною спеціальністю на кожному з рівнів (початковому, середньому, вищому, післядипломної освіти, а продовженням – усю подальшу професійну діяльність). Адже фахівець, який працює у системі “людина–людина”, повинен поглиблювати свої знання і вдосконалювати професійні якості протягом усього трудового життя. Отже, професійна підготовка соціального педагога – це сукупність загальних і спеціальних знань і вмінь, які забезпечують можливість роботи за певною спеціальністю. Вони набуваються в процесі теоретичного й практичного навчання у ВНЗ . Таким чином, у процесі професійної підготовки майбутніх соціальних педагогів враховуються зміни, що відбуваються у розвитку суспільства, тому зміст професійної підготовки фахівців соціально-педагогічної сфери містить: глибокий аналіз стану соціального розвитку сучасного суспільства; сучасні моделі, форми і методи теорії та практики соціально-педагогічної діяльності; науково обґрунтовані моделі практичного навчання та професійного становлення майбутнього фахівця. Підсумовуючи вище сказане, відзначимо, що під професійною підготовкою майбутніх соціальних педагогів розуміємо процес формування фахівця нового типу, здатного компетентно вирішувати соціально-педагогічні проблеми в усіх типах та видах навчальновиховних установ і закладах соціального спрямування. ЛІТЕРАТУРА 1. Капська А. Й. Актуальні проблеми соціально-педагогічної роботи (модульний курс дистанційного навчання) / А. Й. Капська, О. В. Безпалько, Ф. Х. Вайнола; Заг. ред. І. Звєрєвої та Г. Лактіонової. — К.: Науковий світ, 2001. — 129 с. 2. Козлов А. А. Социальная работа за рубежом: состояние, тенденции, перспективы: Сборник научных очерков. – М.: Флинта: Московский психолого-социальный институт, 1998. – 224 с. 3. Корсак К. В. Світова вища освіта. Порівняння і визнання закордонних кваліфікацій і дипломів / За заг. ред. проф. Г. В. Щокіна: Монографія. – К.: МАУП-МКА, 1997. – 208 с. 4. Міщик Л. І. Теоретико-методичні основи професійної підготовки соціального педагога у закладах вищої освіти: Дис. …докт. пед. наук: 13.00.05.– Запоріжжя, 1997. – 358 с. УДК 355.232"3774":37.032 Кожедуб Олена Василівна, Військовий інститут Київського національного університету імені Тараса Шевченка, викладач кафедри військової педагогіки та психології Вільний час курсантів як фактор розвитку їх особистості
Free time of cadets as the factor of development of their person У статті змістовне наповнення вільного часу розглядається як фактор розвитку особистості курсантів вищого військового навчального закладу In clause the maintenance of a free time is considered as the factor of development of the person of cadets a military educational institution Сьогодні освітній простір України характеризується активними інтеграційними процесами військової і цивільної систем освіти, про що свідчить поява та розвиток нового типу вищого військового навчального закладу – військового інституту при цивільному вищому навчальному закладі (ВВНЗ) [3]. Однією з головних ознак освітнього процесу у військовому навчальному закладі при цивільному вищому навчальному закладі є модернізація організації вільного часу, його спрямованість на різнобічний розвиток особистості вихованців. Об’єктивні зміни, які відбулися у зв’язку з цим у життєдіяльності курсантів обумовили зміни в структурі, змістовному наповненні та функціональній спрямованості їх вільного часу, який є часовим простором, змістовне наповнення якого складає культурно-дозвіллєва діяльність, що має соціалізаційну, комунікативну, інформаційнопросвітницьку, творчо-розвиваючу, спортивно-оздоровчу, рекреаційну та гедоністичну функціональну спрямованість. Окреслена нами функціональна спрямованість культурнодозвіллєвої діяльності визначає різноманітність її видів. Діяльність, що сприяє соціалізації курсантів ВВНЗ представляє собою систему дій, що спрямовані на засвоєння ними знань, соціального досвіду, норм і цінностей; сприяють включення їх до системи соціальних зв’язків і відносин, які необхідних для становлення і життєдіяльності в даному суспільстві [2]. Комунікативна діяльність курсантів ВВНЗ полягає в обміні інформацією з товаришами, рідними, викладачами, командирами. Така діяльність забезпечує взаєморозуміння учасників комунікативного процесу [5; 2]. Змістом такої діяльності є спілкування з друзями, батьками, знайомими; спілкування в мережі Інтернет; бесіди; диспути; телефонні розмови; написання листів; зустрічі з артистами кіно і театру, композиторами, діячами науки і культури, з працівниками соціальних служб, ветеранами Великої Вітчизняної війни, ветеранами Збройних Сил тощо. Інформаційно-просвітницька діяльність курсантів ВВНЗ забезпечує накопичення та аналіз різного роду інформації, сприяє формуванню у них широкого світогляду, поглибленню не лише знань з майбутньої спеціальності, а й набуттю загально-наукових знань [7]..
Змістом такої діяльності є робота в бібліотеці; участь в роботі наукових гуртків; відвідування різноманітних курсів; самостійне вивчення іноземної мови; читання різного роду літератури; робота з Інтернет-ресурсами; екскурсії; перегляд та прослуховування інформаційно-пізнавальних програм тощо. Творчо-розвиваюча діяльність курсантів ВВНЗ має на меті формування у них естетичних почуттів, смаків, суджень, художніх здібностей, розвиток їх здатності сприймати й перетворювати дійсність за законами краси у всіх сферах діяльності [1]. Змістом такої діяльності є різні види творчості (музична, літературна, художня, хореографічна, технічна), відвідування закладів культури; участь в любительських об’єднаннях; прослуховування музичних творів. Спортивно-оздоровча діяльність курсантів ВВНЗ сприяє зміцненню та загартовуванню організму курсантів; гармонійному розвитку функцій і фізичних можливостей; формує життєво важливі рухові уміння та навички [1]. Змістом цієї діяльності є заняття різними видами спорту; гра у спортивні ігри; спортивний туризм; альпінізм; заняття в тренажерному залі тощо. Рекреаційна діяльність курсантів ВВНЗ забезпечує їм відновлення життєвих сил. Змістом цієї діяльності є прогулянки; відпочинок на природі; пасивний відпочинок, відвідування розважальних закладів; ігрова діяльність тощо. Гедоністична діяльність курсантів ВВНЗ є діяльність що сприяє отриманню насолоди за рахунок відвідування барів, кафе, ресторанів, масажних салонів, соляріїв, лазень, саун; спілкування з представниками протилежної статі тощо [6]. Отже, простір вільного часу курсантів ВВНЗ сприяє різнобічному розвитку їх особистості за рахунок змістовно-функціонального різноманіття культурно-дозвіллєвої діяльності.
1.
2.
3. 4.
Література Військове виховання: історія, теорія та методика: навчальний посібник /За редакцією кандидата педагогічних наук, доцента В.В.Ягупова. – К.:“Graphic&design”, 2002. – 560 с. Волович В.І. Соціологія: короткий енциклопедичний словник. Уклад.: В.І.Волович, В.І.Тарасенко, М.В.Захарченко та ін.; Під заг. ред. В.І.Воловича. – К.: Укр. Центр духовн. культури, 1998. – 736 с. Інструкція про організацію освітньої діяльності у вищих військових навчальних закладах міністерства оборони України.– К., 1998. Кожедуб О.В. Технологічні аспекти бюджетного дослідження часу: кількість та зміст вільного часу курсантів вищого військового навчального закладу // Социальные технологии: Актуальные проблемы теории и практики. Международный межвузовский сборник научных работ. – Запорожье: Изд-во “ЗИГМУ”, 2006. – Вып. 32. – С. 309–314.
5.
6.
7.
Северухина Г.А. К вопросу о классификации общего фонда времени и воспитание детей // Трудовая деятельность трудящихся и свободное время. – Уфа, 1972. Цимбалюк Н.М. Функціональна спрямованість культурно-дозвіллєвої діяльності // Вісник. Соціологія. Психологія. Педагогіка. – К.: Видавничо-поліграфічний центр “Київський університет”, 2004. – Вип. 20. Ягупов В.В. Дидактика: Навчальний посібник. – К.: Видавничополіграфічний центр “Київський університет”, 2000. – 400 с. Корабельникова Л.К. старший викладач Соціалізація української молоді у контексті проблем уніфікації соціальних практик за умов транзитивного суспільства
Сучасні ідентифікаційні практики як новітні спроби індивідів та груп розмістити себе у неоднорідному соціальному просторі транзитивного суспільства, знайти переконливі підтвердження відповідності між інтерналізованими та зовнішніми структурами, знаходяться у фокусі досліджень проблем соціальної структури. При цьому все частіше сучасне суспільство позиціонується як сукупність інституціоналізованих практик, правил та конвенцій. Згідно з таким розумінням, кризові суспільні явища пов’язані з процесом деконвенціоналізації та формування нових конвенцій. За цією логікою, у повсякденних інтеракціях важливо не тільки сконструювати нові конвенції, але і визначити, відстояти автономію нових царин індивідуальних практик, послабити неприйнятні тенденції, пов’язані з минулим та сучасною кризою. Йдеться про визнання залученості соціальних суб’єктів у безперервний процес реконструкції соціальної реальності [1]. За результатами моніторингу соціальної ситуації в Україні, з числа об’єктивних диференціюючих ознак соціальної стратифікації, а саме статі, віку, освіти, місця проживання, найбільш значущим є вік. Визначені на підґрунті емпіричних даних закономірності соціальної самоідентифікації населення України за сучасних умов полягають у наступному: - у суспільстві з неінституціоналізованими конвенціями освіта, як і попередній досвід та кваліфікація, не здійснює реального впливу на соціальну самоідентифікацію індивідів; - соціальна самоідентифікація пов’язана насамперед з самооцінкою економічного стану; - процес суспільної трансформації спровокував для старшого покоління зниження соціальної мобільності, створивши додаткові можливості для молоді. Водночас молодь є вільною від застарілих,
неефективних за нових соціально-економічних умов зразків та моделей поведінки. Молодь як специфічна соціально-демографічна група має унікальний потенціал, з яким пов’язані перспективи суспільних перетворень. Хоча аналіз реальних умов та тенденцій соціальноекономічної, соціально-політичної та соціально-психологічної адаптації молоді свідчить про зниження її адаптаційного ресурсу та зростання адаптаційних бар’єрів. Неможливість використання ідентифікаційних схем, які склалися на підґрунті досвіду практичної діяльності старшого покоління, провокує домінування ситуативних, короткочасних, випадкових чинників формування ідентичності молодої людини. Примусовий, регресивний характер її соціальної адаптації призводить до своєрідної уніфікації практик самоідентифікації. Внутрішньо психологічне розмаїття переживань адаптаційних проблем окремою молодою людиною виглядає схожим у об’єктивних соціальних характеристиках. Крім того, дезорієнтованість, масштабна соціальна патологія сучасного українського суспільства, яка пов’язана із системною за характером реструктурацією, свідчить про те, що особистісні детермінанти, які інтегруються в узагальнених чинниках, деяких сигналах невідповідності, можуть бути ототожнені із груповими [2]. Цей контекст є підґрунтям визначення адаптивного ресурсу української молоді як виміру проблемного стану її соціальної адаптації як соціальної групи, не порушуючи логіку співвіднесення цього процесу з логікою процесу соціалізації. Співвіднесення соціалізації та соціальної адаптації за умов транзиції свідчить на користь перегляду їх традиційного співвідношення, а саме: за умов кризи, яка супроводжує транзитивне суспільство, розуміння соціальної адаптації як першої фази та механізму соціалізації є неприйнятним, оскільки провокує відтворення кризових явищ у суспільній, зокрема молодіжній, свідомості. Системний характер обох процесів дозволяє здійснити онтологічну схематизацію взаємин «соціалізація – соціальна адаптація» як схематизацією взаємин «культура – транзитивне суспільство». За логікою СМД-методології, створенню моделі соціалізації передує системна онтологічна схема, яка відображує взаємозв’язок соціалізації та соціальної адаптації всередині процесу управління, виявляє зв’язки цих процесів між собою та зовнішніми умовами та чинниками, візуалізує взаємини між цими процесами всередині соціально-діяльнісної системи, яку вони складають [3]. Онтологічна схема ілюструє один з варіантів розвитку процесу соціальної адаптації у сьогоденні та створюється з метою відобразити її бажані результати під впливом функцій інститутів соціалізації. Подальше моделювання процесу соціалізації у діалектичній єдності із прогнозуванням результатів соціальної адаптації здатне виконати функції пошуку шляхів оптимізації соціального управління, зокрема на прикладі оптимізації державної молодіжної політики. Змінення характеру та результатів соціальної адаптації реалізується як управлінський вплив механізму
соціалізації на ціннісні орієнтації соціальних суб’єктів відповідно з досягнутим ними рівнем адаптованості. Системна онтологічна схема взаємин соціалізації та соціальної адаптації доводить принципову можливість визначити вихідний рівень адаптації як вхідний імпульс до управлінського впливу, а бажаний рівень соціальної адаптації – як результат впливу механізмів соціалізації. Цей вплив актуалізується через вписування створеної системно-функціональної моделі соціалізації в існуючий контур соціального менеджменту. Створена модель соціалізації має певні перспективи в контексті можливостей аналізу ефективності реформування освіти як параметру системи соціалізації та оптимізації державної молодіжної політики в Україні. Література 1. Макеев С.А., Оксамитная С.Н., Швачко Е.В. Социальные идентификации и идентичности. – К., 1996. – С.41-55. 2. Ходоривская Н. Ситуационные негативы повседневности и адаптационные ресурсы человека // Социология: теории, методы, маркетинг. – 2004. – № 4. 3. Щедровицкий Г.П. Методология и философия организации управленческой деятельности: основные понятия и принципы. – М.: Путь, 2003. – 284 с. УДК 1.116+316.12
Л.А.Юрчук, Вінницький обласний інститут післядипломної педагогічної освіти К.В.Корсак м. Київ, Інститут вищої освіти АПН України
Боротьба з масовим хабарництвом як екстрапроблема педагогіки і психології Struggle against mass bribery as extraproblem of pedagogics and psychologies Запропоновано всі проблеми (як завдання) поділити на дві групи: 1) внутрішні (інтра-) проблеми однієї науки; 2) зовнішні (екстра-) для вирішення яких необхідна інформація з двох чи багатьох наук. Для педагогіки екстрапроблемами є підлітковий вік і боротьба з масовим хабарництвом. It is offered all problems (as tasks) to divide into two groups: 1) internal (intra-) problems of one science; 2) external (extra-) for which decision the information of two or many sciences is necessary. For pedagogics extraproblems the teenage age and struggle against mass bribery are. Серед провідних особливостей сьогодення ми акцентуємо зростання значення знань людини про себе, про успадковані програми
власної життєдіяльності та їх узгодження з вимогами і нормами суспільства-ХХІ. Усі його члени матимуть потребу в цих знаннях, особливо ж ті, кому доведеться безперервно мати справу з "людським фактором", стикатися і співпрацювати з багатьма особами у різноманітному й швидкозмінному середовищі. Головними "споживачами" досягнень молодих людинознавчих наук стали філософія, педагогіка, психологія, соціологія й інші гуманітарні науки, що накопичили комплекс з багатьох складних завдань і проблем, частина яких сягла стадії непереборних апорій. Тема нашої статті – „проблеми”. Перше значення цього слова – позначення такого специфічного поняття, що його важко навіть розтлумачити іншим людям у зрозумілий для них спосіб. Та нижче мова йтиме про його друге і більш поширене значення – про пекучі і доволі складні для вирішення завдання. На наш погляд, всі проблеми у значенні „завдання” необхідно одразу ж поділити на дві широкі групи: 1) це "інтрапроблеми” (суто "внутрішні"), які не лише породжені розвитком даної науки, але й можуть бути розв'язані саме її методами і засобами; 2) - "екстрапроблеми", які, хоч і сформульовані представниками певної науки, але мають настільки широкий і комплексний характер, що не можуть бути розв'язаними у рамках цієї науки. Без залучення інформації й методів з багатьох інших наук вони найчастіше навіть не усвідомлюються достатньо глибоко, а тому для них пропонують безнадійно неправильні розв’язки. Обмежимося лише одним прикладом: проблема підліткового віку для педагогіки є саме екстрапроблемою і в її межах ніколи не буде усвідомлена і розв'язана задовільним чином. Підлітковий вік – суцільна загадка. Досить у будь-який момент звернутися до повідомлень ЗМІ, щоб узнати – в одних місцях утворилася мережа агресивних молодіжних угруповань, які безперервно ворогують одна з одною, в інших сталися якісь більш локальні події, які педагоги і психологи називають "вияви проблем і протиріч підліткового віку" і пропонують усувати нотаціями. Не лише підручники радянського періоду [1; 2], але й сучасні не можуть запропонувати педагогічним працівникам науково обґрунтовані поради щодо подолання виховних проблем цієї кризи [3; 4]. „Підліткова криза” втратила частину таємничості після звернення педагогів і психологів до досягнень інших наук [5]. Особливо продуктивними виявилися: а) етологія, яка вказує на об’єктивне співвідношення у поведінці людини в різні періоди її життя успадкованих (видових) програм і тих, які вона набула в результаті перебування в конкретному соціальному оточенні [6]; б) до нейромолекулярної фізіології, яка спромоглася помітити перебіг змін мозкових структур у віці 10-14 років і виявити ті їх особливості, що важливі для формування людської особистості [7]. Поєднання подібних досягнень нових наук про людину дає змогу під новим кутом зору дослідити найрізноманітніші
приклади „дивної” поведінки молоді 14-19 років. Зокрема, можна пояснити і так звані „альфа-злочини” (антисоціальні дії, спричиненні потужною природною програмою „боротьби за лідерство [8]), і безглузду загибель (27 січня 2008 р., Рівненщина) під колесами локомотива групи цілком здорових молодих людей, серед яких були й діти залізничників. В останні два-три роки зусиллями керівників освітнього міністерства і журналістів створено хибне враження, що чи не єдиною поганою рисою всієї нашої освітньої системи є майже тотальне хабарництво. Що цікаво – хабарництво в освіті проголошується „освітньою” (внутрішньою) проблемою, тому його викорінення вважається завданням Міністерства освіти і науки. Та це груба помилка і нерозуміння глибинної природи соціальних явищ. Насправді ж питання масового хабарництва в його найрізноманітніших формах для начально-виховної системи України є типовою екстрапроблемою. Та зовсім хибним і необгрунтованим є сподівання наших урядовців на те, що введенням так званого „зовнішнього тестування” випускників середніх шкіл у спеціальних „центрах” пощастить „вполювати багатьох зайців” – викорінити корупцію, полегшити вступ до ВНЗ дітям з села, порівнювати якість роботи різних шкіл, наблизити нашу освіту до „європейських стандартів” тощо. Щодо надмірних сподівань на легкість здійснення „абсолютно чесних” позашкільних екзаменів зауважимо – досягнення реальної їх об’єктивності, наприклад, у Франції вимагало десятків років удосконалення процедури і підготовки кадрів, не кажучи вже про дуже великі витрати. Були приклади вдалого зовнішнього тестування у ті часи, коли у вищі навчальні заклади вступали 10-20% випускників закладів середньої освіти. Але під час переходу до загальної вищої освіти ці держави (приклад – Тайвань і ще кілька „східних” держав) відмовляються від подібного тестування, яке було ефективним лише для селекції кількох відсотків найздібніших. Ось і нам слід розвивати сучасну систему діагностування і скерування дітей, підлітків і молоді, а не сподіватися „одним рипом” за 2-4 години „ідеально чесного екзамену” визначити долю і призначення всіх наших потенційних абітурієнтів. А для початку хоча б відповісти на таке запитання: чому це в Європі жодна з розвинених держав не намагається копіювати американську систему позашкільного тестування? Чи не тому, що Європа вже давно застосовує набагато доцільніші засоби для різноманітних педагогічних вимірювань? Брак місця примушує нас обмежитися резюме наших досліджень теми „хабарництво і освіта”: масова корупція у освітньому, оздоровчому, юридичному секторах нашого соціуму лише трішки є
проблемою педагогіки, медицини чи теорії права, а тому жодна з цих наук не може її навіть зрозуміти. У дійсності масова корупція є загальносуспільним феноменом і має розглядатися філософами, соціологами й представниками інших наук. Високий рівень масової (народної) корупції є безпосереднім наслідком неприпустимо великих несправедливостей у розподілі національного багатства, різної оплати за однакову працю. Немає масової корупції там – в Австрії, Австралії, Данії, Ісландії, Норвегії, Фінляндії, Швеції тощо, – де 10% найбагатших мають у 4-7 разів більші прибутки, як 10% найбідніших громадян. Вона є звичайним явищем у місцях, де вказане співвідношення сягає 20-30 (для Москви – 39), оскільки представники усіх професій і видів занять вважають це неправильним і методом хабарів намагаються відновити хоч частину „справедливості”. Тому обіцянки „викорінити хабарництво в освіті” завдяки „зовнішньому тестуванню ми вважаємо, як мінімум, невіглаством, як максимум – свідомою провокацією, завданням якої є відволікання нашої загальної уваги від по-справжньому важливих проблем і негараздів у системі освіти (наприклад – від відсталого років на 50-100 змісту більшості природничих предметів, від ігнорування новітніх досягнень наук про суспільство знань тощо). Література 1. Основы педагогики и психологии высшей школы (под ред. Петровского А.В.). – М., 1986. 2. Фридман Л.М. Психологическая наука - учителю. - М., 1985 3. Лихачев Б.Т. Педагогика: Курс лекций. – М.: Прометей: Юрайт, 1998. —464 с 4. Педагогика. Под ред. Пидкасистого П.И. – М., 1995. 5. Блейк С., Пейп С., Чошанов М.А. Использование достижений нейропсихологии в педагогике США // Педагогика. – 2004. - №5. – С. 85-90. 6. Дольник В.Р. Непослушное дитя биосферы. Беседы о поведении человека в компании птиц, зверей и детей. Издание 4-е, дополненное.— СПб.: ЧеРо-на-Неве, Петроглиф, 2004. —352 с. 7. McCrone J. Rebels with a cause // New Scientist. – 22 January 2000. – P. 22-27. 8. Корсак К.В. „Альфа-злочини”. Чи можна їм зарадити? // Науковий світ. – 2006. - №9. – С. 6-8. Гапон А.В. Крамаренко Л.Д. Сумський обласний інститут
післядипломної педагогічної освіти. Соціалізація в професійному становленні вчителя В статті розкриваються проблеми соціалізації педагогічних працівників та її роль в процесі професійного становлення та розвитку особистості, а також механізми соціалізації в системі післядипломної педагогічної освіти. Сучасний світ сьогодні переживає докорінну зміну підходів до освіти та соціокультурної політики. Саме освіта є могутнім чинником розвитку духовної культури українського народу, відтворення інтелектуальних і продуктивних сил суспільства, запорукою самореалізації особистості та соціальній адаптації педагогічних працівників. Освіта ХХІ століття базується на вищому синтезі наукового гуманізму, розвитку в особистості розуму, творчих здібностей, духу соціальної відповідальності, балансі інтелектуальних, етичних, емоційних і фізіологічних компонентів індивіда. Зміни, що відбуваються в системі освіти потребують розробки нових моделей соціалізації педагогічних працівників відповідно до вимог суспільства. В основі цих моделей лежить системний, діяльний і особистісно-зорієнтований підхід. Інтенсивно досліджували проблему формування і розвиток особистості вчені-психологи (Л.С.Виготський, Г.С.Костюк, Л.Н.Леонтьев, І.П.Павлов), які особливу увагу приділяли вивченню взаємозв’язку свідомості, мислення, буття й певної діяльності особистості, а також впливу почуттів, мотивів, сприйняття на поведінку людини. Саме місію педагога в навчально-виховному процесі обґрунтував Л.С.Виготський: «Психологічний закон наголошує: перш ніж ти намагаєшся залучити дитину до будь - якої діяльності, зацікав нею її, потурбуйся про те, щоб установити, що вона готова до цієї діяльності що дитина буде діяти сама, а педагогу залишиться тільки керувати і спрямовувати її діяльність»[ 1,18.] Виходячи з цього, пріоритетним для педагогів має стати саморегуляція своїх можливостей, творчого потенціалу, необхідність розвитку нових складових соціальної компетентності як компонента соціальної зрілості. Адже, як визначено в словнику іншомовних слів - соціалізація - це процес залучення індивіда до системи суспільних відносин, формування його соціального досвіду, формування життєвої позиції при засвоєнні соціального досвіду. Соціалізація педагога це його становлення як особистості, розуміння своїх посадових обов’язків, формування почуття відповідальності. Професійна соціалізація визначається активністю засвоєння теоретичних знань, умінням застосовувати їх на практиці. Становлення особистості педагога передбачає дії, які повинні забезпечити певний стан її свідомості, науковий світогляд і громадянську
культуру. Особистість , що володіє високим усвідомленням обов’язків орієнтується на вільному прийнятті на себе відповідних обов’язків, глибокому усвідомленні громадянської цінності своєї праці, моральній потребі, здібності та практичній готовності творчо, результативно виконувати свої професійні обов’язки. Серед існуючих різноманітних установ соціалізації особистості педагогічних працівників особливе місце мають установи підвищення кваліфікації, де крім професійних знань, умінь і навичок відбувається загальнокультурний розвиток педагогів, формується його особиста позиція, досліджуються найбільш перспективні шляхи життєвого і професійного самовизначення, відкривається простір для ініціативи, творчості, пошуку шляхів саморозвитку. Механізм соціалізації педагогічних працівників в системі післядипломної педагогічної освіти складається з трьох взаємопов’язаних між собою етапів: інформаційного, на якому відбувається формування цінностей, які опираються на традиції нашої держави. Розширення і поглиблення соціалізації педагогів відбувається в трьох основних сферах: діяльності, спілкуванні і самосвідомості. Відбувається формування соціально-комунікативних вмінь, закладаються основи методологічної культури і методичної рефлексії шляхом проведення консультативної допомоги в розробці програм саморозвитку, визначення засобів самореалізації, мотивація професійного самовдосконалення Другий етап - залучення педагогів до діяльності, направленої на самовдосконалення і саморозвиток. Третій етап – ініціативність, самостійність, активна життєва позиція. Активна професійна соціалізація починається з визначення свого Я в суспільстві, визначення ролі в навчально-виховному процесі. Все це сприяє сходженню педагога на новий етап, формує його відношення до професійних обов’язків, сприяє активній соціалізації.[ 2,64 ] Всі ці три визначені сфери створюють середовище, яке забезпечить формування освіченої, конкурентноспроможної особистості, здатної до самореалізації, сприятиме успішній соціалізації педагогічних працівників. Таким чином, розвиток особистості і професійний розвиток педагога, як органічна єдність, можливий лише тоді, коли в процесі соціалізації здійснюється цілеспрямоване вирішення протиріч, які виникають у свідомості між еталоном педагога і образом свого»Я». Література. 1.Виготский Л.С. Педагогическая психология . Под ред. В.В.Давыдова.М.,1999.-497 с. 2.Леонтьев А.Н. Деятельность, сознание, личность. –М.: Политиздат, 1985,- с. 304. 3.Ніколаєнко С.М.Якісна освіта - запорука самореалізації особистості // Освіта України.№59,2007.
к.мед.н. Р.Н. Малюта к.б.н. Н.П. Малюта О проблеме нормирования сроков диагностики ВИЧ у новорожденных Общепринято, что оптимальные сроки подготовки человека к изменяющимся условиям жизни начинаются в неонатальном периоде. При подготовке же таких детей, которые родились от инфицированной ВИЧ матери, к продолжению активной жизни в условиях постоянного мутагенеза самого ретровируса, возникает дополнительное множество проблем. Они начинаются с клинических, биологических, технических и заканчиваются нравственным отношением к защите прав ребенка в перинатальном периоде его развития. Актуальность ранней диагностики ВИЧ инфекции у новорожденных ни у кого не вызывает сомнения [l-З]. Нормативный срок 18 месячного ожидания подтверждения окончательного диагноза ВИЧ у новорожденных давно морально устарел [4]. Учитывая, что Глобальный Фонд расширяет безвозмездные поставки новейшего оборудования для диагностики ВИЧ, появилась реальная возможность надежно ставить этот диагноз в течение первых 2-З месяцев жизни ребенка. В Украине данное предложение получило конкретное развитие и уже намечен план мероприятий МОН по его реализации [5]. В Молдове и Беларуси эти предложения пока еще не имеют должного государственного резонанса. Россия сегодня начинает полагаться не только на мировой, но и на собственный организационный, экономический и научный потенциал [6]. Однако, профилактический норматив 18 месячного назначения АРВ-терапии новорожденному в этих странах продолжает неуклонно соблюдаться, часто игнорируя отрицательную диагностику. Избыточная АРВ-терапия, как правило, сопровождается ослаблением естественного иммунитета ребенка. В ряде случаев лекарства могут спровоцировать тяжелые аллергии. Многофакторное исследование проблемы нормирования по таким показателям, как: силы инновационного законодательства, давления рынка и силы инерции исполнителей, позволило построить модель катастроф данного норматива. Анализ причин устойчивости устаревшего норматива показал, что она кроется не в законодательной или медико-биологической части инновационных методов диагностики, а в философских критериях целевого восприятия норматива. Задачей такой профилактики является не целевая врачебная парадигма "не навреди пациенту", а перестраховочный принцип "не спеши отменять нормативную схему назначения АРВ-препаратов". Нами использованы три пути разрешения этой нравственной проблемы. Первый - расширение доступа самой инфицированной
матери и членов ее семьи к информации о доступных альтернативных схемах профилактики ВИЧ у ребенка. Второй - стимулирование творческой активности клиницистов через участие в международных организациях врачей. Третий - совершенствование самих схем диагностики и перинатальной АРВ-профилактики вертикальной трансмиссии ВИЧ от матери к ребенку. Показано, что каждый из подходов имеет достаточно надежную эффективность. Инструментами дальнейшего совершенствования этих мероприятий являются целевая информатизация населения и гражданского общества о путях развития страховой медицины. УДК 65.012.32 Моісєєв Дмитро Володимирович Донецький національний технічний університет студент Матричні організаційні структури: соціальний аспект Matrix organizational structures: the social aspect У роботі наводиться опис матричної організаційної структури та її впливу на діяльність організації. Зазначаються соціальні переваги і вади застосування матричної структури для підприємства. Робиться висновок щодо доцільності використання цієї структури. The description of a matrix organizational structure and its influence on organization’s activities is outlined in this work. The social benefits and drawbacks of application of a matrix structure for an enterprise are listed. The conclusion about the adequacy of use of this structure is drawn. Зі становленням українського ринку підприємства вимушені прилаштовуватися до змін оточення й економічної політики держави. Ця примусова адаптація могла б засновуватися на закордонному досвіді пристосування до зовнішнього середовища підприємства, що передбачає аналіз переваг та недоліків зарубіжного менеджменту. Сучасні ринкові відносини типу виробник-споживачі чи виробникконкуренти, а також виробник-соціальні інститути, зазнають постійних змін, на які організація зобов’язана реагувати для підтримання балансу між входом та виходом. [3, c.93-94] За панування динамічного ринку досягається завдяки гнучкості їхньої організації, перш за все, шляхом застосування організаційної структури управління, яка могла б прилаштовуватися до змін зовнішньої середи і, водночас, забезпечувати інтереси акціонерів (йдеться, передусім, про крупні корпорації, бо саме вони мають нагальну потребу в гнучкості). Саме такою є матрична структура – сукупність робочих груп, створених спеціально під одне конкретне завдання й існуючих достатньо короткий час. [1, c.50-51] Для матричної структури характерні створення зв’язків між спеціалістами, організація робот за визначеними цілями
незалежно від позиції робітника в організації, його входу до складу конкретного підрозділу. [2, c.84]. У матричній структурі наявна подвійна підлеглість керівнику відділу (функціональна лінія) і керівнику проекту (менеджеру по продукту). [4,c.120-121] Це дозволяє підприємству ефективніше використовувати кваліфікованих, потрібних у даний момент робітників. Кожна матрична структура має два рівні: 1) вищий координуючий орган, що координує дії усіх крупних системних одиниць організації; 2) підрозділи другого рівня управління з високим ступенем спеціалізації, що мають вихід на особливі одиниці – проекти (тимчасові структурні одиниці організації, створені виключно для виконання одного крупного завдання, після виконання якого вони ліквідуються), куди вони делегують своїх співробітників. [3, c.94-96] До соціальних переваг такої структури можна віднести наступне: 1. Краща орієнтація на проектні цілі та попит зумовлює підвищення впевненості колективу в потрібності їх діяльності. 2. Більш ефективне поточне управління сприяє підвищенню впевненості робітників в керівництві. 3. Більш гнучке використання кадрів організації, їхніх спеціальних знань та компетентності значно спрощує роботу менеджера. 4. Відносна автономність проектних груп сприяє розвитку у робітника навиків в області проведення операцій, прийняття рішень, їхніх професійних навиків. [4,c.120-121] 5. Високий ступінь функціонального залучення до колективної діяльності сприяє адекватному розподілу і виконанню індивідуальних завдань, розкриттю творчого потенціалу особистості. Щодо вад матричної структури, то серед них можна виділити такі: 1. Важкість встановлення чіткої відповідальності за роботу підрозділу і виконання функцій по завершенню цільового завдання (наявність негативних явищ, що пов’язані з подвійною підлеглістю). 2. Можливість порушення встановлених правил і стандартів, що їх прийняли у функціональних підрозділах через тривалу відсутність делегованих на виконання проекту співробітників. 3. Між менеджерами функціональних підрозділів організації і керівниками проектів можуть виникати конфлікти [4,c.120-121] Незважаючи на вади, така організаційна структура управління успішно відстоює свою ефективність. Наприклад, в американських корпораціях, де доволі часто незалежні акціонери нівелюють стратегічними цілями компанії заради миттєвого прибутку [5, c.19-20], така структура дає змогу поєднати вимушену мобільність корпорації з довгостроковими цілями компанії, поєднати інтереси практично усіх складових компанії (акціонерів, менеджерів і робітників) зі вдоволенням потреб суспільства і підвищенням загальної ефективності діяльності підприємств. Тому вона має місце бути.
1. 2. 3. 4.
5.
Література Кравченко А.И. Социология менеджмента: Учеб. пособие для вузов. — М.: Юнити, 1999. —366с. Самыгин С.И., Столяренко Л.Д. Менеджмент персонала. — Ростов н/Д: изд-во «Феникс», 1997. —480с. Фролов С. С. Социология организаций: Учебник. — М.: Гардарики, 2001. — 384с.: илл. Управление персоналом: Учебник для вузов /Под ред. Т.Ю. Базарова, Б.Л. Еремина. — 2-е изд., перераб. и доп. — М: ЮНИТИ, 2002. —560с. Шевчук А.В. Социальная роль бизнеса в моделях корпоративного управления// Spero 2005 . — №2. — С.17-26 Мосаєв.Ю.В. аспірант Класичного Приватного Університету Вплив ідеології на критерії оцінки соціального комфорту.
Анотація: Робота присв`ячена темі соціального комфорту в розрізі ідеології. В статті розглядається вплив ідеології сприйняття соціального комфорту окремим членом суспільства. В роботі доводиться існування прямого зв`язку між ідеологією та критеріями визначення соціального комфорту. В статі наводяться аргументи що до можливості посилення ідеологічної складової в соціальній політиці України. Соціальний дискурс ставить перед суспільством все нові й нові питання відповідь на які гарантує нам шанс на суттєве вдосконалення соціальних стандартів та якості життя в нашій країні. Серед таких питань значна частка відноситься до відносно нового соціологічного поняття як соціальний комфорт. Поняття соціального комфорту, слід розуміти в сенсі створення умов для можливості максимальної реалізації людини в суспільстві. Коли людина має потенціальні можливості реалізації себе, як особистості її життя та безпосередня діяльність є соціально комфортними. Наповнення поняття соціального комфорту суттєво різниться в залежності від різних фундаментальних положень суспільних відносин. До таких положень ми відносимо і ідеологію. Саме від особливості ідеології багато в чому і залежить сприйняття тих чи інших соціальних систем виходячи з соціальної комфортності для представника того чи іншого суспільства. Ідеологія є концептуальним положенням розвитку державних та суспільних відносин. Вона може бути як позитивною так і деструктивною, а здебільшого і вона суміщає їх. Ідеологія має яскраво виражені
популістсько-романтичні риcи і в більшості непозбавлена політичного забарвлення. З одного боку це є її суттєвим недоліком коли справа стосується формування законодавчої бази, пріоритетів ведення бою чи реформування промисловості. Про це чітко свідчать факти з історії. Наприклад деякі положення маїзму призвели до недолугих спроб виплавляти чавун в домашніх умовах, а свята віра К.Ворошилова в непереможність радянської кінноти призвело до значних втрат в перші дні Великої вітчизняної війни з боку саме радянської армії. Та не слід забувати, що саме під впливом комуністичної ідеології в радянські часи була створена одна з найрозвиненіших світових промисловостей при побудові якої люди зробили не один робітничий подвиг. Вони не зважали на малу зарплатню, погане харчування та низку інших факторів суттєво ускладнюючих їхню роботу. Подібні тенденції просліджувалися в фашистські Німеччині, Туреччині за часів Ататюрка сучасних Китаї та Венесуелі і інших країнах з домінуванням патерналістичних цінностей серед населення, тобто ідеологія іноді може бути більш важливою в тих чи інщих суспільних та виробничих процессах ніж матеріальні блага. Про це свідчить і те, що в таких країнах як Мадагаскар, Намібія та Коста-Ріка люди можуть почуватися в соціальному плані краще ніж громадяни більш заможних Німеччени, Італії, Франції та інших. Звичайно, що це відчуття є примарним, бо рівень соціального забезпечення населення в наведених країнах західної Європи є на багато вищим ніж в наведених представників африканського та південно- американського континентів. З огляду на вище перераховане ми робимо висновок про значущість ідеологічного впливу на суспільні процеси та досягнення соціального комфорту. Крім того на нашу думку існують суттєві відмінності в розумінні соціального комфорту як такого виходячи з ідеолгічного чинника. Наприклад для країн з домінуючою ліберальною ідеологією (США, Сінгапур, Малайзія) рівень соціального комфорту вимірюється здебільшого за рахунок оцінки матеріальних статків. [1] А вже для країн з консервативним стрижнем більш важливими є життя за законами своїх пращурів (Великобританія та Ірландія,) і навіть під впливом глобалізації соціальні перетворення в цих країнах відбуваються більш повільно і зважено . Для країн з патерналістично спрямованими ідеолгічними і навіть радикально – фундаменталістськими принципами характерні відмінні та навіть і взагалі протилежні принципи оцінки та шляхи досягнення соціального комфорту. Якщо для представників країн західної Європи соціальний комфорт вимірюється умовами самореалізації особистості в суспільстві та можливість при цьому заробити пристойні матеріальні статки, то для представника руху Хезбола – це самопожертва своїми матеріальними цінностями та фізичним здоров’ям для того, щоб вийти на новий рівень в релігійній ієрархії. [2]
Вище згадані відмінності та особливості можна знайти і при співставленні і інших ідеологічних течій, тому вивчення ідеологічного компоненту в процесі досягнення соціального комфорту людини, на нашу думку повинно стати одним з пріоритетних напрямків сучасної соціології. Вплив ідеологічної складової на визначення критеріїв соціальної комфортності є досить пріоритетним для України. Бо після самоліквідації Радянського Союзу на наших теренах відчувається ідеологічний вакуум. Продуковані політичною реальністю політичні сили здебільшого займаються ідеологічним популізмом намагаючись створити в передвиборчий період деідеологізовані політичні гасла, які б задовольняли симпатиків різних ідеологічних течій. Тому деідеологізованою є і соціальна політика держави в цілому. Як наслідок відсутність чітких критеріїв сприйняття соціального комфорту і перебування в світі соціальних ілюзій. Для людей похилого віку – це орієнтація на соціальні стандарти радянської доби, для середнього покоління на символи соціального комфорту Польщі та Росії, а молоді на подібні символи країн Західної Європи та США в більшості ідеалізовані засобами масової інформації. Саме вище наведені аргументи є поясненням того, чому більшість громадян Білорусі країни з дуже схожими соціально-економічними показниками на українські відчувають себе набагато соціально комфортно. Тому, що держава за допомогою ідеологічних сентенцій сформувала в суспільстві чіткі критерії соціального комфорту і спрямувало значні ресурси через інструментарій соціальної політики на їх вдоволення. [3] Незадієність ідеологічного інструментарію в царині державної соціальної політики призвело до того, що процеси вдосконалення соціальних стандартів життя не сприймається громадянами як елемент досягнення ними соціального комфорту. На нашу думку розробка ідеологічного апарату в процесі соціальної пропаганди має визначний вплив, що видно з закордонного досвіду, на формування критеріїв соціального комфорту в суспільстві і тому ідеологізація соціальних стандартів мала суттєвий вплив на досягнення українцями соціального комфорту через мобілізацію фізичних, психологічних та соціальних ресурсів в процесі побудови соціальної держави сталого розвитку. Список використаних джерел: 1.Дікон Б., Халс М., Стабе П. Глобальна соціальна політика. – Основи, 1999. – 396с. 2.Мосаєв Ю.В. Особливості досягнення соціального комфорту в країнах з патерналістичними цінностями соціальної сфери //Социальные технологии: актуальные проблемы теории и практики. Межвузовский сборник научных работ – Запорожье: Изд-во ГУ »ЗИГМУ», 2007. – Вып 36. – С. 245-250. 3.Лукашенко А. Беларусь строит социально ориентированное государство // Коммунист – 2006. - №18-19. С. 3.
УДК 368.914
Надточій Алла Олександрівна Харківський регіональний інститут Націанальної академії державного управління при Президентові України аспірант кафедри управління персоналом та економіки праці
Накопичувальний рівень пенсійного забезпечення як передумова стабільного розвитку суспільства У тезах розглянуто роль недержавного пенсійного забезпечення в Україні у сфері залучення внутрішніх інвестицій, створенні умов зростання заробітної плати працівників, окреслено напрями подільшого розвитку Оutlined directions of podil'shogo development In theses the role of nongovernment pension provision in the field of using of internal investments, creation of terms of growth of salaries of workers are considerated, outlined directions of extending development in Ukraine Згідно з Конституцією, Україна проголошена як незалежна, демократична, правова і соціальна держава[1,с.4], але для фактичного набуття статусу соціальної держави необхідно визначитись з головними функціями соціальної держави, створити відповідні умови функціонування, окреслити напрями розвитку суспільства. Питаннями становлення в Україні соціальної держави займають багатьох науковців: Гошевська В. досліджує сутність і зміст соціальної держави[2], на необхідність застосування принципу соціального партнерства в Україні для виконання фукцій соціальної держави наголошує Сивак А.[3], аспектами соціальної захищеності населення у соціальній державі опікуєть Новікова Т.[4]. Втілення в життя декларованого принципу соціальної держави, яка спрямована на вільний розвиток особистості та забезпечення гідного рівня усім громадянам[4, c.165], відбувається шляхом поступового розв’язання наступних завдань: забезпечення високого рівня доходів населення, забезпечення умов стабільного економічного зростання та виваженої державної політики у сфері перерозподілу суспільних фінансів; створення та забезпечення високих соціальних стандартів соціального захисту; стимулювання демографічного розвитку; забезпечення реалізації прав на екологічну безпеку, на освіту, на медичну допомогу, та інші. Створення соціальної держави – гідна мета для розвитку суспільства, на допомогу якої мають долучатися і соціальні партнери – приватний сектор, шляхом реалізації принципу солідарності на
підприємствах і гармонізації інтересів усіх зацікавлених осіб. Як вірно зауважує Сивак А., узгодження інтересів є взаємовигідним і для бізнесових структур, зацікавлених в отриманні прибутків, і для працівників, зацікавлених у вирішенні соціальних питань[5, с.177]. Адже високо умотивована і тому продуктивна праця є одним з головних чинників отримання прибутку; у роботодавців з’являється стимул реалізувати себе як соціально відповідальні особи; а держава, в такому разі, досягає подвійної мети: 1.високі прибутки підприємств є податковою базою надходжень до бюджету і 2.забезпечення працюючих гідними умовами праці та гарантія їх соціальною захищеності. Одним із напрямів реалізації соціальної відповідальності для підприємств є перерахування коштів на особистий пенсійний рахунок працівника. Така можливість з’явилось у підприємств з прийняттям Закону України «Про недержавне пенсійне забезпечення»[6], і запровадження трирівневої системи пенсійного забезпечення. Головною метою державної політики у сфері пенсійного забезпечення було зменшення пенсійних витрат з бюджету, диверсифікація пенсійних виплат та збільшення їх сукупного розміру, запровадження механізму функціонування системи недержавних пенсійних фондів, які б відігравали важливу роль внутрішнього інвестора для країни. Про зацікавленість підприємств даною пропозицією держави говорить бурхливий розвиток недержавних накопичувальних пенсійних фондів, загальний розмір внесків до яких збільшився майже у 5 разів за три роки за інформацією Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг. Концептульна різниця нової системи пенсійного забезпечення від тієї, що існувала до 2004 року, полягає у запровадженні принципу індивідуальної відповідальності особи за своє майбутнє. Протягом 10 років науковці (Гаряча О., Лібанова Е., Зайчук Б., Надточій Б., Яценко В. Та інші) вивчали зарубіжний досвід запровадження та функціонування таких систем, неодноразово вказуючи на кризові явища в існуючій солідарній пенсійній системі[4,7,8]. Але й зараз лунають пропозиції щодо зменшення рівня державного соціального забезпечення, особливо її пасивної форми, яка не залежить від трудової діяльності працівника і тому призводить до утриманських настроїв у суспільстві[4,с.167]. Наголошується на тому, що сьогодні в Україні, за існуючих ринкових умов, заробітна плата перестала виконувати свою головну функцію – розширеного відтворення робочої сили, через уповільнене її зростання порівняно із індексом цін[9,с.75], занадто низький розмір, який іноді менший за прожитковий мінімум. Таким чином, на сучасному етапі розвитку системи пенсійного забезпечення, особлива увага приділяється розвитку недержавно накопичувального рівня. Першочерговими завданнями державної політики у цій сфері мають бути: 1.забезпечення умов зростання розміру заробітної плати або виведення її із тіні, шляхом надання податкових
пільг для роботодавців (вже діє: віднесення внесків роботодавця за свого працівника у недержавний пенсійний фонд до валових витрат підприємства, неоподаткування цих сум, та головне – право залучати накопичені кошти для власних інвестиційних програм[9,с.74]); 2.налагодження ефективного контролю з метою забезпечення належного та добросовісного виконання обов’язків учасниками недержавного пенсійного забезпечення; 3. забезпечення стабільного правового поля; 4. розробка і впровадження механізму захисту пенсійних активів; 5. проведення інформаційної політики щодо оприлюднення результатів роботи недержавних пенсійних фондів. Слід звернути увагу на необхідність пошуку збалансованої межі між державним та недержавним пенсійним забезпеченням, оскільки збереження солідарного принципу у державному пенсійному забезпеченні відповідає за згуртованість суспільства, спільну мету та порозуміння між поколіннями; а запровадження принципу індивідуальної відповідальності за своє майбутнє у недержавному пенсійному забезпеченні має відіграти важливу роль у створенні Обистості, яка стане рушійної силою інноваційного розвитку суспільства. Список використаних джерел: 1. Конституція України: Закони України від 28 червня 1996р. – К.: Феміна, 1996. 2. Гошовська В. А. Соціальна держава : типи, сутність, зміст // Вісник Національної академії державного управління, 2007, - №3. – с.259-265 3. Сивак А.В. Соціальна держава від декларації до втілення // Актуальні проблеми економіки. 2006, - №3(57). – с.174-178 4. Новікова Т.В. Соціально-економічна захищеність населення як об’єктивна необхідність ставлення сойціальної держави// Актуальні проблеми економіки. 2006, - №3(57). – с.165-168 5. Болюбах В.В. Соціальний захист працівників на підприємствах // Актуальні проблеми економіки. 2006, - №3(57). – с.154-157 6. Закон України «Про недержавне пенсійне забезпечення» №1069-IV від 09.07.2003 року // Офіційний вісник України. – 2003, - №33 7. Надточій А.О. Організаційно-правові передумови розвитку недержавної пенсійної системи //Актуальні проблеми державного управління: Зб. Наук.пр. – Х.: Вид-во ХарРІ НАДУ «Магістр», 2007, - №1(31). – с.358-364 8. Новікова І.В. Вплив економічних чинників на ефективність корпоративних пенсійних програм // Актуальні проблеми економіки. 2006, - №1(55). – с.48-53 9. Момотюк Л.Є. Роль недержавних пенсійних фондів у системі пенсійного забезпечення // Фінанси України, - 2006, - № 5. – с.7177
УДК 338.532.42
Пількевич Т.О. Київський національний університет імені Тараса Шевченко здобувач
Ціни на природний газ для споживачів соціальної сфери Prices on natural gas for consumers from social sphere Розглянута система ціноутворення на природний газ для потреб населення, бюджетних організацій та установ, що фінансуються з державного та місцевих бюджетів, і підприємств комунальної теплоенергетики. The system of pricing on natural gas for necessities of population, budgetary organizations and establishments, which are financed from state and local budgets, and also enterprises of public heat power engineering has been considered. Центральна риса економічної моделі ціноутворення – припущення, що фірма намагається встановити ціну реалізації на рівні, який забезпечує максимальний прибуток. [1., с.257] Однак, діючі ціни на природний газ для забезпечення потреб населення та підприємств комунальної теплоенергетики України не забезпечують їх економічно обґрунтовані рівні. Реалізація природного газу для споживачів соціальної сфери здійснюється за цінами, визначеними державним регулюванням. Постановою Кабінету Міністрів України від 29 квітня 2006 р. N 605 «Деякі питання діяльності Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» [2., с.1] із змінами і доповненнями, внесеними постановою КМУ від 19 грудня 2007 року № 1401 «Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України», установлено з 1 січня 2008 року граничний рівень ціни на природний газ для підприємств комунальної теплоенергетики, теплових електростанцій, електроцентралей та котелень суб'єктів господарювання, зокрема блочних (модульних) котелень (в обсязі, що використовується для надання населенню послуг з опалення та гарячого водопостачання, за умови ведення такими суб’єктами окремого приладового та бухгалтерського обліку тепла і гарячої води) з урахуванням податку на додану вартість, збору до затвердженого тарифу на природний газ у вигляді цільової надбавки, тарифів на його транспортування, розподіл і постачання та витрат із зберігання за умови компенсації Національній акціонерній компанії НАК «Нафтогаз України» з державного бюджету різниці в цінах на природний газ - 686 грн. за 1 тис. куб. метрів.
Незважаючи на те, що закупівельна ціна імпортованого природного газу протягом 2007 - 2008 років значно зросла, зазначеною постановою Кабінету Міністрів України встановлено ціну на природний газ для підприємств комунальної теплоенергетики на рівні, діючому з 1 липня 2006 року. Постановою Національної комісії регулювання електроенергетики від 19 грудня 2006 року N 1672 «Про роздрібні ціни на природний газ, що використовується для потреб населення» із змінами і доповненнями [3., с.3], з 1 січня 2007 року затверджені роздрібні ціни на природний газ, що використовується для потреб населення, диференційовані залежно від річного обсягу споживання, з урахуванням таких граничних рівнів цін, за умови, що обсяг споживання природного газу: - не перевищує 2500 куб. метрів на рік, - 339 гривень за 1 тис. куб. метрів; - не перевищує 6000 куб. метрів на рік, - 480 гривень за 1 тис. куб. метрів; - не перевищує 12000 куб. метрів на рік, - 980 гривень за 1 тис. куб. метрів; - перевищує 12000 куб. метрів на рік, - 1173 гривні за 1 тис. куб. метрів. Внаслідок того, що обсяги природного газу за діапазонами, відповідно до яких встановлені диференційовані ціни на природний газ, не відповідають фактичним обсягам його використання населенням, фактичний рівень середньозваженої ціни реалізації природного газу населенню за період січень – грудень 2007 року становить 434,06 грн. за 1 тис. куб. м, що на 13,96 % нижче розрахункового рівня - 504,51 грн. за 1 тис. куб. м, визначеного НКРЕ на 2007 рік. Рівень роздрібних цін на природний газ для населення та ціна природного газу для підприємств теплокомуненерго встановлені з урахуванням необхідності соціального захисту малозабезпечених верств населення. Таким чином, діючий механізм ціноутворення на природний газ для споживачів соціальної сфери України потребує корегування, відмови від встановлення необґрунтованих низьких цін та перекладання функцій по соціальному захисту населення на підприємства НАК «Нафтогаз України». Враховуючи соціально-економічні реалії та з метою надійного забезпечення населення природним газом і послугами з опалення й гарячого водопостачання, зменшення навантаження на бюджет та здійснення оптимізації факторів ціноутворення на природний газ для населення і підприємств комунальної теплоенергетики доцільно здійснити в 2008 році поетапне впорядкування цін на природний газ до їх економічно обґрунтованого рівня. ЛІТЕРАТУРА
1. Голов С.Ф. Управлінський облік. Підручник. – К.: Лібра, 2003. – 704 с. 2. Постанова Кабінету Міністрів України «Деякі питання діяльності Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» від 29.04.06 р. N 605 // www.Rada.gov.ua 3. Постанова Національної комісії регулювання електроенергетики «Про роздрібні ціни на природний газ, що використовується для потреб населення» від 19.12.06 р. N 1672 // www.Rada.gov.ua УДК 331.108.24
Попова Яна Ігорівна Донецький національний технічний університет студентка
Система довічного найму як складова соціально орієнтованого японського менеджменту The system of the lifelong hiring as a part of the socially oriented Japanese management У даній роботі розглянута найважливіша складова соціологічної концепції японського менеджменту – система довічного найму – та її вплив на ефективність роботи підприємств. Зроблено висновки про негативні та позитивні сторони цієї системи. The crucial component of the Japanese management – the system of lifelong appointment – and its influence on the effectiveness of the work of a firm were considered in this work. The authoress drew the conclusions about negative and positive sides of this system. Аналіз японського керування персоналом становить особливий інтерес для вчених, які працюють над вдосконаленням українського методу керування підприємством з таких причин: По-перше, методи керування, які використовуються в Україні на даному етапі розвитку економіки не дають значних результатів. По-друге, Японія є однією з найрозвиненіших країн світу, яка розробила та успішно використовує систему управління, засновану на досвіді інших країн та особливих традиціях японської нації. Японському стилю керування властиві деякі унікальні риси, однією з яких є система довічного найму. Використання цієї системи досить ефективне. Саме ефективність привертає все більшу увагу закордонних дослідників, які, вивчаючи японські методи керування персоналом, розглядають можливість їх використання у своїх країнах. Метою цієї роботи є виявлення особливостей і характерних рис однієї з особливостей японського менеджменту - системи довічного
найму. Зайнятість у Японії має особливе значення. Це не тільки питання контракту між роботодавцем і працівником, вона має емоційний і моральний підтекст. [4,с. 494] Довічний найм характерний тільки для великих фірм. У дрібних фірмах цей метод, звичайно, не є домінуючим. Ця система корениться в традиційному японському складі мислення, у рамках якого присвячення себе фірмі є цінною установкою. Ідеальним для японської компанії є набір постійної робочої сили з випускників навчальних закладів, які залишалися б у компанії до досягнення граничного віку.[1, с. 107] Новачки пропускаються через механізм виробничої підготовки з ротацією за різними видами їхнього професійного профілю для виявлення схильності, найкращої сумісності з тим або іншим із цих видів, і лише після проходження курсу навчання отримують направлення на певну роботу. [3,с. 3] Стабільність служить стимулом для робітників та службовців, вона зміцнює почуття корпоративної спільності, гармонізує відносини між рядовими співробітниками та керівництвом. [4,с. 487] Крім почуття впевненості, що й так є дуже важливим, людина відчуває й матеріальні блага довічного найму: її заробітна плата постійно росте. У Японії, як відомо, старший за віком або ветеран фірми заробляє більше молодшого або новачка. Такий підхід до працівника бере свій початок у традиції японського суспільства - поважати старших. Всі співробітники фірми проходять роботу послідовно в декількох підрозділах, що позбавляє службовців від монотонної, одноманітної роботи, розширює їхній кругозір і забезпечує високу кваліфікацію кадрів. [2, с.476-477] Багато службовців рідко беруть дні відпочинку, й часто не повністю використовують свою оплачувану відпустку, тому що переконані, що їхній обов’язок працювати, коли компанія цього потребує, проявляючи свою відданість компанії. Японські корпорації гарантують своїм службовцям роботу й застосовують систему винагород, засновану на виробничому стажі, для того, щоб запобігти відходу працівника в іншу фірму.[4,с. 496] Великі фірми не знають проблеми текучості кадрів, їхні співробітники на все своє трудове життя ототожнюють себе, свої інтереси з інтересами фірми. [2, с.476-477] Одним з недоліків системи найму є несвоєчасне звільнення від робочої сили, що стала неефективною, і залучення здібних працівників "з боку". Це стримує міжфірмовий обмін досвідом і передовою інформацією. Зараз система довічного найму дещо модифікована, з огляду на вище сказані недоліки. Наприклад, на багатьох підприємствах її немає в класичному виді: якщо працівник працює погано, то його кілька разів
попереджають, а потім звільняють. Це відбувається набагато рідше, ніж у західних компаніях.[1,с.93-96] До позитивних аспектів такої системи можна віднести певну стабільність зайнятості, створення умов для скорочення текучості робочої сили й підвищення продуктивності праці, високу частку виплат на соціальні цілі й т.д. Література 1.Журавлев П.В. Кулапов М.Н., Сухарев С.А. Мировой опыт в управлении персоналом. Обзор зарубежных источников/ Монография. М.: Изд-во Рос. экон. акад., Екатеринбург: Деловая книга, 1998. 232 С. 2.Кнорринг В.И. Теория, практика и искусство управления. Учебник для вузов по специальности "Менеджмент". — 2-е изд., изм. и доп. — М.: Издательство НОРМА (Издательская группа НОРМА—ИНФРА • М), 2001. — 528 с. 3.Котляр А.А. Концептуальная система управления персоналом в японском менеджменте – „Три кита”. http://recgroup.com.ua/art_kotlar3.php 4.Кравченко А.И. История менеджмента:Учебное пособие для вузов._ 5е изд. – М.:Академический Проект:Триста, 2005. – 560 с. – („Gaudeamus”) УДК 331.522.4:640.41
Серафим Наталія Василівна, Київський національний торговельноекономічний університет студентка V курсу факультету ресторанно-готельного та туристичного бізнесу
Система оцінки і формування кадрового потенціалу у готельному комплексі як складова соціально-орієнтованого менеджменту. Тhe system of estimation and forming personnel potential in a hotel complex as a constituent of the socially oriented management Дана стаття присвячена впровадженню системи оцінки кадрового потенціалу у готельних комплексах.За результатами дослідження запропоновані науково-практичні рекомендації щодо вдосконалення управління кадровим потенціалом. The article is given devoted introduction of the system of estimation of personnel potential in the complexes of hotels. As a result of research scientifically-practical recommendations are offered in relation to perfection of management personnel potential.
Соціально-орієнтований менеджмент неможливий без ефективного та цілеспрямованого оцінювання кадрового потенціалу підприємства, оскільки саме таке оцінювання є інформаційною базою для прийняття управлінських рішень. Оцінка персоналу - визначення професійних та особистих якостей працівників за раніше встановленими правилами, виходячи з посадових обов'язків, інших вимог організації, а також надання рекомендацій по більш ефективному управлінню кадровим потенціалом працівників на базі результатів оцінки. У практиці вітчизняних підприємств, і у готельних комплексах зокрема, при оцінюванні кадрового потенціалу зараз не використовують комплексних підходів, воно має лише статичний характер і не враховує рівень впливу соціальних чинників в організації, що значною мірою обмежує можливість ефективного управління персоналом у готельних комплексах. Нами проведено детальне дослідження соціально-психологічної підсистеми столичного трьохзіркового готельного комплексу «Турист», до складу якого входить готель (406 номерів із загальною кількістю 688 місць) та ресторан. Загальна чисельність працівників складає 360 осіб, частка жінок 76,9 %, Вищу освіту мають 92 особи, середній вік працюючих у готельному комплексі складає 42 роки, коефіцієнт плинності кадрів за останні три роки коливався у межах від 0,09 до 0,12. Питома вага апарату управління у загальній чисельності працюючих складає 3,89 %. Дослідження проведено шляхом опитування, анкетування, контент аналізу документів. Для вдосконалення оцінки кадрового потенціалу запропоновано створити Центр оцінки персоналу, основним завданням якого є визначення напрямків стабілізації, прогнозування успіху та поведінки персоналу та шляхів його формування та розвитку,. Пропонується застосувати наступний комплексний професійнопсихологічний підхід: оцінювання кожного працівника повинне проходити одночасно по трьох напрямках - оцінка діяльності, оцінка кваліфікації та оцінка особистості. - оцінка діяльності містить у собі оцінювання виконання посадових обов'язків, виконання плану робіт (строки, якість), досягнення поставлених завдань. В організації чітко визначені посадові обов'язки (зрозуміло, із чим порівнювати), є план-графік робіт (фіксується виконання завдань), співробітники мають чіткі завдання; - оцінка кваліфікації полягає в «іспиті» - працівники в писемній формі відповідають па запитання за фахом. Анкету заздалегідь підготовлену і погоджену із провідними спеціалістами, визначено, який результат «іспиту» прийнятний для фахівців різних моделей кадрового потенціалу;
- оцінка особистості дозволяє оцінити основні поведінкові характеристики людини, зіставити їх з поведінковими вимогами до даної посади,. У результаті можна: 1). Зрівнявши особистісні вимоги посади з фактичними особистісними особливостями співробітника, що займає дану посаду, розробити для співробітника програму навчання та розвитку; 2). При наявності стресових або конфліктних ситуацій визначити причини й шляхи усунення конфліктів; 3). При наявності істотних претензій до діяльності співробітника оцінити, чи однаково працівник і його керівник розуміють поведінкові вимоги, пропоновані до даної посади; Враховуючи специфіку кадрового потенціалу окремих категорій працівників, домінуючі складові в механізмі формування кадрового потенціалу готельного працівника будуть різні: - кадровий потенціал виконавців, у структурі якого перевалює інтелектуальна та професійна складові, формується за допомогою навчання та постійного підвищення кваліфікації; - кадровий потенціал організаторів, де превалює професійний потенціал, формується за допомогою навчання, що спрямоване на рольові ігри (вирішення організаційних завдань, функцій контролю, вміння ставити завдання та знаходити шляхи їх вирішення тощо); - кадровий потенціал новаторів, де домінують інноваційна та творча складові, формується за допомогою мотиваційних технологій, створення сприятливих умов для розвитку інновацій та творчості; - кадровий потенціал управлінців, де домінують професійна та управлінська складові, формується за допомогою постійного підвищення кваліфікації (яке спрямоване на розвиток здібностей управляти людськими ресурсами, структурним підрозділом, установою тощо) та технологій управління кар'єрою як мотиваційний стимул; - кадровий потенціал вищих управлінців, де домінує управлінська складова, формується за допомогою мотиваційних технологій, коучінгу. УДК 658.264(043.2)
Слободянюк Л.А. Київський національний університет імені Тараса Шевченко здобувач
Соціально орієнтовний менеджмент в системі теплопостачання України Socially oriented management in heat supply system of Ukraine Проведено огляд законодавчого регулювання системи теплопостачання України як соціально орієнтованої галузі економіки країни.
Review of legislative control of heat supply system of Ukraine as the state economy socially oriented industry has been conducted. «Економічна політика України у 2008 році полягатиме у створенні сприятливих умов для ведення бізнесу, стимулювання інвестиційноінноваційного напряму реформ, розвитку банківської діяльності, вдосконалення митних правил, регулювання оплати праці, розвитку трудового потенціалу країни, соціального захисту населення, контролю за діяльністю монополістичних об’єднань та недопущення необґрунтованого підвищення цін», - наголосив Б. Данилишин, Міністр економіки України. [1., с.3] Серед пріоритетів соціальної політики Міністр економіки назвав збільшення розміру мінімальної заробітної плати, розміру пенсій, обсягів допомоги малозабезпеченим верствам населення, що повинно справити суттєвий вплив на зростання доходів та підвищення життєвого рівня населення. В системі соціальних послуг ставиться за мету досягнення соціального ефекту – покращення якості життя людей, подолання бідності та соціальних дисбалансів. Питання тарифів на послуги з теплопостачання сьогодні стало наріжним каменем не лише для пересічних споживачів-громадян, які бояться подальшого зростання платежів. Воно перетворюється на доволі серйозну проблему і для промислових виробників, причому навіть для тих, чия частка енергетичної складової в кінцевій вартості продукту чи послуги, що виробляється, незначна. Звернемо увагу на правові аспекти відносин, що складаються між юридичними особами – споживачами газу і теплової енергії, з одного боку, та постачальниками енергетичної складової, – з іншого. Відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону України «Про природні монополії» [2., с.3] регулюється діяльність у таких сферах природних монополій, як централізоване теплопостачання, оскільки значна частина теплопостачальних підприємств є суб’єктами природних монополій. Такими (ст. 1) є суб'єкти господарювання (юридичні особи) будь-якої форми власності (монопольне утворення), які виробляють (реалізують) товари на ринку, що перебуває у стані природної монополії. Водночас, підприємства, які постачають газ для суб’єктів теплопостачання, не є такими за цим Законом, позаяк постачання природного газу належить до суміжних із природними монополіями ринків, які захищаються згаданим Законом від природних монополій. На теплопостачальні підприємства також поширюється дія ч. 2 ст. 10 цього Закону [2., с.3], відповідно до якої суб'єкти природних монополій не можуть вчиняти дії, які призводять або можуть призвести до неможливості виробництва (реалізації) товарів, щодо яких здійснюється регулювання відповідно до цього Закону, або до заміни їх іншими товарами, не однаковими за споживчими характеристиками. А простіше: сплатили чи ні споживачі теплової енергії за неї теплопостачальним
підприємствам, останні не мають права припинити теплопостачання таким споживачам (здебільшого йдеться про громадян, проте маються на увазі і юридичні особи: навчальні заклади, лікарні й інші бюджетні установи, підприємства торгівлі, розміщенні у великих торгових центрах тощо). Слід зауважити, що газ для потреб населення відпускається Національно акціонерною компанією «Нафтогаз України» за значно зниженим тарифом, проте культури та дисципліни сплати це не підвищує. Окрім того, тарифи на теплопостачання погоджують місцеві ради відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» [3., с.3], які досить часто їх затверджують не враховуючи економічно обґрунтований рівень. Оскільки, крім боргів населення, місцеві ради й самі почасти є основними боржниками теплопостачальних підприємств, то вони не спроможні компенсувати різницю в вартості тарифів. А так як в місцевих бюджетах здебільшого не передбачається дотація на покриття різниці в тарифах за населення, формування тарифів для інших споживачів теплової енергії відбувається із врахуванням неповернення населенням частини вартості послуг. Це лягає додатковим тягарем на плечі промислових підприємств. З погляду правового регулювання згаданих суспільних відносин вихід очевидний – необхідне прийняття та запровадження низки системних нормативно-правових актів, зокрема низки положень в Житловому кодексі, який би був, передусім, ефективним і дієвим, а не декларативним актом, відповідав би сьогоденню, а ще краще – випереджав і спрямовував у раціональному напрямі економічні відносини в цій сфері. Основною перевагою в діяльності нового Уряду на 2008 рік передбачається, насамперед, формування умов до підвищення якості життя громадян та конкурентоспроможності національної економіки як основи економічного зростання, а також забезпечення національної безпеки країни. Наразі відбувається підвищення активності в процесах руху держави у напрямі поступової інтеграції України у світовий економічний простір, зумовленої набуттям членства у СОТ та створенням зони вільної торгівлі між Україною та ЄС. «Стратегічні пріоритети розвитку України на сьогодні визначаються її активним залученням до політико-економічного простору Європи, де наша країна, зважаючи на наявний потенціал, має відігравати одну з провідних ролей», підкреслив Міністр економіки України. [1., с.3] ЛІТЕРАТУРА 4. Прес-служба Мінекономіки, Богдан Данилишин: Підвищення якості життя громадян та конкурентоспроможності національної економіки – основні пріоритети діяльності Мінекономіки на 2008 рік // Інвестиції: практика та досвід – 2007. - №24. – С.2.
5. Закон України «Про природні монополії» ч. 1 стт.1, 5, ч. 2 ст.10 // www.Rada.gov.ua 6. Закон України „Про місцеве самоврядування в Україні” п.2 «а» ст.. 28 // www.Rada.gov.ua 7. Постанова Кабінету Міністрів України «Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад по регулюванню цін (тарифів)» від 25.12.1996 р. № 1548 // www.Rada.gov.ua УДК 316: 37.013.42 (075.8): 373.31.5 Тесленко А.Н. директор Центра ювенологических исследований Института управления, доктор педагогических наук, профессор; Лепешев Д.В. директор воспитательного комплекса РГКП РУОЦ «Балдаурен», аспирант ЕАГИ (г.Астана, Казахстан) Социализационная траектория подростка в условиях детского оздоровительного центра Contemporary life demands a new understanding of teenagers as self-valued stage of aged, spiritual and social development. These ages aren’t a preparatory stage of personal development as people has considered in recently, there are a main source of modern changes. This article is made considering to long standing social and pedagogical work with teenagers in the Kid’s Center “Baldauren” (Kazakhstan), teaching activities and research experience of the authors. It touch upon the problem of “building” of children’s socialization trajectory in educational bodies. В современном обществе тема социализации ребенка его вхождение в этот мир, проблема гуманизации современного воспитания звучат особенно актуально. Не случайно новая парадигма воспитания связала его цели с формированием духовно развитого и свободного человека, способного к творчеству и социальной активности, ответственного за свои деяния перед обществом. Очевидно, что для успешной работы по проблеме социализации личности необходимо понимание данного вопроса, знание основ этого процесса и современного взгляда на него ученных. Западная социология трактует социализацию как адаптацию индивида к условиям внешней среды. Подобное понимание сводит данный процесс лишь к усвоению исторического опыта и подчинению
личности нормам, и установкам социальной среды. Таким образом, индивиду отводится пассивная роль, ограничивающаяся усвоением достижений предшествующих поколений [5, с. 316]. Отечественная социология определяет ведущую роль в формировании личности социальной среды, этим и объясняется запрос общества на педагогические программы, технологии по социализации личности. В ряде работ по социальной психологии социализацию определяют, как усвоение индивидом социального опыта, в ходе которого создается конкретная личность (Кон И.С., А.И. Ковалева, Ф.В. Левичева, В.А. Луков и др.). Кон И. описывает социализацию как приобщение индивида к ценностям общества, присвоение им общественных отношений, включение его в систему социальных отношений. [2]. А.Н.Тесленко рассматривает социализацию как перманентный процесс организации и самоорганизации развивающейся личности через освоение социального опыта предшествующих поколений и апробацию ролевого репертуара [6]. С точки зрения ученого участие ребенка в средствах социализации – это своеобразная «разведка» своих сил, прав и возможностей, «примерка» себя к миру взрослых. В общении же со сверстниками дети решают сложную задачу – получение признания своей роли в обществе. Смысл социализации – в превращении личности в инициативного, творческого субъекта деятельности. Следовательно, одна из глобальных задач педагогики – не только способствовать усвоению ребенком социокультурной информации (ценности и нормы) общественно значимого характера, но и содействовать включению этих ценностей в общую систему жизненного опыта наших воспитанников, переводу их во внутренний план личности. Так выдающийся педагог В.А. Сухомлинский в своей работе «Методика воспитания коллектива» писал: «… Процесс социализации является одной из важнейших предпосылок формирования той воспитательной силы коллектива, а которой в педагогической литературе не редко приходится читать как о чем-то таком, что будто бы дается уже в готовом виде…. А правильное включение в жизнь общества, правильная социализация возможны лишь тогда, когда человек сознательно стремится к гармонии собственного «Я» с интересами других людей, не только умеет, но и старается поступится своими желаниями в интересах общего блага» [4, с.106]. Соглашаясь с данным подходом к социализации, мы считаем так же, что социализируясь, ребенок не только обогащается опытом, но и реализует себя как личность, влияя на жизненные обстоятельства и окружающих людей. Детство представляет собой самый активный период социализации человека, когда происходит овладение ими основными
социальными нормами и требованиями, формирование индивида как социального существа. Республиканский учебно-образовательный центр «Балдаурен» (Казахстан) является одним из специфических каналов социализации – Островом Детства – краем, где ни чему не верят за глаза, где все предметы и явления пробуют на вкус, на цвет, на запах, ощупывают кончиками пальцев, где ребенку предоставляется возможность в консолидации со взрослыми получить опыт посильного участия в создании более справедливого и гуманного мира-порядка, возможности выбора через организацию свободного общения и реализацию своих творческих способностей осознать себя личностью. Он приобретая новый опыт со сверстниками, именно в «Балдаурене», может проявить себя не подвергаясь насмешкам, не испытывая страха за ошибку – раскрыть себя. Многочисленные психолого-педагогические исследования показывают, что деятельность различных детских объединений и временных детских объединений содержит значительный потенциал для развития социализации подростков. В то же время приезд в детский лагерь (детский центр) часто усугубляет эмоциональный дискомфорт подростка, объясняемый вхождением его в новую социальную среду и его возрастными особенностями. В контексте нашего исследования воспитательнообразовательной средой рассматривается Республиканский учебно-оздоровительный центр «Балдаурен», который представляет собой специально организованное социокультурное пространство, создающее совокупность качественно разносторонних условий развития всех включенных в нее субъектов [3]. Под понятием социокультурного пространства мы понимаем, что это специфическая социокультурная система, обеспечивающая ориентацию ребенка в сложном объеме ценностей и норм, и предлагающая ему (ребенку) ценности, нормы общества устойчивого развития, обучающая его навыкам ответственного выбора этих ценностей, норм. Функционирование развивающей среды РУОЦ «Балдаурен» предполагает целенаправленное формирование педагогического сообщества на основе разработки комплекса воспитательно образовательных проектов, имеющих широкий социальный спектр в рамках существующего уклада жизни, традиций и перспектив развития. При этом включение реально действующих социальных групп (администрация, сотрудники, педагогический коллектив, медицинские работники, дети и др.) в реализацию конкретного образовательно-воспитательного процесса превращает его в социокультурное пространство.
Включая детей в общераспространенные виды деятельности — учебную, общественную, трудовую, туристическо-краеведческую и иные, — организуя их выполнение, педагоги-организаторы подчеркнуто придают им гражданский, нравственно – патриотический смысл, используют в полной мере демократический стиль общения и ориентируют на высокую грань физических и духовных возможностей. Интегральным показателем такой совместной деятельности, на наш взгляд, является социализационная траектория, позволяющая учесть объективную и субъективную стороны этого процесса в условиях усугубляющейся поляризации общества. Под социализационной траекторией личности ребенка в условиях воспитательно-образовательной среды детского оздоровительного центра нами понимается как достаточно сложное многомерное явление по усвоению индивидом на протяжении его жизни социальных норм и культурных ценностей того общества, к которому он принадлежит и усвоению и дальнейшему развитию индивидом социально-культурного опыта; становлению личности, обучению и усвоению индивидом ценностей, норм, установок, образцов поведения, присущих данному обществу, социальной общности, группе; включению ребенка в социальную практику, приобретению им социальных качеств, усвоению общественного опыта и реализации собственной сущности посредством выполнения определенной роли в практической деятельности, которые он трансформирует в новой для него среде пребывания, где приобретенные им компетенции трансформируются в постоянную среду пребывания (семья, друзья, одноклассники и т.д.). Социализационная траектория молодого человека нами рассматривается в нескольких срезах (1) влияние внешней среды, (2) субъектность и (3) диспозиция личности в процессе социализации. Алгоритм ее построения основывается не на статических состояниях, а на динамике процесса социализации с учетом пройденного индивидом этапа жизненного пути, причем основные характеристики измеряются во временном континууме [1]. Наши исследования позволяют сделать некоторые выводы о социализационных траекториях казахстанских подростков – «поколения независимости». Прежде всего, обнаружено существенное обновление общей траекторной картины процесса социализации молодежи, подтверждающей преодоление унифицированной модели социализации. Социализационные траектории молодого поколения претерпевают как расширение горизонтальных дифференциаций, так и стратификацию,
связанную с существенными различиями в образе жизни, образовании, доступе к информации и т.д. В социализационных траекториях молодежи проявляются отклонения в процессе социализации не только как формы девиации, но и как преждевременное или запаздывающее освоение социальных норм и культурных ценностей, обретение социальных ролей, а также затяжные кризисы социализации в подростковом возрасте, для которой рассогласовываются пути, сроки и способы становления. Эти траектории имеют общей тенденцией уменьшение государственного сегмента институтов социализации. Поиск механизмов, обеспечивающих общественную стабильность через социализационные процессы, определение их перспективных моделей в современном обществе остаются важнейшими проблемами науки и практики. ЛИТЕРАТУРА: 1. Ковалева А.И. Социализационная траектрия российской молодежи конца 90-х годов. – М., 2001. 2. Кон И.С. Психология ранней юности. –М.: Просвещение. 1989. 3. Лепешев Д.В. Воспитательно-образовательная среда в условиях детского оздоровительного центра. – Щучинск: «Балдаурен», 2005 4. Сухомлинский В.А. Методика воспитания коллектива. – М., 1979. 5. Современная западная социология. Словарь. –М.: Политиздат, 1990 6. Тесленко А.Н. Социализация молодежи: педагогика отношений в социуме. -Алматы, 2003 УДК 330.131.7(338.24)
Цумаєва А. С. асистент Приазовський державний технічний університет
Інноваційні підходи до удосконалення державного управління соціальним захистом населення в Україні. Innovation approaches of state management improvement of social protection of Ukrainian population. Досліджено сучасні напрями інноваційних підходів до удосконалення державного управління соціальним захистом населення в Україні. Показані тенденції зростання пенсійних виплат в національної
економіці. Висвітлено позитивній досвід управління соціальним захистом на прикладі Швеції. Modern trends of innovation approaches of state management improvement of social protection of Ukrainian population have been investigated Tendencies of pension payments’ growth in national economy have been shown. A positive experience of social protection management has been analyzed, taking into consideration the experience of Sweden. "Соціальний захист — це система соціальних та економічних прав та гарантій, що закріплюються законодавчо державою і реалізуються її соціальною політикою на основі механізмів забезпечення життєвого рівня, достатнього для відтворення і розвитку особистості на всіх етапах життєдіяльності людини" [1, С.22]. Історія соціального захисту сягає особистої доброчинності, якою характеризувалося цивілізоване людське суспільство, починаючи з глибокої давнини. Люди завжди виявляли особисту доброчинність як вираз природного співчуття і намагання підтримати особистий авторитет. З другого боку, вияви доброчинності були адекватною відповіддю на суспільні потреби. З перших кроків цивілізації, коли сім'я, домогосподарство були основним виробничим осередком у суспільстві, цілком логічним було покладання турботи про непрацездатних на інших членів сім'ї, а сім'я була першим, природним інститутом соціального захисту. Ті, хто залишився безпомічним поза сім'єю, або ціла сім'я, що опинилася в скрутному становищі, могли розраховувати на допомогу громади. Захист нужденних здійснювався у формі індивідуальної та громадської благодійності у тих випадках, коли йшлося про виживання людини або цілої сім'ї. Нова історія соціального захисту розпочинається у XIX столітті, коли розвинулося промислове виробництво, були створені великі підприємства найманої праці. Внаслідок цього суттєво трансформувалася економічна роль сім'ї та її демографічний склад. Сім'я перестає бути виробничим осередком і обмежує свої функції народженням та вихованням дітей і веденням домашнього господарства. За таких умов на заміну старій доктрині соціального захисту, яка ґрунтувалася на принципах самодопомоги, сімейного забезпечення та доброчинності, почала формуватися нова, яка декларувала колективну відповідальність за індивідуальний добробут. Наприкінці XIX ст. у багатьох європейських країнах вже існували добровільні осередки взаємодопомоги й колективного захисту безробітних, людей похилого віку, вдів та сиріт. Роль державної влади, яка ще дотримувалася переважно принципів лібералізму та індивідуалізму, обмежувалася законодавчим оформленням існуючих організацій та наданням певних видів гарантій та допомоги державним службовцям і окремим групам робітників, професії яких були пов'язані з підвищеним ризиком.
Система соціального захисту та соціального забезпечення в Україні на сучасному етапі фінансується на рівні державного бюджету через наступні напрями: 1. Соціальний захист на випадок непрацездатності. 2. Соціальний захист пенсіонерів. 3. Соціальний захист ветеранів війни та праці. 4. Соціальний захист сім’ї, дітей та молоді. 5. Соціальний захист безробітних. 6. Допомога у вирішенні житлових питань. 7. Соціальний захист інших категорій населення. Крім того, с державного бюджету фінансуються дослідження і розробки у сфері соціального захисту. Так, мінімальна пенсія у 2008 році с 1.01.08 буде становіть 470 грн., с 1.04.08 – 481 грн., с 1.07.08 – 482 грн., с 1.10.08 – 498 грн. [ 2; С.18]. Цю надбавку будуть отримувати всі пенсіонери, а також біля 6 млн. пенсіонерів що мають статус «дітей війни». У 1,8 разів буде збільшена надбавка до пенсії багатодітним матерям у яких понад п’ятеро дітей. У 1,5 разів збільшиться пенсія чорнобильцям. У 2008 році буде спостерігатися зростання соціальних виплат по всім напрямам соціального захисту населення. Такій інноваційний підхід збільшує платоспроможний попит населення України і тім самим сприяє зростанню обсягів національного виробництва. Про позитивні наслідки високого рівня соціального захисту свідчить досвід Швеції. Основна увага приділяється соціалізації системи розподілу, сфери споживання та обслуговування, виокремлюються три основних напрямки розв’язання соціальних проблем: неухильне дотримання принципу рівності, тобто рівних можливостей добробуту для всіх членів суспільства; повна зайнятість працездатного населення. Основна перевага «шведської моделі» полягає в розвиненої економіки з підвищенням добробуту населення, передусім із забезпеченням його повної зайнятості. Розв’язання цих проблем дало досить відчутні результати. У Швеції найвища у світі (після Японії) тривалість життя 77 років. За рівнем сукупного власного споживання на душу населення Швеція посідає провідне місце в Європі й навіть у світі після США і Канаді. У Швеції найвищий у світі рівень зайнятості працездатного населення ( 83 – 84 %). Рівень безробіття скоротився до 1-2 % працездатних. Безробітними вважаються особи, в яких перерва в роботі перевищує 5 днів. В водночас за даними управління ринку праці, наявні десятки тисяч вільних робочих місць, що утворились через недостатній рівень кваліфікації тих, хто шукає роботу, або через незручне територіальне розташування [ 3; С.46]. Соціальна політика в країнах Заходу дедалі більше демократизується, усі соціальні програми мають реалістичний характер і від самого початку забезпечені фінансово, матеріально, організаційно і кадрово. Будь - які зміни спираються на відповідні наукові розробки,
експертизи, моніторинг соціально – трудових процесів, у першу чергу бідності, широке інформування населення та масштабну підготовку кадрів. Вивчення найсуттєвіших особливостей політики регулювання соціальних процесів у країнах з високім рівнем життя сприятиме нагромадженню в нашій крані досвіду щодо розв’язання найболючіших проблем економічного та соціального розвитку. Інноваційний підхід щодо зростання соціального захисту населення має бути збереженим і на подальшу перспективу. Оскільки це сприяє відходу від моделей збереження дешевої робочої сили в Україні та зростанню ролі людського капіталу. 1. Борецька Н.П. Соціальний захист населення на сучасному етапі: стан і проблеми. Монографія. - Донецьк: Янтар. - 2001. - 352С. 2. Газета « Сегодня» 4 января 2008г.-стр. 18. 3. Стеченко Д.М. Державне регулювання економіки: Навч. посібник. – К.: МАУП, 2000.- 176с.: іл.. – Бібліогр.: с. 166 – 169. УДК 378.147: 001. 895
Чайченко Надія Натанівна, Сумський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти
ПЕДАГОГІЧНА ОСВІТА В ІННОВАЦІЙНОМУ ПРОСТОРІ PEDAGOGICAL EDUCATION IN THE INNOVATIVE SPHERE У тезисах піднята проблема щодо розкриття місця та ролі інновації у системі освіти. Зазначена особливість її в освітньому просторі як певного типу інновації та специфіка, яка полягає у прояві взаємодії: суб’єкт – об'єктних (викладач –студент) і суб’єкт – суб'єктних (студент – студент) відносин. Превалюють останні, що свідчить про перехід до гуманістичної парадигми в освіті в останній час. The theses deal with the problem of the revealing of the place and role of the innovation in the educational system. The author points out the peculiarity of the innovation in the educational sphere as a certain type of innovation and indicates the specific character that consists in the manifestation of the cooperation: subject-object (teacher-student) and subject-subject (student-student) relations. The latter prevail that indicates of the transition to the humanist paradigm in the education lately. Особливість інноваційної діяльності в межах освітнього простору розглядаємо як систему суб’єкт – об'єктних (викладач –студент) і суб’єкт – суб'єктних (студент – студент) відносин, що повністю узгоджується з
особистісно зорієнтованою парадигмою інновацій у навчальному процесі. Таке розуміння узгоджується також з тим, що організація інноваційної діяльності в освіті базується на розумінні навчального процесу як суб'єкт - суб'єктної взаємодії. Завдання ж педагогічного його забезпечення полягає у створенні штучно проектованих педагогічних систем, тобто розгортанні соціально-педагогічного поля прояву сил людини. У такому випадку освітній процес стає гуманістичним, оскільки педагог і учні (студенти чи магістранти) не виступають як засіб досягнення мети, а через знання знаходяться в пошуках власного життєвого кредо. Цим самим їх знання становляться гуманітарним знанням. У реальному навчальному процесі можлива також і така взаємодія між учасниками навчального процесу, як викладач – студент – студент. Отже, освітній процес і його інновації створюють своєрідне поле взаємного обміну діяльностями, тобто взаємодії. При цьому діяльність кожного з його учасників ( викладачів і студентів) безпосередньо відтворює той зміст, що виникає внаслідок цієї взаємодії. Утворюється таким чином цілісність іншого порядку, що характеризується відносинами взаємного зв'язку й взаємної обумовленості. Саме у взаємодії об’єкта та суб’єкта виникає певна система й інновації в ній. Такою системою у полі об’єктності є педагогічна система, яка дозволяє оптимально з'єднати змістовну предметність інновації й цілісність системи, що забезпечує освітній процес. До педагогічної систем входять: освітня система; система освіти як соціальний інститут, що відтворює весь діапазон суспільних відносин з погляду організації педагогічного й освітнього процесів. Критерієм об'єктного в полі інноваційної взаємодії виступає можливість інноваційного розвитку [8]. Коротко охарактеризуємо кожну складову із перелічених систем. У традиційній педагогіці під педагогічною системою, як правило, розуміють «...певну сукупність засобів, методів і процесів, необхідних для створення організованого цілеспрямованого й навмисного педагогічного впливу на формування особистості із заданими якостями» [1]. При цьому в педагогічну систему включаються наступні інваріантні елементи: учні; цілі виховання (загальні й часткові); зміст виховання; процеси виховання (власне виховання й навчання); учителі (або різні інформаційні засоби навчання); організаційні форми виховної роботи. Безумовно, що існують різні структурні варіанти педагогічної системи, які так або інакше відтворюють модифікації сполучень вище позначених елементів системи [2]. Як зазначається у деяких дослідженнях, у педагогічному мисленні професіоналів (як учителів, так і різного рівня керівників) указані елементи виступають стереотип професійно педагогічної культури. Майже 94% учасників соціологічного опитування вказали чотири компоненти системи: зміст; учитель; учні; засоби, форми й методи педагогічного процесу. Все це дозволяє стверджувати, що дане визначення педагогічної системи міцно затвердилося у реальному
освітньому середовищі, що, безумовно, позначається й на змістовній предметності інновацій. Ось чому значна частина змін у вищій школі, як і в масовій, пов'язана з нововведеннями технологічного плану. Понад дві третіх усіх нововведень на рівні навчальних закладів являють собою процеси зміни засобів, форм і методів педагогічної роботи. Якщо ж мова йде про республіеанський рівень, то картина різко міняється, оскільки провідне місце займають інноваційні проекти створення моделей різних навчальних закладов, що охоплюють усі компоненти педагогічної системи [3]. Отже, сутність педагогічної системи з'являється як те або інше технологічне забезпечення дії відповідно до певної цілеспрямованості. При цьому особлив роль належить організації навчально-виховного процесу за допомогою відбору й логічної побудови змісту навчального матеріалу у фіксованому взаємозв'язку з конкретними педагогічними технологіями. Це забезпечує спосіб взаємини суб'єктів освітнього процесу між собою та із пропонованим навчальним матеріалом. У сучасній освітній дійсності відрізняють також різні підходи до побудови педагогічних систем. Зокрема, у змістовому плані виділяють: предметно-класифікаційний підхід з орієнтацією на освоєння основ наук за допомогою номенклатури предметів; особистісно зорієнтований підхід, спрямований на формування особистості; діяльнісно – структурний підхід, домінантою якого є логічна структура діяльності; культурно – орієнтований підхід як процес введення у світ культури тощо [4]. У рамках кожного з підходів у свою чергу народжуються варіанти педагогічних систем. Так особистісно зорієнтований підхід представлений у сучасному російському освітньому просторі як мінімум трьома напрямками [5; 6; 7]. Зазначимо, що педагогічна система не ідентична освітній. По відношенню до неї, вона вторинна, бо саме освітня система задає цілеполагання й відповідні ціннісні підстави: цілеспрямованого використання законів соціалізації, адаптації, індивідуалізації, втілюваний у чітко сформованих дидактичних, технологічних компонентах системи. При цьому зовсім не обов'язково, щоб у педагогічній системі педагог або студент зберігав свій суб'єктний статус, не перетворився на засіб, нехай навіть найважливіший, але залишався лише засобом педагогічного процесу. Ми виділили, з нашого погляду, найважливішу ознаку. Є й інші ознаки відмінності, на яких ми не зупиняємося. Таким чином, система освіти, виконуючи свою основну функцію формування та підготовку людини до життя в сучасних умовах, покликана проводити відповідну освітню політику, спираючись на застосування критерію інноваційного розвитку. Інновації в освіті набувають унікальної якості соціального механізму, що забезпечує розвиток сучасного освітнього простору.
Список використаної літератури 1. Развитие образования и наука на пороге XXI века. Сборник научных сообщений.– СПб., 1997.– №4. 2. Режабек Е.Я. Что такое постиндустриализм /7 Инновационные подходы в науке: теоретические и методологические проблемы социогуманитарного познания. Сборник статей /отв. ред. Ю.Г.Волков.– Ростов-на-Дону, 1995. 3. Роджерс Н. Творчество как усиление себя // Вопросы психологии, 1990. – №1. 4. Розов Н.С. Философия гуманитарного образования. – М., 1993. 5. Российская школа на рубеже 90-х: социологический анализ /Отв. ред. В.С.Собкин.– М., 1993. 6. Рубинштейн С.Л. Человек и мир // Методологические и теоретические проблемы психологии. – М., 1969. 7. Рубцов В.В. Проектирование образовательных систем как вид социальной практики // Образование: традиции и инновации в условиях социальных перемен. – М., 1997. 8. Инновации в образовании: сущность и социальные механизмы. – Режим доступу:http: //www. vusnet. ru/biblio/archive/gerasimov/01.aspx. УДК : 378.1:37.05(477)
Шалімова Євгенія Олегівна Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова кафедра управління та євроінтеграції, аспірант
Організаційні процеси у вищих навчальних закладах: взаємозв’язок політичної культури та мотивації Organizational processes in higher educational establishments: intercommunication of political culture and motivation У тезах обґрунтовується можливість використання взаємозв’язку політичної культури і мотивації викладачів вищих навчальних закладів у процесі управління означеними організаціями. In the theses possibility of the use of intercommunication of political culture and motivation of teachers of higher educational establishments is grounded in the process of management by the noted organizations. Сьогодення характеризується невпинним зростанням політичної складової суспільних відносин на всі прояви індивідуального життя особистості взагалі, а також її трудову діяльність зокрема, що обумовлює необхідність застосування інноваційних підходів до врегулювання
різноманітних суспільних процесів. Актуальність дослідження впливу політичної культури на організаційні процеси в сфері вищої освіти характеризується в таких тезах: по-перше, зростання впливу політичної складової на мотиваційну сферу особистості викладача; по-друге, це задекларована світськість характеру вищої освіти, що унеможливлює відповідне дослідження політичної культури в системі мотивації викладачів вищих навчальних закладів; по-третє, ця актуальність посилюється слабкістю економічної складової стимулювання викладачів українських закладів освіти з огляду на обмежені можливості керівників провадити матеріальне стимулювання. Таким чином, виникає суперечність між загостреною актуальною потребою у врахуванні політичної складової мотиваційної сфери викладачів при розробці технологій їх стимулювання і відсутністю комплексних напрацювань з проблематики політичної культури викладачів вищих навчальних закладів. З’ясовуючи вплив політичної культури на життя окремої особистості, а особливо на трудове життя, слід брати до уваги не лише ставлення громадян до акторів політичного життя, прагнення і вміння “подолати суперника”, а ще й цінування і дотримання принципів соціальності, диференційованої солідарності [4,6]. Тут політична культура визначатиметься в таких термінах як самоідентифікація, ставлення до інших людей і соціальних груп, ставлення до чинного порядку. Саме за допомогою політичної культури індивід усвідомлює себе як суб’єкта суспільного життя, спільноти до якої він належить, формує своє ставлення до інших індивідів та соціальних груп, а також своє ставлення до існуючого суспільного ладу. А відтак, політична культура являє собою систему ставлень особистості та надає процесу мотивації ціннісно-смислового звучання. Тут необхідно зазначити: одними із основних компонентів політичної культури є знання, норми, цінності, ідеали, уявлення, стереотипи, що дає право говорити про відображення політичної культури у політичній свідомості [2, 58]; мотивація викладачів вищих навчальних закладів – внутрішній комплекс факторів і процесів детермінації їх професійної активності, який обумовлює відносно стійке прагнення до задоволення актуальних потреб певним чином і виступає спонукальною силою їх діяльності [3]. Відтак можна виділити такі критерії взаємозв’язку політичної культури і мотивації викладачів вищих навчальних закладів: 1) потреби особистості (політизація потреб, політично вагомі потреби, нав’язування потреб суспільством тощо); 2) ціннісні орієнтації особистості (суспільнополітичні цінності і переконання); 3) орієнтації особистості на певний тип політичної участі (патріархальний, підданський, партиципаторний) [1, 123]; 4) стиль управління організацією як прояв типу політичної культури на організаційному рівні (міра участі мас в процесах управління,
співвідношення методів переконання і примусу, співвідношення владних і представницьких прерогатив). Параметрами впливу політичної культури особистості на процес її трудової мотивації є: завищена чи занижена самооцінка, схильність до колективізму чи індивідуалізму, егалітаризму чи елітизму, універсалізму чи партикуляризму, ступінь комплементарності із стилем безпосереднього керівництва та загального управління закладом. З окресленого зв’язку випливає нагальна необхідність та доцільність врахування особливостей політичної культури викладачів у процесі управління персоналом при розробці та застосуванні різних методів стимулювання викладачів вищих навчальних закладів у сполученні із особливостями їх мотиваційного комплексу. 1. Алмонд Г., Верба С. Гражданская культура и стабильность демократии // Политические исследования. – 1992. - №4. – С.122-134. 2. Бурдяк В.І., Ротар Н.Ю. Політична культура, ідеологія, психологія: Навчальний посібник. – Чернівці: Рута, 2000. – 105 с. 3. Маркович Д. Социология труда: Пер. с сербскохорв. М.: Прогресс, 1988. – 259 с. 4. Політична культура та проблеми громадянської освіти в Україні6 аналітичний звіт / І.Жадан, С.Кисельов, О.Кисельова, С.Рябов. – К.: Тандем, 2004. – 79 с. УДК 371.68:004
Шишкіна М.П., Інститут інформаційних технологій і засобів навчання АПН України, старший науковий співробітник
Перспективи застосування методів моделювання знання в управлінні освітнім процесом Prospects of knowledge simulation methods application for education management В роботі висвітлено перспективи застосування комп’ютерного моделювання знання в управлінні та сучасному освітньому середовищі. In this paper prospect of knowledge simulation application for learning process management in environment is described.
методів та засобів процесом навчання methods and tools modern educational
Впровадження новітніх комп’ютерних технологій створює значний вплив на сферу управління освітнім процесом. Запроваджуються сучасні інформаційні засоби та системи управління, набувають поширення нові методи і підходи. Головним чинником зрушень у цій сфері є інновації в самому процесі навчання. Змінюється його структура та організація,
з’являються нові форми та типи діяльності, що не вкладаються у межі усталених парадигм. Зазнають трансформацій форми взаємодії та обміну ресурсами учасників у навчальному середовищі, їх ролі та функції в освітньому процесі, постають нові цілі та шляхи їх досягнення [1, 5]. Науковий прогрес впливає на зміну соціальних стосунків і ролей учасників навчання, що в подальшому стає підґрунтям для формування особистості, спроможної до продуктивного існування у сучасному високотехнологічному та інноваційно-орієнтованому суспільстві. Ефективність управління в освітній галузі великою мірою визначається тим, чи відповідають застосовувані методи та підходи потребам часу, запитам соціальної системи освіти, що інтенсивно розвивається разом з останніми досягненнями в науково-технологічній сфері. Для ефективної організації та впровадження нових методів управління стає важливим врахування тих змін і тенденцій, що відбуваються в освіті із застосуванням сучасних інформаційних технологій. Значну роль серед них відіграють технології моделювання знання, завдяки яким з’являються нові форми, засоби та підходи організації процесу навчання [1, 2, 5], зокрема: - нові підходи до контролю знань, що ґрунтуються на моделюванні досягнутого учнем рівня знань та їх структури; - створення віртуальних спільнот, пов’язаних вирішенням спільних задач, здійсненням проектів, конструювання, інтерактивного спілкування тощо, що передбачають процеси творення знання; - можливості звертання до джерел інформації на віддалених носіях, що містять банки і бази знань, репозиторії знань спільного користування; - застосування у процесі навчання інтерактивних засобів, ґрунтованих на знаннях, таких як експертні навчаючі системи, інтелектуальні агенти, тренажери тощо. Проблема управління діяльністю в інформаційно освітньому середовищі постає як проблема управління конкретним комп’ютерноорієнтованим засобом або системою засобів, що існують або функціонують у середовищі (призначені для здійснення цієї діяльності) [3]. Успішна адаптація комп’ютерно-орієнтованого засобу у середовище і керування його роботою залежить від того, як спроектовані процеси діяльності, що виникають при цьому. На що ці процеси повинні бути направлені, чого планується досягти. Можливо, треба якимось чином їх змінити, або їх контролювати, або їх автоматизувати, або їх стимулювати тощо. Тобто треба виявити, які процеси навчальної діяльності будуть відбуватися у середовищі із запровадженням того чи іншого засобу, яку ці процеси матимуть структуру. Навчальна діяльність у середовищі фактично виступає як процес роботи зі знаннями [1, 2]. Причому мається на увазі не лише сума знань, що є об’єктом вивчення, опанування, хоча це є центральним моментом і метою навчання, а ще й сума навичок, прийомів, способів оперування
ними. Комп’ютерно-орієнтовані засоби навчання нового покоління досить великою мірою виступають як засоби діяльності, що ґрунтуються на знаннях, або можуть бути інтегровані в систему таких засобів. З цієї точки зору знання постає системоутворюючим фактором, що дозволяє об’єднувати в систему комп’ютерно-орієнтовані засоби навчання різних типів. Саме знання та процеси оперування ним виступають фактично об’єктом керування у комп’ютерно-орієнтованому середовищі. З цієї точки зору процеси навчання являють собою процеси управління знаннями [1, 2]. Вони охоплюють як самостійну навчальну діяльність учня та його взаємодію із засобом, так і спільну діяльність учня та вчителя, інших учасників процесу навчання. Водночас, керування освітнім процесом в цілому спрямоване на забезпечення досягнення його кінцевих цілей, відповідності його нормам та вимогам, надання необхідних ресурсів. Тому керування та оперування знанням, що є ядром процесу навчання, у свою чергу постає об’єктом керування у сфері освітнього менеджменту. Через це, інтерес викликає дослідження процесів діяльності зі знаннями з метою отримання об’єктивної інформації про них, яка була б важливою для прийняття оптимальних управлінських рішень [4]. Моделювання процесів діяльності з окремим засобом навчання є мало розробленим питанням. Тому актуальним стає розвиток комп’ютерних моделей засобів інформаційно-комунікаційних технологій, що відображають різноманітні типи процесів роботи зі знаннями, які відбуваються в середовищі. Такі моделі дали б можливість удосконалювати методи та підходи до проектування навчального середовища та оптимізації його функціонування. З іншого боку, адекватні моделі процесів, що відбуваються в освітній галузі, дають можливість розробки підходів до управління ними, спрямованих на забезпечення їх необхідними ресурсами та задоволення освітніх потреб. Література. 1. Гриценко В.И., Кудрявцева С.П., Колос В.В., Веренич Е.В. Дистанционное обучение: теория и практика. – Киев: Наукова думка, 2004. – 375 с. 2. Клепко С.Ф. Наукова робота і управління знаннями: Навчальний посібник. – Полтава: ПОІППО, 2005. – 201 с. 3. Машбиць Ю.І. Психологічний аналіз навчання як управління учбовою діяльністю // Актуальні проблеми психології: Психологічна теорія і технологія навчання / За ред. Максименка С.Д., Смульсон М.Л. – К.: Міленіум, 2006. – т.8. – Вип.2. – с. 6-23. 4. Одинцов П.К. Информационніе модели в области управления образованием. (Исторический очерк) // Педагог. – 1997. - №3 - [WWW document]. URL http://www.informika.ru/text/magaz/pedagog/pedagog/_3/at22.html 5. Шишкіна М.П. Тенденції розвитку та використання інформаційних технологій у контексті формування освітнього середовища //
Інформаційні технології і засоби навчання. – грудень 2006. - №1 - [WWW document]. URL http://www.ime.edu-ua.net/em1/emg.html Яненко Ярослав Васильович заст.директора РІФ “Континент-S” СЛОМАННЫЕ КНОПКИ “СОЦИАЛЬНОГО ЛИФТА” THE BROKEN BUTTONS OF THE “SOCIAL LIFT” “Соціальний ліфт” - це можливість швидкого руху індивіда вгору у соціумі. Але якщо у 90-х років ХХ століття “соціальний ліфт” працював на повну потужність, то у сьогоднішній Україні інша ситуація: випускникам вузів доводиться терпляче крокувати сходами українського суспільства, щоб досягти високих економічних та соціальних здобутків. The "social lift" is an opportunity of fast movement of the individual upwards in society. But if per 90 years ХХ centuries the "social lift" worked on complete capacity, in today's Ukraine a situation other. The graduates of high schools should patiently walk on steps ladder of career to reach success. “Социальный лифт” - совокупность экономических, исторических, политических причин, которая дает возможность сказать о человеке, что он “оказался в нужное время в нужном месте”. Вертикальное перемещение индивидов, обнаруживающих соответствующие способности, вне зависимости от их социального статуса, сопровождается как их общим перемещением по социальной лестнице, так и возможностью достигнуть высокого экономического и социального положения [1, с.400]. В период реформ процесс передвижения наверх более быстрый, хоть и не всегда предсказуемый. Это было и во времена реформ Петра I, и в период перестройки, в начале 90-х, когда капиталы возникали хаотично. Далее наступает период сохранения и преумножения капитала, и все труднее стать богатым и успешным “за один день”. Сейчас, чтобы подняться вверх по социальной лестнице, от молодых специалистов требуется прежде всего умение целенаправленно трудиться, постепенно добиваясь запланированных целей. А вот в 90-х выпускник вуза мог, если хотел и прилагал к тому серьезные усилия, быстро продвинуться вверх по социальной лестнице. Вчерашние студенты легко получали такие должности, о которых их сегодняшние ровесники могут только мечтать. Они становятся директорами фирм, редакторами газет и журналов, возглавляют отделы крупных корпораций.
Поколение 90-х чрезвычайно много работало - многие молодые люди были готовы трудиться по 20 часов в сутки, ведь впереди маячили позиции топ-менеджеров в ведущих компаниях или вожделенный собственный бизнес. Для сегодняшней молодежи “карьерный” вариант начал терять свою привлекательность, и причиной этого стало осознание “границ роста”: существует вполне определенный “потолок”, выше которого подняться практически невозможно. Снижению привлекательности “карьерного” варианта способствовала и относительная экономическая стабилизация. Современные молодые люди не боятся остаться без средств к существованию, а поколение 90-х стояло перед более жесткой альтернативой: либо работа и карьера, либо прозябание и нищета. Девальвация ценности карьеры в сознании молодежи косвенно связана с ростом ценности свободы. Для современных молодых людей свобода - одна из ключевых ценностей, а свободный стиль жизни прямая противоположность “корпоративному рабству”. Схожие тенденции проявляется и в искусстве – еще в середине 90-х можно было неожиданно “проснуться знаменитым”, примером чего является фильм “Особенности национальной охоты”. Сыгравшие там малоизвестные актеры враз превратились в любимцев всей страны, а сам фильм растащили на цитаты (подобно легендарным советским киношлягерам). Сейчас, чтобы обрести популярность, молодым актерам нужно регулярно участвовать в кастингах, пытаясь получить роль в одном из бесконечных телесериалов – в надежде, что ежедневное мелькание на экране поможет им стать одной из “звезд”. Ведь успешный человек в культуре общества потребления – это человек, способный побеждать в конкурентной борьбе за социальные ресурсы. Быть успешным означает иметь возможность демонстрировать стиль жизни, соотносимый с культурно заданной успешностью [2, с.148]. “Социальный лифт”, обеспечивавший в 90-х быстрое вертикальное перемещение, в новом тысячелетии явно сбавил скорость, поэтому картину будущего Украины привлекательной не назовешь: “социальная магма” застывает, и в перспективе богатые останутся богатыми, а бедные – бедными. У людей возникает ощущение, что их судьба больше от них не зависит, что они стали просто объектами экономической жизни. Многие чувствуют, что тратят больше энергии на то, чтобы не опускаться вниз. Если в 90-е карьерные “небеса” казались открытыми, то сейчас занять руководящие посты стало гораздо сложнее, т.к. значительно повысились требования к опыту и компетентности специалистов. Возможно, чего-то успеют добиться нынешние 20-летние, а потом “социальный лифт” окончательно остановится. Такая ограниченность перспектив вынуждает наиболее активную часть молодежи уезжать из страны – либо на временные заработки, либо навсегда.
Кнопки “социального лифта”, соответствующие верхним этажам украинского социума, уже не работают. В недалеком будущем сломаются оставшиеся. Молодым специалистам придется подниматься вверх пешком, терпеливо перешагивая со ступеньки на ступеньку. Литература: 1. Сорокин П. А. Человек. Цивилизация. Общество. – М.: Политиздат, 1992. - 543 с. 2. Бевзенко Л. Жизненный успех, ценности, стили жизни. // Социология: теория, методы, маркетинг. – 2006. – №4. – с.132-151. УДК 342.7+32(043)
Поліщук Олександр викладач Хмельницької гуманітарно-педагогічної академії Поліщук Сергій студент Вінницького національного медичного університету ім.М.Пирогова
Середній клас – запорука громадянського суспільства в Україні. Middle class is guarantee of civic society in Ukraine. У тезах здійснюється аналіз формування середнього класу в Україні. Вказується на залежність становлення громадянського суспільства від середнього класу. The analysis of middle class formation in Ukraine is revealed in theses. The dependence of civic society formation of the middle class has been pointed out. Становлення громадянського суспільства для України є далекою мрією. Про його важливість у державі говорили в усі періоди й в усі часи розвитку людства. Для прикладу візьмемо хоча б таких відомих учених, як Аристотель, Н.Макіавеллі, Г.Гроцій, Т.Гоббс, Дж.Лок, Ш.Монтеск’є, Ж.Ж.Руссо, І.Кант, Ф.Гегель. Серед сучасних науковців – В.Андрущенка, М.Михальченка, С.Тимошенка та багатьох інших. Всіх їх об’єднує думка про те, що становлення громадянського суспільства не може відбутися без середнього класу. Формування середнього класу як важливого елементу громадянського суспільства є складовою державної політики України. Шлях, який пройшла українська держава у своєму державному будівництві, можна охарактеризувати як нестабільний, непослідовний, непередбачуваний і в той же час суперечливий. Саме таке становище держави сприяло тому, що український середній клас не був сформований, а той, який формувався, настільки корумпувався, що
практично про його правотворчість у становленні громадянського суспільства навіть не варто говорити. Сучасні економічні реформи, що проводяться, бажають кращого. З цього приводу В.Анрущенко зазначає, що протягом незалежного розвитку в Україні спостерігається вельми стійка тенденція негативної оцінки як економічної ситуації, так і якості власного життя. І це – невипадково. Незважаючи на певні позитивні ринково-економічні зрушення останніх років, що призвели до формування помітного прошарку багатих та середніх українців, Україна залишається “суспільством бідних”. З огляду на витоки формування середнього класу ми можемо лише уявити яким буде українське громадянське суспільство [1.218]. Серед відомостей, які майже не щодня подаються ЗМІ, до середнього класу не належать лікарі, вчителі, актори, науково-технічні працівники тощо. У нас до такого класу відносять осіб, які мають приватне житло, автомобіль і місячну заробітну плату в розмірі більше десяти тисяч гривень. На жаль потік тих економічних і політичних реформ, що відбуваються на даному етапі не можуть обіцяти позитивних зрушень у формуванні такого класу. Це пов’язано з тим, що мінімальна заробітна плата сьогодні становить 437 карбованців, тоді як у кримінальному законодавстві штрафи обраховуються в неоподаткованих мінімумах доходів громадян (17 гривень), які на даному етапі замінені соціальною пільгою. Виходячи з цього, можна стверджувати, що більша частина працездатного населення України, в економічному розрахунку, не може себе споріднювати з середнім класом. Виникає питання: Хто ж таки належить до середнього українця? На нашу думку, це незначна частина громадян України (приблизно 8-9%), які сьогодні мають власний бізнес – середній бізнес. Таких осіб у нас дуже мало. Але навіть вони, щоб захистити свої інтереси, ідуть у ваду. Характерним є те, що, прийшовши до влади, так звані середні українці захищають там не інтереси народу, не свої, а співзвучні їм інтереси олігархів. Така ситуація збільшує відстань між суспільством і владою, яку можна порівняти з двома паралелями, які ніколи не перетинаються, що в кінцевому результаті призводить до інфляційних процесів, котрі бідних роблять ще біднішими, а багатих – багатшими. З наведеного можна зробити висновок, що в Україні середній клас на даному етапі ще не склався, а той який сьогодні називають у ЗМІ, не відповідає своїй історичній ролі. На відсталість формування середнього класу впливають економічні, політичні і правові умови, які в нашій державі ще не створені. Державна сфера економіки неспроможна підняти виробництво, а вищий клас (олігархи) не ризикує вкладати в нього свій капітал. З причин спаду виробництва не створюється попит на висококваліфікованих спеціалістів, менеджерів, науковців, фахівців відповідної інфраструктури виробництва, які, зрештою і утворюють середній клас [2.499]. Ключову роль у класовій диференціації
суспільства має відіграти економічне піднесення, сприятливий клімат для підприємництва, забезпечення реальних можливостей для висхідних вертикальних соціальних переміщень, а також створення і дотримання правового принципу – рівності. Отже, враховуючи сьогоднішню ситуацію в країні, ми можемо констатувати, що становлення громадянського суспільства іде в нашій державі уповільненими темпами, швидше всього фрагментарно і будується на нечітко визначених стратегія. Це зумовлено тим, що його основний клас – середній, формується дуже повільно, а інколи навіть і пробуксовує. Література 1. Андрущенко В. Організоване суспільство. Проблема організації та суспільної самоорганізації в період радикальних трансформацій в Україні на рубежі століть: Досвід соціальнофілософського аналізу. – К.: ТОВ “Атлант ЮЕмСі”, 2005. – с.502. 2. Філософія політики: Короткий енциклопедичний словник /Авт.упоряд.: Андрущенко В. та ін. – К.: Знання України, 2002. – 670с. УДК 323.2 (477) Борисова Ірина В’ячеславівна пошукувач кафедри міжнародної інформації Рівненського інституту слов'янознавства Сучасні підходи визначення поняття «громадянське суспільство» Present approaches to distinguishing the term of «public community» Враховуючи неоднозначність розуміння поняття «громадянського суспільства», автор аналізує існуючі в українській і російській літературі підходи та трактування даного поняття, які можуть бути застосовані для аналізу сучасного суспільства. Taking into consideration various understandings of the term «public community» the author analyses the current approaches in Ukrainian and Russian literatures as well as its treating which can be used in analysis of present society. Багато в сучасному світі існує штампів і стереотипів. Одним із них є і сполучення слів «громадянське суспільство». Переглядаючи примірники українських видань, легко переконатися в цьому. Вперше в європейських мовах термін «громадянське суспільство» був вжитий у 16 столітті в одному із коментарів до «Політики» Аристотеля. Ще за часів формування основ європейської політичної науки це поняття мало кілька змістових варіантів, інколи навіть
протилежних, але вже у той час воно містило в собі такі важливі елементи як договір, облік і реалізацію інтересів громадян. Проте дотепер у науці так і нема єдиного однозначного трактування поняття громадянського суспільства. За кілька сот років своєї історії вислів став полісемантичним: у різних країнах і в різні епохи йому було надано різних значень. Громадянське суспільство – 1) має відношення до громади; 2) проміжна в суспільстві сукупність асоціацій, бізнесів, церкви, громадських груп, клубів, освітніх закладів та спілок, що знаходяться між сім‘єю та державою; 3) суспільство здатне до самоорганізації (самоврядування) на демократичних принципах; 4) суспільство, в якому впроваджуються та забезпечуються права та свободи громадян передбачені Конституцією України; 5) суспільство, де люди в теорії і на практиці є носіями влади і усвідомлюють це; 6) організація суспільних відносин, яка передбачає демократичні принципи підготовки, прийняття та контролю за виконанням рішень при активній участі громадян. [1;23] І це не є вичерпним переліком варіантів дефініції «громадянського суспільства». Зрештою всі уявлення про громадянське суспільство і його різноманітні визначення базуються на тезі, що суспільство є результатом самодіяльності незалежних (від держави) і тому вільних індивідів. З огляду на це Гегель вперше після тривалого ототожнення Д. Локком, Ш. Монтеск‘є Ж.-Ж. Руссо понять «громадянське суспільство» і «держава» чітко відокремив їх. «Громадянське суспільство, - зазначав Гегель, - є диференціація, яка постає між сім‘єю та державою, хоча розвиток громадянського суспільства починається пізніше, ніж розвиток держави». На думку К.Маркса, громадянське суспільство породжує державу, вона не може існувати без таких передумов як громадянське суспільство і родина. Російський дослідник В.Мухачов вважає, що сучасне розуміння громадянського суспільства в принципі співпадає з тим, що існувало у 19 ст. Його концепція, на мій погляд, досить оригінальна, хоча і виходить з того, що громадянське суспільство - абстракція. Він визначає громадянське суспільство як особливу властивість, якість дійсного суспільного організму, цілісної системи, основою якої є «живі емпіричні індивіди». Її вершиною є держава, що вважається «політичним стержнем» даної соціальної організації [2;58]. М.Ломов пропонує таку дефініцію: громадянське суспільство – це саморегулююча система міжособистісних відносин і громадянських інститутів, яка відрізняється від інститутів політичного суспільства або держави своїм невладним характером [3;96]. О.Габріелян під громадянським суспільством розуміє модель суспільства високорозвинених демократичних держав Заходу, які являють собою самоорганізовані співтовариства людей. Тут немає протиставлення держави і громадянського суспільства як підструктур
самоорганізації суспільства. Таке розуміння відповідає реаліям західного світу 90-х років двадцятого століття і початку двадцять першого [4;4]. Колодій А. розглядає громадянське суспільство як підсистему цілісної суспільної системи, в якій існує певна кількість добровільних асоціацій неполітичного характеру і домінують громадські цінності та спілкування на засадах довіри і солідарності [5; 515]. При всій різноманітності інтерпретацій громадянського суспільства, можна зробити висновок, що переважна більшість дослідників сходяться на неполітичному змісті громадянського суспільства. Поняття громадянського суспільства, як правило застосовується для вивчення неполітичної частини суспільної системи і застосовується лише для розмежування суспільства і держави. Крім того, воно має певні якісні характеристики. Тому його не слід змішувати з «людським суспільством» взагалі ні історично, ні структурно, ні культурно. Література: 1. Кроки до громадянського суспільства. Концептуальні підходи до розвитку громадянського суспільства в Україні/ Науковий альманах за ред. В.П. Рубцова, А.В. Шестакової, О.О. Ціпуринди, Т.О. Щербинської. – К.: Українська Академія Універсології, 2004. – 256 с. 2. Политология: Программа-пособие для студентов. Вып. 2 Политическая система и институты власти.- М.: Из-во МНЭПУ, 1995.88с. 3. Ломов М.Н. Политология: Практический аспект политической жизни общества. Выпуск II.- М.: Московский авиационный технологический университет им. К.Э. Циолковского, 1992. – 152 с. 4. Габриелян О.А. Теория и практика формирования гражданского общества в Украине/ Ученые записки Таврического национального университета им. В.И. Вернадского. Научный журнал. Серия «Политические науки», Том 17 (56). №2.- Симферополь: Таврический национальный университет им. В.И. Вернадского, 2004. – С. 3-15 5. Розвиток демократії в Україні: Матеріали міжнародної наукової конференції (Київ, 29 вересня – 1 жовтня 2000р.). – К.: Центр Освітніх Ініціатив, 2001. – 793 с. УДК 323.2.001.76:342(477)
Гедікова Наталя Пилипівна кандидат політичних наук, завідувач кафедри суспільних та гуманітарних наук Іллічівського інституту Одеського національного університету імені І. І. Мечникова
ІННОВАЦІЙНІ ПРОЕКТИ І НЕОБХІДНІСТЬ ЇХ ЗДІЙСНЕННЯ В УКРАЇНІ З МЕТОЮ ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ДІЯЛЬНОСТІ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА
INNOVATIVE PROJECTS AND NECESSITY OF THEIR REALIZATION IN UKRAINE TO THE INCREASE EFFICIENCY CIVIL SOCIETY ACTIVITY У пропонованих автором тезах на основі виявлення загальних закономірностей характеризуючих сучасний стан громадянського суспільства в Україні розглядаються інноваційні проекти, розроблені і діючі в українській практичній реальності з метою стимулювання подальшої перспективної діяльності даного соціального інституту. Developed innovative projects operating in Ukrainian practical reality to stimulate further perspective activity of this social institute are considered by the author on the basis of exposure of general conformities characterizing the modern state of civil society in Ukraine. Осмислення громадянського суспільства – це відносно нове явище для сучасної України. Дискусія про громадянське суспільство почалася всерйоз тільки після того, як виникла необхідність осмислення перехідного періоду 1991 - 1992 рр. і подальших етапів системних перетворень, що грунтуються на логіці соціальних трансформацій і специфіці соціальних змін, орієнтованих на демократизацію у всіх визначальних для суспільства аспектах. Актуальність цьому додали якісно нові прояви громадянського суспільства в Україні під час «помаранчевої» революції 2004 року і подальший період. При цьому слід зазначити, що сама революція, розроблена і підготовлена «зверху» і упроваджена в суспільний організм, перш за все, набула характеру політичної реакції з боку громадянського суспільства на системні деформації у всіх сферах життєдіяльності суспільства і держави і ніяк не була пов'язана з його організаційними змінами і рішенням проблем його інституалізації. В результаті виникла ситуація, коли громадянське суспільство при надмірній довірі до політичних інститутів (інституту влади в особі політичної еліти, вищим судовим інстанціям) і під впливом маніпулятивних інформаційних технологій, виявилося не здібним до управління процесами, що відбуваються в соціумі. Це свідчить про незрілість і неефективність громадянського суспільства, а самі революційні процеси і події, що послідували за ними, привели до ще більшої його дезорганізації і деформації морально-етичних ідеалів. Разом з тим, при глибшому вивченні даної проблеми можна констатувати, що по багатьох параметрах прагнення сучасної України до європейського облаштування і взаємодії держави і громадянського суспільства, заснованих на ліберально-демократичних принципах, безперечно, є виправданим. Проте існує ряд чинників, які перешкоджають даному процесу. Однією з основних причин є безперервна тенденція (хоча і латентно) до посилення розстановки політичних акцентів в ньому державними структурами, що абсолютно суперечить всім ліберальним законам розвитку громадянського
суспільства, яке за своїм функціональним призначенням знаходиться поза політикою і формованою нею ідеологією. Так само необхідно відзначити той факт, що впродовж довгих сторіч ми не мали досвіду тривалого функціонування такого відповідно до європейського типу, отже, дана обставина, а також відсутність громадянської ініціативи стримують становлення громадянського суспільства. Головна причина викладених тенденцій полягає в недостатній здібності до самопізнання і самозміни, в нездатності подолання історичної інертності, у відсутності довіри між членами співтовариства, в існуючому у наявності програмному реформуванні системи, яке багато в чому розходиться з реальністю, помітне відставання від розвинених країн. Разом з тим, достатньо відчутною залишається традиційна політична культура в Україні, а також інфантилізм політичної рефлексії, сформований колись тоталітарним режимом. Дані чинники власне і є підставою дезорганізації соціуму на всіх його рівнях. Хоча останні президентські (2004 р.) і парламентські вибори (2006 р., 2007 р.) в країні показали, що громадяни стали мобільнішими, політично активними і здатними самостійно відстояти свої права. Таким чином, за наявності в сучасній українській реальності безлічі подібного роду нерозв'язних проблем негативно позначаються на процесі ефективної діяльності даного соціального інституту, виникла необхідність в підготовці і здійсненні певних програм. Серед яких можна виділити наступні. Так, за ініціативою Харківської правозахисної групи створений модельний проект Закону України «Про громадський (суспільний) контроль за державною діяльністю». Його метою є «забезпечення невід'ємних конституційних і інших передбачених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких дана Верховною Радою України, прав і свобод людини, підпорядкування політики Української держави, діяльності його органів і посадовців інтересам громадянського суспільства, встановлення ефективного суспільного контролю за здійсненням державою своїх конституційних функцій» [1]. Наступним прикладом активізації ролі громадянського суспільства в Україні є створення і здійснення проекту «Розвиток відповідальної та ефективної демократії: роль громадянського суспільства» [2]. Проект здійснюється в Запорізькій, Кіровоградській, Одеській, Полтавській, Рівненській і Чернігівській областях України. Діяльність цього проекту спрямована на посилення ролі громадянського суспільства у формуванні і виконанні рішень влади на регіональному рівні і через посилення співпраці громадськості і виконавчої влади, підтримки контролю і оцінки діяльності політичних партій які перебувають при владі на предмет виконання ними передвиборних обіцянок; з метою відстежування громадянської активності, забезпечення високого рівня обізнаності суспільства, а також кращого розуміння процесів, які відбуваються в країні на регіональному рівні і їх впливу на національний, напрацювання нової методики розвитку громадянського суспільства.
В рамках відміченого проекту в Одеському національному університеті імені І.І. Мечникова відкрито Європейський клуб, мета його діяльності полягає в розповсюдженні європейських цінностей серед молоді і упровадження європейської ментальності. Такого роду програми сприятимуть правильному розумінню новим поколінням суті ліберальнодемократичних цінностей і ідей, механізмів їх реалізації, формуванню у нього усвідомлених громадянських позицій і громадянської активності Таким чином, відмічені проекти, орієнтовані на відкриту всебічну участь громадян в ухваленні соціально-політичних рішень, сприяють розвитку таких інститутів, як громадянський плебісцит, рух громадянських ініціатив і опитування населення. Характеризуючи в цілому громадянське суспільство в сучасній Україні, слід зазначити, що наша держава є не національною, а громадянською. І хоча вітчизняна модель громадянського суспільства в своєму призначенні не доведена до логічного кінця, оскільки це тривалий часовий процес, все ж таки слід визнати, що на нинішньому етапі її становлення і реалізації даний соціальний інститут виступає як сфера, в якій встановлені відносно автономні неполітичні відносини; досягнута консолідація різних культур і народів; визнані соціальна цінність людини і її соціальна роль; права людини розуміються як правова основа, що визначає і виражає міру свободи індивіда, яка в свою чергу дозволяє йому володіти і реально користуватися своїми правами. При цьому, слід зазначити, що такого роду негативні прояви як протистояння громадянського населення західної і східної частин України, мовні проблеми, етнічні і інші мають іншу природу виникнення, так як, переважно вони виникають не в самому громадянському суспільстві – «з низу», а ініціюються «з верху». Література. 1. Закон Украины О гражданском (общественном) контроле за государственной деятельностью (модельный проект) // http://control.prpc.ru. 2. Розвиток відповідальної та ефективної демократії: роль громадянського суспільства // http://www.europexxi.kiev.ua. УДК 321.01
Доля І.М., к.політ.н., с.н.с. Регіонального філіалу Національного інституту стратегічних досліджень у місті Донецьку
УЧАСТЬ ТРЄТЬОГО СЕКТОРУ У РЕАЛІЗАЦІЇ ПОЛІТИКИ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ ДІТЕЙ-СИРІТ
PARTICIPATION OF THE THIRD SECTOR IN REALIZATION OF A POLICY OF THE SOCIAL PROTECTION OF CHILDREN - ORPHANS Матеріал розкриває напрямки взаємодії громадських організацій і держави у реалізації політики соціального захисту малозабезпеченої категорії – дітей-сиріт. The release uncovers directions of interplay of public organizations and state in implementation of policy of a social protection of the children orphans. Соціальна політика потребує поєднання зусиль державних, місцевих органів влади та структур громадянського суспільства. Важлива роль в процесі трансформації загальнодержавної концепції соціальної політики повинна покладатися на представників трєтього сектору. Перспективність громадських організацій особливо актуалізується в реалізації соціального захисту однієї з найбільш незахищених категорій населення – дітей-сиріт. В Україні продовжує зберігатися тенденція до зменшення загальної чисельності дітей, але збільшується кількість дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Це є наслідком соціальноекономічних, психологічних негараздів проживання в державі. Зростання кількості дітей-сиріт є також результатом низького рівня ефективності існуючих державних соціальних служб, що не забезпечують реалізацію „превентивних дій” направлених на подолання криз в біологічних сім’ях. За даними Державного комітету статистики протягом І кварталу 2007 року в Україні 5098 дітей посиротіли та залишились без батьківського піклування. Сьогодні існує потреба залучення до вирішення проблеми представників третього сектору. І саме держава повинна розвивати існуючий позитивний досвід роботи громадських організацій в цій сфері, і створювати умови для заохочення включення нових організацій до співпраці. Функції третього сектора в соціальній політиці: соціальний захист найбільш вразливих верст населення; залучення населення до процесу розробки та реалізації програм соціальних новацій; забезпечення контролю за діями державних органів влади та місцевого самоврядування через систему поточного моніторингу; посилення категорії відповідальності як серед влади, бізнес-еліти, так і населення. Заслуговує на увагу міжнародний досвід взаємодії представників третього сектора та державних структур у забезпеченні соціального захисту сиріт. Напрямки впливу громадськості на вирішення проблеми влаштування дітей-сиріт міжнародний досвід
1.Розширення повноважень соціальних служб, що діють паралельно державними структурами. В зарубіжних країнах уведена нова посада соціальний працівник, відповідальний за допомогу прийомним родинам, що виховують дітей-сиріт. Великого значення в західних країнах набувають багатопрофільні центри соціальних служб з проблем виховання, опіки, з розв'язання вікових проблем тощо. На рівні територіальних громад зусиллями громадськості функціонують центри підтримки сім'ї; реабілітаційні центри; центри психологічної координації та інші. В Німеччині нараховується понад 70 тисяч недержавних організацій, діючих в сімейних та молодіжних службах. Широкого розповсюдження набули групи взаємної допомоги, що отримали статус установ соціальної служби, в Німеччині такі групи забезпечують біля 5 % усієї соціальної роботи[1]. 3.Поширена практика залучення до соціальної роботи представництв релігійних громад. Церковні громади працюють диференційовано з підлітками, самотніми матерями, безпритульними та іншими категоріями громадян, які потребують соціальної допомоги. У Швейцарії за надання соціальної державної допомоги несе відповідальність громада. Усі соціальні служби керуються принципом «мінімального втручання держави». До системи соціального захисту належать приватні соціальні служби, церковні, а також общинні, що безпосередньо належать до кантону (країна розділена на 26 кантонів і кожний з них має власне законодавство). 3.Ефективно задіяна допомога волонтерів з міжнародних організацій, Дитячого фонду ООН, благодійних фондів. Особлива робота проводиться серед громад з метою підвищення рівня благодійництва. В українському суспільстві одним із завдань громадських організацій є стимулювання пересічних українців до громадських робіт на добровільних засадах. Практика волонтерства є однією з формою об’єднання громадян для вирішення соціально значимих питань в європейських країнах. Проте переважна більшість українців (89%) ніколи безкоштовно не виконували жодної волонтерської роботи. Три відсотки говорять, що вони робили це протягом минулих дванадцяти місяців, і 5% говорять, що вони працювали волонтерами, проте з того часу пройшло більше дванадцяти місяців[2]. В Україні існує позитивна практика використання європейського досвіду у реформуванні системи надання соціальних послуг. В чотирьох пілотних областях реалізуються Проект Європейського Союзу «Розвиток інтегрованих соціальних служб»; Проект Міністерства у справах міжнародного розвитку Великобританії «Сприяння реформі соціальних послуг в Україні». Мета проектів реорганізація державних соціальних служб з метою передачі їх повноважень на рівень місцевих громад із залученням громадських організацій.
Таким чином, потребують подальшого впровадження ефективні моделі у побудові відносин між державою і третім сектором. Це є дієвим механізмом, що дозволяє подвоювати зусилля держави і громадськості у реалізації, як превентивних методів вирішення соціально-психологічних, економічних проблем сім'ї, так і адаптації дітей-сиріт та дітей позбавлених батьківського піклування в українському суспільстві. Список літератури 1. Организации третьего сектора и социальное развитие / Под ред. Д. Бабаджановой. – М., 2005. – С. 18-19. 2. Громадська думка в Україні перед виборами верховної ради 2007 р.: результати дослідження IFES, проведеного у вересні 2007 р. http://vybory.org/articles/1067.html УДК. 141.7: 316.325.
Згінник Григорій Леонідович Луганський національний педагогічний універститет імені Тараса Шевченка, аспірант, спеціальність „Соціальна філософія та філософія історії”
Громадянське суспільство і свобода особистості (мета і перешкоди) The citizen society and the individual freedom (the purpose and the obstacles) У статті розкривається важливість формування особистості, яка здатна до сприйняття і створення свободи, а також перешкоди, які заважають цьому процесу, а відповідно – і формуванню громадянського суспільства. The importance of forming of personality, which is apt to perception and creation of freedom, and the also obstacles what interfering with this process, and concordantly – to forming of citizen society - opens up in this article. Проблема побудови громадянського суспільства надзвичайно актуальна зараз як ніколи актуальна. Ця мета, як довів досвід Європи, є справедливою і благородною, але на шляху до неї на суспільство чекає низка перешкод. Деякі з цих перешкод якраз пов’язані з необхідністю формування особистості, здатної до прийняття і створення свободи. В цій статті я постараюся дати відповідь на три питання. Перший полягає в тому, чи означає підвищення матеріального добробуту само по собі наближення до громадянського суспільства? Другий: чи
веде до такого суспільства наявність демократичних свобод? І третій полягає в тому, яка саме свобода може перетворити економічно забезпечене суспільство на громадянське? При цьому я буду спиратися переважно на ідеї мислителів Франкфуртської філософської школи, а саме Еріха Фромма [1;2] і Герберта Маркузе[3]. Також в певній мірі використані доробки представників французького екзистенціалізму[4]. Отже, почнемо з розгляду економічно благополучного суспільства, де населення є більш забезпеченим матеріально, ніж в інших країнах. Подібні суспільства німецький філософ Герберт Маркузе називав «суспільством надмірного достатку». Але високий рівень зарплат, широке розповсюдження матеріальних зручностей і навіть наявність свободи слова і віросповідання ще не робить автоматично таке суспільство громадянським. У 1939 році, наприклад, Західна Європа теж була багатою і демократичною, що не завадило її населенню досить покірно переносити нацистське ярмо протягом всього подальшого періоду окупації. Для того, щоб суспільство стало справді громадянським, необхідний ще вільний і творчий розвиток індивідів. Та все зростаюче споживання і, особливо, зростаюча потреба людей в споживанні скоріш уповільнює цей розвиток, аніж сприяє йому. «Ми можемо розрізняти справжні і помилкові потреби, - говорить в своїй книзі «Одновимірна людина» Герберт Маркузе. – Помилковими є ті, які нав'язуються індивідові особливими соціальними інтересами в процесі його придушення: це потреби, що закріплюють (.) агресивність і несправедливість. Більшість пануючих потреб (розслаблятися, розважатися, споживати і поводитися відповідно до рекламних взірців, любити і ненавидіти те, що люблять і ненавидять інші) належать саме до цієї категорії помилкових потреб»[3, 22]. Матеріальний достаток і потреба в розвагах як би усипляють совість своїх носіїв, примушуючи їх закривати очі на те, що чиїсь інтереси зазнають утисків. «Переважання помилкових потреб – факт, що відбувся, - додає Маркузе. - . але це факт, з яким не можна миритися як на користь задоволеного своїм становищем індивіда, так і всіх тих, чия убогість є платнею за його достаток. Беззастережне право на задоволення мають лише першорядні потреби: харчування, одяг, житло відповідно до досягнутого рівня культури»[3, 23]. Проте глухота до проблем інших – не єдиний поганий наслідок капітуляції перед помилковими потребами. У наш час мільйони людей віддали своє дозвілля у владу індустрії розваг і, відповідно, проводять його в межах вказаних можливостей. Так люди стають більш залежними, більш конформними і менш творчими. «Таке управління суспільством, - підводить підсумок Маркузе, - стимулює неутамовну потребу в отупляючій роботі там, де в ній немає більше реальної необхідності, потреба в релаксації, що пом'якшує і подовжує це
отупіння, потреба в підтримці таких брехливих прав і свобод як вільна конкуренція при регульованих цінах, вільна преса, що піддає цензурі саму себе, вільний вибір між рівноцінними торгівельними марками і нікчемною товарною дрібницею при глобальному наступі на споживача»[3, 25]. У тому ж дусі, але пряміше висловлюється в своїй роботі «Втеча від свободи» Еріх Фромм: «Ми вважаємо, що свобода слова – це останній крок в переможному ході свободи. Та. не має ніякого сенсу, щоб ніхто не заважав вираженню думки людини, доки вона, людина, не навчився мислити оригінально, відмінно від всіх інших. Ми абсолютно випускаємо з уваги одну просту істину – проблема свободи – проблема якісна. Зрозуміло, необхідно захищати і відстоювати кожну з вже завойованих свобод, необхідно їх зберігати і розвивати, та разом з тим, не варто зупинятися на досягнутому, треба йти вперед, завойовувати нову свободу іншого типу: таку свободу, яка дає людині шанс реалізувати свою особистість, повірити в себе і в життя в цілому»[1, 133 - 134]. Отже, для прогресивного руху до громадянського суспільства необхідний розвиток особистості його членів. «І, - за словами Фромма, - коли людина знайде шляхи реалізації власної особистості, тільки тоді людина стане по-справжньому вільною. Але що означає реалізувати свою особистість? Філософи – ідеалісти у свій час вважали, що достатньо лише зусилля інтелекту, щоб реалізувати свою особистість»[1, 329]. Такі мислителі ототожнювали свободу з раціональністю і пропонували покладатися цілком на розум, вважаючи емоційні прояви людини лише перешкодою для цього і простою слабкістю. Однак така практика придушення емоцій привела Європу до необхідності виникнення психоаналізу. Саме психоаналіз реабілітував перед європейцями значущість емоцій. Будучи не лише філософом, але і психоаналітиком, Фромм стверджував, що «повна реалізація свого потенціалу досягається не лише розумовими зусиллями, але і шляхом прояву всіх наших емоційних сторін. Такі можливості є практично у кожної людини, та вони стають реальними лише в тій мірі, в якій вони виявляються. Іншими словами, основу позитивної свободи складає спонтанна активність всієї особистості індивідуума в цілому»[1, 330]. Однак і в існуючих суспільствах будь-які особистості залучені в яку-небудь діяльність. Але ж залучені не завжди добровільно. Це і підкреслює Еріх Фромм: «...спонтанна діяльність – це не примусова діяльність, нав'язана людині, ...це не бездумна діяльність автомата, обумовлена некритичним сприйняттям дійсності, що існує поза ним. Спонтанна активність – це вільна діяльність особистості, само слово «спонтанний» відбулося від латинського «sponte|», що означає «само собою», «із власної волі». Під діяльністю або активністю ми передусім розуміємо не «роблення чого-небудь», ми говоримо в першу чергу про творчі здібності особистості, які знаходять свій вияв
в її емоційній, інтелектуальній і чуттєвій сферах, а також є невід'ємною межею її волі»[1, 330-331]. Саме така особистість, що має і досвід творчої діяльності, і потребу в ній, , що свідомо приймає на себе відповідальність за долю свого суспільства в тій мірі, в якій здатна на неї вплинути, і є основою для формування громадянського суспільства. А матеріальна забезпеченість і демократичні свободи є лише ступенями на шляху до громадянського суспільства, але тільки їх для побудови такого суспільства недостатньо, хоч і без них воно також неможливе. Отже, як висновок і відповідь на поставлені на початку питання варто підкреслити, що, по-перше, високий економічний рівень життя може розглядатися як необхідна умова і як для формування громадянського суспільства, так і для поневолення людини помилковими потребами. По-друге, наявність демократичних свобод є чинником позитивним, прогресивним і навіть необхідним, проте воно теж не веде автоматично до появи громадянського суспільства, якщо люди не мають досвіду самостійних думок і готовності брати на себе відповідальність за ухвалювані рішення. І по-третє, саме культивування свідомої, самостійної вольової активності людини дозволяє ставити ті цілі, які формують громадянина – носія і основу громадянського суспільства. СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ 1. Фромм Э. Бегство от свободы / Э.Фромм. – М.:Аст, Мн.: Харвест, 2005. – 384с. 2. Фромм Э. Ради любви к жизни. – М.: ООО „Фирма „Издательство АСТ”, 2000. – 400 с. 3. Маркузе Г. Одномерный человек / Г.Маркузе. – М.: ООО «Издательство АСТ»: ЗАО НПП «Ермак», 2003. – 331 с. 4. Сартр Ж.-П. Экзистенциализм – это гуманизм. /Сумерки богов. М.: «Политиздат», 1989. - С. 319-344. УДК 316.334.2
Касьяненко Альона Вячеславівна Дніпродзержинський державний технічний університет студентка
Підприємництво як соціально-економічний феномен Enterprise as socio-economic phenomenon В даній статті проаналізовано підприємництво яке виступає необхідним елементом економічних реформ та успішної
трансформації суспільства і подальшого його функціонування. Виділено основні риси та умови функціонування підприємництва як соціально-економічного феномена. In the given article the enterprise is analysed which comes forward the necessary element of economic reforms and successful transformation of society and subsequent his functioning. Basic lines and operating conditions of enterprise are selected as the socio-economic phenomenon. Підприємництво є необхідним елементом для здійснення економічних реформ і, наразі, є невід’ємною частиною українського суспільства. Це говорить про необхідність і актуальність досліджень цього явища. На сьогоднішній день проблемами підприємництва в Україні займаються багато вчених, серед яких Бандурович О.Ю., Гилюн О.В., Іващенко О., Колосовська І.І., Лоза А.С., Нельга Т., Пачковський Ю.Ф., Пилипенко В.Є., Салюк Ю., Сірий Є.В., Суїменко Є.І, Фаренник С.А., Щудло С.А. та інші. Нашою метою було з’ясувати особливості і основні риси підприємництва як соціально-економічного феномену. У сучасному підприємництві тісно «зав’язані» економічні і позаекономічні, соціологічні і технологічні, а також інші змінні, що вимагають поглибленого аналізу для розуміння сутності досліджуваного феномену [ 4, с. 385]. При з’ясуванні сутності явища підприємництва вчені виділяють притаманні йому сторони, як ініціативу в гонитві за кращими результатами, пошук нових способів і методів їх досягнення, творчий початок, готовність ризикувати, висока відповідальність за прийняття та реалізацію рішення [3, c. 58]. Підприємництво з одного боку ґрунтується на основі об’єктивних факторів економічного розвитку. В даному випадку його становлення відбувалося на основі трансформації матеріальної і речової бази виробництва, а також відносин власності, економічних інтересів, економічних суперечностей. А з іншого боку, важливим також є процес становлення самого підприємця, який зростає в умовах «проринкових» відносин. На основі цього, ми можемо визначити підприємництво, як комплексне всеохоплююче соціально-економічне явище, що містить характеристики як виду економічної активності, сектора економіки, процесу створення чогось нового, внесення інновацій в той чи інший простір діяльності людини. Це цілеспрямована, систематична , відповідальна, інноваційна діяльність по управлінню капіталом, спрямована на отримання прибутку, пов’язана з ризиком, невизначеністю, творчими самовдосконаленням, особистісною самореалізацією, здійснювана в взаємозв’язку з економічними, політичними, соціальними, культурними інститутами в рамках суспільно
прийнятих в конкретній культурно-історичній ситуації норм ведення бізнесу. Визначимо основні риси притаманні підприємництву. Однією із основних умов та рис існування підприємництва в суспільстві виступає свобода в виборі напрямів і методів діяльності, самостійності в прийнятті рішень, свободу попиту і пропозиції робочої сили, свободу ініціативи і підприємливості, незалежність мислення. Також до основних рис підприємництва належать орієнтація підприємця на досягнення комерційного успіху, фактор ризику і інноваційний характер підприємництва. Орієнтація підприємця на досягнення успіху перш за все передбачає наявність раціональної діяльності. Тобто, наявність конкретної мети, вибір найбільш реальних і вигідних варіантів діяльності, наявність в рішеннях логіки з точки зору ефективності, відповідність засобів поставленій меті і ведення обліку [1, c. 151]. Стійка спрямованість на досягнення економічного результату є умовою ефективної підприємницької діяльності. Багато вчених вважають, що для здійснення підприємницької діяльності необхідним є наявність в ній інноваційної спрямованості. Таке підприємництво забезпечує найвищий рівень розвитку виробничих сил і звісно для підприємця наявність творчих здібностей бажане, але не кожен ними володіє. Також варто зазначити, що важливою рисою підприємництва є готовність нести відповідальність за свою діяльність, за прийняте рішення, за можливі наслідки цього рішення. Ці та інші риси підприємництва дають можливість визначити цілий комплекс особливостей: можливість залучення на добровільній основі майна і засобів громадян і юридичних суб’єктів; самостійне вироблення програми і підбір партнерів і споживачів продукції; залучення різних ресурсів – матеріально-технічних, трудових, природних, фінансових та ін.; вільне розпорядження прибутком, що залишився після платежів встановлених законодавством. [1, c. 153]. Важливою властивістю підприємництва як соціально-економічного явища є ідеологія як сукупність ідей, переконань, цінностей, що лежать в основі підприємницької діяльності і розкривають його, як певний тип функціонування і розвитку соціально-економічної сфери. Ці ідеї цінності породжуються суспільними умовами, соціальною практикою, інтересами соціальних груп і людей. Важливим є також ті цінності яким суспільство підпорядковує підприємництво. В Україні підприємництво в теорії підпорядковано суспільними цінностям, і має бути основним рушієм соціального і економічного розвитку суспільства, але на практиці до цього ще далеко. Важливим чинником для конкретизації підприємництва як соціально-економічного феномену є взаємовідносини підприємницької діяльності і суспільно-економічного середовища. Середовище та
підприємництво – дві сторони ринкового господарства, активно взаємодіючи одна з одною, вони спонукають до змін та розвитку [3, c. 71]. Середовище є об’єктом діяльності підприємця. Більше того, підприємець формує середовище реалізуючи свою діяльність. На сьогоднішній день підприємництво як соціальна інституція перебуває в процесі становлення. Тому його як динамічне явище можна розглядати в двох формах: як сфера господарювання з економічної точки зору і підприємницька діяльність суб’єкта. Для підприємництва як сфери господарювання характерна наявність певних організаційно-правових форм, господарської культури, встановленим способом особливого способу привласнення і споживання. Але це також певний процес самореалізації індивіда, який цю діяльність впроваджує. Підприємницька діяльність виконується суб’єктом з певними статусними, функціонально-рольовими й особистісними характеристиками. Він є суб’єктом пошуку, ризику, гри, проектування, планування, організації, адаптації до гнучких умов ринку [2, c. 119]. Таким чином, підприємництво на сьогоднішній день в Україні лише набуває рис соціального інституту. Воно безумовно має свій вплив на суспільство, як і навпаки, а також виступає необхідним рушієм економічних реформ і нормального функціонування суспільства в подальшому. Тому це явище потребує уваги і подальшого вивчення. Список використаної літератури 1. Пачковский Ю.Ф. Предпринимательство в новейших теоретических поисках и интерпретациях // Социология: теория, методы, маркетинг, № 2. – 2003. – c. 149-159. 2. Салюк Ю. Сутність підприємництва та особливості його інституціоналізації // Соціальні виміри суспільства. Збірка наукових робіт молодих науковців. Випуск 4. – К.: «Стилос», 2001. – с. 114-122. 3. Сірий Є.В., Фаренник С.А. – Соціологія підприємництва. – К.: Український Центр духовної культури, 2000. – с.258. 4. Щудло С.А. Проблеми розвитку підприємництва в сучасних умовах (за результатами соціологічного дослідження) // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства: Збірник наукових праць. – Харків: Видавничий центр Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна, 2003. – 716с. УДК 35.072.3
Кулініч Олег Васильович, аспірант кафедри соціальної і гуманітарної політики Харківського регіонального інституту Національної академії державного управління при Президентові України
Організаційні форми взаємодії органів публічної влади та НДО Оrganizational forms for interaction among the public administration and NGO Досліджено організаційні форми легітимізації міжсекторальної взаємодії в Україні в залежності від кількості недержавних організацій. Investigated organizational forms for legalization of inter-sectoral interaction in Ukraine according to amount of non-government organization. Серед механізмів та процедур, спрямованих на забезпечення ефективного діалогу влади та громади можна виділити три головних напрями: робота із зверненнями громадян, інформування населення про діяльність органів влади і проведення консультацій з громадянами. Постановою Кабінету Міністрів України від 15.10.2004 р. № 1378 визначається, що консультації з громадськістю з питань формування та реалізації державної політики проводяться у формі публічного громадського обговорення (безпосередня форма) та вивчення громадської думки (опосередкована форма) [1]. Публічне громадське обговорення передбачає організацію і проведення: конференцій, семінарів, форумів, громадських слухань, "круглих столів", зборів, зустрічей з громадськістю, громадських приймалень; теле- або радіодебатів, дискусій, діалогів, інтерв'ю та інших передач теле- і радіомовлення, Інтернет-конференцій, телефонних "гарячих ліній", інтерактивного спілкування в інших сучасних формах. Треба зазначити, що існують певні розбіжності між українською моделлю зазначеного консультування і підходами, прийнятими в країнах розвиненої демократії. Так в «Пропозиціях щодо загальних принципів і мінімальних стандартів для консультацій, що проводяться Єврокомісією із зацікавленими сторонами» головний акцент робиться не на консультаціях влади з «громадськістю» взагалі, а на взаємодії саме із «зацікавленими сторонами» - тобто з тими, на кого впливає конкретне державне рішення і, хто може бути залучений до консультацій [2]. Це переважно – недержавні організації (НДО), які є найбільш організованою частиною населення й артикулюють та агрегують інтереси певних соціальних груп. Крім того досвід діяльності цих організацій як раз являє собою приклад вирішення соціальних проблем самою спільнотою. Завдання органів публічної влади при цьому полягає в створенні правових і організаційних умов функціонування міжсекторального соціального партнерства. У владному секторі можна виділити три складових системи органів публічної влади: представницька і нормотворча (ради депутатів), управлінська і виконавча (державні адміністрації чи міськрайвиконкоми); і, як продовження виконавчих функцій останньої - спеціалізовані комунальні установи, підприємства і організації (житлово-комунального
обслуговування, охорони здоров'я, освіти і т.д.). Кожна складова може бути включена в тій або іншій організаційно-правовій формі в партнерські взаємовідносини з об'єднаннями громадян, як елемент загальної структури, так і відособлено - як самостійна сторона (чи навіть ініціатор) такої співпраці у відповідності зі своїми функціями, цілями і задачами. Склад і характер організаційних форм в основному залежить від кількості і різноманітності НДО в регіоні, що з рештою визначається його масштабами й економічним потенціалом. У загальному випадку, чим більше чисельність і різноманітніше склад діючих в адміністративнотериторіальній одиниці організацій третього сектора, тим більш складними і багатогранними є організаційні форми їх взаємодії з відповідними державними і муніципальними структурами. Якщо число НДО, що функціонують на певній території, відносно невелике, то цілком природнім для органів влади є проведення регулярної роботи з усіма цими організаціями. Зручною організаційною формою такої роботи на районному рівні є постійно діюча нарада, учасниками якої виступають представники відповідних органів управління та всіх недержавних організацій району. При збільшенні кількості та різноманітності НДО підвищується роль галузевих форм взаємодії органів публічної влади з Третім сектором, тобто форм, які об'єднують близькі за напрямами діяльності недержавні організації (культура, соціальний захист, робота з молоддю і т.п.). На регіональному рівні форми, що охоплюють всі НДО регіону або ж всі організації з певним напрямом діяльності, замінюються представницькими формами, тобто формами, учасниками яких є представники третього сектора або ж галузевої групи організацій (громадські й експертні ради, колегії та інш.). У майбутньому постійні форми доповнюються нарадами, слуханнями, які збираються по мірі необхідності для розгляду певних питань, що мають спільний інтерес. Розвиток галузевих форм взаємодії органів публічної влади з НДО не зменшує важливість розвитку форм, орієнтованих на недержавний сектор загалом. Вони особливо важливі зараз, на етапі корінних перетворень в економіці та політиці, формуванням принципово нових взаємовідносин між державою і суспільством. Необхідно зазначити, що з розвитком представницьких форм підвищується необхідність їх доповнення формами, максимально відкритими для участі всіх НДО регіону або організацій з певним напрямом діяльності. Список використаної літератури: 1. Постанова Кабінету Міністрів України "Деякі питання щодо забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики" від 15.10.2004 р. N 1378 // http://zakon.rada.gov.ua/. 2. Громадські ради як інструмент впливу на формування державної політики: Матеріали круглого столу. – К., 2003.
УДК 37.378
Кустов Володимир Омелянович, Національний авіаційний університет, доцент кафедри менеджменту зовнішньоекономічної діяльності підприємств
Роль громадянського суспільства в подоланні корупції в українських університетах Civil society role in overcoming corruption at the Ukrainian universities Зупинити корупцію в університетах, яка великою мірою пов’язана з порушеннями етичних стандартів, можуть структури громадянського суспільства – професійні асоціації викладачів. To stop corruption at universities, which is substantially connected with infringement of ethical standards, can civil society structures – teacher’s professional association. У сфері освіти під корупцією часто мається на увазі деградація, пов'язана з порушенням певних етичних стандартів. Існує дві головні причини широкого розповсюдження корупції в сфері вищої освіти: патологічна соціальна структура українських вишів; вимушений конформізм професорсько-викладацького складу цих закладів [1]. Зупинимось на факторі „вимушеного конформізму”. Викладачі українських вишів часто бояться своїх начальників – завідуючих кафедрами, деканів, проректорів та ректорів [2]. Справа в тім, що в організації та оцінці роботи професорсько-викладацького складу українських університетів невиправдано велику роль відіграють суб’єктивні фактори та особисте ставлення різних начальників. Середньостатистичний український університетський викладач сьогодні загнаний в глухий кут. З одного боку на нього давить величезне навчальне навантаження, з іншої сторони низький рівень матеріальної винагороди штовхає на пошуки додаткового заробітку. Крім того, у викладача нема часу, а головне дієвих стимулів для постійного самовдосконалення. Рівень наукових робіт в українських університетах не витримує критики. Жоден з вітчизняних університетів не потрапив в 1000 найкращих вишів світу за індексом цитування наукових праць. Внаслідок такого небажаного розвитку подій значна частина старіючих професорсько-викладацьких кадрів стрімко втрачають кваліфікацію, перетворюючись на акинів, які „співають” тексти застарілих підручників. Відповідно, такі фахівці не можуть, а часто не хочуть, протидіяти спробам різних університетських керманичів узурпувати владу та вибудувати авторитарну вертикаль. В результаті керівники деяких державних університетів поводять себе як середньовічні князьки, в яких є двір, васали та холопи.
Цей освітянський феодалізм виростає на базі шаленої гонитви університетів за грошима. Сьогодні в Україні атестовано 330 університетів (з яких 100 приватних) та більш 1000 філій. Вже чітко продивляється край – кількість сертифікованих місць в університетах зрівнялась з кількістю наявних в Україні абітурієнтів, включаючи розумово хворих. Принципово важливим в процесах деградації університетів є готовність абітурієнтів та студентів приймати участь в корупційних діях. Від такого стану справ в Україні втрачають всі – студенти, викладачі і держава. Студенти витрачають дорогоцінний час та чималі гроші (переважно з батьківської кишені). Викладачі професійно деградують та втрачають здоров’я у кафедральних чварах та внаслідок начальницьких знущань. Держава втрачає залишки своєї радянської спадщини – відносно високий рівень освіти та культури населення. Виникає питання – чи є вихід з цієї ходи вниз по сходах, що йдуть наверх. Людство не винайшло нічого кращого, ніж перекласти відповідні проблеми на структури громадянського суспільства [3]. Створення в українських університетах професійних асоціацій викладачів, в тому числі філій відповідних національних чи міжнародних структур, які мають отримати широкі права, повинно бути першим кроком. Таємні вибори керівництва таких громадянських структур, широка участь їх в атестації та визначенні умов праці своїх колег має стати підвалинами їх незалежності та впливу. Велику допомогу таким громадським утворенням можуть надати відповідні міжнародні асоціації, наприклад NSTA (Національна НауковоУчбова Асоціація, США http://www.nsta.org), що визнана найвпливовішою громадською організацією у світі, яка прагне підвищити якість викладання наукових дисциплін, а також Міжнародна рада асоціацій по науковій освіті (http://sunsite.anu.edu.au). В Україні також існують авторитетні громадянські структури, наприклад, Всеукраїнська Асоціації викладачів економіки, Українська Рада з економічної освіти (www.ucee.com.ua), Всеукраїнська Асоціація викладачів історії та суспільних дисциплін (www.novadoba.org.ua), тощо. В НТТУ „КПІ” створена Асоціація викладачів англійської мови [4]. Таким чином, зупинити корупцію в університетах, яка великою мірою пов’язана з порушеннями певних етичних стандартів, можуть структури громадянського суспільства – професійні асоціації викладачів, які повинні відігравати зростаючу роль в повсякденному житті університетів. Література: 1. Антонович М., Мережко О. Випускники Програми ім. Фулбрайта обговорюють проблему корупції в освіті та науці України - 2007www.fulbright.org.ua. 2. Пронкевич О. Рогатый заяц постсоветского высшего образования 2007- www.experts.in.ua
3. Арато Е., Коен Дж. Відродження, занепад і реконструкція концепції громадянського суспільства – К. Політична думка. - 1996. - № 1. - С. 25-31. 4. Синекоп О., Приходько М. Викладати іноземні мови по-сучасному – Київський політехнік.- 2006 - №39. УДК 323.21
Пожидаєв Є.О., науковий співробітник Регіонального філіалу Національного інституту стратегічних досліджень у Донецьку Проблеми розвитку російського третього сектору: досвід для України
Issues of third sector development in Russia: experience for Ukraine Доповідь репрезентує аналіз проблем і перспектив розвитку третього сектору і громадянського суспільства в Росії. У центрі уваги – проблеми взаємодії громадських організацій з державою та їх сприйняття громадськістю. Визначаються аспекти російського досвіду, корисні для України. The article explores issues of third sector and civil society development in Russia. The author will pay attention to analysis of the state – NGOs interaction and of public opinion regarding NGOs’ activity. There will be defined the aspects of Russia’s experience which would be useful for Ukraine. На сьогоднішній день російський третій сектор уже пройшов шлях від одиничних ініціатив до масового громадського руху. Проте становище співтовариства некомерційних організацій (НКО) в Росії характеризується цілою низкою проблем, багато з яких притаманні й українському третьому сектору. Це існування псевдо-громадських організацій і проблеми формування сприятливих умов для вітчизняного грантодавця, проблеми визнання професійної придатності НКО з боку влади і сприйняття демократичних цінностей населенням як базова умова успішної діяльності громадських організацій і т.ін. Загальноприйнятим і небезпідставним стало визначення спільності подібних тенденцій розвитку суспільно-політичного процесу у пострадянських країнах як ознаки «посткомуністичного синдрому». Рівень взаємодії російського «третього сектору» з органами влади і суспільством у цілому видається недостатнім. Більшість НКО в тій чи іншій мірі намагаються співробітничати з владою. Проте лише нечисленні організації можуть навести приклади вдалого лобізму, а переважна більшість вважає, що влада готова співробітничати з НКО
лише з окремих питань. Критична оцінка російського «третього сектору» призводить до висновку, що даний соціальний феномен – це відносно замкнуте на самому собі співтовариство організацій, яке, втім, має тенденцію до кількісного зростання і розвинену інфраструктуру (ресурсні центри, інформаційні агентства, лобіюючи інститути і т.ін.) [1]. В Росії владою здійснюється помітно більший, ніж в Україні тиск на НКО за політичними мотивами. Вони сприймаються крізь призму політики, як основний елемент, що ускладнює відношення із Заходом. У зв’язку з цим формування фінансової основи діяльності НКО іде шляхом все більш жорсткого розмежування вітчизняної бюджетної підтримки і закордонної грантової. НКО з іноземними джерелами фінансування (в якості основних) піддаються безпрецедентному адміністративному тиску. НКО значною мірою сприймаються російською владою як політична зброя XXІ століття. Неоднозначною видається оцінка процесу формування нових громадсько-політичних інституцій: Громадської Палати РФ, консультаційних рад при органах державної влади і місцевого самоврядування [2]. Ця ініціатива піддається різкій критиці громадських правозахисників через побоювання виникнення чергового «фасадного» інституту демократії та ізоляції незручних для влади НКО. Але час показав, на нашу думку, що така форма роботи надає певний рівень реальних можливостей залучення громадськості до процесу прийняття владних рішень. Безумовно, не слід забувати про те, що вертикаль влади в Росії вельми жорстка і може зіграти вирішальну роль у долі громадських рад. Проте демократизація суспільства і політичної системи все ж таки неможлива без повноцінного інституційного оформлення громадянського представництва. Більшість існуючих у Росії громадських об'єднань і особливо НКО важко вважати осередками низової громадської самоорганізації та солідаризму. Так, згідно соціологічних опитувань, росіяни витрачають на добровільну неоплачувану роботу в середньому 15 годин на рік, а на діяльність в НКО – 20. Невелика й кількість громадян, що бажають брати безпосередню участь у діяльності НКО – 14%, і лише близько 1% вже активно працюють у цій галузі [3]. Вкрай рідко подібного роду організації створюються, що називається, "знизу", самими людьми для реалізації своїх інтересів. Саме тому багатьма громадянами НКО все ще не розглядаються в якості "агентів" демократичної участі. У цих умовах актуальне питання: чи має шанс Росія скоротити дистанцію між політикою для обраних і масовою громадською участю? Ключовими чинниками російського досвіду для України є: оцінка ефективності загальнонаціонального громадського консультаційного органу (як ГПРФ в Росії), визначення припустимої міри іноземного фінансування організацій третього сектору, а також вивчення механізмів міжсекторного партнерства, які ефективно впроваджені в Російській федерації.
Джерела: 1. Доклад о состоянии гражданского общества в Российской Федерации. – М.: Общественная Палата Российской Федерации, 2006. – С. 18 – 24 // http://www.oprf.ru/files/doklad.pdf 2. Общественная палата: что мы о ней знаем? // Пресс-выпуск № 379, http://wciom.ru/arkhiv/tematicheskii-arkhiv/item/single/8257.html 3. «Третий сектор» России: оценка влиятельности. – М.: АНО «Социологическая мастерская Задорина» (группа ЦИРКОН), 2007. – C. 3 – 4 // www.zircon.ru/upload/File/russian/publication/4/061111.pdf УДК
342.7(043.2)
Поліщук Олександр Сергійович, викладач Хмельницької гуманітарно-педагогічної академії, аспірант Інституту вищої освіти АПН України.
Громадянське суспільство: реалії його становлення в Україні The Civic society: the realities of its forming in Ukraine. У тезах увага зосереджена на проблемах становлення громадянського суспільства в Україні та його вектор цінностей у трансформаційному процесі. The following theses include problems of forming civic society in Ukraine and also its vector of values in the transformation process. З 1991 року Україна будує свою незалежність. На сьогодні уже зроблено чимало в усіх сферах державного будівництва. Однак в плані становлення громадянського суспільства практично ніяких суттєвих зрушень не сталося. Про це свідчить той факт що в жодному чинному нормативно-правовому акті навіть не згадується поняття „громадянське суспільство”. Між тим, як відомо громадянське суспільство є запорукою розвитку здорової демократії і прикладом цього можуть бути розвинуті європейські країни. Що ж до української ситуації, то її по-різному оцінюють і науковці, і політики. Вчені пояснюють таке становище тим, що нові політичні реалії, які виникли в українському суспільстві після розпаду СРСР, у своїй основі зумовлюються одночасним процесом становлення демократичного, громадянського та інформаційного суспільства. Однак коли подивитися з практичної точки зору, то ми є свідками того, що за останні роки в напрямку демократизації, майже, нічого не зроблено, скоріше навпаки – чимало загублено. Це підтверджується тим, що в Україні набули поширення такі ганебні явища,
як корупції, хабарництва, зловживання владою тощо, й дає підстави стверджувати про абсолютно інший бік розвитку держави – бік узурпації влади, де управління буде здійснюватися за принципом „розподіляй і володарюй”. У такій ситуації питання щодо становлення громадянського суспільства є актуальним і доречно буде ввести його в нормативноправову базу, адже саме від цього залежить, чи буде Україна справді демократичною і відповідатиме високим європейським цінностям, чи залишиться корумпованою із властивою лише їй формою „демократії” . Проаналізувавши позицію деяких відомих політиків, виникає сумнів, що сучасна влада буде більше, ніж попередня, зацікавлена у становленні громадянського суспільства. На жаль, політики звертаються до цієї проблеми лише в період виборів, при цьому обіцяючи багато, не аналізуючи наявні можливості виконати обіцяне. Проте говорити про громадянське суспільство, не з’ясувавши його суті, буде недоречно. У Короткому енциклопедичному словнику зазначено, що „громадянське суспільство – це механізм соціальної взаємодії, який складається зі сфери особистого (особливо родини), різноманітних об’єднань, суспільних рухів і публічної комунікації” [1,435]. При цьому слід зазначити, що громадянське суспільство – це постдержавна структура, а не антидержавна або державна. На думку О.Астаф’євої, громадянське суспільство – це суспільство індустріального типу, ринкової економіки, поліструктурне і стратифіковане, демократичне, з високим рівнем розвитку культури [2,212-227]. Думки деяких вчених, котрі зазначають, що в Україні не може бути громадянського суспільства, поки не буде середнього класу, заперечуються самими фактами життя. У нас недержавних організацій, які можуть акумулювати, представляти і захищати інтереси різних верств і груп населення, більш ніж достатньо. Фактично, на сьогоднішній день, за кількістю громадських структур, ми далеко, випереджаємо деякі західні країни. А якщо ж громадянське суспільство остаточно обере європейські цінності, воно може стати серйозною загрозою для влади, яка намагається здійснити повномасштабну узурпацію усіх гілок влади, поглибити корупційні діяння. Важливим у цьому випадку є вектор цінностей громадянського суспільства. Адже українське суспільство, на думку науковців, знаходиться у трансформаційному процесі, який призводить до змін цінностей самого суспільства. Тоді майбутнє держави і суспільства, буде залежати від тих цінностей, яке воно собі обере. Сучасний стан українського суспільства можна охарактеризувати в деякій мірі, як кризовий, адже ті цінності, за які боролися на Майдані восени 2004 року, і фактично були здобуті, на даний момент відкинуті тією політичною силою, яка їх обрала і возвеличила. Таке маніпулювання свідомістю громадянського суспільства, яке лише
формується і носить фрагментарний характер, може призвести до негативних явищ. Тому дуже важливо, щоб той запал, який українське суспільство здобуло під час помаранчевих подій, не згасав, оскільки саме завдяки йому відбулася консолідація українського народу. Помаранчева революція дала „старт” новим цінностям, змусила владу повернутися в правове поле і прислухатися до волі народу, який є джерелом влади. З усього викладеного можна зробити висновок, що громадянське суспільство – це важлива складова політичної системи і його нерозвиненість є однією з основних причин того кризового стану, в якому опинилися громадяни України головним чином з вини власної ж держави. Література 1. Філософія політики: Короткий енциклопедичний словник / Авт. – упоряд.: Андрущенко В.П. та ін. – К.: Знання України, 2002, - 670с. 2. Астафьева О. Формирование гражданского общества как путь к согласованию самоорганизации и управления: когерентность права и культуры. // Культурній контекст соціальної самоорганізації. – 2006. – Київський Національний університет Т.Шевченка. – С.212-227. УДК 009; 373; 316.61
Тарасенко Юлія Анатоліївна, Сумський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти, магістрантка СОЦІАЛЬНЕ ПІДПРИЄМНИЦТВО ЯК ІННОВАЦІЙНИЙ ШЛЯХ НАДАННЯ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОЇ ДОПОМОГИ НАСЕЛЕННЮ SOCIAL ENTERPRISE AS AN INNOVATIVE SOCIAL-ECONOMIC ASSISTANCE TO THE COMMUNITY
Стаття дає визначення поняттю «соціальне підприємництво»; аналізує деякі законодавчі документи, що регулюють соціальне підприємництво в Україні; розкриває його стан розвитку в країні на сучасному етапі. This article defines a term «social enterprise»; analyses some legislative documents, which regulate social enterprises on the territory of Ukraine; describes at the present stage of our country’s development. В останні роки Україна переживає період соціально-економічних трансформацій, спостерігається зниження рівня життя людей та зростання категорій населення, що потребують соціально-економічної підтримки, але допомоги з боку держави недостатньо. При її наданні також виникають інщі проблеми, серед яких погане фінансування та недостатність кваліфікованих спеціалісти. Саме тому для вирішення існуючого спектру проблем, в системі надання соціально-економічної допомоги, особливе місце починають займати неприбуткові організації (далі НПО), які застосовують нові підходи в своїй діяльності. Одним з
таких підходів є соціальне підприємництво. Для нашої країни дане явище - новаторство, тому відчувається брак розробок в даній області. На сьогодні, в Україні відсутнє єдине загальноприйняте визначення понять «соціальне підприємництво» та «соціальний підприємець». Частково це пояснюється багатозначністю англійського терміну «social enterprise», який надається до різних варіантів перекладу. Поняття «соціальне підприємництво» пішло від «social entrepreneur» (в дослівному перекладі - соціальний підприємець), що був даний в ІХХ ст. благодійникам бізнисменам та промисловцям, які піклувалися про благополуччя своїх працівників. Використання поняття в оригінальному значенні вперше було здійснене в праці під назвою «Соціальний аудит – методи управління спільною роботою» (Social Audit – A Management Tool for Co-operative Working), опублікованій в 1981 році в одному з університетів Великобританії [3]. Під соціальним підприємництвом ми розуміємо підприємницьку діяльність, метою якої є спрямування отриманого прибутку на реалізацію благодійних цілей для досягнення «соціального ефекту». Соціальне підприємництво може мати різноманітні форми здійснення соціальної підприємницької діяльності: не утворюючі корпорацію асоціації, трасти, компанії з обмеженою відповідальністю, співтовариства, благодійні організації, що мають статус акціонерного товариства та ін. Аналіз діяльності НПО дозволяє визначити наступні критерії, що відрізняють соціальне підприємництво від підприємництва в звичайному розумінні цього слова. Дані критерії відзрізняються переважно за формами (об’єктами) соціальних інвестицій: критерій призначення витрат – доходи від підприємницької діяльності цілком або не менше встановленої законом частки спрямовується на благодійну діяльніть чи статутну діяльність неприбуткових організацій. критерій зв’язку з соціальнеою місією – підприємницька діяльність прямо пов’язана з соціальною місією, а її учасниками або бенефіціарами є представники соціально вразливих груп . критерій інноваційності – пряме сприяння позитивним системним змінам у суспільстві засобами, відмінними від традиційної благодійності. Цей критерій представляється як головний критерій соціального підприємництва [1, с.4]. В Україні дані критерії цілком відображаються переважно в підприємницькій діяльністі неприбуткових організацій, дохід від якої спрямовується на реалізацію місії або статутних цілей організацій. Відповідно до критерій, завданнями соціального підприємництва є: підтримка діяльності НПО, спрямованої на реалізацію місії та досягнення «соціального ефекту»; забезпечення стабільного та незалежного фінансування діяльності НПО; створення нових підходів до вирішення соціальних проблем. Слід також відзначити, що зв’язок соціального
підприємництва з соціальною місією організацій пов’язаний, перш за все, з інвестиціями в особистісний розвиток персоналу, представників цільових груп як учасників або бенефіціарів, та в сприяння залученню нових ресурсів (диверсифікації доходів) для соціальної місії. Без використання таких механізмів стає не можливим сталий розвиток третього сектору в сучасних умовах. Серед проблеми, що стримують кількісне та якісне зростання соціального підприємництва можемо виділити: низьку мотивацію (соціальне підприємництво пов’язано з далеко більшими ризиками ніж одержання грантів та державних субсидій); низький зв’язок з соціальною місією (серед керівників НПО, державних органів та громадськості поширено сприйняття бізнес-підходів та підприємницької діяльності як якогось несумісного з соціальною місією, неприбутковим статусом чи використанням ресурсів на потреби основної діяльності); низька фінансова стабільність (більшість НПО не можуть діяти систематично без додаткових інвестицій); обмежений доступ до кваліфікованих спеціалізованих послуг (юридичних, фінансових, маркетингових, рекламних тощо [1, с.37-38]. Аналіз законодавчої бази України, стосовно вивчаємої проблеми, дозволяє визначити, що «соціальне підприємство» не виділяється як окрема організаційно-правова форма, а «соціальне підприємництво» як окремий вид господарської діяльності. Та не зважаючи на це, законодавство, яке регулює підприємницьку, господарську або комерційну діяльність НПО в Україні, є чи не найліберальніше у Східній Європі. Це, по-перше, обумовлено тим, що НПО мають право займатися господарською діяльністю й отримувати доходи від своєї основної діяльності. По-друге, НПО можуть самостійно засновувати підприємства, а також брати участь у корпоративних правах. По-третє, існує певний перелік пасивних доходів НПО, що звільняються від оподаткування, — дивіденди, страхові виплати, оренда тощо. Звільнення від оподаткування, а також безповоротна фінансова допомога НПО, технічна допомога міжнародних організацій, безоплатна передача товарів, робіт та послуг — на користь НПО. В кожному окремому випадку набір можливих механізмів здійснення соціального підприємництва залежить від форми реєстрації НПО та коду її неприбутковості, що надається податковими органами при реєстрації [2]. Таким чином, соціальне підприємництво в Україні можна розгладати як інноваційну діяльність, що є дієвим засобом досягнення сталого розвитку суспільства в сучасних економічних умовах. Його популяризація вимагає вивчення закордонного досвіду, розробки законодавчої бази та створення власної теоретичної бази. Список використаних джерел: 1. Практичний пасібник з розвитку суб’єктів соціального підприємництва в україні / Олександр Винников. – К., 2006. – 168 с. 2. www.dt.ua
3. www.en.wikipedia.org УДК 323.21:329(477)
Чупрін Роман В’ячеславович Миколаївський державний гуманітарний університет імені Петра Могили аспірант Кафедри державної служби
Залучення та заохочення громадськості до участі у формуванні партійної політики Participation of the Public in Formation of Party Policy and Its Stimulation Доповідь присвячена проблемі забезпечення для громадськості можливостей впливати на партійну політику. Розглядається визначення поняття „участі громадськості у формуванні партійної політики”, форми такої участі, аспекти партійної політики, на які може впливати громадськість. The report is devoted to the mechanisms of public influence on the policy of political parties. The author analyzes the term “participation of the public in formation of party policy”. Also he pays attention to the forms of this participation and spheres of parties’ activity which can be under the influence of public. З розвитком партійної системи в Україні та збільшенням ролі політичних партій як інституту, через який здійснюється (або, принаймні, має здійснюватися) воля народу, втілюючись спочатку у партійних програмах, а потім і у державній політиці, постала проблема забезпечення конституційних прав народу як джерела влади (ст. 5 Конституції України, „носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.” [1]) Що може запропонувати для вирішення цієї проблеми політична наука? Регулювання відносин на законодавчому рівні відбувалося і відбувається переважно на рівні стосунків держави та політичних партій. Визначається виключне право останніх (а також блоків) на висування кандидатів до представницьких органів влади та місцевого самоврядування; партії формують виборчі комісії, їх коаліція визначає склад уряду та прем’єр-міністра країни; партії, які подолали загороджувальний бар’єр на парламентських виборах, отримують (а точніше, мають отримувати) державне фінансування тощо. Іншими словами, взаємодія між цими двома сторонами трикутнику „держава” - „політичні партії” - „народ” законодавчо визнана і в певній мірі регламентована. Майже не виникає питань і стосовно визначення
поняття політичної партії. Відомі і визнані його і політологічні, і юридичні трактування, чіткі критерії, у відповідності до яких міністерство юстиції має реєструвати політичні партії, відмовляти їм у реєстрації або позбавляти її. Весь виключний статус політичної партії у законодавстві обумовлюється її специфічною роллю у політичній системі та суспільною корисністю, яка полягає у агрегуванні та артикуляції інтересів населення. Саме виходячи з постулату про цю корисність, партія одержує пряме та непряме фінансування від держави, набуває права висування кандидатів на представницькі посади у органах державної влади та місцевого самоврядування. Якщо ж партія не виконує покладені на неї суспільством функції, то з’являються підстави для сумнівів щодо її діяльності як інституту. Якщо ж проігнорувати дане питання взагалі, то це прямо буде підривати легітимність політичних партій як виразників волі народу, а отже і держави, політику якої політичні партії формують через діяльність своїх членів органах влади. Участь народу у формуванні політики через політичні партії повинна бути формалізована та підтримана законом, з тим щоб узаконити саму політичну систему країни. Це підтверджується в тому числі і рекомендаціями Парламентської асамблеї Ради Європи щодо фінансування політичних партій, яка визначає необхідність заохочення державою громадян до надання фінансової підтримки політичних партій [8, С.151] Для формалізації опису стосунків між політичними партіями та тими, чиї інтереси вони покликані представляти, пропонується застосувати поняття „громадськості” тлумачачи її як „одну або більше фізичну або юридичну особу, їх об’єднання, організації або групи, які діють згідно з національним законодавством або практикою” [11, С.6]. Виходячи з даного визначення, ми можемо і цілком чітко дати відповідь на питання, що, власне, є „участь громадськості у формуванні партійної політики” [11, С.7]. По аналогії з участю громадськості у формуванні державної політики її можна визначити як процес безпосереднього або опосередкованого залучення однієї або більше фізичних чи юридичних осіб, їх об’єднань, організацій або груп, які діють відповідно до національного законодавства або практики, до процесу підготовки, обговорення та прийняття рішень політичними партіями. Визначимо такі варіанти класифікації форм участі громадськості у формуванні партійної політики. За сферою впливу: - внутрішні; - зовнішні. За способом законодавчого регулювання: - законодавчо закріплені; - практики. За ступенем впливу:
- прямі або безпосередні; - непрямі або опосередковані. За кількістю суб’єктів впливу: - індивідуальні; - колективні. Для того, щоб з’ясувати, на які сам складові партійної політики має можливість чинити вплив громадськість, розділимо партійну діяльність на два великі блоки, як це, власне, зроблено у законодавстві України: це діяльність політичних партій під час виборчих кампаній (регулюється Законом України „Про вибори народних депутатів України”, Законом України „Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів)” та ін.), та у міжвиборчий період (регулюється Законом України „Про політичні партії” тощо). У міжвиборчий період найбільш важливою є така діяльність політичних партій, як: - одержання фінансування; - обрання керівництва політичної партії; - внесення змін / прийняття нових програмних документів; - звітування перед виборцями щодо проведеної роботи. Під час виборчої кампанії найбільш важливими складовими діяльності політичної партії є: - розробка і прийняття виборчої програми політичної партії; - висування кандидатів від партії та визначення їх порядку у виборчому списку; - одержання фінансування. Звернемо увагу на те, що тут мова йде саме про питання стратегічного характеру, участь громадськості у вирішенні яких повинна бути забезпечена. Це поворотні точки, які визначають подальшу тактичну діяльність політичної партії. Саме тому у даному списку відсутня, наприклад, передвиборча агітація. Якщо згрупувати форми участі громадськості у формуванні партійної політики, які існують у світовій практиці, і врахувати досягнення інших держав у площині забезпечення та заохочення участі громадськості у формуванні партійної політики, то першочерговими завданнями для політичної науки в даній сфері можна вважати: - роботу над вдосконаленням діючого законодавства щодо фінансування політичних партій з урахуванням потреб залучення і заохочення громадськості до участі в цьому процесі; - чітке законодавче регламентування процедур обрання лідерів політичних партій та визначення кандидатів від політичних партій на представницькі посади із передбаченням державного контролю за дотриманням усіх необхідних процедур і надання громадськості можливостей для участі в даному процесі;
- розробка методичних матеріалів для здійснення громадськістю оцінки та аналізу програмних документів політичних партій, моніторингу виконання передвиборних програм і партійної діяльності взагалі, а також у разі можливості створення у законодавстві умов для набуття результатами такого роду моніторингів юридичних наслідків. Література: 1. Конституція України // http://zakon.rada.gov.ua/cgibin/laws/main.cgi?nreg=254%EA%2F96%2D%E2%F0 2. Рябов С.Г. Політологія: словник понять і термінів. – 2-ге вид., переробл. і допов. – К.: Видавничий дім „КМ Академія”, 2001. – 256с. 3. Закон України „Про політичні партії” // http://zakon.rada.gov.ua/cgibin/laws/main.cgi?nreg=2365-14 4. Партійна політика: вплив недержавних громадських організацій на формування та впровадження – К.: МЦПД, 2007. – 128с. 5. Участь громадськості в суспільному діалозі щодо суспільних програм (Узагальнений досвід з аналізу, моніторингу та оцінки партійної політики) – К.: МЦПД, 2005. – 100с. 6. Полохало В. Середній українець — соціальна основа негромадянського суспільства // Політична думка. — 1999. — № 4. — С. 30–32. 7. Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. — К.: "Укр. енцикл.", 1998. - Т. 1: А - Г. 672 с.: іл. 8. Романюк А., Шведа Ю., Шумельда О. Політико-правові аспекти фінансування політичних партій. – Львів, 2003, – 162с. 9. Фінансування федеральних виборів. – Київ, 2004. 10. Проект Закону України "Про фінансування політичних партій" // http://www.geneza.lviv.ua/party_finance/draft_law_3.htm 11. Участь громадськості у законодавчому процесі // http://www.parlament.org.ua/docs/files/12/1157534674_ans.pdf УДК 1.12 (045)
Бережна Світлана Вікторівна Харківський національний педагогічний університет імені Г.С. Сковороди декан історичного факультету
Компаративний аналіз методологічного інструментарію пізнання поняття «національний менталітет» в наукових дослідженнях Comparative analysis of the methodological tools of understanding the concept “national mentality” in scientific researches.
В статті розкривається питання застосування різних форм методологічного інструментарію при вивченні такого феномену як «національний менталітет». Звертається увага на те, що в процесі компаративного дослідження порівняльний метод застосовується в усій його методологічній різноманітності. The question of the usage of different forms of methodological tools while studying such a phenomenon as “national mentality” is analyzed in the article. Attention is paid that the comparative method is used in the process of comparative research in its methodological diversity. Актуальність дослідження обумовлена глобалізаційними процесами, які суміщують та уніфікують сьогодні побут та думки всіх народів. Однак, це не веде до невеліювання культури, а навпаки до вибуху етнічних почуттів, ставить національне питання ще гостріше, ніж раніше. При з’ясуванні специфіки тієї або іншої нації на перший план висувається поняття, яке відображає її суть – менталітет. Специфіка менталітету залежить від біологічного та соціального факторів, від характеру виховання в родині, від впливу соціального середовища. Риси, які окреслюють національний менталітет, відрізняються значною стабільністю. В історичному розвитку деякі головні особливості характеру етносу залишаються незмінними. Саме категорія «національний менталітет» дозволяє глибше проникнути в духовну «тканину», властиву для певного суспільства. Відкритим для науки залишається питання з’ясування методів дослідження національного менталітету. Домінуючим методологічним інструментарієм пізнання «національного менталітету» є порівняльний метод. В процесі компаративного дослідження даного феномену порівняльний метод застосовується в усій його методологічній різноманітності. Крім того, при цьому порівняльний метод застосовується у поєднанні з іншими методами (що обумовлено багатогранністю, комплексністю та складністю феномену «національний менталітет»), внаслідок чого найчастіше утворюються такі його різновиди, як порівняльно-історичний, кроскультурний (порівняльно-цивілізаційний), типологічний. В окремих випадках він гармонійно доповнюється іншими самостійними підходами та методами (наприклад, антропологічним, етнопсихологічним). Основним завданням типологічного різновиду порівняльного методу в дослідженнях національного менталітету є закріплення його результатів у вигляді певної типології, класифікації. Дослідники виділяють наступні типи ментальностей: індивідуальна ментальність, групова ментальність, національна ментальність, цивілізаційна ментальність. Науковцями пропонуються й інші класифікації, що характеризують змістовну сторінку менталітету: матеріальні фактори побуту, поведінкові
стереотипи, емоційне і художнє сприйняття світу, лінгвістичні фактори, раціональне сприйняття світу, світоглядні фактори, суспільні настрої (політичні, релігійні тощо). [1; с. 7] У такий спосіб ми бачимо, що в поняття «менталітет» включені, як елементи повсякденної свідомості, так і теоретичної свідомості. Це робить трактування поняття «менталітет» ближче до поняття «суспільна свідомість». Як у виявленні подібностей, так і відмінностей у понятті «національний менталітет», простежується своєрідна ідентифікаційна, типологічна функція порівняльного методу. В основі порівняльного методу до вивчення «національного менталітету» лежить саме походження даного феномену. Більшість авторів наукових робіт із даної проблематики наголошують на історичній обумовленості національного менталітету. Дослідники вважають, що менталітет складається в результаті тривалого і стійкого історичного впливу природно-географічних, етнічних, соціально-політичних та культурних умов проживання [2; с. 139]. Внаслідок цього менталітет утворює ту духовно-поведінкову специфічність, яка робить представників одного народу не схожим на інших, і тому він стає важливим фактором самоідентифікації того чи іншого суспільства [3; с. 90]. Тісно пов’язаним з порівняльно-історичним методом є порівняльноцивілізаційний, зміст якого полягає в тому, що національний менталітет, будучи цілком об’ємним та самодостатнім феноменом, є складовою частиною ще об’ємнішого феномену – цивілізації, у рамках якої він, власне і формується [4]. Надзвичайно важливим методологічним інструментарієм у пізнанні наукового менталітету на відміну від інших методологічних регуляторів є антропологічний підхід [5; с. 54]. Таким чином, методологічний інструментарій компаративного дослідження феномену «національний менталітет» значний але недостатньо досліджений. Список використаної літератури 1. Сіверс В.А. Національний менталітет як перешкода на шляху розбудови громадянського суспільства. – К., 2006. 2. Лесная Л.В. Менталитет и ментальные основания общественной жизни // Социогуманитарные знания. – 2001. – № 1. 3. Кукоба О.А. Природа и структура этнического менталитета // Философия и общество. – 2004. – № 4. 4. Менталитет и аграрное развитие России (ХІХ – ХХ вв.). – М., 1992. 5. Патлах І. Міждисциплінарна модель дослідження дискусів національного менталітету // Людина і політика. – 2002. – № 1. УДК 316.74
Богомаз Надія Костянтинівна Дніпропетровський національний університет
Студентка ІІІ курсу соціальногуманітарного факультету Особливості регіоналізації як стану транзитивного суспільства. Specialities of regionalization as transitive society state. Основна увага приділяється аналізу особливостей процесу регіоналізації як можливого вектору розвитку суспільства. Розглядаються феномен регіону та регіональної ідентичності як основи формування й розвитку регіоналізації за умови крос-культурних перетворень у транзитивному суспільстві. The article deals with analysis of regionalization process as possible way of society development. The phenomenon of region and regionality identifity as foundation of regionalization forming and development in the context of cross-culturing changings in transitive society are investigated. В сучасних умовах, актуальною проблемою виступає динамічність, транзитивність як характеристики сучасної соцієтальної системи, що свідчать про закономірність паралельного розвитку двох протилежних, але рівновпливових тенденцій. З одного боку, реальна практика стверджує наявність інтенсивних процесів інтеграції країн, формування глобальних економічних союзів, вистроювання наднаціональних інститутів управління соціальними процесами. З іншого боку, не менш чітко спостерігаються й зворотні процеси: підвищення ступеню фрагментарності світу, зростання національної самосвідомості та посилення культурної диференціації народів, відродження традиційних цінностей, розширення локальних національних угрупувань та ін. Ані глобалізація, ані регіоналізація як домінуючі суспільні тенденції не існують автономно [6, 23]. Вони, взаємообумовлюючи та взаємодоповнюючи одна одну, є частиною сукупності соціальних процесів та невід’ємною складовою наукового аналізу сучасного суспільства. Тому постає необхідність у більш детальному розгляді феномену регіону та регіональної ідентичності як основи формування й розвитку регіоналізму за умови крос-культурних перетворень. У соціологічній літературі під «регіоном» розуміють : 1) територіально диференційовану спільноту людей; 2) історично сформоване цілісне територіальне утворення, що відрізняється особливостями етнічного та конфесіонального складу населення, специфікою господарчого устрою, традицій побуту [7, 319]. Концепція регіону – це достатньо аморфна концепція на практиці [2, 95]. Вона розвивається як в межах філософської методології, що досліджує просторові аспекти суспільства, так і на загальнонауковому рівні методологічної рефлексії.
Регіон є не тільки територіальним та економічним простором, але і постає як простір певної соціальної структури, організації влади та культурних традицій. У регіональному середовищі виникають певні фонові умови для способу життя мешканців регіону. При цьому саме поняття «регіон» не є сталим, методологічно визначеним. Регіон може бути як державним, так й міждержавним утворенням, а один регіон може входити до складу іншого, більш великого. Тобто дана категорія є універсальною, операціональною та продуктивною настільки, наскільки є універсальною, операціональною та продуктивною взагалі будь-яка типологія та класифікація у сфері соціального знання. Акцент на символічному, когнітивному характері регіонального поділу, безумовно, є дискусійним. Подібний підхід до проблеми повертає нас до полеміки між примордіалізмом та конструктивізмом у питанні конструювання націй. Під час аналізу регіоналізації місце примордіалізму посідає об’єктивізм, який розглядає регіон як сукупність об’єктивних економічних, адміністративних, географічних, етнокультурних чинників. Конструктивізм базується на розумінні регіонів як «живих», соціально та інтелектуально зконструйованих просторів, межі яких визначаються не об’єктивними категоріями, а загальною ідентичністю [5, 133]. Регіон не можна зконструювати на порожньому місці, в його конструюванні суттєву роль відіграють об’єктивні чинники, але неможливо нехтувати і тим фактом, що регіон це ще і репрезентативний та нарративний феномен. У дослідженні репрезентативних факторів регіоналізації необхідно мати на увазі, що регіон - це певна сукупність соціальних, політичних, економічних інститутів і сам він утворює інституціональну цілісність. Отже, роль когнітивного конституювання, репрезентативних факторів у формуванні регіонів неможливо недооцінити. Ще в більшій мірі це стосується феномену регіональної самосвідомості та ідентичності. Розвиток регіональної самосвідомості є необхідною умовою створення ефективного образу регіону [1,89]. Відомо, що соціальна ідентичність відіграє суттєву роль у конструюванні соціальних інститутів. У першу чергу це стосується інститутів, невід’ємною частиною яких є атрибути групової приналежності [4, 247]. В стабільних суспільствах регіональна ідентичність не домінує в ієрархії ідентифікацій. Але в умовах трансформації суспільних процесів вона може мати перевагу над національною. Тобто, регіоналізм найбільше проявляється в тих суспільствах, де не завершився процес формування національної ідентичності і територіальна ідентифікація є головною [9, 57]. Суб’єктами формування регіональної ідентичності можуть бути регіональні адміністрації, місцеві осередки політичних партій, регіональні політичні рухи, заклади освіти і культури. Основні функції регіональної ідентичності – інформаційна, психологічна, інструментальна. Таким чином, регіональна самосвідомість, регіональна ідентичність, яка об’єднує у собі почуття спільності території,
усвідомлення спільних регіональних інтересів – це важлива складова конструювання регіонів, структуроутворюючий фактор регіоналізації. Вона виступає у такій специфіці за рахунок того, що підчас процесу ідентифікації індивід набуває низку соціальних координат, місце у системі соціальних зв`язків та відносин [8, 52]. У цьому регіональна ідентичність являє собою не тільки почуття спільності території, але й проявляється на рівнях цінносної свідомості та поведінки. Існує твердження, що почуття територіальної ідентичності є важливим критерієм виокремлення окремого регіону, оскільки в цьому випадку він постає об`єктивним утворенням, стабільно існуючим у свідомості та повсякденності його суб`єктів, а не абстрактним концептом аналітиків або формальною адміністративно-територіальною одиницею. При досягненні певної межі («критичної маси») регіоналізація може почати стримувати глобалізацію, оскільки остання стає менш вигідною та все більш ризикованою. Іначе кажучи, регіоналізація може слугувати як наслідком, каталізатором глобалізації, так і перепоною на її шляху. Необхідно підкреслити наступне: якщо аналіз глобальних процесів є у даний час предметом дослідження великої кількості суспільствознавців та спеціальних наукових установ і кількість їх збільшується, то процеси регіоналізації привертають значно менше уваги дослідників. Коли проблема регіоналізму та регіональних ідентичностей ставала предметом цілеспрямованого розгляду, дослідники зазначали складність та багато вимірність цього феномену [3, 40]. Хоч вплив цих тенденцій, які неупинно розвиваються, на соціальне життя однаково великий. Наявні вітчизняні дослідження обмежуються, в основному, розглядом економічного та політичного боків регіональних процесів. Особливо гостро відчувається недостатність дослідження регіону як соціокультурного явища. Література : 2. Замятин Д. Н. Географические образы. – М., 2000. – 166с. 3. Кононов І. Ф., Бородачов В., П., Топольськов Д., М. Глобалізація. Регіоналізація. Регіональна політика. Хрестоматія з сучасної зарубіжної соціології регіонів. – Луганськ. – 2002. – 664с. 4. Коржов Г. Региональная идентичность Донбасса: генезис и тенденции развития в условиях общественной трансформации // Социология: теория, методы, маркетинг. – 2006. - №4. – С. 38-51. 5. Кузьмин Н. Н. Идентичность и социальные институты: к проблеме изучения социальных трансформаций // Методологія. Теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства: Збірник наукових праць. – Харків: Видавничий центр Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, 2003. – С. 246-249. 6. Рогатин В. П. Регион государства как воображаемое сообщество : к вопросу о формировании региональной идентичности // Грані. – 2005. - № 3(41). – С.132-136.
7. Симонян Р. Х. От национально-государственных объединений к региональным (проблемы мезоуровня в организации общественных систем) // Вопросы философии. – 2005. - №3. – С.20-29. 8. Социологическая энциклопедия: В 2 т. Т. 2 / Национальный общественно-научный фонд / Рук. научного проекта Г.Ю. Семигин; Глав. ред. В.Н. Иванов. – М.: Мысль, 2003. – 863 с. 9. Стегній О., Чурилов М. Регіоналізм як обєкт соціологічного дослідження. – К.1998. – 217 с. 10. Татаренко Т. Специфіка регіональної ідентичності // Нова політика. – 2001. - №6. – С.57-60. УДК [323.12: 316.64](091)(477)
Гулай Василь Васильович Національний університет ”Львівська політехніка”
Деякі аспекти функціонування ”образу ворога” в процесі ескалації міжетнічної взаємодії та шляхи мінімізації його негативного впливу з погляду історичної ретроспективи (до 65-річниці Волинської трагедії 1943-1944 рр.) Few functioning aspects of the “image of enemy” in the interethnic interaction escalation process and means for minimization of its negative influence in terms of historical retrospection (up to 65th anniversary of Volyn tragedy in 1943-1944ies) Аналізуються причини виникнення та прояви синдрому ”образу ворога” в українсько-польському протистоянні на Волині в роки Другої світової війни. Автор наголошує на негативному впливові даного синдрому на взаємини між обома народами. Reasons of origin and display of the “image of enemy” in UkrainianPolish confrontation in Volyn during World War II are analyzed. Author emphasizes on the negative influence of this syndrome upon relations between two nations. Вивчаючи природу міжетнічних конфліктів, вчені виявили наступне: етнічність є найдавнішою формою соціальної організації суспільства. Етнічна ідентичність є набором доволі стійких (змінюваних) значень, яких індивіди надають своєму членству в етнічній спільності, включаючи ті характеристики, які пов’язують їх з цією спільнотою і відрізняють їх від оточення [1, с. 58]. В основі націоналістичного погляду на світ лежить абсолютизація споконвічного протистояння ”ми-група” - ”вони-група” – взаємного несприйняття, прагнення до відторгнення чи придушення всього ”ненашого”, тобто чужого. Ірраціональні почуття етнічних симпатійантипатій з точки зору психоаналізу мають чітке витлумачення, виходять
із властивої людській психіці потреби мати не тільки друзів, але й ворогів, бо останні – спосіб адаптації групи до стресових ситуацій та механізм виправдання власних агресивних інстинктів [3, с. 31-48]. Для конфліктної свідомості характерна наявність властивого лише їй ідеального утворення – ”образу ворога” у формі певних сприйнять, уявлень і світоглядних збочень про іншу сторону. В ”образі ворога” ворогуюча сторона віддзеркалюється та оцінюється суб’єктивно, викривлено, крізь призму таких понять, як ”ворожість”, ”зло”, ”ненависть”, ”агресивність”, ”антигуманність”, ”шкода”, ”неповноцінність”, ”підлість”. Формування ”образу ворога” здійснюється як на повсякденному, так і на ідеологічному рівні” [7, с. 31]. Одним із основних компонентів синдрому ”образ ворога” є стереотипізація. Головним у стереотипі є не сама істинність, а переконаність у ній, що характеризується стійкістю та міцністю [8, с. 116]. Досвід політичного, громадського, економічного співжиття, взаємні кривди та неприязнь на побутовому рівні, під впливом активного зовнішнього втручання, стали основою ескалації українсько-польського конфлікту на Волині в 1943-1944 рр. Інтенсифікація таких деструктивних механізмів ескалації етнополітичних конфліктів як мілітаризація способу життя, зростання внутрішньогрупової згуртованості, етноцентризму, психологічне дистанціювання, дегуманізація, формування ”образу ворога”, сатисфакція та демонізація, формування атмосфери фаталізму та відчуження, українсько-польське протистояння на Волині досягнуло свого апогею. Націоналістичне насильство не обов’язково вимагає повністю національно свідомого населення. Все, що потрібно – це сітка націоналістичних організацій. Населення націоналізуватиметься в процесі організованого насильства, коли кожен зіткнеться з неуникненною необхідністю задекларувати свою національну приналежність і підтвердити національну свідомість. Етнічне насилля є потужним інструментом націоналізації, а у випадку Волині антипольське насильство супроводжувалося знищенням політичних опонентів і ненадійних елементів з української сторони [5, с. 284-285]. Парадоксально, але під час дискусії про причини та наслідки ”волинської трагедії” з нагоди відзначення її 60-ї річниці було все – емоції і амбіції, політична і спроба захисту інтересів обох суспільств, пошуки історичної правди і спроби відновлення історичної справедливості. Найменше уваги приділялося моральному аспектові ції трагедії і її наслідків. Формально цей аспект був, але звівся до того, щоб присоромити іншу сторону – вказати на неморальність чужих, а не своїх вчинків [6, с. 41]. Проте спільно вироблена формула ”Вибачаємо і просимо вибачення” поступово утверджується в свідомості не лише політичної та інтелетуальної еліти обох держав, але й пересічних поляків та
українців, які усвідомлюють, що іншого гідного виходу з трагічного минулого важко знайти . Зрозуміло, що процес взаємного примирення та порозуміння не може відбутися відразу, проте лише це дозволить залишити в минулому ”образ ворога”, що впродовж кількох століть формування у свідомості обох народів. Список використаної літератури 11. Аклаев А. Р. Этнополитическая конфликтология: Анализ и менеджмент: Учебное пособие. – Москва: Дело, 2005. – 472 с. 12. Бабієва А. Політичне насилля: теоретичний аспект // Політичний менеджмент. – 2005. - № 5. – С. 161-168. 13. В. Волкан, А. В. Оболонский. Национальные проблемы глазами психоаналитика с политологическим коментарием // Общественные науки и совеременность. – 1992. - № 6. – С. 31-48. 14. Зайцев А. К. Социальный конфликт. – Москва: Academia, 2000. – 464 с. 15. Заярнюк А. Виконавці етнічної чистки поляків на Волині як інтелектуальна проблема // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Вип. 10. – Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2003. – С. 261-286. 16. Павлів В. Чому поляки не люблять українців. – Львів: ВНТЛКласика, 2004. – 92 с. 17. Перепелиця Г. М. Генезис конфліктів на посткомуністичному просторі Європи. – Київ: Стилос-ПЦ ”Фоліант”, 2003. – 256 с. 18. Шихирев П. Н. Современная социальная психология в США – Москва: Наука, 1979. – 229 с. УДК 323.12
Гулай Василь Васильович Національний університет ”Львівська політехніка” Добрянський Андрій Ярославович Національний університет ”Львівська політехніка”
Примирення та соціально-психологічна реабілітація як інноваційні технології врегулювання етнополітичних конфліктів Reconciliation and social-psychological rehabilitation as innovation technologies for ethno-political conflicts adjustment Примирення є важливою складовою соціально-психологічного зцілення ворогуючих спільнот. Соціально-психологічна реабілітація вимагає вирішення специфічних для перехідного періоду проблем справедливості та реконструкції особистісних та суспільних відносин. Reconciliation is an important compound of social-psychological healing of the societies at war. Social-psychological rehabilitation requires for solution
of problems like justice and reconstruction of personality and social relations which are peculiar for the transitional period. Етнічний конфлікт можна визначити як боротьбу поміж двома або більше етнічними спільнотами, у якій поряд із взаємно важливими політичними, економічними, соціальними, культурними чи територіальними питаннями йдеться про загрозу етнічній ідентичності чи / або фізичному існуванню сторін [3, с. 312-313]. Етнополітичний конфлікт хоча є частиною соціального конфлікту, проте володіє свої специфічними особливостями [2, с. 182-183]. Можна виокремити наступні тенденції та закономірності зародження та розвитку етнополітичного конфлікту: наявність у підсвідомості представників етнічної групи диспозицій, які виявляються у конфліктних ситуаціях і нерідко надають їм суто ірраціонального спрямування; під час етноконфлікту нерідко відбувається підміна цивільного права традиційним правом; етноконфлікти мають властивість тривати навіть за умов втрати первісної причини їх появи; залежність глибини та інтенсивності етнічних конфліктів від рівня соціально-економічного розвитку суспільства; зумовленість етнічних почуттів рівнем освіти; вплив культурної та ментальної близькості (спорідненості) етносів на вірогідність виникнення конфлікту; соціальна рівність в етнічних відносинах – найкоротший шлях до зменшення гостроти етнічних конфліктів; існування легітимних інститутів волевиявлення зменшує вірогідність виникнення етнічних конфліктів; участь третьої – незацікавленої сторони у вирішенні конфлікту зменшує його гостроту [4, с. 325]. Важливим компонентом врегулювання етнополітичних конфліктів є примирення та соціально-психологічна реабілітація ворогуючих етнічних груп. Примирення є необхідною складовою соціально-психологічного зцілення ворогуючих спільнот. Як відомо, насильницький конфлікт руйнує відносини соціальної довіри між людми і групами та саме почуття цілісності, якого потребує будь-яка спільнота людей. Примирення – це відновлення тих аспектів, і воно є необхідним, щоб забезпечити довготривалу стійкість досягнутої мирної угоди [1, с. 390-391]. Соціально-психологічна реабілітація вимагає, з одного боку, вирішення специфічної для перехідного періоду проблеми справедливості, а з другого – реконструкції особистих та суспільних відносин. Вирішення проблеми справедливості перехідного періоду означає необхідність взаємного визнання відповідальності за завдану шкоду. Окремі особи та групи визнають факт шкоди, якої вони завдали один одному, і втрати, яких вони самі зазнали [1, с. 391].
Соціально-психологічна реабілітація також потребує суттєвої реконструкції особистих та суспільних відносин. Насильницький конфлікт руйнує цінності та досвід, на яких грунтується життя будь-якого суспільства. Тому реабілітація повинна включати насамперед відновлення довіри, надій та віри, що майбутнє життя в мирному суспільстві може бути кращим, ніж в минулому, і що ці цінності та досвід поділяються суспільством [1, с. 391] Список використаної літератури 1. Аклаев А. Р. Этнополитическая конфликтология: Анализ и менеджмент: Учебное пособие. – Москва: Дело, 2005. – 472 с. 2. Ачкасов В. А. Этнополитология: Учебник. – Санкт-Петербург: Издво Санкт-Петербургского университета, 2005. – 337 с. 3. Мацієвський Ю. Етнічний конфлікт як суспільний феномен: стан розробки проблеми // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України: Збірник. – Серія ”Політологія і етнологія”. – Вип. 27. – Київ, 2005. – С. 298-321. 4. Лиходід Ю. Сутність етноконфлікту та шляхи його подолання // Наукові записки Інститутут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України: Збірник. – Серія ”Політологія і етнологія”. – Вип. 23. – Київ, 2003. – С. 324-333. УДК 21.009:322 Киридон Алла Миколаївна, Київський міжнародний університет, професор ЕТНОРЕЛІГІЙНА СИТУАЦІЯ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ ETHNIC-RELIGIONAL SITUATION IN MODERN UKRAINE Наукова розвідка присвячена аналізу сучасної релігійної ситуації в Україні у контексті соціоісторичного дискурсу. The article is devoted to analysis of the state-church relations in the modern Ukraine in the context of socio-historical discurs. У цьому повідомленні фокусуємо увагу на таких блоках проблеми: – правові засади діяльності релігійних об’єднань; – особливості релігійно-церковних відносин; – основні тенденції міжконфесійних відносин. Після проголошення незалежності України поліконфесійність була закріплена на правовому рівні, і сьогодні правова палітра нашої держави налічує понад 100 різних конфесій, церков, домінацій, напрямків, течій [1]. Правове становище релігійних організацій у країні визначається Конституцією України (ст. 35) [2], Цивільним Кодексом України (далі ЦК), Законом від 23 квітня 1991 року «Про свободу совісті та релігійні
організації»[3]. У Резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи № 1466(2005) про виконання зобов’язань Україною відзначається необхідність подальшого вдосконалення законодавства з питань релігійної свободи: «Досить прогресивний закон на момент його утвердження зараз вимагає суттєвих змін». За роки незалежності України релігійна мережа зросла понад у два рази (з 13217 до 32186 релігійних організацій). Питання подальшого розвитку Церкви курують 300 духовних центрів і управлінь. Проблеми кадрового забезпечення священнослужителів практично вирішені завдяки роботі 175 вищих і середніх духовних навчальних закладів (їх чисельність за останні роки зросла в 9,5 раз). Збільшилась кількість місій і братств – їх налічується 385, що в 18,8 раз більше, ніж на початок 1992 року [4]. Одна з характерних особливостей релігійної ситуації сучасної України – кризовий стан православ’я. Причому рельєфно окресленою стала неузгодженість трьох православних юрисдикцій: Української Православної Церкви Московського Патріархату (УПЦ МП), Української Православної Церкви Київського Патріархату (УПЦ КП) і Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ), актуальним завданням яких виступає досягнення взаєморозуміння і об’єднання. За офіційними даними державної реєстрації станом на 1 січня 2007 року в країні налічувалося 31227 зареєстрованих релігійних організацій і 1836 офіційно не зареєстрованих організацій, але таких, що інформують державні органи про свою діяльність. До релігійних організацій офіційна статистика відносить, крім релігійних об’єднань (приходів), також управлінські центри конфесій, монастирі, духовні учбові заклади, недільні школи, місії, братства. Оскільки для України характерна православна поліконфесійність, особлива гострота ситуації пов’язана з проблемою розмежування на три юрисдикції українського православ’я (цей розрив, по суті, розколов все суспільство і каталізував надзвичайну політизацію релігійного середовища). Найчисельнішою православною конфесією є УПЦ МП – 11238 зареєстрованих релігійних об’єднань і 113 офіційно не зареєстрованих. Наступна за чисельністю – УПЦ КП – відповідно 3949 і 58 об’єднань. У складі УАПЦ таких відповідно 1189 і 1. Іншим великим напрямом християнства в Україні є католицизм. У складі Української ГрекоКатолицької Церкви (УГКЦ) налічується 3624 (і 4 незареєстрованих) релігійних об’єднань. Римо-католицька Церква має у своєму складі 1036 (і 7 незареєстрованих) релігійних організацій. Серед протестантських об’єднань найчисельнішими є Всеукраїнський Союз об’єднань християнбаптистів (ЄХБ) – 2626 (і 79 незареєстрованих), Союз Християн віри євангельської (п’ятидесятники) – 1500 (і 88 незареєстрованих), Адвентисти сьомого дня – 1003 (і 442 незареєстрованих), Свідки Єгови – 670 (і 345 незареєстрованих), Євангельські християни – 250 (і 2 незареєстрованих) релігійних організації.
Поширення поліконфесійності в сучасній Україні зумовило інтенсивний розвиток багатьох релігійних рухів і течій як традиційної, так і новітньої спрямованості. З геометричною прогресією збільшується кількість протестантських і різні неорелігійні організації. Неохристиянські течії представлені Українською християнською євангельською Церквою – 1671 (1), Церквою Повного Євангелія – 578 (5), Церквою Христа – 117, Союзом Церкви Божої України – 77 (1), Церквою Божою в пророцтвах – 71, Новоапостольською Церквою – 57 (7) релігійних організацій [5]. З точки зору характеру сучасних міжконфесійних відносин позитивними тенденціями за коротку історію незалежної України є: суттєві зрушення у міжконфесійних відносинах у бік готовності конфесій до толерантності, терпимості до опозиції; готовність більшості конфесій до конструктивного діалогу і переговорам з проблем, які можуть породжувати ускладнення та загострення міжконфесійних відносин. Водночас, для розвитку міжконфесійних відносин теперішнього (перехідного) періоду характерний вплив цілого ряду негативних факторів об’єктивного і суб’єктивного характеру, які ускладнюють або загострюють стосунки між конфесіями. Конкретними негативними проявами ускладнень міжконфесійних відносин стали: силові методи захоплення культових споруд, майна, інших приміщень; ігнорування сторонами конфлікту рішень судів, недовір’я до правового шляху вирішення спірних питань; конфесійна заангажованість ряду місцевих органів влади при прийнятті важливих для міжконфесійних відносин рішень, (судами свого часу були відмінені десятки рішень місцевих органів влади щодо адресності передачі культових споруд); некоректні, нетолерантні, образливі виступи, висловлювання, публікації представників ряду конфесій на адресу опонентів з числа інших конфесій; апеляція конфесій до державних органів різних рівнів з пропозиціями застосувати адміністративні засоби до конфесій-опонентів і т.д. На жаль, для сьогоднішньої релігійної ситуації в Україні характерними є не тенденції інтеграції, а навпаки – конфесійного розмежування. Дослідники-релігієзнавці неоднозначні в оцінці поліконфесійності України. Так, на думку А.Шуби, при належному рівні розвитку демократії і толерантності «поліконфесійність, як така, не шкодить українській державності» [6]. Не настільки оптимістичний у оцінці завідуючий відділом гуманітарної політики Національного Інституту стратегічних досліджень С.Здіорук: «…Поліконфесійність – це завжди проблематичність… Будь-яка поліконфесійність породжує спочатку латентні, а потім відкриті конфлікти…» [7]. Серед нагальних проблем першочерговими вважаємо такі: – чітко визначити тип відносин між державою і Церквою, який передбачається запровадити – партнерство чи підпорядкованість;
– окреслити роль Церкви, держави і суспільства в системі їх взаємовідносин, тобто визначити модель державно-церковних відносин, яка повинна бути закріплена на законодавчому рівні; – враховувати, що Церква (релігійна організація) впливає на політичні симпатії своїх прихильників; – брати до уваги факт поліконфесійності українського суспільства. Список використаної літератури 1. Здіорук С.І. Суспільно-релігійні відносини: виклики України ХХІ століття: Монографія. – К.: Знання України, 2005. – С. 495. 2. Конституція України : Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. – К.: Преса України, 1997. – 80 с. 3. Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23.04.1991 // ВВР. – 1991. - №25. – Ст. 283. 4. Бондарчук І. Державно-церковні відносини: вдосконалюється законодавство // Урядовий кур‘єр. – 2006. – 13 жовтня. Релігійна мережа України // Релігійна панорама. – 2007. – №2. – С. 66-74. 5. Климов В.Міжконфесійні відносини у формах їх вияву // Релігійна панорама. – 2006 . – № 12. – С. 43-44. 6. Шуба О.В. Релігія в етнонаціональному розвитку України (політологічний аналіз). – К.: Криниця, 1999. – С. 253-254. 7. Здіорук С.І. Суспільно-релігійні відносини: виклики України ХХІ століття: Монографія. – К.: Знання України, 2005. – С. 90. УДК 81#272
Ковальова Тетяна Володимирівна, Національна академія державного управління при Президентові України, докторант кафедри української та іноземних мов Мова як чинник національної ідентичності Language as a factor of national identity
У тезах визначено роль мови як засобу ідентифікації нації, її розвитку, розглянуто особливості функціонування мов у багатомовних і одномовних суспільствах. У ході дослідження виявлено світову тенденцію до захисту державних (офіційних) мов з одночасною підтримкою мов національних меншин, що необхідно враховувати при створенні вітчизняного мовного законодавства. The abstract defines the role of the language as means of the nation identification and its development; examines peculiarities of language functioning in multilinguistic and monolinguistic societies. The recearch has revealed the world’s tendency to the state (official) language protection at one
time with minority languages support that has to be taken into consideration when creating national language legislature. Дослідження впливу мови (як позитивного, так і негативного) на розвиток людини і нації є сьогодні важливим як у теоретичнометодологічному, так і суспільно-практичному аспекті, оскільки дозволяє більш об’єктивно і ґрунтовно оцінювати сучасні соціальні і мовні процеси та прогнозувати їх віддалені наслідки. На тісний зв'язок між розвитком мови і розвитком етносу, нації вказували провідні вітчизняні вчені О.Потебня, Л.Ребет. Курас, О.Куць, Л.Нагорна, І.Кресіна, Я.РадевичВинницький та ін. Так, останній зазначає, що “мова є однією з найважливіших ознак, за якими відбувається ідентифікація, ототожнення і саме ототожнення людей, приналежних до певних етнічних спільнот” [1, с.10]. Не можна не погодитися з думкою О.Куця про те, що завдяки єдиній мові історично формується нація як “спільнота ідентифікаційно переконаних однодумців, які закладають гарантію патріотичної одностайності розвитку власного політичного утворення” (наприклад, держави – авт.) [2, с.109]. В одномовних суспільствах рідко виникають мовні проблеми, однак за багатомовності (у поліетнічних суспільствах) взаємодіють дві протилежні потреби, які В.Алпатов назвав потребою ідентичності і потребою взаєморозуміння [3, с.11]. Потреба ідентичності полягає в прагненні користуватися в будь-якій ситуації спілкування своєю (як правило, рідною, материнською, мовою). Потреба у взаєморозумінні полягає в тому, що кожен з учасників мовної ситуації бажає успішної комунікації, однією з умов якої є зрозумілість мови. Одномовність має ряд переваг. По-перше, засвоєння кількох мов потребує додаткових зусиль. По-друге, люди по-різному оволодівають мовами. По-третє, поняття материнської мови має чітко виражений соціальний смисл: користування чужою мовою пов’язується з відчуттям етнічної, культурної, а іноді й соціальної неповноцінності. Одномовність притаманна значній частині людства. При цьому одномовність у сучасному світі звичайно пов’язується з двома протилежними ситуаціями. З одного боку, одномовними є найбільш відсталі народи, які не контактують із зовнішнім світом, або ж найбільш відстала і пригноблена частина того чи іншого етносу. З іншого боку, одномовною є маса населення більшості розвинутих країн, побудованих за національним принципом або за принципом “плавильного котла” (об’єднання різних етносів в одне ціле, як, наприклад, у США). При переході до індустріального суспільства, при утворенні нових держав (як, наприклад, на пострадянському просторі) складається єдиний ринок, єдина адміністративна система, єдина армія, єдина система освіти. Усе це вимагає великої соціальної
мобільності незалежно від етнічної належності і рідної мови. Неминуче постає питання про державну мову (іноді про кілька державних мов). Найчастіше державною мовою стає мова панівного етносу, рідше – мова соціально активної національної меншості. У колишніх колоніях, де немає чітко вираженого панівного етносу, таку роль може відігравати мова колишніх колонізаторів. У другій половині ХХ ст. у ряді розвинутих країн мовна політика почала дещо змінюватися, що іноді інтерпретують як ознаку переходу від індустріального до постіндустріального суспільства. Більшою мірою, ніж раніше, допускається використання мов меншин, ними проводиться шкільне навчання, робляться спроби розширити сфери їхнього застосування. Відстоювання потреби ідентичності для національних меншин іноді є частиною державної політики, особливо останнім часом. Проте в жодній країні не може залишатися поза державною політикою забезпечення взаєморозуміння між носіями різних мов, тому в тій чи іншій формі підтримка державної або фактично панівної мови зберігається. З огляду на сказане вище, слід зазначити, що з метою дотримання принципу толерантності, взаємоповаги і взаєморозуміння, новий закон про мови обов’язково повинен визначати: 1) правовий статус державної мови; 2) правовий статус мов національних меншин, порядок їх використання; 3) правовий статус міноритарних мов, заходи щодо їх захисту. Список використаної літератури 1. Я.Радевич-Винницький. Мова як фактор політики (українська мова і українська національна ідея) //Республіканець.- 1994.№1.- С.8-12. 2. О.Куць, В.Заблоцький. Мовна політика в Україні.- Х.:ХНУ ім.В.Каразіна, 2007.- 300 с. 3. Алпатов В. 150 языков и политика:1917-2000.- М.:Крафт+Ив Ран, 2000.- 224с. УДК 323(477)
Колесніченко Ганна Леонідівна аспірант кафедри політичних наук Миколаївського державного гуманітарного університету імені Петра Могили
Міжетнічна взаємодія мусульманської спільноти України на інституційному рівні в культурній та політичній сферах В даній статті розглядається проблема міжетнічної єдності в Україні, в контексті дослідження взаємодії етнічних спільнот на інституційному рівні в культурній та політичній сферах, основна
увага приділяється діяльності саме мусульманських етнічних спільнот. The article deals with the problems of unity between ethnic communities in Ukraine, using national and cultural organizations in cultural and political spheres. Especially, pay attention to Muslim ethnic communities' activity. 1. Міжетнічна інституціональна взаємодія спільнот в культурній та політичні сферах, на прикладі мусульманських спільнот України. The interaction between organizations of ethnic communities in cultural and political spheres, as example - Muslim communities of Ukraine. 2. Об’єднання національно-культурних товариств різних етнічних громад на всеукраїнському рівні. The unity of national and cultural organizations of different ethnic communities in Ukraine on high level. 3. Всеукраїнські наради національних товариств в рамках міжетнічної взаємодії в Україні. Conferences of national organizations to interact between ethnic communities in Ukraine. 1. В Україні наразі відбувається розвиток у сфері міжнаціональних відносин, спостерігається підвищення етнічної самосвідомості, прагнення до відродження етнічної самобутності, пошуки шляхів ефективної участі у політичних процесах. Одна з найактивніших спільнот, яка у своїй діяльності керується досягненням означених цілей і з проголошенням незалежності України створила власні політичні організації була кримськотатарська спільнота. Спочатку її інституалізація відбувалася у межах 2 політичних організацій - це Організація кримськотатарського національного руху (ОКНР) (М. Джемільов) та Національний рух кримських татар (НРКТ) (Ю. Османов). За квотою Народного Руху України (НРУ) М. Джемільов та Р. Чубаров отримали 2 мандати до ВРУ (також 2 мандати у 2002 році, а на позачергових виборах до ВРУ у 2007 році, у складі блоку НУНС, депутатський мандат отримав лише М. Джемільов). На виборах у 2002 році до ВР АРК було обрано 8 кримських татар, з них 6 депутатів за рекомендацією IV Курултаю кримськотатарського народу [1, с. 31]. В середовищі кримськотатарської спільноти виникла опозиція Меджлісу. Головні причини – невирішеність більшості проблем кримських татар, неефективність методів боротьби Меджлісу за права свого народу. У 2002 році на противагу Меджлісу було створено Координаційну раду (КР) громадсько-політичних сил кримськотатарського народу (до її складу окрім інших організацій, увійшли: кримськотатарське відділення ПМУ (у 2004 році ПМУ, КР та радикальна організація „Хізб-ут Тахрір” працювали у передвиборчій кампанії В. Януковича), НРКТ, ОКНР. Спостерігається як пряма опозиція Меджлісу (НРКТ), так і лояльність щодо нього (ОКНР та ін.) [2, с. 32].
Також, в Україні мешкають і представники інших етнічних спільнот, які сповідують іслам і мають власне інституційне представництво, зокрема, волзькі татари. На державному рівні інтереси татар представляє Всеукраїнський татарський культурний центр „Туган Тел” („Рідна мова”) (1998 р.). В Донецьку в 1997 році була створена Партія мусульман України (ПМУ), до складу якої, крім татар входили і представники інших національностей. У 2005 році ПМУ припинила своє існування увійшовши до „Партії регіонів”. Також, в Україні виявляє активність в громадській діяльності і азербайджанська спільнота [3]. Найбільша організація - Конгрес азербайджанців України (КАУ) (1994 р.). Інші кавказькі діаспори в Україні доволі нечисельні, і в основному мають лише культурні представництва, але представництво в органах влади є лише у азербайджанців. Інша мусульманська спільнота, яка діє в Україні – це турки-месхетинці. Всеукраїнське товариство месхетинських турків „Ватан” (1993 р.). Ще одна ланка громадських організацій в Україні – це громадські організації нових (мігрантських) етнічних меншин. Стосовно мусульманських спільнот - це організації афганців (правовий захист своїх членів). Зокрема діє Всеукраїнська громадська організація „Союз емігрантів Афганістану”. Окремі організації афганців входять до АНКОУ. 2. Першою об’єднавчою спробою на всеукраїнському рівні щодо організацій національних меншин стала Рада національних товариств (РНТ) (1990). У 2004 році до Ради входили представники 34 національних меншин. Серед них є і представники мусульманської спільноти – це азербайджанці (Київ), башкири (Київ), дагестанці (Київ), казахи (Київ), кримські татари (Київ), татари (Київ), турки-месхетинці (Миколаїв), узбеки (Київ). Іншою міжетнічною об’єднавчою організацією з всеукраїнським статусом є Конгрес національних громад України (КНГУ) (2001). Серед представників мусульманської спільноти, які є членами КНГУ є Всеукраїнський татарський культурний центр „Туган Тел” і кримськотатарський Меджліс. Ще однією впливовою міжетнічною організацією всеукраїнського рівня є Асоціація національно-культурних об’єднань України (АНКОУ) (1999). Станом на 2005 рік до Асоціації входило близько 320 всеукраїнських, регіональних та місцевих громадських організацій національно-культурного спрямування. Серед них колективними членами АНКОУ є організації, які представляють інтереси азербайджанців, афганців, татар. 3. В рамках міжетнічної взаємодії в Україні проводяться всеукраїнські наради національних товариств: 1. І Всеукраїнський міжнаціональний конгрес (напередодні грудневого
референдуму 1991) зібрав близько 1000 делегатів від 150 національних товариств. 2. ІІ Всеукраїнський конгрес національних товариств (1999) (130 делегатів від 33 етнічних груп, які представляли 104 національно-культурних товариства) [4, c. 86]. 3. У 2002 році відбувся міжнаціональний форум України, проте це був разовий захід. 4. В сеукраїнська нарада керівників національно-культурних товариств з питань реалізації прав національних меншин України (2002 р.) (понад 600 делегатів). Ініціатор заходу - АНКОУ та Державний Комітет України у справах національностей та міграції. 5. І Всеукраїнська Асамблея національних меншин (2003). Організатори АНКОУ та Держкомнацміграції. Були присутні представники органів влади та 1207 представників ГО національних меншин та більше 100 гостей. Фактично започатковані Асоціацією, Асамблеї стали вищим представницьким органом національних меншин України [5, c. 417-418]. 6. ІІ Асамблея національних меншин (2004 р.), були присутні близько 3 тис. делегатів та гостей. Таким чином, варто зазначити, що міжетнічні об’єднання поступово стають доволі ефективною і впливовою силою в політичній сфері, завдяки чому етнічні меншини отримують більше можливостей донести свої проблеми і сподівання до органів державної влади. Але вплив політики на сферу міжетнічної взаємодії може бути дуже деструктивним, оскільки загалом проблеми етнічних спільнот використовуються політичними силами з маніпулятивною метою і активізуються напередодні чергових виборів, задля забезпечення собі достатньої підтримки електорату. Також однією зі спільних цілей для етнічних і поліетнічних громадських об’єднань є протидія загрозі знищення міжнаціонального і міжконфесійного миру в Україні. Література: 1. Інтеграція кримських татар в українське суспільство: проблеми та перспективи. Аналітичні оцінки Національного інституту стратегічних досліджень / А. Гальчинський, О. Власик, С. Здіорук та ін. – К.: НІСД, 2004. – 41 с. – С. 31. 2. Інтеграція кримських татар в українське суспільство: проблеми та перспективи. Аналітичні оцінки Національного інституту стратегічних досліджень / А. Гальчинський, О. Власик, С. Здіорук та ін. – К.: НІСД, 2004. – 41 с. – С. 32. 3. Лойко Л.І. Громадські організації етнічних меншин України: природа, легітимність, діяльність. – К.: „Фоліант”. – 2005. – 634 с. – С. 261.
4. Куць О.М., Лісничий В.В., Куц Ю.О. Етнонаціональні чинники державотворення. – Харків: Вид-во ХарРІ УАДУ„Магістр”, 2002, - 204 с. – С.86. 5. Лойко Л.І. Громадські організації етнічних меншин України: природа, легітимність, діяльність. – К.: „Фоліант”. – 2005. – 634 с. – С.417-418. Муха Олена Сергіївна Сумський будівельний коледж викладач суспільних дисциплін Особливості соціалізації національних меншин Сумщини The author of the article opens the conception of “national minorities”, analyses the results of asking according to the peculiarities of the process of socialisation of Sumy Region national minorities. У процесі демократичного державотворення, формування громадського суспільства особливої уваги і актуальності набувають питання регулювання і гармонізації міжнаціональних відносин в Україні. Зважаючи на те, що кожна людина ідентифікує свою належність до певної спільноти, варто зазначити, що етнічна самоідентифікація є однією з базових ідентифікаційних практик. Забезпечення прав національних меншин, задоволення їхніх мовних, культурнопросвітницьких, інформаційних потреб та заходи щодо їхнього соціального захисту є важливим напрямком діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування. Світовий історичний розвиток зумовив утворення багатоетнічних держав, що сформувалися внаслідок дії ряду факторів, серед яких науковці виділяють три основних: 1) завоювання одних народів іншими; 2) добровільне об’єднання різних народів з метою самозбереження чи посилення своїх позицій і можливостей у розв’язанні актуальних проблем; 3) спонтанна міграція чи асиміляція. Поліетнічні країни, утворені внаслідок загарбання інших народів, як правило, виявляються конфліктогенними. Проте неубезпечені від міжетнічних конфліктів і ті держави, що виникли в процесі добровільного об’єднання народів. Найбільш стійкими є поліетнічні країни, що сформувалися під впливом активних міграційних потоків, у яких владні структури здійснюють зважену етнополітику із урахуванням інтересів і потреб власних етнічних груп. У кінцевому підсумку сформувався мозаїчний в національному відношенні світ, де проблема меншин набула універсального характеру і стоїть фактично перед кожною державою та регіоном, а в окремих із них - надзвичайно загострено. Питанням національних меншин та етнонаціональної структури України займалися такі вчені: В. Євтух, В. Трощинський, Ф. Заставний, Ю. Арутюнян, О. Бернштейн, Ф. Капоторті[1,234].
Метою дослідження є вияв особливостй соціалізації національних меншин Сумщини. Загальноприйнятого визначення поняття «національна меншина» у міжнародній практиці поки що не існує. Причина криється у величезній варіативності існування національних меншин та їхніх проявів у різних сферах суспільного життя. Складність полягає в тому, що визначення частини населення як національної (етнічної) меншини стосовно її правового статусу в суспільстві є більшою мірою політичним, ніж науковим поняттям. Етнос – уявлена сукупність людей, яка історично склалася на певній території і має спільні, відносно стабільні особливості мови, культури і психіки, а також усвідомлення своєї єдності та відмінність від інших подібних утворень (самосвідомість), зафіксоване у самоназві (етнонімі)[6, 146]. В свою чергу, у дослідженнях західних вчених є декілька вдалих підходів до визначення сутності феномена «національна меншина». Так учений Луіс Вірт характеризував меншину як «групу людей, яких через їх фізичні або культурні ознаки виділяють серед інших у суспільстві… для особливого і нерівноправного до них ставлення і які через це вважають себе об’єктом колективної дискримінації»[2, 39]. Розкриваючи значення доробку західних науковців у світову етнополітичну думку, В. Євтух виділяє головні характеристики феномену меншини, що містять у їх дослідженнях: а) меншина – це група людей; б) меншина у кількісному плані поступає домінантній групі; в) меншина перебуває у занедбаному стані. В основу вироблення позиції ООН щодо меншин було покладено тлумачення запропоноване, в 1977 р. членом Підкомісії у справах запобігання дискримінації і захисту меншин та Комісії з прав людини ООН Ф. Капоторті: меншини – «це, у порівнянні з рештою населення держави, менша за чисельністю частина, яка не займає панівного становища, і члени якої - громадяни цієї держави – володіють з етнічної, релігійної чи мовної точки зору характеристиками які відрізняються від характеристик іншої частини населення, і виявляють (навіть якщо і опосередковано) почуття солідарності з метою збереження своєї культури, своїх традицій, релігій або мови»[4, 30]. Україна – держава з полі етнічним складом населення. За даними перепису, який відбувся в 2001 р., на території України мешкають представники понад 130 етносів. За кількісними параметрами національні меншини можна розділити на декілька великих груп. Так, 16 етнічних спільнот нараховують від 300 тис. до 30 тис. осіб серед яких: білоруси, молдавани, кримські татари, болгари, угорці, румуни, поляки, євреї, вірмени, татари, грузини, німці, гагаузи. Наступні 13 етнічних груп нараховують від 12 тис. до 3 тис. осіб, це: корейці, узбеки, литовці, словаки, чехи, казахи, латиші, осетини, таджики, башкири, туркмени, албанці, ассирійці.
Чисельність решти національних спільнот становить від 3 тис. до 1 тис. осіб, серед них: естонців, курдів, караїмів, комі-перм’яків, киргизів. Що ж стосується Сумщини, то на її території проживають такі наступні національні меншини; євреї, росіяни, цигани, вірмени, пакистанці, сірійці та інші. Для визначення особливостей процесу соціалізації національних меншин на території Сумщини було поведено опитування в якому взяли участь 60 респондентів з них 10% - представники національних меншин. Відповіді респондентів розподілилися наступним чином: На питання «Як Ви ставитеся до національних меншин?»: 40% респондентів відповіли, що відносяться позитивно; 30 % - мають байдуже ставлення; ще 30% опитаних - негативно відносятья до національних меншин. 22,6 % опитуваних вважають, що права національних меншин ні вчому не обмежені в той же час як 33 % - дотримуються думки, що права національних меншин обмежуються в спілкуванні, працевлаштуванні, віросповіданні. На питання «Які права представників національних меншин найчастіше обмежуються?» відповіді респондентів розподілилися наступним чином: 11,66 % опитуваних зазначили, що ніякі права не порушуються; 49,3 % респондентів утрималися від відповід; 38,66 % опитаних вважають, що найчастіше порушуються права на: отримання прописки, отримання громадянства – як наслідки расової та національної дискримінації. На питання «Що виступає підгрунтям конфлікту між українцями та представниками національних меншин?» вдповіді розподілилися наступним чином: 30 % респондентів зазначили власну неспроможність відповісти на поставлене питання; 12,4 % опитуваних утрималися від відповіді, а ще 57% - причинами конфлікту визначають націоналізм, расизм, релігійні вірування та конфліктну поведінку національних меншин. Отже, результати дослідження свідчать про актуальність вирішення питань і проблем, що породжують певні складнощі процесу соціалізації представників національних меншин Сумщини з одного боку та викликають різного роду конфлікти між автентичним населенням і представниками національних мешин з іншого боку. Дотого ж варто заувазити, що органи місцевої влади не приділяють належної уваги у вирішенні питань, що виникають у процесі адаптації й взаємодії представників національних меншин до умов та реалій буття Сумщини.
1.
Список використаних джерел Актуальні питання вітчизняної етнополітики: шляхи модернізації, врахування міжнародного досвіду. – К., 2004. – 312с.
2. Антонюк О. Національна меншина як етнополітичний феномен.// Нова Політика. – 2000. - №2. – С.39-43 3. Гонюкова Л., Морозов В. Етнонаціональні відносини й нова політика // Вісник Національної академії державного управліня – 2006. - № 1.- С. 268 – 272 4. Пилипенко Т. Проблеми соціального захисту національних меншин в Україні // Соціальний захист. – 2002. - №3.- С. 30-31 5. Політологія /За ред. А. Колодій – К.: Ніка-Центр, 2003. – 911с. 6. Соціологія: підручник для вищих навчальних закладів/За ред. В. Г. Городяненка. – К.: «Академія», 2002. – 460с. УДК: [316.356.4+323.1](477)
Нестеренко Галина Олегівна, доцент кафедри управління та євроінтеграції Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова
Управління міжетнічною толерантністю: інноваційний підхід Management of interethnic tolerance: an innovative approach Пропонуються заходи зі сприяння розвитку міжетнічної толерантності в Україні, які головним чином ґрунтуються на використанні потенціалу громадянського суспільства. There are offered measures on assistance of interethnic tolerance in Ukraine development, which mainly ground on the potential of civil society. Становлення зрілої політичної нації на засадах рівності прав і свобод представників усіх етнічних груп, що мешкають в Україні, проголошено одним із пріоритетів розвитку нашої держави, однак вочевидь це завдання не може бути ефективно виконане без досягнення достатнього для консолідації спільноти рівня міжетнічної толерантності. Тому необхідність вирішення проблеми міжкультурної нетерпимості для полі етнічної нації важко піддати сумніву. Причому як показує 16-річний досвід становлення української державності, винятково нормативноправовою регламентацією (зокрема, законодавчою забороною проявів ксенофобії тощо) цієї проблеми не розв’язати. Таким чином актуалізується потреба в інноваційних рішеннях проблемної ситуації, що склалася. Загалом, для адекватного сприяння розвитку міжетнічної і міжкультурної толерантності її необхідно розуміти в єдності трьох іпостасей: 1) толерантність як внутрішньоособистісна установка; 2) толерантність як соціокультурний і моральний принцип; 3) толерантність як правова норма.
З правових позицій міжетнічна толерантність є нормою в сучасній Україні (хоча її реалізація і потребує вдосконалення контролюючих механізмів). І на концептуальному рівні серед принципів здійснення державної політики у сфері культури основоположними проголошено: принцип деідеологізованості і толерантності; формування державної політики у галузі культури на плюралістичних, ідеологічних засадах, відображаючи загальносуспільні цінності, закріплені Конституцією України; неприпустимість дискримінації за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками; забезпечення умов вільного розвитку культурних традицій та цінностей усіх національних меншин на території України [1, 264]. Але через те, що як внутрішньоособистісну установку толерантність поділяють не всі громадяни, вона не набуває статусу дієвого в даному конкретному соціумі морального принципу. Тому необхідно розв’язати цю проблему на особистісному рівні. Відповідні заходи мають бути націлені на те, щоб реалізовувати поступове, поетапне виховання міжетнічної толерантності по таких основних ланках: 1) толерантність як просто терпимість до представників інших етнічних груп (виключно з поваги до правових норм); 2) толерантність як байдужість до іншого, вже без негативного, але й без позитивного відтінку; 3) толерантність як інтерес, прийняття і розумінні цінностей інших спільнот і груп; 4) толерантність як активний міжетнічний діалог. У цілому, на тлі таких способів державного забезпечення розвитку міжетнічної толерантності в Україні, як оптимізація законодавства про мови, про права етнічних спільнот, посилення юридичної відповідальності за прояви ксенофобії, як розробка і вдосконалення відповідного концептуального підґрунтя – складовими інноваційного вектора розвитку толерантності можуть бути: активізація внутрішньодержавної мобільності громадян (у сферах освіти, туризму, управління трудовими ресурсами тощо) для взаємного зближення і збагачення існуючих відмінностей. посилення взаємовигідних міжрегіональних економічних зв’язків; проведення поїздок-екскурсій для молоді в різні регіони з метою ознайомлення з культурним розмаїттям України; заохочення співпраці науковців – представників різних етнічних груп і регіонів – як у плані поширення практики міжрегіональних і міжетнічних конференцій, семінарів, виставок тощо, так і в заходах зі створення та популяризації культурно-інформаційного продукту, який сприяв би ознайомленню з іншими етнічними культурами; обмін студентами і викладачами між навчальними закладами різних регіонів України;
створення культурного продукту, який сприяє ознайомленню різних верст населення з різноманітними складовими української національної культури як цілісності; поширення соціальної реклами і освітніх проектів, спрямованих на виховання міжетнічної толерантності. Хоча – незважаючи на явно самоорганізаційний характер наведених заходів - ініціатива в їх реалізації може належати як елементам громадянського суспільства, так і органам державної влади. Тим більше, що розвиток толерантності має вирішувати проблему міжкультурної ксенофобії щонайменше на двох рівнях: на побутовому (що формується природним чином, під впливом релігійних та інших історично сформованих факторів) і на теоретико-ідеологічному (існування якого забезпечується штучними провокаціями, найчастіше з боку окремих політичних сил). Якщо для першого самоорганізаційні механізми розвитку толерантності є досить дієвими, то для теоретико-ідеологічного вони можуть стати ефективними лише опосередковано через розвиток толерантності на рівні побутовому. Література 1. Закон України “Про Концепцію державної політики в галузі культури на 2005-2007 роки” // Відомості Верховної Ради України. – №16 від 22.04.2005. УДК 323.14
Орлова Інна Андріївна студентка 4 курсу Інституту політології і права Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова
Cучасні концептуальні підходи до визначення поняття етноцентризм у двовимірному полі міжетнічного роз´єднання та інтеграції Modern approaches of definition etnocentrism in sphere of ethnic separating and unity У статті систематизуються основні підходи до визначення категорії етноцентризм, детермінуються ознаки етноцентризму як явища та дано спробу аналізу наростання етноцентристських тенденцій на сучасному етапі. In this article the author systematizes the fundamental approaches to definition ethnocentrism, determines the main features of ethnocentrism and analyses modern tendency towards predominance world outlook of ethnocentrism.
„Зараз кожна держава сприймає себе лідером цивілізації, найкращою, найрозвиненішою, наймудрішою, а всіх інших – такими, що стоять нижче. Все це прояв етноцентризму”, – стверджував Вільям Самнер – видатний американський соціолог, етнолог і політолог [3, с. 564]. Поліетнічність людства, що безумовно визнається його цінністю, щораз набираючи більшої ваги, почала збачагуватися детермінантами продуценту масового і, дуже часто, охлократичного виходу на арену політичного життя етнофорів на сучасному етапі. Соціальнопсихологічним захистом етносу від інокультурного впливу в умовах дезаадаптації етнічних груп постає етноцентризм – явище специфічного феномену буденної етнічної свідомості. Дана категорія введена в науку 1883 року Л.Гумпловичем, теоретично уконцептована 1910 року У.Самнером у книзі „Народні звичаї”, але ще до цього часу не була конкретним об´єктом досліджень вітчизняних етнологів. Проявляючись у завуальованих чи більш складних формах, спрямованих на задоволення етнонаціональних інтересів своєї спільноти за рахунок іншої, етноцентризм категорично руйнує консенсусні відносини в поліетнічному соціумі, озброюючи етнофорів комплексом позитивних, нерідко гіпертрофованих уявлень про свою етнічну спільноту, що виставляється як абсолют. В.Самнер так дефініціює етноцентризм – це спеціальна назва для такого погляду на речі, при якому чиясь власна група є центром всього, а всі інші розглядаються, відштовхуючись від цього. При цьому стверджується переважаючий вплив культури інгрупи над культурою аутгрупи, що неминуче веде до відчуження, неприязні, ворожості в міжетнічних стосунках. Серед основних напрямків до визначення поняття етноцентризм домінує кілька думок. Зокрема, Н Лебедєва дає таку дефініцію цього поняття у світлі психологічно-перцептивного підходу: етноцентризм – це віра членів однієї групи в центральність, правильність та вищість своїх цінностей [2, с. 147]. Дана етноустановка часто набирає агресивні форми, професійні пересуди і релігійну нетерпимість. Егоцентристська самосвідомість припускає чистоту етнічної спільноти і для її збереження може вдаватися до вбивства або вигнання представників інших етнічних груп, їх асиміляції або розчленування. Д.Т.Кемпел зауважує, що етноцентризм може постати із ідеологічних намагань захистити свій етнос від політики його практичного знецінення з боку владних та ідеологічних структур інших (особливо державних) етносів [1, с. 57]. Відбиваючись у свідомості через усталені психічні установки і стереотипи за певних зовнішніх і внутрішніх обставин політичного та соціально-економічного характеру, етноцентризм може стати основою для появи націоналістичної психології, складовими якої будуть суб′єктивні, часто спотворені уявлення про свою та інші нації. На цій етноцентристській основі відбувається штучне гіпертрофоване
протиставлення «своїх позитивних» етнонаціональних особливостей «чужому негативному» національному досвіду («ми-вони»). У наш час, підкреслюють американські соціологи Н.Глейзер і Д.Мойніган, значно зросла тенденція великого числа людей у багатьох обставинах стояти на значенні їх групової належності і групової своєрідності і на правах, які із цього витікають [1,57]. Вони називають цей процес «масовою ретрайбалізацією». Тенденція ретрайбалізації іде у врозріз із усіма, що створюють ефект глобалізації, впливами сучасної технології та комунікації. Згідно з Д.Мойніган, етнічна група стала сьогодні сховищем, у яке великі маси людей відступають, очищаючи арену перед лице падіння і неспроможності усіх більших конгломератів чи систем влади і соціальної організації. Серед факторів ситуативної групової взаємодії, які, з точки зору різних авторів, сприяли виникненню етноцентризму зустрічаємо такі: Р. Ле Він стверджує, що джерело виникнення етноцентризму лежить у неминучості боротьби етнічних груп за виживання в умовах обмеженості життєвих ресурсів; Г. Тріандис і В. Вассиліу, виходячи із концепції статусної нерівності груп, вбачали функцію етноцентризму у збереженні чи набутті етнічною групою більш високого статусу у взаємовідношеннях із іншими етносами; С. Бочнер, І. Беррі, М. Плежент, І. Амір пов′язували функцію етноцентризму із тимчасовими, територіальними, соціальними умовами, що супроводжували міжетнічні контакти. Наприклад, у світлі цього підходу етноцентризм розглядався як прагнення корінного етносу захистити свою територію від великого потоку мігрантів. Вивчення етноцентризму має неабияке значення не лише для вироблення практичних рекомендацій щодо гармонізації міжетнічних стосунків, а й для теоретичного обгрунтування наукових моделей етнічного розвитку людських спільнот. Використана література 1. Аверкієва Ю. Про деякі етнопсихологічні дослідження у США // сучасна американська етнографія. – М., 1963. – С.40 – 62. 2. Лебедєва Н. Соціальна психологія етнічних міграцій. – М., 1993. 3. Sumner W. Folkways. – New-York, 1959. УДК 316.4.063
Петрецька Оксана Василівна аспірантка факультету соціології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, асистент кафедри соціології та соціального управління, Академії праці і соціальних відносин, ФПУ
Етнічна асиміляція та міжетнічна інтеграція в Україні Assimilation and integration of Ukrainian У тезах, на основі аналізу сучасного стану етнічних процесів (асиміляції та інтеграції) охарактеризовані проблеми, до яких може привести незадоволення етнокультурних і етномовних інтересів всіх громадян України. The problems, which can be caused by discontent of a cultural and language interests of all Ukrainian ethnic communities, are described in theses on the basis of ethnic processes, such as assimilation and integration. Забезпечення співіснування різноманітних етнічних спільнот у межах єдиного соціуму та стабільності суспільного розвитку в ньому складає вагому проблему для держав з поліетнічним складом населення, яких у сучасному світі нараховується: «25 держав (18,9 %) основна етнічна спільнота сягає 90 % усіх мешканців, ще 25 країнах вона становить 75 – 89 %, у 31 країні (23,5 %) – від 50 до 70 %, а у 39 країнах (29,5 %) – менш ніж половина населення» [1, С. 93 – 94]. Тут не винятком є і Україна, де 77,8 % її населення складають представники титульної національності і, майже, 1/5 частина громадян країни належить до 132 різних етнічних груп. Невипадково, з’явився цілий ряд міжнародних документів, таких як «Захист етнічних груп в Європі», прийнята ООН Декларація прав осіб, які належать до національних або етнічних, релігійних або мовних меншин, Європейська хартія регіональних або міноритарних мов. В нашій державі також діє закон «Про національні меншини України». Всі ці правові акти направлені на пошук способу гармонізації міжетнічних відносин, в які щоденно вступають етнічні групи. В стратегічній перспективі найпомітнішим є шлях створення дружнього середовища міжетнічної взаємодії без зміни поліетнічності соціуму. Досягнення цієї мети привело б як до задоволення етнокультурних і етномовних інтересів всіх громадян держави, так і збереження її цілісності. Тут виникає питання, чи можливо послідовно йти цим шляхом та реалізувати цю мету на практиці? Щоб відповісти на нього є необхідність розглянути деякі етнічні процеси, які прослідковуються в українському суспільстві. Один із них – етнічна асиміляція являє собою процес поступового розчинення самостійного етносу або його частини у середовищі іншого етносу, втрати мови, культурних традицій, етнічної самосвідомості та засвоєння нової культури, виникнення нової ідентичності [2, с. 152]. Досить поширеним випадком асиміляції можна вважати мовну, тобто повну або часткову втрату рідної мови. Кінцевий результат тут буде зміна етнічності (набуття нових етнічних характеристик), або деетнізація
(повна втрата власних національно-культурних і мовних рис без заміни іншими). Остання є найбільш згубною як для окремої особистості, так і культури взагалі. Для української культури це особливо характерно, оскільки силою історичних обставин, на його території були присутні різноманітні іншоетнічні компоненти: по-перше, переселення народів, котрі, перетинаючи Україну, залишили серед її населення свої культурні риси та етнічні субстрати, по-друге, давалася взнаки тривала колонізація окремих частин України Великим князівством Литовським, Річчю Посполитою, Угорщиною, Австрією, Румунією, Туреччиною, Росією, Чехословаччиною. Ця колонізація, територіальне роз'єднуючи український народ, стримувала його етнокультурну консолідацію, поглиблюючи водночас локалізацію культури. Завдяки їм етнічне ядро не руйнувалося, хоча і вбирало в себе іншоетнічні компоненти, які залишилися і дотепер, наприклад у західних та східних регіонах України. Другим процесом, ступінь інтенсивності якого визначається конкретними соціально-історичними умовами є міжетнічна інтеграція, являє собою процес, що полягає у взаємодії двох і більше етносів чи етнічних спільнот у рамках поліетнічної держави і призводять до формування у них ряду спільних духовно-культурних ознак, але не викликають зміни етнічної самосвідомості [3, с. 154]. Міжетнічна інтеграція забезпечує вироблення нормального клімату для спілкування і співіснування людей різних національностей. Присутність етнічно інтегрованих індивідів означає усвідомлену ними внутрішню, а не примусову приналежність до свого етносу і тісний психологічний, культурний, мовний зв'язок з іншими етносами, які живуть пліч о пліч. Відмінність інтеграції від асиміляції полягає у двох процесах, що відбуваються одночасно: з одного боку, збереження мови та культурних особливостей етнічної групи, з іншого – інтегрування в українському суспільстві на базі загальної складової [4, С. 4 – 12]. Одним із найважливіших досягнень етнонаціональної політики України стало створення умов для усвідомлення різними етнічними спільнотами своїх етнічних інтересів. Нині в Україні існує понад 1200 національно-культурних товариств та культурних НДО етнічних меншин, які користуються підтримкою уряду та місцевого самоврядування. У різних регіонах країни працює понад 30 центрів національних культур. [5, с. 73]. Державна стратегія гуманітарного розвитку має постійно тримати у полі зору міжетнічні відносини. Як приклад, наведемо нещодавнє міжетнічне напруження у Криму, яке конче потрібно розв’язувати, щоб це не привело до міжетнічного конфлікту. Для досягнення стратегічних цілей необхідно репрезентувати три основні цінності: українська державність, територіальний патріотизм, державна українська мова. Особливий наголос слід зробити на культурно-мовній інтеграції та,
водночас, створити найсприятливіші умови для вільного розвитку інших мов національних меншин. В Україні потрібно побудувати таке поліетнічне суспільство, в якому різні етнічні спільноти, при збереженні своєї ідентичності, будуть вважати Україну своїм домом і цінуватимуть її.
1.
2. 3. 4.
5.
Список використаної літератури: Євтух В.Б. Національні меншини між державною політикою та самовизначенням //Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 1998. – № 1 – 2. – С. 93 – 104. Арбєніна В.Л. Етносоціологія: Навч. посіб. 2-е вид., доп. і перероб. Харків: ХНУ ім. В.Н.Каразіна, 2007. 316 с. Євтух В.Б., Трощинський В.П., Галушко К.Ю. Етносоціологія: терміни та поняття: Навч. посіб. К.: Фенікс, 2003. 280 с. Євтух В.Б., Трощинський В.П., Аза Л.О. Міжетнічна інтеграція: постановка проблеми в українському контексті: Навч. посіб. – К.: Вид-во «Київський університет», 2003. 58 с. Культурна політика в Україні. Аналітичний огляд. За ред. О. Гриценка. – К.: УЦКД, 2007. –160 с.
УДК 323.174 (477)
Редькіна Ганна Михайлівна, Дніпродзержинський державний технічний університет, старший викладач
Регіони України: потенціал єднання The regions of Ukraine: the potential for uniting Головна причина розмежування регіонів України - відмінності в психології мешканців регіонів. Один з аспектів вирішення проблеми об’єднання країни вбачається у вивченні та урахуванні спільних цінностей українського соціуму. The main reason for the separation of Ukraines region is the differences in the psychology of the population of regions. We consider that one of the aspects of the decision of the problem country’s uniting is to study and take in to account conmen values of the ukrainian society. Україна досить урізноманітнена етносоціальними відмінностями регіонів. І по сьогодні не відпрацьовано більш-менш стійкої системи орієнтирів, ідей, цінностей, які були б здатні цементувати суспільну цілісність [2, с.239]. Події останніх років доконечно увиразнили загальну проблему відсутності в суспільстві загальновизнаних цінностей, які б рівною мірою поділялися як на Сході, так і на Заході України. Це стосується трактування та розуміння історії й культури України, вироблення спільного бачення майбутнього. Поляризація суспільства
спостерігається насамперед у підходах до євроатлантичної інтеграції та формату співпраці України в межах СНД [5, с.6]. Для переважної більшості жителів західних областей пріоритетним напрямом зовнішньої політики є відносини з країнами Європейського Союзу (58,8%), тоді як для переважної більшості жителів Сходу і Півдня – відносини з Росією (62,1% і 56,6% відповідно). Цікаво, що і для жителів Центру країни російська перспектива видається привабливішою за європейську: за пріоритетність російського вектора зовнішньої політики виступають 32,4% опитаних, за пріоритетність європейського – 26,8%. Аналогічні відмінності зафіксовані й у відповідях на запитання стосовно членства України в різних міжнародних структурах (ЄС, НАТО): вступ до ЄС схвалюють 64,6% опитаних на Заході і 29,6% на Сході, вступ до НАТО – 31,3% і 7,2% відповідно. Крім того, опитування засвідчує наявність іще глибших розходжень в оцінках подій минулого. За цього простежуються такі регіональні особливості, які не вкладаються в схему "Захід + Центр проти Схід + Південь"[3, с.104]. Якщо простежити ситуацію на протязі всіх років незалежності України, то ми побачимо, за даними соціологічних моніторингів, що у 1992 р. 12,7% опитаних ідентифікували себе з неіснуючою вже державою - Радянським Союзом, у 2006 р. – 7,3%. На цій підставі не тільки політики й журналісти, а й деякі теоретики переконані, що поглиблення економічної кризи викликало у суспільстві настрої зневіри, ностальгії за радянською системою, рецидиви антидержавної пропаганди. Так, дійсно треба відзначити, що реформування в перехідному періоді країни внесли певні зміни в психіку пересічних українців. Але чи справді українська людина посттоталітарного зразка смертельно уражена ностальгією за радянськими часами? Як вважає Ю.Саєнко, то надто спрощена і хибна схема. Справа в тому, що соціальнопсихологічна сфера людини не витримує довготривалого напруження невизначеністю в кризовій ситуації. Напруження сягає певної критичної точки, і людина жадає бодай будь-якої стабільності. А оскільки модель нової стабільності не сформована, то нічого не залишається, як звертатися до пам’яті. У пам’яті „західного” і „східного” українця закарбовані різні моделі. Перший ще пам’ятає роль господаря своєї землі та своєї справи, пам’ятає роль вояка проти сталінізму за незалежність України, пам’ятає лиха із винищення та депортації українців. У другого у пам’яті переважно залишилися радянські образи: „колхоз”, „партбюро”, „Москва - столица мира”, „Сталин - наша слава боевая”, „Стаханов”, „Даешь пятилетку!”, „Догоним і перегоним!” та ін. А обидва прагнуть до стабільності. Кожен до своєї [4]. Головною проблемою тут є об’єктивно існуюча культурно-історична різнорідність регіонів країни. Ці відмінності, як свідчать сучасні
соціологічні дослідження, найбільш рельєфно виявляються в геополітичних, етнокультурних та релігійних орієнтаціях. У західних областях більше розвинена психологія індивідуального господарювання і підприємництва, більшою мірою поширені західноєвропейські політичні й культурні орієнтації, підкріплені сімейнородинними зв’язками. Значну частину етнічного складу становлять західні слов’яни. Оскільки ця частина України тривалий час входила до складу інших держав, то внаслідок прагнення до самозбереження у цих етносів історично склалися найміцніші традиції консолідації на національному ґрунті. Центральна й Північно-Східна Україна є історично основними регіонами розселення українського етносу. Переважає сільське населення колгоспного типу. Міста, які останніми десятиріччями різко розрослися за рахунок мігрантів із села, мають значний прошарок людей з близькою до селянської психологією. Традиції приватного підприємства значною мірою тут стерті за часів радянської влади, тому ідеї ринкової економіки сприймаються обережно, з пересторогою. Існують давні й широкі економічні, культурні та сімейно-родинні зв’язки з Росією та Білоруссю. Особливою етнонаціональною специфікою відзначається Крим та Південно-Східний регіон. Останній - традиційно промислова зона країни, де переважають політичні та соціально-економічні цінності робітничого класу. Етнічний склад населення найбільш різноманітний порівняно з рештою території України. Поряд з українцями - великий відсоток росіян та представників південних народів. Населення переважно російськомовне [6, с.85]. У Довгостроковій стратегії розвитку України, де визначено пріоритети роботи уряду на 2006-2007 роки, окремим пунктом виділяється такий напрям, як єднання країни. Це обумовлює необхідність ужиття системних заходів, направлених на зменшення політичної та культурної поляризації Заходу і Сходу та Півдня. А в переліку ініціатив, зданих сприяти цьому процесу, зазначені такі заходи, як розвиток інфраструктури, що з’єднуватиме Схід, Південь і Захід України, та підвищення рівня її доступності для широких верств населення, створення умов для міграції робочої сили, обмін студентами між вищими навчальними закладами України, сприяння порозумінню різних церковних конфесій [5, с.6]. Державна політика повинна мати на меті консолідацію нації довкола спільних цінностей [1, с.95]. Соціогуманітарна політика в Україні повинна спиратися на проект наднаціональної держави та демократичного суспільства й ураховувати багатокультурність України як суспільне надбання [1, с.96]. СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Конончук С. Аналіз повноважень органів центральної виконавчої влади з формування та реалізації державної соціогуманітарної політики в Україні // Регіональна політика України: формування соціогуманітарних пріоритетів розвитку. / Український незалежний центр політичних досліджень: За заг. ред. Ю.Тищенко. – К., 2006. – С.81-96. 2. Лісничук О. Українське суспільство і проблеми посткомуністичної багатоскладовості // Наукові записки / Збірник: Сер. „Політологія і етнологія”; - Вип. 9. - К.: ІПІЕНД, 2000. – С.239-243. 3. Павленко Р., Вітер О. Різниця ціннісних орієнтацій у регіонах України: як подолати проблему „розколу” // Регіональна політика України: формування соціогуманітарних пріоритетів розвитку. / Український незалежний центр політичних досліджень: За заг. ред. Ю.Тищенко. – К., 2006. – С.99-119. 4. Саєнко Ю. Україна: моделі виживання та проблеми вибору [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.universum.org.ua/book/2001/sayen_2.html. 5. Тищенко Ю. Передмова // Регіональна політика України: формування соціогуманітарних пріоритетів розвитку. / Український незалежний центр політичних досліджень: За заг. ред. Ю.Тищенко. – К., 2006. – С.5-7. 6. Український соціум. Колективна монографія. / В.С.Крисаченко та ін. – К.: НІСД. – К.: Знання України, 2005. – 792 с. УДК 81.272
Сергєєва Олена Юріївна здобувач кафедри регіонального управління та місцевого самоврядування Харківського Регіонального Інституту Національної Академії Державного Управління, старший викладач кафедри іноземних мов Харківського Регіонального Інституту Національної Академії Державного Управління
Місце мови у соціумі та її роль у сприйнятті інформації слухачами The place of a language in the community and its role in listener’s perception of information Тези присвячені аналізу досліджень мовної політики на рівні громади, формуванню та змінам у мовній позиції та її впливу на мовне
співтовариство, індивідуальних і соціальних відмінностей, залежності між рівнем мови та мовною компетенцією. The abstract is devoted to the analysis of the researches in the sphere of language policy at the local level, formation and changes in the language position and its influence on language community, individual and social differences, interdependence of the language level and language competency. Мова виступає одним із основних засобів комунікації і є однією із сторін духовного життя, яка визначає «обличчя» людини і яка формується і змінюється продовж усього життя; мова є специфічним явищем, що допомагає зрозуміти природу особистості, її місце у соціумі та етносі [1]. Сприйняття людей, що нас оточують, наше судження щодо їх переконань, здібностей і соціального положення, частково може бути наслідком нашого сприйняття їх мови і мови, на якій ми говоримо. Звичайно, наше відношення до оточуючих і до важливих соціальних рішень, які стосуються їх майбутнього і їх добробуту, формується під впливом так званої «мовної позиції». У свою чергу ми можемо змінити нашу власну мовну позицію, оскільки ми прагнемо передбачити реакцію на нас і сприйняття нас. Таким чином, ця позиція сприяє змінам у нашому власному виконанні різних мовних стилів, діалектів, другої мови в різних контекстах і на різних етапах нашого життя [2]. Не дивно, що мовна позиція є частиною соціолінгвістичного опису багатьох мовних співтовариств, і часто є важливим чинником у мовній політиці як держави, так і окремих політичних суб’єктів. На Заході наприкінці ХХ сторіччя такі вчені як У.Лабов, У.Ламберт, Дж.Бредак, А.Каргайл, Дж.Холлет, Х.Джайлс, А.Біллінгс, Р.Борхис, А.Маас та інші проводили різні дослідження мовної позіції. Загальним висновком цих досліджень є висновок про те, що стандартний діалект або престижна норма мови надають перевагу тому, хто ії використовує [13, 10]. Ті, хто говорять на стандартному діалекті, традиційно вважаються відносно компетентнішими і впевненішими, чим їх співбесідники, що звучать менш престижно; їхні повідомлення сприймаються як більш якісні й запам'ятовуються краще [6]. Слід зазначити, що слухачі-судді найчастіше готові виразити своє відношення до мови, того кого вони слухають, всього після п'ятнадцяти секунд прослуховування. Таке відношення складається в результаті складних процесів у дитинстві й зберігається в подальшому житті. Більш того, чим більше відрізняється запропонований різновид мови від престижної форми – тим нижче, як правило, є оцінка за сукупністю ознак. Проте, ті, хто говорить «непрестижною мовою», можуть також мати "таємний престиж"; потім вони можуть, хоч і не так послідовно, бути підвищені з погляду цілісності, соціальної привабливості і динамізму [11, 12]. Проте, це явище може трансформуватися в щось престижне, коли нестандартний діалект, для деяких користувачів, стає символом
приналежності до певної соціальної групи (наприклад, класу, етнічної групи або релігії) [4]. Численні дослідження індивідуальних і соціально-демографічних відмінностей (етноцентрізм, пізнавальні складнощі, вік, стать, або членство в культурній групі) між слухачами-суддями показали, що їх когнітивні схеми і зміни настрою можуть вплинути на оцінку того, хто говорить. І, не дивлячись на безліч важливих контекстуальних пояснень (наприклад, що стосуються соціально-економічного положення, мови дослідника, термінів проведення оцінювання, вище приведена схема, здебільшого, залишається незмінною. Тільки тоді, коли значні зміни в соціально-політичній історії, або у змісті повідомлення, стають очевидними, то виникають значні зміни в загальній оцінці структури [7]. Якщо звертати увагу на звукову характеристику, яка є відмінною від притаманних для даного діалекту, контекст набуває переконливих наслідків. Наприклад, позитивна лінійна залежність неодноразово була знайдена між рівнем мови і мовною компетенцією; але цей ефект може бути розмитим, коли експеримент проводиться в соціальному вакуумі. В зв'язку з цим Б.Браун, Х.Джайлс і Дж.Такерар встановили, що, коли слухачам була надана інформація, що оратор-чоловік був записаний на плівку, коли він допомагав нетямущій аудиторії зрозуміти незнайомі теми, вони оцінили його розумним і компетентним коли він говорив поволі, і коли він казав те ж саме набагато швидше (у типовому монолозі) [5]. Чіткі, не діалектні характеристики, такі, як лексична різноманітність, паузи, саморозкриття, висота голосу, або інтенсивність мови (що все має свої соціальні значення, деякі з яких більш менш пов'язані з владою) [9], також можуть піддаватися прямим маніпуляціям і з іншими соціальними атрибутами ораторів (наприклад, соціальноекономічним статусом). Виводи нових, масштабніших експериментів свідчать про те, що різні підказки часто можуть діяти спільно для отримання сукупної оцінки [3]. Таким чином, найменш сприятливі оцінки були винесені при поєднанні нестандартного акценту, низької лексичної різноманітності, і робочого минулого. Не дивлячись на не завжди прості трансформаційні відносини, дослідження показали пряму відповідність між заявленою мовною позицією до діалектної групи і фактичною поведінкою з членами цієї групи. Більш того, соціальні наслідки мовної позиції істотні, коли мова заходить про сфери застосування [8]. Вищенаведений огляд досліджень мовних позицій показує, що слухачі можуть дуже швидко створювати стереотипне уявлення про особисті і суспільні характеристики інших людей на основі їх мови і діалекту, і деяким чином, ці уявлення мають найважливіші наслідки для ухвалення важливих соціальних рішень відносно них. Література:
1. Богданов В.В. Речевое общение:прагматические и семантические аспекты. Л., 1990. 2. Сухих С.А. Прагмалингвистическое измерение коммуникативного процесса: Дисс. Доктора филол. Наук. Краснодар, 1998 3. Bradac, James J. & Giles, Howard (1991). Social and educational consequences of language attitudes. Moderna Sprak, 85(1), 1-11 5 4. Bresnahan, Mary.J., Ohashi, Rie, Nebashi, Reiko, Liu, Wen Y. & Shearman, Sachiyo M. (2002). Attitudinal and affective response toward accented English. Language and Commumcation, 22(2),171-185 6 5. Brown, Bruce L., Giles, Howard & Thakerar, Jitendra N. (1985). Speaker evaluations as a function of speech rate, accent and context. Language and Communication, 5, 207-222 7 6. Cairns, Ed. & Dubiez, B. (1976). The influence of speaker's accent on recall by Catholic and Protestant schoolchildren in Northern Ireland. British Journal of Social and Criminal Psychology. 15,441-42 8 7. Dailey, Rene M., Giles, Howard & Jansma, Laura L. (2004). Language attitudes in an Anglo-Hispanic context: The role of the linguistic landscape. Language and Communication, 25, 27-38 13 8. Fuertes, J. N., Potere, J. c. & Ramirez, K.Y. (2002). Effects of speech accents on interpersonal evaluations: Implications for counseling practice and research. Cultural Diversity and Ethnic Minority Psychology, 8, 346-356.;14 9. Hosman, Lawrence, A. (1997). The relationship between locus of control and the evaluative consequences of power and powerless speech styles. Journal of Language and Social Psychology, 15, 383-406. 20 10. Kristiansen, Tore (2001). Two standards: one for the media and one for school. Language Awareness, 10,9-24 22 11. Ladegaard, Hans J. (1998). National stereotypes and language attitudes: the perception of British, American, and Australian language and culture in Denmark. Language and Communication, 18(4), 251-274. 23 12. Paltridge, John & Giles, Howard (1984). Attitudes towards speakers of regional accents of French: Effects at regionality, age and sex of listeners. Linguistische Benchte, 90, 71-85 29 13. Purnell, T., Isdardi, W. & Baugh, John (1999). Perceptual and phonetic experiments on American English dialect identification. Journal of Language and Social Psychology, 18, 10-30. 30 УДК: 323 (477) Троян Сергій Станіславович, РІС КСУ, завідувач кафедри НАЦІОНАЛЬНА ТОЛЕРАНТНІСТЬ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ
NATIONAL TOLERANCE IN THE MODERN UKRAINE Стаття присвячена аналізу рівня національної толерантності в сучасній Україні. Дослідження спирається на використання індексного методу як основного. Порівняльний аналіз даних дозволив виокремити й охарактеризувати типи показників національної толерантності. The article is devoted to analysis of level of the national tolerance in the modern Ukraine. The exploration is based on the making use the index method as the main one. The comparative analysis of data permits to detach and characterize types of the indices of national tolerance. Постановка проблеми. У сучасних умовах становлення і розвиток української державності безпосередньо пов’язаний із процесом національного відродження (на Заході його називають етнічними ренесансом). Щодо сутності національного відродження, то йдеться про усвідомлення етносом себе як політичної нації, як дійової особи історії та сучасного світу. З огляду на сказане, в поліетнічних державах, до яких належить і Україна, надзвичайно важливе місце відводиться питанням національної терпимості, толерації стосунків між різними етносами, гармонізації відносин міжнаціонального характеру практично у всіх сферах життя суспільства. Тому науковий і прикладний інтерес становить розробка і/або використання методології дослідження національної толерантності та її регіональних особливостей. Зауважимо, що певні напрацювання в цьому ключі є як в Україні, так і зо рубежем. Зокрема, звернемо увагу на праці А.Ревенко, Г.Кцоєвої, П.Бавіна [1; 4; 5]. Мета дослідження – здійснити аналіз рівня національної толерантності в Україні в загальнодержавному масштабі та крізь призму визначення існуючої регіональної специфіки. Базовий метод дослідження. Вибір основного дослідницького підходу зумовлений необхідністю визначення та співставлення різних за своїми характеристиками даних. Це можна найоптимальніше зробити, використавши індексний метод – спосіб наукового дослідження, зміст якого полягає в розрахунку співставлюваних індексних показників, які характеризують різні сфери розвитку суспільства і держави за певний проміжок часу. Для аналізу картини міжнаціональних відносин, на нашу думку (і в цьому ми погоджуємося з іншими науковцями) [2, c. 106 – 108; 3, c. 26 – 29; 4, c. 225 – 231], доречно використати комплекс принципів науковості, об’єктивності, поліфакторності, системності у поєднанні з методикою шкали „соціальної дистанції” Богардуса. Саме вона дозволяє виміряти соціальну установку людини щодо представників інших національностей. Іншими словами, мова йде про певну психологічну готовність до зближення або, навпаки, до відторгнення людей іншої національності, незалежно від їх особистісних якостей і специфіки умов життя. Відповідь
респондента на питання про те, у якості кого він згоден допустити представників іншої національності, дозволяє визначити соціальну дистанцію, яку він хотів би зберегти між собою та цією етнічною групою. Шкала побудована за кумулятивним принципом. Тобто, позитивна відповідь на першу позицію, означає такі ж позитивні відповіді на всі інші позиції. Вибір другої позиції включає позитивні відповіді на наступні, але негативну відповідь на першу. Шкала соціальної дистанції Богардуса була апробована при проведенні досліджень у Києві (1990 і 1991 рр.) та в Україні (1992, 1994 – 2005 рр.). Порівняльний аналіз даних за шкалою Богардуса дозволяє виокремити й охарактеризувати три типи показників національної толерантності. По-перше, максимальну толерантність і максимальну нетолерантність. По-друге, індекс національної нетерпимості (ІНН) або індекс національної дистанційованості (ІНД) – середній бал за 7-бальною шкалою – щодо представників конкретної національності. По-третє, індекс загальної національної нетолерантності (ІЗНН) або інтегральний індекс національної дистанційованості (ІІНД). Він переводився у 100бальну шкалу, на якій 0 балів означає повну відсутність вимірюваного параметра, а 100 балів – максимальне його значення. Зауважимо також, що при визначенні рівня й особливостей національної толерантності в Україні ми використали офіційні дані досліджень Інституту соціології НАН України, зведені до табличних виражень [2, c. 109, 112, 114, 116; 6, c. 512 – 525]. Матеріали соціологічних досліджень та їх аналіз свідчать, що ІІНД в Україні зріс із середнього показника по державі 4,63 бали (у 1992 р.) до 5,7 (у 2005 р.) за 7-бальною шкалою. Якщо у 1992 р. найбільш нетолерантне ставлення було до арабів (5,37), негрів (5,49), циганів (5,55), то в 2005р. неприємна пальма першості перейшла до афганців (6,1) і арабів (6,0). Загалом це дозволяє охарактеризувати психологічний портрет населення у сфері міжнаціональних відносин як „насторожений”. При цьому насторожує загальне зростання як тенденція ІІНД впродовж практично всього періоду незалежності – з показника 4,63 у 1992 р. до 5,7 у 2005 р. (безпосередньо перед Помаранчевою революцією він досягнув навіть 5,8). За 100-бальною шкалою ІІНД зріс із 61 бала у 1992 р. до 74 у 2005 р. Точка ж 50 балів на цій шкалі є відміткою, що розділяє позитивне (толерантне) і негативне (нетолерантне) ставлення до інших національностей. Важливе значення має аналіз соціально-демографічних факторів національної толерантності. Емпіричні дані чітко свідчать, що рівень освіти, вік, місце проживання достатньо сильно впливають на прояви національної терпимості (водночас, відмінності за статтю не є значимими). Чим вищий освітній рівень респондента, чим він молодший, тим менше проявляє загальне нетерпимість до інших національностей. Так, у людей до 30 років ІІНД становить 57 і зростає до 65 у людей
старших за 55 років. У осіб з вищою освітою він 56, а з неповною середньою – 65. Тоді як чоловіки та жінки практично майже однаково „національно нетерпимі” – індекс становить, відповідно, 60 і 61. Особливий інтерес як у контексті дослідження міжнаціональних відносин в Україні, так і в сенсі сучасної політичної, мовної, релігійної ситуації належить проявити до національних і релігійних особливостей толерантності. Знову ж таки, і тут ІІНД зріс з 4,4 у 1994 р. до 5,1 у 2005 р. (впродовж 2002 – 2004 рр. він був навіть 5,3). На регіональному зрізі відносин між українцями та росіянами ми маємо ми маємо найнижчий або „найтерпиміший” індекс у Західному регіоні – 1,81. В інших регіонах він явно вищий: Центр – 3,53; Схід – 3,74; Південь – 3,85; Крим – 4,29. Звідси, висновок, українці за соціально-психологічними установками, що виражені стосовно сфери міжнаціональних відносин, характеризуються як достатньо неоднорідний етнічний контингент. Інтегральна національна толерантність в Україні зміщена (з тенденцією зростання індексу) до негативного полюсу. Отже, надалі правильніше буде вести мову про інтегральну національну нетолерантність. Оптимістичніше висновування стосується інтегральної національної толерантності крізь призму національних і релігійних особливостей, хоча і тут при ІІНД 5,1 за 7-бальною шкалою і 68-69 – за 100-бальною він свідчить про певну тенденцію до категоріальності інтегральної національної толерантності як нетолерантності. Можна вважати, що фактор впливатиме позитивно навіть тоді, якщо він веде не до підвищення толерантності, а хоча б до зниження середнього рівня інтегральної нетолерантності.
1. 2. 3.
4. 5. 6.
Список використаної літератури Бавин П.С. Социальная география ксенофобии и толерантности // Полис. – 2006. – № 6. – С. 37 – 58. Головаха Е.И., Панина Н.В. Социальное безумие: история, теория и современная практика. – К., 1994. – С. 106 – 108. Кольцов В.Б. Социальная дистанция в межнациональном общении: опыт построения интегрального показателя // Социологические исследования. – 1989. – № 2. – С. 26 – 29. Кцоева Г.У. Методы изучения этнических стереотипов // Социальная психология и общественная практика. – М., 1985. – С. 225 – 231. Ревенко А. Асиметрії регіонального розвитку // Дзеркало тижня. – 2006. – 13 травня. Українське суспільство 1994 – 2005. Динаміка соціальних змін. – К., 2005. – С. 512 – 525.
УДК 304.36
Чернова Л.Є.
к.філос.н., доцент каф. філософії та політології Придніпровської державної академії будівництва та архітектури ЕТНІЧНІСТЬ В ПОЛІКУЛЬТУРНОМУ СУПІЛЬСТВІ: ТРАДІЦІЇ, НОВАЦІЇ, ПЕРСПЕКТИВИ. Чернова Л.Є. розглядає різні теоретичні та практичні підходи к рішенню проб-лем етнонаціональної політики та стосунків в сучасної Україні, яка трансфор¬мується в нову суспільну систему. Автор пропонує системній підхід до склад-ного комплексу завдань сприяння розвитку етнічних культур у регіо¬нальних громадах із процесом політико - громадянської інтеграції сучасного українсь¬кого суспільства. Л.Є. Чернова дає своє бачення даного питання. У висновку автор пропонує свою інтерпретацію рішення даної проблеми. Chernova L. considers different theoretical and practical approaches to division the problems of ethnonational politics and relations in Ukraine now. The author wants to find the combinations of a difficult complex of the tasks ethnic culture development in rejional communities with process of the political civil integration in the modern Ukrainian society. L.E.Chernova gives her interpretation on the given question. In summary the author proposes some ways for the solution of this problem. Сучасне постіндустріальне суспільство, характеризує полікультурність, масові міграції, змішані шлюби, міжнародні інтенсивні обміни, активна участь громадських рухів та спільнот у житті суспільства. Глобалізація та стандарти-зація економіки, культури та освіти поширює можливості людей, але також створює нові труднощі. Українське суспільство є учасником всіх цих процесів, крім того воно знаходиться у процеси суттєвого системного реформування всіх сфер суспільного життя. Від чого залежать успішні внутрішня солідарність та міжнародне співробітництво? Від ставлення та відкритості громадян, від їх сві-тосприйняття та самосвідомості. Формування нових ментальних ставлень та ідеологічних поглядів, культурних та комунікаційних практик залежить в першу чергу від освіти, яка зараз також знаходиться у процесі реформування. Визрівання зрілості етносу в якості суб’єкта суспільних відносин та гро-мадської діяльності в сучасних суспільствах можна розглядати як перехід від функціонування на рівні популяцій (де вони є номінальними групами, сукупнос-тями, об’єктами) до спільнот та громад, рухів (реальні групи з самосвідомістю та згуртованістю, суб’єкти). В сучасної етнонаціональної політиці України, на думку автора, існує два головних завдання: 1.Формування спільної загальної культури, мови та громадянської свідомості, яка б поєднала все етноси та соціальні групи населення країни в одну міцну політичну націю та культуру, що потребує
розробки програми ії розвитку в сфері освіти, мистецтва, ЗМІ, (Інтеграційна мета). 2.Збереження етнокультурного, мовного та побутового різ-номаніття,бо воно збагачує та розвіває українську культуру та поліпшує ії входження в світову спільноту та співробітництво (Екологія етносів). Втілення цих завдань в соціальне життя потребує сумісних зусиль науковців, педагогів, політиків, громадських діячів та діячів культури. За роки незалежності з’явилося багато різних форм етнонаціонального розвитку й освіти дітей та дорослих (мова, історія, культура) через систему дошкільних, загальноосвітніх за-кладів, недільних шкіл та університетів; успішно діють культурно-національні центри та мистецькі колективи, виходять книжки та діють етнонаціональні ЗМІ на державної мові або мові нац. меншин, частіше російською. Але в цьому питанні також не все добре. Згідно офіційних даних Державного Комітету національностей та релігії, кількість освітніх закладів та учнів з Етнонаціональною освітою поменшилось з 2003 до 2007р.р. майже в 2 рази [1]. Акультурація та асиміляція не зупинені. Крім того, практика показує, що робота цих закладів має багато проблем, а наслідки суперечливі. Дисперсність розселення затрудняє доступність такого навчання, особливо в сільських поселеннях. Нерідко школа має статус навчання на мові нац. меншин, а дійсно тільки 1-2 предмета вивчається на рідної мові (мова та історія), інші російською або українською. А коли всі предмети вивчаються на нац.мові, випускники мо -жуть мати труднощі з українською мовою і подальшим навчанням в вузах. До цих закладів також відносять приватні школи, ліцеї де все навчання йде англійською або іншою мовою, яка не є рідною для цих учнів, але вони рахуються до етнонаціональних закладів. В більшості випадків державна освіта дозволяє факультативи - один урок мови два рази за тиждень (цього мало для дітей, батьки яких дома не розмовляють рідною мовою), оплата вчителів за ці заняття нижче, чім за звичайні, тому не стимулює їх, бо праця велика, а результати замалі. Найбільш привабливими та оптимальними для збереження балансу етнічного та громадського в самосвідомості та культурі можуть стати недільні школи. Але вони не фінансуються державою, їх відкривають за рахунок самих етнічних й релігійних громад або іноземних країн - зі своїми програмами, посібниками та методиками, які не узгоджені з програмами та задачами загальної державної освіти. Це питання потребує перегляду. Етнонаціональна освіта - дуже складна та пильна робота, а підтримка місцевих та державніх органів влади нерідко зводиться до дозвілу та провірок. Але в Україні вже є позитивний досвід в сфері освіти. Розроблені та впровадь-жуються в систему шкільної освіти таки проекти як «Громадянська освіта», «Розвиток демократії», спецкурси або окреми заняття по толерантності, етнопедагогики тощо. Теми Голодомору та Холокосту включені Міністерством освіти в програми по історії України та інши соціальні дисциплини в школах та вузах, але воні
ще не стали обов’язковими, скоріше це справа етнузіастів. Більш ефективно, на думку автора, розробляти проекти та програми не по окремим дисциплинам та темам, а прийняти едину спільну Программу Етнонаціонального та толерантного виховання та навчання всіх верст населення. В вузах потрібні міжкафедральні та міждисциплінарні методічні та практичні розробки ії впровадження для кожного рівня та форм освіти, включно з неформальною освітою дорослих, просвітницьку діяльності ЗМІ та мистецтва. Вербальні та книжкові методи мало ефективні для сучасної молоді, тому треба продумати як достукатись до їх сердец: походи та путешествия по історичним містам, музейні єкскурсії, фото та відео матеріали, виставки, фестивали культур в виконанні представників інших етносів. Висновки. 1.Головними принципами етнонаціональної освіти в Україні може бути: демократизм, гуманізм, патріотизм, етнічні та громадянська ідентичність, толерантність та полікультурність. 2.Треба створити загальнонаціональну Концепцію етнонаціональної освіти з відповідною правовою базою та фінансовим забезпеченням для всіх етнонаціональних та вікових груп населення, етнічних українців включно. Література. 1. Міжнаціональні відносини і національні меншини України: Стан, перспективи. - К.: Голов.спеціаліз. ред.літ. мовами нац. меншин України. - 2004.,-с.167-184; Табачник Д.В., Попов Г.Д.,Пилипенко Т.І.Національні меншини України: етнокультурний вимір. Київ. –Етнос,- 2007,- с.53-71 УДК 332.8
Г.В. Біляєва аспірантка Харківська національна академія міського господарства
ЯКІСНЕ ОБСЛУГОВУВАННЯ ЖИТЛОВОГО ФОНДУ ЯК КЛЮЧОВА СКЛАДОВА РЕФОРМУВАННЯ ЖИТЛОВОГО ГОСПОДАРСТВА QUALITATIVE SERVICING OF HOUSING RESOURCES AS A KEY PART OF REFORMATION OF HOUSING AND COMMUNAL SERVICES Досліджуються можливі шляхи реформування житлового господарства.. Автором в якості нової методичної бази була запропонована збалансована система показників господарської діяльності, яка дозволить покращити якість та своєчасність обслуговування об’єктів житлового фонду та його мешканців. Це було доведено на прикладі виконання робіт з санітарно-технічного обслуговування.
Possible ways of reformation of housing and communal services are investigated. Author suggested a new well-balanced methodical basis of economic activities indices, which allow to improve quality and timeliness of servicing of housing and communal units and its residents. It was proved on the example of carrying out sanitary and technical services. Сьогодні значна кількість науковців і фахівців житлово-комунальної галузі [1, 5] та переважна більшість населення справедливо вважають, що існуюче обслуговування житлового фонду, а також надання комунальних послуг є незадовільним і не відповідає встановленим технічним нормам та правилам. Кризова ситуація у житлово-комунальному господарстві склалась перш за все через застарілий та неефективний механізм функціонування та організації господарської діяльності. Незважаючи на адміністративні заходи щодо реформування галузі ця проблема залишається невирішеною. З огляду на це, автором зроблене припущення, що найефективнішим та найраціональнішим для покращення роботи житлово-комунальної галузі взагалі та житлового господарства зокрема буде впровадження радикально нового ринкового механізму — збалансованої системи показників господарської діяльності. Запропонована система має передумови стати широко застосованою методикою на всіх рівнях господарювання. Це обумовлено тим, що вона збалансовує, на відміну від усіх існуючих, такі важливі критерії діяльності як: фінанси, кадри, організаційні процеси та якість обслуговування споживачів [3]. Нині майже для кожної житлової організації, нажаль, є характерним постійне недофінансування, неукомплектованість кадрами та незадовільний рівень їх мотивації, а також низька якість і несвоєчасність виконання робіт та надання послуг населенню. Щоб довести ефективність збалансованої системи показників господарської діяльності розглянемо її з точки зору принципів виконання робіт із санітарно-технічного обслуговування мешканців. Як відомо, несвоєчасне реагування та ліквідація санітарно-технічних несправностей може привести до значних втрат води, що, відповідно, буде означати значні фінансові збитки. Обсяги непродуктивних втрат води можна визначити, використовуючі «Положення про систему технічного обслуговування, ремонту та реконструкції житлових будівель в містах і селищах України», затверджене наказом № 135 від 31.12.91 р. Державного комітету України з житлово-комунального господарства, яке встановлює граничні строки невідкладної ліквідації виявлених несправностей елементів житлових будівель, а також фактичні строки ліквідації цих несправностей [4]. Серед несправностей санітарно-технічного обладнання візьмемо найбільш розповсюджені, що встановлено за кількістю заяв від мешканців, — течі водопровідних кранів, змішувачів і змивних бачків, для яких граничний строк ліквідації становить одну добу.
Несправності водопровідних кранів, змішувачів і змивних бачків можуть бути викликані такими факторами як: якість самого санітарно-технічного обладнання, якість робіт зі встановлення цього обладнання, інтенсивність та технічний рівень експлуатації, термін експлуатації самого санітарнотехнічного приладу. Серед перелічених факторів основним є термін експлуатації, який має найчіткіший та найчастіший прояв порівняно з іншими. Статистичні показники свідчать, що зі збільшенням часу експлуатації зростає кількість дефектів та несправностей санітарнотехнічного обладнання. Обсяг втрат води (V) через несправність та несвоєчасну ліквідацію течі санітарно-технічного обладнання можна визначити за наступною формулою: V Q h t t н , ф де Q — кількість несправностей (дефектів) санітарно-технічного обладнання від часу їх експлуатації, h — втрати води на добу для санітарно-технічного обладнання, м3, t — фактичний час усунення несправностей (дефектів) санітарноф технічного обладнання, днів, t н — нормативний час усунення несправностей (дефектів) санітарнотехнічного обладнання, днів. Різниця між фактичним та нормативним часом усунення несправностей санітарно-технічного обладнання у свою чергу залежить від коефіцієнту недоукомплектованості кадрами житлово-експлуатаційних організацій. Цей коефіцієнт являє собою співвідношення нормативно необхідної чисельності працівників до фактично наявної кількості. На підставі діючих норм обслуговування та нормативів чисельності для адміністративно-управлінських працівників, виробничого і обслуговуючого персоналу, зайнятих утриманням житлового фонду, встановлено, що 1 слюсар-сантехнік повинен обслуговувати 360 квартир. Отже, для всіх квартир м. Харкова, яких за даними Головного управління статистики у Харківській області у 2006 р. налічувалось 581,2 тисяч одиниць, нормативно необхідна чисельність слюсарів-сантехніків має бути 1614 працівників (581152 / 360 = 1614 працівників) [2]. Але фактичний середній рівень укомплектованості кадрами організацій житлового господарства м. Харкова складав 55,6 %, а укомплектованість слюсарями-сантехніками становила лише 53,9 % від нормативно необхідної. Виходячи з наявного рівня укомплектованості слюсарямисантехніками 53,9 %, їх фактична чисельність становить 870 працівників (1614 х 53,9 % = 870 працівників). Відповідно коефіцієнт недоукомплектованості кадрами організацій житлового господарства м. Харкова буде дорівнювати 1,86 (1614 / 870 = 1,86). Як вже зазначалось граничний строк невідкладної ліквідації виявлених несправностей, тобто нормативний час усунення несправностей санітарнотехнічного обладнання дорівнює одній добі. А розрахувавши коефіцієнт
недоукомплектованості кадрами організацій житлового господарства м. Харкова можна визначити фактичний час усунення несправностей санітарно-технічного обладнання (змішувачів), який буде дорівнювати 1,86. Тоді різниця між фактичним та нормативним часом усунення дефектів змішувачів становитиме 0,86 доби (1,86 – 1,00 = 0,86 доби). За даними розрахунків, проведених автором на прикладі м. Харкова, встановлено, що недоукомплектованість житлових організацій слюсарямисантехніками досягла 46 %. Очевидно, що це зумовлює збільшення фактичного часу виконання заявок мешканців житлових будинків порівняно з нормативним майже в 2 рази. Це в свою чергу стає причиною величезних втрат обсягів води, які коливаються в залежності від часу експлуатації санітарно-технічного обладнання: від 44 млн. м3, що в грошовому виразі еквівалентне 72,6 млн. грн. за рік для санітарно-технічного обладнання, яке проявляє дефекти протягом 3 місяців, до 66,5 млн. м3, що в грошовому виразі еквівалентне 109,8 млн. грн. за рік для санітарно-технічного обладнання, яке проявляє дефекти протягом 42 місяців. Узагальнюючи наведені показники можна сказати, що розраховані втрати обсягів води та значні фінансові збитки є прямими наслідками недофінансування, недоукомплектованості кадрами та низького рівня якості обслуговування житлового фонду, які в свою чергу являють собою системні проблеми всієї галузі. Тому житловим організаціям доцільним є перехід до використання збалансованої системи показників господарської діяльності для взаємоузгодження таких головних умов функціонування як фінансове, кадрове та організаційне забезпечення, що радикально впливатиме на якість та своєчасність обслуговування житлового фонду та виконання заяв його мешканців. 1. Гура Н.О. Трансформация отношений собственности в жилищном секторе // Економіка України, 2006, № 2, с. 50-57. 2. Житловий фонд Харківської області за 2006 рік: статистичний збірник — Х.: Державний комітет статистики України: Головне управління статистики у Харківській області, 2007. — 150 с. 3. Каплан Р., Нортон Д. Стратегическое единство создания синергии организации с помощью сбалансированной системы показателей. — М.: ООО „И.Д. Вильямс”, 2006. — 384 с. 4. Положення про систему технічного обслуговування, ремонту та реконструкції житлових будівель в містах і селищах України: Державний комітет України з житлово-комунального господарства № 135 від 31.12.91 р. 5. Тронь О. Стратегія відновлення житлового фонду // Коммунальное хазяйство, 2007, № 3. — С. 16-19. УДК 316.422.42
Буко Светлана Соискатель Отдел Социологии Культуры и Массовой Коммуникации
Институт Социологии НАН Украины Кросс-культурные аспекты менеджмента Международных Неприбыльных Негосударственных Организаций (МНГО) в Украине. Сross-cultural aspects of INGO management in Ukraine. В статті доведено, що західні топ-менеджери МНДО, керуючись принципами соціальної корисності, а також враховуючи особливості національних культур, завдяки високому рівню крос-культурної компетентності стають “агентами змін” (change agents), які сприяють позитивному перетворенню цінностей і настанов населення країни перебування, укоріненню у суспільній свідомості ліберально-демократичних і ринкових орієнтирів. Article aims to prove, that INGO top-manages, who implement technical assistance projects in developing counties such as Ukraine, are viewed as “change agents”, responsible for positive development value transfer to local representatives with long-term goal of further democratic mentality change in the country Local and foreign top-managers can reach consensus phase of interaction and gain ability to understand, communicate with, and effectively interact, only when they settle at identical levels of awareness, knowledge and skills along the cultural competence continuum. Международные организации расширяют географические и национальные масштабы своей деятельности, реализуя все больше проектов в разных частях света, что требует от них всестороннего учета особенностей национальных культур [1]. Применительно к Украине это проблема заметно актуализировалась за последнее десятилетие в связи с присутствием в стране транснациональных корпорация (ТНК) и формированием разветвленной сети международного и третьего сектора (МНГО), где и происходит, взаимодействие западных и украинских представителей различных деловых культур. Западные ТНК и МНГО привносят в Украину новые правила рыночной экономики, менеджмента и делового взаимодействия в целом. Международные Неприбыльные Негосударственные Организации в Украине – это отделения, филиалы и корпусы зарубежных фондов и агентств, которые осуществляют свою деятельность на территории страны. На должности топ-менеджеров МНГО нанимают экспатов (expate), так как доноры-грантодатели, выдвигая определенные требования для ведения проекта, подчеркивают, что во главе каждого региона должен стоять человек из «развитой индустриальной страны», продолжительное время проживающий в социально-культурной среде страны и обладающий необходимыми языковыми и управленческими навыками. [5].
Менеджеры-экспаты МНГО выступают «агентами перемен» в стране пребывания. Их основная задача состоит в том, чтобы донести миссию организации до региональных сотрудников, способствовать формированию у них прогрессивных ценностных установок с целью повышения эффективности выполнения проектов развития для целевых групп населения страны. Организация кросс-культурного взаимодействия предполагает несколько важных этапов: изучение культуры страны-донора и страны-реципиента (culture analysis); выявление и подготовка агентов перемен (agents of change); установление агентами перемен первичного контакта и первоначальная коммуникация относительно ценностей деловых культур обеих стран; первичное приятие (адаптация) или неприятие ценностей (conflict phase) местными менеджерами; стимуляция консенсусной фазы взаимодействия (consensus phase) и совместная работа агентов перемен с национальным персоналом по реализации проектов развития. Основной методологией работы экспатов является кросс-культурная коммуникация. Зарубежный менеджер МНГО выступает в качестве основного коммуникатора и одновременно является не только «носителем» культуры, прагматических и гуманитарных ценностей страны-донора, но и представляет универсальные гуманитарные ценности МНГО [2]. Агенты перемен действуют на основе своей кросскультурной компетентности, сформированной в процессе получения гуманитарного образования, культурно-языковых тренингов и международного опыта. Для достижения целей проекта, агенты перемен должны обладать культурно обусловленной коммуникативной компетентностью и кросс-культурной восприимчивостью [6]. Следует также отметить, что западные менеджеры, пребывающие в развивающейся стране, проходят периоды социализации и инкультурации, воспринимая социальные и культурные особенности страны-реципиента, таким образом, процесс изменений является двусторонним [7]. Исследование позволило сформировать профессиональный профиль международных менеджеров. К основным конкретным навыкам, необходимым для работы в менеджменте МНГО, респонденты отнесли: лидерство (leadership skills); высокие коммуникативные навыки (умение слушать, умение донести точку зрения); лингвистическую компенетность (знание языка региона - разговорные и письменные навыки); знание культуры региона (история, культурные особенности, социальная структура); толерантность (уважительное отношение к культурным традициям); дипломатичность [3]. В качестве основной ценности менеджмента поликультурной команды респонденты выделили коммуникацию. Методология менеджмента МНГО состоит в том, чтобы, удерживая коллектив организации (команду) в многомерном пространстве коммуникации привести ее к практическому, разделяемому членами команды, результату. В данном
случае речь идет о межкультурной коммуникации агентов перемен (менеджеров) и местного населения (сотрудников). В большинстве своем западные менеджеры МНГО, которые приехали работать в Украину, имеют базовое высшее гуманитарное образование, практический опыт работы в международном третьем секторе и свободно владеют русским языком. Согласно респондентам, базовое гуманитарное образование является основой кросс-культурной компетентности для работы менеджера в МНГО, так как именно оно позволяет более свободно воспринимать другие культуры, адекватно осознавать ценностный базис (миссию) деятельности МНГО [4]. Фаза плодотворного диалога в кросс-культурном сотрудничестве устанавливается в ходе преодоления барьеров коммуникации и взаимного недоверия, в результате чего формируются условия для модернизации ценностных ориентиров украинских менеджеров в направлении задач МНГО и соответствующих деловых практик. Литература 1. Barnett M., Finnemore M. Rules for the World: International Organizations in Global Politics. - Ithaca: Cornell University Press, 2004. – 226 p. 2. Boli John, George M Thomas. World Culture in the World Polity: A Century of International Non-Governmental Organization. // American Sociological Review. – 1997. - Vol.62. - No.2. - p. 171-190. 3. Буко С.Л. Мультикультурализм в третьем секторе: специфика ценностных приоритетов американских менеджеров МНГО в Украине // Этничность и власть. Материалы VI международного семинара 14-16 мая 2007 г., г. Алупка / Под ред. Т.А. Сенюшкиной Симферополь: Таврия, 2007. - С. 267-269. 4. Культура имеет значение. Каким образом ценности способствуют общечеловеческому прогрессу. Под. Ред. Л. Харрисона и С. Хантингтона. – М.: Московская школа политических исследований, 2002. – 315 c. 5. Mukasa S. Are expatriate staff necessary in international development NGOs? A case study of an international NGO in Uganda // Centre for Civil Society at London School of Economics. - 2002. - V1. - P. 11-13. 6. Sachs W. The Development Dictionary: a guide to knowledge as power. – MS.:St. Martin's Press, 1992, - 352 P. 7. Storti, Craig. Cross-Cultural Dialogues : 74 Brief Encounters With Cultural Difference. – Boston: Intercultural Press, 1994. – 150 p.