IDS3CI - 2008/5

Міністерство освіти і науки України Сумська обласна державна адміністрація Сумський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти (Україна) Партнери: Norsk Institutt for Strategiske Studier (Norwegian Institute for Strategic Studies) Національний Університет Києво-Могилянська Академія (кафедра політології) Інститут економіки та прогнозування НАН (м.Київ) Інститут економіки промисловості НАН України (м.Донецьк) Інститут педагогічної освіти і освіти дорослих АПН України (м.Київ) Форум молодих лідерів України (м.Київ) Центр інвестиційно-інноваційно програм Національного інституту стратегічних досліджень при Секретаріаті Президента України (м. Київ) Український інститут позитивної крос-культурної психотерапії і менеджменту (м.Черсаси) Інститут психологія та бізнесу (м.Донецьк) Українська академія банківської справи (м.Суми) Кафедра ЮНЕСКО СумДУ (м.Суми) Белгородский государственный университет (г.Белгород, РФ) Брянский государственный технический университет (г.Брянск, РФ) Международный центр философии образования (г.Новосибирск, РФ) Новосибирский государственный педагогический университет (г.Новосибирск, РФ) Томский государственный педагогический университет (г.Томск, РФ) Институт управления (г.Астана, Казахстан) Центр «Системного аналізу і статистики» НТУУ «КПІ» (м.Київ) Instytut Historii, Uniwersytet Jagiellonski Krakow (Polska) Instytut Stosunków Międzynarodowych Państwowa Wyższa Szkoła Wschodnioeuropejska Przemyśl (Polska), Education-Philosophy Faculty Pomeranian Academy in Słupsk (Poland)

Секція 4 Освіта, культура, наука як чинники інноваційного розвитку (Частина 2) Матеріали міжнародної конференції 20-21 лютого 2008 р., м.Суми

Конференцію приурочено «Євопейському року міжкультурного діалогу» (http://ec.europa.eu/culture/portal/events/current/dialogue2008_en.htm)

Суми - 2008

2

Міжнародна конференція для студентів, магістрів, аспірантів, науковців

Матеріали

конференції

Суми – 2008 3

УДК 351.751; 336.64; 60.5 ББК 65.9; 67.99(2)06; 316.42 Рекомендовано до друку вченою радою СОІППО, протокол №3 від 27.12.07 р.

Оргкомітет Почесний Голова оргкомітету: Л.В.Пшенична, начальник управління освіти та науки Сумської обласної державної адміністрації. Співголови оргкомітету: В.Ф. Живодьор, проф., академік Академії соціальних та педагогічних наук (м. Москва), ректор Сумського ОІППО; І.А.Медведев, к.н.держ.упр. проректор Сумського ОІППО; М.В.Жук, к.філос. н., доц., зав.каф. Сумського ОІППО, координатор конференції; Jarosław Moklak. Dr. hab., Adiunkt, Instytut Historii UJ, Kraków Profesor, Instytut Stosunków Międzynarodowych PWSW, Przemyśl. Члени оргкомітету. С.В.Біла: проф., д.н.держ.упр., академік АЕН України, ДУ «Інститут економіки та прогнозування» НАН України; О.В.Тягло, д. філос. н., проф., Харківський національний університет внутрішніх справ; В.Н.Шилов, д.филос.н., проф., Белгородский государственный университет (РФ); О.М.Семеног, д. пед.н., ст. н. співр. Інституту педагогічної освіти і освіти дорослих АПН України; John (Ivan) Jaworsky, Рrof., Department of Political Science University of Waterloo, Waterloo, Ontario, N2L 3G1, Canada; Florentina Harbo, Dr of Political Science., Norwegian Institute for Strategic Studies Researcher in international law, strategy and analysis; Н.В.Наливайко, д.филос.н, проф., вед. н. сотр. Института философии и права СО РАН, директор УМЦ философии образования НГПУ, главный редактор журнала «Философии образования» (РФ); Н.Н.Чайченко, д.пед.н., проф., зав.каф. Сумського ОІППО; В.О.Любчак, к.ф-м.н., доц., проректор СумДУ; С.М. Козьменко, д.екон.н., проф., проректор Української академії банківської справи; О.В.Мортякова, доктор економічних наук, ст. н.співр. Інституту економіки промисловості НАН України Секретар конференції М.О. Головченко (Лабораторія євроінтеграції, партнерства та інноваційного розвитку Сумського ОІППО)

ІННОВАЦІЙНИЙ РОЗВИТОК СУСПІЛЬСТВА ЗА УМОВ КРОС-КУЛЬТУРНИХ ВЗАЄМОДІЙ У 6 ч. – Ч 4(2) Рецензенти: Н.Н.Чайченко, доктор педагогічних наук, професор, завідувач кафедри методики початкової та природничо-математичної освіти СОІППО; Л.М.Артюшкіна, професор, кандидат педагогічних наук, проректор Сумського ОІППО. У збірнику представлені матеріали доповідей та повідомлень учасників міжнародної наукової конференції «Інноваційний розвиток суспільства за умов крос-культурних взаємодій», що відзеркалюють теоретичні, методичні, практичні результати досліджень у галузі міждисциплінарного аналізу проблем специфіки інноваційного розвитку за умов крос-культурних взаємодій. Конференція проводиться за ініціативою Сумського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти відповідно до наказу Міністерства освіти і науки України № 1/9-695 від 19.11.2007 р. з метою обговорення політологічних, соціальних, економічних, філософських, педагогічних, психологічних, інформаційних, культурологічних, євроінтеграційних аспектів сучасного інноваційного розвитку з позицій крос-культурної взаємодії. © СОІППО, 2008 4

СЕСІЯ 4.3 Інтеграція України до європейського та світового освітнього простору: виклики, можливості, традиції, інновації 1. Базиль Л.О. Інноваційні технології у формуванні культуромовної особистості вчителя (на матеріалі викладання теоретиколітературного курсу)………………………………………………………………..… 9 2. Більовський О.А. Діалектика та логіка розвитку сучасної системи освіти…………………………………………………………………………. 11 3. Василенко В.А. Міжкультурна комунікативна компетенція як духовно-мовна матерія етносу………………………………………………….. 13 4. Власова О.П. Проблема модернизации управления образованием Украины в контексте Болонского процесса………………………………………………………………….…………….. 16 5. Гнепа О.В. Актуальність педагогічної спадщини С.Н.Бернштейна для розвитку сучасної освіти…………………………………………………………19 6. Гольцман К.О. Ідеологія та освіта в контексті Болонського Процесу…………………………………………………………………………………. 21 7. Куроєдова В.Д., Головко Н.В., Дмитренко М.І. Європейський рівень викладання на кафедрі ортодонтії та післядипломної освіти лікарів-ортодонтів…………………………………………………………….. 24 8. Добрєва О.В. Культура управління у навчально-виховному процесі підготовки майбутнього вихователя……………………………………... 26 9. Дяченко С.С. Впровадження кредитно-модульної системи у вищу освіту…………………………………………………………………………….. 28 10. Земка О.І. Формування дослідницьких умінь майбутніх учителів української мови і літератури при вивченні курсу «Історія української літератури»…………………………………………………………………………….. 30 11. Золотарьова Г.М. Плюрилінгізм та важливість його впровадження в освітню систему України………………………………………... 33 12. Потяженко М.М., Скрипник І.М., Гаєвський С.О., Гопко О.Ф., Коваленко К.І., Невойт Г.В. Дистанційна освіта на післядипломному етапі підготовки медичних кадрів……………………………. 35 13. Козак Т.Б. Фінансування дуальної системи професійної освіти у Німеччині……………………………………………………………………... 38 14. Комарук І.А. Вплив Болонського процесу на юридичну освіту (порівняльний аналіз на прикладі України та Німеччини)……………………… 40 15. Крамар Н.К. Освітні аспекти євроінтеграції України………………………. 43 16 Крамар Н.К., Крамар В.М. Вимоги щодо підготовки вчителів природничо-математичних дисциплін за умов приєднання України до Болонського процесу………………………………………………………………46 17. Кузякіна М.Л. Практичний досвід громадянського виховання в Німеччині……………………………………………………………………………… 48 18. Маймула Є.Ю. Загальносвітові тенденції вдосконалення системи контролю навчальних досягнень студентів у контексті інтеграційних процесів………………………………………………………………... 51 19. Мишарина К.А. Научный руководитель: Кучерук С. А. Интеграция Украины в европейское и мировое образовательное пространство: возможности, традиции, инновации………………………………54 5

20. Москальова Л.Ю., Кірімханова Т.С. Виховна робота школи: учнівське самоврядування……………………………………………………………..56 21. Недогрєєва Л.С. Якість освіти як мета та кінцевий результат діяльності управлінця…………………………………………………………………..57 22. Овчаренко С.Г. Вища освіта України в умовах творення суспільства знань……………………………………………………………………….59 23. Овчиннікова О.В. Освітні програми Форуму молодих лідерів України як фактор сприяння інтеграції української освіти в світовий освітній простір……………………………………………………………..61 24. Окса М.М. Проблеми протиріччя Болонського процесу в Україні………….63 25. Осьмук Н.Г. Українська педагогіка 20-тих років XX століття: досвід розвитку ідей світового реформаторського руху………………………….66 26. Пилипенко Є.О. Іноземні мови як запорука мобільності в світлі Болонських вимог……………………………………………………………...69 27. Пінчук Д.М. Розвиток регіональної політики України та європейського союзу: порівняльний аналіз…………………………………………72 28 Пішун С.Г. Теоретичні аспекти функціонування та ефективного оцінювання інноваційної діяльності в закладах освіти……………………………75 29. Привалова С.П. Аналіз мови художнього твору………………………………77 30. Романко І.Г. Педагогічні аспекти діалогу в контексті освіти у дослідженнях педагогів загальноосвітніх навчальних закладів Великої Британії……………………………………………………………..80 31. Сав’юк Л.О. Роль Університетів у впровадженні технологій навчання на основі сучасних педагогічних технологій та всесвітнього освітянського досвіду………………………………………………82 32. Сморокова М.Г. Зміни в системі освіти України у контексті інтеграційних процесів…………………………………………………………………86 33. Собко Я.М., Собко Р.М. Деякі тенденції освітніх інновацій у практиці сучасної вищої коли…………………………………………………………89 34. Спольська-Онишко І. Перемишська шашкевичівка між Польщею та Україною………………………………………………………………….91 35. Трохименко Л.В. Стандартизація змісту та якості середньої освіти як тенденція шкільних реформ………………………………….93 36. Філатов В.В., Філіпенко Т.В. Адаптація валютної політики України до стандартів Європейського Союзу………………………………………94 37. Харківська А.А. Болонський процес: модульний принцип побудови навчальної дисципліни……………………………………………………..96 38. Химинець В.В. Освітні інновації в контексті ідей Сталого розвитку громадянського суспільства…………………………………….99 39. Цибуліна І.В. Адаптація європейського досвіду навчання державних службовців як складова механізму реалізації соціальної політики України…………………………………………….102 40. Чайка Д.О. Напрями державної політики на шляху інтеграції України в європейський освітній простір………………………………105 41. Чайка Н.О. Інтеграція України до європейського освітнього простору: переваги та недоліки……………………………………….106 42 Черкасова І.Г. Вронська Р.Ю. Формування та розвиток креативного мислення особистості засобами кольорознавства у сфері дизайн-освіти…………………………………………………………………..109 6

43. Шевченко Ю.В., наук.керівн. Москальова Л.Ю. Загальні риси управлінської діяльності менеджера освітнього закладу………………..111 44. Шкурупій Д.А., Рябушко М.М. Кредитно-модульна система в медичній академії: досвід та перспективи………………………………………..113 45. Ягодзінський С.М. Наука і освіта: аспекти взаємодії в інформаційному суспільстві…………………………………………………………116

СЕСІЯ 4.5 Особистість як головний чинник успішної інноваційності. Складові життєвого успіху 1. Артюшкина Л.М. Ценностное отношение к себе как основа культуры жизненного самоопределения воспитанников школы-интерната………………………………………………………………………119 2. Бараненко В.В. Формування успішної особистості як інноваційна складова навчально-виховного процесу……………………………122 3. Березіна Н.В. Поняття особистості та головні чинники досягнення життєвого успіху…………………………………………………………125 4. Богачков Ю.М., Буров О.Ю., Милашенко В.М., Радченко В.М., Рождественська Д.Б. Сучасні методичні профорієнтації та кар’єрного консультування в інноваційному розвитку суспільства…………………………………………………………………..127 5. Буркало Н.І. Роль та місце жінок і чоловіків в українському суспільстві……………………………………………………………………………….130 6. Ведмедєв М.М. Креативна особистість в суспільстві знань……………….. 132 7. Виноградова В.Є. Розвиток соціальної компетентності студентів…………………………………………………………………………………134 8. Гапон А. В., Крамаренко Л. Д. Академік новітньої української історії………………………………………………………………………136 9. Доценко С.О., Конаржевська В.І., Олійник Т.О. Особливості проблеми соціальної відповідальності особистості……………..139 10. Драчук Ю.З., Важеніна О.Г., Кириченко М.О. До виховання соціально компетентної особистості……………………………...141 11. Зосименко О.В. Використання інноваційних технологій у процесі підготовки педагогічних кадрів…………………………………………….146 12. Зубенко В.В. Система цінностей населення і розвиток людського потенціалу…………………………………………………………………149 13. Касьянова О.В. Формування комунікативної компетентності особистості як шлях до життєвого успіху…………………………………………..151 14. Колосок Н.С. Особистість як фактор інновації: термінологічний підхід………………………………………………………………...154 15. Коробка Л.М. Психологічні чинники формування та реалізації інноваційного потенціалу особистості……………………………………………... 156 16. Косенко Т. С. Некоторые проблемы философии воспитания…………….159 17. Курок В.П. Професіологічний підхід до вивчення структури діяльності вчителя………………………………………………………. 161 18. Куценко Я.М. Проблема адаптації студентів………………………………... 164 7

19. Лежнина Л.В. Применение инновационных подходов в современном образовании…………………………………………… 166 20. Лісіна Л.О. Соціокультурний підхід до післядипломної освіти вчителів………………………………………………………………………… 168 21. Матковська М.В. Гуманістична традиція розвитку особистості…………. 171 22. Міляєва В.Р. Психологічні аспекти діяльності в муніципальному управлінні…………………………………………………………. 173 23. Міхальська І.П. Формування особистості школяра засобами мистецтва, як складова життєвого успіху…………………………….. 175 24. Павленко Ю.Є., Акуленко В.Л., Мазепа О.Ю. Національний освітній простір: із минулого у майбутнє…………………………177 25. Пасечнікова Л.П. Орієнтація на життєвий успіх як умова самореалізації особистості………………………………………………….. 181 26. Петрученя Г.Г., Воровка М.І. Педагогічна компетентність як складова професіоналізму вчителя………………………………………………... 184 27. Подоляка Т. А. Діяльність Зенона Кузелі як приклад життєвого успіху……………………………………………………………………….. 187 28. Савіна М.І. Самоактуалізація особистості як запорука життєвого успіху…………………………………………………………… 189 29. Сіпачова О.В. Вчитель інформатики – провідний шкільний вчитель у час інноваційних змін…………………………………………192 30. Тимченко Л.Я. Формування культуромовної особистості учня засобами лінгвокраєзнавства…………………………………………………194 31. Цимбал Т.В. Буттєвісне укорінення людини у нестабільному соціальному середовищі…………………………………………………………….197 32. Ульяніч І.В. Рефлексивна компетентність вчителя – складова його професійного успіху…………………………………………………199 32. Чемодурова Л.М. Інноваційний підхід до роботи з ліворукими дітьми в сучасній системі освіти………………………………………201 33. Шандулаева А.И. Поиск истины и жизненный успех личности………….. 203 34. Шило І.О. Особистість як головний чинник успішної Інноваційності…………………………………………………………………………..205 35. Явоненко М.В. Творча компетентність особистості як запорука її життєвого успіху………………………………………………………….207

8

СЕСІЯ 4.3 Інтеграція України до європейського та світового освітнього простору: виклики, можливості, традиції, інновації УДК 378.147:811.161.2

ІННОВАЦІЙНІ ТЕХНОЛОГІЇ У ФОРМУВАННІ КУЛЬТУРОМОВНОЇ ОСОБИСТОСТІ ВЧИТЕЛЯ (на матеріалі викладання теоретико-літературного курсу) Базиль Людмила Олександрівна Глухівський державний педагогічний університет, доцент кафедри української літератури

Анотація У доповіді подано теоретичний і практичний аспекти використання лекцій з елементами інноватики під час викладання теоретиколітературних курсів з метою формування культуромовної особистості майбутніх учителів української мови і літератури. На сучасному етапі українського державотворення, в епоху інтеграції і глобалізації відбувається реформування системи освіти, яке передбачає зміну освітньої парадигми, перегляд змісту навчання, використання таких підходів до навчально-виховного процесу, які сприяли б формуванню фахівців нового типу, що являють собою творчу особистість, здатну вирішувати не лише щоденні, а й масштабні завдання, які забезпечують не просто виживання, а прогрес нації. Нинішні освітні заклади мають широкі можливості для оновлення змісту навчання, використання інноваційних технологій викладання, що дає змогу формувати духовно багате покоління людей. Питання інноваційних педагогічних технологій з початку ХХ століття цікавили багатьох учених, педагогів, методистів. Зокрема, теоретичні і практичні аспекти інноваційної організації навчально-виховного процесу у вищих навчальних закладах знаходилися у центрі уваги відомих науковців (В.Беспалько, І.Богданова, О.Гохберг, О.Євдокимов, І.Козловська, О.Пєхота, О.Пометун, А.Слободенюк та ін.). Аналізуючи праці видатних учених, можемо констатувати, що сучасна педагогіка має різні погляди на інноваційні процеси в навчанні та вихованні. Однак, принцип варіативності освіти дає змогу викладачам обирати найбільш оптимальні форми і методи роботи й відповідно конструювати навчальний процес на основі нових ідей і технологій. Оскільки одним із найбільш поширених методів навчання студентів у ВНЗах є лекції, то у межах статті розглянемо можливості використання інновацій у викладанні теоретико-літературного курсу на філологічному факультеті Глухівського державного педагогічного університету. Зважаючи на те, теорія літератури як навчальна дисципліна має узагальнюючий і систематизуючий характер, і читається на випускових курсах, то доцільним є врахування рівня підготовки студентів, орієнтація на їх науковий досвід і наявні знання. Крім того, добираючи матеріал, варто враховувати принцип науковості, складності, перспективності наукової галузі; емоційне навантаження студентів; кульмінаційні моменти; експериментальну 9

роботу; можливість використання наочності, кіно-, відео-, діафільмів; особливості аудиторії. Оскільки структурно лекція умовно складається з 4 фаз (початок сприймання – 4 – 5 хв., оптимальна активність сприйняття – 20 – 30 хв., фаза зусиль – 10 – 15 хв., фаза стомлення), то доцільним є постановка проблемного запитання через 30 хвилин після початку лекції. Водночас дуже важливо продумати початок і кінець лекції, чергувати роботу і відпочинок, моменти підвищеної уваги і послаблення. Викладання теоретико-літературних дисциплін здійснюється найчастіше на основі використання лекцій-бесід, «мозкової атаки», лекцій-дискусій та проблемних лекцій. Так, працюючи над темою «Література як різновид мистецтва», спонукаємо студентів до активної діяльності шляхом постановки запитань типу: «Чому мистецтво і наука є формами суспільної свідомості? Якими шляхами здійснюється відтворення реального життя у наукових і мистецьких творах? Які переваги і «недоліки» живопису у порівнянні з літературою? Прослідкуйте розвиток мистецтва від його первинної синкретичної форми? Чому драма виникла раніше за епос?». Під час лекції такого типу відбувається активне залучення студентів до навчального процесу, до того ж маємо можливість розглянути найбільш важливі питання з теми, визначити зміст і темп викладу навчального матеріалу з урахуванням особливостей аудиторії. Досить цікавою і активною формою для студентів є форма колективного дослідження («мозкова атака»). Вивчаючи тему «Основи поетики художнього тексту», студенти намагаються дати визначення літературознавчим термінам, дослідити проблему «першотропу», на практичних прикладах визначити роль кожного з засобів увиразнення художнього мовлення тощо. При такій формі лекції пропонуємо майбутнім фахівцям спільно сформулювати визначення, дослідити закономірність процесу, явища на основі їхніх досвіду і знань. Уточнюючи і доповнюючи відповіді, підводимо теоретичну базу під практичний колективний досвід, записуємо висновки на дошці (за традиційної форми лектор викладає сам). Як показує практика, доцільною є й лекція-дискусія, особливо під час опрацювання теми «Літературний процес. Літературний розвиток», коли студенти на основі власних знань та досвіду можуть подискутувати з приводу міжлітературних зв’язків між митцями рідного слова, визначити спільні для літератур різних народів теми, мотиви, образи, довести, які літературні явища є традицією, а які – новаторством, де бачимо – запозичення, а де – епігонство тощо. Під час заняття можемо не лише використати відповіді слухачів, а й організувати вільний обмін думками, що пожвавлює навчальний процес, активізує пізнавальну діяльність аудиторії, дозволяє викладачеві керувати колективною думкою, використовуючи її з метою переконання, долаючи негативні установки і помилкові думки деяких студентів. Зазначений вид лекції дещо схожий на проблемну лекцію, під час якої включення мислення студентів здійснюємо за допомогою створення проблемних ситуацій. Під проблемними питаннями розуміємо такі питання, що вказують на сутність навчальної проблеми, на сферу пошуку невідомого. Вони спрямовані в майбутнє – у бік пошуку поки що невідомого студенту нового знання, умов або способів діяльності. З метою створення проблемної ситуації найчастіше застосовуємо такі прийоми, як пряма постановка проблеми («Поетика – це розділ теорії літератури чи окрема наукова галузь?»); 10

проблемне завдання у вигляді питання («Дослідіть, як загальномистецький закон катарсису реалізується у трагедії»); повідомлення інформації, яка містить суперечність («Класифікація художніх творів за родами і жанрами непотрібна»); звернення уваги на те чи інше життєве явище, яке потрібно пояснити («Чому не можемо об’єднати в одне дослідження інформацію письменників і психологів про внутрішній стан людини?»); повідомлення фактів, які викликають непорозуміння («Алегорія, символ і підтекст – різновиди металогічного літературно-художнього образу»); постановка питання, на яке повинен відповісти студент, прослухавши частину лекції і зробити висновки («Яка з основних галузей літературознавства, на Вашу думку, виконує найбільшу функцію?», «Яке із запропонованих понять є логічним «художнє мовлення» чи «художня мова»?). Такі лекції, сприяють розвитку культури мовлення майбутніх фахівців, формують їх комунікативну компетентність і до того ж мають значний виховний потенціал, оскільки під час дискусій маємо змогу виявити сильні сторони студентів, визначити ступінь їх обдарованості та моральної вихованості. Список використаної літератури 1. Вища освіта і наука – найважливіші сфери відповідальності громадянського суспільства та основа інноваційного розвитку. Рішення колегії Міністерства освіти і науки України від 24.04.05. // Інф. збірник МОН України. 2005. - №13 - 14. - С. 3 - 16.

2. Закон України "Про пріоритетні напрями інноваційного розвитку України" // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 13. - С. 93.

3. Манако А. Педагогічні інновації та трансформація ролі викладача // Проблеми освіти: Наук.- метод, зб./ ТМЦ ВО МОН України. - К., 2005. - Вип. 45: Болонський процес в Україні. - Ч. 1. - С. 153 — 163.

4. Освітні інновації у вищих навчальних закладах України: Каталог / Уклад. В.І.Соколов, В.В.Висоцька; відп.ред. К.М.Левківський. - К.: Стилос, 2003. – 336 с.

5. Освітні технології: Навчально-методичний посібник / О.М.Пєхота, А.З.Кіктенко, О.М.Любарська та ін. / За ред. О.М.Пєхоти. – К.: А.С.К., 2004. – 256 с.

6. Підласий І., Підласий А. Педагогічні інновації// Рідна школа.-1998.№12.С.З-18.

7. Скнарь О. Модернізація форм і методів навчання студентів у контексті кредитно-модульної системи // Вища школа. – 2006 - № №. – С. 33 – 45.

УДК 371

ДІАЛЕКТИКА ТА ЛОГІКА РОЗВИТКУ СУЧАСНОЇ СИСТЕМИ ОСВІТИ DIALECTICS AND LOGIC OF DEVELOPMENT OF A MODERN EDUCATION SYSTEM Більовський Олег Анатолійович, Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут», старший викладач

В тезах зроблено спробу визначити головну проблему вітчизняної системи освіти. Розглядається відношення діалектики до логіки розвитку 11

сучасної освіти, а також здатність діалектики бути теоретичною основою способу розв’язання сучасних освітніх проблем.

Theses are devoted to the analysis of the basic problem of the Ukrainian education system. The relation of dialectics to logic of development of modern education, and also ability of dialectics to be a theoretical basis of the solution of the modern educational problems is considered. На нашу думку, вітчизняна система освіти сьогодні переживає не найкращі часи. Радикальна зміна типу суспільної системи в останні півтора десятиліття породила в суспільній свідомості великі очікування та сподівання стосовно радикального покращення якості освітнього процесу. Але, на жаль, слід констатувати, що ці сподівання залишаються незадоволеними. Попри всі розмови про «важливість освіти», «необхідність нових підходів», освіта залишається в межах старих, традиційних уявлень та підходів, які й привели її до кризового стану та втрати необхідної ефективності. Спроби «європеїзувати» українську освіту також не дають потрібного результату, оскільки в кращому разі змінюють лише зовнішні форми, залишаючи незмінною сутність, а в гіршому – наповнюють освітні форми змістом, який абсолютно не відповідає вітчизняній культурній традиції, відповідно – є штучним та нежиттєздатним. Чому вітчизняна система освіти опинилася в кризовому стані? Шукаючи відповідь на це важливе питання, слід врахувати, що система освіти завжди є частиною суспільної системи, яка і ставить перед нею головні цілі та завдання. Створена в 20-30-х роках радянська школа на протязі десятиліть цілком успішно виконувала покладені на неї завдання. Вона вчила індивіда читати та писати, давала знання, необхідні для подальшого професійного функціонування в системі усуспільненого виробництва, в цілому формувала особистість, яка була адекватною суспільству, де соціалізм був «побудований в основному». На нашу думку, проблеми почали виникати тоді, коли країна вичерпала потенціал екстенсивних форм економічного та суспільного розвитку. Процес розгортання науково-технічної революції у 60-70-х роках ХХ століття у поєднанні з необхідністю переходу країни до більш високих за рівнем розвитку суспільних відносин, створив необхідність якісної зміни цілей та сутності освітнього процесу. Від формування у індивіда елементарних культурних та освітніх навичок, в основі яких лежить традиційний, розсудковоемпіричний спосіб мислення, треба було переходити до формування більш високих форм мислення та культури. В центрі зусиль мала б стати проблема формування науково-теоретичного способу мислення. «Розвязання корінних задач сучасної шкільної освіти в остаточному підсумку пов'язане зі зміною типу мислення... Всю систему навчання необхідно переорієнтувати з формування в дітей розсудково-емпіричного мислення на розвиток у них сучасного науковотеоретичного мислення» [1, 395]. І оскільки, як відомо, логікою науково-теоретичного способу мислення є саме діалектика, то, відповідно, головна задача вітчизняної школи полягала у формуванні саме діалектичного способу мислення. (Не випадково, в 70-80-ті роки у вітчизняній філософсько-педагогічній та науково-популярній літературі тема необхідності «вчити мислити» була дуже поширеною). Але в той же самий час складалася парадоксальна ситуація, коли в межах вітчизняної радянської філософії діалектика (принаймні формально) 12

вважалася єдиною можливою методологією, логікою та теорією пізнання, тоді як педагогіка та дидактика продовжували жити своїм власним метафізичним – антидіалектичним – життям. Антидіалектичність, орієнтація на традиційноемпіричний тип мислення суттєво зменшувала потенціал вітчизняної школи Сьогодні, з огляду на досвід кількох десятиліть стагнації та кризи вітчизняної системи освіти, можна стверджувати, що саме діалектика є способом мислення, який є адекватним сучасним педагогічним реаліям. Діалектична культура мислення має бути основою не тільки загальнокультурної, але й будь-якої фахової підготовки. Тільки вона може забезпечити повноцінне, цілісне, адекватне оволодіння індивідом необхідною сукупністю емпіричних знань. Саме через засвоєння діалектики повинна відбуватися взаємодія філософії та педагогіки. Діалектика є квінтесенцією історичного розвитку філософії, її найціннішим надбанням. Вона є відповіддю на корінні філософські питання. Ось чому, на нашу думку, філософія освіти може і повинна існувати (і це існування буд виправданим) лише як діалектична теорія освіти, як свідоме використання всезагальних законів розвитку в якості загального методу розв’язання проблем освітньої сфери. Але серйозна проблема полягає в тому, що в ідеологічному захопленні останніх двох десятиліть «разом з водою виплеснули і дитину». І це зовсім не йде на користь освітній справі. На жаль, діалектика так і не стала базовим принципом організації освітнього процесу, вона залишається зовнішньою по відношенню до системи освіти. Саме тому, на нашу думку, питання відношення діалектики до освіти, про шляхи її впровадження в освітню практику є одним з головних питань сучасної філософії освіти. На це питання варто було б звернути особливу увагу, якщо ми хочемо бачити вітчизняну систему освіти сучасною та ефективною.

1. Давыдов В.В. Виды обобщения в обучении. – М.: Педагогика, 1972. – с. 424.

УДК 811.161

МІЖКУЛЬТУРНА КОМУНІКАТИВНА КОМПЕТЕНЦІЯ ЯК ДУХОВНО-МОВНА МАТЕРІЯ ЕТНОСУ CROSS-CULTURAL COMMUNICATIVE COMPETENCE AS SPIRITUAL-LINGUISTIC ETHNOS SUBSTANCE Василенко Валентина Анатоліївна, Сумська філія Харківського національного університету внутрішніх справ, професор кафедри гуманітарних дисциплін

У дослідженні аналізується проблема визначення комунікативної специфіки української мови, особливостей понятійної структури українського дискурсу, соціально-рольових стратегій, притаманних українському етносу, в контексті теорії крос-культурної комунікації. Визначено стереотипи, які впливають на українців як носіїв етномови під час комунікації, що є невід’ємною складовою формування міжкультурної мовної компетенції.

13

The research deals with the problem of the Ukrainian language communicative features determination, Ukrainian discourse conception structure peculiarities, socio-role strategies typical to the Ukrainian ethnos in the context of cross-cultural communication theory.

Stereotypes influencing the Ukrainians as native speakers during the communication which is inseparable part of cross-cultural linguistic competence formation are pointed out. Активізація контактів носіїв української культури, сучасні процеси інтернаціоналізації всіх аспектів життя світового суспільства вимагають ознайомлення не лише з особливостями національної поведінки і комунікації носіїв різних мов. Саме визначення комунікативної специфіки української мови, особливостей понятійної структури українського дискурсу дозволить говорити про повноцінне функціонування української мови у світовому лінгвістичному науковому просторі. З проблеми вивчення міжкультурних взаємодій, зокрема в мові, вже нагромаджено чималу теоретичну базу, проведено численні практичні дослідження. Серед адептів такого етнокультурного підходу до аналізу мов найвизначніше місце займає американський антрополог і лінгвіст Франц Боас, який здійснив наприкінці ХІХ століття своєрідний теоретико-методологічний переворот в етнології [1]. Інтерес до національного компонента в мові має набагато глибшу наукову традицію, сягаючи праць В. фон Гумбольдта в німецькій лінгвістиці та О.Потебні в українській. Від філософського вчення, що сформувалося навколо проблеми людини, науковці прийшли до вчення про людську мову, що втілює культуротворчі властивості народу і тому є засобом вираження народного духу, який обирає різноманітні форми залежно від внутрішньої форми самої мови та її структури [4, 375; 5, 260]. Етнолінгвістичний підхід до аналізу мовних процесів, акцент на взаємодії мовних і культурних параметрів у процесі комунікації простежується в теорії “cultural scripts” (“культурних сценаріїв”) А.Вежбицької, котра зазначає, що в різних суспільствах і соціальних групах люди говорять по-різному, і не лише з точки зору лексики і граматики [2, 159160]. Безумовно, на сьогодні українська лінгвістика нагромадила вже чималий матеріал порівняльних досліджень, як з точки зору окремих мовних явищ, так і мовної системи взагалі. Загальновизнано, що відмінності між мовами, зуумовлені відмінностями культур, найповніше і найяскравіше виявляються в лексиці та фразеології, оскільки номінативні засоби мови безпосередньо пов’язані з позамовною дійсністю, хоча етнолінгвістичний компонент у лексичних одиницях може бути репрезентований по-різному. Існують так звані “безеквівалентні” слова – їх запозичають як екзотизми та етнографізми – які використовуються на позначення специфічних, унікальних явищ місцевої культури, притаманних тільки їй, наприклад, українські “борщ”, “вареники” тощо. З іншого боку, існують так звані “лакуни” (які визначаються при зіставленні мов), тобто відсутність в одній мові слів для вираження значень слів, що існують в іншій мові (наприклад, одне українське слово “берег” відповідає двом англійським: “bank” та “shore”, відповідно “берег ріки” та “берег моря”). Етнолінгвістичний компонент може виявлятися на рівні денотатів. Одне й те ж явище може існувати в різних культурах, але пресупозиції, що 14

формуються в носіїв різних мов щодо цього явища, не збігаються, тобто різняться денотативні компоненти значень слів. Відмінності в реаліях спричиняють смислові відмінності еквівалентних лексичних одиниць. Отже, слова різних мов, які, за визначенням словникових статей, виступають відповідниками, насправді відрізняються своїм лексичним фоном [3, 70-74]. Лексичний фон перебуває на межі мови та культури. Відмінності в лексичному фоні впливають на різноманітні тематичні та синтаксичні зв’язки слів і можуть ускладнювати процес спілкування чи вивчення мови. Відмінності в культурах можуть виявитися і в тому, що слова різних мов, які збігаються за денотатом (такі, що мають однакову предметну співвіднесеність), відрізняються конотативною семантикою (тобто своїми емоційними та аксіологічними характеристиками). Об’єктом аналізу виступають і комунікативні тактики, які можуть потребувати різних мовних засобів при комунікації різними мовами. Наприклад, українською мовою можна сказати “Прошу” у декількох ситуаціях: коли суб’єкт звертається з проханням про виконання якоїсь дії чи надання якоїсь послуги; як відповідь-репліку на подяку; і як супроводження передачі певного предмета у відповідь на прохання про нього. В інших мовах у кожній ситуації виступає своя мовленнєва формула. Національна специфіка комунікації виявляється саме при зіставленні норм і традицій спілкування різних етносів. Визначення тих стереотипів, які впливають на нас як носіїв національної мови під час комунікації, особливо нерідною мовою, є невід’ємною складовою формування комунікативної кроскультурної компетенції. При спілкуванні з представниками інших культур ми несвідомо намагаємося оцінити їх поведінку з позиції своєї етнокультури. Відбувається своєрідне прагмалінгвістичне перенесення, коли використання мовних засобів однієї культури підпорядковується культурному сценарію іншої. Результатом стає комунікативний конфлікт, який може мати серйозні екстралінгвістичні наслідки. Взаємовідносини особистості та культури, в якій вона існує, зумовлюються функціонуванням мови як традиції, що її підсвідомо вбирає ця людина як складова частина даного етносу. Отож можна сказати, що національна мова є мовною матерією духовної культури суспільства і одночасно становить її лінгвософську формулу, бо визначає в своїх словотворчих моделях притаманні даній етнокультурі парадигми мислення, специфіку відображення дійсності засобами мови, характерні риси комунікації в діахронному та синхронному плані [6, 18]. Тому найактуальнішим сьогодні є якомога ширше залучення української мови до крос-культурних мовних досліджень. СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 1. Бергельсон М. Межкультурная коммуникация как исследовательская программа: Лингвистические методы изучения кросс-культурных взаимодействий // http: // www.ffl.msu.ru/people/mbergelson 2. Вежбицкая А. Сопоставление культур через посредство лексики и прагматики. - М., 2001. - 272 с.

3. Верещагин Е.М., Костомаров В.Г. Язык и культура.- М, 1976. - 248 с.

4. Гумбольдт В. фон. Характер языка и характер народа // Язык и философия культуры. - М., 1985. - С. 370-384.

5. Потебня А.А. Эстетика и поэтика. - М., 1976. - 614 с.

15

6. Цицалюк Н.М. Культурологічний статус національної мови // Язык и культура. Третья Международная конференция. Тезисы докладов. - К., 1994. С.18-19.

УДК 378.1:316.422(477)

ПРОБЛЕМА МОДЕРНИЗАЦИИ УПРАВЛЕНИЯ ОБРАЗОВАНИЕМ УКРАИНЫ В КОНТЕКСТЕ БОЛОНСКОГО ПРОЦЕССА PROBLEM OF MODERNIZATION OF MANAGEMENT OF FORMATION OF UKRAINE IN THE CONTEXT OF BOLONSKY PROCESS Власова Ольга Петровна Сумской государственный педагогический университет имени А.С. Макаренко, магистрант

В статье рассматриваются наиболее общие тенденции модернизации управления образованием в Украине в контексте Болонского процесса.

In article the general tendencies of modernization of management by formation in Ukraine in a context of Bolonsky process are considered most. В настоящее время стремительно развиваются общественные процессы глобализации экономики, политики, культуры; обостряется конкуренция за природные и интеллектуальные ресурсы; развивается экономика знаний и информационно - коммуникационные технологии. Одним из проявлений глобализации в сфере образования является Болонский процесс. Главная цель этого процесса - значительное повышение конкурентоспособности европейской науки и высшего образования, путем формирования совместного научно-образовательного пространства, консолидации усилий научной, просветительской общественности и правительств стран Европы, разработки единых критериев и стандартов [1]. Мировое признание нашего образования и качества учебы - достижение прошлых поколений. Сейчас, когда изменение идей, знаний и технологий происходит намного быстрее, чем смена поколений, национальное образование стало менее качественным, а большинство выпускников украинских вузов не конкурентоспособны на мировом рынке [5]. Остро стала проблема несоответствия национального образования требованиям сегодняшнего дня (обеспечить высокую функциональность выпускника в быстро меняющихся условиях). Это обязывает меньше говорить о собственных достижениях, а все больше анализировать мировые и европейские тенденции реформирования образования, а соответственно напряженно и последовательно модернизировать суть и методы управления украинским образованием. С точки зрения национальной философии образования [2] интеграция Украины в Болонский процесс должна проходить на принципах согласования, взаимопонимания, формирования правил, норм и механизмов соразмерного, последовательного, толерантного развития национальной системы образования с учетом требований Болонского процесса.

16

Важную роль в обеспечении успешного внедрения качественных изменений в сфере образования играет процесс управления. Но командноадминистративная модель управления образованием, полученная нами в наследство, не эффективна в современных условиях. Для реализации основных направлений развития образования необходимо модернизировать государственную систему управления образованием. Кабинет Министров Украины определил, что для этого нужно обеспечить постепенное сужение государственного контроля и одновременно расширить полномочия самоуправления, сформировать общественную составляющую в системе управления образованием. Этот процесс предполагает разработку и внедрение современных управленческих проектов, использование менеджмента в образовании, обновление функций управленческой вертикали всех уровней, наполнение их новым смыслом. Профессор Цикин предложил новую парадигму образования, основанную на синергетическом подходе. Она позволяет выявить наиболее характерные черты, которыми должен обладать современный вуз, что бы успешно конкурировать на рынке образовательных услуг. Можно сделать вывод, что в скором будущем в сфере образования будет доминировать рыночно-ориентированная стратегия, еще ее можно назвать «потребительской». Ведется дискуссия о принципиальном изменении университетского менеджмента с целью повышения эффективности управления ресурсами [4].Уже сейчас доминирует понятие «полезного знания», которое приносит немедленный экономический эффект, а не прежнее знание и наука, которые опирались на образовательную картину мира и рассматривались в основном как абсолютная ценность. Это приводит к изменению основных параметров всей системы Университетского образования. Отныне университет из храма науки превращается в market – place в самом широком смысле этого понятия[6]. Но нужно задуматься, как в гонке за «конкурентоспособностью» не попасть в общество «потребителей»? И надо ли полностью отказываться от гуманистической культуры и традиционной фундаментальной науки, которая в последнее время выхолащивается? Поэтому, при вхождении в европейское содружество, мы должны принять осознанное решение о глубокой модернизации в сфере высшего образования, серьезно проанализировав, чего мы хотим достигнуть и на что мы ради этого пойдем. Проанализировав тенденции модернизации управления вузами в Украине, сопоставив их с мировым опытом реформ образования, можно выделить наиболее общие черты, которые позволят выйти на более эффективный уровень: • рациональное соединение деятельности центральных, региональных и местных органов управления образованием с внедрением двойного подчинения; • создание единой информационно-компьютерной системы управления образованием; • определение полномочий в системе управления образованием центральных и местных органов, органов общественного самоуправления; • развитие и усовершенствование всех направлений деятельности учебно-воспитательных учреждений и научных центров, стимулирование через экономические и правовые рычаги их самоусовершенствования, конкурентоспособности, саморазвития, автономности в управлении; 17

• научное обоснование новой системы управления образованием; отработка инновационных моделей управления отраслью образования и важных управленческих решений, проведение экспериментов на региональном и местном уровнях; • переход к результатоцентрированой политике в сфере управления высшим образованием; • внедрение менеджмента знаний на уровне управления системы высшего образования; • обновление учебных программ (введение современных достижений науки в содержание школьного курса и учебники); • ориентацию высшей школы на потребности ключевых инновационных секторов экономики; • изменение парадигмы « образование на всю жизнь» парадигмой «образование на протяжении всей жизни». Только та страна, которая в состоянии обеспечить приоритетное развитие науки (которая производит новые знания), и опережающего образования (которое очеловечивает знания и, прежде всего, обеспечивает индивидуальное развитие человека, его социализацию, помогает адаптироваться в стремительно меняющихся условиях), сможет претендовать на достойное место в мировом сообществе, быть конкурентоспособной. Мы должны преодолеть этот путь критически – инициативно [2], перенимая современные европейские достижения и одновременно сохраняя собственную идентичность. Литература: 1. Болонська декларація "Європейський простір вищої освіти" (Болонья, 19 червня 1999 р.).

2. Болонський процес: тенденції, проблеми, перспективи / Укл. В.П. Бех, Ю.Л. Маліновський: за ред. В.П. Андрущенка. – К.: НПУ імені М.П. Драгоманова, 2004. – 221 с.

3. Закон України Про вищу освіту. Відомості Верховної Ради України. 2002. - № 20. - С. 506-536.

4. Каленюк І.С. Рух Європи до суспільства знань, Болонський процес і Україна // Вища освіта Украни. - 2004. - № 3. - С. 22-28.

5. Лукичев Г. Болонский процесс: образованию в ЕС суждены перемены // Поиск. - 2007. - № 35. – С. 7.

6. Цикин В.О. Глобализация: ноосферный подход. Монографія. - Суми: СумДПУ ім. А.С. Макаренка, 2007. - 284 с.

7. Ющенко В. Приєднання до Болонського процесу сприятиме Європейській інтеграції Украни // Освіта Украни. - 2006. - № 20, 14 березня. С. 4.

18

АКТУАЛЬНІСТЬ ПЕДАГОГІЧНОЇ СПАДЩИНИ С.Н.БЕРНШТЕЙНА ДЛЯ РОЗВИТКУ СУЧАСНОЇ ОСВІТИ ACTUALITY OF BERNSHTAIN’S PEDAGOGICAL LEGACY FOR THE DEVELOPMENT OF MODERN EDUCATION Гнепа Ольга Володимирівна аспірант кафедри теорії та методики професійної освіти Харківський національний педагогічний університет ім. С.Сковороди

Анотація. У доповіді наведено дані, які характеризують С.Н.Бернштейна як викладача і дослідника, який приділяв значну увагу реформі математичної освіти, зокрема змісту і методам навчання.

Resume.

The report presents facts that characterize Bernshtain as teacher and researcher, who gives considerable attention to the reform of mathematical education, especially content and methods of training. В умовах інтеграції України до європейського та світового освітнього простору, що характеризується піднесенням педагогічної науки на вищий щабель рівня наукового пізнання, з’явилась низка дисертаційних досліджень, присвячених висвітленню питань відродження національної культури, побудови національної школи, розвиток освітньої галузі, виходячи з надбань попередніх поколінь [3]. Підвищення інтересу широких кіл науковців і громадськості до історико-педагогічної спадщини пояснюється нагальною потребою переосмислити найкращі традиції вітчизняної педагогіки. Немає сумніву в тому, що звернення до педагогічних ідей Сергія Натановича Бернштейна (1880–1968) має позитивний зміст і відкриває можливості щодо розкриття потенціалу педагогічних парадигм кінця XIX – початку XX століття. Бернштейн – видатний математик і талановитий педагог, наукові дослідження якого високо оцінені співвітчизниками; проте педагогічні ідеї ученого не знайшли всебічного висвітлення. Актуальність проблеми, її недостатня розробленість зумовили мету даного дослідження: розкрити окремі аспекти педагогічної спадщини С.Н.Бернштейна. Для науково-педагогічної діяльності Сергія Натановича характерні широчінь математичних інтересів та вміле поєднання у своїх дослідженнях теоретичних пошуків із розв’язанням важливих практичних задач. Учений відводив значне місце ролі підручника у навчальному процесі. Про це свідчить той факт, що ще у 1911 році він видав для студентів університетів літографічний курс теорії ймовірностей, а у 1927 році – підручник “Теорія ймовірностей”, який витримав чотири видання. Дослідження літературних джерел і науково-педагогічної спадщини показало, що Бернштейн плідно поєднував викладацьку та дослідницьку роботу з пропагандою педагогічних знань. Головним джерелом отримання необхідної педагогічної інформації розглядуваного періоду була преса, яка знайомила різних представників освіти з новим змістом і новими методами навчання, давала можливість учителям встановлювати своє ставлення до тієї чи іншої книги. У зв’язку з цим Сергій 19

Натанович друкував рецензії на окремі книги, в яких коротко викладалися їх зміст та оцінка, або реферативні статті. Особливо це практикувалося щодо зарубіжної науково-методичної літератури. Вчений висловлював окремі зауваження і судження із різних проблем математичної освіти, в основному на сторінках журналу “Педагогический сборник” (Санкт–Петербург), а також журналів: “Математическое образование”, “Высшая школа” (Москва), “Наука на Украине” (Харків), “Вестник Опытной Физики и Элементарной Математики” (Одеса). Із 272 праць Бернштейна 36 присвячено педагогічним проблемам, 31 з яких – рецензії на підручники, посібники і програми. У рецензіях міститься цінний матеріал стосовно як змістовної сторони розглядуваних питань, так і методики їх викладання. Сергій Натанович переклав працю Еміля Пірара “Про розвиток за останні 100 років деяких основних теорій математичного аналізу” з дозволу автора. У перекладі С.Бернштейна та Д.Синцова вийшли “Начала Евкліда”. Початок XX століття характеризувався підвищенням інтересу до питання постановки викладання математики. У 1908 р. на IV Міжнародному конгресі математиків у Римі створюється міжнародна математична комісія для проведення реформи математичної освіти, президентом якої був обраний Ф.Х.Клейн. У Росії наголошувалось, що школа повинна встигати за життям і відповідати всім його вдосконаленням і вимогам часу. Сергій Натанович виступав активним прихильником її реформи. Він піддавав різкій критиці існуючу програму з математики для гімназій, доводив необхідність різностороннього обговорення реформи, щоб це не стало несподіванкою для викладачів, які повинні втілювати програму в життя [2]. Аналізуючи проект навчального плану з математики для гімназій, розроблений Київським фізико-математичним товариством, вчений оцінював його позитивно, але водночас відмічав ряд недоліків стосовно звільнення шкільного курсу математики від застарілих понять і питань, які вже не мали великого загальноосвітнього значення. Сергій Натанович ідею функціональної залежності розглядав як єдину основу шкільного курсу математики [1]: введення нових понять, що розвивались, зокрема функціональної залежності величин, відсутність якої у шкільному курсі була одним із суттєвих недоліків програм математики кінця XIX століття. Подальші перспективи дослідження ми вбачаємо у розкритті науково-теоретичної та практичної значущості спадщини С.Н.Бернштейна у сучасних умовах становлення національної системи освіти. ЛІТЕРАТУРА: 1. Бернштейн С.Н. Исторический обзор развития понятия о функции // Вестник Опытной Физики и Элементарной Математики, Одесса. – 1912. – №559. – С. 177 – 184.

2. Бернштейн С.Н. Проект ученого плана по математике для мужских гимназий, предлагаемый Киевским физико–математическим обществом (рецензия) // Педагогический сборник, Санкт – Петербург. 1908. – № 9. – С. 241 – 248.

3. Раков С.А. Математична освіта: компетентнісний підхід з використанням інформаційно-комунікаційних технологій: Монографія. – Х.: Факт, 2005. – 360 с.

20

ІДЕОЛОГІЯ ТА ОСВІТА В КОНТЕКСТІ БОЛОНСЬКОГО ПРОЦЕСУ Гольцман К.О. аспірант ДОННУ Донецький Національний Університет, м. Донецьк

Процес впровадження Болонської системи освіти в Україні, попри очевидну непрозорість та неорганізованість, що його характеризують, зачіпляє цілу низку проблем, які на перший погляд не мають жодного відношення до сфери освіти. У значній мірі згадане явище стосується питання ідеологічної легітимації Болонської системи та сучасних інституційних перетворень в українській освіті в цілому. У панівному дискурсі Болонський процес найчастіше зображується як рух до більш адекватної потребам сьогодення системи освіти. Його адепти запевняють, що запровадження цієї системи забезпечує створення єдиного європейського простору вищої освіти, що гарантує більшу мобільність студентів та викладачів, інтенсивніші наукові зв’язки між освітніми установами та, насамкінець, придатніші умови входження студентів в національний та загальноєвропейський ринок праці. Отже, якщо говорити в цілому, захисники Болонського процесу вказують на те, що він якнайкраще відповідає на виклики глобалізації, яка вимагає від студентів вміти «вчитися все життя» (це слід розуміти скоріше як нагальну потребу, а не нормативне відношення до навчання) для того, щоб легше адаптуватися до гнучкого та мобільного ринку праці, забезпечує уніфікацію європейського освітнього простору (єдина система оцінювання, дипломів та наукових ступенів). У свою чергу зазначені «переваги» презентуються в якості передумови успішної інтеграції України в Європейський Союз, та такими, що у комплексі забезпечують модернізацію української освітньої системи та науки. Взяті окремо, ці твердження мають безпосереднє відношення до двох панівних ідеологій правлячої еліти української держави в застосуванні до сфери освіти: євроцентризму та неолібералізму [1]. Євроцентризм на наших теренах є певним комплексом меншовартості, але через те, що він відтворюється на рівні суспільства, а не окремо узятого індивіда, його слід розглядати як ідеологію. В дискурсі євроцентризму західна культура, цінності та інститути визнаються такими, що являють взірець для національного розвитку, незалежно від їх реального змісту та структурного становища певного суспільства в системі міжнародних відносин. Як правило, в рамках цієї ідеології одне лише посилання на «європейськість» якоїсь реформи, інституту або ціннісної установки має потужну та вирішальну легітимізуючу силу. Скидається на те, що євроінтеграція як магістральний зовнішньополітичний курс української держави на сучасному етапі, є основним локомотивом просування ідеології євроцентризму через різні структури влади, що приймають участь в цьому процесі (хоча б і у вигляді одних лише декларацій). Звичайно, у випадку Болонського процесу це стосується в першу чергу Міністерства науки та освіти України, яке в своїх численних документах та наказах щодо впровадження Болонського процесу постійно наголошує на його важливій ролі в русі України до Європи. Одначе, давайте тверезо подивимося на те, чи відповідає це дійсності.

21

По-перше, Болонський процес в країнах ЄС є другорядним напрямком розвитку освітньої сфери, що за свідченням К. Корсака, директора Київського Інституту Освітньої Політики, легко підтвердити тим, що, наприклад, в головному освітньому інформаційному ресурсі ЄС – журналі Le Magazine (№ 24, 2004), словосполучення Болонський процес згадується лише один раз і то з приводу вперше організованого семінару для його виконавців (Корсак відмічає, що сам процес був ініційований в 1999 році) [2]. По-друге, більшість загальновідомих європейських університетів, що одержують солідне фінансування на науку та дослідження в різних сферах, відмовляються від уніфікації освітніх та наукових стандартів через те, що це в принципі не відповідає потребі виховання кваліфікованих наукових кадрів та підтриманню розвитку професійної науки. Як вже зазначалося, риторика модернізації української освіти також ґрунтується на іншій панівній в сучасному українському суспільстві ідеології неолібералізмі. Якщо казати в цілому, неолібералізм виступає проти втручання держави в економіку та соціальну сферу, наголошує на необхідності тотальної комодифікації всіх сфер життя (включаючи освіту), просуває імператив відповідальності індивіда за свою долю та закликає його до набування навичок адаптації до гнучких потреб ринку. Неоліберальне бачення освіти як придатку ринку можна проілюструвати випадком, що трапився із Маргарет Тетчер, яка в Оксфордському університеті спілкувалася з перспективними студентами. На запитання Тетчер на предмет занять, одна студентка зі скромної родини відповіла, що вивчає античну археологію. Тетчер вкрай незадоволено сказала, що це розкіш («Oh! What a luxury!»). Цей випадок вказує на те, що освіта, яка керується потребами ринку, нехтує розвитком «нерентабельних» дисциплін, які, однак, є основою прогресу культури та найрізноманітніших галузей науки. Фактично, в рамках Болонської системи та загальної тенденції європейської вищої освіти відбувається істотна переорієнтація пріоритетів освітніх установ на видачу Дипломів категорії B, які раніше не видавалися класичними університетами. В цілому кваліфікація одержувачів дипломів категорії B відповідає потребі ринку праці в вузькоспеціалізованій трудовій силі (аналог професійно-технічної освіти)[3]. Виходить, що в розрізі цієї тенденції зменшення терміну базового університетського проходження бакалаврату до трьох років є певним розширенням сферу безпосередньої детермінації освіти ринковими відносинами на вищі навчальні заклади. Підтвердження наведених вище тенденцій знаходимо в Наказі Міністерства науки і освіти України № 612 від 13.07.2007 про затвердження Плану дій щодо впровадження Болонського процесу. Так в Наказі доручається «cтворити правові і економічні основи залучення бізнес-структур до…розробки та розвитку економічних механізмів в освіті, удосконалення системи двосторонніх відносин вищого навчального закладу і бізнесу на основі принципів стратегічного менеджменту, довготривалого фінансування (бюджетування), орієнтованого на кінцевий результат, запровадження прогресивних управлінських систем»[4]. Зменшення терміну вивчення базових дисциплін є відчутним ударом по освітньому та культурному потенціалу українського системи освіти, яка і без того перебуває в кризовому стані. Неоліберальні коріння цих змін, незалежно від ефективності їх впровадження в українських умовах, таким чином, є цілком очевидними. Також зрозуміло, що основний удар, якщо Болонська система остаточно оформиться, прийдеться 22

по гуманітарній сфері університетської освіти та «непрактичній» науці. Однак, скидається на те, що наслідки для практично орієнтованих спеціальностей, також будуть помітними. Наведені вище факти змушують замислитися над тим, що насправді ховається за оманливими фразами про модернізацію української освіти та приєднання до європейського освітнього простору. Чи не є модернізація в тому сенсі як вона розглядається провісниками неоліберальної реструктуризації суспільства, наслідки якої ми бачимо по всьому світові, насправді непрозорим через заідеологізованість та привабливу апеляцію до західних цінностей, проектом цілеспрямованої деградації? За розмовами про майбутній відкритий доступ до європейського ринку праці та освіти вбачається затінена сторона: за умов остаточного затвердження Болонської системи, Україна взагалі не зможе постачати кваліфікованих кадрів закордон та буде й надалі сприяти трудовій еміграції мільйонів своїх громадян, що у пошуку кращих статків зараз змушені нелегально працювати в країнах ЄС. Через це надія держави на те, що Болонський процес сприятиме «підготовці висококваліфікованих фахівців, які будуть конкурентоспроможними на національному, європейському та світовому ринках праці», може не здійснитися, і тоді справжньою загадкою для багатьох залишиться феномен радянської системи освіти, позитивні наслідки якої навіть через 15 років послідовного нищення, остаточно не зникли [4]. ПОСИЛАННЯ ТА ПРИМІТКИ 1. Див., зокрема: Amin S. Eurocentrism. – New York: Monthly Review Press, 1989. – xiii, 152 p.; Wallerstein I. Eurocentrism and Its Avatars: the Dilemmas of Social Science// New Left Review. – 1997. – a,(226). – P. 93-108; Joseph G. G., Reddy V., and Searle-Chatterjee M. Eurocentrism in the social sciences // Race Class, 1990. – Vol. 3, № 1. – P. 1-26; Для критики неолібералізму див., наприклад: Харви Д. Краткая история неолиберализма. – М.: Поколение, 2007. – 234 с.; Gowan P. Neo-Liberal Theory and Practice for Eastern Europe // New Left Review. – 1995. – Issue 213. – P. 3 – 60.

2. Корсак К. Мифы о Болонском процессе // Зеркало Недели. – 2005.

- № 39, (567). – 8- 14 октября.

3. Див.: Международная стандартная классификация образования/ ЮНЕСКО. – 1997. – 40 с. - Режим доступу до ресурсу.: http://www.unesco.ru/files/docs/isced_r.pdf 4. Наказ № 612 від 13.07.2007 Про затвердження Плану дій щодо забезпечення якості вищої освіти та її інтеграції в європейське і світове освітнє співтовариство на період до 2010 року/ М-во Науки і Освіти України. – 10 C. – Режим доступу до ресурсу.:http://www.mon.gov.ua/laws/MON_612_07.doc 5. Там же. - C. 3.

23

УДК 616.314-089.23:378.147.

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ РІВЕНЬ ВИКЛАДАННЯ НА КАФЕДРІ ОРТОДОНТІЇ ТА ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ ЛІКАРІВ-ОРТОДОНТІВ EUROPEAN LEVEL OF TEACHING ON THE CHAIR OF ORTHODONTIA AND POSTDIPLOMA EDUCATION OF DOCTORS – ORTHODONTICS Куроєдова Віра Дмитрівна, професор, зав.кафедри д.мед.н.,

Головко Нона Василівна, доцент, к.мед.н.

Дмитренко Марина Іванівна, асистент, к.мед.н. кафедра ортодонтії та післядипломної освіти лікарів-ортодонтів Вищий державний навчальний заклад України «Українська медична стоматологічна академія»

Одним із важливих кроків у підвищенні якості навчання на кафедрі ортодонтії та післядипломної освіти лікарів-ортодонтів ВДНЗУ «Української медичної стоматологічної академії» (м.Полтава) є співробітництво з однопрофільною кафедрою Kieferorthopedia університету ім.Й.Гутенберга (м.Майнц, Німеччина).

By one from the important pitches in increase of quality the tutoring on the chair of orthodontia and postdiploma education of doctors - orthodontics Ukrainian Medical Stomatological Academy, Poltava is international cooperation to one-profile the chair Kieferorthopedia a of Johannes Gutenberg University, Mainz, Germany Єдиній в Україні кафедрі ортодонтії та післядипломної освіти лікарів ортодонтів відведена відповідальна роль проводити додипломну та післядипломну підготовку за фахом „Ортодонтія”. Наявність на кафедрі двох ступенів навчання (ІІІ та ІV рівнів) дає можливість спрямувати підготовку майбутніх фахівців в єдине русло. В умовах Європейської інтеграції медичної освіти з кожним роком підвищуються вимоги до якості підготовки фахівців всіх медичних спеціальностей, в тому числі конкурентноспроможних лікарів – стоматологів [1]. Враховуючи цей факт, викладачі кафедри намагаються вдосконалити всі етапи підготовки, починаючи від навчального процесу студентів та лікарівінтернів до курсів тематичного удосконалення лікарів-стоматологів загальних профілів, спеціалістів-ортодонтів, клінічних ординаторів і лікарів-ортодонтів передатестаційних циклів [2]. Європейський рівень викладання ортодонтії надає кафедрі популярності і за кордоном: за роки існування підготовлено 68 клінічних ординаторів з Палестини, Єгіпту, Іорданії, Сірії, Китаю, Судану, Швеції, Ізраілю, Лівану, Іраку, які конкурентно спроможні на світовому ринку праці за фахом „Ортодонтія”. Основна стратегія післядипломної освіти – оволодіння сучасними методами лікування і профілактики [3], тому акценти у навчанні за фахом «Ортодонтія» розставлені таким чином, що більшість академічного часу відведено оволодінню сучасними методами діагностики, лікування та профілактики зубощелепних аномалій. Удосконалення теоретичних знань 24

відбувається як під час занять, так і під час самостійної підготовки шляхом ознайомлення та аналізу даних INTERNET, статей у науково-практичних журналах. Активна участь колективу кафедри у міжнародних форумах, симпозіумах, з’їздах та конференціях сприяла формуванню тісних зв’язків співробітників з іноземними колегами. Кафедра володіє інформацією про систему навчання ортодонтії в різних країнах. Завідувач кафедри проф., д.мед.н. Куроєдова В.Д. виступає з доповідями у Німеччині, Голландії, Австрії, Болгарії, Польщі, Росії. Одним із важливих кроків у підвищенні якості навчання за фахом «Ортодонтія» є міжнародне співробітництво з однопрофільними кафедрами, що дозволить Українській стоматологічній школі крокувати по Європі. Великим досягненням сьогодення у викладанні на кафедрі є можливість засвоєння сучасного досвіду зарубіжжя завдяки укладеній у 2002 році науковій довгостроковій програмі з ортодонтії “Сучасне розуміння функції та дисфункції зубощелепної системи” про сумісну роботу з університетом ім.Й.Гутенберга м.Майнц (Німеччина). Професор кафедри Kieferorthopedia університету ім. Й.Гутенберга H. Sergl, який двічі очолював Європейську Асоціацію отодонтів, люб‘язно передав професору Куроєдовій В.Д. свої монографії з проблем психології в ортодонтії та висловив надію на переклад його наукового надбання з німецької мови і впровадження його у науку і практику української школи ортодонтії. Д-р Ротраут Рейнхардт – ортодонт клініки Kieferorthopedia (м.Майнц) щорічно проводить заняття на базі кафедри. Новітні європейські досягнення у ортодонтичному лікуванні різних видів прикусу у відеозаписах проведених нею семінарів доступні кожному, хто навчається на кафедрі: – „Можливості лікування різних видів прикусу, ускладнених порушеннями скроневонижньощелепного суглобу. Нова можливість лікування – балансшина, виготовлена в апараті „Еркоформ” фірми „Еркодент (Німеччина) ”; – “Односторонній та двосторонній дистальний прикус”; – „Особливості аналізу ортопантомограм (ОПТГ)”; – „Впровадження ортодонтичних конструкцій функціональної дії, що використовуються в ортодонтії. Досвід кафедри Kieferrorthopaedie університету ім. Й.Гуттенберга”; – „Проблеми скронево-нижньощелепного суглоба. Міогімнастика у дорослих. Досвід кафедри “Kieferorthopedia”; – “Віддалені результати лікування дисфункції СНЩС за допомогою шини, виготовленої в апараті „Екоформ” фірми „Еркодент.

– “Міогімнастика у дорослих. Досвід кафедри “Kieferorthopedia”. Важливим став обмін досвідом і одержання інформації про нові німецькі технології у лікуванні різних видів прикусу, ускладнених порушеннями скронево-нижньощелепного суглобу. В своїх лекціях і на практичних заняттях др. Ротраут Рейнхардт продемонструвала понад 100 слайдів клінічних випадків з власної лікарської практики. В обмін клінічним досвідом Др.Ротраут Рейнхардт привезла на кафедру апарат “Еркоформ” фірми “Екодент” (Німеччина) і навчила новій методиці лікування пацієнтів при порушеннях скронево-нижньощелепного суглобу з використанням нового апарату – баланс-шини, яка зараз активно використовується на кафедрі. Метод вакуумного виготовлення еластичних двощелепних шин має велике майбутнє в Україні. Його застосування дасть можливість уникнути страждань багатьох пацієнтів, хворих на порушення 25

скронево-нижньощелепного суглобу. Проф., д.мед.н., Куроєдова В.Д. і Др. Ротраут Рейнхардт разом провели консультацію 27 складних ортодонтичних випадків, обговорили план та методи найбільш раціонального лікування пацієнтів. Слухачі кафедри (лікарі-ортодонти з різних регіонів України, клінічні ординатори-іноземці з різних країн, аспіранти, викладачі кафедри, дитячі стоматологи міської поліклініки) одержують від шановної др. Ротраут Рейнхардт безцінні дані, які допоможуть українським ортодонтам у практичній роботі, попередять можливі ускладнення у лікуванні та дозволять підвищити його ефективність. Єдність у викладанні наукових позицій щодо проблем функції в ортодонтії, сумісні погляди на первинність функціональних порушень зубощелепної системи в етіології різних патологічних видів прикусу і знань психології в ортодонтії зближує українську та німецьку школу ортодонтії. Кафедра ортодонтії та післядипломної освіти лікарів-ортодонтів (зав.каф. проф., д.мед.н. Куроєдова В.Д.) і ортодонтична клініка Kieferorthopedia університета ім.Й.Гутенберга м.Майнц (Німеччина) (зав.каф. проф.

M.Wehrbein) представили сумісні стендові доповіді: на 82 Європейському конгресі ортодонтів (м.Відень, 4-8 липня 2006) про еволюційні зміни розмірів тимчасових зубів від 1932 до 2004/2005 років; 83 Європейському конгресі ортодонтів (м.Берлін, 20-24 липня 2007) про аналіз ортопантомограм німецьких, японських і українських пацієнтів. Обмін науковим досвідом із зарубіжжям та впровадження наукових розробок у навчальний процес продовжується. Література 1. Самойленко А.В., Романюта І.А., Дичко Є.Н. Деякі аспекти післядипломної освіти лікарів-стоматологів //Матеріали Всеукраїнської навчально-наукової конференції «Впровадження засад Болонської системи освіти:український і зарубіжний досвід». – Тернопіль, 14-15 травня 2007 року.

2. Журавський В.С., Згуровський М.З. Болонський процес: головні принципи входження в Європейський простір вищої освіти. – Київ:ІВЦ Видавництво «Політтехніка», 2003. – 200с.

3. Вороненко Ю.В., Бойченко Т.Є. Стратегії та методи навчання в післядипломній медичній освіті. – Київ:Вересень, 2004. – 160с.

УДК 37.142 КУЛЬТУРА УПРАВЛІННЯ У НАВЧАЛЬНО-ВИХОВНОМУ ПРОЦЕСІ ПІДГОТОВКИ МАЙБУТНЬОГО ВИХОВАТЕЛЯ MANAGEMENT CULTURE IN THE EDUCATIONAL PROCESS OF PREPARING THE FUTURE СAREGIVERS Добрєва О.В. асистент кафедри соціальної педагогіки та дошкільного виховання Мелітопольський державний педагогічний університет

У статті розглянуто етимологію поняття «культура», проаналізовано питання формування управлінської культури майбутніх вихователів.

26

Автор надає визначення, що культура управління майбутнього вихователя є сукупністю особистісних досягнень в здійсненні процесу управління, організації управлінської праці, використанні методів управління, а також вимог, обумовлених нормами і принципами суспільної моралі і права.

The article discussed etymology of the term "culture", given to the formation of a management culture for future educators. The author gives a definition that a culture of the future management of personal carver is an achievable achievement in the process of governance, management of the organization, the use of management practices, as well as claims arising from the norms and principles of public morality and the law. Управління, як чинник, має місце в тих системах, які характеризуються великою складністю та динамічністю. Для здійснення управління пізнавальною діяльністю старших дошкільників поряд із обов’язковим мінімумом управлінських вмінь, здібностей і навичок майбутній вихователь повинен володіти специфічними навичками управлінської культури. Аналіз літературних вітчизняних джерел з проблем культури управління показує, що тут спостерігаються тенденції, які відображають дослідження вітчизняними фахівцями управління. Зазначимо, що значна кількість публікацій з питань формування різноманітних аспектів управлінської культури і управлінської діяльності належать науковцям з проблем менеджменту організацій, управління в галузі освіти (Беспалько В.П., Карамушка Л.М., Крижко В.В., Рябова З.В., Яресько К.В., Ястребова Е.Я. та ін.). Латинське «cultura» перекладається як виховання, догляд, освіта, розвиток. Спочатку слово вживалося на означення діяльності людини на створення матеріальної і духовної культури (cultus atgue humanitas), працюючи на землі. Потім його почали використовувати для означення процесу й розвитку духу (cultura animi, cultura litterarumi) – виправлення духу. Пізніше цим словом почали визначати витончену, вишукану поведінку людини. Ще раніше вчені Риму поширили вживання терміну «cultura» для характеристики людини, на означення її вихованості, що, безсумнівно, є результатом тривалого і різнобічного процесу діяльності: догляд, освіта, розвиток. Поняття культура є узагальнюючим і має кілька значень. У широкий науковий обіг увійшли такі різновиди розглядуваного поняття, як: професійна, естетична, етична, педагогічна культура, виконавська, особистісна, світоглядна, правова, політична, екологічна, емоційна і т.д. За своїм змістом, у нашому розумінні, культура управління майбутнього вихователя - сукупність особистісних досягнень в здійсненні процесу управління, організації управлінської праці, використанні методів управління, а також вимог, обумовлених нормами і принципами суспільної моралі, права. Рівень культури управління майбутнього педагога можна оцінити, виходячи із загальносистемних показників, найважливішими з яких є: цілеспрямованість, прагнення до розвитку, цілісність, зв’язаність, відкритість, динамізм та ін. Маючи високу культуру управління, майбутній вихователь зможе якісно керувати процесом пізнавальної діяльності старших дошкільників, тобто підтримуватиме високий рівень культури процесу управління і прагнутиме удосконалювати організацію своєї праці.

27

Культура управління майбутнього вихователя залежить від багатьох факторів і характеризується рівнем загальної культури, наявністю професійних якостей, необхідних для управління пізнавальною діяльністю старших дошкільників. Культура управління майбутнього вихователя визначається особистісними якостями, а також глибоким і всебічним знанням науки управління та вміння використовувати ці знання в процесі практичної діяльності. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Закон України "Про дошкільну освіту". - К.: Ред. журналу “Дошкільне виховання", 2001. - 33с.

2. Управление образовательными системами: Уч. пос. / Под. ред. В.С. Кукушина. – М.:– Ростов н/Д: Изд. центр “МарТ”, 2003. – 464с.

378.1

ВПРОВАДЖЕННЯ КРЕДИТНО-МОДУЛЬНОЇ СИСТЕМИ У ВИЩУ ОСВІТУ INTRODUCTION OF CREDIT – MODULЕ SYSTEM TO HIGHER EDUCATION Дяченко Світлана Станіславівна ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди» магістр

Проаналізовано стан існуючої системи освіти та ефективність кредитно-модульної системи в умовах переходу України до Євросоюзу. Актуальність питання полягає в тому, що вища освіта України проходить шлях адаптації до умов кредитно-модульної системи організації навчального процесу (КМСОНП). Метою даної теми є розкриття основних понять, які стосуються педагогічного експерименту, дослідження переваг та недоліків нинішньої та кредитно- модульної систем організації навчального процесу.

The state of the existent system of education and efficiency of the creditmodule system is analysed in the conditions of passing of Ukraine to European Union. Actuality of question consists in because higher education of Ukraine passes the way of adaptation to the terms of the credit-module system of organization of educational process (KMSONP). The purpose of this theme is opening of basic concepts, which touch a pedagogical experiment, research of advantages and lacks of present and kreditnomodule systems of organization of educational process. Однією з умов входження України до єдиного Європейського та Світового освітнього простору є запровадження у систему вищої освіти Європейської кредитно-трансферної та акумулюючої системи (ECTS). Нинішня система підготовки фахівців має такі недоліки: 1) низький рівень активності студентів і відсутність елементів змагальності в навчальних досягненнях; 2) можливість необ’єктивного оцінювання знань студентів; 28

3)значні затрати бюджету часу на проведення екзаменаційної сесії; 4)відсутність гнучкості в системі підготовки фахівців; 5)недостатній рівень адаптації до швидкозмінних вимог світового ринку праці; 6)низька мобільність студентів щодо зміни напрямів підготовки, спеціальностей та вищих навчальних закладів; 7)мала можливість вибору студентом навчальних дисциплін[3,с.36]. Для подолання недоліків існуючої системи підготовки фахівців, наказом Міністерства освіти і науки України №48 від 23.01.04р. було затверджено: програму проведення педагогічного експерименту щодо впровадження кредитно-модульної системи організації навчального процесу у вищих навчальних закладах ІІІ-IV рівнів акредитації; тимчасове положення про організацію навчального процесу в кредитно-модульній системі підготовки фахівців; перелік вищих навчальних закладів III-IV рівнів акредитації – учасників педагогічного експерименту; перелік регіональних базових вищих навчальних закладів; склад координаційної ради міністерством освіти і науки для супроводу та узагальнення результатів педагогічного експерименту. Програма проведення педагогічного експерименту визначає термін проведення цього експерименту протягом таких етапів: I етап (2003-2004 рр.) передбачає розроблення навчально-методичних матеріалів, змісту освіти форм організації навчального процесу тощо, та їх впровадження у окремих експериментальних групах студентів.

II етап (2005-2008 рр.) передбачає аналіз виконаної роботи, внесення коректив до експериментальних матеріалів та впровадження їх на більшому числі учасників експерименту [1,с.42]. Мороз І.В. зазначає, що кредитно-модульна система організації навчального процесу є аналогом накопичувальної системи кредитів (ECTS), яка в європейській спільноті знаходиться на стадії розвитку. Запровадження КМСОНП – необхідна умова поєднання національної системи із загальноєвропейською. Опис кредитів у системах вищої освіти може базуватися на таких основних параметрах: обсяг роботи, результат навчання, контактні години. Організація навчального процесу в умовах КМСОНП здійснюється на основі таких основних принципів: порівняльної трудомісткості кредитів, кредитності , модульності , методичного консультування. КМСОНП передбачає нове структурування змісту освіти і навчальних курсів. Особливе місце в ній належить контролю знань. З’являються нові види контролю, які були відсутні при традиційній системі навчання, змінюється підхід до мети контролю і сама система оцінювання. Запроваджена система залікових одиниць, дає можливість оцінити рівень знань студентів на основі поточного контролю протягом семестру та сприяє демократизації навчального процесу. Вищі навчальні заклади України мають певні напрацювання з упровадження елементів ЕСТS. Відповідно до наказу Міністерства освіти і науки України з 2003-04 навчального року у ВНЗ III-IV рівнів акредитації проводиться педагогічний експеримент щодо впровадження КМСОНП. Розпочинаючи з 1992 року, вищі навчальні заклади розробили структурнологічні схеми підготовки фахівців, освітньо-професійні програми, введено систему кредитного виміру навчальних дисциплін, реформовано порядок 29

вступу до ВНЗ, упроваджено модульно-рейтингову систему навчання, що є основою для реалізації європейської системи залікових кредитів в Україні. Таким чином КМСОНП дає можливість формувати індивідуальну освітньопрофесійну програму підготовки спеціалістів на підставі переліку змістових модулів з урахуванням вимог замовників, побажань студентів, пов’язаних з їхнім баченням перспектив майбутньої професійної кар’єри, кон’юнктури ринку, місця працевлаштування [2,с.5]. Використана література: 1) Наказ Міністерства освіти і науки України №48 від 23.01.04 р 2) Мороз І.В. Кредитно-модульна система організації навчального процесу: довідник для студентів - К:КОО ”Освіта України”,2005. – с.106 3) Мороз І.В. Педагогічні умови запровадження кредитно-модульної системи організації навчального процесу: Монографія: - К.: т-во ”Освіта України”,КОО,2005 – 196с.

УДК 378.016

ФОРМУВАННЯ ДОСЛІДНИЦЬКИХ УМІНЬ МАЙБУТНІХ УЧИТЕЛІВ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ І ЛІТЕРАТУРИ ПРИ ВИВЧЕННІ КУРСУ «ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ» THE FORMATION OF THE RESEARCH SHILLS OF FUTURE TEACHER OF UKRAINIAN LANGUAGES AND LITERATURE UNDER TIME STUDY COURSE “HISTORY OF UKRAINIAN LITERATURE” Земка Олександр Іванович Глухівський державний педагогічний університет, асистент кафедри української літератури, аспірант Інституту педагогічної освіти і освіти дорослих АПН України

Анотація У статті розкриваються різні підходи щодо визначення і класифікації дослідницьких умінь студентів філологічних факультетів у вищих педагогічних навчальних закладах. Розкривається специфіка формування дослідницьких умінь майбутнього вчителя української мови і літератури під час вивчення курсу “Історія української літератури”. Ключові слова: професійна підготовка, дослідницькі уміння, літературознавчі курси.

Summary In this article we expose different approaches to the determined and classification of the research shills of students of philological department in High pedagogical universities. To open up specific character the formation of the research shills of future teacher of Ukrainian languages and literature under time study course “History of Ukrainian literature”.

Key word: professional training, research shills, literature courses. У сучасних умовах йде переорієнтація підходів до системи національної освіти. С.Ніколаєнко на Підсумковій колегії Міністерства освіти і науки України 17 серпня 2007 року визначив ряд перспективних завдань розвитку освіти 30

України: „...формувати політику щодо зміни парадигми освіти... На рівні загальноосвітнього навчального закладу: забезпечити впровадження предметних та ключових компетентностей у навчальний процес за алгоритмом: знання, вміння – навички – ставлення – компетентності; широко використовувати в навчальному процесі творчі роботи школярів, а саме: проектні роботи, дослідницькі та інші форми творчої активності.” [2, 7]. Таким чином, у професійній освіті майбутніх учителів, зокрема учителів української мови і літератури основним завданням, на нашу думку, є підготувати компетентного, конкурентноспроможного вчителя-дослідника, котрий уміє мобільно реагувати на зміни у системі освіти, вільно орієнтуватися у науковій інформації і проводити актуальні дослідження, спроможний залучити учнів до творчої, науково-пошукової діяльності. У сучасній науковій літературі проблемі педагогічного дослідження як складової діяльності вчителя присвячені праці багатьох учених. Процес формування дослідницьких умінь розглядається в роботах А.Арсьонової, В.Литовченко, Н.Амеліної, Є.Барчук, Н.Яковлєвої, І.Бокарьової, І.Каташинської, М.Князян, В.Загвязінського, М.Князевої, Л.Левченко, К.Макагон, С.Балашової, Ю.Галатюк, А.Карлащук, О.Митрош, Т.Мишковської, Н.Недодатко, О.Рогозіна, М.Фалько, С.Яшанова та ін. Однак питання формування дослідницьких умінь майбутнього вчителя української мови і літератури не була предметом спеціального дослідження. З метою аналізу сутності поняття “дослідницькі уміння” розглянемо співвідношення і використання понять “уміння”, “діяльність”, “активність”, “поведінка”. Аналіз наукової літератури дозволив визначити, що дефініція “уміння” досить широко представлена у психолого-педагогічній науковій літературі. Науковці це поняття розглядають як: здатність особистості виконувати діяльність (В.Крицький, В.Козаков, Г.Селевко, К.Платонов, О.Леонтьев, Є.Мілерян, Л.Спірін); компонент і результат діяльності особистості (М.Бурда, К.Платонов, М.Єрецький, Е.Пороцький); володіння прийомами діяльності (Ю.Бабанський); процес удосконалення діяльності (А.Акімова, Л.Ведерникова, Н.Яковлева); спосіб виконання діяльності (Ф.Гоноболін, О.Леонтьєв, М.Скаткін, О.Абдулліна, С.Максименко, В.Соловієнко); використання наявних знань та навичок у діяльності (В.Сластьонін, І.Раченко, А.Петровський, Е.Милерян, С.Кисельгоф, Л.Кудряшова, І.Харламов, П.Гапонов, В.Крутецький, О.Степанов, І.Якиманська, Н.Кузьміна, О.Савченко, С.Яшанов) та ін. Поняття “дослідницькі вміння” і “дослідницька діяльність” пов’язані з близькими за змістом поняттями, які утворюють єдине семантичне поле: “інтелектуальна активність”, “пізнавальна активність”, “креативність”, “допитливість”, “дослідницька поведінка”, “дослідницька ініціативність”. З цієї точки зору дослідницькі уміння знаходиться в одному ряду з такими фундаментальними поняттями, як інтелект, інтелектуальні вміння, творчість, учіння і утворюють з ними нерозривний зв’язок. У сучасній педагогіці поняття “дослідницькі уміння” розглядало багато учених, зокрема І.Каташинська, В.Успенський, В.Литовченко, С.Балашова, О.Рогозіна та ін. Ми погоджуємося з думкою М.Фалько, яка визначає дослідницькі уміння майбутніх учителів як комплекс професійних якостей, які забезпечують готовність студентів вищих педагогічних закладів освіти виконувати цілеспрямовані, аналітико-синтетичні, діагностичні, пошуково-перетворюючі дії 31

на основі практичного застосування систематизованих знань у процесі теоретичних та експериментальних розвідок у сфері музичного навчання та виховання школярів. [1, 47]. На основі аналізу наукових джерел ми дійшли до висновку, що в сучасній педагогічній науці немає єдиного підходу щодо визначення дослідницьких умінь майбутніх учителів. У процесі вивчення літературознавчих дисциплін доцільно, на нашу думку, формувати дослідницькі уміння студентів філологічних факультетів. Розглянемо специфіку науково-дослідної роботи майбутніх учителів української мови і літератури (на матеріалі курсу “Історія української літератури”). Одним з основних завдань даного курсу є навчитися глибоко і адекватно сприймати і аналізувати художній твір, визначати його ідейно-тематичний зміст, проблематику, особливості композиційної побудови та елементи сюжету на основі досягнень різних галузей наук. Наприклад, розглядаючи тематику ліро-епічних поем І.Франка студентам пропонується виконати ряд завдань дослідницького характеру: дослідити основні наукові погляди І.Франка щодо діяльності І.Вишенського, проаналізувати різні підходи літературознавців щодо трактування філософських проблем поеми “Мойсей” І.Франка. Під час вивчення теми: “Публіцистика І.Франка” (змістовий модуль №1) студенти ІІ курсу розглядають основні наукові літературознавчі, критичні погляди письменника: літературно-естетичні погляди ученого, концепцію реалізму І.Франка (“Література, її завдання і найважніші ціхи” (1878)); специфіку поетичної творчості (“Поезія і її становисько в наших временах. Студіум естетичне” (1876)); проблему естетики і мистецтва у художній творчості (“Літературні письма” (1876)); питання про природу художньої цінності та її оцінку, психологічні особливості творчої особистості і художньої творчості, історичні особливості теоретико-методологічного контексту тогочасної української і європейської науки (“Влада землі в сучасному романі” (1891)); науково-дослідницьку зацікавленість проблемами психології (“Принципи і безпринципність” (1903)) та ін. Важливо наголосити те, що у процесі розгляду цієї теми слід звернути увагу на особливості опрацювання тексту наукової статті. Майбутні учителі української мови і літератури досліджують структуру статей, специфічні наукові поняття і терміни І.Франка, процес доведення актуальності та істинності основної проблеми дослідження. Перші експериментальні дослідження показали, що у процесі вивчення курсу “Історія української літератури” у студентів І – ІІІ курсів формуються наступні групи дослідницьких умінь: операційні уміння, зокрема уміння виділяти головне, суттєве, аналізувати художні твори, абстрагувати, систематизувати і класифікувати наукову інформацію, узагальнювати та формулювати висновки; інформаційні уміння, зокрема уміння аналізувати літературознавчі наукові джерела, працювати з книгою (виписування цитат, тез та ін.), користуватися пошуковими системами мережі Інтернет, організовувати пошук даних і відомостей, структурувати дані. Література 1. Фалько М. Формування дослідницьких умінь майбутніх учителів музики у вищих педагогічних закладах освіти: Дис. ... канд. пед. наук: 13.00.02 / Київський національний університет культури і мистецтв. — К., 2005. – 205 с.

32

2. Якісна освіта – запорука самореалізації особистості: Тези доповіді Міністра освіти і науки України С.Ніколаєнка на Підсумковій колегії МОН України 17 серпня 2007 року // Освіта України. – 2007. – №59. – 10 серпня. – 34 с.

УДК 37.014.24

ПЛЮРИЛІНГВІЗМ ТА ВАЖЛИВІСТЬ ЙОГО ВПРОВАДЖЕННЯ В ОСВІТНЮ СИСТЕМУ УКРАЇНИ PLURILINGUALISM AND THE NECESSITY OF ITS INCULCATION INTO THE EDUCATIONAL SYSTEM OF UKRAINE Золотарьова Галина Миколаївна Студентка 412 АН групи Факультету іноземної філології Харківського гуманітарно – педагогічного інституту

У статті висвітлені питання, які стосуються освітньої системи України та розглянут плюрилінгвістичний підхід до викладання іноземних мов в України. Також у статті перелічуються основні загальні прийоми навчання іноземних мов та розглянуті Рекомендації Ради Європи, що стосуються форм, методів та прийомів навчання іноземних мов. Таким чином, тема статті є актуальною для України як для європейської держави. Ключові слова: освітня система України, плюрилінгвізм, методи навчання іноземним мовам, Рекомендації Ради Європи.

The questions connected with the educational system of Ukraine and plurilinguistic approach to the learning foreign languages are considered in this article.

Also the main common methods of teaching of foreign languages are listed and The Recommendations of the Council of Europe, concerning the main forms, methods and receptions are considered in this article.

Thus the topic of the article is very urgent for Ukraine as the European country.

Key – words: educational system of Ukraine, plurilingualism, methods of teaching of foreign languages, The Recommendations of the Council of Europe. У сучасних умовах розвитку загальноєвропейської і глобальної взаємодії та інтеграції знання іноземних мов і їх викладання визначається як один з пріоритетних напрямів освітньої діяльності держав світу. Ініціативи представників європейських країн у виробленні єдиних стандартів щодо рівнів володіння іноземною мовою, висунуті ще в 1971 р., набули сьогодні певної завершеності у вигляді Загальноєвропейських Рекомендацій з питань вивчення, викладання та оцінювання мови. Успішна реалізація цих рекомендацій на теренах освіти в Україні значною мірою залежить від рівня кваліфікації та професійної підготовки вчителя іноземної мови. А інноваційний характер процесу покращення якості 33

спілкування між європейцями з різною мовою та культурним підґрунтям засвідчує необхідність реформування вітчизняної професійної підготовки вчителя іноземної мови у відповідності з загальноєвропейськими вимогами до мовної освіти. Спираючись на Загальноєвропейські рекомендації з мовної освіти у центрі сучасної професійної підготовки майбутнього вчителя іноземної мови має стояти формування у нього теоретичних і практичних засад для успішного навчання в умовах шкільної освіти і підготовки учнів до здійснення в реальних життєвих умовах міжкультурного іншомовного спілкування. Стратегічна компетенція розглядається сьогодні як одна із складових такого спілкування. Вона включена в новій шкільній програмі з іноземної мови, виданій в Україні в 2001 р. з врахуванням Рекомендацій Ради Європи, до складу комунікативної компетенції, яка забезпечує можливість міжкультурної комунікації. При цьому, звісно, велику роль відіграють мова та культура спілкування. Сучасна ситуація в полікультурному просторі визначається впливом англійської мови і англомовної культури. Педагогічні дослідники і учені вважають, що настав час активної боротьби за полілінгвістичну освіту в Європі. Вони бачать можливість протидіяти витісненню англійською мовою всіх інших іноземних мов і проведенні «двосторонньої акції», яка може розглядатися і як політична - вимога мовного і культурного плюралізму і його швидкого визнання в справі побудови єдиної Європи. Як стверджують автори «Висновки експертизи проекту Державних стандартів базової і повної освіти», в багатьох європейських державах розповсюджена система плюрилінгвістичного підходу до вивчення іноземних мов. Це обумовлює подальший про-європейський розвиток української освіти та України в цілому. Але водночас нам не треба забувати великий досвід радянської школи та видатних педагогів. За десятиліття в народу сформулювалась модель світу, закономірностей його існування, які тісно пов’язані з мовою, культурою та освітою рідної країни. Слід визнати, що якість радянської освіти була набагато вищою за рівнем, ніж освіта в інших державах. Це спричинялося змістом професійної компетенції педагога у тій чи іншій спеціальності. Зміст педагогічної освіти в ті часи розглядався як єдине ціле, єдність знань, умінь, досвіду творчої діяльності та емоційно – ціннісних відношень до педагогічної дійсності. Тобто для продуктивного навчання вчителеві необхідно біло володіти не тільки спеціальними знаннями, а й загальними, що в результаті здійснювало головну ціль навчання – всебічний гармонійний розвиток особистості. У новій навчальній програмі достатньо чітко виписані ключові компетенції, що виражаються в оволодінні учнями певним комплектом способів діяльності, що дозволяє людині розуміти ситуацію, досягати результатів в особистій та професійній сфері, а саме:  мовленнєва компетенція забезпечує вироблення і вдосконалення вмінь та навичок в усіх видах мовленнєвої діяльності (аудіюванні, читанні, говорінні, письмі);  мовна — засвоєння учнями системних знань про мову та формування мовних умінь і навичок;  соціокультурна — засвоєння культурних і духовних цінностей свого та інших народів;  загальнонавчальна — формування загально-навчальних умінь і навичок учнів, опанування стратегій, що визначають мовленнєву діяльність.

34

Зазначені компетенції формують комунікативну компетенцію особистості. Плюрилінгвістичний підхід до вивчення іноземних мов потрібен Україні, тому що за допомогою цього підходу в нашій країні люди будуть спроможні привести до спільного займенника рідну й іноземну культури та зросте культурна чуттєвість й здатність населення визначити й використати різні стратегії для контакту з представниками інших культур. Для цього ,як зазначається у документі «Стандарти і рекомендації щодо забезпечення якості в Європейському просторі вищої освіти», необхідно: 1. Сприяти, стимулювати і підтримувати зусилля викладачів та учнів на всіх рівнях щодо втілення у практику навчання принципів побудови систем вивчення – викладання (спираючись на програму РЄ «Сучасні мови»); 2. Враховувати потреби мультилінгвальної і мультикультурної Європи, наполегливо розвиваючи здатність європейців спілкуватися один з одним понад мовні й культурні кордони. Тобто майбутня освіта України повинна втілювати в себе досвід радянських часів (планомірність, поступовість, зрозумілість, обширність освіти та продуктивний контроль за її засвоєнням) та принципи новітньої європейської освіти ( плюрилінгвізм, мультикультурність, досконале вивчення мов та культури країн – партнерів). Література 1. Висновки експертизи проекту Державних стандартів базової і повної освіти – К.: Київ, 2003.

2. Загальноєвропейські рекомендації з мовної освіти: вивчення, викладання, оцінювання /Науковий редактор українського видання доктор пед. наук, проф.. С. Ю. Ніколаєва. – К.: Ленвіт, 2003.- 240 с.

3. Стандарти і рекомендації щодо забезпечення якості в Європейському просторі вищої освіти – К.: Ленвіт, 2006.- 60 с.

УДК: 378.141:61

ДИСТАНЦІЙНА ОСВІТА НА ПІСЛЯДИПЛОМНОМУ ЕТАПІ ПІДГОТОВКИ МЕДИЧНИХ КАДРІВ DISTANCE EDUCATION ON THE POSTGRADUATE STAGE OF TRAINING OF MEDICAL PERSONNELS Потяженко Максим Макарович д.мед.н., професор, зав. кафедри післядипломної освіти лікарів-терапевтів

Скрипник Ігор Миколайович д.мед.н., професор кафедри післядипломної освіти лікарів-терапевтів, декан факультету післядипломної освіти

Гаєвський Сергій Олександрович к.мед.н., асистент кафедри післядипломної освіти лікарів-терапевтів

Гопко Олександр Феліксович асистент кафедри післядипломної освіти лікарів-терапевтів

35

Коваленко Кристина Ігорівна клінічний ординатор кафедри післядипломної освіти лікарів-терапевтів

Невойт Ганна Володимирівна к.мед.н., асистент кафедри післядипломної освіти лікарів-терапевтів ВДНЗ України «Українська медична стоматологічна академія», м. Полтава

Серед сучасних освітніх технологій, які дають можливість інтеграції України в світовий освітній простір, є дистанційна освіта. Актуальне завдання сьоогодення є оптимізація методів дистанційного навчання на етапі післядипломної освіти лікарів-терапевтів, розробки відповідних методичних матеріалів та організації належного технічного забезпечення навчального процесу.

Summary Among modern educational technologies which enable integration of Ukraine in outer educational space, there is the controlled from distance education. An important task today is optimization of methods of the controlled from distance studies on the stage of postgraduate education of doctors-internists, development of the proper methodical materials and organization of the proper technical providing of educational process. Реформування вищої медичної освіти, інтеграція в Європейський освітній простір вимагає нових підходів до підготовки лікарів як на додипломному, так і післядипломному рівні. Стрімкий розвиток медичної науки, відкриття нових методів діагностики, створення великої кількості препаратів викликає необхідність постійно підвищувати свій професійний рівень, що лягло в основу безперервного професійного розвитку лікарів [3, 4]. Сьогодні основним пріоритетом розвитку будь-якої розвиненої країни та її стратегією є покращення якості освіти і, в першу чергу, ефективне запровадження інформаційних та комунікаційних технологій в освіту. Національною програмою «Освіта. Україна ХХІ сторіччя» передбачено забезпечення розвитку освіти на основі нових прогресивних концепцій, запровадження в навчальний процес сучасних технологій та науково-методичних досягнень, створення нової системи інформаційного забезпечення освіти [1,2]. Серед сучасних освітніх технологій, які дають можливість інтеграції України в світовий освітній простір, є дистанційна освіта. Дистанційна освіта – це форма навчання, рівноцінна з очною, вечірньою, заочною та екстернатом, що реалізується переважно, за технологіями дистанційного навчання. Характерними особливостями дистанційної освіти є гнучкість (можливість навчатись в зручний для себе час), модульність (модульний принцип навчання), паралельність (навчання без відриву від виробництва), економічність (зниження витрат на підготовку фахівців), технологічність (використання в навчальному процесі новітніх інформаційних технологій), соціальна рівність [2]. Головною метою створення системи дистанційної освіти на післядипломному етапі навчання медичних кадрів є забезпечення загальнонаціонального доступу до освітніх ресурсів шляхом використання 36

сучасних інформаційних технологій та телекомунікаційних мереж і надання умов лікарям для безперервного професійного розвитку. На базі кафедри післядипломної освіти серед 54 лікарів-інтернів, клінічних ординаторів було проведене анонімне опитування, що включало в себе питання про відношення їх до дистанційної освіти в цілому та до різних видів організаційно-технологічних її моделей. Середній вік опитуваних складав від 24 до 35 років. Серед опитаних 56,25% мають персональний комп’ютер, ще 27,08% планують його придбати протягом наступного року, лише 16,66% не вважають цю покупку за необхідне. Позитивне ставлення до дистанційної освіти мають 64,81% опитаних. Негативне відношення до дистанційної освіти виявили 35,19% осіб, які обґрунтовують відсутністю зорового контакту з викладачем, поганим знанням сучасних комп’ютерних технологій та слабою системою контролю за якістю отриманих знань. Дійсно однією з основних проблем у забезпеченні дистанційного навчання є зворотний зв’язок, визначення проміжних результатів навчальної діяльності для подальшого коректування навчального процесу з метою досягнення оптимального результату. Інформація, яка отримана в результаті зворотного зв’язку, містить відомості про хід пізнавальної діяльності, про можливі проблеми та помилки, що виникають в процесі навчання. Зворотний зв’язок допомагає уявити повну картину процесу розв’язання проблеми. Керуючись вищенаведеними принципами та підходами до створення системи дистанційного навчання, ми спробували впровадити нові ефективні технології в післядипломну підготовку лікарів-терапевтів. Профільною кафедрою, що забезпечує проходження інтернатури з фаху «Внутрішні хвороби», є кафедра післядипломної освіти лікарів-терапевтів та її філії в м.Кременчук на базі 1-ї міської лікарні і в м.Миргороді на базі санаторнокурортного комплексу «Полтава». На базі кафедри функціонує комп’ютерний клас факультету післядипломної освіти, забезпечений швидкісним доступом до мережі Інтернет. Використання комп’ютерних технологій дозволяє здійснювати постійну методичну підтримку філій кафедри та можливість спілкування слухачів з викладачами. З цією метою використовуються електронна пошта та сервіс ICQ. Останній дає можливість безпосереднього спілкування слухачів з викладачем у режимі реального часу, що забезпечує інтерактивність та зворотній зв’язок згідно з базовими принципами організації дистанційного навчання. Навчальний план та програма підготовки лікарів-інтернів з фаху «Внутрішні хвороби» має модульний характер, тобто складається із циклів, що забезпечує одну з основних рис дистанційної освіти, як модульність. Для кожного циклу створені навчально-методичні посібники, розроблені тестові завдання та ситуаційні задачі, мультимедійні лекції, які викладені на сайті кафедри. Широкі можливості для досягнення ефективності дистанційного навчального процесу відкриваються завдяки використанню сучасних мультимедійних технологій. Фахівцями профільної та суміжних кафедр розробляються мультимедійні лекційні курси у вигляді презентацій, придатні для передачі через мережу Інтернет як на філії кафедри, так і індивідуально кожному лікарю шляхом відкритого доступу до загальної мультимедійної бази даних [5].

37

Ефективним способом навчання вважаємо використання відеозапису лекцій, практичних занять, клінічних конференцій, виконаного за допомогою веб-камери та придатного до передачі через мережу Інтернет. Співробітниками кафедри проводиться розробка електронних підручників, тестових систем, що дозволить підвищити якість безперервної фахової освіти. Таким чином, перед фахівцями кафедри та факультету стоїть складне, але надзвичайно актуальне завдання оптимізації прикладних методів дистанційного навчання з урахуванням особливостей навчального процесу на етапі післядипломної освіти лікарів-терапевтів, розробки відповідних методичних матеріалів та організації належного технічного забезпечення навчального процесу. Це завдання вирішується завдяки широкому використанню новітніх інформаційних технологій у поєднанні з передовим вітчизняним та зарубіжним досвідом організації дистанційного навчання. Література 1. Владимирська Є.В. Дистанційна чи відкрита освіта: дефініцій ні артикуляції // Вища освіта України. – 2004. - №2. – С. 112-115.

2. Концепція розвитку дистанційної освіти в Україні. Затверджено Міністром освіти і науки, (В.Г. Кремень, 20 грудня 2000р).

3. Кравець Н.О. Інтернет - освіта в медицині // Медична освіта. – 2000. №2. – С. 55-56.

4. Кравченко О.В., Косілова С.Є. Напрямки розвитку дистанційних навчальних технологій в системі безперервної післядипломної підготовки медичних кадрів // Впровадження засад Болонської системи освіти: український та зарубіжний досвід: Матер. Всеукр. навч.-наук. конф. (Тернопіль, 14-15.05.07). – Тернопіль: Укрмедкнига, 2007. – С. 328-329.

5. Потяженко М.М., Скрипник І.М., Гопко О.Ф., Люлька Н.О., Соколюк Н.Л., Шепітько К.В. Основні засади впровадження Болонського процесу в післядипломну освіту лікарів внутрішньої медицини // Впровадження засад Болонської системи освіти: український та зарубіжний досвід: Матер. Всеукр. навч.-наук. конф. (Тернопіль, 14-15.05.07). – Тернопіль: Укрмедкнига, 2007. – С. 338-341.

УДК 377.5(430)

ФІНАНСУВАННЯ ДУАЛЬНОЇ СИСТЕМИ ПРОФЕСІЙНОЇ ОСВІТИ У НІМЕЧЧИНІ Козак Тетяна Богданівна Тернопільський національний економічний університет, викладач

У статті висвітлено проблему фінансування дуальної системи професійної освіти Німеччини. Проаналізовано основні джерела фінансування місць навчання дуальної системи професійної освіти — професійної школи та підприємства. Охарактеризовано передумови надання грошової допомоги учням зі сторони держави.

The problem of financing of dual system of professional education in Germany is highlighted in the article. The main sources of financing of 38

training places of dual system of professional education, i.e. professional school and enterprise, are analyzed here. Preconditions of giving pecuniary help to the students from the state characterized. В умовах європейської інтеграції та з огляду на соціально-економічні зміни, що відбуваються протягом останнього часу в українському суспільстві, виникла потреба в модернізації та реформуванні не лише економіки, але і професійної освіти нашої держави. Сучасна українська освіта розвивається у напрямку загальносвітових тенденцій. Достатньо цінним для нашої держави є досвід із організації та фінансування професійної освіти Німеччини. До числа ключових питань професійної підготовки старшокласників належить фінансування. Ця проблема формувалась історично, так само як і проблема змісту професійної освіти та тісно пов’язана з національними особливостями, рівнем життя у країні. У сучасних умовах проблема фінансування сьогодні носить різносторонній характер: у ньому беруть участь Федеральний уряд, Земельні відомства та Федеральне відомство праці [1, 34]. Беручи до уваги той факт, що біля 70 відсотків школярів після закінчення середньої освіти першого ступеня оволодівають професійною освітою за дуальною системою (Duale Ausbildung), характерною ознакою якої є поєднання місць навчання — професійна школа та підприємство, ми вважаємо за доцільне зупинитися на фінансуванні дуальної системи професійної освіти. Оскільки дуальна система професійної освіти побудована як мінімум на участі трьох соціальних партнерів ― держави, підприємства та профспілок, то і фінансування освітніх закладів, що беруть участь у професійній освіті, регулюється по-різному. Професійні школи (державні навчальні заклади), де здійснюється теоретичне навчання основам професії, фінансуються державою на кошти платників податків. Підприємства, на яких здійснюється практичне професійне навчання, фінансують його самостійно, проте цінова політика кожного підприємства знаходиться під пильним наглядом з боку держави та інших підприємств. Головні витрати, що виникають у процесі професійної підготовки старшокласників на підприємстві йдуть не лише на учнів, але і на персонал. З огляду на витрати, які несе підприємство під час професійної підготовки старшокласників, більшість малих підприємств відмовляються організовувати у себе професійне навчання учнів. На відміну від малих підприємств, для середніх та великих підприємств видатки на організацію та здійснення професійного навчання старшокласників не є перешкодою, оскільки об’єм витрат, що видається на перший погляд достатньо великим, перекривається за рахунок доходів, які дає учнівська молодь у період виробничого навчання. Окрім того, організація підприємством професійного навчання старшокласників сприяє економії коштів, що несе підприємство при пошуку, прийомі на роботу та адаптації нових кваліфікованих кадрів. Отже, більшість великих та середніх підприємств розглядають витрати на навчання як необхідні інвестиції у підготовку кадрів. Поряд із власним фінансуванням професійного навчання, кожне підприємство має можливість одержати дотації із податкових надходжень Федеральних земель на навчання: підлітків-інвалідів, для підтримки професійної освіти дівчат, які вирішують здобувати технічну професію та ін.

[2]. Варто відзначити, що далеко не усі підприємства користуються наданою державою допомогою. В основному цими фондами користуються концерни, які 39

мають можливість утримувати спеціального працівника, який би займався тою чи іншою державною програмою підтримки професійної підготовки старшокласників із подальшим строгим контролем. Багато підприємств, переважно невеликі, мають певні труднощі при фінансуванні професійного навчання з певних груп професій, на які затрачаються великі кошти. З метою подолання цих труднощів було створено фонд колективного фінансування, у який усі підприємства тої чи іншої галузі відраховують певні суми грошей [2, 34]. Кожне підприємство є також членом Торгово-промислової палати та щорічно сплачує своє членство. Окрім цього, воно сплачує грошові внески, які йдуть на контроль за договорами про професійну освіту, на урегулювання спірних питань між учнями та роботодавцями, на проведення іспитів [2, 34-35]. Отже, фінансування професійної освіти у Німеччині здійснюється як за державні, так і за кошти підприємств. Усі витрати на професійну підготовку складаються із двох складових: кошти, що витрачаються на професійне навчання учнів і видатки, пов’язані з діяльністю викладацького персоналу. Література та джерела 1. Deutscher Bildungsrat 1969: Empfehlungen der Bildungskomission. zur Verbesserung der Lehrlingsausbildung. Verabschiedet auf der 19. Sitzung der Bildungskomission am 30./31. Jahnuar 1969. Bonn.- Bad Godesberg, 1969.- 190 S. 2. Kannig Roman Entrepreneurship – ein Ansatz zur Überwindung der Modernitätskrise des dualen Berufsausbildungssystem?: Dissertation zur Erlangung des akademischen Grades Dr. phil. – Frankfurt am Main, 2006. – 214 S.

ВПЛИВ БОЛОНСЬКОГО ПРОЦЕСУ НА ЮРИДИЧНУ ОСВІТУ (ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ НА ПРИКЛАДІ УКРАЇНИ ТА НІМЕЧЧИНИ) Комарук Інна Арсентіївна Національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин Студентка IV курсу, відділення міжнародного права, 5 група

У тезах доповіді автор висвітлює питання впровадження Болонського процесу в Німеччині та Україні та його вплив на розвиток юридичної освіти в зазначених країнах. Сьогодні, і це вже стало аксіомою, йде дуже непростий процес всесвітньої глобалізації, і в тому числі відносно такої важливої сфери життя українського суспільства як освіти. Болонський процес в Україні офіційно розпочався 19 травня 2005 року із підписанням декларації на Бергенській конференції. Відповідно до Наказу Міністерства освіти і науки України «Про стратегію розвитку освіти на 2006 – 2010 рр.», українські університети повинні вступити до Болонської системи до 2010 року. Загалом позитивно оцінений національний звіт в Лондоні щодо запровадження положень Болонського процесу, який поданий на розгляд Болонського секретаріату в грудні 40

2006 року [1]. Болонський процес має наступні вектори спільних дій:  прийняття трирівневої структури вищої освіти, що має три основні рівні, досягти яких можна протягом аналогічного терміну навчання: ліценціат (укр.: бакалаврат), майстер (укр.: магістратура), докторат (укр.: аспірантура);  розробка модульного принципу освіти згідно з європейською системою кредитів - ESTS;  забезпечення взаємного визнання дипломів на європейському рівні;  інтеграція потреб у професійній освіті на різних рівнях та забезпечення освітніх потреб протягом усього життя;  сприяння мобільності студентів і викладачів;  розробка методологічних засад для оцінювання якості освіти [3]. Потрібно зазначити, що Болонський процес не передбачає створення ідентичних систем вищої освіти у європейських країнах до 2010 року. Інтеграційні процеси поєднано із збереженням неповторного національного досвіду, культурної спадщини кожної країни [5]. Проте, процес реформування та корінних змін ніколи не був легким та безболісним. Так, українське суспільство та сучасне покоління українських правників на собі відчуває болючий процес трансформації системи юридичної освіти в країні, де зростає значення права та кваліфікованих юридичних кадрів. Однак, не всі держави так сліпо, як Україна, копіюють положення Болонського процесу. Ряд країн Європи взагалі не підписали декларації, ряд країн, що її підписали, не погодилися поширювати Болонські стандарти в своїй державі на юридичну освіту. Кожна країна має свої національні особливості "перетравлювання" Болонської декларації. Має свої й Україна та Німеччина. Про те, що українська юридична освіта трансформується яскраво свідчить зміна системи освітньо-кваліфікаційних рівнів (ступенів освіти). У додаток до традиційної градації рівнів — молодший спеціаліст і спеціаліст — додано ті, які поширені на заході. Загалом нині градація виглядає так: молодший спеціаліст, бакалавр (обидва надають заклади І-ІІ рівня акредитації), спеціаліст, магістр (ІІІ-IV). У Німеччині, для порівняння, передбачено двоетапну систему підготовки: перший – навчання в університеті (як правило, 4 р. або менше (в дійсності – 4,5–6 р.) та другий – підготовча служба - референдаріат (2 р.). Кожен з них закінчується складанням державного іспиту. Отже випускник – це "кандидат в юристи", який після складення „першого іспиту” одержує статус "юриста", проходить підготовчу службу в статусі "референдарія" й, успішно склавши „другий іспит”, набуває статус "повного юриста" - повноцінного правника. Функціонує й магістратура (ступені – Magister Legum / Magister der Rechte (LL.M.)), що є переважно формою вивчення основ німецького права іноземними правниками. Нарешті чимало німецьких випускників одержують ступінь кандидата (Promotion) та доктора (Habilitation) юридичних наук. До речі, вчений-юрист – найпопулярніша юридична професія в Німеччині [6]. Відповідальність за регулювання юридичної освіти у Німеччині розподіляється між відносно незалежними університетами та правництвом, зокрема органами юстиції. Це яскраво демонструється на прикладі випускних держіспитів. Їх два. Обидва іспити, перший – теоретичний, другий – більш складний, практичний – адмініструють і оцінюють органи юстиції відповідної землі. Впроваджена 2002-2003 рр. реформа дещо змінює ситуацію – на 41

загальну оцінку першого іспиту нині також визначають результати університетських оцінок. Таким чином врівноважується відповідальність між університетами та органами юстиції за оцінювання першого іспиту (тобто, якість університетського навчання). Крім того, студентам надається можливість більше зосередитися й на вибраних предметах (спеціалізації), а не лише на обов’язкових, з якими їм, можливо, не доведеться стикатися на практиці. Таким чином вносяться зміни у процес університетського навчання (стимулюється можливість швидшого завершення), підготовчої служби (зменшується тривалість обов'язкових етапів практики) та держіспитів (особливо першого, який віднедавна називається „перший юридичний іспит” й буде включати й оцінки за низку університетських предметів). Підвищується значення вибіркових дисциплін. Стосовно підготовчої служби, яка складається з обов’язкових і вибіркових місць практики, змінами передбачено підготовку в судах, які розглядають цивільні справи, прокуратурі або в судах, які розглядають кримінальні справи, органах управління та адвокатів – це впродовж принаймні 2 місяців [6]. Загалом же нинішні трансформаційні процеси уможливлюють покращення системи підготовки правників, що на користь усім. Повертаючись до реформування юридичної освіти в Україні можна зазначити, що серед таких заходів, що сприяють “європеїзації” юридичної освіти в Україні, може бути наближення навчальних програм за спеціальністю “Правознавство” та “Міжнародне право” до загальноприйнятих стандартів європейської юридичної освіти, як-от введення навчальних курсів загальноєвропейського характеру в перелік обов’язкових (порівняльне право, фундаментальні права людини, міжнародне торговельне право, право Ради Європи, право ЄС). Студенти-правники мають бути знайомі з історією та правовими традиціями країн Європи для того, щоб вміти використовувати загальні принципи держав-членів ЄС у юридичній практиці. Це і буде першим кроком до успішної адаптації законодавства України до правових стандартів ЄС. Отже, роботи багато. Проте ця робота благородна, в інтересах держави і наших громадян. Адже юридична освіта - це один із визначальних чинників стабільної правової системи та є ключовою галуззю вищої освіти в існуючій соціально-економічній ситуації. Будівництво правової держави, реформи політичної і судово-правової системи настійно потребують розвитку юридичної освіти в Україні. Використана література: 1. Адаптація до європейського освітнього простору - стратегічний курс національної вищої освіти. Матеріали до доповіді Міністра освіти і науки України С.М. Ніколаєнка на підсумковій колегії Міністерства освіти і науки з питання "Забезпечення якості вищої освіти - важлива умова інноваційного розвитку держави і суспільства", м.Харків 1-2 березня 2007; 2. Дзеркало тижня № 3 (428) 25 — 31 січня 2003 Проблеми юридичної освіти. Автор: Віталій ЖУРАВСЬКИЙ (доктор юридичних наук, професор, державний секретар Міністерства освіти і науки України); 3. Козаченко О.І. Болонський процес в дії // Україна - суб'єкт європейського освітнього простору. - К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2005. - С.

29-32; 4. Сікорський П.І. Кредитно-модульна технологія навчання. - К.: Вид-во 42

Європейського ун-ту, 2006; 5. Тимошенко З.І. Соціально-політичні аспекти та перспективи участі України в Болонському процесі // Україна - суб'єкт європейського освітнього простору. - К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2005. - С. 5-19; 6. Юридичний журнал 12/2004. Бігун В’ячеслав http://www.justinian.com.ua/article.php?id=1514 7. Сучасні інтеграційні європейські процеси в галузі освіти: “Сорбонсько Болонський процес”. Р.А. Петров, к.ю.н., доцент кафедри конституційного та міжнародного права Донецького національного університету, докторант Лондонського університету 28.09.2004; http://www.lawyer.org.ua/?w=r&i=5&d=444

УДК 37.014; 371.04

ОСВІТНІ АСПЕКТИ ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ EDUCATIONAL ASPECTS OF UKRAINE’S INTEGRATION TO EUROPE Крамар Наталія Карлівна Чернівецький обласний інститут післядипломної педагогічної освіти, заступник директора з наукової роботи

Наголошується на важливій ролі освіти у забезпеченні процесів європейської та євроатлантичної інтеграції України. Обґрунтовано наявність не тільки внутрішніх, суто освітянських, але й загальногромадянських завдань освіти з цього приводу, які полягають в широкому інформуванні суспільства про принципи функціонування громадянського суспільства, системи забезпечення вільного розвитку, життя, діяльності та безпеки його громадян.

An important role of education in support of European and Euro Atlantic integration of Ukraine is accented. Presence of the all-community, but not self-educational only, tasks of education such as the wide information about social community functioning principles, systems of free development, life, activities, and safety of its citizens has been justified. Остання чверть минулого і початок нового століття характеризуються суттєвими трансформаціями суспільного буття в нашій державі – від змін політичного та територіально-адміністративного устрою до змін світогляду. Активізуються зусилля по реалізації проголошеного курсу України на європейську та євроатлантичну інтеграцію, що передбачає зміни законодавства, створення можливостей вільного доступу до ринків і трансферу технологій при одночасно надійному захисті державного суверенітету, інтелектуальної власності та особистості, соціального та культурного наближення до Європи. На жаль, в жодному із документів, що визначають стратегію процесів європейської та євроатлантичної інтеграції України, не відображено в повній мірі виключно важливу місію освіти на цьому шляху. Справді потужного імпульсу для досягнення європейських стандартів у питаннях доступності і якості освіти України надав факт її приєднання до 43

Болонського процесу. Розпочато впровадження реформ у галузі освіти, спрямованих на досягнення європейських стандартів щодо доступності і якості вищої освіти, уніфікації переліку спеціальностей та незалежного оцінювання рівня навчальних досягнень студентів. У Болонській декларації [1] зазначено, що метою створення європейського освітнього простору є істотне підвищення конкурентоспроможності європейської науки і вищої освіти, демократизації університетського життя, взаємного визнання дипломів про вищу освіту, взаємопроникнення технологій у різноманітних галузях суспільної діяльності. Досягнення цієї мети буде сприяти розвиткові та зміцненню стабільних, мирних і демократичних суспільств об’єднаної європи. "Європа знань" сьогодні є загальновизнаним пріоритетним чинником соціального та людського розвитку. Вона є запорукою зміцнення й інтелектуального збагачення європейців, оскільки саме така Європа може надати їм необхідні знання, щоб адекватно реагувати на виклики нового тисячоліття, усвідомлюючи спільні цінності й належність до єдиної соціально-культурної сфери [2]. Проте роль освіти у інтеграційних процесах України не обмежується лише створенням умов для наближення національної освітньої системи до моделі європейської освіти. Початок ХХІ століття характеризується прискоренням світової глобалізаційної інтеграції, а тому і євроінтеграція зумовлює надзвичайно високий темп зміни способу життя людини. До того ж, у західній культурі, від якої ми були відгороджені протягом практично усього ХХ століття, склався ідеал людської особистості, подвійно відповідальної – перед своїм покликанням і державою, водночас незалежної і обтяженої обов’язками. Ця людина вірна собі, коли погоджується на діалог і творчий динамізм, але зраджує себе і творчий геній Європи намагаючись замкнутися у своїх особливостях, особливостях своєї нації, партії чи ідеології або ж нав’язуючи своє бачення іншим [3]. Відповідно, пріоритетною цінністю європейського освітнього простору є особа, її права та свободи. Ці обставини роблять необхідним формування вільної і відповідальної особистості, здатної до адекватного сприйняття і творення змін в усіх сферах суспільного життя [4]. Саме у цьому питанні вирішальну роль відіграє уся національна система освіти – дошкільної, позашкільної, середньої, вищої і післядипломної. Оскільки контекстом, що зумовлює варіативність розвитку особистості є мережа людських стосунків [5], то надзвичайно важливим чинником сприяння європейській та євроатлантичній інтеграції України є широке інформування громадськості про спосіб життя європейців, функціонування загальноєвропейських і національних суспільних інституцій, систему забезпечення безпеки кожної держави та її громадян. Система освіти, маючи дотик практично до кожної родини, має тут якнайширші можливості щодо кваліфікованої подачі населенню країни об’єктивної, позбавленої політичних хитросплетінь інформації. Така схема інформування населення через різноманітні освітні проекти успішно була реалізована у країнах Східної Європи і показала свою цілковиту ефективність. З метою обміну досвідом Польщі з такої діяльності, а також презентації сучасних освітніх технологій, що можуть бути використані і у цій роботі, Асоціацією керівників шкіл України спільно з Центральним осередком післядипломної освіти Польщі був здійснений проект “Українські лідери європейської та євроатлантичної інтеграції” [6]. Учасниками цього проекту від Чернівецької області організовано мережу районних методистів44

кореспондентів з числа вчителів для інформування освітян, учнівської молоді та їхніх батьків з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України. Здійснено їх забезпечення пакетами інформаційних матеріалів для розгортання роботи з інформування в освітніх закладах області. Також розроблений тренінговий курс “Безпека людини, родини, нації – дороговказ для сучасної України”. Названий курс презентовано у рамках міжнародного польсько-українського проекту і впроваджено у систему післядипломної педагогічної освіти вчителів області. Метою курсу є підготовка тренерів з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України для проведення занять з інформування учнів і підготовки вчителів до цієї роботи, а також ознайомлення освітян з сучасними освітніми методиками, поширеними у Європі. У 1970 році у відкритому листі до європейців Дені де Ружмон писав: “Не буде Європи, якщо не буде європейців. А що сформує європейців, якщо не виховання? Говорячи що все залежить від виховання, твердимо, що все залежить від вихователів і від виховання, яке вони отримують. Майбутнє об’єднаної Європи вирішують школи, які готують вчителів.” Адже, “...перед тим, як “творити Європу”, треба спочатку “створити те, що європейське”, а це спочатку діється у свідомості” [3]. Цим шляхом йшли країни Європи до об’єднання, так до об’єднаної Європи прийшла Польща, і це добрий приклад для України. Список використаної літератури 1. Спільна декларація міністрів освіти Європи (Болонья, 19 червня 1999 року)// Маркетинг в Україні.- 2004.- № 3. - С.66-67.

2. Журавський В. С., Згуровський М. З. Болонський процес: головні принципи входження в Європейський простір вищої освіти. – К.: Політехніка, 2003. – 195 с.

3. Ружмон Д. Європа у грі. Шанс Європи. Відкритий лист до європейців. – Львів, 1998. – 277 с.

4. Кремень В. Освіта і наука України: шляхи модернізації (Факти, роздуми, перспективи). – К.: Грамота, 2003. – 216 с.

5. Арендт Г. Становище людини. – Львів: Літопис, 1999. – 254 с.

6. Україна в Європі. Освітній пакет / З. Баранкевич, Є. Бобінська, В. Гзік та ін. – Варшава: Вид. Центр. осередку удосконалення вчителів, 2006. – 200 с.

45

УДК 37.014; 371.04

ВИМОГИ ЩОДО ПІДГОТОВКИ ВЧИТЕЛІВ ПРИРОДНИЧОМАТЕМАТИЧНИХ ДИСЦИПЛІН ЗА УМОВ ПРИЄДНАННЯ УКРАЇНИ ДО БОЛОНСЬКОГО ПРОЦЕСУ REQUIREMENTS TO MATHEMATICS AND SCIENCES TEACHERS TRAINING IN CONTEXT OF UKRAINE’S JOINING TO BOLOGNA PROCESS Крамар Наталія Карлівна заступник директора з наукової роботи

Крамар Валерій Максимович завідувач кафедри методики викладання природничо-математичних дисциплін Чернівецького обласного інституту післядипломної педагогічної освіти

На основі аналізу мети і умов функціонування європейського освітнього простору встановлюються вимоги, яким повинна відповідати підготовка вчителів природничо-математичних дисциплін в Україні. Висвітлюється роль університетської та післядипломної педагогічної освіти.

On the base of the aim and functioning conditions of European educational space, the requirements to mathematics and sciences teachers training in Ukraine were determined. Role of the university and postdiploma pedagogical education was showed. У третє тисячоліття Європа увійшла у стані прискореного розвитку інтеграційних процесів постіндустріального суспільства, створюючи єдиний простір не тільки у сфері економіки, технологій, ринку праці, безпеки, але й у царині культури та освіти. Загальносвітові глобалістичні тенденції спричиняють взаємопроникнення різних культур виробництва, побуту і світосприйняття. Стрімкі зміни в усіх сферах життя людини ставлять перед нею задачі, розв’язати які може тільки той, хто швидко адаптується до нових умов, спроможний швидко навчитися новим, дедалі інтелектуальнішим видам діяльності та співіснування в умовах полікультурного соціуму. Усе це потребує відповідної освіти. Україна проголосивши курс на євроінтеграцію об’єктивно долучається до процесів глобалізації. Українці, як і решта європейців, дедалі виразніше відчувають переваги і проблеми, пов’язані з цими процесами. Приєднання до Болонського процесу є логічним кроком для забезпечення громадянам України рівних умов для одержання вищої освіти. Метою запровадження європейського освітнього простору є створення на його теренах такої освітньої системи, яка на ґрунті високої якості знань дала б можливість забезпечити подальший розвиток Європи як стабільного, мирного, толерантного суспільства, зробити європейську вищу освіту привабливою мешканців неєвропейських країн. Для досягнення цієї мети передбачено, зокрема, зростання кількості фахівців у галузі математики, природничих наук і технологій. Наміри України до інтегрування в Європу вимагають осмислення проблем європейського освітнього простору, перспектив входження в нього національної системи освіти, можливих ризиків і здобутків на цьому шляху.

46

Європейські стандарти освіти відображають її відповідність вимогам постіндустріального суспільства та гуманістичні принципи західної цивілізації де пріоритетною цінністю вважається особа, її права та свободи. Тож наближення національної системи освіти до “Європи знань” вимагає функціонування усіх її складових на основі новітніх комп’ютерних інформаційних, комунікативних та педагогічних технологій. Інтеграція не повинна привести до втрати надбань національної системи освіти. Основним світоглядним принципом європейської освіти є “єдність у розмаїтті”, що проявляється у плюралізмі національних освітніх систем, результати діяльності яких мають відповідати європейським стандартам. Звідси випливає, що необхідною умовою євроінтеграції освіти є розбудова національного освітнього простору. Завданням його є забезпечення умов адекватного засвоєння здобутків європейської освіти та, водночас, бути бар’єром культурній гомогенізації [1]. Наслідком освітніх реформ має бути утвердження національної ідентичності особи, її культурної самобутності, взаємне узгодження європейських світоглядних і освітніх орієнтирів з національними. Внаслідок глобалізацій одна нація буде відрізнятися від інших тільки мовою, культурними традиціями і рівнем освіченості. За умов рівного доступу до якісної вищої освіти, а на цій підставі – до опанування високих технологій, найуспішнішими виявиться той, хто швидше здобуде новітні знання. Тобто представники тих націй, які поряд із формуванням сучасної особистості у європейському розумінні забезпечать високу якість фундаментальних знань на рівні середньої освіти. Результати міжнародних олімпіад та успіхи випускників шкіл країн колишнього СРСР у провідних університетах Європи і США свідчать, що національна система математичної і природничої освіти ще залишається однією з кращих у світі. Зниження її якості на догоду потребам глобалізації економіки і ринків дешевої робочої сили призведе до суттєвого зниження шансів українцям зайняти гідне місце серед інших народів. Отже, найголовнішим завданням на шляху до “Європи знань” вважаємо збереження високого рівня природничо-математичної освіти і досягнення європейських стандартів у навчанні іншим дисциплінам. Справитися з ним можливо тільки маючи добре підготовлених педагогів. Основними ознаками і якостями сучасного вчителя є здібність одночасно вчити і виховувати, міцні фахові і теоретично-педагогічні знання, висока культура і усвідомлення цінностей виховання, свобода і відповідальність, причетність до інтелектуальної еліти [2], володіння основами економічних знань, хист до організаційної і виховної роботи, комп'ютерна грамотність, уміння використовувати інформаційні технології в професійній діяльності, висока культура, знання декількох іноземних мов, ініціативність і відповідальність, здатність постійно збагачувати і оновлювати свої знання, готовність до інновацій [3]. Це ставить відповідні вимоги й до організації процесу підготовки вчителів. Широке використання інноваційних технологій у процесі підготовки вчителя формує у нього перспективну орієнтацію в умовах інформатизації суспільства, надає йому широкий арсенал сучасних методологічних підходів і технологій оволодіння знаннями – системний підхід, методологія комп'ютерного моделювання та комп'ютерних експериментів, навчальних та наукових досліджень, інформаційно-комунікативні технологій і т.п.

47

Підготовка вчителя повинна здійснюватися відповідно до способу отримання наукових знань, щоби мислення студента нагадувало мислення вченого, який застосовує змістовне абстрагування, осмислення, узагальнення, систематизацію і класифікацію одержаної інформації. В цьому аспекті перспективним є використання методу проектів, згідно з яким студенти проектують всі види роботи, яку необхідно виконати, а навчання при цьому виглядає як сукупність взаємопов'язаних досліджень [4]. Університетська підготовка майбутніх вчителів математики і природничих дисциплін повинна організовуватись так, щоби вони отримували, формували і застосовували спеціальні вміння і навички при щоденному розв'язанні навчальних задач з предметів спеціалізації. Інтелектуалізація і інтеграція цих умінь досягається при цілеспрямованому проведенні навчальних і наукових досліджень та при розробці учбових і реальних проектів за допомогою електронних програмних засобів та професійних прикладних пакетів типу MathCAD, MatLAB, Mathematica і т.п. При виконанні проектів доцільно використовувати дослідницькі і психолого-педагогічні методи: "занурювання", "мозкова атака", тренінг, "круглий стіл", статистичні методи, методи роботи в глобальній мережі Internet тощо. Опанування інноваційними педагогічними технологіями і методиками, їх запровадження у процес навчання учнів у школі повинна забезпечити мережа сучасних центрів післядипломної педагогічної освіти.

1.

2.

3.

4.

Список використаної літератури Рижак Л. Філософсько-світоглядні засади освіти України в умовах євроінтеграції // Соціогуманітарні проблеми людини. – 2005. – №1. – С.

34-40. Джуринский А.Н. Чему и как учат школьников в Японии. – М., 1997. – 303 с. Педагогика. Учебное пособие для студентов педагогических учебных заведений./ Сластенин В.А., Исаев И.Ф., Мищенко А.И., Шиянов Е.Н. – М.: Школа –Пресс, 2000. – 512 с. Каневська М.В. Особливості сучасної системи підготовки майбутніх вчителів математики // http://users.kpi.kharkov.ua

УДК 371.13

ПРАКТИЧНИЙ ДОСВІД ГРОМАДЯНСЬКОГО ВИХОВАННЯ В НІМЕЧЧИНІ PRACTICAL EXPERIENCE OF CIVIC EDUCATION IN GERMANY Кузякіна Марина Леонідівна Слов’янський державний педагогічний університет Аспірант кафедри педагогіки

У статті розглядається і пояснюється поняття “громадянське виховання”, аналізується історія його виникнення, показується залежність між устроєм державних інститутів та видами, цілями, методами громадянського виховання, а також особливим суспільним контекстом, історією відповідної країни, політичними відношеннями і 48

станом педагогічної науки. Далі представлені концепції і методи громадянського виховання в Німеччині, розкривається його суть.

In this article the notion “civic education” is considered and explained, its history is analyzed, the dependence between state institution and kinds, goals, methods of civic education, and also special social context, state history, political attitude and condition of the theory of education is shown.

Then concepts and methods of civic education in Germany are presented, its essence is discovered. Соціально – економічні та політичні зміни, що відбувається в Україні зумовлюють необхідність розробки системи громадянського виховання, яка здатна стати дієвим засобом формування демократичних засад особистості. На жаль, в освітянському просторі сьогодні практично не існує цілісної системи громадянського виховання, проблеми якого стосуються і самої сутності громадянського виховання, і місця цього явища у житті українського суспільства. Корисним може бути досвід розвинених країн, після вивчення якого поряд з коригуванням його власними теоретичними дослідженнями та урахуванням нашої, української специфіки можливо скласти власне українську програму громадянської освіти. Метою даної статті є вивчення досвіду впровадження концепції громадянської освіти в шкільну практику в Німеччині. Мета громадянського виховання – формувати громадянсько-суспільну й відповідно демократичну компетенцію в членів суспільства, які впливають на його дію й забезпечують функціонування демократичної моделі на практиці. Метою будівництва демократичного суспільства є створювати концепції громадянського виховання й пояснювати його поняття. Поняття „civic education” виникло в англосаксонських країнах, тобто США й Канаді, а також Великій Британії. Концепція громадянського суспільства, яка ґрунтовно розроблена в цих країнах по історичним причинам, відображається в самому понятті. Всупереч багатьом подібностям у концепціях громадянського виховання, завдання державних установ, цілі й методи завжди залежать від відповідного суспільства, історії держави, політичної влади, наукової теорії й теорії виховання. Далі розглянемо концепції і методи громадянського виховання в Німеччині. Демократія не падає з неба, про неї слід піклуватися. Професор і колишній конституційний суддя федерації Бьокенфьорде говорив: „вільна, секуляризована держава живе за передумовами, які вона сама не вміє гарантувати. Це велике ризиковане підприємство, на яке вона, заради свободи, йшла. Як вільна держава вона може тільки існувати, коли воля, надавана його громадянами, регулюється окремо з моральної субстанції” [1]. Громадянське виховання має на меті забезпечувати громадян суспільства необхідними знаннями для громадянсько-суспільних дій, сприяти відповідним практичним навичкам і формувати демократичні відносини. При цьому школа як установа посередництва відіграє важливу роль. У Німеччині зросла необхідність виховувати в учнях активних, відповідальних громадян. В 90-ті роки дослідження в школах показало, що все більше невдоволення політикою панує серед молодих людей, у той час як готовність і бажання їхнє брати участь у власному житті були великі. Ці дослідження доводять, що аспекти демократичного співіснування повинні 49

відігравати важливу роль також у шкільній освіті, щоб зміцнювати демократичний устрій суспільства [3]. Усі школи Німеччини повинні пропонувати конкретний демократичний досвід поряд з політичною освітою, яка вже зміцнилася у системі шкільної освіти [4]. Як показали результати дослідження „Demokratie lernen und leben“ для комісії федеральних земель освітнього планування й дослідницького сприяння, школи по її замовленню можуть навчати учнів демократичному мисленню й діям, тільки якщо дотримуватися демократичного досвіду й разом з тим досвіду участі, які роблять демократію для кожного пізнаваною дією поряд з їхнім знанням про демократію. Якщо учні конкретно знають приналежність, участь, визнання й відповідальність, вони можуть формувати необхідні установки для демократичного мислення й дії [2]. Таким чином, була створена модельна програма „Demokratie lernen und leben“ („Демократія: навчатися і жити“) [2]. Центром модельної програми є досвід „демократичного навчання“ у школі. Програма складається з чотирьох модулів: „Навчання в проектах“, „Школа як демократія“, „Школа в демократії“ і „Громадянське виховання“. У модулі „Навчання в проектах“ заняття повинне оформлятися так, що формуються знання, компетентність і компетенція дії. Тут використовуються такі методи, як, наприклад, кооперативні навчальні форми й проектне навчання. У модулях „Школа як демократія“ і „Школа в демократії“ повинна будуватися демократична шкільна культура, наприклад, через інституціоналізацію класних рад і представлення школи в суспільство, наприклад, через навчальні проекти. Модельна програма пропонує модуль „Громадянське виховання“, який ми розглянемо детальніше. Він складається з чотирьох елементів.

1. Кооперативне навчання. Кооперативні навчальні форми служать спорудженню здатності до комунікації й здатності кооперації, роблять можливими одночасно пізнавальне й афективне навчання і можуть бути основою для кожної іншої форми демократичної розмови в школі.

2. Демократична розмова. Як основні форми демократичної розмови можуть розглядатися дебати, а також обговорення. Обидві форми відрізняються ясними правилами й у такий спосіб визначенням структури демократичної комунікації. Вони ведуть до більш комплексних форм демократичної розмови, як форуму обговорення, і імітаціям, наприклад, імітації парламенту. Тут під форумом обговорення розуміється проведений у декількох щаблях процес обговорення по обраній темі, який іде з вислуховуванням експертів і політиків. Ці дидактичні форми демократичної комунікації можуть призначатися для різних предметів до вироблення змістів і для змістовних розбіжностей.

3. Навчання відповідальності базоване на досвіді дії у формі проектів для поліпшення якості життя в окремих соціальних групах, у громаді. Школа перетворюється тут у громаду і стає суспільним актором. Учні вчаться виробляти знання в конкретному зв'язку та застосовувати для спільності з користю. Пізнавальне й соціальне навчання стоять при цьому рівноправно поруч.

4. Тренування лідерства зміцнюють здатність до узяття під свій контроль і керування відповідальності, і ініціативу молодих людей у суспільному контексті. Індивідуальні інтереси та індивідуальне зобов'язання можуть призначатися тоді для спільності, коли є в наявності відповідна демократична компетенція лідерства.

50

Література: 1. Böckenförde, E.-W. Staat, Gesellschaft, Freiheit. Frankfurt: Suhrkamp., 1996.

2. Edelstein, W. & Fauser, P. Demokratie lernen und leben. Gutachten zum Modellprogramm. Materialien zur Bildungsplanung und Forschungsförderung Heft 96. Bonn: Bund-Länder-Kommission für Bildungsplanung und Forschungsförderung., 2006.

3. Frank Susanne „Civic education“ – was ist das?// Pädagogik, №5, 2006.,s.

12-16.

4. Sliwka, A. Vorbild auch für Deutschland: „Education for Citizenship“.// Journal für Politische Bildung. Heft №4, 2004., S. 40-46.

УДК 378.26

ЗАГАЛЬНОСВІТОВІ ТЕНДЕНЦІЇ ВДОСКОНАЛЕННЯ СИСТЕМИ КОНТРОЛЮ НАВЧАЛЬНИХ ДОСЯГНЕНЬ СТУДЕНТІВ У КОНТЕКСТІ ІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ GENERAL EDUCATIONAL TENDENCY OF THE PERFECTING THE ASSESSMENT SYSTEM OF THE EDUCATIONAL ACHIEVEMENTS OF THE STUDENTS IN THE CONTEXT OF INTEGRATION PROCESSES Маймула Євгенія Юріївна аспірантка Луганського національного педагогічного університету ім. Тараса Шевченка

Під впливом інтеграційних процесів відбуваються зміни в усіх ланках системи підготовки фахівців, зокрема в системі контролю. Автор у статті зосереджує увагу на вивченні зарубіжного досвіду здійснення контролю (передусім у країнах, що приєднались до Болонського процесу). Актуальність дослідження обумовлена сучасними тенденціями зближення національних систем освіти.

In the article the author analises the foreign experience of realization of the system of control (mainly in the countries that have joined the Bologna Process). The scientific research is actualized by modern modern tendency of integration of national educational systems. Інтеграція України до європейського та світового освітнього простору вимагає реформування всіх ланок системи підготовки фахівців. У вимірі процесів глобалізації якісний результат освітньої системи – це висококваліфікований спеціаліст. І оскільки однією з найважливіших складових управління якістю підготовки спеціалістів є система контролю, то приєднання України до Болонського процесу вимагає всебічно переглянути саме її. Незалежно від входження до Болонського процесу проблема контролю навчальних досягнень студентів для вітчизняних ВНЗ є актуальною, а з огляду на приєднання до вимог європейської спільности її актуальність зростає на порядок вище [3, с.28]. У контексті інтеграційних процесів, на наш погляд, удосконалення системи контролю неможливе без вивчення зарубіжного досвіду в цій сфері, до чого і звернемось.

51

Мета статті полягає у вивченні зарубіжної практики контролю за кредитномодульною технологією підготовки фахівців для використання кращих досягнень при вдосконаленні системи контролю у вузах України. Оскільки система контролю значно впливає на якість підготовки майбутніх фахівців, учені завжди їй приділяли особливу увагу. Серед сучасних авторів особливо актуальним є дослідження моделей системи контролю в зарубіжних країнах-учасницях європейської інтеграції. Ці питання знайшли відображення у працях Г. Андрощук, А. Андрощука, Т.Козак, Ю. Дєрябіна 1, Г. Дмітрієва 2, А. Колота [3], К.Корсака [4], О. Романовського [6] та ін. Однак, не зважаючи на велику кількість робіт у цьому напрямку, дослідники при вдосконаленні вітчизняної системи контролю не спираються на зарубіжний досвід. На нашу думку, у контексті Болонського процесу пропоновані ними шляхи модернізації рейтингової системи контролю мають спиратись на загальносвітові тенденції. Отже, це дає підстави для подальшого вивчення університетської практики контролю зарубіжних країн. Перш за все, слід констатувати, що на сучасному етапі більшість вузів країн-учасниць Болонського процесу, як і в Україні, мають власні системи контролю, практикують різні системи оцінювання, які не мають прив’язки до системи ECTS. Тим самим не виконуються вимоги Болонського процесу. Наприклад, за шкалою оцінювання ECTS рівні FХ та F передбачені для неуспішних студентів. Рівень FХ означає, що студент має виконати певну додаткову роботу для успішного складання іспиту, а F вимагає проходження курсу повторно. Так, у навчальних закладах США ці рівні відсутні, а рівні D та Е вже свідчать про неуспішність студента, що вимагає від нього додаткової роботи над навчальною дисципліною або проходження курсу повторно. Це суперечить ECTS [5, с.166]. Різні шкали оцінок, прийняті в зарубіжних вузах, також не задовольняють вимогам ECTS, яка передбачає введення 100-бальної рейтингової шкали. Так, у більшості англомовних країн застосовуються 100-бальні шкали оцінювання, наприклад у США; у франкомовних – 20-бальна шкала; у Великобританії – 100-процентна у багатьох своїх варіаціях [3]. У Швеції на екзаменах використовується шкала “не складено” – “складено” – “складено з відзнакою”, однак може бути використана і інша 1. На відміну від України, у більшості країн для перевірки навчальних досягнень студентів переважно використовують різноманітні письмові тести. Усну перевірку більшість педагогів вважають лише допоміжним засобом, оскільки нерідко її сприймають як порушення прав людини, необ’єктивну форму контролю, а тому оцінки за неї не виставляють [3]. Так, наприклад, у системі вищої освіти США екзамени та залікові тести з оцінками складають майже 90% від усіх видів контролю [6]. У багатьох країнах взагалі відсутні заліки, а наголос робиться на заключних екзаменах. Така ситуація простежується в університетах Італії, Об’єднаного Королівства, США, Іспанії, Франції, Німеччині тощо. Проте існують і країни, де контроль відбувається аналогічно до того, як це проходить у вузах України. Так, в університетах Польщі, Росії важливі дисципліни також закінчуються екзаменами, а короткі чи практикуми – заліками [4]. Не можна обійти і таке питання, як використання студентами шпаргалок під час контролю, що є дуже розповсюдженим явищем у нашій країні. У більшості випадків зарубіжні студенти практично їх не використовують, що 52

пов’язано як із менталітетом, так і з надзвичайно жорсткими санкціями щодо тих, хто користується шпаргалками [2; 3]. Суттєвим є те, що в зарубіжних ВНЗ (незважаючи на специфіку викладання дисциплін, відмінності у програмах тощо) системи контролю, як правило, передбачають можливість перезарахування предметів при переході з одного закладу до іншого [3, с.30]. У нашій країні цей механізм ще не відпрацьовано, оскільки ще досконало не опанована кредитно-модульна система організації навчального процесу. Позитивний, на наш погляд, той факт, що останнім часом як в Україні, так і в країнах-учасницях Болонського процесу, поширюється усвідомлення того, що провідною складовою підготовки майбутнього спеціаліста має бути самостійна робота. Вона має належно контролюватися, перевірятися та оцінюватися. Відповідно до цього, важливого значення в системі контролю набуває поточне оцінювання. Також загальносвітовою тенденцією є підвищення частки поточного оцінювання у загальному, підсумковому оцінюванні. Наприклад, у багатьох ВНЗ Канади за 100-бальної шкали максимальна кількість балів, яку студент може набрати на іспиті, становить 45. Відповідно, більше половини балів студент має заробити в процесі поточної роботи [3; 7]. З огляду на міжнародний досвід, можемо зробити висновок, що не існує країни-учасниці європейської інтеграції, в якій на сучасному етапі система контролю є досконалою та відповідає вимогам Болонського процесу. Проте, не дивлячись на суттєві розбіжності в системах контролю, вони помітно трансформуються, набувають все більшу схожість. Це пов’язано з тим, що до 2010 р. всі країни-учасниці Болонського процесу повинні привести системи вищої освіти у відповідність для створення єдиного європейського освітнього та наукового простору. ВНЗ України, у свою чергу, вдосконалення системи педагогічного контролю мають здійснювати з урахуванням загальносвітового досвіду. СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 1. Дерябин Ю.С. Подготовка кадров и научные исследования в вузах Швеции // Педагогика. – 2005. – №3. – С. 88-96.

2. Дмитриев Г.Д. Система оценки знаний американских студентов // Школьные технологии. – 2006. – №3. – С. 166-168.

3. Колот А. Реалізація основних принципів Болонської декларації при підготовці фахівців економічного профілю // Вища школа. – 2004. – №2-3. – С. 20-33.

4. Корсак К.В. Світова вища освіта. Порівняння і визнання закордонних кваліфікацій і дипломів / За заг. ред. проф. Г.В. Щокіна: Монографія. – К.: МАУП-МКА, 1997. – 208 с.

5. Нагаєв В.М. Методика викладання у вищій школі: Навч. посібник. – К.: Центр учбової літератури, 2007. – 232с.

6. Романовський О. Особливості вищої освіти США // Рідна школа. – 2000. – № 1. – С. 31-49.

7. Nitko J.Anthony. Educational Assessment of Students. – US, NJ: PrenticeHall, 2001. – 513 p.

53

УДК 378.09

ИНТЕГРАЦИЯ УКРАИНЫ В ЕВРОПЕЙСКОЕ И МИРОВОЕ ОБРАЗОВАТЕЛЬНОЕ ПРОСТРАНСТВО: ВОЗМОЖНОСТИ, ТРАДИЦИИ, ИННОВАЦИИ THE UKRAINIAN INTEGRATION TO EUROPEAN AND WORLD AREA OF HIGH EDUCATION: OPPORTUNITIES, TRADITIONS, INNOVATIONS Мишарина Ксения Александровна Донецкий Национальный Технический Университет Студентка II курса специальности «Международная экономика. Европейские студии» Кандидат экономических наук, доцент

Кучерук С. А. Аналізується процесс інноваційного розвитку української освіти; підкреслюється зв’язок цього процесу зі здійсненням необхідних економічних перетворень. Акцентується роль університету у провадженні Болонського процесу.

In this article the process of innovate development of Ukrainian education is analyzed; organic connection of this process with realization of necessary economic transformations is emphasized. The role of university in the introduction of Bologna process is accentuated. Ключевым ресурсом устойчивого экономического роста и повышения благосостояния в условиях глобализации является интеллектуальнообразовательный потенциал. Затраты на высшее образование рассматриваются как инвестиции в знания становятся решающим фактором в обеспечении экономического прогресса [1,2]. В настоящее время образование становится основным фактором роста производительности труда в национальной экономике и мировом хозяйстве (табл. 1) и развивается как экспортная отрасль. Показатели производительности труда одного сотрудника с учётом паритета покупательной способности в год [1]. Таблица 1 Год 1990 1995 2000 2004 2006

США 61898 66142 74244 80660 86262

Украина 15501 8737 9562 14058 16928

Россия 16988 13505 16387 н. д.

23512

Польша 18007 22070 28853 34029 32733

Страна Турция 17254 18198 21065 24664 25833

Китай 2699 4858 7409 н. д.

12836

Португалия 31216 36107 38250 38718 37585

Греция 41203 42666 48384 53977 52454

Несомненным толчком для этого движения является Болонский процесс [4,5,6], предусматривающий:  введение двухциклового обучения. 1-й цикл – до получения степени бакалавра, 2-й – получение степени магистра  введение кредитной системы. За основу принята ECTS – система учёта трудоёмкости учебной работы в кредитах  контроль качества образования  расширение мобильности студентов и преподавателей 54

 развитие образовательных обменов  обеспечение трудоустройства выпускников Начало ему было положено на праздновании 90-летия старейшего Болонского университета принятием Великой хартии университетов. Основные принципы, сформулированные в Хартии, определили содержание и смысл Болонского процесса: будущее человечества зависит от культурного, научного и технического развития, которое формируется в университетах; университет служит всему обществу в целом; образование должно стать непрерывным и сопровождать человека всю его жизнь; образование должно быть таким, чтобы человек мог «внести свой вклад в соблюдение великого равновесия окружающей среды и самой жизни»; университет призван реагировать на изменения современного мира и быть морально и интеллектуально независимым по отношению к политической и экономической области; университет призван сохранять традиции европейского гуманизма, стремиться к взаимодействию и взаимопониманию разных культур [5]. Украина своё решение о присоединении к Болонскому процессу приняла в 2005г. на конференции в Бергене. В Министерстве образования и науки была создана рабочая группа по Болонскому процессу и межведомственная рабочая группа. В течение 2006/2007 уч. года все вузы III-IV уровней аккредитации внедрили ECTS [4]. Интеграция Украины в европейское и мировое образовательное пространство адекватна прогрессивному социально-экономическому развитию. Результатом является наукоёмкий тип воспроизводственных пропорций, расширение инновационного потенциала хозяйствующих субъектов, формирование личности соответственно образу и смыслу человеческого бытия. Список использованной литературы: 1. И. В. Жуковский. Процессы интеграции в развитии международных образовательных проектов // Открытое образование – 2005 г. - № 4 – с. 81-85 2. Гончаров Ю., Касич А. Науковий потенціал як фактор розвитку інноваційно-інвестиційної системи України // Економіка України – 2007 г. - №3 – с. 43-45 3. Игорь Лубчук. Персонал дорогой и сердитый // Эксперт – 2007 г. - № 12 - с. 21 4. Г. А. Праздников. Болонский процесс в смысловом пространстве современного образования // Социологические исследования – 2005 г. - №10 – с. 43-47 5. Краснова Г. А., Бойко К. В. Реализация принципов Болонской декларации в государствах-участниках СНГ // Открытое образование – 2007 г.

- №4 – 68-69 6. Олійник А. Поняття й реальність процесу інноваційного розвитку освіти в Україні у контексті Болонських декларацій. // Вища освіта України – 2007 г. №1 – с. 43-49

55

УДК 37.014.553:005

ВИХОВНА РОБОТА ШКОЛИ: УЧНІВСЬКЕ САМОВРЯДУВАННЯ THE EDUCATIONAL WORK OF THE SCHOOL: PUPIL'S SELFADMINISTRATION Л.Ю.Москальова канд. пед. наук, доцент

Т.С.Кірімханова ст. магістратури «Управління навчальним закладом» Мелітопольського державного педагогічного університету

У статті автори розглядають позитивний вплив учнівського самоврядування на процес виховання клієнтів освітніх послуг. Автори наголошують на важливій ролі педагогів школи, які повинні залучати учнів в організаторську та виховну діяльність.

In this paper the authors consider a positive impact pupil's selfadministration on educating customers. The authors emphasize the importance of teachers, which should involve pupils in organizational and educational activities. Створення різноманітних моделей учнівського самоврядування освітніх закладів шляхом переробки традиційних і адаптації інноваційних – риса теперішнього часу. Цій проблемі присвячені наукові дослідження (С.М.Бєлоусов, В.М.Коротов, Г.А.Мартинова, Д.С.Сантієва, В.Т.Кабул, І.А. Корліцікова, Є.Г.Русинова та ін.) Учнівське самоврядування, на нашу думку, дає можливість придбати досвід організаційної роботи, проявити свою відповідальність та ініціативу, відчути свою значущість при рішенні питань виховної роботи. Як форма організації життєдіяльності колективу учнів, самоврядування забезпечує розвиток самостійності кожної особистості в прийнятті та реалізації рішень для досягнення суспільно значущих цілей. Головне призначення самоврядування є задоволення індивідуальних потреб учнів, направлені, не тільки на захист громадянських прав та інтересів, а й на рішення виховних проблем загальноосвітнього закладу [2]. Учнівське самоврядування починає свою історію у феодальній школі. На початку XX ст. воно отримує широкого розвитку в буржуазних школах США, Німеччині, Англії та інші. Система самоврядування не виникає стихійно, без участі педагогів. Рушійною силою самоврядування є педагогічне керівництво, яке вирішує основні завдання: розробка найбільш сприятливих форм і структур самоврядування, інструктаж юних організаторів, залучення учнів в організаторську та виховну діяльність. Не може бути постійних форм самоврядування в школі – вони змінюються в процесі розвитку колективу: і форми, які склалися в одній школі, не можуть бути використані в іншому колективі. Тому завданням педагога є вивчення стану самоврядування в школі, бачити реальні можливості вихованців і на основі цього вносити зміни в структуру і зміст органів самоврядування. Підтвердженням цього є думка сучасних науковців: «Учнівське самоврядування … уособлює демократичну та самодіяльні атмосферу, захищає й забезпечує права всіх учасників колективу, сприяє формуванню у 56

них громадянськості, організаторських якостей, допомагає педагогічному колективу в проведенні різноманітних заходів, виступає їх ініціатором» [1, 15]. В сучасних умовах розвитку шкільної освіти апробуються різноманітні моделі учнівського самоврядування, які відрізняються від традиційних тим, що визначає новий зміст роботи школи. Конструювання, створення нової моделі самоврядування – це безперервний процес постійного пошуку, народження нових ідей [3]. Для адаптації інноваційної моделі учнівського самоврядування потрібен час, коли керівництво повинно разом з вчителями визначити стратегію переходу до нової моделі з урахуванням вивчення і аналізу конкретних умов життя, навчання та виховання, праці і відпочинку учнів; можливості об’єднання дітей за інтересами, рівнем розвитку і на основі отриманих даних вести пошук найефективніших форм і структур самоврядування, змісту його діяльності. Саме через учнівське самоврядування школи вбачаємо засіб навчитися жити і працювати за законами демократичного суспільства. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Актуальні проблеми освіти і виховання: Мат-ли для самопідгот. ст. /Укл. В.О. Бойко, Г.Г. Петрученя, М.В. Елькін. – Мелітополь: МДПУ, 2007. – 88 с.

2. Управление образовательными системами: Уч. пос. / Под. ред. В.С. Кукушина. – М.:– Ростов н/Д: Изд. центр “МарТ”, 2003. – 464с.

3. Школьное самоуправление: структура, рекомендации, нормативы / авт.-сост. Н.А.Алымова, Е.И. Надточий. – Волгоград: Изд-во «Учитель», 2008.

– 134с.

ЯКІСТЬ ОСВІТИ ЯК МЕТА ТА КІНЦЕВИЙ РЕЗУЛЬТАТ ДІЯЛЬНОСТІ УПРАВЛІНЦЯ Недогрєєва Л.С. доцент, Сумського державного педуніверситету ім. А.С. Макаренка

У нових соціально-економічних умовах актуальною є проблема існування шкіл різного типу. Становлення таких загальноосвітніх навчальних закладів відбувалося починаючи з дев'яностих років з проголошенням незалежності України, яке було відзначене початком значних трансформацій як в освіті, так і у всіх сферах діяльності. В умовах сьогодення гостро відчувається криза освіти. Традиційний підхід до учнів як до суб'єктів виховання не вирішує проблеми. Основна суперечність сучасності - невідповідність старих методів навчання, виховання і розвитку учнів новим умовам життя. Це, в свою чергу, вимагає нових методів навчання, нестандартних форм виховання, індивідуального підходу до особистості, тобто, інших витрат часу порівняно із традиційними. Така суперечність спричинила виникнення таких навчальних закладів нового типу, як: ліцеїв, гімназій, авторських шкіл, коледжів, приватних, недільних, духовних шкіл тощо. Ринкова система відносин істотно змінила психологію суспільства, його пріоритети, систему цінностей, вплинула на всі сфери життя, у тому числі й освіту. У нових соціально-економічних умовах актуальною стає проблема формування активної особистості, особистості, здатної самостійно робити 57

вибір, ставити та реалізовувати цілі, що виходять за межі стандартних вимог, свідомо оцінювати свою діяльність на основі аналізу. Саме це є першочерговим завданням ЗНЗ нового типу - виховати людину, що відповідає сьогоденню. Це говорить про те, що ЗНЗ нового типу як державної, так і приватної форми власності відповідають вимогам сучасності і є конкурентноспроможними на ринку освітніх послуг. Якість освіти стає головним аргументом людського розвитку, в забезпеченні такого рівня життєвої та професійної компетентності людини,який би задовольняв її прагнення до самовдосконалення і саморозвитку і, як наслідок, потреби суспільства в освічених і висококультурних громадянах. Якість освіти визнана головною метою, пріоритетом розвитку суспільства у XXI столітті, якому підпорядковані всі інші показники людського життя. Важливою є якість отриманих знань, яка має забезпечуватись відповідністю навчального закладу виробленим державою стандартам. Якість навчального процесу доцільно розглядати в єдності процесуального та результативного компонентів, а структуру визначати за знаннєво-інформаційним, культурологічним ціннісно-мотиваційним та ресурсним напрямами. Урахування соціальної природи категорії «якості освіти» (стану і результативності процесу освіти у суспільстві, його відповідність потребам та очікуванням різних соціальних груп щодо розвитку, формування громадянських та професійних компетентностей особистості) дозволяє розглядати якість освіти як сукупність показників, що розкривають різноманітні аспекти діяльності навчального закладу: зміст освіти, форми і методи навчання, матеріально-технічну базу, кадровий склад. Якість - це основа європейських домовленостей у рамках Болонського процесу, до якого приєдналася Україна. Відповідно до його принципів, відповідальність за якість вищої освіти лежить насамперед на кожному окремому навчальному закладі, й у такий спосіб забезпечується можливість перевірки якості системи навчання на національному і міжнародному рівнях. Звернемо увагу, що мова йде вже не стільки про якість освіти як таку, скільки про систему гарантій такої якості, котра б забезпечувала привабливість освіти. Але у процесі реформування освіти в рамках приєднання України до Болонської системи не завжди треба сліпо орієнтуватися на західні стандарти, методи викладання та оцінювальні системи. Україна має багатий досвід, який накопичувався десятиліттями, є спадщиною міцної освіти. Має бути політика розумного поєднання традиційних методів з новітніми. Тільки таким чином ми не втратимо накопиченого та поступово вийдемо на європейські стандарти підготовки фахівців Поліпшення якості освіти та рівний доступ до неї має стати одним з головних завдань сучасної державної політики в галузі освіти, необхідною умовою реалізації права громадян на освіту. Адже світове співтовариство визнало, що освіта, добробут і здоров'я людини є головними чинниками якості її життя, а якість освіти - головною метою, пріоритетом розвитку громадянського суспільства. Не випадково серед характеристик так званого індексу розвитку людського потенціалу, показник освітньої діяльності є одним з трьох основних індикаторів в інтегрованій оцінці людського розвитку. Управлінський компонент - один із найважливіших компонентів структури виховної діяльності загальноосвітнього навчального закладу. Він передбачає 58

єдність управління і самоврядування, раціональний розподіл функціональних обов'язків між педагогічним та учнівським колективами, активне включення в процес управління вчителів, класних керівників, учнів, батьків, громадськості. Управління все більше набуває рис інноваційного менеджменту (на відміну від традиційного школознавства), з елементами маркетингу. Система управління освітою розвивається як державно-громадська на принципах демократизації і гуманітаризації. Увага управлінців звертається до особистості - тому вектор управлінської діяльності більше спрямовується на проблеми виховання (досвіду класиків педагогіки, сучасних технологій життєтворчості, комунікабельності, толерантності, гуманізму. Різноманітність визначень поняття "управління" вміщено в чималій кількості наукових праць в галузі освіти, що однозначно говорить про велику зацікавленість дослідників у вивченні цієї проблеми, та її багатогранність. Зрозумілим є той факт, що для того, щоб бути успішним управлінцем, необхідно володіти теоретико-понятійним апаратом менеджменту освіти, а також вдало застосовувати знання на практиці. Тому сучасні директори мають бути ознайомленими з поняттями принципів, функцій, форм та методів управління, а також їх видами, аби урізноманітнити та якісно підвищити рівень професійної підготовки. Поряд із підвищенням цілеспрямованості, системності і гнучкості управління розвитком освіти теперішній її стан потребує активної участі громадськості у визначенні перспектив розвитку освіти. Управління освітою за сучасних умов вимагає реальної, а не декларованої зміни принципових установок та формування нової управлінської культури.

УДК

378.014.5(477)

ВИЩА ОСВІТА УКРАЇНИ В УМОВАХ ТВОРЕННЯ СУСПІЛЬСТВА ЗНАНЬ Овчаренко Світлана Григорівна Кременчуцький державний політехнічний університет ім. Михайла Остроградського, асистент

Розглядаються виклики, що стоять перед сучасною українською вищою освітою. Аналізуються проблеми розвитку університетів у контексті глобальних змін, дилема співвідношення традицій та новацій у мультикультурному суспільстві.

The calls stand before the modern Ukrainian higher education are considered. The problems of development of universities in context of global changes, dilemma of correlation of traditions and innovation in the multicultural society are analyzed. Протягом останніх десятиріч уже звичними стали фрази про необхідність реформування української системи вищої освіти відповідно до вимог сучасності. Але зміни здійснюються «навздогін» суспільним викликам, без спроби їх випередження. Можливо, у цьому й полягає причина постійного відставання держави від світових тенденцій.

59

Глобалізація, проникаючи в усі сфери життя, робить мультикультурним не лише суспільство, а й особу. Для досягнення життєвого успіху людина мусить бути мобільною, готовою змінювати себе і навколишній світ. Транснаціональні корпорації та великі фірми, що є найбільшим ринком робочої сили, вимагають від своїх діючих та потенційних співробітників знання іноземних мов, володіння оргтехнікою, міжкультурних комунікативних компетенцій. Зміни на ринку праці трансформують існуючу досі освітню парадигму «освіта на все життя» на ідею «освіта впродовж життя (пожиттєва освіта)». Набувають цінності позапрофесійні здібності та якості. Звідси – поширення неформальної освіти та саморозвиток. Виникає дилема поєднання класичної університетської традиції та інноваційності розвитку. Як і раніше, університет повинен сприяти становленню особистості студента та науковця, надавати можливості для саморозвитку та самовдосконалення. Але у нашій пострадянській країні дехто вважає традиційним сумнозвісний досвід радянських «університетів» з їх «червоною професурою», цілковитою заполітизованістю та забюрократизованістю. Проблему становить різне тлумачення поняття якості освіти у громадянському суспільстві та у посттоталітарній традиції. Стереотип про те , що «наша освіта найкраща у світі» часто заважає тверезо поглянути на дійсність і зрозуміти, що цей постулат якщо і був правдивим, то для вчорашнього дня. Показник якості освіти – це не цифри у звітах (які часто пишуться «зі стелі»), а привабливість навчального закладу та працевлаштування його випускників, авторитетність викладачів, міжнародне визнання. До того ж, пора відмовитися від постулату про те, що університети покликані готувати «фахівців для потреб народного господарства», а не слугувати в першу чергу інтересам людини. Університет не може залишатися осторонь суспільних трансформацій сьогодення. З іншого боку, він є традиційно інертним, бо збереження традицій є одним з основних його завдань. «Ідея Університету як місця передання та поширення знань, пошуку істини та формування наукового пізнання зіткнулася з ідеєю Університету як простору для бізнесу та підприємництва» [2, 13 – 15]. Як зазначає Є. Аксер, перспектива перетворення університету на такий собі «освітній супермаркет» стає все більш реальною, принаймні словосполучення «надання освітніх послуг» уже нікого не шокує і навіть не дивує [4, 171 – 181]. Наступний важливий виклик сучасності – «масовизація» вищої освіти, коли до університетів приходять не лише найкращі та найобдарованіші студенти. Більше того, студентами стають навіть не досить вмотивовані особи. Тобто, виникає дилема між елітарністю та егалітаризмом. Диплом про вищу освіту став необхідною умовою працевлаштування, але разом з тим вища школа набуває однакової функції з загальноосвітньою – учити всіх бажаючих, незалежно від рівня їх підготовки. В Україні це вилилося у принизливе для всіх учасників «хабарництво на вимогу», коли студент просить викладача взяти хабара, аби той не змушував його вчитися. Пов’язано це також і з системою державного фінансування вищих навчальних закладів залежно від кількості студентів. ВНЗ змушений утримувати студентський контингент за будь-яку ціну, аби не втратити фінансування. Відповідно, автономія університету обмежується від самого початку, бо фінансова незалежність є її основною. В полеміці щодо українських освітніх 60

реалій чимало говорилося про диктат міністерства освіти щодо змісту та організації навчального процесу, про політичну заангажованість та несамостійність ВНЗ, нерівноправність державних та недержавних навчальних закладів тощо. Кількарічні спроби консорціуму кількох університетів добитися справжньої, а не паперової автономії, мають надто мало успіхів у боротьбі з бюрократизмом та інертністю пострадянського суспільства. Прилучення українських університетів до процесу творення загальноєвропейського освітньо-наукового простору найчастіше обмежується паперовим «співробітництвом», за виключенням кількох навчальних закладів. Перешкодами є недостатнє фінансування, погане володіння іноземними мовами, перевантаженість викладачів, у яких просто не вистачає часу на якісну наукову роботу. Таким чином, сучасний етап розвитку вищої освіти характеризується величезною кількістю викликів та проблем, які необхідно розв’язувати. Але є перспективи їх вирішення та люди, які здатні це робити. Залишається знайти більше розуміння з боку суспільства та держави, більше довіри до академічної спільноти, усвідомлення пріоритетності освітньої політики, що здатна перетворити країну. Література 1. Ганіткевич Я. Чи будуть в Україні європейська автономія та самоврядування університетів?//Економічний Часопис-XXI №5-6'2005 2. Зубрицька М. Філософський дискурс ідеї університету: в складних лабіринтах пошуку істини //Ідея університету /За ред. М.Зубрицької. – Львів, 2002. – С. 7 – 22.

3. Квіт С. Призначення університету і клітка для тигра //Дзеркало тижня.

2007. - №3 (582) http://www.zn.kiev.ua/ie/print/52418/ 4. Autonomia uniwersytetu. Jej przyjaciele i wrogowie /Redaktor naukowy J.Kieniewicz – Warszawa: Fundacja „Instytut Artes Liberales”, 2007. – 189 s.

ОСВІТНІ ПРОГРАМИ ФОРУМУ МОЛОДИХ ЛІДЕРІВ УКРАЇНИ ЯК ФАКТОР СПРИЯННЯ ІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ОСВІТИ В СВІТОВИЙ ОСВІТНІЙ ПРОСТІР EDUCATIONAL PROGRAMS OF THE FORUM OF YOUNG UKRAINIAN LEADERS AS A FACTOR FOR PROMOTING INTEGRATION OF THE UKRAINIAN SYSTEM OF EDUCATION INTO THE WORLD EDUCATION AREA Овчиннікова Олена Володимирівна Форум молодих лідерів України Координатор напряму «Освіта і професійний розвиток» Київ

Тези висвітлюють питання сприяння Форумом молодих лідерів України, організацією третього сектору, інтеграції системи освіти України у світовий освітній простір через ініційовані програми і проекти для української та світової молоді.

61

The article deals with the issue of promoting integration of the Ukrainian system of education into the world education area by means of the educational projects and programs for Ukrainian and world youth initiated and administered by the Forum of Young Ukrainian Leaders. На сучасному етапі розвитку України система вищої освіти відіграє ключову роль у реалізації загальнонаціональних інтересів нашої держави. Українському суспільству необхідні високоосвічені молоді люди, які здатні самостійно приймати рішення в ситуації політичного й соціального вибору, що викликаний динамічним розвитком економіки, зростанням конкуренції, глибокими змінами у професійній і побутовій культурі. Все це призводить до зростання ролі людського капіталу, що, у свою чергу, обумовлює інтенсивний розвиток освітньої галузі загалом і системи вищої освіти зокрема. Модернізація української освітньої галузі повинна, враховуючи загальні тенденції світового розвитку, допомогти Україні зайняти своє місце серед найрозвинутіших країн світу, забезпечити динамічне зростання рівня життя, матеріальної і духовної культури [1, 3]. Це завдання освітньої галузі мало б бути легко реалізованим, зважаючи на державне регулювання й контроль за сферою та враховуючи той факт, що вітчизняна розгалужена й багатоступенева система освіти охоплює майже всю країну. Сучасна вища школа в Україні проходить складний етап трансформації, який покликаний сприяти входженню країни у європейський і міжнародний освітній простір. Цей перехід передбачає цілу низку змін та заходів, які покликані сприяти інтеграції України в міжнародну освітню та наукову спільноту. Особливого значення при цьому набуває мобільність студентів і науковців, їх здатність здобувати знання у різних системах освіти (не лише в українській), адаптуватись до швидкозмінних умов академічного середовища, запозичувати і на практиці використовувати кращі світові стандарти навчання, роботи, досліджень [2, 112]. Сприяти доступу молоді до передового міжнародного досвіду в сфері професійних інтересів та налагодження професійних контактів із зарубіжними колегами – основна мета програми Форуму молодих лідерів України «Освіта без кордонів» [3]. Форум молодих лідерів України, загальнонаціональна мережа соціально-відповідальних людей і організацій, які консолідують свої дії для досягнення суспільно-значущого ефекту з метою покращення життя в Україні, працює в семи напрямах, серед яких: освіта та професійний розвиток, молодіжне і соціальне підприємництво, здоров'я і здоровий спосіб життя, благодійність і меценатство, культура, імідж України, екологія та екологічна безпека. Напрям «Освіта та професійний розвиток», що має на меті сприяти формуванню висококваліфікованого кадрового потенціалу України, здатного ефективно працювати заради побудови економічно стабільного та духовно багатого суспільства, й розширювати доступ молоді до передового міжнародного досвіду в сфері професійних інтересів, створив програму «Освіта без кордонів» як механізм сприяння мобільності українського студентства. Програма «Освіта без кордонів» – унікальний ресурс для молоді. Основний компонент програми – інформаційно-пошукова база міжнародних стипендіальних програм, що вміщує дані про довго- та короткотермінові програми міжнародної освіти, що поєднують інноваційні технології і методики 62

навчання із передовим практичним досвідом, міждисциплінарний та багатоаспектний підхід до викладання. Інформаційно-пошуковий ресурс, створений Форумом молодих лідерів України – це можливість здобути доступ до інформаційних та професійних ресурсів, спілкуватись зі знаними спеціалістами із обраної фахової сфери, отримати фундаментальну й водночас функціональну базу знань, умінь та навичок для майбутньої успішної кар’єри. Інтеграція України у світовий освітній простір неможлива в однобічному порядку. Запрошення міжнародних студентів та науковців в Україну – важлива умова успішного введення кращих світових стандартів у вітчизняну освітню систему і стратегічна інвестиція для української держави, адже іноземні студенти стають, таким чином, «агентами» української освіти та української держави у своїх країнах, формуючи позитивний імідж країни загалом і академічної сфери зокрема. Виходячи з необхідності залучати кращих представників світової студентської громади до знайомства з Україною Форум молодих лідерів України ініціював Програму стажувань в Україні для міжнародних студентів, що має на меті не лише познайомити міжнародних студентів-майбутніх лідерів своїх держав із Україною, її історією й культурою, а й налагодити довготривалі контакти між українською молоддю і представниками світового студентства, що підтримуватимуться протягом життя і допоможуть включити Україну у мережу світового академічного й наукового співробітництва. Форум молодих лідерів України, працюючи у сфері третього сектору, активно працює над сприянням інтеграції української держави в європейський і світовий освітній простір через різноманітні програми і проекти. Адже освіта в Україні зараз здатна стати ефективним каталізатором розвитку суспільства і вивести Україну, завдяки наявному потенціалу, на якісно новий конкурентноспроможний рівень розвитку.

1. Національна доктрина розвитку освіти в Україні у ХХІ столітті.. – К.: Шкіл. світ. – С. 3, 13. 2. Нікітін В. Идея образования. – К.: Оптима, 2004. – 220 с. 3. http://www.fmlu.org/osvita 4. Гнатюк В. Академические обмены — инвестиции, которые гарантированно приносят прибыль//Зеркало недели. № 38 (667, 13—19.10. 2007 5. Трансформація української освіти в контексті європейської інтеґрації http://icps.com.ua/library.html?19

ПРОБЛЕМИ ПРОТИРІЧЧЯ БОЛОНСЬКОГО ПРОЦЕСУ В УКРАЇНІ CONTROVERSY PROBLEMS OF THE BOLOGNA PROCESS IN UKRAINE Окса М.М. Мелітопольський державний педагогічний університет

Проблеми протиріччя Болонського процесу в Україні. М.М.Окса. Розглядаються деякі протиріччя запровадження Болонського процесу в Україні і, зокрема, суть недоліків тестування при вивченні гуманітарних дисциплін.

63

Some controversies of introducing the Bologna process in Ukraine have been considered, particularly the essence of drawbacks of testing in studying the humanities. Про Болонський процес багато говорять в академічних колах і, на жаль, далеко не завжди позитивно. Для одних – це введення нових ступенів і кваліфікацій ("бакалавр" та "магістр"), для інших – це нова система оцінювання, для третіх – самолюбування своїми колишніми та нинішніми заслугами не дає можливості реально поглянути на розмах європейських перетворень. Безперечно, суспільство має право очікувати самовизначення вищої школи в своєму принциповому відношенні до Болонського процесу, хоча подібний "розсип" думок не дає можливості зробити якесь конкретне узагальнення про реальне ставлення масового академічного середовища до Болонського процесу, його задач, структур і механізмів розростання в наших умовах. Думається, що нагально назріла необхідність проведення серії семінарів, котрі б знайомили з історією і основами Болонського процесу широких кіл працівників освіти в цілому. Треба зрозуміти, що освоєння українською вищою школою вітчизняних ринків праці – це пріоритетна задача її майбутньої-бути "на рівних" на європейському ринку праці. Необхідно попіклуватися, перш за все, про працевлаштування наших випускників в нашій країні. Мова йде про бакалаврат і про моральну готовність нашої економіки прийняти фахівців з новими дипломами, коли ми маємо що склалося у багатьох рободавців поняття про нові дипломи бакалаврів, як про незакінчену вищу освіту, тобто фахівця після училища. Однією з причин цієї проблеми є той факт, що у законодавстві, а саме, у бухгалтерів, немає такого виду освіти. Великі проблеми виникають і в питанні, яке стосується кооперації середньої і вищої освіти, яке ще в Римському договорі 1971 року на конференції міністрів освіти було позначене як основний момент загальноєвропейського виміру в освітній системі. На відміну від інших країн СНД, наприклад, Росії, де є значні "поля стикування" з Болонським процесом, Україна, на жаль, до сих пір не квапиться повністю перейти, зокрема, на незалежні системи атестації і контролю якості освіти. Ця процедура проводиться безсистемно, лише з окремих предметів, критерії оцінювання не розроблені, роботи оцінюються занадто суб’єктивно, тести з Києва надходять з помилками, або різночитаннями, результати незалежного тестування приймаються далеко не всіма ВНЗ України. В останній проблемі немаловажну роль, думається, відіграє закорумпованість вищої освіти, так само як і всієї економіки країни. Немає достатньої прозорості у думках владних органів. Тестування як форма контролю знань студентів провокує різні оцінки: від захоплення "прогресивною" освітньою технологією до радикального несприйняття. Перша оцінка, як правило, виходить із середовища чиновників від освіти, які вбачають у тестуванні, по-перше, засіб "боротьби з корупцією", а по-друге, метод досягнення об’єктивності оцінювання знань студентів, рівного доступу абітурієнтів до вищої освіти. Отже, головні аргументи "за" мають позаосвітню мотивацію: подолання корупції, досягнення рівності і об’єктивності. При цьому навіть не порушується питання ефективності засвоєння знань студентів, які з початку вивчення нової дисципліни інтелектуально зорієнтовані на тестову перевірку. Негативних моментів у тотальному тестуванні є значно більше, ніж позитивних, і вони мають саме 64

освітню природу, тобто позначаються на зниженні ефективності освітнього процесу. В чому суть недоліків тестування при вивченні гуманітарних дисциплін, зокрема історії та культурології?

1. Студент зорієнтований на вивчення хронології історичних подій, а не осягнення сенсу історичного процесу, ментальної специфіки історичного контексту, причинно-наслідкових зв'язків. Відтак уявлення студентів про історію наближається до уявлень середньовічних-літописців.

2. Тестування формує у студента безальтернативний, "тоталітарний" погляд на історію, оскільки тести чітко директивно поділяють відповіді на "правильні" і "неправильні". Як наслідок, не враховується вся складність та діалектичність історичного процесу, культурного феномену, ігнорується та очевидна для гуманітарного мислення обставина, що на більшість складних питань не може бути "нормативно-канонізованих" відповідей. Це стосується навіть суто хронологічних питань, періодизації тощо.

3. Дегуманізація освітнього процесу через звуження каналів безпосередньої комунікації між студентом та викладачем. Ця прикра тенденція ґрунтується на апріорному припущенні, що більшість викладачів прагнуть поліпшити своє матеріальне становище за рахунок студентів, експлуатуючи їхні прогалини у знаннях предмета. Знову таки, зведення до мінімуму особистого контакту викладача та студента обґрунтовується позаосвітніми та позанауковими чинниками, що діє не на користь науці та освіті . Забувається очевидна річ, що освіта – це, власне, не "технологія", не алгоритм безпомилкової дії, а континуїтет цінностей, знань та умінь між вчителем та учнем. Тож треба дбати про розширення каналів транслювання цих цінностей, знань і умінь, а не штучно звужувати.

4. Деградація усного слова, вербальності як основної ознаки "людини розумної", занедбання класичної риторики та формальної логіки усного мовлення. Вербальна активність студента відбувається здебільшого лише у домашньому середовищі, або у неформальному колі інтелектуально рівних однолітків. Це призводить до занедбання правил наукового мислення, аргументації, зниження ефективності пізнавальних зусиль.

5. Нормативне тестування, орієнтація на директивно запланований стандарт позбавляє лектора елементу будь-якої цікавої, творчої лекції: ситуативної імпровізації, часткової спонтанності викладу, творчої зміни та перегрупування лекційного матеріалу в залежності від інтелектуального рівня студентської аудиторії. Іноді це призводить до прикрого факту розбіжностей між лекційним матеріалом та завданнями тестів.

6. Руйнація діалогічної структури лекції: виклад спрямований не на діалог зі студентами, а на неухильний виклад нормативного матеріалу. В такому випадку викладача міг би замінити і магнітофон. Неможливість змінити акценти, реструктурувати матеріал призводить до того, що викладач мусить викладати матеріал, нецікавий не лише студентові, а йому самому. Звідси виринає проблема недопущення світоглядного плюралізму, обмеження права на власну думку, оскільки вона може збігатися з думкою, яка тестовими завданнями визначається за нормативну.

7. Фактор випадковості. Зрештою, студенти часто починають розв’язувати тестові завдання, покладаючись не на знання, а на щасливий випадок чи власну інтуїцію. І справді, в багатьох випадках вдається вгадати правильну відповідь. За таких умов не можна говорити, що тести відбивають об’єктивний рівень знань студента.

65

8. Мабуть найбільшим недоліком тестових завдань є неможливість проведення аналізу неправильних відповідей студента. При цьому студент, який отримав оцінку, наприклад, "9", задоволений своїм результатом, не маючи стимулу аналізувати одну чи дві неправильні відповіді. Він може все життя вважати їх неправильними, втілюючи некоректне знання у життя.

9. І нарешті, деформація мислительної діяльності і обмеження на самостійний евристичний пошук: замість самостійного формулювання думки пропонується вибрати чужу пояснювальну конструкцію, замість пошуку концептуальної новації, виходу за межі старої пояснювальної парадигми пропонується вузьке коло "єдино правильних інтепретацій". Відтак, тести не заохочують пробудження новаторського ставлення до науки, орієнтуючи на засвоєння і репродукцію нерідко застарілих знань. Як наслідок, евристичний потенціал студента блокується. Усе це дає підстави говорити про: неефективність вивчення гуманітарних дисциплін з орієнтацією не тестову перевірку знань; невідповідність між методом тестування та науково-освітніми завданнями сучасної вищої школи; можливість застосовувати тестування лише як допоміжний засіб при роботі зі студентами, що відстають у навчанні. Занадто нагально постає проблема, пов’язана з кричущими порушеннями приватних ВНЗ України порядку ліцензування та акредитації, що явно не підвищує якість освіти, довір’я населення системі вищої освіти, визнанню дипломів і як наслідок відповідності європейським стандартам освіти. Для досягнення цих цілей необхідна узгоджена державна освітня політика яка б охоплювала: затвердження рівної корисності інвестицій в економіку і освіту; зближення освіти і економіки; сприяння виробництву знань. І, безперечно, яка б то не була участь вищої освіти України в Болонському процесі повинна бути фактором її приросту і розвитку, а не втрати позитивних традицій і зниження національних стандартів її якості.

УДК 878.1(01)

УКРАЇНСЬКА ПЕДАГОГІКА 20-ТИХ РОКІВ XX СТОЛІТТЯ: ДОСВІД РОЗВИТКУ ІДЕЙ СВІТОВОГО РЕФОРМАТОРСЬКОГО РУХУ THE UKRAINIAN PEDAGOGICS IN THE 20S OF THE XXTH CENTURY: THE EXPERIENCE OF THE WORLD REFORMATION PEDAGOGICS IDEAS DEVELOPMENT Осьмук Наталія Григорівна Сумський державний педагогічний університет ім. А.С.Макаренка викладач кафедри педагогіки

Вітчизняна історія педагогіки містить достатню кількість відомостей, що засвідчують сталу прихильність українців до вивчення й використання здобутків зарубіжного досвіду. Переконливим доказом вдалої інтеркультуралізації є розвиток української педагогічної науки і практики в інноваційно насичений міжвоєнний період XX століття, зумовлений поширенням у світі ідей реформаторської педагогіки.

National pedagogical history contains enough evidences to prove steady interest of the Ukrainians in studying and using the results of foreign 66

experience. From our point of view, a convincing proof of the effective interculturalisation is the development of Ukrainian pedagogical theory and practice in the innovatively rich interwar period of the XX th century, determined by the world extension of the Reformation pedagogics ideas. Сучасний розвиток України, яка впевнено заявляє про свій європейський вибір, вимагає виваженого й кваліфікованого підходу щодо розв’язання проблем пов’язаних з проявами глобалізаційних процесів у всіх сферах людського життя. У розв’язанні проблем культурної глобалізації, яка за визначенням фахівців має характер культурно-етичних протиріч [3,70;1,10], вагомого значення набуває пошук шляхів реалізації крос-культурних взаємодій, що в широкому розумінні передбачають утворення спільних цінностних орієнтацій багатовекторних відносин представників різних культур як носіїв етнічної культури та ментальності. Сутність означеної проблеми полягає з одного боку в необхідності збереження традицій національної культури, а з іншого – в створенні умов для пізнання культур інших народів, виховання толерантного та поважливого ставлення до них, що врешті-решт повинно забезпечити готовність до взаємодії та взаємозбагачення різних культур. Важливим аспектом у розв’язанні проблем культурної глобалізації на нашу думку є акцентуалізація уваги на спільному, об’єднуючому досвіді культурного розвитку народів, насамперед, на загальнолюдських гуманістичних цінностях і традиціях. У цьому аспекті буде корисним звернення до історії української педагогіки 20 – початку 30-х років минулого століття, розвиток якої засвідчує її активну участь у процесах поширення й поглиблення світового реформаційного руху, що ґрунтувався на нових методологічних підходах гуманістичного спрямування. Аналіз наукових досліджень свідчить, що зазначена проблематика має власну історіографію, яку становлять праці Н.Абашкіної, Б.Бім-Бада, Н.Вейкшан, Г.Васьковича, Б.Вульфсона, О.Джуринського, В.Коваленка, Г.Кемінь, В.Кравця, О.Караманова, А.Піскунова, О.Перетятько, В.Петрової, А.Растригіної, О.Сухомлинської та інших. У представленій статті ми пропонуємо звернути увагу на провідні методологічні основи реформаторської педагогіки, що стали спільним джерелом формування авторських інноваційних теорій, концепцій зарубіжних та українських вчених, і на основі яких відбувався процес взаємопроникнення і взаємозбагачення культурного досвіду. Феномен реформаторської педагогіки зародився на зламі XIX – XX століть як усвідомлення потреби корінних змін у освітньо-виховній сфері, що зумовлювалась складною сукупністю протиріч в умовах становлення індустріального суспільства. Сутність реформаторської педагогіки становили парадигми, ідеї та течії в теорії і практиці освіти й виховання, що з’явилися як альтернатива традиційному гербартіанству або “школі учіння” в кінці ХІХ – початку ХХ століть у провідних країнах Західної Європи, США та в Росії. Попередні педагогічні концепції Герберта, Спенсера, клерикальної педагогіки було піддано різкій критиці за відрив освітньої практики від життя, релігійний догматизм, зубріння, жорстоку дисципліну. Представників усіх реформаторських течій об’єднували нові погляди на дитину, нове бачення завдань і можливостей шкільної освіти й виховання, антропологічний фундамент цих поглядів. Специфіка реформаторської педагогіки полягала в тому, що її 67

теоретичною основою був педагогічний світогляд, базис якого складало поєднання різноманітних філософських поглядів (позитивізму, прагматизму, екзістенціалізму, фрейдизму, неотомізму) та досягнень природничих і суспільно-гуманітарних наук (анатомії, фізіології, психології, соціології тощо). Найбільш визначними серед течій і напрямків, що розвивались у реформаторському русі стали: вільне виховання (найвиразніші представники Е.Кей, М.Монтессорі), експериментальна педагогіка (А.Лай, Е.Мейман, А.Біне, Е.Торндайк), прагматична педагогіка (Д.Дьюї, Е.Паркхерст,), педагогіка особистості (Г.Гаудіг, Е.Лінде,), педагогіка дії (А.Лай), соціальна педагогіка (Е.Дюкргейм, П.Наторп, Р.Зейдель), трудове й громадянське виховання (Г.Кершенштейнер ), педологія (С.Холл, А.Біне). Об’єднуючою складовою реформаторських течій виступали методологічні основи, що мали загальногуманістичне спрямування на рівні завдань, змісту, методів і засобів виховання. Необхідність формування цілісної гармонійної особистості з розвиненими якостями трудівника й громадянина стала педагогічним ідеалом, досягнення якого спиралось на принципи педоцентризму, антропологізму, соціалізації та демократизму. Педоцентризм як система поглядів, що ставила в центр усієї освітньовиховної діяльності дитину з її потребами, інтересами, прагненнями та вимагала врахування вікових індивідуальних можливостей і забезпечення реалізації права свободи, об’єднувала концепції Е.Кей, М.Монтессорі, Д.Дьюї, Я.Мамонтова, Я.Чепіги, С.Ананьїна, О.Музиченка, А.Володимирського, В.Дурдуківського. Практична реалізація даного принципу особливо яскраво виявилася у теоріях, що акцентували увагу на формуванні особистості через її творчий саморозвиток методами активної пізнавальної діяльності (А.Лай, Д.Дьюї, А.Владимирський – теорія “школи природного розвитку” , О.Музиченко – індивідуальна педагогіка) та засобами мистецтв (Е.Зальвюрк. Л.Ліхтварк, Я.Мамонтов – концепція естетизації особистості, С.Ананьїн – естетичне виховання ). Характерною рисою теорії й практики реформаторського руху було обґрунтування інновацій новітніми даними психології, фізіології, анатомії, патопсихології, що засвідчувало її антропологічні основи і отримало подальший розвиток у експериментальній педагогіці й педології. Серед українських науковців, які активно використовували експеримент, тестові виміри для розв’язання педагогічних проблем світове визнання отримали І.Соколянський, О.Залужний, В.Протопопов. Саме вони, разом з Я.Чепігою та його соратниками С.Ананьїним, К.Лебединцевим, стали засновниками української рефлексології та педології: Харківської та Київської наукових шкіл відповідно. Реформаторський принцип соціалізації мав дуалістичний характер і передбачав як розвиток індивідуальності дитини (індивідуальна соціалізація),так і формування цінностей і норм спільного життя (приєднання до “колективних уявлень”) [2,129]. Саме тому шляхи і засоби його реалізації ми зустрічаємо в теоріях біогенного та соціогенного спрямувань, у поглядах М.Монтессорі, Г.Гаудіга, Г.Шаррельмана та Д.Дьюї, П.Наторпа, Р.Зейделя. У вітчизняній науці зазначеного періоду, зважаючи на загальну ідеологічну спрямованість, соціальний принцип у вихованні стає провідним. Проте, певний період у визначенні шляхів і засобів соціалізуючого впливу на особистість спостерігався педагогічний плюралізм (погляди О.Музиченка, Я.Чепіги, А.Володимирського).

68

Ідейно і змістовно з соціалізацією був пов’язаний принцип демократизму, що передбачав доступність загальної освіти для більшості верств населення, розвиток жіночої освіти, формування демократичних відносин у навчальновиховних закладах. Визначені підходи частково реалізовувались у багатьох течіях зарубіжної педагогіки (А.Лай, Д.Дьюї, Е.Кей, С.Френе Г.Кершентейнер). Для радянської педагогіки зазначені принципи стали провідними і реалізовувались у трудовій школі, що організаційно-методично спиралась на зарубіжний досвід (Р.Зейдель, Г.Кершентейнер, А.Лай, Д.Дьюї), а за змістом (праці С.Ананьїна, Я.Чепіги, О.Музиченка. Б.Манжоса) і масштабністю організації стала світовим досягненням. Література 1. Волик Л. Полікультурне суспільство як вид політичної субкультури// Шлях освіти.- 2006.- № 4.- С. 6 -10 2. Сбруєва А.А., Рисіна М.Ю.Історія педагогіки у схемах, картах , діаграмах: Навч.пос. – Суми: СумДПУ, 2000. – 208 с.

3. Сбруєва А.А. Порівняльна педагогіка: Навчальний посібник. – 2-ге вид., стер. – Суми:ВТД “Університетська книга”, 2004. – 320 с.

УДК 378.14

ІНОЗЕМНІ МОВИ ЯК ЗАПОРУКА МОБІЛЬНОСТІ В СВІТЛІ БОЛОНСЬКИХ ВИМОГ FOREIGN LANGUAGES AS THE CONDITION OF MOBILITY IN BOLOGNA REQUIREMENT’S LIGHT Пилипенко Євгенія Олегівна лаборант Харківського гуманітарно-педагогічного інституту

Анотація Знання іноземних мов, а саме: англійської мови, у зв’язку з євроінтеграцією нашої країни та приєднанням до Болонської конвенції, однією з центральних вимог якої є підвищення мобільності громадян, на сьогодні набуває особливої актуальності та значення. Проте вивчення іноземних мов за кредитно-модульною технологією в Україні супроводжується низкою складнощів, які автор і висвітлює в цій статті.

Annotation Knowledge of foreign languages and especially English in connection with the Ukrainian evrointegration and adding to the Bologna convention, one of central statements of which is rising the mobility, is going to become more actual and important nowadays. But studying and teaching foreign languages with using credit-module technology in Ukraine is followed up with different difficulties, which are lightening up in this article by author. Метою розвитку педагогічної освіти, як зазначено в «Концептуальних засадах розвитку педагогічної освіти України та її інтеграції в Європейський освітній простір», є створення такої системи педосвіти, яка на основі національних надбань світового значення та усталених європейських традицій 69

забезпечує формування педагогічних працівників, здатних здійснювати професійну діяльність на демократичних та гуманістичних засадах, реалізовувати освітню політику як пріоритетну функцію держави, що спрямовується на розвиток та самореалізацію особистості, задоволення її освітніх і духовно-культурних потреб, а також потребу бути конкурентоспроможними на ринку праці[1]. Сьогодні зв’язки України з Європейським Союзом мають неабияке значення. Адже тепер Україна має спільний кордон з ЄС і статус країнисусідки. Надзвичайно важливі вони і для освітянської та наукової сфери в житті українського суспільства. Водночас освіта і наука України має давні й глибокі міжнародні, зокрема європейські, зв’язки. Нині суспільство почало усвідомлювати принципово нову роль освіти в сучасному інформаційному світі, тому вона вже стала одним із найважливіших чинників політики. Очевидно, що приєднання України до Болонської декларації торкнеться багатьох сторін функціонування вищої школи. У зв’язку з глобальними світовими процесами в галузі освіти і входженням України в Болонський процес, необхідність володіння іноземними мовами, а зокрема – англійською, набуває особливої актуальності. Важко переоцінити значимість знання англійської мови студентством й суспільством взагалі для входження української освіти в Болонський процес і для євроінтеграції країни в цілому. Водночас складається враження, що ця значимість очевидна лише для професійного товариства. Причиною такого парадоксального явища є інертність мислення суспільства, нерозуміння на рівні масової свідомості важливості знання не тільки англійської мови, а й інших світових мов як запорук європеїзації населення нашої країни, входження до світового співтовариства на рівних, і як наслідок - збільшення мобільності громадян, що є одним із важливих аспектів Болонської концепції зокрема. Тенденції розвитку вивчення іноземних мов є досить суперечливими. Останнім часом спостерігається його екстенсивність, що, проте, не вирішує проблеми якості. Перспективи ж розвитку багато в чому визначаються тим, як вони будуть змінюватися в світлі основних вимог Болонського процесу. Останні зводяться до п’яти найважливіших положень: перехід на дворівневу систему вищої освіти, впровадження кредитної системи, розширення мобільності студентів і викладачів, забезпечення якості освіти, визнання дипломів та академічних ступенів[2]. Саме Болонський процес, на мою думку, став могутнім стимулом для перегляду принципів і методологій вивчення іноземних мов згідно міжнародних стандартів, тому що завдяки йому стало зручніше залучати іноземних експертів до цієї роботи, зросла їх зацікавленість у якості самопідготовки студентів. Одним із положень Болонської концепції є впровадження кредитномодульної технології навчання. Я вважаю, що її введення суттєво допоможе при виявленні інтересу і полегшенні вивчення англійської мови або навіть декількох іноземних мов. Розглянемо, яким чином уведення технології такого типу може відобразитися на якості опанування іноземними мовами. По-перше, кредитно-модульна система організації навчального процесу не передбачає нормативно встановленого терміну навчання і строго фіксованого переліку курсів. Умовою роботи системи є індивідуальний 70

навчальний план, який забезпечує свободу вибору студентом індивідуальної освітньої траєкторії (незалежно від територіального розташування закладу освіти). По-друге, за умовами Болонського процесу студент має право один рік навчатися в одному ВНЗ, і на основі перенесення кредитних одиниць або залікових модулів перейти або навіть переїхати в інший. Щоб реалізувати таку можливість знову ж таки необхідно володіти іноземною мовою[3]. По-третє, можливість зіставлення освітніх програм відповідно до Болонського процесу передбачає підвищення рівня мобільності. У межах освіти іноземним мовам в Україні мобільність надзвичайно низька. Але все ж таки саме вона залишається пріоритетним напрямком. Розвиток мобільності міг би стимулювати ВНЗ формувати і підтримувати високий рівень якості навчання іноземним мовам. Позитивними чинниками академічної мобільності є розширення університетської співпраці, контактів факультетів і кафедр іноземних мов як у межах України, так і за кордоном, підвищення кваліфікації викладачів. Але інноваційні підходи до організації навчання іноземним мовам, а саме: англійській мові, мають низку невирішених питань. Вироблення єдиних підходів до вивчення іноземних мов у руслі Болонського процесу гальмується відокремленістю та навіть відсутністю регіональних центрів, повільним поширенням позитивного досвіду, відсутністю відкритого доступу до регіональних досліджень, відкритого публічного архіву даних, єдиного інформаційного середовища. Кожний регіон окремо проводить свої конференції, видає свої збірники, навчальні посібники, що, як правило, не доходять до центру чи інших регіонів. У зв’язку з цим залишається невирішеною проблема різного рівня якості вивчення іноземних мов у вищих навчальних закладах освіти. Коли йдеться про зв’язки із закордонним філологічним співтовариством, варто підкреслити їх певну активізацію, проте в цілому вони ситуативні, нерегулярні й не чинять суттєвого впливу на розвиток української вищої гуманітарної освіти. Слабкість зв’язку на всіх рівнях вступає в суперечність з тими глобальними тенденціями, які передбачені Болонською декларацією щодо створення єдиного європейського поля вищої освіти. Тому в перспективі розвитку нашої філологічної, гуманітарної освіти є вироблення єдиних вимог до побудови освітніх програм та їх якості, виокремлення у споріднених стандартах спільних елементів змісту з оцінюванням трудомісткості їх опанування в залікових одиницях. Тут також варто зазначити, що спільні підходи до якості освіти в українських і закордонних ВНЗ можуть бути вироблені завдяки аналізу і співставленню детальної інформації про структуру і специфіку вивчення іноземних мов як в українських, так і в закордонних вищих навчальних закладах. Таким чином, необхідною умовою є поглиблене і якісне вивчення іноземних мов у вищих навчальних закладах як гуманітарного, так і технічного профілів, сумісність і порівнянність освітніх програм.

Cписок використаної літератури: 1. Наказ МОН №998 від 31.12.2004 р. «Концептуальні засади розвитку педагогічної освіти України та її інтеграції в Європейський освітній простір».

2. Болонський процес у фактах і документах (Сорбонна-БолоньяСаламанка-Прага-Берлін) / Упорядники: Степко М.Ф., Болюбаш Я.Я., 71

Шинкарук В.Д., Грубінко В.В., Бабин І.І. - Тернопіль: Вид-во «Економічна думка» ТАНГ, 2003р.

3. Педагогічні умови запровадження кредитно-модульної системи організації навчального процесу: Монографія: - К.: ТОВ «Освіта України», Коо, 2005.

УДК 352.075.

РОЗВИТОК РЕГІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ ТА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ: ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ DEVELOPMENT OF THE REGIONAL POLICY OF UKRAINE AND REGIONAL POLICY OF EUROPEAN COMMUNITY: RELIVITE ANALYSIS Пінчук Діана Миколаївна Сумський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти, викладач

Досліджуються теоретико-методологічні засади розвитку регіональної політики України у порівнянні з розвитком регіональної політики Європейського Союзу. Розкрито сутність та особливості регіональної політики, обґрунтовано неминучість європеїзації національної системи регіональної політики, доведено потребу виваженого застосування європейських підходів до її реформування.

This article is devoted to the problem of development of the regional policy of Ukraine in comparison with the development of the regional policy of European Community. The author is attempted to discover the peculiarities of the regional policy, substantiate the inevitability of the national regional policy, and argue the necessity of the well-grounded using of European approaches to its reformation. Постановка проблеми у загальному вигляді Реалізація курсу України на інтеграцію до ЄС та НАТО вимагає не лише внутрішніх політичних та економічних змін, але й „упорядкування” регіону: на додаток до існуючих критеріїв вступу в ЄС Україна повинна забезпечити регіональну стабільність та безпеку, активну демократизацію регіону, розвиток регіонального співробітництва та інтеграції з одного боку і якісний контроль за кордонами, нелегальною міграцією і контрабандою з іншого, розв’язання придністровського конфлікту та ін.[3]. Одним із визначальних напрямків ринкового реформування в Україні є розроблення збалансованої регіональної політики. В основу української регіональної політики покладено принципи Європейської хартії місцевого самоврядування. Проте концепція регіональної політики в Україні перебуває на стадії формування, відтак надзвичайно важливо ретельно вивчати досвід країн-членів ЄС. До того ж питання щодо розв'язання українських регіональних проблем постійно перебуває в полі уваги ЄС при обговоренні результативності стратегічного співробітництва [1]. Особливості сучасної регіональної політики України та складність питань, що потребують вирішення, посилюються зовнішніми чинниками, що вже 72

найближчим часом впливатимуть не тільки на розвиток країни в цілому, а й позначатимуться на динаміці економічних та соціальних процесів на регіональному і місцевому рівнях. Аналіз основних наукових досліджень Вагомий внесок у дослідження регіональної політики та розвитку внесли такі відомі західні вчені як А. Вебер, У. Ізард, Ф. Перру, Г. Мюрдаль, Й. Тюнен, А. Хіршман, Дж. Фрідмен, К. Уівер, Т. Хегерстренд та інші; вчені країн колишнього СРСР, зокрема Росії: С. Артоболевський, І. Бусигіна, А. Гранберг, І. Іванов, В. Лексін, М. Некрасов. Їх висновки та рекомендації знайшли своє практичне застосування при розробці економічної політики країн. У теоретичних розробках щодо концепцій регіональної політики та регіонального розвитку знайшли своє відображення погляди вітчизняних вчених та експертів, зокрема, Амоші О.І., А.П. Голікова А.П., Данилишина Б.М., Долішнього М.І., Лукінова І.І., Макогона Ю.В., Мельник А.Ф., Михасюка І.Р., Мокія А.І., Писаренко С.Г., Симоненка В.К., Чумаченка М.Г., Філіпенка А.С., Шниркова О.І. та інших. В їх працях аналізуються тенденції і процеси розвитку територій, визначаються напрями і пріоритети розвитку регіональної економіки та досліджуються проблеми формування регіональної політики й політики сприяння на рівні регіонів. Одним із напрямів регіональної політики та проведення адміністративних реформ є вдосконалення адміністративно-територіального поділу України. Питаннями перегляду існуючого поділу, розробкою мережі економічного районування в Україні займаються Ващенко А.Т., Воблий К.Г., Заставний Ф.Д., Паламарчук М.М., Пістун М.Д., Поповкін В.А., Шаблій О.І. та інші. Ними сформовані різні варіанти нового економічного районування країни, що ґрунтується на історичних, економічних та соціальних факторах, спільності інтересів і напрямів розвитку економіки виділених регіонів. Корисним і цікавим є аналіз організаційної структури та діяльності існуючих єврорегіонів в Україні зроблений експертами З. Бройде , С. Гакманом, Є. Кіш, М. Лендьел, І.Студенніковим та іншими [1]. Мета роботи - розглянути проблеми розробки, вдосконалення та реалізації регіональної політики в Україні, що дозволить забезпечити органічне поєднання державних, регіональних і місцевих інтересів та сприятиме максимально повному використанню внутрішніх потенціалів кожного регіону і кожної місцевості. Суть адаптації європейської регіональної політики для України визначається у чіткому застосуванні головних принципів політики Євросоюзу. У зв’язку з цим важливого значення набуває необхідність розробки науково обґрунтованої Комплексної державної регіональної політики України. Концептуальна розробка єврорегіональної політики в нашій країні є реальною умовою та об’єктивною необхідністю, зважаючи на активну участь України в європейському регіональному співробітництві у XXI столітті [3]. Як свідчить світовий досвід, головною метою регіональної політики є вирівнювання економічних потенціалів та умов життя в різних регіонах. На практиці ця політика спрямована на забезпечення відносної рівності середніх доходів, пропозиції робочих місць, умов отримання освіти та соціального забезпечення, подолання розривів у рівнях та якості життя в містах та сільській місцевості.

73

Важливою складовою регіональної політики є підтримання та підвищення конкурентоспроможності виробництв та підприємств, які перебувають в економічно відсталих районах [1]. Сприяння регіональному економічному розвитку має стати одним з невід'ємних компонентів економічної політики держави. А вибір інструментів такого сприяння залежить від її фінансових можливостей та пріоритетів поточного етапу соціально-економічного розвитку. Шляхи вирішення проблеми Отже, вкрай необхідно створити гнучку та стійку систему врегулювання локальних та загальних інтересів, шляхом: – реформи адміністративно–територіального устрою держави; – визначення ієрархії, статусу регіонів за нормами європейського міжнародного права; – формування ієрархії органів регіонального самоврядування з урахуванням регіональної специфіки (використання головних принципів таких визначних документів, як Європейська Хартія місцевого самоврядування, Хартія Конгресу місцевих і регіональних влад Європи); - вироблення власне механізму дії інститутів на місцевому та регіональному рівнях та способів контролю за ними. Висновки Підсумовуючи викладене, необхідно зазначити, що економічне об’єднання Європи, а також політична інтеграція держав Європейського континенту зазнає швидких змін і, по суті, є велінням часу, відображає зростаючу потребу політики об’єднання держав континенту в контексті реалізації єврорегіональної політики з метою зменшення диспропорцій у розвитку регіонів та сприяння стабільності в різних вимірах у різноманітній Європі. ЛІТЕРАТУРА 1. Буряк П.Ю., Гупало О.Г. Європейська інтеграція і глобальні проблеми сучасності: Навчальний посібник. – К.: „Хай-Тек Прес”, 2007. – 336.2 2. З. Варналій, Є. Жемеренко, В. Жук, А. Павлюк, О. Шевченко Регіональна політика України: інституційно-правове забезпечення // Збірник офіційних документів, 2004.

3. Долішній М. І., Караванський О. В. Наукові основи й механізм реалізації регіональної політики в Україні // Регіон. економіка. - 1998. - № 3. - С. 110-112.

3. Концепція державної регіональної політики. – К., 2001.

74

УДК 005.342:37

ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ФУНКЦІОНУВАННЯ ТА ЕФЕКТИВНОГО ОЦІНЮВАННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В ЗАКЛАДАХ ОСВІТИ THEORETTICAL ASPEKTS OF FUNCTIONING AND EFFEKTIVE EVALUATING OF THE INNOVATION ACTIVITY IN EDUCATIONAL ESTABLISHMENTS Пішун С.Г. Сумська філія Харківського національного університету внутрішніх справ, доцент

Анотація В тезах викладені деякі положення та проблеми функціонування та ефективного оцінювання інноваційної діяльності в сфері освіти.

Annotation The thesis deals with some aspects and problems of functioning and effective evaluating of innovation activity in educational sphere. Необхідність якісних змін в сфері освіти сьогодні усвідомлюється як теоретиками, так і багатьма практиками цієї галузі, а процеси розробки і запровадження інноваційних стратегій є реальною потребою модернізації сучасної української освіти. Проте, внаслідок відмінностей у розумінні того, в чому полягають головні її проблеми, інформованості про існуючі можливості оновлення змісту і технологій освіти, мотивації змін, професійної компетентності і інших чинників глибина, інтенсивність і ефективність практичних перетворень в закладах освіти істотно відрізняються. Одна з найбільш актуальних практичних і наукових проблем удосконалення інноваційної діяльності освітніх закладів - проблема їх функціонування, аналізу і оцінки у відповідності до стандартів суспільства, знань та інформаційної економіки. Існування названої проблеми пов’язане з незабезпеченістю рішення відповідних задач новими стратегіями, пріоритетами розвитку та адекватними навчальними технологіями. Аналіз практики інноваційної діяльності освітніх закладів показує, що існують великі відмінності в тому, як вводяться зміни в систему свого функціонування. Тому за приблизно рівних умов одні розвиваються значно швидше, ніж інші. Це свідчить про існування практичної проблеми забезпечення ефективності функціонування та оцінки інноваційної діяльності. Інноваційна діяльність закладів освіти сьогодні потребує вдосконалення так само, як і учбово-виховна. Діяльністна сутність інновацій в освіті і необхідність їх відображення у формі учення висувають вимогу до розуміння методології педагогічної інноватики як органічної єдності двох складових: учення і діяльності. В останнє десятиліття істотно інтенсифікувалися дослідження і розробки в області педагогічної інноватики. Разом з розробкою педагогічних нововведень: нових моделей освітніх систем, освітніх програм, педагогічних технологій, - все більша увага приділяється науковому забезпеченню процесів впровадження (освоєння) нововведень. Але при всіх позитивних зрушеннях теоретикометодичне забезпечення інноваційної діяльності шкіл залишається поки що слабо розробленим. Особливо це набуває актуальності за умов залучення України до Болонської системи.

75

Дослідження інноваційних процесів в освіті виявили ряд теоретикометодологічних проблем: співвідношення традицій і інновацій, змісту і етапів інноваційного циклу, відношення до інновацій різних суб’єктів освіти, управління інноваціями, підготовки кадрів, підстав для критеріїв оцінки нового в освіті і ін. Ці проблеми потребують осмислення вже іншого рівня – методологічного. «Обгрунтування методологічних основ інноватики в системі освіти є не менш актуальним, ніж створення самої інноватики. Педагогічна інноватика є особливим напрямом методологічних досліджень» [6, 20-26]. Призначення інноваційної діяльності в системі освіти - виявляти необхідність змін її педагогічної системи, знаходити і ефективно використовувати існуючі можливості для реалізації змін. Тому якість інноваційної діяльності в таких закладах ми розуміємо як відношення між необхідними і потенційно можливими змінами в педагогічній системі школи, коледжу, вузу з одного боку, і змінами, що фактично реалізовуються нею, з іншого. Експертний або оцінювальний метод «це комплекс логічних і математичних процедур, спрямованих на здобуття інформації, її аналіз, узагальнення з метою підготовки і прийняття компетентного управлінського рішення» [4,8]. Нововведення в освіті є творчим опрацьовуванням нових ідей, принципів, технологій, в окремих випадках доведення їх до типових проектів, що містять умови їх адаптації і застосування. Слід розрізняти новизну і нововведення. Якщо під педагогічною новизною ми розуміємо якусь ідею, метод, засіб, технологію або систему, то нововведенням в цьому випадку буде процес впровадження і освоєння цієї новизни. Поняття «нововведення» ми вважаємо синонімом поняття «інновація». Інноваційні зміни йдуть сьогодні по таких напрямах, як формування нового змісту освіти; розробка і реалізація нових технологій навчання; застосування методів, прийомів, засобів освоєння нових програм; створення умов для самовизначення особистості в процесі навчання; зміна в образі діяльності і стилі мислення як викладачів, так і тих, хто вчиться, зміна взаємин між ними, створення і розвиток творчих інноваційних колективів, шкіл, вузів. Під інноваційною діяльністю освітніх закладів ми розуміємо активність її колективу, що розгортається в часі, впровадження нововведень в педагогічну систему спрямованих на підвищення якості освіти. Зміст інноваційної діяльності - перетворення педагогічної системи за допомогою впровадження (освоєння) нововведень. Щоб оцінювати якість інноваційної діяльності конкретних навчальних закладів, необхідно визначити відповідні показники і процедуру оцінки. Оцінка - це завжди вимірювання, хоча не всяке вимірювання - оцінка. Оцінювання розуміється як «спосіб упорядкування соціальної інформації, при якому системи чисел і відносин між ними ставляться у відповідність ряду вимірюваних соціальних фактів» [5,202]. В процесі оцінювання беруть участь три складові: об’єкт оцінювання, засоби, за допомогою яких проводиться відображення властивостей об’єкту на числову систему, і суб’єкт, що проводить оцінку. З кожною з цих складових можуть бути пов’язані певні помилки в оцінюванні. Інноваційна діяльність при проведенні процедури оцінки не може змінитися скільки-небудь істотно. У свою чергу, ступінь впливу суб’єкта, що оцінює, залежить від того, які вимоги до нього пред’являє методика і наскільки 76

вона обмежує можливість помилок. Тому надійність, ефективність оцінювання залежатиме, перш за все, від інструментарію. Однією з таких складових може бути кваліметричний підхід, який забезпечує комплексне кількісне оцінювання якості предметів або процесів. Методологія та інструментарій кваліметрії дає змогу плідно формалізувати якісні характеристики відповідних явищ і процесів через їх розподіл на простіші, визначити нормативний чи стандартний їх перебіг через систему критеріїв - показників діяльності. Технологія кваліметрії забезпечує вимірювання результатів, що фіксують досягнення мети на певний момент часу [2]. Наукове забезпечення інноваційних процесів потребує подальшої розробки. Багато нововведень, таких, як освітні стандарти загальної середньої освіти, нова структура школи, профільне навчання, єдиний держекзамен і т. ін. ще фундаментально не опрацьовані в інноваційно-педагогічному сенсі, відсутня цілісність і системність в процесах освоєння і застосування заявлених нововведень. Росте потреба в новому теоретичному осмисленні суті управління інноваційними процесами в освітній установі, розробці педагогічних умов, що забезпечують безперервний інноваційний рух. Література 1. Вища освіта України і Болонський процес: Навчальний посібник / За ред. В.Г. Кременя. Авторський колектив: М.Ф. Степко, Я.Я. Болюбаш, В.Д. Шинкарук, В В. Грубінко, І.І. Бабин. – Тернопіль: Навчальна книга - Богдан, 2004.-384 с.

2. Єльникова Г.В. Основи адаптивного управління (тексти лекцій). - X.: Основа, 2004. -128 с.

3. Козлова 0.І. Сутнісні складові інноваційної діяльності вчителя. - Суми: ВВП Мрія-1ЛТД. 1999.-92с.

4. Оцінювання якості роботи закладу освіти / Упоряд. Н. Мурашко. - К.: Ред. загальнопед. газети, 2004.- 128 с.

5. Філософський енциклопедичний словник. М.,1983.

6. 6.Юсуфбекова Н.Р. Педагогическая инноватика как направление методологических исследований // Педагогическая теория: Идеи и проблемы.

- М., 1992.- С.20-26.

УДК: 373

АНАЛІЗ МОВИ ХУДОЖНЬОГО ТВОРУ LANGUAGE ANALYSIS OF WORK OF ART Світлана Павлівна Привалова Глухівський державний педагогічний університет ст. викладач кафедри української літератури

Анотація Порушено актуальне питання аналізу художньої мови на фонетичному, лексичному, синтаксичному рівнях з урахуванням родової та жанрової специфіки твору. Визначено принципи системної організації 77

художньої мови віршованих і прозових творів та засоби естетичної мотивації мовних елементів.

Summary The article emphasizes language analysis from the phonetic, lexical and syntactic levels taking into consideration the genre and genus of work. The principles system organization of poetic and prosaic language of work of art and means of aesthetic motivation the language elements are examined in it. Сучасний аналіз мови художнього твору здійснюється на фонетичному, лексичному, синтаксичному рівнях. У розвиток лінгвістичного вивчення тексту на фонетичному рівні зробили значний внесок О.Пєшковський, В.Жирмунський, Л.Тимофєєв, Р.Якобсон, Ю.Тинянов, В.Ковалевський, П.Тимошенко, О.Масюкевич, В.Ващенко та ін. Відомі вчені звертали увагу на те, що милозвучність є умовою виразності й естетики тексту, а фонетичні засоби – одним із чинників почуттєво емоційної сторони висловлювання. Подальше обґрунтування проблеми подано у дослідженнях Ю.Шевельова, М.Панова, В.Григор'єва, Н.Дащенко, Б.Новікова та ін. Системне вивчення лексики представлено у відомій праці з лексикології та семасіології "Мысль и язык" О.Потебні, який вважав, "що зміна значень слів визначається закономірними зв’язками семантичних груп у загальній системі мови" [6, с. 168–169]. Пізніше розвиток досліджувана проблема знайшла у працях (Л.Ставицька, Г.Сюта, Л.Пустовіт, Л.Савченко, Л.Масенко, О.Тищенко та ін.). Питання системної організації лексичного значення вирішувалися в роботах В.Виноградова, В.Русанівського, А.Уфімцевої, О.Ахманової, Д.Шмельова, О.Тараненка, М.Кочергана, А.Лисиченко та інших учених. Аналіз художньої мови на синтаксичному рівні передбачає спостереження за особливостями побудови речення, сполучення слів, їх порядку в реченні, характером зв'язків речень між собою. Синтаксичні засоби дозволяють відрізнити індивідуальний мовний стиль певного письменника. Синтаксичні особливості тексту художнього твору вивчали Р.Якобсон, О.Брик, Ю.Лотман, С.Ярмоленко, І.Ковтунова та ін. Художню літературу, яка складається з епічних, ліричних та драматичних творів, часто називають поезією. Взагалі слово "поезія" включає в себе поняття про високе мистецтво. Однією із задач лінгвістичного дослідження художнього тексту є "встановлення відношень між обома типами значень слова – прямим і поетичним" [3, с. 390]. Внутрішня форма художнього твору, його образна змістова сутність, оформляється у мовній структурі тексту за естетичними законами. Єдність внутрішньої форми і її естетичної, системної організації є образністю художнього твору. Змістовність образної мовної структури зумовлена її здатністю формувати художній підтекст. У поетичній мові всі мовні елементи виступають як образні; усунення або заміна деяких із них може зруйнувати художню форму й естетичний зміст. Емоційнорефлективна функція художнього твору викликана стильовою домінантою тексту, що має у ньому мовне оформлення. Стильовій домінанті підпорядкована організація мовного матеріалу художнього тексту. Мовні елементи різних рівнів неоднаково беруть участь у її формуванні: одні з них є основними, інші – допоміжними. Основні утворюють мовну домінанту тексту [4]; [7], яка може бути лексичною (у віршованих творах), синтаксичною (переважно у художній прозі). Значно рідше у якості 78

мовної домінанти є звуковий, або фразеологічний, або словотворчий рівень. Найчастіше домінуючим є лексико-синтаксичний рівень. "Вивчаючи мову художнього твору, – зазначає Д.Шмельов, – ми досліджуємо не всі особливості (складові) художньої форми, а тільки мовні засоби, що використовуються письменником для оформлення художнього образу" [9, с. 63]. Додаткові мовні й емоційні елементи утворюють глибокий лінгвоестетичний підтекст, який дозволяє вивчати художній твір як явище словесного мистецтва. Образність як властивість естетично організованої мови обов'язкова для віршових і прозових творів, між якими проводяться такі зіставлення, що або максимально зближують ці дві форми художньої творчості, або різко розмежовують їх. Лінгвістичні дослідження віршованої мови художніх творів представлені у працях О.Потебні, О.Веселовського, А.Бєлого, І.Качуровського, В.Шкловського, Ю.Тинянова, Б.Томашевського, Б.Ейхенбаума, Р.Якобсона, Л.Щерби, Г.Винокура, Б.Ларіна, М.Довгалевського, Л.Якубинського, М.Гаспарова, Л.Тарасова, С.Єрмоленко, Ю.Лотмана, І.Чернухіної, В.Захарової та ін., прозової – у роботах О.Пєшковського, В.Виноградова, М.Шанського, О.Одінцова, І.Білодіда, Л.Новікова, Л.Максимова, М.Гіршмана, В.Ковальова та ін. Значний внесок у розвиток досліджуваної проблеми, зокрема до питання вивчення мови драматичних творів, здійснили відомі вчені М.Шанський, Г.Винокур, В.Сахновський-Панкєєв, Я.Мамонтов, К.Сторчак, К.Ходосов, І.Каплан, М.Черкезова, Н.Падалка, В.Цимбалюк та ін. У віршованих і прозових творах неоднакові принципи системної організації художньої мови, засоби естетичної мотивації мовних елементів, що зумовлені специфікою основних одиниць – слова у віршованому рядку і речення – в абзаці або синтаксичному цілому [5]. На думку В.Виноградова, образна структура вірша "формується на основі співіснування, взаємодії, співвідношення і динамічної послідовності суворо визначених засобів або елементів поетичного вираження" [2, с.137]. Мовний аналіз вірша, на думку Ю.Тинянова, В.Жирмунського, Б.Ейхенбаума, Б.Томашевського та ін., є особливим. У зв'язку з організацією віршового мовлення виникають проблеми взаємодії синтаксису і ритму, проблема специфічного членування мовного потоку у віршах. Існують віршові форми синтаксичного поділу потоку мовлення (строфа, двовірш, рядок) [8]; [1]. Питання системної організації художньої прози недостатньо розроблені у сучасній науці. Увагу дослідників привертає проблема ритміко-інтонаційної своєрідності. Ритміка не є складовою тільки віршованої мови; вона є обов’язковим компонентом художньої прози. Функція ритміки у віршах і прозі неоднакова. Вона зумовлена характером утворення ритмомелодійної структури і її взаємодією з іншими елементами художнього тексту. Ритміка вірша підпорядкована суворим законам метра і вар'юється у певних рамках. Ритміка прози утворює "перспективну" лінію, яка змінюється у відповідності з розвитком сюжету і формує складну тональність художнього твору. Вона повністю зумовлена синтаксичною структурою тексту. Ритмомелодійна (інтонаційна) лінія у творах художньої прози є складною, наявність інтонаційного малюнка свідчить про індивідуальну своєрідність письменника. Література: 1. Жирмунский В. Рифма, ее история и теория. – Петербург, 1923.

79

2. Виноградов В.В. Стилистика. Теория поэтической речи. Поэтика. – М., 1963.

3. Винокур Г.О. Понятие поэтического языка / В кн.: Избранные работы по русскому языку. – М., 1959.

4. Максимов Л.Ю. Стилистика художественной речи в педагогическом вузе / Современный русский язык. – М., 1976.

5. Пешковский А.М. Стихи и проза с лингвистической точки зрения / Методика родного языка, лингвистика, поэтика – Л.; М., 1925.

6. Потебня А.А. Мысль и язык // Полное собрание сочинений. – Т.1. – Одесса, 1922.

7. Студнева А.И. Языковая доминанта и методика лингвистического анализа текста / Вопросы истории и методики русского языка. – Казань, 1979.

8. Тынянов Ю.Н. Проблема стихотворного языка. – Л.: Академия, 1924.

9. Шмелев Д.Н. Слово и образ. – М., 1964.

УДК:

378. 174. 34

ПЕДАГОГІЧНІ АСПЕКТИ ДІАЛОГУ В КОНТЕКСТІ ОСВІТИ У ДОСЛІДЖЕННЯХ ПЕДАГОГІВ ЗАГАЛЬНООСВІТНІХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ ВЕЛИКОЇ БРИТАНІЇ PEDAGOGICAL ASPECTS OF DIALOGUE IN THE FRAME OF EDUCATION IN RESEARCH WORKS OF BRITISH TEACHERS IN GENERAL EDUCATION SCHOOLS OF GREAT BRITAIN Романко Ірина Григорівна Вищий державний навчальний заклад України “Українська медична стоматологічна академія, старший викладач кафедри іноземних мов, латинської мови та медичної термінології; аспірантка кафедри педагогіки Полтавського державного педагогічного університету ім. В. Г. Короленка.

Вивчення сучасних британських позицій теоретичних ідей та досвіду британських педагогів щодо характеру, змісту та форм педагогічного спілкування, шляхів досягнення та реалізації педагогічного діалогу на уроці та в позаурочній роботі може сприяти подоланню стереотипів, що тривалий час існують у вітчизняній педагогічній практиці й зумовлюють частіше недемократичний підхід до взаємодії, діяльності та спілкування учителя та учнів.

Studying of modern British attitudes of theoretical ideas and experiment of British teachers according to pattern, matter and forms of pedagogical communication, achievements ways of pedagogical dialogue during the educational and off- studying process can break the stereotypes which long time existed in native Pedagogical practice and determined a non-democratic way of interaction between teacher and pupils.

80

У Великій Британії у наш час в умовах гуманізації та індивідуалізації навчання особливе значення має ідея діалогу, яка може „заразити” та спонукати багатьох до пошуку шляхів її реалізації. Виховний сенс спілкування вчителя з учнями підтверджено наукою та практикою ще з давніх часів. Необхідність формування педагогічного процесу на гуманних основах доводиться багатьма педагогами Великобританії. Між цим, зацікавленість до проблем спілкування, що посилились за останні десятиріччя, показала, що роль взаєморозуміння, встановлення взаємовідносин довіри хоч і мають велике значення, але представлені в науці недостатньо і вимагають спеціального дослідження та вивчення досвіду зарубіжних фахівців. Визначальною рисою діалогічної взаємодії є гуманістична позиція вчителя щодо учня. В процесі навчального спілкування на основі педагогічної взаємодії школярі мають можливість здобувати знання за потребами та інтересами. Британські джерела свідчать, що педагогічна взаємодія учителя і учнів на уроці та в позаурочний час значно відрізняється від вітчизняної. У проведеному вивченні психологічного представлення діалогу британським вченим М.Снайдером, увага була приділена теоретичним запитанням, які дозволяють розглядати деякі форми спілкування людини з іншою людиною, із самим собою, із текстом і т.д. як оригінальні діалоги й визначати їх відмінності від інших форм спілкування; ця змістовна інтерпретація понять – „зовнішній діалог”, „зовнішній монолог”, „явний внутрішній діалог”, „прихований внутрішній діалог”, „внутрішній монолог”, „внутрішня мова” та ін. Британські дослідження в різних галузях сучасного знання (педагогіці, психології, культурології та ін.) демонструють надзвичайну плодотворність ідей діалогу, різноманітність її методології. Порозуміння принципової неоднозначності діалогу суттєво підсилює цей методологічний потенціал, розширює та поглиблює сферу його використання, відкриває нові перспективи та можливості для прочитання цілого ряду традиційних проблем, у тому числі яких і є проблема людини. Для нас діалог виступає в поєднанні зовнішнього та внутрішнього (В.Лауден, С.Руст), тобто інтерсуб'єктної та інтрасуб'єктної взаємодії. Говорячи про діалог, будемо його розглядати і як діалог-процес (внутрішній у розумінні М. М. Бахтина), так як для нас суттєво, щоб: – акценти діалогу не були зміщені в один із боків взаємодії, такий „діалог на рівних” не можливий без паралельного розгортання внутрішніх діалогів кожним суб'єктом, тому в нашому розумінні діалог набуває характеристики внутрішнього (діалогу-процесу) й будується за рахунок спів-порівняння; – взаємодія зачіпала глибинні, істотні, сенсові пласти; – діалог був не тільки засобом передачі сенсу, засобом їх об'єктивації, але й став засобом сенсоутворення, творчого спів-порівняння, співтворчості, співзнання, співіснування, співпраця, погодження, співвідносини, співчуття, співстраждання, співпереживати та ін. перетворюючи його в умови, засіб та результат розвитку суб'єктів та їх взаємодії. Ми розглядаємо освіту Великої Британії як процес цілеспрямованого, педагогічно організованого духовного, інтелектуального та фізичного розвитку людини, домінанта в якої – становлення особистості. Три нероздільні 81

грані (якості) єдиного британського освітнього процесу виступають основними складовими елементами освіти (розвитку) особистості; виховання як процес соціалізації особистості; освіта як процес широкого залучення до культури. Підкреслимо ще раз, що головне – це єдність, нерозривність перерахованих процесів, кожен з яких виконує одночасно багато функцій двох інших. ЛІТЕРАТУРА 1. Bakhtin M. M. The dialogical imagination. Oxford University Press, 1981. – 217 p.

2. Louden W. Understanding Teaching. Continuity and change in teacher's' knowledge, London: Cassell, 1991. – 345 p.

3. Rust C. (Ed) Improving student learning. Improving student learning outcomes. Oxford: The Oxford Center for Staff and Learning Development, 1998. – 88 p.

4. Snyder M. Uranowitz S.W. Reconstructing the past: Some cognitive consequences of person perception. Journal of Personality and Social Psychology, 36,1978. — P.941-950.

УДК 681.3:658.56 РОЛЬ УНІВЕРСИТЕТІВ У ВПРОВАДЖЕННІ ТЕХНОЛОГІЙ НАВЧАННЯ НА ОСНОВІ СУЧАСНИХ ПЕДАГОГІЧНИХ ТЕХНОЛОГІЙ ТА ВСЕСВІТНЬОГО ОСВІТЯНСЬКОГО ДОСВІДУ A ROLE OF UNIVERSITIES IS IN INTRODUCTION OF TECHNOLOGIES OF STUDIES ON THE BASIS OF MODERN PEDAGOGICAL TECHNOLOGIES AND WORLD ELUCIDATIVE EXPERIENCE Сав’юк Л.О. доц. каф. документознавства та інформаційної діяльності В/о філіалу кафедри ЮНЕСКО “Нові інформаційні в освіті для всіх” Івано-Франківський інститут менеджменту та економіки “Галицька академія”

Анотація Розглянуті перспективи та проблеми впровадження методів та алгоритмів дистанційного навчання в процес підготовки спеціалістів у вищих навчальних закладах України на основі сучасних інформаційнокомунікаційних технологій, філософії безперервної освіти і інноваційних педагогічних теорій.

Abstract Prospects and problems of introduction of methods and algorithms of the controlled from distance studies are considered in the process of preparation of specialists in high education establishments of Ukraine on the basis of modern of informatively-communications technologies, philosophy of continuous education and innovative pedagogical technologies.

82

За часи незалежності України спостерігаються стрімкі процеси модернізації та трансформації системи вищої освіти. Велика кількість вищих навчальних заходів (ВНЗ) здобула статус національних Університетів найвищого рівня акредитації. Разом з рухом до якісно нового університету, повинні в значній мірі відновлюватися знищені традиції класичного університету як вільного і автономного співтовариства. Університети, будучи продуктом європейської культури, повинні прагнути не тільки до здобування знань ради знань, але і до формування знань з метою зростання і зміцнення благополуччя суспільства, тобто повинні бути соціально орієнтованими та вкоріненими [1]. Сучасні інформаційно-комунікаційні технології (ІКТ), інноваційні підходи до навчального процесу якісно перетворюють саму природу діяльності університетів в області створення, збереження та передачі знань. На перший план виходять індивідуальні підходи до визначення траєкторії навчання, максимальне поєднання та взаємопроникнення фундаментальних та професійних знань майбутнього спеціаліста, що повинне забезпечити йому максимальну конкурентноздатність на ринку праці, ефективне пристосування до неперервних економічних та соціальних змін у суспільстві. Якісна освіта і престижний диплом це найбільш важливі умови успішного кар’єрного і професійного зростання, надійні інвестиції молодої людини у майбутнє. Міністерство освіти і науки (МОН) України листом від 11.01.2008 року звернулося до ректорів ВНЗ з проханням надати інформацію для вивчення стану розвитку дистанційного навчання (ДН) у підпорядкованих їм закладах. В зверненні запропоноване надати пропозиції до проекту Програми розвитку дистанційної освіти (ДО) на 2008-2013 роки з метою максимального врахування позиції ВНЗ щодо розвитку дистанційної форми навчання. Як можна побачити у листі МОН України ДО та ДН виступають в якості однозначних понять, хоча згідно світового досвіду впровадження методів ДН у вищу освіту прийнято розрізняти ДО та ДН по кінцевому результату. ДО – система, яка забезпечує повний процес навчання з отриманням диплому. ДН – система, яка заснована на поєднанні традиційного та дистанційного навчання на основі сучасних ІКТ. Деякі ВНЗ сприйняли можливості ДО в якості джерела додаткового фінансування, при цьому навчальний процес організується за принципом: подача матеріалу в електронному вигляді – тестування за певним графіком – видача диплому. Слід зауважити, що таке легковажне відношення призводе до розчарування у методах ДН і не має перспектив на подальший позитивний розвиток. Згідно світового досвіду ДН це складно організована нова форма освіти, яка покликана задовольнити освітні потреби населення незалежно від його просторового і часового розташування по відношенню до освітніх установ, включає засоби організації навчального процесу, які відповідають освітнім стандартам та досвіду викладача і реалізується за допомогою телекомунікаційних технологій взаємодії суб’єктів навчання в специфічному освітньому середовищі [2]. Центральною ланкою системи дистанційного навчання (СДН) є інформаційні технології. При цьому найважливішою умовою ефективного використання будь-якого інформаційного середовища є його змістовне наповнення.

83

Необхідно вказати на виникнення потреби формування у викладача інноваційного підходу до процесів навчання, коли замість пасивного інформаційного джерела він повинен стати проектувальником процесу оволодіння знаннями в певній предметній області, консультантом, тренером (тьютором) і помічником для студентів, застосовувати сучасні педагогічні теорії, використовувати всі можливості сучасних ІКТ, мати серйозні знання та навички в області проектування систем діагностування рівня знань. Зрозуміло, що даний процес є вельми складним як в психологічному, так і в дидактичному плані. Можна констатувати, що велика кількість викладачів не сприймає з ентузіазмом інноваційні підходи до процесів навчання, так як розробка інтерактивних електронних посібників, педагогічних тестів, дистанційних курсів (ДК) в структурі систем управління навчальним процесом (Learning Management Systems) значно збільшують їх навантаження і не підкріплюється, у більшості випадків, моральною та матеріальною мотиваціями з боку керівництва ВНЗ. Частина викладачів з осторогою відносяться до впровадження методів ДН на основі ІКТ внаслідок недостатньої обізнаності і практичних навичок в даній області. Викладацькому складу ВНЗ здається, що починається наступ на їх професійні знання та досвід, критичне переоцінювання їхнього вкладу у розвиток вищої освіти. Необхідно організувати активну роботу по пропагуванню інноваційних методів в навчанні, переваг та можливостей впровадження методів ДН в процес підготовки майбутніх спеціалістів. Керівництву та викладацькому складу ВНЗ слід, не дивлячись на жорсткість даного висловлювання зрозуміти, що часи подання матеріалу біля дошки з ганчіркою та крейдою, менторські підходи до навчального процесу минули, завтра ми можемо залишитися без студентської аудиторії. При цьому слід враховувати світові тенденції у розвитку університетської освіти. У минулому залишаються навчальні курси, посібники і підручники з незмінною структурою, статичні і сформовані для передачі знань в навчальному процесі у визначеному місті і у визначений час. Сьогодні слід зрозуміти негайну потребу проектування інтерактивних ДК, які мають забезпечувати асинхронність викладання дисциплін, оперативність оновлення запропонованої інформації, якісно інші підходи і навики у спілкуванні суб’єктів навчання. ДК даного рівня повинні максимально сприяти ефективної організації самостійної роботи студентської аудиторії. Признаним фактом є те, що в західних університетах забезпечена повна прозорість навчального процесу, академічні успіхи студентів та результати навчання можуть бути перевірені у будь-який час, так як перше чергове значення тут надається самостійній роботі, яка розвиває мислення, логіку та аналітичні здібності. При цьому лише 20-25 % часу відводиться на аудиторні заняття включаючи лекції, практикуми, консультації і контрольні роботи при цьому викладачі максимальну увагу приділяють розробці відповідних самостійних завдань у структурі ДК. На даний час серед кваліфікованих спеціалістів по всьому світу популярною стає філософія безперервної освіти, навчання на протязі всього життя – Long-Life Learning (LLL). Ідеологи даної філософії вказують на те, що людина повинна постійно набувати і оновлювати знання, так будь-які з них застарівають і стають не актуальними [3].

84

Світ змінюється радикально і безперервно, не можна уявити і однозначно передбачити професійну структуру суспільства на протязі життя навіть одного покоління. Тому проблема розвитку вміння та бажання вчитися гостро постає у всьому світі. Велика кількість державних та суспільних діячів в успішній реалізації ідеї та філософії LLL видять залог успішного відбудовування загальноєвропейського соціуму, де цінності саморозвитку особистості, її самостійності, самонавчання, самодіяльності стануть для кожного нормою поведінки [4]. Це означає, що сучасний університет повинен сьогодні виконувати політичну і ідентифікаційну роль, виступати у якості співтовариства, де формується відповідне соціальне середовище і засоби демократичної участі у суспільстві на основі передових знань та технологій. Відгуком на лист МОН України від 11.01.2008 року є наступні пропозиції: Можливим контингентом для впровадження методів ДО в університетську освіту на основі філософії LLL та сучасних ІКТ слід рахувати: 1. Спеціалістів різних вікових категорій, які потребують перекваліфікації та підвищення рівня професійних знань.

2. Широкі кола суспільства, які виявляють бажання отримати додаткову освіту.

3. Соціальні групи, що виявляють бажання підвищити рівень знань в області ІКТ.

4. Вчителів та учнів міських, особливо сільських шкіл, включаючи підготовку до незалежного тестування для вступу в ВНЗ.

5. Випускників середніх навчальних закладів, які мають бажання продовжити навчання в ВНЗ.

6. Студентів, які виявляють високий рівень знань в процесі навчання, мають можливість та мотивацію до самостійної роботи в структурі систем ДН при суміщенні навчання з професійною діяльністю (магістри).

7. Категорії суспільства, які мають об’єктивні обмеження на отримання освіти у стінах ВНЗ, в тому числі люди із різноманітними фізичними вадами. Перспективи розвитку університетської ДО в Україні полягають у наступному: 1. ДО слід розуміти як тривалий процес впровадження інноваційних методів в університетську освіту на основі сучасних ІКТ і педагогічних теорій.

2. Комерціалізації університетської ДО повинні передувати експериментальні дослідження на обмеженому контингенті мотивованих суб'єктів навчання.

3. Якісні ДК повинні бути сертифікованими і авторизованими, що передбачає матеріальну і моральну підтримку розробників.

4. Випускники ДК повинні мати гарантію суспільного визнання отриманих знань і навиків.

5. Найближчою реальною перспективою розвитку університетської ДО (його інструментарієм) слід рахувати безкоштовне програмне забезпечення з відкритим програмним кодом (Free Open Source).

6. Колектив розробників ДК повинен бути ретельно сформованим і адаптованим до рішення поставлених завдань.

85

Список використаної літератури: 1. Миненков Г. Университет в современном мире: вызовы и возможные ответы.- http://newsletter.iatp.by/ctr6-12.htm 2. Сайт дистанционного обучения. Разработка курсов ДО.http://distance-learning.nm.ru/cour.htm 3. Глоссарий электронного обучения.http://nant.ru/itedo/info/index.php?art=glos 4. Кудрявцев В.Т. Предпосылки личностного роста в образовании.http://www.tovievich.ru/book/15/86/3.html

УДК 371.(07).

ЗМІНИ В СИСТЕМІ ОСВІТИ УКРАЇНИ У КОНТЕКСТІ ІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ CHANGES IN THE EDUCATIONAL SYSTEM OF UKRAINE IN THE CONTEXT OF INTEGRATION PROCESSES Сморокова Марія Григорівна Студентка 412-АН групи Факультету іноземної філології Харківського гуманітарнопедагогічного інституту

У статті доводиться актуальність та необхідність для України інтеграційних процесів в сфері освіти, показані перспективи та перешкоди їхнього розвитку, визначена важність гармонійного поєднання європейських нововведень і кращих вітчизняних традицій. Ключові слова: інтеграція освіти, освітній простір, гармонізація освіти, міжнародні стандарти, Європа Знань.

This article proves the actuality and necessity of integration processes in the field of education for Ukraine, shows the perspectives and difficulties of their development, defines the significance of harmony combination of European innovations and the best national traditions.

Key-words: integration of education, educational space, harmonization of education, international standards, Europe of Knowledge. Суттєвою ознакою ХХІ століття, яке тільки розпочало свій розгін, є глобалізаційна інтеграція. Вона невпинно пов’язує не лише ринки та технології, а й держави-нації, демонструючи свій потужний вплив на життя людини й суспільства. Безсумнівним є те, що світ стає цілісним у фінансовоекономічному, інформаційному та технологічному аспектах. Інтеграційні процеси охоплюють і культурно-духовну сферу, зокрема й освіту. Проблема інтеграції системи освіти України у світовий, в першу чергу Європейський, освітній простір обумовлена самим життям, стратегічною політикою України на інтеграцію в Європейське і світове співтовариство [1, с. 12]. Сьогодні, коли світ розвивається так динамічно, ця проблема набула особливої актуальності, від якості і строків розв`язання якої залежить головне - чи буде вітчизняна система освіти і далі займати передові позиції у світовій педагогічній науці і 86

освітній практиці, чи втратить досягнуте і все більше і більше громадян України будуть намагатися отримати освіту за кордоном. Наразі маємо визнати, що інтеграції системи освіти України в Європу Знань фактично немає альтернативи. Входження до загальноєвропейського освітнього простору відкриває перед Україною нові можливості , а саме:  підвищення ефективності та якості української освіти;  визнання українських дипломів на міжнародному рівні;  конкурентоспроможність українських ВНЗ та їхніх випускників на європейському і світовому ринку праці;  організація стажування та обміну студентів та викладачів в європросторі;  зміна ставлення ЄС до України, подолання існуючих стереотипів.

[4, с. 182] Водночас інтеграція України до європейського та світового освітнього простору – це і нові виклики, серед яких можна виділити наступні:  Адаптація поки що незавершеної реформи системи освіти України до вимог та принципів міжнародної інтеграції потребує збільшення фінансування галузі освіти. Економічне становище України є суттєвим обмеженням для адаптації та продовження реформ у системі освіти, приведення її до європейських стандартів.  Незавершеність адаптації національного законодавства до стандартів європейського права, а також неготовність європейських країн та ЄС до ліквідації міграційних перешкод для громадян України, зміни законодавства, пов'язаної з полегшенням пересування та працевлаштування студентів. Це обмеження суперечить та не дозволить реалізувати принцип мобільності для українських студентів та викладачів.  Важкість гармонійного поєднання європейських нововведень і кращих вітчизняних традицій. [3, с. 118] Серед традиційних форм освітньо-наукової діяльності слід зберігати такі з них, які позитивно зарекомендували себе в попередні часи та продуктивно сприяють і забезпечують інтеграцію системи освіти України у світовий освітній простір:  взаємний обмін учнями, студентами, слухачами, викладачами і науковцями;  реалізація спільних навчальних програм і наукових досліджень;  спільні публікації, конференції, конкурси, змагання, інші форми і заходи спільної освітньо-виховної, спортивно-оздоровчої, культурно-просвітницької і наукової діяльності. [4, с. 195] Необхідно забезпечити розширення масштабів і поглибити зміст цих форм діяльності. Разом з тим, слід суттєво розвинути, а в деяких навчальних закладах і розпочати впровадження таких інновацій, які повинні осучаснити і суттєво поглибити інтеграційні процеси: 1. Двоциклова структура навчання. Фактично пропонується ввести два цикли навчання: 1-й для одержання першого академічного ступеня(бакалавра) і 2-й після його отримання. При цьому тривалість навчання на 1-му циклі має бути не менше 3-х і не більше 4-х років. Навчання впродовж другого циклу може передбачати отримання ступеня магістра (через 1-2 роки навчання після одержання 1-го ступеня) і/або докторського ступеня (за умови загальної тривалості навчання 7-8 років).

2. Єдина система кредитних одиниць. Пропонується запровадити у всіх національних закладах освіти систему обліку 87

трудомісткості навчальної роботи в кредитах. За основу пропонується прийняти шкалу ECTS(European Community Course Credit Transfer System), зробивши її нагромаджувальною системою, здатною працювати в рамках концепції "навчання впродовж усього життя" (lifelong learning).

3. Контроль якості освіти. Передбачається організація акредитаційних агентств, незалежних від національних урядів і міжнародних організацій. Оцінка буде ґрунтуватися не на тривалості або змісті навчання, а на тих знаннях, уміннях і навичках, що отримали випускники.

4. Розширення мобільності. На основі виконання попередніх пунктів, а також за умов обов’язкового вивчення іноземних мов, в першу чергу міжнародних, в обсязі, що дозволяє вільне володіння ними як в повсякденному, так і в професійному спілкуванні, передбачається істотний розвиток мобільності студентів, а також розширення мобільності викладацького й іншого персоналу для взаємного збагачення передовим світовим досвідом.

5. Забезпечення працевлаштування випускників. Обов’язкова орієнтація вищих навчальних закладів на кінцевий результат: знання й уміння випускників повинні бути застосовані і практично використані на користь усієї Європи. Усі академічні ступені й інші кваліфікації повинні бути затребувані європейським ринком праці. Для забезпечення визнання кваліфікацій планується повсюдне використання Додатка до диплома, який рекомендований ЮНЕСКО.

6. Зміна філософії навчання та викладання. Необхідно впроваджувати орієнтовані на студента підходи до викладання, тобто перейти від стратегії викладання до стратегії навчання, до використання педагогічних технологій, спрямованих на заохочення до набуття самостійних знань та наукових досліджень студентів. [5, с. 175] Таким чином, немає сумнівів, що збалансована реалізація всього спектру завдань, пов`язаних з інтеграцією системи освіти України у світовий освітній простір, прийняття нових викликів на основі гармонійного поєднання європейських нововведень і кращих вітчизняних традицій дозволить підняти якість української освіти до рівня сучасних міжнародних стандартів, створити умови для формування конкурентоспроможних продуктивних сил України і, тим самим, забезпечити цілеспрямоване і впевнене просування України до лав розвинених країн Європи і світу. Список використаної літератури 1. Арендт Г. Становище людини. – Львів: Літопис, 2006. – 254 с.

2. Журавський В. С., Згуровський М. З. Болонський процес: головні принципи входження в Європейський простір вищої освіти. – К.: ІВЦ "Видавництво Політехніка", 2005. – 195 с.

3. Кремень В. Освіта і наука України: шляхи модернізації (Факти, роздуми, перспективи). – К.: Грамота, 2003. – 216 с.

4. Національна доктрина розвитку освіти / Кремень В. Освіта і наука України: шляхи модернізації (Факти, роздуми, перспективи). – К.: Грамота, 2003. – С. 178 – 201.

5. Ружмон Д. Європа у грі. Шанс Європи. Відкритий лист до європейців. – Львів, 2007. – 277 с.

88

УДК 378.1

ДЕЯКІ ТЕНДЕНЦІЇ ОСВІТНІХ ІННОВАЦІЙ У ПРАКТИЦІ СУЧАСНОЇ ВИЩОЇ ШКОЛИ SOME TENDENCIES OF EDUCATIONAL INNOVATIONS IN TODAY HIGH SCHOOL PRACTICE Собко Ярослав Максимович Львівський науково-практичний центр ПТО АПН України, завідувач відділу професійно-практичної підготовки

Собко Роман Максимович Стрийський коледж Львівського державного аграрного університету

В статті розглянуто перспективні напрями освітньої інноватики, поняття мікро та макроінновацій, та їх проектування на навчальний процес ВНЗ в контексті кредитно-модульної системи.

The perspective directions of educational innovations, of micro- and of macroinnovations and the ways of their including into the high school education process in the credit-module system context is discussed. В умовах реформування вищої освіти навчальний процес має бути трансформований у напрямі індивідуалізації навчання, формування творчого мислення і збільшення самостійної роботи студентів. Основну ідею реформування системи вищої освіти сформулюємо так: ефективність навчання у вищій школі може бути поліпшена завдяки проектуванню і впровадженню інноваційних систем і технологій. “Інноваційна політика в освіті – поняття державницького значення, цементуючим ядром якого є проблема ґенерування педагогічних новацій, отримання оптимальних результатів на базі експериментування, започаткування альтернативних моделей педагогічних систем, концепцій, технологій тощо” [2] Можна передбачити, що освітня інноватика дасть змогу віддзеркалити сутнісний зв’язок теорії і практики освітньої діяльності, визначити її норми, характерні для інноваційних перетворень, органічно об’єднати процеси створення і впровадження інновацій на практиці. Разом з тим, локальні, неповні інноваційні перетворення не можуть дати високого позитивного результату. Еклектичне застосування інновацій поряд із традиційними методами може призвести до дискредитації ідеї ефективної інноватики. Нова парадигма освіти потребує якісно вищої професійної підготовки педагогів, спроможних вирішувати завдання культурного розвитку особистості як громадянина й індивідуальності. Інновації можна розділити на макро і мікросистемні. Макросистемні інновації плануються і впроваджуються центральними органами влади для освітньої системи держави. Мікросистемні інновації формуються і впроваджуються в конкретних навчальних закладах чи в регіоні. Іноді ці інновації можуть впроваджуватися в окремих навчальних групах конкретного навчального закладу. Мікросистемні інновації розподіляють на: раціоналізацію – належить до повторюваних вдосконалених дій і полягає у підвищенні рівня 89

підготовки спеціалістів і модернізацію – пов’язується з переходом від старих форм і методів навчання до більш сучасних. Тому під педагогічним нововведенням розуміємо інтенсивне впровадження змін у навчальний процес з метою раціоналізації та модернізації, що сприяє розширенню знань, умінь і навичок студентів, формуванню творчої особистості. Однією з сучасних макросистемних інновацій, пов’язаною з входженням України в освітній Європростір можна вважати кредитно-модульну систему організації навчання. Запровадження кредитно-модульної системи організації навчання передбачає створення необхідних умов, серед яких: запровадження модульної системи організації навчального процесу, системи тестування та рейтингового оцінювання знань студентів; організацію навчального процесу на базі програм навчання, сформованих як набір залікових кредитів, що передбачає відхід від традиційної системи “навчальний семестр–навчальний рік–навчальний курс”; введення граничного терміну навчання за програмою навчання, включаючи граничний термін бюджетного фінансування; розроблення індивідуальних графіків навчального процесу з урахуванням особливостей кредитно-модульної системи; наявність необхідного навчальнометодичного, матеріально-технічного й інформаційного забезпечення кредитно-модульної системи організації навчального процесу; формування програм навчання всіх освітньо-кваліфікаційних рівнів на основі освітньокваліфікаційних характеристик випускників та освітньо-професійних програм, які передбачають можливість зміни співвідношення обсягів кредитів освітньої та кваліфікаційної складових підготовки [1]. Адаптація навчальних планів до європейської системи вищої освіти передбачає розроблення додаткових модулів, курсів тощо. Модульні програми дисциплін складаються з таких елементів: інтеграція знань відповідно до спеціальності; модульно-рейтингові програми навчання дисциплін; типи навчальних елементів модуля, серед яких є і міні-модулі; контроль знань з відповідних елементів модуля і за весь модуль загалом. На нашу думку, впровадження інноваційних технологій у вигляді модульного, кредитно-модульного, модульно-рейтингового підходів до організації навчання сприяє оновленню професійної підготовки майбутніх фахівців. Загалом завдяки запровадженню інноваційних технологій у сучасній вищій школі можна послабити існуючі суперечності між колективною формою навчання й індивідуальним характером діяльності, традиційними методами навчання й потребою впровадження інноваційних засобів управління навчально-пізна- вальною діяльністю студентів ВНЗ. Одночасно час вимагає перебувати у постійному пошуку нових дидактичних підходів до планування й організації навчального процесу, до модернізації його методичного забезпечення. ЛІТЕРАТУРА 1. Болонський процес: Нормативно-правові документи.– К.:Видавництво Європейського університету, 2004.– 100с.

2. Ващенко Л. Інноваційна політика як динамічна система управління освітою // Директор школи. – 2001. – №42. – С.1–4.

90

ПЕРЕМИСЬКА ШАШКЕВИЧІВКА МІЖ ПОЛЬЩЕЮ ТА УКРАЇНОЮ SHASHKEVYCH’S SCHOOL IN PRZEMYŚL BETWEEN POLAND AND UKRAINE Ірина Спольська-Онишко Комплекс загальноосвітніх шкіл № 2 ім. Маркіяна Шашкевича в Перемишлі

1991 року поновлено в Перемишлі діяльність давньої Шашкевичівки, яка існувала тут у роках 1911–1945. Від 1999 року ця освітня установа діє під назвою Комплекс загальноосвітніх шкіл № 2 ім. Маркіяна Шашкевича в Перемишлі. У поточному навчальному році 2007/2008 в Шашкевичівці навчається 197 учнів, з яких 11 у дошкільній групі, 88 у Початковій школі № 17, 52 у Гімназії № 7 та 46 у ІІІ Загальноосвітньому ліцею. У трьох перших типах шкіл учні освоюють програму з навчанням української мови в такій кількості, що і польської, зате в ліцею молодь крім цього має змогу ознайомитись з історією та географією України. Оновлена Шашкевичівка зразу поставила перед собою мету наладнання та підтримання культурних, освітніх та туристичних контактів з Україною. Таким чином у школі швидко розгорнуто активну художню діяльність. Зараз діє в ній танцювальний гурток „Аркан”, група сопілкарів, ансамбль „Веселі бандурки”, вокальна група „Надія” та гурток малювання. Шкільні колективи завойовують різні нагороди і відзнаки, приймаючи участь у багатьох культурних заходах, що відбуваються не лише в Польщі, але й в Україні, таких як Міжнародний мистецький конкурс - фестиваль „Наша земля – Україна” в „Артеку” (Крим 2000 р.) чи Фестиваль „Свято талантів” у Києві (2006 р.). Шкільних артистів гостинно зустрічали в Кам’янці Подільському, Стрию, Перемишлянах, Трускавці тощо. При нагоді слід відмітити, що влітку 2007 року члени танцювального гуртка „Аркан” у Карпатах проходили вишкіл під оком досвідчених інструкторів та хореографів. Крім того 1994 року учні Шашкевичівки виступали з інсценізацією „Лісової пісні” Лесі Українки на Перегляді театральних груп, що відбувався у львівському Палаці Гната Хоткевича, а у 2005 році на Міжнародному фестивалі Малої академії літератури і журналістики „Рекітське сузір’я”1.

2003 року Шашкевичівка наладнала співпрацю з Єврорегіоном Карпати. Від вересня цього року школа здійснювала цикл культурних заходів „Шкільні художні презентації”, в рамках якого відбувалися м. ін.: Перегляд вертепів і колядок, Презентації Драматичної діяльності та Груп Живого Слова, а також Перегляд художніх ансамблів (танцювальних, вокальних, вокальноінструментальних і інструментальних). Метою тих заходів була інтеграція молоді з держав Польщі й України та промування художнього доробку шкіл національних меншин з обох сторін польсько-українського кордону. У програмі головним партнером школи з боку України були: Середня школа № 3 з польською мовою навчання і Відділ освіти в Мостиськах, тому в „Шкільних художніх презентаціях” брала участь велика група молоді зі шкіл, що входять до складу Львівської області, а саме з Мостиськ, Пнікута, Мишлятич, Судової Вишні й Гусакова2.

1 2

Хроніка школи Бюлетень Шкільних художніх презентацій. – Перемишль, 2004 – С.7 91

Не лише в Шашкевичівці, але й у Народному Домі в Перемишлі учні під керівництвом вчителів організовують вечори, на яких лунає поетичне слово Лесі Українки, Василя Стуса та інших. Обов’зково щороку вшановують пам’ять патрона своєї школи та приймають участь у концертах присвячених Тарасові Шевченку. Школярі не забувають також про відзначення важливих подій у історії українського народу, таких як Великий голодомор чи проголошення незалежності Української Народної Республіки. Інтеграції з місцевим польським середовищем сприяють одноразові культурні заходи такі, як День України (2005 р.) чи організований від трьох років у Шашкевичівці Конкурс художнього читання ім. Уляни Кравченко. Учні з вчителями щороку відвідують театри Львова, а саме Ляльковий театр, Театр Опери і Балету ім. Соломії Крушельницької та Національний академічний український драматичний театр ім. Марії Заньковецької, де мають неповторну нагоду дивитися кращі зразки театрального мистецтва у виконанні зірок української сцени. Іноді буває, що Україна сама „приїжджає” до учнів перемиської Шашкевичівки, оскільки в гостинних мурах цієї школи побували такі видатні представники світу культури і політики, як: Олег Созанський, Тарас Лазуркевич, Тарас Жирко, Олег Кульчицький, Ігор Богдан, Ірина й Ігор Калинець, Богдан Стельмах, Дмитро Павличко, В’ячеслав Чорновіл, Михайло Горинь та багато інших. Школярі активно включaлися в організацію візиту президентів України - Леоніда Кучми (Ланьцут 1997) і Віктора Ющенка (Млини, Перемишль 2005). Інтереси дирекції Шашкевичівки ніколи не обмежувалися лише навчальним процесом та художньою діяльністю. Важливу роль у вихованні молодого покоління відігравають екскурсії, завдяки яким пізнає воно історію та природу рідних земель. І так учні часто відвідують батьківщину свого патрона Маркіяна Шашкевича, Золочівщину. Традиційно для учнів останнього класу гімназії (до реформи освіти - VІІІ класу початкової школи) кожного року організовується тижневий виїзд до Києва. Школярі неодноразово виїжджали на відпочинкові та туристично-краєзнавчі табори до Чернівець, Трускавця і Криму та здобували найвищу гору в українських Карпатах – Говерлу. Захоплювалися також привабливою красою таких місць, як Крехів, Почаїв, Берестечко та Олесько3.

6 років тому перемиська школа встановила контакти з Шашкевичівками, які діють на території України, а саме з Середньою загальноосвітньою школою № 34 у Львові, Середньою ЗОШ № 2 у Золочеві , ЗОШ у селі Новосілки Буського повіту, ЗОШ у с. Білий Камінь, Педагогічним коледжом ім. М. Шашкевича в Бродах та Гімназією в с. Дуліби Стрийського району. Учні та педагогічні колективи вищезгаданих освітніх установ приймають участь у Міжнародних зустрічах шкіл ім. М. Шашкевича, метою яких є координація спільних дій у обміні та поширенні досвіду. Зустрічі сприяють не тільки розвитку гармонійних відносин між різними школами, але й поширенню передових педагогічних технологій. Накінець варто згадати, що чимало випускників ІІІ Загальноосвітнього ліцею в Перемишлі продовжує навчання у вищих учбових закладах в Україні: Києво-Могилянській академії, Київському національному університеті культури і мистецтв, Буковинській державній медичній академії (м. Чернівці), 3

Наше слово. – 2006. – 5 листопада 92

Львівському національному університеті культури і мистецтва, Львівському державному медичному університеті ім. Данила Галицького, Львівському національному університеті ім. І. Франка та інших. Моя стаття, з огляду на обмежений об’єм, накреслює лише контури питання тісних, всесторонніх зв’язків Шашкевичівки з Україною. Висновком дослідження може бути підтвердження думки, що Комплекс загальноосвітніх шкіл ім. М. Шашкевича в Перемишлі даній проблематиці приділяє багато уваги. Безсумнівно цей аспект діяльності школи дуже важливий не тільки з огляду на безпосереднє, близьке сусідство Перемишля з Україною, але й необхідність підтримування і плекання національних традицій, мови і культури, а також підготовлення учнів до життя в новій європейській дійсності.

УДК 37.014.3

СТАНДАРТИЗАЦІЯ ЗМІСТУ ТА ЯКОСТІ СЕРЕДНЬОЇ ОСВІТИ ЯК ТЕНДЕНЦІЯ ШКІЛЬНИХ РЕФОРМ STANDARDIZATION OF EDUCATION – THE PRIORITY OF SCHOOL REFORMS Трохименко Любов Василівна Студентка факультету додаткової та післядипломної освіти СумДПУ ім. А.С. Макаренка

Освіта є важливою, пріорітетною галуззю в будь-якій країні, в будьякому суспільстві. Високий рівень освіти – це показник не лише швидкого економічного зростання, а й добробуту всієї країни в цілому. Саме тому в усіх країнах світу активно проводяться реформи у цій галузі.

High quality education – the purpose of the school reforms. High quality education will provide economic progress. That is why the education reform is the burning question. Осторонь процессу реформування не можуть лишитися ні політики, ні школярі, ні батьки, оскільки всі громадяни в тій чи іншій мірі мають відношення до освіти. Одна з головних проблем стандартизації освіти – співвідношення стандарту і свободи творчості. Освітній стандарт – це база, на основі якої розвивається людина. Він впливає на вчителя, який прагне дати учню не менше, ніж вимагає суспільство; впливає на учня, який намагається оволодіти тими мінімальними знаннями, аби бути конкурентноспроможним на сьогоднішньому ринку праці. [2]. Стандарти в освіті визначають якість освіти. Якість — це внутрішня визначеність предмета, яка становить його специфіку, що відрізняє даний предмет від усіх інших. Всі людські зусилля свідомо і підсвідомо підпорядковуються тому, аби в кінцевому рахунку забезпечити високу якість зробленого, високу якість життя. Підґрунтям якісної освіти є створення системи цінностей особистості. Освіта має готувати по-сучасному ціннісно орієнтовану особистість [2].

93

Якісна освіта характеризується новими предметами, які посилюють гуманістичну спрямованість освіти, сприяють соціалізації молоді. Це вільне володіння іноземними мовами, інформаційними технологіями. Це сформована громадянська позиція, залученість до культури, здібність до власного життєтворення. Щоб забезпечити якісну освіту, треба модернізувати управління школою, науково-методичну роботу, психологічну службу, а також всебічно сприяти розвитку професіоналізму вчителів, накопиченню матеріальних ресурсів [4]. Усталені стандарти освіти наші педагоги розширюють шляхом вивчення позитивного досвіду реформування системи освіти зарубіжних країн.Впроваджуючи рефоорми в українську систему освіти, політики запозичили досвід моніторингу якості освіти. В цьому році буде проведено незалежне оцінювання у випускних класах. Перевіряється старша школа.У США згідно закону „ Жодної відстаючої дитини” у кожному штаті були встановлені високі стандарти знань з математики та читання з 3-го по 8-й класи. Успішність кожного учня перевіряється щорічно за допомогою тестів. Результати таких превірок фікуються у відповідних документах. До цих документів мають доступ батьки. В Україні батьки зовсім не інформовані [3]. Підвищення кваліфікації вчителів, інноваційні технології, позакласні заняття – аспекти реформування, які без матеріальної підтримки не вирішити. Список літератури: 1. http://www.kmu.gov.ua 2. http://edu.ukrsat.com 3. www.doe.state.de.us

УДК 351.822

АДАПТАЦІЯ ВАЛЮТНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ ДО СТАНДАРТІВ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ ADAPTATION CURRENCY POLITICIANS OF UKRAINE TO THE STANDARDS OF EUROPEAN UNION Філатов Віктор Вікторович студент Донецького юридичного інститута МВС України

Філіпенко Тетяна В’ячеславівна доцент, кандидат екон. наук

Ця робота розглядає проблему адаптації валютної політики України у разі її вступу до Європейського Союзу. Необхідність такої адаптації обумовлена існуванням в країнах ЄС єдиної валютної політики, яка суттево відрізняється від української.

This work explores the problem of adaptation of currency politicians of Ukraine in the case of its entry in European Union. The necessity of such adaptation is conditioned by existence in the countries of European Union of single currency politicians which considerably differs from Ukrainian. Валютна політика держави є однією з важливіших складових фінансової стабільності країни. На сьогодні зовнішньо-економічна діяльність набирає оберти. Все більше з’являється суб’єктів підприємницької діяльності, які 94

здійснюють господарську діяльність за участю іноземних суб’ єктів підприємництва. Україна, в особі державних підприємств також приймає участь у зовнішньо-економічній діяльності. При цьому розрахунки здійснюються за допомогою іноземної валюти. Законодавство України регулює ЗЕД, порядок обігу іноземної валюти, а також механізми розрахунків. Не менш важливішим питанням є стабільність національної валюти, її показники значно впливають на всі галузі народного господарства. Бюджет України також приймається з урахуванням показників інфляції. Великий вплив показники стабільності національної валюти мають в соціальній сфері суспільства. Саме ця сфера більш чутлива до валютних коливань. Всі питання відносно іноземної та національної валюти вирішуються у рамках валютної політики України. Валютна політика передбачає перш за все нормотворчу працю органу законодавчої влади України. Саме закони визначають напрямки розвитку валютної політики та діяльності у майбутній період. Прийняття нормативних актів необхідно здійснювати з урахуванням стану справ в даній сфері. Важливу роль в реалізації валютної політики України грає Міністерство фінансів України та Національний Банк України. На ці органи покладається функція практичної реалізації валютної політики країни. У разі вступу України до Європейського Союзу валютна політика нашої країни суттєво зміниться, у зв’язку з необхідністю адаптації до стандартів Європейського Союзу. Ця процедура є обов’язковою вимогою, яку необхідно виконати державі ЄС. Європейський Союз має єдину валютну політику, яка базується на єдиній грошовій одиниці – євро. Крім цього в ЄС існує єдина структура органів, які реалізують валютну політику. Система цих органів складається з Європейського Центрального Банку, Економічного та Фінансового комітету. Перехід до єдиної валюти здійснювався поступово в три кроки. Остаточний крок був зроблений в 1999 році, коли була введена єдина валюта, яка замінила національні грошові одиниці країн – членів ЄС. Євро стає єдиним легітивним засобом розрахунків. Його емісію здійснює Європейський Центральний Банк. Для того, щоб перейти на євро держава- член ЄС повинна відповідати наступним вимогам, які передбачені ст. 121 Договора про ЄС: 1) Досягнення високого рівня стабільних цін, при якому темп інфляції за рік не перевищує 1,5%.

2) Захищенність фінансового стану уряду передбачає низький рівень бюджетного дефіциту: 3) Активна участь держави в переході до єдиної валюти.

4) Участь держави в МОК. [3, с 11-97] Питання приєднання держави –члена ЄС до єдиної валюти вирішується Європейською Радою. У випадку ухвалення такого рішення розпочинається практичний перехід до єдиної валюти, який триває певний час. Кінцевий результат досягається за умови, коли всі розрахунки в країні, враховуючи дрібну тогівлю здійснюються за допомогою євро.

[1, с 23-198] Одже ми бачимо, що перехід до єдиного валютного простору є дуже складним та тривалим процесом, який складається з певних кроків. У разі вступу до ЄС Україна буде змушена пройти цей шлях. Національна валюта нашої країни буде змінена на валюту європейсьго Союзу. Національний Банк України стане частиною Банківської системи ЄС. Безперечно введеня єдиної валюти спрощує процес розрахунків між країнами – членами ЄС. Громадяни 95

України, яким треба виїхати до однієї з країн ЄС позбудуться багатьох проблем пов’язаних з оплатою проживання або інших послуг. В свою чергу це позбавить митні органи зайвих процедур оформлення валютних цінностей. Сьогодні Україна ще не є асоційованим членом Європейського Союзу, але проблема адаптації законодавства обговорюється на научному рівні. Це пов’язано з тим курсом, який наголосила Україна в рамках своєї зовнішньої політики. Інтеграція України в ЄС потребує від нашої країни проведення багатьох змін в економіці та інших сферах суспільного життя. Валютна політика почне змінюватись тільки після вступу України в ЄС, але прогнозувати та готуватись до цієї процедури потрібно вже зараз. Література: 1. Кашкин С.Ю Право Европейского Союза // Москва. - 2005. -с.23-198.

1. httр://europa.int-офіційний сайт Європейського Союзу.

3. Капустин А.Я. Европейский Союз: интеграция й право. М. - 2000. с.11-97

УДК 378.14

БОЛОНСЬКИЙ ПРОЦЕС: МОДУЛЬНИЙ ПРИНЦИП ПОБУДОВИ НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ BOLOGNA PROCESS: PRINCIPLE OF MODULES IN CONSTRUCTING THE LEARNING DISCIPLINE Харківська Алла Анатоліївна канд. фіз.-мат.наук, доцент; проректор з науково-педагогічної роботи Харківського гуманітарно-педагогічного інституту

Анотація У статті розкриті деякі аспекти впровадження кредитно-модульної технології організації навчального процесу, а саме модульний принцип побудови навчальної дисципліни, який розглядається як комплексний процес творчої, професійної діяльності викладачів та студентів, що сприяє значному підвищенню рівня самовдосконалення останніх.

Annotation Some aspects of the credit-module technology introduction in our educational system are lightening up in this article. The principle of modules is viewed as the complex process of creative and professional tutor’s and student’s activity, which helps with rising the level of student’s selfimprovement. Кредитно-модульна технологія, впровадження якої є однією з вимог Болонського процесу, орієнтує зміст навчання і організацію навчального процесу на кінцеву мету і діяльність тих, хто навчається. Вона повинна забезпечити розв’язання наступних питань: орієнтацію навчального процесу на кінцеві діяльні цілі, технологічність процесу навчання і його узгодженість з контролем результатів навчання, введення рейтингового контролю.

96

Сутність кредитно-модульної технології організації навчального процесу полягає у відпрацюванні матеріалу програм навчальних дисциплін окремими блоками (модулями) з оцінкою знань та вмінь студента у вигляді суми балів, отриманих за окремі модулі[1]. Етапи формування робочої програми навчальної дисципліни: виявлення потреб, опис академічних і професійних характеристик, ідентифікація результатів навчання, розробка модулів, організаційних форм, оцінювального інструментарію; вироблення процедур і способів забезпечення якості: безперервне спостереження; оцінювання; корекція. Навчальна дисципліна (курс) складається з декількох залікових кредитів, кількість яких визначається змістом та формами організації навчального процесу. Заліковий кредит – це завершена задокументована частина змісту навчальної дисципліни, вивчення якої для студентів, як правило, завершується підсумковим оцінюванням. Заліковий кредит складається із модулів (частина програми навчальної дисципліни), кожний із яких у свою чергу складається зі змістовних модулів (одна або декілька тем)[2]. Складання модулів передбачає: урахування попередніх знань і навичок; планування компетенцій; кваліфікаційні вимоги; форми контролю; методи навчання і вивчення; освітнє середовище; працевитрати студентів, під якими мається на увазі: відвідування занять (аудиторне навчання); час на підготовку до занять; час на закріплення навчального матеріалу змістовного модуля; практика; підготовка до складання іспитів; написання рефератів; виконання домашніх та проектних робіт, а також випускної роботи ( що розглядається як самостійне навчання). Для впровадження кредитно-модульної технології навчання має бути проведена ґрунтовна методична робота викладачем з метою розроблення модульних програм, де кожний модуль містить цільову програму дій та методичні вказівки, що забезпечують досягнення поставлених дидактичних цілей. Модульне навчання вимагає складати навчальні програми дисципліни на інших засадах. З одного боку, виходячи з кількості виділених кредитів на його вивчення (необхідно розділити години, виділені на ту чи іншу навчальну дисципліну, на певну кількість логічно завершених частин-модулів), а з іншого – визначити сукупність елементів знань змістовного модуля в структурних взаємозв’язках, а також визначити найголовніші, тобто ті знання, які потрібно засвоїти. В інституті існують три форми модулів: - обов’язкові – їх повинні вивчати всі студенти (нормативна частина циклу дисциплін); - альтернативно-обов’язкові – студенти можуть обрати модулі з тематично окресленої області (варіативна частина циклу дисциплін, які встановлює інститут); - за вибором – студенти можуть вільно обирати модулі з числа тих, які пропонуються (частина за вибором студента). Кількість та внутрішня структура різних модулів регламентуються відповідними положеннями, специфічними для конкретного напряму підготовки.

97

Модулі складають елементи освітньої програми. З точки зору змісту і часу – це замкнені навчальні одиниці. Вони не тільки складаються із занять, які необхідно відвідувати, але і включають навчальні результати, які студенти повинні досягнути і вміти продемонструвати. Модулі можуть поєднувати заняття різних форм (лекції, семінари, практичні заняття, лабораторні роботи, самостійне навчання, курсові проекти, дипломні роботи, наукову діяльність тощо). Метою модульної побудови освітнього процесу є чітке визначення мети вивчення (студент) і мети навчання (викладач) по кожному окремому модулю. Випускна робота і практика являють собою окремі модулі. Об’єм модуля визначається витратами часу студентів. Ціна кредиту складає 36 академічних годин[3] (18 годин становлять аудиторні заняття, 9 – індивідуальна робота викладача зі студентами, 9 годин – самостійна робота студентів). Співвідношення аудиторних та індивідуальних і самостійних занять становить 50 %:50 %, 40%:60%, 60%:40%. Кількість кредитів на навчальну дисципліну визначається діленням загального обсягу годин з навчальної дисципліни на ціну кредиту (з округленням до 0,5 кредиту). Загальний обсяг годин із навчальної дисципліни повинен включати час на проведення лекцій, практичних, семінарських та лабораторних занять, консультацій, практик, самостійної та індивідуальної роботи і контрольних заходів (поточний та підсумковий контроль). Нормативна кількість залікових одиниць для підготовки бакалавра становить 240 кредитів, на один навчальний рік – 60 кредитів. Орієнтовний календарний розподіл залікових кредитів (годин) Кількість залікових кредитів

Загальна підготовка бакалавра На один навчальний рік Загальна підготовка бакалавра

Кількість годин

На навчальний рік

На навчальний тиждень

Загальна Аудиторних Індивідуальна та самостійна робота Загальна Аудиторних Індивідуальна та самостійна робота Загальна Аудиторних Індивідуальна та самостійна робота

240 60 8640 4320  10% 4320  10% 2160 1080  10% 1080  10% 54 30  10% 24  10%

Навчальні дисципліни, на вивчення яких передбачено менше 3-х кредитів, об’єднуються в блоки споріднених дисциплін на підставі ухвали ради факультету, яка затверджується першим проректором. Таким чином, впровадження в навчальний процес кредитно-модульної технології та модульного принципу побудови навчальної дисципліни сприяє посиленню інформованості й пробудженню інтересу студентів до навчальних дисциплін; об’єктивності, самокритичності в оцінці досягнутого рівня знань та самоаналізу готовності до професійно-педагогічної діяльності.

98

Модульний принцип побудови навчальної дисципліни – це комплексний процес, у якому органічно пов’язані творча діяльність викладача і вміле застосування ним методів і прийомів навчання та зацікавленість студентів у щоденній навчальній праці.

Cписок використаної літератури: 1. Мороз І.В. Кредитно-модульна система організації навчального процесу: довідник для студентів-К.: КОО «Освіта України», 2005.

2. Вища освіта України і Болонський процес: Навчальний посібник / За редакцією В.Г.Кременя. Авторський колектив: М.Ф. Степко, Я.Я. Болюбаш, В.Д. Шинкарук, В.В. Грубінко, І.І. Бабин.-К.:Освіта, 2004.

3. Наказ МОН України №812 від 20.10.04 «Про особливості впровадження кредитно-модульної системи організації навчального процесу».

УДК: 371.126+477.87

ОСВІТНІ ІННОВАЦІЇ В КОНТЕКСТІ ІДЕЇ СТАЛОГО РОЗВИТКУ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА EDUCATIONAL INNOVATIONS IN THE CONTEXT OF THE IDEA OF THE STABLE DEVELOPMENT OF CIVIL SOCIETY Химинець Володимир Васильович Ужгородський національний університет, доцент кафедри міжнародних відносин

Анотація В роботі показано, що в основу розбудови громадянського суспільства доцільно закладати ідею сталого розвитку.

Resume The paper shows that the idea of stable development is the base of the building of the civil society. В самому загальному вигляді, в концепції сталого розвитку суспільства, орієнтованого на оптимальне задоволення потреб людей, забезпечення достатньої якості життя, раціонального використання природних ресурсів і збереження довкілля, основна увага акцентується на створенні таких передумов: - політична система мас забезпечити участь широкої громадськості у прийнятті всіх важливих рішень; - економічна система повинна вміти організувати розширене виробництво та науково-технічний прогрес на власній основі і забезпечувати збереження еколого-ресурсної бази; - соціальна система покликана знімати напруження, що виникають у процесі економічного розвитку; - технологічна система повинна стимулювати постійний і ефективний пошук нових оптимальних рішень; - владна структура мас мати гнучкий характер і бути здатною до самокорекцій та самовдосконалення; - міжнародна система повинна сприяти розвитку торгових та фінансових 99

зв'язків на взаємовигідній основі. Громадянське суспільство в контексті ідеї сталого розвитку орієнтується на наступні правила та принципи: - забезпечення психічного розвитку та здоров'я людини є основним завданням життєдіяльності кожного суспільства; - визначення розумної й достатньої межі задоволення власних матеріальних потреб людини; - прагнення охороняти основні екосистеми Землі та опановувати знаннями про управління природними ресурсами; - прийняття концепції відкритої економічної системи та засад справедливої торгівлі; - узгодження національних екологічних політик та створення міжнародних проекологічних структур; - розвиток прав й активності громадян. Значна частина проблем у взаємовідносинах сучасного суспільства з природою обумовлена відсутністю еколого-економічної культури та екологоекономічної свідомості як на суспільному, так і на особистісному рівнях. Освіта, як соціальна інституція, відповідає за еколого-економічні компетенції, в тім числі і культурологічні та управлінські як суспільства в цілому, так і кожної особистості зокрема. Стратегія сталого розвитку передбачає, що продуктивні сили, структура економіки, спеціалізація та розміщення виробничих галузей у сучасних умовах мають якнайтісніше узгоджуватися з наявними природними ресурсами, продуктивним, відтворювальним і асиміляційним потенціалом навколишнього середовища. Більше того, рівень та характер використання природних ресурсів, насамперед земельних, водних і мінерально-сировинних, масштаби і напрямки вкладання фінансових ресурсів, організація техніко-технологічного та організаційного прогресу мають бути узгоджені не лише з поточними, а й з перспективними потребами соціуму. Науковці і спеціалісти, які працюють у цій сфері [1,2] , стверджують, що без формування нової еколого-економічної освітньої моделі стати на шлях сталого розвитку і змінити ситуацію на краще неможливо. Під екологоекономічною освітою розуміють безперервний процес навчання, виховання і розвитку, спрямований на формування еколого-економічної культури та відповідальності кожної особистості за охорону і поліпшення стану навколишнього середовища. Еколого-економічну культуру в таких підходах слід розглядати як напрям людської діяльності та мислення, від якого залежать сучасні умови існування та найближче майбутнє людства. З одного боку, вона виступає в ролі теоретичної галузі знань про місце людини в біосфері, а з іншого, це – сукупність певних фахових компетенцій, дій, технологій та наслідків взаємодії людини з природою. В цьому контексті саме рівень еколого-економічної культури особистості та спільноти в цілому визначає стан природного довкілля і внутрішній світ кожної людини. При цьому особливого значення набуває процес виховання в кожної людини сучасного еколого-економічного світогляду, бережливого ставлення до природи, розуміння домінанти природних благ над штучно створеними матеріальними цінностями, усвідомлення розумної необхідності власних потреб, відсутності споживацької психології, готовності добровільно підпорядкувати свої інтереси законам природи, інтересам розвитку суспільства. Тільки через процес навчання і виховання людство у змозі 100

виробляти необхідну інформацію, яка реально створить умови для сталого еколого-економічного розвитку цивілізації. Еколого-економічне навчання і виховання – це неперервний психолого-педагогічний процес, спрямований на цілеспрямоване формування у людини: - знань наукових основ природокористування; - необхідних переконань і практичних навичок, певної орієнтації й активної життєвої позиції в галузі охорони, збереження і примноження природних відновлювальних і невідновлювальних ресурсів; - переконаного бажання перестати змінювати навколишнє середовище необдумано й безвідповідально; - потреби естетичного сприймання природи і світогляду, заснованого на гуманістичних ідеалах. Головним завданням еколого-економічного виховання має стати формування нового типу свідомості, на основі якої відбудеться "...олюднення природи й оприроднення людини” [2]. Нова екологічна свідомість має носити синкретний характер, тобто логічно включати в себе всі попередні типи свідомості (магічну, релігійну, наукову), а не відмежовуватися від них. Тобто освітянські заклади покликані виховувати молодь у дусі любові до рідного краю, глибоких знань його історичної спадщини, охорони навколишнього середовища, науково обґрунтованого використання природних багатств. Указані нововведення в організацію навчально-виховного процесу, з одного боку, зумовлюють зміни у формах та способах діяльності освітянських закладів, а з іншого – значно розширюють функціональні обов’язки їх керівників. Нові підходи до управління сучасною школою з урахуванням еколого-економічної парадигми виявляються в запровадженні нових ідей та організаційних структур, в залученні додаткових ресурсів до діяльності закладу. Головним завданням еколого-економічної освіти сучасної освітньої системи можна вважати [3,4]: - засвоєння наукових знань про взаємозв’язок та взаємовплив природи, суспільства і людської діяльності; - розуміння багатогранної цінності природи для суспільства в цілому і кожної людини зокрема; - оволодіння нормами правильної поведінки в навколишньому середовищі і серед людей; - активізація науково обґрунтованої діяльності з охорони природи й поліпшення навколишнього середовища. В цьому контексті особливої ваги набувають питання координації екологоекономічного навчання і виховання між всіма структурами, які здійснюють освітню діяльність її наступності та оцінці рівнів сформованих знань і культури. Важливими є і питання узгодження навчально-виховної діяльності освітніх закладів, державних установ і громадських організацій, які ведуть роботу в цій сфері. Цивілізовані, культурні народи покликані захищати і множити добро, законами і владою утверджувати в суспільстві і суспільній свідомості вищі духовні цінності людського життя. ЛІТЕРАТУРА 1. Стійкий екологічно безпечний розвиток і Україна / за ред. Дробнохода М.І., – 2002. –104 с.

101

2. Шепа В.В. Екоонтологічний тип свідомості // Ідея. – 1993. – №3. – С. 239-245.

3. Химинець В.В. Еколого-економічні засади сталого розвитку Закарпаття.

– Ужгород, 2004. – 212 с.

4. Химинець В.В. Еколого-економічні основи навчально-виховного процесу в сучасному освітньому закладі // Освіта Закарпаття. – 2007. – №5. – С. 39-42.

УДК 35.008.6:36

АДАПТАЦІЯ ЄВРОПЕЙСЬКОГО ДОСВІДУ НАВЧАННЯ ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ ЯК СКЛАДОВА МЕХАНІЗМУ РЕАЛІЗАЦІЇ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ ADAPTATION OF THE EUROPEAN EXPERIENCE OF CIVIL SERVANTS’ TRAINING AS A COMPONENT OF THE SOCIAL POLICY MECHANISM IN UKRAINE Цибуліна Ірина Вячеславівна Харківський регіональний інститут державного управління Національної академії державного управління при Президентові України, провідний спеціаліст факультету, кандидат наук з державного управління

Висвітлено основні проблеми й обґрунтовано пропозиції щодо удосконалення механізмів професійної підготовки державних службовців соціальної сфери.

The basic problems are covered, and ways to improv mechanisms fo professional training of civil servants working in the social sphere are proposed. Питання інтеграції української науки і вищої освіти в європейську займає важливе місце в проблематиці євроінтеграції України. Особливе значення має питання щодо формування армії спеціалістів, чия освіта й інтелектуальний рівень далеко виходили б за межі середнього. На фоні таких вимог, як в Європі, так і в Україні все гостріше відчувається кадровий дефіцит, що охопив стратегічні напрямки науково-технічного розвитку. Кадрова проблема відчувається й у сфері управління, вирішити яку покликані інституції з підготовки державних службовців органів виконавчої влади та посадовців органів місцевого самоврядування. Концепцією адміністративної реформи в Україні передбачається, що управлінські послуги повинні надаватися, насамперед на низових рівнях структури виконавчої влади, що забезпечить їх наближення до споживачів [1]. У зв’язку з цим особливе місце займає питання підготовки державних службовців місцевих органів виконавчої влади, адже ці спеціалісти надають роз’яснення безпосередньо отримувачам управлінських послуг. Саме від них залежить враження громадян про спрямованість роботи органів виконавчої 102

влади на задоволення потреб особи і суспільства чи лише їх задекларованість. Успішна робота на обійманій посаді потребує постійного суттєвого поповнення знань. Навчання державних службовців є складовою ефективності державного управління. Важливо забезпечити проблемний характер навчання, формування в особистості творчих підходів, пошуку новацій. Є доцільним для управлінців сфери захисту прав дитини викладання на факультеті підвищення кваліфікації основ психології, конфліктології, етики. Окреме місце посідає оновлення адміністративної культури, формування готовності до прийняття рішень в умовах зростання демократичних процесів та підвищення відповідальності з орієнтацією на служіння громадянам. Демократичне суспільство вимагає сформованої демократичної свідомості. Різнобічна підготовка державних службовців має сенс за умови безперервності. Здійснення ефективності управлінської діяльності можливе лише за умови, коли управлінець перетвориться в активний творчий суб’єкт соціального розвитку, що самореалізує свій багатий соціальний потенціал на багатогранних соціальних засадах. Країни перехідного періоду, і в тому числі Україна, стикнулися з проблемою пристосування своїх форм державної служби до нових умов, викликаних змінами у політико-економічній системі, появи нових запитів громадян та потреб дотримання Європейських стандартів. Ізольована державна служба не в змозі реагувати на соціальні, політичні й економічні зрушення. Закони, що швидко змінюються, створюють великий попит на підготовку та перепідготовку з правових і фінансових питань державних службовців, у тому числі сфери захисту прав дитини. Реформи у суспільстві вимагають не лише нових структур та інституцій державного управління, а й важливих змін у державному менеджменті. Державним службовцям, які опікуються питаннями дітей і молоді, дуже важливо якомога швидше набути нових навичок та кваліфікацій, зокрема щодо змін у ставленні до громадськості. Вивчення та запозичення закордонного досвіду – важливий чинник удосконалення процесу підвищення кваліфікації державних службовців. Численні навчальні заклади у країнах перехідного періоду пропонують широкий спектр форм підвищення кваліфікації для росту професіоналізму працівників державної служби і здобуття цих нових навичок і кваліфікації [2]. Вважаємо доречним вивчення і запровадження для перепідготовки працівників сфери захисту прав дитини досвіду Румунії. Зміст програм перепідготовки державних службовців передбачають загальну підготовку (законодавство, політологія, економіка, менеджмент, іноземні мови, комп’ютерна грамотність, державне управління, міжнародні відносини в плані адаптації до ЄС); спеціалізовану підготовку, яка включає все необхідне для виконання конкретної роботи (політика у відповідній сфері, інформаційні технології й адміністративні системи управління у змінюваній ситуації, розв’язання конкретних проблем і прийняття рішень, вирішення конфлікту, загальне і фінансове законодавство, статистика й адміністративний устрій установи, психологія керівництва й організації). Зміни у діяльності державного управління викликали у цій країні появу нових курсів (право Європейської Співдружності, стратегічне управління, екологія, довготривалий розвиток, Європейська інтеграція, управління фінансами, стратегія економічного розвитку і зростання зайнятості, соціальний захист) [3]. Запровадження подібних курсів сприятиме успішному здійсненню реформ і, у першу чергу, в 103

соціальній сфері. Час диктує необхідність створення і використання конкретних цільових програм залежно від складу слухачів [4]. В Україні доки що не стандартизовані формалізовані моральні якості, яких повинен дотримуватися державний службовець. Ефективно було б вивчати зарубіжний досвід. Зважаючи на те, що економічна ситуація вимагає швидких змін у державному управлінні, а ресурси для відповідної підготовки є обмеженими, важливим питанням є можливість мати ефективну та продуктивну систему підготовки державних службовців, яка дасть змогу працівникам виконувати нові завдання в умовах соціально-економічного розвитку. Всебічна і послідовна державна система підготовки державних службовців потребує збільшення фінансових видатків. В умовах обмеженого бюджетного фінансування доречно використати досвід Франції щодо введення для кожного державного службовця додаткового податку у розмірі 1% для підтримки функціонування мережі інститутів Національної академії державного управління, які здійснюють підготовку і перепідготовку державних службовців. Актуальним залишається питання щодо необхідності підвищення мотивації навчання. Цікавий досвід французького інституту IRA у м. Лілль щодо зарахування слухачів інституту на державну службу з моменту їх вступу на навчання, забезпечення стипендією у розмірі мінімальної заробітної платні, обов’язкове подальше працевлаштування залежно від рейтингу, який отримав слухач після закінчення курсу навчання [5]. Розвиток професіоналізму й особистісних характеристик державних службовців повинен бути постійною турботою усіх форм підготовки та перепідготовки кадрів державної служби [6]. Впровадження європейського досвіду може слугувати дієвим механізмом процесу підвищення кваліфікації державних службовців і надання якісних послуг у різних сферах соціальної політики України. Література: 1. Указ Президента України "Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні" 22 липня 1998 р. № 810/98.

2. Інституційні реформи в Європейському Союзі. Аналітичний щоквартальник. Вип. №4, 2003. – 74 с.

3. Системи підготовки державних службовців у зарубіжних країнах./Пер. З англ. Ю.Д.Полянського.- К.: Вид-во УАДУ, 2000. – 424 с.

4. Цибуліна І.В. Державна політика забезпечення захисту прав дітей // Актуальні проблеми державного управління: Збірник наукових праць. - Х.: Видво ХарРІ НАДУ „Магістр”, 2004.-№2 (21): У 2 ч. – Ч.2. – С.259-264.

5. Bernard de Gunten, Arlette Martin, Mauricette Niogret. Les institutions de la France (V e Republique, 4 octobre 1958). – Nathan/ YUEF, 2002. – p.150.

6. Основи професійної підготовки державних службовців: [Навч. посіб.] / За заг. ред. Є.І.Бородіна, В.Г.Логвинова, О.Ф.Мельникова, П.І.Шевчука: Б.Г.Савченко, Н.М.Мельтюхова, А.В.Бураковська. Соціальні та психологічні аспекти державного управління.- Х.: Вид-во ХарРІ НАДУ „Магістр”, 2003. – 152 с.

104

УДК 37:334.012.82 (447)

НАПРЯМИ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ НА ШЛЯХУ ІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ В ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ОСВІТНІЙ ПРОСТІР Чайка Дмитро Олександрович ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький ДПУ імені Григорія Сковороди» магістр

Розглянуто та виділено основні завдання та напрямки у системі реформування вищої освіти на шляху євро інтеграції.

The basic tasks directions are considered and selected in the system of reformation more high educations are on the way of euro integration. В Європейських країнах реформування вищої освіти здійснюється давно і системно. Цьому сприяв демократичний лад цих країн і демократія в освіті. Але в різних країнах результати інституціонального втілення нової парадигми освіти різні. Сьогодні процес реформування вищої освіти, що охопив Європу, називається Болонським процесом. Болонський процес переслідує шість цілей для досягнення єдиної за змістом і якістю європейської освіти: введення двоциклічного навчання; впровадження кредитної системи організації навчального процесу; формування системи контролю якості освіти; розширення мобільності студентів і викладачів; забезпечення працевлаштування випускників на європейському ринку праці та привабливість європейської системи освіти. Для України Болонський процес – це не мода, не загравання з Європою, як нерідко пишуть у нас. Це – жорстока необхідність в умовах швидкої деградації нашої середньої і вищої освіти [1]. На шляху інтеграції вітчизняної освіти до європейського освітнього простору, Україна зробила важливий крок. А саме провела ґрунтовний порівняльний аналіз вітчизняної системи науки і освіти з європейською. За результатами цього аналізу визначила, що потрібно буде змінити в нашій системі науки і освіти, і визначила, які саме реформи необхідно провести. Уряд неодмінно прийме усвідомлене політичне рішення, яке ґрунтуватиметься на потребі проведення реформ, що й буде покладено в основу рішучої зовнішньої політики держави, спрямованої на інтеграцію вітчизняної системи науки й освіти в європейський простір. Перебудова вищої освіти в Україні, її наближення до європейських стандартів, потребує історичних змін у нормативно-правовій базі, яка функціонує сьогодні, і якою користуються вищі навчальні заклади всіх форм власності. Існує загальна потреба в доопрацюванні і завершені розробки та затвердженні державних стандартів вищої освіти з усіх напрямів та спеціальностей. Це дасть можливість уніфікувати навчальні плани підготовки фахівців вищої кваліфікації («бакалаврів», «магістрів»), що, в свою чергу, спростить процедуру переходу студентів з одного вищого навчального закладу в інший [3]. Пріоритетними напрямами державної політики щодо розвитку вищої освіти є: - особистісна орієнтація вищої освіти; - формування національних і загальнолюдських цінностей; - створення для громадян рівних можливостей у здобутті вищої освіти; 105

- постійне підвищення якості освіти, оновлення и змісту та форм організацій навчально-виховного процесу; - впровадження освітніх інновацій та інформаційних технологій; - формування в системі освіти нормативно-правових і організаційноекономічних механізмів залучення і використання позабюджетних коштів; - підвищення соціального статусу і професіоналізму працівників освіти, посилення їх державної і суспільної підтримки Основною метою державної політики в галузі освіти є створення умов для розвитку особистості і творчої самореалізації кожного громадянина України, оновлення змісту освіти та організації навчально-виховного процесу відповідно до демократичних цінностей, ринкових засад економіки, сучасних науковотехнічних досягнень. Основним завданням реформування вищої освіти є перетворення кількісних показників освітніх послуг у якісні. Цей процес базується на національній ідеї вищої освіти, що полягає у збереженні і примноженні національних освітніх традицій, також необхідності враховувати збалансованість політичних, соціальних чинників, духовного життя, суспільної свідомості та морально-психологічних цінностей, а також приведенні законодавчої та нормативної бази вищої освіти України до світових вимог [2]. Висновок. Сьогоднішня політична, економічна, і освітня стратегія здатна створити в Україні умови, які приведуть її до розвитку. Українці нині мають стимул рухатися вперед, першими кроками європейської інтеграції є модернізація системи вищої освіти в зв’язку зі вступом у травні 2005 року України до Болонського процесу. На шляху до європейського освітнього простору, вітчизняна освіта має вирішити питання, що можуть стати перешкодою в досягненні відповідної мети. З цього погляду усім нам треба почати з реформування вищої освіти. Список використаної літератури 1.Бобров. В. Розвиток економічної освіти на етапі ринкових перетворень // Педагогіка і психологія професійної освіти. – 1998. -№5.-300с 2. Вища освіта України та Болонський процес: навч. посібник/ за ред.. В.Г. Кременя.- Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2004.- 384с.

3. Педагогіка. Вища освіта України та Болонський процес. За ред.. Кравченко М.І. Львів, «Слово» 2002, 156с.

УДК 334.012.82 (477)

ІНТЕГРАЦІЯ УКРАЇНИ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО ОСВІТНЬОГО ПРОСТОРУ: ПЕРЕВАГИ ТА НЕДОЛІКИ Чайка Наталія Олександрівна ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький ДПУ імені Григорія Сковороди» магістр

Розглянуто та проаналізовано необхідність інтеграції національної педагогічної освіти в європейський освітній простір; звернено увагу на проблеми, що виникають на етапі входження до європейської освіти та запропоновано шляхи їх подолання.

106

In the article it is considered and the necessity of integration of national pedagogical community is analysed in European educational space; appeal the attention on problems, that arise up on the stage of entrance to European education and the ways of their overcoming are offered. Вподовж декількох останніх років освітні процеси, що відбуваються в системі вітчизняної освіти, набули більш конкретного характеру, щодо руху України в Європу. Основним напрямком інтеграції в європейський освітній простір є Болонський процес. Він переслідує шість цілей для досягнення єдиної за змістом і якістю європейської освіти: введення двоциклічного навчання; впровадження кредитної системи організації навчального процесу; формування системи контролю якості освіти; розширення мобільності студентів і викладачів; забезпечення працевлаштування випускників на європейському ринку праці та привабливість європейської системи освіти. Незважаючи на те, що до Болонського процесу зараз приєдналися понад 40 країн, у тому числі й Україна (з 2005 р.), в освітніх колах висловлюють різні думки, щодо наслідків цього процесу. Одні повністю заперечують необхідність інтеграції вітчизняної освіти, а інші навпаки вважать, що лише завдяки Болонському процесу Україна вирішить всі проблеми, що існують в національній системі освіти [2,]. Розглянемо детальніше позитивні і негативні сторони інтеграції в європейський освітній простір. Одним із найважливіших аспектів інтеграційних процесів, які відбуваються в європейському освітянському просторі, є запровадження нових технологій навчання - кредитно-модульної системи організації навчального процесу. Рухаючись в європейський освітній простір ми можемо досягти таких позитивних результатів: - використання єдиної шкали оцінювання як в Європі так і в Україні сприятиме підвищенню мобільності студентів у процесі навчання; - адаптація національних навчальних планів до європейських, з метою забезпечення рівних вимог викладу навального матеріалу; - забезпечення гнучкості підготовки фахівців з урахуванням зміни вимог національного та світового ринків праці; - стимулювання учасників навчального процесу з метою досягнення високої якості вищої освіти; - унормування порядку надання можливості студентові отримати професійну кваліфікацію відповідно до ринку праці.

- для забезпечення визнання кваліфікацій планується повсюдне використання Додатку до диплома, який рекомендований ЮНЕСКО. Додаток до диплому - це документ, що додається до диплому про вищу освіту з метою поліпшення міжнародної прозорості і полегшення професійного та академічного визнання спеціальності [1]. . Цей документ дає великі переваги для студента: - робить диплом більш надійним, привабливішим за кордоном; - надає точний опис навчальних курсів, що прослухав студент, і тих знань яких він надбав у період навчання; - об'єктивні і справедливі оцінки досягнень студента; - полегшує пошук роботи (роботодавця насамперед цікавить профіль студента, що зазначений у додатку до диплома) [3].

107

Однією з основних переваг входження України у європейський освітній простір на нашу думку є підвищення мобільності як студентів так і викладачів, але все-ж таки виникають проблеми на шляху євро інтеграції. Серед них можна виділити найбільш поширені: слабка підготовка з іноземних мов у середній та вищій школі, візовий режим, різниця в piвні життя населення України та країн Європи. Входження в Європейський освітній простір ставить перед українською педагогікою ще одну проблему, а саме: дуже важливо на обраному шляху модернізації вищої школи зберегти ті надбання, які характерні для національної освіти та культури. Постає питання: чи залишиться в Україні те, що притаманне саме українській системі вищої освіти, яка розвивалася протягом багатьох десятиліть? І це передусім система виховання. Адже ми знаємо, що вищій освіті західних країн не зовсім притаманні виховні завдання. Сучасна мета виховання підростаючого покоління передбачає формування інтелектуальної розвиненої особистості, з активною громадянською позицією. Отже, на часі пошук новітніх технології щодо роботи з студентами в умовах університетської освіти, яка виховуватиме й формуватиме людську особистість, здатну до творчого пошуку, прийняття нестандартних рішень, саморозвитку й самовиховання [4]. Наступна проблема, яка виникає у зв’язку об’єднання освітнього простору є відтік кадрів за кордон. Тому державна політика повинна бути спрямована на створення таких умов, які забезпечать приплив студентів і працівників з за кордону. Висновок Уже більше семи років європейське освітнє співтовариство живе під знаком Болонського процесу. Його суть полягає у формуванні єдиного освітнього простору.На шляху євро інтеграції , вітчизняна освіта має вирішити питання, що можуть стати перешкодою в досягненні відповідної мети. З цього погляду усім нам треба почати з реформування вищої освіти. Отже, крокуючи впевненими кроками в європейський освітній простір давайте не будемо забувати вислів видатного сина української землі Т.Г. Шевченка: «Чужому научайтесь, але й свого не цурайтесь». Список використаної літератури: 1.Бобров. В. Розвиток економічної освіти на етапі ринкових перетворень // Педагогіка і психологія професійної освіти. – 1998. -№5.-300с 2.Вища освіта України та Болонський процес: навч. посібник/ за ред.. В.Г. Кременя. - Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2004.- 384с.

3. Журавський В.С. Згуровський М.З. Болонський процес: головні принципи входження в Європейський простір вищої освіти. - К.: ІВЦ Видавництво – «Політехніка», 2003. – 200с.

4. Педагогіка. Вища освіта України та Болонський процес. Навч. посібник . За ред.. Кравченко М.І. Львів, «Слово» 2002, 156с.

108

УДК 378. 1 + 7. 012 + 7. 017. 4

ФОРМУВАННЯ ТА РОЗВИТОК КРЕАТИВНОГО МИСЛЕННЯ ОСОБИСТОСТІ ЗАСОБАМИ КОЛЬОРОЗНАВСТВА У СФЕРІ ДИЗАЙНОСВІТИ FORMATION AND DEVELOPMENT OF A PERSONALITY’S CREATIVE THINKING BY MEANS OF CHROMATICS IN DESIGN EDUCATION Черкасова Інна Григорівна професор Миколаївської філії Київського національного університету культури і мистецтв, заслужений діяч мистецтв України

Вронська Рада Юріївна спеціаліст декоративно-прикладного мистецтва, психолог, керівник гуртка з художнього текстилю Миколаївського БДЮТ

Анотація Колір як інформація сприймається за умов опанування фахівцем дизайну певним обсягом знань з кольорознавства і психофізіології. Навчитися мислити більш творчо, стати креатором, навчитися генеруванню оригінальних ідей в межах поставленого завдання можна й завдяки засобам кольорознавства. Вправи з кольорового конструювання розвивають у майбутніх дизайнерів почуття гармонії, художнього смаку, розуміння міри у створенні кольорових ситуацій.

SUMMARY A color as information is perceived subject to the designer’s mastering the particular scope of knowledge in the chromatics and psychophysiology/ To study thinking more creatively, to become a creator, to study generating original thoughts within the object in view is possible thanks to chromatics methods too. Exercises in color designing develop future designer’s sense of harmony’ artistic taste, understanding of the measure in creating color situations. Фахівець дизайну, згідно з визначенням ІКСІДом змісту дизайну займається функційним формоутворенням в різних суспільних, промислових, побутових сферах життєдіяльності людини. На меті завжди стоїть створення гармонійного психологічно комфортного середовища людини. Засоби розв’язання таких завдань на шляху досягнення вище означеної мети включають в себе закономірності сприйняття кольорового забарвлення довкілля та закономірності кольорового конструювання, іншими словами, утворення своєрідної мови кольору, що може розглядатися як носій певної інформації. Насьогодні інновації визначаються як культурний феномен суспільства, який стає способом життя особистості, що здатна рефлексувати, адже рефлексія стає «живим» інструментом самоорганізації особистості. Але в умовах інноваційних підходів до пізнання і самопізнання проявляється феномен «швидкого старіння» знань. Є сенс більш докладно розглянути це твердження. Все ж існує різниця між поняттями «знання» та «інформація». У контексті наших тез інформація є носієм знання, комунікативним засобом [5].

109

Знання, що ґрунтуються на фундаментальних законах фізики, математики, застаріти не можуть. Такі знання можна поглибити, розширити, знайти їм застосування в інших сферах діяльності. А інформація – відомості – старіє швидко. Розглянемо це на прикладі. Людство протягом всього терміну свого існування на землі сприймає кольорове забарвлення довкілля та його мінливість однаково: захід сонця – червоний, небо – блакитне, сніг – білий, світ рослин – зелений. Зоровий апарат надає людині інформацію про оточуючий світ. Знання про світло, що сприймає і обробляє око людини, доводять, що світло є явище об’єктивне. Сотні тисяч років до нас життєдайне джерело світла – Сонце – світило і після нас теж буде світити на землі. Існує матеріальне джерело електромагнітного випромінювання – саме світла – поза свідомістю людини. Світить Сонце однаково всім представникам живої і неживої природи. А от колір є субстанція суб’єктивна, тому що природа кольору полягає у сфері відчуттів людини. Певні нервові рецептори на сітківці ока людини – колбочки – реагують на дію електромагнітного випромінювання і диференціюють його. Іншими словами: відбувається процес отримання інформації та обробки її на рівні фізіологічних процесів. Диференціація світла виявляється у розпізнанні і визначенні людиною певних кольорів. Протягом всього часу існування людства на Землі процеси сприйняття світла й розпізнання кольорів (окремих складових світлового променя – за довжиною електромагнітної хвилі) залишаються незмінними. Завдяки цьому утворюється об’єктивна картина світоусторою і передаються знання в поколіннях. Колір об’єктивно впливає на психофізіологічний стан людини, що давно доведено психологами і фізіологами. Результати їх дослідів повинні успішно застосовуватися дизайнерами у своїй діяльності й суб’єктивне сприйняття людиною довкілля потрібно враховувати теж дизайнерам у своїй професійній діяльності, щоб у дизайнерський продукт не привносити не тільки дисонанс психологічної рівноваги, а й психологічні руйнівні джерела у середовище життєдіяльності людини [2; 3; 4]. Адже на сьогодні кількість кольорової інформації досягає такого рівня, що цілі інформаційні комплекси не сприймаються і не усвідомлюються стомленою психікою сучасного користувача. Агресія кольорового забарвлення частіше, нажаль, утворюється саме напівосвіченими дизайнерами, точніше виконавцями-оформлювачами, які не володіють потрібним обсягом знань з психофізіологічного впливу кольору на людину, не осмислюють, а тому й не використовують надбання з проблем зв’язку кольору і форми. Адже для людини не існує колір окремо від форми, що й призводить до утворення тривких певних асоціацій: червоний, оранжевий, жовтий – гарячі, теплі, а фіолетовий, синій, блакитний – холодні кольори тощо. На цій підставі формуються певні властивості кольорів такі, як «температура», «маса», «напруженість», «швидкість» ін. [5]. Все вищенаведене стосується саме знання, а інформація – певні кольорові ситуації, особливо ті, де невдало підібрані кольорові сполучення, швидко викликають стомлення, не зупиняють увагу, не сприяють сприйняттю закладеної в них інформації. Дизайнер утворює нові предметні форми і одразу повинен будувати зв’язки між формою і її власним кольором та забарвленням її оточення. Щоб вірно розв’язати такі завдання потрібно вільно та осмислено застосовувати закономірності кольорових сполучень. Кольорове конструювання стає тим засобом, що розвиває художній смак, почуття міри, почуття гармонії. Фахівець 110

дизайну повинен навчитися мислити раціонально – логічно, а не спиратися на власні відчуття – подобається або не подобається особисто йому. Дизайнер-професіонал повинен володіти потрібним обсягом знань зі сфери творчого мислення. По-перше, потрібно знати механізм процесу мислення, його складові, по-друге, потрібно знати етапи творчого мислення, наприклад ті, що запропонував Алекс Осборн (США) та інноваційні стилі креативу Вільяма Міллера (США) [1], по-третє, свідомо застосовувати ці знання у творчий практичній діяльності з метою отримання потрібного результату. Професійний рівень значно підвищується, якщо творче мислення, креативність стають засобом життя, засобом особистісного удосконалення, що в свою чергу веде до успішної особистісної та професійної самореалізації. Взагалі, розвинуте творче мислення дозволяє людині успішно адаптуватися до зміни умов професійної діяльності. Так, наприклад, обдарований графік завжди професійно проявиться як талановитий митець у сфері сучасних високих технологій, придбає нові вміння та навички роботи з графічними комп’ютерними програмами. Він легко буде оперувати комп’ютерними кольоровими моделями у створенні потрібного колориту свого проекту, буде враховувати при цьому наслідки впливу споріднених та контрастних кольорових сполучень на емоційний стан людини. Література: 1. Уэллс У., Бернет Д, Мориарти С. Рекламные принципы и практика. – СПб., М., Х.: «Питер», 2001. – С. 409-423.

2. Зайцев А. Наука о цвете и живопись. – М.: Искусство, 1986. – С. 158.

3. Мокшанцев Р.И. Психология рекламы: Учеб. пособие. / Науч. ред.. М.В. Удальцов. – М.: Инфра-М, Новосибирск: Сибирское соглашение, 2001. – С. 44-49. – (Серия «Высшее образование»).

4. Пономарев Я.А. Психология творчества и педагогика. – М.: Педагогика, 1976. – С. 116-148, 174, 262.

5. Черкесова І.Г. Арт-терапія засобами кольору: Методичні рекомендації.

– Миколаїв: Вид-во «ІЛІОН», 2005. – С.25-37.

УДК 378.12.54

ЗАГАЛЬНІ РИСИ УПРАВЛІНСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ МЕНЕДЖЕРА ОСВІТНЬОГО ЗАКЛАДУ GENERAL FEATURES OF MANAGEMENT OF THE EDUCATIONAL INSTITUTION MANAGER Шевченко Юрій Васильович директор гімназії «Сузір'я» м.Василівка наук.керівн. канд.пед.н., доц. Москальова Л.Ю. (Мелітопольський державний педагогічний університет)

У статті розглядаються причини ускладнення процесу професійного становлення, різні поняття управлінської діяльності педагога, стандарт діяльності керівника загальноосвітнього навчального закладу, розроблений учасниками українсько-голландського проекту з освітнього 111

менеджменту. Автор наголошує на необхідності запровадження інноваційних освітніх технологій у навчально-виховний процес, формуванні рівня професійної готовності до управлінської діяльності.

The article examines the reasons for complications process of becoming a professional, management of the different concepts teacher, standard educational activity of the head of school, elaborated by the Ukrainian-Dutch project on educational management. The author focuses on the need to introduce innovative educational technology in teaching and educational process, the formation of professional preparedness management. Якості професійного становлення та розвиток менеджера освітньої установи визначають характер модернізації освіти, сприяють її приведенню до відповідності із сучасними державними потребами. Питанням формування професійної компетентності менеджерів сучасних закладів освіти приділяється значна увага, про що свідчать дослідження (Гришина І.В., Даниленко Л.М., Крижко В.В., Кричевський В.Ю., Павлютенков Є.М., Пікельна В.С., Погрібна Н.С., Тюріна Л.Г. та ін.). Ці дослідження вказують на проблеми у діяльності менеджерів освітніх закладів, різні аспекти управлінської діяльності, роль та місце професійних якостей керівників у розвитку освітньої системи, проблеми професійного становлення керівника, тощо. Серед причин, що ускладнюють процес професійного становлення, автори відокремлюють відсутність цілісної теорії процесу професійного становлення менеджерів сучасної школи. Для характеристики управлінської діяльності педагога на різних історичних етапах вживалися різні поняття, серед яких виступають і педагогічна майстерність, і педагогічна творчість, і педагогічне мистецтво, і компетентність. Оскільки менеджерами призначаються досвідчені педагоги, то можна припустити, що вони не тільки на високому рівні здійснюють педагогічну діяльність, а й мають авторитет в колективі як професіонали, що і створює передумови для опанування ними управлінської діяльності. Вважаємо, що успішне професійне становлення керівника школи вимагає не тільки розвинутої особистісної та професійної рефлексії, а й творчого ставлення до освітньої діяльності, особистісної самореалізації, уміння впровадити у навчально-виховний процес інноваційні освітні технології, підтримати творчі ініціативи підлеглих. Підтвердженням цього є думка Л.Даніленко: «Підтримка творчості з боку керівника загальноосвітнього навчального закладу забезпечується під час проведення систематичних конкурсів та кращу науково-методичну розробку серед педагогічних працівників школи та виставок, що проводять предметні чи галузеві методичні об’єднання, творчі об’єднання вчителів школи, а також участі в районних, міських, обласних, загальнодержавних професійних конкурсах і виставках. Сьогодні цей рух набирає обертів, і практично немає загальноосвітніх навчальних закладів, які б не були зацікавлені у проведенні таких управлінських заходів» [2, 30]. Найбільш прийнятним для застосування в практиці роботи вважаємо стандарт діяльності керівника загальноосвітнього навчального закладу, розроблений учасниками українсько-голландського проекту з освітнього менеджменту. Особливі функції керівника відзначають у баченні стратегії та розвитку закладу; керівництві та моніторингу освітнього процесу; мотивації підлеглих; управлінні інноваційним розвитком, фінансовим забезпеченням; комунікації. Ці функції не тільки виокремлюють рівень професійної готовності 112

до управління, вони також і вказують на необхідність підвищення рівня управлінської культури керівників. Вважаємо, що розвиток управлінської культури є необхідним у професійному становленні керівника. За визначенням Васильченко Л.В., управлінська культура керівника школи є цілісною властивістю особистості, «…яка має прояв у процесі професійної управлінської діяльності; характеризує особливості свідомості, поведінки, спілкування та управлінської діяльності керівника; забезпечує усвідомлення та культуродоцільність професійної діяльності; стимулює творчий розвиток керівника» [1, 9]. Таким чином, управлінську діяльність керівників школи визначають наступні ознаки та загальні риси: професійна освіта, спеціалізація, цілепокладання, предметність, розвиток суб’єкта в процесі перетворення об’єктів оточуючої дійсності, специфічні знання і вміння, необхідні для здійснення процесу керівництва, ініціативність та творчість, управлінська культура, професійна готовність до управлінської діяльності в умовах стрімких змін сьогодення. Список літератури: 1. Васильченко Л.В. Формування управлінської культури керівника школи в системі післядипломної педагогічної освіти: Автореф. дис… канд..пед.н.

(13.00.04) / Тернопіль: Тернопільський нац. пед. ун-т ім. В. Гнатюка, 2006. – 22 с.

2. Даніленко Л. Менеджмент інновацій в освіті. – К.: Шк.світ, 2007. – 120с.

УДК: 378.17 (07)

КРЕДИТНО-МОДУЛЬНА СИСТЕМА В МЕДИЧНІЙ АКАДЕМІЇ: ДОСВІД ТА ПЕРСПЕКТИВИ CREDIT-MODULAR SYSTEM IN THE MEDICAL ACADEMY: ATTEMPT AND PROSPECTS Шкурупій Дмитро Анатолійович ВДНЗУ «Українська медична стоматологічна академія», к.мед.н, доцент, завідувач курсу анестезіології та реаніматології, заступник декана медичного факультету

Рябушко Микола Миколайович ВДНЗУ «Українська медична стоматологічна академія», к.мед.н, доцент, декан медичного факультету

Анотація. В роботі наведений досвід впровадження кредитно-модульної системи в медичній академії. Автори вважають, що в сучасних умовах кредитно-модульна система навчання є ефективною і має всі підстави для подальшого розвитку і удосконалення.

Annotation.

In this work it is shown experience of introduction of credt-modul system in medical academy/ authors consider that in modern conditions credt-modul 113

system of education is effective and has all bases for future development and improvement. Вступ. Питання реформування системи освіти Європейського простору виникло через зниження темпів науково-технічного розвитку Європейських держав порівняно зі світовим лідером - Сполученими Штатами Америки [1]. Основні положення цієї реформи були викладені у Великій університетській хартії, яка була підписана 18 вересня 1988 року ректорами 430 університетів Європи у м. Болонья (Італія), а сама реформа отримала назву «Болонській процес». Метою Болонського процесу є створення єдиного європейського освітнього і наукового простору для забезпечення вільного руху товарів, послуг, капіталу і людей, вільного вибору роботи і навчання до 2010 року [2]. Зважаючи на сучасні вимоги до характеристик фахівця освітня система, яка побудована на засадах Болонської хартії є найбільш обґрунтованою і доцільною системою освіти в сучасних умовах, оскільки спрямована на підготовку спеціаліста-практика. Кредитно модульна система навчання (КМСН) є прикладною стороною Болонського процесу і вимагає від студента постійного самоудосконалення, а від викладача - узгодженої роботи, міждисциплінарної послідовності надання знань, уніфікації критеріїв оцінювання. Метою даної роботи стало визначення ефективності КМСН у медичному вузі. Для цього був проаналізований трирічний досвід функціонування цієї освітньої системи на медичному факультеті вищого державного навчального закладу України «Українська медична стоматологічна академія». Основний зміст роботи. У вищому державному навчальному закладі України «Українська медична стоматологічна академія» КМСН впроваджена на 1-3 курсах і передбачає організацію освіти на основі навчальних планів та програм 2005 і 2007 року, що є уніфікованими для всіх медичних вузів України і наближені до аналогічних за змістом європейських програм. Відмінною рисою цих навчальних програм є значне збільшення годин на самостійну роботу студентів і відповідне зменшення аудиторних навчальних годин. Окрім цього, додатково на кожній кафедрі організуються консультативні заняття та виділяються години для відпрацювання пропусків занять і перескладання незадовільних поточних оцінок. Така система створює умови для індивідуалізації навчання студентів: студенти з позитивними оцінками можуть підвищити рівень своїх знань за рахунок позаурочних консультацій, а студентам з поточними незадовільними оцінками надає можливість опанувати незасвоєну тему додатково. Крім цього, за рахунок виділення додаткових штатних посад введені посади кураторів КМСН з числа викладачів. Куратори КМСН постійно відстежує стан поточної успішності студента і хід ліквідації ним академічної заборгованості, що надає можливість профілактувати невиконання студентами навчального плану. Може скластись враження, що така організація навчального процесу знімає відповідальність зі студента щодо власного навчання і перекладає її на викладачів і керівництво вузу. Насправді ж, кількість і термін повторних перескладань незадовільних оцінок чітко обмежені Положенням про впровадження КМСН в академії. КМСН не знімає, більш того, підвищує рівень відповідальності студента за результати власного навчання, оскільки кінцевим його результатом є рейтингова оцінка з дисципліни.

114

Перед викладачем же не ставиться завдання позитивно оцінити студента за будь-яку ціну. Важливо зрозуміти, що в умовах КМСН переносяться акценти викладацької роботи з оцінювання рівня знань студента на надання йому максимальної відкритої і доступної інформації з предмету. В цій системі викладач і студент стають партнерами: задача першого з них створити умови для набуття професійних знань і вмінь, а другого – опанувати їх для подальшого прикладного застосування в професійній діяльності. Ефективність КМСН порівняно із традиційною освітньою системою підтверджується результатами аналізу відвідування і успішності студентів. Так, при порівнянні кількості невиправданих пропусків занять за період з 1 вересня по 1 жовтня 2007 року у студентів 1-3 курсу медичного факультету, які займаються за КМСН їх число було значно меншим (612 годин), ніж у студентів 4-6 курсів, які займаються за традиційною системою (824 години). Ці дані підтверджують той факт, що КМСН стимулює студента до постійного відвідування занять для формування рейтингової оцінки. Оцінювання студентів при КМСН більш об’єктивне, ніж при традиційній системі. Це підтверджується даними кореляційного аналізу між оцінюванням поточної успішності студентів і результатами підсумкового контролю знань за 2006-2007 навчальний рік (табл.). При рівні показника кореляції r < 0,3 зв’язок вважається тісним [3]. Як демонструють дані табл., всі предмети мали такий зв’язок поточної успішності і підсумкового контролю, але серед дисциплін, які викладаються за КМСН цей зв’язок є значно більшим. Таблиця Кореляційний зв’язок між оцінюванням поточної успішності студентів і результатами підсумкового контролю знань Систе Дисципліни Кореляційн ма ий зв’язок (r) навчання Тради Факультетська терапія 0,59 ційна Психіатрія 0,58 Фармакологія 0,5 КМСН Анатомія людини 0,9 Медична фізика 0,7 Медична біологія 0,7 Слід зазначити, що при роботі за КМСН виникло ряд проблем, які стосувались переважно технічного забезпечення обліку успішності і опанування практичних навичок на клінічних кафедрах. Перша проблема вирішується за рахунок покращення матеріально-технічної бази кафедр і деканату, друга – за рахунок введення циклового розкладу і введення 6 годинних занять замість двогодинних. Основною ж проблемою, пов’язаною із самою КМСН є те, що не всі викладачі адаптувались до змін акцентів викладання від контролю знань до створення умов для їх максимального надання студентові на правах партнерських відносин. Ця проблема вирішується завдяки проведенню семінарів і тренінгів ля викладацького складу. Висновок. Таким чином, досвід застосування КМСН на медичному факультеті вищого державного навчального закладу України «Українська медична стоматологічна академія» дозволяє стверджувати, що ця система є методично обґрунтованою, ефективною і має всі підстави для подальшого 115

розвитку і удосконалення. Перспективи розвитку КМСН полягають в зміні психолого-педагогічних відносин в системі «викладач-студент», розвитку матеріально технічної бази та удосконаленні умов організації навчального процесу. Література 1. Підаєв А.В., Передерій В.Г. Болонський процес в Європі. - Одеса: Одеський державний медичний університет, 2004.-190 с.

2. Болонський процес у фактах і документах / Упор. М.Ф. Степко, Я.Я. Болюбаш, В.Д. Шинкарук та ін.- К.; Тернопіль: Вид-во ТДПУ ім.. В. Гнатюка, 2003.- 52 с.

3. Лапач С.Н., Чубенко А.В., Бабич П.Н. Статистические методы в медико-биологических исследованиях с использованием Excel. К.: Морион. – 2000; 320 с.

УДК 001.8

НАУКА І ОСВІТА: АСПЕКТИ ВЗАЄМОДІЇ В ІНФОРМАЦІЙНОМУ СУСПІЛЬСТВІ SCIENCE AND EDUCATION: ASPECTS OF INTERRELATION IN THE INFORMATION SOCIETY Ягодзінський Сергій Миколайович Національний авіаційний університет (м. Київ), ст. викладач кафедри філософії

Розглядається специфіка взаємозв’язку науки й освіти, які визначають інноваційні засади розвитку інформаційного суспільства.

Specificity of interrelation of the science and education, which determine innovational bases of development of the information society is considered. Свого часу мудрий Арістотель відмічав прагнення до знань як одну із визначальних рис людини. Однак ще ніколи в історії європейської цивілізації вислів Ф. Бекона „Знання – сила” не носив такого буквального змісту. Сьогодні ми стаємо свідками глобальних процесів, які неможливі без наукової стандартизації та інноваційного виробництва. Не дивно, що сучасна культура все більше орієнтується на науку, освіту й технології як детермінанти трансформації інформаційного суспільства. Але чому в суспільстві, насиченому комп’ютерною технікою, літаками, автомобілями, космічними човнами і різноманітними чудо-приладами більшість молоді майже не цікавиться тенетами пізнання? Куди подівся запал юних техніків, натуралістів, фізиків, математиків, біологів, лінгвістів? Невже зоряне небо над нами і моральний закон усередині нас більше не викликають натхнення? Одна з причин невідповідності рівня розвитку науково-технічного прогресу ступеню зацікавленості проблемами сучасної науки, на наш погляд, криється у протилежних, іноді конфронтаційних завданнях, які ставлять перед собою наукова й освітянська сфери. Це можна продемонструвати, зіставивши такі феномени як наукова раціональність та раціоналізм в освіті.

116

Як відомо, під раціональністю розуміють відповідність наших уявлень, знань, вчинків деякому ступеню розумності. Стосовно наукової раціональності відмітимо, що вона відображає логіку наукового розвитку, охоплюючи як методику, так і методологію наукового дослідження. Натомість, феномен раціоналізму, зокрема в освіті, залишається мало дослідженим. Зупинимось на такому тлумаченні: раціоналізм в освіті – це сукупність засобів, методів і дій, направлених на навчання, виховання та формування цілісної особистості, яка здатна адекватно функціонувати в умовах існуючого соціального, культурного і правового простору. Втім не існує жодних методологічних підстав для забезпечення комплементарності наукової раціональності та раціоналізму в освіті, оскільки наука, як правило, індиферентна до проблем освіти, вважає останню чимось суміжним, побічним, навіть ворожим духу науки. Не дивлячись на проголошений Європою курс щодо формування єдиного економічного, правового, наукового, освітнього простору, слідування принципам університету гумбольдтівського типу, єдності фундаментально і прикладного в освіті та науці, підходи до розуміння раціональності у цих галузях залишається принципово відмінним. Спробуємо проаналізувати причини такого стану справ. По-перше, якщо основним критерієм раціональності в науці вважають специфіку взаємодії суб’єкта й об’єкта, то в освіті критерієм розумності є принцип: раціональне все, що сприяє. Цей принцип використовував В.І. Вернадський при викладанні історії науки. Відповідно раціоналізм в освіті зводиться до раціональності дій суб’єктів освітнього процесу. По-друге, наукова раціональність, методи, структура та механізми функціонування наукового пізнання носять фундаментальний характер стосовно задач освіти. Справді, ніяких дидактичних завдань наука не ставить, оскільки вона не редукується до теорій, які у спрощеному вигляді викладаються у вищій школі. Тому часто у ході пояснення струнку наукову теорію доповнюють ненауковими компонентами. По-третє, оскільки освіта має своїм предметом основи наукових знань, то раціоналізм освітнього процесу полягає у виробленні критеріїв фільтрації наявних у дану епоху знань та їх синтез у цілісну систему. І останнє, сучасний рівень розвитку науки змушує філософів і соціологів ставити питання обмеженості дедуктивного способу мислення, оскільки за межами певного ступеня складності наш логічний апарат не справляється з обов’язками. Проте ми вважаємо за неможливе відкидати в освіті зазначений спосіб мислення, бо це зруйнує його основні засади. Спробуємо окреслити можливі наслідки описаних невідповідностей. Наприклад, М.В. Карлов, аналізуючи процес підготовки сучасного спеціаліста відмічає, що він має бути підготовлений так, аби завжди бути готовим іти нога в ногу з прогресом науки і технології, його освіта повинна виховувати в ньому здатність як до інтелектуальної творчості, так і до інтелектуального активного сприйняття зробленого іншими [1]. При цьому робота буде йти успішно і всі сторони взаємодії відчуватимуть задоволення, якщо молоді робітники виявлятимуть творче відношення до справи і самовіддачу, якщо вони честолюбні і демонструють командний дух. По суті, це – питання не освіти, а виховання, питання формування цілісної особистості. Однак за умов ринкової економіки, навіть виховання мало на що здатне. Все більше і більше молоді переймається особистими, від Істини далекими, проблемами. Суспільство сформувало образи успішного громадянина, до яких не належить ні аспірант, ні викладач, ні вчений. Відповідно, перед тим, як 117

виховувати молоду людину, необхідно обережно змінювати її психологію, прищеплювати їй нові принципи життя, раз у раз демонструючи їх позитивні сторони, переваги. На підтвердження даної позиції пригадаємо Ж.-Ф. Ліотара, який у праці “Стан постмодерну” відмітив, що комерціалізація знання питання “Чи вірно це?” трансформувала на питання “Чому це служить?”, “Чи можна це продати?”, “Чи ефективно це?” [2]. З іншого боку лавинне накопичення нових знань, технологій, методів вимагає уміння ефективно організовувати роботу з інформацією. Опанування технічними засобами обробки інформації стає неодмінним атрибутом сучасного вченого, критерієм його професійної придатності, умовою успішної наукової діяльності. З цього приводу І. Тімофєєв пише, що бути освіченим = вміти читати і писати – це вже в минулому. Сьогодні бути освіченим = володіти комп’ютером [3]. Інформаційна революція не лише породила ці нові незворотні вимоги, але й на порядок покращила старі способи оперування з інформацією, створивши якісно нові способи пошуку та обробки наукової інформації. Тому виникає нагальна потреба в широкому, глобальному переосмисленні співвідношення науки як засобу і людини як мети. Через це для гармонізації суспільних процесів в унісон повинні працювати і теоретичні, і гуманітарні науки, кожна виконуючи необхідну, проте лише разом – достатню функцію керування суспільством. Виходячи з проведеного дослідження, підсилимо цей висновок. Справді, вимоги до освіти – це вимоги до людини, відповідати умовам освіти означає відповідати усталеним суспільним нормам. І якщо ми не зводимо науку лише до природознавства, яке справді розвивається незалежно від суспільства, то повинні визнавати за освітою право і можливість впливати на формування типів наукової раціональності, а не лише адекватно їм відповідати. Ілюстрацією такого впливу може стати система сучасної освіти, де учень, студент володіючи меншим запасом знань, перевершує свого викладача у способі їх здобуття, переробки і методах аналізу. Молодь сприймає, і не безпідставно, технічне оснащення й передові електронні технології як метод пізнання. І якщо десять років тому вони сприймалися лише кількісно, то на даному етапі очевидний їх якісний вплив як на освіту, так і науку. Не секрет, що вивчення геному людини, дослідження космосу, надр Землі, ефективна медицина тощо можливі лише за умови технічного забезпечення, яке, на сьогодні, – складова науки, її метод і результат. Сьогоднішня наука без техніки неможлива, така наука сліпа, малоефективна і нецікава для молодої людини. Абсурдність ситуації, коли у вищій школі переважно зберігається класичний тип раціональності, притаманний науці XVII-XIX ст.ст., усвідомили не тільки вчені, а й нове покоління. Список літератури 1. Карлов Н.В. О фундаментальном и прикладном в науке и образовании, или «Не возводи свой дом на песке» // Вопросы философии. – 1995. – № 11. – С. 35-46.

2. Лиотар Ж.-Ф. Состояние постмодерна. – СПб: Алетейя, 1998. – 160 с.

3. Тимофеев И. О преподавании истории науки… // Фундаментальные исследования в современном инновационном процессе: организация, эффективность, интеграция. – К.: Феникс, 2004. – С. 166-182.

118

СЕСІЯ 4.5 Особистість як головний чинник успішної інноваційності. Складові життєвого успіху УДК 37.013.42

ЦЕННОСТНОЕ ОТНОШЕНИЕ К СЕБЕ КАК ОСНОВА КУЛЬТУРЫ ЖИЗНЕННОГО САМООПРЕДЕЛЕНИЯ ВОСПИТАННИКОВ ШКОЛЫИНТЕРНАТА THE VALUABLE SELF-RELATION AS THE BACKGROUND OF BOARDING-SCHOOL PUPILS LIFE ORIENTATION Артюшкина Л.М. Сумськой обласной институт последипломного педагогического образования

В статье рассмотрена проблема организации воспитательной практики, направленной на развитие экзистенциональной сферы ребенка-воспитанника школы интерната.

The problem of organization of pedagogical practice, directed on the promotion of existenal sphere of boarding-school pupils is made out in this article. Внимание к проблеме человеческого «Я», к «самости» растущей личности не является случайной: личностно-ориентированная, гуманистическая педагогика, как известно, исповедует идею ценностного отношения к ребенку и признает право последнего на свободное развитие, на актуализацию своих потенциальных возможностей. Ценностное отношение к себе – сложное образование, которое означает понимание ребенком своих качеств, достоинств, позитивное переживание их, способность управлять этими знаниями и переживаниями в реальной жизни, в поведении, поступках, деятельности. Однако ребенок либо может стать субъектом собственной жизни, способным себе помочь, преодолеть трудности, проявить самоуважение и доверие к людям, либо может превратиться в пассивное существо, зависимое от внешнего руководства и помощи, неспособное на собственный выбор, неспособное нести ответственность за свою жизнь. Особое значение проблема формирования ценностного отношения к себе играет для детей, воспитывающихся в интернатных заведениях, в силу особенностей процесса их развития. Исследования И.В.Дубровиной, А.И.Капской, А.М.Прихожан и др. говорят о том, что оторванность от семьи, недостаточное взаимодействие с близкими взрослыми, специфические условия жизни ребенка в закрытой системе воспитания производит к появлению у него экзистенциональной депривации [1]. Психологическим проявлением экзистенциональной депривации являются специфические изменения личности, в основе которых лежит переживание разъединения ребенка с большим и малым социумом, 119

ощущение незащищенности, что непосредственно влияет на систему взглядов о мире и о себе в нем. Поэтому у большинства таких детей формируется комплекс безнадежности. Им достаточно трудно осознать свою ценность как личности, почувствовать себя кому-нибудь нужным, осознать смысл своего существования, определить цель своей жизни. Существует разница в характеристиках образа "Я" между подростками, воспитывающихся в интернатах и обычной школе. Формирование стойкого ценностного отношения к себе – важнейшее условие гармоничного и всестороннего развития личности, гарант ее жизнеспособности, готовности к выживанию в новых условиях существования. Все выше сказанное определяет необходимость организации воспитательной практики, направленной на целенаправленное развитие экзистенциональной сферы ребенка – воспитанника интернатного заведения с позиций экзистенциональной педагогики. Философским основанием экзистенциональной педагогики является экзистенционализм как учение, утверждающее, что существование человека, его экзистенция (как способ личностного бытия) предшествует его сущности. Это означает, что человек свободен, что он сам творит свое бытие [3]. Экзистенциональная философия призвана восстановить утраченную связь человеческого сознания и бытия: она использует все объективное знание и мышление, выводящее человека за пределы знания, чтобы помочь ему стать самим собой. Экзистенциональний подход в педагогике имеет множество предпосылок в трудах философов. Практически все, кто разрабатывал идеи экзистенциональной философии, экстраполировали их на проблемы воспитания и образования человека. Идея экзистенционального подхода, как скрытая, отражается во многих педагогических трудах, как прошлого, так и современности. Еще Мишель Монтень в 16 веке подчеркивал то, что все, что нужно ребенку, должно достигаться его собственным опытом. Идеи экзистенционализма нашли широкое отражение в работах Д. Дьюи, Р. Штайнера, М.Монтессори, П.Ф.Каптерева, В.А.Сухомлинского, И.П.Иванова, С.Т.Шацкого. Но реально разрабатываться идеи экзистенциональной педагогики в нашей стране стали только в девяностых годах прошлого века в работах Т.Б.Гребенюк, О.С.Гребенюка, А.В.Шершневой, Е.Н. Щурковой. Основной идеей экзистенциональной педагогики является выделение в качестве идеальной цели – формирование человека, умеющего оптимально прожить свою жизнь, максимально используя свои потенциалы и реализуя себя в социально-значимой деятельности. Реализация этой цели возможна только через педагогическое влияние на жизнь ребенка, которая состоит из определенных значимых для него событий [2]. Любая сторона реальной жизни, которая непосредственно касается процесса становления детского «Я», теряет свою нейтральность, становится эмоционально окрашенной, значимой для личности, т.е. ценной для нее. В основе этого явления лежит механизм действия переживаний. Переживания, связанные с образом - Я, лежат в основе формирования разных отношений личности. Образ-Я – это та ценность, в свете которой личность воспринимает и оценивает все другое. Например, если гуманные переживания 120

зафиксировались в образе – Я и переросли в установки личности к себе самой, они скажутся на отношение ребенка ко всему окружающему явлениям природы, рукотворным объектам, произведениям искусства взрослых и сверстников. Задача педагога - научить ребенка, прежде всего, понимать себя и других, искать смысл своего существования, планировать жизнь и понимать два важнейших события: рождение и смерть человека. Эмоционально-ценностное отношения к себе формируется в процессе организации философских занятий с воспитанниками школи-интерната [4]. Содержание философских групповых занятий определяет система наивысших ценностей, открытых человечеством и утверждаемых современной культурой. Подобная специально организованная групповая деятельность инициирует духовную энергию ребенка, стимулирует максимальное выражение его «я» «здесь и теперь» в этой жизни, в данный момент творческой деятельности. Для того чтобы групповая деятельность детей была наполнена работой души, в нее необходимо заложить идею вдохновения. Такими идеями и выступают социально-культурные ценности общечеловеческого характера, составляющее содержание основных сфер жизнедеятельности и самоопределения человека: добро, счастье, милосердие, дружба, любовь, истина, красота, творчество и т.п. Предметом осмысления является, прежде всего, жизнь во всех своих проявлениях и отношение к жизни как наивысшей ценности; жизнь моего «Я» и жизнь «другого»; содержание жизни и средства жизни, время жизни и ее предельность; этапы жизни и готовность человека к смене этапов; роли человека в его жизни; противоречия жизни и способность человека к их разрешению; пространство жизни общества и отдельного человека; деятельность как способ существования человека, жизнь достойная человека; материальное и духовное в их единстве и противоречии. Необходимо говорить с воспитанниками об основаниях жизни человека: добре, истине, красоте, - а также о том, каким образом человек мог бы утверждать данные основания: труд человека, познание мира человеком; общение людей; игра в жизни человека. Рядом лежат вопросы отличия человека от животного: способность человека ставить вечные вопросы жизни и постоянно искать смысл жизни; способность человека быть «разумным», «моральным», созидательным; способность человека предвосхищать действия и события; способность преобразовывать себя и быть субъектом собственной жизни. Очень важно говорить с детьми о неразрывности связей человека с обществом и всем человечеством, о природе и человеке как части природы, о культуре и человеке как носителе, созидателе и продукте культуры, о прогрессе и регрессе как моменте развития общества, об историческом опыте и уроках истории для общества и человека. Особое место принадлежит воспитательным делам, выводящим детей на их собственную жизнь. Тематика их: мечта, цель, план, программа жизни, способность человека кардинально изменить ход событий, оценивать себя и свои отношения с другими. Согретая ценностной идеей, деятельность пронизывается теплом эмоционального переживания, принимает напряженное ритмическое движение к перспективе реализации этой ценностной идеи. Благодаря чему ребенок вырабатывает свою позицию в жизни, свое мировоззрение, отношение к себе, к окружающему миру. У него формируется способность 121

понимать себя, других, общественные процессы, а в конечном итоге и умении ставить себе задачу и действовать в соответствии с ней. Литература: 1. Капська А.Й. Соціальна робота: деякі аспекти роботи з дітьми та молоддю: Навч.-метод. посбіник. – К.: УДЦССМ, 2001. – 220 с.

2. Рожков М.И. Стратегии и модели воспитания // Теоретикометодологические проблемы современного воспитания: Сборник научных трудов. – Волгоград: Перемена, 2004.- 134 с.

3. Сартр Ж.-П. Экзистенциализм – это гуманизм // Сумерки богов.-М., 1990.- 339 с.

4. Щуркова Н.Е. Педагогическая технология. – М.,2002.- 224 с.

УДК 371.0 (4 Укр)

ФОРМУВАННЯ УСПІШНОЇ ОСОБИСТОСТІ ЯК ІННОВАЦІЙНА СКЛАДОВА НАВЧАЛЬНО-ВИХОВНОГО ПРОЦЕСУ FORMATION OF A SUCCESSFUL PERSONALITY AS AN INNOVATIONAL COMPONENT OF TEACHING AND BREEDING PROCESS Бараненко Валентина Володимирівна учитель української мови та літератури загальноосвітньої школи I-III ступенів №59 м. Макіївки Донецької області, Україна

У роботі презентовано систему формування успішної особистості як інноваційну складову навчально-виховного процесу в умовах впровадження компетентнісно орієнтовного підходу; сформульовано визначення поняття „успішна особистість” як психологічної та педагогічної категорій; визначено складові частини системи формування успішної особистості. Робота доповнена пам’ятками для вчителя та самовдосконалення.

The work deals with the system of formation of a successful personality as an innovational component of teaching and breeding process under conditions of introduction of competent – oriented approach; the conception of « successful personality » as psychologic and pedagogic category is formulated; the components of the system of formation of a successful personality are defined .

The work is supplemented with notes for teachers and self- perfection. У зв’язку з переходом України на інноваційний шлях розвитку економіки навчально-виховні заклади отримали держзамовлення на підготовку спеціалістів, спроможних продукувати нові ідеї та доводити їх до практичної реалізації в обстановці здорової змагальності. Таку особистість можна сформувати, створивши атмосферу, яка заохочує конструктивне ставлення до новизни, здатної кардинально поліпшити трудовий процес, середовище перебування, суспільне життя в цілому [ 2;73]. Такою інноваційною складовою в умовах впровадження в навчальновиховний процес компетентнісно орієнтованого підходу може стати система формування успішної особистості, яка покликана створити умови для розвитку 122

інтелектуальних ресурсів, які людина реалізує у своєму житті й завдяки яким сама реалізується. Щоб бути конкурентноспроможним на ринку інноваційного бізнесу, випускник школи має володіти такими вміннями: гнучко адаптуватись у мінливих життєвих ситуаціях; бути впевненим у собі й у своїх знаннях; самостійно критично й творчо мислити; генерувати нові ідеї; грамотно працювати з інформацією, аргументувати висновки; бути комунікабельним, контактним, уміти працювати в колективі, у різних галузях, ситуаціях; легко запобігати та виходити з будь-яких конфліктних ситуацій; самостійно працювати над розвитком особистої моральності, інтелекту, культурного рівня. Реалізувати ці принципи покликана система формування успішної особистості. За словником практичного психолога, особистість – феномен суспільного розвитку, конкретна жива людина, яка володіє свідомістю і самосвідомістю [3; 367]. Великий тлумачний словник української мови визначає успіх як позитивний наслідок роботи, справи, значні досягнення, громадське визнання, схвалення чого-небудь, чиїхось досягнень; успішний – який супроводжується або завершується успіхом, який дає позитивні наслідки [1; 1022]. Отже, особистість успішна – індивід, який характеризується націленістю на позитивний наслідок роботи, на значні досягнення, громадське визнання, схвалення своїх досягнень; характеризується вірою в свої сили, цілеспрямованістю, здатністю до самоаналізу та рефлексії. Така особистість – впевнений капітан власного життя, який відчуває відповідальність за все, що з ним відбувається; покладається на власні сили, не боїться життєвих труднощів, вміє долати перешкоди, не впадаючи у відчай. Вона бачить перед собою мету і знає, як її досягти. Успішна особистість – це освічена людина (знання) з високими моральними і вольовими якостями (рішуча особистість), з свідомою громадською позицією, з успішною життєдіяльністю. Формування суспільства успішних особистостей - формула побудови прогресивного супільства. Формування успішної особистості – пріоритетне завдання навчальновиховного процесу; об’єктивний і закономірний процес, у ході якого людина виступає не тільки як об’єкт впливу, але й як суб’єкт діяльності і спілкування. Цей процес відбувається тільки в реальному житті. Він завжди емоційно насичений, часто – суб’єктивно творчий. Основна умова ефективного формування особистості – система роботи, а не хаотичний набір методів та прийомів навчання й виховання. Складовими частинами системи формування успішної особистості є: 1. Цілеспрямованість (відбиває загальну мету роботи, трансформує її в певні завдання і передбачає кінцевий результат).

2. Цілісність (передбачає взаємодію і взаємозв’язок змісту, методів та прийомів навчання і виховання).

3. Керованість (система роботи передбачає постійне вивчення її стану і організацію відповідних йому педагогічних впливів).

4. Психологічний аспект (однакова зацікавленість учителя й учня; захопленість; гуманний, довірчий стиль стосунків; доброзичливість; щирість; позитивне мислення).

5. Особистість учителя. Бути особистістю – професійний обов’язок учителя. Він повинен постійно займатися самоосвітою і самовихованням. Для досягнення мети формування успішної особистості вчитель повинен мати такі професійні й особистісні риси: 123

1) відповідати тому ідеалу, який хоче втілити в дітях; 2) любов до дітей як готовність віддати їм більшу частину своїх сил, часу; 3) суспільна, громадська активність, яка має активну життєву позицію; 4) обізнаність у суміжних дисциплінах, у різних галузях знань, орієнтація в проблемах політичного, економічного життя, мистецтва, моралі, у сучасних проблемах молоді, у науках про людину (психологія та інші); 5) комунікативні здібності, культура спілкування; 6) об’єктивність, уміння приймати факти й обставини не такими, як вони мають бути, а такими, як вони є; 7) педагогічний оптимізм, віра в людину, у дитину, у користь і правоту своєї справи; 8) здатність до творчості, уміння подолати штамп, унести новизну; 9) педагогічний такт, емоційна культура; 10) самовладання, витримка, уміння не піддаватися настрою. Додаток Пам’ятка для вчителя 1.Розробляйте завдання з високою ймовірністю досягнення учнями успіху, з мінімальним ризиком поразки.

2.Не порівнюйте дітей між собою.

3.Дотримуйтеся шкали труднощів: починайте від легких і простих завдань, поступово переходячи до складніших.

4.Визнавайте, що кожен учень має свій індивідуальний стиль.

5.Показуйте його успіхи.

6.Святкуйте досягнення.

7.Вказуйте на перспективи розвитку : це зміцнює мотивацію до навчання. Пам’ятка самовдосконалення 1.Звільніть місце для спогадів про успіхи, навіть незначні. Погане минуле живе лише до того часу, поки ви його не проженете зі своєї пам’яті.

2.Не пощастило сьогодні – ви досягнете успіхів завтра.

3.Не порівнюйте себе з іншими.

4.Ніколи не говоріть про себе погано.

5.Намагайтеся зосередитися на кожному успішному кроці, який зробили, і не забувайте підбадьорювати і хвалити себе.

6.До конструктивної критики дослухайтеся, але не дозволяйте критикувати себе як особистість.

7.Займайтеся тим, що вам подобається.

8.Ви – унікальна особистість, активний творець свого життя, і крім вас ніхто не зробить його таким, як вам хочеться.

9.Тільки ви можете зробити себе щасливим чи нещасливим. Література 1.Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В.Т.Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ „Перун”, 2001. - 1440 с.

2.Макогон Б.П. Инновационная составляющая в формировании конкурентноспособной, творческой, социальномобильной личности // Моделі компетентного випускника 12-річної школи: сутність, пріоритети, пошук відповідей на виклики ХХI століття // Матеріали Всеукраїнської науковопошукової конференції, 16-17 травня 2007 року. – Донецьк, 2007. – С.70-74 124

3.Словарь практического психолога / В.Б.Шапарь. «Издательство АСТ»; Харьков: «Торсинг»,2004. – 734 с.

-

М.:ООО

371. (07)

ПОНЯТТЯ ОСОБИСТОСТІ ТА ГОЛОВНІ ЧИННИКИ ДОСЯГНЕННЯ ЖИТТЄВОГО УСПІХУ.

THE NOTION OF THE PERSON AND THE MAIN CONSTITUENTS OF REACHING THE VITAL SUCCESS Березіна Наталія Валеріївна Харківський гуманітарно-педагогічний інститут Студентка 311-АН групи Факультету іноземної філології

В цій статті йдеться про таке поняття як особистість, визначаються критерії особистості. Також ми спробували визначити основні складники життєвого успіху.

This article deals with such concept as the person, criteria of the person are defined. Also we have tried to define the basic components of vital success. Будучи складним, багатогранним соціальним явищем, особистість потребує до себе системного, міждисциплінарного підходу. Чіткіше розібратися в соціально-психологічній специфіці особистості допоможе розгляд понять людина, індивід, особистість. Людина – поняття біосоціальне; з одного боку, це – істота біологічна, що володіє мовою, здатністю працювати; з іншого – людина є істотою суспільною, їй необхідно спілкуватися і взаємодіяти з іншими людьми. Якщо дефініція “людина” охоплює сукупність усіх людських якостей, незалежно від того, наявні вони чи ні в конкретної людини, то індивід – це людина як одиниця суспільства, він є окремою людиною, особою в групі чи суспільстві, окремим представником людської спільноти. Але наш найбільше цікавить таке поняття як особистість. Особистістю у філософії вважається людина, яка пізнала себе і світ і вміє в ньому жити. Але якщо людина прийшла в цей світ – її завдання зробити його кращим. Серед живих істот людина єдина наділена здібністю думати, аналізувати, творити, і її завдання – реалізувати цю здібність. Знайти своє покликання, реалізувати свій талант у творчій праці – для цього ми приходимо у світ. Особистістю можна назвати ту людину, яка продукує життя. Саме особистості здатні змінити наш світ, вигадати щось нове, креативне. Отже, саме особистість – головний чинник успішної інноваційності. А для того щоб людина стала особистістю, вона має скласти для себе план свого життєвого зросту та самореалізації у її житті. Чітких складових життєвого успіху немає, бо для кожного вони індивідуальні. Але є декілька складових, які можуть бути спільними для всіх. Ця стаття є спробою окреслити та визначити головні складові життєвого успіху.

1. Основою життєвого успіху для кожної людини є її здоров’я. Здоров’я – це не відсутність хвороб, а фізична, соціальна, психологічна гармонія людини, доброзичливі, спокійні відносини с людьми, з природою та самим собою.[2,с.9]. При цьому психологи мають на увазі усі його види: фізичне, інтелектуальне, соціальне, психічне, духовне.[2,с.9] 125

2. Дуже важливою складовою життєвого успіху є родина та її роль у житті людини. Саме батьки роблять неоціненний внесок до особистого капіталу дитини. Саме вони закладають у неї усі ті позитивні культурні риси та знання, необхідні у самостійному житті. Роль сім’ї колосальна.

3. Умовою оздоровлення суспільства є розвиток у людини творчого початку й самоактуалізація особистості. [4,с. 143]. Від природи в кожного з нас закладено великий потенціал. Але виявити цей потенціал потрібно ще в ранньому дитинстві. У кожної дитини розвиток різних здібностей може бути різним. Певний тип задатків завжди буде домінувати над іншими, отже ще в дитинстві потрібно знайти ці домінуючі задатки в дитині та довести їх до максимального рівня. ”Треба вірити, що кожний з них (дітей) таїть у собі практично безмежні можливості й здатності пізнавати дійсність, таїть у собі прагнення та, можливо, пристрасть до пізнання”. [1,с. 204] Отже, так можна визначити ще одну складову життєвого успіху – це улюблена робота. Людина проводить на роботі чималу кількість часу. Але вона буде успішною та щасливою лише за умови, що реалізує себе у роботі як особистість.

4. Прагнучи розширювати сферу спілкування, досягати взаєморозуміння, з’ясовувати причини власної поведінки та вчинків співрозмовників, особистість вступає в активну взаємодію з суспільством, іншими людьми та із самою собою.[4,с. 144]. Таким чином до складових відносять наступні поняття: цілеспрямованість та прагнення змінити світ на краще, активність особистості у соціумі, простота (тобто уміння бути самим собою), природність, концентрація уваги на проблемах (а не на собі), вміння робити помилки та висновки з них. Тільки шляхом численних спроб та помилок людина досягає успіху.

5. Спілкування має величезне значення у формуванні людської психіки, її розвитку і становленні розумної, культурної поведінки. [3,с. 221]. Від природи людина не може існувати сама, тобто поза соціумом. Отже, щоб бути щасливою вона повинна якомога більше спілкуватися. Але не просто спілкуватися, а отримувати на основі цього певні знання та інформацію. Через спілкування з психологічно розвинутими людьми, які мають широкі можливості навчання, людина набуває усіх своїх вищих пізнавальних здібностей. Якщо від народження людина була б позбавлена можливості спілкуватися з іншими, вона ніколи не стала б цивілізованою, культурною і морально розвинутою.

[3,с. 221].

6. Один із центральних структурних компонентів самосвідомості – самооцінка, яка передбачає оцінку особистістю самої себе, власних можливостей та якостей і свого місця серед інших людей. Вона є важливим регулятором поведінки особистості, її стосунків із соціальним оточенням, її критичності, вимогливості до себе та інших. [4,с. 267]. Тому однією із головних складових успіху можна назвати адекватну самооцінку, самоповагу та рівень домагань до себе – не можливо стрибнути вище своєї голови. Тому не варто ставити перед собою занадто складні, нереальні цілі, або ж навпаки – простіші. Таким чином, вищеназвані чинники є важливими складовими у житті кожного індивіда, оскільки вони сприяють досягненню ним його життєвого 126

успіху. І лише при наявності усіх вищезгаданих чинників людина зможе досягти життєвого успіху та реалізувати себе як особистість. ЛІТЕРАТУРА: 1. Амонашвили Ш. А. Здравствуйте, дети! М., 1983. – С 204 .

2. . Заготова С. Н. Валеология. Справочник школьника. / Сост. В 15 т – Донецк: ПКФ “БАО”, 1998. – 448 с.

3. Ліфарєва Н. В. Психологія особистості: Навчальний посібник. – Київ: Центр навчальної літератури, 2003. – 240 с.

4. Орбан-Лембрик Л. Е. Соціальна психологія: Підручник: У 2 кн. Кн. 1: Соціальна психологія особистості і спілкування. – К.: Либідь, 2004. – 576 с.

УДК 37.048.44

СУЧАСНІ МЕТОДИ ПРОФОРІЄНТАЦІЇ ТА КАР’ЄРНОГО КОНСУЛЬТУВАННЯ В ІННОВАЦІНОМУ РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА MODERN CAREER GUIDANCE AND CAREER ADVISING METHODES IN INNOVATIVE DEVELOPMENT OF SOCIETY Богачков Юрій Миколайович Інститут інформаційних технологій і засобів навчання АПН України, завідувач відділом дослідження і проектування навчального середовища, к.т.н.

Буров Олександр Юрійович Державний науково-дослідний центр залізничного транспорту України, завідувач відділом проблем людського чинника, д.т.н.

Милашенко Віктор Миколайович Інноваційна Група OpenCareer Ukraine, координатор з розвитку співробітництва

Радченко Володимир Михайлович Український інститут інформаційних технологій в освіті НТУУ «КПІ», керівник центру розвитку інформаційного суспільства

Рождественська Діна Борисівна Інститут інформаційних технологій і засобів навчання АПН України, науковий співробітник

Анотація. Висвітлюються актуальні проблеми неузгодженості між шляхом розвитку особистості, ринком освітніх послуг та ринком праці. Пропонується система напрямів організації профорієнтаційної роботи і кар‘єрного консультування – інформаційний, консультативний інструментальний. Ініціююється широке співробітництво.

Abstract. Actual problems of inconsistency issues between ways of individual development, educational services market and labour market are discussed. It is proposed the system of directions for organization career guidance: information, advisory and instrumental. Wide cooperation is initiated. Сучасні ринки праці та освітніх послуг стрімко розвиваються. Вже давно склалася ситуація, що впродовж трудової фази життя людина може, а часто і повинна, змінювати декілька професій. Тому класичний механізм 127

профорієнтації вже не може на необхідному рівні обслуговувати потреби молоді. Профорієнтація ускладнюється ще й процесами глобалізації ринків освіти та праці, необхідністю постійного підвищення (або зміни) кваліфікації. Перед кожною людиною, що виходить на ринок праці, постають такі питання:  про які професії я маю необхідну інформацію (ЗНАЮ)  у яких професіях я хочу працювати (ХОЧУ)  у яких професіях я можу (здатен) працювати (МОЖУ)  хто зараз і в майбутньому потрібен на ринку праці (ТРЕБА) У зв’язку з цим, дуже важливим є чітке дотримання правильного алгоритму вибору майбутньої професії та відповідної освітньої підготовки. А саме: (1) визначення особистих схильностей, (2) визначення особистих цінностей, мотивації, (3) ознайомлення з прогнозом глобального ринку праці, (4) локалізація професійного вибору, (5) ознайомлення з кваліфікаційною характеристикою локалізованих професій, (6) вибір напряму та спеціальності навчання відповідно до необхідних освітньо-кваліфікаційних характеристик, (7) аналіз програм підготовки на певну спеціальність в різних ВНЗ, (8) вибір форми, вартості, умов навчання, (9) вибір ВНЗ, (10) ознайомлення з правилами вступу до ВНЗ, (11) вибір переліку тестів та складання ЗНТ. Чи можуть сьогодні профорієнтаційні служби системно відповісти, наприклад, на таке питання нинішнього випускника школи «Які екзамени зовнішнього незалежного тестування мені обрати, до якого ВНЗ, та на яку спеціальність поступати, якщо я бажаю в подальшому працювати на стику IT технологій та Project management у США або ЄС»? Для системної відповіді на це питання необхідно мати інформацію про:  нормативну базу системи освіти України;  ВНЗ України (а в ідеалі – про світовий перелік ВНЗ) з інформацією про напрями підготовки та спеціальності, умови вступу, вимоги до абітурієнтів, умови навчання, та інформацією про документ, що буде видано по завершенні навчання.  структуру підготовки (найменування курсів, кількість кредитів у кожному семестрі) та тексти навчальних програм за якими проводиться підготовка у ВНЗ.  ліцензійні умови набору до ВНЗ України.  класифікацію професій (мати доступ до відповідних класифікаторів та довідників).  правила нострифікації документів про освіту у США та ЄС.  ринок праці України, США та ЄС у названому сегменті та тенденції його розвитку на період 5-10 років. В США та ЄС такі прогнози є, а в Україні ?  методики вимірювання психо-фізіологічних показників людини, та оцінки сумісності їх з різними видами професійної діяльності. Мабуть, це не повний перелік. Але очевидно, що обґрунтовану відповідь на це питання за прийнятний з точки зору здорового глузду термін та помірковані кошти зараз не може дати жодна профорієнтаційна служба України. Слід зазначити, що у сфері організації профорієнтаційної роботи існує дві альтернативні позиції. Одна – адміністративна, друга – особистісно орієнтована.

128

Адміністративну точку зору можна умовно назвати «профагітацією». Вона, в першу чергу, масово рекомендує ті професії, що відповідають потребам державницьких та бізнесових структур, а не конкретній людині. Особистісно орієнтована точка зору, навпаки, рекомендує ту професію, що найбільш підходить даній людині з урахуванням всіх її особливостей та обставин (здібностей, нахилів, розвитку, економічних умов, тенденцій глобального ринку праці тощо). На думку авторів, існує суттєвий дисбаланс між існуючими потребами і формами кар‘єрного консультування та реаліями надання цих послуг. Тому Інноваційна група OpenCareer Ukraine спрямовує зусилля на вивчення потреб та створення сучасних організаційних та технологічних форм реалізації послуг кар‘єрного консультування. Серед основних напрямів діяльності інноіваційної групи є наступні: Інформаційний. Інтегрування та накопичення довідкових інформаційних ресурсів, призначених для надання якісних консультацій у галузі кар‘єрного консультування. Основним засобами реалізації цього напряму є співставлення та поєднання інформації з класифікаторів та довідників професій, переліків навчальних закладів, ліцензованих напрямів підготовки, спеціальностей, структури та програм підготовки, умов прийому, правил нострифікації документів про освіту тощо, а також розроблення і використання оцінок нинішньої та прогнозування майбутньої ситуації на ринках освіти та праці, тощо. Консультативний. Створення мережі кар‘єрного консультування, робота якої базується на єдиних стандартах та інформаційних джерелах. Для його забезпечення, по-перше, розробляється проект стандарту надання послуг кар‘єрного консультування в Україні та освітньо-кваліфікаційні вимоги до підготовки відповідних фахівців. По-друге, створюються програми підготовки кар‘єрних консультантів (в тому числі у дистанційній формі) та забезпечується сприяння підготовці та перепідготовці в спеціалізованих закладах Європи. Інструментальний. Створення спеціалізованих інструментів надання системних консультацій з питань планування кар‘єри. Одним із ключових інструментів для реалізації цього напряму є розроблення і використання «Відкритого персонального плану розвитку» (Open Personal Development Plan, OPDP). Такий план є документом, що постійно актуалізується, про минулий, теперішній та передбачуваний розвиток особи. У ньому можливо відображати будь-які аспекти розвитку, проте, основними є лінії освіти та професійної діяльності. Такий документ одночасно є інструментом як організації персонального розвитку людини, так і роботи кар‘єрного консультанта. Головна мета створення і ведення OPDP – накопичувати у зручному для аналізу вигляді інформацію про власний розвиток, успіхи, невдачі, найближчі й перспективні плани. Такий документ дає можливість приймати обґрунтовані рішення при плануванні свого розвитку. План персонального розвитку постійно доповнюється і модифікується. Головні діючі особи у формуванні OPDP – це, звичайно, сама людина і його консультанти. Людина може надати свої фактичні дані та побажання. Консультант заносить у OPDP результати співбесід, тестувань, висновки і рекомендації. Також сюди з інформаційних джерел можуть бути занесені, наприклад, необхідні дані про ринок праці та можливості подальшого 129

навчання. Персональний план розвитку може бути представлений у різних формах і з різним рівнем деталізації для різних цілей застосування. По-друге, це впровадження мережних засобів ефективної взаємодії (наприклад,товариства випускників ВНЗ, інтернет-календар вітчизняних та закордонних заходів, які рекомендовані старшокласникам, студентам, батькам). І, зрештою, це створення централізованих, доступних через інтернет, ресурсів вимірювання різноманітних характеристик людини, переважно, засобами тестових технологій. Роботи зі створення новітніх форм і стандартів профорієнтаційного консультування започатковані інноваційною групою OpenCareer Ukraine нещодавно, тому автори відкриті для конструктивної співпраці у будь-якій формі opencareer@gmail.com

РОЛЬ ТА МІСЦЕ ЖІНОК І ЧОЛОВІКІВ В УКРАЇН СЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ Буркало Н.І. аспірантка 2-го року навчання КНУ ім. Т. Шевченка, м. Київ

Щоб докладніше зрозуміти роль та місце жінок і чоловіків в українському суспільстві, звернемося до історичних витоків формування української сім’ї. Світова культура поділяється на культури країн, народів, націй, етнічних груп. Культура відображає світогляд народу, його національну самосвідомість, своєрідність філософського мислення, розуміння основних проблем загальнолюдського і власного буття як етнографічно конкретної частини людства. У культурі втілені етичні ідеали народу, його погляди на громадське та особистісне життя, втілені образи та поняття, що закріплені в національній мові, традиціях, нормах та звичаях [3]. В свою чергу, ментальність українського народу формувалася під впливом складних історичних обставин. Основну роль відіграло геополітичне розташування України на перехресті історичних шляхів зі Сходу на Захід і з Півночі на Південь. Ця обставина обумовила поєднання у світогляді українця двох типів ментальності – західної (активно-раціоналістичної, індивідуалістичної, матеріалістичної) та східної (пасивно-споглядальної, спрямованої на вищі істини). Так, наприклад, сучасний українець, як європеєць, високо поціновує досягнення науки та техніки, але водночас для нього важливо, щоб вони використовувалися задля гуманістичних цілей [2]. Українець, не відмовляючись від раціоналістичної думки, великої ваги надає виявам почуттів та емоцій. Інколи він може видаватися навіть сентиментальним і надто ліричним. Це, зокрема, відбилося у фольклорній лексиці, в якій часто зустрічаються пестливі форми, навіть для негативних персонажів. Поряд з ліричністю має місце певна українська замкненість стосовно зовнішнього світу, настанова на іншу, вищу правду. Якщо українцеві доводиться емігрувати, він важко звикає до нового оточення.

130

Українець дуже прив’язаний до своєї родини, в якій намагається будувати міцні і надзвичайно близькі стосунки. Для його ментальності характерно піклуватися. Українці, як правило, оточують своїх близьких турботою, своєрідною материнською опікою. Дітей підтримують до зрілого віку, і часто ще й у зрілому віці. Така щільність родинних стосунків певною мірою теж визначається історичним минулим: на території, що лежала на перехресті західного й східного світів, практично не припинялися війни і грабіжницькі напади. Жити тут було небезпечно, панування часто змінювалося, і зберегтися як єдине ціле можливо було лише залишившись у колі найближчих [3; 4]. Довгий час суспільство поділялося на тих, хто годував країну (селянство), і тих, хто її боронив (козацтво) [3]. Це породжувало дві майже протилежні форми свідомості. Перший тип свідомості українців визначався поміркованістю і миролюбністю, яка дозволяла „перечекати” численні негоди історичної долі. Цей тип свідомості виявлявся у певній замкненості характеру, схильності до оборони проти зовнішнього світу і звернення психічної енергії на розбудову внутрішнього життя. Другий – тип захисника, воїна, шаленого, нестримного і авантюрного, здатного на афективні, нерозсудливі і героїчні вчинки. Такими козаки нерідко постають у “Кобзарі” Тараса Шевченка, такими їх змальовували українські і польські романтики. Українські господині яскраво змальовані у класичній літературі. Українська жінка брала участь в усіх справах родини не лише після смерті чоловіка, а й за його життя. «Чоловік за один кут хату тримає, а жінка – за три», – говорить приказка. У давнину, коли в Європі панували патріархальні стосунки, в Україні було можливим сватання дівчини до парубка. Жінки не перебували на другорядних ролях, і хоча сфера провідної діяльності жінки в Україні визначалася переважно дітонародженням та домогосподарюванням, проте статус українки був достатньо високим [5]. Саме літописи, численні історичні джерела донесли до нас особливості зародження української сімейно -побутової культури. Її особливістю є передусім високий статус жінки – дружини, матері, сестри у родині та суспільстві в цілому. Статево рольова поведінка українок у сім’ї та суспільстві не була залежною і підпорядкованою чоловікові. Взаємна повага подружжя, взаємне узгодження бажань створити сім’ю становило норму статевої поведінки. Не існувало жодних обмежень прав жінки або її волі. Вона вільно з’являлася у товаристві, сама або з чоловіком брала участь у святах, і мала великий вплив на справи, виховувала дітей [ 1]. Особливо шанобливим було ставлення до вдови, коли та не брала шлюб у вдруге: вона ставала головою родини замість чоловіка, опікувалася справи родинні свідчить безліч їхніх дарчих записів, актів, де матеріальна і духовна близькість з чоловіком тісно переплітаються. Важко віднайти в українському фольклорі, чи то піснях, приказках чи прислів’ях, бодай натяк на меншовартість жінки стосовно чоловіка. Народна творчість змальовує образи як лихого чоловіка, так і лихої жінки в однаковій мірі [4]. Об’єктивізація архетипів у народних стосунків, свободу від поневолення чи силування, культ жінки і 131

жіночого начала. У свідомості українців стать є половинним буттям, а смисл сімейного життя українці вбачають не лише у пошук у іншої половини, але й гармонійному співіснуван ню з нею. Сердечність, м’якість, ніжність чоловіка і жінки поєднується з активністю, незалежністю, самостійністю та рішучістю. Тому ми можемо вважати, що українські жінки та чоловіки вміють інтегрувати та гармонізувати в свідомості як маскулінні, так і фем інні якості, що передусім є результатом належного виховання і самоусвідомлення себе гармонійною особистістю [1; 5]. Література 1. Говорун Т., Кікінежді О. Стать та сексуальність: психологічний ракурс. Навчальний посібник –Тернопіль: Навчальна книга-Богдан, 1999. – 384 с.

2. Зашкільняк Л. Українсько-польські стосунки у 20 ст.: Традиції та сучасність // Пробл. слов’янознавства – 1996. – Вип. 49.

3. Культура українського народу: Навч. пос. / В.М. Русанівський, Г. Д. Вервес, М.В. Гончаренко та ін. – К.: Либідь, 1994. – 272 с.

4. Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу / Ескіз української міфології. – К.: АТ “Обереги”, 1992. – 88 с.

5. Сніжко В.В. Роль жінки в українському суспільстві // Визвольний шлях.

– К., 1998. – № 10.

УДК 316.422

КРЕАТИВНА ОСОБИСТІСТЬ В СУСПІЛЬСТВІ ЗНАНЬ CRIATIVE PERSON IN KNOWLEDGE-BASED SOCIETY Ведмедєв М.М. Сумський державний педуніверситет, доцент

У статті аналізується проблема соціального типу креативной особистості. Автор концентрує увагу на виробництві нематеріальних цінностей в суспільстві знань.

The problem of social t of creative personality is analyzed in the article.

An author attracts attention on production of non-material values in of knowledge-based societies. В усі часи соціальні, технічні, наукові, управлінські інновації спиралися на особливий соціальний тип людини (і відповідну соціальну страту), що був їх носієм. Різноманітними є вирази, якими це позначалося – «творча меншість», «революціонери», «реформатори», «першопрохідці» тощо. Проте дані визначення здебільшого не враховували контекст сучасності – контекст глобалізованого, інформатизованого суспільства, що перманентно і стрімко змінюється. Фахівці у галузі knowledge-based economy типом особистості цікавляться мало, говорячи головним чином про професійну та соціальну стратифікацію. Йдеться про перетворення робітників, зайнятих виробництвом, передачею та використанням даних, в домінуючу групу в загальній кількості працюючих.

132

Теоретики інформаційного суспільства використовують вирази: «людина знання», «інформаціональний робітник» (М.Кастельс), «когнітарій» (Е.Тоффлер), «символічний аналітик» (Р.Райх) тощо. Це зовсім не той добре нам знайомий тип інтелігентної людини. Патріарх західного менеджменту П.Дракер пише то те, як змінилися мовні вирази за останні десятиліття. В минулі часи не вживали таке словосполучення, як «людина, що володіє знаннями». Казали : «освічений, вчений чоловік». Знання сьогодні – інформація, що має практичну цінність і веде до отримання конкретних результатів. Це не загальне знання, а знання високо спеціалізоване. Висновок: нове суспільство має бути засновано на знанні, що організоване у вигляді спеціалізованих дисциплін, а його членами мають бути люди, які володіють спеціальними знаннями в різних галузях [1, 54]. Описані особливості, вірогідно, досить точно передаються виразом knowledge-workers, де мається на увазі, що працівники, пов’язані з інтелектуальним виробництвом, на відміну від минулих часів вже не є дозвільним класом (тобто верствою, що користувалася матеріальними благами та мала вільний час для духовної реалізації). Вони виступають тепер саме як робітники сфери знання, де останнє є продуктом їхньої основної діяльності, а далеко не лише вільною творчою самореалізацією. Цікавою є концепція російського дослідника О.Неклесси. Вважається, що 60-70рр. ХХ століття стали епіцентром епохального цивілізаційного перелому, приходом нової доби, для якої ще не знайдено прийнятного визначення. Ця революція на відміну від попередніх була спрямована перш за все на людину, а вже потім - на перебудову політичних структур. На історичній арені з’явився клас людей, яких дослідник нарікає ім’ям «люди повітря», «ефірократія», оскільки вони пов’язані з нематеріальною, «повітряною» стороною виробництва і не причетні до товарних або промислових елементів діяльності. Це вкрай строката і еклектична плеяда, у складі якої присутні як представники еліти в більш менш традиційному розумінні цього слова – фінансисти, юристи, керівники засобів інформації та комунікації, представники систем освіти, виховання, соціального контролю. З іншого боку на лідерство претендувала поросль, що мала специфічний відтінок контркультурного походження. Сферою, де розгортається їхня активність, є простір, так би мовити, іншого індустріалізму, що функціонує не стільки на основі науково-технічних чи промислових, скільки соціогуманітарних та когнітивних технологій. У цьому рухливому середовищі виникають віртуальні, але одночасно й цілком реальні підприємства. Реальні з точки зору такого надійного критерію, як ступінь ринкової капіталізації. Амбіційні корпорації, невидимі коледжі, інтелектуальні фабрики, різноманітні клуби, співтовариства, комісії – вся ця гнучка індустрія наповнює світ продуктами діяльності, що мають , так би мовити, цілком відчутний на дотик характер – у вигляді концептів, сенсів, семантичних стереотипів, кодів, алгоритмів діяльності. Наголошується, що відходить у минуле домінування буржуазії, котра володіла власністю, засобами виробництва. Новий правлячий клас, що приділяє увагу не стільки власне виробництву, «скільки складним схемам руху фінансів, інформації, нематеріальним активам… особливим формам капіталу… інтелектуальному, символічному, соціальному, культурному, людському» [2]. Відбувається фактичне переоформлення власності з категорії політико-економічної і, частково, юридичної в розряд реальності інформаційної, автомотиваційної, навіть ігрової.

133

О.Неклесса дещо зачаровано дивиться на змальованих ним представників нової інтелектуальної еліти, нагороджуючи їх епітетами на кшталт «поводирі в майбутнє», «володарі унікального дару» (особистих здібностей) тощо. Проте саме руками цієї нової порослі здійснюються глобальні валютно-фінансові спекуляції, що загрожують безпеці та існуванню суспільства, маніпулятивно скеровується у потрібне річище громадська думка під час військових та політичних авантюр, рекламно забезпечується масова циркуляція усього того духовного та речового мотлоху, що супроводжує існування споживацької цивілізації. Питання про соціально-культурний тип креативної особистості в значній мірі залишається відкритим. Вірогідно, що доцільно було б не обмежуватися пошуком єдиного поняття, а побудувати класифікацію людей знання, де знайдуть своє місце і «робітники сфери знання», й «інтелектуали», й «люди повітря». Врешті-решт увесь колосальний вплив сучасних соціальних, фінансових, правових та інших «м’яких» соціогуманітарних технологій був би неможливий без здобутків комп’ютерно-телекомунікативної революції.

1. Дракер П. Посткапиталистическое общество // Новая постиндустриальная волна на Западе. – М.: Academia, 1999. – 634 с.

2. Неклесса А.И. Новый интеллектуальный класс.

– http://www.archipelag.ru/

УДК 378:316.6

РОЗВИТОК СОЦІАЛЬНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ СТУДЕНТІВ THE DEVELOPMENT OF STUDENTS SOCIAL COMPETENCE Виноградова Вікторія Євгенівна Академія муніципального управління, доцент кафедри психології та педагогіки

Розглядається зв'язок соціалізації та її складової соціальної компетентності; аналізується поняття соціалізація, описується вплив формування соціальної компетентності на розвиток особистості студента.

The connection of socialization and social competence as its component is considered, the concept of socialization is analyzed the influence of social competence formation upon the students personality development is described. Студентський вік є найважливішим періодом становлення особистості. Це час, коли індивід, усвідомлює себе як особистість зі своїми інтересами, цінностями, має визначений рівень сформованої соціальної компетентності, проте він ще недостатній для ефективної самореалізації. У людини виникає відповідне ставлення до соціальних факторів та в цілому до оточуючого світу. Вибірковість у сприйнятті та оцінці цих факторів складає суб’єктність. Тобто, людина починає активно, вибірково та цілеспрямовано взаємодіяти з середовищем, виявляти себе, свій духовний та фізичний потенціал. Отже, 134

відбувається соціальне становлення особистості, а саме, формується її соціальна компетентність. Сьогодні в період змін, які відбуваються в суспільстві, вузівська освіта виконує стабілізуючу роль та допомагає адаптуватися студентам до нових життєвих умов, розвиває соціальну активність, формує готовність до самовизначення. Отже, є актуальною проблема розвитку у студентів вузів ключових компетентностей, які забезпечують їх повноцінне функціонування в суспільстві та самореалізацію в майбутній професійній діяльності. За визначенням І.А.Зязюна, компетентність можна схарактеризувати як здатність вирішувати професійні задачі певного визначеного класу, що вимагає наявності реальних знань, умінь, навиків, досвіду. Вона виявляється у практиці професійної діяльності як системна характеристика і має чітко визначену структуру. Компетентність може мати кількісний вимір, зокрема з допомогою виокремлення рівнів. Так само може визначатися якість, наприклад, соціальна, методологічна, технологічна й інші. Процес розвитку соціальної компетентності, який відбувається протягом всього життя, особливо активно реалізується в дитячі та юнацькі роки, тобто під час навчання у школі та вузі. Сьогодні освіта найбільш ефективно виконує свою соціалізуючу функцію, залучаючи студентів до життя в суспільстві шляхом передачі їм системи цінностей, знань та навичок. Безперечно, процес розвитку соціальної компетентності пов'язаний з соціалізацією особистості. Особистість, яка успішно соціалізується, – це людина, яка добре соціально спрямована, а також активно намагається самовизначитися та самореалізуватися в суспільстві. Вона вміє продуктивно адаптуватися в соціумі на основі знань про соціальну дійсність. При цьому успішність соціалізації пов’язана не лише з наявністю у людини даних якостей, а в першу чергу, з реальними діями, в яких ці якості втілюються. Отже, поняття «соціалізація» має комплексний характер. Воно розглядається в філософії, психології, педагогіці, соціології тощо. Його розглядали такі видатні науковці як Е.Дюркгейм, І. С. Кон, Б. Г.Ананьєв, Л. Г. Виготський, Л. Н. Леонтьєв, А.В. Мудрик, Т.Парсонс, С. Л. Рубінштейн, П. Сорокін, Г. Тард тощо. Вони зазначають, що соціалізація – це процес приєднання, інтеграції особистості в суспільство. Суть соціалізації полягає в тому, щоб стати особистістю, яка здатна функціонувати в даному суспільстві. Процес соціалізації у педагогіці розглядається у звя’зку з розумінням суті виховного процесу. Тобто, у вузі його головними участниками є студенти та педагоги. В процесі життєвої взаємодії під впливом соціальних залежностей, різних впливів виховного характеру у студентів складається уявлення про світ, формуються навички, звички діяльності та поведінка, система звичної свідомості, відбувається розвиток усіх психічних якостей особистості та мислення. В результаті студенти стають підготовленими участниками суспільного життя. Функція соціалізації, охоплюючи процеси виховання, реалізується в діяльності й спілкуванні, передбачає процес різнобічного пізнання ситуації, активний вплив особистості на оточення відповідно до її уподобань та ідеалів, оволодіння навичками індивідуальної і групової праці, творчості, збагачення досвідом. Таким чином, освітній процес вузу сприяє розвитку пізнавальної мотивації, соціальної активності та соціального становлення студентів. Соціальна компетентність є сукупністю конкретних якостей особистості, здібностей, соціальних знань та вмінь, готовності до самовизначення, що 135

забезпечує інтеграцію людини в суспільстві шляхом продуктивного виконання нею різних соціальних ролей. Отже, соціальна компетентність студентів сприяє розширенню їх знань про навколишню дійсність та про себе, стимулює надбання і розвиток соціально та професійно значущих якостей та вмінь, які дозволяють їм більш успішно орієнтуватися у життєво важливих процесах, ставати конкурентноспроможними спеціалістами. Про достатній рівень сформованості соціальної компетентності засвідчує здібність студентів органічно інтегруватися в різні соціальні групи. Проте, формування соціальної компетентності залежить від певних об’єктивних та суб’єктивних умов. Отже, процес навчання повинен забезпечити формування у студентів нових компетенцій, знань та умінь, способів діяльності, які їм необхідні в сучасному суспільстві. Список використаних джерел.

1. Життєва компетентність особистості: Науково-методичний посібник За ред. Л.В.Сохань, І.Г.Єрмакова, Г.М.Несен – К.: Богдана, 2003.

2. Иванова Е.М. Основы психологического изучения профессиональной деятельности. – М.:Изд-во МГУ, 1987.

3. Муляр В.І. Самореалізація особистості як соціальна проблема (філософсько-культурологічний аналіз). - Житомир: ЖГП, 1997. - 214 с.

4. Орбан – Лембрик Л.Е. Соціальна психологія: Підручник : у 2 кн. Кн.

2: Соціальна психологія груп. Прикладна соціальна психологія. – К.: Либідь, 2006.

5. Полуніна О. В. Психологічна компетентність як джерело підвищення ефективності організації навчально-виховного процесу у вищому навчальному закладі // Проблеми загальної та педагогічної психології. Збірник наукових праць Інституту психології ім. Г. С. Костюка АПН України / За ред. С. Д. Максименка. – Київ: Гнозіс, 2002. – Т.4. Частина7. – С. 199–202.

АКАДЕМІК НОВІТНЬОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ THE ACADEMIC OF NEW UKRAINIAN HISTORY Гапон А. В., Крамаренко Л. Д. Сумський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти ст. викладачі

В тезах аналізуються основні віхи життєвого і творчого шляху, складові життєвого успіху відомого сучасного українського історика, доктора історичних наук, професора В. В. Калініченка In this article was analized the main items of life and created works of modern, well-known Ukrainian scientist and doctor of history V.Kalinichenka Статусною відмінністю нашого інституту є те, що ми постійно займаємося підвищенням професійної кваліфікації керівних і педагогічних працівників навчальних закладів області. Тому кожного разу в складі наших слухачів є чимало випускників Харківського національного університету різних років. Серед них – директорів шкіл та їх заступників, працівників районних управлінь та відділів освіти, вчителів та викладачів суспільних дисциплін, педагогів – 136

організаторів є багато випускників історичного факультету і кафедри історії України, де свого часу вони навчалися або проходили спеціалізацію. І до тепер ці люди, значна більшість яких мають заслужений авторитет і власне ім’я не лише в своїх навчальних закладах, а і на рівні районів та в регіоні, з особливим щирим теплом і вдячністю згадують своїх кафедральних наставників, які вчили їх знати українську історію професорів І.К. Рибалка, Б.К. Мигаля, доцентів В. І. Бутенко, М. А. Литвиненко, М.З. Бердуту, інших вчених, що були фундаторами кафедри історії України, а серед них – нинішнього завідувача кафедри, професора В. В. Калініченка. Роки 2007 і 2008 в значній мірі є знаковими для істориків Харківського університету. У вересні 2007р. наукова громадськість відзначила 60-ти річний ювілей знаного в новітній Україні історика, професора В. В. Калініченка. А в грудні університет святкував піввіковий ювілей кафедри історії України, якою проф. Калініченко керує впродовж чотирнадцяти років. Крім того, в 2008р. буде відзначатися 75-річчя відновлення в Харківському університеті історичного факультету, в складі якого кафедра завжди була значущим навчально – методичним і науковим центром у вивченні історії України. Безумовно, роль проф.. Калініченка у зазначених наукових і громадських процесах настільки значна, що заслуговує на окрему увагу. Народився В. В. Калініченко 5 вересня 1947р. у містечку Степань на Рівненщині, куди його батько і мати, обоє фронтовики, обоє з селянських родин козацького походження родом з Полтавщини, були направлені на роботу для зміцнення кадрового державно – господарського і освітянського потенціалу західних областей. Згодом, у 1950р. сім’я переїхала у сусіднє містечко Березно –районний центр Рівненської області, де хлопець закінчив 8-ми річну школу. Оскільки батьки майбутнього історика критично ставилися до гуманітарних спеціальностей, то юнаку довелося спочатку здобути фах помічника машиніста у м. Здолбунові. Там же, при депо, він закінчив середню школу робітничої молоді. Це дало можливість, нарешті, здійснити власну заповітну мрію – стати студентом історичного факультету (вечірнього відділення) Львівського держуніверситету. Проте, навчання продовжувалося недовго. Оскільки студент надто голосно і безкомпромісно засуджував поширене тоді серед відповідної частини русифікованої молоді негативне ставлення до української мови, то з таких ідеологічних мотивів його змусили в 1967р. залишити університет, а згодом призвали на службу до Радянської армії. По закінченню служби, навесні 1970р. рядовий солдат запасу залізничних військ приїхав до Харкова. Працював монтажником на будівництві і одночасно навчався на вечірньому підготовчому відділенні Харківського держуніверситету. У вересні 1971р. він став студентом денного відділення історичного факультету. Уже з першого курсу провідні викладачі звернули увагу на схильність студента Калініченка до нестандартного, самостійного і наукового мислення, об’єктивного історичного аналізу і творчої роботи. Тому в 1972р. проф.. Кадєєв В. І. представив його зав.кафедрою історії України професору І. К. Рибалці. Почалося персональне навчання неординарного студента у маститого професора, яке згодом переросло у творчу співпрацю та, мабуть, і дружбу двох щирих українських патріотів.

137

По захисту дипломної роботи В. Калініченко працював вчителем історії у школах м. Харкова і одночасно навчався в заочній аспірантурі кафедри історії України. З вересня 1980р. розпочинається його робота на цій кафедрі, яка продовжується на різних посадах уже 28років. У червні 1981р. він захистив кандидатську дисертацію, а з листопада 1987р. став доцентом. Весь період він постійно і плідно займається науковою роботою. Вдумливо працюючи з історичними та іншими джерелами, талановитий молодий вчений у своїх працях, особливо з аграрної проблематики, проводить наскрізну думку, що індивідуальне селянське (фермерське) господарство далеко не вичерпало себе як у ХХст., так і у наш час. В певних умовах воно значно ефективніше за велике господарство, що базується на найманій праці. Дана ідея, за твердженням В. В. Калініченка є особливо актуальною в нинішній період, коли колгоспно –радгоспна система ліквідована, а в аграрний сектор прийшли і приходять приватні підприємці. При цих процесах селянство, і без того раніше понівечене радянською системою, може остаточно зникнути, а воно завжди було фізичною основою української нації, бо зберегло мову, традиції та менталітет українського народу. У листопаді 1994р. В. Калініченко з успіхом захищає докторську дисертацію, а в грудні того ж року його обирають завідувачем кафедри історії України. В її славній історії з’являється третій за 50 років завідувач, що займає цю посаду і по нині, будучи з 1999р.професором по кафедрі історії України та дійсним членом ( академіком ) Української Академії історичних наук. На сьогодніший день В. В. Калініченко є автором понад 130 наукових праць. Але поряд з суто науково – популярною і роз’яснювальною роботою, викладанням базових навчальних курсів і спецкурсів, професор ніколи не забував про підготовку науково – педагогічних кадрів. З 1995р по 2007р. під його керівництвом підготовлено і захищено 3 докторських і 15 кандидатських дисертацій. У 1995р.-1999р. він був членом експертної ради ВАК України з історичних наук, а 1999р.очолює спеціалізовану вчену раду в ХНУ ім.. Каразіна по захисту кандидатських і докторських дисертацій з історичних наук.[1] На щастя, різнобічна і самовіддана та плідна діяльність вченого не залишилася не поміченою. У 1999р., як уже зазначалося, його обрано дійсним членом Української Академії історичних наук. У 2001р. Указом Президента України В. В. Калініченку присвоєно почесне звання “Заслужений працівник освіти України”, в 2005р. він удостоєний Грамоти Верховної Ради України “За заслуги перед українським народом”, яка була вручена йому в приміщенні українського парламенту 5 червня 2005р. У вересні 2007р. – удостоєний ордена “Петра Могили”. Вручення ордену не випадково співпало з 60-ти річним ювілеєм завідувача кафедри історії України. На тих урочистостях щиро говорилося багато хороших і дуже хороших слів, згадувалися заслуги, багатьма присутніми висловлювалася щира вдячність за пораду, науку, чи допомогу. А ювіляр стояв, слухав все це, посміхався і по самому завершенню, коли всі в абсолютній тиші слухали вже лише його, якось задумливо і спроквола вимовив: “Я і не думав, що до мене сьогодні прийде стільки людей “. І наостанок: мабуть важко буде знайти в Харківському національному університеті ( та й в Україні також) іншу кафедру, де водночас працює 4 діючих доктори наук – професори, готуються 2 докторанти, а середній вік доцентів не перевищує 40-ка років.

138

Література 1. Кафедрі історії України Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна –5о років. Науково-довідкове видання – Харків: вид-во ХНУ імені В. Н. Карабіна, 2007.- 80с.

УДК 378.371

ОСОБЛИВОСТІ ВИРІШЕННЯ ПРОБЛЕМИ СОЦІАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ОСОБИСТОСТІ Доценко Світлана Олексіївна, викладач, Конаржевська Вікторія Іванівна, викладач, Олійник Тетяна Олексіївна, професор Харківський національний педагогічний університет імені Г.С.Сковороди

Анотація. У роботі розглянуто особливості вирішення проблеми соціальної відповідальності особистості. Особливу увагу надано впровадженню педагогічної технології розвитку критичного мислення, що спирається на психолого-педагогічні основи проблемного навчання, дослідницького підходу, теорії соціальної відповідальності.

Summary.

In the article application peculiarity of the decision of a social responsibility problem are considered. There are special attention is given to the pedagogical technology of the critical thinking development that based on the psychological and pedagogical foundations of problem solving theory, research approach and theory of social responsibility. Відбуваються радикальні зміни освітньої парадигми, яка обумовлює соціальну відповідальність особистості, зокрема, раціональне розв’язання проблем, прийняття рішення, критичну обробку інформації. Безумовно, це потребує спеціальної підготовки вчителів до застосування сучасних технологій навчання, зокрема, технології розвитку критичного мислення, що є інструментарієм для чіткого висловлювання власних думок, організації конструктивного діалогу та згрупування зусиль з метою творчого вирішення проблем на основі та власного досвіду. Водночас акцентуються питання щодо вироблення незалежної точки зору стосовно дилем людського буття та вирішення актуальних проблем сучасної цивілізації, що, безумовно, позначається на відчутті власної значущості, цінності особистої участі в справах суспільства, усвідомленні вагомості власної діяльності та її цілей в більш широкому контексті (для суспільства), відчутті нерозривного зв’язку власних принципів та вчинків. Зазначимо, що для ефективної діяльності у сучасному суспільстві висуваються три найважливіші вимоги: (і) нове розуміння природи інституцій, їх взаємовідносин та структури, (іі) здатність кожної особистості до аналізу 139

функціонування цих інститутів та власної ролі в них, (ііі) готовності до ефективного виконування цієї ролі. Відповідні зміни у суспільному розумінні компетентності спричинені результатами досліджень, за якими структура компетентності складається, по-перше, з внутрішньо мотивовані характеристики, що пов’язані з системою особистісних цінностей або „видів компетентності”, а саме: ініціативою, лідерством, безпосереднім інтересом до механізмів роботи організації та суспільства в цілому, а також роздумів стосовно їх можливого впливу на саму особистість (ці якості залежать від наявності спеціальних знань, що пропонуються більшістю сучасних освітніх програм). По-друге, з уявлення та сподівання, що пов’язані з механізмами функціонування суспільства, та роллю людини в ньому (як працює організація, який соціальний клімат сприяє інноваціям, формуванню відповідальності та розвитку, за якими настановами надаються директиви стосовно напрямків та форм діяльності). По-третє, з розуміння термінів, що описують відношення всередині організації („прийняття рішень”, „керівництво”, „демократія”, „відповідальність”, „делегування відповідальності”, „рівність”, „підзвітність”). Таким чином, важливої ролі набуває спрямованість на дбайливе вирощування соціально-орієнтованого ставлення до дійсності, стимулювання до дій у відповідності з власним світоглядом, розвиток здатності співчувати, діяти на загальне благо, переслідувати загальну мету тощо, що ґрунтується на теорії виховання соціальної відповідальності. У відповідності до конструктивістської моделі навчання (соціального конструктивізму) взаємодію стимулюють плідні дискусії, узгодження, аргументації, що обумовлено важливою роллю мови й обговорень в навчальному середовищі. Зрозуміло, що вчителі вже перебудовують свою роботу у такий спосіб, щоб послідовно розвивати ці вміння і навички в процесі проведення багатостороннього дослідження проблем. При цьому вони мають позбутися традиційного розподілення ролей під час навчання, ролі незаперечного авторитету, носія перевірених цінностей, традицій, що обмежується контролюванням тривіального накопичування знань. Вони мають цінувати багатство поглядів, співпрацювати з учнями як з повноправними учасниками спільного пошуку, що допомагає розумінню того, як краще розмірковувати, організовувати думки, висувати змістовні аргументи, формулювати незалежні точки зору та як їх відстоювати. При всій зовнішній природності розглянутого підходу, його реалізація потребує спеціальної підготовки вчителів до переборювання непорозуміння та розгубленості учнів, що породжується великою кількістю інтерактивних запитань, необхідністю висловлювання власних поглядів, працювати разом, встановлювати зв’язок навчання з реальним життям через розв’язання проблем, існування альтернативних способів оцінювання. Проте заслуговують уваги найбільш важливі наслідки навчання, позитивне відчуття учнів від розвитку духовності, моральності, активності, самоствердження, скорочення кількості стереотипів, здатності використовувати свої знання до реального життя. Таким чином, в сучасних умовах реформування освіти, коли школам та вчителям делегуються владні повноваження, що закріплюються в структурі національного курикулуму (рамкових основ змісту загальної середньої освіти для 21-го столяття), перепідготовка педагогічних кадрів має бути спрямована на опанування технологією розвитку критичного мислення. Безумовно, це 140

надасть можливість для такого професійного зростання вчителя, яке базується на здатності розбудовувати власну систему уявлень за допомогою експериментальної взаємодії з середовищем, перевірки власних гіпотез, поглибленого занурення у проблему, пошуку шляхів її розв’язання та реалізації планів дій.

УДК 37.013

ДО ВИХОВАННЯ СОЦІАЛЬНО КОМПЕТЕНТНОЇ ОСОБИСТОСТІ ON EDUCATION OF SOCIALLY COMPETENT PERSON Драчук Ю.З. провідний науковий співробітник (Інститут економіки промисловості НАН України);

Важеніна О.Г. старший викладач кафедри української мови та прикладної лінгвістики (Донецький національний університет);

Кириченко М.О. методист ліцею при Донецькому національному університеті

Присвячується вшануванню пам’яті дорогої людини, гідної дружини, Учителя рідної мови та літератури Інни Іванівни Драчук (дівоча Закусило), яка пройшла свій земний шлях при самовідданій праці в школах Київщини (Клавдієве) та Донбасу (Свердловськ, Донецьк), плекаючи завдання педагога з виявлення і розвитку творчої особистості учнів.

Анотація Мова йде про виховання соціально компетентної особистості на прикладі становлення особистості учнів, де у виявленні природженого нахилу учня, розвинення його до самореалізації важливу роль відіграє творча особистість самого вчителя, його життєвого досвіду і мудрості педагога, і натхнення духовного наставника, і висока майстерність просто земної людини, залюбленої у свою справу. Такою людиною представлено Вчителя Драчук Інну Іванівну, яка змогла передати своїм вихованцям відчуття рідного слова, яке вони пропустили через свої юні душі, формуючи власне світобачення, світорозуміння, світосприйняття; спогади колег та її гідних учнів.

The summary The article deals with issues education of socially competent person on the example of making up of pupils personality. Creative personality of teachers, their rich life experience and wisdom, aspiration of a spiritual 141

tutor, high professional skills and common personal gualities play a great role in revealing natural abilities of every pupil and in creating conditions for his self-realization. This person was the Teacher Drachuk Inna Ivanovna who was able to make so that her pupils could feel deeply a native word that was going through their young soles and, thus, forming their own world outlook, understanding of the world, attitude to the world. Here are presented memories of the world. Here are presented memories of collegues and former worth-while peepils. Суспільству потрібна інтелектуально й соціально компетентна особистість, здатна критично мислити, творчо діяти, застосовувати набуті знання в нестандартних ситуаціях. Становлення особистості починається зі школи, де завдання педагога, як зазначається в роботі Драчук І.І., «якомога раніше виявити, розпізнати природні нахили учня, розвинути їх і дати поштовх до самореалізації творчої особистості» [1]. Для формування такої особистості мають використовуватися у шкільному навчально-виховному процесі інноваційні методи, прийоми навчання, завдання і вправи, які спонукали б школярів до творчої діяльності. Творчою вважається продуктивна, самостійна, цілеспрямована діяльність школяра, у процесі якої учень комбінує, змінює чи створює щось нове на доступному для нього рівні. І найкращим способом виявлення особистості є творчі роботи учнів. Основними показниками творчості в цьому випадку є самостійність, ініціативність, активність, а результатом творчої самостійної діяльності - якісно нові цінності учня, людини. Вчителі української мови та літератури в школі, де останні роки свого життя викладала Драчук Інна Іванівна, застосовували у своїй роботі методи і прийоми, які спонукали б учнів до творчого, неординарного мислення. Широко запроваджувалися нею такі форми навчальних занять, як навчальні семінари, диспути, учнівські конференції, конкурси на кращі учнівські твори, літературні вечори, готувався шкільний літературний альманах "Острови", у якому друкувалися твори (поетичні, прозові, драматичні), написані учнями українською, російською та англійською мовами, учнів, які не здогадувалися, що передбачають власне майбутнє. Цікавою стала доля авторки нижченаведеного нарису з вільних мрій учнів, де класним керівником була Інна Іванівна Драчук. Тема «Моя мечта» - Домницкая Ирина – 1982: «….Мечта на ближайшее будущее: поступить в ДонГУ на биофак. На дальнейшее будущее: если она сбудется: я выучусь на ботаника, то: если из меня не выйдет ученый, вернусь в родную СШ №54 и буду прививать подрастающему поколению любовь к природе, давать прочные знания о ней. В наше время это крайне необходимо любому человеку. Если все же сумею стать ученым, то много времени отдам акклиматизации гранатового дерева в Донецкой области, введению его в комнатную культуру (как лимоны), так как их плоды и вкусны и полезны (правда, с гранатом я буду работать, даже если не стану ученым). А кроме этого буду решать другие проблемы, связанные с природой. Мечтаю не растерять на жизненном пути все светлое, доброе и хорошее, что привили в школе дорогие учителя…». І ця учениця досягла своєї мети: одержала вищу освіту на вибраному факультеті біології Донецького національного університету, готує в даний час кандидатську дисертацію й успішно займається педагогічною і науковою 142

діяльністю в Ботанічному саду Дніпропетровського національного університету. І спогади цієї учениці через десятиліття: «…..Взагалі ж я пам’ятаю Інну Іванівну так, як співала донька про матір: «Ти від лютої зими затуляла нас крильми, пригорталася теплим леготом, задивлялася білим лебедем, диво-казкою під віконечком, сива ластівко, сиве сонечко». Вона завжди була підтягнутою, гарною. Та коли ми закінчили 10-й клас, виявилось, що сивини в неї і справді більше, ніж у інших класних керівників. Повітря, котрим дихаєш, не помічаєш, доки воно є. Я ж відчувала її присутність, як теплий вітер, що вів, куди треба, не давав впасти. Вже дорослою приходила я до неї, приводила доньку (котра досі її тепло згадує, хоча бачила зовсім маленькою). Просила поради, чи просто виговорювала наболіле. Вона вислуховувала і підтримувала. Розповідала про свою сім’ю. Ставало легше, сподіваюсь, і їй – теж. Сумую, що за власними справами останні роки приїздила рідко, а в 2007му навіть не побачилась. Інна Іванівна ніколи не дорікала і на все життя залишилась другою матусею. Для когось – сувора, але справедлива. Як на мене – дуже вимоглива до себе, чуйна до інших, світла людина. Я рада, що встигла познайомити з нею доньку, а також, що можу через ці спогади донести її тепло і світло до інших людей. Вибач нас, люба, за безсонні ночі та передчасну сивину і спасибі за все!» Як згадує колишню колегу Оліфіренко С.М., заступник директора з навчально-виховної роботі ЗОШ №54 (1988-2002 р., м. Донецьк), учитель вищої категорії, учитель-методист, відмінник освіти України: “Інна Іванівна для мене завжди була людиною авторитетною, з думкою якої не можна було не рахуватися: і в її зовнішньому вигляді, і в неспішній манері спілкування завжди почувалися великий життєвий досвід, впевненість, розважливість, бажання допомогти навколишнім. Не пам'ятаю випадку, щоб вона була дратівливою, нетерпимою до людей (учні це чи колеги), щоб кричала на кого-небудь або розмовляла з кимсь на підвищених тонах...Навіть на схилі своїх років внутрішньо залишаючись молодою, воно так притягала до себе тих своїх учнів, яким не вистачало дійсного друга. Спостерігаючи за взаєминами Інни Іванівни з учнями, я не переставала дивуватися їхньої гармонійності, умінню педагога вибрати правильний тон, не нав'язувати своєї думки. Саме тому завжди йшли до неї учні за радою, за допомогою. І не тільки в роки навчання в школі, але навіть і через десятиліття вони продовжували дружні відносини зі своїм колишнім вчителем і класним керівником. З гіркотою згадувала вона про ситуацію, коли в 1970-1980 р. батьки мали право звільняти своїх дітей від вивчення української мови. Це були часи, коли єдина в той час комуністична партія взяла курс на злиття народів у «нову історичну спільність» радянський народ, російська мова була проголошена мовою міжнаціонального спілкування, а багатьох з тих, хто вголос говорив про свою любов до рідної української мови, оголосили «українськими буржуазними націоналістами», тобто ворогами. Яким терпінням і колосальною витримкою потрібно було володіти їй, вчителю української мови і літератури, щоб не утекти за тридев'ять земель з радянської школи цього періоду, не озлобитися на всіх і на все, не втратити 143

віри в себе й у ту справу, якій ще в юності вирішила присвятити своє життя! Всі роки шкільної роботи Інна Іванівна завжди залишалася на своїй «посаді» — була Вчителем. Уроки, зошити, щоденники, батьки і знову зошити, зошити... Скільки ж їх за своє педагогічне життя вона перевірила? Скільки дітей завдяки їй навчилися грамотно писати, виражаючи свої думки і почуття? Скільком з них вона віддала частку своєї душі, щоб вони вийшли за поріг школи з любов'ю до життя і людей?!... А ще вона знаходила час на те, щоб керувати школою молодого вчителя «Шкільного яблука смак», допомагати становленню своїх юних колег І.А.Володарській, Л.М.Михайлик, Н.А.Деменковій, Важеніной О.Г., Кириченко М.О. і ін.; бути активним організатором проведення шкільних тижнів народознавства «Мій рідний край, моя земля» і презентацій методичного об'єднання вчителів-філологів…» З яким хвилюванням йшли на перший урок молоді вчителі, на перше знайомство з учнями! Кожний новий день приносив нові турботи, нові хвилювання. Охоче ділилися своїми проблемами і першими радощами один з одним, питали поради в досвідчених учителів, уважно прислухались до них, адже для кожного вчителя-початківця були визначені наставники, які можуть надати допомогу з будь-яких питань методики, а особливо в практичному розв'язанні виникаючих проблем. Таке тісне спілкування привело до виникнення Школи молодого вчителя «Шкільного яблука смак», ініціатором і натхненником якої стала С.М.Оліфіренко, заступник директора школи з навчально-виховної роботи. Та скільки б не розповідали досвідчені вчителі, а все ж головне - самоосвіта і піщинки власного досвіду. І ось уже з інтересом слухають вчителі доповідь свого молодого колеги Володарської І.0. «Культура педагогічного ремесла» (на основі праці А.Дреєр «Виховання в середній школі США»). Тепер уже кожен молодий учитель мав можливість розповісти про ті випадки та ситуації, що вимагали відповідної реакції з боку учителя, послухати, як товариші оцінюють його дії в тому чи іншому випадку. І ось перші результати: що вміємо, чому навчили дітей за досить короткий строк, показали всі молоді вчителі під час вечора «Творчий портрет молодих спеціалістів». Хвилюванням і радістю світилися очі учасників - учнів, молодих учителів, їх наставників. Великі надії покладають на молоду зміну досвідчені педагоги, впевнені, що зміна буде гідною. І знову уроки, проблеми, успіхи, розчарування.... Тільки заспокоєності нема і не буде. Як стверджував відомий український методист Б.Степанишин: "Вивчення художнього твору письменника (роману, поеми, памфлету) має дати поштовх до творчості учнівської». Дослухаючись до цієї поради, Інна Іванівна готувала учнів до написання творів протягом усіх років їхнього вивчення мови та літератури. Щоб урізноманітнити цю роботу, використовувала досвід відомих педагогів. Так, у старших класах зверталася до психолого-педагогічного тренінгу, який запропонував Василь Шуляр [2] у статті «Твір: як до нього підготуватися», до вправ на редагування текстів, творів на основі асоціацій, заохочувала учнів до конкурсів. Так, у шкільному творчому конкурсі на кращий твір про Україну (2002 р.) перше місце зайняв твір у публіцистичному стилі учня 9-В класу Замикули Миколи на тему “Встане Україна І розвіє тьму неволі, Світ правди засвітить...”. Також на конкурсі було відзначено вірші учениці 144

Щербатих Марії (9-А), яка написала кілька віршів українською, російською та англійською мовами. В шкільному літературно-художньому альманасі “Острови” (2002, 2003 рр.) було вміщено поезії М.Щербатих “Україна”, “Ніч”, “Перший сніг”, “Промінь” та ін. На прикладі цих віршів можна побачити зростання вправності автора, вміння передати свої почуття, більше заглиблення в суть обраної теми. А це все є яскравим свідченням методичної вивершеності вчителя, часто невизнаного, належно не поцінованого вчасно. «…..У чому ж феномен Т.Шевченка? Одні скажуть: в нього був великий талант. Безперечно! Інші доповнять: це була людина з надзвичайною силою духу. І з цим не можна не погодитись. Але, на мою думку, найголовніше в тому, що він був палким патріотом. Мабуть, немає у світовій літературі письменника, якого б можна було поставити поруч з Кобзарем за силою його любові до рідного краю… У наступних творах все більше відчувається, що Тарас Шевченко — національний поет. "Його символи й образи, його стиль і дух... глибоко національні",—говорить Є. Маланюк. А Леся Українка писала у вірші "На роковини": Не він один її любив, Немов "красну дівчину", Поети славили в піснях Віддавна Україну. Тарас Григорович Шевченко, як і всі відомі поети, був Пророком. Відгриміли криваві війни і революції. Збулася нарешті мрія про те, що Встане Україна, Розвіє тьму неволі, Світ правди засвітить, Помоляться на волі Невольничі діти!... (“Великий льох”) Так, Україна здобула незалежність. Але треба ще докласти багато зусиль, щоб вона стала квітучою і шанованою в усьому світі державою, щоб її громадяни жили гідним людини життям….. І нам сьогодні найнеобхідніші злагода, об'єднання зусиль всіх громадян України. Поетові була притаманна висока національно-державна свідомість, для якої він знайшов геніальну формулу: В своїй хаті - своя й правда, І сила, і воля. (,,І мертвим, і живим...”) Отож, вчитуймося у твори Великого Пророка і робімо для себе висновки. Хай проміння незгасного сонця його поезії проникає в душі “ і мертвих, і живих, і ненарожденних”. У наведеному вище уривку з учнівського твору вчуваються і життєва мудрість педагога, і натхнення духовного наставника, і висока майстерність просто земної людини, залюбленої у свою справу. Вона змогла передати своїм вихованцям відчуття рідного слова, яке вони пропустили через свої юні душі, формуючи власне світобачення, світорозуміння, світосприйняття. Бо й 145

сама була закохана в художнє слово, яке кликало її до життя і надихало на творчу працю. Серед улюблених письменників Інни Іванівни найчастіше можна було почути слово Ліни Костенко: ...... І все на світі треба пережити. І кожен фініш – це, по суті, старт. І наперед не треба ворожити, І за минулим плакати не варт. Тож веселімось, людоньки, на людях. Хай меле млин свою одвічну дерть. Застряло серце, мов осколок в грудях. Нічого, все це вилікує смерть. Хай буде все побачене побачено. Хай буде все пробачене пробачено. Хай буде вік прожито як належить. На жаль, від нас нічого не залежить. А треба жити. Якось треба жити. Це зветься досвід, витримка і гарт. І наперед не треба ворожити. І за минулим плакати на варт..... Так, ця Людина - Драчук Інна Іванівна - вік прожила гідно, красиво, щасливо. Але, на жаль, так блискавично. У наших серцях вона назавжди залишиться тим сівачем розумного, доброго, вічного, про якого мовиться у Книзі з книг. Світла їй пам’ять! Література: 1. Драчук І.І. Завдання педагога – плекати обдаровання // Дивослово. Українська мова й література в навчальних закладах.- Київ, 2007.-N 11.С.10-11.

2. Шуляр В. Твір: як до нього підготуватися // Українська література в загальноосвітній школі.- 1999.- N3.

УДК 378.147.146.

ВИКОРИСТАННЯ ІННОВАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ У ПРОЦЕСІ ПІДГОТОВКИ ПЕДАГОГІЧНИХ КАДРІВ USING INNOVATIVE TECHNOLOGIES IN TEACHER TRAINING Зосименко Оксана Вікторівна Сумський державний педагогічний університет ім. А.С. Макаренка викладач кафедри педагогіки

У даних тезах окреслено завдання та основні принципи професійної підготовки; визначено головну мету проектної діяльності студентів; розкрито сутність навчального проекту.

146

In the thesis the tasks and the main principles of professional training are underlined, the basic aim of the project activity of students is determined, the essence of learning project is revealed. Ключова роль у розбудові національної системи освіти належить учителю. Саме через діяльність педагога реалізується державна політика, спрямована на зміцнення інтелектуального і духовного потенціалу нації, розвиток вітчизняної науки і техніки, збереження і примноження культурної спадщини. Тому особливого значення набуває модернізація системи педагогічної освіти в усіх її ланках і виконання завдання якомога швидшої орієнтації педагогів на реалізацію потреб швидкозмінного суспільства та його громадян. У цьому контексті педагогічна освіта на всіх її рівнях має бути спрямована на: - усвідомлення вчителем тенденцій розвитку швидкозмінного світу, розуміння потреби сприймати зміни, змінюватися самому, готувати учнів до дорослого життя; - формування в учителя вмінь і навичок навчатися протягом життя; - розвиток інформаційної культури вчителя; - розвиток творчих якостей особистості вчителя; - розуміння, що наслідки педагогічної праці безпосередньо залежать від рівня педагогічної майстерності вчителя [2]. Проте реалізація цих завдань ще не забезпечує успішної роботи спеціаліста в сучасній школі. На думку І.А. Зязюна, провідного значення у становленні майбутнього педагога набуває врахування таких принципів професійної підготовки : 1) особистісний підхід, абсолютне визнання гідності кожної особистості майбутнього вчителя, її права на вибір, власне судження, самостійний вчинок як домінантне спрямування освіти і виховання вчителя. Зміна акцентів: особистість студента – не об’єкт виховання і освіти, а суб’єкт діяльності; 2) сумісна творча діяльність викладача і студента базується на спілкуванні – не зі своїми знаннями до студента, а зі студентами до педагогічної науки і її глибин; 3) самостійна робота студента ґрунтується на наскрізній ідеї подолання суперечностей, ідеї досягнення цілі; 4) формування широкого, образного панорамного мислення студента – педагога сприяє розвитку мотивації діяльності, захопленню нею; 5) ідея вільного вибору форм, напрямків, методів діяльності студентами також формує мотиваційну сферу, розвиває їхнє творче мислення, вміння практично оцінювати свої можливості і прагнення до самостійного вирішення складних завдань; 6) бачення студентом перспективи власної підготовки, самопідготовки і самовиховання формує цілеспрямованість; 7) виховання студентів-педагогів у трудовій шкільній діяльності реалізується лише в умовах її насичення творчими і морально-естетичними принципами; 8) освіта, виховання, самоосвіта, самовиховання базуються на особистій зацікавленості студента, його індивідуальних інтересах, здібностях, гармонійно поєднаних з інтересами суспільства [1]. Найбільш ефективно ці принципи можуть бути реалізовані шляхом впровадження у навчальний процес інноваційних технологій, що забезпечують цілісний розвиток особистості, становлення її творчого потенціалу. Ми 147

вважаємо, що включення студентів педагогічних вищих навчальних закладів у проектну діяльність є одним з ефективних інструментів професійної підготовки майбутніх вчителів, що не лише сприяє підвищенню суб’єктності навчання, активізації засвоєння та закріплення отриманих знань, набутих вмінь та навичок, їх професійного практичного використання, а й забезпечує комплексну реалізацію завдань теоретичної та практичної підготовки сучасного спеціаліста. Основна мета проектної діяльності полягає в необхідності навчити студентів самостійно мислити, знаходити й вирішувати проблеми, залучаючи для цієї мети знання з різних областей, уміння прогнозувати результати й можливі наслідки різних варіантів рішення, уміння встановлювати причиннонаслідкові зв'язки. В основі даної діяльності лежить ідея спрямованості навчальнопізнавальної діяльності, тих, хто навчається на результат, що досягається за рахунок рішення тієї чи іншої практично або теоретично значимої для студента проблеми. Сутнісною характеристикою проектної діяльності є проблемність, яка вимагає від студентів інтегрованого знання, дослідницького шляху діяльності (а не просто реферативності), що відповідає вимогам сучасного суспільства до майбутнього фахівця. Навчальні проекти можуть мати досить різноманітну спрямованість діяльності, різний масштаб, терміни виконання, складність, але всі вони є проявом ініціативи студентів, індикатором їх прагнення до вдосконалення як самих себе, так і педагогічної дійсності. У нашому дослідженні ми розглядаємо навчальний проект як форму організації навчальних занять у вузі, яка передбачає комплексний характер діяльності його учасників, що спрямована на виконання конкретно обґрунтованої мети та визначеного кінцевого результату, з планом конкретних дій та обмежена конкретним проміжком часу. Конкретний результат навчального проекту завжди має подвійне значення: з одного боку, це досягнення мети проекту, а з іншого – професійне зростання самого проектувальника, розвиток у нього проективних, рефлексивних, гностичних здібностей. Таким чином, проектна діяльність сприяє самореалізації інтересів студентів, підвищує рівень їх мотивації й зацікавленості в одержанні професійних навичок у вибраній сфері діяльності, орієнтує на практичне досягнення успіхів у навчанні й самоосвіті, вихованні відповідальності, самоорганізації й працьовитості, зміні культури освіти й культури керування навчальним процесом з боку педагога й веде до професійно-особистісного росту. Література.

1. Зязюн І.А. Культуротворча функція виховання студентів педагогічного вузу // Вища педагогічна освіта: Наук.-метод. зб. МО України. – Полтава, 1994.

– Вип. 17. – С. 66 – 72.

2. Сисоєва С.О. Сучасні аспекти професійної підготовки вчителя // Педагогіка і психологія. – 2005. – № 4. – С. 60 – 66.

148

УДК 331.101.262:316.752

СИСТЕМА ЦІННОСТЕЙ НАСЕЛЕННЯ І РОЗВИТОК ЛЮДСЬКОГО ПОТЕНЦІАЛУ SYSTEM OF VALUES OF THE POPULATION AND DEVELOPMENT OF HUMAN POTENTIAL Зубенко Владимир Владимирович Аспирант Института экономики промышленности НАН Украины

У статі розглянуто основні проблеми, що стримують розвиток людського потенціалу України в умовах перехідної економіки. На думку автора, вони багато в чому зумовлені системою цінностей і стереотипів, що склалась у більшості населення.

In article the basic problems restraining development of human potential of Ukraine in conditions of transitive economy are analysed. In opinion of the author, they in many respects are predetermined by the settled system of values and stereotypes of the majority of the population. Сейчас, когда каждую минуту появляется больше информации, чем человек способен обработать за всю свою жизнь, когда научно-технический прогресс привносить в нашу жизнь все более совершенные технологии, личность с ее знаниями, умениями, опытом, потребностями и культурой становится главным фактором инновационного развития и конкурентоспособности, как отдельного предприятия, так и государства в целом. Во времена “третьей волны” [7], т.е. бурного развития информационных технологий и становления экономики знаний, окружающий мир выдвигает к личности все более жесткие требования: интеллектуальная гибкость, инновационная активность, инициативность, коммуникабельность, профессиональная мобильность. За время прошедшее с момента распада СССР качество человеческого потенциала Украины в значительной степени ухудшилось. В рейтинге человеческого развития 2007 года Украина заняла 76-е место с индексом (Human Development Index) равным 0,788 [4], в 1993 году этот показатель был равен 0,844 [5]. Разбалансированность отечественного рынка труда и системы образования, обуславливают несоответствие навыков рабочей силы и ожиданий работодателей, что в конечном итоге сказывается на качестве и темпах развития украинского бизнеса. Можно утверждать, что строительство рыночной экономики в Украине и ее постепенный переход к постиндустриальной экономике, отчасти сдерживают ценности, нормы, убеждения и стереотипы, оставшиеся у населения со времен плановой экономики периода СССР. Поскольку переход к новому экономическому укладу невозможен без изменения традиционной системы ценностей, характерной для предыдущего уклада [7]. Рассмотрим основные проблемы, сдерживающие развитие 149

человеческого потенциала в Украине, и которые, по мнению автора, во многом предопределяются устоявшейся культурой населения, сформировавшейся в период плановой экономики. Среди них следует выделить следующие: - Государственный патернализм – проведенный журналом “Эксперт” совместно с компанией TNS Ukraine социологический опрос показал, что большинство украинцев все еще возлагают ответственность за свое благополучие на кого-либо, будь то государство, местная власть, руководство предприятия, но только не себя [1]. Эти представления идут со времен советского союза, когда государство достаточно низкую заработную плату компенсировало бесплатным предоставлением социальных услуг: обучение, жилье, медицина. Эти стереотипы, глубоко укоренившиеся в сознании населения, сейчас сдерживают развитие личного страхования и его разновидностей, как одного из рыночных инструментов управления социальными рисками и социальным развитием. Осознание того, что наше благополучие зависит только от нас, может стать значительным внутренним мотивом самосовершенствования личности.

- Низкая мобильность – характерными признаками плановой экономики периода СССР являлись: уравнительная система оплаты труда, всеобщее принуждение к труду, социальная однородность общества, а также государство как единственный работодатель. Эти факторы тогда во многом обуславливали достаточно низкий уровень мобильности населения (здесь не идет речь о принудительном распределении), который характерен и для населения Украины сегодняшнего дня. Для того чтобы изменить свое материальное и социальное положение каждый третий Украинец готов сменить работу, каждый пятый сферу деятельности, и лишь каждый одиннадцатый город проживания [1]. При всем этом, каждый шестой готов сменить страну проживания, что, по сути, является угрозой для развития и существования государства.

- Нежелание учиться и переучиваться – снижение интереса к повышению квалификации и преобладание приспособленческого типа поведения, является одной из форм проявления трудовой пассивности и снижения мотивации к труду, причины которой были заложены во времена плановой экономики [3]. По данным журнала “Эксперт Украина” [1], для того чтобы улучшить свое благосостояние, лишь каждый четвертый Украинец готов получить дополнительное образование, каждый шестой готов освоить компьютер или выучить иностранный язык. Подтверждением тому является и тот факт, что из десяти бесплатных учебных программ, предоставленных в качестве призов Киево-Могилянской бизнес-школой победителям конкурса инноваций журнала “Эксперт Украина” 2006 года, востребованной оказалась лишь половина [2]. И это при всем том, что эти люди являются наиболее развитой в научно-техническом плане прослойкой населения, которая должна осознавать необходимость и важность приобретения новых знаний. Таким образом, в данной статье автором были раскрыты отдельные проблемы, сдерживающие развитие человеческого потенциала в Украине. Данное явление во многом предопределяется состоянием аномийной деморализованности украинцев, когда старая система ценностей, представлений и стереотипов, сформировавшаяся во времена плановой экономики, уже разрушена или же еще не разрушена, но уже противоречит действительности, а новая еще не сформирована. Несмотря на постепенное 150

снижение индекса аномийной деморализованности, его значение в 2005 году составило 12,4, при возможных его вариациях в пределах от 0 до 18, дует заметить [6, с.498]. Ввиду этого, приоритетом государства и отдельных предприятий на пути построения конкурентоспособного, социально развитого постиндустриального общества в Украине, должны стать разработка и реализация механизмов, под воздействием которых, население начнет пересматривать ценности, сформировавшиеся в период плановой экономики, в пользу ценностей адекватным вызовам 21 века. Перечень ссылок 1. Блинов А., Яблоновская Т. Общество слоеное, без сливок // Эксперт.

– 2007.

– №1–2 [Электронный ресурс].

– Режим доступа: http://www.expert.ua/articles/7/0/3190/ 2. Зленко А. Проявил себя? Закрепи! // Эксперт. – 2007. – № 42. –c.50-53 3. Карасьова Ю.М Трансформація мотиваційного механізму трудової діяльності в транзитивній економіці України // Наукові праці Донецького національного технічного університету. Сер. економічна. – Донецьк: ДонНТУ, 2004. – Вип. 69. – с.142-147.

4. Ревенко А. В год по ступеньке? Украина поднялась на одну позицию в мировых координатах человеческого развития // Зеркало недели.- № 47 (676) 8 — 14 декабря 2007 [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.zn.ua/2000/2020/61342/ 5. Ревенко А. В год по ступеньке? Почему Украина оказалась на 78-м месте в мировом индексе человеческого развития // Зеркало недели.- № 37 (565) 24 — 30 сентября 2005 [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.zn.ua/2000/2020/51317/ 6. Українське суспільство 1994-2005. Динаміка соціальних змін / За ред. д.ек.н. В.Ворони, д.соц.н. М.Шульги. К.: Інститут соціології НАН України, 2005.

– 653с.

7. Toffler A. The third wave. – N.Y: Morrow, 1980. – 544 p.

УДК 316.3 К-28

ФОРМУВАННЯ КОМУНІКАТИВНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ ОСОБИСТОСТІ ЯК ШЛЯХ ДО ЖИТТЄВОГО УСПІХУ FORMATION OF PERSONALITY’S COMMUNICATIVE COMPETENCE AS THE WAY TO THE LIFE SUCCESS Касьянова Ольга Володимирівна асистент кафедри філософії та соціології освіти Луганського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти

У статті розглядаються наукові та методичні результати досліджень проблеми формування комунікативної компетентності учнів, які спрямовані на пошук інноваційних підходів до формування особистості та досягнення нею життєвого успіху.

151

The article is designed to review scientific and methodical results of the research of the problem of forming students’ communicative competence.

This research is intended to discover innovative approaches how to develop a real personality and to let it achieve life success. Сучасне суспільство характеризується активними демократичними, перетвореннями. Конкурентноздатність, динамізм, інформованість та компетентність стають головними чинниками, формуючими стиль нашого життя. Це в свою чергу вимагає істотних змін у системі освіти, перегляді теоретичних підходів та існуючої практики щодо підготовки особистості здатної та готової самостійно, свідомо і творчо визначати та здійснювати власне життя, досягати життєвого успіху. Значну роль у досягненні життєвого успіху відіграє установка на комунікативну компетентність, яка б забезпечувала не тільки особистісне, соціально – професійне зростання, а й успішний шлях у цілому. Аналіз існуючих джерел з проблеми формування комунікативної компетентності як необхідної умови життєвого успіху показує, що на сьогодні вона є актуальною. Розглядаючи поняття «життєвий успіх», можна зазначити, що він є складовою загальної стратегії, джерелом життєздатної особистості, яка забезпечує вибір життєвих цілей і їх успішне досягнення [1,231]. Досягнення особистістю життєвого успіху в сучасних суспільних умовах, як зазначає І. Єрмаков можливо лише за її соціальної активності, самореалізації, життєвої компетентності» [4,10]. Сучасні зарубіжні та вітчизняні вчені серед переліку життєвих компетентностей особистості визначають: загальнокультурну, громадянську, здоров’язберігаючу, комунікативну, інформаційну, підприємницьку та уміння вчитися. Узагальнюючи різні підходи до поняття „компетентність”, можна констатувати їх взаємодоповнюваність, переконаність у тому, що компетентність – складне й багатогранне явище, яке характеризує готовність та здатність людини застосовувати знання та вміння у різноманітних соціальних, професійних ситуаціях, кваліфіковано виконувати певну діяльність, зокрема професійну, комунікативну. Тому предметом нашого дослідження обрано проблему формування в учнів комунікативної компетентності як шляху до життєвого успіху, що пояснюється рядом причин. По-перше, суспільний запит вимагає зміни комунікативної культури особистості, оскільки роль спілкування у сучасному діловому світі постійно зростає. Розв’язання проблеми визначається не унікальністю мислення фахівців, а вмінням працювати в команді, уміти зробити зрозумілим зміст свого висловлення тощо. По-друге, наявністю потреби освітньої сфери у переході на новий зміст, спрямований на формування й розвиток практичних здібностей, умінь, необхідних для ефективного спілкування та досягнення успіху в особистісному, професійному, суспільному житті. По-третє, комунікація, яку розуміють як „обмін інформацією між індивідами за допомогою загальної системи символів”, не зводиться до вербальної комунікації та є способом й одночасно умовою існування будьякого макро- або мікролюдського співтовариства.

152

Проблему комунікативної компетентності розглядають у своїх дослідженнях О. Бодальов, Ю. Ємельянов, М. Заброцький Л. Петровська, А. Панфілов, С. Петрушин, Л. Лісіна та інші. Так, сутність комунікативної компетентності розглядає вітчизняний психолог Л. Петровська, яка відносить до неї насамперед знання соціально психологічних факторів і уміння враховувати їх у конкретній діяльності, вміння розбиратися у групових соціально-психологічних проблемах, розуміння мотивів, інтенцій, стратегій поведінки, фрустрацій як своїх власних, так і партнерів по спілкуванню… [5]. Дослідник Ю. Ємельянов вважає, що комунікативна компетентність «заснована на знаннях, чуттєвому досвіді та вільному володінні засобами спілкування здатність особистості орієнтуватися у ситуаціях спілкування» [3]. Як зауважує С. Петрушин, досліджуване поняття є складним утворенням, що включає пізнавальний, емоційний та поведінковий компоненти [6]. За думкою М. Заброцького комунікативна компетентність являє собою певну інтегральну характеристику спілкування, у якій опосередковано виражаються морально-світоглядні установки особистості, її загальна та професійна спрямованість, рівень комунікабельності [2]. Зазначені позиції заслуговують на увагу, оскільки в них підкреслюється роль спілкування в житті особистості, місце комунікативної компетентності у діяльності та досягненні успіху. Таким чином, проведений нами теоретичний аналіз дозволяє інтерпретувати комунікативну компетентність як засновану на знаннях та чуттєвому досвіді готовність і здатність особистості встановлювати і підтримувати необхідні контакти з іншими людьми, орієнтуватися у ситуаціях професійного спілкування, розуміти мотиви, стратегії поведінки, рівень володіння технологією спілкування. У досягненні особистістю життєвого успіху значну роль відіграє навчальний заклад, який сприяє формуванню в учнів комунікативної компетентності, а це в свою чергу вимагає: по-перше, включення в навчальновиховний процес відразу всього комплексу знань, здібностей, а не тренування окремих умінь, навичок, а по-друге, вдосконалення комунікативних умінь, оскільки недосконалість комунікативного досвіду, який учні отримують у школі, залежить від виконання різних комунікативних ролей. Дослідження, проведені нами, пов’язані з визначенням шляхів, адекватних сучасним потребам та методики формування комунікативної компетентності школярів. Ефективними шляхами формування у школярів комунікативної компетентності є: розширення сфери спілкування учнів, що збагатить їхній досвід реальних стосунків з іншими людьми; розширення кругозору учнів, виховання у них значущих інтересів і захоплень, що зробить їх цікавими співрозмовниками; ознайомлення учнів із правилами спілкування; виховання в учнів толерантного, доброзичливого ставлення до партнерів по спілкуванню; вироблення практичних навичок та умінь спілкування тощо. Враховуючи дослідження зазначимо, що формування комунікативної компетентності доцільно розглядати враховуючи її структурні компоненти: когнітивний, ціннісно - орієнтаційний та діяльнісний, які мають утворювати системну цілісність. Серед підходів формування комунікативної компетентності учнів визначальними є особистісно-орієнтовний і діяльнісний, результатами яких мають стати сформовані вміння. Цьому процесу сприятиме вивчення 153

мотиваційно - потребнісної сфери учнів, залучення їх до групових форм навчання, організація активної міжособової взаємодії у малих групах, проведення дискусій, ділових та рольових ігор, виконання спеціально підібраних психотехнічних вправ, участь у тренінгах комунікативних умінь, спрямованих на розвиток різних сторін успішного спілкування: перцептивної, комунікативної та інтерактивної. Таким чином, комунікативна компетентність відіграє значну роль у досягненні особистістю життєвого успіху, тому процес її формування є тривалим і залежить від багатьох чинників: освітньо-культурної ситуації, розуміння педагогами та учнями освітніх цілей; організації життєдіяльності школярів; організації навчально-виховного процесу. Як зазначає Л.А. Петровська, „він передбачає використання всього арсеналу засобів, зорієнтованих на розвиток як продуктивних особистісних аспектів, так і його репродуктивних компонентів”[6]. Отже враховуючи основні положення концепції життєздатної особистості та оволодіння учнями технологіями життєвого успіху у подальшому, дослідження буде спрямовано на розроблення моделі формування в учнів комунікативної компетентності. Література 1. Життєва компетентність особистості: Наук.-метод. посібник // За ред. Л.В. Сохань, І.Г. Єрмакова, Г.М. Несен. – К.: Богдана, 2003. – 520 с.

2. Заброцький М. М.Педагогічна психологія. –Київ: МАУП, 2000.-100с.

3. Емельянов А.Ю. Активное социально - психологическое обучение. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1985. –168 с.

4. Моделі компетентного випускника 12- річної школи: сутність, пріоритети, пошук відповідей на виклики XXI століття // Матеріали Всеукраїнської науковопошукової конференції, 16-17 травня 2007р. Том 1.- Донецьк 2007.-306с.

5. Петровская Л.А. Компетентность в общении: социальнопсихологический тренинг. –М.: Изд-во МГУ, 1989. – 216 с.

6. Петрушин С.В. Психологический тренинг в многочисленной группе (методика развития компетентности в общении в группах от 40 до 100 человек). –М.: Академический проект; Екатеринбург: Деловая книга, 2000.256с.

ОСОБИСТІСТЬ ЯК ФАКТОР ІННОВАЦІЇ: ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ ПІДХІД Колосок Наталія Сергіївна Національний педагогічний університет ім. М. П. Драгоманова інститут іноземної філології студентка 2 курсу

Особистість є головним чинником успішної інноваційності. Особистість – соціалізований індивід, котрий утілює соціально значущі властивості. І тільки, якщо цей індивід докладе максимум зусиль, то дійсно досягне успіху. А успіх, я вважаю, полягає у повному розкритті здібностей, самовдосконаленні, вмінні ставити ціль та досягати її, 154

розвиватися творчо, завжди бути впевненому у власних силах. Інноваційна діяльність має носити обов’язково творчий характер. Адже, лише розвинута творчо людина здатна бути інноваційно ефективною.

Personality is the main factor of the successful innovation. Personality is the individual with the social caused system of higher physic qualities. If only person will do the best of him, he will rich success. On my opinion, success consists of full open of personal abilities, self-improvement, skill to put goal and rich it, creative development, and always be self-reliance. Innovation activity must have creative character. Because of only creative developed person has ability to be innovation effective.

1. Походження терміну “особистість”.

2. Особистість – індивід із соціально зумовленою системою вищих психічних якостей.

3. Рівні функціонування особистості.

4. Індивід – людська біологічна основа розвитку особистості у певних умовах 5. Особистість, що має свідомість та самосвідомість до активного пізнання та перетворення довкілля та себе 6. Формування особистості – процес соціального розвитку людини 7. Цілеспрямоване формування особистості шляхом виховання 8. Соціалізація особистості. Соціальні ролі індивіда 9. Особистість у поглядах психологів 10. Особистість – об’єкт та суб’єкт історичного процесу і власного життя 11. Соціальне поводження особистості 12. Соціальна психологія особистості і спілкування 13. Особистість: установки й поведінка 14. Складові життєвого успіху 1.

Origin of term “personality” 2.

Personality – is the individual with the social caused system of higher physic qualities 3.

The levels of personaliti’s functioning 4.

Individual – is biological basis of personal development 5.

Personality, which have sense and self-awareness, ability to active perception of environment and itself 6.

Forming of the personality is the process of the social development of the man 7.

Purposeful fofming of the person by breeding 8.

Socialization of the person. Social roles of the individual 9.

Personality in phsychologists view 10.

Personality - is the object and subject of the historical process and own life 11.

Social conduct of the person 12.

Social psychology of the person and relations 13.

Personality: purpose and behaviour 14.

Components of life success Література: 155

1. Філософський словник. М., 1987Ф.

2. Э.В. Ильенков Що таке особистість? М.,1991 3. Э.У Ильенков Філософія і культура. М.,1991 4. Ортега і Гассет Що таке філософія? М.,1991 5. Арьев Людина перед обличчям смерті. М.,1992 6. Н. Смейзер. Соціологія. Курс лекцій. М., 1994 7. С. С. Фролов. Соціологія. Підручник. М., 1996 8. Філософія. РНД.1997 9. Д. Хьелл, Д. Зиглер Теорії особистості- Теорії особистості. М.1997 10. А. А. Радугин К. А. Радугин Соціологія. Курс лекцій. М., 1999

УДК 159.923

ПСИХОЛОГІЧНІ ЧИННИКИ ФОРМУВАННЯ ТА РЕАЛІЗАЦІЇЇ ІННОВАЦІЙНОГО ПОТЕНЦІАЛУ ОСОБИСТОСТІ Коробка Лариса Миколаївна Сумський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти, канд. психол. наук, доцент кафедри психології

В статті розглядається проблема реалізації інноваційного потенціалу особистості в період трансформації суспільства. Поняття інноваційного потенціалу аналізується в контексті творчого потенціалу особистості і його складових та виділяються психологічні чинники його формування і реалізації.

In the article the problem of realization of innovative potential of personality is examined in the period of transformation of society. The concept of innovative potential is analyzed in the context of creative potential of personality and his constituents, and the psychological factors of his forming and realization are selected. Багатоаспектність перетворень, що відбуваються в українському суспільстві сьогодні привертають увагу вчених різних напрямків – філософії, соціології, психології, культурології, політології, педагогіки та ін. Але вивчення особистості в сучасних умовах життя, особливості реалізації та підвищення її інноваційного потенціалу в період трансформації суспільства психологічною наукою усе ще залишається недостатнім. Соціальні зміни не відбуваються самі собою, вони обов’язково стосуються і психологічної сфери життєдіяльності. Як стверджують Є.І.Головаха та Н.В.Паніна «процес формування способу життя й регуляції соціальної поведінки в умовах нестабільного суспільства детермінується переважно індивідуальними особливостями», тому «перше місце займають показники соціального самопочуття, а також особистісних якостей суб’єктів, які можуть зіграти вирішальну роль в організації нової суспільної системи» [1, с. 94]. Однією з вимог сучасного життя є підготовка фахівців, які були б здатні на високому рівні вирішувати складні завдання, здійснювати творчу діяльність, підвищувати та реалізовувати інноваційний потенціал в період складних перетворень в суспільстві.

156

Інноваційний потенціал особистості ми розглядаємо через закономірності функціонування мотиваційної, емоційно-вольової сфери, пізнавальних процесів, індивідуальних психологічних особливостей суб’єкта діяльності. Ми вважаємо, що здійснення інноваційної діяльності, реалізація інноваційного потенціалу особистості пов’язані з творчою діяльністю людини, проявом творчості та функціонуванням «творчої людини» (за О.М.Матюшкіним). Тому більш широко можна говорити про творчий потенціал особистості, який буде свідчити і про наявність її інноваційного потенціалу. Творчий потенціал особистості являє собою інтегруючу якість особистості, що характеризує міру її можливостей ставити і вирішувати нові завдання у сфері своєї діяльності, яка має суспільне значення. Результати такої діяльності, які оцінені залежно від значущості досягнутої новизни, а також тими змінами особистісної структури суб’єкта творчості, які ведуть внаслідок самовдосконалення і самореалізації особистості до змін у характері й змісті її життєвих проявів, можуть слугувати показниками рівня використання творчого потенціалу особистості. Спираючись на дослідження В.О.Моляко та представників його школи можна говорити, що наявність творчого потенціалу особистості пов’язана с такими параметрами як:  задатки та схильності, які проявляються в підвищеній чуттєвості, в певній вибірковості, а також в динамічності психічних процесів;  домінування інтересів та мотивів;  емоційне занурення в діяльність;  воля до рішень, до успіху;  загальна і естетична задоволеність від процесу та продуктів діяльності;  розуміння суті проблеми, задачі ситуації;  інтуїтивне рішення проблеми;  стратегіальність в інтелектуальній поведінці (особистісні можливості продукувати проекти);  багатоваріантність рішень; швидкість оцінок, рішень, прогнозів;  мистецтво знаходити, вибирати (винахідливість). Безумовно, між цими складовими є певна ієрархія зв’язків та взаємозалежностей [2]. Формування і ступінь реалізації творчого потенціалу, здатності людини до створення нового не тільки в навколишньому світі, а й у собі, визначається низкою зовнішніх і внутрішніх чинників, оптимальністю їх поєднання і узгодженістю в життєдіяльності особистості. До числа чинників, які впливають на хід формування і реалізацію творчого (інноваційного) потенціалу особистості, відносяться природні передумови (задатки, загальна обдарованість); досвід (знання, вміння, навички); характерологічні особливості (самостійність, ініціативність, вольові якості тощо); мотиваційно-цільова підструктура. Потенціальні можливості людини повинні узгоджуватися не тільки з внутрішніми але і й з зовнішніми умовами, які є суспільно необхідними. Тому творчий потенціал повинен аналізуватися і з боку вимог суспільства до життєдіяльності (ці вимоги визначають соціальні умови для розвитку творчості, інноваційної діяльності), і у плані вимог, що висуваються стосовно суб’єкта творчості, інновацій.

157

Що стосується внутрішніх чинників формування і реалізації інноваційного потенціалу особистості, слід відмітити, перш за все, мотиваційно-ціннісну підструктуру та підструктуру якостей особистості, яка може бути представлена як «симптомокомплекс» (за В.С.Мерліним), як взаємозв’язок та організація соціально-типових та індивідуально-своєрідних рис. У періоди інтенсивних змін суспільних пріоритетів на перший план виступає набір таких особистісних рис, що найбільш затребуваний в даний період і забезпечує включення індивіда в суспільство. Для здійснення інноваційної діяльності, реалізації творчого потенціалу, необхідно, актуалізувати та розвивати такі особистісні риси (за М.Селігманом) [4]:  мудрість, яка представлена в діапазоні якостей від допитливості до вміння бачити перспективу;  мужність, яка включає хоробрість, наполегливість та цільність характеру;  гуманізм і любов, яка включає доброту, здатність любити та приймати любов;  справедливість, яка включає колективізм, відповідальність, командний дух, лідерські якості;  помірність, яка включає самоконтроль, обережність, скромність;  духовність, яка включає почуття прекрасного, вдячність, надію, оптимізм, піклуванням за майбутнє, віру, осмисленість життя, милосердя, гумор, зацікавленість, ентузіазм. Кожна людина має неповторний комплекс індивідуальних особливостей і можливість реалізувати їх дозволяє особистості досягати успіху в різних сферах життєдіяльності. Соціальне буття та індивідуальне життя тісно пов’язані з ціннісносмисловою сферою особистості, з основним компонентом структури особистості – спрямованістю. В цій системі потреби виступають як головний імпульс активності людини, усвідомлення нею необхідності у чомусь. Потреби складають основу інтересу з яким тісно пов’язане поняття мотиву, завдяки якому можна зрозуміти з яких причин інтерес людини зосереджено саме на даному предметі. Як зазначав С.Л. Рубінштейн, мотив, як усвідомлене спонукання до певної дії, формується в міру того, як людина враховує, оцінює, зважує обставини, в яких вона знаходиться, і усвідомлює мету в її конкретній змістовності, необхідній для реальної, життєвої дії [3]. Здійснюючи діяльність, особистість має ідеальне уявлення результату, який повинен бути досягнутий в діяльності і який відображається у меті. Якщо говорити про творчу, інноваційну діяльність, тут ми вбачаємо цілі високого рівня узагальнення, які виступають в якості стратегічних цілей діяльності – ціннісних орієнтацій особистості. Саме узгоджена, послідовна система ціннісних орієнтацій особистості є одним із важливих внутрішніх чинників реалізації творчого потенціалу в інноваційній діяльності. Таким чином інноваційний потенціал особистості необхідно розглядати через функціонування мотиваційно-ціннісної, емоційно-вольової сфери, пізнавальних процесів, симптомокомплексу соціально-типових та індивідуально-своєрідних рис особистості та через аналіз чинників, які впливають на хід формування і реалізації творчого (інноваційного) потенціалу суб’єкта інноваційної діяльності.

158

ЛІТЕРАТУРА 1. Головаха Е.И., Панина Н.В. Социальное безумие: история, теория и современная практика. – К.: – Абрис, 1994 – 168 с.

2. Моляко В.А. Творческая конструктология (пролегомены). – К.: – «Освита Украины», 2007. – 388 с.

3. Рубинштейн С.Л. Основы общей психологи. – СПб.: – Питер Ком, 1999. – 720 с.

4. Селигман Мартин Э.П. Новая позитивная психология: Научный взгляд на счастье и смысл жизни / Перев. с англ. – М.: Издательство «София», 2006.

– 368 с.

НЕКОТОРЫЕ ПРОБЛЕМЫ ФИЛОСОФИИ ВОСПИТАНИЯ Т. С. Косенко Сотрудник Учебно-методического центра философии образования НГПУ; секретарь журнала «Философия образования» ГОУ ВПО «Новосибирский государственный педагогический университет», РФ

В современной социально-экономической и культурной ситуации наконец-то общество пришло к осознанию того, что приоритет в образовании должен быть отдан именно воспитанию, которое способно интегрировать в единый процесс обучение и развитие. Воспитание – явление историческое, возникшее и развивающееся одновременно с развитием человеческого общества, – является одной из основных, но весьма многозначных категорий. Оно (воспитание) представляет собой общественное явление, деятельность, процесс, ценность, система, воздействие, взаимовоздействие и др. Мы считаем, что воспитание должно способствовать формированию зрелой, целостной личности, отвечающей прогрессивным целям, потребностям общества. Поэтому мы говорим о воспитании – как о целенаправленной подготовке молодого поколения к жизни в данном и будущем обществе, осуществляемая через специально создаваемые государственные и общественные структуры, контролируемая и корректируемая обществом. Какие основные черты и аспекты воспитания должны быть основными в концепции философии образования? Нам представляется, что наиболее общими, актуальными, доминирующими положениями здесь являются следующие: реализация идей гуманизации и гуманитаризации; всестороннее и гармоническое развитие личности; создание условий для раскрытия творческих способностей человека; социализация личности гражданина России; формирование личности, способность жить в новом демократическом обществе; формирование гармонически развитой личности, готовой и способной полноценно выполнять систему социальных ролей; возрождение интеллектуального, духовного и творческого потенциала нации, воспитание свободных граждан с развитым творческим отношением к миру, способных к продуктивной преобразовательной деятельности и жизнетворчеству и др. В настоящее время большая часть воспитательных систем разграничивает воспитание на отдельные сферы (умственное, эстетическое, трудовое, 159

политехническое, художественное, физическое, экономическое и др.). Практически все концепции ориентированы на развитие человека как целостной личности в ее нравственном, физическом, трудовом, правовом, экономическом, философском и других аспектах. Особый акцент делается на ценностном ядре воспитания, хотя сами ценности понимаются авторами не всегда однозначно. Организационными формами современных воспитательных систем, концепций являются кружковая, клубная, поисковая, экскурсионная и др. Как правило, перечисленные формы выстраиваются на исторических, культурных традициях, ценностях своего микрорайона, города, региона, области. Многие авторы также связывают концепцию воспитания с культурой и традициями общества (Б. П. Битинас). С точки зрения общества, процесс воспитания является аккультуризацией личности, приобщением к определенной человеческой культуре. С процессуальной стороны не столь важно само содержание культуры (общечеловеческой, этнической, конфессиональной, материальной, духовной). Важно, что феномены образования и воспитания в той или иной степени и форме включены во все механизмы, благодаря которым индивиды становятся членами данной культуры как сообщества людей, занимая определенное место в иерархии социальных отношений. Эти механизмы являются посредниками между опытом прошлых поколений и будущим опытом человечества; благодаря им общество прогрессирует, так как каждое поколение обогащает прошлый опыт собственным, только им созданным. Поэтому мы убеждены, что новая целостная концепция воспитания должна сохранять преемственность с предыдущими ценностями Российского воспитания. Но какого «Человека» необходимо воспитывать сегодня? Какими средствами, методами, подходами делать этого «Нового человека»? Исходя из содержания концепций, сегодня открыт целый ряд проблем воспитания открытыми. Существует неопределенность и непродуманность государственной политики; отсутствие качественной подготовки кадров «воспитателей»; отсутствие детских общественно-воспитательных организаций, объединяющих людей по разным предпочтениям и интересам, которые бы работали без сборов оплаты за посещения. На наш взгляд, условием более эффективного воспитания является духовно-нравственное воспитание. Вопрос о нравственном воспитании имеет важное значение, поскольку стержнем морали во многом является именно нравственный облик молодежи в современных условиях. В настоящее время, в условиях экономического кризиса, кризиса культуры, усугубления социальной несправедливости, когда практически отсутствует система передачи ценностей, изменчиво отношение к извечным ценностям, а идеалы и вера оказываются в числе последних, назревает необходимость духовнонравственного воспитания молодежи. Условием эффективного становления молодежи устойчивого развития общества, является нравственность всего общества. Мы считаем, что нравственное воспитание – это целенаправленное систематическое взаимодействие учителя и учащихся в процессе разнообразной деятельности с целью формирования положительных качеств личности на основе нравственных ценностей. Взаимодействие учителя с учащимися непременно строится на идеологической основе преобразуя данные отношения в творческое сотрудничество. Но оно предполагает нравственное поведение самого учителя, направленное на проецирование 160

ценностных ориентаций на будущее воспитанников и привитие им моделей положительного поведения. Таким образом, нравственные ценности жизни становятся предельно индивидуальными, обязывающие каждого изучать, воспитывать, преобразовывать себя в соответствии с открытым для себя смыслом жизни. Мы полагаем, формирование нравственных ценностей составляет фундамент программы нравственного воспитания, так как ценности как духовнонравственное образование являются социальными индикаторами развития любого общества. Таким образом, мы определяем в качестве стержневого образования личности – нравственное воспитание. Концепция воспитания основанная на духовно-нравственном развитии совершенствования личности должна охватывать такие важные сферы как семья и общество. Надо отметить, что сегодня изменилось содержание образования. Сокращены часы по предметам гуманитарного цикла. Вместо основ наук все более изучаются их прикладные направления. Целью обучения и воспитания становятся успешность, карьера, вхождения общества западного типа. Формируется система образования адаптационного типа, позволяющая молодежи приспособиться к условиям жизни в обществе, но исключающая условия для его духовного роста. Поэтому особое внимание необходимо уделять семейному воспитанию. Семья выступает как первооснова Родины, Отечества, нации. Семейное воспитание должно быть национальным по духу, традициям. Только духовное пламя здорового семейного очага может дать человеческому сердцу накальный уголь духовности, который будет греть его и светить ему в течение всей его дальнейшей жизни. Итак, сегодня мы становимся очевидцами полярных процессов: распада духовных и нравственных ценностей и одновременно духовного возрождения. Всем известно, что будущее страны зависит от того, на каких ценностных ориентациях воспитывается подрастающее поколение. Сейчас ценности практически не передаются, по сути, образовался «вакуум», что подрывает основы общества. В то же время нам пытаются навязать ценности другого общества. В этих условиях необходима концепция духовно-нравственного воспитания: 1) опирающая на опыт предыдущих поколений; 2) вписывающиеся в современную систему образования, направленную на формирование общечеловеческих ценностей; 3) представленная циклом гуманитарных наук в образовательной сфере; 4) главную роль в становлении духовно-нарвственных ценностей призвана играть семья. Должна быть преемственность семейного воспитания и дальнейшего воспитания в системе образования. Все это позволит сформировать приоритет духовных ценностей над материальными. Создать «Человека нового типа» и сориентировать его в современном трансформирующемся обществе.

УДК 378.1

ПРОФЕСІОГРАФІЧНИЙ ПІДХІД ДО ВИВЧЕННЯ СТРУКТУРИ ДІЯЛЬНОСТІ ВЧИТЕЛЯ PROFESSIOGRAPHIC APPROACH TO LEARNING THE TEACHER ACTIVITY STRUCTURE Курок Віра Панасівна канд. пед. наук., доцент Глухівського державного 161

педагогічного університету, зав. кафедри машинознавства

Анотація У статті подається аналіз структури діяльності вчителя в умовах реформування системи вищої освіти і окреслені шляхи удосконалення його підготовки у вищому навчальному закладі.

Summary The article gives the analyses of teacher activity structure in the conditions of higher school system reforming. The ways of teacher training improvement in the higher educational establishment are suggested. З метою подолання кризи в освітянській галузі і розробки ефективної освітньої моделі XXI століття оголошено ЮНЕСКО "століттям освіти". Своїми стратегічними цілями вона висуває вимогу підвищення інтелектуального потенціалу людства, що є головною умовою розбудови інформаційнотехнологічного суспільства. Це викликає загострення проблеми якості підготовки фахівців. Спосіб матеріального виробництва завжди був визначальним чинником впливу на систему освіти. Оскільки Україна може бути віднесена до молодих індустріальних держав з яскраво вираженою тенденцією до формування в перспективі інформаційного суспільства, то звідси потреба реформ в освіті є нагальною. Під впливом інформаційно-технологічної революції інтелект перетворюється на головну продуктивну силу, основу розвитку духовної і матеріальної культури сучасної цивілізації. А вища школа покликана виконати важливе замовлення суспільства – сформувати інтелектуальний потенціал. Багато вітчизняних дослідників підтримують вище висловлену думку і виділяють такі фактори, що зумовили реформування вітчизняної вищої школи: зміна пріоритетів у соціокультурній політиці, що проводяться у світі; кризою традиційної моделі освіти; реформою в освітніх системах переважної більшості країн світу; змінами у соціально-політичному і економічному житті Української держави[1, 2, 3]. Професійна діяльність вчителя повинна розглядатися як особлива форма мистецтва, яка повністю ґрунтується на наукових засадах. Тому вона вимагає від вчителя усвідомлення значущості її соціальної ролі в суспільстві і глибокого знання її предметного змісту. Без цього неможливе натхнення і творчий пошук, уміння адекватно спостерігати пізнавальну діяльність учнів, стимулювати їх розумовий розвиток, розвиток пізнавальних інтересів, здібностей і самостійності в навчанні, тобто неможлива висока якість праці вчителя і формування його педагогічної майстерності. На основі аналізу науково-педагогічної літератури можна стверджувати, що праця вчителя буде найбільш ефективною тільки тоді, коли основні якості особистості відповідають характеру професійної діяльності. Особистість вчителя не є простою сукупністю різних властивостей і характеристик, а являє собою єдине ціле, в основі якого лежить мотиваційна сфера, що визначає професійно-педагогічну і пізнавальну спрямованість. Щоб відібрати науковий зміст сучасної вищої освіти, форми і методи навчальної та позанавчальної діяльності студентів, які були б спрямовані на розвиток творчої активності і професійної майстерності майбутнього вчителя, потрібна модель його діяльності на сучасному етапі розвитку суспільства. А 162

для цього необхідний аналіз специфіки праці вчителя, за допомогою якого можна визначити предмет, структуру та зміст функціональної діяльності педагога і ті вимоги, які вона висуває до його знань, умінь і навичок, а також його особистісних якостей. Професія вчителя була об'єктом дослідження багатьох вчених (А.Ф. Дистервег, Я.А. Коменський, Л. М. Толстой, К.Д. Ушинський та ін.) у різних її аспектах: соціальної значущості, змісту, структури, особистісного впливу на учнів та ін. Проблема підготовки вчителя завжди була актуальною, різних її аспектів торкались С.І. Архангельський, Ю.К. Бабанський, Н.В. Кузьміна, В.О. Сластьонін, Д.О. Тхоржевський, А.І. Щербаков, T.I. Шамова та інші вчені. У теоретичних і прикладних дослідженнях розроблені такі питання зазначеної проблеми, як професіограма особистості і діяльності вчителя, система загальнопедагогічної підготовки, гуманістична культура учителя тощо. Але на сьогодні цю проблему не можна вважати повністю вичерпаною, оскільки постійно відбуваються зміни у суспільно-економічному житті, що викликає гостру необхідність у підвищенні якості підготовки педагогічних кадрів. Навпаки, вона набула надзвичайної актуальності у зв'язку із реформуванням освіти і, зокрема, розробкою освітніх стандартів. Реформування системи вищої освіти передбачає створення такої моделі, яка б адекватно реагувала на зміни, що відбуваються в суспільстві; сприяла збереженню та розвитку надбань світової та вітчизняної культури; була здатна до інтеграції у світовий освітянський простір і у той же час не втрачала вітчизняного освітнього досвіду. Діяльність учителя є складною за своїм психологічним змістом працею, яка вимагає явно і чітко вираженої професійної спрямованості, міцних знань: у його роботі не може бути якогось одного, раз і назавжди, засвоєного алгоритму цій, оскільки відбувається постійний розвиток науки і суспільства, який вимагає постійного оновлення знань, котрі в тому ж числі передаються і дітям, м також змінюються і самі учні по мірі їх розвитку. Звідси педагогічну діяльність слід розглядати як таку, що має високий рівень творчості і спрямовану на формування людських цінностей в людині. Аналізуючи науково-педагогічну літературу, відзначимо, що робилась неодноразова спроба синтезувати педагогічну діяльність, аналізуючи її на самих різноманітних рівнях. Перші дослідники при цьому говорять про особливості діяльності, другі – про компоненти, треті – про елементи і т. д. Вся наведена сукупність має пересічні площини, тому може вважатися и взаємодоповнюючою. Більш цікавим виявляється підхід до визначення специфіки педагогічної діяльності, коли, з одного боку, описують, що повинна уміти людина як суб'єкт цієї діяльності, а з іншого – висуваються вимоги суспільства до неї, тобто пропонується функціональна будова діяльності. Будь-яка професія, учителя у тому числі, вимагає від людини наявності певних якостей і висуває свої вимоги до якості підготовки фахівців. Для їх визначення в педагогічній науці використовується професіографічний підхід. Професіографічне вивчення структури діяльності вчителя, який буде викладати певний шкільний предмет, є необхідною умовою науково обґрунтованого управління навчально-виховним процесом у вищій школі. Спираючись на професіограму як модель діяльності вчителя, викладачі вищої педагогічної школи визначають питання стратегії і тактики педагогічного процесу, націленого на формування тих професійно-значущих якостей 163

особистості, умінь і знань, які відображені у професіограмі, а для студента вона є орієнтовною основою планування і організації теоретичного і практичного самовиховання. Професіографічне вивчення праці вчителя доводить, що психологопедагогічні, дисципліни мають зайняти чільне місце серед інших предметів, які студенти повинні засвоїти в процесі професійної підготовки. Тільки у випадку творчого застосування засвоюваних майбутніми фахівцями психологопедагогічних, знань до практичного розв'язання конкретних педагогічних завдань можна удосконалити якість підготовки вчителя, сформувати у нього уміння і навички працювати з дітьми різних вікових груп. Література 1. Герасіна Л.М., Ямченко А.Д, Вища школа: реформування в демократичному суспільстві. Навчальний посібник. – X.: Акта, 1998. – 276с.

2. Козаков В. Вища освіта в Україні та у світі: проблема цілей та їх реалізація // Сучасні системи вищої освіти: порівняння для України / За ред. В. Зубка. – К.: Видавничий дім "KM Academia", 1997. – С.60–81.

3. Сучасна вища школа: психолого-педагогічний аспект: Монографія / За ред. Н.Г. Ничкало. – К., 1999. – 450с.

УДК 378.4 – 057.87

ПРОБЛЕМА АДАПТАЦІЇ СТУДЕНТІВ.

THE PROBLEM OF STUDENTS ADAPTATION Куценко Яна Миколаївна Академія Муніципального Управління, практичний психолог, аспірант НУ ім. Т.Г.Шевченка

В цій статті розглядається проблема адаптації та дезадаптації студентів. Аналізуються питання соціальної адаптації молоді під час навчання у ВНЗ.

The problem of students adaptation and disadaptation of considered in this article. The questions of social students adaptation during their studying the Higher Educational Establishments are analysed. Сучасні реформи в освіті привертають увагу до проблем студентства. Однією з них є адаптація до навчання у вузі. Хоча питання адаптації студентів не залишився поза увагою науковців і його розглядали такі вчені, як О.Г.Мороз, Г.П.Левківська, В.С.Савченко, С.І.Селіверстов та інші. Проте, і на сьогодні воно залишається актуальним. Адаптація - це процес врегулювання і гармонізації взаємодій особистості із зовнішнім середовищем шляхом поступового зменшення ступеню неузгодженості між людиною та зовнішнім оточенням. Адаптація значною мірою обумовлена рівнем особистісної саморегуляції і відбувається у формі взаємообумовлених змін у внутрішньому та зовнішньому середовищі під впливом факторів адаптації (зовнішні вимоги, умови діяльності, соціальнопсихологічні фактори тощо).

164

Будь-який процес подолання студентом проблемних ситуацій у навчально-виховному процесі у ВНЗ можна вважати процесом соціальнопсихологічної адаптації особистості, у ході якого вона використовує придбані на попередніх етапах свого розвитку і соціалізації навички і механізми поведінки або відкриває нові способи вирішення знань, нові плани і програми внутрішньопсихічних процесів. Соціально-психологічну адаптованість можна охарактеризувати як такий стан взаємин особистості студента і групи, коли особистість без тривалих зовнішніх і внутрішніх конфліктів продуктивно виконує свою навчальнопрофесійну діяльність, задовольняє свої соціогенні потреби. Головне питання полягає в тому, яким чином процес адаптації з використанням специфічних і загальних адаптивних механізмів приводить до змін первісного психічного стану студента, з якого він розпочинає свій адаптивний процес. Виявившись у проблемній ситуації й відображаючи її, індивід переживає певний психічний стан. Так, наприклад, стан фрустрованості, що виникає в важких для особистості проблемних ситуаціях. Паралельно з активізацією й використанням адаптивних механізмів змінюється психічний стан особистості студента. По завершенні адаптивного процесу первісний психічний стан разом з проблемною ситуацією, що його детермінувала, зникає або сильно змінюється. Особистість, що має порушення адаптації або повну дезадаптованість, не в змозі відповідати тим вимогам й очікуванням, які пред’являють до неї соціальне середовище, студентська група і власна соціальна роль, її провідна в данному середовищі професійна або інша мотивована ззовні й зсередини діяльність. Одним із ознак соціально-психічної дезадаптованості студентів є переживання ними тривалих внутрішніх і зовнішніх конфліктів без знаходження необхідних для їх розв’язання психічних механізмів. На думку М.І.Томчука, характерно те, що адаптація студентів до умов нового навчання й нового соціального середовища є складним процесом і включає засвоєння прийнятих соціальних норм і цінностей. Адаптація студентів до навчальної діяльності включає в себе вплив як суб’єктивних (які залежать від них самих), так і об’єктивних (залежать від зовнішніх обставин) факторів, до яких можна віднести зміст, організацію навчального процесу у ВНЗ. Особлива увага приділяється студентам першокурсникам, так як звичне для них навчання у школі суттєво відрізняється від навчання у ВУЗі. Адже між діяльністю осіб, які навчаються в умовах ВНЗ і школи, мають суттєві якісні і кількісні відмінності. В умовах ВНЗ вища інтенсивність розумової праці, більший об’єм знань, які необхідно засвоїти, різко виражена нерівномірність навантажень, яка дуже зростає у період сесії. Навчальний процес характеризуються суттєвими змінами кількості предметів, з якими студент пов’язує свою майбутню професійну діяльність. Студентупершокурснику при вступі у ВНЗ приходиться пристосовуватися до нових вимог, які ставить перед ним вища школа, особливо до нових умов навчання (самостійне опрацювання матеріалу, відсутність підручників, які б повністю відповідали програмі та ін.) та побутову (відсутність звичного соціального оточення, матеріальні труднощщі, проживання в гуртожитку та ін.). Для навчального процесу першокурсників характерні, особливо під час сесії, висока емоційна напруга та тривожність, що регламентовани змістом їх діяльності.

165

Незважаючи на безперервний характер адаптації виникає ряд суб’єктивних факторів, які негативно впливають на процес соціальнопсихологічної адаптації першокурсників ВНЗ. Це такі причини: 1. Недостатній рівень підготовленості по шкільній програмі, ігнорування деяких предметів зі шкільної програми.

2. Слабо виражені навички учбової роботи, недостатній розвиток словесно-логічного мислення.

3. Пасивність, відсутність самостійності.

4. Невисокий рівень культури, трудової вихованості.

5. Невпевненість у власних силах. Ці та інші фактори на психологічному рівні викликають порушення взаємодії людини і середовища та призводять до дезадаптації. Процес адаптації особистості в суспільстві пов’язаний з розвитком та збереженням її фізичного, психічного та соціального здоров’я. Не менш досліджуваним питанням являється динаміка адаптації. К.О.Сантросян вважає, що адаптація до соціальго середовища закінчується на 1 курсі, а до учбової і професійної – на старших курсах. Згідно з Б.Г. Рубіном і Ю.С. Колесніковим, що процес адаптації в цілому стосується і першого і другого року навчання. Слід зазначити, що людина і світ це не дві окремі реальності, які контактують одна з одною, а єдність: індивід – світ, де особистість і середовище виступають, як два полюси складної системи взаємовідносин. Зміни на одному з полюсів ведуть до змін на іншому. І зміни ці зумовлені позицією суб’єкта. Як влучно зазначив В.Франкл, «Людина не вільна від умов. Але вона вільна зайняти позицію стосовно них. Умови не обумовлюють її повністю...В результаті людина не підвладна умовам, з якими вона стикається; швидше ці умови підвладні її рішенню». Список використаної літератури: 1. Владиславлєв А.П., Мавлютов Р.Р., Слуцький М.С., Зімін А.І. Социально-философские проблемы современного образования. - М.: Знание, 1986. – 63с.

2. Влас В.Г. Социально-психологические проблемы подготовки молодежи к труду. - К., 1991 – 138с.

3. Доній В.М. Мистецтво життєдіяльності особистості. К.: Науковометодичний посібник, 1997.

4. Зимняя І.А. Психология студента, как субъекта учебной деятальности. М.: Московский институт иностранных языков им. М.Тореза, 1989 – 131с.

5. Лєбєдєв С.А., Ананьєв О.І. Философия науки. Р.: Учебное пособие для вузов. – 2-е изд. 2007.

6. Ломов Б.Ф., Зебродін Ю.М. Психологические проблемы деятельности в особых условиях. 1985.

7. Томчук М.І. Психологія адаптації до навчання студентів з особливими потребами. В. - 2005.

УДК 371.3

ПРИМЕНЕНИЕ ИННОВАЦИОННЫХ ПОДХОДОВ В СОВРЕМЕННОМ ОБРАЗОВАНИИ 166

Лежнина Л.В. Томский государственный педагогический университет, РФ аспирант кафедры общей физики

Аннотация В статье Лежниной Л.В. рассматривается ситуация, сложившаяся в современном образовании, показывается неэффективность традиционного подхода в обучении, а также предлагаются инновационные подходы, отвевающие вызовам времени. Наша страна вступает в посттехногенную эпоху, когда радикально начинает меняться отношение к системе образования. Это связано со вступлением России в единое европейское пространство. Система образования должна перейти на качественно новый уровень развития с освоением инновационных подходов образования и с сохранением традиций научной деятельности, преемственности научного знания. Инновации (нововведение) – внедрение новых форм, способов и умений в сфере обучения, образования и науки. В принципе, любое социальноэкономическое нововведение, пока оно еще не получило массового, то есть серийного распространения, можно считать инновацией. Главной целью инновационных подходов в современном образовании является подготовка человека к жизни в постоянно меняющемся мире. Очевидно, что традиционный подход обучения, которому свойственны субъектно-объетные отношения между преподавателем и учащимися, а основной задачей считается усвоение определенной суммы знаний с помощью показа и тренировочных упражнений, становится неэффективным, так как информация в современном мире стала легко доступной и набор предметных знаний стремительно теряет свою ценность. При этом традиционный подход к обучению не может в качестве конечного продукта создать личность, свободно ориентирующуюся во всех разнообразных противоречиях современного мира. Современное образование вынуждено переходить к инновационным подходам образовательных систем, в которых преподаватель перестает быть транслятором информации и становится организатором учебнодеятельностного процесса, направленного на оснащение учащегося набором умений по добыванию, интегрированию или созданию информации. Одним из способов инновационного подхода современного образования является модульный подход к обучению и накопительная система оценивания. Сущность модульного обучения заключается в последовательном усвоении учащимися блоков-модулей, каждый из которых является составной частью курса и представляет собой самостоятельный раздел, имеющий свою целевую программу и методическое обеспечение. Для каждого модуля определяется своя форма занятий, сроки проведения контрольных мероприятий и система оценивания. Под накопительной системой оценивания понимается число баллов или кредитов, которыми оцениваются данные модули. Модульная система построения курса по сравнению с традиционной, позволяет студентам получать новые знания с одновременным формированием умений, характеризуемых широтой переноса на другие дисциплины, отличается устойчивостью, системностью, взаимосвязанностью и большой информационной емкостью, придает 167

обучению конкретную направленность, формирует самостоятельность мышления и профессиональные навыки [1]. В последнее время внедряется еще один инновационный подход в образовании – задачный. Достаточно полно задачная система разработана М.Е. Бершадским и В.В. Гузеевым. Под системой задач они понимают совокупность задач к блоку уроков по изучаемой теме, удовлетворяющей следующим требованиям: полноте, наличию ключевых задач, связности, возрастанию трудности в каждом уровне, целевой ориентации и целевой достаточности, психологической комфортности [2]. Философское обоснование необходимости задачной системы обучения дал Э.В. Ильенков, остроумно сравнивший традиционную систему с математикой, «которая заставляла бы своих учеников зубрить наизусть ответы, напечатанные в конце задачника, не показывая им ни самих задачек, ни способов их решения». Ученый настаивал на том, что «учить специфически человеческому мышлению – это значит учить умению строго фиксировать противоречие, а затем находить ему действительное разрешение» [3]. Однако при всех преимуществах новых образовательных систем следует учесть, что полностью раскрыть потенциал обучения в условиях, когда наблюдается кризис других социальных институтов, и прежде всего семьи, будет весьма непросто. Выражаю благодарность моему научному руководителю профессору Шишковскому В.И. за большую помощь при выполнении данной работы. Список литературы 1. Вольская В.Ф., Полякова Т.Д. Модульная технология обучения в развитии творческого потенциала студентов / В.Ф. Вольская, Т.Д. Полякова // Актуальные проблемы высшего профессионального образования в России : Сборник научно-методических трудов. – Новосибирск : Издательство НИПКиПРО, 2007. – С. 34-36.

2. Бершадский М.Е. Дидактические и психологические основания образовательной технологии / М. Е. Бершадский, В.В. Гузеев. – М. : Центр «Педагогический поиск», 2003. – 256 с.

3. Ильенков Э.В. Школа должна учить мыслить/ Э.В. Ильенков. – М. : Издательство НПО «МОДЭК», 2002. – 112 с.

УДК 37. 013. 4: 371. 14

СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ ПІДХІД ДО ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ ВЧИТЕЛІВ SOCIAL CULTURAL APPROACH TO THE PEDAGOGICAL POST-GRADUATE EDUCATION Лісіна Лариса Олександрівна Запорізький обласний інститут післядипломної педагогічної освіти, канд. пед. наук, доцент

У статті розглядаються теоретико-методичні основи підготовки вчителя до інноваційної діяльності з позицій соціокультурного підходу.

168

The article is about the oretical and methodological basics of teachers training towards the innovational activity from the point of social cultural approach. Зміни, що відбулися в сучасному суспільстві, пов'язані з переоцінкою ролі знань у діяльності людини, протиріччями між соціокультурною й індивідуальноособистісною обумовленістю формування людини й імперативними методами навчання й виховання. Тому найважливішою характеристикою сучасного суспільства можна назвати модернізацію освіти. Механізмом модернізації являються інновації, що відрізняються друг від друга масштабністю, тривалістю циклів, лінійністю/нелінійністю [2, с. 38]. З огляду на характерні риси сучасного суспільства (домінанта цінностей над цілями, зростання ролі наукових знань, примат людини - творця), необхідно й освіту будувати з урахуванням цих факторів, маючи на увазі, що освіта - інновація з довгим циклом життя, що сполучає лінійність і нелінійність у розвитку [4]. Ми згодні з положенням, яке виділяють Аношкіна В.Л., Рєзванов С.В. [1, с.13]: «Інноваційна освіта є процесом соціокультурного становлення й розвитку особистості. Интеріоризація культури являється одночасно й екстериоризацією особистісних культурних здібностей». Тому, на нашу думку, мета освіти – це створення умов адекватності зазначених двох процесів, перетворення їх у єдиний культуродоцільний процес. Перебудова всієї системи освіти й, насамперед – професійної підготовки вчителя до інноваційної діяльності стала вимогою часу. Сукупність цих передумов і факторів дозволяє модернізувати систему післядипломної педагогічної освіти (ППО) як випереджальну й інноваційну відносно підготовки вчителів до інноваційної діяльності. Система ППО повністю відповідає ознакам і завданням модернізації [4, с. 18], сутнісні риси ППО як інновації проявляються на рівні особистісного досвіду вчителя, і відбиваються в рефлексії ним цих рис [1, с. 95-97]: зв'язок традиційного й інноваційного, еволюційність, динамічність, адаптивність до ускладнення світу, диференціація структур системи як спеціалізація, що заглиблюється, внутрішня інтеграція, самоорганізація. Наш досвід роботи в інституті ППО дозволяє зауважити, що практичний аспект розв'язання проблеми збільшується рисами стагнаційного характеру: 1) при навчанні вчителів має місце домінанта позиції викладача «над слухачами»; 2) не завжди досягають мети спроби модернізувати процес навчання епізодичним використанням ділових ігор для планування цілей і змісту курсового навчання, опори на рефлексію слухачів; 3) недостатньо розроблені методологічні основи діяльності інституту ППО як специфічної системи освіти дорослих. Про актуальність проблеми свідчить кількість публікацій, присвячених різним аспектам інноваційних підходів в науці і освіті (Алексюк А.М., Ангєловскі К., Атаманчук П.С., Волков Ю.Г., Гончаренко С.У., Зязюн І.Я., Кларін М.В., Нєймер Ю.Л., Підласий І.С., Поляков С.Д., Поташнік М.М., Сєргєєв О.В., Хомєрікі О.Г. та ін.). Головний недолік напрацьованого полягає в тім, що не враховується особистісний досвід учителя, який набувався в процесі професійного становлення, і що є частиною того традиційного, з яким взаємодіє нове - цілі й цінності, зміст, методи, форми, умови, - які задаються новими умовами педагогічної діяльності, компетенції якої закладені в професійних освітніх 169

програмах, - оскільки зберігається спосіб, що транслює, навчання, яке не зачіпає ціннісно-смислових глибин рефлексії суб'єкта. Це свідчить про недостатню розробленість теоретико-методичних основ модернізації системи ППО як інноваційної освітньої структури, у нових соціокультурних умовах, що й стало завданням нашого дослідження. Система ППО повинна у відносно короткий термін вирішити проблему стратегії й тактики професійної перепідготовки педагогічних кадрів і розробити теоретичні й методичні основи підготовки вчителя до інноваційної діяльності. Це значить, що система ППО повинна розвиватися й функціонувати у випереджальному режимі й спиратися на таку методологію яка б охоплювала освітню ситуацію у всій її соціокультурній повноті, відбиваючи взаємозв'язок гуманітарного й природничо-наукового знання, системний характер розвитку, діалогічну сутність взаємодії, динаміку цінностей. Саме в змісті методології соціокультурного підходу знаходять висвітлення аксіологічний, системнодіяльнісний і рефлексивний підходи, модель людини, яка самоактуалізується [1, с. 15-18]. В умовах соціокультурної організації освітнього процесу відбувається повноцінна самореалізація слухача на основі розгортання всіх рис людини, яка самоактуалізується: через усвідомлення власних переваг і обмежень, максимізацію цілемотиваційної функції, самоідентифікацію й ціннісний вибір - когнітивну, рефлексивну, аксіологічну процедуру, прагнення до максимальної самоактуалізації й самореалізації. Аналіз літературних джерел і експериментальне викладання дозволяють виділити такі шляхи реалізації соціокультурного підходу в інституті ППО: 1. Проектування навчального процесу припускає: ціннісно-смислову спрямованість освітнього процесу; орієнтацію на загальнонаукові методи й підходи, функції наукового знання; самопізнання в контексті соціокультурної рефлексії тих, хто навчається; суб'єктну спрямованість навчання; випереджальну освіту.

2. Конструювання освітніх програм здійснюється як система, що орієнтує цільове й ціннісне, і наповнена трьома видами моделей змісту освіти: класичною, варіативною й динамічною як взаємозалежними в системі підготовки. Виділення провідної проблеми в змісті освітньої програми з кожної дисципліни дозволяє постійно бути в курсі нових проблем освіти, коректувати зміст програм відповідно до соціокультурної динаміки. Відповідно до характеристик модернізації вимога поглиблення й диференціації змісту освіти стає однією з ведучих у конструюванні професійних освітніх програм.

3. Дидактичний зміст освітніх технологій може бути розширений до соціокультурного, завдяки використанню імітаційних технологій контекстного навчання (групова проблемна робота, ділова гра, тренінг), соціальних технологій контекстного навчання (технологія формування досвіду самоаналізу вчителя, технологія науково-методичного супроводу й ін.) [3, с. 98-136], окремих особистісно-орієнтованих акмеологічних технологій (формування культури мислення, розвитку аутопсихологічної компетентності, навчального дослідження та ін.) [3, с. 158-177].

4. Основу концепції управління в системі ППО становлять андрагогічні принципи навчання [там само, с. 42-43], у змісті яких відбиті сутнісні риси модернізації [2, с. 40]: принцип еволюційності розвитку системи ППО; принцип цінності гуманітарної культури; принцип системно-ціннісної орієнтації управління; принцип взаємозв'язку й взаємовпливу лінійності й нелінійності в 170

розвитку; принцип опори на науково-концептуальне знання в діяльності; принцип провідної ролі прогнозу в прийнятті рішень на всіх рівнях управління. Усе вищевикладене дозволяє здійснити модернізацію освітнього процесу в системі ППО в єдності когнітивного, аксіологічного й діяльнісного компонентів педагогічної професії. Управління, побудоване відповідно до названих закономірностей і принципів, стає розвиваючим управлінням, тому що створює можливість прогнозувати зону найближчого розвитку організації і її підструктур. Модернізація - не миттєвий процес. Перспективним напрямком, на наш погляд, стане розробка навчально-методичного й дидактичного забезпечення навчального процесу в системі ППО, дослідження можливостей інформаційних і комунікативних технологій для навчання педагогів. ЛІТЕРАТУРА 1. Аношкина В.Л., Резванов С.В. Образование. Инновация. Будущее. (Методологические и социокультурные проблемы). - Ростов-на-Дону: Изд-во РО ИПК и ПРО, 2001. - 176 стр.

2. Кларин М.В. Инновации в мировой педагогике. Обучение на основе исследования, игр, дискуссии, анализ зарубежного опыта. – Рига: «Эксперимент», 1995. – 168 с.

3. Лісіна Л.О. Технології навчання вчителів у післядипломній освіті. – Запоріжжя: Диво, 2007. – 198 с.

4. Юсуфбекова Н.Р. Общие основы педагогической инноватики: опыт разработки теории инновационных процессов в образовании. - М.: Просвещение, 1991. – 124 с.

УДК 37. 032

ГУМАНІСТИЧНА ТРАДИЦІЯ РОЗВИТКУ ОСОБИСТОСТІ HUMANISM TRADITION OF DEVELOPMENT OF PERSONALITY Матковська Марина Вікторівна Сумський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти, в.о. доцента

Стаття присвячена одному з найактуальніших питань сучасної педагогічної науки - формуванню гуманістичних традицій у процесі навчання та виховання. Розкриваються психоло - педагогічні умови організації ефективного навчально-виховного процесу. Ключові слова: педагогічний процес, гуманістична традиція, педагогічна діяльність, розвиток особистості.

The article is devoted to the problems of the formation of the humane tradition of the personality of the pupils. The process of development of the humane tradition of the personality of the pupils is analyzed according to the aim of the improving the results of the education process and development of the personality qualities of children.

Key words: pedagogical process, pedagogical activity, development of personality, humanism tradition.

171

Сучасна система навчання і виховання ґрунтується на гуманізації навчально-виховного процесу. Вітчизняні та зарубіжні вчені розглядають гуманізацію як засіб морального та духовного відродження, віру в безмежні можливості людини, здатної зберегти духовні надбання нації. У зв’язку з цим, особливого значення набуває особистісно-орієнтований підхід до навчання і виховання школярів, засади якого забезпечують зміщення акцентів на духовний зміст становлення особистості, формування гуманістичних цінностей учнів. Узагальнений аналіз монокультурної продукції свідчить про те, що у дитячих кінофільмах, книжках, творах мистецтв, іграшках, мультиплікації тощо – досить комфортно почувається похмурий, сміливий до жорстокості, байдужий, цинічний герой. У сюжетах для дітей спостерігаємо здеформовані постаті сучасних «крутих» молодиків. Безперечно, образи так званих «супергероїв» впливають на світогляд сучасних школярів, формують міжособистісні стосунки. Відтак, проблема підготовки людини до життя за умов постійних змін, становлення гуманно-творчих традицій у навчальновиховному процесі через призму трансформації суспільства та особистостей учнів в останні роки визначилась психолого-педагогічний літературі, як одна з найбільш актуальних та розглядається як чинник інноваційного розвитку, ланкою гуманізації всіх сфер суспільного життя. В. І. Андрєєв розглядає проблему гуманних стосунків у педагогічному процесі, як умову підвищення результативності навчання. "Гуманізація освіти це розвиток освітніх систем з врахуванням визначення одної з пріоритетних цінностей особистості педагога та учня, гармонізація їх інтересів, взаємостосунків та умов для їх розвитку та саморозвитку". [1, 91]. Успішне формування гуманістичних цінностей у школярів у великій мірі визначається правильним розумінням сутності цього поняття, усвідомлення його для особистості, прагнення виховати в собі риси, які відповідають гуманістичним цінностям, а також умінням застосовувати ці знання у повсякденному житті і практичній діяльності. Джерелом гуманних стосунків є діяльність, яка здійснюється заради блага інших людей. В ній відбувається усвідомлення потреби людини в людині, розуміння людини як гідного партнера у спілкуванні, об'єкта уваги і турботи, тобто ситуації, коли створюються умови для самоствердження гуманними вчинками. Рушійною силою цієї діяльності виступають гуманні традиції потреби в спілкуванні та емоційних контактах, потреби в повазі до гідності людини, піклуванні про неї та допомозі їй. ЇЇ дієвість підвищується коли вона викликає у школярів позитивну внутрішню реакцію і збуджує власну активність в роботі над самовдосконаленням власної особистості. Гуманізація як один з головних чинників успішної інноваційності, полягає в плані формування культури особистості полягає перш за все в індивідуалізації навчання через врахування здібностей, нахилів, можливостей, інтересів, потреб та використання різноманітних сучасних форм, методів, засобів, прийомів роботи з ним, в збагаченні уроків емоційним змістом, перехід від монологу викладача до розгорнутого діалогу з учнями. Виховну роботу по формуванню гуманних традицій у школярів можна представити у двох основних взаємопов'язаних між собою напрямках, на кожному з яких вирішується конкретне виховне завдання. Перший напрям морально-пізнавальна діяльність, спрямована на розвиток оцінних ставлень і зміщення їх в сторону позитивної оцінки, прийняття гуманістичних цінностей, 172

становлення ціннісного відношення до своїх товаришів. Другий - моральнопрактична діяльність, націлена на закріплення ціннісних уявлень через переживання прийнятих цінностей особистістю та забезпеченням їх переходу в особистісно -визнану, суб'єктивну систему цінностей. Висновок Отже, знання психолого-педагогічних засад гуманістичної орієнтації школярів, допоможуть вчителю ефективніше здійснювати розвиток у дітей їх практичних гуманно-творчих відносин, та стане потужною складовою життєвого успіху. Слід сподіватись, що подальше дослідження проблеми виховання гуманістичних традицій учнів, як одної з найактуальніших в сучасній педагогіці, буде сприяти удосконаленню результатів навчально-виховної роботи загальноосвітніх шкіл та стане потужним чинником інноваційного розвитку суспільства. Література 1. В. И. Андреев. Педагогика творческого саморазвития.- Кн. 1. - Казань, 1996.

УДК 159.9:35.08

ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ДІЯЛЬНОСТІ В МУНІЦИПАЛЬНОМУ УПРАВЛІННІ.

PSYCHOLOGICAL ASPECTS OF ACTIVITY IN MUNICIPAL MANAGEMENT. Міляєва Валерія Робертівна завідувач кафедри психології та педагогіки, академія муніципального управління

Публікація присвячена проблемі ефективного використання людських ресурсів в державній службі. Соціально-психологічний аспект цієї проблеми полягає у визначенні професійно важливих психологічних якостей і актуалізації їх в професіограмі державного службовця.

The publication is dedicated to the problem of effective usage of human resources in (national) state service. The socio-psychological aspect of this problem helps to determinant important psychological characteristic of profession and their activation in state employce’s professiogram. В сучасних умовах, коли розвиток держави передбачає підвищення ролі та відповідальності місцевих органів влади, задача підготовки кадрів для них набуває особливого значення. В центрі уваги перебувають проблеми зростання диспропорцій соціально-економічного розвитку регіонів та низької громадської активності в них. Спостерігається чітко окреслене намагання залучити до рішення подібних проблем на регіональному та державному рівні фахівців із соціально-психологічного напрямку. Першочерговим завданням є підготовка фахівців соціально-психологічного напрямку до роботи в органах місцевого та регіонального управління. Керівники держави усвідомлюють гостру необхідність підвищення ефективності використання людських ресурсів, зокрема оптимізації роботи державних службовців. Все це і обумовлює актуальність питання про 173

соціально-психологічний аспект підвищення професійної компетентності державних службовців. Державний службовець розглядається нами як професіонал, що крім ролі фахівця виконує суспільно відповідальну роль. Він є носієм і провідником не тільки державної політики а і державної моралі, які не завжди мають популярний характер. Така ситуація вимагає від працівників державної служби уміння бути авторитетним, витримувати тиск додаткової відповідальності а також постійно вдосконалюватись відповідно динамічного суспільного розвитку. Ось чому питання визначення психологічних складових професійної компетентності привертають увагу науковців. В результаті досліджень, що проводилися спільно кафедрою психодіагностики КНУ ім.T.Шевченка, НАДУ та Центром сприяння конституційному розвитку держслужби під керівництвом доктора психол. наук, професора Л.Ф.Бурлачука, були виділені психологічні складники професійної компетентності державних службовців: КЕРІВНИК. Основні види діяльності: орієнтація на результат, ініціатива, делегування, випереджувальне планування роботи, управління ресурсами, здатність до саморегуляції планування власного професійного розвитку та зростання, встановлення загальних пріоритетів. Комунікація :здатність будувати зв’язки та відносини з людьми, дієвість, авторитетність та вплив, володіння технікою ведення переговорів, уміння зберігати контроль над емоціями в складних ситуаціях та ситуаціях фрустрації, демонстрація поваги до колег, застосування принципів демократії та партнерства, уміння працювати в команді, підтримувати робочі зв’язки. Бачення майбутнього: стратегічна перспектива та цілеспрямованість, здатність до прогнозування, бачення та схвалення перспектив розвитку підрозділу державної служби. Аналітичне мислення: уміння аналізувати та інтегрувати великі обсяги інформації, логічно міркувати, знаходити докази, давати пояснення. Креативне мислення: використання творчих підходів та нових технологій в процесі прийняття управлінських рішень. СПЕЦІАЛІСТ. Основні види діяльності :здатність до саморегуляції, планування власного професійного розвитку та зростання самостійна організація виконання певних завдань, встановлення власних пріоритетів. Комунікація: здатність будувати такі робочі відносини, що сприяють запобіганню конфліктів в групі, демонстрація поваги до колег, уміння працювати в команді, підтримувати робочі зв’язки. Бачення майбутнього: здатність формулювати бачення власних перспектив у контексті розвитку підрозділу державної служби. Аналітичне мислення: уміння логічно міркувати, знаходити аргументи і докази, давати пояснення. Креативне мислення:використання інноваційних підходів та нових технологій в процесі виконання завдань. Ця інформація лягла в основу розробленої нами професіограми державного службовця, де визначені професійно важливі психологічні риси, здібності, уміння тощо, які сприяють (або заважають ) здійсненню успішної професійної діяльності 174

Особистісні якості, інтереси і схильності, що сприяють успішній професійній діяльності:  впевненість в собі, прийнятих рішеннях;  цілеспрямованість (пріоритет мотивів організаторської діяльності);  дієвість (вміння потягнути за собою людей, активізувати їхню діяльність, знайти найкращі засоби емоційно-вольових впливів і правильно вибрати момент їх застосування);  вимогливість до себе і партнерів;  критичність (уміння знайти і виразити значимі для діяльності відхилення від встановлених норм);  креативність (уміння творчо підходити до рішення управлінських задач, схильність до імпровізації);  прагнення до постійного особистісного росту;  ініціативність (здатність і готовність до самостійних і активних дій, до прийняття рішень та усвідомленого, творчого їх виконання);  вправність;  організаторські здібності (в основі лежать такі якості як тверда воля, цілеспрямованість, рішучість, наполегливість);  комунікативні здібності (уміння входити в контакт, налагоджувати взаємини, розвиненість каналів вербального і невербального спілкування). Додаткові якості, що забезпечують успішність виконання професійної діяльності:  здатність керувати собою (здатність до саморегуляція і рефлексії);  добре розвинені аналітичні здібності;  високий рівень понятійного мислення;  орієнтація на результат;  ерудованість, енергійність;  зовнішня привабливість (охайність, елегантність, гарні манери, вихованість, чітка, ясна і жива мова); Протягом поточного року лабораторією по підбору та вивченню кадрів Київського Центру підвищення кваліфікації держслужбовців, за дорученням мера, здійснюється психологічна діагностика претендентів на заміщення вакантних посад з метою визначення відповідності їх психологічних характеристик професіограмі. Результати цієї роботи публікуються у віданнях і потребують широкого обговорення та змістовного аналізу для подальшого запровадження в практику. Література: 1.Драгомирецька Н.М.Теоретичний аналіз комунікативної діяльності державного службовця: Монографія. – Одеса: Астропринт,2006. – 256-259 с.

2.Чалдини Р.Психология влияния. – 3-е изд.- СПб.:Питер,2007. – 134138с.

3.Кушнір С.В. Діалог як основа стабільності і розвитку \\ PR психологія в органах державної влади та місцевого самоврядування .-К.: Знання України,2007.-578с.

УДК 373.5.036:159.955:7

ФОРМУВАННЯ ОСОБИСТОСТІ ШКОЛЯРА ЗАСОБАМИ МИСТЕЦТВА, 175

ЯК СКЛАДОВА ЖИТТЄВОГО УСПІХУ Міхальська І.П. м. Київ

Основи спілкування особистості з мистецтвом як важливим засобом самосвідомості суспільства закладаються в дитинстві. Мистецтво є значущим стимулом практично–духовного освоєння дитиною світу, необхідним їй для повноцінного емоційного та інтелектуального розвитку. Твір мистецтва, що становить собою і духовну форму, і матеріальну конструкцію — звукову, пластичну, кольорову, створену митцем за законами краси, формує естетичне ставлення до дійсності. Одним із нагальних завдань сучасної професійної педагогічної освіти є підготовка майбутніх фахівців, здатних до кваліфікованого керівництва образотворчою діяльністю дітей, яке, в свою чергу, передбачає здатність педагога бачити в дитячому малюнку індивідуальність юного автора як суб’єкта культури; забезпечення умов для духовного спілкування з учнями; розуміння художньо–творчих можливостей особистості; здатність до художньо–педагогічної оцінки результатів дитячої творчості [2, 100]. Актуальним є завдання на розвиток творчої та пізнавальної активності учнів у всіх сферах діяльності, спрямованого на засвоєння ключових соціокультурних компетентностей дитини. Культура метою якої є узгодженість людей в їх творчому співіснуванні, задля внесення у світ смислу [1, 117]. Невід’ємною складовою цього процесу є формування основ мисленнєвої діяльності, важливим засобом розвитку якої є образотворча діяльність дитини. Остання формує і розвиває основи мислення, здатність до аналізу, синтезу, спостереження, фантазії, уявлення тощо. Феномен мислення особистості досліджувався в таких основних аспектах: філософському — Ю. Б. Борєвим, А. Я. Зісем, Г. А. Єрмашем, М. Л. Лейзеровим, психологічному — Л. С. Виготським, О. О. Леонтьєвим, Г. С. Костюком, М. В. Рождественскою, педагогічному — В. І. Андрєєвим, О. О. Бодальовим, М. В. Деминчуком, І. А. Зимньою, Н. В. Кичуком, В. В. Рибалком. Предметом дослідження були також специфіка формування мислення молодших школярів, становлення їх творчої активності, використання естетико–виховного потенціалу образотворчого мистецтва в процесі навчання молодших школярів (Л. Гуляєва, С. Діденко, В. С. Кузін, А. Б. Щербо). Практичне значення дослідження полягає у розробці рекомендацій щодо впровадження методичної системи формування художнього мислення молодших школярів засобами образотворчого мистецтва. Матеріали дисертації можуть бути використанні на уроках образотворчого мистецтва з метою підвищення ефективності творчого розвитку молодших школярів, в системі підготовки вчителів образотворчого мистецтва у вищих педагогічних навчальних закладах, для організаційно–методичного забезпечення художньо–естетичного виховання дітей. Слід зазначити, що всі дослідники спільні у тому, що особлива і специфічна роль у формуванні художнього мислення належить художній освіті. Сфера мистецтва завдяки власній внутрішній логіці є унікальним фактором розвитку художнього способу мислення. Сутність цієї логіки полягає в цілісності осмислення дійсності.

176

Педагогічний потенціал художнього мислення полягає також у тому, що воно є цілісним відображенням людини та оточуючої її дійсності. Відповідно становлення цілісної особистості є найбільш досяжним через розвиток художнього мислення та її естетичного відношення до дійсності як сутнісного аспекту динамічної відкритості особистості в світ. Комунікативна природа художнього мислення дозволяє стверджувати щодо його накопичувального інформаційного потенціалу. Особливо це принципово для молодшого шкільного віку, коли характерні труднощі в передачі вражень за допомогою мови. Дитині легше перетворити інформацію на художній образ. Тому для передачі інформації вони надають переваги саме художнім образам, як забарвленим, сповненим особистісної причетності людини до об’єкта, значущого для нього. Отже, художнє мислення неможливе без включення в нього суб'єктивного відношення, своєрідної особистісної позиції. Розвиток мислення у молодших школярів проявляється, по–перше, в поглибленні тих уявлень і понять, які вони засвоїли ще до школи, і, по–друге, у набутті великої кількості нових понять. Перехід до шкільного навчання приводить насамперед до поглиблення і розширення змісту дитячого мислення, що виявляється в збагачені змісту наявних і формуванні нових понять. Разом з цим відбувається подальший розвиток і засобів мислення. Чим складніше поняття, тим складніших розумових операцій воно вимагає для свого утворення. Необхідність виділення істотних властивостей об’єктів потребує дальшого розвитку аналізу й синтезу, абстрагування й узагальнення, формування уміння підпорядковувати їх попередньо поставленій меті. Залучення дітей до прекрасного дає їм змогу змалку засвоювати елементи естетичного світорозуміння та оцінювання творів мистецтва, залучатися до художньої творчості та життя за законами краси. У процесі художньої діяльності у дитини формуються естетичні ідеали, які є наслідком взаємодії психологічної, інтелектуальної й соціальної сфер особистості, та виникає прагнення створювати власний творчий продукт, що в подальшому дорослому житті може стати складовою життєвого успіху. Література 1. Выготский Л.С. Психология искусства. – М.: Педагогика, 1987. – 344с.

2. Мужикова І. Дитячий малюнок у контексті педагогічних досліджень // Імідж сучасного педагога. – 2006.– №5-6.–С. 100–102.

УДК 378. 4 (477) : 303. 7

НАЦІОНАЛЬНИЙ ОСВІТНІЙ ПРОСТІР: ІЗ МИНУЛОГО У МАЙБУТНЄ NATIONAL EDUCATION: FROM PRIOR TO FUTURITY Павленко Ю.Є. к.т.н., доцент кафедри ЕСД В.Л. Акуленко, к.е.н., доцент, директор ШІ Сум ДУ О.Ю. Мазепа, студентка Шосткинський інститут Сум ДУ 177

Розроблено систему визначення пріоритетів розвитку, яка ґрунтується на створенні умов функціонування вітчизняної вищої школи. Запропоновано комплекс організаційних, програмно-логічних і евристичних засобів вдосконалення освіти. Запропоновано підхід до системного узгодження та збалансування освітніх складових.

A system of determination of priorities was developed on the creation the conditions of the Ukrainian universities functioning. A complex of organizational, program-logical and creative education means was proposed.

An approach of system coordination and balancing of education constituents was suggested. Будь-яка країна на ранніх стадіях становлення К-суспільства, тобто суспільства, заснованого на знаннях (Knowledge society, K-society), обов'язково формує бачення свого місця та ролі у глобалізованому світі, а також ефективну політику досягнення намічених цілей у близькій і далекій перспективі. Тому для України, яка ще перебуває в пошуку своєї національної ідеї, свого шляху розвитку, дуже важливо не припуститися принципових помилок. Якщо припустити, що наша держава нарешті визначиться з національним напрямком (точкою вибору) і буде готовою до швидких суспільних перетворень, то виникне неминуче запитання – яку модель розвитку їй обрати: російську модель, модель ЄЕП, модель ліберального капіталізму G8, або почати з «чистого аркушу» і в основу покласти квінтесенцію – напрацьований світом кращий досвід? Сьогодні обговорюються і вибудовуються різні моделі майбутнього суспільства: постіндустріальне(РІ-суспільство), інформаційне(ІТсуспільство), інноваційне (І-суспільство), знаннєве (К-суспільство), духовне(S-суспільство, Soul-душа, серце). Якщо шукати "єдино вірний шлях", то, безумовно, його вектор – у втіленні концепції сталого розвитку «sustainable development» [2,3]. Проте, в такому випадку постає ще одне питання – а можливо необхідно виходити з максимуму: спрямувати концентровані зусилля держави на побудову розумного(Smart- суспільства), що є вищою формою суспільства знань? Зокрема, системну концепцію знаннєвого К-суспільства докладно подано у звіті ЮНЕСКО "У напрямі суспільства знань" [1] (UNESCO – United Nations Educational, Scientific and Cultural Organization) – Організації Об'єднаних Націй з освіти, науки і культури, а конструктивна система вимірів запропонована Інститутом прикладного системного аналізу "ІПСА" НАН України та МОН України. За нею рівень сталого розвитку будемо оцінювати через індекс сталого розвитку Іср, що вираховується як зважена сума індексів трьох вимірів (рис. 1): Іср = 0,43 * Іекв + 0,37 * Іев + 0,33 * Ісв , де Іекв - індекс економічного виміру; Іев - індекс екологічного виміру; Ісв індекс соціального виміру; 0,43; 0,37; 0,33 – масштаб-коефіцієнти.

178

Рис.1 Складові індексу сталого розвитку Іср (Ік – індекс конкурентоспроможності; Іес – індекс економічної свободи; Ія – індекс якості і безпеки життя; Ілр – індекс людського розвитку; Ікс – індекс суспільства, заснованого на знаннях; ЕSI – Environmental Sustainability Index) Втім, з огляду на наявність позитивної кореляції між показниками благополуччя населення найбільш розвинених країн світу і формою організації їх суспільства (моделлю розвитку), зокрема, Нордичних країн (Nordic Countries): Данії, Норвегії, Фінляндії, Швеції, Ірландії, поцікавимось, як вони досягли такого рівня і які тому першопричини, який пройшли шлях, як функціонують сьогодні, відтворюючи свою стабільність та забезпечуючи інноваційність і прогрес? Як усе це усвідомити і, якщо можна, - використати у нашій країні? Бо, якщо ми хочемо розвиватись і вдосконалюватись, то маємо більше пізнати ці країни, розібратися у причинах їх успіхів. Зрештою, спробуємо визначитись з головного питання – що ж об’єднує всі ці країни? Ґрунтовний аналіз країн світу за показниками розвитку суспільства (індекс сталого розвитку Іср та його складові Іекв, Іев, Ісв, глобальні індекси Ік, Іес, Ія, Ілр, Ікс, ЕSI, індикатори) показав, що головними компонентами успіху розвинених країн, які вже мають суттєві зрушення у розбудові суспільства знань і впевнено рухаються до суспільства духовного, є культурне підґрунтя (національна спадщина) і якісна національна освіта. З характерних закономірностей, які зумовлюють ефективний та гармонійний розвиток і першочергово впадають в око, відокремимо такі:  країни-лідери мають найвищі у світі державні витрати на наукові дослідження та інноваційний розвиток (до 4,27% від ВВП);  країни масово виробляють якісні, конкурентоспроможні нові знання, «екосистемні» товари і послуги, а також мають в стратегії розвитку ще один продуктивний фактор розвитку – соціальний(людський) капітал;  країна не обов’язково має бути супербагатою, тобто, сама тільки концентрація багатства (високий ВВП, ВВП на душу населення) автоматично не гарантує високого рівня сталого розвитку, а, отже, гармонізації чинників, що впливають на соціальний розвиток (до речі, країни Великої вісімки, за винятком Канади, не входять до десятки визнаних лідерів за індексом сталого розвитку Іср). Отже, коло замкнулося: якість життя – це похідна від якісної освіти, а для розбудови справжньої освіти вкрай необхідно підвищувати життєві стандарти.

179

Тобто, саме система освіти виступає органічною і водночас універсальною складовою суспільства: з одного боку, вона є педагогічною проекцією суспільства на освіту; а з іншого – програмує!!! майбутнє суспільство, його розвиток, удосконалення, модернізацію. Таким чином, освіта є основним інструментом перетворень у напрямі сталого розвитку. Вона повинна базуватися на міцній парадигмі, основних принципах (зокрема, створення, вивчення, оцінка і передача нових знань, культури – за допомогою досліджень і навчання; нероздільність викладання і дослідницької діяльності та ін.), засадах освітньої системи та на ефективних засобах (свобода досліджень та обміну інформацією, статус та мобільність викладача, гарантії студента), обіпертих на ключові компетентності [1], які властиві громадянам S-суспільства (навчання навчатися - спроможність організувати та управляти власним навчанням, інноваційність – самостійно генерувати зміни та здатність сприймати, підтримувати і адаптувати інновації, привнесені ззовні; розвивати стратегічне бачення, ставити цілі і досягати їх, мати мотивацію до успіху, математична грамотність та інформативні компетентності, культурна виразність – спроможність творчого вираження ідей, досвіду і емоцій широким спектром евристичних засобів). Висновки та рекомендації Отже, якщо держава піклується про свій розвиток на довгострокову перспективу, освітня управлінська еліта, повинна усвідомити, що готувати фахівців, які лише споживають знання і майже їх не генерують, – політика безперспективна і дуже ризикована. Бо, отримуючи тактичний результат, ми програємо стратегічно, причому – абсолютно. Тому Україна з кожним роком все гостріше відчуває потребу в професійних творцях, які були б здатні на високому рівні вирішувати завдання сьогодення та завтрашнього дня, здійснювати розумову (наукову, творчу, евристичну) діяльність та на практиці реалізувати головне призначення людини – творення і перебудову себе, свого суспільства, світу. А підґрунтям довго очікуваних зрушень повинна стати ЯКІСТЬ ОСВІТИ, хоча б в вузькому розумінні (якість матеріального та навчально-методичного забезпечення; професійного та наукового рівня викладачів; методології навчання та дослідницької діяльності). Як же досягти бажаної якості? Вважаємо, що для цього, в контексті як сучасної освітньої парадигми [4], так і запропонованої авторами когнитивнокаузальної моделі вищої освіти [5], що базується на 4-х ключових чинниках, потрібно, як мінімум: - усвідомити, що держава має головний стратегічний ресурс – талановиту молодь. За умов професійного формування та ефективного використання її інтелектуального потенціалу (єдності знань, умінь, уяви, дій) це –основа відродження України; - пам'ятати, що проста концентрація великої кількості викладацького ресурсу і нагромадження матеріальних, інформаційних та ін. засобів автоматично не забезпечать якості освіти; - виходити з поняття творчої особистості - суб'єкта самостійної дослідницько-творчо-евристичної діяльності, яку необхідно цілеспрямовано виховувати, а її життєву стратегію формувати; - позбавитися синдрому механічного "штампування" посередніх функціонерів, або лише "споживаючих гуманоїдів" і готувати Homo Sapiens ("людину мислячу"); 180

- змінити ставлення до навчального пізнання: перейти від репродуктивноалгоритмичного рівня до творчого; - виховувати у студентів допитливе, критичне, а також парадоксальнораціональне ("талановите") мислення; формувати у них спроможність генерування власних нових знань та ідей, вчити втілювати їх у життя; - вчити студентів вільно володіти творчо-евристичними категоріями, зокрема: системний аналіз, функціонально-вартісний аналіз(ФВА), синергетика, нечітка та нелінійна логіка, ідеальний напрям пошуку, ідеальний кінцевий результат(ІКР), головні протиріччя розвитку(АП, ТП, СП), "конфліктуючі властивості", поліекранне мислення, парадоксальна логіка, закони розвитку систем, теорія та алгоритм рішення винахідницьких завдань(ТРВЗ, АРВЗ) та ін.; - не покладатися лише на короткострокову мотивацію студентів; орієнтуватися виключно на позитивні довгострокові мотиваційні важелі: самопізнання, саморозвиток, самореалізація; - розвивати творчі партнерські стосунки викладачів і студентів; - приділити значну увагу зростанню професійної компетентності, конкурентоспроможності, ефективності викладачів. Література: 1. UNESCO World Report: Towards Knowledge Societies. -Paris: UNESCO, 2005. -www.unes-doc.unesco.org/images/0014/001418/14183e.pdf 2. Згуровський М.З. Україна в глобальних вимірах сталого розвитку. – "Дзеркало тижня", №19 (598), 20-26 травня 2006 р.

3. Згуровський М.З. Сталий розвиток у глобальному і регіональному вимірах: Аналіз за даними 2005 р. – К.: НТУУ "КПІ", 2006. – 84 с.

4. Раков С.А. Якість освіти: європейський вимір // Вісник. Тестування і моніторинг в освіті – Харків, № 10 -11, 2007. – С. 4 -13.

5. Акуленко В.Л., Павленко Ю.Є., Мазепа О.Ю. Суспільство знань: неупереджений погляд на проблеми вищої освіти // Менеджмент за умов трансформаційних інновацій: виклики, реформи, досягнення: Матеріали міжнародної наукової конференції-ч. 2 - Суми: СОІППО, 2007. – С. 25-29.

УДК 37.032

ОРІЄНТАЦІЯ НА ЖИТТЄВИЙ УСПІХ ЯК УМОВА САМОРЕАЛІЗАЦІЇ ОСОБИСТОСТІ ORIENTATION FOR VITAL SUCCESS HOW CONDITION SELFREALIZATION PERSON Пасечнікова Лариса Павлівна Донецька багатопрофільна гімназія № 150, директор

Суспільну реальність сучасної України характеризує універсальне розповсюдження ідей про успіх, що визначається орієнтацією на життєвий успіх, яку можна сформувати у спеціальних педагогічних умовах в 9-11 класах загальноосвітньої школи.

181

The social reality of modern Ukraine is characterized by universal distribution of idea of success, that determinate by orientation for vital success; witch may be to form on special pedagogic conditions at the 9-11 form of secondary schools. У сучасному, стрімко мінливому світі молоді люди прагнуть досягти успіхів у професії, домогтися високого кар'єрного положення й матеріального статку, влаштувати особисте й сімейне життя у відповідності з своїми потребами й уявленнями про благополуччя. Однак, бути успішним у сучасному світі не просто, життєва успішність людини залежить від внутрішніх особистісних детермінант успішності, які поєднуються в інтегровану якість "орієнтація на життєвий успіх". Життєвий успіх особистості розглядається в літературі з філософії, соціології, психології, педагогіці з різних точок зору, в залежності від контексту, і, взагалі немає єдиного тлумачення. Проте, не дивлячись на відмінності, автори збігаються в тому, що це глибоко індивідуалізоване поняття, яке, в той же час, залежить від громадської думки [1,2,3,5,7]. Вивчення поняття "орієнтація на життєвий успіх" дозволило встановити, що це є вмотивована спрямованість особистості на досягнення високого результату діяльності, яка має громадське визнання й особистісну значимість. Орієнтація на життєвий успіх є цілісним інтегральним утворенням і сумарним вектором мотиваційної, рефлексивної, когнітивної й діяльнісної складових. Отже, "орієнтація на життєвий успіх" – це важлива якість особистості, яку можна сформувати у спеціальних педагогічних умовах, а звернення до літератури з психології особистості дозволило встановити, що найбільш сприйнятливі для цього є вік навчання в старшій школі [4,6]. Такий висновок обумовив висунення гіпотези і експериментальну перевірку гіпотези про те, що формування в старшокласників орієнтації на досягнення життєвого успіху буде ефективним за умов: - сформованості в учнів самоцінних знань про успіх як соціальну й особистісно значущу цінність; - орієнтації навчально-виховного процесу на розвиток в учнів цільової настанови на успіх; - розвитку спрямованості педагогів на власний успіх і успіх учня; - функціонування у загальноосвітньому навчальному закладі такої цільової комплексної програми формування успішної особистості, яка б забезпечила реалізацію її стратегічних та поточних завдань. Дослідження здійснювалося поетапно протягом 2000 - 2007 рр. На першому етапі - констатувальному (2000-2002) – вивчалася філософська, психолого-педагогічна література, дисертаційні дослідження з проблеми формування в особистості орієнтації на досягнення життєвого успіху, здійснювалося моделювання цього процесу. Проведено дослідження вихідного рівня сформованості в старшокласників орієнтації на досягнення життєвого успіху на підставі добраних методик. На другому етапі - формувальному (2003-2006) – проводився формувальний етап експерименту й здійснювалася експериментальна перевірка педагогічної моделі формування в старшокласників орієнтації на досягнення життєвого успіху та обробка й систематизація отриманих результатів, уточнювалися теоретико-експериментальні висновки. На третьому етапі - контрольному (2006-2007) – здійснювалось 182

теоретичне осмислення експериментальної роботи, аналізувалися й узагальнювалися результати дослідження, були сформульовані основні висновки та велася робота з оформлення матеріалів дослідження. Експериментальна перевірка педагогічних умов формування в старшокласників орієнтації на досягнення життєвого успіху дозволяє твердити, що ефективність цього процесу зростає саме за умов, які були вказані в гіпотезі, що підтверджує її. Як показало дослідження, принципами формування у старшокласників орієнтації на досягнення життєвого успіху виступають: - єдність зовнішнього (процесуального) і внутрішнього (психологічного) впливів на особистість учня й педагога; - комплексність і інтегративність способів позитивного впливу на розвиток особистості учня та педагога; - рефлексивна спрямованість процесу навчання, виховання і розвитку старшокласників; - орієнтація на особистість учня й педагога; - актуалізація "сильних сторін" діяльності педагога й учня; - анонімність вирішення проблемних ситуацій; - орієнтація на явища, поняття, категорії, закони з позиції формування в учнів стійкого ціннісного відношення до успіху, як життєвої місії; - створення "ситуацій успіху" для педагогів та учнів; - активне використання механізмів морального і матеріального заохочення всіх учасників НВП; - врахування, що кожна дитина й кожний педагог обов’язково повинні отримати свою "частку оплесків"; - популяризація досягнень учнів та педагогів. Ефективними засобам формування в старшокласників орієнтації на досягнення життєвого успіху виступають: - цільова комплексна програма "Життєвий успіх особистості"; - наскрізний план міжпредметних зв’язків з формування в учнів орієнтації на досягнення успіху; - впровадження профільного навчання; - спеціальні авторські курси "Крок за кроком до життєвої компетентності та успіху" та "Технологія досягнення професійного успіху"; - цілісна система додаткової освіти; - ситуації успіху в урочній та позаурочній діяльності учнів; - включення школярів у рефлексію; - психологізація знань старшокласників; - знайомство з долями та зустрічі з успішними особистостями; - тренінги, проектна та дослідницька робота старшокласників; - Літня школи старшокласників; - портфоліо успіху гімназиста. Експериментальна робота дозволила виявити закономірності з формування в старшокласників орієнтації на досягнення життєвого успіху: - застосування програмно-цільового підходу до управління процесом формування в старшокласників орієнтації на досягнення життєвого успіху підвищує керованість та ефективність всієї освітньої системи; - формування в старшокласників орієнтації на досягнення життєвого успіху в навчально-виховному процесі найбільш успішно відбувається при наявності наскрізного плану міжпредметних зв’язків з формування цієї 183

орієнтації, запровадженні профільної освіти в старшій школі та в ході спеціальних курсів, як-от: "Крок за кроком до життєвої компетентності та успіху", "Технологія досягнення професійного успіху" і т.п.; - психологізація знань старшокласників та включення учнів у рефлексію сприяють усвідомленню ними багатства власного внутрішнього світу і дозволяють виявити власні важелі управління рухом до успіху; - знайомство старшокласників з долями успішних людей, зустрічі та бесіди з ними впевнюють молодь у можливості реалізації власних кар’єрних планів та досягнення професійного й життєвого успіху; - цілісна система додаткової освіти, яка заснована на максимальному врахуванні соціального замовлення та спрямована на всебічний розвиток учнів, його самовдосконалення й самореалізацію, сприяє формуванню орієнтованої на успіх особистості; - залучення батьків старшокласників до проблеми формування в старшокласників орієнтації на досягнення життєвого успіху підвищує потребу в успіху самих батьків; - багатоваріативна та різноспрямована виховна позаурочна діяльність старшокласників надає їм можливість адаптації до різних соціальних ролей і розширює "поле успіху". Список використаних джерел 1. Адлер Г. Лекции по аналитической психологии. М., 1996. - 282 с.

2. Вебер М. Избранные произведения: Пер. С англ. – М.: Прогресс, 1990. – 808 с.

3. Дьюи Дж. Психология и педагогика мышления. (Как мы мыслим) / Пер. с англ. Н.М. Никольской; Ред. Ю.С.Рассказова. М.: Лабиринт, 1999. - 192 с.

4. Ильенков Э.В. Так что же такое личность? // С чего начинается личность? - М, 1979 г.

5. Казакова Е. И, Тряпицына А. П. Диалог на лестнице успеха. – СПб., 1997. –158 с 6. Ушинский К.Д. Педагогические приложения анализа чувствований // Ушинский К.Д. Избр. пед. соч. В 2 т. T.I. М., I974. – С. 482.

7. Хекхаузен Х. Мотивация и деятельность. М., 1986, т.1.

УДК: 371.13 + 373.3

ПЕДАГОГІЧНА КОМПЕТЕНТНІСТЬ ЯК СКЛАДОВА ПРОФЕСІОНАЛІЗМУ ВЧИТЕЛЯ PEDAGOGICAL COMPETENCE AS A BRUNCH OF THE TEACHER’S PROFESSIONALISM Петрученя Ганна Григорівна ст. викладач

Воровка Маргарита Іванівна доцент Мелітопольський державний педагогічний університет

Анотація. У роботі розглянуто підходи до визначення проблеми педагогічної 184

компетентності та професіоналізму вчителя, розкрито співвідношення цих категорій, доведена актуальність вивчення названих явищ. Ключові слова: професійна компетентність, педагогічна компетентність, професіоналізм, професіоналізм вчителя.

Annotation.

The ways of consideration of the problem of pedagogical competence and the teachers’ professionalism are shown in the article, the correlation of these categories is exposed, the actuality of these adopted phenomenas is proved as well.

The key words: professional competence, pedagogical competence, professionalism, the teacher’s professionalism . В сучасних умовах реформування освіти радикально змінюється статус педагога, його освітні функції. Відповідно змінюються вимоги до професійнопедагогічної компетентності вчителя-вихователя, до рівня його професіоналізму. Це актуалізує необхідність вивчення феноменів «професійна компетентність» та «професіоналізм». Професійну компетентність сьогодні визначають як певний психічний стан, що дозволяє діяти самостійно і відповідально, як володіння людиною здатністю і умінням виконувати певні трудові функції (А.К.Маркова) [4]; як наявність спеціальної освіти, широкої загальної і спеціальної ерудиції, постійне підвищення своєї науково-професійної підготовки (В.Г.Зазикін і А.П.Чернишева) [3]; як професійну підготовленість і здатність суб'єкта праці до виконання задач і обов'язків повсякденної діяльності (К.А.Абульханова) [6]; як потенційну готовність вирішувати задачі із знанням справи (П.В. Симонов) [7]. Педагогічна компетентність тлумачиться як система знань та вмінь педагога, що виявляється при вирішенні на практиці професійно-педагогічних задач (Н. Кузьміна) [2]; володіння знаннями, вміннями та їх нормами, що необхідні для виконання своїх професійних функцій, а також психологічними якостями для їх виконання; реальна професійна діяльність у відповідності з еталонами та нормами (В. Стрєльніков) [7]; система знань та вмінь, на основі яких формується творчий потенціал учителя та будується його діяльність (Т. Браже). Професійну компетентність педагога розглядають як інтегровану особистісну характеристику, що включає психологічну (розуміння та усвідомлення власної діяльності) та теоретичну (набуття особистісно значущих знань та вмінь) готовність його до діяльності, здатність вирішувати на практиці педагогічні задачі та виконувати роботу в цілому (Є.М. Бачинська) [1]. Відокремлюють наступні види професійної компетентності: комунікативна (Ю. Жуков, Л. Петровська, Є. Кузьмін, тощо); функціональна компетентність як сукупність предметної, психолого-педагогічної і методичної компетентності вчителя (В. Адольф); спеціальна компетентність в області дисципліни, що викладається; методична компетентність в області способів формування знань, умінь і навиків у учнів; психолого-педагогічна компетентність у сфері навчання; диференціально-психологічна компетентність в області мотивів, здібностей, спрямованості тих, кого навчають; рефлексія педагогічної діяльності або аутопсихологична компетентність (Н. Кузьміна) [2].

185

Як бачимо, досліджуючи педагогічну компетентність, одні учені віддають перевагу загальним і спеціальним знанням вчителя, інші – засвоєнню професійних умінь, треті - доповнюють необхідні знання і уміння певними психологічними якостями, четверті підкреслюють в змісті професійної компетентності педагога особові властивості. Суттєвим уявляється питання про співвідношення категорій «компетентність» та «професіоналізм», оскільки вони нерідко ототожнюються і їх межі чітко не позначені. Деякі учені зіставляють професіоналізм з іншими поняттями, так чи інакше пов'язаними з характеристикою здатності людини виконувати роботу: компетентність, майстерність, кваліфікація. Інші розглядають професіоналізм з погляду діяльності: його розуміють як «оволодіння повною мірою досягненнями своєї науки, суміжними областями знань, мистецтвом їх вживання в своїй практиці» на противагу «дилетантизму» (В. Бондаревській); основою професіоналізму вважають науково-теоретичну і практичну підготовку (В. Сластьонін, І. Ісаєв, Є. Шиянов тощо) [5]. Такий підхід акцентує діяльнісну сутність професіоналізму, де сукупність знань, умінь і навиків необхідна для успішної професійної діяльності. В рамках такого підходу А. Маркова виділила п'ять рівнів професіоналізму: допрофесіоналізм, професіоналізм, суперпрофесіоналізм, непрофесіоналізм (псевдопрофесіоналізм) і післяпрофесіоналізм. Інші дослідники розуміють професіоналізм як характеристику особистості: він розглядається як інтегральна властивість особистості, що формується в діяльності та обумовлена мірою реалізації її громадянської зрілості, відповідальності, довга (І. Багаєва); це вища точка в розвитку особистості (О. Бодальов) [1]. Ми вважаємо, що у розгляді поняття «професіоналізм» найоб'єктивнішим є особистісно-діяльнісний підхід, що розглядає у єдності професійний і особистісний розвиток фахівця. У межах такого підходу професіоналізм вчителя трактується як високий рівень його психолого-педагогічних і науковопредметних знань і умінь у єдності з відповідним культурно-етичним обличчям (В. Синенко) [7]. У такому випадку серед критеріїв професіоналізму педагога, разом з психологічними, що характеризують педагогічну діяльність (об'єктивні, результативні, процесуальні, кількісні, якісні і інші критерії), виділяються і суб'єктивні критерії – відповідність професії вимогам людини, його мотивам, схильностям, особова прихильність до професії, задоволеність працею в ній, наявність стійкої психолого-педагогічної спрямованості, сукупності необхідних професійно-психологічних особових властивостей педагога (А.Маркова) [4]. В структурі професіоналізму вчителя відокремлюють два взаємозв'язані компоненти: професіоналізм діяльності як якісна характеристика суб'єкта діяльності і професіоналізм особи як сукупність особових якостей педагога, сприяючих або, навпаки, перешкоджаючих рішенню педагогічних задач вчителем (Н.Кузьміна) [2]. Таким чином, професійних знань і умінь, які виступають основою будьякої професійної діяльності, загального розвитку і широкої ерудиції, недостатньо для становлення вчителя-професіонала, оскільки саме для педагогічної професії вирішальне значення мають його особистісні етичні якості, які і дозволяють формувати особистість учня. Педагогічна компетентність пов’язана, перш за все, з діяльністю вчителя, з його здібністю до виконання певних професійних дій, підґрунтя яких 186

утворюють необхідні професійні знання і уміння, складаючи «фундамент» професіоналізму педагога. Особові ж якості вчителя наповнюють внутрішнім смислом педагогічну діяльність і необхідні для становлення вчителяпрофесіонала. Отже, ми дійшли висновку, що поняття «професіоналізм» ширше за своїм значенням поняття «компетентність», оскільки крім діяльнісного аспекту воно включає певні характеристики особистості фахівця, і тому педагогічна компетентність є лише однією із сторін професіоналізму вчителя. Література 1. Бачинська Є.М. Психолого-педагогічна компетентність класного керівника // Наша школа. - 2003. - №5. - С. 41-47.

2. Кузьмина Н.В. Методы исследования педагогической деятельности. - Л.: ЛГУ им. А.А.Жданова, 1970. - 114 с.

3. Лотова И.П. Психологические условия эффективности профессиональной деятельности работников социальных служб. – М.: Издательство МГСУ «Союз», 1999.- 127 с.

4. Маркова А.К. Психологический анализ профессиональной компетентности учителя // Советская педагогика. – 1990. - № 8. – С. 82-88.

5. Педагогика: Учебное пособие для студентов педагогических учебных заведений / В.А.Сластенин, И.Ф.Исаев, .И.Мищенко, Е.Н.Шиянов. – М.: Школа-Пресс, 1998. – 512 с.

6. Психология и педагогика. Учебное пособие / Под ред. К.А.Абульхановой, Н.В.Васиной, Л.Г.Лаптева, В.А.Сластенина. – М.: Совершенство, 1998. – 320 с.

7. Стрельніков В.Ю. Професійна компетентність вчителя //Актуальні проблеми безперервного підвищення кваліфікації педагогічних кадрів України в умовах становлення національної школи: Збірник статей /За ред. С.В.Крисюка. - К., 1992. - С.

44-45.

УДК 929: 39 (477)

ДІЯЛЬНІСТЬ ЗЕНОНА КУЗЕЛІ ЯК ПРИКЛАД ЖИТТЄВОГО УСПІХУ Подоляка Тамара Анатоліївна молодший науковий співробітник Інституту народознавства НАН України

Розглянуто життя та діяльність видатного науковця та громадського діяча, Зенона Кузелі (1882-1952) та проілюстровано його активну життєву позицію.

Life and activity of outstanding scientist and public figure Zenon Kuzelya (1882-1952) have been investigated. У 2007 році виповнилося 125 років з дня народження та 55 років від дня смерті видатного українського вченого та громадського діяча Зенона Францісковича Кузелі (1882 – 1952). Ця непересічна особистість потребує багатогранного вивчення, зокрема як приклад щоденних досягнень у розбудові української освіти, науки та організації життя української громади закордоном.

187

З. Кузеля народився 23 червня 1882 р. в с. Поручин, поблизу Бережан (зараз Тернопільська обл.) у сім’ї польського службовця, мати ж походила з відомого роду Лепких, отже на формування світогляду вченого великий вплив мало родинне коло, в якому підтримувалися українські звичаї. Вже у 8 класі гімназії він стає ініціатором створення учнівського таємного товариства "Молода Україна". Вищу освіту вчений здобуває у Львівському (1900 – 1901) та Віденському університетах (1901 – 1905), його вчителями були М. Грушевський, В Ягіч, М. Габерляндт та ін. З 1901 р. З. Кузеля бере участь у виданнях Наукового Товариства імені Шевченка (НТШ), а з 1903 року стає постійним автором рубрики "Бібліографія" Записок НТШ, водночас у Відні вчений двічі обирається головою впливового студентського товариства "Січ". У 1904 − 1906 рр. З. Кузеля бере участь в антропологічно-етнографічних експедиціях на Гуцульщину, Лемківщину та Бойківщину, здійснених під керівництвом Хв. Вовка. За успішну працю в НТШ вченому тричі у 1904 – 1906 рр. призначалися стипендії для продовження наукових студій у Відні [3, с.

3; 4, с. 3; 6, с. 3], а у 1905 р. він стає членом Етнографічної комісії цього Товариства [5, с. 25]. 18 червня 1906 р. Зенон Кузеля здобув докторат слов’янської філології та історії. Навесні 1909 р. З. Кузеля отримав місце урядника читальні університетської бібліотеки в Чернівцях [7, с. 6], а період 1909 – 1914 рр. став найбільш плідним у науковій спадщині вченого як етнографа. В цей час виходять "Українські похоронні звичаї і обряди в етнографічній літературі", "Посижінє і забави при мерци в українськім похороннім обряді", "Ярмарки на дївчата" та ін. Крім цього З. Кузеля стає членом ряду товариств та громадських організацій в Чернівцях, зокрема очолює Виділ (керівний орган) "Руської Бесіди" та стає заступником голови "Історичного товариства в Чернівцях". Разом з тим він продовжує активну наукову співпрацю з НТШ та у грудні 1909 р. обирається дійсним членом Товариства. Після початку І Світової війни, 25 листопада 1914 р., вчений разом з дружиною назавжди полишає Україну, з цього часу починається еміграційний період його життя, характерний частковим відходом від класичної наукової праці до видавничої, культурно-просвітницької, організаційної діяльності. Короткий час вчений працює в Інституті Східноєвропейської історії у Відні, проте вже у 1916 р. переносить свою діяльність до табору для військовополонених українців у Зальцведеля (Німеччина), куди він був направлений як голова Просвітнього відділу Союзу Визволення України, для захисту інтересів полонених українців російської армії та проведення серед них національно-просвітницької роботи. Після ліквідації табору Зенон Кузеля влітку 1920 р. переїхав до Берліну. Основним напрямком діяльності З. Кузелі в цей період є редакторська робота й журналістика, у 1921 – 1926 рр. він очолює найбільше українське видавництво в Берліні "Українське Слово" [1, с. 53]. Поряд з цим близько 10 років вчений був головою "Української громади" в Німеччині, яка була загальним репрезентативним центром українського життя та була покликана згуртували емігрантські кола. Після заснування 1926 р. Українського Наукового Інституту в Берліні (УНІ) стає активним його співробітником. Наукова, редакторська, викладацька діяльність вченого продовжується аж до припинення існування закладу навесні 1945 р. Після капітуляції Німеччини та розподілу на зони впливу Берліну Зенон Кузеля оселився в Фюрті (Баварія). В той час до Мюнхену, переніс свою діяльність Вільний Український Університет 188

(УВУ). Як відомо, Зенона Кузелю було іменовано звичайним професором та запрошено очолити кафедру етнографії УВУ в Празі ще 1921 р. [7, с. 9], проте його діяльність в Берліні, не дозволила йому переїхати до Чехії, і лише після перенесення УВУ до Мюнхена, з 1946 р. вчений посідає місце професора на кафедрі етнографії університету. Там же вченого номіновано дійсним членом Української Вільної Академії Наук. З іншого боку, після ІІ світової війни, коли у Мюнхені на теренах УВУ зібралася значна кількість провідних українських науковців з досвідом академічної праці в НТШ у Львові, з’явилася реальна можливість відновити діяльність цього Товариства в еміграції. На Загальних Зборах 30 березня 1947 р. було проголошено відновлення діяльності НТШ та одноголосно обрано Івана Раковського його головою, а Зенона Кузелю – заступником [2, c. 89]. З 1949 р. до смерті Зенон Кузеля був головою НТШ в Європі. За його головування відбуваються поступальні реформи в діяльності товариства – утворюються фахові інститути, відбуваються наукові з’їзди, виходять 3 томи Загальної частини Енциклопедії Українознавства та відбувається перенесення НТШ до Франції. Внаслідок онкологічної хвороби 24 травня 1952 р. Зенон Кузеля помер, що стало важкою втратою для української науки. За словами о. Івана Яцківа, ця людина "...через діло, яке створила, чи через благородний вплив словами і добрими прикладами, вона зуміла вже за життя спорудити собі невмирущий пам’ятник вічної і доброї пам’яті..." [8, c. 98], що не дасть загубитися його імені у вирі історії, а навпаки стане прикладом для істориків, етнологів, мовознавців та всього свідомого громадянства.

1. Мірчук І. Зенон Кузеля в Берліні// ЗНТШ. – 1962. – Т.169. – С. 52-62.

2. Наукове Товариство ім. Шевченка. Огляд праці від 30.3.1947 до 6.3.1948 р.// Сьогочасне й минуле. – 1948 – С. 89 – 95.

3. Хроніка НТШ. – 1904. – Ч.20.

4. Хроніка НТШ. – 1905. – Ч.24.

5. Хроніка НТШ. – 1906. – Ч.25.

6. Хроніка НТШ. – 1906. – Ч.28.

7. Янів В. Життьовий шлях Зенона Кузелі// ЗНТШ. – 1962. – Т.169. – С. 3 – 21.

8. Яцків І. Пам’яті справжньої людини.// ЗНТШ. – 1962. – Т.169. – С. 94 –99.

САМОАКТУАЛІЗАЦІЯ ОСОБИСТОСТІ ЯК ЗАПОРУКА ЖИТТЄВОГО УСПІХУ Савіна М.І. Інститут психології ім. Г.С. Костюка АПН України, м. Київ

Задоволеність, або самоактуалізація, – найважливіший аспект психічного, духовного й фізичного здоров’я людини. І все б було просто й зрозуміло, якби б не стать, яка розділила нас на чоловіків та жінок, хоча ці назви і є деякою символікою, за якою приховані відмінності в досягненні свого життєвого призначення.

189

І чоловіки, і жінки дивним чином спантеличені пошуком свого призначення, не помічаючи, що відповідь лежить на поверхні, і не побачити її важко: ми всі різні. І перший вид відмінностей, який відразу ж впадає в око, – це статева відмінність, відповідно, з цим пов’язані основні життєві завдання людини, і, не розуміючи цього, неможливо стати щасливим і задоволеним. Чоловік досягає задоволеності через мужність, жінка – через жіночність, і потрібно лише розібратися, що ж це таке. Мужність і жіночність – не більше ніж інструменти, за допомогою яких душа вирішує свої життєві завдання. Відмінності в способах мислення. Чоловік обдумує проблему, а жінка її промовляє. Тому чоловікові потрібно просто не заважати думати самостійно, а жінці треба не заважати виговоритися. Рецепт для сімейного життя дуже простий – хочете зробити чоловіка задоволеним – не заважайте йому, хочете задовольнити жінку – поговоріть з нею. Відмінності в способах задоволеності. Чоловік задовольняється через зовнішні досягнення, зовнішні успіхи, кар’єру, успіх, а жінка – через сімейні відносини. Тому чоловік в першу чергу повинен відчувати, що він потрібний. Йому обов’язково потрібно дати відчути, що він дуже важливий, що він не просто герой, а рятівник всієї сім’ї. У цьому одна з головних причин такої великої кількості розлучень, приміром, в країнах заходу. Замість того щоб дозволити чоловікові побути героєм (ти мій герой), жінка починає з ним змагатися. І замість того щоб зустріти, прийшовши додому, визнання і славу переможця, він зустрічає останнього супротивника за день, і вся його злість (а в цьому світі доводиться насилу здобувати ресурси для підтримки життя) обрушується на улюблену дружину. Він цілий день контролював себе, терпів труднощі, і півдня вже мріє про їжу і диван, і тут на його шляху встає його власна дружина. Так дайте ж йому просто поїсти, відпочити, і хай він відчує себе потрібним, а потім просіть чого хочете. Звинувачення, поради, докори, повчання в перші хвилини зустрічі – відчуваються чоловіком як ляпаси, і він запам’ятовує їх надовго. І якщо він достатньо часто відчуває приниження і недовіру до себе – у нього з’являється перший тривожний симптом – апатія, і якщо чоловік зупиняється, він зупиняється надовго [1; 2]. Відмінності в життєдіяльності. Для чоловіка більш важливо, що він робить, а не з ким. А для жінки – не що вона робить, а з ким вона це робить. І обидва здійснюють помилки на своєму шляху. Це природно і не є великою проблемою для сімейного життя, але неправильне відношення до помилок партнера може легко зруйнувати відносини, що складаються роками. Порада проста – ми повинні навчитися розчулюватися чудасіям улюбленої людини. Це єдина можливість ужитися з разом з глобальними відмінностями один від одного. В серці у кожної жінки сидить лікар, і вона дуже хоче когось вилікувати, оскільки бачить хворобу. Якщо ж у жінки все ж таки вийде поводитися так, що чоловік відчує себе героєм, вона зможе його контролювати. Це секрет жінок сходу. Грамотна жінка здатна створити свого чоловіка з нуля. «Чоловік в сім’ї, як порожній горщик, що в нього жінка покладе, то і витягне», – східна мудрість (прим. авт.). Відмінності в емоційності. Жінка набагато емоційніша чоловіки, і тому рецепт для чоловіків простий – жінці потрібне хороше спілкування. І це спілкування повинне проходити за особливими правилами.

190

Жінці потрібно, щоб її зрозуміли, а не дали пораду. Але чоловік в цьому плані часто стає повністю дерев’яним. Він слухає жінку, знаходить в її словах проблему і відразу дає розв’язання і задоволений йде у своїх справах. Тому наступний рецепт достатньо складний для чоловіків: любити дружину – це любити її слухати. Це головна ознака сумісності, всі інші – вторинні. Серце жінки м’якіше, і саме тому їй потрібна м’якість й спокій. Три рази на день чоловік має обійняти свою жінку. Регулярна теплота потрібна жінці, як чоловіку – регулярна їда. Якщо ж чоловік принципово не захоче слухати жінку – вона почне шукати способи привернути його увагу, і тут чекайте всього чого хочете, жінки дуже винахідливі. З іншого боку, свідомість жінки заспокоюється, коли спокійне зовнішнє середовище: є їжа, будинок, гроші. Це і є справжня психологія – знати, як розрядити обстановку, коли відносини або ситуація розжарилися. На що штовхають нас відмінності. Небажання і невміння цінувати відмінності призводить до того, що нас це дратує. Це неприродно. Людині властиво радіти відмінностям. Ми дивимося у вікно автобуса, потягу, літака, подорожуємо і ходимо в музеї, тільки щоб знайти нові відмінності і отримати враження. І маючи такі величезні можливості постійно знаходити відмінності саме в улюбленій людині, ми упускаємо цей шанс і починаємо гарячкувати. Здорову людину відмінності повинні радувати, а не дратувати. Любов за розрахунком – це життя з людиною не бажаючи її зрозуміти, оцінити і зробити щасливою. Лише коли ми навчимося цінувати, а отже, радіти нашим відмінностям, ми зможемо створити сім’ю по любові. Шлюб з любові – це коли я готовий відректися від своїх зручностей заради щастя улюбленої людини. Шлюб з розрахунку – це коли я готовий відректися від щастя улюбленої людини ради своїх зручностей. Любов – це не єдність відчуттів, реакцій, поглядів і смаків. Любов – це бажання зробити іншу людину щасливою, не вимагаючи нічого натомість [1; 2]. Успіх чоловіка і жінки. Чоловікові важливий не просто успіх, а усвідомлення того, що він досяг його самостійно. Це основа його самореалізації, і ніхто краще за жінку не прагне розбити його надію на самостійність. Вона завжди поряд з своєю порадою. Коли чоловік вже готовий ухвалити рішення і в його серці вже з’явилася радість героя, порада дружини звучить як постріл в спину. З іншого боку, жінка за природою інтуїтивна, і не замислюючись вона дуже точно говорить чоловікові те, що далося йому насилу. Це дуже кривдить логічного чоловіка. Він ніяк не може зрозуміти, як його дружина, яка нічого не розуміє в суті його питання, не замислюючись ляпнула те, що він виношував декілька днів. Жінки, пам’ятайте, інтуїція не повинна виявлятися раніше вислову чоловіка. Чоловік заради цього живе. Він чекає, коли виявиться потрібним і тоді з великою радістю в серці і холодним виразом обличчя подарує вам розв’язання проблеми. І не чекайте продовження спілкування. Як тільки чоловік знайшов відповідь до завдання, його інтерес до цього відразу ж пропадає. Чоловік повинен пам’ятати, що давати рішення потрібно тільки тоді, коли жінка втомилася говорити, інакше це вже буде його пострілом їй в спину. Допомагати чоловікові – це означає йому не заважати. Бажання поліпшити те, що вже зробив чоловік – небезпечно в сімейному житті. Чоловік дуже задоволений своєю працею, і, якщо сам не попросить, краще за ніщо не покращувати, інакше це буде в його очах руйнуванням, а не поліпшенням. Не 191

треба покращувати чоловіків і все, що вони зробили і вирішили, вони цього не оцінять. Вашу найдобрішу пораду він може сприйняти як особисту образу, особливо коли у чоловіка щось не виходить. Найкраще в цей час – показувати всім виглядом, що ви в нього вірите, і дуже зрадійте, коли він знайде вихід з положення [1; 2]. Відмінностей багато, але зрозумівши сам принцип взаємин, ми легко підберемо ключик до серця наших коханих. Література 1. Рузов. В.О. Семейная нектарология. – М.: Философская книга, 2007. – 150 с.

2. Торсунов О.Г. Законы счастливой семейной жизни. – М.: Ведабук, 2006. – 150 с.

УДК 371

ВЧИТЕЛЬ ІНФОРМАТИКИ – ПРОВІДНИЙ ШКІЛЬНИЙ ВЧИТЕЛЬ У ЧАС ІННОВАЦІЙНИХ ЗМІН A TEACHER OF INFORMATICS IS A LEADING TEACHER IN TIME OF INNOVATIVE CHANGES Сіпачова Олена Володимирівна зав. відділом інноваційної освіти Донецького обласного інституту післядипломної педагогічної освіти

В даних тезах звернута увага на роль післядипломної освіти у підвищенні кваліфікації педагога, а також на необхідність формування інформатичної компетентності учнів.

In these theses paid a regard to role of post-diploma education in the inplant of teacher training, and also on the necessity of forming of competence in informatics of pupils. «Проблеми вітчизняної освіти, які зумовлені новими цивілізаційними викликами людині, перебудовою загальної середньої і вищої освіти, органічно взаємопов’язані, оскільки йдеться про досягнення єдиної мети – підвищення якості національної освіти через нові форми організації навчання, подальшу комп'ютеризацію та інформатизацію навчального процесу, розробку нового покоління підручників, зокрема електронних, технічних засобів навчання.»

[3](із виступу С.Ніколаєнко на Всеукраїнському педагогічному форумі) Педагог сьогодні не стільки той, хто вчить, скільки той, хто розуміє і відчуває, як дитина вчиться. Задача освіти – надати допомогу тому, хто навчається, яка дозволяє йому вийти на такий рівень розвитку, котрого він не в змозі досягнути самостійно. Одним з чинників досягнення такого рівня розвитку людини є розвиток життєвих компетентностей. Однією з найважливіших серед них в години 192

інформаційного суспільства стає інформатична компетентність (компетентність у галузі інформатики). За визначенням М.Голованя [2] інформатична компетентність - це інтегративне утворення особистості, яке інтегрує знання (про основні методи інформатики та інформаційних технологій), уміння (використовувати наявні знання для розв’язання прикладних задач), навички (використання комп’ютера і технологій зв’язку), здатності (представляти повідомлення і дані у зрозумілій для всіх формі) і виявляється у прагненні, здатності і готовності до ефективного застосування сучасних засобів інформаційних та комп’ютерних технологій для вирішення завдань професійній діяльності і повсякденному житті, усвідомлюючи при цьому значущість предмета і результату діяльності. Слід визнати, що одним з недоліків традиційної педагогіки є ескалація інформаційного навчання, котре базується на постулаті – для осмисленої дії потрібні знання. При цьому допущено, що чим більший обсяг знань, тим результативнішою буде дія. Саме тому шкільні курси перевантажені навчальною інформацією, що, зокрема, призводить до помітного розриву між теорією та практикою, діяльністю та її інформаційним забезпеченням. В наш час на людину виливається дуже багато інформації з різних джерел: газети, радіо, телебачення, Інтернет. Старшокласники – це вже члени суспільства, які володіють правом голосу та правом вибору на офіційному рівні в недалекому майбутньому. Від сформованості в них здатності до ефективної роботи з інформацією у всіх формах її представлення, розвитку афективних рис (суспільної позиції та критичного мислення), уміння відстоювати свою позицію залежить і наше майбутнє. Саме цьому в першу чергу вони вчаться на уроках інформатики. Невід’ємною частиною інформатичної компетентності є володіння комп’ютерними технологіями. За даними соціологічного дослідження, проведеному Донецьким інститутом післядипломної педагогічної освіти ще у 2005 року [1] серед 271 учня 7, 9, 11 класів, 98% учнів мають навички роботи на комп’ютері. При чому лише 48% з них придбали їх у школі. Застосування інформаційних технологій повинно знайти своє відображення в кожному шкільному предметі. Все це дає підстави говорити про те, що старшокласники вже мають певні навички роботи на комп’ютері, проте ще не в достатній мірі в них сформовано вміння застосовувати сучасні засоби інформаційних та комп’ютерних технологій до роботи з інформацією та розв’язання різноманітних задач. Вчитель інформатики повинен реалізовувати мету курсу "Інформатика"формувати в учнів теоретичну базу знань учнів з інформатики та виробляти практичні навички свідомого використання засобів сучасних інформаційнокомунікаційних технологій у повсякденній навчально-пізнавальній, а потім і професійній діяльності, тобто формувати інформатичну компетентність. Система післядипломної освіти повинна створювати необхідні умови для підготовки вчителів до формування інформатичної компетентності старшокласників. Ефективність підготовки в системі післядипломної освіти вчителів до формування інформатичної компетентності старшокласників залежить від впровадження комплексного підходу, а саме: 1. удосконалення змісту, форм і методів підготовки вчителів до формування інформатичної компетентності старшокласників, зокрема: - на основі впровадження інтерактивних методів навчання у післядипломну освіту; 193

- дистанційну форму навчання; - через проведення спеціальних тренінгів, семінарів.

2. здійснення теоретичної та методичної підготовки вчителів до формування інформатичної компетентності старшокласників; 3. розробки і активного функціонування спецкурсу «Інформатична компетентність старшокласників». Список використаної літератури 1. Аналітичний огляд результатів опитування учасників навчальновиховного процесу щодо ефективності викладання інформатики в навчальновиховних закладах області. // Модернізація системи освіти в регіоні: Результати опитування учасників навчально-виховного процесу з актуальних питань модернізації системи освіти. –Донецьк: Витоки, 2006. – с.38-43 2. Головань М. Інформатична компетентність: сутність, структура і становлення. // Інформатика та інформаційнітехнології в навчальних закладах.- 2007.- № 4. – с.62 – 69 3. Ніколаєнко С. Оновлення освітнього і наукового процесу – наше найперше завдання. // «Освіта України» - 27 травня 2005 року – № 38-39. с.5,8 УДК 373

ФОРМУВАННЯ КУЛЬТУРОМОВНОЇ ОСОБИСТОСТІ УЧНЯ ЗАСОБАМИ ЛІНГВОКРАЄЗНАВСТВА PUPILS PERSONALITY CULTURED SPEECH FORMATION BY MEANS OF LINGUAL STUDI OF LOCAL LOVE, HISTORI AND ECONOMY Тимченко Людмила Яківна Глухівський державний педагогічний університет асистент кафедри української літератури

У статті розкриваються особливості формування культуромовної особистості учня засобами лінгвокультури рідного краю в умовах інноваційного розвитку системи освіти. Визначено місце і роль лінгвокраєзнавства у змісті шкільної літературної освіти.

Peculiarities of pupil's personality cultured speech formation by means of native country lingual culture in conditions of educational system innovation development are described in the article. It is defined the place and role of lingual study of local lore, history and economy in the school literary education content. Нові підходи до змісту шкільної літературної освіти, вимога до комунікативної, мовної, літературної, соціокультурної компетенції учнів згідно Державного стандарту базової і повної загальної середньої освіти [3] окреслили проблему формування культуромовної особистості як головного носія національної мови, культури і духовності у третьому тисячолітті. Значущість окремої культуромовної особистості полягає не стільки в її індивідуальності, неповторності, скільки в широті вияву етномовної картини світу. Культуромовна особистість є носієм певного різновиду комунікативної культури етносу. Культуромовна особистість – це неповторна індивідуальність, яка має фундаментальні знання мови і літератури в 194

поєднанні з традиціями національного виховання, вважає їх часткою свого світогляду і світосприйняття, характеризується розвиненим мисленням, інтелектом, мовленнєвою пам’яттю, мовним чуттям. Головною ознакою культуромовної особистості є наявність мовної свідомості і самосвідомості, яка спирається на культурне підґрунтя рідного краю. Одним із чинників формування культуромовної особистості учня є багата палітра фольклорного слова, його зображально-виражальні можливості. Низький стан духовної культури суспільства, введення до шкільних програм елементів лінгвокраєзнавства, соціолінгвістики, культури мови, розділу „Література рідного краю” зумовлює необхідність посилення етнолінгвокультурознавчої складової у підготовці учня, формуванні культуромовної особистості, детермінує зміну звичних поглядів на фольклор, діалектологію, етнографію. Культуромовне виховання відіграє велику роль у громадянському самоутвердженні і самовизначенні кожного індивідуума. Завдяки знанню мови і культури свого рідного краю, що усвідомлюється з традиціями свого народу, розкривається зміст духовної культури соціуму. Лінгвокультура рідного краю є невичерпним джерелом постійного збагачення й розвитку духовної сфери молодої людини. Сприймання фольклорних творів учнями зумовлюється наявністю у них відповідного життєвого досвіду, що залежить від їх інтересів, від їх психічного стану. Розуміння загальних явищ вимагає життєвого досвіду, що включає в себе і почуттєві, і соціальні, і моральні, і естетичні компоненти, які й складають основу, необхідну для сприймання фольклорних творів. Не менш важлива роль у сприйманні народної творчості належить розвитку в учнів культури почуттів, наявності необхідної суми теоретико-літературних знань, на основі яких виробляються самостійні критерії оцінки фольклорного твору. Без необхідної суми знань повноцінний процес його естетичного освоєння неможливий. Формування культуромовної особистості відбувається на й психолого-педагогічній основі, оскільки за допомогою психологічних здібностей, завдяки їх розвиткові в школі на уроках словесності розвивається головна здатність культуромовної особистості – здатність до комунікативних дій на основі використання духовних і матеріальних здобутків рідного народу. Природно, що виховання культуромовної особистості не може обійтися без опори на мовні знаки національної культури. Рівень мовної культури людини залежить від її обізнаності з національним мистецтвом, культурою, історією мови рідного народу, народознавством, фольклором. Опора на фольклорний текст дозволяє поєднати процес формування мовної, лінгвістичної та комунікативної компетенції, забезпечує органічну єдність пізнання системи, структури мови, і розвитку мовлення. Збагачення інтелектуального, творчого, культурного потенціалу учнівської молоді реалізується належним чином за умови посилення краєзнавчої спрямованості навчально-виховного процесу. Впровадження міжпредметних зв’язків літератури та краєзнавства значно підвищує пізнавальний інтерес до одного з аспектів комплексної галузі краєзнавчих знань. Необхідність озброєння школярів знаннями побуту українського народу, своєрідності його світобачення, образної свідомості, морально-етичних законів ставить питання про посилення регіонального аспекту у викладанні філологічних предметів, що є актуальною проблемою сьогодення. Під регіональним компонентом розуміємо систематичне і послідовне введення в навчально-виховний процес школи місцевого фольклорного матеріалу.

195

Методисти [1;4;6] пропонують розглядати регіональний компонент у навчально-виховному процесі як поглиблену лінгвокраєзнавчу роботу і використовувати місцевий матеріал на уроках і в позакласній роботі. На сьогодні питання про співвідношення державного освітнього стандарту і національно-регіонального компоненту не має однозначного вирішення як в теорії, так і в практиці. Визначаючи місце регіонального компоненту в лінгвістичній освіті сучасних шкіл, державний стандарт пропонує систематичне включення як у базове, так і в додаткове навчання місцевого мовного матеріалу в урочну і позаурочну діяльність школярів. Два аспекти національно-регіонального компоненту включає в себе і державний освітній стандарт з української мови [3]: національно-культурний (забезпечує прилучення учнів до загальнокультурних і національних цінностей культури краю) і мовний матеріал (складає мовну специфіку регіону). Регіональний компонент, як локальне осмислення загальних норм і закономірностей фольклору рідного краю, повинен бути представлений в найбільш суттєвій його частині. Науковці, методисти, вчителі [1;6;9;10] вважають, що введення регіонального компоненту має на меті виховання інтересу і бережливого ставлення до мовної культури рідного краю. Особливе місце в цій системі займає лінгвокраєзнавча робота як засіб виховання культуромовної особистості. Зазначимо, що лінгвокраєзнавство – це вчення про мовні явища регіону, з урахуванням поліетнічності його мешканців; комплексне вчення про мовну систему регіону; про мову як цілісну систему всіх етнічних груп, які проживають в одному регіоні. Звернення учнів до місцевої лінгвокультури як до унікального засобу збереження духовних цінностей краян, в часовій і просторових площинах допоможе збагнути власну історію, відновити у собі почуття національної гідності і самосвідомості. Оскільки слово є не лише одиницею спілкування між людьми, а має здатність закріпити багатство змісту, пов’язаного з людським досвідом, самобутністю культурних традицій народу. Національне самовизначення школи вимагає широкого відображення національних елементів у її виховній діяльності, розвитку краєзнавчої та народознавчої роботи у всіх можливих напрямках. У сучасній науці пожвавився інтерес дослідників до висвітлення питань, пов’язаних з розвитком мовних і культурних традицій народу. Лінгвістичні розвідки, що розроблялися із залученням фактів етнічних культур певного регіону, значно розширили евристичну цінність досліджуваного матеріалу [4; 8]. Незважаючи на те, що проблема педагогічного використання фольклору знайшла відбиття в низці досліджень і публікацій, до теперішнього часу є не вирішеним протиріччя між завданнями розбудови національної держави й духовного відродження народу України та рівнем використання духовновиховного потенціалу народної творчості, її включеністю в реальні процеси навчання та виховання дітей; між стихійною практикою використання фольклору в практиці виховання та рівнем теоретичної розробки проблеми фольклору як засобу виховання. Література: 1. Васьківська В. Особливості формування знань учнів про українську народну творчість // Українська література в загальноосвітній школі. – 2004.№ 3. – С. 9 – 12.

2. Великий тлумачний словник української мови / Уклад. і голов. ред. В.Т.Бусел. – К.: Ірпінь: ВТФ «Перун», 2001. – 1440с.

196

3. Державний стандарт базової і повної середньої освіти // Інформаційний збірник Міністерства освіти і науки України. – 2004. - №1-2. – С.5 - 60.

4. Донець З. Формування компетентнісної культурознавчої позиції громадянина ХХІ століття засобами нової дисципліни – «інтегроване культурознавство» // Вища освіта України. – 2004. - №4. – С.56-61.

5. Єрмоленко С.Я., Бибик С.П., Тодор О.Г. Українська мова. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів / За ред. С.Я.Єрмоленко. – К.: Либідь, 2001. – 224с.

6. Калакура Я. Історичні засади українознавства як науки і навчальної дисципліни // Освіта і управління. – 2002. - № 1. – С.37 - 45.

7. Концепція літературної освіти в 12-річній загальноосвітній школі (проект)// Українська література в загальноосвітній школі. – 2002. - № 1. – С.214.

8. Маслова В.А. Лингвокультурология: Учеб. пособие для студентов высш. учеб.заведений. – М.: Академия, 2001. – 208с.

9. Програма для загальноосвітніх навчальних закладів з українською та російською мовами навчання. Українська література 5-11 класи. – К.: Шкільний світ, 2001. – 157с.

10. Скиба О. Урізноманітнення форм і методів поглибленого вивчення фольклору в старших класах // Українська література в загальноосвітній школі.

– 2000. - № 4. – С. 42 - 51.

УДК 111.32:316

БУТТЄВІСНЕ УКОРІНЕННЯ ЛЮДИНИ У НЕСТАБІЛЬНОМУ СОЦІАЛЬНОМУ СЕРЕДОВИЩІ BEING ROOTEDNESS OF MAN IN AN UNSTABLE SOCIAL ENVIRONMENT Цимбал Тетяна Володимирівна Криворізький економічний інститут ДВНЗ «КНЕУ ім.В.Гетьмана» доцент кафедри політичної історії, філософії та політології

Розглядається проблема буттєвісного укорінення української людини у нестабільному соціальному середовищі. Доводиться, що сьогодні пошук засобів укорінення повинен полягати не у зміні «локального» простору існування, а у площині освіти, культури, послідовних змін політичного та економічного життя України.

The article deals with the problem of the being rootedness of modern man in an unstable social environment. The author demonstrates that the search of metods of rootedness nowadays should be directed not at the change of the “local” existence space, but at the improvement of the education system and successive changes in the cultural, political and economical situation in Ukraine.

197

Проблема людського буття як практична і теоретична завжди була наявною у філософії та поставала перед кожним з нас, особливо у певні моменти життя, а саме: коли ми усвідомлюємо його проблематичність, визначамося із сенсом життя та життєвою стратегією. Сьогодні під впливом локальних «межових ситуацій» та глобальних буттєвісних трансформацій життєві процеси все більше набувають характеру нелінійності та непередбачуваності, зростає варіативність життєвих стратегій, плюралізується стилістика соціокультурного буття людини. Особливо гостро проблематичність буття відчувається саме у період глибоких політичних та суспільних змін. Яскравим прикладом останніх є поява на пострадянському просторі нових держав, у тому числі – України. Сучасна криза перехідного періоду по суті є другою за останні 16 років для всіх українців, адже перша, пов’язана з проголошенням та визнанням незалежної держави, відійшла у минуле, супроводжуючись вірою у покращення життя. На жаль, сьогодні в українському суспільстві спостерігається духовна інфляція, ціннісна девальвація та культурна інволюція, що посіли місце очікуваних духовної свободи, суверенності та відповідальності. Суспільство позбавлене чіткої ціннісної системи, а людина втрачає точку опору, зв’язок з історичним минулим і, таким чином, позбавляється буттєвісного коріння, будучи лише «при-сутньою у бутті». Ситуація в Україні ускладнюється й особливостями постмодерного періоду, коли паразитуючий прагматизм, споживацькі орієнтації та адекватна їм масова культура сприяють втраті буттєвісного коріння людини, відсторонюють її від справжніх цінностей, перетворюють на пасивний об’єкт політичного та економічного маніпулювання. Зауважимо, що «укорінення» як поняття та проблема було введене у соціально-політичний дискурс французькою мислителькою першої половини ХХ століття Сімоною Вейль. Ідея «вживання» людини у суспільно-політичне життя народжується з реальної ситуації, в якій опинилася людина 30-40-х років, з безальтернативності та невизначеності, душевних та фізичних страждань від тотального насильства. Укорінення людини, за Сімоною Вейль, - це єдність підкорення світу та визволення його від безладу, встановлення порядку як ідеї, смислу, «найпершої потреби душі» [Див.: 1]. Проте, концепція укорінення Сімони Вейль мала скоріше соціальнополітичну, а не буттєвісно-екзистенційну спрямованість, спроба обгрунтування якої здійснена автором [Див.: 2]. Укорінення визначається нами як «буття-длясебе» та «культура себе», максимальна повнота буття людини, самоактуалізація та реалізація всіх її сутнісних сил, можливостей, смислів, цілей та цінностей, горизонт особистісного темпорального простору для вияву екзистенціалів духовності, творчості, свободи, суверенності та відповідальності. Творення «буття-для-себе» розглядається нами не на грунті національно-етнічного індивідоцентризму, а у взаємодії із загальнолюдськими цінностями та смислами культури, тобто інтерсуб’єктивно. Намагаючись знайти гідне рішення проблем власного буття, укорінитися у бутті, людина обирає життєві стратегії відповідно до конкретної ситуації, власних можливостей та психологічних особливостей. Нерідко в процесі вибору людина втрачає віру у зміни на краще в рідній країні й схиляється до хибних варіантів, наприклад, до еміграції, маючи сподівання щодо стабілізації власного буття (економічного і соціокультурного) та укорінення на «новому 198

грунті». Однак такий шлях, що в останні роки набув характеру «болючої» проблеми для України, є псевдоукоріненням. Пошук засобів укорінення української людини, на нашу думку, повинен полягати не у зміні «локального» простору існування, а у площині освіти та культури, послідовних змін політичного та економічного життя, а головне – у просторі пошуку та формулювання української національної ідеї, яка б могла згуртувати народ. За умов динамізації культури, швидкоплинності соціальних змін, процес формування особистісної ідентифікації людини є проблематичним і може завершитися світоглядовою фрустрацією. Саме тому, головним завданням, провідною метою освіти повинно бути (окрім отримання певної кількості знань) створення можливостей практичного функціонування культури у реальних способах самовибудовування, самотворення особистості засобом „турботи про себе”. Отже, існуюча в Україні ситуація сприяє визнанню проблеми буттєвісного укорінення людини на вітчизняному культурному грунті однією з найактуальніших в нестабільному соціумі та такою, що відрізняється потенційним багатством смислів та можливостей вирішення, а тому відкриває необмежений шлях свого теоретичного осмислення та практичного дослідження полідисциплінарному науковому пошуку. Література 1. Вейль Сімона. Укорінення. Лист до клірика. – К., 1998. – 198с.

2. Цимбал Т.В. Буттєвісне укорінення людини. – К., 2005. – 219 с.

УДК155.9

РЕФЛЕКСИВНА КОМПЕТЕНТНІСТЬ ВЧИТЕЛЯ – СКЛАДОВА ЙОГО ПРОФЕСІЙНОГО УСПІХУ REFLEXIVE COMPETENCE OF THE TEACHER - COMPONENT HIS PROFESSIONAL RESULTS Ульяніч Ігор Володимирович Донецька багатопрофільна гімназія №150, практичний психолог, аспірант Слов’янського державного педагогічного університету

Система освіти повинна встигати за змінами, що відбуваються в країні. З цим пов'язана поява нових професійних якостей учителя ЗНЗ. Однією з таких якостей є рефлексивна компетентність учителя. Досягнення вчителем високих результатів у діяльності багато в чому залежить від рівня розвитку рефлексивної компетентності.

Competence of education make progress in change, what take place in the country. With that communicate the advent of new performance of the teacher of the high school. Some performance is a reflexive competence of the teacher. High results of the teacher in the work depend on the stage of development reflexive competence. Для успішної роботи вчитель повинен мати певний набір професійних якостей. Наприклад називають такі особисті професійні якості як: здатність до 199

творчості, імпровізації, індивідуальний творчий пошук, неординарність, комунікативність, гуманізм, демократизм, організаторські здібності [7]. Вербальне спілкування вчителя та учнів визначає наявність розвинутого мовлення у педагога; різноманітність характерів та перепади настроїв вихованців потребують від учителя вияву врівноваженості, терплячості. Педагог мусить бути висококваліфікованим спеціалістом з конкретного навчального профілю. Вчителеві необхідні такі професійно важливі якості, як розподіл та переключення уваги, довготривала пам’ять, правильне мовлення, широкий тезаурус, тональність голосу, виразність міміки та жестів. У праці вчителя присутні чинники моральної відповідальності за вплив навчальновиховного процесу на стан здоров’я та психіки учня, тому значну роль відіграють моральні якості та риси особистості – відповідальність, порядність, чесність, дисциплінованість [5]. Соціально-економічна ситуація в країні накладає свій відбиток на системі освіти. Цей процес супроводжується появою нових професійно важливих якостей, зміною і перебудовою їхніх структур і співвідношень, відмиранням старих, що стали непотрібними якостей. Щороку, першого вересня молоді вчителі й учителі, які багато років проробили в школі, з величезним хвилюванням відкривають двері класу, де за партами чекають їхні учні. Очевидно, кожному вчителеві небайдуже, яке враження зробить він на своїх учнів і наскільки ефективно передасть їм якісні знання, як він буде оцінений, і як педагог-професіонал і як особистість, як складуться відносини з адміністрацією школи й з колегами-педагогами. Шлях від початку педагогічної (учительської) діяльності до того моменту, коли вчителя назвуть професіоналом, важкий. Щоб учити інших, необхідно постійно вчитися самому, постійно вдосконалюватися (людина кінцева як фізичне тіло, і нескінченна у самовдосконаленні), вигострювати свої професійні якості. Освоюючи складну техніку спостереження за собою, учитель повинен підкоряти свої дії та вчинки не потоку емоцій, що нахлинули, а зусиллям розуму й волі, вибирати із всіх можливих шляхів рішення назріваючого або виникаючого конфлікту самий вірний. Одним з магістральних напрямів реформування освітньої системи України визначається компетентнісна стратегія. Вона пов’язана з принципово новим цілепокладанням в педагогічному процесі, з перенесенням акцентів із знань та вмінь як результатів навчання (ЗУН) на формування компетентності [6]. Компетентність поняття складне й багатогранне. Однієї зі складових частин цього поняття є рефлексивна компетентність. Рефлексивна компетентність складається в поінформованості щодо процесів актуалізації, розгортання рефлексії й спрямованої реалізації рефлексивної культури в плані осмислення та подолання стереотипів мислення й утворення нових(креативно-іноваційних) змістів професійної свідомості з метою саморозвитку й самовдосконалення професійної діяльності. Рефлексивна компетентність — це професійна якість особистості, що дозволяє найбільше ефективно й адекватно здійснювати рефлексивні процеси, реалізацію рефлексивної здатності, що забезпечує процес розвитку та саморозвитку, сприяє творчому підходові до професійної діяльності, досягненню її максимальної ефективності та результативності [2]. Рефлексивна культура вчителя характеризує систему таких професійно важливих якостей, що зв'язані з його самосвідомістю, самоаналізом, самооцінкою, самореалізацією і самоорганізацією за допомогою осмислення і 200

переосмислення стереотипів, засобів, основ і способів свого мислення, діяльності, поводження, спілкування при функціонуванні в структурі професійної діяльності [2]. Рефлексивна культура включає також уміння творчо, по-новому осмислювати і переборювати проблемні ситуації, виходити з внутрішніх і зовнішніх конфліктних станів; знаходити нові сили, змісти і цінності; входити в незвичні системи міжособистісних і ділових відносин; ставити й ефективно вирішувати неординарні практичні задачі. Учитель, що володіє рефлексивною культурою, характеризується здатністю культивувати на основі власного професійного й особистісного досвіду інноваційні форми і методи своєї професійної діяльності. Інноваційний потенціал — це ключове поняття для характеристики швидкості, результативності, особливості процесу породження інновацій, а також здатність створювати, сприймати, реалізовувати нововведення. Рефлексія виступає як психологічний механізм, що забезпечує цей процес. Для проведення самоспостереження у вчителя повинний бути сформований високий рівень абстрактно-логічного мислення і здатність до рефлексії. У залежності від того, яка саме предметна дійсність відбиває, рефлексируется і перетвориться людиною, виділяються наступні типи рефлексії: інтелектуальна, особистісна, комунікативна, кооперативна. За допомогою інтелектуальної (когнітивної) рефлексії відбивають знання про об'єкт і способи дії з ними. Об'єктом особистісної рефлексії є процес переосмислення «Я», вчинки й образи «Я» як індивідуальності. Об'єктом комунікативної рефлексії є представлення про внутрішній світ іншої людини і причини його вчинків. Рефлексія в даному випадку специфічна якість пізнання людини людиною. Об'єктом кооперативної рефлексії є знання про рольову структуру і позиціональну організацію колективної взаємодії. Рівень розвитку рефлексивної компетентності стає визначальним фактором досягнення учителем високих результатів у діяльності. Здатність зайняти дослідницьку позицію стосовно своєї практичної діяльності і до самого себе як її суб'єкту, засновану на рефлексивних властивостях свідомості, може служити критерієм у визначенні рівня професіоналізму вчителя [1]. Список використаних джерел 1. Бизяева А.А. Психология думающего учителя: педагогическая рефлексия- Псков: ПГПИ им.С.М.Кирова, 2004. – 216 с.

2. Деркач А.А. Акмеологические основы развития профессионала. – М.: Издательство Московского психолого-социального института; Воронеж: НПО «МОДЭК», 2004.– 752 с.-(Серия «Психологи Отечества»).

3. Єрмаков І.Г., Пузіков Д.О. Життєтворчі компетентності особистості : Практико зорієнтований посібник. – Донецьк: «Каштан», 2007. – 242 с.

4. Життєва компетентність особистості: від теорії до практики: Науковометодичний посібник / За ред.,І.Г. Єрмакова. – Запоріжжя: Центріон, 2005. – 640 с.

5. Професійна діагностика / Упорядник Т. Гончаренко. – К.: Ред. загальнопед. газ., 2004. --120 с.-(Бібліотека «Шкільного світу»).

6. Регіональна програма впровадження компетентнісно орієнтованого підходу в навчально-виховний процес. – Донецьк: Управління освіти і науки 201

Донецької облдержадміністрації, Донецький обласний інститут післядипломної педагогічної освіти, 2004 --36 с.

7. Школа молодого завуча / Упор. М. Голубенко. – К.: Ред. загальнопед. газ., 2003 – (Б-ка «Шк. світу»). Вип.2. – 2005. – 128с.

ІННОВАЦІЙНИЙ ПІДХІД ДО РОБОТИ З ЛІВОРУКИМИ ДІТЬМИ В СУЧАСНІЙ СИСТЕМІ ОСВІТИ INNOVATIVE APPROACH TO THE WORK WITH LEFT-HANDED CHILDREN IN A MODERN EDUCATIONAL SYSTEM Чемодурова Л.М. Сумський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти, викладач кафедри психології

У тезах розглядаються психологічні аспекти інноваційного підходу до навчання ліворуких дітей та врахування їх особливостей в процесі навчання в сучасній системі освіти.

The article deals with psychological aspects of innovative approach towards the teaching of left-handed children and taking into consideration their peculiarities in the process of teaching in a modern educational system. Розвиток учня як особистості, здатної до самовизначення, самоосвіти та саморозвитку є однією з актуальних проблем шкільної освіти. У центрі навчально – виховного процесу стоїть особистість дитини, її всебічний розвиток, розкриття її неповторної унікальності й індивідуальності. Ліворукість як самостійна проблема є об‘єктом дослідження в медицині, нейробіології, психології, педагогіці, інших наукових дисциплін. Даний факт пов‘язаний з тим, що більшість теоретичних уявлень базується на дослідженні праворукої популяції людства. Проблема розвитку та навчання ліворуких дітей є предметом дослідження багатьох вчених (В. Айрапетянц, М Аннет, М.М. Безруких, Н.Н. Брагіна, Г. Дейч, Т.А. Доброхотова, С.Д. Максименко, І. Марценківська, А.В. Семенович, Р. Сперрі, С. Спрингер, Є.Д. Хомська та ін.). Метою тез є аналіз психологічних аспектів інноваційного підходу до навчання ліворуких дітей в системі масової школи. Більшість із прийнятих в наш час методів розвитку «лівопівкульних» здібностей, не спираються на образні уявлення, які переважають на ранніх етапах навчання. Між тим така опора можлива і цілком продуктивна. В якійсь мірі природні для «правопівкульних» дітей труднощі з російської мови і математики в перших класах школи не зменшуються, а збільшуються, якщо з ними намагаються боротися посиленням тиску, жорстким контролем за уроками, неодмінними вимогами «все робити без помарок і помилок». Натомість з‘являється підвищена втома, послаблення уваги і забутливість як результат перезбудження, перевантаження лівої півкулі. І разом з тим помітні дратівливість, непосидючість, неспокій, знижений фон настрою – це як наслідок недостатньої активності (гальмування) ведучої правої півкулі. Часто подібні порушення зображують картину неврастенії – найбільш поширеного неврозу. Допомогти дітям, хворим на неврастенію, можна, якщо зменшити 202

перенавантаження лівої півкулі і емоційно активізувати роботу ведучої, але загальмованої правої півкулі. При цьому буде поступово відновлений нормальний фізіологічний баланс в роботі головного мозку [4]. При психічній травматизації (переляк, потрясіння, конфлікт, обмеження життєво значимих потреб) різко збільшується активність правої півкулі, яка супроводжується нагнітанням негативних емоцій, занепокоєння, страхів. Як показують результати досліджень, після екзаменів у «лівопівкульних» студентів (праворуких) підвищується активність правої півкулі. Тут помітно впливає стрес, хвилювання, страх отримати погану оцінку. В свою чергу, у тих, кому по роду своєї діяльності приходиться багато писати або рахувати, помітно збільшується активність лівої півкулі. Але час від часу, коли виникає стан розумового перенасичення, з‘являється потреба в емоційній і спортивній розрядці, танцях, зустрічах з друзями, тобто в правопівкульній діяльності. Ті, хто вміє поєднувати обидва види діяльності, менше схильні до невротичних розладів. За деякими сучасними дослідженнями, прийняття однією із півкуль на себе не характерних їй функцій в перші роки життя істотно впливає на подальший розвиток його особистих здібностей; так, можливість до організації багатозначного контексту в правій півкулі, «замістивши» дефектну ліву півкулю в мові, виявляється в подальшому зниженою. З такою ж точністю мова розвивається повільніше, якщо здібність до образного, багатозначного мислення рівномірно розподілена між півкулями [1; 2]. З вищесказаного можна зробити висновок, що вже при народженні існують передумови до функціональної асиметрії, які реалізуються при адекватних умовах виховання і навчання. Зрозуміло молодий мозок дуже пластичний і при необхідності може перебудуватися, навіть не дивлячись на наявні вроджені передумови, але така перебудова не проходить безболісно [1; 3]. Молодші школярі-шульги потребують ретельного психологічного супроводу, який полягає у професійному контролі за структурами їхньої психіки, що нетипово розвивається, а також використання інноваційного підходу в роботі з ліворукими дітьми. Розуміння феномену ліворукості є фундаментом не тільки для розробки методик діагностики та прогнозування розвитку, а також і цілей, принципів, змісту, форм та методів освітньої діяльності. Література 1. Захаров А.И. Детские неврозы. – СПб., 1995. – С. 159-190.

2. Марютина Т.М. Роль наследственности в формировании мануальной асимметрии // Вопросы психологии. – 1999. - №3. – С. 75-83.

3. Попович Т.В. Становление функциональных асимметрий и их связь с индивидуальными психологическими особенностями: Дис. …канд. психол. наук: 19.00.02. – Барнаул, 2004. – 231 с.

4. Сиротюк А.Л. Обучение детей с учетом психофизиологии. – М., 2000. – 128 с.

УДК 1

ПОИСК ИСТИНЫ И ЖИЗНЕННЫЙ УСПЕХ ЛИЧНОСТИ SEARCH OF TRUE AND LIFE SUCCESS OF THE PERSON 203

Шандулаева Асият Ибрагимовна Дагестанский государственный университет, соискатель кафедры философии, РФ

Аннотация В докладе показано, что смысложизненные цели человеческого бытия тесно связаны с поиском истины во всех сферах деятельности человека. Об этом писали философы античности, Нового времени, экзистенциалисты и современные постструктуралисты. Ориентация человека на осмысление религиозных истин может оказаться вполне современной и не противоречащей инновационным устремлениям личности, если рассмотреть ее с позиций содержательной связи символов веры с понятиями науки и философии. Исламский образ жизни лишь подтверждает данный тезис.

The summary The report shows that life-sense purposes of human life are closely connected with search of true in all fields of activity of person. It was written about by philosophers of the ancient time, New time, existentialists and modern poststructuralists. Orientation of the person to judgment of religious trues can appear to be quite modern not contradicting by innovative aspiration of person and if to consider it from positions of substantial communication of creeds with concepts of science and philosophy. The Islamic way of life only confirms the given thesis. Смысложизненные вопросы человеческого существования со времен античности рассматривались в контексте выявления онтологических оснований и предпосылок постановки проблемы истины, что приводило к осознанию недостаточности анализа понятия истины в рамках «чистой» теории познания. Но понятие истины человечество всегда соединяло с нравственными понятиями, в первую очередь правды и искренности. Правда и истина - это и цель науки, и цель искусства, и идеал нравственных побуждений. Отношение человека к истине выражает в какой-то мере его суть. Так, по словам А.И. Герцена, уважение к истине - начало мудрости. И даже в ХХ веке исследование смысла истины как основы человеческого бытия от экзистенциалистов до постструктуралистов должно было выявить рациональные нормы противостояния абсурду эмпирической реальности. Научные и философские истины в своих содержательных истоках имеют мифологию и религию. Философии мифы и религия не только предшествуют, но символы последних как бы предвосхищают и предполагают понятийные элементы, которые развиваются впоследствии с возникновением философского сознания. Так, в символе бога заложены понятия бытия, жизни, духа, в символе творения - понятия конечности и свободы, грехопадения понятие сущности человека и т.п. Философия заложена в каждом символе веры. Это видно на примере мусульманского вероучения, основа которого — осознание истины существования Аллаха. Ислам добивается господства этой истины во всех сферах жизни человека, определяя мировоззрение и мировосприятие верующего. Человек, истинно верующий в Аллаха, всегда стремится к счастью не только в загробном мире, но и на Земле Аллах дает 204

ему счастье. В Коране написано: «Счастливы верующие, которые в своих молитвах смиренны, которые уклоняются от пустословия, которые творят очищение, которые соблюдают свои доверенности и договоры, которые соблюдают свои молитвы, - это они наследники, которые наследуют рай, они в нем пребудут вечно»4. Человек, который истинно уверовал в Аллаха, никогда не сойдет с пути истины, а выбравший путь истины, всегда находит счастье. Сегодня ислам у многих в немусульманском мире ассоциируется с терроризмом, злом, кровью, агрессией. И это отношение людей другой веры и национальности не может не повлиять на мусульман, на их жизнь и счастье. Очень часто мы встречаем на страницах центральных СМИ публикации, в которых рисуется образ забитой мусульманки на фоне которого пропагандируется стремление к свободе. Но нередко свобода и стремление к ней - это падение нравов, уравнивание физических нагрузок с мужчинами, бесконечный поиск своего «Я» и т.д. В исламе существует настоящее равенство, равноправие между мужчиной и женщиной, женщине в исламе отводится самое почетное и священное место в обществе, хотя никто не отрицает физических различий между мужчиной и женщиной. Разговоры о том, что в женщине, якобы, усматривается только чувственное удовольствие для мужчины и средство продолжения рода, что она полностью подчинена мужчине, который господствует и превосходит ее абсолютно во всем, проистекают из-за незнания ислама, или когда специально путают правду с вымыслом, чтобы посеять смуту в обществе. Коран предписывает чтить и хранить родственные связи, не разрывать их, поскольку Господь сотворил из одной души (то есть пророка Адама) пару ей - Жену (то есть Еву), а от них распространил много мужчин и женщин. Все люди происходят из этой души. Разумеется, путь мусульманки к достойной жизни многотруден, как, кстати, и женщин других верований. И всевозможные современные, в том числе и философские, обоснования ее положения в обществе исходя из положений Корана, должны учесть эту связь символического в вере с понятийным в философии. Философствование предполагает элемент предельного интереса, стоящий за философскими идеями, предполагает проникновение символического смысла вероучения в понятийное содержание современной науки. И при таком подходе к чтению и пониманию Корана и ислама в них мы обнаружим множество идей, вполне современных даже в инновационных формах деятельности людей. Список литературы.

1. Коран. Перевод и комментарии И.Ю. Крачковского. М., 1990.

УДК 37.03:001.895

ОСОБИСТІСТЬ ЯК ГОЛОВНИЙ ЧИННИК УСПІШНОЇ ІННОВАЦІЙНОСТІ Шило Інни Олександрівни 4

Коран. Перевод и комментарии И.Ю. Крачковского. М., 1990. Сура 23. Верующие. С.211.

205

магістр ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький ДПУ імені Григорія Сковороди»

Розглянуто роль і значення особистості у генеруванні та впровадженні успішної інноваційності.

The article deals with the role and importance of a person into the generation and inculcation of the successful innovation. У перегонах науково-технічних досягнень лідерські позиції займають ті держави, які звертають значну увагу на конкурентоспроможність інноваційного потенціалу свого суспільства. Інноваційні технології постійно оновлюються, забезпечуючи сталий розвиток сучасних країн. Головним фактором науковотехнічного розвитку в XXI столітті стає накопичення не матеріальних благ, а знань, вмінь, тобто рівень розвитку особистості. Інноваційний шлях розвитку держави можливо забезпечити, лише сформувавши покоління людей, які і мислять, і діють по-новому. Зважаючи на це, найефективнішим ресурсом інноваційності й ключовою ланкою стала особистість. Звідси – значна увага до загального розвитку людини, її комунікативних здібностей, засвоєння знань, самостійності. Особистість у суспільних науках визначається як людина-учасник історико-еволюційного процесу, яка є носієм соціальних ролей і має здатність самостійно обирати життєвий шлях, в ході якого нею здійснюються перетворення природи, суспільства і самої себе. Разом з тим, особистість розглядається як особлива якість людини, набута нею в умовах суспільних відносин у процесі спільної діяльності та спілкування. У гуманістичній філософії та психології особистість розглядається як цінність, заради якої власне і здійснюється розвиток суспільства [6]. Особистість є соціальним поняттям. У процесі власної життєдіяльності людина виробляє і розвиває в собі багато соціальних властивостей і якостей, які характеризують її суспільну суть: свідомість, мову, навички поводитися з речами тощо. С.Л. Рубінштейн зазначав, що особистості характерний такий рівень психічного розвитку, який дозволяє їй свідомо управляти власною поведінкою і діяльністю. Інтелектуальне самовиявлення й розвиток людських особистостей і спільнот полягають не лише в тому, щоб отримувати та використовувати знання, але й віддавати їх для збагачення інтелектуально-інноваційного потенціалу суспільства. Як духовно-інтелектуальна істота, людина в інформаційному контексті буття є не лише пасивним об’єктом впливу інформаційних чинників, а й активним творцем нових видів інформації, знань, передового досвіду тощо, суб’єктом їх поширення, що підносить її самоствердження на вищий, власне інноваційний щабель. Виготський Л.С. зазначав, що особистісна специфічна активність людини – це акт формування і застосування особистістю певних засобів для перетворення своїх власних психологічних можливостей або можливостей інших людей. Інновації – це продукти творчості, що створюються внаслідок активності особистості. Найвищою ж формою активності являється креативність, що часто ототожнюється з поняттям «інноваційність» [4]. Для творчої особистості особливо важливі ті позитивні сигнали навколишнього середовища, які стимулюють і заохочують до формування нових знань, інформації як засобу та результату пізнання, чинника розбудови інноваційної спільноти й водночас не 206

складають загрози для власної самобутності. Головним новаційним механізмом попередження цих форм новітньої залежності є творення народами своєї інтелектуальної власності, свого вагомого здобутку в галузі науки і техніки, в освіті й інформатиці, літературі й мистецтві та ін. Інноваторами називають людей, які мислять на перспективу, вміють бачити нове у звичайному, генерують та залучають інновації [7]. Слід пам’ятати, що досягнення успіху потребує праці, «приречених на успіх» не буває. Навіть найбільш геніальні, творчі, освічені, толерантні люди помиляються в своїх діях; вони не стають успішними (в будь-якій інноваційній сфері діяльності) «просто так». [1]. Створення та втілення в життя успішної інновації вимагає від особистості наявності в неї таких властивостей: самоактуалізація, самореалізація, самоконтроль, самооцінка. Е. Еріксон серед характерних рис зрілої особистості називає індивідуальність, самостійність, творчість, сміливість відрізнятися від інших. Інноваційна діяльність має творчий характер, і лише творчо розвинута людина здатна бути інноваційно ефективною. Розвиток людини постає тотожним розвитку виробництва інформації і знань – головного ресурсу сучасного господарського прогресу.

Висновки Підсумовуючи дану тему, бачимо, що першочергової мети досягнуто. Так ознайомилися з поняттям «особистість», розглянули якісні характеристики особистості та визначили її роль у формуванні, розвитку інноваційності, дослідили зв'язок властивостей особистості з успішною інноваційністю. Таким чином, особистість – це особлива якість людини, набута нею в умовах суспільних відносин у процесі творчого, креативного мислення. Саме тому ініціатором та вирішальним фактором створення інновацій є особистість. Що ж стосується успішної інноваційності, то для її створення особистість повинна мати ряд властивостей: самоактуалізацію, самореалізацію, самоконтроль, самооцінку своїх дій, а також вміння мислити на перспективу та високорозвинену інтуїцію. При цьому середовище, в якому знаходиться особистість, мусить сприяти як розвиткові інноваційності, так і самої особистості. Використана література: 1. Брагіна Н.С. Вивчаємо життєвий стиль особистості//Директор школи, ліцею, гімназії. – 2005.-1-С.62-66.

2. Максименко С.А. Розвиток особистості – розгортання чи новоутворення?// Психолог. – 2005. - №46 . с. 4-10.

3. Выготський Л.С. Собрание сочинений в 6-ти томах. Т.3. проблемы развития психики/ Под ред. Матюшкина.- М.: Педагогика, 1983.

4. Гнатко Н.М. Проблема креативности и явления подражания. - М.: ИПРАН,1994.

5. Ліфарева Н.В. Психологія особистості: навчальний посібник – Київ: Центр навчальної літератури, 2003.

6. Пономарев Я.А. Психология творчества.- М.: Наука,1976.

7. Стадник М.В.Економіка і організація інноваційної діяльності: Навчальний посібник —К.:Центр навчальної літератури, 2006.

207

УДК 373.3.036

ТВОРЧА КОМПЕТЕНТНІСТЬ ОСОБИСТОСТІ ЯК ЗАПОРУКА ЇЇ ЖИТТЄВОГО УСПІХУ CREATIVE COMPETENCY OF PERSON AS A KEYSTONE OF HER LIFE SUCCESS Явоненко Марина Валеріївна ст. викладач кафедри педагогіки і методики початкового навчання, Чернігівський державний педагогічний університет ім. Т.Г.Шевченка

У статті наголошується на важливості набуття творчої компетентності учнями для досягнення життєвого успіху. Ця проблема розглядається у контексті ідей відродження гуманних орієнтирів сучасної освіти.

The article highlights the importance of gaining creative competence by students for them to achieve life success. This problem is explored within the context of reviving the influence of humanistic ideas in the system of modern education. Стрімкий розвиток сучасного життя висуває перед освітою принципово нові питання, оскільки колишня парадигма, що відбивала сутність та інтереси індустріального суспільства, поступово замінюється методологією інформаційного суспільства. Спрямованість системи освіти на засвоєння системи знань, яка була традиційною і виправданою ще декілька десятиліть тому, вже не відповідає сучасним потребам особистості та соціальному замовленню. Молоде покоління має бути захищеним і мобільним на ринку праці, здатним ефективно діяти у нестандартних ситуаціях, робити особистий духовно-світоглядний вибір та навчатися впродовж життя. Одними з суттєвіших ознак революції в освіті ми вважаємо: - перехід від засвоєння інформації до формування якостей, необхідних для творчої діяльності та постійного засвоєння нової інформації; - утвердження компетентнісного підходу до побудови змісту освіти, за якого важливими є результати навчання (що учні знають, уміють та чи можуть ефективно використати це на практиці). Головним стимулом для розвитку зусиль у галузі компетентнісного підходу в освіті стали вимоги бізнесу та підприємництва. Сучасні роботодавці в більшості країн зазвичай не мають претензій до рівня технічних знань випускників вищих навчальних закладів, проте вони часто відзначають як ваду сучасної освіти невпевненість випускників і брак досвіду при інтеграції і застосуванні знань у процесі прийняття рішень [3, c.18]. Експерти країн Європейського Союзу визначають поняття компетентність як ”здатність застосовувати знання і уміння”, ”спроможність кваліфіковано провадити діяльність, виконувати завдання або роботу”. На відміну від ЗУНів, що передбачають дію за зразком, аналогією, компетентність передбачає досвід самостійної діяльності на основі знань [3, c.21]. Необхідними для досягнення життєвого успіху визнаються такі риси особистості, як самостійна продуктивність, активність, ініціативність, креативність. Отже, творча компетентність людини набуває життєвої важливості.

208

Творча компетентність – це знання, уміння, навички, ставлення, необхідні для успішної творчої діяльності та можливість використати їх в житті, на практиці. Вона визначається як здатність людини генерувати ідеї, висувати гіпотези; здібність фантазувати; асоціативність мислення; здібність бачити протиріччя; здібність переносити знання та вміння у нові ситуації; здібність відмовитися від нав'язливої ідеї, подолати інертність мислення; незалежність суджень; критичність мислення, здібність оцінно судити [1, c.32]. Творча компетентність містить такі аспекти, як мотивація, ціннісні орієнтації, емоційний досвід. Творчу компетентність можна визначити як надпредметну, або ключову. За визначенням О.В.Овчарук, ключові компетентності мають бути сприятливими для всіх членів суспільства, тобто відповідними всім незалежно від статі, раси, сімейного стану тощо. Вони повинні відповідати цілям освіти і носити особистісно орієнтований характер. Що ж таке творчість та творча діяльність? Над цим питанням міркувало багато видатних вчених, митців у давні часи та зараз. На сучасному етапі розвитку науки дослідниками робляться спроби виявлення механізмів і прийомів, структур і схем, методів і процедур, які використовуються свідомо чи несвідомо творцем у процесі пошуку. Виявлено, що творчий процес містить деякі закономірні риси, що робить його певною мірою логічним. Разом із тим будь-який творчий акт визнається унікальним. Такі суперечності у дослідженні творчості не є рідкістю. Подібні алогізми належать до так званих „таємниць творчості”, про які висловлювались мислителі усіх часів та епох. Дослідження різними науковими школами природи творчості дає змогу оцінити її як обов’язкову умову людського існування, соціального прогресу, вищу духовність особистості як суб’єкта творчого процесу (О.О.Потебня, П.К.Енгельмейер, М.М.Бахтін, М.О.Бердяєв, Л.С.Виготський, В.О.Роменець , Б.М.Неменський та ін.). Переважна більшість науковців визначає сутність поняття „творчість” як продукт людської діяльності, що породжує якісно нові матеріальні і духовні цінності суспільного або індивідуального значення (В.І.Андреєв, Г.О.Балл, Дж.Гілфорд, О.М.Леонтьєв, І.Я.Лернер, В.О.Моляко та ін.). Поширеною серед науковців є думка про те, що творчість є формуванням нових комбінацій зі старих елементів. Однак, дотримуючись аксіологічного підходу до розуміння творчості, вважаємо, що поза ціннісним аспектом творчість утрачає сенс. Її значущість – у позитивній продуктивності, що є головним стрижнем усіх творчих пошуків письменників, митців, учених і т.д. На нашу думку, одним із варіантів гуманістичного відгуку на глобальні суперечності сьогоднішнього світу є формування в учнів розуміння життя як творчого акту, нового ставлення до світу на основі холістичних і гуманістичних поглядів з метою збереження рівноваги «людина-природа», «людинасуспільство», «людина-людина». Саме на цьому наголошує сучасна концепція педагогіки життєтворчості. У ній утверджується розуміння життя як акту творчості, коли особистість розробляє і здійснює свій життєвий проект і несе відповідальність за свою особисту долю (Р.А.Ануфрієва, І.Г.Єрмаков, В.Д.Повзун, Л.В.Сохань та ін.). Щоб стати творцем власного життя, навчитися пізнавати навколишній світ, адаптуватися до непростих умов сьогодення, необхідно мати розвинені творчі здібності. Здатність до самостійного творчого життя формується поступово і ґрунтується на розкритті творчого потенціалу дитини, її саморозвитку [2, c.19]. Проекцією цих ідей у площину педагогічної практики може бути посилення уваги педагогів до розвитку емоційно-ціннісного ставлення учнів до світу, формування у них способів творчої діяльності, організація повноцінної творчої 209

практики, інтеграція різних видів творчої діяльності школярів (літературної, театральної, музичної, образотворчої тощо). Недоліками традиційної системи навчання, які гальмують процес становлення творчих сил школярів ми вважаємо: - спрямованість змісту освіти переважно на розвиток лівої півкулі мозку (логічне пізнання світу) та недостатня увага до розвитку правої півкулі (емоційнообразне пізнання); - недооцінка ролі емоційних переживань при засвоєнні знань; - накопичення дитиною значної кількості інформації, яку вона не відчула і «не прожила»; - підміна незрілих форм естетичного мислення – штампами і шаблонами; - недостатня увага педагогів до процесуального компоненту творчої діяльності (навчання прийомам, способам творчої діяльності); - невміння педагогів бути прикладом справжньої творчої особистості для дитини – привносити творчість у будь-яку справу, дію. Отже, життєвий успіх ми розуміємо не тільки як влаштування на ринку праці, досягнення особистого матеріального добробуту, а в першу чергу як можливість самоактуалізуватися, розкрити та розвинути свої природні здібності і задатки, здійснювати творчу діяльність у навчальному процесі та поза нього, змінюючи своє життя та життя своєї країни на краще. Література: 1. Гуманізація процесу навчання в школі: Навчальний посібник /За ред. С.П.Бондар. – 2-ге вид., доповн. – К.: Стислос, 2001. – 256 с.

2. Клепіков О.І., Кучерявий І.Т. Основи творчості особи: Навч. посібник. – К.: Вища школа, 1996. – 295 с.

3. Компетентнісний підхід у сучасній освіті: світовий досвід та українські перспективи: бібліотека з освітньої політики / Під заг. ред. О.В.Овчарук. – К.: ”К.І.С.”, 2004. – 112 с.

210

Наукове видання

Матеріали відтворені з авторських оригіналів, поданих до оргкомітету, в авторській редакції Відповідальний за випуск М.В.Жук

Підписано до друку 27.12.07 р. Формат 60х84 1/16 Папір офсетний. Друк офсетний. Ум. Друк. Арк. 5.8 Обл.-вид. арк.4.3 Тираж 150 прим.

212