IDS3CI - 2012 by ITEA Conferences

Міністерство освіти і науки, молоді та споту України Сумська обласна державна адміністрація Сумський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти (Україна) Партнери: Національний Університет Києво-Могилянська Академія (кафедра політології), Інститут економіки промисловості НАН України (м.Донецьк), Інститут педагогічної освіти і освіти дорослих АПН України (м.Київ), СумДУ (м.Суми), Черкаський обласний інститут післядипломної освіти педагогічних працівників (м. Черкаси), Национальный исследовательский университет "БелГУ" (г. Белгород, РФ), Брянский государственный технический университет (г.Брянск, РФ), БФ ОРАГС (г. Брянск, РФ), Институт философии образования и права Сибирского отделения РАН (г. Новосибирск, РФ), Авіаційний національний університет (Київ, Украіна), Новосибирский государственный педагогический университет (г.Новосибирск, РФ), Томский государственный педагогический университет (г.Томск, РФ), Казахский национальный университет им.аль-Фараби (Казахстан), Instytut Historii, Uniwersytet Jagiellonski (Krakow, Polska), Instytut Stosunków Międzynarodowych, Państwowa Wyższa Szkoła Wschodnioeuropejska Przemyśl (Polska), University of Zielona Gora (Poland), Університет менеджменту освіти (м. Київ, Україна), Інститут экономики АН РУз, (Узбекистан), The Walden University(USA)

Ukraine, Sumy, April 26-28th, 2012

Збірник наукових праць учасників V Міжнародної науково-практичної конференції

РВВ КЗ СОІППО СВС Панасенко І.М., 2012

УДК 351.751;336.64;60.5 ББК 65.9;67.99(2)06;316.42

Рецензент: ЖИВОДЬОР В.Ф. ЖУК М.В. Оргкомітет: Почесний Голова: ПЄСОЦЬКА І.О. Співголови: ЖИВОДЬОР В.Ф.

Рекомендовано до друку Вченою радою СОІППО. Протокол №9 від 24.03.2012р. Ректор, доцент КЗ СОІППО, (Україна) зав. кафедри соціально-гуманітарних дисциплін КЗ СОІППО, к.філос.н., доцент (Україна) т.в.о. начальника управління освіти і науки Сумської обласної державної адміністрації (Україна) ректор СОІППО, професор кафедри державного управління та педагогічного менеджменту (Україна)

ДЖОН ДЖОНСОН

професор Уолденського університету (The Walden University, USA)

ЖУК М.В. (координатор конференції)

к. філос. н. доцент, завідувач кафедри соціальногуманітарних дисциплін СОІППО (Україна)

STEFAN KONSTANCZAK Dr.Hab, prof. University of Zielona Gora (Poland) ЧЕРНИШОВА Є.Р.

к.пед.н., доцент, перший проректор Університету менеджменту освіти, м. Київ (Україна)

JAROSŁAW MOKLAK

Dr. hab., Adiunkt, Instytut Historii UJ, Kraków Profesor, Instytut Stosunków Międzynarodowych PWSW, Przemyśl (Poland)

Члени оргкомітету ШИЛОВ В.Н.

ТЕРЕПИЩИЙ С.О. ЛЮБЧАК В.О.

д.филос.н., профессор, Белгородский государственный национальный исследовательский университет, (Российская Федерация) Голова «Союзу обдарованої молоді України», к.філос.н к.ф-м.н., доцент, проректор СумДУ (Україна)

АВЕРЧЕНКОВ В.И.

д.тех.н., профессор, Брянский государственный технический университет (Российская Федерация)

МЫНБАЕВА А. К.

Казахский национальный университет им. АльФараби (Республика Казахстан) Институт экономики АН РУз, старший научный сотрудник, кандидат экономических наук (Узбекистан)

МУРТАЗИНА Р.Б.

СУХАРЕВ О.С.

д.э.н., профессор, Институт экономики РАН, в.н.с., ( Москва, Российская Федерация)

БІЛА С.О.

професор, доктор наук з державного управління, Національний інститут стратегічних досліджень (Україна)

БОЛХОВИТИНА Т.С.

завідувач відділу регіонального розвитку к.полит. н., доц., Брянский филиал директор (Российская Федерация)

ЧЕПУРНА Н. М. Технічний секретар ГОРДЄЄВА К.О.

ОРАГС,

к. пед. н., доцент, ректор Черкаського обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників School Education Consultant (Program “European Eduсation” European Movement Ukraine)

Інноваційний розвиток суспільства За умов крос-культурних взаємодій: Збірник матеріалів п’ятої Міжнародної науково-практичної конференції для студентів, аспірантів, науковців. – Суми: суб’єкт видавничої справи Панасенко І.М., 2012. – 388 с. ISBN 978-966-1644-01-3 У збірнику представлені матеріали доповідей учасників міжнародної науковопрактичної конференції «Інноваційний розвиток суспільства за умов крос-культурних взаємодій», що віддзеркалюють наукові, методичні, практичні результати наукових досліджень у галузі міждисциплінарного аналізу проблем специфіки інноваційного розвитку за умов крос-культурних взаємодій. Конференція проводиться за ініціативою Сумського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти з метою обговорення політологічних, соціальних, економічних, філософських, педагогічних, психологічних, інформаційних, культурологічних, євроінтеграційних аспектів сучасного інноваційного розвитку з позицій крос-культурних взаємодій.

УДК 351.751;336.64;60.5 ББК 65.9;67.99(2)06;316.42 © СОІППО, 2012 © СВС Панасенко І.М. 2012

ISBN 978-966-1644-01-3

ЗМІСТ ДЖОН ДЖОНСОН РОЛЬ ДИСТАНЦІЙНОГО НАВЧАННЯ В СИСТЕМІ ВИЩОЇ ОСВІТИ США: СИТУАЦІЙНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ НА ПРИКЛАДІ УОЛДЕНСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ (WALDEN UNIVERSITY)..................... 12 MARIA JANUSZEWSKA-WARYCH BOLOGNA PROCESS. HOPES AND CONCERNS...................................... 14 JAROSŁAW MOKLAK NEW UKRAINE: POLISH-LANGUAGE PUBLICATIONS............................... 20 ПИЧКОВСКАЯ-ШЕВЧЕНКО О.В. КОРПОРАТИВНОЕ УПРАВЛЕНИЕ В КОНТЕКСТЕ КРОСС-КУЛЬТУРНЫХ КОММУНИКАЦИЙ.................................................. АБДУВАЛИЕВ А.А. УЗБЕКИСТАН – 20 ЛЕТ ЛИБЕРАЛИЗАЦИИ ЭКОНОМИКИ И ОРИЕНТАЦИЯ НА ИННОВАЦИОННОЕ РАЗВИТИЕ..................................

СЕКЦІЯ 1. СУЧАСНИЙ СВІТОВИЙ РОЗВИТОК: ПРОГНОЗОВАНІСТЬ, КРИЗОВІСТЬ, ІННОВАЦІЙНІСТЬ ДУБИНІНА М.І. ФІНАНСОВИЙ РИНОК УКРАЇНИ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ.................... 29 ГРИЩЕНКО Н.І. СУЧАСНА ПОЛІТИЧНА ЕЛІТА УКРАЇНИ: ПАРАДОКС ІСНУВАННЯ......... 33 ЗАБАРА К.Л. МІЖНАРОДНИЙ ДОСВІД ЗАСТОСУВАННЯ ЗЕЛЕНОГО БІЗНЕСУ ДЛЯ ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ УКРАЇНСЬКИХ ВИРОБНИКІВ.............. 36 ІВАСЮК Г.О. ОБ’ЄДНАНА НІМЕЧЧИНА ЯК ЗАПОРУКА ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ЄДНОСТІ ТА ФАКТОР ГЛОБАЛІЗАЦІЇ........................... ІГНАТЕНКО М.В. ГЛОБАЛІЗАЦІЯ: ПРОБЛЕМИ, ВИКЛИКИ, ВІДПОВІДІ. СТАЛИЙ РОЗВИТОК. ІНТЕГРАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ...................................... КАДЫРОВ А.М., АХМЕДИЕВА А.Т., АЛИМОВА Н.Р. ФОРМИРОВАНИЕ НАЦИОНАЛЬНОЙ ИННОВАЦИОННОЙ СИСТЕМЫ В РЕСПУБЛИКЕ УЗБЕКИСТАН................................................ КІСЛОВ Д.В. ПОЛІТИЧНА СКЛАДОВА БЕЗПЕКИ СВІТОВОГО ІНФОРМАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ.................................................................. KOROLCHUK S. ENVIRONMENTAL IMPACT ASSESSMENT BY TRANSNATIONAL CORPORATIONS..................................................... МАЄВСЬКА О.М. ВПЛИВ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ НА ДІЯЛЬНІСТЬ «THINK TANKS».......................

54 56

МЕГРЕЛІШВІЛІ М.О. МОДЕРНІЗАЦІЯ СУСПІЛЬСТВА: КОНСТРУКТИВНІСТЬ ЧЕРЕЗ ДЕСТРУКЦІЮ................................................................................... 59 MYLENKOVA R.V. TRADITIONS AND INNOVATIONS IN FORMING LIABILITY OF FUTURE SPECIALISTS......................................................... 63 МОСКАЛЕНКО О.П. КОМПРОМІС ТА КОНСЕНСУС В УМОВАХ ТРАНСФОРМАЦІЇ ТА ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ СУСПІЛЬСТВА......................... 66 ПЕТРАШЕНКО М.В. ФОРМУВАННЯ ІННОВАЦІЙНО-ОРІЄНТОВАНИХ ЕКОНОМІЧНИХ СИСТЕМ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ............................... 69 ПОЛТОРАЦЬКИЙ О.С. АКТУАЛЬНІ ЗАВДАННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ В СУЧАСНОМУ БЕЗПЕКОВОМУ СЕРЕДОВИЩІ......................... 72 ПОПОВИЧ Л.Є. КОНЦЕПЦІЯ СТАЛОГО РОЗВИТКУ ЯК НАЙБІЛЬШ ПЕРСПЕКТИВНА ІДЕОЛОГІЯ ХХІ СТОЛІТТЯ............................................. 76 КИРИЕНКО С.В., БИЛЕЦКАЯ Л.В., КРИЦКИЙ О.В., РОМАНЮК О.В. ГЛОБАЛИЗАЦИЯ: ЭТИЧЕСКИЙ И КУЛЬТУРНЫЙ АСПЕКТЫ.................. 79 СПАСЕННИКОВ В.В., ГОЛУБЕВА Г.Ф. ГЛОБАЛЬНЫЕ ВЫЗОВЫ СОВРЕМЕННОСТИ И ПЕРСПЕКТИВЫ ГЕОПОЛИТИЧЕСКОГО СОТРУДНИЧЕСТВА НА ПОСТСОВЕТСКОМ ПРОСТРАНСТВЕ.................................................. 82 СУРКОВ В.В. НЕБЕЗПЕКИ XXI СТ.: НЕОБХІДНІСТЬ УСВІДОМЛЕННЯ.......................... 86 ЧУБУР Н.В. ГЛОБАЛІЗАЦІЯ В КОНТЕКСТІ ВПЛИВУ НА НАЦІОНАЛЬНУ І СВІТОВУ ЕКОНОМІКУ.....................................................

СЕКЦІЯ №2 ПОЛІТИКА ТА ЕКОНОМІКА ХХІ СТОЛІТТЯ: ІННОВАЦІЇ В НАЦІОНАЛЬНИХ, РЕГІОНАЛЬНИХ ТА МІЖНАРОДНИХ СТРАТЕГІЯХ РОЗВИТКУ АГАДЖАНОВА-ГОНСАЛЕС О.А. ФІНАНСОВІ ПЕРЕДУМОВИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КОНКУРЕНТНИХ ПЕРЕВАГ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВ........................ 94 БАЖИНОВА О.А. ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ КОМУНІКАТИВНОЇ ВЗАЄМОДІЇ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ ТА ГРОМАДСЬКОСТІ................................. 97 БРЕНЬ Ю.В. «СХІДНЕ ПАРТНЕРСТВО» – ШЛЯХ ДО ВСТУПУ УКРАЇНИ В ЄС ЧИ ЧЕРГОВА ПОЛІТИКА ДОБРОСУСІДСТВА.................................................. 100

БУБНОВ І.В. ВИКОРИСТАННЯ АНАЛІТИЧНИХ МОЖЛИВОСТЕЙ СИСТЕМИ DEDUCTOR STUDIO В МЕНЕДЖМЕНТІ ПІДПРИЕМСТВ.......................... 104 БУГРОВ Р.В. ИДЕИ ФЕДЕРАЛИЗМА КАК ЦЕЛЬ И СМЫСЛ ИНТЕГРАЦИИ................... 108 ГАРКАВЕНКО Ж.О. ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ ЯК ІНСТРУМЕНТ БОРОТЬБИ ЗА ВЛАДУ В ІННОВАЦІЙНОМУ СУСПІЛЬСТВІ.......................................... ГАСНИКОВА С.Ю. РУССКИЕ МЫСЛИТЕЛИ XIX – НАЧАЛА XX вв. О НАЦИОНАЛЬНОЙ ИДЕЕ РОССИИ.......................................................... ДАЛЕВСЬКА Н.М. СОЦІАЛЬНІ ЦІННОСТІ АКТОРІВ У СТРУКТУРІ ВІДНОСИН МІЖНАРОДНОЇ ВЛАДИ................................................................................ ДЕНЕЖНИКОВ С.С. ПРАКТИКА ПРИМЕНЕНИЯ ТРАНСГУМАНИСТИЧЕСКИХ ТЕХНОЛОГИЙ И ПРОБЛЕМА ПЕРЕНАСЕЛЕНИЯ.................................... ДОЛГИЕВ М.М. ПРОБЛЕМЫ ОБЕСПЕЧЕНИЯ ЭНЕРГЕТИЧЕСКОЙ БЕЗОПАСНОСТИ РЕГИОНА....................................................................... ЗАХАРОВА Е.Н., КЕРАШЕВ А.А. ПРИНЦИПЫ АКТИВИЗАЦИИ ВОСПРОИЗВОДСТВА ЧЕЛОВЕЧЕСКОГО КАПИТАЛА НА МЕЗО-УРОВНЕ.................................. КАРАЧАЙ В.А. ЕЛЕКТРОННЕ ВРЯДУВАННЯ ЯК ІНСТРУМЕНТ ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ В СУЧАСНОМУ ІНФОРМАЦІЙНОМУ СУСПІЛЬСТВІ................................. КУЧЕРУК Т.Г. ГНОСЕОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ІННОВАЦІЙНО ОРІЄНТОВАНОГО ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ...................................................................... ЛІСОВСЬКИЙ П.М. МУДРІ ПОШУКИ ДЖЕРЕЛ ТВОРЧО ІННОВАЦІЙНИХ ІДЕЙ УКРАЇНСТВА............................................................ МАКАРЕНКО А.І. «КОНСЕРВАЦІЯ» МОДЕЛЕЙ РОЗВИТКУ ЧИ ПОТРЕБА ІННОВАЦІЙНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ.ЧЕЧЕНСЬКА РЕСПУБЛІКА............. МАЛЬКО Ю.С. ІННОВАЦІЙНИЙ РОЗВИТОК КОНКУРЕНТНИХ ВІДНОСИН З ПРИВОДУ ЗАВОЮВАННЯ ВЛАДИ В УМОВАХ РОЗВИТКУ ДЕМОКРАТІЇ.................. ПАВЛОВ К.В. ИНВЕСТИЦИИ И ИННОВАЦИИ ИНТЕНСИВНОГО ТИПА......................... ПІКСАЙКІН Н. Ю. НЕДОЛІКИ ТА ШЛЯХИ РЕФОРМУВАННЯ ПЕНСІЙНОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ................................................................

111

113

117

121

124

128

130 134

138

141

145 148

151

РЖЕВСЬКА Н.Ф. СИСТЕМНІСТЬ В ПОЛІТИЧНОМУ АНАЛІЗІ ТА ПРОГНОЗУВАННІ США. САЄНКО А.О., ПОЛОВАЯ Н.О. СОЦІАЛЬНІ ПАРАДИГМИ ПІДПРИЄМНИЦТВА В УМОВАХ ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА............................................................ УЩАПОВСЬКИЙ Ю.В. ЕКОНОМІЧНА КУЛЬТУРА ЯК СКЛАДОВИЙ ЕЛЕМЕНТ СУЧАСНОГО ІНСТИТУЦІЙНОГО АНАЛІЗУ................................................ FEDYUK R.S. CRISIS OF THE FINANCIAL SYSTEM AND THE PROBLEMS OF FINANCIAL STABILITY............................................................................

155

159

161 165

ХАРЛАМОВ К.І. ІННОВАЦІЇ В УКРАЇНСЬКІЙ БІРЖОВІЙ ДІЯЛЬНОСТІ................................ 169 ХІЛЬКО Є.В. ПОЛИТИЧЕСКИЕ АСПЕКТЫ ОТНОШЕНИЙ УПЦ-КП И УПЦ-МП В ПЕРШОМУ ДЕСЯТИЛЕТИИ XXI століття............................................ 172 ЧИЖОВА О.М. ПРАГМАТИЗМ ЯК ПОЛІТИЧНА КАТЕГОРІЯ............................................... ШИЛОВ В.Н. ДЕМОКРАТИЧЕСКАЯ ПОЛИТИЧЕСКАЯ КОНКУРЕНЦИЯ В СОВРЕМЕННОЙ РОССИИ: ЕЕ ПРЕДПОСЫЛКИ И РИСКИ..................... ДАШУТІН Г.П., ШТИКА О.П. АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИКИ.................. СУХАРЕВ О.С. СТРУКТУРНЫЕ ИЗМЕНЕНИЯ ЭКОНОМИКИ: АНАЛИЗ И ПЕРСПЕКТИВЫ РОССИИ.........................................................

176

179 183

187

СЕКЦІЯ 3. СОЦІУМ, МЕНЕДЖМЕНТ, КУЛЬТУРА, ІННОВАЦІЇ БОЙКО З.О. ПОЗИЦІЯ ЛЕЙБОРИСТІВ ТА КОНСЕРВАТОРІВ ЩОДО ПИТАННЯ МУЛЬТИКУЛЬТУРАЛІЗМУ У ВІДОБРАЖЕННІ БРИТАНСЬКИХ ЗМІ......... 192 ВАСИЛЬЄВА І.В., ФУРДИК О.М, СЕНЧИЛО Д.В. ЗДОРОВ'Я ЯК СКЛАДОВА ЛЮДСЬКОГО КАПІТАЛУ................................ ВЛАДИКІН В.П. ПРОБЛЕМИ КУЛЬТУРНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ В РЕСПУБЛІЦІ КАЗАХСТАН.................................................... ГОРПИНИЧ О.В. ІННОВАЦІЯ ЯК ФАКТОР СОЦІАЛЬНОЇ САМООРГАНІЗАЦІЇ СУСПІЛЬСТВА..............................................................................................

195

199 202

ГОРСЬКИЙ В.Л. БІБЛІЙНА ЕСХАТОЛОГІЯ ЯК ЧИННИК ТРАНСФОРМАЦІЇ ДУХОВНОСТІ ЛЮДИНИ У СФЕРІ РЕЛІГІЙНО-ЕТИЧНИХ ЦІННОСТЕЙ... 203

ЖМУЦЬКИЙ О.Ю. ВПЛИВ ІНТЕРНЕТУ НА РОЗВИТОК ДРУКОВАНИХ ЗМІ........................... 207 КРІБА І.Й ПИТАННЯ МУЛЬТИКУЛЬТУРНОСТІ ТА БАГАТОМОВНОСТІ В КОНТЕКСТІ СТАЛОГО РОЗВИТКУ.............................................................. 210 КУНЦЕВ С.В. ВІЗУАЛІЗАЦІЯ ДАНИХ ТА ІНФОГРАФІКА ЯК НОВІ ІНФОРМАЦІЙНІ ТЕХНОЛОГІЇ ПОДАННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ ІНФОРМАЦІЇ.............................. 213 ЛІСОВА А.В. СУЧАСНЕ ІНФОРМАЦІЙНЕ СУСПІЛЬСТВО. ВІРТУАЛЬНІ МЕРЕЖІ........ 216 MATULA M. DEVELOPING INFORMATION SOCIETY IN UKRAINE................................

219

МОЗГОВИЙ І.П., ВАСЮРІНА А.О. ПСЕВДОІННОВАЦІЯ В РОЗВИТКУ ІСТОРИЧНОЇ СВІДОМОСТІ.............. 223 МОСЬПАН Ю.В. ПРОФЕСІЙНА КАР’ЄРА В СПОРТІ.............................................................. 227 МУРТАЗИНА Р.В. ПОДГОТОВКА ВЫСОКОКВАЛИФИЦИРОВАННЫХ КАДРОВ − ВАЖНЕЙШЕЕ УСЛОВИЕ ПЕРЕХОДА ЭКОНОМИКИ К ИННОВАЦИОННОЙ МОДЕЛИ РАЗВИТИЯ УЗБЕКИСТАНА...................... 229 МУХА О.С. ОСВІТА ЯК ОДНЕ З ПРІОРИТЕТНИХ ДЖЕРЕЛ ФОРМУВАННЯ ЛЮДСЬКОГО КАПІТАЛУ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ СУСПІЛЬНОГО РОЗВИТКУ...................................... 232 ОГІРКО О.В. НАЦІОНАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ РИСИ УКРАЇНЦІВ В УМОВАХ ІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ....................................................................... 236 ТРІКАШ Н.В. АНОМІЯ СУЧАСНОГО УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА: СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ АСПЕКТ..................................................................... 240

СЕКЦІЯ 4. ІННОВАЦІЙНА ОСВІТА АЛЄКСЄЄВА Я.В. ЖУРНАЛІСТСЬКА ОСВІТА В КОНТЕКСТІ БОЛОНСЬКОГО ПРОЦЕСУ...

243

ANDRYEYEV S. SCHOOL REFORMS IN THE UK: A STATE SCHOOL SYSTEM WITHOUT THE STATE..................................................................

245

БАРВІНСЬКИЙ А.О. ГЕНДЕР І ОСВІТА, СИСТЕМНИЙ АНАЛІЗ..................................................

249

БОБРО М.С., ОБОЛ’ЯНІНОВА С.О. ОСВІТА УКРАЇНИ ЯК СКЛАДОВА СВІТОВОГО І ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПРОСТОРУ..................................................................

253

БОЛЬШУКІНА А.В. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ УПРАВЛІННЯ РОЗВИТКОМ ДОШКІЛЬНОГО НАВЧАЛЬНОГО ЗАКЛАДУ............................................... ГАМАЮНОВ В.Г. ОСВІТОЛОГІЯ ТА ДИДАСКО ЯК СОЦІАЛЬНО-КОНСТРУКТИВНІ ІННОВАЦІЇ............................................... ГАНАБА С. О. ІДЕЇ ПЕДАГОГІКИ ПРАГМАТИЗМУ В КОНТЕКСТІ СУЧАСНОЇ ОСВІТИ... ГВОЗДОВИЧ Ю.О. ЗАСТОСУВАННЯ НОВІТНІХ ТЕХНОЛОГІЙ У ПРОЦЕСІ НАВЧАННЯ: U-LEARNING.................................................................................................. ГОРДЄЄВА К.О. СТАН ПРАКТИКИ СТИМУЛЮВАННЯ ІНТЕРЕСУ СТУДЕНТІВ ДО САМООСВІТИ.................................................................... ДЕЛЕГЕЙ К.І., СОСЮК І.Г. ІННОВАЦІЙНІСТЬ ВИКОРИСТАННЯ ІНФОРМАЦІЙНОКОМУНІКАТИВНИХ ТЕХНОЛОГІЙ В ПЕДАГОГІЧНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ ВЧИТЕЛЯ..................................................................................... КАРДАШОВА М.С. ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ПОЧАТКОВОЇ ОСВІТИ В ШКОЛАХ ВЕЛИКОЇ БРИТАНІЇ В РАМКАХ РЕФОРМИ 2007-2011.............................. КОЖЕМ’ЯКІНА І.В. РОЗВИТОК МОВНОЇ КУЛЬТУРИ ВЧИТЕЛЯ ПОЧАТКОВИХ КЛАСІВ У СИСТЕМІ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ..................................... КОНДАКОВА Ю.В. ПРОБЛЕМИ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ ВИЩОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ.. КОНОВАЛЬЧУК І. І. СУТНІСТЬ І СТРУКТУРА ІННОВАЦІЙНОГО ПОТЕНЦІАЛУ НАВЧАЛЬНОГО ЗАКЛАДУ........................................................................... КРАМАРЕНКО Л.Д. НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ГУМАНІЗАЦІЇ УПРАВЛІННЯ ЗАГАЛЬНООСВІТНІМ НАВЧАЛЬНИМ ЗАКЛАДОМ............ КРЮКОВ О.І., ЛУЦЕНКО С.М. ФЕНОМЕН УПРАВЛІННЯ НАВЧАЛЬНИМ ЗАКЛАДОМ В УМОВАХ ІНФОРМАТИЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА.................................. ЛИЦЕНКО І.О. DEFINITION AND COMPONENTS OF PERSONALISED LEARNINGIN THE SYSTEM OF SECONDARY EDUCATION IN GREAT BRITAIN............ ЛУЧЕНЦОВА І.С. ПРОФЕСІЙНА АДАПТАЦІЯ МАЙБУТНІХ ВЧИТЕЛІВ ПІД ЧАС ПРОХОДЖЕННЯ ПЕДАГОГІЧНОЇ ПРАКТИКИ............................ НАЗАРЕНКО Г.А. СУТНІСТЬ І СТРУКТУРА ПОНЯТТЯ «ГОТОВНІСТЬ ПЕДАГОГА ДО ВИХОВАННЯ КУЛЬТУРИ ДЕМОКРАТИЗМУ УЧНІВ»..........................

256 260 264

268

270

274

277

280 283

287

291

293

296

300

303

НІКОЛАЄНКО С.П. ПЕДАГОГІЧНІ МОЖЛИВОСТІ МЕРЕЖЕВОГО ВІКІ-ПРОЕКТУ "СУМСЬКІ ЛІТОПИСИ"....................................................... 307 ОТРОЩЕНКО Л.С. ЗАСТОСУВАННЯ ІННОВАЦІЙНИХ МЕТОДІВ НАВЧАННЯ У ВИЩІЙ ОСВІТІ НІМЕЧЧИНИ...................................................................................... 310 ПРИСТИНСКИЙ В.Н. ИННОВАЦИОННОСТЬ В РАЗРАБОТКЕ КРЕАТИВНЫХ ПЕДАГОГИЧЕСКИХ ТЕХНОЛОГИЙ ФОРМИРОВАНИЯ ЗДОРОВЬЕСБЕРЕГАЮЩЕГО ОБРАЗОВАТЕЛЬНОГО ПРОСТРАНСТВА УНИВЕРСИТЕТА............................................................ 313 ПУШКАРЁВ Ю.В., ЛАТУХА О.А., ПУШКАРЁВА Е.А. РАЗВИТИЕ В СОВРЕМЕННЫХ УСЛОВИЯХ НАУЧНОГО КОМПОНЕНТА ВЫСШЕЙ ШКОЛЫ......................................... 319 РАДЧЕНКО Я.В. ОГЛЯД РЕФОРМИ ПІСЛЯ СЕРЕДНЬОЇ ВИЩОЇ ОСВІТИ БРИТАНІЇ. КОРОТКИЙ ПЕРЕЛІК ЗМІСТУ ОСВІТИ НА РІЗНИХ ЕТАПАХ НАВЧАННЯ. ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ ДИВЕРСИФІКАЦІЇ Й КОРОТКИЙ ОПИС СТАНОВЛЕННЯ ЦЬОГО ПРОЦЕСУ................................................. 322 РОМА М.М. САМООСВІТНЯ ДІЯЛЬНІСТЬ ЯК ЕФЕКТИВНИЙ ЗАСІБ ПІДВИЩЕННЯ ПРОФЕСІЙНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ ВИХОВАТЕЛІВ ГРУП ПРОДОВЖЕНОГО ДНЯ........................................... 326 ДРАЧ І.І. УПРАВЛІННЯ ФОРМУВАННЯМ ПРОФЕСІЙНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ МАЙБУТНІХ ВИКЛАДАЧІВ ВИЩОЇ ШКОЛИ В УМОВАХ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА........................................... СТУКАЛОВА Т.Г РОЗВИТОК ПРОФЕСІЙНОЇ КОМПЕТЕНТНОІСТІ СУЧАСНОГО КЕРІВНИКА ШКОЛИ..............................................................

329

332

ЧЕПУРНА Н.М. ІННОВАЦІЙНА МОДЕЛЬ РОЗВИТКУ ПРОФЕСІЙНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ ПЕДАГОГІЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ У СИСТЕМІ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ПЕДАГОГІЧНОЇ ОСВІТИ........................ 335 ТОПЧІЙ О.В. ПІДГОТОВКА ФАХІВЦІВ ДЛЯ СЛІДЧИХ ПІДРОЗДІЛІВ У ВИЩИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДАХ МВС УКРАЇНИ.................................................. 339 ТРЕТЯЧЕНКО О.М. REFORMING OF SECONDARY EDUCATION IN UNITED KINGDOM......... 342 ТУРЧИНА Т.В. INNOVATIVE METHOD OF TEACHING- NEW WAY OF EDUCATION DEVELOPMENT................................................................. 346 ФРОЛОВА В.О. ФОРМУВАННЯ МІЖКУЛЬТУРНОЇ КОМПЕТЕНЦІЇ ШКОЛЯРІВ У ПРОЦЕСІ НАВЧАННІ ІНОЗЕМНОЇ МОВИ................................................... 350

ЧЕРКЕСОВА И.Г. К ВОПРОСУ ПРОЯВЛЕНИЯ КРИЗИСА ОТЕЧЕСТВЕННОЙ СИСТЕМЫ ОБРАЗОВАНИЯ......................................................................... ЧИРВА А.С. ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗАЦІЯ ЗМІСТУ ВИЩОЇ ОСВІТИ КАНАДИ ЯК ОБ’ЄКТ НАЦІОНАЛЬНИХ СТРАТЕГІЙ................................... ШАЛІМОВА Т.І. РОЗВИТОК ДИСТРИБУТИВНОГО ЛІДЕРСТВА В СИСТЕМІ СЕРЕДНЬОЇ ОСВІТИ США........................................................................... ШАПОВАЛ І.Г. ВПЛИВ РОДИНИ НА УСПІШНІСТЬ СОЦІАЛЬНОЇ АДАПТАЦІЇ ПЕРШОКУРСНИКІВ...................................................................................... ЯРОШЕВИЧ Л.О. ФОРМУВАННЯ ІНШОМОВНОЇ СОЦІОКУЛЬТУРНОЇ КОМПЕТЕНЦІЇ МАЙБУТНЬОГО ПЕДАГОГА............................................... БУКО С. СROSS-CULTURAL COMMUNICATION IN VIRTUAL TEAMS.................... ЛУК’ЯНИХІНА О.А., ПІВЕНЬ А.Г. РОЗВИТОК РЕГІОНАЛЬНОЇ ОСВІТНЬОЇ ІНФОРМАЦІЙНОТЕЛЕКОМУНІКАЦІЙНОЇ МЕРЕЖІ (НА ПРИКЛАДІ СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ)....................................................................................................... ВОЙЧЕНКО А.П. ОРГАНИЗАЦИЯ МОБИЛЬНОГО ДОСТУПА ДЛЯ ДИСТАНЦИОННЫХ УЧАСТНИКОВ ОБРАЗОВАТЕЛЬНЫХ МЕРОПРИЯТИЙ............................ ЖУК М.В., ЖИВОДЁР В.Ф., МАЗУРЕНКО В.А., КОНСТАНЧАК С. ХХI ВЕК: ЧЕЛОВЕЧЕСКИЙ КАПИТАЛ, ИННОВАЦИИ, ТРАНЗИТЫ......... МЫНБАЕВА А.К. ГЛОБАЛИЗАЦИЯ ВЫСШЕГО ОБРАЗОВАНИЯ И НАУЧНАЯ ДЕЯТЕЛЬНОСТЬ: ВЗГЛЯД ИЗ КАЗАХСТАНА..........................

353

357

361

364

368 371

375

376 378

380

РОЛЬ ДИСТАНЦІЙНОГО НАВЧАННЯ В СИСТЕМІ ВИЩОЇ ОСВІТИ США: СИТУАЦІЙНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ НА ПРИКЛАДІ УОЛДЕНСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ (WALDEN UNIVERSITY)

ДЖОН ДЖОНСОН. Старший викладач, доктор наук, професор Уолденського університету (Walden University), США. E-mail: john.johnson@waldenu.edu Автор розмірковує про стан дистанційного навчання у Сполучених Штатах, та приводить аналіз ролі дистанційного навчання впродовж останніх 10 років. Ключові питання якості он-лайн/online навчання базуються на звітах національної фундації Слоуна (Sloan) про дистанційне навчання у США (Sloan Report, 2009). Технологічний прогрес справив великий вплив на національну освіту у Сполучених Штатах. Університети почали пропонувати дистанційне навчання для програм на магістерському рівні, і на рівні бакалаврату. Навчальні заклади і дослідні інститути, які пропонують післядипломні докторські програми у Сполучених Штатах мають найбільшу кількість онлайнових програм, що пов’язано із зростанням попиту на них за останні декілька років(Allen & Seaman, 2006). За даними звітів фундації Слоан (Sloan) більше 96 відсотків університетів США мають онлайн програми(Sloan Report, 2011). Останнім часом відмічено загальне зростання набору студентів на післядипломні докторські програми, що викликано ростом безробіття у США. Докторська дисертація може відкрити широкі перспективи у виборі роботи, пришвидшити просування по службі, сприяти зростанню авторитету серед колег, а також збільшенню зарплати. Ступінь доктора наук можна отримати пройшовши курс навчання - як традиційного, так і он-лайнового - в одному з американських університетів. Завдяки зростанню кількості он-лайнових університетів, можливість отримання докторського ступеня у галузі освіти на даний час є найвищою. Якщо говорити про докторські програми, то американські університети застосовують для розробки навчальних планів нові гнучкі підходи, розраховані на навчання дорослих-adult learning (прикладом є змішане навчання). При цьому акцент робиться на андрагогічній теорії навчання (Reischmann, 2005). Як професорсько-викладацький склад університетів, так і наукові співробітники вищих учбових закладів у США визнають, що для розробки і просування успішних онлайнових програм потрібні відповідний час і зусилля. Дистанційне навчання запроваджується в американських університетах за допомогою спеціальних платформ (Angel, BlackBoard, та ін.), які використовуються для передачі і контролю знань та управління освітніми процесами у межах програм. Навчальні платформи допомагають університетам розробляти віртуальні програми і заняття. Вони дають

можливість викладачам перевіряти відвідуваність, час виконання завдань і успіхи студентів, проводити „на живо” розмови-чати і бесіди в режимі он-лайн, організовувати роботу в групах, проводити опити, здавати і приймати письмові завдання і проекти. Згідно результатів проведеного дослідження, навчальні заклади користуються таким самим співвідношенням штатних та ад'юнктпрофесорів (adjunct faculty) і викладачів для читання своїх онлайнових курсів, що й при традиційному навчанні. Дані національних опитів щодо якості освіти, які проводилися у США показують, що працівники вищих навчальних закладів, які пропонують наявні академічні он-лайнові програми в основному дають позитивну оцінку якості дистанційного навчання. Дистанційна освіта стає частиною довгострокової стратегії для багатьох університетів у Сполучених Штатах (NASULGC-Sloan National Commission on Online Learning Benchmarking Study: Preliminary Findings, n.d., APLU, 2009) В університеті Уолден (Walden University) метод онлайн навчання був застосований у декількох навчальних програмах. При цьому було взято до уваги профіль студентів, які у ньому навчалися на програмах для дорослих (adult education programs). Серед іншого, цей метод був застосований і до докторської програми з лідерства в освіті (Doctor of Education: Ed.D). В режимі онлайн викладається цілий ряд курсів програми. Для онлайнового компоненту змішаного навчання університет використовує платформу BlackBoard Learning (BB). Зазвичай он-лайнові заняття тривають 816 тижнів. На заняттях в режимі он-лайн студенти докторантури проводять дискусії в дискусійних „класах”, організовують заняття в групах, проводять опити, здають письмові роботи і проекти. Он-лайн докторські навчальні програми дають студентам докторантури можливість гнучкого підходу до навчального плану, та можливість працювати над різноманітними проектами, використовуючи при цьому новітні технології і зв’язок на основі Інтернету. Студенти, які закінчили онлайнове навчання і отримали докторський ступінь можуть переходити до викладання чи консалтингу, продовжувати своє навчання, або ж зайнятися дослідницькою роботою у обраній галузі. Література: Allen, I.E. and Seaman, J. (2003) Sizing the Opportunity: The Quality and Extent of Online Education in the United States, 2002 and 2003 Wellesley, MA: The Sloan Consortium E. I. Allen and J. Seaman. (2005) Growing by Degrees: Online Education in the United States, 2005 . Needham, MA: Sloan-Consortium Allen, I. E. and Seaman, J. (2010) Class differences: Online Education in the United States, 2010 Needham MA: Sloan Consortium Reischmann, J. (2005) Andragogy. In: English, Leona (ed): International NASULGC-Sloan National Commission on Online Learning Benchmarking Study: Preliminary Findings, n.d., APLU, 2009

MARIA JANUSZEWSKA-WARYCH Ph.D. in Pedagogy (Poland) Pedagogy Assistant Professor (Russian Federation) Pawel Wlodkowic University College in Plock, Pedagogy Faculty Al. Kilińskiego 12 09-402 Płock e-mail at: Januszewska_Warych@poczta.fm phone no. 696-061-389

BOLOGNA PROCESS. HOPES AND CONCERNS Summary: In this article references have been made to selected aspects of creating a uniform and harmonious all-European system of higher education, which is the Bologna Process. A characterization of the National Qualification Framework has been performed in the context of effects of learning: knowledge, skills and competences. Critical remarks coming from the Polish academic society concerning the idea of Bologna Process have also been touched upon. The Bologna Declaration1is the basis for the all-European process of creation of a harmonious higher education system. It was signed June 19th, 1999 by ministers responsible for higher education in 29 European countries. The process, called the Bologna Process, is the result of political decisions taken by the European Council, the Council of the European Union and the Council of Europe2. Its purpose is to create the European Higher Education Area and promote the European educational system in the six areas referring to: the system of comprehensible and comparable professional titles/degrees (introduction of supplements to diplomas); the system based on two educational cycles: undergraduate studies (bachelor’s/engineer’s degree) and postgraduate studies (master’s degree); credit points system as ECTS system (European Credit Transfer System) applied in the students exchange Erasmus program; higher mobility of students, teachers and administrative staff;

Bologna Declaration. Higher education in Europe. Common declaration of European education ministers who gathered in Bologna on June 19th, 1999 at http://www.uka.amu.edu.pl/bolonia.html The document preceding the Bologna Declaration was the Sorbonne Declaration signed in Paris by education ministers from France, Germany, Great Britain and Italy. The first purpose of the latter declaration was to change educational systems in such a way so that they meet the requirements of commercial and financial markets, the second purpose being minimizing differences between educational systems and free movement and employment of citizens; Szkolnictwo wyższe w Europie 2009: postęp w realizacji Procesu Bolońskiego, Warsaw 2010, http://eacea.ec.europa.eu/education/eurydice/documents/thematic_reports/099PL.pdf 2 Statement from a meeting of higher education ministers, Prague, May 19th, 2001; Statement from a meeting of higher education ministers, Berlin, September 19th, 2003; Statement from a meeting of European higher education ministers, Bergen, May 19-20th, 2005; London statement May 18th, 2007; Statement from a meeting of ministers responsible for higher education in Leuven and Louvain-la-Neuve, April 28-29th 2009; Budapest and Vienna Declaration March 12th, 2010; next meeting is scheduled for April 26-27th in Bucharest, http://europa.eu/legislation_summaries /education_training_youth/lifelong_learning/c11088_pl.htm

European co-operation with the purpose of guaranteeing high quality of education and developing comparable criteriae and methodology (co-operation with the aim of providing high quality of education); European dimension in higher education, especially in works that lead to development of curricula, interuniversity cooperation, students exchange programs (promotion of European problems in education)3. The abovementioned areas are closely interconnected. The binding element is the National Qualifications Framework4. The National Qualification Framework for higher education is “a comprehensible desription of qualifications received in a given country both in a national and international context”5. The word “qualifications” shall be understood as “the educational effects backed with a diploma, a certificate or other document issued by an institution ascertaining that given educational effects have been received”6. Every qualification is characterized by: the educational effects (“knowledge scope, skills and social competences acquired by the student”)7, the level in the European and National Qulfications Framework, the amount of work put on the part of the student expressed in ECTS points. The educational system typical of the National Qualifications System is connected with development of a study program8. A study program specifies among other things: 1.educational modules, 2.intramural and extramural curricula, 3.ways of verification of educational effects received by the student9.

Bologna Declaration. Higher Education in Europe, http://www.nauka.gov.pl/szkolnictwowyzsze/sprawy-miedzynarodowe/proces-bolonski/ 4 A. Kraśniewski, Jak przygotować programy kształcenia zgodnie z wymaganiami Krajowych Ram Kwalifikacji dla Szkolnictwa Wyższego?, Warsaw 2011, http://www.nauka.gov. pl/fileadmin/user_upload /ministerstwo/Publikacje/20111228_MNiSW_poz4.pdf; Autonomia programowa Uczelni. Ramy edit. E. Chmielecka, Warsaw 2010, kwalifikacji dla szkolnictwa wyższego, http://www.procesbolonski.uw.edu.pl/dane/ Podrecznik_ Ramy_kwalifikacji_dla_szk_wyzsz.pdf 5 Following: A. Kraśniewski, Jak przygotować program… , s. 5-6. 6 Ammendment to the Polish Higher Education Act (article 2 section 1 clause 18b), http://www.bip.nauka.gov.pl/ gAllery/13/23/13230/20110318_ustawa_szkolnictwo_wyzsze.pdf 7 Ibid. (article 2 section 1 clause 18c). 8 In the Polish Higher Education Act the key element is the term educational program. This is the description of educational effects and the process leading to achievement of these targets compatible with the National Qualifications Framework and the description of the educational process with assignem to them module and ECTS. This concept shall not be alligned with the term study program. The exact understanding of the aforementioned concepts results from the Ministry of Science and Higher Education Directive of October 5th, 2011 concerning conditions… (§3). The educational program for a given program and a given profile or profiles encompasses the definition of achievable educational effects and study programs being the description of the educational process leading to achieving these effects.

The educational system based on educational effects is mirrored in the creation of the Subject’ Card that the lecturer needs to fulfill. Such a card should include following elements: - the subject’s targets, - initial requirements for knowledge scope, skills and other competencies, - educational effects concerning knowledge scope, skills and social competencies, - program’s subject matter, - teaching classes, - ways of grading (forming grade), (summarizing grade), - workload on the part of the student, - basic and supplementary reading, - the Educational Effects Matrix, - ways of grading, - other useful information concerning a given subject10. Completion of a given course based on educational effects is a process that should be improved by the teacher. According to Andrzej Krasniewski, The National Qualifications Framework should: „ascertain that qualifications received in Polish educational institutions are comparable with these received abroad, especially in Europe; lead to better versatility and improvement of quality and adjusment of educational offer with actual market and social needs, as well as better adjustment of the educational offer for students’ needs, which is especially important when education is widely available that might lead to improvement of their competencies and enhanced “employability”11. Voluntary decisions on the European level connected with the Bologna Process and taken by signatories have encountered fierce criticism on the part of academic societies states throughout Europe. The process is blamed among other things for: • the drop of graduates holding master’s degrees, • decline of smaller universities and faculties that are not able to achieve a desired number of postgraduate students, • commercialization of higher education12. There is a rising criticism of the Bologna process that is, however, not limited to education. It goes deeper as it tries to identify the reasons of the sources of these ideas. First of all, it is an element of the capitialistic system in its neoliberal version. Education should fulfill a role that is ancilliary toward capital; Oskar Szwabowski says that „general tendency referred to as the Bologna Process […]

Ministry of Science and Higher Education Directive of October 5th, 2011 concerning conditions of conducting education within the framework of a given study program and educational levels (&16.1.), http: //www.umk.pl/ksztalcenie/formy/roz_MNISZW_05102011_war_prow_studiow.pdf 10 Autonomia programowa uczelni…, p. 114-115. 11 A. Kraśniewski, Jak przygotować programy…, p. 12. 12 Wikipedia, Bologna Process, http://pl.wikipedia.org/wiki/Proces_bolo%C5%84ski

has the purpose of better integration of capital with students”13. That is why education, in the governmental plan “Poland 2030. Growth challenges” is treated as capital, subject to market laws, that becomes the zone of management, held captive to effectiveness and indicators14. Pawel Rudnicki’s conclusions are worth noting, as they are to an extent fatalistic, since he claims that „education has always been very important for these in office. It created chances of cementing an existing system via the subject matter taught in schools, creation of a desired unit and society, awarding and punishing via appropriate allocation in the system these who “earned” awards and punishment. It is not surprising that with a new socio-economic and political order, education has been used for ideological influence, not for the first time, and not for the last, for sure. The new ideology based on the principles of supply and demand has not left anyone surprised as far as new conditions of functioning of education are concerned. This dimension, as well as others, has become a commodity and has started to meet market needs”15. P. Rudnicki dots the i’s and crosses the t’s dots when he comes to a conclusion that “making education a commodity refers […] therefore to conscious transformation of education with the purpose of cutting a commercially viable deal”16. It is certain that majority of scholars share this view, especially since not all of them have become beneficiaries of the change of the social system. The Polish experience is in this area an element of processes that encompass the whole continent, because as Slawomir Czapnik underlined that the Bologna Process “should be a means of creating an educational clone of the common market--the European Higher Education Area”17. As a result, in “connection with rising commercialization, the university falls victim to its bureaucratic activities […]. Everything is done with the existing social order that is not democratic, but constantly makes references to it. It is postdemocracy […]. Its meaning is a socjety in which institutions associated with democracy remain in their places, but the heart of the matter of their activites becomes invalid. In essence, it contributes a shift toward private sector and privatization […]. As well as with practices connected with academic capitalism […] a transgressive university emerges that has crossed its boundaries. On the one hand, it is a fantastic and surprising phenomenon and possibly fruitful for people, but on the other, it means opening its boundaries to external clientele, which in consequence leads to slackening its boundaries”18. “There are numerous local partnerships established, as well as implementation of the National Qualifications Framework that render enrollment possible on the part

O. Szwabowski, Uniwersytet jako fabryka, [in:] Wiedza, ideologia, władza. O społecznej funkcji uniwersytetu w społeczeństwie rynkowym, edit. P. Żuk, Warsaw 2012, p. 248. 14 Raport Polska 2030. Wyzwania rozwojowe, http://zds.kprm.gov.pl/node/15 15 P. Rudnicki, Edukacja w warunkach polskiego neoliberalizmu – refleksje okołopedagogiczne, [in:] Wiedza, ideologia, władza…, p. 123. 16 Ibid., p. 86. 17 S. Czapnik, Czterej jeźdźcy apokalipsy polskiej nauki i szkolnictwa wyższego: utowarowienie, technokracja, alienacja i konformizm, [in:] Wiedza, ideologia, władza…, p. 85. 18 M. Mendel, Unitentorium. Lepszy uniwersytet jest gdzie indziej, bliżej, [in:] Wiedza, ideologia, władza…, p. 263-264

of non-traditional students, often students that had failed their matura exams; acknowledging education received outside a given university etc.”19. „Implementation of two-tiered study programs and ECTS credit system is an example of voluntary Americanization, destroying diversity of education in the name of reducing everything to a standardized commodity. It i salso a bow toward global, but per se Amercian, icon of mobility, as moving to different places, numerous travels, especially long-distance ones, are basically perceived as an example of dynamism, but such a view is far from truth.”20. S. Czapnik made a reference to literature that shows that the Japanese produce twice as much as Amercians, but they move half as often21. Marta Bucholc and Pawel Spiewak paid attention to deprivation of higher education insitutions of certain rights, cynical dyktat from the goverment. They wrote that “ in an effort to maintain quality standards, a scientific work is subject to a quantifiable control [...]. Such a quantitative, capitalistic method leads to uniformization. While describing the ECTS sytem, they come to a conclusion that they cannot really assess the amount of work put in mastering a given subject, as such a system based on points does not place any emphasis on a given student, treats everyone equally, as well as any work that needs to be recognized. Pure quantifiability refers not only to the very educational process, but also to the work of academic teachers”22. P. Rudnicki in his conclusions touched upon another aspect of the Bologna Process, namely the crisis of one’s own self on the part of some academic teachers that had been established for many years as they were not ready to face a totally new vision of education, contrary to that from the socialistic epoch. Just “the beginning of the transformation of the political system and its implementation raised questions among some teachers concerning they way education functioned, what happened to the educational system, how the teacher’s and student’s role changed [...]. Neoliberalism is as greedy as any other ideology. Its advantage over anything else is that it perfectly takes an advantage from any mechanism that might be used for beguiling people. The unaware that do not try to understand the situation become acolytes of a new ideology. They are not therefore able to understand the world in which they stopped consuming. Neoliberalism renders one an opportunity hunter that, in reality, can be very enslaving, also in the educational dimension”23. Underlining greediness as one of the attributes of capitalistic relations, P. Rudnicki set forth doubts that “the influence of neoliberalism on academic education has a number of unfavorable changes, the common denominator of these being material income or symbolic one that assigns new meanings and statutes to new participants of commercialized higher education”24. Changes in functioning of universities connected with the transformation of the political and economic system in Poland, technological changes together with IT 19

Ibid. S. Czapnik, Czterej jeźdźcy apokalipsy… 21 More in E. Tood, Schyłek amerykańskiego imperium. Rozważania o rozkładzie systemu amerykańskiego, translated by A. Szeptycki, K. Mączyńska, Warsaw 2003. 22 Quotation following: O. Szwabowski, Uniwersytet jako fabryka…, p. 241. 23 Compare P. Rudnicki, Edukacja w warunkach polskiego..., p. 128-143. 24 Ibid., p. 128. 20

revolution, deep reforms of higher education, creation of European initiatives, such as: the European Research Zone, the European Higher Education Zone are contributing to formulation of questions concerning the role of higher education institutions in the context of European and global trends in higher education. The list of challenges and activities of higher education has an impact on many areas, as25: intellectual capital, flexible state, innovative economy, infrastructure, and sustainable regional growth. Maybe “the future of Polish higher education institutions will not depend only on the state’s policy and other government agencies, but also on the stance of academic societies and self-awareness of their own place and the role they play in a social order”26. If, however, the authors of the abovementioned criticism describe the nature of the problem as resulting from the neoliberal system’s role, then one cannot be looking forward to the future of the Polish education. Autonomy will, of course, remain, but will have to be inevitably confronted with market, be dependent upon its competitive mechanisms, and thus escape its pivotal role, which is freedom of education and research. Bibliography:

1. Czapnik S., Czterej jeźdźcy apokalipsy polskiej nauki i szkolnictwa wyższego: utowarowienie, technokracja, alienacja i konformizm, [in:] Wiedza, ideologia, władza. O społecznej funkcji uniwersytetu w społeczeństwie rynkowym, edit. P. Żuk, Warsaw 2012 2. Bologna Declaration. Higher education in Europe. Common declaration of the Education Ministers who gathered on Bologna on June 19th, 1999, http://www.uka.amu.edu.pl/bolonia.html 3. http://europa.eu/legislation_summaries/education_training_youth/lifelong_lea rning/c11088_pl.htm 4. http://pl.wikipedia.org/wiki/Proces_bolo%C5%84ski 5. http://www.nauka.gov.pl/fileadmin/user_upload/Finansowanie/fundusze_euro pejskie/PO_KL/KRK/20101105_Ramy_kwalifikacji_dla_szk_wyzsz_165x235_int. pdf 6. http://www.nauka.gov.pl/fileadmin/user_upload/ministerstwo/Publikacje/2011 1228_MNiSW_poz4.pdf 7. http://www.nauka.gov.pl/szkolnictwo-wyzsze/sprawymiedzynarodowe/proces-bolonski/ 8. http://www.procesbolonski.uw.edu.pl/dane/Podrecznik_Ramy_kwalifikacji_dla _szk_wyzsz.pdf 9. Mendel M., Unitentorium. Lepszy uniwersytet jest gdzie indziej, bliżej, [w:] Wiedza, ideologia, władza. O społecznej funkcji uniwersytetu w społeczeństwie rynkowym, red. P. Żuk, Warszawa 2012 10.Raport Polska 2030. Wyzwania rozwojowe http://zds.kprm.gov.pl/node/15 11.The Polish Ministry of Science and Higher Education Directive of October 5th, 2011 on conducting studies within a given study program and educational level http://www.umk.pl/ksztalcenie/ formy/roz_MNISZW_ 05102011_war _prow_studiow.pdf 25

Compare Strategia rozwoju szkolnictwa wyższego w Polsce do 2020 roku – drugi wariant http://www.dntt.po.opole.pl/downloads/pub/20100727.pdf 26 P. Żuk, Wstęp. Od uniwersytetu w Bolonii do makdonaldyzacji szkolnictwa wyższego, [in:] Wiedza, ideologia, władza…, p. 13.

12.Rudnicki P., Edukacja w warunkach polskiego neoliberalizmu – refleksje okołopedagogiczne, [w:] Wiedza, ideologia, władza. O społecznej funkcji uniwersytetu w społeczeństwie rynkowym, red. P. Żuk, Warszawa 2012 13.Saryusz-Wolski T., System akumulacji punktów ECTS jako metoda elastycznym modelem studiów, Warsaw 2004, zarządzania http://www.portal.pwr.wroc.pl/files/sg/pracownicy/organizacja_dydaktyki/att_tsar yusz.jpg.pdf 14.Strategia rozwoju szkolnictwa wyższego w Polsce do 2020 roku – drugi wariant, http://www.dntt.po.opole.pl/downloads/pub/20100727.pdf 15.Szkolnictwo wyższe w Europie 2009: postęp w realizacji Procesu Bolońskiego, Warsaw 2010, http://eacea.ec.europa.eu/education/eurydice/ documents/thematic_reports/099PL.pdf 16.Szwabowski O., Uniwersytet jako fabryka, [w:] Wiedza, ideologia, władza. O społecznej funkcji uniwersytetu w społeczeństwie rynkowym, red. P. Żuk, Warsaw 2012 17.Tood E., Schyłek amerykańskiego imperium. Rozważania o rozkładzie systemu amerykańskiego, przekł. A. Szeptycki, K. Mączyńska, Warszawa 2003 18.http://www.bip.nauka.gov.pl/_gAllery/13/23/13230/20110318_ustawa_szkolni ctwo_wyzsze.pdf 19.The European Commision’s Recommendation of April 23th, 2008 concerning creation of the European Qualifications Framework for Lieflong Education, http://eur-lex.europa.eu/LexUriServ/LexUriServ.do?uri=OJ:C: 2008:111:0001:0007:PL:PDF 20.Żuk P., Wstęp. Od uniwersytetu w Bolonii do makdonaldyzacji szkolnictwa wyższego, [w:] Wiedza, ideologia, władza. O społecznej funkcji uniwersytetu w społeczeństwie rynkowym, red. P. Żuk, Warszawa 2012

JAROSŁAW MOKLAK (Jagiellonian University)

NEW UKRAINE: POLISH-LANGUAGE PUBLICATIONS The “Orange Revolution” opened a new phase in the history of Ukraine, which thereby entered on the path of democratic sociopolitical change. True, there is no shortage of assessments by sociologists and political scientists which question the worth of this transformation, since Ukraine has been very slow to modernize its state structures and its political crisis continues, but unarguable changes are coming to pass in its intellectual sphere, particularly in the humanities and social sciences. This can be seen in various research projects executed by historians, sociologists, political scientists, anthropologists, cultural historians and representatives of other scholarly disciplines. Research institutes and universities scattered throughout the whole of Ukraine are taking part in this process. Centers in Kyiv, Kharkiv and Lviv dominate, but scholarly institutions in the Donets Basin (Donbas) and the south of the country are taking on an increasingly important role. There is active involvement on the part of smaller academic communities as well, such as those in Kamianets-Podilskyi, Ostroh and Drohobych. Most of these projects are being accomplished in cooperation with foreign institutions around the world, and the fruits of their research are therefore international by nature. Over the course of the last 20 years, Ukraine has seen MA and PhD recipients educated in a state of national independence. Poland has also played a part in this

development (e.g. the Queen Jadwiga Fund and the Józef Mianowski Fund). As a result, Ukrainian learning has to a considerable degree been able to free itself of the paradigms of scholarship which obtained in Soviet times and now has at its disposal substantial assets acquired through using the newest scholarly methodology. These very changes in the Ukrainian education system formed the impetus for the founding in 2005 of “New Ukraine,” a historical-political magazine whose first two issues appeared in Krakow. The magazine now has two editorial offices, in Krakow and Przemyśl, and undertakes a number of different projects. “New Ukraine” widens the promise of the Krakow and Przemyśl research school, because it is released under the auspices of the Institute of History of Jagiellonian University and the Institute of International Relations of the East European State Higher School in Przemyśl. Cooperation between these institutions of higher learning is based on the scholarly traditions of Krakow and Przemyśl. Both schools' programs are made complete by their contribution to the development of contemporary Ukrainian Studies in Poland, which demands that they maintain direct contact with Ukraine. Krakow of course has many international relationships, while Przemyśl has a clear advantage thanks to its location in the Polish-Ukrainian borderland. Up to now six collections have appeared in Polish, each divided into several thematic segments. The first (1/2006) deals with the complicated problem of social mobilization typical for the modern Ukrainian nation. It is concerned with the national consciousness of Ukrainians and the determining factors in the formation of civil society during the “Orange Revolution”— it deals with the presidential elections and the events on the Maidan of Independence in November and December of 2004. The book opens with the transcript of a Polish-Ukrainian discussion in which historians, philosophers, sociologists, political scientists, and journalists took part, which our editorial staff organized in Kyiv on 26 February 2005. At that time we were still debating what to name our magazine. In view of the revival of European traditions in Ukrainian intellectual circles, proposals involving the inclusion of some form of the noun “Europe” in the title initially predominated. Finally, after prolonged debates, we reached the decision, in Kyiv philosopher Dmytro Kobrynsky's apartment, that the title would be “New Ukraine,” in recognition of the fact that the year 2004 set in motion a series of new processes in the sphere of intellectual life. The second issue (2/2006) is in large part devoted to Ukraine's “inner borderland“ — i.e., relations between the Donets Basin and the western districts in the region known as Halychyna. We examined this subject in order to make the specific nature of this internal division in Ukraine, which to this day fosters cultural dissimilarities, more accessible to the Polish reader. We did so in the belief that the materials we were publishing, the offspring of scholarly projects in which the partners were scholarly centers located at the geographical antipodes of Ukraine (Donetsk and Lviv, on the one hand, Luhansk and Drohobych on the other), would facilitate an asessment of contemporary Ukrainian elites. At present in Ukraine there is open discussion of the positive and negative features of the country's past and present (nationalist, Communist, patriotic, oligarchical), of linguistic and interdenominational conflicts, etc. Intellectuals perceive divisions in society which complicate the work of local governments and administrative organs, yet one can also see a process of homogenization in the attitudes of citizens to their own history, national traditions, lawmaking procedures, geopolitical position, and so on. The conclusions contained

in the materials published in “New Ukraine” undoubtedly allow a better understanding of the choices Ukrainians are making — the residents of the Donets Basin increasingly hold views typical for the western districts, while in the West of the country there is growing interest in the Donets Basin. The third issue (1–2/2007) tackles the challenging problem of the Polish cultural legacy in Ukraine, and the Ukrainian one in Poland. The editors deemed that the magazine's approach to the multicultural border region could not be limited to remembrance of exclusively “good” or “bad” things. It demands thorough research, an acceptance of the diversity of the cultural landscape and changes in the thinking about its legacy. The perspective of over sixty years which separates us from the displacements, deportations, and ethnic purges of Ukrainians and Poles became a pretext for publishing this collection, which is an attempt to take a wider look at the cultural and sociopolitical legacy of that era. This legacy was, we may further state, influential for the preservation and engendering of identity among contemporary Poles and Ukrainians, rooted in a sense of owned responsibility for the past, present and future. We focused particular attention in this issue on the problem of the disparities between Polish and Ukrainian national memory, which have a significant impact on mutual relations. In 2008 the 75th anniversary of the Holodomor, or Great Famine, was observed, and the fourth issue (1–2/2008) in large part dealt with related problems and questions. We published a Polish translation of the US House of Representatives Resolution no. 399, submitted 28 May 1934 by Hamilton Fish, Jr. The resolution harkened to the American tradition of branding human rights violations and demanded that the Soviet Union allow the USA to give aid to those starving. Unfortunately the resolution was not passed due to lack of political will, though it was discussed in the Committee on Foreign Policy, was published, and presents a condemnation of Kremlin policy toward the Ukrainian Soviet Socialist Republic. An article by Raphael Lemkin (1895–1959)27, the main proponent of the UN Convention on the Prevention and Punishment of the Crime of Genocide of 9 December 1948 contains a substantive analysis of the Holodomor. In this thematic segment we also dealt with the issue of the controversy over the estimate of Holodomor casualties and its significance in the process of the formation of Ukrainian identity. The fifth issue of “New Ukraine” (7–8/2009) does not have a strongly unifying thematic basis but deals in equal measure with historical and political science topics. The historical section opens with articles on the confrontation between Ukraine and Russia. One of these articles examines the 300th anniversary of the political speech by Ivan Mazepa during the Great Northern War and the attempt to endow Ukraine with agency in the international arena. Both sides in the conflict used the powerful weapon of proclamations to the Ukrainian population. This peculiar propaganda war was lost by Ukraine. Peter I managed to completely discredit the Hetman Mazepa, whom he transformed into an enemy of the Orthodox Church and a traitor. More examples of the enormous power of propaganda and the 27

The identification of 1900 as the year of Lemkin's birth is erroneous. See Catalogue of Law Faculty students in the complex of Jagiellonian (UJ) Senate files (Katalogi studentów Wydziału Prawa w zespole akt Senatu UJ (students completed the forms by hand), ref. # S II 290 b (1919/1920 winter semester) — year of birth: 1895; ref. # S II 298 b (1920/1921 winter semester) — year of birth: 1895. These data are confirmed in the Catalogues of Law Faculty students in the complex of UJ Law Faculty files: ref. #. WP II 294. See. J. Moklak, Editor's note (Od redakcji), in: Nowa Ukraina. Zeszyty historyczno-politologiczne, 2008, no. 1–2, p. 6.

difficulty of fighting it can be observed in other articles we have printed, addressing the theme of the contemporary Ukrainian electorate. The sixth Polish-language collection (9–10, 2010), like the previous issues, in addition to historical articles also contains discussion of various aspects of contemporary Ukrainian political life. Each of the collections contains a table of contents in English and Polish and Ukrainian and English article summaries. The editors of “New Ukraine” also run the magazine's website, where the articles from archival collections are available in full. The website also features information on promotional events organized by the editors in Poland and abroad (see www.nowaukraina.org). УДК 65.0

ПИЧКОВСКАЯ-ШЕВЧЕНКО О.В. УО “Гродненский государственный университет имени Я. Купалы”, старший преподаватель

КОРПОРАТИВНОЕ УПРАВЛЕНИЕ В КОНТЕКСТЕ КРОСС-КУЛЬТУРНЫХ КОММУНИКАЦИЙ В статье актуализируется проблема оптимизации управления корпоративными структурами в контексте глобализации, интернационализации бизнеса, сближением экономических систем, а также повышением роли человеческого фактора в управлении. Рассматривается целесообразность расширения понятия корпоративного управления в область сравнительного менеджмента. In article the problem of optimization of management by corporate structures in a context of globalization, internationalization of business, rapproachement of economic systems, and also increase of a role of the human factor in management is staticized. The expediency of expansion of concept of corporate management in area of comparative management is examined. В условиях глобализации мировой экономики и интенсивного международного обмена технологиями, одним из важнейших факторов повышения конкурентоспособности, экономического роста и активизации инвестиционного процесса становится формирование эффективных механизмов корпоративного контроля и управления [1]. В связи с чем все большую актуальность на современном этапе приобретает решение проблем создания общей благоприятной институционально-правовой среды как фактора долгосрочного развития национальных систем корпоративного управления в странах Центральной и Восточной Европы. Переход стран Центральной и Восточной Европы к модели устойчивого развития, решение социально-экономических проблем во многом будут определяться решением вопросов рациональной организации интеграционного взаимодействия, стратегического планирования, бюджетирования, реструктурирования производственных и управленческих систем, в связи с чем весьма важной задачей является позитивная разработка проблем формирования механизмов корпоративного управления [2]. В переходных условиях такие механизмы

используются как собственниками предприятий, для контроля над менеджментом компаний, так и менеджерами – в целях противодействия контролю со стороны собственников. Надлежащее корпоративное управление способствует повышению эффективности использования компаниями их капитала, обеспечивает соответствующий учет корпорацией интересов широкого круга заинтересованных лиц, результатом чего, как правило, является восстановление доверия инвесторов к вложениям в ценные бумаги и привлечение в экономику долгосрочных капиталов. Сегодня, во многих странах, выступающих в качестве реципиентов инвестиций, растет понимание того, что наличие правил, понятных и признанных инвесторами из различных стран, и соблюдение их национальными компаниями, является очень важным преимуществом в условиях существующей острой конкуренции за привлечение капиталов. При этом в последние годы в ряде этих стран растет осознание того, что даже если не полагаться главным образом на иностранных инвесторов, приверженность эффективным принципам корпоративного управления способствует упрочению доверия внутренних инвесторов, привлечению более дешевых и стабильных источников финансирования. Стратегической задачей на уровне данных регионов выступает преодоление структурного кризиса посредством внедрения действенных механизмов защиты прав собственности, активизации процедур банкротства неэффективных собственников и распространения лучшей практики корпоративного управления с целью формирования институциональной среды, которая бы стимулировала экономический рост на основе притока капитала в реальный сектор экономики. Процесс трансформации экономической системы связан с изменениями институциональной среды. Нерешенность практических проблем повышения эффективности деятельности управленческой фирмы обуславливает необходимость теоретического исследования влияния институциональных факторов на процесс становления и развития корпоративного управления в Беларуси, т.к. создание новых организационно-правовых форм – акционерных обществ не привели к формированию эффективных собственников в большинстве отечественных компаний, как следствие не сформировался рынок профессиональных наемных управляющих, который способствует своеобразному отсеиванию неэффективных команд управляющих, в результате чего возникает необходимость создания системы корпоративного управления, которая позволила бы: дать более точную оценку корпоративного сектора (в случае приобретения, поглощения отечественных компаний иностранными корпорациями); оказывать влияние на появление новых собственников (за счет повышения эффективности балансирования интересов в дихотомии “собственник-менеджер”, т.к. отсутствие эффективного влияния собственник-менеджер, менеджер-собственник является серьезным препятствием для привлечения иностранных инвестиций, выхода на внешние рынки, в связи с этим, можно говорить об отсутствии неуязвимости отечественного корпоративного сектора с точки зрения возможных агрессивных захватов, поглощения финансово-промышленными группами; повысить транспарентность отношений, складывающихся как внутри

компании (в рамках дихотомии “собственник-менеджер”), так и во внешней среде (“собственник–менеджер–заинтересованные лица”) (ее можно достичь за счет повышения эффективности реализации функции внутренней прозрачности, а имеено, своевременное раскрытие информации отностительно практики корпоративного управления, и как следствие повышение конкурентоспособности компании во внешней среде за счет прозрачной процедуры проведения ежегодных собраний акционеров, например, выдвижения кандидатур, избрания и смещения членов Совета директоров, дополнительной эмиссии акций). В условиях глобализации финансовых рынков обязательным и перспективным направлением является конвергенция международных стандартов финансовой отчетности и аудита. Процесс формирования отчетности белорусских компаний по МСФО начинается с разработки учетной политики в соответствии с МСФО и определяется как совокупность конкретных принципов, допущений, правил и подходов, принятых компанией для подготовки и представления финансовой отчетности. Разработка учетной политики по МСФО основывается либо на профессиональном суждении в отношении объектов, которые не регулируются конкретными стандартами, либо на принципах подготовки и представления финансовой информации. Корпорации, применяющие МСФО, признаются равными, независимо от даты перехода, они должны представлять информацию в сравнении с предыдущим периодом. При формировании отчетности в соответствии с МСФО большое значение должно быть отведено показателям, представленным в отчетности. Определение существенности показателя основывается на профессиональном суждении, т.е. заключении специалиста, которое принимается за основу при принятии решений. Поскольку в МСФО отсутствуют детальные правила формирования отчетности, профессиональное суждение необходимо, чтобы разрешить имеющиеся неопределенности. Требуется доработка и внедрение единой методологической базы количественной оценки состояния корпоративного управления в отечественных компаниях с целью постоянного мониторинга практики корпоративного управления, т.к. надлежащее корпоративное управление – одна из основ эффективно работающей рыночной экономики, и об уровне качества системы корпоративного управления можно говорить тогда, когда она позволяет акционерам получать соответствующую информацию, право и практическую возможность должным образом влиять на менеджмент, обеспечивая справедливое, отвечающее интересам всех финансово заинтересованных лиц использование активов компании, при этом задействуются как внутренние процедуры корпоративного управления (осуществляемые, в частности, через избираемых директоров), так и внешние – законодательные и нормативные – механизмы. Вместе с тем необходимо совершенствовать законодательство о хозяйственных обществах в части структуры и компетенции органов управления, для чего должно быть осуществлено принятие законопроектов, направленных на предотвращение условий для корпоративных конфликтов и повышение ответственности директоров и менеджеров компаний; введен институт акционерных соглашений; пересмотрен Свод правил корпоративного поведения и на этой

основе введены требования по его соблюдению в компаниях с государственным участием; усовершенствован механизм регулирования аффилированных лиц, а также регулирования крупных сделок и сделок с заинтересованностью; приняты законопроекты, направленные на защиту миноритарных акционеров; внедрены стандарты регулярного раскрытия информации, включая сбор корпоративной информации от компаний, ее проверку и распространение для отечественных и иностранных инвесторов. Таким образом, необходимо создание более эффективной системы корпоративного управления, которая позволит акционерам иметь соответствующую информацию, право и практическую возможность должным образом влиять на менеджмент, обеспечивая справедливое, отвечающее интересам всех финансово-заинтересованных лиц использование активов компании, может поспособствовать улучшению ее инвестиционной привлекательности, внедрению новаций. 1. Klaus J. Hopt, Patrick C. Leyens. Board Models in Europe. Recent Developments of Internal Corporate Governance Structures in Germany, the United Kingdom, France, and Italy. Working Paper № 18/2004, January 2004. рp. 1-24.// http://ssrn.com/abstract=487944 Дата доступа 14.11.2005. 2. Шеин В.И. и др. Корпоративный менеджмент: опыт России и США. – М.: ОАО “Типография “Новости”, 2000.- 280 с.

АБДУВАЛИЕВ АБДУЛАЗИЗ АБДУВАЛИЕВИЧ Институт экономики Академии Наук Республики Узбекистан, старший научный сотрудник, к.э.н. smuiean@mail.ru

УЗБЕКИСТАН – 20 ЛЕТ ЛИБЕРАЛИЗАЦИИ ЭКОНОМИКИ И ОРИЕНТАЦИЯ НА ИННОВАЦИОННОЕ РАЗВИТИЕ The title of thesis. UZBEKISTAN – 20 YEARS OF LIBERALIZATION ECONOMY AND ORIENTATION TO INNOVATION DEVELOPMENT Annotation. In this thesis we research actually problem up today in the world as innovation development economy. Because as showed economy of developed countries, in aim assurance competitiveness of national economy in international markets only innovation orientate economy escape the economy of whole country. Как показывает мировой опыт, включение национальной экономики в мирохозяйственные связи невозможно без достаточно глубокого понимания тенденций развития мирового хозяйства и международных экономических отношений, выработки целевых ориентиров и приоритетов развития внешнеэкономической деятельности отечественных производителей на мировые и региональные рынки. Для современного этапа реформирования экономики Узбекистана характерны возрастающая интеграция с мировым сообществом на основе всемерного

развития внешней торговли и выхода отечественных предприятий различных размеров и форм собственности на мировые и региональные рынки. В этих условиях объективно возрастает необходимость активного использования хозяйствующими субъектами республики современных форм и методов исследования рынка, обусловленных глобализацией экономики; существенными переменами в характере товаров, поставляемых на внешние рынки; интенсивным перемещением «ноу-хау» и научных разработок между стран. За годы независимости Узбекистан осуществил диверсификацию своей внешней торговли и изменил структуру экспорта и импорта. В структуре экспорта уменьшилась доля сырьевых ресурсов, которые во все больших объемах направляются на потребление внутри республики для производства готовой продукции. Наряду с традиционными экспортными товарами республики – хлопком, цветными металлами, продукцией химической промышленности, в структуре экспорта прочное место начали занимать продукты нефтепереработки, легковые автомобили, автобусы городского типа, сложная бытовая техника. В структуре импорта страны произошли изменения, связанные, в первую очередь с уменьшением импорта энергоносителей и продовольственных товаров, ростом импорта инвестиционных товаров. Это наглядно отражает направленность экономической политики республики на структурную перестройку экономики, модернизацию и развитие новых отраслей промышленности. За годы независимости созданы абсолютно новые отрасли промышленности. Особое место занимает отрасль автомобилестроения, в которой введены в эксплуатацию новые заводы по производству легковых автомобилей совместно с компанией «Дженерал моторс» (США) в г. Асака, автобусов со всемирно известными компаниями «Даймлер Бенц» (Германия) в г. Ташкенте и «Исузу» (Япония) в г. Самарканде, грузовых автомобилей с компанией «МАН» (Германия) в г. Самарканде. В результате объем производства продукции машиностроения и металлообработки за 1990-2010 годы увеличились в 11,6 раза. Сильным испытанием мировой экономики, как для развитых, так и для развивающихся стран стало крушение мирового финансово-экономического строя. Хотя разрушительные последствия кризиса для большинства развитых и развивающихся стран в целом были пресечены, но побочные эффекты данного кризиса все еще проявляются и на сегодняшние дни во многих странах. Узбекистан, как и большинство стран, своевременно применил все необходимые усилия и средства по предотвращению негативных последствии данного кризиса. Неоспорим и тот факт, который выдвигают большинство экспертов и деятелей науки, (в тандеме, что особенно характерно) то что в любой экономически кризисной ситуации страны именно инновация и глубоко продуманная инновационная стратегия развития страны является «спасательным кругом» и надеждой для дальнейшего развития экономики. Так как в кризисной ситуации и после кризисной ситуации становится, очевидно, какие отрасли экономики страны неконкурентоспособны и

наоборот, какие наиболее конкурентоспособны и именно инновационный прогресс данной отрасли помогает преодолеть и выйти на стабильный рост развития. Темпы развития мировой экономики и экономического роста отдельных стран за последние десятилетия в значительной мере обусловлено раскрытием потенциала инновационной деятельности человека. Традиционная парадигма экстенсивного использования ресурсов, природных богатств – сменяется инновационной. Научная деятельность становится все более сложной и многообразной, а инновации возникают везде, в том числе и в областях, прямо не сопряженных с ней, – в корпоративном менеджменте, маркетинге, секторе деловых услуг, финансовой сфере и др. Заметно меняется вся «экосистема», в которой функционируют индивидуумы, организации, институты28. Интенсивно развиваются высокотехнологичные виды экономической деятельности, одновременно повышается наукоемкость традиционных, базовых отраслей промышленности, сферы услуг. Под воздействием инноваций весь их облик радикально преображается. Наука все заметнее ориентируется на потребности экономики, усиливается ее инновационная направленность. Природа инноваций и инновационной деятельности, формы и механизмы ее организации, поддержки, стимулирования сегодня претерпевают глубокую трансформацию. Научная деятельность выступает основным источником инноваций и ключевым фактором инновационного роста. Динамика промышленного производства, рост его концентрации привели к расширению масштабов исследований и увеличению численности занятых в этой сфере29. Успешная реализация инновационных проектов во многом зависит от того, насколько отчетливо руководство предприятий представляет основные тенденции рынка – объем, динамику, конкурентов, эффективные рекламные технологии и т.д. Для этого во всем мире активно развиваются маркетинговые инновации, нацеленные на адаптацию продукции и услуг к потребностям клиентов, увеличение масштабов производства и рынков сбыта. Приоритеты инновационной деятельности промышленных предприятий неуклонно смещаются от интеллектуальной составляющей инновационного процесса в сторону его практических, внедренческих стадий. В долгосрочной перспективе такая динамика может привести к снижению качества и уровня нововведений и в конечном итоге к замедлению темпов инновационной активности. Рост заметен только для тех видов инноваций, которые непосредственно связаны с внедрением: приобретение оборудования, производственное проектирование, технологическая подготовка производства и др. Предприятия почти всех отраслей предпочитают прочим видам инноваций закупки овеществленных технологий, т.е. машин и оборудования. Их мотивы связаны, как правило, со стремлением в кратчайшие сроки обновить материально-техническую базу, повысить технологический уровень производства, что, впрочем, оправдано самой природой инновационных 28

Источник: http://inno-expert.ru/consulting/innovation/ Исаджанов А.А., Абдурахимов Н.А. «Интегрированные корпоративные структуры в экономике Узбекистана». Журнал «Рынок, деньги и кредит», Ташкент, № 6, 2002 г. 29

процессов, требующих постоянной модернизации производственного аппарата. Инновационная активность предприятий в большой степени зависит от разнообразия и структуры их взаимосвязей с источниками информации, знаний, технологий, опыта, человеческих и финансовых ресурсов. Такие связи стимулируют возникновение самих идей осуществления инноваций, способствуют их продвижению по стадиям инновационного цикла. Характерной особенностью инновационной деятельности компаний является усиление влияния внутрипроизводственных факторов. Предприятия полнее осознают недостаточность собственного инновационного потенциала – слабость исследовательской базы, неготовность к освоению новейших технологических достижений, нехватку квалифицированных кадров, отсутствие кооперационных связей. Им недостает информации о новых технологиях и потенциальных рынках сбыта инновационной продукции. При этом как положительную в плане потенциального роста инновационной активности следует оценить тенденцию к повышению заинтересованности предприятий в получении сведений о новых технологиях. В связи с этим со всей остротой встает проблема дефицита эффективных инновационных проектов. Существуют и другие немаловажные причины, затрудняющие реализацию инновационных процессов, – слабо развитая нормативноправовая база, неразвитость инновационной инфраструктуры, неопределенность экономической выгоды от использования интеллектуальной собственности.

СЕКЦІЯ 1. СУЧАСНИЙ СВІТОВИЙ РОЗВИТОК: ПРОГНОЗОВАНІСТЬ, КРИЗОВІСТЬ, ІННОВАЦІЙНІСТЬ ДУБИНІНА М.І. Національний університет “Львівська політехніка», м Львів. Студентка IV курсу masha-smile@bigmir.net Науковий керівник: старший викладач ТРЕВОГО Л.С.

ФІНАНСОВИЙ РИНОК УКРАЇНИ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ У даній статті подається аналіз розвитку фінансового ринку України, досліджується процеси глобалізації та їх вплив на фінансовий ринок. Також присутні певні рекомендації щодо вдосконалення чинного законодавства України підчас інтеграції до світової економіки та підчас включення до процесів глобалізації. Досліджено також перепони національних агентів по виходу на міжнародні фінансові ринки та перепони входження іноземних інвесторів на український фінансовий ринок.

ФИНАНСОВЫЙ РЫНОК УКРАИНЫ В УСЛОВИЯХ ГЛОБАЛИЗАЦИИ В данной статье представлен анализ развития финансового рынка Украины, исследуются процессы глобализации и их влияние на финансовый рынок. Также присутствуют определенные рекомендации по совершенствованию действующего законодательства Украины по

интеграции в мировую экономику и по включению в процессы глобализации. Исследованы также препятствия национальных агентов выхода на международные финансовые рынки и препятствия вхождения иностранных инвесторов на украинский финансовый рынок.

FINANCIAL MARKET OF UKRAINE IN CONDITIONS OF GLOBALIZATION

This article the author gives the analysis of the financial market of Ukraine, research of the globalistic process and their influence on financial markets. Also there are some recommendations how to improve current legislation of Ukraine about integration into the global economy and about the inclusion in process of globalization. There have been formed basic barriers of entering international financial markets by the national agents and barriers of entering the national market by foreign investors. Глобалізація - це новий етап світового розвитку суспільства на всіх його рівнях. В економічній сфері вона являє собою взаємозалежність різних секторів світової економіки. В перспективі глобалізація веде до подолання наднаціональних кордонів і формування єдиної всесвітньої ринкової економіки, що і обумовлює актуальність даної теми. Науковий аналіз показує, що всі глобалізаційні процеси несуть об'єктивний характер та виникають за результатами економічних та одночасно соціальних змін, визваних радикальними перетвореннями в технологічній, виробничій та інформаційній сфері. Мета глобалізації - рух до більш відкритого та інтегрованого світу. [1] Дослідження проблем розвитку національного фінансового ринку в умовах глобалізації набувають сьогодні особливо важливого значення. В умовах дефіциту коштів на інвестиції державних та корпоративних структур, ви-сокої вартості фінансово-кредитних ресурсів, нерозвиненості та недосконалості механізмів внутрішніх фінансових ринків об'єктивно необхідним стає питання виходу українських агентів на зовнішні ринки та відкриття внутрішнього ринку для іноземного капіталу. Включення України в світову фінансову систему стає важливим фактором прискорення економічного розвитку в країні. З іншого боку, подальша фінансова інтеграція України посилить залежність тенденцій на внутрішньому ринку від кон'юнктури на міжнародних фінансових ринках, збільшить загрозу дисбалансів та дестабілізуючих процесів у сфері фінансів, що актуалізує дану проблему. Глобалізація є головною сучасною тенденцією розвитку міжнародних фінансових ринків. Глобалізаційні процеси в сфері фінансів проявляються у формі динамічного роз-витку міжнародної фінансової інтеграції, лібералізації фінансових ринків, збільшенні міжнародних потоків капіталу, розширенні спектру валютних і фінансових операцій, поглибленні міжнародної конкуренції, трансграничного характеру діяльності міжнародних банків. Ці процеси справляють вплив на розвиток національних фінансових ринків, які стають взаємозалежними та корельованими із розвитком міжнародної фінансової системи, і зазнають при цьому позитивні та негативні ефекти (впливи). [2] Фінансовий ринок складна і неоднозначна економічна категорія, що має складну структуру (рис. 1). Інфраструктура фінансового ринку забезпечує переливання і розповсюдження матеріальних і фінансових ресурсів між виробниками і споживачами. По суті фінансовий ринок складається з різних

елементів, механізмів взаємодії й мотивації, що тісно переплітаються між собою, утворюючи глобальну систему.

Рис. 1. Організаційно-економічна структура світового фінансового ринку.[4] Україна на міжнародному фінансовому ринку є пе-реважно реціпієнтом, що приймає прямі іноземні інвес-тиції (ПІІ), отримує кредити міжнародних фінансово-кредитних організацій та іноземні приватні кредити, залучає позичкові кошти на ринку єврооблігацій та АДР (американські депозитарні розписки). В Україні нерозвинені фінансові ринки, низька капіталізація та Україна до сьогодні не отримала інвестиційного рейтингу. Фінансова глобалізація створює для України не тільки позитивні ефекти та нові потенційні можливості, а й негативні ефекти та проблеми. Вони в основному пов'язані із зростанням загрози фінансових криз та нестабільності, можливої втечі капіталу, обмеженими можливостями на-ціональних агентів щодо конкурування на глобальних ринках капіталів та на внутрішньому ринку, нерівноважністю національних ринків капіталу та нерівними умовами роботи на них.[3] Щодо конкретно фондового ринку, то він знаходиться у стані постійного розвитку, зазнає значних змін під впливом процесів глобалізації, які, з одного боку, прискорюють розвиток фондового ринку, а з іншого - породжують нові суперечності. Унаслідок таких суперечностей у глобальному та інтегрованому оточенні зростає роль державних регуляторів, які здатні оцінювати природу поведінки при відносинах з іншими країнами, якщо вони бажають забезпечити існування справедливих, ефективних і прозорих ринків. Однією з ключових тенденцій глобалізації є уніфікація діяльності національних фондових ринків, інтеграція фінансових інструментів, учасників ринку, органів регулювання, стандартизація правил торгівлі. Глобалізація супроводжується зростанням ролі глобальних інвесторів, фінансові можливості яких дозволяють здійснювати надзвичайний вплив на розвиток національних ринків. [5] В основі глобалізації фондового ринку лежить взаємодія таких явищ: - технічний прогрес, який дозволяє здійснювати міжнародні фінансові угоди у режимі реального часу і значно скоротити витрати на транспорт та комунікацію; - зростаюча конкуренція, з одного боку, між кредитними і фінансовими інституціями на фінансових ринках, а з іншого - між самими фінансовими ринками внаслідок значного розвитку інформаційних технологій і телекомунікацій;

- реструктуризація кредитних і фінансових інституцій шляхом їх злиття і поглинання як наслідок зростаючої конкуренції між ними; широка інтернаціоналізація бізнесу через посилення транснаціонального характеру діяльності корпорацій; - послаблення жорсткого контролю щодо здійснення міжнародних угод, пов'язаних з рухом капіталу дерегулювання фондових бірж як в індустріальних, так і в інших групах країн; - макроекономічна стабілізація для створення сприятливиого клімату для іноземних інвесторів; - широке використання «принципу важеля» (значне позичання коштів для своїх інвестицій) і розвиток процесів збереження активів у промислово розвинутих країнах. [6] Розвиток фінансового ринку в умовах глобалізації підвищує вимоги до регулятивної ролі держави. Україна ще недостатньо інтегрована в світову фінансову систему і не використовує всю можливу користь цього процесу, з іншого боку - має перспективи для того, щоб з допомогою регулятивних механізмів мінімізувати негативні наслідки фінансової глобалізації. Це вимагає зростання ролі держави в забезпечені стійкості, стабільності та керованості вітчизняної фінансової системи, укріплення конкурентоздатності національних фінансових структур. Для укріплення національної конкурентоздатності в умовах фінансової глобалізації необхідно насамперед збільшити фінансову потужність та професіоналізм національних агентів. Потрібне якомога краще сприяння процесам концентрації та централізації національних фінансовокредитних інститутів. А також поширити сучасні організаційні та партнерські форми інтеграції, які сприятимуть запровадженню міжнародних стандартів фінансового менеджменту з метою підвищення ефективності управління фінансовими ризиками. Можна зробити такий висновок, що одне з основних завдань держави за умов фінансової глобалізації - ефективне використання переваг від інтеграції до глобального фінансового ринку та одночасне обмеження наслідків такої інтеграції. Для цього потрібний не тільки ґрунтовний аналіз процесів на глобальному фінансовому ринку, а й ефективне прогнозування тенденцій подальшого функціонування цього ринку та його впливу на національні фінансові ринки. Також можна стверджувати, що проблема ролі та місця України в світі залежатиме від ефективності здійснення економічних реформ в країні. Для того, щоб вплив глобалізації на економіку України полягав не тільки у збільшенні рівня фінансової нестабільності, але і в отриманні державою всіх переваг, притаманних глобалізаційним процесам, держава має створити сприятливі умови для повномасштабної інтеграції всіх сегментів вітчизняної економіки до світового економічного простору, які в першу чергу мають полягати у розвиткові вітчизняного законодавства та розбудові відповідної сучасним умовам ринкової інфраструктури. Література: 1. Самофалов В. – Глобалізація видів ТНК. – Дзеркало тижня – 2003 - №31 – стор. 10-11. 2. Офіційний сайт «Bank for international settlements» (www.bis.org)

3. Періодичне інтернет-видання «Finance» (www.finance.ua/ru) 4. Стукало Н.В. – Глобалізація та розвиток фінансової системи України: монографія – Д.: Видавництво «Інновація» - 2006р. 5. Рубців Б.Б. - Світовий фондовий ринок: об’єми та динаміка. – Портфельний інвестор – 2009р. - №2 6. Лущишин В. – Сучасна світова фінансова архітектоніка: тенденції та суперечності розвитку в умовах глобалізації. – Економічний часопис – ХХІ. – 2010 - № 5-6.

УДК 316. 344.42 ( 477) (043.2)

ГРИЩЕНКО Н.І. національний авіаційний університет, Київ старший викладач кафедри соціології та соціальних технологій grnelya@mail.ru

СУЧАСНА ПОЛІТИЧНА ЕЛІТА УКРАЇНИ: ПАРАДОКС ІСНУВАННЯ Питання про те, що являє собою нинішня українська еліта, кого ми, власне, можемо віднести до неї – неординарне, багато в чому суперечливе. Кого ми відносимо до такої еліти: кращих представників українства (а не людей за певним соціальним статусом) чи меншість, що здійснює найважливіші функції в суспільстві. Друге визначення має більше права вважатися правдою. В процесі формування сучасної еліти можна виділити три складових: - представники колишньої радянської номенклатури; - учасники опору комуністичному режиму; - нові громадські діячі, не пов'язані ні з першими, ні з другими. Розбудова будь-якої сучасної держави, як показує практика, не можлива без трансформації існуючої політичної еліти. Існування та розвиток еліти у суспільстві полягає у одночасному прагненні до стабільності та усвідомленні необхідності змін. Це реалізується у переважній інтенсивності чи то горизонтальної мобільності та внутрішньоелітної ротації кадрів (самовідтворення), чи проникненні представників неелітних груп до лав еліти завдяки каналам вертикальної мобільності (циркуляція та рекрутація). Політична еліта кожної країни має здатність як до самопристосування, так і до самоліквідації (останнє трапляється досить рідко) особливо за умов економічної та політичної кризи. Українське суспільство породило величезну кількість політичних діячів, які охоче приписують собі якості нової політичної сили, яка здатна вплинути на хід подій. Нові вибори як глави держави, так і до Верховної Ради, це ще одна спроба нагадати про себе, або продвинути своїх дітей, друзів, родичів вверх по каналам мобільності. Поняття громадянського суспільства невіддільне від сучасного розуміння демократії. Власне демократичний режим - це не тільки проведення відкритих і чесних виборів, де рівномірно представлені кандидати від всіх політичних сил, а ще і можливість вільної реалізації інтересів громадян та їх безпосередній вплив на посадовців. У справжньому демократичному суспільстві влада повинна обслуговувати суспільство, виконуючи ті державні функції, які це суспільство делегувало їй.

Український народ завжди був незадоволений владою, яку при цьому сам же і обирав її. З одного боку це можна розцінювати як один з важливих факторів збереження демократичних тенденцій. Не беручи безпосередньої участі у волевиявленні, не з’являючись для голосування під час виборів, ігноруючи їх, тільки полегшував завдання для можновладців за будь-яких обставин утримати владу, зберегти свої повноваження, а дуже часто навіть розширити. Ігнорування виборів призводить часом до парадоксальних результатів, коли перемогу отримує та політична сила, яка представлена зовсім не компетентними політиками.Політичне життя столиці і зовсім знайшло нові риси. Вибори мера Києва відновили політичний фасад новим обличчям Леоніда Черновецького. На виборах мера стався взагалі примітний історичний епізод. Популярні в місті політсили - БЮТ і Наша Україна - не стали висувати свого кандидата, увірувавши в неминучість перемоги Олександра Омельченка. Тут знову справджується та теза, що політичною елітою є тільки та, яка постійно доводить собі і всьому населенню свою здатність бути такою, а не покладатися на свою недоторканність та ігноруючи всіх. За Леоніда Черновецького проголосували не більшість всіх киян, а проголосували більшість киян, які взяли участь в голосуванні. Найголовніше місто держави було віддано до рук зовсім неадекватної особи, яка при цьому спромоглася отримати перемогу і вдруге. На сьогодні в більшості українських міст маємо мера меншості. Наприклад, у Кіровограді за мера-комуніста голосувало лише 10% жителів, а Черновецький Л.М. став мером столиці, хоча за нього проголосувало лише 300 тис. киян (31,83% від тих, хто прийшов на вибори). На останніх виборах в Обухові за міського голову проголосувало трохи більше 4 тисяч жителів цього 40-тисячного райцентру. Потрібно зауважити, що маючи свою справжню політичну еліту український народ міг би швидше адаптуватися до змін як політичних, так і насамперед економічних, які поглинули весь світ. Політична еліта будь-якої країни – це її орган дихання, без якого не можливе нормальне функціонування як державних структур, так і громадянського суспільства. Наше суспільство знаходиться під апаратом штучного дихання, про що свідчать не обдумані, неадекватні спроби політиків проводити реформування системи влади так ніби після виборів життя не існуватиме, і суспільство відключать від цього ж таки апарату як не здатне до прийняття самостійних рішень, як взагалі недієздатне. Прикро і те, що демократичні сили в Україні за всі роки незалежності так, на жаль, і не спромоглися поставити загальнонаціональні інтереси вище від партійних, поступитися політичними амбіціями на догоду національному інтересу. В житті кожного суспільства є фундаментальні цінності, співвідношення яких, власне, і має визначати його еліта. Серед таких цінностей особливо виділяються такі діалектично суперечливі цінності, як: свобода і необхідність; держава і ринок. Образно кажучи, чим більше держави, державного втручання, тим менше ринку і свободи. Це аксіома, хоча стовідсотково відкидати державне регулювання аж ніяк не слід.

У нашій країні де-юре громадянське суспільство проголошено, а де-факто ще не існує. Для того, щоб воно з’явилося потрібна взаємодія і взаєморозуміння всіх структур та проектів. Поки що ця взаємодія в українському суспільстві відсутня. Як тільки та чи інша політична сила отримує владу, вона починає поводити себе так, нібито самого цього факту достатньо для того, щоб стати за одну добу політичною елітою і повести за собою маси. Але для того, щоб стати власне елітою політичною не достатньо самої тільки влади. Найголовнішим тут виступає момент утримання цієї ж таки влади. В Україні, як і в більшості країн світу, посадовці вельми неохоче залишають свої крісла, забуваючи, що посіли їх лише на певний час. Владу потрібно обов’язково контролювати, тому що її представники мають певну особливість: перестають робити те, що обіцяли під час виборчої кампанії. Що стосується форм контролю – у демократичному суспільстві партійні механізми контролю за елітами доповнюються як державними, так і суспільними інститутами: вибори, засоби масової інформації, опитування громадської думки, діяльність громадських організацій, які не спонсоруються владою, а існують окремо від державних інститутів. Це і є верховенство принципів громадянського суспільства. А сама політична еліта повинна не тільки здійснювати функцію влади з функцією керування, а володіючи деякою інтелектуальною «перевагою» існувати взагалі над класами. Деградація українських еліт сягнула таких меж, що поза звичайним полем бізнесових оборудок та каналювання бюджетних потоків у потрібному напрямку вони вже просто не здатні адекватно оцінювати інформацію і ухвалювати адекватні рішення. Проте беруться – навіть у тих сферах, де є відверто некомпетентними. Українська письменниця, Оксана Забужко порівняла українську політичну еліту з морською свинкою. "Українська політична еліта, вона як морська свинка - і не морська, і не свинка. Вона й не еліта, тому що не можна називати елітою людей, які за своїм освітнім і моральним рівнем стоять набагато нижче від рівня пересічного українця, і вона не політична, тому що те, чим займаються ці люди, підпадає під категорію скоріше бізнес розборок, із кримінальним, напівкримінальним характером, а не під дефініцію політичної діяльності". Наша держава не має «соціальних ліфтів», які виносили б нагору фахових і талановитих, зате на повну силу діє «вертикальна негативна селекція». Хоча більшість наших співгромадян все таки порядні, відповідальні, але просування вгору вимагає зовсім інших рис, і тому на вищих щаблях опиняються здебільшого персонажі, не обтяжені самоаналізом, зате наділені хапальним рефлексом. Політично підкована молодь України має формуватися як майбутнє держави і розробляти програми її перетворення. Демократичне суспільство потрібно будувати новому поколінню, яке не паразитує на руїнах Радянського Союзу, а сприймає Україну як незалежну державу, що має в своєму арсеналі такий багатий спадок політичний традицій та звичаїв, що деякі з них можна і потрібно призабути, щоб не перетворитися на ще одну псевдодемократичну державу. Проблема турботи про загальне благо – одвічна проблема суспільного розвитку, коли громадськість не лише відповідно апелює до своєї правлячої

еліти, але й коли еліта відповідає чи ні такій потребі. Для України, стосовно її еліти, це найгостріша проблема. Чудово сформулював цю думку М. Бердяєв: „Питання в реальній дійсності полягає лише в одному: торжествуватиме хороша меншість – аристократія чи погана меншість – охлократія”. Коли в цілому замислитися про сутнісні параметри і характеристики сучасної української еліти як цілісного феномена, що радикально впливає на життя і долю України, то, на жаль, назвати її меншістю першого ґатунку досить проблематично. Література: 1. Бердяев Н. А. Философиянеравенства. – М.: Политиздат, 1990, 415 с. 2. Еліти в суспільстві: Навчальний зміст теоретичної проблеми / М. Шульга, О. Потєхін, Н. Бойко та ін. // Розбудова держави.– 1998, – №7 - 8. 3. Правляча еліта сучасної України: Соціологічний портрет / М. Шульга, О. Потєхін, Н. Бойко та ін. // Вісник НАН України. – 1998. – №7 - 8. 4. Пряжников Н. С. Психологияэлитарности. – М.: Московскийпсихологосоциальныйинститут; Воронеж: Издательство НПО „МОДЕК”, 2000. – 512 с. 5. Романюк А.С., Сокирка Ю.М. та ін. Від соборності до незалежності: стан та динаміка інтеграції українського суспільства у контексті європейських процесів. – Львів: ЦПД, 2009. – 140 с. 6. Щекин Г. В. Социальнаятеория и кадроваяполитика: Монографія. – К.: МАУП, 2000, – 576 с. 7. http://provolyn.com

ЗАБАРА К.Л. Київський національний університет імені Тараса Шевченка IV курс бакалавра, спеціальність „Міжнародна економіка” feinkaa@rambler.ru

МІЖНАРОДНИЙ ДОСВІД ЗАСТОСУВАННЯ ЗЕЛЕНОГО БІЗНЕСУ ДЛЯ ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ УКРАЇНСЬКИХ ВИРОБНИКІВ МЕЖДУНАРОДНЫЙ ОПЫТ ПРИМЕНЕНИЯ ЗЕЛЕНОГО БИЗНЕСА ДЛЯ ПОВЫШЕНИЯ КОНКУРЕНТОСПОСОБНОСТИ УКРАИНСКИХ ПРОИЗВОДИТЕЛЕЙ INTERNATIONAL EXPERIENCE OF GREEN BUSINESS IMPLEMENTATION FOR UKRAINIAN PRODUCERS` COMPETITIVENESS DEVELOPMENT This article analyzes main trends of world green business development. The implementation of green business in companies` activities is quite important today. This is connected with global ecological problems which humanity is facing now. That is why the study and research of main tendencies in green business can help Ukrainian producers to increase their competitiveness and image of our country in international markets.

В сучасних умовах надзвичайно актуальною темою є глобальні екологічні проблеми, виникнення яких пов’язано із змінами клімату внаслідок дій людини. Саме тому застосування зеленого бізнесу в діяльності компаній є одним із напрямів вирішення даної проблеми. Зелений бізнес – це діяльність компанії, пов'язана із виробництвом та реалізацією екологічних товарів та послуг та застосування екологічноконструктивних методів та технологій при виробництві даних товарів. Діяльність організацій цього напрямку також пов'язана з формуванням екологічної свідомості у громадян та сприяє підвищенню їх економічних, екологічних та соціальних умов життя як в короткостроковому, так і в довгостроковому періодах. На даному етапі все більше розвинутих країн світу зосереджують свою діяльність на реалізацію концепції сталого розвитку, що орієнтована на досягнення триєдиного завдання, а саме екологічного, соціального та економічного розвитку. Дана концепція передбачає необхідність встановлення балансу між задоволенням сучасних потреб людства і захистом інтересів майбутніх поколінь, включаючи їх потребу в безпечному і здоровому довкіллі. Нажаль, в Україні термін «сталий розвиток» часто вживають для означення лише стабільного зростання економічних показників країни, її регіонів та окремих галузей економіки. Інколи до цього додають здійснення безсистемних заходів щодо збереження довкілля та поліпшення санітарних умов проживання й праці людей. Таке тлумачення терміну є неповним та однобоким. Слід відмітити, що на даному етапі через застаріле обладнання та відсталі технології українські компанії значно втрачають у порівнянні, наприклад, з конкурентами з Китаю, Росії чи Індії. Українські підприємці приділяють мало уваги можливостям застосування екологічно-конструктивних технологій у власному виробництві, раціональному використанню ресурсів та проблемам екології загалом. Досить мала частка виробників України розуміють, що ведення зеленого бізнесу не тільки допомагає зберегти навколишнє середовище, але й підвищує конкурентоспроможність українського виробника на міжнародному та національному рівні. Саме тому вивчення та застосування досвіду найбільш відомих та успішних компаній світу є вкрай корисним для України. Останні опитування (зокрема опитування Мерсера) свідчать, що все більше відомих та успішних міжнародних компаній приділяють значну увагу застосуванню зеленого бізнесу у власному виробництві. Так, боротьба зі зміною клімату є наріжним каменем у бізнес-стратегіях 68% із 500 найбільших компаній світу. У 2010 році кліматом цікавилось лише 48% із них. Окрім того, майже дві третини компаній (65%) пропонують персоналу фінансові винагороди за вжиття заходів щодо зміни клімату. Також, за даними опитування, 50% інвесторів після участі у кліматичній конференції у Дурбані погодилися розглядати зміну клімату в майбутньому ризик-менеджменті і в процесах розподілу активів. Слід відмітити, що 80% учасників конференції вже налагодили або збираються налагодити співробітництво з компаніями і окремими політиками щодо проблеми зміни клімату [2]. Дуже цікавим є дослідження зв'язку між вищими показниками на фондовій біржі та діями для вирішення проблем кліматичних змін. Так, компанії, що

фокусуються на змінах клімату, у 2005-2011 роках принесли інвесторам приблизно вдвічі більший річний прибуток, порівняно з іншими компаніями [3]. Найбільша кількість компаній, що приділяють увагу змінам клімату у своїй діяльності походять із США, Японії та Великобританії. Так, прикладом успішного впровадження зеленого бізнесу у свою діяльність є компанія Nike, яка переробляє своє взуття та взуття інших марок, перетворюючи їх у черепицю для тренажерної зали, плитку для підлоги та дитячих майданчиків. Nike заробляє гроші, продаючи перероблений продукт за ринковими цінами. Іншим вдалим прикладом застосування зеленого бізнесу є відома компанія IKEA, що планує збудувати сонячні батареї на всіх своїх будівлях на сході США. Інвестиції IKEA ґрунтуються на філософії економного використання концерну, а також на вірі IKEA в сонячну енергетику [1]. Даний приклад може бути корисним для українських виробників, що мають свої виробничі потужності, розташовані на півдні країни. Така ініціатива дозволить компаніям зекономити на використанні електроенергії та зменшити кількість викидів вуглецю. Проаналізувавши приклади найбільш успішних компаній та країн світу по веденню зеленого бізнесу, можна виділити такі основні шляхи його впровадження для українських компаній: 1. Запровадження на підприємстві екологічного аудиту. 2. Мінімізація відходів та максимальне використання їх у власному виробництві. 3. Використання альтернативних джерел енергії. 4. Зниження викидів шкідливих речовин в навколишнє середовище. 5. Переробка продукції та її подальший продаж. Виконання перелічених вище заходів дозволить українським підприємствам підвищити конкурентоспроможність власної продукції, завдяки оптимізації виробничих витрат (зменшення споживання електроенергії та ресурсозатратності), покращити власний імідж як на національній, так і на міжнародній арені та покращити екологічну ситуацію в країні та світі в цілому. Таким чином, на даному етапі Україна має всі можливості та передумови орієнтації своєї діяльності на реалізацію концепції сталого розвитку і головним завданням для нашої держави на даному етапі є усвідомлення необхідності переходу до збалансованого розвитку в усіх секторах українського суспільства. Для українських підприємств буде корисним вивчення досвіду бізнесових гігантів світу, які враховують екологічний компонент та застосовують зелений бізнес в своїй діяльності. Адже це дозволить не тільки зберегти навколишнє середовище України, але й підвищити імідж нашої країни на міжнародній арені. Література: 1. IKEA планує збудувати сонячні батареї на всіх своїх будівлях на сході США. - [Електронний ресурс]. – Режим доступу: //www.climateinfo.org.ua/ content/ikea-planue-zbuduvati-sonyachni-batarej-na-vsikh-svojkh-budivlyakh-naskhodi-ssha. 2. Study Reveals That Climate Change is Now a Factor for Investment Bankers. - [Електронний ресурс]. – Режим доступу: //inhabitat.com/study-revealsthat-climate-change-is-now-a-factor-for-investment-bankers/

3. World's largest firms 'acting on climate change', analysis shows. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: //www.guardian.co.uk/environment/ 2011/sep/14/worlds-largest-firms-climate-change.

ІВАСЮК Г.О. Аспірант кафедри міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича galynaivasiuk@gmail.com

ОБ’ЄДНАНА НІМЕЧЧИНА ЯК ЗАПОРУКА ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ЄДНОСТІ ТА ФАКТОР ГЛОБАЛІЗАЦІЇ Чи не найамбіційнішим та найуспішнішим інтеграційним проектом є на сьогодні Європейський Союз. Він створювався спочатку як механізм недопущення загальноєвропейської війни шляхом поєднання економік ворогуючих сторін, проте переріс у високопродуктивне як у економічному, так і у політичному аспектах конфедеративне утворення. Проте актуальним залишається питання сутності Європейського Союзу, і, відповідно, його подальшого розвитку в умовах глобалізації. У спрощеному розумінні глобалізація є всесвітнім інтеграційним процесом, що включає політичне, економічне і культурне зближення всіх країн світу, можливе завдяки швидкісним засобам зв’язку та передачі інформації. Це відкриває шляхи для всесвітнього порозуміння і спільного вирішення як світових, так і локальних проблем. Проте критики глобалізаційного процесу зауважують, що всесвітня єдність створюється не завдяки зближенню різних цінностей, а шляхом вестернізації – штучного нав’язування західних цінностей. Нівелюється національна ідентичність. А економічна глобалізація зумовлює нову колонізацію – ресурсне виснаження малорозвинутих країн світу і збагачення високорозвинутих. Під сумнів ставиться державний суверенітет, особливо слабких держав, які мають його ділити з недержавними гравцями в світовій ( а часто і у внутрішній ) політиці. Окрім того, збільшується можливість маніпулювання масовою свідомістю, що дає змогу усунути небажану владу легальним шляхом (вибори), напівлегальним шляхом (всенародна революція) чи нелегальним шляхом (тероризм). В цьому контексті постає питання, чим є ЄС у сучасному глобалізованому світі, які перед ним постають цілі на виклики. В.Медушевський піднімає проблему, чи ЄС є глобалізаційним, чи антиглобалізаційним, конфедеративним чи федеративним утворенням [3]. Щодо першого питання, то нині об’єднана Європа є регіональною спільнотою, в основі якої лежать спільні релігійно-культурні принципи. Окрім того, економічна політика країн ЄС є певною мірою протекціоністською, а міграційна політика суворо обмежує в’їзд іноземців. В цьому контексті можна припустити, що європейський інтеграційний проект в нинішніх умовах є спробою протидіяти викликам глобалізації. З іншого боку, Європа є першоосновою західних ліберальнодемократичних цінностей, які, зазнавши універсалізації, стали трафаретними для «єдино правильної моделі розвитку» в умовах глобалізації та вестернізації. Проте модель абсолютного лібералізму є невластивою для європейської традиції, оскільки загрожує культурній ідентичності та суспільним

цінностям християнства. Проте проблемою для країн ЄС залишається збереження не стільки європейської цивілізаційної єдності, скільки державного суверенітету. Проблемою є і те, що політичні еліти не сприймають ЄС як єдине ціле, і на перший план виступають індивідуальні зовнішньополітичні цілі кожної окремо взятої держави – члена ЄС, що були сформовані внаслідок володіння тими чи іншими ресурсами впродовж історичного розвитку Європи. Тому, не зважаючи на великі економічні досягнення в процесі євроінтеграції, ЄС діє не повністю як політичне ціле. Перед Європою постали ще і нові виклики. По-перше, це втрата ідентичності через інтеграцію нехристиянських держав. В політичному сенсі це перетворить ЄС на додаток до НАТО і ланку глобалізаційного процесу. Знову ж таки радикально ліберальні ідеї,які нині завойовують позиції в ЄС, хоча ніколи не були властивими для Європи, руйнують засади релігійної та культурної спадковості, деформуючи цим європейське суспільство. Також інтеграція східноєвропейських держав стала серйозним викликом для ЄС, оскільки нові члени виявились економічно неготовими до цього, що призвело до кризи. Не менш серйозною проблемою є і те, що країни Нової Європи сприймають ЄС перш за все як економічну допомогу, а не як цивілізаційне ціле. Вони також сильно залежать від США, які мають можливість реалізувати через них свою політику в ЄС. В той же час країни Старої Європи часто реалізують за рахунок нових членів свої історично сформовані амбіції щодо сфер впливу. Таким чином виникає конфлікт інтересів країн Старої та Нової Європи, що не сприяє європейській єдності. Також відносини ЄС і США є досить неоднозначними. Вони є досить близькими в цивілізаційному аспекті, адже ліберально-демократичні цінності, сформовані європейськими просвітителями на базі античної та християнської культури, були розвинуті в США. Більше того, саме США стали центром ліберально-демократичної культури в роки холодної війни, надавши змогу Європі розвивати її під американським військовим та економічним прикриттям. Проте європейські країни зберегли власні амбіції, намагаючись реалізувати їх шляхом поглиблення євроінтеграції. На сьогодні США має неоднорідні відносини з різними членами ЄС, від конкуренції до підпорядкування зовнішньополітичним цілям США. Причиною цьому є не лише амбіції кожного з гравців, а й об’єктивні національні інтереси, що формувалися впродовж історичного розвитку. Так, широка модель ЄС не відповідає інтересам багатьох країн Старої Європи, як і підтримка військових кампаній на Близькому Сході – багатьом з них. Окрім того, у випадку з політичною підтримкою американських військових операцій виникає ще і проблема суспільної думки, яка в європейських країнах не схвалює військові дії. З цим пов’язана і проблема обороноздатності Європейського Союзу. На думку деяких критиків, європейці не хочуть воювати взагалі, тому виникає питання, чи може ЄС без допомоги США забезпечити собі безпеку. Євроатлантична інтеграція об’єднаної Німеччини була ключем як до успіху Європейського Союзу, так і до глобалізації [4, С.30-47]. Як показала історія, стабільність та демократія в Німеччині є запорукою безпеки в Європі. В свою чергу перед Німеччиною, від самого заснування держави Бісмарком, внаслідок свого географічного розташування стояла загроза розпаду на частини під тиском коаліції сусідів з заходу, сходу та півдня [6]. Тому в

німецької влади, в умовах постійної конкуренції і військових дій в Європі, було два варіанти поведінки: або маневрувати в системі союзів між Заходом та Сходом, забезпечивши собі вагоме значення в Європі як мирний посередник, що пропонував Бісмарк, або завоювати гегемонію в Європі збройним шляхом у два етапи, підкоривши спочатку Захід, розпочати експансію на Схід [7]. Ще одним баченням була побудова німецько-російської континентальної коаліції проти західноєвропейських держав, адже, як помітив Маккіндер, ці дві держави об’єднує здатність наступати у всіх напрямках і бути під загрозою тиску з усіх сторін [2, С.366-367]. Проте, маючи географічну змогу діяти в багатьох напрямках, німецька політична еліта після відставки Бісмарка не зупинилась на поділі влади з якою-небудь державою, перемогла концепція двоступеневого наступу, яка не принесла Німеччині успіху. Внаслідок Першої світової війни Німеччина опинилася в скрутному становищі, і на хвилі реваншизму владу отримали націонал-соціалісти, які здійснили спробу завоювати провідні позиції в Європі знову ж таки воєнним шляхом, що знайшло своє відображення в розвитку німецької геополітичної думки. Проте поразка у другій світовій віні і розпад Німеччини під тиском західно-східної коаліції підтвердили думку Бісмарка про згубність для німецької держави встановити гегемонію військовим шляхом. Також і західні союзники дійшли до висновку, що підкорена Німеччина буде становити загрозу реваншизму і нової війни в Європі. Тому вони дали змогу західній Німеччині відновити економіку та державність, хоч і з певними обмеженнями у здійсненні зовнішньої політики. А для того, щоб уникнути реваншизму, у ФРН була проведена ціннісна переорієнтація і сформована ліберально-демократична політична культура, що робило ФРН невід’ємною частиною західного світу [8]. Політичним механізмом усунення німецького реваншизму була прив’язаність її економіки до економік інших європейських держав, тобто євроінтеграція. В той же час між СРСР та США посилювалися як розбіжності у поглядах на майбутнє Німеччини, яку СРСР бачив розділеною і економічно знищеною, так і конфронтація у інших важливих питаннях світової політики, що свідчило про конкуренцію за світове панування між ними. Поступово сформувалися блоки НАТО та ОВД, що охоплювали сфери впливу кожної з наддержав. Це протистояння унеможливило державну єдність Німеччини, адже Об’єднана Німеччина, яка є частиною НАТО, змінить баланс сил в Європі на користь США. З часом це питання ускладнювалося ще й тим, що об’єднання Німеччини та її євроатлантична інтеграція могла б стати прецедентом для країн Східної Європи. Тому лише після багаторічного переговорного процесу, ослаблення СРСР та його зближення зі США стало можливим відновлення німецької єдності [4, С.30-47]. Як і очікувалося радянськими аналітиками, євроатлантична інтеграція Німеччини призвела до посилення ролі США в Європі та дала привід для посування НАТО на Схід. Це означало розпад соціалістичного табору, відкрило двері для глобалізаційного процесу [1, С.143-154]. Німеччина, в той же час, зберегла амбіції на незалежну і сильну роль в світовій політиці. Тому, перебуваючи в міцних і сталих зв’язках в межах НАТО, Німеччина зацікавлена в розвитку проекту Європейського Союзу як механізму впливу на світову політику. Німеччина, внаслідок програшу у двох світових війнах, пересвідчилася у правильності позиції О.Бісмарка про згубність для німецької

держави досягнення гегемонії військовим шляхом. Окрім того, німецька військова сила була суттєво ослаблена, Німеччина і досі не має права бути постійним членом РБ ООН, а її прагнення до військового прогресу буде з насторогою сприйняте світовою спільнотою. Основною гарантією безпеки для німецької держави залишається НАТО, а основним важелем впливу на світову політику – ЄС. Економічна інтеграція дає не лише стимул для економічного розвитку та відкриває нові ринки, а й робить Німеччину бажаним стратегічним партнером для багатьох країн, що розвиваються, а цього ФРН не могла б досягти військовим методом, загрожуючи суверенітету молодих держав. У такий спосіб Німеччина поширює свій вплив в країнах Азії, Латинської Америки, частково Африки, і, що найважливіше, Східної Європи [9]. Цей регіон був історично важливим для Німеччини, яка ще в період феодальної роздрібненості, шляхом «Натиску на Схід», намагалась встановити тут свою гегемонію. Окрім економічної вигоди, тісні відносини з країнами Східної Європи дають Німеччині певний захист від потенційної російської експансії. Окрім того, ці країни можуть бути союзниками Німеччини у прийнятті деяких політичних рішень в ЄС. Важливим моментом у відносинах Німеччини з партнерами в рамках ЄС є і вирішення питання кордонів та національних груп, що вважається запорукою миру і може бути фактором стабільності ЄС у випадку політичної чи економічної кризи. Певною мірою актуальною залишається для Німеччини і політика маневрування між стратегічними союзами, започаткована знову ж таки О.Бісмарком. Щоправда, Друга світова війна внесла свої корективи у цю концепцію, і К.Аденауер оголосив однозначну прозахідну орієнтацію [5]. Проте загроза німецькій безпеці у випадку війни з Росією залишається ймовірною і досі, тому Німеччина, залишаючись політично та культурно частиною західного світу, продовжує тісно співпрацювати з Росією, забезпечуючи безпеку на східному кордоні та співпрацю ЄС з Росією [8]. Внаслідок утворення і розвитку Європейського Союзу були вирішені проблема миру в Європі, європейської культурної єдності на основі християнства, питання національних меншин та транскордонного співробітництва, а також з’явився поштовх до зростання економічного та політичного впливу. Проте Європейський Союз, забезпечивши політичний компроміс в Європі, залишився одним із варіантів класичного для Європи балансу сил, так і не сформувавши остаточно спільні зовнішньополітичні пріоритети. Німеччина є основою не лише Європейського Союзу, а й єдності Західної та Східної Європи. Окрім того, німецька єдність зробила можливою глобалізацію. Німецька культура є однією з базових для побудови європейської ідентичності та західних цінностей, а німецька економіка є фундаментом європейської єдності. Проте складне геополітичне розташування ставить німецьку державність під загрозу і робить саму Німеччину загрозою в очах сусідів. Тому стабільний розвиток і процвітання Німеччини в Європейському Союзі є запорукою миру та безпеки у світі. Література: 1. Дашичев В. Перестройка и объединение Германии // Свободная мисль. - М., 2008. - №1, - с.143-154.

2. Мальський М.З., Мацях М.М. Теорія міжнародних відносин: Підручник. 2е вид., перероблене і доп. - К.: Кобза, 2003. – 528с. 3. Медушевский А. Европейская интеграция: механизмы взаимодействия// «Вестник Европы». - 2006. – №17. – С.3-15. 4. Петелин Р.В. Объединение Германии 1989-1990 гг.: историографический аспект // Новая и новейшая история. – 2003. - №1. – С.30-47. 5. Райхель Ю. Найрозумніший німецький державний діяч із часів Бісмарка // День. - №19 , 31 жовтня 2009. – Режим доступу: http://www.day.kiev.ua/282616 6. Русско-германский союз по Бисмарку // Всемирная история в лицах.Режим доступа: http://vivl.ru/bismark/souyz.php 7. Фрідмен Дж. Німецьке питання. - Режим доступу до тексту: http://inozmi.glavred.info/articles/238.html, 2008. 8. Schildt A.Siegfried D. Deutsche Kulturgeschichte: die Bundesrepublik – 1945-bis zur Gegenwart.-Bonn: Bundeszentrale für politische Bildung, 2009.696 s. 9. Tatsachen über Deutschland.- http://www.tatsachen-ueber-deutschland.de

УДК 327:005.44(043.2)

ІГНАТЕНКО М.В. Національний авіаційний університет. Інститут міжнародних відносин Міжнародна інформація Студентка 2 курсу групи 208(бакалавр) marjynka@mail.ru

ГЛОБАЛІЗАЦІЯ: ПРОБЛЕМИ, ВИКЛИКИ, ВІДПОВІДІ. СТАЛИЙ РОЗВИТОК. ІНТЕГРАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ. Анотація: В статті було розглянуто досвід європейських країн та США в економічному, політичному, інтеграційному процесах, направлених на створення сприятливих умов для подальшого розвитку, особливо в найбільш істотних галузях. Розглянуто вплив процесу глобалізації, його позитивні та негативні наслідки для країн з різним рівнем економічного розвитку. Висвітлені також ті країни, які найбільш уразливі до впливу глобалізації та ті, які сприяють його розвитку. Abstract: In this article the experience of European countries and the USA in economical, political spheres and in the sphere of integration aimed to create favorable conditions for its most relevant branches development was considered. The influence of globalization process, its positive and negative consequences for the countries with the different economic levels of development was examined. Countries voidable to the influence of globalization process and countries that encourage it were analyzed. Ключові слова: Глобалізація, інтеграція, європейський союз, злиття, транснаціональні корпорації, Ключевые слова: Глобализация, интеграция, европейский союз, слияние, транснациональные корпорации, Descriptive information: Globalization, integration, European Union, merger, multinational (transnational) corporation

Глобалізація – процес універсалізації, становлення єдиних для всієї планети Земля структур, зв’язків і відносин в різних сферах життєдіяльності. Цей процес означає гомогенізацію життя: ціни, продукти, рівень якості охорони здоров’я, рівень доходів, відсоткові банківські ставки мають тенденцію до вирівнювання на світовому ринку. Сучасні процеси глобалізації породжуються економічними чинниками: суспільним розподілом праці, науково-технічним прогресом в умовах ринкової економіки, міждержавними інтеграційними процесами, міжнародними суспільними об’єднаннями і неурядовими організаціями, різноманітними формами міжнародного культурного обміну і спілкування. Основою процесу економічної глобалізації стають інтернаціоналізація виробничих зв’язків у високотехнологічних галузях на основі прямих іноземних інвестицій, формування глобальних по масштабу і невпинних по режиму роботи ринків, в першу чергу – фінансових. Останнім часом у працях економістів, соціологів, філософів, політологів, педагогів проголошується думка про те, що найбільш суттєвою характеристикою сучасного світу, яка визначає його картину, є рух гігантських потоків капіталів, товарів, а також людей, що посилює обмін інформацією. Для узагальнення цих процесів застосовується поняття „глобалізація", яке, однак, науковці наповнюють різним змістом. Найбільш відомі підходи до розкриття його сутності містяться в працях У.Бека, Е.Гідденса, Г.Герборна, М.Делягіна, В.Іноземцева та ін. І хоча автори висловлюють відмінні, почасти протилежні погляди на феномен глобалізації, актуальність питання не знижується, а й набирає нових обертів. Сьогодні глобалізація тлумачиться як „комплексне явище, яке включає низку процесів, що відбуваються водночас" і має кілька „вимірів", найбільш помітними і важливими серед яких є глобалізація ринку, виробництва та інформації. Глобалізація має як позитивні, так і негативні риси. До позитивних слід віднести розподіл праці, спеціалізацію, підвищення рівня виробництва, велику доступність товарів і послуг. Водночас вона збільшує майнове розмежування між бідними і багатими. Фактично, левова частка переваг глобалізації припадає на багаті країни і багатих індивідів, що може стати передумовою виникнення між ними конфліктів. Інша проблема, пов'язана з глобалізацією, вбачається в широкому домінуванні стандартів масової культури. Деякі автори розцінюють глобалізацію як нову форму експансії Сполучених Штатів Америки, своєрідний „культурний імперіалізм", який нівелює культурну ідентичність народів різних країн.[6] Глобалізація має свої характерні риси, що виокремлюють її серед інших світогосподарських процесів, а саме: - посилення взаємозв'язку всіх дій країн в соціально-економічній сфері, політиці, культурі. В цьому відношенні значною є стимулююча роль міжнародних організацій, особливо системи ООН і регіональних інтеграційних об'єднань; територіальне поширення інтернаціоналізаційних процесів, які сьогодні охоплюють увесь світ; - універсалізація міжнародних економічних відносин; вона має, зокрема, таке вираження:

- втілення єдиних міжнародних стандартів у всі сфери міжнародної економічної діяльності (у торгівлі, у кредитно-валютній діяльності тощо); - використання однакових критеріїв в макроекономічній політиці; - уніфікація вимог до податкової політики (зокрема, єдиний підхід до встановлення митного законодавства). Глобалізація є об'єктивним і неухильним процесом. Загалом її слід оцінювати позитивно, оскільки вона об'єднує національні економіки в єдине організаційне ціле і тим самим підвищує ефективність світового господарства. Глобалізація сприяє зближенню не тільки економік, а й культур різних народів, полегшує встановлення порозуміння між ними. Проте цей процес супроводжується накопиченням серйозних проблем, які постають не тільки перед окремими країнами, але й перед усім людством. До глобальних проблем належать наведені нижче: - Проблеми миру і роззброєння - Енергетична і сировинна проблема - Екологічна проблема. Глобальні проблеми, в разі їх не вирішення, загрожують всьому людству. Вони викликають занепокоєння не тільки вчених і керівників держав, але й широких суспільних верств населення планети. Глобалізація супроводжується розвитком економічної інтеграції на регіональному рівні. Регіональна інтеграція полягає в тісному, органічному сплетінні національних економік країн, що компактно розташовані в певному просторі (регіоні). На досить високому рівні розвитку інтеграції національні економіки становлять єдине ціле, що характеризується єдиною виробничою структурою, спільною структурою регулювання з боку державних і недержавних інституцій, вільним рухом факторів виробництва і навіть політичною єдністю. Регіональна інтеграція у своєму розвитку проходить п'ять стадій або рівнів: зону преференційної торгівлі; зону вільної торгівлі; митний союз; спільний ринок; економічний і валютний союз. Стратегічною метою України є вступ до Європейського Союзу. Залучення до європейської спільноти відкрило б для України великі можливості щодо прискорення економічного розвитку і підвищення добробуту нашої країни. Бажання стати членом ЄС досі не реалізувалося через невідповідність економічного механізму України нормам і вимогам Європейського Союзу. Проте Україна крок за кроком просувається до Західної Європи, шукаючи можливості узгодження спільних інтересів. Відносини з ЄС ґрунтуються на конкретних угодах та програмах партнерів. На даному етапі розвитку суспільства пріоритетну роль відіграють інтеграційний та глобалізаційний процеси. Зі становленням інтеграційних союзів починається швидкий стрибок розвитку економіки країн-членів. На цьому «бойовому плацдармі» можна прослідкувати чітко окреслені риси процесу глобалізації. Найбільшими «глобалізаторами» у світі являються країни з розвиненою економікою. Прояв впливу глобалізації можна прослідкувати через діяльність транснаціональних корпорацій. Найпотужнішим власником транснаціональних корпорацій являються Сполучені Штати Америки. Найбільш відомою американською ТНК є “McDonalds”, “Coca-Cola”, які нараховують найбільшу

кількість споживачів у світі. Таким чином, завдяки ТНК США є одним із передових представників «глобалізаторів» у світі. Зараз економіка, політика не може обійтися без участі США, так як, долар США заполонив майже всю планету. Навіть союз БРІК має за резервну валюту долар США, тому завдяки схожим організаціям долар підтримує своє існування. Незважаючи на те, що США має величезний зовнішній борг , який складає на 30 червня 2011 року $ 14710000000000 , не перестає бути явним лідером на світовій арені. Це країна, де люди спроможні забезпечити собі життя та старість, де ВВП на душу населення складає $ 48 100 (2011 р.). Глобалізаційні процеси проявляються майже у всьому, що нас оточує. Процес глобалізації можна визначити, як певний вид «зомбування» населення, бо за допомогою цього нав’язуються ідеали, і все це працює більше на підсвідомому рівні. Щоб уникнути прояву цього процесу, треба завжди фільтрувати та осмислювати подану для Вас інформації по телебаченню, радіо і т. д. Намагатися завжди задавати собі такі питання: «Це ціль?» чи «Це спосіб досягання іншої цілі», і тоді Ви зможете дуже легко розмежувати для себе інформації та стримувати «мозковий штурм». Література: 1. Делягин М. Мы можем не только выжить, но и извлечь из процесса стратегическую выгоду. http://2002.novayagazeta.ru/. 2. Диев В.С. Многомерный вектор глобализации: начало и основные компоненты// Философия образования. - 2005. - № 1 (12). - С.15-21. 3. Канаев Н.М. Глобализация и высшее образование. Взгляд из ЮНЕСКО // Философия образования. - 2005. - № 1 (12). - С.26-31. 4. Клайн Л. Глобализация: вызов национальным экономикам // Проблемы теории и практики управления. - 1998. - № 6. - С.44-49. 5. Кучуради И. Философия перед лицом мировых проблем // Вопросы философии. - 2004. - № 3. - С.5-11. 6. https://www.cia.gov/library/publications/the-world-factbook/

КАДЫРОВ А.М., проф. д.э.н., АХМЕДИЕВА А.Т. к.э.н., с.н.с., АЛИМОВА Н.Р. к.э.н., м.н.с. (Институт экономики АН РУз) e-mail: n-r-alimova1978@mail.ru

ФОРМИРОВАНИЕ НАЦИОНАЛЬНОЙ ИННОВАЦИОННОЙ СИСТЕМЫ В РЕСПУБЛИКЕ УЗБЕКИСТАН Важнейшей проблемой развивающихся стран и трансформирующимися экономиками является инновационную модель развития. Особую значимость инновационных процессов приобретают проблемы национальных инновационных систем.

государств с переход на в активизации формирование

Становление Узбекистана как независимого государства происходит в условиях роста взаимозависимости национальных экономик. Такие тенденции на фоне изменяющегося мирового порядка выдвигают на

передний план проблемы использования конкурентных преимуществ национальных экономик. В условиях глобализации и с учетом последствий мирового финансовоэкономического кризиса значительно возрастает интерес к изучению и осмыслению роли науки в мировом экономическом развитии. Переход к экономике знаний требует формирования в стране целостной системы, эффективно преобразующей новые знания в новые технологии, продукты и услуги, которые находят своих реальных потребителей (покупателей) на национальных или глобальных рынках. При этом структура экономики меняется в сторону увеличения доли наукоемких и высокотехнологичных отраслей. Без современной технологии рыночная экономика не может обеспечить повышение конкурентоспособности национальной экономики. Определяющим элементом проводимых в Узбекистане реформ служит разработка государственной политики поддержки технологических инноваций, основанных на новых принципах, включающая также замену административного управления рыночными механизмами. В этой ситуации достаточно высокий научный потенциал республики большей частью нейтрализуется низкой эффективностью инновационных процессов. Получение новых знаний и технологий и их эффективное применение в социально-экономическом развитии в решающей мере определяет роль и место страны в мировом сообществе, уровень жизни народа и обеспечения национальной безопасности. В связи с этим особую актуальность приобретает изучение опыта различных стран в формирование инновационной политики и механизмов его реализации с учетом возможности их адаптации к условиям Узбекистана. В промышленно развитых государствах 80-95% прироста ВВП приходится на долю новых знаний, воплощенных в технике и технологиях. Этот переход на инновационный путь развития стал возможен благодаря созданию национальных инновационных систем (НИС), что по данным исследований, проведенных в США, является главным достижением ХХ века. Явившись закономерным результатом предшествующего индустриального развития, НИС как действенная система институтов позволила высокоразвитым странам обеспечить лидерские технологические прорывы и поддерживать конкурентоспособность своих экономик на самом высоком уровне. Быстрое развитие "новой экономики", растущая взаимосвязь между рынками капитала и новыми технологиями, усиление социальной ориентации новых технологий, масштабный характер создания и использования знаний, технологий, продуктов, услуг обусловили возникновение национальных инновационных систем как институциональной основы инновационного развития стран. Эти глубинные процессы как ответ на глобальные вызовы создали те необходимые предпосылки, без которых было бы невозможно органичное соединение первичных инновационных ячеек, субъектов и объектов инновационной деятельности в единую целостную систему или НИС. В качестве таких предпосылок, сформировались: системные образования (технологические цепи, квалифицированный кадровый ресурс и др.), сетевые технологии, единое информационное пространство, единая экономическая и

правовая среда, крупные проекты национального масштаба, интегрирующая роль государства, инновационная культура общества и др. Но эти связующие, системообразующие факторы могли действовать эффективно лишь при наличии таких условий: - технологический и интеллектуальный потенциал, достаточный для запуска инновационного процесса; - постоянный рост числа участников инновационных сетей, в том числе в результате вовлечения в нее новых социальных групп; - институциональная система (включающая как формальные, так и неформальные элементы), ориентированная на инновационное развитие; - востребованность инноваций большинством хозяйствующих субъектов, физических лиц, НИС в целом; - достаточный уровень экономического развития (объем ВВП, в том числе на душу населения), позволяющий необходимое финансирование инновационной системы. В каждом конкретном случае стратегия развития НИС определяется проводимой государственной макроэкономической политикой, нормативным правовым обеспечением, формами прямого и косвенного государственного регулирования, состоянием научно-технологического и промышленного потенциалов, внутренних товарных рынков, рынков труда, и также историческими и культурными традициями и особенностями. Базисными сферами национальной экономики, создающие фундамент НИС, являются сферы: генерации знаний (наука и ее сегменты в других секторах); распространения и применения знаний (исследования и разработки, производство товаров и услуг); коммерциализации нововведений (рынок научно-технической продукции, рыночные институты); образования и профессиональной подготовки кадров; инновационной инфраструктуры, включая финансовое обеспечение; управления и регулирования (правовая база, государственная макроэкономическая и инновационная политика, корпоративное управление, рыночные механизмы.). Организации и предприятия этих сфер в зависимости от степени их инновационности и креативности полностью или частично входят в НИС, образуя ее подсистемы, сегменты и их взаимосвязи, т.е. структуру национальной инновационной системы. Активное воздействие на функционирование НИС оказывает предпринимательская среда. Анализ инновационных процессов в развитых странах показывает, что большую инновационную активность проявляет крупный бизнес (рис.1).

Рис.1. Доля предприятий, осуществляющих технологические инновации, от общего числа промышленных предприятий, %% Особую значимость в процессах функционирования НИС развитых стран имеет организация передачи инноваций из сферы получения знаний в производство. Достигается это посредством создания рынка объектов интеллектуальной собственности и инновационной инфраструктуры. К последней относятся бизнес-инновационные, телекоммуникационные и торговые сети, технопарки, бизнес-инкубаторы, инновационнотехнологические центры, консалтинговые фирмы, финансовые и другие структуры. В странах ЕС активно поддерживается кооперация университетов и промышленности, реализуемая посредством развития университетских инновационных центров, центров трансфера технологий, агентств технологических брокеров, региональных центров новых технологий. Высокоразвитые страны активизируют обучение инновационному менеджменту. Это выражается в увеличении количества кафедр по предпринимательству в университетах (Германия), организации учебных курсов по проблемам наукоемких предприятий для выпускников вузов, инженеров и ученых (Великобритания), специальных курсов по инновационной политике и инновационному менеджменту для руководящих работников (Португалия), тренингов по предпринимательству для студентов, менеджеров и собственников малых предприятий (Бельгия). Важное место в функционировании НИС занимают системы научнотехнической информации, информационного обеспечения инновационной деятельности на основе информационно-коммуникационных технологий (ИКТ), создания электронной среды для деятельности бизнеса и государства, использования сети Интернет. Ключевая роль в формировании НИС принадлежит государству, которое устанавливает правила функционирования НИС, а также обеспечивает необходимую ресурсную поддержку, включая финансирование. В Республике Узбекистан за последние годы были предприняты меры по улучшению координации развития науки и технологий, финансированию инновационной деятельности, расширению связи между наукой и производством, приняты государственные программы по модернизации отраслей экономики, продолжена реализация Программы локализации производства и др. (Указ Президента Республики Узбекистан №УП-436 от 7 августа 2006 года «О координации и управлении развития науки и технологий», Постановлением Президента Республики Узбекистан от 15 июля 2008 г. №ПП-916 «О дополнительных мерах по стимулированию внедрения инновационных проектов и технологий в производство» и др.). Принимаются меры по внедрению как финансовых (такие, как гранты и налоговые льготы), так и нефинансовых инструментов стимулирования инноваций (такие, как Агентства по трансферу технологий, ежегодная Ярмарка инноваций и др.). Основным недостатком существующего механизма реализации инвестиционного потенциала страны является отсутствие системной, четко структурированной законодательной базы для осуществления всех стадий инновационной деятельности, включая меры государственной поддержки, регулирования условий функционирования инновационной активных

предприятий, а также нормы взаимоотношений между субъектами инновационной инфраструктуры. Современная национальная инновационная система представляет собой совокупность организационных, законодательных, структурных и функциональных компонентов, обеспечивающих развитие инновационной деятельности. Существующая национальная инновационная система (НИС) Узбекистана, находится в стадии своего формирования и он имеет все необходимые базовые элементы для осуществления инновационной деятельности. Таким образом, на начальном этапе важно развивать четыре базовые системы инновационной экономики: – научные и инжиниринговые организации, использующие мировой опыт и знания в экономике; – доступ компаний к информации с низкими издержками; – образование и навыки населения, способного работать с новыми технологиями и производить конкурентоспособную продукцию; – деловая среда, стимулирующая отечественные и иностранные предприятия для создания и использования существующих технологий. Литература: 1. The Global Competitiveness Report 2009-2010 (World Economic Forum). 2. Горемыкин В.А. Экономическая стратегия предприятия. – Москва: Альфа-Пресс, 2007. – С. 544. 3. Парпиев О.Р. Основные задачи инновационной научно-технической деятельности в Узбекистане. Сборник научных трудов международной конференции «Актуальные проблемы развития инновационной деятельности». Ташкент, 2008

УДК 862.659+327.8

КІСЛОВ Д.В. Київський національний торговельно-економічний університет, доцент кафедри маркетингу та реклами, кандидат політичних наук e-mail: Kisad@ukr.net

ПОЛІТИЧНА СКЛАДОВА БЕЗПЕКИ СВІТОВОГО ІНФОРМАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ ПОЛИТИЧЕСКАЯ СОСТАВЛЯЮЩАЯ БЕЗОПАСНОСТИ МИРОВОГО ИНФОРМАЦИОННОГО РАЗВИТИЯ POLITICAL COMPONENT OF THE SECURITY OF WORLD OF INFORMATION Аннотация. Рассматриваются проблемы формирования политической и медийной безопасностей в условиях глобальних трансформаций информационно-коммуникационного развития и кризисних явлений современности. Предлагается формирование теоретических основ

медиабезопасности на базе классических трудов по философскому осмыслению информации в ХХ веке. Summary. The problems of forming a political and media security in a global transformation of information and communication development and the crisis of modernity. It is proposed the formation of the theoretical foundations mediasecurity based on the classic works on the philosophical understanding of information in the twentieth century. Швидкий розвиток інформаційно-комунікаційної сфери діяльності людства загострив вже існуючі та викликав нові соціальні та політичні протиріччя світової цивілізаційної системи взагалі й, особливо, її регіональноконтинентальних підсистем. Одночасно наукове осмислення цих процесів та їх неоднозначних наслідків відбувається значно повільніше, що суттєво гальмує профілактичні, захисні, регулюючі та нормативно-правові заходи міжнародного та національного вимірів. Отже, зростають правова, політична й психологічна невизначеності та розбіжності у розвитку світового соціуму взагалі й окремих націй, верств і груп населення планети зокрема. Це обумовлено, наприклад, такими явищами як: цифрова нерівність, інформаційні та мережеві війни, медіатероризм тощо. Неоліберальна ринкова модель економічного розвитку, що стала домінуючою в світі, дала поштовх народженню та поширенню впливу широкого кола нових світових гравців, у тому числі медіамагнатів, які мають у власності засоби масової інформації та комунікації й втілюють через них свої особисті егоїстичні й корисливі інтереси або кланові й корпоративні інтереси транснаціональних компаній та інших наддержавних і приватних структур, що принципово відрізняються від національних інтересів як окремих держав, так і націй, і народів. Це, в свою чергу, підносить на вищий рівень боротьбу за новий світовий порядок та майбутні моделі розвитку людства, за домінуючий контроль над інформаційними, природними, людськими, інтелектуальними та іншими ресурсами на планеті. Нові методології інформаційного протиборства, використання засобів політичного й психологічного маніпулювання виводять минулі традиційні суперечки в їх теоретичному та практичному вимірах на новітні форми міжнародної та внутрішньої національної боротьби через застосування в якості домінуючих не бойових дій, а інноваційних методів широкомасштабних та довгострокових інформаційно-психологічних операцій, які вдало використовують в цих цілях мас-медіа, Інтернет, мобільний зв’язок тощо. Інформаційні ресурси держав, їх інформаційний простір стали об’єктами нападу постійних та перманентних зовнішніх атак та інших спроб зламу інформаційного суверенітету націй чи введення його під контроль власниківгравців (акторів) світової політичної арени. Світова системна криза фінансово-економічного спрямування підсилила, в свою чергу, кризу системи ієрархічних державних структур традиційного управління соціальними процесами, що розпочалася ще в ХХ ст. Під тиском масової та нової мережевої культури значно послабилась потенційна можливість захисту інформаційного суверенітету та інформаційного простору більшості країн світу через брак власних економічних, фінансових,

управлінських, інтелектуальних та інших внутрішніх ресурсів або через невміння й небажання оптимально їх використовувати. Аналіз сукупності методологій, технологій, механізмів, інструментарію та прийомів ведення сучасних інформаційних, мережевих, мас-медійних воєн і окремих цілеспрямованих інформаційно-психологічних операцій, що використовують проти деяких країн, вказує на велике розмаїття існуючих та практично реалізованих розробок, які постійно поповнюються новітніми комбінаціями та збагачуються останніми досягненнями інноваційних інформаційно-комунікаційних технологій. В той же час розробка систем та методів захисту й протидії стратегіям і тактикам інформаційних та мережевих воєн з їх величезним арсеналом прийомів оновлюється дуже повільно. Такі засоби захисту інформаційного простору країн залишаються майже незмінними впродовж десятиріч. Політичні, наукові та медійні спрямування й розробки повинні бути націлені на підсилення арсеналу захисту та на протидію різним засобам інформаційної агресії. Стрімкий і необмежений вихід на глобальні рівні застосування широкого розмаїття джерел генерації інформації, розбудови інформаційних продуктів та формування інформаційних потоків при розбалансованості інтересів, намірів, цілей і прагнень численних власників (медіамагнатів) призводить до дестабілізуючих та дезінтегруючих впливів на свідомість масових аудиторій світової спільноти, заважає консолідації зусиль для підтримки миру; економічної, політичної, екологічної та медійної міжнародної безпеки. В наш час залишаються рівно вірогідними і, навіть, прямо протилежними один одному сценарії та тенденції подальшого розвитку подій на світовій політичній арені. Намагання передбачити та описати до яких саме наслідків політичного, соціального, економічного та культурного роду життєдіяльності суспільства призведуть зміни комунікативного досвіду сучасного людства поки що будуть заздалегідь помилковими, кон’юнктурними або невдалими. Альтернативою таким некоректним прогнозам, які, як правило, не здійснюються, може бути звертання до творчого здобутку видатних мислителів ХХ ст., у чиїх працях уже була спроба пошуку методів подолання вузьких світосприймаючих горизонтів розвитку соціуму за останні 50–70 років [1, с. 4]. Проблемам становлення нової філософії моралі, діалектики освіти та науки, осмисленню ролі та значення медіа, як засобу поширення можливостей людини, присвячені, наприклад, класичні праці таких представників філософського мислення щодо сучасних їм проблем як Теодор В. Адорно, М. Хоркхаймер та Маршалл Маклюен [2, 3]. У сукупності з теоретичними доробками М. Вебера [4], а також Е. Аронсона [5], П. Бурдьє [6] і Ф. Уйбстера [7] ці роботи можуть становити основу подальших наукових розробок щодо інформаційного розвитку та розв’язання інформаційно-комунікаційних протиріч ХХІ ст. Разом з ними праці вітчизняних і російських вчених, таких як В. Різун [8], Л. Матвєєва [9], Д. Ольшанський [10], які стосуються психології мас, телебачення та інших видів мас-медіа можуть дати змогу вибудувати більш цілісну теоретичну базу щодо протидії негативному впливу на населення інформаційних загроз, викликів та агресій. Ключовим у розумінні залежності функцій політичної складової безпеки від розвитку інформаційно-комунікаційних технологій життєдіяльності сучасного суспільства, специфіки реалізації в його середовищі новітнього

комунікаційного досвіду є процес осмислення своєрідності позитивних і негативних проявів сучасної соціокультурної ситуації та з’ясування трансформаційних тенденцій цього феномена в умовах конкурентного розвитку всіх систем глобальної комунікації та забезпечення політичної безпеки мас-медіа [11, 12]. Отже для забезпечення сталого соціально-політичного розвитку людства на всіх напрямках інформаційно-комунікаційної діяльності потрібні невідкладні консолідовані міжнародні зусилля при активній участі урядів провідних країн світу, насамперед, США, ЄС, країн БРІКС, авторитетних наднаціональних організацій, включаючи ООН, ЮНЕСКО, ОБСЄ та регіональних і континентальних об’єднань. Список використаної літератури 1. Кузнецов М. М. Опыт коммуникации в информационную эпоху. Исследовательские стратегии Т. В. Адорно и М. Маклюэна [Текст] / М. М. Кузнецов ; Рос. акад. наук, Ин-т философии. – М. : ИФРАН, 2011. – 143 с. 2. Хоркхаймер М. Диалектика Просвещения. Философские фрагменты / М. Хоркхаймер, Т. В. Адорно. – М. – СПб : Медиум; Ювента, 1997. – 311 с. 3. Маклюэн М. Понимание Медиа : Внешние расширения человека / М. Маклюэн. – М. – Жуковский : КАНОН-пресс-Ц; Кучково поле, 2003. – 612 с 4. Вебер М. Избранное. Образ общества / М. Вебер. – М. : Изд-во Юрист, 1994. – 702 с. 5. Аронсон Э. Эпоха пропаганды : Механизмы убеждения, повседневное использование и злоупотребление / Э. Аронсон, Э. Пратканис. – [3-е изд.]. – СПб. : Прайм-Еврознак, 2003. – 381 с. – (Проект “Психологическая энциклопедия”). 6. Бурдьє П. О телевидении и журналистике / П. Бурдье ; [пер. с франц.]. – М : Фонд научных исследований “Прагматика культуры”, Институт экспериментальной социологии, 2002. – 159 с. 7. Уйбстер Ф. Теории информационного общества / Ф. Уйбстер ; [пер. с англ.]. – М. : Аспект-Пресс, 2011. – 400 с. 8. Різун В. В. Маси : тексти лекцій / В. В. Різун. – К. : ВПЦ “Київський університет”, 2003. – 118 с. 9. Матвеева Л. В. Психология телевизионной коммуникации : учебн. пособие [для студ. высш. учебн. завед.] / Матвеева Л. В., Аникеева Т. Я., Мочалова Ю. В. – М. : РИП-холдинг, 2002. – 316 с. – (Серия “Академия рекламы”) 10. Ольшанский Д. В. Психология масс / Д. В. Ольшанский. – СПб. : Питер, 2002. – 363 с. – (Серия “Мастера психологии”). 11. Зернецкая О. В. Проблемы конкурентного развития системы глобальной коммуникации / О. В. Зернецкая // Глобальное конкурентное пространство / О. В. Зернецкая. – К., 2008. – Разд. ХІІІ. – С. 630–666. 12. Кіслов Д. В. Політична безпека масових комунікацій : монографія / Д. В. Кіслов. – К. : “МП Леся”, 2010 – 208 с.

KOROLCHUK SVITLANA Student of Institute of International Relations National Aviation University (Kyiv)

ENVIRONMENTAL IMPACT ASSESSMENT BY TRANSNATIONAL CORPORATIONS Human economic activity has been affecting an environment for a long time. Consequently, the economic activity and business as one of its form is the way of expansion of the natural human environment with limited natural resources and physical abilities of the homo sapiens. Even in the ancient times there were also first mechanisms of regulation of this influence (especially protected natural territories, bans on hunting and deforestation, etc.). However, awareness of the need for rational and science-based approach to business as a system, which includes the future generations’ interest, emerged only in the XX century. Today, almost all countries in the world face the problem of environmental degradation and the need to prevent the further development of this process. Human activities, including the activities of transnational corporations as a form of business organization do harm to the natural environment. They cause chemical and thermal pollution, as well as mechanical transformation of natural objects. So there is a threat to people’s health, flora and fauna. There are plenty of examples to prove it. For 1981-1983 the American multinational corporation «Dow Chemical» together with Japanese «Agromex» conducted a test of highly toxic poisons in the forests in the North-East of Brazil. As a result of violation by these companies the necessary safety measures, above 7,000 of local residents were poisoned to death. And the zone of tests for a long time became unsuitable for a life. Near 25,000 of rare kinds of plants and species became under the threat of extinction [4, p.48]. The Canadian company «Placer Dome» owns almost 40% of the shares of the Philippine’s corporation "Marcopper Mining». Ecological requirements, which Philippine’s law placed for the extraction of copper were significantly lower than those «Placer Dome» encountered in Canada. And this situation is typical for the countries of the South-Eastern Asia. Since 1975 «Marcopper» has conducted the extraction of copper by an open way in Marinduke (Philippines) and dropped piles in the Kalankan Bay [1, p.101]. As a result, a great loss of coral reefs and fish took place. The ecosystem in general was damaged. On April 20, 2010 there was an explosion on one of the platforms of the American multinational corporation "British Petroleum" because of which for some months in the gulf of Mexico poured out nearby 5 million barrels of oil, which made this outflow the largest oil disaster in the history of the United States. The oil spillage has reached the area of 75,000 square kilometers [4, с.48]. Also one of negative influences of the multinational corporation is the depletion of natural resources, which are used for industrial purposes. It is connected, first of all, with the growth of a standard of living in industrialized countries and, as a result, with the increasing of production of goods and services. Therefore, global companies and other business entities try to mine more and more resources. From 1993 to 2003 world’s oil consumption increased by 17%, natural gas by 22%, primary energy supply in general at 19%. Overall, consumption of oil in the world increased by 35 % from 1980to 2010 [2, p.13].

There has been written many times about the seriousness of the global environmental problems in publications such as the World Wildlife Fund (WWF) and many other academic, socio-political and popular works. The point about danger for the environment, which has developed as a result of the economic activities transformed in an axiom at present. In practice, the common view is that the state and international governmental organizations must solve environmental problems. However, in the majority of the countries, the governments do not have enough financial, technological and human resources. At the same time multinational corporations produce about 1/4 worldâ&#x20AC;&#x2122;s goods and services and 2/3 world trades that allows them to influence the governments in business area, including ecological point with positive and negative side. For example, under pressure of an oil lobby the congress of the USA in March, 2005 has removed an interdiction on conducting economic activities in the National Arctic reserve in Alaska [1, p.102]. An international community tries to regulate the activity of transnational corporations with the help of conferences and conventions to protect the environment, for example, UN Conference on the Human Environment (Stockholm 1972), Global Forum in Environment (Moscow, 1990), UN Conference on Environment and Development (Rio de Janeiro, 1992) and others. The important results of that meeting were Basel Convention on the Control of Transboundary Movements of Hazardous Wastes and their Disposal, Convention on Biological Diversity (CBD), Environment and Security (ENVSEC) Initiative, Environmental Law Alliance Worldwide (ELAW), Kyoto Protocol, North American Agreement on Environmental Cooperation (NAAEC),Vienna Convention to Protect the Ozone Layer etc [5, p.20]. However, the destruction of the environment, even in industrialised countries has been only suspended, but not stopped. In contrast with these countries, where the "greening" of companies had significant positive results, in developing states and countries with economies in transition, the "greening" management occurs much more slowly. It is caused both by the lack of appropriate management techniques and by industrial (rather than post-industrial) infrastructure. In this way, MNCs perform an ambiguous role. On the one hand, investors search the ÂŤcountries-harboursÂť with the least developed ecological regulation. It is done in order to avoid the strict ecological legislation by the multinational corporation and to move production to the countries with less developed nature protection regulation. And the states can reduce ecological requirements to involve direct foreign investments. On the other hand, there is a thought about positive influence of direct foreign investments on an environment. In some cases the ecological law of foreign investors can be better than in the companies with the national capital. So the countries can compete for direct foreign investments by perfection of the ecological regulation. Now the companies and consumers revalue their priorities. Since the XX century the demand for services of public character (including the protection of environment) raised and created the new potential markets. In these markets, however, it is very difficult to work because of low profitability. But at a postindustrial stage such markets become very attractive and can make essential

profit by virtue of decrease in a role of other factors of competitiveness (firstly, for a price competition). So, according to the Research Company Environmental Business International Inc. assessments, the world market of technologies, the equipment and the services, which have been directed on decrease, and prevention of negative economic influence on an environment, as well as on rehabilitation of an environment, in 2005 was estimated in $ 652 billion [4, p.50]. Summing up the aforesaid, it has to be noted, that activity of the multinational corporation acts as one of principal causes of environmental problems in many countries of the world. At the same time the multinational corporations possess financial, technological and other resources for finding the solution to these problems. States, international organizations and multinational corporations can create the effective international and national legal bases together for protecting the environment from negative human economic activity globally. References 1. Долгов С.И. Транснациональные корпорации и прямые иностранные инвестиции как основа глобализации // Глобализация экономики: новое слово или новое явление? – М: Проспект, 1998 г. – 201с. 2. Международное энергетическое агентство, Прогноз развития мировой энергетики, Париж, 2010 г. – 14 с. 3. Статистический обзор мировой энергетики компании «ВР», Лондон, июнь 2010 г. – С. 24-25. 4. Ivetta Gerasimchuk. Environmental Practice of Transnational Corporations, MPRA Paper No. 9906, August 7, 2008 – P. 47-50. 5. Mikhail Shimai, Vladidmir Samophalov. Reviewer of the World Economic Situation, IRWES, 2004 – P. 20-22.

УДК 303.442.3:005.44(045)

МАЄВСЬКА О.М. студентка IV курсу Інституту міжнародних відносин Національного авіаційного університету

ВПЛИВ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ НА ДІЯЛЬНІСТЬ «THINK TANKS» Робота розкриває вплив глобалізації на діяльність «think tanks». Автором визначаються основні тенденції у формуванні аналітичних центрів сучасності та їхнє значення у дослідженні глобалізаційних процесів. Работа раскрывает влияние глобализации на деятельность «think tanks». Автором определяются основные тенденции в формировании аналитических центров современности и их значение в исследовании глобализационных процессов. The work reveals the influence of globalization on the activities of «think tanks». The author identifies the key trends of think tanks today and their importance in the study of globalization process. ХХІ століття характеризується висхідною динамікою інтеграції в політичній, економічній, екологічній та культурній сфері. Цей процес

взаємозалежності та уніфікації отримав назву глобалізація, що на сьогоднішній день є однією серед тенденцій світового розвитку. Поряд із цим можна вести мову про появу нових проблем сучасності – глобальних, вирішення яких не залежить від однієї чи невеликої групи держав. Необхідність дослідження та пошуку шляхів вирішення даних проблем стала поштовхом до створення аналітичних центрів, що займаються питаннями розвитку всього людства. Їхня роль в даній сфері займає досить важливе місце. Ми робимо спробу визначити вплив глобалізації на інституціоналізацію політичного аналізу та прогнозування на сучасному етапі. Мета – аналіз ролі глобалізаційних процесів та їхнього впливу на діяльність аналітичних центрів. Основним завданням роботи є визначення основних тенденцій у розвитку «think tanks», виникнення яких тісно пов’язане з процесом глобалізації. Таким чином, об’єктом дослідження є аналітичні центри, а предметом – основні напрями та форми їхньої діяльності в глобалізованому світі . Як вже зазначалося, на сучасному етапі глобалізація відіграє значну роль у всіх суспільних процесах. Згідно з визначенням американського дослідника Хелда Макгрю глобалізація – це розширення, поглиблення та прискорення взаємозв’язків у світовому просторі в усіх аспектах сучасного людського життя. Вона втілює ідею інтегрованості країн у світове співтовариство та їх спільного розвитку[3]. На сучасному етапі аналітичні центри відіграють значну роль у розв’язанні найгостріших проблем як на міжнародному, так і на внутрішньодержавному рівні. «Мозкові центри» (англ. think tanks) – недержавні науково-дослідницькі організації, які, як правило, зосереджують свої зусилля в галузі гуманітарних наук – політики, економіки, соціології, права тощо. «Мозкові центри» реалізовують оригінальні дослідження та освітні програми, що спрямовані на навчання та здійснення впливу на політиків і осіб, які формують громадську думку з широкого кола економічних, соціальних, політичних, екологічних питань та проблем безпеки. Крім того, вони виступають інструментом суспільного контролю, а тому, визначають цілі та цінності суспільства[5]. Глобалізаційні процеси відіграли значну роль у становленні транснаціональних аналітичних центрів. Вже з кінця 1960-х років стала помітна транснаціоналізація експертно-ідеологічної роботи – головним чином в рамках Західній Європи. В 1950-х роках фахівці із США брали участь в роботі науково-ідеологічних центрів інших країн Заходу, а до розробок американських «мозкових трестів» залучалися експерти з країн Західної Європи. В другій половині 1960-х з’явилися недержавні політико-аналітичні структури, які не тільки об’єднували в собі експертів та ідеологів з різних країн Заходу, але й не були прив’язані в своїй роботі до однієї держави. Їх ціллю була розробка прогнозів і стратегій розвитку всього людства – саме так інтерпретували свої роботи їх автори [1]. Наступною тенденцією у розвитку аналітичних центрів стала переорієнтація їхньої діяльності з дослідження проблем внутрішньодержавного масштабу на глобальний. Такими напрямами

роботи стала криза сучасного суспільства, глобальні проблеми людства, глобалізаційні процеси. Новою особливістю інтелектуальної транснаціоналізації в 2000-і роки стало виникнення національних, регіональних і глобальних структур у формі мережевих об’єднань «мозкових центрів». На базі мережі здійснюється обмін інформацією, спільне виконання політичних замовлень, створення колективних пропагандистських ресурсів, тематичний поділ праці, координація роботи, узгодження ідейно-політичних позицій з тих чи інших питань. Інтеграція «мозкових центрів» в мережеві структури розвивається переважно на двох засадах. Вони виникають, коли об’єднують зусилля центри близької ідеологічної орієнтації, а також коли невеликі експертні інститути, які працюють у вузькій тематиці, об’єднуються для формування спільних позицій з більш широких, часто – глобальних політико-економічних питань, або ж коли взаємодіють центри, що досліджують близьку проблематику[2]. Збільшення числа аналітичних центрів і посилення їх ролі в сучасних процесах глобалізації обумовлені нинішньою інформаційної епохою і формуванням інформаційного суспільства. Інтернет надає інформацію аналітичних центрів та ефективно забезпечує комунікацію – тому з’явилися віртуальні, розосереджені в просторі «фабрики думок» або аналітичні центри п’ятого покоління – так звані «транснаціональні мережі думок». Діяльність по створенню таких мереж є різні форми взаємодії окремих центрів: міжособистісні взаємодії, контакти організацій, взаємодія через Інтернет. «Транснаціональні мережі думок» – віртуальні експертні мережі, які розглядають стратегічні питання динамічно, в режимі реального часу. Такі аналітичні центри не мають обмежень за напрямами діяльності і по кількості експертів, які можуть брати в них участь. Такі проекти, як програма «Глобальна політика» Фонду міжнародного миру Карнегі, «Мережа глобального розвитку» Світового банку, «Глобальна мережа державної політики» ООН і програма «Аналітичні центри та громадянське суспільство» Науково-дослідного інституту зовнішньої політики, налагодили партнерство з аналітичними центрами по всьому світу в прагненні створити глобальні мережі, які будуть аналізувати світові проблеми, намагатися формувати зовнішню політику та впливати на програми і пріоритети міжнародних інститутів[4, c. 8]. Таким чином, політична глобалізація стимулювала зростання загальної потреби як у формуванні загальносвітових уявлень про перспективи і протікання процесів глобального розвитку. Подальший розвиток одержують тенденції кількісного зростання «мозкових центрів» та розширення їх впливу на ідеологічні та політичні процеси. Глобалізація мозкових центрів збільшила їх можливості по поширенню знань та ідей до різних аудиторій, а також дозволила політикам більше застосовувати аналітичні дослідження в процесі прийняття політичних рішень[1]. Отже, процеси глобалізації мають значний вплив на всі сфери людського життя, в тому числі і на діяльність аналітичних центрів. На сучасному етапі можна виділити такі основні тенденції в розвитку «think tanks»: переорієнтація досліджень деяких «мозкових центрів» з внутрішньодержавних проблем на глобальні, створення транснаціональних

аналітичних центрів та «транснаціональних мереж думок». Вищезгадані процеси мають важливе значення для подальшого розвитку аналітичних досліджень, які у свою чергу сприяють розв’язанню глобальних проблем та застосовуються при прийнятті рішень на державному рівні. Список використаних джерел: 1. Барановська Ю.В. Історія та етапи створення мозкових центрів у США [Електронний ресурс]. – 2009. – Режим доступу: < http://istfakmggu.at.ua/Programm/Chastina6.pdf> 2. Войтоловский Ф. “Производство” интеллектуального пространства мировой политики [Електронный ресурс]// Международные процессы журн. - 2011. - № 2. - Режим доступу до журн.: <http://www.intertrends. ru/eleventh/008.htm> 3. Згуровський О. Війни глобалізації [Електронний ресурс] // Дзеркало тижня - 2006. - № 37. - Режим доступу:<http://dt.ua/POLITICS/viyni_ globalizatsiyi-47977.html> 4. Филиппов В.А., Богатырева Л.В. Аналитические центры и транснациональные корпорации/ В.А. Филиппов, Л.В. Богатырева. - М.: Ленанд, 2008. - 152 с. 5. Хоруженко О. Роль “think tanks” у формуванні політичного порядку денного [Електронний ресурс].- Центр досліджень регіональної політики, 2011. – Режим доступу: <http://crps.sumynews.com/publications/item/41-rolthink-tanks-u-formuvan ni-politychnogo-poryadku-dennogo.html>

УДК 141.7:316.422

МЕГРЕЛІШВІЛІ М.О. докторант Інституту вищої освіти НАПН України (Київ), к.філос.н, доц. megrelishvili@list.ru

МОДЕРНІЗАЦІЯ СУСПІЛЬСТВА: КОНСТРУКТИВНІСТЬ ЧЕРЕЗ ДЕСТРУКЦІЮ На прикладі українського суспільства розглядається сутність соціальної модернізації як єдності конструктивних і деструктивних процесів.

МОДЕРНИЗАЦИЯ ОБЩЕСТВА: КОНСТРУКТИВНОСТЬ ЧЕРЕЗ ДЕСТРУКЦИЮ На примере украинского общества рассматривается сущность социальной модернизации как единства конструктивных и деструктивных процессов.

MODERNIZATION OF SOCIETY: CONSTRUCTIVENESS THROUGH DESTRUCTION The essence of social modernization as a unity of constructive and destructive processes was considered on the example of Ukrainian society. Дискусія про соціальну модернізацію як певну сукупність суперечливих процесів не припиняється вже більш ніж півстоліття. Модернізація може розглядатися: «… по-перше, як секулярний процес, початий індустріальною революцією, в ході якого розвинулася невелика група нині модернізованих суспільств; по-друге, як багатогранний процес, в ході якого ті, що відстали наздоганяють тих, що пішли вперед; по-третє, як спроби модернізованих

держав дати відповіді на нові виклики на шляху інновацій і реформ» [6, с.14]. Друге і третє значення модернізації свідчить про те, що ця тема не втратить свою важливість і надалі, оскільки завжди будуть існувати менш розвинені держави, що намагатимуться наздогнати більш розвинені, а у останніх завжди з’являтимуться свої специфічні проблеми. Актуальність ідеї модернізації серед вітчизняних суспільствознавців пояснюється необхідністю дослідження великої кількості негативних наслідків, якими супроводжується процес розбудови незалежної держави. Серед низки причин такої ситуації в останні декілька років можна згадати несприятливі зовнішні умови (світова економічна криза), складні, дещо суперечливі маневри української політичної еліти на міжнародній арені (зокрема прагнення і до Європейського Союзу потрапити і зберегти добрі сусідські відносини з Російською Федерацією). Втім було б неправильно шукати причини дезорганізаційних аспектів розвитку українського суспільства лише у площині міжнародних відносин або глобалізаційних процесів. Головними, безсумнівно, є внутрішні прорахунки при запровадженні цілого комплексу реформ. Все частіше роки незалежності української держави експертами у різних галузях знання оцінюються як період втрачених можливостей. Адже не у всіх країн, що ступили на шлях модернізації приблизно у той же період, що і українська держава, він відбувся настільки складно і з таким низьким коефіцієнтом корисної дії. Не вдаючись до припущень «що було б, якби… », зазначимо наступне. Процес модернізації, хоча і передбачає низку запланованих реформ, що мають конструктивну мету (кінцевою метою всіх перетворень повинно бути покращення якості життя населення до рівня соціальних стандартів розвинутих країн), проте не гарантує того, що все пройде швидко і безболісно. Як відмічає В. Цапф, «… модернізація в широкому сенсі – це пошук з невідомим результатом» [6, с.18]. Д. Трубіцин у своєму твердженні більш категоричний. «Модернізація є конфліктний процес, що політично містить періоди революцій і громадянських воєн, соціально – важкі потрясіння і хворобливі процеси розпаду старих і формування нових суспільних класів. Модернізація викликає опір самої суспільної системи, її відторгнення соціальними групами, що трансформуються, і реакційними політичними силами» [5, с.8]. Отже модернізація сама по собі об’єктивно породжує в більшому чи меншому ступені деструктивні ефекти для населення. У свою чергу П. Штомпка зазначає, що існують негативні наслідки соціальних змін, в незалежності від змісту цих змін. «Особливо вражаючою є ситуація, коли прогресивні за своєю суттю зміни, що мають позитивні результати, виявляють свою негативну сторону, що виникає саме внаслідок того, що вони є змінами, що вони порушують сталий, стабільний порядок, переривають безперервність, порушують рівновагу, ставлять під сумнів або позбавляють сенсу колишні навички і звички…» [7, с.474]. Він дає наступну характеристику змін, що мають травматичний характер. «По-перше, це різкі, раптові, швидкі зміни, що відбуваються за дуже короткий період. По-друге, це зміни, що відбуваються в широкій суспільній сфері, охоплюють одночасно різні області суспільного життя. По-третє, це глибокі, радикальні зміни, що зачіпають головні для даної групи цінності, правила або переконання… Почетверте, зміни такого роду мають бути несподіваними, такими, що викликають подив, шокують. Яскравими прикладами змін такого роду в

історичному макромасштабі є революції, перевороти, ломка суспільного устрою» [7, с.474-475]. Запровадження комплексу реформ, що спрямовані на модернізацію країни цілком відповідає опису травматичної зміни [7]. Складність реформування не тільки в тому, що результат діяльності може бути протилежним меті цієї діяльності. Реалізація реформ від початку супроводжується деструктивними аспектами, оскільки відбувається руйнація чи певних традицій, чи звичних способів діяльності. В цьому плані деструктивні дії є необхідними складовими конструктивного результату. Ще Н. Макіавеллі відзначав, що «немає справи, влаштування якої було би важче, введення небезпечніше, а успіх сумнівніший, ніж заміна старих порядків новими. Хто б не виступав з подібним почином, його чекає ворожість тих, кому вигідні старі порядки, і холодність тих, кому вигідні нові. Холодність ця пояснюється частково страхом перед супротивником, на чиїй стороні – закони; частково недовірливістю людей, які насправді не вірять в нове, поки воно не закріплене тривалим досвідом» [2, с.73]. Хоча сучасні політтехнологи, на відміну від часів Н. Макіавеллі, володіють різноманітними методами впливу на суспільну свідомість, відповідно можуть пом’якшити скептичне, а то й вороже ставлення населення до нововведень, втім незважаючи це, на рівні суспільної психології, реформування в будь-якій сфері, процес неоднозначний. Економічна сфера в цьому плані є найважливішою, оскільки зміни в ній безпосередньо впливають на добробут громадян, а можливі помилки при реалізації реформ – на соціальну стратифікацію, на політичні вподобання електорату і врешті можуть спричинити деформацію системи моральних норм у суспільстві. Коли ж реформування торкається буквально всіх аспектів суспільного буття, адаптивний механізм людини може дати збій. Більшість сучасних фахівців поділяють точку зору, відповідно до якої невдачі при реалізації реформ, спрямованих на модернізацію, зумовлені не достатньо критичним запозиченням іноземного досвіду, без урахування специфіки менталітету населення тієї або іншої країни, або, наприклад, «… з прагнення запозичувати передові інститути з більш розвинутих інституційних систем перш, ніж сформуються умови для їх нормального функціонування» [3]. Відразу після набуття незалежності, модернізація українського суспільства відбувалася з використанням методу «шокової терапії». «Шокова терапія» явище достатньо суперечливе і попри явне домінування в ній негативних аспектів (як в період реалізації, так і після), вона не позбавлена позитивних аспектів. Так, в Україні, як відмічає М. Ігнатенко, на початку 90-х років ХХ століття «з психологічного погляду, «шокова» модель реформування економіки відповідала настроям людей на швидкі (хоча й болісні) зміни на краще; сподіванням на появу великої кількості приватних власників, заможних людей, а отже, і на неминуче наближення рівня життя українців до стандартів розвинутих країн світу» [1, с.139]. Відомо також, що введення істотних новацій в економічній сфері не буде ефективним якщо вони не забезпечені одночасними необхідними змінами в політичній сфері та не підкріплені відповідними ідеологічними програмами. Повертаючись до українського суспільства, пригадаймо, що в подальшому, «після завершення пострадянських трансформаційних реформ наприкінці 90-х – початку 2000-х років Україна так і не перейшла до критично важливих модернізаційних

реформ «нової хвилі». Як наслідок, більшість започаткованих процесів та змін залишились незавершеними, недозрілими, а подекуди спотвореними» [4, с.9]. З іншого боку, реалізація «шокової терапії», в якій би формі вона не відбувалася, може призвести і часто призводить до соціального хаосу, оскільки в даному випадку реформи не тільки не дають адекватної відповіді на проблеми які існували, але і породжують нові, ще більш складні. Підводити підсумки реформ, що активно впроваджуються в різних сферах українського суспільства в останні два роки, вочевидь, ще зарано. Єдине про що можна сказати з впевненістю – населення втомилося від постійних змін, що не вирішують головного – суттєвого покращення якості життя. Отже складність процесу модернізації українського суспільства може бути пояснення: по-перше, об’єктивними факторами, серед яких, травматичність глибоких і різких соціальних змін самих по собі, несприятливі зовнішньоекономічні умови в останні декілька років; по-друге, істотними прорахунками української політичної еліти, яка дуже часто (і, зазвичай, безкарно) вирішувала власні завдання, задовольняючи свої потреби, що перебували у суперечності до прогресивного розвитку суспільства в цілому. Найбільш негативним наслідком цього процесу, є зневіра населення у спроможність влади конструктивно вирішувати назрілі проблеми, що додатково гальмує запровадження інновацій. Втім, негативні результати це привід переосмислити зроблені кроки, але не зупиняти процес модернізації, оскільки без нього країна не має майбутнього. Література: 1. Ігнатенко М.М. Ліберальне реформування української економіки: міфи та реалії / М.М. Ігнатенко // Гуманітарні науки. – 2008. – №1 (15). – С.138143 2. Макьявелли Н. Сочинения исторические и политические. Сочинения художественные. Письма: Сб.: Пер. с итал. / Н. Макьявелли. – М.: НФ «Пушкинская библиотека», ООО «Издательство АСТ», 2004. – 819 с. 3. Полтерович В.М. Стратегии институциональных реформ. Перспективные траектории [Электронный ресурс] / В.М. Полтерович // Экономика и математические методы. – 2006. – т.42. – № 1. – С. 3-18. – Режим доступа: http://members.tripod.com/VM_Polterovich/StrategiesReformEMM1.pdf 4. Україна XXI століття. Стратегія реформ і суспільної консолідації. Експертна доповідь Національного інституту стратегічних досліджень до Послання Президента України В. Януковича до Українського народу / керівник авторського колективу А.В. Єрмолаєв [Електронний ресурс] // Стратегічні пріоритети. – 2010. – №2(15). – С.5-82. – Режим доступу: http://www.niss.gov.ua/public/File/Str_prioritetu/2010_2-15.pdf 5. Трубицын Д.В. «Модернизация» и «негативная мобилизация». Конструкты и сущность / Дмитрий Викторович Трубицын // Социологические исследования. – 2010. – №5. – С. 3-13 6. Цапф В. Теория модернизации и различие путей общественного развития / Вольфганг Цапф // Социологические исследования. – 1998. – №8. – С. 14-26. 7. Штомпка П. Социология. Анализ современного общества / Петр Штомпка; [Пер. с польск. С.М. Червонной]. – М.: Логос, 2005. – 664 с.

УДК 378.14:81’243

MYLENKOVA RYMMA VOLODYMYRIVNA State Educational Institution Ukrainian Academy of Banking of National Bank of Ukraine", foreign languages department, e-mail rimmamay@hotmail.com

TRADITIONS AND INNOVATIONS IN FORMING LIABILITY OF FUTURE SPECIALISTS ТРАДИЦІЇ ТА ІННОВАЦІЇ У ПРОЦЕСІ ФОРМУВАННЯ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ МАЙБУТНІХ ФАХІВЦІВ Стаття присвячена аналізу традиційних та інноваційних психолого-педагогічних підходів до визначення відповідальності особистості як категорії, педагогічним принципам та формам реалізації процесу формування майбутнього фахівця з високим рівнем відповідальності в навчально-виховному процесі. Статья посвящена анализу традиционных и инновационных психолого-педагогических подходов к определению ответственности личности как категории, педагогическим принципам и формам реализации процесса формирования будущего специалиста с высоким уровнем ответственности в учебно-воспитательном процессе. Social demands to the individuals, especially young specialists are growing up. In a job market, saturated by graduates of competing educational institutions that train professionals with a high level of professional skills, the demands of employers to the personal qualities, including the potential liability of employees are increasing. We see a pedagogical problem in solving the contradictions between social orders and studying component of the educational process which is not aimed at developing responsible future specialists. The purpose of the article is theoretical and practical bases of formation mechanisms of professional responsibility in the process of professional training of students. The task of this paper is to identify the essence of social responsibility as a psychological category, to define pedagogical approaches, principles and forms of the process of increasing responsibility of the individuals in their future careers. A review of scientific publications which observe the problem in the context of the study was carried out. It was found out that different aspects of responsibility were studied by Ukrainian and foreign scientists, namely: professional responsibility as a personal quality (I. Bech, A. Verbitsky, S. Rubinstein, H. Hekhauzen), the probability of error-free operation (Y. Dobromyskiy), the stable characteristics of accuracy of an activity (V. Zazykin), capacities stock reserve, which may be included in the case of complication of the situation (I. Yermakov, O. Konopkina, L. Nersesyan), activity under the influence of extreme factors (V. Nebylitsyn), etc. The phenomenon of personal responsibility and responsibility in human activity in the psycho-pedagogical practice is closely with the category of activity of an individual. Under activity we understand such a vital capacity of the subject, which purposefully organizes his life. The activity of an individual is realized in two main

forms: initiative and responsibility. The typology of the activity lies in the superiority of one of these forms over another and different ways of communication in different types. So, let us examine responsibility as one of the most important forms of activity and try to explore the possibility and the conditions under which responsibility prevails over the initiative. In order to identify different mechanisms of personal liability in connection with other personal qualities we observe the basic scientific points of view to determining liability. Recent traditional and innovative psychological studies suggest the following general approaches for problems [1, 82]: 1) for an individual type of performer responsibilities are associated with the mechanism of moral obligation, guilt, a high level of responsibility may also be entirely inherent to self-sufficient personality type; 2) in the post-Soviet space countries specific responsibilities are related to a particular "conventional morality" (relationship circumstances) rather than to the legal consciousness; 3) responsibility is defined as a quality inherent to an individual as an activity subject which realizes its integral circuit and ensures achievements of own results regardless of unforeseen problems and circumstances and provides ongoing activities from a quality level given at the beginning and in a limited period of time. The last of these definitions of responsibility lets discover the inner mechanism of an individual, which provides an optimal activity implementation. We believe that the mechanism of professional responsibility is specified by the category of professional work reliability. Investigation of the reliability has received a considerable impetus in its development during the formation of such sciences as psychology engineering and ergonomics [1, 68-69]. They analyze the issues of reliability of the system "man − machine" and human activities, which manage equipment (operator, system administrator of the enterprise, cashier, etc.). Over the time, the technocratic approach was changed in favor of psychological determinants − the functional reserve capacity, level of motivation, individual style of professional activity. Thus, under the professional reliability now we understand the quality of personality that characterizes its ability to implicitly and with the required accuracy to perform professional activities under certain conditions and time limits. Reliability and responsibility of a specialist lets avoid such risks as: technical (procedural), managerial (positional, qualification and educational), moral (ethical and reputational risks). Taking into consideration these approaches to learning responsibility as a category, we believe that the essential components of the mechanism of specialists’ individual professional liability formation are: 1) individual psychological features of the specialist’s personality; 2) individual’s values as a hidden factor of behavior control; 3) invariant stable professional position and specialist’s model of professional activity; 4) a pattern of decision making; 5) motivational, value and emotional self-regulation and reflection. The study of individual psychological characteristics of personality as a clear coordination of various structural components of the psyche of the individual, that determines its individuality, quality and style of activity lets us determine the individual program of professional development and find a place of responsibility in the hierarchy of values of the future specialist.

Values that are shared and taken by an individual in a material and spiritual terms, the perception of life and activity in their subjective relevance are supporting facilities for the decision-making and regulation of behavior. The pedagogical influence was aimed at avoiding conflict between values, since this is an indicator of the stability of personality. Mechanism of forming responsibility includes also the identification and construction of a hierarchy of social values (freedom, democracy, dignity, honor, responsibility, conscience), personal (family, financial prosperity, creativity, career, honor, health, intimate relationships, concern for others) and professional according to profession (professionalism, self-development, corporate culture). The influence on the values and motivation of students provides an individual approach and made according to the following groups on the levels of existence: the cultural, professional group, individual and personal values. Decision making process as a spiritual and intellectual act of volition is closely related to dominance of specific behavior in the individualâ&#x20AC;&#x2122;s business logic (mechanism of regulation of interaction with the world). All decisions are made at such levels [1, .90]: 1) immediate motives (needs), 2) the requirements of a particular society, the immediate situation, and 3) semantic logic of vital necessity of the world, 4) existence â&#x20AC;&#x201C; self-determination, autonomy of personal choice based on their own moral values, freedom and responsibility. Decision making is always based on a choice (based on information processing), setting goals (through the struggle of motives), mode of action (achieving results), evaluation criteria (and self-evaluation). Motivation, value and emotional self-regulation and reflection is realized in the construction of personality and behavior in accordance with the relevant existing incentive structures. In the regulation of motivation some desirable and undesirable states of reality that are fixed in motivation appear. Motivational regulation is a transformation of reality through the act. Under the motivational, value and emotional reflection we understand phenomena such as self-knowledge, rethinking and testing their own values and aspirations, their own self-analysis skills, in their activities, their opportunity to realize themselves in work, feeling its relevance [3, 40-41]. Mechanisms of forming individual responsibility in an education process use the forces of pedagogical approaches. The most important of them are: 1. Individual approach (thorough study of individual characteristics and individual activities, identifying the most specific features of inner life. The external environment that affects the motivational values of a student, must be built in ways that meet the conditions of its fulfillment in the process of life: understanding what success (realization of the far future objectives of its qualitative development). 2. Professiographic approach (developing the professional patterns). 3. The approach of the formation based on the principle of responsibility (taking into account the gradual change in relation to potential and actual capabilities of the individual). 4. Context approach (including elements of the future professional activity in the educational process). 5. Culturological approach (categories of responsibility are examined as a structural element of general and professional culture of a specialist). 6. Acmeological approach (a focus on personal development and progressive realization of professional activity).

Stability of responsibility as of a new feature requires special attention in the context of this problem. The key resistance factor acquired as a favor is, by the way, psychological stability of a specialist. We agree with the opinion of I. Ermakov, D. Puzikov that "the main features of psychological stability is dynamic stability, poise and personal resistance [4, 36]." Dynamic stability enables the individuals to maintain a constant high level of spirit, faith in themselves, optimism in situations of life difficulties. Serenity lets regulate their own response to stimulation from the environment, minimize their negative impact on the psyche. Resistance is the ability to use resistant behavior, defending their choice. Thus, the mechanisms of professional and personal liability of future specialists formation involve: individual psychological characteristics of personality, values, invariant stable professional position and professional model professional activities, an individual pattern of decision making, motivation, emotional self-regulation and reflection. The pedagogical influence on personality should take into consideration an individual, professiographic, context, acmeological, cultural innovative approaches and the traditional principle of personal development. The implementation process involves the formation of responsibility using the innovative forms of pedagogical process, such as integrated lectures, reflective workshops, study-via-playing training aimed at the effective functioning of a specialist in modern sphere of professional activity. LITERATURE: 1. Akmeological dictionary / Anatoly Derkach, − Moscow: Publishing registry office, 2006. − 161 p. 2. Verbytskyy A.A. reactor learning in High School: Context approach: method. Handbook [Text] / AA Verbytskyy − M.: High School, 1991. − 207 p. 3. Dmytrenko G.A. Motivation and assessment of staff: Textbook. Allowance / GA Dimitrenko, EA Sharapatova, T.N. Maksimenko − K.: AIDP, 2002. − 248 p. 4. Ermakov I.G. Project outlines the formation of a viable and vibrant personality: practice-oriented guide [Text] / Ivan Ermakov, Dmitry Puzikov − Zaporozhye: Khortytskyi Education and Rehabilitation Center, 2006. − 220 p. 5. Seleuco G.K. Encyclopedia of educational technology: a 2 t T. 1. / G.K. Seleuco - Moscow: NII of school technology, 2006. − 816 p.

УДК 316. 3: 347.4

МОСКАЛЕНКО О.П. Старший викладач кафедри глобалістики, політології та міжнародних комунікацій Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна»

КОМПРОМІС ТА КОНСЕНСУС В УМОВАХ ТРАНСФОРМАЦІЇ ТА ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ СУСПІЛЬСТВА КОМПРОМИСС И КОНСЕНСУС В УСЛОВИЯХ ТРАНСФОРМАЦИИ И ДЕМОКРАТИЗАЦИИ ОБЩЕСТВА Набуття українським суспільством нової соціальної якості відбувається в процесі соціально-культурної трансформації. Процес трансформації викликає закономірні зміни, які обумовлені цілою низкою факторів, що детермінуються змінами в соціумі як процесом. Виявлення таких закономірностей наблизить

інноваційне українське суспільство до сталого світогляду на ці трансформаційні процеси. Однак, невирішеною залишається проблема дослідження трансформації як процесу з урахуванням особливостей, закономірностей та напрямку формування нових світоглядних орієнтацій в умовах трансформації суспільства. Проблема демократії для України - це проблема формування такої соціальної й політичної системи, яка забезпечувала б керованість суспільством за участю народу, передбачала б можливість зміни влади без насильства, гарантувала б дотримання й захист прав і свобод людини. Успішне здійснення в країні демократичної модернізації пов'язане з формуванням сучасних систем (політичної, виборчої), забезпеченням поділу і взаємодії влади, реформуванням державного механізму, запровадженням сучасних процедур пом'якшення конфліктів у державно-правовій сфері шляхом консенсусів та компромісів, забезпеченням прав і свобод громадянина Як зазначено в статті першій Конституції України: « Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава» [1]. А як відомо демократія (від гр. demos — народ, kratos — влада) — у буквальному розумінні — влада народу, народовладдя. У найбільш уживаному значенні — форма політичного, державного устрою, яка випливає з визнання народу як джерела влади, його права брати участь у вирішенні спільних, державних справ, із визнання принципів свободи, рівності та інших прав громадян, передбачає запровадження правових та процедурних гарантій їх реалізації в усіх сферах життя суспільства. Виходячи з цього дамо визначення поняттям «консенсус» та «компроміс». Консенсус (від лат. Consensus— згода, єдність, одностайність, спільна думка). В політичному житті — це спільність позицій, взаємна згода, збіг думок, які складаються в суспільстві або до яких приходять соціальні групи, незважаючи на властиві їм відмінності, протилежні інтереси, зумовлені соціальними, політичними й національними, релігійними та іншими особливостями з приводу питань спільної життєдіяльності/ Компроміс (від лат. Соmpromissum — походження, угода, взаємні поступки) — знаходження різними силами, групами, політичними партіями взаємоприйнятного рішення, примирення позицій шляхом взаємних поступок із питань, які їх розділяють, для досягнення певних політичних цілей (створення політичних союзів, блоків; попередження непотрібного зіткнення, конфронтації; подолання внутрішньополітичних розходжень, недопущення розколу, щоб запобігти більшим утратам, ніж вимагають поступки, на основі яких укладається компроміс). Реальним механізмом для досягнення політичних компромісів виступають переговори, проведення «круглих столів, укладання угод тощо. [2] Відходячи від самих понять до технології консенсусу і компромісу можна зазначити, що консенсус (згода) є рішенням, прийнятним для конфліктуючих сторін, в опрацюванні якого раціонально і свідомо беруть участь усі учасники групи. Консенсус певним чином символізує колективну думку всіх, хто виробляв це рішення.

Обидва поняття є змістовними антиподами, які відображують вкрай полярне розуміння, судження, стан думок і вчинків. Конфлікт і консенсус є двома важливими і взаємопов’язаними характеристиками будь-якої соціально-політичної системи. В основу довгострокового консенсусу, якому передують компроміси покладені спільні цінності учасників комунікації, а також принцип неупередженості та справедливості. Дотримуючись основних вимог до консенсусу можна досягти громадянської злагоди, що виконує функцію суспільного стабілізатора. Слід відзначити, що соціально-економічний розвиток суспільства ніколи не проходив гладко, назрівали різні протиріччя, які переходили у соціальні конфлікти. Рішення конфліктних ситуацій пов'язане з подоланням цілого ряду складнощів економічного, соціального, політичного, культурного і психологічного характеру. Найбільш найкращим методом врегулювання є досягнення компромісу між конфліктуючими сторонами. Компроміс є угода, досягнута шляхом взаємних поступок. Використання компромісу, як методу вибору політичної дії можливо в тому випадку, якщо учасники рішення не знаходяться один з одним у різко негативних взаєминах, тобто коли їх інтереси частково збігаються і одночасно частково стикаються. У таких ситуаціях виявляється можливим прийняти рішення, яке не гарантує ні для однієї з сторін повноти виконання їхніх вимог, але забезпечує реалізацію загальної або вищої мети. У суспільстві такою вищою метою, яка об'єднує його членів,є збереження цілісності та незалежності держави, громадянського миру і виконання загальнонаціональних завдань. Сьогодні роль компромісу закономірно зростає. Якщо раніше силою зброї можна було вирішити найскладніші проблеми, включаючи територіальні, то тепер військові конфлікти все більше втрачають локальний характер, стаючи головним болем всієї світової спільноти. Політичний компроміс відноситься до числа таких інструментів політики, які мають універсально-прикладний характер незалежно від пануючої ідеології. Компроміс - це те, до чого повинна хоча б зрідка, вдаватися людина, що вступає у відносини з іншими людьми з питання про владу [3]. "Компроміс,—писав відомий американський політолог Г. Ласуелл, - це спосіб вирішення конфліктів, в якому всі партії погоджуються відмовитися від деяких своїх вимог або зменшити їх". Політичний компроміс у Ласуелла інструментальний засіб досягнення практичних угод між суб'єктами політичної боротьби. Компроміси в широкому і вузькому розумінні йдуть в політиці поряд, а коли складається рівновага сил і між ними виникає компроміс, там організації та інституції, що виражають інтереси цих сил, як правило, приходять до згоди з питань практичної політики. Література: 1.Конституція України. Харків, ПП «ІГВІНІ», 2007. – с. 5.

2.Брегеда А. Ю. Політологія: Навч. – метод. Посібник для самост. вивч. дисц. – К.: КНЕУ, 1999. – С. 101 – 106. 3.Небоженко В. С. Соціальна напруженість і конфлікти в українському суспільстві. – К.; 1994.

УДК 330.101.8

ПЕТРАШЕНКО М.В. Аспірант першого курсу Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова e-mail: kolyanchik34@mail.ru

ФОРМУВАННЯ ІННОВАЦІЙНО-ОРІЄНТОВАНИХ ЕКОНОМІЧНИХ СИСТЕМ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ ФОРМИРОВАНИЕ ИННОВАЦИОННО - ОРИЕНТИРОВАННЫХ ЭКОНОМИЧЕСКИХ СИСТЕМ В УСЛОВИЯХ ГЛОБАЛИЗАЦИИ THE FORMATION OF INNOVATION-ORIENTED ECONOMIC SYSTEMS IN THE CONTEXT OF GLOBALIZATION Анотація. У статті показана роль інноваційно - орієнтованих структур в економічних системах, що базуються на використанні наукових знань; розглянуті тенденції, що характеризують процес переходу до особливого, інноваційного типу відтворення, коли кожен акт розширеного відтворення стає провідником в економіку науково технологічних нововведень, що володіють високим потенціалом ефективності. Аннотация. В статье показана роль инновационно - ориентированных структур в экономических системах, основанных на использовании научных знаний; рассмотрены тенденции, характеризующие процесс перехода к особенному, инновационному типу воспроизводства, когда каждый акт расширенного воспроизводства становится проводником в экономику научно-технологических новшеств, обладающих высоким потенциалом эффективности. Annotation. In the article the rotined role innovative - the oriented structures in the economic systems which are based on the use of scientific knowledges; considered tendencies which characterize the process of passing to the special, innovative type of recreation, when every act of the extended recreation becomes an explorer in an economy scientifically technological innovations which own high potential of efficiency. Незважаючи на свій об'єктивний характер, процес глобалізації в сучасній економіці є вкрай складним і суперечливим. Всі його суперечності повною мірою виявляються в діяльності інноваційно – орієнтованих економічних структур. До них відносяться в першу чергу великі транснаціональні корпорації (ТНК). Однак поряд з ними слід розглядати і такі національні виробничі структури, як малі і середні фірми, що спеціалізуються на комерціалізації перспективних підприємницьких ідей, багато з яких, як свідчить економічна історія, трансформуються з часом в базисні інновації.

В останні роки стають все вагомішими такі тенденції, породжені процесом глобалізації, як підвищення швидкості дифузії інновацій, зростання міжфірмової конкуренції, скорочення в силу цього термінів виведення на ринок нових продуктів та їх життєвого циклу, розширення сфери технологічних можливостей, підвищення невизначеності відносно майбутнього розвитку технологій і ринків, зростання вартості інновацій та збільшення супутніх їм ризиків. Інноваційно - орієнтованним економічним структурам доводиться враховувати ці тенденції в своїй повсякденній діяльності та при виробленні стратегії розвитку на майбутнє. Великі компанії, як правило, грають визначальну роль в процесах структурних перетворень існуючих ринків, проведення великомасштабних інновацій та роблять помітний координуючий вплив на активність компаній малого бізнесу. Останні є важливим джерелом технологічних проривів, сприяють оновленню технологій і надають тим самим сильний тиск на великі компанії, змушуючи їх адаптувати інновації перед лицем небезпеки втратити досягнутий раніше рівень конкурентоспроможності. Разом з тим малий бізнес відчуває в інноваційній сфері ряд характерних складнощів, пов'язаних з наявністю високих вхідних бар'єрів на багато нові ринки, дефіцитом фінансових ресурсів та відсутністю порівнянних можливостей для залучення кваліфікованих працівників [1, с.17]. Найбільш істотний вплив на розподіл світових інвестицій в НДДКР в довгостроковій перспективі матимуть наступні фактори: • підвищення рівня технологічного розвитку країн з ринками, що формуються; • обмеження фінансових можливостей держав для підтримки НДДКР; • посилення ролі економічної стабільності в якості найважливішої конкурентної переваги; • підвищення ступеня наукоємності світової економіки внаслідок швидкого розвитку технологічних інновацій. У 2012 р. інвестиції в науково - дослідні та дослідно - конструкторські роботи (НДДКР) в світі зростуть на 5,2 % і перевищать 1,4 трлн. дол, вважають експерти журналу "R & D Magazine" та аналітики незалежної міжнародної організації в сфері НДДКР "Battelle". Темпи приросту капіталовкладень в НДДКР в світі в цілому у 2012 р. будуть нижчими, ніж у 2011 р. (6,5%). Найбільш високі темпи приросту інвестицій на ці цілі очікуються в країнах Азії (приблизно 9 %), в той час як аналогічний показник країн ЄС збільшиться лише на 3,5 %, держав Північної Америки - на 2,8 %, США - на 2,1 %. Всі країни, що увійшли до рейтингу 40 провідних у світі інвесторів в НДДКР (крім Греції), в 2012 р. збільшать свої інвестиції на ці цілі, навіть Італія, Ірландія та Португалія, які відчувають серйозні економічні труднощі. Китай, який в 2011 р. зайняв друге місце в світі за обсягом капіталовкладень в НДДКР, буде продовжувати їх нарощувати високими темпами (табл. 1) [2].

Таблиця 1 Витрати на НДДКР в світі • • • • • • • • • • • • • • • • • •

Всього Країни Північної Америки США Азія Японія

2010 2011 2012 (прогноз) Загальний Загальний Загальний обсяг % до обсяг % до обсяг % до інвестицій, ВВП інвестицій, ВВП інвестицій, ВВП млрд. дол.. млрд. дол. млрд. дол. 1251,9 2,0 1333,4 2,0 1402,6 2,0 473,7

2,3

491,8

2,3

505,6

2,3

415,1 429,9 148,3

2,8 1,8 3,4

427,2 473,5 152,1

2,8 1,9 3,5

436,0 514,4 157,6

2,8 1,9 3,5

Китай

149,3

1,5

174,9

1,6

198,9

1,6

Індія

32,5

0,8

38,0

0,8

41,3

0,8

Країни Європи Інші

310,5 37,8

1,9 1,0

326,7 41,4

1,9 1,1

338,1 44,5

2,0 1,1

Три тези є основоположними для створення та процвітання нової економіки [3]: • Знання є нове, поширюване джерело економічного багатства. Інтелектуальні активи, що ефективно використовуються на основі інновацій - це найцінніший ресурс будь-якої країни; • Інновації, які охоплюють весь спектр від творчої генерації ідей до повної комерціалізації. Успішні інновації залежать від перетворення знань в потоках товарів і послуг; • Співпраця замінює конкурентні парадигми, які поширені в багатьох підприємств сьогодні, перевагами на основі об'єднання компетенцій знань, ноу-хау і навичок. Все це вимагає переоцінки пріоритетів державної політики, орієнтованої на інноваційну перебудову економіки і передбачає суттєві реформи, серед яких: • об'єктивна оцінка потенціалу галузевих комплексів, підприємств і компаній, що утворюють вихідний базис для формування інноваційних та інвестиційних проектів і програм; • створення сучасних податкових механізмів, що забезпечують не тільки стимулювання інноваційної діяльності, підтримку комерціалізації результатів фундаментальних і пошукових досліджень, а й освоєння та дифузію технологій; • подальший розвиток приватно - державного партнерства у бізнесі; • підтримка потенціалу конкурентоспроможності вітчизняних виробництв шляхом фінансування проектів фундаментальних і пошукових

досліджень, розробки та фінансування програм створення інноваційної інфраструктури, цільового інжинірингу; • створення перспективних виробничо - технологічних кластерів, які підтримують ресурсно - інноваційну стратегію. Література 1. Хозяйственные системы инновационного типа: теория, методология, практика / Под общ. ред. А.Н. Фоломьёва. — Москва: Экономика, 2011. — 397 с. 2. Бюллетень иностранной коммерческой информации: [Профессиональное информационно — аналитическое издание]. — 14 февраля 2012. — № 18. — С. 1 — 5. 3. Debra M. Amidon. The Innovation SuperHighway: Harnessing Intellectual Capital for Sustainable Collaborative Advantage. — Butterworth-Heinemann, 2003. — 379 P.

УДК 327.7:061.1ЄС

ПОЛТОРАЦЬКИЙ О.С. доцент кафедри регіональних систем та європейської інтеграції Дипломатичної академії України при МЗС України кандидат політичних наук, доцент E-mail: poltoratskyy@yahoo.com

АКТУАЛЬНІ ЗАВДАННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ В СУЧАСНОМУ БЕЗПЕКОВОМУ СЕРЕДОВИЩІ Аннотация В статье анализируется сегодняшнее состояние и основные тенденции развития международной безопасности на основе рассмотрения глобальных проблем, а также новых вызовов и угроз. С учетом изменений в глобальной и региональной среде безопасности, а также пересмотра Стратегии европейской безопасности рассматривается новое видение ЕС его основных ближайших задач и приоритетов. Ключевые слова: глобализация, международная безопасность, региональная безопасность, угроза, ЕС, Стратегия европейской безопасности Summary The article analyses present state and basic tendencies of the international security development with due regard to global dilemmas as well as the new challenges and threats. Keeping in mind changes in the global and regional security environment and the revision on the European Security Strategy, it gives the EU’s new vision of its near-term tasks and priorities Key words: globalization, international security, regional security, threat, EU, European Security Strategy.

При дослідженні сьогоднішнього стану міжнародної безпеки основна увага приділяється глобальним проблемам. Це пояснюється тим, що актуалізація загроз набуває глобального масштабу і вимагає глобальної взаємодії для протидії ним. Розгляд міжнародної безпеки в глобальній єдності світу, перш за все в ракурсі «великої картини», ніби з позиції спостерігача з космічної орбіти, уявляється сьогодні цілком виправданим. Динамічні зміни у розвитку воєнно-політичної обстановки у світі призвели до ряду змін у ситуації на глобальному та регіональному рівні. Разом з тим, відмічається поява нових ризиків та загроз як міжнародній, так і регіональній безпеці та стабільності. На зміну домінуючій глобальній загрозі світу й інтересам наддержав, прийшло величезне число потенційних загроз меншого масштабу, але при цьому досить серйозних за своїми наслідками для стабільності, що зачіпає інтереси багатьох держав. Ці загрози існують в кожній сфері життєдіяльності, і в загальному філософському сенсі вони є прихованими як зовні, так і всередині особистості, суспільства і держави. Науково технічний прогрес і пов’язане з цим швидке зростання потреб людства породили і негативні наслідки. Захищаючись від одних загроз, людина створила нові раніше невидимі загрози, такі як крупні транспортні аварії, катастрофи, на атомних і хімічних підприємствах, спричинені як техногенними, так і природними факторами, руйнація озонового шару Землі та інші. У науково-практичному відношенні варто зазначити, що серед експертів немає єдиної думки про зміст «списку» та точну ієрархію нових загроз і викликів. Проте серед інших сьогодні особливої уваги заслуговують такі: стихійні повстання та революції з метою зміни традиційних державних режимів у поєднанні з неконтрольованим розповсюдженням ЗМЗ та засобів їх доставки; пов’язані з ними неконтрольована міграція та організована злочинність, загальні проблеми ядерної безпеки і поширення зброї масового знищення, міжнародний тероризм та морське піратство, етнічні і релігійні конфлікти, проблеми нових релігійних рухів, екологічні загрози, негативні наслідки глобальних кліматичних змін, нестача природних ресурсів, продовольства та питної води. Іншими словами, мова йде про такі ризики і виклики, що завдають шкоди не тільки конкретній країні, але і всьому європейському та міжнародному співтовариству. Сьогодні ситуація в світі та основних його регіонах складається під впливом винятково складного і динамічного процесу, в основі якого лежить глобалізація світової економіки і пов'язаний з нею перегляд усієї системи міжнародних відносин. В цьому контексті доцільно зазначити основні чотири тенденції розвитку сучасних загроз міжнародній та регіональній безпеці: 1. Розширення кола суб’єктів та носіїв загроз. В умовах, притаманних процесам глобалізації та децентралізації суспільного життя, розширення діяльності суспільних груп, окремих одиниць, і пов’язаний з цим розвиток неурядових організацій, що займаються транскордонною діяльністю, має місце виразне розширення кола суб’єктів, дії яких можуть бути загрозами безпеці держав. Таку можливість чітко підтвердили терористичні атаки 11 вересня 2001 року, зорганізовані неурядовим суб’єктом. Це означає, що в умовах пришвидшеної відмови від державо-центричного характеру (суб’єктивної) структури міжнародного середовища, тобто збільшення не тільки кількості, а й

різноманітності учасників міжнародних відносин, зростає вірогідність того, що арсенали звичайної (конвенціональної), біологічної, хімічної і навіть ядерної зброї опиняться в розпорядженні щоразу більшої кількості суб’єктів міжнародних відносин, які можуть використати цю зброю проти держав. 2. Розширення діапазону загроз безпеці. Сьогодні значно ширшим є сприйняття невійськових загроз безпеці в політичній, військовій, економічній, гуманітарній та екологічній сферах. Процеси глобалізації несуть з собою загрози національній/міжнародній безпеці держав у таких галузях як комунікація, транспорт, обмін інформацією, обіг капіталу, які не є самі по собі явищами, а тільки умовами, своєрідними каталізаторами функціонування багатьох інших просторів суспільного життя. 3. Зменшення прив’язаності загроз безпеці до певної території. Паралельно з розширенням діапазону загроз національній/міжнародній безпеці держав, процеси глобалізації є причиною нової, донедавна невідомої, якості загроз. В основі цієї якості є характерне для глобалізації “відтериторіювання” явищ та процесів, які функціонують в транскордонному суспільному просторі, відірвані від будь-якої конкретної, територіальної локалізації. До таких загроз належить існування та загроза виникнення конфліктів у глобальному кіберпросторі – від кібервандалізму до кібервійни [1]. Важливим наслідком для держав, що виникає з існування кіберпростору, є розширення каталогу цінностей, що охороняються в межах політики безпеки держави. Каталог традиційних цінностей доповнюється охороною засобів інформації та технологій, що слугують для функціонування держави, особливо в контексті захисту від кібератак. Ці загрози стимулюють розвиток нефізичної, чи теж нематеріальної концепції безпеки держави, бо стосуються вони віртуальної реальності [2, С.75-76]. 4. Стимулювання міжнародних конфліктів в якісно нових рисах. Ця тенденція на відміну від зазначених, в яких загрози в просторовому сенсі стосуються світу як цілісного явища, показує, що конфлікти в якісно нових рисах є проявом, характерним для процесів глобалізації, фрагментації явищ і суспільних процесів. Вони мають не глобальний, а регіональний характер і суттєво відрізняються від традиційних війн чи збройних конфліктів. Цей тип насилля називають новою війною, постмодерним конфліктом чи конфліктом з низькою інтенсивністю. Таким чином, ці конфлікти є одночасно і локальними і глобальними. В сучасних умовах стабільність і безпека існування будь-якої держави все більше залежить від стабільності та безпеки інших, тому зовнішні загрози національній безпеці будь-якої європейської країни не можуть розглядатися поза зв'язком із проблемою забезпечення загальноєвропейської безпеки. Зростання масштабів міжнародного тероризму, кібератак, організованої злочинності свідчать про низьку ефективність існуючих міжнародних безпекових організацій. Оскільки політико-дипломатичні засоби в попередженні збройних конфліктів, проявів екстремізму й тероризму виходять на передній план, важливого значення набувають зміцнення передусім інститутів європейських безпекових організацій для створення такого правового механізму, коли без участі цих організацій взагалі неможливим було б прийняття силових рішень, навіть в разі їх крайньої необхідності, на Європейському континенті.

Збільшення ваги Європейського Союзу як самостійного гравця в сучасній архітектурі загальноєвропейської безпеки, що формується, обумовлене докорінними змінами на рівні безпекових структур ЄС внаслідок набуття чинності у 2009 р. Лісабонської угоди, яка стала значним кроком до набуття Євросоюзом юридичного статусу суб’єкта міжнародних відносин. Угода передбачає, що країни-члени мають демонструвати у зовнішній політиці солідарність, а ЄС може представляти їхні інтереси на світовій арені. Імплементація Лісабонської угоди суттєво прискорила процес інституціоналізації зовнішнього, безпекового та оборонного компонентів ЄС, сприяючи формуванню наповненої реальним змістом Спільної зовнішньої та безпекової політики (СЗБП), а також її невід’ємної складової – Європейської політики безпеки та оборони (ЄПБО). Нині головним завданням СЗБП є створення сил та засобів для подальшого розширення можливостей Євросоюзу щодо участі у врегулюванні регіональних та локальних конфліктів, у т.ч. за межами Європи (на Близькому та Середньому Сході, Африці та інших регіонах світу). Згадані зміни у зовнішній та безпековій політиці ЄС корелюються також з оновленою Європейською стратегією безпеки, яка відображає бачення країнами-членами змін у глобальному та регіональному безпековому середовищі, а також новітніх викликів і загроз, що виникли в останні роки. Так, у переліку новітніх загроз відтепер враховується загроза енергетичній безпеці, яка за останні роки вийшла ледь не на перший план і стоїть поруч із загрозами регіональних суперечок у сусідніх до ЄС державах, регіональними конфліктами та викликами на Африканському континенті, кліматичними змінами та боротьбою за природні ресурси [3]. Особливої ваги для ЄС набуває вже згадана загроза атак у кіберпросторі, в зв’язку з чим Європейською комісією в рамках розробки першої європейської стратегії внутрішньої безпеки було прийнято рішення щодо створення спецпідрозділів реагування на надзвичайні ситуації в комп’ютерних мережах до 2012 року, а також центру з реагування на кіберзлочини, системи обміну інформацією та раннього попередження – до 2013 року [4].

ПОСИЛАННЯ: 1. 1.Cyberwar: Concept, Status quo and Limitations. – CSS Analysis in Security Policy, - No. 71. – April 2010. 2. Мешкова Т. А. Безопасность в условиях глобальной информатизации: новые вызовы и новые возможности (автореферат диссертации).М.:Московский государственный университет им. М.В. Ломоносова.2009.- 26 с. 3. European Parliament resolution of 19 February 2009 on the European Security Strategy and ESDP (2008/2202(INI)). 4. EC Prioritises Cyber Threats in European Security Strategy. Режим доступу: http://www.infosecurity-magazine.com/view/14244/ec-prioritisescyber-threats-in-european-security-strategy/

УДК – 502.131.1

ПОПОВИЧ Л.Є. Національний авіаційний університет Інститут міжнародних відносин Міжнародна інформація, група 208 Luda_p@ukr.net РЖЕВСЬКА Н.Ф., науковий керівник

КОНЦЕПЦІЯ СТАЛОГО РОЗВИТКУ ЯК НАЙБІЛЬШ ПЕРСПЕКТИВНА ІДЕОЛОГІЯ ХХІ СТОЛІТТЯ The aim of this article was the effort to light the point of the «Sustainable development», pass in review its main components and ways to achieve. Specified main problems, which solutions can help to be closer to this concept. On the example of the Japanese city, we saw the way, concept is working . By the end of the article made a conclusion about the importance of this concept in the development of the worlds. Key words: Sustainable development, needs, restrictions, security, ecology, economy. Целью даной статьи стала попытка определить суть понятия «стабильное развитие», рассмотреть его основне составные и пути достижения. Определено ряд проблем, решение которых позволит приблизится к даной концепции. На примере японского города отображено её работу. По окончанию статьи сделано вывод о значении данной концепции в миров развитии. Ключевые слова: Стабильное развитие, нужды, ограничения, безопасность, екологія, экономика. Метою даної роботи стала спроба висвітлити сутність поняття «Сталий розвиток», розглянути його основні складові та шляхи досягнення. Визначено ряд проблем, вирішення яких дозволить наблизитися до визначеної концепції. На прикладі японського міста відображено роботу даної концепції. По закінченню статті зроблено підсумок про значення даної концепції у світовому розвитку. Ключові слова: Сталий розвиток, потреби, обмеження, безпека, екологія, економіка. Поняття «сталий розвиток» визначають по-різному, але найбільш точне визначення було представлене у Брундтландській доповіді 30. «Сталий розвиток є розвитком, що задовольняє потреби теперішнього часу, не ставлячи під загрозу здатність майбутніх поколінь задовольняти свої власні потреби. Вона містить у собі два ключових поняття: • поняття потреб, зокрема, істотні потреби бідних в світі, які повинні мати найвищий пріоритет;

Конференція була проведена в Оттаві, Онтаріо, 18-19 жовтня 2007 року з метою відображення останніх 20 років сталого розвитку в Канаді після публікації доповіді Брундтланд в 1987 році.

• ідея обмеження, пов'язана зі станом технології та соціальної організації на здатність навколишнього середовища задовольняти нинішні і майбутні потреби». Що це означає? Про які хвилинні потреби йде мова? Зупиніться на хвилину і занотуйте свої потреби, що одразу спадуть Вам на думку. Чи звертали Ви увагу на потреби, що взаємовиключають одна одну? Наприклад, Ви хочете дихати чистим повітрям, але в той же час Ви потребуєте автомобіль для пересування. Що ж Ви оберете? А скільки таких протиріч у кожній людині і у світі в цілому? Одній родині потрібні дрова, але в той же час необхідно уникнути небезпеки зсуву землі; одній країні потрібна електроенергія, у іншій, в зв’язку з цим, падають кислотні дощі. Як ми можемо вирішити, чиї потреби задовольняти в першу чергу? Бідних чи багатих людей? Громадян цієї держави чи іммігрантів? Людей, що живуть у містах чи в сільській місцевості? Навколишнього середовища чи корпорації? Нинішнє покоління чи наступне ?[1] Концепція сталого розвитку ґрунтується на такого типу мислення систем. Вона допомагає нам зрозуміти самих себе і наш світ. Проблеми, з якими ми зустрічаємося на даний момент, мають складний та серйозний характер, і ми не можемо ліквідувати їх так само, як ми їх створили. Проте, ми можемо звернутися до них.[2] Розвиток майбутніх поколінь не повинен бути підірваний нинішніми поколіннями. Це вимагає від сучасників нового раціоналізму, ідентифікаторами якого є нова культура споживання, збереження і підтримка системних якостей біосфери, її здатності відтворювати ресурси. Формулювання нової стратегії розвитку означає поступове об'єднання в єдину самоорганізуючу систему економічної, екологічної і соціальної сфер діяльності. При цьому, актуальним питанням сталого розвитку є врахування природнокосмічного чинника і ті проблеми, які він ставить перед сучасною цивілізацією. Існує п`ять основних проблем, вирішення яких передбачає забезпечення сталого розвитку цивілізації: 1). Екологічна – сталий розвиток повинен забезпечувати гарантоване не перевищення антропогенними впливами екологічної ємності біосфери; 2). Економічна – зміна економічного розвитку до біосферо сумісних, екологічно чистих і маловідходних технологій; 3). Соціальна – збереження соціальної і культурної стабільності, скорочення розриву в рівнях економічного розвитку різних країн і добробуту їхнього населення, досягнення гідного життя і благополуччя для всіх громадян світу повинно; 4). Демографічна – стабілізація чисельності населення, особливо у країнах, що розвиваються; 5). Безпека – усунення збройних конфліктів, як міжнаціональних, так і міждержавних, захист від тероризму і злочинності, усунення коріння та проявів будь-яких форм тероризму; екологічна безпека.[3] Концепція заснована на припущенні, що сталий розвиток як глобальна спроба, прийнятний і для країн, що розвиваються, і для індустріальних країн, і головне, існує також необхідність враховувати інтереси майбутніх поколінь. Перехід до сталого розвитку можливий тільки на основі радикальної зміни пануючих різновидів системи цінностей, зрушень у світосприйнятті, у

стереотипах поведінки, у життєвих установках людей, за умови якісного підвищення рівня координації дій різних країн, соціальних груп, економічних суб'єктів, та розширення діалогу і збереження розмаїтості культур, конфесій і соціальних укладів, що є необхідною умовою соціального розвитку. Найбільш вдало концепцію сталого розвитку було впроваджено у Японії. Концепція мала назву перехід від «сірого» до «зеленого міста». У 1960 році Японія домоглася швидкого економічного прогресу, в якому Кітакюсю перетворився в один з чотирьох найбільших промислових зон в Японії. Тим не менш, повітря і вода були забруднені; затока Докай була сильно забруднена промисловими і побутовими стічними водами. Це забруднення навколишнього середовища прогресувало до такої міри, що затока отримала назву «Море смерті». Тим не менш, жителі, підприємства, науково-дослідні інститути і державні установи були єдині в справі подолання забруднення навколишнього середовища. У 1971 році, до створення агентства з навколишнього середовища національним урядом, в місті Кітакюсю було засновано екологічне бюро для боротьби із забрудненням (в даний час екологічне бюро). Було створено «Постанову міста Кітакюсю для боротьбі із забрудненням», яка була більш жорстка, ніж національне законодавство – на додачу до інших правил – і дотримання ряду ефективних заходів щодо великих компаній в місті, в тому числі виконання угод з метою запобігання забруднення . Ці заходи, для запобігання забруднення навколишнього середовища і збереження навколишнього середовища, а також екологічні зусилля по захисту жителів, дали високі результати, значно покращуючи навколишнє середовище Кітакюсю. Організація економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) представила покращене становище навколишнього середовища міста всьому світу, як приклад міста, що перетворився з «сірого міста на «зелене».[4] Регулярно проводяться семінари та конференції стосовно проблем навколишнього середовища з метою заклику країн до поліпшення екологічного становища світу та впровадження технологічних указівок. У вересні 2000 року на 4-й міністерській конференції з навколишнього середовища і розвитку ООН, Економічної і соціальної комісії для Азії і Тихого океану (ESCAP/MCED4), що проводилася в Кітакюсю, було затверджено «Кітакюсюйську ініціативу на підтримку чистого навколишнього середовища», а вже в 2001 році було створено мережу Кітакюсюйської ініціативи. До січня 2006 року, 61 міст з 18 країн Азії та Тихоокеанського регіону приєдналися до даної мережі. Багато урядових чиновників, членів громадських організацій, студентів та інших зацікавлених в цьому місті осіб, брали участь у «Всесвітньому саміті зі сталого розвитку», який відбувся в Йоганнесбурзі в 2002 році на пропаганду важливості міжнародного співробітництва. Там було офіційно прийнято, що поліпшення стану навколишнього середовища під керівництвом відповідних регіонів мають важливе значення для охорони навколишнього середовища в цих регіонах, і «Кітакюсюйська ініціатива» була включена до «Плану здійснення» на вищому рівні в Йоганнесбурзі, як передова ініціатива. Тож, як ми бачимо, в ієрархії глобальних проблем сучасності екологічна проблема, її філософські і соціально-культурні аспекти посідають одне з

найважливіших місць. Японія не стала виключенням. Розв`язання глобальних екологічних проблем передбачає екологічну моральність, екологічну культуру, екологічну політику, екологічні знання, розумні потреби щодо природи, мудрість і гуманність усіх рішень і вчинків стосовно навколишнього середовища людини. XXI сторіччя передбачає розвиток нової ментальності людини, основним для якої є цінності гуманізму, а саме: нове екологічне мислення, екологічна культура, екологічна етика; відповідальність за свої вчинки перед майбутніми поколіннями, що є важливим аспектом ідеї сталого розвитку суспільства. Список джерел: 1. DEPweb // [Електронний ресурс]: http://www.worldbank. org/depweb/english/sd.html 2. International Institute for Sustainable Development // [Електронний ресурс]: http://www.iisd.org/sd/ 3. Sustainable Development – Earth Charter Initiative // [Електронний ресурс]: http://www.earthcharterinaction.org/content/categories/Country/Japan 4. The world capital of sustainable development. City of Kitakyushu. Japan // [Електронний ресурс]: http://www.city.kitakyushu.lg. jp/english/file_0064.html

УДК: (100) : (008+17)

КИРИЕНКО С.В., БИЛЕЦКАЯ Л.В., КРИЦКИЙ О.В., РОМАНЮК О.В. Национальный медицински университет имени А.А.Богомольца

ГЛОБАЛИЗАЦИЯ: ЭТИЧЕСКИЙ И КУЛЬТУРНЫЙ АСПЕКТЫ Говоря о глобализации и присущих ей этико-культурных сложностях, мы противопоставляем глобальные (или “общечеловеческие”) ценности традиционным ценностям отдельного общества (нации, страны). “Традиционные ценности” можно понимать, по крайней мере, двояко: с одной стороны – это ценности “традиционного общества”, т.е. общества, в чьём основании пребывает мифологическое (или религиозное) сознание, служащее регулятором и основой общественной морали и общественных отношений, – так, скажем, исламская теократия – традиционное общество; с другой стороны “традиционные ценности” – это ценности конкретного общества, причём степень их мифологизации не играет роли, важно то, что это устоявшиеся, гармонирующие с конкретной культурой ценности нации или народа (или страны или даже социальной группы внутри нации или страны и т.д.). В первом случае “традиционные ценности” противопоставляются самому факту прогресса человеческой цивилизации, их сторонники склонны видеть в рациональности, преобразующей человеческое общество и движущей историю, враждебную силу. Противопоставление “традиционных ценностей” в первом смысле и общечеловеческих – противопоставление мифологии (в широком значении) и рациональности, или рационального (вновь в широком значении) и иррационального. Во втором случае – когда мы называем традиционными ценности конкретного общества, мы не имеем ввиду иррациональное упорство при отстаивании привычного, не имеем ввиду,

например, религиозное отрицание “еретических” изменений или иррационально-мифологизированный страх перед непонятным, или, – особенно, – чуждым. Во втором случае речь идёт о том, что общество вообще склонно придерживаться целостной системы ценностей, изменение которой не может и не должно быть случайным или локальным. Тут мы имеем дело с другим консерватизмом – рационального типа, консерватизмом, не отрицающим возможность развития и совершенствования культуры, но отрицающим возможность свободно (произвольно) манипулировать ценностями, ставя под угрозу “нравственные устои общества”. Такой рациональный консерватизм в некотором смысле равен пониманию того, что общество (любое – теологическое ли, мифологическое, первобытное или коммунистическое в смысле СССР) не может быть лишено некоторой стабильности в области нравов и морали, равен пониманию того, что изменения в обществе не могут быть неконтролируемыми, случайными при взгляде на них через призму морали. Также это означает, что нравственная система общества не может быть отрывочной или случайно составленной, формироваться произвольно. Тот, кто станет утверждать, что комплекс моральных ориентиров общества может быть составлен произвольно, обрывочно или путём резких внезапных изменений, должен отказаться от понятия «культура», в том числе от понятия моральной культуры, – как от результата (и непрерывного процесса) длительного формирования некоторого уровня ценностей. Сам смысл слова «культура» не предполагает ни внезапности ни произвольности ни отрывочности – культура не может быть фрагментарной. В первом смысле “традиционные ценности” близки к “закрытому обществу” как о нем говорит К.Поппер, противопоставляя его открытому обществу. Такое общество характеризуется представлением о собственном совершенстве и неспособностью воспринять критику любых освящённых традицией обычаев или норм. Поскольку совершенных обществ не бывает, такая позиция (невосприятия критики) неизбежно приводит к консервации общественных феноменов, весьма далёких от сути морали. Закрытое общество нельзя отождествлять с религиозным обществом, а его идеологию нельзя отождествлять с религией: очень часто в истории общественные изменения (в лучшую или худшую сторону) происходили под влиянием разных религий, также в результате изменений мифологического сознания. Также, нельзя считать, что идеология закрытого общества – это мифологическая по характеру идеология предыдущих исторических периодов, например – даже племенного строя. Закрытыми могут быть весьма продвинутые в социальном и технологическом отношении общества. Закрытое общество – это общество, которое противится всяким – в том числе полезным – изменениям в морали и культуре. Закрытое общество избегает рационализации общественного сознания и общественных отношений, предпочитая иррациональное, мифологизацию. Консервация явно антигуманных норм в таком обществе заслуживает безусловного осуждения. Однако, если говорить о традиционных ценностях во втором смысле, то они присущи любому обществу, с любой степенью «открытости» в попперовском смысле: так американское общество достаточно традиционно, удивительный феномен самой большой в мире демократии – Индии (удивительный потому, что демократические установки удаётся сохранять несмотря на низкий

уровень жизни, что нехарактерно), тоже не исключает традиционность, причём в обоих разбираемых смыслах. Оба упомянутых общества весьма религиозны, даже более религиозны, чем некоторые «закрытые» общества. Говоря о воздействии глобализации на традиционные ценности, нужно иметь ввиду оба смысла понятия «традиционные ценности»: разрушение под действием глобализационных процессов косных, древних, противоморальных, варварских или диких обычаев, представлений, традиций – трудно назвать отрицательным явлением. С другой стороны, под вопросом остаётся следующее – как расценивать воздействие глобализации на общественные традиции разных стран, понятые во втором смысле? Тут мы лишены возможности мыслить в рамках явно упрощённой схемы «модернизация (в смысле сознания, рождённого в эпоху Модерна) и высокий морально-правовой уровень, несомый наиболее передовыми и развитыми странами в отсталые общества», и, благодаря этому, рассматривать морально-культурный эффект от глобализации как безусловно положительное явление. Хантингтон, говоря о том, что «культурные явления всегда передавались от одной цивилизации к другой», подчёркивал, что в процессе глобализации трансляции культуры (заимствования ценностей) какраз не происходит: надежду на то, что распространение западной культуры потребления в мире приведёт к перенятию западных ценностей он объясняет «наивной заносчивостью» жителей Запада. Тем не менее, взаимодествие всё же имеет место. Однако, и противоположная, рождённая в недрах традиционных обществ, схема объяснения морально-культурного действия глобализации: «вторжение бездушных чуждых ценностей в духовную жизнь традиционных обществ с разрушением возвышенных традиций» – также упрощенная. Достаточная схема для объяснения морально-культурного действия глобализации должна учитывать различия в значениях понятия “традиционные ценности” и, вследствие этого, видимо, должна признать, наряду с ограниченным положительным, неизбежность, неустранимость отрицательного культурного действия (имея ввиду традиционные ценности некоторого общества, представляющие целостность его культуры независимо от степени «отсталости» общества). Трудность такой схемы, объясняющей воздействие глобализации на культуру локального общества, заключается в том, что в любом обществе мы имеем смешение – сложный комплекс двух типов традиционных ценностей – тех, которые привязывают общество к историческому (может быть – варварскому, мифологическому) прошлому и тех, которые удерживают культурную целостность его модернизированного настоящего. Признав неизбежность вреда и, пытаясь рационально определить его степень, можно однако, избежать и другой крайности: апокалиптических настроений, тотально-негативных оценок, которые возникают, когда воздействие глобализации на традиционное общества пытаются оценить радикальные сторонники традиционных ценностей в первом – радикально-консервативном – смысле – ценностей домодерного традиционного общества.

УДК 339.9 : 330.34

СПАСЕННИКОВ В.В., Брянский государственный технический университет (г. Брянск, Россия) профессор кафедры экономики и менеджмента БГТУ доктор психологических наук ГОЛУБЕВА Г.Ф. Брянский государственный университет (г. Брянск, Россия) кандидат психол. наук, доцент e-mail: golubeva.galia2012@yandex.ru

ГЛОБАЛЬНЫЕ ВЫЗОВЫ СОВРЕМЕННОСТИ И ПЕРСПЕКТИВЫ ГЕОПОЛИТИЧЕСКОГО СОТРУДНИЧЕСТВА НА ПОСТСОВЕТСКОМ ПРОСТРАНСТВЕ Отправной точкой современной России как государства по праву можно считать распад СССР, связанный с заявлением трех «славянских государств» 8 декабря 1991 года об образовании СНГ. Последствия данного решения мог прочувствовать любой человек на всем постсоветском пространстве. Запущенный крахом СССР экономический кризис вверг Россию и ее население практически в реальную бедность. Сокращение ВВП почти вдвое, галлопирующая инфляция, особенно в первые месяцы после распада СССР (после реформ от 1 января 1992 цены на продукты и промышленные товары выросли в 10-12 раз) привели к тому, что накопления граждан, находящиеся в сберкассах, были уничтожены практически за один месяц. Ситуация начала меняться в положительную сторону спустя десятилетие, а именно в 2000 году, когда к власти после отставки Б.Н.Ельцина на пост временно исполняющего обязанности президента РФ в соответствии с Конституцией был назначен В.В.Путин. Наследие СССР в виде внешнего долга (который целиком лег на плечи РФ), устаревшая материально-техническая база предприятий и проблемы, сложившиеся в течение десятилетия не могли не сказаться на благосостоянии людей и экономике в целом. Богатая Россия превратилась в страну бедных людей. Перед страной встала проблема элементарного выживания, на фоне которой были поставлены следующие задачи: превращение России в технически и экономически развитую державу, привлекательную для привлечения иностранного капитала, комфортной жизни населения и обладающей политическим влиянием на мировой арене. Перед страной остро стояла задача создания сильного демократического государства. Для этого надо было решить несколько основных проблем, среди которых можно выделить [1]: 1. Ликвидация системы контроля, установленная над властью олигархическими и преступными группировками, когда принятие главных государственных решений происходило под давлением сырьевых и финансовых монополий, медиамагнатов, зарубежных политических кругов, без учета национальных интересов и потребностей людей. 2. Восстановление «вертикали власти». Приведение региональной правовой базы в соответствие с федеральными законами.

3. Усиление правоохранительной системы и борьба с коррупцией. Укрепление материальной базы и независимости судов. 4. Повышение эффективности государственного аппарата и органов местного самоуправления. За относительно небольшой период, Россия пришла к качественно новому состоянию, состоянию современного государства, которому уже не грозит исчезновение с политической карты мира. В результате целенаправленной работы к 2011 году экономика России заняла восьмое место по уровню ВВП, войдя в десятку самых сильных и развитых экономик мира. Было решено множество проблем, среди которых следует отметить: стабильный рост экономики, рост зарплат, пенсий, пособий. И, наконец, одна из самых важных проблем современной России, которую также можно отнести и к глобальным вызовам современности – проблема демографии. Перед Россией также стоит ряд формальных и неформальных вызовов, к которым в частности относится: усиление глобальной конкуренции; создание и внедрение инноваций; возрастание роли человеческого капитала в перспективном развитии страны. Отмеченнные вызовы играют основные роли при планировании дальнейшего развития различных сфер промышленности и экономики. Усиление конкуренции на мировой арене затрагивает не только рынки товаров, но также и все, что связано с их производством. [2] Современный мировой финансовый и экономический кризис оказал серьезное воздействие на развитие как России так и всего Содружества Независимых Государств, участники которого предстали как наиболее уязвимые формы развития интеграций в глобализирующемся сообществе. При этом нестабильность экономического развития Украины, Казахстана и Кыргызстана привела к необходимости вмешательства МВФ и финансовой поддержки государств развитых стран. Следует отметить, что неспособность крупнейших глобальных компаний своевременно реагировать на изменения, происходящие в глобальном мире, привели государство тесно встроенные в транснациональные системы на грань банкротства и вызвали в них социальные волнения, в первую очередь, это относится к Таиланду, Венгрии, Беларуси и некоторым другим странам. Кроме того, многие транснациональные компании и корпорации в условиях кризиса проявляли национальный эгоизм, стремясь вывести свои активы из-за рубежа, сосредоточившись на спасении своих головных офисов и компаний. Такой подход привел к стремительному падению ведущих индексов фондовых бирж принимающих стран. Как показывают исследования, самое заметное падение отмечалось в Исландии, причем страна оказалась на грани банкротства. Падение российских индексов РТС и ММВБ привело к тому, что наряду с падением деловой активности в принимающих странах произошло стремительное обесценение национальных валют. Это относилось к Украине, Армении, Беларуси. При этом наиболее серьезные проблемы испытывали Исландия, Венгрия, прибалтийские государства и ряд стран ЮгоВосточной Азии. Необходимо учитывать, что стремясь минимизировать издержки, большинство крупномасштабных систем избрали политику реструктуризации, направленную на ликвидацию непрофильных активов и закрытие филиалов и

производств за рубежом. Такая политика ТНК вызвала нарастание социальной напряженности в принимающих странах, а ряде случаев, вызвала социальную напряженность на Украине, в Грузии, Молдове, Греции, Таиланде и т.п. В процессе углубления мирового кризиса можно ожидать усиление позиций ультраправых и ультралевых партий, способных привести мир к новому глобальному коллапсу и ожидать новый всплеск цветных революций на постсоветском пространстве. [3] Важно учитывать, что большинство ТНК, олигархических групп и крупных компаний в ходе кризиса продемонстрировали умение активно лоббировать свои интересы и добиваться от национальных органов государственного управления жалуемого изменения государственной политики. Именно в крупномасштабные системы направляется в настоящее время основной объем финансовой помощи. Вместе с тем шаги, предпринимаемые государствами, сталкиваются с проблемой низкой эффективности управления крупномасштабными системами топ-менеджерами данных компаний и корпораций, что обусловлено, по-нашему мнению, отсутствием достойного кадрового резерва и медленным омоложением руководителей высшего управленческого звена, а также отсутствием системы долгосрочного геополитического прогнозирования и стабильной внешней политики. В отличие от молодежи западных стран, возраст вступления которой во взрослую жизнь объективно повышается, российской молодежи приходится вступать в социально-экономические отношения значительно раньше. При этом различные отрасли экономики будут принимать молодые трудовые ресурсы крайне неравномерно. В сфере услуг и предпринимательства молодежь составляет уже сегодня и будет составлять значительный процент работающих, в социальной бюджетной сфере и сфере государственного и муниципального управления доля молодых работников сегодня незначительна и не сможет обеспечить преемственности в передаче функций в будущем. По характеру труда в материальном производстве молодежь распределилась следующим образом: 89,8% работают по найму, 2,7% владеют бизнесом с наемным трудом, 2,2% работаю по найму и имеют собственный бизнес, 2,5% заняты индивидуально-трудовой деятельностью, 5,5% другими видами деятельности (мелкая коммерция, работа в личном подсобном и домашнем хозяйстве). То есть, подавляющее большинство молодежи в материальном производстве составляет наемную рабочую силу. [4] Методология геополитических прогнозов, основанная на исследовании объектов, по признакам их политической и идеологической принадлежности потеряла практическую значимость и не соответствует требованиям времени. В геополитическом прогнозировании на первый план выходят исследования в области исторической и экономической психологии, которые базируются на следующих цивилизованных постулатах [2]: 1. Различия между цивилизациями древнее любых других делений человечества. Они связаны с целым комплексом глубинных черт человеческого общежития: с историей, языком, культурой, традициями,

религией. Различные цивилизации имеют неоднозначные взгляды на связь между родителями и детьми, свободной и властью, равенством и иерархией соподчинения. 2. Мир становится все более тесным и попытки его унифицировать дают обратный эффект. Форсированное межцивилизационное взаимодействие лишь усиливает восприятие внутреннего родства со своей культурой и различия с чужой. 3. Быстроменяющиеся социальные и экономические условия, модернизируя действительность и отделяя ее от исторически устоявшихся самобытных жизненных форм, порождают мировоззренческий вакуум, который стремительно заполняется религиями - часто в форме фундаменталистских течений. 4. Стремление Запада унифицировать мировоззренческие основы – демократию и либерализм – как универсальные «общечеловеческие» ценности, а также ставка на военное превосходство и экономическое давление вызывают негативную реакцию всех не западных цивилизаций. В связи с этим центральной осью мировой политики в обозримой перспективе станут конфликты между Западом и «остальными» в ходе попыток с одной стороны – удержать, а с другой – захватить мировое лидерство. 5. Даже если удастся устранить и разрешить глобальные политические и экономические противоречия, это не закроет проблемы, так как культурные и религиозные различия почти не подвержены изменениям и очень устойчивы. В бывшем СССР, например, коммунисты могут перекраситься в демократов, богатые стать бедными, а бедные богатыми, но русские никогда не превратятся в эстонцев. С другой стороны, человек может быть наполовину католиком и наполовину мусульманином. 6. Растет экономический регионализм. В рамках международного разделения труда, тем не менее, формируются устойчивые региональные группы, успех которых зависит от степени внутригрупповой культурной, исторической, религиозной совместимости. В современном мире можно увидеть множество подтверждений данных постулатов, как например, «горячие точки» планеты: кровавые конфликты в Югославии, резня между осетинами и ингушами, взаимное истребление армян и азербайджанцев, грузин и абхазов, напряженные отношения между болгарами и турками, турками и греками и т.д., где позиции сторон все в большей степени определяются их принадлежностью к той или иной цивилизации. В обозримой перспективе локальные и региональные конфликты получат устойчивую тенденцию к перерастанию в военные столкновения там, где они происходят на линиях соприкосновения между различными цивилизациями. В условиях острых политических и экономических проблем, переживаемых многими странами, у России открываются возможности осуществления более углубленной интеграции, нацеленной на усиление позиций РФ в глобальной экономике и на постсоветском пространстве. Приоритеты экономического сотрудничества в рамках СНГ должны быть направлены на активное формирование и развитие кластеров, интернациональных воспроизводственных ядер и стратегических глобальных центров.

Литература: 1. Речь Президента РФ В.В.Путина на расширенном заседании Государственного совета «О стратегии развития России до 2020 года» 8 февраля 2008 года. Москва. Кремль. 2. Ложкин, Г.В. Экономическая психология [текст]/ Г.В.Ложкин, В.В.Спасенников. – Киев: ВД «Профессионал», 2009. -400с. 3. Спасенников В.В. Дихотомия инноватор – консерватор в инновационной деятельности с позиции институциональной экономики и экономической психологии [текст]/ И.А. Кириченко, О.С. Сухарев, В.В.Спасенников // научные труды IXАзиатского Тихоокеанского конгресса психологов. Азиатско – Тихоокеанский регион в IXX веке: культурно цивилизационный и социопсихологический контекст. – Хабаровск (Россия), Харбин (Китай), 2010, с. 242-247. 4. Спасенников В.В. Ценностное отношение современной молодежи к труду и профессиональному будущему [текст]/ Т.В.Кожановская, В.В.Спасенников // Материалы Всероссийской научной конференции с международным участием // под.ред. А.С.Чернышева, (21.-22.10.2011), часть1. – Курск: Курский гос.ун-т., 2011, с.316-320.

СУРКОВ В.В. викладач Сумського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти, e-mail: vokrus@ukr.net

НЕБЕЗПЕКИ XXI СТ.: НЕОБХІДНІСТЬ УСВІДОМЛЕННЯ ХХІ ST CENTURY DANGERS: THE NEED FOR AWARENESS Стаття присвячена новим небезпекам, котрі загрожують людині у XXI ст. та ще недостатньо відображені у курсах навчальних дисциплін. Статья посвящена опасностям, которые угрожают человеку в XXI в. и еще недостаточно отражены в курсах учебных дисциплін. The article is devoted to the 21st century dangers that curriculums doesn`t regard with. Швидкість перетворень у сучасному світі набула таких показників, коли зміна поколінь в інформаційному та світоглядному плані відбувається значно швидше, ніж покоління змінюються фізично. Проте освітні інституції, на жаль, не завжди встигають адекватно реагувати на зміни. Це стосується й дисциплін, що покликані формувати знання про безпеку життєдіяльності. Навчальні курси розглядають переважно традиційні й очевидні небезпеки типу землетрусів, епідемій або таких шкідливих звичок, як вживання алкоголю та тютюнопаління. Але було б доцільним визначити й критерії адекватної поведінки у медіа-просторі та кіберпросторі, ситуаціях зіткнення культур, зростаючих технологізації та технізації людського життя та інших явищ.

Приміром, однією з проблем, з якою стикається суспільна людина, є відчуження. Це поняття характеризує широкий спектр проблем, з якими стикається людина у індустріальному та постіндустріальному суспільствах. За останні сто років з`явилося багато соціологічних, психологічних та філософських концепцій відчуження. Сучасні дослідники визначають декілька вимірів відчуження: безсилля (powerlessness), безглуздя (meaninglessness), ізоляція (isolation), самовідсторонення (self-estrangement), ненормованість (normlessness). Однак, якщо раніше у зростанні відчуження звинувачували капіталістичний спосіб виробництва, або вади систем управління організацією праці, або психологічні травми, отримані у дитинстві, то нові аспекти відчуження, як пише F.Geyer, характерні тим, що «у них нема кого звинувачувати - ані «пізній капіталізм», ані «неуважних батьків»» [2]. Людина все більше відчужується від природних (або тих, які вона вважає природними) для неї реалій життя, і це створює певні небезпеки. Спробуємо окреслити їх. Зміна природних умов проживання. Екологічна проблема визнана глобальною проблемою людства вже давно. Тим не менш, тривалий час її прояви відчувалися як віддалена перспектива. Але, приміром, зміна клімату в останні роки відчувається людиною «на власній шкірі». Єдиної точки зору щодо причин глобального потепління немає, одні дослідники пов`язують його із діяльністю людини, у той час як інші – із природною циклічністю температурних змін на планеті. Але беззаперечним є факт, що найближчому майбутньому людство зіткнеться із таким наслідками зміни клімату, як зростання кількості захворювань, неможливість вирощувати традиційні сільськогосподарські культури, дефіцит прісної води та ін.. Слід очікувати нових катаклізмів: якщо вірити деяким дослідникам, за останні 10 років 9 з 10 катаклізмів пов`язані є наслідками зміни клімату [5]. Вже сьогодні потрібні комплексні державні та міжнародні програми щодо «переформатування» сільського господарства, використання природних ресурсів й режиму функціонування енергетичної галузі. Інформаційне перевантаження та проблема вибору. Geyer відмічає, що «з`явився новий тип безсилля, де суттєва проблема більше не бути поневоленим, а скоріше бути нездатним вибрати з величезного вибору альтернатив дії, наслідки яких неможливо навіть виміряти». «Чим складніше ваше оточення, тим пізніше ви опинитеся віч-на-віч із латентними і часто непередбачуваними наслідками ваших дій. Послідовно, зважаючи на це випадково-непередбачуване відставання, як «нагороди», так і «покарання» за ваші дії накопичуються та мають тенденцію розглядатися як випадкові, часто із апатією, та як результат – із відчуженням». Важливою у цьому контексті Geyer вважає тезу Е.Тоффлера про те, що наша цивілізація акцентує необхідність навчання, але вона повинна акцентувати й необхідність «роз-вчення», адже ««час розпаду» знань набагато менший, ніж в урану». Технізація та віртуалізація життя. D.Kellner [3], намагаючись осмислити переваги та загрози перебування людини у кіберпросторі, також відштовхується від феномену відчуження. Сьогодні проблема «комп`ютерної залежності» широко обговорюється у світі (хоча офіційно цю проблему визнали тільки Китай та Корея). Але Kellner пропонує втримуватися від таких крайніх точок зору на розвиток технологій як «технофобія», що вбачає у ньому «спасіння» людства, та «технофілія», що, навпаки, трактує його як йог

«прокляття», та замість них пропонує критичний погляд, що передбачає відбір позитивних та критику негативних явищ. Він стверджує, що, з одного боку, віртуальне спілкування породжує відчуження від реального життя, з іншого – дає можливості для подолання проблем із спілкуванням, що виникли у реальному житті. Приміром, для підлітків, віртуальна реальність може також виступати як позитивний субститут таких негативних сторін реальності, як вживання наркотиків, участь у кримінальних угрупуваннях та просто марнування часу. Глобалізація та зіткнення цивілізацій, соціальні конфлікти. Хоча словосполучення «загальнолюдські цінності» досі ще активно вживається у різноманітних джерелах, у світлі останніх політичних подій стає ясним, що таких цінностей не існує, можна говорити лише про претензії певних цивілізацій зробити свої цінності загальнолюдськими. Приміром, цінності західних демократій відрізняються від цінностей ісламських країн, що іноді є причиною конфліктів (або підставою для них). Заклики демократів до толерантності, на жаль, не поширюються на ті цивілізації, з якими їх не пов`язують певні інтереси. Але, якщо Схід досі демонструє відносну ментальну монолітність, то західні суспільства характеризуються атомізацією індивідуума (коли людина втрачає зв`язки із своєю соціальною групою). Оскільки такий досвід є травмуючим і виражається у ізольованості та безсиллі, люди роблять спроби подолати об`єднатися. Так виникають численні «ком`юніті» з різними цілями, інтересами та поглядами. Senekal пише, посилаючись на соціальні заворушення у Франції у жовтні 2005 р.: «Той факт, що ці події згодом поширилися на Бельгію, Данію, Німеччину, Нідерланди, Іспанію, Грецію та Швейцарію, показує, що ці спільноти не тільки відчувають себе відокремленими від основної частини суспільства, але й що вони знайшли спільність у своїй ізоляції; вони вважають себе спорідненими душами» [4]. Зміна соціальних форм організації життя. Інститути сім`ї та шлюбу, що на протязі тисячоліть вважалися природними для більшості суспільств, переживають кризу. Приміром, в Україні 40% офіційно заключних шлюбів розпадаються [6]. При цьому набуває розповсюдження громадянський шлюб: 10-12% пар, що називають себе подружніми, офіційно не реєструють свої стосунки. Серед причин кризи шлюбу як форми організації соціального життя дослідники називають зникнення єдиних уявлень про ролі у шлюбі (відбувається зіткнення традиційної патріархальної та західної емансипаторської моделей поведінки подружжів), відсутність достатнього економічного базису для організації спільного побуту, інтенсивний ритм професійної діяльності, що на залишає ресурсів на реалізацію сімейних цілей та ін.. Набувають розповсюдження раніше не притаманні більшості культур гомосексуальні статеві стосунки та у деяких державах - гомосексуальні шлюби. Реакція суспільства на нетрадиційні форми поведінки меншин характеризуються неоднорідністю, це породжує конфлікти. Криза культури та зміна моральних цінностей. Вищезгадане поняття «ненормованість» визначається як ситуація, у котрій суспільні норми більш не визначають індивідуальну поведінку або є неефективними. Hallman [4] пише, що в останні десятиліття індивідуум став більш незалежним не тільки від церкви, але й від інших соціальних інституцій, він має більше вибору у

більшій кількості ситуацій, ніж будь-коли раніше. Але можливість вибору може бути ілюзорною, адже не любий вибір людина робить свідомо. Багато публікацій присвячено негативному впливу масової культури на самопочуття індивідуума та суспільства в цілому, проблемі зниження грамотності населення розвинених країн внаслідок витіснення читання екранними ЗМІ, втраті моральних орієнтирів у поведінці. Однак, навіть такі явища, як, приміром, розповсюдження порнографії, не можна розцінювати однобічно. Хоча у багатьох країнах ця продукція мас-культури заборонена законом, деякі наукові дослідження [1] показують, що легалізація порнографії у деяких країнах суттєво знижує кількість зґвалтувань. Таким чином, початок нового тисячоліття поставив людство перед новими небезпеками, осмислення котрих викликає певні ускладнення. Поперше, деякі явища важко трактувати однозначно, адже вони характеризуються складністю, багаторівневістю, великою кількістю зв`язків і можуть мати свої плюси й мінуси. По-друге, у сучасному мультикультурному світі немає єдиної світоглядної основи для оцінювання нових явищ (при наймі, це характерно для суспільств, що позиціонуються як демократичні). Якщо у спеціальній літературі традиційні небезпеки за їхнім походженням прийнято розділяти на окремі класи (приміром: природні, техногенні та соціально-економічні), то небезпеки нової доби носять комбінований характер, і реагування людства на них також має носити комплексний характер. Одні з них є недостатньо вивченими, стосовно інших пересічний громадянин є недостатньо (або невірно) інформованим: це, приміром, стосується впливу на здоров`я мобільного зв`язку, споживання генетично-модифікованих продуктів та ін.. Зважаючи на те, що за тією чи іншою інформацією стоять інтереси певних економічних та політичних суб`єктів, це повертає нас до проблеми відбору адекватної інформації. Література: 1. Anthony D’Amato. Porn Up, Rape Down [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://anthonydamato.law.northwestern.edu/adobefiles/porn.pdf 2. Geyer F. Alienation, Sociology of / F. Geyer Alienation, Sociology of [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.unizar.es/ sociocybernetics/chen/felix/pfge15.pdf 3. Kellner D. New Technologies and Alienation: Some Critical Reflections / Douglas Kellner. New Technologies and Alienation: Some Critical Reflections. – [Електронний ресурс] Режим доступу: http://www.gseis.ucla. edu/faculty/kellner/ 4. Social alienation [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://en.wikipedia.org/wiki/Social_alienation 5. Алексей Бут. В Украине может измениться климатический пояс. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.delfi.ua/ news/tech/science/v-ukraine-mozhet-izmenitsya-klimaticheskijpoyas.d?id=1186236 6. По числу разводов Украина занимает воторое место – после России [Електронний ресурс] Режим доступу: http://obozrevatel.com/society/pochislu-razvodov-ukraina-zanimaet-vtoroe-mesto-v-evrope-posle-rossii.htm

УДК 005.5

ЧУБУР Н.В., кандидат педагогічних наук, доцент, доцент кафедри політології і соціології ДВНЗ «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана», e-mail: chbnv@ukr.net

ГЛОБАЛІЗАЦІЯ В КОНТЕКСТІ ВПЛИВУ НА НАЦІОНАЛЬНУ І СВІТОВУ ЕКОНОМІКУ Досліджено проблему розвитку світової економіки під впливом глобалізаційних процесів, проведено аналіз впливу цих змін на національні економічні системи. Виявлені суперечності глобалізації та її політичні наслідки, розглянуто питання діяльності транснаціональних корпорацій і регіональних об’єднань. Ключові слова: глобалізація, світова економіка, національна економіка, транснаціональна корпорація, регіональні економічні об’єднання. На межі другого і третього тисячоліття у світовій економіці достатньо чітко окреслився новий напрям міжнародного розвитку, що отримав назву глобалізація. В науковому середовищі переважає думка, що ХХІ століття стане століттям глобалізації, що за своєю суттю означає злиття національних господарств окремих країн в єдине ціле. Глобалізація захоплює найбільш віддалені куточки нашої планети, незалежно від суверенітетів держав і типів політичних режимів. Виділяють декілька етапів глобалізації. Перший етап обумовлений формуванням планетарного ринку товарів і послуг для споживача. Як самостійний сегмент світової економіки ринок товарів остаточно сформувався наприкінці XVIII – в першій половині XIX століття. Другий етап глобалізації, що розпочався у ХХ столітті, пов'язаний з інтернаціоналізацією виробничого капіталу та формування транснаціональних корпорацій, в яких зосереджена значна частина світового виробництва і світової торгівлі. Наступний етап – це процеси міжнародної міграції робочої сили. Четвертий етап асоціюється з хвилею глобалізації фінансових і грошових ринків. Початок цього процесу можна віднести до 70-80-х рр. ХХ століття [1, с. 315]. Актуальною залишається проблема дослідження нових закономірностей розвитку світової економіки під впливом глобалізаційних процесів та оцінка впливу цих змін на національні економічні системи. Хоча глобалізація сприймається в даний час як один з провідних напрямків розвитку світового господарства, слід підкреслити і суперечливий характер самої глобалізації. З одного боку, глобалізація – це процес економічної інтеграції, що ґрунтується на нових можливостях науковотехнічного прогресу, що ініціює організаційну активність компаній та урядів провідних країн світу. З іншого боку, глобалізація – це процес зростання конкуренції на світових ринках і формування специфічних форм конкурентної боротьби, що веде до посилення концентрації міжнародних капіталів, централізації управління ними провідними транснаціональними корпораціями, диференціація країн за прибутками на душу населення, а також зростання майнової диференціації населення більшості країн світу. В результаті спостерігаємо посилення нестійкості розвитку і зростання потенціалу дестабілізації як в окремих країнах, так і в глобальних масштабах [2, с. 10].

Найважливішим фактором глобалізації в економіці став процес створення неоліберальної економічної моделі, в основі якої зняття всіх обмежень на шляху перетоку між країнами товарів, послуг, факторів виробництва, руйнація національної замкнутості суспільного розвитку, обмеження функції національних держав, їх економічного суверенітету на міжнародній арені. Ці фундаментальні зміни фактичного статусу національних господарств призводять до змін і в самій світовій економіці, яка набуває рис все більш єдиного глобального організму. Розвитком процесів інтернаціоналізації у другій половині ХХ століття стала транснаціоналізація виробничо-фінансових відносин. ЇЇ головними суб’єктами виступають транснаціональні корпорації (ТНК) і транснаціональні банківські групи (ТНБ). За оцінками експертів, ТНК контролюють сьогодні до половини світового промислового виробництва, 2/3 світової торгівлі, а також приблизно 4/5 патентів і ліцензій на нову техніку, технології та «ноу-хау». При цьому приблизно 1/3 обсягу світової торгівлі – це торгівля між підприємствами, що входять в одну і ту ж ТНК. Також, відомо, що оборот кожної із великих ТНК (таких як, Дженерал Моторс, Форд Моторс, Міцуі, Міцубісі, Ройал Датч/Шелл тощо) перевищує ВВП таких країн, як Таїланд, Саудівська Аравія, Польща, Греція, Малайзія, Венесуела, Колумбія та інші. Діяльність гігантів транснаціонального бізнесу охоплює багато країн, що розташовані на різних континентах, причому інтереси ТНК далеко не завжди співпадають з національними державними інтересами тих країн, де базуються їх філіали [3, с. 214]. В той же час глобалізація не обмежується однією економічною сферою. Вона виявляється, перш за все, в політичному аспекті суспільного життя. Глобалізація сприяє посиленню асиметричної залежності між країнами «золотого мільярду» та іншим світом, стандартизації споживання, гіпертрофії фінансової сфери, появи нових агресивно налаштованих учасників міжнародних відносин в особі транснаціональних компаній і банків [4, c. 135]. Практика свідчить, що глобалізація може нести в собі значні переваги для країн у вигляді додаткового притоку капіталу, нових технологій і методів управління, більш низьких цін на товари і послуги. Відкритість економіки і свобода зовнішньоекономічних операцій забезпечує більш ефективне використання всіх факторів виробництва, результатом чого стане зростання факторів економічного розвитку, зайнятості, якості життя у порівнянні з закритою національною економікою. В той же час обмеження зовнішньоекономічних зв’язків призводить до менш ефективного використання наявних в країні факторів виробництва, що в умовах швидкого науковотехнічного прогресу стримує потенціал розвитку національних виробничих сил. Однак поширення розриву у прибутках між багатими і бідними країнами, на думку прихильників глобалізації, не пов’язані з нею. Навпаки, причина відсталості бідних країн криється в їх нездатності швидко інтегруватися у світову економіку через власні внутрішньополітичні протиріччя. Разом з тим, світовий досвід засвідчує, що ринок і конкуренція нещадно відтісняє слабких учасників на периферійні позиції та становить останніх у залежне положення, а глобалізація безпосередньо сприяє закріпленню цієї ситуації. Американський фінансист Дж. Сорос вважає, що сьогодні глобалізація в найбільшій ступені відповідає інтересам розвинутих країн, особливо США, дозволяючи їм

отримувати вигоду з нееквівалентного обміну у торгівлі з менш розвинутими країнами. Це виражається, зокрема, у встановленні нерівних умов доступу країн, що розвиваються на ринки розвинутих держав [5]. Розвинуті держави за допомогою протекціоністських заходів продовжують захищати власні ринки, одночасно вимагаючи від інших країн більшого відкриття власних. Втрати країн що розвиваються внаслідок відсутності рівноправного доступу до світових фінансових і товарних ринків оцінюються у суму, яка щорічно перевищує 500 млрд. доларів [2, c. 15]. І тим не менш, було б не вірно розглядати глобалізацію виключно в якості джерела загроз. Для країн, що цілеспрямовано прагнуть до розвитку свого потенціалу, глобалізація, безсумнівно, відкриває додаткові можливості щодо зростання, забезпечує надходження інвестицій та технологій. При проведенні політики, що відповідає національним інтересам, глобалізація стає важливим джерелом модернізації та підвищення конкурентоздатності економіки. Приклади подібної політики демонструють, зокрема, Китай та Індія, стратегії розвитку яких, незважаючи на різні способи інтеграції в світову економіку, були основані на національних пріоритетах. І Китай, і Індія послідовно реформують національні економіки, поєднуючи політику відкритості із захистом стратегічних галузей та державним контролем за іноземним капіталом. Їх економічна політика підкорена загальній національній стратегії, головними пріоритетами якої є швидке економічне зростання. З цією метою Китай і Індія ширше, ніж інші країни застосовують державне втручання, головним чином у формі промислової, торгівельної і валютно-фінансової політики. Поєднання структурних реформ і політика розвитку дала в цих країнах позитивний результат: середні темпи зростання економіки Китаю на початку 2000-х років складали майже 10% на рік, Індії – більше 6% [6, c. 201]. Процес глобалізації супроводжується появою регіональних економічних об’єднань держав, формуванням складної структури міжнародних економічних, торгівельних, фінансових організацій. Це створює сприятливі умови ведення зовнішньоекономічної діяльності, а також має знизити економічну залежність від іншого світу та покращити захист національних ринків. Так, на долю внутрішньої регіональної торгівлі сьогодні приходиться більше 60% всіх зовнішньоторгових операцій країн-учасниць Європейського Союзу і приблизно 40% для країн-учасниць Північноамериканської угоди щодо вільної торгівлі (НАФТА). Зростають обсяги взаємної торгівлі між країнами Азіатсько-Тихоокеанського регіону (АТЕС) та Південноамериканського співтовариства націй [3, c. 216]. Спрощення умов щодо ведення взаємної торгівлі, рух капіталу та робочої сили в рамках регіональних об’єднань сприяють зростанню економічної активності та підвищенню конкурентоздатності країн, що приймають в них участь. При цьому практика засвідчує, що регіональні об’єднання підвищують ступінь захищеності економічних інтересів країн-членів. Очевидно, що в найближчий перспективі глобалізація залишиться ключовим процесом розвитку світової економіки. Від успішності пристосування до цього процесу залежить доля національних економічних систем, рівень добробуту суспільства практично в усіх державах світу. Разом з тим, глобалізація створює чималі ризики і нові деформації, що слід враховувати у

національній стратегії розвитку, створюючи ефективні механізми захисту економічної безпеки своєї країни та гарантії щодо виконання національних пріоритетів. Література: 1. Мировая экономика и международные экономические отношения / под ред. проф. А.С. Булатова. – М.: Магистр, 2011. – 654 с. 2. Гринкевич Л.С. Глобализация мирового развития и межгосударственная эксплуатация. – Томск: Томский государственный университет, 2002. – 82 с. 3. Международная экономическая интеграция: учеб. пособие / под ред. Н.А. Ливенцова, М.: Экономист, 2006. – 430 с. 4. Дахин В.Н. Политические аспекты глобализации // Глобализация: сущность, проблемы, перспективы. – М.: Свободная мысль – ХХІ, 2003. – 210 с. 5. Джордж Сорос Тезисы о глобализации [Электронный ресурс] // Джорж Сорос. – Режим доступа: http://www.knogg.net/2001_024.htm 6. Современные глобальные проблемы / Отв. ред. В.Г. Барановский. – М.: Аспект Пресс, 2010. – 350 с.

СЕКЦІЯ №2. ПОЛІТИКА ТА ЕКОНОМІКА ХХІ СТОЛІТТЯ: ІННОВАЦІЇ В НАЦІОНАЛЬНИХ, РЕГІОНАЛЬНИХ ТА МІЖНАРОДНИХ СТРАТЕГІЯХ РОЗВИТКУ УДК 658+339.137.2

АГАДЖАНОВА-ГОНСАЛЕС О.А., аспірант Сумського національного аграрного університету beskorsa.olena@gmail.com

ФІНАНСОВІ ПЕРЕДУМОВИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КОНКУРЕНТНИХ ПЕРЕВАГ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВ Анотація: О.А. Агаджанова-Гонсалес «Фінансові передумови забезпечення конкурентних переваг сільськогосподарських підприємств». У доповіді розглянуто поточний стан та наведено основні тенденції розвитку фінансового та кредитного механізмів функціонування сільськогосподарських підприємств у країні. Аннотация: Е.А. Агаджанова-Гонсалес, обеспечения конкурентных преимуществ предприятий». В докладе исследовано текущее основные тенденции развития финансового и сельскохозяйственного производства в стране.

«Финансовые условия сельскохозяйственных положение и приведено кредитного механизмов

Summary: O.A. Agadzhanova-Gonzalez, «The financial conditions of providing of the competitive advantages of the agricultural enterprises». In the article the current situation was investigated and the main trends of development of financial and credit mechanisms of agricultural production in the country were shown. Основною передумовою забезпечення стійкої конкурентної позиції підприємства на ринку є випуск конкурентоспроможної продукції, але реалії сьогодення доводять, що навіть досягши цієї умови, підприємства не завжди здатні успішно конкурувати, особливо на зовнішніх ринках. Вони виявляються неспроможними налагодити стійкі канали збуту, успішно представляти та просувати свою продукцію на ринку, розробляти гнучку цінову політику та асортимент продукції, часто неефективно керують фінансовими потоками, нарощуючи значні обсяги дебіторської та кредиторської заборгованості та ін. Дана ситуація розвивається на фоні того, що потенційно конкурентоспроможні підприємства можуть потрапляти під вплив та у залежність від іноземних інвестиційних груп та об’єднань, які мають значний досвід ведення діяльності в умовах жорсткої конкуренції, або ж повинні існувати в умовах зростаючої конкуренції з боку аграрних холдингів. Це доводить необхідність та нагальну потребу у дослідженні фінансово-кредитного механізму забезпечення конкурентних переваг сільськогосподарських підприємств. На сьогодні намітилась тенденція до покращення фінансовоекономічного становища сільськогосподарських підприємств країни, так індекс виробництва сільськогосподарської продукції у 2011 році, за попередніми розрахунками Державного комітету статистики, склав 117,5% (у порівнянні з

98,5 у 2010 році). Водночас, за даними Держкомстату України, станом на 10.03.2012 року, рентабельність сільськогосподарської продукції у 2011 році складала 3,5% (у 2010 році становила 21,1%) і стала одним з найнижчих показників серед галузей економіки в цілому. Намітилась постійна негативна тенденція до зниження поголів’я худоби та птиці на 0,5-1,5 % на місяць; водночас виробництво основних сільськогосподарських культур у 2011 році у порівнянні з 2010 зросло на 44,3 %. Можна констатувати незбалансованість розвитку сільськогосподарського виробництва, невідповідність існуючих на сьогодні тенденцій розвитку галузі бажаним, диспаритет у темпах розвитку цін на продукцію сільського господарства та промисловості, непрозорість ринку готової продукції, недостатній рівень доступності фінансових та кредитних ресурсів сільгоспвиробникам, високий рівень нестабільності економічного та соціально-політичного розвитку держави, що значною мірою ускладнює прогнозування, планування на підприємствах та управління фінансовими ресурсами. Аналіз фінансово-кредитного механізму нарощування конкурентних переваг сільськогосподарських підприємств дає можливість констатувати: починаючи з 2005 року кількість прибуткових підприємств у цій галузі стрімко зростає, стаючи одним із найвищих показників у країні та значно перевищуючи у 2011 році середній показник (Рис. 1).

Рис. 1. Динаміка зміни частки прибуткових підприємств в країні в цілому та у сільському господарстві зокрема. Інформаційне джерело – дані Державного комітету статистики України на 10.03.2012 р. Це явище є позитивним і, на перший погляд, свідчить про покращення конкурентоспроможності галузі сільського господарства та її підприємств, підвищення якості управління фінансовими ресурсами та фінансовими потоками, зростання якості фінансового менеджменту. Водночас, вивчення динаміки зміни загального фінансового результату від звичайної діяльності до оподаткування (рис. 2) ілюструє дещо іншу картину.

Рис. 2. Динаміка зміни суми фінансового результату підприємств від звичайної діяльності в країні в цілому та у сільському господарстві зокрема. Інформаційне джерело – дані Державного комітету статистики України на 10.03.2012 р. По-перше, у той час, як економіка країни в цілому та переважної більшості підприємств зокрема, гостро відреагувала на світову фінансову кризу суттєвим зниженням прибутків у 2008-2010 роках, сільське господарство проілюструвало значно більшу стабільність. Це явище є наслідком надзвичайно низької еластичності попиту на продукцію сільського господарства, однозначно позитивним наочним доведенням відносно низької ризиковості інвестицій у цю галузь економіки. Але, у той же час, не можна не звернути увагу на той факт, що частка фінансових результатів до оподаткування сільськогосподарських підприємств у загальній сумі у роки підйому становила лише 3-13 %, що, зважаючи на високу якість сільськогосподарських земель, відносно низький рівень оплати праці, вигідне геополітичне положення та ін., свідчить одночасно як про низький рівень розвитку галузі сільського господарства в країні, так і про значний потенціал його розвитку. Для реалізації цього потенціалу, перш за все, необхідним є оновлення основних фондів, адже, за статистичними даними, в середньому у галузі сільського господарства їх знос сягає 50%. Власних коштів для інвестування у основні виробничі фонди підприємства не мають, тож залучення інвестицій та кредитів є єдиним шляхом розвитку. Зважаючи на те, що інвестиції у сільське господарство у січні-вересні 2011 року складали 10838,2 млн. грн., тобто 8,1 % загальної суми інвестицій в економіку країни та адресувались, в основному, аграрним холдингам та підприємствам з відносно високою конкурентною позицією на ринку, то малим та середнім підприємствам із посередніми показниками конкурентоспроможності варто розраховувати здебільшого на кредитний механізм нарощування конкурентних переваг. А він також не є достатньо розвинутим: за даними Держкомстату, станом на 30 вересня 2011 року короткострокові банківські кредити сільськогосподарських підприємств складали лише 15,9 % загальної суму короткострокової заборгованості. Підприємства розвивається в основному за рахунок внутрішніх джерел фінансування, це дозволяє мінімізувати ризик настання неплатоспроможності

але призводить до втрати можливості швидкого розвитку за рахунок залучення кредитних ресурсів. У момент світової фінансової та банківської кризи, обрана стратегія цілком виправдовує себе, але у період економічного пожвавлення потребує суттєвого перегляду. Висновки. Таким чином, у зв’язку із зазначеним вище, можна зробити такі висновки: Особливостями нинішнього стану розвитку фінансовокредитного механізму забезпечення конкурентних переваг сільськогосподарських підприємств є високий рівень зношеності основних фондів; відносно високий рівень стабільності фінансового розвитку галузі; недостатність залучення кредитних ресурсів; низький рівень показників фінансово-економічного становища підприємств та ін. Перспективи подальших наукових досліджень в цьому напрямку пов’язані із дослідженням шляхів та напрямків покращення фінансовокредитного механізму нарощення конкурентних переваг сільськогосподарськими підприємствами; розробкою конкретних рекомендацій для сільгоспвиробників, створенням та реалізацією загальнодержавних заходів забезпечення прозорості фінансового механізму в країні в цілому, розвитку фінансового ринку та ін. Бібліографічний список: 1. Азоев Г. Л. Конкурентные преимущества фирмы: [монографія] / Г. Л.

Азоев, А. П. Челенков. – М. : Новости, 2000. – 251 с; 2. Белецкая И. И. Современный механизм формирования конкурентных преимуществ в свете эволюции их теории / И. И. Белецкая // Прометей. – 2005. – № 1. – С. 167-172; 3.Білоченко А. М. Фінансовий капітал в Україні: особливості формування та перспективи розвитку // Фінанси України 2008 №3, с. 94-100; 4. Войчак А. В., Камишніков Р. В. Конкурентні переваги підприємства: сутність і класифікація / А. В. Войчак, Р. В. Камишніков // Маркетинг в Україні. – 2005. – № 2. – С. 50-53; 5. Іванов Ю. Б. Конкурентні переваги підприємства: оцінка, формування та розвиток: [монографія] / Ю. Б. Іванов, П. А. Орлов, О. Ю. Іванова. – Харків : ІНЖЕК, 2008. – 352с; 6. Конкурентоспособность предприятия: оценка, диагностика, стратегия: [научное издание] / Ю. Б. Иванов, А. Н. Тищенко, Н. А. Дробитько, О. С. Абрамова. – Харьков : ХНЭУ, 2004. – 256 с.

УДК 35.01:328.18

БАЖИНОВА О.А., аспірант кафедри політології та філософії Харківського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України, м.Харків

ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ КОМУНІКАТИВНОЇ ВЗАЄМОДІЇ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ ТА ГРОМАДСЬКОСТІ В тезах розглядаються питання ролі комунікації в державному управлінні, підкреслюється необхідність демократизації системи державного управління як важливого чинника ефективного функціонування системи влади, аналізуються основні принципи

комунікативної громадськості.

взаємодії

органів

державного

управління

та

ОСНОВНЫЕ ПРИНЦИПЫ КОММУНИКАТИВНОГО ВЗАИМОДЕЙСТВИЯ ОРГАНОВ ГОСУДАРСТВЕННОГО УПРАВЛЕНИЯ И ОБЩЕСТВЕННОСТИ В тезисах рассматриваются вопросы роли коммуникации в государственном управлении, подчёркивается необходимость демократизации системы государственного управления как необходимого условия эффективного функционирования системы власти, анализируются основные принципы коммуникативного взаимодействия органов государственного управления и общественности. Відкритість державної влади є важливою умовою демократизації держави, розбудови громадянського суспільства, запорукою утвердження демократичних норм і правил у відносинах між громадянами, їх об’єднаннями та державними органами. Особливе місце в цьому процесі належить обміну інформацією як способу комунікації між органами державної влади, органами місцевого самоврядування та громадянами країни. Сучасний етап розвитку демократії в Україні вимагає вдосконалення механізмів взаємодії громадян і держави, її методів та форм. У контексті активізації формування громадянського суспільства в Україні найактуальнішими питаннями сьогодення є налагодження ефективної взаємодії між владою та суспільством, створення дієвих механізмів цього процесу. З огляду на це надзвичайно важливо розробити засади та принципи, визначити основну мету та конкретні напрями формування нових підходів до організації механізмів комунікації у сфері державного управління, тобто її філософської бази, що повинно стати пріоритетом діяльності органів державної влади. З позиції держави, комунікація – це життєво важливий інструмент зміцнення демократії, підвищення рівня поваги до прав людини. Утворення демократичних інститутів потребує вдосконалення механізму комунікації між державою та громадськістю. Важливо підкреслити, що комунікація є динамічним процесом обміну інформацією в суспільстві. Це не хаотичний потік, а організована система з чітко визначеною структурою зв’язків. Інформаційні технології за останні два-три десятиліття якісно змінили вигляд сучасного світу. Засоби і канали доставки різноманітних відомостей, створені на основі комп'ютерних і супутникових систем зв'язку, здійснили справжню революцію в людському спілкуванні. У зв'язку з цим можна стверджувати, що широке застосування інформаційно-комунікаційних технологій сприймається в сучасному суспільстві не тільки як необхідна умова підвищення конкурентоздатності вітчизняної економіки, але і як засіб підвищення ефективності державного управління та місцевого самоврядування, подальшого розвитку демократії. Запорукою цього виступають реальне забезпечення прав громадян на вільний пошук і отримання інформації, масове поширення технічних засобів, що розширюють можливості участі населення у здійсненні влади.

У цьому інформаційному середовищі, що динамічно змінюється, учасники управлінського процесу починають вибудовувати нові взаємини, вступають у незвичні для себе контакти, формують новий стиль спілкування з владою. Відомий американський дослідник Е. Тоффлер так говорив про мінливу систему влади в сучасному світі: «Ми вступаємо в еру метаморфози влади. Ми живемо в момент, коли вся структура влади, що скріпляла світ, дезінтегрується. Зовсім інша структура набуває форму. І це відбувається на всіх рівнях людського суспільства [1, c. 22-23]». У цих умовах і сама влада, її політичні структури та інститути зазнають істотних трансформацій. Національні держави відчувають потребу в нових технологіях влади та управління. Найхарактернішим показником виникнення нових практик державного управління та відносин між суспільством і державою, використання технічних можливостей у сфері влади служать комунікації між владою та громадськістю. Саме в них політичні можливості громадян та інститутів трансформуються в реальні владні статуси, впливають на розподіл суспільних цінностей і ресурсів. Такий підхід до проблеми комунікаційного змісту процесів політичного управління дає можливість розглядати сучасну сферу політики як масштабний діалог владних і цивільних структур, що припускає особливий механізм виникнення і розподілу влади. Як уже зазначалося, комунікація та інформація мають надзвичайно важливе значення в житті суспільства. Особливої ваги вони набувають у суспільстві, що глобалізуєтся. Розглядаючи проблеми комунікації органів державного управління з громадськістю потрібно визначити основні принципи такої взаємодії, до яких можна віднести [2, с. 12]: – прозорість – систематичне висвітлення діяльності органу державної влади, роз’яснення цілей, змісту та механізму реалізації державної політики; – відкритість – створення органом державної влади умов для безперешкодного доступу громадян до інформації про його діяльність та до процесу прийняття рішень на всіх етапах їх підготовки; – підзвітність – звітування органами державної влади перед громадськістю про результати своєї діяльності та врахування громадської думки у процесі прийняття рішень; – стратегічність – комунікативна робота повинна бути організована з урахуванням довгострокових цілей та завдань; – партнерство – узгоджені та скоординовані дії всіх учасників справи, взаємовигідні та рівноправні відносини; – взаємозаінтересованість – усвідомлення учасниками співпраці переваг спільної роботи та заінтересованість у взаємодії; – взаємовідповідальність – усвідомлення органами державної влади та інститутами громадянського суспільства спільної відповідальності за рівень їх взаємодії; – неупередженість – толерантне, терпиме ставлення до осіб з різними політичними й релігійними уподобаннями, що належать до різних соціальних груп, іншої статі, коректне та шанобливе поводження з ними, запобігання виникненню конфліктів; – об’єктивність – неупереджене, зважене ставлення до подій, їх висвітлення, надання інформації з урахуванням різних точок зору;

– реалістичність – проведення всіх комунікативних заходів з урахуванням трудових, матеріальних та фінансових ресурсів; – адресність – адаптованість інформації, яка надається, до сприйняття цільовими групами громадян; – оперативність – своєчасне інформування громадськості про події, діяльність органу влади; – достовірність – надання чіткої, правдивої та об’єктивної інформації, яка не передбачає варіантів сприйняття та не містить непідтверджених даних; – актуальність – надання інформації саме тоді, коли вона потрібна; – доступність – надання інформації лаконічно, простою мовою, у зрозумілій, легкій для сприйняття та запам’ятовування формі; – результативність – наявність конкретних результатів від проведення комунікативних заходів. Таким чином, комунікативна діяльність розглядається і як складова повсякденної діяльності, і як зовнішньо спрямована робота, що здійснюється за власними правилами й повинна певним чином оцінюватися. При цьому необхідно враховувати, що комунікативна діяльність спрямована на взаємодію, побудовану певним чином. Отже, не лише самі відносини породжують необхідність комунікативної діяльності, але і спрямована комунікативна діяльність може породжувати формування і розвиток тих чи інших відносин [3]. Список використаної літератури 1. Тоффлер Э. Метаморфозы власти / Э. Тоффлер ; [пер. с англ.]. – М. : ООО «Изд-во «АСТ», 2002. – 669 с. 2. Комунікація : демократичні стандарти в роботі органів державної влади / за заг. ред. канд. держ. упр. Н. К. Дніпренко. – К. : ТОВ «Вістка», 2008. – 164 с. 3. Древаль Ю. Д. Парламентські комунікації [Електронний ресурс] / Ю. Д. Древаль // Державне будівництво. – 2011. – №2. – Режим доступу : http://www.kbuapa.kharkov.ua/e-book/db/2011-2/doc/1/10.pdf

УДК 327.7

БРЕНЬ Ю.В. Студентка ІV курсу напряму «Міжнародні відносини» Національного університету «Львівська політехніка» e-mail : julja-bren@rambler.ru

«СХІДНЕ ПАРТНЕРСТВО» – ШЛЯХ ДО ВСТУПУ УКРАЇНИ В ЄС ЧИ

ЧЕРГОВА ПОЛІТИКА ДОБРОСУСІДСТВА «ВОСТОЧНОЕ ПАРТНЕРСТВО» – ПУТЬ К ВСТУПЛЕНИЮ УКРАИНЫ В ЕС ИЛИ ОЧЕРЕДНАЯ ПОЛИТИКА ДОБРОСОСЕДСТВА «EASTERN PARTNERSHIP» – THE WAY TO JOIN UKRAINE INTO THE EU OR REGULAR POLICY OF NEIGHBOURHOOD The article reviews the appearance, the factors and the goals of «Eastern partnership». The positions of individual member states of the European Union of the implementation of «Eastern partnership» are analysed by author. Ukraine’s participation is analysed. The developing perspectives of «Eastern

100

partnership» in the context of gaining the membership in the European Union are cited. Key words: Eastern partnership, eastern dimension, European Union, Ukraine, member state. Виклад основного матеріалу. Східна політика була однією з пріоритетних сфер діяльності європейських співтовариств ще в період «холодної війни». Свідченням цього є як політика окремих держав (ініціативи президента Франції Шарля де Голля про загальноєвропейське співробітництво «від Антлантики до Уралу»; Ostpolitik (Східна політика) Західної Німеччини), так і участь європейських співтовариств у процесі зменшення політичної напруги між Сходом та Заходом, ініційованому Нарадою з питань безпеки та співробітництва в Європі. Радикальні зміни в Європі внаслідок розвалу комуністичної системи призвели до формування нової східної політики Європейського Союзу, для якого налагодження відносин з державами Центральної та Східної Європи (далі – ЦСЄ) стало одним з ключових зовнішньополітичних пріоритетів. Євросоюз переслідував мету забезпечення миру і безпеки в новій Європі, а також недопущення політичної, економічної та соціальної дестабілізації в регіоні. Ефективним інструментом досягнення цих цілей стало розширення ЄС, яке завершилося приєднанням до Союзу у травні 2004 р. восьми держав ЦЄС, та ще двох – Румунії і Болгарії – у січні 2007 р. [4, с. 316-317]. У сучасній науковій літературі до Східної Європи відносять європейські пострадянські країни, які не входять до західних інституцій, іноді з Росією, але частіше без неї, коли Російська Федерація розглядається одноосібно [7, с. 78]. Східний вимір політики Європейського Союзу сьогодні охоплює відносини з Україною, Молдовою, Білоруссю та трьома державами Закавказзя – Грузією, Вірменією та Азербайджаном. Зокрема, таким є географічне охоплення східного напряму Європейської політики сусідства, що остаточно оформився у 2008-2009 рр. у проекті Східного партнерства [4, с. 317]. Ідея започаткування «Східного партнерства» (далі – СхП) належить «головному лобісту» східноєвропейських держав у Євросоюзі – Польщі. Польщі вдалося заручитись активною підтримкою Швеції і 26 травня 2008 р. дві держави презентували спільну ініціативу створення форуму «Східне партнерство». 19-20 березня 2009 р. Європейська рада привітала та офіційно затвердила започаткування «Східного партнерства» [3, с.48]. Характерними рисами «Східного партнерства» є такі: гнучкість, оскільки враховує потреби, можливості й досягнення кожної країни-партнера; застосування до країн-партнерів, які мають подібні політичні, економічні й соціальні інтереси; диференціація – принциповий підхід до кожної з країн-учасниць залежно від успішності просування внутрішніх реформ і розвитку відносин з ЄС; передбачено укладання угод про зону вільної торгівлі; передбачено збільшене фінансування порівняно з тим, що надається в межах ЄПС;

101

передбачено створення організаційної структури – зустрічі на різних рівнях, а також Форуму громадянського суспільства «Східного партнерства» [6, с. 202]. У підсумковому документі головного політичного органу ЄС чітко вказано, що «Східне партнерство» є частиною ширшої Європейської політики сусідства. Декларація також наголошує: «незважаючи на те, що метою Партнерства є поступова інтеграція країн-членів в економіку ЄС, саме партнерство безпосередньо не пов'язується з питанням членства відповідних країн в ЄС і не визначає наперед майбутнього розвитку в цьому відношенні» [3, с. 49]. Такі формулювання стали поганою звісткою для країн партнерства, оскільки членство в ЄС є одним з їх зовнішньополітичних курсів. «Східне партнерство» адресовано шістьом державам, які хоч і мають багато спільного, пов'язаного здебільшого з їхнім радянським минулим, однак є суттєва різниця як між ними, так і в природі їхніх стосунків з ЄС. Як зазначає Б.Тарасюк, «Східне партнерство» є «великою надією», проте радше для інших його адресатів, рівень відносин яких з ЄС значно відстає від українського [3, с. 50]. Серед шести країн «Східного партнерства» Україна в багатьох питаннях стоїть попереду інших країн. І це створює специфічну роль України як пілотного учасника «Східного партнерства». Тобто, насправді, ситуація навіть ще очевидніша, тому що «Східне партнерство» як концепція дуже багато чого запозичила із того, що перед тим було досягнуто в двосторонніх відносинах між Україною та ЄС. Оця ідея політичної асоціації й економічної інтеграції – взагалі вигаданий українцями термін, який і ввійшов до основних концептуальних засад документів «Східного партнерства» для всіх шести країн [6, с. 201]. Відповідно Україна займає в цій групі винятковий статус і прагне піднести його до формули «більше, ніж сусід». Вона залишається провідним партнером Євросоюзу у східному сусідстві. І все ж нова ініціатива виглядає привабливішою, а відтак прийнятнішою для України, ніж класична політика сусідства. Йдеться, по-перше, про регіональний фокус на європейських сусідах ЄС на відміну «кільця друзів» з 16 держав, охоплених сусідською стратегією; по-друге, сама назва проекту вказує принаймні на можливість перетворення країн-партнерів з об'єктів політики сусідства ЄС на суб'єктів партнерства з ЄС; по-третє, привабливими виглядають окремі елементи концепції, зокрема багатосторонній вимір, енергетична співпраця, сприяння розвитку громадянського суспільства тощо [3, с. 50]. Стосовно позиції самої України, то вона підтримала нову ініціативу й «готова у прагматичний спосіб використати всі елементи «Східного партнерства», у тому випадку, якщо нова політика ЄС не позиціонуватиметься як алтернатива перспективному членству в ЄС, а навпаки наближуватиме Україну до цієї мети» [3, с. 51]. Водночас уже сьогодні можна говорити про щонайменше чотири слабких елементи «Східного партнерства», якими є: концептуальна єдність з політикою сусідства, відсутність перспективи членства для тих партнерів, які його прагнуть, неоднорідність адресатів і слабке фінансування [3, с. 50].

102

Однак найбільш проблемним аспектом концепції «Східного партнерства», що загрожує його ефективності, бачиться нездатність чи небажання Європейського Союзу виробити чітку позицію щодо можливості подальшого розширення на схід [3, с. 51]. Проте, такі країни як Литва і Польща активно відіграють роль у розвитку «Східного партнерства». Також Швеція та Данія неодноразово демонстрували свою прихильність до розвитку східної політики ЄС і, зокрема, підтримку євроінтеграційних прагнень України [4, с. 322]. Що ж до інших країн, то їхня позиція не є настільки дружелюбною, але і не є пасивною. Наприклад, для Німеччини українське питання не є пріоритетним і не користується значною увагою всередині країни. При цьому принцип, яким керується ЄС загалом та Німеччина зокрема, є таким: без стабільної України не можна говорити про стабільність у Східній Європі. Тож Україна розглядається як буферна зона, безпека якої може гарантувати безпеку на східних кордонах ЄС [2]. Щодо Великобританії, то вона не має життєво-важливих інтересів щодо держав СхП, всі її заяви щодо «Східного партнерства» знаходяться в руслі офіційної позиції ЄС. Посилення інтересу Великобританії до Східної Європи та Південного Кавказу можливе за умови суттєвих геополітичних змін або постання нових викликів в регіонах, або за умови посилення до цих регіонів уваги Сполучених Штатів Америки [1, с. 23]. Експерти дійшли висновку, що «Східне партнерство» не є панацеєю чи ліками для модернізації України. Це, швидше, посібник для демократичних реформ, для запровадження європейських стандартів у всі сфери життя і владних структур, і громади. Але жодна програма не допоможе Україні інтегруватися в європейську спільноту, якщо в середині країни не проводитимуться справжні реформи, спрямовані на боротьбу з корупцією, захист прав і свобод українців, на розвиток і підтримку незалежних ЗМІ [5, с. 27]. Висновки. Підводячи підсумок, можна сказати, що нинішній етап східної політики ЄС, схоже, може стати, як свого часу і Європейська політика сусідства, лише черговим дипломатичним жестом На сучасному етапі Європейський Союз неготовий інтегрувати держави Східної Європи. Проте, зараз м'яч на стороні Східних партнерів. І країни-члени повинні продемонструвати жваву цікавість в тому, щоб піти шляхом економічних та політичних реформ і побудувати демократичні держави – за підтримки засобів, що є в наявності СхП. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ 1. Ініціатива ЄС «Східне партнерство»: реалізації та можливості для України / [Снігир О. В., Гуцал С. А., Мітряєва С. І., Лендьєл М. О.]. – К.: Національний інститут стратегічних досліджень, 2011. – 50 с. ресурс]. – Режим доступу: http // [Електронний www.niss.gov.ua/content/articles/files/Shidne_partn-ce670.pdf 2. Ковальов В. Стратегія “успішного прецеденту” / В. Ковальов // «Народна армія». – Центральний друкований орган Міністерства оборони України. – 2011 – № 202 (4810) – 1 листопада [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http // na.mil.gov.ua/number/4810/1685.htm

103

3. Сидорчук Т. «Східне партнерство»: пропозиції і перспективи для держав Східної Європи та Південного Кавказу / Т. Сидорчук // Стратегічні приорітети. – №3(16). – 2010. – С. 47-52. 4. Сидорчук Т. Східна політика Європейського Союзу на початку 21 ст. / Т. Сидорчук // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. – Вип. 20. – К.: Український центр політичного менеджменту, 2010. – С. 456. 5. Східне партнерство та ідея європейської інтеграції: Матеріали круглого столу // Зовнішні справи. – 2010. – № 11-12. – С. 26-27. 6. Чумаченко. О. А. Східне партнерство для України: наближення до ЄС чи підміна перспективи членства / О. А. Чумаченко // Вісник Київського міжнародного університету. Серія «Міжнародні відносини». – Вип. 10. – К.: КиМУ, 2010. – С. 301. 7. Шаповалова О. Східна Європа в європейській системі міжнародних відносин / Шаповалова О. // Зовнішні справи. – 2009. – №12. – С. 78-86.

БУБНОВ І.В. Сумський державний університет, доц., канд. техн. наук

ВИКОРИСТАННЯ АНАЛІТИЧНИХ МОЖЛИВОСТЕЙ СИСТЕМИ DEDUCTOR STUDIO В МЕНЕДЖМЕНТІ ПІДПРИЕМСТВ Розглядається практичний приклад використання комп’ютерної системи Deductor Studio для розробки управлінських рішень направлених для покращення економічного стану підприємства в умовах економічної кризи. Рассматривается практический пример использования компьютерной системы Deductor Studio для разработки управленческих решений направленных для улучшения экономического состояния предприятия в условиях экономического кризиса. Practical example of the use the computer system Deductor Studio is considered for development of the management decisions directed for improvement of the economic condition of the enterprise in condition of the economic crisis. Більшисть сучасних підприємств продовжують перебувати в нестійкому, а іноді в кризовому становищі. Це приводить до того, що головним фактором, що визначає стійкість підприємства стає ефективний менеджмент. У свою чергу, оптимальні управлінські рішення в загальному випадку повинні базуватися на адекватній інформації, що відповідає вимогам вірогідності і повноти. Таким чином, у сучасному економічному просторі повинна підтримуватися нова інформаційна концепція менеджменту як триєдність нового інструмента роботи — комп'ютера, нової методології керування, що базується на системному підході, теорії і методах прийняття рішень, математичному моделюванні, і впровадженні цього ефективного сплаву в практику менеджменту. Ця методологія керування, що спирається на інтелектуальні інформаційні технології, охоплює всі основні етапи прийняття управлінських рішень: від виявлення проблем, пошуку ідей їхнього вирішення до побудови математичних моделей і одержання оптимального результату [1].

104

Важливу роль серед інструментів, які надають допомогу в прийнятті рішень, відіграють комп’ютерні програми. На ринку програмних продуктів існують і користуються попитом системи, призначені для застосування на окремих етапах розробки управлінського рішення. Прикладом таких систем є система Deductor Studio - розробка компанії BaseGroup Labs [2]. Архітектура системи побудована таким чином, що вся робота з аналізу даних в Deductor Studio базується на виконанні наступних дій: імпорт даних, обробка даних, візуалізація, експорт даних. 1. Імпорт даних. У процесі імпорту дані виходять з джерела і завантажуються в програму. Надалі з ними можна робити будь-які доступні операції, робота з усякою імпортованої таблицею відбувається однаково. Підтримується імпорт з найбільш поширених СУБД (Oracle, MS SQL, MySQL, Interbase), стандартних файлів обміну даними (dbf, txt, csv), офісних додатків (MS Excel, MS Access), бізнес програм (1C v7, v8). Майстер імпорту призначений для автоматизації отримання даних з будь-якого джерела, передбаченого в системі. На першому кроці майстра імпорту відкривається список всіх передбачених в системі типів джерел даних. Число кроків майстра імпорту, а також набір параметрів, який настроюється, відрізняється для різних типів джерел.

Рис. 1 – Майстер імпорта 2. Обробка даних. Обробкою називається будь-яка дія над даними, що приводить до їх перетворення, наприклад, очищення даних або побудова моделей. Її результатом є набір даних, який можна знову обробити будь-яким способом. Завдяки цьому забезпечується можливість побудови сценаріїв обробки, тобто послідовних операцій над даними, що призводять до потрібного результату. Підтримується широкий набір механізмів обробки: методи очищення (заповнення пропусків, редагування аномалій, фільтрація), інструменти передобробки (квантування, групування, сортування), методи побудови моделей (нейронні мережі, дерева рішень). 3. Візуалізація. Отримані результати можна переглянути різними

105

способами, починаючи від простих таблиць і діаграм до багатовимірних кубів і спеціалізованих візуалізаторів. Система побудована таким чином, що самостійно визначає можливі способи візуалізації і пропонує найбільш зручні способи відображення даних для кожного випадку. 4. Експорт даних. Результати обробки можуть бути вивантажені в безліч приймачів даних. Таким чином, оброблена і проаналізована інформація виходить за межі аналітичної платформи, потрапляє в бізнес "додатки, офісні програми та інше. Для формалізації даних у Deductor Studio передбачені аналітичні алгоритми попередньої обробки даних. Ці алгоритми дозволяють. 1. Робити очищення даних: редагування аномалій, заповнення пропусків; згладжування; очищення від шумів; виявлення дублікатів і протиріч. 2. Здійснювати комплексну попередню обробку даних: зниження розмірності простору факторів; усунення незначних факторів. Незалежно від моделі, що буде використана для аналізу даних, необхідно здійснити ретельну попередню обробку. Для автоматичного редагування аномальних значень застосовується робасна фільтрація з використанням робасних (стійких) статистичних оцінок, наприклад таких, як медіана. Критерій аномалії можна задати емпіричним шляхом. Під аномалією, в даному випадку, необхідно розуміти відхилення реального значення від очікуваного. За різними причинами деякі дані в таблицях можуть бути відсутні, наприклад, дані можуть бути частково невідомі, або не були внесені і т. ін. Для того щоб через це не довелося забирати під час аналізу всі записи, що містять пропущені дані, у Deductor Studio передбачені способи заповнення пропущених даних. Один зі способів дозволяє відновлювати пропущені дані методом апроксимації, а інший вбудовує найбільш ймовірні значення замість пропущених даних. У Deductor Studio для згладжування рядів даних використовується алгоритм низькочастотної фільтрації з використанням швидкого перетворення Фур'є і вейвлет перетворення. У першому випадку задається верхнє значення смуги частот, що пропускаються. На вихід фільтра пропускаються спектральна складова, що перевищує поріг відповідно до заданого критерію ступеня вирахування шуму. Чим більше потрібно згладити дані, тим меншим має бути значення смуги. Занадто вузька смуга може призвести до втрати корисної інформації. У другому способі згладжування задається глибина розкладання і порядок вейвлета. За допомогою глибини розкладання визначається величина деталей, що відсіваються. Використання занадто великих значень глибини розкладання може призвести до втрати корисної інформації. Порядок вейвлета визначає гладкість відновленого ряду даних: чим менше значення параметра, тим яскравіше будуть виражені «викиди», і, навпаки,- при великому значенні параметра «викиди» будуть згладжені. Шуми впливають на правильність побудови моделі прогнозу. Для очищення від шумів необхідно задати ступінь вирахування шуму: малий, середній або великий. Умови, яких необхідно дотримуватись при використанні запропонованого евристичного алгоритму для вирахування шуму: дисперсія

106

шуму значно менше енергії корисного сигналу; шум повинний мати нормальний розподіл. Протиріччя - це присутність груп записів, значення у вхідних полях яких цілком збігаються, а у вихідних розрізняються. Зважаючи на те, що за визначенням вхідні параметри записів визначають вихідні (результуючі), то тільки один запис із групи суперечливих є правильним, а інші - помилковими. Тому суперечливі дані краще виключити з вихідних даних. Дублікати - це записи з однаковими вхідними факторами й однаковими значеннями вихідними. Дублікати свідчать про надмірність даних. Дублікати у вихідних даних можна розглядати і як спосіб підвищення «значущості» інформації, що дублюється. Дублікати можуть спотворювати результати статистичного й іншого методів аналізу. Використання відповідного інструмента в Deductor Studio для виявлення дублікатів і протиріч складається в пошуку записів, для яких однаковим вхідним полям відповідають однакові (дублікати) або різні (протиріччя) вихідні поля. Далі створюються два додаткові логічні поля - «дублікат» і «протиріччя». На основі отриманих логічних полей інформацію можна надалі відфільтрувати необхідним чином. Попередня обробка дозволяє не тільки підготувати дані для подальшого аналізу, але і здійснити їх попередній аналіз і відповісти питання: чи є фактор значущим чи ні, чи всі фактори враховані для пояснення змінення результуючої величини і т. ін. Для цього в Deductor Studio є компонент, що реалізує комплексну попередню обробку, у рамках якої здійснюється зниження розмірності вхідних даних та/або усунення факторів, що не мають значення. Deductor дозволяє пройти всі кроки побудови аналітичних систем в рамках єдиної платформи. Є можливість інтеграції з різними джерелами даних:файли різних форматів, бази даних, власне сховище даних. Результати обробки подаються у вигляді таблиць і до них знову можна застосовувати різні методи обробки. Наявність в Deductor всіх необхідних інструментів аналізу, мінімальні терміни розробки готових рішень, надають можливість адаптувати підприемства у складних економічних умовах. 1. 2. 3. 4.

ЛІТЕРАТУРА Мінаєв Ю.М., Бочарников В.П., О.Ю., Філімонова О.Ю., Гузій М.М. Інформаційні системи в менеджменті: Навч. посібник - К.: Видво Європ. ун-ту, 2004.- 191 с. Пушкар О.І., Гіковатий В.М., Євсєєв О.С. Системи підтримки прийняття рішень Навч.посібник – Х.: Вид-во «ІНЖЕК», 2006.- 304 с Основи інформаційних систем: Навч. посібник / В. Ф. Ситник, Т. А. Писаревська, Н. В. Єрьоміна, О. С. Краєва; За ред. В. Ф. Ситника.- К.: КНЕУ, 2001.- 420 с Сайт компанії Banxia Software Ltd, www.basegroup.ru

107

БУГРОВ Р.В. к.полит.н. доцент кафедры международного права и мировой политики НИИ ГОУВПО ННГУ им. Н.И. Лобачевского bougrov@mail.ru

ИДЕИ ФЕДЕРАЛИЗМА КАК ЦЕЛЬ И СМЫСЛ ИНТЕГРАЦИИ. FEDERAL IDEA AS REASON D'ETRE OF INTEGRATION. Аннотация. Что есть смысл и цель интеграции? Ясный ответ на этот вопрос даст возможность определить какие задачи Европа должна решить, чтобы успешно выйти из финансового и институционального кризиса. На наш взгляд, идеи федерализма, постоянно проникающие в суть институтов ЕС, даже без желания национальных элит, являются чем-то большим, чем просто теория, а актуальная альтернатива национальному вопросу в рамках ЕС. Annotation. In this paper we claim that EU needs a guiding line in pursuing its integration project. In our opinion federal idea is one of the most appropriate symbols of the future EU. Интеграция, по мнению многих, необходима странам Европы, чтобы выдержать серьезную конкуренцию, в первую очередь, с США и Китаем. Но что же будет финалом или целью интеграции? Ответом на этот вопрос может стать «европейская идея». На наш взгляд, понятие «европейская идея» лучше всего отражает идея «федералистской Европы», а ее выражением, деятельность Конвента под председательством В.Ж. де Эстэна, являвшегося форумом по публичному обсуждению реформы ЕС. Основу федерализма или конституционализма как конечной цели и метода формирования ЕС составляет принцип федерализма. По мнению классика федерализма К. Уиэра, принцип федерализма представляет собой юридический принцип, в соответствии с которым суверенитет законодательно/конституционно распределен между двумя территориально разделенными уровнями управления31. «Интеграция, по федерализму, требует создания двух уровней правительства – разделенных, но работающих скоординировано: правительство, стоящее над целым (федеральный уровень), и правительство, регулирующее части (государственный уровень)»32. Таким образом, предлагается трансформировать государство так, чтобы оно стало одной из ступенек организации власти в человеческом сообществе и, как следствие, перестало быть фактором политической разъединенности мира. Исходя из данного определения, федералисты выделяют три сопутствующих положения. Первое: конституция стоит выше национального правительства. Второе: процесс изменения конституции не

Wheare K. Federal government. Oxford, 1963. Ch.1. Taylor P. International organization in the modern world: the regional and the global process.L.,1993.P.90. 32

108

может быть осуществлен в одностороннем порядке. Третье: в качестве гаранта конституции должен выступать независимый арбитражный орган, например Конституционный или Верховный суд33. Целью федерализма является сохранение особого типа отношений между различными политическими образованиями, суть которого состоит в создании «союза без стремления к единению»34. Таким образом, федеральное государство – это политическое сооружение, призванное «примирить национальное единство и власть с сохранением прав государства» посредством федерального принципа. То есть государства, входящие в федерацию, оставаясь в целом автономными, отдают часть полномочий в пользу общих институтов. С помощью конституционного соглашения федерализм пытается найти оптимальное сочетание единства и независимости, полагая, что это единственный способ обеспечить эффективность и законность управления в плюралистических либерально-демократических обществах. По мнению А. Этциони, политическое сообщество, созданное федерацией, должно обладать тремя признаками интеграции: а) оно эффективно контролирует средства насилия; б) имеет центр принятия решений, влияние которого распространяется на все сообщество и в) является доминирующим центром политической идентификации для большинства населения35. В целом, федерализм предполагает, что возможно создание гармонично функционирующей системы, включающей в себя автономные образования и работающей для общих целей. Такая система может быть создана только путем конституционных преобразований, а не методами традиционной дипломатии или постепенным «переливанием»36. Федерализм, с точки зрения его сторонников, имеет два основных преимущества перед другими проектами интеграции. Первое – это защищенность системы от захвата власти какой-либо одной политической группой. Второе – федерация более устойчива к внешним вызовам.37 Кроме этого, необходимо отметить, что федерализм не нацелен на анализ конкретной формы правления. Более того, вряд ли существует государство, форма правления которого полностью соответствует принципу федерализма, так как форма федерального управления находится в постоянном развитии. Несмотря на то, что идея федерального устройства выглядит достаточно просто, в практическом плане применить принципы федерализма оказалось сложно, так как сама теория не предлагала четкого описания того, как должно осуществляться разделение властных полномочий между федеральным и государственным уровнями. В то же время федерализм предполагает, что государствоподобное образование как форма федерального устройства является единственно возможным вариантом 33

Bogdanor V. Federalism and the nature of the EU // Whose Europe? National Models and the Constitution of the EU / Ed. by K. Nicolaidis, S. Weatherill. Oxford, 2003. P. 49. 34 Dicey A. Introduction to the study of the law of the Constitution. L., 1959. P. 143. 35 Etzioni A. Political unification: a comparative study of leaders and forces. N. Y., 1965. P. 4. 36 Riker W. European federalism: the lessons form the past // Hesse J., Wright V. Federalizing Europe? The costs, benefits and preconditions of Federal political system. Oxford, 1996. 37 Ibid. P. 157.

109

организации власти. Тем самым, несмотря на критику национального государства, федерализм предлагает создание супергосударства, которое будет призвано контролировать входящих в него членов. Причем среди теоретиков нет согласия о методе создания такого супергосударства. С точки зрения одних сторонников федерализма, федерация должна быть создана единым конституционным актом – конституционный подход. Другие же считают, что федерализм должен постепенно завоевать популярность среди населения, которое затем будет голосовать за те преобразования, которые приведут к созданию федерации – социологический подход38. Современные представители неофедерализма разделились на сторонников коммунитаризма и космополитизма. С точки зрения космополитизма, человеческие ценности имеют универсальный характер, по отношению к которым государство является ненужным ограничителем. Проблема, которую пытаются решить сторонники этого направления, заключается в попытке вместить универсализм в рамки региональной политической интеграции. Сторонники коммунитаризма пытаются, наоборот, защитить государство как институт, наиболее эффективно представляющий человеческие сообщества. Представительница неофедерализма А. Сбрагия описывает федерализм как «попытку создания институтов, а не воспроизведение существующих институционных форм». Задачей этого созидательного процесса является институционализация территориальных различий между национальными государствами. Соответственно наилучшим аналитическим инструментом при исследовании интеграционных политических процессов должна выступать сравнительная политология39. Необходимо отметить, что в практическом плане идеи федерализма оказывают существенное влияние на процессы региональной интеграции. Например, первоначальный вариант Маастрихтского договора 1992 года, объявлявший о создании Европейского союза, ставил задачу создания «федеральной Европы». Несмотря на то, что в дальнейшем цель была переформулирована как «создание более близкого союза», многие сторонники неофедерализма убеждены, что федеральный принцип остается лучшим рациональным решением институционных и идеологических проблем, стоящих перед интеграционными процессами в Европе40. Провал Конституции ЕС, несомненно, был ударом по идее «федералистской Европы». Подписание нового договора в Лиссабоне 13 декабря 2007 года подтвердило скептицизм по поводу федерального будущего Европы. Но, с нашей точки зрения, федерализм остается единственным концептуальным объяснением того, что же все таки создают страны Европы. Без такого объяснения трудно оперативно решать текущие и стратегические задачи, стоящие пред ЕС: финансовый, институциональный кризисы и вступление новых членов.

Rosamond B. Op. cit. P. 35. Euro-politics / Ed. by A. Sbragia. Washington, 1992. P. 261–262. 40 Forsyth M. Federalism and confederalism // Political restructuring in Europe: ethical perspectives / Ed. by C. Brown; Nicolaidis K., Weatherill S. Whose Europe? National models and the constitution of the EU. Oxford, 2003. 39

110

Литература: 1. Wheare K. Federal government. Oxford, 1963. 2. Taylor P. International organization in the modern world: the regional and the global process.L.,1993. 3. Bogdanor V. Federalism and the nature of the EU //Whose Europe? National Models and the Constitution of the EU / Ed. by K. Nicolaidis, S. Weatherill. Oxford, 2003. 4. Dicey A. Introduction to the study of the law of the Constitution. L., 1959. 5. Etzioni A. Political unification: a comparative study of leaders and forces. N. Y., 1965. 6. Riker W. European federalism: the lessons form the past // Hesse J., Wright V. Federalizing Europe? The costs, benefits and preconditions of Federal political system. Oxford, 1996. 7. Rosamond B. Theories of European Integration L., 2000. 8. Hix S. What's wrong with the EU and What to Do About It. L., 2008 9. Euro-politics. Ed. by A. Sbragia. Washington, 1992.

УДК 329: 323.22/28:342.5

ГАРКАВЕНКО Ж.О. аспірантка Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова

ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ ЯК ІНСТРУМЕНТ БОРОТЬБИ ЗА ВЛАДУ В ІННОВАЦІЙНОМУ СУСПІЛЬСТВІ ПОЛИТИЧЕСКИЕ ПАРТИИ КАК ИНСТРУМЕНТ БОРЬБЫ ЗА ВЛАДУ В ИННОВАЦИОННОМ ОБЩЕСТВЕ Автор тез розглядає сутність боротьби за владу різних політичних партій, підкреслюючи, що тривала економічна криза, крах суспільних ідеалів призводять до зростання соціальної напруженості в суспільстві, що трансформується. Ключові слова: боротьба, влада, інновація, політична партія, трансформація. Автор тезисов рассматривал сущность борьбы за власть разными политическими партиями, подчеркивая, что длительный экономический кризис, крах общественных идеалов приводять к росту социальной напряженности в обществе, которое трансформируется. Ключевые слова: борьба, власть, инновация, политическая партия, трансформация. Невід'ємною частиною політичної системи сучасного демократичного суспільства є політичні партії. Політична партія - це організація, що об'єднує на добровільній основі найактивніших представників тих чи інших класів, соціальних верств та груп. В сучасній Україні ідеї політичного плюралізму і багатопартійна політична система дістала своє закріплення на конституційному рівні, який виражається в признанні права громадян на об'єднання в політичні партії і громадські організації, організації суспільного життя на принципах політичного, економічного і ідеологічного блага.

111

Політичні партії в Україні намагаються сприяти формуванню і вираженню політичної свободи громадян, приймають участь у виборах. Крім Конституції статус політичних партій в Україні закріплено в Законі України "Про об'єднання громадян", а також у виборчому законодавстві. Партії, не однорідні і мають усередині групи - фракції, які висувають програми, трохи відмінні від загальнопартійної. Існування в партії різних фракцій робить її політику більш гнучкою, оскільки допомагає їй зберігати свій вплив серед різних груп населення. Політика партії розробляється в ході внутрішньопартійної політичної боротьби між різними фракціями і течіями. Керівні органи багатьох партій складаються на основі представництва від різних фракцій. Становлення політичних партій і громадських рухів в Україні відбувається за надзвичайно складних умов. Тривала економічна криза, крах попередніх суспільних ідеалів, які поділяла значна частина населення нашої держави, призводять до стрімкого зростання соціальної напруженості в суспільстві, дискредитують в очах певної категорії громадян політичні цінності. Як свідчать проведені різними соціологічними службами дослідження суспільної думки, більшість населення є байдужою до політики і політиків. Нині в Україні склалася досить парадоксальна ситуація, коли тільки зареєстрованих політичних партій налічується вже понад 100, але жодна з них немає достатнього впливу в загальнодержавному масштабі. Партії покликані виражати і захищати специфічні інтереси певних груп і верств суспільства. В цьому розумінні партійні утворення існували уже в Стародавньому світі. Суттєвий вплив партій на політику став відчуватися лише з першої чверті XIX ст. У цей час формуються перші масові партії в таких країнах, як США (1828 р. - Демократична партія, 1854 р. - Республіканська партія) і Великобританія (1850 р. - ліберальна партія, 1867 р. - Консервативна партія). В інших країнах партії з'являються пізніше. Загальною тенденцією розвитку партій у Європі і США було формування спочатку буржуазних і лише потім робітничих партій. Інакша ситуація складалася в Російській імперії. Тут першою виникає робітнича партія (РСДРП). Вона була утворена у 1898 р. Буржуазні партії з'являються лише після царського маніфесту від 17 жовтня 1905 р., що легалізував громадські організації. Говорячи про значну роль партій у політичному житті суспільства, необхідно відзначити, що частина західних дослідників уже з початку 70-х рр. порушує питання про кризу партій, під якою розуміється зниження впливу на суспільство, що проявляється у скороченні їх чисельності і у втраті виборців, які традиційно голосували за ці партії в процесі боротьби за владу. Сучасна держава не може існувати без реального політичного життя, основою якої є конкуренція партій. У світі немає жодної «безпартійної демократії». Багатопартійність стає невід'ємним елементом політичної системи українського суспільства. Проте культура політичної боротьби поки низька, довіра до партій не росте. Одна з головних причин цього - нечіткість та розмитість ідеологій більшості партій. Без «ідеологічного багажу» претензія

112

тієї чи іншої партії до влади неминуче перетворюється в політичну піаркампанію. Багатопартійність - це суспільне інноваційне надбання, найважливіша частина складного механізму узгодження інтересів різних соціальних груп та формування державної спільності і державної влади. Саме партії, що відображають суспільні настрої, можуть і повинні висувати ідеї і відстоювати цінності, вести діалог з державою), посилювати владу, представляти інтереси суспільства і всіх його громадян. Чесна конкуренція політичних сил усередині країни підвищить і зовнішню конкурентоспроможність країни. Для будівництва стабільної держави необхідно існування цивілізованої системної опозиції, яка підтримує базисні цінності трансформаційного суспільства, та завдання вироблення альтернативного курсу розвитку, здатного здійснити цей курс у разі перемоги на виборах та в процесі боротьби за владу. Опозиція надає можливість політичного вибору і перерозподілу влади без насильства, демократичним шляхом. Завдання існуючої влади – послідовний захист багатопартійності, свободи політичного вибору в умовах трансформації та в процесі інновації українського суспільства. Особливої уваги у вітчизняній науці надається інституційним умовам формування партійної системи, процесам формування влади в Україні. Практично всі вчені-дослідники відзначають важливе значення конституційної та виборчої реформ, а також значення Закону про партії. Значна кількість зареєстрованих Міністерством юстиції політичних партій поки ще не стали міцними організаціями, які б спромоглися виражати й захищати інтереси різних верств населення. Ці партії ще не здатні вести за собою маси, здобути сталу соціальну базу та справити помітний вплив на суспільство. Одна з причин цього - негативний образ партій у масовій свідомості. Як свідчать соціологічні дослідження, 63% опитаних вважають, що політичні партії в Україні є об'єднаннями людей, які прагнуть отримати владу. Безумовно, прихід до влади законним шляхом є метою будь-якої політичної партії, але тривожить те, що 34% опитаних вважають партії організаціями, далекими від реальних проблем народу, і тільки 17% - такими, що обстоюють його інтереси; 20% навіть убачають у партіях організації, що виконують волю мафії, і тільки 17% - організації, діяльність яких сприяє розвитку демократії і політичної стабільності в Україні; 11% упевнені, що діяльність партій дестабілізує становище в державі. Такі основні риси боротьби за владу в інноваційному суспільстві. УДК 304.42

ГАСНИКОВА С.Ю. к. культурологии, доцент Нижневартовског государственного гуманитарного университета, svetlanagasnikova@mail.ru

РУССКИЕ МЫСЛИТЕЛИ XIX – НАЧАЛА XX вв. О НАЦИОНАЛЬНОЙ ИДЕЕ РОССИИ В работе дана общая картина интеллектуальных и духовных исканий русских мыслителей, а также характеристика их

113

симптоматичной рефлексии «самочувствия» России.

по

поводу перманентного

кризисного

The article gives the general picture of Russian thinkers intellectual and mental quests, as well as the characteristics of their symptomatic reflexion towards Russia's permanent recessionary "well-being". Рост национального самосознания после наполеоновских войн поставил вопрос об историческом призвании России и ее культуры. К середине ХIХ в., в результате изменения социальной, общественной, политической и экономической ситуации, а так же в результате проводимых социальных реформ в российском обществе появляется такое понятие и явление как «интеллигенция». Как известно, на фоне таких течений, как славянофильство и западничество, во второй половине ХIХ в. появляются различные научные кружки, внутри которых происходит становление научных школ, а идеология отечественной интеллигенции становится важным фактором, оказавшим большое влияние на российскую науку и культуру. Сложившаяся социальная ситуация, которая привела к появлению интеллигенции, косвенно стимулировала общество к реформам, в опыте которых рефлексивность интеллигенции способствовала определению и становлению социальнокультурной идентичности общества в целом. При этом основной проблемой, которую и в теоретическом и в практическом плане решали представители интеллигенции, являлась проблема взаимоотношений «власть – народ – интеллигенция» [4]. Конечно, нельзя считать русскую интеллигенцию выразителем духа общества и духа времени. Она была носителем рефлексивного начала, что, безусловно, способствовало осознанию нацией собственной культурной судьбы и осмыслению проблемы национальной идентичности в целом. В 1905 г. либеральная интеллигенция поставила перед обществом вопрос о том, кто станет носителем русской национальной идеи. Данная постановка вопроса послужила усилению национального чувства как в слоях образованных людей, так и в низших слоях общества. В результате этого события появляется группа национально-ориентированных авторов, которые выступили с критикой в адрес интеллигенции. В 1909 г. появляется сборник «Вехи», вызвавший острые дискуссии. Статьи «веховцев» подводили итог общественно-философской дискуссии, развернувшейся после революции 1905 г. о роли интеллигенции в национально-освободительном движении, о ее мировоззренческом выборе и философских предпочтениях, отношении к обществу, народу, государству. Содержание сборника может быть в целом определено как консервативная критика радикальной интеллигенции и нигилизма 1850–1890-х гг. и солидарность авторов здесь была достигнута в признании личной религиозности и личной ответственности за социальную жизнь. Однако, в начале ХХ в. отказ от культурно-исторической тенденции к секуляризации культуры и социально-политического переустройства самодержавной России на принципах конституционализма и республиканизма воспринимался уже как анахронизм. Но обращение «веховцев» к русской интеллигенции подпитывалось надеждой, что к голосу разума прислушается официальная власть. Авторы сборника – Н.А. Бердяев, С.Н. Булгаков, С.Л. Франк, П.Б. Струве, А.С. Изгоев и другие заявляли, что русская

114

национальная интеллигенция должна стать основополагающей силой в духовном, социальном и культурном развитии России. Сборник «Вехи» приобрел знаковый характер, будучи критическим ориентиром не только для коррекции самосознания интеллигенции, но и для судеб России в целом, он предупреждал о грядущей опасности культурной катастрофы и непосильных социальных потрясений, но авторы могли только указать на нигилизм и безверие интеллигенции, на ее неспособность к положительной творческой работе и увлечение социальными утопиями, но они не могли изменить присущее ей равнодушие к собственной стране. Помимо радикальной критики отечественной интеллигенции, «веховцы» также говорят об утрате традиций и нравственности в семье, о размывании религиозных и государственных устремлений. В частности, С.Н. Булгаков отмечал, что интеллигенции «предстоит медленный и трудный путь перевоспитания личности, на котором нет скачков, нет катаклизмов и побеждает лишь упорная самодисциплина. Россия нуждается в новых деятелях на всех поприщах жизни: государственной – для осуществления «реформ», экономической – для поднятия народного хозяйства, культурной – для работы на пользу русского просвещения, церковной – для поднятия сил учащей церкви, ее клира и иерархии. Новые люди, если дождется их Россия, будут, конечно, искать и новых практических путей для своего служения и помимо существующих программ, и – я верю – они откроются их самоотверженному исканию» [1, 66]. Здесь «верю» С.Н. Булгакова есть очень важное свидетельство экзистенциального и культурно-национального настроя русской действительно мыслящей публики, выразителем наиболее самобытных интенций которой было все же именно славянофильство. В своей «Русской идее» Н.А. Бердяев напишет о славянофилах: «…все они верили, что Россия не должна повторять путь Запада и что славяно-русский мир – мир будущего» [2, 82]. В 1918 г. выходит сборник «Из глубины». Данный сборник, по сути, стал продолжением «Вех»; его авторами являются во многом те же крупнейшие представители русской философии и известные деятели культуры начала XX в. Философы вновь размышляют об истоках и перспективе русской революции, духовных истоках общественной жизни и месте интеллигенции. Тон сборника может быть определен позицией Н.А. Бердяева, который сравнивает революцию в России со страшной катастрофой. События, которые происходили на протяжении XIX – начала XX в. рано или поздно привели бы Россию к кардинальному пересмотру привычных представлений о своей национальной идентичности уже в силу длительности исторического пути нации: «долгий исторический путь ведет к революциям…», – заключает философ. Н.А. Бердяев считает, что «Русская революция антинациональна по своему характеру, она превратила Россию в бездыханный труп. Но и в этом антинациональном ее характере отразились национальные особенности русского народа и стиль нашей несчастливой и губительной революции – русский стиль. Наши старые национальные болезни и грехи привели к революции и определили ее характер» [3, 47-48]. Далее Н.А. Бердяев дает анализ образа национальной жизни России и русской революции, который нашел выражение в произведениях великих писателей, таких как Н.В. Гоголь, Ф.М. Достоевский и Л.Н. Толстой. Он считает что, в их произведениях можно

115

найти указание на причины несчастий и бедствий, пришедших с революцией. Философ делает вывод: «Русский человек склонен все переживать трансцендентно, а не имманентно... Русская интеллигенция в огромной массе своей никогда не сознавала имманентным государство, церковь, отечество, высшую духовную жизнь. Все эти ценности представлялись ей трансцендентно-далекими и вызывали в ней враждебное чувство, как что-то чуждое и насилующее [3, 78-79]. П.Б. Струве в своей работе «Исторический смысл русской революции и национальные задачи» также подчеркивает несостоятельность революции как радикального социального акта: «Русская революция оказалась национальным банкротством и мировым позором – таков непререкаемый морально-политический итог пережитых нами с февраля 1917 года событий» [5, 257]. Однако, по мнению П.Б. Струве, национальная культура не может подчиняться классовым интересам и быть замкнута в какую-либо определенную социально-политическую форму. Место всякого политического или социального класса в народной жизни определяется его участием в национальной культуре; любая социально-политическая форма для того, чтобы получить санкцию истории, должна показать себя в современной исторической ситуации как «вместилище для национальной культуры», т. е. для духовного содержания, значение и смысл которого превосходит классовые и политические формы [5, 272]. Отсюда следует простой, в общемто, вывод: самоидентификация народа осуществима лишь в опыте установления его отличий от других наций и народностей, интернационализм же, при всей внешне гуманистической ориентации, суть интенция обезличенности. С.Л. Франк, как один из авторов сборника, также осуждает революцию, которая оказала негативное влияние на будущее России. Он считает, что если России и суждено еще возродиться, то это возрождение может быть воскресением к совсем иной, новой жизни [6, 278]. Но для подобного возрождения Россия должна полностью осознать глубину своего падения и способствующие этому духовные причины. Раскаяния в отрывочных деяниях не достаточно. По мнению С.Л. Франка, «истинное существо нашей национальной болезни… не в том, что народный организм утратил свои духовные силы и потерял способность вырабатывать живые внутренние соки, питающие народное тело и дарующие ему внутреннее здоровье, единство и соразмерность жизни, а в том, что эти соки остаются неиспользованными, пребывают в бессильно-потенциальном состоянии, т. е. парализована та сила, которая развивала их по своему организму и тем обеспечивала нормальное и интенсивное его функционирование. Как бы глубока и тяжка не была наша болезнь, она есть все же лишь функциональное расстройство, а не органическое отмирание» [6, 293]. Философ искренне верит в возможность социокультурной и духовной «реанимации», хотя и упрекает русский народ в отходе от духовного корня жизни и «разнузданности мысли и чувства» [6, 294]. В русской интеллигенции С.Л. Франк отмечает бинарность русского национального духа: с одной стороны, стремление к добру, с другой, к разрушительной энергии. Для того, чтобы произошел сдвиг с мертвой точки народу необходимо осознать смысл своей национальной культуры, беречь и передавать потомкам наследия предков.

116

Таким образом, развитие русской национальной идеи и полемический опыт ее осмысления получают новые импульсы после таких событий интеллектуальной жизни, как выход в свет сборников «Вехи» (1909) и «Из глубины» (1918). Список литературы 1. Булгаков, С.Н. Героизм и подвижничество / С.Н. Булгаков // Вехи: Интеллигенция в России: сборник статей 1909–1910. – М.: Молодая гвардия, 1991. – С. 43–84. 2. Бердяев, Н.А. Русская идея / Н.А. Бердяев // Вопросы философии. – 1900. – № 1. – С. 77–145. 3. Бердяев, Н.А. Духи русской революции / Н.А. Бердяев // Из глубины. Сборник статей о русской революции. – М., 1989. – С. 45–82. 4. Струве, Б.П. Исторический смысл русской революции и национальные задачи / П.Б. Струве // Из глубины. Сборник статей о русской революции. М., 1989. С. 255-274. 5. Франк, С.Л. De profundis / С. Л. Франк // Из глубины. Сборник статей о русской революции. – М., 1989. – С. 275–296.

УДК 334.025

ДАЛЕВСЬКА Н.М. к.е.н., доцент кафедри економічної теорії та державного управління ДВНЗ «Донецький національний технічний університет»

СОЦІАЛЬНІ ЦІННОСТІ АКТОРІВ У СТРУКТУРІ ВІДНОСИН МІЖНАРОДНОЇ ВЛАДИ Розглянуто вихідні теоретико-методологічні положення про соціальні цінності в структурі відносин міжнародної влади, проаналізовано основні проблеми ціннісно-нормативної регуляції акторів, визначено фактори легітимації відносин міжнародної влади.

СОЦИАЛЬНЫЕ ЦЕННОСТИ АКТОРОВ В СТРУКТУРЕ ОТНОШЕНИЙ МЕЖДУНАРОДНОЙ ВЛАСТИ Рассмотрены исходные теоретико-методологические положения о социальных ценностях в структуре отношений международной власти, проанализированы основные проблемы ценностно-нормативной регуляции акторов, определены факторы легитимации отношений международной власти.

SOCIAL VALUES OF THE FACTORS IN THE STRUCTURE OF INTERNATIONAL AUTHORITIES’ RELATIONS Initial theoretical and methodological provisions of social values in the structure of international authorities’ relations have been considered; main problems of values and norms regulation of the factors have been analyzed, factors of legitimizing international authorities’ relations have been identified. Впродовж тисячоліть людської історії об’єктивні умови суспільної сутності людини породжували приватно-егоїстичний характер цілей окремих індивідів, неможливість осягнути соціально-економічні наслідки своїх дій. Кожен з них прагнув того, до чого його тягли фізична конституція та зовнішні, в кінцевому підсумку – економічні обставини. Втім, кінцевий результат узаємодії безлічі

117

свідомих воль акторів виникає як їх спільна рівнодійна здатність до цілепокладання. Тож сутність суспільного розвитку полягає в тому, що інтеграція окремих свідомих людських дій в межах світового політикоекономічного простору породжує відносини міжнародної влади. Роль відношень належності, причетності в об’єктивних, реальних здійсненнях свідомості відзначалася К. Марксом під час аналізу первісних форм власності. Він звертає увагу, що власність спочатку означає «відношення людини до її природних умов виробництва як до належних їй, як до своїх власних [1, с.442]. Завдяки механізмам соціалізації та індивідуалізації, інтеріоризації та екстеріоризації соціальний досвід стає надбанням особистості. За цих умов соціальна природа цілепокладання пов’язана з тією обставиною, що категоріальна структура цілепокладання (як на етапі формування цілей, так і на стадії їх реалізації) є ніщо інше, як відкристалізовані способи і результати діяльності акторів, що акумулювали весь досвід попередніх поколінь. Отже, зміст ціннісних уявлень, способи їх конкретної системної організації обумовлені об’єктивними потребами суспільного прогресу, потребами та інтересами соціальних груп і індивідів. При цьому аномію, яка веде до дезінтеграції індивідів і соціальних груп, невизначеності й невсталеності їхніх громадсько-політичних орієнтацій, соціальної напруженості й конфліктів, дослідники відносин міжнародної влади розглядають як соціальну патологію, що загрожує нормальному функціонуванню «суспільного організму». Появу категорії «аномія» як одного з ключових понять Е.Дюркгейма часто пов’язують з політичною нестабільністю, що постала внаслідок Французької революції. Проблеми аномії та соціальної організації знову потрапляють у поле зору вчених після першої та другої світових війн, а також значних економічних та соціальних криз. Позаяк аномія закономірно виникає у будь-яких суспільних системах, які переживають кардинальну трансформацію. Аномію можна розглядати як загальну соціопатію, що є «перехідним» соціальним явищем між «одвічними» соціальними девіаціями (так званою «антисоціальною поведінкою») та специфічними соціопатіями конкретного суспільства, які характерні тільки для цієї суспільної системи й подолання яких, власне, й означає перехід цієї системи в якісно інший стан розвитку. Так, за парадоксом Е. Дюркгейма, започатковане вивчення психологічного парадокса: людина відчуває себе більш захищеною й вільною у жорсткій закритій системі з невеликим вибором занять і обмеженими можливостями соціального просування, ніж за умов невизначеності у рухливій відкритій системі з універсальними нормами [2, с. 102]. Вивчення цього парадокса дістало подальший розвиток у дослідженнях Е.Фромма (з його концептуальним уявленням формування феномена «втечі від свободи»), Р.Мертона (котрий аналізує структурні механізми аномії), Г.Беккера (котрий розглядає аномічну стадію розвитку суспільства й відповідний тип суспільної системи), Е. Лемерта (котрий досліджує особливості ненормативної поведінки), У.Томаса та Ф.Знанецького (котрі започаткували емпіричні дослідження впливу норм і цінностей на процеси соціальної адаптації та соціалізації) та ін. Отже, орієнтації на нові соціальні цінності – цілі

118

допомагають певною мірою подолати деморалізацію, викликану руйнацією попередніх засад ціннісно-нормативної регуляції. За різними експертними оцінками, лише 5-7% всіх операцій, які здійснюються на глобальному фінансовому ринку, обслуговують гроші, що мають реальне забезпечення товарами, послугами чи банківськими металами. Решта – це спекулятивний капітал. Зростають боргові проблеми США та країн Єврозони, які акумулювали такий обсяг зобов'язань, що виконувати їх дедалі складніше. Внаслідок цього відбулося зниження кредитного рейтингу США, що спричинило поширення негативних очікувань серед населення багатьох країн та інвесторів, котрі прагнуть вилучити кошти з ризикованих ринків та розмістити їх у високоліквідні активи стабільних фінансових ринків. Поступово знижується відсоткова ставка за державними цінними паперами – бондами. Сповільнення зростання економік країн Єврозони призводить до перманентних політичних криз. Проте аналіз орієнтацій на засоби досягнення у розбудові соціальних цінностей у структурі відносин міжнародної влади свідчить, що актори, котрі не зазнали аномічної деморалізації, значно частіше ладні вдатися до нелегітимних засобів боротьби за свої інтереси. Тож уявлення про функціонування системи міжнародної влади відображає таке поняття, як механізм влади, під яким слід розуміти складові системи структури влади, що приводять її до дії й підтримують її функціонування. При цьому чітко виявляється мета функціонування сучасної влади – здійснення розвитку (еволюції) суспільства, всіх його сфер та інститутів. Це відбувається під дією багатьох факторів, які з різною інтенсивністю впливають на процес легітимації відносин міжнародної влади. Серед найбільш важливих та впливових факторів є такі: рівень розвитку та особливості соціально-економічної культури і політичної свідомості суспільства й особистості; політична система держави, що склалася за конкретних соціальноекономічних умов; властиві певному суспільству легітимаційні традиції, які відображені в ментальності; очікування суспільства, покладені в основу принципів делегування прав і повноважень органам державного управління; методи та ефективність державного управління; вплив міжнародних інституцій, сформована громадська думка та приклад інших держав стосовно ефективності й демократичності владних легітимаційних процедур тощо [3, с.65]. Саме в цьому розумінні світовий політико-економічний простір характеризується не лише структурною гетерогенністю, а й зростаючим ступенем своєї дисипативності. Формуються принципово нові функціональні зв’язки між визначеннями місця і способів виробництва, географією робочих місць, інвестицій, фінансових та товарних ринків, структурою компаній, інституційними позиціями акторів. У результаті кожен окремий суб'єкт економіки формує власні (індивідуалізовані) критерії визначення зон протяжності економічних процесів, тобто мається на увазі віртуалізація економічного простору, швидкісна аритмічність, просторова турбулентність та динамізм економічних процесів. При цьому ефект прискорення матеріалізується в реальні матеріальні, в тому числі й економічні цінності,

119

функціональні переваги. Ці переваги виступають потужним стимулом нового прискорення [4,5]. Новим у цьому є те, що посилюється акцент на час та результат, які стають координатами в поведінкових рішеннях акторів. Значною мірою це результат того, що період посиленої міжнародної антикризової координації у сфері макроекономічної та структурної політики минув, і провідні геоекономічні центри намагаються розв’язати свої економічні проблеми на національно-центричній моделі розвитку структурних елементів відносин міжнародної влади. Основою такого процесу фактично є інформаційно-інноваційна економіка, яка і створює умови для інтенсивної мережевої інформатизації у структурі відносин міжнародної влади. Конкуренція в суспільстві зміщується у сферу інформаційної взаємодії акторів в межах світового політико-економічного простору. Тож пріоритетними соціальними цінностями стають інтелект і духовний розвиток людини, а провідними факторами суспільного розвитку є інформація та наукомістка технологія. Втім, незважаючи на структурну диференціацію світового політикоекономічного простору, у якому чітко вирізняються, з одного боку, потужні авторитетні й беззаперечні країни-лідери, країни «золотого мільярду» та, з іншого, - країни «третього світу», мережева структура міжнародних відносин вимагає легітимного регулювання сучасних форм організації міжнародної влади. Можливість такого регулювання забезпечується, по-перше, у теоретичному полі (конкуренція моделей світової легітимності та її теоретичне обґрунтування), по-друге, у полі практичному (транснаціоналізація економіки та політики, фінансових потоків, забезпечення прозорості кордонів та процесів, силовий тиск на непідконтрольні уряди), по-третє, в інформаційному полі соціальної сфери (народжуваність та смертність; споживання продовольчих товарів; житлові умови; освіта і культура; умови праці й зайнятість; прибутки та видатки населення; рівень споживчих цін; організація відпочинку; соціальне забезпечення; рівень соціальної, економічної та політичної свободи). Отже, легітимація відносин міжнародної влади – це процес еволюційного розвитку влади в межах світового політико-економічного простору, процес накопичення потреб акторів в змінах структурних елементів міжнародної влади, які обумовлюють процесуальність трансформації в цілеполяганні соціальних цінностей глобалізації світової економіки. Література: 1. Маркс К. Економічні рукописи 1857-1861 років / К. Маркс // Твори: перевид. З 2-го рос. / К. Маркс, Ф. Енгельс. Т. 46. – Ч. 1. – К.: Політвидав, 1982. – ХХVІ, 515 с. 2. Дюркгейм Э. О разделении общественного труда. Метод социологии / Э. Дюркгейм [Пер. с фр., составл. А.Б. Гофмана]. – М.: Наука, 1991. – 572 с. 3. Цокур Є. Загальна модель та особливості легітимації політичної влади / Є. Цокур // Політичний менеджмент. – 2010. - № 1. – С. 61 – 67. 4. Гальчинський А. Методологія аналізу економічної глобалізації: логіка оновлення / А. Гальчинський // Економіка України. – 2009. - № 1. – С. 4 – 18.

120

УДК 165.004.7

ДЕНЕЖНИКОВ С.С. Сумский государственный педагогический университет имени А.С. Макаренко зав. музеем истории университета, аспирант кафедры философии и социологии

ПРАКТИКА ПРИМЕНЕНИЯ ТРАНСГУМАНИСТИЧЕСКИХ ТЕХНОЛОГИЙ И ПРОБЛЕМА ПЕРЕНАСЕЛЕНИЯ Аннотация: тезисы посвящены проблеме практики применения трансгуманистических технологий в современном мире. Особый акцент в тезисах сделан на проблеме внедрения супертехнологий в жизнь человека и общества, проблему перенаселения планеты и рационального использования упомянутых технологий. Анотація:тези присвячені проблемі практики застосування трансгуманістичних технологій у сучасному світі. Особливий акцент в тезах зроблений на проблемі впровадження супертехнологій в життя людини і суспільства, проблему перенаселення планети і раціонального використання згаданих технологій. Annotation:thesis are sanctified to the problem of practice of application of transhumanism’s technologies in the modern world. The special accent in thesis is done on the problem of introduction of supertechnologies in life of man and societies, problem of overpopulation of planet and rational use of the mentioned technologies. Начало ХХІ века ознаменовано рядом научно-технологических революций во всех сферах жизнедеятельности человека. Развитие новых наук и технологий уже сегодня меняет межличностные отношения, социальный и бытовой уклад, затрагивая фундаментальные первоосновы бытия человека. Наиболее последовательно проблема инжиниринга сверхтехнологий представлена в движении трансгуманизма. Трансгуманизм – интеллектуальное и культурное движение, поддерживающее возможность изменения биосоциоинтеллектуальных способностей человека с помощью передовых технологий современности. Ведущими технологиями социогенного инжиниринга принято считать: нанотехнологии, биотехнологии, информационные технологии и когнитивные науки (NBIC-комплекс), поэтому мы их очерчиваем как трансчеловеческие. Многие из трансчеловеческих технологий уже существуют или активно разрабатываются, становясь предметом текущих споров. Биотехнология уже реальность. Информационная технология преобразила многие сектора нашей экономики. С позиций трансгуманизма, будущее все время происходит. Большинство трансчеловеческих технологий хорошо работают вместе, приводя к эффектам синергии между различными аспектами человеческого общества. Важным фактором, влияющим на продолжительность жизни является доступ к качественным медицинским услугам – улучшения в медицине продлевают жизнь, а работа по продлению жизни, вероятно, сделает обычную медицинскую помощь более эффективной. Работа по усилению интеллекта имеет очевидные применения в образовании, в рациональном управлении и повышении эффективности общения. Улучшения

121

в общении, рациональном мышлении, торговле и образовании - это очень эффективные методы, способствующие мирному решению международных конфликтов. Нанотехнологическое производство обещает быть одновременно экономически выгодным и экологически чистым. Работа, направленная на создание мирового порядка, характеризующегося миром, международным сотрудничеством и соблюдением прав человека, значительно повысит шансы на то, что потенциально опасные технологии будущего не будут использованы безответственно или же в военных целях. Это также освободит ресурсы, идующие сейчас на вооружения, и возможно позволит использовать их для улучшения положения бедных. У трансгуманистов нет простого решения, с помощью которого можно было бы достичь подобного результата, как нет его ни у кого другого, но безусловно, технология сыграет значительную роль. К примеру, развитие коммуникаций может помочь людям легче находить общий язык. Немоловажной остаётся проблема перенаселения планеты. Рост населения – это проблема, за решение которой нам придется в конце концов взяться, даже если продления жизни не произойдет. Некоторые люди обвиняют технологию в проблеме перенаселения. Посмотрим на это иначе – если бы не технология, то большинства живущих сегодня людей не существовало бы – включая тех, кто жалуется на перенаселение. Если бы мы прекратили использовать современные методы в сельском хозяйстве, большинство людей скоро умерло бы от голода и сопутствующих заболеваний. Если бы не антибиотики и медицинское вмешательство, особенно при рождении ребенка, многие из нас умерли бы еще в детстве. Стоит дважды подумать перед тем, как называть что-то "проблемой", когда мы обязаны этому нашим собственным существованием. Но не стоит отрицать, что слишком быстрый рост населения приводит к скучиванию, бедности и истощению природных ресурсов. В этом смысле, перенаселение – это действительно реальная проблема. Следует поддерживать программы планирования семьи и распространения противозачаточных средств, особенно среди семей в бедных странах, где население растет быстрее всего [1, 90]. Количество людей, которое Земля может прокормить и содержать при достаточном уровне жизни и без вреда для окружающей среды, зависит от уровня технологического развития. Новые технологии, от простых усовершенствований в мелиорации и менеджменте, до современных прорывов в генной инженерии, продолжат увеличивать производство продуктов питания (одновременно уменьшая страдания животных). Один пункт, относительно которого защитники окружающей среды правы, это то, что статус кво сохранить невозможно. Дела не могут, просто по физическим соображениям, идти так же, как они идут сейчас, бесконечно или даже просто очень долго. Если мы продолжим использовать ресурсы с нынешей скоростью, то мы столкнемся с их серьезной нехваткой еще до середины этого века. У радикальных «зеленых» есть ответ: они предлагают, чтобы мы повернули время назад и вернулись в идиллический доиндустриальный век, когда мы жили в гармонии с природой. Проблема в том, что доиндустриальный век был каким угодно, но не идиллическим –

122

бедность, страдания, болезни, тяжелый физический труд от зари до зари, суеверный страх и культурная органиченность (и экологически чистым он тоже не был – достаточно взглянуть на обезлесение Европы и Средиземноморья, опустынивание большей части Ближнего Востока). К тому же, сложно представить себе, как можно содержать более чем несколько сот миллионов человек при приемлемом уровне жизни с помощью доиндустриальных методов производства, так что от 90% населения мира нужно будет каким-то образом избавиться. Трансгуманисты предлагают значительно более реалистичную альтернативу: не отступать назад, но настойчиво и упорно продвигаться вперед. Экологические проблемы, которые вызваны технологией – это проблемы неэффективной промежуточной технологии. Менее развитая промышленность в странах бывшего социалистического блока загрязняет окружающую среду намного сильнее, чем аналогичные западные предприятия. Высокотехнологичная промышленность достаточно безопасна для природы. Когда мы разработаем молекулярнуюнанотехнологию, мы не только сможем производить практически любые товары абсолютно чисто и эффективно, но мы также сможем исправить вред, нанесенный сегодняшними грубыми методами производства. Таким образом, трансгуманисты устанавливают столь высокий стандарт чистоты окружающей среды, что традиционные зеленые ничего не могут ему противопоставить. Нанотехнология также сделает недорогой колонизацию космоса. По космическим масштабам, Земля это незначительная, совершенно крохотная песчинка. Предлагалось, чтобы мы сохранили космос в его первозданной красоте и оставили его нетронутым. К такой точке зрения трудно относиться серьёзно. Каждый час, совершенно естественным путем огромное количество ресурсов, в тысячи раз больше, чем человеческий вид истратил за всю историю своего существования, превращается в радиоактивные отходы или впустую пропадает в межгалактическом пространстве в виде излучения. Нужно обладать очень ограниченным воображением, чтобы не суметь придумать более созидательное использование всего этого вещества и энергии[3, 59]. Но даже при полномасштабной космической колонизации, рост населения может остаться проблемой (даже если мы предположим, что неограниченное число людей можно отправить с Земли в космос). Поскольку скорость экспансии будет ограничена скоростью света, объем доступных ресурсов будет расти лишь полиномиально. В то же время, население может легко расти экспоненциально. Если это произойдет, то, поскольку фактор, растущий экспоненциально, со временем догонит любой фактор, растущий полиномиально, средний доход неизбежно упадет до мальтузианского уровня, который лишь обеспечивает существование, что замедлит рост населения. Как скоро это случится, зависит, в основном, от темпов воспроизводства населения. Увеличение средней продолжительности жизни большого влияние не окажет. И даже значительно усовершенствованная технология может лишь отсрочить неизбежное на сравнительно короткий срок. Единственное долгосрочное решение – это контроль населения, ограничивающий число новых личностей, создаваемых каждый год. Это не означает, что население

123

не может расти, только что рост должен быть полиномиальным, а не экспоненциальным [2, 88]. В технологически развитых странах, супруги обычно заводят меньше детей – ниже уровня воспроизводства. Единственный источник роста населения в большинстве стран Запада - это иммиграция. Как показывает опыт, предоставление людям большего рационального контроля над своей жизнью (в особенности, предоставление образования и равных прав для женщин) приводит к тому, что они заводят меньше детей. Продление человеческой жизни не должно усугубить проблему перенаселения в большей степени, чем повышение безопасности на дорогах или на производстве, или снижение количества тяжких преступлений. Когда трансгуманисты говорят, что они хотят увеличить продолжительность жизни, они имеют в виду, что они хотят увеличить продолжительность здоровой жизни. Нет никакого смысла в том, чтобы прожить лишних десять лет в состоянии старческого слабоумия. Это означает, что дополнительные человеко-годы будут производительными и принесут экономическую выгоду обществу. Литература: 1. Артюхов И.В. Новые технологии и продолжение эволюции человека? Трансгуманистический проект будущего / И.В. Артюхов – М.: издательство ЛКИ/URSS, 2008.– 320 с. 2. Емелин В.А., Тхостов А.И. Технологические соблазны современного общества: предел внешних расширений человека / В. Емелин, А. Тхостов // Вопросы философии.– 2010.– №5.– С. 84-90. 3. Корсак К.В. ХХІ століття: ноорозвиток людства і порятунок від колапсу на базі нанотехнологій / К.В. Корсак // Практична філософія, 2011.– №2(40).– С. 55-63

УДК 662.6

ДОЛГИЕВ М.М. Адыгейский государственный университет, аспирант, e-mail: murat_ool@rambler.ru

ПРОБЛЕМЫ ОБЕСПЕЧЕНИЯ ЭНЕРГЕТИЧЕСКОЙ БЕЗОПАСНОСТИ РЕГИОНА PROBLEMS OF PROVIDING THE POWER SAFETY OF THE AREA В работе рассматривается понятие энергетической безопасности региона, дана характеристика технической базы тепловой энергетики, приведены ключевые принципы обеспечения энергетической безопасности в условиях инновационного развития, представлены базовые предпосылки реализации концепции устойчивой энергетики. This work discloses the concept of power safety of the area, as well as gives the characteristic of technical base of heat power and key principles of ensuring power safety in the conditions of innovative development and uncovers base preconditions of implementation of the concept of steady power engineering.

124

Важнейшим компонентом национальной безопасности в настоящее время становится энергетическая безопасность. Как отмечается в Энергетической стратегии-2020, энергетическая безопасность - это состояние защищенности страны, ее граждан, общества, государства, экономики от угроз надежному топливо- и энергообеспечению. Энергетическая безопасность определяется тремя «до» - достаточность, доступность, допустимость, при этом ресурсная достаточность определяет физические возможности обеспечения энергоресурсами национальной экономики; экономическая доступность - рентабельность такого обеспечения при соответствующей конъюнктуре цен; экологическая и технологическая допустимость -возможность и целесообразность добычи, производства и потребления энергоресурсов в рамках существующих технологий и экологических ограничений. Диспропорции в топливо- и энергообеспечении отдельных регионов России становятся «хронической болезнью» (неудовлетворительное состояние коммунальной энергетики, сбои в теплоснабжении, нерациональное природопользование и др.), что реально влияет на энергетическую безопасность как на региональном, так и на национальном уровнях. Российская энергетика представляет собой сложный производственносбытовой комплекс, включающий несколько видов подотраслей, объединенных единым технологическим циклом и централизованным оперативно-диспетчерским управлением. Отметим особую роль тепловой энергетики как самой значительного по объему производства и капитальным вложениям ее сектора. Для технической базы тепловой энергетики характерна высокая степень износа технического оборудования теплового хозяйства; низкий уровень технического оснащения тепловых установок, выражающийся в том, что часть котельных работают на угле, с морально устаревшими котлами, требующих реконструкции с заменой оборудования; отсутствует действенная оперативнодиспетчерская связь; присутствуют высокие удельные расходы, фактические и нормативные потери в тепловых сетях; средний срок эксплуатации электрооборудования составляет 25 и более лет. В настоящее время энергоемкость российской экономики в 2-3 раза превышает удельную энергоемкость экономик развитых стран. Причинами такого положения, кроме суровых климатических условий и территориального фактора, являются сформировавшаяся в течение длительного периода времени структура промышленного производства и нарастающая технологическая отсталость энергоемких отраслей промышленности и жилищно-коммунального хозяйства. В настоящее время эффективная работа отрасли невозможна без внедрения инновационных технологий. Ключевыми принципами обеспечения энергетической безопасности в условиях инновационного развития являются [1]: 1) гарантированность и надежность энергообеспечения экономики и населения в полном объеме в обычных условиях и в минимально необходимом объеме при угрозе возникновения чрезвычайных ситуаций различного характера;

125

2) контроль со стороны федеральных органов исполнительной власти и местных органов управления за надежным энергоснабжением объектов, обеспечивающих безопасность государства; 3) восполняемость исчерпаемых ресурсов топлива; 4) диверсификация используемых видов топлива и энергии; 5) учет требований экологической безопасности и предотвращение нерационального использования энергоресурсов; 6) создание экономических условий, обеспечивающих равную выгоду поставок энергоресурсов на внутренний и внешний рынки и рационализацию структуры экспорта; 7) максимально возможное использование во всех технологических процессах и проектах конкурентоспособного отечественного оборудования; 8) использование отходов в качестве альтернативных устойчивых источников энергии. Данные положения являются базовыми предпосылками реализации концепции устойчивой энергетики, включающей комплекс последовательно реализуемых мероприятий [2]: − учет всех значимых факторов и проявлений взаимодействия энергетического комплекса с окружающей средой, оценка их взаимосвязи, роли в формировании экологических характеристик; − оценка рамочных экологических ограничений производственной деятельности; − обоснованная мотивация экологизации эксплуатируемого оборудования; − формирование приоритетов и целей в экологическом совершенствовании энергетического производства; − определение оптимальных способов решения поставленных приоритетных задач в рационализации энергопроизводства, включающих определенный комплекс требований и ограничений. Наиболее эффективным способом повышения технико-экономических показателей энергетического компекса является комбинированная выработка тепловой и электрической энергии. В последнее время в России наблюдается тенденция отхода от строительства ТЭЦ в пользу мелких котельных, в то время как в европейских странах всё более широкими темпами развивается теплофикация. Современное энергетическое оборудование (газотурбинные и газодвигательные установки) позволяет даже при малой мощности ТЭЦ получить высокие технико-экономические показатели. Переоборудование существующих котельных в ТЭЦ имеет большие преимущества, а именно: − короткий инвестиционный период при быстром вводе в эксплуатацию и достаточно скором возврате капитала более привлекательно для инвестора, чем строительство крупных объектов; − удельные капиталовложения с учётом коротких тепловых сетей не превышают удельных вложений в крупные ТЭЦ; − сокращаются эксплуатационные расходы за счёт уменьшения потерь в сетях. Необходимо отметить, что обеспечение энергетической безопасности на региональном уровне должно учитывать обстоятельства, обусловленные спецификой состояния энергетической системы конкретного субъекта

126

Федерации. Например, для Краснодарского края модернизация энергетики имеет стратегическое значение. Мониторинг котельного оборудования и теплосетей показывает, что эксплуатация действующего в настоящее время устаревшего и физически изношенного оборудования приводит к перерасходу энергоресурсов на 30% .Кроме того, эксплуатация устаревших объектов может привести к возникновению аварийных ситуаций. Краю необходимы не только системная модернизация и реконструкция объектов теплоснабжения городских и сельских поселений, но и реформирование системы управления теплоэнергетикой в целом. В результате реализации указанных мероприятий сохранится резерв энергетических мощностей по муниципальным образованиям Краснодарского края порядка 30%, что дополнительно увеличит надежность обеспечения энергией потребителей. При этом обеспечение энергетической безопасности становится одним из важнейших приоритетов инновационной политики. В частности, в федеральную целевую научно-техническую программу «Исследования и разработки по приоритетным направлениям научно-технологического комплекса России» входит тема «Энергетика и энергосбережение». Действуют ряд консорциумов, в которых государство и частный бизнес взаимодействуют на принципах частно-государственного партнерства по следующим направлениям: совершенствование традиционной углеводородной энергетики; новые источники энергии; энергосбережение. Одним из катализаторов внедрения инновационных технологий в энергетической сфере может явиться проведение Зимних Олимпийских игр2014 в Сочи. В результате модернизации энергетической системы значительная часть энергии, необходимой для обеспечения олимпийских объектов, будет получена с использованием современного высокоэффективного оборудования. В качестве основного топлива предусмотрено использование природного газа. На ТЭС будет применена когенерация, когда тепло, получаемое во время производства электроэнергии, применяется в системе теплоснабжения. В результате внедрения этих мер уровень выбросов СО2 от объектов энергетики Сочи будет снижен на 30%. Вторая очередь Сочинской ТЭС по своим технико-экономическим показателям и уровню защиты окружающей среды не имеет аналогов в России. Используемые газотурбинные установки оборудованы системой DLE (сжигание топлива с сухим подавлением выбросов окислов азота), позволяющей снизить выбросы NOx до 48 мг/нм3 при 15% содержании СO2 в выхлопных газах. При этом важнейшей задачей в постолимпийский период является организация распространение инноваций, прошедших апробацию во время зимних Олимпийских Игр 2014 года, на территории Краснодарского края, а затем и всей страны. Данная задача актуализирует, с одной стороны, создание эффективной региональной инновационной системы, а с другой – трансформацию энергетического комплекса края с целью его ориентации на обеспечение восприимчивости к внедрению инновационных технологий. Литература 1. Чуркин Н. Энергетическая безопасность – основа развития государства // Наша власть: дела и лица. – 2011, № 11-12. – С. 23.

127

2. Шульман В.Л. Методические основы природоохранной деятельности ТЭС. Екатеринбург: Изд-во Уральского университета, 2000. – С. 72.

УДК 331.101.262

ЗАХАРОВА Е.Н., Адыгейский государственный университет, д.э.н., зав каф. экономики и управления, e-mail: zahar-e@yandex.ru КЕРАШЕВ А.А., Адыгейский государственный университет, д.э.н., декан экономического факультета e-mail:kerashev@mail.ru

ПРИНЦИПЫ АКТИВИЗАЦИИ ВОСПРОИЗВОДСТВА ЧЕЛОВЕЧЕСКОГО КАПИТАЛА НА МЕЗО-УРОВНЕ PRINCIPLES OF INTENSIFICATION OF THE HUMAN CAPITAL REPRODUCTION AT MESO LEVEL Процесс воспроизводства человеческого капитала на мезоуровне нуждается в разработке и реализации специального комплекса инструментов активизации, которые должны быть адаптированы к конкретным условиям функционирования и развития региональных экономических систем. В работе рассматриваются принципы активизации воспроизводства человеческого капитала, обусловленные императивами данного процесса. The process of the human capital reproduction at meso level needs development and realization of a special complex of tools for its intensification. These tools should be adapted for specific conditions of functioning and development of regional economic systems. The present work discusses principles of intensification of the human capital reproduction, caused by imperatives of this process. В условиях инновационной модернизации региональных экономических систем необходима активизация процесса воспроизводства человеческого капитала на мезо- уровне, императивами которой являются: формирование капитальных комбинаций инновационного типа во внутренней среде территории; смена модели догоняющего развития региональных экономических систем моделью прорыва к новому экономическому укладу; создание адекватного экономического потенциала саморазвития территории и возвышение институционального статуса региона как интегрированного субъекта. Их анализ позволяет обосновать следующие принципы такой активизации: 1. Выделение процесса воспроизводства человеческого капитала в качестве приоритета региональной экономической политики, что предполагает формирование специального системного компонента в структуре политики. В частности, существует острая потребность в формировании системного компонента данной политики, исходя из того, что любая многоуровневая система перераспределения обременена

128

чрезмерными трансакционными издержками, что обусловливает существенное снижение эффективности региональной социальноэкономической политики, а также ее неадекватность потребностям кризисменеджмента территории. Потребность в системном антикризисном компоненте региональной социально-экономической политики обусловлена отрицательным синергетическим эффектом комбинирования и интеграционного взаимодействия многих кризисных факторов функционирования и развития региональных экономических систем современной России, среди которых следует выделить недостаточную диверсификацию региональных экономических систем и их зависимость от мировых сырьевых и энергетических рынков, а также региональную поляризацию, которая играет роль своеобразного акселератора кризисной рецессии и усугубляет ситуацию в регионах-аутсайдерах. 2. Сбалансированность основных элементов территориальной структуры воспроизводства человеческого капитала, означающая преодоление существующей асимметрии данного процесса, сконцентрированного во внутренней среде нескольких вертикально интегрированных корпораций. Несоразмерная концентрация ресурсов воспроизводства человеческого капитала во внутренней среде одной или нескольких монопольных организаций делает территориальную структуру воспроизводства человеческого капитала мало эффективной, поскольку не обеспечиваются потребности воспроизводства человеческого капитала в домохозяйствах, сфере малого и среднего бизнеса, наконец, во всей внутренней среде территории в целом. Чем выше уровень развития человеческого фактора региональной экономической системы и чем более широко представлены его потребности, тем выше требования людей к экономическому потенциалу территории. Выделенная выше связь между уровнем развития человеческого фактора и требованиями людей к экономическому потенциалу территории во многом объясняет инерционный характер функционирования региональных экономических систем депрессивного типа. 3. Целевой характер финансово-инвестиционного обеспечения процесса воспроизводства человеческого капитала, означающий отказ от использования «затратных» и рассчитанных на извлечение краткосрочного виртуального эффекта социальных проектов. В современной научной литературе последовательно утверждается позиция, сторонники которой полагают, что территориальный компонент в структуре затратных национальных проектов федерального уровня необходимо заменить специальными целевыми (таргетированными) территориальными проектами, формируемыми в соответствии с приоритетами развития региональных экономических систем. Отметим, что более простой формой целевого обеспечения потребностей воспроизводства человеческого капитала выступает кластер, в котором на основе специальной территориальной инфраструктуры концентрируются и комбинируются друг с другом различные элементы указанного воспроизводства.

129

В составе таргетированного регионального проекта по активизации воспроизводства человеческого капитала должны быть представлены следующие компоненты: − обоснование конкретных потребностей территории в человеческом капитале, расчет их инвестиционного обеспечения; − обеспечение строгой целевой ориентации всех мер, включенных в проект, преодоление инерции «затратных» проектов; − расчет экономической эффективности предлагаемых мер по инвестированию воспроизводства человеческого капитала; − согласованное сторонами участие в инвестировании, оформленное в виде стратегического контракта; − способ эффективного контроля органов территориальной власти и органов управления стратегических инвесторов за результатами проекта; − институциональное обеспечение регионального проекта, создание адекватных институтов развития территории и стратегических инвесторов; − способ коррекции регионального проекта в случае превышения допустимого отклонения фактических результатов его реализации от проектных величин, а также способ согласования интересов сторон, вовлеченных в его реализацию. 4. Динамическое согласование интересов всех субъектов воспроизводства человеческого капитала, что предполагает поиск общественного согласия на каждом этапе развития данного процесса, а также применение специальных институциональных инструментов, обеспечивающих согласование интересов. 5. Приоритет институциональных инструментов активизации воспроизводства человеческого капитала, что обусловлено природой барьеров на пути развития данного процесса. Как правило, основными барьерами, препятствующими процессу воспроизводства человеческого капитала в экономической системе являются: − противоречие между утвердившимся институциональным статусом системы и потребностью в изменении ее профиля в целях приобретения новых конкурентных преимуществ; − противоречие между институционально закрепленной инерцией региональной экономической политики и необходимостью осуществления глубоких функциональных и структурных преобразований в экономической системе региона. УДК 323:213

КАРАЧАЙ В.А., аспірант кафедри політології, Національний Університет «Києво-Могилянська академія», vitalinakarachay@gmail.com

ЕЛЕКТРОННЕ ВРЯДУВАННЯ ЯК ІНСТРУМЕНТ ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ В СУЧАСНОМУ ІНФОРМАЦІЙНОМУ СУСПІЛЬСТВІ Розглянуто електронне врядування інструменту модернізації суспільного

130

в якості стратегічного сектору та посилення

демократичного процесу через залучення громадян та бізнесу у вироблення політичних рішень

ЭЛЕКТРОННОЕ ПРАВИТЕЛЬСТВО КАК ИНСТРУМЕНТ ДЕМОКРАТИЗАЦИИ В СОВРЕМЕННОМ ИНФОРМАЦИОННОМ ОБЩЕСТВЕ Рассмотрено электронное правительство в качестве инструмента модернизации публичного сектора и усиления демократического процесса посредством вовлечения граждан и бизнеса в выработку политических решений

THE ELECTRONIC GOVERNANCE AS AN INSTRUMENT OF THE DEMOCRATIZATION IN THE MODERN INFORMATION SOCIETY

Electronic governance is considered as a strategic tool of the modernization of the public sector and as an instrument of reinforcement of the democratic process via inclusion of the citizens and business into the policymaking Сучасні інформаційно-комунікаціні технології(далі ІКТ) відіграють дедалі важливішу роль у суспільному секторі. Якщо до кінця 80-х рр. минулого століття уряди розвинутих країн використовували ці технології для задоволення внутрішніх потреб та управлінських цілей, то стрімкий розвиток ІКТ став базисом для зміни пріоритетів та переорієнтації їх на налагодження зв’язків із громадськістю[3, С. 8]. Таким чином, Інтернет виступає в якості нового каналу політичної комунікації, а отже, можна говорити про виникнення «нової держави інформаційної епохи», в якій прийняття рішень відбувається через обговорення[1]. Із проникненням інформаціно-комунікаціних технологій до державного сектору пов’язують виникнення феномену електронного врядування. «Електронне врядування» можна визначити як електронну інфрастуктуру державного та муніципального управління, що містить технології Інтернетвзаємодії між органами влади, з одного боку, та громадянами, інститутами громадянського суспільства, бізнес-структурами та суспільними об’єднаннями, з іншого[4]. Іншими словами, це використання ІКТ у державному секторі, поєднане з організаційними змінами та набуттям нових вмінь, з метою покращення державних послуг та посилення демократичного процесу[7, С. 168]. Завданнями електронного врядування є: трансформація державного управління(підвищення ефективності, зменшення урядового апарату та витрат); надання послуг он-лайн; покращення іміджу уряду(підвищити прозорість державного сектору, зробити більш відкритим процес вироблення політичних рішень); економія часу та грошей[12, С. 39; 7, С. 167]. Крім того, використання ІКТ у державному секторі дозволяє забезпечити пряме спілкування громадян з урядом; посилити взаєморозуміння та взаємодію громадян між собою; збільшити можливості для отримання та обміну інформацією; забезпечити більш ефективне управління через ефективні організаційні дії; приймати більш практичні політичні рішення, внаслідок об’єднання заснованих на досвіді знань громадян; зміцнювати канали інтерактивного спілкування між громадянами та посередницькими інститутами; посилити прозорість, відкритість діяльності та відповідальність органів влади[2]. До того ж, саме інформаційно-комунікаційні технології у змозі

131

забезпечити необхідну матеріальну базу для формування ефективного громадянського суспільства [2]. За допомогою сучасних інформаціно-комунікаційних технологій відбувається залучення громадян у демократичний процес. Електронна участь здійснюється через блоги, поли, опитування, чати, ігри з прийняття рішень, форуми, електронні панелі, електронні петиції, поли з обговорення, віртуальні спільноти, консультування, кампанії, обговорення, наради, дискурси, медіації, планування, голосування, полинг тощо, тобто передбачається участь у процесах, що залучають в управління, надання послуг, прийняття рішень та вироблення політики[13, С. 196]. Відтак, із проникненням ІКТ до публічного сектору відбувається приватизація державної сфери та зміна ролі уряду, трансформуються відносини між урядом, громадянами та приватним сектором, але на відміну від бізнесу, який керується прибуком, для державного сектору основною метою має стати забезпечення суспільного інтересу, створення публічної цінності та посилення демократії, саме тоді уряд буде більш ефективним та відповідальним. [7, С. 167]. Результати успішності електронного врядування слід визначати по тій цінності, яку воно надасть громадянам та уряду[12, С. 41]. Щоб забезпечити публічну цінність, уряд має краще розуміти та звертатися до потреб громадян, усвідомлювати, в якій мірі послилювати вплив громадян, враховувати потреби бізнесу(зменшити витрати та посилити конкурентоспроможність, розвивати глобальне економічне середовище), зміцнювати роль посередників у наданні послуг у демократичному врядуванні та розуміти потенціал цих гравців, розвивати співпрацю, міцну модель партнерських відносин між усіма суспільними акторами, адже для мережного електронного врядування потрібна їхня взаємодія та співпраця, що й забезпечуватиме публічну цінність[8, С. 65]. Існує три основних джерела суспільної цінності: 1) вона формується через надання високо якісних послуг державою( визначається корисністю, актуальністю, важливістю послуг, задоволеністю споживачів, справедливістю розподілу та вартістю послуг тощо); 2) при досягненні результатів, що є відчутними та помітними(приміром, покращення здоров’я, зменшення рівня бідності, покращення навколишнього середовища тощо); 3) за наявності довіри до публічних інституцій, що робить громадян більш сприйнятливими до урядових дій та породжує відчуття єдності з ними[7, С. 170]. Отже, електронне врядування має нести цінність для суспільства, відповідати його вимогам, а забезпечення участі громадян у демократичному процесі відбудеться за умови наявності довіри до уряду, що підкріплюватиметься наданням відкритої та достовірної інформації громадянам[8, С. 62]. Таким чином, публічна цінність є однією з найважливіших завдань уряду та електронного урядуванння[7, С. 170]. Впровадження електронного врядування залежить від людських, організаційних, матеріальних та фінансових ресурсів, технологій, нормативноправових та політичних основ. Ключову роль відіграють довіра громадян, позиція електронного врядування на політичному порядку денному, розподіл ресурсів, відношення до технологій, захист даних та приватності, розвиток

132

цифрового розподілу, технічний прогрес, формування стратегії, врахування ризиків[5; 6, С. 298; 13, С. 198]. Для впровадження електронного врядування має трансформуватися культура публічних організацій, відбутися усвідомлення важливості впровадження якісних послуг та надзвичайної ролі громадян-споживачів, крім того, слід усвідомлювати наслідки впровадження електронного врядування, а не лише його наміри [7, С. 170]. Таким чином, електронне врядування здатне змінити саму сутність влади, зробити її більш прозорою та підзвітною громадськості, а отже, є інструментом демократизації суспільства. Успішна ж реалізація системи електронного врядування потребує масштабних перетворень у суспільстві, які мають бути спільно ініційованими трьома секторами суспільства. Відтак, основою для перетворень у діяльності державних структур є готовність громадян скористатися можливостями інформаційних технології, оцінити їхні переваги, використати їх безпосередньо у власному житті, бізнесі, суспільній, науковій діяльності тощо[3, С. 30]. Адже, зміцнення демократії та покращення якості демократичного процесу відбувається за рахунок підвищення політичної участі громадян, яку мотивує інтерес громадян до активної участі у публічному житті[9, С. 29; 10, С. 359; 11, С. 64]. В той самий час, для того, щоб технології мали вплив на демократичні процеси, громадянам та політикам необхідно змінити поведінку[11, С. 64]. Громадяни мають усвідомлювати, що он-лайн консультації дають результат лише у поєднанні з державним управлінням, а урядовці мають інтегрувати технології в демократичний процес[11, С. 65]. Література 1. Быков И. А. "Электронная демократия" vs "Электронное правительство": концептуальное противостояние?[Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.politex.info/content/view/171/30/. – Название с экрана. 2. Вершинин М. С. Политическая коммуникация в информационном обществе: перспективные направления исследований[Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.russcomm.ru/rca_biblio/v/vershinin02.shtml. – Название с экрана. 3. Клименко І. В., Линьов К. О. Технології електронного врядування. – К.: Центр сприяння інституційному розвитку державної служби, 2006. –192 с. – (Серія «Бібліотека молодого державного службовця»). 4. Матова А. А. Мировой опыт использования электронного правительства[Электроный ресурс]. – Режим доступа: http://ich.tsu.ru/Grants/Conferences/MFU/index1.htm. – Название с экрана. 5. Aichholzer G. Scenarios of e-Government in 2012 and implications for strategy design // Electronic Journal of e-Government / G. Aichholzer. – 2004. – Vol. 2. – Issue 1. - P. 1-10. – [Electronic resourсe] // Access mode: http://www.ejeg.com. – Title from the screen. 6. Alsaghier H., Ford M., Nguyen A., Hexel R. Conceptualising Citizen’s Trust in e-Government: Application of Q Methodology // Electronic Journal of eGovernment / H. Alsaghier, M. Ford, A. Nguyen, R. Hexel. – 2009. – Vol. 7. – Issue 4. - P. 295-310. – [Electronic resourсe] // Access mode: http://www.ejeg.com. – Title from the screen.

133

7. Baptista M. E-Government and State Reform: Policy Dilemmas for Europe // Electronic Journal of e-Government / M. Baptista. – 2005. – Vol. 3. – Issue 4. P. 167-174. – [Electronic resourсe] // Access mode: http://www.ejeg.com. – Title from the screen. 8. Centeno C., van Bavel R., Burgelman J-C. A Prospective View of eGovernment in the European Union // Electronic Journal of e-Government / C. Centeno, R. van Bavel, J-C. Burgelman. – 2005. – Vol. 3. – Issue 2. - P. 59-66. – Режим доступу: http://www.ejeg.com. – Title from the screen. 9. Chevallier M. Internet Voting, Turnout and Deliberation: A Study // Electronic Journal of e-Government / M. Chevallier. – 2009. – Vol. 7. – Issue 1. - P. 29-44– [Electronic resourсe] // Access mode: http://www.ejeg.com. – Title from the screen. 10.Gibert I Font G. Case Study: e-Youth City Council Project an Alternative eGovernment for Young People // Electronic Journal of e-Government / G. Gibert I Font. – 2009. – Vol. 7. – Issue 4. - P. 359-370. – [Electronic resourсe] // Access mode: http://www.ejeg.com. – Title from the screen. 11.Griffin D., Trevorrow P., Halpin E. Using SMS Texting to Encourage Democratic Participation by Youth Citizens: a Case Study of a Project in an English Local Authority // Electronic Journal of e-Government / D. Griffin, P. Trevorrow, E. Halpin. – 2006. – Vol. 4. – Issue 2. - P. 63-70. – [Electronic resourсe] // Access mode: http://www.ejeg.com. – Title from the screen. 12.Kaaya J. Implementing e-Government Services in East Africa: Assessing Status through Content Analysis of Government Websites // Electronic Journal of e-Government / J. Kaaya. – 2004. – Vol. 2. – Issue 1. - P. 39-54. – [Electronic resourсe] // Access mode: http://www.ejeg.com. – Title from the screen. 13.Zissis D., Lekkas D., Papadopoulou A-E. Competent Electronic Participation Channels in Electronic Democracy // Electronic Journal of e-Government / D. Zissis, D. Lekkas D., A-E. Papadopoulou. – 2009. – Vol. 7. – Issue 2. - P. 195208. – [Electronic resourсe] // Access mode: http://www.ejeg.com. – Title from the screen.

УДК 332.012

КУЧЕРУК Т.Г. К.е.н., докторант. Науково-дослідний економічний інститут (м. Киів)

ГНОСЕОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ІННОВАЦІЙНО ОРІЄНТОВАНОГО ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ Розглянуто гносеологічні основи інноваційно орієнтованого економічного розвитку, визначено еволюцію співвідношення та взаємодії технології та науки, обґрунтовується доцільність дослідження формування цілісної та дієвої системи управління інноваційними ресурсами.

ГНОСЕОЛОГИЧЕСКИЕ ОСНОВЫ ИННОВАЦИОННО ОРИЕНТИРОВАННОГО ЭКОНОМИЧЕСКОГО РАЗВИТИЯ Рассмотрены гносеологические основы инновационно ориентированного экономического развития, определена эволюция соотношения и взаимодействия технологии и науки, обосновывается

134

целесообразность исследования формирования целостной и действенной системы управления инновационными ресурсами.

GNOSIOLOGICAL BASICS OF INNOVATION-ORIENTED ECONOMIC DEVELOPMENT Gnosiological basics of innovation-oriented economic development have been considered, evolution of co-relations and interaction of technology and science have been determined, expediency of the research of forming an integrated and effective system of managing innovation resources have been grounded. Адекватність отримуваних людиною знань щодо інноваційно орієнтованого економічного розвитку забезпечено тим, що економіка кожної країни, її технологічні потреби і наявність наукових розробок своєрідні і неповторні. А проте розгляд особливостей технічного та технологічного знання, його зв’язків з різними галузями науки та наукової діяльності є необхідною умовою усвідомлення еволюції інноваційно орієнтованого економічного розвитку. На першому етапі, за доби античності, наука та технології розвивалися та співіснували окремо, хоча й не завжди незалежно одне від одного. Доволі ізольований їхній розвиток мав місце приблизно до XV сторіччя внаслідок їх «розведення» по різних сферах життєдіяльності. Понад те, на час свого виникнення економічне знання входило в систему знань, які були синкретичними, внутрішньо нерозділеними. Але вони були об’єднані метафізикою, пройняті її універсальністю. Понад те, метафізичне осмислення економічного буття унеможливлює трансцендентність його пізнання, тотожність і відмінність раціонального та ірраціонального з огляду на розгалуженість та цілісність світу економіки. На другому етапі (головним чином за доби Нового часу) технологія та наука вже взаємопов'язані, достатньо активно взаємодіють одна з одною; проте наразі ще чітко не виявлена їхня специфіка, хоча і з'являються перші технічні науки та відповідні інженерно-технічні навчальні заклади. На другому етапі має місце досягнення у творчості вчених, митців, інженерів XVII сторіччя певної інституційної єдності науки та технології. Цей процес супроводжували соціальні та світоглядні трансформації: зрівнювання статусу теоретичного пізнання та технічного і технологічного винаходу, зняття дилеми «природне – штучне», визнання найважливішої ролі експерименту в пізнанні. Проте, на третьому етапі інституціалізації нового експериментального природознавства наприкінці XVII – на початку XVIII сторіччя, наукове та технічне знання розділилися. Технічне знання знову стало розвиватися головним чином як мистецтво винахідництва. Найбільші технічні винаходи XVIII – XIX сторіч були зроблені переважно суб’єктами технічного знання. Лише наприкінці XIX сторіччя, на четвертому етапі сфери технології та науки знову зблизилися, проте вже на ґрунті пріоритету науки й дедалі глибшого проникнення її в технологію. З’явилися перші справді прикладні науки - агрохімія, електротехніка, аеродинаміка тощо, з практичними досягненнями яких уже не могли конкурувати винахідники «едісонівського» типу. Почався бурхливий процес зрощування природознавства та техніки, який триває досі й становить сутність науково-

135

технічної революції [1, с. 37-38]. Зміст такого процесу, його динаміка і спрямованість не в останню чергу залежать від спрямованості і характеру реальних внутрішніх політико-економічних і соціальних змін в суспільстві [2, с. 198]. Втім, інноваційно орієнтований економічний розвиток, як системно організований процес зі складною ієрархічною структурою взаємовідношень його компонентів, характеризує суперечність між прагненнями і обов’язками індивіда у різних формах її виявлення. Ця суперечність постає як межа цього системного цілого, фіксуючи його якісну своєрідність в ряді інших складнорозчленованих форм буття сущого – світу природи і людської культури. Предмет, засоби, суб’єкт, продукт праці виступають вже не у формі предметно – натурального буття людини, а як специфічні форми фіксації відношення людей одного до одного і до навколишнього світу, як альтернатива розвитку соціальної дійсності. Певне значення має екологічна криза пов'язана з єдністю і боротьбою протилежностей — природи і суспільства, у ході якої відбувається зміна і природного середовища, і суспільства, і їх взаємовідношень. Важливо зазначити, що з середини ХХ століття територія обробки зернових культур, якими загалом й зайняті всі орні землі, скоротилися на 19% в той час як кількість жителів Землі зросла на 132%. Оскільки площа орних земель на душу населення скорочується, все більше країн опиняється перед загрозою неможливості самозабезпечення продуктами споживання. Цілком виправданим наслідком суспільної стурбованості за деградацію довкілля стала поступова, однак цілком осмислена і вмотивована зміна світоглядних, ціннісних господарських засад людської діяльності. Особливий наголос у новій екологічній парадигмі ставиться на глобальні проблеми забруднення навколишнього природного середовища, вичерпності природних ресурсів і необхідності обмеження їх споживання, усвідомленні самоцінності природи і етичних засад ставлення людини до довкілля. Нарешті, хід і наслідки інноваційно орієнтованого економічного розвитку визначаються внутрішніми вихідними процесами в системі світового господарства та впливом інституційного середовища. Отож, підґрунтям кожного інноваційного рішення є постійне формування деякого проміжного змісту між опозиціями «особистість-суспільство» з притаманною йому субкультурою. За цих умов створення цілісної та дієвої системи управління інноваційними ресурсами потребує включення низки заходів, а саме: - правил формування, використання та захисту інноваційних ресурсів, що не містять інформацію з обмеженим доступом; - порядку і правил формування, поширення і захисту інноваційних ресурсів, що містять інформацію з обмеженим доступом; - затвердження переліку документованої інформації, що в обов’язковому порядку надається для державної реєстрації (окремовідкритої інформації і окремо - для інформації з обмеженим доступом); - порядку і правил державного обліку та реєстрації баз і банків даних з урахуванням стратегічних інноваційних ресурсів. Разом з тим, слід вжити певних організаційних заходів щодо створення інноваційної системи державного управління інвестиційними процесами, яка б

136

залучала відповідні структури для роботи з інвестиціями, механізми реалізації інноваційної політики залучення капіталу, координації діяльності з міжнародними організаціями, проведення експертиз найважливіших інноваційних проектів та їх конкурсний відбір. Враховуючи низький життєвий рівень більшої частини населення та ступінь розвитку глобального фінансового ринку, можна стверджувати, що ефективність інноваційної діяльності держави значною мірою залежить від ступеня реалізації принципу ієрархічності мотиваційних чинників фінансової безпеки національних суб’єктів господарювання, а саме: - формування стратегії розвитку інвестиційної активності домогосподарств, бізнесу та держави. Бюджетна підтримка повинна стати мотиваційною основою для залучення приватних внутрішніх інвестицій з метою створення конкурентного середовища, досягнення високої якості життя, стійкості національної грошової одиниці; - стимулювання суб’єктів господарювання до реінвестування прибутку; - запровадження похідних фінансових інструментів, базовими активами для яких є валюта та цінні папери, а також розробка процедур і механізмів їх обігу та використання на світовому фінансовому ринку. Тож рушійною силою інноваційно-інвестиційної активності суб’єктів господарювання є внутрішнє напруження, котре виникає між модульностями інноваційної культури. Внутрішнє напруження формує якусь фокус-проблему, котра повинна перебороти місце суперечності, перетворити фокус-проблему в деяку проблему, котру можна вирішити [3, с. 43]. Це зумовлює необхідність оцінки рівня розвитку суб’єктів господарювання та визначення ефективності їхньої діяльності протягом життєвого циклу. Адже визначення критеріїв ефективності інноваційно орієнтованого економічного розвитку повинно починатися, насамперед, з визначення критеріїв ефективності діяльності кожного суб’єкта господарювання, що обумовлює його соціальну адаптивність до навколишнього середовища і, принаймні, здатність «співіснувати» у глобальної системі суспільного виробництва. Йдеться про вибір цілеспрямованої дії і право кожного суб’єкта господарювання визначати, як використовувати майбутній час для досягнення оптимальної ефективності виробництва у ланцюзі «людина – наука – техніка – виробництво – природа». Отже, для віднесення тих чи інших інтересів до сфери життєдіяльності особистості важлива не тільки градація інноваційних потреб як об’єктивного процесу, а й розкриття особистісних цінностей та мотиваційного тла інноваційно економічного розвитку в життєвому світі особистості. Це вимагає перегляду ставлення суспільства до іманентності, природності, необхідності, спрямованості інноваційно орієнтованого економічного розвитку. Тому розкриття гносеологічного змісту інноваційно орієнтованого розвитку пов’язане зі з’ясуванням його специфіки дії в системі відношень «людинасвіт». Література: 1. Ратніков В. Епістемологічні особливості технологічного знання / В. Ратніков // Філософська думка. – 2006. - № 6. – С. 22 – 42.

137

2. Бьюкенен Дж.М. Расчет согласия. Логические основания конституционной экономики / Дж.М. Бьюкенен, Г. Таллок. [Пер. с англ. под. ред. Р.М. Нуреева]. Бьюкенен Дж.М. Сочинения. М.: Таурус Альфа. Гл. 20. – С. 197 – 206. 3. Талах В. Методологічні засади формування ресурсного забезпечення економічного потенціалу регіону / В. Талах // Економіст. – 2011. - № 11. – С. 42 – 44.

УДК 37.018.46

ЛІСОВСЬКИЙ П.М., к. філос. н., Інститут інтелектуальної власності (м. Київ) syngaipm@i.ua

МУДРІ ПОШУКИ ДЖЕРЕЛ ТВОРЧО ІННОВАЦІЙНИХ ІДЕЙ УКРАЇНСТВА Анотація. Сьогодні європейська інтеграція стала важливим вектором стратегії розвитку України і однозначно є визначальною для реалізації завдань рухливості української молоді. Залучення молоді до втілення державної євроінтеграційної політики вивільнить чималий молодіжний потенціал та прискорить модернізаційні процеси українських громадян. Аннотация. Сегодня европейская интеграция стала важным вектором стратегии развития Украины и однозначно определяющим для реализации задач подвижности украинской молодежи. Привлечение молодежи к реализации государственной евроинтеграционной политике высвободит значительный молодежный потенциал и ускорит модернизационные процессы украинских граждан. Summary. Today, European integration has become an important vector of Ukraine's development strategy, and clearly defining the tasks for the implementation of the mobility of Ukrainian youth. Youth involvement in implementing the state policy of European integration will free up considerable potential for the youth and speed up the processes of modernization of Ukrainian citizens. Сучасне українське суспільство характеризується як мінливе середовище «конфліктуючих реалій» [3, 67]. Саме молодь у такому суспільстві досить часто перебуває в ситуації вибору, побудови своєї життєвої магістралі, що в інформаційному суспільстві є досить динамічною і може змінюватися в залежності від обставин та трансформаційних процесів як у соціумі, так у самій особистості. Ситуація вибору на життєвому шляху людини є тим ключовим моментом, коли проявляється рухливість. За цих умов вища школа виступає одним із найвпливовіших факторів у формуванні молодої людини навичок рухливості, умінь трансформувати набуті знання у сферу майбутньої професійної діяльності, оскільки, зокрема, соціальні працівники покликані стати духовними провідниками соціальнопозитивних еталонів руху і поведінки для дітей та молоді. Сьогодні європейська інтеграція стала важливим вектором стратегії розвитку України, і однозначно є визначальною для реалізації завдань рухливості української молоді. Саме тому необхідно активізувати інтерес молоді до євроінтеграційних процесів та здійснення активної діяльності, спрямованої на інформування і

138

залучення українства до «розбудови Європи» [1, 56]. Залучення молоді до втілення державної євроінтеграційної політики вивільнить чималий молодіжний потенціал та прискорить модернізаційні процеси українських громадян. Нині мають бути розроблені та впроваджені різноманітні технології соціокультурної, просвітницько-профілактичної, колекційної, охороннозахисної роботи з молоддю. Разом з тим існує низка актуальних питань та суперечностей, що потребують розв’язання у найближчий час: недостатня увага приділяється вихованню в молоді поваги до загальноприйнятих правил поведінки в суспільстві, організації дозвілля молоді, формуванню позитивного погляду на здоровий спосіб життя, навичок соціальної рухливості. Це має спонукати соціальних працівників українства до здійснення пошуку різних методів та форм сприяння, становлення індивідуальної та соціальної суб’єктності молоді, забезпечення належних умов для задоволення їх потреб та інтересів шляхом вдосконалення технологій соціальної роботи та надання широкого спектра різноманітних видів послуг у людській діяльності. Саме соціальна відповідальність мудрої людини, структурним змістом якої слугує виховання, є новим рівнем розвитку українства. Вона інтегрує у собі національну стратегію, загальнолюдські цінності та етичну поведінку бізнес організацій, споживачів, працівників органів влади, інститутів громадського суспільства, науково-дослідницьких установ та вищих навчальних закладів в українстві. Особливо необхідно зазначити Ветеранський Рух як осереддя духовної мобільності українства, домінантним механізмом якого є громадський контроль. Така патріотична свідомість мудрих людей є взірцем шляхетної конституції особистості, а саме: високої гідності, що є наріжним каменем моральності. Серед них варто окреслити: Спілка офіцерів України; Афгано-Чорнобильське Братство «Побратими»; Міжнародна антитерористична єдність; Ми - українці тощо, членом яких є сам автор як Ветеран, воїн-інтернаціоналіст (лінія його життя перетнулась Афганістаном та війною на Кавказі). Втім, громадська організація «Побратими» є бойовим осередком Української спілки ветеранів Афганістану. Вона бере активну участь у всіх акціях, що їх проводить УСВА, виявляє ініціативу, проводить активні соціальні заходи з молоддю, ветеранами, учасниками бойових дій в районах міста Києва, збирає матеріали і видає книги, публікує статті в газеті «Третій тост». Зусиллями побратимів створено пісенні альбоми «Чорнобильський біль», «Афганський вітер», «У шрамах пройдених доріг», видано більше 10 книг, серед яких «Гартовані Афганістаном», «Кут віддзеркалення», «Афганський зошит», присвячені темі Афганістану, бойовим побратимам. «Афганістан! Це слово увірвалось в життя людей нашої країни як руйнівний смерч, що перекрутив молоді долі, рвав, шматував тіла, нівечив душі. Там, у гарячих пісках і холодних суворих горах, на мінних полях і в чужому небі, серед непривітних скель і облич чужого народу гартувалися справжні чоловіки, мужніли їх характери, кувалася бойова майстерність. На спільних бідах, в боях і походах виростало скріплене кров»ю і втратами побратимів їхнє бойове братство. Вони і сьогодні найбільш згуртовані, дружні, активні, наполегливі. Їх єднає пам'ять про бойове минуле, турбота про сім»ї полеглих побратимів,

139

здоров»я тих, хто із пекла афганської війни вийшов живим. Але нездоровим [4, 5]. Крім того, мають «Побратими» свій Гімн, Прапор, Штандарт, нагрудний знак, Кімнату пам’яті і слави, Книгу слави «Побратимів», щорічно видається календар. До активного життя тут залучаються всі члени організації, надається практична і моральна допомога тим, хто її потребує. Увага і турбота виявляється до жінок-учасниць бойових дій, щорічно до Різдвяних свят організовуються подарунки для дітей і онуків побратимів. Адже сама організація зростає також і за рахунок членів сімей побратимів. Поширює свою діяльність і вплив на регіони. Створено осередки в містах Львові, Олександрії, є їх представники в Дніпропетровську, Запоріжжі, Миколаєві, Чернігові, Білій Церкві, Борисполі. «Побратими» - міцна організація, єдина в добрих помислах мудрості, сильна дисципліною і демократичністю в керівництві, повагою один до одного, творчим підходом до вирішення питань. Вона змогла в своїх лавах обєднати людей різних за віком, професіями, за участю в подіях і політичними уподобаннями, ветеранів військової служби, діючих військовиків і цивільних, молодь, людей з творчим потенціалом і ентузіазмом, які не байдужі до історичної пам’яті і готові допомогти. При цьому важливою передумовою шляхетної конституції українства має виступати культуротвірна функція в феноменології мудрості. Це культурна ідентифікація, що передбачає частково усвідомлений психічний процес уподібнення себе іншій людині чи групі людей. З огляду на означені підходи, необхідно вважати за доцільне пропонувати: -сприяти формуванню нового соціального замовлення на особистість, що виховується в сім’ї, головною метою якої стало доброзичливість суб’єкта. Саме сім’я має нести відповідальність за формування якостей особистості, що забезпечували б константу ефективності її соціального розвитку та успішність духовної мобільності; -з метою оптимізації дії вихідних каналів духовної мобільності особистості необхідно створити єдиний інформаційно-ресурсний портал, який би надавав інформацію про організації та їх софійність (мудрість); -факторами впливу освітнього вузівського середовища на духовну мобільність майбутнього фахівця мають стати: створення еквівалента суспільної дійсності у вищому навчальному закладі, активне піднесення ролі соціально-виховних впливів на формування духовної особистості, зокрема молоді; забезпечення інноваційної спрямованості навчально-виховного процесу відповідно до сучасних умов розвитку суспільства; спрямованість навчально-виховного процесу на формування таких особистісних утворень, як самоствердження та самоефективність; -з метою створення ситуації успіху відповідного суб’єкта варто використовувати духовний арсенал навчального процесу (творчі звіти, презентації, захист проектів), так і можливості соціально-виховної роботи (конкурси, творчі заходи, участь у волонтерському русі); -необхідна розробка стратегії та належних умов для формування духовної мобільності особистості, а саме передової молоді. Для цього необхідно: забезпечити вищі навчальні заклади України висококваліфікованими

140

спеціалістами з організації впровадження соціальних проектів та заходів; створити матеріальну базу для розвитку творчих і навчальних здібностей студентів; сприяти проведенню щорічних ярмарок вакансій для студентів; здійснювати на державному рівні моніторинг конкурентоспроможності майбутніх фахівців соціальної сфери шляхом проведення конференцій, круглих столів, засідань центрів молодіжного міжнародного співробітництва тощо. Таким чином, такі мудрі пошуки джерел творчо інноваційних ідей українства визнають у соціальному просторі прогресивний напрям спрямованості як духовна мобільність. Оскільки Людина, котра занурилася в процес активного самовдосконалення й пов’язаної з ним самореалізації, ніколи не зупиниться, а буде активно рухатися далі. Саме системне вивчення духовної мобільності українства, зокрема їх різновидів, чинників, каналів протікання, інтенсивності, скерованості тощо, дозволяє умоглядно виявити універсальні й специфічні механізми суспільного відтворення дійсності. Список використаної літератури: 1. Н.Г. Калашник. Густосологія: Естетичні смаки та креативність особистості: навчальний посібник / Н. Г. Калашник. – Харків: Колегіум, 2010. – 302 с. 2. Посібник із КСВ. Базова інформація з корпоративної соціальної відповідальності / [Лазоренко О., Колишко Р. та ін.]- К.: Вид-во «Енергія», 2008. – 96 с. 3. Злобіна О. Особистість як суб’єкт соціальних змін. – К.: Логос, 2004 – 204 с. 4. Даценко Г. Побратими. Спогади. Фото. Документи. Художньопубліцистичне та історико-біографічне видання громадської організації «Афгано-Чорнобильське братство «Побратими» / [Г. Даценко, М. Гришанков та ін.]. – Київ, 2007. – 602 с.

23.00.04

МАКАРЕНКО А.І. Національний Університет «Києво-Могилянська Академія» Аспірант кафедри політології makarenko1987@ukr.net

«КОНСЕРВАЦІЯ» МОДЕЛЕЙ РОЗВИТКУ ЧИ ПОТРЕБА ІННОВАЦІЙНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ. ЧЕЧЕНСЬКА РЕСПУБЛІКА Перехід країн, що розвиваються, на індустріальний та постіндустріальний шляхи розвитку не можливо здійснити, коли для цього немає певних внутрішніх та зовнішніх передумов. Структура економіки, бюрократичного апарату, збройних сил, освіти та науки, міграційна ситуація, стабільність на кордонах, стосунки з сусідніми країнами є вирішальними факторами в успішному залученні інвестицій та впровадженні інноваційних проектів. Часто колишня метрополія свідомо йде на закріплення в колишній колонії певної моделі суспільного та економічного розвитку. Так, відповідно до історично-структурного підходу, розробленого англійським дослідником С. Каслзом, розповсюдження глобального капіталізму сприяло увіковіченню нерівності та посиленню соціальної та економічної стратифікації. Замість

141

невпинного прогресу та модернізації бідні країни потрапили в «пастку» в середині потужної геополітичної структури, яка «вкорінила» їх бідність41. Інколи подібна політика провадиться в межах однієї країни по відношенню до певних – як правило, проблемних або таких, що розвиваються – регіонів. Таку політику здійснювала Швеція по відношенню до саамів Лапландії на початку XX століття. Можна стверджувати (звичайно, зі значними застереженнями), що сьогодні Російська Федерація здійснює подібну політику стосовно певних регіонів. На основі проаналізованих даних можна зробити попередні висновки, що Російська Федерація пішла шляхом «консервації» моделей розвитку деяких суб’єктів федерації. На прикладі Чеченської Республіки буде продемонстровано, чому інноваційний менеджмент в силу конкретних обставин як внутрішнього, так і зовнішнього походження є неможливим в цій кавказькій республіці на сьогоднішній день. По-перше, не можливо говорити про інноваційний менеджмент, коли Чечня де-факто перебуває у воєнному стані. Так, лише 16 квітня 2009 року у Чечні було знято режим контртерористичної операції, який протривав без кількох місяців 10 років. Виведення російських військ з Чечні почалося у 2007 році. На сьогодні виведено половину військового контингенту, що дислокувався в Чечні на час закінчення Другої Чеченської війни у 2000-му році. Залишились: 46-а бригада внутрішніх військ (7 тис. чоловік); 42-а гвардійська мотострілецька дивізія Міністерства Оборони (15 тис. чоловік); Ітум-Калинський прикордонний загін (3 тис. чоловік). Всього 25 тисяч чоловік. Якщо взяти до уваги, що населення республіки становить приблизно 1 млн. 265 тисяч чоловік, то співвідношення місцевого населення до російських військовослужбовців становить 50 до 1. А якщо в підрахунках врахувати ще й військові формування самої Чеченської Республіки, а це 2 батальйони внутрішніх військ «Південь» та «Північ» (до 2 000 чоловік), то співвідношення змінюється на 47 до 142. Тоді як співвідношення всього населення Російської Федерації до військовослужбовців становить 143 до 1. Таким чином концентрація військовослужбовців у Чеченській Республіці в 3 рази перевищує середню по Росії. Структура республіканського бюджету свідчить про повну економічну та фінансову залежність від федерального уряду. Так, доходи бюджету у 2010 році складали 57 млрд. рублів, з них 52 млрд. складали дотації з федерального. Подібна ситуація є характерною для більшості республік, що входять до складу Російської Федерації. Унікальність чеченської полягає в тому, що ті 5 млрд. рублів, що надходять з місцевих джерел,

Castles S., Kosack G. Immigrant Workers and Class Structure in Western Europe. Oxford University Press. London, 1973. P.128-129 42 Чечня (http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B5%D1%87%D0%BD%D1%8F)

142

складають 2.85% республіканського бюджету43. Для порівняння подібний показник для Якутії становить 25%44. За рівнем інвестиційної привабливості Чеченська Республіка займає одне з останніх місць в Росії. В першу чергу це зумовлено нестабільною ситуацією в республіці, що унеможливлює ефективну реалізацію інноваційних проектів. Домінування нафтогазового сектору в структурі економіки укорінює становище Чечні як сировинного придатку Росії. Навіть у сусідніх республіках, таких як Інгушетія та Північна Осетія, активно впроваджуються кілька інвестиційних проектів. Так, Інгушетія завдяки створеній на її території Зони Економічного Сприяння та Центру розвитку підприємництва отримала статус однієї з найбільш привабливих офшорних зон світу45. У Північній Осетії впроваджуються такі інвестиційні проекти: будівництво гірськолижного курорту «Мамісон»; будівництво цементного заводу потужністю 1.5 млн. т за рік (компанія УГМК); створення мережі ГЕС на малих річках (загальний обсяг інвестицій – до 200 млн. євро)46. Неймовірно високий рівень безробіття (60%) поряд з низьким рівнем освіченості більшості населення призвів до того, що економіку Чечні за багатьма показниками можна охарактеризувати як таку, що перебуває на доіндустріальній фазі розвитку47. І хоча згідно з даними Міністерства Регіонального Розвитку РФ економіка Чечні демонструє активний ріст протягом останніх 5 років, ці «успіхи» не можна пояснювати впровадженням засобів інноваційного менеджменту48. Тут скоріше йдеться про відновлення зруйнованої двома війнами чеченського народного господарства, підняття його до довоєнного рівня. Ні про які структурні інновації, спрямовані на перепрофілювання чеченської економіки, не йде мова. Навіть будівельний бум, що спостерігається в Чечні останніми роками, та поява таких сучасних житлових комплексів, як «Грозний-Сіті», в

Там само.

Якутия (http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%AF%D0%BA%D1%83%D1%82%D0%B8%D1%8F)

Ингушетия (http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%98%D0%BD%D0%B3%D1%83%D1%88%D0%B5%D1%82 %D0%B8%D1%8F) 46

Северная Осетия (http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B5%D0%B2%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%B 0%D1%8F_%D0%9E%D1%81%D0%B5%D1%82%D0%B8%D1%8F) 47

Министерство регионального развития Российской Федерации. Чеченская Республика (http://www.minregion.ru/north_caucasian/chechen/)

Там само

143

основному є проявом бажання чеченської верхівки жити в комфортних умовах49. Весь державний та військовий апарат перебуває в руках близького оточення чинного глави республіки Рамзана Кадирова. Подібне закріплення позицій теперішньої владної еліти створюють дуже обмежені можливості соціальної мобільності населення та фактично повну відсутність вертикального ліфту. Все це сприяє консервації існуючого суспільного порядку. Якщо взяти до уваги й те, що у сучасній Чечні сформувалась ціла каста військових-колишніх бойовиків загонів Хаттаба й Шаміля, відомих під назвою «кадирівці», то можливості суспільно-економічної трансформації для Чечні видаються ще меншими. Складається враження, що Кремль загалом влаштовує подібна ситуація у власній республіці. Фінансування будівництва розкішних мечетей, здається, є більш пріоритетним напрямком для центрального уряду, ніж науково-освітня сфера, соціальні проекти та підняття рівня людського капіталу в Чечні50. Освіта в Чеченській Республіці попри голослівні заяви очільників федерального та республіканського Міністерств Освіти та Науки знаходиться в жалюгідному стані. Варто лише побіжно переглянути список вакансій на посаду вчителів у школах Чечні, щоб зрозуміти, що чеченські школи відчувають гострий брак кваліфікованих викладацьких кадрів51. Натомість по всій Чеченській республіці створюються бази військової, релігійної та ідеологічної підготовки чеченської молоді. Реанімуються деякі соціальні інститути тейпу (одиниця організації вайнахських народів). Наприклад, кровна помста та безправне положення жінки при вирішенні правових питань. Активне використання чеченських військових підрозділів під час російсько-грузинського конфлікту 2008 року дає підстави говорити про певні інтенції федерального уряду, спрямовані на те, щоб, «законсервувавши» в Чечні існуючу модель розвитку, мати змогу використовувати збройні сили Чеченської Республіки для здійснення своїх геополітичних інтересів на Кавказі.

Экономика Чечни демонстрирует бурный рост на пустом месте (http://www.investsale.ru/index.php?action=rbc_comments&id=51816) 50

Сердце Чечни (http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B5%D1%80%D0%B4%D1%86%D0%B5_%D0%A 7%D0%B5%D1%87%D0%BD%D0%B8) 51

Министерство образования и науки Чеченской Республики. Вакансии в школах Чеченской Республики (на 15.06.2011 г.) (http://mon95.ru/content/view/1209/84/)

144

УДК 342. 5:323. 22/28.316.422.009.12

МАЛЬКО Ю.С. аспірант Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова

ІННОВАЦІЙНИЙ РОЗВИТОК КОНКУРЕНТНИХ ВІДНОСИН З ПРИВОДУ ЗАВОЮВАННЯ ВЛАДИ В УМОВАХ РОЗВИТКУ ДЕМОКРАТІЇ ИННОВАЦИОННОЕ РАЗВИТИЕ КОНКУРЕНТНЫХ ОТНОШЕНИЙ ПО ПОВОДУ ЗАВОЕВАНИЯ ВЛАСТИ В УСЛОВИЯХ РАЗВИТИЯ ДЕМОКРАТИИ В тезах автор розглядає політичну конкуренцію, дає її визначення, підкреслюючи, що політична конкуренція є важливою складовою демократії, деформації політичної конкуренції завдають шкоди розвитку демократичних процесів, а влада – це можливість приймати важливі рішення в умовах розвитку демократії. Ключові слова: влада, демократія, конкуренція політична, розвиток. В тезисах автор рассматривает политическую конкуренцию, дает ее определение, подчеркивая, что политическая конкуренция является важной составляющей демократии, деформации политической конкуренции причиняют вред развитию демократических процессов, а власть – это возможность принимать важные решения в условиях развития демократии Ключевые слова: власть, демократия, конкуренция политическая, развитие. Саме життя, є воля до влади, - так писав Ніцше, а його думки відчутно вплинули на тих, хто жадав влади, а боротьба за владу є універсальною характеристикою організованої політики. Перш ніж розглядати конкурентні відносини з приводу завоювання влади, варто зазначити, що таке конкуренція. Поняття «конкуренція» було вжито Адамом Смітом у праці «Дослідження природи багатства народів», яка вийшла ще в 1776 р. З тих пір поняття «конкуренції» збагатилось завдяки працям таких вчених як: Д. Рікардо, Дж. С. Мілль, У. С. Джевонс, Дж. Кейнс, Ф. А. Хайек, Р. Даль, Й. Шумпетер, К. Дойч [1]. Політична конкуренція виступає найважливішою складовою демократії, а створення передумов для її розвитку є пріоритетною умовою функціонування політичної системи. Деформації політичної конкуренції завдають серйозної шкоди демократичним процесам, розвитку багатопартійності, сприяють процвітанню корупції. Саме політична конкуренція та її постійна динаміка забезпечують соціально-політичну стабільність і довготривалу стійкість демократичної політичної системи, наділяють її здатністю до саморегуляції та самовдосконалення. Детально досліджував механізми конкуренції австро - американський політолог, економіст Й. Шумпетер, який розглядав поведінку політиків як аналогічну конкурентній боротьбі підприємців і підкреслював, що у владі перебувають ті, хто контролює політичний ринок. Політолог відзначає, що будь-яка форма демократії містить ризик адміністративної неефективності. Виникаючі при цьому проблеми можуть бути

145

зведені до мінімуму, якщо усвідомлюються умови, необхідні для задовільного функціонування демократії: - конкуренція між лідерами та партіями повинна відбуватися у обмеженому колі проблем, характеризуючись консенсусом щодо загального напрямку державної політики; - повинен існувати «демократичний самоконтроль», тобто загальна згода щодо небажаності , наприклад, змішування ролей виборців та політиків, надмірної критики уряду, а також непередбачуваних і насильницьких дій; - повинна виявлятися терпимість до плюралізму думок [2]. Сучасний американський політолог, професор Стенфордського університету Ф. Шміттер у роботі « Неокорпоративізм і консолідація неодемократії» високо оцінює роль політичної конкуренції у процесі розбудови демократичного політичного режиму. Досліджуючи сучасні демократичні «переходи», він відзначає, що після закінчення періоду, який характеризується істотною невизначеністю і в ході якого попередній авторитарний режим трансформується в іншу форму політичного домінування, настає новий етап, коли виникає необхідність наділити політичні імпровізації перехідного періоду в стабільні форми правління і політичні альянси, в умовах яких конкуренція та співробітництво між різними політичними суб'єктами носитиме більш передбачуваний характер. Дослідник зазначає, що демократична конкуренція повинна відбуватися в рамках встановлених «правилами гри», а її метою має стати досягнення певних переваг. Виходячи з цього, консолідація демократії може бути визначена як процес трансформації випадкових домовленостей, продиктованих розсудливістю норм і викликаних збігом обставин рішень, які носять регулятивний характер, ведуться по відомим правилами і приймаються різними організаціями й індивідами, які беруть участь в демократичному управлінні. Згідно з концепцією Ф.Шміттера, конкуренція, що проходить згідно зі встановленими правилами, відіграє значну роль у розбудові демократичного режиму. Слід підкреслити, що для встановлення демократії необхідно поєднання конкурентних виборів, завдяки яким відбувається зміна влади, а у площині політичної конкуренції, корупція, яка придушує політичну конкуренцію, сприяє монополізації політичної та державної влади. Конкуренція є необхідною умовою розвитку будь-якої сфери суспільного життя, соціум де конкуренція відсутня, приречений на стагнацію і загнивання. Потрібно зазначити, що політична боротьба – це процес суперництва (конкуренція) між різними політичними силами за владу. Але влада – це не будь-яке поняття, це перш за все право, можливість приймати рішення, це боротьба за посади і повноваження, за право визначати зміст рішень або впливати на них. Могутність влади є, однією з характеристик політичної влади, яка вказує на соціальні засади її функціонування у полі політики. Принцип конкурентності у політичному житті будь-якого суспільства є базовим, тому що політика передбачає відносини суперництва різних соціальних суб'єктів, час від часу такі відносини виходять на рівень політичної боротьби, що зумовлює необхідність застосування з боку політичної (державної) влади сили (прямого або опосередкованого насильства). Могутність влади можна визначати як

146

можливості ефективного застосування сили з боку політичної влади: чим більше таких можливостей, тим "могутнішою" є влада. Причому, навіть за умов розвитку інформаційного суспільства, коли знання стають основою владної могутності, її силові ресурси залишаються доволі значимими. Так, російський вчений, фахівець у царині кратології В. Желтов переконаний: «Немає і не може бути володаря влади, який не здійснював би силових відносин та стратегій» [3]. Дослідження влади через вивчення категорій суперництва і боротьби є одним з домінуючих у сучасній політичній науці. Такі авторитетні науковці, як Г. Лассуел, Е. Каплан, П. Морріс, у різні роки дійшли висновку, що феномен функціонування політичної влади найдоцільніше вивчати, спираючись на формулювання "контроль, заснований на владі", "контроль над владою". Так, Г. Лассуел та Е. Каплан тлумачили політичну владу як "заснований на владі контроль над політикою владарювання". В якості прикладів такого контролю вчені наводили практику застосування права президентського вето та права президента призначати на визначені законом посади тих чи інших осіб, яке реалізується у політичній системі США. Названі процедури вони вважали показовими тому, що вказані процедури є «типовими прикладами застосування політичної влади у цьому сенсі: контроль здійснюється над самими формами контролю й умовою контролю є володіння владою»[4]. В умовах конкуренції влада може виникнути лише в таких випадках, коли діючі суб’єкти пов’язані між собою жорсткою взаємозалежністю, яка не дає одній стороні досягти поставлених цілей без іншої. Коли тій чи іншій стороні вдається нав’язати конкуренту власні наміри, цілі, бажання формується влада, при якій панівна сторона набуває додаткові можливості для досягнення власних цілей. До теперішнього часу в світі розроблена величезна кількість моделей політичної конкуренції в контексті завоювання влади, які беруть до уваги різні варіанти дій виборців, стратегічну поведінку кандидатів та груп впливу, а також систему голосування, бюджети кандидатів і т. д. Отже, політична конкуренція – це така форма політичної взаємодії, в якій суб’єкти політики в рамках правових (або не правових) правил змагаються за перевагу у розподілі влади, матеріальних ресурсів і престижу. Список використаної літератури: 1.Савчук С.И. Основы теории конкурентоспособности / монография / Под научной ред. академика НАН Украины Б.В.Буркинского. Мариуполь: Издательство «Рената», 2007. – с. 70 2. Шумпетер Й. Теория экономического развития. Капитализм, социализм и демократия / Йозеф Алоиз Шумпетер . -: Эксмо, 2007. – с. 269 3. Желтов В.В. Теория власти: Учебное пособие / В.В. Желтов. - М.: Флинта: МПСИ, 2008. – с.22. 4.Ледяев В.Г. Власть: концептуальний анализ / В.Г. Ледяев. - М.: РОССПЗН, 2001. – с. 335.

147

УДК 332.338

ПАВЛОВ К.В., доктор экономических наук, профессор, проректор по науке Ижевского института управления, Россия e-mail: kvp_ruk@mail.ru

ИНВЕСТИЦИИ И ИННОВАЦИИ ИНТЕНСИВНОГО ТИПА Аннотация Приводится новый подход к классификации инвестиций и инноваций в соответствии с их влиянием на темпы и уровень интенсификации общественного воспроизводства. В последнее время всё больше внимания уделяется вопросам формирования в России инновационной экономики, что совершенно справедливо, т.к. это позволит уменьшить зависимость уровня и темпов социально-экономического развития страны от получаемых доходов вследствие экспорта сырьевых ресурсов. Важно также и то, что в результате этого улучшится имидж России, которую пока ещё нередко отождествляют с сырьевым придатком капиталистического мира. Таким образом, в целом мировой опыт действительно свидетельствует о том, что рост инвестиций в инновационные сферы экономики способствует ускоренному развитию народнохозяйственного комплекса страны и повышению среднего уровня жизни. Однако это только в целом, а в каждом конкретном случае вложение инвестиций в инновационные сектора далеко не всегда способствует росту прибыли и доходов – так, в фундаментальной науке известно немало случаев, когда вложение средств не только не окупалось, но и приводило к негативным результатам. Кстати, руководство России в последнее время нередко критикует различные ведомства и организации в связи с тем, что существенные инвестиции в создание нанотехнологий пока ещё не дают ожидаемого результата. В этой связи совершенно справедлива постановка вопроса о том, насколько эффективны те или иные инвестиции и инновации. Однако, на наш взгляд, в современных условиях этого не достаточно и кроме осуществления социально-экономической оценки эффективности инвестиций и инноваций необходимо осуществлять оценку последствий внедрения инвестиций и инноваций с точки зрения их влияния на усиление процессов интенсификации общественного воспроизводства. В этой связи нами предлагается выделять инвестиции и инновации интенсивного или экстенсивного типов в зависимости от того, способствуют ли результаты их внедрения соответственно интенсификации или, наоборот, процессу экстенсификации. Важно также в общей структуре инвестиций и инноваций выделять удельный вес, долю каждой из этих двух групп. Целесообразность осуществления такого рода классификации инвестиций и инноваций во многом объясняется тем обстоятельством, что в последнее время существенно возросла актуальность использования интенсивных методов хозяйствования. Прежде всего, это связано с демографическим кризисом последних лет. В этой связи осуществление мероприятий трудосберегающего направления интенсификации представляется весьма своевременным и эффективным.

148

В других странах могут быть актуальными и иные направления интенсификации. Так, например, в среднеазиатских странах СНГ – Узбекистане, Туркмении, Таджикистане, Киргизии исключительно важным являются водосберегающее направление интенсификации общественного производства. В Японии, где сравнительно немного крупных месторождений природных ресурсов, весьма актуально материалосберегающее направление интенсификации, здесь же в связи с крайне ограниченным характером земельных ресурсов большое значение имеет также землесберегающее направление интенсификации. В большинстве стран мира весьма актуально энерго- и фондосберегающее направления. Более того, даже в разных регионах одной и той же страны актуальными могут быть разные направления интенсификации: на Дальнем Востоке и на Севере России большое значение по-прежнему (т.е. как и во времена социалистической экономики) имеет трудосберегающее направление, в старопромышленных регионах Урала - в Свердловской области, Удмуртской Республике, Челябинской области – крайне актуально фондосберегающее направление интенсификации. В Белгородской области, где на высоком уровне развиты металлургическая и горнодобывающая отрасли промышленности очень эффективно осуществление мероприятий материалосберегающего направления. Таким образом, кроме выделения двух групп инвестиций и инноваций, способствующих интенсификации или экстенсификации, в первой группе целесообразно выделить несколько подгрупп, соответствующих разным направлениям интенсификации – трудо -, фондо-, материалосберегающему и т.д.в соответствии с региональной, отраслевой и структурной спецификой экономики той или иной страны. Напомним, что говоря о процессах экстенсификации и интенсификации, имеются в виду два принципиально различающихся способа достижения производственной цели. При одном происходит количественное увеличение использования ресурса, при втором на единицу выпуска продукции при решении производственной задачи экономится ресурс. Целесообразно определять поэтому интенсификацию производства как реализацию мероприятий, имеющих своим результатом экономию стоимости совокупности применяемых ресурсов. Ресурсосберегающим направлением интенсификации производства является реализация мероприятий, в результате которых экономится ресурс, например, живой труд. Таким образом, предложенный подход понимания процесса интенсификации позволяет говорить и об интенсификации производства, и об интенсификации использования отдельных факторов производства, не отождествляя эти понятия [3]. Таким образом, если существующую функциональную зависимость между экономическим результатом (обозначим его Э) от использования какого-либо ресурса (обозначим Р) представить в виде Э = f (Р), то в случае экстенсивного использования ресурса его увеличение приведёт к пропорциональному росту экономического эффекта, тогда как при интенсивном использовании ресурса его увеличение приведёт к большему росту эффекта. Иначе говоря, если имеем два значения ресурса Р1 и Р2 , причём Р2 = n×Р1 (n – коэффициент пропорциональности), то в случае экстенсивного использования ресурса Э2 = n×Э1, а в случае интенсивного использования Э2 > n×Э1. Как можно видеть, интенсивное использование

149

ресурса (труда, фондов, материалов, воды и пр.) обусловлено ростом ресурсоотдачи (производительности труда, фондоотдачи, материалоотдачи и т.д.), правда в вышеозначенной функциональной зависимости следует учитывать также временной лаг. Оценить, относится ли тот или иной инвестиционный ресурс к экстенсивному и интенсивному типу также можно на основе использования таких показателей, как капиталоотдача (капиталоёмкость) и фондоотдача (фондоемкость), но не только с их помощью. Для этого, в частности, можно также использовать мультипликатор. В этой связи напомним, что в соответствии с макроэкономическим подходом объём национального дохода страны находится в определённой количественной зависимости от общей суммы инвестиций и эту связь выражает особый коэффициент – мультипликатор, причём увеличение национального дохода равно приращению общей суммы инвестиций, помноженному на мультипликатор (обычно мультипликатор обозначают буквой К). Для количественной оценки экстенсивных и интенсивных инвестиций мультипликатор следует представить в виде суммы двух слагаемых: К=Кэкст+ Кинт , где Кэкст – характеризует влияние экстенсивных, а Кинт – интенсивных инвестиций на национальный доход. Обычно в реальной хозяйственной практике используют как экстенсивные, так и интенсивные инвестиции, ,и больше нуля, но меньше единицы. В поэтому, как правило, и маргинальных случаях, когда имеет место использование либо только экстенсивных, либо только интенсивных инвестиций (что соответствует классическому экстенсивному или интенсивному способам общественного воспроизводства), либо соответственно равны единице, тогда как второе соотношение равно нулю. Учитывая, что в соответствии с макроэкономической теорией величина мультипликатора связана с предельной склонностью к потреблению и сбережению, выделение в мультипликаторе двух вышеозначенных слагаемых позволит также количественно оценить влияние экстенсивных и интенсивных инвестиций на показатели предельной склонности к потреблению и сбережению, а, соответственно и определению оптимальных параметров доли потребления и сбережения в национальном доходе, что имеет большое значение при разработке эффективной стратегии социально-экономического развития, т.к. от этого зависит и средний уровень жизни населения, и темпы технического перевооружения экономики. Целесообразно, на наш взгляд, кроме общего показателя мультипликатора, характеризующего связь объёма национального дохода с общей суммой инвестиций, выделять и так называемые частные показатели мультипликатора в соответствии с различными направлениями интенсификации общественного воспроизводства. Иначе говоря, это означает, что в общем объёме инвестиций следует выделять те, реализация которых приведёт к более интенсивному использованию определённого вида ресурсов-энергетических, материальных, водных, трудовых и т.д., причём в

150

частных показателях мультипликатора также необходимо выделять два слагаемых, т.е. Кpi = Кpi экст + Кpi инт, где Кpi - частный мультипликатор для i- го вида ресурсов; Кpi экст - показатель, характеризующий влияние на национальный доход инвестиций, реализующих экстенсивный вариант использования i- го вида ресурсов; Кpi инт - показатель, характеризующий влияние на национальный доход инвестиций, реализующих интенсивный вариант использования i- го вида ресурсов. Как и в случае общего мультипликатора, для частных показателей мультипликатора величины и могут принимать любые значения в интервале от нуля до единицы, причём крайние значения этого интервала (т.е. ноль или единицу) они принимают, также как и для общего мультипликатора, лишь в случае исключительно экстенсивного (т.е. когда используются только экстенсивные инвестиции), либо исключительно интенсивного (т.е. когда используются только интенсивные инвестиции) способа воспроизводства. Для смешанного же способа воспроизводства[2] (т.е. когда используются как экстенсивные, так и интенсивные инвестиции – случая, наиболее часто встречающегося в хозяйственной практике) рассмотренные выше соотношения обязательно будут принимать значения, больше нуля, но меньше единицы. Литература 1. Андреев В.А., Павлов К.В. Интенсификация общественного производства в свете институциональной теории / Общество и экономика. 2006. № 6. С. 152-162. 2. Александров Г.А. Курсом интенсификации. М.: Экономика, 1998. 158 с. 3. Павлов К.В. Интенсификация экономики в условиях неопределённости рыночной среды. М.: Магистр, 2007. 271 с.

УДК 369.5:331.25

ПІКСАЙКІН Н.Ю. НУ «Львівська політехніка. Бакалавр, nazzic@rambler.ru

НЕДОЛІКИ ТА ШЛЯХИ РЕФОРМУВАННЯ ПЕНСІЙНОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ У роботі висвітлено недоліки, проаналізовано стан пенсійної системи України та проведено порівняння з іншими країнами, узагальнено наявні проблеми пенсійної системи й окреслено можливі шляхи їх вирішення. Також пропонуються зміни щодо виплати пенсій. The article highlights shortcomings, the state of Ukraine's pension system and a comparison with other countries, summarizes the current problems of the pension systemand outlined possible solutions. Also proposed changes to pensions. Постановка проблеми. Метою пенсійної системи є створення надійної та адекватної у ринкових умовах системи соціального захисту для осіб, які

151

втратили працездатність чи досягли пенсійного віку. Їхня частка у складі населення України становить приблизно 30%. На сьогодні українська пенсійна система має дві основні вади: • низький рівень пенсій; • незадовільний фінансовий стан ПФУ. Одним із важливих завдань при реформуванні пенсійної системи є збалансування витрат на соціальну підтримку людей, що також залежить від фінансових можливостей країни. Важливим фактором діяльності управлінських органів є відновлення довіри суспільства до державної політики, яка має бути спрямована на покращення життя громадян. Виклад основного матеріалу. Обов’язкові страхові внески, які сплачує роботодавець, є гарантією для соціального забезпечення фізичних осіб при втраті ними працездатності чи досягненні пенсійного віку. Величина об’єкта справляння страхових внесків є, з одного боку, наслідком надмірної тінізації економіки. Одним із виявів якої є занижений розмір офіційного фонду оплати праці. Так, середня заробітна плата за 2009 рік склала 1906 грн. Відповідно середній розмір страхового внеску сягав 632,8 грн. Отже, проблема низького рівня пенсій в Україні має коріння у низькому рівні офіційної заробітної плати, на яку нараховуються страхові внески. З іншого боку, низький рівень заробітної плати є наслідком низької продуктивності праці [1, с. 7]. Для того, щоб забезпечити людині достатній життєвий рівень після закінчення активної трудової діяльності, в Україні запроваджено сучасну трирівневу пенсійну систему. Вона базується на трьох незалежних один від одного рівнях, два з яких – обов’язкові. Перший рівень – це солідарна система, в якій усі кошти, що перераховуються підприємствами та застрахованими особами до Пенсійного фонду України, одразу ж виплачуються нинішнім пенсіонерам. Другий рівень – накопичувальна система загальнообов’язкового державного пенсійного страхування. Частина обов’язкових пенсійних відрахувань (до 7% від заробітної плати) буде спрямована на персональні рахунки громадян. Ці кошти будуть інвестуватися в економіку, а інвестиційний дохід збільшуватиме розмір майбутніх пенсійних виплат. Третій рівень – система недержавного пенсійного забезпечення. В цій системі можуть брати участь добровільно як фізичні особи, так і юридичні особи-роботодавці. Другий та третій рівні системи пенсійного забезпечення в Україні становлять систему накопичувального пенсійного забезпечення [2, с. 100]. Визначення напрямів реформування пенсійної системи та її сучасний стан - це досить складні питання, тому що в них сконцентровані економічні, соціальні та фінансові проблеми. Відомо, що їх вирішення потребує цілого комплексу заходів, які будуть узгоджені з рівнем економічного розвитку держави, реформами житлово-комунального господарства, податкової політики тощо [3, c. 5]. Основною проблемою дефіциту пенсійного фонду є непропорційне збільшення пенсій та заробітних плат. Починаючи уже з 2004 р., зростання

152

пенсій відбувалося непропорційно збільшенню заробітної плати: так, наприклад, у 2005 р. середня пенсія зросла на 175%, тоді як середня заробітна плата - лише на 125%. З того часу постійний дефіцит у пенсійному фонді [4]. Для того, щоб впроваджувати зміни у системі соціального забезпечення громадян потрібно розробити дієвий механізм для призупинення тенденцій щодо наповнення бюджету Пенсійного фонду. На кінець ХХ ст. світовий досвід показував, що вирішення фінансових проблем пенсійних систем може здійснюватися за трьома напрямами: - збереження державної розподільчої системи в більш удосконаленому вигляді з одночасним стимулюванням розвитку добровільних приватних пенсійних програм; - впровадження багаторівневої розподільчої та накопичувальної пенсійної схеми, фінансування з різних джерел; - перехід до повного впровадження накопичувальної системи [3, c.5]. Внески, сплачені до накопичувального фонду, вкладатимуться в різноманітні інвестиційні проекти, що має убезпечити їх від інфляції і сприятиме піднесенню економіки. Перевагою накопичувальної системи є також право приватної власності на акумульовані кошти, тобто вони будуть виплачені застрахованій особі протягом певного періоду після досягнення пенсійного віку або успадковані її родиною. Аналіз системи недержавного пенсійного забезпечення України, зокрема, на основі даних Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг, показує таку динаміку розвитку. Аналіз звіту "Підсумки діяльності недержавних пенсійних фондів за 2008 рік" свідчить, що спостерігалося зростання кількості пенсійних фондів та їх учасників, а також збільшення обсягів активів НПФ. Станом на 31.12.2008 р. у Державному реєстрі фінансових установ містилась інформація про 110 недержавних пенсійних фондів (з них один НПФ, що реорганізується), що на 14 фондів більше від показника кінця попереднього року (96 НПФ). При цьому в Україні функціонувало 50 адміністраторів НПФ. Структура недержавних пенсійних фондів за видами була такою: 86 (78,9% від загальної кількості) - відкриті фонди; 14 (12,8%) -корпоративні фонди; 9 (8,3%) - професійні фонди. У 2008 р., порівняно з 2007 р. відбулося зростання основних показників діяльності недержавних пенсійних фондів. Зокрема, пенсійні внески зросли на 148,7% до 582,9 млн грн. При цьому внески від юридичних осіб зросли на 152,6% до 556,8 млн грн, від фізичних осіб - на 85,7% до 26 млн грн, а від фізичних осіб-підприємців - на 150% до 0,1 млн грн. Кількість учасників недержавних пенсійних фондів за укладеними пенсійними контрактами зросла на 73,1% до 482,5 тис. осіб. За останні чотири роки цей показник зріс майже на 450% [5]. Але вже на кінець 2009 р. в Україні було зареєстровано 109 недержавних пенсійних фондів (НПФ), 74 з яких вели реальну роботу. У цих НПФ працювали 49 адміністраторів, 36 з яких отримали відповідну ліцензію. Учасниками НПФ наприкінці 2009 р. були 485 тис. 703 особи, які вклали за 9 міс. 2009 р. в НПФ 88,6 млн дол. США. При цьому активи НПФ за 9 місяців 2009 р. становили 99,8 млн дол. США [6]. Ми пропонуємо наступне: держава виконує функцію, яку пропонують

153

НПФ, тобто створює накопичувальний фонд, а кошти які будуть в нього надходити може вільно розпоряджатись для розвитку економіки країни та їх корекції від інфляції. Ідея такого пенсійного забезпечення полягає в тому, що людина при виході на пенсію має певну суму, якою зможе вільно розпоряджатись, як вважає за потрібне. Є ризики, що особа може зняти всю суму одразу та неефективно використати її. Тому умовою існування такої системи має бути певний ліміт при знятті коштів з свого рахунку. Тобто особа, яка починає користуватись відповідною системою, не може одразу зняти всю суму. Це потрібно для того, щоб забезпечити людину від недоцільного використання та забезпечення її пенсією в майбутньому. Головним елементом пенсійної системи і основним джерелом грошових доходів пенсіонерів в Україні є солідарна система. Накопичувальній складовій (як обов'язковій, так і добровільній) нині надається особлива увага, оскільки солідарна пенсійна система, основним принципом якої є утримування контингентів пенсіонерів наступними поколіннями працюючих, може бути надійною і ефективною лише за умови розширеного відтворення поколінь. Тобто головним чинником поширення накопичувальних пенсійних систем є демографічні тенденції, зокрема звужений режим відтворення та зростання тривалості життя, що є ключовим чинником подальшого постаріння населення та зростання демографічного навантаження на населення працездатного віку, а отже - зростання пенсійних видатків у майбутньому [7]. Основною ідеєю роботи щодо удосконалення пенсійної системи є надання вибору фізичним особам, при виході на пенсію, користуватися тим пенсійним забезпеченням, що є на даний момент, або грошовим накопиченням, яке б формувалось з нарахувань по першому і другому рівнях пенсійної системи. Однією з умов має бути корегування цих коштів по відношенню до інфляції. Висновки. Населення зазвичай ставиться до пенсійних внесків як до податків загалом, не сприймаючи внески як необхідну передумову для здобуття власних пенсійних прав, а отже, намагається уникнути або мінімізувати їх сплату. Зазвичай, молодь не думає про заощадження на старість. У молодих людей є більш нагальні потреби - їм необхідні гроші на житло, на виховання дітей, на освіту тощо. На жаль, багато хто не усвідомлює, що їх чекає при виході на пенсію. Регулярні обов’язкові внески дадуть в результаті суттєві пенсійні заощадження. Основні реформи повинні стосуватися покоління працюючого населення і здійснюватися комплексно, з метою запобігання обмеження пенсійних прав і компенсації звуження прав одних розширенням інших. Зокрема, підвищення пенсійного віку може компенсуватися розширенням можливостей зайнятості і підвищенням матеріального добробуту, збільшенням тривалості необхідного стажу для здобуття пенсії в повному розмірі, можливістю участі в накопичувальному пенсійному страхуванні. Представлене дослідження присвячене аналізу сучасного становища пенсійної системи України, що до заходів переходу від розподільчої до розподільчо-накопичувальної моделі пенсійного забезпечення [1, с. 5].

154

Використані літературні джерела: 1) Криза розподільчої пенсійної системи в Україні та напрями диверсифікації «пенсійного портфеля» : аналіт. доп. / О. М. Пищуліна, О. П. Коваль, А. М. Авчухова. – К.: НІСД, 2010. – 104 с. 2) Соціальне страхування: Конспект лекцій / Укладачі: П. В. Тархов, В. М. Боронос, Е. Г. Козін, К. В. Савченко. – Суми: Вид-во СумДУ, 2009 – 164 с. 3) Держава та регіони, Серія: Економіка та підприємництво 2010 р., № 3, с. 4-7 4) Якушева О.О. Демографічні передумови реформування пенсійної системи України [Електронний ресурс] / О.О. Якушева. -Режим доступу: nbuv.gov.ua 5) Міжнародний пенсійний вісник [Електронний ресурс]. - 2010. - Вип. 14. Режим доступу: uaib.com.ua 6) Прозоров Ю. Институциональная организация системы надзора за НПФ в Украине / Ю. Прозоров // Региональный семинар IOPS по вопросам пенсионного надзора для стран СНГ, Кавказа, Центральной Азии, 25-26 февраля 2010 , г. Стамбул. - Турция, 2010. 7) http://intkonf.org/priymak-vi-shlyahi-reformuvannya-pensiynoyi-sistemiukrayini/

УДК 323(477)

РЖЕВСЬКА Н.Ф. канд.політ.наук, доцент, професор кафедри міжнародної інформації Інституту міжнародних відносин Національного авіаційного університету rzhevska@ua.fm

СИСТЕМНІСТЬ В ПОЛІТИЧНОМУ АНАЛІЗІ ТА ПРОГНОЗУВАННІ США Зроблено короткий аналіз щодо використання системного підходу у прогнозуванні в американській моделі політичного аналізу. Визначено його основні вимоги при прогнозуванні соціально-політичних процесів. Ключові слова: політичний аналіз, політичний прогноз, системність, «мозковий центр». Ржевская Н.Ф. Системность в политическом анализе и прогнозировании США Проведено краткий анализ использования системного подхода в прогнозировании в американской модели политического анализа. Определено основные его требования при прогнозировании социальнополитических процессов. Ключевые слова: политический анализ, политический прогноз, системность, «мозговой центр». Rzhevska Nina. Systematic view point in the political analysis and prognostication in the USA There is provided a short analysis on the systematic approach usage in terms of prognostication in American model of political analysis. Its main terms in social and political processes during the prognostication are determined. Key words: political analysis, political prognosis, systematic view point, “think tank”. Вагома роль у забезпеченні зовнішньополітичної стратегії Сполучених Штатів належить провідним американським «мозковим» центрам (під

155

«мозковими» центрами розуміється група, інститут або центр, організовані для інтенсивних досліджень і концептуального забезпечення політичних і безпекових стратегій США), які розробляють сценарії американської поведінки у світі, створюють фундаментальні засади для політичного оцінювання міжнародної стратегії, надають рекомендації з більшості питань відносин та зовнішньої політики загалом [5, c.2]. До інтелектуальних структур, що репрезентували нове явище у суспільно-політичному розвитку, можна віднести Фонд імені Рассела Сейджа (Russel Sage Foundation; США, 1907), Інститут вивчення державного управління (Institute for Government Research; США, 1916), Королівський інститут міжнародних досліджень (Royal Institute for International Affairs; Великобританія, 1925), Інститут Брукінгса (Brooking Institution; США, 1927), Комітет сприйняття економічному розвитку (Committee for Economic Development; США, 1942). [ 2, c.92-93] Поява вищезгаданих структур ознаменувала введення в політичну лексику терміну «мозкові центри», який почали використовувати на позначення аналітичних центрів. Даний термін з’явився за часів війни і використовувався для означення військових підрозділів, що займалися воєнним плануванням. Поява корпорації РЕНД (REND Corporation) у 1946 р., ознаменувало появу структури, що стала всесвітньо відомою в якості «мозкового центру». REND Corporation відіграла одну із ключових ролей у формуванні післявоєнного світу на основі американського військовопромислового комплексу. Вона дала світові такі поняття як «футурулогчно орієнтоване мислення» та «сценарне планування». З цього часу професійні співтовариства експертів поширились в усьому світі, набувши ознак класичних аналітико-прогностичних структур. Для систематизації та характеристики поетапного розвитку «мозкових центрів» вчені використовують такі критерії, як час створення; місія організації (тобто визначальні завдання, які вони вирішують); характер дій та спосіб структурної організації; специфіка взаємодії з урядом [3]. Сьогодні багато транснаціональних неурядових організацій, що знаходяться у Сполучених Штатах, зосереджують увагу на дослідженні різних напрямів світової політики. Доцільно виділити чотири основні групи американських НДО: специфічні з вузькою професійною спеціалізацією; космополітичні з акцентом на сфері духовного розвитку особистості; транснаціональні, до яких також належать або тісно контактують транснаціональні корпорації (ТНК); а також аналітичні корпорації, або мозкові трести. Останні відіграють одну з ключових ролей у зовнішній політиці США. Аналітичні співтовариства можна оцінювати як складові глобальної потужності Сполучених Штатів. Саме вони беруть участь у вирішенні завдання корегування політичної реальності через повний цикл аналітичного виробництва: від аналізу проблеми до реалізації рішень у системі управління. Частина з них орієнтована на співпрацю з глобальними інституціями, передовсім ООН, частина є ланкою державного механізму, як, наприклад, Рада зовнішніх зносин. Формально незалежні інтелектуальні інституції, організовані за зразком бізнес-корпорацій, часто мають філії. Так, Фонд Карнегі має відділення в Росії, корпорація РЕНД – у Великій Британії та Нідерландах [4, с. 2].

156

Діяльність аналітичних центрів значною мірою визначається впливом корпорації, що здійснює фінансування досліджень, супровід діяльності політичних лідерів, видання періодичної й спеціалізованої літератури. Аналітичні структури – особлива ланка американського політико-системного врядування, що функціонально поєднує діяльність корпорацій із зовнішньополітичною діяльністю держави. Функціонування американського аналітичного співтовариства істотно підтримується великим бізнесом, – більш ніж просте відображення особливостей соціальної структури суспільства. Oб’єктивним підґрунтям для стратегічного пpoгнoзувaння з боку американських аналітичних центрів є cиcтeмнa пoбудoвa пoлітичнoгo явищa чи пpoцecу, щo дocліджуєтьcя. Cпpaвa у тoму, щo opієнтaція нa пpинцип cиcтeмнocті cклaдaє oдну з гoлoвних ocoбливocтeй cучacнoгo cтилю нaукoвoгo миcлeння, що з’явивився у дpугій пoлoвині XX cт. саме у США, і протягом тpивaлого чacу зaймaє oднe з цeнтpaльних міcць у cвітoвій нaуці. Вoднoчac пpoтягoм вcьoгo цьoгo чacу тpивaють диcкуcії з пpивoду цілeй і зaвдaнь «зaгaльнoї тeopії cиcтeм», зміcту пpинципу cиcтeмнocті, зoкpeмa у пoлітичних дocліджeннях. Прогнозування соціально-політичних процесів потребує, з одного боку, врахування історичного досвіду і традицій конкретно взятого суспільства. З іншого боку, логіка застосування системного методу пов'язана із врахуванням цивілізаційного досвіду, який свідчить, що модернізація охоплює всі сфери суспільства. Сучасні теоретики разом з політичним вирізняють соціальний, економічний, культурно-духовний та інші різновиди модернізації. Політична модернізація із притаманною їй власною специфікою виступає синтезуючою щодо названих типів, оскільки однією з основних її характеристик є забезпечення структурних та якісних змін не лише в політиці, а й у соціальній, економічній, культурно-духовній та інших сферах, створюючи цим самим умови для збереження стабільності та внутрішньої консолідації суспільства. «Однією з нaйвaжливіших вимoг cиcтeмнoгo підхoду щoдo aнaлізу і пpoгнoзу coціaльнo-пoлітичних пpoцecів є тaка: дocліджeння пeвнoї coціaльнoї cиcтeми в cучacних умoвaх нeмoжливе бeз вихoду зa її мeжі. Тaкий підхід здaтeн змінити нe тільки cпocіб миcлeння, a й пpaктичні дії в пpoцecі peфopмувaння cуcпільнoгo opгaнізму. Нeвикoнaння пpинципу вихoду зa мeжі cтapoї cиcтeми, нeбaжaння відмoвитиcь від відoмoгo нaбopу cтepeoтипних уявлeнь, як пpaвилo, зaміcть мoдepнізaції cуcпільcтвa зумoвлюють її видиміcть»[1, c. 47]. Системний підхід державно-аналітичних структур створює розумну альтернативу під час вироблення стратегічних рішень. Спеціальні ради й асоціації при мозкових центрах організують дослідження з актуальних проблем міжнародних відносин. Їхньою перевагою в прийнятті зовнішньополітичних рішень є можливість використання власної структури для реалізації результатів дослідницької діяльності в конкретних політичних програмах. Сам інститут радників дає змогу здійснювати завдання зовнішньополітичного менеджменту з використанням гнучкішого, аніж просте формалізоване дотримання конституційних повноважень президента, механізму. Звичайно, першість впливу належить радникам, ідеологічно близьким керівництву. Диспути в колегіальному колі можуть бути жорсткими, але не такими, що порушують генеральну лінію поводження Сполучених

157

Штатів на міжнародній арені. До того ж потенціал конформізму аналітиків у команді реалізується не повністю через явний крен на користь силових структур. Однак групова, або корпоративна логіка мислення топ-менеджерів стосовно управління зовнішньою політикою ґрунтується значною мірою на загальносистемній ідеології. Принцип системності у прогнозуванні – урахування взаємозв'язку всіх прогнозованих показників об'єкта, його середовища та важливих факторів. Оскільки системний підхід являє собою методологію аналізу об'єктів у природі та суспільстві як систем, а об'єкти прогнозування можуть розглядатися як системи, то він повною мірою може застосовуватись до проблем прогностики. Саме цей принцип є основоположним у роботі аналітичних центрів США. Відносини, встановлені між елементами в системі, мають ті чи інші властивості, що характеризують взаємозв'язок, взаємодію або впорядкованість даних елементів і є конкретними проявами центрального положення про цілісність системи. Дві основні функції системного підходу: а) постановка проблем, пов'язаних з одержанням нових знань і вирішенням нових завдань; б) методологічний аналіз наявного знання реалізується на основі принципу цілісності, відповідно до якого взаємозв'язок і взаємодія елементів породжують нові, системні властивості об'єкта, не характерні для його окремих елементів, і ряду інших принципів. Таким чином, прогнозування стану або поводження систем не можна розглядати як формальне передбачення стану або поводження компонентів систем, а необхідно враховувати їхній взаємозв'язок і появу нових властивостей у зв'язку з новим станом і поводженням компонентів. Зміст системності прогнозування у американській школі політичного аналізу передбачає використання взаємозв’язків у середині сукупності, а також напрямки зв’язків між об’єктом прогнозування і прогнозним фоном, тобто середовищем. Список використаних джерел 1. Гopбaтeнкo В. Пpинципи, мeтoди і ocнoвні eтaпи пoлітичнoгo пpoгнoзувaння // Людинa і пoлітикa. – 2003. – № 5. – C. 46–55. 2. Клименко О. «Фабрики думок»: вплив неурядових організацій на політику демократичних держав//Політичний менеджмент. – 2007. - № 2. - С.92-93. 3. Boucher, S. Europe and its Think Tanks: a Рromise to be Fulfilled. Report of Notre Europe think tank (2005) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.notreeurope.eu/ 4. Haas R. Think Tanks and U.S. Foreign Policy: A Policy – Makers Perspective // U.S. Department of States (www. states.gov.s/p/rem/ 15506 htm). 5. Hellebust L. Think Tank Explosion. Growth of the Independent Think Tank Industry in the United States / Lynn Hellebust. – Washington, DC: Government Research Center, 2007. – 5 p

158

УДК 06.048.2

САЄНКО А.О. кандидат філософських наук, доцент; ПОЛОВАЯ Н.О. викладач (Національний авіаційний університет м. Київ)

СОЦІАЛЬНІ ПАРАДИГМИ ПІДПРИЄМНИЦТВА В УМОВАХ ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА Рассматриваются социальные проблемы предпринимательства в Украине в условиях становления информационного общества. Подчеркивается, что предпринимательские структуры должны проводить социально ответственную деятельность, стержнем которой есть развитие высокотехнологичных отраслей. Динаміка суспільного розвитку, рушієм якого є суперечлива взаємодія інтересів різних соціальних груп і класів, призвела наприкінці ХХ століття до появи якісно нового стану суспільства. Потреби його наукового аналізу зумовили необхідність осмислення нових факторів розвитку, які визначають масштаби, характер та спрямованість соціально-економічних процесів. Таким фактором розвитку для сучасного суспільства стала система інформаційної діяльності. Новий етап суспільного розвитку, на думку соціальних аналітиків несе з собою новий стиль життя та поведінки людей, зумовлений принципово іншими методами виробництва, соціальними відносинами, засадами управління та способами комунікації. Інформаційне суспільство кардинально змінює роль людського фактора виробництва. У сучасному світі місце країни, її потенціал понад усе визначається її досягненнями у розвитку високих технологій (high technolodgy). Високотехнологічна продукція має виняткове соціальне значення передусім тому, що висока норма її рентабельності дозволяє стабілізувати суспільство, створюючи достатній капітал для безболісного подолання можливих економічних спадів, фінансових криз або інших форс-мажорних ситуацій. Завдяки використанню інформаційних технологій формуються передумови для створення справедливого і збалансованого суспільства, здатного забезпечити широкі можливості для розвитку громадян, підвищення рівня їх життя, досягнення ефективної не лише економічної, але і соціальної організації. На всіх рівнях соціуму створюються можливості для ефективного соціального контролю за техніко-економічними рішеннями (завдяки механізму «демократії участі», консультативним радам, опитуванням громадської думки тощо). Нова соціальна парадигма відповідає досягнутому рівню інформаційних технологій, відрізняючись від звичної типом взаємного зв’язку соціальних і технічних змін : соціальні зміни, спосіб життя пов’язані з технікою опосередковано. Тому зростання чисельності висококваліфікованих фахівців стає головною формою нагромадження в сучасній економіці, а люди та їх інтелект – найціннішим стратегічним ресурсом суспільства. Зародження інформаційного суспільства в Україні прийшлось на період складних ідеологічних, політичних та соціально-економічних

159

постсоціалістичних трансформацій. З утвердженням ринкових механізмів, досягнутий при соціалізмі скромний, але стабільний добробут більшості населення був зруйнований. Лібералізація трудових відносин разом з масштабними структурними змінами привели до виникнення разючої нерівності у доходах, масового безробіття та різноманітних проявів бідності. Як свідчать дані соціологічного моніторингу, який проводиться Інститутом соціології НАН України, в країні практично не зменшується кількість бідних людей. За таких умов у суспільстві актуалізується увага до підприємництва не лише, як «локомотива» ринкової економіки та економічних змін, але і як суб’єкта соціального розвитку суспільства. Традиція соціологічного аналізу підприємництва, що успішно започаткована К.Марксом, М.Вебером, Е.Дюркгеймом, знайшла своє продовження у творчості представників різних шкіл та напрямів сучасної соціології. В Україні проблеми підприємництва активно досліджують В.Ворона, В.Пилипенко, І.Прибиткова, С.Злобіна, Є.Сірий та інші представники соціологічної науки. Однією з найсуттєвіших, на їхній погляд, особливостей підприємництва в Україні є те, що його становлення відбувалося в умовах своєрідної пострадянської аномії, тобто такого, за визначенням Е.Дюркгейма стану суспільства, коли значна частина його членів, знаючи про існування обов’язкових соціальних та моральних норм, ставиться до них негативно або байдуже. Це проявляється при ігноруванні законів, податків та у багатьох інших подібних явищах. Наслідком цього стало те, що культурна матриця підприємця продуктивного типу в українському бізнес-середовищі з самого початку була замінена на матрицю спекулянта-лихваря паразитарного типу. Українські підприємці мало турбуються розвитком високих технологій, захоплюючись спекулятивними практиками, пов’язаними з розпродажем матеріальних, природних та людських ресурсів країни. Прикладом цього є використання високоякісної, але надзвичайно дешевої робочої сили. Саме дешевизна робочої сили, на думку Е.Лібанової дозволяє підприємцям ігнорувати розвиток виробництва на базі високих технологій, конкуруючи на світовому ринку за рахунок низької ціни на свою продукцію. Поляризація суспільства, поширення у ньому бідності руйнують соціальну згуртованість, тобто такий стан соціальних відносин, завдяки якому різні групи людей демонструють здатність до співробітництва, сприяючи розвитку різних сфер суспільства. В управлінських концепціях соціальна згуртованість використовується для ілюстрації того факту, що незалежно від того, де (в організації, в громаді або в країні) виникає необхідність подолання кризи або можливість прориву для досягнення нової якості, запорукою успіху буде здатність усіх учасників взаємодіяти злагоджено і конструктивно. Саме соціально згуртований соціум набагато ефективніший щодо визначення проблеми і мети, розробки стратегії та її імплементації. Важливим кроком для досягнення соціальної згуртованості може стати соціально відповідальна діяльність підприємців. Практично всі існуючі визначення соціальної відповідальності підкреслюють два її основоположні принципи: добровільність і намагання вийти за межі законодавчої регламентації. Це дає змогу розвивати ряд напрямів – відповідальний діловий партнер, адже коли невідомі власники компанії та її фінансова звітність, навряд чи доброчинність все виправить; відповідальний роботодавець, який

160

піклується про умови праці та соціальний добробут працівників; відповідальний громадянин, що не лише дотримується законодавства, але і приймає на себе додаткову відповідальність, а також відповідальність учасника соціальних відносин, тобто активна цілеспрямована доброчинна діяльність щодо соціально вразливих груп населення. Така діяльність є типовою для країн з ефективною економікою, розвиненим громадянським суспільством. Україна лише вступає до інформаційного суспільства і її соціальноекономічний розвиток та конкурентоспроможність у світі залежить від прискореного пріоритетного розвитку високотехнологічних галузей, що визначають її майбутнє. Тому, враховуючи необхідність подолання відставання України за рядом соціально-економічних показників, соціально відповідальна діяльність підприємців повинна зосереджуватись не лише на доброчинності, а на розвитку високих технологій та виробництва, які забезпечують сталий розвиток суспільства. З огляду на це соціальна відповідальність може бути визначена головною соціальною парадигмою вітчизняного підприємництва. Вона означає добровільну участь підприємницьких структур у забезпеченні реалізації концепції сталого розвитку суспільства, інтеграцію у свою діяльність соціальних проектів та розвиток високотехнологічних галузей для забезпечення соціально-економічного прогресу. Література: 1. Українське суспільство. Соціологічний моніторинг. К.: Ін-т соціології НАН України, 2008.- С.169. 2. Лібанова Е. Доходи, нерівність та бідність населення. Реалізація ЦРТ ООН в Україні: подолання бідності та підвищення життєвого рівня населення За ред. В.Новикова.- Ін-т демографії та соц. досліджень НАН України, 2004.-С.8. 3. Сірий Є., Фареник С. Соціологія підприємництва: крок перший.-К., 2000. 4.Дука С. Информационное общество: социогуманитарные аспекты.СПб.: Изд.С.Петербургского университета, 2004.

УДК 330.837

УЩАПОВСЬКИЙ Ю.В. Житомирський державний технологічний університет кандидат економічних наук, доцент кафедри економічної теорії ushch@i.ua

ЕКОНОМІЧНА КУЛЬТУРА ЯК СКЛАДОВИЙ ЕЛЕМЕНТ СУЧАСНОГО ІНСТИТУЦІЙНОГО АНАЛІЗУ Розкрито значення економічної культури як складового елемента інституційної структури економіки. Економічна культура досліджується у площині неформальних і формальних інституційних обмежень поведінки індивідів. У контексті інституційного аналізу

161

виокремлено такі властивості економічної культури як цілісність, інерційність, системність. Культура суспільства є складною гомеостатичною системою, яка в матеріальній і духовній формі втілює історичний досвід існування людства і «забезпечує нагромадження, відтворення, розвиток і використання цього досвіду паралельно з відтворенням видових ознак самої людини» [1, c.163]. Економічна культура є органічною складовою (ієрархічною підсистемою) культури суспільства. Матеріальна складова культури забезпечує фізичне виживання суспільства, але вона неможлива без нагромадження і передачі духовного досвіду, структурованого у соціальноекономічних інституціях. Сучасний російський антрополог А. Сусоколов визначає соціальну інституцію як «стійку систему норм, цінностей та зразків поведінки (соціальних практик), які регулюють певну сферу суспільних відносин, скеровану на задоволення потреб людини (економіку, політику, родинні стосунки, стратифікацію, духовне життя)»[2, c.430]. Сучасна соціологія виокремлює біхевіористське (рефлекторно-ситуативне) та інституційне (цінніснонормтивне) пояснення соціальної поведінки. Прихильники першого підходу вихідним моментом поведінки розглядають дискретні, обумовлені ситуацією окремі акти – дії (Б. Скіннер, Дж. Хомманс, Г. Саймон); прихильники другого – впорядковану систему дій, цілеспрямовану лінію поведінки (Т. Веблен, Дж. Коммонс, Т. Парсонс). Перше пояснення визнає діяльність людини як мінливу і таку, що позбавлена стійкості. Натомість друге підкреслює відносну стійкість соціальної взаємодії, унормовану і регламентовану культурними стереотипами діяльність. В останні десятиліття спостерігається зближення систем категоріально-понятійного апарату соціології, економічної теорії та права у поясненні інституційної структури суспільства. Поняття «інституційна структура економіки» є складовим елементом сучасного інституційного аналізу. Інституційна структура економіки через систему координації економічної поведінки визначає формальні і неформальні обмеження для суб’єктів господарювання, які обумовлені великою кількістю політичних, соціальних, правових норм із складною ієрархією. Інституційну структуру економіки дослідники ототожнюють з «інституційним середовищем», або, в окремих випадках, із «інституційним порядком». Проте переліченні поняття на наш погляд, мають різний зміст. Зокрема, інституційне середовище формується переважно неформальними інституціями, що мають визначальний вплив на стійкий характер поведінки господарюючих суб’єктів у сфері виробництва, обміну і споживання. Саме неформальні інституції складають основу економічної культури народу, яку можна досліджувати навіть без огляду на кордони держав. Натомість інституційний порядок може розглядатися як підсистема господарського (економічного) порядку, який впливає на економічну діяльність через систему обмежень, що окреслені переважно формальними інституціями не лише економічного, але і політичного та соціально-правового змісту (Рис. 1).

162

ІНСТИТУЦІЙНА СТРУКТУРА ЕКОНОМІКИ

ІНСТИТУЦІЙНЕ

ІНСТИТУЦІЙНИЙ

СЕРЕДОВИЩЕ

ПОРЯДОК Невимушений

Узаконений

ПЕРЕВАЖНО

НЕФОРМАЛЬНІ

ФОРМАЛЬНІ

ЕКОНОМІЧНА КУЛЬТУРА

ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА

Рис. 1. Місце економічної культури в інституційній структурі економіки Неформальні інституції історично і логічно є первинними щодо впливу на економічну поведінку індивідів і формують інституційне середовище. В процесі історичної еволюції організація суспільства ускладнюється, що спонукає формалізувати правила і норми поведінки. Неформальні інституції часто стають фундаментом побудови у суспільстві формальних інституцій. Інституційний порядок є своєрідною системою неформалізованих і формалізованих обмежень господарської поведінки суб’єктів. Неформальні інституції створюють, за словами Ф. Ґаєка, «невимушений порядок» (spontaneous order), що залучає людей до усталених норм поведінки, оскільки вони запобігають матеріальним і нематеріальним втратам навіть без правових механізмів стримування. З огляду на сказане, «невимушений порядок» доцільно розглядати у контексті аналізу неформальних інституцій. Натомість, формальні інституції – закріплені в офіційних інформаційних джерелах правила і норми поведінки, формують «узаконений порядок» (legal order), гарантом дотримання якого виступає держава. Такий порядок обов’язково вимагає з боку держави спеціальних організацій (інститутів), які покликані контролювати виконання офіційно встановлених норм. Появу формальних норм і правил тісно пов’язують із становленням держави, тому інституційний порядок в економіці, як правило, розглядається у площині її соціально-економічної діяльності і не може бути проаналізований поза її межами. Проте завжди слід пам`ятати, що

163

інституційний порядок не є довільним витвором верховної державної влади, а – результатом еволюції неформальних інституцій, які втілені у державі. Вплив економічної культури на економічну політику є очевидним. Так само складно заперечити відсутність впливу економічної політики на формування економічної культури суспільства. Незважаючи на позірну очевидність взаємозв`язку між економічною культурою і економічною політикою він тільки тепер починає ґрунтовно досліджуватися у сучасній інституційній теорії. На нашу думку, розуміння цього взаємозв`язку приховане у аналізі формальних та неформальних інституцій, які формують інституційну структуру економіки. Погоджуємося із Т. Єфременко, що «економічна культура завжди існує в певних просторових і конкретно-історичних умовах»[3, c.139]. Лише добавимо, що вона також завжди має конкретне «національне забарвлення». Економічна поведінка різних етнічних спільнот за однакових обставин може суттєво відрізнятися, тому є усі підстави виокремлювати національні особливості економічної культури. Це суттєво тому, що національна економічна культура є одним з провідних факторів впливу на культуру організацій, які економічно взаємодіють у суспільстві конкретного історичного періоду. На наш погляд, у контексті інституційного аналізу слід виокремити певні важливі властивості економічної культури. Зміни, обумовлених економічною культурою, норм, правил і цінностей неминуче викличуть структурні зміни у суспільстві і, навпаки, кардинальні зрушення у структурі суспільства по-новому структурують формальні і неформальні інституції. Отже, структура економічної культури і структура суспільства, яке вона віддзеркалює, тісно переплітаються, що дає підстави говорити про її цілісність. Важливе місце у збереженні культурної цілісності належить такій соціальній спільноті як етнос. Етнос може перебувати у кордонах різних держав, але, навіть за відсутності політичного суверенітету, може тривалий час забезпечувати спадковість культурного досвіду. Економічну культуру можна також розглядати як результат адаптації етносу до навколишнього природного і соціального середовища. Основою стійкості економічної культури є її інерційність та системність. Поставши як цілісність, економічна культура відтворюється з покоління в покоління інколи всупереч мінливим соціальним та природним умовам, оскільки етнос зберігає інерційність розвитку та із запізненням реагує на зовнішні подразники. Системний характер економічної культури засвідчує, що вона має особливі властивості, відмінні від властивостей її складових елементів. У системі економічної культури її основні елементи утворюють структуру неформальних та формальних інституцій, які є взаємопов’язані і взаємообумовлені. Це значить, що кожен елемент культури пов'язаний з іншими елементами, а тому зміна якогось з них неминуче впливатиме на зміну усіх інших елементів культури. Підкреслимо, що у процесі еволюційного відбору елементів культури до її структури потрапляють найефективніші з них, які підтримують її повноцінне відтворення як конкретної національної культури і спроможні бути її невід’ємними складовими. Механізм функціонування економічної культури забезпечує зворотній комунікативний зв’язок між індивідами та групами, які складають суспільство і формують інституційне середовище не тільки на мікро-, але й на

164

макрорівні. На думку англійського історика А. Тойнбі, суспільство прагне зберегти незмінність основ своєї культури до того часу, допоки потужні зовнішні обставини не змусять їх змінити. Тому наявність у структурі економічної культури конкретних формальних і неформальних обмежень засвідчує їх важливість і значимість для повноцінного функціонування економічної системи. Таким чином, економічна культура є втіленням тривалого досвіду конкретного етносу у нормах і правилах соціально-господарської взаємодії. Через інституції вона виконує функції повсякчасного регулювання поведінки індивідів та груп, структурує суспільство, створюючи сприятливе й передбачуване середовище для господарської діяльності. Література 1. Липов В. В. Институциональная комплементарность социальноэкономических систем: монография/ В. В. Липов. – Х.: ХНУ имени В. Н. Каразина, 2011. – 484 с. 2. Сусоколов А. А. Введение в экономическую антропологию. – М.: SPSL– «Русская панорама», 2006. – 446 с. 3. Ефременко Т. Экономическая культура как социологическое понятие // Социология: теория, методы, маркетинг. – 2005. – № 3. – С.123–141.

UDC 330.33.01

FEDYUK R.S., the teacher Far Eastern Federal University, roman44@yandex.ru

CRISIS OF THE FINANCIAL SYSTEM AND THE PROBLEMS OF FINANCIAL STABILITY The paper analyzed the relationship between financial system and economy. A number of factors that influence the state of financial stability.

КРИЗИС ФИНАНСОВОЙ СИСТЕМЫ И ПРОБЛЕМЫ ФИНАНСОВОЙ СТАБИЛЬНОСТИ В статье проанализирована связь между финансовой системой и экономикой. Выявлен ряд факторов, оказывающих влияние на состояние финансовой стабилизации. Many years of international experience indicates that the power and the national security state is characterized, above all, the state of economic of the country, its financial system. The more stable, competitive economy, the strongerthe state, so the issues of eco - human security are becoming increasingly important. It is obvious that one of its most important elements is the financialsecurity of Member States, ie independence and stability of its financial system, particularly the budget, the ability of government to provide funds sufficient for the effective performance of its internal and external functions and the protection ofnational interests. The financial system should also have a certain "margin of safety" in case excited and extraordinary circumstances, so that publicauthorities can promptly and

165

timely respond to the occurrence of any threats as far as possible prevent, neutralize, or at least minimize the potential socio-economic, military losses. Alignment of the elements of finance category of the financial system makes it more meaningful lit ÂŹ determine the financial security and its place in the structure of economic security. In turn, the notion of financial security is focused on a concept of financial stabilization. Under the financial stabilization should be understood as a condition of the financial system, which provides a normal economic times country, ie output growth, a sufficient level of investment, the real incomes of the population.That is, it is the state of the financial system, where a relatively complete and relatively stable reproduced operate all of its elements, and provide effective response to financial risk. Between the financial system and economy there is direct and mediated communication. On the one hand, finance grow out of the economy, are reproduced on this basis and reflect the state of the economy. On the other hand, finance mediate the functioning of the economy, an organic phase being included in the reproduction process. They can stimulate or inhibit the production interrupt the reproductive process, weaken or strengthen the crisis. Thus, a fundamental condition for financial stability is an organic relationship between the economy and finances. The destruction of this relationship means the economic crisis and the crisis of finance. The state of financial stability affects a number of factors . Some of them are external. These may include: First, the impact of global financial and economic processes on the national economy and financial system; Secondly, the state of world trade and its impact on the financial condition of individual countries; Third, the external debt ratio; Fourth, political, military and political effects of world community, the militarypolitical alliances in the financial and economic situation in individual countries. The internal criteria of financial security are: First, monetary and financial-credit policy of the government of that country. The orientation of this policy to the national Institute ÂŹ ests ensures the stability of the financial system; Secondly, the role and place of the state in implementing economic and financial policies, the solution of tactical and strategic objectives social socioeconomic development; Third, the degree of inclusion of the financial system functioning of the real sector of the economy, the nature of investment and innovation policy; Fourth, the degree of stability of national currency, the size of the goldcurrency reserves; Fifth, the optimal money supply, its value needs reproduction process, continuity of the Treatment of money. Of these factors is a fundamental currency, financial and credit policy of the state. Concepts such as money from wear, finances, credit relations are interrelated and interdependent. The state determines the state of monetary relations, financial and credit relations.In turn, the economic basis of monetary relations is the state of the real

166

economy. By embarking on the path of economic reform, the Russian government, on the recommendations of the International Monetary Fund, took as a basis for reforming the economic system macroeconomic stabilization. The policy of financial stabilization of the standpoint of international practice is suffering serious setbacks and most direct way is called on the financial security of the country. The cumulative "effect" of the thresh old values of the budget deficit, public debt, devaluation of national currency, losses from tax evasion, lack of control cash turn over is large and is clearly under estimated by the government. Defaults in the national economy are a real threat to the growth uncontrolled bank ruptcies and inevitable concomitant of financial panic. The degree of disruption of the financial sphere that goes hand in hand with the criminalization of so great that it is fraught with the loss of economic independence dependence of the country. Far beyond the economic security out economic down turn. The fall in production, loss of markets, the structural degradation and technological setbacks threaten irreparable in the short term disruption potential. Its de-industrialization is not production and technological factors. Progressive collapse of the intellectual, informational, scientific and technical capacity building Russia. Therefore, the problem of economic security must be considered in the proper regarded the economic sphere, including the domestic economic problems, including problems at their junction: in the fields of economic crossing areas with adjacent external economic factors. Without downplaying the importance of addressing security problems in all domains of and spheres of activity, it is necessary to stress once again the basic role of the economy, especially the financial part of it, as the production, distribution and consumption of material goods, the primary for each of them, livelihoods and vitality of society. What has been said again and again returns us to the question of benignsion scheme used financial stabilization, but not so much in terms of comparative advantages or disadvantages of the various theoretical schemes as from the perspective of the real threats to economic security. Throughout the power of market-oriented reforms urged Russia's population is first in need of financial stabilization in the economy, and then, in the last several years, that this stabilization was realision. The economic reality and will continue to put the principles questions about the necessity of applying the concept of market reforms, development of solutions to the crisis, restore economic potential building, rehabilitation of Finance. Therefore, in the current framework is required and subject to adjustment. Used in the past years, various types of demand and supply shocks (severe monetary and fiscal options to policy, supply shocks associated with inflation of costs and the crisis in person) are a means of regulating the normal business cycle. They are unlikely to meet the goals and objectives that flow from the necessary divergence of fundamental reforms and the nature of the transition. In addition, for the economy in recession implement hard policy choices in demand associated with the restriction of business activities, are not adequate on the situation. This is confirmed by the experience of Western countries. Monetarist methods are nowhere used in pure form. Their use goes hand in hand based on the concept of supply-side economics. And when the situation warranted, for example,

167

need to overcome the recession, the indent of the principles of tight monetary policy was not considered a deviation from the course eat neo-conservative reforms. In modern conditions focus on the promotion of proposals, including through direct selective support industries and pre-enterprises can significantly improve the situation. Today, the oppression of production and investment caused by the simultaneous rigidity and monetary and fiscal policy (the restriction of money supply, real money, a sharp discharge of government spending, tax system is extremely cumbersome subject and a high level of tax exemptions). A more realistic approach included in combination, say, a tight monetary policy with a soft budget budgetary or, conversely, individual variation in the parameters governing these types of policies. Until now, the temporary deviation from the rigid political were associated primarily with the political situation and the personalities, and therefore could not change the prevailing trends. For the success of the tight monetary policy requires developed capital markets, including the bond market, with its inherent mechanisms and infrastructure. As a basic premise for the stabilization in the field of financial relations seem obvious: • bringing in the money supply, to the world the values and clean it of barter and money surrogates; • the money issue, which is inevitable in little doubt, must be assumed replacement with real money money substitutes; • issued money must necessarily be included in the master ¬ governmental sales, and not to fall immediately into the market, causing an inevitable surge in inflation; • an initial volume of the issue should be directed to the restoration of nemed ¬ fief of the payment system, and its practical implementation should take place in the context of a deep restructuring of the national banking system.

Литература 1. Fedyuk R.S, Vyatkova T.V. On state support of enterprises to improve economic efficiency // State capitalism in the modern economy: Proceedings of the Internet conference. April 11- May 16, 2011 Moscow: REU by G.V. Plekhanov, 2011. - p. 89-93 2. Fedyuk R.S. Prospects of development of Russian enterprises in the adoption of Federal Law № 261 "On energy saving and energy efficiency improvements" from 21.11.2009, the // International Economic Journal, "The Eurasian Economic Review. Eurasian Economic Review.", № 1, 2011, Kazakhstan, Astana, p. 78-79

168

ХАРЛАМОВ К.І. Донецький національний університет економіки і торгівлі імені Михайла Туган-Барановського (ДонНУЕТ) Науковий керівник: Паращенко О.В., асистент

ІННОВАЦІЇ В УКРАЇНСЬКІЙ БІРЖОВІЙ ДІЯЛЬНОСТІ ИННОВАЦИИ В УКРАИНСКОЙ БИРЖЕВОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ INNOVATIONS ARE IN UKRAINIAN EXCHANGE ACTIVITY Анотація В публикации рассмотрены многочисленные технологии и системы, которые активно используются и усовершенствуются на международной арене, проанализированы проблемы и перспективы их внедрения в украинскую биржевую практику, обобщаются теоретикометодологические и прикладные парадигмы данного процесса. У публікації розглянуті чисельні технології та системи, що активно використовуються і удосконалюються на міжнародній арені, проаналізовані проблеми та перспективи їх впровадження в українську біржову практику, узагальнюються теоретико-методологічні і прикладні парадигми даного процесу. Ключові слова: інновації, біржа, технологія, система, інтернеттрейдинг, ринок запитів, брокер, інвестор. Вступ. Актуальність впровадження нових технологій у біржову практику обумовлена передусім підвищенням ефективності та конкурентоспроможності українських бірж, що являє собою стратегічний орієнтир для сучасної національної економіки. Мета публікації – проаналізувати спектр найбільш значущих інноваційних проектів у практиці вітчизняних бірж, визначення проблем та перспектив їх впровадження. Аналіз останніх досліджень. Окремі аспекти даної проблеми досліджували у своїх роботах наступні вчені: Олександр Елдер, Джек Швагер, Білл Вільямс, Едвін Лефевр, Ричард Сміттен, А.А. Дозоров, Р. Коппел, О. Ткаченко тощо. Найбільш прогресивними для українських бірж на сьогоднішній день є такі технології, як: ринок запитів, інтернет-трейдинг, торгівля з використанням «центрального контрагента», терміновий ринок тощо [1, с.43]. Їх впровадження уможливлює стимулювання розвитку біржового сектору, мотивує створення нових видів бізнесу, сприяє стабілізації нормативно-законодавчої бази та інфраструктури у цілому. Розміри лотів, якими зазвичай торгували на біржах, були дуже великими і починалися від 7-8 тис. грн., такий розмір мінімальної угоди був доступний не кожному приватному інвесторові. Собівартість однієї операції купівлі-продажу обходилася в 200–300 грн., покрити такі витрати можна було, тільки оперуючи великими сумами грошей. У таких умовах приватним інвесторам було складно ефективно працювати, і на ринку в основному знаходилися «великі гравці», більшою мірою - нерезиденти (по різних оцінках, їх кількість коливалася від

169

60% до 80%). Крім того, бізнес самих брокерів в основному був розрахований саме на нерезидентів, але після того, як під час кризи велика частина з них пішла з вітчизняного ринку, інвестиційні компанії звернули свою увагу на приватних інвесторів. Це і послужило поштовхом до розвитку іноватики на українських біржах. Впровадження інтернет-технологій у всьому світі вже привело до змін структури біржового обороту і розподілу його між різними класами інвесторів. Тепер торгівля на біржі стала настільки швидкою і широко доступною, що мільйони людей, включаючи тих, хто раніше ніколи і не думав про інвестиції легко освоїли нові технології. Деякі учасники біржових торгів використовують інтернет-трейдинг для додаткового заробітку, для когось гра на біржі є хобі, а для багатьох біржова торгівля стала основною професією. Залучення на ринок математиків та програмістів останнім часом привело до цілком нового явища — торгових роботів, спеціальних програм, які самі вирішують, коли купити товари, акції, ф'ючерси або опціони, а коли їх продати. Все це було б неможливо без інтернет-трейдингу Ринок запитів дозволив широкому колу інвесторів проводити торги на біржі з використанням інтернет-трейдингу, тобто вони отримують можливість приймати інвестиційні рішення й оперативно їх реалізовувати. Новітні технології і залучення до біржової діяльності електронного документообігу дозволили зменшити собівартість обслуговування клієнтів, завдяки чому суттєво зменшилися тарифи та скоротилися змінні витрати на оформлення угод. Завдяки інтернет-трейдингу з'явилася можливість масового обслуговування клієнтів. За прогнозами експертів через декілька років кількість користувачів послуг інтернет-трейдингу, обчислюватиметься мільйонами [2]. Раніше приватні інвестори не мали можливість торгувати на біржі в режимі реального часу. Процес і швидкість здійснення операцій на ринку були абсолютно іншими. Для того, щоб укласти угоду, інвесторові необхідно було поспілкуватися зі своїм брокером, дізнатися у нього ситуацію на ринку, на її основі ухвалити рішення (оцінивши усі альтернативи) і лише після цього дати завдання брокерові на здійснення тієї або іншої операції. Часто цей процес супроводжувався ще і оформленням чисельних допоміжних договорів. Інвестор не бачив, що відбувається на біржі, він міг отримати інформацію тільки від брокера або з істотною затримкою на сайті біржі. Таким чином, від моменту, коли брокер побачив інформацію на біржі, обсудив її з клієнтом, клієнт проаналізував, ухвалив рішення і повідомив про свої дії брокерові до моменту здійснення операції, ситуація на ринку могла змінитися. Отже не завжди ця угода була економічно вигідна. Поява інтернет-трейдингу вирішила цю проблему, тепер інвестор отримує весь обсяг біржової інформації нарівні з професійними учасниками ринку, а на здійснення операції йдуть долі секунди. Таким чином, послуга інтернет-трейдингу дає наступні можливості [4]: 1) постійний доступ клієнта до проведення операцій за брокерським розрахунком і до необхідної аналітичної інформації через Інтернет відповідно до графіка проведення торгів; 2) мінімізація ризику для учасників торів за рахунок використання технологій 3-S, схеми розрахунків «постачання проти платежу»; 3) технологічна торгова система RTS Plaza, що адаптована спеціально для українського ринку, з урахуванням особливостей його законодавства та

170

інфраструктури, забезпечує ефективність управління торгами, можливість розвитку нових продуктів і послуг у залежності від потреб потенційних інвесторів; 4) використання передових систем QUIK і Smart Trade, адаптованих спеціально для українського ринку для забезпечення біржових торгів приватних інвесторів (фізичних осіб). Тобто всесвітня популярність цієї послуги пояснюється простими, але незаперечними перевагами: доступність, висока швидкість укладення угод, зручність, рівні умови, необмежені можливості (допустима вартість купівлі-продажу, висока ліквідність, швидке відкриття рахунку при мінімальному стартовому капіталі, прозорість операцій і низькі спреди – різниця між кращими цінами покупки і продажу в один і той же момент часу на певний актив у виді товару, ф’ючерсу, опціону чи цінного паперу) [3]. Система RTS Plaza дозволяє учасникам торгів в режимі реального часу запроваджувати торгівельні запити, здійснювати адресні операції, виводити активи з торгівельних рахунків на основні, оперативно спілкуватися із учасниками ринку за допомогою вбудованого комунікатора, ознайомлюватися з новинами найбільших інформаційних агентств, проводити аукціони з первинного розміщення товару, розраховувати прибутковість і період відшкодування [1, c. 46]. На міжнародній арені в практиці бірж зазвичай використовується система Laser Trade. Завдяки своїй надійності та простоті використання ця система є лідируючою торговою платформою серед професіоналів. Гнучкість і потужність платформи визнають як новачки, так і трейдери, що мають досвід роботи з іншими торговими платформами. Laser має перевагу практично у всьому: від представлення інформації до виконання операцій. За роботу із заявками Laser отримав вищий рейтинг NASDAQ – платиновий сертифікат [2]. В Україні лише одиниці брокерських компаній використовують саме цю торгову платформу. Інтернет-трейдинг можна розглядати з різних позицій. Інтернеттрейдинг як бізнес: приватний трейдер щоденно відстежує динаміку вартості продукції, проводить аналіз ринку і здійснює операції. Основним його доходом є прибуток, отриманий від купівлі-продажу, тобто спекуляції. Перевагою даного виду діяльності є свобода дій і вільний графік, оскільки трейдер є сам собі керівником і підлеглим, він самостійно ухвалює інвестиційні рішення і сам несе відповідальність за свої дії. Інтернет-трейдинг як додатковий заробіток: людина працює на основній роботі, але стежить за ситуацією на ринках і грає на біржі, заробляючи додатковий прибуток на різниці. Інтернеттрейдинг як спосіб інвестування: у інвестора немає часу і бажання постійно стежити за ринком, але він розуміє можливості і вигоди, які надають певні інвестиції. Він здійснює 1-2 операції на місяць з горизонтом інвестування від року і примножує свій капітал за допомогою накопичувального інвестування. Паралельно з інтернет-трейдингом, іншими вищеназваними сучасними технологіями і системами, важливою інновацією в біржову діяльність став симбіоз біржі і кіноіндустрії. Американські компанії Cantor Fitzgerald і Media Derivatives Inc вирішили розпочати торгівлю товарними ф’ючерсами, пов’язаними з касовими зборами від показу кінофільмів. Таким чином, була створена інноваційна біржа, що отримує прибуток від продажу

171

«кіноф’ючерсів». Даний напрямок інноватики у перспективі може приносити значні доходи. Висновки Отже, у міжнародній біржовій діяльності існує дуже чисельний інструментарій різнопланових інновацій, які дають реальні переваги не лише великим гравцям, але й практично будь-якому бажаючому. Ці технології та системи уможливлюють при невеликому стартовому капіталі отримати оперативний доступ до інформації про проходження торгів з будь-якої точки земної кулі через Інтернет, ліквідувати паперову тяганину (угоду укладають один раз на всі операції), забезпечити високий рівень безпеки при укладенні біржових угод тощо. Крім того новітнім системам характерним є низький рівень витрат, страхування ризиків та потенційно високі доходи. Залишається лише сподіватися, що в українській біржовій практиці у найближчій перспективі будуть не тільки впроваджуватися, але й ефективно функціонувати вищезазначені нововведення. Це залежить перш за все від державної політики України та стабільності національної економічної системи. Література: 1. Ткачененко О. Интернет-трейдинг и другие технологии в функционировании «Украинской биржи» // Современный научный вестник. № 1 (113), 2012г. (регистрация СМИ Российской Федерации ПИ № ФС77-21429 от 27 июня 2005) / Белгород: руснаучкнига, 2012. – С. 4246. 2. Інтернет-трейдинг [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.ux.ua. 3. Інтернет-трейдинг в Україні [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://univer.ua/ru/internet-trading/ 4. Інтернет-трейдинг та інші міжнародні інновації [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.i-nvest.net/services_traiding.html, http://www.banki.ua

УДК 322.2

ХІЛЬКО Є.В., аспірант кафедри релігієзнавства, філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Jenja_Hilko@ukr.net

ПОЛИТИЧЕСКИЕ АСПЕКТЫ ОТНОШЕНИЙ УПЦ-КП И УПЦ-МП В ПЕРВОМ ДЕСЯТИЛЕТИИ XXI века Очерчиваются основные конфликтные аспекты взаимодействия Московского и Киевского патриархатов. Основной спектр исследований проблемы отношений УПЦ-КП и УПЦ-МП составляют работы современных исследователей, среди них А. Колодный, В.Еленский, В.Лубский, Л.Филлипович и многие другие. Исследование официальных документов УПЦ-МП и УПЦ-КП и непредвзятость в исследовании дает возможность выделить основные аспекты непреодолимости раскола, что необходимо для объединения православия, а значит и всего украинского народа. Ключевые слова: раскол, УПЦ-КП, УПЦ-МП, политика, Украина.

172

THE POLITICAL ASPECTS OF RELATIONS BETWEEN THE UKRAINIAN ORTHODOX CHURCH KIEV PATRIARCHY AND THE UKRAINIAN ORTHODOX CHURCH MOSCOW PATRIARCHY IN THE FIRST DECADE OF THE XXI CENTURY. Вisclosed contents of the problem of relations between the ukrainian orthodox church Kiev patriarchy and the ukrainian orthodox church Moscow patriarchy and their influence on the political system of Ukraine. The main range of research problem of relations of the ukrainian orthodox church Kiev patriarchy and the ukrainian orthodox church Moscow patriarchy by the modern scholars, among them A. Kolodny, B. Yelenskyi, V. Lubskyy, L. Filipovic and many others. The research of the official documents and impartiality of the reserch makes it possible to highlight the main aspects of the division, which is necessary to unite the orthodoxy and Ukrainian people. Keywords: split, the Ukrainian orthodox church of the Kiev patriarchy, the Ukrainian orthodox church of the Moskow patriarchy, politics, Ukraine. З отриманням незалежності в Україні відбувається безліч змін в політичній, культурній, релігійній та ін. сферах. Ці зміни містять як позитивні, так і негативні аспекти. Однією з гостріших проблем сучасної України є розкол православ’я та утворення паралельних конкуруючих між собою структур: УПЦ - Українська православна церква Московського патріархату, УАПЦ - Українська автокефальна православна церква, УПЦ-КП – Українська православна церква Київського патріархату. Видається доцільним розглянути проблему співвідношення УПЦ Московського патріархату і УПЦ Київського патріархату, адже саме це питання визнано найбільш конфліктним і неоднозначним із всіх релігійних конфесій на Україні. Щодо їх взаємовідношення немає однозначної думки, а тому досить важко прийти до висновку які шляхи обрати для їх об’єднання. У сьогоденні необхідно неупереджено висвітлити деякі моменти міжцерковних та внутрішньоцерковних взаємин. Йдеться, насамперед, про роль православної церкви в суспільно-політичному і національно-культурному житті України, про значимість об’єднання православних церков Московського і Київського патріархатів для духовного та інтелектуального рівня нації. Науковий інтерес до проблеми розколу в православ’ї і його вплив на соціальну сферу формувався в різних площинах вивчення даної проблематики. Значна частина дослідників робила наголос на релігієзнавчих аспектах у співвідношенні УПЦ-МП і УПЦ-КП. Такі науковці як С. Ісаєв, І. Каптьоров, М. Коротков, І. Кривелев, Б. Кузміцкас, В. Кузнєцов значно поглибили розуміння динаміки та особливостей становлення християнської соціальної традиції на Україні. В працях С.Анісімова, Л. Богомолова, М. Гордієнка, А.Колодного, В. Долі, Є. Дулумана, Ю. Зуєва, Л. Филипович було здійснено ретельний аналіз сутнісних рис, особливостей, закономірностей розвитку соціально-філософської доктрини православ’я. Такі релігієзнавці як В.Кувакін, М.Красніков, В.Танчер, В.Єленський, В.Лубський, П.Яроцький, А.Колодний, Є.Харьковщенко та ін. здійснили аналіз православ’я на сучасному етапі свого розвитку. Відношення УПЦ-КП і УПЦ-МП можна охарактеризувати як конфліктні. Представники УПЦ-КП притримуються думки, що УПЦ-МП є винуватицею

173

розколу і намагається впливати на політику України за посередництвом церкви. «Крок за кроком УПЦ розширює свої канонічні права. Проте, на думку експертів, реальні права незалежності, якими нині користується УПЦ, багато в чому пов’язані з особистим авторитетом її глави - Блаженнійшого митрополита Володимира. А це означає, що такі права можуть бути скорочені, коли на чолі УПЦ стоятиме інший, менш авторитетний і впливовий у Руській Церкві ієрарх» [1]. Вони пропонують створити єдину Помісну церкву, яка об’єднає Україну і весь український народ. У відповідь на це УПЦ-МП наводить статут УПЦ-МП, який був затверджений на Архієрейському Соборі в 2000 році. В 18 розділі зазначається, що «Українська Православна Церква є самоуправляючою з правами широкої автономії». Тут робиться акцент на самостійності УПЦ-МП і незалежності від Росії [2]. В офіційному документі Архієрейського Собору зазначено, що Українській православній церкві надається незалежність та самостійність в управлінні. «Українська Православна Церква (УПЦ) – самостійна і незалежна в управлінні частина Московського Патрiархату. Єпархiї УПЦ знаходяться на територiїУкраїни. …Самостiйнiсть та незалежнiсть УПЦ в управлiннi поширюється на канонiчну, богослужебну, господарську, фiнансову, духовно-освiтню сфери внутрiшнього життя її єпархiй» [3]. У відповідь на звинувачення УПЦ-МП зазначає, що винуватицею розколу є УПЦ-КП. Акцент робиться на неканонічності Київського патріархату. Стосовно відношення до УПЦ-КП, Митрополит Калліст, англіканець у минулому, який свідомо прийняв православ’я, активний член багатьох екуменічних організацій, висловлює своє негативне відношення, в одному із своїх інтерв’ю він зазначив «Коли я приїжджаю в Україну, я йду лише в ті православні церкви, які належать канонічній юрисдикції Московського Патріархату [4]. Ще в епоху середньовічної патристики її представниками наголошувалось на тому, що розкол у церкві – це одна з найсерйозніших проблем людства. В останньому десятилітті XXI ст. проблема розколу православної церкви на Україні є центральною у державно-церковних відносинах. Філарет у своєму зверненні до УПЦ-МП виклав своє бачення вирішення проблеми об’єднання православних церков України. «Від імені Священного Синоду Української Православної Церкви Київського Патріархату вкотре звертаюся до вас із закликом до продовження конструктивного діалогу з метою подолання церковного розділення» [2]. В даному зверненні був заклик до об’єднання шляхом об’єднання в одну Українську православну церкву. УПЦ-МП звинувачуэ УПЦ-КП в неканонічності: «Нажаль сьогодні біля 5 тисяч приходів перебуває поза спасительного лона канонічного Православ’я у складі неканонічних структур: так називаємої «Української православної церкви Київського патріархату» і «Української автокефальної православної церкви Київського патріархату»» [3]. Існує ряд підходів до аналізу сучасних міжправославних відносин, вони різняться між собою, як правило в залежності від релігійних уподобань. В наш час існує велика кількість офіційних документів, в яких проблема розколу постає основною. Для неупередженого висвітлення цього питання необхідно зазначити вплив політики на православну церкву.

174

Проблема впливу держави на політику за посередництвом церкви – була найактуальнішою у всі історичні епохи. Це стосується всіх релігійних конфесій, але в даній статті буде доцільним навести як приклад вплив католицької церкви на суспільство і політику. Починаючи з XIII а . розгортає свою діяльність інквізиція. «Інквізиція – особливий трибунал у структурі католицької церкви діяв з XIII а . для переслідування єретиків: в основному прогресивних учених і мислителів, інакодумців і маронітів (вихрещених євреїв)»[3]. Виникає важливе запитання: чи можна вважати інквізицію впливом на політику? Адже серед її жертв були видатні вчені і письменники, які мали своє особливе бачення світу і суспільства. Серед багатьох творів, до заборонених відносилися твори Л.Українки, Т.Шевченка та І.Франка. Проаналізувавши зміст їх творів, можна прийти до висновку про вплив політики на суспільство за посередництвом церкви. Дана проблема не обминула і Україну. З точки зору прихильників УПЦ-КП «Інша проблема УПЦ відбиває проблему загальноукраїнську. Це проблема співіснування в одній Церкві (країні) двох полярних суспільних установок: «західної» (« а політизованос») і «східної» («проросійської»). … Більшість парафій УПЦ розташовані в західних і центральних регіонах, для яких характерна схильність до європейського цивілізаційного вибору. З другого боку, УПЦ широко подана на Півдні й Сході України, де популярні слов’янофільські ідеї, а молитовному спілкуванню між УПЦ і Московським патріархатом надається ідеологічної і навіть політичної ваги» [3]. Сучасний дослідник православної церкви Ігор Ісиченко здійснив аналіз впливу політики на Київський патріархат. Він приходить до висновку, що «Після приходу в президентське крісло В.Януковича УПЦ - КП знаходиться в інформаційному вакуумі» [5]. Підсумовуючи вищесказане можна зробити висновок, що взаємовідношення УПЦ-КП і УПЦ-МП є конфліктними і це відображається і на соціальній політиці України. Московський патріархат називає УПЦ-КП розкольницькою організацією націоналістичної орієнтації і закликає до покаяння. У відповідь на це, Філарет звертається до Московського патріархату і ототожнює покаяння, яке має на увазі УПЦ-МП з відреченням від Бога. Філарет пропонує створити єдину помісну церкву, яка об’єднає Україну. Московський патріархат вбачає подолання розколу в покаянні Філарета у розкольництві і в недотриманні а політи образу життя. На основі протиріч у тлумаченні подолання розколу Московським і Київським патріархатами можна зробити висновок про неможливість їх об’єднання. Св. Кіпріан Карфагенський в «Книзі про єдність церкви» влучно зазначив, що більше за все треба остерігатися розколу, через нього до людей підступається диявол. Можна припустити, що в той час, доки православні церкви намагаються прийти до якогось консенсусу, відбуваються важливі політичні зміни, а можливо проблема і в іншому. При аналізі державно-церковних відносин України необхідно зробити акцент на цілковитій а політизованості церков. Можна тлумачити розкол з різних сторін і підходів, але не можна заперечувати вплив політичного устрою на церкву.

175

3. 4. 5.

Список використаної літератури: Дзеркало тижня. Україна [електронний ресурс] / П.Зуєв // Дзеркало тижня. – 2007. - № 5. – Режим доступу до журн. : http://dt.ua/SOCIETY/ ukrayinske_pravoslavya_stari_problemi_u_novomu_storichchi-49120.html / вільний . - Назва з екрану. Українська Православна Церква [електронний ресурс] : (офіційний вебсайт) . - Електрон. дан . – К. : Українська Православна Церква, 2011 . Режим доступу : http://orthodox.org.ua/uk/node/8628 вільний /. - Назва з екрану. Україна Православна [електронний ресурс] . – Електрон. дан. . – 2011 . – Режим доступу: http://pravoslavye.org.ua/index.php?action= fullinfo&r_type=pravoslavye&id=146. - Назва з екрану. Киевская Русь [електронний ресурс] : (для тех., кто хочет верить разумно) . - Электрон. дан . – К.: 1999- … . – Режим доступу : http://www.kiev-orthodox.org/site/meetings/1591/ , вільний . – Назва з екрану. Библиотека Якова Кротова [електронний ресурс] : (связи для свободы) . Электрон. дан . – М. : Тексты Якова Кротова, 1997 - …. . – Режим доступу : http://krotov.info/libr_min/09_i/isi/chenko_2010.htm / , вільний . Назва з екрану.

УДК 321.1.01

ЧИЖОВА О.М., кандидат політичних наук, доцент Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова

ПРАГМАТИЗМ ЯК ПОЛІТИЧНА КАТЕГОРІЯ ПРАГМАТИЗМ КАК ПОЛИТИЧЕСКАЯ КАТЕГОРИЯ PRAGMATISM AS POLITICAL CATEGORY Розглядається сутність прагматизму як політичної категорії. Автор простежує зв'язки між поняттями прагматизм та політична категорія, підкреслюючи, що прагматизм слідує прикладу інших наук та пояснює невідоме через відоме, гармонійно поєднуючи старе і нове. Ключові слова: влада, демократизація, категорія, метод, політика, політичний прагматизм, теорія, ефективність. Рассматривается сущность прагматизма как политической категории. Автор прослеживает связи между понятиями прагматизм и политическая категория, подчеркивая что прагматизм следует примеру других наук и обьясняет неизвестное через известное, гармонично обьединяя старое и новое. Ключевые слова: власть, демократизация, категория, метод, политика, политический прагматизм, теория, зффективность. Pragmatism as political category and factor of efektitvnosti power. In the article essence of pragmatism is examined as a political category. An author traces zvyazki between concepts pragmatism and political category, underlining that pragmatism follows the example of other sciences and the unknown explains through unknown, harmoniously combining old and new. Keywords power, democratization, category, method, policy, political, pragmatism, theory, efficiency.

176

Прагматизм, як теоретична концепція, виник у 70-х роках XIX століття у США. Найпершими дослідниками цього поняття були Ч.Пірс, Д. Дьюї, В. Джемс, Ф. Шіллер та інші. Поняття «політичний прагматизм» розкриває суть політичної діяльності, основним критерієм і чинником якої є досягнення поставленої мети, він характеризується жорстокістю, нерідко використанням аморальних і протизаконних засобів, ігноруванням морального змісту та віддалених наслідків дій. Принцип прагматизму вперше був сформульований Ч. Пірсом, який вважав, що для досягнення ясності в наших думках про який-небудь об'єкт потрібно з'ясувати, які можливі при цьому наслідки практичного характеру [1]. Це одна з ознак прагматизму як політичної категорії. Прагматизм, як стверджує В. Джемс, на відміну від інших філософських концепцій, не протиставляє істину і благо, а поєднує їх; істина - це різновид блага, а не щось відмінне від нього. На противагу класичній теорії пізнання, яка виходила з того, що істина морально нейтральна, В. Джемс стверджував, що користь (благо) знання здійснення збігається з його істиною. Для нього істинність будь-якої теорії полягає і в її здатності працювати на людину, сприяти її успіху, в його розумінні істина - синонім доцільності, корисності, успішності. Це друга внутрішня ознака політичної категорії прагматизму. Відомо, що родоначальником політичного прагматизму вважається американський мислитель Дж. Дьюї, згідно з ученням якого еталоном людського досвіду виступає морально-політичний досвід. Однак, на думку вченого, в нашу епоху виявляється розрив між двома типами людського досвіду: перший тип - це наука та її застосування до технологій, що досягли значних практичних успіхів, а другий - майнові суперечності, війни, конфлікти у сфері соціально-політичного життя. Навіть, сьогодні, коли сучасні технології досягли феноменального розквіту, все одно виникла велика конкурентоспроможність, яка веде до фатальних випадків, конфліктів, суперечок та навіть вбивств. Отже, ідея Дьюї полягає в тому, щоб метод, який виправдовує себе в науці, застосувати до соціально-політичних проблем, щоб їх розв'язання визначалось не випадком, не авторитетом, не афектами, не власними інтересами, а розумом, інтелектом. Необхідно подолати розрив між наукою та цінностями, привести їх до можливої єдності. Це слідуюча найважливіша ознака прагматизму як політичної категорії. Прагматизм, як політична категорія, виводить на перший план конкретного індивідуума, всі соціальні інститути він оцінює в залежності від того, що вони дають людині, які можливості росту відкривають перед нею, прагматизм з'ясовує чи забезпечують вони людям право мати особисту думку, погоджуватися з нав'язаними судженнями, приймати участь в рішеннях проблем та експериментуванні, оспорювати всі догми, спираючись на наукові дані. Все це можливо, якщо розглядати прагматизм як фундаментальне поняття, що віддзеркалює сутнісні, закономірні зв'язки та відносини реальної дійсності [2]. Між поняттями прагматизм та політична категорія простежується тісний зв'язок, а звідси слідує, що прагматизм пояснює невідоме через відоме, гармонійно поєднуючи старе і нове, перетворюючи пусті поняття в доступні і

177

ясні та посилюючи досвід як вітчизняний, так і зарубіжний в напрямку використання теорії прагматизму в діяльності та політиці різних країн. Якщо прагматизм, як політична категорія, (від грец. ргаgmа - справа, дія), орієнтує на досягнення ефекту політичної діяльності в кожній країні незалежно від характерних критеріїв без рахунку віддалених наслідків, то прагматик - це послідовник, прихильник прагматизму як політико-філософської системи, це людина, яка все робить тільки з точки зору розумної доцільності, політичної вигоди, яка спирається на установки політики та філософії прагматизму (корисність, раціональність, успішність та ін...) [3]. Як політична категорія, прагматизм споріднений з гуманізмом, що Шіллер пояснює так: «Прагматизм видається особливим застосуванням гуманізму до теорії знання. Але гуманізм більш універсальний, він має метод, який можна застосувати універсально до етики, естетики, метафізики, теології, до кожної людської справи і до теорії знання» [4]. Отже, гуманізм,і прагматизм є ідентичними в принципі та взаємозамінними термінами. Крім того, прагматизм має свої концепції, на які варто звернути увагу: теорія поняття і теорія істини. Теорія поняття найкраще простежується через природу ідей. З точки зору прагматистів, ідеї не можуть існувати у світі, в якому відсутні розумні «істоти». Функції ідей - це дозволити організму, як цілому, вирішувати проблеми, з якими він зіштовхується в світі, не ним створеному. Якщо говорити точніше, ідеї повинні давати можливість людині, яка живе в певній культурі і в певному проміжку часу, вирішувати проблеми, що виникають у світі, який створений не людиною, хоча саме людина може змінити і дійсно змінює цей світ. Це стосується і суспільно-політичної сфери, де вирішувати проблеми потрібно по мірі їх поступовості, при цьому мати інноваційні та реальні ідеї їх вирішення, адже інноваційна функція полягає у створенні нової, прогресивної соціально-політичної дійсності зі збереженням усього позитивного з минулого [5]. Але, якщо прагматизм, як політична категорія, так досліджує ідею, то, що розуміє він під категорією істини та яка його концепція істини. На це, прагматизм дає таку відповідь: істинна та ідея, яка дає наслідки, що підтверджені досвідом, дозволяють успішно вирішити ту саму проблему, яка і викликала до життя дану ідею у формі плану дій. Якщо наша Україна буде мати такий цілеспрямований план дій на основі структурних понять та ідей, то українське суспільство потребуватиме глибокого розгляду щодо вирішення багатьох проблем і, можливо, це покращить ставлення народу до влади. Таким чином, прагматичну теорію істини можна назвати експериментальною, тому що істина повинна бути знайдена саме «на практиці». Все це констатує сутність наукової категорії «прагматизм» і безпосередньо політичний прагматизм. Література: 1. Рассел Б. История западной философии и ее святи с политическими и социальными условиями от Античности до наших дней: в трех книгах. Издание 5-е, стереотипное. –Москва. «Академический Проект», 2006. – С. 957

178

2. Философский энциклопедический словар. – Москва. «Советская энциклопедия», 1983. – С. 3. Політологічний словник: навч. посібник для студ. вищ. навч. закл. / За ред. М. Ф. Головатого та О. В. Антонюка. – К.: МАУП, 2005. – С. 616. 4. Див. п. 1. – С. 950 5. Введение в политологию: Словарь-справочник / Сост. Г. В. Купряшин, Т. П. Лебедева, Г. И. Марченко и др. Под ред. В. П. Пугачева. – Москва «Аспект Пресс», 1996. – С. 178.

УДК 321.7:324(470+571)

ШИЛОВ В.Н. Белгородский государственный национальный исследовательский университет, профессор, доктор философских наук, e-mail: Shilov@bsu.edu.ru

ДЕМОКРАТИЧЕСКАЯ ПОЛИТИЧЕСКАЯ КОНКУРЕНЦИЯ В СОВРЕМЕННОЙ РОССИИ: ЕЕ ПРЕДПОСЫЛКИ И РИСКИ Политическая конкуренция приводит к повышению качества власти лишь при наличии определенных предпосылок: компетентность избирателей, ответственность политической элиты и др. Современная Россия обладает ими не в полной мере, в силу чего обострение конкуренции в сфере политики влечет с собою риск негативных последствий для страны.

DEMOCRATIC POLITICAL COMPETITION IN MODERN RUSSIA: ITS PRECONDITIONS AND RISKS The political competition leads to power improvement of quality only in the presence of certain preconditions: competence of voters, responsibility of political elite, etc. Modern Russia possesses them not to the full owing to what a competition aggravation in sphere of a policy attracts with itself risk of negative consequences for the country. Еще совсем недавно общим местом в рассуждениях о политической конкуренции в России была констатация факта ее снижения. Но за последние полгода ситуация резко изменилась. Так на выборах в Государственную Думу РФ в декабре 2011 г., правящая партия «Единая Россия» потеряла конституционное большинство в нижней палате парламента: она сейчас там имеет 238 мест из 450 против 315 в прежнем составе. Разрыв между «Единой Россией» и второй по результатам КПРФ сократился с 52,7% до 31,1% голосов избирателей. При выборах Президента РФ В. Путин не смог повторить предыдущие электоральные рекорды: он получил 63,6% голосов избирателей против 71,3% в 2004 г. Разрыв между В. Путиным с наиболее успешным соперником сократился с 57,6% в 2004 г. до 46,4% в 2012 г. В настоящее время уже говорится о росте политической конкуренции. И этому факту дается, в основном, позитивная оценка. Но можем ли мы считать, что рост политической конкуренции – это гарантия прогресса политической системы, процветания страны, ее модернизации, улучшения жизни ее населения?

179

Вначале о том, что представляет собой феномен «политическая конкуренция». Понятие «политическая конкуренция» можно определить как соперничество в сфере политики за обладание властью, когда результаты соперничества определяет некто третий[1, 179-180]. При демократии, «некто третьим» является народ (население страны). Народ делегирует, дает власть тем или иным индивидам, или организациям (партиям). Поэтому борьба за власть здесь проявляется как соперничество различных субъектов за внимание, «благосклонность» населения. Электорат за свои голоса «покупает» «политико-управленческие услуги», выбирая на политическом рынке специфические товары – политические проекты, кандидатов, стили руководства, политические партии. Однако демократическая политическая конкуренция является процедурой, применение которой требует определенных социальных условий, иначе возможны негативные последствия [2]. Поэтому прежде чем восхвалять политическую конкуренцию, и тем более, ее рост, следует выяснить, сложились ли условия для использования политической конкуренции в той или иной стране к определенному периоду времени. Об этих предпосылках еще в середине прошлого века писал Й. Шумпетер, обосновавший процедурную версию демократии[3, 635-702]. На первое место в перечне условий, необходимых, чтобы политическая конкуренция повышала качество власти, нужно поставить готовность населения к осуществлению отбора лидеров и партий. Избиратели должны обладать определенной компетентностью, чтобы «противостоять предложениям обманщиков и маньяков»[3, 694]. Значительная часть российского общества не всегда готова противостоять подобным предложениям. Именно это стало главной причиной сокращения сферы демократической политической конкуренции в России в начале этого века: так повсеместно были отменены прямые выборы населением глав регионов, и в некоторых муниципальных образованиях руководителей этих образований. Лишь сейчас решается вопрос о возращении к выборам руководителей субъектов Российской Федерации прямым голосованием жителей регионов. Для успешного развертывания демократической политической конкуренции необходима также определенная социальная стабильность. «Обобщенно говоря, демократический метод находится в невыгодных условиях в неспокойные времена, - подчеркивает Й. Шумпетер. В действительности демократии всех типов единодушно признают, что бывают ситуации, когда разумнее отказаться от конкурентного лидерства и принять монопольное»[3, 696]. Нужно согласиться с мнением В. Иноземцева, что «…история ХХ века продемонстрировала, насколько опасной может быть демократия, если своим правом голоса пользуются неудовлетворенные и разуверившиеся в завтрашнем дне избиратели. Демократизация в условиях серьезного и затяжного экономического коллапса – самая страшная угроза для будущего демократии»[4, 7]. В этом плане на сегодняшний день ситуация в России вполне благополучна. Но это относительное благополучие основано, во многом, на высоких ценах на энергоресурсы, которые могут понизиться. Для социальной эффективности демократической конкуренции, которая состоит в формировании дееспособной, успешной власти, необходимо и наличие качественного «политического товара» (кандидатов, партий,

180

политических альтернатив). Опыт новейший России показал, что страна не имеет достаточной «массы», подготовленного слоя политиковпрофессионалов. Прежняя авторитарная традиция воспроизводства политической элиты, «номенклатуры», была прервана, новая демократическая только складывается. Но радует уже то, что в настоящее время ситуация с формированием политической элиты значительно лучше, нежели в 90-е годы прошлого века. При наличии политической элиты как совокупности кандидатов на выбор, «покупку» населением страны (народом) важно чтобы элита была плюралистична и предлагала несколько альтернатив. В случае повышенной сплоченности политической элиты избиратели не будут иметь реальных политических альтернатив для выбора. Тогда псевдоальтернативы могут предлагаться маргиналами (безответственными политическими силами имеющими малый реальный вес в политике) или внесистемными деструктивными силами. При этом политическая конкуренция не будет побуждать господствующий сегмент политической элиты к самосовершенствованию, к повышению качества предлагаемого им «политического товара». К сожалению, возрастание остроты политической конкуренции в современной России не привело к появлению в России новых перспективных, адекватных эпохе политических проектов. Проект, предлагаемый КПРФ, основан на ностальгии по советскому прошлому, не учитывает изменений, которые произошли и в мире, и в стране. Вряд ли национализация основных средств производства, лежащая в основе этого проекта, явится основой для динамичного развития страны. По существу социал-демократическая версия «социализма XXI века», предлагаемая «Справедливой Россией» терпит крах в странах Запада, породив в них хронический дефицит бюджета, а отсюда и долговой кризис. В России эта модель стимулирует нереалистичные потребительские ожидания. Так называемая несистемная оппозиция, отвергая нынешний политический режим, вообще не предлагает обществу внятной социально-экономической альтернативы и способных к управлению страной, харизматичных лидеров. Условием успешности демократической процедуры при формировании органов власти является и соблюдение всеми участниками «правил игры». Это касается как представителей элиты, так и избирателей. Прежде всего, конкуренция должна быть честной. Выборы в ГД РФ в декабре 2011 г. показали, что фальсификации на выборах остаются значительными. И во многом они проистекают из нетерпимости всех политических сил к своему политическому конкуренту, когда он видится не как оппонент, а как враг, в соперничестве с которым допустимы все приемы. Что касается избирателей, то они обязаны принимать результаты выборов, если не были нарушены правила, как должное, не оспаривая их. При этом они не должны стремиться к тому, чтобы в нарушение принятой процедуры навязать свою волю всему обществу, видя в ней единственную, абсолютную истину. В ряде постсоветских стран именно оспаривание результата выборов привело к политическим потрясениям. При этом небольшая по численности часть населения страны, преувеличивая многократно реальные

181

фальсификации на выборах, объявляла себя подлинным народом или брала на себя полномочия выражать его интересы, преследуя при этом цели объективно далекие от интересов большинства населения страны. Так при «цветных революциях» в ряде стран СНГ («революция роз» в Грузии, «оранжевая революция» в Украине, «тюльпанная революция» в Киргизии) несколько тысяч активно действующих, преимущественно молодых людей, выступая от имени народа, по существу сменили существовавшие там политические режимы. Здесь мы имеем дело с политической технологией, именуемой «демотехникой». Власть, желая сохранить имидж демократической власти, не может действовать насильственно по отношению к «народу», и агрессивное меньшинство, объявившее себя народом, свергает власть[5, 17-22]. Была попытка подобный сценарий реализовать в декабре 2011 г. и в России. Но инициаторы «передачи власти народу» не нашли необходимой поддержки у протестующих против фальсификаций на выборах. Попытка агрессивного меньшинства навязать свою волю большинству населения страны не была поддержана общественностью и на выборах Президента РФ в марте 2012 г. Тем не менее, российская несистемная оппозиция продолжает упорствовать: не соглашаясь с волей большинства общества, она проявляет свой недемократический характер, объективно порождает правовой хаос. Факт обострения политической конкуренции в России налицо. Но насколько Россия готова к этому? Видимо окончательный ответ будет дан не в этот общефедеральный избирательный цикл. Выборы в ГД РФ в декабре 2011 г., как и выборы президента РФ в марте 2012 г., состоялись. У страны еще есть 5-6 лет, чтобы подготовиться к следующему избирательному циклу в плане улучшения социально-экономической ситуации, повышения компетентности электората и ответственности политических элит, выдвижения оппозицией привлекательных для населения и одновременно реалистичных проектов развития страны. В любом случае надо помнить, что политическая конкуренция есть лишь средство для формирования власти, что ее обострение будет оправдано лишь в том случае, если оно приведет к повышению качества власти, улучшению политического управления. Список использованной литературы: 1. Шилов В.Н., Рылкина А.П. Политическая конкуренция: термин, понятие, форма деятельности // Научные ведомости БелГУ. Серия «История. Политология. Экономика. Информатика». 2011. № 13(108). Выпуск 19. 2. Шилов В.Н. Демократическая политическая конкуренция и ее предпосылки: Йозеф Шумпетер и современность // Научные ведомости БелГУ. Серия «История. Политология. Экономика. Информатика». 2012. № 1(120). Выпуск 21. 3. Шумпетер Й.А. Капитализм, социализм и демократия // Он же. Теория экономического развития. Капитализм, социализм и демократия. М., 2007. Иноземцев В.Л. Введение // Демократия и модернизация: к дискуссии о вызовах XXI века. М., 2010.

182

4. Кара-Мурза С.Г. Государство переходного периода: исчезновение народа // Социально-гуманитарные знания. 2006. № 1. ДАШУТІН Г.П., доктор політичних наук ШТИКА О.П. кандидат історичних наук, доцент кафедри політології Сумського державного університету.

АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИКИ (політико-ідеологічні аспекти) Державне будівництво, за всіх часів та обставин, завжди було справою не з легких. Особливо гостро це відчувають сьогодні ті народи, які після розпаду Радянського Союзу постали перед необхідністю творення власних національних держав. Україна не стала винятком у цьому відношенні. Перед нею постала ціла низка життєво важливих проблем. Незалежність, політична, економічна та духовна самоідентифікація, а також цивілізаційний вибір стали для неї фундаментально новими викликами. Вирішення цих проблем для України виявилося значно складнішим, аніж це спочатку уявлялося. Особливо гостро постало питання про соціально-економічну і політико-ідеологічну визначеність самої сутності Української держави. Без відповіді на питання: «Яку державу, а головне, для кого будуємо?» – будь-які соціально-економічні реформи та політичні модернізації втрачають сенс. Численні заяви Президента України Л. Кравчука про те, що «Ми стали на шлях розбудови незалежної демократичної правової держави із соціально орієнтованою економікою …» мало що могли зробити, щоб задовольнити потребу не тільки української громади в розумінні цього питання, а й самого Прем’єр –Міністра України Л. Кучми. Потрібно віддати належне, – він перший відкрито на державному рівні поставив перед парламентом і Президентом це доленосне для всього українського суспільства питання. Будучи людиною технократичного складу розуму і не приховуючи свого напівзневажливого «…ставлення до ідеології як словесного блуду і способу обдурення народу» [2, с.25], він сам ніяк не міг збагнути, яку українську державу і під гаслами якої ідеології він повинен будувати. А тому щиро і наполегливо просив надати не тільки йому, а й всьому українському суспільству зрозумілу ідеологію державотворення. Тож виклик суспільства владі, який озвучив з висоти своєї посади Л. Кучма, вимагав адекватної відповіді. Потрібно віддати належне, відповідальність за її пошук взяв на себе Керівник Служби Президента України з питань внутрішньої політики професор М. Михальченко. Варто згадати, що це був час, коли певна частина суспільства «хворіла» ідеєю деідеологізації «шкідливості будь-якої ідеології», особливо «державної», й що незалежна Україна не повинна мати ніякої «державної ідеології». Тож за таких обставин, М. Михальченко виходив з того, що «кавалерійським наскоком» цю проблему не вирішити. Потрібні були спільні зусилля влади, науковців і усіх зацікавлених представників громадського

183

суспільства. Тому й не дивно, що сама підготовча робота по вирішенню цієї проблеми зайняла майже півроку [8, с.109-139]. Підсумком такої праці стало проведення у грудні 1996 р. науковопрактичної конференції під назвою «Ідеологія та ідейно-політичні засади державного будівництва в Україні, результатом якої стало прийняття спільної «Ухвали» та видання збірника науково-аналітичних матеріалів учасників конференції [6]. Зрозуміло, що на цьому заході, далеко не в повному обсязі зазначена проблема отримала своє науково-практичне висвітлення. Тому є низка як об’єктивних, так і суб’єктивних причин. Але потрібно враховувати, що це був лише перший крок на шляху до її вирішення. На жаль, як показало наше подальше державне життя, – і останній. Але все ж, на той час вона значною мірою змогла спонукати вітчизняну науково-політичну еліту до консолідованого і солідарного розуміння принципово важливих теоретико-методологічних висновків: По-перше, ідеологія, як складний політичний і соціально-психологічний та духовний чинник, є не тільки корисною для суспільства, а й об’єктивно необхідною. Більш того, держава не може існувати без своєї ідеології, бо це її духовна сутність, засіб консолідації громадян у єдину політичну націю, фактор мобілізації найголовнішого зі всіх ресурсів – людського. По-друге, основою основ нової офіційної державницької ідеології (як ідеології держави) може бути лише українська національна ідея. Треба визнати, що це було одним із найбільш вагомих досягнень цієї конференції. Відтепер українська національна ідея виходила на принципово новий етап свого існування. Саме життя вдихало в неї новий зміст, і від того вона поставала перед свідомістю широкого українського загалу в сенсі свого нового науково-політичного й історичного значення. То що ж являє собою ця ідея в дійсності? Відповісти на це запитання, значить, перш за все, цю ідею зрозуміти. А матеріали конференції якраз і дають можливість отримати відповідь на поставлене питання. У подальшому історія вивчення та втілення у практику української національної ідеї виявилася такою ж складною і строкатою, як і сама українська історія. Було все [9, с.373 – 380]. Мали місце поспішні висновки, коли на найвищому державному рівні вели розмови про те, що національна ідея «не спрацювала». Однак зусилля науковців, а, головне, сама потреба суспільного розвитку постійно змушували керівників держави згадувати про її існування, особливо під час державних свят. Але що робити з нею далі, вони все ще не можуть надати суспільству чітких і зрозумілих пояснень. З нашого погляду, є сенс дивитися на Національну ідею як на «Український проект», що повинен дати відповідь на питання: а чого прагне український народ? Цілком зрозуміло, що, відповідно до вимог XXI століття, даний проект має бути, з одного боку національним, а з другого – глобальним. Ця двобічність притаманна всім сферам суспільного життя. Обмежитися національним проектом Україна вже не може, а тому він, незалежно від намірів політичних сил, має бути вплетений у глобальний контекст. І це не відмова від національного суверенітету, а його забезпечення іншими сучасними засобами, де регіональні і глобальні політичні, економічні, культурні, інформаційні організації та інститути відіграють дедалі більшу роль.

184

За теперішніх умов, для України найбільш перспективним є продукт проекту модерна, зі світською національною державою, громадянством, поділом функцій гілок влади, народом-сувереном, українською політичною нацією нового типу, яка повинна стати активним суб’єктом модернізації країни. Про все це український народ мріяв на протязі багатьох століть, а тому цей проект ширший за «націоналізм», «буржуазність», «правову державу» тощо. Це має бути комплексний суспільно-політичний ідеал з чіткими засобами його реалізації. На наш погляд, такий Ідеал, протиставлений як «лівим», та і «правим» моделям у політиці, має скласти основу того, що можна кваліфікувати як ідеологію політичного центризму, яка відповідає як нашому цивілізаційному «корінню», так і тому, що називають українською «ментальністю». Саме такий ідеал, на наш погляд, і повинен стати природним механізмом втілення в практику повсякденного життя змісту і сенсу української національної ідеї. Варто зазначити, що звідси випливає головне завдання для державної ідеології, світоглядну основу якої саме і складає національна ідея, - це вироблення на потребу суспільству такого типу суспільно-політичного ідеалу, який міг би стати для нього давно очікуванім образом бажаного суспільнополітичного устрою. Це значить, що національна ідея зможе реалізуватися лише через втілення в практику повсякденного життя цінностей, які зосереджує в собі особисто їй притаманний суспільно-політичний ідеал, як осмислений та очікуваний зразок досконалості суспільного устрою. Тож, який є і яким повинен бути суспільний устрій сучасної України? Сьогодні ми вже можемо відповісти на питання: «Яку державу, а головне, для кого будуємо?». Так Президент України В. Янукович у Посланні до Українського народу прямо заявив: «… вперше за всю новітню історію ми з вами отримали шанс спокійно … взятися за роботу і почати нарешті будувати Україну для людей, а не для влади» [11, с.5]. Тим самим діюча влада практично визнає, що відповідно до цінностей лібералізму, сьогодні в Україні побудовано кланово-олігархічну республіку. І тепер потрібно виправити ситуацію, вважає Прем’єр-міністр України М. Азаров. Потрібно будувати державу, у якій «… не буде такого, що 90% людей ледве зводять кінці з кінцями, а 1 % володіє левовою часткою багатств. Середній клас повинен складати не менше половини населення» [1, с.2]. Але вирішити проблему середнього класу на засадах ліберальної ідеології неможливо. Інтересам середнього класу традиційно відповідає зовсім інша ідеологія. На жаль, сьогодні політичною елітою все ще недооцінюється модель демократичної соціально-правової держави конвергенційного соціалдемократичного проекту, яка вже довела свою дійсність і ефективно працює в багатьох успішних країнах Європи. А оскільки, як стверджує Президент В.Янукович: «… ми остаточно визначилися зі своїм майбутнім. Європейський вибір став основою зовнішньополітичної ідентичності України. А європейські цінності – основою нашого розвитку» [10], то потрібно зробити все можливе, щоб якомога швидше запровадити в Україні європейську модель суспільного устрою. А для того, щоб цей шлях став коротшим, менш болісним і більш ефективним, українській політичній еліті, вочевидь, все ж доведеться визнати, що для України ідеї демократичної та соціально-правової держави, гуманного соціал-демократичного проекту привабливі ідеологічно, політично та

185

економічно. Визнати це – значить стати на шлях побудови держави соціального гуманізму. І тоді прагнення Президента України «побудувати державу для людей, а не для влади» дійсно стануть тією реальністю, яка виведе наш народ зі стану апатії та зробить його активним помічником влади у цій нелегкій, але виключно благородній державотворчій справі.

ЛІТЕРАТУРА 1. Азаров Н. Обращение к гражданам Украины // Строим новую страну! Партия регионов 2010-2015.- б.г.- 15 с. 2. Видрін Д., Табачник Д. Україна на порозі XXI століття: Політичний прогноз.- К.: Либідь,1995.- 146 с. 3. Дашутін Г. Політичний ідеал: світовий досвід і сучасна Україна.К.:Академ-Прес, 2006.- 303 с. 4. Дашутін Г., Михальченко М. Український експеримент на терезах гуманізму.- К.: Парламентське видавництво, 2001.- 355 с. 5. Кравчук Л. Перемога в ім’я життя //Голос України, - 1993.- 12 травня. 6. Куда йдемо? Матеріали науково-практичної конференції «Ідеологія та ідейно-політичні засади державного будівництва в Україні» За ред.. М. Михальченка, Б. Корольова. - К.,1993. – 159 с. 7. Кучма Л. Україна є. Україна буде!: Доповідь на урочистих зборах з нагоді 5-ї річниці незалежності України 23 серпня 1996 р. //Урядовий кур’єр .1996.- 29 серпня. 8. Штика О. Ідеологія та держава як чинники творення нової України (засади політико-ідеологічної доктрини) //Політологічні читання: Українсько-канадський щоквартальник.- 1995.- №2.- 288 с. 9. Штика О. Українська національна ідея: злет та падіння //Сучасна українська політика (політики і політологи про неї).- К.,2003. – 394 с. 10. Янукович В. Послання до Верховної Ради «Про внутрішнє та зовнішнє становище України у 2011 році // http://www.prezident.gov.ua 11. Янукович В. Послання до українського народу (З експертною доповіддю НІСД «Україна XXI століття. Стратегія реформ і суспільної консолідації»).- укладач А.Єрмолаєв. – К.: НІСД, 2010.- 128 с.

186

JEL codes: О11, О14, О21

СУХАРЕВ О.С. д.э.н., профессор, Институт экономики РАН, в.н.с., (Москва, Россия)

СТРУКТУРНЫЕ ИЗМЕНЕНИЯ ЭКОНОМИКИ: АНАЛИЗ И ПЕРСПЕКТИВЫ РОССИИ STRUCTURAL CHANGES IN THE ECONOMY: ANALYSIS AND PROSPECTS FOR RUSSIA Abstract. The article deals with conditions for the implementation of innovative strategies in Russia. The estimation of two mainline approaches - "catching up", including through intensive borrowing and economic development by improving the structure and production efficiency due to the intensification of development of national technological development. The author indicates the institutional conditions of modernization policies, affect the regional dimension of the problems of innovative development. On the basis of "structural" economic concluded that under the existing structure providing two main approaches, or some combination of them is difficult, so that the base strategy of technological development and maintenance of macroeconomic policies is to change the structure of the Russian economy. Keywords: macroeconomic policy, growth, structure and technological development 1. Два взгляда на проблему структурных изменений В период 2000-ых гг., который является периодом довольно высокого роста российской экономики, его главной чертой являлось то, что этот рост не изменял качественных параметров системы существенным образом и происходил при сниженном значении реальных факторов. В основном этот рост полагался на монетарные факторы – спекулятивную основу (сырьё и хорошую мировую конъюнктуру). Поэтому проектирование макроэкономической политики должно учитывать те реалии, которые наблюдаемы. Действительно, и высокая норма сбережений (сейчас в России она примерно 16-18%) и укрепление экспортных производств «несырьевого» сектора будет полезным шагом экономической политики. Можно ли сводить стратегию инновационного развития к «инновационному прорыву»? Тогда необходимо определить, что понимается под прорывом, каковы его параметры, как они будут достигаться, посредством чего, ведь ограничением такого прорыва является тот текущий валовой внутренний продукт, который создаёт экономика плюс элементы национального богатства, которые можно задействовать в рамках той структуры затрат которая сформировалась к текущему моменту – и так далее. Для «прорыва» обычно предлагается реструктуризировать научный потенциал и использовать отечественные изобретения, обеспечить подъем высокотехнологичного сектора, модернизировать энергосектор, трансформировать потребительский сектор, использовать резервы интеграции и глобализации. Но проблема состоит в том, что системная модернизация, преодоление дисфункции экономической системы России,

187

которую мы наблюдаем многие годы, требует особого исходного порядка конструирования ПРОГРАММЫ модернизации. В экономической науке сложились два магистральных направления (подхода) к формированию стратегии инновационного развития России. Подход №1. Система интерактивного управления ростом - заимствование технологий широкого применения как способ догоняющего развития, а также проектирование неких «промежуточных» институтов. Этот подход отстаивается проф. В.М. Полтеровичем в нескольких публикациях и выступлениях последнего времени. Представляется, что этот способ развития, а также его «обнаучивание», представляют опасность как для национальной безопасности страны, так и для будущих перспектив развития инженерных, научно-технологических школ, производственных систем. Приведём контраргументы для этого сценария стратегии инновационного развития. Якобы недостаток технологий широкого применения является причиной возникающего экономического кризиса, технологического отставания страны. Во-первых, фонды промышленности России изношены по различным секторам от 60 до 80%. Кадровый состав сократился в несколько раз, причём доля инженерно-технических работников сократилась примерно с 10% от состава занятых в промышленности до 0,51% в лучшем случае, на отдельных предприятиях – флагманах до нуля. Иными словами промышленность лишалась и лишается своего мозга – и одновременно – рынка (импортная атака). При этом у России имеется своя патентная база, которая не используется, свои технологии широкого применения, которые также не развёрнуты и не обслуживают нужды внутреннего рынка. Во-вторых, никто из конкурентов не будет экспортировать новейшие технологии и технологии широкого применения бесплатно. Втретьих, процесс заимствования происходит перманентно, он никогда не прекращается, потому что существует специфика развития техники и технологических систем, инженерной работы. В-четвёртых, какое число технологий широкого применения для данной страны данного исторического этапа развития можно признать необходимым и достаточным? Без ответа на этот вопрос вряд ли можно с уверенностью говорить о недостатке или отсутствии технологий широкого применения, отсутствии современных технологических возможностей. В-пятых, инновационное развитие экономики зависит от таких факторов как дороговизна рабочей силы, широта внутреннего рынка, величина среднедушевого дохода, исходный технологический задел – «база» технологического развития, условия появления и тиражирования инноваций, восприимчивости инноваций не только экономикой, но и самим агентом-инноватором. Приведенные аргументы делают доктрину «заимствования» и базируемую на ней концепцию интерактивного управления ростом – несостоятельной. Неверная подача материала, манипулирование информацией, в частности, примерами технологического развития разных стран мира в разные исторические периоды, без учёта всех условий и действующих факторов, просто делают проводимые параллели неправомерными. Даже оценка так называемой абсорбционной способности

188

экономики, опирающаяся на математическую модель, неадекватна, потому что такая способность не может определяться по одному параметру. Действуют и «культурологические» факторы и др. Заимствование в развитии техники в индустриальной системе происходит ни на миг не останавливаясь, важен лишь его масштаб, время, эффективность, умение заимствованные технические решения включить в систему собственных технических разработок. В связи с этим, особо нужно отметить, бессмысленность термина «промежуточный институт», который применяется для основания концепции «заимствования». Если институты – формальные правила, то они выступают как общественные блага, создаваемые политической (законодательной) системой. В таком случае институт имеет цель, функциональное разнообразие, область приложение, время функционирования до изменения (коррекции), издержки действия, устойчивость к изменениям. Если же промежуточный институт – это самостоятельный институт, существующий в период между двумя институтами X1 и X2 в период времени [t1, t2], то он сам по себе является институтом, существующим именно этот период [t1, t2]. Если в момент t2 он перестаёт существовать или меняет форму и содержание, то можно говорить об изменении института. Кстати, заимствуемые технологии никак не могут быть промежуточными. При проектировании института, который призван специально стать некой формой между состояниями X1 и X2, можно говорить об институциональном планировании и этапном формировании институтов. При этом, разумеется, допущение о том, что институты X1 и X2 не изменятся относительно быстро является допущением. Подход №2. База развития. Организация экономического роста за счёт применения и совершенствования исключительно отечественных технологий без подчинения задачам догоняющей модернизации, а задаче обеспечения эффективности структуры. При априорном пренебрежении к такой стратегии инновационного развития и пропаганде первой доктрины, наблюдается идеологическая предвзятость к решению проблемы технологического развития кономики. Пауза в таком развитии со всей очевидностью наступает, когда имеется свёртывание инженерных школ, технологий, производственных мощностей, ликвидация промышленности – её отдельных секторов вплоть до полного исчезновения (станкостроение, лёгкая промышленность, приборостроение, электротехника, электронное и транспортное машиностроение и др.). Пауза паузе также рознь. Если в музыке пианист отрывает руки от клавиатуры, когда исполняет произведение, то это пауза. При не нажатии на педаль звук быстро прекращается. Иной вариант, когда пианист делает то же, но нажимает на педаль. Хотя руки он оторвал от клавиатуры, тем не мене, звук слышен всё время паузы, если нажата педаль. Свёртывание инноваций, конечно, не является паузой, это лишь изменение объёма инновационной деятельности (как изменение веса у человека – похудел, поправился), но вот ликвидация секторов промышленности, инженерных кадров – сокращает как саму основу будущих отечественных разработок, так и способность воспринять инновации, включая сам объём текущих и будущих заимствований, но и возможность заимствования нарастить.

189

Базой хозяйственного развития России должна стать организация экономического роста за счёт применения и совершенствования исключительно отечественных технологий без подчинения задачам догоняющей модернизации, либо массированного заимствования, существом – задача обеспечения эффективности экономической структуры (в противовес доктрине инновационной паузы и заимствования технологий). Национальный приоритет – отечественное производство. Однако, что необходимо особо подчеркнуть, заимствование технологий может приобретать только вспомогательное значение, то есть быть добавочным к развитию отечественной технологической базы и служить именно этой цели и вытекающим задачам.. Потребуется макроэкономическая политика наращивания инвестиций, государственных расходов и уровня монетизации экономики, при сокращении процентных ставок и со стимулированием перетекания различных видов ресурсов из сырьевых и трансакционных секторов в производственные секторы, включая и трудовой потенциал. Потребуется «замкнуть» производства средств производства на потребительские секторы и создание перспективных продуктов будущей конкурентоспособности. Далее будет уместен пример с развитием микроэлектроники, организацией полукристаллического кремния в России, предназначенного для создания фотоэлектрических преобразователей высокого коэффициента полезного действия, энергоэффективных приборов и т.д. Для стимулирования денежно-кредитного потока в реальные сектора экономики, для выправления сложившейся в России «структурной вилки» (это основная задача модернизации), когда продуктивные виды деятельности низко доходны и высоко рискованны, а спекулятивные виды деятельности, сырьевой сектор – высоко доходны и относительно менее рискованны, можно использовать принцип «процентного портфеля» и «плохого баланса» банков. Исправить «плохой баланс» возможно, установив своеобразную шкалу ставок за кредит сырьевым секторам, скажем b%, если их доля в кредитном портфеле данного банка превышает x%, а для реальных секторов - a%. Весь инструментарий, имеющийся в распоряжении государства необходимо подчинить исполнению данного рецепта: совпадению профиля доходности, риска, инвестиций, функций и полезности видов деятельности и благ. Иными словами необходимо планировать изменения структуры национальной экономики и управлять соответствующим образом этими изменения. Макроэкономическим рецептом инновационного развития российской экономики может стать набор следующих действий: а) повышение стоимости труда и его качества, формирование критериев оценки общественного вклада, трудовой деятельности; б) создание институтов, обеспечивающих восприятие инноваций всеми элементами системы, стимулирующих творческую деятельность, обеспечивающих замещение и обучение кадров; в) перелив ресурсов из трансакционных в производственные секторы с расширением потребностей внутреннего рынка. Конечно, понадобится

190

национализация базовых ресурсных секторов хозяйства, формирование отдельных наукоёмких секторов промышленности; г) воссоздание внутреннего рынка и формирование ядра секторов, включая инфраструктуру, обеспечивающих его развитие и экспортного ядра отраслей; д) ликвидация конвергентных кризисов отдельных подсистем, с формированием обеспеченных финансами направлений их развития (наука, образование, здравоохранение и т.д.), решение организационных задач, повышающих, а не снижающих эффективность этих подсистем. Для проектирования стратегии, для проектирования экономики, а модернизация именно так и понимается как системное изменение – необходим проектировочный подход, по аналогии с созданием новых технических систем. Таким образом, стратегия интерактивно управляемого роста, в основе которой лежит идея догоняющего развития на базе инновационной национальной системы, согласование видов политики по заимствование и индикативное планирование имеет меньшую адекватность по сравнению со вторым магистральным подходом - стратегией структурного управления развитием как альтернативы догоняющего развития (догоняющей модернизации). В её основе организация инновационного типа роста, конкурентоспособного типа воспроизводства, а заимствование, при этом, является неотъемлемой вспомогательной частью, элементов, которые всегда присутствует в функционировании производственно-техническими систем. Литература. 1. Сухарев О.С. Структурные проблемы экономики России. – М.: Финансы и статистика, 2010. С. – 145. Экономическая политика и развитие промышленности. – М.: Финансы и статистика, 2011.

191

СЕКЦІЯ 3. СОЦІУМ, МЕНЕДЖМЕНТ, КУЛЬТУРА, ІННОВАЦІЇ УДК 323.1 (043)

БОЙКО З.О., студентка IV курсу спеціальності «Міжнародні відносини» Маріупольського державного університету

ПОЗИЦІЯ ЛЕЙБОРИСТІВ ТА КОНСЕРВАТОРІВ ЩОДО ПИТАННЯ МУЛЬТИКУЛЬТУРАЛІЗМУ У ВІДОБРАЖЕННІ БРИТАНСЬКИХ ЗМІ Тема мультикультуралізму сьогодні є однією з найпопулярніших у британських ЗМІ. Особливий резонанс щодо даної проблематики викликали гучні заяви провідних європейських лідерів про «крах мультикультуралізму» та емігрантські заворушення у Лондоні у серпні 2011 р. При цьому слід відзначити, що незважаючи на те, що мультикультурна політика вже багато років втілюється у практиці європейських держав, особливо пильну увагу британські ЗМІ стали приділяти їй саме після вищезгаданих подій. Це підтверджує кількісний аналіз частоти публікацій. Так, в період з 2009 по жовтень 2010 такі видання, як The Guardian, The Independent, The Daily Telegraph, Daily Mail щомісячно присвячували мультикультурній тематиці 1-2 замітки, а то й жодної. В жовтні 2010 після заяви канцлера ФРГ Ангели Меркель про крах мультикультуралізму, британські ЗМІ звертають пильну увагу до проблеми та присвячують їй 5-7 інформаційних та аналітичних статей, після чого інтенсивність знов спадає. Наступним «піком популярності» мультикультуралізму виступає лютий 2011, а саме кінець місяця, коли про провал політики мультикультуралізму заявляє прем’єр Великобританії Девід Кемерон. Публікації цього періоду сягають рекордної кількості, в середньому 10-15 за місяць. Далі йде червень 2011, що пов’язано зі справою Андерса Брейвіка, серпень 2011, коли пройшли масові заворушення у районах Тоттенхема, Бірмінгема, Брістоля та інших, та березень 2012, що пов’язано з прийняттям британським парламентом закону про заборону носити хрестики на роботі та терористичним актом Мохаммеда Мера у Франції. Отже, ми можемо побачити, що британські ЗМІ у більшій мірі реагують на проблему тоді, коли вона досягає піку своєї гостроти. Цікавим є порівняння оцінок та характеру публікацій про мультикультуралізм у лейбористській та консервативній пресі, тобто у The Guardian та The Daily Telegraph відповідно. The Guardian, що є однією з найбільш популярних у країні щоденних газет, одна з перших почала коментувати заяву Д. Кемерона щодо краху мультикультуралізму. Причому позиція The Guardian була достатньо жорсткою, публікації відрізняються різко негативним зображенням діяльності кабінету Девіда Кемерона. Ряд публікацій має аналітико-просвітницький характер характер, що показує історію становлення мультикультуралізму у Великобританії , та характерні риси, що відрізняють політику країни від мультикультуралізму у інших західноєвропейських країнах. Крім того, через усі публікації стосовно мультикультуралізму у The Guardian, червоною ниткою простежується основна тема, а саме звинувачення уряду в тому, що він не зміг кваліфіковано та професійно здійснювати політику мультикультуралізму, тому, якщо вона й зазнала краху, то саме через неготовність політиків йти на

192

поступки емігрантам. «Багато чого з того, що уряд намагався зробити в цій галузі, було суперечливим та контрпродуктивним. Він не зміг затвердити суспільні цінності на основі пріоритету прав людини. Саме уряд, спочатку, не мав уявлення яким повинен бути образом сучасного британця, тому, замість того, щоб поставити на перше місце права людини, і вже відповідно до цього будувати політику мультикультуралізму, він перейшов на критику окремих традицій і вірувань, які, нібито, розмивають британські цінності» [3]. Крім того, є й різко негативні публікації, які не називаючи прямо ім’я прем’єр-міністра, заявляють, що мультикультуралізм – це лише спроба «дешевого політичного піару». «Найбільша сила країни полягає в її розмаїтті, терпимості і повазі до людей усіх віросповідань і культур. Але є серед нас особистості, готові використовувати ці сильні сторони і перетворити їх у слабкості. І все для дешевого політичного піару ... » [1]. Багато в чому, на нашу домку, це можна пояснити тим, що за політичними поглядами видання відносять до ліво ліберальної преси, вважається, що редакція при цьому має досить близькі стосунки з Лейбористською партією. Наступне популярне та багатотиражне видання у Великобританії The Daily Telegraph також не обійшло увагою питання мультикультуралізму, але тут достатньо важко побачити єдину редакторську лінію щодо характеристики цього питання. Частина публікацій відкрито стає на сторону Девіда Кемерона, визначаючи що сама ідея мультикультуралізму є провальною, нездійсненною. На думку журналістів The Daily Telegraph, в основі мультикультуралізму з самого спочатку повинна була лежати толерантність, повага до звичаїв, особливостей інших культур, а політика мультикультуралізму навпаки культивувала самобутність певних культур, замикаючи їх в рамках своїх меншин [5]. Описуючи особливості національного характеру британців та мусульман, автори текстів доводять, що інтегрувати такі різні групи в одному суспільстві просто неможливо. Також робиться наголос на те, що ідей мультикультуралізму, де кожна культура має розвиватися за своїми власними традиціями та особливостями, схожі з науковим расизмом, тому й недивно, що ця стратегія держави була провальною, і наскільки виграє Великобританія від того, що уряд Кемерона вчасно це усвідомив. «Багато в чому, політику мультикультуралізму можна порівняти з «війною проти Заходу», як сталінізм або нацизм, які можуть підтримувати лише представники національних меншин, але ніяк не самі англійці» [4]. Мабуть, таку позицію можна пояснити тим, що сьогодні читачами газети є переважно представники середніх і вищих класів з консервативними поглядами (і, ймовірно, прихильники консервативної політики). Але з іншого боку, частина публікацій вказує на невдалість самого механізму мультикультуралізму і звинувачує владу у тому, що та не змогла якісно провести обрану політику (що призвело до конфліктів). Також, The Daily Telegraph одна з перших починає говорити про те, що Марин Ле Пен (голова правої націоналістської партії «Національний фронт») підтримала заяву Д. Кемерона, отже консервативна партія у своїх заявах близька до нацистської, ворожої емігрантам політичної течії, що не може не викликати занепокоєння у британського суспільства, основою якого є толерантність та повага прав людини. «Саме через такого роду заяви ми були виключені зі суспільного життя протягом 30 років, - зазначила Ле Пен. - Я відчуваю

193

еволюцію на європейському рівні, навіть в класичному уряді. Я можу тільки привітати Кемерона» [2]. Як бачимо, у британській пресі можна побачити деяку різницю у висвітленні питання мультикультуралізму між представниками ЗМІ з різних політичних течій. Але ця різниця не простежується настільки очевидно, як у самому уряді. Слід зазначити, що саме Лейбористська партія була ініціатором проведення та послідовно втілювала політику мультикультуралізму в країні. На думку багатьох експертів, однією з причин активного просування лейбористами мультикультуралізму в якості головної моделі інтеграції іммігрантів у Великобританії, особливо в останні два десятиліття, є серйозна залежність Лейбористської партії від голосів іммігрантів на місцевих і національних виборах. Оскільки, найактивнішою частиною іммігрантського співтовариства у Великобританії є мусульмани, то саме на них в першу чергу роблять ставку лейбористи, як правило, на виборах за них голосують понад 70% всіх мусульман, які мають право голосу. Консерватори, навпаки, ніколи не розділяли цю ідеологію та завжди наполягали на використанні у Великобританії асиміляційної моделі інтеграції іммігрантів. Виступи Девіда Кемерона з критикою мультикультуралізму датуються ще 2008 роком, коли він в якості лідера Консервативної партії на слуханнях в Комісії з рівності прав людини намагався звернути увагу на небезпеку, яку ховає у собі мультикультурна політика в країні [6]. Але тоді його позиція не мала широкого відгуку у пресі, лише коли канцлер ФРГ Ангела Меркель всенародно оголошує про крах мультикультуралізму, заява вже прем’єр-міністра Великобританії Девіда Кемерона викликає у пресі широкий резонанс. Але цікавим залишається той факт, що більшість публікацій у британських ЗМІ роблять наголос на тому, що критика Д. Кемероном мультикультуралізму пов’язана не стільки з позицією політичної партій Консерваторів, скільки з його спробою відволікти увагу суспільства від важливих економічних проблем, у які занурився весь Європейський Союз. Крім того, уряду не вистачає послідовності, бо після заяви про необхідність інтегрувати мігрантів, він приймає закон про заборону носити хрестики на роботі, що прямо свідчить про порушення 9 статті Європейської Конвенції з прав людини, де йдеться про загальне право на свободу думки, совісті і релігії. Таким чином, тема мультикультурної політики є надзвичайно актуальною для британського суспільного життя, що відображено у ЗМІ. Оцінки пресою заяв та діяльності політиків коливаються від визнання усвідомлення ними гостроти суспільної проблеми до визначення цих заяв як маніпуляції свідомістю британців, намаганням відволікти громадську думку від інших питань. Список використаних джерел: 1. Britain's strength lies in diversity' [Electronic resource]. — Mode of access : http://www.guardian.co.uk/uk/2005/aug/05/britishidentity.july7 ?INTCMP=SRCH — Title from the screen. 2. Cameron congratulated on multiculturalism views by French National Front [Electronic resource]. — Mode of access : http://www.telegraph.co.uk/news/politics/8315093/Cameroncongratulated-on-multiculturalism-views-by-French-National-Front.html — Title from the screen.

194

3. In defence of multiculturalism [Electronic resource]. — Mode of access : http://www.guardian.co.uk/commentisfree/2010/mar/22/multic ulturalism-blame-culture-segregation?INTCMP=SRCH — Title from the screen. 4. It is state multiculturalism that is racist, and David Cameron who is a liberal [Electronic resource]. — Mode of access : http://blogs.telegraph.co.uk/news/edwest/100074992/it-isstate-multiculturalism-that-is-racist-and-david-cameron-who-is-a-liberal/ — Title from the screen. 5. The real failure in Britain is to assume that different cultures must merge [Electronic resource]. — Mode of access : http://www.telegraph.co.uk/comment/letters/8311859/Thereal-failure-in-Britain-is-to-assume-that-different-cultures-must-merge.html — Title from the screen. 6. Великобритания в ловушке мультикультурализма [Электронный ресурс]. — Режим доступа : http://rusmir.in.ua/pol/1700-velikobritaniya-vlovushke-multikulturalizma.html — Название с экрана.

УДК: 1:61

ВАСИЛЬЄВА І.В., зав. кафедри філософії та соціології Національного медичного університету імені О.О.Богомольця докт. філос. н., доц. ФУРДИК О.М, СЕНЧИЛО Д.В. кафедра філософії та соціології Національного медичного університету імені О.О Богомольця Furdyk_Olena@ukr.net

ЗДОРОВ'Я ЯК СКЛАДОВА ЛЮДСЬКОГО КАПІТАЛУ Анотація В роботі розкривається значення здоров’я як складової людського капіталу. Проаналізовані взаємозв’язки здоров’я з іншими складовими людського капіталу: якістю життя, освітою, культурою, його значення як фундаментальної цінності людини та суспільства.

ЗДОРОВЬЕ КАК СОСТАВЛЯЮЩАЯ ЧЕЛОВЕЧЕСКОГО КАПИТАЛА Аннотация В работе раскрывается значение здоровья как составляющей человеческого капитала. Проанализированы взаимосвязи здоровья с другими составляющими человеческого капитала: качеством жизни, образованием культурой, его значение как фундаментальной ценности человека и общества.

THE HEALTH AS A PART OF HUMAN CAPITAL Summary The paper reveals the importance of health as a component of human capital. Analyzed the relationship of health with other components of human capital: the quality of life, education, culture, its importance as the fundamental values of individuals and society.

195

Проблема людини та її здоров’я на початку ІІІ тисячоліття набула не тільки особливої наукової актуальності, а й соціально-аксіологічного змісту. Право на життя та здоров’я сьогодні визнані міжнародною спільнотою фундаментальними правами кожної людини. З точки зору сучасних гуманістичних ідеалів, здоров’я розглядається не тільки як важливий суспільний та індивідуальний ресурс, а й як провідний показник життєздатності, рівня соціального благополуччя, гармонійності розвитку людини та суспільства. Як відомо, індекс людського розвитку, прийнятий ООН, враховує три основні компоненти: дохід, освіта, здоров’я. В Українському суспільстві, як і в інших сучасних демократичних державах, життя та здоров’я людей визнаються вищими соціальними цінностями. В останні роки спостерігаються певні зміни у законодавстві України в сфері охорони здоров’я у напрямі приведення до міжнародних правових норм, пріоритетів ВООЗ. Згідно чинного законодавства України, охорона здоров’я є пріоритетним напрямом у діяльності суспільства і держави («Основи законодавства України про охорону здоров’я», ст.4). Проте, кожна людина повинна мати не тільки юридичне, моральне, а й реальне право на здоров’я. Право на здоров’я означає не тільки право на отримання адекватної медичної допомоги, а й право на необхідні детермінанти здоров’я, право на відповідну якість життя. Сьогодні інтерес до цієї проблеми здоров’я виходить за межі медицини, привертаючи все більшу увагу філософів, соціологів, економістів, представників інших гуманітарних і соціальних наук. У сучасній науці здоров’я все більше розглядається як складний багатовимірний феномен, який охоплює різні аспекти індивідуального і суспільного життя: біологічні, психологічні, соціальні, морально-етичні, політичні правові, правові екологічні тощо. Основною передумовою такої багатоаспектності досліджуваної категорії є те , що не можливо визначити здоров’я і хворобу взагалі, а слід вести мову про здоров’я та хвороби людини, враховуючи багатовимірність її існування. В зв’язку з цим важливе значення має вивчення соціальних аспектів проблеми здоров’я, зокрема, аналіз здоров’я як складової людського капіталу. На думку Р.І.Капелюшнікова, людський капітал – це «втілений в людині запас здібностей, знань, навичок і мотивацій, формування якого подібно накопиченню фізичного або фінансового капіталу, потребує відвертання від поточного споживання заради отримання додаткових доходів у майбутньому» [2]. Концепція людського капіталу була розроблена сучасною економічною наукою. Як відомо, за створення основ теорії людського капіталу американським вченим-економістам Т.Шульцу і Г.Беккеру були присуджені Нобелівські премії з економіки (1979; 1992р.р.) Визначення людського капіталу з часом все більше розширювалося і розширюється, включаючи все нові складові. В умовах формування інформаційного суспільства на передній план у якості складових складного інтенсивного фактора розвитку – людського капіталу – висунули знання, освіту, здоров’я, якість життя населення і самих провідних фахівців, які визначають креативність та інноваційність національних економік [4]. В.І.Ільїнський вивів формулу людського капіталу. Виходячи з якої очевидно, що об’єм і якість людського капіталу складається із інвестицій у

196

здоров’я та освіту, що залежить від рівня культури індивіда та нації. На думку вченого, капітал здоров’я – несуча конструкція, основа людського капіталу. В.І.Ільїнський виділяє базовий та набутий капітал. Перший визначається сукупністю фізіологічних властивостей людини, які вона отримала спадковим шляхом. Набутий капітал створюється в процесі формування і використання фізичних ресурсів людини, які виявляються у виробничій діяльності. Капітал набутої індивідом освіти та рівня культури визначають те, наскільки інтенсивно відбувається процес зношення базової та набутої складової капіталу здоров’я і, як наслідок, всього сукупного людського капіталу. Розглядаючи капітал здоров’я В.І.Ільїнський розкриває значення інвестицій в людину, які необхідні для формування, підтримування та вдосконалення здоров’я людини та її працездатності [1, с.9-10]. Проаналізуємо взаємозв’язки здоров’я з іншими складовими людського капіталу, зокрема з якістю життя людей, освітою та культурою. Найбільш інтегральним показником рівня соціального здоров’я є задоволення якістю життя. За визначеннями ВООЗ (1999 р.), якість життя – оптимальний стан і ступінь сприйняття окремими людьми й населенням в цілому того, як задовольняються їх потреби (фізичні, емоційні, соціальні тощо) і надаються можливості для досягнення благополуччя й самореалізації. Отже, оцінки якості життя повинні враховувати не тільки об’єктивні, а й суб’єктивні показники. Дослідження «якості життя» встановили позитивний зв’язок між суб’єктивним благополуччям, щастям чи задоволеністю життям (у різних дослідженнях використовуються різні поняття, які, в принципі, означають більш-менш те саме) і доходом. Проте зв’язок між доходом і задоволеністю життям представляється далеко не однозначним. Наприклад, людина навіть з високим рівнем життя може відчувати певний психологічний дискомфорт внаслідок усвідомленням розриву між бажаним і наявним рівнем життя. Натомість психологічний дискомфорт можуть не відчувати люди більш скромного достатку. По-перше, це люди, для яких високі стандарти життя не є самодостатньою цінністю. По-друге, усвідомлення розриву між бажаним і наявним рівнем життя може не призводити до психологічного дискомфорту, а спонукати до випрацьовування активної стратегії досягнення вищих доходів та стандартів [3, с.14]. Як свідчать численні дослідження, які були проведенні у різних країнах світу, одним із найвагоміших факторів впливу на здоров’я є освіта. За своєю природою освіта дає людям знання та навички, окреслює їх самосвідомість щодо здоров’я, стиль поведінки, спосіб життя. В матеріалах ЄРБ ВООЗ відзначається суттєвий вплив на здоров’я дитини не тільки соціальноекономічного, а й освітнього статусу матері, морального і соціальноекономічного клімату в сім’ї. Серед осіб, які зазнали у дитинстві жорстокого поводження, насильства та інших несприятливих подій, й подальшому житті спостерігається більш високий ризик тютюнопаління, недостатньої фізичної активності, серйозних форм ожиріння та алкоголізму на більш пізніх стадіях життя. Окремого розгляду потребує питання про вплив субкультур різних соціальних груп на відтворення нерівностей у здоров’ї, який відбувається

197

через систему соціальних норм та стиль життя, поведінку пов’язану із здоров’ям. Антрополог О.Льюіс (Lewis) прийшов до висновку, що багато бідняків потрапляють у тенети культури бідності − субкультури нижчого класу, яка пригнічує людські амбіції. На рівні цієї субкультури здоров’я розглядається переважно як інструментальна цінність (людина здорова, поки вона може працювати), спостерігається толерантність у відношенні до ознак функціональних ознак хвороби, пізнє звернення до професійної медичної допомоги, що часто має згубні наслідки для її здоров’я і життя. Натомість, субкультурі багатих здоров’я знаходиться на достатньо високому щаблі ціннісної ієрархії і є, по суті, одним із статусних атрибутів належності до вищого класу [3, с.16]. У підтвердження цього можна послатися на своєрідний «парадокс зворотного зв’язку», який був виявлений в результаті вибіркового опитування проведеного Державним комітетом статистики України у жовтні 2002 р. Серед опитаних осіб (усіх вікових груп загалом), що належать до 10% найменш забезпечених (за середньодушовим сукупними витратами) домогосподарств поскаржилися на погане здоров’я 11,3%, а вважали, що мають добре здоров’я – 31,2% членів бідних господарств, при цьому серед членів десятивідсоткової групи найбільш забезпечених сімей оцінили своє здоров’я як погане 18,1% і стільки ж (18,1%) за самооцінкою мали добре здоров’я. Ця ситуація відображає значно менш уважне ставлення до свого здоров’я та його порушень представників малозабезпечених верств населення, можливо специфічну витривалість і загартованість незніжених бідняків, занижений їх рівень запитів і вимог, а також зростаючу недоступність якісного медичного обстеження та лікування для численних «соціальних низів» [3, с.17]. Таким чином, існують взаємозв’язки між здоров’ям та іншими складовими людського капіталу, які повинні враховувати при розробці соціальної політики, економічного, культурного розвитку, освітніх, виховних програм тощо. Разом з тим здоров’я людини виступає як фундамент людського капіталу на всіх його рівнях: індивідуальному, організаційному, національному. За словами Сократа, «здоров’я − не все, але все без здоров’я − ніщо». ЛІТЕРАТУРА: 1. Ильченко И.Н. Значимость человеческого капитала в укреплении здоров’я и профилактике заболеваний // Профилактическая медицина 2009 (2). – С.9-17. 2. Капелюшников Р.И. Теория человеческого капитала http://www.libertarium.ru/ 3. Москаленко В.Ф., Васильєва І.В Соціально філософські аспекти проблеми нерівності в здоров’ї // Науковий вісник Національного медичного університету імені О.О.Богомольця. - 2008(4). - С.13-18. 4. http://uk.wikipedia.

198

УДК 341.238(574+477)

ВЛАДИКІН В.П. вчитель історії Іванчуківської ЗОШ І-ІІІ ступенів Ізюмської районної ради Харківської області, аспірант кафедри історії Харківського національного педагогічного університету імені Г.С.Сковороди

ПРОБЛЕМИ КУЛЬТУРНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ В РЕСПУБЛІЦІ КАЗАХСТАН Культурна діяльність української діаспори в Республіці Казахстан має цілу низку проблем, серед яких – недостатнє фінансування, «інформаційний голод» (мала кількість українських підручників, недоступність телерадіопередач з України, припинення надання українцям Казахстану путівок до «Артеку», не проведення гастролей творчих колективів з України та окремих виконавців до Казахстану). Подолання саме цих проблем активізує діяльність української громади Казахстану. Культурная деятельность украинской диаспоры в Республике Казахстан имеет целый ряд проблем, среди которых – недостаточное финансирование, «информационный голод» (малое количество украинских учебников, недоступность телерадиопередач с Украины, прекращение предоставления украинцам Казахстана путевок в «Артек», не проведение гастролей творческих коллективов из Украины и отдельных исполнителей в Казахстане). Преодоление именно этих проблем активизирует деятельность украинской общины Казахстана. Для України Казахстан цікавий не лише з економічної точки зору. Досить активно розвивається співробітництво в культурно-гуманітарній сфері. Його головними напрямами залишаються освіта, наука, культура, туризм і спорт; поглиблення регіональних зв’язків; сприяння українській діаспорі Казахстану і казахстанській в Україні в задоволенні їхніх культурних потреб, підтримці їхніх зв’язків з етнічною Батьківщиною. Cтаном на 1 січня 2008 р. на теренах Казахстану (за статистичними даними) мешкає 540 тисяч українців. Українці Казахстану – важливий демографічний, інтелектуальний і соціально-культурний ресурс для розширення контактів між людьми, поглиблення взаємодії двох країн. Українська діаспора в Казахстані є однією з найчисленніших, займаючи за чисельністю третє місце серед усіх українських спільнот світу. Слід зазначити, що сьогодні існують вагомі підстави для постановки і вивчення питання про життя українців в Казахстані та взаємодію етнічних українців із «східною діаспорою». Проте, лише в останній період в Україні почали вивчати проблему українців Казахстану та, власне, і світового українства як явища історичного, політичного, соціального, культурного, загальнонаціонального.

199

Останнім часом виникло багато проблем пов'язаних з національнодуховним, культурним станом співвітчизників за кордоном. Одна з них загроза відчудження від рідної мови, звичаїв, національної самобутності. Діяльності діаспори в культурній сфері відводиться одна з головних ролей у забезпеченні збереження національної ідентичності українців Казахстану. У 1995 році Указом Президента Казахстану створений консультативнодорадчий орган при Президентові РК – Асамблея народів Казахстану, завданнями якої є: всебічний розвиток національних культур, мов і традицій народів Казахстану; розширення інтеграційних зв’язків з міжнародними організаціями; формування казахстанської ідентичності шляхом консолідації етносів Казахстану; формування і розповсюдження ідей духовної єдності, укріплення і збереження дружби народів і міжнаціональної злагоди. На сьогодні в Асамблеї представлено 19 етнічних українців. При безпосередній підтримці урядів Казахстану та України, в 1999 році було засновано Громадське республіканське об'єднання Асоціація «Українці Казахстану», головною метою якої є об'єднання зусиль і координація роботи із забезпечення зв'язків з державними і громадськими інститутами Казахстану і України, місцевих українських національно-культурних центрів, їхніх керівників та активу в справі відродження і всебічного розвитку української мови, культури, національних традицій і звичаїв, духовних цінностей українців Казахстану, їхньої самосвідомості, самозахисту соціально-економічних, культурних прав і свобод, підвищення ділової активності у всіх сферах економіки, розширення міжнародних зв'язків, зміцнення миру і дружби між націями і народностями. До Асоціації у 2005 році входило 12 українських громад. Найактивніші громади українців діють в Астані, Караганді, Павлограді й Семипалатинську. Ці громади працюють на відродження української національної культури, рідної мови, народних традицій та звичаїв. При громадах працюють 25 творчих самодіяльних колективів дорослих та молоді, 8 недільних шкіл та факультативів і українське відділення в Павлодарській школі національного відродження. Головою АУК з 1999 р. (від дня утворення) є Михайло Парипса – голова Павлодарського товариства української культури ім. Т. Г. Шевченка. Заступники голови АУК: Чернега Тарас - м. Астана, Лимаренко Валентин – м. Алмати. Чинне місце в діяльності української діаспори відводиться освіті, бо саме юні українці Казахстану повинні зберегти і передати наступному поколінню любов до Батьківщини і зберегти свою унікальність в багатонаціональному Казахстані. У відповідності з Державною програмою функціонування і розвитку мов у Республіці Казахстан на 2001-2010 рр. реалізується право національних груп у вивченні рідних мов. Із 3 млн. учнів республіки в 2003-2004 навчальному році українською мовою навчалося 165 учнів, у 2005-2006 навчальному році – 179 [3. С.6]. Л. Мазуки пояснює дану ситуацію наступним чином: «Такі низькі показники можна пояснити тим, що самі батьки-українці ігнорують українознавчі студії, бо не певні в тому, що їхні діти зможуть отримати освіту у вузах України. Для комфортного життя української діаспори в Казахстані

200

важливим є інтеграція в казахстанське суспільство, наприклад, беручи участь у місцевому громадсько-політичному житті. А це вимагає знання мови, культури, звичаїв титульної нації. У місцях компактного проживання українців питома вага носіїв казахської мови відносно невелика. Крім цього, в Казахстані статус офіційної має російська мова (у Казахстані вільно володіють казахською мовою тільки 0,6 % українців, для порівняння: російську мову назвали рідною під час останнього перепису 63,3 % українців)» [2. С. 72-73]. Головним важелем, який дає можливість залучити дітей до вивчення мови своєї історичної батьківщини, є уроки з вивчення народного мистецтва (пісні, танці, театр). Адже навчання, репетиції і виступи зі сцени перед дорослими і однолітками, значно приваблює дітей до цього заняття. Як показує практика, в тих школах (класах), де дітей намагаються навчати тільки мові, як правило, діти перестають відвідувати такі заняття. А де особлива увага приділяється народній творчості, туди тягнуться діти навіть і інших національностей. Слід наголосити, що по лінії Міністерства освіти і науки потрібно фінансувати роботу дитячих самодіяльних колективів діаспор. А вже через творчість буде відкрито шлях до досконалішого процесу – вивчення мови. Звичайно ж, це суперечить дидактики, але досвід підтверджує саме цю «схему» [1]. Слід озвучити головні проблеми в діяльності української діаспори РК в гуманітарній сфері. Починаючи з 1995 р. Україна виділяла для українців Казахстану в середньому по 25 безкоштовних путівок в МДЦ «Артек», які розподілялися серед кращих учнів українських недільних шкіл. Але з 2007 р. цю традицію було припинено. Безкоштовності путівки необхідні, тому що в недільних школах вчаться діти, більшість яких – з незаможних сімей. Також слід направляти влітку дітей з числа учнів недільних шкіл в україномовні табори України, де вони мали б нагоду спілкуватись із українськими однолітками та засвоювати українську мову. Так і залишається не вирішеним питання щодо гастролей творчих колективів з України та окремих виконавців до Казахстану, особливо до тих регіонів, де компактно проживають українці. Ще одне питання – проблема інформаційного голоду. На жаль, українці Казахстану не мають навіть потенційної можливості отримувати з України державні періодичні видання. В передплатних каталогах на поточний рік вони відсутні зовсім, а спеціалізована українська періодика коштує занадто дорого і головним чином пропонується російською мовою. До того ж, українцям Казахстану так і не доступні телерадіопередачі з України. Супутниковий варіант можуть осилити одиниці. Необхідно організувати роботу науковців України по копіюванню справ українців-в'язнів КарЛагу, які знаходяться в архіві КНБ Казахстану, та у музеї с. Долинка Карагандинської області. Українські недільні школи так і не забезпечені підручниками, хоча посольство України в Казахстані щорічно збирає запити від громад, але питання так і не вирішується.

201

Подолання саме цих проблем активізує діяльність української громади Казахстану. Список використаної літератури 1. Лист Асоціації «Українці Казахстану» № 1/01-08 від 1 лютого 2008 р. Голові Комітету з мов МКіІ РК Е.Кажибеку. 2. Мазука Л.І. Закордонне українство в Казахстані: історія та сучасність. (До року України в Казахстані)/ Людмила Мазука// Стратегічні пріоритети. – 2008. – №3. – С. 68-75. 3. Межэтнический диалог: Казахстанская модель как пример мирного сосуществования и сохранения межнациональной стабильности. – К.: Логос. – 2007.- 166 c.

ГОРПИНИЧ О.В., к.ф.н., доцент кафедри соціології та соціального управління АПСВ ФПУ, м. Київ

ІННОВАЦІЯ ЯК ФАКТОР СОЦІАЛЬНОЇ САМООРГАНІЗАЦІЇ СУСПІЛЬСТВА В сучасному світі інновація розуміється як один з важливих факторів суспільного розвитку. Здатність соціальної системи будь-якого рівня - від організації до держави - генерувати, впроваджувати та поширювати інновації є основною конкурентною перевагою, а нездатність до інноваційного розвитку призводить до наростаючого відставання і неможливості займати лідируючі позиції. Інновація сьогодні є одним з ключових елементів культури, загальнозначуще соціальною цінністю, що виходить далеко за межі технічної та економічної сфер. Всі області життєдіяльності сучасних суспільств пронизані інноваційними процесами. Інновація сьогодні є ключовим елементом культури, соціальною цінністю, не обмежується межами технічної та економічної сфер діяльності, а поширюється на сфери суспільних норм, образів, ідеалів. У теоретичному плані вивчення феномена інновації як фактора самоструктурірованія соціальних систем із застосуванням теорії самоорганізації має велику значимість. По-перше, воно відповідає тенденції сучасній соціології до акцентування уваги на динамічних якостях соціальної реальності. По-друге, використання ідеї інновації дає можливість вирішити актуальну задачу синтезу структури і дії, оскільки інновація об'єднує в собі, з одного боку, продукт індивідуальної творчості, інструмент целерационального конструювання акторами реальності, а з іншого боку, фактор самоорганізації соціальної системи, становлення і розвиток якої багато в чому визначається системними характеристиками. По-третє, становлення мережевої комунікації, як однієї з найважливіших характеристик сучасності, потребує вивчення того, яким чином відбувається формування і зміна структур мережевого типу. Дослідження інновації як фактора самоорганізації соціальних систем дає можливість проаналізувати логіку виникнення і трансформації мережевих комунікативних структур.

202

Універсальний характер інновації проявляється найширше в самоорганізаційних процесах, які відбуваються в сучасному суспільстві. При розгляді інновації, з точки зору теорії самоорганізації, слід враховувати наступні характеристики, які відрізняють її від спонтанної новації або ненаправленої соціальної зміни. 1. Суб'єктивна конструктивність. Інновація завжди передбачає наявність суб'єкта інноваційної діяльності, який її реалізує, метою котрого є зміна реальності в напрямку суб'єктивного кращого стану відповідно до його цінностей і баченням бажаної дійсності. 2. Цілерациональність. Послідовний процес створення і впровадження інновації переслідує своїй метою зміни тих чи інших аспектів дійсності. 3. Технологічність і рефлексивність. 4. Завершеність. Інноваційний процес завжди має кінцевою метою впровадження інновації в структуру для зміни тих чи інших аспектів реальності. Оскільки становлення і розвиток інновацій у соціальних системах, відбувається нелінійно, ефекти від цього процесу, від моменту створення новаторської ідеї до закріплення інновації в структурах і процесах системи, спонтанні, важко передбачувані. Через відсутність напрацювань у галузі вивчення інновації як фактора соціальної самоорганізації, прогноз перебігу та результатів інноваційних процесів часто стає нездійсненним завданням. Тому недостатньо вивчати лише керовані, організовані процеси, приділяти увагу виключно прямим причинно-наслідковим залежностям. Аналіз універсальних механізмів самоорганізації соціальних систем в ході становлення і розвитку інновацій в них дозволить прояснити раніше не акцентуйовані аспекти цього процесу і, таким чином, розширить прогностичні та управлінські можливості в цій галузі практичної діяльності. Оскільки проблема соціальних інновацій має саме безпосереднє відношення до буття індивідів, соціальних груп, суспільства, то від її своєчасного рішення багато в чому залежить подальша доля людства, благополуччя його існування і розвитку. ГОРСЬКИЙ В.Л., м. Київ

БІБЛІЙНА ЕСХАТОЛОГІЯ ЯК ЧИННИК ТРАНСФОРМАЦІЇ ДУХОВНОСТІ ЛЮДИНИ У СФЕРІ РЕЛІГІЙНО-ЕТИЧНИХ ЦІННОСТЕЙ У сучасних умовах демократизації суспільства і політики свободи віросповідання та релігійної толерантності актуальними є питання створення необхідних умов для забезпечення піднесення духовності людини та реалізації її інтересів в релігійній сфері, особливо у площині християнських моральноетичних цінностей, орієнтованих на відновлення моральності у суспільстві. Основою такого культурно-трансформаційного процесу виступає Біблія – священна книга християнства та юдаїзму. Вона виникла протягом першого тисячоліття до нашої ери та перших двох століть нашої ери шляхом відбору, редагування та канонізації значного масиву релігійних текстів, які іудаїстська, а згодом християнська традиції визначили як богодухновенні. На сучасному рівні

203

соціальних перетворень книги Старого і Нового Завітів розглядаються як система сакралізованих релігійних, моральних, юридичних приписів, побутових настанов і представляє собою універсальну духовну засаду культурно-релігійного та морально-етичного процесу становлення і укріплення у нашому суспільстві нових духовних вимірів соціального буття людини. Особливістю християнського світогляду є есхатологічна концепція, де проблеми добра і зла, відповідальності людини – проблеми християнської етики – насичуються елементами і мотивами трансцендентного буття. Змістовно есхатологія представляє собою специфічну складову феномену релігійної свідомості, що у догматичному і доктринальному відношенні орієнтується на досягнення містичного ідеалу «потойбічного» (трансцендентного) буття людини і суспільства. У складі релігійної ідеології есхатологічний чинник виконую прогностично-футурологічну функцію, визначає соціальну і релігійну орієнтацію церковних організацій. Залежно від трактування природи і характеру трансцедентного буття есхатологічна доктрина отримує різне концептуальне тлумачення і наповнення, що позначається на програмних установках різних релігійно-церковних структур, передусім у сфері їх «соціального служіння». Для біблійного світосприйняття є характерним трактування «лінійності» соціального часу. В Біблії співіснують та взаємодіють дві моделі часу: лінеарна та циклічна, проте основною є саме лінеарна модель. Вона походить від уявлень давніх юдейських богословів про «лінійний» час, ознаками якого є ідея про початок часу як початок світу (ідея становлення-тривалості) і ідея кінця світу. При цьому «світовий час», або «час у світі» в Біблії зіставляються з вічністю: Бог перебуває у вічності, над часом та світом, але виявляє себе в часі і в світі. Основною проблемою Святого Письма є створіння світу і взаємовідносини Бога з людиною – найвищим його творінням. На рівні цієї богословської і біблійної проблеми здійснюється «перетинання», у якому вічне поєднується з тимчасовим. Такими подіями оголошуються – акт творіння світу; Об»явлення, внаслідок якого було отримано моральні Заповіді («Закон») і встановлено завіти Бога з людиною; єднання з Богом у молитві та богослужінні; прихід Месії – Ісуса Христа – Сина Божого, воскресіння і покарання тих, хто не виконував у земному житті настанов Бога і вимог його моральних принципів. На цих сакрально-біблійних засадах час тлумачиться як «Священна історія». Отже, історичний процес визначено як процес Божого Промислу і присутності Бога у світі та людської співпраці з Трійцею. Змістом біблійного історичного процесу оголошується перебування створеного світу в цілеспрямованому становленні, у сходженні до вищої мети, яка, за християнською традицією, полягає в спасінні – духовному й тілесному преображенні людства та всього світу. Це накладає свій відбиток на періодизацію біблійного часу, що має символічний характер. Зокрема, у богословській літературі виділяються такі основні часові періоди: 1) «доба творіння»; 2) людська історія – «доба Завіту», «доба обітниць», «доба здійснення Завіту», «доба благодаті»; 3) есхатологічний або «останній» час – «доба пришестя» і остаточного єднання людини з Богом. Лінійність часу осмислюється в Біблії есхатологічно. За біблійними пророцтвами, головною метою історичного процесу стане якісне

204

преображення світу в «останні часи». Таким чином, біблійна есхатологія є «завершувальним» компонентом біблійної концепції часу. У євангельській інтерпретації сутність історії змінюється завдяки з»явленню, спокутній жертві та воскресінню Ісуса Христа. При цьому «Царство Боже» - це не просто містичний ідеал «трансцендентного суспільства», воно присутнє і у земному життя через особистісні стосунки з Христом і дією Святого Духа як «замісника» Господа у людському єстві, що мають своїм наслідком створіння християнських церков для віросповідання та поклоніння Богові. . Релігійно-містичний ідеал «потойбічного світу» є по суті теократичною концепцію, оскільки світ «спасенних людей» підпадає під владу «Небесного Царя», а решта буде взагалі знищена. У деяких християнських конфесіях, у зв»язку з цим, актуалізуються філософсько-антропологічні питання, особливо проблема безсмертя і смерті людини. У тлумаченні богословів, смерть – це плата за гріх («зло»), отже, безсмертя, ніби дароване Богом людині при її створенні, є «умовним» і було втрачене з причини «повстання первісних людей (Адама і Єви), підбурених і введених в оману дияволом, проти волі Бога» в Едемському саду, тому Христос – Син Божий, віддавши своє життя за гріхи людей. «викупив» їх. На цій підставі стверджується, що безсмертя можна одержати лише «по благодаті» від Бога через віру в Ісуса Христа, звідси випливає висновок, що істинне буття людини – і духовне, і моральне знаходиться тільки у «потойбічному» світі, в силу чого соціальні та моральні очікування віруючих у більшості християнських конфесій насичуються есхатологічними вимірами і змістом. В останні роки питання християнської етики і біоетики з богословської точки зору зазнають певних оновлень і у якості релігійно-етичних стандартів закріплюються у програмних документах ряду християнських церков. Унаслідок цього зазначені релігійно-консервативні погляди поєднуються з новими етичними вимірами соціального буття людини. Зокрема, нові підходи знайшли своє відображення в Основах соціальної концепції Руської Православної Церкви (далі – РПЦ), прийнятої архієрейським собором РПЦ 12 вересня 2005 р. та інших програмних документах православної церкви. Фундаментальним положенням цього церковного документа є орієнтація на співпрацю з усіма соціальними структурами і релігійними організаціями на релігійно-моральних засадах. Так, РПЦ закликає усіх громадян незалежно від національної і етнічної належності до конструктивної участі у суспільному житті, яке повинно базуватися на принципах християнської моралі (п. 1.1.3) [1, с.2]. Галузями співробітництва між церквою і державою визнаються такі напрями як піклування про збереження моральності у суспільстві, духовна, культурна і патріотична освіта та виховання, охорона здоров»я, діяльність по підтриманню навколишнього середовища, інституту сім»ї, материнства і дитини. Одним із напрямів сучасної модернізації етичної доктрини РПЦ є намагання здійснити моралізацію правової системи суспільства на богословській основі. У пункті 4.2 зазначеної соціальної концепції наголошується: «Право покликано бути проявом єдиного божественного закону світопобудови у соціальній і політичній сфері. Право – особлива сфера, відмінна від суміжною з нею етичною сферою, воно не визначає внутрішніх

205

станів людського серця, оскільки серцеведем є лише Бог» [3, с.17]. Водночас обґрунтовується, що право містить у собі мінімум моральних норм, обов»язкових для усіх членів суспільства, тому завдання світського закону полягає не у тому, щоб перетворити уражений «злом» сучасний світ в «царство Боже», а в тому, щоб цей світ не перетворився у «пекло», несумісний із земним життям людини. На цій доктринальній основі у православному богослов»ї висувається нове поняття – «християнська соціально-державна етика». Зміст такої християнської етичної системи спрямований на коло питань, пов»язаних з додержанням невід»ємних природних прав людини, передусім акцентується увага на автономній сфері індивідуального життя особи, де «виявляється совість людини». На цій морально-етичній основі пріоритетними моральними і соціальними правами визнаються права людини на віру, життя і сім»ю. Ці внутрішні права мають бути доповнені зовнішніми правами – системою позитивного законодавства. Таким чином, у сучасній етичній доктрині РПЦ, із збереженням класичних догматичних засад християнського моралізування, акценти переміщуються у площину богословського обґрунтування правових приписів щодо додержання природних прав людини, ніби освячених Богом. Реалізація такого підходу свідчить про певну модернізацію православного світогляду і утворення у цій конфесії нових релігійно-етичних стандартів. Другим важливим напрямом запровадження таких стандартів є розвиток православними богословами тієї частини доктрини, яка пов»язана з проблемами біоетики, у першу чергу, тих з них, що розглядають загрозу і небезпеку шкідливого впливу на людину біотехнологій. Передусім, православна церква засуджує аборти як тяжкий гріх, оскільки канонічні норми прирівнюють аборт до вбивства людини. Широке розповсюдження абортів розглядається як вияв у сучасному суспільстві моральної кризи та деградації. При цьому відповідальність за вбивство ненародженої людини у ході примусового переривання вагітності покладається не тільки на матір, але і на її чоловіка, батьків, якщо вони дали згоду на вчинення аборту, а також на практикуючих лікарів, котрі у такий спосіб здійснюють аморальні з медичної точки зору вчинки і є «інструментами» вбивства людини. У зв»язку з цим, з боку керівництва РПЦ ініціюється питання про визнання права медичних працівників на відмову від здійснення абортів та його нормативного закріплення у чинному законодавстві. Православна церква також засуджує «сурогатне материнство» і «репродуктивні права» на дитину. Вона вважає аморальними маніпуляції з донорством статевих клітин від третіх осіб, обґрунтовуючи це тим, що використання такого донорського матеріалу руйнує засади сімейних взаємовідносин і суперечить природі людини, освячених Богом. Крім того, реалізація «репродуктивних прав» самотніх чоловіків, а також осіб із нестандартною сексуальною орієнтацією, позбавляє майбутню дитину права мати батька і матір. Використання репродуктивних методів православна церква вважає формою протидії Богу у сфері сімейного життя, встановленого саме Богом, а тому неприйнятною з фізіологічної і морально-етичної сторони. Висновок. У сучасному суспільстві в релігійно-етичній сфері існують плюралізм есхатологічних вимірів соціального буття людини, відповідних релігійно-футурологічних прогнозів, які мають особливе богословське

206

тлумачення та інтерпретацію. Зазначені форми релігійного світосприйняття слід враховувати при проведенні соціологічних досліджень, обґрунтуванні програм та методики виховної і соціально-культурної роботи з різними контингентами віруючих християн. ЛІТЕРАТУРА 1. Основы социальной концепции Русской Православной Церкви / принята архиерейским Собором РПЦ 12.09.2005 г. – 73 с.

ЖМУЦЬКИЙ О.Ю. студент 4 курсу Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка e-mail: aleksey_zh@yahoo.com

ВПЛИВ ІНТЕРНЕТУ НА РОЗВИТОК ДРУКОВАНИХ ЗМІ ВЛИЯНИЕ ИНТЕРНЕТА НА РАЗВИТИЕ ПЕЧАТНЫХ СМИ INFLUENCE OF THE INTERNET ON THE PRINT MEDIA DEVELOPMENT Анотація. У статті розглядається розвиток друкованих видань у світлі стрімкого розвитку Інтернету. Дослідження дозволяє зробити висновок щодо становища традиційний видань в Україні, Росії, США, Великобританії та Японії. У статті проаналізовані тенденції до скорочення тиражів друкованих ЗМІ, посилаючись на думки вітчизняних та зарубіжних експертів. Анотация. В статье рассматривается развитие печатных изданий в свете стремительного развития Интернета. Исследование позволяет сделать вывод относительно положения традиционных изданий в Украине, России, США, Великобритании и Японии. В статье проанализированы тенденции к сокращению тиражей печатных СМИ, ссылаясь на мнения отечественных и зарубежных экспертов. Annotation. This article deals with the development of print media in the light of the rapid development of the Internet. Research allows to make the conclusion about the situation of traditional media in Ukraine, Russia, USA, Great Britain and Japan. The article analyzes the downward trend in circulation of print media, referring to the opinions of national and foreign experts. XXI століття асоціюється з розвитком новітніх технологій, особливо у галузі комунікації. Звісно, це не могло пройти осторонь ЗМІ. Питання подальшого розвитку друкованих медіа в часи такого стрімкого розвитку Інтернету активно обговорюється журналістами та видавця, що зумовлює актуальність обраної теми. Завдання роботи – дослідити, як вплинув Інтернет на функціонування друкованих ЗМІ. Метою є дізнатись, чи Інтернет медіа в майбутньому візьмуть на себе роль монополії на інформування людей; як вплине на пресу стрімкий розвиток мережі Інтернет. Показником розвитку медіа ринку є, перш за все, кількість розміщення реклами у тих чи інших виданнях. Як показали результати 2011 року, увага рекламодавців змістились у бік Інтернет-видань майже на 40%. «Інтернет-

207

реклама в Україні в деяких сегментах витісняє рекламу в друкованих ЗМІ. Багато українських видань, щоб конкурувати з Інтернетом, в минулому році стали активніше інвестувати в digital-напрямок: у багатьох з'явилися мобільні додатки, вони стали більше уваги приділяти якості контенту в мережі. За минулий рік доходи від реклами в газетах скоротилися на 17,2%, до 600 млн. грн. Велика частина цих бюджетів перемістилася в журнали та Інтернет. Обсяг реклами в журналах виріс на 9,9%, до 830 млн. грн. А в Інтернеті - на 39%, до 285 млн. грн.» [4]. Скорочення кількості друкованих ЗМІ, а можливо і їх повне зникнення, прогнозує Олександра Мартиненка, генеральний директор «ІнтерфаксУкраїна»: «Для традиційних ЗМІ все закінчиться тоді, коли планшетник завтовшки з газетний листок коштуватиме 200 доларів, і вміщатиметься, складений навпіл, в кишеню. При цьому у всіх містах функціонуватиме вайфай. Коли це станеться? Я не знаю. Однак, судячи з того, як розвивається технічний прогрес, років через 8-10» [3]. Таким чином можна зробити висновок, що в Україні популярність друкованих ЗМІ зменшується дуже швидкими темпами. Варто зауважити, що сприяє цьому процесу зростання цін на папір, збільшення покриття Інтернет мережі, а також бажання читачів мати змогу швидко переглянути різні погляди на одну подію, що дозволяє зробити Інтернет. Крім цього, в Інтернеті більше простору вільно висловлюватись, аніж на шпальтах газет та журналів. Подібна ситуація спостерігається і в Європейських країнах. Наприклад, у Великобританії редактори найпопулярніших газет і журналів наводять наступну статистику: «Тиражі британських газет The Times, The Guardian і The Daily Telegraph знизились порівняно з аналогічним періодом 2009 року більш, ніж на 10%. Найбільші втрати у The Times, тираж якої (508,250 примірників) знизився на 17,69% порівняно з січнем 2009 року. Падіння до грудня 2009 року становило 2,55%. Тираж The Guardian снизився на 15,76% до 302,285 примірників. Порівняно з груднем 2009 року тираж виріс на 0,58%. Тираж the Daily Telegraph вперше опустився нижче відмітки 700 тис. примірників, скоротившись порівняно з січнем 2009 на 11,76%. Падіння до грудня 2009 складало 1,72%. Тираж The Financial Times вперше упав нижче відмітки 400 тис. примірників, склавши 390,315 примірників і скоротивши на 8,5%» [1]. Наклади японських газет також падають. Котаро Акіяма, президент другої за розміром тиражу в Японії газети «Асахі», висловив таку думку: «З огляду на старіння японської нації і поширення Інтернету, тираж нашої газети буде поступово знижуватися, і ми не зможемо зупинити цей процес». Проте швидкість падіння тиражу, за його словами, буде не такою високою, як у Європі та США [6]. Ситуація з ринком друкованих медіа в США, де розвиток комунікаційних технологій відбувається надшвидкими темпами, також неоднозначна: «Фінансова криза кидає новий виклик газетній галузі США, яка і без того вимушена боротися за виживання в епоху розвитку Інтернету. Як повідомляє газета "2000", за постанні два роки в США збанкрутували біля 40 газет, повідомив на асамблеї Міжнародного інституту преси управляючий директор "New York Times" Джилл Абрамсон.

208

"В умовах спаду багатьом прийшлось перевести бумажні СМІ в формат Інтернет публикацій, але багато потерпіли неудачу, дуже сильно спирались на модель друкованого видавництва", - коментує Джейкоб Вайсберг, головний редактор "Slate"» [5]. У Російському медіа-осередку також відбувається активна дискусію з приваду долі друкованих ЗМІ. Наприклад, Аннеліс ван ден Бельт, голова медіа компанії SUP, якій належить популярний блог-хостинг LiveJournal і сайт «Газета.Ru», вважає, що тираж газет буде поступово скорочуватись: «Переважно це відбудеться тому, що багато ЗМІ уходять в Інтернет. Онлайн ЗМІ дають людям можливість бути почутими. Аудиторії це подобається. Зокрема, це підтверджують рейтинги LiveJournal». Також Аннеліс ван ден Бельт додав, що медіа компанії, котрі обмежується відділом «нові медіа», приречені на невдачу[2]. Однак відомий блогер Антон Носик не згоден з прогнозом. «Думаю онлайн медіа ніколи не випередять газети і телебачення в Росії. В цьому плані ми схожі на китайців – вважаємо за краще зберігати традиції», - заявив він [2]. Висновки: кожного року тираж і попит на традиційні друковані ЗМІ падають, в той час як аудиторія Інтернет ЗМІ неухильно зростає. Проаналізувавши думки експертів та статистичні дані можна зробити висновок, що в Україні, Росії, Великобританії, Японії та США ці тенденції підтверджуються. Хоча думки експертів щодо подальшого зменшення тиражів газет та журналів дещо різняться у різних країнах з огляду на читацькі традиції регіону. Література 1. Великобританія. Падіння тиражів газет вимірюється двозначними цифрами [Електронний ресурс] // Медіа-бібліотека : http://media.parlament.org.ua [сайт] – Текст. дані. – [б. м.: б.в], 2010. – Режим доступу: http://media.parlament.org.ua/zm/action/article_detail/article_id/3109 (01.04.2010). – Назва з екрана. 2. Інтернет-ЗМІ обженуть у Росії традиційні медіа до 2016 року – голова SUP. Алина Гайнуллина [Електронний ресурс] // Інформаційний портал : http://digit.ru [сайт] – Текст. дані. – [б. м.: б.в], 2001. – Режим доступу: http://digit.ru/internet/20110523/382135523.html (23.05.2011). – Назва з екрана. 3. Планшети та інтернет вб’ють традиційні ЗМІ. Дар’я Бакай [Електронний ресурс] // Інформаційний портал "НювзМаркет": http://www.newsmarket.com.ua [cайт]. – Текст. дані. – [б.м. : б.в], 2008. – Режим доступу: http://www.newsmarket.com.ua/2011/12/plansheti-ta-internetvb-yut-traditsiyni-zmi (23.12.2011). – Назва з екрана. 4. Реклама переїжджає з преси в інтернет [Електронний ресурс] // Інформаційний портал : http://news.ub.ua [сайт] – Текст. дані. – [б. м.: б.в], 2003. – Режим доступу: http://news.ub.ua/32509-reklama-pereyijdae-zpresi-v-internet.html (28.01.2012). – Назва з екрана. 5. США. Провідні газети на межі банкрутства [Електронний ресурс] // Медіа-бібліотека : http://media.parlament.org.ua [сайт] – Текст. дані. – [б. м.: б.в], 2010. – Режим доступу: http://media.parlament.org.ua /zm/action/article_detail/article_id/2692/ (15.06.2009). – Назва з екрана.

209

6. Тиражи японских газет падают [Електронний ресурс] // Українська асоціація видавців періодичної преси : http://www.uapp.org [сайт] – Текст. дані. – [б. м.: б.в], 2010. – Режим доступу: http://www.uapp.org/news_media_world/8761.html (01.04.2010). – Назва з екрана.

КРІБА І.Й. Львівський національний університет імені Івана Франка Асистент кафедри іноземних мов факультету міжнародних відносин ikriba@yahoo.com

ПИТАННЯ МУЛЬТИКУЛЬТУРНОСТІ ТА БАГАТОМОВНОСТІ В КОНТЕКСТІ СТАЛОГО РОЗВИТКУ ВОПРОСЫ МУЛЬТИКУЛЬТУРНОСТИ И ЯЗЫКОВОГО РАЗНООБРАЗИЯ В КОНТЕКСТЕ УСТОЙЧИВОГО РАЗВИТИЯ PROBLEMS OF MULTICULTURALISM AND LINGUISTIC DIVERSITY IN THE CONTEXT OF SUSTAINABLE DEVELOPMENT Cultural dimension, alongside with ecological, economic and societal ones, has become an integral part of sustainable development. The issue of cultural diversity, or multiculturalism, is a focal problem within cultural aspect of sustainability. Taking into account a great number of minorities, multiculturalism appears an issue in the present-day Ukraine. Having acceded most of international instruments on minorities rights, Ukraine still has its specifics. У 1987 році ООН визначила сталий розвиток як пріоритет розвитку сучасного світу, виокремивши три його основні виміри, а саме: • навколишнє середовище; • економіка; • суспільство. Однак, в результаті більш як 20-річних дискусій в теорію та практику сталого розвитку було включено новий вимір – культуру. Міжнародна конференція з питань сталого розвитку в навколишньому, культурному, економічному та соціальному середовищах, що відбулася на Гаваях у лютому 2005, визначила чотири базові складові і , відповідно, чотирьохвимірну природу сталого розвитку. Культурний вимір сталого розвитку в рамках згаданої структури означає, що всі групи населення мають колективне право підтримувати та розвивати свою культуру і, що найбільш важливо, колективне право визначати сутність та спосіб культурних змін. Рухаючись у напрямку культурної «сталості», важливо усвідомлювати п’ять ключових принципів, що її формують, а саме: різноманітність, змінність, цілісність, суверенність та релятивізм. Культурне різноманіття та його збереження мають ключове значення для підтримання культурної складової сталого розвитку. Культурне різноманіття, або мультикультурність, необхідно підтримувати для покращення якості життя в світовому масштабі. Втрата будь-якої найменшої культури позбавляє світове співтовариство знань і якості життя, оскільки різноманітність в культурному відношенні означає велику кількість

210

світоглядних поглядів та інформації, які нерідко виявляються вирішальними для розв’язання проблем інших культур. Культурні зміни є неминучими. Динамічна природа культури передбачає, що вона розвивається в часі. Зміни виникають, як зсередини, так і з взаємодії з іншими культурами. Сьогодні постає не питання, чи зміни в культурі відбуваються, а як вони відбуваються. Культурна суверенність, або право на самовизначення груп населення та окремих індивідів, означає, що вони мають право колективного вибору обсягу та якості культурних змін. Суттєвим для розуміння культурного виміру у сталому розвитку є поняття того, що культури мають внутрішню цілісність. Культури є певними системами, що складаються з окремих підсистем: економічних, політичних, мовних, релігійних, тощо. Наявність культурних відмінностей нерідко породжує етноцентризм, як наслідок якого у людей формуються судження про інших людей згідно їх власних культурних пріоритетів та цінностей. Культурний релятивізм передбачає необхідність розуміння та оцінки поведінки представників інших культур тільки в контексті цих культур. Що ж до ключового питання культурного виміру сталого розвитку, яким є мультикультурність, слід зазначити, що центральними поняттями тут є «культура» та «культурні групи». Однак, мультикультурність передбачає також релігію, мову, етнічне походження, національність тощо. Мультикультурність є актуальним питанням для України в контексті існування великої кількості національних меншин. Україна приєдналася до більшості головних європейських та міжнародних конвенцій і хартій щодо захисту прав меншин. Зокрема, Рекомендації 1201 Ради Європи стосовно Додаткового Протоколу № 10 про права національних меншин до Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року визначають наступні критерії визначення національної меншини: • проживання на території даної держави та її громадянство; • довготривалі та міцні зв’язки з даною країною; • прояв відмінних етнічних, культурних та інших особливостей; • достатня кількість представників меншини та ряд інших [4]. Проте, якщо говорити про правове регулювання ситуації з національними меншинами в Україні, слід згадати про наступні дві особливості: 1. Українське законодавство не встановлює жодних жорстких критеріїв для визначення національної меншини, окрім проголошення почуття спільної національної ідентичності її членами; 2. Титульна українська нація, що становить 78% усього населення, у деяких регіонах країни, якщо судити згідно параметру мови, є фактично меншиною, і тому сама потребує захисту. Після проголошення Україною незалежності у 1991 році цього ж року була прийнята Декларація про права національностей в Україні. Першим законодавчим актом незалежної держави у сфері міжетнічних відносин став закон «Про громадянство», що проголосив «нульовий варіант» отримання громадянства: кожен мешканець України автоматично отримав право на громадянство. Закон 1992 року «Про національні меншини в Україні» у статті 3

211

вказує: «До національних меншин належать групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою»[2]. Що стосується мовних прав, Стаття 10 Конституції України визначає: «Державною мовою України є українська мова. Держава гарантує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах соціального життя на території України. Вільний розвиток, використання і захист російської мови, інших мов національних меншин гарантується в Україні» [3]. Щодо законодавчого врегулювання питань мови освіти у Статті 53 Конституції України йдеться: "Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону, гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення їхньої рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства» [3]. Таким чином, є три способи задовольнити свої мовні права: члени більших і згуртованіших за територіальною ознакою меншин отримують освіту рідною мовою, менш чисельні можуть вивчати рідну мову в загальноосвітній школі, а найменш чисельні можуть задовольняти свої мовні права через національно-культурні товариства. Львів, здобувши свого часу репутацію українського П'ємонту, є своєрідною візитною карткою України. Те, що він протягом своєї майже восьмистолітньої історії був складовою різних державних формувань – Польщі, Австро-Угорщини та Радянського Союзу, що суттєво відрізнялися за своєю конституційною будовою, економічним розвитком та культурними домінантами, - залишило нетлінний слід на розвитку суспільства. У минулому Львів відігравав визначну роль у долі різних народів, особливо у розвитку польської, єврейської, німецької та вірменської культур. У радянські часи розвинулася чисельна російська меншина. За статистикою 2001 року у Львові проживають: росіяни (8,9%), поляки (1,0), білоруси (0,4%), євреї (0,3%). Меншими за чисельністю є німці, литовці, угорці, чехи, вірмени, татари, греки, грузини, естонці та болгари. Усі вони мають свої національні культурні товариства. Росіяни, поляки, євреї, білоруси, німці та угорці мають свої друковані органи. З 102 середніх державних загальноосвітніх шкіл Львова є 5 з російською, 2 – з польською та одна приватна гімназія – з єврейською мовою навчання. Багато меншин мають свої недільні школи. Доброю традицією стали також дні національних культур, театральні та кіно- фестивалі, художні виставки, що сприяє взаємозбагаченню, толерантності та конструктивному діалогу культур. Список використаних джерел:. 1. Всеукраїнський перепис населення 2001року. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.2001.ukrcensus.gov.ua/results/general/nationality/ 2. Закон України «Про національні меншини в Україні». [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.zakon.rada.gov.ua/laws/show/2494-12 3. Конституція України. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www. zakon.rada.gov.ua/go/254к/96-вр 4. Антонович М. Законодавство України щодо прав національних меншин у світлі міжнародно-правових стандартів. [Електронний ресурс]./Матеріали конференції українських випускників програм наукового стажування у США «Україна – проблема ідентичності: людина,

212

економіка, суспільство». – Режимдоступу: http://www.kennan.kiev.ua/kkp/content/publications/conf.../Lviv_text.pdf 5. Воронов І. Етнічні меншини у вимірах демократії // Політика і час. – 2002. – № 10. – С. 50 – 60

УДК 004

КУНЦЕВ С. В. Державний вищий навчальний заклад “Українська академія банківської справи Національного банку України” доцент, кандидат технічних наук kuntsev@uabs.edu.ua

ВІЗУАЛІЗАЦІЯ ДАНИХ ТА ІНФОГРАФІКА ЯК НОВІ ІНФОРМАЦІЙНІ ТЕХНОЛОГІЇ ПОДАННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ ІНФОРМАЦІЇ Анотація Кунцев С. В. “Візуалізація даних та інфографіка як нові інформаційні технології подання економічної інформації” Розглянуто сучасний стан візуалізації даних за допомогою табличного процесора MS Excel. Визначено місце і роль інфографіки як нової інформаційної технології подання економічної інформації. Наведені приклади інфографіки. Обґрунтована доцільність вивчення нової технології студентами-економістами Аннотация Кунцев С.В. “Визуализация данных и инфографика как новые информационные технологии представления экономической информации” Рассмотрено современное состояние визуализации данных с помощью табличного процессора MS Excel. Определены место и роль инфографики как новой информационной технологии представления экономической информации. Приведены примеры инфографики. Обоснована целесообразность изучения новой технологии студентами-экономистами Summary Kuntsev S. “Data visualization and infographics as a new information technology presentation of economic information” The current state of data visualization using the spreadsheet MS Excel. The place and role of infographics as a new information technology presentation of economic information. The examples of infographics. The usefulness of learning a new technology by students-economists Процес переходу України до інформаційного суспільства супроводжується виникнення нових інформаційних технологій (ІТ) та інтенсивним розвитком існуючих. Інформація перетворюється на комерційний ресурс, сприяючи отриманню прибутку при впровадженні ІТ в усі сфери людської діяльності.

213

Майбутні фахівці, студенти економічних вишів, повинні знати не лише можливості окремого комп’ютера і комп’ютерних мереж, але і добре орієнтуватися в перспективах розвитку нових ІТ. Метою даної роботи є розгляд нових інформаційних технологій візуального подання даних з точки зору доцільності використання їх при вивченні інформатики студентами-економістами. Технологіям створення і обробки графічних зображень присвячено розділ інформатики, який називається комп’ютерною графікою. Робота із зображеннями стала дуже популярною і комп’ютерна графіка за останній час істотно розширила сфери свого застосування. Виділені окремі напрямки комп’ютерної графіки: наукова, ділова, конструкторська, рекламна, художня, ілюстративна та інш. Ділова графіка призначена для наочного подання економічних показників. Для інтерпретації економічних моделей, для відображення концепцій або закономірностей, найчастіше застосовуються Excel-діаграми [1, 2]. Для відображення ринкової інформації, зокрема, динаміки цін на акції і індекси, використовується лінійний Excel-графік [3]. Візуалізація даних істотно покращена розробниками табличного процесора Microsoft Office Excel 2010. За допомогою нової функції інфокривих тепер можна створювати наочні міні-діаграми в одній клітині. Покращено умовне форматування, яке дозволяє виділяти незвичайні значення і візуалізувати дані за допомогою гістограм, колірних шкал і наборів значків. У Excel 2010 додана принципово нова технологія візуалізації даних – за допомогою іскрографіків, які є “насиченими простими зображеннями розміром зі слово” [4]. Рекламна графіка традиційно привертає до себе увагу фахівців. В області реклами реалізуються багато інформаційних технологій. Таку популярність реклами можна пояснити тим, що вона “є одним з найважливіших важелів управління економічним прогресом” [5]. Арсенал технологій рекламної графіки істотно підсилила поява нової технології візуалізації інформації – інформаційної графіки (інфографіки). Інфографіка є графічним способом подачі інформації, даних і знань. Інфографіка доносить інформацію набагато краще, ніж текстовий опис. Як новий інструмент розвитку бізнесу і як новий жанр в засобах масової інформації інфографіка з’явилася в 1982 році [6]. У названій роботі розглянуто приклади використання інфографіки на різних рівнях професійної комунікації, етапи створення, основні правила успіху інфографіки. Головним вченим, дослідником, автором десятка книг в області інформаційного дизайну, по праву вважається Едвард Тафті. Найважливіша його робота називається “Представлення інформації” [7]. Характеризуючи значущість названої книги, потрібно сказати, що книга містить більш 400 ілюстрацій. У своїй роботі з красномовною назвою “Наочне представлення кількісній інформації” [8] автор демонструє абсолютно новий підхід до звичайних статистичних графіків. Едвард Тафті представляє їх як “сукупність думок, що донесені ясно, точно і результативно”. Як приклад автор розглядає квартет Енськомба, який є чотирма різними наборами даних. Статистичні

214

характеристики даних ідентичні, але лише після візуалізації видно, що графіки різні (рис. 1 – 4).

Рис. 1. Графік 1-го набору даних

Рис. 2. Графік 2-го набору даних

Рис. 3. Графік 3-го набору даних

Рис. 4. Графік 4-го набору даних

На Україні інфографіка також існує і розвивається. Приклади можна знайти у журналах Бизнес (рис. 5), Деньги (рис. 6), Фокус (рис. 7) та інш.

Рис. 5. Журнал Бизнес, № 15, 9.04.2012

Рис. 6. Журнал Деньги, № 7, 5.04.2012

Таким чином, можна зробити наступні висновки:

215

Рис. 7. Журнал Фокус, 24.04.2011

• технології візуалізації даних та інфографіка широко використовуються для подання економічної інформації і студентам-економістам необхідно їх вивчати; • для інфографіки найбільш важливим є не графічний дизайн, а вміст. Критерієм якості є читабельність і логічний порядок; • графічне зображення для інфографіки первинно в порівнянні з текстом та ефективніше; • інфографіка у презентаціях дозволяє акцентувати увагу слухачів на важливих деталях; • використання інфографіки для відображення економічних показників робить презентацію живою, насиченою, доступною для сприйняття; • перспективою подальшого розвитку нової технології фахівці вважають створення динамічної інтерактивної мультимедійної інфографіки. Література:

Чекотовский Э.В. Графический анализ данных в Microsoft Excel 2000. – М.: Вильямс, 2002. – 464 с. Левит Б.Ю. Диаграммы Excel в экономических моделях. – М.: Финансы и статистика, 2004. – 400 с. Графическое отображение рыночной информации [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://fincake.ru/kb/articles/62. Функции визуальных данных в Excel 2010 [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://blogs.technet.com/b/office2010_ru/. Делл Д., Линда Т. Учебник по рекламе: Как стать известным, не тратя денег на рекламу. – Минск: Современное слово, 1997. – 320 с. Новакивська Д. Новый взгляд на визуализацию информации [Электронный ресурс]. – Режим доступа: www.hrm.ua/. Edwarde R. Tufte. Envisioning Information [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.edwardtufte.com/tufte/books_ei. Edwarde R. Tufte. The Visual Display of Quantitative Information [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.edwardtufte.com/tufte/books_vdqi.

УДК

ЛІСОВА А.В. Студентка 2 курсу Національного Авіаційного Університету спеціальність Міжнародна інформація

СУЧАСНЕ ІНФОРМАЦІЙНЕ СУСПІЛЬСТВО. ВІРТУАЛЬНІ МЕРЕЖІ СОВРЕМЕННОЕ ИНФОРМАЦИОННОЕ ОБЩЕСТВО.ВИРТУАЛЬНЫЕ СЕТИ MODERN INFORMATION SOCIETY. VIRTUAL NETWORKS In my research I examined major problems which caused the rapid development of information society and the internet. I have reviewed all the spheres of life which are influenced by information and consequences which they aroused. Nowadays is the age of the developed informational technology and informational influence to the economy and society. The biggest impact of the information is affected on the economy. I have reviewed the main types of data protection, and to my mind, the most effective one is VPN. Virtual Network (VPN) is

216

a big step towards informational security and informational societyand these networks are necessary to financial institutions and enterprises with the branched structure of affiliates. Сучасний етап розвитку суспільства характеризується розвитком інформаційних технологій. У час розвитку інформаційних технологій та посилення впливу інформаційних процесів на економіку і суспільство в цілому відбувається перехід до інформаційного суспільства, що характеризується розповсюдженням використання і маніпулюванням інформацією. Цей процес здебільшого відбувається в соціальних мережах. [1] Словосполучення «соціальна мережа» на сьогодні відомо всім, хто хоч якесь відношення має до мережі інтернет, але в Україні, на відміну від інших більш економічно розвинутих держав недооцінюють всі можливості, які може надати нам інтернет. І незважаючи на те що в минулорічному Посланні Президента Украі ни Віктора Януковича до Украі нського народу 2011 рік проголошено роком інформаціи ного суспільства та освіти, чергове щорічне дослідження щодо активності використання у країнах інформаціи них технологіи , проведений Всесвітнім економічним форумом (World Economic Forum)показує, що Украі на виявилися лише на 82 місці хоча 2009 року вона посідала 62 місце.[2,с.3] Проблемою є те, що в Україні люди які не працюють в сфері інформаційних технологій розглядають інтернет лише як засіб спілкування через соціальні мережі, і не використовують всіх можливостей, які може надати нам інтернет. Адже в наш час інформація означає знання і відіграє колосальну роль в усіж сферах життя. Також треба відзначити ,що інформація це і комунікація, а інтернет це вирішальний крок до комунікативного суспільства. Наша планета буквально перейшла в віртуальний світ, який розвивається більш стрімко аніж реальний. За допомогою інтернету можна зробити все не вставаючи з ліжка, починаючи з закупки продуктів, закінчуюючи виконанням роботи, управління компаніями, налагодження зв'язків з міжнародними партнерами. Все економічне та політичне життя нашої планети вміщується в одну систему, яка є єдиною цілісністю, а знання та інформація є її головними джерелами. Абсолютно всі сфери життя пронизані ризноманитнімі відамі інформації. Людство вступило в інформаційну епоху, а значення та роль інформаційних технологій та їх видів стрімко зростає.[6,с. 72] Прийнято думати, що розвиток соціальної мережі інтернет - це вирішальний крок на шляху перехіду до інформаційного суспільства. З одного боку так і є ,але з іншого, якщо розібратися в самому значенні визначення «Інформаційне суспільство» можна дійти до висновку, що саме інтернет віддаляє нас від правильного значення інформаційного суспільства.[1] Інтернет перетворився в засіб і середовище існування поза суспільством. Якщо раніше інтернет був зорієнтований на те, щоб через нього можна було дістати певну інформацію, переслати документи по пошті, то тепер інтернет перетворився в середу візуальзації всього життя. З'явившись лише декілька років тому такі сайти як: formspring, vk, facebook буквально заполонили всіх. Люди стали проводити там величезну частину свого часу, і буквально почали жити в цих соціальних мережах.

217

Події які відбуваються на цих сайтах стали дуже важливими для кожного, і навіть якщо люди зустрічаються в реальному житті вони все одно обговорюють події віртуального. В діяльності людей та їх відносинах один з одним реальні образи почали заміщувати віртуальні, і це заміщення почало відбуватись не тільки в соціальних сферах життя а й в економіці, політиці та секторі освіті. Відбувається інтенсивне формування інформаційного сектора економіки, становлення інформаційної індустрії, розвиток інформаційних технологій і інформаційного ринка, який розвивається з більшими темпами ніж інші галузі економіки. Інформація почала використовуватись як економічний ресурс. Організації використовують інформацію з метою підвищення ефективності виробництва, його рентабельності та конкурентоспроможності на інтернет ринках.[6,с. 73] Перехід до віртуальних продуктів, грошей, виробництва просто провокують перетворення віртуальних мереж не тільки в засіб, а в середу економічного життя. Віртуалізація економіки викликає створення такого простору в якому здійснюється повний цикл, починаючи від виробництва закінчуючи продажем продукції. Домінування віртуальних вітрин магазинів та віртуальних грошей просто показують нам не розвиток «інформаційної »,а вже якоїсь зовсім іншої економіки.[1] Інформаційна економіка повинна характеризувати сучасну тенденцію розвитку світової економіки та бути пов'язаною з знаннями в сфері економічного життя суспільства. Інтеликтуалізація економічного життя потребує відповідних змін в соціальній організації суспільства, в сфері освіти та в способах виробництва. [6,с.73] Інформація- це ресурс, який став провідником глобалізації, який без перешкод проникає через всі кордони і у всі сфери життя, і який все більше фальсифікується для маніпулювання довірливими масами людей. Нижча вартість виробництва інтернет - продуктів ніж газетних, і тим паче телевізійних, дозволяє розповсюджувати заборонену або неправдиву інформацію в Інтернеті. [4] Інформатизація та комп’ютеризація можуть в цілому змінити обличчя влади та суспільства взагалі. За таких обставин забезпечення інформаційної безпеки поступово виходить на перший план. Інформація стала чинником, який може призвести до значних технологічних аварій, військових конфліктів,може дезорганізувати державне управління, фінансову систему, роботу наукових центрів, і чим вищий рівень інтелектуалізації та інформатизації суспільства, тим потрібнішою стає надійна інформаційна безпека, оскільки реалізація інтересів, людей та держав все більше здійснюється за допомогою інформатизації. Враховуючи той факт, що під впливом інформаційних атак може цілеспрямовано змінюватися світогляд та мораль як окремих осіб, так і суспільства в цілому, нав’язуються чужі інтереси, мотиви, спосіб життя, на перший план випливає аналіз сутності та форм проявів сучасних методів скритого агресивного впливу, вияву дій, що мають цілеспрямований агресивний характер і які протирічать інтересам національної безпеки, вироблення механізмів протидії їм у всіх напрямах .[7,с.35-36] Тепер перейдемо до конкретних прикладів забезпечення інформаційної безпеки. На сьогодні в багатьох установах впроваджують

218

Інтернет, адже це свідчить про респектабельність та високий технологічний рівень фірми, але чи є це корисним для фірми? В інтернеті є багато чинників, які можуть бути шкідливими, як наприклад, інфікація комп'ютерів вірусами, які можуть призвести до викрадення важливої інформації або її руйнування. Такі випадки можуть підірвати роботу всієї фірми. В допомозі захисту інформації виступають віртуальні локальні мережі які крім свого основного призначення - підвищення пропускної здатності зв'язків в мережі,дозволяють локалізувати потоки інформації в мережі,контролювати іх та управляти ними.[5] Бездротова віртуальна мережа(VPN) надає можливість організовувати робочі місця співробітників незалежно від їх місцезнаходження,дозволяє об'єднувати підрозділи компанії навіть якщо вони знаходяться на іншому континенті і гарантувати конфіденційніть переданої інформації,так як дані передаються по захищеним каналам.При організації VPN дані передаються виключно в закритій мережі без виходу в Інтернет, що забезпечує безпеку та захищеність корпоративної мережі.[5] Проаналізувавши деякі віртуальні мережі можна виділити те,що все більше і більше лідерів на ринку швидкісного інтернету пропонують послуги бездротових віртуальних мереж(VPN). Віртуальні локальні мережі (VPN) це великий крок на шляху до створення безпечного інформаційного суспільства, де інформація буде передаватись лише тим особам яким вона назначена. Ці мережі просто необхідні фінансовим установам та підприємствам з розгалуженою структурою предстваництв та філій. Література:

1 ) http://www.rusword.com.ua/ 2) Інформаціи не суспільство в Украі ні: глобальні виклики та національні можливості: аналіт. доп. / Д. В. Дубов, О. А. Ожеван, С. Л. Гнатюк. – К. : НІСД. – 2010. – 64 с. 3) http://prvo.dynalias.net/book/archnet/gl4/021.htm 4) лекції – «Інтернет і національна ідентичність»яку прочитав в УКУ, доктор політичних наук Володимир Кулик, http://www.youtube.com/watchv=mjWKvXhs4XU. 5)http://www.peoplenet.ua/ 6)Теорія та практика масової інформації : учеб. пособие / Л.В. Мрочко. – М. : Флинта : МПСИ, 2006. – 240 с. 7)Информационные войны в современном мире: причины, механизмы, последствия. / Роговец В.//Персонал. - 2000. - №5.

УДК – 316.324.8(043.2)

MARINA MATULA student of the National Aviation University Institute of International Relations marinamatula@yandex.ru

DEVELOPING INFORMATION SOCIETY IN UKRAINE The purpose of this article is to analyze the experience of becoming an information society in the developed countries, characterize the current level of Ukraine’s informatization and make some practical recommendations for

219

Ukraine. Also suggest ideas on developing a strategy which focuses on the European Standards and moves towards the European integration. Key words: information society, informatization, technology, economy development, national information policy, information technology. Today, the world’s civilization is in the transition period from industrial to information society, the reason is global informatization. However, this process is characterized by unevenness, because of the national peculiarities and different level of economic development of every state. So, the development of information society is one of the most topical issues and challenges almost for all countries, and Ukraine is not an exception. There are significant benefits that Ukraine will enjoy, if it starts to develop the national policy which will focus on the development of information society. For example, information society can assist Ukraine to improve its economy and provide high standard of living for its citizens. [1] Firstly, it is necessary to begin with basic concept of information society and to find answers to the following questions: What is the connection between new technologies and society? Why does this kind of economic and social changes and general appearance of a new type of society have positive effects? [2] There are many options for defining the meaning of "information society", but there is a general and common definition of this term: the information society is a society where the creation, distribution, diffusion, use, integration and manipulation of information is a significant economic, political, and cultural activity. Information society stands for gaining the competitive advantage internationally, through using IT. To be precise, states will be able to improve their national economy with the help of knowledge that can be gained through the international information and technology sources. [3] There are some characteristics of such society that can explain the positive effects of current society’s transformation towards informatization: • Creating global information space that can provide new quality of living. • Increasing the share of information and communication technologies, products and services in GDP of countries. • Appearing of new communication and efficient information interaction between people based on increasing access to the national and global information resources, meeting human needs for information products and services. • Solving the problem of information crisis means resolving the dispute between the information avalanche and information famine. • Implementing the humanitarian principles of governance and environment. Of course, there is another side of the coin and disadvantages also exist. They are: increasing the social impact of media; problem of selection of high quality and reliable information; IT can ruin many people’s privacy. [4] The role of information industry in global economy is becoming greater. For example, the Western European market of information and communication technologies has higher growth rates than the whole economy. According to the World Bank’s report on development of the global economy this index is 7,2%. The leading countries in developing information society are the USA, Germany, Great Britain etc. It is evident that the experience in building such society in developed country is rather practical. So, it is essential to highlight the main points of this

220

process in these states, which might be necessary for building an information society in Ukraine. To begin with, the U.S is a country with the most developed information industry. According to the UNESCO, the U.S. accounts for 65% of the global communication flow of information. In this case it should be said that this state has absolutely dominant position in the information space and the international community largely depends on the United States. With the help of complex government program supporting the development of IT, large commercial firms engaged in research development, production and trade in the field of IT, USA became one of the leading countries, which has built the information society. The main implementations that have been made relating to information society are full liberalization of IT technologies market, development of information superhighway, their social orientation. Information highway is a route or network for the high-speed transfer of information. The US’s government played a great role in informatization and adopted a number of important strategies and projects: development plan for the national information infrastructure and Technology Literacy Challenge. The purpose of the information strategy of the UK is to improve the conditions of competition in the information market, increase the efficiency of information services and introduction of IT in public administration. There are following basic legal principles of information policy: technological neutrality laws, promoting international cooperation, support and protection of the interests of the consumer's computer networks and systems. The national program "The Government's Policy for the Information Age" provides a support of the Information Society. One of the main points is the creation of regional networks and superhighway that promote interregional and international scientific and technological cooperation. One of the priorities that were proclaimed by the government was the computer education of British society, which determines the state’s future. Information Policy of the Federal Government of Germany includes the concept of free cross-border information exchange, free expression, development of communication and information networks and systems, free competition in the field of information, new economic and informational changes implementation etc. The program "Info-2000: Germany's Way to the Information Society" was adopted by the Federal Government in 1996. According to this program, the main task of development of information society in Germany are: development of information society in Germany; the creation of the information economy; development of new information superhighway; informatization of public administration; liberalization of telecommunications; support for domestic producers of electronic products, simultaneous development of public and private business information.[5] It is claimed that the best way to characterize the current state of information society in Ukraine is to use the official international rankings that are related to the informatization. One of the most important indices is the Network Readiness Index 2010-2011, which is presented in the «The Global Information Technology Report». This document states that NRI examines how countries are prepared to use ICT effectively in three dimensions: the general business, regulatory and infrastructure environment for ICT; the readiness of the three key factors: individuals, businesses and governments to use and benefit from ICT and their actual usage of available ICT. In this survey, which is held annually by the World Economic Forum, Ukraine took 90-th position. [6] After analyzing two previous reports, it is worthwhile to note

221

that Ukraine has a steady deterioration of networked readiness. In the report of the years2009-2010, Ukraine is on the 82-th and in the 2008-2009’s Ukraine ranked 82-nd place. [7] So, this index shows that Ukraine has a deterioration of informatization. Second index to describe is ICT Development Index, which is featured in the 2011 edition of Measuring the Information Society, prepared by the ICT Data and Statistics division within the Telecommunication Development Bureau of ITU. IDI capture progress made in regard to ICT infrastructure, use and skills. In the ranking of 152 countries Ukraine took the 62-nd position. To compare, this place was the 59th in 2008. [8] The last indicator is the UN e-government Readiness Index Rankings. It is a comparative ranking of all countries in accordance with two primary indicators: the state of e-government readiness and the extent of e-participation. In this ranking, which was published in the «E-Government Survey 2012», Ukraine’s position is the 68th and in 2010 and in 2009 Ukraine took the 54-th position. [9] Over the last five years Ukraine has been characterized by the average position in the world rankings of the Information Society. To sum up, analyzing different reports over the past years shows that Ukraine’s achievement in development of information society has not been great. No dramatic changes have occurred to speed up the boost of such society. These findings demonstrate shortcomings in the field of informatization of Ukraine and indicate the vital need to resolve these problems. To overcome negative tendencies in the development of information society in Ukraine, relying on the experience of leading countries in building the Information Society, it is crucial to make some practical recommendations. Firstly, it is necessary to complete the development and adopt the National Strategy for Development of the Information Society of Ukraine, take steps to ensure its implementation, provide measures of long-term strategy. Secondly, following the U.S. example it is important to create the State Council on developing an information society, which would coordinate the development of informatization. Then, it is necessary to develop a program to increase technology awareness among people. Another important challenge to overcome is to stimulate making information products and services that increase the revenue of the country from this industry. There is still a problem in the field of legislation. Ukraine should improve the protection of human rights in the field of information and create information legislation in the long run. This would help stop labor migration of professional employees abroad. Finally, the problem of e-government should become a national priority. Such national program should promote implementation of new information technologies in public institutions. In conclusion, the vital importance is to develop Ukrainian national policy concerning informatization. This will help Ukraine to develop its economy, provide better living conditions for its citizens and improve the position of Ukraine on international scene. Sources:

222

1. Автореф. дис... канд. філософ. наук: 09.00.03 / В.М. Скалацький; Київ. нац. ун-т ім. Т.Шевченка. — К., 2006. — 17 с. — укp. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.lib.ua-ru.net/inode/7365.html 2. Лайон Д. інформаційне суспільство: проблеми та ілюзії//Сучасна зарубіжна соціальна філософія. - К., 1996. - С.362-380.[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.philsci.univ.kiev.ua/biblio/lajon.html 3. Beniger, James R. (1986). The Control Revolution: Technological and Economic Origins of the Information Society. Cambridge, Mass.: Harvard University Press. 4. Глосарій термінів європейського союзу. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://europa.dovidka.com.ua/i.html 5. Володимир Гурковський/ Зарубіжний Досвід формування інформаційного суспільства: перспективи адаптації в Україні. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/pubupr/2010/2010-2/doc/2/02.pdf 6. The Global Information Technology Report 2010–2011 © 2011 World Economic Forum.[Електронний ресурс].–Режим доступу: http://www3.weforum.org/docs/WEF_GITR_Report_2011.pdf 7. The Global Information Technology Report 2009–2010 © 2010 World Economic Forum. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www3.weforum.org/docs/WEF_GITR_Report_2010.pdf 8. Measuring the Information Society 2011 © 2011 International Telecommunication Union. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.itu.int/net/pressoffice/backgrounders/general/pdf/5.pdf

УДК 930.2

МОЗГОВИЙ І.П., ВАСЮРІНА А.О. Українська академія банківської справи

ПСЕВДОІННОВАЦІЯ В РОЗВИТКУ ІСТОРИЧНОЇ СВІДОМОСТІ Публікація присвячена одіозній, як на думку авторів, ідеї підготовки спільного українсько-російського підручника з історії, який покликаний виробити “спільне бачення” минулого. Насправді ідея є виявом несомостійності гуманітарної політики в України, спрямована на розмивання історичної пам’яті й здатна зіграти негативну роль у справі збереження єдності України. Останніми роками зі сторінок інформаційних засобів майже не сходить тема написання нових спільних російських-українських підручників з історії для учнів молодших і старших класів, щоправда, тільки шкіл в Україні. В подальшому, як заявлялося на вищому рівні, планується залучити до написання подібних спільних підручників науковців з інших країн (Польщі, Швеції і т.д.). Міністр освіти, науки, молоді й спорту Дмитро Табачник вважає, що нові підручники з історії України мають наповнюватися “тільки незаперечними фактами”. До таких фактів, на його думку, належить, наприклад, те, що лідери українських націоналістів Степан Бандера і Роман Шухевич були … “вбивцями і колабораціоністами” (!), а Йосип Сталін – “командиром армії-переможниці”. Говорячи про концепцію підручника з історії, Табачник свого часу наголосив, що заради “уникнення політизації” він (підручник – Автори) не повинен охоплювати подій останніх 10 років (Помаранчева революція, вибори 2004 і 2010 тощо). За наполягання міністерства з підручників “вимивається”

223

зміст таких понять, як Голодомор (здійснюваний за етнічною ознакою) і Друга світова війна. Д. Табачник, як зазначалося в ЗМІ, зауважив, що підручник не повинен залежати від позиції “маленького, але гордого, загубленого в горах племені”, тобто галичан. І це вже образа національних почуттів українців, до чого залюбки вдається український міністр. Незважаючи на такі потуги, ідея створення спільного підручника з історії для українських і російських школярів, як вважають фахівці з України й Росії, є нонсенсом. Більше того, це – просто безглуздя. У Росії наявні свої державотворчі завдання, в Україні – свої, тобто інші. Сьогодні провідні історики Росії та України визнають, що написання спільного підручника з історії для двох країн є нереальним через різне бачення цієї історії академічною наукою двох країн. Адже у кожній державі є власне сприйняття історії та її викладання в школі. В кожного народу є свої герої, свої перемоги і свої поразки. Бо різною є історична пам’ять. По-різному оцінюються такі постаті, як Пожарський і Виговський, Петро І і Мазепа, Катерина ІІ і Калнишевський, Ленін і Петлюра. При цьому для росіян “неоднозначною” є не тільки Українська революція 1917, але навіть постать Б. Хмельницького. Тому ідея написання спільного підручника з історії для українських школярів позбавлена здорового глузду. Написати такий підручник неможливо – поляки з німцями вже 20 років не можуть це зробити. В результаті всі спроби двох країн (Росії й України) зі створення шкільного підручника, де б викладалася якась “усереднена, компромісна” історія, “з тріском провалилися”. Проте, після краху ідеї написання спільного підручника, “нагорі” почали говорити про “доцільність” попереднього створення методичного посібника для вчителів. Мовляв, була ж практика написання подібних спільних посібників з історії в Європі (хоча нам така практика не відома – Автори)! У жовтні 2010 року при Міністерстві була створена спеціальна робоча група з розробки спільного російсько-україного навчального посібника для вчителів історії. Вона опрацьовує “загальні підходи” до розкриття різноманітних тем з історії України. До групи вчених, які працюють над методичним посібником, увійшли ті, кого рекомендував міністр освіти України Дмитро Табачник. У Москві проходять засідання спільної українсько-російської комісії істориків, на яких обговорюються проекти, що їх мають втілювати науковці за дорученням урядів обох країн. За іншими даними, створено дві робочі групи – з російського і з українського боку. За ініціативою Міністерства освіти, науки та ін. України, навіть у нові національні шкільні підручники з історії вже внесено правки. Зі змісту підручників Міносвіти зажадало вилучити героїв Крут, Українських Січових Стрільців, визвольну боротьбу УПА в роки Другої світової війни, суспільнополітичні події із життя в Україні на початку ХХІ століття. Зокрема, діяльність УПА має бути підмінена “героїчною боротьбою” радянських партизанів, зокрема ковпаківців, проти гітлерівських військ. Якщо ж і допускатиметься інформація про бойові дії УПА, то лише про ті, які вони “у згоді з гітлерівцями” вели проти Червоної Армії. Авторам нових підручників рекомендується писати й про інші, не менш “важливі” теми. Ну, наприклад, про те, що до викупу Тараса Шевченка з кріпацтва, бачте, долучилась імператорська сім’я. А тому без самодержавства поет-геній взагалі б не сформувався. Іноді ж матеріал викидається з посібників без згоди авторів.

224

Незважаючи на такі “успіхи”, директор російського Інституту загальної історії, академік Олександр Чубар’ян сказав, що поки що немає результатів у написанні методологічного посібника для вчителів, хоча робота над ним “триває”. Водночас російський історик вважає, що українські вчені “перебільшують” значення Української революції 1917-го року: “У нас своя точка зору: незалежність була, звичайно, але в короткий період і під повним патронажем Німеччини. Україна зараз у силу своїх національних підходів і пошуку національної самоідентифікації пише книжки на цю тему: це називається “українська революція”. Дискусійні проблеми, звичайно, викликають 30-ті роки, голод, а також український націоналістичний рух в роки війни”. Тож, як показує досвід, марно тішити себе ілюзіями. Підручники, написані в результаті такого “підходу”, не виправдовують себе й сподіваного ефекту не дають. Значна частина правок, внесених у підручники, стосується російської політики в Україні. Усе це, на думку представників Міністерства, покликане сформувати у школярів “неагресивний образ Росії”. Таке твердження є повним абсурдом. Якщо Росія “неагресивна”, інший її образ ніяк не сформується наукою. Якщо ж вона таки “агресивна”, жоден підручник не створить із неї образ ангельської держави. Зрештою, знання минулого не має впливати на сприйняття сьогодення. Хто нині формуватиме в Україні негативний образ Монголії за те, що Батий колись спустошив Київ?! Чи може росіяни проклинають сьогоднішню Францію за те, що Наполеон спалив двісті років тому Москву? Ось чому ініціатори псевдоінновацій почали просувати третій варіант – підготовку спільних матеріалів з “окремих тем” чи “модулів”. Велика група істориків, чиї імена в Україні є авторитетними і знаними, зокрема Валерій Смолій, Григорій Боряк, Станіслав Кульчицький, уже працюють разом із російськими колегами над окремими проектами, які, на думку оглядачів, можуть виявитися “більш перспективними і неконфліктними”. На нашу думку, це може бути конференція, організована науковцями, але не захід на державному рівні, коли чиновники повчатимуть вчених, “як писати історію”. Одним із запланованих заходів є проект зі створення академічного видання “1941 рік. Країна у вогні”, до якого долучилися російські, українські та білоруські історики. Уявляється, що в ньому кожна країна викладе своє бачення причин і наслідків початку Великої Вітчизняної війни. Ну, а щоб уникнути великих суперечок, перший модуль вирішили присвятити повсякденному життю росіян і українців в XIX–XX століттях. Надалі планується провести засідання, на якому визначать авторів модулів і буде складено подальший план роботи. Тим же шляхом українським історикам запропонувано йти і в спробах досягти домовленості щодо оцінки історичного минулого України і Росії. Міністерство обіцяє “певну автономність” учасникам. Кожен, мовляв, писатиме і трактуватиме, як історики певної країни моделюють історичну пам’ять, як їм підказує їх розуміння цієї історії. Щодо питання спільної історії, то українська сторона запропонувала спільний історіографічний довідник, де будуть висвітлені найболючіші питання. При цьому в міністерстві зазначають, що в ньому будуть викладені різні точки зору на “якісь складні процеси”. Як би там не було, розпочалася робота над енциклопедією з умовною назвою “Дискусійні

225

питання спільної історії України і Росії”. Це буде видання, у якому паралельно, в окремих статтях, науковці обох країн викладатимуть факти, події, їх трактування та оцінку історичних діячів так, як їх бачать історики кожної з цих країн. Це будуть дві статті. Обіцяють, що буде там і проблема “порозуміння” з питань, де науковці двох країн не погоджуються. Міністерство, очевидно, хоче зробити всеобуч для вчителів. Але як воно це зробить, не зрозуміло. Вся робота проводиться утаємничено. Лише зазначається, що науковці випустять видання у вигляді “окремих модулів”. Історики вже приступили до роботи, але про точні терміни поки що не говорять. Відомо лише одне – те, що до написання підручників з історії для школярів Росії українських науковців не допускають. Їх напишуть самі російські автори. Як визнають науковці з Росії, в російських підручниках для середньої школи Україні відводиться дуже мало місця. Є тільки один Хмельницький, і то він “досить суперечлива постать”. Тепер для наших учителів-істориків готують посібники про те, як “не перекручувати матеріал” (мабуть, щоб в історії України залишився лише Хмельницький, і то з зазначенням, що він “суперечлива постать”?). Зазначається, що окремі наші автори вже змінили шкільні підручники (з історії), переписали цілий ряд розділів. Тому неважко усвідомити, що в такому ракурсі в пересічного громадянина розмиватиметься розуміння України як самостійної держави. Натомість поставатиме жалюгідний образ сателіта або посміховиська над державою. Що ж стосується людей з високим почуттям громадянства, це викликатиме в них зрозуміле обурення і зрештою вестиме до конфліктності в державі, до посилення напруженості. А так може діяти лише ворог нашої державності, якими б словами він не прикривав свої дії. Легко зрозуміти, чому не всі українські історики поставилися позитивно до ідеї створення спільного підручника та його “аналогів”. Підручник, посібник чи збірник має бути історично об’єктивним, мати виховне значення. Трактування вітчизняної й світової історії не може здійснюватися на догоду певним політичним силам чи “ветеранам” війни або праці, не може змінюватися зі зміною Президента або міністра освіти, не може й не має залежати від особистих смаків, комплексів і фобій будь-якої посадової особи. Бо є різне бачення історії академічною наукою двох країн. З наукового погляду не може бути ні спільного російсько-українського підручника з історії, ні спільних методичних посібників, ні рекомендованих державними мужами спільних тем. Бо якщо для окремих росіян Мазепа – зрадник, Петлюра – авантюрист, а Бандера – ворог, для українців усі вони патріоти, які виборювали нашу державність, і нас не лякає, що ідея цієї державності не подобається іноземним шовіністам чи доморощеним манкуртам. Українці гордяться своїм минулим, але це не заважає їм жити в мирі з усіма народами. Бо історичну правду не слід ні ідеологізувати, ні комунізувати, ні заполітизовувати. Істина завжди об’єктивна, інакше вона перестає бути істиною. Summary Моzgoviy Ivan, Vsyurina Alla. False innovation in the development of historical consciousness The publication is dedicated to odious, according to the authors, idea of preparing the joint Ukrainian-Russian history textbook, which aims to develop a

226

"shared vision" of the past. In fact, the idea is an expression of dependency of humanitarian policy in Ukraine aimed at the erosion of historical memory and can play a negative role in preserving the unity of Ukraine. Keywords: historical memory, textbook, minister, war, imperial politics, patriotism, social. УДК 316.334:796.01

МОСЬПАН Ю.В. Дніпродзержинський державний технічний університет студентка 5 курсу Julya-lyiza@rambler.ru

ПРОФЕСІЙНА КАР’ЄРА В СПОРТІ ПРОФЕССИОНАЛЬНАЯ КАРЬЕРА В СПОРТЕ PROFESSIONAL CAREER IN SPORTS Аннотация В работе освещается современное состояние спорта в украинском обществе. Приводятся основные представления о сущности и структуре деятельности спортсмена. Рассматриваются особенности спортивной карьеры. У сучасних умовах соціально-економічних змін проблема вивчення професійної кар’єри стає дедалі актуальнішою. Прискорений темп життя і надмірні вимоги сучасного суспільства до фахівців різноманітних сфер професійної діяльності вимагають від них високого професіоналізму. Спорт вивчається різними галузями наукового знання, кожна з яких створює своє уявлення про цей об’єкт дослідження. Однак соціологічний ракурс цієї проблеми залишається недостатньо дослідженим. Інтерес до її вирішення визначається багатьма обставинами, в тому числі і тим, що спорт оцінюється як невичерпне джерело суспільних нововведень. В науковій літературі з теорії фізичного виховання аспект професійної кар’єри в спорті є мало дослідженим не тільки в Україні, але й в державах СНД. Деякі фрагменти аналізу професійної кар’єри в спорті можна знайти у таких авторів як М. М. Визитей, В. І. Столярова, М. І. Станкіна, Н. Б. Стамбулова. Сьогодні, у розвинутих країнах, спорт є важливим соціальним феноменом, який пронизує всі рівні сучасного соціуму та впливає на основні сфери життєдіяльності особистості. Особливої уваги, саме з соціологічних позицій, набуває вивчення спорту як сфери професійної кар’єри особистості. Адже професійна кар’єра стосується вирішального моменту у життєвому становленні та соціальній діяльності особистості. У спорті кожна людина має величезні можливості для самовираження, самовдосконалення та самоствердження. Побудова і формування спортивної кар’єри зумовлено істотними особливостями розвитку сучасного професійного спорту в Україні та можливістю для спортсмена перетворення спортивної діяльності в спортивну кар’єру. Саме в цьому питанні постає проблема оптимальної «ціни» кар’єри. Метою спортивної кар’єри слід вважати надання допомоги спортсмену в самореалізації, тобто досягненні максимального

227

самовираження (через спортивні результати) при оптимальних витратах (фізичних, психологічних тощо) [1, c. 17]. Однак, на сьогодні, незважаючи на наявні потенційно великі можливості, свою соціальну і економічну значущість, спорт в Україні розвинутий недостатньо. Труднощі, в першу чергу, пов’язані з економічними проблемами розвитку суспільства, а також з майже повною відсутністю державної та громадської підтримки. Саме тому складаються небажані умови для спортсменів в їхній професійній кар’єрі. Процес підготовки спортсмена високої кваліфікації вимагає тривалого часу, тому початок спортивної кар’єри має зсув до більш раннього віку. Спортивну кар’єру можна визначити як багатолітню спортивну діяльність, яка націлена на високі досягнення і пов’язана з постійним самовдосконаленням спортсмена в одному чи кількох видах спорту. Слід зауважити, що професійна кар’єра спортсменів включає в себе процес самооцінювання – здійснення адекватної самооцінки своїх здібностей, можливостей і схильностей. Н. Б. Стамбулова виділяє такі ознаки кар’єри: - це завжди багаторічна діяльність, яку людина обирає; - кар’єра націлена на високі досягнення, на успіх; - кар’єра не можлива без самовдосконалення суб’єкта в цій галузі [2, c. 132]. Необхідно розглядати спортивну кар’єру в трьох аспектах – діяльнісному (тренувальна діяльність; змагальна діяльність; діяльність у побутовій сфері), комунікативному (тренувальна комунікація; змагальна комунікація; позатренувальна та позазмагальна комунікація) та особистісному (психофізіологічні та соціально-психологічні властивості спортсмена). Етапи будь-якої кар'єри Б. Г. Анан’єв характеризує такими етапами: підготовка, старт, кульмінація, фініш. Періодизацію спортивної кар'єри можна пов'язати, наприклад, з етапами багаторічної спортивної підготовки, які включають: попередню спортивну підготовку, початок спортивної спеціалізації, поглибленість тренування в обраному виді спорту, спортивне вдосконалення (зона перших великих успіхів; зона оптимальних можливостей; зона підтримки спортивних результатів). Протягом спортивної кар’єри кожен спортсмен має визначитись в своїх прагненнях великого майбутнього, а на цьому шляху виникають певні труднощі (кризи), а саме: - криза початку спортивної спеціалізації пов'язана з вступом у спортивну школу або початком занять у групі спеціалізації у професійного тренера. Суть даної кризи – адаптація до вимог виду спорту, тренера, спортивної групи; - криза переходу до поглибленого тренування в обраному виді спорту починається з появи нової установки – працювати «на результат». Спортсмену пропонуються нові, більш високі цілі, підвищується ранг змагань й, відповідно, рівень конкуренції в них; - кризи переходу з масового спорту у спорт вищих досягнень та з юнацького спорту в дорослий спорт тісно пов'язані одна з одною, оскільки спортсмен, який вийшов на рівень спорту вищих досягнень, зазвичай нібито автоматично починає брати участь у дорослих змаганнях, незалежно від свого паспортного віку. На даному етапі кульмінації спортивної кар’єри спортивні цілі

228

стають головними життєвими цілями, що визначають необхідність перебудови способу життя в цілому; - криза переходу з любительського спорту вищих досягнень в професійний спорт свідчить про стабільно високі результати в турнірах професіоналів, соціальне признання і високі гонорари спортсмена; - криза переходу від кульмінації до фінішу спортивної кар'єри настає в зв'язку з закономірною стабілізацією або зниженням спортивних результатів після кількох років перебування в спорті вищих досягнень або професійному спорті; - криза завершення спортивної кар'єри і переходу до іншої кар’єри пов'язана з докорінною зміною місця спорту в житті людини, спричиняє необхідність перебудови образу «Я» і усвідомлення цінності своєї особистості поза соціальної ролі спортсмена [2, c. 133-136]. Таким чином, проаналізувавши наукові джерела, є підстави говорити про значущість професійної кар’єри в спорті для особистості та її різноманітні прояви. Вивчення праць вітчизняних і зарубіжних авторів дозволяє зробити висновок, що вже досягнуто певних успіхів у дослідженні проблем професійної кар’єри в спорті, питань формування всебічного розвитку особистості за допомогою спорту. Проте в теорії соціології поки, на нашу думку, недостатньо робіт, де ця проблема розглядалася прямо та мала фундаментальні дослідження. СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 1. Вірна Ж. Життєвий шлях та спортивна кар’єра фахівця / Ж. Вірна, О. Іванашко // Історичні, філософські, правові та організаційні проблеми фізичної культури. - 2008. – Т.1. - С.17-21. 2. Лубышева Л. И. Социология физической культуры и спорта: Учеб. пособие. / Л. И. Лубышева. – М.: Издательский центр «Академия», 2001. – 240 с.

МУРТАЗИНА Р.В., Институт экономики Академии наук Республики Узбекистан, старший научный сотрудник, кандидат экономических наук, Узбекистан, г. Ташкент r-murtazina@mail.ru

ПОДГОТОВКА ВЫСОКОКВАЛИФИЦИРОВАННЫХ КАДРОВ − ВАЖНЕЙШЕЕ УСЛОВИЕ ПЕРЕХОДА ЭКОНОМИКИ К ИННОВАЦИОННОЙ МОДЕЛИ РАЗВИТИЯ УЗБЕКИСТАНА Перед Узбекистаном стоит новая актуальная, ответственная задача – обеспечить переход страны на инновационный путь социальноэкономического развития, который ведет к повышению производительности труда и эффективности вложенного капитала и обеспечивает будущее процветание страны, повышение уровня жизни населения. Важным условием осуществления этого перехода является дальнейшее развитие рыночных отношений, а также наращивание интеллектуального потенциала, которым богата наша республика.

229

Важнейшим условием развития инновационной деятельности является обеспеченность научно-технической, инновационной и промышленной сфер квалифицированными специалистами. В настоящее время в республике функционируют 59 высших образовательных учреждений, 11 филиалов центральных вузов и 6 филиалов ведущих зарубежных вузов, реализующих образовательно-профессиональные программы по актуальным направлениям бакавлариата и специальностям магистратуры [1, 37]. Важными факторами развития высшего образования были университетское образование и регионализация высших образовательных учреждений. Внедрены новые направления подготовки кадров по инженерии, информационным технологиям, аграрному сектору, строительству и архитектуре, для нефтегазовой и геологоразведочной отраслей и др. Разработаны и внедрены в действие государственные образовательные стандарты. Развивается международное сотрудничество с зарубежными странами в сфере высшего образования. Однако, сложившаяся система подготовки кадров не может обеспечить существующую потребность в специалистах и профессионалах нового качества. В связи с этим, для совершенствования системы подготовки кадров в инновационной сфере необходимо развить многоуровневую систему подготовки, переподготовки и повышения квалификации специалистов профессионалов в производственно-технологической и научной сферах жизни. Среди объективных причин, сдерживающих процесс перехода от эволюционного к инновационному пути развития экономики Узбекистана, является недостаточная развитость системы профессиональной подготовки и переподготовки кадров для инновационной области, отсутствие четких механизмов по оценке экономического эффекта от инноваций и их влияние на конкурентоспособность производимой продукции в республике Инновационная модель развития экономики Узбекистана напрямую зависит от обеспечения ее высококвалифицированными профессиональными кадрами, в частности, научными и научно-конструкторскими, инженернотехническими и организационно-управленческими кадрами. Такая проблема кадрового обеспечения инновационной деятельности стоит не только перед Узбекистаном. По данным Госкомстата стран СНГ во многих отраслях материального производства, в сфере образования, здравоохранения и науки наблюдается дефицит квалифицированных кадров. В Узбекистане, в силу особенностей отраслевой структуры занятости населения, кроме этих отраслей необходимо также активизировать инновационную деятельность в сельскохозяйственном производстве, направленную на технологическое перевооружение отрасли, дальнейшее повышение ее эффективности и высвобождение излишней рабочей силы. Эффективность перехода экономики Узбекистана на инновационный путь развития в значительной мере также зависит от достижения качественных сдвигов в системе подготовки высококвалифицированных кадров, организации научных исследований и разработок, наиболее полного использования интеллектуального потенциала общества. В связи с этим целесообразно всемерно совершенствовать механизм достижения сбалансированности спроса и предложения

230

высококвалифицированной рабочей силы на национальном и локальных рынках труда, который должен включать следующие основные направления: 1. Усиление макроэкономических предпосылок для расширения спроса на высококвалифицированную рабочую силу за счет: −реализации более активных и эффективных мер по ускорению экономического роста, направленных на внедрение в производство новейших технологий, широкого использования современных информационных технологий; −расширения производства конкурентоспособной продукции, требующей применения высококвалифицированного труда; −распространения современных навыков труда, способствующих повышению его производительности на малых, средних и других предприятиях; 2. Повышение качества подготовки специалистов в системе образования, в частности за счет: −введения в практику работы высших учебных заведений регулярного пересмотра и совершенствования учебных программ и планов в соответствии со структурными преобразованиями в экономике; −большей гибкости, позволяющей адекватно реагировать на текущие потребности экономики и подготовки конкурентоспособных высококвалифицированных специалистов, готовых и способных работать в реалиях современного мира; −укрепления нормативной, материально-технической, учебнометодической, научно-лабораторной и информационной базы, обеспечивающей требуемые уровень и качество высшего образования; −определения потребности в подготовке востребованных кадров исходя из прогноза социально-экономического развития республики, необходимости непрерывного образования и регулярного обновления знаний, современных достижений науки, техники и технологий. 3. Достижение более эффективного взаимодействия системы высшего образования с рынком труда. Для чего необходимо: −обеспечить более тесную увязку специализации подготовки кадров с направлениями и параметрами структурных преобразований, предусматривающих ускоренное развитие перерабатывающих отраслей экономики, социальной и рыночной инфраструктуры, малого бизнеса и предпринимательства; −разработать совместные проекты высших учебных заведений и крупных промышленных предприятий по подготовке высококвалифицированных кадров, владеющих инновационными технологиями; −создать новые направления подготовки кадров в системе высшего образования, обусловленные количественными и качественными потребностями рынка, способных поддерживать инновационное развитие экономики; −улучшить связи между вузами, министерствами и работодателями, нацеленных на достижение большего понимания реальной потребности рынка в специалистах конкретных направлений подготовки;

231

−усилить ориентацию высшего образования на потребности рынка труда с использованием результатов мониторинга спроса на квалифицированные кадры на рынке труда. 4. Создание механизмов повышения вклада науки в разработку новых технологий и инновационной деятельности, способствующих росту конкурентоспособности и экономическому развитию национальной экономики. В перспективных программах социально-экономического развития Узбекистана большое внимание отводится основным направлениям инновационной деятельности, в частности, развитию стратегических отраслей промышленности, внедрению современных технологий, транспортнокоммуникационной инфраструктуре, переходу от простых к более к сложным высокотехнологическим производствам с ориентацией не только на внутренний, но и на внешний рынок, подготовке квалифицированных кадров в соответствии со спросом на них предприятий и организаций республики. Однако, высшая школа все еще не стала инструментом государственного регулирования профессиональной структуры рынка труда. Об этом свидетельствует увеличение доли выпускников вузов, не работающих по полученной специальности. Многие специалисты инженерно-экономических, аграрных, педагогических и других специальностей трудоустраиваются в сфере торговли или в секторе неофициальной экономики. Наряду с этим, для решения задач перехода республики к инновационному пути развития создан мощный потенциал: углубляются и продолжаются экономические реформы; происходят структурные преобразования в экономике; стабилизируются темпы экономического развития; происходит переход от сильного государства к гражданскому обществу; изменяется жизненная ориентация людей и их отношение к традиционным устоям, труду, собственности; расширяются всесторонние связи с зарубежными странами. Вместе с тем предложенные пути совершенствования механизма сбалансированности спроса и предложения высококвалифицированной рабочей силы будут способствовать дальнейшему решению задач по модернизации и техническому перевооружению ведущих отраслей на основе инновационной модели развития экономики. Список использованной литературы 1. Ходиев Б.Ю. Приоритеты развития высшего образования // Материалы международной конференции «Подготовка образованного интеллектуального поколения − как важнейшее условие устойчивого развития и модернизации страны». − Ташкент, 2012. − С. 37. 2. Национальная программа по подготовке кадров, № 463-1 от 28 августа 1997 г.

МУХА О.С. Сумський будівельний коледж викладач суспільних дисциплін

ОСВІТА ЯК ОДНЕ З ПРІОРИТЕТНИХ ДЖЕРЕЛ 232

ФОРМУВАННЯ ЛЮДСЬКОГО КАПІТАЛУ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ СУСПІЛЬНОГО РОЗВИТКУ У становленні нового способу виробництва, який визначається прогресом науки і техніки, розвитком високих технологій особлива увага зосереджується на розробку теорії формування людського капіталу. Першочергового значення при цьому набуває інтелектуальний потенціал. Він стає сукупністю інтелектуальних ресурсів, що втілюються у наукові здобутки суспільства, трудових ресурсів з притаманними інтелектуальними, освітніми та кваліфікаційними характеристиками, раціональне використання яких забезпечує досягнення нової якості економічного розвитку країни. Оскільки перспективи світової економіки характеризуються переходом країн до нового етапу розвитку продуктивних сил: до постіндустріальної стадії розвитку, де переважатимуть сфера послуг, наука, освіта та ін. значну роль відіграватимуть висококваліфіковані працівники, інноваційні технології, методи управління. Поняття людський капітал ввійшло в науковий обіг на початку 60-х років ХХ ст. в західній економічній літературі і пов’язано з розвитком концепцій капіталу. Класики політичної економії розглядаючи капітал намагалися включити до нього саму людину або її здібності. Зокрема, В. Петті один із перших сформулював ідею про те, що люди з їх виробничими здібностями становлять багатство. В доповнення А. Сміт зазначав, що капітал складається не лише з машин, споруд і земель, а також із набутих корисних здібностей усіх громадян чи членів суспільства. Значний внесок у розвиток теорії людського капіталу здійснили: Т. Шульц, Л. Туроу, С. Стумілін, В. Голіков та ін. Концептуальною основою теорії людського капіталу стала адаптація неокласичної теорії капіталу до процесів формування професійних знань, умінь і навичок та використання робочої сили. Особливою формою капіталу були визнані знання людини її професійна компетентність, з огляду на те, що її формування вимагає і від особистості, і від суспільства в цілому певних інвестицій, здатних забезпечити отримання значно вищого прибутку. Таким чином інтелектуальна власність чи людський капітал стає активом тобто ресурсом, використання якого приведе до надходжень економічних вигод у майбутньому. Економічний ресурс стає активом і закладений в нього потенціал розкривається лише тоді, коли він набуває вартісної оцінки і включається у виробничий обіг. Поширення альтернативних концепцій людського капіталу зумовлено реаліями ринкової економіки. Не останню роль у збільшенні доходу відіграє можливість людини встановлювати знайомства та зв’язки. Маючи однаковий рівень освітніх знань для досягнення добробуту і доходів людина повинна володіти уміннями спілкуватися з колегами, володіти особистісними якостями, здатністю керувати людьми. Слід також зазначити, що фінансові успіхи часом і зовсім не можна віднести лише до освітнього рівня чи здоров’я людини. Проте й заперечувати вплив природних здібностей та освіти на дохід неможливо. Природні здібності вважаються лише передумовою, від якої залежить ефективність навчання чи підтримання здоров’я. Людський капітал визнаний особливою формою капіталу на підставі того, що їх розвиток потребує значних витрат часу та матеріальних ресурсів і вони, подібно до фізичного капіталу, забезпечують своєму власнику грошовий дохід. Більшість дослідників

233

вважає людський капітал найціннішим ресурсом постіндустріального суспільства. В усіх країнах людський (інтелектуальний) капітал визначає темпи економічного розвитку і науково-технічного прогресу. В теоретичному аспекті поняття «людський капітал» розглядається за трьома рівнями: на особистісному рівні, на мікроекономічному рівні, на макроекономічному рівні. Отже, людський капітал – це сформований або розвинений у результаті інвестицій і накопичений людьми певний запас здоров’я, знань, навичок, здібностей, мотивацій та інших продуктивних якостей, який цілеспрямовано використовується в тій чи іншій сфері економічної діяльності, сприяє зростанню продуктивності праці й завдяки цьому впливає на зростання доходів (заробітків) його власника. Інвестиції в людський капітал класифікують за такими групами витрат: первинна освіта; охорона здоров’я; освіта дорослих; виховання гуманітарних складових; посилення мотивації працівників до підвищення якості своєї праці; міграція працівників з метою поліпшення умов працевлаштування; пошук економічно важливої інформації. Відповідно витрати пов’язані з одержанням освіти, дослідники поділяють на три групи: прямі матеріальні витрати; втрачені заробітки; моральні витрати. Аналізуючи витрати, першої і другої групи, варто зауважити, що вони піддаються оцінці, однак, моральні витрати оцінити дуже важко зважаючи на їх індивідуальний контекст для різних людей. При цьому, зачасти, саме моральні витрати відіграють вирішальну роль при прийнятті рішень щодо отримання, зокрема освіти. Очікувана віддача, на думку більшості дослідників, представлена такими трьома групами показників: прямі матеріальні зиски; непрямі матеріальні зиски; моральні зиски. Сучасний розвиток економіки, в якій знання є одним із ключових факторів, оскільки розвинене суспільство опанувало можливості як створення знань, так і перетворення їх на джерела прибутку шляхом трансформації інновацій в товар, першочергово актуалізувало проблеми розвитку освіти і особливо вищої освіти. Остання є вирішальним фактором як збереження, так і примноження знань, бо кінцевим носієм, виробником і споживачем усіх означених елементів є людина, яка здатна проектувати, виробляти, застосовувати і споживати знаннємісткі товари і послуги. Тенденції розвитку української освіти, за часів незалежності, можна характеризувати як негативні. Оскільки, відбувається скорочення дошкільних навчальних закладів та дітей охоплених в них; зменшення серед випускників відсотка тих, хто отримує повну середню освіту; скорочення підготовки професійно-технічними закладам кваліфікованих робітників; зниження доступності якісної середньої освіти для сільських школярів; зниження економічної доступності вищої освіти; падіння інтересу до природничих та математичних наук; утрата впливу держави на процес підготовки кадрів у вузах, виникнення грубих диспропорцій. До позитивних тенденцій можна віднести: збільшення чисельності студентів у вузах усіх рівнів акредитації, тенденцію зростання технологічної доступності освіти; поява недержавних вузів; певну модернізацію вищої та середньої освіти згідно з вимогами ринкової економіки та в напряму сумісності тривалості освіти і дипломів із країнами ЄС та США.

234

За рівнем витрат на освіту Україна поступається розвиненим країнам. Не зважаючи на Національну доктрину розвитку освіти, за якою передбачено розвиток освіти згідно з вимогами сучасності: перетворення економіки України в економіку знань, зокрема, у напрямі розвитку системи безперервної освіти та навчання протягом життя; створення індустрії сучасних засобів навчання, підготовки кваліфікованих кадрів, здатних до творчої праці, професійного розвитку; освоєння та впровадження наукомістких та інформаційних технологій, конкурентоспроможних на ринку праці. Доктрина передбачає фінансування освіти як пріоритетного напрямку видатків бюджетів усіх рівнів. Однак на жаль, ця доктрина на практиці не реалізовується в повній мірі. Базуючись на результатах теоретичного аналізу щодо проблеми формування людського капіталу, зокрема засобами освітніх послуг нами було розроблено і проведено анкетування мешканців м. Суми з метою визначення їх пріоритетів у сфері освіти. В опитуванні взяли участь 92 особи віком від 18 до 23 років (вибірка враховувала ступінь актуальності тематики анкети). Результати опутування були наступними: На питання «Як Ви розумієте поняття «людський капітал»?» 10% респондентів відповіли, що людський капітал це уміння, навички, здібності та освіта, яку отримала людина протягом життя, решта опитаних – 90% до людського капіталу віднесли фінансову спроможність людини. Що свідчить про відсутність належної обізнаності респондентів щодо досліджуваного нами явища. Визначаючи вплив освіти на якість життя 92,4% респондентів відзначили, що освіта виступає чинником кращого життя, в той час як 7,6% з них зазначили її мінімальний вплив на якість життя. Така відповідь засвідчує спрямованість опитуваних до отримання відповідного рівня освіти як запоруки якості життя в майбутньому. При відповіді на питання «Що крім освіти допоможе отримати прибуток?» відсоткове співвідношення розподілилося наступним чином: 52,7% опитаних зауважили, що допоможуть вміння знаходити корисні зв’язки, 43,5 % респондентів такими визнали природжені здібності та талант людини, решта 16,3% віддала перевагу освіті. Пріоритети опитуваних, щодо очікувань від освіти представлені в такій послідовності: кар’єрний ріст (64,13%), зиск (23,9%), престиж (16,3 %). Зміст поняття «якісна освіта» респонденти наповнили: відповідними уміннями та навичками, пріоритетом практичної підготовки, організаційнометодичними умовами навчання та визнанням диплому за кордоном. Відповідаючи на питання «Що потрібно змінити задля якісної освіти?» респонденти відмітили наступне: 58,7% - освітню політику держави, 33,7% ставлення до освіти, 27,2% - цінову політику. На питання «Скільки коштів Ви хотіли б і могли вкладати в освіту?» більшість (41,2%) зазначили, що освіта повинна бути безкоштовною, решта 30,0% зауважили, що витрачали б від 3до 5 тисяч на рік, а 28,8% зазначили, що їх сума витрат визначалася б спеціальністю, престижем навчального закладу, якістю освітніх послуг відповідного навчального закладу. Відмовитися від хобі, вільного часу розваг за ради якісної освіти можуть 30.2% решта зазначила, що їхні звички не заважатимуть навчанню.

235

Відповідаючи на питання «Що виступає факторами дискримінації на ринку праці?» думки респондентів розподілилися таким чином: перше місце посіли зв’язки – 38,4%, друге – стаж роботи – 34,8%, третє – стать, знання та вміння (16,3%), четверте – престиж спеціальності та навчального закладу (14,1%). Отже, освіта посідає не останнє місце в житті людини і її прагненні до збагачення. Однак, для реалізації даної стратегії держава повинна піти на зустріч абітурієнтам та з точки зору економіки і ринкових відносин дати можливість після отримання освіти і набутих умінь, знань та навичок в повній мірі розкрити потенціал людини (людський капітал) для збагачення та піднесення престижу країни. Список використаної літератури 1. Акіліна О. В. Економіка праці та соціально-трудові відносини : навч. посіб. / О.В. Акіліна, Л.М. Ільїч. – К. : Алерта, 2010. – 734с. 2. Грішнова О.В. Економіка праці та соціально-трудові відносини: Підручник. / О.В. Грішнова– 3-тє вид., випр. і доп. – К. : Т-во «Знання», КОО, 2007. – 559с. 3. Основи соціального управління : курс лекцій : навч. посіб. / А.Г. Хоронжий– Львів : Магнолія, 2006. – 220с. 4. Стратегічні виклики ХХІ ст. суспільству та економіці України: [у 3 т.] / за ред. акад. НАН України Гейця В.М., акад. НАН України Семиножинка В.П., чл.-кор. НАН України Кваснюка Б.Є.. Кн. 1 – К. : Фенікс, 2007. – 544 с. 5. Трансформаційна економіка : навч. посіб. / [Савчук В.С., Зайцев Ю.К.,Малий І.Й. та ін.] ; за ред. В.С.Савчука, Ю.К.Зайцева. – К. : КНЕУ, 2006. – 612с.

УДК 321.1

ОГІРКО О.В. доктор філософії, доцент кафедри філософії Львівський національний університет ветеринарної медицини та біотехнологій імені С.З. Гжицького E-mail: Ohirko@yandex.ru

НАЦІОНАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ РИСИ УКРАЇНЦІВ В УМОВАХ ІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ Розглянуто позитивні та негативні риси українців. Вказано на природну релігійність українського народу. Рассмотрены позитивные и негативные черты украинцев. Указано на естественную религиозность украинского народа. The positive and negative lines of Ukrainians are considered. It is indicated on the natural religiousness of the Ukrainian people. У державотворчих процесах нинішньої України в умовах інтеграційних процесів надзвичайно актуальними вбачаються проблеми пов'язані з національними й психологічними засадами, на яких формується нація. Вони визначають відповідне ставлення українців до самих себе, до національної держави, допомагають знайти вихід із складної ситуації, є визначальними регуляторами життєдіяльності та соціальної поваги окремої особистості.

236

Україна упродовж усієї своєї історії через її географічне розташування є своєрідною ареною зазіхань між Заходом і Сходом, що протягом кількох століть гальмувало інтенсивний розвиток економічного й політичного життя України і не сприяло вияву високої національної свідомості більшості громадян, формуванню національного характеру, плеканню українського духу, повазі національної пам’яті, визначення свого ставлення до головних політичних, соціальних, економічних та культурних проблем життя України, духовного світу людини, національної ідентичності, незалежно від релігійної, етичної і політичної належності. В результаті перебування тривалого періоду часу під тиском влади інших держав могутніших сусідів, зокрема Росії, зазнання величезних моральних і матеріальних втрат, мільйони замордованих, знищення і зневажання храмів, заборону обрядів та свят, культура і мова стали дозованими. У свідомості переважної більшості представників української нації сформувалося індивідуальне, відмінне від інших націй Європи власницьке розуміння. Соціологічні дослідження свідчать, що понад 30% сучасної української молоді не можуть визначити власні політичні погляди [1]. Розкривати національно-психологічні риси нашого народу досить проблематично, тому що він пережив часи радянщини, а ця руйнівна сила, перед усім, змагала до зруйнування не тільки видимих і матеріальних дібр нашого народу, але і його душі. Хотіли створити так звану “homo sovieticus – радянську людину”, точніше російськомовного раба. Зауважмо також, що і нині, стараючись переконати світ про голодомори в Україні, ми не звертаємо увагу на душомор. Так, голодомор в Україні був злочинно організований у 1921-1922, 1932-1933 і 1946-1947 рр., а душомор українців розпочався 1917 р. і триває понині. Аналоги подібного масового нищівного наступу на душу народу важко вказати у світовій історії [2]. Аналіз нашої історії свідчить про те, що українському народу притаманний свій вияв людського мислення, поведінки, релігійного характеру, форм християнської організації, за якими живе до сьогоднішнього часу. Християнство прийшло до нас без жодного переслідування чи спротиву ще з апостольських часів. Ще до святого Володимира частина суспільства визнавала Христа. Християнами були вже київські князі Аскольд і Дир, княгиня свята Ольга. У нас збереглися дохристиянські звичаї – фольклор, гагілки, коляди, тощо. Вже в генах нашої хліборобської цивілізації маємо почуття релігійності. Хлібороб сіє та косить, але при цьому чекає від Вищої Сили дощу й тепла до росту посадженого чи посіяного. Вже грецькі письменники стверджували, що анти, які створили першу українську державу, визнавали лише одного Бога, тобто були монотеїсти. А їхні жінки були надзвичайно вірні. Численні храми, монастирі та прощі до них свідчать про наше первісне християнство. Коли українці покидали рідну землю, то не залишали віри і нашого східного обряду. Наш народ зберіг віру навіть ціною переслідувань і життя. Вже козаки, коли покидали Січ, взяли із собою лише ікону Покрови. Серед позитивних рис нашого народу, слід виділити також і його щирість. Ця прикмета душі належить до моральної чесноти – справедливості, злучена з правдомовністю та людяністю. Розрізняють в загальному щирість на словах і щирість у всій своїй внутрішній наставленості та зовнішній поведінці.

237

Справжня щирість найперше проявляється у відношенні людини до Господа Бога. Той хто не має чистого сумління (духовний голос Бога в його душі), не може претендувати на те, щоб його вважали за щирого. Нажаль, щирістю українців часто надуживають їх вороги. Ось чому вона повинна бути пов’язана з повагою до себе і до інших та розсудливістю. Занадто довірлива щирість може нанести шкоду і кривду. Позитивною рисою українців є їх талановитість, що є даром Божим. Український народ має рідкісні фізичні та духовні дари Божі. До прикладу, українці ведуть перед у досягненнях з ракетознавства та багатьох інших ділянках науки, про яких мало знаємо, бо тривалий час в нас не було своєї держави, а їхні успіхи присвоювали собі чужинці. Вродженою рисою українців є їх господарність. Вони історично приналежали до хліборобської цивілізації, яка заснована на приватній власності, що вимагає індивідуальності та одного господаря, який має відповідальність за цілість свого майна й тим сам зобов’язаний мати чесноти, що властиві господареві. Підтвердженням цього є освоєння українцями навіть Зеленого, Сірого і Вишневого Клинів в Азії, Канадських прерій, місіонських степів Аргентини та пущ південної Бразилії (Паранщина). Знаком української господарності є вибори наших земляків мерами канадських міст Вінніпегу і Едмонтону протягом багатьох років [3]. Радянська влада, бачачи господарність нашого народу, жорстоко й немилосердно розправлялися з ним, особливо з селянами. Отож, коли хочемо відродити позитивні риси українського народу й здобути справжню державність, мусимо відродити село. Це добре розумів В’ячеслав Липинський, який писав в “Листах до братів-хліборобів”: “і немає іншої дороги до нашого земського та духовного добра, як привернути почуття господарності в нашій країні” [4]. Наступною позитивною рисою нашого народу є витривалість. Важко знайти у світі народ, які переніс стільки лиха. Він пережив напади половців, печенігів, монголів, турків і татар. Свідченням стійкої витривалості українців – хліборобів є, наприклад, їх праця при кінці ХІХ-го століття у важких кліматичних умовах Аргентини, чого не витримали ані французькі, ані німці поселенці. Українці ж і нині там живуть, освоїли вони і землі Бразилії. У 30-40 роках XX -го століття радянська влада виселила цілими селами жителів наддніпрянських земель в пустелі Сибіру, Казахстану та Далекого Сходу, не забезпечивши їх елементарними життєвими засобами, надіючись на їх вимирання. Та не дочекалася. Через декілька років там виникли квітучі українські села. То ж люди вміли боротися з холодом, пустирем, безхліб’ям, вірили, надіялися на Бога і вистояли. Це яскраве свідчення витривалості українського народу. До речі, нині лише в Сибіру та на Далекому Сході проживає понад 7 млн. українців. Співпраця, згода, єдність є теж позитивними прикметами українців. Хоча недруги, які хочуть знищити наші душі, вже роками втовкмачують нам протилежне. Проте, історія жодного народу не знає і не мала такого стану як козацтво. Козацтво громило ворогів у їхніх же столицях. Свіжі у нашій пам’яті факти з боротьби Української Повстанської Армії, яка боролася з окупантами на два фронти. В цих бойових операціях брало участь близько трьох мільйонів українського населення. То як можна стверджувати,

238

що ми, українці, не можемо спільно працювати й боротися з ворогами. Знову ж таки референдум 1-го грудня 1991 року показав, що за самостійність України проголосувало понад 90% її населення. Позитивною прикметою нашого народу є також примирливість. До них слід зарахувати вже наших нащадків трипільців та антів. Навіть чужинці, пишучи про наш народ, підкреслювали, що ми ніколи не використовували війни як своє ремесло. Навпаки, ми не дуже схильні до боїв і воєн. У нашому минулому не можемо знайти доказів, що українці завойовували чужі землі й чужі народи. Не вчинили українці жодного голодомору для інших народів. Зауважмо, що приписування українцям антисемітизму – це явна неправда та несправедливість, бо саме українці власне й рятували євреїв. Між іншим, митрополит Андрей Шептицький в час війни переховував в підземеллях собору св. Юра сотні єврейських дітей та головного равина Львова. Нашому народу притаманна також гостинність та вміння знайти себе серед інших. Українці відразу стараються навчитися мови й пристосуватися до довкілля. Це прояв шляхетної душі українця. Для об’єктивності слід розглянути й негативні риси нашого народу. Серед них, в першу чергу, лінивство розуму (мислення). Воно часто проявляється словами: “Хіба я знаю?”, “Навіщо це мені здалося?”. Отже, маємо обов’язок самостійно мислити, аналізувати і приймати тільки обдумані рішення. Через те у нас часто проявляється безпорадність. Який, наприклад, великий ентузіазм був на початку 90-х років минулого століття серед українців, а тепер панує зневіра, нехіть, злочинна байдужість. Ми здобули державну незалежність, яку не розвиваємо. Іншим недоліком українців є непошана власного авторитету. Перед чужими наші земляки часто впадають у ідолопоклонство, а своїх же за їх життя не шанують. Наступним недоліком українського народу є заздрість. Вона у нашому народі проявляється не до чужих, а до своїх. З неї часто зароджувалися доноси. Чимала частина українців загинули в тюрмах, на засланні в Сибіру, Далекому Сході, Казахстані через доноси сусідів, знайомих. Дуже пагубним серед українців є такий вельми старий порок, як неуміреність: тютюнокуріння, алкоголізм. За неофіційною статистикою в Україні нині нараховується до 4.5 млн. алкоголіків. Україна займає перше місце у світі з дитячого алкоголізму. 60% інфекційних захворювань у дітей викликані алкогольними отруєннями. Понад 1 млн. підлітків в Україні вживають трамадол. Понад 100 тисяч жителів України щорічно вмирає від раку легенів, спричиненого курінням. 117 тисяч українських дівчат та жінок щорічно поповнюють ряди повій у 33 країнах світу. У 2006 р. понад 9 тисяч неповнолітніх дівчат в Україні народили дітей. За 2007 р. в нашій державі народилося 93.2 тисячі безбатченків. Щорічно в Україні скоюється 700 тисяч абортів, а за роки незалежності – 40 млн. Щороку на дорогах України гине понад 10 тисяч людей. Українці мають більше позитивних прикмет, ніж негативних. Сьогодні в національно-психологічних рисах українця, його ментальності, душі змінилося дуже багато. Насамперед чітко окреслюються державницькі ідеї, що підкреслює глибоке переживання українського народу за долю створених національних святинь і цінностей.

239

Перед нами повинні як приклад стояти велетні духу народу: митрополити Петро Могила, Андрей Шептицький та Іван Огієнко, Патріарх і кардинал Йосиф Сліпий, Юрій Дрогобич, Григорій Сковорода, Кость Ушинський, Іван Пулюй, Тарас Шевченко, Леся Українка, Івана Франко, Григорій Ващенко. Закликом до зростання українців у позитивних рисах є слова нашого національного пророка Тараса Шевченка: “Борітеся, поборете. Вам Бог помагає! За вас правда, за Вас слава і воля святая”. Література 1. Гаврилів Н. Ідеологія українського націоналізму як чинник формування національної свідомості студентської молоді // Ідеологія українського націоналізму на сучасному етапі розбудови української держави. – ІваноФранківськ, 2006. 2. Кирчів Р. Проблеми національної духовності і енцикліка “Сотий рік” // Церква і соціальні проблеми. Енцикліка “Сотий рік”. – Львів, 1993. 3. Зінько о. Василь. Найперше бути людиною. – Львів, 2008. 4. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – Львів, 1920.

УДК 316.2

ТРІКАШ Н.В., студентка І курсу Сумської філії Харківського національного університету внутрішніх справ

АНОМІЯ СУЧАСНОГО УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА: СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ АСПЕКТ Анотація. В статті розглядається проблема аномії як соціальної девіації, що є актуальною для українського соціуму, оскільки сучасне суспільство потребує певних дефініцій, якісно нових принципів проникнення в сутність соціокультурного буття. Ключові слова: аномія, культурні цінності, норми, соціальні інститути суспільство, трансформації. Аннотация. В статье рассматривается проблема аномии как социальной девиации, которая является актуальной для украинского социума, поскольку современное общество требует определенных дефиниций, качественно новых принципов проникновения в сущность социокультурного бытия. Ключевые слова: аномия, культурные ценности, нормы, социальные институты общество, трансформации. Annotation. In this article the author considers anomy problem as social deviation which is actual for the Ukrainian society as the modern society demands the certain definitions, qualitatively new principles of penetration into essence of social life. Keywords: аnomia, cultural values, norms, social institutes a society, transformations Трансформаційні процеси в колишніх країнах СРСР та Україні в кінці ХХна початку XI ст. спонукали до дії різні соціальні чинники: індивідів, малі групи, економічні й політичні організації, територіальні громади тощо, що було викликане бажанням змінити традиційний соціальний порядок, який на той

240

час не задовольняв їхні потреби й інтереси на усіх рівнях організації суспільної життєдіяльності. Для цього процесу були характерні переоцінка усталених світоглядних орієнтирів, цінностей, зразків поведінки, а також способів суспільної взаємодії через шлях трансформації до принципів демократії. Отож, ключовим критерієм закінчення трансформації суспільства можна вважати подолання аномії. Вихід зі стану аномії у суспільстві можливий лише тоді, коли в ньому на заміну віджилим цінностям, соціальним нормам, які були підпорядковані суспільним цілям, ідеям, що скасовуються у новій моделі, виникають нові цілі, ідеали як життєві орієнтири та відповідні їм нормативні взірці соціальної поведінки для всіх без винятку громадян, засоби та інструменти їх досягнення, що підтримуються всіма соціальними інститутами, починаючи з державної влади, яка виступає гарантом дотримання встановлених «правил гри» у вигляді законів на основі суспільного договору зі своїм народом. Отже, проблема аномії як соціальної девіації, є актуальною проблемою сьогодення. Зокрема О. Куценко указує, що «трансформація України відбулася, передусім як відхід від моністичної командно-адміністративної системи відносин, як подолання хаотичної динаміки фази переходу і виникнення нових структурних, культурних і діяльнісних сутностей, що наближають ці суспільства до характеристик суспільств, заснованих на ринкових засадах» [3, 25]. Буття українців суттєво ускладнюється тим, що українське суспільство знаходиться в стані соціальної аномії, яку американський соціолог Мертон Р. К. визначав як такий стан суспільства, при якому «система культурних цінностей підносить певні символи успіху, певні соціальні цілі для населення в цілому, в той час як існуюча соціальна структура суспільства жорстко обмежує чи повністю усуває доступ до схвалених засобів їх досягнення, що спонукає людей до незаконних шляхів їх досягнення, поширенню антисоціальної поведінки» [1, 299-313]. Диференціація показників добробуту, самопочуття людей, змісту їхньої діяльності поглиблює нерівність якості життя в суспільстві, яке супроводжується, з одного боку, аномією, соціокультурною кризою, опором, а з іншого - самоорганізацією нового соціокультурного простору. Аномія є способом пристосування суспільства до певної ситуації. Ступінь свободи особистості зростає, відсутні тверді життєві цілі, норми і взірці поведінки. Це ставить багатьох в непевне соціальне становище, позбавляє колективної солідарності, відчуття єдності з конкретною групою і суспільством. Звідси — зростання злочинності, порушень правил поведінки і норм моралі. Особливої концентрації аномія досягає в економічній сфері. Наслідком поганого стану економіки, відсутності реальних кроків з покращення ділового клімату та дотримання економічних прав українців є те, що за офіційними даними рівень бідності перевищує 26% і, фактично, залишається ще на рівні 2000 року. Надзвичайно високою є бідність сільського населення, а також родин із дітьми. У доповіді Уповноваженої з прав людини Н. Карпачової на засіданні Верховної Ради 14 січня 2011 року, «за критеріями ООН для країн Центральної та Східної Європи бідними є майже 81% населення України» [4, 10].

241

Клієнтелістська модель залишатиметься дієвою у довгостроковій перспективі. Оскільки за такої моделі неможливою стає протидія корупції, адже у такому разі вона має бути обернена проти самих агентів влади, радикального покращення стану дотримання економічних прав українців у найближчий час очікувати не варто. А за даними GfK Ukraine, українці покращення й не очікують, адже значення індексу споживчих настроїв (ICH) в липні 2011 року дорівнювало 73,6%, що на 2,5 пункти менше червневого показника 2010 року [4, 134]. Вищезазначене якнайяскравіше характеризує стан справ у сучасному українському суспільстві. Те, що виглядає як аномія, насправді є переходом у такий нормативний стан, який характеризується модифікацією норм, на основі моделей раціональності, що постійно змінюються, оскільки стан аномії можливий як внаслідок погіршення життя, кризи, так і за умов матеріального добробуту у суспільстві. При цьому спільнота України (громадські організації, опозиційні партії) дійсно можуть грати суттєву роль лише за умови, що вона дійсно буде демократичною, тобто позбудеться кланово-олігархічних ознак і буде дослухатися до думки людей. Отже, може скластися парадоксальна ситуація: «сили, які бажають подолати соціальну аномію, будуть намагатися зробити це ціною поступу демократії; а демократичні сили, навпаки, будуть виступати проти стабілізації і легітимації соціальних інститутів у нинішньому стані. І основна роль, звісно, тут відводиться елітам» [5, с. 163]. Проблема аномії як соціальної девіації, є актуальною проблемою сьогодення. Трансформаційна криза закладає основи якісно нового нормативного стану суспільства, що дозволяє йому вийти на новий рівень розвитку. У цілому можна зробити висновок з одного боку, про загальну втому суспільства від постійної політизації життя, а отже і про небажання брати активну участь в політичних процесах, а з іншого – про зростаючу недовіру та загальну розчарованість владою та державними інституціями в Україні. В цілому, на жаль, можна говорити про відсутність у громадян почуття захищеності саме від свавілля влади всіх гілок та всіх рівнів, а також про нехтування своїми прямими обов’язками тих державних інституцій, які повинні захищати права та свободи українців. Парадокс полягає в тому, що аномія, є нормою та насправді є ознакою нового специфічного нормативного ладу. Література 1. Мертон Р. Социальная структура и аномия /Р.Мертон // Социология преступности.(Современные буржуазные теории): Сборник статей. — М.: Прогресс, 1966. — 368 с. 2. Українське суспiльство 1992-2006. Соцiологiчний монiторинг / За ред. В.М.Ворони, М.О.Шульги. — К.: IС НАНУ, 2006. — 578 с. 3. Куценко О. Д. Україна у трансформаційних процесах: Quo vadis? / О. Д. Куценко //Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2007. — № 1. — С. 18—32. 4. Freedom house / Дім Свободи Україна //Стан дотримання політичних прав та громадянських свобод в Україні (аналітичний звіт за 2010 –

242

перше півріччя 2011) [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.freedomhouse.org.ua/files/DSUreport2011.pdf 5. Яремчук С.С. / С. С. Яремчук. Шляхи завершення трансформації // Вісник Львівського ун-ту / Серія соціол. 2010. Вип. 4. — С. 155—164. 6. Корреспондент.net Freedom House констатирует откат Украины от западных идеалов [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://korrespondent.net/ukraine/politics/1309616-freedom-house-konstatiruetotkat-ukrainy-ot-zapadnyh-idealov

СЕКЦІЯ 4. ІННОВАЦІЙНА ОСВІТА АЛЄКСЄЄВА Я.В. студентка 4-го курсу напрямку Журналістика Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка e-mail: balery.shene@gmail.com

ЖУРНАЛІСТСЬКА ОСВІТА В КОНТЕКСТІ БОЛОНСЬКОГО ПРОЦЕСУ Непростое положение журналистской специальности в условиях Болонской системы. Что тормозит процесс обучения и чего не было раньше. Чего не хватает современному поколению журналистов для того, чтобы стать специалистами в рамках получения образования согласно правилам Болонской системы. Как подобные вопросы таких практических специальностей как «журналистика» решаются в Америке. Сьогодні в Україні майже всі вищі навчальні заклади працюють за стандартами Болонської системи. Чи це калькування європейської моди на освіту, чи Україна справді вважає цю систему кращою за нашу, чи наша країна в такий спосіб просто хоче втертися Європі у довіру? «Але мало хто усвідомлює, що дійсно європейськими є принципи буття і діяльності, методологічні засади життя Європи. І саме їх треба творчо використати для модернізації держави [2, 1]». Початком цієї освітньої реформи став 2003 рік, а саме, 24 квітня. Колегією Міністерства освіти і науки було впроваджено педагогічний експеримент із метою введення кредитномодульної системи організації навчального процесу у вищих навчальних закладах. Передбачені зміни включали в себе впровадження нових педагогічних технологій, посилення ролі самостійної роботи й усунення можливих перешкод для міграції студентів. «За мету поставили підвищення конкурентоспроможності європейської освіти. Стає зрозумілим, за рахунок чого Європа планує поліпшити якість освіти й збільшити кількість високопрофесійних кадрів. Це явище широко поширене на просторах розваленого союзу, і називається «Витік мізків». Безліч талановитих фахівців

243

знайшли застосування своїм знанням за кордоном. Цей факт лише підтверджує визнання якості радянської системи освіти [3, 1]». Україна запровадила цю систему без виключення до всіх спеціальностей, і зробила помилку. Адже далеко не до кожної професії можна сміливо застосувати Болонський процес, отримавши від цього кращі за попередню систему результати. Це стосується журналістського фаху в першу чергу. Сьогодні, майбутні журналісти ідуть шляхом «болонізації». Вони навчаються як і інші за кредитно-модульною системою, набирають 60 балів за семестр, а потім 40 на іспиті, працюють більше самостійно, проходять певну практику, яка є обов’язковою умовою Болонської системи. Але «болонізація» створює умови несприятливі для працювання у редакціях, що так необхідно майбутнім журналістам. Оцінювання, за цією системою, здійснюється не за результатами іспитів, а за загальною кількістю балів, яку студент зміг накопичити упродовж семестру. Із цих результатів у заліковку виставляється кінцева оцінка. Зараз ідеально написаний іспит – ще не запорука п’ятірки. Протягом семестру у студента може виявитися недостатня кількість балів для «відмінно». Недостатня кількість балів може з’явитися через невідвідування пар або через роботу в редакціях, куди журналістів беруть починаючи з другого курсу. Накопичувати професіний досвід необхідно саме під час навчання, тому що потім, з нульовим рівнем практики, студенти залишаться нікому непотрібними «журналістами». Звичайно, вищі намагаються приділяти увагу на парах практиці, але жива атмосфера редакції є зовсім іншою справою. Викладачі в навчальних закладах дають базис для подальшої роботи. Проте цього недостатньо для студента по закінченню бакалаврата. Університети намагаються відшкодувати подібні негативні риси болонської системи на журналістику, вводячи час для практики – цілий місяць на рік. Але одного місяца все одно замало. Раніше студенти могли дозволити собі велику розкіш працювати, а потім, підготувавшись гарно до іспиту, здати його на високу оцінку. Зараз, за вашої відсутності на семінарах продовж семестру, отримати «відмінно» майже неможливо. Проте є і позитивна сторона Болонського процесу – вільне пересування студентів у світі. Але чи добре це для України, коли вона не зможе забезпечити гідним заробітком своїх кваліфікованих фахівців, які будуть воліти залишитися в Європі. «Можливість вільного пересування студентів, обмін досвідом, розширення кругозору та інші принадності. А так само міграція фахівців. Ця нова можливість для студентів не грає на користь нашої держави. Забезпечити своїх висококласних фахівців високою зарплатою країна зуміє ще не швидко. Тобто, залучити, використовуючи матеріальні переваги в наших реаліях, не вийде [3, 1]». Зараз спостеріагається активна реформація у сфері журналістики, підлаштування, корегування особливостей спеціальності під болонські вимоги. Кожного року можна спостерігати нововведення. Якщо два роки тому, у Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, другокурсники не проходили місяць практики навесні, то минулого року розпорядження на практику отримали і вони. Висновок: університети намагається дати журналістам можливість у реальності пожити в справжній журналістській редакції, не відволікаючись на предмети й бали. Ці позитивні

244

зміни будуть з’являтися і далі у різних закладах, але на це потрібен час. «Тож реформувати слід відразу всю освітню систему, бо школа майже не виховує ні самостійне цілепокладання, ні пізнавальні методології. Тож ідеї Болонської системи мають бути закладатися ще з молодших класів. Саме там слід починати привчати дітей до самостійної пізнавально-осмислюючої діяльності [2, 1]». Можливо, через кілька років Болонська система ідеально сполучатиметься із здобуттям журналістських навичок, коли процес буде повністю продуманий. У Канаді питання щодо журналістської освіти стоїть іншим чином. Адам Гонья – доктор юридичних наук у Коледжі Браємар (Braemar College) розповів, що в цій країні важко знайти університет з журналістським факультетом. Якщо вони існують, то їх дуже мало. Чому так? Відповідь була простою: «Журналістів навчають у спеціальних коледжах, які розраховані в першу чергу на здобуття практичних знань, а в університетах представлені факультети із теоретичним спрямуванням. У нас немає розмежування за статусом, як у вас: коледж нижчий за університет. Кожен обирає той заклад, де йому нададуть більше знань з його фаху [1, 1]». Тобто система більш продумана, глибока і сформована відповідно до потреб журналістів. Віце-прем`єр-міністр з гуманітарних питань Володимир Семиноженко, відповідаючи на запитання, чи буде новий уряд підтримувати колишні пріоритети у сфері освіти, зокрема, дотримання принципів Болонської системи, відповів: «Болонська система в українському прочитанні ускладнює систему освіти, а результат її впровадження не збігається з гаслами, під якими ці реформи проводилися [4, 1]». Література 1.Алєксєєва Ярослава., особисте інтерв'ю з Адамом Гонья у березні 2011 року, під час освітньої виставки за кордоном в готелі «Хайят». 2. Інститут філософської освіти і науки., [Електронний ресурс] = http://iifpo.pp.net.ua/publ/5-1-0-26., Болонська система і Україна: за і протии., Володимир Волковський 3.Освітній портал., [Електронний ресурс] = http://www.osvita.org.ua/bologna/vprov/articles/17.html., Болонська система, переклад статті Потарської Ніни «Болонская система». 4. УНІАН., [Електронний ресурс] = http://health.unian.net/ukr/detail/205852., Болонська система ускладнює здобуття освіти в Україні?

УДК: 378.124.08

ANDRYEYEV SERGEY Kharkiv humanitarian and pedagogical academy English teacher sergeyandreev1@mail.ru

ШКІЛЬНІ РЕФОРМИ У ВЕЛИКІЙ БРИТАНІЇ: ДЕРЖАВНА ШКІЛЬНА СИСТЕМА БЕЗ ДЕРЖАВИ У статті розглядаються проблеми шкільного реформування у Великій Британії, що відбувалися протягом 80-90 років минулого століття та їх корекція з 2002 по сьогоднішній день. Здійснюється аналіз досвіду проведення шкільного реформування протягом цього

245

періоду, їх позитивний та британської шкільної системи.

негативний

досвід

покращенні

SCHOOL REFORMS IN THE UK: A STATE SCHOOL SYSTEM WITHOUT THE STATE The article reveals the problem of school reforms in the UK that were taken place during 1980s and 1990s and their corrections that has been starting since 2002. The paper also analyses the experience of these school reforms and their positive and negative results in the improvement of modern British school system. The challenges of the twenty-first century can only be met by a rigorous education that promotes personal discipline, intellectual curiosity and independence of thought. The global economy places a high premium on the skills – logical thinking, problem solving and cognitive ability - that in-depth subject teaching engenders. Economic success and social progress go hand in hand. A rigorous education, available to all, is die key solution to stagnant social mobility. Britain has a proud heritage of thought, from Isaac Newton to Alan Turing to Frederick Sanger. Parts of its thriving university sector are competitive on the global stage. The academies programme and TeachFirst are raising standards in schools where it is needed most. There are also signs of a grassroots intellectual renaissance; the British Museum is now the top tourist attraction in Britain. But other parts of Britain's legacy are less positive. With the best of intentions, successive governments have undermined the true values of education. A wish to make society more equal has undermined the teaching of knowledge, fixed syllabuses and assessment by examinations. A desire to make the economy more productive has weakened the intellectual content of curricula and put into question the value of learning for its own sake. For those in doubt, the current eurozone crisis has made it clear where the balance of economic power in the world now lies. We see the East ascendant with China now involved in bailing out the eurozone. After several decades of the West building up debt and the East saving, the inevitable is taking place. There are various reasons why this imbalance has occurred: wage differentials, welfarism, productivity, work ethic. Central is the attitude to education, its purpose and its outcome. If Britain is to change its current downward trajectory in the world economic race, it will need to change its attitude to education. Britain is facing an education crisis. Throughout the post-war period there have been many attempts to reform the UK education system. This article reviews empirical evidence looking at the impact of some key reforms which were designed to address a number of specific problems in the UK education system, namely poor and apparently falling standards in schools, the low staying on rate at age 16, the relatively poor basic skills of the UK population and persistent inequalities in Higher Education. A major concern in the 1980s was that the staying on rate in the UK, although rising, was low by international standards. Furthermore, exam achievement at age 16 had stagnated. This led to widespread concerns about falling standards in schools. In response the Conservative governments of the 1980s and 1990s introduced a number of market mechanisms into the UK education system, including parental choice, parent representation on governing bodies and linking

246

school funding with student enrolment numbers. Alongside this publicly available test score information was made available with which parents could compare the performance of one school with another. These reforms were designed with an explicit aim to improve pupil achievement. They did, however, raise concerns about increased inequalities in schools. The empirical evidence on the impact of these reforms is patchy. Certainly staying on rates rose for all students and the gap in staying on rates between lower and higher socio-economic group students actually narrowed somewhat after the introduction of these reforms. The evidence on the impact of the reforms on pupil performance however is more mixed. At best it suggests only very limited positive effects of choice and competition on pupil achievement. The second area of concern to policymakers has been the poor basic skills of the UK population, relative to other countries, particularly amongst younger workers. In response the government introduced a standardised national curriculum for all students aged 7-16, in an attempt to ensure that all pupils studied a minimum depth and breadth of curriculum. In the 1990s, a further policy innovation was introduced, called the literacy and numeracy hours. This prescribed how teachers in primary school should teach at least one hour per day of literacy and numeracy. Again the evidence of the impact of these reforms is not comprehensive. An evaluation of the national curriculum has not been possible since it was introduced nationally. However, there is evidence on the impact of the literacy hour which suggests that it is a cost effective way of improving reading and English achievement. A third problem policy area has been the relatively small number of pupils staying on in education past the age of 16 and thus the low proportion achieving level 2 or 3 qualifications, compared to other countries. There have been two major policies introduced to raise UK participation in post compulsory education. The first is reform of the vocational qualification system, particularly the introduction of new employer focused qualifications such as NVQ and GNVQ, and the revitalisation of apprenticeship in the UK. The second policy was the introduction of an education maintenance allowance paid to disadvantaged young people age 16-19 to encourage them to stay on in full time education. The empirical evidence of the impact of these reforms is mixed. Many of the newer vocational qualifications have very little labour market value, suggesting that they have not been successful in drawing young people into high quality learning that leads to successful labour market outcomes. On the other hand, the new modern apprenticeship scheme that results in a level 3 qualification does have strong labour market value. The evidence on the impact of the education maintenance allowances is much more positive, indicating that paying a modest allowance does indeed encourage higher participation in education amongst disadvantaged students. The final policy area that has been subject to reform in recent decades is higher education. Higher education has historically been the preserve of higher socio-economic groups in the UK and, although higher education participation has risen substantially in recent decades, the relative position of lower socio-economic groups in terms of higher education participation is still poor. The policy response has been to expand higher education further, in an attempt to widen access to previously under-represented groups. However, to finance this expansion tuition fees for higher education have been introduced. There are obvious concerns that

247

this will have acted to depress demand for higher education among poorer students. In fact the empirical evidence suggests that although there remains a large and widening gap in higher education participation between richer and poorer students, this is not necessarily related to the introduction of tuition fees. Furthermore, there is evidence that the policy of expanding higher education has not led to a collapse in the economic value of higher education. Indeed the return to a degree has remained high throughout the period. In recent decades successive Governments have seen merit in the idea of school autonomy. First, the Conservatives introduced grant-maintained schools and city technology colleges; then Labour, academies and foundation schools; now, the Coalition has massively expanded the number of academies – schools benefiting from freedom from local authorities and control over curriculum and staff pay and conditions. Since the evidence clearly shows that giving schools autonomy can boost pupils’ results, this is a welcome and perhaps unsurprising trend. Yet despite this acknowledgement of the benefits of autonomy, Governments have insisted on tempering schools’ freedoms with national prescription. Under the Coalition Government, more schools have been given more freedoms than ever before. But operating alongside a restrictive national framework makes it hard for academies to use their freedoms. The continued existence of nationally agreed pay and conditions creates difficulties for schools who may wish to vary their staff’s salaries. Ofsted’s inspection framework discourages academies from deviating from the national curriculum for fear of falling foul of inspectors. A consultation on a putative national “per-pupil” funding formula for schools reveals that in fact it will be no such thing – rather than following pupils around the system, money will still flow through local authorities to be divided up at their discretion. The challenge for the next ten years is to spread this kind of activity from the few pioneers throughout the whole system. Every school will have to work with others in a deep and effective way. Top-down surveillance and control must be replaced with mutual surveillance and control. Several things must fall into place for this to happen. Excellent school and system leaders are an essential component; improvements in leadership and management training for teachers are promising but more needs to be done. School governance is also crucial and the existing model simply isn’t working in many schools. Another part of the picture may be system leaders with a moral commitment to look beyond the boundaries of their school and adopt responsibility for the whole system. But ultimately, the school system responds to incentives (just look at the impact of league tables), so the incentives must exist in the system to make schools seek support, engage in networks and collaborate to improve the quality of what they do. The most efficacious incentive for this behaviour is proper accountability to parents in the form of genuine school choice. To really create a self-led, self-improving system, to reach even the most stubbornly underperforming school and the most reluctant headteacher, this driver is needed. It will then be in every school’s interest to work in this way because the evidence shows that this kind of collaboration improves every school, even the high-performing ones who are doing the supporting. Whether it happens depends on whether government is willing to give parents the power to demand it.

248

References 1. Blundell, R., L. Dearden and B. Sianesi (2005) Measuring the Returns to Education, in Machin, S. and A. Vignoles (eds.) What’s the Good of Education? The Economics of Education in the United Kingdom, Princeton University Press: Princeton. 2. Machin, S., Vignoles, A., (2006) – Education Policy in the UK. Centre for the Economics of Education London School of Economics. 3. Le Grand ,J. (1991) Equity and choice. London, Harper Collins. 4. Education at a Glance 2011 and Mourshed, M., Chijioke, C. and Barber, M. (2010), How the world’s most improved school systems keep getting better, McKinsey & Company. 5. Hargreaves, D. (2010), Creating a self-improving school system, National College for Leadership of Schools and Children’s Services.

УДК 37.014.53-055

БАРВІНСЬКИЙ А.О. Сумський державний університет

ГЕНДЕР І ОСВІТА, СИСТЕМНИЙ АНАЛІЗ Освіта – це специфічна галузь суспільного життя, одна із найважливіших передумов вирішення основних проблем суспільства і держави, необхідна умова відтворення трудової діяльності, формування кадрів працівників для народного господарства. На основі освіти відбувається формування і всебічний розвиток особистості. Разом із тим, рівень освіченості – це мірило цивілізації і культури будь якого суспільства, важливий показник його розвитку. Проблема освіти завжди привертала увагу соціологів. До 50-х років ХХ століття освіта розглядалась, головним чином, як інструмент соціалізації. В 60-х роках першорядного значення набуває питання про доступність освіти, починаються дискусії відносно рівних можливостей в отриманні освіти представниками різних верств населення. В наш час проблема рівності як і раніше має велике значення, але в її обговоренні все більшого значення набуває питання статі і раси. Слід зауважити, що дослідження гендерних процесів у освіті з боку вітчизняних науковців лише започатковується. Наукові розвідки, якими ми володіємо, мають переважноінформаційний та емпіричний характер і стосуються окремих аспектів гендеру. Переважна більшість матеріалу – це статистичні дані, які наводяться у відповідних збірниках, що публікуються обласними статуправліннями [1; 2; 3; 4;5]. Головним недоліком цих збірників є те, що інформація в них дається довільно, тобто відсутня однотипність форми і змісту викладення фактів. Ця обставина ускладнює і, навіть можна сказати, робить неможливим узагальнення та аналіз гендерної ситуації в галузі освіти в масштабах України. Наприклад в статистичних даних одних областей інформація розподіляється в цифровому (кількісному) і процентному співвідношеннях між особами жіночої і чоловічої статі в навчальних закладах різного рівня [3]. В інших областях дані представлені тільки цифровими викладками[4]. І, нарешті, четверті представлені статтями, в яких аналізується ситуація, що склалася у структурі викладацького корпусу навчальних закладів різного рівня акредитації [6].

249

Незважаючи на відсутність достатньої інформації для того, щоб зробити серйозний аналіз гендерних процесів в освіті, ми все ж таки спробували визначити хоча б головні тенденції такого феномену, порівняти динаміку співвідношення між особами жіночої та чоловічої статі в навчальних закладах, керівних структурах у сфері освіти та особливостями тієї демографічної ситуації, яка склалася в країні в останній час. Збір даних здійснювався на основі районованої вибірки, з тим щоб до неї увійшли східні і західні, північні і південні області, а також центр. Перш за все, слід відмітити те, що в цілому в країні співвідношення між юнаками і дівчатами, які навчаються становить 54% і 46%. Дана ситуація мало відрізняється від тієї, яка має місце у статевій структурі суспільства серед осіб підліткового і молодого віку. Але при більш детальному аналізі, коли до уваги перш за все, бралися співвідношення осіб жіночої і чоловічої статі у закладах різного рівня акредитації картина виявилася дещо іншою. Так, наприклад якщо кількість юнаків, що навчаються у професійно-технічних училищах більша у всіх регіонах, то в вищих навчальних закладах І і ІІ та ІІІ і ІV рівнів акредитації серед учнів і студентів переважають дівчата. Взагалі чим вищий рівень акредитації навчального закладу, тим наочнішим є перевага у кількісному співвідношенні на користь дівчат. Наприклад у Кіровоградській області співвідношення між чоловіками і жінками серед тих, хто навчається становить у денних загальноосвітніх навчальних закладах 49,5 та 50,5%, у професійно-технічних училищах – 42,4 і 57,6%, у вищих навчальних закладах І і ІІ рівнів акредитації – 52,6 і 47,4% та ІІІ і ІV рівнів акредитації – 53 і 47%, в аспірантурі 62,2 і 36,8%. Взагалі інтенсивність здобуття вищої освіти з кожним роком зростає, і найсуттєвіше у вищих навчальних закладах ІІІ і ІV рівнів акредитації. Наприклад, у 2005 році цей показник збільшився серед жінок на 4,8%, серед чоловіків – на 4,5%, а у порівнянні з 2003 роком відповідно на 1% та 14,3%. Серед студенток вузів найбільш питому вагу складають особи, майбутня спеціальність яких пов’язана з економікою, комерцією та підприємництвом. Велика частина осіб жіночої статі представлена також серед тих, хто навчається у медичних та педагогічних університетах. А от серед студентів чоловіків домінують особи, які віддали перевагу інженерним спеціальностям. Отже, наведені факти дають підставу зробити висновок, що в країні створені однакові можливості для здобуття освіти будь-якого рівня як для осіб чоловічої, так і жіночої статі. Все залежить від бажання індивіда. Разом з цим необхідно підкреслити, що в суспільній психології ще мають місце стереотипні уявлення про нездатність жінки вирішувати складні технічні проблеми, що ніби оправдує поділ професій на «чоловічі» та «жіночі». Цікавим є те, що такі уявлення поділяє багато жінок, які під час опитувань виголошують судження на кшталт «від жінок важко очікувати ініціативності в інженерній справі, адже ми перевантажені сімейними справами», «праця інженера – не жіноча праця» і т.д. Опонуючи такими умовиводами можна навести велику кількість прикладів, що спростовують подібні уявлення. Так, у конструкторському бюро, очолюваному О.К. Антоновим, довгий час працювала Є.А. Шахатуні, яка керувала відділом розрахунків міцності літаків. Даний відділ виконував одну з найважливіших ділянок роботи від якої залежить безпека тих, хто піднімається в повітря.

250

У методології гендерних досліджень розрізняють два види гендерної сегрегації зайнятості: горизонтальну, яка пов’язана із поділом чоловіків і жінок за професіями видами діяльності та вертикальну – за ступеням посадової ієрархії у межах визначеної професії. Якщо брати до уваги загальноосвітні заклади І і ІІ рівнів акредитації то необхідно сказати, що переважну більшість вчителів тут складають жінки (близько 80%). Така диспропорція у шкільній освіті може бути пояснена тим, що вчителі належать до соціально вразливих верств населення. Заробітна платня, незважаючи на поступове її підвищення, залишається порівняно невеликою. Вона не відповідає тому об’єму моральних і фізичних сил, які витрачає вчитель, і значно поступається заробітній платні зайнятих у промисловій сфері. Учитель повинен навчати і виховувати. Крім того на ньому досить часто фіксуються проблеми, які виникають у сім’яхйого учнів. З урахуванням вище зазначеного рівень оплати праці учителів вимагає певної корекції у напрямку збільшення. Хоча особливої різниці у заробітній платі між учителем-жінкою і учителем-чоловіком не простежується, але варто зауважити, що її рівень знижує престижність учительської професії загалом і не сприяє її популярності серед чоловіків. Якщо брати вертикальну гендерну сегрегацію у загальноосвітніх закладах, то тут все навпаки. У навчальних закладах І і ІІ рівнів акредитації жінок-директорів менше, при цьому малі вчительські колективи очолюють переважно жінки, із зростанням кількості учнів і вчительського колективу збільшується кількість керівників шкіл чоловіків. Аналогічна ситуація простежується і у вищих навчальних закладах І і ІІ рівнів акредитації. Якщо серед викладацького складу існує певна гендерна рівність, а у деяких коледжах (медичних, педагогічних) жінки-викладачі переважають, то серед їх керівників панує повна чоловіча монополія. Аналізуючи гендерні процеси в освіті не можна обійти стороною вищу школу. Функціонування інституту освіти у стабільному суспільстві помітно відрізняється від її функціонування у суспільстві з перехідною динамікою розвитку. Як і загальна, вища освіта відчуває на собі нестачу у фінансуванні, тому праця тут стала менш престижною і менш оплачуваною. В результаті, якщо наприкінці ХІХ століття жінка-викладач у вищій школі або дослідник у лабораторії була поодинокою постаттю, то на початку ХХІ століття ці професії схоже перетворюються на типові жіночі. Отже однією з головних проблем гендерних стосунків у вищій школі в наш час є горизонтальна сегрегація зайнятості. Особливо процес фемінізації вищої освіти набув швидкого розвитку з початком ХХІ століття. До невисокої заробітної платні тут додалися велике навчальне навантаження, складання і написання різноманітних програм, планів та звітів. Дані обставини не тільки «відлякують» чоловіків від викладацької професії, а й ведуть до дискваліфікації тих, хто працює у вузі адже у них не залишається часу для того, щоб займатися самостійно науковою роботою, а не її імітацією, як це робиться сьогодні. Фемінізація найбільше зачепило значення гуманітарні та суспільні науки (філологію, педагогіку, психологію, політологію, соціологію і т. ін.). Пояснюється це з одного боку тим, що починаючи з другої половини 90-х років ХХ століття у зв’язку із складною економічною ситуацією значна частина науковців – чоловіків перейшла із вищої школи у бізнес і політику. Жінки ж мають відносно невисокий рівень професійної та територіальної мобільності,

251

тому задовольняються порівняно невисокою зарплатою. З іншого боку та обставина, що зумовлює розмаїття дисциплін гуманітарного циклу, мізерну кількість годин на їх викладання, майже постійна зміна регламентів, а значить і робочих програм, планів і т.д.також є тим фактором, який веде до фемінізації. Як стверджують дослідники, жінці більш властива виконавська дисципліна, уважність, відповідальність, старанність, тощо [6, 39]. Тому їй простіше пристосовуватися до мінливості процесів. Підбиваючи підсумки нашого аналізу слід зауважити, що проблема гендерної толерантності наукового і навчально-викладацького дискурсу вітчизняної середньої та вищої школи сьогодні набуває особливої актуальності. В цьому зв’язку перед освітою, як і взагалі перед суспільством, постає завдання виховання культури гендерної рівності. Цьому можуть сприяти різноманітні заходи, як з боку держави так і з боку тих, хто керує освітою. Перш за все держава має зробити все для того, щоб повернути чоловіків-вчителів у середню школу і призупинити відтік осіб чоловічої статі з лав викладацького складу вищих навчальних закладів. Співвідношення в кількісному складі між учителем-жінкою і учителем-чоловіком має набути раціональної зваженості. Не викликає сумніву, що в системі освіти жінка повинна займати одне з найпочесніших місць. Адже у навчальних закладах здобувають освіту не тільки особи чоловічої статі і саме жінки-викладачі можуть сприяти привнесенню у професійну діяльність стереотипів справжньої жіночості. Ідеальна жінка співчутлива, турботлива, відповідальна, зрозуміла і уважна. Разом з тим великого значення набуває і вплив на вихованців з боку чоловіків – викладачів. Саме чоловіки можуть формувати у своїх учнів такі якості, як мужність, дух конкуренції, прагнення до кар’єрного зростання (в хорошому розумінні даного поняття). З боку органів, які здійснюють керівництво освітою в якості заходів, направлених на вирівнювання гендерної ситуації у викладацькому складі, зокрема вищих навчальних закладів, можуть бути кроки направленні на зменшення навчального навантаження, і кількості студентів у розрахунку на одного викладача, а також скорочення «валу» робочих програм, планів та регламентів. Років 20 тому погодинне навантаження на викладача вузу було значно меншим ніж сьогодні і в той же час він не складав ніяких програм, не писав планів, тому що цю роботу виконувало міністерство. Якщо сьогодні кафедрам і викладачам надається право самим вирішувати яку структуру повинен мати той чи інший курс, які теми включати до аудиторних занять, а які перекласти на самостійне вивчення студентів, то таке право викладачі мають реалізовувати не за рахунок свого вільного часу, якого майже немає, дана робота повинна входити в погодинне навантаження. Тоді і чоловіки будуть більше зацікавлені у викладацькій діяльності і вузівська наука буде більш ефективною. І останнє на чому на наш погляд, слід зупинитись, це робота в самих навчальних закладах. Тут мають проводитися різноманітні виховні заходи: усні журнали, публічні обговорення, дискусії та зустрічі з науковцями, які займаються гендерною проблематикою. Головною темою цих заходів повинні стати ідеї гендерної рівності.

252

Література 1. Гендерна характеристика Миколаївської області, - Миколаїв, 2007. – 139с. 2. Гендерний портрет Волинської області, - Луцьк, 2007. – 396с. 3. Гендерний портрет Луганської області, - Луганськ, 2009. – 32с. 4. Гендерний портрет Кіровоградської області. Звіт про результати дослідження, - Кіровоград, 2007. – 29с. 5. Жінки і чоловіки на Вінниччині. Статистичний збірник, - Вінниця, 2008. – 107с. 6. Карліна О., Хлебовська Г. Гендерний аналіз розвитку освіти і науки у Волинській області // Гендерний портрет Волинської області, - Луцьк, 2007. – с.32-43.

УДК 37.014.5

БОБРО М.С., ОБОЛ’ЯНІНОВА С.О., студентки 2 курсу факультету іноземної філології Комунального закладу «Харківська гуманітарно-педагогічна академія», e-mail : Sonita567@yandex.ru, Masha_bobro@ukr.net

ОСВІТА УКРАЇНИ ЯК СКЛАДОВА СВІТОВОГО І ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПРОСТОРУ Бобро М.С., Обол’янінова С.О. ОСВІТА УКРАЇНИ ЯК СКЛАДОВА СВІТОВОГО І ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПРОСТОРУ Протягом усієї історії культури освіта відображала моральне виховання суспільства та особистості. Одним із найважливіших завдань освіти в умовах національного відродження України є виховання гармонійної, духовно багатої та національно свідомої особистості. Практичні дії щодо розвитку системи освіти в Україні базуються на концепції побудови незалежної демократичної держави. Бобро М.С., Обольянинова С.А. ОБРАЗОВАНИЕ УКРАИНЫ КАК СОСТАВЛЯЮЩАЯ МИРОВОГО-И-ЕВРОПЕЙСКОГО-ПРОСТРАНСТВА На протяжении всей истории культуры образование отражала нравственное воспитание общества и личности. Одной из важнейших задач образования в условиях национального возрождения Украины является воспитание гармоничной, духовно богатой и национально сознательной личности. Практические действия по развитию системы образования в Украине базируются на концепции построения независимого демократического государства. Bobro M.S., Obollianinova S.O. FORMATION OF EDUCATION IN UKRAINE AS CONSTITUENT OF OUTER AND EUROPEAN SPACE During the whole history of culture education represented moral education of society and personality. One of the major tasks of education in the conditions of national revival of Ukraine is education of а harmonious, spiritually rich and nationally conscious personality. Practical actions in relation to development of the system of education in Ukraine are based on a conception of construction of the independent democratic state.

253

Актуальність. Двадцять перше сторіччя актуалізувало перед людством стратегію нової світової системи розвитку, яка орієнтована на демократію, толерантність і ринкові відносини. У цих умовах значно зростає роль освіти однієї з пріоритетних галузей сучасного духовного розвитку людини. Стратегічним завданням освіти є поліпшення добробуту людей, забезпечення національних інтересів, змінення авторитету і конкурентоспроможності держави на міжнародній арені. Система освіти кожної країни є унікальним явищем, пов’язаним з матеріальним і духовним життям суспільства, тому ініціаторами змін у системі освіти виступають зміни, що стосуються загальноцивілізаційних тенденцій: зміни у виробництві, культурі, поведінці. В результаті посилення процесу глобалізації економіки, політики, культури, взаємозв’язку й взаємозалежності держав світу: · освіта стає ключовим фактором сталого розвитку демократії та миру в кожній країні й між країнами; · освіта забезпечує світову соціальну інтеграцію, позитивно впливає на усунення гендерних, класових, національних відмінностей; · освіта допомагає долати соціальні, економічні, політичні бар’єри в суспільстві, забезпечувати рівний доступ для набуття певного соціального статусу; · освіта готує фахівців за певними міжнародними стандартами; · освіта є однією з послуг, тому ринок освіти поширюється, мобільність студентів за останні 25 років зросла на 300%. Модель освіченої людини у ХХІ ст. була запропонована ЮНЕСКО: Вміти жити. Вміти діяти. Вміти жити разом. Вміти бути. Освічена людина – це творча особистість, яка на основі здобутих знань здатна самостійно мислити, здатна до інновацій і організації власного життя, яка керується у своїй діяльності мотивами відповідальності [1, c. 98]. Характерні ознаки вищої професійної освіти ХХІ ст.: · демократизація, рівний доступ до освіти, її безперервність, співучасть викладача і студента в освітньому процесі; · диверсифікація – наявність широкої мережі різнорівневих навчальних закладів, які забезпечують багатоваріантну за змістом, методами, формами, термінами особистісно зорієнтовану освіту; · інтернаціоналізація – академічна мобільність студентів і викладачів, міжнародне визнання документів про освіту, вчені звання і ступені; · прогресивність – перетворення освіти на ключовий компонент діяльності з розвитку науково-технічного прогресу, економічного зростання та забезпечення зайнятості населення; Розвиток України у третьому тисячолітті визначається в контексті європейської інтеграції з орієнтацією на побудову громадянського суспільства, що передбачає: 1) у соціально-політичній сфері – перехід від тоталітаризму до демократії; 2) в економіці – від адміністративно-командної системи планового господарства до соціально зорієнтованої ринкової економіки; 3) у житті кожної людини – від споживацьких, споглядальних позицій до функцій самодостатнього суб’єкта господарської діяльності [2, c. 57].

254

Такі зміни в суспільстві, економіці, життєвому устрої потребують відновлення соціальних пріоритетів самої особистості, формування особистістю нових життєвих стратегій, компетентності. Виникають нові вимоги до інтелектуального рівня суспільства, його вдосконалення шляхом освіченості, професіоналізму, багатосторонності, комунікабельності. Концептуальні основи і державні пріоритети розвитку освіти в Україні розглядаються передусім з позицій її ролі й місця в забезпеченні життєдіяльності суспільства, безпосереднього взаємозв’язку зі сферою праці. З цією метою проводиться активна системна робота: · зі створення умов для визначення освітніх проблем розвитку країни та її регіонів у контексті політичного бачення та ухвалення рішень на державному рівні; · розв’язання з залученням сфери освіти проблем, що виникають на ринку праці; · надання системі освіти більшої гнучкості й широких можливостей для одержання громадянами професійної підготовки [3, c. 124]. Підходи і практичні дії щодо розвитку системи освіти в Україні базуються на концепції побудови незалежної демократичної держави, пріоритетами якої є: · доступ до освіти та професійної підготовки всіх, хто має необхідні здібності, мотивацію й адекватну підготовку; · використання освіти та професійної підготовки для захисту соціальних інтересів суспільства й стратифікації його членів за ролями і статусами; · зменшення монопольних прав держави в освітній сфері за рахунок створення на рівноправній основі недержавних навчально-виховних, професійно-технічних і навчальних закладів; · формування різноманітної інвестиційної політики в галузі освіти; · забезпечення всебічної готовності громадян до одержання освіти будьякого рівня та створення умов для задоволення освітніх і професійних потреб особистості з можливістю вдосконалення здобутих знань протягом усього життя, в тому числі шляхом перепідготовки й підвищення кваліфікації. [4, c. 73]. Основними шляхами реформування системи освіти визначено: · створення в суспільстві атмосфери загальнодержавного сприяння розвитку освіти; · забезпечення розвитку освіти на основі нових прогресивних концепцій; · впровадження передових технологій і науково-методичних досягнень; · відхід від основ авторитарної педагогіки, підготовку нової генерації педагогічних кадрів; · інтеграцію освіти і науки, активне залучення до навчального процесу наукового потенціалу вищих навчальних закладів і науково-дослідних установ, мотивацію суб’єктів навчання до участі в наукових дослідженнях і розробках; · використання нових методів викладання для вдосконалення навчального процесу. У цілому реформування вищої освіти в Україні передбачає: · перехід до динамічної ступеневої системи підготовки фахівців, що дасть можливість задовольнити можливості особи в отриманні певного освітньо-

255

кваліфікаційного рівня щодо її здібностей і забезпечити її мобільність на ринку праці; · формування мережі вищих навчальних закладів, яка за формами, програмами і термінами навчання задовольняла б потребикожної людини і держави в цілому; · підвищення освітнього і культурного рівня суспільства,створення умов для навчання протягом всього життя; · запровадження в системі вищої освіти України передового досвіду розвинених країн світу та її інтеграція в світовий освітній простір; · пошук рівноваги між масовою фундаментальною й елітарною освітою, з одного боку, і вузькою спеціалізацією та професійною досконалістю, з іншого [2, c. 85]. Висновки. Реалізація цієї програми дій дає можливість провести системну модернізацію системи освіти; наблизити якість вищої освіти до вимог і стандартів, напрацьованих Європейським співтовариством; впровадити в Україні загальноєвропейську систему наукових ступенів; ввести систему кредитів, сумісну з Європейською кредитно-трансферною системою навчання; сприяти мобільності громадян України, які навчаються або надають освітні послуги. Література 1. Андрусь О. Модульно-проектувальний комплекс: освітні завдання та методологічна основа [Текст] / О. Андрусь // Вища освіта України. – 2009. – № 1. – С. 97–101. 2. Моніторинг якості освіти: світові досягнення та українські перспективи [Текст] : Підруч. / за ред. О.І. Локшиної. – К. : К.І.С., 2004. – 128 с. 3. Ніколаєнко, С. М. Стратегія розвитку освіти України [Текст] : Початок ХХІ століття / С. М. Ніколаєнко. – К. : Знання, 2006. – 253 с. 4. Прокопенко, А. І. Наукові основи управління в системі освіти [Текст] : монографія / А. І. Прокопенко. – Х. : ХНПУ ім. Г. С. Сковороди, 2005. – 304 с.

УДК 372.21

БОЛЬШУКІНА А.В., ДВНЗ «Університет менеджменту освіти» НАПН України, аспірантка akademiklebed@mail.ru

ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ УПРАВЛІННЯ РОЗВИТКОМ ДОШКІЛЬНОГО НАВЧАЛЬНОГО ЗАКЛАДУ ТЕОРЕТИЧЕСКИЕ АСПЕКТЫ УПРАВЛЕНИЯ РАЗВИТИЯ ДОШКОЛЬНЫМ УЧЕБНЫМ ЗАВЕДЕНИЕМ THEORETICAL ASPECTS OF MANAGEMENT DEVELOPMENT OF PRESCHOOL EDUCATIONAL ESTABLISHMENT Розглядаються актуальні питання упровадження педагогічного менеджменту в управління дошкільним закладом та перегляду підходів до планування діяльності дошкільного навчального закладу. Рассматриваются актуальные вопросы внедрения педагогического менеджмента в управление дошкольным заведением

256

и пересмотра подходов к планированию деятельности дошкольного учебного заведения. The pressing questions of introduction of pedagogical management are examined at a management and revision of going preschool establishment near planning of activity of preschool educational establishment. Пріоритетними напрямами роботи дошкільного навчального закладу є створення сприятливих умов для повноцінного гармонійного розвитку особистості в умовах суспільного та сімейного виховання відповідно до основних державних стандартів [1,2]. Управління дошкільним навчальним закладом, потребує певного підґрунтя, виділення основних вихідних положень, загальних та конкретних правил. Робота з організації навчально-виховного процесу має пошуковий характер і будується на діагностичній основі та результатах моніторингових досліджень. Усі служби дошкільного закладу спрямовуються на розкриття особистісного потенціалу дитини в умовах її соціального розвитку. Система моніторингу та діагностування успішної адаптації дітей до умов дошкільного закладу допомагає спостерігати дієздатність медико-психологопедагогічних рекомендацій, а також надає можливість скорегувати роботу всіх педагогів у цьому напрямі, забезпечує вплив стресогенних чинників дітей групи «ризику», уміння спиратися на власні резервні сили. Основним акцентом у навчально-виховній роботі є максимальна гуманізація педагогічного процесу. Робота колективу дошкільного навчального закладу повинна бути спрямована на гармонійний розвиток особистості в умовах суспільного та сімейного виховання відповідно до основних державних стандартів, на підвищення якості дошкільної освіти в умовах модернізації управлінської освітньої моделі із запровадженням інноваційних технологій у педагогічний процес. Актуальність полягає в досягненні якості роботи через вивчення й освоєння інновації, а саме – педагогічного менеджменту, що є необхідною умовою для особистісного і професійного зростання педагогів, оновлення підходів до організації виховної діяльності. Вивчення і освоєння проблеми педагогічного менеджменту є необхідною умовою для оптимального функціонування сучасного дошкільного навчального закладу. В умовах педагогічного експерименту необхідна зміна філософії управління педагогічним процесом. Класичною науковою працею з питань управління вважається книга «Основи менеджменту», в якій розкривається природа цього поняття та даються рекомендації щодо практики менеджменту [3]. Автори дають тлумачення поняття управління як процесу планування, організації, мотивації й контролю, який необхідний для формулювання й досягнення цілей організації. Управління в класичній літературі розглядається як особливий вид людської діяльності, яка перетворює неорганізований натовп у ефективну цілеспрямовану і продуктивну групу [5].

257

У дослідженні В. Соловйова зазначається, що найчастіше під терміном «управління» розуміють свідомий, розумний акт впливу суб’єкта управління на об’єкт управління з метою спонукання його до певних дій (діяльності) [4]. Упровадження педагогічного менеджменту в практичну роботу дошкільного закладу відбувається за трьома основними етапами: – теоретичне ознайомлення з основами педагогічного менеджменту (робота зі спеціальною, науково-методичною літературою); – залучення педагогічного колективу навчального закладу до пошуковоекспериментальної роботи (шляхи розвитку дошкільного закладу, створення моделі організаційно-педагогічного менеджменту); – формування основ проектного мислення і проектної культури (збагачення досвідом продуктивної управлінської діяльності з планування, організації та розвитку інноваційного процесу в дошкільному навчальному закладі). Як показує практика, упровадження педагогічного менеджменту забезпечується завдяки оновленню дошкільного закладу, направленого на: подолання і усунення одноманітності адміністрування, формалізму в навчанні, вихованні та управлінні; демократизацію і гуманізацію внутрішнього життя закладу; створення сприятливих умов для гармонійного розвитку вихователя; спільної роботи дошкільного закладу з родинами вихованців. Оскільки предметом педагогічного менеджменту є вихователь і його діяльність, то ми прагнемо в практиці спиратися на людиноцентристський підхід. У нашому уявленні це перш за все прояв пошани, довіри і забезпечення успіху. Вимога пошани припускає уміння та готовність керівника і всієї адміністрації: – уважно і зацікавлено ставитися до позиції, думки, критичних висловів і позитивних пропозицій вихователя, конструктивно і своєчасно реагувати на них; – формувати у всіх співробітників ДНЗ високе відчуття належності до єдиного колективу (вихованці, педагоги, батьки) і його діяльності; – надавати всебічну допомогу і сприяння в розвитку сильних особистісних і професійних якостей. Система роботи щодо впровадження педагогічного менеджменту в управлінську діяльність: Робота з персоналом. Мета: підвищення кваліфікації педагогів шляхом професійного розвитку та саморозвитку. Кількісний і якісний аналіз оцінювання методичних заходів показує, що вони носять пізнавальний характер, сприяють підвищенню професійної компетентності педагогів, покращанню якості володіння різноманітними методами роботи. Менеджмент у колективі молодих педагогів. Мета: формування менеджерської позиції молодих педагогів. Робота забезпечує поступове залучення молодих спеціалістів у всі сфери професійної діяльності дошкільного закладу, а також формує потребу у неперервній самоосвіті, бажання працювати над формуванням індивідуального стилю творчої педагогічної діяльності, опираючись на досягнення ефективних педагогічних досвідів.

258

Інтернет-підтримка професійного розвитку педагогів. Інтернетпідтримка професійного розвитку педагогів направлена на формування мережевих професійних спільнот педагогів, методичний супровід професійного зростання за рахунок широкого використання засобів Інтернету. Результат виконання – створення педагогами своїх власних web-сторінок, на яких можна знайти матеріали для використання в практичній діяльності, отримати відповіді на актуальні питання. Формування педагогічної компетентності батьків. Мета: сприяти підвищенню авторитету і ролі сім’ї у вихованні та соціалізації дітей дошкільного віку, формувати сучасну педагогічну культуру батьків, сприяти піднесенню на якісно новий рівень роботи педагогічного колективу дошкільного закладу з батьками вихованців. Систематизація і об’єднання форм роботи педагогічного колективу та сім’ї – переконання того, що немає такої частини педагогічного процесу, без допомоги якої неможливо навчити дитину аналізувати кожне явище, дію, з точки зору корисності чи шкідливості, навчатися цінувати життя і здоров’я. Рекламна діяльність. Поняття «менеджмент» і «маркетинг» невіддільні одне від одного. В умовах дошкільного закладу маркетинг здійснюється шляхом аналітичної рекламної діяльності. Оскільки наші педагоги є менеджерами освіти, вони розуміють, що рекламна діяльність сприяє поширенню інноваційного досвіду і позиціонує заклад на ринку освітніх послуг. Крім того, спеціально організовані рекламні проекти сприяють створенню режиму взаємного навчання між педагогами різних закладів, оскільки передбачають обмін ідеями і педагогічними знахідками. Арсенал рекламної діяльності закладу – це видання проспектів, відеоматеріалів, публікацій у журналах, організація фестивалів педагогічних ідей, різного роду тематичних виставок. Використання всіх цих засобів сприяє розвитку творчої активності та проектного мислення педагогів, формуванню позитивної мотивації до професійного саморозвитку і самореалізації. Проектна діяльність. Завдяки роботі з педагогічного менеджменту в дошкільному навчальному закладі активно розвивається одна з перспективних інноваційних технологій – проектна діяльність. Слід зауважити, що усвідомлення проектування як діяльності з особистісного самовизначення і реалізації своїх творчих ідей, задумів та ініціатив сприяло подоланню страху відступити від традиційних методів і форм роботи – кліше, завдяки чому більшість педагогів дійшли висновку, що колишні стереотипи і традиційні техніки у принципово новій ситуації не можуть дати очікуваного результату. Під час роботи над проектами, як правило, використовуються методи теорії рішення винахідницьких завдань (ТРВЗ). Творчість педагогів, правильно організований педагогічний процес, зацікавленість батьків та дітей дозволяють ефективно застосовувати метод проектів і дають можливість отримувати високі показники результативності. Таким чином, реалізація ідей педагогічного менеджменту актуальна для дошкільного закладу, оскільки сприяє розвитку найефективніших способів управління, приводить до досягнення головної мети – якості освіти й комфортного перебування дитини в дошкільному навчальному закладі.

259

Педагогічний менеджмент урізноманітнює підходи до освітньо-виховного процесу в закладі та налаштовує до професійного розвитку педагогів, забезпечує максимальну реалізацію особистісного потенціалу кожного вихованця і працівника. Список використаної літератури 1. Закон України «Про освіту». [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?page=2&nreg=1060-12 2. Закон України «Про дошкільну освіту». [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2628-14 3. Мескон М. Основы менеджмента. / Мескон Майкл, Альберт Майкл, Хедоури Франклин. – М.: Издательство «Дело», 1997. – 704 с. 4. Соловьев В. С. Теория социальных систем: монография : в 3 т. / В. С. Соловьев. – Новосибирск: СибАГС, 2009. – Т. 2. Теория управления социальными системами. – 676 с. 5. Peter F. Drucker, «A New Discipline», Success! January-February 1987, p.

18. УДК 658:373.61

ГАМАЮНОВ В.Г. Донецький державний університет управління доцент кафедри інноваційного менеджменту кандидат наук державного управління gamma-yon@rambler.ru

ОСВІТОЛОГІЯ ТА ДИДАСКО ЯК СОЦІАЛЬНО-КОНСТРУКТИВНІ ІННОВАЦІЇ У статті розглядаються «освітологія» та «дидаско» як соціальні інновації, що сприяють модернізації освіти і суспільства В статье рассматриваются «образованиеведение» и “дидаско» как социальные инновации, способствующие модернизации образования и общества The article dwells upon “education” and “didasko” as social innovations promoting modernization of education and society 1. Людина як інноватор, як автор ери технологічної адаптації створив техносферу - метаекологічну систему, накладену на біосферу. Культура і освіта стали свого роду буфером між людиною і місцем його існування. Наявність цього буфера і надмірно висока оцінка його можливостей породили в ХХ столітті тезу про перехід еволюційних процесів в соціальну сферу. Почали переважати уявлення про можливість благополучної «ко-еволюції людини і біосфери з подальшим виникненням ноосфери». Саме на такій моделі почали будуватися прогнози про подальший розвиток людства. Вседозволеність, втрата усвідомлення залежності від зовнішніх умов і ресурсів неминуче спричинили конфлікт з природним довкіллям. Усвідомлені людством «окремі» кризи – соціальний, економічний і екологічний – є лише виявом системної кризи людства. Ці кризи, які невідступно супроводжують так званий науково-технічний «прогрес», в основі своєю мають етично-духовну кризу.

260

2. Інноваційність як властивість, характеристика – атрибут людської історії – признавалась у всі часи та ні потребувало доказів. Є інновація як мутація, як зміна цілого чи фрагменту існуючого порядку, як поява нової якості, нового способу дії, як відкриття, винахід, раціоналізація, використання нової технології, оновлення технічного парку, зміна політичного устрою тощо. Об’єднує все це прийменник IN – входження, впровадження іншого. Більш того, у різних сферах „впровадження іншого ” буде різним як по засобу (жорстким, м’яким, різким, насильницьким, добровільним), так и по формі (закономірнім, випадковим, стохастичним, катастрофічним), різним і по змісту нового, що впроваджено. Інновація у бізнесі – захват ринку, інновація в економіці – модернізація, в релігії – єресь або сектантство, інновація в етиці – часто хамство, у моральності – швидші зло, інновація в управлінських структурах –реформа і т.д. А в освіті – переосмислення суті та ролі в суспільстві цього феномену – освіта… Головною функцією інноваційної діяльності є функція соціальних, організаційних, технічних, технологічних, економічних, екологічних та інших змін. Узагальнення різних підходів к визначенню терміна „інновація ” дозволяє виділити наступні функції інновацій: а) пізнавальну; б) перетворюючу; в) організаційну; г) мотиваційну; д) соціально-споживчу; е) ресурсозберігаючу; ж) дослідницьку; з)інформаційну. У кожному виду інновацій набір функцій буде різним. Різною буде і значущість кожної функції, тому слід розрізнювати базисні та раціоналізаторські інновації. Базисні інновації частіш іменують інноваціями віку, передові чи ключові технології. Вони революціонізують економічне і соціальне життя та з’являються, як правило, хвилеподібно. Раціоналізаторські інновації викликають лише незначні зміни в конструкції чи параметрах кінцевої продукції або відзначаються змінами великій кількості параметрів але на базі колишніх принципів та концепцій. Глобальна рухливість, мінливість суспільства в перехідний період, який переживає країна, викликає значні труднощі у житті держави і громадянського суспільства. Це обумовлено зростаючою складністю суспільних стосунків, високою динамічністю і хаотичністю їх змін, непередбачуваних по характеру і несподіваних по виникненню, невизначеністю вектора розвитку подієвих процесів, що мають, як правило, новаційні форми і зміст. Але нововведення в економічному і суспільному відношеннях, що відбулися наприкінці ХХ століття в Україні, не булі конструктивними соціальними інноваціями, адже в суспільстві і економіці не відбулося суттєвого підвищення рівня життя населення, ні покращення його якості. Радикальне реформування життєвого укладу громадян , їх спільництв, усій країни у цілому є могутній повкид в суспільство не завжди конструктивних соціальних інновацій, на яки воно відповідає зустрічними суспільно-інноваційними процесами, яки далеко не завжди позитивно підтримують державні рішення. Тут одна з відповідей на питання: чому буксують реформи? 3. Людство незворотне вступає до постіндустріальної епохи. Для її означення використовують терміни «інформаційне суспільство», «нова економіка», «суспільство знань», «суспільство засноване на знаннях», або «інфосфера». Фундаментальними характеристиками інформаційного суспільства стають нестійкість, нерівноважність, спонтанність. В умовах стрімливого прискорення та обвального зростання інноваційних процесів в

261

суспільних відношеннях усе виразніше проявляють себе негативні тенденції, яки представляють загрозу цілісності і нормальному функціонуванню суспільств, як у локальних, так й у глобальному масштабах. В цих «суспільствах ризику» переважними стають кризові ситуації, як природне становище ноосферного переходу людства. Антропологія та історія свідчать, що освіта є специфічним, виробленим суспільством механізмом, завдяки якому всебічні культурні здобутки передаються і засвоюються кожним прийдешнім поколінням, що всі суспільства були суспільствами знань, яки були штучне створені людьми на основі знань, що у свій час у них були. Але впродовж тисячоліть знання були привілеєм вузького кола посвячених. Поняття «суспільство знань» в сучасній інтерпретації виникло на межі 60-х років минулого століття водночас з поняттями «суспільство, що навчається» та «освіта для усіх протягом усього життя». Людство почало отримати помітний розрив між вимогами суспільства та реальними можливостями освіти, як вона розумілась традиційне, внаслідок чого освіта, набито, суттєво відстала від запитів і потреб розвитку людства. 4. Реформі освітніх систем в різних країнах не змогли помітно подолати це відставання. І в світовій освітній спільноті почалося переосмислення поняття «освіта». Виникла потреба цілісного осягнення сфери освіти, всебічних і системних досліджень цієї сфери на основі інтеграції та поєднання зусиль різних наукових галузей. Становлення синергетичної науки – освітології – було започатковано в англомовному світі Е. Стайнер, яка використала термін “educology” (“едукологія”) у 1964 році у роботі «Логіка навчання і едукологія». У 1989 році у статті Карлоса Е.Олівера, експерта ЮНЕСКО, термін «едукологія» запропанован для позначення широкого міждисциплінарного комплексу інтегрованого наукового знання про освіту, який, на його думку, є значно ширшим, ніж педагогіка. Експерт пропонує зробити термін «едукологія» загальноприйнятим, оскільки він вносить в науку про освіту ясність і точність, охоплюючи всі знання про суспільство, людину, освіту. Російські дослідники Б.Ізвозчіков і Г.Бордовский (1991р.) розглядали едукологію[1] як широкий міждисциплінарний комплекс інтегрованого наукового знання про освіту, об’єктом якого є освітні системи і освітні процеси в цілому, використовував власний термін – «образованиеведение».Термін «освітологія» ведений у науковий обсяг В. Огнев’юком у 1995 році [3]. Щоб виокремити ті чинники, яки обумовлюють появу в Україні цей інновації – освітології, їх треба розглянути, враховуючи логіку розвитку сучасного суспільства й освіти. Освітологія, на наш погляд, є базисною соціально-конструктивною інновацією, яка дозволяє змінити привичне відношення к освіті, тому як вона має величезний перетворюючий потенціал. Раціоналізаторською інновацією стає освітній менеджмент, який повинен «виростати» з освітології, а не тільки з менеджменту, педагогіки та соціології. У 1990-і роки походило переосмислення і низки інших понять, тісно пов'язаних з освітою, особливо того, що розуміється під «навчанням». Саме тоді термін «education» став нерідка заміщатися терміном «learning». У першому випадку головною фігурою є учитель, викладач, ведучий до знань, а

262

в другому випадку центральною фігурою стає той, хто сам йде до знань. Після доповіді ЮНЕСЬКО в 1996 р. «Освіта: прихований скарб» - «Learning: The Treasure Within» - в число що самих використовують в документах, пов'язаних з якістю освіти, поступово входять і термін «компетенція», і абревіатура LLL (Livelong Learning), якій давно відповідає відома приказка «вік живи - вік учись». Людина усе життя вчиться, самезмінюється, незалежно навіть від того, хоче вона цього або ні (у англійців є добрий вираз: learning by doing «навчання через роботу»). Звідси ж формула: «неможливо навчити, можна тільки навчитися». Тобто суттю освіти є самоосвіта. Все останнє – тільки фактори, ресурси і умови, сприяючі або, навпаки, перешкоджаючі нормальному розвитку процесу самоосвіти. «Вчити вчитися» стає пріоритетним завданням всіх причетних до освіти. От чому ми рахуємо раціоналізаторською інновацією й «Дидаско» – інноваційний курс для тих, хто вчиться або збирається вчитися, який апробований в Центрі довузівської підготовки Донецького державного університету управління [2]. Це дидактика, та не для викладачів, а для тих що вчаться. Саме ця дисципліна дає точну відповідь на питання: «як навчити дітей (підлітків, юнацтво і т.д.) вчитися?» Дидактика (від грецького didaktikos – той ще повчає) вчить учителів вчити утіх, що вчаться, «своєму предмету». Та ніколи дидактика не вчила учнів (дітей, школярів, студентів) вчитися їх щоденному предмету – учбовій праці, вченню (хоча друге значення цього терміну також від грец. didasko – той що вивчає). 5. Перехід суспільства в інформаційну епоху змінює соціальні і економічні структури. Формується нова гнучка інформаційно-технологічна парадигма, в якій інформація і нові інформаційні технології, проникаючи у всі види людської діяльності (освітній діяльності, у тому числі), ініціюють мережеву логіку змін соціальної системи та її освіти. У ситуації, що склалася, коли середа існування змінено безповоротне, коли йде біологічна еволюція людства, спричинена цими змінами, держави можуть вплинути тільки на механізм еволюції мемофонду. Значна частка ресурсів повинна прямувати на передачу культурної інформації, тобто в сферу освіти. ЮНЕСКО (організація об’єднаних націй з питань освіти, науки і культури) вважає, що у ХХІ столітті – столітті освіти – економічного зростання, національного добробуту, що відповідає світовим стандартам, зможуть досягти тільки ті країни, 40-50% населення яких становитимуть громадяни з вищою освітою, не менш як 25% працездатного населення буде перенавчене в процесі модернізації їхньої освіти, на освіту буде виділятися принаймні 10% національного бюджету. Сьогодні коли визначувався поворот від розуміння освіти як державної функції передачі знань прийдешнім поколінням до розуміння освіти як перетворення соціальної реальності, освіта стає лідером ноосферного переходу суспільства, тому ми згодні з А. Субетто [3], що едукологія – освітологія стає наукою. Наукою яка розкриває направленість еволюції освіти у сторону набуття нею функції важливого цивілізаційного механізму розвитку, що відповідає за випереджальний розвиток якостей людини, якостей суспільного інтелекту та якості самих систем освіти у суспільстві. Більш того освітологи, а не тільки дипломовані педагоги, соціологи та філософи, повинні стати основними розробниками реформаційних та модернізаційних проектів,

263

планів, програм, доктрин набуття українською освітою функції основного суспільного механізму сталого розвитку країни. Література 1. Бордовский Г., Извозчиков Б. Эдукология как наука об образовании / Г.Бордовский, Б. Извозчиков // Вестник высшей школы «Alma mater». – 1991. - №3. – С.24-33 2. Гамаюнов В.Г. Дидактический менеджмент: научающее управление. / В.Г. Гамаюнов. - Харьков: «Ранок»,2004. - 123 с. 3. Кузьменко О.М. До проблеми становлення освітології в Україні [Електронний ресурс] / О.М.Кузьменко // Режим доступу: htpp//www/nbuv.gov.ua/e-journals/osdus/2011_1/11komsou.pdf

УДК: 101.1; 371. 13

ГАНАБА С.О. канд. філос. наук, докторант кафедри соціальної філософії та філософії освіти Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова

ІДЕЇ ПЕДАГОГІКИ ПРАГМАТИЗМУ В КОНТЕКСТІ СУЧАСНОЇ ОСВІТИ У статті акцентовано увагу на методологічних засадах філософії прагматизму щодо модернізації освітньої сфери. Підкреслюється, що проектна модель освіти здатна поєднати знання тих, хто навчається з їх досвідом, інтересами, розумінням і можливістю їх реалізувати на практиці. Ключові слова: педагогіка, прагматизм, освіта, модернізація, проект. В статье акцентировано внимание на методологическом потенциале философии прагматизма в модернизации образовательной сфере. Подчеркивается, что проектная модель образования может объединить знания тех, кто учиться с их опытом, интересами, пониманием и возможностью их реализовать на практике. Ключевые слова: педагогика, прагматизм, образование, модернизация, проект. This article pays attention to methodological basis of the philosophy of pragmacy according to modernization of educational sphere. It is accented that educational project model can overcome the phenomena of crisis in education. Keywords: pedagogics, pragmacy, education, modernization, project. - Дослідники кваліфікують сучасне суспільство як інформаційне. Атрибутом такого суспільства є знання та інформація, які мають мінливий та нестійкий характер, оскільки виявляють здатність постійно генеруватися у нові форми. Знання в епоху інформаційних технологій використовується та орієнтується на постійне творення нових знань, інформації. Створюються технології, призначення яких полягає у переробці самої інформації, а не її використання як певного технологічного винаходу.

264

- Реалії інформаційної доби потребують творчо налаштованих працівників, які здатні не лише засвоювати певну «суму знань», але генерувати її у нові форми та сутності, вирішуючи нетипові виробничі та життєві ситуації. Динаміка життя, мінливість соціально-економічних, політичних, культурний процесів вимагають від людини не лише можливості «вижити» у сповненому ризиків світі, але будувати з ним свої взаємовідносини, привносячи в його динаміку та мінливість певну стабільність.На перший план висувається завдання підготувати людину до самостійного оволодіння новими знаннями та інформацією, виробити у неї потребу у навчанні протягом усього життя, навчити її використовувати отримані знання в практичній діяльності. - Процеси інформатизації та глобалізації свідчать також про скорочення життєвого циклу знань, зумовлюють потребу постійного навчання протягом всього життя. Освіта втрачає свій одноразовий характер і набуває рис безперервного життєвого процесу. Основним критерієм її цінності в умовах сучасності, на думку Д. Д’юї, «є те, наскільки вона формує бажання продовжувати зростання, забезпечуючи засоби для його втілення» [2, 47]. Провідною ідеєю освіти визнається формування в людини дослідницької позиції. Така людина виявляє ініціативність та заповзятливість, демонструє здатність здійснювати вибір, визначає свою відповідальність за власні прорахунки, поразки, ризиковані вчинки тощо. Діяльність учасників освітньої взаємодії спрямовується у напрямку від «споживання» готової інформації до її творення. Саме в царині освіти формується людський капітал, якість котрого визначає можливості і перспективи розвитку суспільства у майбутньому. - Аналіз вітчизняних досліджень в царині філософії освіти засвідчує, що вищезазначені настанови не спрацьовують в межах усталеної класичної методології, яка практично вичерпала себе та набула кризових ознак. Плідні ідеї щодо подолання кризових явищ та становлення освітньої парадигми яка б відповідала реаліям сучасності містить філософія прагматизму. - Слід зазначити, що без філософського осмислення не може обійтися жодна сфера пізнання чи наукова галузь, особливо в період її становлення чи модернізації. Освітні теорії та концепції також не позбавлені філософського підґрунтя. Жодна із теорій не може виникнути, обминаючи філософський аналіз попередніх досягнень наукової думки, не здатна з’явитися інакше, ніж з лона філософії. Філософія постає тим життєздатним джерелом, яке живить сферу освіти, задає концептуальні орієнтири її розвитку, виступаючи у якості теоретично-світоглядної основи та методології теорії навчання. Як особливий спосіб духовно-практичного осягнення дійсності філософія формує теоретичний базис педагогічних дисциплін, окреслює конкретну програму навчально-виховних дій, які покликані забезпечити підготовку людини до життя у сучасних реаліях. - Прагматизм - філософський напрям, згідно з яким заперечується необхідність пізнання об’єктивної дійсності та визнається істиною лише те, що дає корисні результати. Під практичною корисністю істини розуміється те, наскільки істина здатна задовольнити життєві інтереси індивіда як діяльної, творчої особистості. Філософія прагматизму досить часто ототожнюється з філософією індивідуалізму, оскільки «головним у прагматизмі залишається погляд на пов’язані з діями ідеї як реальності, що можуть змінювати долю і реальності, і ідеї. Ідеї є істинними, якщо вони спрощують і заощаджують наші

265

зусилля. Істинні ідеї легко перевіряються й асимілюються на відміну від сумнівних. Але перевірка ідей на істинність – це процес діяльності та набуття досвіду. І хоча не всі дії приречені на успіх, їх цінність не зводиться до безпосередньої корисності. Існує також універсум можливостей, цінності творчості, новаторства, боротьби з авторитаризмом за розвиток індивідуальних якостей людини» [1, 15]. - У лоні філософії прагматизму сформувалися теоретико-методологічні засади проектної моделі освіти, згідно з якою доцільним, істинним у процесі пізнання об’єктивної дійсності є лише те, що дає корисні результати. Під практичною корисністю істини розуміється те, наскільки отримані знання здатні задовольнити життєві інтереси індивіда як діяльної, творчої особистості. Розглядаючи з вище окреслених позицій освітній процес, один із представників філософії прагматизму Джон Д’юї висловлює переконання, що така освіта покликана формувати в дитини уміння пристосовуватися до дійсності, чого найкращим чином можна досягти через навчання дією, тобто у процесі одержання знань під час самодіяльної навчальної роботи з опорою на особистий досвід учня. Освітарозглядається ним як середовище у якому розвиваються природні задатки тих, хто навчається, відбувається їхпостійнезростання. Відтак, дитинстворозуміється як певна самоцінність, а не підготовчийетап до дорослогожиття. Філософ освіти застерігає від погляду на сили дитини та їїінтереси, як щось завершене та позбавлене росту. Наголошуючи, що зростання не є якимось випадковим чи стихійним процесом, Джон Д’юїпише: «Якщо освіта – це зростання, вона мусить прогресивно реалізувати теперішні можливості, а це забезпечить індивідів відповідними засобами, які допоможуть зарадити у майбутньому» [2, 50]. Тому завдання освітніх інституцій, це не лише вкладати в голову учнів якомога більше всіляких знань, а навчати їх як цими знаннями користуватися, розвивати індивідуальні здібності тих, хто навчається. У межах проектної моделі навчальний процес відбувається з урахуванням інтересів тих хто навчається, із залученням їх до активної практичної діяльності, під час якої відбувається гармонізація індивідуального розвитку людини та її становлення як суспільної особи.У процесі навчання дитина постійно робить відкриття, досліджує, намагаючись вирішити свої освітні проблеми в контексті існуючих соціальних реалій. Перебуваючи у соціумі, вона творить, змінює соціум. Змістом освіти є набутий досвід учасників освітньої взаємодії в умовах суспільного середовища, яке навчає. - Ідеї проектно-орієнтованої освіти втілені у практику в американських навчальних закладах у післявоєнний період. Характерною її рисою є конструювання індивідуальних траєкторій навчання під час проектно-ігрової діяльності. Ігрова діяльність є формою вільного самовиявлення людини, котра передбачає реальну відкритість світові можливого й розгортається як імпровізація, змагання, творення нових ситуацій, смислів, сенсівтощо. На думку нідерландського дослідника Й. Хейзінги, «людина є людиною настільки, наскільки зі своєїволі вона виступає та є суб’єктомгри» [4, 9]. У філософії німецького феноменолога О. Фінкагра є одним із п’яти основних феноменів людського існування, порядзісмертю, працею, пануванням і любов’ю та розуміється як істотний чинник біологічного і культурного життя людини. Вона не пов’язана з її моральним обов’язком чи фізичною необхідністю, а

266

зумовлена радістю, задоволеністю, зацікавленістю, інтересом суб’єкта, є невід’ємною від його внутрішнього світу. Реалії грицеуявнийсвіт фантазії позбавлений детермінізму та примусу, який здатний відкривати неймовірні можливості людини. -Освіта - це прагматичні стратегії перетворення та вдосконалення людського життя, яке сприймається як зростання, у якому навчальні предмети постають засобами розвитку. «Особлива увага при цьому концентрується на тому, що реальний центр життя дитини міститься не в науці як такій, не в історії і не в географії, а в особистому соціальному досвіді дитини. У процесі засвоєння довкілля в учнів виникають як особистісні, так і соціальні проблеми. Розв’язуючи ці проблеми, дитина інструментально використовує загальний об’єм знань, накопичених людством», - констатує І. Радіонова [3, 129].Освітня діяльність постає творчою комунікативною дією, яка пов’язана не лише з передачею відомих, але з продукуванням нових сенсів. У навчальну діяльність постійно залучаються вольові, фізичні та духовні зусилля людини, у якому суб’єкти навчальної взаємодії мають можливість найповніше реалізувати свій потенціал, морально вдосконалюватися та розвивати відповідно до вимог часу необхідні здібності, уміння та навички. - Способом набуття досвіду є вирішення різноманітних практичних завдань, формування інтересу та зацікавленості. Інтерес, свобода, ініціатива – це те, що має стати основою навчального процесу. Завдання педагога концентрується на розвитку природних нахилів дитини в процесі діяльності та дослідженні.Відповідно мета освіти розглядається як засіб, за допомогою якого можна реалізувати їх індивідуальні цілі. Майстерність педагога полягає у тому, щоб не зруйнувати особистий досвід тих хто навчається. Якщо педагог надто керує навчанням індивіда, позбавляє його самостійності, творчості, здатності самостійно вирішувати окреслені проблеми, завдання, то він непомітно запроваджує власний досвід, особисті погляди у його свідомість. Натомість він має возвеличити учня, як основну фігуру навчального процесу, поставити її у центр освітньої взаємодії. - Отже, в умовах реформування освітньої системи знову зростає інтерес до ідей прагматичної педагогіки, які у центр ставить розвиток дитини. Література 1. Вяткіна Н. Б. Американський філософський прагматизм: витоки і цінності / Н. Б. Вяткіна // Американська філософія освіти очима українських дослідників: матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції 22 грудня 2005. – Полтава: ПОІППО, 2005. – С. 9- 16. 2. Д’юї Джон Демократія і освіта / Джон Дюї. – Львів: Літопис, 2003. – 294с. 3. Радіонова І. Методологічні проблеми прагматиськи орієнтованої освіти: евристичний потенціал спадщини Дж. Дьюї / І. Радіонова // Філософія освіти. – 2005. - № 2. – С. 127- 142. 4. Хейзинга Й. Homoludens.Человекиграющий. / Й. Хейзинга. – М.: Мысль, 2001. – 346с.

УДК 378.162.3

ГВОЗДОВИЧ Ю.О.

267

аспірант, Інститут регіональних досліджень НАН України сheska4x@gmail.com

ЗАСТОСУВАННЯ НОВІТНІХ ТЕХНОЛОГІЙ У ПРОЦЕСІ НАВЧАННЯ: U-LEARNING Анотація. В останні декілька років стрімкого розвитку набувають теоретичні і практичні дослідження щодо використання мобільних пристроїв у навчальному процесі. У тезі визначено основні принципи організації повсюдного навчання (u-learning). Розглянуто базову технічну інфраструктуру для забезпечення такого типу навчання. З’ясовано передумови України на шляху до впровадження нових гнучких типів навчання. Система освіти у всьому світі зазнала суттєвих змін під впливом розвитку цифрових методів передачі знань, збереження даних і комунікації. Більшість університетів ще з початку 1990х років почали впроваджувати систему електронного навчання (e-learning) для формування інноваційної компоненти людського капіталу в «економіці знань». Підвищений рівень мобільності сучасного суспільства зумовив необхідність пристосування навчального процесу до способу життя його суб’єктів, таким чином будучи доступним будьде та будь-коли. Саме тому із концепції e-learning виділився новий напрям – «мобільного навчання» (m-learning), який завдяки поширенню сенсорних приладів зараз активно еволюціонує в поняття «повсюдного навчання» (ubiquitous learning) (Рис.1).

Рис. 1. Підходи до навчального процесу Принцип u-learning передбачає можливість безперервного навчання у певному середовищі завдяки системі вмонтованих інтелектуальноінформаційних пристроїв («повсюдного комп’ютингу»[1]). Таким чином людина, використовуючи свій ноут-бук, планшет чи смартфон, у процесі руху (переміщення) може мати постійний доступ до необхідної чи корисної їй інформації. Повсюдне навчання уможливлюється лише за наявності певного типу приладів та підключень (Рис. 2). Подібно до процесу мобільного навчання, прилади із обробки інформації та комунікації становлять дві основні складові технологічної інфраструктури u-learning, проте вони використовуються в дещо інших формах. Процес обробки інформації здійснюється не лише на портативних чи «ручних» приладах, але й є інтегрованим у приміщення, офісну техніку, одяг і особисті речі. Що стосується мереж підключень, то основною їх відмінністю є неоднорідність і територіальні формування. Згідно із

268

принципами u-learning, мережа підключень не може ґрунтуватись на єдиній технології, лише в поєднанні із взаємодоповнюючими.

Рис. 2 Типи пристроїв та підключень для забезпечення повсюдного навчання (u-learning) [2] Концепція повсюдного навчання є ще новою та незрілою. На даний час найбільш консолідованою сферою застосування u-learning є вивчення іноземних мов, у інших сферах ще тривають дослідження. Однак становленню принципу повсюдного навчання сприяє, по-перше, парадигма, яка швидко поширюється серед науковців, про необхідність повсюдної наявності комп’ютерних та комунікаційних технологій. З другого боку, сьогодні зростає потреба у пошуках альтернативних форм організації гнучкого навчального процесу. Оскільки u-learning передбачає використання найновіших технологій, то сьогодні його педагогічні та технічні можливості досліджуються та впроваджуються переважно в університетах найбільш інноваційних країн, таких як США, Південна Корея, Китай, Сінгапур та Великобританія [2]. В країнах, що розвиваються, зокрема в Україні, сьогодні лише створюються передумови до імплементації механізмів мобільного навчання. Так, згідно із даними компанії GfK Ukraine ринок телекомунікаційних засобів у 2011 році виріс на 9% - фактично, спричинений популярністю смартфонів. Їх продажі збільшились на 97%, у той же час, мобільні телефони залишилися на рівні продажів 2010 року [3]. В Україні існує також багато перешкод на шляху до впровадження таких гнучких типів навчання. Так, ще досі не прийнятий новий ЗУ «Про вищу освіту», який зможе забезпечити автономність навчальних закладів та децентралізацію управління освітніми програмами. В Україні, на відміну від таких країн, як, наприклад, Грузія, ще не має розробленого механізму стимулювання вчителів до постійного самовдосконалення у напрямку покращення технічних навичок. За даними Державної служби статистики, у 2010 році лише 4,0% установ освіти використовували у своїй діяльності передові виробничі технології [4]. Середній рівень сукупного фінансування

269

державою витрат на дослідження та розробки в Україні є менше, ніж 1% (при законно прийнятій сумі у 1,7% ВВП базового та програмно-цільового фінансування), що є показником слаборозвинених країн, при цьому наука у змозі виконувати лише пізнавальну функцію. Таким чином Україна залишається осторонь глобальних інформаційноінноваційних процесів попри її значний науковий потенціал, та буде відкинута далеко назад не лише за технологічними можливостями виробництва, але й за формуванням інноваційного людського капіталу. Концепція повсюдного навчання виходить за рамки портативних комп'ютерів, які лише набувають популярності у нашій крані. У той час, як у більш розвинених суспільствах уже розвивається феномен «тихих технологій» («calm technology»), а комп’ютери стають усе більш «невидимими» та інтегрованими у життя людей. Розвиток u-learning може дати і нову надію для освіти майбутнього. Список використаної літератури: 1. Mark Weiser. Ubiquitous Computing [Електронний ресурс] – доступний з: http://www.ubiq.com/hypertext/weiser/UbiHome.html 2. I.Horváth, D. Peck, J. Verlinden, N. Hull. Survey of advanced learning solutions from methodological and technological perspective draft . ресурс] – доступний з: http://homepages.ipact.nl/ [Електронний ~jverlinden/eadis/docs/Survey%20 of%20advanced%20learning%20approaches %20for%20EADIS%20V001.pdf 3. Ринок телекомунікаційної техніки України: результати 2011 року/ Дослідження GfK Ukraine. [Електронний ресурс] – доступний з: http://www.gfk.ua/public_relations/ press/press_articles/009429/index.ua.html 4. Створення та використання передових виробничих технологій на підприємствах України у 2010 році/Державна служба статистики України [Електронний ресурс] – доступний з: http:///www.ukrstat.gov.ua/.

ГОРДЄЄВА К.О. Сумський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти

СТАН ПРАКТИКИ СТИМУЛЮВАННЯ ІНТЕРЕСУ СТУДЕНТІВ ДО САМООСВІТИ Згідно проведеного нами дослідження викладачі вищої школи вважають аудиторні та позааудиторні заняття потужним стимулом розвитку інтересу студентів до самоосвіти. Проте, аналіз даних анкетування, показує, що викладачі не в повній мірі використовують увесь спектр як аудиторних, так і позааудиторних занять. Можна виділити з наступні форми стимулювання інтересу студентів до самоосвіти в педагогічній практиці: Таблиця 1. Форми стимулювання інтересу студентів до самоосвіти Форми стимулювання Чи використовуєте ви різні форми стимулювання інтересу студентів до інтересу студентів до самоосвіти?

270

самоосвіти

так

ні

Важко відповісти

Аудиторні заняття: Міні-лекція 5 11 5 Багатоцільова лекція 0 21 0 Проблемна лекція 0 14 7 Лекція-брейнстормінг 0 0 21 Лекція із заздалегідь запланованими 0 18 3 помилками Лекція-конференція 4 15 2 Лекція прес0 17 4 конференція Лекція брифінг 0 12 9 Лекціям «круглий стіл» 17 2 2 Лекціям ділова гра 16 5 0 Лекція-диспут 14 6 1 Кіно (відео) лекція 19 2 0 Лекція-візуалізація 21 0 0 Лекція-екскурсія 2 19 0 Бінарна лекція 0 0 21 Повчальні семінари 9 11 1 Проблемні семінари 9 9 3 Тематичні семінари 21 0 0 Орієнтаційні семінари 8 10 3 Системні семінари 7 7 7 Позааудиторні заняття: Колективні: Конкурси 7 14 0 Вікторини 7 12 3 Круглі столи 16 4 1 Конференції 5 8 8 Зустрічі з діячами 1 0 20 науки, культури Групові: Екскурсії 2 19 0 Друк матеріалів 3 17 1 Індивідуальні: дослідницька 18 0 3 діяльність пізнавальні завдання 15 0 6 прикладні завдання 6 14 1 За наслідками анкетування більшість викладачів використовують у своїй практиці як аудиторну так і позааудиторну діяльність з метою стимулювання студентів до самоосвіти, проте не один з опитаних не використовує повний спектр форм стимулювання студентів до самоосвіти.

271

Серед аудиторних форм занять в процесі дослідження ми виділили певні різновиди лекційних та семінарських занять, які викладачі фактично не використовують або використовують дуже мало. Наприклад, не використовуються або викладачам важко дати відповідь на це питання: багатоцільова лекція, проблемна лекція, лекція – конференція, лекціябрейнстормінг, лекція-екскурсія, лекція брифінг, бінарна лекція. Проте, згідно даних опитування більшість викладачів вважають, що використання саме позааудиторної діяльності (її різних видів) сприяє стимулюванню інтересу студентів до самоосвіти. За наслідками анкетування 90% викладачів вважають за доцільне проводити позааудиторну роботу зі студентами, лише 10% важко відповісти на це питання. Багато викладачів підтвердили її значущість для вирішення різних педагогічних завдань, у тому числі і завдання розвитку у студентів інтересу до самоосвіти. Позааудиторна робота – робота багатофункціональна як у педагогічному і психологічному аспектах, так і в практичному. Перш за все, вона створює об'єктивні умови для широкої неформальної взаємодії викладачів і студентів, а також дозволяє використовувати різноманіття форм сумісної діяльності всіх учасників педагогічного процесу (викладачі, студенти, діячі науки і культури і інші особи, включені в цей процес). Педагоги вважають, що дана робота органічно доповнює аудиторні заняття і може використовуватися як діяльність, яка сприяє формуванню інтересу до дисципліни, що вивчається, у студентів, оскільки на аудиторних заняттях не вдається повною мірою розкрити численні навчально-пізнавальні і практичні питання. Багато педагогів використовують позааудиторну діяльність для поглиблення і розширення знань по дисципліні, що вивчається. Які ж основні цілі, які ставлять викладачі у позааудиторній роботі зі студентами? Більшість педагогів (95%) використовують позааудиторну роботу для формування інтересу до дисципліні, яка вивчається. Це підтверджувалося і в бесідах з ними. Недостатньо повно педагоги використовують позитивні організаційноуправлінські умови позааудиторної роботи для формування у студентів інтересу до самоосвіти. Всього 52% педагогів дану проблему ставлять як провідну. Не дивлячись на те що лише 52% педагогів ставлять в якості основної мети позааудиторної роботи зі студентами формування у студентів інтересу до самоосвіти, більшість із них вважають, що позааудиторна діяльність сприяє успіху в вирішенні даної проблеми (85,7%). Треба відзначити той факт, що в бесідах з нами педагоги підтвердили спрямованість у позааудиторній роботі діяльності по розвитку інтересу у студентів до самоосвіти в сукупності з вирішенням ряду інших педагогічних завдань. У позааудиторній діяльності відкриваються великі можливості для формування у студентів інтересу до самоосвіти. Важливо, щоб педагоги вели цілеспрямовану підготовку студентів по здійсненню даного процесу. Як показують результати опитування, в переважній більшості викладачі ведуть таку (52,4%), але лише 28,6% систематично, а 19,0% зовсім не здійснюють.

272

Останніми роками значний резерв в навчанні, вихованні і розвитку студентів вбачається в інтеграції аудиторних і позааудиторних занять. У педагогічній теорії і в практиці визначено, що дана інтеграція дозволяє не тільки інтенсивно використовувати заняття і позааудиторну діяльність як компонент педагогічної системи, але і отримувати якісно інші результати завдяки використанню різних видів зв'язків між цими компонентами (В.І. Казаренков) [1, с. 36]. Майже 66,7% викладачів оцінюють значущість інтеграції аудиторної і позааудиторної роботи студентів для підвищення ефективності формування у студентів інтересу до самоосвіти. Взаємозв'язок вказаних видів роботи дозволяє більш продуктивно використовувати результати позааудиторної діяльності на заняттях, оцінюючи найкращі досягнення, які, як правило, залежать від творчої пізнавальної активності і самостійності студентів. Більш того, перспектива оцінки результатів самостійної позааудиторної навчально-пізнавальної діяльності студентів підвищує у них мотивацію до позааудиторних занять і фактично стимулює розвиток інтересу до самоосвіти. Як показують результати опитування, педагоги не досить активно використовують всю різноманітність позааудиторних занять. Як свідчать результати дослідження, в позааудиторній діяльності педагогів зустрічаються ускладнення як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру. Найбільшу «вагу» мають такі ускладнення, як слабка підготовка викладачів до організації даної роботи (33,33%). Вельми значущими є нестача методичної літератури із організації позааудиторної роботи (19,05%). Ми вважаємо, що вузьконаправленої методичної літератури в теперішній час достатньо, але загальнопедагогічної, науково-методичної літератури по даній проблематиці явно не вистачає. Тут потрібні спільні зусилля і учених і практиків по виданню такої (оскільки досвід творчо працюючих педагогів в цьому напрямі вельми великий). До ряду значущих ускладнень педагоги відносять і відсутність належної уваги з боку адміністрації вузу до позааудиторної діяльності (14,29%). Відсутність належної підготовки педагогів в педагогічних вузах, а також класичних і профільних університетах негативно позначається на професійнопедагогічній діяльності. Особливо згубним стає недостатній рівень професіоналізму при вирішенні задачі формування у студентів інтересу до самоосвіти (відсутність загальних відомостей із організації позааудиторної роботи і відсутність знань із організації окремих форм позааудиторної діяльності і так далі). Висновки. Вивчивши і проаналізувавши стан практики стимулювання інтересу студентів до самоосвіти, ми маємо можливість зробити певні висновки: більшість викладачів, які проходили опитування, відзначають високу значимість різних форм аудиторної та позааудиторної роботи при стимулювання інтересу студентів до самоосвіти. Особлива увага приділяється викладачами поєднанню аудиторних і позааудиторних занять в процесі стимулювання інтересу до вивчення навчальної дисципліни. Проте, важливо відзначити, що більшість викладачів, які проходили опитування не використовують і навіть не знають більшості форм організації аудиторних і позааудиторних занять, які могли б значним чином стимулювати інтерес студентів до самоосвіти. Крім вищенаведених

273

недоліків, існують також об’єктивні причини недостатнього рівня використання різних засобів стимулювання інтересу студентів до самоосвіти, які пов’язані з відсутністю необхідної загальнопедагогічної, науково-методичної літератури по даній проблематиці та фактичною відсутністю інтересу у керівництва вузу до організації позааудиторної діяльності студентів. Подальші напрямки дослідження даної проблематики будуть направлені на дослідження процесу мотивації та стимулювання інтересу студентів до самоосвіти. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Бабанский Ю. К. Педагогіка [Учебное пособие] / Ю.К. Бабанський. – М., Просвещение, 1983. – 607 с. 2. Коджаспирова Г.М. Педагогика: [учебник] / Коджаспирова Г.М. – М. : Гардарики, 2009. – 528 с. 3. Райский Б. Ф. Руководство самообразованием школьников / Б. Ф. Райский, М. Н. Скаткин. – М. : Просвещение, 1983. – 127 с.

УДК 371.134

ДЕЛЕГЕЙ К.І., СОСЮК І.Г. Комунальний заклад «Харківська гуманітарно-педагогічна академія» студентки II курсу факультету іноземної філології irochka1003@mail.ru

ІННОВАЦІЙНІСТЬ ВИКОРИСТАННЯ ІНФОРМАЦІЙНОКОМУНІКАТИВНИХ ТЕХНОЛОГІЙ В ПЕДАГОГІЧНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ ВЧИТЕЛЯ У статті розглядається проблема використання інформаційнокомунікативних технологій у педагогічній діяльності вчителя. Висвітлюється питання доцільності та ефективності застосування інформативно-комунікативних технологій в педагогічному процесі. Пояснюється вплив відеоматеріалів на навчальний процес та мета їх використання.

ИННОВАЦИОННОСТЬ ИСПОЛЬЗОВАНИЯ ИНФОРМАЦИОННОКОММУНИКАТИВНЫХ ТЕХНОЛОГИЙ В ПЕДАГОГИЧЕСКОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ УЧИТЕЛЯ В статье рассматривается проблема использования информационнокоммуникативных технологий в педагогической деятельности учителя. Освещается вопрос о целесообразности и эффективности применения информативно-коммуникативных технологий в педагогическом процессе. Объясняется влияние видеоматериалов на учебный процесс и цель их использования.

INNOVATIVENESS OF THE USE OF INFORMATIVE AND COMMUNICATIVE TECHNOLOGIES IN TEACHER’S PEDAGOGICAL WORK 274

The article takes up a problem of the use of informative and communicative technologies in teacher’s pedagogical work. It reveals the issue of practicability and effectiveness of informative and communicative technologies’ utilization in pedagogical process. The influence of video records on the studying and the aim of their usage are explained in this article. Актуальність. Головним питанням сьогодення в системі нової освіти є опанування учнями вмінь і навичок саморозвитку особистості, що значною мірою досягається шляхом упровадження інноваційних технологій організації процесу навчання. Новітні інформаційні та науково-технічні досягнення відкривають перед людиною невичерпні перспективи особистісного розвитку та самореалізації, свободу вибору. Професіоналізація педагога та входження його в інноваційний режим роботи неможливі без творчого самовизначення, в якому провідну роль відіграє його налаштованість на самовдосконалення, самоосвіту, саморозвиток, без чого неможливе забезпечення нової якості освіти. Неабиякі можливості для якісних змін в освіті пов'язані з інтенсивним розвитком засобів комунікації та інформаційних технологій. Застосування у XX ст. комп'ютерів як засобів комунікації започаткувало становлення та розвиток комп'ютерної комунікації, яка була впроваджена в освітньому процесі як засіб реалізації та координації педагогічної діяльності, педагогічного діалогу з різними за фахом людьми. Із середини 70-х рр. XX ст. дидактичним використанням комп’ютера при вивченні та викладанні рідних та іноземних мов зацікавилися дослідники: М. Варшауер, Д. Андервуд [4, c. 15]. Вони теоретично обґрунтували, що Інтернет-технології – це педагогічний інструмент, який дає змогу збагатити та розширити викладання різних предметів, а особливо іноземних мов. Основними мультимедійними засобами у вивченні мов є використання flash-анімації, потокового відео, потокового аудіо. Кращий спосіб оволодіння мовами – активізація уяви за допомогою мультимедійних засобів навчання. Мультимедійні засоби навчання – надійний інструмент у розвитку образного мислення, але лише інструмент. Наповнювати навчальний процес потрібно методологічними та методичними розробками, навчальними курсами. Метою застосування відеоматеріалів та інших мультимедійних засобів є ліквідація прогалин у наочності під час проведення уроку. Відеоматеріали несуть в собі великий вплив на навчальний процес: • ілюстративність (надають педагогу можливість ілюструвати урок, але не розкриваючи зміст теми замість учителя); • фрагментарність (надають можливість дозовано викладати матеріал, залежно від швидкості сприйняття учнями); • методична інваріантність (відеофрагменти можна використовувати на розсуд учителя на різних етапах уроку, переслідуючи різні методичні цілі); • лаконічність (викладення більшої кількості інформації за короткий час, але ефективніше; таким чином заощаджується дорогоцінний час уроку); • евристичність (подання нового матеріалу настільки зрозуміло, щоб нові знання виявились доступними для свідомого засвоєння учнем) [1, c. 8].

275

Мультимедійні засоби навчання є універсальними, оскільки можуть бути використаними на різних етапах уроку: під час мотивації як постановка проблеми перед вивченням нового матеріалу; у поясненні нового матеріалу як ілюстрації; під час закріплення та узагальнення знань; для контролю знань. Комп'ютерні технології створюють нові можливості для розвитку в учнів належного художнього смаку, зокрема комп'ютерна графіка та мультимедійні технології сприяють розвитку почуття гармонії при сприйманні кольорової гами, просторового мислення, уяви, креативності, здатності до самовираження. Для повноцінної професійно-педагогічної комунікації в умовах сучасного інформаційного суспільства викладач має вміти використовувати інформаційні ресурси комп'ютерних технологій (діалог «людина - комп'ютер»), працювати з різними видами, носіями, електронними банками інформації; швидко й кваліфіковано здійснювати пошук, відбір необхідних даних із різних джерел інформації (професійна, психолого-педагогічна література, періодика); працювати з текстовими файлами (Web-сторінками); використовувати інформаційні ресурси мережі Internet і локальної мережі для організації навчального процесу; керувати навчально-виховним процесом за допомогою комп'ютерних технологій; приймати й надсилати повідомлення електронною поштою. Однак, як зазначає Р. Гуревич у своїй праці «Теорія і практика навчання у професійно-технічних закладах», чимало проблем, пов'язаних із використанням інформаційно-комунікаційних технологій, лежать у площині підготовки та перепідготовки викладацьких кадрів [2, с. 219]. У сучасних складних економічних умовах дуже важко сформувати та підтримувати мотивацію викладачів до зміни наявних стереотипів та суттєвого коригування змісту навчання. До того ж, оволодіння на належному рівні комп'ютерною технікою вимагає значних затрат зусиль і робочого часу. За результатом соціального опитування 29% людей з ентузіазмом використовують можливості комп'ютеризації, 35% - відчувають інтерес до комп'ютерних систем, 15% - байдужі до них, 21% - не задоволені ними. Дослідники стверджують, що 25% користувачів вражені слабкою комп'ютерною тривожністю, а 5% - комп'ютерофобією [7, с. 235]. Високий ступінь тривожності може супроводжуватися дратівливістю, головними болями, високим кров'яним тиском, нічними кошмарами. Для подолання негативного ставлення до комп'ютерних технологій необхідно проаналізувати й усунути причини, що їх породжують. Висновки. Застосування мультимедійних засобів навчання надає уроку специфічну новизну, яка за своїм змістом і формою викладення має можливість відтворити за короткий час значний за обсягом матеріал, а також подати його в незвичному вигляді, викликати в учнів нові образи, деталізувати нечітко сформовані уявлення, поглибити здобуті знання. Навчання, що здійснюється на основі найсучасніших інформаційних і комунікативних технологій, у перспективі має відігравати винятково важливу роль у розвитку культури навчання протягом усього життя людини.

276

ЛІТЕРАТУРА 1. Гуревич Р.С., Кадемія М.Ю. Управління навчальною діяльністю учнів і студентів засобами сучасних інформаційних технологій / Р.С. Гуревич, М.Ю. Кадемія. – Вінниця : ООО “Планер”, 2005. – 12 с. 2. Гуревич Р.С. Теорія і практика навчання в професійно-технічних закладах / Р.С. Гуревич : [монографія]. – Вінниця : ДОВ «Вінниця», 2008. −410с. 3. Жалдак М.І. Педагогічний потенціал комп'ютерно-орієнтованих систем навчання математики / М.І. Жалдак // Комп'ютерно-орієнтовані системи навчання. [зб. наук. праць]. — К. : НПУ ім. М.П.Драгоманова. — Випуск 7. — 2003. — 263 с. 4. Захарова И.Г. Электронные учебно-методические комплексы – опыт создания и применения / И.Г. Захарова //Образование и наука. – 2001. – №5. – С. 32 – 40. 5. Warschauer M. Computer Assisted Language Learning : an Introduction / M. Warschauer // Fotos S. (ed.) Multimedia language teaching. – Tokyo : «Logos International», 1996. – 20 р. 6. Тукало М.Д. Мультимедійні системи навчання як новий методологічний засіб інтерактивного навчання / М.Д. Тукало. – Київ, 2007. – 328 с. 7. Волкова Н.П. Професійно-педагогічна комунікація / Н.П. Волкова : [навч. посіб. ] − К. : ВЦ «Академія», 2006. − 256с.

КАРДАШОВА М.С., студентка Харківської гуманітарно-педагогічної академії, imaryjanei@rambler.ru

ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ПОЧАТКОВОЇ ОСВІТИ В ШКОЛАХ ВЕЛИКОЇ БРИТАНІЇ В РАМКАХ РЕФОРМИ 2007-2011 Огляд реформи початкової освіти британії. короткий перелік змісту освіти на різних етапах в усіх сферах навчання. основні тенденції змін представлені згідно із перетвореннями, що відбулися із суспільством за останні роки Обзор реформы начального образования британии. краткое описание содержания образования на разных этапах во всех сферах обучения. главные направления изменений предоставлены согласно с перевоплощениями, которые произошли в обществе за последнии годы Щverview of the reform of primary education in britain. a brief description of the content of education at different stages in all areas of learning. the main tendences of the reforms are shown in accordance with the changes that have happend to society over recent years. Дані тези присвячені огляду основних змін, внесених до навчального плану початкової освіти Британії, що вступили у дію з вересня 2011 року. Досі навчальний план не зазнавав змін ще з 1988 року.

277

У навчальному плані охоплюються з першого по шостий роки навчання, а сам він поділяється на 2 частини: перші 2 роки навчання (вік від 4-5 до 7 років); 3-6ий роки навчання (8-11 років). Навчальний план несе в собі чітку інформацію щодо змісту освіти на кожному етапі. Слід зазначити, що навчальний план не обмежує школи у додаванні інших дисциплін до навчального процесу. Дуже важливим є забезпечити дітям навчання у темпі, якій буде доцільним для них, і новий навчальний план початкової освіти сприяє впровадженню цього принципу. Зміст навчання має змінюватися нарівні із змінами у світі та суспільстві. Суспільство пізнає постійних і швидких змін, а отже визначає нові вимоги щодо попиту на професії. Комп’ютерні та високотехнологічні сфери останнім часом швидко прогресують і вимагають нових кваліфікованих кадрів щодня, у той час як давніші області промисловості пропонують все менші і менші можливості. У новому навчальному плані буде підсилений акцент на англійську мову, математику та ІКТ(інформаційно-комунікаційні технології). Навчальні предмети будуть згруповані в 6 нових сфер навчання: • математичні дисципліни • історико-географічні та соціальні дисципліни • англійська та інші мови • наукові та технічні дисципліни • мистецтво • фізична культура та здоров’я Вчителі будуть як і раніше викладати окремі дисципліни, такі як математика історія або музика, але також до навчального процесу будуть включені і «міжпредметні» види діяльності – такі як проектні роботи або комбіновані уроки, що поєднують опрацювання матеріалів двох чи більше дисциплін одночасно. Зміни до навчального плану не тільки зазначають, які знання слід засвоїти учням у початковій школі, а й фіксують рівень розвитку, який вони досягають до вступу до навчальної школи. Діти, що народилися улітку, можуть зараховуватися до школи у вересні, після того, як досягнуть 4-річного віку, за згодою батьків звичайно. Це допоможе вкоротити розрив між ними та іншими дітьми, що вступили на той же навчальний рік. Досі початкові школи проводили навчання іноземної мови лише за власним бажанням, але за новим навчальним планом вони будуть зобов’язані це робити. Деякі необхідні життєві здібності проходять крізь всі сфери життя, такі як: • Грамотність – що включає письмо, читання, говоріння та слухання. • Уміння рахувати – використання чисел, математичних формул, та представлення інформації у вигляді таблиць та графіків. • Інформаційно-комунікаційні технології (ІКТ) – використання комп’ютерів для пошуку та розповсюдження інформації, та використання техніки та технологій для роботи. • навчальні здібності та мислення – теоретичне мислення, умовиводи та пошук прикладів.

278

• Особистісні та емоційні навички – самостійна робота та встановлення цілей. • Соціальні навички – розуміння та розділення почуттів інших людей. Математичні дисципліни. Діти отримають добре розуміння таких основних понять, як числа, в тому числі прості дроби, множини і геометричні фігури, і намагатимуться розв’язувати більш складні завдання мисленно, напапері або з використанням ІКТ. Вони будуть розвивати більш глибоке розуміння математики за допомогою практичної діяльності і, застосовуючи свої знання проблем і ситуацій в житті. Історико-географічні та соціальні дисципліни. Цей напрямок навчання стимулює цікавість та допитливість дітей про світ. Вони дізнаються, як теперішній світ був сформован з минулого, і про часові зміни вцілому. Це буде включати місцеву, Британську та світову історії, і діти вивчатимуть два історичні періоди давнини. На рівні з вмінням використовувати карти і вивчати важливі місця, дати та людей, вони будуть розглядати зв'язки між ними, і з'ясовувати, чому вони різні. Англійська та інші мови. Навички говоріння, аудіювання, читання та письма є центральними для досягнення успіху в кожному навчальному предметі. Принаймні одну сучасну іноземну мову потрібно вивчати в початковій школі з 7 років. Вибір мови відбувається безпосередньо у школах, і залежить від того, які мови викладаються у місцевих середніх школах. Наукові та технічні дисципліни. Діти вивчатимуть різні наукові прилади, проводитимуть власні досліди і оглядатимуть результати інших. Навчальна програма включає розглядання методів переробки, різних видів матеріалів та історію науки, так само як і математичні методи аналізу даних, а також як зберегти живе живим і здоровим. Діти будуть використовувати свої наукові знання і розуміння, вирішувати, якого роду докази зібрати і яке устаткування і матеріали використати. Вони повинні запропонувати результати, які вони чекають, і пояснити свої спостереження та висновки , що вони роблять. Мистецтво. Ця галузь навчання включає в себе вивчення мистецтва, ремесел і дизайну, танцю, театру і музики. Мистецтво спрямовано на розвиток та застосування творчості та уяви. Мистецтво забезпечує багатство життєвого досвіду, розвиває уяву дітей і їх творчі здібності. Цей напрямок навчання закликає їх брати активну участь, пробувати різні можливості, і звертатися до різних аудиторій різними способами. Діти відкриють для себе значення уваги, дисципліни і практики, а також важливість спільної роботи над спільними проектами. Фізична культура та здоров’я.

279

Ця область навчання охоплює різноманітні навички, знання та вміння, які допомагають дітям жити щасливим і здоровим життям, а також знайомить дітей із командними та індивідуальними видами спорту. Повинно бути відведено не менше п'яти годин на тиждень на заняття фізичною культурою та спортом. Діти дізнаються про зміни в їх організмі та важливість харчування та відпочинку, це допоможе їм зробити усвідомлений вибір та вести здоровий, збалансований спосіб життя. Статеве виховання. Як і в середній школі, батьки можуть відмовитися від деяких навчальних предметів, таких як, статеве виховання, у програмі якого розглядається "Розуміння фізичного розвитку, здоров'я і благополуччя". Будь-хто з батьків, хто бажає відмовитися від цієї дисципліни, повинні спочатку обговорити це зі школою. Якщо батьки зрештою вирішують відмовитися, то вони самі несуть відповідальність за те, щоб їхня дитина продовжувала розвиватися і розуміти ці важливі питання. Релігійна освіта Релігійна освіта не являється частиною національної навчальної програми і виноситься на розглядання місцевій владі. Діти дізнаються про концепцію релігії і переконань та її роль в духовному, моральному і культурному житті людей, в різноманітному суспільстві. Школи не повинні слідувати програмі навчання для релігійної освіти, яка наводиться поряд з основною програмою. Вона представленя тільки, щоб показати можливий зміст, який може знаходитися в навчальному плані окремої школи, і як вона може бути інтегрована і узгоджена з усієї навчальною програмою. Батьки також можуть обговорювати, яким чином доцільніше викладати релігію в школі і можуть відмовитися від усіх або деяких аспектів релігійної освіти. Використана література: • •

•

DCSF Publications (April 2009) «Changes to the primary curriculum» OFFICE FOR STANDARDS IN EDUCATION, CHILDREN’S SERVICES AND SKILLS 2009. Ofsted Inspects: A Framework for All Ofsted Inspection and Regulation. London: Ofsted. DEPARTMENT FOR CHILDREN, SCHOOLS AND FAMILIES (2009). School Admissions Code. London: DCSF.

КОЖЕМ’ЯКІНА І.В. Ст.викладач кафедри педагогіки та інноваційних технологій СОІППО

РОЗВИТОК МОВНОЇ КУЛЬТУРИ ВЧИТЕЛЯ ПОЧАТКОВИХ КЛАСІВ У СИСТЕМІ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ Досягнення мети сучасної освіти безпосередньо пов’язано з особистісним потенціалом учителя, його загальною та професійною культурою. Вагомою складовою професійної культури вчителя є мовна культура.

280

Володіння вчителем професійно виразною грамотною мовою виступає як соціально значима вимога, яка забезпечує важливу соціальну функцію – збереження рідної мови та за її допомогою передачі знань та національної культури молодшому поколінню. Цей аспект професійності є важливим для всіх категорій вчителів, але особливого значення це питання набуло для вчителів початкових класів. Бо саме в молодшому шкільному віці визначаються ідеали, погляди та позиції, засвоюються норми поведінки в контексті національної культури. Таким чином розвиток мовної культури вчителя початкових класів в умовах післядипломної освіти є однією з важливих проблем удосконалення педагогічної майстерності в процесі ефективної реорганізації освітньої галузі. Здійснений аналіз науково-педагогічної літератури з проблеми розвитку мовної культури свідчить про її утримання в циклі вагомих проблем на етапі розвитку та удосконалення системи післядипломної педагогічної освіти в цілому та проведення пошуку їх розв’язку по комплексу напрямків. Звернення до дослідження ролі та значення культури для розвитку особистості в роботах М..М.Бахтіна, В.С.Біблера, Д.С.Ліхачева, Л.Н.Когана; мови як феномена культури в роботах Р.А.Будатова, Д.С.Лихачева, Е.Сепира дозволяє з’ясувати ( усвідомити), що природна мова є важливішою знаковою системою, яка утворює семіотичне поле культури. Різним аспектам проблеми взаємовідносин мови та культури, маркированої лексики присвячені роботи В.Г.Костомарова, В.В.Красних. В психолого-педагогічних дослідженнях з проблеми професійнопедагогічної культури Є.В.Бондаревської, В.В.Серикова, А.А.Деркач, В.А.Сластьонина, Н.В.Кузьміної, І.Ф.Ісаєвої, А.К.Маркової, Л.І.Митиної вивчаються питання професіоналізму, компетентності. Ф.Н.Гоноболін, І.А.Зимня дослідили професійні та особистісні якості та здібності педагогів. В роботах А.С.Косоговой, О.А.Лапиної, Н.А.Козирьової, В.А.Сластьонина приділена увага розвитку культури особистості, здібності зберігати культурне поле діалога в спілкуванні з учнем. Проблема удосконалення мовної культури вчителя досліджувалася за різними аспектами, але єдиних поглядів на природу даного процесу (феномену) досі не відпрацьовано. До цього часу проблема розвитку мовної культури вчителя початкових класів при всій значущості результатів наукових досліджень, передового педагогічного досвіду є недостатньо вивченою саме у системі післядипломної освіти. Це обумовлено відсутністю цілісного підходу до розвитку мовної культури вчителя початкових класів в процесі професійного становлення у системі післядипломної освіти. Недостатньо визначена дидактична, змістовна, організаційно-методична забезпеченість процесу розвитку мовної культури вчителя навчальних класів у системі післядипломної освіти; домінує в змісті професійного удосконалення спеціаліста (вчителя початкових класів) інформаційна, а не діяльнісно - практична складова забезпечення даного процесу. Відсутня як теоретична модель так і практично-технологічний процес розвитку мовної культури вчителя початкових класів; недостатньо виявлені педагогічні умови, які забезпечують ефективність даного процесу як на рівні змісту діяльності викладачів, так і на рівні інтеграції лінгвістичних і психолого – педагогічних знань; реалізації активних методів навчання, діалогічних

281

навчальних завдань, які мають проблемну та культорологічну направленість; включення вчителів у науково-дослідницьку роботу. Для оптимального вирішення даної проблеми в умовах післядипломної освіти, яка зараз знаходиться в процесі структурних, змістових і технологічних змін, в рамках існуючого дослідження маємо детально розробити основні технологічні етапи, способи та прийоми розвитку мовної культури вчителя початкових класів у періоди курсового та міжкурсового підвищення кваліфікації. Ефективність визначених технологічних прийомів у період післядипломної освіти, зокрема у процесі підвищення кваліфікації, на мотиваційно-оцінювальному етапі забезпечується діагностичними методиками визначення якісної характеристики існуючого рівня мовної культури вчителя початкових класів. Необхідно виявити комплекс мовних вмінь, які відображають особливості мовної культури вчителя початкових класів і складають основу операційно-діяльнісного компонента їх професійної мовно-мовленнєвої компетентності. Практика показує, що процес розвитку мовної культури вчителя початкових класів повинен носити цілеспрямований, систематичний, інтегрований характер протягом всього періоду навчання у системі післядипломної освіти. З метою реалізації інтегрованого підходу, а також ефективності змістового компоненту начально-тематичних планів курсів підвищення кваліфікації в рамках наукового експерименту на базі Сумського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти для вчителів початкових класів реалізується міждисциплінарний спецкурс «Професійна мовно-мовленнєва компетентність вчителя». Структурні компоненти зазначеного спецкурсу містять збільшений обсяг активних і інтерактивних, діалогічних, мовленнєвих видів вправ; практичних риторичних прийомів; дидактичних засобів у процесі нестандартних практичних занять. Функціональним додатком до запровадженого спецкурсу, націленого на розвиток мовно-мовленнєвих умінь в ракурсі читацької компетентності, письмового мовлення вчителя початкових класів, став комплекс практичних завдань на етапі дистанційного компоненту в межах кусів підвищення кваліфікації. Визначений рівень професійних мовно-мовленнєвих умінь вчителя початкових класів завдяки комплексу практичних завдань дозволяє здійснювати подальшу диференціацію практично-дієвого компоненту на екзаменаційному етапі курсів. Це надає можливість оптимальної реалізації технологічних підходів щодо розвитку мовно-мовленнєвих умінь як основи мовної культури вчителя початкових класів у межах можливого змістовопрактичного компоненту навчально-тематичних планів курсів підвищення кваліфікації. Враховуючи розгалужену структуру післядипломної освіти вчителя орієнтуємо його і на продуктивний міжкурсовий період підвищення кваліфікаційного рівня. Цей компонент складається з блоку самоосвіти; обласних і регіональних семінарів з окресленої проблеми або її аспектів; поетапної роботи творчої групи вчителів-дослідників; дистанційної взаємодії в мережі комунікативно- інформаційних ресурсів; професійних конкурсів; науково-практичних конференцій різного рівня; особистісних консультаційних пунктів.

282

Практичним орієнтиром запровадженого експериментального технологічного підходу до розвитку професійних мовно-мовленнєвих умінь вчителів початкових класів нами визначено підвищення рівня професійномовної культури, ефективна комунікативна діяльність в навчально-виховному процесі початкової школи та компетентнісна самореалізація в умовах сучасного суспільства. Фактична реалізація системи розвитку мовної культури вчителя в межах комунікативної компетентності буде здійснена в першу чергу за рахунок створення педагогічних умов в структурі післядипломної освіти, які мають реалізуватись в різних її підсистемах: мотиваційній, змістовній, процесуальній. ЛІТЕРАТУРА 1. Болотов В.А., Сериков В.В. Компетентностная модель: от идеи к образовательной програмне // Перемены. Педагогический журнал.-2004.№2.-С.180-189. 2. Введенський В.Н. Моделирование профессиональной компетентності педагога // Педагогика.-2003.-№10.-С.51-55. 3. Зимняя И.А. Ключевие компетенции – новая парадигма результата образования // Высшее образование сегодня.-2003.- №5.-С.34-42. 4. Кузьмина Н.В. Професионализм личности преподавателя.-М.: АПН, 1990.-149с. 5. Мацько Л., Семеног О. Українська мова: 10-12 класи (профіль – українська філологія): Навч.-метод. Посіб.-К., Глухів: РВВ ГДПУ, 2008.152с.

КОНДАКОВА Ю.В. Студентка IV курсу, кафедра фінанси Науковий керівник: ст. вик. Тревого Л.С. Національний університет "Львівська політехніка" (м. Львів) E-mail: julikon@ukr.net

ПРОБЛЕМИ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ ВИЩОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ Сформульовано та проаналізовано основні проблеми в загальнодержавному інноваційному процесі у вищій освіті та окреслено шляхи їх вирішення. Проаналізовано джерела фінансування інноваційної діяльності в Україні. Визначено можливі напрямки інноваційних процесів в сфері вищої освіти України, на прикладі Франції та Грузії.

ПРОБЛЕМЫ ИННОВАЦИОННОГО РАЗВИТИЯ ВЫСШЕГО ОБРАЗОВАНИЯ В УКРАИНЕ Сформулировано и проанализировано основные проблемы в общегосударственном инновационном процессе в высшем образовании и определено направления их решения. Проанализированы источники финансирования инновационной деятельности в Украине. Определены возможные направления инновационных процессов в сфере высшего образования Украины, на примере Франции и Грузии.

283

Під інноваційним розвитком освіти слід розуміти комплекс створених та запроваджених організаційних та змістових нововведень, розвиток низки факторів та умов, необхідних для нарощування інноваційного потенціалу освітньої системи. Такий складний психолого-педагогічний процес вимагає чітко спланованих системних дій з боку всіх освітянських структур, які в своїй сукупності складають основу інноваційної політики. Зміни в навчально – виховній практиці активізувалися в другій половині ХХ ст., що було зумовлено колосальним проривом у науково-технічному розвитку, радикальною зміною традиційних уявлень про світ, життя, його цінності, майбутнє цивілізації [1]. Головними проблемами інноваційного розвитку вищої освіти України є: 1. Недостатнє фінансування освіти в цілому, та викладацького складу і студентів зокрема. Згідно Закону України про освіту, вона має фінансуватися не менше 10% з бюджету, але не фінансується навіть 5 %; 2. Проблемами, які гальмують сьогодні інноваційні процеси у системі освіти України є те, що вона «позбавлена загальновизнаної концепції інноваційного розвитку. Інноваційні процеси здійснюються без ґрунтовного аналізу тих інноваційних процесів, які відбуваються в світі, невизначеністю важелів впливу на їх розвиток. Існуючі закони та нормативно-правові акти щодо проведення інноваційної діяльності не забезпечують їй відповідного правового поля і не додають позитивних імпульсів для «народження» інновацій» [3, с. 172]. 3. Породжені традиційною системою освіти невміння і небажання дітей активно вчитися (ще в школі), несформованість ціннісного ставлення до власного розвитку, освіти та соціуму в цілому; 4. Застарілість форм і методів навчання, недосконалість науково – технічної бази; 5. Нездале впровадження Болонського процесу. Зміст, якого полягає в академічній автономії, взаємному визнанні освітніх ступенів і кваліфікацій, зрозумілості дипломів і ступенів через створення спільної триступеневої структури освіти та гарантуванні якості освіти. Надзвичайно важливим принципом є мобільність студентів і викладачів, відкритість європейської вищої освіти до світу [2, с. 13]. В Україні багато хто вважає, що ми приєдналися до Болонського процесу, тому що перейшли на кредитномодульну, рейтингову систему, яка до речі в деяких ВНЗ не відповідає нормам , але це лише спотворення дійсності. В Україні освіта є пріоритетною галуззю економіки. Проте, недостатність фінансування, недосконалі реформи, останніх років, призвели до відставання освітнього рівня абітурієнтів та студентів від їх іноземних однолітків. Оскільки є необхідність в комплексному реформуванні освіти, важливим є фінансування та інвестування в інноваційну діяльність. Законодавством України інноваційна діяльність впроваджується на основі Закону «Про інновації та інноваційну діяльність», а в освіті на основі Проекту Національної стратегії розвитку освіти в Україні на 2012 – 2021 роки. Але все одно немає досконалого, всебічного законодавчого обґрунтування. Державний комітет статистики не дає даних про фінансування інноваційної діяльності в освіті та вищій освіті зокрема, тому розглянемо джерела фінансування інноваційної діяльності загалом (табл. 1[4]).

284

З 2005 по 2010 простежується збільшення фінансування інноваційної діяльності, на відміну від 2000 року. До 2008 року спостерігається поступове збільшення коштів і у 2008р. становили на 10237,1 млн. грн. більше ніж у 2000 році, а з державного бюджету на 329,2 млн. грн. та незначні іноземні інвестиції. Після початку фінансової кризи збільшуються кошти іноземних інвесторів, це було спричинено тим, що інвесторам стало вигідніше вкладати кошти в Україні, а також сама держава для розвитку економіки запрошувала (і запрошує) інвесторів. Оскільки освіта в Україні фінансується не більше, ніж 5 % бюджету, то ми можемо приблизно підрахувати, якщо у 2010 році з 87 млн. грн. на інноваційну діяльність виділили приблизно 5%, то на освітню інноваційну діяльність було виділено 174 тис. грн. Можна додати, що вищих навчальних закладів ІІІ – ІV рівня акредитації у 2010/11 років 349, а студентів – 2129,8 тис. ос., тобто на одного студента припадає приблизно 9 копійок коштів на інноваційну діяльність. Таблиця 1 Джерела фінансування інноваційної діяльності У тому числі за рахунок коштів Загальна Рік державного іноземних інші сума витрат власних бюджету інвесторів джерела млн. грн. 2000 1757,1 1399,3 7,7 133,1 217,0 2001 1971,4 1654,0 55,8 58,5 203,1 2002 3013,8 2141,8 45,5 264,1 562,4 2003 3059,8 2148,4 93,0 130,0 688,4 2004 4534,6 3501,5 63,4 112,4 857,3 2005 5751,6 5045,4 28,1 157,9 520,2 2006 6160,0 5211,4 114,4 176,2 658,0 2007 10850,9 7999,6 144,8 321,8 2384,7 2008 11994,2 7264,0 336,9 115,4 4277,9 2009 7949,9 5169,4 127,0 1512,9 1140,6 2010 8045,5 4775,2 87,0 2411,4 771,9 Наступним питанням, яке жорстко стоїть перед розвитком освіти, є нововведення в загальнодержавній середній освіті, які необхідні, оскільки напряму впливають на освітній рівень майбутніх студентів. Пріоритетними завданнями сучасної школи має стати [1]: - навчання навчатися (вміння оволодівати та оперувати найрізноманітнішою інформацією); - навчання працювати (формування здатності ефективно оволодівати професійними навичками, вміння знаходити вихід у найнепередбачуваніших виробничих ситуаціях, співпрацювати в колективі, співвідносити себе з конкретними фаховими ролями та ефективно їх виконувати); - навчання співіснувати (розвиток здібностей до налагоджування соціальних, дружніх і родинних стосунків, вихованні здатності до персоніфікованих взаємин з іншими людьми);

285

- навчання жити (формування цілісного світогляду і світосприйняття, вміння осмислено бачити особистісний сенс життя, прагнути до духовної зрілості, бути відповідальною за себе, усвідомлювати відповідальність за долю людства). Впровадження будь – яких інновацій в школах (цю проблему можна застосувати і до ВНЗ) супроводжується існуванням старої системи навчання та інновацій одночасно, виникнення такої ситуації спричинене відсутністю комплексних змін. Від вчителів (викладачів) вимагається особлива чутливість до постійно оновлюваних тенденцій суспільного буття, здатність до адекватного сприйняття потреб суспільства і відповідного коригування своєї роботи. Головною рушійною силою інноваційної діяльності є вчитель (викладач), оскільки суб'єктивний чинник є вирішальним і під час впровадження і поширення нововведень. Педагог-новатор є носієм конкретних нововведень, їх творцем, модифікатором. Він має широкі можливості і необмежене поле діяльності, оскільки на практиці переконується в ефективності наявних методик навчання і може коригувати їх, проводити докладну структуризацію досліджень навчально-виховного процесу, створювати нові методики [1]. Застосування інноваційних технологій у сфері вищої освіти передбачає також активне використання інтерактивних форм і методів свідомого залучення студентів до навчального процесу, наукових розробок, внаслідок чого виникає тісний інформаційний зв'язок студента з викладачем. Нажаль інноваційна діяльність в освіті, як вищій, так і середній, зиждеться виключно на ентузіазмі невеликої групи викладачів, вчителів та науковців, яким не байдуже майбутнє України. Отже, для того, щоб подолати проблеми в вищій освіті, Україні необхідно провести комплекс реформ, використовуючи іноземний досвід. 1. Почати треба зі змін в самій свідомості громадян, які сприймають будь – які нововведення в штики. Тому треба виростити покоління, яке б не тільки встигало за соціальними, економічними та політичними змінами, але й було здатне з ними справитися та пристосуватися. Це питання стосується дитячих садочків, загальноосвітніх шкіл; 2. Змінити методологію освіти, яка залишилася з часів СРСР; 3. Заручившись досвідом Франції, можна розділити випускників шкіл, за допомогою незалежного тестування, на тих хто буде вчитися в технікумі, а хто в вищому навчальному закладі. В нас ця система тільки почала функціонувати, але має занадто багато недоліків, враховуючи, що випускникам шкіл необхідно здавати іспити в школі, незалежне тестування, ще й вступні екзамени до ВНЗ. При цьому, та значимість незалежного оцінювання, яка в нього вкладалась, нивелюється. Наприклад, у Франції середній бал для потенційних студентів ВНЗ, визначається після того як буде складено незалежне оцінювання, і встановлюється виходячи з можливостей держави та необхідності в людях з вищою освітою; вступні іспити існують лише у найкращих вузах і не для всіх спеціальностей; 4. Також прикладом, для здійснення інновацій у вищій освіті, може стати Грузія. Вона впровадила нову систему фінансування вищої освіти. Випускники шкіл, які отримали 100 балів по незалежному оцінюванню, фінансуються з держави на 100%, а якщо 75, 50, або менше балів, то фінансується відповідно

286

до пропорції. Це нововведення призводить і до економії бюджетних коштів, і до прибутку. Література: 1. Химинець В.В. «Інноваційна освітня діяльність». – Ужгород: Інформаційно-видавничий центр ЗІППО, 2007. – 364 с. 2. Квіт С.М. Інноваційність як норма освітніх реформ// Дзеркало тижня.2009.- №7.- С. 13.- [Зовнішнє незалежне оцінювання, Болонський процес, університетська автономія]. 3. Гладка Т.І. Інноваційна діяльність і гуманізація освіти: філософський аспект // Вісник Дніпропетровського університету. Філософія. Соціологія. Політологія. – 2007. – Випуск 15. – С. 172-177. 4. Державний комітет статистики України [Електронний ресурс]. − Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua/

УДК 387.01

КОНОВАЛЬЧУК І.І. Житомирський державний університет імені Івана Франка Доцент, кандидат педагогічних наук, докторант gambrieli@yandex.ru

СУТНІСТЬ І СТРУКТУРА ІННОВАЦІЙНОГО ПОТЕНЦІАЛУ НАВЧАЛЬНОГО ЗАКЛАДУ Анотація. Сутність інноваційного потенціалу навчального закладу визначено як сукупність різних видів взаємопов’язаних ресурсів, ефективність використання яких забезпечує можливість реалізації інновацій. Структура і зміст інноваційного потенціалу визначається функціональною значимістю і взаємозв’язками кожного з його компонентів в інноваційному процесі навчального закладу. Ключові слова: інноваційність, інноваційний потенціал, структура інноваційного потенціалу, інноваційні ресурси. ESSENCE AND STRUCTURE OF INNOVATIVE POTENTIAL OF EDUCATIONAL INSTITUTION Abstract. Essence of innovative potential of educational institution is defined as the unity of different kinds of interrelated resources, effectiveness of which makes the realization of innovations possible. Structure and content of innovative potential is determined by functional significance and interconnection of each its component in the innovative process of educational institution. Keywords: innovative potential, structure of innovative potential, innovative resources. У дослідженнях з педагогічної інноватики значна увага приділяється розробці теоретичних і технологічних засад діяльності інноваційних навчальних закладів (А. Барановський, Л. Ващенко Л. Даниленко, І. Єрмаков, В. Докучаєва, В. Загвязинський, О. Коберник, В. Лазарєв, О. Лоренсов, В. Паламарчук, І. Підласий, М. Поташник, И. Радченко, О. Саранов, О. Саранов, В. Сластьонін, І. Фрумін, О. Хомерики, М. Ясвін та ін.). Інноваційні навчальні заклади виступають авангардом освітніх реформ й експериментальними центрами реалізації нових педагогічних ідей, теорій, концепцій, технологій. Все більше педагогічних колективів визнають

287

інноваційність як єдино можливий шлях свого розвитку й конкурентноздатності на ринку освітніх послуг. Разом з тим, часто задачі освоєння нового для багатьох загальноосвітніх навчальних закладів залишаються непосильними ізза недооцінки свої можливостей, невміння організувати діяльність таким чином, щоб у повній мірі розкрити й ефективно використати свої ресурси. Саме тому постає необхідність системного розгляду сутності й структури інноваційного потенціалу навчального закладу для ефективного використання його ресурсів у процесі реалізації інновацій. Інноваційний навчальний заклад характеризується як відкрита соціальнопедагогічна система, яка постійно оновлюється структурно й функціонально, реагуючи не тільки на наявні зміни в суспільстві, а прогнозуючи їх, стратегічно плануючи розвиток своїх можливостей для випереджувального вирішення задач, які будуть виникати перед освітою в процесі соціальних перетворень. Інноваційність є сутнісною ознакою й основним механізмом динамічного саморозвитку навчального закладу, показником його готовності до змін, можливості освоєння й реалізації інновацій. Інноваційність як здатність організації породжувати новації і здійснювати нововведення проявляється у відкритості змінам (мислення, поведінки, продукту і т.п.) й проактивності управління, тобто орієнтації не стільки на слідування попиту, а стільки на вплив на попит. Механізм інноваційності полягає у постійній саморефлексії, вибудовуванні образу майбутнього, пошуку новацій та розвитку можливостей їх реалізації [1, с. 44]. Виходячи з розуміння інновації як зумисних, специфічних змін, що матимуть істотний вплив на досягнення цілей освітньої системи [2, c. 46]. Л. Калініна, Л. Карамушка, Т. Сорочан та ін. звертають увагу вихідне припущення теорії розвитку організацій про те, що, перед тим як розпочати зміну, система вже містить у собі ресурси та можливості до змін [2, с. 52]. У такому ракурсі наявні ресурси змін визначають інноваційний потенціал навчального закладу, а можливості – середовище, що створює умови реалізації інновацій. Наукові дослідження й практичний досвід показують, що успішність інноваційної діяльності навчального закладу в значній мірі пов'язана з рівнем його інноваційного потенціалу. Потенціал (від лат. potentia – сила) – можливості, наявні сили, запаси, засоби, що можуть бути використані [3, с. 675]. І. Дичківська інноваційний потенціал навчально-виховного закладу вбачає у його здатності створювати, сприймати, реалізувати нововведення і своєчасно позбавлятися від застарілого, педагогічно недоцільного [4, с. 35]. У такому визначенні не розкривається питання, що ж утворює здатність навчального закладу ефективно здійснювати інноваційну діяльність. Більш змістовним є трактування інноваційного потенціалу навчального закладу як сукупності різних видів взаємопов’язаних ресурсів, ефективне використання яких складається в єдину систему реалізації інновацій [5, c. 17]. Такий підхід наповнює поняття інноваційного потенціалу конкретним змістом, дозволяє проаналізувати його структуру, функції й визначити шляхи розвитку інноваційності навчального закладу. З позицій системного підходу структура інноваційного потенціалу – це сукупність компонентів і взаємозв’язки між ними, які встановлюють його

288

цілісність. Взаємозв'язки з'являються і діють тільки в процесі активності, взаємодії компонентів, вектор якої спрямований на досягнення цілей педагогічної системи. Сила й характер взаємозв’язків між компонентами відповідає їх функціональній активності у загальній спрямованості навчального закладу як педагогічної системи на підвищення свого інноваційного потенціалу. Відповідно будь-яка активність педагогічної системи на збереження й посилення своїх конкурентних позицій в освітньому просторі є її спроможністю до самоорганізації. У ракурсі розвитку навчального закладу А. Барановський здатність соціально-педагогічної системи до самоорганізації визначає як її інноваційний потенціал, тобто можливість колективу продукувати нові ідеї розвитку, що пов’язані з вимогами ринку [6, с. 62]. Структура і зміст інноваційного потенціалу визначається функціональною значимістю кожного з його компонентів в інноваційному процесі навчального закладу. Причому наголошується, що формування й використання інноваційного потенціалу можливе лише при наявності певної комбінації ресурсів [5, c. 19]. Питання структури й змісту інноваційного потенціалу мають не тільки теоретичне значення, а й важливі для проектування умов і шляхів його розвитку, до яких ми відносимо: - визначеність місії й інноваційної стратегії розвитку на основі гуманістичних цінностей освіти, спільного бачення колективом свого майбутнього; - усвідомленості педагогами суб’єктних смислів і цінностей інноваційної діяльності, мотивів творчого самоствердження і самореалізації в професії, формування у колективі критичної маси інноваторів; - постійне оновлення цілей, змісту, форм діяльності, участі в процесі цілеутворення всіх членів колективу; - активної участі педагогів у науково-методичній роботі, створення і реалізації авторських інноваційних проектів і програм, підготовка й публікація статей, методичних матеріалів; - організація науково-практичних конференцій і семінарів, педагогічних і методичних нарад як форм поширення досвіду інноваційної діяльності; - налагодження співпраці з науково-дослідними установами, науковометодичними центрами, творчими об'єднаннями педагогів, міжнародними освітніми організаціями. У структурі інноваційного потенціалу навчального закладу можна виділити як матеріальні (фінанси, обладнання, будівлі, територія та ін.) так і нематеріальні активи (мотиви, цінності, знання, технології, якими володіють педагоги, чи до яких вони мають доступ і можуть оволодіти). Ми розглядаємо структуру інноваційного потенціалу загальноосвітнього навчального закладу в єдності змісту й функцій його компонентів. Структура інноваційного потенціалу навчального закладу Компоненти Зміст Функціональне призначення Кадрові Єдність індивідуальних Суб’єкти інноваційної ресурси інноваційних потенціалів діяльності: ініціатори, педагогів; інноваційна мотиватори, творці, компетентність керівників і організатори, реалізатори; педагогів; психічне й синергія індивідуальних і

289

Інформаційнікомунікативні ресурси

Організаційноуправлінські ресурси

Технологічні ресурси

фізичне здоров'я працівників, умови їх праці та відпочинку. Наукові теорії, концепції, підходи; банк інновацій; науково-методична література; сучасні форми, засоби й уміння комунікації; діагностичні дані про стан педагогічної системи. Місія, стратегія і тактика розвитку навчального закладу; нормативноправове забезпечення інноваційної діяльності; інноваційне середовище, сприятливий соціальнопсихологічний клімат; моделі й технології управління, прийняття рішень; часові резерви. Технології діагностики педагогічної системи, прогнозування цілей, експертизи, моделювання, проектування, реалізації і моніторингу інновацій.

групових можливостей. Науково-теоретичне обґрунтування інноваційних процесів; наукова комунікація: обмін знаннями, досвідом; дифузія інновацій; збір, обробка й використання інформації. Стратегія і тактика планування, визначеність цілей інноваційної діяльності, створення умов для творчості; зміни в структурі, функціях та процесах; оптимізація інтелектуальних, психо-емоційних, фізичних, матеріальних, часових затрат.

Технологічне забезпечення інноваційного процесу: моделі, схеми, графіки; конструювання послідовності й змісту етапів, дій, операцій; забезпечення результативності інновацій. Матеріальні й Сучасне обладнання, Матеріально-технічне фінансові будівлі, оснащення забезпечення інноваційних ресурси навчальних приміщень, процесів; навчальні, технічні засоби й соціально-економічна матеріали; функція; додаткові джерела матеріальне стимулювання фінансування, зокрема й інноваційної діяльності. оплати праці педагогів. Основними характеристиками інноваційного потенціалу навчального закладу є: цілісність, оптимальність, гнучкість структури; основа – синергія інноваційних потенціалів педагогів як результат їх співтворчості, взаємодії; технологічна забезпеченість використання ресурсів; динамічність розвитку, систематичність у пошуку нових можливостей; активізація прихованих внутрішніх резервів; оптимальне співвідношення традиційних та інноваційних ресурсів.

290

Системоутворювальним компонентом у структурі інноваційного потенціалу виступають інновації. Сукупність інновацій, якими володіє навчальний заклад і використовує їх (чи може використати за наявних умов), утворює його інноваційні ресурси. Але інновації з часом втрачають свій потенціал, тому для запобіганню технологічного розриву необхідне постійне оновлення всіх видів ресурсів навчального закладу. Примноження змісту, оптимізація структури, функцій, процесів, вдосконалення механізмів використання інноваційних ресурсів визначається одним із основних завдань стратегії розвитку навчального закладу. Список використаної літератури: 1. Пригожин А.И. Методы развития организаций / А. И. Пригожин. – М.: МЦФЭР, 2003. – 863 с.: 2. Освітній менеджмент в умовах змін: Навчальний посібник / Л. Калініна, Л. Карамушка, Т. Сорочан, Р. Шиян та ін. / За ред. В. Олійника, Н. Протасової. – Луганськ: СПД Резніков В. С., 2011. – 308 с. 3. Словник іншомовних слів / За ред. О. С. Мельничука. – К.: Головна редакція УРЕ, 1985. – 968 с. 4. Дичківська І. М. Інноваційні педагогічні технології: Навч. посіб. / І. М. Дичківська. – К.: Академвидав, 2004. – 352 с. 5. Радченко М. В. Совершенствование инновационной деятельности вузов: дис. … канд. эконом. наук: 08.00.05 / М. В. Радченко. – Ставрополь, 2005. – 168 с. 6. Барановский А. И., Вольвач В. Г. Инновационный вуз на рынке образовательных услуг. Монография / А. И. Барановский, В. Г. Вольвач. – Омск: Изд-во Омского экономического института, 2005. – 171 с.

КРАМАРЕНКО Л.Д. Сумський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти

НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ГУМАНІЗАЦІЇ УПРАВЛІННЯ ЗАГАЛЬНООСВІТНІМ НАВЧАЛЬНИМ ЗАКЛАДОМ Законодавча основа гуманізації управління загальноосвітніми має визначальне значення для формування, розвитку та збереження демократичних, духовних і матеріальних цінностей українського суспільства. Правове регулювання гуманізації управління загальноосвітніми навчальними закладами синтезує у цілісність права, гарантії, свободи, обов’язки, заборони, правочинність і позитивні зобов’язання учасників навчально-виховного процесу; сприяє дотриманню учасниками навчальновиховного процесу законодавства щодо розвитку загальної середньої освіти . Як показала освітня практика, гуманізація управління загальноосвітніми навчальними закладами забезпечується на якісно новому рівні в процесі поєднання освітніх законів із закономірностями розвитку природного, духовноморального та законодавчого права учасників навчально-виховного процесу. Система організації навчально-виховної діяльності у загальноосвітніх навчальних закладах супроводжується активним вивченням концептуальних засад гуманістичної педагогіки 90-х років, фундаторами якої були Амонашвілі

291

Ш.О., Колесникова І.А., Корнетов Г.Б., Прикот О.Г., Ямбург Є.А.Скарбницю дослідження гуманізації навчально-виховного процесу, погоджуючись з твердженням : якщо раніше основним компонентом навчальновиховного процесу були знання, то зараз - особистісний розвиток і формування цілісної особистості, поповнили науковці, вчені і практики (Г.О. Балл, Р.А.Бєланова, С.У. Гончаренко, І.А. Зязюн, П.П. Кононенко, О.М. Пєхота, В.В. Рибалко, М.І.Романенко, О.Г. Романовський, О.П. Рудницька,Л,А.Онищук, В.А.Семиченко). Проблема освіти як чинник формування духовності сучасної особистості в умовах глобалізації суспільних процесів є предметом дослідження А.І.Корецької. Докорінна зміна політичної, соціальної, правової та організаційної основи сучасної системи освіти обумовила появу цілого ряду законодавчих та нормативних документів, які визначають українську освітню політику, що базується на принципах демократії та гуманізму. Ці документи регулюють управлінську діяльність директора школи щодо забезпечення прав громадян на здобуття освіти, вибір її форм та змісту. Для того, щоб визначити, яким чином нормативні та законодавчі документи, що виступають в якості елементів нової освіти, мають працювати на гуманізацію управління загальноосвітніми навчальними закладами , основні з них проаналізуємо. Особливої уваги заслуговують міжнародні документи, оскільки процес вироблення загальнолюдських цінностей і норм життєдіяльності особистості в умовах гуманізації управління загальноосвітніми навчальними закладами знайшов своє відображення саме в них. Так, у Загальній декларації прав людини, Конвенції про права дітей представлені загальні цінності – права людини й основні її свободи. Права людини в цілому можуть бути визначені як права, притаманні нам від народження, без яких ми не можемо існувати. Права людини й основні свободи мають забезпечити кожному з нас розвиток таких характерних якостей як розум, свідомість, талант і задовольнити самі різноманітні потреби. Серед нормативно-правових актів серед національного законодавства відіграє Закон України “Про освіту,” введений в дію Постановою ВР №1144-12 від 04.06.1999 року, визначає гуманною метою освіти всебічний розвитку людини - “...найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу, підвищення освітнього рівня народу…”[ 3,с.111].Законом “Про освіту” визначені загальні положення зміст, структура та принципи галузевого управління. Реалізація директором школи таких принципів освітньої системи, як: гуманізм, демократизм освіти; однаковість умов для повної реалізації здібностей, таланту, всебічного розвитку кожної людини; доступність для кожного громадянина всіх форм і типів освітніх послуг, що надаються державою; пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей над політичними і класовими інтересами; поєднання державного управління і громадського самоврядування сприяє гуманізації його управлінської діяльності [4,с.49]. На гуманізацію освітньої діяльності учасників навчально-виховного процесу ефективно впливають: Державна національна програма “Освіта”

292

(Україна ХХІ століття), в якій зазначається, що управління освітою має бути спрямованим на забезпечення оптимальних умов функціонування галузі освіти, створення цілісної системи управління освітою, якій були б притаманні гнучкість, демократизм, динамізм, мобільність, здатність до самореалізації. Значну роль відіграють також Концепція безперервної системи національного виховання, Національна доктрина розвитку освіти України, Національна стратегія розвитку освіти України і т.д. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Амонашвили Ш.А. Размышления о гуманной педагогике. - М., 1995. С.47 - 48. 2. Балл Г.О. Важливі складові гуманізації навчально-виховного процесу // Психолого-педагогічні проблеми гуманізації шкільної освіти / Збірник матеріалів міжрегіонального науково-практичного семінару. - Київ-Рівне, 1997. - С. 100 - 112 с. 3. Корецька Антоніна. Феномен освіти в контексті формування духовності //Вища освіта України. - 2003. - №4, додаток. - С. 48-52. 4. Онищук Л. А. Теоретичні і методичні основи гуманізації управління загальноосвітніми навчальними закладами І-ІІ ступенів: Дисертація. – К.: 13.00.01. УДК 371.113:331.101.4 АПНУ, 2006.-375 с. 5. Романенко М.І. Гуманізація освіти: концептуальні проблеми та практичний досвід. - Наукова монографія. - Дніпропетровськ, Видавництво "Промінь", 2001. 6. Сидоренко О.В. Проблеми гуманізації та гуманітаризації в освітній реформі в Україні // Вища освіта України. - 2001. - №2. - С. 63-67.

КРЮКОВ О.І., доктор наук з держ.управння, професор СОІППО ЛУЦЕНКО С.М., ст.викладач СОІППО

ФЕНОМЕН УПРАВЛІННЯ НАВЧАЛЬНИМ ЗАКЛАДОМ В УМОВАХ ІНФОРМАТИЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА Важливим фактором побудови держави є її інформаційне забезпечення. Інформацію справедливо називають стратегічною сировиною на межі тисячоліть. Інформаційні технології стрімко увірвалися в усі сфери нашого життя, починаючи від інформаційних процесів і технологій народного господарства, інформаційно-виробничої діяльності всіх галузей науки, вищої школи і закінчуючи роллю масової комунікації в інформаційному забезпеченні розвитку світової співдружності. Сьогодні в умовах проведення в Україні реформ не викликає сумніву твердження, що інформація – фактор зближення. Образно кажучи, інформація врятує світ , якщо світ усвідомить, що таке інформація. Але з усією очевидністю можна стверджувати, що в країнах центральної та східної Європи, які активно включились у вільні комунікаційні потоки, різко визначився розрив між свободою і демократією, освітою та інформацією. Демократія передбачає, зокрема, наявність законів, суспільних інститутів, вільної преси, права людини на одержання істинної інформації, сприяння новому інформаційному порядку і в галузі інформаційного забезпечення.

293

Вже зараз очевидно, що інформаційні й конституційні об’єднання, їх транс-націоналізація ніколи за своїм політичним характером не відповідали тим, які проходять в інших галузях базису і надбудови будь-якої ідеологічної системи. Наслідки такого процесу вже виявилися надто драматичними для цілих регіонів сучасного світу. У результаті перед країнами, що стали на шлях демократизації, в тому числі й Україною, виникла особлива проблема, яка стосується наслідків для національного розвитку народів, сформованого таким чином комунікаційного простору. Новий інформаційний порядок, міжнародна концепція державного суверенітету передбачають право будь-якої держави контролювати й розпоряджатися інформаційними ресурсами, визначати політику в галузі інформації й комунікації. Стан людини залежить від того, наскільки задовольняються її потреби в інформації. Тривала її відсутність може впливати навіть на психологічні порушення. Інформація може впливати як мобілізуюче, так і дезорганізуюче як на окремого індивіда, так і на соціальні групи в цілому. Тому багато чого залежить від відбору, норми подачі, можливостей використання інформації тощо. Слід зазначити, що протягом останніх років відбуваються зміни у свідомості менеджерів освіти. Вони потребують інформаційного забезпечення, бо це прискорить та удосконалить процес прийняття рішень. Г. Саймон, Д. Смітбург і В. Томсон вважають, що проблема з більшою частиною урядової інформації полягає в тому, щоб вона потрапила за призначенням і не була використана небажаним чином. Інформаційні технології розпочали трансформацію державного управління освіти, щоб пристосувати його до інформаційної ери. За допомогою інформаційних технологій прискорюється процес прийняття рішень та їх втілення, вивільняється частина робочого часу; з’являється механізм інформаційного забезпечення під час проведення державної освітньої політики, окреслюються нові канали надання громадянам інформації та послуг, цей процес проявляється у зміні підходів до процесу управління. Рівень інформаційного забезпечення сучасних навчальних закладів вимагає модернізації, наукового підходу, визначення змісту, джерел, сформованості потоків інформації та виведення їх на відповідні рівні, а надалі, визначення в якій формі та де саме ця інформація буде зберігатися та використовуватися. Таким чином, управлінська інформація – це ті дані, що є для керівника відносно новими та спонукають його до прийняття управлінських рішень (Т.І.Шамова). Управлінська інформація – це сукупність достовірних, правдивих відомостей, даних, що відображають стан керованої системи та всі зміни, що в ній відбуваються (М.І.Кондаков) Найбільш просту систему інформаційного забезпечення управління навчальним закладом запропоновано В.С. Татьянченко. Для побудови системи внутрішньо шкільної інформації необхідно визначити: •періодичність надходження інформації; •зміст інформації; •відповідальність за збір інформації; •засоби збору інформації.

294

Однією з характеристик з будь – якої системи, що визначає ефективність її функціонування, є комунікативність, характеристика циркулюючих в ній інформаційних потоків (зміст інформації, ступінь її централізації та децентралізації, джерела отримання, вихід на рівень прийняття управлінських рішень). Вимоги до цих характеристик різко підвищується в умовах демократизації життя навчального закладу. Забезпечити створення інформаційної інфраструктури школи зі включенням її до інформаційної інфраструктури системи освіти пропонує "Smart School" – рішення компанії Інком для середньої освіти. Воно передбачає забезпечення шкільних кабінетів навчальними комп'ютерними комплексами, мультимедійними комп'ютерними комплексами, створення інформаційно-ресурсних центрів, системи дистанційної підтримки навчальновиховного процесу та комплексної системи безпеки навчальних закладів, а також побудову єдиного інформаційного простору освіти міста, району тощо. Сучасні інформаційні технології відіграють все більш важливу роль у системі управління освітою. Якщо до кінця 80-х рр. минулого століття керівники навчальних закладів використовували комунікаційні технології для задоволення внутрішніх потреб, то на сучасному етапі Інтернет поступово перетворився на зорієнтовану на користувача систему. Керівники навчальних закладів отримали можливість спілкуватись із батьками та поширювати великі масиви інформації для громадськості. У результаті цього інформаційні технології розпочали трансформацію шкільного управління, щоб пристосувати його до інформаційної ери. За допомогою інформаційних технологій прискорюється процес прийняття рішень та їх втілення, вивільняється частина робочого часу; з’являється механізм інформаційного забезпечення під час проведення освітньої політики, окреслюються нові канали надання інформації та послуг, цей процес проявляється у зміні підходів до процесу управління. Отже, в системі управління навчальними закладами все активніше поширюється інформатизація освітнього процесу, процесу управління й прийняття рішень, а, відповідно, підвищується рівень інформатизації всього суспільства. Рівень інформатизації визначає ступінь готовності суспільства до існування в умовах інформаційного суспільства та суспільства знань, рівень конкурентноздатності держави на міжнародній арені. Для характеристики рівня розвитку інформаційного суспільства використовуються ІКТ-індекси (еіндекси). До основних індикаторів експерти включають, індикатори стану доступу до телекомунікаційної інфраструктури: доступ населення й суспільства до радіо, телефону, ПК, Інтернет; у навчальних закладах – до ПК, Інтернет не лише у навчально – виховному процесі, ай для реалізації управлінських функцій; у медичних установах, органах місцевої влади й уряду – до телефону, ПК, Інтернет. Отже, механізми інформаційного забезпечення в сфері державного управління потребують розробки і удосконалення. Використання інформаційно - комунікаційних технологій є потужним каталізатором для вдосконалення освітньої сфери. У зв'язку з цим сьогодні варто докладати спільних зусиль щодо створення найбільш успішної та життєздатної освітньої моделі задля успіху діяльності навчальних закладів, розвитку суспільства та держави в цілому.

295

1. 2. 3. 4. 5.

Список використаних джерел: Доповідь, с. 18 – 20]. Доповідь про стан та розвиток інформатизації в Україні за 2009 рік // Кабінет Міністрів України. – К., 2009. Мелюхин И.С. Информационное общество: истоки, проблемы, тенденции развития. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1999. – 208 с.. Олешко О. В. Якість освіти – основа інформаційного суспільства / О. В. Олешко // Державне будівництво. – 2009. – №1. Саймон Г., Смітбург Д., Томсон В. Менеджмент в организациях. – М. Наука, 1995. – 368 с., с. 192 E-readiness rankings 2008 Maintaining momentum // A white paper from the Economist Intelligence Unit, с. 22–25

ЛИЦЕНКО І.О. СДПУім. А.С. Макаренка, аспірант

DEFINITION AND COMPONENTS OF PERSONALISED LEARNINGIN THE SYSTEM OF SECONDARY EDUCATION IN GREAT BRITAIN ПОНЯТТЯ ТА КОМПОНЕНТИ ПЕРСОНАЛІЗОВАНОГО НАВЧАННЯ В СИСТЕМІ СЕРЕДНЬОЇ ОСВІТІ ВЕЛИКОЇ БРИТАНІЇ У публікації розкрито зміст поняття персоналізоване навчання; розглянуто компоненти персоналізованого навчання в системі середньої освіти Великої Британії. Personalised Learning is a «Big Idea» for school education in England. It has been the focus of speeches by the Prime Minister, the Schools Minister and the Head ofStandards at the Department for Education and Skills (DfES), and was the subject of ameeting at the 2004 Labour Party conference at which the Secretary of State forEducation and Skills spoke. Schools Minister David Miliband suggested that Personalised Learning included: «high expectation of every child, givenpractical form by high quality teaching based on a sound knowledge and understandingof each child’s needs» [2].This definition reiterated high expectations for every child, emphasising the facilitative role of teachers and schools. More recently, the DfES has reiterated the notion ofshaping teaching, referring to this as «tailoring». Leadbeater has characterised ‘personalisation’ in terms of participation.He argues that rather than focusing exclusively on service providers attempting to improve the service, personalised learning offers a real opportunity for learners toparticipate fully, becoming co-producers in decisions about the supply and public valueof education [4]. In this way, personalised learning links very closely to the «pupil voice»research since it is the process of strengthening pupil voice in theschool that increases their capacity to participate in decision-making. The precise terminology is also an issue in defining personalised learning. Hargreavesrefers to «personalising» learning rather than «personalised» learning, emphasising that this is a process not a state or product. Many writers refer to bothpersonalised learning and personalization [1]. The latter is the term more often used todescribe personalising public services in general, whereas schools more often refer topersonalised learning, which justified its use in this report.

296

Personalized Learning is truly a 21st century approach to education that, in practice, through flexibility and choice, honors and recognizes the unique gifts, skills, passions, and attributes of each child, as well as each child’s challenges and obstacles to learning.The key attributes that comprise the Personalized Learning model are based upon a solid foundation of the latest educational research findings as to how students learn most successfully. These attributes include a strong emphasis on parental involvement, smaller class sizes, more one-on-one teacher and student interaction, attention to differences in learning styles, student-driven participation in developing the learning process, technology access, varied learning environments, teacher and parent development programs, and choices in curriculum programs. No other educational model offered in today’s public education system has integrated these proven educational research results in such an in-depth and comprehensive manner to serve the diverse needs of today’s public education students. In September 2004 the DfES produced a new version of the five key components of Personalised Learning. They were: 1. Assessment for learning and the use of evidence and dialogue to identify every pupil’s learning needs. A personalised offer depends on really knowing the strengths and weaknesses of individual children and young people. We believe a key means of doing so is assessment for learning and the use of evidence and dialogue to identify every pupil’s learning needs. 2. Teaching and learning strategies that develop the competence and confidence of every learner by actively engaging and stretching them. Personalised learning demands teachingand learning strategies that develop the competence and confidence of every learner by actively engaging andstretching them. For teachers it means a focus on their repertoire of teaching skills, their subject specialisms and their management of the learning experience. Personalised learning requires a range of whole class, group and individual teaching, learning and ICT strategies to transmit knowledge, to instill key learning skills and to accommodate different paces of learning. For pupils this means a focus on their learning skills and their capability to take forward their own learning. 3. Curriculum entitlement and choice that delivers breadth of study, personal relevance and flexible learning pathways through the system. Personalised learning demands a curriculum entitlement and choice that delivers a breadth of study, personal relevance and flexible learning pathways through the education system. The national curriculum is a vital foundation for all 5to 14-year-olds. New GCSEs in subjects like engineering, information and communication technology, health and social care broaden the offer, and the Tomlinson working group holds the potential for wider reform at 14–19. But it is teachers and schools who have the capacity to harness the enquiry and enthusiasm of students. In primary schools this means teachers using the flexibilitiesthat already exist to ally high standards in the basics with opportunities for enrichment and creativity. In the early secondary years it means students are actively engaged by exciting curricula and specialist subject enquiry. At 14–19 it means schools working together to extend curriculum choice.

297

4. A student centered approach to school organization, with school leaders and teachers thinking creatively about how to support high quality teaching and learning. Personalised learning demands that school leaders and teachers think creatively about school organization, so as to best support high quality teaching and learning and to ensure that pupil performance and pupil welfare are mutually supportive. 5. Strong partnership beyond the school to drive forward progress in the classroom, to remove barriers to learning and to support pupil well-being. Personalised learning demands strong partnership beyond the school to drive forward progress in the classroom, to remove barriers to learning and to support pupil well-being. This means a strong partnership with parents and carers, so that they become more closely involved in their child’s learning and help improve behaviour and attendance. It means strong partnerships with local institutions to extend the learning opportunities of young people and broaden their horizons. It means using the opportunities of the green paper Every child matters to integrate children’s services by bringing family support, social care and health services together with education to help support all children and in particular those with additional needs. Hargreaves identifies nine main gateways for personalising learning [1]: • curriculum; • advice and guidance; • assessment for learning; • learning to learn; • school organization and design; • workforce development; • new technologies (ICT); • mentoring; • student voice. He justifies these choices, while conceding that there are many possible gateways into the process of personalising learning, on the criteria that each theme is applicable to every school and classroom; each is already part of current professional practice in some form; each requires strong leadership, from head teachers, and in the form of distributed leadership; each is potentially a way of enhancing student motivation and commitment to learning: and no school is at the leading edge in every theme. Curriculum is perhaps the most obvious gateway for personalising learning. In expanding choices available to students, as well as the locations for study, students are able to choose courses of study that more readily meet their needs. Enhanced choices, however, entail increased risks that students will make choices that are ill-considered and or close off options prematurely. Improvement in systems of advice and guidance both to students and to their parents, are therefore essential, both for individual learning plans and for help with options and career intentions. Assessment for learning is a sophisticated version of formative assessment. «At its core is a new way of understanding the relationship between the way teachers teach and students learn, so that assessment feeds not back to what has been done in a learning task but rather feeds forward to help the student learn more

298

effectively and the teacher to contribute to the process of student learning by adjusting their teaching»[3]. Assessment for learning not only helps students to master the content, it also makes them think about their own learning. Assessment for learning enhances students' ability for learning how to learn. This gateway lifts both achievement and independence in learning and leads students to feel motivated and empowered to engage in further learning for the rest of their lives. Motivation and the capacity to learn independently are crucial to personalising learning because they reduce dependence on the teacher and increase student control over their learning. Similarly, the new technologies give students more control and greater access to resources and content that meet their individual needs; as well as greater independence as the technologies can be used in many different ways and places and can offer flexibility in the way learning can be personalised. Changes to the workforce also change the relationships between learning and those who support their learning so that we can no longer speak simply in terms of «teacher and taught». Mentoring and coaching is already common for adult learners and these are likely to become of increasing importance if learning is to be personalised. Equally important is the growth of student mentors as «peer tutors». In addition, the changing character of the workforce and the new technologies are powerful drivers of change in school design and organization. Traditional schools were designed for students in age cohorts taught within four walls. Personalised learning involves rethinking how, when and where teaching and learning take place, as well as what is taught. Finally, potentially the most powerful of all gateways for personalised learning is student voice. Despite the fact that students are central to schooling, they usually remain unconsulted about what happens to them in schools. Advocating personalised learning without involving students makes the process meaningless. So, according to Hargreaves, entry to personalised learning may be made through any one of the nine gateways, all of which are interlinked. The challenge, he says, is «to create networks of innovation starting from the different gateways according to the needs and preferences of individual networks, but then to bring the outcomes of the different networks together to produce an overall, coherent version of personalisation as a well of resources from which everyone can draw» [1]. LITERATURE 1. Hargreaves D.H. Personalising learning: Next steps in working laterally / D.H. Hargreaves – London : Specialist schools Trust, 2004. – 128 p. 2. Miliband D. Choice and voice in personalised learning. / Innovating to learn, Learning to innovate. / D. Miliband. − Paris: OECD Publications, 2008. – Р. 21– 30. 3. OECD. Personalizing Education − Paris : OECD Publications, 2006. – 131 р. 4. Leadbeater Ch. Personalisation through participation. A new script for public services / Ch. Leadbeater – London: Demos, 2004. – 98 p.

299

УДК 377.8:371.133

ЛУЧЕНЦОВА І.С., комунальний заклад «Харківська гуманітарно-педагогічна академія», викладач кафедри іноземної філології, здобувач кафедри загальної педагогіки та педагогіки вищої школи Харківського національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди Luchentsova@bigmir.net

ПРОФЕСІЙНА АДАПТАЦІЯ МАЙБУТНІХ ВЧИТЕЛІВ ПІД ЧАС ПРОХОДЖЕННЯ ПЕДАГОГІЧНОЇ ПРАКТИКИ У тезах розглядається проблема адаптації майбутнього вчителя Особлива увага приділяється професійній адаптації, важливим компонентом якої є педагогічна практика. Ключові слова: адаптація, професійна адаптація, педагогічна практика.

A PROFESSIONAL ADAPTATION OF FUTURE TEACHER DURING A PEDAGOGICAL PRACTICE. The problem of adaptation of future teacher is examined in theses. Special attention is paid to a professional adaptation and the main component of it is a pedagogical practice. Key words: adaptation, a professional adaptation, a pedagogical practice. Процеси професійної адаптації є об'єктом багатьох дослідження як в нашій країні, гак і за кордоном. Причиною зростаючого інтересу до адаптованих процесів є динамізм сучасного життя і виробництва. Особливо цікавою темою дослідження є адаптація майбутнього вчителя. У порівнянні з іншими видами адаптації професійна адаптація майбутнього вчителя характеризується рядом специфічних особливостей, обумовлених специфікою і педагогічної діяльності. Фахове становлення учителя - довготривалий процес, який починається від обрання професії до перших років самостійної роботи у школі. Проблема професійної адаптації набуває першорядного значення у групі проблем успішної професіоналізації молодого вчителя. Професійна діяльність учителя, проблеми адаптації молодого учителя як предмет досліджень цікавлять багатьох педагогів та психологів. Відомий інтерес у цьому плані становлять роботи Т. Вершиніної, Т. Шадріної, А. Ходакова, Б. Ананьева, М. Кузьмина, Н. Чайкіної. Вийшло багато праць, в яких розглядаються проблеми готовності випускників педвузу до педагогічної діяльності (Р. Пенькова, А. Немировська, Е. Клімов, С. Крягжде, В. Моргун, Б. Федоришин, С. Чистякова, П. Шавір та інші). Вони розглядають професійну адаптацію як суттєву складову частину професіоналізації особистості. Розробляються проблеми адаптації молодих робітників до виробництва, учнів і студентів до навчання (О. Алексеев, К. Бекмхзнова, Л. Ларюнова, В. Моргун, В. Семиченко, М. Шкодін). Заслуговують на увагу роботи, присвячені адаптації випускників педагогічних вузів до умов роботи школи (О. Мороз, С. Овдей, М. Педаяс, В. Семиченко, В. Сластьонін, Л. Шубіна і ін.). У працях, що

300

належать до вищеназваних напрямів, відтворюється певна спрямованість вивчення професійної адаптації, й факторів, форм, критеріїв, показників і підходів до адаптаційного процесу. Адаптація майбутнього вчителя - механізм "активного включення" у систему діяльності, входження у колектив є складним діалектичним процесом, оволодіння його стандартами, цінностями і культурою, наслідком взаємодії з ним, процесом засвоєння і реалізації професійного досвіду. Термін «адаптація» походить від лат. adaptatio, що означає «пристосування». Адаптація включає: фізіологічні зміни (швидкості психічних реакцій, чутливості рецепторів та ін.); психічний розвиток (здібностей, потреб, норм, мислення, уваги та ін.); пізнавальні процеси (навчання, придбання знань, умінь, навичок, освоєння різних діяльностей, поведінкових норм та ін.); трансформацію системи цінностей індивіда; активний вплив суб'єкта адаптації на себе й середовище (осмислення ситуації, постановка завдань, цілеспрямована діяльність).Адаптація є складним процесом пристосування індивіда до нових умов. Професійне становлення фахівця підпорядковане певним закономірностям: перші стадії включають початкову адаптацію, що відбувається ще під час навчання у вищому навчальному закладі, знайомство з професією, функціональну адаптацію до професійної діяльності або власну професійну педагогічну адаптацію; наступні — розвиток професійної зрілості через виникнення індивідуального стилю професійної діяльності. Підготовчий етап відіграє важливу роль в успішності всієї професійної адаптації вчителя, характеризується здобуттям майбутнім фахівцем професійної освіти, а завершується отриманням диплома та вибором місця професійної діяльності [2, с. 46]. Основа професійного становлення майбутнього вчителя закладається на етапі професійної адаптації. Під професійною адаптацією розуміється складний процес активної взаємодії особистості й професійного середовища, цілеспрямований, усвідомлений процес прийняття особистістю змісту професійної педагогічної діяльності, що найбільшою мірою забезпечує ефективність науково-педагогічної діяльності, збереження психоемоційного здоров'я особистості та особистісну задоволеність професійною самореалізацією [1, с. 166]. Оскільки адаптація особистості є процесом взаємодії особистості та середовища, то рушійною силою професійної адаптації є виникнення суперечності між професійно-педагогічною підготовленістю, соціальними й професійними очікуваннями особистості й реальними вимогами, конкретними умовами діяльності педагога, які постійно змінюються, що зумовлено суспільною та професійною динамікою, соціальним розвитком [1, с. 166]. Деякі автори, зокрема Б. Коган, виділяють у процесі адаптації: - внутрішню адаптацію (повне внутрішнє пристосування індивіда до норм, звичаїв, поглядів поведінки суспільства; - зовнішню адаптацію (пристосування формальне, в поведінці в проявленні при якій зберігається внутрішня автономія та резерв); - дійсна адаптація - успішне пристосування за рахунок зміни особистості. Вона може бути активною - в результаті самостійної та свідомої праці, пасивною - в результаті зміни відносин за рахунок позитивних факторів ззовні;

301

- псевдоадаптація - зміна відносин в результаті сприятливих життєвих ситуацій [3,с.26-28]. Якщо розглядати проблему професійної адаптації на рівні окремо взятої особистості, то необхідно враховувати її індивідуальну неповторність. При цьому підході критерії адаптації необхідно співвідносити з індивідуальнопсихологічними особливостями особистості. У структурі професійної адаптації різні автори виділяють ріні елементи: виробничі, виробничо-побутові, соціально-психологічні, організаційні та ін. [4, с.64-67]. Професійна адаптація це процес освоєння характерних особливостей праці, умов праці по спеціальності. Вона відображається в подальшому оволодінні обраною спеціальністю, трудовими навичками, у формуванні деяких професійних якостей особистості, необхідних для оволодіння спеціальністю в залежності від завдань, функцій обраної спеціальності. У ході професійної адаптації відбувається швидке накопичення професійних знань. Майбутні вчителі повинні мати уявлення про власні перспективи професійного росту, подальше підвищення кваліфікації. Має зростати рівень інформованості в період адаптації. Процес професійної адаптації, як вдосконалення професійної майстерності може продовжуватись все життя. Професійна адаптація є дуже складним, специфічним, багатофакторним процесом із своєю функціональною структурою, яка виражає особливості форм змісту діяльності молодого вчителя. Як вважає Б.О. Федоришин, професіоналізація майбутнього фахівця починається ще під час навчання у педагогічному вузі, а завершується після успішної професійної адаптації до умов педагогічної діяльності [5, с.26-27]. У системі формування професійно-педагогічної діяльності студента велику роль відіграє педагогічна практика, в період якої інтенсифікується процес професійного становлення та самовизначення фахівця, актуалізуються та поглиблюються теоретичні знання, активізується процес формування педагогічних умінь, професійно значущих якостей особистості, створюються умови для формування педагогічної позиції. Це дає можливість розглядати педагогічну практику як важливий фактор адаптації студентів до професійнопедагогічної підготовки. Важливе місце у процесі формування особистості педагога посідає педагогічна практика. Основною метою педагогічної практики у ВНЗ є формування у студентів уміння застосовувати в педагогічній діяльності науково-теоретичні знання, здобуті при вивченні насамперед суспільних, загально-педагогічних і спеціальних дисциплін, розвиток у майбутніх вихователів, викладачів інтересу до педагогічної і наукової діяльності. У процесі педагогічної практики студенти насамперед адаптуються до діяльності вчителя, знаходять своє місце у взаємодії дитячого і педагогічного колективу, усвідомлюють й оцінюють правильність професійного вибору, наявність у себе необхідних якостей для педагогічної діяльності. Це початок формування професійної майстерності. Педагогічна практика як форма професійного навчання у вищому педагогічному закладі освіти проводиться в умовах, максимально наближених до професійної діяльності: діяльність студентів у період практики є аналогом професійної діяльності вчителя, організовується в реальних умовах закладів освіти і виховання. У процесі педагогічної практики є можливість певною мірою осмислити педагогічні явища і факти, закономірності і принципи навчання і виховання, оволодіти

302

професійними уміннями, досвідом практичної діяльності. У період практики здійснюється велика виховна робота, спрямована на формування професійних навичок, активної життєвої позиції, сукупності громадянських і моральних якостей майбутнього педагога. Студент і студентський колектив виступають одночасно і як об’єкт і як суб’єкт виховання. Виховання студентів органічно пов’язане з їх підготовкою до роботи з дітьми. Студенти оволодівають прикладними професійно-педагогічними знаннями, що сприяє успішному засвоєнню теоретичних курсів, у них формуються уміння планувати свою роботу, розподіляти доручення, добирати необхідний матеріал й втілювати його у конкретні справи, оцінювати хід і результати роботи, ставлення до неї вихованців, порівнювати свою роботу з роботою товаришів. Отже, У процесі педагогічної практики студенти насамперед адаптуються до діяльності вчителя, знаходять своє місце у взаємодії дитячого і педагогічного колективу, усвідомлюють й оцінюють правильність професійного вибору, наявність у себе необхідних якостей для педагогічної діяльності. Це початок формування професійної майстерності. Література 1. Ананьев Б.Г. О проблемах современного человекознания. - М.,1977. 187с. 2. Ананьев Б.Г. О системе возрастной психологии // Вопросы психологии. -1957. - №5. - С. 28-36. 3. Климов Е.А. Индивидуальный стиль деятельности в зависимости от типологических свойств нервной системы. - Казань, 1969. -153 с. 4. Лисовский В.Т., Дмитриев А.В. Личность студента. - Л., 1974. - 108 с. 5. Студент на пороге XXI века /Под. ред. Б.И. Рейнвальда. - М., 1990. 134 с.

УДК 373.035.91

НАЗАРЕНКО Г.А., проректор Черкаського обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників, кандидат педагогічних наук

СУТНІСТЬ І СТРУКТУРА ПОНЯТТЯ «ГОТОВНІСТЬ ПЕДАГОГА ДО ВИХОВАННЯ КУЛЬТУРИ ДЕМОКРАТИЗМУ УЧНІВ» У статті висвітлюється зміст підготовки педагогів у системі післядипломної педагогічної освіти до виховання в учнів культури демократизму.

Сущность и структура понятия «готовность педагога к воспитанию культуры демократизма учащихся» В статье рассматривается содержание подготовки педагогов в системе последипломного педагогического образования к воспитанию у учащихся культуры демократизма.

The Essence and Structure of the Concept "Commitment of a teacher to the education students the culture of democracy" 303

The article is devoted to the content of training teachers in the system of postgraduate education and training in student the culture of democracy. Становлення громадянського суспільства в Україні напряму залежить від рівня вихованості культури демократизму кожного члена українського суспільства. Нормативні документи з питань освіти ставлять завдання сприяння становленню культури демократизму учнів старших класів, формуванню у них демократичних цінностей. Культура демократизму учнів включає усвідомлення абсолютної цінності прав людини, свободи особистості; усвідомлення себе як громадянина України; почуття власної гідності, гуманізму, толерантності, плюралізму, здатність до компромісу; лояльне і, водночас, вимогливе ставлення до влади, законослухняність; активну позицію щодо необхідності брати участь у демократичних перетвореннях; усвідомлення себе як особистості, спроможної впливати на ситуацію в державі; критичне сприйняття соціально-політичної інформації; усвідомлення можливості та цінності самостійного політичного вибору; готовність відповідати за власні рішення та їх наслідки; усвідомлення взаємозалежності інтересів окремих людей, соціальних груп у суспільстві; прагнення до самовизначення, самовираження, самоствердження і самореалізації в умовах громадянського суспільства [1; 2]. Успішне вирішення завдань виховання культури демократизму дітей та учнівської молоді у значній мірі залежить від рівня готовності педагогів здійснювати діяльність у цьому аспекті. Під формуванням готовності педагогів до виховання культури демократизму учнів розуміємо процес цілеспрямованого розвитку в умовах післядипломної освіти всіх сторін і якостей особистості, які складають готовність до даної діяльності. Суть процесу формування готовності педагогів до виховання культури демократизму учнів визначаємо як зміну станів у розвитку готовності від нижчого до максимально можливого рівня в конкретних умовах. Під готовністю до виховання культури демократизму учнів розуміємо інтегральну якість особистості, яка характеризується наявністю та певним рівнем сформованості мотиваційно-ціннісного, когнітивного, операційного та рефлексивно-особистісного компонентів у їх єдності, що проявляється у прагненні досягти ефективності процесу виховання культури демократизму учнівської молоді й у підготовленості на професійному рівні. Іншими словами, готовність до виховання культури демократизму учнів — це інтегральна якість особистості педагога, яка проявляється в активній суспільній і професійно-педагогічній позиції і передбачає наявність мотиваційно-ціннісного ставлення до діяльності у даному аспекті, володіння ефективними способами і засобами досягнення цілей виховання культури демократизму школярів, здатності до професійно-особистісної рефлексії. За своєю структурою, це складне інтегративне утворення, яке охоплює різноманітні якості, властивості, знання, навички особистості. Як один із важливих компонентів професійної готовності, вона є передумовою ефективної діяльності педагога з виховання культури демократизму учнів, максимальної реалізації своїх можливостей та розкриття творчого потенціалу. У відповідності до зазначеного, у структурі готовності педагога до

304

виховання культури демократизму учнів виділяємо мотиваційно-ціннісний компонент як сукупність системи цінностей, а також мотивів, адекватних цілям та завданням педагогічної діяльності у даному аспекті; когнітивний компонент як сукупність знань, необхідних для здійснення зазначеного виховного процесу; операційний компонент як сукупність вмінь та навичок практичного вирішення завдань виховання культури демократизму учнів; рефлексивно-особистісний компонент як сукупність особистісних якостей, важливих для виконання завдань виховного процесу, спрямованого на виховання культури демократизму учнів, та спроможність здійснювати рефлексію власної діяльності. Мотиваційно-ціннісний компонент готовності до виховання культури демократизму учнів виражає усвідомлене ставлення педагога до означеної проблеми та її важливості у становленні особистості вихованця. Лише адекватна цілям виховної діяльності мотивація забезпечує ефективну реалізацію педагогом цілей виховання культури демократизму учнів, визначає характер його участі, досягнуті результати, а також саморозкриття особистості педагога у цій діяльності. Особистісну значущість конкретних мотивів будемо досліджувати на підставі аналізу сформульованих педагогом цілей власної діяльності, його дій щодо реалізації цих цілей, а також аналізу змін у його ставленні до різних аспектів виховання культури демократизму учнів. Показниками мотиваційно-ціннісного компонента готовності до виховання культури демократизму учнів є усвідомлення необхідності здійснювати виховання зазначеного феномену у зростаючих громадян України; соціально-значущі мотиви діяльності педагога щодо виховання культури демократизму учнів; пізнавальний інтерес вчителя до різних аспектів зазначеного процесу, ціннісне ставлення до такої діяльності та ціннісні орієнтації в аспекті виховання культури демократизму (система переконань, ідеалів, прагнень, ставлень, а також етичних принципів педагогічної взаємодії на демократичних засадах). Когнітивний компонент готовності до виховання культури демократизму учнів об'єднує сукупність усвідомлених знань педагога про суть і специфіку зазначеного процесу, а також система загальнопедагогічних, предметних та спеціальних знань, необхідних для реалізації завдань виховання культури демократизму учнів. Його показниками є знання: - сутності культури демократизму як інтегрованої якості члена громадянського суспільства; - основних нормативно-правових актів, що урегламентовують демократизацію суспільного життя країни; - сутності основних понять сфери життєдіяльності у громадянському суспільстві; - теоретичних засад виховання культури демократизму учнів; - загальної вікової та педагогічної психології; - психолого-педагогічних умов, методики та технологій виховання культури демократизму в учнів різних вікових категорій. Операційний компонент готовності до виховання культури демократизму учнів представлений комплексом умінь і навичок із

305

застосування інноваційних педагогічних технологій виховання цієї якості у школярів, а саме: — гностичних (уміння здобувати, поповнювати і розширювати свої знання з проблеми виховання культури демократизму дітей та учнівської молоді, вивчати динаміку вихованості цієї якості особистості дитини); — проектувальних (здатність планувати процес виховання культури демократизму учнів відповідно до цілей, психологічних закономірностей, оптимальних видів, методів, прийомів професійної діяльності у цьому аспекті); — конструктивні (уміння обирати оптимальні прийоми і способи виховання культури демократизму школярів, форми роботи, здатність оптимально керувати виховним процесом); — організаційні (здатність організовувати власну діяльність і діяльність учнів відповідно до цілей процесу виховання культури демократизму учнів); — комунікативні (уміння налагоджувати міжособистісні взаємини учасників процессу виховання демократизму гідності учнів, попереджувати і долати конфлікти, створювати комунікативну мережу). Рефлексивно-особистісний компонент готовності до виховання культури демократизму учнів передбачає усвідомлення, критичний аналіз і конструктивне вдосконалення власної діяльності щодо вирішення завдань зазначеного виховного процесу, а також усвідомлення й оцінка себе як носія культури демократизму. Рефлексивно-особистісний компонент готовності відображає навички й уміння аналізу виховного процесу, його коректування, прогнозування розвитку; уміння передбачати можливі потреби й проблеми. Функцією цього компоненту є розвиток навичок самоконтролю та самооцінки, уміння об’єктивно співвіднести рівень розвитку особистісних якостей. Показниками рефлексивно-особистісного компонента у структурі готовності до виховання культури демократизму учнів є: характер оцінки педагогом себе як суб'єкта процесу виховання культури демократизму школярів; усвідомлення сильних та слабких сторін власної особистості в аспекті виховання культури демократизму, що дасть змогу визначити зміст діяльності педагога щодо самовдосконалення; система особистісних якостей педагога, які дають змогу оптимально розв’язувати проблеми виховання культури демократизму учнів. Отже, мотиваційно-ціннісний, когнітивний, процесуальний та рефлексивно-особистісний компоненти в сукупності репрезентують структуру готовності педагога до виховання культури демократизму учнів. Ця готовність є особистісним утворенням, яке опосередковує залежність між ефективністю діяльності педагога і його спрямованістю на вдосконалення свого професійного рівня. Література: 1. Політологічний енциклопедичний словник / За ред. Ю.С. Шемшученка, В.Д. Бабкіна, В.П. Горбатенка. – К.: Генеза, 2004. – 736 с. 2. Політологія: Курc лекцій: Навч. посібник / І.С. Дзюбко, В.Ф. Панібудьласка, Ю.С.Шемшученко та ін.. – К.: Вища школа, 1993. – 252 с.

306

НІКОЛАЄНКО С.П., ст. викладач кафедри соціально-гуманітарних дисциплін Сумського ОІППО

ПЕДАГОГІЧНІ МОЖЛИВОСТІ МЕРЕЖЕВОГО ВІКІ-ПРОЕКТУ "СУМСЬКІ ЛІТОПИСИ" Перед сучасною освітою стоять завдання формування особистості, конкурентоспроможної і успішної в електронному інформаційному середовищі. Цілком виправдано, якщо і пошук вирішення цих завдань ми будемо шукати в середовищі інформаційних, комп'ютерних та мережевих дисциплін. Пріоритетом діяльності сучасного суспільства є інформатизація освітньої галузі – процес забезпечення сфери освіти методологією розробки і використання інформаційних технологій, орієнтованих на реалізацію цілей навчання і виховання. Цей процес ініціює створення нових форм організації навчального процесу, що дозволить забезпечити доступність отримання й обміну знаннями створити глобальну систему відкритої освіти. Ця необхідність викликана глобальними змінами у світі, який вимагає від людини не володіння набором "знання – уміння - навички", а вміння працювати з інформацією, сформованого проектного мислення, навичок роботи в команді. Життя в умовах розвитку новітніх науково-інформаційних технологій стає невідворотною перспективою. XXI століття висуває до освіти якісно нові вимоги. Швидка зміна технологій, утвердження пріоритетів сталого розвитку суспільства зумовлюють зростання ролі освіти. У зв'язку з цим становлення інформаційної культури, розвиток мережевої взаємодії та педагогічних спільнот в мережі Інтернет є одним з напрямків діяльності педагогів. Формування віртуального навчального простору викликане прагненням поєднати існуючий педагогічний досвід з новими інформаційними технологіями. Ключову роль у процесі такого поєднання відіграє використання сервісів WEB 2.0 у післядипломній педагогічній освіті. Одним із прикладів WEB 2.0 є вікі-проекти, засновані на технології ВікіВікі, що одержала широку популярність завдяки всесвітній енциклопедії – Вікіпедії. Термін «ВікіВікі» - wikiwiki - походить від гавайського слова, що означає «швидко-швидко». Wiki - це колекція взаємопов’язаних між собою записів. Спочатку творець технології Уорд Каннінгем називав wiki середовищем для швидкої гіпертекстової взаємодії. При його використанні людина може не піклуватися про застосування команд мови гіпертекстової розмітки. Сам текст будь-якої статті-сторінки колекції інтерпретується програмою як гіпертекст. У ВікіВікі реалізована радикальна модель колективного гіпертексту, коли можливість створення і редагування будь-якого запису надана кожному з членів мережевої спільноти. ВікіВікі може використовуватися в різних цілях: • в якості персонального інформаційного менеджера; • в якості засобу для організації спільної роботи над колективними проектами. ВікіВікі є колективною електронною дошкою, на якій може писати ціла група; • у якості баз даних - сховищ колективного досвіду.

307

ВікіВікі - система, що підтримує простий і доступний спосіб побудови гіпертексту та провокує індивідуальне і колективне написання гіпертексту. При створенні такого гіпертексту автор чи група авторів не відволікається на HTMLкодування та встановлення зв'язків між різними частинами тексту. За них цю роботу виконує програмний агент. ВікіВікі дозволяє відчути смак гіпертексту і освоїти особливу культуру написання нелінійних електронних документів. Культура ця на сьогоднішній день розвинена дуже слабо, і численні навчальні курси ніяк не сприяють її розвитку. ВікіВікі - засіб для швидкого створення і редагування колективного гіпертексту, що створювався як персональний і груповий інформаційний помічник, який допомагає легко пов'язувати між собою сторінки або фрагменти бази даних. До цієї безсумнівної і зрозумілої для людини особистої користі додається можливість спільного редагування. У сучасному світі ВікіВікі все частіше розглядається як альтернатива web-сайтам. Окрім того Вікі стає ефективним засобом для організації педагогічної діяльності і як елемент дистанційного навчання. Використання ВікіВікі як середовища для спільної діяльності саме по собі ще не веде до того, що люди працюють разом та уважно ставляться до діяльності сусідів. Увесь попередній досвід їх педагогічної та навчальної діяльності заважає їм використовувати чужі наробки і створювати матеріали, які були б корисні іншим членами спільноти. Тому й перший досвід використання колективного середовища часто зводиться до створення окремих не пов'язаних між собою сторінокпрезентацій. Перехід на новий рівень ефективної спільної діяльності вимагає від організаторів додаткових зусиль, які б розширювали поле зору учасників спільноти, допомагали їм відслідковувати напрямки діяльності один одного. У рамках ВікіВікі вчителі можуть переглядати і редагувати всі існуючі сторінки, знаходити на сторінках загальні теми і на рівні посилань показувати учням, куди рухаються партнери і як можна з ними взаємодіяти. Соціальний сервіс ВікіВікі може бути використаний в педагогічній практиці різними способами. По-перше, представлення, розширення і анотування навчальних матеріалів. Кожна стаття на Вікі пов'язана з сторінкою обговорення, яка може розглядатися як додаткова або зворотний бік статті. На цьому зворотному боці статті всі зацікавлені учасники можуть залишати свої коментарі і вести обговорення. По-друге, це спільне створення віртуальних краєзнавчих та екологічних екскурсій школярами чи студентами. По-третє, колективне створення творчих робіт - казок, віршів, есе тощо. Практика показує, що діти легко освоюють це середовище колективної мережевої діяльності і створюють у ньому повноцінний мережевий проект, який викликає інтерес учнів з інших шкіл і регіонів. ВікіВікі сильна саме взаємопов’язаністю сторінок і колективних зусиль. Люди з різних географічних областей і різних сфер знань можуть незалежно один від одного працювати над створенням своїх статей. Взаємодія між людьми встановлюється через взаємодію між статтями. Взаємодія між статтями встановлюється автоматично відповідно до головного правила ВікіВікі: назва статті є потенційним посиланням на цю статтю в тексті інших статей всередині ВікіВікі.

308

По-четверте, колективне створення вчительських, студентських та шкільних енциклопедій. Прикладом такого проекту може служити регіональний проект з міжнародною участю «Сумські літописи» http://istoriya.sumy.ua Літопис наших сіл, селищ, видатних людей, навчальних закладів - це проект, в рамках якого в літописців перетворюються викладачі та учні, науковці та краєзнавці-аматори, які запрошуються до участі в проекті. Якщо Ви хочете поділитися розповідями про людей, події, місця свого краю, то Літописи - найкраще для цього місце. Зверніть увагу, що розповіді учасників доповнюють, розширюють і збагачують один одного. Реалізація проекту помітна подія в освітньому просторі Сумщини, оскільки вперше перед викладачами, студентами, школярами та їх батьками відкрився простір рівних можливостей, де вони можуть думати і діяти спільно, використовуючи підтримку програмних агентів, пам'ять бази даних та інтелектуальний потенціал один одного. Літопис не прагне копіювати проект всесвітньої енциклопедії. Це набагато більш вільний за формою експеримент, в рамках якого ми вчимося думати і діяти як мережева спільнота. Проект є живим прикладом поступового ускладнення структури та об'єднання окремих клітинок у єдиний організм люблячих свій край людей. Проект «Сумські літописи» є масштабним експериментом з вивчення можливостей ВікіВікі в навчальній практиці. Колективний гіпертекст є ідеальним полем для педагогічної технології співробітництва. Це нова електронна шкільна дошка, на якій можуть писати всі учасники навчального процесу, яка є вдалим прикладом загального ресурсу, прикладом простору, що використовує для колективної діяльності група людей. Це вигідно відрізняє його від різного роду презентацій. Проект стане багатим середовищем для спільного навчання, у якому вчителі, студенти та школярі могтимуть знаходити факти, приклади для наслідування, матеріали для порівняння та аналізу, засоби для обробки та візуалізації даних. На сайті проекту педагоги та учні мають можливість, зареєструвавшись, робити дописи у вкладках: − Історія навчальних закладів − Історія населених пунктів − Історія регіону в персоналіях − Історія релігійних громад і центрів − Пам'ятки історії та культури − Пам'ятки природи − Музеї області − Творчі проекти − Наші конференції У проекті можна почати роботу без спеціальних знань і вмінь. Це відомий принцип, який іноді формулюється метафорично: «низький поріг - висока стеля - просторі стіни». При цьому він відкриває можливості для зростання та освоєння нових технічних можливостей: наповнення статей посиланнями на історичні події, географічні об'єкти, встановлення зв'язків між статтями, придбання навичок колективної категоризації. У міру наповнення «Сумських літописів» статтями про навчальні заклади, відомих людей, міста і села, храми і музеї, виникає все більше складний і багатовимірний гіпертекст. У цьому

309

гіпертексті можна простежувати зв'язку між сторінками, можна збирати нові статті з уже існуючих. Ми сподіваємося, що наші автори розмістять на сторінках «SumyWiki» віртуальні екскурсії, фотонариси, власні проекти та багато іншого. Участь у проекті вимагає неформального та відповідального підходу до справи. Лише у такому разі Сумщина отримає якісний науково-достовірний, такий, що презентує новий імідж древніх територій, електронний контент, яким могтиме пишатися. Список використаних ресурсів: 1. wikipedia.org/wiki/Вики 2. wiki.vspu.ru/wiki/wiki 3. www.wikiznanie.ru/ru-wz/index.../Wiki 4. http://ru.wikibooks.org/wiki/Заглавная_страница Викиучебник 5. Патаракин Е.Д. От использования контента к совместному творчеству. Анализ сетевого сообщества Летописи.Ру. http://vo.hse.ru/attachment.aspx?Id=627

УДК 378.147(430)

ОТРОЩЕНКО Л.С. ДВНЗ «Українська академія банківської справи НБУ» к. п. н, доцент кафедри іноземних мов larisa.schulga@yahoo.com

ЗАСТОСУВАННЯ ІННОВАЦІЙНИХ МЕТОДІВ НАВЧАННЯ У ВИЩІЙ ОСВІТІ НІМЕЧЧИНИ ИСПОЛЬЗОВАНИЕ ИННОВАЦИОННЫХ МЕТОДОВ ОБУЧЕНИЯ В ВЫСШЕМ ОБРАЗОВАНИИИ ГЕРМАНИИ INNOVATIVE TEACHING METHODS APPLICATION IN THE HIGHER EDUCATION OF GERMANY In the article innovative teaching methods used in the system of higher education of Germany are considered. On the basis of German scientists’ works study the author presents innovative methods peculiarities, characterizes such methods as project method, training, brainstorming, business game, role-play, case study, simulation etc. Вища освіта Німеччини характеризується поєднанням академічного та практичного навчання, новітніми технологіями викладання, використанням інноваційної методики навчання. Саме сучасна інноваційна методика навчання, на думку німецьких вчених, є одним із чинників розвитку професійної компетентності майбутніх фахівців. Так, у роботі німецького науковця Фаді Мозена (Fadi Mohsen) знаходимо характеристики, притаманні інноваційним методам навчання, а саме: • гнучкість; • адаптивність;

310

• інтерактивність; • індивідуальність; • мультимедійність [4, с. 31]. На думку іншого німецького науковця Петера Йегера (Peter Jäger), найбільш ефективними методами навчання є групова робота, дискусія, рольова або ділова гра. Найбільш невдалими методами науковець вважає доповідь студента або викладача й фронтальне опитування [3, с. 249]. Також науковець зазначає, що у вищій освіті Німеччини широко використовується метод проектів, який передбачає самостійну роботу студентів над обраною темою-проблемою й містить відбір, розподілення, систематизацію матеріалу. Не можна не погодитись із Ф. Штоллером (F. Stoller), який зазначає, що проектна робота у різних її формах має певні спільні характерні риси, оскільки вона: • зосереджена на вивченні змісту проблеми. Центром уваги проектів є життєві питання і теми, що викликають професійний інтерес у студентів; • зорієнтована передусім на студента, хоча й викладач відіграє важливу роль, пропонуючи свою підтримку та рекомендації протягом усього процесу; • побудована на співпраці, а не на конкуренції. Студенти можуть працювати самостійно, у парах, у невеличких групах або ж усією групою, щоб завершити проект, обмінюючись ресурсними матеріалами, ідеями та досвідом упродовж виконання проекту; • сприяє отриманню вмінь і навичок обробки інформації з різних джерел, віддзеркалюючи життєві практичні завдання, з якими студенти зіткнуться у майбутньому професійному середовищі; • має кінцевий продукт (наприклад, усна, стендова презентації, дисплей матеріалів, доповідь або вистава), яким можна поділитися з іншими, що надає проекту реального значення; • мотивує, стимулює, уповноважує та захоплює. Проектна робота, як правило, зміцнює впевненість студентів, самоповагу та самостійність, а також сприяє удосконаленню мовленнєвих умінь студентів, поглибленню знань з предмета і розвитку пізнавальних здібностей [5, с. 14]. Підготовка реферату або складання екзаменаційної роботи також вважається справжньою проектною роботою, яка має бути своєчасно завершена. Також під час практики студенти виконують проектну роботу, отримуючи практичні навички. У навчальному процесі ВНЗ Німеччини також широко використовуються тренінги, орієнтовані на розвиток конкретного вміння або навички, необхідні для більш професійного виконання поставленого завдання. Під час проведення тренінгу використовуються новітні методики та сучасні технічні засоби. З метою вдосконалення комунікативних навичок майбутніх фахівців під час навчання також широко використовуються комунікативні тренінги. Так, у Європейському університеті під час підготовки фахівців спеціальності «Європейські науки» кожного семестру проводяться комунікативні тренінги. Тренерами є досвідчені консультанти з питань спілкування та ораторського мистецтва.

311

З метою стимулювання творчої активності студентів, розвитку навичок генерування ідей у вищій освіті Німеччини досить поширений метод «мозкового штурму» (англ. brainstorming), під час якого члени групи висловлюють спонтанні ідеї стосовно заданої теми, після чого всі ідеї обговорюються, відхиляються або розвиваються далі [2, с. 65]. Надзвичайно поширеним у навчальному процесі вищої освіти країни є використання методу ділової гри. Як зазначає німецький дослідник Ульріх Бльотц (Ulrich Blötz), «дидактичним позитивом цього методу є те, що учасники гри стають частиною навчального процесу, маючи належне мотиваційне забезпечення та демонструючи зацікавленість грою» [1, с. 13]. Більш детально вплив методу ділової гри на розвиток професійної компетентності фахівців був досліджений Фаді Мозенем, який у дисертаційному дослідженні, присвяченому цьому питанню, визначає головні здібності та навички, що отримують студенти під час участі у діловій грі: • ідентифікувати, аналізувати проблеми та пропонувати їх теоретичне вирішення; • опрацьовувати різні стратегії вирішення проблем та обирати найбільш придатну стратегію; • приймати остаточне рішення, конкретизувати його та симулювати процес; • конструктивно та ефективно спілкуватися у групі; • відповідати за власні вчинки та рішення [4, с. 101]. Варто зазначити, що у вищій освіті Німеччини ділові ігри використовуються як додаткова форма до традиційних навчальних засобів (лекція, семінар) у рамках експериментальних методів дослідження (вивчення поведінки учасників у певних обставинах, аналіз впливу прийнятих рішень на всіх учасників гри). Ще одним широко уживаним методом є рольова гра (нім. Rollenspiel). Під час проведення цього інтерактивного методу навчання моделюються соціальні та професійні проблемні ситуації. Учасники гри, отримавши певні ролі, мають знайти й використати методи для вирішення тієї чи іншої проблеми. За процесом прийняття рішення спостерігають інші учасники й тренер. Іншим популярним методом, який широко використовується педагогами країни, є кейс-метод (метод аналізу конкретних ситуацій). Цей метод передбачає аналіз і групове обговорення гіпотетичних або реальних ситуацій, що можуть бути представлені у вигляді опису, відеофільму тощо. Під час обговорення студенти виконують активну роль, а викладач (інструктор) спрямовує та контролює їх роботу. Ще одним поширеним методом є метод моделювання ситуацій (англ. simulation), під час використання якого студенти моделюють конкретну ситуацію, визначаючи її наслідки. У позанавчальному процесі з метою формування й розвитку соціальної компетентності студентів, зокрема їх риторичних здібностей, організовують студентські клуби, де проходять дебати та обговорення (нім. Debattierclubs), в яких дискутуються актуальні політичні, суспільні або економічні питання. Дебати проводяться за встановленими правилами із чітким обмеженням часу.

312

Отже, проаналізувавши інноваційні методи навчання, які використовуються у вищій освіті Німеччини, можна відзначити притаманний їм позитивний вплив на здібність майбутніх фахівців генерувати, структурувати та класифікувати ідеї, збирати та аналізувати інформацію, готувати альтернативні рішення, ефективно взаємодіяти із партнерами, вирішувати проблеми. На нашу думку, ознайомлення із досвідом використання німецькими педагогами інноваційних методів навчання є дуже корисним щодо доцільності активного застосування їх у підготовці вітчизняних фахівців. ЛІТЕРАТУРА 1. Blötz U. Grundzüge einer Planspiele – Didaktik. Planspiele in der beruflichen Bildung. Abriss zur Auswahl. Konzeptionierung und Anwendung von Planspielen. – Bielefeld. – 2001. – 68 S. 2. Die Soft Skills//Staufenbiel.de/ Wirtschaftswissenschaftler. – Sommersemester 2009. – Band 1, 30. Auflage. – S. 59–69. 3. Jäger P. Der Erwerb von Kompetenzen als Konkretisierung der Schlüsselqualifikationen – eine Herausforderung an Schule und Unterricht : Dissertation / P. Jäger. – Passau : Lehrstuhl für Schulpädagogik, 2002. – 280 S. 4. Mohsen F. Internetbasierte Lehr-/ Lernmethoden für die wirtschaftswissenschaftliche Hochschulausbildung. Konzeption und prototypische Implementierung am Beispiel eines Planspiels : Dissertation zur Erlangung des wirtschaftswissenschaftlichen Doktorgrades der wirtschaftswissenschaftlichen Fakultät der Universität Göttingen / F. Mohsen. – Göttingen. – 2002. – 238 S. 5. Stoller F. L. Project work. A means to promote Language content. Forum / F. L. Stoller. – 1997. – 35/4.

УДК 378.015:613

ПРИСТИНСКИЙ В.Н. Славянский государственный педагогический университет, доцент кафедры теоретических и методических основ физического воспитания и реабилитации, доцент, кандидат педагогических наук, vladimir-pristinskii@yandex.ru

ИННОВАЦИОННОСТЬ В РАЗРАБОТКЕ КРЕАТИВНЫХ ПЕДАГОГИЧЕСКИХ ТЕХНОЛОГИЙ ФОРМИРОВАНИЯ ЗДОРОВЬЕСБЕРЕГАЮЩЕГО ОБРАЗОВАТЕЛЬНОГО ПРОСТРАНСТВА УНИВЕРСИТЕТА В статье предпринята попытка обоснования целесообразности формирования здоровьесберегающего образовательного пространства университета на основе внедрения интерактивных педагогических технологий воспитания у студентов ценности здоровья и здорового образа жизни, как фактора профессиональной подготовки конкурентоспособного на современном рынке труда специалиста.

313

Актуальность. Внедрение креативных педагогических технологий в учебно-воспитательный процесс университетов должно предопределять инновационные обновления в системе образования. Интерактивные педагогические технологии формирования ценностного отношения к здоровью с успехом можно использовать в реализации многих научных, образовательных, воспитательных, оздоровительных, рекреационных программ профессиональной подготовки студентов разных специальностей. Тенденции в развитии современного образования предусматривают поиск инновационных подходов в формировании способности человека мыслить и действовать по-новому. В связи с этим, на наш взгляд, необходима обновленная теория, а также интерактивные технологии ее реализации, которые бы способствовали развитию нового типа мышления и стиля жизни будущего поколения, прежде всего, в обеспечении неопровержимых ценностей человека – ценности жизни, здоровья, здорового образа жизни, профессиональной самореализации. Такая теория существует – это теория критического мышления, которая довольно успешно реализуется в США, Японии, странах Европы, однако, практически не востребована в системе образования Украины [2, 3, 5]. На наш взгляд, нуждается также в дальнейшем анализе и творческом переосмыслении содержание отдельных положений государственных документов об образовании и воспитании студентов, в которых речь идет о феномене здоровья как процессе сохранения и развития биопсихосоциальных функций человека, создающих основу высокой трудоспособности и продолжительной социальной активности. Анализ последних исследований и публикаций. Понятие “критическое мышление” появилось в научном информационном пространстве в конце 20-го столетия. Мы разделяем достаточно известную точку зрения M. Scriven & R. Paul, V. Ruggiero, что критическое мышление – это интеллектуально дисциплинирующий процесс активной и умелой концептуализации личности; результат анализа, синтеза и оценки информации, полученный при наблюдении; результат общения, который способствует формированию определенных убеждений, принятию соответствующих решений и действий. В своей идеальной форме критическое мышление основано на универсальных духовных ценностях, которые выходят за пределы предмета точности, последовательности, актуальности, причинности, глубины и широты диапазона представленных точек зрения [6]. Мышление большинства сегодняшних студентов университетов, как правило, ориентировано на выполнение рутинных учебных процедур, т.е. результат такого стиля мышления, скорее всего, заранее прогнозируемый. Это в полной мере относится и к формированию духовных ценностей физической культуры личности, высшим проявлением которых являются генерирование здоровья, формирование здорового образа жизни, оптимальная двигательная активность [2, 3]. В связи с этим, внедрение инновационно-креативных педагогических технологий с целью формирования здоровьесберегающего образовательного пространства учебного заведения (университета), целенаправленная пропаганда ценности здоровья и здорового образа жизни человека способствовали бы более интенсивному развитию кросс-культурных взаимодействий в обществе.

314

Целью статьи является представление опыта использования основ критического мышления в педагогическом проектировании образовательных и воспитательных технологий формирования ценностных ориентаций студентов к здоровому образу жизни. Результаты исследования и их обсуждение. В современных условиях развития общества нужен нестандартный стиль мышления. Считается, что творчески мыслить довольно сложно, а мыслить “креативно” и “качественно” еще сложнее. Критическое мышление, основанное на стандартах интеллектуальной деятельности, помогает решать множество неординарных проблем и задач, которые касаются и нашего здоровья, как фактора личностной, социальной и профессиональной самореализации. Сегодня чрезвычайно важно формировать личность, которая мыслит деятельно в новой кросс-культурной динамической среде глобального мира. В связи с этим, одной из ведущих задач современного образования следует считать развитие, так называемого, ”открытого ума” как признака высокоразвитого интеллекта, который находится в постоянном поиске – анализирует, отбирает, сомневается, убеждается и принимает объективное (наиболее рациональное) решение. По мнению член-корреспондента НАПН Украины, директора НИИ духовного развития человека, доктора педагогических наук, профессора Г. Шевченко недостаточная эффективность современного образования состоит в том, что оно опирается на логикорассудочный, формально-информативный, операционально-технологический аспекты, технократическое мировоззрение в отрыве от духовно-нравственных смыслов и ценностей. Альтернативой же информационной модели образования ученый считает ”критическое мышление”, ”рефлексивное образование”, ”образование и обучение как исследование” [5, с. 204]. Именно такой стиль интеллекта специалиста новой формации и должен предопределять формирование социокультурной ситуации ценностного отношения к здоровью и здоровому образу жизни в образовательном пространстве учебного заведения. Характерными признаками ноосферного мышления человека должны стать критичность, креативность, аналитичность, эвристичность. Данные научных исследований и публикаций в области философии, социологии, педагогики, психологии свидетельствуют о кризисе мышления современного человека. Это выражается в неумении многих людей реализовать свой (иногда довольно высокий) профессиональный потенциал в нестандартных условиях глобального мира [1, 2]. Современная система образования пока не изыскала других способов формирования профессиональной культуры мышления будущего специалиста, кроме как научить его ставить под сомнение любые суждения, оценивая их правильность, в том числе, и в отношении к духовным ценностям физической культуры. На первый взгляд понятия творческое, креативное, критическое мышление кажутся несовместимыми. Как свидетельствуют данные научных исследований, творческое мышление, основанное на рациональных и осознанных идеях, зачастую, однако, не реализует их направленность в практике. То есть, в наиболее общем значении ”творчество” означает поиск, или создание нового, неизвестного иногда решения, даже неизвестной проблемы или задачи. Приблизительно тоже происходит и с ”критичностью”

315

мышления, однако на еще более высокоосознанном уровне восприятия действительности [1, 3]. В связи с этим, внедрение в практику учебновоспитательного процесса университетов инновационно-креативных педагогических технологий, способствовало бы более эффективному формированию творческого и критического отношения студентов к генерированию здоровья, формированию культуры здорового образа жизни человека. Как показали результаты педагогических наблюдений, достаточно эффективной является модель методики развития критического стиля мышления студентов, предполагающая реализацию следующего алгоритма: • восприятие информации (целесообразно использовать самые разнообразные источники информации о ценности здоровья, здоровом образе жизни, культуре здоровья); • анализ выводов полученной информации; • сопоставление выводов информации с альтернативными (другими) точками зрения; • разработка структурно-логической схемы доказательства соответствующей (принятой) точки зрения; • принятие личностно-ориентированного решения, которое основывается на убедительных доказательствах. В связи с этим, студентам предлагалось разработать алгоритм их собственного видения феномена здоровья, проблем формирования здорового образа жизни человека не только на основе доступных литературных и других информационных источников, а, проявив критичность мышления, креативным образом сформулировать таксономию целей в реализации этих приоритетных ценностных ориентаций личности. Принцип инновационности в структуре предлагаемых интерактивных педагогических технологий обуславливал: • проективную разработку алгоритма формирования ценности здоровья в соответствии с современной парадигмой образования и воспитания на основе “субъект-субъектного” взаимодействия студентов; • определение таксономии педагогических целей в формировании ценности здоровья; • понимание психолого-педагогических механизмов управления процессом формирования концепции здоровья как духовно-соматической основы культуры личности; • реализацию постоянно действующего психолого-педагогического сопровождения учебно-воспитательной деятельности в процессе личностноориентированного формирования ценности здоровья; • использование современного педагогического инструментария, который предполагает интерактивные методы обучения и воспитания для реализации атрибутов педагогической технологии; • возможность структурирования духовно-культурологической среды ценности здоровья в микро-группе, академической группе, на курсе, факультете, университете в соответствии с социокультурной ситуацией в обществе. Итак, ведущей целью предлагаемых интерактивных педагогических технологий является развитие у студентов критического стиля мышления как

316

способности к эффективному формированию культуры здоровья, которая осознается категорией мировоззрения, духовно-соматической и общественносоциальной ценностью. Реализация этой цели обеспечивалась выполнением ряда упражнений-заданий. В качестве примера приведем алгоритм выполнения упражнения-задания “Приглашение будущего специалиста к сознательному и творческому генерированию ценностей здоровья”. Цель. Подготовить студентов к индивидуально-коллективной познавательно-воспитательной деятельности, направленной на развитие образно-концептуального мышления, когнитивной мотивации, мотивационной интерпретации достижений культуры здоровья. Ход реализации упражнения-задания. Преподаватель распределяет академическую группу на триады, каждая из которых на электронном носителе получает задачи, аргументировано формулирует цель воздействия технологии. Определяя организационно-педагогические условия формирования ценности здоровья, преподаватель достигает эффекта интериоризации в деятельности студентов. Посредством психолого-педагогического сопровождения учебно-воспитательной деятельности создается положительная психоэмоциональная атмосфера занятия. При этом акцентируется внимание каждого на актуальности развития образноконцептуального мышления и мотивации познавательно-воспитательной деятельности в формировании культуры здоровья человека; на том, что культура человека, состояние его психосоматического здоровья – это категории духовного развития, личностного мировоззрения, положительных стратегий на будущее, конкурентоспособность на современном рынке труда. Ссылаясь на собственный опыт, опыт выдающихся деятелей культуры и науки, ведущих специалистов преподаватель приглашает студентов “в мир личностно-ориентированного формирования ценности здоровья и здорового образа жизни”. Студентам рекомендуется быть раскованными, внимательными, организованными; способными к сотрудничеству, самореализации, самообразованию, самовоспитанию. Каждая микро-группа экспромтом провозглашает свой образно составленный девиз личностноориентированного формирования здоровья, как показателя готовности к продуктивной профессиональной деятельности. Результатом гарантированного воздействия упражнения-задания является активизация познавательной мотивации, осознание эффективности “субъект-субъектных” взаимодействий в познании условий формирования ценности здоровья, ощущение модели адекватного поведения и действий. Формирование образно-концептуального восприятия здоровьесберегающей среды университета обеспечивает возможность реализации опережающего развития ценностных ориентаций, психосоматических и психомоторных параметров личности. Такой гносеологический статус образноконцептуального стиля мышления студентов определяет его как конструктогенный фактор, лимитирующий уровень самопознавательной активности, самооценки, самоактуализации в условиях целенаправленного воспитания ценностных ориентаций к здоровому образу жизни, индивидуальной концепции здоровья, моды на здоровье.

317

Анализируя результаты выполненных упражнений-заданий, мы отмечали, что студенты, проявляя критический стиль мышления, стремились мыслить глобальной перспективой, т.е. видением и пониманием осознания ценности здоровья, феномена многообразия его взаимозависимости в ноосферном пространстве. Студенты демонстрировали понимание, что мода на здоровье, здоровый образ жизни является неотъемлемой чертой высокоразвитого сознания, а забота о сохранении и укреплении здоровья человека должна предопределять стремление к тому, чтобы и непосредственная среда его обитания была здоровой духовно, физически, психологически, экологически, социально. Выводы. Таким образом, представляется возможным отметить, что критическую теорию обучения и воспитания студентов следует считать одной из наиболее объективной, эффективной и практически целесообразной уже потому, что она основана на приоритетах логического, проблемного и креативного восприятия действительности. Образно-концептуальное мышление предполагает поиск нестандартных действий и проявление исследовательского склада ума, что способствует развитию творчества, самостоятельности, профессионализма, социальной ответственности – важнейших, на наш взгляд, личностных ценностей, так необходимых в современном социокультурном пространстве глобального мира. Список литературы 1. Зеленов Є.А. Виховання студентської молоді в умовах глобалізації : монографія / Є.А. Зеленов, О.Г. Стьопіна. – Луганськ : СНУ ім. В. Даля, 2010. – 288 с. 2. Пристинский В.Н. Здоровый образ жизни, духовное и физическое здоровье, долголетие и работоспособность человека во всемирном кросс-культурном информационном пространстве / В.Н. Пристинский // Педагогические, психологические и медико-биологические проблемы дифференциации нагрузок в физическом воспитании и спорте : материалы І межд. электр. науч.-практ. конф. – Одесса, 2010. – С. 10 – 14. 3. Pristinsky V.N. New capacity of cross-cultural infospace in forming knowledge base about healthy lifestyle / V.N. Pristinsky, K.K. Krasnolutsky // Инновационные технологии в области физического воспитания, спорта, рекреации и валеологии : электр. сб. науч. работ IV межд. (Интернет) науч.-метод. конф. – Х. : Академия ВВ МВД Украины, 2010. – Вып. 4. – С. 95 – 99. 4. Шевченко Г.П. Образне мислення і процес його формування у студентської молоді засобами мистецтва : монографія / Г.П. Шевченко, Н.В. Фунтікова. – Луганськ : вид-во СНУ ім. В. Даля, 2010. – 188 с. 5. Шевченко Г.П. Проблемы образования и воспитания студенческой молодежи в эпоху постмодернизма [Текст] / Г.П. Шевченко // Духовність особистості : методологія, теорія і практика : зб. наук. праць; гол. ред. Г.П. Шевченко. – Вип. 3 (44). – Луганськ : вид-во СНУ ім. В. Даля, 2011. – 232 с. – С. 200 – 209. 6. Ruggiero V.R. The art of thinking: A guide to critical and creative thought / V.R. Ruggiero. – New York : Longman, 1998. – Р. 27 – 31.

318

УДК 378+316 ПУШКАРЁВ Ю.В., кандидат философских наук, доцент кафедры философии, Новосибирский государственный педагогический университет. E-mail: pushkarev73@mail.ru ЛАТУХА О.А., кандидат экономических наук, доцент кафедры организации здравоохранения и общественного здоровья ФПКиППВ, Новосибирский государственный медицинский университет. E-mail: latuha@mail.ru ПУШКАРЁВА Е.А. доктор философских наук, профессор кафедры философии, Новосибирский государственный педагогический университет

РАЗВИТИЕ В СОВРЕМЕННЫХ УСЛОВИЯХ НАУЧНОГО КОМПОНЕНТА ВЫСШЕЙ ШКОЛЫ Ю.В.Пушкарёв, О.А. Латуха, Е.А.Пушкарёва (Россия, Новосибирск) АННОТАЦИЯ В статье анализируются проблемы научного развития современной системы высшего образования. Функционирование высшего образования вне контекста науки в современных невозможно. Отмечается несоответствие теоретикометодологического содержания высшего образования уровню развития современного научного знания. Подчеркивается отсутствие теоретической фундаментальной концепции развития современной отечественной системы высшего образования. Особо необходима научная теоретическая разработка проблем инновационного развития высшей школы. ABSTRACT In the article problems of scientific development of modern system of higher education are analyzed. Functioning of higher education outside of a context of a science in modern is impossible. Discrepancy of the theoreticalmethodological maintenance of higher education to a level of development of modern scientific knowledge is marked. Absence of the theoretical fundamental concept of development of modern domestic system of higher education is emphasized. Scientific theoretical development of problems of innovative development of the higher school is especially necessary. Развитие общества на основе интеграции современных социальных систем образования и науки в целом – это общенациональная стратегическая задача. Особо отметим, что проблемы и противоречия современного развития социальных систем образования и науки в высшей школе социально обусловлены объективными процессами, происходящими в новых условиях развития глобальных проблем и становления информационного общества. Тем не менее, необходимость современной интеграции социальных систем образования и науки определяется, с одной стороны, объективными

319

социальными процессами, происходящими в глобальном мире, а с другой – внутренним несоответствием друг другу уровней развития этих социальных систем (что особо ярко прослеживается в противоречиях развития современного вуза). Образование и наука в современных условиях, развиваясь самостоятельно и независимо друг от друга, становятся все менее самодостаточными и дееспособными. Сегодня в системах науки и образования существуют серьезные проблемы, которые включают тенденции значительного снижения: должной фундаментализации образования – научной обоснованности положений теории образования; гуманизации и экологизации образования и науки в современных условиях развития общества. Современная проблемная ситуация, которая сложилась в сферах науки и образования проявляется в следующих основных противоречиях: – несоответствии теоретико-методологического содержания образования уровню развития современного научного знания; – в отсутствии теоретической фундаментальной концепции развития современного отечественного образования; – в отсутствии научной теоретико-методологической обоснованности инновационных образовательных технологий. Сегодня очевидно, что без более тесного сотрудничества, без совместного интеграционного развития социальных систем образования и науки в условиях высшей школы данных задач не решить. И подобное интегративное взаимодействие должно складываться не как искусственное объединение (а именно такое объединение мы наблюдаем в большинстве проводимых в современной высшей школе интеграций), а должно быть нацелено на конкретный результат эффективного взаимодействия. Данные социальные системы в новых социальных условиях должны составлять синтез, предполагающий последовательную реализацию комплекса интеграционных проектов и программ. Основное содержание интегративного взаимодействия современных систем образования и науки заключается в развертывании их интеграции как процесса и как результата. С точки зрения диалектического подхода интеграция науки и образования представляет собой процесс разрешения социальных противоречий, направленный на достижение единых целей, сопровождаемый взаимным отражением свойств и особенностей объектов интеграции. Интеграция образования и науки также представляет собой репрезентативную форму организационных структур образования и науки, в результате которой формируются новые методы, дисциплины, подходы, оказывающие влияние на функционирование науки в образовании и образовании в науке. Специфика инновационного развития высшей школы на основе интегративного взаимодействия современных систем образования и науки как сложного процесса на практике определяется совокупностью экономического, структурно-организационного, социально-правового и глобализационного аспектов. Экономический аспект инновационного развития означает решение проблемы аккумуляции ресурсов научно-образовательной системы высшей

320

школы для обеспечения инновационного экономического развития страны и создания экономики знаний. Изменения общественных отношений в сторону развития частной собственности на средства производства, рыночных механизмов развития экономики в современном обществе, повлекли кардинальные изменения в системах образования и науки, где и наука, и образование также активно вовлекаются в экономические процессы, что в итоге влечет за собой снижение уровня качества формируемых научнообразовательных знаний и во многом нивелирование традиционных научнообразовательных ценностей. Структурно-организационный аспект инновационного развития высшей школы предполагает создание научно-образовательных комплексов, способных действовать результативно и успешно решать как исследовательские, так и образовательные задачи, а также характеризует объединение кадровых потенциалов науки и образования в вузе и обусловленный этим рост качественных параметров их кадровой составляющей. Особо необходимо создание и развитие исследовательских университетов, как фундаментальной базы инновационного развития высшей школы: лучших специалистов готовят там, где обеспечивается тесная взаимосвязь учебного процесса с научно-исследовательской и опытноконструкторской работой, где существует возможность включиться в деятельность ведущих научных коллективов, проникнуться атмосферой научного поиска, принять участие в разработке крупных проектов. Фундаментальные научные достижения, крупные технические решения, новейшие технологии и разработки, оригинальные инновационные проекты появляются, как правило, в тех исследовательских организациях, где гармонично сочетается опыт старшего поколения с нестандартным подходом к делу молодых. Социально-правовой аспект инновационного развития высшей школы напрямую связан с разработкой и реализацией единой научнообразовательной политики, с созданием законодательной базы интегративного развития социальных систем науки и образования в вузе, исходя из программно-целевого подхода к управлению развитием научнообразовательной сферы. Глобализационный аспект инновационного развития высшей школы означает формирование единого научно-образовательного пространства, в котором необходимо найти место для реализации национальных особенностей научных и образовательных систем. В этом направлении непременно возникают вопросы безопасности образования в современных условиях глобализма, интернационализации и глобализации научнообразовательной сферы. Особо необходима научная теоретическая разработка проблем инновационного развития высшей школы на основе интеграции науки и образования. Преодоление кризиса в системах образования и науки связано с совершенно новым этапом в осмыслении единства науки, образования и философии. Кризис образования возникает тогда, когда происходит рассогласование между активно развивающейся, совершенствующейся наукой и отстающим от нее по содержанию образованием в условиях развития информационного общества. Интеграционные процессы

321

продолжают оставаться ведущей тенденцией в развитии современной науки, одним из важнейших факторов, обеспечивающих научно-технический прогресс. В такой ситуации функционирование образования вне контекста науки невозможно. От того, насколько глубоко раскрыты теоретические основы процессов интеграции, зависит эффективность и оперативность решения научно-технических и социальных актуальных проблем современности. Именно поэтому требуется философский анализ современной специфики процессов инновационного развития на основе интеграции образования и науки в такой же степени, как и практическая реализация комплекса интеграционных проектов.

РАДЧЕНКО Я.В. студентка Харківської гуманітарно-педагогічної академії, samaramorgan@list.ru

ОГЛЯД РЕФОРМИ ПІСЛЯ СЕРЕДНЬОЇ ВИЩОЇ ОСВІТИ БРИТАНІЇ. КОРОТКИЙ ПЕРЕЛІК ЗМІСТУ ОСВІТИ НА РІЗНИХ ЕТАПАХ НАВЧАННЯ. ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ ДИВЕРСИФІКАЦІЇ Й КОРОТКИЙ ОПИС СТАНОВЛЕННЯ ЦЬОГО ПРОЦЕСУ ОБЗОР РЕФОРМИ ПОСЛЕСРЕДНЕГО ВЫСШЕГО ОБРАЗОВАНИЯ БРИТАНИИ. КРАТКОЕ ОПИСАНИЕ СОДЕРЖАНИЯ ОБРАЗОВАНИЯ НА РАЗНЫХ ЕТАПАХ ОБУЧЕНИЯ. ОСНОВНЫЕ ТЕНДЕНЦИИ ДИВЕРСИФИКАЦИИ И КРАТКОЕ ОПИСАНИЕ СТАНОВЛЕННЯ ПРОЦЕСА OVERVIEW OF THE REFORM OF POST-SECANDARY, NON-TERTIARY EDUCATION IN BRITAIN. A BRIEF DESCRIPTION OF THE CONTENT OF EDUCATION AT DIFFERENT STAGES OF LEARNING. THE MAIN TRENDS IN HIGHER EDUCATION DIVERSIFICATION AND A BRIEF DESCRIPTION OF THE FORMATION OF THIS PROCESS Загалом вища (post-seccondary,non-tertiary) освіта яка є також і системою подальшого навчання, забезпечує велике багатостороннє навчання, яке грунтується на основній здобутій освіті. Мета цієї освіти озброїти студентів достатніми навичками і знанням, щоб вони продовжували навчання. Професійна вища освіта створена саме для того, щоб представити світ роботи студентам і готувати їх для подальших професійних або технічних учбових програм. Студенти починають навчатися у вищих навчальних закладах у віці від 15 до 17 і закінчують двома чотирма роками пізніше. Вік початку та закінчення навчання ц вищому навчальному закладі та його діапазон залежать від національних освітніх програм.Студенти можуть відвідувати програми вищої(post-secondary non-tertiary) освіти відносно до того, де вони виросли. ISCED 4 рівень має одну специфічну програму – допоміжні курси для втупу (access cource). Ці допоміжні курси для забезпечують подальшими

322

учбовими коледжамидо і націлені на зрілих студентів, що бажають вступити до вищого навчального закладу. Допоміжні курси до вступу зазвичай тривають один повний рік або 1-2 неповні роки .Курси одного року навчання включають в себе аж до 16 навчальних годин на тиждень в коледжі, на додаток до приватного вивчення за межами класів. Є багато доступних допоміжних курсів для вступу, і вони проектуються і розвиваються з підтримкою установ вищої освіти. Допоміжні курси для для вступу(access cource) зазвичай включають наступні елементи: предметні модулі або одиниці; ключові навички в інформаційній технології, уміння рахувати і комунікація; навчальні навички; і наставницька підтримка. Оцінка зазвичай включає в себе роботу протягом року та екзамен. Більшість курсів дозволяють студентам накопичувати кредит щодо Доступу до свідоцтва Вищої Освіти(Access to Higher Education certificate), оскільки вони прогресують через курс. Головні реформи щодо початкової підготовки вчителів, статус і кваліфікації учителів у подальшому учбовому секторі були представлені у вересні 2007. Раніше цього не було ніяких вимог кваліфікації для учителів у подальших учбових колледжах. Реформи у 2007 році включали в себе введення професійного статусу, як «дозвіл на лікарську практику» - усі нові учасники до навчання в подальшому освітньому секторі, як очікується, будуть прагнути до нового професійного статусу «Кваліфікований учитель з навчання та професійної підготовки» (QTLS) для тих, хто займається повноцінним викладанням. Усі подальші вчителі з повним робочим днем повинні здобути мінімум 30 годин продовження професійного розвитку за навчальний рік. Вони повинні також підтримувати реєстрацію діяльності, яка має бути забезпечена як свідоцтво IfL( Institute for Learning) для того, щоб підтримувати статус практикуючого фахівця який має дозвіл. Вища освіта традиційно асоціюється з університетською освітою. Розширення вищої освіти почалось як лінійний процес, але він почав диверсіфікувати насамперед у відповідь на різні вимоги від різних зацікавлених сторін. У міру розвитку ринку все більш затребуваними є працездатні випускники - підхідом якого є «готовий продукт» з метою отримання більш професійно-підготовленої робочою сили. Раніше,традиційні університети, враховуючи елітарну орієнтацію, не могли задовольнити ці різноманітні вимоги для вивчення програми, пов`язаних з навичками,необхідними на ринку праці. Зростаючий попит на тип освіти відрізняється від традиційно пропонованих в університетах (Грабб, 2003) ,потреба впровадження альтернативних способів і призвела до розвитку безлічі установ, діверсіфікації постачальників послуг і навчальних програм. Фактично, країни OECD виступають за розширення вищої освіти, щоб досягти стадії масовості,а потім універсалізації вищої освіти-вища освіта для всіх. Само собою зрозуміло, що, коли система стає масово-орієнтованою або універсальною, вона не може підтримувати унітарну структуру. Це стало очевидно, що значна частина вищої освіти тепер надається за межами університетів та інститутів. Визначення диверсифікації

323

Диверсифікація вищої освіти - процес, при якому система стає більш широкою і диверсифікованою за своєю орієнтацією і діями. Вона відображає відхилення від єдиної і жорсткої системи (від університетів) до гнучкої системи, яка може пристосуватися до різного попиту багатьох провайдерів в країні. Тому диверсифікація полягає в різноманітності установ і надає можливості для реалізації вищої освіти(Post-secondary, Non-tertiary Education). Це також може бути пов`язане з структурними і культурними аспектами,які пов`зані зі встановленими місіями або академічними програмами. Один можливий результат процесу диверсифікації - встановлене диференціювання. Диференціювання посилається на розділення одиниць і появу нових в межах існуючої системи. Коли система вищої освіти стає різноманітною, ймовірно, що установи стануть більш диференційованими. Диверсифікація також призводить до диференціювання в організаційних підрозділах, наприклад , в таких відділах як науково-дослідницькі підрозділи, їх функціональні підрозділи; а також навчальні програми, в рамках системи вищої освіти. Науковці намагаються виміряти різноманітність досвідченим шляхом, зосереджуючись на основній діяльності університетів, таких як навчання і дослідження, встановлений розмір, форм встановленого контролю, діапазон запропонованих дисциплін,нагородження ступенями, і методи дослідження. Всі ці елементи приводять до визначення диверсифікації з точки зору наявності різних форм навчальних закладів та груп закладів вищої освіти(PSE, NTE)в рамках держави або нації, які мають різні і відмінні місії, навчання і підготовку для різних образів життя і кар'єри, пропонують різні стилі навчання, організовуються і фінансуються по-різному, і працюють під різними законами і відношенням до влади. Рівень пропонованих курсів в установах PSE(Post Secondary Education) Як зазначалося вище, вища освіта(PSE) є загальним терміном для позначення всіх навчальних програм за межами середньої освіти (ISCED 3 level). Післясередня вища освіта (PSE) освіта має два особливі компоненти: Tertiary education і Non-tertiary Education. Tertiary education посилається на усі програми запропоновані в ISCED рівні 5A, 5B, і 6. Non-tertiary Education посилається на усі програми запропоновані в рівні ISCED 4. Багато установ пропонують навчання нижче рівня Tertiary; наприклад ,приблизно 90 відсотків учбових коледжів пропонують Post Secondary навчання в Non-Tertiary рівні (ISCED 4). Post Secondary інститути пропонують навчання на рівні Tertiary (ISCED 5 або вище). Професійно - орієнтовані програми, які пропонуються навчання в рівні ISCED 5B, тісно пов`язані з потребами ринку праці. Інші академічно орієнтовані інститути пропонують курси на рівні ISCED 5A. Майже без виключення, неуніверситетські установи вищої освіти (Non-University Tertiary Institutions(NUTI)) не забезпечують курси в передових дослідницьких програмах(ISCED 6). Форми диверсифікації: Інституційний. Тенденції диверсифікації вищої освіти розвинулися настільки, що чітке визначення того, що складає вища (Post-Secondary Education) освіта,залишається спірним. Неуніверситетські установи можуть перебувати на приватному або державному фінансуванні. Вони розширили свою долю в наборі і стали визнаними як частина системи вищої освіти. Потім прийшли приватні провайдери. Державні установи вищої освіти стали автономними і

324

іноді повертали частину грошей, які студенти платили за навчання. Диверсифікація була повільним процесом, особливо відколи почався маленький тиск та вимоги різноманітних навичок на ринку. Фінансова криза і загальне фінансове обмеження призводило до провало багатьох реформ, серед них диверсифікація в 1970-х і 1980-х. Іншими словами, брак державних коштів сприяв розвитку недержавного сектора (приватного) вищої освіти, через що і виникла трирівнева система - університети, політехнічні інститути і коледжи. Багато з нових інститутів фінансуються з приватних джерел, і пропонують в основному профорієнтаційні курси та пов'язані з роботою програм, таких як ділове адміністрування, інформаційні технології та інші професійні напрямки. Спираючись на огляд установ, що пропонують післясередній рівень освіти в різних країнах, зараз навчання приймає класифікацію інститутів після середньої вищої освіти на чотири категорії: 1) університети (universities) 2) коледжі, неуніверситетські установи (colleges/non-university institutions) 3) третинні установи короткого циклу (Tertiary short cycle institutions) 4) установи після середньої освіти (post-secondary non-tertiary institutions) Установи після середньої освіти (post-secondary non-tertiary institutions) Ця четверта категорія посилається на установи, які діють вище за 2 ISCED рівень але нижче 3 ISCED рівня, і надають або професійні свідчення під-cтупіня, або професійне свідчення про вищу освіту. Відколи цей рівень освіти охоплює дуже різнорідну групу установ і програм, це важко, щоб не іменувати за провал. Відносно класифікації ISCED, 'post secondary non-tertiary' здається найзагальнішою характеристикою таких установ. Установи, які можуть бути призначені цій категорії, - вищі технічні коледжі в Папуа Нове Гвінея, професійно-технічні і технічні школи в Німеччині, і в сполучених штатах. Китайська система класифікації - гарна ілюстрація: Китай має дослідницькі університети, які є частиною передових викладацьких університетів. Є чотирирічні коледжі, які зосереджуються головним чином на неповній вищій освіті, а такожі дву- і трирічні коледжі, що забезпечують курси, які ведуть до об'єднаних ступенів - це вищі інститути короткого циклу. Китай також має молодші коледжі, які є установами післясередньої(PSE) але нетретинної освіти(NTE). Країни ,такі як Бразилія, Камбоджа, Франція, Єгипет, Німеччина, Гана, Індія, Ямайка, Японія, Нігерія, Норвегія, Папуа Нове Гвінея, Російська Федерація, Південна Африка, Україна, Сполучене Королівство, і Сполучені Штати мають подібні типи учбових установ, хоча їх назви, можливо, змінюються. Використана література: • STRUCTURES OF EDUCATION AND TRAINING SYSTEMS IN EUROPE 2009/10 edition, United Kingdom-England. • TRENDS IN DIVERSIFICATION OF POST SECONDARY EDUCATION. International Institute for Educational Planning. UNESCO 2011. • OECD THEMATIC REVIEW OF TERTIARY EDUCATION. COUNTRY REPORT: UNITED KINGDOM. Tony Clark , May 2006.

325

РОМА М.М. Сумський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти

САМООСВІТНЯ ДІЯЛЬНІСТЬ ЯК ЕФЕКТИВНИЙ ЗАСІБ ПІДВИЩЕННЯ ПРОФЕСІЙНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ ВИХОВАТЕЛІВ ГРУП ПРОДОВЖЕНОГО ДНЯ На сучасному етапі становлення Української держави, в умовах складного політичного й соціально-економічного стану назріли нові тенденції суспільного розвитку, які потребують оновлення й вагомих змін у системі освіти України, а особливо в системі навчання та виховання. Сьогодення вимагає від вихователя групи продовженого дня високого рівня професійної компетентності, уміння будувати навчально-виховний процес на гуманістичних засадах, що визнається зверненням педагогів до духовно-моральних цінностей суспільства. Аналіз літературних джерел свідчить про те, що проблемі професійної компетентності присвячено роботи науковців у галузі психології та педагогіки (Д.А. Алферова, А.К. Маркова, В.А. Мижерикова, Н.А. Разіна, М.Н.Єрмоленко, М.В. Рижакова, В.А. Семиченко, Є.Є Шишова та ін.). Окремі аспекти проблеми підвищення професійної компетентності вихователів груп продовженого дня досліджені у наукових працях З. В. Морозової, О.Л. Співака, О.Є. Гордійчука, Ю.В. Васькова та ін. Питання самоосвітньої діяльності педагогів, шляхів саморозвитку та самоудосконалення їх професійних здібностей, з використанням можливостей сучасних ІКТ, розглянуто в роботах (А. М. Алексюка, В. А. Козакова, Н. Г. Ничкало, С. О. Сисоєвої та ін.). Мета статті – розкрити особливості розвитку професійної компетентності вихователів групи продовженого дня шляхом самоосвітньої діяльності. У науковій літературі правомірно визначається пріоритет компетентності, як однієї з важливих якостей особистості вихователя поряд із гуманізмом, демократизмом, духовною культурою, комунікативністю і організаторськими здібностями. Дослідники визначають компетентність як специфічну здатність, необхідну для ефективного виконання конкретної дії в конкретній галузі, що включає вузькоспеціальні знання, особливого роду предметні навички, способи мислення, а також розуміння відповідальності за свої дії. Професійно-педагогічну компетентність науковці визначають як сукупність умінь педагога – суб’єкта педагогічного впливу – особливим чином структурувати наукове і практичне знання з метою найкращого вирішення педагогічних завдань. Педагогічна компетентність вихователя групи продовженого дня включає в себе такі складові, як: − професійно-змістовні (базові), що визначають основні напрями організації навчально-виховного процесу; − професійно-діяльнісні (практичні), до яких входять усі професійні вміння й навички організовувати навчально-виховний процес;

326

− професійно-творчі, які визначають уміння обирати доцільні форми творчої діяльності та спрямовувати роботу на виховання в підростаючого покоління таких якостей, як: сумління, патріотизм, людяність, почуття громадської й власної гідності, творчої ініціативи; − професійно-особистісні компоненти, що визначають основні напрямки самоорганізації дітей та молоді, їх особистісну відповідальність, а також уміння формувати в школярів систему життєвих цінностей, що є найважливішим джерелом мотивації вчинків людини, її поведінки. На думку педагогів-практиків, одним з найбільш ефективних засобів підвищення професійної компетентності вихователя групи продовженого дня є самоосвітня діяльність - професійний саморозвиток педагога (Рис. 1).

Рис. 1. Професійний саморозвиток педагога (за С.Г. Вершловським). Самоосвіту науковці розглядають як специфічну функцію педагогічної діяльності, яка спрямована на особистісне і професійне самовдосконалення і покликана: доповнити, уточнити, поглибити і розширити базову професійну освіту (компенсаторна складова); допомогти осмисленню передового досвіду і власної діяльності (інформаційна складова); сприяти формуванню індивідуального стилю професійної діяльності (розвивальна складова). Самоосвіта як соціальний процес базується на вимогах суспільства та професії до особистості фахівця. Важливою передумовою процесу самоосвіти є ставлення самого фахівця до вимог, що висуваються. Необхідно формувати самосвідомість людини як творчого професіонала. Зміст такої підготовки ґрунтується перш за все на гуманістичному уявленні про завдання професійної діяльності, бажаних якостях людини, зокрема її фахової свідомості та мислення, творчих активних дій у рамках відведеної компетенції. До структурних складових процесу самоосвіти належать:

327

− самоусвідомлення та прийняття рішення щодо необхідності здійснення процесу самовдосконалення; − планування та вироблення програми самовдосконалення; − безпосередня практична діяльність з реалізації поставлених завдань, пов’язаних із роботою над самим собою; − самоконтроль та самокорекція самоосвітньої діяльності. Самоосвіта педагога-вихователя не повинна обмежуватися відновленням знань, які набуто у вищому навчальному закладі. Мова йде про: ознайомлення з новітніми педагогічними та психологічними дослідженнями; пошук нових напрямків у методиці організації навчальновиховного процесу;вирішення на високому науковому рівні педагогічних проблем, що викликають утруднення в практичній роботі. Самоосвіта педагога – це провідна форма удосконалення професійної компетентності, що полягає в засвоєнні, оновленні, поширенні й поглибленні знань, узагальненні досвіду шляхом цілеспрямованої, системної самоосвітньої роботи, спрямованої на саморозвиток та самовдосконалення особистості, задоволення власних інтересів і об’єктивних потреб освітнього закладу. Таким чином, самоосвіта вихователя групи продовженого дня, як система структурних і функціональних компонентів, спрямована на підвищення рівня спеціальної, психолого-педагогічної і науково-методичної підготовки вихователя, вивчення, узагальнення і впровадження у практику передового педагогічного і виробничого досвіду. Удосконалення системи педагогічної самоосвітньої діяльності вихователів, викладачів може виступати одним з найважливіших факторів формування їх професійної компетентності.

1. 2. 3. 4.

Література БолотовВ. А., СериковВ. В. Компетентностная модель: от идеи к образовательнойпрограмме /Педагогика. – 2003. – №10. – С. 10-15. Гершунський Б. С. Философияобразования для XXI века: Учебноепособие: 2-е изд. – М.: Пед. и-воРоссии, 2002. – 512 с. Гончаренко С.У. Український педагогічний словник. – К.:Либідь, 1997. –376 с. Гушлевська І. Поняття компетентності у вітчизняній та зарубіжній педагогіці / Шлях освіти. – 2004. – № 3. – С. 22-24.

328

ДРАЧ І.І. Університет менеджменту освіти НАПН України докторант, канд.пед.наук, доцент drach_i@ukr.net

УПРАВЛІННЯ ФОРМУВАННЯМ ПРОФЕСІЙНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ МАЙБУТНІХ ВИКЛАДАЧІВ ВИЩОЇ ШКОЛИ В УМОВАХ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА УПРАВЛЕНИЕ ФОРМИРОВАНИЕМ ПРОФЕССИОНАЛЬНОЙ КОМПЕТЕНТНОСТИ БУДУЩИХ ПРЕПОДАВАТЕЛЕЙ ВЫСШЕЙ ШКОЛЫ В УСЛОВИЯХ ИННОВАЦИОННОГО РАЗВИТИЯ ОБЩЕСТВА MANAGEMENT THE FORMATION OF PROFESSIONAL COMPETENCE FUTURE HIGH SCHOOL TEACHERS IN INNOVATIVE DEVELOPMENT OF THE SOCIETY Анотація. Проаналізовано провідні тенденції та сутність управління професійною підготовкою майбутніх фахівців в умовах інноваційного розвитку суспільства. Дано визначення поняття «компетентнісно орієнтоване управління» та розкрито його сутнісні характеристики. Аннотация. Проанализированы ведущие тенденции и сущность управления профессиональной подготовкой будущих специалистов в условиях инновационного развития общества. Дано определение понятия «компетентностно ориентированное управление» и раскрыты его сущностные характеристики. Summary. The major trends and the essence of management training of future specialists in the innovative development of society were analyzed. The definition of "competence-oriented management" was given and its essential characteristic was uncovered. Проведений аналіз сучасних джерел щодо управління освітніми організаціями свідчить про те, що провідними тенденціями в умовах інноваційного розвитку суспільства стають гуманізація та демократизація управління, його «олюднення». Підтвердження цієї думки знаходимо у працях Т.М.Давиденко, Г.А. Дмитренка, Г.В.Єльникової, С.І. Подмазіна, Т.М. Сорочан, П.І. Третьякова, P.Х.Шaкуpoва Т.І. Шамової, Г.Н. Шибанової. Заслуговує на увагу позиція P.Х.Шaкуpoва, який, розглядаючи процес упpaвлiння пeдaгoгiчним колективом, зазначає, що він має дві головні мети. Перша – це opгaнiзaцiя нaвчaльнo-вихoвнoгo пpoцeсу, a друга – зaдoвoлeння власних потреб та інтересів працівників школи, вчитeлiв, учнів [1]. Підкреслимо, що у визначенні однієї з цілей управління як зaдoвoлeння потреб та інтересів учасників освітньої діяльності вченим фіксується увага на людиноцентричному характері управління. Така позиція науковця повністю поділяється і нами. Г.В.Єльникова наголошує, що стрімкі зміни в політичній, економічній, соціальній та культурній сферах людської діяльності зумовлюють необхідність зміни підходів, методів, стилів виробничих відносин і поступове перетворення

329

жорсткого субординаційного управління сучасними організаціями на мобільне, гнучке [2, с. 10-11]. На тенденціях гуманізації та демократизації управління в освіті акцентує увагу Т.М.Сорочан [3]. Гуманізація управління, на думку вченої, полягає у створенні партнерських стосунків між керівником і підлеглим; цілеспрямованості спільної діяльності керівника та членів колективу; особистісному підході в управлінській взаємодії; створенні умов для саморозвитку та реалізації творчого потенціалу членів колективу. Демократизація управління означає, що всі суб’єкти управління спільно визначають мету діяльності; мають право вносити пропозиції та висловлювати свою думку; уміють зробити вибір; несуть відповідальність за прийняті рішення; здійснюють пошук новаторських ідей, запроваджують інноваційні підходи. Необхідність «олюднення» управління доводить С.І. Подмазін. Науковцем вводиться поняття особистісно-орієнтованого управління, основні засади якого вчений сформулював наступним чином: 1. Особистісно-орієнтоване управління ставить в центр діяльності не людину як таку (людиноцентризм), а її особистість – як, по-перше, систему соціально-значущих якостей людини (а не всіх), як міру духовного в людині (міру її спрямованості на творення добра), а по-друге, як систему «особистість зараз – особистість у майбутньому». 2. Особистість підлеглого розглядається як повноправний суб'єкт управлінського процесу у двох аспектах: - особистість є одночасно творцем норм та їх виконавцем (Е.Фромм), іншими словами, визначення цілей та їх декомпозиція в задачі відбувається в процесі спільної миследіяльності керівника і підлеглих; - в межах уже певного напряму діяльності, в межах визначених норм діяльності особистість повинна мати право на вільний вибір способів досягнення зазначених цілей, на індивідуальний стиль діяльності, на творчий підхід до справи. 3. Цілі діяльності знаходяться у відповідності з культивованими цінностями – тим, що реально оцінюється керівником і всіма суб'єктами освітнього процесу як значиме, цінне. 4. Особистісні цінності є найважливішими детермінантами її діяльності, тому дуже важливо, щоб цінності, проголошувані керівником, дійсно збігалися з тим, що для нього є цінним і щоб ці цінності були соціально-значущими. 5. Домінування в управлінській взаємодії позитивного зворотного зв'язку (фіксація та підтримка успіхів у діяльності підлеглих). Зворотній негативний зв'язок застосовується керівником тільки в разі виходу підлеглого за рамки норм діяльності. 6. Незважаючи на колективну миследіяльність, особистісні вклади у вирішення проблеми не відчужуються від конкретної особистості, а навпаки, «персоналізуються», зберігають свою особистісну приналежність. 7. Персоналізація професійних знань, що означає усвідомлення всіма учасниками діяльності особистісних внесків, які внесли в їх діяльність інші люди. У контексті гуманізації управління особливо виділимо роботу Т.І. Шамової та Т.М. Давиденко «Управление образовательным процессом в

330

адаптивной школе» [4]. Узагальнюючи розуміння терміну “управління”, автори зазначають, що цей феномен в управлінській літературі трактують з трьох позицій: 1) управління як діяльність щодо реалізації цілей організації; 2) управління як вплив керуючої системи на керовану, однієї людини на іншу або на групу; 3) управління як взаємодія суб’єктів. Тлумачення управління в першому та другому варіанті (за Т.І. Шамовою, Т.М. Давиденко – умовно насильницького), характеризується так званою стратегією формування – втручання ззовні у внутрішній світ людини, нав'язування йому вироблених суспільством норм, правил поведінки, прийомів діяльності. Головними словами, які відображають специфіку цього управління, є діяльність і вплив. Цей тип заснований на класичному традиційному підході до управління (в основі його, безумовно, лежить парадигма насильства), згідно з яким результат управлінського впливу є однозначний і лінійний, передбачуваний наслідок докладених зусиль. Третій варіант розуміння управління заснований на стратегії розвитку – сприянні розкриттю, реалізації та розвитку особистісного потенціалу людини. Отже, узагальнення розуміння сутності поняття «управління» у сучасних наукових джерелах, його основних характеристик в епоху інноваційного розвитку суспільства (гнучкості, адаптивності, рефлексивності, особистісної орієнтації) дозволяє розглядати управління як вид діяльності, що забезпечується сукупністю цілеспрямованих впливів на керовану систему, які узгоджені з механізмами її самоорганізації і спрямовані на підтримання функціонування системи та забезпечення її розвитку. Екстраполюючи наведене визначення на діяльність з управління формуванням професійної компетентності майбутніх викладачів вищої школи, зазначимо, що в якості колективного суб'єкта управління в ній виступає спільнота учасників освітнього процесу (адміністративно-педагогічний персонал, студенти, фізичні та юридичні особи, що зацікавлені в якості підготовки), а об'єктом управління – освітнє середовище в єдності його внутрішніх і зовнішніх зв’язків. У складі об'єкта компетентнісно орієнтованого управління виокремимо його найважливішу складову – предмет управління, який конкретизує мету та сферу цілеспрямованих дій колективного суб'єкта управління. Предметом компетентнісно орієнтованого управління є освітній процес, цілі якого детермінують зміст управлінських впливів на функціонування і розвиток середовища з урахуванням спільних інтересів колективного суб'єкта управлінської діяльності, що їх здійснює. Представлені характеристики предмета та об'єкта досліджуваного виду управління дозволяють дати таке його визначення: управління формуванням професійної компетентності (компетентнісно орієнтоване управління) – це вид діяльності, що забезпечується сукупністю цілеспрямованих впливів на всі фактори освітнього середовища, здатних забезпечити готовність майбутніх викладачів вищої школи до професійної діяльності та цілеспрямованого саморозвитку в умовах, що безперервно ускладнюються. Основою компетентнісно орієнтованого управління є взаємодія суб’єктів управлінської діяльності, основним результатом – розвиток особистості.

331

1. 2. 3. 4.

Література Шакуров Р. Х. Социально-психологические основы управления : руководитель и педагогический коллектив / Рафаил Хайруллович Шакуров. – М. : Просвещение, 1990. – 206 с. Єльникова Г. В. Управління вертикальне і горизонтальне / Галина Василівна Єльникова // Управління освітою. – 2003 . – № 13-14 . – С. 10-12. Сорочан Т.М. Професійне управління сучасною школою: навч.посібн. / Тамара Михайлівна Сорочан. – Луганськ: Знання, 2003. – 108 с. Шамова Т.И. Управление образовательным процессом в адаптивной школе / Т.И. Шамова, Т.М. Давыденко. – М.: Центр «Педагогический поиск», 2001. – 384 с.

СТУКАЛОВА Т.Г, ст. викладач кафедри соціально-гуманітарних дисциплін СОІППО

РОЗВИТОК ПРОФЕСІЙНОЇ КОМПЕТЕНТНОІСТІ СУЧАСНОГО КЕРІВНИКА ШКОЛИ У статті розкрито актуальність проблеми формування професійної компетентності керівника школи, проаналізовані основні її компоненти структкури, які є одним із основних факторів якісного функціонування сучасного закладу освіти. Система освіти в Україні перебуває сьогодні на етапі принципових змін. Відповідно змінюються функції і з’являються нові завдання до управління сучасною школою. Саме від керівника та його компетентності залежить конкурентноспроможність закладу і забезпечення якості освіти. Отже, якість професійного становлення та розвитку особистості керівників шкіл багато у чому визначає характер і долю модернізації шкільної освіти, сприяючи приведення його у відповідність із сучасними життєвими потребами країни. У зв'язку з цим виникає гостра необхідність розробки теорії і практики формування професійної компетентності керівників шкіл. Незважаючи на те, що професійна компетентність досить ґрунтовно досліджується в окремих аспектах, в цілому як фундаментальна педагогічна проблема вона не вирішена. Значне місце приділяється характеристиці особливостей того чи іншого етапу формування професійної компетентності керівників шкіл в ізоляції один від одного. При цьому мета дослідження кожного разу випливає із суті даного етапу, але не визначається стратегічною метою формування професійної компетентності керівників шкіл в процесі освіти, а зміст і організація діяльності учасників цього процесу в меншій мірі будується з урахуванням особливостей діяльності і якостей особистості самого керівника. Аналіз науково-педагогічної літератури свідчить, що у сучасній вітчизняній і зарубіжній літературі з питань управління існує безліч різноманітних підходів і точок зору щодо дослідження змісту управління та професійної компетентності.

332

У сучасних дослідженнях процес формування професійної компетентності керівників шкіл, як правило, розглядається у вигляді тимчасового ряду, характеризується етапами, періодами, фазами. Проблема професійної компетентності директора школи знайшла своє відображення у працях вчених та практиків Садовського В.Н., Штоффа В.А., Леонтьєва А.А., Поташника М.М., Лазарєва В.С., Краєвського В.В., Бургіна М.С., Гершунського Б.С., Шубінського В.С., Симонова П.В., Вершловського С.Г., Свенцького А.Л., Садовського В.Н., Мінцберга Г., Чошанова М.П., Шубинського В.С., Зеєра Е.Ф., Зеленова Л.А., і т.д. Соціально-економічні зміни в Україні призвели до необхідності модернізації системи освіти. Проектовані зміни у змісті загальної освіти, в його організації, у взаєминах з школи і соціуму припускають зміни і в управлінні освітою на всіх його рівнях, включаючи управління освітньою установою. Аналіз психолого-педагогічної та спеціальної (управлінської) літератури свідчить про те, що в останні роки проблема професійної компетентності педагогічних працівників у цілому і, зокрема, керівників шкіл знаходиться в центрі уваги дослідників. Цей факт сам по собі є визнанням того, що професійна компетентність відіграє провідну роль в діяльності директора школи, що й обумовлює необхідність ретельної розробки змісту цього феномена . На наш погляд, доцільно окремо розглядати поняття компетенція і компетентність. Поняття компетенція і компетентність трактуються по-різному. Словник тлумачення іноземних слів розкриває поняття «компетентний» як володіє компетенцією - колом повноважень будь-якої установи, особи або колом справ, питань. Competent (франц.) - компетентний, правомочний. Competens (лат.) - відповідний, здібний. Compelere - вимагати, відповідати, бути придатним. Competence (англ.) - здатність. На нашу думку, бути компетентним означає бути здатним мобілізувати в даній ситуації отримані знання і досвід. При обговоренні компетентності увага звертається на конкретні ситуації, в яких вони проявляються. Є сенс говорити про компетентності тільки тоді, коли вони виявляються у будь-якій ситуації, не проявлена компетентність, що залишається в ряду потенціальностей, не є компетентністю, а, найбільше, прихованою можливістю[2,с.50-56.]. У психології існує досить усталена точка зору, згідно з якою поняття "компетентність" включає знання, вміння, навички здійснення педагогічної діяльності (А. М. Журавльов, Н. Ф. Тализіна, Р. К. Шакуров, А. І. Щербаков та ін ) JI.M. Мітіна в структурі педагогічної компетентності вчителя виділяє підструктури (знання, вміння, навички та способи здійснення педагогічної діяльності) і комунікативну (знання, вміння, навички та способи здійснення педагогічного спілкування). За своєю структурою професійна компетентність директора школи являє собою складне багатоаспектне особистісне утворення, яке включає функціонально пов'язані між собою такі компоненти : - мотиваційний - сукупність мотивів, адекватних цілям і завданням управління; - когнітивний - сукупність знань, необхідних для управління; - операційний - сукупність умінь і навичок практичного вирішення завдань; - особистісний - сукупність важливих для управління особистісних якостей;

333

- рефлексивний - сукупність здібностей передбачати, оцінювати власну

діяльність, обирати стратегію управління. По своїй суті і структурі професійна компетентність директора школи включає складові компоненти, які тісно пов'язані з основними структурними елементами управлінського процесу, тобто вона є до певної міри відображенням цього процесу і трансформацією його в основні показники активності керівника (мотиви, знання, вміння, звички і особистісні якості)[4,с. 127]. Отже, компетентність не є просто механічним відображенням управлінського процесу, а тісно пов'язана, з нашої точки зору, з образом "Я", "Я - концепцією" директора школи - сукупністю його уявлень про себе, установок на себе . У кожному з компонентів структури професійної компетентності директора школи представлені якості, які належать як до першого рівня, так і другого рівня управління, і, відповідно, професійна компетентність керівника школи, розглядається як цілісна структура, в єдності всіх її елементів. Враховуючи особливості управління в системі середньої освіти, у порівнянні з керуванням в інших соціальних сферах, особливе місце серед якостей, які відносяться до другого рівня (прийняття управлінського рішення, вплив на людей, врахування потреб, мотивів, інтересів працюючих, спілкування, попередження конфліктів і т.д.), буде приділятися особистісним утворенням, пов'язаним з гуманістичною спрямованістю управління. Гришина І. виділяє дві великі групи управлінських умінь керівника школи: По-перше, це складні інтегральні вміння, спрямовані на успішне виконання основних функцій управління; По-друге, приватні професійні вміння, які є структурними компонентами інтегральних умінь. Ця група умінь формується на основі психологопедагогічних та управлінських знань [3,с.89-90]. Отже, уміння слід розглядати як здатність і готовність людини виконувати будь-яку дію чи діяльність на основі теоретичних знань і раніше отриманого досвіду . С. Г. Вершловський виділяє наступний комплекс управлінських умінь:виробничі (чітке визначення цілей, поставлених перед колективом і його членами, створення умов, за яких члени педагогічного колективу мають можливість висловлювати свою думку і надавати практичний вплив на управлінський процес і т.д.) та соціально-психологічні (вміння організувати реальні радості в житті колективу, підвищення мотивації трудової діяльності соціальними і іншими заходами, вміння підбирати кадри і т.д.) [1,с.56-59]. У реальному управлінському процесі структурні компоненти професійної компетентності директора школи (мотиваційний, когнітивний, операційний, рефлексивний) тісно переплетені між собою і тільки в цілісності забезпечують успішність управління. Професійна компетентність спеціаліста, підкреслює Щекін Г. В., визначається не тільки його науковими знаннями і вміннями, а й ціннісними орієнтаціями, що проявляються в мотивах його діяльності, його загальною культурою, світоглядом, стилем взаємин з людьми, здатністю до розвитку творчого потенціалу [5, с.91-92].

334

На нашу думку, професійну компетентність керівника навчального закладу, слід розглядати як систему управлінських, педагогічних, комунікативних, діагностичних і дослідницьких компонентів діяльності. Отже, професійну компетентність ми розглядаємо як сукупність особистісних якостей і здібностей керівника, його професійні знання, досвід, що дають змогу брати участь у виробленні та прийняттті ефективних рішень. Це теоретична та практична готовність до здійснення управління педагогічною системою, якою є навчальний заклад. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Вершловский С.Г. Учитель учителей//Управление - деятельность профессиональная: Сборник статей /Под ред. В.Ю.Кричевского. - СПб.: СПб. ГУПМ, 2001. - С.56-69. 2. Гершунский Б.С. Прогностика управленческих решений в образовании//Завуч.- 2007. - №1 - С.50-56. 3. Гришина И. Развитие иформационной культуры руководителей школ в процессе курсового обучения : Образовательная программа и учебное пособие для руководителей образовательных учреждений, методистов, сотрудников органов управления образованием / Гришина И., Чекин И. – С-Пб.: ПГУМП, 2000. – 348с. 4. Управление развитием школы: Пособие для руководителей образовательных учреждений /Под ред. М.М.Поташника, В.С.Лазарева.М.:Новая школа, 2005.-464с. 5. Щекин Г.В. Как эффективно управлять людьми: психология кадрового менеджмента: Научн.-практ.пособие.- К.:МАУП, 2010.-400с.

УДК 378.112.3

ЧЕПУРНА Н.М., ректор Черкаського обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників, кандидат педагогічних наук, доцент

ІННОВАЦІЙНА МОДЕЛЬ РОЗВИТКУ ПРОФЕСІЙНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ ПЕДАГОГІЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ У СИСТЕМІ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ПЕДАГОГІЧНОЇ ОСВІТИ У статті висвітлюються особливості Віртуальної академії методичної освіти Черкаського ОІПОПП як регіонального інформаційнокомунікаційного освітнього простору для розвитку професійної компетентності педагогічних працівників.

ИННОВАЦИОННАЯ МОДЕЛЬ РАЗВИТИЯ ПРОФЕССИОНАЛЬНОЙ КОМПЕТЕНТНОСТИ ПЕДАГОГИЧЕСКИХ РАБОТНИКОВ В СИСТЕМЕ ПОСЛЕДИПЛОМНОГО ПЕДАГОГИЧЕСКОГО ОБРАЗОВАНИЯ В статье рассматриваются особенности Виртуальной академии методического образования Черкасского ОИПОПР как регионального информационно-коммуникационного пространства для развития профессиональной компетентности педагогических работников

335

AN INNOVATIVE MODEL OF DEVELOPMENT OF THE PROFESSIONAL COMPETENCE OF TEACHERS IN THE SYSTEM OF POSTGRADUATE EDUCATION

The article deals with the peculiarities of the Virtual Academy of methodical education Cherkasky Regional Teachers’ Training Institute as a regional information and communication education space for the development of professional competence of teachers. Інноваційний напрям модернізації післядипломної педагогічної освіти сьогодні пов’язується із запровадженням різних видів мережевих систем, які дають змогу об’єднювати інформаційні ресурси, створювати освітній простір, що сприяє розвитку конкурентоспроможності педагогічних працівників. Якісно новими характеристиками таких освітніх інформаційнокомунікаційних мережевих систем є: орієнтація на потреби професійної діяяльності педагога, серед яких пріоритетною є потреба у неперервному самовдосконаленні та самореалізації; доступність і відкритість будь-якої форми дистанційного підвищення кваліфікації для педагога, за умови достатнього рівня володіння ним інформаційно-комунікаційними технологіями; гнучкість інформаційно-комунікаційної мережевої системи, її швидке реагування на освітній попит педагогічних працівників, різні темпи навчання; інтеграція формальних і неформальних видів освіти, створення цілісного освітнього поля для навчання, самоосвіти та взаємонавчання педагогів; широке використання ІКТ на будь-якому етапі професійної діяльності педагогічних працівників [2]. Зазначені вище положення стали основою для реалізації ідеї створення на Черкаському освітянському порталі регіональної мережевої системи неперервного підвищення кваліфікації педагогічних працівників області – Віртуальної академії методичної освіти Черкаського ОІПОПП. Мета діяльності Віртуальної академії - забезпечення індивідуальної траєкторії професійного зростання та задоволення індивідуальних освітніх потреб педагогічних працівників у розвитку професійної компетентності на основі використання інформаційно-комунікаційних технологій. Віртуальна академія методичної освіти – це нове системне мережеве утворення, в основі якого лежить усвідомлення неперервності освіти як умови й засобу професійного розвитку педагога. Ми ставимо перед собою завдання створення умов для неперервної освіти педагогічних працівників, з урахуванням комфортного для них терміну опанування освітніх програм; збільшення можливості для педагогів області отримувати різноманітну професійно значущу інформацію, поширювати власний досвід педагогічної діяльності; реалізації особистісно орієнтованого та індивідуального підходів в організації підвищення кваліфікації, надання допомоги конкретному педагогу в отриманні конкретних знань; формування у педагогічних працівників області професійної позиції, спрямованої на проектування власної освітньої траєкторії; зміщення акцентів у підвищенні кваліфікації з передачі знань - на створення умов для оволодіння способами взаємодії з усіма суб’єктами регіональної мережевої системи неперервного підвищення кваліфікації педагогічних працівників області.

336

Функціонування Віртуальної академії методичної освіти як складової єдиного освітнього простору післядипломної освіти області передбачає розширення видів освітніх послуг для підвищення кваліфікації педагогічних працівників, введення нових форм взаємодії суб’єктів післядипломної освіти, різноманіття програмних продуктів, форм та видів навчання, самоосвіти та взаємонавчання педагогів. До складу Віртуальної академії методичної освіти, розміщеної на Черкаському освітянському порталі (сайті Черкаського ОІПОПП) входять: 1. Розділ «Дистанційні та очно-дистанційні курси підвищення кваліфікації» (проведення дистанційних курсів для різних категорій педагогічних працівників на основі програмного забезпечення платформи Moodle). 2. Розділ «Віртуальна школа професійного становлення молодого педагога». Структурними компонентами цієї дистанційної форми роботи з учителями-початківцями є: Інтернет-скринька корисної інформації; дистанційний консультпункт з різних питань освітньої діяльності; віртуальний майстер-клас; експрес-опитування з різних проблем педагогічної діяльності; Інтернет-заходи в режимі он-лайн для молодих педагогів; дискусійний форум та ін. 3. Розділ «Інтернет-школа педагогічної майстерності», яка надасть можливість педагогам на вибір (відповідно до їхніх фахових уподобань та рівня професійної компетентності) в дистанційному режимі опанувати сертифіковані Вченою радою Черкаського ОІПОПП спецкурси та отримати відповідний документ (сертифікат) про додаткову спеціалізацію. 4. Розділ «Школа психологічної грамотності» має на меті здійснення різних форм дистанційної психологічної освіти педагогів області. 5. Розділ «Дистанційна школа педагога-дослідника» створений з метою навчання творчо працюючих педагогів здійсненню дослідницької та дослідноекспериментальної діяльності. Крім зазначених вище форм дистанційного сприяння розвитку професійної компетентності педагогічних працівників, структурними компонентами Віртуальної академії методичної освіти є віртуальні спільноти та Інтернет-клуби як дистанційна форма методичної роботи для всіх категорій педагогічних працівників. Слід зазначити, що, на жаль, в мережі Інтернет ці форми підвищення професійної майстерності доки що не виокремлені, більш того, ці поняття змішані, зміст їх недиференційований: часто спільноту називають клубом і навпаки. Натомість зміст цих понять розрізняється за критеріями активності й самостійності учасників методичної взаємодії та рівнем технологічності. Віртуальна спільнота – це мережеве співтовариство, яке розуміється науковцями як група людей, що підтримують спілкування і проводять спільну діяльність за допомогою комп'ютерних мережевих засобів. Іншими словами, у віртуальній спільноті людей об’єднують: комп’ютерна мережа (Інтернет), мережа документів (WWW) та програмне забезпечення (соціальні сервіси). Загальну формулу віртуальної спільноти як мережевого об'єднання педагогічних працівників можна вивести так: це соціальні сервіси + взаємодія окремих учасників + спостереження за діяльністю спільноти (останнє наголошує на ролі методиста як ініціатора, координатора, фасилітатора,

337

модератора, який ще й спостерігає за діяльністю спільноти для внесення коректив шляхом ініціювання різних видів спільної діяльності та взаємодії) [1, 3]. Отже, віртуальні спільноти як мережеві об'єднання характеризуються спільними ідеями та ініціативами учасників, а також освітнім контентом, який продукується всіма учасниками об'єднання. Тобто віртуальні спільноти передбачають високий рівень активності її учасників, а для ефективної взаємодії в рамках мережних об’єднань з розвитком ІКТ з’являються нові форми для представлення цифрових архівів, збереження знань, залучення нових членів співтовариства та нові програмні сервіси, які полегшують управління знаннями та використання цих знань учасниками спільноти. Тобто така форма методичної роботи потребує більш високого рівня ІКТкомпетентності як ініціатора спільноти (у нашому випадку – науковців кафедр і методистів, які обрали цю форму дистанційної методичної роботи), так і її учасників. Інтернет-клуб як клубно-дистанційна форма методичної роботи передбачає більш велику питому вагу ініціатора цієї форми підвищення кваліфікації (методиста, науковця), який, створюючи концепцію Інтернет-клубу, розробляє певні рубрики у відповідності до власного бачення змісту дистанційної методичної роботи. Активність інших членів Інтернет-клубу обмежується участю у форумах, Інтернет-листуванні як засобу спілкування та спільного створення освітнього продукту (навчальних та методичних посібників, методичних рекомендацій тощо). Наголосимо, що обидві форми дистанційної методичної роботи є однаково привабливими для нас на сьогоднішній день, адже рівень ІКТкомпетентності педагогічних працівників області також є різним, і ми надаємо їм право вибору. Таким чином, як системне мережеве утворення, Віртуальна академія методичної освіти Черкаського ОІПОПП, створюючи умови для дистанційного навчання, самоосвіти, взаємонавчання, спілкування та взаємодії педагогів, сприяє забезпеченню індивідуальної траєкторії професійного зростання та задоволенню індивідуальних освітніх потреб педагогічних працівників області у розвитку професійної компетентності. Література: Режим доступу : 1. Віртуальні спільноти. [Електронний ресурс] http://www.zoippo.zp.ua/pages /raznoe / spilnoty .html 2. Оліференко Л.Я. Регіональна система неперервного підвищення кваліфікації педагогічних кадрів / Л.Я.Оліференко // Матеріали ІІІ Міжнародного фестивалю педагогічних інновацій. – Черкаси: Вид-во ЧОІПОПП, 2012. – С.44 – 60 3. Пилипчук А. Ю. Система освіти як об’єкт інформатизації: види діяльності в системі освіти. [Електронний ресурс] / А. Ю .Пилипчук // Інформаційні технології і засоби навчання. – 2009. – № 1. – Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/ITZN/em9/emg.html.

338

УДК. 159.98

ТОПЧІЙ О.В. Національна академія внутрішніх справ e-mail: bio-vlad@rambler.ru

ПІДГОТОВКА ФАХІВЦІВ ДЛЯ СЛІДЧИХ ПІДРОЗДІЛІВ У ВИЩИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДАХ МВС УКРАЇНИ Розкрито проблеми підготовки слідчих у ВНЗ МВС України, охарактеризовано критерії визначення професіаграми. Визначено необхідність підготовки слідчих у відомчих навчальних закладах. Ключові слова: слідча діяльність; розслідування; реформа відомчих закладів; професіограма; слідчий; навантаження. Training for investigative units in the higher educational establishments MIA of Ukraine Solved problems of investigators at the university of MIA of Ukraine, described the criteria for determining profesiahramy. The need for training investigators in departmental education Key words: investigative activity, investigation, reform of departmental facilities; professiogram; investigator; load. Постановка проблеми та її актуальність. Юридична освіта — перший крок до утвердження себе як особистості в галузі реалізації права, юридична освіта повинна забезпечити знання і розуміння мови і технічної майстерності, необхідних для практикуючого співробітника МВС, включаючи розуміння правових і етичних обов’язків, прав і основних свобод людини, визнаних законодавством країни і міжнародним правом. Необхідність якісної освіти на пряму впливає на ефективність слідчої діяльності, а в свою чергу професійна діяльність слідчого є основним елементом під час кримінального провадження. Тобто професійні навики слідчого з самого початку повинні бути на високому рівну, а для цього потрібно ефективно підготувати його у відомчому навчальному закладі. Актуальність вказаного питання визначається необхідністю високих професійних умінь та навичок у випускника ВНЗ (слідчого), що дозволить скоротити час на його адаптацію, не застосовування інституту наставництва та недопущення типових помилок під час кримінального провадження. Аналіз останніх досліджень та публікацій. Підвищення професіоналізму працівників органів внутрішніх справ, зокрема слідчих безпосередньо залежить від якості навчально-виховного процесу у навчальних закладах системи МВС України. Більшість науковців та практичних працівників ОВС єдині у тому, що основним способом забезпечення якості та ефективності діяльності працівників органів внутрішніх справ є „сучасна система професійної освіти, що орієнтована на підготовку професіонала, здатного виконувати свої функції”. Професійна діяльність слідчого в останні роки стала предметом вивчення багатьох вчених. Так, цікавими є дослідження слідчої діяльності, в яких розкриваються професійно значущі якості працівника міліції в цілому В.Г. Андросюк, В.С. Делікатний, О.В. Молоканова, Г.О. Юхновець, О.М. Бандурка та інші. Проте у науковій літературі немає визначення шляхів формування в майбутніх слідчих практичних умінь і навичок в процесі навчання у ВНЗ МВС України та створення єдиної професіограми.

339

Мета статті полягає в тому щоб на основі аналізу статистичних та юридичної літератури проаналізувати проблему підготовки майбутніх слідчих саме ВНЗ МВС України та необхідності створення професіограми. Викладення основного матеріалу. Органи внутрішніх справ України комплектуються фахівцями, які закінчили відомчі навчальні заклади МВС, навчальні заклади Міністерства освіти і науки, а також навчальні заклади освіти, які підпорядковані іншим міністерствам та відомствам. Крім того, підготовка спеціалістів за фахом „Правознавство” здійснюється цілим рядом цивільних навчальних закладів ІІ та ІІІ рівнів акредитації, що обумовлено постійним некомплектом органів внутрішніх справ та значною плинністю кадрів. При цьому упродовж 2011 року звільнено з органів внутрішніх справ 1072 слідчих, з яких більше половини (612) за власним бажанням до досягнення пенсійного віку, за негативними мотивами – 99. За цей же період прийнято на службу в слідчі підрозділи 1080 працівників, з яких 1006 – випускники вищих навчальних закладів (7% від штатної чисельності). Крім того, некомплект у слідчих підрозділах станом на 01.01.2012 складав 1307 одиниць, або 8,8% від штатної чисельності. На сьогодні в слідчих підрозділах працюють 6034 слідчих, які мають стаж роботи на слідстві до трьох років, що становить 46,9% від загальної кількості слідчих (у 2010 році - 4,5 тис. слідчих, або 42,8 %). З них 3488 слідчих (27,1%) мають стаж практичної роботи до 1-го року і 2546 слідчих (19,8%) - від 1-го до 3-х років. Від 3-х до 5-ти років на слідстві працюють 2243 слідчих (17,4%). Як свідчить практика, саме ця категорія працівників і допускає більшість порушень кримінально-процесуального законодавства, оскільки ці слідчі не мають достатнього досвіду роботи, а рівень набутих ними знань є недостатнім. За таких обставин керівники слідчих підрозділів повинні приділяти більше уваги підвищенню професійної майстерності своїх підлеглих та активно використовувати інститут наставництва. Здійснюючи функціональний аналіз слідчої діяльності авторами В.Г. Андросюк, О.М. Корнєв, О.І. Кудерміна [10, с. 12] пропонується систематизувати функцій слідчого у процесі вирішення ним типових завдань слідчої діяльності. На їх переконання, необхідно виділити цільові функції, що спрямовані на досягнення певної мети - встановлення факту події, вимірювання, висування попередніх версій, забезпечуючи створення умов для ефективних дій, контролюючі функції – покликані виявити співвідношення між одержаними відомостями, перевірити одержані результати та їх відповідність висунутим версіям. Нам імпонує запропонований в підхід до виявлення та класифікації функцій слідчого і саме його необхідно дотримуватися у процесі підготовки майбутнього слідчого. Створення передумов наукового пошуку для розгляду особливостей професійної діяльності слідчого та його професіограми, визначення поняття інформаційної діяльності слідчого та її складових, їх співвідношення зі складовими професіограми слідчого. На нашу думку, цивільні навчальні заклади та навчальні заклади інших, крім МВС, відомств не призначені для підготовки фахівців для органів внутрішніх справ. Вони можуть бути початковою ланкою в подальшій професійній освіті працівників ОВС, але в ніякому разі не базовою, тобто вони надають знання загального характеру, які у подальшому можуть стати у

340

пригоді під час службової діяльності у тій чи іншій службі. Наприклад, отримані особою знання під час навчання в інженерному навчальному закладі або в навчальному закладі економічного профілю можуть бути використані у подальшому під час підготовки цих осіб для роботи в оперативних або в підрозділах по боротьбі з економічними злочинами, злочинами в сфері господарської діяльності. Процес розгляду діяльності слідчого повинен містити розробку і аналіз професіограми слідчого. Професіограма повинна містити опис відносно стійких властивостей особи, що необхідні для виконання ефективної професійної діяльності і здійснює орієнтуючий вплив на професійну підготовку майбутніх слідчих [2, с. 294]. Тому, професіограма особистості слідчого становить багаторівневу ієрархічну структуру, в якій відображено індивідуальні та особисті якості, необхідні знання, навички та уміння, що реалізуються в професійній діяльності. Формування професіограми слідчого наглядна ілюстрація.

Також потрібно пам’ятати, що процесуальна незалежність слідчого вимагає від нього високої ініціативності, організованості і соціальної відповідальності. З метою подолання нервово-психічного перевантаження, він повинен володіти емоційно-вольовою витривалістю, витримкою, холоднокровністю, завзятістю, невичерпною вірою в успіх своєї справи. Крім того, фізична витривалість, розвинуті адаптаційні можливості, необхідні для роботи в умовах, для проведення невідкладних слідчих дій за будь-яких обставин. Таким чином особливості діяльності слідчого, його професіограма та характеристика основних її складових є передумовою дослідження проблем професійної підготовки майбутніх слідчих у вищих навчальних закладах МВС України, виявлення існуючих суперечностей між вимогами суспільства до рівня професійної підготовки майбутніх слідчих та окреслення шляхів їх подолання. Крім того, отримати кваліфіковану освіту слідчий може лише у ВНС МВС України, що надасть йому можливості під час навчання набути не тільки необхідні уміння та навички, але й перейняти досвід практичних працівників (слідчих) викладачів. Також ВНЗ МВС України мають необхідну матеріально-технічну базу для здобуття майбутніми слідчими необхідних умінь та навичок.

341

В перспективі вбачаємо за необхідність розроблення та закріплення на законодавчому рівні професіограми, котра відповідає потребам парадигми в умовах реформування системи правоохоронних органів. Також запровадження отриманих результатів у відомчих навчальних закладах системи МВС з метою загального підвищення рівня підготовки майбутніх слідчих у всіх ВНЗ МВС України. Список використаних літератури 1. Бандурка О.М. Юридична деонтологія: підручник / О.М. Бандурка, О.Ф. Скакун – Харків: Вид-во НУВС, 2002. – 336 с. 2. Бризгалов І. В. Юридична деонтологія: Короткий курс лекцій. - К.: МАУП, 2003. - 48 с. 3. Васильев В.Л. Юридическая психология: Учеб. пособиС. / Васильев В.Л. – СПб: Питер–Пресс, 1997. – 250 с. 4. Гусарєв С.Д. Юридична деонтологія (Основи юридичної діяльності) : навч. посіб. /С.Д. Гусарєв , О.Д. Тихомиров – К.: Знання, 2006. – 487 с. 5. Захаров В.Ф. Модель специалиста – выпускника Киевской высшей школы МВД СССР им. Ф.Э. Дзержинського: Оперативнопрофилактическая и исправительно–трудовая специализация / Захаров В.Ф., Римаренко Ю.И., Шатский С.С. – К., 1981. – 40 с. 6. Коновалова В.О. Юридична психологія / В.О. Коновалова, В.Ю. Шепітько – К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2005. – 424 с. 7. Кузмичев В.С. Теория и практика следственной деятельности. – К.: НВТ «Правник», 1997. – 245 с. 8. Правові та психологічні основи взаємодії слідчих із оперативними співробітниками при розкритті злочинів: Навчальний посібник / В.П. Барковський, Л.М. Бондаренко, Н.Т. Савченко, Г.П. Третьякова, О.О. Чернуха, М.І. Шерман; Під заг. ред. В.В. Гевко, А.С. Морозова. – Херсон: ХФ ЗЮІ МВС України, 2001. – 74 с. 9. Психологія слідчої діяльності: Навч. посіб. /[В.Г. Андросюк, О.М. Корнєв, О.І. Кудерміна та ін.]; [за заг.ред. Л.І. Казміренко]. – К.: Правова єдність, 2009. – 200 с.

УДК 378.124.08

ТРЕТЯЧЕНКО О.М. студентка V курсу факультету іноземної філології Харківської гуманітарно-педагогічної академії e-mail: olya810@rambler.ru

REFORMING OF SECONDARY EDUCATION IN UNITED KINGDOM

The main principles and ways of Secondary Education’s reforming are covered in this article, the aim of which is to set up more flexible curriculum and structure of the education for all pupils. There are also the spheres of secondary education with further changes. Comparative table lets us to see the results of reforming and the aims that need time to be achieved. Key words: compulsory education, post-compulsory education, National Curriculum, education at the key stage 3, education at the key stage 4.

РЕФОРМУВАННЯ СЕРЕДНЬОЇ ОСВІТИ ВЕЛИКОБРИТАНІЇ У статті висвітлено основні засади та шляхи реформування середньої освіти Великобританії, метою яких є створення більш гнучкого

342

навчального плану та структури освіти для всіх учнів. Також показані сфери середньої освіти з подальшими змінами. Порівняльна таблиця, що наведена у статті, дає нам змогу побачити результати реформування та цілі, досягнення яких потребує часу. Ключові слова: обов’язкове навчання, навчання у старшій школі, Національний навчальний план, освіта на ключовому етапі 3, освіта на ключовому етапі 4. Nowadays educational sphere undergoes important changes not only in Ukraine but also in many countries around the world and the UK education system is not an exception here. The reason for that lies in the fact that secondary schools in that country face the same main problem that is so urgent for Ukrainian educational sphere, namely a disparity of educational system to objective requirements of contemporary epoch. This is the reason of intensive educational reforming that has global character last ten years in the UK and Ukraine. That is why the aim of our paper is to show how the current reform in the UK is setting up more flexible curriculum and structure of the education for all pupils of English secondary schools and how this experience can be useful for reforming educational system in Ukraine. Education in UK almost wasn’t under control of Government and all educational plans and programs left in schools’ conducting. Compulsory for all state educational institutions of the country teaching program was appeared - «National Curriculum». There was brought a set of compulsory exams together with educational plans and then the GCSE (General Certificate of Secondary Education) and A-Level exams were appeared in schools. In England legal educational regulation at legislative level is produced by vast quantity of Acts and a part of which was repealed or it is just irrelevant. Nowadays Education Act 1996 for UK is a basic normative legal act in the educational sphere, but new governmental plan in England (DfES 2003) offers some changes in existing educational system. An aim of these changes is to build in the future more flexible teaching plan and educational structure for all students that get secondary education, and in this way to create bigger opportunities for education by individual programs. Compulsory education in United Kingdom applies to children of 5-16 years old. Educational system in UK consists of educational systems of England, Scotland, Wales and Northern Ireland. Full secondary education in UK includes three consistent levels: Primary education continues 6 years and that is realized at first in two-years preparatory schools for children of 5 years old, then - in 4-years elementary schools; Secondary compulsory education continues 5 years that occurs in general secondary schools of three different types or in City Technology College; Full secondary education continues 2 years (Sixth Form) and finishing of that gives an opportunity to enter institution of higher education. In 1988 in England and in Wales there were introduced legislatively accepted National Curriculums where it was noted what students have to study and which knowledge they need to have by the results of such studying.

343

There are four key stages of studying in National Curriculum: Key stage 1 – to 7 years old; Key stage 2 – 7-11 years old; Key stage 3 – 11-14 years old; Key stage 4 – 14-16 years old. Key stages 1 and 2 are the primary education, and key stages 3 and 4 are secondary one; two final years of full secondary education (“six form”) are transitional link between higher and secondary education. Education for young people aged between the ages of 14 and 19 is currently the focus of reform and reorganization. The reforms aim to create a flexible qualifications framework for 14- to 19year-olds, which provides a choice of routes that cater for different learning preferences. Reforms include the introduction of new diploma qualifications, which combine traditional (general) and work-based (vocational) learning and raising the minimum age at which young people leave education or training to 17 by 2013 and to 18 by 2015. The ‘specialist schools program’ allows maintained secondary schools to specialize in a particular area of the curriculum, while still delivering the full National Curriculum and delivering a broad and balanced education to pupils. There are now 10 curriculum subject areas for specialist schools – arts, business and enterprise, engineering, humanities, languages, mathematics and computing, music, science, sports, and technology. 16- to 19-year-olds attending full-time post-compulsory education in further education colleges or schools can apply for Education Maintenance Allowances. All secondary schools must comply with the School Admissions Code for all student admissions, including admissions to school sixth forms. At key stage 3, the compulsory National Curriculum subjects include: the core subjects: English, mathematics and science; the foundation subjects: design and technology, information and communication technology (ICT), history, geography, art and design, a foreign language, citizenship, music and physical education (PE). At key stage 4, there are fewer compulsory National Curriculum subjects: English, mathematics, science, ICT, PE and citizenship. Careers education is also compulsory at key stages 3 and 4, work-related learning is a statutory requirement at key stage 4. By 2013, as part of the reform of 14 to 19 education, the Government plans to create a more streamlined and understandable qualifications system based on four nationally available qualifications routes: GCSEs and A-levels, Diplomas, Apprenticeships, Foundation Learning programs. At key stage 3, pupils are assessed against the attainment targets, which set out the expected standards of student performance in each National Curriculum subject in terms of level descriptions. The end of key stage 3 tests are now being replaced by improved teacher assessment and more frequent reporting to parents throughout the key stage. At the end of compulsory education (age 16), after two years of study in key stage 4, the majority of pupils are assessed by means of external qualifications. For learners at the end of compulsory education (age 16), by far the most common qualification taken is the GCSE, a single subject qualification available in more than 40 academic subject areas.

344

Entry level qualifications are aimed at pupils who are not ready for GCSEs at the end of key stage 4. For learners under 19, only courses leading to qualifications that have been approved by the Secretary of State under Section 96 of the Learning and Skills Act 2000 are eligible for public funding. The most common qualifications taken at the end of post-compulsory education (around age 18) are A-levels. GCEs or A-levels in applied subjects are also available to students in postcompulsory education and emphasise knowledge, skills and understanding in broad vocational areas and are intended to offer a comprehensive preparation for employment, as well as a route to higher-level qualifications. Diplomas are new qualifications combining theoretical study with practical experience and are part of the Government’s 14 to 19 reform program (see introduction to this chapter for further information). National Vocational Qualifications (NVQs) enable students as well as employees who have left full-time education to gain recognized qualifications for specific occupations. The main Government-funded training scheme for young people is the Apprenticeship program. Young Apprenticeships (YAs) for 14- to 16-year-olds provide an opportunity for motivated school pupils to spend up to two days a week in the workplace learning a trade. Entry to Employment (E2E) (or Pre-Apprenticeships), for young people aged 16 to 18, is designed to support disengaged young people to prepare for apprenticeships and employment. Introductory certificates and diplomas are vocational qualifications, available alongside GCSEs in applied subjects. Once external qualifications have been accredited by the regulators in England, Wales and Northern Ireland, they are placed on the National Qualifications Framework (NQF) or the Qualifications and Credit Framework (QCF), which is currently being implemented. The NQF includes both general academic and vocational qualifications at nine levels. The QCF is a new framework which aims to enable learners to gain qualifications at their own pace along flexible routes by awarding credit for qualifications and units. The Learning and Skills Act 2000 provided for the establishment of the Connexions Service, it was intended to be a universal service for all young people aged 13 to 19, but it gives particular attention to young people who are disengaged, or at risk of becoming disengaged from education and training. Schools must provide a planned program of careers education within the curriculum in years 7 to 11 (ages 11 to 16). REFERENCES 1. Higginson Catherine. Structures of Education and Training System in Europe. United Kingdom - England 2009-2010 / C. Higginson. – European Commission. – Eurydice: 2010. 2. UNIVERSITIES UK. Higher Education in Facts and Figures. – London: UUK. - 2008.

345

3. DEPARTMENT FOR INNOVATION, UNIVERSITIES AND SKILLS. World Class Skills: Implementing the Leitch Review of Skills in England. London: The Stationery Office. 2007

УДК 378(477):316.4.063.3

ТУРЧИНА Т.В. ДВНЗ Українська академія банківської справи Національного банку України асистент кафедри іноземних мов, e-mail: b1os@gala.net

ІННОВАЦІЙНІ МЕТОДИ НАВЧАННЯ – НОВИЙ ШЛЯХ РОЗВИТКУ ОСВІТИ ИННОВАЦИОННЫЕ МЕТОДЫ ОБУЧЕНИЯ – НОВЫЙ ПУТЬ РАЗВИТИЯ ОБРАЗОВАНИЯ INNOVATIVE METHOD OF TEACHING – NEW WAY OF EDUCATION DEVELOPMENT Анотація. Головним завданням вищого навчального закладу на сучасному етапі є підготовка фахівців, здатних нестандартно, гнучко і своєчасно реагувати на зміни, які відбуваються в світі. Тому для підготовки студентів до професійної діяльності в майбутньому і використовуються інноваційні методи навчання у вузі. Інноваційні методи дозволили змінити і роль викладача, який є не тільки носієм знання, але і наставником, який ініціює творчі пошуки студентів. Summary. The main objective of the higher education institution at the present stage is to train specialists capable of non-standard, flexible and timely response to changes taking place in the world. Therefore, to prepare students for professional careers in the future innovative methods of teaching at the university are used. Innovative methods are allowed to change the role of a teacher who is not only a holder of knowledge, but also a mentor, initiating creative searches of students. The globalization of business has finally been embraced by the higher education sector in which education is seen as a service that could be marketed worldwide. Universities and other institutions have to compete with each other to attract high quality students and academic staff in an international level. Hence competition is no longer limited within national borders. Universities have the means to teach tomorrow's decision makers as to how the interrelationships among society, economy, and the environment determine our destiny, our success or failure to achieve long-term prosperity for all human beings on the earth [1]. While Universities have to prepare their students to cope with the problems arising in hundreds of diverse and highly specialized professional fields, they also have to show the way toward cooperation, understanding and more specifically the benefits and tools of collective problem solving. The recent interest in sustainability also calls for well thought out future plans for social development. Education is an engine for the growth and progress of any society. It not only imparts knowledge, skills and inculcates values, but is also responsible for building

346

human capital which breeds, drives and sets technological innovation and economic growth. In todayâ&#x20AC;&#x2122;s era, information and knowledge stand out as very important and critical input for growth and survival. Rather than looking at education simply as a means of achieving social upliftment, the society must view education also as an engine of advancement in an information era propelled by its wheels of knowledge and research leading to development. Currently, many institutions are moving towards problem-based learning as a solution to producing graduates who are creative and can think critically, analytically, and solve problems. Since knowledge is no longer an end but a means to creating better problem solvers and encourage lifelong learning. Problem-based learning is becoming increasingly popular in educational institutions as a tool to address the inadequacies of traditional teaching. Since these traditional approaches do not encourage students to question what they have learnt or to associate with previously acquired knowledge, problem-based learning is seen as an innovative measure to encourage students to learn how to learn via real-life problems [2]. Advancements in information and communication technology across the world have radically altered the way students and faculty interacts. Teaching no longer remains a one-sided dictation; rather it is becoming highly interactive these days where both the students and the teachers participate at an equal level. The use of innovative training methods is largely applicable especially in the sphere of professional education. Internet, handheld computers, digital cameras and other such multimedia means have revolutionized the world of professional education. The researchers suggest some methods that can be applied by the modern teachers. The teacher uses multimedia to modify the contents of the material. It will help the teacher to represent in a more meaningful way, using different media elements. These media elements can be converted into digital form, modified and customized for the final presentation. By incorporating digital media elements into the project, the students are able to learn better since they use multiple sensory modalities, which would make them more motivated to pay more attention to the information presented and retain the information better. Traditional educational approaches have resulted in a mismatch between what is taught to the students and what the industry needs. As such, many institutions are moving towards problembased learning as a solution to producing graduates who are creative; think critically and analytically, to solve problems. We focus on using multimedia technology as an innovative teaching and learning strategy in a problem-based learning environment by giving the students a multimedia project to train them in this skill set. Besides the theoretical teaching, various other techniques such as casestudy methods, discussions, learning labs, role-play method and other team-based projects are fast gaining importance. All such innovative teaching techniques offer the students- a rigorous and professionally relevant learning experience. These also allow the freedom of choice to the professors to use the best-suited methods in accordance with the particular needs of different subjects. The present-day teaching methods aim at developing a truly free-thinking institution. Such innovative methods have the potential of empowering people, strengthening governance and galvanizing the overall human development of the country.

347

Creating multimedia projects is both challenging and exciting. Fortunately, there are many multimedia technologies that are available for developers to create these innovative and interactive multimedia applications [3]. These techologies include Adobe Photoshop and Premier to create edit graphics and video files respectively, SoundForge and 3D Studio Max to create and/or edit sound and animation files, respectively. They can also use an authoring tool such as Macromedia Director or Authorware to integrate and synchronise all these media elements into one final application, add interactive features, and package the application into a distributable format for the end-user. Another advantage of creating multimedia projects in the classroom setting is that when students create multimedia projects, they tend to do this in a group environment. By working in a group, the students would have to learn to work cooperatively and collaboratively, using their group skills and a variety of activities to accomplish the projectâ&#x20AC;&#x2122;s overall objectives. Mind Maps are also very quick to review, as it is easy to refresh information in your mind just by glancing once. Mind Maps can also be effective mnemonics and remembering their shape and structure can provide the cues necessary to remember the information within it. They engage much more of the brain in the process of assimilating and connecting facts than conventional notes. The key notion behind mind mapping is that we learn and remember more effectively by using the full range of visual and sensory tools at our disposal. Pictures, music, color, even touch and smell play a part in our learning armory will help to recollect information for long time. The key is to build up mind maps that make the most of these things building on our own creativity, thinking and cross linking between ideas that exist in our own minds. As the recent research point that any particular information explained with the help of graph charts makes a high impact in the minds of the people and keeping this as the core aspect the teachers may try to picturize the concepts and show the same to the students. Technology is changing the classroom experience. For example, the room is wired with camerasfor photographing whiteboards, so students can receive the images as digital files. In addition, tablet PCs, compact computers that allow you to write notes directly onto the screen with a special pen, replace the archaic projector. With the tablet technology allow professors to make notes on charts and spreadsheets and send them directly to their students' PCs and he will get a feed back from each student. To sum up, we can admit that the Information and communication technology has made many innovations in the field of teaching and also made a drastic change from the old paradigm of teaching and learning. In the new paradigm of learning, the role of student is more important than teachers. The concepts of paperless and penless classroom are emerging as an alternative to the old teaching learning method. Nowadays there is democratization of knowledge and the role of the teacher is changing to that of facilitator. We need to have interactive teaching and this changing role of education is inevitable with the introduction of multimedia technology and the spawning of a technologically-savvy generation of youths. The analysis reveals some of the suggestions that the teaching community can practice in the classrooms. Ultimately the teaching people are satisfied when they could reach the students community with their ideas and views. So, teaching

348

depends upon successful mode of communication and innovation. The researchers recommend that the teaching would be highly effective if the teacher start to use the recent multimedia technologies like usage of computers extensively or some modifications in the conventional mode of teaching. The use of computers may be very well practiced in the environment where the use of such technology is highly possible, but there must be some sort of innovation which can also be practiced in an environment where such use of technology is on its way to growth. In those environments use of humor, role playing, words –words approach, Z-A approach are the ideas that can very well be practiced. The use of new multimedia technologies and the Internet in learning is seen as a means to improve accessibility, efficiency and quality of learning by facilitating access to information resources and services as well as remote exchanges and collaboration. The world of technology continued to grow and today the whole world has become a global village. By the beginning of the 21st millennium educational technology has stretched educational boundaries and created new ones on a daily basis. The concept of ‘penless’ and ‘paperless’ classrooms has proved to be a good alternative to the old teaching-learning methods. Knowledge is becoming highly democratized which is changing the role and face of education with the introduction of new and innovative teaching aids. The researchers believe that the core objective of teaching is passing on the information or knowledge to the minds of the students. Any method using computers or modifying the existing conventional chalk-talk method are innovative if they ultimately serve the attainment of core objective of teaching. References 1. Alessi, S. M., & Trollip, S. R. Multimedia for learning: Methods and development (3rd ed.). Needham Heights, MA: Allyn & Bacon. 2001 2. Brigham, D. Converting student support services to online delivery. International Review of Research in Open and Distance Learning, 1. Retrieved from http://www.irrodl.org/index.php/irrodl / 2010 3. Cononelos, T. & Oliva, M. Using computer networks to enhance foreign language/ culture education. Foreign Language Annals, 26(4), 527-534, 1993 4. Jonassen, D. H., Peck, K. L., and Wilson, B. G.Learning With Technology: A Constructivist Perspective, New Jersey: Merrill/Prentice Hall. 2005

349

УДК 378.147

ФРОЛОВА В.О. Комунальний заклад «Харківська гуманітарно-педагогічна академія» студентка V курсу факультету іноземної філології Vikafrolova20@mail.ru

ФОРМУВАННЯ МІЖКУЛЬТУРНОЇ КОМПЕТЕНЦІЇ ШКОЛЯРІВ У ПРОЦЕСІ НАВЧАННІ ІНОЗЕМНОЇ МОВИ У статті проаналізовані основні показники формування міжкультурної компетенції школярів у процесі навчання іноземної мови; виявлені педагогічні умови, що сприяють формуванню міжкультурної компетенції.

ФОРМИРОВАНИЕ МЕЖКУЛЬТУРНОЙ КОМПЕТЕНЦИИ ШКОЛЬНИКОВ В ПРОЦЕССЕ ОБУЧЕНИЯ ИНОСТРАННЫМ ЯЗЫКАМ В статье проанализированы основные показатели формирования межкультурной компетенции школьников в процессе обучения иностранному языку; расскрываются педагогические условия формирования межкультурной компетенции.

THE FORMATION OF THE INTERCULTURAL COMPETENCE OF THE PUPILS IN LEARNING FOREIGN LANGUAGES

The main factors of the formation intercultural competence of the pupils in learning foreign languages were analyzed in the article. The pedagogical conditions of the formation intercultural competence were distinguished. Посилення інтеграційних процесів, що охопили усі сфери життєдіяльності суспільства (економіку, політику, культуру, науку та освіту) постає як одна із рис, притаманних сучасному світові. Разом з тим, зрозуміло, що інтеграція соціокультурного середовища охоплює збереження унікальних традицій різних культурно-історичних типів суспільства. Вивчення культури у процесі навчання відводить особливе місце іноземній мові у навчанні та вихованні школярів. Дисципліна «іноземна мова» знайомить з культурою народу, мова якого вивчається, дає можливість для порівняння іноземної культури з власною національною культурою, залучає до ознайомлення з загальнолюдськими цінностями, тобто сприяє залученню учнів до «діалогу культур». Розширення змісту шкільної освіти в умовах інтенсифікації процесів інтеграції нашої країни в європейську та світову спільноти зумовлює підсилення потенціалу іноземної мови як навчальної дисципліни. У відповідності до можливостей відкритого суспільства іноземну мову розглядають як інструмент для лінгвістичного та культурного розвитку особистості. Такий розвиток вимагає підвищення рівня іншомовної комунікативної компетенції, що у свою чергу, вимагає пошуку ефективних стратегій навчання. Даний аспект і визначає актуальність нашого дослідження. Мета роботи полягає в аналізі педагогічних умов, що сприяють формуванню міжкультурної компетенції школярів. Концепція комунікативного навчання, що визначає стратегії викладання іноземної мови, побудована на визнанні того факту, що головною умовою для взаєморозуміння є поєднання успішної комунікації та культури. Тобто

350

оволодіння мовою, через культуру й ознайомлення з культурою через мову. Саме цей факт зумовлює критерії вибору культурологічних реалій у процесі навчання іноземною мовою. Практика викладання іноземної мови в школі свідчить про той факт, що комунікативний підхід використовується досить вузько, без урахування в повному обсязі мови як носія культури та культурно-країнознавчої інформації. Найбільші досягнення науки у цій сфері зроблені на матеріалі рідної мови для іноземних студентів. Комунікативна спрямованість у навчанні іноземної мови визначається як тенденція, що вимагає теоретичного усвідомлення в повному обсязі та ретельного практичного обґрунтування. Аналіз наукової літератури свідчить про те, що проблема формування міжкультурної компетенції приваблює багатьох науковців, серед яких А. Залевская [2; 3], І. Зімняя [4; 5; 6], А. Маркова [8; 9; 10; 11; 12], Е. Пассов [13; 14; 15;], В.Сафонова[16], Ф.Шатілов[17; 18] та інші. У науковій літературі знаходимо дискусійні питання, оскільки у ній співіснують розширене та мінімізоване трактування місця національної культури у змісті навчання іноземної мови, також відсутня єдність думок у визначенні наукового статусу культурознавства тощо. Міжкультурну компетентність розуміють як сукупність конкретних знань і умінь, що потрібні члену мовного суспільства для здійснення мовленнєвих контактів з іншими, і оволодіння мовою як навчальною дисципліною [7: 8]; здатність індивіда за допомогою його обізнаності в галузі культури іншого народу здійснювати, у відповідності до толерантного відношення до національно-культурної специфіки представників цих народів, продуктивну взаємодію, використовуючи систему мовних норм і мовленнєвих правил, та обираючи ту комунікативну поведінку, що адекватна конкретній ситуації спілкування [1: 6]. Основними показниками у формуванні міжкультурної компетенції учнів постають культурознавчі знання, якщо правильно визначені спрямованість та динаміка здійснення діалогу культур; виокремлені педагогічні умови для реалізації можливостей міжкультурного діалогу як фактора формування міжкультурної компетенції; відібрана культурологічна навчальна інформація; учителю притаманна професійна готовність до здійснення навчання іноземної мови на ґрунті міжкультурного діалогу; здійснюється інтенсифікація навчання іноземної мови за допомоги розширення міжкультурних зв’язків тощо. Серед педагогічних умов формування міжкультурної компетенції виокремлюють: зорієнтованість учителя на цінності міжкультурного діалогу, що може проявлятися у когнітивному, емотивному і діяльному аспектах; міжкультурна компетентність учителя, педагогічна та особистісна толерантність, націленість на педагогіку співпраці; проектування змісту діалогу культур з урахуванням культурознавчої навчальної інформації; врахування своєрідності цінностей рідної культури учнів, їх взаємозв’язок із загальнолюдськими та інших культур цінностями; інтенсифікація навчання іноземної мови за рахунок міжпредметних зв’язків; моделювання ситуацій інтеркультурної комунікації у навчальному процесі. Зазначені умови стимулюють формування міжкультурної компетенції школярів у процесі навчання іноземної мови.

351

Іноземну мову необхідно розглядати не лише як навчальну дисципліну, але й як складову частину у процесі навчання культурі. Формуванню міжкультурної компетенції сприяє насичення культурознавчою інформацією змісту навчання іноземної мови; організація процесу навчання як діалогу культур, використання виховного потенціалу фольклору; урахування вікових особливостей соціокультурної компетенції учнів у використанні форм, методів, та прийомів розвитку іншомовної мовленнєвої діяльності; використання оригінальних навчальних посібників; інтегрування традиційних методикіз новітніми технологіями навчання. Таким чином, доходимо висновку, що міжкультурний діалог у процесі навчанні іноземної мови може поставати фактором формуванняміжкультурної компетенції за умов спрямованості учителя на цінності міжкультурного діалогу, що виявляється у різних аспектах; високого рівня міжкультурної компетентності педагога і його педагогічної толерантності; урахування цінностей рідної культури та культури народу, мова якого вивчається; за умови міжпредметних зв’язків у процесі навчання іноземної мови, що сприяє розширенню інформаційного простору. ЛІТЕРАТУРА 1. Григорьева Н.Н. Формирование межкультурной компетенции старшекласников : на материале изучения иностранных языков : автореф. дис. …канд.пед. наук :спец. 13.00.08 / Н.Н. Григорьева. – Казань, 2004. – 22 с. 2. Залевская А.А. Текст и его понимание [монография] / А.А. Залевская. – Тверь : ТГУ, 2001. –177 с. 3. Залевская А.А. Введение в психолингвистику / А.А. Залевская. – М., 1999. – 156c. 4. Зимняя И.А. Лингвопсихология речевой деятельности / И.А. Зимняя. – Москва, Воронеж, 2001. –432 с. 5. Зимняя И.А. Психологические аспекты обучения говорению на иностранном языке / И.А. Зимняя. – М.: Просвещение, 1985. – 246 с. 6. Зимняя И.А. Речь как индермодальный процесс /И.А. Зимняя // Актуальные проблемы психологии речи и психологии обучения языку / [под ред. А.А. Леонтьева]. – М, 1970. – С. 54–58. 7. Казакова О.В. Формирование межкультурной компетенции учащихся старших классов : на примере иностранного языка : автореф. дис. …канд.пед. наук : спец. 13.00.08 / О.В. Казакова. – Нижний Новгород, 2007. – 24 с. 8. Маркова А.К. Психологические критерии и ступени профессии учителя / А.К. Маркова // Педагогика. — 1995. —№6. — С. 55–63. 9. Маркова А.К. Психология труда учителя / А.К. Маркова. – М. : Просвещение, 1993. – 190 с. 10.Маркова А.К., Матис Т.А., Орлов А.Б. Формирование мотивации учения:[кн. для учителя]. — М.: Просвещение, 1990. — 192 с. 11. Маркова А.К. Формирование мотивации учения в школьном возрасте:[пособие для учителей] / А.К. Маркова. – М.: Просвещение, 1983. — 96 с. 12.Маркова А.К. Психология усвоения языка как средства общения / А.К. Маркова. – М., 1974. –151 с. 13.Пассов Е.И. Коммуникативный метод. Обучения иноязычному говорению / Е.И Пассов. – М., 1991. – 223 с.

352

14.Пассов Е.И. Условно-речевые упражнения для формирования грамматических навыков / Е.И Пассов. – М., 1978. – 128 с. 15.Пассов Е.И. Основы методики обучения иностранным языкам / Е.И Пассов. – М. : Русский язык, 1977. – 216 с. 16.Сафонова В.В. Изучение языков международного общения в контексте диалога культури цивилизации / В. В. Сафонова. – Воронеж : Истоки, 1996. – 189 с. 17.Шатилов Ф. Актуальные проблемы методики обучения русскому языку иностранных учащихся / Ф. Шатилов. – Л.: ЛГУ, 1985. – 56 с. 18.Шатилов Ф. Профессиограмма учителя иностранного языка /Ф. Шатилов. – М., 1977. –44 с.

УДК 378.126 + 7. 012

ЧЕРКЕСОВА И.Г. Николаевский филиал Киевского университета культуры и искусств, профессор кафедры дизайна, заслуженный деятель искусств Украины e-mail: in_dizain@ukr.net

К ВОПРОСУ ПРОЯВЛЕНИЯ КРИЗИСА ОТЕЧЕСТВЕННОЙ СИСТЕМЫ ОБРАЗОВАНИЯ. Аннотация Кризис современного образования, опирающегося на традицию, остро проявился в наше время в ситуации невостребованности молодых специалистов, в частности специалистов дизайна области культуры. Направленность традиционного образования на подготовку узких специалистов привела к не определению разницы в профессиональных знаниях, умениях и навыках между архитекторами, инженерами и дизайнерами. Ключевые слова: современное образование, модели образования, дизайн, культура, виртуальное пространство. Анотація Криза сучасної освіти, що спирається на традицію, загострилася у наш час у ситуації незатребуваності молодих спеціалістів, зокрема спеціалістів дизайну галузі культури. Спрямованість традиційної освіти на підготовку вузьких спеціалістів привело до не визначення різниці у професіональних знаннях, вміннях та навичках між архітекторами, інженерами та дизайнерами. Ключові слова: сучасна освіта, моделі освіти, дизайн, культура, віртуальний простір. To the question about the crisis’s display of Ukrainian education system. Annotation The crisis of modern education, which leans against tradition, sharply showed up in our time in the situation of unclaimedness of young specialists, in particular specialists of design of culture’s area. The orientation of traditional education on preparation of narrow specialists resulted in not

353

determination of difference in professional knowledge, abilities and skills between architects, engineers and designers. Key words: modern education, models of education, design, culture, virtual space. Современное общество живет в условиях глобализации и высоких технологий. Виртуальное пространство Интернет наполнено космическими размерами информации, доступной всем. Люди разных регионов, стран, континентов имеют возможность общения, обмена опытом, знаний, эмоций. За несколько десятилетий высокие, компьютерные технологии сделали тот сдвиг в сознании, как отдельного индивида, так и всего социума, который вывел человечество на качественно новый уровень бытия. Виртуальное пространство стало реальной ноосферой, сферой действующего разума. Такая ситуация во-первых, проявила конфликт в системе образования, во-вторых, проявила необходимость введения абсолютно новых моделей образовательной системы, соответствующей инновационным требованиям сегодняшнего уровня развития общества. Конфликт в системе образования заключается в объективном несоответствии получаемых знаний, умений и навыков и их восстребованности на практике. Пока студент закончит обучение в ВУЗе, полученные им знания морально устаревают, как устаревает постоянно информация [3]. В современном учебном процессе осмысление информации с целью получения знаний у молодежи блокируется несогласованностью уровня знаний и умений носителей информации (преподавателей) с требованиями современного общества, которые (требования) изменяются со скоростью смены информации. Это на нашей памяти (поколений 50-60-х годов) не единожды менялись ценностные ориентиры в обществе, герои для подражания, бескорыстность и альтруизм советской интеллигенции на меркантильность, грубый рационализм героев-духовных трансформеров. Пропасть между поколениями расширилась и углубилась. Новые поколения молодежи не удовлетворяют качественный уровень знаний, получаемых ими в условиях традиционного, классического образования. Интеллектуально-информационное пространство интернета дает возможность получать дополнительную информацию Вопрос в том: станет ли эта информация знаниями? Будет ли она осмыслена? По нашему мнению, главной целью обучения на всех уровнях должно стать обучение осмыслению. Учебный процесс должен состоять из ключевых понятий и мотивировать обучающегося к самостоятельному освоению определенного массива знаний, необходимых и эффективных в жизнедеятельности. Современный специалист любой сферы деятельности должен искать решения и уметь решать проблемы самостоятельно, должен уметь при необходимости работать в коллективе, выполняя по способностям роль креатора или исполнителя. Об этом написаны горы научных трудов. Но на практике теория не воплощается. Общеизвестно, что виртуальное пространство наполнено смесью информации и дезинформации. Опытный, хорошо эрудированный и образованный специалист отличит дезинформацию от достоверной информации. Но за какие-то 4-5 лет обучения не накопить мощную базу знаний. На это уходят десятки лет. Вопрос в том, как научить молодые

354

поколения определять достоверную информацию (отличать от дезинформации) и пользоваться ею во благо себе и обществу. Какие нужны методики для этого? Быстрая смена информации приводит и к смене приоритетов в выборе профессий в обществе. Как определял Тоффлер, в информационном обществе физический труд (и профессии с ним связанные) закономерно вытесняет труд интеллектуальный, базирующийся и оперирующий инструментами высоких технологий [2]. Новые рабочие места связаны с освоением определенных соответственно хозяйственной области компьютерных программ на исполнительском уровне, что можно приравнять к рабочему уровню. Для таких рабочих мест нужны специалисты нового запаса знаний. Безусловно, в сравнении, компьютерные операторыисполнители на несколько порядков превосходят рабочих физического труда по уровню своих знаний, умений и навыков. Но при этом, они являются только исполнителями, низшим звеном в управления любыми процессами. Относительно образования с целью самореализации и обеспечения качественного уровня жизни. Как альтернатива устаревшей системе традиционного образования на сегодня уже формируется система моделей в образовании: WEB 2.0, WEB 3.0 и т.д., е-бразование (образование от первого крика и до последнего вздоха), коучинг-образование (индивидуальное наставничество как в реальности так и виртуальное), всевозможные мастерклассы… Можно перечислять еще и еще модели образования. Главным есть проявление проблемы выбора и быстрой приспособляемости к требованиям общества в приоритетах профессий. А в этих условиях остро стоит вопрос побуждения к получению именно нужной информации и осмысления ее с целью образования. Приведем примеры из сегодняшней практики обучения дизайнеров среды в Николаевском филиале Киевского национального университета культуры и искусств. Это учебное заведение всегда готовило специалистовгуманитариев и творцов в сферу культуры и искусств. Изменения в жизни общества подвигло на открытие специальности «Дизайн» и выбору направления «дизайн среды». Эта специальность требует, безусловно, владения основами информатики и освоения инструментария нужных компьютерных программ для решения профессиональных задач. Но дисциплины инженерно-технического, архитектурно-строительного цикла учебным планом не предусмотрены. Часы на начертательную геометрию сокращены до одного семестра, а черчение отсутствует вовсе. Проектные задачи решаются традиционным способом: техникой черчения (при этом многие студенты черчение в школе не изучали вовсе). Программы, необходимые для области решения дизайнерских задач, и вовсе отсутствуют, как и специалисты-профессионалы. Но молодежь не растерялась и самостоятельно, обучаясь на курсах, учась друг у друга (пример действия коучинг-образования на практике), стала осваивать этот комплекс умений и навыков. Выбор предпочтения программного пакета 3D max определил требования работодателя к умениям работников. Бесспорно, 3D max уникальный инструмент в создании виртуальных форм и изучения их взаимодействия. Но обязательно ли владение только им, или возможно

355

использование других программ? Например таких, как AutoCAD Designer, Poser, Rhinoseros, Maya, Photoshop+3D, Bryse, Vue d’Esprit и др. Первое, все зависит от конкретно поставленной задачи, для решения которой целесообразно выбрать специально ориентированную программу. Второе, работодатель не всегда объективен в требованиях. Многие проблемы решаемы в других 3D редакторах, о которых работодатель может и не знать. Прежде, чем решать проблемы проектирования и моделирования, нужно освоить программный инструментарий, что логично делать в начале обучения, на первых курсах. Когда знаешь язык, сможешь выразить мысль. Но попугай тоже обучается разговору. Важнее всего необходимо осмысленное присвоение знаний умений и навыков и устремление к постоянному расширению их. На 5 курсе студенты поставлены в условия самостоятельности осмысления информации по темам «компьютерное моделирование», «умный дом», «геоинформационные системы», «образование в сети», разрабатывают модель собственного успеха, опираясь на осмысленные понятия «бифуркация» и «флуктуация», разработанные И.Р. Пригожиным [1]. Осмысленную информацию студенты систематизируют в визуальной и вербальной формах на слайдах презентации Microsoft Offis Power Point. Тема «компьютерное моделирование» раскрывается в подтемах: понятия «система; И.Р. Пригожин, «синергетика», «моделирование», «компьютерное моделирование»; программные пакеты для области дизайна, выше перечисленные. На основании обработанной таким образом информации студент разрабатывает гипотетическую модель собственного успеха в жизни. Тема «геоинформационные системы» позволяет студентам совершить виртуальное путешествие по всем континентам Земли и познакомиться с интересными дизайн-формами и выдающимися дизайнерами современности и осмыслить собственные устремления и пути реализации в дизайндеятельности. Тема «умный дом (электронный коттедж)» способствует пониманию студента о необходимости умения работы с узкими специалистами. Тема «образование в сети» дает студенту возможность выбора моделей образования. Ведь знать чего не знаешь, значит решить уже проблему на половину. Работа с информацией по предложенным темам формирует у студентов навыки проектного мышления, что является профессионально необходимым специалисту дизайна. Таким образом, общество высоких технологий стимулирует возникновение и становление новой системы выбора форм образования. Этакий своеобразный дизайн образования. Все формы инновационной образовательной системы объединяет единство побуждения новых поколений к желанию учиться: учить себя самих – осмысливать нужную информацию. Литература: 1. Пригожин И.Р. Кость еще не брошена. Послание будущим поколениям. [Электронный ресурс] /И.Р. Пригожин/. – Режим доступа: http://ladim.org/st04a1800101.php http://doc.agro.net.ua/N-G/nauka.relis.ru/01/0211/01211002.htm 2. Тоффлер Э. Третья волна: Пер. с англ./Э. Тоффлер. – М.: ООО «Издательство АСТ», 2002. – 776 с.

356

3. Худякова И.М. Использование новых концепций образования при подготовке геоинформатиков. – Херсон: Вестник ХНТУ, №2 (41), 2011. – С. 448-450.

УДК 378.1:37.018.552:37.14(71)

ЧИРВА А.С. Сумський національний аграрний університет, викладач candrew@ukr.net

ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗАЦІЯ ЗМІСТУ ВИЩОЇ ОСВІТИ КАНАДИ ЯК ОБ’ЄКТ НАЦІОНАЛЬНИХ СТРАТЕГІЙ ИНТЕРНАЦИОНАЛИЗАЦИЯ СОДЕРЖАНИЯ ВЫСШЕГО ОБРАЗОВАНИЯ КАНАДЫ КАК ОБЬЕКТ НАЦИОНАЛЬНЫХ СТРАТЕГИЙ HIGHER EDUCATION CONTENT INTERNATIONALISATION OF CANADA AS AN OBJECT OF NATIONAL STRATEGIES Представленный анализ програмной, политической, маркетинговой деятельности субьектов интернационализации высшего образования Канады свидетельствует о том, что основными формами реализации национальной стратегии в рамках идеи квалифицированной миграции и получения прибыли являются учебные планы и программы, академическая мобильность. Приоритетный обьект интернационализации - содержание высшего образования. Актуальной задачей интернационализации является наполнение содержания высшего образования международным измерением. В умовах глобалізації важливою складовою розвитку вищої освіти є інтернаціоналізація її змісту, який має відповідати вимогам глобального ринку праці і бути спрямованим на підготовку фахівців, здатних виконувати професійні обов’язки у міжнародному середовищі. Ефективність інтернаціоналізаційних процесів в освіті визначається характером національних стратегій. Тому вивчення стратегій провідних країн світу, зокрема Канади, є доцільним. Основними суб’єктами, задіяними в процесах формування національної стратегії інтернаціоналізації вищої освіти Канади, є федеральний та провінційні уряди, урядові підрозділи, неурядові організації. Найбільш потужними з них є Асоціація університетів і коледжів Канади (AUCC), Канадське бюро міжнародної освіти (CBIE), Канадське Агентство Міжнародного Розвитку (СІDА), мережа освітніх центрів Канади (CECN) та ін. Вони представляють інтереси університетів і позиціонують Канаду на міжнародній арені. Пріоритетні напрями діяльності основних суб’єктів формування національної стратегії інтернаціоналізації вищої освіти Канади представлено в таблиці 1

357

Таблиця 1 Інтернаціоналізація вищої освіти на національному рівні Суб’єкт Стратегії Форми Напрями діяльності Рада з досліджень у програмна - міжнародні фінансування сфері соціальних та залучення та досліджен дослідницьких гуманітарних наук, Рада з втримання ня, програм та досліджень у сфері талановитих студентсь стипендій природничих наук та студентів, ка інженерії, Канадські кваліфікова мобільність інститути з досліджень у них сфері здоров’я співробітни ків Мережа освітніх центрів маркетингов Студентсь набір Канади а стратегія ка міжнародних мобільність студентів Відділ міжнародних стипендіальн підтримка справ і міжнародної а підтримка програм обміну торгівлі Канадське Агентство стипендіальн міжнародні ініціативи Міжнародного Розвитку а підтримка, молодіжні співробітництва (CIDA) маркетингов та освітні та навчання а стратегія програми канадців за обміну кордоном Асоціація університетів і програмна міжнародні підтримка коледжів Канади (AUCC), стратегія проекти, міжнародної (cue) академічна освіти мобільність Human Resources and програмна - міжнародна фінансування Social Development залучення та академічна дослідницьких Canada втримання мобільність програм та талановитих стипендій студентів Канадське бюро стипендіальн тренінгові підвищення міжнародної освіти і програми курси кваліфікації (CBIE) міжнародні викладачів, студентські створення обміни, освітніх установ програми на базі канадської міжнародно моделі, ї освіти, інформаційне міжнародні забезпечення проекти Рада Університетів маркетингов Студентсь змістова та Онтаріо а та ка організаційна програмна мобільність модернізація во стратегія , обміни

358

Центр Міжнародної Освіти Британської Колумбії (British Columbia Center of International Education (BCCIE)) Рада Манітоби з міжнародної освіти

маркетингов а стратегія + програмна стратегія розвитку маркетингов а стратегія

інтернаціон стратегічне і алізація оперативне курикулуму планування ІВО , академічна мобільність міжнародне , навчання міжнародна співпраця Формування національної стратегії інтернаціоналізації вищої освіти Канади відбувається в межах політичного, маркетингового, програмного підходів. Основоположними документами, в яких унормовано національну політику інтернаціоналізації вищої освіти є «Положення про міжнародну політику Канади» (2005), «Стратегія розвитку вищої освіти і професійної підготовки в Канаді» (2006), представлений Радою Федерації. Зокрема, в межах політичного підходу визначено пріоритетність інтернаціоналізації національної вищої освіти, здійснено окреслення її актуальних завдань, конкретизовано повноваження суб’єктів інтернаціоналізації. Слід зазначити, що пріоритетні позиції у формуванні і реалізації національної стратегії інтернаціоналізації належать провінційним урядам і університетам. Маркетинговий підхід у формуванні національної стратегії інтернаціоналізації впроваджується в межах документу «Презентація освіти Канади у світі, презентація світу Канаді: Маркетинговий план розвитку міжнародної освіти провінцій і територій» (2011), представленого Радою Федерації. Безпосередні дії суб’єктів інтернаціоналізації полягають в інвестуванні коштів в освітні програми і проекти з метою отримання прибутку і посилення позиції країни на світовому ринку освітніх послуг. Відзначимо існування тісного зв’язку між маркетинговим і програмним підходом, оскільки більшість освітніх програм і проектів інтернаціоналізації освіти Канади спрямовано на зміцнення економічної прибутковості національної вищої освіти. Програми сприяння інтернаціоналізаційним процесам в освіті покликані посилити інтелектуальний і науковий потенціал нації. Специфічною ознакою національної стратегії інтернаціоналізації вищої освіти Канади є її відповідність ідеї кваліфікованої міграції. Реалізація такої ідеї відбувається в рамках програмного підходу. Так, в межах діяльності Асоціації університетів і коледжів Канади (AUCC) відбувається залучення талановитої молоді та висококваліфікованих спеціалістів до національного простору вищої освіти засобами заохочення і стимулювання через присудження премій за досягнення в області інтернаціоналізації вищої освіти; запровадження стипендіальних програм і програм обмінів. Популяризація національної системи вищої освіти та підвищення її престижності на міжнародній арені здійснюється через видання довідкових і інформаційних матеріалів; проведення міжнародних конференцій і семінарів; створення електронних довідкових ресурсів і баз даних. Канадське бюро міжнародної освіти (CBIE) запроваджує грантові програми з інновацій у сфері міжнародної освіти: розвиток активності канадських освітніх установ у галузі інтернаціоналізації; удосконалення програм і послуг для міжнародних студентів в Канаді. Надаючи

359

широку підтримку освітньому сектору шляхом здійснення ініціатив на міжнародному рівні, CBIE реалізує інноваційні проекти з таких напрямів: дослідження в галузі освіти, підвищення якості освіти, розвиток міжнародних студентських обмінів; програми міжнародної освіти: академічні програми, вивчення іноземних мов, навчальні тури. Яскравим доказом реалізації федеральним урядом Канади ідеї кваліфікованої міграції є зміни, внесені урядом Канади в порядок отримання дозволу на працевлаштування для іноземних студентів-випускників ряду вищих навчальних закладів країни (2008), згідно з яким іноземні студенти вперше можуть отримати відкритий дозвіл на працевлаштування, без обмежень щодо спеціальності і без вимоги офіційного запрошення роботодавців. Тривалість такого дозволу збільшено до 3 років. Такий підхід оптимізує процеси залучення кваліфікованих спеціалістів і талановитої молоді з інших країн до виробничої, наукової, освітньої сфери Канади. Популярність програми посилюється можливістю отримання в межах «Сanadian Experience Class» громадянства Канади. Такий підхід не тільки популяризує освітні послуги, що надаються в межах вищої освіти країни, а й сприяє посиленню її конкурентоспроможності у майбутньому. Як бачимо, формування національної стратегії інтернаціоналізації вищої освіти Канади відбувається в межах ідеї кваліфікованої міграції і отримання прибутку. Окремі провінційні уряди Канади відіграють важливу роль в інтернаціоналізації вищої освіти Канади, що максимізує університетський внесок в економічне зростання, продуктивність, конкурентоздатність та соціальний розвиток Канади в цілому. Найактивнішу участь у досліджуваних процесах беруть провінції Онтаріо, Британська Колумбія, Манітоба, Альберта. Представлений аналіз свідчить, що основними формами реалізації національних стратегій інтернаціоналізації вищої освіти Канади є навчальні плани і академічні програми, освітня мобільність. Отже пріоритетним об’єктом інтернаціоналізації є зміст вищої освіти, модернізація якого є прерогативою інституцій вищої освіти. Таким чином, формування національної стратегії інтернаціоналізації вищої освіти Канади відбувається в межах програмної, політичної, маркетингової діяльності суб’єктів ІВО. Реалізація національної стратегії інтернаціоналізації вищої освіти відбувається в рамках ідеї кваліфікованої міграції і отримання прибутку. При цьому актуальним завданням інтернаціоналізації є модернізація змісту вищої освіти в межах наповнення його міжнародним виміром. ЛІТЕРАТУРА: 1. AUCC: Federal Government Roles and Responsibilities in Higher Education and University Research. – September, 2006. [Electronic resource]. – URL : http://www.ccubc.ca/federal_role.pdf 2. Canadian Education Centre Network [Electronic resource]. – URL : http://www.cecnetwork.ca/ 3. Canada's International Policy Statement (2005) [Electronic resource]. – URL : http://www.acdi–cida.gc.ca/ips–development 4. Council of the Federation. (2006). Competing for Tomorrow: A Strategy for Postsecondary Education and Skills training in Canada. [Electronic resource]. – URL : www.councilofthefederation.ca

360

ШАЛІМОВА Т.І. Аспірантка Сумського державного педагогічного університету ім. А.С. Макаренка

РОЗВИТОК ДИСТРИБУТИВНОГО ЛІДЕРСТВА В СИСТЕМІ СЕРЕДНЬОЇ ОСВІТИ США THE DEVELOPMENT OF THE DISTRIBUTIVE LEADERSHIP IN THE SYSTEM OF SECONDARY EDUCATION OF THE USA РАЗВИТИЕ ДИСТРИБУТИВНОГО ЛИДЕРСТВА В СИСТЕМЕ СРЕДНЕГО ОБРАЗОВАНИЯ США The article focuses on distributed leadership and its main aspects in school management: school leaders collaboration and team work. The analysis and results of the empirical study in general educational institutions of the USA are explored. Peculiarities of its realization in the system of secondary education in the USA are researched. За умов принципових соціально-економічних, політичних трансформацій, які відбуваються у багатьох країнах, значно підвищився інтерес до проблеми лідерства. Питання лідерства взагалі, його місця в суспільстві минулого, сучасного та майбутнього, перспективи розвитку й умови формування лідерів, зокрема в сучасній Україні, постійно хвилюють науковців. З вирішенням цих питань люди пов’язують власні долі, прогнозують розвиток суспільства. Сучасна ситуація в Україні характеризується соціально-економічною та політичною нестабільністю, значним спадом виробництва, зниженням рівня життя більшості населення, посиленням розшарування населення за рівнем доходів, девіацією моральних норм і цінностей у суспільстві, зростанням злочинності й насильства. За таких обставин ще більше відчувається потреба в сильній особистості, яка здатна повести за собою. Однією з провідних тенденцій реформування середньої школи багатьох розвинених країн світу є структурна диференціація, що передбачає виникнення альтернативної освітньої пропозиції. Аналогічні процеси відбуваються сьогодні і в системі середньої освіти нашої держави. Мотивація здійснення структурних реформ не завжди є зрозумілою, а тому і переконливою для споживачів освітніх послуг і для українського суспільства в цілому. Тому актуальним є аналіз мотивації та концептуальних основ цього процесу у світовій освітній політиці та практиці реформаційних перетворень тих країн, що набули за їх результатами міжнародного визнання. До їх числа належить передусім США, освітня система якої зазнала протягом останніх двадцяти років суттєвих змін. На наш погляд, досвід США заслуговує на ретельне вивчення і ґрунтовний аналіз з метою запозичення його перспективних ідей в умовах розбудови соціальної політики будь-якої країни (у тому числі й України), яка прагне досягти кращих світових зразків. Оскільки традиції демократії глибоко вкоренилися на американському ґрунті, вивчення досвіду роботи в цьому напрямку у Сполучених Штатах Америки викликає значний інтерес. Тому ми визначили наступні завдання нашої статті: розкрити поняття дистрибутивного лідерства, окреслити лідерські функції в умовах запровадження проектів автономного шкільного лідерства.

361

Система освіти США завжди була предметом уваги вітчизняних та закордонних науковців. В наукових працях В.І. Бондаря, Б.З. Кобзаря, Ю.А. Конаржевського, В.І. Маслова. Н.С. Синцова, П.В. Худомінського та інших вчених загострюються проблеми теорії та практики шкільного управління. Наукові роботи Г.А. Дмитренка, Л.І. Каращук, Н.Л. Коломінського, Ю.А. Конаржевського розкривають сутність освітнього менеджменту та зміст діяльності менеджера освіти. Однією з основних функцій директора школи стає управління розвитком освітнього закладу. Російські вчені В.І. Єрошин, Г.Ю. Капто, В.С. Лазарєв, М.М. Поташнік заклали теоретичні основи управління розвитком школи, розробивши систему, яка вміщує як відомості про школу, як об’єкт розвитку, так і про функцію управління розвитком та розвиток керівної системи. Певний внесок у висвітлення досліджуваної нами проблеми зробили вітчизняні компаративісти О. Локшина, К. Корсак, О. Матвієнко, А. Сбруєва. Американські дослідники К. Лейтвуд, К. Ріл, Дж. Спілейн, Р. Халверсон, Дж. Діамонд у своїх наукових працях виклали основні теоретичні положення дистрибутивного лідерства. Однак цілісного розгляду проблеми здійснено не було, що й зумовлює актуальність цієї проблеми. Розвиток лідерства може охоплювати елементи програм розвитку менеджменту (управління часом, проектом, делегування, самоаналіз тощо), але з взяттям до уваги можливості здійснювати рефлексивну практику та критичний аналіз поточної діяльності і власного досвіду. “Розвиток лідерства – поняття ширше, ніж просто програми діяльності… Це спосіб, за допомогою якого формується ставлення, надається підтримка у діяльності, стимулюється розвиток організації, яка навчається” [1, р. 19]. Сучасний освітній лідер потребує демонстрації комплексного набору вмінь, знань та досвіду. Як показують дослідження, основними чинниками забезпечення ефективності шкільного лідерства є: - розвиток національної системи стандартів шкільного лідерства, на основі яких місцеві органи управління освітою та навчальні спільноти вчителів загальноосвітніх шкіл ґрунтували б власну діяльність; - організація підтримки розвитку шкільного лідерства: підтримка запровадження стандартів у роботу шкільних лідерів, розробка політики та процедури та процедури розвитку шкільного лідерства; - розвиток програм підготовки шкільних лідерів у початковій та неперервній професійній освіті. Американському освітньому простору характерний активний розвиток програм підготовки шкільних лідерів та їх централізоване фінансування на національному рівні, а також налагодження співпраці шкільних лідерів та розповсюдження програм їхньої підготовки. Разом із тенденцією розвитку загальноосвітньої школи, як навчальної спільноти, що характеризується спільними цінностями та культурою, відзначається зміщення акцентів до дистрибутивного шкільного лідерства, відповідно програми підготовки шкільних лідерів [4, 44]. Слід зазначити, що дистрибутивне лідерство – це відношення, а не управлінська техніка. Це означає бачити шкільну громаду як джерело знань, досвіду та мудрості.

362

Теорія дистрибутивного лідерства, яка розвинулась у результаті усвідомлення, що ідеального лідера не буває, передбачає лідерство усіх членів організації, незалежно від посади, яку обіймає, та рівня відповідальності, здійснення впливу між колегами, а також і на загальний напрям розвитку організації. Такий підхід ґрунтується більше на теоріях соціології й політології, ніж на традиційних теоріях менеджменту, оскільки спирається на концепції організаційної культури, організаційного середовища, а також висвітлює контекстуальну сутність лідерства. Концепція дистрибутивного лідерства, яка ґрунтується на понятті колегіальності, завоювала популярність в останні десятиліття як альтернатива традиційним моделям лідерства, її широко використовують в середній освіті США. Дж. Спілейн та Р. Хелверсон описують її як “взаємодію між людьми та ситуаціями” [5, р. 23]. Такий підхід підтверджують процесуальні теорії лідерства, а також системний підхід до організації. Вони пропонують більш інклюзивний погляд на організаційну життєдіяльність, у якій індивіди, групи та команди на всіх рівнях організації колективно впливають на стратегічний напрям її розвитку за допомогою лідерства. Дистрибутивне лідерство передбачає, що лідерство є характеристикою групи осіб, які співпрацюють між собою: “існує відкритість меж лідерства, а множинність знань поширюється між багатьма особами” [2]. На практиці дистрибутивне лідерство передбачає залучення до діяльності великої кількості осіб: студентів, викладачів, допоміжний персонал університету, працівників громадських організацій, політиків у галузі освіти тощо; трансформування ролі лідера відповідно до ситуації, завдання, досвіду; участь у процесах управління та лідерства значної кількості працівників освітньої організації. Незважаючи на різноманітні підходи до визначення поняття “дистрибутивне лідерство”, воно охоплює три основні величини. По-перше, лідерство є похідною рисою групи осіб, що співпрацюють один з одним. Подруге, дистрибутивному лідерству притаманна відкритість, тобто можливість відбуватися як у межах, так і за межами навчальної інституції. І, по-третє, – досвід лідерства поширюється між великою кількістю осіб. Зважаючи на це, дистрибутивне лідерство слід розглядати як динамічний, інклюзивний, колегіальний процес, який відбувається у певному контексті, вимагає перспективи поширення по всій системі організації та за її межами. Наприклад, в умовах університету дистрибутивне лідерство охоплює діяльність батьків, студентів, місцевої громади, а також науковців, викладачів, адміністраторів, допоміжного персоналу, членів ради університету, політиків у галузі освіти тощо. Але система охоплює не тільки людський аспект, але й технології та процеси. А тому до дистрибутивного лідерства відносять фізичні інфраструктури та ІТ системи, процес забезпечення якості наукового і навчального процесів, кожен з яких визначає спосіб заохочення взаємодії між індивідами та групами. Таким чином, на сучасному етапі розвитку управління середньою освітою США вимагає вивчення та застосування сучасних теоретичних підходів до управління освітою. Адаптація американського досвіду на теренах української освіти може бути корисною під час реформування вітчизняної освіти.

363

Література 1. Bennet N., Wise C., Woods P., Harve J. Distributed Leadership: Full report. National College for School Leadership. Spring, 2003. – 57 р. 2. Bush T., Glover D. Leadership development: evidence and beliefs. Nottingham: National College for School Leadership, 2004. http://www.nationalcollege.org.uk. 3. Day D. Leadership development: a review in context // Leadership Quarterly. 2001. – N 11 (4). – P. 581–613. 4. Kellerman B. Leadership: warts and all // Harvard Business Review, January, 2004. – P. 40–45. 5. Spillane J., Halverson R., Diamond J. Towards a theory of leadership practice: a ditributed perspective // Journal of Curriculum Studies. – 2004. – N 36 (1). – Р. 3–34.

УДК 316. 614.5 (043.2)

ШАПОВАЛ І.Г., Національний авіаційний університет м. Київ старший викладач кафедри соціології та соціальних технологій shapovalira@i.ua

ВПЛИВ РОДИНИ НА УСПІШНІСТЬ СОЦІАЛЬНОЇ АДАПТАЦІЇ ПЕРШОКУРСНИКІВ Процесс адаптации в наше время приобретает актуальность в любой сфере жизнедеятельности человека. Но так, как взрослый человек адаптируется к чему-то новому с меньшими моральными, психологическими и физическими затратами то молодежи в той же ситуации адаптация дается тяжелее, в некоторых случаях с негативными последствиями. Поэтому семья является одним из весомых социально-психологичных факторов, которая влияет на адаптацию молодежи, а особенно студентов-первокурсников, к новым условиям обучения в вузе. The process of adaptation in our time acquires actuality in any sphere of vital functions of man. But how the grown man adapts oneself to something new with less moral, psychological and physical expenses that to the young people in the same situation adaptation is given heavier on occasion with negative consequences. Therefore family is one of ponderable sociallypsychology factors, that influences on adaptation of young people, and especially students-freshmen, to the new terms of educating in institution of higher learning. Адаптація – процес пристосування до умов навколишнього середовища, котре змінюється. Термін “адаптація” використовується в різних галузях наукового знання, однак дослідниками ще не вироблено єдиної думки про його зміст. Так, одні автори розглядають адаптацію як процес, результат “пристосування”, а інші як

364

“взаємодію” людини з людиною (певним колективом, групою), або як “взаємодію” людини і середовища. Навчання у вищому закладі освіти для сучасної молодої людини один з найважливіших періодів її життєдіяльності, особистісного зростання та становлення як фахівця з вищою освітою. Пошук шляхів успішної адаптації до змінених соціальних умов та нової діяльності є нагальною проблемою для кожного, хто переступив поріг ВНЗ. Нині, згідно з Болонською конвенцією, здійснюється перехід на новітні моделі навчання, істотно змінюються навчальні плани, форми організації занять, критерії оцінювання знань, впроваджуються нові педагогічні технології та стандарти освіти. Потреби в адаптації молодих людей до життя в нових умовах викликані тим, що в них упродовж останніх, перед вступом до ВНЗ десяти-одинадцяти, років склався стійкий анатомо-фізіологічний і соціально-психічний стереотип. При вступі до ВНЗ змінюються, практично всі, стереотипні чинники попереднього життя студента. Студенти-першокурсники мають пристосуватися до умов життя і діяльності згідно з новими соціальними функціями і особливостями роботи вищого навчального закладу. У процесі адаптації їм необхідно подолати низку суб’єктивних і об’єктивних труднощів. Формування студента у вищому навчальному закладі як особистості і суб’єкта діяльності – це обов’язковий розвиток його інтелекту, емоційної сфери, самосприйняття, позитивного ставлення до світу і оточення, самостійності, мотивації самоактуалізації і самовдосконалення. З урахуванням тенденції росту ускладнень в соціальному житті студентства та серйозних наслідків цього явища (професійна неуспішність, конфліктні відносини, психогенні захворювання, викривлення в особистісному розвитку) проблему адаптації студентів-першокурсників до навчання слід віднести до однієї з серйозних проблем сучасної вищої школи. Це вимагає невідкладних пошуків продуктивного вирішення на практичному рівні. Першокурсники відчувають труднощі, пов’язані з переходом до нового колективу; невизначеністю мотивації вибору професії, недостатньою психологічною підготовкою до неї; невмінням здійснювати психологічне та соціальне саморегулювання поведінки і діяльності, організувати оптимальний режим праці і відпочинку особливо при переході з домашніх умов в гуртожиток; нарешті, відсутністю навичок самостійної роботи. Цілком природно, що подолання тієї чи іншої форми дезадаптації насамперед повинне бути спрямоване на усунення причин, які її викликали. Р.В.Овчарова одним з суттєвих соціально-психологічних факторів успішності навчальної адаптації вважає сім’ю і особливості сімейного виховання. Багато студентів відчувають стан напруженості, відчуття невпевненості, коли вони вперше стикаються з новим середовищем. В процесі соціального відособлення студентів від своєї генеалогічної сім’ї, вони можуть опинитися в стані психологічної ізоляції, який посилюється несприятливою обстановкою або конфліктними відносинами в родині. Батьки часто не розуміють характер труднощів молодих людей і ставлять перед ними завдання, які не відповідають їх реальному рівню розвитку. До труднощів дитини дорослі часто ставляться негативно й

365

базують роботу з ним тільки на аналізі невдач, що може призвести до негативних наслідків поведінки з боку студента. Свідомість сучасного студента надзвичайно суперечлива: з одного боку, має місце висока індивідуальна, колективна та масова активність у суспільному житті, енергійність, діловитість; а з іншого - страх, конформізм, нездатність протистояти та успішно пристосовуватись до мінливих соціальних умов життя. Подолання кризи ідентичності є умовою розгортання процесу розвитку особистості. Конфліктна атмосфера в сім'ї здебільшого руйнує ідентичність молодих людей, спричиняє загострення вікової кризи. Сприятлива атмосфера в сім'ї, де панує підтримка батьками дітей і взаєморозуміння згладжує гостроту перебігу кризи ідентичності і допомагає її перемагати. В розвитку студента особливе місце займає формування життєвих ролей, тобто ролей, що пов'язані з особистісною ідентичністю. Вперше це відбувається в сімейному колі. Велику роль у становленні особистості в юнацькому віці відіграє рівень освіти батьків, стан сім'ї і характер взаємовідносин між її членами. Найкращі взаємовідносини студентів з батьками складаються, як правило, тоді, коли батьки дотримуються демократичного стилю виховання. Крайні типи стосунків (авторитарні чи ліберальні) дають негативні результати. Щоб зрозуміти відносини студентів з батьками, необхідно знати, як змінюються з віком функції цих стосунків і пов'язаних з ними уявлень. Від того, як батьки сприймають і розуміють молодь, її потреби, інтереси, психологічні стани та переживання, а, отже, відповідно і взаємодіють з нею, залежить сприймання і оцінка студентом себе, формування позитивного чи негативного образу. Я, прийняття чи неприйняття своєї особистості. Батьківські установки щодо молодої людини впливають на усвідомлення нею мотивів своєї поведінки і діяльності, формування цінностей і ідеалів, вироблення оцінок і самооцінок, за якими він оцінює себе і людей, що його оточують. Усе це позначається на соціальній адаптації студентів. На процес адаптації впливають відповідні фактори, які є сукупністю умов чи обставин, що і визначають рівень, темпи, а також стійкість і результат адаптації. Знання і аналіз цих факторів є неодмінною умовою і передумовою керування адаптаційними процесами. Вченими, котрі займаються проблемами молоді підчас навчання в вищих навчальних закладах, встановлені такі фактори адаптації: професійні, соціальні, біологічні, психологічні. Більшість факторів соціальної адаптації набуваються в сім’ї. Стосунки з дорослими членами сім'ї є важливим фактором соціальної орієнтації студентів в навколишній дійсності і зумовлюють, певним чином, формування суб'єктивної стратегії ї самоствердження, бо саме тут закладаються основи оцінки людиною різноманітних життєвих ситуацій. Література: 1. Бибрих Р.Р. Мотивационные аспекты адаптации студентов к учебному процессу в вузе// Психолого-педагогические аспекты адаптации студентов к учебному процессу в вузе: Сб. научи, трудов. Кишинев: изд-во Кишинев, госуд. ун-та, 1990 - с. 17-27

366

2. Вища освіти України – Європейський вимір: стан, проблеми, перспективи // Матеріали до підсумкової колегії МОН. – „Освіта України”, №21-22, 19 березня 2008 р. – С. 19. 3. Вікова та педагогічна психологія / За ред. О.В. Скрипченко, Л.В. Долинського, З.В. Огороднійчук. - К.: Просвіта, 2001. - 415 с 4. Войтович Н. Відмінності шкільного та студентського колективів як аспект проблеми адаптації першокурсників до умов ВЗО// Психологічна адаптація студентів першого курсу до умов навчання у ВЗО: 36. наук. ст. - Луцьк: держ. ун-т ім. Лесі Українки, 1999. - с. 57-65 5. Вузовское обучение: проблемы активизации/ Б.В.Бокуть, С.И.Сокорева, Л.А.Шеметков, И.Ф.Харламов; Под ред. Б.В.Бокутя, И.Ф.Харламова. -Мн.: Университетское, 1989. - ПО с. 6. Гришанов Л.К., Цуркан В.Д. Социологические проблемы адаптации студентов младших курсов// Психолого-педагогические аспекты адаптации студентов к учебному процессу в вузе: Сб. научи, трудов. Кишинев: изд-во Кишин. госуд. ун-та, 1990 - с. 3-17 7. Делікатний К.Г. Становлення студента: Питання адаптації випускника школи у вузі. - К.: т-во "Знання" УРСР, 1983 - 48 с. 8. Дьяченко М.И., Кандыбович Л.А. Психология высшей школы: Учеб. пособие для вузов. - 2-е изд., перераб. и доп. - Мн.: изд-во БГУ, 1981. -383с. 9. Зиновьев С.И. Учебный процесс в советской высшей школе. - М., 1975 10.Концепція виховання дітей та молоді у національній системі освіти // Інформ. зб. Міносвіти України. – 1996. – № 13. – С. 2 – 15. 11.Научитель Е.Д. Адаптация студента в ВУЗе.// Практична психологія та соціальна робота. – 2001. - №7. – С. 21-23. 12.Основы психологии и педагогики высшей школы/ под ред. академика АПН СССР А.В.Петровского. - М.: изд-во Москов. ун-та, 1986 - 303 с. 13.Панькович О. Проблеми адаптації у вищому закладі освіти: методики індивідуально-психологічного консультування// Психологічна адаптація студентів першого курсу до умов навчання у вищому закладі освіти: 36. наук. ст. - Луцьк: держ. ун-т ім. Лесі Українки, 1999. - с.70-71 14.Подоляк Л.Г. Психологія вищої школи. - К., 2006. - 320 с. 15.Скрипник В. Особливості перебігу та самосприйняття соціальнопсихологічної адаптації студентів-першокусників.// Психологія і суспільство. – 2005. - №2. – С. 87-93. 16.Теорія і практика духовно-морального виховання дітей та молоді / Постанова Загальних зборів Академії педагогічних наук України від 7 грудня 2005 року. 17. Усвідомлене батьківство як умова повноцінного розвитку дитини та підвищення виховного потенціалу громади / За заг. Ред Г. М. Лактіонової. – К.: Науковий світ, 2004.

367

УДК 371.134

ЯРОШЕВИЧ Л.О. Комунальний заклад «Харківська гуманітарно-педагогічна академія» студентка V курсу факультету іноземної філології lile4ka10@mail.ru

ФОРМУВАННЯ ІНШОМОВНОЇ СОЦІОКУЛЬТУРНОЇ КОМПЕТЕНЦІЇ МАЙБУТНЬОГО ПЕДАГОГА У статті розглядаються проблеми формування іншомовної соціокультурної компетенції студентів педагогічних вузів; виокремленні фактори формування соціокультурної компетенції майбутнього учителя.

ФОРМИРОВАНИЕ СОЦИОКУЛЬТУРНОЙ КОМПЕТЕНЦИИ БУДУЩЕГОПЕДАГОГА В статье рассматриваются проблемы формирования иноязычной социокультурной компетенции студентов педагогических вузов; выявлены факторы формирования социокультурной компетенции будущего педагога.

THE FORMATION OF THE SOCIOCULTURAL COMPETENCE OF THE FUTURE TEACHER

The article deals with the problems of the formation of the sociocultural competence of the students of pedagogical universities; the factors of the formation of the sociocultural competence of the future teachers were found out. Розвиток міжнародних відносин, інтеграційні процеси, що відбуваються у суспільстві, спричинили підвищення ролі іноземної мови у житті людини. Глобальна інтеграція різноманітних культур, мобільність людства, розвиток особистісних контактів, розширення сфер діяльності зумовлюють необхідність вирішення теорією навчання іноземним мовам нових проблем, що відповідають потребам сучасного суспільства. Діалог культур, гуманізація міжкультурних відношень, гуманістична соціалізація суспільства сприяють здійсненню взаємодії різних країн світу. У нашому суспільстві учні та студенти існують в умовах відкритого суспільства, мають можливості спілкування з представниками різних культур, тому соціальне замовлення зумовлює формування комунікативної компетенції як однієї з головних цілей навчання іноземним мовам в усіх закладах, що сприяє розвитку міжнародно-зорієнтованої особистості. Новітнє призначення іноземної мови важіє до змінення акцентів і у підготовці майбутніх учителів. Перед педагогічними закладами постала проблема вибудови відповідності теорії та практики навчання до потреб сучасного суспільства. З огляду на це, вибір та вивчення даної проблеми є досить актуальним на сьогоднішній день. Аналіз наукових джерел свідчить про те, що науковцями зроблений вагомий внесок у дослідження інтеграції компонентів культури у процес навчання іноземним мовам. Зазначеним питанням присвячені роботи Е. Верещагіна [2], Л. Калініної [5], В. Костомарова [6; 7; 8; 9], Е. Пассова [10; 11; 12], В. Сафонової [13], Шевченко Є.[14] та інших. Хоча питання визначення сукупності факторів ефективного формування іншомовної соціокультурної компетенції майбутнього вчителя ще не отримали достатнього рівня дослідження.

368

Метою даної роботи є аналіз проблем формування соціокультурної компетенції майбутніх вчителів; виокремлення факторів формування даної компетенції. У наукових роботах доводиться, що загальні указівки на необхідність розвитку лінгвокраїнознавчої, країнознавчої або соціокультурної компетенції майбутнього педагога залишаються поки що лише декларованими вимогами на ступені вищої освіти, майже не відображені у програмах курсів іноземної мови. Той вагомий потенціал соціокультурної компетенції у підготовці майбутнього педагога, розвиток гуманістичної спрямованості, що відповідає потребам суспільства, залишається задіяним не в повному обсязі. Як доводить практика, випускники педагогічних вузів не володіють достатнім рівнем розвитку іншомовної комунікативної компетенції. Виходячи із розуміння комунікативної компетенції як ступеня залучення особистості до комунікативної діяльності [3: 4], стає зрозумілим, що іншомовна мовленнєва підготовка майбутніх учителів постає не лише умовою засвоєння професійних знань, але однією зі складових мовленнєвої компетенції особистості педагога в цілому [1: 6]. До іншомовної соціокультурної компетенціїмайбутнього учителя відносять професійні якості педагога: відкритість, вміння швидкої адаптації до нових ідей, соціокультурна спостережливість, повага до іншомовної культури, тактовність, володіння своїм емоційним станом тощо; знання сутності міжкультурної комунікації, етнопсихології та інші; уміння ідентифікувати, аналізувати та порівнювати явища іншомовної та власної культури, обирати власний стиль мовленнєвої поведінки тощо[4: 10]. Іншомовна соціокультурна компетенція постає ефективним засобом формування особистості майбутнього учителя. Даний вид компетенції сприяє розвитку особистісних якостей студента, підвищення рівня зацікавленості в оволодінні мовою, дає змогу задіяти не лише свідомість студента, але і його почуття та емоції. Формуваннясоціокультурної компетенції у процесі навчанні іноземним мовам характеризується поєднанням навчання міжкультурного спілкування з паралельним освоєнням особливостей майбутньої професії, розширеннямкультурознавчої обізнаності студентів, пов’язаної з особливостями майбутньої професійної діяльності[5: 50]. Фактори формування іншомовної соціокультурної компетенції майбутнього учителя умовно поділяють на об’єктивні та суб’єктивні. До об’єктивних факторів відносять реконструювання процесу навчання іноземним мовам із виокремленням часу для навчання культурі; використання інтерактивних методів навчання, що дозволяють моделювати реальні соціокультурні ситуації, спільно вирішувати соціокультурні проблеми, застосовувати соціокультурні ігри, створювати атмосферу співробітництва тощо [5: 50]; використання аутентичних текстів; у виборі та конструюванні навчального матеріалу особливу увагу приділяти соціокультурному компоненту; періодичний контроль знань, умінь та навичок студентів; особистість учителя (повага до студента, здатність розуміти його внутрішній стан, уміння створити психологічно комфортну атмосферу на занятті, високий рівень іншомовної соціокультурної компетенції) тощо. До суб’єктивних факторів належать якості студента (мотивація, почуття нового, терпимість до

369

іншої точки зору, позитивне ставлення до іншомовної культури тощо); аналіз та порівняння соціокультурних явищ, отримання знань про міжкультурну комунікацію та соціокультурні явища та інше. Формування іншомовної соціокультурної компетенції має на меті розвивати здібності студентів вести діалог, усвідомлювати культурне підґрунтя власної поведінки, визнавати рівність для всіх у спілкуванні, успішно здійснювати міжкультурну комунікацію. Даний вид компетенції зумовлює організацію навчального процесу з урахуванням комунікативного, особистісноорієнтованого, діяльнісного та інших підходів. Таким чином, доходимо висновку, що цілеспрямоване формування іншомовної соціокультурної компетенції майбутнього учителя можливе на основі розвитку мотивації учбової діяльності студентів, збільшення кількості навчального часу, підсилення соціокультурного компоненту за рахунок використання системи аутентичних текстів, аналізу та порівняння соціокультурних явищ, використання інтерактивних методів навчання, контролю знань, умінь та навичок іншомовної соціокультурної компетенції тощо. ЛІТЕРАТУРА 1. Барышникова С.Н. Формирование коммуникативной компетенции в системе обучения иноязычной речевой деятельности студентов медицинских вузов : автореф. дис. …канд.пед. наук : спец. 13.00.08 / С.Н. Барышникова. – Саратов, 2005. – 24 с. 2. Верещагин Е.М. Коммуникативные тактики как поле взаимодействия языка и культуры / Е.М. Верещагин // Русский язык и современность. Проблемы и перспективы развития русистики. — Ч. 1. — М., 1991. — 32– 43. 3. Долгих М.В. Развитие коммуникативной компетенции студентов вузов :автореф. дис. …канд.пед. наук : спец. 13.00.08 / М.В. Долгих. – Челябинск, 2007. –22 c. Факторы формирования иноязычной 4. Ибрагимова Н.А. социокультурной компетенции будущего учителя : автореф. дис. …канд.пед. наук : спец. 13.00.08 / Н.А. Ибрагимова. – Воронеж, 2000. – 24 с. 5. Л.В. Калініна, В.О. Калінін Формування соціокультурної компетенції учнів профільної школи з використанням інтерактивних методів навчання / Калініна Л.В., Калінін В.О. // Вісник Житомирського державного університету імені Івана Франка. –– 2010. – Вип. 54. –– С. 201–203. 6. Костомаров В.Г. Наш язык в действии: Очерки современной русской стилистики / В.Г. Костомаров. – М.:Гардарики, 2005. – 287 с. 7. Костомаров В.Г. Языковой вкус эпохи. Из наблюдений над речевой практикой масс–медиа / В.Г. Костомаров. – СПб., 1999. – 320 с. 8. Костомаров В.Г. Мой гений, мой язык. Размышления языковеда в связи с общественными дискуссиями о языках / В.Г. Костомаров. — М.: Знание, 1991. – 372 с. 9. Костомаров В.Г., Митрофанова О.Д. Учебный принцип активной коммуникативности в обучении русскому языку иностранцев / Современное состояние и основные проблемы изучения и преподавания русского языка и литературы / В.Г. Костомаров,О.Д. Митрофанова. – М., 1982. – 3–19.

370

10.Пассов Е.И. Коммуникативный метод. Обучения иноязычному говорению / Е.И Пассов. – М., 1991. – 223 с. 11.Пассов Е.И. Условно-речевые упражнения для формирования грамматических навыков / Е.И Пассов. – М., 1978. – 128 с. 12.Пассов Е.И. Основы методики обучения иностраннымязикам / Е.И Пассов. – М.: Русский язык, 1977. – 216 с. 13.Сафонова В.В. Изучениеязыковмеждународногообщения в контекстедиалога культури цивилизации / В. В. Сафонова. – Воронеж : Истоки, 1996. – 189 с. 14.Шевченко Є. Використання інтерактивних технологій для розвитку пізнавального інтересу на уроках англійської мови / Є. Шевченко // Англійська мова та література. – 2005. – № 24. – С. 4–6.

БУКО С. Кандидат социологических наук, Ведущий аналитик Precedent Academics

СROSS-CULTURAL COMMUNICATION IN VIRTUAL TEAMS КРОСС-КУЛЬТУРНАЯ КОММУНИКАЦИЯ В ВИРТУАЛЬНЫХ КОМАНДАХ В статье рассматриваются особенности кросс-культурной коммуникации в работе виртуальных команд в Украине, формулируются типы виртуальных команд, выделяются ключевые сложности управления проектами. According to GDIP report from 2011 there are more than a thousand registered international organizations, officially operating in the Ukraine52. Headquarters of these organizations are located in other countries (i.e Europe, USA) and local operations in the Ukraine are managed from the headquarters and from local offices. A new trend in operations of international companies is a migration from onsite local country offices to the virtual offices and virtual team management. Majority of these companies are operating in the field of informational technologies (software programming, IT-development, and Learning and Development services, “knowledge workers”). Thanks to globalization and the advent of the Internet, unusual teams whose members may never meet face to face are becoming more and more popular. Distinct innovative nature of operations and communication of virtual teams raise unique challenges for managers in the international companies. Definitions Real-time remote work became possible as with Internet, new documentation techniques and communications improved. Nowadays, virtual teams work as they communicate by electronic mail, share information with colleagues on websites or

Генеральна дирекція Київської міської ради з обслуговування іноземних представництв, www.gdip.com.ua

371

via social (conversational) technologies, such as text chat, Internet forums, web logs, and wikis, or take part in teleconferences. A virtual team (VT) is a group of people who routinely work interdependently for a joint objective across time, distance, and organization. Another commonly used term is geographically dispersed team or GDT. This group is able to collaborate because of technology such as the Internet. The team members usually have complementary skills and interdependent goals. Virtual team management is the ability to organize and coordinate with effect a group whose members are not in the same location or time zone, and may not even work for the organization. Virtual team management requires deeper understanding of people, process, and technology, and recognition that trust is a more limiting factor compared with face-to-face interactions. Organizations that pool knowledge workers quickly from different functions, locations, and organizations can leverage virtual teams as a factor of competitive advantage. The main benefit of virtual teaming is that it allows organizations to be more flexible and procure talent from different functions, locations, and organizations without geographical restrictions. The main drawback owes to lost context, which generates feelings of isolation and undermines trust, especially when members are from different cultures (Hertel, 2005). The seven basic types of virtual teams are (i) networked teams—that collaborate for a common purpose with generally diffuse and fluid membership; (ii) parallel teams—that boast distinct membership and work in the short term to carry out special assignments, tasks, or functions; (iii) project or product development teams—that conduct non-routine tasks for customers or users over a defined period, with specific and measurable results, and wield decision-making authority; (iv) work, functional, or production teams—that deliver regular, ongoing activities with clearly defined membership; (v) service teams—that take turns to meet customer or organizational needs with technical support around the clock; (vi) action teams—that offer rapid responses, often in emergency situations; (vii) offshore information system development outsourcing teams—that deliver portions of subcontracted work to an offshore independent service provider in conjunction with an onshore team; and (viii) management teams—that act collaboratively in an organization on a daily basis but are dispersed across a country or around the world (Jury, 2008). A member of a virtual team is not always a teleworker: teleworkers are individuals who work from home and carry our work using informational technologies. These include audio conferencing, videoconferencing, electronic mail, voice/video mail, chat services, news forums, bulletin boards, web logs, and wikis, among others (Snyder, 2006). Challenges of Virtual Team management International researchers identify several areas of challenges within Virtual teams: 1) Information Management Systems in Virtual teams. New management, measurement, and control systems must be designed. The workload tracking and management systems that are required in a virtual, matrixed world differ from those used in conventional organizations. Details of work assignments must be made available more widely so that data and information gathered in one place for one purpose can be used in another for other purposes as well as up and down the

372

management chain for planning and decision making. Workload tracking and management systems must evolve to span all the work performed both in and out of a department. 2) Roles of Electronic Communication and Collaboration Technologies. For virtual teams to work effectively, members from all geographic and functional areas need access to a standard set of electronic communication and collaboration technologies. Technology is the enabler, the tool, the means to an end. But it is not the most important factor. The human elements of getting people to collaborate are. Technology plays a major role in how virtual teams operate, but success comes from relationship building and team development. 3) Team Leader and Team Member Competencies. Team leaders must see themselves as critical to facilitating the team’s success, with a particular role in bringing the team closer together and building the interpersonal relations its members need to succeed. Just as importantly, team members must be proficient in the use of interactive technologies—working across time, distance, organization, and culture with sensitivity to project and time parameters—and able to network. This goes beyond traditional responsibilities, associated with handing out assignments and coordinating work, to ensuring activities and processes that promote effective team relationships. The team leader is the person who is managing the boundary, feeding the team’s accomplishments to the organization and to the individuals’ function or line managers. Especially in a virtual environment, lack of recognition can make an individual feel isolated. Better recognition can be achieved though continual feedback and solicitation of the team’s opinion. The team leader must also keep the team informed of management and other corporate news or events (Jury, 2009). 4) New skill set for cross-cultural teams. A completely new skill set is required to lead virtual cross-cultural teams to high performance. It will involve understanding the cultural dimensions so that you can generate and formally represent an evolving common culture with regard to the specific problem at hand. Managers of cross-cultural virtual teams should be well aware that every culture is different. Culture impacts communication styles, it dictates attitudes and understanding of colleagues, it influences approaches to time keeping and meeting deadlines. General communication patterns, including formality or informality as staff members address customers and clients, bosses and co-workers, are all predicated on culture (Jarvis, 2010). Training of managers for cross-cultural team operations While technology makes it possible to work with colleagues around the world, intercultural communication still presents unanticipated obstacles. Team members need to understand each other’s styles and cultures if they’re going to be able to build trust and collaborate. Several tools were developed by international companies to help managers be more efficient in cross-cultural communication of virtual teams: 1) Cultural Awareness Training Tool 2) Global Teams Tool 3) TeamPlace 4) Country Profiles 5) Virtual Teams Tool 6) WorkingWith Series. Virtual teams in the Ukraine In recent years, Ukraine has become one of the most attractive outsourcing destinations in Eastern Europe. The USA and Western Europe are both well-

373

established importers of software development services from the Ukraine. Ukraine has become of the well recognized software engineering destinations for outsourcing in the last 5 years. Besides the proven financial advantage, Central and Eastern European vendors are claimed to provide innovative solutions and addedvalue services rather than just a cheaper offering of routine processing requirements and coding. Reports explain this competency the following way: This expertise is generated largely by a pool of talent educated to the highest technical standards â&#x20AC;&#x201C; in Ukraine, Belarus and Russia it is a legacy of the old Soviet system which still offers clout in today's highly capitalistic environment (IT Sourcing Europe Report, 2012). Pan-European IT Outsourcing Intelligence Report 2012 based on the results of all European country-specific surveys with the detailed analytic, findings' comparison outline three key areas for Ukrainian virtual team development: software development, web development, writing and translation, administrative support. Most required Skills for Virtual teams in Ukraine: PHP; HTML; English; Writing; Wordpress; SEO; CSS; Photoshop; MySQL; Javascript. According to CEEOA 2010 Report Ukraine is the worldâ&#x20AC;&#x2122;s 5th largest and fastest growing IT outsourcing services market with revenues approaching $1 billion USD: Ukraine is the largest IT Outsourcing Industry in Europe (CEEOA 2010 Report); In the Top 10 countries with the most certified IT professions (Global IT IQ Report, BrainBench); In the Top 20 Leading Countries in the area of IT Outsourcing and High-Tech services (2); 70% of Ukrainian IT specialists work for American and/or European customers; 18,000+ specialist involved in IT Services business sector (CEEOA 2010 Report). Taking into consideration new trends in the World Market, Ukraine will be moving forward with virtual team management and cross-cultural communication. In-depth study of these new forms of operations in the Ukrainian market would help advance cross-cultural competency of virtual teams. Literature Jury, A.W. (2008). Leadership Effectiveness within Virtual Teams: Investigating Mediating and Moderating Mechanisms. PhD Thesis, School of Psychology, The University of Queensland Jury, A. W. (2009). Key themes for effective virtual team leaders. Illuminations. Australian Psychological Society, 5-7. Jarvis, D. E. (2010) 7 Essentials for Managing Virtual Teams, University Readers, San Diego, CA. Hertel, G., Geister, S., & Konradt, U. (2005). Managing virtual teams: A review of current empirical research. Human Resource Management Review, 15, 69-95 Snyder N. (2006). Mastering Virtual Teams: Strategies, Tools, and Techniques That Succeed. John Wiley & Sons, Inc. IT Sourcing Europe Report, 2012 Retrieved 8 April 2012 from http://www.itsourcing-europe.com/ITO_Research_2012.html Pan-European IT Outsourcing Intelligence Report 2012 Retrieved 8 April 2012 from http://www.itsourcing-europe.com/IT_Outsourcing_Reports.html Central and Eastern European IT Outsourcing Landscape Report 2011 Retrieved 8 April 2012 from http://www.itsourcing-europe.com/ IT_Outsourcing_Reports.html

374

ЛУК’ЯНИХІНА О.А. Сумська філія Харківського національного університету внутрішніх справ, канд. економ. наук, доцент,завідувач кафедри соціально-економічних дисциплін, e-mail: elena_luk_2006@mail.ru ПІВЕНЬ А.Г. Сумський державний університет начальник Центру комп’ютерних технологій, e-mail: andrey590@live.ru

РОЗВИТОК РЕГІОНАЛЬНОЇ ОСВІТНЬОЇ ІНФОРМАЦІЙНОТЕЛЕКОМУНІКАЦІЙНОЇ МЕРЕЖІ (НА ПРИКЛАДІ СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ) Інформація стає основою генерування знань, основою комунікацій, виробництва, для освіти вона є вагомим чинником процесів оновлення і розвитку. Інноваційний рух освіти неможливий без застосування і впровадження в освітні процеси інноваційних ефективних технологій. На даний час є суттєве протиріччя між можливостями сучасних ІТтехнологій, які побудовані на ефективному застосуванні центрів обробки даних, хмарних та віртуальних технологіях, та можливостями їх застосування у більшості навчальних закладів, які не мають фінансових, технічних умов та забезпечення висококваліфікованими фахівцями. Усі навчальні заклади будують власний інформаційний простір базуючись на своїх можливостях, при цьому багато розробок що створюються дублюють одна одну, немає можливості зручного обміну розробленими проектами, доступ до сучасних технологій та програмних засобів є дуже коштовним для окремого навчального закладу. Для подолання таких протиріч можливо застосувати інформаційні освітянські мережі – як централізований комплекс технічних та програмних засобів, що обслуговуються кваліфікованими адміністраторами. Центри обробки даних доцільно формувати на базі провідних університетів регіону де є необхідні кваліфіковані кадри та налагоджений доступ до інформаційних мереж. Усі навчальні заклади зможуть використовувати такі централізовані ресурси для розробки власних ІТпроектів, обмінюватись розробками, сконцентруватись на розробці навчальних матеріалів використовуючи найсучасніші програмні платформи. Для розбудови інформаційної освітньої мережі необхідно пере направити кошти які витрачають навчальні заклади, при цьому можливо отримати економічний ефект завдяки застосуванню нових технологій які не можливо впроваджувати кожному закладу окремо. Також при такому підході можливо економити на придбанні та оновленні комп’ютерного парку навчального закладу . Кількість комп’ютерів необхідна для забезпечення навчального процесу щорічно збільшується та потребує оновлення, на даний час частка застарілого комп’ютерного парку складає більше 80%. Застарілі комп’ютери неможливо використовувати для забезпечення нових вимог щодо програмного забезпечення, але 80% з них знаходяться у робочому стані. Якщо взяти парк комп’ютерної техніки у 2000 одиниць мінімальна кількість щорічної закупівлі комп’ютерів складе 300 шт. Ціна системного блоку на даний

375

час складає приблизно 2800грн. Таким чином вартість закупівлі нових системних блоків на 5 років складає 4,2 млн. грн. Також необхідно враховувати що кожен комп’ютер необхідно обслуговувати, на кожен необхідно встановлювати програмне забезпечення. Кожен окремий комп’ютер потребляє електроенергії близько 200 Вт/год. Економія електроенергії від використання тонких клієнтів у порівнянні з звичайними системними блоками становить 430 грн. у рік на кожному комп’ютеризованому робочому місці. Якщо щорічно закупати 100 таких нових пристроїв за 5 років сумарна економія становитиме 0,645 млн. грн. А загальна сума економії на комп’ютерні робочі місця, при зазначених умовах, складає 1,8 млн. грн. Використання сучасних централізованих серверних систем обробки даних не можливе без початкових значних вкладень. Економічний ефект від впровадження систем віртуалізації базується на поступовому спрощенні персональних комп’ютерів, продовженні терміну використанні застарілих комп’ютерів, економії електроенергії. Нові технології дозволяють значно ефективніше розподілити обчислювальні можливості для роботи різноманітних нових програмних засобів, що не можливо при використанні звичайних персональних комп’ютерів. Необхідно також враховувати що при впровадженні технології віртуалізації з’являється можливість використовувати власні персональні комп’ютери учнів як у мережі навчального закладу так і вдома, надавши їм можливість доступу до запуску через мережу Інтернет у термінальному режимі робочих столів навчального закладу з усіма необхідними програмними засобами для самостійного навчання або виконання завдань. Побудова інформаційної освітньої мережі може надати можливості доступу до якісних інформаційних навчальних ресурсів які стануть доступними для навчальних закладів, сприяти накопиченню та обміну найкращими навчальними ІТ-проектами, надати доступ до найсучасніших інформаційних технологій та підвищити ефективність використання коштів на комп’ютерну техніку та програмні засоби.

ВОЙЧЕНКО А.П., н.с., МНУЦ, Киев

ОРГАНИЗАЦИЯ МОБИЛЬНОГО ДОСТУПА ДЛЯ ДИСТАНЦИОННЫХ УЧАСТНИКОВ ОБРАЗОВАТЕЛЬНЫХ МЕРОПРИЯТИЙ Последние годы характеризуются растущей глобализацией в научнообразовательной сфере. Для осуществления успешной учебной деятельности необходимым условием становится участие в деятельности многочисленных профессиональных сообществ и образовательных мероприятий. При этом мероприятия, представляющие интерес для конкретного студента происходят в различных географически удаленных друг от друга местах. Соответственно, очное участие в их деятельности становится проблематичным.

376

С учетом расширения спектра возможностей современных ИКТ и повышением мобильности пользователей, а так же тенденции к формированию научно-образовательных сообществ, члены которых представляют разные организации и страны, проблема инкорпорирования удаленных и очных форм взаимодействия приобретает большую актуальность[1]. Для определения оптимальной стратегии организации мобильного доступа (т.е. доступа посредством мобильных устройств, таких как коммуникатор или планшет) пользователей к различным формам научноучебной деятельности необходимо выбрать один или несколько классов систем на базе современных ИКТ, которые планируется использовать: • Научно-учебные среды, построенные на механизмах социальных сетей и технологий Веб 2.0 обеспечивают набор средств для организации работы распределенных коллективов. • Использование систем видео-(конференц)связи, VoIP телефонии и средств мгновенного обмена текстовыми сообщениями позволяет максимально приблизиться к очному формату общения. • Решения на базе современных мультимедиа-технологий, которые обеспечивают удаленный просмотр презентаций и воспроизведение видео высокой четкости. • Совокупность технологий, обеспечивающих создание, распространение и последующее воспроизведение научнообразовательного контента в электронном виде: создание сетевых репозитариев, подкастинг-сервисов и электронных библиотек. Другим важным моментом при выработке оптимальной стратегии организации мобильного доступа является выбор мобильных платформ, которые планируется поддерживать. Среди значительного числа различных альтернатив наиболее перспективными являются Apple iOS и Google Android. Таким образом, при организации мобильного доступа для дистанционных участников успех может быть обеспечен только в условиях адекватного выбора используемой ИС и, одновременно, обеспечения ее максимальной совместимости с мобильными устройствами пользователей. Литература: 1. Войченко А.П. "Методы управления непрерывным функционированием информационных систем на основе конвергенции традиционных и облачных технологий". Тезисы международной конференции ITEA-2010, 2010, Киев. Стр. 162-168.

377

ЖУК М.В. , ЖИВОДЁР В.Ф., МАЗУРЕНКО В.А. СОИППО, г. Сумы, СТ. КОНСТАНЧАК Зелена Гура, Польша

ХХI ВЕК: ЧЕЛОВЕЧЕСКИЙ КАПИТАЛ, ИННОВАЦИИ, ТРАНЗИТЫ Вызовы ХХІ столетия определяют новые позиции общественного развития. В предшествующих публикациях авторы пытались поднять данную проблему [1- 6]. Среди них нам хочется выделить несколько наиболее существенных: 1. Способность общества распоряжаться возобновимыми и невозобновивыми ресурсами в условиях постоянного роста населения. 2. Превращение кризиса в постоянный атрибут общественного развития. 3. Возрастание конкуренции центров мирового развития в условиях необходимости глобально-консолидированных поисках решений все усложняющихся проблем. 4. Возрастание разрывов в темпах развития развитых и развивающихся стран. 5. Перерастание информационного общества в общество знаний. 6. Фактор модернизации, трансформации, транзиты в развитии сложившихся социальных систем и подсистем. 7. Формирование готовности человеческого капитала как совокупности мировоззренческих и технологических компетенций опережать проблемы, которые возникают, иметь инновационный формат. А это предполагает закрепление качественно-новых систем образования, воспитания, переподготовки. Наверное именно поэтому в задачах развития Болонского процесса на 2010-2020 гг. ключевой задачей развития образования названо – формирование инновационной, креативной Европы знаний [8]. Сегодня наибольших успехов достигает то общество, которое ориентируется на максимальный диапазон цепочек «изменения возможности». Важным компонентом данного процесса выступает уровень развития человеческого капитала и его готовности и способности к самореализации в условиях постоянных изменений, собственным быстрым трансформациям. При этом следует учитывать и взаимозависимости тенденций глобализации, регионализации, локализации, которые проявляются в многовекторности и подвижности центров современного мирового развития. Тот же кризис показал, что кто-то ищет путь «проскакивания» традиционной депрессии и осуществления быстрых трансформаций общества на качественно новой основе, в котором успешность и конкурентоспособность все больше зависят от развитости человеческого капитала, его готовности к инновациям при общественном стремлении их поддерживать и приоритетности конкуренции через партнерство. А кто-то попадает в ситуацию, когда кризис превращается не просто в затяжное явление, а в потери рынков и переход в разряд периферийных стран. Во всех развитых странах кризис привел к падению темпов развития, но при этом они ускоренно внедряют новые направления экономической активности, в сочетании с новыми требованиями к человеческому капиталу.

378

Там, где стратегией есть подготовка человека к жизни в условиях постоянных изменений, умений быстро к ним адаптироваться и создавать изменения самому – там кризис есть временным явлением, а точнее импульсом для поиска новых форм активности. Взаимозависимость инновационных прорывов и глобальных кризисов становятся реальным фактором развития современного мира, в котором усиливается взаимозависимость и активная конкуренция традиционных и новых центров мирового развития. В развитии новых центров (например, Китая) активно сочетаются инновации и транзиты, они опираются на достижения информационного общества и информационную экономику традиционных центров. Процессы перемещения центров экономического развития значительно активизировал мировой экономический кризис, в условиях которого страны, ориентированные на инновации и использование потенциала современной информационнотехнологической революции, находят более быстрые решения по выходу из кризиса и закреплению новых приоритетов развития на инновационных платформах. Быть современным сегодня – это синоним быстрого реагирования на все новые и новые вызовы глобализации, ориентации на развитие на платформе «общества знаний», внедрения инноваций во всех сферах общественной жизни, формирование человеческого капитала, способно опережать направления экономического развития. В свою очередь меняется роль менеджмента в обществе [7, c. 6-26]. Это уже не просто система универсальной оптимизации реализации миссии, это технология поиска новых приоритетов и технологий в условиях быстроменяющейся предметной среды реализации миссии. Речь идет о новых приоритетах и возможностях социального менеджмента, диапазоне его возможных решений. Сегодня за счет качественно нового уровня системы социальной информации, ее доступности возникает невиданная ранее возможность ознакомления с опытом других и его использования, адаптации в форме социальных транзитов к своим реалиям, как в плане эффективных моделей, так и избегания чужих просчетов и ошибок. Но это порождает и совершенно новые проблемы развития, которые требуют нетрадиционных, нестандартных, креативных и инновационных подходов, технологий и команд, которые их разрабатывают и реализуют. В этих условиях радикально меняется статус руководителя, идет поиск технологий формирования лидеров как «криэйсторов прорывов» и создателей корпоративных команд, разработчиков новых стратегий, технологий, коммуникаций и эффективных менеджеров, которые способны в максимально короткое время довести эти управленческие цепочки до оптимальной филигранности. Это в свою очередь требует новой модели их подготовки, где приоритетом становятся не знания сами по себе, а способность к их технологической реализации. В этих условиях возрастает роль человеческого фактора, человеческого капитала, а точнее приспособленности его аналитического потенциала к прогнозированию и управленческому упреждению проблем развития, способности к комбинаторике системного анализа с диапазоном критического мышления, компетенциями к исследовательской деятельности и формирования технологический решений практических задач. Именно этим определяется ключевая роль образования в современном мире. В образовательных системах ведущих стран мира на первый план давно

379

выдвинулось не закрепление конкретных систем знаний, а умения создавать на их основе новые знания и воплощать их в практических решениях («образование на протяжении жизни») и технологическая культура их реализации на практике («образование через действие»). Сегодня возрастает спрос на менеджмент, который оперативно находит своевременные ответы вызовам глобализации и упреждает их. В свою очередь это определяет и спрос на новый формат человеческого капитала, который позволяет быть адекватным любым изменениям. А это невозможно при консервации самого образования. Оно сегодня превращается в открытую динамическую систему формирования готовности реализовать свой потенциал в условиях постоянных изменений. Литература 1. Живодьор В.Ф., Жук М.В. Образование как фактор современного развития – вызовы времени и транзитивные возможности // Известия международной ассоциации славянских вузов - №1 – 2011 – с. 12-19. 2. Жук М. В. , Наливайко Н. В., Пушкарёва Е. А. Инновационное образование как фактор развития человеческого капитала в условиях общества знаний //Философия образования - №2 -2010 – с. 253-271. 4. Michail Žuk, Stefan Konstańczak. Procesy globalizacyjne jako wyzwanie dla systemów oświatowych oraz stymulator wzrostu potencjału innowacyjności w edukacji//Humanistika wobec wyzwan wielokulturowości i cywilizacji ryzyka. Radakcja naukova: Mila Kwapiszwska-Antas, Slupsk 2010, ISBN 978-83-92890-6,st. 146-153 5. Zhuk M. Educational enviromental as a Factor for the seach of the answers to the modern educational challenges //Sixth internartional conference New Information technologies in education for all: Leaning Enviromental Edited by Grichenko V. Kyiv- 2011, ISBN 978-966-02-6202-7 – IRTC- p.76-81 6. Konstanczak, M. Zuk, Unifikacja kulturowa w edukacji, W: Filozofia slowianska a tozsamosc europejska, pod red. W. Slomskiego, Wyd. WSFiZ, Warszawa 2010, s. 145-150 7. Нещадим М.І., Колесніков В.О., Мазуренко В.О., Супрун В.М. Основи управління та прийняття рішень у військовій справі. Підручник. – Суми, Видавництво Слобожанщина. 2000. - 326 8. Левенское коммюнике (Левен, Бельгия, 28-29 апреля 2009 г.) – режим доступа свободный: - http://www.bologna.ntf.ru /DswMedia/communique_ leven_2009_rus.pdf

Мынбаева Айгерим Казыевна, Казахский национальный университет им.аль-Фараби, зав. кафедрой общей и этнической педагогики; д-р пед. наук, доцент Aigerim.Mynbaeva@kaznu.kz ГЛОБАЛИЗАЦИЯ ВЫСШЕГО ОБРАЗОВАНИЯ И НАУЧНАЯ ДЕЯТЕЛЬНОСТЬ: ВЗГЛЯД ИЗ КАЗАХСТАНА In the article the education globalization megatrends manifestation, scientific laws and principles of higher education in the context of education globalization are considered.

380

Развитие высшего образования в конце ХХ – начале ХХI веков отличается мощной динамикой. Только с 90-х годов ХХ столетия ЮНЕСКО как координатор развития образования в мире обратило пристальное внимание системам высшего образования государств мира и подготовке профессиональных кадров в мировом масштабе. Вопросам развития высшего образования стали уделять больше внимания мировые международные сообщества. Например, Организация Экономического Сотрудничества и Развития (ОЭСР) проводит ежегодные форумы министров образования стран ОЭСР. Конкуренция между системами высшего образования США и Европы стимулировала возникновение (образование) Болонского процесса. В мире активно формируется помимо организационной территориальная структура мирового образовательного пространства. Процесс глобализации как мегатенденция включает два направления (является двусторонним), т.е. с одной стороны - это импульсы посылаемые странами, которые генерируют интеграционные процессы, с другой - это желание непосредственно самой страны интегрироваться в мировое образовательное пространство. В Казахстане прослеживаются следующие ее ключевые характеристики: ⇒ "локализация" - проникновение и адаптация западных методов и методик, технологий и форм обучения. Однако внутреннее содержание либо остается тем же, либо претерпевает серьезные адаптационные процессы (например, кредитная система обучения); • "горизонтальные связи" - привнесение форм западных вузов в систему образования РК (например, КИМЭП); появление международных вузов на базе двух государств и финансируемых ими (например, КазахскоБританский технический университет, Казахстанско-Российский университет и др.); • выполнение совместных научных и образовательных проектов; • открытость системы образования, способствующая увеличению числа иностранных студентов, а также существующая возможность граждан РК обучаться, повышать квалификацию за рубежом, причем процент таких студентов постепенно увеличивается (например, государственная программа «Болашак», количество выезжающих по ней молодежи увеличилась с 785 студентов за 1994-2004гг. до 3000 с 2005 г.). В то же время, с другой стороны, расширение содержания образования «транснациональным знанием» (новые теории различных наук); • становление системы дистанционного обучения; ⇐ стремление войти в международное образовательное пространство способствует унификации уровней подготовки (бакалавриат – магистратура – докторантура PhD), образовательных стандартов, признанию образовательных документов, степеней и т.д.; • унификация специальностей подготовки согласно Международной стандартной классификацией образования (ЮНЕСКО), • вхождение университетов и вузов в международные и региональные ассоциации;

381

• международная аккредитация образовательных программ в зарубежных аккредитационных центрах и др. Казахстан присоединился к Болонскому процессу 12 марта 2011 г. Анализ истории развития Болонского процесса и сравнение, сопоставление его с казахстанскими реформами ясно иллюстрируют влияние принимаемых решений в рамках болонских соглашений на направления развития реформ в Казахстане. Связано это не только с Болонским процессом, но и процессом глобализации общества, общемировыми тенденциями образовательной политики развитых стран и принимаемыми решениями на форумах ЮНЕСКО, форумах министров образования стран ОЭСР. Именно в 2003 году произошел значительный качественный поворот – принята ориентация на европейскую систему перевода зачетных единиц ЕСТS, единого образца приложения к диплому ЮНЕСКО, трехуровневости высшего и послевузовского образования «бакалавриат – магистратура - докторантура», присоединения к процессу стран СНГ. С 2003 г. в Казахстане стала активно внедряться кредитная система обучения, с 2005 г. – аспирантура и докторантура трансформирована в докторантуру PhD. Большое значение мы придаем развитию вуза как «исследовательского и инновационного университета». КазНУ им.аль-Фараби – лидер казахстанского образования, занимает первое место в рейтинге вузов Казахстана. Здесь всегда придавалось большое значение формированию и развитию научных школ, расширению научной инфраструктуры университета. Университет ежегодно проводит более 200 научных исследований, около 60 из них – международных с зарубежными партнерами. С 2011 г. КазНУ вошел в мировой рейтинг QS и занимает 401-450 место. В рамках проведенного исследования по разработке теории научной деятельности высшей школы как раздела педагогики высшей школы сформулированы закономерности и принципы научной деятельности высшей школы в эпоху глобализации. Н.Д. Хмель [1, 2], известный казахстанский ученый-педагог, сформулировала законы, закономерности и принципы целостного педагогического процесса школы. Определим следующие закономерности научной деятельности в логике закономерностей целостного педагогического процесса. 1. Научная деятельность педагогического процесса ВШ зависит от потребностей общества и его требований (социально-экономического заказа общества), уровня развития науки и культуры, материально-технической базы (культуросообразность), развития научного потенциала и научных школ университета. 2. Процессы обучения, воспитания, научной деятельности в высшей школе закономерно взаимосвязаны в целостный педагогический процесс вуза. Эта закономерность сформулирована опираясь на гумбольтовский тезис «исследуя – обучаю, обучая - исследую». По В. Гумбольту «исследование означает самостоятельное разыскание и усвоение истины», «все представители университета должны быть исследователями – и учителя, и ученики находятся «здесь ради науки»», в этом заключается фундаментальный принцип университета «единства исследования и преподавания».

382

3. Содержание научных исследований закономерно зависит от его цели и задач, а также индивидуальных творческих и исследовательских (аналитических) возможностей обучаемых. 4. Активизация научной деятельности закономерно зависит от наличия у студентов познавательных мотивов, от используемых преподавателем методов стимулирования научного познания. 5. Формы организации научной деятельности зависят от задач, содержания, методов и условий проведения исследований. 6. Эффективность научно-исследовательской деятельности и усвоение технологий научной деятельности зависит от условий, в которых он протекает. Закономерности сформулированы по аналогии с закономерностями обучения и воспитания, и в соответствие с закономерностями целостного педагогического процесса. В интерпретации П.И. Пидкасистого закономерности понимаются в качестве тенденций развития. Изучение истории и современноего развития науки в вузах позволяет определить дополнительно следующие закономерности. 1. По А. Geuna [3] существует зависимость активности и результативности научных исследований от возраста и исследовательской политики вузов. 2. В условиях роста количества инфоисточников научной информации происходит динамизация и диверсификация научных исследований в вузах. Принципы научной деятельности высшей школы сформулированы в соответствии с закономерностями научной деятельности, а также с учетом исторического развития университетской науки. В сущности, эти принципы диверсифицированы исходя из логики получения, т.е. их можно разделить на два уровня: микроуровень – положения о компонентах внутри педагогического процесса, и макроуровень – положения о взаимосвязи и зависимости научной деятельности от социального развития, процессов в развитии общества; выведены из тенденций, иногда называемых закономерностями исторического развития университетской и вузовской науки. Принципы формулируются для того, чтобы, следуя им, проектируя педагогический процесс и научную деятельность, мы бы могли достигнуть его высокой эффективности. Макроуровень: разработки и осуществления исследовательской политики вузов; академической свободы и ответственности педагога-исследователя; интеграции науки и образования; культивирования научных школ и ее традиций; создания и развития научно-инновационной среды; интернационализации научных исследований, открытости и активизации международного научного сотрудничества и обменов; динамизма и диверсификации научных исследований; Микроуровень: единства исследования и преподавания, исследования и обучения; мотивирования научной деятельности (НД); креативности научной деятельности; успешности обучения и НД; рефлексии НД; принцип личностной направленности процесса научной деятельности [4]. В условиях глобализации актуализируется принцип интернационализации научных исследований, открытости и активизации международного научного сотрудничества и обменов (макроуровень), включая мобильность преподавателя-исследователя для повышения качества научной деятельности и образования. В условиях глобализации

383

проявляется необходимость усиления международной деятельности вузов в нескольких направлениях: активизация выполнения совместных НИР; активизация публикаций результатов научных исследований в зарубежных ведущих журналах на иностранном языке; активизация участия ученых вузов на зарубежных международных форумах и конференциях с докладами и др. Интегрирующим компонентом теорий обучения и научной деятельности высшей школы является обновленный принцип научности отбора содержания образования. На наш взгляд, сущность принципа научности заключается в систематизации фундаментальных достижений каждого периода научной дисциплины и отражение в содержании предмета с иллюстрацией преемственности этапов развития науки и методологических принципов. Современная философия науки отходит от кумулятивности и энциклопедизма (дидактического материализма) в отборе и построении содержания образования к другим концепциям: например, структурализму. По К. Сосницкому структурализм – это выявлению наиболее важных фундаментальных положений науки и их последовательное включение в содержание образования. Причем, на наш взгляд, необходимо учитывать методологические подходы и принципы, формируемые как взгляд или мировоззренческие основы, а значит и познавательный инструмент студента, их преемственность и дополнительность, плюрализм подходов. Литература 1 Хмель Н.Д. Педагогический процесс в общеобразовательной школе. – Алма-Ата: Мектеп, 1984. – 230 с. 2 Педагогика. – Алматы: КазНПУ, 2003. – 586 с. 3 Aldo Geuna. The Economics of Knowledge Production: Funding and the Structure of University Research. – Cheltenham, UK – Northampton, MA, USA, 1999. – P. 83. 4 Мынбаева А.К. История, теория и технологии научной деятельности высшей школы: Монография. – Алматы, 2010. – 249 с.

384

ДЛЯ НОТАТОК

385

ДЛЯ НОТАТОК

386

ДЛЯ НОТАТОК

387

Наукове видання

МАТЕРІАЛИ П’ЯТОЇ МІЖНАРОДНОЇ НАУКОВО-ПРАКТИЧНОЇ КОНФЕРЕНЦІЇ ДЛЯ СТУДЕНТІВ, АСПІРАНТІВ, НАУКОВЦІВ

"ІННОВАЦІЙНИЙ РОЗВИТОК СУСПІЛЬСТВА ЗА УМОВ КРОС-КУЛЬТУРНИХ ВЗАЄМОДІЙ".

Статті друкуються в авторській редакції. Матеріали зверстано з електронних носіїв, наданих авторами публікацій. Відповідальність за зміст статей та матеріалів несуть автори публікацій.

Підписано до друку 24.03.2012р. Формат 60х84/16. Папір офсетний. Гарн. Ariel. Друк різогр. Умов. Друк. арк. 24,25. Умов. фарб.-відб. 22,55 Обл.-вид. арк. 23,25. Тираж 145 прим.

Віддруковано у РВВ КЗ СОІППО. 40030, Суми, Р.Корсакова,5. СВС Панасенко І.М. Свідоцтво про внесення до державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції України: Серія ДК, №2914 від 26.07.2007 р.

388

389