IDS3CI-2013 by ITEA Conferences

Міністерство освіти і науки України Сумська обласна державна адміністрація Сумська обласна рада Сумський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти (Суми, Україна) Партнери: Національний Університет Києво-Могилянська Академія (кафедра політології), СумДУ (м.Суми, Україна), Авіаційний національний університет (Київ, Украіна), МіжнародниЙ науково-навчальний центр інформаційних технологій та систем, Національний координатор Міжурядової програми ЮНЕСКО «Інформація для всіх», Союз обдарованої молоді України, Санкт-Петербургский государственный университет, (Санкт-Петербург, РФ) Лаборатория «философии образования» ФГНУ ИТИП РАО, (Москва, РФ) Национальный исследовательский университет "БелГУ" (Белгород, РФ), Брянский государственный технический университет (Брянск, РФ), Уральский государственный педагогический университет (Ектеринбург, РФ) Новосибирский государственный педагогический университет (Новосибирск, РФ), Казахский национальный университет им. аль-Фараби (Казахстан), University of Zielona Gora (Poland)

Ukraine, Sumy, May 29-31th, 2013

Збірник наукових праць VI Міжнародної науково-практичної конференції

2013

Рекомендовано до друку Вченою радою КЗ Сумський ОІППО. Протокол № 9 від 25.04.2013 р. УДК 351.751;336.64;60.5 ББК 65.9;67.99(2)06;316.42 Редактор ЖУК М.В. зав. кафедри соціально-гуманітарних дисциплін КЗ Сумський ОІППО, к.філос.н., доцент (Україна) Рецензенти: МЕДВЕДЄВ І.А. в.о. ректора КЗ Сумский ОІППО (Україна), к.держ.упр., доцент, член-кореспондент Академії Педагогічних і соціальних наук (Москва, Российская Федерация) СОСНІН О. В. д. політ. наук, професор, Заслужений діяч науки і техніки України, член-кореспондент Української академії політичних наук, професор кафедри управління суспільним розвитком Національної академії державного управління при Президенті України Оргкомітет: Почесний Голова: т.в.о. начальника управління освіти і науки Сумської ПЄСОЦЬКА І.О. обласної державної адміністрації (Україна) Співголови: МЕДВЕДЄВ І.А. в.о. ректора КЗ Сумский ОІППО, к.держ.упр., доцент (Україна) член-кореспондент Академії Педагогічних і соціальних наук (м. Москва, Российская Федерация) ТУРБОВСКОЙ Я.С. заведующий лабораторией «философия образования» ФГНУ ИТИП РАО, д.п.н., профессор. (Москва, Российская Федерация) ЖУК М.В. к. філос. н. доцент, завідувач кафедри соціально(координатор конференції) гуманітарних дисциплін КЗ Сумський ОІППО (Україна) STEFAN KONSTANCZAK Dr.Hab, prof. University of Zielona Gora (Poland) Члени оргкомітету ШИЛОВ В.Н. д.филос.н., профессор, Белгородский государственный национальный исследовательский университет, (Российская Федерация) ТЕРЕПИЩИЙ С.О. Голова «Союзу обдарованої молоді України», к.філос.н., доцент Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова, (Україна) ЛЮБЧАК В.О. к.ф-м.н., доцент, проректор СумДУ (Україна) МАНАКО А.Ф. д. технічних наук, Міжнародний науково-навчальний центр інформаційних технологій та систем, Національного координатора Міжурядової програми ЮНЕСКО «Інформація для всіх» (Україна) АВЕРЧЕНКОВ В.И. д.тех.н., профессор, Брянский государственный технический университет (Российская Федерация) МЫНБАЕВА А. К. Казахский национальный университет им. Аль-Фараби (Республика Казахстан) Институт экономики АН РУз, старший научный сотрудник, МУРТАЗИНА Р.Б. кандидат экономических наук (Республика Узбекистан) НАЛИВАЙКО Н.В. д.филос. н., профессор Новосибриского государственного педагогического университета (Российская Федерация) СИТНИКОВА С.В. ректор Минского государственного обласного института повышения кваификации и переподготовки кадров (г. Минск, Республика Беларусь)

ББК 65.9;67.99(2)06;316.42 УДК 351.751;336.64;60.5

Інноваційний розвиток суспільства за умов крос-культурних взаємодій: Збірник матеріалів VI Міжнародної науково-практичної конференції для студентів, аспірантів, науковців. – Суми: РВВ СОІППО, СВС Панасенко І.М., 2013 – 412 с. ISBN 979-966-1644-12-9 У збірнику представлені матеріали доповідей учасників VI міжнародної науково-практичної конференції «Інноваційний розвиток суспільства за умов кроскультурних взаємодій», що віддзеркалюють наукові, методичні, практичні результати наукових досліджень у галузі міждисциплінарного аналізу проблем специфіки інноваційного розвитку за умов крос-культурних взаємодій. Конференція проводиться за ініціативою Комунального закладу Сумський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти з метою обговорення політологічних, соціальних, економічних, філософських, педагогічних, психологічних, інформаційних, культурологічних, євроінтеграційних аспектів сучасного інноваційного розвитку з позицій крос-культурних взаємодій. VI міжнародна науково-практична конференція для студентів, аспіратнів, науковців, викладачів, педагогів-практиків, вчителів «Інноваційний розвиток суспільства за умов крос-культурних взаємодій» 29-31 травня 2013 р. Країни учасниці: Нідерланди, Канада, Польща, Республіка Білорусь; Республіка Узбекістан, Республіка Казахстан, Російська Федерація, Україна. Загальна кількість статей зарубіжних учасників – 25% (23 статті), які представляють. Загальна концепція базується на потребі формування сучасного розуміння суспільного розвитку в ХХІ столітті, місця людини та освіти в змінах, що відбуваються при формуванні інноваційного суспільства. Кількість статей з освітньої проблематики складає більше 50% від загальної кількості (49 статей). Основою концепції є установчі документи розвитку Болонського процессу на період 2010-2020 рр, що були прийняті в: - 2009 році в Люонвель та Льонвіль де Нов. «Освіта повинна сприяти формуванню інноваційної, креативної Європи знань». - 2010 році в Будапешті – Відні. Запорукою формування інноваційної Європи є інтеграція європейського освітнього та наукового просторів. - 2012 році в Бухаресті. Пріоритетність студентоцентричної освіти. Саме це було покладено в основу структури конференції 2013 р. В.о. ректора КЗ Сумский ОІППО

к.держ.упр., доц. І.А. Медведєв ББК 65.9;67.99(2)06;316.42 УДК 351.751;336.64;60.5

ISBN 979-966-1644-12-9

ЗМІСТ СЕКЦІЯ №1 СВІТОВИЙ РОЗВИТОК В ХХІ СТОЛІТТІ: ЗМІНИ ЯК ФАКТОР ІННОВАЦІЙНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ КОНСТАНЧАК С .(Польща,) ЖУК М. (Україна) ЧТО ФОРМИРУЕТ ФИЛОСОФИЮ МЕНЕДЖМЕНТА ХХI ВЕКА?.............

КІЯНКА І.Б. (Україна) ПОПУЛІЗМ ЯК ФЕНОМЕН УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИКИ В КОНТЕКСТІ ТРАНЗИТУ.....................................................................................................

МУРТАЗИНА Р.Б. (Республіка Узбекистан) ОТ ЧИКАГСКОЙ ШКОЛЫ К СОВРЕМЕННОЙ КОНЦЕПЦИИ ЧЕЛОВЕЧЕСКОГО КАПИТАЛА....................................................................

ПАВЛОВ К.В. (Російська Федерація) ПАТОИНСТИТУТЫ, ПАТОИНСТИТУЦИОНАЛИЗМ И МОДЕРНИЗАЦИЯ РОССИЙСКОЙ ЭКОНОМИКИ......................................................................

ПОДАЄНКО Ю.Л. (Україна) НАЦІОНАЛЬНА СТРАТЕГІЯ КУЛЬТУРНОЇ ДИПЛОМАТІЇ США ЧАСІВ «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ»..................................................................................... 26 ПОЛТОРАЦЬКИЙ О.С. (Україна) ПРОБЛЕМИ АДАПТАЦІЇ СУЧАСНОЇ БЕЗПЕКОВОЇ СТРАТЕГІЇ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ ДО ГЛОБАЛЬНИХ ВИКЛИКІВ ТА ЗАГРОЗ... 31 ПОЯРКОВА Т.К. (Україна) КРИЗОВИЙ СИНДРОМ МОДЕРНІЗАЦІЇ: МОДЕЛЬ ДОСЛІДЖЕННЯ......... 36 СТАРОВОЙТ О.В. (Україна) ВИМОГИ ГЛОБАЛІЗАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА ДО СУЧАСНОЇ ЛЮДИНИ........................................................................................................ 40 ШИЛОВ В.Н. (Російська Федерація) УПРАВЛЕНИЕ ПОЛИТИЧЕСКОЙ КОНКУРЕНЦИЕЙ В ПОСТСОВЕТСКОЙ РОССИИ...................................................................... YARMAK I. (Україна) THE ROLE OF BOLOGNA PROCESS IN EUROPEAN KNOWLEDGE SOCIETY FORMING (2010-2020)

45 49

СЕКЦІЯ №2. ПОЛІТИКА, ЕКОНОМІКА, МЕНЕДЖМЕНТ МІЖ ВИКЛИКАМИ ТА ІННОВАЦІЯМИ В ХХІ СТОЛІТТІ ВАХТИНА М.А. (Російська Федерація) СОЦИАЛЬНАЯ СПРАВЕДЛИВОСТЬ В СОВРЕМЕННОЙ РЫНОЧНОЙ ЭКОНОМИКЕ ........................................................................................................ 51 ВИШЛОВА-ПИЛЄВА І.І., СЕРДЮКОВА О.Є. (Україна) СОЦІАЛЬНА ЕФЕКТИВНІСТЬ ЯК КРИТЕРІЙ ОЦІНКИ ІННОВАЦІЙНОГО

РОЗВИТКУ ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ГРОМАД ЗА УМОВ КРОСКУЛЬТУРНИХ ВЗАЄМОДІЙ..........................................................................

ГАМАЮНОВ В.Г. (Україна) ГОСУДАРСТВЕННОЕ УПРАВЛЕНИЕ ОБРАЗОВАНИЕМ: ПОИСК НОВЫХ СМЫСЛОВ....................................................................................... 59 ГОЛУБЕВА Г.Ф., СПАСЕННИКОВ В.В. (Російська Федерація) РОЛЬ И ЗНАЧЕНИЕ СИСТЕМЫ СВЯЗЕЙ С ОБЩЕСТВЕННОСТЬЮ В ФОРМИРОВАНИИ СТРАТЕГИИ ИННОВАЦИОННОГО РАЗВИТИЯ ГОСУДАРСТВА ............................................................................................. 66 БЕЛЬМЕХОВ Р.К., ЗАХАРОВА Е.Н. (Російська Федерація) СИСТЕМНО-ДИНАМИЧЕСКИЙ ПОДХОД К УПРАВЛЕНИЮ РЕСУРСНЫМ ПОТЕНЦИАЛОМ ПРЕДПРИЯТИЙ АПК............................... 70 КАЛАНТАЙ А.М. (Україна) АКТИВІЗАЦІЯ ІННОВАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ НА ІНВЕСТИЦІЙНІЙ ОСНОВІ ЯК ФАКТОР РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ............. 74 КАРАЧАЙ В.А. (Україна) ЕЛЕКТРОННЕ ВРЯДУВАННЯ В УКРАЇНІ: ДЕМОКРАТИЗАЦІЯ СУСПІЛЬСТВА ЧИ ЗАГОСТРЕННЯ СОЦІАЛЬНИХ ПРОБЛЕМ.................

КОЖУШКО О.О. (Україна) ЛАТИНСЬКА АМЕРИКА ТА США СЬОГОДНІ: ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНІ ВИКЛИКИ АДМІНІСТРАЦІЇ ОБАМИ.............................................................. 83 ЛІТВІНОВА К.С. (Україна) ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ ВІРТУАЛЬНИХ ПОСОЛЬСТВ.........

МИСЮТИНА В.И. (Україна) КСО БИЗНЕСА И МУНИЦИПАЛЬНОЕ ОБРАЗОВАНИЕ: ОСОБЕННОСТИ ВЗАИМОДЕЙСТВИЯ ....................................................... 93 РЖЕВСЬКА Н.Ф. (Україна) ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНА СТРАТЕГІЯ Б.ОБАМИ: ПРОГНОЗИ ЕКСПЕРТІВ ...................................................................................................

СИГОВА В.И. (Україна) НОВЫЕ ТЕХНОЛОГИИ И МАТЕРИАЛЫ – ОПРЕДЕЛЯЮЩИЙ ФАКТОР РАЗВИТИЯ РАКЕТНОЙ И АВИАЦИОННОЙ ТЕХНИКИ............................. 104 СОШНЕВ А.Н. (Російська Федерація) СИСТЕМА СОЦИАЛЬНО-ЭКОНОМИЧЕСКИХ ПОКАЗАТЕЛЕЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ ИННОВАЦИОННОГО ЦЕНТРА ДЛЯ ОЦЕНКИ И ВЫБОРА ЭФФЕКТИВНЫХ ПРОЕКТОВ.......................................................

106

СУХІНІН Д. (Україна) ОЦІНЮВАННЯ В СИСТЕМІ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ: НОВІ ПІДХОДИ ТА МОДЕЛІ ВДОСКОНАЛЕННЯ..

110

ХОТАБ О.В., ЮРЧУК Л.Ю. (Україна) ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ СИСТЕМ БЕЗПЕКИ ГРОМАДСЬКОВИРОБНИЧИХ КОМПЛЕКСІВ....................................................................... 115

ЧИСТОВА М.В., КОНЦЕВИЧ Г.Е. (Російська Федерація) МУНИЦИПАЛЬНОЙ СИСТЕМЫ УПРАВЛЕНИЯ ГОРОДОМ-КУРОРТОМ ЖЕЛЕЗНОВОДСКОМ НА ОСНОВЕ ИНФОРМАЦИОННЫХ ТЕХНОЛОГИЙ................................................................................................ 119 ШЕВЧЕНКО І.П. (Україна) РОЛЬ ПЕРШОЇ ЛЕДІ У ФОРМУВАННІ ІМІДЖУ ДЕРЖАВИ........................

123

СЕКЦІЯ №3. СОЦІУМ, КУЛЬТУРА, ІНФОРМАЦІЙНА РЕВОЛЮЦІЯ В ХХІ СТОЛІТТІ БУЙВАН Э.В., ВИСКОВАТОВА Т.П. (Україна) СОВРЕМЕННЫЕ ТРАКТОВКИ ПОНЯТИЯ СОЦИАЛЬНОГО ПЕРЕЖИВАНИЯ...........................................................................................

129

ДЕМИДЕНКО Н.М. (Україна) ЕТНІЧНОЇ СВІДОМОСТІ ЯК ОДНІЄЇ ІЗ СКЛАДОВИХ НАЦІОНАЛЬНОГО ВИХОВАННЯ ФОРМУВАННЯ...................................................................... 132 КОЗМЕНКО М.В. (Україна) КРОС-КУЛЬТУРНІ ТРАНСФОРМАЦІЇ АКСІОСФЕРИ РАННЬОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ.........................................................................................

134

ЛІСОВСЬКИЙ П.М. (Україна) ЗНАННЯ ЯК ДЕТЕРМІНУЮЧА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА СИЛА В ПРОЕКЦІЇ ДУХОВНОГО КАПІТАЛУ УКРАЇНИ...............................................................

135

МАЛАХОВ Ю.А. (Російська Федерація) РАЗВИТИЕ ИННОВАЦИОННЫХ КОМПЕТЕНЦИЙ РЕШЕНИЕМ КРЕАТИВНЫХ ЗАДАЧ..................................................................................

139

МЕГРЕЛІШВІЛІ М.О. (Україна) УСПІХ У СУЧАСНОМУ СУСПІЛЬСТВІ: СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКИЙ АСПЕКТ ПРОБЛЕМИ ...................................................................................

143

ОГІРКО О.В. (Україна) ЛЮДИНА ЯК ОСОБА У СУЧАСНОМУ СУСПІЛЬСТВІ ЧЕЛОВЕК КАК ЛИЧНОСТЬ В СОВРЕМЕННОМ ОБЩЕСТВЕ...................

147

ПІШУН С.Г. (Україна) ЕКЗІСТЕНЦІЯ КРОС-КУЛЬТУРНИХ УСТАНОВОК.....................................

151

ПІКАЛОВА А.О. (Україна) ПЕРЕВАГИ ВИКОРИСТАННЯ ІНТЕРАКТИВНИХ ТЕХНОЛОГІЙ У ПРОЦЕСІ ФОРМУВАННЯ ІНШОМОВНОЇ КОМУНІКАТИВНОЇ КОМПЕТЕНЦІЇ В АСПЕКТІ ПРОФЕСІЙНО-ОРІЄНТОВАНОГО НАВЧАННЯ ...................................................................................................

155

ПІКУЛА М.М. (Україна) КОМУНІКАЦІЙНІ АСПЕКТИ ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ СВІДОМОСТІ.................................................................................................

160

РАДИНА О.И. (Російська Федерація) ИНФОРМАЦИОННЫЙ БИЗНЕС-ПРОЦЕСС, КАК ЭЛЕМЕНТ СОВРЕМЕННОГО ФУНКЦИОНИРОВАНИЯ ПРЕДПРИЯТИЯ...................

164

РЯБЦОВСКИЙ Г.В. (Російська Федерація) ІНФОРМАЦІЙНИЙ ЛАНДШАФТ ЯК ПРОСТІР ГЛОБАЛЬНОГО МАССМЕДІАЛЬНИХ ДИСКУРСУ.......................................................................

167

SOLOKA A.K. (Ukraine) DIVERSITY MANAGEMENT: CONTEXTUAL MODEL OF CROSSCULTURAL INTERACTION............................................................................ 173 СОСНІН О.В. (Україна) ІНФОРМАТИЗАЦІЯ ЯК ФЕНОМЕН ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ......................................................................................................... 177 ТУРБОВСКОЙ Я.С. (Російська Федерація) СООТНОШЕНИЕ КАТЕГОРИЙ «ИННОВАЦИОННОЕ РАЗВИТИЕ ОБЩЕСТВА» И «КРОСС-КУЛЬТУРА» КАК ОБЪЕКТ МЕТОДОЛОГИЧЕСКОГО РАССМОТРЕНИЯ..............................................

184

ФЕДЮК Р.С., МОЧАЛОВ А.В., ИЛЬИНСКИЙ Ю. Ю., ЕВДОКИМОВА Ю. Г. (Російська Федерація) ФИЛОСОФСКОЕ ИССЛЕДОВАНИЕ ТЕЛЕСНОСТИ В ТРАДИЦИОННОЙ КУЛЬТУРЕ НАРОДОВ ДАЛЬНЕГО ВОСТОКА............................................ 192 СЕКЦІЯ № 4 ОСВІТНІЙ ФАКТОР ХХІ СТОЛІТТЯ PIET KOMMERS (Netherlands) LEARNING THROUGH CREATIVITY............................................................

196

TIMOTHY PYRCH, RZHEVSKA N. (Canada, Ukraine) WHY WE THINK THAT THE SCIENCE AND SPIRITUALITY ARE COMPLEMENTARY.......................................................................................

198

ANDREYEV S. (Ukraine) EDUCATION POLICIES AND FUTURE FOR EDUCATION IN ENGLAND...

200

БАРАБАШ О.В. (Україна) СИСТЕМА НЕПЕРЕРВНОЇ ОСВІТИ КАНАДИ.............................................

204

БОНДАРЕНКО В.В. БОЙКО М.А. (Україна) РЕФОРМИ СЕРЕДНЬОЇ ШКОЛИ ВЕЛИКОБРИТАНІЇ.................................

208

ВОЙЧЕНКО А.П. (Україна) ИСПОЛЬЗОВАНИЕ ПОТОКОВОГО ВИДЕО ДЛЯ ПОДДЕРЖКИ НАУЧНО-ОБРАЗОВАТЕЛЬНЫХ МЕРОПРИЯТИЙ...................................... 211 ГАНАБА С.О. (Україна) ОСВІТНІ ІННОВАЦІЇ У ФОКУСІ ІНФОРМАЦІЙНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ СУСПІЛЬСТВА............................................................................................... 216 ГЛИОС Г.Н. (Російська Федерація) ФИЛОСОФСКИЕ И ПРАВОВЫЕ АСПЕКТЫ РЕФОРМЫ ОБРАЗОВАНИЯ 220 В СОВРЕМЕННОЙ РОССИИ.......................................................................

ГОРБУНОВА М.О. (Україна) СТАНДАРТИ ВЧИТЕЛЯ В АНГЛІЇ З ВЕРЕСНЯ 2012 РОКУ........................ 223 ГУЖВА О.А. (Україна) КРАУДСОРСИНГ И КРАУДФАНДИНГ В ОБРАЗОВАНИИ......................... 226 ДЕЛЕГЕЙ К.И. (Україна) E-LEARNING OF ENGLISH LANGUAGE IN UKRAINE: DREAM OR REALITY?.......................................................................................................

230

ДИВАК В.В. (Україна) ЕЛЕМЕНТИ ВИКОРИСТАННЯ МЕДІАОСВІТНІХ ТЕХНОЛОГІЙ У НАВЧАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ ВИЩОЇ ШКОЛИ................................................ 233 ДРАЧ І.І. (Україна) ОЦІНЮВАННЯ ПРОФЕСІЙНО ЗНАЧУЩИХ ЯКОСТЕЙ МАГІСТРАНТІВ З ПЕДАГОГІКИ ВИЩОЇ ШКОЛИ НА ЗАСАДАХ КВАЛІМЕТРІЇ........................ 238 ЄГОРОВА О.В. (Україна) З ДОСВІДУ РОЗРОБКИ МЕТОДОЛОГІЇ ТЮНІНГУ В СВІТОВІЙ ВИЩІЙ ОСВІТІ............................................................................................................

242

ЗОЛОТАРЬОВА Г.М. (Україна) РОЗВИТОК ТА ВИКОРИСТАННЯ ІННОВАЦІЙНИХ ПЕДАГОГІЧНИХ ТЕХНОЛОГІЙ У СИСТЕМИ ВИЩОЇ ПЕДАГОГІЧНОЇ ОСВІТИ НІМЕЧЧИНИ ТА УКРАЇНИ............................................................................

247

ІВАНЧАК В.Д. (Україна) ПЕРСПЕКТИВИ ДИСТАНЦІЙНОГО НАВЧАНЯ В СІЛЬСЬКІЙ ШКОЛІ НА ОСНОВІ МЕРЕЖЕВОЇ ПЛАТФОРМИ WIZIQ........................................

252

КИСЛА С.В. (Україна) УРОКИ МУЗИКИ У СУЧАСНІЙ ШКОЛІ: ШЛЯХИ ВИХОДУ ІЗ ГЛУХОГО КУТА...............................................................................................................

257

КЛЮНІНА Н.В., СКИРТА В.С. (Україна) ВИВЧЕННЯ ІНОЗЕМНИХ МОВ ЯК ФАКТОР УСПІШНОСТІ В ГЛОБАЛІЗОВАННОМУ ТА ПОЛІКУЛЬТУРНОМУ СУСПІЛЬСТВІ............... 260 КОВАЛЕНКО К.Г. ШУБА А.В. (Україна) ПОЛІТИКА СЕРЕДНЬОЇ ОСВІТИ У ВЕЛИКОБРИТАНІЇ.............................. КРЮКОВ О.І., БЄЛЬСЬКА Т.В. (Україна) ДЕРЖАВНО-УПРАВЛІНСЬКИЙ ВПЛИВ НА ФОРМУВАННЯ ОСВІТНЬОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ

265 268

КУЛИК О.Є. (Україна) ЗАПРОВАДЖЕННЯ РАЙОННИМИ МЕТОДИЧНИМИ КАБІНЕТАМИ ДИСТАНЦІЙНИХ ФОРМ РОБОТИ З ПЕДАГОГАМИ................................... 272 КУНЦЕВ С.В., ЯЦЕНКО В.В. (Україна) ОНЛАЙН ТЕСТИРОВАНИЕ И СЕРТИФИКАЦИЯ КОМПЬЮТЕРНЫХ ЗНАНИЙ.........................................................................................................

277

ЛАСТОЧКІНА О.В. (Україна) ДІАГНОСТИКА УСНОГО МОВЛЕННЯ ДІТЕЙ СТАРШОГО ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ ЗАСОБАМИ ПІЗНАВАЛЬНИХ ЗАВДАНЬ................. 281 ЛЕБЕДЕВА И.Л. (Україна) КОМПЕТЕНТНОСТНАЯ НАПРАВЛЕННОСТЬ ВЫСШЕГО ОБРАЗОВАНИЯ В АСПЕКТЕ ЭКОНОМИЧЕСКОЙ СОЦИАЛИЗАЦИИ..... 286 ЛИЦЕНКО І.О. (Україна) PERSONALIZING EDUCATION IN THE SYSTEM OF SECONDARY EDUCATION IN GREAT BRITAIN.................................................................. 291 ЛОГВИНЕНКО Ю.В., МАЗУРЕНКО В.О. (Україна) ПЕДАГОГІЧНА ОСВІТА В УКРАЇНІ: ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ, ПРОБЛЕМИ Й ПЕРСПЕКТИВИ....................................................................

294

ЛОПАТКА К.М. (Україна) ВІРТУАЛЬНЕ НАВЧАЛЬНЕ СЕРЕДОВИЩЕ: ВІД МЕТОДИЧНОЇ ПРОБЛЕМИ РОКУ ДО ОНЛАЙН ВЗАЄМОДІЇ.............. 300 ЛУЧЕНЦОВА І.С. (Україна) ПРОБЛЕМИ АДАПТАЦІЇ СТУДЕНТІВ ПЕДАГОГІЧНОГО КОЛЕДЖУ ДО ПРОФЕСІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ У ПРОЦЕСІ ОРГАНІЗАЦІЇ ПЕДАГОГІЧНИХ ПРАКТИК...........................................................................

304

МЕДВЕДЕВ И.А. (Україна) СИТНИКОВА С.В. (Республіка Беларусь) ОБРАЗОВАТЕЛЬНАЯ СОСТАВЛЯЮЩАЯ БЕЗОПАСНОСТИ ГОСУДАРСТВА ХХІ ВЕКА............................................................................

308

МЕДВЕДЄВ І.А., ІВАШИНА Л.П. (Україна) ПЕРСПЕКТИВИ КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКОЇ АКАДЕМІЇ ТА УНІВЕРСИТЕТСЬКОЇ ОСВІТИ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ............................

316

МУКАШЕВА А.Б., КАСЕН Г.А. (Республіка Казахстан) ПРОБЛЕМА ВОЗНИКНОВЕНИЯ СОЦИАЛЬНЫХ ОГРАНИЧЕНИЙ В ОБРАЗОВАТЕЛЬНОЙ СРЕДЕ УНИВЕРСИТЕТА ....................................... 325 МЫНБАЕВА А.К. (Республіка Казахстан) ОБРАЗОВАТЕЛЬНАЯ ПОЛИТИКА В КАЗАХСТАНЕ: ИССЛЕДОВАНИЕ ТЕНДЕНЦИЙ И ВЫЯВЛЕНИЕ СТРАТЕГИЙ ............................................... 332 НАТОЧИЙ Л.О. (Україна) СУЧАСНІ НАПРЯМКИ РОЗВИТКУ УПРАВЛІНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ КЕРІВНИКІВ ЗАГАЛЬНООСВІТНІХ ШКІЛ У ВІТЧИЗНЯНІЙ ПЕДАГОГІЧНІЙ ТЕОРІЇ (ПОЧАТОК ХХІ ст.)................................................

337

НОВІЧКОВА О.С. (Україна) «ІНТЕРПРЕТАЦІЯ «КІНЦЯ ІДЕОЛОГІЇ» У СУЧАСНІЙ ПОЛІТИЧНІЙ НАУЦІ»...........................................................................................................

341

ПІНЧУК Д.М., МУХА Н.С. (Україна) ВИКОРИСТАННЯ КОУЧИНГУ В ОСВІТІ –ЗАПОРУКА ЕФЕКТИВНОСТІ УПРАВЛІНСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ КЕРІВНИКА НАВЧАЛЬНОГО ЗАКЛАДУ..

346

ПУГОЛОВА О.Ю., СЕМИХАТ Т.О. (Україна) АВТОНОМІЯ ВИЩИХ УЧБОВИХ ЗАКЛАДІВ І АКАДЕМІЧНІ СВОБОДИ.... 349 ПУШКАРЁВ Ю.В., ЛАТУХА О.А., ПУШКАРЁВА Е.А. (Російська Федерація) 354 СОВРЕМЕННОЕ ОБРАЗОВАНИЕ КАК ФАКТОР ФОРМИРОВАНИЯ ЛИЧНОСТИ С НОВЫМИ ИННОВАЦИОННЫМИ КАЧЕСТВАМИ............... РОМЧУК К.О., АЗАРЕНКО Г.В. (Україна) ДИВЕРСИФІКАЦІЯ ВИЩОЇ ОСВІТИ.....................................................

357

САХНО П.І., ОМЕЛЬЯНЕНКО В.А., МАРОЧКО С.С. (Україна) НОВІ ЗАВДАННЯ ВИЩОЇ ОСВІТИ В КОНТЕКСТІ ІНТЕГРАЦІЇ В ГЛОБАЛЬНУ ІННОВАЦІЙНУ СИСТЕМУ......................................................

361

СВИРИДЕНКО Д.Б. (Україна) ТВОРЧИЙ ПОТЕНЦІАЛ ОСОБИСТОСТІ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ ВИЩОЇ ОСВІТИ.............................................................................................

366

СЕМЕНЧЕНКО Т.О. (Україна) ДЕРЖАВНІ ОРГАНІЗАЦІЇ ПІДТРИМКИ ЯКОСТІ ОСВІТИ АВСТРАЛІЇ.......

369

СИЛКА О.О. (Україна) ХМАРНІ ТЕХНОЛОГІЇ У ДИСТАНЦІЙНІЙ ОСВІТІ.......................................

371

СТУКАЛОВА Т.Г. (Україна) ІНФОРМАЦІЙНА КУЛЬТУРА ЯК ІННОВАЦІЙНА СКЛАДОВА ПРОФЕСІЙНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ ВЧИТЕЛЯ..........................................

376

СЫМАНЮК Э.Э., ДЕВЯТОВСКАЯ И.В. (Російська Федерація) ВЛАСТЬ КАК ПСИХОЛОГИЧЕСКИЙ БАРЬЕР ВНЕДРЕНИЯ ИННОВАЦИЙ В ОБРАЗОВАНИЕ.................................................................

380

ТАРУСІНА Н.Е. (Україна) ОСВІТНЬО-ФАХОВИЙ ПОТЕНЦІАЛ ЯК СКЛАДОВА ЛЮДСЬКОГО ТА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОГО КАПІТАЛУ СУСПІЛЬСТВА ЗНАНЬ.......................... 385 ТЕРЕПИЩИЙ С.О. (Україна) ДО ПИТАННЯ ПРО ЦІННІСНІ ОРІЄНТИРИ ВИЩОЇ ОСВІТИ УКРАЇНИ....

389

ТИЛЛАЕВА Г. (Республіка Узбекистан) ЭТИЧЕСКИЕ ПРОБЛЕМЫ ВОСПИТАНИЯ АКМЕЛИЧНОСТИ................... 393 ШЕВЧЕНКО Т.О. (Україна) СТВОРЕННЯ СУЧАСНОГО ІНФОРМАЦІЙНО – ОСВІТНЬОГО СЕРЕДОВИЩА (ДОСВІД ЗАПРОВАДЖЕННЯ ПРОГРАМИ «1 УЧЕНЬ – 1 КОМП’ЮТЕР» В СУМСЬКІЙ ОБЛАСТІ)................................................... ЮРАС І.І., АРТЮШИН Г.М. (Україна) СТРАТЕГІЇ ПРОФЕСІЙНОЇ ПІДГОТОВКИ ФАХІВЦІВ В УМОВАХ НЕПЕРЕРВНОЇ ОСВІТИ............................................................................... ЯЦИШИН А.В. (Україна) ІНФОРМАТИЗАЦІЯ ЗАГАЛЬНООСВІТНІХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ НА ОСНОВІ ТЕХНОЛОГІЙ ВІДКРИТОЇ ОСВІТИ...............................................

396

400

404

СЕКЦІЯ №1. СВІТОВИЙ РОЗВИТОК В ХХІ СТОЛІТТІ: ЗМІНИ ЯК ФАКТОР ІННОВАЦІЙНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ КОНСТАНЧАК СТЕФАН, д. хаб. философии, профессор Институт философии Зелёногурского университета, Польша. ЖУК М., к. филос. н, доцент, зав кафедры КЗ Сумской ОИППО, Украина

ЧТО ФОРМИРУЕТ ФИЛОСОФИЮ МЕНЕДЖМЕНТА ХХI ВЕКА? Первая же декада столетия продемонстрировала, что сегодня меняются не только темпы, направления, приоритеты развития. Сегодня активно формируется спрос на новые подходы к управлению, которые позволяют не только решать задачи в условиях постоянных изменений, но и прогнозировать направленность, внедрять управляемое прогнозирование. Наибольших успехов достигает тот, кто ориентируется на менеджмент, который наиболее оперативно реагирует на происходящие изменения и пытается их прогнозировать не только на уровне постановки стратегий и на уровне их технологического обеспечения. Но такие управленческие решения предполагают приоритет инновационной деятельности, с одной стороны, и способность человеческого потенциала, человеческого капитала реализовывать себя в управленческой среде, в которой постоянно внедряются новые подходы, которые предполагают соответственной коррекции деятельности на каждом управленческом уровне. Успешность сегодня прямо пропорциональна расширению диапазона задействованных и созданных возможностей и сужению количества рисков, которые при этом возникают. Фактически речь идет о формировании видения инновационного, управляемо-прогнозированного менеджмента. Он нуждается в новой философии, которая основана на массовом внедрении инновационных программ, проектов, решений, транзитов, трансформаций, модернизаций с одной стороны, и адекватности качеств, компетенций, культуры человеческого капитала их уровню, с другой. Каждый новый виток развития – это новые глобальные, региональные и локальные вызовы. А поиск ответов на них лежит, прежде всего, в способности менеджмента находить своевременные ответы на эти вызовы в экономике, социуме, в готовности мирового сообщества к консолидации усилий на глобальном уровне. Результаты наших исследований позволяют выделить следующие факторы, формирующие современную философию менеджмента. Сфокусируем внимание на том, что определяет особенности развития в последнее десятилетие. По нашему мнению, наиболее актуальные приобрели такие тренды современного развития, которые определяют функциональность любого менеджмента.

1. Новые параметры развития, которые достаточно четко проявились в начале нового столетия. Прежде всего - это скорость изменений во всех областях общественной жизни. Она порождает, с одной стороны, спектр совершенно новых возможностей, а с другой, проблему готовности человека к жизни в условиях изменений и способности изменения осуществлять. При этом возникает проблема соотношения системности и ассистемности в развитии. Устоявшиеся знания и представление о системах, начинают пробуксовывать в поиске решений и прогнозировании управляемых результатов.Практически параллельно со сложившимися системами возникают как новые, так и взаимопроникающие (конвергированные) новые системы. Например, наряду с традиционным образованием сегодня все большую роль играет система образовательных сервисов в интернет, формирование е-образования, м-образования, дистанционного образования, образования через сети. Скорость возникновения новых технологий, продуктов и услуг форм коммуникации, отношений либо идет внутри систем, вызывая потребность конвергентных процессов, либо на стыке систем, либо параллельно с традиционными системами, создавая более перспективные возможности для развития. В свою очередь это вызывает необходимость определения взаимосвязи, пропорциональности в управленческой деятельности традиционного и инновационного менеджмента. 2. Зависимость результатов развития от выбора модели развития – традиционной или инновационной, модели общества знаний. Это проявляется не только в переходеот традиционной модели развития к инновационной, что предполагает ускоренное формирование современного информационного общества и перерастание его в общество знаний. Способность к созданию новых знаний предполагает сегодня умений быстрого преобразования их в технологии. Но при этом следует учитывать, что как новые знания, так и новые технологии очень быстро стареют.Актуализируется управленческая, прогностическая и технологическая культура осуществления как модернизаций и трансформаций, так и транзитов. Здесь очень большую роль играет политика правящих и оппозиционных элит – насколько они готовы Реализовать себя на инновационной платформе развития и консолидировать общество на ее создание, а не на систему противостояний в обществе, которая сохраняет традиционную модель. 3.Серьезным фактором разработки новой философии менеджмента становиться исследование кризисов. Повышается их частотность и ускоряется скорость распространения. При этом наряду с их деструктивными проявлениями проявляется новая тенденция - превращение кризиса в катализатор инновационной деятельности. Преодоление кризиса сегодня опирается и на антикризисные стратегии, и на ускоренное развитие новых направлений, которые компенсируют кризисные явления. Очень интересным направление взаимодействия системности и ассистемности становится взаимозависимость кризиса и развития. Опыт развития мировой экономики после кризиса 2008 года, на наш взгляд продемонстрировал, что сегодня выигрывает не тот, кто хочет локализовать традиционные проявления кризиса, а том, кто в условиях кризиса запускает новые направления развития.

Кризис превращается в постоянный атрибут современного развития, который не только вскрывает болевые точки системного развития, но и является мощнейшим инструментом формирования основ новых систем управления экономикой, социумом, человеческим капиталом. Влияние кризиса проявляется в формирования новых направлений развития, прежде всего через инновационную деятельность, которые компенсируют влияние кризиса. Современное развитие актуализирует потенциал «окон возможностей», когда наличие аналогового опыта позволяет быстро внедрять эффективные стратегии и практики, сокращая традиционный путь поиска решений. «Окна возможностей» способствуют социальным транзитам, эффективным реформам и модернизациям. Выигрывает тот, кто не просто сосредотачивает все ресурсы и усилия на кризисе, а ищет его решение в формировании новых возможностей в развитии новых направлений. 4. Одно из проявлений современной глобализация есть подвижность центров мирового экономического развития, перемещение их с Запада на Восток и с Севера на ЮГ. Это в свою очередь ставить вопрос о месте и роли традиционных центров развития, готовности традиционных и новых центров консолидировать усилия на решении глобальных проблем, сформировать эффективную систему коллективной, региональной и национальной безопасности. В соответствие с эти возрастает спрос не просто на прогноз рисков развития, а науправляемого прогнозирование, которое может быстро корректироваться и апробировать новые направления деятельности уже на уровне постановки задач и минимального опыта апробирования. Речь идет о стартапах, форсайтах, дорожных картах. А это уже другой уровень мышления на уровне постановки задач и их решений. Особенно это актуализируется в условиях формирование виртуального социума, виртуальной политики, виртуальной экономики, виртуальной коммуникации, виртуальных команд для решения общих задач в форме дистанционного взаимодействия. 5. Формируется потребность в новом формате человеческого капитала:умение работать в условиях ускорения темпов появления новых проблем и формировать технологии их решения. Постоянно меняются социум, экономика, политика, система международных отношений и безопасности. Меняется и социальная культура личности, формат ее компетенций, диапазон адаптаций к изменениям на стыке виртуального и реального общества, традиций и инноваций. В свою очередь основным приоритетом формирования личности есть образование. На повестке дня сегодня не вопрос о его наличии, а вопрос об эффективности его моделей и диапазоне услуг, о поиске инновационных форм организации учебного процесса, максимальной приближенности образования к сегменту практической деятельности специалиста. Сегодня в мире существует три модели образования. Образование, сориентированное на знания, образование, сориентированное на компетенции и образование, сориентированное на способность решать практические задачи. Последняя модель наиболее приближает личность к определению претензий собственного диапазона успешности через способность решать постоянно меняющиеся практические задачи. Именно эта модель формирует человеческий капитал, который готов действовать в условиях постоянных

изменений и умеет эти изменения создавать. Образование сегодня превращается в постоянный процесс, который осуществляется на протяжении всей жизни. Lifelearnlearning (образование на протяжении жизни) предполагает три основных уровня образовательной деятельности: - формальное образование (предполагает наличие официального документа, подтверждающего профессиональный уровень - диплома, сертификата, свидетельства); - неформальное образование (формирование необходимых для деятельности или взаимодействия в социуме конкретных качеств через самые разнообразные формы локального обучения – тренинги, вебинары, открытые дистанционные курсы, сетевые обучающие ресурсы); - информальное образование (уровень личностной готовности к самостоятельному обучению, навигации в образовательных ресурсах). Сегодня происходит взаимодействие этих уровней. Формальное образование адаптируется к изменениям на рынке труда. Развитие неформального образования вышло на уровень массово доступных виртуальных образовательных сервисов, е-образования, форм повышения квалификации для разных не только профессиональных, но и возрастных групп (например, опыт университетов 3-го возраста в ЕС). Ориентация личности на информальное образование дополняется возрастанием дистанционной возможности обучения. При переходе от информационной экономики (в структуре затрат более 50% идет на информационно-аналитические структуры) к экономике знаний (темпы технологического обновления определяют результативность экономики) не только формируются новые профессии, но и быстро стареют или исчезают старые. Образование сталкивается с проблемой адекватности вызовам рынка рабочей силы. Меняется приоритет образования - не отражать, а опережать эти процессы путем формирования философии инновационного образования в условиях быстрого расширения знаний, ценностей, практик. Формируется опережающее образование. Выпускник должен уметь позиционировать себя на рынке труда. При этом возникает и необходимость реадаптации людей среднего и старшего возраста к новым реалиям их деятельности, а точнее необходимости расширения социальных, профессиональных, информационно-коммуникативных компетенций. 6. Достаточно важным фактором есть информационная революция, которая проявляется в сокращениетемпов удвоения общих массивов информации при их стартовом увеличении в сравнении с предшествующими объемами. Есть прогнозы, что через 50 лет массивы сегодняшних знаний будут составлять менее 10 процентов от общей массы знаний. Это ставит под вопрос смысл подготовки специалиста как носителя знаний, зато ставит на повестку дня формирование системы партнерства между всеми кто заинтересован в новых знаниях и их технологических воплощениях. Сегодняшнее измерение человеческого капитала предполагает новый тип мышления, которое интегрирует системный анализ с критическим мышлением, «SWOT» анализом, «CASE» анализом, принципами диапазонного мышления. В 2011-2013 гг. на Экономических форумах в Давосе было отмечено, что классические аналитические подходы в ХХв ХХI веке не работают, очень

велика скорость изменений. Сегодня требуются как разработка новых аналитических и прогностических моделей, так и синтез существующих. УДК 323(477)

КІЯНКА І.Б. К.політ.н.доц. Львівський регіональний інститут державного управління Національної академії державного управління при Президентові України, Україна

ПОПУЛІЗМ ЯК ФЕНОМЕН УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИКИ В КОНТЕКСТІ ТРАНЗИТУ Проблематика популізму української політики є актуальною, не тільки у період виборчої кампанії та риторики політичних лідерів, але й має певну місію у політичних процесах, що стосується формування програм зовнішньої політики. Наводяться певні приклади у баченнях відомих теоретиків популізму і практичне значення у виборчому процесі Ключові слова: феномен, вибори, популізм, політична ідеологія, електорат, пострадянське суспільство. Проблематика популізму посідає одне з чільних місць серед тем сучасних політичних досліджень. Актуальність даного феномену пов’язано з важливою ролею популізму у житті суспільства, як в теоретичній, так і практичній площині. Насамперед, це стосується до політичних процесів, що відбуваються сьогодні в Україні. Після краху однопартійної політичної системи наприкінці 80-х років в Радянському Союзі, утворилися нові політичні об’єднання, зокрема політичні партії і рухи, які так чи інакше ставали популістськими. Частина політичних об’єднань навмисно висувала популістські гасла, щоб у такий спосіб забезпечити собі широку соціальну базу і прийти до влади. Інші політичні партії використовували популістську форму організації і їх вираження мало загальний характер (загальні гасла, ідеї, прості обіцянки). На політичній арені суспільства з’явилися і лідери-популісти, які не мали підтримки ні політичних партій, ні широких кіл громадськості, щоб привернути до себе увагу, вони вдавалися до демагогічної риторики і різноманітних трюків. В цей період як ніколи політичним лідерам-популістам легко вдаватись до національних героїв, провідників нації, оспівувати славне історичне минуле, формувати образи ворогів, маскуватись у національний одяг, національну риторику [1]. Багато вчених, що досліджують цей феномен, відзначають, що суть популізму як явища залишається багатогранною. Проблемі вивчення суті і специфіки популістської ідеології ,комплексу її ідей та способу їх висвітлення присвячені праці Н. Баранова, І. Волкової, Д. Видріна, Е. Голдмена, Д. Макре, Ф. Надри, М. Конован , Дж. Мейс , Є. Троїцького, А. Шульговського , та інші. Феномен популізму у західній політичній думці є вивченим і має низку нових обґрунтувань, пояснень та бачень. Але й на сьогодні є актуальним і багатогранним явищем, яке потребує нового імпульсу. А період масового

безробіття у країнах Шенген зони: Італії, Іспанії, Португалії, Греції, Німеччини, Франції та інших країн, знову набирає нових обертів та переосмислення. Історичне коріння популізму бере з часів Римської імперії- (лат. populus — народ) — політична позиція або стиль риторики, який апелює до широких народних мас. За сенсом найближчий аналог українською — народник. У більш широкому значенні популізм прагне наблизити уряд до народу, захистити «маленьку людину» від «жирних котів» і їхніх «законних інтересів», які використовують свій вплив, щоб задавити політичну конкуренцію. Цікаво, що, хоч саму партію було віддано забуттю ще на початку ХХ століття, майже всі її ідеї так чи інакше було втілено у законодавстві. У цьому значенні Україні б не завадила певна доза популізму не у вигляді лозунгів, але у вигляді реального прогресу в створенні нових структур, здатних протистояти пережиткам радянського періоду, чиї інтереси суперечать крокам до створення нових підприємств, особливо малих. А саме — застосуванню єдиних правил до всіх гравців, заохоченню індивідуального фермерства на противагу радянській феодальній системі, прозорості і доступності процесу загалом. Усе це наблизило б українців до реалій представницького самоврядування західного типу . В Україні термін популізм найчастіше вживається, на означення політики загравання влади з народом для забезпечення популярності, що характеризується демагогічними гаслами, необґрунтованими обіцянками. Популізм базується на твердженні, що правляча еліта не турбується про інтереси простої людини, оскільки зацікавлена лише в своїх благах, тому владу в еліти треба відбирати і спрямовувати на задоволення інтересів суспільства в цілому. Проте саме як політична течія популізм уперше з’явився у США наприкінці XX століття: тут у 1891 році було створено Народну партію. З того часу популізм продовжує переможно крокувати по планеті, втілюючись у різноманітних політичних програмах та партіях. Виникнувши як народний рух, що виражав настрої протесту проти різноманітних форм панування монополістичного капіталу в США, він видозмінювався і з'являвся на політичній арені то як "новий курс" Рузвельта в період Великої депресії у США, то як "гандизм" в Індії, то як "перонізм" в Аргентині, то як лівий "гошізм", розповсюджений насамперед у колах французької інтелігенції і студентства, то як "християнський соціалізм", а також і в багатьох інших своїх формах [2]. Історичний досвід показує, що популізм як політичне явище виникає в країнах, де мають місце демократичні інститути (загальне виборче право, рівноправність громадян) і де суспільство як спільнота виборців виступає учасником політичного процесу. Тільки тоді апеляція до суспільних настроїв, спроби підлаштуватися під стереотипи масової свідомості можуть стати дієвим засобом завоювання влади. Яскравим прикладом є «декоративні революції» в країнах пострадянського простору – трояндова революція в Грузії, помаранчева революція в Україні. Якщо наводити паралелі масового популізму на цей період час, то можна простежити одну річ, що масовий психоз на деякий час стимулює до одностайно і прийняття загальних рішень. Як вважає відомий науковець Мейс Джеймс, що популізм є своєрідним стимулятором для певного середовища і тому є потребою для України — так це здорова доза популізму. Звичайно, тут цей термін часто використовується у

значенні американського вислову pie-in-the-sky, тобто «ілюзорні обіцянки», а не в його істинному значенні — ідеологія Народної партії, яка на початку минулого століття стала, ймовірно, найбільш успішною третьою партією в американській історії. Будучи свого роду коаліцією фермерів і робітників, популісти прагнули — і ця ідея здавалася на ті часи надто радикальною — допомогти фермерам, що опинилися у боргах завдяки інфляції, відтворити їхню кооперативну систему в національному масштабі (часто забувають про те, що у США найрозвиненіша у світі система сільгоспкооперативів), знизити вартість транспортування через націоналізацію залізниць, досягнути більш рівномірного розподілу урядових коштів шляхом введення прогресивної шкали податків, запровадити прямі вибори сенаторів, а також 8-годинний робочий день [3]. Можна сказати, що популізм — це явище дисперсне, тобто воно є складовою багатьох політичних феноменів, втілюється в різноманітні ідеологічні форми та політичні стратегії. Відомий дослідник популізму М. Конован вважає, що цей термін "залежно від контексту може відноситися до безлічі різноманітних явищ"[4] . Стосовно республік колишнього СРСР ми маємо справу з політичним популізмом, що може водночас розглядатися як ідеологія, як соціальний рух, а також як специфічна політична психологія, зумовлена таким важливим явищем, як атомізація суспільства в країнах, що трансформуються від тоталітаризму до демократії. Атомізація означає насамперед відсутність структурованих суспільних інститутів, адже масове суспільство — це лише "колективний об’єкт пропагандистського впливу" (Ліпман), у якому можливість колективної дії дуже обмежена. Слід відзначити політичний стиль популіста: 1.) «Загравання з масами» - говорити людям те, що вони хочуть почути; 2.) «Масовий похід в народ» (апеляція до широких мас народу); 3.) «Народна дипломатія» (апеляція до широких мас закордоном); 4.) Створення іміджу рішучого, впевненого в собі політика; 5.) Ораторські здібності, вміння коротко и зрозуміло викладати свої програми; 6.) Створення бачення людини з народу: “я такий самий, як і ви”; 7.) Створення привабливого іміджу за допомогою ЗМІ; 8.) Використання національних і патріотичних почуттів народу; 9.) Демонстрація підтримки для широкого кола промоції зірок естради, спорту та акторів [5]. Таким чином, можна зробити висновки, що феномен політичного популізму сприймається в першу чергу, як іноді спланована політична дія, за допомогою якої певна політична партія чи група політичних лідерів, свідомо провокує і включає значну частину мас для втілення своїх маніпулятивних дій та реалізацію політичних технологій заради здобуття влади. І свою чергу вдало використовує національні образи, ідеї, символіку, щоб утвердити це в свідомості більшої частини свого електорату і взяти під контроль політичну ситуацію в країні. Останнім часом спостерігаємо на полі українського електорату, де з боку як опозиційних партій, так і провладних усі готуються до виборів-2015року, забуваючи свої передвиборчі обіцянки і програми.

ЛІТЕРАТУРА: 1. Баранов Н.А. Националистические аспекты популизма. //Слово, 1997.№3. с.23-32 2. Баранов Н.А. К вопросу о современном популизме. Джерело доступу//http:www. nicbar.ru 3. Мейс Дж. Похвала популізму. Джерело доступу// http:www. day.kiev.ua /16898/ 4. Conovan M. Populism. N.Y. 1981.-P.13. 5. Ярош О. Політичний популізм: теорія і практика передвиборного «флірту»// Контекст №2 (14) лютий 2002р. МУРТАЗИНА Р.Б. К. экон. н.,старший научный сотрудник, Институт экономики Академии наук РУз, (Ташкент, Республика Узбекистан) r-murtazina@mail.ru

ОТ ЧИКАГСКОЙ ШКОЛЫ К СОВРЕМЕННОЙ КОНЦЕПЦИИ ЧЕЛОВЕЧЕСКОГО КАПИТАЛА С повышением роли научно-технического прогресса внимание ученых развитых стран сфокусировалось на проблемах создания качественно новой рабочей силы, формирования и развития человеческого капитала, в то время как ранее основными были проблемы ее использования,. Исследование этих вопросов позволяет выделить множество школ: чикагская школа; консервативная; радикальная; неоклассическая; концепция человеческого капитала и др. Представители чикагской школы теории человеческого капитала (Гэри Беккер, Теодор Шульц и их последователи) распространили сферу микроэкономического анализа на целый ряд аспектов человеческого поведения и взаимодействия, включая «Рыночное поведение». Человеческий капитал, как определяют его большинство западных экономистов, состоит из приобретенных знаний, навыков, мотиваций и энергии, которыми наделены человеческие существа и которые могут использоваться в течение определенного периода времени в целях производства товаров и услуг. Инвестициями в человеческий капитал являются инвестиции в образование, накопление производственного опыта, охрану здоровья, географическую мобильность, поиск информации. По Беккеру, при принятии решений о вложении средств в образование учащиеся и их родители сопоставляют ожидаемую предельную отдачу от таких вложений с доходностью альтернативных инвестиций (процентами по банковским вкладам, дивидендами по ценным бумагам и т.д.). Сторонники чикагской школы теории человеческого капитала разработали количественные методы анализа эффективности вложений в образование, медицинское обслуживание, подготовку кадров на производстве, миграцию, рождение, уход за детьми и их денежной отдачи для общества и семьи.

Главное внимание в этом анализе уделяется производимым способностям человека и дифференциации доходов, вызываемой различными уровнями инвестиций в их производство. Их труды произвели переворот в экономике труда. Они позволили перейти от текущих одномоментных показателей к показателям, охватившим весь жизненный цикл человека. Теория человеческого капитала позволяет объяснить структуру распределения личных доходов, возрастную динамику заработков, неравенство в оплате мужского и женского труда, причины миграции и многое другое. Благодаря этой теории образовательные инвестиции стали рассматриваться как источник экономического роста, являющийся не менее важным, чем обычные инвестиции. Таким образом, человеческий капитал – есть форма капитала, потому что является источником будущих заработков или будущих удовлетворений, или того и другого вместе. Главным результатом экономической отдачи образования теоретики человеческого капитала считают прирост дохода (заработной платы) работника благодаря повышению его образовательного и профессионального уровня. Оппонентами этого направления выступают представители консервативной школы (П.Таубман, Р.Херрнстейн и др.), приписывающие ведущую роль в дифференциации способностей наследственному, биологическому фактору. Вышеуказанные объяснения причин дифференциации способностей к труду и, соответственно, доходов населения подверглись критике радикальных экономистов (С.Боулс, Д. Гордон и др.). По их мнению, образование выступает как посредник, преобразующий неравенство в социальном происхождении в неравенство доходов. Неоклассическая теория (Х.Бовен, Х. Кейн и др.) исходит из сущности рынка труда и содержит: «(1) теорию спроса на труд, которая включает в себя теорию предельной производительности и связанный с нею аппарат производственных функций; (2) теорию предложения труда, которая, в общем, состоит из моделей выбора между работой и досугом и моделей инвестирования в человеческий капитал". По этой теории под человеческим капиталом понимаются знания, навыки и способности человека, которые содействуют росту его производительной силы. По мысли экономистов-неоклассиков рентабельность человеческого капитала исчисляется путем отнесения доходов от него к его стоимости. Показатель этот получил название "норма отдачи", которая также, как «норма прибыли», применяемый к физическому капиталу, измеряет степень эффективности человеческих инвестиций. Сторонники концепции человеческого капитала (Л.Туроу, М. Бонимэн и др.) понимают под человеческим капиталом, с одной стороны, совокупность производственных способностей современного работника, а с другой – издержки государства, предприятия и самого человека на формирование и постоянное совершенствование этих способностей. Концепция развития человеческого потенциала исходит из того, что государство обеспечивает не столько равенство потребления, сколько равенство возможностей, прежде всего в сфере образования, удовлетворяет необходимый минимум потребностей в здравоохранении, гарантирует безопасность личности, соблюдение политических и

гражданских прав, а также несет ответственность за создание условий, которые содействуют росту и эффективному функционированию экономической системы. Уровень развития человеческого капитала определяет возможность для той или иной страны занять соответствующее место в мировой экономике. В число существующих сегодня критериев конкурентоспособности национальных экономик включена и конкурентоспособность человеческого капитала. Экономический подход к человеку и его рациональному поведению, осуществляемый в рамках концепции человеческого капитала, широко используется в практике рыночного хозяйствования развитых стран. Многие зарубежные ученые рассматривают инвестиции в сферу образования как важный вид капиталовложений и один из главных источников умножения национального богатства. И поэтому, с позиций концепции человеческого капитала, многие ученые и специалисты считают, что высокообразованная рабочая сила выступает более ценным производительным ресурсом, чем устаревший и сильно изношенный основной капитал, предпринимают попытку сформулировать новые цели и задачи развития человечества. В результате в высокоразвитых странах переместились акценты с темпов экономического роста страны на устойчивое развитие человека и действует принцип «экономика существует для развития людей, а не люди – для развития экономики». В настоящее время в экономической теории под «человеческим капиталом» понимается запас знаний, навыков и способностей, которые есть у каждого человека и которые могут использоваться им либо в производственных, либо в потребительских целях. Человеческий капитал воплощен в личности человека, является источником будущих доходов или будущих удовлетворений, или того и другого вместе. Отличительной чертой человеческого капитала является его неотделимость от личности своего носителя. Из всех вышеуказанных школ, по нашему мнению, наиболее приемлема чикагская школа теории человеческого капитала, которую можно использовать в качестве аналитического инструмента при выявлении экономической эффективности образования, здравоохранения и других социальных сфер, повышающих запас знаний, навыков, мобильность кадров и улучшающих физическое здоровье личности. Основными показателями измерения общего человеческого капитала являются среднее число накопленных лет образования и доля работников, имеющих образование различного уровня. При измерении человеческого капитала, подготовленного на рабочих местах, в зависимости от вида подготовки используют разные показатели. Общепринято производственную подготовку измерять показателем продолжительности общего трудового стажа, а накопление производственного опыта – показателем продолжительности специального стажа (т.е. времени, в течение которого человек проработал на одном и том же месте). Чтобы вложения в человеческий капитал не были экономически убыточными, более образованные или более опытные работники должны зарабатывать больше, чем менее образованные или менее опытные, причем настолько, чтобы покрыть затраты, понесенные ими в инвестиционный период (за время обучения, за время приобретения производственного опыта и т.д.). В той мере, в какой различия в заработках отражают различия в

производительности труда, они показывают также, выигрывает или нет от накопления человеческого капитала все общество в целом. В результате вопрос о том, в какой мере инвестиции в знания, опыт, квалификацию способствуют повышению заработков, оказывается ключевым. Так, в России у лиц, имеющих высшее образование и накопленные знания, умения и опыт работы, как показали данные обследования заработной платы по профессиям (ОЗПП), проводимые Государственным Комитетом по статистике Российской Федерации один раз в два года, более стабильные заработки по сравнению с заработками обладателей аттестатов о среднем образовании и более высокая конкурентоспособность [3, 67-68]. Приоритетным направлением развития национальной экономики Узбекистана является ее модернизация, которая предусматривает переход к инновационной модели развития, в частности, поддержание важнейших инновационных проектов, дальнейшее направление бюджетных расходов на социальную сферу, в том числе на образование, здравоохранение, науку, транспорт и связь. В условиях модернизации экономики Республики Узбекистан немаловажную роль в эффективном использовании человеческого капитала играют «инновационные» формы человеческого капитала. Век информационных технологий требует высокого уровня образования общества, а также необходимо иметь хорошие знания в сфере ИКТ для понимания и управления этими высокоинтеллектуальными процессами. Проблемы рыночного преимущества и лидерства предприятий все в большей степени зависят от решения таких проблем, как: знания и умения сотрудников в области ИКТ, их образование и профессиональная квалификация, качественное владение компьютерной техникой, продуктами программного обеспечения и т.п. Повышение качества работы персонала, экономное использование имеющихся в наличии ресурсов является целью каждого предприятия. Внедрение новейших информационнокоммуникационных технологий и автоматизированных систем повышает эффективность производства и происходит это в основном за счет оснащенности производства новым оборудованием и его грамотным, правильным эксплуатированием сотрудниками предприятия. Повышение показателей производства за счет более осмысленного и более эффективного использования возможностей компьютерных технологий как никогда актуально в условиях перехода к инновационной экономике [4]. Ускоренное развитие сферы ИКТ республики во многом обеспечивается на основе принятых государственных программ. Большое значение имеет Указ Президента РУз от 30 мая 2002 г. «О дальнейшем развитии компьютеризации и внедрении информационно-коммуникационных технологий», в котором определены конкретные цели и задачи по развитию отрасли, подготовке кадров и постоянному повышению квалификации специалистов. Одновременно с этим, в Узбекистане принято Постановление Кабинета Министров № 289 от 27 октября 2011г. "О дополнительных мерах по повышению квалификации и навыков работников органов государственного и хозяйственного управления, государственной власти на местах и порядке проведения их аттестации по использованию в работе компьютерной техники

и информационно-коммуникационных технологий" [5]. Согласно этому документу, с 1 января 2012 года в Республике внедряется система оценки компьютерной грамотности работников органов государственной власти и управления на местах. Постановлением утверждены меры по повышению квалификации и навыков госслужащих, а также порядок их аттестации по использованию в работе компьютерной техники и ИКТ. Это, в свою очередь, будет способствовать дальнейшему накоплению человеческого капитала и усилению подготовки высококвалифицированных специалистов, владеющих современной информационно-компьютерной технологией. А как показывает опыт большинства стран мира, обладание значительными объемами человеческого капитала резко усиливает конкурентные позиции работников – стимулирует их участие в рабочей силе, повышает шансы на нахождение работы, снижает риск безработицы. ЛИТЕРАТУРА 1. Исмаилова М.А. Современные аспекты исследования человеческого капитала // Проблемы устойчивого экономического развития в условиях углубления рыночных реформ в Узбекистане. – Ташкент, 2004. – С.249. 2. Гулямова Г.П., Муртазина Р.Б. Теоретические школы исследования человеческого капитала // Трансформация экономической системы и проблемы формирования конкурентной среды в Узбекистане. – Ташкент, 2005. - С. 173 -175. 3. Российский работник: образование, профессия, квалификация / Под ред. В.Е. Гимпельсона и Р.И. Капелюшникова. – М.: Изд. дом Высшей школы экономики, 2011. – С. 67–68. 4. http://infocom.uz/2009/11/30/otsenka-kompyuternoy-gramotnosti-nase leniya-realnost-ili-neobhodimost/ 5.http://www.uzinform.com/ru/pr/09792.html

УДК 330.352

ПАВЛОВ К.В. доктор экономических наук, профессор, проректор по научной работе Ижевского института управления, e-mail: kvp_ruk@mail.ru, Россия

ПАТОИНСТИТУТЫ, ПАТОИНСТИТУЦИОНАЛИЗМ И МОДЕРНИЗАЦИЯ РОССИЙСКОЙ ЭКОНОМИКИ Аннотация В статье дается характеристика патоинституционализма как перспективного направления институциональной теории, определяются сущность и критерии выделения патоинститутов сквозь призму возможности использования этих понятий при анализе факторов и особенностей модернизации российской экономики. PATOINSTITUTY, PATOINSTITUTSIONALIZM AND MODERNIZATION OF THE RUSSIAN ECONOMY Abstract In article the patoinstitutsionalizm characteristic as perspective direction of the institutional theory is given, the essence and criteria of allocation patoinstituty through a prism of possibility of use of these concepts are defined in the analysis of factors and features of modernization of the Russian economy. Институционализм как новое направление экономической мысли возник в США в начале XX столетия как одна из форм отображения усилившихся монополитических тенденций в экономике, содействуя разработке и развитию «антитрестовской» политики собственной страны. В определенной мере институционализм противопоставляется неоклассическому направлению экономической теории, исходящей из великого тезиса, сформулированного еще великим А. Смитом о «невидимой руке» рынка, т.е. о совершенстве рыночного хозяйственного механизма и саморегулируемости рыночной экономики. Нося междисциплинарный характер, институционализм наряду с материальными факторами в качестве определяющей силы развития экономики выделяет также правовые, моральные, этнические, духовные и другие факторы, рассматриваемые в историческом аспекте. В основе категориального аппарата институционалистской концепции лежит понятие «институт», причем к институтам относят самые разнообразные понятия, такие, как собственность, государство, семья, профсоюзы, религия, нравы и т. п. [1]. Таким образом, институт в данной концепции рассматривается в качестве первичного элемента движущей силы общества в экономике и вне ее.Иначе говоря, институционализм в ретроспективном плане – одна из первых экономических теорий, по существу вышедших за пределы исключительно воспроизводственных отношений и где стали учитываться, причем не вне, а внутри этой теории также и иные формы общественных отношений – правовые, социальные, экологические, этнические и пр. Развитие институтов происходило в течение длительного периода времени, т.е. это был длительный процесс, который включал их создание,

отбор и формирование эффективной системы институтов. В последнее время все чаще говорят о выращивании институтов. В значительной мере это определило то обстоятельство, что в рамках институциональной теории за вековой период ее развития сформировалось несколько различных и вполне самостоятельных, целостных концепций. Среди такого рода концепций можно выделить следующие: новая институциональная экономика, неоинституциональная экономика, эволюционная экономика и ряд других. Так, в рамках первого из перечисленных научных направлений изучается институциональная структура государства, реальные институты – организации и хозяйственные системы. Неоинституциональная экономика изучает влияние отношений и прав собственности на развитие социально-экономических систем, осуществляет анализ трансакционных издержек, исследует экономические аспекты заключения разнообразных контрактов. Эволюционная экономика изучает взаимосвязь между технологическими и социально- экономическими процессами, рассматривает вопросы разработки оптимальной стратегии поведения фирмы. На наш взгляд, в настоящее время необходимо рассмотреть вопрос о целесообразности формирования еще одного научного направления в рамках институциональной теории направления, названного нами «патоинституционализм». В рамках этой научной концепции планируется сконцентрировать внимание на изучении патологических процессов в институциональной системе и в самих институтах (которые по аналогии можно назвать патоинститутами). Использование данного названия объясняется тем, что термин «патологический процесс» образован от греческого «патос», что означает болезнь [3]. Учитывая, что в последнее время на разных уровнях общественной иерархии участились всевозможные кризисы, которые весьма болезненно переживаются населением, представляется, что развитие патоинституционализма является весьма актуальным. Действительно, только за последние десятилетия случился кризис мировой социалистической системы, в том числе кризис советской системы и советской экономики, когда спад производства ВВП составил половину к докризисному уровню (достаточно вспомнить, что кризис советской экономики 80-90-х годов XX века сравнивали по степени разрушения с Великой депрессией 1929-1933 годов). К тому же, здесь и всевозможные кризисы на азиатских рынках, августовский дефолт 1998г., мировой кризис 20082009годов. К тому же, усилились всевозможные диспропорции как в мировой экономике, так и в национальной экономике различных стран. Значительно усилилось проявление диспропорциональности и в разных составляющих национальной экономики: на отраслевом и региональном уровнях, а также на уровне отдельных предприятий и фирм. Очевидно, что усиление кризисов и диспропорций связано также и с институциональным фактором, причем как на уровне отдельных институтов, так и с функционированием институциональной системы в целом. Поэтому одним из важнейших аспектов развития патоинституционализмакак нового научного направления должно стать изучение взаимосвязи между усилением кризисных проявлений и диспропорциональности, возникающих в социальноэкономических системах на разных уровнях управленческой иерархии, с

одной стороны, и институциональным фактором, институциональным направлением, с другой стороны. Еще одним очень важным аспектом патоинституционализма может стать изучение различных видов и типов патологий в самой институциональной системе, в том числе во всевозможных институтах. В этой связи крайне важной проблемой может стать определение критериев и количественных показателей, на основе которых нормальный институт отличается от патоинститута. Такого рода проблема актуальна и для институциональной системы в целом (т.е. для определения нормальной и патологической институциональной системы в целом). Очевидно также, что патоинституционализм будет связан с другими, уже сложившимися направлениями и концепциями институциональной теории. Так, один из основоположников институциональной теории Т. Веблен, которого нередко за образ своих мыслей также называли американским Марксом, в вышедшей еще в 1899г. книге «Теория праздного класса» критиковал паразитический образ жизни занятых только финансовой деятельностью рантье-владельцев особой, абсентеистской формы частной собственности [2]. Этим самым он по –существу противопоставлял эту, если так можно выразиться, праздную часть бизнесменов остальным (нормальным) предпринимателям, реально зарабатывающим свой предпринимательский доход. Иначе говоря, по существу у Т. Веблена абсентеистская форма собственности и ее владельцы рассматриваются как некая патология, которая, в отличии от обычных предпринимателей, мешает эффективному развитию экономики, в том числе эффективному развитию научнотехнического прогресса. Справедливость сказанного можно видеть на примере современной российской действительности, когда многие олигархи, сколотившие огромные состояния за коротких срок за счет использования природных ресурсов, посуществу являющимися народным достоянием Россиии поэтому им самим не принадлежащими, используют значительную часть полученных доходов не на развитие производства, а на удовлетворение собственных прихотей (в этой связи достаточно вспомнить нефтяного олигарха М. Абрамовича, который потратил около 2,5 млрд. долларов на строительство собственной яхты, причем построена она была не в России, а за рубежом). Тот факт, что многие российские бизнесмены в условиях, когда физический и моральный износ основных фондовво многих отраслях приближается к 100%, значительную часть своих доходов тратят на непроизводственное, непроизводительное потребление и нередко делают это за рубежом, также свидетельствует о ненормальности, патологичности современной российской институциональной системы, в том числе, некоторых государственных структур, являющихся ее важнейшими атрибутами.Это обстоятельство также самым серьезным и самым негативным образом сказывается на социально-экономической эффективности модернизации и вообще эффективности НТП в России. Иначе говоря, абсентеистская форма собственности – один из важнейших тормозов модернизации и технического перевооружения российской экономики. Следует добавить, что такого рода поведение многих российских бизнесменов отнюдь не уникально – подобным образом ведет себя компрадорская буржуазия во многих странах третьего мира, тем самым, по

существу, обогащая развитые страны за счет развивающихся. Но этот факт является лишь слабым утешением, т. к. вывоз за рубеж значительной части доходов, полученных от эксплуатации природных ресурсов страны, грозит национальной безопасности России и противоречит ее национальным интересам. В этой связи целесообразно привести противоположный пример – Норвегию. В начале XX века Норвегия была одной из самых бедных стран Европы, а сейчас, спустя сто лет, наоборот, является одной из самых богатых стран с очень высоким уровнем жизни. В значительной степени связано это с эффективным использованием доходов от добычи нефти на шельфе океана, чем данная страна давно уже занимается. Эти доходы идут в государственный фонд, причем значительная их часть в настоящее время не тратится, а остается для использования будущими поколениями. Очевидно, что норвежские государственные структуры, занимающиеся всеми этими проблемами, следует признать, в отличии от их российских аналогов, не только нормальными, но и весьма эффективными. ЛІТЕРАТУРА: 1. Институциональные проблемы эффективного государства / Под ред. В.В. Дементьева, Р.М. Нуриева. Донецк: Донецкий национальный технический университет, 2011. 292 с. 2. Ядгаров Я.С. История экономических учений: Учебник. – 4-е изд., перераб. и доп. М.: ИНФРА-М, 2004. 480 с. 3. Павлов К.В. Патологические процессы в экономике. М.: Магистр, 2009. 461 с. УДК: 327.8

ПОДАЄНКО Ю. Л. К.політ.н., ст.викладач кафедри політичних наук Чорноморського державного університету імені Петра Могили e-mail: saitis@bk.ru

НАЦІОНАЛЬНА СТРАТЕГІЯ КУЛЬТУРНОЇ ДИПЛОМАТІЇ США ЧАСІВ «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ» AMERICAN STRATEGY OF CULTURAL DIPLOMACY DURING COLD WAR TIMES The article deals with the main principles of American strategy of cultural diplomacy during Cold War times. It sums up the basic prerequisites of cultural diplomacy in the USA. The author also characterizes the leading institutions and organizations that intend to implement measures within the dissemination of national culture abroad. Key words: cultural diplomacy, cultural policy, international relations, cultural exchange, values, the USA, soft power, Cold War. НАЦИОНАЛЬНАЯ СТРАТЕГИЯ КУЛЬТУРНОЙ ДИПЛОМАТИИ США ВРЕМЕН «ХОЛОДНОЙ ВОЙНЫ» В статье освещаются основные принципы и специфика реализации культурной дипломатии США времен «холодной войны». Обобщаются основные предпосылки становления американской культурной дипломатии.

Предоставляется характеристика ведущих институтов и организаций, которые призваны реализовывать мероприятия с целью распространения национальной культуры за пределами страны. Ключевые слова: культурная дипломатия, культурная политика, международные отношения, культурный обмен, ценности, США, мягкая сила, «холодная война». Загальновідомо, що найбільш активну та дієву дипломатичну діяльність у сфері культури США запровадили після Другої світової війни, успішно використовуючи її під час «холодної війни» проти Радянського Союзу. Водночас,перші спроби запровадження даної практики можна спостерігати ще на початку ХХ ст. Саме в даний час американські політики почали цікавитися тим, як сприймає їхню країну світове співтовариство, який імідж мають США на міжнародній арені. Елементи культурної дипломатії використовувались в той час у межах ідеологічної інформаційно-роз`яснювальної роботи уряду США за кордоном. З тих пір, маючи різну динаміку розвитку, культурна дипломатія є невід’ємним елементом американської національної зовнішньополітичної стратегії. Проблематикою культурної дипломатії як інструменту реалізації «м’якого» впливу займалися переважно західні та російські дослідники. Серед представників першої групи варто відзначити, насамперед, Дж. Ная, М. Каммінгса, Зб. Бзежинського, А. Коена, М. Фрейзера та ін. Російські вчені, які розробляють зазначену проблематику: Є. Астахов, О. Дугін, В. Капіцин, В. Межуєв, Г. Філімонов, тощо. Відповідно, українськими авторами, роботи яких висвітлюють різні аспекти окресленої проблематики, є: І. Дудко, А. Луценко, С. Недбаєвський, І. Погорська, В. Тубальцева та інші. Культурна дипломатія, на думку переважної більшості дослідників, виступає як обмін ідеями, переконаннями,інформацією, цінностями, традиціями та іншими аспектами культури з метою сприяння розвиткові взаєморозуміння між різними народами / країнами. Варто відзначити, що зовнішня культурна політика, яка була створена за американськими стандартами і пропагувала американський спосіб життя, перетворилася на струнку і гнучку систему ідеологічного впливу інститутів США в різних регіонах світу по завершенні Другої світової війни. В даний час спостерігалися перші активні спроби Державного департаменту США використати культурну дипломатію для «американізації» Західної Європи, подолання економічних, політичних і морально-психологічних бар`єрів на шляху американської економічної та політичної експансії. Так, ще під час Другої світової війни 13 червня 1942 р. особливою директивою № 9812 було створено Американський Офіс Військової Інформації (The United States Office of War Information), діяльність якого полягала у створенні тематичних фільмів, газетних статей, пропагандистських плакатів, радіопередач. Саме за ініціативою та фінансуванням ОВІ у 1942 р. було створено мережу міжнародного радіо «Голос Америки». Свою трансляцію радіостанція «Голос Америки» розпочала 24 лютого 1942 р., радіопередачі якої були спрямовані передусім на країни Європи та Північної Африки. З ефіру цієї радіостанції у період Другої світової війни по всьому світу виходили такі передачі: «Вони наші вороги» 1942 р. (про німців, італійців та японців), «Прискорюючи цей день» та ін. А вже 17 лютого 1947 р. радіостанція «Голос Америки» почала

трансляцію в Радянському Союзі. Під керівництвом відомого радіопродюсера Н. Корвіна вийшла серія радіофільмів у головній ролі з Р. Янгом «Американські військові в Англії», «Американські військові в СРСР», «Паспорти для Адамів» та ін. У 1942 та 1943 рр. під керівництвом Офісу військової інформації були створені документальні фотографії, які виходили окремими виданнями. Головними темами були героїзм американських військових у США та Європі [2, c. 128–131]. Культурна дипломатія була також складовою «Плану Маршалла», який втілював ідею про атлантичну єдність з політичною монополією США і передбачав мету: 1) роз’яснювати і представляти громадськості інших країн політику уряду Сполучених Штатів; 2) показувати «можливими способами взаємозалежність між політикою США і розумними прагненнями інших народів світу»; 3) викривати і протидіяти «ворожим спробам викривлення політики Сполучених Штатів», а також 4) визначати «ті найважливіші аспекти життя і культури спільноти Сполучених Штатів, які переконують у правильності політики і цілей уряду» [3]. Під час «холодної війни» Вашингтон вже розглядав культуру як засіб впливу на настрої мешканців інших держав. Так, у 1948 р. Державний департамент США опублікував аналітичну записку, в якій зазначалось: «Американські фільми є послами доброї волі, які ні цента не коштують американським платникам податків. Вони пояснюють американський стиль життя всім народам світу, що є безцінним з політичної, культурної та комерційної точок зору»[1]. Подібні підходи США практикували і надалі. Показово, що гостре ідеологічне протистояння під час «холодної війни» визначило пріоритетним інструментом американської культурної дипломатії програми культурних, наукових і освітніх обмінів, вважаючи їх одним із головних факторів формування позитивного іміджу США в інших державах, а також задля поширення національних інтересів у пріоритетних країнах. Координаторами цих програм стали Інформаційна Агенція Сполучених Штатів (USIA) – головний центр пропаганди американських цінностей у світі, Програма освітніх обмінів Фулбрайта, яка згодом стала складовою Міжнародної програми освітніх обмінів (International Educational Exchange Program). Її головною метою, з позиції американського уряду, було визначено протистояння комуністичній пропаганді та залучення інтелектуальних ресурсів країн світу для розвитку американської гегемонії, Агентство з питань міжнародного розвитку Сполучених Штатів (U.S. Agency for International Development, USAID), яке також підтримувало програми культурних і освітніх обмінів та ініціювало освітню програму для регіону Карибів і Латинської Америки (Carribean and Latin American Scholoship Program) з метою антирадянської пропаганди в регіоні тощо [11]. У сукупності міжнародні обмінні програми США являють собою розгалужений і потужний апарат. Регістр BECA до початку 2008 р. нараховував 3907 програм. При єдності основних цілей – розвиток наукового і культурного співробітництва, публічної дипломатії, сприяння демократії – зміст програм і характер їх цільової аудиторії можуть істотно розрізнятися. Логічно, що в університетському співтоваристві найбільшу популярність придбали академічні програми (Фулбрайт, IREX), а також програми студентських культурних обмінів. У кількісних показниках останні в сотні разів перевищують

масштаби «традиційної» академічної мобільності. Йдеться про програми «Work and Travel USA», «Internship USA», «Camp America», в рамках яких студенти отримують можливість короткострокового легального сезонного працевлаштування у США за візою J-1 з відкриттям номеру соціального страхування і отриманням інших атрибутів американського повсякденного життя. Цікаво, що через ці програми в Сполучених Штатах щорічно нелегально залишаються тисячі молодих людей з усього світу, які використовують можливість в`їзду в США в рамках студентських програм, щоб спробувати осісти і з часом легалізуватися на новому місці проживання. Проте американська влада не планує обмежувати або закривати ці програми. По суті вони відіграють роль інструмента негласної, але жорсткої селекції потенційних іммігрантів за їх інтелектуальними якостями. Іммігранти такого «сорту», навіть якщо спочатку вони не мають законного статусу, важливі для американської економіки. Крім того, програми сприяють формуванню в іноземному молодіжному середовищі привабливого образу Сполучених Штатів як відкритого, полікультурного суспільства рівних можливостей [5]. М. Франклін, автор і редактор збірника статей «Переозвучуючи міжнародні відносини», наводить такий приклад. У 1950–1960 рр. Адміністрація США заохочувала гастролі американських джазових музикантів у СРСР та інші соціалістичні країни [4]. Причини цього були доволі прості. По-перше, радянських громадян намагалися «зачарувати» чарівністю американської музики, а, по-друге, джазмени (у переважній більшості – темношкірі) наочно демонстрували, що в США міжрасові проблеми (про які постійно повідомляла радянська пропаганда) не настільки болючі. Саме на Інформаційне агентство Сполучених Штатів (ЮСІА), яке було створене 1953 р. за ініціативою президента Д. Ейзенхауера як незалежне зовнішньополітичне інформаційнопропагандистське відомство у системі виконавчої влади, була покладена місія поширення заздалегідь продуманої інформації про США й просування привабливого образу американської політики, ідеології та культури, зокрема, через телерадіомережі «Голос Америки», «Радіо Марті», «Свобода», «Віль147 на Європа», «Вільна Азія» та «Уорлднет», щоквартальник «English Teaching Forum», а також реалізацію програм міжкультурного співробітництва у 143 країнах світу. Діяльність ЮСІА розглядалася як один з основних інструментів реалізації зовнішньополітичних інтересів та активного формування позитивного іміджу США за кордоном [9]. Держдепартаментом США були поставлені перед ЮСІА такі завдання:  інформаційний вплив на світову аудиторію задля формування позитивного ставлення та розуміння зовнішньої політики США;  створення позитивного іміджу США у світі, й особливо в пріоритетних регіонах зовнішньої політики;  розвиток зв`язків між американськими та зарубіжними інститутами і громадянами за допомогою цілого комплексу програм обміну у сфері освіти та культури; – інформаційна протидія спробам інформаційного викривлення політики та цілей США на міжнародній арені [8]. Однією з найефективніших програм ЮСІА було створення у 1983 р. всесвітньої телевізійної мережі «Уорлднет». Міжнародна телевізійна мережа «Уорлднет» зв`язує Вашингтон з 80 країнами світу. У Західній Європі її

спеціалізована мережа «Євронет» охоплює 96 кабельних систем, 8 телевізійних станцій, 121 готель, які приймають телепередачі з Вашингтону. Її аудиторію становлять майже 14 млн. людей. Через цю мережу транслюється 50 американських серіалів, які розкривають усі аспекти американської культури: музика, політика, економіка, бізнес, історія [6]. Після закінчення «холодної війни» у зовнішній політиці Сполучених Штатів превалювала концепція «жорсткої» гегемонії, яка призвела до відходу від концепції «війни ідей» та, як наслідок, зменшилися масштаби американської культурної присутності. Це створило проблему заповнення глобального культурного простору ідеями, кардинально протилежними американським політичним інтересам. Як підкреслює Р. Арндт, така ситуація була зумовлена відмовою від активної культурної дипломатії, руйнування якої сталось непомітно, що залишило націю, вочевидь, беззахисною перед культурною агресією «третього світу» [7].Функції ідеологічних структур США із закінченням «холодної війни» були передані Бюро з питань освіти та культури Держдепартаменту, до якого було інтегровано ЮСІА, що трансформувало систему державного контролю політики спрямованого міжкультурного співробітництва і стратегію офіційної американської культурної присутності за кордоном. Ця стратегія полягала у реалізації програм культурних заходів, які б сприяли взаєморозумінню між народами США та інших країн, посилювали увагу до відкритості, свободи і демократичності американського суспільства та ролі культурного різноманіття у динамічних досягненнях Америки і водночас готовність до сприйняття самобутньої культури народів світу. Отже, у зовнішньополітичній стратегії США часів «холодної війни» культурна дипломатія займала значне місце і виражала концепцію «м’якої сили», спрямовану на підтримку статусу глобального лідерства США, здійснення якої спирається на культуру, ідеали та політичні стратегії американського зразка. Зовнішня культурна політика США була і залишається важливим зовнішньополітичним чинником, який створює імідж країни на світовій арені. ЛІТЕРАТУРА: 1. Американская культурная дипломатия: мнение двух экспертов/ Центр гуманитарных технологий – [Електронний ресурс]. – [Режим доступу]: http://gtmarket.ru/laboratory/expertize/2006/527 2. Кучмій О.П. Вплив культурних війн на формування іміджу держави: Актуальні проблеми міжнародних відносин / О. П. Кучмій, В. Л. Тубальцева. – № 84 (Ч. І). – 2009, с. 128–131. 3. Николаев А.Н. Психологическая война / А. Н. Николаева. – М.: Прогресс, 1972. – 352 с. 4. Тубальцева В.Л. Використання культурної дипломатії в процесі становлення світового лідерства США / В.Л. Тубальцева // Київський національний університет ім. Тараса Шевченка. – Наукові праці МАУП, вип. 1(32). – 2012, с. 145–149. 5. Фоминых А.П. «Мягкая мощь» обменных программ / А.П. Фоминых. – Международные процессы. – [Електронний ресурс]. – [Режим доступу]: http://www.intertrends.ru/sixteenth/008.htm.

6. Adams D., Goldbard A. Cultural Policy in U.S. History / D. Adams, A. Goldbard. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: www.wwcd.org 7. Arndt R. The First Resort of Kings: American Cultural Diplomacy in the Twentieth Century / R. T. Arendt. – 1st ed. – Virginia: Potomac Books, Inc., 2005. – 602 p. 8. Cummings M. C. Cultural Diplomacy and the United States Government: a survey / C. Cummings // Cultural diplomacy research series, Center for arts and culture. – 2009. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу:www.culturalpolicy.org/pdf/MCCpaper.pdf 9. Franklin M. Resounding International Relations: On Music, Culture And Politics / M. Franklin. – N.-Y.: Palgrave Macmillan, 2005. – 297 p. 10. Nye J. Soft Power: the Means to Success in World Politics / J. Nye. – Published in the United States: PublicAffairs, 2004. – 192 p. 11. Schneider C. P. Culture Communicates: US Diplomacy that Works: Discussion Papers in Diplomacy / C. Schneider. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: http://www.clingendael. nl/publications /2004/20040300_cli_paper_dip_issue94.pdf

УДК 327.7:061.1 ЄС

ПОЛТОРАЦЬКИЙ О.С. К.політ.н., доцент кафедри регіональних систем та європейської інтеграції Дипломатичної академії України при МЗС України E-mail: poltoratskyy@yahoo.com

ПРОБЛЕМИ АДАПТАЦІЇ СУЧАСНОЇ БЕЗПЕКОВОЇ СТРАТЕГІЇ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ ДО ГЛОБАЛЬНИХ ВИКЛИКІВ ТА ЗАГРОЗ ПРОБЛЕМЫ АДАПТАЦИИ СТРАТЕГИИ БЕЗОПАСНОСТИ ЕВРОПЕЙСКОГО СОЮЗА К ГЛОБАЛЬНЫМ ВЫЗОВАМ И УГРОЗАМ Аннотация В статье рассматриваются новые глобальные вызовы и угрозы для Европейского Союза сквозь призму положений Стратегии европейской безопасности, определяются основные cферы европейской безопасности, для обеспечения которых необходима адаптация стратегии безопасности Европейского Союза. Ключевые слова: ЕС, глобальные вызовы, Стратегия европейской безопасности, Петерсбергские задачи. PROBLEMS OF THE EU PRESENT SECURITY STRATEGY ADAPTATION TO GLOBAL CHALLENGES AND THREATS Summary The article discusses new global challenges and threats for the European Union through analysis of the European Security Strategy provisions, defines basic

fields of European security which demand adaptation of the European Security Strategy. Key words: EU, global challenges, European Security Strategy, Petersberg Tasks. Говорячи про розвиток середовища регіональної та міжнародної безпеки на середньострокову перспективу, варто зауважити, що у найближчі чверть століття, глобальне політичне, економічне, навколишнє природне середовище, а також критична інфраструктура, від стану якої залежить суспільство, будуть істотно відрізнятися від сьогоднішніх очікувань та поставлених цілей. Це особливо актуально для Європи з урахуванням її глобальної ролі, залежності від зовнішніх сил, ринків і сировини, складу населення, значних коливань рівня життя населення сусідніх країн, а також невизначеності, що впливає на соціальну та економічну стабільність всередині ЄС, рівень його політичної узгодженості, наряду із динамікою еволюції глобальних структур безпеки. За умови відсутності конституційної гнучкості, ЄС знаходиться в процесі багаторічних змін, що обумовлюється цілями його держав-членів. За умови постійного зростання динаміки глобальних змін, світових криз або прямих загроз іншого характеру, для ЄС нагальною проблемою вбачається його розвиток на принципах концепції глобальної ролі ЄС, яку поділяє достатня кількість його держав-членів. Така концепція глобальної ролі ЄС в сфері безпеки буде постійно вимагати більш довгострокової орієнтації на поточні процеси та вимагати, щоб його позиція в питаннях безпеки мала стратегічну спрямованість, відповідний рівень можливостей, а також свої внутрішні структури для колективного прийняття узгоджених рішень. Петерсберзькі завдання були спочатку призначені для здійснення керівництва плануванням звичайних сил, і вони отримали реальне відношення до процесу планування звичайних сил ЄС. Вони не є втіленням глобальної ролі ЄС в сфері безпеки. Розширення Петерсберзьких завдань означатиме, таким чином, розгляд нової ролі ЄС з глобальними наслідками, при цьому це потребуватиме необхідності врахування таких майбутніх стратегічних викликів: • фактори впливу на будь-якій відстані (удосконалені безпілотні літальні апарати, інша удосконалена робототехніка, стратегічні кібер- та космічні апарати тощо); • можливість нанесення шкоди, включаючи тотальне знищення шляхів зовнішнього життєзабезпечення ЄС (енергетика, зв'язок, рідкоземельні матеріали тощо); • істотна зміна фінансово-економічної ситуації в світі, яка може спричинити або посилити виклики для ЄС в сфері безпеки (про що справедливо відзначається в Першому щорічному звіті щодо втілення Стратегії внутрішньої безпеки ЄС (листопад 2011 року); • проблеми, які є результатом відмінностей у внутрішньому середовищі ЄС / сусідніх регіонах (чисельність населення, вік, міграція, зайнятість, компетентність тощо). Враховуючи поточний економічний стан ЄС та переважаючий розклад сил, будь-яка держава ЄС може викликати наслідки для безпеки у глобальному масштабі:

• розпад або нездатність створити внутрішні структури відповідно до проблем, що виникають, матиме негативні наслідки - з відповідними наслідками для ЄС в цілому; • зведення безпекової ролі ЄС до обмежених дій або дій виключно на сусідньому просторі матиме наслідком тенденцію до маргіналізації в ЄС, але водночас це може мати глобальні наслідки для безпеки (нові «вакууми сили», зміна розстановки сил, зміна стратегічних залежностей); життєздатність ЄС, таким чином, може опинитися під загрозою; • поділ праці, відомий за часів «холодної війни» теоретично може продовжувати зберігати свою актуальність: ЄС продовжує зосереджуватися на невійськових проблемах, маючи при цьому захист з боку НАТО чи іншої структури за участю США; • більш активна роль ЄС в сфері регіональної безпеки наряду з регіональним розподілом обов’язків і відповідальності може мати наслідки для глобальної безпеки, наприклад, на Близькому Сході і в Північній Африці. Але на даному етапі позиція ЄС як безпекового актора не буде самодостатньою за винятком випадків коаліційної підтримки з боку США та / або сильних регіональних союзників. Це вимагатиме певного рівня стратегічної конкурентоспроможності [1, p. 79]. Як зазначає в цьому відношенні один з відомих в експертному середовищі фахівців в галузі вивчення глобальної безпеки Кишор Мабубані, "багато хто в іншій частині світу дивується, що лідери і чиновники ЄС витрачають так багато свого часу на свої внутрішні заходи, в той час як переважна частина проблем, що виникають, має зовнішнє походження…Практично жоден лідер ЄС не наважується припустити, що ЄС повинен приділяти більше часу, дивлячись назовні, а не всередину ЄС "[2, p. 227]. Після прийняття Декларації Сен-Мало в 1998 році головна увага ЄС була зосереджена на необхідності розвитку "потенціалу для автономних дій, підкріплених надійною військовою силою, для прийняття рішення про їх використання і готовність зробити це для реагування міжнародні кризи ". Головною метою на цьому етапі було те, що «Європа може зробити так, щоб її голос був почутий у світових справах. "[3]. У 2003 році була прийнята Стратегія європейської безпеки. Враховуючи події 11 вересня 2001 року у США і наслідки військових операцій на Балканах, у Стратегії відзначається, що нові ключові загрози, які постали перед Європою і світом, носять глобальний характер і вимагають реагування ЄС [4]. Дійсно, в епоху глобалізації віддалені загрози можуть бути настільки ж небезпечними, як і близькі: тероризм, який набуває стратегічного характеру, розповсюдження зброї масового знищення, регіональні конфлікти, які можуть вплинути на європейську безпеку і, що найгірше, - поєднання вищезгаданих загроз. Ці ключові загрози можуть мати набагато більш серйозний вплив на Європу, ніж будь-які з тих, що перераховані в контексті Петерсберзьких завдань. Стратегія передбачає функціонування Європейського Союзу як активного і дієвого гравця, здатного мати вплив у глобальному масштабі. Проте проблема полягає як у відсутності розробки керівних настанов з реалізації такої місії, так і у відсутності ресурсів, які б дали можливість виконувати нові завдання.

Домінуючим сприйняттям ЄС великими гравцями в інших регіонах світу є його сприйняття як структури, маргіналізація якої наразі триває у глобальному контексті. Відтак ключовий глобальний виклик для ЄС у середньостроковій перспективі буде визначатися тим, наскільки Європа (держави-члени ЄС та ЄС в цілому), буде здатна ефективно функціонувати у дедалі більш конкурентному середовищі. Глобальна роль ЄС, передбачена Стратегією європейської безпеки, прийнятою у 2003 році, таким чином, відрізняється від реальної поведінки основних світових гравців, незалежно від їх впливовості і позиціонування. Для ЄС будуть актуальними глобальні виклики, які розвиваються також в глобальному контексті. Це не означає, що ЄС буде нездатний брати участь у коаліціях з іншими державами, або не буде задіяний в регіональній дипломатії в складі контактних групи для вирішення конфліктів за участю великих держав та інших міжнародних організацій, таких як ООН або НАТО. Але в той час як США, Китай, Росія, Індія, Бразилія та ряд інших держав мають можливості визначати і здійснювати національні стратегії і відповідні місії, Європейський Союз потребуватиме прийняття спільних рішень, які стримуються його правовою та інституційною структурою або забезпечення гнучкості для вибору зовнішньої дії з глобальними наслідками. Визначення ролі та завдань ЄС в якості глобального безпекового гравця є визначальним фактором формування майбутнього Європи на середньострокову перспективу. На сьогодні ЄС провів кілька місій на трьох континентах, після операції «Артеміс» в Демократичній Республіці Конго. Але в більш складних операцій ЄС залежатиме від США або буде змушений залишити такі місії на виконання НАТО. Розширення Петерсберзьких завдань ЄС у середньостроковій перспективі матиме, таким чином, два тісно взаємопов’язані проблемні виміри: • місії ЄС все більше необхідно розглядати як такі, що мають глобальний контекст; • ЄС все частіше стикатиметься з ризиками і викликами у глобальному масштабі, при цьому ефективність реагування на них безпосередньо залежатиме від наявності розробленої чіткої стратегії, адаптованої до сучасних реалій, ресурсних можливостей та нових безпекових ролей. Основними сферами, які вимагатимуть від ЄС консолідованих дій у найближчому майбутньому, є такі: 1. Кібербезпека, яка більше не обмежується кіберзлочинністю; водночас держави швидко нарощують можливості для створення руйнівного потенціалу і засобів примусу в даній галузі. Елементи кібервійни вже почали використовуватися в якості засобів здійснення прямих атак (наприклад, кібератака з боку Північної Кореї на південнокорейське видавництво в Сеулі), і це може бути використано як додатковий засіб під час скоординованих атак в ході регіональних конфліктів або операцій. Відтак, ЄС може розвинути майбутню роль у забезпеченні стійкості глобального кіберпростору. 2. Енергетична безпека, що перебуває під загрозою фізичних та електронних атак. Це, зокрема, стосується стану трубопроводів, платформ, зберігання та транспортування скрапленого газу, глибоководного буріння, електромереж тощо. ЄС у цьому відношенні необхідно розробити послідовну політику енергетичної безпеки, що стосується як стратегії, так і можливостей.

Хоча це вимагатиме координованої співпраці з боку всіх держав-членів, промислових об’єднань і партнерів, ЄС матиме здатність керувати політикою в цій галузі для Європи в цілому. У багатьох відношеннях ЄС візьме на себе роль провідника в глобальній енергетичній безпеці. 3. Морська безпека, буде ставити все більш вимог на противагу сухопутним силам, враховуючи залежність Європи від морських комунікацій в глобальному масштабі, її регіональні стратегічні орієнтири, скорочення національних складових морської інфраструктури та відповідних можливостей держав-членів, зниження рівня готовності і можливостей США заповнити «прогалини», якщо це не відповідає національним інтересам США, розбудову берегової інфраструктури Китаю, - все це вимагатиме постійних зусиль для вирішення проблем безпеки на морі. 4. Космічна безпека є ще однією сферою розробки нових глобальних безпекових ролей для ЄС. Залежність інформаційної та комунікаційної інфраструктури від космічних технологій та обладнання, зростання числа країн, які прагнуть використання космічних технологій для втручання в критично важливі ділянки наземної інфраструктури обумовлює початок конкуренції в сфері космосу, де, відповідно, інтереси європейських держав можуть опинитися під загрозою. 5. Ядерна, хімічна та біологічна (ЯХБ) безпека наряду із необхідністю її забезпечення отримала нову якість, оскільки вона нерозривно пов'язана з регіональними і локальними конфліктами. ЄС повинен мати всі можливості для боротьби з ризиками розповсюдження ЗМЗ, розробити стратегію і тактику ЯХБ - стримування. Таким чином, контроль над режимами нерозповсюдження ЗМЗ залишатиметься одним з ключових завдань для європейських країн, які мають багаторічний досвід поряд з їх основними партнерами. Отже, для ЄС забезпечення цього виду безпеки має як внутрішній, так і зовнішні виміри. Таким чином, варто зауважити, що існуюча безпекова стратегія ЄС в контексті глобалізації завдань Союзу у середньостроковій перспективі повинна бути адаптована до особливостей еволюції ключових глобальних викликів та загроз; при цьому істотним кроком на цьому шляху могло б стати розширення так званих Петерсберзьких завдань ЄС. ПОСИЛАННЯ: 1. Uwe Nerlich. Challenges in a 2035 Perspective: Roles for the EU As A Global Security Provider? // Information and Security: An International Journal. Ed. by Alexander Siedschlag. – Vol. 29, 2013. – p. 77-87. 2. Kishore Mahbubani. The New Asian Hemisphere: The Irresistible Shift of Global Power to the East. - New York: Public Affairs, 2008. 3. Franco-British summit Joint declaration on European Defence (St. Malo Declaration), Saint-Malo, 4 December 1998, http://www.atlanticcommunity. org/Saint-Malo%20Declaration%20Text.html 4. From Copenhagen to Brussels. European Defence: Core Documents, Chaillot Papers 67. Paris: EU Institute for Strategic Studies, 2003. Електронний ресурс. Режим доступу: http://www.iss. europa.eu/uploads/media/cp067e.pdf

УДК 328.16.001.76

ПОЯРКОВА Т.К. к. політ. н., доц., докторант НПУ ім. М. Драгоманова Україна rosinatk@ukr.net

КРИЗОВИЙ СИНДРОМ МОДЕРНІЗАЦІЇ: МОДЕЛЬ ДОСЛІДЖЕННЯ В статье обосновывается необходимость обновления содержания понятия «кризисный синдром модернизации». Предлагается авторская версия кризисного синдрома модернизации, которая позволяет, с одной стороны, исследовать это явление как длительный процесс накопления дисфункциональности системы, а с другой – учитывать возможные сценарии, в которые попадает система после неудачной модернизации. Ключевые слова: модернизация, политический кризис, кризисный синдром модернизации. In the article the necessity of the renewal of the notion «crisis syndrome of modernization» is grounded. The author’s version of crisis syndrome of modernization is proposed and this lets, from one side, to study the phenomenon as a durative process of the system’s dysfunction accumulation, and from another side – to take into account the possible scenarios in which the system may appear after unsuccessful modernization. Key words: modernization, political crisis, crisis syndrome of modernization. В сучасній політичній науці існує усталена практика розгляду проблем «вторинної модернізації» через поняття «кризовий синдром модернізації» (далі КСМ), яке зводить наявні кризові явища до певної схеми взаємозумовлених криз: ідентифікації, легітимності, участі, поширення та розподілу влади. Проте з західній політології поняття КСМ, введене в 1971 р. у науковий обіг колективною роботою «Crisеs and Sequences in Political Development» (1971) під редакцією Л. Біндера, має шлейф поняття-маргінала [3]. Причини такої негативної репутації полягають в: 1) уявленні про типовість модернізаційного процесу; 2) невизначеності політичної кризи як об’єкта дослідження; 3) методологічній неможливості відділення криз – причин від криз – наслідків модернізації [1, 4]. Ці обставини актуалізують необхідність вибудовування такої моделі КСМ, яка б дозволила: виокремити параметри політичної системи, за якими можна зафіксувати причини політичних криз, що зумовлюють необхідність модернізації та визначити можливі варіанти поведінки політичної системи внаслідок невдалої модернізації. На найбільш загальному рівні ефективну політичну систему можна описати як здатну: виявити проблему; генерувати ідею її вирішення; знайти ресурси для її подолання; мобілізувати соціум. На основі викладеного спробуємо запропонувати власну версію дослідження КСМ. На нашу думку, внутрішній стан системи можна оцінювати виходячи зі зв’язності соціуму, критерієм якої є мобілізаційний потенціал різних

соціальних прошарків (з її латентним виміром – очікуваннями). Важливим є і наявність соціальних груп – генераторів ідей системних змін. Іншим параметром внутрішнього стану політичної системи можуть слугувати характеристики політичної еліти, а саме: 1) наявність груп – претендентів на владу, зацікавлених у модернізації як засобі легітимізації претензій на владу; 2) функціональна підміна політичної еліти іншими прошарками (наприклад, бюрократією), 3) соціальне «замикання» (капсулювання) політичної еліти. Наступний параметр – стан інфраструктурних каналів між соціумом і владою, що охоплює комунікації між різними суспільними верствами і шляхи інкорпорації членів суспільства у владу (наприклад, освіта, служба в армії та ін.) Недостатність зв’язності в даному випадку загрожує втратою керованості і неадекватними реакціями на системні виклики – від замовчування до видавання бажаного за дійсне. Тут важлива спрямованість комунікаційної інфраструктури (від політичної еліти до соціуму і навпаки) і наявність ліфтів для інкорпорації представників інших соціальних прошарків у політичну еліту. У разі порушення комунікаційної інфраструктури необхідно враховувати те, як саме заповнюється її відсутність: які соціальні утворення починають заміщати її функціонально – кримінал, бюрократія, клани, «сім’ї», «тіньовий» соціум. Найбільш показовим симптомом втрати функціональності політичної системи є надчутливість до впливу навколишнього геополітичного середовища, що свідчить про перетворення країни із суб’єкта геополітики на її об’єкт. На нашу думку, кризові явища, що виникають у результаті невдалої модернізації, можна представити у вигляді певних сценаріїв. Основними сценаріями незавершеної модернізації є випадки, коли система замість «осучаснення» або деградує, або зависає, стаючи нездатною до розвитку, або гине. Вибір і особливості розгортання того чи іншого сценарію залежатиме від ресурсної бази політичної системи. В широкому розумінні до ресурсів політичної системи можна віднести все (матеріальне та нематеріальне), що є цінним для виживання політичної системи. У вузькому розумінні – ресурсом будь-якого оновлення політичної системи завжди буде її демографічний стан, оскільки тільки за умови його надмірності системні трансформації є можливими. Сценарій переходу політичної системи на більш низький рівень організації – це її спрощення у вигляді: 1) руйнування надмірної структурності, звільнення соціальної енергії для пошуку інноваційних рішень; 2) деградації інституційної форми; 3) формування паралельної реальності, де спрощення системи виглядає цілком функціонально. Модернізація може стати причиною і «зависання» політичної системи. В даному випадку політична система живе до тих пір, поки залишаються сили на самовідтворення. Характерним є поступове збіднення всіх видів системних реакцій, ускладнення прийняття рішень, зменшення можливостей передбачення наслідків тих чи інших дій влади. Але система може подолати кризовий стан шляхом перенесення проблем у часі (на майбутнє) і у просторі (на інші території). Тут супутнім моментом стає непроникність політичної еліти,

що виявляється в тому, що влада, дистанціюючись від соціуму, прикриває цим власну безпорадність. Загибель політичної системи – найбільш негативний сценарій КСМ, що веде до неминучого «переформатування» з подальшим виснаженням усіх видів ресурсів. Парадоксально, але всі невирішені завдання модернізації постають перед новою системою в ще більш драматичному варіанті. Але це не все: оскільки КСМ охоплює явища в просторово-часовій перспективі, система встигає створити певний стереотип подолання наслідків модернізації, який «запускає» кожного разу, коли модернізація не досягає поставленої мети. Відтак аналіз КСМ сучасної України несе в собі відбитки попередніх незавершених модернізаційних проб. Не претендуючи на всезагальність, на основі дослідження декількох модернізаційних проектів (російської імперії, індустріалізації СРСР, хрущовської відлиги та перебудови) можна виокремити їх спільне: 1) здійснення в інтересах правлячого класу; 2) наявність контролю з боку держави; 3) відсутність чіткого уявлення про мету модернізації системи. Обов’язковими наслідками – ставали розриви соціальної тканини та набуття політичною елітою ознак крайньої чужості до власної політичної системи. На відміну від офіційної точки зору, яка наполягає на тому, що в Україні розпочато модернізацію (у вигляді «оптимізації» та «покращення»), вважаємо, що останні двадцять років визначаються логікою розгортання сценарію спрощення. Це означає, що декілька невдалих спроб модернізації в Україні зумовили одночасність різновекторних явищ: деградації індустріального здобутку, архаїзації – як повернення до найбільш життєздатних системних форм на тлі засвоєння певних рис сучасного інформаційного суспільства. Отже, слушною є думка, що «українське суспільство не можна однозначно назвати ні сучасним, ні традиційним. Його культура була й залишається крихкою, бо хід історії постійно переривався революційними змінами, що призводили до значних трансформацій життєвих орієнтирів та культурних установок» [2]. На нашу думку, основними проявами цього сценарію є формування нового елітного прошарку на базі радянського номенклатурного класу, де основною підставою для єдності став допуск до перерозподілу державної власності та отримання державної допомоги на ведення бізнесу, на фоні впливу різних процесів, а саме – деградації та архаїзації (введення в політику угрупувань, об’єднаних на доіндустріальних підставах – спільною територією та особистісною відданістю). Цей сценарій характеризується і максимальним збіднінням суспільного капіталу, з переважанням споживацького типу зв’язності, для якого притаманна суспільна фрагментація, звуження інтересу до суспільного життя, підміна суспільного особистісним горизонтом, розмитість та внутрішня суперечливість громадської думки, що засвідчує відсутність фундаментального розуміння того, що відбувається. Спрощення політичної інфраструктури втілилося в її однобічності та відсутності каналів інкорпорування суспільних елементів до політичної еліти, оскільки в умовах суспільної поляризації освіта не є запорукою кар’єрного зростання. А отже, руйнується системотвірний чинник існування політичної системи – взаємозалежність еліти та суспільства.

Водночас потрібно враховувати і те, що сьогодення є точкою надмірного спрощення системи, яке в наших умовах набуває ознак оліхархізації політичної системи. На нашу думку, основними ознаками того, що система саме проходить цю межу, є концентрація влади в колі, наближеному до «сім’ї», де політичний опонент автоматично стає «ворогом» існуючої влади. Засобами утримання при владі стають «нерадянські» методи: дозвіл на ведення бізнесу, державна підтримка найбільш наближених та надмірний контроль над усіма іншими економічними гравцями. За таких умов відбувається процес капсулювання. Його кінцевий ступінь − відчуження політичної еліти – як прояв «окостеніння» олігархічного режиму, що зумовлює збільшення уразливості політичної системи через ситуативність політичних дій, оскільки це засвідчує відсутність бачення стратегічних пріоритетів у промисловості, сільському господарстві, освіті, медицині тощо. Але, найголовніше, все це веде до катастрофічного зменшення публічної сфери політики, оскільки тіньовізація та корупційність залишаються єдиними методами отримання результатів від дисфункціональної системи. В цьому випадку медійний простір демонструє ознаки крайньої імітаційності, де опірні значення слів перевернуто (наприклад, поняття «оптимізація» приховує катастрофічне скорочення соціального пакету та знаходження соціуму перед тим фактом, що виживає найсильніший, а інваліди, сироти, люди похилого віку приречені). Виживання олігархії на цьому піку вимагає максималізації контрольованості соціуму. Це пояснює логіку зведення податкових реформ до збільшення репресивних прав силових контролюючих структур. Водночас відбувається і поступове відключення історичної пам’яті: поширення лише таких історичних версій, які виправдовують концентрацію влади. Основою виживання олігархічного режиму (отримання досвіду спадковості) стає обов’язкове чергове розривання соціальних зв’язків, оскільки головна загроза існуванню знаходиться у появі незалежних прошарків (середнього класу) та харизматичних лідерів. Отже, не є випадковістю, що під час податкового майдану ЗМІ поширювали уявлення щодо підприємців як злісних неплатників податків. Відтак стає зрозумілим, що влада сьогодні (переживаючи надспрощення владної ієрархії та набуваючи неофеодальних ознак у вигляді спадковості влади та політичного васалітету) не є об’єднувальним чинником суспільства, оскільки, прагнучи здійснювати тільки контролюючі та дозвільні функції, діє за допомогою обману. Соціум приречений на відсторонення від політичної сфери, а отже, на посилення вияву незадоволення. А такі обставини зводять виживання режиму до отримання кредитів, що є можливим тільки за умови збільшення залежності від геополітичного середовища та поступової втрати суверенності. На основі викладеного можна побачити, що переваги запропонованої версії КСМ полягають у можливостях: 1) зафіксувати поступовість формування і розвитку системних протиріч; 2) врахувати те, що множинність політичних криз може бути зумовлена як поточним сценарієм, наслідком останньої спроби

модернізації, так і невирішеними проблемами попередніх модернізаційних проектів. В таких координатах КСМ не просто епізод у житті політичної системи, а поетапний процес, де якісні прояви і ступінь ураження політичної системи залежать від дій суб’єктів влади, стану соціуму, демографічного ресурсу конкретної політичної системи та поведінки геополітичного середовища. ЛІТЕРАТУРА: 1. Кутуев П. Сообщество ритуала модернизации: от логоса к культу / Павел Кутуев // Социология: теория, методы, маркетинг. − 2007. − №3. − С. 106−127. 2. Новакова О. В. Сучасні аспекти розвитку теорії демократичного транзиту [Електронний ресурс] / О. В. Новакова // Політологічні записки : зб. наук. праць. – Луганськ, 2010. – № 1. – Режим доступу до журн.: http://dspace.snu.edu.ua:8080/jspui/handle/123456789/887 3. Crises and Sequences in Political Development / Ed. By L. Binder. Et al. – Princeton, New Jersey: Princeton University Press, 1971. – 326 р. 4. Grew R. Modernization and Its Discontents / Raymond Grew // American Behavioral Scientist. − 1977. − Vol. 21. − № 2. (NovemberDecember) – Р. 289−312. УДК 141.7:316.42

СТАРОВОЙТ О.В. к. філос. н., докторант, НПУ імені М.П. Драгоманова(Київ), helenst0001@rambler.ru

ВИМОГИ ГЛОБАЛІЗАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА ДО СУЧАСНОЇ ЛЮДИНИ Початок нової епохи несе людству також і нові загрози та виклики, небачені раніше. Новітні глобальні проблеми та процеси, з якісно іншим характером потребують переосмислення філософсько-методологічних аспектів пізнання світогосподарських відносин та розробки нових підходів щодо використання природних ресурсів, нових стратегій розвитку людства, їх реалізації у всіх сферах життєдіяльності. Комп’ютеризація, сенсаційні відкриття в науці, медицині, кардинальна трансформація інформаційного простору якісно змінили всі сфери соціокультурного буття. Інтенсивний розвиток інтелектуального потенціалу людства формує глобалізований інформаційний простір, що призводить до впровадження в суспільне життя інноваційних технологій. Ця особливість вимагає від людини пошуку нового розуміння, нової стратегії мислення, нового типу культури. Головною особливістю інноваційної людини в умовах глобалізації стає її інноваційна поведінка, яка обумовлює здатність прийняття раціональних рішень заради майбутнього. Лише така людина може бути конкурентоспроможною. Класичні теорії глобалізації належать дослідникам: З. Бауману, Р. Робертсону, М. Фезерстоуну, Я. Пітерсу, Г. Тернборну, І. Валлерстайну, Д. Беллу, Е. Тоффлеру.

Дослідженню глобальних змін у контексті загальних соціокультурних процесів присвячені праці Б. Андерсона, У. Бека, З. Бжезинського, О. Багатурова, О. Панаріна, В. Іноземцева, Ю. Хабермаса, О. Уткіна, О. Білоруса, Е. Афоніна, О. Богомолова, М. Ільїна, В. Лукашевича та інших. Соціокультурна трансформація є предметом досліджень В. Андрущенко, Є. Головахі, М. Горлача, А. Кавалерова, М. Михальченко, А. Ручки, В. Кременя та інших. Різноманітні аспекти дослідження проблеми взаємодії людини і суспільства розглянуті в працях таких українських філософів, як В. Бех, В. Жадько, В. Воловик, В. Воронкова, Р. Додонов, Л. Кривега та інших. Характерною ознакою нашого часу стало виникнення особливого спектру проблем світового розвитку, які називаються «глобальними». Глобальні проблеми – це сучасні проблеми людства в цілому, від вирішення яких залежить його розвиток. Вони мають всезагальний, взаємопов’язаний, універсальний характер, принципово важливі для долі всього людства. Ці проблеми класифікуються за сферами дії: I сфера – проблеми взаємодії природи і суспільства; II сфера – проблеми суспільних відносин; III сфера – проблеми розвитку людини і забезпечення її майбутнього [ 4, с. 613]. Глобалізація відноситься до періоду становлення постіндустріального суспільства, яке прийшло на зміну індустріальному. Обговоренню і спробам вирішення цих проблем присвячуються міжнародні форуми вчених, політиків, економістів, філософів, соціологів, педагогів. Ціла плеяда дослідників працює з терміном «глобальне», у середині 1960-х років В. Мур увів в обіг поняття «глобальна соціологія», а М. Маклюен – термін «глобальне село», в середині 1980-х років Р. Робертсон ввів та почав популяризувати поняття «глобалізація». За кілька десятиліть різні дослідники висвітлюють поняття «глобалізація» як автори концептуальних утворень і вкладають в нього власний сенс. Глобалізація (від фр. global – планетарний, всеосяжний) – всеохопний процес трансформації світового співтовариства у відкриту цілісну систему інформаційно-технологічних, фінансово-економічних, суспільно-політичних, соціально-культурних взаємозв’язків і взаємозалежностей [4, с. 586]. В.М. Лукашевич в контексті наукового напряму «глобалістики», підкреслює, що поняттям «глобальний» означають предмет або явище, яке належить до території всієї земної кулі, мають всесвітній характер. А система вважається глобальною – коли відсутня система вищого рівня [8, с.13]. Історики та соціологи визначають глобалізацію як процес «розширення і поглиблення, посилення і пришвидшення взаємозалежності народів і держав під впливом різноманітних економічних, соціальних, політичних, культурних, інформаційних, правових, трудових, міграційних та інших процесів, відносин і змін, що причиняються до поступового становлення єдиного взаємозалежного і цілісного світу внаслідок різнобічного розвитку процесів інтеграції попередніх історичних епох» [9, с.7]. Дослідниця В. Воронкова визначила, що глобалізація є історичним процесом, який не завершений, а сама глобалізація представляє собою утворення міжнародного правового і культурно-інформаційного поля, інфраструктури міжрегіональних, у тому числі інформаційних обмінів [3, с.9].

Як зазначає М. Згуровський, «глобалізація – це якісно нове явище на нинішньому етапі розвитку людства. … об’єктивне явище, яке не залежить від волі окремих людей…» [5 , с. 216-217]. На думку вчених, дуже складно дати чітке і єдине визначення глобалізації, різні аспекти цього процесу стають предметом вивчення багатьох наук. Глобалізація ставить перед людством все нові завдання і водночас відкриває нові можливості. Суперечливий вплив цього незворотного процесу на світогосподарський розвиток, проявляє необхідність у створенні глобальних механізмів і структур регулювання. Тому світова спільнота держав мусить докласти зусиль для того, щоб перетворити цей процес на позитивний для всіх народів. У зв’язку з глобалізаційними трансформаціями, стає очевидною необхідність якісних змін у підготовці особистості до життя та ролі освіти і виховання. В контексті цих змін у світовому освітньому дискурсі з’явилося і набуває поширення поняття «глобальна освіта», відображаючи в теорії та практиці цього напряму відповідні процеси. В рамках глобальної освіти передбачається вивчення передової наукової світової думки, світового практичного досвіду, глобальних систем та їх еволюції, сутності універсальних проблем та можливих шляхів вирішення, гуманітарних цінностей. В. Андрущенко наголошує на тому, що в освітянському середовищі існує нагальна необхідність створення атмосфери яка б сприяла розвитку «креативного та самостійного мислення» особистості [1, с.347]. В рамках цієї тенденції в сучасному суспільстві істотно зростає інтерес до особистості, до її шляхів формування, що визначає подальший розвиток суспільства. Головною вимогою глобалізації до людини стає її достатній рівень конкурентоздатності, високий професіоналізм. Реалізація цих вимог сучасності можлива через формування відповідних людських якостей, новітніх підходів до вирішення проблем, нового характеру людської діяльності. Глобалізоване суспільство – тип соціального простору, в якому система взаємовідносин, взаємозалежностей, взаємозв’язків об’єднує глобальних людей, світ постає як глобальна цілісність, в якій утворюються нові форми суспільної організації, витісняються нації і держави як традиційні форми та первинні політичні одиниці на периферію нового світового порядку, політика перетворюється на практику раціонального, світоглядного і економічного домінування країн більш сильних. Глобалізацію як складний і суперечливий процес будівництва світу розглядає З. Бауман, він писав: «Для декого «глобалізація» – це те, що нам потрібно для щастя. Для інших глобалізація править за причину всіх наших бід. Нас усіх «глобалізують» – а бути «глобалізованим» означає загалом одне й те саме для всіх, хто відчуває на собі цей вплив» [2, с.6]. Ми всі постійно й стрімко рухаємося. Порівняно з іншими ресурсами, пріоритетне значення набуває інформація, і в цьому просторі основне місце посідає системне поєднання людина-техніка, де людина відіграє головну роль. Як суб’єкти інформаційного суспільства, люди, які під впливом факторів інтенсивного розвитку інтелектуального потенціалу формують новий стиль мислення. В своїх дослідженнях в контексті соціокультурних сучасних змін В. Кремень стверджує про необхідність перетворення знання людини на методологію її поведінки як основу прийняття рішень, як підґрунтя її

діяльності. Лише за умови досягнення рівня знаневого суспільства, країна здатна посісти гідне місце в світі. Доба глобалізації та інформатизації в сучасному суспільстві призводить до радикальних зрушень. Ці зміни вимагають формування «нової людини», людини з новим типом мислення. «Людина інноваційного мислення, інноваційного типу культури, здатної до інноваційного типу діяльності – лише така людина може бути конкурентоспроможною, такі люди можуть скласти мобільне суспільство» стверджує дослідник [7, с.16]. Проблему інноваційної людини розглядає Р.І. Швай, посилаючись на концепції в цьому напрямку Й. Козєлєцкі та Р. Шмідта. Він підкреслює, що в умовах переходу від «репродуктивної освіти до освіти інноваційного особистоорієнтованого типу» має змінитися процес навчання особистості. Метою такого навчання творчості повинно стати формування інноваційної людини, а модель такого навчання побудована на системі педагогічних ідей в області дослідницької діяльності, що пропонується дослідниками [10]. Глобалізація як визначальна тенденція виявляє, що інноваційна діяльність у сучасному суспільстві стає визначною цінністю. Ця діяльність має бути продуктивною діяльністю особистості. Інновації перетворились на важливий атрибут сучасного соціокультурного розвитку, виступають основним механізмом формування нових технологій, нових моделей поведінки, оновлення виробництва та організації знань, здійснення передумов для пошуку альтернативних шляхів розвитку суспільства, а також національної конкурентоздатності. Інноваційність виступає загальною властивістю, притаманною культурі в цілому і окремим її складовим. По своїй природі вона є суто людською потребою й по мотивації нормальним природним явищем. На сучасному етапі соціокультурного розвитку увага дослідників переміщується до аналізу різних типів інноваційних ситуацій. Інновації поступово стають елементом діяльності не тільки підприємств, але й всієї держави, яка повинна сприяти розвитку інноваційних процесів у всіх сферах суспільного життя. Вперше згадки про інновації з’явилися у XIX ст. у наукових дослідженнях культурологів і пов’язані вони були зі змінами, які мали місце при взаємодії різних культур. Основоположником теорії інновації і інноваційного розвитку вважається австрійський економіст Й. Шумпетер, він вперше ужив термін «інновація» і розглядав інновації і інноваційну діяльність як рушійну силу економічного розвитку. Інновація (нововведення), за Й. Шумпетером, являє собою втілення в життя нової комбінації ресурсів, що здатна задовольнити нові потреби [6, с.11]. Літературні джерела містять інформацію про види інновацій за різними класифікаційними ознаками. За предметним змістом інноваційної діяльності інновації поділяються на продуктові, технологічні, управлінські та ринкові, за характером застосування на виробничі, економічні, соціальні, екологічні, правові тощо [6, с.19]. Освіта і наука залишаються головним джерелом інноваційних змін. Інформаційне суспільство як нова формація характеризується головним чином особливим ставленням до інноваційних процесів. Основою розвитку такого суспільства є формування інноваційного середовища, яке безпосередньо стосується інноваційної природи сучасної освіти. Підготовка людини до

творчої активності, сприяння її розвитку як здатної до нарощування творчого доробку та прийняття суттєвих управлінських рішень з орієнтацією на сьогодення й майбутнє – це головне завдання, яке стоїть перед сучасною системою освіти. Як зазначає В. Андрущенко, провідною ідеєю глобальної освітньої політики має стати вимога того, щоб «людина і тільки людина у всіх її життєвих експектаціях і характеристиках постійно була суб’єктом і об’єктом освіти». Вчений наголошує на тому, що необхідно навчити людину бути людиною і відтворювати цю сутність завжди, поки існують люди [1, с. 750]. Інноваційне мислення й інноваційна діяльність набули надзвичайного значення для всіх сфер життєдіяльності в умовах глобалізованого суспільства. Через освіту, в першу чергу, необхідно готувати людину з інноваційним типом мислення, культури і здатності до інноваційної діяльності, що сприятиме конкурентоспроможності як людині так і країні. ЛІТЕРАТУРА: 1. Андрущенко В.П. Світанок Європи: Проблема формування нового учителя для об’єднаної Європи XXI століття / Віктор Андрущенко. – К.: Знання України, 2011. – 1099с. 2. Бауман З. Глобалізація. Наслідки для людини і суспільства / пер. з англ. І. Андрущенка; за наук. ред. М. Винницького. – К.: Вид. дім. «Києво-Могилянська академія», 2008. – 109 с. 3. Воронкова В.Г. Філософія глобалізації: соціоантропологічні, соціоекономічні та соціокультурні виміри: [моногр.] // Воронкова В.Г. – Запоріжжя, вид-во ЗДІА, 2010. – 272 с. 4. Економічна теорія: Політекономія: Підручник / за ред.. В.Д. Базилевича. – К.: Знання, 2006. – 631 с. 5. Згуровський М. З. Тернистий шлях до відродження : статті та інтерв’ю / М. З. Згуровський. – К. : Генеза, 2010. – 368 с. 6. Ілляшенко С.М. Інноваційний менеджмент: підручник / С.М. Ілляшенко. – Суми: Університетська книга, 2010. – 334 с. 7. Кремень В. Освіта в контексті сучасних соціокультурних змін / В. Кремень // Філософія освіти. – 2008. – № 1-2(7) – С.15-21 8. Лукашевич В.М. Глобалістика: Навчальний посібник. 2-ге видання, доповнене та виправлене / В.М. Лукашевич. – Львів: «Новий Світ2000», 2010. – 440 с. 9. Структурні виміри сучасного суспільства: Навчальний посібник / За ред. С. Макеєва. – К.: 2006. – 372 с. 10. Швай Р.І. Формування інноваційної особистості / Р.І. Швай : Матеріали науково-практичної конференції «Гуманізм та освіта» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://conf.vntu. edu.ua/humed/2010/txt/Shvay.php

УДК 324(470+571)

ШИЛОВ В.Н. Белгородский государственный национальный исследовательский университет, профессор, доктор философских наук, e-mail: Shilov@bsu.edu.ru

УПРАВЛЕНИЕ ПОЛИТИЧЕСКОЙ КОНКУРЕНЦИЕЙ В ПОСТСОВЕТСКОЙ РОССИИ Анализируются основные направления управления политической конкуренцией в современной России: формирование ассортимента политического рынка, законодательное регулирование электоральных процессов, воздействие на интенсивность и направленности активности электората. В качестве основного субъекта управления рассматривается Президент РФ В.В. Путин. MANAGEMENT OF THE POLITICAL COMPETITION IN POSTSOVIET RUSSIA Basic directions of management by a political competition in modern Russia are analyzed: formation of assortment of the political market, legislative regulation of electoral processes, influence on intensity and orientations of activity of electorate. As the basic subject of management is examined the President of the Russian Federation V.V. Putin. В какой мере мы говорим об «управляемой демократии» в России, в той же мере мы можем говорить и об управляемой там политической конкуренции. Но может ли политическая конкуренция быть вообще неуправляемой? Во-первых, всегда регулируется «ассортимент» политического рынка: не все «политические товары» допускаются на этот рынок, стимулируется производство одних «товаров» и затрудняется производство других, т.е. регулируется предложение. Во-вторых, регулируется процесс выбора: результаты выбора во многом зависят от электорального законодательства – по какой системе (пропорциональной или мажоритарной и т.п.) осуществляется выбор, каков заградительный процентный порог, каковы границы избирательных участков, есть ли возможность досрочного голосования, какие существуют цензы для избирателей и др. По этому поводу М. Дюверже еще в середине прошлого века писал, что «…избирательное выражение общественного мнения не соответствует самому общественному мнению, оно всегда его в большей или меньшей степени деформирует, и направленность этой деформации весьма зависит от способа голосования и типа партийной системы»[1, 454]. Кроме того воздействие на процесс выбора осуществляется и путем избирательного использования права, и через прямое нарушение законодательства. В-третьих, регулируется спрос на политический товар, то есть ориентация избирателей на тот или иной продукт «политического рынка». В любом случае электорат в той или иной мере управляем. Возможно как негативное по своей направленности управление (дезориентация, внушение ложных надежд,

подкуп, запугивание избирателей), так и позитивное (политическое просвещение избирателей, повышение их компетентности). Разумеется, при воздействии на электорат со стороны представителей действующей власти, стремящихся продлить свое пребывание у власти, главным средством воздействия на электорат является качество, успешность политики, то насколько власть удовлетворила запросы электората. Реальные достижения в данном случае лучше, чем обещания. Тезис об управляемости политической конкуренции в полной мере находит свое подтверждения и в реалиях политических процессов в России, страны «управляемой демократии». Главным субъектом политики в России в настоящее время является Президент РФ В. Путин. Он же является и главным субъектом управления политической конкуренцией. И это не есть следствие некой произвольной узурпации власти, проявление личного властолюбия. Таков итог развития страны в постсоветский период. После неудач в реформировании политической системы России по западному образцу произошел откат к традиционной для страны самодержавной политической культуре, где либерализм и децентрализация рассматриваются как проявление слабости и предпочтение отдается сосредоточению власти в одних руках. После разочарований в М. Горбачеве, ввергнувшем в страну в непродуманную перестройку, и Б. Ельцине, правление которого сопровождалось социальным хаосом и обнищанием населения, российское общество обрело успешного руководителя, которому оно вверило свою судьбу. Преобладающая часть политическая элиты страны избрала стратегию консолидации вокруг фигуры лидера, и нужно согласиться с тезисом В.В. Федорова, что политический режим России на сегодняшний день носит более персонифицированный характер, чем режим советского периода[2, 84]. Было бы большим упрощением ограничивать идеологию власти только административной логикой и своекорыстным мотивами удержания власти любой ценой, как это делают критики нынешнего российского политического режима. В действительности был выбран вариант управляемой, имитационной демократии (но демократии!), где форма не совпадает с содержанием, где реальная политическая практика отдалена от формальных институтов. Но эти институты, опережающие в своем демократизме и либерализме политическую культуру действующих политических акторов, способствуют формированию новых ценностей, новой культуры и, соответственно, новых акторов. Если говорить об управлении предложением политического рынка, то нужно отметить, что президент и его администрация с начала 2000-х гг. активно включились в проектирование партийной системы. В качестве партий, являющихся кремлевскими проектами, и выдвинутых на российский политический рынок, называют, прежде всего, «Единую Россию», а также «Справедливую Россию». Руководством страны в начале 2000-х гг. была сделана ставка на сокращение количества партий, при увеличении их значимости в политической жизни страны. Поэтапно возрастали требования законодательства к численности партий, ужесточалось выборное законодательство (запрет на создание избирательных блоков, повышение процентного барьера и др.). Все это привело к сокращению числа

официально зарегистрированных партий с 132 в 1999 г. до 7 в 2009 г. Соответственно уменьшалось и количество партий участвующих в выборах, но, тем не менее, роль партийной составляющей в политических процессах повысилась. Росту партийного фактора на выборах способствовало расширение применения пропорциональной системы: полностью переход на нее при выборах в ГД РФ и частично (не менее 50% депутатов) при выборах в региональные законодательные собрания. В ходе партийного проектирования, как аспекта управления политической конкуренцией, выполнена была и другая цель – обеспечено взаимопонимание между законодательной властью и исполнительной властью в лице президента. Можно даже говорить о подконтрольности Федерального собрания Президенту РФ и его Администрации, в силу доминирования в законодательном органе страны «Единой России». Подобная ситуация в плане взаимоотношения главы региона и региональных законодательных собраний имеет место и почти во всех регионах страны. Несомненно, политический процесс прибрел в России за последнее десятилетие более партийный характер, но при этом стал менее конкурентным, прежде всего, на федеральном уровне. Если выборы Президента РФ в 1996-м г. проходили в два тура, то во все последующие выборы В. Путин и Д. Медведев побеждали со значительным перевесом уже в первом туре. Снизилась и межпартийная конкуренция. Непобедимость главного субъекта политической жизни России В. Путина и его ставленников - Д. Медведева и партии «Единая Россия» - дают основания исследователям говорить о плебисцитарности выборов, как подтверждении населением страны лояльности власти[3, 176-177]. Однако рационализм кремлевских политтехнологов столкнулся с растущим недовольством, нетерпением определенной части населения России, носителями новой политической культуры гражданской активности, которая несет в себе желание участвовать в принятии политических решений, выдвижении политических проектов. Массовые протесты в декабре 2011 г. спровоцировали не только реально имевшие место фальсификации на выборах в ГД РФ. Недовольство вызывала и низкая степень конкурентности в формировании органов власти, отсутствие каналов, лифтов для попадания во властные структуры амбициозных, критически настроенных людей. Ограниченный партийный плюрализм привел и к снижению легитимности власти. В связи с этим действующая власть пошла на ряд шагов, обеспечивающих повышение конкурентного начала в формировании органов власти (возвращены прямые выборы населением глав регионов, с 7% до 5% снижен процентный барьер для прохождения партий в ГД РФ. Кардинально были расширены рамки партийного плюрализма: в 80 раз снижена планка минимальной численности партий– с 40 тыс. до 500 членов. Число партий стало быстро расти: на конец мая 2013 г. их количество приближается к 70[4]. Следует отметить, что расширение возможностей для самовыражения в сфере политики не означает, что действующая власть сделала ставку на безбрежный плюрализм и спонтанность масс. В своем Послании Федеральному собранию в декабре 2012 г. В. Путин определил следующим образом свое видение и параметры политической конкуренции в современной России: «Политическая конкуренция – это безусловное благо

для страны. При этом нам нужно сформировать своего рода свод правил добросовестной политической конкуренции… Первое… Любые проявления сепаратизма и национализма должны быть абсолютно исключены из политической повестки. Второе. Прямое или косвенное внешнее вмешательство в наши внутренние политические процессы неприемлемо. Деятель, который за свою политическую деятельность получает деньги из-за границы и обслуживает тем самым наверняка чужие национальные интересы, не может быть политиком в Российской Федерации. Третье. Криминалу нет и не может быть места в политике. Это должно стать нормой политической практики всех политических сил… Четвёртое. Цивилизованный диалог возможен только с теми политическими силами, которые цивилизованным же образом выдвигают, обосновывают и формулируют свои требования, отстаивают их в рамках закона… Пятое. Государство должно и будет стремиться к тому, чтобы обеспечить равный доступ всех политических партий к средствам массовой информации, и не только в процессе избирательных кампаний, а в текущей жизни…»[5] Другими заметными субъектами управления политической конкуренцией являются оппозиционные силы. Если говорить об оппозиционных политических партиях, то они ставят перед собой цель увеличить свое представительство в избираемых органах власти. Свое недостаточное представительство там они чаще всего объясняют фальсификациями с использованием административного ресурса. Но понимая, что масштабы этих фальсификаций не столь значительны и гипотетическое их полное устранение не изменит существенно расклад партийного представительства в законодательных органах, они предлагают корректировку результатов конкуренции путем законодательного ограничения присутствия любой партии в избираемых властных органах. Здесь можно привести в качестве примера предложение лидера ЛДПР В. Жириновского ввести верхнюю планку для партии в законодательном собрании. Она, по его мнению, должна быть на уровне 40%. Если партия набирает более 40%, то проценты, превышающие предельный уровень, перераспределяются между другими партиями[6]. Несистемная оппозиция выступает вообще за отказ признать легитимными результаты институционализированной политической конкуренции под предлогом, что они в любом случае фальсифицированы. Никакого иного объединяющего лозунга, кроме как требование устранения действующей власти, современная российская несистемная оппозиция сформулировать не смогла. Оппозиционные силы России часто говорят о тотальной управляемости выборами со стороны власти, но не надо преувеличивать степень управляемости выборами и политической конкуренцией. Управление электоральным процессом дает какие-то результаты при успешной политике власти. Неудачная политика российской власти, какой она была в 90-е гг., сопровождалась и неудачами в партийном проектировании и в обеспечении нужных власти результатов политической конкуренции. Тогда так и не удалось создать доминирующую партию власти (прокремлевская партия «Наш дом Россия» набрала на выборах в 1995 г. только 10,13% голосов

избирателей), следствием чего была изнурительная борьба Президента РФ Б. Ельцина с законодательной властью в лице ГД РФ. В свою очередь успешная политика В. Путина позволила в 2003 г. «кремлевскому проекту» партии «Единая Россия» - получить в ГД РФ конституционное большинство. Но финансово-экономический кризис, начавшийся в 2008 г., ухудшил или, по крайней мере, не улучшил положение многих россиян, уже привыкших к положительной динамике развития России и росту своих доходов, поэтому на выборах в ГД РФ в декабре 2011 г. партия «Единая Россия» потеряла это конституционное большинство и с трудом добилась простого большинства. Таким образом, для российской власти главное средство управления политической конкуренцией – это проведение успешной социальноэкономической политики. ЛИТЕРАТУРА: 1. Дюверже М. Политические партии. М., 2000. 2. Федоров В.В. Русский выбор. Введение в теорию электорального поведения. М., 2010. 3. Поляков Л.В. Электоральное поведение россиян // Полис. 2011. № 6. С. 4. Список зарегистрированных политических партий [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://minjust.ru/nko/gosreg/partii/spisok 5. Путин В. Послание Президента Федеральному Собранию. 12 декабря 2012 года [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://kremlin.ru/news/17118 6. Стенографический отчет о заседании Государственного совета по вопросам развития политической системы России. 22.01.2010 [Электронный ресурс] - Режим доступа: .http://news.kremlin.ru/ transcripts/6693

YARMAK I. doctoral candidate, Pedagogy Department, The Sumy State Pedagogical University

THE ROLE OF BOLOGNA PROCESS IN EUROPEAN KNOWLEDGE SOCIETY FORMING (2010-2020) 1. An increasing number of countries around the world have shown their interest to be involved into interaction with the countries participating in the Bologna Process. At the same time, there is growing interest among European countries in developing closer links with higher education systems around the world. 2. In the decade up to 2020 European higher education has enormous contribution to make in constructing Europe of knowledge that is highly creative and innovative. The higher education contributes to innovation and creativity in the society, and, in the same time, higher education itself needs to be based on the current innovations in research and development. Therefore, it is hard to imagine a higher education institutions disconnected from research [1].

3. The Bologna Process, since its beginning, has placed accent on establishing closer connections between the higher education and research sectors. The Leuven/ Louvain-la-Neuve CommuniquĂŠ (2009) indicates the synergy between education and research as some of the key solutions for overcoming the economic crisis affecting Europe. Thus, there are demands for higher education, as one of the principal factors of transformation into knowledge society, to change to better economic growth and to improve modern social and economic circumstances [1]. 4. The nature of higher education is by no means fixed worldwide. Different models of higher education co-exist alongside each other at present, but they are no longer effective individually. Interaction of educational systems is apparent. Developing new models of higher education, thereby better preparing themselves for the new knowledge society. 5. Knowledge society may be defined as a discourse which is based on certain intellectual points in the analyses of modern societies, while as a concept, it tends to create its own images and expectations. In many documents on what is variously called information society, knowledge economy, or knowledge society, knowledge is often mistakenly used as an equivalent to information. There are diverse definitions of these terms in the literature, but basically, information refers to signals measured in bits. Information is also interpreted or mediated through events reported by the media and may be combined and interpreted to constitute knowledge. Universal access to information is a basic requirement to create knowledge societies for peace and sustainable development. Knowledge is a more complex concept than information. It is a concept that implies meaning, organization and structure. It refers to observations, analyses, and interpretations that are developed over time and available for each generation to be discussed and criticized. Access to knowledge implies not only access to technical devices and to stocks of information, but also involvement in learning processes. There is no knowledge without learning [2]. 6. The importance of higher education in this discourse is rooted in the fact that changes in science, research, and technology have changed the social role of universities as one of the main areas of emerging the knowledge society. According to a radical perspective, a rapid metamorphosis is taking place in the relationship between knowledge production and university institution. The higher education is a public responsibility where all higher education institutions are responsive to the wider needs of society through the diversity of their missions. The aim is to ensure that higher education institutions have the necessary resources to continue to fulfill their full range of purposes such as preparing students for life as active citizens in a democratic society; preparing students for their future careers and enabling their personal development; creating and maintaining a broad, advanced knowledge base and stimulating research and innovation [1]. The necessary of ongoing reform of higher education systems and policies will continue to be firmly embedded in the European values of institutional autonomy, academic freedom and social equity and will require full participation of students and staff. It is essential to recall that knowledge society is concerned with human development, not only with technological innovation and its impacts. References

1. The Bologna Process 2020 – The European Higher Education Area in the new decade Communiqué of the Conference of European Ministers Responsible for Higher Education, Leuven and Louvain-la-Neuve, 28-29 April 2009. http://www.ond.vlaanderen.be/hogeronderwijs/Leuven_Louvain-laNeuve_Communiqu%E9_April_2009.pdf 2. Robin Mansell and Gaetan Tremblay “Renewing the Knowledge Societies Vision: Towards Knowledge Societies for Peace and Sustainable Development” Report. WSIS+10 Conference. UNESCO, Paris, France. (Available in LSE Research Online: April 2013). http://eprints.lse.ac.uk/48981/1/Mansell_Renewing_Knowledge_Societies_201 3.pdf

СЕКЦІЯ 2. ПОЛІТИКА, ЕКОНОМІКА, МЕНЕДЖМЕНТ МІЖ ВИКЛИКАМИ ТА ІННОВАЦІЯМИ В ХХІ СТОЛІТТІ УДК 330.1; 330.8

ВАХТИНА М.А. Кандидат экономических наук, доцент, проректор, Поволжский государственный университет сервиса, г. Тольятти, Россия e-mail: vahtina@tolgas.ru

СОЦИАЛЬНАЯ СПРАВЕДЛИВОСТЬ В СОВРЕМЕННОЙ РЫНОЧНОЙ ЭКОНОМИКЕ В статье обосновывается необходимость поддержания социальной справедливости в современной рыночной экономике, которая обусловлена нейтральностью рыночного механизма к социально-этическим проблемам. Принципы социальной справедливости связываются с обеспечением справедливости процесса, направленного на обеспечение равных прав участия в рынке, и результата, ориентирующегося на конечное распределение. Ключевые слова: социальная справедливость; рыночная координация; конкуренция; равенство экономических возможностей; справедливость в распределении. SOCIAL JUSTICE IN THE MODERN MARKET ECONOMY The article explains the need to maintain social justice in the modern market economy which is conditioned by the neutrality of the market mechanism to socioethical issues. Principles of social justice associate with procuring of equitable process aimed at ensuring equal rights of participation in the market, and the result of that is driven by the final distribution. Keywords: social justice, market coordination, competition, equality of economic opportunity, justice in the distribution. Проблема обеспечения социальной справедливости на протяжении всего периода человеческой истории остается одной из самых сложных исследовательских задач. С одной стороны, можно вести речь о концепции справедливости, без которой консолидация общества остается

трудноосуществимой, с другой стороны, социальная справедливость должна получать воплощение в реальных общественных отношениях, прежде всего – в базисной структуре общества, ее основных институтах. Обе стороны неразрывно связаны между собой: без общепризнанной концепции справедливости нельзя обеспечить координацию в обществе и экономическую эффективность. В то же время, без реализации принципов справедливости в общественных отношениях и базисных институтах справедливость может остаться только абстрактной нравственной идеей. Понятие «социальная справедливость» для каждого конкретного общества и на каждом этапе экономического развития имеет свою специфику. Рыночная экономика в отличие от экономики централизованного управления существенным образом влияет на конкретную интерпретацию принципов социальной справедливости. Отличие заключается в том, что рыночная экономика является децентрализованной экономической системой, включающей многообразие самостоятельных, состоящих друг с другом в отношениях товарного обмена субъектов хозяйства, обладающих правом и возможностью принятия самостоятельных, эффективных решений в процессе экономической деятельности. Ведущим упорядочивающим принципом рыночной системы, через который осуществляется ее координация, выступает конкуренция. В своем идеальном виде чистая (или совершенная) конкуренция обеспечивает классическую идеально-гармоничную модель рыночной экономики, однако такая идеальная модель существует только в теории, а система координации современной рыночной экономики мало удовлетворяет требованиям совершенной конкуренции. Поэтому догматизировать идеальную модель конкуренции и полагать, что она снимает вопрос о справедливости и делает ее излишней (а в своей крайней позиции – даже вредной) было бы неправильно. Конкурентный рынок остается «этически проблемной зоной», а конкуренция явлением амбивалентным, нуждающимся в постоянном упорядочивании и поддержке [1, с.226]. Это особенно актуально в условиях современной рыночной экономики, когда влияние монополий и олигополий становится все более значимым фактором, искажающим механизм рыночных отношений и нарушающим ключевой принцип справедливости «каждому свое». Это проявляется, прежде всего, в недопроизводстве общественных благ и удовлетворении коллективных потребностей общества, по причине того, что эти блага не относятся к категории чистых частных благ (безопасность, общественная инфраструктура, образование, здравоохранение и т.д.). Другой предел возможностей классического рыночного механизма возникает из-за невозможности нейтрализации отрицательных внешних эффектов, под которыми понимаются побочные последствия негативного характера, распространяющихся на «непричастных» субъектов. Если бремя расходов по устранению причиненного вреда не несут непосредственные виновники, то затраты (в той или иной форме) ложатся на общество в целом. Слабость рыночной экономики и свойственной ей системы координации связана также с ориентацией на короткий временной период, так как основной упор в рынке делается на соблюдение личных интересов. Это в конечном итоге вредит общему благу, так как негативно отражается на долгосрочных целях и последствиях. Кроме того, ограниченность классической модели рыночных

отношений и актуальность норм справедливости предопределяется объективно повторяющимися в условиях современного научно-технического прогресса циклическими колебаниями конъюнктуры, обостряющими проблему занятости, а также несовершенством механизма распределения доходов. При том что конкуренция остается наиболее эффективным средством, обеспечивающим через механизм рынка связь между затратами ресурсов (вкладом работника) и получаемыми доходами (заработной платой), остается открытым вопрос о распределении общественного продукта между экономически активной частью населения и той, которая еще или уже не может трудиться. Все те, кто не в состоянии обеспечить себе средства к существованию за счет собственных ресурсов, будучи членами общества, должны иметь возможность вести нормальный образ жизни и обеспечивать свои насущные потребности в той степени, в какой это возможно применительно к данным конкретным условиям. В противном случае будет поставлен вопрос о выполнении фундаментальной цели экономики, связанной с обеспечением благосостояния людей, удовлетворением материальных потребностей и сохранением культурной общности. Таким образом, механизм координации современной рыночной экономики вследствие своей ограниченности нуждается в правовых и экономических рамках, которые побуждали бы хозяйствующих субъектов действовать в нужном направлении. При этом добиваться большей справедливости можно не только посредством личностно-этического аспекта, делающего основной упор на индивидуальную мораль и благодеяние в ряду моральных добродетелей (от этого вышеназванный аспект не теряет своего самостоятельного значения), но и за счет установления таких институтов, которые вносят справедливость в базисную структуру общества. Для обеспечения социальной справедливости недостаточно просто объявить человечность в качестве ее основной предпосылки, следует всякий раз принимать рациональные решения о таком устройстве базовых институтов, которое обеспечивает подлинную справедливость в отношениях между людьми, чего нельзя добиться без вмешательства государства и поддерживающих его общественных сил. Пригодность критериев человечности (гуманности), в конечном счете, определяется посредством конкретизации практически применимых институциональных условий обеспечения социальной (общественной) справедливости. По Ролзу справедливость есть «первая и главная добродетель общественных институтов, точно также как истина – первая добродетель систем мысли» [2, с.19]. Главными социально-этическими ориентирами в построении системы институтов являются принципы социальной справедливости, руководствуясь которыми можно в значительной степени устранить вышеназванные недостатки. При этом принципы социальной справедливости должны охватывать не только результат, связанный с распределением общественного продукта (чем обычно предпочитают ограничиваться), но и процесс его производства, поэтому не меньшее значение имеет обеспечение каждому субъекту равного права участия в рынке. В таком случае обеспечивается неразрывность процесса, связанного с обеспечением

равного доступа к ресурсам и социально значимым благам, с одной стороны, и структуры, ориентирующейся на результат и конечное состояние, с другой. Равные возможности участия в рыночном процессе можно обеспечить за счет равного доступа к ресурсам (природным, производственным, финансовым, информационным); равных условий хозяйствования (поддержания добросовестной конкуренции, контроля за деятельностью монополий); равного доступа к социально значимым благам (образованию, здравоохранению, культурным ценностям); а также за счет поддержки работников в случае наступления рисков временного характера. Последние связанны с воспитанием детей, приобретением жилья, уходом за пожилыми и больными людьми, временной потерей работы. Когда за каждой личностью закрепляются равные права участия в рыночном процессе, то элементы социального и экономического неравенства приобретают объективный характер, а общественное согласие утверждается как основополагающая ценность. Вышеназванные условия не только дают равные возможности участия, но и способствуют установлению конкурентной природы неравенства, максимально обеспечивающей соответствие полученных доходов реальному вкладу и приобретение товаров согласно реально обоснованной покупательной способности каждого. Применительно к вопросу о распределении доходов и богатства, принципиальный посыл заключается в том, что следует исключать такое положение, когда трудности одних людей компенсируются большими благами «для всех» или когда благосостояние одних возрастает за счет обнищания других. При этом положение, когда кто-то получает большие преимущества, при условии что другие от этого не проигрывают, может быть признано справедливым. Такая позиция в целом соответствует роулзианскому подходу к обеспечению справедливости в распределении [2, с.77-84]. Обеспечение необходимого баланса интересов в процессе производства продукта и при его распределении обеспечивает неразрывность принципов социальной справедливости в экономике. В случае серьезных и длительных нарушений вышеназванных принципов государство, поддержанное другими общественными институтами, может и должно предпринимать регулирующие действия, чтобы устранить противоречия. При этом корректирующие институциональные действия должны выравнивать не столько распределение благ, сколько распределение возможностей их получения, поэтому они не приводят и не могут приводить к полному равенству в распределении доходов и эгалитаризму. Каждый раз акценты должны расставляться с учетом конкретных общественных и экономических обстоятельств, предопределяющих те или иные действия государства и общественных институтов в регулировании рыночного процесса. ЛИТЕРАТУРА 1. Козловски П. (1999). Принципы этической экономии / П. Козловский. - СПб.: Экономическая школа. 2. Ролз Дж. (2010). Теория справедливости / Дж. Ролз.- М. Изд-во ЛКИ.

УДК 352

ВИШЛОВА-ПИЛЄВА І.І., аспірант кафедри регіонального розвитку та місцевого самоврядування Харківського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України, E-mail: ivyshlova@gmail.com СЕРДЮКОВА О.Є., аспірант кафедри регіонального розвитку та місцевого самоврядування Харківського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України, E-mail: duk2101@mail.ru

СОЦІАЛЬНА ЕФЕКТИВНІСТЬ ЯК КРИТЕРІЙ ОЦІНКИ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ГРОМАД ЗА УМОВ КРОСКУЛЬТУРНИХ ВЗАЄМОДІЙ СОЦИАЛЬНАЯ ЭФФЕКТИВНОСТЬ КАК КРИТЕРИЙ ОЦЕНКИ ИННОВАЦИОННОГО РАЗВИТИЯ ТЕРРИТОРИАЛЬНЫХ ГРОМАД В УСЛОВИЯХ КРОСС-КУЛЬТУРНЫХ ВЗАИМОДЕЙСТВИЙ SOCIAL EFFICIENCY AS EVALUATION CRITERIA OF INNOVATION DEVELOPMENT OF LOCAL COMMUNITIES UNDER CROSSCULTURAL INTERACTION З’ясовано особливості соціальної ефективності впровадження інновацій. Досліджено соціально-економічні результати впровадження інноваційних форм розвитку територій на прикладі м. Сєвєродонецька Луганської обл. Вивчено залежність наслідків інноваційного розвитку населених пунктів від рівня крос-культурного менеджменту. Выяснены особенности социальной эффективности внедрения инноваций. Исследованы социально-экономические результаты внедрения инновационных форм развития территорий на примере г. Северодонецка Луганской обл. Изучена зависимость последствий инновационного развития населенных пунктов от уровня кросс-культурного менеджмента. Features of social efficiency innovations are elucidated. Socio-economic outcomes of innovative forms of development areas are researched by the example of Severodonetsk (Lugansk region). Dependence of the effects of innovative development of settlements on the level of cross-cultural management is understood. Як відомо, впровадження інновацій в економіці завжди має за кінцеву мету отримання прибутку. В сфері розвитку територіальних громад кінцевий результат від впровадження інновацій завжди повинен бути орієнтованим на добробут людей, забезпечення їх потреб, створення умов для розвитку. Незалежно від того, в якій сфері місцевого самоврядування інновації впроваджуються (житлово-комунальне господарство, освіта, благоустрій тощо), вони завжди мають той чи інший вплив на кожного мешканця

відповідної території, зачіпають його інтереси. І тому вектор інноваційного розвитку повинен обиратися органами місцевого самоврядування, враховуючи нагальні соціальні потреби відповідної території та кожного її мешканця. Соціальну ефективність інновацій пов’язують із максимізацією задоволення потреб споживачів. Але задоволення потреб є лише передумовою для вирішення іншого, більш важливого завдання – усестороннього розвитку людини [4]. Людиноцентризм має лягти в основу діяльності успішного органу місцевого самоврядування, який в свою чергу повинен мати у своєму арсеналі розроблену і відпрацьовану методику вивчення потреб, побажань і очікувань громади. Систематично отримувана інформація стане основою для планування розвитку конкретної територіальної громади та запровадження стратегічного менеджменту в управлінні розвитком території. Процес розвитку місцевих спільнот в результаті впровадження інновацій у всьому світі відбувається по-різному, оскільки залежить від умов впровадження, наявних ресурсів, їх якості тощо. Важливу роль в успіху цього процесу відіграють особливості культури та менталітет мешканців відповідної території. Навіть в нашій країні в різних її регіонах є певні особливості впровадження інноваційних форм розвитку територій. Вивчення досвіду регіонів України, а також закордонного досвіду запровадження інноваційних форм, методів та технологій розвитку місцевих колективів, а також можливості адаптації його в умовах певної території, враховуючи її особливості, є важливою передумовою досягнення високих показників соціально-економічного розвитку території. Крім того, об’єднання зусиль органів місцевого самоврядування різних територій з метою обміну досвідом, визначення проблем та шляхів їх вирішення в процесі запровадження інноваційних форм розвитку є реальним шляхом вивчення особливостей впровадження тієї чи іншої інновації, загроз та можливостей і дозволяє уникнути негативних явищ безпосередньо в процесі інноваційного розвитку. Крос-культурний менеджмент має більшою мірою не приділяти увагу окремо відмінностям різних країн, а будувати на цих розбіжностях спільну роботу [3]. Тому важливими зараз є міжнародне та міжрегіональне співробітництво органів місцевого самоврядування щодо проведення різного роду семінарів, тренінгів, конкурсів, де можливим було б вивчення інноваційного досвіду з урахуванням особливостей місцевих співтовариств. Сьогодні в Україні органами державної влади різного рівня та державними фондами активно застосовується проведення конкурсів на визнання кращого проекту або програми муніципального розвитку, в якому приймають участь органи місцевого самоврядування. Ці конкурси дозволяють територіальним громадам отримати державні кошти на свій розвиток, а також залучити приватних інвесторів до співфінансування таких проектів, привчити їх до участі в вирішенні проблем населеного пункту, в якому вони функціонують. Найбільш відомим з таких конкурсів є Всеукраїнський конкурс проектів та програм розвитку місцевого самоврядування, що проводиться в Україні щорічно, в якому беруть участь міські, сільські та селищні ради. Він дозволяє не тільки отримати допомогу держави на розвиток населеного пункту, особливо це стосується сільських мешканців та мешканців невеликих містечок в Україні,

але й вивчити кращі практики впровадження інноваційних форм розвитку територій України та ознайомитися з закордонними практиками. Також в Україні з січня 2010 р. до грудня 2014 р. Федерацією канадських муніципалітетів за фінансової підтримки уряду Канади через Канадське агентство міжнародного розвитку впроваджується проект «Місцевий економічний розвиток міст України». Цей проект надає підтримку територіальним громадам дванадцяти українських міст Львівської та Дніпропетровської областей вдосконалювати планування та надання послуг, що сприяють місцевому економічному розвитку [1]. Означений проект шляхом проведення тренінгів та семінарів для посадових осіб органів місцевого самоврядування цих областей дозволяє отримувати необхідні знання щодо механізмів запровадження різних форм місцевого економічного розвитку, їх фінансування в інших регіонах України та Канади. Особливу увагу цей проект приділяє проектам публічно-приватного партнерства та корпоративної соціальної відповідальності, які є формами інноваційного розвитку територіальних громад в Україні. Концесія як форма публічного-приватного партнерства тривалий час з успіхом застосовується в світі і здійснює стійкий позитивний вплив на соціально-економічний рівень розвитку територій, де вона запроваджується. В Україні, нажаль, ця форма публічно-приватного партнерства ніяк не може отримати достойного визнання, можливо саме через менталітет мешканців. Набувши поширення в 2008-2010 рр., процес надання в концесію цілісних майнових комплексів комунальних підприємств, здебільшого підприємств сфери тепло-, водопостачання та водовідведення, поступово втратив свої темпи. Вражаюча кількість укладених концесійних договорів на сьогодні розірвано за ініціативою органів місцевого самоврядування, здебільшого через недобросовісність концесіонера. Але, якщо розглядати соціально-економічні результати впровадження, нехай одиничних, позитивних проектів публічно-приватного партнерства, вони, дійсно, заслуговують на увагу. Так, наприклад, у м. Сєвєродонецьку Луганської обл. за 3,5 роки перебування у концесії цілісного майнового комплексу КП «Сєвєродонецькводоканал», місто має такі соціально-економічні наслідки: до міського бюджету надійшло 2,3 млн. грн. у вигляді концесійних платежів, які були спрямовані на виконання програм соціально-економічного та культурного розвитку міста, розвиток сфери освіти, охорони здоров’я, спорту, а також в якості капітальних вкладень в будівництво міських соціально-культурних об’єктів. За умовами концесійного договору концесіонер перерахував в якості єдиноразового фінансового внеску в перший рік дії договору 4,5 млн. грн. на користь територіальної громади для забезпечення благоустрою та соціальнокультурного розвитку міста, а також виконання окремих інвестиційних проектів згідно з планом соціально-економічного розвитку міста. За рахунок інвестицій концесіонера відповідно до своєї інвестиційної програми та амортизаційних відрахувань, що нараховуються на основні фонди, передані в концесію, концесіонер здійснив поліпшення та оновлення об’єкту концесії: було зроблено капітальний ремонт будівель, споруд, комунікацій, технологічного обладнання, рухомого складу, модернізовано виробництво, оновлено спецтехніку, прокладено новий трубопровід до прилеглого селища, мешканці якого

отримують тепер якісну воду та ін. Погашено близько 2 млн. грн. податкової заборгованості об’єкту концесії та близько 1 млн. грн. іншої кредиторської заборгованості. Значно знизилась кількість аварій на централізованих мережах водопостачання та водовідведення, зменшилась кількість неплатників за послуги. Мешканці міста отримують якісну послугу з централізованого водопостачання та водовідведення, якість води постійно контролюється та відповідає всім вимогам державного стандарту. На об’єкті концесії підвищилась заробітна плата та покращились умови праці працівників. Концесіонер активно приймає участь у громадському житті міста, активно співпрацює з органами місцевого самоврядування та з розумінням відноситься до місцевих проблем соціально-економічного та культурного розвитку. Однією із сучасних інноваційних форм розвитку територіальних громад є впровадження проектів корпоративної соціальної відповідальності. Соціальна відповідальність - це концепція, що заохочує компанії враховувати інтереси суспільства, беручи на себе відповідальність за вплив діяльності компанії на споживачів, працівників, територіальні громади та навколишнє середовище в усіх аспектах своєї діяльності [2, с. 1]. Дуже важливим є те, що бізнес не стоїть осторонь проблем територіальної громади, а бере участь в активному їх подоланні, спрямовуючи власний капітал на їх розв’язання. В м. Сєвєродонецьку Луганської обл. перші кроки нового власника містоутворюючого підприємства були спрямовані на розвиток соціальної сфери міста. З самого початку своєї діяльності в місті він оголосив про свої наміри активно співпрацювати з місцевою владою щодо покращення умов існування мешканців. Враховуючи їх потреби, ПрАТ «Сєвєродонецьке об’єднання Азот» було придбано та безкоштовно передано в комунальну власність територіальної громади міста 10 нових тролейбусів в період з липня по листопад 2011 р. та підписано договір про придбання ще 10 нових тролейбусів. Означений крок не тільки оновив рухомий склад комунального підприємства, а й дозволив підприємству на рівних конкурувати з приватними перевізниками, збільшити його доходи, підвищити якість перевезення пасажирів та умови праці працівників підприємства, покращити ергономічні показники надання послуг. Нові тролейбуси відрізняються низьким рівнем вібрації та шуму, високою місткістю та можуть перевозити 100 пасажирів в одному тролейбусі, в тому числі людей з обмеженими можливостями. Різноманітність форм і методів інноваційного розвитку дозволяє врахувати особливості тієї чи іншої територіальної громади, стартові можливості. Життєздатності тієї чи іншої форми свідчать про рівень нормативно-правового, фінансового і організаційного забезпечення впровадження інновації. Очевидним є необхідність систематизації форм і методів інноваційного розвитку, внесення змін до чинного законодавства щодо підвищення рівня життєздатності наявних інноваційних інструментів розвитку, можливо передбачення преференцій для тих населених пунктів, які застосовують методи інноваційного розвитку, що дозволяє економити ресурси, залучати населення до реалізації проектів, програм, і, як результат, забезпечити стійкий розвиток території, де центральне місце посідає людина, її потреби і очікування.

Будь-яка концепція розвитку має кінцеву мету та не може здійснюватися заради процесу. Отже, визначальним критерієм інноваційного розвитку має стати соціальна ефективність як відповідність результатів роботи органу місцевого самоврядування потребам територіальної громади, побажанням і очікуванням окремої людини. У свою чергу впровадження крос-культурного менеджменту дозволить досягти мультиплікаційного ефекту на шляху до забезпечення соціальної ефективності діяльності органів місцевого самоврядування. ЛІТЕРАТУРА: 1. Борода М. Методи та механізми фінансування місцевого економічного розвитку : звіт / Авт. колектив: М. Борода, А. Гінкул, К. Рубановський – Київ : Центр громадської експертизи, 2012. – 108 с. 2. Сталий розвиток у 2007-2008 рр. / Соціальний звіт компанії «Оболонь». – К., 2009. – 67 с. 3. Шапкіна В.В. Особливості крос-культурного менеджменту у світі та в Україні / В.В. Шапкіна. – 2010. – Режим доступу: http://www.rusnauka.com/14_NPRT_2010/ Economics/66680.doc.htm 4. Ящишина І.В. Соціальна ефективність інновацій [Електронний ресурс] / І.В. Ящишина. – 2010. – Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/Natural/vcpi/ TPtEV/2010_59/NTU_XPI _59_2010_8.pdf

УДК 351.82

ГАМАЮНОВ В.Г. Донецкий государственный университет управления доцент кафедры инновационного менеджмента кандидат наук государственного управления gamma-yon@rambler.ru

ГОСУДАРСТВЕННОЕ УПРАВЛЕНИЕ ОБРАЗОВАНИЕМ: ПОИСК НОВЫХ СМЫСЛОВ У статті розглядаються питання формування соціально-інноваційної парадигми державного управління освітою В статье рассматриваются вопросы формирования социальноинновационной парадигмы государственного управления образованием The article analyses some issues of forming the social and innovative paradigm of the state governance of education Актуальность. В инновационном обществе государственное управление должно быть также инновационным, как по отношению к креативным изменениям, которые происходят в социуме, так и к соответствующему обновлению форм и содержания управленческой деятельности. В основе инновационной модели развития общества лежит, с одной стороны, человек как инноватор, склонный к креативным действиям, а сдругой

– социальное государство, которое защищает жизнь человека от провалов свободного рынка, направляя свои усилия на повышение способности к креативности - через образование - большинства членов общества. [6, С.45 – 58]. В динамичном сложно развивающемся мире не сама по себе экономика должна обеспечивать социальное развитие, а позитивная динамика социальных, в том числе образовательных, отношений становится сегодня основанием динамического и в то же время стойкого развития экономики, а уже в порядке обратной позитивной связи – и социальной отдачи [5, С.47-60]. Постановка проблемы в общем виде. Рынок и политическая свобода кардинально изменили среду, в которой функционировала образовательная система. Однако сама система в своей основе осталась пока без изменений, в частности содержание образования и управление образованием. Интеграция Украины в мировое образовательное пространство требует постоянного совершенствования национальной системы образования, поиска эффективных путей повышения качества образовательных услуг, реального обеспечения равного доступа всех ее граждан к качественному образованию, возможностям и свободе выбора, обеспечения непрерывности образования и учебы в течение всей жизни, развитие государственно-общественной модели управления образованием. В условиях сложной социально-экономической ситуации конституционные гарантии права граждан Украине на образование не могут обеспечиваться в полной мере. Поэтому возникает необходимость новых подходов к развитию сферы образования, основанных на синтезе государственных методов регуляции и рыночных механизмов саморазвития. Нерешенные части общей проблемы. Происходящая трансформация украинского общества усложняет решение задач государственного управления. На современном уровне сложности общественных отношений растет значение функции государства, имеющей целью регуляцию социальных инновационных процессов, их направление в социальноконструктивный вектор развития общества. Образовательные услуги национальной системы образования и в рыночной экономике, согласно конституционному праву граждан на образование, должны предоставляться всем лицам (равный доступ к образованию). Кто и каким образом их гражданам предоставляет? Органы государственного управления образованием или государственные заведения образования? Недостаточное соответствие образовательных услуг требованиям общества, запросам личности, потребностям рынка труда требует рассмотрении механизмов предоставления государственных услуг и в образовании. На этом пути возникает немало проблем, которые нуждаются в теоретическом осмыслении и обосновании. Одна из них – осмысление понятийно-категориального аппарата «государственного управления» в связи с изменением содержания и смысла привычных общеупотребительных понятий: государство, образование, управление, услуга. Анализ исследований и публикаций. Проблемы теории и практики инновационной деятельности государственных органов управления рассматриваются в научных трудах И.И. Бажина, М.В. Гаман, В.Н.Иванова,

А.Ф.Мельник, П.В. Павлихи, В.Л.Романова и других. Реформирование системы государственного управления сегодня осуществляется во многих странах, внедряются идеи «нового государственного менеджмента», идут поиски новой модели взаимоотношений между государством и гражданским обществом. Пасечник М.В., исследуя опыт проведения реформ в США в духе нового публичного менеджмента, считает возможным применение в Украине элементов концепции New Public Management. Основные черты новой модели государственного управления были заимствованы из негосударственного сектора экономики. Их оформление в организационную модель и идеологию практики государственного аппарата состоялось во второй половине 70-х годов ХХ века. Новый публичний менеджмент - это новая модель государственного управления, ориентированная на повышение гибкости принятия решений в государственном аппарате, уменьшение его иерархичности, делегирование полномочий на низший уровень принятия решений и усиление механизмов обратной связи между государством и гражданами. Наиболее весомые исследования по вопросам New Public Management освещены в трудах Т. Питерса, Г. Осборна, О. Хьюгса, Ф. Томпсона, Д. Евальта, Р. Стефенсона и других . Поучительным является опыт некоторых стран в организации системы предоставления управленческих услуг. Так, в отдельных муниципалитетах Германии и Нидерландов создаются так называемые "универсамы услуг" или "учреждения для граждан". При этом необходимо помнить, что абсолютное большинство услуг в этих странах предоставляются именно на муниципальном уровне, а министерства занимаются политическим вопросами, и не решают индивидуальные административные дела [7]. Механизмы реализации государственной образовательной политики освещаются в монографиях и учебных пособиях Л. И. Антошкиной, Д. И. Дзвинчука, М. И. Дудки, В. С.Журавского и др. Значительный интерес для научных работников имеют отечественные диссертационные исследования О. В. Дубровки, С. А. Калашниковой, В. П. Коваленко, Н. М. Колесниченко, В. В. Остапчука, И. М. Сикорской и др. В них авторы особое внимание уделяют изучению механизма государственного управления образовательной сферой, характеризуют ее систему, структуру, формы, методы. Единства мнений относительно определения государственного механизма управления в целом и взаимодействия его элементов среди исследователей нет, как и относительно определения государственного механизма управления образованием и взаимодействия его подсистем и элементов. Большинство исследователей интересуют вопросы трансформации образования, изменения в его структуре, содержании, и остаются недостаточно освещенными эффективные пути и средства выведения украинского образования из кризиса путем усовершенствования государственного механизма управления в целом, и механизмов государственного управления образованием в частности. Изложение основного материала. Концептуальная трудность научного управления сложно-эволюционирующими социальными системами, образованием в том числе, объясняется тем, что подобные системы

нелинейны, открыты и включают бифуркационный этап в своем развитии. Это существенно затрудняет процесс прогнозирования поведения системы, а значит и управление нею, в его - управлении - классическом смысле. Среди научных работников, изучающих механизмы государственного управления, существуют различные точки зрения. На сегодняшний день наиболее распространенный подход к определению сущности механизма государственного управления – кибернетический. В информационном же обществе возможности одного субъекта раскрываются через возможности другого. Концепция «субъект-объектного управления» в менеджменте постепенно уступает место концепции самоорганизации. Основой взаимодействия становится сотрудничество, взаимодополнение творческих способностей индивидов, которые стоят на разных уровнях иерархической лестницы. Кибернетический подход уступает место синергетическому. С получением Украиной статуса страны с рыночной экономикой, информатизацией общества, выбором инновационного пути развития, традиционная административно командная система начала давать сбой. Социальная политика на макроуровне трансформируется в социальный менеджмент [1]. Постепенно формируются механизмы социального менеджмента. Глобализация, информатизация общества, необходимость последовательного и гарантированного преодоления системного кризиса, – все это и многое другое приводит к необходимости выбора оптимального механизма реализации государственной власти – к инновационному государственному управлению. «Социально-инновационное управление – это, прежде всего, креативное управление, инициирующее желаемые тенденции саморазвития социальной системы», - считает В.С Карпичев [4, С. 100-114]. Он же разъясняет смыслы двух взаимодополняющих видов государственной инновационной деятельности, которые различаются по предмету, субъектам, способам управления: «государственное инновационное управление социальными процессами» и «государственное управление социально-инновационными процессами». Основные задачи инновационной ориентации государственной деятельности, как считает В.Л Романов, определяются необходимостью соответствия деятельности субъекта управления (то есть государства) процессам, которые происходят в объекте управления (то есть в инновационном обществе) [4, С. 115-127]. Цель статьи. Рассмотреть необходимость совершенствования управления реформированием образовательной сферы с помощью механизмов образовательного менеджмента. Изложение основного материала. Одной из стратегических задач административной реформы является внедрение новой идеологии функционирования исполнительной власти и местного самоуправления как деятельности по обеспечению реализации прав и свобод граждан, по предоставлению государственных и общественных услуг[6]. Современное понимание демократического правового социального государства заключается в том, что не граждане служат государству, а оно является организацией на службе у общества. Это значит, что государство

не управляет гражданами, а предоставляет им управленческие услуги, то есть совершает разнообразные действия, направленные на создание условий для реализации ими своих прав и свобод. Однако, управленческие (административные) услуги не воспринимаются многими украинскими учеными, а образовательные услуги – многими педагогами, как теоретиками, так и практиками. Некоторые представители юридической науки ставят под сомнение саму возможность употребления категории „услуги" относительно деятельности органов власти, которые осуществляют властные полномочия. Как отмечают Колиушко И. и Тимощук В. такая ситуация связана из этатизацией общественной жизни. Сегодня проблема управленческих услуг нуждается в законодательном обеспечении деятельности органов власти в этой сфере. Эта идея поддерживается некоторыми ведущими украинскими учеными. В частности, Аверъянов В. отмечает, что исполнительная власть наряду с выполнением других функций государства должна быть направлена на предоставление населению (физическим и юридическим лицам) многообразных управленческих услуг[3]. Управленческие услуги, предоставляемые в связи с возложением государством на всех граждан соответствующей обязанности (например, получение общего среднего образования), должны предоставляться бесплатно. Но поскольку большинство услуг теперь являются платными, то этот процесс нуждается в упорядочении. Если страна избрала инновационный путь развития экономики, то по этому пути должна развиваться и образование. Инновационное образование строится на другом понимании сущности образования, иначе выстраивает образовательный процесс, меняет диспозицию участников учебного процесса – ученика (студента) и учителя (преподавателя), обогащается культурным смыслом. Новая модель образования не только детерминирована социальноэкономическими, духовно-этическими сторонами жизни общества, но и детерминирует их, активно влияет на базисные основания общества,на трансформационные преобразования в нём [2].Но речь не идёт о превращении сегодняшних школ и университетов в «Универсамы образовательных услуг» различных форм собственности. Изучение взаимосвязи образовательной политики государства с тенденциями развития мирового образования, рассмотрение действий рыночных механизмов образовательной отрасли, рынка образовательных услуг, социально-экономических особенностей образовательной услуги, позволяют выяснить специфику проявления закономерностей и принципов менеджмента в подсистемах и первичных элементах системы образования. А также получить представление о теоретических основах образовательного, методического, педагогического и дидактичного менеджмента как составных частей механизма государственного управления образованием. Государственное управление образованием должно базироваться на формировании эффективного механизма предоставления физическим и юридическим лицам управленческих услуг. Такой механизм государственного управления образованием в стране постепенно формируется – это образовательный и методический менеджмент. В

организацию государственного управления образованием входит и обеспечение равного доступа к качественному образованию граждан, что должно базироваться на формировании эффективного механизма предоставления населению полноценных образовательных услуг. Такой механизм предоставления населению государственных образовательных услуг в стране тоже постепенно формируется - это педагогический и дидактичный менеджмент. Демократическая, гибкая и эффективная организация государственного управления должна базироваться на формировании эффективного механизма предоставления населению полноценных государственных услуг, в частности, управленческих (административных) и образовательных услуг. «Государственное управление социально-инновационными процессами», инновационными процессами в образовании или государственный образовательный менеджмент становится современным механизмом управления инновационным образованием. Поскольку скорость изменений в образовании, его реформирование зависит от эффективности системы управления им, образовательный менеджмент становится актуальным направлением развития теории и практики государственного менеджмента и государственного управления вообще. Возможность и необходимость становления образовательного менеджмента в системе управления образованием вызвана и потребностью образовательного бизнеса и государства в новых поколениях менеджеров образования. Выводы. Являясь междисциплинарной наукой, «Государственное управление» проникает в естественные и гуманитарные, теоретические и прикладные науки, обобщая различные данные о государственном управлении, о его функциях и механизмах, выводя основные закономерности его возникновения, развития и преобразования. Государственное управление, как область научного знания, интегрирует, необходимые для его практической пользы, аспекты системологии и технологии, кибернетики и менеджмента, инноватики и креативистики, стратегического и проектного управления, которые вносят свой вклад в развитие концептуального определения «государственного управления». Государственное инновационное управление должно исходить из такого базового принципа современного государства – институты и механизмы государственной регуляции не являются заменой процессам рыночной самоорганизации, но и не выступают лишь как надстройка над рыночной стихией. Государственное инновационное управление должно обеспечить установление нового государственного порядка, который учел бы общие закономерности рыночного развития с национальными особенностями страны, совмещал бы ценности экономической либерализации с интересами общества Усиление внимания к инновационной деятельности в государственном управлении ускоряет формирование социально-инновационной парадигмы государственного управления. Взаимодействие механизма государственного управления образованием с механизмом предоставления населению полноценных образовательных услуг в рамках реализации государственной образовательной политики

осуществляется образовательным государственным менеджментом. Конституционное право граждан на образование, таким образом, обеспечивается государственными органами управления образованием и путем предоставления им государством широкого круга управленческих услуг (с помощью образовательного и методического менеджмента) и государственных образовательных услуг (с помощью педагогического и дидактичного менеджмента). Взаимодействие этих подсистем и элементов государственного механизма управления образованием гармонизируется в образовательном государственном менеджменте. Образовательный менеджмент неразрывнее и сильнее всего связан с природой образования, подчинён законам его функционирования и развития, зависит от условий, в которых образование существует. Благодаря менеджменту образование, наряду с обеспечением своей целостности, оптимизирует свое функционирование, приводя его в соответствие с закономерностями, которые характеризуют его качественную определенность. Инновационный менеджмент в образовании как раз и есть тот инструмент роста качества национального образования и технология управления инновационной деятельностью в этот стратегической отрасли, которая является составляющей глобализуюющегося образовательного пространства. Эффективным инструментом управления целенаправленными изменениями в системе образования становится и проектно-ориентированное управление. Оно способствует более быстрому становлению инновационного образовательного менеджмента. Для определения оптимальной конфигурации реформы, которая обеспечит реальную перестройку системы образования в соответствии с требованиями рыночной среды и демократического общества, необходимо глубокое осмысление понятийно-категориального аппарата и государственного управления, и государственного управления образованием. Окончательное упорядочение и детализация понятийного аппарата «государственного управления» ещё предстоит. Предполагается, что «государственное управление » с точки зрения необходимого разнообразия его систем позволит количественно и качественно определять качество жизни общества и его развития. ЛІТЕРАТУРА: 1. Гаман М.В. Державне регулювання інноваційного розвитку Україні: Монографія./ М.В. Гаман – К.: Від-во НАДУ, 2005. – 388 с. 2.Геєць В.М. Суспільство, держава, економіка: феноменологія взаємодії та розвитку / В. М. Геєць; НАН Україні; Ін-т екон. Та прогнозув. НАН Украіні. – К.: 2009. – 864 с. 3.Державне управління в Україні: Навчальний посібник / За заг. ред. д-ра юрид. наук, проф. В.Б. Авер’янова. – К.: Видавництво ТОВ „СОМИ”, 1999. – 236 с. 4.Державне управління і менеджмент: навч. посіб. у табл. і схемах / Г. С. Одінцова, Г. І. Мостовий, О. Ю. Амосов та ін. ; за заг. ред. д-ра екон. наук, проф. Г. С. Одінцової. – Х. : ХарРІДУ УАДУ, 2002. – 492 с.

5.Коліушко І., Тимощук В. Управлінські послуги - новий інститут адміністративного права. [Електронний ресурс] / – Режим доступу: http://pravoznavec.com.ua 6.Концепція адміністративної реформи в Україні. - К., 1998. -62 с. [Електронний ресурс] Режим доступу: http://revolution. allbest.ru/law/00039604.html 7.Пасічник М.В. Механізми впровадження нового публічного менеджменту: досвід США [Електронний ресурс] / М.В.Пасічник – Режим доступу: www.academy.gov.ua./ej/ej 9.doc_ pdf/ Paseschnyk _MV. pdf

УДК 159.9

ГОЛУБЕВА Г.Ф., к.психол.н., доц., СПАСЕННИКОВ В. В., д. психол. н., проф Брянский государственный технический университет г. Брянск, РФ. e-mail: golubeva.galia2012@yandex.ru

РОЛЬ И ЗНАЧЕНИЕ СИСТЕМЫ СВЯЗЕЙ С ОБЩЕСТВЕННОСТЬЮ В ФОРМИРОВАНИИ СТРАТЕГИИ ИННОВАЦИОННОГО РАЗВИТИЯ ГОСУДАРСТВА Аннотация: показано, что связи с общественностью являются особым видом мышления, общения в управленческой деятельности. Эффективность Public Relations («Паблик Рилейшнз» - PR) определяется учетом закономерностей рыночных и политических отношений. Предложены ключевые направления организации эффективной системы связей с общественностью в российских органах государственного управления. Abstract: it is shown that public relations are a special type of thinking, communication in administrative activity. Efficiency of Public Relations ("Public relations" - PR) is defined by the accounting of regularities of the market and political relations. The key directions of the organization of effective system of public relations in the Russian state bodies are offered. Работа по связям с общественностью многогранна в своих проявлениях, но в последнее время ее все чаще рассматривают преимущественно как особый вид мышления и общения в управленческой деятельности [1,3,8 и др.]. Данное положение тщательно обосновывается, но делается это скорее декларативно и в меньшей степени содержательно. В публикациях на эту тему традиционно значительное место уделено планированию и организации работы, структуре PR-агенств, PR- маркетингу и пр. Однако собственно управленческим аспектам этой деятельности, как показал проведенный анализ, внимание уделяется явно недостаточное. Причем, это связано,

прежде всего, с тем, что «Паблик Рилейшнз» является действительно особым, но очень сложным и в известной мере необычным видом управления. Из-за этой сложности и необычности мало конструктивных исследований, направленных на повышение эффективности PR как собственно управленческой деятельности [1,3]. По нашему мнению, проблема эффективности PR как собственно управленческой деятельности может быть успешно решена на теоретикометодологической основе экономико-психологического менеджмента в политических отношениях (Г.Ф. Голубева, В. В. Спасенников, 2001) [4] и классической теории рыночных отношений (Э. Х. Локшина, В. М. Соколинский, В. В. Спасенников, 2001) [6]. Главное отличие современного политического и коммерческого рынков от соответствующих рынков ретроспективного характера заключается в качестве «пакета соглашений» (детализации, равенстве сторон, регулировании прав и предоставлении гарантий участникам обмена), регламентировавшего обмен. В ходе политического обмена, когда все участники действуют в угоду своим эгоистическим интересам «правило невидимой руки» А. Смита также работает. «Ведь для того, чтобы нормально жить, надо продавать то, что производишь, и производить то, что востребовано обществом. Поэтому любой производитель - как в бизнесе, так и в политике, в государственном управлении - должен знать, что требуется его потребителю, клиенту, партнеру» [7]. Удовлетворение потребностей клиента на политическом рынке снижает уровень социальной фрустрации, повышает лояльность политического клиента, ведет к получению «прибыли» обществом в целом, максимизирует прибыли субъектов политики. Как показано в наших исследованиях, игнорирование потребностей клиента чревато политическим фиаско [4]. Е. Н. Богдановым и В. Г. Зазыкиным показана адекватность экономикопсихологической терминологии в политике [3]. Между товаром коммерческим и товаром политическим достаточно много сходства: любой товар обладает репрезентативными характеристиками (цвет, форма, этикетка, марка, известность), с ним ассоциируется «сервисная программа», он нуждается в рекламе и претерпевает конкуренцию со стороны других товаров. Все это в равной степени относится и к кандидату на выборную должность, к списку кандидатов, альтернативному решению референдума, имеющему свою торговую марку и свой набор ассоциаций «покупателя» с ним связанный. В исследовании [5] показано, что PR в государственном управлении можно рассматривать как рынок, так как фундаментальным принципом организации государственной власти РФ выступает демократия. С точки зрения экономической психологии управления следует выделить пять ключевых направлений организации эффективной системы связей с общественностью в российских и зарубежных органах государственного управления [8,9,10 и др.]. Во-первых, отличительной особенностью является то, что в PRвзаимодействиях управлению подлежат как минимум два объекта: 1) «общественность» в широком понимании (в основном это, конечно, социальные, профессиональные или иные группы, различные организации и пр., то есть на самом деле таких объектов может быть много);

2) сама организация, которая заинтересована в формировании положительного имиджа, отношения к себе и своей деятельности. Поэтому PR-структуры являются не только связующей, но и в определенной мере управляющей системой. Во-вторых, объекты PR-управления являются принципиально разными. В частности, сама организация, как правило, является иерархически организованной и структурированной системой «общественность» же в широком понимании - система слабоструктурированная, лишенная иерархии (исключением является случай взаимодействия с другими организациями). В то же время «общественность» имеет свои определенные и устойчивые цели и мотивы. Например, если речь идет об экономическом PR, то «общественностью» являются преимущественно различные группы потребителей, имеющие разные потребительские мотивы: утилитарный, престижа, уподобления, эстетические, традиции, функционального комфорта. Организация, формулируя свои цели деятельности, обязательно должна учитывать мотивы потребительского поведения, то есть согласовывать их со своими. В-третьих, в сложно совмещенной системе управления, которой выступают структуры «паблик рилейшнз», объекты не являются равноправными. Сама организация с помощью PR- деятельности обычно выполняют функции управляющей системы, а общественность – управляемой. Но об этом никогда не говорится, напротив, постоянно подчеркивается, что конечная цель работы по связям с общественностью состоит в достижении управленческого «равновесия». Однако, это, скорее всего, декларируемые, чисто концептуальные цели, умело связанные с идеологией и философией PR. В-четвертых, управляющая система для осуществления желаемых взаимодействий должна воздействовать на управляемую систему. Но данное воздействие не должно восприниматься как одностороннее директивное, а тем более манипулятивное. Наиболее приемлемая форма представления такого взаимодействия – управляемый диалог. Однако в процессе любого диалога каждая сторона в соответствии со своими интересами старается влиять на партнера, чтобы добиться желаемого. С этой целью осуществляются различные виды психологических воздействий на партнера по общению, среди которых наиболее распространенными являются [2]: убеждение, внушение, психологическое заражение, подражание и мода. И, наконец, в – пятых, – всякое управление, координация и взаимодействие будут продуктивными, если они организованы и структурированы определенным образом. Наиболее эффективным способом структурирования является формирование единой системы. Поэтому PR – управление должно базироваться на методологии системного подхода или руководствоваться принципом системности. Базируясь на существующей в России трехуровневой организации государственного управления, можно выделить три уровня PR, каждый из которых обладает собственной спецификой, связанной с преобладанием тех или иных ресурсов – это федеральный, субъектный и местный уровень. Каждый из них имеет собственную законодательную базу и экономико-

психологические закономерности функционирования, которые и определяют способы взаимодействия государственных структур с общественностью. На современном этапе основным направлением государственного бизнес – PR является инициирование и поддержка процессов инновационного развития, а не «управляемого хаоса». Пока в России не будет сформировано «стратегического вектора развития», а в обществе не сформируются субъекты, консолидирующиеся вокруг него, существующей ресурсной системой будут управлять в интересах заокеанских стратегий развития. Формирование субъектов инновационного развития касается всех категорий специалистов: управленцев, инженеров, учителей, экономистов, социологов, политологов, психологов, юристов, специалистов по связям с общественностью, они должны быть во всех звеньях национальной инновационной системы. Важнейшая роль PR и главное назначение, по нашему мнению, является формирование интеллектуальной и нравственной элиты страны. ЛИТЕРАТУРА: 1. Акерлоф Дж. Spiritus Animalis, или Как человеческая психика управляет экономикой и почему это так важно для экономики мирового капитализма / Дж. Акерлоф, Р. Шиллер / Под науч. ред. А. Суворова.- М.: ООО «Юнайтед Пресс», 2010.- 273с. 2. Бехтерев, В. М. Внушение и его роль в общественной жизни – Спб: Питер, 2001, 256 с. 3. Богданов, Е. Н., Зазыкин, В. Г. Психологические основы «Паблик рилейшнз». – Спб: Питер, 2003-208 с. 4. Голубева Г. Ф., Спасенников, В. В. Социально-психологические особенности национальных выборов в российской глубинке // В кн.: Материалы 1 Всероссийских чтений памяти проф. В. Ф. Агеева «Экономико – психологические и правовые проблемы национальной безопасности» М.: Институт Востоковедения РАН, 2001, с.266-278. 5. Голубева Г.Ф. Проблема эффективности связей с общественностью в государственном управлении // Теоретико – методологические основы экономической психологии, рекламы и PR – технологий. – Брянск: Изд-во БГУ имени академика И. Г. Петровского, 2007. с. 66-72. 6. Локшина, Э. Х., Соколинский, В. М., Спасенников, В. В. Первая Всероссийская конференция РПО по экономической психологии: «Психология и экономика» (Калуга, 3-5. 02.2000)// Вестник РГНФ, 2001, № 1, С.154-160. 7. Спасенников, В. В. Экономическая психология / В.В. Спасенников – М.: PerSe, 2009. - 464 с. 8. Тихомиров, О. К. Психология мышления: Учеб. пособие / О. К. Тихомиров. - М.: Изд-во Моск. ун-та, 1984. - 272 с. 9. Stefes, C. H. Measuring, Conceptualizing, and Fighting Systemic Corruption: Evidence from Post-Soviet Countries // Perspectives on Global Issues 2207 Vol. 2, No 1, P. 1-16. 10. Tajfel, H. Experiments in a vacuum. // The context of Social psychology: a critical assessment (ed. by I. Israel and H. Tajfel). London and New York, 1972. - 312 p.

УДК 338 .43

-БЕЛЬМЕХОВ Р.К. Аспирант Адыгейского государственного университета ЗАХАРОВА Е.Н. Д.э.н., зав.кафедрой экономики и управления профессор, Адыгейского государственного университета, РФ Zahar-e@yandex.ru

СИСТЕМНО-ДИНАМИЧЕСКИЙ ПОДХОД К УПРАВЛЕНИЮ РЕСУРСНЫМ ПОТЕНЦИАЛОМ ПРЕДПРИЯТИЙ АПК Аннотация. В работе рассматриваются вопросы адаптивной системы управления ресурсным потенциалом агропредприятия, включающей в себя структурирование, группирование и задействование ресурсов. Показано, что динамические способности, идентифицированные на этапе мобилизации ресурсов, требуют координирования и развертывания ресурсов. Belmekhov Ruslan Kaplanovich, Post-graduate student of the Adyghe State University Zakharova Elena Nikolaevna, Doctor of Economics, Head of Economy and Management Department, Adyghe State University THE SYSTEM - DYNAMIC APPROACH TO RESOURCE CAPACITY MANAGEMENT AT THE AGRARIAN AND INDUSTRIAL COMPLEX ENTERPRISES Abstract. This work addresses problematic aspects of an adaptive system of resource capacity management at the agrarian enterprise, including structuring, grouping and involvement of resources. It is inferred that the dynamic abilities identified at a stage of resource mobilization demand coordinating and expansion of resources. Ресурсный потенциал предприятий аграрной сферы можно определить как совокупность определенного количества и качества ресурсов, необходимых для расширенного воспроизводства эколого-социальноэкономической системы, которые определяют предельные объемы совокупного общественного продукта аграрной сферы для текущего и будущего обеспечения населения продовольствием, а также некоторыми видами сырья для промышленных предприятий. Ресурсный потенциал выступает не просто как совокупность ресурсов, а как определяющая величина эффекта от совместного использования основных видов ресурсов. В этой связи отметим, что каждый отдельный элемент ресурсного потенциала обладает индивидуальной направленностью как фактор обеспечения эффективности функционирования предприятия. Для создания наиболее эффективной комбинации имеющихся у сельскохозяйственного предприятия ресурсов необходимо эффективно управлять процессом создания, обновления, развития и использования ресурсного потенциала. Совокупность принципов управления ресурсным потенциалом включает в себя принципы системности в управлении ресурсами, формирования «ядра»

ресурсного потенциала, упорядоченности структуры ресурсного потенциала, обеспечения конкурентных преимуществ, эффективного использования ресурсов, синергетического эффекта различных элементов ресурсного потенциала, обеспечения устойчивого развития ресурсного потенциала, согласованности со стратегией развития агробизнеса. Вопросы формирования ресурсного потенциала и определения оптимальных базовых ресурсных пропорций входят в компетенцию задач стратегического менеджмента и могут быть успешно решены лишь в комплексе мероприятий, обеспечивающих устойчивое развитие агробизнеса в условиях нестабильной внешней среды через создание адаптивных механизмов, позволяющих адекватно приспособить деятельность предприятия к прогнозируемым изменениям условий хозяйствования. Основным инструментом такой адаптации служит перераспределение ресурсов и корректировка ресурсных пропорций, реализуемых в рамках управления ресурсным потенциалом. Адаптивная система управления ресурсами базируется на принципиально новом, по сравнению с устоявшейся практикой, подходе к организации взаимодействия с внешней средой. Для реализации адаптивности ключевое значение имеет осуществление функций информационного обеспечения системы управления, анализа и диагностики, а также прогнозирования ресурсных потребностей и возможностей предприятия, самоконтроля эффективности управленческих воздействий и взаимодействий. Указанные функции должны работать в режиме мониторинга, постоянного пополнения информации о ресурсном обеспеченности бизнес-процессов. Одной из главных задач адаптивной системы управления является максимально продуктивное использование имеющегося ресурсного потенциала, что создает прочную базу для устойчивого развития агробизнеса. В качестве факторов, определяющих эффективность адаптивной системы управления ресурсным потенциалом агропредприятия, можно выделить подготовку и принятие решений, адекватных условиям внешней среды; динамический характер ресурсной обеспеченности деятельности сельскохозяйственного предприятия; улучшение процессов информационного обеспечения принятия управленческих решений; сокращение сроков согласования управленческих решений. Основным инструментом такой адаптации служит перераспределение ресурсов и корректировка ресурсных пропорций, реализуемых в рамках управления ресурсным потенциалом. Составные части структурного потенциала непосредственно связаны со всеми видами ресурсов предприятия, поэтому усиление позиций определенного ресурса позволяет облегчить достижение целевых установок, однако, оно не может существенно укрепить позиции компании на рынках. Для этого необходимо все взаимосвязанные элементы ресурсного потенциала привести в соответствие с условиями внешней среды. При этом факторы, определяющие формирование ресурсного потенциала, находятся в сложной взаимозависимости и оказывают воздействие на эффективность использования каждого из элементов потенциала. Однако, вследствие того, что деятельность любого предприятия основывается на задействовании всех

элементов ресурсного потенциала, то изменения в каждом из них непосредственно влияют на состояние других элементов и всего ресурсного потенциала предприятия в целом. Основными задачами процесса распределения ресурсов между элементами ресурсного потенциала аграрного предприятия являются построение модели, определение ее параметров и применение для решения проблемы управления ресурсным потенциалом. При этом точность и обоснованность модели зависят от того, насколько адекватно в ней отражены реальные процессы и связи между элементами ресурсного потенциала, ограничения, накладываемые на развитие аграрного предприятия, а также насколько достоверна информация, используемая при моделировании. Центральным элементом функционирования ресурсообеспечивающей подсистемы адаптивной системы управления является задействование динамических способностей предприятия. В этой связи механизм управления ресурсным потенциалом сельскохозяйственной организации можно определить как многофункциональную и многокомпонентную систему, состоящую из комплекса взаимосвязанных элементов, адаптирующихся к влиянию внешних и внутренних факторов и образующих определенную целостность. Отметим, что, по мнению А. Я. Берсуцкого [1], процесс управления ресурсным потенциалом подразумевает двойственность объекта управления, состоящую в том, что, с одной стороны, процесс основной деятельности предприятия рассматривается в качестве важнейшего объекта управления и направленных на его функционирование обобщенных функций управления, а, с другой стороны, ресурсы, участвующие в указанном процессе, сами являются объектом управления и на них также распространяется необходимость реализации основных управленческих функций. В этой связи, управление ресурсным потенциалом предприятия возможно на основе применения к данному процессу принципов системного подхода. При этом система управления ресурсным потенциалом предприятия включает в себя структурирование, группирование и задействование ресурсов [2]. Структурирование ресурсного потенциала представляет собой процесс его организации с целью последующего группирования и задействования. Отметим, что предприятие структурируют свои ресурсы посредством их приобретения, накопления и избавления от них. Группирование ресурсов является важнейшим инструментом формирования особых способностей предприятия, которые создают ценность путем достижения т.н. «неимитируемой асимметрии», недоступной для конкурентов. Группирование ресурсов включает процессы стабилизации, обогащения и обновления ресурсного потенциала. Стабилизация ресурсного потенциала представляет собой постепенное усовершенствование структуры и количества ресурсов для поддержания их ценности в свете изменения внешнего окружения или стратегии предприятия. Данный процесс представляется эффективным в условиях значительной взаимозависимости ресурсов. Обогащение ресурсного потенциала, в свою очередь, выступает как процесс его постоянного расширения и развития. Оно предусматривает

получение новых навыков для увеличения значимости существующих ресурсов или подключение нового комплементарного ресурса. Обогащение ресурсов необходимо, потому что ценность их запаса уменьшается с течением времени. Наконец, обновление ресурсного потенциала предусматривает интеграции новых и уже имеющихся ресурсов предприятия. Задействование ресурсного потенциала предполагает использование ресурсов предприятия для реализации его конкурентных преимуществ путем мобилизации, координирования и развертывания ресурсов. Целью мобилизации ресурсного потенциала является определение совокупности ресурсов, необходимых для реализации возможностей, существующих у предприятия. Это процесс оценки, предшествующий принятию решения о том, как формировать ресурсный потенциал и управлять им. При этом предприятие может мобилизовать свой ресурсный потенциал при помощи нескольких стратегических подходов, к которым относятся[2]: 1. Стратегия ресурсного преимущества, предусматривающая использование имеющегося ресурсного потенциала для реализации существующих возможностей. 2. Стратегия, развивающая ресурсный подход и предполагающая использование существующих ресурсного потенциала для реализации новых возможностей, появившихся во внешней среде. 3. Стратегия создания предпринимательских возможностей, основанная на развитии новых элементов ресурсного потенциала, позволяющих реализовывать новые продукты для новых рынков. Динамические способности, идентифицированные на этапе мобилизации ресурсов, нужно использовать результативно, что требует их координирования и развертывания. Координирование предполагает «встраивание» каждого из элементов ресурсного потенциала в стратегическую деятельность предприятия. Это требует формулирования планов и инициатив, направленных на реализацию стратегии, информирования об этом сотрудников и обязательную ответственность последних за достижение целей компании. Наконец, развертывание ресурсного потенциала предполагает размещение необходимых ресурсов в определенных точках деятельности предприятия. Отметим, что результативное структурирование, группирование и задействование ресурсного потенциала приобретают особую значимость в ситуациях ресурсного паритета между конкурентами. Величина ресурсного потенциала сельскохозяйственной организации непосредственно связана со всеми видами имеющихся у нее ресурсов, поэтому расширение того или иного ресурса во взаимосвязи с другими позволит реализовать цели ее деятельности. Однако зачастую это невозможно без уменьшения потребления других видов ресурсов. Из закономерности эмерджентности систем следует, что в результате взаимодействия всех составляющих систему ресурсов достигается эффект целостности, то есть получаются новые свойства, которыми каждый отдельный вид ресурса не обладает. И, наоборот, каждый отдельный ресурс не может раскрыться полностью вне связи с другими ресурсами. При этом необходимо отметить, что когда потенциал предприятия рассматривается как совокупность имеющихся ресурсов, его оценка

предопределяет необходимость установления качественных и количественных характеристик отдельных видов ресурсов, а также разработку критериев, описывающих как систему в целом, так и ее внешнюю среду. ЛИТЕРАТУРА 1. Берсуцкий А. Я. Концептуальные положения стратегии и тактики в управлении ресурсным потенциалом предприятия // Економика Промисловості. 2008, № 4. –С. 122. 2. Отман Р., Шиан Н. Конфигурация создания ценности и управление ресурсами // Стратегический менеджмент. 2011, № 3. С. 169. УДК :658(043.2)

КАЛАНТАЙ А.М. викладач кафедри фінансів ДВНЗ «Українська академія банківської справи НБУ» м. Суми, Україна

АКТИВІЗАЦІЯ ІННОВАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ НА ІНВЕСТИЦІЙНІЙ ОСНОВІ ЯК ФАКТОР РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ АКТИВИЗАЦИЯ ИННОВАЦИОННЫХ ПРОЦЕССОВ НА ИНВЕСТИЦИОННОЙ ОСНОВЕ КАК ФАКТОР РАЗВИТИЯ НАЦИОНАЛЬНОЙ ЭКОНОМИКИ ENHANCING INNOVATION PROCESSES BASED ON INVESTMENT AS A FACTOR OF NATIONAL ECONOMY Анотація Висвітлено роль та взаємозв’язок інновацій та інвестицій в умовах формування глобальної інноваційної системи та їх значення для підвищення конкурентоспроможності національної економіки, роль і місце державної політики в стимулюванні інноваційної діяльності, розглянуто дослідження динаміки виникнення економічних криз та інноваційного розвитку, ролі інноваційних процесів в механізмі саморозвитку економіки. Аннотация Освещены роль и взаимосвязь инноваций и инвестиций в условиях формирования глобальной инновационной системы и их значение для повышения конкурентоспособности национальной экономики, роль и место государственной политики в стимулировании инновационной деятельности, рассмотрены исследования динамики возникновения экономических кризисов и инновационного развития, роли инновационных процессов в механизме саморазвития экономики. ABSTRACT The role and relationship of innovation and investment in the emerging global innovation systems and their importance for the competitiveness of the national economy, the role and place of the public policy in stimulating innovation, the study examined the dynamics of the emergence of economic crises and innovative development, the role of innovation processes in the mechanism of self-economy.

Сучасна світова економіка характеризується провідним значенням науково–технічного прогресу і дедалі вищою інтелектуалізацію виробництва, які й визначають конкурентоспроможність національних економік. Необхідність інтеграції України у світове високотехнологічне конкурентне середовище спонукає до пошуку нової інноваційної моделі розвитку її економіки. В умовах низького рівня інвестиційної активності в інноваційному секторі економіки України одним із ключових факторів вирішення проблеми кризи інноваційної діяльності, в т.ч. її фінансування, є реалізація стратегії розвитку на інноваційно–інвестиційній основі. В зв’язку з цим особливої актуальності набувають питання дослідження взаємозв’язку інновацій та інвестицій у економічній теорії, вдосконалення принципів, методів і підходів інвестування в інноваційні процеси, а також оцінки доцільності інвестиційного забезпечення інновацій на основі дослідження ролі інноваційних процесів в механізмі саморозвитку економіки. Інноваційна і інвестиційна діяльність нерозривно пов'язані між собою, тому що інноваційний розвиток потребує інвестування, а стимулювання інвестиційної діяльності має розглядатися як провідний напрямок в стратегічній політиці держави. На думку вітчизняних дослідників, для досягнення приросту конкурентоспроможного виробництва на 5 % необхідно інвестувати 25 % ВВП в інноваційний процес, науково–технічні дослідження, розробку технологій [3]. Розміри і структура інвестицій, якість і темпи їх здійснення є визначальними в процесах технічного і технологічного відновлення, а це, у свою чергу, забезпечує технологічну безпеку країни і стратегічний успіх розвитку економіки в цілому, оскільки формує конкурентоспроможність країни на світовому ринку. Причому важливо відзначити, що у цьому сенсі слід мати на увазі не тільки здатність генерувати інновації, але й швидко їх упроваджувати, тобто вирішальне значення має не тільки науково–технічний потенціал держави, а й здатність інвестиційного сектора реагувати на появу нововведень. На сьогодні серед головних перешкод на шляху розгортання інноваційних процесів можна виділити:  обмеженість централізованого фінансування;  брак власних коштів у підприємств;  недостатня через високий ризик привабливість довгострокових вкладень для вітчизняного банківського капіталу, іноземних інвесторів, а також населення, що має вільні кошти;  відсутність розгорнутої інфраструктури інноваційного ринку, що відповідає вимогам виробників. З метою подолання цих перешкод необхідний пошук раціональних напрямів інноваційної політики і стимулювання технологічних змін, який має здійснюватися на поєднанні потреб у перспективних технологіях сучасного та новітнього технологічного укладів, з одного боку, та існуючих в Україні наукових і виробничо–технологічних потенціалів – з іншого. Реалізація цих пріоритетів має здійснюватися з урахуванням зміцнення і розвитку ринкової сфери за допомогою:  інвестиційного формування та реалізації комплексних інноваційних програм і проектів у науково–технологічній сфері;

 створення та розвитку інноваційної інфраструктури;  стимулювання освоєння конкурентоспроможних технологій разом із модернізацією суміжних виробництв. Разом з тим структурно–інноваційне відновлення економіки України повинне здійснюватися відповідно до загальносвітових тенденцій для того, щоб у кінцевому підсумку країна змогла зайняти відповідне місце у світовому ринковому господарстві. Це може бути досягнуто за умови, коли, як мінімум, 70–80 % інвестицій будуть, з одного боку, інноваційними, з іншого – такими, які б стимулювали прогресивні структурні зміни в українській економіці [4]. Таким чином, інноваційна діяльність повинна бути нерозривно пов’язана з інвестуванням, адже створення інноваційного продукту є процесом, що вимагає великої кількості часу і фінансових ресурсів, тобто інвестицій. У системі сучасного розширеного відтворення інвестиційне забезпечення інноваційного розвитку стає ключовою проблемою. Інвестиційний капітал забезпечує реалізацію інноваційного процесу, а інновації породжують додатковий капітал і, відповідно, нові інвестиції. Інноваційний характер розвитку економіки вимагає нагромадження основного капіталу за рахунок збільшення обсягів інвестицій. Проблемам інноваційного розвитку соціально–економічних систем присвячені дослідження вітчизняних і закордонних учених. Класики економічної теорії – А.Сміт, Д.Рікардо, У.Петті, Ж.Б.Сей, Д.Мілль, Й.Шумпетер трактували нововведення як основну рушійну силу економічного розвитку. У роботах К.Акамацу, Д.Белла, О.Гоффлера, П.Девідсона, Г.Касселя, Н.Кондратьєва, Г.Менша, М.Портера, Д.Робертсона, У.Ростоу, Б.Твісса, А.Шпітгофа простежується ідея верховенства науково–технічних детермінант у моделях економічного розвитку суспільства. Інноваційний тип розвитку характеризується перенесенням акценту з науково–технічних рішень на використання принципово нових прогресивних технологій, переходом до випуску високотехнологічної продукції, прогресивними організаційними і управлінськими рішеннями в інноваційній діяльності, що стосується як мікро–, так і макроекономічних процесів розвитку – створення технопарків, технополісів, проведення політики ресурсозбереження, інтелектуалізації всієї виробничої діяльності. Необхідність технологічних змін, або переходу від одного щабля розвитку цивілізації до іншого, була обґрунтована в інноваційній теорії Й. Шумпетера, який зазначав, що розвиток будь-якої соціально-економічної системи задається поняттям "здійснення нових комбінацій", тобто інновацій [1]. Свою теорію економічного зростання Й. Шумпетер протиставив теорії економічного росту Дж.фон Неймана, який взагалі не враховував технічний прогрес як фактор економічного розвитку. Потім з'явилися теорії розвитку Калецкі, дослідження Шмуклера, які повністю визнали факт значного впливу технічних змін на економічне зростання. Відзначимо, що надалі погляди Шумпетера знайшли своє відображення і в теорії "довгих хвиль" Кондратьєва тривалістю 45–60 рр. [5]. Однак останній більше зосереджувався на фіксації точних часових фаз цієї хвилі, а не на дослідженні самого процесу еволюційного розвитку сучасної цивілізаційної системи та його чинників, серед яких головним є технологічний [2].

Інвестиції й інновації – дві нерозривно пов'язані сфери економічної діяльності, що найбільшою мірою були і залишаються уражені кризою. На ринку склалася така загальна ситуація, що інновації, які колись здійснювалися за рахунок централізованих джерел, звелися до мізерної величини, тоді як інвестиції, що володіли внутрішньою структурою, втратили її і стали невпорядкованими і неорганізованими, стимулюючи тільки короткострокові цілі інвесторів. Вихід з такого становища один – подолати економічну кризу неможливо без інноваційно–інвестиційного буму, відновлення основного капіталу на принципово новій основі. На сучасному етапі актуальним є впровадження розглянутих положень щодо активізації інвестиційного забезпечення інноваційної діяльності за ланцюгом: держава — регіон — галузь — підприємство. При цьому особливе значення має професійність управлінців, тобто їх здатність впровадити інвестиційно–інноваційні відносини в конкретні дії підприємства на ринку. Крім того, практичний досвід взаємин на ринку із застосуванням тактичного проектування і планування діяльності підприємства допомагає в сучасній ситуації створити інноваційно–інвестиційний механізм. Отже, необхідно створити і послідовно реалізувати механізм інноваційно-інвестиційної діяльності, що відповідає новим економічним і соціально-політичним реаліям, а також забезпечує великомасштабний приплив капіталу для модернізації виробництва. Одним з істотних елементів цього механізму є організаційно– економічний аспект. Для реалізації одного проекту, а тим більше сукупності проектів інвестиційної програми, потрібні структури, що могли б максимально якісно здійснити тактичне планування страхових компаній на інноваційноінвестиційному ринку. Вибір найбільш придатних форм залежить від рівня новизни і масштабності проекту. Іноді за його виконання можуть узятися вже діючі організації чи їхні цільові структури. Це можуть бути малі підприємства, акціонерні товариства, спільні підприємства та ін. При реалізації групи взаємозалежних проектів чи цільової інвестиційної програми, що вимагає значних капітальних вкладень на тривалий період, може виникнути необхідність у формуванні координуючих організацій більш високого рівня. Найбільш придатними структурами таких координуючих структур можуть бути фінансово–промислові групи, холдинги, консорціуми. Практика і досвід довели, що покладатися на державні організації ризиковано, тому що вони недостатньо адаптовані до умов ринку. Тому ефективніше орієнтуватися на більш ініціативні, гнучкі і відповідальні організації, акціонерні товариства, холдинги, консорціуми (навіть за участю державних підприємств) та інші незалежні компанії за участю іноземного партнера. Отже, створення інноваційно–інвестиційного механізму в Україні є просто невідкладним. І починати потрібно не тільки зверху, з формування державної інвестиційної програми і розробки заходів для її реалізації, а й знизу, з добору і швидкого втілення в життя конкретних інвестиційних проектів і регіональних програм, з координацією зусиль дієздатності агентів та інноваційно–інвестиційного ринку. А цільові структури можуть розглядатися як один з елементів ефективного механізму інноваційно–інвестиційної діяльності . В дослідженнях вітчизняних та закордонних вчених протягом століття в теоретичному плані доведено, а практиками підтверджено перевагу

інноваційних змін. Вибір екстенсивного шляху розвитку може закріпити за державою місце сировинної бази на світовій арені, відкинувши можливість подальшого розвитку. На державному рівні на сьогодні в багатьох документах задекларовано курс на інвестиційно–інноваційний розвиток економіки, проте інноваційні процеси гальмуються цілою низкою організаційних, фінансових та правових проблем. Не дивлячись на досить високі темпи росту, економіка продовжує базуватись на сировинному та низько–технологічному устрої. Розвиток економіки на інвестиційно–інноваційній основі є одним із основних напрямів перетворення України в сучасну економічно розвинену державу. Тільки за умови стрімкого розвитку національної економіки, яка буде визначатися рівнем інноваційної активності та її фінансового забезпечення, можливі інтеграційні процеси такої економіки в світовий економічний простір і можливість подальшого розвитку на партнерських засадах. Наявний науково– технологічний потенціал України у координатах сучасного стану і перспектив її соціально–економічного розвитку обумовлює необхідність кардинального оновлення підходів до формування і реалізації державної інноваційної політики, удосконалення національного менеджменту у напрямі стимулювання макроекономічної інноваційної політики та реальної мотивації українських підприємств до науково–технологічного оновлення. ЛІТЕРАТУРА: 1. Інноваційний розвиток економіки та напрямки його прискорення : Наукова доповідь / За ред. проф. В.П. Александрової. – К.: Ін–т ек. прогнозування НАН України, 2002. – 77 с. 2. Кондратьев М. Проблемы экономической динамики / М. Кондратьев.– М.: Экономика, 1989. – 325 с. 3. Павловский, М. А. Стратегія розвитку суспільства: Україна і світ (економіка, політологія, соціологія) [Текст] / М. А. Павловский. – К.: Техніка, 2001. – 312 с. 4. Осецький, В. Л. Інвестиції як інструмент інноваційного розвитку економіки [Текст]/ В. Л. Осецький //Вісник УАБС. – 2005. – № 1(18). – С.3–6. 5. Шумпетер Й. Теория экономического развития / Й. Шумпетер. – М.: Прогресс, 1982. – 454 с.

УДК 232.213

КАРАЧАЙ В.А. Національний Університет «Києво-Могилянська академія», vitalinakarachay@gmail.com

ЕЛЕКТРОННЕ ВРЯДУВАННЯ В УКРАЇНІ: ДЕМОКРАТИЗАЦІЯ СУСПІЛЬСТВА ЧИ ЗАГОСТРЕННЯ СОЦІАЛЬНИХ ПРОБЛЕМ ЭЛЕКТРОННОЕ ПРАВИТЕЛЬСТВО В УКРАИНЕ: ДЕМОКРАТИЗАЦИЯ ОБЩЕСТВА ИЛИ ОБОСТРЕНИЕ СОЦИАЛЬНЫХ ПРОБЛЕМ ELECTRONIC GOVERNANCE IN UKRAINE: DEMOCRATIZATION OF THE SOCIETY OR THE AGGRAVATION OF THE SOCIAL PROBLEMS У публікації зроблено спробу з’ясувати роль та сутність електронного врядування в Україні, дослідити, яким чином впровадження електронного врядування вплине на соціальне життя в Україні В публикации сделана попытка установить роль и выяснить сущность электронного правительства в Украине, исследовать, каким образом внедрение электронного правительства повлияет на социальную жизнь в Украине References have been made for the determination of the role and a nature of the electronic governance in Ukraine, the influence of the implementation of the electronic governance for the social life in Ukraine is examined Ключові слова: інформаційно-комунікаційні технології, електронне врядування, демократизація Ключевые слова: информационно-коммуникационные технологии, электронное правительство, демократизация Key-words: information and communication technologies, elecntonic governance, democratization Новітні інформаційно-комунікаційні технології (далі ІКТ) надають можливість підвищити ефективність та результативність діяльності урядових інституцій, вибудувати докорінно нові взаємовідносини між урядом, громадянами та бізнесовими структурами, які базуватимуться на довірі, взаємній відповідальності та співпраці. Саме із проникненням ІКТ до публічного сектору пов’язують виникнення такого поняття як «електронне врядування». Згідно «Концепції розвитку електронного урядування в Україні», затвердженої розпорядженням Кабінету Міністрів України від 13. 12. 2010 р. № 2250-р, електронне врядування є «формою організації державного управління, за якої відбувається активна взаємодія органів державної влади та місцевого самоврядування з суспільством, людиною та бізнесом за допомогою інформаційно-комунікаційних технологій» [1]. Використання інформаційно-комунікаційних технологій у якості інструменту політичної комунікації може позитивно вплинути на

демократизацію суспільства. Зміцнення демократії відбувається за рахунок підвищення політичної участі громадян. ІКТ створюють широку платформу для такої участі ‒ блоги, поли, опитування, чати, ігри з прийняття рішень, форуми, електронні панелі, електронні петиції, обговорювальні поли, віртуальні спільноти, консультування, кампанії, обговорення, наради, планування, голосування, полинг тощо. Однак застосування ІКТ не гарантує більшого залучення до політичного процесу. За допомогою інформаційно-комунікаційних технологій громадянам лише надаються певні можливості. Натомість, існує можливість зворотного впливу, коли відбувається зростання контролю над громадськістю з боку держави. У цьому випадку замість терміну «електронне врядування» більш доцільно застосовувати термін «електронне управління». Адже електронне врядування, виходячи з його сутності, можливе лише в демократичних країнах. Відповідно «Концепції розвитку електронного урядування в Україні» метою впровадження електронного врядування в Україні є розвиток електронної демократії задля досягнення європейських стандартів якості електронних державних послуг, відкритості та прозорості влади для людини та громадянина, громадських організацій, бізнесу. При цьому йдеться не про інформатизацію наявної системи державного управління, а про використання можливостей ІКТ для задоволення потреб людини та громадянина, що передбачає: підвищення якості та доступності державних послуг для людини та громадянина, спрощення процедур та скорочення адміністративних витрат; підвищення якості адміністративних та управлінських процесів; забезпечення контролю за результативністю діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування з одночасним забезпеченням належного рівня інформаційної безпеки; забезпечення відкритості інформації про діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування, розширення доступу до неї та надання громадянам, інститутам громадянського суспільства можливості безпосередньої участі у процесах підготовки та експертизи проектів рішень, що ухвалюються на усіх рівнях державного управління [1]. Комп’ютеризація, універсальний доступ, електронна пошта, дистанційне навчання протягом усього життя, комп’ютерна грамотність, електронне голосування та інші елементи інформаційного суспільства, впровадження яких прямо або опосередковано сприяє впровадженню технологій електронного врядування, надає можливості для активізації соціальної позиції громадян, стимулює їх до більш широкого використання своїх прав, участі у процесі творення і реалізації державної політики. Критики концепції електронної демократії [6; 7] вважають, що Інтернет сам по собі не здатен демократизувати авторитарні режими, навпаки, влада здатна контролювати доступ громадян до Інтернету, борючись із його демократизуючим впливом технічними та адміністративними засобами. Крім того, ця концепція не підтверджується на практиці демократичних режимів, адже в демократичних державах існує мережа суспільних посередників, які не бажають втрачати свій вплив. Усі вони не тільки не втратили власне значення в нових умовах, а навпаки, посилили власну роль за допомогою використання Інтернету. Тобто положення щодо зменшення ролі суспільно-політичних організацій громадянського суспільства на практиці не реалізувалося.

Інформаційне суспільство не завжди є відкритим та громадянським і не завжди рятує від авторитаризму. Так, автоматизація робить суспільство більш прозорим для держави. Коли зустрічного руху не відбувається, цей процес містить у собі немалу небезпеку, особливо для нашої країни, де рівень доступу населення до сучасних технологій надзвичайно низький. З огляду на це, можна вважати, що для України, як і для Російської Федерації, вкрай актуальна проблема «нового деспотизму», тобто специфічних форм маніпулювання суспільством за допомогою сучасних технологій, комунікацій, масової культури, політичного процесу. При цьому «новий деспотизм» не використовує відкрите насилля, придушення прав особистостей, знищення демократичних інститутів [3]. Якщо інформатизація бурхливо розвивається «зверху», не проникаючи у суспільство, вона позбавляє громадян можливості слідкувати за діяльністю державних структур, перевіряти їх, а значить не тільки не робить державу прозорішою, але й може посилити монополію держави на інформацію. «Електронізація зверху» надасть у руки правлячої еліти додаткові можливості маніпуляції суспільством та окремою людиною. Технологія може змінити методи регулювання, але не змінює їхньої сутності [3]. Більше того, розвиток інформаційних технологій може сприяти зростанню політичної пасивності, оскільки комерціалізація мережних ЗМІ здатна призвести до превалювання розважальних ресурсів. Зростаючий обсяг інформації не обов’язково має призвести до більшої компетентності та до кращого, більш глибокого усвідомлення подій, що відбуваються,  масштаб, важкість, велика кількість інформації висуватиме більше вимог до можливостей «середнього громадянина». Впровадження нових ІКТ, у першу чергу, вигідно комерційним структурам, які отримують замовлення на технічну модернізацію роботи державних органів. Умови інформаційного суспільства потребують не просто автоматизації існуючих процесів державного управління, а їхньої перебудови на основі інтересів конкретних громадян, груп інтересів та суспільства в цілому [2]. Інтернет, як новий засіб політичної комунікації, здатен значно покращити якість політичної дискусії,але, в той самий час, слід визнати важливість сучасних демократичних інститутів, на зміцнення яких мають бути спрямовані Інтернет-технології. Адже Інтернет надає обмежені можливості щодо пожвавлення публічної сфери, забезпечення рівного доступу до мереж, може сприяти укріпленню демократичних стандартів. Але для цього засоби масової комунікації мають бути демократично орієнтованими. Таким чином, демократичні інститути влади та структури громадянського суспільства не просто пасивно адаптуються до нових технологій, але й намагаються контролювати їхнє впровадження з метою підвищення ефективності демократичної системи [2]. Отже, слід пам’ятати, що електронна демократія передбачає використання електронних комунікаційних засобів для покращення демократичних процесів у демократичних країнах або у країнах з ладом, близьким до демократичного (республіканською або представницькою демократією).

Для України Інтернет може стати дієвим інструментом для вирішення важких соціально-економічних проблем та забезпечити суттєве економічне зростання. На думку О. Кондратенка [4], впровадження електронного врядування сприятиме розвиткові демократії, адже електронне врядування є формою забезпечення діалогу між державою та громадськістю з метою зміцнення інститутів демократії. Натомість О Соснін [5] вважає, що важко оцінити ступінь впливу ІКТ на демократизацію, оскільки існують різні трактування поняття «демократизації». ІКТ змінили характер взаємодії, культуру взаємовідносин держави та громадян. Доступність інформації сприяє розвиткові діалогу держави з громадськістю. Проте важко стверджувати, що за допомогою ІКТ громадяни більше залучаються до політичного процесу (їм надаються лише певні можливості). Проте, існує можливість зворотного впливу, коли відбувається зростання контролю над громадськістю з боку спецслужб. Таким чином, ІКТ не є ані демократичними, ані недемократичними. Вони є інструментами, що використовуються для досягнення певних цілей. У рамках деяких інституційних умов можна підтримувати або навпаки перешкоджати використанню електронних засобів для покращення демократичних процесів. ІКТ лише надають широкі можливості для вільного доступу до урядової інформації та залучення молоді до політичної активності, оскільки мережа Інтернет є звичним середовищем для них. Впровадження електронного врядування може стати підґрунтям для розбудови електронної демократії, яка, може допомогти покращити, а не гарантувати демократичну участь, зменшити громадянську некомпетентність та апатичність у голосуванні, стати важливим ресурсом для політичних обговорень, освіти, дебатів та участі, відтак, розширювати можливості громадян, та надавати їм більшої свободи. Саме по собі електронне врядування не є гарантом демократизації суспільства, воно лише надає можливості для розвитку демократичного процесу. Для демократизації суспільства необхідно проводити активну роботу з підвищення довіри до органів влади, розвитку громадянського суспільства й активізації участі громадян, вживати заходів щодо зменшення цифрового розриву суспільства, підвищувати комп’ютерну грамотність населення. Треба залучати громадян до вирішення суспільних проблем шляхом використання найбільш популярних засобів комунікації, а для збільшення рівня довіри громадян до державних органів  висвітлювати діяльність владних органів, робити їх підзвітними громадянам. При реалізації електронного врядування в Україні слід враховувати, що створення та функціонування електронного врядування можливе лише за наявності економічних, науково-технічних, кадрових, організаційних умов, які мають створюватися відповідною державною політикою. Не можна застосовувати інноваційний інструмент електронного врядування до бюрократизованого та морально застарілого державного устрою. ЛІТЕРАТУРА: 1. Концепція розвитку електронного урядування в Україні [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/ show/2250-2010-%D1%80. Назва з екрана.

2. Быков И.А. «Электронная демократия» vs «Электронное правительство»: концептуальное противостояние? / И.А. Быков [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.politex. info/content/view/171/30/. – Название с экрана. 3. Вершинин М.С. Политическая коммуникация в информационном обществе: перспективные направления исследований / М.С. Вершинин [Электронный ресурс].  Режим доступа: http://www.russcomm.ru/rca_biblio/v/vershinin02.shtml.  Название с экрана. 4. Кондратенко О.Ю. Інформаційне забезпечення вищих органів державної влади та електронне урядування / О.Ю. Кондратенко [Електронний ресурс]. – Режим доступа: http://www.nbuv.gov.ua/portal/ +Soc_Gum/Nvimvnau/2011_1/62_69.pdf. – Назва з екрана. 5. Соснін Олександр. Про поточні питання розбудови інформаційного суспільства в Україні / О. Соснін // Віче. – лютий. – 4. – 2010. – С. 2428. 6. Hilbert M. The Maturing Concept of E-Democracy: From E-Voting and Online Consultations to Democratic Value Out of Jumbled Online Chatter / M. Hilbert [Electronic resource]. Mode of access: http://www.clearether.com/721/Maturing%20Concept%20of%20eDemocracy.pdf. – Title from the screen. 7. Promise and Problems of E-Democracy. Challenges of online engagement [Electronic resource]. Mode of access: http://www.oecd.org/governance/public-innovation/35176328.pdf. – Title from the screen. УДК 327 (045)

КОЖУШКО О.О. Асистент кафедри міжнародної інформації Інституту міжнародних відносин Національного авіаційного університету

ЛАТИНСЬКА АМЕРИКА ТА США СЬОГОДНІ: ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНІ ВИКЛИКИ АДМІНІСТРАЦІЇ ОБАМИ Провідні держави Латинської Америки сьогодні демонструють спроможність діяти на міжнародній арені як потужний геополітичний актор. За останні кілька років у Латинській Америці створено нові інтеграційні об’єднання без участі США. Стабільні економічні показники, диверсифікація зовнішньополітичних і торгівельних контактів надали урядам латиноамериканських країн можливість мінімізувати свою залежність від Вашингтону. Нині адміністрації Обами доводиться постійно слідкувати за динамікою регіональних процесів та оперативно реагувати на нові виклики. Ключові слова: Латинська Америка, Китай, Іран, адміністрація Обами Латинская Америка и США сегодня: внешнеполитические вызовы администрации Обамы Ведущие государства Латинской Америки сегодня демонстрируют способность действовать на международной арене как мощный

геополитический актер. За последние несколько лет в Латинской Америке созданы новые интеграционные объединения без участия США. Стабильные экономические показатели, диверсификация внешнеполитических и торговых контактов предоставили правительствам латиноамериканских стран возможность минимизировать свою зависимость от Вашингтона. Ныне администрации Обамы приходится постоянно следить за динамикой региональных процессов и оперативно реагировать на новые вызовы. Ключевые слова: Латинская Америка, Китай, Иран, администрация Обамы Latin America and the United States today: the foreign policy сhallenges of the Obama administration Nowdays the leading countries of Latin America are showing the ability to act in the international arena as a powerful geopolitical actor. Over the past few years in Latin America a new integration unions have been created without U.S. participation. A stable economic indicators, diversification of foreign and trade ties provided to governments of Latin American countries with reduction of their dependency on Washington. Now the Obama administration has to monitor constantly the dynamics of regional processes and to respond quickly to new challenges. Keywords: Latin America, China, Iran, Obama administration Латинську Америку традиційно вважають сферою впливу та стратегічних інтересів США. Цей регіон тією чи іншою мірою завжди брали до уваги при розробці зовнішньополітичного курсу США. Проте, в останнє десятиліття Латинську Америку почали називати «втраченим континентом» для США [12]. Довгий час Латинська Америка перебувала на периферії світових процесів. Її називали «заднім двором» США, і Вашингтон не соромився втручатися у внутрішні справи сусідніх країн, які, згідно доктрини Монро, входили в сферу його інтересів. За нових реалій адміністрація президента Обами повинна рахуватися зі зростаючою роллю латиноамериканських держав у сучасному світопорядку. Тепер США доводиться самим адаптуватися до ідеологічно мінливого, політично й економічно динамічного клімату в регіоні. Президент США Барак Обама зазначив, що перше в історії обрання Папи з Південної Америки говорить про силу і життєздатність регіону, вплив якого у світі зростає [11]. На Латинську Америку припадає 483 млн вірян Римокатолицької церкви, або 41,3% світових католиків. Із 10 країн світу, де найбільше католиків, чотири – латиноамериканські. Лише в Бразилії живуть 150 млн католицьких вірян [1]. Новий зовнішній курс політики США щодо регіону спрямований на економічну, соціальну та екологічну сфери. В Адміністрації Обами сформували чотири пріоритетні напрямки діяльності в латиноамериканському регіоні: подолання бідності та соціальної нерівності; боротьба з транскордонною організованою злочинністю та наркоторгівлею; зміцненя демократичних інститутів не тільки шляхом чесних виборів, але і через дотримання громадянських прав і свобод; розробка спільних ініціатив щодо

розвитку екологічно чистої енергетики, підвищення енергетичної безпеки, скорочення викидів парникових газів. Така програма співпраці дала можливість американським дипломатам уникнути вирішення справді нагальних гострих питань. Зовнішньополітичну діяльність Адміністрації Обами критикують за пасивність, нерелевантність і недалекоглядність. Реакцію Вашингтона на такі резонасні події, як війна наркокартелів в Мексиці, військовий переворот в Гондурасі, імпічмент президента в Парагваї, назвали імпровізацією, позбавлену стратегії [10, 13]. Нині, головною метою політики Адміністрації Обами щодо Латинської Америки є відновлення лідерства в регіоні, який стає все менш залежним від США. Більшість країн Латинської Америки отримали ширший простір для маневрів завдяки росту обсягів товарообігу та диверсифікації ринків. Можливості США використовувати економічні санкції, як засіб впливу, суттєво скоротились. Держави, режими яких є ворожими до США, вже не мають такої залежності від МВФ та Світового банку, оскільки на даний час головним торгівельним партнером більшості латиноамериканських країн, а також, основним інвестором та кредитором є Китай. Таким чином, вони можуть уникнути відповідальності за свої ворожі дії (наприклад, невиплата кредитів, націоналізація галузей) по відношенню до інтересів американського бізнесу. Бурхливе економічне піднесення латиноамериканських країн можна пояснити саме торгово-економічним співробітництвом з КНР. Поступове зростання впливу Китаю в регіоні може послабити ті переваги, якими США все ще користуються у відносинах зі своїми південними сусідами. На даний момент Вашингтон стурбований тим, щоб ця торгово-економічна експансія не перетворилися на політичну. Експерти Економічної комісії для країн Латинської Америки і Карибського басейну (CEPAL) вважають, що до 2015 року Китай витіснить Європейський Союз і стане другим головним інвестором в Латинській Америці після США. Вашингтон має застереженнями щодо китайського способу ведення торгівлі, умов ринку праці (з дешевою робочою силою, що дозволяє знизити собівартість товарів) і відсутності гарантій дотримання прав людини як чинників, які сприяють розвитку торгівельних відносин країн регіону з США (внаслідок їх політико-економічної близькості), а не з Китаєм. США і КНР, починаючи з 2006 року, ведуть регулярний діалог про стан справ у регіоні. З часу обрання Барака Обами президентом, вже пройшли дві зустрічі на вищому рівні (2010р. і 2012 р.) Чергова зустріч лідерів двох держав запланована на кінець цього року. Однак, Вашингтон більше турбує військово-стратегічний діалог КНР з країнами Південної Америки і китайські військові поставки на континент. Міністр оборони КНР Лян Гуанле 20 листопада 2012 в Пекіні відкрив 1-й оборонний Форум «Китай - Латинська Америка». Форум зібрав вище командування країн континенту, керівником якого виступив командуючий сухопутними силами Уругваю Педро Сікуейра. Також Пекін заснував Форум Східноазійсько-латиноамериканського співробітництва, став постійним спостерігачем в Організації американських держав, створив з Чилі та Мексикою двосторонні зони вільної торгівлі. Такий успіх можна пояснити «прагматичною дипломатією», що проводиться в регіоні китайською владою: китайські інвестиції в Латинській Америці не мають під собою ідеологічного підґрунтя і, встановлюючи торговельні відносини, Китай вже не вимагає від окремих країн континенту визнати Тайвань частиною

китайської території. Керівництво КНР виділило три пріоритетні групи держав: перша – «стратегічні партнери» (Бразилія, Мексика, Аргентина, Венесуела), друга – «партнери по співробітництву» (Чилі, Перу, Куба); третя – «дружні партнери по співробітництву» (країни Центральної Америки і Карибського басейну). В основі цього неофіційною поділу покладені комерційні, але не ідеологічні принципи. У найближчій перспективі керівництво КНР буде, найімовірніше, дотримуватися курсу на збереження балансу в трикутнику «США - Латинська Америка – Китай», не претендуючи на лідерство [3, 4]. Президент США Барак Обама 29 грудня 2012 року підписав «Закон про протидію Ірану в Західній півкулі», який затверджує рішення Конгресу виділити з державного бюджету один мільйон доларів на протидію впливу Ірану в Латинській Америці. Державний департамент США зобов’язаний протягом 180 днів розробити комплексну урядову стратегію протидії присутності та ворожій діяльності Ірана в регіоні. Департамент національної безпеки (Department of Homeland Security) повинен звернути особливу увагу на безпеку кордонів США з Канадою і Мексикою , щоб запобігти проникненню на територію Сполучених Штатів з Ірану потенційно небезпечних елементів – бойовиків Корпусу Вартових Ісламської революції (IRGC) і його спецпідрозділів Кодс (Qods Force), Хезболли або будь-яких інших терористичних організацій [7, 9]. Помітне зміцнення відносин Ірану з країнами Латинської Америки відбулося за останні шість років: укладено 250 торгових договорів, відкрито 17 культурних центрів, кількість посольств Ісламської республіки Іран в латиноамериканських країнах зросла з шести до одинадцяти. Сьогодні Іран має тісні політичні та економічні контакти з Болівією, Венесуелою, Еквадором, Кубою та Нікарагуа, які є учасниками блоку ALBA [5]. Інтеграційне об’єднання ALBA – альянс країн Латинської Америки та Карибського басейну, створений 2004 року за ініціативи Фіделя Кастро і Уго Чавеса. До альянсу входять 8 країн-членів, а також 6 країн, що мають статус запрошеного члена, серед яких Сирія та Іран. Вашингтон украй стурбований такими інтеграційними процесами в регіоні, які об’єднують антиамериканські режими. Президент Ірану Махмуд Ахмадінеджад у січні 2012 року здійснив п'ятиденне турне по чотирьом країнам Латинської Америки. В ході візиту Ахмадінеджад прагнув розширити двосторонні торгово-економічні контакти з метою мінімізації наслідків міжнародних санкцій [8]. Посли країн Латинської Америки в Ірані у травні 2012 року на прес-конференції висловили солідарність з Ісламською Республікою, виступаючи проти введення санкцій відносно Ірану з боку США і західних країн. Посол Куби в Ірані Вільям Карбо Рікардо заявив, про кубинську кампанію солідарності з Іраном. За його словами, кампанія проходить у Венесуелі, Еквадорі, Болівії та Нікарагуа [2]. Законодавці США застерігали країни Латинської Америки поглиблювати фінансові та військові зв’язки з Іраном. Вони обіцяли посилити спостереження за діями Ірану у Західній півкулі з боку США. Відносини між Іраном та сусідами США були темою слухань у Комітеті Сенату із закордонних справ. Сенатор-демократ Роберт Менендес зазначив, що у регіоні є країни, які з політичною чи фінансовою метою заграють з Іраном, роблячи це на свій страх і ризик отримати санкції з боку США та надати підтримку терористичному режиму. Колишній посол США в Організації американських держав Роджер Нор’єга висловив припущення про змову диктаторів Чавеса і Ахмадінеджада нанести асиметричний удар по

безпеці США та допомогти розвитку ядерної програми Ірану. Але експерт з країн Латинської Америки Синтія Ернсон наголосила, що США, зосередившись виключно на питанні Ірану, ризикують погіршити відносини з південноамериканським континентом. США повинні сконцентрувати увагу на важливіших змінах, які відбуваються в регіоні – суттєвий економічний підйом, боротьба з нерівністю та бідністю, зростання впливу Бразилії у світі [6]. В Латинській Америці сьогодні США передусім цікавить відновлення та посилення свого лідерства в умовах торгово-фінансового панування Китаю та наполегливості Ірана в пошуку союзників. Провідні латиноамериканські держави чітко демонструють бажання і здатність діяти на світовій арені як потужний геополітичний актор, і з цим фактом США повинні рахуватись. Нині США потребують оновленого діалогу з південними сусідами, який має бути наповнений якісно новим змістом та в однаковій мірі відповідав би інтересам латиноамериканських держав, зберігаючи важелі економічного і політичного впливу Вашингтона на регіональні процеси. ЛІТЕРАТУРА: 1. Де у світі найбільше католиків – інфографіка [Електронний ресурс] / ВВС Україна. – 2013. – Режим доступу: http://www.bbc.co.uk/ukrainian/ politics/2013/03/130301_catholics_world_it.shtml 2. Країни Латинської Америки підтримують Іран [Електронний ресурс] / Ummainfo. – 2012. – Режим доступу: http://umma.ua/uk/news/ world/2012/05/15/7733 3. Китай в Латинской Америке: между идеологией и прагматизмом [Електронний ресурс] / Радио Голос России. – 2013. – Режим доступу: http://rus.ruvr.ru/2013_01_28/Kitaj-v-Latinskoj-Amerike-mezhdu -ideologiej-i-pragmatizmom/ 4. Латинская Америка как новое поле битвы между Китаем и США [Електронний ресурс] / ИноСМИ. – 2013. – Режим доступу: http://www.inosmi.ru/world/20130402/207611342.html 5. Соперничество Тегерана и Вашингтона в Латинской Америке [Електронний ресурс] / ИноСМИ. – 2013. – Режим доступу: http://inosmi.ru/latamerica/20130104/204178133.html 6. США застерігають Латинську Америку від зв’язків із Іраном [Електронний ресурс] / Голос Америки. – 2012. – Режим доступу: http://ukrainian.voanews.com/content/latin-america-iran-02-17-2012139527093/247626.html 7. США: «Закон против влияния Ирана в Латинской Америке» [Електронний ресурс] / Mignews. – 2012. – Режим доступу: http://www.mignews.com/news/politic/world/291212_95208_71757.html 8. Иран и Латинская Америка [Електронний ресурс] / Голос Америки. – 2012. – Режим доступу: http://blogs.voanews.com/russian/us-russia/2012/01/13/иран-и-латинская -америка/# 9. H.R. 3783 (112th): Countering Iran in the Western Hemisphere Act of 2012 [Електронний ресурс] /the United States Congress. – Режим доступу: http://www.govtrack.us/congress/bills/112/hr3783/text/rds

10. Latin America and the Caribbean: Key Issues for the 113th Congress [Електронний ресурс] / Congressional Research Service Reports (CRS) and Issue Briefs . – 2013. – Режим доступу: http://fpc.state.gov/documents/organization/205207.pdf 11. Statement from the President on His Holiness Pope Francis [Електронний ресурс] / The White House Office of the Press Secretary . – Режим доступу: http://www.whitehouse.gov/the-press-office/2013/ 03/13/statement-president-his-holiness-pope-francis 12. The Lost Continent [Електронний ресурс] / Moises Naim // Foreign Policy. – 2006. – Режим доступу: http://www.foreignpolicy. com/articles/2006/10/10/the_lost_continent 13. The Obama Administration and Latin America: A Disappointing First Term [Електронний ресурс] / Anja Jetschke, Clara Portela // The GIGA Focus International Edition. – 2012. – №6. – Режим доступу: http://www.giga-hamburg. de/index.php?file=gf_ international. html&folder = publikationen УДК 327.82:004(045)

ЛІТВІНОВА К.С. магістрантка спеціальності «Міжнародна інформація» Інституту міжнародних відносин Національного авіаційного університету karina-litvinova@ukr.net

ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ ВІРТУАЛЬНИХ ПОСОЛЬСТВ В науковій статті автор розглядає особливості функціонування віртуальних посольств та досліджує досвід зарубіжних країн у сфері віртуальної дипломатії. Аналізуються перспективи розвитку віртуальних посольств у різних державах світу та надаються рекомендації щодо розвитку віртуальної дипломатії в Україні. In the article, the author examines the features of virtual embassies functioning and explores the experience of foreign countries in the field of virtual diplomacy. The author analyzes the prospects of virtual embassies in different countries of the world and gives recommendations for virtual diplomacy development in Ukraine. Вступ. В сучасній практиці зовнішніх зносин держав набуває актуальності проблема ефективного використання інформаційних технологій, що надають можливості для розвитку віртуальної дипломатії - соціальної, економічної і політичної взаємодії, що опосередковується через електронні засоби і не передбачає прямих контактів. Формування інституту віртуальної дипломатії є актуальним процесом для України, що супроводжується активним розширенням інструментарію інноваційної дипломатичної діяльності. Мета роботи – визначити доцільність використання віртуального посольства як інструменту віртуальної дипломатії в Україні.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити наступні завдання: 1.) надати визначення поняттю «віртуальне посольство»; 2.) дослідити практику функціонування віртуальних посольств у зарубіжних державах світу. Зарубіжні вчені, які присвятили свою діяльність вивченню проблем віртуальної дипломатії, - Греч О., Курбалія Й., Соломон Р., Рана К.С., ін. Дослідженням практики віртуальної дипломатії у зовнішньополітичній діяльності України займаються такі вчені як Макаренко Є.І., Піпченко Н.О. Спеціальні методи наукового дослідження, які використовувались автором, є наступними: порівняльний аналіз (порівняння функцій віртуальних посольств у зарубіжних країнах); контент-аналіз (дослідження інформаційнооб’єктного наповнення віртуальних посольств різних держав світу). Теоретичне значення отриманих результатів: віртуальна дипломатія є порівняно новим явищем у сфері міжнародних відносин, тому існує потреба у виявленні законів та закономірностей в даній галузі знань. Практичне значення: рекомендації щодо покращення функціонування дипломатичних представництв України у віртуальному просторі можуть стати в нагоді для МЗС України, а також інших державних структур, які займаються питаннями організації зовнішньополітичної діяльності України. Основна частина. Внаслідок пошуку додаткових комунікаційних каналів в міжнародному просторі, намагання використати новітні засоби реалізації цілей та завдань зовнішньої політики, а також прагнення застосувати актуальні практики міжнародного PR, держави звертаються до інструментів віртуальної дипломатії. Активність дипломатичного представництва у віртуальному просторі є важливою складовою сучасної віртуальної дипломатії, «віртуальним аналогом фізичного дипломатичного представництва» [1, c. 24]. Однією з інноваційних розробок зарубіжних країн у сфері віртуальної дипломатії стали віртуальні посольства в Second Life – тривимірному віртуальному світі з елементами соціальної мережі. Віртуальне посольство «офіційне представництво держави в мережі Інтернет, що здійснює дипломатичні та консульські функції за умови відсутності дипломатичного представництва держави у країні перебування» [2, c. 48]. Віртуальний світ Second Life був створений в Сан-Франциско компанією Linden Lab у 2003 році. Для того, щоб відвідати віртуальний світ Second Life користувачеві необхідно пройти процедуру реєстрації, яка містить в собі 3 етапи: 1.) заповнення анкети; 2.) безкоштовне завантаження програмного забезпечення Second Life, доступного за посиланням <http://secondlife.com/ support/downloads.php>; 3.) підписка на новини веб-сайту secondlife.com та створення власного персонажу. У 2005 р. у віртуальному світі були представлені всесвітньо відомі компанії, включаючи General Motors, Sun Microsystems, Warner Bros Records, Microsoft, 20th Century Fox, Intel, IBM, Dell, CNet Networks, Adidas, Yahoo, Nissan, Sony BMG Music Entertainment, а також агентство Reuters. Японський автомобільний концерн Toyota Motor вирішив використовувати Second Life для популяризації серед молоді двох нових моделей автомобілів Scion [3]. У 2008 р. представники сухопутних військ армії США оголосили про намір створити військову базу у віртуальному просторі Second Life. Таким чином американські військові намагаються привернути увагу потенційних новобранців, які в

перспективі можуть висловити бажання переміститися з віртуальної армії до реальної [4]. Державою, яка першою відкрила віртуальне посольство в Second Life стала Мальдівська Республіка. Дата відкриття віртуальної установи – 24.05.2007 р. На той час населення цієї маленької держави складає всього 300 тисяч осіб, а користувачів Інтернету було лише 20 тисяч осіб. Однак, уряд Мальдівських островів визначив, що відкриття віртуального посольства буде серйозним кроком у підвищенні авторитету держави, адже Second Life надає можливість відкрити нові шляхи для дипломатичних переговорів та самовираження - особливо для маленьких країн, що є обмеженими в міжнародній взаємодії через територіально-географічні умови. Таким чином, в Мальдівській Республіці для вирішення проблеми обмеженого фізичного дипломатичного представництва було вирішено створити віртуальний Дипломатичний острів, про важливість якого зазначив міністр закордонних справ Мальдівської Республіки пан Абдулла Шахід: «Віртуальне посольство пропонує ще один канал для нас, щоб надати інформацію про країну, щоб запропонувати свою точку зору з питань, що мають міжнародне значення, і взаємодіяти з нашими партнерами в міжнародному співтоваристві» [5]. На «Дипломатичному острові» відвідувачам надавалась змога вести діалог з віртуальним послом держави щодо процедури отримання візи, укладання комерційних договорів, тощо [6]. Примітно, що Мальдівській Республіці вдалося випередили Швецію, яка претендувала на першість і планувала відкрити онлайнове представництво 30 травня 2007 р. У Швеції віртуальне посольство у тривимірному віртуальному просторі Second Life було створено за ініціативи Шведського Інституту державної установи, що займається поширенням інформації про Швецію в світі. Стрічку на урочистій церемонії відкриття розрізав міністр закордонних справ Карл Більдт, тобто його аватар [6]. Віртуальне посольство було модельоване за взірцем посольства Швеції у Вашингтоні, США. 1 червня стало початком урочистої церемонії збору шведського прапора на локації Другого Будинку Швеції (Second House of Sweden) - офіційного представництва Швеції в Second Life. Протягом п'яти днів шматочок за шматочком прапор, як пазл, був зібраний на віртуальній землі з 168 різнокольорових частин [7]. Для зв'язку було вирішено використовувати потокове відео і голосові технології, що дозволяли працівникам посольства поговорити з представниками віртуального світу[8]. В Естонії віртуальне посольство у тривимірному віртуальному просторі Second Life було створено у 2007 р. Було відтворено всі особливості реального дипломатичного представництва країни. Вартість проекту становила 6400 євро. У посольстві «сконструювали» 4 приміщення: конференц-зал, виставковий зал, приймальню та інформаційний зал. Питанням регулювання діяльності посольства займалося Міністерство закордонних справ Естонії [9]. Одним з найбільш цікавих та визначних місць посольства стала віртуальна вистава, присвячена 90-річчю першого двадцятирічного періоду незалежності Естонії. Крім цього, співробітники посольства поставили за мету регулярну організацію прес-конференцій для представників ЗМІ, що працюють в Second Life, і проведення лекцій про історію Естонії та особливості життя в цій країні [9].

Однак, надії на відкриття посольств у Second Life були дещо переоцінені урядами держав. Реальна відвідуваність віртуального світу у кілька десятків разів виявилась нижчою за заявлену розробниками. Бізнесмени та навіть впливові компанії почали активно покидати Second Life, так як потенційні прибутки від роботи у віртуальному світі не покривали витрат на утримання онлайнових офісів. Основною причиною неуспішності проектів, реалізованих в Second Life стали: 1.) високі системні вимоги (весь віртуальний світ у Second Life складається з окремих об'єктів, кожен з яких складений з дрібних частин, пов'язаних скриптами; кожен з цих об'єктів обраховується окремо, тому всі ці процеси передбачають достатньо жорсткі вимоги до швидкості з'єднання); 2.) вузька цільова аудиторія (основну частину користувачів віртуальних світів, як правило, складають підлітки та люди, яких не надто хвилює політична ситуація у світі, тому онлайнові світи незвично розглядати в якості серйозного політичного інструменту. Також, особливістю Second Life є можливість отримання прибутку, тому віртуальний світ почали вже давно сприймати, в першу чергу, як інструмент для додаткового заробітку). У 2007 р. Gartner прогнозували, що на кінець 2011 р. 80% активних користувачів Інтернету будуть мати «віртуального себе» [10]. Проте, вже в 2008 р. Linden Labs скоротила штат розробників на третину, комерційні компанії почали поступово закривати представництва, а останні дослідження показали, що серед дорослої аудиторії віртуальні «я» є лише у 4% людей. Таким чином, правильний вибір платформи та врахування особливостей цільової аудиторії є двома ключовими факторами успішності функціонування віртуального посольства. Висновки. На думку автора роботи, популярність віртуальних просторів буде зростати. Однак, успішність функціонування віртуальних посольств в даному середовищі залежатиме від масштабів комп’ютеризації населення, рівня інформаційної грамотності та наявності цифрових бар’єрів. Досвід зарубіжних країн щодо відкриття віртуальних посольств не є позитивним, адже під час використання даних інструментів віртуальної дипломатії не були враховані особливості цільової аудиторії та прогнози щодо подальшого розвитку віртуального світу Second Life. Для України відкриття віртуального посольства може бути вагомим кроком у розвитку віртуальної дипломатії, але даний захід потрібно робити із врахуванням вищезазначених вимог. На сьогодні альтернативи віртуальному світу Second Life немає, таким чином віртуальне посольство нашої держави має базуватися на незалежній платформі із полегшеною формою аутентифікації для користувачів. Мобільна версія віртуального посольства може стати в нагоді, адже кількість користувачів мобільних пристроїв в Україні постійно зростає. Віртуальне посольство України має виконувати наступні функції: надавати актуальну інформацію про Україну особам, які зацікавлені у зовнішній політиці нашої держави; взаємодіяти з потенційними туристами та іммігрантами; активно вести діалог з іншими акторами міжнародних відносин. Враховуючи досвід зарубіжних країн, для віртуального посольства України є бажаним наступний перелік послуг, які надаються громадянам: можливість вести діалог з офіційним віртуальним послом держави (за прикладом

Мальдівської Республіки та Королівства Швеція), проведення лекцій про історію України та особливості життя в нашій державі (за прикладом Республіки Естонія), проведення прес-конференцій для представників ЗМІ (за прикладом Республіки Естонія). ЛІТЕРАТУРА: 1. Grech O. Virtual Diplomacy. Diplomacy of the Digital Age [Електронний ресурс] / O. Grech. – University of Malta, 2006. – Р. 24. – Режим доступу: http://uscpublicdiplomacy.org/pdfs/Grech.pdf. 2. Макаренко Є.А. Віртуальна дипломатія: підруч. для вузів / Є.А. Макаренко, Н.О. Піпченко. - К.: Центр вільної преси, 2010. – С. 48. 3. В Second Life открылось первое посольство [Электронный ресурс] // Подробности, 25.05.07. – Режим доступа: http://podrobnosti. ua/internet/2007/05/25/426963.html. 4. В Second Life появится военная база США [Электронный ресурс] // Delfi, 05.12.08. - Режим доступа: http://rus.delfi.ee/archive/v-second-lifepoyavitsya-voennaya-baza-ssha.d?id=20548334. 5. Maldives Unveils World’s First Virtual Embassy [Електронний ресурс] // DiploFoundation. Maldives: Diplo, 2007. – Режим доступу: http://archive1.diplomacy.edu/poolbin.asp?idpool=463. 6. Холодов С. Мальдивы открыли официальное посольство в Second Life [Электронный ресурс] / С. Холодов. - Вебпланета, 2007. – Режим доступа: http://www.webplanet.ru/news/entertainment/2007/05/24/ maldives. html. 7. Сбор национального флага Швеции [Электронный ресурс] // SecondLife, 02.06.08. - Режим доступа: http://www.secondlife.ru/ ?act=news&id=49754. 8. Швеция: студенты проектируют здания для виртуального мира "Second Life" [Электронный ресурс] // Eurogates, 29.04.08. – Режим доступа: http://www.eurogates.ru/news/a/7489. 9. Virtual Embassy: Facts and Images from the Estonian Embassy in Virtuality [Електронний ресурс] // Web-static, 2008. – Режим доступу: http://web-static.vm.ee/static/failid/166/saatkonnabroshyyrenglish.pdf. 10. Виртуальные миры: практическое применение [Электронный ресурс] // IT-буковед, 2008. – Режим доступа: http://itbukvoed.ru/tag/linden-lab-second-life.

УДК 316.334.2

МИСЮТИНА В.И. ГО «Институт экономики и прогнозирования НАН Украины» канд.социол. наук, доцент, Украина Е-mail: vitavyhrova@mail.ru

КСО БИЗНЕСА И МУНИЦИПАЛЬНОЕ ОБРАЗОВАНИЕ: ОСОБЕННОСТИ ВЗАИМОДЕЙСТВИЯ В статье рассматривается вопрос об особенностях взаимодействия муниципального образования как одного из внешних стейкхолдеров и бизнеса посредством корпоративной социальной ответственности бизнеса. Социологические данные свидетельствуют, как о недостаточной осведомленности представителей бизнес-структур, так, и о почти полном отсутствии знания о КСО бизнеса среди населения муниципального образования. Незнание и непонимание населения муниципального образования о КСО бизнеса является фактором социальной нестабильности. У статті розглядається питання про особливості взаємодії між муніципальним утворенням як одного із зовнішніх стейкхолдерів та бізнесом через корпоративну соціальну відповідальність бізнесу. Соціологічні дані свідчать, як про недостатню обізнаність представників бізнес-структур, так, і про майже повну відсутність знання про КСВ бізнесу серед населення муніципального утворення. Незнання і нерозуміння населенням муніципального утворення про КСВ бізнесу є фактором соціальної нестабільності. The article considers about the features of interaction municipal formation as the one of the outer stakeholders and business by means of corporate social responsibility. Sociological evidence suggests a lack of awareness as business representatives, the case, and almost complete lack of knowledge about CSR among the people of the municipality. Lack of knowledge and lack of understanding among the population of the municipal formation of CSR business is a factor of social instability. Со второй половины XX в. в мире активно формируется глобальная экономическая система. Капитал в массовых масштабах в разных странах приобрел транснациональную природу, что заложило материальную основу для формирования глобального политического и социального сообщества [1,с.13] . В условиях активного формирования крупного корпоративного сектора на Западе возникает острый кризис во взаимоотношениях бизнеса и общества. Обусловлено это было тем, что даже при наличии глубинной социокультурной легитимизации в виде протестантской морали, крупное предпринимательство встречало жестокое осуждение в обществе. Причиной тому служило качественное изменение ценностных оснований предпринимательства, приводящих к разрушению социальных, культурных и моральных устоев общества. Все это требовало не только нравственного оправдания

предпринимательской деятельности в глазах общественности, но и поиска новых ценностных основ, качественно новых путей во взаимоотношении с обществом. Реакцией на сложившуюся ситуацию стало возникновение концепции «служения бизнеса обществу», первоначальными формами которой явились благотворительность и меценатство. Рыночный путь развития Украины предопределил приход транснациональных корпораций на наш рынок, а соответственно привнесение передовых, новых практик ведение бизнеса. Одной из таких является корпоративная социальная ответственность (КСО) бизнеса. Исторически теоретические истоки концепции КСО относятся к работе американских экономистов Ф. Берли и Г. Минза «Современная корпорация и частная собственность», получившей резонанс в 30-е годы двадцатого века. Однако, в мировой управленческой литературе, прежде всего, американской только в 50-х годах появились концепции, среди которых наибольшую известность получили «социальная ответственность бизнеса», «социальная ответственность бизнесменов», «корпоративная социальная ответственность», «корпоративная социальная восприимчивость», «корпоративная социальная деятельность», «корпоративная социальная добросовестность». Среди них наибольший отклик в научной и бизнес средах получили два противоположных подхода, которые наиболее ярко отражены в теориях «корпоративного эгоизма» (М. Фридмана и Д. Хендерсона) и «компании участников» или стейкхолдеров (Э. Фримена). Между крайними позициями в трактовке и оценке социальной ответственности существует множество промежуточных концепций и взглядов. Так как, анализ теоретических и методологических аспектов многочисленных теорий КСО бизнеса не является целью данной статьи, поэтому укажем только на основные различия между данными подходами. М. Фридман и его последователи в своей оценке характера корпоративной социальной ответственности бизнеса исходят из положения, что главная задача бизнеса, его истинная роль «в использовании его энергии и ресурсов в деятельности, направленной на увеличение прибыли при условии, что он придерживается правил игры... (и) участвует в открытой конкурентной борьбе, не прибегая к мошенничеству и обману»[2]. А корпоративная социальная ответственность это добровольная деятельность корпораций ввиде благотворительности, социальных проектов, а также такое ведение бизнеса, которое соответствует этическим, законодательным нормам и общественным ожиданиям. Таким образом, понимание КСО бизнеса сторонниками данного подхода сводится к добросовестному ведению бизнеса в рамках закона и носит добровольный характер. Сторонники противоположной точки зрения Э. Фримен, К. Девис, Р. Бломстром, П. Дракер в своих работах обосновывали, что нельзя рассматривать социальную ответственность бизнеса только как пассивную реакцию на ожидания общества[3]. Они утверждали, что стратегическое развитие бизнеса, его экономическая эффективность во многом зависят от стейкхолдеров (работники, менеджеры, потребителей, акционеров, инвесторов, партнеров, конкурентов, поставщиков, местного сообщества, органов власти и общества в целом). При этом подчеркивался обязательный характер КСО бизнеса, что корпорация как часть экономической системы и

общества в целом несет ответственность за принятые решения и их последствия перед обществом. Для рассмотрения путей плодотворного, взаимовыгодного сотрудничества между бизнесом и муниципальным образованием, на наш взгляд, целесообразно использовать теоретические наработки теории стейкхолдеров («компании участников»). Следует заметить, что ядро концепции КСО бизнеса формировалось западными учеными-экономистами, управленцами, и поэтому основной фокус их исследовательского интереса был направлен на разрешение проблемы стратегического развития бизнеса, на потенциал практик КСО в обеспечении устойчивого развития общества. Исследовательские задачи решались с позиций интереса бизнеса, а не стейкхолдеров. Безусловно, данный вектор исследований является актуальным и принципиально важным как с точки зрения науки, так и бизнеспрактики. Сегодня, в зарубежной литературе уже есть примеры работ, где анализ практик КСО бизнеса осуществляется с позиций интереса отдельных стейкхолдеров (например, профсоюзов)[4,5]. Показательно, что именно социологи развернули изучение КСО бизнеса в сторону исследования стейкхолдеров или «заинтересованных сторон». А именно, попытаться взглянуть на КСО бизнеса с позиций интереса, полезности, перспектив развития, возможных рисков и последствий заинтересованных сторон как внутренних, так и внешних. Среди множества так называемых внешних стейкхолдеров (потребители, инвесторы, конкуренты, поставщики, местное сообщество, органы государственной и местной властей, средства массовой информации, общественные организации и общество в целом), одним из ключевых является муниципальное образование или «территория присутствия» как принято называть в среде экономистов. На наш взгляд, в силу того, что базисными компонентами муниципального образования являются территория, население и экономика, делает данный объект ценным и важным элементом в системе КСО бизнеса. В связи с этим возникают вопросы: что знает население о практиках КСО бизнеса, как оценивают данные мероприятия, какой уровень активности населения территорий присутствия, как они представляют взаимодействие бизнеса и муниципального образования и т.д.? Сегодня в Украине делаются первые шаги по изучению КСО бизнеса. Современное положение можно определить как первая стадия развития концепции КСО бизнеса, за исключением разве что деятельности отделений международных корпораций, их представительств, которая характеризуется так называемой филантропией нижнего уровня и краткосрочными информационными проектами [6]. Основной вектор исследований, проводившиеся в Украине с 2005 года, направлен на выяснение мнения топ менеджеров об их понимании сути КСО, об интенсивности и приоритетах внедрения практик КСО. В этом направлении наиболее плодотворно работает Центр «развитие КСО» под руководством М. Сапрыкиной, который издает аналитические отчеты о развитии КСО бизнеса в Украине на базе социологических исследований[8]. Так, данные социологического исследования, приведенные в аналитическом отчете данного Центра за 2010г., свидетельствуют, что учет интересов заинтересованных сторон (стейкхолдеров) при разработке и

осуществлении политики социальной ответственности остается в Украине достаточно низким. Чаще всего украинские компании учитывают интересы потребителей (82%) и органов государственной власти (57%), в то время как интересы негосударственных, общественных организаций практически не учитываются [8]. Данные, полученные Верхоглядовой Н.И. и Кононовой И.В., показывают, что среди менеджеров строительных компаний, которые работают не более 5 лет, только 14% из них считают, необходимым учитывать интересы общественных организаций и местной общественности, а среди менеджеров предприятий, работающих более 10 лет, эту точку зрения поддерживают всего 12% [9, с.195]. В то же время, по данным Центра «Развитие КСО» в качестве стимула развития КСО своей компании почти каждый пятый опрошенный указал на повышение уровня доверия и лояльности потребителей и общественности (23%), и на публичное признание со стороны власти и общественности (21%) (рис.1). И, только 11,5% респондентов указали, что отсутствие или слабый запрос общественности может стать препятствием при осуществлении мероприятий корпоративной социальной ответственности (рис.2). Таким образом, данные соцопросов руководителей отечественных компаний, свидетельствуют, что общественные организации, общественность, в том числе и местное сообщество не являются значимыми стейкхолдерами. И, в вместе с тем, отметим, что в отечественном бизнес-сообществе постепенно формируется понимание того, что продуктивный социальный диалог с общественностью возможен только на основе знания и учета мнения общественности. Следует заметить, что фундаментальные исследования представлений граждан Украины о КСО бизнеса практически отсутствуют, но проводятся небольшие разведывательные исследования. Так, согласно результатам разведывательного исследования, проведенного в Донецком регионе в 2009 г., население данного региона понимают КСО бизнеса, прежде всего, как ответственность бизнеса перед обществом (35,7%) и, как ответственность бизнеса перед государством (32,9%) [10, с.279]. 76,9

Льготное налогообложение для компаний, … 38,5

Уменьшение административного давления местных … 35

Положительные примеры внедрения программ / … 25,5

Предложения местной власти бизнеса по программам …

22,7

Повышение уровня доверия и лояльности …

21,9

Интенсивное освещение практики социальной…

21,2

Наличие банка социальных программ или банка …

Публичное признание со стороны власти и общества 6,2

Более тесные отношения с некоммерческими … 1

Государство, которому я плачу налоги

0,5

Моя совесть

Льготные кредиты 0

Рис.1. Распределение ответов на вопрос: «Что или кто, по Вашему мнению, может стимулировать социальную ответственность Вашего бизнеса?»,2010 ‫٭‬Источник: данные исследования Центра «Развитие КСО»

72,4

Нехватка средств

38,5

Недостаточно информации о принципах и подходах к …

33,4

Налоговое давление

30,7

Несовершенство нормативно-правовой базы в государстве Недостаточно собственного опыта, неотработан механизм …

Невозможность проконтролировать за использованием …

24,4

17,8

Нет государственных и негосударственных организаций, …

16,1

Нехватка времени

11,5

Отсутствие или слабый общественный запрос

Трудно ответить 0

Рис.2. Распределение ответов на вопрос: «Какие препятствия являются наиболее серьезными при осуществлении программ / мероприятий по социальной ответственности Вашей компанией?», 2010 ‫٭‬Источник: данные исследования Центра «Развитие КСО» Другими словами, в представлении двух третей респондентов (68,6%) КСО бизнеса означает подконтрольность деятельности бизнеса обществу и государству. Отсюда, можно предположить, что украинцы будут воспринимать корпоративную социальную ответственность бизнеса как его обязательную составляющую, а отрывочные, фрагментарные мероприятия КСО, имеющие добровольный характер получат низкую оценку населения. Тревожным представляется тот факт, что, только лишь 6,7% респондентов считают, что в первую очередь социально ответственным должно быть гражданское общество и 9,0% общественные организации [10, с.281]. Но при этом, среди опрошенных, 52,9% респондентов выразили согласие с мнением, что в первую очередь должны быть социально ответственными высшие органы власти и 31,0% большой бизнес. На наш взгляд, эти данные свидетельствуют, с одной стороны, о не готовности граждан Украины брать на себя обязательства по обустройству своей социальной жизни, а с другой – об отсутствии целенаправленной социальной политики со стороны государства и реальной поддержки со стороны большого бизнеса. Подводя итог, следует заметить, что, современный этап развития общества привносит в нашу жизнь не только передовые технологии, но и новые проблемы. Среди неотложных задач, стоящих перед украинским обществом и бизнесом сегодня является нахождение взаимовыгодных форм взаимодействия в рамках КСО бизнеса. А недостаток объективной, научно обоснованной информации о мнении местного сообщества по поводу КСО бизнеса не позволяет эффективно влиять населению муниципального образования на процесс разработки мероприятий корпоративной социальной ответственности. А также, является фактором, дестабилизирующим социально-экономическую ситуацию муниципального образования.

ЛІТЕРАТУРА: 1. Левашов В. К. Новая реальность: экономический кризис и выбор общества / В. К. Левашов // Социс. – 2012. – №12. – С.12– 22 2. Milton Friedman, Capitalism and Freedom. Chicago: University of Chicago Press. 1963 3. Keith Davis and Robert L. Blomstrom, Business and its Environment (New York: MacGraw-Hill, 1966), 403p. 4. Аксенова И. Г. Роль профсоюзов в формировании и развитии социальной ответственности российского бизнеса / И. Г. Аксенова – М., 2004 автореферат диссертации канд.соц.наук 5. Бабкин В. П. Социально-ответственная реструктуризация крупной корпорации: роль профсоюзов / В. П. Бабкин. – М., 2008 автореферат диссертации докт. соц. наук 6. Буко С. Корпоративная социальная ответственность как принцип ценностно- ориентированного менеджмента / С. Буко // Социология: теория, методы, маркетинг. – 2006. – №2. – С.154 7. Денис О. Б. Сфери прояву корпоративної соціальної відповідальності бізнесу: зарубіжний досвід і вітчизняна практика / О. Б. Денис // Вісник Університету банківської справи Національного банку України. – 2010. – № 2 (8) – С.36–38 8. Зінченко А. Г. Корпоративна соціальна відповідальність 2005-2010: стан та перспективи розвитку / Зінченко А. Г., Саприкіна М. А. – К.:Вид-во «Фарбований лист», 2010 – 56с. 9. Верхоглядова Н. І. Оцінка впливу стейкхолдеров на управління стійкістю функціонування будівельного підприємства / Верхоглядова Н. І., Кононова І. В. // Економічний простір – 2011. – №53. – С.187 – 197 10. Мазурик О. Соціальна відповідальність бізнесу очима донеччан / О. Мазурик // Соціальні виміри суспільства. – Зб.наук. пр., вип.2(13). – 2010. – С.273 – 284 УДК

327

РЖЕВСЬКА Н.Ф. завідувач кафедри міжнародної інформації Інституту міжнародних відносин Національного авіаційного університету

ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНА СТРАТЕГІЯ Б.ОБАМИ: ПРОГНОЗИ ЕКСПЕРТІВ На думку аналітиків Інституту Брукінгса зовнішньополітична глобальна стратегія нової адміністрації президента Б.Обами за нових геополітичних умов може переформатуватися з огляду на існування двох точок-проблем у сучасному світовому порядку, які умовно названі експертами «великі ставки» та «чорні лебеді». Ключові слова: новий світовий порядок, зовнішня політика, глобальна стратегія США, «великі ставки», «чорні лебеді».

Внешнеполитическая стратегия Б.Обамы: прогнозы экспертов По мнению аналитиков Института Брукингса внешнеполитическая глобальная стратегия новой администрации Б.Обамы в новых геополитических условиях может переформатироваться взирая на существование двух точек-проблем современного мирового порядка, условно названные экспертами «большие ставки» и «черные лебеди». Ключевые слова: новый мировой порядок, внешняя политика, глобальная стратегия США, «большие ставки», «черные лебеди». B.Obama’s foreign-policy strategy: expert’s prognosis According to the Brookings Institution analytic, foreign-policy global strategy of the new B.Obama’s administration, in terms of the new geopolitical conditions, can be retransformed because of the modern world order two points problem’s existence that are called as «big rates» and «black swans». Key words: new world order, foreign policy, global strategy of the USA, «big rates», «black swans». Геополітичні зміни, що відбулися в світі за час перебування Б. Обами на посту президента США, знайшли своє відображення в ідейно-теоретичних дискусіях, що розгорнулись в американському науково-політичному співтоваристві, і, першочергово серед експертів. Зокрема, питання ціннісноідеологічного характеру займають серед них одну з провідних позицій, адже ідеологія – одна з найважливіших складових мислення політичних аналітиків. І, саме вона визначає розуміння ними цілей співіснування, а значить і базових цінностей, які вмотивують діяльність усього світового співтовариства. Дебати щодо засад сучасної зовнішньополітичної стратегії США серед провідних експертів і аналітиків тримають у центрі уваги не лише зміни, що відбулися в світі, а й наслідки впливу останніх на формування нового світопорядку. Для нас центром у дослідженні даної проблеми стали перспективи розвитку сучасної зовнішньополітичні стратегії Сполучених Штатів Америки. Методологічним підґрунтям – «Президентська книга-інструкція з примітками для Президента Обами», написана аналітиками Інституту Брукінгса та праці Зб.Бжезинського, Г.Кіссінджера, С.Хантінгтона й багатьох інших вчених, чиї погляди є ідеологічною основою та цільовим індикатором глобальної зовнішньополітичної стратегії Вашингтона. Унікальне становище Сполучених Штатів у якості єдиної наддержави відкрило перед ними можливість більш масштабного і цілеспрямованого впливу на хід та зміст міжнародних відносин, частково у сфері забезпечення безпеки. Перед американським зовнішньополітичним істеблішментом у черговий раз постає задача не лише ідейно обґрунтувати власну стратегію міжнародної діяльності за нових умов, а й представити модель нового світового порядку і глобальну стратегію на довгострокову перспективу. Зовнішня політика США ґрунтується на трьох фундаментальних стовпах – доктрині неперевершеної американської переваги (США повинні постійно закріплювати свою військову міць, щоб зберегти статус єдиної світової наддержави), концепції превентивної війни (готовності наносити військові удари до того, як по відношенню до США та їхніх союзників будуть застосовані агресивні дії) і готовності діяти наодинці, якщо багатостороннього

співробітництва для досягнення зовнішньополітичних цілей США буде не можливості досягти. Історично американський підхід до проблеми забезпечення національної безпеки обмежувався міжнародними аспектами – питаннями військової і зовнішньої політики. Питання внутрішньої політики і економічного розвитку не вважали такими, що стосуються сфери національної безпеки США. Адміністрація Б.Обами розширила поняття національної безпеки. Стратегія президента має всеохоплюючий характер і представляє собою спробу інтегрувати внутрішні та міжнародні аспекти національної безпеки. Стратегія Б.Обами 2010 року відображає гостру системну кризу, з якою зіштовхнулися Сполучені Штати в кінці минулого десятиліття. Зазвичай, мова йде не лише про виживання США, а й також про перенапругу сил у спробі консолідувати однополярний світ. Теза про переобтяження у самому тексті документу повторюється аж тричі. Неодноразово мова йде й про те, що жодна країна не в стані нести ношу відповідальності на одинці [1]. У своїй праці «Другий шанс: три президенти і криза американської наддержави» один із основних стратегів американської зовнішньої політики Зб.Бжезинський стверджує, що не існує реальної альтернативи світовому лідерству США і що більшість провідних держав світу згодні з тим, що світ потребує лідерастабілізатора. Маючи в своєму розпорядженні інші інформаційні ресурси, використовуючи найбільш сучасні прогностичні моделі Національна розвідка США у своїй доповіді «Глобальні тенденції 2025: світ, що змінився», викладає ту ж саму ідею більш конкретно. Фахівці Ради вбачають потрібність США до 2025 р. в якості регіонального балансу на Близькому Сході та в Азії. Оскільки в Азії знаходяться нові глобальні гравці, Китай та Індія, – потенційні конкуренти США, а на Близькому Сході – основні світові запаси нафти й газу, то це скоріше за все заявка на управління не регіональними, а глобальними процесами [2 ]. Керуючись цим, можна передбачити, що найближчим часом США мало вірогідно, що погодяться з чимось меншим, ніж глобальне лідерство. Успіхи чи поразки США в зовнішній політиці послужили перевіркою їх здатності до світового лідерства на фоні посилення національних прагнень жителів усіх континентів і різких зрушень геополітичних балансів. Ще з початку 1990-х років у США розгорнулись широкі дискусії про новий світовий порядок, про роль і місце в ньому Сполучених Штатів, їхні національні інтереси, цілі та методи зовнішньої політики в нових умовах. У сучасних Сполучених Штатах функції інтелектуальної підготовки зовнішньої та внутрішньої політики виконує науково-політичне співтовариство – велика група, що об'єднує вчених, експертів, аналітиків та ідеологів, які тою чи іншою мірою причетні до вироблення внутрішньої політики та зовнішньополітичного курсу держави. 14 січня цього року в Інституті Брукінгса (Вашингтон) експерти презентували рекомендації, які вони підготували для президента Б.Обами стосовно перспектив трансформації та становлення зовнішньостратегічного курсу на другий термін його перебування в Білому домі. Документ носить назву «Президентська книга-інструкція з примітками для Президента Обами». У ньому йдеться про участь США у розробці стратегії будівництва нового

100

світового порядку та визначенні динаміки світових подій і про всі виклики для світової спільноти, які з цього слідують. Американські експерти зазначають, що початок другого президентського терміну Б. Обами співпав зі станом підвищеної нестабільності у світі, де провідні держави перейняті економічними кризами і знаходяться на різних стадіях політичних трансформацій або ж у безвиході. Близький Схід переживає політичний переворот, зростає напруга в Східній Азії. Світові інститути, як то ООН, Велика двадцятка чи Євросоюз, наразі є ослабленими і мало функціональними і, здається, тягнуть у різні боки за відсутності єдиного лідерства. Ліберальний світовий порядок, створений після Другої світової війни, який характеризувався вільною, відкритою світовою економікою, поширенням ліберальної демократії і поглибленням ліберальних, мирних норм міжнародної поведінки, як зазначають аналітики «значно обсмикався по краях. Це є період невизначеності і нестабільності для світу і для Сполучених Штатів, але здається, що він може стати моментом для великих можливостей». Доречно зауважити, що стосовно глобальної нестабільності низка сучасних політичних діячів і вчених дотримуються тієї ж точки зору. Саме, найближчі роки можуть бути переломними для цілого світу, що вступає в епоху кардинальних змін, а можливо й потрясінь. У своїй інструкції американські вчені відзначають, що при вступі США в Першу світову війну світ знаходився біля «гнучкого з’єднання», коли Америка та інші демократичні держави мали шанс перебудувати міжнародну систему в дещо краще. Проте американці ухилялися від цього виклику, аж доки не прийняли його після другої катастрофи світового порядку (Другої світової війни). Нині США знову перебувають на межі цього «гнучкого з’єднання). Перед Сполученими Штатами стоять нові стратегічні запитання-завдання. Чи потрібно Америці повертатися спиною до світу зростаючого безпорядку? І, чи не краще було би спробувати знову зміцнити, розширити географічно і темпорально ліберальний світовий порядок, котрий надав так багато вигод американцям та багатьом іншим людям?! Експерти, звертаючись до президента Б.Обами, переконані, що відповідь на ці запитання залежить від його особистого рішення щодо цільового використання наступних чотирьох років президентського терміну. На основі досліджень, зроблених у рамках аналітико-дослідницької програми, запропоновано конкретні рекомендації, які ґрунтуються на тому, що експертами було визначено на світовій мапі два види «точок-проблем». Перший вид умовно було названо «великі ставки», до них належать уже виявлені важливі міжнародні і регіональні проблеми, від вирішення яких Сполученими Штатами або за їхньою участю, залежить направленість подальших векторів глобального розвитку, авторитет і лідерський потенціал заокеанської супердержави. У сфері безпеки до таких відносяться проблеми запобігання створення Іраном ядерної зброї як важливої умови успішного закріплення режиму нерозповсюдження і скорочення, у тому числі через домовленості з Москвою, що могло би стати наріжними каменями нового світового порядку. Також важливо перешкодити переважанню військово-технічній орієнтації у розвитку Китаю за допомогою поглиблення американсько-азійських альянсів, особливо із урядами Токіо і Сеулу та побудова нових партнерських проектів. Критично

101

важливим для ствердження ліберального геополітичного порядку в наступні чотири роки також буде розвиток стосунків з Індією. В економічній сфері увага акцентується на розвитку принципів вільної торгівлі з Азійсько-Тихоокеанським регіоном та Європою, розширення можливостей США в експорті газу для ключових союзників і партнерів, що зменшить їхню залежність від російського експорту. Політична складова світового порядку повинна ґрунтуватися на приматі і просуванні демократичних цінностей. Президентові Б.Обамі експерти рекомендують знову поставити демократію в центр американської зовнішньої політики та підтримувати світові сили, які виступають за економічну і політичну модернізацію. Наголошується на необхідності розробки такої глобальної стратегії, яка би виключала зниження американської уваги до одних регіонів за рахунок підвищеної уваги до інших. Другий вид точок-проблем названо за допомогою метафори «чорні лебеді», яка буквально позначає щось таке, що відбувається як маловірогідне, але надзвичайно впливове у розвитку ситуації і таке, що могло би завадити реалізації вищезгаданих американських пріоритетів. Такого типу несподіванками можуть виявитися: американсько-китайська конфронтація стосовно корейського питання; революція і війна в Китаї; падіння режимів династії Саудів; розпад Єврозони; розвал Палестинської автономії; міграційні процеси, викликані підняттям рівня моря та зміною клімату. Експерти завершують свою інструкцію закликом до президента Б.Обами: «Звернений до Вас великий виклик полягає в тому, щоб використати цей момент гнучкості та використати Ваше лідерство з метою збереження і розширення ліберального глобального порядку для майбутніх поколінь». Сам по собі напрошується висновок, що прогнозований зовнішньополітичний курс США закликає в черговий раз американців до створення світового порядку, який би задовольняв їхні вимоги. Це цілком природно, бо кожна країна завжди прагне через свою зовнішню політику максимально реалізувати свої національні інтереси. Та, слід ураховувати, що зовнішньополітичні стратегії інших країн є також амбіційними. Отож, якого світового порядку слід очікувати на найближчі чотири роки? Чи вдасться Сполученим Штатам побудувати задумане? Та, яким нині є світовий порядок? Не зважаючи на те, що концепт «світовий порядок» є одним із тих, що найбільш часто зустрічаються в будь-якій розмові на тему зовнішньої політики, його значення до нині залишається невизначеним. З 1648 року його називали Вестфальським, з 1919 року – Версальським, а з 1945 року – Потсдамським. Світ періоду «холодної війни» видався «двохполюсним» (полюсами були США і СРСР), після розпаду СРСР він, ніби то став «однополюсним», нині в моду входить епітет «багатополюсний», оскільки не всі погодилися вважати світовий порядок «однополюсно-американським», а провідні традиційні і нові гравці претендують на свої сфери впливу. Експерти Інституту Брукінгса порядок, який виник після Другої світової війни назвали «ліберальним». Постає запитання, що стало підставою для такого рішення. Саркастична відповідь з приводу цього може бути сформульована наступним чином: чи не тримається ліберальний порядок на страху перед гарантованим взаємним ядерним знищенням.

102

Встановлюючи завдання щодо побудови нового ліберального світового порядку, експерти рекомендують президентові Б.Обамі «більше робити для підтримки складної боротьби за демократію в арабському світі, у тому числі для утримання єгипетських «Братів-мусульман» у рамках демократичних стандартів; більш активно керувати спробою досягнути позитивного демократичного виходу з ситуації в Сирії, не допустивши її занурення в хаос або перетворення у прихисток для джихадистів та іранських функціонерів. З приводу цього є запитання зустрічного характеру – з якою метою Ізраїль відсторонився від Єгипту 230-кілометровим парканом з колючого дроту, яким керує президент-виходець із «Братів-мусульман»? Яким чином буде лібералізуватися єгипетська економіка, якщо на посаду міністра фінансів призначено ще одного прибічника «Братів», який сповідує фінансову модель, що виключає для банків можливість відсоткового фінансування? І, з ким в Сирії будуть лібералізувати ракетні комплекси НАТО, розташовані на сирійсько-турецькому кордоні? Та, нарешті, як перетворити на лібералів малійських сепаратистів, на збройну боротьбу з якими вже спрямовано 2500 солдат Франції, а 13 країн ще обіцяють надати допомогу. В.Ягубкін, керівник міжнародних програм Інституту регіональної економіки і соціального проектування Росії, зауважує про те, що сам не заперечує можливості пожити в умовах ліберального світового порядку, проте, де ж взяти в світі таку велику кількість лібералів. Тим не менше, висуваючи подібні запитання перед авторами «книжки-інструкції», не можна не визнати, що намальовані ними на карті світу «чорні лебеді» є свіжою реалістичною тенденцією в еволюції американського зовнішньополітичного мислення. Ця тенденція є визнанням того, що між політичними ідеалами держави, навіть такої потужної, як США, і результатом його реалізації вірогідною є суттєва відмінність [ 3]. Світовий порядок не був і не буде таким, яким його хотіли би бачити у Вашингтоні, Москві чи інших столицях. Дійсність презентує неочікувані сюрпризи, які ще Г.Гегель визначав як «хитрість світового розуму». Слід відзначити також правоту американських учених у тому, що в існуючій системі міжнародних відносин знижуються параметри порядку і наростає безлад. До того ж, зростання порядку в одних регіонах примножує безлад в інших. Одна із основних причин вступу світового порядку в нестійкий стан проглядається в появі нового актора міжнародної політики – молодого, порівняно освіченого, проте переважно безробітного, амбітного, який не визнає авторитетів і не бажає ждати «світлого завтра», покоління людей в країнах «третього світу», котрі не згідні жити за законами і правилами, встановленими старшими поколіннями або запропонованими ззовні. Отже, даючи поради щодо перспектив розвитку нового світового порядку, експертам-інструкторам американського президента варто було би попередньо порадитися з масами. Це варто зробити для того, щоб важкопрогнозовані «чорні лебеді» не завадили би грі з «великими ставками». У цьому випадку американському президентові необхідно слідувати рекомендаціям Зб.Бжезинського, визначеними у книзі «Ще один шанс» про те, що Америці необхідно без зволікань сформувати зовнішню політику, яка би дійсно відповідала ситуації.

103

ЛІТЕРАТУРА: 1. US Defense Expenditure to Decline from 4.8% to 3.9% of GDP by 2015.Published on ASDNews: Mar 29, 2011 [Electronic link] // http:/www.asdnews.com/news/34425/US_Defense_Expenditure_to_Decli ne_from_48_to_39_of_GDP_by_2015.htm (дата обращения: 04.09.11). 2. Friedman G. Obama’s Foreign Policy: The End of the Beginning [Electronic link] / The Stratfor. Global Intelligence // http://www.stratfor.com/weekly/20090824_obamas_foreign_policy_end_b eginning. (дата обращения: 25.09.11). 3. Ягубкин В.А. Большие ставки и черные лебеди // http://www. politrus.com/2013/01/20/obama-usa/ (дата обращения 20.01.13). СИГОВА В.И. К.т.н, профессор, КЗ Сумской ОИППО, г. Сумы, Украина НОВЫЕ ТЕХНОЛОГИИ И МАТЕРИАЛЫ – ОПРЕДЕЛЯЮЩИЙ ФАКТОР РАЗВИТИЯ РАКЕТНОЙ И АВИАЦИОННОЙ ТЕХНИКИ Авиакосмическая промышленность – наиболее динамично развивающаяся отрасль народного хозяйства, успехи и достижения которой в значительной мере определяются развитием материаловедческой науки, объемом использования передовых высоких технологи и нанотехнологий Постановка новых задач в области создания летательных аппаратов с улучшенными тактико-техническими характеристиками, разработка принципиально новых изделий инициируют усовершенствование имеющихся и разработку новых материалов, создание средств и методов контроля, удешевление технологии изготовления, развитие системы управления качеством. Именно новые материалы все в большей степени обеспечивают надежность и безопасность эксплуатации, долговечность, снижение вредного экологического влияния на окружающую среду, весовую эффективность и, в итоге, конкурентоспособность изделий авиационной техники. Развитие материаловедения требует все большей концентрации научных сил, объединение усилий специалистов разных отраслей, организационной и финансовой поддержки государством научных организаций и предприятий, выпускающих и эксплуатирующих авиационную технику. Важную роль приобретает международная кооперация при проектировании и изготовлении новых изделий, о чем свидетельствует опыт зарубежных авиационных фирм. Анализ тенденций развития самолето - и двигателестроения, проведенный совместно с головными институтами Украины и России, позволил определить главные направления работ по созданию конструкционных и функциональных материалов, технологий их производства. Прогноз структуры применения основных конструкционных материалов в планере самолетов (рис.1), показывает, что доминирующее положение в начале грядущего века сохранят алюминиевые сплавы. Использование их , например, в гражданском и военном самолетостроении: до 2000-ного года,

104

соответственно, было 80 и 40%; но уже после 2010 года использование алюминиевых сплавов 50 и 18%, заменив их новыми, более прочными сплавами на титановой основе 15 и 52%,соответственно, и полимерными композиционными материалами 25 и 24%. Сталей же в самолетостроении в настоящее время используется всего от 5 и 12%. В гражданских самолетах частично используются новые нанодисперсные металлокерамические материалы.

Рисунок 1 – Использование основных конструкционных материалов Созданы новые конструкционные легкие сплавы на основе алюминия и титана с использованием нетрадиционных принципов наноструктурного и интерметаллидного упрочнения. Заметно возрастет (до 25 % )объем применения в планере полимерных, особенно в аэробусах и металлополимерных композиционных материалов. В конструкциях самолетов начинают применяться новые высокомодульные углепластики с повышенными показателями жесткости и термостойкости; широкая гамма сверхлегких органопластиков, с высокими показателями удельной прочности и жесткости. Металлокомпозиты (типа СИАЛ) перспективны для обшивки фюзеляжей. Эти сплавы очень отличаются от традиционных сплавов В-95, Д16, повышенной трещиностойкостью прочностью (в 1,5-2 раза) вязкостью разрушения, пониженной (на 10-15 %) плотностью. Освоение перечисленных новых материалов, а также новых типов сталей, клеевых препрегов, клеев и других материалов, их применение в самолетах АН-140, Ан-70, Ту-204, Ту-334, Ил-96 всех модификаций, Ил-114, а также в изделиях Европейского консорциума типа АЗХХ обеспечит увеличение ресурса в 1,5-2 раза, снижение массы планера (до 20%), повышение безопасности и надежности эксплуатации снижение уровня шума, что позволит создать конкурентоспособную авиационную технику. Определяющую роль в решении проблемы создания нового поколения газотурбинных двигателей играют жаропрочные материалы и новые технологии. на основе реализации новых принципов легирования высокотемпературных материалов разработаны высокожаропрочные сплавы для монокристаллических лопаток с проникающим охлаждением.

105

Естественные композиты, получаемые по технологии направленной кристаллизации эвтектических сплавов, в которых упрочнителем является непрерывный взаимопроникающий каркас из нитевидных кристаллов монокарбидов тугоплавких металлов (ТаС, NbС). Надежность и безопасность авиационной техники будет также обеспечиваться дальнейшим внедрением в практику новых электронных приборов, методов и средств неразрушающего контроля качества материалов нового поколения и конструкций из них, в т.ч. оценки остаточной прочности материалов в высоконагруженных изделиях, а также встроенного контроля с обратной связью конструкция-исполнитель. Получит дальнейшее развитие система управления качеством авиационных материалов, включающая сертификацию металлических и неметаллических материалов и полуфабрикатов с использованием более 100 видов испытаний. УДК 338.28

СОШНЕВ А.Н. К. эконом. н., доц., зав. кафедрой социального анализа и математических методов в социологии, факультет социологии Санкт-Петербургского государственного университета, Россия. E-mail: alexander.soshnev@gmail.com

СИСТЕМА СОЦИАЛЬНО-ЭКОНОМИЧЕСКИХ ПОКАЗАТЕЛЕЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ ИННОВАЦИОННОГО ЦЕНТРА ДЛЯ ОЦЕНКИ И ВЫБОРА ЭФФЕКТИВНЫХ ПРОЕКТОВ Аннотация Инновационные центры (ИЦ) становятся институтами, определяющими процессы современного развития. Чтобы обеспечить выбор рациональных проектов ИЦ, предлагается система показателей, построенная на основе функционального подхода. A SYSTEM OF SOCIO-ECONOMIC INDEXES OF AN INNOVATION CENTER TO ASSESS AND SELECT THE EFFECTIVE PROJECTS Abstract Innovation centers (ICs) are becoming the institutes that define the processes of modern development. A system of indexes based on the functional methodology is proposed, providing a rational choice of the IC projects. Инновационный центр как понятие заняло устойчивое положение в современном лексиконе. Под инновационным центром понимают многообразие хозяйствующих субъектов, специализирующихся на выполнении определённых этапов процесса «исследование-разработка» оказывающих консалтинговые, посреднические и другие услуги, обеспечивающие выполнение данного процесса. Функции инновационных центров (ИЦ) можно определить следующим образом: во-первых, собственно инноваторское, которое состоит в предметной реализации научно-технических достижений в практику; во-

106

вторых, формирование поселенческой структуры конкретного города, где создаётся и действует ИЦ; в-третьих, интернациональная, объединяющая информацию о научных достижениях и людей-новаторов вне зависимости от национальности и гражданства. Выделение указанных функций позволяет рассматривать ИЦ с позиции социального воспроизводства как особый социальный институт общества. Однако создание инновационных центров не гарантирует эффективности их деятельности. Отсюда следует, что необходимо создать методику анализа деятельности инновационных центров, которая бы учитывала их специфику, особенности выполняемых функций, жизненный цикл самого инновационного центра. Нами предлагаются подходы к разработке такой методики. Первым блоком системы показателей должны быть характеристики, определяющие положение ИЦ на мировом уровне. Информационной базой для построения данного блока показателей выступают сведения о предполагаемых результатах, т.е. прогноз результативности проектируемого ИЦ, сведения о состоянии исследований и разработок по направлениям и профилю создаваемого ИЦ на мировом уровне, оценка имеющегося научного задела, возможность международной научной кооперации, состояния мирового рынка научных результатов. Предлагается определение специализации (профиля) проектируемого ИЦ. Очевидно, что обоснование выбираемого профиля будет определяться согласованием потребностей практики (государства, частного капитала) и возможностей, которыми располагает общество. Научная специализация – качественная характеристика. Ею фиксируется поле исследовательской деятельности ИЦ, например: молекулярная биология; национальная экономика; теория управления и др. Нам представляется, что проектирование ИЦ как площадки, обладающей особыми хозяйственно-правовыми условиями для старт-апов и других проектов, не перспективно. Концентрация научного и экономического потенциала на выбранных направлениях может обеспечить качественный прорыв в экономике и технологии. Уже в определении профиля ИЦ следует предвидеть его место на мировом уровне в рамках выбранной специализации. Для его оценки целесообразно использовать следующие показатели: 1. Количество научных сотрудников высшей квалификации (доктора и кандидаты наук) по профилю ИЦ (единица измерения – человек раздельно по докторам наук и кандидатам наук); 2. Количество научных сотрудников, привлекаемых в ИЦ, имеющих мировое признание (члены иностранных Академий наук, члены международных организаций по профилю ИЦ, лауреаты международных премий). Представление научного результата, признанного мировым сообществом на основе индексов цитирования; 3. Количество международных форумов по профилю ИЦ, организованных им (единиц). Важное значение в определении мирового положения ИЦ имеет характер организации деятельности коллектива, возможность приглашения иностранных ученых для работы в ИЦ. С этой целью нами предлагается показатель интернационализации, который учитывает долю иностранных сотрудников в ИЦ. Нам представляется, что эффективная

107

интернационализация может быть обеспечена при доле приглашенных зарубежных ученых, составляющих 8-10% в общей численности научного коллектива. Последним показателем, характеризующим мировое положение, на наш взгляд, может быть доля зарубежных инвестиций в финансировании ИЦ. Конечно, ИЦ создается с целью удовлетворения потребностей национального хозяйства. Однако далеко не всегда оно заинтересованно в инновациях. Противоречия между хозяйством и наукой сохраняются. Чтобы удерживать, а часто завоевывать мировые позиции, ИЦ целесообразно обращаться к ведущим транснациональным корпорациям, исследовательским фондам и другим зарубежным источникам. Выполнение зарубежных заказов будет способствовать технологическому развитию национального хозяйства. Получение зарубежных инвестиций можно рассматривать как безусловное международное признание компетентности сотрудников ИЦ. ИЦ является элементом национальной структуры. Важно определить структуру показателей для оценки результативности ИЦ на национальном уровне. Нами предлагаются следующие показатели: 1. Количество инноваций, выполненных ИЦ и доведенных до практического применения. В зависимости от характера инноваций, доведение до практического применения может состоять в запуске изделия в серийное производство, реализации технологии производства или технологии организации. 2. Объем продукта, производимого с использованием результатов деятельности ИЦ. Данный показатель может быть представлен в натуральновещественных характеристиках и (или) в стоимостном выражении. 3. Показатели новизны научно-производственного результата, которые можно оценивать по количеству авторских свидетельств, полученных ИЦ при разработке нововведения. 4. Показатель конкурентоспособности ИЦ на национальном рынке. Этот показатель можно представить как динамику роста объема продукции, производимой с использованием результатов деятельности ИЦ. 5. Показатель ведущей роли ИЦ в подготовке и повышении кадров. Одной из задач научно-технической политики выступает кадровое обеспечение научного процесса. Роль ИЦ в решении этой задачи можно отразить следующими показателями: a. количество мероприятий, обеспечивающих переподготовку и повышение квалификации специалистов по профилю ИЦ (единиц); b. количество специалистов, прошедших повышение квалификации и переподготовку на базе ИЦ (человек); c. количество методических разработок по повышению квалификации, стандартов профессий, подготовленных ИЦ (единиц). Учет специфики ИЦ может быть осуществлен дополнительными показателями. В частности, рационально оценивать участие ИЦ в реализации национально значимых проектов, федеральных целевых программ и т. д. Для этого можно предложить количественные показатели: объем финансирования и качественные – характеризующие выполняемые ранее проекты.

108

При оценке проекта ИЦ необходимо учитывать его пространственную закрепленность, способ организации ИЦ как трудового коллектива. В условиях развития коммуникации возможна организационная структура ИЦ на принципах удаленного доступа, объединение в единую научнопроизводственную систему элементов, удаленных пространственно друг от друга. Однако для проведения исследований необходима база, имеющая соответствующий уровень технической оснащенности и высококвалифицированный кадровый потенциал. Вполне очевидно, что ИЦ как устойчивый элемент городской структуры оказывает влияние на жизнь города. В некоторых случаях ИЦ выступает градообразующим элементом и определяет характер городской среды. Представляется целесообразным для оценки влияния ИЦ на город использовать следующие показатели: 1. Доля работников ИЦ в общей численности трудоспособного населения города (района) – этот показатель позволяет оценить влияние кадрового потенциала ИЦ на формирование профессиональной и отраслевой структуры города. 2. Сравнение (индекс) среднедушевого дохода работников ИЦ и жителей города. На основании данного показателя можно оценивать привлекательность ИЦ как рабочего места в конкретном поселении. 3. Влияние деятельности ИЦ на экологию города. Наличие вредных и опасных производств в структуре ИЦ. Оценка рисков возникновения экологических угроз. Предлагаемые показатели оценивают роль ИЦ в формировании благополучия города, что важно при оценке проектов любого уровня. 4. Показатели влияния ИЦ на сферу образования, культуру и досуг города. На основе данного показателя можно судить о вовлечённости ИЦ в поселенческую структуру. Для расчёта данного показателя можно использовать оценку состояния подразделений образования, культуры и досуга в структуре ИЦ и их сравнение с городскими возможностями. Для анализа роли ИЦ в городе можно использовать и другие показатели, например, показатели роли ИЦ в коммунальном обеспечении города (энерго, тепло- и водообеспечение), транспортной инфраструктуры, в жилищном строительстве. Важным для города может быть бренд ИЦ, который позволит сделать его привлекательным для инвестиций, научного туризма и т.д. Инновационный центр – это хозяйствующий субъект, одна из главных задач которого – получение прибыли, эффективное ведение хозяйственной деятельности, поэтому приёмы комплексного хозяйственно-экономического анализа вполне применимы к оценке проектов ИЦ. 1. Одним из важных показателей проекта ИЦ является показатель капитала организации, учитывающий объём как собственного, так и заёмного капитала. Этот показатель характеризует рыночную стоимость организации. 2. Другим показателем состояния ИЦ может быть предложен показатель финансовых результатов – балансовой прибыли, рассчитанный по стандартным методикам. 3. Показатели использования основных средств. В их числе: 3.1 Обеспеченность основными средствами.

109

3.2 Эффективность использования основных средств. 3.3 Эффективность капитальных вложений. 4. Показатели использования оборотного капитала, включающие: 4.1 Показатели деловой активности (оборачиваемости); 4.2 Рентабельность оборотных активов; 4.3. Показатель эффективности привлечения заёмных средств. 5. Показатели финансового состояния инновационного центра 5.1 Показатели структуры активов 5.2 Показатели запасов 5.3 Показатели платежеспособности 5.4 Показатели ликвидности инновационного центра. Инновационный центр – трудовой коллектив, формирование которого требует учёта разнообразных обстоятельств. Для оценки проекта ИЦ как трудового коллектива нами предлагаются следующие показатели: 1. Профессионально-квалификационные. На их основе можно составить представление о профиле деятельности ИЦ, его способности реализовать поставленные задачи. 2. Половозрастные показатели в разрезе профессиональноквалификационных групп позволяют судить о динамическом потенциале коллектива, его способности к обновлению. 3. Социально-правовые характеристики свидетельствуют об уровне защищенности сотрудников, обеспеченности медицинским страхованием, наличием в инновационном центре программ социального характера. 4. Морально-психологический климат в коллективе, корпоративная культура являются факторами связности, устойчивости, формирующими принципы взаимной поддержки в коллективе. 5. Организационно-технологические показатели – характеризуют, прежде всего, структуру управления, её состояние, форму организации. Предлагаемая система показателей открытая и, в зависимости от специфики инновационного центра, она может быть модифицирована. При выборе проектов создания ИЦ система показателей должна соответствовать конкретным целям. УДК 352.07

СУХІНІН Д. к.н.держ.упр., здобувач кафедри менеджменту та управління проектами ДРІДУ НАДУ dsyhinin@ukr.net

ОЦІНЮВАННЯ В СИСТЕМІ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ: НОВІ ПІДХОДИ ТА МОДЕЛІ ВДОСКОНАЛЕННЯ Анотація У статті досліджуються основні складові, підходи та завдання оцінювання в системі органів місцевого самоврядування України, зокрема, що стосується якості муніципальних послуг; визначаються основі проблеми якісного застосування оцінювання в діяльності органів місцевої влади України та послуг, що надаються; пропонуються основні підходи та

110

складові побудови загальної моделі проведення оцінювання в органах місцевого самоврядування України. Ключові слова: оцінювання діяльності, оцінювання якості послуг, органи місцевого самоврядування. Аннотация В статье исследуются основные составляющие, подходы и задачи оценивания в системе органов местного самоуправления Украины, в частности оценивания качества муниципальных услуг; определяются основные проблемы качественного использования оценивания в деятельности органов местной власти и услуг, которые предоставляются; предлагаются основные подходы и составляющие построения общей модели проведения оценивания в органах местного самоуправления Украины. Ключевые слова: оценивание деятельности, оценивание качества услуг, органы местного самоуправления. Annotation In this article are investigating the main components, approaches and tasks of evaluation in the system of local self-government of Ukraine, particularly of the quality of local services; are defining the main problems of qualitative utilization of the evaluation in the bodies of local power of Ukraine and their services; are proposed the main approaches and components of a creation of common model of the evaluation in local self-government of Ukraine. Key words: evaluation of activity, evaluation of service’s quality, local selfgovernment. Оцінювання є важливим компонентом стратегічного управління.Воно є джерелом інформації для покращення діяльності та процесів управління. Управлінцям необхідно мати певні інструменти, засоби та знання для якісного, результативного впливу на процеси управління. Саме таким засобом і є оцінювання. Світовий досвід показує, що найбільш поширеними та ефективними формами оцінювання є такі як: зовнішнє (експерти, громадськість, колеги з інших організацій тощо); внутрішнє (всередині організації); оцінювання центральними органами влади та спеціальними структурами центрального рівня; незалежне відкрите оцінювання. Канадський науковець Леслі Пал, відомий своїми дослідженнями аналізу політики зазначає, що «оцінювання результатів – вирішальний чинник у визначенні, чи певна програма досягла своїх цілей…За допомогою оцінювання наслідків намагаються розділити причини і наслідки, але це нелегке завдання, бо одна причина або наслідок тісно пов’язані (або здаються такими) з іншими численними причинами та наслідками». На думку науковця, «головне питання оцінювання полягає в тому, чи політика або програма змінює становище на краще, чи має вплив» [1, с. 85]. В цілому, можна визначити дві основні цілі оцінювання якості діяльності органів місцевої влади та послуг, що надаються ними населенню: - інформаційна допомога у визначенні пріоритетів політики органу місцевої влади; у розробці та реалізації програм розвитку; у визначенні обсягу послуг, їх якості, необхідної кількості, доступності та ефективності;

111

- відслідковування якості діяльності та послуг у процесі реалізації на кожному з її етапів, що дозволяє вчасно вносити необхідні зміни, корегувати діяльність з метою запобігання загострення проблем та вчасного їх вирішення, що у свою чергу забезпечує постійний контроль над якістю. Автори «посібнику з моніторингу та оцінювання програм регіонального розвитку» визначають таки типи/види оцінювання: - оцінювання послідовності дій, заходів; - попереднє оцінювання операційної стратегії; - оцінювання процесу реалізації; - оцінювання шляхом дослідження окремих ситуацій; - оцінювання довготермінових ефектів програми або оцінювання впливу (проводиться після певного періоду завершення програми, дії, проекту); - мега-оцінювання, що поєднує результати кількох оцінювань (короткотермінових, середньо термінових, довгострокових) [2, с. 19]. Оцінювання відбувається у складному середовищі, яке включає співпрацю з іншими організаціями, з органами влади інших рівнів управління, з приватним сектором та неурядовими організаціями. В органах місцевого самоврядування вона допомагає: розвивати та зміцнювати управління, спрямоване на результат; підвищувати підзвітність та відповідальність; проводити моніторинг виконання; оцінювати виконання на ранніх етапах надання послуг населенню, реалізації політики, програм; оцінювати муніципальні послуги за такими критеріями як доцільність, відповідність, результативність та фінансова ефективність тощо. Важливими складовими оцінювання є: - раціональність/адекватність місцевих програм розвитку, інноваційних проектів, а також тих послуг, що надаються населенню; - впливи або/та ефекти (що є результатом); - досягнення чи недосягнення встановлених цілей; - альтернативи (чи є більш ефективні шляхи досягнення більш успішних результатів в реалізації проектів та програм, інші більш ефективні шляхи надання послуг населенню) тощо. У процесі оцінювання мають бути встановлені та вирішені наступні завдання: - чіткість визначення цілей програми, проекту, послуги, що оцінюється; - врахування та оцінювання факторів (середовища) навколо програми, проекту, послуги тощо; - визначення основних напрямів, методології оцінювання, його підходів та основних питань; - визначення необхідної кількості часу на проведення оцінювання, а також фінансових та інших ресурсів, необхідних для його успішного проведення; - чіткій розподіл обов’язків та відповідальності між суб’єктами оцінювання; - оброблення та аналіз результатів кожного з етапів оцінювання; - обробка остаточних результатів оцінювання, проведення «мозкового штурму» із залученням усіх суб’єктів оцінювання, сторонніх експертів; - підготовка рекомендації. Визначені вище завдання проведення оцінювання одночасно формують і його етапи. Кожному з завдань відповідає певний етап проведення оцінювання.

112

При побудові власної моделі оцінювання органи місцевої влади мають враховувати значну кількість факторів. Необхідно враховувати не лише наявні власні ресурси, можливості, а й досвід інших та володіти основними найбільш вдалими моделями проведення оцінювання, що застосовуються в світі. Зрозуміло, що для кожного окремого органу місцевої влади, особливо у віддалених регіонах досить важко володіти усіма необхідними знаннями та інформацією. А отже, розробка єдиної моделі, що може бути взята за основу всіма органами місцевої влади вважається нами більш доцільною. На жаль, в Україні такої моделі на сьогоднішній день майже не існує. У світі існує декілька моделей оцінювання, що застосовуються в діяльності органів місцевого самоврядування та які вже довели свою ефективність. Важлива демаркаційна лінія відрізняє моделі оцінювання, що зосереджуються на результатах діяльності органів влади з одного боку, та моделі оцінювання, що спрямовані на перевірку законності, репрезентативності, відкритості для громадської участі, гласності та інших якостей процедур прийняття управлінських рішень.Оцінювання ефективності діяльності органів місцевої влади, реалізації нею проектів та програм місцевого розвитку, а також тих послуг, що надаються населенню, із застосуванням моделі оцінювання результативності спрямовується на кінцевий результат та здійснюється в декілька етапів, що передбачає вивчення та оцінювання і проміжних результатів. Так, її перший крок включає ідентифікацію інтервенційних цілей, тобто цілей органу влади щодо певної ситуації, програми, проекту або послуги, перетворюючи їх на вимірні завдання визначаючи приблизні очікувані результати. Другий крок в оцінці при застосуванні даної моделі полягає у дослідженні того, яким чином просувається проект, програма або як надається послуга, яким чином реалізуються встановлені на першому етапі завдання. Третій крок – це вже оцінювання кінцевих результатів. При розробці моделі оцінювання ефективності діяльності органів місцевої влади необхідно враховувати значну кількість факторів, різноманітних показників, що характеризують ефективність за окремими напрямками, а також не лише ефективність, а й інші критерії такі як результативність, ефективність, своєчасність, доступність тощо. Успіх оцінювання значною мірою залежить від чіткості та відповідності встановлених критеріїв – показників, за якими й здійснюватиметься оцінювання. Вкрай важливо це також і при оцінюванні якості послуг, що надаються населенню. Будь-яка послуга оцінюється за декількома критеріями. Для того, щоб визначити, наскільки послуга, що надається, відповідає потребам та очікуванням громадян, а також встановленим стандартам, необхідно мати певну систему оцінювання, що базується на чітко визначених показниках та дозволяє не лише оцінити якість послуги, а й необхідні та витрачені ресурси як на створення послуги, так і на її надання. Існує декілька підходів до класифікації критеріїв, за якими оцінюється послуга. Як правило, при оцінці якості послуги використовується такі основні критерії як: якість кінцевого результату послуги, якість її надання, доступність послуги для споживачів. Умовно всі критерії можна розділити на критерії, пов'язані з системою вимог, що пред'являються споживачем до отримуваної їм послуги та критерії, що спрямовані на оцінювання ресурсних затрат, в тому

113

числі й часу, що використаний для надання послуги. До першої групи критеріїв відносяться такі показники як: - комфортність очікування й отримання послуги, тобто умови, в яких споживач чекає та безпосередньо отримує послугу; - доступність послуги для споживача - як фінансова, так і фізична: починаючи з вартості послуги і закінчуючи віддаленістю місця її отримання; - можливість оскарження дій персоналу, тобто наявність, доступність та якість роботи соціальних інститутів захисту прав споживачів послуг; - компетентність персоналу, тобто професійна грамотність працівників, їх здатність максимально якісно надати необхідну споживачеві послугу; - інформованість споживача про те, яким чином він може отримати послугу, що цікавить його, на що він має право в процесі отримання послуги, що він зобов'язаний зробити і так далі. Друга група критеріїв є більш складною, оскільки саме вона забезпечує оцінювання за такими показниками як продуктивність та ефективність. Цю групу показників ще можна визначити як економічні індикатори. До основних показників цієї групи слід віднести такі як: - якість змісту кінцевого результату послуги - його відповідність встановленим стандартам і очікуванням споживача; - час, який необхідно витратити на отримання кінцевого результату, починаючи з моменту отримання інформації про послугу і закінчуючи безпосередньо моментом її отримання; - ресурси, що спрямовувались на надання послуги; їх співвідношення з кінцевим результатом тощо. Така форма оцінювання як опитування громадян, зокрема, що стосується якості послуг, повинна базуватись на більшої кількості критеріїв та індикаторів. Основними серед них є такі як:  комфортність очікування та отримання послуги;  доступність послуги для споживача;  можливість оскаржити та довести її неякісність,  невідповідність потребам громадян;  швидкість реагування муніципальних служб на невідповідні або неякісні послуги тощо. Всі ці критерії та показники необхідно вводити в моніторингове дослідження якості послуг. При побудові моделі оцінки ефективності діяльності органів місцевої влади щодо надання послуг населенню необхідно врахувати різноманітні показники, що характеризують ефективність, а також і результативність надання кожної з послуг окремо. В той же час такі показники мають бути інтегральними, що поєднають окремі показники ефективності та результативності з надання окремих послуг у систему. Отже, необхідно будувати інтегральну модель оцінювання, що дозволяла б оцінювати як кожну послугу окремо, так і діяльність органу місцевої влади щодо надання послуг в цілому. ЛІТЕРАТУРА: 1. Пал Леслі А. Аналіз державної політики /Леслі Пал. [Пер. з англ. Іван Дзюб]. – К.: Основи, 1999. — 422 с.

114

2. Посібник з моніторингу та оцінювання програм регіонального розвитку [Текст] / Б. Винницький, М. Лендьел, Ю. Ратейчак, І. Санжаровський; за ред. І. Санжаровського, Ю. Полянського; Проект партнерства Канада - Україна "Регіон. врядув. та розв.". - К. : К.І.С., 2007. - 79 с. УДК 699.86

ХОТАБ О.В. Студент, aleksandr.khotab@yandex.ru ЮРЧУК Л.Ю. к.т.н., доц., Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут» LeonidYu0@gmail.com

ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ СИСТЕМ БЕЗПЕКИ ГРОМАДСЬКОВИРОБНИЧИХ КОМПЛЕКСІВ Розглянуті тенденції створення інтегрованих систем безпеки громадсько-виробничих комплексів, що забезпечують інженерну безпеку (за рахунок управління інженерним обладнанням) і фізичну безпеку (за рахунок комплексу систем відеоспостереження, контролю доступу, пожежної та охоронної сигналізації, автоматичного управління системами протипожежного захисту). ХОТАБ О.В. Студент, aleksandr.khotab@yandex.ru ЮРЧУК Л.Ю. к.т.н., доц., Национальний технический университет Украины «Киевський политехнический институт» LeonidYu0@gmail.com ТЕНДЕНЦИИ РОЗВИТИЯ СИСТЕМ БЕЗОПАСНОСТИ ОБЩЕСТВЕННОПРОИЗВОДСТВЕННЫХ КОМПЛЕКСОВ Рассмотрены тенденции создания интегрированных систем безопасности общественно-производственных комплексом обеспечивающих инженерную безопасность (за счет управления инженерным оборудованием) и физическую безопасность (за счет комплекса систем видеонаблюдения, контроля доступа, пожарной и охранной сигнализации, автоматического управления системами противопожарной защиты). KHOTAB ALEKSANDR aleksandr.khotab@yandex.ru IURCHUK LEONID yurchuk@auts.ntu-kpi.kiev.ua National Technical University of Ukraine “Kiev Polytechnical Institute” THE TRENDS OF SECURITY SYSTEMS DEVELOP OF SOCIAL-INDUSTRIAL COMPLEXES It was considered tendencies in creation of integrated public and industrial complexes security systems, which provides safety engineering (at the expense of

115

administrating engineering equipment) and physical security (at the expense of complex surveillance systems, access control, fire alarm, automatic fire protection systems management). В даний час поняття виробничої безпеки стає все більш ємним і широким. Це пов'язано з ускладненням технологічних процесів, збільшенням розмірів виробничих приміщень (будівель), небезпекою терористичної та криміногенної діяльності. Особливо це актуально для об'єктів, де виробнича діяльність пов'язана з наявністю (переміщенням) великих мас людей. Прикладами таких об'єктів можуть служити кінотеатри, стадіони і спортивні комплекси, аеро-, морські та залізничні вокзали. Напевно найскладнішими на сьогоднішній день з об'єктів такого типу є аеровокзальні комплекси - унікальні об'єкти зі складною інженерною інфраструктурою, що об'єднує безліч різних за площею і за призначенням споруд і функціонують цілодобово протягом усього року. Найбільш потужні з них забезпечують перевезення десятків мільйонів пасажирів на рік (2012 рік / мільйон пасажирів - аеропорт Хітроу - 70, міжнародний аеропорт імені Шарля де Голля - 66,6, аеропорт Франкфурт - 57,5, аеропорт Бориспіль - 8,48) [4]. Вокзали усіх видів транспорту відповідно до «ДБН В.2.2-9-99. Будинки і споруди. Громадські будинки та споруди. Основні положення. Додаток А» відносяться до громадського споруд, а відповідно до «ДСН 3.3.6.042-99. Санітарні норми мікроклімату виробничих приміщень. Основні визначення» їх також можна віднести до виробничих приміщень. Тому для подальшого визначимо їх як громадсько-виробничі споруди. Проблема забезпечення безпеки для об'єктів такого класу є досить складною і комплексною. У загальному випадку до основних систем безпеки відносять: • пожежну сигналізацію, • системи пожежогасіння, • охоронну сигналізацію, • охоронне відеоспостереження, • контроль і управління доступом, • голосове сповіщення, • інформаційний захист, • екологічний моніторинг, • моніторинг стану інженерних конструкцій будівель і споруд [1]. Приклади рішень систем безпеки розглянуті, наприклад в [ 2,3 ]. В той же час в виробничу безпеку вносять великий вклад і інженерні системи: • екологічний моніторинг, • вентиляції та кондиціювання; • опалення; • гарячего водозабезпечення, • електрозабезпечення і інш. Наприклад, при невдалому управлінні системою вентиляції можливе загазування одного приміщення відходами з іншого. Рівень інтеграції систем безпеки визначається залежно від виду та специфіки об'єкту.

116

У загальному випадку безпека і комфортність пасажиропотоків забезпечуються високою надійністю інженерного обладнання та засобів автоматизації за рахунок вибору відповідних схемних рішень, технічних засобів, резервування. Надійна і безпечна експлуатація таких об'єктів неможлива без комплексного проектування та реалізації інженерної та інформаційної інфраструктур в одну інтегровану систему. Ефективне управління інженерними системами - головний спосіб підвищити комфорт і безпеку в аеропортах. Питання пов'язані з проектуванням безпечних будівельних конструкцій регламентуються будівельними нормами і правилами (ДБН-ами), пожежної та санітарної безпеки - нормативними документами відповідних відомств, безпека авіаційних засобів і пасажирів - нормативними документами авіаційних служб. Для нормального функціонування всіх цих підсистем необхідно забезпечити їм інформаційну та керуючу підтримку, що можливо тільки на основі використання інформаційно-керуючих систем. Аби мати уяву про складність завдань, що виникають при вирішенні питань ефективного управління безпекою громадсько-виробничих споруд такого типу розглянемо склад і функції систем забезпечення безпеки на основі аналізу відкритої інформації про модернізацію терміналів російських аеропортів Внуково і Пулково, розрахованих на обслуговування 20 і 15 мільйонів пасажирів на рік відповідно. [ 5,6,7]. Такий аналіз дозволить визначити тенденції розвитку підходів до реалізації все більш складних систем забезпечення безпеки громадсько-виробничих об’єктів. Для характеристики складності об'єкта і систем його управління можна навести такі дані. Роботу терміналу (Внуково) забезпечують більше 100 інженерних та інформаційних систем - механічні системи, системи електропостачання, системи зв'язку і телекомунікацій, системи безпеки, автоматизована система управління інженерним обладнанням. Надійність інженерної інфраструктури забезпечена резервуванням всіх систем по обладнанню та трасах, наявністю системи автоматизованого управління та оптимальними інженерно-конструкторськими рішеннями. Інтегрована система управління терміналу Внуково є найбільшою в Росії і налічує більше 120 000 точок контролю, включає більше 40 серверів і близько 400 програмованих контролерів. Вперше створена інтегрована система забезпечення фізичної безпеки, що включає 1700 відеокамер, 1000 точок контролю доступу, 2000 сповіщувачів охоронної сигналізації. Система контролює роботу багатокілометрових магістралей охолодження, опалення, електропостачання, освітлення, двох теплових пунктів, трьох водопровідних станцій, тридцяти двох споруд для охолодження води, двохсот вісімдесяти п'яти вентиляційних установок, п'яти трансформаторних підстанцій, сорока комутаційних центрів. Усі механічні та електротехнічні інженерні системи, телекомунікаційні та системи безпеки аеровокзалу працюють в автоматичному режимі, централізований контроль і управління їх функціонуванням здійснює диспетчерський центр. Інтегрована система управління складається з двох частин - для управління фізичними ресурсами створена автоматизована система

117

управління інженерним обладнанням (АСДУ, BMS), а для управління ІТресурсами - система моніторингу та управління ІТ-інфраструктурою. Надійність системи електропостачання забезпечується трьома незалежними джерелами живлення з можливістю підключення при форсмажорних обставинах систем безперебійного живлення спочатку на акумуляторах, а потім на дизельних генераторах. Пожежна безпека забезпечується кількома системами протипожежного захисту. При виникненні пожежі в автоматичному режимі має бути визначений місце спалаху, включені системи димовидалення, підпору повітря, автоматичного гасіння. Алгоритм управління евакуацією людей і відповідним обладнанням залежить від місця виникнення пожежі. У Пулково впроваджується система управління евакуацією найскладнішого типу. Вона спрямовує людей до найближчих виходів в залежності від місця спалаху. Використання високих архітектурних просторів призводить до необхідності модифікації систем автоматичного водяного гасіння - використання спринклерів з керованим запуском замість теплового замку, що руйнується високою температурою. Це дозволяє підвищити швидкодію системи і можливість управління групою спринклерів за командою оператора. Освітлення у всіх великих залах забезпечується системами відбитого денного світла, що дозволяє створити в залах м'яке рівномірне освітлення, приємне для очей відвідувачів. Система управління підсвічуванням враховує рівень природної освітленості в контролюємих зонах, оптимізуючи витрата електроенергії. При управлінні мікрокліматом реалізовано принцип попереджуючого управління коли система вентиляції та кондиціонування автоматично змінює потужність охолодження, аналізуючи інформацію, що надходить про пасажиропотік в конкретній зоні аеровокзалу від датчиків СО2 або на ті ділянки, де у даний момент часу датчики фіксують підвищення температури повітря вище комфортного для відвідувачів або персоналу рівня, наприклад - в освітленій сонцем зоні аеровокзалу. Крім того в системах припливної вентиляції оптимізовано розподіл повітряних потоків з урахуванням кількості людей в приміщенні. Ефективне теплопостачання здійснюється двома незалежними джерелами тепла. Підігрів холодного припливного повітря забезпечується за рахунок тепла витяжного (вже нагрітого в приміщенні) повітря. Всі системи управління інженерними системами терміналу інтегровані в єдину інформаційну середу на базі ПО SCADA з використанням відкритих промислових протоколів Modbus, Profibus та ін, що забезпечує централізований збір, обробку та зберігання інформації в єдиній базі даних, створення графічних інтерфейсів. Центри обробки даних забезпечують високий рівень надійності за рахунок фактично чотирирівневого резервування, високого ступеня захисту від збоїв по електроживленню, систем охолодження,. План аварійного відновлення, забезпечує можливість повного відновлення працездатності всіх інформаційних систем аеропорту менш ніж за 1 годину навіть у разі повного виведення з ладу одного з дата-центрів. У всьому світі зараз при будівництві аеровокзальних комплексів приділяється велика увага захисту навколишнього середовища. Тому при

118

проектуванні систем протипожежного захисту для гасіння електроприміщень (серверних, кросових, кабельних) довелося передбачити застосування спеціального газового складу, якій не руйнує озоновий шар, хімічно інертний, безпечний і для людини, і для апаратури. Враховуючи, що всі інженерні та інформаційні системи об'єднані і управляються як єдиний комплекс, можна розглядати громадсько-виробничих комплекс як інтелектуальну інфраструктуру, що має високу модульність, гнучкість, масштабованість з широкими можливостями для модернізації. Інтелектуальне управління забезпечує надійність, ефективну експлуатацію, широкі можливості з реалізації багатопланових режимів для цілей автоматизації та забезпечення всебічної безпеки. 1. Системы безопасности. http://www.ecoprog.ru/system/security/ 2. ЭЛЕКТРОННЫЕ СИСТЕМЫ БЕЗОПАСНОСТИ, ЧАО «ИСТАСИТАЛ» http://www.istagroup.com/sud.htm 3. Комплексная система безопасности для аэропортов и вокзалов http://arcan.com.ua/concept/2012-10-10-16-37-01.html 4. Список_наиболее_загруженных_аэропортов_Европы http://ru. wikipedia.org/wiki 5. Новый терминал "Пулково" будет готов в декабре 2013. http://saint-petersburg.ru/m/314195/ 6. Михаил Грейдин: Здание без интеллекта – это прошлый век http://www.cnews.ru/reviews/free/itsystems2012/int/vnukovo/ 7. Внуково — аэропорт будущего http://www.ecoprog.ru/about/presscenter/news/?id=301 УДК 351.075.31

ЧИСТОВА М.В. К.экон.н., доцент кафедры креативноинновационного управления и права ФГБОУ ВПО «ПГЛУ», Россия КОНЦЕВИЧ Г.Е. К.социолог.н., доцент кафедры экономики и управления на предприятии ФГАОУ ВПО «СКФУ», Россия

СОВЕРШЕНСТВОВАНИЕ МУНИЦИПАЛЬНОЙ СИСТЕМЫ УПРАВЛЕНИЯ ГОРОДОМ-КУРОРТОМ ЖЕЛЕЗНОВОДСКОМ НА ОСНОВЕ ИНФОРМАЦИОННЫХ ТЕХНОЛОГИЙ IMPROVEMENT OF THE MUNICIPAL CONTROL SYSTEM BY THE RESORT TOWN OF ZHELEZNOVODSK ON THE BASIS OF INFORMATION TECHNOLOGIES Abstract Introduction of municipal information system locates in article for modernization of work of municipal authorities by means of information technologies.

119

Существует ряд проблем информационно-аналитического обеспечения муниципальных органов власти, что снижает качество управления городом. Деятельность различных категорий служащих органов муниципального управления отражается применением соответствующих информационных технологий. Представляется актуальным выявление наиболее важных технологий в муниципальном управлении. При этом важное значение имеет анализ принципов внедрения и использования информационных технологий, поддерживающих различные виды аналитических услуг. Актуальным является установление видов подобных услуг для последующей их реализации в информационных системах. В процессе управления муниципальным развитием также присутствуют задачи, требующие применения информационных технологий. К ним относятся, прежде всего, оперативная обработка актуальной информации и работа с базами данных, моделирование муниципальных подсистем, поддержка принятия решений по муниципальному развитию, применение геоинформационных технологий. Целью исследования являлся поиск путей совершенствования муниципальной системы управления городом-курортом Железноводском на основе информационных технологий. Муниципальное образование (МО) является сложнейшей системой, в которой возможно наладить эффективное взаимодействие между структурами власти и обеспечить достаточную эффективность принятия управленческих решений только с применением информационных технологий. Существует множество преград к использованию информационных технологий в структурах управления МО. В первую очередь, это психологические барьеры, сложившиеся стереотипы, отсутствие системного мышления, неприятие информационных технологий [1, С. 45]. С помощью информационных технологий руководство органа власти муниципального образования решает следующие задачи: - анализ проблемных ситуаций, нахождение причинно-следственных связей; - формулировка проблем, подлежащих решению; - прогнозирование параметров внешней среды, способных оказать воздействие на развитие проблемных ситуаций; - прогнозирование последствий вариантов управленческих решений; - выработка альтернатив решения проблемных ситуаций; - нахождение оптимального решения, удовлетворяющего заданным условиям и задачам. Работа руководителя в органе власти муниципального образования часто не допускает четкой математической постановки. Однако, учитывая, что она базируется на государственных регламентах, можно выделить следующие принципы внедрения и использования информационных технологий: - обобщение информации для высшего руководства в органе власти при оценке решений до не более 12 обобщенных показателей; - возможность воздействия высших должностных лиц на технологию функционирования информационной системы, для чего необходима гибкость настройки информационной системы;

120

- возможность подготовки альтернатив принятия решения на разных уровнях органа государственной власти, с последующим их обобщением на руководящем уровне. Чтобы реализовать перечисленные принципы в полной мере, от разработчиков информационно-аналитической системы требуется знание информационных и функциональных потребностей пользователей. Для наиболее качественной работы информационно-аналитической системы, она должна поддерживать информационные технологии аналитических услуг, которые включают в себя: - оценку социально-экономической ситуации в муниципальном образовании; - анализ причинно-следственных связей в социально-экономических процессах; - прогнозирование альтернатив развития событий во внешней среде; - прогнозирование вероятных последствий реализации принятых управленческих решений; - выработку рекомендаций по достижению требуемых результатов в социально-экономическом развитии; - нахождение оптимального решения, удовлетворяющего заданным условиям и задачам; - справочные услуги по предоставлению документов и отчетов требуемых форм. Деятельность различных категорий служащих органов муниципального управления отражается применением соответствующих информационных технологий. Наиболее важными среди них являются: - информационные технологии единого информационного пространства муниципальных структур; - информационные технологии ситуационно-аналитического назначения; - информационные технологии управленческих коммуникаций; - информационные технологии контроля финансовых потоков; - информационные технологии социально-экономической сферы; - информационные технологии анализа и управления экономическими процессами. Муниципальная информационная система, предлагаемая к внедрению в городе-курорте Железноводске, необходима как инструмент для обработки, хранения и анализа информации, полученной от объектов его системы управления. Информационная система города-курорта должна быть ориентирована на выполнение следующих функций: сбор, обработку, анализ и хранение специфических данных, присущих городу-курорту; обеспечение администрации муниципального образования полной, достоверной и адекватной информацией; обеспечение координации действий государственных органов, выполняющих свои функции на территории муниципального образования; эффективное управление муниципальными учреждениями; объединение информационных систем муниципального образования в единое информационное пространство;

121

дистанционное предоставление услуг хозяйствующим субъектам и населению муниципального образования; связь информационных систем муниципального образования с ИС вышестоящего уровня (в том числе с Единой государственной системой управления и передачи данных) через территориальную информационную систему региона Кавказские Минеральные Воды. Поскольку МИС должна быть ориентирована на работу с источниками информации различного характера и уровня достоверности, предлагается сформировать подсистемы исходя из характера информации, предоставляемой и запрашиваемой ее клиентом. Предлагается создание подсистем: работы с администрацией МО; работы с государственными органами; работы с муниципальными и государственными учреждениями; работы с хозяйствующими субъектами; работы с населением МО. Перечисленные выше подсистемы МИС предлагается создавать последовательно. При этом предполагается постоянное развитие каждой подсистемы вследствие изменений в законодательстве, увеличения числа расположенных к сотрудничеству хозяйствующих субъектов и населения, развития ИС государственных органов. В целях централизации хранимой информации, необходимой для деятельности описанных выше подсистем, предлагается создание банка данных МИС. Банк данных состоит из базы данных и системы управления базой данных (СУБД). Рекомендуется реляционная модель представления данных. База данных должна позволять структурированное хранение следующей информации о муниципальном образовании: принадлежности земельных участков, водных поверхностях, земельных насаждениях, грунтах и земельных водах, полезных ископаемых, экологическом состоянии, имуществе физических лиц, юридических лицах и их имуществе, муниципальном имуществе, зданиях и сооружениях, улицах и дорогах, инженерных сетях и коммуникациях, физических лицах, налогах, состоянии ЖКХ, медицинском обслуживании, правоохранительной информации, социальном обслуживании, чрезвычайных ситуациях. К СУБД предъявляются следующие требования: работа с реляционной базой данных; поддержка технологии клиент-сервер; возможность гибкого использования для различных систем обработки данных при помощи языка SQL. В настоящее время описанным выше требованиям удовлетворяют СУБД, выпускаемые ведущими мировыми производителями программного обеспечения. В качестве рекомендуемого предлагается Microsoft SQL Server 2005. Согласно краевой целевой программе «Информатизация органов государственной власти Ставропольского края на 2006 – 2008 годы», создание единой инфраструктуры данных возможно только через создание единых базовых информационных ресурсов: регистра населения, реестра юридических лиц, социально-медицинского кадастра и единой

122

инфраструктуры пространственных данных. Учитывая такие принципы построения муниципальных информационных систем [2, С. 73], как принципы масштабируемости и модульности, в качестве способа представления данных предлагается использовать перечисленные выше информационные ресурсы, ограниченные данными по муниципальному образованию и дополненные специфическими данными о состоянии экологической системы курортнорекреационного региона. Таким образом, муниципальную систему управления городом-курортом возможно модернизировать при помощи информационных технологий. Однако, помимо использования разрозненных предметных технологий, необходимо внедрение информационной системы муниципального образования, ориентированной на его курортную специфику. Исследование показало, что информационная система города-курорта Железноводска должна состоять из подсистем, направленных на взаимодействие с администрацией муниципального образования, государственными органами, муниципальными и государственными учреждениями, хозяйствующими субъектами и населением. Внедрение такой информационной системы позволит повысить оперативность и качество управленческих решений, принимаемых администрацией города-курорта. ЛИТЕРАТУРА: 1. Кулаков В.Г. Информационные технологии и системы муниципального и государственного управления / В.Г. Кулаков, А.К. Соловьев, А.Б. Андреев [и др.]; Под общей редакцией А.Г. Остапенко / Воронежский государственный технический университет. Воронеж, 2001. – 313 с. 2. Саак А.Э. Информационные технологии управления / А.Э. Саак, Е.В. Пахомов, В.Н. Тюшняков. – 2-е изд. – Спб.: Питер, 2008. – 320 с. УДК

ШЕВЧЕНКО І.П. студентка ІV курсу напряму «Міжнародна інформація» Інституту Міжнародних відносин Національного авіаційного університету

35.078

РОЛЬ ПЕРШОЇ ЛЕДІ У ФОРМУВАННІ ІМІДЖУ ДЕРЖАВИ Створення публічного образу керівника держави та його оточення є важливим при зростанні ролі громадської думки у сучасному світі та міжнародних відносинах зокрема, тому образ Першої Леді – це частина брендінгу країни та ефективний засіб, що сприяє формуванню та підтриманню позитивного іміджу держави на світовій арені. Ключові слова: Перша Леді, імідж, засоби масової інформації, брендінг. РОЛЬ ПЕРВОЙ ЛЕДИ В ФОРМИРОВАНИИ ИМИДЖА ГОСУДАРСТВА Создание публичного образа главы государства и его окружения является важным при росте роли общественного мнения в современном мире и международных отношениях в частности, поэтому образ Первой Леди - это часть брендинга страны и эффективное средств, которое

123

способствует формированию и поддержанию положительного имиджа государства на мировой арене. Ключевые слова: Первая Леди, имидж, средства массовой информации, брендинг. THE ROLE OF THE FIRST LADY IN SHAPING THE IMAGE OF THE STATE Creating a public image of the president and his entourage is important for the growth of the role of public opinion in the modern world and international relations in particular, therefore, the image of the First Lady is part of the branding of the country and an effective mean, which contributes to the formation and maintenance of the positive image of the state on the world stage. Keywords: First Lady, image, media, branding. Імідж держави – це фундамент, на якому будується репутація, що набуває країна у свідомості світової громадськості в результаті тих або інших акцій її суб'єктів, що взаємодіють із зовнішнім світом. Від образу держави залежать напрями, характер і практичні форми організації міжнародної взаємодії. Варто зазначити, що досить часто імідж вибудовується як на реальних фактах, так і на штучно створеному образі, міфі. Виходячи з цього, кожна держава намагається створити власний міф, власний позитивний імідж. Відомі особистості зазвичай є рольовими моделями для багатьох людей. Особливо це стосується перших осіб держави та їхніх дружин, чиї особистості безперечно мають вагомий вплив на формування іміджу держави на міжнародній арені. Імідж Перших Леді держав формується у сукупності декількох чинників. Перший – їхня особиста життєва позиція та громадська діяльність. Другий чинник – це образ, що створюється засобами масової інформації, який в сучасному суспільстві нерідко є визначальним для громадської думки. Ми ставимо собі за мету, використовуючи порівняльний аналіз та івентаналіз, виокремити складові державного іміджу та дослідити вплив Першої Леді на його ефективне формування. Беремо, як приклад, Мішель Обаму і розглядаємо загальний образ Першої Леді, сформований ЗМІ. Коли набираєш ім'я Мішель Обами в пошуковику зображень Google, то перша асоціація, яка виникає після декількох секунд перегляду - це рух. Неможливо знайти її нудних фотографій: на всіх вона посміхається, рухається, говорить і прямо-таки дихає життям [1]. Саме вона входить до рейтингів як найвпливовіших, так і наймодніших жінок світу. Вона є іконою стилю та ідеалом жінки для багатьох. Певний період часу ЗМІ США навіть критикувались за те, що вони приділяли занадто багато уваги почуттю стилю Першої Леді, а не її активній життєвій позиції та соціальній роботі [2]. Сама ж Мішель на запитання про свої досягнення завжди каже, що найважливіша її роль – це бути «мамою напоготові» для двох доньок Малії, 14 років та Саші, 10 років [3]. Мішель Обама має свою сторінку в facebook, twitter, інших соціальних мережах, що дає змогу звичайним громадянам США почувати себе блищими до творення історії своєї держави. Саме ці сторінки в соцмережах є засобом двосторонньої комунікаціїї між Мішель та американцями, людьми, які чи то підтримують її дії, чи то критикують.

124

Перша Леді США постійно з'являється в найпопулярніших американських телешоу, спілкується з прессою, дає інтерв'ю, робить публічні виступи. Журналісти просто обожнюють її. Під час прямого ефіру на телешоу Ellen Мішель Обама із задоволенням танцювала, робила спортивні вправи та жартувала. Наступний крок, аналізуємо соціальну діяльність. У якості Першої Леді Мішель Обама підтримує сім'ї військовослужбовців, допомагає жінкам, що працюють збалансувати свої кар'єри та сім'ї, закликає працювати на державних службах, сприєя розвитку мистецтва та художньої освіти, пропагує здорове харчування та здоровий спосіб життя для дітей та сімей по всій країні [4]. У 2010 році Місіс Обама започаткувала ініціативу Let’s Move! (Давайте рухатися!). Це кампанія, метою якої є об'єднання загальнонаціонального зусилля громадських лідерів, вчителів, лікарів, медичних сестер та батьків для вирішення проблеми дитячого ожиріння [5]. Let’s Move! має амбіційну, але надзвичайно важливу мету – зупинити епідемію дитячого ожиріння в межах одного покоління. Let’s Move! надає батькам необхідну підтримку, забезпечує здорове харчування в навчальних закладах, допомагає дітям бути фізично активнішими, і робить здорову їжу доступнішою в усіх частинах країни [6]. Мішель також перетворила Південну галявину Білого Дому в органічний сад, а також розмістила там вулики, звідки будуть постачатись екологічно чисті продукти та мед для Першої сім'ї, державних обідів та інших офіційних заходів [7]. Таким чином вона пропагує і здорову їжу, і фізичну працю. У 2011 році Мішель Обама та доктор Джил Байден разом створили Joining Forces (Об'єднавши зусилля), загальнонаціональну ініціативу, що мобілізує всі сектори суспільства для надання підтримки військовослужбовцям та їх родинам, на яку вони заслуговують, підвищення обізнаності щодо потреби військовослужбовців-ветеранів у працевлаштуванні, освіті та охороні здоров'я. Joining Forces тісно співпрацюють з американськими компаніями, які прагнуть виконати завдання Президента та найняти на роботу або забезпечити навчанням 100000 безробітних ветеранів та військових подружніх пар до 2013 року [6]. «В цей важливий рік виборів Мішель Обама виявилась більш популярною, ніж її чоловік. Її позитивний рейтинг зареєстрований на позначці 66%, в той час як Президента США коливався десь нижче 50%». Forbes Наступна кандидатура для дослідження - Карла Бруні-Саркозі. Також, як і в попередньому випадку, аналізуємо загальний образ Першої Леді, сформований ЗМІ. Без зайвих сумнівів можна сказати, що вона була однією з найскандальніших Перших Леді в Світі. Кращого об'єкта для обговорення преси, ніж «кар'єрний хамелеон» Карла Бруні-Саркозі важко знайти [8]. З першого погляду неможливо визначити яким саме є її образ в медіа – позитивним чи негативним. Адже до того, як стати Першою Леді Франції, чим тільки не займалась Карла Бруні. З 19 років вона працювала моделлю для дизайнерів і будинків моди, таких як Christian Dior, Givenchy, Paco Rabanne, Sonia Rykiel, Christian Lacroix, Karl Lagerfeld, John Galliano, Yves Saint-Laurent,

125

Shiatzy Chen, Chanel і Versace. У 1990-х роках Бруні була в числі 20 найбільш високооплачуваних манекенниць [9]. З 1997 року і до цього часу Карла успішно займається музичною діяльністю, а в 2010 році навіть знялась у фільмі Вуді Аллена «Опівночі в Парижі» [10]. У Карли Бруні було надзвичайно бурхливе приватне життя. До списку її колишніх коханців входять Мік Джаггер, Ерік Клептон, Кевін Костнер, Венсан Перес, Леос Каракс, Шарль Берлінг, Арно Кларсфельд, Дональд Трамп і колишній прем'єр-міністр Франції Лоран Фабіус. Як заявила сама Карла журналу Le Figaro - “мені просто набридла моногамія». Що вже говорити про історію 2001 року, коли живучи з французьким письменником Жаном-Полем Ентховеном, Бруні закрутила роман з його сином Рафаелем, який був молодший за неї на 10 років [11]. Наступне – це соціальна діяльність. Незважаючи на неоднозначне особисте життя, протягом багатьох років Карла Бруні бере участь у гуманітарній та благодійній діяльності. У 2008 році вона стала Послом миру для захисту матерів та дітей від ВІЛ. У листі на підтримку асоціації «Люди за етичне поводження з тваринами» (PETA), вона зайняла позицію проти використання натурального хутра в індустрії моди. Бруні віддала гонорар за свій альбом Comme si de rien n’était до Фонду Франції, і підтримує різноманітні заходи та ініціативи, такі як кампанія Born HIV Free (Народжуйся без ВІЛінфекції), боротьба за права тварин, Фонд Нельсона Мандели, французька асоціація досліджень в області СНІДу, французька асоціація La Chaîne de l'Espoir та асоціація Warchild UK. Вона бере участь у розкручуванні молодих артистів, записує благодійні альбоми і навіть продала свій автопортрет на користь дітей з країн третього світу. Бруні зустрічалася з Далай Ламою, а також приймала Папу Бенедикта XVI під час його візиту до Франції. У вересні 2008 року разом з чоловіком, Ніколя Саркозі, Карла відвідала Нью-Йорк, де взяла участь з королевою Ранією та Венді Мердок в засіданні щодо бідності та смертності жінок, зустрілася з тогочасною Першою Леді США Лорою Буш на симпозіумі з питань розвитку глобальної грамотності та відвідала Генеральну Асамблею ООН з чоловіком [12]. Карла Бруні працювала разом з Шейхою Мозою (дружиною еміра Катару), долаючи проблему неосвіченості. Вона також підтримувала гаїтянських сиріт, які пережили землетрус 2010 року і з її допомогою були усиновлені французькими сім'ями [13]. У кінці серпня 2010 року, іранська державна щоденна газета Kayhan назвала Бруні-Саркозі "повією" після того як вона та ще ряд французьких знаменитостей висловили своє обурення у відкритому листі щодо засудженої за подружню зраду Сакіне Мохаммаді Аштіані та її жорстокого вироку – забиття камінням на смерть [14]. У квітні 2009 року Карла з нагоди візиту французької пари до Іспанії Карла Бруні була нагороджена Великим Хрестом Ордена Карлоса III. Окремо варто виділити Фонд Карли Бруні-Саркозі, що був створений у 2009 році під егідою Фонду Франції. Його мета – надати доступ до освіти, культури та мистецтва усім верствам населення, незалежно від їх матеріального становища. Головними принципами Фонду є: практичний підхід,

126

довгострокова перспектива, орієнтація на дітей, малозабезпечених студентів та людей, виключених з суспільства (ув'язнених, бездомних і т.д.) [15]. Та все ж Карлі Бруні не вдалося створити абсолютно позитивний образ Першої Леді. І ця амбівалентність її особи пов'язана швидше з її минулим, ніж з діяльністю безпосередньо у ролі Першої Леді. І, нарешті, Шейха Моза бінт Насер аль-Міснед. Загальний образ Першої Леді, сформований ЗМІ. Черговою іконою стилю на світовій політичній арені є друга, але єдина публічна жінка еміра Катару Шейха Хамада бен Каліфа-аль-Тані, Шейха Моза бінт Насер аль-Міснед. Шейху Мозу називають жінкою, що ламає стереотипи про східних жінок. Саме вона вперше публічно з'явилась на людях з відкритим обличчям, порушивши одне з головних табу ісламського етикету в країнах Аравії. Це були перші кроки до реформ, але, не дивлячись на те, що жінки стали вільні у виборі одягу, не все суспільство прийняло ці зміни. Однак, Шейха Моза на цьому не зупинилася. Вона створила свій неповторний стиль, адаптуючи європейський дизайн до дозволеного релігією і традиціями [16]. Шейха Роза відіграла важливу роль в тому, що жінкам Катару була дароване право голосу, право керування автомобілем та право вибору одягу. Шейха Моза вважає своєю головною метою перетворити Катар на сучасну передову у світі країну. «Ми повинні цінувати свою культуру та спадщину, але одночасно маємо бути сучасними людьми», — говорить вона [17]. Стосовно соціальної діяльності, Шейха Моза, що є рідкістю для дружин правителів інших країн Перської затоки, має низку державних і міжнародних, в т.ч. почесних посад:  глава Катарського фонду освіти, науки та суспільного розвитку;  президент Верховної ради з сімейних питань;  віце–президент Верховної ради з освіти;  спецпосланець ЮНЕСКО з базової та вищої освіти. Вона бере участь у політичному, бізнесовому, громадському і культурному житті свої країни та регіону:  створила Арабський демократичний фонд, до якого її чоловік зробив перший внесок у розмірі 10 млн. доларів. Головне завдання цього фонду — заохочення розвитку вільних ЗМІ та громадянського суспільства.  є ініціатором ідеї перетворення Катару на нову «Кремнієву долину». З цією метою створено Катарський парк наук та технологій.  є ініціатором і головним натхненником, розробником і втілювачем у реальність «Освітнього міста» (англ. Education City) в Катарі — університетського містечка в передмісті столиці на площі 2500 акрів, де лекції студентам читають провідні професори американських університетів.  підтримує і заохочує діяльність провідної арабомовної телемережі АльДжазіра. Шейха Моза має почесні докторські звання багатьох університетів світу. Працюючи разом з чоловіком над здійсненням реформ у своїй державі, Шейха Моза відкрила світові нову жінку Сходу, освічену, ерудовану, прогресивну і далекоглядну. Результати проведеного дослідження свідчать про те, що образ Першої Леді є ефективним засобом, який сприяє формуванню та підтриманню позитивного іміджу держави на світовій арені. Варто зазначити, що це

127

стосується створення не лише позитивного чи негативного іміджу, а що важливо – унікального образу. Зважаючи на те, що формування іміджу держави – це довготривалий процес, увага до особи Першої Леді не повинна обмежуватись лише часом передвиборчих кампаній. Адже інтерес і увага до кожної держави з боку інших суб’єктів міжнародних відносин є постійними та неослабними. Зростання ролі громадської думки у сучасному світі та міжнародних відносинах зокрема підтверджує правильність тези про важливість створення публічного образу керівника держави та його оточення. Образ Першої Леді – це частина брендінгу країни, що зараз є невід’ємною частиною зовнішньої політики кожної держави. Тому формування привабливого образу Першої Леді є не лише її власним завданням, а і тих людей, які є відповідальними за правильну, необхідну для держави «рекламу» на світовій арені. Через дружину очільника країни держава опосередковано демонструє світовій спільноті своє відношення до інституту сім'ї, до гендерного питання, до проблем формування, збереження і охорони здоров'я, освіти, культури та багатьох інших важливих проблем. На нашу думку, Україна, як і багато інших пострадянських держав, повинна використати цей додатковий шанс для завоювання позицій на міжнародній арені, для створення іміджу справді демократичної держави, здатної до поступального руху та позитивних змін. ЛІТЕРАТУРА: 1. http://www.barackobama.com/about/michelle-obama?source=footernav Official Barack Obama’s Presidential Campaign web-site. 2. http://www.thedailybeast.com/newsweek/2008/11/28/very-little-incommon-but-that-o.html. The Daily Beast «Very Little in Common But That ‘O’» by Katie Connolly, November 28, 2008. 3. http://www.liveinternet.ru/users/tatasoz/post233086807/ «Спортивный режим Мишель Обамы» Ермоловская Тетьяна, Пятница, 24 Августа 2012. 4. http://libguides.library.ncat.edu/content.php?pid=321603&sid=264380 1 «Michelle Obama's Accomplishments as First Lady» by Stefanie Nutting, August 21, 2012. 5. http://www.letsmove.gov/about Official Let's Move web-site. 6. http://www.whitehouse.gov/administration/first-lady-michelle-obama Official web-site of the White House. 7. http://www.washingtonpost.com/wpdyn/content/article/2009/03/19/AR 2009031902886.html Washington Post «Vegetable Garden Will Be Installed on White House Grounds» by Jane Black, March 20, 2009. 8. http://www.telegraph.co.uk/news/worldnews/europe/france/5013715/ Carla-Bruni-follows-Nicolas-Sarkozy-into-politics-by-setting-up-educationfoundation.html The Telegraph «Carla Bruni follows Nicolas Sarkozy into politics by setting up education foundation» by Peter Allen, March 19, 2009. 9. http://www.thefashioninsider.com/mobil.php?act=&rub=supermodels &id=11&status=&splitindex=800 Fashion Insiden «Encyclopedia Top Mannequins».

128

10. http://www.guardian.co.uk/film/2009/nov/24/carla-bruni-woody-allenfilm The Guardian «Carla Bruni accepts Woody Allen film proposal» by Lizzy Davies, November 24, 2009. 11. http://news.bbc.co.uk/2/hi/europe/7189773.stm BBC News, Profile: Carla Bruni. 12. http://www.actions-traitements.org/spip.php?article3497 Actions Traitements «Le Fonds moncial lance la champagne "BORN HIV FREE" avec le soutien de Carla Bruni-Sarkozy», May 19, 2011. 13. http://www.lemonde.fr/proche-orient/article/2010/08/24/carla-brunisarkozy-soutient-sakineh_1402060_3218.html Le Monde «Carla BruniSarkozy soutient Sakineh», August 24, 2010 14. http://www.guardian.co.uk/world/2010/aug/31/carla-bruni-sarkozyiranian-media The Guardian «Iranian media warned after paper calls Carla Bruni-Sarkozy a 'prostitute'» by Ian Black, August 31, 2010. 15. http://www.carlabrunisarkozy.org/en/the-foundation/introduction/ Official web-site of Carla Bruni-Sarkozy Foundation. 16. http://umma.org.ua/ru/persons/Sheyha_Moza_bint_Naser_alMissned_%E2%80%93_arabskaya_Greys_Kelli/180 Umma Inform «Шейха Моза бинт Насер аль-Мисснед – арабская Грейс Келли» Алеся Петрова, 29 Марта 2012. 17. http://www.umoloda.kiev.ua/number/1238/204/43832/ Україна Молода «Сучасна Роксолана. Друга дружина, але перша леді, прагне перетворити Катар на сучасну країну» Олег Боровський.

Секция 3. СОЦІУМ, КУЛЬТУРА, ІНФОРМАЦІЙНА РЕВОЛЮЦІЯ В ХХІ СТОЛІТТІ УДК 159.9 316.6 316.4

БУЙВАН Э.В. аспирант, ОНУ им. И.И. Мечникова, ИМЕМ каф.эксперементально диференциальной психологии, ВИСКОВАТОВА Т.П. научный руководитель-Академик УАН, доктор психологических наук, профессор buivan@bk.ru

СОВРЕМЕННЫЕ ТРАКТОВКИ ПОНЯТИЯ СОЦИАЛЬНОГО ПЕРЕЖИВАНИЯ Анотация. Расширение границ и обогащение структуры психологии определяется влиянием таких факторов как осложнение социальной жизни и деятельность современного человека, таким образом, перед психологией как наукой ставятся новые задачи и вопросы, ответы на которые требуют детального изучения новых психологических реалий,

129

развитие самой науки, ее методов исследований позволяют постоянно расширять горизонты психологии. Анотація. Розширення меж і збагачення структури психології визначається впливом таких факторів як ускладнення соціального життя і діяльність сучасної людини, таким чином, перед психологією як наукою ставляться нові завдання і запитання, відповіді на які вимагають детального вивчення нових психологічних реалій, розвиток самої науки, її методів досліджень дозволяють постійно розширювати горизонти психології. В настоящее время психологическая наука представляет собой сложную и разветвленную систему направлений научных исследований, структуру которой составляет множество относительно самостоятельно развивающихся отраслей. Процесс переживания, с одной стороны, поможет развитию личности, а также даёт возможность пересмотреть устаревшие ценности, обрести новый смысл. С другой стороны, переживание может обладать деструктивным потенциалом, лишая личность в период юности сил, энергии, творческого вдохновения. Переживание рассматривается А.В. Петровским и М.Г. Ярошевским как одну из базисных категорий психологии. Включение переживания в категориальный аппарат психологии выделяет его значимость. Переживания личности соотносятся с метапсихологической категорией чувства, которое имеет событийный характер, выражая неповторимость и значительность различных явлений во внутренней жизни субъекта [3]. Переживание рассматривается С.Л. Рубинштейном как одна из важнейших характеристик психики, как критерий принадлежности содержаний сознания субъекту и понимается как «любое эмоционально-окрашенное явление действительности, непосредственно представленное в сознании субъекта и выступающее для него как событие его собственной индивидуальной жизни»[4]. Благодаря переживанию субъект приобретает возможность соотносить себя с миром, присутствовать и действовать в нем. Явления действительности предстают в сознании субъекта как эмоциональные репрезентации мира, через переживания и рефлексию которых он и обретает свою субъектность [5]. Переживание, согласно А.Н. Леонтьеву, понимается как некоторый регулятор деятельности, позволяющий субъекту сознательно осуществлять выбор мотивов своей деятельности: «переживание – это стремления, желания, хотения, непосредственно представляющие в индивидуальном сознании процесс осуществляемого субъектом выбора мотивов и целей его деятельности и тем самым способствующие осознанию отношения личности к происходящим в ее жизни событиям»[2,ст.105]. Человеческая жизнь рассматривается А.Н. Леонтьевым как совокупность различных видов деятельностей, совокупность мотивов, потребностей, целей субъекта. Переживание в этом случае помогает человеку осуществлять выбор между разнонаправленными тенденциями и регулировать деятельность в случае столкновения мотивов.

130

Предметом теоретических исследований Ф.Е. Василюка выступает переживание в критических для человека ситуациях жизни. «Переживание – это деятельность, возникающая в ситуации невозможности достижения субъектом ведущих мотивов его жизни, крушения идеалов и ценностей и проявляющаяся в процессе преобразования психологического мира человека, направленном на переосмысление его существования» [1,ст.38]. В результате подобной деятельности переживания субъекта изменяются и преобразуется смысл его жизни, увеличивается смысловое принятие и обеспечивается высокий уровень осмысленности бытия. Человек формирует свои личностные качества в процессе взаимодействия с миром через осмысление специфичности и индивидуальности своего бытия. Соответственно, жизненный мир человека является основой для становления человеческой субъективности. Жизненный мир человека включает два аспекта – внешний мир и внутренний мир. По мнению Ф.Е. Василюка, внешний мир субъекта может быть рассмотрен с использованием двух характеристик – «легкость» или «трудность». Легкий внешний мир субъекта гарантирует немедленное и полное удовлетворение любой потребности человека. Трудность внешнего мира субъекта состоит в том, что блага, необходимые для жизни, не даны непосредственно, внешнее пространство насыщено преградами, сопротивлением; главным способом преодоления преград внешнего мира у человека становиться предметная деятельность. Внутренний мир субъекта Ф.Е. Василюк рассматривает с использованием двух характеристик – «простота» или «сложность». Простота жизни субъекта понимается как ее односоставность, наличие единственной потребности или единственного жизненного отношения у человека. Сложность внутреннего мира человека понимается как наличие у него нескольких пересекающихся жизненных отношений. Описанные жизненные миры актуализируют установки, определяющие тот или иной тип переживания личности [1]. Таким образом можно отметить таких ученых как: Петровский, А.В., Ярошевский, М.Г., Рубинштейн, С.Л., Волков Ю.Г., Мостовая И.В.,Василюк, Ф.Е., А.Н. Леонтьев, которые в своих работах расматривали и трактовали понятие переживания у индивида, как одну из базисных категорий психологии, важнейшую характеристику психики, отмечали так же, что в следствии переживания человек обретает возможность соотносить себя с миром, находится и действовать в нем, рассматривается как некий регулятор деятельности, а так же, что переживание в этом случае помогает сбьекту сделать выбор между разнонаправленными тенденциями и регулировать деятельность в случае столкновения мотивов. ЛИТЕРАТУРА: 1. Василюк, Ф.Е. Психология переживания: анализ преодоления критических ситуаций / Ф.Е. Василюк. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1984. — 200 с. 2. Волков Ю.Г., Мостовая И.В., Социология / под ред. Проф. В.И. Добренькова. – М.: Гардарика, 1998.- 244 с.

131

3. Петровский, А.В., Ярошевский, М.Г. Основы теоретической психологии / А.В. Петровский, М.Г. Ярошевский. – М.: ИНФРАМ,1998. –525с. 4. Рубинштейн, С.Л. Человек и мир / С.Л. Рубинштейн. — СПб.: Питер, 2003. — 512 с. 5. Рубинштейн, С.Л. Основы общей психологии / С.Л. Рубинштейн. – СПб.: Изд-во «Питер», 2000. – 320 с. ДЕМИДЕНКО Н.М. завідувач кафедри гуманітарних дисциплін Сумської філії Харківського національного університету внутрішніх справ, к. і. н.

ФОРМУВАННЯ ЕТНІЧНОЇ СВІДОМОСТІ ЯК ОДНІЄЇ ІЗ СКЛАДОВИХ НАЦІОНАЛЬНОГО ВИХОВАННЯ.

«Людина включає в себе не тільки особисто якісне Я, яке йде від Бога, але і земну індивідуальність – батьківщину і предків» (С. Булгаков) Нація є тією історичною формою людської спільноти, яка найбільш повно може забезпечити людині умови, необхідні для її життєдіяльності, повноцінної самореалізації особистості. Поняття «національне виховання» рівнозначне державницько-патріотичному, хоча перше є ширшим. На нашу думку, головне у національному вихованні – передати глибинні національновиховні традиції народу, його звичаї, обряди. Таке виховання забезпечує «етнізацію» людей. Етнічна свідомість – це усвідомлення себе українцем на побутовоетнографічному рівні, саме вона виступає формою усвідомлення особистістю чи народом своєї належності до певного етносу, що базується на спільності мови, культури, історичній долі й визнанні особливих специфічно-історичних рис свого народу. Людина на цьому рівні любить свою мову, традиції, звичаї. Етнічна свідомість – «потужна сила, яка була основним чинником, що зберігав українців упродовж тисяч років їх бурхливої історії» [1, 57]. Етнічна група передує сучасній нації у тому ж сенсі, у якому, за висловом Вордсворта, «дитина є батьком людини». Найважливішими складовими національної свідомості, за твердженням І. Кресіної, є «етнічна та національна ідентичність, етнічна свідомість, національна свідомість, історична свідомість, національна ідея, національний менталітет і характер..» [2, 214]. Життя кожної окремої людини є продовженням життя попередників. Молоде покоління переймає насамперед певне емоційно-позитивне ставлення інших до всього оточуючого, ніж починає засвоювати знання. Виражені за допомогою художніх форм та образів ідеї глибше проникають у свідомість, ніж будь-які настанови. Не можна не погодитись з К. Ушинським,

132

котрий стверджував, що національне виховання, створене самим народом і побудоване на народних традиціях, має ту виховну силу, якої немає в найкращих системах, побудованих на абстрактних ідеях [3, 100]. Основною клітиною суспільства є родина, яка забезпечує виховання духовної спадковості у наступних поколіннях. Кожен конкретний народ через свою національну систему виховання продовжує і розвиває себе у своїх дітях, генерує національний дух, традиційну родинно-побутову культуру. Саме в сім’ї формується психофізіологічний генотип народу, його національна поведінка. Сім’я – це духовно-енергетична субстанція, модель колективної поведінки, де передається досвід минулих поколінь, народні національні традиції, «без яких не буває нації» [2, 71]. Давно існує постулат: людину, її поведінку формують обставини, в яких вона живе. На нашу думку, патріотичне почуття кожного засновується на інтересі до найближчого оточення (сім’ї, рідного міста, села). Воістину: «Батьківщина там, де небо з’єднується з землею через ваше серце» [4, 38 ]. Першопочатком у формуванні поведінки молодого покоління є поведінка і вчинки батьків. Як говорить народне прислів’я: «Як не навчив батько, то не навчить і дядько». Однією з першооснов національного виховання виступає рідна мова, якою ми також починаємо послуговуватися також у сім’ї ще від наймолодшого віку. Українцям врешті решт необхідно зрозуміти і глибоко засвоїти правильність постулату про те, що «чужою мовою розмовляє або гість, або найманець, або окупант»… У народному середовищі українців значною мірою збереглися традиційні світоглядні цінності, на яких великою мірою базується національна самосвідомість. Необхідно тільки, щоби українська еліта стала «сіллю нації», бо «повноцінний рух можливий лише за умови, коли видющі ведуть прозрілих. Тоді всі разом перетворюються на творців власної долі, які легко долають перешкоди, що постають на шляху до наміченої мети» [5, с.224]. Отже, формування етнічної свідомості, що базується на самобутності українського народу, є фундаментом для формування національного характеру, а отже і умовою державницько-патріотичного виховання. Лише спільний гармонійний вплив держави і сім’ї, як найважливіших інституцій у становленні особистості, зможе забезпечити формування свідомого суспільства. Лише особистості з максимальною етнічною самосвідомістю здатні зберігати свою етнічну спільноту і успішно творити її державність. ЛІТЕРАТУРА: 1. Лук’яненко Л. Національна ідея і національна воля / Л. Лук’яненко. – К. МАУП, 2003. – 296 с. 2. Жижко С. Нація як спільнота / С. Жижко. – К.: Дніпро, 2008. – 808 с. 3. Ушинський К.Д. Про народність у громадському вихованні / К.Д. Ушинський // Вибрані твори: У двох томах. – К.: Радянська школа, 1983. – Т.2. – С.64-169. 4. Царик Ю.І. німий заговорив / Ю. Царик. – Суми: Козацький вал, 2004.-116с. 5. Ситник П.К., Дербак А.П. Проблеми формування національної самосвідомості в Україні / П.К. Ситник, А.П. Дербак : Монографія. – К.: НІСД, 2004. – 226 с.

133

КОЗМЕНКО М.В. Аспірант. Національна академії керівних кадрів культури і мистецтв, м. Київ m_kozm@ukr.net

КРОС-КУЛЬТУРНІ ТРАНСФОРМАЦІЇ АКСІОСФЕРИ РАННЬОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ Abstract. Ideological transformation of European society, which took place at the turn of Antiquity and the Middle Ages, dramatically changed the value orientation of humanity in general. Impact on Middle Eastern spiritual teachings at the European awareness syncretised value in a holistic representation of spiritual guidance. Крос-культурні трансформації в ІІ-V ст. були повністю поглинуті зміною всталеного міфологічного світогляду в культурі європейської людини на релігійний. Саме з появою на Близькому Сході та розповсюдженням по всій Римській імперії нової релігійної форми вірування – християнства – відбувся злам у традиціях, культі та звичаях тодішніх народів Європи. Зазнали революційного впливу християнства всі прошарки тодішньої римської культури – від повсякденного побуту до філософських дискусій. Слід звернути увагу, що європейська культура в період раннього Середньовіччя (за дослідженнями Г. Майорова раннє Середньовіччя в філософсько-культурологічному контексті варто починати від появи перших християнізованих філософів, тобто з ІІ ст. н.е.) була розвинута на високому інтелектуальному рівні в Римській та Візантійській імперіях. Саме вони задавали тон і ритм тодішньому філософсько-науковому середовищу та були взірцями основних тлумачень світоустрою та людської екзистенції. Тому не дивно, що новітні та революційні ідеї християнства отримали своє поширення спершу на землях Італії та Греції. Культура пізньоантичних держав з характерними для неї міфологічним світоглядом не могла більше стримувати наступ нової форми розуміння світу та людського життя, оскільки, за визначенням О. Шпенглера, вже вичерпала власні запаси ефективного існування та перебувала на етапі занепаду. Ціннісно-моральні категорії римського суспільства були затьмарені спрагою до насолоди і тілесних утіх. Інтелектуальна традиція класичних античних шкіл змінилася на видовищний культ розваг у колізіях та на оргіях. Ціннісна орієнтація як пошук позитивних зрушень в житті суспільства перебувала на межі нігілізму. З позицій нинішнього досвіду зрозуміло, що зміни на початку в період пізньої Античності були закономірними. Поява монотеїстичної та метафізичної релігії була сприйнята пізньоантичним суспільством як новий подих у розвитку його культури. Ця релігія розповсюджувалася швидко, передусім серед простого населення, а саме серед селян, міщан, ремісників, торговців тощо. Народні філософи, які не мали підтримки в державних керманичів, синтезували ідеї нової релігійної течії з провідними категоріями класичної філософії, а саме філософії Сократа, Платона, Арістотеля, Плотіна. Таким чином вони представили синтезовану філософську релігію європейській культурі.

134

В умовах трансформації свідомості античного суспільства відбувалося духовне процесування цінності. Вона виходила за рамки простого етикоестетичного вподобання та набувала рис загально духовного орієнтиру. Зрештою в період раннього Середньовіччя цінність проходила етап синкретизації, тобто йшов процес відновлення неподільності єдиної суті цінності в свідомості людей. Проте пізніші фанатичні намагання підвести всі сфери людської діяльності під рамки релігійного вчення змінили ракурс ціннісної орієнтації, яка сформувала досить позитивну тенденцію для філософських пошуків в просторі духу. Традиції античної філософії таврувалися як язичницькі та всіляко викорінювалися. З появою інквізиції новаторство та вільнодумство стали небезпечними, філософія перетворилася справді на служницю релігії, а наука обмежувалася повторенням уже винайденого. Зрештою цінність знову підпала під процес нівелювання. Суспільство пізнього Середньовіччя завдяки знищенню всього мистецького, філософського та наукового інквізиторами стало втратило ціннісні орієнтири та духовні настанови. Культ тіла та задоволення, як і в період пізньої Античності, займав чільне місце. Відбувався занепад Середньовіччя та розквіт Відродження. Культура раннього Середньовіччя є хиткою в об’єктивних оцінках, так як перебуває, по-перше, в просторі нез’ясованих питань про свій початок, подруге, демонструє перехід від античної традиції до зовсім нової – середньовічної. Остання прикладала багато зусиль пізніше, щоб знищити, повністю викорінити античні артефакти культури з історії людства, цим же завдавши непоправної шкоди людству загалом. Важливість синтезу різнокультурного філософсько-релігійного вчення Близького Сходу та Європи вбачається в цілісному представленні духовного простору як символу Абсолюту і Бога. ЛІТЕРАТУРА: 1. Майоров Г.Г. Формирование средневековой философии / Г.Г. Майоров. – М. : Мысль, 1979. – с. 431. 2. Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории / О. Шпенглер ; [пер. с нем. и прим. Маханькова И.И.]. – М., 1993. – Т.1. ЛІСОВСЬКИЙ П.М., к.філос.наук, Інститут соціальних наук і самоврядування при Міжрегіональній академії управління персоналом, к. філос. н., доцен.т lisovsky-pm@i.ua

ЗНАННЯ ЯК ДЕТЕРМІНУЮЧА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА СИЛА В ПРОЕКЦІЇ ДУХОВНОГО КАПІТАЛУ УКРАЇНИ Знання як детермінуюча інтелектуальна сила засвідчує, що лише завдяки елементові волі у процесі об’єктивізації сущих речей стає активним структурним компонентом духовного капіталу. Ключові слова: волюнтаризм, детермінізм, структуризація, рефлексія.

135

Сучасна духовна криза в Україні зумовлює актуальність проблеми знань, що лежить в основі будь-якої ідеології. У цьому сенсі особливу увагу привертають ірраціональні та раціональні чинники людської свідомості, оскільки необхідно виявити шляхи та методи виходу з кризової ситуації. Саме: ірраціональний та раціональний момент як свідомий регулятор в системі духовного капіталу, де пріоритетною цінністю слугує шляхетність (благородність, лицарство, моральність). При цьому, воля є однією з форм психічного життя, а вольові акти людини опосередковані її розумовими процесами, її уявленнями і думками та виявляються в її довільних діях. У цьому процесі потрібна активна праця інтелекту, що втілює людське мислення та пізнання, де знання можна визначити формою існування і систематизації результатів пізнавальної діяльності. Згідно з Аристотелем, коректною є його структуризація на інтуїтивне та дискурсивне – опосередковане умовиводами і логічними доказами. За цих обставин існує декілька видів знання: буденне (здоровий глузд), особистісне тощо. Когнітивний масив може бути донауковим та науковим. Науковому знанню притаманні логіка, обґрунтованість, доказовість, відтворюваність пізнавальних результатів. Інтелектуальний потенціал розуму Шестов віддавав перевагу вірі – щоправда, застерігаючи, що “їй належить бути зрячою і розсудливою” [8, 282]. Специфіка такого інтелектуального потенціалу, що домінує раціональну думку, має органічно включати аспект конструктивної самокритики, рефлексивної самооцінки власних потенційних можливостей, де внутрішня впевненість не повинна переходити за межі самовпевненості. Принагідно варто зауважити, що Готфрід Вільгельм Лейбніц уподібнював мудрість “досконалому знанню принципів усіх наук та мистецтву їх застосування” [4, 97]. У цьому сенсі необхідно зауважити, що наукова картина світу складається в результаті синтезу знань, отриманих як природничими науками, так і соціогумнітарними. Все це містить суспільні уявлення про світ, оскільки “процедура синтезу знань, отриманих різними науками, є надзвичайно складною і суперечливою. Вона передбачає щонайменше встановлення динамічних зв’язків між предметами наук, адже навіть уявлення про основні системно-структурні характеристики предмета в структурі кожної науки виражене у формі цілісної картини досліджуваної реальності” [6, 384]. Отже, життєвий світ реальності певною мірою забезпечує систематизацію знань в межах відповідної науки. За цих обставин не повинно бути численних розривів суцільної тканини знання, внаслідок чого одні сегменти не узгоджуються з логікою інших компонентів, що зазнає істотних труднощів наукове знання. Саме філософія здатна утримувати сукупність істотних аспектів знання, його систематизації та перспектив розвитку в майбутньому. При цьому, якщо порівняти наукові знання про суспільство, з одного боку, і про природу – з іншого, то варто визнати у такому знанні наявність моделі, створені в одній сфері наукових знань, можуть наближатися до загальних рис побудови і динаміки пізнання в іншій, і тоді методологія цілком здатна розвивати свої концепції так, як це відбувається в будь-якій іншій сфері наукового пізнання, зокрема, соціогуманітарних науках. Така методологія здатна використовувати схеми, розроблені в одній сфері пізнання, в іншій, корегуючи їх і адаптуючи до специфіки нового предмета. Іншими словами, чітка демаркація між науковим знанням про природу і про дух

136

започатковувалася на науці ХІХ ст., проте вона втратила силу в науці кінця ХХ ст. Доказом цього є те, що в сучасному природознавстві дедалі значну роль починають відігравати дослідження складних систем, які розвиваються, володіють “синергетичними характеристиками” і охоплюють як елемент людини та її діяльність. Саме методологія дослідження таких об’єктів у системі знань зближує природничо-наукове і гумaнітарне пізнання як одне органічне діалектичне ціле, знищуючи жорсткі межі між ними, оскільки витікають одне із одного як соціодетермінуюча сила. Ефективність використання знаннєвих ресурсів певною мірою залежить від такої важливої духовної компоненти як історицизм, де накопичується і об’єктивується суспільний досвід (людини, людей, людства) та здійснюється відповідна форматизація змісту як еталон людської діяльності. Знання як ірраціонально та раціонально захищене уявлення про дійсність вибудовує думку людського, що задає алгоритм світогляду. Сьогодні ірраціоналізмом називають різноманітні течії у філософії, що обмежують абсолютизацію розуму, говорячи про знання. При цьому інтуїція визначається як здатність суб’єкта осягнути істину шляхом перманентного споглядання без доказів. Основними характерними особливостями інтуїції є миттєвість, уявлення, інстинкт, містицизм як евристичний матеріал. Як стверджував Сергій Булгаков, що на відміну від логічного мислення, інтуїція осягає світ у його інтенційній повноті та неповторній унікальності: “Первісна безпосередність, інтуїтивність споглядання, тотожність знання та свідомості, суб’єкт-об’єктність буття в Софії з часом поступається місцем поділу на суб’єкт та об’єкт з неухильною дискурсивністю і абстрактністю (теоретичністю знання). Народжується “чистий розум” як сукупність форм, в яких суб’єкт формулює своє ставлення до об’єкта. Науковий або теоретичний розум виникає на руїнах софісності, яка віддзеркалює Логос. Відтоді Логос ховається в онтологію, є лише внутрішнім і прихованим зв’язком речей, який у нічній темряві шукає ratio…” [1, 123]. У таких випадках інтуїтивне прагнення, що містить латентний характер прагнення неоязичництва, утворює рятівну для розуму і серця очевидність. “Езотеричний, духовний бік кожної релігії є трансцендентним кодом, який можуть збагнути лише ті, хто підніс себе над прозаїчним та умовним. Багато століть людина поклонялася “букві закону”, не розуміючи, що буква вбиває, а відроджує дух” [7, 484]. За цих умов розвиток сучасних електронних засобів комунікації породив нові технологічні можливості інформаційної дії на духовні процеси у світі, вплинув на фізичні процеси в соціумі, змінив його тем посвіт, перетворив інформацію на стратегічний ресурс поступу цивілізації. Це дало можливість упорядкувати спрямованість дії цих процесів та окреслити межу об’єкту дії, в центрі якої є людина як національна інтелектуальна цінність, що постійно необхідно нарощувати. Тому знання в сучасних умовах глобалізації – це одна за форм перерозподілу інтелектуальних і професійних ресурсів, це спосіб акумуляції професійного інтелекту в тій країні, яка не тільки в них гостро має потребу, але і яка за рахунок своїх матеріальних ресурсів здатна надати їм кращі умови існування і відтворення. Концентрація “світових розумів” визначає темпи розвитку країн і центри, що формують глобальні параметри порядку. Це сьогодні стало однією з найважливіших суспільних тенденцій. Для одних країн і народів – це найважливіша умова нових перспектив у розвитку, розширення

137

зони своїх життєвих інтересів, а інших – реальна загроза розпаду і втрати суверенітету. Очевидно, що у ХХІ столітті, при нагоді глобального перерозподілу інтелектуальних ресурсів і взаємодії за допомогою сучасних інформаційних технологій, знайшло новий спосіб поділу територій (природних багатств), підштовхування до вимушеної цивілізації “країн об’єктів відкритості” (сировинні, переробні регіони тощо), спрямовані політикою держав. Таким чином, в сучасних умовах глобалізації життєво важливим підґрунтям знання як детермінуючої інтелектуальної сили є пріоритети загальнолюдських цінностей на основі комунікативної діалектичної взаємодії цивілізацій. На теперішньому етапі суспільного розвитку світової цивілізації дедалі виразнішою стає тенденція переходу на нову фазу розвитку знання в проекції духовного капіталу під впливом інноваційних технологічних процесів та інформаційної культури. За цих умов відбувається проблема формування аксіосфери, розробка крос-культурних стратегій, що є змістоформуючими в характеристиці знання сучасної рeальності. Саме необхідність впровадження системи безпеки життєдіяльності в сучасному життєвому світі зумовлена моральнісними нормами полікультурної комунікації. Це в свою чергу зумовлюють принципи інтелектуального права з огляду суспільної справедливості. Лисовский П.М. Знание как детерминирующая интеллектуальная сила в проекции духовного капитала Украины Волюнтаризм как философское направление характеризует сущностную природу человека: иррациональный и рациональный момент как сознательный регулятор в системе духовного капитала, где приоритетной ценностью служит благородство (рыцарство, нравственность). Именно знание как детерминирующая интеллектуальная сила свидетельствует, что только благодаря элементу воли в процессе объективизации сущих вещей становится активным структурным компонентом духовного капитала. Ключевые слова: волюнтаризм, детерминизм, структуризация, рефлексия. Lisovsky P.M. Knowing how determining intellectual force in the projection of the spiritual capital of Ukraine Voluntarism as a philosophical direction characterizes the essential nature of man – rational and irrational moment as a conscious controller in the system of spiritual capital, where the priority value serves as the nobility (nobility, chivalry, morality). Knowledge as determining intellectual force shows that only through the elements of liberty in the process of objectification sheer things becomes active structural component of spiritual capital. Keywords: voluntarism, determinism, structuring, reflection. ЛІТЕРАТУРА: 1. Булгаков С.Н. Философия хозяйства. – М.: Мысль, 1990. – С. 123– 124. 2. Горський В.С. Історія української філософії. – К.: Наукова думка, 1996. – С. 40. 3. Грушевський М.С. Історія Русі. – К.: Наука, 1993. – С. 78. 4. Лейбниц Г.В. О мудрости. Соч. В 4 т. – Т.3. – М.: Прогресс, 1998. – С. 97.

138

5. Надибська О.Я. Пріоритети як предмет соціального пізнання: [монографія], Одеса: Друкарський дім, Друк Південь, 2010. – 456 с. 6. Самчук З.Ф. Світоглядні основи соціально-філософського дослідження ідеології: проблема критеріїв та пріоритетів вибору: [моногр.] у 2 т. – Д.: АРТ-ПРЕС, 2009. – Т.1. – С. 74–75. 7. Холл М.П. Энциклопедическое изложение масонской, герметической, каббалистической и розенкрейцеровской символической философии. – М.: Прогресс, 1997. – С. 484. 8. Шестов Л. Апофеоз беспочвенности. Сочинения. – М.: Мысль, 1995. – С. 282. 9. Юм. Д. Соч. – В 2 т. – Т.1. – М.: Наука, 1965. – С. 384.

УДК 378

Малахов Ю.А. К.т.н., доцент. Брянский государственный технический университет (БГТУ), РФ yumal@pochta.ru

РАЗВИТИЕ ИННОВАЦИОННЫХ КОМПЕТЕНЦИЙ РЕШЕНИЕМ КРЕАТИВНЫХ ЗАДАЧ Questions of formation and development of innovative competences are considered at the solution of creative technical tasks. Management of formation of professional competences being trained are revealed. The system of increase of personal efficiency at the expense of realization in professional activity is offered. Важную роль для развития человеческого потенциала и капитала в современном обществе знаний играет инновационное образование. Проблема повышения профессиональной подготовки специалистов требует постоянного накопления и обновления приобретённых знаний, умений и навыков, что сегодня представляется в виде интегрированного показателя – компетенций. Именно приобретённые во время обучения компетенции становятся основой для формирования компетентного в своей области деятельности специалиста, например работника в сфере инноваций. Разработана система управления формированием профессиональной компетентности креативного специалиста. Установлено, что на формирование компетентности специалиста влияют следующие основные составляющие: личность (как основа, на которой формируется компетентный специалист), вуз(как источник образовательных услуг), наставник-консультант (как персональный помощник) и сфера деятельности личности. Применяя системный подход в формировании и развитии инновационных компетенций, в том числе и для студентов технического вуза, можно выделить четыре основные структурно взаимодействующие блока: 1) «Обучаемый», 2) «Наставник(тьютор, коуч)», 3) «Среда обучения», 4) «Сфера деятельности». Каждый блок функционально связан с другими и

139

обеспечивает достижение возможного наивысшего уровня креативной направленности обучаемого. Блок «Обучаемый» включает набор положений, рекомендаций, помогающих личности ориентироваться в самообучении и обучении. Построена функциональная схема развития личности и отмечены этапы её профессионального роста. Каждый человек может приносить пользу обществу, если правильно использовать его склонность и обучать его в подходящем для него направлении. Эффективный человек мыслит не проблемами, а возможностями. Для активизации творческого процесса личности при решении научно- технических инновационных задач были разработаны карты становления личности, развития творческих способностей, искусства успевать, рекомендации по генерации идей новых технических решений и созданию патентоспособных конструкций технических объектов. Предложенные материалы локализуют внимание человека на поставленной цели. Блок «Среда обучения» помогает сформировать профессиональные компетенции у обучаемого, опираясь, в частности, на учебный процесс высшей школы при участии специалистов вузов и специалистов-практиков с учётом фундаментального образования и практической подготовки. Ведется постановка и решение изобретательских задач, возникающих в процессе проектно-конструкторских разработок при техническом освоении новых изделий, их эксплуатации и ремонте. При этом учебный процесс должен быть взаимосвязанным, монолитным, интегрированным. Лекции, направленные на раскрытие и осмысление новой проблемы, выявление задачи, методику исследования, поиски, неудачи и находки в их решении, формируют у обучаемого эвристический тип мышления. В распоряжении имеется значительный арсенал педагогических средств для эффективного осуществления учебного процесса при постоянном поиске принципиально новых решений[1-5]. Рекомендуется постепенно в процессе обучения сформировать набор следующих общекультурных и профессиональных компетенций, например: – способность использовать основные методы, способы и средства получения, хранения, переработки информации, готовность работать с компьютером как средством управления информацией; – способность логически верно, аргументировано и ясно строить устную и письменную речь, готовить и редактировать тексты профессионального назначения, публично представлять собственные и известные научные результаты, вести дискуссии; – способность к логическому мышлению, обобщению, анализу, критическому осмыслению информации, систематизации, прогнозированию, постановке исследовательских задач и выбору путей их решения; – способность осуществлять поиск, изучение, обобщение и систематизацию научно-технической информации, нормативных и методических материалов в сфере своей профессиональной деятельности; - способность проводить предпроектное обследование объекта проектирования, системный анализ предметной области, их взаимосвязей; – способность проводить техническое проектирование

140

- способность оформлять полученные рабочие результаты в виде презентаций научно-технических отчётов, статей и докладов на научнотехнических конференциях ; – способность самостоятельно применять методы и средства познания, обучения и самоконтроля для приобретения новых знаний и умений, в том числе в новых областях, непосредственно не связанных со сферой профессиональной деятельности; -способность к саморазвитию, самореализации, приобретению новых знаний, повышению своей квалификации и мастерства; - способность критически оценивать свои достоинства и недостатки, определять пути и выбирать средства развития достоинств и устранения недостатков; – способность применять методологию научных исследований в профессиональной деятельности, в том числе в работе над инновационными проектами. Особое внимание следует уделять послевузовскому обучению, повышению квалификации. Блок «Наставник» предполагает закрепление за каждым обучаемым наставника(преподавателя-консультанта), который помогает ему правильно ориентироваться в выполнении индивидуальных планов, комплексных заданий. При этом профессиональная компетентность преподавателя существенно влияет на формирование профессиональной компетентности обучаемого. Блок «Сфера деятельности». Созданием условий для творческой работы может послужить нахождение общих точек соприкосновения интересов организации и личных интересов работников, чтобы дать возможность бывшему выпускнику вуза максимально проявить свои способности. Определяя правильное место каждого сотрудника в организации, можно повысить уровень развития его творческого мышления и изобретательской деятельности. В то же время если сотрудники начинают сами вводить инновации в производство, то это способствует и развитию предприятия. Необходимы условия, в которых личность пришедшего в организацию выпускника вуза сможет раскрыть и реализовать себя. Разработка прогрессивных объектов техники требует обширных знаний и использования современных подходов для решения поставленных творческих задач, поиска новых технических решений. Поэтому творческие задачи следует также рассматривать как средство повышения способности обучаемого проводить осмысление и переосмысление, что обеспечивает достижение высокого качества знаний. В процессе решения творческих задач наставник должен оказывать помощь не тогда, когда обучаемые сталкиваются с какими-то затруднениями, а тогда, когда эти затруднения оказываются непреодолимыми самостоятельно. При этом основа самостоятельной деятельности обучаемого закладывается, прежде всего, в выполнении практических занятий. Практические индивидуальные комплексные задания, выданные с учётом интересов обучающегося, позволяют ему полнее раскрыть свои способности, показать свои достижения в учебной деятельности с учётом продемонстрированных усвоенных компетенций. Так, например, выдаются бланки индивидуальных комплексных творческих заданий, в

141

которых прописаны алгоритмы действий по проведению патентного поиска в международной классификации изобретений, выбора аналогов и прототипа предполагаемого решения, проведения сопоставительного анализа технических решений, а также для определения новизны и составления формулы изобретения. В значительной степени развить креативные способности студентов при решении инженерных творческих задач, расширить их интеллектуальный потенциал помогут современные информационные технологии, компьютерная техника, оснащенная соответствующим программным обеспечением, автоматизированные методы активизации инженерного творчества. Большое значение в формировании инновационных компетенций будущих специалистов имеет приобретение знания и практических навыков в области интеллектуальной собственности, основных понятиях и порядке правовой охраны интеллектуальной собственности, а также способах защиты конкретных видов интеллектуальной собственности. Способность специалиста подать заявку на изобретение и получить патент может служить одним из критериев его компетентности в области инноваций. Так, например, получены ряд патентов [6-9]. Данная работа может быть полезна для развития творческих способностей заинтересованных специалистов, занимающихся инновационной деятельностью при внедрении новых технологий. ЛИТЕРАТУРА: 1. Аверченков В.И., Малахов Ю.А. Методы инженерного творчества: учеб. пособие. / В.И. Аверченков. – 3-е изд., стереотип. – М. Изд-во «Флинта», 2011, 78 с. 2. Аверченков В.И., Малахов Ю.А. Основы научного творчества: учеб. пособие. / В.И. Аверченков. – 2-е изд., стереотип. – М. Изд-во «Флинта», 2011, 156с. 3. Креативная педагогика. Методология, теория, практика/ под ред. В.В. Попова, акад.РАО Ю.Г. Круглова.– 2-е изд.– М.: БИНОМ. Лабор. знаний. 2011. – 319 с. 4. Малахов Ю.А. Инженерное творчество в развитии инновационных компетенций студентов / Непрерывное образование в общеевропейском образоват. пространстве: матер.IIмеж.науч.сем. – Могилев: Бел.-Рос. ун-т, 2011. – 205 с.:ил. С. 100– 106. 5.Малахов, Ю.А. Алгоритм формирования компетенций студентов технического вуза // Управляющие системы и машины. – 2010. – №2(226). – с.73-79. 6 Патент № 2342179 на изобретение «Страховочный карабин» МКИ А63В29/00, 27.12.2008, Бюл.№36. Авторы: Малахов Ю.А., Печенкин А.С.(студент) 7. Патент № 2380204 на изобретение «Метчик»МКИ А23G5/06, опуб. 27.01.2010, Бюл.№3, Авторы: Малахов Ю.А., Лакалина Н.Ю.(студ.магистр),Немешаев Ю.Н. 8. Патент № 101955 на полезную модель «Кольцевое сверло» В23В51/04, опубл. 10.02.2011,Бюл.№4, Малахов Ю.А., Польский Е.А., Загарин И.В.(студент-магистр)

142

9. Патент № 2414998 на изобретение «Резцовая головка для фрезерования резьбы» В23G5/18,опубл.27.03.2011, Бюл.№9, МалаховЮ.А., ПрокофьевА.Н., Цуканов И.Ю.(магистр)

УДК 141.7: 17.024.4 (043.2)

МЕГРЕЛІШВІЛІ М.О. докторант Інституту вищої освіти НАПН України (Київ), к.філос.н, доц. megrelishvili@list.ru

УСПІХ У СУЧАСНОМУ СУСПІЛЬСТВІ: СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКИЙ АСПЕКТ ПРОБЛЕМИ УСПЕХ В СОВРЕМЕННОМ ОБЩЕСТВЕ: СОЦИАЛЬНО-ФИЛОСОФСКИЙ АСПЕКТ ПРОБЛЕМЫ Рассматриваются аспекты понятия «успех», значение успеха для современного человека и общества, а также критерии успешности. Отмечается, что для гармоничного развития, общество должно не просто пропагандировать идею успеха, а создавать позитивный имидж профессий, успешная деятельность в рамках которых, обеспечивает эффективное функционирование основных сфер общества. THE SUCCESS IN THE MODERN SOCIETY: SOCIO-PHILOSOPHICAL ASPECT OF THE PROBLEM The aspects of the concept of "success", the meaning of success for the modern man and society, the criteria of success were considered. For the sake of the harmonious development, the society should not only promote the idea of success, but to create a positive image of the professions, successful activities within which ensures the effective functioning of the main spheres of society. Стрімкість та постійність змін є однією з характерних рис розвитку сучасного суспільства, що породжуючи різноманітні можливості та проблеми, певною мірою визначає стиль життя людини. Стиль життя зорієнтований на успіх, загалом непритаманний вітчизняній культурі, але нав’язаний суспільній свідомості ЗМІ, все частіше стає предметом досліджень суспільствознавців (серед вітчизняних – Л. Бевзенко, М. Шульга та ін.). Це і не дивно, адже успіх – це суспільний феномен в якому органічно поєднанні індивідуальні та суспільні можливості і проблеми. Його сутність розкривається через з’ясування низки питань, серед яких наступні: визначення критеріїв успіху в сучасному суспільстві; взаємозв’язок успіху та сенсу життя людини; шлях індивіда до успіху крізь призму моралі; вплив успішності окремих індивідів на стан та розвиток суспільства вцілому. Зазначені питання є водночас і звичними і актуальними. Досить популярними в різних жанрах мистецтва є сюжети, в яких показано досягнення видатних особистостей, їх визнання суспільством за життя чи після смерті (або, наприклад, описано шлях до успіху і розчарування людини після його досягнення). Попит на біографічні фільми і книги свідчить, що проблема успіху не залишає людей байдужими. У них піднімаються питання на які фахівці, зазвичай, відповідають лише окреслюючи певні больові

143

точки. Як більшість екзистенційних питань, вони не можуть бути вирішені остаточно і на них кожен індивід, якщо перед ним постає таке питання, врешті, змушений відповідати сам. Проте, деякі індивіди знаходять відповіді орієнтуючись на досягнення свого кумира та наслідуючи стиль його життя. Саме по собі поняття «успіх» багатогранне, глибину його змісту неможливо розкрити одним реченням. Дослідники виділяють декілька аспектів цього поняття, кожен з яких має певне смислове навантаження. «По-перше, воно відображає результативність дій людини в соціальному середовищі. Цей аспект феномена успіху відбиває те, наскільки цілеспрямованою була людина в досягненні поставлених перед собою цілей. По-друге, за умов конкурентного суспільного середовища як успіх сприймається громадською думкою, оточенням свідома, наполеглива, послідовна реалізація особистістю своїх здібностей і талантів. У цьому полягає головна відмінність успіху від вдачі, яка є наслідком випадку, несподіванки, не пов'язаних безпосередньо із зусиллями особистості … По-третє, успіхом можна назвати лише таку людську активність, що розгортається в суспільному середовищі, що має і поділяє певні колективні уявлення про стандарт оцінки успіху і сприймає й визнає результати цієї активності як досягнення. Саме визнання середовищем, групою результатів зусиль особистості легітимізує останні як успіх» [4, с.275-276]. Перші два аспекти феномену успіху відображають позитивні риси характеру особистості, яка його досягла: цілеспрямованість, послідовна самореалізація. В останньому аспекті (визнання середовищем) – криється певна небезпека. Вона полягає в тому, що незважаючи на зусилля та наполегливість індивіда визнання результатів його конструктивної діяльності може не прийти або прийде після смерті. Крім того, за умов перехідного суспільства, коли відбувається руйнування загальновизнаної системи цінностей, а нова ще не сформована, важко визначити що є успіхом. Характерним для такого періоду розвитку суспільств є те, що уявлення про успіх можуть ґрунтуватися на хибних цінностях. Наприклад, сьогодні успіхом може вважатися кількість разів переглянутого на YouTube або в соціальних мережах відеоролика (при цьому зміст і сенс останнього може мати відверто провокаційний або деструктивний характер). Специфіка сучасності в тому, що навіть у західних суспільствах, які, на відміну від пострадянських держав, не зазнали болісних політичних, соціально-економічних, культурних змін, ще у середини 90-х років ХХ століття фахівцями констатувалась певна розгубленість щодо того, що таке успіх і як його досягнути. Зокрема, Л. Туроу відзначав: «… ніхто не може дати загальне визначення тому, що таке успіх, і навіть тому, що морально, а що аморально» [3, с.207]. Виходячи з цього можна припустити, що в більш виграшному психологічному стані перебувають ті індивіди, які не ставлять за мету свого життя добитися визнання з боку оточення. Шлях до визнання може не відповідати моральним принципам індивіда і результатом його певних дій буде внутрішній конфлікт. Постійні та стрімкі зміни, впливаючи на суспільні уявлення про успіх, можуть швидко знівелювати досягнуте. Логічним наслідком буде глибоке розчарування, нервові зриви, депресія. Як влучно зазначив З. Бауман, в епоху легкої (текучої) сучасності «… ми на гіркому досвіді дізнаємося, що в одну мить цінні якості можуть стати перешкодою, а блискучі призи можуть перетворитися на символи ганьби. Мода змінюється з

144

приголомшливою швидкістю, всі предмети бажання стають застарілими … і навіть неприємними перш, ніж ми встигнемо повністю насолодитися ними. Стилі життя, що сьогодні вважаються «шиком», завтра стануть об'єктом насмішок» [1, с.175]. Звісно, незважаючи на зміни уявлень про успіх, існують певні загальні його критерії. Наприклад, С. Дружилов виокремлює наступні: «По-перше, успіх може оцінюватися за конкретними результатам (заробленими грошами, купленими благами, створеними шедеврами або зробленими відкриттями, за отриманими знаннями, преміями, нагородами і т. ін.). По-друге, успіх може оцінюватися за витраченими зусиллями, оскільки одні й ті ж результати у різних людей мають різну цінність. По-третє, при оцінці життєвого успіху буває важливо зрозуміти, чим довелося заплатити цій людині за свої досягнення. Може виявитися, що за успіх довелося заплатити совістю, гідністю, благополуччям близьких людей, а засобом для досягнення успіху стали зрада, розрив значущих соціальних зв'язків, підлість» [2, с.92]. Зазвичай для соціуму з цих критеріїв визначальним є оцінка успіху за конкретними результатами, тобто, видима сторона. Результати діяльності – це не лише індивідуальні досягнення, вони (наприклад, наукові відкриття, технічні винаходи або світові рекорди, олімпійське золото) можуть надихнути інших, створюють позитивний імідж країни у світі, дають поштовх для розвитку певної галузі і т.ін. Врешті успішна діяльність деяких індивідів впливає на стиль життя всього соціуму (наприклад, діяльність Б. Гейтса, С. Джобса). Ані зусилля затрачені індивідом, ані моральний аспект сходження до певної соціальної вершини, частіше за все, невідомі широкому загалу. Громадськість може про це дізнатися лише у випадку, якщо індивід не просто досяг успіху, а став відомим, ним почали цікавитись представники ЗМІ. Причому в сучасному суспільстві, з його релятивною системою моральних цінностей та існуючими PR-технологіями, суспільне сприйняття залежить від тих акцентів, що будуть зроблені в біографічній історії. Проте, в деяких випадках критерій засобів та ціна досягнення успіху стає не просто визначальним, він затьмарює реальну конструктивну діяльність людини. Можна згадати випадок із Ленсом Армстронгом, видатним американським велогонщиком, який у своєму виді спорту досяг вершин, що не зміг підкорити жоден спортсмен. Він був, без перебільшення, національним героєм. Його зізнання в тому, що заради мети було використано заборонені засоби мало ефект вибуху бомби. Він був позбавлений титулів переможця Тур де Франс (семикратного!), олімпійської медалі. При цьому, на хвилі суспільного обурення і осуду відійшла в тінь його боротьба з раком, заснований ним фонд, завдяки якому отримували реальну допомогу хворі люди. Невизначеність та швидка зміна уявлень про успіх у поєднанні з нав’язуванням населенню думки про його необхідність, замість бажання досягти успіху, може визвати зворотну реакцію. «Формою негативної реакції на стиль життя, спрямованого на успіх, стало явище, яке назвали дауншифтінг… На практиці це означає різку свідому зміну життєвих орієнтирів, способу і стилю життя – відмову від кар'єри, виснажливого поспіху в повсякденному

145

житті, інтенсивної роботи, демонстрації високого статусу заради простих житейських цінностей: сімейного спілкування, розміреного життя, буденного комфорту, що полягає в гармонії внутрішніх потреб і зовнішньої поведінки особистості, турботи про здоров'я, гармонії з природою… Дауншифтінг передбачає відмову від безглуздого споживання речей, коли останні розглядаються не через їхні споживчі характеристики, а через бренд фірми, престижність у суспільстві» [4, с.285]. Отже, підсумовуючи зазначимо наступне. Динамічність розвитку сучасного суспільства, що зумовлює швидку зміну уявлень про успіх, з одного боку, створює більше можливостей для його досягнення, з іншого боку, успіх стає все більш швидкоплинним. Успішною може бути визнана діяльність особи, професія (рід занять) якої, знаходиться в даний момент на піку популярності (наприклад, модель або футболіст). При цьому, будучи представником непопулярної, хоча з погляду перспектив розвитку суспільства більш важливої професії, індивіду, незважаючи на здібності та наполегливість, складніше досягти таких складових успіху як матеріальна винагорода чи суспільне визнання (наприклад, вчитель). Відтак, заради гармонійного розвитку, суспільство повинне пропагувати не просто успіх (він і так став нав’язливою ідеєю сучасності), а створювати позитивний імідж професій, успішна діяльність в рамках яких забезпечує ефективне функціонування основних сфер суспільства. ЛІТЕРАТУРА: 1. Бауман З. Текучая современность / Зигмунт Бауман ; [пер. с англ. под ред. Ю.В. Асочакова]. – СПб. : Питер, 2008. – 240 с. 2. Дружилов С.А. Нравственные аспекты успеха человека в обществе / С.А. Дружилов // Ценности и смыслы. – 2009. – № 1. – С. 90-102. 3. Туроу Л. Будущее капитализма. Как экономика сегодняшнего дня формирует мир завтрашний / Лестер Туроу // Новая постиндустриальная волна на Западе. Антология / Под ред. В.Л. Иноземцева. – М. : Academia, 1999. – С. 185-222. 4. Шульга М. Орієнтація на успіх як стиль життя / Микола Шульга // Стилі життя: панорама змін / За ред. М.О. Шульги. – К. : Інститут соціології НАН України, 2008. – С. 274-290.

146

УДК 17:291.5

ОГІРКО О.В. доктор філософії, к.ф.-м.н., доцент доцент кафедри філософії, Львівський національний університет ветеринарної медицини та біотехнологій імені С.З. Гжицького, Україна E-mail: Ohirko@yandex.ru

ЛЮДИНА ЯК ОСОБА У СУЧАСНОМУ СУСПІЛЬСТВІ ЧЕЛОВЕК КАК ЛИЧНОСТЬ В СОВРЕМЕННОМ ОБЩЕСТВЕ CZŁOWIEK JAKO OSOBA W NOWOCZESNYM SPOŁECZEŃSTWIE HUMAN PERSON IN MODERN SOCIETY В статті окреслено сутність людини як особи в сучасному суспільстві. Вказано на теоцентричний та антропоцентричний підходи до розуміння людини. Наголошено, що людина є втіленим духом і одухотвореним тілом, а її людський дух виражається тілесно. Розглянуто гідність людської особи та її розуміння як образу і подоби Божої. This paper outlines the nature of the human person in contemporary society. Specified on theocentric and anthropocentric approaches to understanding the man. Emphasized that man is embodied spirit and inspired body, and its human spirit is expressed physically. We consider the dignity of the human person and his understanding of both the image and likeness of God. На проблематику людини можна дивитись, як на істоту, яка пізнає себе завдяки пізнанню Бога. Це теоцентрична концепція, згідно якої, пізнаємо себе настільки, наскільки пізнаємо Бога, бо правда дана людині через іншого (Бога). Другий підхід – антропоцентричний. Людина знає себе настільки, наскільки її пізнає власна свідомість – людина в центрі уваги, тобто, що людина може про себе сказати. На людину можна дивитися по-різному: - Арістотель поділяв людину на матерію (тіло) і субстанціальну форму (душу); - св. Тома Аквінський (1224 – 1274 рр.) звертав увагу на буттєву структуру людини, тобто істоти, яка існує; - К. Маркс вказував, що буття людини складається з матерії; - через призму її смерті (Хайдеггер), тобто, все, що людина робить, робить з огляду на її смерть; - через призму її творів, культури, звичаїв, мови, листів (Леві-Строс (Levi Strauss), Ф.Соссюр (Saussure)); Дивимось на людину через те, що вона творить; - як на істоту звернену не до смерті, але до іншої людини (М.Бубер (M.Buber), Ф.Розензверг (F.Rozenzverg), Е.Левінас (E.Levinas), Тішнер (Tischner), бути для іншого, тобто людина знаходить сенс у відкритті до іншої людини і боїться безсенсовності життя; - папа Іван Павло II (Karol Wojtyła) дивився на людину через призму її діянь (agere sequitur esse - діяння слідують за існуванням); “Яке є існування – таке є діяння”; - З.Фрейд наголошував, що людина складається з потягів та інстинктів;

147

- через призму свідомості – феноменологія. Людина сама себе вияснює як вона себе бачить (М.Шелер, Е.Гуссерль, Н.Хартман, Д. фон Гільдебранд); - через призму підсвідомості – психоаналіз (З.Фрейд, Е.Фромм, Г.Юнг, Адлер). Ці представники говорили, що людина не є свідома, а нею керують потяги; - через призму людської свободи, бо людина є вільною істотою (Ж.П. Сартр, А.Ф. фон Гаєк та представники постмодернізму); - через призму екзистенції, трагізму буття – екзистенціалізм (Хайдеггер). На людину можна дивитися або як на предмет, або як на суб’єкт, який виявляє свого духа – досліджуючи людську свідомість. Людина – адекватна істота, що має зв’язок з іншими, але одночасно є окремий індивідуум, що творить спільноту друзів, нації, країни. Антропоцентризм розглядає поняття людини в чотирьох глобальних категоріях: 1. Людина як фізична істота, як організм, що складається з органів і систем. Цим поняттям оперують фізіологічні, анатомічні і медичні науки. 2. Індивід як типовий представник соціального типу (“один з…”). Це поняття вивчає соціологія, етнографія, демографія, економічна географія. 3. Особа як член суспільства, “соціальна одиниця”. Цим поняттям користується антропологія, психологія, етика, естетика, педагогіка. 4. Індивідуальність – неповторність, унікальна якість особистості, яка властива одній єдиній особі. Людина – це три світи: тілесний, в якому діють інстинкти, чуття; пізнавальний (відчуття, сприймання, мислення, пам’ять, уява); афективний (емоції, зворушення, пристрасті). Людина з точки зору гуманістичнохристиянського підходу – це щось абсолютно осібне, тобто, особа як душа і тіло разом узяті, що інакша своєю сутністю, покликанням, діяльністю, гідністю, із труднощами і призначенням. Людина – це, насамперед єство (те що існує), що відрізняється від інших істот, але також подібна до них, і перша подібність існує на субстанціальному рівні, як те, що здатне до самостійного існування, як суб’єкт. Друга подібність – людина має інстинкт самозбереження, продовження роду, статевий потяг. Якщо б цього не було, то людина б не існувала. Людина відрізняється від інших створінь тим, що має розум і волю та природні нахили. Щодо природних нахилів, в етиці існує принцип: “той хто діє, діє в напрямку цілі”. Ціллю людської дії є добро, тобто те чого людина прагне. Прагнення – це ніщо інше як природній нахил. Людина є втіленим духом і одухотвореним тілом, а її людський дух виражається тілесно. Тіло і душа людини – це не дві дійсності, що відокремлені одна від одної. Тіло – це жива матерія, злучена з душею. Тіло, маючи здатність до живлення, руху, відпочинку, розмноження, підпадає під закони матерії, тобто, зокрема, під закон смерті. Людська душа оживляє тіло, виявляє духовну спроможність абстрактно мислити, творити ідеї, оцінки, міркування, вільно приймати рішення. Вона не зазнає тілесної смерті і не може розкладатися. Душа людини безсмертна, має свій початок із моменту зачаття і відповідає за вчинки особи. “Не бійтеся тих, що вбивають тіло, душі ж убити не можуть” (Мт. 10,28). Згідно з християнським ученням людина отримує тіло через своїх батьків, а душу безпосередньо від Бога. Душа після смерті людини

148

не перевтілюється в жодне інше тіло, а очікує його воскресіння при другому приході Ісуса Христа та Страшного Суду, на якому Він судитиме її діла. Душа має розум і власну свобідну волю. В душі проявляються думки, почуття і бажання. Розум – це здатність душі творити ідеї, оцінки, міркування, розрізняти добро і зло. Воля – це здатність людини в певній ситуації поступити так або інакше. Бог не примушує людину вірити в Нього, чи робити так або інакше – це є прояв вільної волі людини. Не випадково народна мудрість повчає: “Вільному воля, а блаженному рай”. Блаженний Августин навчав: “Людино, Бог, що створив тебе без тебе, спасти тебе без тебе не зможе”. Розум людини шукає найвищої правди – Бога й дороги до добра, уточнюючи закони – правила правильної поведінки. Воля бажає осягнути правду як найвище добро, притримуватися правильної поведінки й етичних законів. Щоб людина жила згідно зі своєю природою, розум має вільно й щиро шукати правди, а воля має завжди бажати пропоновану розумом правду як своє добро. Воля людини має завжди поступати за проводом розуму. Святий апостол Павло та Отці Церкви навчали, що людина – це єдність духу, душі та тіла (1 Сол. 5,23). Це вчення про триєдність людського буття називається трихотомією. Дух є найглибшою частиною душі, бо він відображає нашу самосвідомість. Дух – це наше власне “Я”, через яке ми безпосередньо лучимося з Богом. Дух є під впливом Святого Духа, у ньому діє благодать Божа. Дух проявляється у страху Божому, совісті та пошуку (спразі) Бога. Тілом ми буваємо подібні, душевні прояви теж бувають близькими, а духом ми не однакові, бо він творить нашу неповторність та особистість. Людина може стати особистістю, коли сформується як особа, що розвинула свій творчий потенціал, ставши своєрідною унікальною неповторністю, гідною наслідування, яка відповідає за свої вчинки. Людина є ковалем свого щастя. Вона разом із Богом є співтворцем світу. Від людини великою мірою залежить її майбутнє. Людина – це єство, в якому збігаються всі світи: світ природи, світ інших людей, світ власної свідомості та особистості, у якому вона може знайти Бога. Людина є єством матеріально-світовим і повинна шанувати навколишній світ та землю. Вона є єством суттєво суспільним, то ж повинна себе віддавати іншим. Вона є єством самосвідомості, тому повинна себе знайти й утвердити, та, нарешті, є відкритим єством, тому здатна вийти зі свого центру і з’єднатися з “іншим”, тобто бути готовою до самотрансценденції. За словами Льва Толстого, “Людина подібна до дробу, де знаменник – це те, що людина про себе думає, а чисельник – це те, чим вона дійсно є; чим більший знаменник, тим менший дріб”. Людина покликана, за словами Івана Франка, “Проти вітру йти – проти хвиль плисти, сміло аж до смерті хрест важкий нести”. Людина – це унікальна істота, яка є не просто творінням вищого розуму, призначеним для якихось практичних цілей, не просто свідченням Божої мудрості, могутності, творчого потенціалу. Людина, із точки зору християнства, є особою, яка має власний розум, волю, почуття. Головний дар ми маємо від Бога – це наше життя, це головне наше покликання. Христос, знаючи ціну життя, каже: “Яка користь людині, як цілий світ здобуде, а занапастить власну душу “ (Мт. 16,26). Людина отримала від Бога життя, як дар, на який не заслужила, а тому повинна своє життя оберігати і підтримувати.

149

Відповідно до класичного визначення Боеція (“Persona est rationalis naturae individua substantia”), людська особа – це “індивідуальна субстанція розумної природи”. Отже, особа формує свою індивідуальну природу як конкретне, одиничне джерело розумного діяння. Границі вільної активності людини визначає природа створення. Особа є розумна і вільна в сенсі можливої дієздатності, але сама в собі обмежена. Вона є здатна до вільного, свідомого і відповідального діяння. Людська особа є самобутнім і самовладним буттям, завдяки структурі самоволодіння, самопанування і самовизначення. Особа є суб'єктом своїх актів. Завдяки цим властивостям особа трансцендентує світ матеріальних речей і творить специфічно людський світ культури, науки і техніки. Людина є динамічним буттям, що розвивається і удосконалюється морально. Ці дві сфери особового “є” і “стається” знаходять свої підстави в двох інтегральних з собою пов'язаних динамізмах: свідомого і визначеного через природу людини. Особі приписується самостійність, індивідуальність і розумність. В цілому чергується такі особливості особи, як: здатність до інтелектуального пізнання; здатність до любові; свобода; ставлення до прав; гідність; досконалість. Згідно з цією характеристикою особи, у ній перед усім відзначається: розумна природа; готовність до трансцендентності щодо світу природи; особливий спосіб пов'язання зі світом інших осіб та із суспільством. Про особу говориться у зв'язку із загальною теорією буття і людини. Особа як суб'єкт моральності являє особливий предмет етики. Філософією особи і її реальністю займається персоналізм, тобто напрям, що розкриває найвищу вартість особи і її особливу позицію серед створеного реального буття. З огляду на цей диференційований спосіб усвідомлення гідності особи, філософи і теологи звертають увагу на внутрішній зв’язок цієї вартості з: розумною природою людини; здатністю людини до морального розвитку і удосконалення; свободою дій особи: її самовизначенням, самопануванням і самореалізацією; творенням вартостей в межах наукового світу і культури; відношенням людини до Бога і до інших людей; діями особи поза світом природи, тобто здатністю особи до трансцендентності у вчинку. Людська особа з огляду на свою гідність становить центр суспільного життя. Тому фундаментальним критерієм оцінки суспільства є пошана до кожної людини та пріоритет особи у стосунку до суспільства. Особа – принцип, суб’єкт і мета для цілості суспільного життя. Цей акцент на людину не означає індивідуалістичної концепції людського життя, бо людина покликана до спільноти. Таємниця людської особи стає зрозумілою у світлі Таїнства Воплоченого Слова, у світлі покликання до спільноти з Богом і людьми. Тому в суспільному житті повинні мати місце правдиві міжособові стосунки, тобто власний безкорисливий дар із себе та прийняття дару від іншої особи. Людина існує як особа і є покликана до спільноти в любові та через любов. З любові Бог створив людину і з любові Христос помер за неї на хресті. Тому у своєму земному існуванні людина також покликана до любові, а не лише до соціальної справедливості. Людина, яка має велику вартість уже в перспективі створення, набирає ще більшої вартості в контексті спасенного діла Христа – Воплочення та Обоження у Святому Дусі, яке приносить дар “нової людини”.

150

Термін “особа” включає щось священне, образ Божий, тобто, природну подібність до Бога своєю душею та її прикметами: розумом, волею, пам'яттю, здібністю, талантами. Людина, тому що вона є образом Божим, має гідність особи: вона є не лише щось, але й хтось. Вона здатна пізнати себе, володіти собою, добровільно дарувати себе та входити у спільноту з іншими особами; вона покликана до союзу зі своїм Творцем, покликана дати Йому відповідь вірою і любов’ю, якої ніхто інший не може дати замість неї. Тарас Шевченко писав: “Образ Божий багном не скверніте”. Не випадково, що заперечення Бога позбавляє особу її основи. Розуміння особи як подоби Божої полягає в її надприродній подібності до Бога через стремління до досконалості, святості за словами Христа: “Будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий” (Мт. 5,48). Не випадково св. Афанасій Великий повчав: “Для того Бог став людиною, щоб людина стала подібною до Бога”. Людська особа створена на образ і подобу Божу, а тому повинна освячуватися, обожествлюватися, творити себе, співпрацюючи з Божою благодаттю. Особа є ціллю у собі і в жодному разі не є лише інструментальним знаряддям. Особа є самостійною цілістю і ніколи не буває просто частиною. Особа є неподільно сама собою й ніколи не є просто екземпляром. Кожна особа належить сама собі і нікому іншому. Особа є буттям, що невід’ємно належить собі і не розділяє свого буття з ніким іншим. Людина як особа є розумним і вільним суб’єктом, котрий свою повноту знаходить у любові до інших та до Бога. Людська особа потребує суспільного життя. Воно для неї не є чимось випадковим, а є вимогою її природи. Через обмін та діалог з іншими, взаємність у послугах, людина розвиває свої можливості і відповідає своєму покликанню. Література 1. Огірко О.В. Християнська етика для всіх: Словник християнсько-етичних термінів. – Львів: Львівський національний університет ветеринарної медицини та біотехнологій ім. C. З. Ґжицького, 2009. – 272 c. 2. Огірко О. Християнська етика: Навчальний посібник. – Острог: Національний університет “Острозька академія”, Суми: В-во “Ярославна”, 2012. – 324 c. ПІШУН С.Г., канд. пед. н., доцент Сумської філії Харківського національного університету внутрішніх справ

ЕКЗІСТЕНЦІЯ КРОС-КУЛЬТУРНИХ УСТАНОВОК Анотація. У викладеному матеріалі ретроспективно розглянуто деякі культурологічні концепції, що стали основою крос-культурних підходів дослідження культури як патерну значень, які історично втілені в системі успадкованих уявлень, традицій, виражених у символічних формах. Ключові слова: культура, культурна антропологія, крос-культурний аналіз, порівняльний метод.

151

Аннотация. В изложенном материале ретроспективно рассмотрены некоторые культурологические концепции, которые стали основой кросскультурных подходов исследования культуры как паттерна значений, исторически воплощенных в системе унаследованных представлений, традиций, которые выражены в символических формах. Ключевые слова: культура, культурная антропология, кросскультурный анализ, сравнительный метод. Annotation. In this article the author has retrospectively reviewed some cultural concepts that became the basis of cross-cultural research approaches culture as a pattern of values and historically embodied in the system of inherited ideas, traditions which are expressed in symbolic forms. Keywords: culture, cultural anthropology, cross-cultural analysis, the comparative method. Наука про культуру, незважаючи на велику кількість публікацій і досить ґрунтовне опрацювання деяких ідей, знаходиться тільки на самому початку свого розвитку. Знання про культуру не відразу отримали статус наук. Довгий час вивчення культури здійснювалося в рамках філософії, естетики, семіотики, літературознавства, мистецтвознавства тощо. Поняття «культура» трактується неоднозначно як вітчизняними, так і зарубіжними дослідниками. У монографії «Сутність культури» В. Давидович та Ю. Жданович пов’язують перетворення лексеми «культура» з німецьким просвітником-філософом С. Пуффендорфом, який у своїй праці «Про право природне» (1684 р.) уперше характеризує культуру як дещо єдине, те, що протилежне природному стану. Американські культурологи А. Крьобер і К. Клакхон зафіксували близько 200 різних її дефініцій, М.Каган у книзі «Філософія культури» - близько 50. У розроблених сучасною наукою уявленнях про культуру існують різні розуміння її специфічності як особливої форми буття. Таких визначень надзвичайно багато й число їх продовжує зростати. Це пояснюється в першу чергу надзвичайною складністю феномену, що іменується культурою, і складністю її пізнання: до неї не можна підійти точно так, як до предмету природничо - наукового дослідження. У XX столітті з’являється нова наукова дисципліна - культурологія, що визріла усередині та в якийсь момент відійшла від потужного пласта антропологічних досліджень, особливістю якої є «орієнтація на системний підхід до сфери культури, до аналізу культурних процесів» [3]. В енциклопедії «Культурологія» ХХ століття С. Вайнштейн зазначає: «В останні десятиліття усе більшого значення набувають математико-статистичні міжкультурні (крос-культурні) дослідження для вивчення варіабельності та кореляції тих або інших рис культури народів світу, що дозволяє виявити групи ознак і проектувати їх в минуле до первісності» [2, с. 224]. Починаючи з XIX століття, одним із самих обговорюваних методологічних стає питання про порівняльний метод. Е. Еванс-Причард справедливо зазначає, що розглянути цей метод в усій його повноті значило б охопити всю літературу з антропології, бо, в найширшому сенсі, в антропології іншого методу немає. Порівняння, поза сумнівом, є однією з найважливіших

152

процедур у будь-якій науці та одним з елементарних процесів людського мислення. Порівняльний метод, застосовувався ще Арістотелем і має цілком опрацьовану історіографію. Перший по-справжньому системний порівняльний аналіз, на думку Е. Еванс-Причарда, був зроблений у XIX столітті Дж. МакЛенноном й опублікований у книзі «Первісний шлюб» (1865). Дослідження Е. Тайлора, Л. Моргана, Дж. Фрейзера стали основою подальшого теоретичного осмислення та розвитку порівняльних стратегій. Е.Тайлор не розглядав ідею цілісності культури, а вивчав кожен ряд елементів культури поза зв’язком з іншими явищами. За допомогою класифікації і таблиць він одним з перших почав вивчення розвитку різних інститутів, і, тим самим, як вважають представники сучасної американської антропологічної школи, поклав початок крос-культурному аналізу на основі статистичної методології. У той час як в Англії Е. Тайлор на основі зіставлень прийшов до поняття культурної еволюції, у США Л.Морган порівнював культури Америки, щоб прийти до власних умовиводів відносно рівнів суспільства. Саме порівняльний метод, використаний Л. Морганом, дав можливість висловити ідею прогресу та єдності історичного шляху людства й довести, що родова організація є універсальною для первісного суспільства. Таким чином, результати діяльності Моргана, як істинні, так і хибні, допомогли надалі перейти на рівень теоретичного осмислення порівняльного методу і, зокрема, крос-культурного підходу. Важливий крок у бік розвитку крос-культурних установок був зроблений також і Дж. Фрейзером, який уперше провів порівняльно-історичний аналіз Старого Заповіту, зіставляючи його сюжети з міфологією інших народів. Опираючись на порівняльний метод, Дж.Фрейзер, у той же час не вважав, що будь-яке наукове узагальнення повинне ґрунтуватися тільки на вивченні аналогічних явищ. Опрацьовуючи величезний матеріал, він часто порівнював неоднорідні явища, роблячи узагальнення на основі порівняння лише однієї риси, що, природно, позбавило об’єктивності деякі з його положень. Таким чином, досвід Е. Тайлора, Л. Моргана і Дж. Фрейзера став предтечею або вихідною передумовою крос-культурних досліджень. Не менш значущий внесок у становлення крос-культурних досліджень вніс Ф. Боас. У 1894 році він опублікував перший формальний статистичний аналіз у жанрі, що зараз відомий як «крос-культурні порівняння контінуумних зон». За теорією еволюціонізму культура розвивається всюди за більш-менш однаковими напрямами відповідно до спільності обставин, з одного боку, й одноманітності людської психіки, з іншого. Схожість культур віддалених регіонів слід було розглядати як приклади незалежного паралельного розвитку. Ф. Боас виступає проти теорії культурної еволюції, пояснюючи це тим, що сама теорія еволюції була запозичена етнографами з біології, де вона була доречною і правильною, але стосовно аналізу культури вона є рішуче недоречною. Різкий виступ Ф. Боаса та його послідовників припинив на 40 років розвиток порівняльних стратегій. Лише у XX ст. відновилися спроби виявлення в різних культурах рис, що повторюються. У працях А. ван Геннепа, А.Р. Радкліфф-Брауна, Б.Малиновського простежується прагнення вийти за рамки традиційного пошуку аналогій на однолінійному рівні. Пошук «загальних» або

153

«універсальних» чинників привів їх до сміливого діахронічного багаторівневого зіставлення. Полеміка про сильні й слабкі сторони порівняльного методу тривала впродовж багатьох десятиліть. У дискусії взяли участь такі вчені як Р.Л. Білз, Л. Уайт, Д. Фейблмант. Саме цей метод стимулював розвиток крос-культурних стратегій у рамках культурної антропології. Перехід від емпіричного до теоретичного рівня осмислення крос-культурних науково-дослідних установок можна визначити як найбільш значущий. Встановлення базових концептів та виявлення можливих залежностей між змінними зумовлюють основні напрямки крос-культурних досліджень [1, с. 16]. У тридцяті роки минулого століття в Інституті людських відносин при Йєльскому університеті (США), виникла особлива наукова течія – холокультуралізм або крос-культурний аналіз. Зміст методу крос-культурного аналізу полягає, по-перше, у порівнянні двох або більше істотно відмінних факторів різних культур, по-друге, у визначенні впливу культурних умов на поведінку, по-третє, у встановленні систематичної залежності між культурними та поведінковими змінними. Завдання полягає в розумінні того, як дві системи на рівні групового та міжособистісного аналізу співвідносяться одна з іншою. Його поява пов’язана, передусім, з діяльністю Джорджа, Пітера Мьордока, що працював над створенням банку етнографічних даних, відомого пізніше під назвою «Ареальна картотека людських відносин». Однією з головних цілей цієї діяльності було виявлення універсального механізму для перевірки вже існуючих наукових гіпотез. Дж. Мьордок розробив формалізований запис, у якому всі досліджувані елементи культури виражені у вигляді визначеного коду. У другій половині XX століття в північноамериканській антропологічній школі крос-культурні дослідження отримали статус самостійного напряму культурної антропології. Прибічники цієї концепції (холокультуралізму) розглядають елементи кожної культури як функціонально інтегровані, так , щоб нові або запозичені елементи поступово вписувалися в існуючу культурну модель. Але цей процес є повільним, оскільки кожна культура є не строго організованою структурою, а лише «тенденцією до послідовності», у якій численні інновації постійно порушують нескінченну кількість адаптивних процесів. Саме це сприяє накопиченню соціального капіталу, який забезпечується групою, що має до нього доступ та постійно робить свій внесок у його розвиток [4, с. 73]. Таким чином, складові елементи кожної даної культури частково або повністю функціонально інтегровані, або зовсім не пов’язані функціонально один з одним. Водночас нове поняття «крос-культурний» стало активно використовуватися в науковій лексиці, але фундаментального теоретичного опрацювання в культурофілософському аспекті воно так і не отримало. ЛІТЕРАТУРА: 1. Беспамятных М. Н. Методология кросс-культурного анализа: базовые концепты, направления и перспективы / М. Н. Беспамятных // Наука. Релiгiя. Суспiльство. – 2008. – № 1. – С. 11–19.

154

2. Вайнштейн С.И. Сравнительный метод. Культурология. ХХ век. Энциклопедия: Т. 2. / С.И. Вйштейн.– СПб.: Университетская книга, 1998.– 447 с. 3. Осокин Ю.В. Введение в теорию системных исследований искусства / Ю.В. Осокин.– М.: Алетейа, 2003.– 400 с. 4. Татарко А.Н. Индивидуальные ценности и социальнопсихологический капитал: кросс-культурный анализ / А.Н. Татарко // Психология. Журнал Высшей школы экономики. 2012. № 2. – 152 с. УДК 378.147:81

ПІКАЛОВА А.О. Канд. філол. наук, доцент, доцент кафедри іноземної філології КЗ «Харківська гуманітарно-педагогічна академія» Харківської обласної ради Pikalova.aa@mail.ru

ПЕРЕВАГИ ВИКОРИСТАННЯ ІНТЕРАКТИВНИХ ТЕХНОЛОГІЙ У ПРОЦЕСІ ФОРМУВАННЯ ІНШОМОВНОЇ КОМУНІКАТИВНОЇ КОМПЕТЕНЦІЇ В АСПЕКТІ ПРОФЕСІЙНО-ОРІЄНТОВАНОГО НАВЧАННЯ ПРЕИМУЩЕСТВА ИСПОЛЬЗОВАНИЯ ИНТЕРАКТИВНЫХ ТЕХНОЛОГИЙ В ПРОЦЕССЕ ФОРМИРОВАНИЯ ИНОЯЗЫЧНОЙ КОМУНИКАТИВНОЙ КОМПЕТЕНЦИИ В АСПЕКТЕ ПРОФЕССИОНАЛЬНООРИЕНТИРОВАНОГО ОБУЧЕНИЯ THE ADVANTAGES OF INTERACTIVE TECHNOLOGIES’ USING IN THE PROCESS OF THE FORMATION OF THE FOREIGN COMMUNICATIVE COMPETENCE IN THE ASPECT OF PROFESSIONAL ORIENTED TRAINING У статті розглядається проблема використання різноманітних методів у інтерактивному навчанні англійської мови майбутніх педагогів. У роботі розкриваються переваги використання інтерактивних технологій у процесі формування іншомовної комунікативної компетенції студентів педагогічних вузів. В статье рассматривается проблема использования различных методов интерактивного обучения английскому языку будущих педагогов. Также в работе представлены преимущества использования интерактивных технологий в процессе формирования иноязычной коммуникативный компетенции студентов педагогических вузов. The article deals with the problem of using different methods of interactive teaching English future teachers. The advantages of interactive technologies’ using in the process of the formation of the foreign communicative competence of the pedagogical establishments’ students have been represented in this article. Вагомі соціально–політичні та економічні зміни, активізація міжнародних відносин, посилення інтеграційних процесів, що охопили усі сфери суспільного життя, мобільність людства постають характерними особливостями сучасної України. У контексті інтеграції нашої країни до світового освітнього та

155

інформаційного простору відбуваються пошуки нових шляхів і способів формування особистості сучасного спеціаліста, здібного вільно орієнтуватися у світі, що зазнає постійних змін. В умовах сучасного етапу розвитку суспільства висуваються досить високі вимоги до спеціалістів різних галузей, до яких відносять уміння орієнтуватися у різних ситуаціях, уміння долати конфлікти, уміння використовувати нові освітні технології та бути готовими до міжкультурного та міжособистісного спілкування і співробітництва. На даному етапі розвитку суспільства одним із центральних завдань навчальних у вищій школі, зокрема професійної підготовки спеціалістів педагогічних вузів, постає підготовка висококваліфікованих, компетентних спеціалістів з всебічною культурою праці, із можливостями мислити гнучко та творчо, що дозволяє навчитися поповнювати власні знання, розширювати професійне коло знань, уміти аналізувати проблеми розвитку науки; спеціалістів, що володіють необхідними компетенціями в професійній сфері діяльності для посилення своєї конкурентоспроможності. Особливу роль тут відіграє іноземна мова, оволодіння якою на сучасному етапі являється обов’язковим атрибутом успішного спеціаліста. Сучасне суспільство потребує компетентних, креативних спеціалістів, здатних самостійно вирішувати професійно значущі завдання на різних рівнях. Як вже зазначалося, вагомий внесок у професійну підготовку майбутніх спеціалістів вносить іноземна мова. Специфіка майбутньої професійної діяльності визначає особливості практичного оволодіння іншомовним мовленнєвим спілкуванням студентів [4]. Практичне володіння іноземною мовою для професійного спілкування являється один із провідних показників освіченості у сучасному суспільстві. Навчальна дисципліна «Іноземна мова», постаючи інтегративною за своєї метою навчання і міждисциплінарною за предметним змістом, покликана відігравати одну з провідних ролей у підготовці майбутніх вчителів у відповідності до вимог часу. Навчання іноземній мові виявляється одним із головних компонентів системи вищої професійної освіти, зокрема особливе значення має навчання іншомовному мовленню спеціалістів педагогічних вузів. Вирішення даних завдань потребує використання змісту, форм, методів, націлених на активізацію навчання, яке, в свою чергу, зреалізовується за рахунок створення дидактичних і психологічних умов усвідомленості навчання, включення у нього майбутніх педагогів на всіх рівнях інтелектуальної, особистісної й соціальної активності. Зазначене вище зумовлює активізацію розгляду питань підготовки випускників педагогічних вузів в умовах розширення кордонів міжнародної співпраці, що вимагає досягнення майбутніми фахівцями високого рівня іншомовної комунікативної компетенції у контексті професійного спілкування. Зазначений аспект зумовлює актуальність даного дослідження. Вимоги до знань, умінь і навичок студентів, що засвідчують високий рівень іншомовної комунікативної компетенції, висувають складні завдання перед науковцями, методистами та викладачами у пошуку новітніх методів у викладанні іноземної мови у ВНЗ. Одним із таких методів постає інтерактивне навчання. Перехід від комунікативного підходу у викладанні іноземних мов до інтерактивного втілює концептуальну ідею структурування і розвитку освітнього простору на основі такої парадигми, що охоплює використання

156

категорії взаємодії і різнобічності відношень усіх суб’єктів освітнього процесу і ставить за мету ефективне моделювання умов творчого розвитку особистості. Така парадигма освіти репрезентує інтерактивний процес навчання, у якому кожен студент взаємодіє з такими джерелами отримання інформації: викладачем, базою даних з навчальної дисципліни, та з іншими студентами [1, с. 19]. Гроно науковців трактують інтерактивне навчання як одну з форм діалогового навчання: інтерактивний – означає здатність взаємодіяти чи знаходитись у режимі бесіди, діалогу з ким- або чим-небудь. Деякі вчені визначають інтерактивне навчання, як взаємодію студента та викладача, основою якого є суб’єкт-суб’єктні стосунки. Сутність інтерактивного навчання полягає в тому, що навчальний процес відбувається за умов постійної, активної взаємодії всіх студентів; це співнавчання, взаємонавчання [6, с.5]. Аналіз наукових джерел з досліджуваного питання свідчить про те, що головна увага приділяється розробці методів і прийомів інтерактивного навчання в аспекті дослідження однієї складової інтерактивного підходу – на взаємодії учасників інтерактивного спілкування [3, с.44-45]. Проблеми дослідження та використання інтерактивних методів навчання цікавлять як вітчизняних, так і зарубіжних науковців та методистів: О. І. Пометун, О. І. Когут, О. С. Кравчик, Т. М. Алексич, О. О. Марига, Т. Крал (Th. Kral), Дж. Джобсон (J. Jobson) та інші. Метою даної статті є аналіз можливостей використання інтерактивних технологій у процесі формування іншомовної комунікативної компетенції у контексті професійно-орієнтованого навчання студентів педагогічних вузів. Іртерактивні методи навчання, що ґрунтуються на взаємодії студентів, їх співробітництві та кооперації дають змогу задіяти не лише свідомість студентів, але й його почуття, емоції, вольові якості [2, с. 50]. Зазначене вище свідчить про доцільність використання цих методів у формуванні іншомовної комунікативної компетенції у контексті професійно-орієнтованого навчання. Сутність інтерактивного навчання виражається у переході від регламентуючих, алгоритмізованих, програмованих форм і методів дидактичного процесу до розвиваючих, проблемних, дослідницьких, пошукових форм і методів, що забезпечують утворення пізнавальних мотивів й інтересів, умов для творчості у навчанні. Зазначене навчання репрезентується через систему інтерактивних методів навчання. Інтерактивні методи навчання сприяють реалізації мети професійно–орієнтованого навчання в педагогічному вузі, що має відображення в ефективності організації змісту та засобів навчання. Використання інтерактивних технологій надає можливості моделювати реальні професійно-мовленнєві ситуації; вирішувати професійні завдання; застосовувати професійно-орієнтовані рольові ігри, дебати, дискусії; створювати атмосферу співробітництва при підготовці і презентації різноманітних проектів за професійним спрямуванням; сприяти розвитку іншомовної комунікативної компетенції та професійної компетентності студентів; формувати основи лінгвокультурологічної компетенції в процесі навчання іноземним мовам при порівнянні реалій іншомовної та рідної культур у контексті професійної підготовки.

157

Процес навчання є складним процесом, який містить у собі складні види психічної та практичної діяльності об’єктів та суб’єктів навчання, а його організація є багатофакторною функцією таких компонентів, як особливості учасників процесу (викладачі, студенти), характеру, змісту, засобів джерел, форм та методів навчального процесу та умов його організації. Проте у системі освіті нашої країни парадигма інтерактивного навчання студентів педагогічних вузів досить не стала цілісною розвинутою системою; системою, в якій викладач був не тільки професіоналом у власній галузі, але й справжнім педагогом, з високим рівнем педагогічної майстерності. Діяльність педагогамайстра характеризується педагогічною доцільністю за спрямованістю, індивідуально-творчим характером, за змістом і оптимальністю, за вибором засобів [5, с. 40-41]. Інтерактивне навчання на основі мультимедійних програм надає можливості для реалізації цілого кола методичних, дидактичних, педагогічних і психологічних принципів. Мультимедійні програми стимулюють одночасно декілька каналів сприйняття, краще підтримують увагу, що призводить до поєднання зорового образу, тексту і звукового ряду, надають великі можливості для комплексного розвитку навичок мовленнєвої діяльності іноземною мовою. Цей процес набуває інтерактивного характеру. Однією з переваг мультимедійних програм є можливість фіксувати, зберігати й аналізувати відповіді студентів, надавати їм необхідну допомогу, здійснювати поетапне і наскрізне оцінювання знань, визначати результати їх розвитку в оволодінні іноземною мовою, тобто здійснювати більш гнучку систему контролю засвоєння та оцінювання знань. Також забезпеченість мультимедійних програм різного роду ключами дає можливість студентами здійснювати також і самоконтроль. Використання мультимедійних програми у процесі формування іншомовної комунікативної компетенції сприяє активному засвоєнню знань з іноземної мови, активізує пізнавальну активність студентів, розширює професійну сферу знань, сприяє розвитку дослідницької та творчої діяльності, створює мовленнєве середовище, також сприяє організації спілкування у професійному ракурсі, підвищує мотивацію у процесі отримання знань, зреалізовує міжпредметні зв'язки, сприяє гнучкій організації процесу навчання, допомагає доцільній організації самостійної діяльності студентів, забезпечує зворотній зв'язок тощо. Зазначене вище розкриває значущі переваги інтерактивності у навчанні іноземної мови. Одним із основних завдань навчання іноземної мови є формування комунікативної компетенції студентів. Це спричинює створення необхідних умов для практичного оволодіння іноземною мовою у професійному спілкуванні майбутніх фахівців, у доборі таких методів навчання, які дозволили б проявити активність та творчість з боку студентів; активізувати пізнавальну діяльність студента в процесі навчання іноземної мови. Сучасні методики з використанням новітніх освітніх технологій та Інтернет ресурсів сприяють формуванню іншомовної комунікативної компетенції. Використання Інтернет ресурсу зумовлене тим, що Інтернет являє собою невичерпне джерело інформації, він дозволяє економити час у пошуках необхідного сучасного автентичного матеріалу, також Інтернет ресурси створюють широкі можливості для творчості. Організація навчально-

158

дослідницької діяльність студентів у процесі формування іншомовної комунікативної компетенції у контексті професійного навчання передбачає підготовку студентами рефератів, написання наукових статей, тез, підготовку тестів, вікторин, творчих робіт, мультимедійних презентацій за професійним спрямуванням з використанням Інтернет ресурсів зумовлює створення різноманітних умов для підвищення рівня оволодіння іноземною мовою. Використання інтерактивних технологій передбачає використання новітніх форм і методів навчання, а саме презентацій, телеконференцій, форумів, спілкування в режимі on-line тощо. Даний аспект свідчить, що використання інтерактивних технологій сприяє підвищенню рівня іншомовної комунікативної компетенції у контексті професійно-орієнтованого навчання. Сучасне викладання іноземних мов у педагогічних вузах має на меті інтегрувати інтерактивні технології у процесі навчання таким чином, щоб даний процес сприяв формуванню іншомовної комунікативної компетенції. Перспективним вбачаємо поглиблене дослідження складових процесу формування іншомовної комунікативної компетенції за допомогою інтерактивних методів. Отже, одним із ефективних шляхів формування іншомовної комунікативної компетенціє є використання інтерактивних методів у навчання іноземної мови, сутність яких полягає у переході від традиційних. регламентуючих, програмованих форм і методів дидактичного процесу до розвиваючих, проблемних, дослідницьких, пошукових форм і методів, що забезпечують утворення пізнавальних мотивів й інтересів, умов для творчості у навчанні, що, у свою чергу сприяє подальшому оволодінню іноземною мовою в межах професійно-орієнтованого навчання у процесі формування іншомовної комунікативної діяльності студентів педагогічних вузів. ЛІТЕРАТУРА: 1. Боголюбов В. И. Тухнологызацыя образования : теория и опыт / В. И. Боголюбов // Школьные технологии. –– 2004. – № 5. –– С. 18–31. 2. Л.В. Калініна, В.О. Калінін Формування соціокультурної компетенції учнів профільної школи з використанням інтерактивних методів навчання / Калініна Л.В., Калінін В.О. // Вісник Житомирського державного університету імені Івана Франка. –– 2010. – Вип. 54. –– С. 201–203. 3. Кларин М. В. Процессуально-ориентированое обучение / М. В. Кларин // Школьные технологии. –– 2004. – № 4. –– С. 43–52. 4. Ткаченко Л. Комунікативна компетенція студентів – запорука професійного успіху / Ткаченко Л. // Лінгвометодичні концепції викладання іноземних мов у немовних вищих навчальних закладах України : зб. наук. ст. учасників всеукр. наук.-практ. конференції. – Київ, 23–24 грудня 2003 р. / Редкол. : І.І. Тимошенко та ін.– К. : ид-во Європ. ун-ту, 2003. – 583 с. 5. Шатилов Ф. Профессиограмма учителя иностранного языка / Ф. Шатилов. – М., 1977. – 44 с. 6. Шевченко Є. Використання інтерактивних технологій для розвитку пізнавального інтересу на уроках англійської мови / Є. Шевченко // Англійська мова та література. – 2005. – № 24. – С. 4–6.

159

УДК 32.019.51

ПІКУЛА М.М. студент п’ятого курсу спеціальності «Політологія», Львівський національний університет імені Івана Франка

КОМУНІКАЦІЙНІ АСПЕКТИ ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ СВІДОМОСТІ Анотація Розглядаються комунікаційні аспекти формування політичної свідомості в умовах формування інформаційного суспільства. Зазначається значущість новітніх комунікацій як засобу впливу на політичну свідомість громадян і суспільства. До них автор відносить сайти, блоги, соціальні мережі, що інформують громадськість про події і явища політичного життя. Вони формують ціннісні орієнтації та визначають політичні думки, поведінку людей. Ключові слова: Інтернет, інформаційне суспільство, новітні комунікації, політична свідомість, публічний простір. Анотация Пикула Н.Н. Коммуникационные аспекти формирования политического сознания. Рассматриваются коммуникационные аспекты формирования политического сознания в условиях формирования информационного общества. Отмечается значимость новейших коммуникаций как средства воздействия на политическое сознание граждан и общества. К ним автор относит сайты, блоги, социальные сети, информирующие общественность о событиях и явлениях политической жизни. Они формируют ценностные ориентации и определяют политические мысли, поведение людей. Ключевые слова: Интернет, информационное общество, новейшие коммуникации, политическое сознание, публичное пространство. Abstract Pikula M.М. Communication aspects of political consciousness. Considered communication aspects of political consciousness in the emerging information society. Noted the importance of advanced communications as a means to influence the political consciousness of citizens and society. The author considers the websites, blogs, social networking, informing the public about the events and phenomena of political life. They form the value orientation and define political thought, behavior. Key words: Internet, information society, the newest communications, political consciousness, the public space. Актуальність теми зумовлена потребою вивчення комунікаційних аспектів формування політичної свідомості в умовах формування інформаційного суспільства, коли стає більш значущою роль новітніх комунікації як засобу впливу на політичну свідомість громадян і суспільства. Особливо важливу роль у формуванні політичних установок сьогодні грають Інтернет-комунікації. Вони створюють можливості отримання нових знань, стають джерелом оперативної інформації, середовищем особистої і суспільної комунікації, праці, громадської і політичної діяльності. Проблемам розвитку і

160

функціонування новітніх комунікацій у сучасному українському суспільстві присвячені фундаментальні і прикладні праці, підготовлені представниками різних дисциплін гуманітарного, а також технічного профілю. Метою нашого дослідження є виявлення концептуальних підходів та інтерпретацій особливостей впливу ІКТ на формування політичної свідомості. Свідомість людини формується завдяки процесам комунікації під впливом інформаційних потоків різного змісту й характеристик. При цьому новітні канали доставки інформації – активний інструмент формування образів і стереотипів сприйняття й поведінки людину. Вони всім різноманітті її форм і видів впливає на світогляд, почуття й емоції людину, безпосередньо беручи участь у процесах формування й функціонування політичної свідомості громадян. Прийнято виділяти три атрибути свідомості – переживання, пізнання й відносини. Всі вони фактично не можливі без комунікації. Переживання реалізуються завдяки внутрішньої комунікації. Пізнання ґрунтується на сполученні внутрішньої та інформаційної комунікації. Відносини – це комплекс міжособової, групової та міжгрупової комунікації. Саме тому сучасна наука дуже часто трактує свідомість в комунікаційному контексті. Виходячи з такого підходу, будемо визначати комунікацію як важливий атрибут політичної свідомості. Як зазначає український науковець В. Буряк, функція свідомості полягає у регулюванні та організації діяльності людини у різних ситуаціях. Докорінна і головна її роль полягає в здобуванні знання про природу, суспільство і людину, тому сутність свідомості становить принцип відображення інформації, а спілкування (діалогічність) складає основну структуру свідомості. Вона звертає увагу, що ще К. Ясперс наголошував, що «нинішнє буття людини можливе лише у тісному зв’язку з іншими людьми. Цей сутнісний зв’язок вчений назвав комунікацією» [1]. Таке трактування виявляється надзвичайно плідним і при розгляді проблем політичної свідомості на рівні як індивідуальної, так і суспільної свідомість. Науковці справедливо стверджують, що завдяки комунікації (обміну інформацією) відбувається формування як індивідуальних свідомостей, так і групової та суспільної свідомості. Політична свідомість виникає у процесі пізнавальної діяльності на основі отримання інформації про сутність політичного буття суспільства, його законів та взаємодії з іншими сферами життя суспільства. Буденна політична свідомості акцентує увагу переважно на зовнішніх аспектах політичних подій і явищ, які мають місце у повсякденному суспільно-політичному житті, що охоплює різні рівні політичних відносин і функціонування політичних інститутів. На цьому, емпіричному, рівні політичної свідомості концентрується життєвий досвід учасників політичної комунікації та політичної діяльності. Буденна політична свідомість є інформаційною основою для узагальнень, які передують синтезу суспільно-політичних моделі і теоретичних трактувань. Науково-теоретична політична свідомість забезпечує достатньо високий рівень узагальнень,ґрунтується на аналізі механізмів управління політичною сферою суспільства. Такий рівень політичної свідомості не є загальнопоширеним. Він проявляється у діяльності політичних теоретиків –- ідеологів, науковців, професійних політиків та ін. Сутністю теоретичної політичної діяльності є дослідження політичного життя, економічної та духовної політики, форм

161

здійснення публічної влади, реалізації державності, яка відбувається шляхом наукової комунікації. Інформаційне-комунікаційне середовище комплексно, різнопланово й всеосяжне впливає на адаптацію й функціонування особистості в соціумі. Особливо важливе місце в даному процесі грають новітні канали комунікації, оскільки дедалі більше вони входять у наше життя. За даними Internet World Stats у 2012 р. 34,1 % користувалися Інтернет (це 3% населення Європи загалом), з них 5,2% є користувачами Facebook. До речі, за кількістю Інтернеткористувачів наша країна увійшла до першої десятки держав Європи [2]. Сьогодні Інтернет фактично перетворився на своєрідне середовище проживання, де проводиться багато годин життя, існує величезний обсяг інформації, не обмежений національними кордонами, цензурою і, навіть, мовними проблемами (постійне вдосконалення програм-перекладачів дозволяє отримувати мінімальну інформацію практично будь-якою мовою), створюється ілюзія повної свободи слова, інформація. Під час дослідження інформаційного простору м. Львова було виявлено, що інформація виступає важливим засобом формування (політичного) світогляду молоді. При цьому на першому місці серед джерел, з яких молодь черпає інформацію, – телебачення, далі йде періодика та радіо, молодь значно випереджає старше покоління у користуванні Інтернетом. Практично кожен п’ятий молодий львів’янин шукає в Інтернеті потрібну йому інформацію (в т.ч. 18,4% – інформаційно-довідкові видання, 11,9% – видання політичних партій, організацій та рухів) [3, с. 105]. Цю ж тенденцію спостерігаємо серед відвідувачів урядового порталу та сайту Верховної Ради України з допомогою веб-аналітичного сайту Alexa, який свідчить, що найчастіше відвідують ці вебресурси особи у віці 25-34 р., на другому місці молодь у віці 18-24 р. [4]. Останнім часом на формування політичної свідомості дедалі більше впливають блоги. Вивчаючи стан блогосфери у 2011р., Technorati констатувала, що існує кілька типів блоггерів: 1) 60% – ті, для кого блоггерство є хобі («блог для забави»), половина з них виражає свої «особисті думки», 2-3) 18% – це «професіонали», ті, хто використовує блоги як спосіб збільшити свій дохід, або ті, хто зайнятий з блогами повний робочий день, більшість з них виражає свої «особисті думки» і говорить про технології; 4) 8% – корпоративні блоггери компаній, де працюють, тому ведуть мову переважно про технології і бізнес, зокрема 70% ділиться досвідом, 61%, прагнуть отримати професійне визнання, 52% сподіваються знайти нових клієнтів; 5) 13% – підприємці, що створюють блоги для компаній чи організацій, якими вони володіють. Серед всіх типів блоггерів три п’ятих складають чоловіки, більшість блоггерів мають вік у діапазоні 25-44 р., третина – більш 44 р.; блоггери відносно високоосвічені люди порівняно з іншим населенням [5]. Дослідники вважають, що блоги змінили функціонування політичних позицій у публічному просторі. Боротьба цінностей, які визначають політичну позицію, стала у блогах більш важливою, ніж боротьба аргументів. «Політичний блог завжди виражає певну політичну позицію, крізь призму якої інтерпретується вся інша інформація. Це позиція може бути виражена у вигляді набору простих і зрозумілих усім тез, захист яких в основному здійснюється за допомогою апеляції до цінностей» [6, с. 90].

162

За допомогою мережі Інтернет пропагуються не лише цінності, але і світоглядні стереотипи та моделі поведінки. Зараз новітні інформаційні технології впливають на систему цінностей сучасного суспільства, проходження успішного процесу політичної соціалізації, споживання інформації (в тому числі й про політичне життя) є у вільний час, а також під час роботи, навчання, у дорозі (так зване пасивне споживання інформації). Позитивно впливаючи на поінформованість індивідів, ці технології збільшують можливості маніпуляції свідомістю людей, стереотипізації та стандартизації їхніх поглядів і думок. З точки зору впливу на формування політичної свідомості Інтернет виступає у трьох рольових функціях – 1/. як поле битви конфліктуючих інтересів і ідей, дебатний віртуальний простір, 2/. як середовище публічної презентації офіційних владних концепцій, ідей і позицій, 3/. як традиційне ліберальне середовище, в якому створюються сприятливі умови для опозиційної політичної свідомості. Критика на адресу влади і окремих політиків поширюється у соціальних медіа і блогосфері значно більше, ніж у традиційних ЗМІ. Протестні рухи використовують онлайнінструменти для політичної пропаганди, агітації і мобілізації. Офіційна влада, використовуючи потенціал Інтернет-ресурсів, прагне закріпити свої позиції і переконати громадськість. Отже, Інтернет-ЗМІ, сайти, блоги, соціальні мережі інформують громадськість про події і явища політичного життя, формуючи ціннісні орієнтації та значною мірою визначаючи політичні думки, поведінку людей. Інформаційний вплив визначає сприйняття економічного, політичного та соціального життя. Інформація, поширена завдяки ІКТ, впливаючи на погляди людей, формує не лише політичну мотивацію та установки, але і визначає свідому політичну поведінку. Дедалі більше новітні комунікаційні технології сприятимуть формуванню політичної свідомості мас, а отже змінюватимуть політичну культуру суспільства. ЛІТЕРАТУРА: 1. Буряк В. Комунікативність інформаційно-художньої свідомості: форми архітектоніки тексту / В.Д. Буряк [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://journlib.univ.kiev.ua/index.php?act=article& article=106 2. Internet and Facebook Usage in Europe [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.internetworldstats.com/stats4.htm 3. Зінчук Віктор. Особливості споживання інформації у процесі політичної соціалізації молоді м. Львова // Грані, 2004. – №4. – С. 97103. 4. Goverment Portal [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.alexa.com/siteinfo/kmu.gov.ua# 5. State of the Blogosphere 2011 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://technorati.com/social-media/article/state-of-theblogosphere-2011. 6. Горошко О. И. Quo Vadis? Политические коммуникации в блогосфере Рунета. / О. И. Горошко, Е. А. Жигалина // Russian Cyberspace, Vol. 1, N o. 1 (2009):8 1-100 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.russian-cyberspace.com/issue1/goroshko _and_zhigalina.html

163

УДК: 330.4

РАДИНА О.И. д.э.н.,профессор кафедры «Маркетинг и реклама» Южно-Российского государственного университета экономики и сервиса, г.Шахты, Россия

ИНФОРМАЦИОННЫЙ БИЗНЕС-ПРОЦЕСС, КАК ЭЛЕМЕНТ СОВРЕМЕННОГО ФУНКЦИОНИРОВАНИЯ ПРЕДПРИЯТИЯ Аннотация Данная работа рассматривает теоретические основы необходимости ведения бизнес-процессов для современных организаций. В рамках данной работы подробно рассмотрен процессный подход к ведению бизнеса и составлена карта создания потока ценностей. Описаны виды бизнес-процессов, а также их преимущества при ведении коммерческой деятельности. Одной из главных задач современного предприятия является инновационная автоматизация различных видов деятельности: от бухгалтерии, до финансового прогнозирования. Успешная деятельность организации во многом зависит от быстроты принятия того или иного решения, сокращение временных пауз в производстве или сокращении времени на выполнение определенных работ или услуг. Большую долю всех организаций развитых стран составляют сервисные предприятия (организации сферы услуг). На сегодняшний день сфера услуг – это бурно развивающаяся сфера, предполагающая высокую гибкость и инновационную направленность, что предполагает внедрение различных информационных технологий. Разработка и внедрение информационных технологий в целях совершенствования бизнес-процессов организации сферы услуг состоит не только в совокупности взаимосвязанных мероприятий или задач, направленных на создание определенного продукта или услуги для потребителей, но и для совершенствования внутренней корпоративной культуры организации, упрощении системы документооборота внутри фирмы, а также способствует постоянному росту сотрудников, как специалистов. В связи с этим, довольно остро встает вопрос: «На сколько готовы наши предприниматели и организации к современному прогрессу рыночной системы?». Безусловно, под прогрессом стоит понимать внедрение и развитие информационных инновационных технологий в деятельность организаций. Наличие и развитие информационных систем и технологий помогают успешно функционировать организации на рынке, модернизируя и совершенствуя бизнес-процессы. Бизнес-процесс (БП) включает в себя взаимосвязанные действия, которые реализуют одну (или несколько) из бизнес-целей компании в информационной системе компании. Понятие бизнес-процесса является центральным в рамках процессного подхода к управлению, который приобретает все большую популярность в последнее время. Можно привести следующие определения бизнес-процесса.

164

Бизнес-процесс – это:  процесс из последовательности операций на предприятии, которые направлены на преобразование неких входных информационно-материальных потоков с целью получения результатов, представляющих ценность для клиента;  процесс создания добавленной стоимости продукции, удовлетворяющей при этом потребности клиента;  совокупность взаимосвязанных функций, которые имеют один или более входов и выходов и завершаются созданием продукта, необходимого клиенту;  упорядоченный процесс преобразования множества входов во множество выходов, который реализует бизнес-функцию предприятия;  Набор последовательных действий, которые приводят к решению определенной предпринимательской задачи. Таким образом, определения понятия бизнес-процесса дают нам понимание о 3-х характеристиках: 1) стоимость – она стремится к минимальной величине. 2) длительность – она стремится к максимальной скорости реализации бизнес-процесса. 3) степень удовлетворенности клиента (качество продукта). Бизнес-процессы, согласно одной из наиболее распространенных классификаций, разделяются на основные и вспомогательные (поддерживающие). Основные бизнес-процессы создают поток доходов компании и служат основой бизнеса, а вспомогательные процессы, в свою очередь, обслуживают основные. В качестве примера основного бизнеспроцесса можно привести продажи и производство, а в качестве поддерживающего – подбор персонала и бухгалтерский учет. Каждый бизнес-процесс имеет владельца, который наделяется соответствующими правами, поставщика, предоставляющего ресурсы для бизнес-процесса, и потребителя, получающего выходную продукцию бизнеспроцесса. При этом и поставщик, и потребитель могут быть как внешними по отношению к организации, так и внутренними. Бизнес-процесс, как правило, поддается формализации и анализу с помощью специализированного программного обеспечения. Основная цель формализации бизнес-процессов заключается в возможности управления или – например, потому что для формализованных процессов можно разрабатывать критерии их оценки. Для повышения эффективности деятельности компании периодически проводится оптимизация бизнес-процессов, и однократно – реинжиринг бизнес процессов (разработка новых деловых процессов - обычно на основе электронных систем - с целью ускорить реакции корпоративных систем на изменения условии ведения бизнеса). Данные мероприятия преследуют цель сокращения затрат и времени на получение результата, представляющего ценность для клиента, т.е. улучшения 3-х основных характеристик бизнеспроцесса, указанных выше. Процессный подход рассматривает бизнес как набор процессов основных бизнес-процессов, управляющих процессов (ставящих цели) и

165

поддерживающих. Основные бизнес-процессы - это процессы, которые непосредственно зарабатывают деньги. Поддерживающие - процессы, без которых не могут существовать основные бизнес-процессы, это процессы обеспечения разнообразными ресурсами. Каждый бизнес-процесс имеет:  свою определенную цель, подчиненную общей цели компании;  владельца, который может управлять ресурсами и отвечает за исполнение процесса;  ресурсы;  систему контроля качества и исправления ошибок;  систему показателей процесса. Совокупность всех действий по преобразованию материалов и информации в законченный продукт для клиента называется потоком создания ценности. Поток создания ценности удобно представлять графически - в виде карты (рис.1). На рисунке ниже изображена карта потока создания ценности компании. Карта позволяет наглядно увидеть поток создания ценности в целом, понять последовательность и взаимосвязь процессов, а также возможности улучшения.

Рисунок 1 – Карта создания потока ценностей (авторская разработка) Технология описания бизнес-процесса делает все операции компании прозрачными и понятными, позволяет анализировать операции и находить в них проблемы, приводящие к сбоям. Главное, что бизнес-процессы позволяют понимать взаимодействие между разрозненными подразделениями: что, кому и для чего они передают или принимают на каждом этапе. Как следствие, процессный подход значительно упрощает адаптацию новых сотрудников и

166

снижает зависимость работы компании от человеческого фактора. Важно, что процессная система упрощает управление операционными расходами. ЛИТЕРАТУРА: 1. Статистический сборник. Сведения об информационной и инновационной деятельности предприятий и организаций области за 2006-2010 годы./Федеральная служба государственной статистики «Ростовстат». Ростов-на-Дону 2011 г. 2. URL: http://piter-soft.ru/automation/more/glossary/process/biznesprotsess/ 3. URL: http://www.betec.ru/index.php?id=36&sid=03 4. Оптимальное управление клиентской базой компании на основе показателя долгосрочной стоимости клиента. А.В. Андреева аспирант кафедры бизнес-аналитики Национального исследовательского университета «Высшая школа экономики»./ Электроннный журнал «Бизнес-Информатика», №4 (22), 2012 г. УДК 008.2 ББК 60.033.3 Р 98

РЯБЦОВСКИЙ Г.В. Директор Центра информационных систем, РАНХиГС (Брянский филиал), Россия. E-mail: grnp13@mail.ru

ІНФОРМАЦІЙНИЙ ЛАНДШАФТ ЯК ПРОСТІР ГЛОБАЛЬНОГО МАСС-МЕДІАЛЬНИХ ДИСКУРСУ ИНФОРМАЦИОННЫЙ ЛАНДШАФТ КАК ПРОСТРАНСТВО ГЛОБАЛЬНОГО МАСС-МЕДИАЛЬНОГО ДИСКУРСА INFORMATION LANDSCAPE AS А SPACE OF GLOBAL MASS-MEDIAL DISCURS Abstract: In recent years, the term "information landscape"is widely used in scientific discourse concept. It implies a set of information processes in a given territory. In other cases, the "media landscape" is a synonym for culture media. Thus, the use of this extremely deep and "fashionable" concept makes to its explication as the term deserves to be categorical apparatus of political analysis. Methodological importance of the "information landscape" in political science is that it acts component of the political system, it is associated with the political dimensions. Thus, it can act as a new category of political analysis and political forecasting. Keywords: information landscape, mass-medial discourse, language of discourse, text, concept, instruments of interpretation, political processsimulacrum, virtual space, visualization. В последние годы масс-медиальный дискурс[1] получил широкое распространение благодаря социально обусловленной и глобально универсализированной организации языка через средства массовых коммуникаций, приобретая совершенно новые качества[2] и принципы, в

167

соответствии с которыми реальность репрезентируется в те или иные периоды времени и пространства. С точки зрения методологических проблемы, ни одна область не растёт быстрее, и не производит больше возможностей и проблем, чем область новых информационно-коммуникационных технологий. Новые социальные медиа выстроили не только новые социальные категории и классификации, но и изменили привычный порядок социальных интеракций на уровне индивидов и групп. Трансформируется и пространство, в рамках которого они мыслили, формировали культурную и языковую идентичность на протяжении долгого времени[3]. Сегодня, любая социальная группа или индивидуум становится все более технологически опосредованными, объединяя широкий спектр географически рассеянных «пользователей». Очевидно, что создаются условия и для доминирования «областей неопределённости»[4], где пространство мобилизации разных социальных и политических акторов имеет разные масштабы и формы временных взаимодействий, где территориальность уже не является парадигмой политического влияния. Современная пространственно-организационная структура политической власти уже не способна распространить своё господство на территорию своей политической активности и применить власть против оппонентов традиционными методами, так как необходимо «добраться до него»[5]. Тем не менее, цифровые масс-медиа проявляют все возрастающее присутствие в социальных движениях и политическом участии граждан. Предоставляя цифровые медиа-услуги, привязанные к геоинформационным интерфейсам, они становятся все более привязанными к местоположению участника дискурса, меняя его статус с локального наблюдателя в активного участника использования информационно - пространственной среды или «информационного ландшафта»[6]. В данном случае, понимается среда, которая позволяет расширять способность для взаимодействия и создания геоинформации в режиме онлайн. Примеры такой среды включают гео-теги из сообщений микроблогов или других виртуальных приложений на основе определения местоположения пользователей, которые позволяют включать географическое содержание веб-служб и устройств, используемых для соединения с этими приложениями (смарт-телефоны, планшеты и компьютеры). Эти примеры можно считать средствами массовых коммуникаций в том же смысле, что геоинформационные системы могут быть приняты в качестве среды пространственного краудсорсинга с расчётом на создание информационного контента пользователями информации[7]. С другой стороны, в последнее время в научном дискурсе используется понятие «информационный ландшафт», который подразумевает совокупность информационных процессов на некоторой территории. В иных случаях «информационный ландшафт» синонимичен информационной культуре. Поэтому использование этого чрезвычайно ёмкого и «модного» понятия заставляет провести его экспликацию, поскольку данный термин заслуживает стать одним из категориальных аппаратов политического анализа. Методологическая значимость понятия «информационного ландшафта» в

168

политологии заключается в том, что каждый конкретный «информационный ландшафт» занимает конкретную территорию, выступая компонентом политической системы, он связан с системой политических измерений. Тем самым «информационный ландшафт» может выступать как новая категория политического анализа - это синтез множества элементов, обладающий временной и пространственной динамикой (политика, информация, территория, право, суверенитет и т.д.). «Информационный ландшафт» можно представлять как систему, которая имеет свои измерения, что в свою очередь, позволяет впервые в практической политологии визуализировать прогностические модели развития политических процессов. Такой инструмент в руках политика или учёного позволяет не просто исследовать политические процессы, но представлять наиболее приближенные к реальности модели развития этих процессов. «Информационный ландшафт» в действительности имеет три формы проявления: технологическую направленную на развитие информационной инфраструктуры, идеальную и визуальную. В своей идеальной форме современный «информационный ландшафт» - это медиа-дискурс, имеющий концептуально сложную динамическую систематику[8] и собственную систему измерения, утверждённую Ф.де Соссюром[9]. Согласно гипотезе линейности дискурса Ф.де Соссюра, дискурс имеет два основных линейных вектора связи между знаками: произвольность и протяжённость во времени. Это подтверждает господство сетевой модели взаимодействия в социальных медиа-пространствах, где информационный вектор зависит от социального рейтинга. Таким образом, линейность медиа-дискурса формируется в сознании непосредственного участника лишь из множества потенциальных связей и смыслов в определённый момент времени, что позволяет говорить о его измеримости и фиксации, но линейное протекание – это не сущность дискурса. Однако, эвристическая ценность «информационного ландшафта» состоит в том, что он позволяет рассматривать саму среду дискурса как знаково-символическую реальность, где происходит постепенная омофоническая замена языковой конструкции в независимости от значимости языковой сущности символьной или визуальной формой. В своей визуальной форме «информационный ландшафт» предстаёт наблюдателю как сочетание последствий информационных и политических процессов, вызывая ощущение видения специфики, уникальности и отличительности данного политического пространства. Именно внешние, видимые изменения в географическом пространстве (архитектура города и провинции, транспортная инфраструктура, степень освоения природы и т.д.), находятся в центре оценки политической системы, так как визуальные знаки в пространстве обладают большей стабильностью, чем вербальные средства репрезентации[10]. Очень интересным представляется трансформация географического ландшафта через идеологическое и правовое воздействие. Так, например, запечатлённые в ландшафте физические свойства государственных границ. Классическим примером маркирования границы является Великая Китайская стена или известная из российской истории Большая Засечная черта[11]. В то же время современные проницаемые границы ЕС бывают вообще не маркированы (границы стран Бенилюкса). Во всех этих случаях государственная граница

169

как визуальный элемент политического пространства несёт на себе отпечаток информационного пространства и идеологии политической системы. Для любой национальной культуры территория выступает в качестве политического пространства, апелляция к которому особенно характерна для медиа-дискурса, который формирует представление о Родине через визуализацию природных ландшафтов и территорий. Природный ландшафт в ходе информационного воздействия насыщается политическими смыслами и другими значимыми историческими событиями, визуализируется национальными символами, знаками и т.д.[12]. Такая обусловленность характеризуется: во-первых, отсутствием в некоторых европейских языках термина, эквивалентного французскому – discour, что ведёт к его более широкой интерпретации; во-вторых, современное понятие дискурса не ограничивается только письменной и устной речью, а распространяется на внеязыковые процессы, в том числе на визуализацию и символизацию дискурсивных практик; в третьих, по мере становления дискурсного анализа[13], как специальной области гуманитарных знаний, значение дискурса в значительной степени метафорично. Человека уже нельзя заставить «слушать», как это было ещё недавно, когда языковой дискурс доминировал и в визуальной практике дискурса[14], его можно вовлечь в дискурс через визуальное «потребление» знака, символа, власти, ценностей, культуры, идеологий. Фактически мы являемся свидетелями эпохального перерождения «металлургического общества» в «семиургическое»[15], а это означает, что большинство всех текстов, всего написанного и сказанного ранее относятся к знакосочетательной и знакоописательной деятельности человека через различные способы сочетания слов в литературе, политике, науке, просторечии. Сегодня «потребитель знака» является не только потребителем продукта[16], но и самостоятельным «конструктором» различных композиций знака, символа, слова и образа. Это уже не метаязык, возникающий через знакосозидательную деятельность[17]. С появлением Internet это уже не только употребление и не только описание знаков, символов и слов в существующих языках, а активная неология, знакотворчество и семиургия, которая делается простым нажатием клавиш. Именно транспорентность Internet делает его идеальной средой для отслеживания и распространения новых языковых и визуальных конструкций[18] и как следствие возникновение новых дискурсных медиапрактик. Таким образом, многозначность медиа-дискурса, позволяющего описать различные состояния реальности[19], когда язык рассматривается как исключительная категория, формирующая представление об окружающем мире, находит отражение в «информационном ландшафте», который уже не статичен и не замкнут в своей сути, а чаще всего визуализирован, но при этом вполне может сохранять преемственность[20]. Известно, что любое понятие имеет содержание и объем. Так если содержание понятия дискурс раскрывает семионика как теория знакообразования, то объём понятия отражает, как та или иная практика будет реализована. Иными словами, «…в эпоху постсовременности исчезает различие между реальным и нереальным, аутентичным и неаутентичным, между истинным и ложным…» Глупо искать реальность:

170

«…её нет ни в лондонском Тауэре, ни в блэкпульском Тауэре[21], потому что за обоими знаками не кроется ничего аутентичного…». Это гиперреальность, «..построенная по образцам реального мира, но не возникшая из реального мира»[22]. Собственно говоря координаты «информационного ландшафта» необходимы не только для того чтобы искать в нём уникальные источники знаний, а для того, чтобы видеть границы между разными семиотическими системами[23], которые начинают переполнять пространство глобального масс-медиального дискурса, что в перспективе ведёт к трансформации реального мира в мир симулякров[24] и семиотических кодов. Однако пока мы не знаем, к какой перспективе ведёт эта ротация символических систем, поскольку формы постмодернистского деконструктивизма ещё не прошли сито публичного дискурса и как следствие этого процесса – не быть вещам, где нет слова[25]. ЛИТЕРАТУРА 1. В широком смысле дискурс (франц. discours – речь, англ. discourse, от лат. discursus – бегание взад-вперед; движение, круговорот; беседа, разговор) – представляет собой сложное единство языковой практики и экстралингвистических факторов, как значимое поведение, представляемое в доступных чувственному восприятию формах. См.: Новейший философский словарь/Сост. А.А. Грицанов. Минск: Изд. В.М. Скакун, 1999. - С.222. Харрис Р. Психология массовых коммуникаций. М.-СПб., 2001. 2. Постмодернизм. Энциклопедия / сост. А.А. Грицанов. Минск: Интерпрессервис; Книжный Дом. 2001. – С.237. 3. См. подробнее: Бек У. Общество риска. На пути к другому модерну. М.: Прогресс-Традиция, 2000. С.25. 4. Touraine A. The Post-Industrial Society. Tomorrow’s Social History: Classes, Conflicts, and Culture in the Pro-grammed Society. N.Y.: Random House, 1971. 5. Гладарев, Б.С. Новые коммуникационные технологии: игры контроля / Человек. Сообщество. Управление. №1, 2005. С. 16-31. 6. Первоначальный замысел ввдение автором категории «информационный ладшафт» состоял в том, чтобы, рассмотреть взаимодействие трех реальных феноменов нашей жизни: этнической среды, политико-правовых образований и лингвистической мозаики через призму понятий граница и информация. В этой связи можно высказать тривиальную мысль, что нет информации вне пространства, а пространство есть всегда культурно осмысливаемая субстанция. Причем, его осмысление зависит от предложенного дискурса, опыта и от ракурса, с которого постигается сама категория пространства. 7. См. Подробнее: Crampton J 2009 Cartography: maps 2.0 Progress in Hum Geography 33 P. 91–100; Cramp-ton J and Krygier J 2006 An introduction to criticartography ACME 4, P. 11–33. 8. Серио П. Как читают тексты во Франции. Вступит. статья // Квадратура смысла: Французская школа анализа дискурса. – М.: Прогресс, 1999. С. 12 – 53.

171

9. Соссюр Ф. де. Труды по языкознанию / Пер. с франц. яз. под ред. А. А. Холодовича. — М.: Прогресс, 1977. — 696 с. 10. Якобсон Р. К вопросу о зрительных и слуховых знаках // Семиотика и искусствометрия. – М., 1972. 11. Яковлев В.В. История крепостей. — М.: ООО «Фирма «Издательство ACT»; СПб.: ООО «Издательство Полигон», 2000. — 400 с. 12. Так, например, известная попытка визуализировать образ России в мультимедийном проект-конкурсе «Россия 10» с целью формирования новой волны «геопатриотизма». Задача проекта – выбор десяти новых визуальных символов России посредством общенародного голосования. См. подробнее: URL: http://10russia.ru/about (дата обращения 01.05.2013г.). 13. В философии и социологии долгое время понятия «текст» и «дискурс» отождествлялись. Впервые термин «дискурс» в качестве самостоятельного понятия употребил американский лингвист А.Харрис (Harris, Zellig Sabbettai) в 1952г. в своей статье, посвященной исследованию языка рекламы. Однако оформление дискурсного анализа как дисциплины относится скорее к 1970-м годам. В это время были опубликованы важные работы европейской школы лингвистики текста (Т. Ван Дейк, В. Дресслер, Я.Петефи и др.). См.: Постмодернизм. Энциклопедия / сост. А.А. Грицанов. Минск: Интерпрессервис; Книжный Дом. 2001. – С.16, С.35-36.; Орлов Г. А. Современная английская речь. М., Высшая школа, 1991. 14. Например, прямые трансляции съездов КПСС или трансляции сессий ГД РФ в 90-е годы. 15. Слово «семиургия» вводит в дискурс Ж. Бодрийяр, начиная с «Системы объектов» (1968) в постмодерной теории коммуникации. Однако, термин рассматривается в общем значении, как процесс «знаковой деятельности», «размножение знаков», куда включается любая семиотическая деятельность. 16. М. Эпштейн. Однословие как литературный жанр. Континент, №104, 2000, С. 279-313. 17. Жан Бодрийяр. К критике политической экономии знака. М., 2003. С. 206. 18. См. подробнее: М. Эпштейн. Слово как произведение. О жанре однословия. Новый мир, №9, 2000, С. 204-215. 19. М.Фуко в работе «Археология знаний», исследуя влияния языкового слоя культуры на социальное пространство, вводит понятия «дискурсивные практики» (механизмы похожие на язык своей структурирующей способностью познания и культуры) и «дискурсивные формации». См. подробнее: Дейк, Т.А. Ван. Расизм и язык М., 1989. С.60. 20. Так, например, Ж.Бодрийяр видит реальный образ Америки в Диснейленде, который призван убедить всех, «…что она страна действительна, а не вся «реальная» Америка. Диснейленд представлен как воображаемый для того, чтобы заставить нас

172

поверить, что он «реален», тогда как остальные реальные ЛосАнджелес и вся Америка - больше не реальность, это нечто вроде гиперреальности. И это уже не вопрос ложного представления действительности, отражающей реальность больше реального и таким образом регулирующая действительность…». Baudrillard, Jean (1983b) Simulations, Translated by Paul Foss, Paul Patton and Philip Beitchman New York: Semiotext(e). P.25. (цит. дана в переводе автора). 21. Blackpool Tower – курортный городок и развлекательный центр в Англии, достопримечательностью которого служит отреставрированная башня, построенная в викторианскую эпоху. 22. Цитата по: Уэбстер Фрэнк. Теории информационного общества. – М.: Аспект Пресс. 2004. С.340. Оригинал цитаты: Baudrillard. Jean (1988), Selected Writtings. Edited with an introduction by Mark Poster/. Stanford University Press. Р.166. 23. А. Бард, Я. Зоденквист. Нетократия. 2004. С. 63 24. Введен в оборот постмодернизма Ж.Батаем, интерпретировался Ж. Бодрийяром в контексте восприятия семиотических сред как самодостаточной реальности. Постмодернистская философия задает мыслительное пространство, основанное на реконструировании его в ходе коммуникации вербальных партнеров, где «идентичность образца и подобие копии будут заблуждением» (Ж. Делез). Симулякр в этом контексте определяется в качестве «точной копии, оригинал которой никогда не существовал» (Ф. Джеймисон). Подробнее см. Постмодернизм. Энциклопедия/Сост. А.А. Грицанов. Минск: Интерпрессервис; Книжный Дом. 2001. – С. 197-198,С. 217-218, С. 727-730. 25. См. подробнее: Сысоева, Л.С. Сказ языка как сказ бытия: от Хайдеггера до постмодернизма / Santalka. Filosofija. 2007, T. 15, Nr. 1. ISSN 1822-430X print/1822-4318 online – С. 11-24. УДК371.13:37.035.6:39. 446.23

SOLOKA A.K., Associate professor, PhD, Institute of Pedagogical Problems, National Academy of Pedagogical Sciences of Ukraine

DIVERSITY MANAGEMENT: CONTEXTUAL MODEL OF CROSS-CULTURAL INTERACTION The contextual model of cross-cultural interaction has the theoretical virtue of being able to explain how common understanding may be reached between participants of interaction sharing different cultural background. This position represented through the model advocates the existence of cross-cultural norms of general applicability. The model provides, at the practical level, a starting point for improving actual encounters. It suggests which interactional strategies should be incorporated into education and cross-cultural training in order to enhance the successful outcome in higher education internationalisation

173

МЕНЕДЖМЕНТ КУЛЬТУРНОГО РОЗМАЇТТЯ: КОНТЕКСТУАЛЬНА МОДЕЛЬ КРОС-КУЛЬТУРНОЇ ВЗАЄМОДІЇ Теоретично обґрунтована контекстуальна модель крос-культурної взаємодії є спробою з’ясувати можливість досягнення взаєморозуміння між представниками різних культур. Запропонована модель презентує на практичному рівні засади формування готовності до крос-культурної взаємодії, пропонує стратегії інтеракції, які можуть бути включені до крос культурного навчання з ціллю підвищення ефективності взаємодії у процесі інтернаціоналізації вищої освіти. МЕНЕДЖМЕНТ КУЛЬТУРНОГО РАЗНООБРАЗИЯ: КОНТЕКСТУАЛЬНАЯ МОДЕЛЬ КРОСС-КУЛЬТУРНОГО ВЗАИМОДЕЙСТВИЯ Теоретически обоснованная контекстуальная модель кросскультурного взаимодействия является попыткой объяснить возможность достижения взаимопонимания между участниками интеракции, принадлежащими к разным культурам. Данная модель предоставляет на практическом уровне основания для формирования готовности к кросскультурному взаимодействию, предлагает стратегии, которые могут быть включены в кросс-культурное обучение с целью повышения эффективности взаимодействия в процессе интернационализации высшего образования Multiculturalenvironment in higher education is becoming a reality across the world, and participants of cross-cultural interaction have increasingly come to understand this situation as an advantage rather than a problem. “Diversity management” respects various collective and individual identities and seeks to benefit from them. For effective cross-cultural interaction collective and individual identities should be accounted. They may vary according specific context but they can not be understood as two completely categories. Individual identity is a production of collective ideas, values. It constitutes relationship with culture understood as the dynamic expression of collective identities. Therefore, individual and collective identity formation can be understood as interdependent and ongoing presses reflecting interrelation between interaction and culture. The intention of this article is to explore the strategies based on accounting cultural differences (individual and collective) to make cross-cultural interaction effective in diversity management and suggest interactional model that may enhance the possibilities of success. The interdependence of collective and individual identity is researched widely by scientists [4; 5; 6]. There are some assertions on reaching understanding in cross-cultural interaction. C. Taylor’s viewpoint expresses that interaction encounters between members of different cultures are limited to mutual recognition and acceptance of each others’ peculiarities, and should not aim at building common identity for fear that either of the original identities could be lost in the process[7, p.91]. J.Habermas’ version stresses the process of reaching common understanding. He argues that the quest for understanding is inherent in the communicative process and that it is shared by all individuals independently of their culture [3]. According to J.Habermas, then, the validity criteria of communicative

174

rationality constitute culture-independent norms for the expression of opinions that each individual has recourse to and against which all processes of socialisation can be evaluated. J.Habermas comes to argue that individual expressions of identity must never be limited by or restricted to membership of specific groups: "collective identity can today only be grounded in the consciousness of universal and equal chances to participate in the kind of communication processes by which identity formation becomes a continuous learning process" [1, p.99]. Instead of protecting cultural differences J.Habermas wishes to promote the formal communicative principles that, according to the discourse ethical position, allow each person to express him- or herself freely and facilitate common understanding between participants of cross-cultural interaction when they enter the dialogue with different cultural horizons. They advocate to opposite strategies for the diversity management: whether or not there exist universally valid principles of cross-cultural interaction. However, in cross-cultural encounters individuals may reach common understandings without giving up their culture-specific positions. The experience of anyone who has ever communicated successfully with a member of another culture suggests that in practice it may be possible to both expect and promote adherence to common abstract rules and respect and protect different cultural or personal values. The important insight is always people not cultures interact. The abstract of interactional norms provides a common starting point. The specific intercultural encounter could be inscribed in two sets of broader contexts that explain how it is possible for interlocutors with different cultural backgrounds to reach concrete agreements while preserving their unique identities. A model of cross-cultural interaction consists of three contextual levels: general interactional context (macro level), personal cultural context (mezzo level), and situational context (micro level). The macro level provides shared bases for cross-cultural encounter. At this level people share formal norms seeking mutual understanding through demanding and providing reasons for opinions and practices provides a common starting point for interaction. The mezzo level includes cultural backgrounds of each participant. At this level formal norms take the substantial form of interpretations and enactments based on the individualsâ&#x20AC;&#x2122; adjustment into another culture. The different experiences and the experienced differences between participants of interaction that have different cultural backgrounds manifest. In the process of interaction first what they think to retain their cultural identities protecting native culture. The level of specific interaction shows that in some situations participants may discover when they follow to the general norms it may not help to come to concrete agreements. Conversely, they can come to conclusion to take special needed measures in order to establish a situation in which all the participants have the same opportunities. Actual cross-cultural interaction takes place on micro levelwhere the specific agreement is to be reached. Participantsâ&#x20AC;&#x2122; different cultural backgrounds and horizons of social experience may lead them to interpret the circumstances and the purposes of the situation in different ways. Such differences of understanding can be overcome if the interlocutors share the same general attitude of willingness to engage in and continue the dialogue. If the interaction is prolonged or allowed to

175

recur the participants may build up a better common understanding of their shared context. The deepening of the shared context in turn expands the participants’ possibilities of interaction; the interlocutors may enhance and widen their shared understanding, but they may also come to appreciate the value of their remaining differences. Thereby, each participant in the intercultural communication expands his or her horizon while remaining loyal to his or her own cultural background, and the true potential of cultural diversity in workplaces as well as in general societal settings may be realised. The contextual model of cross-cultural interaction has the theoretical virtue of being able to explain how common understanding may be reached between participants of interaction sharing different cultural background. Also, the model includes two opposed positions. It should not be seen as a complete resolution of the theoretical deadlock it at least points to a way of discontinuing the entrenchment and beginning constructive dialogue. This position represented through the model advocates the existence of interactional norms of general applicability. These norms may not be ‘universal,’ but they do, indeed, have transcultural bearing, and they represent the only basis for cross-cultural encounters in which the participants have equal opportunities for expressing themselves and being recognised for what they are. The common norms provide the best basis for the equal articulation and recognition of different cultures with their various opinions and practices, perspectives and potentials. The model provides, at the practical level, a starting point for improving actual encounters. It suggests which interactional strategies should be incorporated into education and cross-cultural training in order to enhance the successful outcome of interaction in higher education. Turning to implementation strategies, the question is how the abstract norms may actually be promoted and enforced in specific cross-cultural settings. It can be suggested that all participants in the interaction should receive thorough instruction in the formal and procedural principles for demanding and giving reasons. That is, the participants should be trained in practical argumentation. Cross-cultural assimilators based on cultural models explanations can help educators in this practice. Furthermore, the participants’ ability to discern when and whether the cultural factor is actually pertinent to the interaction should be enhanced; stressing that all participants are first and foremost individuals may eradicate the flawed but commonly held presupposition that cultural differences are inherently problematic. The proposed contextual model of cross-cultural interaction offers how the participants’ cross-cultural competencies and sensibilities should be strengthened through a heightened awareness of the formal norms and their procedural implications. In short, interlocutors should become better at analysing the crosscultural situations in which they meet. The practical benefits of implementing this interactional strategy in multicultural settings remain to be seen. Literature. 1. HabermasJ. On Social Identity // Telos. – 1974. – № 19. –Р.91-103. 2. Habermas J. The Theory of Communicative Action. Volume I. Reason and the Rationalization of Society / J. Habermas. – Boston:Beacon Press, 1984. 3. Habermas J. Discourse Ethics: Notes on a program of Philosophical Justification. / Darwall, S., A. Gibbard & P. Railton (eds.). Moral Discourse

176

and Practice. Some Philosophical Approaches. New York: Oxford University Press,1997. –Р.287-302. 4. Nanz P.Europolis. Constitutional Patriotism beyond the Nation State. Florence: European University Institute, 2001. 5. Sampson E. The Deconstruction of the Self. / Shotter, J. & K. Gergen (eds.). Texts of Identity. London: Sage Publications,1989. –Р.1-19. 6. Smith A.National Identity and European Unity. / Gowan, P. & P. Anderson (eds.). The Question of Europe. London: Verso,1997. – Р.318342. 7. Taylor C. Sources of the Self. The Making of the Modern Identity/ С.Taylor. – Cambridge: Cambridge University Press, 1989. 8. Taylor, C. (1994). The Politics of Recognition. / Goldberg, D. (ed.). Multiculturalism: A Critical Reader. Oxford: Blackwell, 1994– Р.75-106. УДК 316.3

СОСНІН О.В. професор кафедри управління суспільним розвитком Національної академії державного управління при Президентові України доктор політичних наук, професор, Заслужений діяч науки і техніки України, член-кореспондент Української академії політичних наук

ІНФОРМАТИЗАЦІЯ ЯК ФЕНОМЕН ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ Розкрито питання сприйняття нової реальності і адаптацію людини до нових умов комунікації. Постійно, як наслідок суспільної діяльності, виникають нові потреби, пов'язані з пошуком та винаходом нових засобів праці, спілкування, організації суспільного життя, розширенням та поглибленням обсягу наукового знання, ускладненням форм і механізмів творчої діяльності людей. Ключові слова: інноваційний розвиток, інформатизація, інформаційнокомунікативна дійсність. Informatisation as a Ukraine’s innovative development phenomenon This articles highlights the new reality understanding and human’s adaptation to the new communication’s conditions. As a result of public activities there are coming new needs connected with the search and invention of the new production means, communication, social life organization, scientific knowledge development, complication of the people’s artistic activities forms and mechanisms. Key words: innovative decision, informatisation, informative-communicative reality Информатизация как феномен инновационного развития Украины Раскрыто вопрос восприятия новой реальности и адаптацию человека к новым условиям коммуникации. Постоянно, как следствие общественной деятельности, возникают новые потребности, связанные с поиском и изобретением новых средств производства, общения, организации

177

общественной жизни, расширением и углублением объема научного знания, усложнением форм и механизмов творческой деятельности людей. Ключевые слова: инновационное развитие, информатизация, информационно-коммуникативная действительность. Сьогодні, займаючись інформатизацією, ми вирішуємо, без перебільшення, долю свого подальшого суспільно-політичного розвитку, здійснюючи усвідомлений рух до нового облаштування суспільства – постіндустріальної доби. Її поява обумовлена зустріччю індустріальної економіки із креативним потенціалом планети. Відомо, що інформаційна обізнаність людини й розвиток суспільства є невід'ємними за своєю природою й онтологією. Пізнання людиною навколишнього світу та самої себе відбувається через сприйняття об'єктивної реальності й розуміння власної ролі в житті суспільства, адже ми можемо нормально мислити протягом тривалого часу тільки за умов безперервного інформаційного спілкування із світом, який нас оточує [1]. Інформаційно-комунікативний вибух, який відбувся в середині ХХ століття, перемішавши матеріальну культуру людства із віртуальною, явив світові нову інформаційно-комунікаційну реальність. Пробуджуючи дух націй, вона одночасно руйнує державні кордони окремих країн. «Вперше людина охопила своїм життям, своєю культурою всю верхню оболонку планети», – писав В. І. Вернадський [2]. Його концепція еволюції біосфери Землі вкрай важлива для вивчення суспільного розвитку особливо в межах гуманітарних наук, де її слід розглядати в органічному поєднанні із концепцією розвитку гомосфери. Гомосфера – це та сфера, у якій живе людина і яку вона створює. Її можна назвати й сферою людської культури, оскільки вона почала формуватися на нашій планеті з появою людей. Вона поділяється на матеріальну й духовну культуру, і без кожної з них неможливо уявити історію і перспективи людського життя. (Духовна сфера відрізняється від матеріальної тим, що вона індивідуальна для кожної людини, своєрідна для кожного народу.) Швидка зміна технічних параметрів, подолання часу в процесах передачі-прийому інформації за рахунок нових технологій почала визначати і процеси формування інформаційної сфери як середовища, в якому обертаються знання (виробництво – розповсюдження – споживання). Ії розвиток спонукає прискорення суспільного розвитку, а тому наука про суспільний розвиток спирається не на окремі економічні теорії, розрахунки соціологів, прогнози філософів, досягнення економіки й практики окремих країн, а на більш перспективні дослідження фізичної економіки планети) [3]. Сприйняття нової реальності і адаптація людини до нових умов комунікації відбувається досить складно, і поки що важко сказати, чого більше – сподівань чи розчарувань. (На жаль, нові можливості інформаційнокомунікаційних технологій (ІКТ) створюють й гальма в розвитку самої людини й людства в цілому.) Тривога за віддалене і не зовсім віддалене майбутнє, хвилює розум й почуття багатьох людей, напружує усталені інститути суспільства, і зовсім не випадково на новому етапі суспільного розвитку зійшлися у нашій свідомості два феномени – феномен інформаційного суспільства й феномен громадянського суспільства. Проблема їх усвідомлення є багатогранною, і далеко не однозначною, навіть у

178

визначеннях. Час доводить, що жодне з названих визначень «інформаційне» або «громадянське» як стан сучасного суспільного розвитку – само по собі ані існувати, ані розвиватися не в змозі. Суспільний розвиток – тип змін у суспільстві, який супроводжується переходом суспільних відносин до якісно нового стану. Він є наслідком взаємодії великої сукупності суспільних процесів, основу яких становить цілеспрямована діяльність людей та різноманітних організацій. Загальний механізм суспільного розвитку полягає у виникненні нових потреб у різних сферах суспільного життя та пошуку можливостей їх задоволення. Нові потреби постійно виникають як наслідок суспільної діяльності, а тому пов'язані з пошуком та винаходом нових засобів праці, спілкування, організації суспільного життя, розширенням та поглибленням обсягу наукового знання, ускладненням форм і механізмів творчої діяльності людей [4]. Суспільний розвиток взагалі як об'єкт наукового дослідження належить до категорії так званих штучних неорганічних систем. Виявлення сутності його змісту вимагає проведення багатьох міждисциплінарних досліджень і, як в таких випадках завжди буває в міждисциплінарних дослідженнях, ми стикаємося з такою кількістю системно пов’язаних складних проблем, які самі по собі, навіть в окремих дисциплінах, найчастіше досліджуються лише фрагментарно. Розвиток громадянського суспільства в умовах інформатизації, яка лише віддзеркалює зв'язок інформаційного й соціального в процесах адміністративного реформування, стикається з такою кількістю ризиків, загроз, конфліктів, питань справедливості та захисту прав громадян і інших суб'єктів в інформаційно-комунікаційній та управлінської сферах, що їх подальше вирішення дедалі більше потребує застосування кібернетичних підходів для створення управлінських технологій на глобальному і регіональному рівнях, а тому людство починає пізнавати себе за допомогою технічних засобів і алгоритмів кібернетичних систем, широко застосовуючи ІКТ, моделюючи за їх участю гіпотези й ситуації соціально-економічного і гуманітарного розвитку. Інформатизація, як процес інтеграції України з геополітичними центрами цивілізаційного зростання світу вже виявила низку гуманітарних проблемних питань в налагодженні нашого сталого суспільного розвитку. Скажімо, питання легітимного використання й захисту персональних даних, надання доступу громадянам до інформації владних структур з метою підвищення поінформованості населення про дії і плани влади. Це стимулює розвиток електронних технологій і нових назв на кшталт «відкрите урядування» тощо… Вирішення цих питань стає на сьогодні серйозним іспитом для юридичної і взагалі гуманітарної науки, суспільства і владної еліти. Наше суспільство, зокрема відчуває, що тільки зараз настає час розуміння гасел ідеологів Французької революції: «Liberte», «Egalite», «Fraternite» — Свобода, Рівність, Братерство, що життя за умов відсутності громадянської свободи – рабство, а тому вимога вільного володіння інформацією стає в Україні умовою загальної свободи людини в суспільстві, а вирішення проблем справедливого надання інформації – найважливішім завданням держави. Інформаційна революція, без перебільшення, трансформувала суспільний розвиток всюди так, що бар’єри, які розділяли людей в суспільстві на різні прошарки: природні (етнічні, національно-мовні, географічні регіони), релігійно-культові (релігії й церкви), геополітичні (держави), а усередині цих утворень – на різні класи, групи й т.п.

179

соціальні утворення, що різнилися, насамперед, за ознакою прав на власність, достаток і освіту, сьогодні, незалежно від політичної, економічної волі панівних сил, починають об'єктивно розхитувати усталені і віками працюючі інститути влади. Центром генерації ідей різних парадигм розвитку суспільства в масштабі планети і масштабі окремих її регіонів всюди є «громадянське суспільство». Час свідчить, що від рівня і стану його розвитку багато в чому залежать всі процеси суспільного розвитку в країнах і регіонах світу. Саме тому виявлення зв'язків і органічної залежності соціально-політичного зростання цивільного суспільства до виміру громадянського із розвитком процесів інформатизації й одночасно простежити можливість використання владою важелів правових регуляторів стає на сьогодні головним завданням світової гуманітарної науки. Вбачається, що тільки за її допомогою, м'яко використовуючи і розвиваючи існуючі інститути держави і права, можна наблизитися до розуміння природи громадянського суспільства і стимулювати його розвиток належною організацією інформатизації. Державна політика інформатизації, безумовно, лише через право може передбачати в сучасних умовах пошук шляхів розвитку суспільства, визначаючи через інші науки засади формування напрямків суспільної поведінки великих мас людей, зокрема в нашому розшарованому суспільстві. До того ж, у різних масштабах їх виявлення – партій або рухів, етнічних спільнот нашої багатонаціональної держави, вплив на наш розвиток світових цивілізаційних центрів, глобального співтовариства взагалі тощо, однак вектор проблемно орієнтованого наукового пошуку при дослідженні сутності названих проблем в контексті вимог інформатизації держави, вплив інформатизації на еволюцію суспільного розвитку однозначно визначити важко. По-перше, треба здійснити неупереджений аналіз цивілізаційно-культурологічного генезису нашого суспільства. Саме тут виявляється напрям вектору розвитку нашої країни у майбутнє, що, само по собі, це має не тільки науково-теоретичне, але й практичне значення. Від розуміння природи витоків стратегічної, геополітичної, культурної і мовної інтеграції наших пращурів багато в чому залежить, скажімо, наша подальша міжнародна соціально-політична орієнтація. За ускладненням процесів її розуміння, а також процесів трансформації дійсності у суспільній свідомості розкриваються все нові й нові грані категорії «свобода». В них проявляються: інтерес: особистий, корпоративний, державний, загальнонаціональний, суспільний, планетарний; конкурентність, постійне протиборство природи людини й громадянина, протиріччя між рівністю, правом, обов'язком громадян (прояв парадокса «Свобода в Законі»: «… якщо прагнемо бути вільними – маємо стати рабами Закону», – наголошував Цицерон). Величезна правова, політична, історична відповідальність держави за порушення прав і розуміння обов'язків громадянами при роботі з інформацією як ресурсом розвитку і виконанням державою функцій щодо інформуванню суспільства й громадян стоїть сьогодні перед нами. Заважають наслідки «вибухових» процесів прийняття законодавчих актів перших років незалежності на тлі відсутності традицій і парадигм цінностей розвитку державності, суспільства і незалежного державного устрою, обмеженість на той час можливостей вітчизняної

180

юридичної науки і практики. Все це багато в чому знівечило ідею розбудови в Україні засад розвитку постіндустріального суспільства. Дуже швидко з’ясувалося, що на обрії мрій пересічного українця немає ані тихої європейської буржуазності, ані ідеальних американських радощів загальнонаціонального духу підприємництва. Звідси сьогодні виникає маса проблем щодо реалізації свободи як у колі питань «людина і суспільство» (громадянське суспільство), так і в межах кола «людина і інформація»: «моя» – приватна, закрита, відкрита, корисна, шкідлива, моральна, аморальна. Сьогодні, під впливом ліберально-демократичних ідей ми визнаємо, що всі новітні досягнення в сфері розвитку інформаційно-комунікативних властивостей суспільства пов’язано із питаннями безпеки поводження із інформацією і проблемами вирішення юридичних прав громадян на інформацію, і тут виникає одна генеральна проблема: як сьогодні зрозуміти й реалізувати феномен «свобода» в суспільстві, яке інформатизується, як зрозуміти й більш раціонально використовувати інформаційну свободу громадян своєї країни. Вирішення питань законодавчого забезпечення рівних прав доступу громадян до інформації і засобів комунікації стає не тільки фундаментальною ознакою становлення в Україні демократії і відповідає розумінню справедливості, прийнятому в неоліберальній ідеології. (Воно засноване на фундаментальному принципі: кожна людина має право вільно обирати, свободу совісті, слова й ін., а також свободу мати власність і не бути об'єктом довільного арешту. В інформаційну добу кожен з нас повинен мати рівні права на найбільш широкі свободи, які сумісні із аналогічними свободами інших людей. Вирішення цієї проблеми дещо відсуває навіть питання нерівності за соціально-економічними параметрами співгромадян. Вона «має бути такою, щоб забезпечувався максимум прибутку для найменш привілейованих осіб. Посадові особи, що є носіями влади, мають були доступними кожному».) [5]. Право на інформацію, яке визначається законом, обумовлює і стан науковотехнічного розвитку держав, потенціал їх інноваційного розвитку. Безумовно, глибоке усвідомлення проблем інформаційної свободи стає діючим стимулом для влади при формуванні всіх концепцій і програм розвитку країни, підвищує її відповідальність при впроваджуванні більш досконалих етичних і юридичних норм поведінки, перш за все, еліт. Сьогодні потреба в провадженні досконалих норм і принципів справедливості етики і поведінки сколихнула всі прошарки українського суспільства. На тлі розвитку можливостей новітніх ІКТ як мережевих вони активно впливають на становлення в Україні уявлень про існуючі у світі права і обов’язки громадян в усіх сферах життя суспільства. У сукупності вимагаючи того, щоб люди, живучи в суспільстві, прагнули створювати соціальні структури своєї взаємодії таким чином, щоб підтримувати й розбудовувати структури громадянського суспільства, а влада – «відкритого урядування». Поняття «свобода», «права людини», «законність» стають пріоритетними і при визначенні інституціональних ознак держави, яка інформатизується. Нагадаємо, що Цицерон визначав свободу як рабське відношення до закону. «Усі повинні стати рабами закону, щоб бути вільними». Ця ідея жива й сьогодні, але часто реалізується без урахування того, що саме

181

слово «свобода» є омонімом, тобто має різні тлумачення й значення, а тому в процесі інформатизації державні структури і законодавець повинні терміново вибудувати зрозумілу для кожного систему: свобода «для», свобода «в», свобода «від». Враховуючи, що у правовому полі громадянин може сам визначати суб’єктивний вимір свободи і адекватно її реалізовувати. Не викликає сумнівів, що розвиток нашого законодавства в сфері регулювання інформаційних правовідносин має бути зорієнтовано, перш за все, на людину. Вона, як найголовніший елемент – «людина електронної держави», «людина інформаційного суспільства» – не повинна залишатися осторонь, і її права і свободи в процесах інформатизації мають забезпечуватися повною мірою. Скажімо, від того наскільки будуть застраховані громадяни України від електронних технологій шахрайства і наскільки держава забезпечить захист громадян від нав’язування різноманітних інформаційних послуг, зможе зберегти від агресивних поглядів «підприємців» наші персональні дані значною мірою буде залежати наш подальший розвиток. Зазначимо, що в багатьох країнах, які досягли успіхів в сфері інформатизації суспільства, у громадян немає уніфікованих електронних карт. Так, у Німеччині це законодавчо заборонено з міркувань безпеки громадян. В Великій Британії для безпеки громадян в 2010 р. законодавчо скасовано Регістр ідентифікації й знищено всі бази даних. У Південній Кореї створили електронний уряд, але через високий рівень електронного шахрайства населення відмовилося користуватися такими послугами. Сьогодні, на жаль, процеси інформатизації, як можливий засіб демократизації країни, стримують високий рівень правового нігілізму громадян і низький рівень авторитету влади і, як наслідок, довіри до неї з боку громадян і суспільства. Іноді здається, що процес інформатизації державних структур здійснюють аматори, часто він набуває ознак постійного вдосконалення під тиском «раціоналізаторських пропозицій». Ніхто не несе відповідальності за те, що всюди від нас вимагають, крім паспорта, відчити свою особу довідками, ідентифікаційним кодом зокрема, тощо. Це як не дивно не дозволяє й самій владі підвищувати вимоги до себе як до відповідального постачальника повної й змістовної інформації суспільству. Окремою темою є питання використання інформаційного ресурсу і творчих можливостей громадян в якості інвестиційного ресурсу розвитку країни. Наш законодавець цьому питанню поки що не приділяє достатньої уваги. Розвиваючи сектор інформаційних технологій, ми, на жаль, не маємо визначеного до кінця напрямку вектору свого економічного і суспільно-політичного розвитку, а отже знаходиться в нестабільному стані. Настав час більш вимогливо говорити про результати електронізації, оцифровування інформаційного середовища і інформаційного ресурсу. Необхідно більш активно порушувати питання про електронну державу й електронне суспільство, електронного урядування через розгляд проблем акумуляції засобів і методів суспільства при застосуванні інформаційно-комунікаційних технологій. Все це накладає на державу величезний обов’язок перед суспільством (за цим стоїть зокрема і доля наших міжнародних контактів). Інформатизація міняє світ і нам, щоб знову попасти на верхні щаблі світового облаштування, де ми знаходилися ще наприкінці 80-х років минулого століття, невідкладно треба вирішувати питання, що зі всією гостротою постає перед нами, створення власного інтегрованого

182

національного проекту інноваційного розвитку в нових умовах вимог світової інформаційно-комунікаційної дійсності. За умов якісного використання національного інформаційного ресурсу України може біти виштовхнуто на орбіту, де реалізують свої амбіції провідні країни світу. Інформатизація суспільства і державного управління, розвиток мережевих інформаційних структур і поява більш-менш чітких уявлень про віртуальний простір змушує по-новому подивитися на проблему організації й захисту інформаційного простору країни як суспільно-політичного надбання. У сучасному суспільстві, яке живе під тиском потреб економічної глобалізації у всіх видах співпраці боротьба за інформаційний простір ведеться жорстко. Вона підсилюється при кожному оберті інформаційної революції, саме тут пролягає «передовий край боротьби» і уяв посткласичної геополітики. Якщо класична геополітика була заснована на сакральних ідеях віри, ґрунту (землі) й крові, то інформатизація порушила питання про трансляцію цих символів у віртуальний простір у вигляді символічного капіталу національної культури. З таких умов роль і значення духовних, цивілізаційних і культурних факторів суспільного розвитку підсилюються, змушуючи громадян брати більш активну участь у державному управлінні через об’єднання громадян, соціальні мережі тощо, підкоряючись й підкоряючи собі в ім’я загального добра й загальнолюдських чеснот. Індикаторами оцінки правильності обраного шляху стають показники демократії, відносини із власністю, рівень справедливості. Підвищення ролі інформації, комп’ютерної техніки і ІКТ в удосконалюванні правового регулювання суспільних відносин, розвиток інформаційно-правових технологій і ресурсів у єдиному інформаційному просторі країни привели не тільки до зміни сутності, характеру й спрямованості багатьох правових норм, але й до появи нового виду правових відносин – інформаційних відносин, які відбивають специфічні умови й правила поведінки різних суб’єктів права й управління в інформаційній сфері. У цьому зв’язку з цим із комплексних позицій досить активно обговорюється проблема формування нової сфери права – інформаційного права. На сьогодні серед учених-юристів і практиків немає єдиного підходу до визначення предмета інформаційного права. Одні автори розглядають інформаційне право як нову комплексну галузь публічного права, що вивчає інформаційні відносини як предмет правового регулювання, а також суб’єкти інформаційних відносин і правовий режим інформаційних процесів у сучаснім суспільстві. Інші визначають інформаційне право як систему норм права, що регулюють суспільні відносини в інформаційній сфері суспільства і його складових частин. Треті стверджують, що інформаційне право – це правовий фундамент інформаційного суспільства, що активно формується в усіх країнах і на континентах за допомогою глобальних інформаційних мереж і інших нових інформаційних технологій. Четверті вважають, що інформаційне право діє лише в рамках організаційно-правових форм регламентації суспільних відносин, які виникають у процесі акумуляції, аналітичної обробки й поширення інформації за допомогою електронних засобів. Вдається, що, незважаючи на деякий різнобій у визначенні поняття інформаційного права, у наведених вище підходах є багато загального і доволі переплетеного. Природно, що все це має стати турботою інститутів громадянського суспільства, але на сьогодні вони далеко не всі рівним ступенем здатні

183

зробити це. Ще багато чого має бути зроблено, щоб створити модель інформаційної взаємодії всіх владних структур і осередків громадянського суспільства. Слід виявити, зокрема динаміку і напрямки інтеграційних процесів всіх їх складових і вловити сенс змін, які відбуваються. Тема ця невичерпна, як і рух самого соціуму в світі, який глобалізується. Однак, постійна увага суспільства до моніторингу й аналізу розвитку умов формування громадянського суспільства через фактори інформатизації і інформаційного права, механізми освоєння науково-технічного потенціалу України через ІКТ має бути найважливішим завданням всіх, хто стурбований розумінням природи сучасності, прагненням зробити процес нашого розвитку сталим і неупередженим. ЛІТЕРАТУРА: 1. Соснін О. Інформаційно-комунікативна компетентність громадянина в процесах формування громадянського суспільства / Віче, журнал Верховної Ради України, № 20 (329), 2012. – С. 22-26. – Електронна адреса статті: http://www.viche.info/journal/3340/ 2. Вернадский В. И. Несколько слов о ноосфере». 1944; Казначеев В. П. Учение В. И. Вернадского о биосфере и ноосфере. Новосибирск: Наука, 1989; Биосфера и ноосфера. — М.: Айрис-пресс, 2012. — 576 с. 3. Ларуш Л. Физическая экономика. – М., 2000. 4. Модернізація державного управління та європейська інтеграція України : авт. кол. : Ю. В. Ковбасюк, К. О. Ващенко, Ю. П. Сурмін та ін. ; за заг. ред.. д-ра наук з держ. упр., проф. Ю. В. Ковбасюка. – К. : НАДУ, 2013. – 120 с. – С. 6. 5. Ролз Джон. Теория справедливости. – Новосибирск: Изд-во Новосибирского университета, 2010. – 511 с. ТУРБОВСКОЙ Я.С. Заведующий лабораторией «философия образования» ФГНУ ИТИП РАО, д.п.н., профессор. Москва, РФ.

СООТНОШЕНИЕ КАТЕГОРИЙ «ИННОВАЦИОННОЕ РАЗВИТИЕ ОБЩЕСТВА» И «КРОСС-КУЛЬТУРА» КАК ОБЪЕКТ МЕТОДОЛОГИЧЕСКОГО РАССМОТРЕНИЯ. Выдвинутая на коллективное обсуждение проблема, в сути своей, представляет выявленную необходимость рефлексивного ответа на вопрос «Что нужно и можно сделать в современных условиях для исторически востребованного развития общества в каждой из наших стран?». И можно без сомнения утверждать, что среди нас нет никого, кто бы сомневался в чрезвычайной жизненно обусловленной актуальности поставленной на обсуждение проблемы. Но можно также утверждать, что степень плодотворности её коллективного обсуждения находится в прямой зависимости от одного условия, игнорирование или несоблюдение которого

184

изначально обрекало все наши совместные усилия на бесплодность. И суть его состоит в том, чтобы, как принято считать, «договориться о терминах» Но, к сожалению, даже при искреннем стремлении воплотить в жизнь это требование в рефлективном обсуждении, мало что получается. Тем более в тех случаях, когда в нём участвуют люди с разными взглядами, ценностями и мировоззренческими установками. Ибо «договориться» невозможно, по определению, хотя декларирование такой методологической установки, если исходить из объективной значимости доброжелательности в межличностном общении людей с разными взглядами, это лучше, чем ничего. Объективная сложность в том, что термины, о содержательной трактовке каждого из них даже договорились, в соединении друг с другом образуют определённую смысловую данность, не только не тождественную каждому из них в отдельности, но и принципиально несводимую к ним. При этом эта «нетождественность», представляющая новый целостный смысл, не только не игнорирует смысловой специфичности каждого термина, а наоборот, именно ею, как это ни парадоксально, и образуется. И если прибегнуть к сравнению, хотя, как известно, все сравнения «хромают», то всякое смысловое сочетание разных терминов и понятий можно уподобить близости мужчины и женщины, от которой рождается ребёнок, но он – этот ребёнок – новая в своей неповторимой уникальности жизнь, не тождественная никому из тех, кто его породил. И я так подробно останавливаюсь на этом методологическом феномене, потому что в каждой обсуждаемой формулировке сущностно значим только тот смысл, который, с одной стороны, представляет непознанную объективную данность, с другой же - является определяющей эффективность наших коллективных усилий целью. Поставленная на обсуждение проблема представлена именно в такой формулировке, в которой наличествует, как представляется, тот смысл, который и может стать ответом на вопрос «что можно и нужно обществу сделать в условиях кроссс-культуры?» Хотя на первый и очень поверхностный взгляд в самой формулировке нет ничего особенного и необычного. Призная, что мир всё больше начинает находиться в условиях кросс-культуры, мы не можем не понимать, что в этих условиях обществу каждой из наших стран приходится находить пути, если и не наилучшего, то, по крайней мере, оптимального развития применительно к этим условиям. Вот и думать, казалось бы, надо, не растекаясь мыслью по древу, именно думать и пытаться ответить, как в каждой из наших стран в отдельности и всем вместе взятым этого добиться. И мне представляется, что подобная последовательно раскрытая позиция не вызовет особых возражений. Как не вызывают возражений постоянно раздающиеся установки типа «двигаться вперёд», «добиваться ещё большего», «всемерно совершенствоваться», и т.д. Хорошие ведь пожелания. И с чем здесь спорить, против чего возражать? Ведь, и вправду, быть и богатым и здоровым лучше, чем бедным и больным. И в качестве самого убедительного несоответствия этого призыва и его реального осуществления, что хорошо известно каждому, можно привести такой и тоже известный факт: как много появилось людей, учащих других, как разбогатеть. Чего бы им самим не воплотить в жизнь своих рекомендаций?!

185

И поэтому обсуждение сформулированной темы будет по-настоящему эффективным, если мы не только будем призывать друг друга к согласию с тем, с чем и так согласны, а постараемся отнестись к поставленному на обсуждение вопросу как к вопросу, ответа на который мы не знаем. И добиться этого, как представляется, можно будет, если мы постараемся высветить, то, что заявляет о себе, и без чего мы не сможем по-настоящему выполнить свою задачу. Но для того, чтобы отнестись к вопросу как выявленному незнанию, и в этом суть и методологическое обоснование рефлексии, надо оттолкнуться от определённой предваряющей совокупности подвопросов, благодаря которой возникает проблемная ситуация, позволяющая создать логическую цепочку взаимосвязанных концептуально суждений, и тем самым, создающих смысловые границы аналитического контекста. Исследовательская значимость этих подвопросов проявляется в том, что они позволяют аналитически перейти от знания - к незнанию. Причём именно в сущностно значимом смысле понятия «перейти». Признав в нашей теме коллективного обсуждения за кросс-культурой системообразующую совокупность условий развития общества, мы, тем самым, по определению и неопровержимо исходим из двух констатаций. Первая состоит в том, что мы признаём факт исторического возникновения в развитии социума и всех видов общественных отношений принципиально новую разновидность культуры, которая обладает только ей присущими особенностями. И именно эта разновидность уже существует как данность. Вторая – в том, что именно эти особенности представляют новую совокупность условий, которые определяют развитие общества и с которыми нельзя не считаться. И, следовательно, искомая совокупность подвопросов, в сути своей, сводится к необходимости не только определить, что такое «кросс-культура», но и в чём её отличие от «культуры» как таковой и почему она определяет собой совокупность условий, от которых зависит развитие общества. И что в действительности изменяется в мире с её историческим возникновением. Но для нас ответ на эти вопросы не является самоцелью. Ибо их смысловая значимость определяется контекстной направленностью проблемы, поставленной на наше коллективное обсуждение. Поэтому нам нужны такие определения, которые позволяют ответить на поставленный перед нами вопрос - «Каким может и должно быть инновационное развитие общества в условиях кросс-культуры»? Предваряющая совокупность подвопросов нам методологически нужна для того, чтобы создать ещё одну группу вопросов, которая и может стать основой для обеспечения последовательного перехода от знания к незнанию. Как только мы формулировочно признаем, что нам необходимо раскрытие понятия «инновационное развитие общества», мы, тем самым, столь же неопровержимо утверждаем, что нас не устраивают существующие пути решения этой жизненно необходимой проблемы. К тому же мы столь же определённо утверждаем, что используемыми методами этого долиться невозможно, потому что современную действительность определяет - жёстко и однозначно - именно кросс-культура. И, следовательно, в этой самой кросс-культуре есть нечто такое, что требует от нас не

186

«оптимальных», не «улучшенных», а именно инновационных решений, без которых современному социуму не обойтись. И, следовательно, наш форум только в такой степени справится со своей задачей, в какой он сумеет ответить на вопрос «В чём может и должна состоять искомая инновационность?» И именно ответ на этот вопрос поможет нам, живущим в разных странах, по-разному испытывающим давление происходящих в мире процессов и тенденций. И гипотетическая возможность нужного ответа ставится в прямую зависимость от соотношения категорий «культура» и «кросс-культура», создающего фундаментальную основу для рефлексивного поиска. Именно в этом соотношении коренится фундаментальная совокупность подвопросов, определяющих направленность нашего рефлексивного поиска. Сопоставительный анализ позволяет установить, что «кросскультурав», будучи разновидностью «культуры», в то же время не только принципиально отличается от неё, но и, отторгая её генетическую природу, несёт в себе опасность изменения исторического отношения к культуре как таковой. Ведь культура, исходя из своей сущности, воплощала в себе всё лучшее, характерное для этноса и, концентрируясь в его опыте, последовательно передавалась из поколения в поколение. И именно эта взращиваемая и воспроизводящаяся последовательность определяла историческую значимость народа, составляя совокупность его духовнонравственных ценностей, норм и социальных ориентиров. И эта фундаментальная значимость культуры как субъекта исторического бытия и развития каждого этноса и народа находила своё отражение даже в понятиях, характеризующих культуру. Культура «развивалась», «служила», «определяла», «обогащалась», «отстаивала себя, свою особость» и т.д. Исторически сложилось, что культура народа как историческая данность стремилась к самосохранению. Её самодостаточность всемерно подчёркивалась и всячески охранялась, а любое предлагаемое изменение нередко воспринималась как угроза или вообще не воспринималась. При этом, во всём, что касается культуры, определяющую роль играл фактор времени. И должны было пройти в буквальном смысле годы, а то и десятилетия, чтобы новация утвердилась и стала всеми признаваемой. Принципиально иначе утверждает себя и системно проявляется кросскультура. Её возникновение если и не одномоментно, то, несомненно, изначально радикально. При этом, становясь социальной данностью, она преследует и решает цели, для достижения которых именно традиционная культура становится используемым средством. И ведёт себя кросс-культура в прямом соответствии с определёнными интересами, не исключая и жёстко агрессивных форм противостояния. И именно целенаправленное использования культуры было и является постоянным спутником и порождением социальных конфликтов – военных, экономических, экологических и т.д. Рынок и совокупность порождаемых им общественных отношений как фундаментальная основа глобализации внёс принципиальные изменения во всю совокупность проблем, определяющих логику разрешения подобных конфликтов. Превращение всей совокупности материальных и духовных

187

носителей, включающих культуру, в товар, неодолимо привело и не могло не привести к возникновению общества потребления. И культура, будучи товаром, стала играть, если и не основную, то одну из определяющих ролей. К тому же глобализация, как и любое исторически возникающее явление по-разному заявляет о себе в неравномерно развитом мире. И, следовательно, государства с более развитыми формами культуры, способных не только удовлетворять людские потребности, но и формировать их, исторически оказываются в более выгодном положении. При чём ситуация оказалась настолько гнетущей для многих народов, что даже такие страны, как Франция, были вынужденными принимать особые меры для неотложного спасения своей национальной культуры. В результате не только киноискусство, художественное и дизайнерское творчество, и, тем более, менеджерская деятельность относятся к культуре как к товару и эффективному средству добиваться экономических успехов, учитывая особенности «местной культуры». Причём, бизнес ничем не брезгует, и в ход идут не только самые отсталые, самые низменные проявления, но и самые высокие, порой признанные во всём мире произведения и образцы культуры. Но сложность нахождения нужного решения проблемы и в том, что происходящие в мире процессы глобализации, как и любое социальное явление, не представляют и, по определению, не могут представлять, концентрированного выражения всего только отрицательного. Глобализация при всех своих, несомненно, негативных чертах представляет собой очередной исторический этап развития, предоставляющий потенциальноуникальную возможность возвращения миру, всему человечеству необходимой целостности. И те же монополии, объединяющие в ряде случаев капитал представителей разных стран, и, конечно, преследуя свои корпоративные интересы, объективно – безотносительно к своим устремлениям – способствуют решению этой великой и жизненно необходимой человечеству задачи. И широко распространённые в мире языки, несомненно, в первую очередь служащие интересам определённой группе государств, тоже – и весьма активно – льют, образно говоря, воду на эту мельницу. И даже невиданная по своим масштабам мобильность людей, порождаемая той же глобализацией и порождающая множество сложнейших социальных конфликтов, не может не рассматриваться в контексте объединяющих человечество тенденций. И таких примеров, подтверждающих историческую продуктивность глобализационных процессов, не счесть. Да и не в них дело. За этими примерами неустраняемость закона параллельного действия, выявленного и системно обоснованного – А.С.Макаренко. Суть его в том, что любой процесс, любое производимое действие неизбежно создаёт параллельно возникающее действие. И всё дело в том, чтобы зная об этой неизбежности, понять, в чём и как она проявляется, и как этим можно целенаправленно воспользоваться. И эта установленная великим педагогом закономерность не знает исключений. И значит, что протекающие в мире глобализационные процессы не могут не производить в современном мире параллельных влияний. И культура, даже используемая как средство, несомненно, способствует достижению выдвигаемых государствами или корпоративными объединениями целей, но в то же время она оказывает и не

188

может не оказывать влияния на всю сферу общественных, включая межличностные, отношений. И всё усиливающиеся призывы к толерантности, и превращение самой «толерантности» в нравственную норму и нравственную ценность является одним из проявлений возникающей параллельности воздействия. Но возникновение такой ценности как «толерантность» не предел мечтаний человечества, да и к тому же, она продолжает оставаться больше в сфере деклараций и пожеланий, нежели проявлением достояния реальной действительности. И сам факт проведения нашей конференции самым убедительным образом подтверждает, если и не в общественном, то, несомненно, в научном осознании необходимость поисков не борьбы с глобализацией, - это бессмысленно – а нейтрализации и преодоления её негативных влияний, в первую очередь, основанных на целенаправленном использовании культуры как средства решения экономических проблем. И обращение к термину «инновационное развитие общества» самым убедительным образом отражает факт признания востребованной необходимости решения этой проблемы. При этом сам термин «инновационное развитие общества» наполняется новым смыслом, несводимом только к «новизне», но и к принципиально другой логике его содержательно-сущностного наполнения. И логика эта вытекает из того, что глобализация и её кросс-культура не только порождает жёстко негативные тенденции, связанные с беспределом конкурентной борьбы, навязываемой миру шаблонизированной культурой, но и создаёт возможность целенаправленного укрепления целостного развития мира. И значит, обеспечивать действительно инновационное развитие общества, не сводимое к отдельным фрагментарным новациям. И предпринимаемое нами аналитическое соотнесение категорий «инновационное развитие общества» и «кросс-культура» создаёт методологические предпосылки для выявления путей и возможностей осуществления необходимых решений. И реальная состоятельность этих решений определяется тем, что инновационное развитие, несводимое к одноактным новшествам, требует определённой и обоснованной стратегии, вбирающей в себя все стороны духовно-нравственного бытия и развития общества в ХХΙ веке. Но сложность достижения такой буквально парадигмальной цели упирается в одно обязательное условие, без соблюдения которого всё, что связывается с понятием «стратегия», превращается в набор деклараций и невыполняемых требований. И опасность такого превращения тем более угрожающа, так как без обязательного соблюдения этого условия напрямую зависит всё, что происходит и будет происходить в обществе. Ведь кросс-культура - это возникший в силу исторической обусловленности сплав разных культур, обладающих специфическими особенностями и в чём-то противоречащих друг другу. И их взаимодействие, особенно строящееся на неравных основаниях, не может протекать без осложнений, нередко приводящих к открытым конфликтам. Но за такими обобщёнными утверждениями, не нуждающимися, к сожалению, в особых доказательствах, как бы «скрывается» очень важное, но не принимаемое во внимание обстоятельство. И суть его в том, что сами по себе «культуры» - не взаимодействуют. Взаимодействуют люди и

189

продукты их деятельности. Именно люди являются в реальной действительности активными носителями, защитниками и выразителями определённых культур. Это люди борются, конфликтуют, навязывают свои взгляды и ценности, выдвигают цели и стремятся их достигать. И в этих общеизвестных утверждениях актуальным и особо значимым является контекст, определяющий их смысловую направленность. Т.е., если стратегия, не реализуемая в конкретных задачах, методах, делах и поступках, превращается в схоластическую декларативность, то исследовательская предназначенность создаваемого контекста и состоит в том, чтобы раскрыть и наполнить содержательностью ожидаемые и необходимые конкретные действия, обеспечивающие инновационное развитие общества в каждой из наших стран. И особенность такого решению состоит в том, что оно должно вытекать не из идеологии, не из политики, а – единственное и только – из культуры. Преодоление негативных последствий кросс-культуры, как системообразующей основы общественного бытия, может быть достигнуто при прямом и обязательном соответствии избираемых средств поставленной цели. Это значит, что у нас нет возможности для достижения этой цели использования авторитарных методов, мы заранее вынуждены отказаться от какого либо давления, и в то же самое время не можем и должны оказаться в ситуации декларативной беспомощности. И выход из этих исторических жерновов только в целенаправленном использовании формирующих возможностей общечеловеческой культуры в органическом единстве с тем лучшим и гуманистичным, что есть в каждой национальной культуре. Сложность эффективного решения столь многофакторной задачи, в свою очередь, определяется одним необходимым условием: насколько мы окажемся способными делать это увлекательно и интересно, в полном смысле этого слова – эмоционально захватывающе. В противном случае не будет даже возможности противодействия негативным проявлением глобализационных процессов. Ибо речь идет о системном формировании готовности личности противостоять низкопробным проявлениям кросс-культуры, чего невозможно добиваться без присущего личности художественного вкуса, сформированной совокупности критериальных ценностей, без которых не сделать выбора между «хорошим» и «плохим», между «можно» и «нельзя». А такая готовность личности с неба не падает, и не зависит от самых замечательных пожеланий. Тем более, что ее придется формировать в условиях откровенного противостояния негативным влиянием кросс-культуры. Причем противостоять системно, на всех уровнях и во всех видах общественных отношений. И все что для этого может быть привлечено и использовано не должно быть упущено и обойдено нашим вниманием. В первую очередь это касается всей совокупности связанных с образованием вопросов, без решения которых нет даже малейшей надежды внести коренные изменения в развитие общества. Только школа потенциально способна системно решать проблему преемственности в передаче социального, вбирающего в себя культуру, исторического опыта. И только благодаря системе образования общество может организованно и системно противостоять негативным тенденциям, порождаемым кросс-культурой.

190

Но современная школа не только не противостоит этим тенденциям, а – если говорить откровенно – только их усугубляет. И нет особой необходимости в очередной раз доказывать, насколько плачевно положение современного образования вообще, так как это общеизвестно, но хуже всего то, что даже связываемое с преподаванием гуманитарных учебных предметов не выдерживает никакой критики. И самым печальным критерием такой жесткой оценки является явная неспособность образования обеспечивать личностную готовность каждого из вступающих в жизнь поколений к противостоянию массовой культуре во всех ее негативных проявлениях, и всему тому, что порождается глобализационными процессами. В своей работе «Педагогическая аксиоматика», основанная на результатах проведенного исследования, доказывается, что одним из самых негативных явлений, происшедших в РФ, является разрыв между культурой и образованием, сведенной, по сути, к деятельности двух плохо взаимодействующих ведомств – министерство культуры и министерство образования. И есть основания полагать, что такое состояние характерно не только для РФ. А без восстановления их системного и при этом продуктивного взаимодействия трудно, если и не невозможно, рассчитывать на решение обсуждаемой нами проблемой. Отсюда, перед деятелями науки, культуры и образования, в качестве неотложной возникает задача попытаться совместно решать всю совокупность проблем, от которых зависит системная эффективность образования в формировании личности, способной и стремящейся противостоять негативным проявлениям кросс-культуры. Именно системная эффективность, включающая и разработку принципиально новых учебных программ, учебников, методических пособий и, конечно, профессиональную подготовку кадров. Но для решения столь необходимой задачи нужно соблюсти ещё одно условие, без которого невозможно сколько-нибудь эффективное противостояние негативным влияниям глобализационных процессов. И условие это – талантливость исполнения. Не порождая любви, не затрагивая сердец, не вызывая желаний и потребностей, невозможно переломить сложившуюся ситуацию, и, тем самым, сформировать готовность вступающих в жизнь поколений наследовать духовно-нравственные ценности культуры и лучшие традиции своих народов. И поэтому мы буквально вынуждены осознать, что наше стремление придать общественному развитию инновационный характер зависит от того, насколько будут талантливыми создаваемые образцы искусства, моды, поведения, межличностных отношений, служения своему народу, сохранения и отстаивания личностью его духовно-нравственных ценностей. И творческое создание таких формирующих образцов духовно-нравственного бытия и развития личности в современных условиях сможет стать одной из фундаментальных основ по-настоящему инновационного развития общества в ХХΙ веке в условиях кросс-культуры.

191

УДК 150.9+37.015.3

ФЕДЮК Р.С., МОЧАЛОВ А.В., ИЛЬИНСКИЙ Ю.Ю., преподаватели Дальневосточного федерального университета, Россия, г. Владивосток ЕВДОКИМОВА Ю.Г. ассистент Дальневосточного государственного технического рыбохозяйственного университета, Россия, г. Владивосток

ФИЛОСОФСКОЕ ИССЛЕДОВАНИЕ ТЕЛЕСНОСТИ В ТРАДИЦИОННОЙ КУЛЬТУРЕ НАРОДОВ ДАЛЬНЕГО ВОСТОКА Аннотация: В статье анализируется проблема философского рассмотрения понятия «телесности» в его историческом развитии. Особое внимание уделено исследованию феномена телесности у народностей российского Дальнего Востока.

PHILOSOPHICAL STUDY OF BODILY IN THE TRADITIONAL CULTURE OF THE FAR EAST Abstract: The article analyzes the problem of philosophical consideration of the concept of «physicality» in its historical development. Particular attention was paid to the phenomenon of physicality in the Russian Far East nations. Актуальность этой работы обусловлена возрастающей ролью гуманитарных наук в мире и спецификой идентификации человека со своей традиционной культурой, где телесность имеет семантическое значение. Человеческое тело – это предмет изучения не только естественных наук, но и социально-гуманитарных, которые в настоящее время открывают в изучении человека новые смысловые горизонты. Анализ телесности – это новая ступень в процессе философско-культурологических исследований. Цель статьи – определить понятие "телесность" в контексте современных гуманитарных исследований, на основе чего проанализировать данный феномен на примере культуры ханты и манси. Показать, что смысловое наполнение и выражение телесности различно в традиционных и инновационных культурах, что является источником культурного многообразия современной цивилизации. Методологическая основа исследования. В качестве ключевых методологических принципов статье выступают общенаучные методы теоретического постижения действительности: анализ, синтез, систематизация, формализация, позволяющие в данном исследовании концептуализировать весь спектр теории и практики телесности. Теоретическая и практическая значимость работы. Результаты исследования могут быть использованы при дальнейшем исследовании культуры коренных народов Дальнего Востока. Основным предметом исследования является телесность как выражение смысловых концептов культуры исследуемых народов. Познание человека, фундаментальных основ его бытия еще со времен Сократа является приоритетным направлением в научном и философском познании. Все процессы, протекающие в мировой истории, так или иначе, связаны с человеком как субъектом деятельности и культуры. Развитие

192

гуманитарных наук в ХХI веке, дифференциация знаний отражается на понимании человека и его сущности [1]. Вместе с тем, становится очевидной проблема констатации материально-духовной стороны бытия человека как такового, в каком «виде» он, возникает, становится и является субъектом деятельности и культуры. Проблематику телесности можно расценивать как новый уровень в познании человеческой сущности, фундаментальных основ бытия. Человек в современном мире стремится к самоопределению и самоидентификации. Телесность выступает условием и средством реализации данных устремлений, проявляя внешнюю сторону индивидуальности. Телесность можно считать маркером культуры, через нее передается информации о социокультурной принадлежности человека. В проблеме анализа феномена телесности продуктивным является деятельностный подход. Л.В. Жаров определяет понятие «телесность» как «специфическую характеристику предметной деятельности человека, направленной как на мир, так и на самого себя, что придает этому феномену субъектно-объектный характер. Внешний телесный облик человека в определенной степени констатирует его сущностные особенности»[2]. А сущностные особенности человека есть сочетание природных и культурных качеств, преображающихся посредством деятельности. Согласно концепции В.Л. Круткина, «телесное бытие – сложная деятельность, а не просто вещная наделенность плотью»[3]. Тело, развивающееся в социальных отношениях, «населенное инициативами», приобретает черты, характеризующие его как феноменальное тело. Это и есть социокультурный уровень существования телесности, отражающий понимание и отражение себя как тела в соответствии с мировоззрением данной культуры и ее социальной сферы деятельности. В современном поликультурном мире, в едином социальном пространстве, сосуществуют многочисленные сообщества, каждое из которых стремится сохранить свои культурные различия и тем самым выделиться, идентифицировать себя с определенной культурой [4]. На фоне этого и наблюдается интерес к традиционности, истокам культур, к возможности познания через прошлое настоящее и будущее. В поликультурном пространстве этнокультурная идентичность приобретает особое значение. Культура народов стран АТР находится в состоянии активного изучения. Существует достаточное количество монографий, посвященных изучению материальной культуры этих народов, жилища, быта, одежды. Подвергаются научному анализу также, и мифология, и литературные произведения с целью выявления специфичности и особенности данных культур. Исследование феномена телесности в традиционной культуре является одним из способов понимания и решения проблемы самоопределения человека в пространстве современной поликультурности. Фиксация специфики телесности в традиционной культуре народов АТР - довольно сложная задача в связи с тем, что описание тела здесь, даже как природой созданного предмета, практически отсутствует. Интерес к этой теме состоит в том, чтобы выявить специфику феномена телесности в отношении к телу на примере традиционной культуры народов Дальнего Востока, и таким

193

образом выявить соотношение феноменального и актуального в проблематике телесности. При анализе проблемы бытия человека в мире научные исследования с неизбежностью касаются вопросов его телесного существования. В проблему телесности входят такие ключевые компоненты, как невербальная коммуникация, дихотомия «социальное-биологическое», «природноекультурное» в человеке, самосознание, специфичность субкультур, динамика этнокультурного развития, и другие. «Телесность» - понятие, связанное с телом и душой человека, поэтому невозможно не обратиться к трудам таких мыслителей, как Аристотель, Г. Гегель, Р. Декарт, И. Кант, Платон, Ф. Фейербах, И.Г.Фихте [5]. Проанализируем адаптацию русской ментальности применительно к дальневосточному региону. Русская культура исследуется в контексте своеобразия культурного пространства Дальнего Востока, отмечается, что Россия, по сути, представляет собой многорегиональное образование, состоящее из территорий, регионов, этнических и национальных культур. В своем исследовании мы придерживаемся мнения академика А.О. Бороноева, что «разумное сочетание регионального (в различных формах) многообразия страны является важным аспектом научного познания». Без этого невозможно содействовать целостности национального пространства государства. Региональные различия, кроме экономических и других, имеют ментальный характер, которые понимаются как определенная система образов окружающего мира, коллективные и индивидуальные представления, включающие архетипы социокультурной памяти, ценности, символы, традиции (установки) и чувства, сформировавшиеся в определенных условиях». В региональном менталитете проявляется специфическое этнокультурное качество населения, сформировавшегося на данной территории в определенных условиях культуры и социальных отношениях. В нем отражается «закодированный» социокультурный опыт, особенности мышления и мировидения людей, сочетание этнокультурных традиций народов, живущих в данном регионе [6]. Региональный менталитет – это по сути наднациональнотерриториальная форма культурной субъективности, хотя, если речь идет о Сахалине, то это в первую очередь ментальность русских и ментальность коренных народов острова. Исследование особенностей менталитета народов Сахалина, как и в целом всего Дальнего Востока, актуально в силу целого ряда причин. Мы выделим среди них главные, то есть то, что связано с глубоким изучением социально-культурной истории региона, дополнением этого изучения культуро-антропологическим аспектом. Сюда относятся духовное состояние населения региона, проблемы человека-аборигена (нивха, нанайца, уйльта и т.д.), его культурные ожидания и ценности, сохранение языка и самоидентичности, поиски смысла жизни в условиях трансформирующейся России. Сахалин и Курильские острова занимали и продолжают занимать особое место в политике России на Тихом океане. Особенности истории Сахалина состоят в следующем: во-первых, русские люди в 60-е годы XIX века первыми начали освоение природных богатств острова, населенного племенами аборигенов, находившихся на стадии разложения родового строя;

194

во-вторых, действия России на Сахалине тесно связаны с международными отношениями на Дальнем Востоке; в-третьих, царизм использовал Сахалин как место массовой ссылки. Каторга, существовавшая с 1869 по 1906 гг., наложила отпечаток на все стороны жизни острова, в том числе и на духовную составляющую жизнедеятельности сахалинцев. Сегодня Сахалин это один из анклавов России (наряду с Калининградской областью), который отвечает на этнокультурный и поликонфессиональный вызов России на её Пограничье. На основании вышеприведенного можно сделать вывод, что телесность не тождественна телу, феноменально, она есть единство материального и духовного, субъективного и объективного, взятого в контексте понятия (явления) «тело» [7]. Согласно концепциям современных культурологов и психологов, телесность включает в себя четыре уровня своего бытия: физический, психический, социальный, культурный [8]. Данное исследование доказывает идею о том, что культурный уровень детерминирует все указанные компоненты телесности. Вместе с тем, культуросообразность уровней бытия телесности предполагает соотношение феномена телесности с аксиологическими, символическими, смысловыми содержаниями. На этом основании телесность выражает смыслы культуры. Смыслогенез, связанный с семиотическими концептами культуры, конституируется на двух уровнях своей значимости: денотативном и коннотативном. Денотативные смыслы указывают на непосредственные значения и назначение элементов телесности. Коннотативные смыслы указывают на замысел определенного значения, его предназначение, что характерно для телесности традиционной культуры, в частности культуры народов Дальнего Востока. Таким образом, телесность в транскультурных коммуникациях народов Дальнего Востока – это не просто физиологический феномен или демонстрация социальной иерархии. Это культуросообразная символическая реальность смыслов и значений, а ее специфика задается природосообразными мировоззренческими установками и представлениями о мироздании мифологического характера. Телесность является способом демонстрации смыслов культуры [9]. Наиболее полно это выражено в элементах повседневности: действиях по отношению к своему телу, различиях в «мужском» и «женском», одежде и семантике орнамента. Телесность человека отражает специфику ценностно-нормативной системы общества и выступает ключом к осознанию смыслов культуры народов Дальнего Востока. В условиях поликультурного мира телесность выступает способом самоидентификации народа, сохранения и репрезентации культурной информации, что показано на примере изучения телесности в культуре данных народов. ЛИТЕРАТУРА: 1. Юртаева, Т.В. Подходы к изучению телесности как феномена в культуре [Текст] / Т.В. Юртаева // Культурное пространство региона: материалы Всерос. науч.-практ. конф., 14-15 апреля 2005 г./ отв. ред. М.А. Капеко. - Тюмень: Мандр и К, 2005. - С.78-79. 2. Захарова, Л.Н., Рыбалова, Т.В. Телесность в культуре народов Севера [Текст] / Л.Н. Захарова, Т.В. Рыбалова // Реальность этноса.

195

Роль образования в формировании этнической и гражданской идентичности: материалы VIII Междунар. науч.-практ. конф. (г. СанктПетербург, 4-7 апреля 2006 г.) / под науч. ред. И.Л. Набока.-СПб.: Астерион, 2006. – С. 505-508. 3. Рыбалова, Т.В. Решение проблемы телесности в античной художественной культуре [Текст] / Т.В. Рыбалова // Художественная культура Тюменской области": материалы науч.-практ. конф., 13-14 апр. 2006 г. / под ред. М.А. Капеко. – Тюмень: РИЦ ТГИИК, 2006. - С. 68-70. 4. Рыбалова, Т.В. К вопросу о телесности человека как философской проблеме [Текст] / Т.В. Рыбалова // Ученые записки аспирантов / под ред. проф. Л.Н. Захаровой.- Тюмень: РИЦ ТГИИК, 2006.-Вып.1.С.91-97. 5. Тхостов А.Ш. Психология телесности. — М.: Смысл, 2002. — 287 с. 6. Шмелев А.Г. Введение в экспериментальную психоссмантику. М, 1983. —157 с. 7. Шмелев А.Г., Похилько В.И., Кохювская-Телыюва А.Ю. Практикум по экспериментальной психосемантике. М., 1988. —208 с. 8. Тайлор Э.Б. Первобытная культура. М., 1989. —574 с. 9. Круткин, В. Л. Телесность человека в онтологическом измерении // Общественные науки и современность. M., 1997, № 4.

СЕКЦІЯ № 4 ОСВІТНІЙ ФАКТОР ХХІ СТОЛІТТЯ PIET KOMMERS, Associate Professor at the University of Twente, Faculty of Behavioral Sciences, Netherlands

LEARNING THROUGH CREATIVITY The many efforts to make higher education more effective for to-morrow’s economy and society seem to fail as there is an ever-growing urgency to measure its short-term “effectiveness”. As the clarity of measuring “objectively” and the need to convince skeptic policy makers dominate didactic evolutions it is not likely that higher education will transform itself into new vital scenarios for problem. MOOCs (massive open online courses) work out as a complication as it articulates the need for perfect lecturing modes like movie recordings rather than teacher-student dialogues. Finally I will present communication paradigms that allow educationalists to blend both the lecturing with the learning in discursive ateliers. Essentially the message is that creative learning needs the design of creative teaching from the beginning. Wisdom of the cloud: The financial crisis not only urges the economic sector to reflect and reorient; Also education, care and the institutions for social cohesion are in serious reconsideration on how to let communities survive and target a new

196

ideology. This keynote presentation starts from the initial notions of the current interconnected communities as a networked society. Authors like Castells and Van Dijk mention the vulnerability and fragmentation of social networks and its threats for a self-regulated society. Much more important is the value of networked instead of hierarchic relationships for creating innovative ideas. The compact summary is that instead of regarding knowledge to be as an interpersonal rather than intrapersonal asset. If we look to the recent type of large projects, they are interdisciplinary and the result of a massive “wisdom of the cloud”: Already in its conceptual stage there is a large cross-over among idea dimensions like the economical-, sustainable- and political considerations, so that less unexpected negative side effects can emerge during the stage of implementation and dissemination. This keynote presentation brings recent models in the domain of creative problem solving like the Triz model and the best possible examples in the medical and societal domain. Its goal is to inflict the conference participants with new frameworks to generate more optimal future scenarios. Massive open online courses. So far we have seen that the potential of webbased communities entail both to solutions and to complications of new innovations like the arrival of MOOCs: Massive Open Online Courses. The first symptom of MOOCs as a solution is its widespread dissemination; any online learner may access the best available video lectures from top teachers at top institutes around the world. The first complication is that countries that rely heavily on international students may fear less online students or maybe a shorter residence as they already master parts of the prerequisite courses via MOOC-based certificates. Feel welcome to visit our monitoring of recent reflections on MOOCs by Ronald Voorn and Piet Kommers: http://www.scoop.it/t/disruptive-innovation-and-moocs. A second potential positive effect of MOOCs is its stimuli to increase quality awareness by the traditional f2f universities; lectures currently show a great deal of improvisation and rest upon pseudo-interaction between the teacher and the students in the best case. In the scope of this special issue, it is the challenge to see how students’ perception of “joining an online community can mitigate the negative connotation of “feeling a remote guest” rather than a “participant” etc. The overall reactions to MOOCs is that it is essentially not a new phenomenon and MOOCs are massively overhyped. Its unique selling point that it may attract several hundred of thousand students at the same time already shows to be a disadvantage; systems get overloaded and the size of responses to broadcasted course schedules can hardly be handled in back- and mid-offices. An even more pervasive problem is that research on instructional design so far migrated from pure delivery to interactive and cooperative learning modes. So we barely lack appropriate models for optimizing broadcasted learning modules. Even more: the majority of academicians doubts about the essential premise that distance learning can be achieved without tutorials and process diagnostics by a human teacher. In other words: MOOCs need to be complemented by collaborative learning anyway. Massive Open Online Courses (MOOCs) offered by the best universities and entities are entering our world. Business models are yet to be developed. How these how does the interactions work in online education. How can web based communities support this new developments? Important aspects are : • Virtual versus pseudo social presence

197

• Demand- instead of delivery-based knowledge • Courses where (re)construction, problem solving and creativity is key • Collaborative- rather than solitary learning • New implications for social media in education • Fresh quality awareness and branding standards for the institutes in higher education The conclusion from current MOOC disputes is likely to stress that “perfect lectures via video” is not sufficient to create active and loyal student attitudes. Once we find ways to promote collaborative learning at a distance, a more successful stage of MOOCs can be expected. From delivery into demand-driven education: The larger underlying question of innovation in higher education is if and how we can bring students in the responsible position of being the owner of one’s learning process. It might already look like conquered innovation step, however as long as fixed curricula and assignment criteria are there, students will refrain from accepting full autonomy and responsibility. If the teacher already knows the test items, it does not look smart to undertake problem-based and authentic learning; In this case the teacher is kindly requested to tell as much as possible from his/her priorities in the topic domain, hence helping the students to prepare for a higher grade.

TIMOTHY PYRCH Professor of Continuing Education and Director of the Certificate in Adult Learning Program University Сalgary, Canada RZHEVSKA NINA Kiev National Aviation University/Institute of International Relations, Ukraine

WHY WE THINK THAT THE SCIENCE AND SPIRITUALITY ARE COMPLEMENTARY At the first blush the matter of dispute looks unchallenged, we mean that the science and spirituality are looking as like as chalk and cheese, for the sets of elements describing the given concepts, are based on the different axiomatic bases. So in the basis of functioning of set of elements making a subject of scientific research lays the logic law excluded the third: any statement either is true, or is false. At the same time, spirituality bases on the law excluded the fourth, and can be contradictory without any problems with the practical interpretation process in the objective reality sphere. However, more steadfast gaze on this thing allows us to see that these contradictions are only apparent, deceptive representations, no more, than prejudices, go to us in the inheritance from too long existence in the civilization’s political conditions. What, actually, is speech about? We think that the science and

198

spirituality are complementary and nothing but the deficiency markers of human political being deprived capacity of existence in chime with nature. Say me, please, who speak about happiness? Well, those who are unhappy. And about the science (otherwise «knowledge») and spirituality speak those who are not very well with understanding the processes in objective reality and with spirituality just try to escape the Goya’s monsters, which obsessing them. Who is this? – It is a «zoonpoliticon», as Aristotle says about those people who didn’t live in harmony with Nature, but hellbent to meet their non-Nature needs by war or work, in one word those, who live as political being. War and work are the roots of the science. In this political, civilisation cases the fear before biological death is ceasing to be sense of human life. The political man is afraid only political death, so, he is afraid to turn to «cowardly beast, trembling for one's life». When we are talking about truly political human being first and foremost we must talk about the man’s ability to leave in risk for the defense his abstract ideals of freedom and honor and spirituality etc. So, spirituality is adding the sense to nonsense war and work activity. So, some people are spiritual apriori, because they are political, but other not and we can’t change nothing unless and until we still live in political society as British subjects, for exemplar, and still pay taxes for our national military troops equipment. In this case spirituality is just for cushion a progressive subject’s shock from killing Iraqi children by British troops, for example. Don’t tell me about spirituality as a mean for changing hearts at the any British subjects – anyone from them can’t say: «Hey, I’ll be in Iraq during the war and want to die with Iraqi children on own account!» It is nonsense. Even with their «changed hearts» many from the rich people who masquerade themselves as antiglobalists or anarchists or Marxists continuing to be the capitalists and they want to be the subjects (may be a little bit sentimental one). That is why they can not really want to live according with their «new hearts» – what is more, they just want to leave indefinitely long without any troubles and for this they need only to fix up public experts, politicians, and corporate executives for plundering Mother – Nature in a new-fashioned «sustainable» or «Gaya» way. As for the usual people from a street they can’t be sentimental at all and they will do everything non-ecological thing, drink Coca – Cola, live on McDonalds and they will vote for any parties of war just expecting for the best condition for survival. Science and spirituality is very expensive and virtual thing, not for common using. So, we think, that all political reality is virtual as well as all attributes, such as science and spirituality and money and bill payable at sight. And that is why we have a strong filing that science and spirituality for the political human who continuing lives in Nature despite his efforts to live in Political Disneyland are nothing but glasses and stick for the blind dot and go, with which he tries to escape the inevitable fall in to the gap As we can see, in such case there is no any contradiction between the glasses and the stick as well as any benefit from them to the blind dot and go, may be it’s good for healthy man who can see the lame duck without more ado. Who knows?

199

ANDREYEV S. English teacher of Kharkiv Humanitarian and Pedagogical Academy sergeyandreev1@mail.ru

EDUCATION POLICIES AND FUTURE FOR EDUCATION IN ENGLAND Анотація В статті розглядаються основні проблеми реформ англійської середньої школи в контексті змін освітньої політики запропонованих коаліційним урядом Девіда Камерона у 2010. Особливу увагу приділяється критиці цих реформ та можливим їх наслідкам для майбутнього системи освіти Англії. Abstract The paper reveals the main issues of English school reform in the context of education policy changes proposed by David Cameron’s coalition government in 2010. The article also focuses on criticism of the reform and its possible consequences for future of education in England. The last three years has changed many things for education in England. There are many reasons that have become the causes of the changes and we suppose some of these changes can be very instructive and even didactic for everlasting reforms in Ukraine. In our article we will try to analyse only the most important and significant among them. As in December 2010 coalition government came to power and it has been in power since that time we will start with that evident reason of not only political and social changes but also the major factor that instigated new reformations in English education. Now when David Cameron, the leader of Conservative is Prime Minister with Nick Clegg, Liberal Democrat, his deputy, George Osborne (Conservative) as Chancellor of the Exchequer, the government's main preoccupation is to plan for drastic cuts in public expenditure. In newly renamed Department for Education (as it was named between 1992 and 1995 when the Conservatives was in power for the last time before the Blair decade) with Michael Gove (Conservative) as the Secretary of State for Education and Sarah Teather (Liberal Democrat) and Nick Gibb (Conservative) as Ministers of State the first step found its realisation in the Coalition's Programme for Government, which included sections on Families and Children (section 14), Schools (26) and Universities and Further Education (31).[1] What has the new government done so far, and what is it planning to do? The list is the following:  expansion of the academies programme;  creation of 'free schools';  drastic budget cuts;  scrapping of the new primary curriculum, school sports partnerships, diplomas, QCDA and the schools rebuilding programme;  fewer places in higher education and vastly increased tuition fees. Let us analyse the points of the list. The first of point is dedicated to academies that are publicly-funded independent schools that provide a first-class education. Academies have great freedom to innovate and raise standards. These include: freedom from local authority control; the ability to set their own pay and

200

conditions for staff; freedoms around the delivery of the curriculum; and the ability to change the lengths of terms and school days. Some academies, generally those set up to replace underperforming schools, have sponsors. Sponsors come from a wide range of backgrounds including successful schools, businesses, universities, charities and faith bodies. Sponsors are held accountable for the improving the performance of their schools. They do this by challenging traditional thinking on how schools are run and what they should be like for students. They seek to make a complete break with cultures of low aspiration and achievement. The sponsorâ&#x20AC;&#x2122;s vision and leadership are vital to each project. Academies receive the same level of per-pupil funding as they would receive from the local authority as a maintained school, plus additions to cover the services that are no longer provided for them by the local authority. However, academies have greater freedom over how they use their budgets to best benefit their students. Academies receive their funding directly from the Education Funding Agency (EFA) rather than from local authorities. The principles of governance are the same in academies as in maintained schools, but the governing body has greater autonomy. Academies are required to have at least two parent governors.[2] The New Labour government had opened 203 academies and planned to increase that number to 400. Michael Gove was determined to go much further. In his first month as education secretary, he wrote to all primary and secondary schools in England inviting them to become academies. Furthermore, he declared that the government has "no ideological objection" to businesses seeking profits from the new generation of academy schools and free schools, Michael Gove has said. But the education secretary said his preference was for teachers and other experts to decide how to run and improve schools and said he expected most academies to be run as philanthropic projects, "I am a Conservative, I do not have an ideological objection to businesses being involved but the professionals should make that decision," Gove told an audience of teachers at Hay Festival. "My view is that school improvement will be driven by professionals not profitmakers."[3] His Academies Bill was created in haste and rushed through parliament. It removed local authorities' power to veto a school becoming an academy and dispensed with parents' and teachers' legal right to oppose such plans. It also allowed schools categorised by inspectors as 'outstanding' to 'fast-track' the process of becoming academies. Not every one cheered these proposals. Teachers, lawyers and parents warn that Michael Gove's first bill â&#x20AC;&#x201C; to create thousands more academies â&#x20AC;&#x201C; is "antidemocratic" and concentrates the fate of the country's schools into too few hands. They say that the education secretary's new bill paves the way for a big expansion in the number of the publicly funded independent schools and allows top schools to fast-track the process and potentially leave local council control as early as September. But the legislation also dispenses with parents' and teachers' legal right to oppose such plans and removes local authorities' powers to veto a school's attempt to switch status. Under Labour, schools that planned to become academies had to consult local authorities, which could stop them. Disputes went to an independent adjudicator. But this will not happen if the new legislation is passed. Instead, Gove can make a "discontinuance order" and no consultation need take place.

201

Teachers and lawyers say that this contradicts the Tory vision for a "Big Society", handing public services to "little platoons of civil society". They say that it will give too much power to school governors, who are unpaid â&#x20AC;&#x201C; and unelected in some cases â&#x20AC;&#x201C; and can be parents, teachers, council workers or members of the local community. David Wolfe, an education barrister at Matrix Chambers in London, said: "It is hard to escape the conclusion that this bill is undemocratic. What this does is remove the public process. Nobody, apart from the education secretary and the governors will be able to stop the process. It seems to be entirely out of kilter with the idea of a 'Big Society'. You are handing power to the governors to steal the school. If they want to change the ethos or make the pupils wear the uniform of Etonians, they will be able to, and parents and teachers will be powerless to stop them."[4] John Bangs, head of education at the National Union of Teachers, said: "This is astonishing: it is more centralised than anything that Labour ever considered. There is no requirement to consult parents, staff or anyone locally when an academy gets set up."[4] He said local communities were being "completely disempowered" from having a say in the establishment of a new form of school. "For all that we have heard from the new government about devolving power, this is actually a much more highly centralised system of control."[4] Gove insisted that his plan to transform England's schools was urgently needed to improve the chances of the poorest children, and claimed the country was falling behind the rest of the world in science, literacy and maths. Addressing concerns that his reforms will create an elite among state schools, Gove said the academies will be required to help struggling schools. "We will ensure that every school that acquires academy freedoms takes an underperforming school under its wing in order to ensure that all schools improve as a result." He described himself as a "born-again Blairite" and said he was building on plans by former prime minister Tony Blair to give academy freedoms to every school. Under Labour, the academies programme focused on weak or underperforming schools, giving just over 200 of these better resources and greater freedom. Under Gove's plans, schools rated outstanding by Ofsted will be fast-tracked to academy status, a move critics fear will create a two-tier system. The change was urgently needed, he said, because more than 1,900 schools had expressed an interest in converting to academy status and more than a thousand had already applied to do so. [5] Gove was also determined to press ahead with the creation of thousands of 'free schools', a policy he had made much of during the election campaign. However, his propensity for exaggeration was as pronounced in relation to free schools as it had been in the case of academies. In June 2010 he claimed that 700 of the schools would be open in 2011. Three months later he was forced to admit that the actual number was 16. Almost half would be faith schools: three Christian, two Jewish, one Hindu and one Sikh. Schools offering training in etiquette and fine dining in Bradford, compulsory Latin in London, and lessons for all children in a musical instrument in Bedford were approved today by the government as part of a radical experiment in English education. A new wave of free schools founded by parents, teachers or private firms had to open in England in September 2011, under plans announced by the education secretary, Michael Gove. While the number who won initial approval

202

today was small – just 16 – Gove welcomed them and said they were all a response to local demand. The government backed plans for the West London Free School, which includes the journalist and author Toby Young on the steering committee. The school will have compulsory Latin for pupils aged 11 to 14, and a choice of either Latin or classical civilisation at GCSE. [6] Sir Simon David Jenkins FRSL who is an English newspaper columnist, editor, author, a Knight Bachelor for services to journalism in the 2004 New Year honours and since November 2008, chairman of the National Trust writing in The Guardian, Simon Jenkins pointed out that the free schools policy - creating schools which were not 'under local authority control' - was just another version of the 'dreary abuse of local democracy' which had been pursued by Thatcher and Blair, “Transient private corporations or parents' groups cannot realistically stand proxy for a community, let alone for a town or city.” The writer also mentions one more problem connected with creation of thousands of 'free schools' asking the question’ “Why not build a bridge to the moon? It will restore confidence, "kickstart infrastructure spending", create thousands of jobs and boost British scientific and engineering expertise. A moon base could exploit rare mineral resources and even relieve the housing crisis. A Humberside portal for the bridge will help close the north-south gap. The prestige gain for business would be immense. The consultants are ready. Britain showed it could do something extravagantly pointless like an Olympics. This is the level of economic debate in the UK at present. Bridgeto-the-moon projects have been knocking about business schools for years, ever since George Bush proposed a lunar colony in 2004. They offer every cliche in the "growth strategy" book, including a sensational ministerial headline.” [7] And Peter Wilby argued that, because of the difficulties of running a school the need to know about curriculum, pedagogy, employment law, building regulations, health and safety etc - free schools would almost inevitably end up being run by private firms, “The vision the Conservatives sold to the public during the election campaign was of parents and public-spirited individuals running schools as they run baby and toddler groups, Scout groups and Rotary clubs. But it won't be like that. DIY schools will need expert management help, and private companies are the obvious candidates to provide it.”[8] He concluded, “Once, a profit-making school was unthinkable, and one that received state funds even more so. But for private capital, it is a win-win situation: a guaranteed income stream from the government and the likelihood of state rescue if everything goes wrong. And the last 30 years suggest that what private capital wants, it usually gets in the end.” [8] Has any minister ever had as rough a ride from MPs as Michael Gove from the education select committee? On academies and free schools, the introduction of the English baccalaureate, the scrapping of GCSEs, the reform of A-levels, the reform of examination boards and the replacement of education maintenance allowances, the committee has criticised the secretary of state for rushed and illthought-out changes. English media claim that its reports read like those of an exasperated teacher dealing with a hyperactive, inattentive and sloppy pupil. Even Graham Stuart, the committee's Conservative chair, who prides himself on not mincing his words and he certainly doesn't mince them on Gove saying that, “It takes a long time to implement change in education. It's an enormous tanker of an operation and it's not appropriate to have someone at the wheel who thinks it's a

203

sports car and tries to spin the wheel accordingly. It's important to recognise the physics. You have a small window to make a difference, but you can't make a difference if it isn't sustainable beyond your period in power. A reform needs to survive the long term."[9] REFERENCE: 1. www.gov.uk/government/publications/the-coalition-documentation 2.www.education.gov.uk/schools/leadership/typesofschools/academies/b0 0205692/whatisanacademy 3.www.guardian.co.uk/politics/2010/may/31/michael-gove-academyschools-profit 4.www.guardian.co.uk/education/2010/jun/06/academies-bill-goveteachers-authorities 5. www.guardian.co.uk/education/2010/jul/19/michael-gove-schoolsacademies -plan 6. www.guardian.co.uk/education/2010/sep/06/new-free-schools-next-year 7. www.guardian.co.uk/commentisfree/2013/mar/07/more-spendingcoalition-build-bridge-moon 8. www.guardian.co.uk/education/2010/may/25/free-schools-privatecompanies 9. www.guardian.co.uk/education/2013/mar/25/graham-stuartconservative-education-committee УДК 37.032 (71)

БАРАБАШ О.В. викладач кафедри іноземних мов Інститут гуманітарних та соціальних наук Національний університет «Львівська політехніка» Україна barabash2011@gmail.com СИСТЕМА НЕПЕРЕРВНОЇ ОСВІТИ КАНАДИ

Анотація У статті розглядається система неперервної освіти Канади. Автором здійснено аналіз науково-педагогічної літератури, що висвітлює окремі аспекти наукової проблеми. Подано характеристику системи неперервної освіти Канади, що охоплює чотири основні компоненти: навчання та розвиток у ранньому дитинстві; системи початкової та середньої освіти; подальшу освіту; навчання дорослих та розвиток умінь і навичок. THE SYSTEM OF LIFELONG EDUCATION IN CANADA Abstract In the article the system of lifelong education in Canada has been considered. The analysis of scientific and pedagogical literature which highlights the particular aspects of the scientific problem has been conducted. The characteristic of Canadian system of lifelong education which comprises four components (Early childhood learning and development, Elementary to high school systems, Postsecondary education, Adult learning and skills development) have been presented.

204

Неперервне навчання розпочинається у період раннього дитинства та триває впродовж усього життя людини. Це неперервний процес, спрямований на формування і розвиток умінь і навичок навчатися, освоювати та використовувати нові знання, упродовж усього життя, необхідні для повноцінного функціонування у соціумі, професійній діяльності, сім’ї та колі друзів тощо. Проведений аналіз теоретичних основ неперервної освіти свідчить, що різноманітні аспекти неперервної освіти є предметом досліджень вітчизняних і зарубіжних науковців у галузі компаративної педагогіки: сутність поняття «неперервна освіта» (О. Владиславлев, Б. Гершунський, О. Городецька, Д. Еспін, Ч. Кулисевич, Л. Сігаєва, Р. Феріс); функції неперервної освіти (Л. Брайсон, K. Верне, Дж. Деркевнлд, С. Меріем, A. Хелсі); розвиток людини на різних етапах життєдіяльності (П. Підкасистий, Р. Смесест); розвиток андрагогіки – науки про освіту дорослих (М. Андерсен, K. Ліндемен, М. Ноулз); теорії навчання дорослих (С. Брукфілд, П. Кінг, К. Кітченер, Д. Левінсон, І. Павлов, Б. Скінне, Е. Сорндайк, Р. Сміт, Ґ. Шіхі, К. Халл); дистанційна освіта дорослих (К. Кеньйон, С. Хейз) тощо. В основу концепції неперервної освіти покладено чотири основні концепти: навчатися, щоб знати; навчатися, щоб працювати; навчатися, щоб жити разом; навчатися, щоб бути. Основними пріоритетами неперервної освіти у міжнародному освітньому просторі є: цінність знань; доступність інформації про навчальні можливості; розвиток людського капіталу; доступ до навчальних можливостей; забезпечення базової освіти; інтеграція освітніх технологій. У Канаді визначено чотири основні компоненти системи неперервної освіти: навчання та розвиток у ранньому дитинстві; системи початкової та середньої освіти; подальша освіта; навчання дорослих та розвиток умінь і навичок, яким характерна реалізація в різних видах цільової навчальної діяльності: формальне навчання; неформальне навчання; інформальне навчання. Навчання та розвиток у ранньому дитинстві передбачає соціальний/ емоційний, мовний/ когнітивний, фізичний/ моторний розвиток дитини. Системи початкової та середньої освіти забезпечують освоєння знань, розвиток грамотності, інтегрованих умінь і навичок, умінь і навичок використання ІКТ, формування цінностей і ставлення. Подальша освіта у Канаді охоплює вищу професійну освіту, мовну освіту, професійний розвиток, розвиток умінь і навичок використання ІКТ тощо. Навчання дорослих та розвиток умінь і навичок (базова освіта дорослих: розвиток грамотності, навчання дорослих, визнання попередньо отриманої освіти, навчання на виробництві; освіта людей третього віку: інтеграція літніх осіб у життєдіяльність суспільства, сприяння забезпеченню їхнього добробуту, переймання їхнього досвіду), характеризується реалізацією в різних видах цільової навчальної діяльності. Неперервне навчання відбувається у різних контекстах та має різноманітні форми: формальне навчання у школі та інституціях подальшої освіти, навчання на робочому місці, навчання за допомогою програм розвитку грамотності чи інших програм у навчальних центрах чи бібліотеках; навчання у професійних організаціях чи клубах; навчання вдома, під час спілкування з

205

друзями тощо. Неперервне навчання може бути самостійним, за підтримки педагогів, інструкторів, працедавців, колег по роботі, менторів, членів родини, друзів. Сучасне суспільство Канади та економіка знань залежать від інноваційних, добре освічених, компетентних індивідів, здатних адаптуватися до швидкоплинних змін. Саме неперервне навчання надає можливість брати активну участь у життєдіяльності суспільства й економіки знань та бути успішними в них. Неперервній освіті Канади на початку ХХІ ст. характерна наявність: мети (розвиток потенціалу особистості, громадянина, фахівця у певній галузі економіки, здатного протистояти викликам сучасного суспільства соціального, культурного, політичного, економічного характеру); пріоритетів (цінність знань; доступність інформації про навчальні можливості; розвиток людського капіталу; доступ до навчальних можливостей; забезпечення базової освіти; інтеграція освітніх технологій); основних функцій (розвиваюча; компенсаторна; адаптивна та інтегративна, а також її принципи: гнучкості й варіативності освіти; удосконалення організації та діяльності системи загальної освіти; перебудови й трансформації системи професійної освіти; орієнтації на задоволення непрофесійних соціально-культурних інтересів людини; розвитку освіти для літніх людей; активізації використання новітніх освітніх технологій). На початку ХХІ в різних країнах світу спрямовуються зусилля освітян, науковців, політиків на розвиток культури неперервного навчання, оскільки воно розглядається як потужний ресурс забезпечення зайнятості. Однак, неперервне навчання є особливо цінним для особистісної сатисфакції, здоров’я та добробуту, активного й відповідального громадянства. Такі міжнародні тенденції, як глобалізація, інтенсивний розвиток інформаційно-комунікаційних технологій, реструктуризація ринку праці, мобільність зумовлюють необхідність забезпечення неперервної освіти, постійного оновлення знань, умінь і навичок індивідів на початку ХХІ століття. У Канаді неперервна освіта відіграє важливу роль у житті індивідів, оскільки проектується на добробут родини, забезпечення навчальних можливостей для дітей та дорослих членів сім’ї, дотримання здорового способу життя тощо. Вона здійснює вагомий вплив на такі сфери життєдіяльності канадського суспільства, як: економічна – підвищення продуктивності праці, адаптивність до нових умов праці, зменшення рівня безробіття, розвиток інноваційної діяльності, формування економіки знань; соціальна – боротьба з убогістю, застосування здоров’язбережувальних технологій та охорони навколишнього середовища, розвиток споживацької культури, успішність у пошуку праці, зниження рівня злочинності, формування культури подружнього життя, активна участь у волонтерській діяльності та доброчинності; культурна – функціонування у полікультурному суспільстві, розвиток культури неперервного навчання; політична – активне громадянство та участь у виборчому процесі. Канада володіє досвідом щодо формування сумарного показника навчання, який визначається за допомогою врахування результатів оцінювання на основі використання чотирьох основних компонентів неперервної освіти: навчатися, щоб знати; навчатися, щоб працювати; навчатися, щоб жити разом; навчатися, щоб бути. У системі формулювання

206

сумарного показника навчання компонент «навчатися, щоб знати» є комплексною оцінкою, що характеризує рівень доступу до навчальних програм інституцій системи освіти Канади; компонент «навчатися, щоб працювати» – комплексною оцінкою, що встановлює рівень забезпечення професійного навчання, участі у програмах професійного розвитку, доступу до професійного навчання; компонент «навчатися, щоб жити разом» є комплексною оцінкою, що уточнює рівень доступу до громадських інституцій, волонтерства, участі у роботі соціальних клубів та організацій, навчання на основі використання потенціалу полікультурності; компонент «навчатися, щоб бути» є комплексною оцінкою, що виражає рівень впливу медіа, культури, спорту, Інтернету на життя людини. Отже, на початку ХХІ століття неперервна освіта – це концепція удосконалення та основний принцип реформування освіти. Неперервну освіту необхідно розуміти як інтеграцію навчання та життя людини у широкому контексті: в умовах сім’ї, культурної спільноти, громади, освіти, роботи та відпочинку упродовж усього життя людини. Вона охоплює усі види організованої та цільової навчальної діяльності в умовах формального, неформального та інформального навчального середовища, а тому основне завдання сьогодні – формування сім’ї, громади, суспільства, що навчається на неперервній основі. ЛІТЕРАТУРА 1. Barker K. Lifelong Learning in Canada : Visions for the Future / K. Barker. – Tokyo Conference on Lifelong Learning : APEC-HRD-NEDMIDE Seventh International Seminar : Social Development and Human Resources Development in th APEC Member Economies. – Human Resources Development Canada, December, 1998. – 46 p. 2. British Columbia Early Learning Framework. – British Columbia : Ministry of Education, 2007. – 48 p. 3. Cheney Gr. International trends in Adult Education and Lifelong Learning / Gr. Cheney. – J. Kraemer, M. Clagett, R. Uhalde (eds.). – The National Center on Education and the Economy, Workforce Force Development Group, 2009. – 16 p. 4. Thematic Review on Adult Learning. Canada. Country Note. – OECD, 2002. – 56 p. 5. Thomas E. M. Readiness to Learn at School Among Five-year-old Children in Canada / E. M. Thomas. – Ottawa : Statistics Canada, November 2006. – 153 p. 6. Unlocking Canada’s Potential : the State of Workplace and Adult Learning in Canada. Report on Learning in Canada. – Ontario, Ottawa : Canadian Council on Learning, 2007. – 38 p.

207

УДК: 375.5:94(410)

БОНДАРЕНКО В.В., БОЙКО М.А. Студентки комунального закладу «Харківська гуманітарно-педагогічна академія» Харківської обласної Ради

РЕФОРМИ СЕРЕДНЬОЇ ШКОЛИ ВЕЛИКОБРИТАНІЇ. REFORMING OF THE SECONDARY EDUCATION IN BRITAIN. Анотація У даній статті ми спробували чітко пояснити підхід Великобританії до реформи освіти, балансування домовленості та відповідальності, посилення співпраці між школами та продемонструвати як їх різні можливості можуть об’єднати та підтримати одна одну у рамках реформи. Abstract In this article we have tried to set out a clear explanation of British approach to reform, balancing empowerment and accountability, strengthening collaboration between schools and showing how the different opportunities they are offering can link and support the reform agenda. З метою покращити та змінити стандарти, вибудувані у системі середньої освіти Великобританії раніше, необхідно вийти на новий рівень відносин між директорами шкіл та адміністрацією. У такому разі школи матимуть більше свободи у самовираженні, але, разом з тим, будуть дотримуватися існуючих загальних вимог. Апарат управління матиме змогу побачити успіхи шкіл, а керівництво та вчителі – внести зміни до інноваційної системи освіти. Обов’язком уряду є створення сприятливих умов для проведення реформи, котра проголошує наявність у шкіл власної спеціалізації та співробітництво з іншими школами з метою створення культури навчання. Ця фаза реформи також передбачає заохочення співробітництва поза межами школи, щоб підвищувати рівень навчання.[2] В усіх куточках Великобританії можливо знайти підтвердження того, що підтримка ініціативи та заохочення до рішучих дій у сфері освіти призводять до грандіозних успіхів. Розробка інноваційних підходів, підвищення якості подання навчання позитивно впливають на покращення системи освіти. Існує намір створити якомога більше спеціалізованих шкіл. Проводяться конференції під назвою «Інвестування у реформу» за присутності директорів шкіл для з’ясування можливостей новоствореної системи. Існували побоювання ліміти заснованого фонду на дозволять заснування спеціалізованих шкіл, але на даний момент статус спеціалізованої може отримати кожна середня школа.[7] У рамках даної реформи пропонується значна дерегуляція системи середньої освіти з наміром організувати певну свободу для всіх шкіл та створення сучасної інфраструктури. Сучасні шкільні будівлі та сприятливі умови допомагають дітям навчатися краще, наприклад, школи, в які інвестують капітал демонструють кращу успішність, ніж школи, котрі інвестицій не отримують.

208

Стратегія реформи спрямована на модернізацію структури середньої освіти та створення нової спеціалізованої системи, сконцентрованої на співробітництві з метою подолання перешкод та усунення невдач. Важливою умовою існування нових спеціалізованих шкіл є наявність міцної команди керівництва – керівників, які зможуть формувати світогляд шкіл; визначати переваги та усувати недоліки; покращувати шкільні стандарти. Центром підтримки та розвитку програм для керівників є The National College for School Leadership. Одна тисяча чотириста шкіл будуть підтримуватися грантом (Leadership Incentive Grant), котрий нараховує суму у 125,000 ф.ст. на рік.[4] Обговорення реформи на конференціях призвели до висновку, що школи, котрі співпрацюють з батьками, різними об’єднаннями та підприємцями, приносять велику користь учням. Завдяки цьому діти мають змогу навчатися одне у одного, ділитися досягненнями, що допомагає досягти успіху. Співробітництво між об’єднаннями може бути надзвичайно корисним для дітей з національних меншинств.[1] Підтримка батьків вдома та їх регулярний контакт зі школою та вчителями створюють сильну мотивацію для навчання дітей. Школи стрімко розвивають партнерство з міськими об’єднаннями, котрі пропонують певні привілегії для учнів. Розвиток таких видів співробітництва дає впевненість в успішному втіленні реформи та допомагає вчителям та директорам розвивати свої професійні навички. Реформа на меті має також вдосконалення якості викладання та навчання. Вимоги до учнів та їх знань змінюються, тому викладання двадцять першого сторіччя має охопити не тільки традиційну сферу знань, а й культуру, розширення світогляду учнів та розвиток їх можливостей продовжувати навчання у майбутньому. Спеціалізація шкіл Статус спеціалізованої школи є стимулом розвивати свій характер на шляху до досконалості не лише в певному предметі, а й в усьому курсі навчання. Спеціалізація дає учням можливість вибирати той предмет, який їм потрібний. Школи можуть обрати один із восьми предметів: мистецтво, мови, спорт, технології, наука, машино-будівництво, бізнес, математика, інформатика. В кінці листопаду 2002 р. Уряд збільшив оплату національного внеску, то ж будь-яка школа, що відповідає цьому стандарту, може стати спеціалізованою. У жовтні було запропоновано дві нові спеціалізації: гуманітарні науки, базовані на історії, географії, англійській мові, та музика. Для шкіл, що збираються підвищити свій статус до школи спеціалізованої починаючи з жовтня 2003 р., Уряд пропонує грошову допомогу. Фонд розміром в 3 мільйони фунтів розроблений спеціально, щоб допомоги школам, чий дохід менше 50.000 фунтів. Також свою підтримку пропонують програми The Specialist Schools Trust та The Youth Sport Trust.[2] Нові школи та розширення вже існуючих успішних та популярних шкіл Щоб урізноманітнити школи та підвищити стандарти, потрібно сприяти тому, щоб Міські Органи Народної Освіти залучали зацікавлені партії, такі як волонтери, батьківські общини, приватні та благодійні компанії, до висунення

209

своїх пропозицій. В такому випадку Міськими Органами Народної Освіти буде проведений конкурс. Остаточне рішення приймається Секретарем країни.[5] Академії Академії це новий тип шкіл, що був заснований для підвищення норм освіти в найскладніших місцевостях. Це державні незалежні школи, що покликані надати учням з різними здібностями безкоштовну освіту. Вони мають особливий навчальний план з акцентом на бізнес, мистецтво, спорт та ін. Академії отримують допомогу від спонсорів та Міських Органів Народної Освіти. Перші три академії відкрилися у вересні 2002 р. Співпраця та інновації До неймовірного вдосконалення будь-якої школи веде співпраця та обмін досвідом. Один із шляхів стимулювання співпраці – визначити передові школи і практикувати обмін знаннями та вміннями між ними.[3] Інновації Щоб реформувати середню освіту необхідно зробити все можливе для прискорення перебігу змін та вдосконалень. Впровадження нового навчального плану та нововведень, таких як національна грамотність, методи обчислення, у молодшій школі принесла безліч покращень. Але вчителі вже не викладали так, як вважали за правильне. Проте, покращення можливе лише через зміни. Тому вчителі мають створювати нові підходи до навчання, мають переглянути те, як організований навчальний процес. Необхідна інноваційна стійка система освіти. Проведені дослідження щодо введення інновацій показали, що деякі школи прагнуть: розділити середню школу на дві менші; збільшити робочі дні на 30 хв., щоб залишити п’ятницю для позаурочних заходів; використовувати комп’ютерні технології і т. д.[6] Networked Learning Communities Програма була розроблена Національним коледжем шкільного керівництва. Вона об’єднує шкільні мережі, що покращує роботу учнів. Акцент ставиться на використання комп’ютерних технологій як провідника співпраці. Excellence in Cities Програма представляє співпрацю між школами та зміцнює шкільну компетенцію в місцях з недостатнім бажанням навчатися та низькими досягненнями. Розвиток лідерства на всіх рівнях Бездоганні лідери створюють бездоганні школи. Середні школи потребують сильних лідерів, які б забезпечили багатий навчальний план, який приведе до успіху будь-кого. Лідерство та менеджмент є успішними в 84% шкіл у порівнянні з 54% у 1997/98 рр. Національний коледж шкільного лідерства Програми коледжу направлені на розвиток лідерських навичок у 3 сферах: керівництво у викладанні та навчанні, особових та між особових навичках, організоване та перспективне управління. Шкільний управитель Шкільний керівник це головний член передової команди, що приймає рішення щодо шкільних кадрів, фінансування та інших питань. Часто керівники

210

не отримують належного тренування. Найкращу підтримку забезпечують Міські Органи Народної Освіти. Партнерство поза класом Допомагати дітям у навчанні повинні не лише вчителі, а й батьки. Залучення батьків до процесу навчання та виховання є необхідним. Працюючи з батьками у процесі досягнення мети, введення їх в шкільне життя, впевненість в тому, що вони відвідують батьківські збори, все це є підтримкою у навчанні. Співробітництво з роботодавцями Є міцний зв’язок між роботодавцями та школами, так як молодь готується до дорослого життя та праці. Уряд збирається додати деякі елементи, пов’язані з майбутньою роботою, що не були б окремим предметом, але надавали б досвід. На 2006 р. кожна середня школа могла запропонувати 5 підприємств для влаштування на роботу.[8] ЛІТЕРАТУРА REFERENCES 1. Machin, S. and Vernoit, J. (2010), CEP Briefing – A note on Academy School Policy, London School of Economics. 2. Machin, S. and Vernoit, J. (2011), Changing School Autonomy: Academy Schools and their Introduction to England’s Education, CEE Discussion Paper No. 123. 3. Machin, S. and Vignoles, A. (2006), Education policy in the UK, Centre for the Economics of Education, London School of Economics. 4. Mourshed, M., Chijioke, C. and Barber, M. (2010), How the world’s most improved school systems keep getting better, McKinsey & Company. 5. NASUWT (2005), Academy schools: Case unproven. 6. National College for Leadership of Schools and Children’s Services (2011), Academies: Research into the leadership of sponsored and converting academies. 7. National College for Leadership of Schools and Children’s Services (2011), Key facts: Teaching schools. 8. National Union of Teachers (2010), Funding in Academies: The facts.

УДК 681.3: 658.56

ВОЙЧЕНКО А.П. Международный научно-учебный центр информационных технологий и систем ids3ci@gmail.com

ИСПОЛЬЗОВАНИЕ ПОТОКОВОГО ВИДЕО ДЛЯ ПОДДЕРЖКИ НАУЧНО-ОБРАЗОВАТЕЛЬНЫХ МЕРОПРИЯТИЙ Современная научно-учебная деятельность в глобализирующемся мире невозможна без использования современных информационнокоммуникационных технологий. Использование технологий потокового видео и видео-связи для поддержки научно-образовательных мероприятий

211

приобретает все большее распространение. Цель данной работы – рассмотреть основные аспекты и сформулировать базовые тенденции данного явления. VIDEO STREAMING USE FOR SUPPORT OF SCIENTIFIC AND EDUCATIONAL ACTIVITIES Modern scientific and educational activities in a globalizing world are impossible without the use of modern information and communication technologies. The use of video streaming technology and video communications to support research and educational activities becomes a tendency. This work is devoted to consideration of key issues and formulating the basic trends of this phenomenon. Последние годы характеризуются растущей глобализацией в научнообразовательной сфере. Для осуществления успешной научной или учебной деятельности в современном глобальном мире необходимым условием становится активное участие в работе многочисленных профессиональных сообществ и посещение разнообразных научно-образовательных мероприятий. При этом мероприятия, представляющие интерес для конкретного ученого или студента могут происходить в различных географически удаленных друг от друга на значительные расстояния местах и зачастую могут перекрываться по времени. Соответственно, физическое (очное) участие в их деятельности часто становится проблематичным. В качестве ответа на этот вызов глобализации все чаще практикуется форма удаленного участия, когда участники взаимодействуют между собой дистанционно, с помощью современных ИКТ [1]. Взаимодействие может осуществляться в различных форматах, от подписки на список рассылки до участия в видеоконференции[2]. Очевидно, что использование мультимедийных технологий, в частности технологий видеосвязи и потоковой видео трансляции (webcasting), существенно расширяет возможности он-лайн общения, и во многих случаях является предпочтительным решением по сравнению с текстовым чатом или связью исключительно по аудио-каналу[3]. Простой поиск в google по соответствующим ключевым словам позволяет сделать вывод о значительном количестве доступных на сегодняшний день решений, от бесплатных программ и сервисов для видеосвязи между двумя точками до проприетарных решений, обеспечивающих видеоконференцсвязь или трансляцию потокового видео для большого количества участников. Выбор программно-аппаратных решений для организации видеосвязи или потоковой видео трансляции жестко детерминирован спецификой решаемой задачи. Для организации устойчивой связи между двумя участниками при наличии интернет-соединения с достаточной пропускной способностью канала подойдет любое несложное в установке и нетребовательное к ресурсам программное обеспечение, например Skype, iChat или Yahoo Messenger. Такие решения являются оптимальными как для общения между двумя коллегами или студентом и преподавателем, так и для организации

212

видеоконференций между двумя организациями, при этом участников может быть произвольное количество, но они должны быть физически локализованы в двух точках. В случае организации видеоконференцсвязи для большего числа участников (точек подключения) целесообразно воспользоваться специализированными программными решениями, например EVO Koala на основе технологии Java или Adobe Connect. Skype также позволяет организацию видеоконференций при этом максимальное число участников не может превышать десяти, а рекомендуемое число участников – не более пяти. Следует учесть, что эта услуга предоставляется на платной основе. В случае многопользовательской видеоконференцсвязи требования к пропускной способностью канала могут существенно повышаться. Установка, настройка и поддержка используемых программно-аппаратных решений не всегда является тривиальной и может требовать специальных знаний и навыков. Одним из возможных решений может быть приобретение програмноаппаратного комплекса «под ключ». Такие решения, в частности, предлагаются компанией TANDBERG. TANDBERG реализует полный цикл: создает, разрабатывает и продвигает на рынок оборудование и программное обеспечение для аудио и видеосвязи. Если же число участников научного или научно-образовательного мероприятия значительно, т.е. превышает 20, мероприятие представляет интерес для широкой аудитории и предположительно привлечет много зрителей, то в этом случае оптимальным решением будет организация трансляции потокового видео. Трансляция потокового видео может быть обеспечена на базе собственной инфраструктуры организации, путем использования, например, Adobe Flash Media Server или Windows Media Services. Такие решения требуют приобретения лицензионного программного обеспечения и использования каналов подключения к интернету с высокой пропускной способностью. Альтернативным решением является использование специализированных он-лайн сервисов трансляций, например UStream.TV или JustinTV. В этом случае требования к пропускной способности каналов значительно ниже, а в качестве прогрммно-аппаратного обеспечения можно использовать практически любой компьютер с веб-камерой и современный браузер с плагином Adobe Flash. Такие решения, как правило, не подразумевают возможностей обратной связи или же она реализуется в виде текстового чата. При принятии решения о выборе платформы и средств для организации видеотрансляции научно-образовательного мероприятия и организации взаимодействия всех его участников необходимо принимать во внимание следующие аспекты:  Удаленные участники должны иметь возможность взаимодействовать с очными участниками, например – задать вопросы докладчику после завершения трансляции доклада;

213

 Не все участники могут подключиться к видеотрансляции в режиме реального времени – необходимо предусмотреть возможность видеозаписи мероприятия с последующим размещением записанных видео в интернете;  Желательно предоставлять возможность удаленным участникам полноценного участия в работе мероприятия, т.е. подключаться к видеотрансляции в качестве докладчика и обеспечить механизмы их взаимодействия не только с очными, но и с другими удаленными участниками, выступающими в качестве зрителей. Одним из возможных решений может быть гибридная информационная среда – интеграция сервиса видеотрансляций и одного или более коммуникационных сервисов в рамках веб-сайта поддержки мероприятия. Современные сервисы трансляции потокового видео позволяют интегрировать (встраивать) окно с трансляцией непосредственно в страницу веб-сайта. В ту же страницу могут быть встроены сервисы коммуникации в виде веб-формы для загрузки на сайт текстовых сообщений или, например, ленты сообщений Twitter. Существенным элементом данной схемы является медиа-сервер. Его основные функции:  Обеспечение входного видео-канала для потоковой трансляции на сайте;  Запись транслируемого видео в хорошем (желательно – HD) качестве и сохранение записанных видео файлов на локальный носитель в видеоархив.  Возможность доступа для удаленных пользователей через интернет с перенаправлением аудио- и видеопотока от удаленного пользователя в трансляцию в режиме реального времени. Схема такого решения по организации работы научно-образовательного мероприятия на основе технологий потоковой видеотрансляции приведена ниже:

214

очные участники

видеозапи сь

Медиа-

Видеоархив

сервер трансляция видео-файлы

удаленный доступ

Веб-сайт

удаленные Рис.1. Схема мероприятия.

участники

организации

работы

научно-образовательного

Как видно из рисунка, очные участники могут принимать участие в трансляции непосредственно из точки проведения мероприятия, в то время как удаленные участники могут выступать как в качестве зрителей, подключаясь к сайту мероприятия, так и быть полноценными участниками, удаленно подключаясь к медиа-серверу и принимая непосредственное участие в видеотрансляции. Такая схема позволяет, с одной стороны, обеспечить активное участие максимального числа пользователей в работе мероприятия, нивелируя

215

разницу между очным и дистанционным участием, а с другой – обеспечить максимально широкой аудитории зрителей доступ к видеотрансляции и видеозаписям мероприятия через его веб-сайт. Дальнейшее развитие технологий видеосвязи в первую очередь связано с повышением качества видеотрансляций. В частности, уже сегодня многие видеотрансляции осуществляются в HD качестве, а в ближайшей перспективе станут доступными для широкой аудитории технологии видеотрансляций высокой четкости в Full HD (1080р) качестве. Развитие повышения качества видеотрансляций, требующих каналов с высокой пропускной способностью, связаны с имплементацией перспективных стандартов связи, например IEEE 802.11ac для сетей Wi-Fi и повышением доступности устройств, поддерживающих разрешение 4K – Ultra HD. В заключение следует отметить, что широкое применение технологий потокового видео для поддержки научно-образовательных мероприятий позволит решать широкий круг новых задач и обеспечить принципиально большие возможности для доступа широкой аудитории к науке и образованию. ЛИТЕРАТУРА: 1. Манако А.Ф. "Сетевое общество и учебно-ориентированные технологии для всех". УСИМ, 2004, 4. С.50-59. 2. Kateryna Synytsya, Oleksiy Voychenko "Web 2.0 based LMS extension for life long learning support". Proceedings of Elearning and software for education international scientific conference, April 28-29 2011 Romania, Bucharest. 3. Войченко А.П. "Организация мобильного доступа для дистанционных участников образовательных мероприятий." Тези доповідей Міжнародної наукової конференції для студентів, аспірантів, науковців "Інноваційний розвиток суспільства за умов крос-культурних взаємодій". Сумський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти, 2012 р.

УДК: 94: 374

ГАНАБА С.О. канд. філос. наук, докторант Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова e-mail – sveta_ganaba@ukr.net

ОСВІТНІ ІННОВАЦІЇ У ФОКУСІ ІНФОРМАЦІЙНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ СУСПІЛЬСТВА В статье рассматривается образование как инновационную среду в которой продуцируются, используются инновационные, креативные подходы и идеи в развитии и саморазвитии личности. Акцентируется, что становление инновационного человека является приоритетным и

216

необходимым условием дальнейшего развития социума. В тоже время, образовательные инновации являются продуктом и следствием внедрения и использования наукоемких, информационных технологий. Подчеркивается, что в условиях переориентации ученого процесса на требования учасников образовательного процесса, развитие их внутренего, творческого начала, образовательный ресурс будет лишен абстрактности и отчуждения. Ключевые слова: инновации, трансформация, инновационные технологии. Ganaba S. A. Educational innovations in the focus of informational transformations of the society In this article education is mentioned as innovational sphere where new, creative approaches and ideas assording to the development and self-development are produced. It is stressed that the formation of innovational person is the prior and necessary persuasion for further development of socium. At the same time, educational innovations are the products and results of introduction of scientific and informational technologies. It is under scored that creafivity as an acntegrul part of personality existence allows to lift up abstract knowledge, make an educational process interesting an clear, the one to be related to a child’s life experience. Key words: innovations, transformation, informational technologist. В другій половині ХХ століття людство вступило у нову еру, в основі якої є не матеріальна субстанція – інформація. Вона вносить радикальні зміни у всі сфери суспільного та особистого життя людини. Ці зміни зачіпають соціокультурну сферу, зумовлюють структурну перебудову економіки, змінюють способи комунікації, впливають на стиль життя та цінності сучасної людини, прискорюють ритм життя сучасного соціуму тощо. Загалом, завдяки інформаційному ресурсу сьогодні можна здобувати нові вартості та цінності, які є продуктивними для подальшого цивілізаційного поступу. Дослідники називають цей етап суспільного розвитку – «інформаційним суспільством», «інформаційно-комп’ютерною революцією», «інформаційною цивілізацією», «суспільством знань» тощо [4, 12]. Таке інформаційне суспільство будується та існує за моделлю мережевої корпорації, яка перебуває у процесі постійної модуляції. Так само у процесі постійної модуляції знаходиться і система соціальних мотивацій, стимулів і примусів [3]. Інформаційне середовище змінює стиль життя та устремління людини. Пріоритетним для людського буття визнається майбутнє. «Світ можливого, проектна культура в цілому стають головними і визначальними характеристиками буття людини і суспільства. Здатності людини «вхоплювати новизну», «відчувати час», «керувати мрією», «передбачати майбутні зміни та їх наслідки», «планувати і втілювати проекти в життя»…», - стверджує О. Жукова [2, 244]. Людина в умовах інформаційних трансформацій суспільства постає як людина можливісна, як людина-проект (Ж.-П. Сартр). Визначальне значення набуває творче начало людини, її інтелектуальний потенціал, комунікативна компетентність, гнучкість у прийнятті рішень тощо. Суспільні реалії потребують не людину-виконавця, яка виявляє здатність виконувати завдання за зразком в унісон з іншими, а людину, яка здатна

217

творчо підійти до вирішення завдань у швидкозмінних реаліях буття. Наскільки розвинений у людини творчий первінь, настільки високим буде рівень її здатності адаптуватися та бути успішним в умовах мінливого, сповненого ризиків світу, зберігаючи свою ідентичність та самобутність, збагачуючи духовний та інтелектуальний потенціал суспільства. У динамічному суспільстві, де зазнав руйнації зв'язок та наступність поколінь, де минуле вже плавно не перетікає у сьогодення та не обумовлює майбутнє - освіта має розумітися не лише як соціальна інституція по збереженню та трансляції досвіду пращурів, а як орієнтир у подальшому розвитку суспільства. Вона покликана значною мірою виконувати випереджаючу превентивну функцію підготовки людини до життя в епоху криз та нестабільності. Основною проблемою в освіті є не трансляція певної суми знань, а формування інноваційних якостей людини, її здатності до сприйняття нового та його творення. Творчість є невід’ємною складовою екзистенції особистості. Вона розглядається як один із фундаментальних способів відношення особистості до світу та до самої себе, результатом якого є творення відповідного культурного ресурсу. Творчий потенціал закладений у кожній людині від природи. Здатність до інноваційної діяльності, до творчості, творення навколо себе та у собі іншого, відмінного від природи світу і вирізняє людину з-поміж тваринного світу. В екзистенційному сенсі творчість ототожнюється з трансцендуванням. Творча людина – це трансцендуюча людина, яка усвідомлено та вільно долає межі власного Я. Вона набуває нових сутнісних характеристик, відкриває нові сенси та смисли свого буття. Особистість «є справою рук самої людини, продуктом її самовиховання. Вона безперервно зростає чи вироджується у своїх діях, ускладнюється чи збіднюється якістю тих цілей, які вона своєю дійсністю вирішує. Оскільки особистість ніколи не дається готовою, вона завжди створюється», - зазначав С. Гессен [1, 73]. Творчість як загально антропологічна властивість, по суті, не формується, не виховується, не «прищеплюється» зовні шляхом використання певного набору інноваційних методів та прийомів. Творчість як одну із сутнісних характеристик людини, можливо лише «розбудити», активізувавши та актуалізувавши внутрішній потенціал кожної особистості. У зв’язку з цією обставиною необхідно переглянути організацію освітнього процесу. Свої погляди з цього приводу висловлює С. Гессен. Філософ радить пильніше придивитися до логіки здійснення освітнього процесу, способу його побудови. Він виокремлює два підходи до вирішення окресленої мети: формальний та реальний. Формальний підхід, на думку дослідника, передбачає розвиток в учнів/студентів в процесі навчання здатності мислити, оскільки отримана певна сума знань швидко забувається чи втрачає свою цінність та практичну значущість у подальшому житті людини. Засоби освіти покликані, за умов цього підходу, лише сформувати формальну здатність до мислення, яка допоможе у подальшому самостійно здобути необхідні знання. «Розвинутий розум завжди матиме змогу у подальшому набувати ті відомості, які йому в житті знадобляться і передбачити які не здатне жодне викладання», наголошує С. Гессен [1, 234]. Інший підхід відстоює необхідність наповнення навчального процесу реальними, корисними відомостями, без яких розвиток формальних здатностей мислення перетворюється лише у чистий формалізм,

218

спонукає до виховання розуму, який мислить за наперед складеними схемами. Обидва підходи відображають протилежні позиції, а саме протиріччя між раціоналізмом та емпіризмом. Подолати ці протиріччя можна за умови врахування органічного та синтетичного характеру знання, що засноване на апріорних формах і категоріях організації людського досвіду (за І. Кантом). Сенс знання та цілісність його сприйняття передбачає формування повної картини досвіду. Навчальний матеріал має позбутися об’єктивної форми, яка призначена для споживання та використання. Потрібно не просто навчати, а залучати до процесу навчання, створюючи такі педагогічні ситуації, коли учні не зможуть не навчатися. Одним з таких дидактичних прийомів в організації та проведенні навчального заняття є власне ціле покладання. Цілі та завдання, «хоча вони і пропонуються вчителем учню, мають бути завжди такими, нібито учень їх сам поставив. Тому вони мають бути зрозумілими учню, очевидні у своєму значенні, з інтересом та захопленням ними засвоєні», - зазначав С. Гессен [1, 123]. Урок має бути творчою майстернею, у якій народжуються знання. Основне призначення освіти – це розкриття індивідуального потенціалу людини. При цьому освітній ресурс має враховувати не лише унікальність та неповторність кожної людини, але й її складність. Мікросвіт людини є таким же безмежним і невичерпним як і макросвіт (Сократ). Людина є самоорганізуючою цілісністю, у якій переплетені інтелектуальна, емоційна, чуттєва, тілесна та інші складові. Вони взаємовпливають і визначають одна одну. Раціо чи інтелект не існує окремо і не діє поза тілесністю. Людина як складна система, не лише виявляє свою складність, презентує свою складну природу, вона творить себе само вибудовує себе, творить, відшукуючи приховані грані власного внутрішнього Я. Людина само вибудовує себе із саму із себе, тобто вдається до практики автопоезису (Ф. Варела, У. Матурана). Власне врахування цілісної, складної природи людського Я дозволяє формувати інноваційні якості людини, розкривши її внутрішній потенціал. Людина за своєю природою постає як множинна єдність та унікальна багатоманітність. У такій площині навчальний процес не обмежується тільки раціональними методами пізнання, він покликаний залучити також ірраціональні, асоціативні, інтуїтивні тощо форми не лише отримання знання, а його «проживання», долучаючи їх у такий спосіб до внутрішнього екзистенціального світу тих, хто навчається. Метод розглядається вже не як визначений a priori шлях, а як прокладання цього шляху. Це не конкретна, а загальна програма дослідження і дій, що визначає лише магістральний напрямок пошуку. Метод - це те, що вчить нас навчатися, оскільки не існує «дзеркального» відображення об’єктивного світу, тому пізнання завжди є певною його конструкцією. Таке розуміння методу пізнання певною мірою протистоїть уніфікованим способам здобуття та передачі знань, які зводяться до певної суми «технічних» рецептів, правил та приписів їх реалізації. Інноваційний характер освіти полягає, насамперед, у створенні можливостей для реалізації потенціалу кожної особистості, її постійного розвитку та саморозвитку. Нова інформаційна ера розвитку людства актуалізує створення нових освітніх систем, вироблення нових моделей навчання, орієнтованих на людину, її духовність та творчі здібності. Освітній ресурс в умовах інформаційного середовища спрямовується на підготовку

219

творчої особистості, яка запропонованих завдань.

виявляє

здатність

творчо

підходити

до

ЛІТЕРАТУРА 1. Гессен С. И. Основы педагогики. Введение в прикладную философию / С.И. Гессен / отв. Ред и сост. П. В. Алексеев. – М.: «Школа- Пресс», 1995. – 448с. 2. 3. Жукова Е. А. Нi-Tech: феномен, функции, формы / Е. А. Жукова // Под ред. И. В. Мелик-Гайказян. – Томск.:Изд-во Томского пед. ун-та, 2007. – 376с. 3. Маслак О. Ідеології в епоху постмодерну / О. Маслак [Електронний ресурс] . –Режим доступу: http. // minerva. kiev. ua. 4. Нечитайло В. М. Інформаційне суспільство: критичний аналіз космополітичних концепцій майбутнього людства: автореф. дис. На здобуття наук. ступеня доктора філос. наук: спец. – 09.00.03. / В. М. Нечитайло. – К., 1996. – 46с. ГЛИОС Г.Н. кандидат философских наук, доцент кафедры философии ФГОУ ВПО «Алтайский государственный аграрный университет». г. Барнаул, Алтайского края, e-mail: gglios@mail.ru )

ФИЛОСОФСКИЕ И ПРАВОВЫЕ АСПЕКТЫ РЕФОРМЫ ОБРАЗОВАНИЯ В СОВРЕМЕННОЙ РОССИИ. Вступление современного российского общества и государства, на рубеже XXX тысячелетия, в глобальные трансформационные процессы коренным образом изменило характер и направление общественного развития. Политические и экономические реформы начала 90-х годов ХХ века привели к подрыву устоев предшествующего социалистического государства, плановой экономики и к утверждению новых, во многом противоречивых основ общественного и экономического развития. Безусловно, происходящие процессы затронули все без исключения стороны жизни социума. В первую очередь, они находят отражение в общественном сознании. Реформирование системы образования современной России также оказалось вовлеченным в глобальные процессы. Система образования в целом перестала выполнять роль воспроизведения духовно-нравственных ценностей, как на уровне общества в целом, так и на уровне отдельных элементов образовательной системы. Причинами данных последствий послужила успешная подмена целей и ориентиров общественного развития, когда на смену диалектико-материалистической парадигме, органично отраженной в системе отечественного образования, пришла утилитарнопрагматическая модель техногенно-потребительского общества, не учитывающая традиций и специфики социокультурного развития России. Процесс реформирования российской образовательной системы, таким образом, оказался в значительной степени зависимым от сценария инокультурной модели, предлагаемой в рамках глобализации. Инновационное

220

развитие образовательной системы вступает в противоречие с традициями, отражающими специфику национально-государственных образовательных систем неизбежно порождая сопротивление последних. Поглощение и растворение как следствие глобальных процессов приводит к унификации систем образования, правовых систем, национальных культур, встречая не только осуждение в общественном мнении, но и более решительные формы. Радикальные перемены в сфере бытия современного российского общества неизбежно привели и к изменениям на уровне общественного сознания, а система образования, как наиболее значимый элемент духовной сферы общества неизбежно отразила в своем движении противоречивые процессы общественного бытия и сознания современной России. Безусловно, реформационные процессы носят не только конструктивный, созидательный – но и деструктивный разрушительный для современного образования характер. Коммерциализация образовательной системы, сокращение количество бюджетного набора в вузах, превращение образовательного процесса из творческого, в простое оказание образовательной услуги – безусловно пагубные для системы российского образования последствия. Снижение роли преподавателя, нарушение конституционного принципа о доступном и качественном образовании – таков далеко не полный список проблем современного отечественного образования. Данный перечень можно продолжать, поскольку заданный вектор реформирования стремительно наращивает свою динамику. Трансформационные процессы современного общества приобрели поистине глобальный характер, охватив не только материально-техническую сферу, но и сферу духовной жизни общества. В первую очередь, следует определиться с тем, что мы понимаем под адаптационными процессами. Данное явление может рассматриваться нами, как минимум в двух аспектах. Во-первых – как процесс приспособления (например, к изменившимся социокультурным условиям). Во-вторых, адаптация, как процесс преобразования. В данном случае следует говорить об изменении не только структуры, но и сущностных характеристик рассматриваемого явления. Современное российское образование оказалось поверженным глобальным реформационным процессам, носящим во многом противоречивый и непоследовательный характер. В данном случае адаптационные процессы имеют приспособительный, амортизационный характер между требованиями и устремлениями реформаторов системы образования и реалиями российской действительности. Компаративистский поход, позволяющий наиболее оптимально рассматривать происходящие изменения с позиций сравнительного анализа норм международного и российского права в образовательной выявляет наиболее общие закономерности развития образовательных систем в традиционных и трансформирующихся обществах. Рассмотрение адаптационных процессов современного образования возможно как минимум в двух – ретроспективно-историческом и сравнительно-правовом аспектах, позволяющих анализировать полученные результаты с позиций оптимальности и эффективности. Применительно к системе традиционных ментальных ценностей различных культур

221

компаративистский поход способствует обретению разумного синтеза, как концептуальной основы реформирования системы образования. Если говорить о смысле преобразований, то наиболее оптимально рассматривать их через категории философии «форма» и «содержание». Реформа, по сути своей это преобразование, то есть изменение формы, а относительно содержания изменения носят достаточно неоднозначный характер, в зависимости от того, какой смысл вкладывается в понятие «реформа». Применительно к сфере образования современной России процессы адаптации приводят как к непосредственному изменению структуры образовательной системы (в рамках Болонского соглашения), но и в плане смены традиционной ценностной парадигмы и изменения содержания образовательного процесса. Безусловно, не все перемены носят положительный характер, поскольку изменений характера социальных отношений в современной России приводит, с одной стороны – к глубочайшей социально-имущественной дифференциации, и к изменению целей и смысла процесса образования, как неотъемлемой части духовной жизни общества. Модернизация образования имеет не только положительные моменты (в смысле приближения образования России к международным образовательным стандартам, конвертации дипломов о высшем образовании, и т.д.), но и негативную сторону, выраженную в снижении критериев научности знания, падении авторитета фундаментальной науки и образования, и как следствие к снижению образовательного уровня населения. Причиной подобных явлений, несомненно, является мировоззренческий и идеологический кризис, связанный с переходом современного российского общества от одного состояния к другому. Следовательно, и сама образовательная система должна не только адаптироваться к изменившимся условиям, но и сохранить традиционные направления развития. Только на подобных основаниях адаптационные процессы современного образования могут носить оптимальный, а не деструктивный характер и способствовать вхождению современной России в международное образовательное и экономическое пространство на достойных условиях. Реформирование современного российского образования на рубеже XXXXI веков давно стало объектом наряженных дискуссий, как в политической, так и в научной среде, причем участниками подобной полемики становятся широкие слои населения, поскольку образовательная реформа затрагивает интересы каждого человека. Тема образовательной реформы, несомненно представляет интерес не только для широкой общественности и СМИ, но требует беспристрастного и углубленного научного анализа. В предлагаемой читателю статье наиболее подробно остановимся на рассмотрении философских и правовых аспектов реформирования образовательной системы современной России. Философское осмысление образовательной реформы предполагает её теоретико-методологическое обоснование, с позиций целей и перспектив, а также необходимость прогностического анализа тенденций, отчетливо проявивших себя в ходе реформирования. С позиций философии права реформирование предполагает наличие базовых принципов, благодаря которым проведение реформы образования

222

объективно способствует достижения нового качественного состояния общественных отношений. Поскольку право, в качестве оптимального регулятора общественных отношений, может приводить как к созидательным результатам, так и к деструктивным, разрушительным результатам необходимо определить содержание целей реформирования. Данный вопрос представляется достаточно ясным: либо реформа образования способствует выведению образовательной системы на новую перспективную «орбиту», либо сталкивает российское образование в пропасть, направляя его по катастрофическому и губительному пути. Разрешение проблем современного образования, несомненно должно использовать как колоссальный потенциал накопленный на протяжении длительного периода развития отечественной философской, правовой и педагогической науки, так и позитивный зарубежный теоретический опыт и достижения практики. Только при условии оптимального сочетания вышеперечисленных условий возможно реформирование современного российского образования направленного на достижения нового качественного состояния социального развития, ибо только благодаря образованию общество способно либо к деградации, либо к решительному прорыву на новый, вышестоящий уровень. В данных условиях, именно интеллигенции и научно-педагогическому сообществу, обладающим гражданской позицией принадлежит решающая роль в том, как реализуется образовательная реформа, равно как и та ответственность, которую должно разделять научнопедагогическое сообщество за её результаты. УДК 375.5:94(410)

ГОРБУНОВА М.О.,НЕМЧЕНКОВА С.Ю. Студенти IV курсу. Комунальний заклад «Харківська гуманітарно-педагогічна академія» Харківської обласної ради tattysveta@ukr.net

СТАНДАРТИ ВЧИТЕЛЯ В АНГЛІЇ З ВЕРЕСНЯ 2012 РОКУ TEACHERS STANDARDS IN GREAT BRITAIN FROM SEPTEMBER, 2012 АННОТАЦИЯ В этой статье мы раскрываем особенности общей структуры и содержания профессиональных стандартов подготовки учителей в Англии. Рассматриваем требования к учителям, профессиональные навыки и развитие будущих учителей. Такой опыт использования профессиональных стандартов может быть интересным и профессиональным для нас ABSTRACT In this article, we reveal features of the structure and content of professional standards for teacher training in England. We consider requirements for teachers, professional skills and development of future teachers. This experience of using professional standards can be exciting and professional to us.

223

В даний час вітчизняна система професійної освіти, в тому числі педагогічної, переходить на нові стандарти, засновані на компетентному підході. Вимоги до випускників повинні будуть формуватися на основі професійних стандартів. Тому досвід використання професійних стандартів у розвинених європейських країнах, зокрема Англії, може бути цікавим і корисним для нас. У даній статті на основі теоретичного аналізу документів розкриваються особливості загальної структури та змісту професійних стандартів підготовки вчителів в Англії. Професійні стандарти для вчителів розроблені Департаментом освіти та Агентством з підготовки і розвитку педагогічних кадрів (ТДА), використовуються в Англії з 1998 р. Протягом десятиліття ці документи неодноразово уточнювалися (остання версія – вересень 2012 р.). Ці стандарти визначають :  вимоги до рівня початкової підготовки кандидатів для отримання статусу кваліфікованого вчителя (статус сертифікованого вчителя) ;  вимоги до професійної педагогічної діяльності вчителів основного рівня після закінчення пробних років роботи в школі (основні стандарти);  вимоги до професійної педагогічної діяльності вчителів продвинутого рівня: «вчителям-фахівцям» (Post Threshold Teachers), «вчителям-знавцям» (Excellent Teachers), «вчителям-експертам продвинутого рівня» (Advanced Skills Teachers). Таким чином, стандарти визначають вимоги до професійної педагогічної діяльності вчителя на різних кар'єрних стадіях, починаючи від вчителя початківця, який отримує статус кваліфікованого вчителя (обов'язковий документ, крім диплома), і закінчуючи вчителем-експертом продвинутого рівня. Перший розділ, пов'язаний з професійними якостями, включає в себе три блоки вимог до вчителя : 1.1 Початківець вчитель повинен продемонструвати в плані відносин з учнями : вміння організувати взаємодію з дітьми та підлітками, демонструючи високі очікування від кожного учня, організовуючи індивідуалізований підхід і стимулюючи учнів до співпраці; здатність служити зразком відносин і поведінки для учнів; знання та дотримання основних юридичних рамок своєї професійної діяльності (законодавство в галузі освіти, професійні обов'язки, статут та освітні пріоритети школи, правила внутрішнього розпорядку та поведінки). 1.2 Другий блок присвячений деяким комунікативним навичкам, якими повинен володіти вчитель : вміння спілкуватися з дітьми, батьками, опікунами, вміння взаємодіяти в індивідуальному спілкуванні і в команді, володіння способами невербальної комунікації; усвідомлення і повагу вкладу колег, батьків, опікунів у розвиток і досягнення учнів; інформування батьків про успішність їхніх дітей, прояв поваги до етнічних, культурних і релігійних особливостей в актах спілкування; виконання зобов'язань за колективною взаємодією і співпрацею з колегами та залучення досвіду інших фахівців до роботи з класом, усвідомлюючи при цьому свій внесок в їх роботу. 1.3 Третій блок присвячений професійному розвитку вчителя і включає такі вміння як : аналізувати свою практичну педагогічну діяльність та визначати напрями і цілі подальшого розвитку і вдосконалення; творчо і конструктивно критично ставитися до інновацій, бути готовим впроваджувати їх у свою практику за умови очевидної користі; враховувати поради колег, бути

224

відкритим до інструктування і наставництва. У цьому пункті оцінюється, чи здатний початківець вчитель здійснювати планування і викладання у співпраці, чи користується порадами і підтримкою менторів, колег, позитивно чи сприймає конструктивну критику на свою адресу і т.д. Другий розділ - вимоги до рівня сформованості професійних знань і понять - включає в себе наступні педагогічні та методичні вміння:  у плані викладання: володіння широким спектром стратегій навчання, викладання та управління поведінкою учнів; вміння вибирати підходящу стратегію навчання для конкретної дитини;  у плані оцінювання і спостереження:знання вимог до оцінювання результатів навчання в своїй предметній області, порядок здійснення контролю і проведення іспитів; знання вимог до результатів навчання на кожному рівні шкільного стандарту, вміння підготувати учнів до процедури оцінювання;знання різних підходів до оцінювання і розуміння важливості організації поточного оцінювання;вміння використовувати статистичні дані для оцінки своєї діяльності, прогресу учнів і підвищення їх успішності.  у плані загальної грамотності і предметних знань: знання і розуміння статусу і стандартів свого предмета спеціалізації; вміння викладати свій предмет учням різного віку і здібностей, вибираючи відповідну методику навчання; З 2012 р. всі випускники педагогічних навчальних закладів Англії та Уельсу до отримання статусу кваліфікованого вчителя зобов'язані здати тести функціональної грамотності, обчислень, інформаційно - комунікаційних технологій і вміти застосовувати ці знання в навчальному процесі. Третій розділ - вимоги до сформованості професійних умінь і компетенцій вчителя - включає в себе: 3.1 У плануванні : вміння розробляти серію взаємопов'язаних навчальних завдань і видів діяльності з чітко визначеними цілями і завданнями, зрозумілими учням і придатними для конкретних учнів за віком та рівнем навченості;вміння навчати грамоті, обчисленням, інформаційно комунікаційних технологій дітей різного віку і здібностей;вміння планувати домашні завдання і позакласну діяльність з урахуванням індивідуальних потреб учнів; 3.2 у навчанні : вміння проводити уроки та серії уроків, використовуючи різні методики, ресурси, включаючи електронне навчання; вміння застосовувати різні стратегії оцінювання та фіксування досягнень освітніх результатів конкретних учнів та всього класу; викладати матеріал послідовно і логічно, з урахуванням здібностей учнів до сприйняття; будувати свою промову, використовуючи пояснення, розпитування, дискусію і т.д; 3.3 В оцінюванні та здійсненні зворотного зв'язку : вміння адекватно оцінювати хід освітнього процесу, поточний рівень досягнень учня, щоб ставити перед ним адекватні навчальні завдання, містять виклик; вміння давати регулярний, своєчасний, точний звіт про досягнення учня, що відображає як його прогрес, так і проблеми. Таким чином, на основі проведеного аналізу можна зробити наступні висновки : професійні стандарти в Англії представляють собою результат комплексної особистісної та професійної підготовки кандидатів на отримання статусу кваліфікованого вчителя, орієнтує випускників на перспективи кар'єри

225

та професійного розвитку вчителя; для англійських стандартів характерна чітка фіксація компетенцій майбутнього вчителя, а керівництво до стандартів дозволяє полегшити процедуру оцінювання за допомогою вимірних показників, а також відображає тісний взаємозв'язок вимог стандартів; у змісті стандартів простежуються такі акценти в підготовці вчителя: співпраця з колегами і відчуття себе як члена команди, комунікативна і емоційна компетентність, рефлексія і планування підвищення кваліфікації; теорія і практика оцінювання результатів учнів на основі різних підходів, з постійним зворотним зв'язком з учнями; вимоги до загального рівня грамотності (проходження тестів). ЛІТЕРАТУРА 1. Standards Framework [Електронний ресурс]. – URL: http://www.tda.gov.uk/upload/resources/pdf/s/standards_framework.pdf 2. Qualified Teacher Status [Електронний ресурс]. – URL: http://www.tda.gov.uk/Recruit/thetrainingprocess/qualifiedteacherstatus.asp 3. Professional Standards for Teachers [Електронний ресурс]. – URL: http://www.tda.gov.uk/teachers/professionalstandards/standards/qts.aspx 4. Skills Tests [Електронний ресурс]. – URL: http://www.tda.gov.uk/Recruit/thetrainingprocess/qualifiedteacherstatus/skill stest.aspx 5. Introduction to Standards [Електронний ресурс]. – URL: http://www.tda.gov.uk/upload/resources/pdf/l/introduction_to_standards.pdf 6. Standards Guidance [Електронний ресурс]. – URL: http://www.tda.gov.uk/partners/ittstandards/guidance_08/qts ГУЖВА О.А. заместитель декана по международному сотрудничеству социологического факультета Харьковского Национального университета имени В. Н Каразина, главный редактор международного рецензируемого онлайн издания SCSJournal (www.scsjournal.org) guzhva.olga@gmail.com

КРАУДСОРСИНГ И КРАУДФАНДИНГ В ОБРАЗОВАНИИ Статья посвящена вопросам необходимости актуализации научного междисциплинарного дискурса о проблематике краудсорсинга в образовании, новых направлениях и тенденциях. В поиске адекватных вызовам эффективных моделей, форм и технологий практической реализации и новых форм образования закономерно возникает вопрос может ли краудсорсинг изменить представление об образовании? Может ли краудфандинг стать эффективным помощником на пути комерционализации образования? Может ли краудфандинг, стать одной из эффективных инновационных моделей в сфере привлечения средств для равития сферы образования в украинском образовательном пространстве? Ключевые слова: краудсорсинг, краудфандинг, образовательный краудсорсинг, ноосорсинг.

226

Образование не может не реагировать на происходящие изменения и вызовы современности, не учитывать новые тенденции и векторы развития. Мы говорим о парадигмах «образование, длиною в жизнь» (lifelonglearning), «образование, шириною в жизнь» (lifewidelearning), о тенденциях которые предполагают не только непрерывность процесса обучения, но и принципиальное разнообразие его форм: формальное, информальное и неформальное, осуществляемое вне образовательных учреждений. Актуализируется поиск, адекватных вызовам эффективных моделей, форм и технологий практической реализации и новых форм образования. В этих условиях закономерно возникает вопрос может ли краудсорсинг изменить представление об образовании? Может ли краудфандинг стать эффективным помощником на пути комерционализации образования? Может ли краудфандинг,стать одной из эффективных инновационных моделей в сфере привлечения средств для развития сферы образования? Краудсорсинг (crowdsourcing) – сетевая организация работы сообщества над какой-либо задачей ради достижения общих благ; практика получения необходимых услуг, идей или контента путем просьб о содействии, обращенных к группам людей. В 2006 году Джеф Хау впервые использовал термин краудсорсинг (от английского crowd – «толпа») для обозначения сетевых технологий, позволяющих привлекать пользователей к решению каких-либо задач. Платформой для краудсорсинговых проектов являются социальные сети, способные практически мгновенно обеспечить массовое участие в любом начинании, однако в большинстве случаев основным ограничением крадсорсинговых проектов является их же достоинство – неорганизованное и непрофессиональное сообщество. Феномены краудсорсинга, «совместного создание благ» (сo-creation) и «генерируемого пользователями контента» (user-generatedcontent), являются базовыми для экономики информационного общества и современного уровня развития Интернета. Краудсорсинг сегодня – важнейший инструмент в условиях перехода от традиционных обществ (society) к сетевым сообществам (community). Количество успешных практических проектов, использующих краудсорсинг в самых разных областях, постоянно растет. Образовательный потенциал краудсорсинга реализуется, например, в Wikipedia и лежит в основе образовательного проекта Duolingo (duolingo.com), в котором органически сочетается изучение иностранных языков с переводом реальных текстов, востребованных сетевым сообществом и не являющихся только учебными. Образовательный краудсорсинг, основанный на инновационных экономических моделях, способен на основе краудфандинга (народного финансирования, сrowdfunding) обеспечить относительно устойчивое функционирование образовательных сообществ. Образовательныйкраудсорсинг, реализуемый на основе современных информационных и коммуникационных технологий:  предполагает на выходе учебного процесса получение законченного общественно востребованного продукта;

227

 обеспечивает новую систему оценки учебных достижений что, в свою очередь, облегчает как признание (валидацию) результатов полученного образования, так и ответственность обучаемого;  открывает для обучаемых путь к социализации в высокотехнологичных сетевых мультиязыковыхсообществах, что является незаменимым компонентом современного образования. Как в традиционном обществе образование играет главную роль при вхождении человека в профессиональную среду, так в сетевых сообществах оно призвано стать решающим фактором его «социальной включенности»  органично интегрируется в решении образовательных задач сучреждениями формального образования посредством создания открытых университетов, дистанционных курсов и т.п. и открывает свои образовательные возможности для широких кругов, практикующих информальное образование;  содержит в себе огромный воспитательный потенциал, в полной мере соответствующий современной социокультурной ситуации, утверждающий на личном примере самоценность образования и дающий надежду на преодоление тенденции консьюмеризации образования. Самый известный подход к краудсорсингу это wiki, то есть вебсайты, содержание которых могут редактировать все пользователи – самый яркий пример это Википедии. Например, на Curriki.org опыт Википедии применили к материалам школьного образования. Curriki – это открытая краудсорсинговая среда, то есть каждый может внести свой вклад. Отделившись от SunMicrosystems в 2006 году, Curriki собрал более 40 тысяч различных учебных модулей, от планов урока до интерактивных тестов. Все эти материалы распространяются свободно и доступны любому, кто пожелает их использовать. Способы организации экспертных сетевых сообществ радикально отличаются от функциональности социальных сетей, занимая промежуточное место между технологиями краудсорсинга и технологиями поддержки корпоративных информационных систем. В отличие от социальных сетей экспертные сети:  формируют свою иерархию на основе ранжирования достижений пользователей методом коллегиальной оценки;  предоставляют инструменты для исследовательской и практической работы;  дают членам профессиональных сообществ возможность участия в оплачиваемых экспертизах, в подготовке методических и учебных материалов, в реализации глобальных проектов, в образовании и т. д. Эти особенности позволяют обозначить организацию деятельности экспертных профессиональных сообществ отдельным термином – ноосорсинг (от греческого слова noos — «разум»). Такие экспертные сети можно считать своего рода механизмом предоставления знаний в виде сервисов (Knowledgeas a Service, KaaS) или, как отмечается в некоторых источниках, практическими сообществами (CommunityofPractice, CoP), которые, по сути, осуществляют управление явным и неявным знанием, а технологии, системы и структуры накопления и доступа к информации, такие как внутрикорпоративные сети, пор-

228

талы и программные продукты совместной работы, обеспечивают инструментальную поддержку управления знаниями. Ремесленная эпоха подразумевала, что все производство сосредоточено в одних руках — это селфсорсинг. Индустриальная эпоха привела к разделению труда — инсорсингу. Постиндустриальное общество предложило аутсорсинг, когда услуги стали выводиться за рамки одного предприятия, формируя, таким образом, сервисную экономику. Аутсорсинг создал экономическую основу для партнерских отношений между компаниями, привел к триумфу стандарта социальной ответственности Информационная эпоха открыла дорогу краудсорсингу. Предприятия и государства могут использовать не только потенциал толпы, но и потенциал организованных профессиональных групп — ноосорсинг. Основное отличие ноосорсинга от краудсорсинга в том, что он предполагает возмездное проведение экспертиз со стороны сообщества — член экспертной сети сам определяет рамки желательной компенсации за свой труд и объявляет о времени, которое он готов выделить на работу. Можно привести еще множество примеров автоматизации организационной, научной, методической, проектной или образовательной деятельности, но это будущее, а пока каждый инвестиционный фонд ведет свои списки экспертов; университеты приглашают преподавателей из других вузов, опираясь на случайную информацию; кадровые агентства формируют банки данных кандидатов из тех специалистов, кто к ним обратился лично. Помимо стандартных возможностей контактов с коллегами, экспертная сеть должна предоставлять единые информационные сервисы, необходимые при работе в данной конкретной отрасли. Де-факто по принципу экспертных сетей сейчас организована наука: ученые степени присуждаются самим сообществом, но верифицируются государством в лице ВАК, а рейтинг профессионалов оценивается, например, по индексу цитируемости. Экспертные сети представляют собой отдельный класс информационных систем в области коллективной работы, характеристики которого отличаются от характеристик социальных сетей и корпоративных информационных систем. ЛИТЕРАТУРА: 1. Shneiderman B. Science 2.0 // Science, March 2008, Vol. 319, No 7, P.1349-1350 2. Казакова Е. Роль экспертных сообществ России в политической модернизации // «Власть», № 3, 2011, с. 11-14. 3. Палфри, Дж. Дети цифровой эры [Текст]/ Дж. Палфри, У. Гассер. – М. :Эксмо, 2011. – 368 с. 4. Can crowdsourcing shake up education? By Deborah L. Cohen 5. CHICAGO 2011, Режим доступа: http://www.reuters.com/article /2011/12/29/us-cohen-dec-idUSTRE7BR13V20111229

229

ДЕЛЕГЕЙ К.И. студентка ІІІ курса, факультета иностранной филологии и музыкального искусства, Харьковской гуманитарно-педагогической академии ksenia27122012@gmail.com

E-LEARNING OF ENGLISH LANGUAGE IN UKRAINE: DREAM OR REALITY? Abstract: The main focus of the article is the problems and opportunities of the effective usage of E-learning program. Psychological peculiarities of perception are under consideration. The article deals with the main advantages and disadvantages of e-learning, which make the E-learning process of English language in Ukraine more specific. Keywords: E-learning, advantages and disadvantages. Аннотация: Авторы рассматривают проблемы и возможности эффективного использования электронных обучающих программ с учетом психолого-педагогических особенностей их восприятия. В статье подаются основные преимущества и недостатки электронного обучения английскому языку в Украине, которые придают специфический характер. Ключевые слова: электронное обучение, преимущества и недостатки. Education is one domain that has accompanied civilization throughout the centuries, adapting its tools to fulfill the expectations of students and the needs of teachers. Such tools can be as obvious and traditional as pencils and notebooks, or as complex and innovative as websites or multi-user virtual environments. Typical in-person learning environments, such as classrooms and meeting rooms, are at times not the best solution to enable and maximize a student’s ability to learn. Although they do fulfill their purpose of giving students the opportunity to understanding course material and to of reaching their instructors, they sometimes can create barriers that cannot be easily overcome. Rosenberg described how e-learning "refers to the use of Internet technologies to deliver a broad array of solutions that enhance knowledge and performance"[1, p. 28]. To suggest that e-learning is about having something "delivered" to the student infers a less interactive environment and one where the student may well spend considerable time teaching themselves! Is there a hint of a traditional distance education model here? Rosenberg did acknowledge that while "e-learning is a form of distance learning" he also made it clear that what we know as "distance learning is not e-learning"[1, p. 29]. This distinction is an important one because it means that many educators may well have preconceived ideas about e-learning based on past models of their own distance learning experiences or understanding. These preconceptions may reinforce notions of isolation, geographical separation and a learning experience that is not always very flexible or learner-centred. Rosenberg also described the importance of the Internet to enable networking for the shared storage/retrieval of information in the context of what he saw as the broadest view of learning [1, p. 29]. However having access to vast amounts of information online is to deny the importance of social interaction and the communication and interaction that take place as part of the practice of teaching.

230

Networking is not just about information and linked technologies, it is something that people can engage in most effectively online and provide one of the real strengths of e-learning. Rosenberg did not mention the importance of e-teaching when he defined e-learning. E-learning refers to technology use in learning and education. There are several aspects to describe the intellectual and technical development of elearning, which can be categorized into discrete areas. These are addressed in turn in the sections of this article:  e-learning as an educational approach or tool that supports traditional subjects;  e-learning as a technological medium that assists in the communication of knowledge, and its development and exchange;  e-learning itself as an educational subject; such courses may be called "Computer Studies" or "Information and Communication Technology (ICT)";  e-learning administrative tools such as education management information systems (EMIS). E-learning is a broadly inclusive terminology that describes educational technology that electronically or technologically supports learning and teaching. Bernard Luskin, a pioneer of e-learning, advocates that the "e" should be interpreted to mean "exciting, energetic, enthusiastic, emotional, extended, excellent, and educational" in addition to "electronic." This broad interpretation focuses on new applications and developments, and also brings learning and media psychology into consideration [2]. Parks suggested that the "e" should refer to "everything, everyone, engaging, easy"[3]. Depending on whether a particular aspect, component or delivery method is given emphasis, a wide array of similar or overlapping terms has been used. As such, e-learning encompasses multimedia learning, technology-enhanced learning (TEL), computer-based training (CBT), computer-assisted instruction (CAI), internet-based training (IBT), web-based training (WBT), online education, virtual education, virtual learning environments (VLE) which are also called learning platforms, m-learning, digital educational collaboration, distributed learning, computer-mediated communication, cyber-learning, and multi-modal instruction. The worldwide e-learning industry is economically significant, and was estimated in 2000 to be over $48 billion according to conservative estimates in internet and multimedia technologies are the basic enabler of e-learning, with consulting, content, technologies, services and support being identified as the five key sectors of the e-learning industry [4]. Information and communication technologies (ICT) are used extensively by young people. Despite the wealth of available information available on the Internet this is not the essence of e-education. Andrew Feenberg believed that the primitive technologies that were used for asynchronous, text-based human interaction in the early days of the Internet are still some of the most exciting activities that take place even today [5]. This view was shared by Palloff and Pratt who reported that student evaluations of e-learning highlighted their ability to engage with their peers in asynchronous discussion. While the Internet does allow for the transmission of video images to simulate a face-to-face interaction this relies on synchronous activity, not something all users will desire [6].

231

But still is it possible to learn English language in Ukraine using distant e-learning methodology? One of the important existing problems that should be scientifically and practically solved while implementing distance learning in secondary school is the creation of curricula involving different forms of combination of face-to-face and distance learning, providing the ratio of individual and general learning programs, and usage of the network resources. Another difficulty in implementing distance learning support is the specific nature of the subject teaching itself: accentuated personal attitude towards the teacher and the subject, the necessity to work with a large quantity of text material, the peculiarity of the tasks that have to be done orally (when learners, pronounce something or speak out their opinions, etc). To achieve successful implementation of distance support it is important, in the first place, to design the learning process and only then to carry out its computer realization. It has not been done yet for the distance support of English language learning in the secondary school. The designing process includes the following:  creation of teaching materials for the distance course,  software,  organization of the distance support of learning. To find out if e-learning can be applied in Ukraine for studying English language we studied the main pros and cons of such system. Key advantages of E-learning are:  Improved open access to education, including access to full degree programs;  Better integration for non-full-time students, particularly in continuing education;  Improved interactions between students and instructors;  Provision of tools to enable students to independently solve problems;  Acquisition of technological skills through practice with tools and computers. Key disadvantages of E-learning, that have been found to make learning less effective than traditional class room settings, are:  Potential distractions that hinder actually learning;  Ease of cheating;  Bias towards tech-savvy students over non-technical students;  Teachers lack of knowledge and experience to manage virtual teacherstudent interaction;  Lack of social interaction between teacher and students;  Lack of direct and immediate feedback from teachers;  Asynchronic communication hinders fast exchange of question;  Danger of procrastination. Moreover, we have come to the conclusion: 1. The distance support is one of the desirable forms of distance learning implementation in the secondary school educational process as it helps to keep a balance between the standardized school learning and tendency towards individualized learning; it also can eliminate faults of technical equipment (and also errors in its work) though presence of a real teacher in the classroom.

232

2. A well-organized distance learning of English language may be effective enough if the psychological and pedagogical peculiarities of construction and organization of this form of education are observed. 3. Due to the factors of activity and interactivity the learning with distance support can give relief to the traditional learning process where the reproductive learning method prevails. 4. In the methodology of English language learning with distance support, it is required to remember that the communication, both direct and indirect, i.e. through technical environment, between the teacher and the learner remained significant for development of learners’ personalities rather than to be just a tool to receive the information on the subject. 5. It is necessary to develop such types of assignments within English language learning that could be directed to a successful mastering the subject as well as to a development of learners’ personalities. E-learning of English in Ukraine is not a dream if these recommendations are applied. So, before taking decision to study English using e-learning system one has to take into consideration all its benefits and drawbacks. REFERENCE 1. Rosenberg, M. J. (2001). E-learning: Strategies for delivering knowledge in the digital age. New York: McGraw Hill. 2. Bernard Luskin (2012). "Think "Exciting": E-earning and the Big "E" 3. Parks, E (2002). What's the "e" in e-Learning? 4. Nagy, A. (2005). The Impact of E-Learning, in: Bruck, P.A.; Buchholz, A.; Karssen, Z.; Zerfass, A. (Eds). E-Content: Technologies and Perspectives for the European Market. Berlin: Springer-Verlag, pp. 79–96 5. Feenberg, A. (1999). Questioning technology. London: New York. 6. Palloff, R.M. and Pratt, K. (2001). Lessons from the cyberspace classroom: The realities of the online classroom. San Francisco: JosseyBass. УДК 378. 147.

ДИВАК В.В. кандидат педагогічних наук, доцент кафедри інформаційних та комунікаційних технологій ДВНЗ «Університет менеджменту освіти» НАПН України. vdivak@yandex.ua

ЕЛЕМЕНТИ ВИКОРИСТАННЯ МЕДІАОСВІТНІХ ТЕХНОЛОГІЙ У НАВЧАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ ВИЩОЇ ШКОЛИ Анотація. У статті аналізуються питання використання певних елементів медіаосвітніх технологій у навчальному процесі вищої школи. Розкривається специфіка аналізу періодичних видань на практичних заняттях, підбір новин засобів масової інформації, перегляд та обговорення відеофільмів. Визначаються причини необхідності впровадження

233

медіаосвіти у навчальний процес вищої школи. Аналізуються основні положення Концепції медіаосвіти в Україні. Ключові слова: вища школа, медіаосвітні технології, медіаграмотність, медіаінформація, засоби масової інформації. Постановка проблеми. Оскільки ми живемо в суспільстві постійно збагачуваному інформаційними ресурсами, що передбачають широке використання сучасних інформаційних технологій, надання можливості користуватися та обмінюватися інформацією та знаннями, виробляти інформаційні продукти, повною мірою реалізовуючи особистісний потенціал кожної людини щодо професійної кар’єри та якості власного життя то формування єдиного інформаційного простору висуває певні вимоги до всіх сфер суспільного життя. Зокрема це відноситься і до системних перетворень освітнього процесу та модернізації національної системи освіти в питаннях пов’язаних з інформатизацією комп’ютеризацією, широким використанням медіаосвітніх технологій. В документах ЮНЕСКО вказується, що медіаосвіта – це навчання теорії та практичним умінням для опанування сучасними масмедіа, які розглядаються як частина специфічної, автономної галузі знань у педагогічній теорії та практиці. Оскільки деякі засоби масової інформації насичені негативною інформацію: наклепницькою, неправдивою, питаннями, що розпалюють певні релігійні та дискримінаційні моменти, сценами насильства та жорстокості, порнографії, що негативно впливає на формування свідомості не лише в дітей молодшого шкільного віку, а й усього суспільства. Небезпеку, яку несуть медіа, можна зменшити. Одним з методів зменшення впливу негативної інформації є медіаосвіта − напрям педагогіки, покладений в основу розвитку особистості за допомогою і на матеріалі засобів масової інформації з метою формування культури спілкування, творчих, комунікативних здібностей, критичного мислення, вміння в повній мірі сприймати, інтерпретувати, аналізувати й оцінювати медіатексти, навчати різним формам самовираження за допомогою медіатехніки. Актуальними питаннями для студентів вищих навчальних закладів є набуття системи знань і практичних умінь для орієнтування в інформаційних потоках сьогодення: пошуку, засвоєння, застосування необхідної інформації, зокрема, медіа-інформації; адекватного сприймання, критичного осмислення, звільнення від непотрібної інформації та творчого інтерпретування різноманітної медіапродукції. Аналіз досліджень та публікацій. Питанням специфіки медіакультури, її впливу на суспільство та особистість присвячені праці зарубіжних науковців Д. Белла, М. Маклюена та вітчизняних Л. Найдьонова та ін. Елементи використання медіаосвітніх технологій у навчальному процесі вищої школи знайшли певне відображення в доробках вітчизняних і зарубіжних дослідників, М. Гриневич, І. Жилявська, Л. Зазнобіна, Ю. Козаков, О. Мусієнко, А. Новикова, Г. Онкович, О. Спічкін, Ю. Усов, О. Федоров, І. Чемерис, С. Шумаєва та ін. Метою статті є дослідження особливостей використання медіаосвітніх технологій у навчальному процесі вищої школи.

234

Виклад основного матеріалу дослідження. Сучасний фахівець повинен володіти високим рівнем професійної культури, що проявляється у здатності творчо мислити, постійній орієнтації на пошук і новизну, використанні науковотехнічних знань для вирішення технічних проблем. Одним із елементів даної підготовки є використання медіаосвітніх технологій у навчальному процесі. Завданнями даної технології є навчання користуватися медіа, що в свою чергу є одним з основних завдань вищої школи де студенти вчаться розпізнавати способи й форми маніпулятивного впливу медіа, розвитку «критичного мислення» в процесі медіаосвіти до вітчизняних умов, орієнтуються в інформаційному потоці сучасного демократичного суспільства. У процесі професійної підготовки студентів використовуються найрізноманітніші види, форми й програми медіаосвіти. Основними з них є: лекторії, ранки й вечори, присвячені медіакультурі, фотовиставки і стінгазети, факультативи з медіакультури, дискусійні медіаклуби, любительські медіастудії; репродуктивні, евристичні, ігрові, проблемні медіаосвітні заняття. Форми медіаосвіти (рецензія, вигадування; творчі роботи − написання репортажу, статті, інтерв'ю, мінісценарію, «екранізації», розповіді від імені героя фільму; аналіз теле-, радіопередач, сайтів Інтернету; розкадровування, складання колажів, афіш; евристичні, ігрові заняття − вікторини, конкурси і т.д.; диспути, конференції; екскурсії, зустрічі з діячами медіакультури тощо). У процесі вивчення дисциплін вищої школи (актуальних проблем педагогіки, педагогічних інновацій, педагогіки та психології вищої школи) студентами передбачено різні види діяльності: відвідування лекцій, ведення конспекту, практичні заняття на рівні відповідей на проблемні запитання, які часто пов’язані з переглядом відео- й аудіо фрагментів, на рівні виконання індивідуального завдання дослідницького характеру. Оскільки однією із складових нинішньої інформаційної цивілізації стали аудіовізуальні технології, що створюють навколо людини щільне інформаційне середовище то акцент індивідуальних завдання обов’язково передбачають огляд періодичної преси, що впливає на формування всебічної обізнаності в галузі педагогічних нововведень, критичного ставлення до отриманої негативної інформації. Технологія огляду періодичної преси включає аналіз друкованих газет, журналів, так і аналіз електронних джерел. Відбувається критичний аналіз матеріалів, порівняння викладених там фактів та їх відмінність, пошук замовленої або неправдивої інформації так званої «джинси». Кінцевим етапом огляду періодичної преси є формування власної думки. Однією з умов огляду періодики є не кількість поданої інформації, яка звалюється на сучасну молоду людину, а її якість, оскільки в моральному та етико-естетичному планах вона часто є не тільки низькою, а й шкідливою. Ще одним елементом використання медіаосвіти у навчальному процесі вищої школи є технологія «Free to Choose» (Вільний обирати) – це дискусійна програма, заснована Будинком Анни Франк в Амстердамі у співпраці з партнерами у 12 європейських країнах. Програма складається з серії провокативних відеороликів, в яких висвітлюються важливі проблеми різних країн. Ці питання чітко показують, що права і свободи можуть конфліктувати одне з одним чи з потребою захисту демократії. Ці відеоролики спонукають

235

студентів критично мислити та займати певну позицію та дотримуватися різних точок зору. Мета програми «Free to Choose» полягає у стимулюванні студентів обмірковувати те, як ця специфічна проблема співвідноситься зі схожими проблемами у їхньому суспільстві. На нашу думку, формуванню висококваліфікованого медіакомпетентного студента вищої школи сприятиме аналіз програм радіо-, кіно-, телебачення, сайтів Інтернету; систематичний перегляд проаналізованих навчальнопізнавальних, особистісно-розвивальних програм, робота в мережі Інтернет з метою збагачення корисною інформацією, формування критичного ставлення до негативної інформації. Ознайомлення з політикою держави щодо відповідного використання та підпорядкування, для особистої користі, засобів медіаосвіти. Аналіз специфіки роботи найрозвиненіших каналів телебачення для з’ясування особливостей вибору, для транслювання і створення нових програм телебачення. Узагальнення значення медіаосвіти як мотивувального чинника в навчанні та соціалізації. Однак основне завдання, яке стоїть перед студентами вищих навчальних закладів, − вивчення можливостей Інтернет-ресурсів і їхнього ефективного застосування, використання електронної пошти для індивідуальної пересилки кореспонденції, випуск електронної дошки оголошень, створення посилань на сайти в мережі Інтернет, які можуть бути корисні для студентів вищих навчальних закладів та відкривають доступ до каталогів бібліотек або на індивідуальні сторінки студентів. Широко використовуються в навчально-виховному процесі телекомунікації, які сприяють розширенню освітнього простору та вихованню людських цінностей. До складу мультимедійних послуг входять телефонія, відеоконференція, Інтернет, дистанційне навчання, огляд відео на запит у режимі «оn-line» та ін. Відеоконференція являє собою комп’ютерну технологію, що дає змогу користувачам, які територіально розміщені в різних місцях, одночасно бачити й чути один одного, обмінюватися інформацією та спільно обробляти її в інтерактивному режимі. Студенти можуть вільно спілкуватися з викладачами, ставити запитання й відразу отримувати відповіді на них. Однак викладачі допускаються помилки в тому, що не виховують у студентів критичного ставлення до інформаційних веб-ресурсів мережі Інтернет. Необізнаність майбутніх учителів, викладачів і неспроможність розв’язати зазначену проблему можна пояснити тим, що вони не отримали належної підготовки щодо використання засобів медіаосвіти. Навчально-пізнавальна діяльність студентів-магістрів є найрізноманітнішою. Вона охоплює: самостійну підготовку випусків новин; редагування та порівняння текстів, створення програм на телебаченні та радіо; випуск університетських газет, які потім поширюються за допомогою мережі Інтернет; співпрацю студентів-магістрів з професійними журналістами; самостійне визначення способів функціонування медіа (за принципом “навчання через діяльність”); інтеграцію медіаосвіти у викладання навчальних предметів (здебільшого гуманітарного профілю) вищої школи; окремі заняття з кіномистецтва, телебачення і медіакультури; створення аудіовізуальних матеріалів, їхня критика й аналіз.

236

Тому важливим стало упровадження в Україні Концепції медіаосвіти. У цьому документі медіаосвіта розглядається як важливий складник модернізації національної освіти. Концепція базується на вивченні медіакультури населення України та міжнародному досвіді організації медіаосвіти. Основні положення Концепції відповідають завданням, сформульованим у Паризькій програмі-рекомендації з медіаосвіти ЮНЕСКО та резолюції Європарламенту щодо медіаграмотності у сфері цифрової інформації. Що стосується основної мети вітчизняної Концепції, то вона визначається як сприяння розбудові в Україні ефективної системи медіа освіти заради забезпечення всебічної підготовки дітей і молоді до безпечної та ефективної взаємодії із сучасною системою медіа, формування у вихованців медіаобізнаності, медіаграмотності і медіакомпетентності відповідно до їх вікових та індивідуальних особливостей. У Концепції запропоновано визначення таких термінів, як медіаосвіта, медіапедагогіка, медіакультура, медіаграмотність; визначено мету, завдання, пріоритети розвитку медіаосвіти та напрямки, етапи й умови реалізації. Висновки даного дослідження. Питання застосування медіаосвітніх технологій у підготовці студентів вищої школи не була предметом комплексних наукових досліджень. У сучасних умовах, коли суспільні вимоги до професійного рівня підготовки студентів вищої школи підвищуються це потребує розроблення сучасних педагогічних підходів до їх професійної підготовки із застосуванням медіаосвітніх технологій. Таким чином, у процесі дослідження теоретичних положень стосовно формування медіакультури студентів вищої школи ми прийшли до висновку, що вища освіта потребує певного переосмислення характеру підготовки сучасних фахівців і може стати середовищем інтегрування медіаосвіти в навчальний процес вищих навчальних закладів як необхідної умови його професіоналізму та конкурентоспроможності. Крім того, залучення студентів вищої школи до створення творчих проектів для формування їхньої медіакультури стане більш ефективним за умови використання аудіовізуальних технологій. Отже, стрімкий розвиток к сучасному світі інформаційно-комунікаційних технологій і засобів масової інформації потребує цілеспрямованої підготовки особистості до вмілого і безпечного користування ними. На жаль, Україна тут робить лише перші кроки, хоча необхідність запровадження медіаосвіти ні в кого не викликає сумнівів. Однак залишається невирішеним питання, хто саме має займатися і відповідати за формування програм медіаосвіти, адже головне завдання медіаосвіти – підготувати аудиторію до життя в інформаційному суспільстві, навчитися передбачати, а при необхідності й нейтралізувати наслідки негативного впливу засобів масової інформації на свідомість людини. ЛІТЕРАТУРА: 1. Концепція впровадження медіа освіти в Україні. [Електронний ресурс]. — Режим доступа: http://www.ispp.org.ua/news_44.htm 2. Гриневич М.С. Медіаосвіта молоді в рамках Болонського процесу / М.С. Гриневич // Вища освіта України у контексті інтеграції до 7

237

європейського освітнього простору: Вища освіта України. Дод. 3. Т. V. (12). − 2008. − С. 134–139. 3. Маклюэн М. Понимание медиа: внешние расширения человека Understanding Media: The Extensions of Man- М.: Кучково поле, 2007. — 464 с. 4. Медіаосвіта та медіаграмотність: короткий огляд / Іванов В., Волошенюк О., Кульчинська Л., Іванова Т., Мірошниченко Ю. – 2-ге вид., стер. – К.: АУП, ЦВП, 2012. – 58 с 5. Найдьонова Л.А. Перспективи розвитку медiаосвiти в контекстi болонського процесу: процесуальна модель медiакультури / Л.А. Найдьонова // Болонський процес і вища освіта в Україні та Європі: проблеми й перспективи. – К., 2007. – С. 162–168. 6. «Free to choose» або вільний вибирати: межі свободи: навчальнометодичний посібник / Авт.-упоряд. Б. Ван Дріель, А. Ленчовська. – К.: ТОВ «Майстер книг», 2011. – 64 с. УДК 378.091.12:005.336.2] (072)

ДРАЧ І.І. К. пед.н., доц., докторант, Університет менеджменту освіти НАПН України, Україна

ОЦІНЮВАННЯ ПРОФЕСІЙНО ЗНАЧУЩИХ ЯКОСТЕЙ МАГІСТРАНТІВ З ПЕДАГОГІКИ ВИЩОЇ ШКОЛИ НА ЗАСАДАХ КВАЛІМЕТРІЇ Анотація Обґрунтовано важливість розвитку професійно значущих особистісних якостей магістрантів з педагогіки вищої школи. Розглянуто основні якості викладача ВНЗ, виокремлені шляхом теоретичного аналізу та емпіричного дослідження. Запропоновано кваліметричну модель оцінювання професійно значущих якостей майбутніх викладачів вищої школи. Abstract The importance of professionally significant personal qualities undergraduates in higher education pedagogy is substantiated. The basic qualities of university teachers, selected by means of theoretical analysis and empirical research are considered. A Qualimetry estimation model professionally significant quality of the future high school teachers is proposed Реформування вітчизняної системи вищої освіти, яка зумовлена євроінтеграційними прагненнями України, свідчить про підсилення її компетентнісної орієнтації. Впровадження компетентнісного підходу у вищій освіті означає, що цілі освіти мають бути пов’язані не тільки з виконанням конкретних фахових функцій випускниками ВНЗ, але й з інтегрованими вимогами до результату освітнього процесу, описаних в термінах компетентності та компетенцій [1]. Під професійною компетентністю фахівця будемо розуміти інтегровану характеристику особистості, яка зумовлює його здатність до реалізації власного потенціалу (знань, умінь, досвіду, особистісних якостей) для успішної

238

діяльності в професійній і соціальній сфері, усвідомлюючи соціальну значимість і особистісну відповідальність за результати цієї діяльності, необхідність її постійного удосконалення в умовах динамічності світу [2]. З наведеного визначення професійної компетентності випливає, що одним з головних завдань професійної підготовки магістрантів з педагогіки вищої школи є розвиток професійно значущих особистісних якостей майбутніх викладачів. Без них ефективно здійснювати професійну діяльність неможливо, незважаючи на будь-які знання та досвід. З огляду на це найважливішим компонентом, включеним до розробленої нами компетентнісної моделі викладача вищої школи [3], є особистісний, який містить набір таких якостей. Професія педагога належить до соціономічного типу професій (за Є. А. Климовим), де професійне та особисте «Я» пов'язане з системою цінностей. Професійно значущі особистісні якості виступають в ролі внутрішніх умов, проходячи через які і знання, і досвід перетворюються в компетентність педагога. Дані якості забезпечують зв'язок професійної та особистісної сфер, що зумовлено наступними чинниками: людина засвоює необхідні знання, вміння, досвід лише в особистісному контексті; опановувати професійною майстерністю можна тільки на індивідуально-творчому рівні, оскільки будь-які знання слугують підґрунтям практичної діяльності, якщо вони пропускаються через афективно-ціннісну систему особистості, перетворюючись у власні оціночні і понятійні категорії, установки, поведінкові реакції. Тому при управлінні процесом формування професійної компетентності магістрантів з педагогіки вищої школи необхідно обов’язково враховувати динаміку розвитку їх професійно значущих особистісних якостей [4]. Проведений теоретичний аналіз дозволив виділити широкий спектр якостей, представлених в психолого-педагогічній літературі та необхідних викладачеві ВНЗ для успішної професійної діяльності. Ці якості, серед яких нами виокремлено морально-етичні, емоційно-вольові, професійної спрямованості та педагогічні здібності, відображені у компетентнісний моделі викладача вищої школи [3]. У ході проведеного нами емпіричного дослідження вивчалася думка керівників ВНЗ, науково-педагогічних працівників та магістрантів щодо основних якостей викладача ВНЗ. У процесі анкетування респондентами оцінювалися за 5-ти бальною шкалою якості викладача, виокремлені шляхом теоретичного аналізу. Узагальнення результатів теоретичного та емпіричного досліджень дозволило до основних якостей викладача віднести наступні: комунікативність, емпатійність, тактовність, емоційну зрілість, організованість, рефлективність. Оцінювання основних професійно значущих особистісних якостей у ході експерименту здійснювалося під час вступу на навчання до магістратури з використанням методик «Оцінювання емоційної зрілості» [3, с.268], тесту на визначення рівня тактовності [5, с.379], методики «Визначення рівня сформованості педагогічної рефлексії» [5, с.343], методики визначення рефлексивності [4, с.20], тесту «Оцінка рівня комунікабельності» [5, с.315], тесту на визначення рівня організованості [5, с.201], методики визначення емпатійності особистості [6, с.59], тесту «Самооцінка вольових якостей» [5, с.59], методики дослідження мотивації професійного й особистісного зростання [6, с.18].

239

Для систематизації отриманих даних щодо рівня сформованості професійно значущих особистісних якостей студентів нами була розроблена кваліметрична модель (табл.1). Аналіз отриманих за допомогою даної моделі результатів (на прикладі анкетування студентів Університету менеджменту освіти НАПН України за спеціальністю «Педагогіка вищої школи») показав, що у всіх групах переважав середній та низький рівні розвитку професійно значущих особистісних якостей. Достатньо великою (від 37% до 41%) виявилася кількість магістрантів у кожній групі з низьким рівнем розвитку цих якостей. Найменш сформованими якостями магістрантів виявилися рефлексивність та здатність до саморозвитку. З огляду на це був зроблений висновок про те, що в процесі компетентнісно орієнтованого управління підготовкою магістрантів з педагогіки вищої школи необхідно надавати особливого значення формуванню і розвитку професійно значущих особистісних якостей, зокрема, найменш сформованим, оскільки вони можуть розглядатися: як складова педагогічного потенціалу; як певний перелік професійних вимог до викладача ВНЗ; як схильність індивіда до педагогічної діяльності; як прояв, що характеризує педагогічну культуру та професійну самосвідомість педагога. Отримані у ході експерименту дані щодо сформованості професійно значущих особистісних якостей дали змогу, використовуючи методику С.О. Сисоєвої та Р.Г. Вайноле [7], кількісно визначити рівень сформованості професійної компетентності студента. Таблиця 1 Кваліметрична модель оцінювання професійно значущих якостей майбутніх викладачів вищої школи

Параметри 1. Моральноетичні якості

Вагомість 0,25

2. Емоційно0,25 вольові якості 3. Якості професійної спрямованос ті

1. Етичність 2. Тактовність

0,6 0,4

Значення Коефіц коефіцієнта ієнт відповідності відповіднос 0, 0, 0, 0, 1 ті 2 4 6 8 К1 К2

3. Емоційна зрілість 4. Вольові якості

0,5 0,5

К3 К4

0,4

К5

0,3 0,3

К6 К7

0,3

К8

Ваг омі сть

Фактори

0,25

5. Позитивне емоційне ставлення до педагогічної діяльності 6. Рефлесивність 7. Здатність до саморозвитку

240

4. Педагогічні здібності

5 8. Комунікативність 0,3 9. Емпатійність 5 10. Організованість 0,3

К9 К10

ЛІТЕРАТУРА: 1. Драч І.І. Компетентнісний підхід як ключовий методологічний інструмент підготовки майбутніх викладачів вищої школи / І.І. Драч // Теорія та методика управління освітою: електронне наукове фахове видання [Електронний ресурс] / Гол. ред.: В.В. Олійник; ДВНЗ "Університет менеджменту освіти" АПН України. – 2011. – № 7. – Режим доступу http://tme.umo.edu.ua/ 2. Драч І.І. Основні підходи до визначення професійної компетентності педагога / І.І. Драч // Сучасні інформаційні технології та інноваційні методики навчання у підготовці фахівців: методологія, теорія, досвід, проблеми // Зб.наук. пр. –Випуск.32 / Редкол.: І.А. Зязюн (голова) та ін. – Київ-Вінниця: ТОВ фірма «Планер», 2012. – 538 с. 3. Драч І.І. Компетентнісна модель майбутнього викладача вищої школи / І.І. Драч // Гуманітарний вісник – Додаток 1 до Вип.27, Том II (35): Тематичний випуск «Вища освіта України у контексті інтеграції до європейського освітнього простору». – К.: Гнозис, 2012. – С.94-102. 4. Драч И.И. Концептуальные подходы к управлению формированием профессиональной компетентности будущих преподавателей высшей школы / И.И. Драч // Управление в сфере образования: тенденции, опыт, перспективы: материалы Междунар. науч.-практ. конф., Минск, 26-27 апр. 2012 г. / редкол.: А.В. Воронов [и др.]; ГУО «Акад. последипл. образования». – Минск: АПО, 2012. – С.185-190. 5. Семиченко В.А. Плекаємо педагогічну майстерність: навч.посібн. / В.А. Семиченко, О.С. Снісаренко, О.В. Брюховецька, А.Ш. Кудусова. – Вінниця: Планер, 2010. – 674 с. 6. Бондарчук О.І. Психологічна підготовка педагогічних працівників до діяльності в умовах соціально-економічних змін: спецкурс для слухачів очно-дистанц. форми навчання в системі після диплом. пед. освіти / О.І. Бондарчук, Л.М. Карамушка; АПН України, Ун-т менедж. освіти. – К., 2009. – 36 с. 7. Сисоєва С.О., Вайноле Р.Х. Творчі можливості учнів та оцінка рівня їх сформованості: Методичні рекомендації. – К., 1993. – 19 с.

241

УДК 378:001.8(100)

ЄГОРОВА О.В. доцент, к.іcт.н., доцент, Національний гірничий університет egorova.olena@gmail.com

З ДОСВІДУ РОЗРОБКИ МЕТОДОЛОГІЇ ТЮНІНГУ В СВІТОВІЙ ВИЩІЙ ОСВІТІ Анотація. В статті узагальнено стан вивчення та впровадження освітньої методології тюнінгу в різних країнах світу на основі документів, розміщених на вебресурсах проекту тюнінга. Розглянуто основні ініціативи вивчення і імплементації методології гармонізації систем вищої освіти із позначенням особливостей цієї діяльності в окремих країнах та регіонах. Ключові слова: Болонський процес, вища освіта, тюнінг, результати навчання, освітня методологія ИЗ ОПЫТА РАЗРАБОТКИ МЕТОДОЛОГИИ ТЮНИНГА В МИРОВОМ ВЫСШЕМ ОБРАЗОВАНИИ Аннотация. В статье обобщено состояние изучения и внедрения образовательной методологии тюнинга в разных странах мира на основе документов, размещенных на вебресурсах проекта тюнинга. Рассмотрены основные инициативы изучения и имплементации методологии гармонизации систем высшего образования с указанием особенностей этой деятельности в разных странах и регионах. Ключевые слова: Болонский процесс, высшее образование, тюнинг, результаты обучения, образовательная методология. FROM THE EXPERIENCE OF TUNING METHODOLOGY ELABORATION IN WORLD HIGHER EDUCATION Summary. The study and state of implementing educational methodology of Tuning in different countries of the world has been made in the article on the basis of the documents of Tuning web resources. Main initiatives of studying and implementing the methodology of harmonizing the systems of higher education with pointing out the peculiarities of the activity in different countries and regions have been considered. Key words: the Bologna process, higher education, tuning, learning outcomes, educational methodology. Реформування європейської вищої школи вже майже півтора десятиліття продовжує залишатися найпомітнішим феноменом світової освіти. Пояснення чому постулати Болонської системи вивчають і запозичують до систем освіти багатьох, не лише європейських країн, лежить у наявності гнучкого і ефективного механізму співставлення результатів навчання – «тюнінгу». У перекладі з англійської мови слово означає «настройка», «регулювання». Власне цей сенс й було покладено в основу розпочатого в 2000 р. проекту «Тюнінг освітніх структур у Європі». Цим терміном підкреслюється можливість порівняти результати навчання різних освітніх систем без порушення їх індивідуальності і національної самобутності. Досягається це завдяки розробленій системі результатів навчання для

242

узгодженого переліку компетенцій освітніх ступенів бакалавра, магістра, доктора за різними предметними галузями. Показавши шлях співставлення елементів, методологія розширила межі академічної мобільності, раціоналізувала взаємини випускників вищих навчальних закладів з роботодавцями на Європейському просторі вищої освіти (ЄПВО) і стала імпульсом до вивчення Болонського досвіду в інших країнах світу. Мета даної статті полягає в узагальненому огляді стану опрацювання і імплементації зазначеної методології в різних країнах світу на основі документів, розміщених на сайтах тюнінгу Європи і окремих країн, а також на вебресурсах спорідненої освітньої тематики. Найбільш масштабна діяльність із впровадження методології винесена на базу даних європейського тюнінгу, до якої сьогодні включені Латинська Америка, США, Росія, Африка [6]. Широка географія теми і невеликий формат статті унеможливлюють навести повний перелік дослідників питання. Утім, вбачається можливим виділити знакові постаті в справі вивчення методології. До них належать, передусім, учені, які сполучають дослідження з масштабною адміністративною і організаційною роботою над проектами даного напрямку. Знаними в Європі є професор, експерт Єврокомісії з вищої освіти Роберт Вагенар (Robert Wagenaar), професор Джулія Гонзалез (Julia Gonzalez), засновник і керівник ініціатив з тюнінгу, професор Пол Раян (Paul Rayan), учасник європейських проектів з вищої освіти, професор Павло Згага (Pavel Zgaga). Тюнінг в окремих частинах світу досліджують професори Карола Хан (Karola Hahn) та Дамтев Тефера (Damtew Teferra) (в Африці); професори Пабло Бенеітон (Pablo Beneitone), Роберто де Армас (Roberto de Armas), Сергіо Кілінг (Sérgio Kieling) (в Латинській Америці), професор Сатоко Фукахорі (Satoko Fukahori) (в Японії); професор Інституту політики вищої освіти США Кліфорд Адельман (Clifford Adelman), розробники проектів, професори Маріан Вокек (Marianne Wokeck), Норман Джонс (Norman Jones) і Даніел Макайнерні (Daniel McInerney) (в США); професор О.М. Олейнікова (в Росії). Різні країни долучилися до опанування методології по різному, мали свої пріоритети. У хронологічному порядку процес відкривають країни Латинської Америки. Ідея започаткування методології тюнінгу для цієї частини Нового Світу виникла в Європі і була підхоплена латиноамериканцями, що втілилося проекті 2004 р. Його метою було збирання і обмін інформацією та покращення співробітництва між інституціями вищої освіти для розвитку якості, ефективності й прозорості. Спочатку в ньому брали участь 190 університетів з 19 країн Латинської Америки, які узгодили 12 предметних галузей: архітектуру, бізнес, хімію, цивільне будівництво, освіту, геологію, історію, право, математику, медицину, сестринську справу і фізику. Головну роль відігравали університети, але їм допомагали національні центри тюнінгу, підсилюючи роботу через об’єднання всіх учасників. Країни працювали за принципом рівної участі, а зусилля координувалися міністрами освіти, керівними структурами вищої освіти та конференціями ректорів . Згодом на зміну початковій стадії прийшов «Проект ALFA з тюнінгу Латинської Америки: освітня та соціальна інновація» (2011-2013). Фінансову підтримку проект отримав від Європейської комісії через ALFA – програму співробітництва між інституціями вищої освіти Європейського Союзу та Латинської Америки [4].

243

Поступово методологія набуває поширення в інших регіонах світу. Її принципи та практика активно вивчаються на пострадянському просторі, чому значно сприяє програма зовнішньої допомоги Євросоюзу – Темпус. Вона допомагає у модернізації систем вищої освіти в країнах-сусідах ЄС, приділяючи суттєву увагу освітньому тюнінгу. У базі даних національного Темпус-офісу в Україні значиться проект «Тюнінг освітніх структур в Європі-фаза ІІІ: затвердження, розповсюдження та подальший розвиток» (2004 р.). Його метою було включення нових країнпідписантів Болонської декларації до тюнінгу і активне залучення до справи вищих навчальних закладів. Послідовною подією став проект «Тюнінг ІV: продовження реформи освітньої програми, результати навчання та компетенції у вищій освіті» (2006 р.). Завдання нового етапу ускладнилося – розробити рамки кваліфікацій, що можна порівняти й зіставити на ЄПВО і остаточно представити у вигляді робочого навантаження (кредитів ECTS), результатів навчання, компетенцій та профілів для трьох циклів навчання [8]. Головним натхненником розповсюдження методології в Російській Федерації теж є Темпус. Ще 2006 р. тут було розпочато «Російський Тюнінг/засновані на ECTS освітні моделі». Головними результатами роботи були аналіз нової методології і складання рекомендацій її впровадження до системи вищої освіти Росії. Наступним кроком став проектом «Створення мережі центрів Тюнінг у російських університетах» (2010-2013 рр.) [7]. У Консорціумі задіяна команда, до якої входять координатор проекту – Університет Деусто (Іспанія), три університети з Євросоюзу та одинадцять російських університетів разом з російським координатором – Асоціацією класичних університетів Росії. Обрані для країни галузі для «настроювання» охоплюють економіку, менеджмент, право, екологію, освіту, інженерію, інформаційні та телекомунікаційні технології, мови, туризм та соціальну роботу [9]. З 2006 р. проект Темпус «Використання підходів Тюнінгу в грузинській системі вищої освіти» розгортався в Грузії. Він полягав у підготовці нових освітніх програм для десяти предметних галузей спільними зусиллями Організаційного комітету проекту Тюнінг, керованим програмою SocratesErasmus, та учасниками з Грузії (Тбіліський державний університет, Державний університет ім. І. Чавчавадзе, Міністерство освіти тощо) [1]. Потужні ресурси Темпус виділяє для країн Центральної Азії. Одним з найбільш масштабних є проект «На шляху до створення простору вищої освіти в Центральній Азії: Тюнінг-структури та формування культури якості» [2]. Він розпочався у 2012 р. і триватиме три роки. В ініціативі беруть участь вісім університетів Євросоюзу, тридцять чотири університети Центральної Азії разом з міністерствами освіти Казахстану, Киргизії, Таджикистану, Туркменістану, Узбекистану. Спільна праця учених, студентів, випускників, адміністраторів, роботодавців та міністерств має на меті використання заснованих на компетенціях інструментів якості для планування й реалізації ступеневих програм, посилення регіональних системи вищої освіти. Діяльність передбачає законодавчі зміни, що сприятимуть єдності регіону з ЄПВО і заснуванню пілотних тюнінгових груп з окремих дисциплін. Особливий шлях запозичення здобутків європейської реформи вищої освіти пройшли Сполучені Штати Америки. Тривалий час тут не сприймали її

244

серйозно, але успішність реформування змінила ставлення науково-освітньої спільноти, що призвело до визнання раціональності ключових моментів ініціативи, системного вивчення Болонського досвіду й, врешті, звернення до методології тюнінгу. Суттєвим поштовхом до цього була необхідність гармонізувати визнання академічних кваліфікацій усередині самої країни, вища освіта якої є надмірно диверсифікованою. Діяльність учених США має особливі, притаманні лише цій країні, риси. Предметом гордості американців є те, що американське «настроювання» розпочалося як ініціатива професорсько-викладацького складу університетів, а не інституцій федерального рівня. До того ж, задіяні американські вищі навчальні заклади не використовували фінансування центрального уряду або міжурядових агенцій, а пішли суто американським шляхом – залучили кошти неурядових американських фундацій LUMINA та Hewlett. У 2008 р. в країні розпочався пілотний проект Tuning USA. Для участі були обрані три фахові групи з Індіани, по дві – з Міннесоти і Юти, до яких входили викладачі та студенти. Вони розробили комплекси предметних знань та накопичених вмінь для рівнів освіти з біології, хімії, педагогіки, історії, фізики та графічного дизайну. Навесні 2009 р. Техас зайнявся цілим комплексом інженерних дисциплін, а у 2010 р. Кентуккі опрацював біологію, початкову освіту, менеджмент, сестринську справу та соціальну роботу. З 2011 р. Іллінойс, Індіана, Міссурі працюють над маркетингом і психологією [7]. Врешті, суттєвою відмінністю США стало те, що точкою відліку для створення системи результатів навчання тут став рівень associate, тоді як в інших країнах, у т.ч. у Європі, методологію почали опрацьовувати з бакалавра. Такий вибір є важливим з урахуванням американських дворічних коледжів й, відповідно, студентів, які продовжують навчання в чотирирічних інституціях. У процесі суттєвих змін перебуває вища освіта Африки. Однією з трансформацій, що об’єднує національні, регіональні, континентальні та міжнародні зусилля, є проект «Гармонізація та тюнінг вищої освіти Африки» (Tuning Africa) [3]. Він є частиною стратегічного партнерства Африки та Євросоюзу. Ініціатива встановлюватиме співробітництво крізь кордони у розвитку навчальних програм, освітніх стандартів та забезпеченні якості. На нього покладаються сподівання досягти спільної структурної конвергенції, узгодженості систем, можливості зіставляти, визнавати та переносити ступені для активізації мобільності. Проект Tuning Africa розпочався у 2012 р. й розрахований на вісімнадцять місяців. П’ять обраних предметних галузей є відкритими для всіх африканських університетів, що присуджують відповідні ступені, але розподілені за регіонами континенту: медицина (північний), освіта вчителів (південний), сільське господарство (західний), електромеханіка (центральний), цивільне будівництво (східний). Проект Tuning Australia Pilot Project було запропоновано у 2010 р. заради партнерства Євросоюзу і Австралії з метою визначення показника освітніх результатів ступенів вищої освіти конкретної дисципліни. Співробітництво здійснюватиметься на основі «Тюнінгу освітніх структур в Європі» та «Австралійського проекту навчання та стандартів викладання» (LTAS) й фінансуватиметься урядом Австралії та Євросоюзом [5].

245

У 2010-2011 рр. відбувалися дискусії австралійських і європейських експертів вищої освіти. У звіті експертних груп були сформульовані висновки і рекомендації щодо подальшої праці, наголошено визнання цінності тюнінгу і розуміння проекту як внеску в міжнародні дебати щодо навчання, викладання й оцінювання. Одним із основних завдань проекту є встановлення основи для порозуміння учасників вищої освіти Австралії та Європи у їх підходах до створення освітніх програм, стандартів, рамок кваліфікацій та забезпечення якості. Для «настроювання» були запропоновані дисципліни: бізнес, менеджмент та економіка; мистецтва; охорона здоров’я, медицина, ветеринарія; інженерія, інформаційні та телекомунікаційні технології; природничі науки. Окрім згаданих країн методологія вивчається й у інших кутках світу. Дискусії з тюнінгу тривають в Індії, Японії, Канаді тощо. Таким чином, один із ключових постулатів Болонської системи – методологія тюнінгу – набуває значного поширення в світі. Зростання уваги освітньої спільноти до неї відбувається завдяки потенціалу гнучкого зіставлення результатів навчання для компетенцій освітніх рівнів бакалавра, магістра, доктора, що є зрозумілими і прозорими для всіх учасників навчального процесу і роботодавців. Країни Латинської Америки, Африки, Європи, Центральної Азії, а також США, Канада, Росія, Австралія по різному прийшли до усвідомлення потреби запозичення методології, яка дозволяє освітній системі без порушення власної самобутності бути більш відкритою для взаємодії. Для деяких країн або регіонів методологія стала ключем зіставлення та перенесення ступенів у надзвичайно диверсифікованому розмаїтті освітніх систем (Латинська Америка, США, Африка). Істотним імпульсом була необхідність розвивати освітні стандарти та забезпечувати якість освіти. Важлива місія у започаткуванні й фінансуванні проектів з тюнінгу належить Європейському Союзу. Він надає масштабну організаційну, фінансову і кадрову допомогу іншим країнам. Виключенням із загального алгоритму фінансування стали США, які в основному використали кошти неурядових фундацій. Країна також відзначилася й у переліку освітніх рівнів, додавши до нього ступінь associate, що пояснюється наявністю системи дворічних коледжів та забезпеченні бажаючих можливістю продовжити навчання у чотирирічних інституціях. Розробка методології тюнінгу є прикладом плідної співпраці освітніх суб’єктів різного рівня в країнах із закордонними структурами і фахівцями. Отже, теоретичне осмислення проблеми та досвід практичної діяльності з гармонізації програм та ступенів навчання в світі представляє значний масив інформації, який потребує ґрунтовного опрацювання. ЛІТЕРАТУРА: 1.Tempus Projects involving Georgian HEIs [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.tempus.ge/images/txt/list%20of%20 projects.pdf. 2.TuCAHEA's [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.tucahea.org/

246

3.Tuning Africa [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.tuningafrica.org/ 4.Tuning America Latina [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.tuningal.org/ 5.Tuning Australia Pilot Project [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.cbie-bcei.ca/wp-content/uploads/2012/04/TUNINGAUSTRALIA-PILOT-PROJECT-2010-2011-final-1-May-2011-Public.pdf 6.Tuning educational structures in Europe [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.unideusto.org/tuningeu/ 7.Tuning educational structures USA [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://tuningusa.org/ 8.Національний Темпус-офіс в Україні. File: UkraineProjects_19932011.xls [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.tempus.org.ua/uk/korysna-informacija/prezentaciji/389ukraineprojects-1993-2011.html 9.Проект Tuning Russia [Електронний ресурс] / Режим доступу: 511135-TEMPUS-1-2010-1-ES-TEMPUS-JPCR http://www.tempusrussia.ru/240611/TUNING_RUSSIA.pdf. УДК 371.39

ЗОЛОТАРЬОВА Г.М. Аспірант кафедри педагогіки факультету психології Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна, gallochka@mail.ru

РОЗВИТОК ТА ВИКОРИСТАННЯ ІННОВАЦІЙНИХ ПЕДАГОГІЧНИХ ТЕХНОЛОГІЙ У СИСТЕМИ ВИЩОЇ ПЕДАГОГІЧНОЇ ОСВІТИ НІМЕЧЧИНИ ТА УКРАЇНИ Анотація В статті розглядається розвиток поняття «інноваційні педагогічні технології» та процес впровадження їх у систему вищої освіти Німеччини та України. Аналіз науково-методичної літератури дав змогу виокремити види інноваційних технологій, що використовуються при підготовці майбутніх вчителів у Німеччині та Україні. Ключові слова: педагогічна технологія, методи навчання, освітня система, підготовка майбутніх педагогів. РАЗВИТИЕ И ИСПОЛЬЗОВАНИЕ ИННОВАЦИОННЫХ ПЕДАГОГИЧЕСКИХ ТЕХНОЛОГИЙ В СИСТЕМЕ ВЫСШЕГО ПЕДАГОГИЧЕСКОГО ОБРАЗОВАНИЯ ГЕРМАНИИ И УКРАИНЫ Аннотация В статье рассматривается развитие понятия «инновационные педагогические технологии» и процесс внедрения их в систему высшего образования Германии и Украины. Анализ научно-методической литературы позволил выделить виды инновационных технологий, используемых при подготовке будущих учителей в Германии и Украине.

247

Ключевые слова: педагогическая технология, методы образовательная система, подготовка будущих педагогов.

обучения,

THE DEVELOPMENT AND THE IMPLEMENTATION OF INNOVATIVE EDUCATIONAL TECHNOLOGIES INTO THE SYSTEM OF HIGHER PEDAGOGICAL EDUCATION IN GERMANY AND UKRAINE Zolotaryova G.N. Abstract The development of the term "innovative educational technology" and the process of its implementing into the higher educational system of Germany and Ukraine are considered in this article. The analysis of the scientific and methodic literature has made it possible to distinguish types of innovative technologies which are used in the process of future teachers’ training in Germany and Ukraine. Keywords: educational technology, teaching methods, educational system, training of future teachers. Останнім часом проблема інноваційності у підготовці майбутніх педагогів привертає увагу багатьох науковців, оскільки становлення нової освітньої парадигми відбувається на засадах збереження й розвитку творчого потенціалу та активної життєдіяльності людини у постійно змінюваних соціально-економічних умовах, її спрямованості на самовизначення, готовність до сприйняття та вирішення нових завдань у майбутній професійній діяльності. У таких умовах вивчення педагогічного досвіду та позитивного досвіду реформування систем педагогічної освіти інших країн набуває особливого значення. Актуальність дослідження також визначається і фактом входження України в Болонський процес та сучасними особливостями реформуванням систем освіти таким шляхом, який би дозволив вітчизняним ВНЗ готувати затребуваного національним та європейським ринком праці висококваліфікованого фахівця, зокрема у галузі шкільної педагогіки. Участь Німеччини в процесі створення європейського простору вищої освіти, реформування у зв'язку з цим національної системи освіти, зокрема процесу підготовки вчителів, є однією з найактуальніших проблем в сучасному німецькому суспільстві. Вітчизняною педагогікою також накопичено певний досвід у сфері педагогіки вищої школи, розробки та впровадження сучасних інноваційних технологій у освіті. Тому метою статті ми визначаємо реалізацію та розвиток інноваційних педагогічних технологій у професійній підготовці вчителя в Україні та Німеччині. Наукова новизна даної статі полягає у тому, що вперше узагальнено базові ідеї, концептуальні підходи до визначення та досвід упровадження інноваційних педагогічних технологій з підготовки німецьких учителів. Вивчення науково – педагогічних джерел свідчить про те, що навколо поняття «педагогічна технологія» у всьому світі все ще ведуться наукові дискусії, що не дозволяють дати однозначного визначення. Поряд з цим поняттям в науково-методичній і популярній літературі широко застосовуються такі терміни, як «технологія навчання», «освітня технологія», «технологія в навчанні», «технологія в освіті». Причому чіткого розмежування між ними поки що також не встановлено. Значна кількість наукових публікацій, присвячених

248

використанню педагогічних технологій у навчально-виховному процесі свідчить про те, що предмет дослідження становить значний інтерес. Узагальнений аналіз визначень поняття педагогічної технології вітчизняних і зарубіжних авторів дозволив констатувати, що у сучасному тлумаченні педагогічна технологія – це система раціональних способів досягнення поставленої педагогічної мети, наукова організація навчальновиховного процесу, що визначає найбільш раціональні способи досягнення кінцевих освітньо - культурних цілей. Педагогічна технологія також розглядається як упорядкована сукупність дій, операцій, процедур, що інструментально забезпечують досягнення прогнозованого та діагностованого результату в умовах навчально-виховного процесу, що змінюється. Проаналізувавши дослідження як зарубіжних, так і українських науковців, вчені харківської школи І. Прокопенко та В. Євдокимов виділили три групи педагогічних технологій, усередині яких передбачено існування окремих видів технологій навчання. 1. Педагогічні технології за цільовою орієнтацією; 2. Педагогічні технології за характером відносин учителя і учня; 3. Педагогічні технології за способами організації навчання [1, с. 24-25] Вони також зазначають, що побудувати певну самодостатню класифікацію педагогічних технологій, що однаковою мірою відповідає всім завданням педагогічного процесу неможливо. Саме тому виділяються не окремі педагогічні технології, а їх групи, всередині яких виділяються види, що складають ці групи. Впровадження нових інформаційних технологій у Німеччині цікаве для співпраці на рівні Європейської Спільноти з двох причин: по-перше, це бажання держав-членів ЄС дати ґрунтовну допомогу для розвитку суспільства та співробітництва між державами у вигляді технологій і наукового співтовариства. По-друге, досвід розвитку може сприяти новим розробкам у сфері освіти. [6, с. 25] Поняття «педагогічної технології» у вітчизняній педагогічній науці тотожне з німецьким поняттям «методи навчання», що відоме в наукових дослідженнях і в теорії і практичних дій як планування і контроль навчальної діяльності для відстеження конкретних цілей [6, с. 54]. Уявлення про методи навчання називаються фундаментальними методологічними рішеннями, які визначають цілий урок або курс. Берлінська школа навчання і викладання теоретичної структурної моделі дидактики виділяє чотири типи концепцій методів навчання: 1 Цілісно-аналітичний метод, перехід від загальне знання до конкретного, перевіреного на практиці за допомогою технічних засобів навчання та різних форм організації діяльності. 2 Синтетичний метод елементів, що заснований на знанні елементів і формує знання контексту. 3 Проектний метод, який має на меті за допомогою проектів зробити студентів суб’єктами навчання, тобто дати їм змогу проявити ініціативу при плануванні та проведенні проекту 4 Груповий метод навчання, де студенти працюють у групах, обмінюючись потім набутими знаннями або інформацією [4, с. 284]

249

Проте, у сучасній педагогічній літературі дедалі частіше використовуються терміни «підхід до навчання» або «модель навчання». Розуміння даних термінів обмежується підходами до навчання, які використовуються в конкретній, індивідуальній ситуації, на основі загальних освітніх теорій і моделей. Навчання – поняття загальної орієнтації методичних дій, які явно чи неявно передбачають перевірені принципи навчання, загальні та дидактичні елементи теорії і припущення про організаційну та інституційну основи та інтегровану роль очікувань викладачів і студентів. [3, с. 258]. Таке поняття навчання принципово нормативне: воно описує, як їх автори програмують ефективне викладання матеріалу [5, с. 208], що співпадає з характеристикою педагогічних технологій щодо програмованості результатів педагогічного процесу. Аналіз німецькомовних педагогічних джерел дозволяє визначити наступні методи навчання, що активно застосовуються у педагогічному процесі Німеччини:  Інтерактивний метод (передбачає активний діалог викладача та студентів з врахуванням досвіду і знань останніх із застосуванням техніки зворотного зв’язку – аудіо-, відео та фотоаппаратури);  Метод проектів (комплекс різноманітних видів робіт, що виконуються студентами самостійно з метою практичного чи теоретичного вирішення значущої проблеми, розв’язання якої передбачає використання різних методів і засобів навчання та інтегрованих знань з різних галузей науки, техніки, творчості);  Ігровий метод (ділова гра, рольова гра, ігри з елементами драматизації, діловий театр);  Метод «портфоліо» (призначений для систематизації результатів самостійної роботи студентів, узагальнення, поглиблення і розширення знань, отриманих на аудиторних заняттях шляхом створення теки з матеріалами, які є результатом його самоосвітньої діяльності з конкретної навчальної дисципліни);  Метод «Мозкового штурму» (у різних джерелах – метод «Мозкової атаки», «Brain-Storming», «Банк ідей» - запрошення до колективного дослідження окресленої викладачем проблеми шляхом висунення та обговорення ідей без оцінки кінцевого результату);  Метод комп’ютерного навчання (віртуальні лекції, комп’ютерні програми для опанування теоретичного матеріалу курсів, використання аудіо- та відео обладнання під час занять та практики із записом уроків практикантів та подальшим їх обговоренням);  Метод дистанційного навчання (базуються на принципах відкритого мобільного навчання та безперервної освіти та дають змогу студентам самостійно обрати сферу діяльності);  Метод проблемного навчання;  Метод модульного навчання;  Метод моделювання;  Кейс-метод.

250

Таким чином, аналіз науково-педагогічної літератури з питання використання технологій навчання дозволив нам виділити таку загальну класифікацію найбільш вживаних сучасних педагогічних технологій у вищих навчальних закладах Німеччини та України: 1. Педагогічні технології на основі гуманізації та демократизації педагогічних відносин. 2. Педагогічні технології на основі активізації та інтенсифікації діяльності учнів. До них відносяться:  Ігрові технології;  Проблемне навчання;  Комунікативне навчання;  Технології інтенсивного навчання та інші. 3. Педагогічні технології на основі ефективності організації і управління процесом навчання. До даних технологій відносяться:  Програмоване навчання;  Технології диференційованого навчання;  Технології індивідуалізації навчання;  Перспективно - випереджаюче навчання;  Групові та колективні способи навчання; 4. Комп'ютерні (інформаційні) технології навчання 5. Альтернативні технології (авторські методики навчання). Огляд дослідження проблеми інноваційних педагогічних технологій дозволяє стверджувати, що, існує необхідність додаткового вивчення окремих аспектів впровадження інноваційних педагогічних технологій в педагогічну систему вищої школи України та Німеччини. ЛІТЕРАТУРА 1. Прокопенко I.Ф. Педагогічні технології: навч. посібник/ І.Ф. Прокопенко, В. I. Євдокимов. – Харків : Колегіум, 2005. – 224 с. 2. Селевко Г. К. Альтернативные педагогические технологии / Герман Константинович Селевко. – М.: НИИ школьных технологий, 2005. – 224 с. (Серия «Энциклопедия образовательных технологий»). 3. Bönsch M. Variable Lernwege. Ein Lehrbuch der Unterrischtsmethoden. 3. Aufl. Paderborn u.a.: Schöningh, 2000. – 308 S. 4. Dohrmann W. Wörterbuch der Pädagogik. - Auflage 8, Dohrmann Verlag, 2013. – 248 S. 5. Meyer H. UnterrichtsMethoden. Praxisband. – Neuauflage, Nachdruck: Cornelsen Verlag Scriptor, 2009. – 464 S. 6. Terhart E. Perspektiven. der Lehrerbildung in Deutschland/ Abschlußbericht der von der Kultusministerkonferenz eingesetzten Kommission.– Weinheim: Beltz, 2000. – 167 S.

251

УДК 37.014.55.004.9

ІВАНЧАК В.Д. Директор Хлібодарівської ЗОШ І-ІІІ ступеня, здобувач наукового ступеня кандидата педагогічних наук при кафедрі економіки та управління персоналом «Університету менеджменту освіти» НАПН України Sacbara@ukr.net

ПЕРСПЕКТИВИ ДИСТАНЦІЙНОГО НАВЧАНЯ В СІЛЬСЬКІЙ ШКОЛІ НА ОСНОВІ МЕРЕЖЕВОЇ ПЛАТФОРМИ WIZIQ ПЕРСПЕКТИВЫ ДИСТАНЦИОННОГО НАВЧАНЯ В СЕЛЬСКОЙ ШКОЛЕ НА ОСНОВЕ СЕТЕВОЙ ПЛАТФОРМЫ WIZIQ Аннотация В статье рассмотрен анализ современных подходов к организации учебный - воспитательного процесса дистанционной формы обучения в учебном заведении сельской местности с использованием информационно – коммуникационной технологии – вебинар. Ключевые слова: информационно коммуникационные технологии, вебинар, сетевая платформа WizIQ, информационная среда, дистанционные технологии учебы. THE PERSPECTIVES OF THE REMOTE TEACHING IN THE VILLAGE SCHOOL DUE TO NET PLATFORM WIZIQ Annotation The topicality of material presented in this article is conditioned by needs of the analysis of modern approaches to the organization of the educational process of the remote form of teaching in the village school with the using of the innovative technology – webinar Key words: Information and Communication Technologies, webinar, net platform WizIQ, informational environment, distance learning technologies, programmatic means, on-line seminar. Постановка проблеми. Стрімкий розвиток мережі Інтернет зумовлює виникнення принципово нових підходів до організації процесу дистанційного навчання, яке передбачає ефективне використання інформаційнокомунікаційних технологій, електронних освітніх ресурсів для врахування інтересів і потреб суб'єктів навчання, а також дозволяє на якісно новому рівні забезпечити віддалену взаємодію між учасниками навчального процесу. Останнім часом увагу вчених привертає навчання у співробітництві з використанням комп’ютерних технологій Computer Supported collaborative Learning – CSCL, яке поєднує найкращі здобутки традиційної освітньої системи й ІКТ. Таке навчання може забезпечити мотивацію для тих учнів та вчителів , які не зацікавлені в оволодінні системою знань за допомогою традиційних дидактичних засобів. Можливість навчання у вигляді співробітництва з великою кількістю однолітків з різних регіонів, розширює умови реалізації творчого потенціалу молоді. Така співпраця не обмежена часом, і простором, що є характерним для традиційної організації навчання. Мета статті: розкрити питання перспективи дистанційного навчаня в сільській школі за допомогою мережевої платформи WizIQ.

252

Аналіз основних досліджень. Питанню використання та впровадження інформаційно -комунікаційних технологій в освіті присвячено праці таких українських вчених, як Л. Білоусова, І. Брунець, С. Васильченко, О. Гудирева, Д Динцис, О.Ельнікова, Ю. Еельм, М. Жалдак, О. Косогова, Є. Патаракін, М. Сидорова, Є. Смирнова-Трибульська, М. Морозов Г. Науменко, О. Носова, С. Раков та ін. Вагомим науковим доробком у дослідженні науковотеоретичних основ і методичних особливостей застосування вебінарів у вищій школі стали роботи Н. Морзе, О. Ігнатенка, В. Кухаренка. Проведений аналіз вітчизняних наукових праць з даної проблеми свідчить про недостатнє її вивчення. Лише, деякі види використання сучасних інструментів у електронному середовищі навчання засобами вебінару висвітлено у роботах закордонних дослідників Д. Кеган, Є. Швенке, Х. Фрітч, Р. Гріфін та інші. Незважаючи на багатоаспектність наукових досліджень, багато питань цієї складної теми залишаються не до кінця розв’язаними. Наразі має місце суперечність між процесами глобалізації та інформатизації суспільства і рівнем підготовки сучасного фахівця; між уподобаннями і здібностями учня та існуючою парадигмою освіти, яка базується на давно розроблених принципах побудови навчальних планів і жорстких програмах вивчення дисциплін, які повинен засвоїти школяр. Аналіз науково-методичної літератури свідчить про те, що в умовах сьогодення школа лише напрацьовує методику застосування технологій вебінарів У той же час широко використовуються мультимедійні презентації, блоги, Вікі-Вікі, вебкасти, віртуальні світи тощо. Учень отримує персональний доступ до такої системи, який забезпечує йому можливість користуватися в будь-який зручний для нього час поданими і розміщеними там навчальними матеріалами нового зразка. Водночас він отримує не лише статичний текст в електронному форматі, а й мультимедійні й відеоресурси, і сервіси для колективного використання і спілкування як в он-лайн, так і в оф-лайн режимах на зразок Вікі, форумів, блогів, вебінарів, підкастів тощо. Однією із сучасних технологій групової взаємодії суб’єктів навчального процесу, є он-лайн семінар – вебінар Вебінар – це «віртуальний» on-line семінар організований за допомогою Internet-технологій відповідними програмними засобами, який надає можливість ведучому передавати інформацію, а учасникам отримувати інформацію і навчатися за допомогою віртуального класу, в якому є можливість чути і бачити один одного, де б вони не знаходились. Вебінару властива головна ознака семінару – інтерактивність. Вебінар повністю відтворює атмосферу звичайного шкільного уроку чи заходу . Учні можуть бачити і слухати викладача, відправляти йому запитання з класу або давати стислі відповіді на поставлене всій аудиторії питання. При цьому лектор зможе бачити і чути кожного зі своїх слухачів. Звісно, вебінари не можуть повністю замінити особистісного спілкування, проте вони дозволяють перейти на принципово новий рівень спілкування людей віддалених географічно. Адже ні для кого не секрет, що школи сільської місцевості суттево обмежені в порівнянні з можливостями міських шкіл, які за допомогою інноваційних, інтерактивних технологій, екскурсій мають змогу більше розвивати своїх вихованців. Це і неможливість вибору навчального закладу, профільного навчання, факультативних та

253

гурткових занять та інш. Данні питання може суттево вирішити on-line семінар (вебінар). Існує безліч інструментів для організації і проведення вебінарів, з 2010 року в Україні розпочалося дуже активне їх використання. Найбільш використовуваним є wiziq (http://wiziq.com), Аналіз цієї мережевої платформи свідчить що це міжнародна платформа, яка використовується для більш ніж 2 млн. користувачів. WizIQ – web-платформа для оn-line взаємодії та проведення вебінарів. Вона є платформою онлайн навчання, яка покликана допомогти вчителям та учням знайти один одного і забезпечити навчання на основі віртуального класу. У своїй роботі віртуальний клас Wiziq використовує веб-браузер і технологію Adobe Flash. На сайті WIZIQ можна знайти онлайнтести, навчальні посібники і записані віртуальні класи. WIZIQ є також соціальною мережею, об'єднуючою викладачів і учнів зі всього світу. Кожен бажаючий може стати вчителем або учнем. Викладачі можуть завантажувати на сайт свої навчальні матеріали, підручники, передавати особистий досвід і знання, а учні можуть за допомогою пошуку знаходити записані віртуальні класи, підручники і навчальні матеріали для перегляду, а також вибирати викладачів, у яких вони хотіли б вчитися. В платформі є безкоштовні та платні тарифні плани, що призначені як для індивідуальних учасників, так і для організацій. Для індивідуальних учасників існує 4 варіанта, при чому один з них є повністю безкоштовний – Academic Free, бо розрахований на викладачів навчальних закладів (за умови не використання сервісу в комерційних цілях). В порівнянні отримано : Таблиця 1. Переваги Недоліки Низька ціна : 19 дол за місяць (25 Місцями слабкий переклад учасників з можливістю запису вебінара) тексту Трансляція звуку та відео із затримкою Русифікація інтерфейсу не до 0,5 сек зовсім правильна Можливість реестрації користувачів Затримка синхронізації робочих через Фейсбук, Твиттер и Гугл столів доповідача та слухачів Розсилка запрошеннь в тому числі в Обмежена кількість форматі календарів Outlook и Google відеоучасників одночасно - 6 Синхронне управління переглядом відео Іноді вікна слухачів із Youtube без додаткового завантаження запізненням переключаються на каналів між учасниками вікно доповідача Можливість заздалегідь підготувати та Оплата послуг проводиться зберегти опитувальник та вивести тільки на закордонні рахунки результати в графічному вигляді Wiziq, що створює певні незручності в бухгалтерському обліку Можливість заздалегідь включити запис вебінару “по умолчанию” Розширений набір графічних інструментів із можливістю малювати на любих документах( 24 формата ) Можливість розділяти на секції в рамках єдиної сесії та виконувати завдання в підгрупах

254

Адміністративна система формує звіти по кроках учасників – статуси реестрації, присутності,перегляду та скачувань запису Цю технологію доцільно використовувати для виконання і захисту учнями навчальних телекомунікаційних проектів; консультацій з різних предметів; підготовки учнів до олімпіад; дистанційного навчання учнів. Вебінар дає можливість учневі повноцінно працювати і не відвідувати навчальний заклад очно. Знаходячись в сільській місцевості. учень може відвідувати додаткові уроки та заходи, які проводять видатні вчителі в реальному режимі, давати відповіді та ставити запитання. Слід звернути увагу на такі переваги щодо використання вебінару: • Слухач дістає можливість освоювати нові знання й уміння, спілкуватися з викладачем, знаходячись у звичних їй обставиновці та комфортних умовах, без стороннього шуму. • Відсутності психологічних бар'єрів, пов'язаних з публічністю процесу навчання, на вебінарі слухачі легко можуть ставити запитання, не соромлячись і не боячись реакції аудиторії, враховуючи, що тема доповіді обговорюється не тет-а-тет, а з цілою групою, доповідь здатна викликати цілий ряд запитань і думок, що дає більш репрезентативний зворотний зв'язок з аудиторією. • Ефективне навчання. Формат вебінара сприяє глибокому зануренню в процес, результат якого - досягненню ефективних результатів. Окрім спілкування з викладачем й інтерактивною групою, технічні засоби дозволяють демонструвати на екрані супроводжуючі слайди, живі презентації, текстову і графічну інформацію, відео,схеми, таблиці. Потрібну інформацію слухачі можуть зберегти на свої комп'ютери. • Колективна робота з програмним забезпеченням: учасник вебінару з відповідними правами(зазвичай учитель) демонструє всім іншим учасникам роботу в середовищі конкретного програмного продукту на екрані свого комп'ютера. При цьому вчитель має можливість передавати права управління програмою будь-якому учню з конкретним завданням. • Обмін миттєвими повідомленнями за допомогою текстового чату. При цьому можливе застосування як загального чату, коли всі учасники бачать усі повідомлення, так і приватного спілкування двох осіб з можливістю блокування вхідних повідомлень. Також важливим є обмін файлами між учасниками вебінару –завантаження і вивантаження файлів будь-яких розмірів. • Whiteboard –електронна панель, яка виконує функції дошки для спільної роботи та має стандартний набір інструментів:лінія, коло, прямокутник та ін. • “Підняття руки” –надає змогу учаснику вебінару звернути на себе увагу ведучого та попросити увімкнути мікрофон, камеру або інший функціонал. В окремому вікні ведучого при цьому з’являються у відповідному порядку імена учасників, які «підняли руку». • Можливість проведення лекцій, семінарів, віртуальних зустрічей з іноземними партнерами (студентами, науковцями, викладачами) одночасно з різних країн; • Можливість учасника виявляти емоції, зокрема згоду, заперечення тощо за

255

допомогою спеціальних індикаторів, які деякою мірою компенсують відсутність безпосереднього контакту. • Вебінар – це економічно вигідна форма навчання. З одного боку, для участі у вебінарах потрібний комп'ютер з динаміками і навушниками і підключенням до Інтернету. З іншого боку, участь у вебінарах коштує на 50% дешевше, ніж навчання в аудиторії істотно економиться час і гроші на відрядження. • Запис вебінара. Вебінари не прив'язують слухачів до певних часових рамок. Для тих, хто не може бути присутнім на занятті у момент його проведення, доступний запис, який можна переглянути у будь-який слушний час. Підсумовуючи все вище сказане, можна зробити кілька висновків. Проаналізовано форму організації вебінару у процесі навчання, необхідність їх використання. Визначено, що організація єдиного віртуального середовища для навчання підвищить рівень взаємодії суб’єктів навчального процесу, а також забезпечить достатній рівень відкритості й доступності освітнього процесу. Уже під час індивідуальних зустрічей з учнями можна було побачити, що вебінар дав свої позитивні результати. Частина роботи, учні виконали, спираючись на консультацію під час семінару, вимагала мінімум коректив. Упровадження різних інноваційних технологій у навчальний процес викликає неабиякий інтерес у школярів. Вони більше ініціативні, проявляють нахили до самостійного вивчення предмету. Тому з впевненістю можна сказати, що саме за такими засобами роботи, як вебінар – майбутнє дистанційної освіти. Враховуючи стрімкий розвиток і масове розповсюдження портативних і надійних, дешевих і економічних високопродуктивних пристроїв (нетбуків, комунікаторів, планшетних комп’ютерів тощо), що постійно підключені до Інтернету, слід надавати більшої уваги всебічній підготовці учасників навчального процесу до використання сучасних мобільних Інтернет-пристроїв з метою організації електронного навчання. ЛІТЕРАТУРА: 1. Царенко В. О. Вебінар як технологія навчального співробітництва учнів і вчителів середніх шкіл. – [ Електронний ресурс] – Режим доступу: http://ite. ksu. ks. ua/webfm_send/208 2. Динцис Д. Методические особенности проведения вебинаров на краткосрочных курсах по методике «in-class» [Електронний ресурс]/ Данил Динцис. – Режим доступу:http://www.trainings.ru/ library/articles/?id=13183. 3. Морзе Н.В., Ігнатенко О.В. Методичні особливості вебінарів, як інноваційної технології навчання / Н.В. Морзе, О.В. Ігнатенко // Інформаційні технології в освіті: зб. наук. пр. –Херсон: ХДУ, 2010. – Вип. 5. –С. 31-39.

256

УДК 78: 37.06

КИСЛА С.В. засл. арт. України, доцент кафедри академічного та естрадного співу Інституту мистецтв Київського університету імені Бориса Грінченка

УРОКИ МУЗИКИ У СУЧАСНІЙ ШКОЛІ: ШЛЯХИ ВИХОДУ ІЗ ГЛУХОГО КУТА Музика посідає вагоме місце у формуванні внутрішнього світу людини, її духовної культури, естетичного смаку. Провідну роль у цих процесах має відіграти школа, що ставить підвищені вимоги до людей, які здійснюватимуть ці процеси. Ключові слова: музика, естетичне виховання, учитель нової генерації, технічне забезпечення уроку. УРОКИ МУЗЫКИ В СОВРЕМЕННОЙ ШКОЛЕ: ПУТИ ВЫХОДА ИЗ ГЛУХОГО УГЛА Музыке принадлежит важное место в формировании внутреннего мира человека, его духовной культуры, эстетического вкуса. Ключевую роль в этих процессах должна сыграть школа, что выдвигает повышенные требования к людям, занятым в этих процессах. Ключевые слова: музыка, эстетическое воспитание, учитель новой генерации, техническое обеспечение урока. MUSIC LESSONS AT MODERN SCHOOL: WAYS OUT FROM BOONDOCKS. Music is an important part of formation of the inner world of man, his spiritual culture, aesthetic taste. The school that puts forward increased requirements to the people occupied with this process has to play a key role in these processes. Key words: music, aesthetic education, teacher of new generation, technical providing lesson. Музика відіграє важливу роль у формуванні внутрішнього світу і духовної культури людини. Естетичний смак і мистецькі уподобання є особистою справою людини, однією із сфер реалізації свободи. Проте рідко коли хороший смак формується стихійно: його «прищеплюють»; і цей термін показує тривалість і складність процесу. На формування / деформування естетичного смаку впливають численні чинники, серед яких вагому роль відіграє середовище, фон, який стає канвою світосприйняття і створює своєрідні фільтри, через які проходить і доходить до людини лише частина різноманітного світу. І лише вона стає реально існуючою на суб’єктивному рівні, а не сприйняте, попри всю свою значущість чи загальнолюдську цінність, матиме статус неіснуючого. Таким чином, між людиною і тисячолітніми культурними здобутками народу чи людства утворюються ментальні перешкоди і бар’єри, які можуть стати непереборними. З огляду на те, що в сучасній світовій культурівідбувається чимало процесів, які не можна віднести до конструктивних і гуманістичних, ситуація набуває непередбачуваного характеру. Ідеться про загрозу збереження людської ідентичності, цілісності

257

її чуттєвості, яка складалася тривалий час під системною дією комплексу чинників. «Сьогодні 70 відсотків усієї інформації, що передається каналами ЗМІ, становить негативізм»[3; 105 ], тобто людину переносять до світу , що є розбалансованим. Не можна заперечити, що у державі й світі відбувається чимало негативного, проте відбуваються й інші процеси, та чомусьїм не знаходиться місця у тих же ЗМІ, і навіть нагородження переможців премії «Гордість країни»цього року відбувалося пізно вночі, хоча кожен із цих сучасних героїв може стати взірцем для молодих людей, проте вони, як і численні культурні здобутки, лишилися поза світом багатьох молодих людей. Чутливість до світла притаманна усьому живому, це і зумовилопровідну роль зору в життєдіяльності людини, що сформувалася в процесі еволюції. Сучасна культура спрямована переважно на експлуатацію зору та зорових асоціацій, а це може позначитися негативно на людській чуттєвості, - адже людина являє собою цілісну систему, а тому надлишок навантаження на зір і зоровий центр мозку може компенсуватися лише за рахунок регресу чи деградації інших органів чуттів та інших відділів мозку. Відомий італійський поет К. Калабро називає наш час «епохою відеократії», а сучасні суспільства – «відеократичними». У них, зазначає дослідник, панує культ видимості заради самої видимості, культ одновимірного образу, і це не залишає людині ані простору й часу, ані бажання бачити світ у його цілісності[ 2;176]. Руйнівний вплив відеократії посилюється домінуванням агресивного ритму в сучасній музиці, особливо – у молодіжній субкультурі.Музика як вид мистецтва являє собою організований – певним чином – звук, і ритм разом із мелодією, гармонією, темпом, композицією і т. ін. відіграє важливу роль у тій організації. Саме їхня взаємодоповнюваність і взаємодія перетворює позбавлений смислової наповненості й образності звук на один з найемоційніших видів мистецтва – музику. Ритм не локалізованийлише у сфері мистецтва, він є всезагальним явищем: від діяльності живої клітини до складних процесів уГалактиці й Метагалактиці ми спостерігаємо прояви ритму як повторюваності у просторі й / або часі впорядкованих елементів. Не випадково історики музики, спираючись на дослідження археологів, ударні називають першими музичними інструментами. Їхнє призначення полягало в узгодженні дій під час виконання ритуалів, а також складної спільної праці. Тобто наш організм тисячоліттями привчався підлаштовуватися під певний ритм,що давало суттєві переваги у виживанні роду. Ця ж здатність у наш час може стати шляхом до самознищення, оскільки організм і окремі органи, на підставі тисячолітнього досвіду, без будь-якої потреби починають працювати у нав’язуваному ритмі, зазнаючи суттєвого навантаження, яке є марнуванням резервів організму. Компенсаторну функцію тут успішно могла б виконати класична музика з притаманними їй поліритмією, мелодійним та інтонаційним розмаїттям, проте «фільтри», сформовані не кращими зразками так званого шансонуі т. ін., стоять на заваді. Хоча безпосередній досвід сценічної і педагогічної роботи дає підстави стверджувати, що душі молодих людей відкриті до «серйозної» музики, і вони спроможні її сприймати, коли вдається подолати поширене серед цієї аудиторії упередження проти класики.

258

Проблема полягає в тому, що тут не можна виробити певні рецепти, оскільки багато чого залежить від педагогічного такту та інтуїції, конкретної ситуації тощо.До того ж, майже не доводиться сподіватися на допомогу сім’ї з низки причин: криза сучасної сім’ї, неготовність останньої до такого виду взаємодії із дітьми і до співпраці із педагогами та ін. Це ж стоїть на заваді до того, щоб починати роботу з дітьми з раннього дитинства, коли ще «кожен пальчик сам собі Бетховен» ( Л. Костенко ). Тому основну роль тут мають відіграти педагоги, насамперед, музиканти. Ми не зрушимо з місця, доки це буде лишатися справою невеликої групиентузиастів, «щопти» ( В. Стус), які діють всупереч інструкцій за принципом « від серця до серця». Потрібна нова генерація вчителів музики, які будуть спроможні подолати нехіть, що вже поселилася в юних душах, інерційність системи, зможуть використовувати інтерактивні методи і сучасні технічні можливості, оскільки результативність теперішніх методів викладання музики, їхній коефіцієнт корисної дії, є низьким, але, попри гостру потребу,ні середня, ні вища школа не готові ще сьогодні до нових підходів. У сучасній школі існує колізія між належним і наявним. Учасники Всеукраїнського семінару «Естетичне виховання в навчальних закладах нового типу» в листі до часопису «Музика» зазначали, що «вчитель музики в загальноосвітній школі… відрізняється від інших фахівців тим, що водночас є й виконавцем, і хормейстером, і теоретиком, і музикознавцем»[ 1 ; 12]. Додамо, що подекуди він має бути ще й хореографом і балетмейстером. Не поділяючи загальної спрямованості думок авторів « Листа», погоджуємося із характеристикою роботи фахівців цього профілю. Тобто, вчитель музики має бути висококваліфікованим професіоналом-універсалом, а кваліфікована робота потребує належної матеріальної і моральної винагороди. Натомість, на фоні непрестижності учительської праці як загальної тенденції, спостерігається дещо зверхнє ставлення до цього предмету в самій системі освіти і з боку інших колег, що позначається і на ставленні учнів до нього. За цих умов годі сподіватися на прихід до середніх навчальних закладів досвідчених музикантів чи теоретиків, які до того ж зазнають дискримінації і в оплаті праці через відсутність педагогічного стажу. На особливу розмову заслуговує матеріальна база як передумова діяльності. В усі часи усвідомлювали потребу в написанні творів для дітей, цю роботу здійснювали ( або до неї залучалися) кращі композитори і поети. І досі дитячі альбоми з минулих часів сприяють формуванню сучасної плеяди юних музикантів. Проте сучасний репертуар, особливо вокальний, практично відсутній. Трагікомічно виглядають учасники дитячих конкурсів, виконуючи твори «дорослого» репертуару. Талановита дівчинка із серйозним виглядом співає на загальнонаціональному каналі пісню «зіркового» наставника, і за це віддають голоси дорослі люди: «Он нравится, нравится мне, нравится, нравится так./ Нравится, я без ума./ Мама, в нём 40 градусов минимум, я на максимум выжата,/От него сегодня пьяна». І це вже присуд суспільству. Проблеми не обмежуються репертуаром. Важливо, щоб діти і підлітки знайомилися із кращими здобутками світової і вітчизняної музики з урахуванням вікових особливостей, можливо – адаптованими для певної вікової групи. Доцільним було б залучення талановитих юних виконавців, що сприяло б встановленню психологічного

259

контакту ще до початку знайомства із твором. Актуальними є і питання якості записів та виконання. Неякісні записи заважатимуть сприйняттю твору, та найбільша небезпека може походитивід неякісного виконання, що викличе неприйняття твору чи навіть мистецтва або відразу до нього. Після цього будьякі зусилля вчителя стануть марними. На нашу думку, одними із найрезультативніших могли б стати інтерактивні уроки у режимі online із залученням кращих виконавців, проте реалізація такого проекту поки що неможлива з технічних та фінансових причин. Крім того, тут потрібне коло людей, які б повторили шляхетний вчинок Д. Кабалевського, відомого композитора і на той час уже немолодої людини. Його «святая к музыке любов» надихнула на роботу у середній школі. Поки що може здійснюватися підготовчий період запропонованого проекту на рівні теоретичних розробок, обґрунтувань, обговорень і дискусій. На Сході кажуть, що найдовша дорога починається з першого кроку. Треба лише робити ті кроки. Потреба у масштабних комплексних змінах, які засновник «Римського клубу» А. Печчеї називав «людською революцією»[ 4; 35], є однією із планетарних, і вона стає все нагальнішою і гострішою. Від її реалізації залежить майбутнє людства. І тут музика, використовуючи свій гуманістичний і гуманізуючий потенціал, здатність впливати на найглибші шари психіки людини, може долучитися до реалізації цього глобального завдання. ЛІТЕРАТУРА: 1. Відкритий лист музикознавцеві Ю. Чекану // Музика. – 1994. - №4. – С.12. 2. Калабро К. Поезія, так би мовити… / К. Калабро // Всесвіт. - 1997. №11. – С.174- 181. 3. Лильо Т. Об’єктивація зла, або Зміщені акценти віртуальної людини / Т. Лильо // Всесвіт. – 1998. - №2. –С. 104-109. 4. Печчеи А.Человеческие качества / А. Печчеи. – М.: Прогресс, 1980. – 312с. КЛЮНІНА Н.В., СКИРТА В.С. Сумський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти, Україна

ВИВЧЕННЯ ІНОЗЕМНИХ МОВ ЯК ФАКТОР УСПІШНОСТІ В ГЛОБАЛІЗОВАННОМУ ТА ПОЛІКУЛЬТУРНОМУ СУСПІЛЬСТВІ Проблеми впровадження раннього навчання іноземних мов в Україні, в тому числі в Сумській області, сучасні аспекти професійно-методичної підготовки вчителя іноземної мови до роботи в початковій школі, технології навчання іноземної мови в ранньому віці хочеться розглянути в даній публікації. Питання навчання іноземної мови на початковому етапі все більше привертає увагу дослідників, вчителів, батьків. У теперішній час, в зв’язку з мовною політикою в Європі та зі змінами в державній політиці в Україні,

260

аспекти навчання іноземної мови, у тому числі і на початковому етапі, набули нового трактування. В умовах орієнтації України на інтеграцію в Європейський та світовий простір, володіння однією, а, краще, кількома іноземними мовами стає однією з умов культурного та професійного становлення людини. Тому вивчення іноземної мови в ранньому віці зобов’язує школу створити умови, які б сприяли мовному, мовленнєвому, інтелектуальному та емоційному розвитку дітей. Ця тема є актуальною так як у сучасному суспільному житті стало досить поширеним явище раннього навчання дітей іноземній мові. Рішення цього відповідального завдання потребує кваліфікованих, спеціально підготовлених до роботи з дітьми раннього віку педагогів. Проблеми засвоєння іноземної мови були предметом багатьох психологопедагогічних досліджень (М.М.Гохлернер, І.А. Зимня, О.О.Леонтьєв, Т.К. Полонська, С.В. Кузьміна Л.Б. Ельконін, О.В. Запорожець та ін.) Різні аспекти ранньої іншомовної освіти висвітлюються в роботах Ю. Вауліна, О. Бігич, О. Коломінова, Р. Мартинова, О. Мисечко. Питаннями книго творення займаються В. Редько, О. Пасічник, В. Плахотник, О. Савченко. Одні науковці (Н.І. Імадзе,В. Мопольд, Ж.Ронже, В.Штерн та ін..) вважають найбільш сприятливим є ранній вік (до 3 років) засвоєння іноземної мови, аргументуючи свою позицію тим, що діти віком від 2 до 5 років «схоплюють» все на льоту. Проте більшість науковців вважають, що починати навчати дитину іноземної мови слід з 4-6 років, коли в неї формується достатня словникова база рідної мови (У. Ванрайх, Г. Талмер, К. Ушинський, Л.С. Виготський, І.А. Зимня, О.О. Леонтьєв) Рада Європи не є байдужою до мовної політики в Україні. Велика частка роздумів та праці була вкладена колегами з країн-учасників спільних проектів у сфері Сучасних мов при Раді Європи у розробку принципів і практику вивчення, викладання та оцінювання мов. Рада прагне покращити якість спілкування між європейцями з різною мовою та культурним підґрунтям. Адже поліпшення спілкування полегшує мобільність та більш прямі контакти, що в свою чергу веде до кращого розуміння і до тіснішої співпраці. Рада також підтримує методи вивчення і викладання, які допомагають молодшим учням формувати й розвивати навички та вміння, необхідні для оволодіння іноземною мовою. Основним методологічним принципом Ради Європи є: методи, що використовуються у вивченні, викладанні та дослідженні мов, мають розглядатися з точки зору їх найбільшої ефективності для досягнення цілей, узгоджені із потребами учнів. Ефективність обумовлюється мотиваціями та особливостями учнів, так само як і природою людських та матеріальних ресурсів, які можуть бути застосовані. Слідування цьому принципу неухильно приводить до великої різноманітності цілей і до ще більшої різноманітності методів та засобів навчання. Необхідність раннього початку вивчення іноземної мови в початковій школі уже не викликає якихось принципових заперечень. Рада Європи провела ряд семінарів, на яких всі держави-члени Європейського союзу представляли свої моделі. Зараз дискутується не питання « Що робити ? » , « Чому робити ? » , а скоріше питання « Як робити ? ».

261

На сучасному етапі особливо змінюється співпраця в освітній галузі України з країнами Європи. Вибір Україною курсу на входження до європейського освітнього простору, міжнародний обмін у різних сферах діяльності та галузевих знань підвищують статус і роль іноземної мови як важливого засобу комунікації та зв’язку. Ряд семінарів з питання викладання іноземної мови в початковій школі були проведені МО і науки, молоді та спорту України, де науковці, методисти, вчителі практики виклали своє бачення раннього вивчення іноземної мови. В січні цього року на базі Київського національного лінгвістичного університету за участю заступника Міністра освіти і науки України, молоді та спорту Бориса Жебровського відбувся семінар «Особливості навчання іноземних мов у початковій школі: пріоритети та завдання». (Представником від Сумської області була Скирта В.) Серед питань, які розглядались на конференції були: світові тенденції навчання іноземних мов у початковій школі та їх реалізація в Україні, проблеми раннього білінгвізму при навчанні іноземних мов, сучасні підходи до створення підручника іноземної мови для молодших школярів, Європейський мовний Портфоліо як сучасний засіб контролю в початковій школі, навчально-методичне забезпечення уроку іноземної мови в початковій школі, контроль та оцінювання навчальних досягнень молодших школярів з іноземної мови. На практичному семінарі в Києві в березні цього року Хелена Кертайн, спеціаліст навчальних планів іноземних мов для державних шкіл Мілоукі зазначила, що вивчення іноземної мови в ранньому віці не лише розвиває лінгвістичні задатки дитини, а й виховує любов до навчання загалом, а також корисно всім дітям, незалежно від їх стартових здібностей, оскільки воно надає: - безспірно позитивний вплив на розвиток психічних функцій дитини; стимулюючий вплив на загальні мовні здібності дитини. ( Представник від Сумської області Кулакова В., методист Сумського району) 26 січня 2012 р. Макаєва С., вчитель англійської мови м. Глухова, брала активну участь у Всеукраїнському семінарі в м. Києві, де розглядалися наступні питання: - сучасні тенденції навчання ІМ у початковій школі; - сучасні підходи до створення підручника ІМ для молодших школярів; - контроль та оцінювання навчальних досягнень учнів 1-3 березня 2012 р. з метою створення зразків Портфоліо та їх апробації у зв’язку із запровадженням вивчення ім. з 1 класу була відряджена Красилова Н. учитель Путивльської школи І-ІІІ ступенів № 1 на семінар-практикум на базі Київського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти педагогічних кадрів (спільно з Британською радою). 1-2 лютого 2012 р. на семінарі-практикумі «Кроки до успіху» в м. Черкаси була учасницею Яненко І., керівник школи молодого вчителя м. Лебедин, де започатковано проект зі створення курсів фахового удосконалення для вчителів англійської мови в зв’язку з впровадженням вивчення ІМ з 1 класу. Починаючи з 1 вересня 2012 навчального року стало обов’язковим вивчення однієї ІМ з першого классу, а з п’ятого учні будуть опановувати другу іноземну мову. За словами нині діючого міністра освіти Д.Табачника, в якості другої мови може бути будь-яка ІМ, в тому числі і російська [5].

262

Раннє навчання іноземної мови дає позитивний практичний ефект в плані підвищення якості володіння в основній школі, а також відкриває можливості для навчання другої іноземної мови, необхідність володіння якою стає все більш очевидною. Пластичність природного механізму засвоєння мови дітей раннього віку, природна цікавість, відсутність ‘застиглої’ системи цінностей і установок, імітаційні здібності, відсутність психологічного бар’єру у використанні іноземної мови як засобу спілкування і т.д. сприяють ефективному вирішенню завдань, що стоять перед навчальним предметом «Іноземна мова». Творчі завдання діти виконують в ігровій формі, що сприяє становленню їх здібностей і створює сприятливий психологічний клімат. Граючись, діти легко засвоюють складні поняття, та вивчення іноземної мови перетворюється в яскраве захоплююче заняття. Діти вивчають іноземні мови краще всього, коли: - вчителі визнають учнів як активних конструкторів значення і використання мови, а не пасивних одержувачів словникового запасу й інформації; - вчителі послідовно проводять інструкції англійською мовою з мінімальним використанням рідної мови; (“Classroom language needs as much careful planning and preparation as any other aspect of the lesson. It should be at the level appropriate to the class” [6:13]; - вчителі планують управління в класі так ретельно, як і всі інші аспекти своїх дій; - вчитель планує навчально-виховний процес так, що учні стають все більш незалежними в їх використанні розмовної і письмової мови; - граматика представляється через і для використання замість аналізу; - використовується наочність, опори, реальні ситуації і практичний досвід; - створюються можливості набуття досвіду для збільшення незалежності й самоуправління. Урок у класах для молодшої вікової групи має певні особливості, які найвиразніше виявляються в способах організації навчальної діяльності та в структурі, характеризуються, зокрема, широким використанням ігрових форм навчання; скороченою тривалістю уроків (до 35 хв.); проведенням динамічних пауз; відсутністю домашніх завдань; розгорненим повторенням; різними способами оцінювання результатів навчальної діяльності. Навчання повинно задовольняти актуальні потреби дитини, насамперед – потребу особистісного контакту з учителем на уроці, прагнення дістати схвалення, підтримку своїх дій. Досягнення високих показників раннього навчання ІМ можливе за таких умов: - збільшення кількості годин. Як засвідчує практика, відведена на початкову школу кількість годин є недостатньою для формування необхідного рівня володіння ІМ А1 і потребує значно більшої кількості навчального часу. Для порівняння наведемо показники відносно кількості занять на тиждень та їхньої тривалості в інших країнах [1]: Великобританія (2-5занять по 100-200 хв.), Німеччина ( 2-5 занять по 60 хв.), Італія ( 3 заняття по 60 хв.), Угорщина ( 3-4 заняття по 45 хв.), Естонія ( 3-6 занять по 45 хв.); - відповідне кадрове забезпечення. Якісне навчання може забезпечити тільки сучасний креативний та освічений педагог. Саме його належна

263

підготовка та перепідготовка потребує особливої уваги. На сьогоднішній день ситуація склалася така, що в зв’язку з низьким статусом професії педагога 2540 % студентів-випускників не мають бажання працювати в школі. Ситуація погіршується ще тим, що більшість учителів у галузі раннього навчання ІМ працюють без належної кваліфікації, не озброївшись сучасними стратегіями їх навчання. Для професійного розвитку необхідне обов'язкове підвищення кваліфікації, шляхом відвідування відкритих занять, семінарів, студій, конференцій, курсів, що і робиться СОІППО (семінари в м.Суми, м.Ромни, м.Охтирка, м.Шостка, м.Конотоп, м.Лебедин, експрес курси); - застосування інтегрованого навчання, включаючи міжпредметні зв’язки. Одним із шляхів вирішення проблеми перевантаження учнів, внаслідок розширення діапазону навчальних предметів є інтеграція ІМ та інших навчальних предметів у початковій школі. Це в свою чергу, передбачає вивчення на уроці ІМ тем з усіх предметів, які входять до навчального плану початкової ланки (математики, образотворчого мистецтва, трудового навчання, хореографії тощо). Слід пам'ятати, що чим менша дитина, тим більше практичного спрямування має набувати навчальний процес. - Навчально-методичне забезпечення освітнього процесу. Всі вищезазначені зміни вимагають підготовки нових шкільних підручників як основного засобу реалізації змісту освіти. ЛІТЕРАТУРА: 1. Бігич О. Б. Методична освіта майбутнього вчителя іноземної мови початкової школи : [монографія] / О. Б. Бігич. – К. : Вид. центр КНЛУ, 2004. – 278с. 2. Загальноєвропейські Рекомендації з мовної освіти: вивчення, викладання, оцінювання/Науковий редактор українського видання доктор пед. наук, проф.. С. Ю. Ніколаєва. – К.: Ленвіт, 2003. – 273 с. 3. Коломінова О. О. Сучасні технології навчання англійської мови в початковій школі // Іноземні мови. – 2010. - №2.- С. 40-47. 4. Навчальні програми з іноземних мов. 1- 4 класи. К.: Видавничий дім Освіта, 2012. – 93 с. 5. Українські школярі будуть вивчати дві іноземні мови в обов’язковому порядку. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу. – http://gazeta.ua/articles/life/ ukrajinski-shkolyari-budut-vivchati-dviinozemni-movs-v-obovyazkovomu-poryadku/430329 6. Winn-Smith B. Classroom Language / B. Winn-Smith // English Teaching Professional. – January 2001. – Issue Eighteen. – P. 13-14.

264

УДК 375.5:94(410)

КОВАЛЕНКО К.Г., ШУБА А.В. студенти IV курсу. Комунальний заклад «Харківська гуманітарно-педагогічна академія» Харківської обласної радиfessa@list.ru

ПОЛІТИКА СЕРЕДНЬОЇ ОСВІТИ У ВЕЛИКОБРИТАНІЇ SECONDARY EDUCATION POLICY IN THE UK АНОТАЦИЯ В этой статье мы описываем ряд важных образовательных реформ, которые были представлены в Великобритании в течение последних 20 лет и, по возможности, мы предоставляем доказательства их влияния. Тем не менее, в Великобритании оценки определенной политики, к сожалению, остаются необычными. В статье мы подчеркиваем, что можно рассматривать, как точные выводы каждого политического вмешательства, и указываем на то, где необходимо больше дополнительной информации. ABSTRACT In this article we describe a number of the more important educational reforms that have been introduced in the UK during the last twenty years and where possible we provide evidence of their impact. However, in the UK the evaluation of specific policies unfortunately remains relatively unusual. In the article we highlight what one can view as robust findings on each policy intervention, and point to where more evidence is needed. За останні 50 років спроби реформувати систему освіти Великобританії значно зросли. Яскравим прикладом такої реформи є надання батькам учнів все більше і більше права вибору, а школам — більшу відповідальність. Серед проблем можна виділити низький рівень середньої освіти: учні покидають школу дуже рано, маючи недостатній багаж знань та умінь. Факти підтверджують цю проблему. По-перше, кількість дітей у віці 16 років (обов'язковий вік для закінчення школи) збільшується з кожним роком, хоча залишається низькою за міжнародними стандартами. По-друге, підвищилось занепокоєння, що існує застій успіху, особливо на обов'язковому етапі. Успішність здачі екзаменів залишалася незмінною у 1970-1980 роки. Таким чином, у 1980-ті роки приблизно половина учнів покидали школу у віці після 16 років, не маючи спеціальності. Більше двох третіх учнів не здали екзамени успішно у віці 16 років і звернулися на біржу праці без освіти взагалі. У зв'язку з цим консервативний уряд в 1980-1990 роки пришвидшив темп реформи та ввів так званий «ринковий механізм», щоб заставити середні навчальні заклади підвищити планку освіти. Іншою проблемою являються непередбачувані наслідки стимулювання ринкової реформи. Доказом слугує підвищена конкуренція серед шкіл, що веде до децентралізації фінансування школи, через яку з'являється нерівність. Це може призвести до того, що лише забезпечені батьки зможуть скористатися ринково-орієнтовною системою, а здібні учні, які бідні у економічному та соціальному планах, починають відставати. Це являється

265

особливо важливо в контексті освіти Великобританії з низькими результатами успіху, які найбільш проявляються саме серед бідних та учнів з вадами. Якщо забезпечені батьки зреагують на цю інформацію, вибираючи для своїх дітей найкращу школу, тоді з'являється чітке протиріччя між стратегією щодо підвищення стандартів та політики щодо зменшення нерівності. Соціальноекономічне становище також має відношення до якості навчання та продуктивності роботи учня через однолітків. Якщо вибір батьків приведе до більш соціально-економічного розшарування по школам, ефект однолітків у подальшому зміцнить соціально-економічне невигідне становище. Дані про обсяг освітньої нерівності у Великобританії суперечить цьому досить песимістичному погляду. Очевидно, що успішність дітей, незважаючи на рівень прибутку їхніх сімей, зростає. Більше того, нерівність підвищилась на ранніх етапах. Між 1974 і 1986 роками успішність зросла серед дітей із забезпечених сімей [2]. Спонукання ввести ринкові реформи призвели до підвищення стандартів та певних досягнень, ніж питання про нерівність. Очевидно, що результати реформи мали мінімальний вплив на дитячі досягнення. Емпіричні дані з США спираються на думку, що децентралізація шкільної системи може покращити освітні результати. На додаток до цього середня освіта Великобританії має особливу проблему з фундаментальними навичками. У порівнянні з іншими країнами рівень грамотності молодих спеціалістів починає падати. Можна припустити, що система освіти Великобританії стає менш корисною та результативною, а молоді спеціалісти не мають належний рівень фундаментальних навичок. За для вирішення цієї проблеми було представлено дві важливі національні реформи. По-перше, було введено стандартизований навчальний план для учнів 7-16 років. Метою цього навчального плану стало підвищення якості знань, забезпечуючи усім учням вивчення певного набору дисциплін. По-друге, було запроваджено стратегії грамотності та мислення. Вони поширювалися на початкову школу і мали на меті розвивати фундаментальні навички у спеціально відведений для цього час. Суть та методика уроків були ґрунтовно викладені центральним урядом. На скільки учням був зрозумілий навчальний матеріал дізнавалися, проводячи державні тести для учнів у віці 7, 11, 14 і 16 років [1]. Окрім того, у Великобританії, у порівнянні з такими країнами як Франція і Германія, проживає невелика частина працівників, які мають 2 Рівень або вищий Рівень, який розглядається, як Рівень професійної або академічної кваліфікації. Насправді, розрив між Великобританією та іншими країнами буде вище, якщо у Великобританії зосередяться виключно на професійній кваліфікації, принаймні, на 2 Рівня. Для чиновників, цей міжнародний досвід показує, що у Великобританії проживає небагато молодих людей, які мають бажання отримати професійно-технічну кваліфікацію, і занадто багато тих людей, які залишають освіту і навчання в цілому, і, таким чином, виходять на ринок праці без отримання необхідної кваліфікації. Для вирішення цієї проблеми є 2 метода. Перший - це багаторічні спроби затвердження реформ кваліфікацій, спрямованих на підвищення привабливості і вартості ринка праці професійно-технічних кваліфікацій. Частина проблеми професійної освіти у Великобританії пов'язана з

266

продовженням невдалих спроб досягти так званої «рівної поваги» між професійною і академічною освітою. Але, у порівнянні з академічною кваліфікацією, для покращення стану професійної кваліфікації були проведенні численні реформи. Звичайно, ця нестабільність, яка постійно генерує реформи, сама по собі підриває значення професійної кваліфікації. Без існування єдиної системи професійно-технічної освіти у Великобританії, більшість запроваджених реформ були безрезультатними [3, с. 55-56]. Другим методом, який виявився більш успішним, являється повторна спроба введення високоякісного учнівства. Першим кроком до цього було введення сучасної системи професійного навчання, яке було спрямоване на забезпечення високоякісної професійної можливості підвищення рівня кваліфікації для більш забезпечених учнів. Сучасні системи учнівства моделюються на німецьку подвійну систему навчання, і націлені на молодих людей віком 16-19 років. Завдяки цьому рівень учнівства Великобританії зараз вищий ніж у Франції, Фінляндії і США, але, як і раніше, значно нижче ніж у Німеччині і Данії. Чиновники не визнають, що прості зміни характеру професійної кваліфікації, самі по собі, не були направлені на обов'язкове заохочення високого рівня участі. Зокрема, було малоймовірно, що це зможе зацікавити більш бідних студентів у продовженні навчання з повною зайнятістю. Тому, для того щоб заохотити більш бідних студентів до продовження навчання на денній основі, було запроваджено проект по допомозі в освіті (Education Maintenance Allowance). Мета його полягала в тому, щоб підвищити обов’язкову участь вузів і утримати молодих людей (віком від 16 до 19 років) з малозабезпечених сімей в освітній системі. Схема EMA була розроблена таким чином, щоб дати молодим людям, які знаходяться в невигідному фінансовому положенні, додатковий стимул для того, щоб залишитися в освіті і допомогти їм покрити деякі додаткові витрати, пов'язані з повною освітньою зайнятістю. Цей проект був введений на експериментальній основі і був реалізований по всій Великобританії. І на цей час він розглядається, як вельми успішне політичне втручання [5]. Дані про вплив різних реформ, розглянутих у цій статті, досить неоднорідні, хоча кращі для деяких галузей освітньої послідовності, ніж для інших. Наприклад, ми ще далеко від усвідомлення, що вплив орієнтованої реформи ринку впливає на успішність студентів і нерівність в освітній системі Великобританії. Але поки ми не знаємо, який вплив мала Національна Навчальна програма у Великобританії на досягнення учнів, ми знаємо, що час грамотності виявився ефективним в покращенні первинних навиків читання в учнів. Ми знаємо, що деякі професійні кваліфікації, які були введенні в останні десятиліття, не мали важливого значення на ринку праці, вважаючи, що ці реформи були безуспішними, принаймні, у цьому вимірі. Ми знаємо, що якщо виплатити молодим людям з малозабезпечених сімей відносно невеликий резерв, щоб вони залишилися в школі, швидше за все, це збільшить їх шанси продовжити навчання [4, с. 108-110]. Таким чином, найкращим прикладом правильно спроектованого аналізу у Великобританії являється проект Education Maintenance Allowance, але навіть він не включає повний аналіз рентабельності та й існує відносно небагато прикладів в цій сфері в цілому. У найближчі 5-10 років можна буде помітити прогрес у здійсненні політики в галузі освіти з точки зору емпіричного аналізу.

267

ЛІТЕРАТУРА: 1. Bradley, S., G. Johnes and J. Millington (2001) School Choice, Competition and the Efficiency of Secondary Schools in England, European Journal of Operational Research, 135, 527-544. 2. Chubb, J and T. Moe (1990) Politics, Markets and America’s Schools, Washington DC: The Brookings Institution. 3. Hoxby, C. (2003b) School Choice and School Competition: Evidence From the United States, Swedish Economic Policy Review, 10, 9-66. 4. Machin, S. and A. Vignoles (2004) Educational Inequality: The Widening Socio-Economic Gap, Fiscal Studies, 25, 107-128. 5. West, A. and H. Pennell (1999) School Admissions: increasing equity, accountability and transparency, British Journal of Education Studies, 46, 188-200. КРЮКОВ О.І., доктор наук з державного управління, професор, Сумський інститут післядипломної педагогічної освіти (м.Суми) БЄЛЬСЬКА Т.В., кандидат наук з державного управління, докторант, НАДУ при Президентові України (м.Київ)

ДЕРЖАВНО-УПРАВЛІНСЬКИЙ ВПЛИВ НА ФОРМУВАННЯ ОСВІТНЬОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ В Україні в умовах переходу до демократичної системи управління якісно змінюється механізм функціонування держави, запроваджуються стандарти реальної демократії, похідними яких є інноваційні підходи в управлінні, зокрема, система управління якістю осхвітних послуг. У педагогічній літературі Ю. К. Бабанським, 3. П. Ковязіною, В. Кременем, І. П. Підласим, М. М. Поташником обґрунтовуються ряд педагогічних умов, які забезпечать ефективність системи управління якістю освіти в Україні. Водночас питання інформаційного забезпечення системи управління якістю освіти в Україні висвітлене недостатньо й залишається нерозв'язаним. Є всі підстави стверджувати, що організація професійної підготовки державних службовців повинна розглядатися разом із системою управління якістю. Демократизоване суспільство стає все більш вимогливим до влади, що змушує уряди орієнтувати всю діяльність на людину, на задоволення її потреб і інтересів через надання якісних послуг, що можна вважати інновацією в державному управлінні освітою. Розглянемо основні дефініції. Поняття “інновація” з’явилось у дослідженнях етнічних культур в XIX столітті. Його сутність полягала у запозиченні однією культурою елементів іншої. Термін “інновація” як економічну категорію увів у науковий обіг у 1911 році вчений Алоїз Шумпетер. Саме він вперше змалював інноваційний процес, дав визначення інноваціям та виокремив п’ять чинників інноваційного розвитку, зокрема: використання

268

нової техніки та технологічних процесів, застосування продукції з новими властивостями, використання нової сировини, зміни в організації виробництва та його матеріально-технічному забезпеченні, поява нових ринків збуту. З середини XX століття на Заході поняття “інновація” стали використовувати в освітній галузі. Більшість дослідників та практиків дають визначення терміна згідно із тлумачними словниками: інновація – нововведення, цілеспрямована зміна, яка викликає перехід системи із одного стану до іншого. О. Гуровій вдалося систематизувати основні підходи до поняття інновація, проаналізувавши роботи Н. В. Горбунової, Л. І. Даниленко. Встановлено, що освітні інновації мають чотири позиції з точки зору організації діяльності суб’єктами: 1) організація діяльності закладу освіти в цілому (режим роботи, тип установи); 2) організація праці вчителів (технології навчальновиховного процесу, навантаження, творча діяльність, підвищення кваліфікації); 3) організація роботи учнів (рівень навчання, врахування індивідуальних особливостей та потреб, 4) управлінська діяльність (оргструктури, функції, технології) [2]. Л. І. Даниленко пропонує дещо іншу класифікацію освітніх інновацій відповідно до напрямку застосування: 1) психолого-педагогічні (нововведення у навчальному процесі, нововведення у виховному процесі, нововведення в управлінському процесі); 2) науково-виробничі (комп’ютеризація, телекомунікація, матеріально-технічне оснащення); 3) соціально-економічні (сучасні технології розвитку особистості, нововведення у правове забезпечення системи освіти, нововведення в економіку освіти [3]. За інноваційним потенціалом виділяють три рівні інновацій: — удосконалення, раціоналізація, модернізація, оптимізація; — комбінаторні нововведення, які передбачають конструктивне використання елементів різних методик; — принципово нові, радикального характеру технології навчання, виховання, розвитку школярів, організації педагогічного процесу, управління закладом освіти. Спільні риси інноваційних технологій — це психологізація педагогічного процесу, диференціація та індивідуалізація навчання і виховання, розвивально-творчий характер діяльності школярів, атмосфера співробітництва та психологічного комфорту, моніторинг навчального процесу, підвищена увага до потреб та запитів учнів [2]. Найпотужнішою інновацією сьогодення є система управління якістю (СУЯ). Словосполучення “система управління якістю” складається зі слів різного смислового навантаження. За нашим глибоким переконанням, у словосполученні “система управління якістю” головне смислове навантаження несе слово “управління”. Якість – це виконання організацією своєї місії у найефективніший можливий спосіб. Організація розуміє та задовольняє потреби і прохання клієнтів. Вона організує роботу як серію процесів, щоб розвинути, впровадити та покращити ефективність системи. Вона проводить постійні перевірки та отримує результати виконання та ефективності процесів і на підставі об’єктивних даних удосконалює їх. Свідченням зростання в Україні уваги до проблеми якості державного управління є схвалення урядом у лютому 2006 року Концепції розвитку

269

системи надання послуг органами виконавчої влади та прийняття постанови Кабінету Міністрів України від 11 травня 2006 р. № 614 „Про запровадження системи управління якістю в органах виконавчої влади”. Значну попередню роботу здійснило Головне управління державної служби України, де вперше серед вищих органів виконавчої влади України запроваджено систему управління якістю. Фактичний стан виконання Програми запровадження системи управління якістю в органах виконавчої влади, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 11 травня 2006 року № 614, в Міністерстві освіти і науки України станом на липень 2007 року. Отже, у Міністерстві освіти і науки України, як і у інших центральних органах виконавчої влади, відбувається лише початкова стадія запровадження системи управління якістю. У рамках створення системи управління якістю в будь-якому органі державної влади, повинні бути виконані такі основні роботи:  обстеження діяльності структурних підрозділів, у рамках якого буде визначено рівень виконання вимог стандарту ДСТУ ISO 9001-2001 та виявлено можливі неузгодженості, дублювання функцій між різними підрозділами (певною мірою - визначення того, чи відображати в документах СУЯ існуючу практику діяльності, чи вона повинна бути удосконалена). До запровадження системи управління якістю близько 20 відсотків загальної кількості функцій, що здійснює Головдержслужба, в частині проходження документів дублювалося різними підрозділами;  розроблення за підсумками обстеження заходів з приведення практичної діяльності організації у відповідність до вимог стандарту ДСТУ ISO 9001-2001, організація та контроль виконання цих заходів;  визначення структури процесів, їх входів і виходів, їх зв’язку з організаційною структурою;  розроблення та узгодження документів СУЯ, що описують порядок виконання процесів (на етапі розроблення повинні виявлятися дії, що виконуються неузгоджено або неефективно, та розроблятися заходи з удосконалення);  затвердження та впровадження документів СУЯ;  проведення внутрішніх аудитів і аналізів, що дадуть оцінку функціонування СУЯ та її відповідності вимогам стандарту;  можливе проходження сертифікації СУЯ в уповноваженому органі, за підсумками чого може бути отримано сертифікат, який підтверджує виконання вимог стандарту ДСТУ ISO 9001-2001. Усі ці дії супроводжуватимуться навчанням різних категорій персоналу організації. Побудова системи управління якістю в організації базується на восьми принципах, зокрема: орієнтація на клієнта, успішна організація керівництва, відповідальність персоналу, чітка організація процесу роботи, контроль за виконанням поставлених завдань, постійна оптимізація, оптимальність прийнятих рішень, що спираються на факти, оптимально організована робота з постачальниками. Отже, системи управління якістю (далі – СУЯ) значною мірою вирішує проблему підвищення якості публічних послуг. Виходячи з вищевказаного, до

270

побудови СУЯ підходити потрібно з усією можливою серйозністю. Адже будуємо ми систему управління тими процесами, від яких залежить якість послуг, що надаються. Система управління якістю – це надзвичайно цінний капітал органу влади, а також дуже корисний інструмент керівництва. Правильне використання цього інструменту означає постійне удосконалення організації, упевненість та креативність її співробітників, отримання ними задоволення від роботи, позитивні результати. Досвід впровадження стандартів управління якістю в роботу владних органів різних країн свідчить про необхідність ретельного виписування робочих процедур, контролю за їх виконанням. Важливим є обов'язкове постійне удосконалення, пов'язане з наявністю чіткої правової бази, відповідного фінансування та матеріального і технічного забезпечення. Головним фактором є підбір кваліфікованих кадрів, постійна турбота про підвищення їх кваліфікації, створення належних умов для реалізації потенційних можливостей. Важливо зазначити, що однією з вимог стандарту є постійне удосконалення системи та підвищення її результативності. Тому отримання сертифіката є не кінцевим результатом, а лише проміжним кроком. Запровадження системи управління якістю завдяки підвищенню якості комунікацій між органами виконавчої влади та суспільством сприятиме підвищенню результативності та ефективності державного управління, зменшенню необґрунтованих або зайвих витрат (у тому числі, витрат часу), підвищенню якості управлінських рішень та прозорості механізму їх прийняття, а через це – сприятиме сталому розвитку економіки України, що призведе до підвищення авторитету органів виконавчої влади серед громадян та покращенню міжнародного іміджу України. Як свідчить європейський досвід, запровадження до роботи апарату процесного підходу, пропонованого стандартом ISO в рамках системи управління якістю, забезпечує процес постійного самовдосконалення інституцій. ЛІТЕРАТУРА: 1. Возний І. В. Оновлення управління навчальним закладом / І. В. Возний // Управління школою (Основа) : науково-методичний журнал. – 2009. – № 4. – С. 8–23. 2. Гурова О. М. Інноваційний менеджмент та інноваційна діяльність в освітніх закладах / О. М. Гурова // Проблеми сучасної педагогічної освіти. – 2006. – Вип. 9. – ч.1. [Електронний ресурс] – Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/pspo/2006_9_1/doc_pdf/gyrova.p df 3. Даниленко Л. І. Інноваційні педагогічні технології в закладах освіти / Л. І. Даниленко // Імідж сучасного педагога. – 2006. – №№3–4. – С.6– 9. 4. Мармиза О.І. Інноваційні підходи до управління навчальним закладом / О.І.Мармиза. – Х. : “Основа”, 2004. – 240 с.

271

0УДК 37.014.55: 004.9

КУЛИК О.Є. Здобувач наукового ступеня кандидата педагогічних наук при кафедрі управління навчальними закладами і педагогіки вищої школи «Університету менеджменту освіти» НАПН України, Завідувач КУ «Чаплинський районний методичний кабінет» lenakyluk2009@ rambler.ru

ЗАПРОВАДЖЕННЯ РАЙОННИМИ МЕТОДИЧНИМИ КАБІНЕТАМИ ДИСТАНЦІЙНИХ ФОРМ РОБОТИ З ПЕДАГОГАМИ Внедрение районными методическими кабинетами дистанционных форм работы с педагогами. Аннотация Актуальность материала, изложенного в статье, обоснована потребностью внедрения современных подходов к организации методической работы в условиях развития дистанционного образования. В статье рассмотрено дистанционные формы проведения методической работы районными методическими кабинетами, как вебинар, вебконференция, електронная лекция, форум, интерактивный опрос, проведение заседаний районных методических объединений в режиме onlain. Use of district methodical institutions distance forms of work with teachers. Annotation Relevace of the article is caused by needs use modern approaches to the establishment of methodical work under conditions of development distance education. The article considers such distance forms methodical work of district methodical institutions as webinar, e-lecture, web-consultation, forum, interactive poll, district meetings on-line. Постановка проблеми: Створення єдиного Європейського освітнього простору в рамках Болонського процесу суттєво підвищує роль ІКТ в освіті, що зумовлено сучасною світовою тенденцією до створення глобальних відкритих освітніх систем, які дозволяють, з одного боку, розвивати систему нагромадження і поширення наукових знань, а з другого — надавати доступ до різноманітних інформаційних ресурсів широким верствам населення. Основним завданням освіти в умовах розвитку інформаційного суспільства — навчити учнів і студентів використовувати сучасні інформаційні та комунікаційні технології. Отже, треба готувати викладачів та фахівців у сфері ІКТ, забезпечувати заклади освіти сучасною комп’ютерною технікою, педагогічними програмними засобами, електронними підручниками тощо. Від вирішення цього завдання визначальною мірою залежатиме розвиток країни. Як відомо, найважливішим засобом підвищення педагогічної майстерності вчителів є методична робота, яка позв'язує в єдине ціле всю систему роботи. Мета статті: розкрити актуальність проблеми використання районними методичними кабінетами дистанційних форм роботи з педагогами. Аналіз наукових доробків відомих учених, присвячених дослідженню безперервної післядипломної освіти вчителів, дав можливість з’ясувати, що на

272

сьогоднішній день більшість із них вбачає обов’язковим та необхідним упровадження дистанційної форми навчання та дистанційних форм роботи як таких, що мають забезпечити безперервність освіти, потребу в постійному оновленні знань, технологій і підвищенні кваліфікації [1]. Дистанційна освіта явище не нове її розвиток в Україні розпочався значно пізніше, ніж у країнах Західної Європи і здійснювався за умов низького рівня інформатизації українського суспільства, незначної кількості оснащення комп'ютерною технікою шкіл та відсутності спеціалізованих методик дистанційного навчання. Тому ДН в нашій країні отримало офіційну підтримку уряду та фактично розпочалося лише з 2000 року, але і досі теоретичні, практичні та соціальні аспекти дистанційної освіти розроблені в нашій країні недостатньо. До сьогоднішнього дня не існує єдиного визначення терміну дистанційного навчання (ДН). Скоріше, існує багато підходів до визначення даного терміна. Саме поняття "дистанційне навчання" було сформульоване такими вченими, як М. Томпсон, М. Мур, А. Кларк, і Д. Кіган. Кожен з цих авторів підкреслював окремий аспект даного методу. Різні аспекти використання інтернет середовищ у навчанні висвітлюються у роботах таких закордонних авторів як Є. Швенке, Х. Фрітч, Р. Гріфін та інших Науково-теоретичні основи та методичні особливості застосування такої форми дистанційної освіти як вебінар у вищій школі досліджували Н. Морзе, О. Ігнатенко, які вважають, що ця технологія є сумісною з багатьма організаційними формами та методами навчання [2]. Математичну модель повнофункціонального вебінару запропонував І. Брунець, М. Морозов вивчав особливості використання мережевих віртуальних середовищ в процесі роботи при вивченні різних предметів. Впровадження ДН є ефективним під час підготовки вчителів з різних галузей освіти: гуманітарної, технічної, природничо-наукової. Підходи та засоби ДН можна використовувати у роботі з вчителями різних дисциплін, перш за все – українознавства, історії, мови, методики викладання предмету. Суть зазначеної технології – забезпечення доступу вчителя до інформаційних фундацій, розвиток здібності до самонавчання за рахунок організації дослідницької творчої роботи, спрямованої на інтеграцію, розвиток та застосування отриманих знань у нових умовах. Характерні для сучасної школи інноваційні процеси суттєво ускладнюють підвищення кваліфікації вчителя. Професійна перебудова супроводжується перебудовою орієнтирів особистості. Звідси – спеціальна увага до таких засобів освітньої підтримки інноваційної професійної діяльності вчителя, які засновані на створенні творчого середовища інноваційного характеру. Створити творче середовище інноваційного характеру для розвитку вчителя через сучасні форми методичної роботи - основне сьогодні завдання РМК. Самостійними ланками в структурі методичної роботи є районні методичні об'єднання (РМО). Так, у нашому районі працюють 16 РМО вчителів-предметників, РМО класних керівників, вихователів ДНЗ. Розвиток ІКТ вніс певні корективи в методичну роботу району – новою формою методичної роботи стає проведення семінарів, засідань РМО, конференцій, круглих столів, семінарів, майстер-класів, конференцій, нарад із

273

використанням засобів телекомунікацій, он-лайн семінарів – вебінарів, одним із напрямів яких є інформатизація навчально-виховного процесу. Основним напрямом у створенні творчого середовища є запровадження дистанційного навчання та дистанційних форм роботи. У дистанційній роботі з педагогами району ми використовуємо традиційні форми роботи, тільки дещо модифіковані. Планування, координування і ведення методичної роботи в районі проходить безпосередньо через районні методичні об’єднання. Проведення засідань РМО в режимі on-lain дає можливість бути на них необмеженій кількості присутніх. Це не тільки вчителі певного предмету, а і заступники і директори шкіл нашого району, інших районів області, методисти КВНЗ «Херсонської академії неперервної освіти», одним словом, всі зацікавлені. Проводяться відповідно до плану, під час їх проведення використовуються презентації, анімації, графіка, фотографія, звук, відео і інші можливості, які надає та чи інша платформа. Проводяться засідання в реальному часі, але їх запис завжди можна проглянути, зайшовши через посилання на відповідну платформу. Надавати методичну допомогу та координувати роботу вчителів допомагають методистові консультації. Вони можуть бути індивідуальні й групові. Проводяться консультації із застосуванням засобів інформаційних та телекомунікаційних технологій: Skype, відео-, вебінарів й телеконференцій. При проведенні консультації таким чином, у вчителів зникає психологічниий бар'єр. Слухачі легко можуть ставити запитання, не соромлячись і не боячись реакції аудиторії. Одна із форм роботи – лекція. При застосуванні інформаційних та телекомунікаційних технологій загальні вимоги до лекції зберігаються. Але при дистанційній формі роботи лекції проводяться в реальному і нереальному часі, фронтально й індивідуально. Доцільним є проведення "електронних лекцій". Електронні лекції мають свої особливості, які відрізняють їх від традиційних: чітко структурований зміст; блокова схема побудови матеріалу; розвинена гіпертекстова структура; використання додаткових прийомів викладу матеріалу (звук, анімація, презентація, графіка, відео). Наступна форма роботи це проведення - семінарів. Недолік традиційних семінарських занять полягає в пасивності слухачів у створенні видимості активності шляхом попереднього розподілу питань і виступів, відсутності справді творчої дискусії. Семінари за умов застосування інформаційних та телекомунікаційних технологій можуть проводитися за допомогою комп'ютерних відео- й телеконференцій. Відеоваріант нічим не відрізняється від традиційного, тому що учасники процесу бачать один одного на екранах моніторів комп'ютера, лише географічно знаходяться один від одного в різних місцях, що значно економить час учителів та їх кошти. Віртуальні семінари - семінари, коли учасники не бачать один одного, а обмінюються тільки текстовими повідомленнями. Семінари можуть проходити у нереальному масштабі часу (off-line) і при цьому методист може оцінити активність кожного слухача. Якщо конференція не модерується, то всі учасники бачать на екрані питання і відповіді інших учасників семінару. З метою прийняття оптимального рішення, під час проведення нарад, засідань РМО, ми використовуємо інтерактивне опитування. За допомогою

274

модуля інтерактивного голосування можна швидко створювати опитувальник, редагувати його і розмістити, наприклад, у віртуальному класі, результати виводяться практично миттєво на екран монітора у графічному вигляді і всі присутні бачать результат колективної думки. Цінність такого опитування в тому, що присутні виражають особисту думку. Веб-конференції дозволяють привернути увагу широкого кола бажаючих до участі в обговоренні різних проблем, забезпечуючи при цьому кожному учаснику можливість одночасної присутності відразу на кількох конференціях, не відходячи від свого комп'ютера. Для всіх учасників такі конференції дозволяють не лише бути в курсі розвитку проблематики, яка їх цікавить, брати участь в обговоренні певної проблеми, але і самому висловлюватися з питань, що обговорюються, безпосередньо в процесі інформаційного спілкування, знайти однодумців, зацікавлених колег в обміні інформаційними ресурсами. Форум – найпоширеніша форма спілкування методиста й вчителя у дистанційній формі роботи. Форум може бути присвячений будь-якій проблемі або темі. Модератор форуму (мережевий викладач) реалізує дискусію чи обговорення, стимулюючи питаннями, повідомленнями, новою цікавою інформацією. Програмне забезпечення форумів дозволяє приєднати різні файли певного розміру. Кілька форумів можна об’єднати в один великий. Наприклад, під час роботи творчої групи над проблемою, створюються форуми для кожної окремої групи з метою спілкування під час проведення дослідження над вирішенням поставленого для даної групи завдання, потім – обговорення загальної проблеми проекту усіма учасниками навчального процесу (веб-конференція). Дистанційно працювати і надавати допомогу вчителеві нам допомагає також робота району у навчальній екосистемі «Моя Школа» - це повний комплекс навчального інформаційного середовища для кожного учасника навчально-виховного процесу(заснованого на хмарних технологіях): від учня та батька до відділу освіти. Ця система переводить на нові відносини всі взаємозв’язки в освіті і сприяє зміні форм і методів навчання. Незамінним для роботи методиста є віртуальний кабінет, який дає змогу мати повну картину діяльності вчителя у системі «Моя школа» за поточний день або за певний період. Методист може завжди переглянути конспекти вчителя і надати термінову консультативну та корекційну допомогу. РМК в будь-який час має результати якості знань учнів у кожного вчителя, виконання навчальних програм конкретним учителем і все це в автоматичному режимі. Крім того, завжди є навчальні плани всіх вчителів району в електронному вигляді, контроль бібліотечних фондів, постійний зв'язок з адміністраціями шкіл, можливість проводити методичні об’єднання в режимі вебінарів. Запровадження навчальної системи спонукало вчителів до набуття комп’ютерної грамотності, що стало кроком до підвищення якості викладання та росту якості знань учнів. Як же організувати вебінар? Найлегший спосіб організувати вебінар – скористатися послугами компаній, що спеціалізуються на наданні даних послуг. Ми у районі користуємося послугами WiZiQ, цей варіант більше підходить, виходячи, з бюджетних міркувань. Після проведення реєстрації та

275

створення на платформі віртуальних класів, надаємо учасникам відповідні посилання входу і графік проведення дистанційних заходів (таблиця1). Таблиця1. Графік проведення засідань РМО району на січень 2013 року. 17/01 Вчителів світової 15-00 http://www.wiziq.com/onlineлітератури class/1084445-svitovaliteratura 18/01 Вчителів історії та 15-00 http://www.wiziq.com/onlineіноземної мови class/1084448 istoriinozemna 15-00 http://www.wiziq.com/online21/01 Вчителів фізики class/1084451-phisik 22/01 Вчителів української 15-00 http://www.wiziq.com/onlineмови та літератури class/1084456-ukrmova 15-00 http://www.wiziq.com/online25/01 Вчителів математики class/1084464-matematik Процес введення дистанційних форм у методичну роботу показав: 1.Учитель може бути присутнім на більшій кількості районних методичних заходів без відриву від навчального процесу, знаходячись географічно у будьякому місці – у звичних і комфортних умовах. 2.Дистанційні форми роботи – це економічно вигідно. 3П.рисутні на дистанційних заходах долають психологічний бар'єр, пов'язаний з публічністю. 4.Формат вебінара сприяє глибокому зануренню в процес, досягненню ефективних результатів роботи. Окрім спілкування з методистом й інтерактивною групою, технічні засоби дозволяють демонструвати на екрані супроводжуючі слайди, текстову і графічну інформацію. 5.Вебінари не прив'язують слухачів до певних часових рамок. Для тих, хто не може бути присутнім на занятті, доступний запис, який можна переглянути у будь-який слушний час. Таким чином, дистанційні форми роботи дають значні дидактичні можливості та надають достатньо повний функціонал для реалізації колаборативної співпраці вчителів району, що дозволяє підвищити професійний ріст вчителя та темп впровадження в навчальний процес ІКТ, що, в свою чергу, впливає на якість знань учнів. ЛІТЕРАТУРА: 1. Бендерец Н. Н. Система повышения педагогического мастерства с использованием дистанционного обучения / Н. Н. Бендерец // Материалы международной научной-практической Интернет-конференции [„Методология и методика эффективного использования информационных и коммуникационных технологий в образовании”], (Екатеринбург, 15 сентября –15 декабря 2009 г.). –[Електронний ресурс]. –Режим доступу до журн. : http://webconf.irro.ru/int_konf/statyi/shablon_uch.php?id=36. 2.Морзе Н.В., Ігнатенко О.В. Методичні особливості вебінарів, як інноваційної технології навчання / Н.В. Морзе, О.В. Ігнатенко// Інформаційні технології в освіті: зб. наук. пр.-Херсон: ХДУ, 2010. Вип. 5.-С. 31-39.

276

УДК 004

КУНЦЕВ С. В., к. т. н., доц., kuntsev@uabs.edu.ua ЯЦЕНКО В.В., к. т. н., доц.,valery.v.yatsenko@gmail.com Государственное высшее учебное заведение "Украинская академия банковского дела Национального банка Украины"

ОНЛАЙН ТЕСТИРОВАНИЕ И СЕРТИФИКАЦИЯ КОМПЬЮТЕРНЫХ ЗНАНИЙ Анотация Рассмотрено использование онлайн тестирования и сертификации компьютерных знаний в системе дистанционного образования. Выполнен анализ технологий тестирования в украинских и российских учебных заведениях и центрах. Представлен опыт тестирования знаний и умений программных продуктов Microsoft. Abstract The use is considered on-line of testing and certification of computer knowledgesin the system of the controlled from distance education. The analysis of testing technologies is executed in ukrainian and russian educational establishments and centers. Experience of testing of knowledges and abilities of software products of microsoft is presented. Анотація Розглянуто використання онлайн тестування і сертифікації комп'ютерних знань в системі дистанційної освіти. Виконано аналіз технологій тестування в українських і російських учбових закладах і центрах. Представлено досвід тестування знань і умінь програмних продуктів Microsoft. Дистанционное обучение в Украине получило новый импульс к дальнейшему развитию – в мае 2013 года министерство образования и науки утвердило Положение [7]. Новый документ определяет основные принципы организации и внедрения дистанционного обучения (ДО). Согласно Положению дистанционное обучение представляет собой "индивидуализированный процесс приобретения знаний, умений, навыков и способов познавательной деятельности человека…". Цель ДО заключается в оказании образовательных услуг с помощью информационнокоммуникационных технологий. Основными видами занятий являются лекции, лабораторные занятия и консультации. Занятия проводятся в синхронном или асинхронном режимах. Процесс обучения обеспечивается системотехническими ресурсами, к которым относятся аппаратные средства, информационно-коммуникационное обеспечение, программное обеспечение, веб-ресурсы. Следует заметить, что в состав веб-ресурсов обязательно входят пакеты тестових заданий для проверки знаний и средства тестирования. Компьютерное тестирование осуществляется в форме самостоятельного диалога студента с комп’ютером, в автоматическом режиме либо с проверкой результатов преподавателем, возможно ведение

277

статистики тестирования. Компьютерные системы тестирования обеспечивают использование знаний, формируют умения и навыки, активизируют познавательную деятельность студента. Новой, современной формой тестування является так называемое онлайн тестирование, использующее инфраструктуру сети Internet. В Херсонском государственном университете разработан и внедрен проект Internet-портала дистанционного обучения ECDL для высших учебных заведений [5]. Internet-портал предоставляет преподавателю и студенту все возможности изучения курса по программе ECDL. Для текущего и итогового контроля знаний предусмотрено соответствующее программное обеспечение В статье [9] представлены результаты реализации проекта по использованию системы мониторинга и сертификации компьютерной грамотности и ИКТ-компетентности. Созданная система состоит из 2-х компонент: сервера тестирования и клиента тестирования. Пройти онлайн тестирование и сертификацию компьютерных знаний можно с помощью "Системы сертификации компьютерной грамотности и ИКТкомпетентности в сфере образования ICTtest" [8]. Используя демо-версию локальной системы сертификации компьютерной грамотности и ИКТкомпетентности, можно пройти тренировочное тестирование. Известные системы дистанционного тестирования знаний обладают определенными достоинствами и недостатками. Используются следующие критерии пригодности систем тестирования знаний:  уровень подготовки пользователя;  эффективная система пополнения базы знаний;  независимость от места территориального расположения пользователя;  продолжение теста после прекращения связи с веб-сервером;  ввод и сравнение результатов тестирования;  возможность использования в учебном процессе;  использование встроенных диалоговых средств;  коммерционность использования. На основе названых критериев в работе [3] выполнена классификация существующих систем тестирования. Научные сотрудники Национального университета "Львівська політехніка", Т.М. Басюк, В.В. Павелко, спроектировали и создали новую систему тестирования знаний iLaT (install Login and Test). Система включает следующие модули: администрирование, тестирование и вывод результатов. Как пример использования новых технологий можно назвать Web систему тестирования OpenTest. Эта система представляет собой так называемый облачный Internet-сервис, позволяющий в проводить распределенное тестирование в организации [2]. "Специалист", ведущий компьютерный учебный центр России, выполняет онлайн тестирование уже 21 год. Тестирование в Центре доступно – достаточно зарегистрироваться на веб-сервере Центра [1]. Широкий выбор тестов позволяет студентам проверить свои знания по многим информационным технологиям. Процесс тестирования в системе ограничен по времени – на каждый вопрос отводится 3 минуты.

278

Центр "Специалист" стал первым в России авторизованным центром тестирования по программе сертификации Microsoft Office Specialist. Приведем результаты проверки знаний одного из авторов с помощью теста "Пользователь MS Word 2010". По результатам тестирования система генерирует отчет. Первая часть содержит название теста, результат, время выполнения (рис. 1). Вторая часть представляет собой круговую диаграмму с набранными баллами (рис. 2). Третья часть представляет собой линейчатую диаграмму, где сравнивается результат пользователя с возможными уровнями. Четвертая часть показывает результаты по содержательным модулям в процентах.

Рис. 1.

Рис. 2.

Рис. 3.

Рис. 4.

Центр "Специалист" является также авторизованным центром тестирования по программе сертификации ECDL [6]. После тестирования пользователь может получить сертификаты ЕCDL Start, ЕCDL Complete или ЕCDL Advanced. Значительные наработки в области ИТ-технологий , двенадцатилетний опыт внедрения дистанционного обучения позволяют Сумскому государственному университету [4] с уверенностью выполнять роль регионального научно-методического центра по дистанционному образованию. В СумГУ своими силами на основе Ruby on Rails разработана автоматизированная система дистанционного обучения, которая иннтегрирована в систему АСУ "Университет". Это позволяет максимально адаптировать программное обеспечение под потребности студента и сотрудников центра дистанционного обучения с целью оптимизации учебного процесса. Таким образом, проведенное исследование подтверждает, что тестирование является важной составляющей процесса обучения. В современных условиях широкое распространение получают онлайн

279

тестирование и сертификация дистанционного образования.

компьютерных

знаний

системе

ЛІТЕРАТУРА: 1. Web-сервер Центра компьютерного обучения "Специалист" при МДТУ им. Н.Э. Баумана. – Режим доступа: http://www.specialist.ru 2. Web-система тестирования OpenTest. – Режим доступа: http://www.opentest.ru/ 3. Басюк Т. М. Аналіз та класифікація програмних засобів тестування знань / Т. М. Басюк, В. В. Павелко // Комп'ютерні науки та інформаційні технології : [збірник наукових праць]. – Львів : Вид-во Національного університету "Львівська політехніка", 2010. – 160 c. – (Вісник / Національний університет "Львівська політехніка" ; № 686). – С.213-217. 4. Любчак В. О. Дистанційне навчання: досвід впровадження в українському університеті : Монографія / В. О. Любчак, О. В. Купенко, Т. В. Лаврик та інш. – Суми: Вид-во СумДУ, 2009. – 160 с. 5. Осипова Н. В., Кушнір Н. О. Особливості створення інтернетпорталу дистанційного навчання ECDL для вищих навчальних закладів. – Інформаційні технології в освіті. – Херсон: Вид-во ХДУ, 2009. – Вип. 4. – С. 157–163. 6. Офіційна web-сторінка ECDL України. – Режим доступу: http://www.ecdl.com.ua. 7. Положення про дистанційне навчання: Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 30 квітня 2013 р. за № 703/23235. 8. Система сертификации компьютерной грамотности и ИКТкомпетентности в сфере образования ICTtest. – Режим доступа: http://icttest.edu.ru 9. Скуратов А. К. Система мониторинга и сертификации компьютерной грамотности и ИКТ-компетентности / А. К. Скуратов, С. В. Свечников, И. В. Ретинская // Информатизация образования и науки №1(9)/2011. – М. : ГНИИИТТ. – С. 158-169.

280

УДК 376.1 – 056.264:371.311

ЛАСТОЧКІНА О.В. Викладач кафедри логопедії, Сумський державний педагогічний університет мені А. С. Макаренка, llastochkina@mail.ru.

ДІАГНОСТИКА УСНОГО МОВЛЕННЯ ДІТЕЙ СТАРШОГО ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ ЗАСОБАМИ ПІЗНАВАЛЬНИХ ЗАВДАНЬ ДИАГНОСТИКА УСТНОЙ РЕЧИ ДЕТЕЙ СТАРШЕГО ДОШКОЛЬНОГО ВОЗРАСТА С ПОМОЩЬЮ ПОЗНАВАТЕЛЬНЫХ ЗАДАНИЙ DIAGNOSTICS OF ORAL SPEECH SENIOR PRESCHOOL AGE CHILDREN BY MEANS OF COGNITIVE TASKS У статті схарактеризовано діагностичну методику усного мовлення дітей старшого дошкільного віку із загальним недорозвитком мовлення з використанням пізнавальних завдань. Автором представлено кількісний аналіз результатів обстеження усного мовлення, що підтверджує необхідність використання пізнавальних завдань, як інноваційного засобу мовленнєвої підготовки дітей означеної категорії до навчання в школі. В статье охарактеризована диагностическая методика устной речи детей старшего дошкольного возраста с общим недоразвитием речи с использованием познавательных заданий. Автором представлен количественный анализ результатов обследования устной речи, который подтверждает необходимость использования познавательных заданий, как инновационного средства речевой подготовки детей указанной категории к школьному обучению. The article characterizes the diagnostic technique of oral speech used with senior preschool age children with the general underdevelopment of speech using cognitive tasks.The author presented quantitative analysis of o the survey results of oral speech, which confirms the need of cognitive tasks' usage, as aninnovative means of speech preparation for children of this category children for schooltraining. Реформи дошкільної освіти в Україні визначають, що достатній рівень мовленнєвого розвитку старших дошкільників із мовленнєвими порушеннями – це невід`ємна складова оптимальної підготовки дітей до шкільного навчання. Зміст мовленнєвої підготовки старших дошкільників має забезпечити якісне засвоєння вербальної інформації у наступній освітній ланці, мовленнєву взаємодію із соціумом, що є можливим завдяки високому рівню усного мовлення (А. Богуш, Н. Пахомова, Є. Соботович, В. Тарасун, М. Шеремет та ін.). Дослідники вказують на формування психічного та мовленнєвого розвитку, як двох взаємообумовлених компонентів онтогенезу, що формуються в прямо пропорційній залежності один від одного (Л. Венгер, Л. Виготський, П. Гальперін, Н. Гуткіна, Д. Ельконін, М. Жинкін, І. Зимня, Ж. Піаже та ін.), на співвідношення та взаємозалежність недорозвитку мовленнєвих і пізнавальних психічних процесів (О. Мастюкова, Л. Бєлякова, Є. Соботович, О. Вінарська,

281

Г. Волкова, Р. Лалаєва, О. Усанова, М. Бурлакова, В. Тарасун, Т. Фотєкова та ін.), тому особливої актуальності набуває питання оптимізації пізнавальних можливостей старших дошкільників із загальним недорозвитком мовлення (ЗНМ) та підвищення рівня їх мовленнєвого розвитку. Сучасний стан розвитку логопедії характеризується вдосконаленням науково-теоретичного й методичного апарату обстеження мовлення дітей за рахунок інноваційних технологій, розробкою інтегрованих комплексних заходів і методик із метою створення таких корекційних програм для забезпечення всебічного гармонійного особистісного розвитку дошкільників. Одним із таких інноваційних засобів, що були впроваджені в процес діагностики усного мовлення старших дошкільників із ЗНМ, є пізнавальні завдання (ПЗ). Однозначного визначення «пізнавальних завдань», як засобу навчання, не приведено, але загальний аналіз різних технологій навчання (традиційна, розвивальна, проблемна та ін.) дає можливість трактувати їх, як певні навчальні умови, які вимагають від дитини активізації всіх пізнавальних процесів – мислення, уяви, пам`яті, уваги і т. п. Для активізації пізнавальних процесів педагогами використовуються як пізнавальні завдання, так і пізнавальні задачі. Завдання, на відміну від задачі, завжди містить вимогу здійснити певну дію та вказує на об`єкт, відносно якого потрібно цю дію здійснити; формулювання вимоги завдання завжди розповідне, а вимога для задачі – запитальна; результатом розв`язання задачі є конкретна відповідь на поставлене запитання, а для завдання – це, як правило, зміна стану об`єкта над яким було здійснено дію [7, с. 9-11]. Вивчення та використання у різних навчальних дисциплінах пізнавальних завдань, як засобу навчання, показує існування багатьох авторських підходів у їх класифікації. Так, О. Забокрицькою було створено систему пізнавальних завдань за принципом зростаючого ступеня складності та творчої активності, що дало змогу виокремити в кожному завданні сукупність репродуктивних та продуктивних дій, врахувати різний характер пізнавальної діяльності учнів і спрямувати її на розширення творчих можливостей. Для забезпечення оптимальної організації пізнавальної діяльності школярів у процесі вивчення природничих дисциплін автором було запропоновано систему пізнавальних завдань, що містить завдання репродуктивні, перетворювальнорепродуктивні та завдання пошукового характеру. Науковець пропонує такі типи пізнавальних завдань, як завдання-зразок, завдання з повною та скороченою інструкцією, завдання-план, пізнавальна задача, яку учні розв`язують за допомогою учителя та пізнавальна задача, яку учні розв`язують самостійно [2]. Т. Кудрявцев, О. Матюшкін, М. Махмутов, П. Гора у своїх наукових дослідженнях класифікують пізнавальні завдання на образні, логічні та оцінкові [1, 3 - 5]. Логічні або інтелектуальні завдання за способами постановки педагогом та за їх змістом науковці диференціюють на проблемні та непроблемні [1, с. 90]. Проблемні пізнавальні завдання – це завдання, що за змістом містять нові для дитини поняття, факти, способи дії. Проблемне ПЗ на відміну від звичайних навчальних завдань представляє не просто опис деякої ситуації,

282

що включає характеристику даних (умова задачі, завдання) а й вказівку на невідоме, яке повинно бути розкрите на підставі цих умов [1, с. 91]. До проблемних ПЗ деякі науковці (В. Алпатов, Б. Городецький, А. Журинських, А. Залізняк, М. Лауфер, Т. Напольнова та ін.) відносять особливий вид завдань – лінгвістичні завдання – це інформаційна система, елементами якої є предмет (мовний факт), умова (проблема, втілена в мовному факті) і вимога розв`язати лінгвістичну проблему шляхом перетворення інформаційної системи завдяки двох чи більше дій [6, с. 27]. Не проблемне пізнавальне завдання – це завдання, що за способом постановки педагогом є не проблемним для дітей: новий спосіб розв`язання вони засвоюють завдяки поясненню педагога без самостійного пошуку. Внутрішня структура не проблемного ПЗ характеризується тим, що зміст даного і шуканого не є новим для дитини в принципі, новими є тільки факти (наприклад, семантика слів). Спосіб розв`язання, спосіб співвіднесення даного з шуканим вже відомий. Якщо розв`язання завдання колишніми способами неможливе і вимагає нового способу, тоді за змістом це завдання вже є проблемним [4, с. 56; 5, с. 92]. Аналізуючи характерні особливості пізнавальних завдань, як засобу навчання, враховуючи взаємозалежність у розвитку мовлення та пізнавальних процесів, нами було сформульовано гіпотезу про доцільність використання пізнавальних завдань, як ефективного засобу підготовки дошкільників до навчання у школі. Основне завдання констатувального експерименту – діагностика стану сформованості усного мовлення старших дошкільників із ЗНМ; для перевірки валідності та надійності, нами було підібрано образні пізнавальні завдання, лінгвістичні непроблемні та проблемні пізнавальні завдання, визначено критерії оцінювання щодо їх виконання; проведено кількісний аналіз показників сформованості складових усного мовлення узгоджена дія яких показує оптимальний рівень усного мовлення та забезпечує необхідну мовленнєву підготовку до навчання в школі; здійснено їх якісний опис. Мета констатувального експерименту – дослідження стану усного мовлення дошкільників із ЗНМ, зокрема, розвитку фонетичних процесів та сприймання усного мовлення; збагачення словникового запасу; формування словозміни й словотворення; формування мовленнєвої комунікації з використанням пізнавальних завдань. Розроблена діагностична методика містить три блоки пізнавальних завдань для обстеження усного мовлення, зокрема, фонетико-фонематичної, лексико-граматичної та діамонологічної його ланок. В процесі апробації методики діагностики стану усного мовлення дітей старшого дошкільного віку із ЗНМ взяли участь дві групи дітей старшого дошкільного віку: дошкільники із ЗНМ ІІ і ІІІ рівнів (78 осіб) та дошкільники із нормальним мовленнєвим розвитком (НМР – 41 особа). Порівняльний аналіз показників сформованості складових усного мовлення дітей старшого дошкільного віку із ЗНМ та НМР (табл. 1, рис. 1) свідчить, що дітей із ЗНМ з високим і достатнім рівнями сформованості умінь та навичок усного мовлення не виявлено; 48,1 % дітей із ЗНМ показали середній рівень умінь та навичок, а 51,9 % – низький рівень. Діти без мовленнєвих порушень показали достатньо високі показники – достатній рівень у 92 %, а високий –

283

у 8 % дітей. Серед дітей із НМР середнього й низького рівнів сформованості умінь та навичок усного мовлення не виявлено. Порівняльні дані результатів констатувального етапу експерименту Таблиця 1 Кількість Експериментальні групи дітей К-ть К-ть Складові дітей % дітей % та рівні усного із ЗНМ із НМР мовлення – – Високий 46 92 фонетичні Достатній 12 15,18 4 8 уміння та – – Середній 25 31,64 навички – – Низький 42 52,63 – – – – Високий лексичні – Достатній – 46 92 уміння та Середній 37 47,37 4 8 навички – – Низький 42 52,63 – – Високий 12 24 граматичні Достатній 12 15,18 38 76 уміння та – – Середній 21 26,6 навички – – Низький 46 58,22 – – Високий 8 16 діамонологічні – Достатній – 21 42 уміння та Середній 21 26,58 21 42 навички – – Низький 58 73,42

Рис. 1. Рівні сформованості мовленнєвих умінь та навичок дітей старшого дошкільного віку із ЗНМ та НМР.

284

В процесі порівняльного аналізу нами було обчислено групові індекси сформованості умінь та навичок усного мовлення. Як показує результат констатувального етапу експерименту, показники індексу мовленнєвих умінь та навичок високого рівня в обох групах дітей відсутні; індекс мовленнєвих умінь та навичок в групі дітей із ЗНМ становить 1,414, що відповідає показнику низького рівня, тоді як у групі дітей без порушень мовлення цей показник становить 3,076, що відповідає показнику достатнього рівня. За допомогою показників групових індексів було обчислено відсоткову різницю індексів; вона становить 54%, що свідчить про велику різницю мовленнєвих умінь та навичок дітей старшого дошкільного віку за усіма показниками усного мовлення. Отже, в процесі діагностики особливостей усного мовлення дітей із ЗНМ (констатовано 48,1 % осіб середнього та 51,9 % осіб низького рівнів) виявлено необхідність здійснення корекційного впливу на формування фонетикофонематичної й лексико-граматичної сторін мовлення та визначено умови впровадження пізнавальних завдань в корекційно-розвитковий процес мовленнєвої підготовки старших дошкільників із ЗНМ до навчання в школі. ЛІТЕРАТУРА: 1. Гора П. Підвищення ефективності навчання історії в середній школі // П. Гора. – М., 1988. – 208 с. 2. Забокрицкая Е. Виды познавательных заданий для лабораторных и практических работ (в обучении естественным предметам в 7-9 классах общеобразовательной школы) // дисс… канд. пед. наук : 13.00.01 / Е. Забокрицкая. – Киев, 1986. – 230 с. 3. Кудрявцев Т. Проблемное обучение: истоки, сущность, перспективы // Т. Кудрявцев. – М.: Знание, 1991. – 80 с. 4. Матюшкин А. Актуальные вопросы проблемного обучения // Основы проблемного обучения / Сост. В. Оконь. – М.: Просвещение, 1968. – 202 с. 5. Махмутов М. Проблемное обучение // М. Махмутов. – М.: Педагогика, 1975. – 237 с. 6. Напольнова Т. Познавательные задачи в обучении русского языка // Т. Напольнова. – М.: Просвещение, 1968. – 55 с. 7. Шингарева М. Проектирование компетентностно-ориентированных задач по учебным дисциплинам ВУЗа : автореф. дис. ... кандидата пед. наук: 13.00.08 / М. Шингарева. – Москва, 2012. – 23 с.

285

УДК 159.9.07: 316.334.2

ЛЕБЕДЕВА И.Л. кандидат физ.-мат. наук, доцент, доцент кафедры высшей математики и экономикоматематических методов, Харьковский национальный экономический университет, Украина Aprilic24@mail.ru

КОМПЕТЕНТНОСТНАЯ НАПРАВЛЕННОСТЬ ВЫСШЕГО ОБРАЗОВАНИЯ В АСПЕКТЕ ЭКОНОМИЧЕСКОЙ СОЦИАЛИЗАЦИИ КОМПЕТЕНТНІСТНЕ СПРЯМУВАННЯ ВИЩОЇ ОСВІТИ В АСПЕКТІ ЕКОНОМІЧНОЇ СОЦІАЛІЗАЦІЇ COMPETENCE ORIENTATION OF HIGHER EDUCATION IN THE ASPECT OF ECONOMIC SOCIALIZATION Аннотация. Представлены результаты количественного оценивания эффективности методов обучения в формировании ключевых компетентностей студентами экономического направления подготовки. Сопоставлялись результаты анкетирования студентов младших курсов и магистров. Для оценивания форм обучения использовался метод парных сравнений, проверка согласованности суждений осуществлялась по критерию Спирмена. Ключевые слова: прагматизация образования, компетентностный подход, самоактуализация, формы обучения, метод парных сравнений. Abstract. In the article are presented the results of quantitative evaluation of efficiency of teaching methods as methods for forming of key competence for the post graduate students of economic direction. Method of pair comparisons was used for the evaluation of teaching forms, co-ordination of judgments was tested by the Spearman’s rank correlation coefficient. Key words: pragmatism in education, professional competence, selfactualization, teaching methods, method of pair comparisons. Отличительной особенностью постиндустриального этапа развития общества является превращение знаний в непосредственную производительную силу, соответственно, в экономике таких стран всё большая роль отводится инновационному сектору. В этой связи возрастают требования, предъявляемые обществом к человеку как носителю знаний. Совершенствование качества образования, реализация концепции непрерывного образования (Lifelong Learning) становятся залогом не только экономического развития страны, которое явилось бы гарантией высокого уровня благосостояния всего населения в целом, но и определяют успешность встраивания человека в систему социальноэкономических связей современного общества, его самореализации в этом обществе. Таким образом, потребности общества, которые по отношению к отдельному человеку находят свое отображение как внешняя мотивация, приводят к тому, что приобретение знаний становится насущной потребностью человека, то есть, трансформируются в его

286

внутреннюю мотивацию. Следует отметить, что еще в середине ХХ века, когда общество находилось на этапе индустриального развития, Абрахам Маслоу при построении иерархии человеческих потребностей отводил познавательным потребностям человека пятую из семи ступеней пирамиды потребностей [1]. При этом потребность в самоактуализации, то есть, в развитии личностных способностей и наиболее полной их реализации, он рассматривал как наивысшую потребность человека, вершину пирамиды человеческих потребностей. И эта потребность для человека становится все более актуальной по мере удовлетворения потребностей, занимающих нижние ступени иерархии потребностей. На этапе постиндустриального развития познавательные потребности человека и его потребность в самоактуализации становятся неотделимыми одна от другой, поскольку единственным способом достижения наиболее полной реализации личностных возможностей является непрерывное саморазвитие и, в частности, приобретение новых знаний, умений, профессиональных навыков в течение всей жизни. Как отклик на глобальные вызовы, в отчетах ЮНЕСКО от 1972 и 1996 гг. было представлено широкое, универсальное, гуманистическое видение образовательной политики в свете концепции Lifelong Learning, то есть, как образование для всех на протяжении всей жизни [2]. Представление о знаниях как о важнейшем экономическом ресурсе приводит к переосмыслению целей и задач образования, в частности, высшего образования, утверждению новых базовых ценностей. В свою очередь, это обуславливает как изменение самой направленности знаний, так и расширение арсенала используемых методов обучения. При этом гуманизация образования, под которой понимают отклик на потребность общества в социально-гуманитарных знаниях, достаточно часто противопоставляется его прагматизации, то есть, формировании сугубо профессиональных знаний и навыков. Однако ключевые компетентности, которыми должен обладать современный специалист, включают в себя не только теоретические знания, но и подготовленность к их применению в профессиональной деятельности, умение оценивать полученные результаты, способность самостоятельно принимать решения, приобретать новые знания и умения по специальности. Следует подчеркнуть, что в настоящее время существует достаточно развитый рынок образовательных услуг и учащиеся выступают на этом рынке в роли потребителей, поэтому необходимо оценивать, в какой мере удовлетворяется их потребность в образовании, отвечающем современным требованиям. Целью статьи является изучение представлений студентов об эффективности различных видов обучения, которые могут быть использованы в процессе профессиональной подготовки экономистов и менеджеров. Исследования проводили сами студенты в рамках изучения методов оценивания качественных характеристик объекта. В этих исследованиях участвовали две группы студентов второго курса, и четыре группы магистров экономических специальностей. Группы состояли в среднем из 20 студентов. Такой выбор аудитории обусловлен следующим. Студенты второго курса, с одной стороны, уже успели приобрести опыт учебы в университете, а, с

287

другой стороны, еще не проходили учебную практику и не работали самостоятельно, тогда как большинство магистров, имея опыт самостоятельной работы по специальности, лучше осознают, чему и как их должны учить в университете. На первом этапе исследования формировался перечень форм обучения, которые, с точки зрения студентов, целесообразно использовать в педагогической практике. В соответствии с терминологией, принятой в теории принятия решений, в дальнейшем будем называть формы обучения альтернативами и обозначать их а i , присваивая порядковый номер по списку

i  1, n , где n - количество рассматриваемых форм обучения (в списке). К таким формам обучения были отнесены: лекции ( a1 ), практические занятия ( a 2 ), лабораторные работы ( a 3 ), тренинги ( a 4 ), деловые игры ( a 5 ), самостоятельное освоение темы с последующей презентацией ее результатов ( a 6 ), работа в малых группах ( a 7 ), работа над темой под непосредственным руководством преподавателя ( a8 ). Список форм обучения, выбранных для последующего рассмотрения, формировался в процессе свободного обсуждения в группе. Следует отметить, что относительно наиболее эффективных форм обучения обе группы студентов были едины во мнении. На втором этапе непосредственно проводилось сравнительное оценивание эффективности той или другой формы обучения с помощью метода парных сравнений. Известно, что метод парных сравнений используется в статистике объектов нечисловой природы как метод оценивания, на основании которого можно осуществлять шкалирование рассматриваемых объектов в пределах списка [3]. Согласно общему алгоритму каждую из альтернатив сравнивают со всеми другими попарно, то есть, с каждой в отдельности, указывая при этом, какая из двух сравниваемых между собой альтернатив является предпочтительной. Существует несколько модификаций данного метода, различающихся тем, как именно записываются результаты сравнения. В данном исследовании использовалась следующая модификация метода. Результаты парных сравнений оформлялись виде матрицы, строки и столбцы которой соответствуют рассматриваемым альтернативам, а на их пересечении указывался номер той альтернативы, которая в данной паре является предпочтительной. Определению подлежали только элементы матрицы, расположенные выше ее главной диагонали. После заполнения матрицы вдоль строки и, соответственно, столбца подсчитывалось, сколько раз был записан номер данной альтернативы. Лучшей из списка считается та альтернатива, которой соответствует большее число предпочтений как сумма по строкам и столбцам. Затем альтернативы располагались в порядке убывания количества упоминаний и им присваивались ранга. Эквивалентным альтернативам (если такие имеются) присваиваются равные ранги, исходя из условия, что сумма рангов всех альтернатив равна сумме позиций в списке альтернатив. Заполнение матрицы парных сравнений и последующее ранжирование каждый студент осуществлял самостоятельно. При этом соблюдалась анонимность (это условие было важным для студентов второго курса, тогда как магистры

288

наоборот были заинтересованы в открытом обсуждении). Полученные результаты в каждой исследуемой группе проверялись на согласованность по критерию ранговой корреляции Спирмена, а также проводилось сравнение результатов, полученных для разных групп. Пример матрицы парных сравнений и подсчет числа предпочтений приведен в таблице. Результаты экспертных оценок форм обучения

a1 a2 a3 a4 a5 a6 a7 a8

Колич. Общ. 5 5

4 4

5 3

6 3

7 3

8 3

0 4

0 5

4 5

4 7

4 5

4 2

7 3

8 8

1 0

2 2

Колич. 0

В соответствии с таблицей получаем нестрогий линейный порядок: a 4  a1  a3  a8  a5  a6  a7  a 2 . Соответственно, альтернативам следует присвоить следующие ранги: r4  1; r1  r3  2,5 ; r8  4 ; r5  5 ; r6  r7  6,5 ; r2  8 . Такой порядок размещения альтернатив в приведенном примере отвечает результатам ранжирования, полученным для группы магистров. Проверка согласованности результатов внутри каждой группы и между группами поверялись по критерию ранговой корреляции Спирмена. Сравнение с критическим значением свидетельствует о том, что с надежностью 95 % различия в результатах для групп магистров можно считать статистически незначимыми. Таким образом, учащиеся старших курсов отдают предпочтение активным и интерактивным формам обучения. Как видим, эта группа респондентов в качестве наиболее эффективной формы обучения указала тренинг, который обеспечивает формирование не только предметных знаний и приобретение навыков их применения в ситуациях, имитирующих профессиональную деятельность, но и благодаря интерактивному взаимодействию участников тренинга дает возможность приобрести определенный социологический опыт. Отметить также, что высокую оценку магистров получили такие формы обучения, как лекции и лабораторные работы. Хотя лекции являются пассивной формой обучения, они рассматриваются учащимися как возможность получить информацию о предмете в концентрированном виде

289

и ознакомиться с наиболее распространенными теориями, описывающими исследуемый процесс или явление. Мнения студентов второго курса относительно эффективности различных форм обучения разделились. Часть студентов предложила следующий линейный порядок: а1  а 2  а3  а5  а 4  а6  а7  а8 . Соответственно, ранги распределились таким образом: r1  1 ; r2  2 ; r3  3 ; a5  4 ; a 4  a6  a7  a8  6,5 . То есть, наиболее эффективными эта часть студентов считает традиционные формы обучения: лекция, практические занятия, затем идут лабораторные работы и деловые игры, а остальные формы обучения (которые предполагают самостоятельную работу) считаются мало эффективными. Другая группа студентов предложила следующий линейный порядок: а1  а 2  а6  а8  а3  а5  а 4  а7 . Соответственно, получили такие значения рангов: r1  1 ; r2  2 ; r6  3 ; r8  4 ; r3  r5  5,5 ; r4  r7  7,5 . Отсюда следует, что эта часть студентов ориентируется на традиционные формы обучения, но в то же время считает целесообразным уделять внимание самостоятельной работе, но в такой ее форме, которая дает возможность продемонстрировать свои личностные качества. Проверка по критерию Спирмена показала, что с надежностью 95 % мнения этих двух групп студентов следует считать различными как между ними, так и по сравнению с мнением магистров. Анализ результатов исследования свидетельствует о том, что студенты младших курсов ориентированы в основном на получение знаний в готовом виде и еще не осознают необходимость выработки навыков по их самостоятельному приобретению. Практические занятия и лабораторные работы рассматриваются ими как возможность лучше разобраться в вопросах теории. То есть, у этой группы студентов прослеживается потребность в формировании специальной компетентности как готовности к самостоятельному решению типовых профессиональных задач. Они еще не готовы к осознанному формированию социальной компетентности (групповой деятельности) и индивидуальной компетентности (самостоятельного профессионального и личностного развития), тогда как магистры, понимая значимость этих компетентностей, отдают предпочтение активным и интерактивным формам обучения. Таким образом, применение современных педагогических технологий на всех этапах процесса профессиональной подготовки является фактором, обеспечивающим эффективность экономической социализации молодежи. ЛІТЕРАТУРА: 1. Маслоу А. Мотивация и личность. / Маслоу А.; пер. с англ. Т. Гутман, Н. Мухина – [3-е изд.]. – СПб.: Питер, 2008. – 352 с. 2.К обществам знания : Всемирный доклад ЮНЕСКО – Париж, изд. ЮНЕСКО, 2005. – 239 с.

290

3. Моделі і методи соціально-економічного прогнозування : підруч. [для студ. вищ. навч. закл.] / [В. М. Геєць, Т. С. Клебанова, О. І. Черняк та ін.]. – Харків : ВД «ІНЖЕК», 2005. – 396 с. ЛИЦЕНКО І.О. СДПУ ім. А.С.Макаренка, аспірант

PERSONALIZING EDUCATION IN THE SYSTEM OF SECONDARY EDUCATION IN GREAT BRITAIN ПЕРСОНАЛІЗОВАНЕ НАВЧАННЯ В СИСТЕМІ СЕРЕДНЬОЇ ОСВІТИ ВЕЛИКОЇ БРИТАНІЇ У тезах розглянуто основні положення персоналізованого навчання в системі середньої освіти Великої Британії; проаналізовано основні принципи персоналізованого навчання. The changes in the government of education in England reflect many of the issues and tensions outlined above. Central to the change in the understanding of the role of policy, in creating an education system that is equitable, efficient and excellent, is the concept of personalizing learning. Leadbeater establishes the fundamental principles for the reform of all public services: «Public service reform should be user centered. It should be organized to deliver better solutions for the people who use the services. But it must also, in the process, deliver better outcomes for society as a whole: effective collective provision to meet the need for education, health, transport, community safety and care for vulnerable people. The challenge is to build these two sources of value – for the individual users and the wider society – together. The combination creates public value» [4]. He then applies this principle to education: «That is why we need a new framework to show how personal needs can be taken into account within universal equity and excellence in education. Of course everyone wants an education system that is both equitable and excellent. In recent years the policy agenda has grown to recognize the fact that in the context of greater diversity we can only understand these terms by putting the needs and wants of individual learners at the heart of the system» [4]. This view was politically endorsed by David Miliband, former Minister for School Standards, at the North of England Education Conference in 2004, «High expectations of every child, given practical form by high quality teaching based on a sound knowledge and understanding of each child's needs. It is not individualized learning where pupils sit alone. Nor is it pupils left to their own devices – which too often reinforces low aspirations. It means shaping teaching around the way different youngsters learn; it means taking the care to nurture the unique talents of every pupil» [2]. Personalizing learning demands that every aspect of teaching and support is designed around a pupil's needs. Hargreaves identifies the challenge thus:  reinforces some current practices in schools and classrooms;  demands modifications to some of these practices;

291

 entails creating some new practice;  personalization may be treated as a version of what is called customization in the business world [1]. The Department for Education and Skills has identified a range of principles to inform «day-to-day» practice. For pupils it means:  having their individual needs addressed, both in school and extending beyond the classroom and into the family and community;  coordinated support to enable them to succeed to the full, whatever their talent or background;  a safe and secure environment in which to learn, with problems effectively dealt with;  a real say about their learning. For parents and carers it means:  regular updates, that give clear understanding of what their child can currently do, how they can progress and what help can be given at home;  being involved in planning their children's future education;  the opportunity to play a more active role in school life and know that their contribution is valued. For teachers it means:  high expectations of every learner, giving the confidence and skills to succeed;  access to and use of data on each pupil, informing teaching and learning, with more time for assessment and lesson planning;  opportunities to develop a wide repertoire of teaching strategies, including information and communications technology (ICT);  access to a comprehensive continuing professional development (CPD) programme. For schools it means:  a professional ethos that accepts and assumes every child comes to the classroom with a different knowledge base and skill set, as well as having varying aptitudes and aspirations;  a determination for every young person's needs to be assessed and their talents developed through diverse teaching strategies. Hargreaves identifies nine gateways to personalizing learning:  learning to learn;  assessment for learning;  new technologies;  advice and guidance;  mentoring;  student voice;  organization;  workforce;  curriculum [1]. Hargreaves goes on to explain how personalization might work: «So entry to personalized learning may be made through any one of these nine gateways: starting from one gateway soon leads to one or more of the others. The fact that

292

these gateways are interlinked is an advantage, for though networks of schools or teachers may start in one gateway, they are soon led to different ones, from which other networks started their innovation journey. This can produce an overall, coherent version of personalization as a well of recourses from which everyone can draw. We cannot specify – and should not seek – a formal definition of personalization before we embark on the journeys of these innovation networks. We shall discover what personalization is during the journey itself» [1]. There is no one definitive view as to what personalization actually means in theory, let alone in practice. However, on the basis of the broad principles identified above it may be possible to identify some core propositions about the nature of personalization:  Services are designed in response to the defined needs of clients.  Clients are active participants in the management of services.  The internal structures and processes of services are designed to facilitate access and engagement by clients.  Clients are partners in the design and development of future provision.  The primary accountability of providers is to clients.  Clients are able to make valid, self-directed choices. Hargreaves' caution against a contrived or imposed definition of personalizing is wise, as is his stricture against personalized learning – seeing personalizing learning as an emergent process rather than using an artificially imposed definition. However, it is appropriate to explore the motivation for personalization, as the conceptual framework that guides the process will, inevitably, determine the shape of the final model that is applied. At this stage it is appropriate to distinguish between the personalization of learning and individualized learning. Again, it is a matter of semantics but, in the context of this discussion, the individualization of learning is seen as those strategies that focus on the learner working in isolation – using an individualized learning programme or only interacting with a computer screen. E.M. Forster, in his short story The Machine Stops, published in 1909, captures the ultimate expression of individualization «Then she generated the light, and the sight of her room, flooded with radiance and studded with electric buttons, revived her. There were buttons and switches everywhere - buttons to call for food, for music, for clothing. There was the hot - bath button, by pressure of which a basin of (imitation) marble rose out of the floor, filled to the brim with a warm deodorized liquid. There was the cold-bath button. There was a button that produced literature. And there were of course the buttons by which she communicated with her friends. The room, though it contained nothing, was in touch with all that she cared for in the world. The clumsy system of public gatherings had been long since abandoned; neither Vashti nor her audience stirred from their rooms. Seated in her armchair she spoke, while they in their armchairs heard her, fairly well, and saw her fairly well» [4]. Тo talk of learning alone is to deny the central feature of learning - that it is based in social relationships. Even the most basic neurological process is conditioned by the environment. Personalization is about enhancing the status of the individual so that learning in social; a context is more effective. There are multiple routes to personalization, but they can be clustered into three main categories:

293

• the

status of the individual in society; nature of the learning process; • the role of the organization. • the

LITERATURE 1. Hargreaves D.H. Personalising learning: Next steps in working laterally / D.H. Hargreaves – London : Specialist schools Trust, 2004. – 128 p. 2. Miliband D. Choice and voice in personalised learning. / Innovating to learn, Learning to innovate. / D. Miliband. − Paris: OECD Publications, 2008. – Р. 21–30. 3. OECD. Personalizing Education − Paris : OECD Publications, 2006. – 131 р. 4. Leadbeater Ch. Personalisation through participation. A new script for public services / Ch. Leadbeater – London: Demos, 2004. – 98 p. УДК: 37.012

ЛОГВИНЕНКО Ю.В., кандидат філологічних наук, доцент кафедри соціально-гуманітарних дисциплін, МАЗУРЕНКО В.О. кандидат технічних наук, доцент КЗ «Сумський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти», м. Суми, e-mail: ledi_uliya_ledi@mail.ru ПЕДАГОГІЧНА ОСВІТА В УКРАЇНІ: ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ, ПРОБЛЕМИ Й ПЕРСПЕКТИВИ

В статье рассматриваются особенности совершенствования знаний, умений и навыков педагогов в системе образования Украины. Выделены составляющие педагогического образования. Очерчены основные проблемы педагогического образования в Украине и пути их решения. PEDAGOGICAL EDUCATION IN UKRAINE: TRENDS, CHALLENGES AND PROSPECTS The article discusses the features improve the knowledge and skills of teachers in the education system of Ukraine. Highlighted components of teacher education.. Pointed out the major problems of teacher education in Ukraine and ways of their solution. Еволюцію системи освіти не слід відокремлювати від інших сфер суспільства. Система освіти повинна розвиватися в гармонійному взаємозв’язку із суспільством у цілому, будучи його провідником. Освіту як абсолютний пріоритет розвитку людства можна сприймати як аксіому, бо сьогодні вирішальним чинником суспільно-економічного розвитку є людський капітал, інтелектуальний ресурс, виражений у знаннях, культурі та духовності всього світового співтовариства, який практично є безмежним, невичерпним і постійно відтворюваним.

294

Тому можемо стверджувати, що освіта як сфера надзвичайно важливої соціально-економічної діяльності є стратегічним ресурсом розвитку суспільства, забезпечення зростання його технологічного рівня і конкурентоспроможності в умовах глобалізації сучасного світу. З огляду на це особливого значення серед усіх напрямів освіти набуває педагогічна освіта. Саме вона забезпечує підготовку вчителів, що формуватимуть молоде покоління самодостатніх, гармонійно розвинутих громадян, які відповідали б вимогам сучасного інформаційного суспільства, здатних до толерантного життя у глобалізованому та конкурентному середовищі. Досвід свідчить, що всі освітні реформи не є самодостатніми. За відсутності висококваліфікованих учителів марно сподіватися на суттєві успіхи в освітній сфері. Ця суттєва передумова освітнього поступу спонукає звертати особливу увагу на професійну підготовку та перепідготовку сучасного вчителя, який прагне та здатний до самовдосконалення та саморозвитку. Сучасні українські загальноосвітні навчальні заклади мають справу із цілою низкою проблем, зумовлених на лише швидкими, а й прискореними трансформаційними змінами, які відбуваються у всіх аспектах суспільного життя, і впливають на роботу загальноосвітнього навчального закладу. В основі сучасного розуміння суспільного прогресу лежить нове бачення освіти та громадської свідомості як важливих складових сталого розвитку, який розуміється як «процес змін, в якому використання ресурсів, управління інвестиціями, орієнтація на технологічний розвиток та інституційні зміни знаходяться в гармонії та підвищують сучасний і майбутній потенціал для задоволення людських потреб і бажань» [2, с.13]. У нашому суспільстві слово «зміни» сприймається, і, відповідно, тлумачиться по-різному. Саме слово «зміни» досить часто сприймається як щось загрозливе, що несе в собі непередбачуваність, складність розуміння. Дехто бачить зміни як сподівання на те, що події, обставини та люди якось зміняться. Інші, навпаки, вважають, що збентеження та неймовірний темп життя у техно-суспільстві відокремили нас від справжніх життєвих цінностей: родини, традицій, спокійної і безпечної роботи. Звідси виникає проблема: неготовність вчителя до змін, навіть якщо вони відповідають стратегічному розвиткові начального закладу. Серед основних організаційно-процесуальних змін, що стосуються й сфери освіти, Л.М. Карамушка, посилаючись на працю Д. Бодді, виділяє: а) завдання – розробка нового продукту або послуг, зміна місії або загального напрямку, зміна орієнтації; б) бізнес-процеси – запровадження нового процесу обробки замовлень клієнтів, раціоналізація способів технічної експлуатації та ремонту , перегляд систем керування потоками коштів; в) структура – перерозподіл функцій та обов’язків між виконавцями; г) технології – установка нових апаратних засобів або програмного забезпечення, створення власної сторінки в Інтернеті; ґ) співробітники – розробка програм підготовки для закріплення навичок, зміна робочих завдань і пропозиція нової послуги, стимулювання позитивного ставлення до споживачів [3, с. 14]. Сучасні загальноосвітні навчальні заклади повинні кардинально змінитися, щоб відповідати вимогам суспільства та виконувати покладену на

295

них функцію – готувати конкурентоспроможного випускника. Відповідно, без нововведень у роботі навчального закладу не обійтися. Нововведення – заходи, спрямовані на перетворення будь-яких компонентів у структурі або функціонуванні організації [4]. Необхідність нововведень визначається поєднанням зовнішніх та внутрішніх чинників. До зовнішніх чинників, які впливають на необхідність нововведень, належать: політичні, економічні, попит на ринку, технологічні, соціальні, конкуренти, стихійні лиха або техногенні катастрофи. Як бачимо, всі чинники, які впливають на роботу бізнесових структур, окрім хіба що останнього, повною мірою впливають на зміни в сучасному навчальному закладі. Школа стала науково-освітянським продуктом, навігатором розвитку суспільства. Внутрішні чинники, які викликають необхідність нововведень у роботу загальноосвітнього навчального закладу, пов’язані з усвідомленням необхідності або бажанням розвивати нові напрями діяльності, підвищувати рівень знань учнів, мотивацію персоналу, поліпшувати якість знань, берегти кадри, зміцнювати позиції на конкурентному ринку освітніх послуг тощо. Освітяни по-різному реагують на нововведення. З погляду психології це в багатьох випадках залежить від особистісного ставлення до змін, зумовленого позитивною чи негативною їх оцінкою. Необхідність у нововведеннях усвідомлюється не одразу і не всіма працівниками загальноосвітнього навчального закладу одночасно. Усе це підкреслює важливість психологічної підготовки колективу до змін. Необхідно відзначити, що не завжди зміни є позитивними, особливо якщо вони супроводжуються квазіпозитивними результатами. Тому зміни завжди повинні бути виваженими та перевіреними на їх доречність. Коли науковці спостерігають за тим, як проходить робота у школах, накладають раціональні моделі на реальну діяльність організації та порівнюють між собою, як вона повинна працювати, і те як вона функціонує насправді, вони одразу звинувачують викладачів та адміністрацію у неефективній роботі. Справді, від шкільного персоналу вимагають героїчного виконання своїх обов’язків навіть якщо для цього йому доведеться не шкодувати власний час і працювати у надзвичайно нераціонально організованому довкіллі, яке є наслідком непідконтрольних для них економічних, соціальних та політичних сил. Завдання адміністрації – мати психологічну готовність до управління змінами у сучасному загальноосвітньому навчальному закладі. Важливу роль в забезпеченні ефективності роботи загальноосвітнього навчального закладу відіграє персонал. Тому основною умовою діяльності закладу поряд із діяльністю адміністрації є забезпечення ефективної роботи педагогічного колективу. Вирішення цієї проблеми передбачає розв’язання спеціальних завдань: добір персоналу, його адаптацію, професійне становлення та ефективне виконання професійних ролей, здійснення професійної кар’єри, задоволення потреб тощо. Для забезпечення ефективної роботи персоналу загальноосвітнього навчального закладу необхідним є, окрім задоволення потреб самої організації, задоволення потреб персоналу навчального закладу. Тобто йдеться про те, що має бути забезпечений певний баланс між задоволенням

296

потреб організації та потреб кожного педагогічного працівника. Однак досвід діяльності навчальних закладів в нашій держави свідчить про те, що сьогодні відбувається значне порушення цього балансу. Тому, перш, ніж перейти до впровадження змін, необхідно обміркувати коли, де і як буде врахований баланс інтересів державних органів (органів самоврядування), власне навчального закладу, вчительського колективу, учнів та їх батьків і за рахунок яких ресурсів. При використанні змістових теорій мотивації, в першу чергу, намагаються визначити потреби, що спонукають педагога до дій, особливо при визначенні об’єкту та змісту роботи. Сучасні концепції мотиваційних теорій спираються на наукові роботи А. Маслоу, Ф. Герцберга, Д. МакКлелланда. Фізіологічні потреби, потреби у безпеці й захисті та соціальні є первинними, тобто вони закладені в людині генетично. Потреби у повазі та самовираженні є вторинними, що виникають у людини в процесі пізнання навколишнього світу та набуття життєвого досвіду. Первинні і вторинні потреби людини ще називають природними та соціогенними [9, с. 43]. Теорія потреб Девіда МакКлелланда пропонує інші три види потреб: – потреби в успіху (досягненнях), тобто потреби в перевищенні встановлених стандартів діяльності, в усвідомленні особистих досягнень (не у винагородженні таких досягнень). Люди з такою потребою намагаються виконати свою роботу краще, якісніше, ефективніше, ніж це було зроблено до них; – потреби у владі, тобто потреби впливати на поведінку інших людей, бути впливовим, «мати вагу»; – потреби в належності, тобто потреби в дружніх, товариських міжособових стосунках з колегами по роботі [9, с. 43]. На думку авторів, саме дана теорія потреб найбільше розкриває потреби вчителів. Особливо це стосується старшого покоління педагогів, у яких визнана професійна майстерність цінується вище, ніж матеріальні блага. Окрім знання загальних закономірностей забезпечення мотивації педагогічних працівників, необхідно розробляти і специфічні прийоми мотивації, індивідуальні для кожного педагога. Необхідно зазначити, що ситуативний метод управління значно підвищує мотивацію (стимулювання) і може принести значний позитивний результат. Мотивація підсилюється, якщо керівник навчального закладу звертається до активної, нагальної потреби вчителя. Це дасть можливість, у свою чергу, досягнути високих показників діяльності загальноосвітніх навчальних закладів, і, що дуже важливо на сучасному етапі, – підвищити статус професії вчителя, зважаючи на низький соціальний статус, цю професію сьогодні обирає незначна частина молоді. За даними проведених авторами опитувань, 25–40% випускників-педагогів не мають позитивної мотивації до своєї професії. Особливий неспокій викликає тенденція звільнення вчителів. Зважаючи на низьке матеріальне забезпечення, останнім часом значна частина досвідчених педагогів емігрувала або змінила професію. Відтік педагогічних кадрів й надалі значний, школи залишають і молоді вчителі. У системі української освіти працює лише 8% педагогів-новаторів. Негативно ставляться до інноваційних технологій майже чверть учителів. Це проблема не конкретної школи, а всього соціальноекономічного напряму розвитку держави.

297

Болонський процес викликав в Україні дві актуальні освітянські тенденції, які в загальному вигляді можна представити як «стійкий розвиток» і «неперервна освіта». Відповідно виникає питання підвищення якості підготовки вчителів, пошуку шляхів встановлення довіри між суб’єктами освіти, мобільності вчителів і учнів та посилення конкурентоспроможності української системи освіти. Україна сьогодні стоїть перед проблемою приведення у відповідність національної системи освіти до світових тенденцій. Подолання цих проблем тісно пов’язане зі створенням оновленої системи підвищення кваліфікації та перепідготовки вчителів. Місія післядипломної педагогічної освіти, на авторитетну думку В.В. Олійника [8], полягає в забезпеченні нової якості педагогічних і керівних кадрів освіти, здатних ефективно здійснювати професійну діяльність у ситуації нестабільності, невизначеності й постійних змін, шляхом створення умов їхнього неперервного особистісного й професійного розвитку впродовж усього життя та вдосконалення (інноваційні перетворення) всіх елементів системи післядипломної педагогічної освіти, а також освітньої галузі загалом, відповідно до змінних умов. Ця філософська проблема є глобальною для всіх освітянських закладів. Функціональна модель системи післядипломної педагогічної освіти, на думку В.В. Олійника, має базуватися на основних її стратегічних функціях: аналітичній, прогностичній, інноваційній, рефлексивній. Такої системи, яка б повністю задовольняла освітянські потреби, в Україні поки що не створено. Тому на перший план виходить загальноєвропейський принцип «освіта протягом життя», який в умовах нашої держави повною мірою ще не реалізований. Учитель має вчитися протягом усього життя, формувати у своїх учнів розуміння необхідності саморозвитку, самовдосконалення, неперервності навчання, бо «…найбільше, що не влаштовує закордонних роботодавців у підготовці наших фахівців – низька дієвість знань. За експертними оцінками, цим параметром ми поступаємося найбільше» [1]. Велику роль у реалізації поставлених завдань відіграє самоосвіта вчителів. Самоосвіта педагогічних працівників виступає важливим засобом і умовою забезпечення безперервної науково-методичної підготовки учителів [6]. Прогрес людства стає дедалі динамічним, що вимагає від особистості не тільки адаптуватися до нових умов життя, але й брати безпосередню участь у створенні прогресивних змін. Тому постає завдання формувати у системі освіти та поза нею професіонала, здатного успішно функціонувати в умовах суспільних та освітянських змін, сприймати мінливість світу як сутнісну характеристику власної життєдіяльності. Йдеться, по суті, про професіонала з інноваційним типом мислення, культури та поведінки. На думку авторів, самоосвіта, самоорганізація та мотивація є найбільш вагомими факторами у професійному становленні вчителя. Тому можна виокремити дві основні проблеми педагогічної освіти протягом життя в Україні. Перша пов’язана із процесом засвоєння людиною нових життєво необхідних знань, професійного досвіду. Потрібно побудувати певну систему для стимуляції самоосвіти вчителів, розбудити творчий потенціал педагогів. В Україні поки що відсутні програми та концепції роботи у

298

цьому напрямі, не існує офіційної статистики з вивчення педагогічної освіти протягом життя. Друга – це необхідність змін у системі післядипломної педагогічної освіти. Інститути післядипломної педагогічної освіти повинні навчити вчителів швидко пристосовуватися до суспільних змін, навіть більше – забезпечувати випереджувальний характер освітянських послуг. Вважаємо, що удосконалення рівня професійної компетентності вчителів загальноосвітніх навчальних закладів – один із основних напрямів реформування вітчизняної системи освіти. Важливо зауважити, що в сучасних умовах реформування освіти радикально змінюється статус вчителя, його освітні функції, відповідно будуть зростати і вимоги до підготовки сучасного вчителя. Держава поки що декларує зусилля, щоб підняти престижність освіти на належний рівень, встановити вчительський авторитет. На практиці ж конкретні дії щодо втілення в життя юридично-правових, матеріально-технічних і фінансових основ державної програми розвитку освіти гальмуються. Враховуючи все вище сказане, можна сформувати основну вимогу до вчителів як людей, що формують майбутнє держави: учитель має вчитися протягом усього життя, формувати у своїх учнів розуміння необхідності саморозвитку, самовдосконалення, неперервності навчання. ЛІТЕРАТУРА: 1. Атаманчук П. С. Дієвість знань як головна ознака якості освіти / П. С. Атаманчук., О. В. Бордюг [Електронний ресурс] – Режим доступу : http://www.mvf.kam-pod.org/zbirnuku/Zbirnyk14/ebook/4_02_Atamanchuk_Bordyuh.pdf 2. Каленюк І. С. Освіта в економічному вимірі: потенціал та механізм розвитку / І.С. Каленюк. – К.: ТОВ «Кадри», 2001. – 326 с. 3. Карамушка Л.М. Психологія підготовки майбутніх менеджерів до управління змінами в організації : монографія / Л.М. Карамушка, М.В. Москальов. – К.-Львів : Сполом, 2011. – 216 с. 4. Логвиненко Ю.В. Ґенезис філософії освіти відповідно до актуальних проблем ХХІ століття. / Ю.В. Логвиненко. // Філософськотеоретичні та практико-зорієнтовані аспекти випереджаючої освіти для сталого розвитку Матеріали всеукраїнської наукової конференції. 22 листопада 2012, Дніпропетровськ. – Част І. / Наук.ред. О.Є.Висоцька. – Дніпропетровськ: «Роял Принт», 2013. – С. 45-47. 5. Логвиненко Ю. В. Освіта ХХІ століття: виклики, пошуки відповідей: Навчально-методичний посібник / Ю. В. Логвиненко, В.О. Мазуренко, Т.Г. Стукалова. – Суми: РВВ СОІППО, 2012. – 104с. 6. Логвиненко Ю. В. Організація педагогічної самоосвіти як безперервний процес саморозвитку та самовдосконалення педагогів: загальні напрями в системі підвищення кваліфікації / Ю.В. Логвиненко // Освіта Сумщини. – 2012. – № 3 (15). – С. 9-13. 7. Логвиненко Ю. В. Особливості управління сучасним навчальним закладом у контексті освітянських зрушень ХХІ століття / Ю.В. Логвиненко, В.О. Мазуренко // Філософсько-теоретичні та практико-зорієнтовані аспекти випереджаючої освіти для сталого

299

розвитку : Матеріали всеукраїнської наукової конференції. 22 листопада 2012, Дніпропетровськ. – Част. І. / Наук. ред. О.Є. Висоцька. – Дніпропетровськ: «Роял Принт», 2013. – С. 134-136. 8. Олійник В. В. Модернізація системи післядипломної педагогічної освіти України в умовах змін / В. В. Олійник. // Післядипломна педагогічна освіта: європейські орієнтири та регіональні пріоритети: тези міжн. наук.-практ. конф., 10 – 11 вересня 2009 р., Біла Церква. / за наук. ред. В. В. Олійника, Л. М. Карамушки, Н. І. Клокар, Л. І. Даниленко. – Біла Церква: КОІПОППК, 2009. – С. 20 – 22. 9. Нещадим М.І. Основи управління та прийняття рішень у військовій справі : підручник / М.І. Нещадим, В.О. Колесніков, В.О. Мазуренко, В.М. Супрун. – Суми: «Слобожанщина», 2000. – 376 с. ЛОПАТКА К.М., методист Коледжу Сумського національного аграрного університету ВІРТУАЛЬНЕ НАВЧАЛЬНЕ СЕРЕДОВИЩЕ: ВІД МЕТОДИЧНОЇ ПРОБЛЕМИ РОКУ ДО ОНЛАЙН ВЗАЄМОДІЇ У статті подається приклад створення віртуального навчального середовища коледжу як однієї зі складових його внутрішнього іміджу. Ключові слова: вищий навчальний заклад І-ІІ рівня акредитації (ВНЗ І-ІІ р.а.), віртуальне навчальне середовище, е-навчання, Moodle. Лопатка Е. М., методист Колледжа Сумского национального аграрного университета ВИРТУАЛЬНАЯ УЧЕБНАЯ СРЕДА: ОТ МЕТОДИЧЕСКОЙ ПРОБЛЕМЫ К ОНЛАЙН ВЗАИМОДЕЙСТВИЮ В статье представлен пример создания виртуальной учебной среды колледжа как одной из составляющей его внутреннего имиджа. Ключевые слова: высшее учебное заведение I-II уровня аккредитации (вуз III у.а.), виртуальная учебная среда, э-обучение, Moodle. Lopatka E.M., Methodist of College of Sumy National Agrarian University VIRTUAL TRAINING ENVIRONMENT: FROM METHODICAL PROBLEM TO ONLINE COOPERATION The article exemines the examples of creating a virtual training environment as a component of its internal image. Keywords: high school I-II accreditation level (high school I-II UA), a virtual training environment, e-learning, Moodle. Жоден навчальний заклад не може ефективно здійснювати освітню діяльність без вдало поставленої навчально-методичної проблеми, що реалізовується колективом, спонукає до розвитку, пошуку, змушує знаходити нові нестандартні підходи до її вирішення і реалізації у навчальному процесі. Інформатизація освіти сьогодні не можлива від запуску нового методичного механізму. Інструментарій дидактики зазнає змін і коригувань і розглядається

300

нами як природжений етап еволюції від дошки з крейдою до інтерактивної дошки, від традиційної паперової до електронної книжки, від звичайної аудиторії до віртуальної лабораторії. Організація роботи над науковометодичною проблемою - найефективніший шлях трансформації педагогічної ідеї в практику [1]. У сучасних умовах, коли настільки актуальним є впровадження інформаційних-комп'ютерних технологій в систему освіти країни, зростає кількість навчальних закладів, які доповнюють традиційні форми навчання дистанційною. Тим більше що сьогодні більшість молодих людей вільно володіють персональним комп'ютером і вміло використовують відомості, отримані з Інтернету; їм часто зручніше заглянути в глобальну мережу, ніж шукати цікавий матеріал у традиційній друкованій навчальній літературі. На жаль, подібного не можна сказати про вчителів, тут нас молоде покоління серйозно обганяє. Сьогодні більшості вже знайомі поняття - дистанційна або дистантна освіта, віртуальне навчання, веб-навчання і т.д. Спочатку ми розберемося в сутності цих понять, дамо визначення ключовими словами. Що ж таке віртуальне освітнє середовище - ВОС? Це поняття широке, воно випливає з поняття «інформаційно-освітнє середовище» - загальний інформаційний простір, в якому здійснюється освітній процес (у школі, вузі, в регіоні). Віртуальна освітнє середовище інформаційний простір взаємодії учасників навчального процесу, що породжується інформаційно-комунікаційними технологіями. Віртуальна навчальна середа - комплекс комп'ютерних засобів і технологій, що дозволяє здійснити управління змістом освітнього середовища та комунікацію учасників [2]. Важливо підкреслити, що навчання в новому інформаційному просторі не є антагоністичним щодо до існуючих форм навчання і не заперечує наявні освітні тенденції. Нове природним чином інтегрується в ці системи, доповнюючи і розвиваючи їх, і сприяє створенню мобільного освітнього середовища. У 2011 році навчально-методичною проблемою коледжу Сумського національного аграрного університету було обрано формування професійної та особистісної мобільності викладача і студента шляхом створення віртуального навчального середовища. Ця проблема виникла не спонтанно, їй передували численні пошуки, вдосконалення використання інформаційнокомунікаційних технологій у навчально-виховному процесі, ознайомлення з передовими інформаційними технологіями тощо. Завдяки новітнім технологіям змінюється роль, спосіб, швидкість та ефективність використання інформації в процесі навчання. Виникають та набувають поширення такі терміни, як інформаційне освітнє середовище, інформаційний простір навчання, комп'ютерно-орієнтоване навчальне середовище, відкрите навчальне середовище, віртуальне навчальне середовище та інші [4]. Відкрита освіта є результатом еволюційного розвитку цивілізації і зумовлена переходом від індустріального суспільства до інформаційного. Розвиток відкритої освіти є об’єктивним, закономірним процесом і є важливою частиною державної освітньої політики: Закон України «Про вищу освіту»,

301

Положення про дистанційне навчання, Державна програма «Інформаційні та комунікаційні технології в освіті і науці»[3]. Прагнення поєднати педагогічний досвід викладачів коледжу й існуючі навчально-методичні розробки з новітніми інформаційними технологіями викликане цілком зрозумілою метою – сформувати віртуальний інформаційний освітній простір. Ключову роль у цьому процесі відіграють технології мережевого навчання. Тільки мережа Інтернет, як технологічний базис інформаційного освітнього простору, має необхідний рівень універсальності, розподіленості та інтерактивності. Віртуальне інформаційно-освітнє середовище розглядається нами як:  програмно-телекомунікаційне середовище, що забезпечує єдиними технологічними засобами інформаційну підтримку й організацію навчального процесу, наукові дослідження, професійне консультування студентів вищого навчального закладу;  це частина педагогічної системи, що відображає певні її зв’язки й елементи. Під віртуальним інформаційно-освітнім середовищем відкритої освіти розуміємо інформаційно-освітній простір, побудований за допомогою інтеграції інформації на традиційних і електронних носіях, комп’ютернотелекомунікаційних технологій взаємодії, що включають віртуальні бібліотеки, розподілені бази даних, оптимально структурований навчально-методичний комплекс і розширений апарат дидактики, у якому діють принципи нової педагогічної системи;  це програмно-телекомунікаційне, віртуальне, педагогічне середовище з єдиними технологічними засобами ведення начального процесу. Єдине інформаційне навчальне середовище відкритої освіти в Україні ще не створено, але окремі заклади використовують свої веб-ресурси для поліпшення рівня освіти та впровадження дистанційної форми навчання. Електронний освітній простір коледжу був створений на базі платформи Moodle, яка пройшла практичне апробування в окремих аграрних вузах. Moodle — система керування курсами (система керування змістом) також відома як система керування навчанням або віртуальне середовище навчання. Являє собою вільну веб-програму, яка дає можливість створювати сайти для онлайн-навчання [5]. Колектив педагогів коледжу, ознайомившись з досвідом використання такої форми е-педагогіки, вирішив також впровадити цю систему. Починалося все з азів, з методичної підготовки викладачів до використання ІКТ у навчальному процесі, навчання викладачів інформатики на спеціалізованих курсах НУБіП. Згодом була розроблена система практичних семінарів, тренінгів та почалася копітка робота по реалізації методичної проблеми. Наповнивши курси і адаптувавшись у е-середовищі, викладачі почали «вживляти» у нього студентів. Неоднозначно ними був сприйнятий цей проект (додалось навантаження), але більшість задоволені такою формою навчання. Як свідчать результати проведено опитування, корисними студенти вважають теоретичні матеріали, рекомендації до самостійної роботи і тренувальні практичні завдання, але найбільше затребуваними є тести як можливість самоконтролю і самооцінки. До речі, можливість краще підготуватися,

302

потренуватися і заробити вищу оцінку є одним із мотивів працювати у віртуальному середовищі. Як свідчить наш досвід роботи і опитування студентів, серед переваг використання віртуального навчального середовища закладу є: можливість постійного доступу користувачів до інформації через мережу Інтернет; спрощений пошук необхідної нормативної та навчальної інформації; ефективна взаємодія, співробітництво між учасниками навчальновиховного процесу; додаткова можливість для реалізації самостійної роботи; індивідуалізація графіку навчання (працюю коли хочу і скільки хочу); можливість самоконтролю і попередньої підготовки до оцінювання знань; налагодження on-line (прямого діалогового спілкування через Інтернет у реальному часі) та off-line (спілкування засобом передачі через Інтернет повідомлень, що не вимагають миттєвої відповіді) спілкування між викладачами та студентами, також студентами між собою. Разом з тим у процесі роботи виявляються фактори, що впливають на якість роботи в е-середовищі і потребують корегувань, серед них: усвідомлення важливості і потрібності такої форми навчання; забезпечення повсюдного (на території закладу) доступу до мережі – відкритий освітній простір; постійне підвищення інформаційної культури користувачів; створення нових і постійне удосконалення навчальних ресурсів; наявність швидкісного каналу зв’язку; сучасне апаратне забезпечення сервера. Отже, проблема поставлена глобальна і буде реалізовуватися не один рік. Поки триває робота з накопичення та наповнення оболонки навчального середовища. Існують суб’єктивні та об’єктивні перепони щодо реалізації поставлених завдань. На жаль, впровадження такої нетрадиційної освіти в Україні супроводжується відставанням фундаментальних досліджень теорії навчальних середовищ у цифрових мережах, а нормативно-правова база орієнтована лише на традиційні форми навчання. Колектив коледжу Сумського національного аграрного університету не стоїть на місці, прагне крокувати у ногу з часом, бути сучасним, цікавим для студентів. Попереду багато роботи, а отже навчально-методична проблема коледжу на наступні роки звучить як формування складових віртуального навчального середовища та удосконалення їх змісту. ЛІТЕРАТУРА: 1. Екбер М. Формування іміджу вищого навчального закладу [Текст] / М. Екбер, М. Скриннік // Освіта. Технікуми. Коледжі. - 2012. - № 1-2. — С. 15-17. 2. Мухоїд С. В. Процес формування іміджу вищих навчальних закладів [Текст] / С. В. Мухоїд, О. А. Біловодська // Економічні проблеми сталого розвитку: тези доповідей науково-технічної

303

конференції викладачів, співробітників, аспірантів та студентів факультету економіки та менеджменту присвяченої дню науки в Україні (19-23 квітня 2010 р.) / Відп. за вип. А.Ю.Жулавський. — Суми : СумДУ, 2010. — Ч.ІІІ. — С. 28-29. 3. Положення про електронні освітні ресурси // Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/z1695-12#n13 4. Про заходи щодо впровадження електронного навчального контенту. Наказ МОНМС №302 від 01.04.11 року // Режим доступу: http://osvita.ua/legislation/Ser_osv/16566/ 5. Українська спільнота користувачів Moodle [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://moodle.co/ua

УДК 377.8:371.133

ЛУЧЕНЦОВА І.С. Комунальний заклад «Харківська гуманітарно-педагогічна академія» Харківської обласної ради, викладач кафедри іноземної філології Luchentsova@bigmir.net

ПРОБЛЕМИ АДАПТАЦІЇ СТУДЕНТІВ ПЕДАГОГІЧНОГО КОЛЕДЖУ ДО ПРОФЕСІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ У ПРОЦЕСІ ОРГАНІЗАЦІЇ ПЕДАГОГІЧНИХ ПРАКТИК THE PROBLEM OF THE STUDENTS’ ADAPTATION OF THE PEDAGOGICAL COLLEGE TO THE PROFESSIONAL ACTIVITY IN THE PROCESS OF THE ORGANISATION OF PEDAGOGICAL PRACTICE The problem of adaptation of future teacher is examined in theses. Special attention is paid to a professional adaptation and the process of organisation of pedagogical practice. Key words: adaptation, a professional adaptation, a pedagogical practice. Процеси професійної адаптації є об'єктом багатьох дослідження як в нашій країні, так і за кордоном. Причиною зростаючого інтересу до процесів адаптації є динамізм сучасного життя і виробництва. Особливо цікавою темою дослідження є адаптація студентів педагогічного коледжу. У порівнянні з іншими видами адаптації професійна адаптація майбутнього вчителя характеризується рядом специфічних особливостей, зумовлених специфікою педагогічної діяльності. Аналіз останніх досліджень і публікацій показав, що феномен адаптації особистості у світових концепціях розвитку людини, які є визначальними у гуманітарній сфері знання (А. Бандура, Г. Гартманн, Е. Ериксон, А. Маслоу, Ж. Піаже, К. Роджерс, Л. Філіпс, Л. Фестінгер, Е. Фромм, Р. Хенкі, Т. Шибутані та інші), розглядається як всебічний, беззупинний процес, що охоплює всі сфери життя людини - від внутрішньої, психічної до зовнішньої, соціальної - і передбачає єдність процесів активної зміни особистістю навколишнього

304

середовища та зміни свого внутрішнього світу з метою встановлення рівноваги, гармонії між ними. Досить глибоко розроблений загальнотеоретичний фундамент проблеми. Вивчено філософські та психологічні основи адаптації фахівців у різних сферах життєдіяльності (Г. Андрєєва, О. Асмолов, Л. Буєва, Л. Виготський, В. Загвязінскій, Е. Зеєр, В. Лісовський, А. Петровський, С. Рубінштейн та ін); [1,2] психологічні аспекти процесу адаптації (Б. Ананьєв, О. Леонтьєв, А. Маркова, І. Якиманська та ін); основи професійного самовизначення, професійної спрямованості та компетентності (В. Беспалько, К. Вазін, Є. Клімов, Т. Калугіна, К. Левітан, В. Сластьонін, А. Усова та ін.) У педагогічній науці адаптація розглядається як цілісний процес активної взаємодії особистості з навколишнім середовищем, де відбувається не лише адаптація до успішного функціонування в даному середовищі, а й активне освоєння предметного простору. В аспекті професійної педагогіки опубліковані роботи С. Архангельського, Ю. Забродіна, Н. Капустіна, B. Леднева, В. Серікова, П. Третьякова, Т. Шамовой та ін.. Розкрито теоретичні підходи до розвитку адаптивної освітньої системи в дослідженнях М. Бояринцева, С. Мітіна, П. Третьякова та ін.. [1, 5] Теоретичні основи професійної підготовки вчителя обґрунтовуються у фундаментальному дослідженні Н. Хмель, а також у працях К. ДурайНовакової, І. Зязюна, Л. Нечепоренко, Л. Таланової. Окремі аспекти проблеми досліджували: О. Берак, М. Євтух, Л. Мільто, О. Мороз, О. Приходько (розвиток творчої індивідуальності особистості майбутнього вчителя); І. Богданова, Ю. Бондарчук, О. Кіяшко, І. Луценко, Г. Юзбашева (підготовка майбутнього вчителя на основі інноваційних технологій); С. Каргін, А. Марушкіна, О. Свіриденко, І. Фастовець (розвиток професійно-педагогічної спрямованості у студентів); М. Вієвська, П. Суарес-Таньо (формування готовності майбутніх учителів до педагогічної взаємодії з учнями); Л. Мартіросян (диференціація навчання у процесі вивчення дисциплін педагогічного циклу); Л. Малаканова (проблема оцінювання професійного становлення майбутнього вчителя); І. Ковальова (формування професійної майстерності майбутніх педагогів на основі передового педагогічного досвіду).[2,3] У системі формування професійно-педагогічної діяльності студента велику роль відіграє педагогічна практика, в період якої інтенсифікується процес професійного становлення та самовизначення фахівця, актуалізуються та поглиблюються теоретичні знання, активізується процес формування педагогічних умінь, професійно значущих якостей особистості, створюються умови для формування педагогічної позиції. Це дає можливість розглядати педагогічну практику як важливий фактор адаптації студентів до професійнопедагогічної підготовки. Основною метою педагогічної практики у навчальному закладі є формування у студентів уміння застосовувати в педагогічній діяльності науково-теоретичні знання, здобуті при вивченні насамперед суспільних, загально-педагогічних і спеціальних дисциплін, розвиток у майбутніх вихователів, викладачів інтересу до педагогічної і наукової діяльності. У процесі педагогічної практики студенти насамперед адаптуються до діяльності вчителя, знаходять своє місце у взаємодії дитячого і педагогічного

305

колективу, усвідомлюють й оцінюють правильність професійного вибору, наявність у себе необхідних якостей для педагогічної діяльності. Це початок формування професійної майстерності. Педагогічна практика як форма професійного навчання у вищому педагогічному закладі освіти проводиться в умовах, максимально наближених до професійної діяльності: діяльність студентів у період практики є аналогом професійної діяльності вчителя, організовується в реальних умовах закладів освіти і виховання. У процесі педагогічної практики є можливість певною мірою осмислити педагогічні явища і факти, закономірності і принципи навчання і виховання, оволодіти професійними уміннями, досвідом практичної діяльності. У період практики здійснюється велика виховна робота, спрямована на формування професійних навичок, активної життєвої позиції, сукупності громадянських і моральних якостей майбутнього педагога. Студент і студентський колектив виступають одночасно і як об’єкт і як суб’єкт виховання. Виховання студентів органічно пов’язане з їх підготовкою до роботи з дітьми. Студенти оволодівають прикладними професійно-педагогічними знаннями, що сприяє успішному засвоєнню теоретичних курсів, у них формуються уміння планувати свою роботу, розподіляти доручення, добирати необхідний матеріал й втілювати його у конкретні справи, оцінювати хід і результати роботи, ставлення до неї вихованців, порівнювати свою роботу з роботою товаришів. Таким чином, педагогічна практика - це найважливіший компонент практичної підготовки студентів [4, с. 258-261], який формує особистість майбутнього педагога [5, с. 3- 7], професійну направленість студентів [8, с. 76-83]. Існують різні підходи до визначення принципів організації педагогічної практики. В. Загвязинський [2], В. Краевский [4] стверджують, що на практиці принципи навчання знаходять своє застосування через правила й методи, форми організації й проведення навчальної роботи, зокрема педагогічної практики студентів. О. Абдуліна, Н. Загрязкіна [1, с.11], А. Петров [7] виділили наступні принципи організації педагогічної практики: зв'язок практики з життям; систематичність, безперервність, складність її змісту й методів; зв'язок практики з вивченням теоретичних курсів; комплексний характер практики, що передбачає єдність навчальної й позакласної роботи студентів у школі; обліку індивідуальних особливостей студентів; демократизації й гуманізації. Педагогічна практика здійснюється з другого по п’ятий курси. В ході цієї практики на ІІ—III курсах відпрацьовується вивчення досвіду вчителів і контактування з учнями. Вибір типу навчального або виховного закладу для педагогічної практики визначається специфікою факультету, майбутньою спеціальністю студентів. Як правило, практика проходить в активній формі, тільки перше знайомство практикантів з навчальним закладом відбувається у формі спостереження за діяльністю вихователя, вчителя, завідуючої, методиста, а також вивчення навчально-методичної документації, бесід з дітьми, педагогами та ін. Таке постійне спілкування з дітьми, починаючи з першого курсу, забезпечує можливість глибокого оволодіння основами педагогічної майстерності. Кожний вид педагогічної практики має свої конкретні завдання і зміст, з якими студенти знайомляться на установчій конференції, куди запрошуються і

306

викладачі-методисти, працівники дошкільних та середніх загальноосвітніх закладів. Завершальним етапом педагогічної практики є підсумкова (заключна) конференція. За результатами, педагогічної практики, студенту виставляється диференційована оцінка з урахуванням характеристики, яку дав практиканту педагогічний колектив дошкільного закладу чи педагогічного училища. Студенти, робота яких у період практики визнана незадовільною, проходять її повторно, повністю або частково. Педагогічна практика може розглядатися як головна ланка співробітництва вузу і дошкільного закладу або школи щодо орієнтації студентів на постійне підвищення своєї кваліфікації. Критеріями оцінки спільної роботи педагогічного колледжа з підготовки студентів до викладацької і виховної роботи можуть бути: взаєморозуміння цілей діяльності і шляхів її здійснення; спільне керівництво педагогічною практикою; погодженість дій і двобічне прагнення до досягнення високого рівня педагогічної підготовки студентів у педагогічному коледжі; готовність керівників управлінь і відділів народної освіти, дошкільних установ та шкіл, вихователів та вчителів до пошуку найдосконаліших шляхів і форм цієї роботи. На старших курсах студенти в процесі педагогічної практики виконують ролі вчителя-предметника і дублера класного керівника. Ними керують два викладачі – методист з кафедри педагогіки і з кафедри викладання профільного предмета. Під час практики її керівники проводять зі студентами методичні семінари, студенти ведуть науково-пошукову роботу, збираючи матеріал для дипломної або курсової роботи, вчаться індивідуально працювати з окремими учнями. Студенти четвертого і п’ятого курсів під час педагогічної практики залучаються до реального педагогічного процесу, то відбувається новітнє усвідомлення вимог до себе, виникає реальна потреба в усуненні недоліків, які можуть з’являтися з якихось організаційних причин. Отже, у процесі педагогічної практики студенти насамперед адаптуються до діяльності вчителя, знаходять своє місце у взаємодії дитячого і педагогічного колективу, усвідомлюють й оцінюють правильність професійного вибору, наявність у себе необхідних якостей для педагогічної діяльності. Це початок формування професійної майстерності. Таким чином, питання практичної підготовки студентів до професійнопедагогічної діяльності завжди було одним із актуальних у педагогічній освіті. Однак, аналіз наукових праць, у яких розглядається проблема адаптації до професійної діяльності майбутніх вчителів у системі професійної освіті, показує, що організаційно-методичні основи педагогічної практики майбутніх вчителів потребують подальшого вивчення. ЛІТЕРАТУРА: 1. Абдуллина О.А. Педагогическая практика студентов: учеб. пособие [для студ. пед. ин-тов] / О.А. Абдуллина, Н.Н. Загрязкина. - 2-е изд., перераб. и доп. - М.: Просвещение, 1989. - 175 с. 2. Загвязинский В.И. Педагогическое творчество учителя / В.И. Загвязинский. - М.: Педагогика, 1987. - 159 с.

307

3. Педагогическая практика: Учебное пособие для студентов пединститутов/В.К.Розов, В.С.Морозова, Е.П.Белозерцев, О.А. Абдуллина. М.: Просвещение, 1981. - 160 с. 4. Педагогическая практика в начальной школе: учеб. пособие для студ. сред. пед. учеб. заведений / [Г.М. Коджаспирова, Л.В. Борикова и др.]; под ред. Г.М. Коджаспирова, Л.В. Борикова. - [2 -е изд., перераб. и доп.] - М.: Изд. центр «Академия», 2000. - 272 с. 5. Педагогическая практика в системе подготовки будущих учителей: Сборник научных трудов / [отв. ред. В.А. Сластёнин]. - М.: МГПИ, 1987. - 138 с. 6. Педагогическая энциклопедия: В 4-х т. / [под ред. И.А. Каирова] М.: Советская энциклопедия, 1964. - Т.2. - 478 с. 7. Петров А.П. Непрерывная педагогическая практика: опыт и проблемы / А.П. Петров, О.А. Абдуллина // Советская педагогика. 1986. - № 1. - С. 67 - 72. 8. Шулдик Г.О. Педагопчна практика: навч. пошб. [для студ. пед. вузов] / Г.О. Шулдик, В.1. Шулдик. - К.: Наук. свгг, 2000. - 143 МЕДВЕДЕВ И.А., и.о ректора КУ Сумской областной институт последипломного педагогического образования, (г. Сумы, Украина,) СИТНИКОВА С.В., ректор Минского государственного обласного института повышения квалификации и переподготовки кадров (г. Минск, Республика Беларусь)

ОБРАЗОВАТЕЛЬНАЯ СОСТАВЛЯЮЩАЯ БЕЗОПАСНОСТИ ГОСУДАРСТВА ХХІ ВЕКА Современная ситуация в мире характеризуется как ситуация глобального кризиса. И человеческий фактор и внешняя среда ставят перед человечеством все новые и новые проблемы. Управлять социальными системами становится все сложнее и сложнее. Среди множества функций управления социальной средой (планирование, организация, мотивация, координация, контроль), функция безопасности конкретного человека, социума, страны занимает, на наш взгляд, особое – наиболее актуальное место. Хотя, следует отметить, что в современных учебниках по менеджменту социальной сферы или государственному управлению термин «безопасность» не выделяется в отдельную функцию. Но это лишь вчерашний взгляд на проблему. Функциональный подход является частью системного подхода: выйти на целостное понимание явления безопасности невозможно без осознания его как управляемого процесса. Как сберечь себя и общество, как наладить адекватное государственное управление, чтобы сберечь самое важное – жизнь и здоровье граждан?

308

Больше того, перед мировым сообществом встаёт задача создания совместной декларация о гармонизации архитектуры мировой системы, как гармонично глобалного развивающегося пространства. Какие же институции, могут так или иначе положительно влиять на безопасность государства и социума? На наш взгляд, это прежде всего университет. Но читая Ньюмена, Гассета и Гумбольдта, современный исследователь забывает, что эти ученые оценивали университет в прошлом, а смысл идеи университета нужно искать в современной социальной практике, чтобы пытаться каким-то образом сформировать идею уже собственного, глобального университета, и создать модель всемирной профессионально-технической элиты, идею государства[1]. Бхопал, Трейн-Айленд, Чернобыль не научили нас думать о функции безопасности. Катастрофа в Японии (Фукусима), которая случилась в марте 2011, очередное тому подтверждение. Общество и государство могут находиться на любой стадии развития, но фактор развития не может спасти страну или государство от возможных масштабных бедствий. Человечеству не хватает знаний, и умений ориентироваться в современном мире. В этом контексте интересной становиться роль университета, которая, скорее всего, состоит в том, чтобы научить не созерцать мир несущийся мимо нас, а строить свой мир – и внутренний и внешний. Скорее всего, уберечь человека и государство от потрясений может парадигма воспитания «способного в среде способных». Безусловно, функция безопасности должна влиять и на сам университет, который обучает, и может позитивно влиять на все государственные институции. Стоит отказаться от пресловутой «универсальности» с негативными чертами и попытками увязать с одной стороны узкую специализацию; с другой – конгломерат абсолютно противоречивых специальностей (информатика, физическое воспитание)[2]. Такое образование в университете приводит к тому, что выпускник университета не знает ничего профессионально, а знает «чуть-чуть кое-что». В современном мире исследователи процесса государственного управления функцией безопасности университета все чаще говорят о кризисных явлениях в самих университетах. Прежде всего, эти негативные тенденции поддерживаются глобализацией, которая разрушает как национальную, так и воспитательную функцию данной институции. Именно славянские, православные университеты характеризуются стержнем воспитания. Именно эти университеты должны были в любое время быть призваны к работе как инструмент государственной образовательной и воспитательной, если хотите идейной или же идеологической политики. К сожалению, война за лидерство в идеологии, как и лидерство в воспитании определенным образом была проиграна. Попытка реанимировать воспитательную функцию университета в странах постсоветского пространства становится утопией[3]. Безопасность станы зависит от безопасности и целостности университета. В эпоху перестройки нас убеждали, что в наших странах много колхозов и заводом, что они не нужны. Теперь дошла очередь до университетов. Как же искать пути развития функции безопасности университетской системы и государства? На наш взгляд нужно, прежде всего, отказаться от

309

стремления приспособиться к условиям, которые все время изменяются. Скорее всего, речь идет об условиях, которые нужно менять нам самим. Если сегодня мы перестанем лгать о том, что мы готовим в своих университетах исследователей и интеллектуалов, причем лгать как нашим студентам, так и самим себе; то в будущем мы окажемся среди коллег, которые не пошли в научном поиске, дольше нас, а написали мёртво рожденные диссертации и монографии. Функция безопасности университета и государства может быть реализована только с помощью идеи опережающего мышления. Мы не можем догнать наших конкурентов в экономике и сельском хозяйстве? Тогда компенсатором этого отставания должен стать университет. Именно в него государство должно вкладывать гиперресурсы для обеспечения гиперразвития. Как же действовать? Прежде всего, все цивилизованные государства должны стремиться отразить в своих законодательных документах мировую, континентальную, или же, если хотите международную безопасность. В действительности все происходит с точностью до наоборот. Государственное управление «гонимое идеологией» экспансии толкает менеджеров от университетского образования на разрушение многолетних связей. С одной стороны мы стремимся в международному партнерству и цитированию друг друга в журналах, а с другой возникают запреты на заграничные командировки и контакты. Глобальность университета базируется на его открытости, прозрачности, прочности, если хотите вечности[4]. Вместе с тем, следует отметить, что часть университетов погибает, а часть приобретает умение подготовить конкретного работника, специалиста, или в конце концов «способного среди способных», то есть человека, который может воспроизводить первичный материал, или нечто необычное (творческое) или как теперь модно говорить «креативное». Но, к сожалению, в последнее время все меньше выходит на арену культурной жизни наших стран явлений высокохудожественных, ярких, способных изменить социум. Сегодняшняя университетская действительность пронизана «кумовством» и «коррупцией». Методологии в университетских стенах почти не осталось места. Истина становиться служанкой идеологии, и к тому же идеологии пагубной – не прогрессивной. Запугивание молодых ученый, их сдерживание в заскорузлых «ваковских» шорах тлетворно влияет на климат в университетских коллективах. Что говорить тогда о профессиональной высшей школе, которая на постсоветском пространстве вообще воспринимается как примитивно прикладная форма, лишенная своеобразия и новизны[5]. Университет, как инструмент формирования национальной элиты считается вообще преступной (националистической) мыслью. Каким же образом тогда можно «догнать и перегнать». Или мы откроем свои «Оксфорды» и «Кемдриджи» или утонем в переписывании, списывании, плагиате. Идти дальше своих учителей, икать и спорить с ними – путь достойный честного патриота и истинного ученого[6]. Заменив знания, умения и навыки на компетенции, и компетентность, не разобравшись в лексическом значении последних и первых приводит в тупик и учителей и учеников.

310

В постсоветской высшей школе закреплена правовая дифференциация вузов на институты, академии и университеты. Однако нечасто обсуждается вопрос о соответствии правового статуса университета его культурноисторическому значению. Вместе с тем в современном культурном менталитете российских граждан лишь немногие университеты позиционируются как действительно первоклассные вузы. Иными словами, мы хотим подчеркнуть, что вуз, именующийся университетом «по праву закона», является ли таковым по «праву культуры»? Может ли существовать «университет печати», «технологический университет», «аграрный университет» и т.д.? Думается, что ответ на этот вопрос невозможен без обращения к развитию «идеи университета». Именно эта позиция наиболее близка российской идее университета. Уже М.В.Ломоносов полагал университет в качестве центра национальной культуры. В начале ХХ века исследователь истории Московского университета Кизеветтер определил сущность его основной традиции как слияние запросов науки с требованиями жизни, органическое совмещение служения науке со служением общественному благу, текущим духовным потребностям общества. В условиях современной полемики о развитии безопасности государства и университета как основы высшей школы нельзя не обратить внимания на определённую заинтересованность в современном движения образования стран постсоветского пространства к положениям Болонского процесса. Это и не удивительно, ведь в начале ХХІ века возникает потребность и важность использования и укрепления интеллектуального, культурного, социального, научного и технического потенциала университетов как основы развития социума. В образовании мы должны стремимся, прежде всего, не к европейским «свободе, равенстве, научному поиску», а стремимся, скорее, к позиции выживания образования как отрасли, и университета как его составляющей. Такая способность подстраиваться была заимствована из американской модели университета. Насколько она порочна, или скорее пагубна мы убедились лишь сегодня – когда разразился мировой кризис. Итак, можно сделать вывод, что функция безопасности государства и её связь и взаимозависимость с идеей университета требует нового осмысления прежде всего с позиции государственного управления как в Украине, так и в других странах. Также, данная тема может быть интересной для представителей философии, педагогики, экономики, социологии. В начале ХХI века на постсоветском пространстве сложился не только «парад суверенитетов», но и парад идей университетов, которые стремятся как к суверенитету, так и к автономии [1, c.4]. Вместе с тем отличие в моделях университетских идей в таких странах как Россия, Украина, Белоруссия прослеживается. Что касается первой их перечисленных стран, то следует отметить тяготение российской идеи университета к национальному и государственному централизму. Идея университета в России была все время на службе у государственной машины. И так продолжалось всегда: и в эпоху Петра первого, и на протяжении всего советского времени. Именно такими же, лежащими в одной плоскости с государственными интересами, можно считать современные управленческие

311

подходы к развитию образования в России. Тем более обоснованными являются современные требования центральной власти в РФ к развитию данной институции, как инструмента государственной идеологии. Именно этому могли бы у россиян поучиться многие новоявленные национальные государства [3, c.24]. Что касается Белоруссии, то даже по оценкам представителей научных кругов этого государства, можно говорить, что система высшего образования начала складываться только с 1917 года. В современных же условиях, единой или цельной позиции на идею университета в Белоруссии нет. Скорее всего, следует подчеркнуть противоположность существования двух диаметрально противоположных концепций. Одну из них мы назовем правой (демократической), другую – централизованной (левототалитарной). Хотя работ посвященных этой теме в белорусских изданиях мало. Что касается Украины, то, несмотря на «украинский менталитет», который, прежде всего, предусматривает многообразие подходов и позиций, проблема латентного смысла идеи университета остаётся достаточно не исследованной. Это, прежде всего, базируется на отсутствие разработки общего, процессуального, субъектно-объектного и функционального подходов к идее и моделям университета. Если мы не рассотрели эти подходи к безопасности государства и университета, каким образом мы можем говорить о разработке системного подхода? Да, орпеделенный опыт развития систем безопасности у нас есть, но мы не исправили свои ошибки за 25 лет, а предлагаем свои услуги японцам, которые находятся в ситуации катастрофы. И если вчера нас просто считали «халатными преступниками» - сегодня нас могут принять за «самонадеянных безумцев». Прежде всего, сравнивая российский и украинский университеты следует отметить, что русский университет более национален и патриотичен, а украинский – космополитичен, интернационален. Почему же мы так считаем. Если поставить рядом по схожести идеи, модели, времени и уставов то Казанский и Харьковский Императорский университеты во многом идентичны. Однако поставить рядом Московский и Львовский вообще невозможно. Вместе с тем, есть мнение, что «русский университетский прорыв» был бы невозможен без существования Киево-Могилянской Академии. В современном мире исследователи процесса государственного управления функцией безопасности университета все чаще говорят о кризисных явлениях в самих университетах. Прежде всего, эти негативные тенденции поддерживаются глобализацией, которая разрушает как национальную, так и воспитательную функцию данной институции. Именно славянские, православные университеты характеризуются стержнем воспитания. Именно эти университеты должны были в любое время быть призваны к работе как инструмент государственной образовательной и воспитательной, если хотите идейной или же идеологической политики. К сожалению, война за лидерство в идеологии, как и лидерство в воспитании определенным образом была проиграна. Попытка реанимировать воспитательную функцию университета в странах постсоветского пространства становится утопией. Университет, как инструмент формирования национальной элиты считается вообще преступной (националистической) мыслью. Каким же

312

образом тогда можно «догнать и перегнать». Или мы откроем свои «Оксфорды» и «Кемдриджи» или утонем в переписывании, списывании, плагиате. Идти дальше своих учителей, икать и спорить с ними – путь достойный честного патриота и истинного ученого. Новая форма связей между высшей школой, наукой и промышленностью должна отвечать требованиям времени. Учебные заведения должны рассматривать предприятия как рынок для своей продукции, как академической (подготовка и переподготовка кадров), так и научной. Предприятия в лице учебных заведений должны видеть своих поставщиков. Методологическим основанием подготовки конкурентоспособного специалиста является формирование единого образовательного пространства вуза, науки и производства. Одной из форм такого сотрудничества есть создание сети региональных комплексов профессионального образования и единого организационно экономического, правового и финансового режима для ее функционирования. Вершиной этого комплекса должен стать университет. Такая модель позволит обеспечить, во-первых, формирование обобщенного интеллектуально-творческого пространства жизнедеятельности стран; во-вторых, развитие системы постоянного взаимодействия между работодателями и образовательным сообществом с целью организации мониторинга регионального рынка труда и образовательных услуг, рационального заполнения профессиональных ниш на рынке труда; втретьих, функционирование механизмов, стимулирующих работодателей инвестировать в образовательные учреждения, обеспечивающих интеграцию науки, производства и образования, распространяющих позитивный опыт участия работодателей в финансировании и управлении учреждениями профессионального образования. Основным стимулом к интеграции образования, науки и производства для высшей школы являются повышение качества подготовки специалистов и востребованности выпускников универсиетов на рынке труда, а также возможность повышения эффективности научно-инновационной деятельности. Стимулом для академической науки выступает возможность привлечения дополнительных кадровых ресурсов к научной деятельности, а для бизнеса – появление новых эффективных сфер приложения капитала, повышение конкурентоспособности производства товаров и услуг. Во многих университетах нерешенным является вопрос экономической безопасности - материального обеспечения научной и образовательной деятельности. Современные приборы и оборудование – важнейший элемент интеграции и мощного инновационного процесса – часто отсутствуют. Выход из сложившейся ситуации в сотрудничестве с производством, где студенты и аспиранты проводят практические и экспериментальные работы, что ведет к повышению мотивация учащихся к занятию научно-технической деятельностью и технологическим менеджментом. Продолжая изучать базовые дисциплины, студенту и учёному будет необходимо связывать теоретическую подготовку с практической деятельностью. Возможность увидеть на практике результаты применения получаемых знаний, является важнейшей составляющей формирующейся системы мотивации научных и

313

управленческих кадров и, следовательно, процесса перехода к «экономике знаний» и опережающему развитию государства. И тогда очевидна роль университета станет осознанной для всех. Университет не только как источник новых знаний, но и главная составляющая эффективной системы управления государством, в том числе его экономикой. Новый взгляд на функцию безопасности университета и государства даёт возможность пересмотреть вопросы, касающиеся институциональной и организационной структуры, финансирования и управления системой профориентации, трудоустройства и адаптации молодых специалистов. На производство должны приходить уже готовые специалисты, потому что с сегодняшними темпами развития экономики просто нет времени их переучивать. В нынешних условиях идеальной моделью для современного производства является инженер с высшим образованием, который руководит бригадой высококвалифицированных рабочих. То есть грань между профтехучилищами и лицеями, техникумами, колледжами и университетами должна постепенно стираться с учетом региональных и отраслевых особенностей. Сам по себе диплом об окончании среднетехнического, среднеспециального или высшего образования - это просто документ, в котором указано количество часов, которые выпускник просидел за партой. А свои реальные навыки он сможет показать только на производстве. Развитие экономической безопасности, основанной на знаниях, диктует необходимость обеспечения опережающей подготовки специалистов в вузах для создания, сопровождения, развития высоких технологий в промышленности, а также опережающую профессиональную переподготовку инженерно-технических кадров, технологов, конструкторов, квалифицированных рабочих предприятий. Новые технологии, интеграция производственных процессов, освоение новых видов продукции и пр. вносят коррективы в квалификационные характеристики рабочих мест, стандарты образования и другие образовательные компоненты. В таких условиях требования к выпускнику университета должны осмысливаться как совокупность профессиональных, психологических характеристик, имеющих свою динамику. Усложнение производства, повышение образовательной базы работников ведут к возрастанию роли человеческого фактора в научно-техническом прогрессе вообще и в инновационной деятельности особенно. Правильное сочетание моральных и материальных стимулов, создание оптимальной творческой атмосферы в трудовом коллективе — одна из функций современного специалиста как организатора производства. Промышленности сегодня нужны инженеры новой генерации – люди, способные сочетать приверженность к высокой технологической культуре и дисциплине с критическим умом и творческой смелостью, изобретатели и новаторы. Все современные специалисты должны обладать рыночным мышлением и международным кругозором в своей области. Современный конструктор, работая над проектом, должен "держать в уме", что надо сделать не просто замечательную вещь, но вещь, которая будет замечательно продаваться, конкурируя на рынке с лучшими продуктами в международном

314

масштабе. Современный инженер должен уметь работать в координатах "время-деньги", работать в тесном контакте с маркетологами и плановиками, понимать их язык. Создание и функционирование университетов, как вершины образовательного пространства позволит сконцентрировать ресурсы и интеллектуальные силы. Тесные контакты системы образования и действующего производства стимулируют профессиональный рост преподавательского состава образовательных учреждений; гарантируют выпускникам учреждений профессионального образования трудоустройство по избранной специальности с ясной перспективой карьерного роста, способствуют формированию и совершенствованию их профессиональной компетентности; обеспечивают учреждениям профессионального образования гарантированный оплачиваемый заказ на подготовку специалистов, возможность развития экспериментально – учебной базы, повышения уровня предоставляемого образования, уровня материальной поддержки преподавательского состава и стимулирования его профессионального роста, а заказчику – возможность на базе учреждений профессионального образования готовить высоко – квалифицированные кадры. Создание предпосылок для развития функции безопасности университетов и вообще системы образования позволит в рамках каждой из подсистем «образование-наука-производство» достичь принципиально новых качеств интеллектуальных продуктов, сформировать мощный потенциал творческого развития всех субъектов совместной созидательной деятельности, демонстрируя модель достижения инновационного качества подготовки современных специалистов адекватного требованиям производства. ЛИТЕРАТУРА: 1. Ідея університету: Антологія / Упорядник.: М. Зубрицька, Н. Балалик, З. Рибчинська; відп. ред.. М.Зубрицька. –Львів: Літопис, 2002. – 304с.: іл. 2. Медведєв І.А. Реалізація ідеї університету: державноуправлінський аспект. / Освітні інновації: філософія, психологія, педагогіка. Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції (17-18 березня 2009 року, м.Суми). – Сумський ОІППО. Суми: РВВ СОІППО, 2009. С. 81-82. 3. Мельник Л.Г., Ильяшенко С.Н., Ильяшенко Н.С. Vivat Alma Mater; или Хроника палаточной революции в Сумах-2004. Сумы: ИТД "Университетская книга", 2006. С. 48. 4. The Idea of the University: antologia / Uporjadnik.: M.Zubritska, N.Balalik, Z.Ribchinska; The editor-in-chief. M.Zubritska.-Lvоv: Litopys, 2002. - 304с.: іl 5. Medvedеv І.А. Realisation of idea of university: organizationaladministrative aspect. / Еducational innovations: philosophy, psychology, pedagogics. Materials of the International scientifically-practical conference (on March, 17-18th, 2009, Sumy, the Sumy regional institute postdimlome pedagogical education, Sumy, RVV SIPPE, 2009. With. 8183.

315

6. Pelikan, Yaroslav. The Idea of the University. A Reexamination. Yale University Press. 1992; Readings, Bill. The University in Ruins. Cambridge, Massachusetts: Harvard University Press, 1996; 6. Ross D. Platos theori of ideas. Oxford, 1951. МЕДВЕДЄВ І.А., в.о. ректора, к. держ. упр., доцент кафедри державного управління та педагогічного менеджменту Сумського ОІППО; ippo_medvedev@mail.ru ІВАШИНА Л.П., старший викладач кафедри державного управління та педагогічного менеджменту Сумського ОІППО lyudai78@mail.ru

ПЕРСПЕКТИВИ КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКОЇ АКАДЕМІЇ ТА УНІВЕРСИТЕТСЬКОЇ ОСВІТИ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ Анотація Cтаття присвячена діяльності Києво-Могилянської Академії та університетської освіти на сучасному етапі. В роботі зроблено аналіз перспективного розвитку університетської освіти в Україні. Авторами визначені пріоритети, що пов’язані з навчанням студентів у КиєвоМогилянській Академії. На сьогоднішній день Києво-Могилянська Академія - навчальний заклад в Києві, який одним з перших перейшов на умови Болонського процесу. На жаль, в Україні Болонську систему часто сприймають з формальної точки зору. Адже головне в ній не кількість годин у кредитах, а взаємне розуміння освітніх систем різних європейських країн та гармонізація спільних зусиль спрямованих на розвиток. Цей процес був потрібний для підвищення рівня конкурентоздатності європейських університетів у порівнянні з північноамериканськими (США, Канада) та університетами інших країн в яких університети є потужними інституціями (Японія, Китай, Сінгапур, Північна Корея). Дані зрушення давали б можливість збільшити мобільність всередині європейського освітнього простору. Європа має багато великих університетів із багатою історією та давніми традиціями. В ідеалі студент розпочати навчання в Іспанії, а продовжити його в Німеччині або Франції. Це повинно підвищувати якість навчального процесу та гармонізувати зусилля всіх країн на ниві науки та освіти. Найголовніше, що дає Болонський процес, це розуміння що реформа вищої освіти потребує змін у самих університетах в напрямку запровадження повної автономії від держави. Адже сааме на університет переноситься відповідальність за якість освіти і рівень знань його випускників. Це також важливо для розвитку суспільства, яке потребує нових ідей, інновацій, відкриттів – продукування нового знання. Без цього жодна держава не здатна вийти на належний рівень і бути конкурентоздатною. В цивілізованому світі

316

держава в своєму розвитку спирається на університети. В державноуправлінській думці українських вчених такого усвідомлення ще не відбулося, але крок за кроком ми наближаємося до цього. Для України Болонський процес важливий тим, що він повинен давати можливість гармонізуватися з Європою. Він дозволяє прийняти ті правила гри, які існують не лише в Європі, але й усьому цивілізованому світі. Крім того, він вносить стандарти якості, а також взаємодії суспільства, держави та університету. Лише Києво-Могилянська Академія почала їх запроваджувати без будь-якої підтримки держави. Так само поки в Україні немає усвідомлення потреби університетської автономії, яка повинна дати багато свободи університетам але й покласти на них всю відповідальність за якість освіти. Разом з тим, в Києво-Могилянській Академії започатковано низку новацій, які досі лишаються революційними. До таких належить система вільного творчого навчання – Liberal arts education, коли студенти самі формують траєкторію свого навчання. Навчання не обмежується курсами на одному факультеті, а студенти можуть брати курси чи сертифіковані програми з інших, навіть не споріднених спеціальностей. Також, студент може обирати вивчення додаткову іноземну мову, окрім англійської, яка є в КиєвоМогилянській Академії ХХІ століття робочою. Після бакалаврських програм студенти вступають на магістерську програму за іншою спеціальністю, а вже навчаюсь там, обрати спеціальні сертифіковані програми для магістрів. Також для студентів існує величезна кількість додаткових тренінгів, курсів. Отож, з вище викладеного, можна зробити висновок, що сучасний студент може і повинен отримувати не стандартну, а зовсім оригінальну освіту. Також потрібно більш тісно поєднати науку та освіту. Принцип автономії університету означає, що кожен навчальний заклад повинен мати свою владу. Університет повинен сам вирішувати, що і як викладати, які наукові дослідження започатковувати. Університет повинен мати свій власний погляд на науку, суспільство, а через це – власний погляд на все, що можна вивчати. Університет, що спирається на принцип власної автономії дає можливість науковим школам проводити будь-які дослідження. Також ВНЗ, сам як інституція має бути «трибуно» для висловлювання будь-якої думки. Сааме це дає університету можливість розвитку, і накладає на нього відповідальність за університетський продукт. Теза про те, що без автономії нема й самого університету є безапеляційною. На жаль, держава хоче обмежувати свободу університету, і втручається майже в кожну робочу ситуацію. В ідеалі ж, держава повинна оцінювати кінцевий результат – якість підготовки випускників а також рівень наукових досягнень. Якщо навчальний заклад має добрий кінцевий результат то держава йому має допомагати. Якщо такого продукту немає то потрібно розібратися в чому ж проблема. Університет повинен прагнути отримати певну частку державного замовлення навіть тоді, коли йому вигідніше мати студентів на контрактній формі навчання. На початку ХХІ століття, в умовах глобальної економічно кризи державні органи в Україні не мають коштів на державне замовлення для величезної кількості вітчизняних ВНЗ. До того ж деякі університети просто дискримінуються державою за розподілом державного замовлення на низку

317

спеціальностей. Університет та міністерство яке їм керує знаходиться в постійному антагонізмі. Сучасний університет повинен прагнути організувати стажування своїх студентів за кордоном. По-перше, це дає змогу порівнювати своїх студентів з тими хто навчається в інших країнах. По-друге, саме так здійснюються реальні кроки інтеграції українських випускників у європейське середовище. Університет і його керівництво повинні стимулювати ці процеси. Чим більше партнерських контактів має університет, тим більше у нього можливостей інтегруватися у європейську науку та освіту. Також важливим прикладом визнання є те, коли закордонні університети визнають рівень дипломів того чи іншого вітчизняного університету (і не важливо, які це дипломи, бакалаврські, магістерські чи докторські. В деяких українських вишах студенти вже отримують магістерські дипломи разом із докторськими дипломами Північноамериканських та Західноєвропейських університетів-партнерів. Це сприяє академічній мобільності студентів, вони вивчають глобальне середовище, мають можливість завести та реалізувати професійні контакти, отримати досвід. В сучасному університеті нормою є викладання лекцій чи цілих предметів англійською мовою. Наприклад, в Києво-Могилянській Академії серед викладачів є німці, іспанці, голландці, французи, араби та представники інших національностей. НаУКМА пропонує своїм студентам до 15 різних мовних програм на вибір. Саме так можна відкриватися світові та збільшувати університетську конкурентоздатність. Разом з тим, цілком зрозуміло, що викладачам в Українських університетах важко займатися наукою через те, що вони мають досить велике навчальне навантаження. Отож, керівництво навального закладу повинно підтримувати та заохочувати заняття наукою. Хороший університет той в якому працюють найкращі викладачі, а найкращі викладачі ті, які проводять реальні наукові дослідження, публікують свої відкриття та результати у міжнародних наукових виданнях. Без науки немає хороших викладачів, отож, немає хорошого університету. Фінансування наукових досліджень в сучасних університетах повинно здійснюватися через відповідні відсотки від загальної кількості прибутку ВНЗ, які щороку повинні розподілятися на основі відкритого конкурсу між науковцями, кафедрами чи факультетами на проведення наукових досліджень. Також слід започаткувати премії, які повинні стимулювати публікації у міжнародних наукових виданнях, видання вітчизняних монографій. З античності і до початку ХХІ століття дослідженню ідеї розвитку університету приділялась і приділяється значна увага філософів, педагогів, державних службовців. Проте кожен з авторів висловлював своє певне бачення цієї проблеми. Деякі вчені вважають ідеї знаковими, оскільки вони або заклали ті фундаментальні засади, принципи, основи, завдання, які в продовж тривалого часу визначали ідентичність університету; або пропонували абсолютно нове бачення перспектив розвитку університету, чи розуміння його сутності. Значна кількість дослідників (С. Бакіров, Ю. Габермас, В. Горський, В. Гумбольдт, Ж. Дерріда, М. Зубрицька, М. Квєйк, В. Курєнной, В. Лепеніс, Д. Ньюмен, Я. Пелікан, Б. Рідігс, В. Різун, Х. Ортега–і–Гассет, І.Черванев,

318

О. Шарага) підкреслюють важливість дослідження ідеї університету в сучасному світі. Сергій Квіт зазначає, що в сучасних умовах не можна «ототожнювати тих, що щоденно формує університетське життя, із самим університетом, оскільки при цьому втрачається щось метафізичне …»[2]. Під тим метафізичним Сергій Квіт і розуміє ідею університету. Крім того неможливо не погодитися з даною думкою: що крім власної ідеї, яка формує його призначення, ідея університету буде складатися з продукуванням і поширенням найрізноманітніших: - наукових; - культурних; - суспільно-політичних ідей. Разом з тим розглядаючи дану проблему ми звертаємо увагу на погляди Б. Рідіґса, який вважає, що - «університет вже пережив своє призначення, і на порозі третього тисячоліття він повинен відкоригувати свої цілі та завдання». Відомо, що це призначення було окреслено двісті років тому, коли держава – нація перетворила університет в охоронця національної культури[5]. Проте на думку Хосе Ортеґи–і–Ґассета «те сторіччя, перш ніж чимось захопитися чи щось глибоко пошанувати, потребує оте «щось» гіперболізувати, міфологізувати. Звісно, коли нація велика, то сильна також і її школа. Не може бути великої нації, коли її школа слабка». Не можна не погодитися з думкою Хосе Ортеґа–і-Ґассета коли народ є політично жалюгідним, дарма чогось очікувати і від його хай навіть найдосконалішої школи. Йому до снаги тоді лише школа невеликих меншин, які живуть порізнено і в супереч решті країн [1, c.65-110]. На думку вчених Б. Рідігса [5], Габермаса[1, c. 185-210], університет як інституція вичерпав можливості своєї реалізації. Але реальні умови розвитку суспільства заперечують суб’єктивний підхід до вирішення проблеми ідеї університету і потребують до її реалізації. Сутність вищої освіти полягає лише в двох речах: 1) у навчанні інтелектуальних професій, 2) у наукових дослідженнях і підготуванні майбутніх дослідників. Але говорити про те, що вони в повній мірі реалізують ідею університету не можна. В підтвердженню цьому слід звернути увагу на те, що такі філософи, вчені, громадські діячі, як: - британець Джон Ньюмен [1, c.35-65]; - німці Вільгельм фон Гумбольдт[ 1, c. 23-34], Карл Ясперс [1, c.109-166], Юрґен Ґабермас[1, c.185-210; 6]; - українці Петро Могила, митрополит Андрій Шептицький та інші заклали “визначальні принципи університетського життя. Мова йде про: а) органічну єдність процесу викладання та дослідження – теза про поширення знання через навчання та його поглиблення через дослідження; б) незалежність від різних форм зовнішнього тиску – теза про те, що університет не визнає в своєму середовищі жодних авторитетів і поважає тільки істину в її безконечних формах, або, інакше кажучи, принцип автономності управління.

319

В сучасних умовах розвитку ідеї університету та її взаємодії з філософією освіти та теорією державного управління на ґрунті соціальної практики складається ситуація, коли держава або сприяє розвитку ідеї університету (та розвитку її складових) або ж заважає розвитку, наприклад, свободи, творчості, активності в університетському середовищі. Це відбувається тому, що сама ідея університету містить у собі елементи боротьби з ідеологією різних типів. Разом з тим, в ідеї університету важливе місце займають колізії різних поколінь, протистояння цивілізацій, опозиція наукових поглядів у системі наук, суперечливість поглядів різноманітних напрямків філософії освіти. Разом з тим, слід згадати, що ідея українського університету знаходяться в епіцентрі "прогнозованого вибуху" Західної та Східної цивілізації (культури). Мета власне українського університету полягає в тому, щоб не зруйнувати свої ідейні засади у процесі протистояння. Отож він повинен займати якесь особливе місце відносно філософії Сходу і Заходу. Ідея університету в Україні є досить не вивченою та недослідженою з позицій державного управління. Санкціоноване з боку держави наукове знання не є однорідним. Це знання в своїй інстутиційній формі виглядає як парадоксальне дуалістичне поєднання свободи та заборони. Разом з тим, держава усвідомлює що інвестиції в розвиток університету, інвестиції в його ідею є інвестицією в людський капітал. Створення атмосфери випереджального розвитку відбувається в галузі освіти через розвиток або ж вкладання частини національного прибутку в освіту, науку, культуру. І хоча сучасна освіта й університет як її частина спрямовані на розвиток технічної, матеріалістичної цивілізації й підпорядковані вдосконаленню суспільного побуту та комфорту, ідея університету в Україні базується на принципах, перш за все, свободи, творчості, активності. Розв'язання зазначених та інших суперечностей вимагає впровадження принципово нових (інноваційних) підходів до розробки самої ідеї університету та нових форм інтеграції інтересів усіх зацікавлених у цьому процесі сторін: держави, суспільства, населення, суб'єктів господарювання, органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Про традиційну модель діяльності університету можна говорити, як про їх діяльність як головної організації в мережі регіональних комплексів професійної освіти по підготовці випускників. Такі комплекси неперервної професійної освіти були створені в усіх адміністративно-територіальних одиницях (областях) України. Вершиною цих комплексів були і залишаються університети. Але говорити про однорідність та стандартизований рівень підготовки спеціалістів в різних регіонах України говорити не можна. Поперше, рівень даних комплексів в різних областях України не є рівномірним. По-друге, потреба у оптимізації структури даних комплексів та рівні їх забезпечення матеріально-технічними та кадровими ресурсами залишається на даним момент не визначеною (або ж недослідженою). По-третє, частина галузі освіти, що відповідає за підготовку спеціалістів, як і вся економіка України в останні десятиліття стала найбільш вразливою та незахищеною від економічних негараздів, отож знаходиться у досить складному економічному становищі. Для певної групи вчених, чия свідомість сформувалася у сталінськобрежнівському методологічному середовищі, досить важко зрозуміти що

320

сучасний навчальний заклад не може існувати без реалізації свободи, творчості, активності. Як тільки ми починаємо стримувати свободу університетського руху, та свободу наукового пошуку, ця свобода починає проявлятися у активних виступах. Корупція у науці, отримання нагород тими вченими, які їх не заслуговують призводить до руйнації принципу активності. Той хто дійсно заслуговує на нагороду починає займатися інтригами, бо знає, що іншим чином не може бути оцінений керівництвом. Активність університету інколи вимірюється мільйонами гривень чи доларів. Даний підхід є досить однобоким, бо певна сума, що знаходиться на рахунках навчальних закладів не є показником ні рівня виробленого університетом продукту, ні тим потенціалом, що може бути використаний його суб’єктами. Коли кошти навчального закладу використовуються не для його розвитку, а з метою збагачення академічної бюрократії, через деякий час такий навчальний заклад буде відчувати не тільки глобальну а й індивідуально сформовану кризу. Університетська активність не може існувати без існування «активу» університету. Актив можна і слід розглядати як найбільш діяльну, ініціативну частину вищого навчального закладу. Якщо керівництво певним чином не звертає увагу на відповідну організацію функції мотивації активних вчених та менеджерів від вищої освіти, відбувається «вимивання» такого «активу» до інших навчальних закладів. В іншому випадку зневажливе ставлення до «активу» університету призводить до руйнації його організаційно джерельних засад. Більш того, відповідна грамотна організація функції мотивації в університеті дає можливість підсилити дію активності в науковому середовищі. Діяльнісний рівень активності університету, його енергетична цінність повинні розвиватися у відповідності до прагнень суспільства. Отож, потрібні, інші, відмінні від традиційних підходи до формування знань, умінь та навичок спеціалістів. В даному випадку можна говорити, про "компетентнісний" підхід: тобто формування векторів компетентностей сучасного працівника, або ж університету. На нашу думку, нове усвідомлення ідеї та місії підготовки сучасних працівників пов'язане із їх всебічною модернізованою самої ідеї університету. Безумовно, можна говорити про специфічність підготовки спеціалістів для певного сектору економіки, але в умовах, відмови від тези "глобального суспільства", коли кожний конкретний спеціаліст стає важливим для соціуму, адміністративно-територіального устрою, держави: нам слід звернути увагу на формування всебічно-розвиненої особистості, лідера, підприємця. Саме ця людина повинна, при застосування найсучасніших технологій, змінити на краще ситуацію країні. Економіка знань та науковий підхід у формуванні економічної складової суспільства, а ще більше їх реалізація стають сьогодні майже викликом реальності, або ж з іншої позиції, майже нездійсненними проектами глобального характеру. Змінити ситуацію на краще можливо лише за умови реалізації інноваційних стратегій розвитку. В сучасних особливостях розвитку України як самостійної держави, інноваційний підхід у сфері підготовки спеціалістів в умовах університету можна розглядати як певну нову комбінацію організаційних, фінансових, економічних, нормативно-правових механізмів. Перш за все, мова йде про університети або ж національні університети (тобто ВНЗ ІІІ-VI рівнів акредитації). Інновації в галузі вищої освіти, як і інновації в економіці, мистецтві, соціальній практиці – головним

321

чином полягають у рекомендаціях застосування нових концептуальних засад, які будуть відповідати сучасним ринковим викликам. Вимогам до: якості освітнього продукту, що випускають університети; інноваційній парадигмі працівника; умовам праці та можливості їх змінювати у відповідності до потреб зовнішнього та внутрішнього середовища; матеріально-технічної складової сучасного університету та базових підприємств, що надають послуги виробничої практики. В даному випадку мова йде про інновації в організації перш за все навчальної, наукової, виробничої діяльності університетів як корпоративних структур та навчально-виробничих комплексів. Інновація повинні сприяти змінам в діяльності університету, і преш за все мова йде, про зміни у структурі університету як виробничого організму. Саме як виробничий організм слід розглядати сучасний університет. Як кожний організм, дане утворення може знаходитися як у гарному стані так і у занепаді. Якщо говорити про сучасні університети, як головні організації в комплексах неперервної (безперервної) вищої професійної освіти, то можна стверджувати, що дана місія для університету є важливою, але на жаль не завжди виправданою. Університет, як вершина такого комплексу "айсбергу" найчастіше в сучасних умовах повинен компенсувати витрати інших навчальних закладів (ліцеїв, технікумів, ПТНЗ), що входять до складу комплексу. Держава в важких економічних умовах відмовляється від інвестування в ВНЗ І-ІІ рівнів акредитації. Саме університети і є тим компенсаційним механізмом збереження цих державних комплексів. Але на наш погляд, така модель відносин, в комплексі професійної освіти не дає можливість використовувати ресурси для випереджальної інноваційної діяльності університету. Замість інвестицій у власний розвиток університет повинен вкладати значні кошти у дочірні організації. Провідні спеціалісти повинні відволікатися на підвищення рівня даних професійноосвітніх інституцій замість розвитку сласне університетської науки, методики, нових підходів до викладання сучасних дисциплін. Нововведення в університетському середовищі – це битва ринку освітніх послуг між новаторами або, тими хто здійснює атаку; та тими, хто намагається заробити гроші, змінюючи порядок речей; та теми, хто захищається, намагаючись зберегти свої власні сьогоденні прибутки. В даному випадку, при розгляді університету як комплексу (або ж комплексу по організації непевної професійної освіти) першу групу складають провідні науковці та найкращі представники професорсько-викладацького складу; другу – сучасні менеджери від освіти, що працюють переважним чином на "комерційних" факультетах та спеціальностях; третю – представники "старої школи", до якої входять і представники науково-викладацького складу й чиновники від освіти, для яких будь-які інновації (нововведення) в організаційну, викладацьку, навчальновиховну складову роботи навчальних закладів є небажаними. Дана "відцентрована" модель є типовою для всієї України. Але перед менеджерами від освіти, або ж менеджерами від державного управління освітою стає зменшення негативним наслідків даного протистояння. Якою ж є ідея, або є місія сучасного університету, який на нашу думку здатен підготовити підґрунтя для розвитку інноваційної складової підготовки сучасних спеціалістів для України? Серед складових ідеї університету в сучасній Україні можна назвати: навчання спеціалістів; дослідження в галузі різноманітних наук; підготовка до

322

впровадження в соціальну практику технічних, наукових, методичних та інших специфічних інновацій. Даний перелік можна продовжувати. Але серед різноманіття інших ідей університету вищезгадані займають центральне місце. Отож, виникає необхідність розгляду ідеї університету з позицій: - загального; - функціонального; - суб’єктно – об’єктного; - процесуального; - ситуативного; - етно–національного; - ідеологічного та інших підходів. І лише при їх розгляді й аналізі можна вийти на загальнонауковий, або ж системний підхід. Тож чи доцільно стверджувати, що університет віджив своє і що розвиватися та поглиблювати скарбницю знань немає сенсу? Чи може існувати університет як осередок свободи, творчості, активності? Сьогодні вже ніхто не заперечує, що традиційні університети в умовах конкурентного середовища ХХІ століття не мають іншої альтернативи, як змінити уявлення про своє завдання перед суспільством. Проте, відповісти на поставлене запитання можливо лише проаналізувавши та дослідивши саму ідею університету, місію та роль в контексті історичного розвитку. В сучасних умовах недоцільно запозичувати модель розвитку університету в інших країнах не розуміючи всю міць власної нації. Задовольняючись наслідуванням та уникаючи беззастережної, категоричної вимоги, яка каже мислити й переоцінювати власним розумом ті важливі питання, вітчизняні науковці, хоч і знаються на деталях останніх досягнень своїх наук, проте живуть в атмосфері п’ятнадцятирічної чи двадцятирічної давнини. Дані процеси «відставання» та «гальмування» для України є, беззаперечно характерними. З цього боку існує тенденція до розвитку свободи, творчості, активності з іншого повстає проблема застарілості ідеї та місії сучасного університету, що формувалася під впливом радянської епохи. В даному випадку активність, як механізм (інструмент) реалізації потреби університету і суспільства в змінах повинен переслідувати певну мету. Представники сучасної державної управлінської науки сходяться на єдиній думці, що університет – це заклад, де здобувають вищу освіту. Крім того, на рівень університетів виходять галузеві ВНЗ (академії, регіональні інститути, політехнічні університети, НТУ «КПІ», НТУ «ХПІ», Львівська політехніка, Одеська політехніка), а їх існування поза університетом можна виділити в іншу не мало вагому проблему. В наш час університет - це заклад де громадяни можуть здобути вищу освіту. Відповідно до Великої хартії університетів - “свобода у дослідженні та викладанні - це фундаментальний принцип університетського життя. Уряди й університети, кожен у міру своїх можливостей, повинні забезпечити повагу до цієї фундаментальної вимоги. Водночас університет має залишатися вірним європейській традиції гуманізму. Його постійна турбота — досягати універсального знання; здійснювати своє покликання, незважаючи на географічні та політичні обмеження, і утверджувати життєву потребу для

323

різних культур у знанні ” (Magna Charta Universitatum). “Академічна свобода — це свобода членів академічної спільноти, індивідуальна чи колективна, в здійсненні, розвиткові та передаванні знань шляхом досліджень, навчання і студіювання, дискусій, документування тощо без будь-якого втручання чи цензурування з боку державних і недержавних інституцій, політичних партій, релігійних організацій. Всі члени академічної спільноти мають право виконувати свої функції без будь-яких побоювань за можливі втручання чи репресії з боку держави та інших інституцій ” (Лімська декларація академічних свобод і університетської автономії). Навчання в академічному середовищі, де панує такий дух свободи і незалежності, природно формує у майбутнього фахівця свободу мислення, думки, слова, незалежність і незаангажованість поглядів майбутнього спеціаліста. Ця свобода і незалежність досягається саме завдяки задекларованому університетами принципові єдності процесу викладання та дослідження. Таким чином, у культурному надбанні українців Києво-Могилянська академія була, є і залишиться явищем, яке яскраво підтверджує розум і талант народу, його самосвідомість і прагнення до самореалізації, самовиявлення. Метою існування сучасного університету є виховати та навчити людей, які є складовою трудових ресурсів, щоб в умовах економічної кризи при обмеженості ресурсів випускники університетів були здатні вирішувати комплекс корисних для держави та суспільства завдань. При цьому треба враховувати обмеженість фінансового ресурсу як у громадян та і у держави. Університет – лише відображає потребу громадянської природи, крім того, є типовим зразком окремого середовища, що свідчить на користь цієї потреби. Взаємоосвіта у якнайширшому сенсі слова - один із найпотужніших, неперервних процесів людства, іноді вона має заздалегідь визначену мету, а іноді й ні. Кожне покоління формує наступне, дії та реакції кожної генерації завжди зворотні, бо відбуваються через кожного окремого представника. Інвестиції в університет є проявом інвестицій у людський капітал. Через розвиток університету та його ідейних складових здійснюється цілеспрямований випереджальний розвиток держави і всього суспільства в цілому. ЛІТЕРАТУРА: 1. Ідея університету: Антологія / Упорядник.: М. Зубрицька, Н. Балалик, З. Рибчинська; відп. ред.. М.Зубрицька. –Львів: Літопис, 2002. – 304с.: іл.. 2. Квіт Сергій. Призначення університету і клітка для тигра / Дзеркало тижня / людина. №3 (582) 28 січня 2006. С. 1-8. 3. Медведєв І.А. Реалізація ідеї університету: державноуправлінський аспект. / Медведєв І.А. // Освітні інновації: філософія, психологія, педагогіка: наук.-практ. конф. за між народ. Участю, 17-18 березня 2009 року.: тези доп. - Суми. – Вид-во РВВ СОІППО, 2009. – С. 81-82. 4. Pelikan, Yaroslav. The Idea of the University. A Reexamination. – Yale University Press. 1992. 5. Readings, Bill. The University in Ruins. – Cambridge, Massachusetts: Harvard University Press, 1996.

324

6. J. Habermas. ''Vol sozialen Wandel akademischer Bildung; Universität in der Demokratie Demokratisierung der Universität" // J. Habermas. Kleine Politische Schriften, I-IV. – Frankfurt am Mein. 1981. -101 ff. та 134 ff. МУКАШЕВА А.Б., д.п.н., и.о. профессора, КАСЕН Г.А., доцент, к.п.н. Казахский национальный университет им. аль-Фараби

ПРОБЛЕМА ВОЗНИКНОВЕНИЯ СОЦИАЛЬНЫХ ОГРАНИЧЕНИЙ В ОБРАЗОВАТЕЛЬНОЙ СРЕДЕ УНИВЕРСИТЕТА ABSTRACT: The results of investigation of social constraints arising in the educational environment of the University and deprives the learner's ability to achieve the desired result of training, limiting the process of their self-development and further self-realization. Keywords: requirements, social constraints, social freedom, educational needs, interaction, personal capabilities, self-realization, self-fulfillment. Введение Сегодня как никогда актуальны проблемы развития культуры инновационного образования, но помимо новых образовательных технологий, обеспечивающих учебный процесс вуза определенной эффективностью и результативностью, мы не должны забывать о личностном, индивидуальном развитии обучающегося в этом процессе. Вместе с тем в практике высшего образования сильны тенденции «сдерживания» личностного развития, поисковой активности и самостоятельности мышления обучающихся, обеспечения возможности проявлений креативности и творчества в рамках обучения в вузе и др. Т.е., несмотря на декларируемые культурно-гуманистические функции образования, такие как: обеспечение возможностей для личностного роста и для осуществления самореализации; овладение средствами, необходимыми для достижения интеллектуально-нравственной свободы, личной автономии и счастья; создание условий для саморазвития творческой индивидуальности человека и раскрытия его духовных потенций, проблема социальных ограничений остро стоит в образовательной среде высших учебных заведений. Проблема социальных ограничений находила своё выражение в разных аспектах в трудах очень многих мыслителей и учёных прошлого и настоящего, к примеру у Лао-цзы, Конфуция, Платона, Аристотеля, Цицерона, Э. Роттердамского, Макиавелли, Б. Спинозы, Т. Гоббса, И. Канта, Гегеля, Маркса, Ф. Энгельса, Ф. Ницше, М. Вебера, К.Н. Леонтьева, Н.А. Бердяева, Хайдеггера, М. Фуко, Т. Парсонса, Р.А. Уилсона и многих других авторов. Среди работ современных российских авторов, затрагивающих эту проблему можно выделить работы Ю.П. Аверина, Л.Ф. Авилова, А.А. Агамова,

325

Ю.К. Бегунова, М.Б. Бекова, Л.Е. Бляхера, А.П. Большакова, В.И. Бородкина, А.В. Бузгалина, И.М. Быховской, И.В. Василенко, К.С. Гаджиева, И.А. Гобозова, Э.Н. Грибакиной, Н.И. Даниловой, Б.А. Диденко, Г.Г. Дилигенского, А.Г. Дугина, Ю.А. Ермакова, А.А. Зиновьева, С.П. Золотарёва, А.Г. Зуба и др. В них разобраны, в частности, такие непосредственно связанные с социальными ограничениями вопросы как социальная монополия, социальный хаос, социальная деградация, социальное неравенство, социальная мобильность, социальный контроль, глобализация, манипуляция сознанием, свобода, власть, политика, тоталитаризм, либерализм, насилие, информационная война, традиция и современность, психофизический потенциал человека и общества и другие. Однако проблема социальных ограничений в целом в них не ставится, что свидетельствует о наличии существенного пробела в социальнофилософском знании. В последнее время стало очевидно, что проблема социальных ограничений диалектически связана с проблемой свободы, особенно социальной. «Всякое осуществление свободы может казаться в то же время её обеднением и в пределе – её самоотменой. Всякий акт выбора уже как бы отменяет свободу… ограничивает и обязывает выбравшего. Выбирающий волен в своём выборе до конца, выбрав же, он уже невольно становится рабом объекта выбора. Свобода тут материализуется, отяжелевает и тем самым становится необходимостью. Необходимость и есть ставшая свобода – свобода, ставшая бытиём» [1, с.136], - писал С.А. Левицкий. Понимая невозможность абсолютно точного и однозначного определения социальных ограничений, мы все же попытаемся его сформулировать применительно к образовательной среде жизнедеятельности человека. В. Даль в своём «Толковом словаре живого великорусского языка» определяет понятие ограничения так: «Ограничивать, ограничить – означить межи, грани, границы, пределы, рубежи, удерживать в известных пределах, умерять, обуздывать, стеснять, останавливать… «Власть всякого ограничена законом». «Ограничительное распоряжение – стесняющее кого-либо» [2- Т.2, с.647-648]. Сходное понимание ограничений находим у Аристотеля. Для него ограничение – это конечное [3-Т.3]; при этом ограниченное всегда граничит с чем-нибудь [3-Т.3, с.14]. Целое для Аристотеля – непрерывное и ограниченное [3-Т.1, с. 175]. Для И. Канта «ограничение – реальность, связанная с отрицанием» [4, с.86], неясно, правда, отрицанием чего. В целом система И. Канта носит ограничительный для теоретического и практического разума характер. Более подробно проблема ограничений рассматривается в работе Шеллинга «Система трансцендентального идеализма» [5]. Субъектом и объектом, накладывающим ограничения на самого себя и сталкивающимся с ними в своей деятельности в объективном мире у Шеллинга выступает трансцендентальное созерцающее Я: «Я (объективно) ограничивается тем, что оно себя (субъективно) созерцает; однако Я не может одновременно созерцать себя как объект и созерцать себя созерцающим, а, следовательно, не может и созерцать себя ограничивающим… Акт посредством которого Я

326

ограничивает самого себя, есть не что иное, как акт самоосознания» [5-Т.1, с.290]. Более чётко определяет понятие социальных ограничений «Большой толковый социологический словарь» [6]. «Ограничитель (constraint) – ограничивающее социальное влияние, ведущее индивида к соответствию социальным нормам или ожиданиям» [6-Т.1, с.518]. Это определение, на мой взгляд, более точно, но связи с более общими категориями в нём не прослеживается. То есть, определение этого словаря остаётся на уровне частно-научного, социологического понятия. Опираясь на социологические исследования [7, 8] можно определить социальные ограничения как проявления социальной необходимости в виде системной совокупности эксплицитных (явных) и имплицитных (скрытых) социокультурных правил и норм, моделей поведения, стереотипов мышления, средств, способов, а также результатов самовыражения людей, которым сознательно или бессознательно подчиняются люди и за пределы которых они не могут или не хотят выходить даже тогда, когда это необходимо для них самих или общества, в котором они живут. Тот факт, что в данном определении упомянуты средства, способы и результаты самовыражения людей, указывает на то, что в роли социальных ограничений могут выступать не только идеальные правила и нормы, но и продукты материальной культуры. Можно сказать даже, что социальные ограничения имеют смешанный, материально-идеальный характер. Вместе с тем социальные ограничения могут трактоваться как ведущие психолого-педагогические факторы, препятствующие личностному развитию не только в специальных образовательных учреждениях (детские дома, приюты, интернаты и др.), но и в повседневной жизнедеятельности человека. Особенно актуальна, на наш взгляд, эта проблема применительно к сфере образования. Цель статьи – исследование базовых детерминант социальных ограничений, возникающих в образовательной среде университета. Постановка проблемы В образовательном процессе возникает немало препятствий, затруднений, которые лишают обучающегося возможностей достижения желаемого результата обучения, ограничивают процесс их саморазвития, лишают возможности самореализации, в том числе в межсубъектном взаимодействии. Все это приводит к обострению личностных и учебных проблем. Наблюдая в течение многих лет преподавания в университете за процессом развития обучающихся, можем констатировать, социальные ограничения проявляются в условиях, когда сдерживаются (или даже ограничиваются) возможности обучающегося в удовлетворении его образовательных потребностей: - потребности в межличностных отношениях в образовательном процессе; - потребности в межсубъектном обмене деятельностей; - потребности в социальном взаимодействии в образовательном процессе; - потребности в самоуважении; - потребности в самовыражении; - потребности в самоутверждении в образовательной деятельности;

327

- и наконец, потребности в самоактуализации личностных потенциалов в образовательном процессе. В соответствии с наблюдаемыми явлениями, мы предположили, что исследование базовых детерминант социальных ограничений обучающихся поможет в дальнейшем создать определенную реабилитационную стратегию снятия социальных ограничений. Материалы и методы. В качестве методического обеспечения проводимого исследования социальных ограничений в образовательной среде помимо целенаправленного наблюдения за жизнедеятельностью реально функционирующих студенческих учебных групп был использован следующий инструментарий: самоактуализционный тест, многофакторный личностный опросник Р. Кеттела, тест смысложизненных ориентаций (СЖО) Д.А. Леонтьева, методика диагностики реальной структуры ценностных ориентаций личности С.С. Бубновой, «Тест возрастающей трудности» Дж. Равена, краткий отборочный тест (КОТ) В.Н. Бузина, адаптированная методика «Ретроспективная анкета установок» и метод эмпирического дискурс-анализа. Методология исследования основана на классических социальнофилософских исследованиях Лао-цзы, Конфуция, Платона, Аристотеля, Цицерона, Э. Роттердамского, Макиавелли, Б. Спинозы, Т. Гоббса, И. Канта, Гегеля, Маркса, Ф. Энгельса, Ф. Ницше, М. Вебера, и многих других авторов. Диагностика социальных ограничений Для проведения данного исследования были подобраны равночисленные группы разных специальностей бакалавриата и магистратуры факультетов философии и политологии, востоковедения, Международных отношений Казахского Национального университета имени аль-Фараби. Общая выборка – 265 человек. Самоактуализационный тест Л.Я. Гозмана, М.В. Кроза, М.В. Латинской [9] использовался нами для оценки уровня реализации потребности обучающихся в самоактуализации. Личностный опросник Р. Кеттела [10] применялся нами для исследования психологических свойств личности обучающихся университета в процессе межличностных отношений в образовательном процессе, при межсубъектном обмене деятельностей, в социальном взаимодействии в образовательном процессе Для решения задачи выявления степени осмысленности жизнедеятельности обучающихся использовался тест смысложизненных ориентаций Д.А. Леонтьева [11], который был адаптирован нами применительно к образовательному процессу вуза как важному этапу жизни человека. Тест применялся как для исследования осмысленности учебной деятельности студентов (общий балл по тесту), так и для выявления трех смыслов деятельностных ориентаций (цели в образовательном процессе; процесс учебной деятельности, или эмоциональная насыщенность учебной деятельности; результативность учебной деятельности или удовлетворенность самореализацией в образовательном процессе) и выделения двух аспектов локуса контроля (локус контроля – Я, т.е. «Я –

328

хозяин своей деятельности»; локус контроля – управление учебной деятельностью). Для изучения реализации ценностных ориентаций студентов в реальных условиях образовательного процесса применялась методика С.С. Бубновой «Диагностика реальной структуры ценностных ориентаций личности» [12], которая была также адаптирована применительно к учебному процессу вуза, как части жизнедеятельности обучающихся. Для изучения интеллектуальных возможностей студентов, как фактора для снятия социальных ограничений, использовался «Тест возрастающей трудности Дж. Равенна [13] и краткий отборочный тест В.Н. Бузина [14]. Для изучения личностных возможностей обучающихся, реализуемых при взаимодействии в образовательной среде, использовались методика «Ретроспективная анкета установок» [15] и метод эмпирического дискурсанализа [16]. Обработка полученных результатов проводилась на основе факторного анализа (с использованием статистической компьютерной программы «SPSS – 12» для Windows) и процентного анализа данных. Результаты исследования По результатам проведенного исследования были обобщены все полученные данные, с помощью метода эмпирического дискурс-анализа проанализированы все высказывания респондентов, что позволило сформулировать наиболее общие социальные ограничения и в зависимости от смысла дифференцировать их в четыре блока базовых детерминант социальных ограничений: средовые, мотивационные, коммуникативные и деятельностные. В средовом блоке явное преимущество набрали ограничения, связанные с дискомфортностью когнитивной среды: недооценка преподавателем потенциала обучающихся (61%), невозможность проявлений креативности и творчества в рамках отдельных учебных дисциплин (48%), отсутствие индивидуальной траектории обучения (42%), неблагоприятный микроклимат в учебной группе (33%), отсутствие конкурентных условий обучения (27%), сдерживание преподавателем поисковой активности и самостоятельности мышления обучающихся (17%), коррумпированность и бюрократизм системы (7%). Меньший процентиль социальных ограничений связан с дискомфортностью семейной среды, здесь обучающиеся отмечают только инфантильность родителей по отношению к будущей специальности (17%) и пассивность семейной среды в формировании профессиональных умений и навыков (9%). В мотивационном блоке лидируют следующие ограничения: доминирование негативных мотивов, культивируемых немотивированными преподавателями (38%), низкая включенность в учебный процесс - также порождаемая недостаточным уровнем организации преподавателем эффективной учебно-познавательной деятельности (30%), низкий уровень притязаний (28%). В коммуникативный блок вошли: отсутствие коммуникативно-эмпатийной среды (45%), низкая межличностная толерантность субъектов

329

образовательной среды (37%), дистанция в общении с педагогом (29%), отчуждение от личности преподавателя (25%), доминирование агрессии со стороны преподавателей и всей системы (23%), коммуникативные девиации (17%). Социальные ограничения данного блока, набравшие минимальный процентиль: низкая межэтническая толерантность (3%), конформизм преподавателей (7%). В деятельностном блоке преобладают социальные ограничения следующего порядка: неумелая организация педагогического и личностного взаимодействия преподавателя и обучающихся (72%), пассивность в образовательном процессе (46%), малая включенность творческих и деятельностных потенциалов обучающихся в образовательном процессе (35%), низкий уровень самоотдачи в учебном процессе (27%). На нижеприведенных гистограммах (рисунки 1-3) демонстрируются социальные ограничения по трем базовым блокам, которые по результатам 6 использованных методик являются самыми проблемными зонами в образовательном процессе вуза.

Рисунок 1. Социальные ограничения по средовому блоку

330

Рисунок 2. Социальные ограничения по коммуникативному блоку

Рисунок 3. Социальные ограничения по деятельностному блоку Выводы и заключение Как видим из результатов исследования реалии практики вузовского образования, а также обилие информационных потоков в условиях плюрализма образовательных идей и подходов определяют потребность в разработке новых технологий организации образовательного пространства вуза. Перспективы исследования. В соответствии с итогами проведенного диагностического исследования будут разработаны новые технологии организации образовательного пространства вуза, которые будут способствовать снятию социальных ограничений и формированию разносторонне гармонически развитой личности каждого студента, ориентированного на систему ценностей и потребностей современного общества. В дальнейшем предполагается создать определенную реабилитационную стратегию снятия социальных ограничений в образовательной среде высшего учебного заведения. ЛИТЕРАТУРА: 1. Левицкий С.А. Трагедия свободы. – М.: Канон, 1995. –512с. 2. Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка. В 2-х т. – М.: Русский язык, 1979. 3. Аристотель Сочинения. В 4-х т. – М.: Мысль, 1975-1983. 4. Кант И. Критика чистого разума. – Симферополь: Реноме, 1998. – 528с. 5. Шеллинг В.Ф.Й. Соч. в 2-х т. Т.1. – М.: Мысль, 1987. – 637с. 6. Большой толковый социологический словарь. В 2-х т. / Пер. с англ. – М.: Вече-АСТ, 1999. 7. Бороноев А.О., Смирнов П.И. О понятиях «общество» и «социальное». // Социологические исследования. – 2003. - №8. – С. 3-11. 8. Американская социологическая мысль. - М.: МГУ, 1994. – 496с.

331

9. Гозман Л.Я. Кроз М.В., Латинская М.В. Самоактуализационный тест. М., 1995. 10. Выбойщик И.В., Шакурова З.А. Личностный многофакторный опросник Р. Кеттела: Учебное пособие. Челябинск: Изд-во Ю Ур ГУ, 2000. 11. Леонтьев Д.А. Тест смысложизненных ориентаций. М.: Смысл, 1992. 12. Фетискин Н.П., Козлов В.В., Мануйлов Г.М. Социальнопсихологическая диагностика развития личности и малых групп. М.: Изд-во Ин-та психотерапии, 2002. С. 26-28. 13. Raven J.C. Standard progressive matrices. Oxford: Information Press Ltd, Eynsham; Oxford Psychologists Press, 1994. 14. Бузин В.Н. Краткий отборочный тест. М.: Смысл, 1992 (Психол. серия. Вып. 4). 15. Дерманова И.Б. Индивидуальные стили жизни и деятельности: общий контур // Психологические проблемы самореализации личности / Под ред. Е.Ф. Рыбалко, Л.А. Коростылевой. Ж Изд-во С-Петерб. ун-та. 2000, Вып. 4. С. 62-74. 16. Ахвердова О.А., Волоскова Н.Н., Белых Т.В. Дифференциальная психология: Теор. и прикл. аспекты исследования интегральной индивидуальности: учебн. пособие. СПб: Изд-во «Речь», 2004. С. 27-29. МЫНБАЕВА А.К. д.п.н., доцент Казахский национальный университет им.аль-Фараби Алматы, Казахстан

ОБРАЗОВАТЕЛЬНАЯ ПОЛИТИКА В КАЗАХСТАНЕ: ИССЛЕДОВАНИЕ ТЕНДЕНЦИЙ И ВЫЯВЛЕНИЕ СТРАТЕГИЙ Образовательная политика и стратегии развития Термин «образовательная политика» широко применяется в различных документах и материалах, обозначая в большей степени основные направления деятельности государства по решению наиболее важных задач и проблем, стоящих перед системой образования. Образовательная политика в условиях глобализации характеризует не только внутреннюю социальную политику государства, но и внешнюю международную политику страны. Исследованиями вопросов образовательной политики в научнопедагогической литературе занимаются: О.Н. Смолин [1], Э.Д. Днепров [2], А.А. Нурмагамбетов [3], А.К. Кусаинов [4], Л. Иватова, А.А. Булатбаева, Р.А. Нуртазина [5], И.Д. Фрумин [6] и др. Проблемы определения образовательных стратегий рассматриваются в работах Г.В. Можаевой, В.С. Аванесова, О.Г. Стариковой и др. Казахстанская теория образования только лишь начала исследования в области образовательной политики. В зарубежной педагогической литературе наблюдается массовость научных исследований образовательной политики во второй половине ХХ века. Проблемами сравнительного образования, в том

332

числе образовательной политики государств занимались Ф.Кумбс, Б. Холмс, А.Ходжсон, и K.Spours, Д. Бохм, А. Ушер, А. Цервенан и др. Изучение научно-педагогической литературы позволяет выделить несколько подходов. Традиционный подход, более связанный с политическим и социологическим взглядом на образование, – определение «образовательной политики» и ее компонентов как характеристики системы образования и развития государства. Здесь определяется компонентный состав: стратегии, принципы, тренды – тенденции, макроэкономические параметры и др. Другой подход, с точки зрения теории образовательной политики И.Д. Фрумина [6] – образовательная политика субъектов образования. Причем И.Д. Фрумин выделяет в сущности образовательной политики различные точки зрения – участников: учеников, студентов, родителей, учителей, преподавателей, государства, общественности. В нашем понимании, образовательную политику определяют многие участники образовательного процесса: государство, общественные организации, образовательные учреждения и объединения, профессиональные сообщества педагогов, топ-менеджеры образования, студенческие объединения и др. Причем проектирование образовательной политики распространяется на все уровни пирамиды управления образованием. Инструменты образовательной политики – образовательные стратегии. Они задают тренды развития системы образования в различных странах на основе традиций и влияния интеграционных процессов. Поэтому в эпоху глобализации усилилась роль стратегического планирования деятельности образовательной системы и непосредственно учреждения. Три поколения законов Казахстана об образовании и программные документы В Казахстане за период независимости было принято три поколения законов об образовании: первое поколение - в 1992 г. – Закон РК «Об образовании» и 1993 г. – Закон РК «О высшем образовании»; второе поколение закона – 1999 г. – Закон РК «Об образовании», заменивший оба закона; и третье - в 2007 г. – новый Закон РК «Об образовании» (рисунок 1). Особенностью первого поколения законов была попытка сохранения положительного опыта советской системы высшего образования в десятилетие кризиса и наполнение национальной составляющей содержания образования. Идеологически было изменено и обновлено содержание предметов истории Казахстана, казахского языка и литературы, во все школы было введен предмет «Казахский язык» и др. Закон РК «Об образовании» 1992; «О высшем образовании» 1993

Закон РК «Об образовании» 1999

333

Закон РК «Об образовании» 2007

Государствен образовательной ная политики в программа области «Образовани образования, е» 2000 1995 Концепция

Концепция развития образова ния РК до 2015 г. (2003)

Государств енная программа развития образовани я РК 20052010 гг.

Государстве нная программа развития образования РК на 20112020 гг.

Рисунок 1 – Лента введения законов об образовании и государственных программ Казахстана Именно период 90-х годов характеризуется колебаниями в образовательной политике государства. Формирование народного образования в независимом Казахстане пошло по пути демократизации, децентрализации и гуманизации [10]. Расширились виды средних школ: появились гимназии и лицеи, возможно стало создание частных и платных учебных заведений. Были созданы новые стандарты среднего образования, разрабатывались новые учебники. В соответствии с Законом «Об образовании» (1999) было закреплено обязательное среднее образование. Проектирование образовательных программ по закону требовало соответствия принципу непрерывности и преемственности, Основными типами средних школ стали: общеобразовательная школа, гимназия, лицей, школа-гимназия, школалицей, за счет чего достигается вариативность среднего образования. Ступени среднего образования: начальная – 1-4 классы; основная – 5-9 классы и старшая – 10-11 (12) классы. С 2004 г. введено Единое национальное тестирование школьников Казахстана. ЕНТ способствовало созданию системы внешней оценки результатов обучения в школе. В соответствии с Законом «Об образовании» 2007 г. законодательно определен переход на 12-летнее среднее образование; закреплена трехступенчатая модель подготовки кадров высшего и послевузовского образования (бакалавр – магистр – доктор PhD), магистратура выведена в уровень послевузовского образования; введена институциональная и специализированная аккредитация и др. Все уровни образования сопровождаются образовательными программами, что обеспечивает возможность мониторинга системы с дошкольного уровня до послевузовского и дополнительного образования. Условно прослеживаются периоды: построения национальной системы образования Казахстана; реформирования системы образования для подготовки к интеграционным процессам; интенсификация вхождения Казахстана в мировое образовательной пространство. 24 октября 2011 г. в Закон «Об образовании» внесены изменения и дополнения, соответствующие дальнейшим динамическим реформам системы. Фактически в новой версии закона изменения касаются 56 статей из 68 имевшихся, некоторые из статей выведены и внесены новые статьи. За 20-лет приняты стратегические документы развития системы образования:

334

- Концепция государственной политики в области образования, утвержденная Национальным советом по государственной политике 4.08.1995 г.; - государственная программа «Образование», утвержденная Указом президента РК в 2000 г. и направленной на реализацию до 2005 г.; - Государственная программа развития образования Республики Казахстан на 2005-2010 гг., утвержденная Указом Президента РК 11.02.2004 г. №1459; - Государственная программа развития образования Республики Казахстан на 2011-2020 гг., утвержденная Указом президента РК 7.12.2010 г. № 1118 [39-41]. Приняты концепции образования: Концепция воспитания детей дошкольного и школьного возраста (1995); Концепция формирования исторического сознания (1995); Концепция правового обучения учащихся (1995); Концепция этнокультурного образования (1996); Концепция предшкольного образования (1998); Государственная программа «Здоровье народа» (1998); Республиканская комплексная программа «Здорового образа жизни» (1998); Концепция ЗОЖ и здорового питания (1999); Концепция государственной программы нравственно-полового воспитания (2001); Государственная программа функционирования языков РК на 2001-2010г (2000); Комплексная программа воспитания в организациях образования в РК на 2006-2010 годы (13 июня 2005 года); Государственная программа патриотического воспитания граждан Республики Казахстан на 2006-2008 годы (2006) и др. Остановимся на Госпрограмме развития образования Казахстана до 2020 г. Ее цель – повышение конкурентоспособности образования, развитие человеческого капитала путем обеспечения доступности качественного образования для устойчивого роста экономики. Цель реформ среднего образования – формирование в общеобразовательных школах интеллектуального, физически и духовно развитого гражданина Республики Казахстан, удовлетворение его потребности в получении образования, обеспечивающего успех в быстро меняющемся мире, развитие конкурентоспособного человеческого капитала для экономического благополучия страны. Переход на 12-летнюю модель обучения. Задачи программы по среднему образованию следующие: - осуществление перехода на 12-летнюю модель обучения с обновлением содержания образования; - решение проблемы малокомплектных школ; - совершенствование системы инклюзивного образования в школе [11]. Хотя в Законе «Об образовании» был законодательно закреплен переход на 12-летнее среднее образование, однако к 2010 г. его осуществить не удалось. Плавный переход планируется с 2015 по 2020 гг. Этапы перехода озвучены в Госпрограмме развития образования – 2020. В связи с внедрением 12-летнего образования старшая ступень образования подвергнется профилизации. Обсуждалось внедрение 4-5 профильных направлений, однако в результате по Госпрограмме оставлены два: общественно-гуманитарное и естественно-математическое. Планируется разработать и внедрить новый стандарт 12-летнего образования, основанный

335

на компетентностном подходе. Смена образовательных стандартов связана с разработкой нового содержания образования. Базовый принцип нового содержания образования - создание в каждой школе гуманной образовательной среды, стимулирующей развитие нравственно-духовных качеств личности: самопознания, самоопределения и самореализации. Сильные и слабые стороны системы среднего образования Казахстана В период независимости Казахстана выделены три этапа развития среднего образования. В настоящее время четко выражен тренд движения к расширению обязательного среднего образования – до 12-лет обучения. Интересно, что он соответствует и советской традиции увеличения всеобуча, и лежит в русле мировых трендов. В период независимости проявляются образовательные стратегии: «ориентации на качество образования»; парадигмы «образования в течение жизни» - «livelong learning - LLL», непрерывного образования, интеграции в мировое пространство, конкурентоспособности образования, «триединства языков» и др. Особенностями развития среднего образования в период независимости было внедрение государственных стандартов образования. По оценке Сайтимовой Т., с 1998-го по 2002 г. в республике были утверждены и внедрены в школу три поколения государственных образовательных стандартов. Последние из них принимают за основу те же объекты стандартизации, что и в других странах СНГ. В настоящее время в средней школе планируется переход к подушевому финансированию: переход от финансирования объектов среднего образования к субъектам образования. Это проявление тенденции демократизации образования. Однако, сложность вопроса – финансирование малокомплектных школ (60-70% школ), в связи с чем, ведется изучение зарубежного опыта. Среди сильных сторон развития среднего образования в настоящий момент определяются: - сохранение традиции всеобщего среднего образования; - переход к 12-летнему среднему образованию, профильному обучению, а значит индивидуализации траектории обучения школьников; - непрерывность и доступность среднего образования; - направленность на интеграцию в мировое образовательное пространство; - расширение служб психологической и социальной поддержки школьников и др. Слабые стороны среднего образования: - падение качества образовательных услуг; - нарушение принципа единства систем обучения и воспитания; - ухудшение материально-технической базы школ; - увеличение разрыва в уровне образования между жителями городов и сел; - проблема качества учебников и др. Заданный стратегический вектор развития образования в условиях открытости общества и прозрачности образовательной политики, а также

336

постоянная рефлексия результатов деятельности системы образования позволяет постепенно, по-шагово продвигаться Казахстану к новым достижениям. ЛИТЕРАТУРА: 1. Смолин О.Н. Образование — для всех: Философия. Экономика. Политика. Законодательство М.: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2006. 416 с. 2. Днепров Э.Д. Образование и политика. В 2 т. – Т. 2. – М., 2006. – 520 с. 3. Нурмагамбетов А.А. Образовательная политика Республики Казахстан в контексте трансформации системы высшего образования – Алматы: Қазақ университеті, 2002. – 367с. 4. Кусаинов А. Развитие образования: проблемы и перспективы. Алматы, Изд-во «ROND&A», 2005. - 280 с. 5. Нуртазина Р.А. Образовательная политика Республики Казахстан в условиях глобализации: Дисс. … докт.полит.наук. по специальности 230002. – Алматы, 2005. – 277с. 6. Фрумин И.Д. Образовательная политика: практика анализа: Учебно-методический комплекс. – М.: МВСЭН, 2005.- 58с. 7. Законодательство об образовании в Республике Казахстан. – Алматы: Юрист, 2002. – 172 с. 8. Законодательство об образовании в Республике Казахстан. – Алматы: Юрист, 2008. – 232 с. 9. Сборник законодательных и нормативных документов по высшему образованию. – Алматы, 1996. – 510 с. 10. Храпченков Г.М., Храпченков В.Г. История школы и педагогической мысли Казахстана. – Алматы, 1998. – 168 с. 11. Государственная программы развития Казахстана до 2020 года // http://www.edu.gov.kz – Сайт Министерства образования и науки Республики Казахстан УДК 373.091.113 (477) „195/200”

НАТОЧИЙ Л.О. ДЗ „Луганський національний університет імені Тараса Шевченка”, (Україна)

СУЧАСНІ НАПРЯМКИ РОЗВИТКУ УПРАВЛІНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ КЕРІВНИКІВ ЗАГАЛЬНООСВІТНІХ ШКІЛ У ВІТЧИЗНЯНІЙ ПЕДАГОГІЧНІЙ ТЕОРІЇ (ПОЧАТОК ХХІ СТ.) В статьи определены основные тенденции развития управленческой культуры руководителей общеобразовательных учебных заведений: гуманизация, менеджеризация, инноватизация, технологизация, профессионализация, психологизирование управленческой культуры руководителей общеобразовательных учебных заведений.

337

In the articles of опреднлены there are basic progress of administrative culture of leaders of general educational establishments trends: humanizing, innovation, professionalism of administrative culture of leaders of general educational establishments. Освіта належить до найважливіших напрямів державної політики України та є стратегічним ресурсом соціально-економічного, культурного й духовного розвитку суспільства, забезпечення національних інтересів, формування позитивного іміджу держави, створення умов для самореалізації особистості. Перетворення в сучасній школі вимагають від педагогічної науки розв’язання складних проблем як теоретичного так і прикладного характеру. Однією з умов ефективного наукового пошуку є осмислення й використання в освітньому процесі сьогодення педагогічних ідей минулого, що відповідають викликам сучасності. Школа України пройшла значний шлях від одноманітності до варіативності, від авторитаризму до демократичності, але практика внутрішкільного управління не завжди відповідає вимогам, які детермінує процес трансформації зовнішніх умов функціонування школи в конкретне педагогічне середовище. Питання основ сучасної теорії управління школою розроблено в працях Г. Єльникової, Л. Калініної, В. Лугового, В. Олійника, В. Сухомлинського, Т. Сорочан, Є. Хрикова та інших дослідників. Розгляд наукових праць українських школознавців досліджуваного періоду щодо розвитку управлінської культури керівників шкіл дозволяє визначити певні тенденції цього процесу і в теоретичному, і в практичному аспекті. Категорію „тенденція” в науці прийнято трактувати як форму вияву законів, які взагалі не мають іншої реальності, а відображені лише приблизно. Тенденція втілює напрям розвитку певного явища з притаманними йому суперечностями, умовами функціонування, чинниками, що детермінують цей розвиток тощо. Тенденції мають систематичний вияв і суттєво впливають на якість функціонування системи загалом та її структурних компонентів. Тенденції педагогічного розвитку (зокрема й тенденції розвитку управлінської культури керівників ЗНЗ) є виявленими в результаті теоретичного аналізу об’єктивно існуючими напрямками руху педагогічних явищ та ідей, які ще не набули ґрунтовного закріплення в педагогічній теорії та практиці. Тенденції розвитку освіти в Україні зумовлені процесами, що відбуваються в державі як складній соціально-економічній системі, а також розвитком міжнародної освітньої сфери. Вони впливають на всі підсистеми, зокрема й на управління, що, своєю чергою, відбивається на розвитку управлінської культури керівників ЗНЗ. Теорія і практика управління ЗНЗ постійно розвивається в напрямі від школознавства (науки про управління навчально-виховним процесом) до менеджменту освіти (науки про ефективне управління закладами й установами освіти в ринкових умовах). Вона збагачується практичними досягненнями в управлінні, свідченням чого є зростання рівня компетентності керівників в управлінській діяльності, відокремлення управлінської діяльності від викладацької, здобуття керівниками професійної освіти з менеджменту [2].

338

Сучасний стан управління загальноосвітніми навчальними закладами має свої особливості, які значною мірою визначають тенденції розвитку управлінської культури керівників шкіл. Аналіз праць українських школознавців (Н. Островерхової та Л. Даниленко [4], Є. Хрикова [5, с. 59 – 66] та ін.) дозволив виділити ті особливості, що, на нашу думку, визначають основні тенденції розвитку управлінської культури керівників ЗНЗ. 1. Зміна парадигмальних засад управлінської діяльності. Широкого застосування в управлінні набули системний та цільовий підходи, використовують метод моделювання цілісних педагогічних та управлінських структур та процесів, упроваджують принцип перманентних інновацій (і в змісті, і в технологіях навчання й виховання), що стимулює й детермінує постійний пошук креативних рішень проблем педагогічної та управлінської взаємодії. 2. Зміна методології оцінювання діяльності школи. У школах створюють власні системи діагностики й оцінювання діяльності адміністрації, педагогів, учнів (тобто всіх учасників педагогічного процесу). Базовим положеннями тут постають орієнтація на оцінювання лише за результатами навчання учнів, вивчення рівня розвитку особистості дитини, оцінювання результатів діяльності окремих педагогів. 3. Зміни в політиці управління кадрами в школі. У школі з’явилися посади психологів, соціальних педагогів, класних керівників, заступників керівників шкіл з експериментальної або науково-методичної роботи тощо. Це стимулює нові підходи до навчально-виховного процесу, що, своєю чергою, змушує керівників шкіл шукати нових управлінських рішень, зумовлених виникненням нових управлінських відносин, зв’язків тощо. 4. Існування різних моделей управління. Нові соціально-економічні умови та існування різних типів ЗНЗ визначають використання різних моделей, систем, змісту управлінської діяльності, самостійне визначення спрямованості розвитку, коригування мети школи, обрання варіантів навчального плану, визначення змісту шкільного компонента освіти, моделювання позаурочної діяльності учнів. 5. Трансформація методів управління. Перехід від методів прямого впливу на методи створення умов ефективної роботи школи, моделювання педагогічних систем, способів їх реалізації, від жорстко регламентованих вимог – до розмаїття форм, змісту. Це передбачає вільний вибір технології планування та організації роботи відповідно до цілей та завдань колективу. 6. Демократизація управління. Створення відповідних умов для досягнення мети школи, пріоритетність вирішення питань макротехнології (цілісної системи роботи школи і внутрішкільного управління) над мікротехнологіями (методиками проведення педрад, нарад, аналізу окремих уроків, написання наказів, складання графіків тощо). Ці особливості сучасного управління загальноосвітньою школою в Україні не можуть не відбиватися на тенденціях розвитку управлінської культури керівників ЗНЗ. Вони пов’язані з особливостями управління різними сферами життєдіяльності України, що, своєю чергою, відбиваються на тенденціях розвитку нашої країни, а ті ж пов’язані з глобальними тенденціями розвитку людства.

339

Аналіз наукових розвідок вітчизняних учених (О. Вознюк [1], С. Ніколаєнко [3] та ін.), які досліджували проблеми визначення тенденцій розвитку управління освітою взагалі й загальноосвітньою школою зокрема, дозволив нам окреслити такі тенденції розвитку управлінської культури керівників ЗНЗ: - поступова гуманізація управлінської культури керівників ЗНЗ; - менеджеризація управлінської культури керівників ЗНЗ; - інноватизація управлінської культури керівників ЗНЗ; - технологізація управлінської культури керівників ЗНЗ; - професіоналізація управлінської культури керівників ЗНЗ; - психологізація управлінської культури керівників ЗНЗ. Наукове опрацювання праць українських школознавців досліджуваного періоду дозволило виявити основні тенденції розвитку управлінської культури керівників ЗНЗ: гуманізація управлінської культури керівників ЗНЗ; менеджеризація управлінської культури керівників ЗНЗ; інноватизація управлінської культури керівників ЗНЗ; технологізація управлінської культури керівників ЗНЗ; професіоналізація управлінської культури керівників ЗНЗ; психологізація управлінської культури керівників ЗНЗ. ЛІТЕРАТУРА: 1. Вознюк О. В. Розвиток вітчизняної педагогічної думки : синергетичний підхід : монографія / О. В. Вознюк ; за ред. проф. П. Ю. Сауха. – Житомир : Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2009. – 184 с. 2. Даниленко Л. І. Теоретико-методичні засади управління інноваційною діяльністю в загальноосвітніх навчальних закладах : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня д-ра пед. наук : спец. 13.00.01 „Загальна педагогіка та історія педагогіки” / Л. І. Даниленко. – К., 2005. – 46 c. 3. Ніколаєнко С. М. Освіта в інноваційному поступі суспільства / С. М. Ніколаєнко – К. : Знання, 2006. – 207 с. 4. Островерхова Н. М. Ефективність управління загальноосвітньою школою : соціально-педагогічний аспект / Н. М. Островерхова, Л. І. Даниленко. – К. : Школяр, 1995. – 302 с. 5. Хриков Є. М. Особливості внутрішкільного управління в сучасних умовах / Є. М. Хриков // Освіта і управління. – 1999. – № 2. – Т. 3. – С. 59 – 66.

340

НОВІЧКОВА О.С. (Novitchkova Alexandra). Ст. викладач кафедри політології Національного університету «Києво-Могилянська академія» a.novitchkova@gmail.com

СУЧАСНИЙ СТАН ПОЛЕМІКИ НАВКОЛО КОНЦЕПЦІЇ КІНЦЯ ІДЕОЛОГІЙ СОВРЕМЕННОЕ СОСТОЯНИЕ ДИСКУССИЙ ВОКРУГ ПОНЯТИЯ КОНЦА ИДЕОЛОГИЙ Автор выделяет три главных направления интерпретации конца идеологии (конец идеологии как конец ее теолеологической и мобилизационной составляющей; как конвергенцию правого и левого политических лагерей и как современное торжество одной из идеологий) в зависимости от восприятия исследователями самого понятия идеология (мобилизирующая идея, платформа политической партии и мировоззрение, сответствено). The Contemporary Discussion of The Concept of The End of Ideology Author classifies three main interpretations of the concept of the end of ideology (end of ideology as the end of the teleological and mobilizing ideas; as the convergation of the right and left camps; and as the primacy of the one of ideologies) and their dependence on the interpretation of the term ideology itself (mobilizing idea, the political party platform and the creed respectably). Ідеологічні дебати розпочалися задовго до виникнення поняття ідеологія, пригадаємо, наприклад, протистояння вігів та торі задовго до винайдення терміну наприкінці XVIII століття. Однак особливого розмаху ця боротьба досягла у ХХ столітті, «столітті ідеологічних протистоянь». Водночас із середини 1950-х років почалися вестися дебати про кінець ідеологічної ери. З одного боку це виглядає парадоксально – як можна було розпочинати ці дебати у самий розпал Холодної війни і ідеологічного протистояння комуністичного Радянського Союзу та демократичних Сполучених Штатів? А з іншого, якщо ми уважніше подивимося на способи визначення ідеологій різними дослідниками, то виявиться, що цей процес був закономірним явищем. Отже метою даної статті є показати кореляцію між визначенням поняття «ідеологія» та позицією яка займається у полеміці навколо кінця ідеології. Поняття ідеологія було введено в суспільні науки у 90-х роках XVIII століття французьким дослідником Дестютом де Трасі, як науку для якої ідеї є таким ж самим предметом дослідження, як, наприклад, ландшафт для географії [8; 12]. Під час Французької революції та Наполеонівської доби інтерпретація поняття ідеологія докорінно змінилася. По-перше, від науки про ідеї вона перетворилася на комплекс заходів (загальна початкова освіта для хлопчиків, лібералізація ринку, поширення прав людини та встановлення свобод), які ідеологи (Дестют де Трасі, Д. Ж. Гара, П. К. Ф. Дону, Вольне тощо) впроваджували у французьке суспільство із метою поширення своїх ідей та

341

виховання нових громадян Французької республіки. По-друге, від нейтрального наукового терміну, у зв’язку із опозицією Наполеона до багатьох аспектів діяльності ідеологів, поняття «ідеологія» набуло негативного відтінку. І вже в праці Карла Маркса та Фрідріха Енгельса «Критика німецької ідеології» поняття ідеології постає із негативною конотацією – хибною свідомістю, камерою обскура. Як і будь який термін філософії науки поняття «ідеологія» має два типи визначення: ціннісно-нейтральне та ціннісно-нормативне. Перше – ідеологія, як наука про ідеї, що допомагають структурувати. Друге – ідеологія як система цінностей, що мобілізують суспільство та спрямовують його розвиток у певному напрямі, який вважається кращим за інший, яке може виражатися у революційних перетвореннях чи у довготривалій політичній стратегії. І звідти виходить три підходи до витлумачення концепту «ідеологія». Ідеологія як світогляд містить у собі зібрання поглядів та ідей, які допомагають інтерпретувати навколишнє політичне та соціальне середовище. Революційнорадикальна ідеологія – це систематизована інтерпретація світу, яка надихає нас на певні дії заради радикального покращення становища певного суспільства, верстви, групи. Мотиваційна складова є визначающою. Інституалізована (партійна) ідеологія – ідеологія декларована партією, або іншою сталою організацією, пристосована (задекларовано або реально) до конкретних потреб та прагнень суспільства, в якому дана організація функціонує. Як правило вважається, що дискусію навколо кінця ідеологій розпочав Денієл Белл, книжка якого «Кінець ідеології» вийшла друком в Америці у 1960 році. Але питання про смерть ідеологій постало ще у Карла Маркса, оскільки, у нього питання ідеології тісно пов’язане із питанням про кінець історії, із вичерпаністю історичного процесу та його завершеністю у певному результаті. У марксовому випадку це торжество комунізму, який є «не станом і не ідеалом, але дійсним рухом, який винищить теперішній стан» [3; 34]. Хоча на думку Василя Лісового, «після критики історичного фаталізму К. Маркса (див., наприклад, К. Попер «Злиденність історицизму») цей підхід (позитивістський в своїй основі) більше не вважається обґрунтованим» [2; 64], але, втім, К.Маркс передбачав вичерпаність сучасного йому стану та перетворення ідеологій від конструктів хибної свідомості на науку. Криза само ідентифікацій ідеологій вже була наявна у 20-х роках ХХ століття, як згадує Р. Арон, його вчитель Ален, якось зауважив, що коли його питають лівими чи правими є погляди тієї чи іншої особи, то він із впевненістю може сказати, що то є питання не лівака, бо вони завжди знають, до якого табору належать. [1; 53] У 1955 році у «Тан модерн» С. де Бовуар виказала сходні позиції, вже з лівих позицій, зазначаючи, що всі, хто не є комуністами, не є лівими. Вперше фразу про кінець ідеологій вжив Альбер Камю у газеті «Комбат» в 1946 році, коли описував дебати між французькими соціалістами, які сперечалися, чи є марксизм невідворотною логікою історичного розвитку людства, чи то соціалізм є етичною силою досягнення суспільного порядку. Для самого Камю ідеологія була формою викривлення реальності, отже, початок таких дебатів він розглядав як початок відходу від тенденцій ідеологічних викривлень реальностей [7; 411].

342

В 1955 році вийшла праця Реймона Арона «Опіум інтелектуалів» висновки до якої були озаглавлені питанням «Кінець ідеологічної ери?» де автор намагався відповісти на це запитання. У тому ж самому році відбувся міжнародна конференція у Мілані «Майбутнє свободи» (вересень 1955), організованим Конгресом за Культурну Свободу, головним напрямом цього якого було обговорення кінця „доктриналізму”, як ліберального, так і соціалістичного, у реаліях урядових політик після Другої світової війни. Як зазначає Д. Бел, якраз під час цієї конференції ідеї про «кінець ідеологій» знайшли спільне поле для обговорення між такими науковцями, як Р. Арон, М. Поланий, Е. Шилз, М. Сеймур Ліпсет та Д. Бел [7, 410]. Власне цей з’їзд і поклав початок масових дебатів навколо ідеї кінця ідеології. Одразу після конференції в англомовному журналі Конгресу за Культурну Свободу «Енкаунтер» (листопад 1955) з’явилася стаття Е. Шилза «Кінець ідеології?». З 1955 по 1960 проблема кінця ідеології обговорювалась на числених семінарах та зустрічах. Як зауважує П’єр Гремйон трое з них, Р. Арон, Е. Шилз та Д. Белл внесли значний вклад у промоцію концепції «кінця ідеологій», але водночас приховане протистояння, кому належить першість залишиться надовго, якщо не на завжди. Сам Гремйон надає першість Д. Беллу. У якості аргументів на свою користь він зазначає, що як і висновки Р. Арона до «Опіуму інтелектуалів», «Кінець ідеологічної ери?», так і стаття Е. Шилза «Кінець ідеологій?» мали форму запитання, тоді як книга Д. Белла, яка з’явилася у 1960 році (тобто п’ятьма роками пізніше) вже несла стверджувальну форму цієї концепії – «Кінець ідеології», отже, це була, на думку П. Гремйона, саме книга Д. Белла, яка запустила полеміку. [11; 318] Ідеологію Д. Бел розглядав, перш за все, як форму системи віри, яка в історичному контексті конкурує із релігією, як мобілізаційна сила та система щоденних вірувань [7; 412]. Тому у своїй праці Д. Бел ідею кінця ідеологій пояснював пом’якшенням соціальних конфліктів та становленням зрілого індустріального суспільства та загальних інтересів. У „Переглянутому кінці ідеологій”, після мові до видання 1988 року Бел наголошував на тому, що рано казати про кінець ідеологій як таких, бо вони досі існують у вигляді ідей, що зорганізовують людей на певні дії та певне сприйняття соціальних реалій. Але можна казати про кінець телеологічних ідеологій, тих, що прагнуть встановити універсальний порядок. У 1973 році Реймон Арон остаточно оформив свої ідеї про кінець ідеологій у статті «Замітки про нову ідеологічну еру», в якій він виділяв два «протилежних полюси» між якими розміщаються численні визначення поняття «ідеологія». Перший з них, це так зване сильне визначення, згідно з яким ідеологія – це «систематизована інтерпретація світу, суспільства та історії», яскравим прикладом якого є марксизм–ленінізм. Друге, слабке – це „всі породження духу та розуму, принаймні ті, що мають форму пропозиції та можуть вважатися зібранням ідей»[5; 14]. Водночас Реймон Арон ставить запитання про те, чи можна вважати нову ідеологічну систему новою? Ні, тому що Нові Ліві не привносять нічого нового у ідеологічні дебати, вони не змінюють суттєво розмежування політичного простору між партіями, вони не ввели незнаною до цього ідеологічної системи, оскільки при всіх розбіжностях, вони є лише марксистами, або навіть марксистами–леніністами із запозиченням троцькиської полеміки. [5; 16,19]

343

Мартін Сеймур Ліпсет, який на відміну від більшості учасників дебатів, був поміркованим соціалістом, своє бачення проблеми «кінця ідеології» виклав у своїй праці «Політична людина», яка з’явилась у 1963 році. Для Ліпсета, як і для Уолта Ростоу кінець ідеології полягав зменшені розбіжностей між правими та лівими, хоча, на відміну від Ростоу, який виходить із економічної теорій, Ліпсет зазначав, що «ідеологічні посилки лівих та правих зменшилися до більшою (чи меншою) мірою володіння урядом та можливостями економічного планування. Ніхто вже здається не вірить у залежність внутрішньої політики окремо взятої нації від того, яка політична партія її контролює» [12; 404]. Таку концепцію Ліпсет виводить від із свого бачення демократії, яка є для нього не метою чи засобом досягнення її найвищого розвитку чи пошуків правильного суспільства, але мета – це «власне діюче правильне суспільство», а демократія при цьому забезпечує функціонування певних інституцій, розв’язання неузгодженностей та конфліктів, пошук леґітимності та консенсусу [12; 403]. Після падіння комуністичної системи з’явилися праці, які розглядали б цей феномен, як торжество демократії. Зокрема Френсіс Фукуяма розвиває свою тезу про торжество лібералізму, зокрема у статті «Демократія, як глобальний феномен». Він стверджує, що оскілки ліберальна ідеологія стала вважатися зразковою формую устрою суспільства та держави, то можна казати про її своєрідну моральну перемогу. [10; 660] Оскільки у статті «Примат культури» Фукуяма розглядає успішність ідеології через її взаємодію із світоглядом, то можна стверджувати, що для нього успішність ідеології у суспільних перетвореннях полягає, це перш за у її успішності при взаємодії із світоглядом у суспільстві [4; 49, 51]. Підсумовуючи, ми можемо виокремити три типи бачення кінця ідеології: Кінець ідеологій, як кінець телеологічних мобілізаційних ідеологій на кшталт марксизму чи лібералізму зразку XVIII століття (Р. Арон, Д. Бел, Е. Шилз); Кінець ідеологій, як конвергенція ідейних позицій правого та лівого таборів, постання так званого «третього шляху», який активно просувають не тільки дослідники (М. С. Ліпсет, У. Ростоу) але й політичні діячі (наприклад «Третій Шлях» Тоні Блера); Перемога якогось одного ідеологічного світогляду, зокрема Ф.Фукуяма обстоює ідею про перемогу ліберальної демократії, як взірця побудови найкращого та ефективного суспільства. Але дебати про кінець ідеологій завершувати зарано, бо, наприклад, Тері Іглтон у свої праці «Ідеологія» (1991) притримується протилежних поглядів на проблематику «кінця ідеології», він звинувачує Д. Белла, Р. Лєйна, Р. Арона в тому, що вони розглядали ідеологію схематично, негнучко, що призвело до помилкової постановки цієї проблеми. Тоді як немає ніякого кінця ідеології [9; 4]. Теренс Бол та Річар Дагер у своїй праці «Політичні ідеології та демократичний ідеал» (1993, 1995, 2004) також наголошують на тому, що нові рухи – фемінізм, зелені, за права національних меншин – також є новими ідеологіями вивільнення із значним мобілізаційним потенціалом [6; 250-278]. Отже, не зважаючи на солідну історію питання, місце та природа ідеології у політичній науці лишається предметом для плідних дискусій.

344

ЛІТЕРАТУРА: 1. Арон Р. Мемуары. Пятьдесят лет размышлений о политике. – М.: Ладомир, 2002. – 874 с. (Programme A. Pouchkine). 2. Лісовий, В. С. Ідеогія. Політичні ідеології // Лісовий, В. С. Культура – ідеологія – політика. – К.: Видавництво імені Олени Теліги, 1997. – сс. 54-79. 3. Маркс, Карл, Энгельс, Фридрих. Немецкая идеология. Критика новейшей немецкой философии в лице ее представителей Фейербаха, Бруно Бауэра и Штирнера и немецких социалистов в лице его различных пророков // Маркс, Карл, Энгельс, Фридрих. Сочинения, 2е изд. – М., 1955 – Т. 3. – 630 с. 4. Фукуяма, Ф. Примат культури // Ї. - № 21, липень 2001. – cc. 49-51. 5. Aron R. Remarques sur le nouvelle вge idйologique // Contrepoint, n° 9, 1973, pp. 13-25. 6. Ball, Terence, Richard Dagger. Political ideologies and the democratic ideal. – 2nd edition. – Harper Collins College Publishers, 1995. – 285 p. 7. Bell, Daniel. The End of Ideology. On the Exhaustion of Political Ideas in the Fifties. With the New Afterword. 2nd edition. – Cambridge, Massachusetts, and London, England : Harvard University Press, 1988. – 501 с. 8. Destutt, Compte de Tracy, Antoine-Luis-Claude. Йlйments d’idйologie. Premiиre partie. Idйologie proprement dite. 3me йdition. – P. : Mme Ve Courcier, imprimeur-libraire, 1817. – 455 p. 9. Eagleton, Terry. Ideology: an Introduction. – Lnd – NY: Verso, 1991. – 242 p. 10. Fukuyama, Francis. Liberal Democracy as a Global Phenomenon // PS: Political Science and Politics, vol. 24, n° 4 (dec., 1991). – 659-664 pp. 11. Grйmion Pierre. La fin des idйologies : une problйmatique, une identitй (1955-1965) // Grйmion, Pierre. Intelligence de l’anticommunisme. Le congrиs pour la libertй de la Culture а Paris 1950-1975. – P. : Fayard, 1995. – 647 p. – (Pour une histoire du XXe siиcle). 12. Lipset, Martin Seymour. The Political Man. – Lnd : Mercury Books, 1963. – 432 p.

345

ПІНЧУК Д.М. старший викладач кафедри державного управління та педагогічного менеджменту МУХА Н.С. студентка факультету перепідготовки Сумський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти

ВИКОРИСТАННЯ КОУЧИНГУ В ОСВІТІ –ЗАПОРУКА ЕФЕКТИВНОСТІ УПРАВЛІНСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ КЕРІВНИКА НАВЧАЛЬНОГО ЗАКЛАДУ Стаття присвячена комплексному дослідженню коучингу як способупідвищення ефективності управлінської діяльності керівника навчальногозакладу. Висвітлено основні завдання та характеристики коучингу як новогостилю управління. Статья посвящена комплексному исследованию коучинга как способа повышения эффективности управленческой деятельности руководителя учебного заведения. Освещены основные задачи и характеристики коучинга как нового стиля управления. Article is devoted to complex research of coaching a sway of increase of efficiency of administrative activity of the head of education all institution. The main objectives and coaching characteristics as new managements tyleareshined. На сьогодні, в час змін в усіх сферах життєдіяльності постає важливе питання у зміні підходів до управлінської діяльності в сфері освіти. Формується нова ідеологія та практика життєдіяльності сучасної школи як соціальнопедагогічної системи. Керівнику закладу освіти слід орієнтуватися в різноманітності сучаснихуправлінських ідей, вивчати й успішно застосовувати досягнення науки таперспективного педагогічного досвіду, організовувати творчу діяльність[4]. Зміни, які відбуваються в сучасній освіті, вимагають вивчення і застосування різноманітних інноваційних технологій, за допомогою яких є можливість створювати працездатні колективи людей, які притримуються різнихцінностей і живуть в інших нових умовах. На початку XXI ст. у світі з'явилася ще одна професія, призначення якої - сприяти людині в досягненні її життєвих цілей, розвитку та успіху, - коучинг (англ. coaching - процес, під час якого людина або група людей навчаються й одержують навички, необхідні для їхньої підтримки). Перехід до ринкових відносин зачіпає одну з найконсервативніших систем - систему освіти. У педагогіці з'явилися терміни, більш зрозумілі і звичні для економічної сфери (наприклад індикативне управління, індикативне планування, педагогічний аудит, коучинг). Адаптувати економічну термінологію до педагогічної практики дуже непросто. Більшість людей не розуміє, навіщо це треба. Але з проникненням ринкових процесів у навчально-виховний процес педагоги все більше переконуються в тому, що економічні методи здатні збагатити й удосконалити педагогічні технології.

346

Сучасні теоретичні здобутки у сфері використання коучингутаких вчених, як Е. Грант, М. Данилова, М. Дауні, Дж. Коул, В. Максимов, О. Огнев, О. Савкін, С. Торп, Дж. Уітмор, Д. Флекс демонструють технологію впливу на креативний та мотиваційний потенціал працівників, розкривають аспекти системності навчання, проблеми контролю результатів та визначення необхідного рівня компетенції персоналу. Один з основоположників коучингуТімотіГелвей (TimothyGallwey) так визначив сутність коучингу: «Коучинг - це розкриття потенціалу людини з метою максимального підвищення його ефективності. Коучинг не вчить, а допомагає вчитися ». На думку Джона Уітмор, засновника корпоративного бізнес-напрямку та менеджменту у коучингу, коучинг акцентує увагу на майбутні можливості, а не минулих помилках і промахах. Суб'єкти не стільки отримують рішення від коуча, скільки беруть їх самі, що направляються коучем [5]. На думку М. Данилової, «коучинг — це заклик до фундаментальних перетворень у стилі управління персоналом та культурі менеджменту». Автор зауважує, що використання коучингу дає можливість побудувати організацію на абсолютно новій основі, коли успіх у бізнесі досягається не за допомогою людей, а разом із людьми. Тобто, коучинг — це модель взаємодії, завдяки якій керівник підвищує рівень як власної мотивації, так і відповідальності працівників [1]. Міжнародна Федерація Коучинга (ICF) дає таке визначення процесу коучинга: "Коучинг - це безперервне співробітництво, яке допомагає клієнтам досягати реальних результатів у своєму особистому і професійному житті. За допомогою процесу коучинга клієнти поглиблюють свої знання, підвищують свій ККД і покращують якість життя. Нам імпонує позиція С. Торп, згідно з якою коучинг вважається новою моделлю поведінки менеджера, яка повинна допомогти підлеглому виявити його внутрішні можливості, сприяти удосконаленню професійної майстерності, сформувати систему цінностей, надати потужний імпульс розвитку людини як гармонійної особистості, яка здатна стати однодумцем, партнером у роботі, що сприятиме ефективному виконанню посадових обов’язків та досягненню стратегічних цілей діяльності підприєства[2].Це є доказом того, що коучинг передбачає індивідуальний підхід до кожного працівника, визначення сфери і характеру діяльності, які приносять найбільший ефект, створення умов для креативу та винахідництва, підвищення рівня кваліфікації та мотивації, що є запорукою успішної реалізації стратегії підприємства. Основне завдання коучингу- не навчити чому-небудь, а стимулювати людину до плідного самостійного навчання.Завдання цього підходу полягає в розкритті внутрішнього потенціалу, і приведення в дію системи мотивації кожної окремо взятої людини.Люди, знайомі з практикою коучингу, які застосовують її для вирішення різних питань, розвивають у собі та починають володіти, так званим, позитивним і конструктивним мисленням - умінням бачити і використовувати всі доступні можливості і ресурси, і навіть створювати їх, безпомилково визначати, передбачати тенденції розвитку та знаходити оптимальний варіант дії, що дозволяє при мінімальних зусиллях досягати максимальних результатів. У них явно присутні націленість на результат і прагнення до успіху - основоположні принципи коучингу, методу,

347

спрямованого на досягнення поставлених цілей, формування позитивного досвіду і розкриття потенціалу людини. Варто згадати, що коучинг як окремий напрямок склався з найбільш ефективних стратегій бізнесу, спорту та психології, спрямованих на становлення справжніх чемпіонів, лідерів і реалізуючих себе людей, які розвивають свої таланти і достоїнства, активно використовують приховані внутрішні ресурси. Таке явище як «коучинг» в освітньому середовищі є принципово новим напрямом у педагогічній науці та практиці, в основі якого лежить постановка і максимально швидке досягнення цілей шляхом мобілізації внутрішнього потенціалу, освоєння передових стратегій отримання результату. Коучинг виступає в ролі потужного засобу, що сприяє як особистісному так і комунікативному розвитку учнів [3]. Проаналізувавши існуючі трактування, можна зробити висновок, що коучинг, є синтезом менеджменту, бізнес-консультування, логіки, філософії та психології. Тобто коучинг - це не данина моді, а конвертований стиль менеджменту та об’єктивна необхідність за використання адаптованих до сучасних умов методів управління людськими ресурсами. Слід відмітити, що найбільш характерною рисою, що об’єднує всіх дослідників щодо бачення «коучингу», є спрямованість останнього на розкриття потенціалу працівників. Останнім часом все більш очевидним стає той факт, що майбутнє будьякої організації, і школи в тому числі, безпосередньо залежить від можливостей і зростання продуктивності праці її співробітників. З іншого боку, майбутнє будь-якого співробітника залежить від його цінності для організації, цінності його знань, умінь і навичок. У кожному загальноосвітньому навчальному закладі є своя корпоративна культура. Обумовлена деякими документами або неписаними правилами, формальна або не дуже, але вона є. І грамотні керівники завжди намагаються задіяти це в інтересах школи. Корпоративна культура може допомогти персоналу не зламатися в складний період, гнучко пристосуватися до нових реалій. Значною мірою такими властивостями є культура, що опирається на коучинг, адже в цьому випадку має місце новаторський, незвичайний тип відносин у колективі, особливо між керівником й підлеглими. Оволодіння технікою коучингу дає сучасному директору ряд переваг. Поперше, домінування коучинга забезпечить управління, що не зводитиметься до видачі команд і інструкцій, які фактично знімають зі співробітників відповідальність, тому що вони почувають себе лише інструментом великого механізму. Це новий спосіб управління, що містить у собі, в першу чергу, питання, які відкривають можливість правильно формулювати завдання, знаходити оптимальні шляхи й потрібні ресурси для їх розв'язку. По-друге, впровадження коучинга в корпоративну культуру школи - це, в першу чергу, школа міжособистісних відносин, заснована на цінностях самого коучинга, таких як: довіра потенціалу персоналу, відсутність жорсткої ієрархії з закріпленими ролями, вміння делегувати, баланс особистих цілей і цілей школи, турбота про розвиток і навчання вчителів та ін. По-третє, коучинг сприятиме формуванню нового стилю корпоративної культури, при якому на зміну неефективного командно-адміністративного управління прийде більш відкритий, партнерський тип взаємодій, що

348

створюватиме сприятливі умови для підвищення ефективності організації, проведення необхідних змін, створення згуртованої команди і підвищення ефективності кожного співробітника[4]. Таким чином, освітній тип коучингу спрямований на постійний професійний розвиток суб’єктів навчально-виховного процесу через навчання та тренінги. Кінцевою метою освітнього коучингу є професійний саморозвиток особистості. Використання механізму спрямованого саморозвитку, на якому ґрунтується освітній коучинг, забезпечить природовідповідний розвиток людини і надасть можливість більш ефективно використовувати свої природні ресурси. ЛІТЕРАТУРА: 1. Данилова М. А. Чтотакоекоучинг. Коучинг: истоки, подходы, перспективы / М. А. Данилова, Е. В. Фролова. — СПб. : 2007. — 110 с. 2. Ненашев Д.В. Коучинг как эффективная технология формирования эмоциональной компетентности будущих менеджеров. Автореф. - М., 2009 - 159 с. 3. Петровська І.Р. Підвищення ефективності управлінської діяльності керівника за допомогою коучингу / І.Р. Петровська. [Електронний ресурс]. - Доступний з http://www. lp.edu.ua/Pertovska.pdf. 4. Сорочан Т.М. Підготовка керівників шкіл до управлінської діяльності: теоріята практика. Монографія. - Луганськ: Знання, 2005. – 384 с. 5. Уитмор Дж. Коучингвысокойэффективности. /Пер. с англ. - М.: Международнаяакадемия корпоративного управления и бизнеса, 2005. – 168 с. ПУГОЛОВА О.Ю., СЕМИХАТ Т.О. Комунальний заклад «Харківська гуманітарно-педагогічна академія» Харківської обласної ради st_honey@mail.ru

АВТОНОМІЯ ВИЩИХ УЧБОВИХ ЗАКЛАДІВ І АКАДЕМІЧНІ СВОБОДИ AUTONOMY OF EDUCATIONAL ESTABLISHMENTS AND ACADEMIC FREEDOM Abstract Innovation to improve standards is happening right now in schools across the country. By undertaking the largest ever survey of academies we have discovered a huge amount of detail on where and how schools are adopting innovative practice. The freedom that come with academy status are encouraging heads and teachers to think about education in different ways and do things that haven’t been possible in English state schools before. Our article shows that the innovation we are seeing now is just the beginning of what can be achieved.

349

Аннотація Інновації для поліпшення стандартів, відбуваються зараз в школах по всій країні. Здійснюючи найбільший огляд академій ми виявили величезну кількість деталей про те, де і як школи впроваджують інноваційну практику. Свободи, які приходять зі статусом академії заохочують керівників і педагогів думати про освіту по-різному і робити те, що не мало можливості в англійських державних школах раніше. Наша стаття показує, що інновації, які ми можемо зараз спостерігати, - це тільки початок того, що може бути досягнуто. В останні 30 років ми маємо змогу бачити продуктивну діяльність уряду Великобританії, який відважився на експеримент та надав автономії більшості учбових закладів. Це дало початок розвитку ряду альтернативних моделей шкіл. Система освіти потерпіла поступові зміни та нововведення, які надали додаткову автономію спеціалізованим школам без значної зміни самої структури. Першим нововведенням стало впровадження комітетів управління, кожен з яких, має бути складений щонайменше з двох батьків і одного учителя. Такі комітети мають спостерігати за діяльністю освітньої установи та конкретизувати її дії. Наступним кроком було введення Національного учбового плану, який надає право кожному учню широкого вибору навчальних дисциплін; стандартизує основні вимоги; визначає послідовність та тривалість навчання; забезпечує прозорість та відкритість навчальної системи. Більш того, зміни були введені у сфері фінансування. З 1988 року школи отримують фінансування не від центрального уряду, що збільшує автономність в управлінні бюджетом, а від місцевого муніципалітету. З 1992 року встановлюється регулярна перевірка шкіл, більш того відкритість системи освіти дозволяє батькам учнів відстежувати їх досягнення. Велике значення мало впровадження у 1992 відповідної інспекції шкіл. Оцінюється якість освіти, дотримування освітніх стандартів, раціональність розподілу фінансових ресурсів, духовний, моральний, соціальний і культурний рівень розвитку у школах. У 2000 році освітні стандарти були змінені. Вимоги до навчального рівня учнів стали більш жорсткими. Але натомість уряд зобов’язував освітні установи надати учням якомога більший перелік навчальних дисциплін, які вони можуть за бажанням для себе обрати. Автономії шкіл сприяє створення різноманітних відділів підтримки батьків та дітей. У 2010 році відповідним актом було затверджено, що школи, які підтримуються мають змогу стати академією і перейти під впорядкування муніципалітету. Це стало поштовхом до створення великої кількості безкоштовних шкіл. Подальшу освіту учні мають змогу отримувати у 6-тирічних коледжах. Система яких, також потерпіла структурних змін. Таким установам надають право самостійно управляти майном та укладати комерційні договори. Пізніше уряд прийняв ряд постанов, щоб скоротити бюрократію для таких учбових закладів.

350

Уряд почав фінансувати близько 20 вузько-направлених технічнопромислових коледжів. В даний час політехнічні коледжі є у Великобританії основними закладами, в яких йде підготовка фахівців з професійною освітою. Вони дають підготовку по самому широкому спектру професій - від кваліфікованого робітника до спеціаліста проміжного рівня - і тісно пов'язані з навчанням на виробництві. Всього налічується близько 700 спеціалізованих навчальних закладів подальшого навчання: від місцевих коледжів, в яких навчається молодь у віці 16-18 років без відриву від роботи на виробництві, до політехнічних, комплексних навчальних закладів, в яких здійснюється підготовка на різних рівнях, включаючи і вищий. В той час як всі школи в Англії здобувають значний ступінь автономії, академій також отримують додаткові свободи і звільнюються від частини національної нормативно-правової бази. Тепер керуючий орган складається із співтовариства, батьків, місцевих органів влади, співробітників та губернаторів, які призначаються керівними органами, місцевих органів влади і спонсорів. Фінансову відповідальність несуть органи місцевого самоврядування, які залишаються власниками всіх матеріальних ресурсів учбового закладу і відповідають за аудиторські процедури. Але мають звітувати за витрачені кошти та опубліковувати фінансовий план. Він, в свою чергу, може бути під корегований урядом за наявності потреби. На додаток до наданої свободи над бюджетом, освітній заклад має право регулювати оплату праці співробітників та встановлювати умови навчальних програм. Одна з найбільш важливих відмінностей між академіями та іншими школами є «відчуття свободи». Навіть там, де школи не використовують їх формальні свободи, статус академії може стати позитивним «поштовхом» та сприяти використанню свобод, які вони вже мали. Академія, не відноситься до різноманітних відділів бюрократії або до урядового правління , а відповідає сама за себе. Учбова установа несе відповідальність за свою власну долю. Це надає гордості і більш високі цілі. І, перш за все, звільнює від надзвичайно виснажливої і часто, у найгіршому сенсі, політично правильне втручання держави. Діяльність академії регулюється самою академією, муніципалітетом , представниками від учнів та батьків, які зацікавленні у найвищій якості освіти. І треба зазначити, що така довіра виправдала себе. Щодо правового аспекту, академії займають статус державних шкіл. Академія визначається як організація з обмеженою відповідальністю, метою якої є поліпшення освіти. Хоча з правової точки зору академії визначаються як благодійні фонди, вони звільняються від необхідності реєструватися в Комісії з благодійності та головним чином регулюється Молодіжними навчальними організаціями від імені департаменту освіти. Необхідно відмітити, що уряд забезпечив і відповідну керуючу структуру. Керівні органи в Англії та Уельсі несуть відповідальність за ряд функцій школи. До них відносяться: - встановлення стратегічного напрямку школи, цілі, завдання і політика; - огляд бюджету, планів і цілей витрат; - затвердження шкільного бюджету; - забезпечення підзвітності;

351

- призначення директора школи. Шкільна автономія сприяє розвитку та розширенню передового досвіду. Незважаючи на почуття свободи, статус академії дає керівникам і педагогам, багато академій відчувають затримку подальшого існування національних рамок. Надання школам більшої автономії не гарантує, що вони будуть оновлюватися та покращуватися. Якість викладання на сьогоднішній день є найбільшим впливом на освітній рух учнів. Дослідницькі реформи показали, що найбільш ефективний спосіб покращити якість викладання в школах – це гарантія високоякісного безперервного професійного розвитку, який є суттєво партнерським, що включає спостереження за уроком, наставництво та обмін передовим досвідом. Такі програми, як «Місцеві лідери освіти» і «Національні лідери освіти» виявилися успішними на основі досвіду найкращих директорів для покращення роботи шкіл. Центральне місце займає співпраця між вчителями та школами. Найбільш ефективна співпраця полягає не просто в обмін передовим досвідом, а включає в себе спільний розвиток досвіду. У 2010 році мережа міських академій, представила нове дослідження на основі навчальної програми математики і педагогіки під заголовком «Математична майстерність». В інноваційному підході до навчання математики та педагогіки, використовувані в Сінгапурі, підкреслюється більш глибокий підхід з вивчення декількох тем, що дозволяє дітям отримати кумулятивне оволодіння необхідними знаннями та навичками. У вересні 2012року на цій основі було відкрито 50 проектів початкових шкіл, а в 2013 50 проектів середніх шкіл, що будуть входити у мережу місцевих шкіл. У 2011 році Харгрівз пропонує концепцію «посередницької арени». Провідним її принципом стає те, що школи проводять співпрацю самостійно. Багато кращих шкіл вже проводять безперервний професійний розвиток у сусідніх школах простим шляхом, відвідуванням спеціальних курсів, де можна обмінятися своїм передовим досвідом. У 90-ті роки була проведена реформа, в основу якої входив постійний партнерський підхід до професійного розвитку вчителів. Розробляючи програму увагу було приділено початковій підготовці вчителів. Результати показали централізованість викладання та співробітництва у покращенні шкіл. У 2004 році було виявлено, що рівень викладання піднявся. Програма Leading Edge, організована у 2003 році, рекомендує школам співпрацювати, щоб вирішити деякі з найбільш складних проблем в освіті. Програма, що підтримується мережею шкіл, заохочує школи працювати на місцевому, регіональному та національному рівнях для підвищення успішності шляхом обміну ідеями. Мережі шкіл займаються такою співпрацею, проводячи семінари, конференції, розвиваючи спільні проекти. Всі ці функції щодо покращення проходять через місцеву владу. Школа White Paper встановила нову «стратегічну роль» місцевої влади, на яку покладено розвиток стратегії покращення школи. Але це не є обов’язковим ставити місцеву владу у центр процесу шкільного покращення. У 2012 році Рада Хемпшира була нагороджена грантом від освітнього фонду для розвитку та покращення вчительського інструментарію для підвищення допомоги малозабезпеченим дітям. Це допоможе вчителям

352

визначити учнів, які потребують більшу підтримку та надати їм технічні стратегії, щоб покращити свої результати. Школа White Paper оголосила про намір уряду «розвивати національну мережу нових шкіл викладання, щоб вести і розвивати стійкі підходи до кваліфікації викладачів по всій країні". Кожна викладацька школа отримує 60 000 фунтів стерлінгів одноразової допомоги і 40 000 кожного наступного року. Проте неясно чи це достатньо для того, щоб виконувати цю функцію без шкоди для їх власної діяльності. Дослідження показують, що ефективні підзвітні механізми можуть керувати покращенням результатів освіти. Було визначено, що використання даних успішності учнів з метою забезпечення підзвітності може поліпшити досягнення. Це дійсно у тому випадку, коли підзвітність є спільником шкільної автономії. Школи в Англії підзвітні різноманітним органам, включаючи керівні органи уряду. Урядові органи відіграють життєво важливу роль у залученні директорів та шкіл до підзвітності. Вони є найближчими до шкіл і здатні здійснювати детальний нагляд за роботою директора та діяльністю школи. Урядовці є відповідальними за затвердження шкільного бюджету, за встановлення кадрової політики тощо. Деякі директори повідомили про вступ до «фастівського пакту» із їх урядовими органами, у якому урядовці погоджувалися із перетворенням в академію на тій умові, що директори не будуть використовувати свободи академії на зміну оплати співробітникам та суспільного режиму. За внутрішньо-шкільного рівня прийнято вважати, що посильна підзвітність, заснована на даних та перевірках, повинні бути зроблені з боку уряду та його установ. Але також можна мати таку підзвітність і не маючи центрального керівництва. Цей вид підзвітності має величезні переваги в порівнянні з традиційною централізованою моделлю. Це значить, що школи несуть відповідальність самі за себе. Отже, децентралізована підзвітність може означати швидший і ефективніший втручання в тому випадку, коли щось піде не так, або з’являться риси погіршення. Партнерство «Виклик» являє собою мережу з більш ніж 70 шкіл по всій Англії. У 2012 році партнерство було нагороджене грошовим грантом від освітнього фонду для розвитку і надання виробничих годин для обміну досвідом між незабезпеченими учнями та іншими учнями. Конкурентна боротьба може ефективно супроводжувати співпрацю. Змагання між школами не можуть не мати жодного ефекту, адже покращення однієї школи не означає погіршення в іншій. Система шкільної освіти в Англії полягає у тому, що змагання обмежені. Подальше вдосконалення якості вчителів і керівників має важливе значення для підвищення якості освіти. Департамент освіти провів консультації з розробки та впровадження нової формули фінансування шкіл. Розподіл шкільних бюджетів продовжуватиме вирішуватися на рівні місцевих органів влади. Як показують дослідження, багато академій прагнуть мати свою свободу, щоб полегшити розширення існуючих шкіл. Однак, на цьому шляху існують дві важливі перешкоди: потреба у збільшенні споживання та відсутність

353

системи фінансування кожного учня, що буде гарантувати отримання пропорційного додаткового фінансування для нових учнів. ЛІТЕРАТУРА: 1.The Daily Telegraph (2011), “Pupils to learn a trade at new University Technical Colleges”, 10 October. 2.The Sutton Trust (2011), Improving the impact of teachers on pupil achievement in the UK – interim findings. 3.Woessmann,L.(2007), “International Evidence on School Competition, Autonomy, and Accountability: A Review”, Peabody Journal of Education, Vol. 82 No. 2-3. 4. Bradley, S. and Taylor, J. (2007), Diversity, choice and the quasimarket: An empirical analysis of secondary education policy in England, Lancaster University Management School Working Paper No. 038. 5.Burgess, D., Wilson, D. and Worth, J. (2010), A natural experiment in school accountability: the impact of school performance information on pupil progress and sorting, Centre for Market and Public Organisation, Working Paper No. 10/246. 6.Curtis, A. et al. (2008), The Academies programme: Progress, problems and possibilities, Institute of Education and The Sutton Trust. УДК 378+316

ПУШКАРЁВ Ю.В. Кандидат философских наук, доцент кафедры философии, Новосибирский государственный педагогический университет. E-mail: pushkarev73@mail.ru ЛАТУХА О.А. Кандидат экономических наук, доцент кафедры организации здравоохранения и общественного здоровья ФПКиППВ, Новосибирский государственный медицинский университет. E-mail: latuha@mail.ru ПУШКАРЁВА Е.А. Доктор философских наук, профессор кафедры философии, Новосибирский государственный педагогический университет E-mail: pushkarev73@mail.ru

СОВРЕМЕННОЕ ОБРАЗОВАНИЕ КАК ФАКТОР ФОРМИРОВАНИЯ ЛИЧНОСТИ С НОВЫМИ ИННОВАЦИОННЫМИ КАЧЕСТВАМИ1 Ю.В.Пушкарёв, О.А. Латуха, Е.А.Пушкарёва (Россия, Новосибирск) АННОТАЦИЯ В статье анализируются проблемы развития современной системы образования. Отмечается, что современное образование выходит на одно из

Работа выполнена в рамках реализации федеральной целевой программы «Научные и научно-педагогические кадры инновационной России» на 2009-2013 гг. (мероприятие 1.2.1, Гуманитарные науки, соглашение 14.В37.21.0985).

354

первых мест по своему значению для воспитания современной, адаптированной к современному технологичному обществу личности. Именно образовательная система должна формировать кадры для инновационного развития. Особо подчеркивается, что современное образование становится тем инструментом, который формирует человека с новыми инновационными качествами. MODERN EDUCATION AS THE FACTOR OF FORMATION OF THE PERSON WITH NEW INNOVATIVE QUALITIES Yu.V.Pushkarev, O.A.Latuha, E.A.Pushkareva (Russia, Novosibirsk) ABSTRACT In the article problems of development of modern education system are analyzed. Education acts as the major channel of translation, both common cultural values, and values of domestic culture. Modern education leaves on one of the first places on the value for education of the modern person adapted for a modern technological society. The educational system should form the staff for innovative development. Modern education becomes that tool which forms the person with new innovative qualities. Образование всегда играло ключевую роль в истории человечества. Давая толчок новым технологиям, формируя общественное сознание, оно было тем инструментом, который позволял сохранять само общество. Образование в настоящее время стало предметом пристального внимания со стороны ученых в силу следующих обстоятельств: новые требования к качеству подготовки кадров, в частности, возрастанием удельного веса научного потенциала в обществе и ускорением на этой основе экономического развития, выдвинули проблему «подтягивания» системы образования до уровня развития экономики и науки; увеличение численности людей, вовлекаемых в сферу образования; уменьшение сроков амортизации знаний – если раньше для инженеров оказывалось возможным использование их специальных знаний в течение 20–25 лет, то сейчас их хватает на 7–10 лет, а это, в свою очередь ставит задачу по совершенствованию знаний практически в течении всей жизни; увеличение числа профессий, требующих высшего и среднего образования; изменение соотношения умственного и физического труда с все более рельефно выступающей тенденцией в пользу первого, что означает наличие реального и весьма интенсивного процесса интеллектуализации труда; изменение социальной роли и функции образования в жизни современного общества. Действительно, в сложившейся социокультурной ситуации на образование возлагается большая ответственность. Смыслы и приоритеты образовательной политики России, философские основания новых образовательных концепций реально могут предопределить ее перспективы. С. Гессен, раскрывая роль образования, писал: «Жизнь определяет образование и обратно. Понять систему образования данного общества – значит понять строй его жизни». Современное образование функционирует в контексте тенденций, формирующихся в современном мире и основанных на развитии высоких технологий, глобальной культуры, которые нивелируют

355

культурно-историческое движение «по вертикали», где под непрерывностью образования понимается следование конкретной культурной традиции. Именно в этом контексте образование выступает важнейшим каналом трансляции, как общекультурных ценностей, так и ценностей отечественной культуры, способом формирования национального менталитета, чувства патриотизма, причастности к своим корням и истокам. Инновационное развитие современного общества фактически немыслимо без параллельного развития и модернизации образовательной системы. Ведь именно образовательная система должна формировать кадры для инновационного развития. Качество кадрового потенциала имеет краеугольное значение для реализации планов модернизации и инновационного развития страны. Более того, от качества функционирования системы образования зависит не только инновационное развитие, но и экономическое развитие региона, страны в целом. «Сфера образования существенно пересекается в информационном обществе с экономической сферой жизни общества, а образовательная деятельность становится важнейшей компонентной его экономического развития». При наличии подобных внешних условий эффективность работы системы образования во многом зависит от способности разработки, адаптации и внедрения инновационных элементов как непосредственно в образовательный процесс, так и в сфере управления образованием. Система образования изменяется во многом в соответствии с внутренней логикой своего развития. Но эти изменения по значимости не сравнимы с внешним воздействием современных научных инноваций и образовательных технологий. Под влиянием нововведений образовательная система, с одной стороны, становится все более подвижной, а с другой, – ее традиционный консерватизм оказывает сопротивление инновациям. В результате внешнего воздействия образовательная система перестраивается в итоге по внешней форме, но ее сущность часто оказывается затронутой лишь в малой степени. Созданные в последние годы школы нового типа (гимназии, лицеи, колледжи) преимущественно (75 %) открыты в городах на базе средних общеобразовательных школ. Их структура воспроизводит традицию углубленной предметной специализации, которая, в свою очередь, определяет приоритеты отдельных дисциплин, изучаемых в режиме репродукции (воспроизведения) все более наращиваемого объема знаний. Структурно-организационный аспект кризиса отечественной системы образования говорит о необходимости создания таких научнообразовательных структур, которые способны успешно решать как исследовательские, так и образовательные задачи. Образование сегодня – это важнейший фактор развития современного общества, так как современный информационный век требует от человека не просто знаний во многих областях, но, прежде всего, умения самообразовываться, самосовершенствоваться. Образование выходит на одно из первых мест по своему значению для воспитания современной, адаптированной к современному технологичному обществу личности. Современное образование становится тем инструментом, который формирует человека с новыми инновационными качествами. Образование должно образовать носителя передовых научных знаний, способного

356

классифицировать и перекласссифицировать информацию, оценивать ее, рассматривать проблему с новой позиции, постоянно самосовершенствоваться. Инновационное развитие страны ориентирует систему образования на формирование целостной личности, воспитанной на основе современной мировой и национальной культуры. Кроме того, современное образование превращается в непрерывный процесс. Активно обсуждается исследователями проблема непрерывного образования или образования в течение всей жизни. Такое образование как бы завершает прорыв во временных рамках индивидуального обучения между поколениями, позволяя совершенствовать накопленный опыт и систему знаний постоянно, адаптируясь к современным инновациям. Позволяет также выделять актуальные инновационные качества личности, необходимые для стратегического инновационного образования. Инновации в современном развитии общества занимают стратегически важное место, способствуя модернизации и ускоренному развитию общества. Инновации выступают основной формой превращения теоретических знаний в материальное благосостояние и являются основным показателем конкурентоспособности развития региона, страны в целом. Важной составляющей перехода на инновационный путь развития является наличие так называемого субъекта инноваций, то есть личности с развитыми инновационными качествами и сформированным инновационным мышлением. Формирование такого человека становится залогом успешного образования, в целом. УДК 375.5:94(410)

РОМЧУК К.О., АЗАРЕНКО Г.В. Студентки Комунального закладу «Харківська гуманітарно-педагогічна академія» Харківської обласної ради katuha1311@mail.ru

ДИВЕРСИФІКАЦІЯ ВИЩОЇ ОСВІТИ DIVERSIFICATION OF POST-SECONDARY EDUCATION АНОТАЦИЯ Вместе с растущей диверсификацией структур высшего образования происходит диверсификация степеней и квалификаций. Растущая диверсификация вцелом считается положительным явлением для системы высшего образования, но растущая диверсификация сталкивается с проблемами недостаточной прозрачности структур квалификаций отдельной страны и трудностями в признании квалификаций через большое количество различных уровней и вариаций содержания квалификаций. ABSTRACT With the growing diversification of higher education is diversifying degrees and qualifications. Increasing diversification generally considered a good thing for high education systems, but the growing diversification face problems of insufficient transparency of qualifications of separate country and difficulties in

357

the mutual recognition of qualifications across many different levels and variations in the content of qualifications. В загальному розумінні поняття вища освіта характеризується з університетською освітою. Історично склалося, що вища освіта в розвинених країнах світу була доступна лише для елітарного типу суспільства, була лімітована для нижчої ланки суспільства. Загальне розуміння значущості вищої освіти прийшла в світ не так давно, а саме в часи Другої Світової Війни. Це розуміння прискорило популярність та поширення вищої освіти в суспільстві. Отже, вища освіта стала стрімко розвиватися у зв’язку зі зміною попиту на неї. Зростаючий попит на тип освіти відрізнявся від традиційно запропонованої в університетах. З'явився попит на впровадження альтернативних способів освіти, що призвело до розвитку і появи безлічі установ і різноманітних закладів. Диверсифікація вищої освіти - це процес, при якому система стає більш різноманітною або змінюється за своєю орієнтацією. Диверсифікація відображає відхилення від єдиної і твердої системи, яка має місце в університетах, гнучкої системи, де можуть бути різні попити всередині країни. Диверсифікація полягає у розмаїтті установ, що дає можливість для реалізації вищої освіти, різноманітність навчальних програм, різноманіття форм власності і контрольного забезпечення. Це також може бути пов'язане із структурними та культурними аспектами, пов'язані з інституційними та академічними програмами. Деякі вчені (наприклад, Бірнбаум, 1983) проаналізували розмаїття вищої освіти в різних елементах, таких як: структурна різноманітність, яка відображалась у організаційних аспектах; програмна різноманітність, яка відбивалась через навчальні програми; процедурна різноманітності, що мала місце у режимі викладання; репутаційна різноманітністьрізноманітність через різницю у статусі і престижі. Різноманітність може існувати між і всередині установ. Дискусії за різноманітністю між установами стикається з питаннями, пов'язаними зі студентами, джерелом управління, ресурсами, і питання про те, чи є установа частиною державної системи і наскільки сильні зв'язки в цих системах. Різноманітність в установах відноситься у навчальнодослідницькій практиці, в якості освітніх програм. Одним з можливих результатів процесу диверсифікації є інституційна диференціація. Ця диференціація відноситься до дроблення блоків і появи нових підрозділів у рамках існуючої системи. Коли система вищої освіти стає диверсифікованою, найбільш вірогідним стає те, що установи будуть ставати все диференційованими. Диверсифікація навчальних установ також призводить до різниця в організаційних підрозділів, таких як функціональні підрозділи, навчальні програми, в національній системі вищої освіти. Всі ці елементи призводять до визначення різноманіття з точки зору наявності різних форм вищих навчальних закладів та груп установ у державі або нації, які мають різні і відмінні риси у навчання і підготовки у різних сферах життя і побудові кар'єри, в стилі навчання.

358

"Вища освіта" є загальним терміном, використовуваним для позначення всіх досліджених програм поза вторинним рівнем. Вища освіта має два відмінних компоненти: вища освіта і не вища освіта. Важко класифікувати неуніверситетські вищі навчальні заклади на основі їх орієнтації, яка очікується від студентів. Переваги випускників іноді відрізняються від орієнтації вищих навчальних закладів, які вони закінчили. Багато студентів хотіли б отримати ступінь в одному з університетів, який міг би забезпечити їм краще майбутнє, вищу заробітню плату. Насьогодні більшість країн намагаються гармонізувати структури ступенів, щоб збільшити їх конкурентоспроможність між країнами. Цей крок, особливо серед європейських університетів, розвивається в напрямку Трирівневої освіти: бакалавр-магістр-доктор наук, що слідує системі Болонського Процесу. Програма бакалавра найбільш часто триває тричотири роки, тоді як програма магістра зазвичай займає від одного до двох років. Докторський ступінь, в більшості випадків, може зайняти 3-4 роки, в залежності від країни. Ця структура в даний час існує в таких країнах як Бразилія (Bacharelado, Mestrado, Doutorado), Гана (бакалавра, магістра або докторантури), Індія (бакалавр, магістр, доктор філософії), Україна (бакалавра, магістра та ступінь спеціаліста, кандидата наук), а також у Великобританії (бакалавр, магістр, доктор філософії). Крім цих вчених ступенів, деякі країни пропонують різні курси сертифікації рівнів нижче рівня бакалавра, у тому числі молодших ступенів. Багато країн мають ступеневу структуру аспірантури, магістратури та бакалавратного рівнів. Також додатково, багато країн пропонують дипломні програми інших рівнів. Наприклад, диплом післявузової освіти вище бакалавра, але нижче ступінь магістра, також того, різні курси для отримання сертифікатів, для яких вища освіта не є обов'язковою. Такі курси представляють вищу освіту, але не є еквівалентними до неї. Ажіотаж на вищу освіту збільшився у період з 1970 року до 2007 року з 28,1 млн. до 150 мільйонів, але зростання було нерівномірним регіонально. Наприклад, диверсифікація вищої освіти була більш широко поширена в розвинених країнах, а також загальні показники реєстрації в системі вищої освіти в два рази і навіть утричі в розвинених країнах між 1980 і 1990 рр. Це можна порівняти з повільним поширенням вищої освіти в менш розвинених країнах, де диверсифікація освіти була обмежена. Можна також стверджувати, що ті системи, які розширили, були змушені диверсифікувати. Відношення між розширенням і диверсифікацією освіти має бути доповнене один одним. Серед країн, що розвиваються, країни Східної Азії мають більшу систему диверсифікації і переживають більш швидше поширення вищої освіти. У багатьох найменш розвинених країнах існуючі інституційні положення не в змозі задовольнити підвищення соціального попиту на вищу освіту. Зміна попиту на різні типи вищої освіти можна класифікувати на два типи: перший – той, що виникає у зв'язку з турботою про виробництво знань, і другий – той, що виникає у зв'язку з заклопотаністю для задоволення поточних потреб виробничих секторів. З появою сфери

359

економічних знань, широко поширюється думка, що майбутній потенціал зростання економіки залежить від її здатності виробляти знання. Таким чином, новий порядок вимагає, щоб студенти як мали знали речі, так і знали, як зробити речі. Установи вищої освіти все більше приділяють увагу на виробництво знань для конкурентноспроможного ринку. Демократизація – це ще один аргумент для диверсифікації. Вища освіта більше не сприймається як елітарний привілей, а скоріше як право і навіть обов'язок. Елітарні і демократичні цінності, що склалися в більшості суспільств забезпечують рівні можливості не тільки на початковому рівні, а й на вищому, тобто в досягненні різних ступенів. З переходом у напрямку формування наукомісткої продукції, економіка все більше усвідомлює важливість вищої освіти у розвитку виробництва знань і поглинанні технологічних досягнень. Успіхи в міжнародній конкурентоспроможності є результатом високої кваліфікації фахівців. Опора на знання економіки також пов'язана зі зміною в перспективах працевлаштування, від виробництва до сфери послуг і збільшення рівня кваліфікації працівників. Системи вищої освіти повинна реагувати на передбачувані зміни та розвивати велику здатність до інновацій. Здатність реагувати на нові розробки стає все більш важливим для кожного вищої освіти та системи кожної окремої установи. Диверсифікація знову розглядається як засіб для досягнення цього, заснована на припущенні, що система з різноманітними установами несе найбільший потенціал для різних інновацій. ЛІТЕРАТУРА: 1. Тадіян С.В. Проблеми формування професійної свідомості фахівця ДПО в умовах ВНЗ. Матеріали 1 міжвузівської науково-практичної конференції 19 грудня 2003р. – Харків, 2003. 2. Шептуха Н. М. Тенденции развития высшего образования в зарубежных высокоразвитых странах. – Ученые записки Харьковского гуманитарного института "Народная украинская академия " – Харків, 1998. 3. Хюсен Т. Идея университета: эволюция, функции, проблемы// Перспективы. – 1992 - № 3. – С. 23 – 40. 4. Волков В. Реформування вищої освіти: перші кроки до Європи//Юридичний Вісник України. - 2006. - № 31. - C. 8 5. Загородній А. Європейська система забезпечення якості вищої освіти //Вища школа. - 2006. - № 4. - C. 15-22

360

УДК 378.1: 339.9

САХНО П.І. Ст. викладач ОМЕЛЬЯНЕНКО В.А., МАРОЧКО С.С. Аспіранти. Сумський державний університет, Україна

НОВІ ЗАВДАННЯ ВИЩОЇ ОСВІТИ В КОНТЕКСТІ ІНТЕГРАЦІЇ В ГЛОБАЛЬНУ ІННОВАЦІЙНУ СИСТЕМУ У статті проаналізовано основні тенденції зміни ролі вищої освіти в умовах глобалізації інновацій, визначено роль формування інноваційної культури та основні вимоги до фахівців

НОВЫЕ ЗАДАЧИ ВЫСШЕГО ОБРАЗОВАНИЯ В КОНТЕКСТЕ ИНТЕГРАЦИИ В ГЛОБАЛЬНУЮ ИННОВАЦИОННУЮ СИСТЕМУ В статье проанализированы основные тенденции изменения роли высшего образования в условиях глобализации инноваций, определена роль формирования инновационной культуры и основные требования к специалистам

NEW CHALLENGES OF HIGHER EDUCATION IN THE CONTEXT OF INTEGRATION INTO THE GLOBAL INNOVATION SYSTEM The paper analyzes the main trends in the role of higher education in the context of globalization of innovation, defined the role of the formation of a culture of innovation and basic requirements for specialists У зв’язку з глобалізацією інноваційного процесу постає потреба використання інновацій у соціальній, екологічній, освітній та культурній сфері. Ще на початку ХХ ст. німецький філософ Макс Вебер досліджуючи взаємодію культури та економічного розвитку відзначав, що, по великому рахунку, нації конкурують не лише товарами та послугами – вони конкурують системами суспільних цінностей і системою освіти. На нашу думку, освітня система важлива тому, що саме вона є основним фактором формування інноваційної культури суспільства. З точки зору економічної діяльності інноваційна культура здатна виступити тією силою, що вводить в оборот технологічні, організаційні та інші інновації, що забезпечують стрімкий розвиток країн. Видатний український державний діяч М. Грушевський називав одним з головних завдань національного відродження виховання молодого покоління, національної інтелігенції як творчого начала та рушія духовного поступу. Саме студентська молодь – це люди, які будуть визначати напрямок розвитку суспільства через 10-15 років, тому особливий інтерес викликають уявлення молоді про інноваційний аспект майбутнього професійного розвитку. Від того, яке місце вона збирається йому відводити у своєму житті, в дуже значному ступені залежить траєкторія розвитку економіки країни. Доцільно провести цікаву аналогію між державою та людиною. Держава від людини нічим не відрізняється: людина, харчуючись, бере енергію з їжі, а держави в свою чергу розвиваються на основі нафти, газу, металів або талановитих молодих людей та їх ідей. Незважаючи на зростання інтересу до інноваційної культури, це питання

361

залишається недостатньо розробленим в умовах освітньої системи України та необхідності інтеграції національної інноваційної системи до глобального наукового простору. Сьогодні головною проблемою є відсутність цілеспрямованої постановки завдань формування інноваційної культури молоді в контексті глобальних тенденцій інноваційної сфери та відповідного науково-методичного оснащення навчального процесу. У сучасних комунікативних та проективних освітніх стратегіях на основі синтезу принципів діючих парадигм (культурологічної, синергетичної, компетентнісної) формуються передумови розробки універсальної інноваційної стратегії розвитку вищої освіти у контексті реалій глобальної інноваційної економіки: студентоцентризм (суб'єкт-суб'єктна концепція); якість освіти (компетентнісний підхід); інтернаціоналізація освіти (концепція єдиного освітнього простору та свободи дослідницького процесу); результатоцентризм (соціалізація та інкультурація особистості); гуманізація освіти (спрямованість на розвиток творчої особистості). Інноваційна культура особистості фахівців являє собою один із складних і малодосліджених об’єктів наукового пошуку науки, тому визначення цього поняття стосується прикладних професійних аспектів. Професійну інноваційну культуру можна розглядати як складову професійної, педагогічної та психологічної культури, що формується з цінностей, смислів, настанов, знань, умінь, навичок, способів творчої та інноваційної діяльності, спрямованих на зростання власної особистості. Всі ці компоненти культури перебувають у потенційній та актуалізованій формах: у потенційній формі – у вигляді внутрішньо згорнутих властивостей особистості, готових до переходу в актуалізовану форму – розгортання та одночасного «оновлення» в змінених умовах професійної діяльності [2]. Удосконалення системи освіти американським футурологом Е. Тофлером було включено до т.зв. «стратегії виживання» – методу подолання «шоку майбутнього». ХХІ ст. було навіть оголошено ЮНЕСКО «століттям освіти». В контексті міжнародних процесів варто також згадати таку концепцію освіти як «три орієнтування», відповідно до якої освіта повинна орієнтуватися на світ, на модернізацію та на майбутнє, і бути в основі основного ланцюжка розвитку «якість освіти – інновації – конкурентоспроможність – ресурсозбереження – якість життя» Необхідність інтеграції України в глобальні інноваційні мережі передбачає розвиток крос-культурних компетенцій суспільства, в першу чергу молоді. Інноваційний розвиток економіки розглядається сьогодні багатьма країнами як один з основних шляхів економічного зростання та забезпечення конкурентоздатності. Найбільш обговорюваними питаннями інновацій у країнах СНД є: інститути, фінанси, регулювання, кадри, права інтелектуальної власності, у той час як культурний аспект найчастіше залишається поза обговоренням. Значимий, але набагато менш явний (у порівнянні з технологічними) фактор – культура як контекст інновацій – практично не розглядається. Імовірно в силу того, що вітчизняним інноваторам ближчою є технологічна складова інновацій, аніж гуманітарний аспект. Тим часом, культура – найважливіший системний фактор середовища інноваційної діяльності. Крос-культурні фактори інновацій стають все більше значимими в умовах глобалізації ринків, галузей та інновацій [1].

362

Концепція підготовки фахівця «світового класу» передбачає, що він має володіти наступними навичками: - широким міжнародним поглядом та мисленням; - міжнародною інтеграцією різноманітних культур, володінням декількома іноземними мовами, крос-культурними навичками, здатністю розглядати проблеми з точки зору глобальних ресурсів та перспектив; - ознайомленням з міжнародним ринком у сфері певного бізнесу, оволодінням передовими знаннями, технологіями та інформацією; - досвідом навчання та роботи в міжнародному середовищі. Формування культури необхідно аналізувати разом з роллю вузів в інноваційному розвитку. Відома модель «потрійної спіралі» показує включення у взаємодію певних інститутів на кожному етапі створення інноваційного продукту. На початковому етапі генерації знань взаємодіють влада та університети, потім у ході трансферу технологій університет співробітничає з бізнесом, а на ринок результат виводиться спільно владою та бізнесом. Країни переходять до економіки знань, коли ключовим фактором конкурентоздатності держави стають нові знання і технології. Саме університети, що проводять дослідження та розробки, стають у такій ситуації найважливішим ресурсом наукоємного виробництва. Базовими складовими інноваційної ролі є контракти між комерційними фірмами і університетом (market pull) та патентування і створення spіn-off-фірм (technology push). Серед основних міжнародних трендів вищої освіти, що приводять до зміни функцій та організації університетів доцільно відзначити наступні: 1. Перехід до стратегій конкуренції за студентів та наукових кадрів на глобальному ринку (наприклад, в Британії прийнята національна програма заохочення іноземних студентів, Індія формує сектор освітнього Інтернетаутсорсингу; університети починають прагнути до глобального лідерства); 2. Зростання значення економічної ефективності вузівської системи (змагання з оптимізації витрат, бюджетування, освітній маркетинг, створення «центрів переваги», формування академічних цінностей); 3. Ринкове позиціонування (сегментація та диференціація ринку): - «освітні гіпермаркети» – масова підготовка фахівців на основі домінуючих на ринках стандартних технологій; - сучасні дослідницькі університети, що діють за методологією «busіness to busіness» (B2B) – інноваційно-технологічні розробки, виробництво глобально значимого знання і його трансфер у практичні сфери; - елітні університети – підготовка глобальних лідерів. Освітній заклад, що «не впишеться» в нову економіку в якості її центра виробництва, не має майбутнього. Загальносвітова тенденція розвитку призводить до того, щоб підготувати університети до ролі повноцінних господарюючих суб'єктів нової економіки. Ряд країн уже створили світові університетські комплекси, пов'язані з виробництвом знань – освітня зона в Дубаї (Dubaі Knowledge Vіllage), Корейський університет передових технологій. Частина країн ухвалили рішення щодо створення нових великих університетів – вузів світового рівня: Індія – створення 50 національних університетів світового рівня; Казахстан – створення національного університету в Астані; Китай – перехід від «залізної чаші з рисом» до мотивації персоналу через якісне поліпшення його статусу.

363

Сьогодні глобалізація набуває все більш децентралізований характер і поширюється через регіональні мережі університетів, а також через ТНК та міжнародні організації. Маючи у своєму розпорядженні зв'язки, університети здатні сполучати та використовувати різні види інтелектуальної діяльності. В умовах сучасного конкурентного середовища, інновація є значимим фактором, щоб залишати її розвиток виключно приватним підприємствам або групам компаній і навіть транснаціональним науковим об'єднанням. Досвід кращих дослідницьких університетів свідчить про те, що виникає замкнутий цикл від навчання та досліджень до створення малих інноваційних підприємств. В університетів виникає нова задача – не стільки власне підготовка кадрів, скільки виробництво інноваційних ідей та кадрів, які їх несуть та впроваджують в життя. Використання вузами нових організаційних механізмів (бізнес-інкубатори, наукові парки, національні та міжнародні кластери) стають джерелом міжнародного обміну. Національна інноваційна система повинна «виростати» з системи вищої освіти. Тобто, інноваційна діяльність – реальна, з виходом на ринок – повинна стати неодмінним компонентом освіти. Це вкрай вигідно приватному бізнесу, що одержить не лише розробки на стадії комерціалізації, але й фахівців з корисним досвідом і компетенцією. Держава також отримає певний результат, оскільки ризик інвестицій у потенційну інновацію, буде компенсуватися гарантованим збільшенням людського капіталу та кількості неявних знань у спеціалістів. Правда, на відміну від основних фондів, цей капітал досить мобільний, на зразок фінансового, і прагне переміститися туди, де кращі умови, тому постає питання відповідної соціально-економічної політики, що служить додатковим стимулом для держави. В результаті постає питання розробки окремої стратегії інтернаціоналізації інноваційного процесу вищого навчального закладу, що має узгоджуватися з глобальною міжнародною стратегією розвитку з урахуванням загальнодержавних інноваційних пріоритетів. Зазначені процеси мають реалізовуватися на двох рівнях – загальноуніверситетському (загальні засади та організаційна підтримка) та спеціалізованому (міжнародне інноваційно-технологічне співробітництво в окремих сферах). М. Портер довів, що зміни, викликані технологіями, відбуваються у регіонах, де переважають певні промислові кластери. Умовами розвитку останніх є ареали концентрації фахівців-техніків, де капітал та інфраструктура надають підтримку розвитку промисловості і в яких розташовані великі дослідницькі університети. У дослідженні Інституту Мілкен доведено, що наявність потужного дослідницького університету є найбільш важливим для успішного розвитку високих технологій у регіоні. З точки зору ролі інтернаціоналізації інновацій підготовка фахівця світового класу повинна сполучатися зі стратегією підготовки фахівців «вхідвихід» («ввезення – вивезення») [3]. «Ввіз» означає залучення видатних фахівців та освітніх ресурсів шляхом зміцнення міжнародних зв'язків і співробітництва, «вивіз» – відправлення своїх викладачів і студентів за кордон і реалізацію комплексної підготовки. Це єдиний шлях поліпшити якість вищої освіти та сприяти інтернаціоналізації освіти, зміцнити реформи вищої та післявузівської освіти, розширити міжнародне співробітництво, сприяти інтернаціоналізації процесу підготовки фахівців. «Вхід-вихід» є двома

364

взаємодоповнюючими аспектами, за допомогою яких поліпшити якість вищої освіти та підвищити рівень її інтернаціоналізації, підготувати фахівців світового класу відповідно до вимог економічної глобалізації. Професійна, особливо вища, освіта в розвинених країнах має стійкі традиції та завжди орієнтована на потреби держави. У політиці кожної країни з першої десятки інноваційних лідерів стосовно розвитку професійної освіти є свої особливості. Наприклад, політика Німеччини характеризується значним рівнем соціальної спрямованості через програми, спрямовані на формування у випускників необхідних для створення ними власних інноваційних підприємств навичок. Політика Нідерландів та Бельгії спрямована на досягнення високого професійного рівня випускників, що забезпечує їм надалі можливість рівноправної участі в міжнародних науково-технічних програмах. У Великобританії особлива увага приділяється формуванню престижу технічних спеціальностей, що обумовлено політикою залучення передових іноземних фірм в області електроніки. Нові виклики часу вимагають створення умов для формування найбільш оптимальної архітектури вищого навчального закладу та розробку принципів підвищення його конкурентоздатності в умовах глобалізації. Необхідний ріст відкритості для зовнішніх взаємодій систем освіти, оскільки інноватора відкритого типу, здатного працювати в глобальних інноваційних мережах, повинна формувати, відповідно та більш відкрита для зовнішнього світу, глобальноорієнтована, система освіти і науки. ЛІТЕРАТУРА: 1. Алешина И. Открытые инновации: кросс-культурные факторы в условиях глобализации [Електронний ресурс] // Гуманитарная экспертиза. – 2010. – Режим доступу: http://gtmarket.ru/laboratory/ expertize/2010/2650 2. Ігнатович О. До питання про основні категорії інноваційної культури педагога / О. Ігнатович // Соціальна психологія. – 2007. – №4. – С. 142-147 3. Ли Вэнь Сю Интернационализация высшего образования – главный путь подготовки специалистов мирового класса // Сборник докладов 9-го форума ректоров университетов Дальнего Востока, Сибири РФ и Северо-Восточных провинций КНР (12-14 октября 2010, Хабаровск). – С. 92-94

365

УДК 316.4:37.036.5

СВИРИДЕНКО Д.Б. кандидат філософських наук, доцент кафедри соціальної філософії та філософії освіти, Національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова, м. Київ, Україна denis_sviridenko@ukr.net

ТВОРЧИЙ ПОТЕНЦІАЛ ОСОБИСТОСТІ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ ВИЩОЇ ОСВІТИ ТВОРЧЕСКИЙ ПОТЕНЦИАЛ ЛИЧНОСТИ В УСЛОВИЯХ ГЛОБАЛИЗАЦИИ ВЫСШЕГО ОБРАЗОВАНИЯ CREATIVE POTENTIAL OF PERSONALITY AGAINST THE BACKGROUND OF HIGHER EDUCATION GLOBALIZATION В статті проводиться аналіз глобалізаційних процесів в сучасній вищій освіті України з метою пошуку тенденцій їх впливу на процеси становлення та актуалізації творчого потенціалу особистості студента. Обґрунтовується необхідність розкриття творчого потенціалу студентства засобами освіти в якості необхідної умови гармонійного вписування особистості в сучасне суспільство та світовий освітній простір. В статье проводится анализ глобализационных процессов в современном высшем образовании Украины с целью поиска тенденций их влияния на процессы становления и актуализации творческого потенциала личности студента. Обосновывается необходимость раскрытия творческого потенциала студенчества средствами образования в качестве необходимого условия для гармоничного вписывания личности в современное общество и мировое образовательное пространство. The analysis of the globalization processes at Ukrainian higher education sphere is carried out at the article. Mentioned analysis is an attempt to find the tendencies of influence of globalization processes on the formation and actualization of creative potential of student’s personality. It is substantiated that achieving of full creative potential of students by means of education is a first-order condition of harmonious involve of person into the modern society and world-wide educational space. Перехід до суспільства в стан глобалізації висуває необхідність переформулювання задач управління такими сферами суспільного життя, як освітня галузь, у зв’язку із підсиленням ролі суб’єктивного, особистісного фактору. Задачі такого роду не можуть бути сформульовані без серйозної теоретичної проробки інструментами соціальної філософії та філософії освіти. В цих умовах виникає необхідність пошуку нових парадигм випереджаючої освіти, нових концепцій соціалізації особистості, які б забезпечили механізми формування творчого потенціалу особистості, які б відповідали запитам сучасного рівня розвитку суспільства. Зазначимо, що на початку ХХІ ст. категорія «творчість» стає домінуючою як в розумінні динаміки соціальноісторичних процесів та перспектив розвитку суспільства, так і в обґрунтуванні

366

інноваційної діяльності сучасної людини. Дійсно, життя сучасної людини є ланкою подій, що мають стрімкий мінливий характер, а вирішення навіть буденних задач потребує від людини актуалізації творчого потенціалу особистості Важко не погодитись із думкою В.Андрущенка відносно необхідності пошуку та розробки нових підходів в галузі освіти, зважаючи на її сучасний стан: «Однім з найяскравіших інноваційних виявів глобальних тенденцій суспільного розвитку є утвердження інформаційної цивілізації та відповідної їй інформаційної культури суспільства і особистості. Цей процес вносить принципові зміни у загальну філософію освіти, ставить нові завдання і одночасно відкриває нові горизонти психолого-педагогічного пошуку. Інформаційне суспільство – це новий, особливий етап життєдіяльності цивілізації» [1, 12]. Позиція цього вченого, яку ми поділяємо, свідчить про актуальність здійснюваного нами пошуку зв’язків між сучасними соціальними трансформаціями, провідною з яких є глобалізація, та особистісними вимірами людини, включеної в ці процеси. Відмітимо нашу солідарність із тезою З.Баумана щодо неможливості кожної пересічної особистості уникнути включення до процесів глобалізації в тій чи іншій мірі: «Глобалізація» сьогодні в усіх на вустах; модне слово, що швидко перетворюється в лозунг, в заклинання, в певний ключ, здатний відкрити двері к будь-яких існуючих та майбутніх загадок. Для когось «глобалізація» — це те, що нам необхідно для щастя, для інших — причина усіх нещасть. Однак для всіх глобалізація — це неминуча фатальність нашого світу, незворотній процес; крім того, процес, який в рівному ступеню та рівним чином торкається кожної людини» [2, 10]. Освітня сфера не є виключенням: в цій сфері здійснюється розбудова світового (загальноєвропейського) освітнього простору, актуалізуються процеси академічної мобільності та університетської автономії, впроваджуються міждержавні стандарти тощо. Цікавою є думка дослідників В.Беха та Ю.Бех стосовно того, що вітчизняна філософія освіти здатна на основі наробок управлінської, політологічної, соціологічної і педагогічної літератури, виокремити і формалізувати найбільш поширені ідеї, що здатні розгорнутися у теорію освіти [3, 14]. На нашу думку, потужний потенціал вітчизняної педагогічної традиції має здатність до якісної інкорпорації досягнень української вищої школи до провідних ідей, які регламентують специфіку формування світового та загальноєвропейського освітнього простору. При цьому, відповідальна роль відводиться відносно новій галузі філософського знання – філософії освіти. На нашу думку, методологічні підходи саме філософії освіти здатні стати основою розбудови обґрунтованої теорії розвитку освітньої галузі в цілому, та виробити основи для якісного входження вітчизняних навчальних закладів до глобального освітнього простору. Важливим моментом при цьому є те, що глобалізаційні процеси в різних галузях матеріального виробництва потребують інтегрованого підходу до формування продуктивних сил, головною з яких є робітник нового типу: універсальний, багатомовний, толерантний, придатний до інноваційної діяльності, переміни місця роботи і житла, всебічно освічений і полікультурний, а освіта набуває надзвичайної ваги в процесах формування цього типу робітника [3, 14]. За таких умов, роль системи освіти полягає не стільки в

367

трансляції суми інформації, накопиченої попередніми поколіннями, скільки у формуванні у людини ефективних, дієвих алгоритмів адаптації до зміни зовнішніх умов існування, а отже, у формуванні навичок творчого перетворення оточуючої дійсності. Розгортання процесів глобалізації не тільки не послаблює значення окремої особистості, але, навпаки, виявляє зростаючу участь особистісного фактору в усіх суспільних перетвореннях, роблячи затребуваним осмислення проблем сучасної особистості у її взаємодії із глобалізованим соціумом. Актуалізуючи свій творчий потенціал, особистість по справжньому може якісно інтегруватись до процесів глобалізації виступаючи творцем самої себе та форм своєї життєдіяльності, творцем соціальних обставин свого життя та повноцінним учасником історичного процесу, претендуючи на роль суб’єкту свого життя, хазяїна свого життєвого шляху. Наразі освітня галузь України, як і суспільство в цілому, перебуває в стані пошуку інноваційних шляхів свого розвитку − вища школа здійснює спробу гармонійного входження до глобального світового освітнього простору. Інноваційний характер розгортання цих процесів потребує ревізії поглядів на те, якими навичками та компетенціями буде володіти український студент задля змістовного та якісного входження до глобального освітнього простору, зокрема, потребуючи імплементації наступного підходу: «Не знання, а здатність до їх отримання; не пам'ять, а мислення як провідні механізми психіки, долучені до процесів освіти; не наполегливість, а активне відношення до учбового процесу; не розуміння, а критично спрямована участь в досягненні навчальних результатів; індивідуальна самовизначеність, відповідальність; не навчання як таке, а навчання для професійного, суспільного та особистого життя» [5, 40]. Таким чином, наголошується на необхідності формування та розвитку творчих здібностей студента в якості відповіді на соціальні запити, сформовані суспільством, яке трансформується та глобалізується. Все це свідчить про необхідність посилення виховної, світоглядної ролі освіти як необхідної передумови гармонійного розвитку творчої особистості Вважаємо за доцільне наголосити на ролі філософії освіти в процесах пошуку теоретичного обґрунтування глобалізаційних тенденцій в вищій школі. Саме філософія освіти в змозі осягнути сутність сучасних соціальних трансформацій та впливати на політику в галузі вищої освіти, аби вона на істотному рівні корелювала із тенденціями, які мають місце у сучасному суспільстві. З цього приводу дослідник В.Пономаренко зауважує: «Філософська наука обґрунтовує універсальне фундаментальне значення освіти для людини, суспільства. З точки зору філософії, освіта і виховання є трансформацією «духу епохи» в структуру свідомості, світогляд, духовний світ, культуру і загальне єство особистості. Трансформований через освіту «дух епохи» стає її (особистості) стрижневою основою, визначає співрозмірність (або неспіврозмірність) людини з епохою» [4, 1]. Зважаючи на необхідність ствердження ідей розвитку творчого потенціалу особистості, важливими якостями, які необхідно формувати інструментами освіти, є здатність до виявлення того відсутнього в мотивах, знаннях та вміннях, наявність якого є необхідною для вирішення нових задач. Глобальний освітній простір висуває в якості однієї із головних вимог вміння швидко та продуктивно адаптуватися до змін, успішно вирішувати

368

нестандартні задачі тощо. Отже, ключовим елементом змісту освіти повинен бути розвиток творчого потенціалу особистості. Окреслений підхід є відповіддю на соціальне замовлення, яке спрямоване на різні сторони механізму розвитку особистості та його використанням цих навичок у життєдіяльності та трудовій сфері. ЛІТЕРАТУРА: 1. Андрущенко В.П. Філософія освіти ХХІ століття: пошук пріоритетів // Філософія освіти // В.П. Андрущенко – К.: Майстер-клас, 2005. - №1. – С.5-17. 2. Бауман 3. Глобализация. Последствия для человека и общества / Зигмунт Бауман // Пер. с англ. — М.: Издательство «Весь Мир», 2004.— 188 с. 3. Бех В.П., Бех Ю.В. Саморегуляційна парадигма освіти в епоху становлення світового громадянського суспільства // Вища освіта України: теоретичний та науково-методичний часопис // В.П. Бех, Ю.В. Бех – Ів.-Франківськ: Місто НВ, 2008.- №4 (додаток 1). – С.14-19. 4. Пономаренко В.М. Формування концептуально-понятійного поля сфери досліджень та аналізу освітньої політики – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/ portal/Soc_Gum/Gileya/ 2010_30/ Gileya30/P5_doc.pdf 5. Рындак В. Г.http://www.gnpbu.ru/cgi-bin/irbis64r_91/cgiirbis_64. exe?Z21ID=&I21DBN=PEDW&P21DBN=PEDW&S21STN=1&S21REF=1 0&S21FMT=fullwebr&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0& S21P03=M=&S21STR= Взаимодействие процессов непрерывного образования и развития творческого потенциала учителя : Дис. ... дра пед. наук : 13.00.01 / В.Г. Рындак; Оренбург. гос. пед. ин-т. Челябинск, 1996. - 340 с. УДК37(94)

СЕМЕНЧЕНКО Т.О. Харківський національний педагогічний університет імені Г. С. Сковороди, аспірант кафедри теорії і методики професійної освіти palm3@mail.ru

ДЕРЖАВНІ ОРГАНІЗАЦІЇ ПІДТРИМКИ ЯКОСТІ ОСВІТИ АВСТРАЛІЇ ГОСУДАРСТВЕННЫЕ ОРГАНИЗАЦИИ ПОДДЕРЖКИ КАЧЕСТВА ОБРАЗОВАНИЯ АВСТРАЛИИ STATE EDUCATION SUPPORT AUTHORITIES IN AUSTRALIA Анотація: У статті охарактеризовано деякі державні організації, що визначають напрями розвитку освіти в Австралії, їх основні права та обов’язки. Окреслено проекти підтримки загальної середньої та професійної педагогічної освіти в Австралії. Аннотация: В статье охарактеризовано некоторые государственные организации, которые определяют направления развития

369

образования в Австралии, их основные права и обязанности. Очерчено проекты поддержки общего среднего и профессионального педагогического образования в Австралии. Abstract: This article characterizes some state authorities that determine the ways of the development of education in Australia, their main rights and obligations. The projects of Secondary Education and Professional Teacher Education in Australia are outlined. Для визначення стратегічних напрямів діяльності у галузі освіти, розробки національних навчальних планів та програм, національних програм оцінювання якості змісту освіти з усіх сфер знань міністерствами освіти штатів засновано Австралійську раду з питань державних стандартів навчальних програм, оцінювання та звітності [2]. Рада співпрацює з асоціаціями вчителів, правліннями, професійними освітніми асоціаціями, керівниками навчальних закладів та громадськістю на рівні федерації та штатів. Цікавість представляє створений Радою веб-сайт «Моя школа» [3], який є своєрідним реєстром усіх шкіл, що надає вичерпну інформацію про розташування, рівень школи (початкова, середня чи старша середня школа) школи, джерело та відсоток фінансування, викладацький склад, кількість хлопців та дівчат, відсоток успішності, зміст навчальних програм, навчальнокалендарний план, розклад занять за семестрами. Прямі посилання на офіційні веб-сайти шкіл надають можливість швидко знайти необхідну інформацію про школу та отримати он-лайн консультацію. Завдяки інтранету школи кожен учень може створити персональну сторінку, додавши до неї особистий детальний розклад на семестр, тиждень або день, з домашніми завданнями для кожного предмету, електронною бібліотекою, повідомлення про навчальні, культурні, виховні заходи школи [4]. У 1991 році створено Австралійську раду деканів освіти, що є асоціацією деканів факультетів та директорів інститутів освіти університетів та інших вищих освітніх навчальних закладів Австралії [1]. Рада бере активну участь в ініціюванні та практичній реалізації різноманітних проектів у галузі вищої та педагогічної професійної освіти, включаючи питання фінансування та донесення до спільноти результатів проектів. Останнім часом, а конкретніше починаючи з 2011 року, асоціація працює над трьома визначальними проектами: «Залучення корінного та населення островів Торресової протоки до педагогічної освіти», «Підготовка вчителів майбутнього», «Досягнення майбутніми вчителями вимог стандартів з грамотності та лічби». Метою проекту «Залучення корінного та населення островів Торресової протоки до педагогічної освіти» є утримання студентів, що вступають до факультетів педагогіки, та спонукання їх до продовження кар’єри у секторі освіти. Проект розрахований на чотири роки (2011 – 2015рр.). Проект «Підготовка вчителів майбутнього» переслідував формування у вчителів вмінь оперування новітніми інформаційними технологіями та їх доцільного використання у навчальному процесі. Практична реалізація проекту тривала 15 місяців та була завершена у липні 2012 року. Одним із напрямів проекту стало включення до планів навчальних програм підготовки майбутніх вчителів завдань, виконання яких потребує залучення інформаційних технологій.

370

ЛІТЕРАТУРА: 1. Australian Council of Deans of Education Inc. Major Projects. Режим доступу: http://www.acde.edu.au/pages/page47.asp 2. Australian Curriculum, Assessment and Reporting Authority. Режим доступу: http://www.acara.edu.au/default.asp 3. Australian Curriculum, Assessment and Reporting Authority. Режим доступу: http://www.myschool.edu.au/ 4. Conservatorium High School. Режим доступу: http://web2.conservath.schools.nsw.edu.au/students/ СИЛКА О.О. завідувач навчально-методичного відділу дистанційної освіти Сумського ОІППО

ХМАРНІ ТЕХНОЛОГІЇ У ДИСТАНЦІЙНІЙ ОСВІТІ Аннотация В статье приведена сравнительная характеристика публичных и частных онлайн-сервисов а также систем управления обучением на основе облачных технологий, проанализированы преимущества и недостатки их использования в образовательной системе, в частности в организации дистанционного обучения. Глобальні тенденції інформатизації суспільства засвідчують важливу роль обчислювальної техніки та комп’ютерних мереж у генеруванні та обробці постійно зростаючих обсягів інформації. Високий рівень інтеграції інформаційно-комунікаційних технологій з усіма сферами людського життя має враховувати можливість якісного доступу до електронного контенту у будьякий час, незалежно від місця перебування, апаратної платформи чи використовуваного пристрою. Останніми роками спостерігається зміна культури використання програмного та апаратного забезпечення комп’ютерної техніки: поява інноваційних мобільних пристроїв (смартфонів, планшетних комп’ютерів, електронних книжок тощо) значною мірою сприяла розробленню нової мережевої архітектури доступу до інформації. Відбувається поступовий перехід від застосування класичних desktop- та клієнт-серверних рішень до хмарних технологій, головними конкурентними перевагами яких є простота використання, відсутність витрат на технічне обслуговування, браузерна модель доступу, високий рівень захисту інформації, технічна підтримка 24/7. З 2007 року провідні ІТ компанії світу Google, Oracle, Amazon, IBM та Microsoft пропонують інфраструктуру веб-сервісів, які надають клієнтам віддалені розподілені обчислювальні потужності та можливість збереження даних у хмарі. Їх архітектура передбачає організацію роботи користувача на відстані від фізичного розміщення техніки і дозволяє використовувати потужні ресурси дата-центрів з будь-якого комп’ютера. За даними американської аналітичної компанії IDC, загальний ринок хмарних технологій у 2012 р. становив приблизно 40 млрд. дол., а у 2016 р за прогнозами зросте до 98

371

млрд. дол. Національний інститут стандартів і технологій (США) наводить таке визначення хмарних обчислень (англ. cloud computing): «це модель забезпечення повсюдного і зручного мережевого доступу за вимогою до загального пулу конфігурованих обчислювальних ресурсів (наприклад, мереж передачі даних, серверів, пристроїв зберігання даних, прикладних програм і сервісів – як разом, так і окремо), які можуть бути оперативно надані і вивільнені з мінімальними експлуатаційними витратами і/або зверненнями до провайдера» [2]. Таким чином, хмарні обчислення, або ж хмарні технології, – це симбіоз програмного та апаратного забезпечення, крос-територіальний мережевий доступ до необхідних конкретному користувачеві ресурсів. На сьогодні виділяють 3 типи сервісів, які надаються хмарними технологіями: програмне забезпечення як сервіс, платформа як сервіс та інфраструктура як сервіс. Програмне забезпечення як сервіс (SaaS, англ. Software-as-a-Service) – це модель, за якою користувачеві надається можливість самостійно обирати необхідне програмне забезпечення і сплачувати лише за його фактичне використання. Доступ до такого сервісу організовано через мережу Internet або виділені фізичні/віртуальльні лінії зв’язку за допомогою клієнтської програми чи браузеру. За моделлю SaaS провайдер адмініструє єдине програмне ядро, доступ до якого забезпечується усім клієнтам, здійснює технічну підтримку і оновлення програмного забезпечення. Платформа як сервіс (PaaS, англ. Platform-as-a-Service) – це модель, за якою користувач отримує платформу з операційною системою та базовими прикладними сервісами. Платформа як сервіс дозволяє розробляти, тестувати та розгортати власні програмні напрацювання без значних інвестицій в інфраструктуру та програмне середовище. Інфраструктура як сервіс (IaaS, англ. Infrastructure-as-a-Service) дозволяє орендувати комутаційне обладнання, сервери, дата-центри та надає гнучкі можливості щодо масштабування такої інфраструктури в залежності від конкретних потреб в реальному часі. Ринок програмного забезпечення на основі хмарних обчислень щороку зростає швидкими темпами і сьогодні для індивідуального чи корпоративного використання пропонується широкий спектр засобів та інструментів за SaaS-, PaaS- та IaaS-моделями. Класичним прикладом використання хмарних технологій є електронна пошта в її сучасному розумінні. Більшість приватних користувачів, окрім корпоративних, вже відмовились від використання поштових клієнтів Microsoft Outlook чи The Bat!, надаючи перевагу роботі з електронною поштою за допомогою веб-інтерфейсу. За таким принципом працюють поштові сервіси Gmail, Hotmail (незабаром Outlook.com), Yandex, Mail.ru та ін. Компанії Google, IBM, Microsoft, VMware, Parallels та Adobe є світовими лідерами у наданні своїх рішень для розробників програмного забезпечення та звичайних користувачів за допомогою хмарних технологій. Чітка тенденція до віртуалізації програм, які найчастіше використовуються більшістю користувачів (текстові та табличні процесори, аудіо- та відеоплеєри, редактори графічних файлів та презентацій тощо), виявляється в активній

372

розробці їхніх мережевих аналогів, реалізованих у хмарі. Серед безкоштовних хмарних сервісів, доступних для індивідуального та колективного використання, можна виділити продукти компанії Google (Google Apps), а саме:  Google Drive (Docs) – віртуальний диск у мережі Internet, який підтримує функції створення, редагування та зберігання текстових документів, електронних таблиць та презентацій за допомогою веб-інтерфейсу;  Google Groups – використовуються для організації колективної роботи, впорядкування та архівування списків розсилки, дають змогу спілкуватися та співпрацювати учасникам груп;  Google Cloud Print - можливість зробити домашній чи робочий принтер доступним за допомогою будь-якого пристрою, підключеного до мережі Internet;  Google Picasa Web Albums – сервіс збереження, упорядкування та редагування зображень;  Youtube – перегляд та редагування відео-файлів онлайн (очікується поява платної підписки на канали). Компанія Microsoft пропонує своїм клієнтам низку послуг, що базуються на хмарній архітектурі і передбачають безкоштовний або платний преміумдоступ. Конкурентні переваги Microsoft Live@edu властиві таким продуктам, як:  SkyDrive – безкоштовне віртуальне сховище інформації, доступне з будь-якого пристрою. Продукт забезпечує розміщення та редагування файлів різного типу; створює умови для одночасної роботи з файлом для кількох користувачів;  Outlook.com – поштовий сервіс;  Skype – умовно безкоштовні послуги аудіо- та відеозв’язку, обміну повідомленнями. Клієнтська програма, яка встановлюється на комп’ютер чи смартфон, дозволяє виконувати дзвінки на стаціонарні та мобільні телефони, організовувати телеконференції, проводити обмін файлами;  Office 365 – розміщена у хмарі альтернатива звичному для багатьох пакету MS Office, основними перевагами якої виступають можливість використання електронної пошти корпоративного класу, організації вебконференцій та редагування електронних документів в режимі онлайн. Окрім зазначених компаній, подібний функціонал також підтримують Apple Inc. та Dropbox. Невелика різниця у змісті послуг цих компаній полягає у розмірі віртуального диску; типах операційних систем, що підтримуються; організації віддаленого доступу та груповій роботі з файлами; швидкості розповсюдження файлів. Описані вище сервіси останніми роками набули широкого застосування у сфері надання освітніх послуг для навчальних закладів різних типів. Досвід застосування мережевих соціальних сервісів Інтернету в освіті аналізується в роботах вітчизняних та зарубіжних авторів: В.Ю. Бикова, Р.С. Гуревича, В.Н. Кухаренка, І.М. Худякової (Україна), І.Г. Захарової, К.Г. Кречетнікова та І.В. Кречетнікової (Росія), С.В. Абламейка, Ю.І. Воротницького, Н.І. Листопад (Білорусь), Грендона Джила [1]. Звичайно, використання таких сервісів суттєво розширює шляхи та методи обробки масивів інформації, але на сьогодні вони не надають цілісної платформи для організації повноцінного колективного навчання, що дуже важливо, наприклад, в дистанційній освіті. Хоча позитивним фактором у доступності таких сервісів виступає власне

373

можливість обирати саме такі технології, які, на думку конкретного користувача, надають йому найбільш широкі можливості для досягнення навчальної мети. Перспективним напрямом використання хмарних технологій в освіті виступає формування віртуального навчального простору, відкритого для кожного. Сучасні ІКТ забезпечують учасників такого простору гнучкістю пошуку, впорядкування та використання різноманітних джерел інформації з метою запозичення передового досвіду і педагогічних практик, сприяючи саморозвитку та самоосвіті особистості. Khan Academy, Udacity та PIL Network виступають яскравими прикладами таких рішень, надаючи будь-якому користувачеві доступ до безкоштовних банків даних навчальної тематики. У більшості випадків освітні установи витрачають великі кошти на розбудову та підтримку власної ІТ-інфраструктури: спеціалізованого приміщення з серверним та комутаційним устаткуванням, організацію каналів безперебійного зв’язку, навчання та оплату праці ІТ-працівників, купівлю та оновлення програмного забезпечення. Такий організаційний підхід призводить до неефективного використання фінансових і людських ресурсів, слабкої масштабованості розгорнутих систем. Натомість більш рентабельним у цьому контексті виявляється аутсорсинг – оренда у спеціалізованої компанії розвиненої та налагодженої ІТ-інфраструктури разом з кваліфікованими фахівцями. Освітні установи, які планують впровадження у свою роботу сучасних дистанційних технологій мають звернути увагу на рішення, що базуються на хмарних технологіях. Організація навчання за дистанційною формою у хмарі передбачає використання спеціалізованих систем управління навчальним процесом – LMS (Learning Management System). Огляд ринку програмних засобів для організації дистанційної освіти з використанням хмарних технологій засвідчує певну відмінність підходів розробників у визначенні базового та додаткового функціоналу своїх LMS. Така варіативність надає ІТпідрозділам можливість вибору найбільш оптимальних сервісів для організації системи дистанційного навчання на основі хмарних технологій. У таблиці 1 подаємо порівняльну характеристику можливостей та переваг деяких з цих сервісів. Таблиця 1 Назва сервісу Опис можливостей

Adobe Connect

Creative eCOLLEGE

Складовими модулями виступають Meeting (організація Internet-семінарів та відео-конфренцій забезпечується проведення презентацій та обмін файлів між користувачами); Training (дозволяє створювати, проводити та адмініструвати дистанційні курси); Events (управління життєвим циклом дистанційних курсів – реєстрація та оцінювання студентів, сповіщення про результати навчання та генерація загальної звітності). Забезпечує безлімітну підтримку користувачів. До складу сервісу входять такі компоненти, як індивідуальне робоче місце, кабінети, навчальні

374

Docebo

Haiku

MoodleRooms

OpenClass

класи, візитівка, RSS, системи реєстрації, планування, тестування та анкетування користувачів. Передбачає SaaS або преміум-підписку з підтримкою від 5 до 2000 користувачів, забезпечує інтеграцію з соціальними мережами (Facebook, Twitter, LinkedIn), платформами телеконференцій (Adobe Connect, BigBlueButton, Cisco WebEx, OnSync, Teleskill) онлайн магазинами Google Apps та MarketPlace. Дозволяє створювати веб-сайти, організовувати колективні діяльності та проводити оцінювання. Характерними особливостями цього сервісу є підтримка необмеженої кількості користувачів та інтеграція з Google Docs. Колабораційний сервіс Moodle, NetSpot та Blackboard, що базується на open source технологіях. Користувачі Moodle, Angel LMS, Learn LMS, та Sakai для своєї роботи можуть використовувати єдиний репозитарій навчальних об’єктів (Blackboard xpLor). Перспективний безкоштовний та масштабований сервіс, який наразі знаходиться на стадії бетатестування. Користувачам доступні списки курсів та розклад занять, журнал оцінок, модулі завантаження файлів та звітів щодо виконаних завдань, можливість створення власних робочих груп.

Отже, хмарні технології є визнаним трендом розвитку мережевої архітектури на найближчі роки. Перспективи широкого використання хмарних технологій у системі дистанційної освіти полягають у створенні відкритого інформаційного простору, в якому можливі: вільний доступ кожного слухача до дистанційних курсів, проведення онлайн консультацій, користування електронними базами даних, обмін навчальними матеріалами, інтеграція з соціальними мережами, формування робочих груп, проведення відеоконференцій тощо. ЛІТЕРАТУРА:

1. Grandon Gill. 5 (really) hard things about using the internet in higher education [Електронний ресурс] / G. Grandon // eLearn Magazine, #3, 2006. — P. 1. — Режим доступу: http://delivery.acm.org/ 10.1145/1130000/1126019/p1– gill.html. 2. Mell Peter and Grance Timothy. The NIST Definition of Cloud Computing. Recommendations of the National Institute of Standards and Technology. NIST (20 October 2011).

375

УДК 371.123

СТУКАЛОВА Т.Г. ст. викладач кафедри соціально-гуманітарних дисциплін КЗ Сумський ОІППО (Україна)

ІНФОРМАЦІЙНА КУЛЬТУРА ЯК ІННОВАЦІЙНА СКЛАДОВА ПРОФЕСІЙНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ ВЧИТЕЛЯ ИНФОРМАЦИОННАЯ КУЛЬТУРА КАК ИННОВАЦИОННАЯ СОСТАВЛЯЮЩАЯ ПРОФЕССИОНАЛЬНОЙ КОМПЕТЕНТНОСТИ ПЕДАГОГА В статье рассматривается влияние информационного общества на формирование информационной культуры педагога в ХХІ ст.. Проанализирована информационная культура педагога как составляющая профессиональной компетентности учителя, оговорена необходимость использования информационно-коммуникационных технологий на уроках, которые повышают эффективность обучающегося процесса. THE INFORMATIONAL CULTURE AS INNOVATIONAL COMPONENT OF A TEACHER’S PROFESSIONAL COMPETENCE The article examines the influence of informational society on the formation of a teacher’s informational culture. The informational culture, as a component of the teache’s professional competence is analysed, and the necessity of using information and communication technologies on the classes to ensure the effectiveness of the learning process is stipulated. Фундаментальною проблемою сучасної освіти ХХІ століття є підготовка людини до життя у суспільстві постійних змін. Інтенсивний розвиток цивілізації: економічна глобалізація, становлення інформаційного суспільства, посилення взаємозалежності народів, впливають сьогодні на розвиток освіти. Інформаційне суспільство – це особливий етап розвитку суспільства де головною дієвою особою є людина, яка володіє інформацією, комп’ютерною технікою, інформаційно-комунікаційними технологіями. Характерними рисами теоретичного інформаційного суспільства, є:  збільшення ролі інформації і знань в житті суспільства;  зростання числа людей, зайнятих інформаційними технологіями, комунікаціями і виробництвом інформаційних продуктів і послуг, зростання їх частки у валовому внутрішньому продукті;  зростання інформатизації та ролі інформаційних технології в суспільних та господарських відносинах;  створення глобального інформаційного простору, який забезпечує: ефективну інформаційну взаємодію людей, їх доступ до світових інформаційних ресурсів і задоволення їхніх потреб [5,с112]. «Людина сьогоднішнього дня постійно взаємодіє з0величезним потоком інформації. Теперішнє суспільство називають інформаційним. В інформаційному суспільстві найважливішим продуктом людської діяльності

376

стає виробництво, експлуатація та використання знань, його головною цінністю стає інформація. Сьогодні_люди розуміють, що жодну серйозну економічну, соціальну, технічну задачу неможливо_успішно вирішити без переробки значних обсягів інформації» [3,с.124]. Інформатизація суспільства в сучасних умовах передбачає обов’язкове використання в шкільній освіті комп’ютерів, що актуалізує проблеми формування інформаційної грамотності та інформаційної культури вчителя. Інформаційна грамотність в роботі вчителя включає такі компоненти:  знання та вміння використання різних методів для отримування інформації з різних джерел та її збереження;  здатність оцінити цінність, ефективність та достовірність отриманої інформації для використання у своїй професійній діяльності;  володіння навичками використання комп’ютерних та Інтернет – технологій у своїй професійній діяльності;  вміння розміщувати свою інформацію в Інтернеті. Українська освіта повинна бути орієнтована на особистість яка має рівний доступ до якісної освіти, щоб бути конкурентоздатною на світовому ринку праці. Одним із важливих кроків0модернізації освіти є підготовка учнів до швидкого сприйняття й опрацювання великих обсягів інформації, озброєння їх сучасними засобами та технологіями роботи, формування в них інформаційної культури [2]. Але0відповідно, щоб сформувати інформаційну культуру в учнів, учитель і сам мусить володіти такою культурою. В останні роки, більшість науковців підкреслюють важливість формування інформаційної культури яка є складовою загальної та фахової культури. У сучасних психолого-педагогічних дослідженнях інформаційну культуру розглядається як одна із складових професійної компетентності вчителя. Професійна компетентність – це система наукових знань, інтелектуальних і практичних умінь і навичок; загальної культури, особистісних якостей учителя, спроможного вирішувати психолого-педагогічні завдання. Сучасний учитель повинен уміти творчо засвоювати знання, критично осмислювати здобуту з різних джерел інформацію . Професійна компетентність вчителя включає в себе такі компетентності:  ключові – необхідні для виконання будь-якої професійної діяльності (інформаційно- комунікативні, соціально-трудові, мовні, культурні, здатність учитися);  базові – відображають специфічний характер педагогічної діяльності (організаційний, дидактичний компоненти, здатність до педагогічного мислення, когнітивно-креативний, психологічний, оцінювальний, консультативний компоненти і здатність до розвитку впродовж усього життя);  соціально-предметні компетентності (рівень володіння предметом і розвиток дослідницької компетентності учителя). Аналіз праць вчених свідчить що, інформаційна культура педагога – це інтегроване0особистісне утворення, що містить у собі не тільки вміння працювати з комп'ютером, а й уміння орієнтуватися в сучасному0інформаційному середовищі, уміння шукати, відбирати і критично

377

аналізувати інформаційні ресурси, уміння спілкуватися за допомогою сучасних засобів комунікації. Складниками інформаційної культури є:  інформаційна_компетентність: здатність забезпечити собі вільний доступ до інформації, створити і розповсюдити власну інформацію, ефективно використати знання в розв’язанні різних проблем;  інформаційний ціннісно-змістовий компонент: система особистісно значущих і особистісно_цінних устремлінь, ідеалів, переконань, поглядів, позицій у галузі інформаційних процесів;  інформаційна рефлексія: відслідковування цілей, процесу та результатів своєї діяльності0з присвоєння інформаційної культури, осмислення вчителем власного рівня інформаційної грамотності і компетентності;  інформаційна культуротворчість: готовність вчителя до виконання культуротворчої ролі як стосовно присвоєння культури, так і створення нових форм культури. Таким чином, інформаційну культуру слід розглядати як досягнутий рівень організації інформаційних процесів, ступінь0задоволення потреб людей в інформаційному спілкуванні, рівень ефективності створення, збирання зберігання, опрацювання та використання інформації. Однією iз ознак інформаційної культури особистості є розумiння сутностi0iнформацii та iнформацiйних процесiв, їх ролi в процесi пiзнання навколишньої дiйсностi та створюючої дiяльностi людини. до Учитель постійно працює з масивами інформації, що в сучасному суспільстві збільшуються шаленими темпами. Дати правильну дидактичну оцінку інформаційної продукції здатна лише інформаційно грамотна особистість, тому закономірною є необхідність підготовки вчителів до оволодіння педагогічними технологіями формування інформаційно – грамотної особистості в сучасному постіндустріальному суспільстві, а для цього вони самі мають володіти високим рівнем інформаційної культури. Інформаційну грамотність Р. С. Гуревич розглядає як «можливість особистості знаходити та використовувати інформацію з різних джерел» [1,с.355]. Аналізуючи дослідження з даної теми ми можемо виділити основні компоненти інформаційної грамотності сучасного педагога: це уміння знаходити необхідну інформацію для професійної та повсякденної діяльності; користуватися0 цією інформацією, аналізувати, синтезувати, оцінювати її, використовуючи при цьому0 новітні інформаційні та комунікаційні технології. Отже, інформаційна культура вчителя – це система інтеграційних взаємодій між розвитком інформаційної грамотності відповідно до сучасних досягнень науки і техніки, розвитком інформаційного досвіду, де головним критерієм виступає певний рівень інформаційної компетентності спеціаліста. Інформаційна культура вчителя, на думку І.А. Луговська є «відносно цілісна підсистема загальної професійної культури людини, є продуктом його творчих здібностей і в сукупності з професійно значущими якостями вчителя виявляється в таких аспектах» [4,с.57]. а саме :  висока комунікативна культура;  розуміння0й уміння адекватно інтерпретувати тенденції розвитку інформаційного суспільства;

378

    

володіння основами аналітичної переробки інформації; уміння працювати з різною інформацією; знання особливостей інформаційних потоків у своїй сфері діяльності; ефективна робота з масовими інформаційними технологіями; уміння витягати інформацію з різних джерел та представляти її в зрозумілому вигляді;  навички використання технічних пристроїв;  володіння всіма жанрами навчально-методичної літератури;  володіння засобами психолого-екологічного захисту від негативної інформації. Формування і розвиток інформаційної культури вчителя, це не лише мета освіти, а й засіб, що дозволяє найбільш ефективно здійснювати освітні процеси. Розглядаючи інформаційну культуру як складову професійної компетентності вчителя, ми виходимо з того, що інформаційна культура – це система знань, умінь і навичок із формулювання потреби в інформації; здійснення пошуку необхідної інформації з усієї сукупності інформаційних ресурсів;0 з відбору, оцінювання, збереження знайденої інформації; з0 інтеграції, структуризації та створення нової інформації. Виходячи0 з сучасних умов розвитку інформаційного суспільства і соціального замовлення, інформаційна0культура вчителя сучасної школи має включати:  знання інформаційно-комунікаційних освітніх технологій;  знання принципів побудови глобальної0 мережі та уміння використовувати її ресурси в професійній діяльності;  вміння знаходити інформацію, аналізувати та диференціювати її. На сьогоднішньому етапі розвитку українського суспільства інформаційна культура педагога виступає основним орієнтиром нової освітньої парадигми, а професійна компетентність вчителя є фундаментом для успішної реалізації освітньої політики держави. Інформаційна культура вимагає від педагога нових знань та вмінь, особливого стиля мислення, забезпечує їм необхідну соціальну адаптацію до змін та гарантує місце в інформаційному суспільстві. Інформаційна культура вчителя є важливою складовою професійної компетентності вчителя, оскільки вимагає постійно підвищувати свої професійні якості, застосовувати передові педагогічні та інформаційнокомунікаційні технології у своїй професійній діяльності, успішно розв’язувати як загальнокультурні, так й освітні задачі, направлені на навчання, розвиток та виховання активних членів суспільства знань. ЛІТЕРАТУРА: 1. Гуревич Р. С. Формування інформаційної культури майбутнього фахівця / Р. С. Гуревич Педагогіка і психологія професійної освіти: результати досліджень: Зб. наук. праць / За ред. І.А. Зязюна, Н.Г. Ничкало. – К., 2003. – С. 354-360. – (Педагогіка і психологія професійної освіти: результати досліджень: Зб. наук. Праць). 2. Закон України «Про основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки» [Електронний ресурс] /

379

Закон України від 9 січня 2007 № 537-V // Веб сайт Верховної Ради України. – 2011. – Режим доступу :http://zakon2.rada.gov. ua/laws/show/537-16 3. Кремень В. Г. Освіта і наука в Україні – інноваційні аспекти. Стратегія. Реалізація. Результати./ В. Г. Кремень – К., 2005. – 448 с. 4. І.А. Луговськова. Формування інформаційної культури як складова розвитку особистості. [Електронний ресурс] / Духовність особистості: методологія, теорія і практика. – 2012. – Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/domtp/2012_4/titul.htm 5. В. Ю. Степанов. Інформаційне суспільство: концептуальний аспект -філософії. [Електронний ресурс] / Теорія та історія культури (філософські й культурологічні виміри). – 2010. - Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/ku/2010_31/ku31-1-10.pdf 6. Ганна Труханенко. Різні підходи до визначення поняття «інформаційна компетентність» у сучасній літературі. [Електронний ресурс] / Наукові записки. – 2012. - Режим доступу: http://archive. nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Nz_p/2012_107_2/statti/28.pdf СЫМАНЮК Э.Э., д.психол.н., профессор, заведующий кафедрой акмеологии и психологии управления Уральского государственного педагогического университета; РФ ДЕВЯТОВСКАЯ И.В., к.психол.н., доцент кафедры акмеологии и психологии управления Уральского государственного педагогического университета. РФ

ВЛАСТЬ КАК ПСИХОЛОГИЧЕСКИЙ БАРЬЕР ВНЕДРЕНИЯ ИННОВАЦИЙ В ОБРАЗОВАНИЕ Современная ситуация в России характеризуется модернизацией и ускоренным развитием различных сфер деятельности, а том числе и образование. В условиях нарастающей конкуренции в сфере образования серьезные требования предъявляются к личности руководителя образовательного учреждения, к его способности грамотно распределять обязанности среди педагогов, мотивировать их на инновационную деятельность и сверхнормативную активность в процессе перехода на новые ФГОСы. В связи с этим, востребованы руководители с высоким уровнем готовности к реализации инновационных проектов, владеющие инновационным стилем деятельности. Вместе с тем, на пути внедрения инноваций возникают психологические барьеры, которые рассматриваются нами как субъективно окрашенное переживание трудностей, обусловленное объективными ограничениями проявлений жизнедеятельности человека и препятствующее удовлетворению его потребностей.

380

К психологическим барьерам, препятствующим внедрению инноваций в образование мы относим: кризисы профессионального развития личности; профессиональные деструкции; индивидуально-психологические качества личности (ригидность, низкая толерантность, агрессивность и др.); ухудшение профессионально-психологического здоровья (внедрение нового требует больших психологических затрат), реализация властных функций. В статье мы остановимся на рассмотрении власти как одного из важнейших барьеров инновационной деятельности руководителя образовательного учреждения. Власть – это система соотнесенности господства и подчинения в различных системах отношений между людьми, группами, организациями; в «узком» смысле, власть – это реализация своего права или возможности глобально социального и конкретно межличностного давления. При рассмотрении личности руководителя образовательного учреждения набольший в контексте выполнения управленческой деятельности интерес для нас представляет организационный подход, понимающий власть как ресурс, воплощающийся в наращивании порядка, уровня организации, организованности и регламентации жизни по всем параметрам. В современных условиях зачастую только опора на властный ресурс делает возможным быстрое внедрение образовательных инноваций. Введение единого государственного экзамена, переход на новую систему оплаты труда, появление автономных образовательных учреждений – все это потребовало высокого уровня организованности и ответственности и, как следствие, жесткой централизации власти в руках руководителя образовательного учреждения. Вместе с тем, такой порядок сковывает и ограничивает творчество и инициативу людей, к тому же, инициатива, не утвержденная властью, ищет собственные обходные пути, не получая на это санкции власти. В результате, несмотря на декларирование инновационных образовательных технологий, в школах доминирует традиционный подход к обучению. Платонов Ю.П. пишет, что содержание деятельности руководителя обусловлено, прежде всего, выполнением целого ряда управленческих функций по руководству организации [5]. Рассмотрим это на примере личности руководителя образовательного учреждения. Так, административная функция является наиболее важной в деятельности руководителя, поскольку связана с координацией педагогической деятельности каждого члена коллектива в рамках одной общей, коллективной деятельности. Специфика этой функции заключается в структурированности и целостности усилий членов педагогического коллектива в достижении общих целей. Целеполагающая функция связана с определением приоритета оперативных и тактических целей коллективной деятельности, определения методов и средств их достижения. Реализация этой функции требует от руководителя образовательного учреждения умения учитывать особенности современного образования, способности находить правильное и адекватное решение в конкретной ситуации, будь то это работа с детьми-мигрантами или профессиональное развитие педагогического коллектива. Неспособность руководителя к выполнению этой функции приводит к дезорганизации деятельности коллектива образовательного учреждения. Поскольку

381

целеполагающая функция руководителя заключается в планировании и прогнозировании коллективной деятельности, наиболее эффективным руководителем оказывается тот, кто способен осуществлять оптимальный выбор из ряда возможных решений на основе прогностической оценки ситуации. Дисциплинарная функция связана с необходимостью поддержания в педагогическом коллективе в процессе совместной профессиональной деятельности должной результативности выполнения каждым педагогом своих функционально-ролевых обязанностей, а также следования принятой в образовательном учреждении организационной культуре.. В выполнении дисциплинарной функции наиболее отчетливо проявляется ориентация на единоначальное или коллегиальное решение вопросов; мера применения тех или иных методов воздействия характеризует личность руководителя образовательного учреждения. Экспертно-консультативная функция связана, прежде всего, с профессиональной компетентностью руководителя. В процессе педагогической деятельности руководитель обычно является тем лицом, к которому чаще всего обращаются педагоги (или должны обращаться) как к источнику достоверной и надежной информации или как к наиболее знающему человеку. Ведь именно руководитель образовательного учреждения является проводником образовательной политики в своей школе. Коммуникативно-регулирующая функция предполагает регулирование через систему коммуникативных связей в педагогическом коллективе функционально-ролевых взаимоотношений, и требует от руководителя образовательного учреждения давать необходимые разъяснения тем или иным управленческим решениям. Функция представительства. Важную роль в жизнедеятельности любого педагогического коллектива играет представительство его руководителя во внешних организациях, участие в экспертных советах при органах управления образованием, вхождение в состав жюри различных профессиональных конкурсов, участие в работе государственных аттестационных комиссий педагогических университетов. Успешное осуществление функции представительства является одним из условий авторитета руководителя образовательного учреждения. Важную роль в осуществлении этой функции играют профессиональная компетентность, опрятный внешний вид, спокойная манера поведения, уважительное отношение к своим товарищам, сдержанность в общении четкое и ясное изложение своих мыслей. Важнейшим условием выполнения воспитательной функции руководителем образовательного учреждения является формирование и развитие коллегиальности в деятельности, максимальной включенности каждого члена педагогического коллектива в образовательный процесс, создание морально-психологического климата, основанного на деловом сотрудничестве и взаимопомощи. Межличностные отношения в коллективе, уровень их развития, модальность (эмоциональная окраска) отношений – индикатор реализации руководителем данной функции. Психотерапевтическая функция раскрывает умение руководителя предотвращать и оперативно решать возникающие в коллективе конфликтные ситуации и устранять стресс-факторы. Эта сторона руководства в значительной степени влияет на результативность педагогической деятельности, повышая ее

382

управленческо-воспитательный потенциал, предотвращая развитие в педагогическом коллективе деструктивных конфликтов. Постоянная реализация руководителем образовательного учреждения властных функций усиливает развитие профессиональных деформаций, что препятствует эффективному внедрению инноваций. Кратко охарактеризуем основные профессиональные деформации руководителей образовательных учреждений, основываясь на подходе, изложенном нами ранее [6,7]. 1. Авторитарность проявляется в жесткой централизации управленческого процесса, единоличном осуществлении управленческих функций, использовании преимущественно распоряжений, рекомендаций, указаний. Авторитарные руководители тяготеют к различным наказаниям подчиненных, отказываются от сотрудничества с ними. Авторитарность обнаруживается в снижении рефлексии – самоанализа и самоконтроля личности. 2. Демонстративность – качество личности, проявляющееся в эмоционально окрашенном поведении, желании нравиться, стремлении быть на виду, проявить себя. Эта тенденция реализуется в оригинальном поведении, демонстрации своего превосходства, нарочитых преувеличениях, расцвечивании своих переживаний, в позах, поступках, рассчитанных на внешний эффект. Эмоции ярки, выразительны в проявлениях, но неустойчивы и неглубоки. Определенный уровень демонстративности необходим при осуществлении профессиональной деятельности в сфере «человек-человек», однако когда она начинает определять стиль поведения, то снижает качество управленческой деятельности, становясь средством самоутверждения руководителя. 3. Доминантность обусловлена выполнением руководителем властных функций, ему даны большие права: требовать, наказывать, оценивать, контролировать. Развитие этой деформации определяется также индивидуально-типологическими особенностями личности. В большей мере доминантность проявляется у холериков и флегматиков. Она может развиться на основе акцентуации характера. Но в любом случае управленческая деятельность создает благоприятные условия для удовлетворения потребности во власти, в подавлении других и самоутверждении за счет подчиненных. 4. Профессиональная агрессивность проявляется во враждебном отношении к неуспешным сотрудникам, в приверженности к «карательным» воздействиям, в требовании безоговорочного подчинения. 5. Социальное лицемерие руководителя обусловлено необходимостью оправдывать высокие нравственные ожидания подчиненных и коллег, пропагандировать моральные принципы и нормы поведения. Социальная желательность с годами превращается в привычку морализирования, неискренность чувств и отношений. Наличие профессиональных деформаций, развивающихся в процессе реализации властных полномочий, обусловливает сопротивление инновациям в образовании, которое может происходить в открытой и скрытой формах. Открытое сопротивление внедрению инноваций происходит в форме прямого

383

отказа от выполнения новых видов деятельности. В качестве вариантов скрытых форм сопротивления инновациям можно выделить:  Формальное участие в инновациях. Педагог не выражает открыто свое несогласие, но использует любую возможность избежать инновационной деятельности: уход на больничный, тяжелые семейные ситуации, плохое самочувствие и т.д. В результате изменения проходят для данного педагога бесследно.  «Кусочное внедрение». В данном случае происходит освоение только некоторых элементов инновации, наиболее привлекательных и легко реализуемых, не требующих серьезных усилий. Так например, в процессе освоения личностно ориентированных технологий, некоторые педагоги демонстрировали изменение образовательного пространства, сохраняя при этом традиционные методы обучения.  «Вечный эксперимент». Такая форма обеспечивает педагогу снижение контроля за результатами инновационной деятельности, так как пока идет внедрение, то оценить результаты не представляется возможным. Руководители образовательных учреждений отмечают, что практически во всех школах есть педагоги, выбирающие такую тактику поведения.  «Отчетное внедрение» - изменения осуществляются только на бумаге, в реальности все остается по-прежнему. Многолетний опыт работы с педагогами позволяет нам предположить, что такая форма инновационных конфликтов встречается достаточно часто. При внедрении педагогического мониторинга, многие педагоги «рисовали» его результаты в последнюю ночь перед проверкой.  «Параллельное внедрение», которое предполагает сосуществование нового наряду со старым. К такой форме потенциально готовы только опытные педагоги, которые в силу своих педагогических убеждений, основываясь на своем педагогическом опыте принципиально не согласны с внедряемой инновацией. Однако идти на открытое столкновение они не готовы (есть риск попасть в число консерваторов, тормозящих развитие образования) и предпочитают реализовывать в ситуации контроля новую технологию, а в обычной деятельности используют привычные способы работы. Действенными направлениями профилактики и коррекции профессиональных деформаций являются: -повышение управленческой компетентности руководителей образовательных учреждений; - развитие психологической и аутокомпетентности руководителей; - создание развивающей среды в образовательном учреждении.

384

УДК 37:316.3

ТАРУСІНА Н.Е. старший викладач кафедри інформаційних технологій, Донецький державний університет управління e-mail: natalja-tarusina@rambler.ru

ОСВІТНЬО-ФАХОВИЙ ПОТЕНЦІАЛ ЯК СКЛАДОВА ЛЮДСЬКОГО ТА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОГО КАПІТАЛУ СУСПІЛЬСТВА ЗНАНЬ ОБРАЗОВАТЕЛЬНО-ПРОФЕССИОНАЛЬНЫЙ ПОТЕНЦИАЛ КАК СОСТАВЛЯЮЩАЯ ЧЕЛОВЕЧЕСКОГО И ИНТЕЛЛЕКТУАЛЬНОГО КАПИТАЛА ОБЩЕСТВА ЗНАНИЙ EDUCATIONAL AND PROFESSIONAL POTENTIAL AS A COMPONENT OF HUMAN AND INTELLECTUAL CAPITAL OF KNOWLEGE SOCIETY Проаналізовано сучасні поняття людського та інтелектуального капіталів. Запропоновано їх трактування в контексті духовно-інформаційного підходу. Зʼясовано, що освітньо-фаховий потенціал є складовою, єдиною утворюючою людського та інтелектуального капіталів суспільства знань. Проанализированы современные понятия человеческого и интеллектуального капиталов. Предложена их трактовка в контексте духовноинформационного подхода. Выяснено, что образовательнопрофессиональный потенциал является составляющей, единой образующей человеческого и интеллектуального капиталов общества знаний. Стрімкі темпи науково-технічного прогресу, висока динамічність сучасного ділового світу, безперервні зміни в технологіях на ринку праці, спрямованість на впровадження інновацій, підтримку та розвиток малого підприємництва обумовлюють характер вимог, що висуваються до формування освітньо-фахового потенціалу країни, формування єдиного інформаційного простору. Проблема людського капіталу як форми нематеріальних активів досліджувалася В.П. Антонюк, С.Й. Вовканич, О.К. Любчук, Л.К. Семів, В.І. Токаревою, Л.А. Янковською та іншими [1, 2, 4, 6, 7, 8]. Освітній та освітньо-фаховий потенціали в дослідженнях розглядаються як складові інтелектуального та людського капіталу [9]. В сучасних дослідженнях не має однозначного розуміння поняття “людський капітал”, яке визначалось як частина населення, яка використовує свої продуктивні здібності як капітал в економічній діяльності і отриманні доходу; це економічно активне населення, освіта, здібності та інші якісні риси якого задіяні у виробництві товарів та послуг і отримання прибутку; це сукупність знань, практичних навичок і можливостей працівників компанії, і також моральні цінності, культура праці та загальний підхід до справи; це частина інтелектуального капіталу, до якого відносять запатентовані результати науково-дослідних та проектно-конструкторських розробок, кваліфікацію працівників, навички оволодіння передовими технологіями суспільного виробництва, корпоративну культуру. До якісних характеристик людського капіталу дослідники відносять стан фізичного та психічного здоровʼя, освітньо-професійний та інтелектуальний

385

рівень, соціальні, культурні та ментальні характеристики (старанність, дисциплінованість, самостійність, ініціативність, підприємливість тощо). Перехід від індустріального до постіндустріального суспільства обумовив зміну головної продуктивної сили суспільства. Якщо в індустріальній економіці головною продуктивною силою був фізичний капітал, накопичений у засобах виробництва, то в постіндустріальній економіці головною продуктивною силою стають людський інтелект і нагромаджені знання та інформація, виробником яких є людина. Людський інтелект посідає місце безпосередньої та головної продуктивної сили нової технологічної ери. Все більше дослідників відзначають, що інтелектуальний та людський капітал відіграють провідну роль у суспільному виробництві та розвитку. Інтелектуальний капітал розуміють як: систему знань, вмінь, здібностей, яку має суспільство; нематеріальні активи – продукти інтелектуальній праці, знання, вміння, здібності, таланти, якими володіють люди і використовують з метою отримання доходів [1]. На при кінці ХХ століття в Україні набуло поширення поняття інтелектуального капіталу. Інтелектуальний капітал розглядається як поєднання людського, структурного та споживчого капіталів. До людського капіталу відносять реальні та потенційні інтелектуальні здібності та відповідні практичні навички працівників компанії; до структурного капіталу – програмні засоби ЕОМ, бази даних, організаційну структуру, патенти, товарні знаки, організаційні механізми, що забезпечують продуктивність працівників та функціонування компанії; до споживчого капіталу – майбутню продукцію компанії та її спроможність задовольнити запити споживачів. Крім того, в сучасних дослідженнях інтелектуальний капітал розглядають і як стратегічний ресурс динамічного зростання економіки та науковотехнічного прогресу країни; як домінуючий фактор процесу економічної глобалізації; першопричину впровадження інновацій у виробництво; як впливовий чинник розвитку знаннєво місткої економіки. В дослідженнях показано, що людський та інтелектуальний капітали мають єдині утворюючі – неформалізовані знання, навички та інтелектуальні здатності [1]; крім того в сучасних дослідженнях визначено ще одну спільну утворюючу – вміння вчитися самостійно, де вміння вчитися самостійно є психічним новоутворенням людини, складовими якого є специфічні та певні загальні дії вміння вчитися [4]. В роботі С.Й. Вовканич, Л.К. Семів проведено аналіз співвідношення понять людського та інтелектуального капіталу в сучасних наукових підходах: синергетичному, інтегральному, ресурсному, діяльнісному [2]. На основі вище зазначених досліджень можна визначити, що людський та інтелектуальний капітали розглядалися дослідниками різних наукових шкіл у контексті певних теоретичних положень відповідно до завдань розвитку економіки. Для сучасного етапу розвитку українського суспільства характерним є перехід до суспільства “знань”, що потребує підготовки знаннєвих працівників. Згідно духовно-інформаційному підходу, для знаннєвих працівників характерною стає нова їх якість як суб’єктів праці – духовно-інформаційна мобільність, яка розкривається в мотиваційному векторі творення нового:

386

спрямування на національний чи загально людський прогрес чи поневолення та використання інших націй. В сучасних дослідженнях [4, 8] показано, що інтелектуальний капітал включає до свого складу освітній та освітньо-фаховий потенціали. І саме це складова інтелектуального капіталу, що включає освітній та освітньо-фаховий потенціали, входить водночас і до складу людського не уречевленого капіталу. Освітній потенціал постіндустріального суспільства розглядається як ключовий чинник конкурентоспроможності й економічного зростання країни; як основа формування людського та інтелектуального капіталів працюючих; як можливість появи нового соціального типу особистості, яка стає здатною не тільки до роботи за наймом, але й до відкриття власного бізнесу, різних способів творчого самовираження, використання технологій та їх оновлення; як значущий фактор формування таких складових економічного потенціалу як: науково-технічний потенціал та інноваційний потенціал; як суб’єктивний компонент економічного потенціалу країни, що виявляється в здатності працівників раціонально використовувати ресурси та створювати максимально можливий обсяг матеріальних благ і послуг. Формування людського та інтелектуального капіталів, а отже і освітньофахового потенціалу потребує значних витрат як власне від індивідуума, так і від суспільства вцілому. Ці витрати, які здійснені з метою збільшення продуктивності праці та майбутніх доходів, є інвестиціями в людський капітал. Інвестиції в освіту впливають як на виробничу продуктивність, так і на умови праці; впевненість у завтрашньому дні; домінування розумової праці над фізичною; прояв самостійності в прийнятті рішень; підвищення ефективності діяльності; гнучкість та терпимість у спілкуванні; повагу до інших естетичних і культурних цінностей; збільшення інтелектуальних запитів; соціальну інтеграцію і стабільність суспільства. Результати інвестицій в освіту стали основою для перегляду державної політики багатьох західних країн у галузі освіти і підготовки кадрів; основою для визначення пріоритетної ролі освіти для суспільного та економічного розвитку країн. До чинників формування, розвитку і використання людського капіталу дослідники відносять: демографічні (показників народжуваності, смертності, статево-вікової структури населення, міграції населення); соціально-економічні (економічна активність населення, рівень ВВП на душу населення; доходи населення; рівень споживання; рівень, якість та спосіб життя; рівень захворюваності; розвиток соціальної інфраструктури); виробничі (ринок праці та попит на робочу силу; стан матеріально-технічної бази виробництва; умови використання робочої сили та організація праці; можливості підвищення кваліфікації; соціальний розвиток персоналу); державне управління (закони і законодавчі акти, що регулюють права людини, людський розвиток і соціально-трудову сферу; державна політика щодо людського та соціального розвитку; забезпечення рівних прав і можливостей, усунення дискримінації); соціально-ментальні (домінуючі соціальні цінності та норми поведінки; соціальна цінність знань, наявність спрямованості до самореалізації, саморозвитку, культура праці). Серед чинників формування, розвитку й реалізації інтелектуального капіталу значущим зазначається вища освіта, яка безпосередньо формує

387

також і людський капітал [3, с. 145.]; високі інвестиції в інновації та навчання персоналу, адаптивна організаційна структура організації, сформованість корпоративної культури [5, с. 180.]. Таким чином, на основі проведеного теоретичного аналізу можна констатувати, що для сучасного етапу досліджень людського та інтелектуального капіталів характерним є неоднозначне їх трактування в контексті таких підходів як: ресурсний, синергетичний, інтегральний, діяльнісний, духовно-інформаційний. Саме в духовно-інформаційному підході виділена нова якість працівників постіндустріального суспільства – мотиваційний вектор творення нового – спрямування інноваційної діяльності на людський прогрес чи поневолення. Зʼясовано, що освітньо-фаховий потенціал є складовою, єдиною утворюючою людського та інтелектуального капіталів, без якої неможливі матеріальне і духовне виробництво в суспільстві знань. ЛІТЕРАТУРА: 1. Антонюк В.П. Формування та використання людського капіталу в Україні: соціально-економічна оцінка та забезпечення розвитку [моногр.] / В.П. Антонюк / НАН України. Ін-т економіки пром-сті. – Донецьк, 2007. – 348с. 2. Вовканич С.Й., Семів Л.К. Теоретико–методологічні основи дослідження людського та інтелектуального капіталу в знаннєвомісткій економіці: концептуалізація понять / С.Й. Вовканич, Л.К. Семів // Регіональна економіка. – 2007. - №4. – С. 7-19. 3. Ілляшенко С.М. Інтелектуальний капітал ВНЗ як запорука його інноваційного розвитку: сутність, структура, підходи до оцінки / С.М. Ілляшенко // Маркетинг і менеджмент інновацій. – 2011. - № 1. – С. 145-154. 4. Любчук О.К. Теоретико-методологічні засади державного управління неперервною освітою в Україні та її регіонах: монографія / О.К.Любчук; ДонДУУ . ─ Донецьк : СПД Куприянов В.С., 2010 . ─ 395 с. 5. Никифорова Ю.В. Сущность интеллектуального капитала и его роль в общей структуре капитала / Ю.В. Никифорова // Экономика и управление. - 2010. - № 4 (65). – С. 177-180. 6. Семів Л.К. Вплив вищої освіти на формування людського капіталу в умовах переходу до економіки знань / Л.К. Семів, Р.А. Семів // Регіональна економіка. – 2009. - №5.- С. 15-26. 7. Токарева В.І. Науково-теоретичні засади формування і функціонування системи підготовки управлінського персоналу в Україні: монографія / В.І. Токарева. ─ Донецьк : Альматео, 2005 . ─ 328с. 8. Янковська Л.А. Формування освітньо-фахового потенціалу в системі соціально-економічного розвитку регіону: автореф. дис. на здобуття наук, ступеня доктора економічних наук: спец. 08.00.07 «Демографія, економіка праці,соціальна економіка і політика» / Л.А. Янковська. ЛЬВІВ, 2008. – 40 с. 9. Янковська Л.А. Формування освітньо-фахового потенціалу в системі соціально-економічного розвитку регіону: дис. доктора економічних наук: 08.00.07/ Янковська Лариса Анатоліївна. - ЛЬВІВ, 2008. - 420с.

388

УДК 141.7:378.01

ТЕРЕПИЩИЙ С.О. Доцент кафедри соціальної філософії та філософії освіти Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова e-mail: som_org@ukr.net

ДО ПИТАННЯ ПРО ЦІННІСНІ ОРІЄНТИРИ ВИЩОЇ ОСВІТИ УКРАЇНИ Стаття присвячена проблемі визначення ціннісних орієнтирів вищої освіти України в проблемному полі філософії освіти. Ключові слова: цінності, стандартизація вищої освіти The article focuses on the definition of moral values of higher education in Ukraine in the troubled field of philosophy of education. Key words: values, standards of higher education Статья посвящена проблеме определения ценностных ориентиров высшего образования Украины в проблемном поле философии образования. Ключевые слова: ценности, стандартизация высшего образования Актуалізація тенденції дослідження та практичного впровадження стандартизації вищої освіти України зумовлена, насамперед, процесами соціокультурної трансформації у напрямку глобалізації, інформатизації та потребою створення єдиного європейського освітнього простору. В постмодерністській філософії багатьма дослідниками розвивається ідея щодо “ціннісного переозброєння” (values rearmament) людини ХХІ століття, задля збільшення адаптаційних можливостей людської особистості у відповідь на провідні тенденції сучасної цивілізації – глобалізації та інформатизації. Феномен вищої освіти постає через способи відтворення культури в наступних поколіннях визначаючи ціннісні орієнтації суспільства, які мають адекватно відповідати на виклики не лише сучасності, але й готувати людину до “футурошоку” [9]. Для України означені суперечності загострюються проблемою збереження духовної сутності освіти у умовах її масовості, адже без цього навіть навчання впродовж життя (lіfe long learnіng) не стане запорукою прогресивного розвитку суспільства. “Традиційні цінності, – наголошує В.Андрущенко, – дедалі помітніше поступаються західним стандартам. Здавалося б, у цьому немає нічого загрозливого. Насправді ж це не зовсім так [2, с. 7]”. Інший український філософ І.Аносов зазначає: “Освіта як результат може розглядатися в двох планах. Перший – образ того результату, який повинен бути отриманий конкретною освітньою системою, і фіксований у формі освітнього стандарту. Сучасні освітні стандарти включають вимоги до рис людини, яка завершує певний курс навчання, до його знань і умінь. Очевидно, що зміст стандарту є потенційне уявлення соціокультурного досвіду, яке зберігається в ідеальній формі. Другий план існування результату освіти – це сама людина, яка пройшла навчання в певній системі [3]”. У цьому

389

контексті завданням даної роботи є концептуалізація окремих ціннісних орієнтирів стандартизації вищої освіти України. Змальована картина дає привід до філософських роздумів, яким же має бути стандарт освіти, які цінності має нести, на які ідеали має орієнтувати людину щоб забезпечити її гармонію із біосферою, техносферою, а ще більше із самою собою. “Позбудьмося ілюзій, – говорить Ганс-Ґеорґ Ґадамер, – бюрократичні системи викладання і навчання все більше опановують нашу сферу, однак особистим завданням кожного залишається віднаходження власного простору свободи. Знайти свій простір свободи і навчитися в ньому рухатися – це завдання нашого людського життя взагалі [5, c. 184]”. Засадничою позицією для нас є те, що аксіологічні орієнтири вищої освіти тісно пов’язані із аксіологією освіти загалом, але не можуть бути до неї зведені, адже поєднують у собі не лише ціннісне “навантаження” освіти, але й цінність власне стандарту/норми для творення суспільства як такого. Заглиблюючись у аксіосферу стандарту освіти доречно нагадати слова В.Андрущенка, який наголошує: “Освіта є явищем поліфункціональним. Хоч би які основні риси (і функції) ми називали, кожна з них (як і їхня сукупність) не охопить освіту як цілісність у її сутнісному розумінні, якщо з цього поля випаде її (освіти) розуміння як духовного феномена [1, с. 5]”. Саме тому стандарт освіти, як її “ген” не мислимий без звернення до духовної сутності людини, її автентичних, а не нав’язаних суб’єктивних цінностей. Сучасний дослідник М.Каган, аналізуючи “ціннісний поворот” середини ХХ століття в західному суспільстві та філософській традиції, зазначає: “гіпертрофія індивідуальної, ціннісно-самотворимої енергії так само небезпечна для розвитку людства, як гіпертрофія надперсональних сил, міфологічно-традиціоналістського духовного пресингу... почались різноманітні і все більш широкі пошуки виходу культури із індивідуалістичної безвиході, щоб знайти певну рівновагу між індивідуальним і соціальним, між правами, прагненнями, ціннісними установками особистості та інтересами збереження цілісності суспільства і власне життя людства завдяки усвідомленню його цінності як єдиного духовного суб’єкта, що займає, нарешті, своє законне мі сце, що було зайняте спершу Богом, а потім обожнюючою себе Надлюдиною [6, с. 181]”. Цілі-цінності Конституції України – соціальна держава, верховество права, демократія, повага до життя і гідності людини та інші відкрито попираються дійсністю. Це приводить до появи “прихованого стандарту освіти” (hіdden currіculum) – фонового, неофіційного, нелегітимізованого, але більш дієвого. Особливо важливою цінністю у цьому контексті можемо назвати ідею справедливісті. Пронизуючи філософську думку із часів Античності, вона й сьогодні гостро стоїть на порядку денному. Суперечливо виглядають цінності науки, як аксіологічний орієнтир стандартизації вищої освіти. З одного боку не можна не погодитись із Гансом-Ґеорґом Ґадамером, який влучно зауважив: “заняття наукою породжує кепських глядачів телебачення і читачів газет. Бо ми завжди допитуємося, що за цим стоїть, які інтереси входять у гру, чому нам повідомляють щось, – чи не

390

для того щоб ми залишались в необхідних межах суспільного ладу? [5, с. 182]”. З іншого боку заслуговує на аналіз і позиція Хосе Ортеґи-і-Ґассета: “Немає жодної істотної причини для того, щоб пересічна людина неодмінно ставала чи мусила стати науковцем. І з цього ми маємо несподіваний наслідок: наука в питомому розумінні – наукове дослідження, яке жодним безпосереднім і визначальним чином не належить до первинних обов’язків Університету й не має нічого більш-менш спільного з ними [16, с. 88-89]”. Передбачаючи хвилю критики, яку викличе такий висновок іспанський філософ говорить: “Університет – це щось відмінне, але невіддільне від наук... Університет, крім усього, є ще й наукою [8, с. 104]”. На нашу думку, на сучасному етапі технологічного прогресу, який здатний задовольняти все більшу кількість потреб людини, набуває актуальності не стільки обмеження власне присутності науки в освіті, а у більшій мірі розумне обмеження всезростаючих потреб, які ставлять під загрозу цінність життя. Іншим ціннісним орієнтиром стандартизації вищої освіти є мультикультуралізм. Ми солідаризуємося із Д.Бідні, який говорить: “Практичні альтернативи – це не культурний абсолютизм versus культурний релятивізм, як схильні стверджувати сучасні антропологи, а швидше раціональні норми із їх потенціалом всезагального визнання і виконання versus міфологізовані абсолюти, що ведуть до криз і політичних конфліктів [4, с. 36]”. На нашу думку, криза буде перменанетною допоки в суспільстві не досягне критичної межі частина людей здатних до критичного сприйняття дійсності, здатних відділити цінність від її “субстрату”. М.Шелер говорить: “Так само як я можу уявити собі червоний колір у вигляді однієї лише екстенсивної муки в чистому спектральному кольорі, не сприймаючи його в якості покриття матеріальної поверхні, лише площини чи взагалі просторового, так зрозумілі мені в принципі також і цінності, як, наприклад, приємний, звабливий, чарівний, а також привітний, благородний, знатний, хоча я при цьому не уявляю їх собі в якості властивостей речей або людей [11, с. 45]”. Проте ця здатність вочевидь не так вже й поширена у масовому суспільстві – часто цінність ми не можемо “екстрагувати” із обставин, які її взасадничують та “стандартних” реакцій нашої психіки. Особливе місце займають етичні цінності. Так, І.Кузнєцова в дисертації “Аксіологічні та праксеологічні засади становлення особистості як суб’єкта культурно-освітньої діяльності” зазначає: “Пріоритетами розвитку культури мають стати стандарти демократичного суспільства, відповідно до яких реформування культурної галузі потребує розвитку етично-демократичної моделі організації культурної комунікації [7, с. 13]”. Схожий підхід пропонує й А.Тоффлер, наголошуючи: “Так само, як генетична одноманітність забезпечує виживання виду, освітня одноманітність збільшує шанси виживання суспільства [9, с. 335-336]” (курсив – С.Т.). Дійсно, в природі гинуть ті живі організми, які так або інакше відхиляються від фізіологічних, поведінкових та інших “стандартів”, характерних для певного виду. Проте прямі аналогії із суспільством до яких

391

вдається А.Тоффлер, Ф.Фукуяма, К.Хейз та інші дослідники, на нашу думку, слід проводити більш обережно. Біологічне знання про людину у ХХ столітті, вочевидь, було дискредитоване євгенікою, расизмом та загалом тоталітаризмом, отримавши від гуманітаріїв образливе кліше – “біологізм”. Але, на наше переконання, в контексті сучасних досягнень синергетики, привід заперечувати значення біологічного знання для пізнання сутності людини зникає. Вилучаючи його із кола людського знання, яке на сучасному етапі має тенденцію універсальності, ми тим самим встановлюємо штучні межі для пізнання. Український філософ І.Предборська у книзі “Філософські абриси сучасної освіти” зазаначає: “Сучасна людина – людина науково-технічної доби – переконується в синхронності та ідентичності законів розвитку Всесвіту, соціуму та людини. Тому сьогодні в пошуках відповіді на питання про своє місце у світі людина природно прагне до універсалізації знання [10, с. 8]” (курсив – автор). Не маємо сумніву, що це може стосуватися і універсалізації знання про стандартизацію вищої освіти на основі вказаних І.Предборською, проявів “синхронності та ідентичності”. Отже, роблячи попередній висновок, зазначимо, що філософсько-освітній підхід дає можливість визначити характерні риси концептуального виміру стандартизації вищої освіти – соціокультурного виміру, онтологічних, аксіологічних та антропологічних засад, які репрезентують інтенцію адекватної трансляції ідей філософії освіти в освітню дійсність. При цьому постає об’єктивна вимога щодо несуперечності і однозначності самих філософськоосвітніх ідей в тезаурусі стандартизації, в результаті чого може бути забезпечена функціональність стандартів вищої освіти. Лише на межі знищення, повного краху будь-яка система здатна змінитися кардинально (не косметично). Лише стан повного занепаду, деградації всіх “несучих конструкції” системи вищої освіти стане сигналом до безповоротності змін, де не буде шляху “до відступу”, “роздумів” та інших форм пролонгації існуючої ситуації. Лише під тиском загрози неминучого знищення відбудеться якісний розвиток. За умов, коли суспільство (особливо батьки) психологічно змирилися з тим фактом, що у вищій школі студенти здобувають лише диплом, а не набувають життєвої і професійної компетентності – за таких умов система вищої освіти буде “капсулюватися” перебуваючи у стані гомеостазу, який більше схожий на теплову смерть Всесвіту. Перспективи подальших досліджень проблем вищої освіти пов’язуємо із їх аналізом у зв’язку з проблемами інших ланок системи освіти, адже освітній організм цілісний за своєю природою. ЛІТЕРАТУРА: Андрущенко В.П. Духовна сутність освіти / Андрущенко Віктор Петрович // Вища освіта України. – №1. – 2007. – С.5-10. Андрущенко В.П. Стратегія для освіти (за матеріалами звіту відділу філософії та прогнозування розвитку освіти Інституту вищої освіти АПН України, червень, 2006) / Андрущенко Віктор Петрович // Вища освіта України. – №3. – 2006. – С.5-9.

392

Аносов І.П. Антропологічний фактор як системотворчий елемент освітнього процесу / І.П. Аносов // Педагогіка, психологія та мед.-біол. пробл. фіз. виховання і спорту. – 2003. – № 12. – С. 36-44. Бидни Д. Понятие ценности в современной антропологии / Д. Бидни // Культурология ХХ век: Антология. Аксиология, или философкое исследование природы цінностей; [отв.ред.И.Л.Галинская]. – М.: ИНИОН РАН, 1996. – С.12-44. Ґадамер Г.-Ґ. Ідея Університету – вчора, сьогодні, завтра / ГансҐеорґ Ґадамер // Ідея Університету: Антологія [упоряд.: М.Зарубицька, Н.Бабалик, З.Рибчинська]; відп. ред. М.Зарубицька. – Львів: Літопис, 2002. – С. 169-184. Каган М.С. Философская теория ценности / М.С. Каган. – СанктПетербург: ТОО ТК “Петрополис”, 1997. – 205 с. Кузнєцова І.В. Аксіологічні та праксеологічні засади становлення особистості як суб’єкта культурно-освітньої діяльності: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філософ. наук: 09.00.10 “Філософія освіти” / І.В. Кузнєцова. – К., 2008. – 20 с. Ортеґа-і-Ґассет Х. Місія Університету / Ортеґа-і-Ґассет Хосе // Ідея Університету: Антологія [упоряд.: М.Зарубицька, Н.Бабалик, З.Рибчинська]; відп. ред. М.Зарубицька. – Львів: Літопис, 2002. – С. 67-107. Тоффлер А. Футурошок / Алвин Тоффлер. – СПб. : Лань, 1997. – 464 с. Філософські абриси сучасної освіти: Монографія / [Предборська І., Вишинська Г., Гайденко В. та ін.]; За заг. ред. І. Предборської. – Суми: ВТД “Університетська книга”, 2006. – 226 с. Шелер М. Формализм в этике и материальная этика цінностей / М.Шелер // Культурология ХХ век: Антология. Аксиология или философкое исследование природы цінностей; [отв.ред. И.Л.Галинская]. – М.: ИНИОН РАН, 1996. – С.45-60. ТИЛЛАЕВА ГУЛСАНАМ кандидат философских наук, доцент, руководитель гранта учебно-научного комплекса философских исследований Национального университета Узбекистана имени Мирзо Улугбека. Узбекистан, город Ташкент. E-mail: smu_us@mail.ru

ЭТИЧЕСКИЕ ПРОБЛЕМЫ ВОСПИТАНИЯ АКМЕЛИЧНОСТИ На сегодняшнем этапе развития человечества, изучая биологическую и социальную сущность биосоциума, сделано и делается не мало открытий. Накоплен достаточно большой арсенал достоверных знаний в области биологии, медицины, антропологии, биофизики, биохимии, психологии, педагогики и других отраслях науки изучающих биологическую и социальную сущность человека, а также формирования и развития биофизических и социально-нравственных качеств человека. Однако каких-либо научных

393

сведений отражающих духовно-этические стороны человека нельзя найти в научных изданиях выходящих на постсоветском пространстве. Но в науке иногда возникают парадоксальные ситуации, когда насущные и актуальные проблемы, имеющие очевидное фундаментальное и прикладное значение, почему-то выпадают из поля зрения ученых. Например, анализ современного состояния новой интегральной науки – акмеологии неизбежно ставит вопрос о нерешенных его проблемах, как относительно новой области человекознания, а также о перспективах дальнейшего развития. "Акме", происходящего от слова "axis" (острие) и означающего "высшая степень чего-либо, цветущая пора: "En akmy einai" (быть в акме) означает "быть в полном цвете, на высшей степени развития"2. Акмеология – как молодая междисциплинарная наука, может вести комплексные исследования по многим направлениям. В условиях глобализации среди многочисленных задач, которые ставит акмеология можно отметить такую, как реализовать в социальной практике общечеловеческие ценности и национальные традиции, конструктивное взаимодействие людей и их созидательную профессиональную деятельность. Глобализация, являясь одной из ведущих тенденций мирового сообщества, ставит перед государствами, культурами, цивилизациями задачу сохранить свои традиционные культурные ценности3. Один из таких проблем – это этические проблемы воспитания акмеличности. Обсуждая проблемы нравственного совершенствования акмеличности, особенно созвучны современные идеи воспитания совершенного человека отдельным аспектам концепции развития общества. Исходя из этого, можно понимать акмеличность – как объекта исследования акмеологии, зрелый, высокоинтеллектуальный человек, с профессиональной компетентностью. Нужно отметить, что вопросы этики всегда были характерны для восточной философии. Например, что мы хотим воспитать в своих детях? Какими желали бы видеть их взрослыми? Мы мечтали вырастить честных и трудолюбивых людей, упорных в достижении цели. Нам хочется видеть их мыслящими и благородными, крепко стоящими за свои убеждения. Словом, надеемся сформировать в наследниках личность, активный характер, которому чужды инфантильность и безразличие. Стало быть, и задачи руководство молодежи старшим поколением, основывается на близком всем принципе найти свое место в жизни. В этом случае педагогу требуется терпимость (толерантность). Терпимость не всегда присуща и взрослым людям, с устоявшейся психикой и убеждениями. Тем более у молодежи это качество надо воспитывать. Атмосферу гуманизма и милосердия, доброты и терпимости необходимо

2 http://www.azps.ru/handbook/a/akme958.html 3 Абдуллаева М.Н. Роль здорового образа жизни в формировании акмеологических взглядов молодёжи: Труды международной научно-практической конференции (2008 год, 30 мая)/ –Т.: Изд-во Философия и право, 2008. – С. 263.

394

создавать не только в нашем доме, но и в махаллях, городах и кишлаках. Все это будет оказывать благоприятное воздействие на сознание молодежи. Приведем пример, для Восточного мыслителя эпохи джадидизма Авлоний этическое воспитание длжно носить, прежде всего, практическопедагогическую направленность, призывающая людей к добрым свершениям и предостерегающая их от плохих поступков, она должна на основе доказательств и примеров излагать, что есть добро, а что – зло, описывать хорошие и плохие нравы4. Без воспитания нравственного человека Авлоний не видел и процветающего будущего. Поэтому, различные виды человеческой деятельности и черты человеческого характера он рассматривал через призму этических категорий. Так, знание и незнание для него не просто феномены познавательной активности и понятия гносеологии. Знания «позволяют нам безошибочно отличать хорошее от плохого, доброе от недоброго, дозволенное от недозволенного, чистое от нечистого», в то время как невежество – «начало плохих нравов», «эгоизм и зло»5. Ведь нельзя забывать изречение великого химика Д.И.Менделеева «Знание, полученное без воспитания – это меч в руках безумных». В процессе нравственного воспитания акмеличности учитывается взаимодействие целого ряда факторов – здоровая обстановка социальной среды, умелая организация учебного процесса, хорошо поставленное бытовое обслуживание молодежи в студенческих общежитиях, нормальная атмосфера в семье, формирование разумной, духовно-нравственной морали и другие. Одним словом в нормальной социальной среде. Социальная среда – сложноорганизованная открытая система, она состоит из «микросред» и её влияние на человека осуществляется через непосредственное окружение личности. Социальная среда и её подсистемы главный источник информации, получаемой человеком. Наша социальная среда, черпая созидательные идеи из нашего культурного наследия и основываясь на научных достижениях современности, целенаправленно устремлена на построение гражданского общества, способствующего развитию демократических преобразований в стране. Формирование гражданского общества основывается на таких ценностях, как толерантность, открытость, взаимное уважение, доброта и т. д., общество будет гражданским в той мере, в какой его культура и образование окажутся готовыми к восприятию синергетических процессов самоорганизации, сотрудничества, солидарности и самопознания. Научиться работать сообща, преодолевая границы и барьеры, разделяющие людей – такова основная задача построения гражданского общества. Гражданское общество способствует развитию социальной активности граждан во всех сферах человеческой деятельности. Вопросы духовно-нравственного воспитания решается также в социальных институтах, таких как семья и махала, в центрах культуры и

4 Авлоний А. Туркий Гулистон ёхуд ахлок // Танланган асарлар. – Т., 1998. Б. 34. 5 Там же. Б. 184, 185.

395

отдыха при соблюдении дифференцированного подхода к различным категориям и группам молодежи. Особенно нужно отметить, что развитие человека – процесс, детерминированный историческими условиями общественной жизни. Результатом взаимодействия биологического и социального в индивидуальном развитии человека является формирование индивидуальности. Исходя из этого, в методологической ориентации акмеологии должны быть отражены особенности естественнонаучной, гуманитарной, социальной и технической ориентаций. Следует сопоставить содержание новых акмеологических понятий: акме-формы, акме-события, акмеологическое пространство, акмеологиическая среда, акмеологический результат, акмеличность и др. и построить непротиворечивый понятийный аппарат науки акмеологии. Современная наука все более полно охватывает многообразные отношения и связи человека с миром: абиотические и биотические факторы природы → человек; общество и его историческое развитие ↔ человек; человек ↔ техника; человек ↔ культура; человек и общество → Земля и космос. Подведя итог к вышесказанному, воспитание социально-нравственных качеств акмеличности, сопровождающаяся все большей индивидуализацией, охватывает весь жизненный путь человека, потенциалы развития включают индивидные, субъектные и личностные особенности, которые, преобразуясь под влиянием человеческой деятельности, составляют своеобразное сочетание потенциалов индивидуального развития. Таким образом, этические проблемы воспитания акмеличности будут всегда объектом исследования философской науки. ШЕВЧЕНКО Т.О., старший викладач кафедри інформаційно – комунікаційнх технологій Сумського ОІППО

СТВОРЕННЯ СУЧАСНОГО ІНФОРМАЦІЙНО – ОСВІТНЬОГО СЕРЕДОВИЩА (ДОСВІД ЗАПРОВАДЖЕННЯ ПРОГРАМИ «1 УЧЕНЬ – 1 КОМП’ЮТЕР» В СУМСЬКІЙ ОБЛАСТІ) Аннотация В статье показано, что решающим фактором достижения основных целей реформирования образования есть его информатизация. Предложены определение понятия «информатизация образования» и подходы к построению эффективных систем информатизации образования, которые базируются на исследовании видов деятельности, осуществляемых в системе образования. Annotation In the article is shown, that the decisive factor of achievement of principal purposes of reformation of education is his informatization. Determination of concept “Informatization of education” and approaches to the

396

construction of the effective systems of informatization educations are offered, that are based on research of the types of activity, carried out in the system of education. Сучасному суспільству необхідна якісна освіта, яка спроможна забезпечити зростання потреби споживача та виробника матеріальних і духовних благ. Перехід до інформаційного суспільства кардинально змінює положення освіти. Згідно «Основних засад розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки» затверджених Законом України від 9 січня 2007 року, № 537v, однією з основних цілей розвитку інформаційного суспільства в Україні є забезпечення комп'ютерної та інформаційної грамотності населення, насамперед шляхом створення системи освіти, орієнтованої на використання новітніх ІКТ у формуванні всебічно розвиненої особистості. Головною умовою успішної реалізації Основних засад є забезпечення навчання, виховання, професійної підготовки людини для роботи в інформаційному суспільстві. В останні роки термін «інформаційні технології» заміняє поняття «комп'ютерні технології» навчання. Інформаційно-комунікаційні технології можна віднести до технологічних засобів, і вони спрямовані на підготовку особистості інформаційного суспільства, формування вмінь працювати з інформацією, розвиток комунікативних здібностей, формування дослідницьких умінь та вмінь вибору оптимальних рішень, забезпечення великим обсягом якісної інформації. Умови, створювані з допомогою комп'ютера для індивідуалізації навчання, повинні сприяти формуванню зв'язків і закономірностей. Справді, ефективним можна вважати тільки таке комп'ютерне навчання, при якому забезпечуються можливості формування і підвищення мислитель них процесів в учнів. На основі сучасної педагогічної та психолого-педагогічної теорії комп'ютер як новий засіб навчання знайшов своє місце в навчальному процесі. Крім того, він дає можливість індивідуалізувати процес навчання. Працюючи за персональними ЕОМ (нетбуком), учні можуть працювати у своєму зручному ритмі, не зазнаючи жодного дискомфорту, ні на кого, не орієнтуючись. Комп'ютер вносить істотні зміни й доповнення до тих завдань, що використовуються при традиційному підході. Тут можливі завдання на моделювання, планування, прогнозування, імітацію різноманітних дій, на занурення в певне середовище, де учень, виконуючи певні дії, сам змінює навчальну ситуацію. Зазнав значних змін і такий вид навчальної діяльності, як викладення нового матеріалу. З'явилися різні середовища, зокрема, такі, як гіпертексти, звукові, графічні, анімаційні, при використанні яких дуже змінюються всі види й форми навчального впливу. Дидактичні можливості графіки колосально збільшуються завдяки тому, що з'являється можливість моделювання тривимірного зображення. Діалогова взаємодія учня з комп'ютером є необхідною умовою ефективного застосування сучасних комп'ютерних систем у процесі навчання. Як і будь-яке інше спілкування, так і спілкування «учень — комп'ютер» має відповідати певним вимогам, особливо психологічним. Потрібно домагатися, щоб навчальні системи, які застосовуються, були якомога краще адаптовані

397

до спілкування з учням, відповідали таким умовам, як гнучкість, комфортність, простота, кольоровість, відкритість, максимальне спрощення спілкування, мінімальна витрата часу на ознайомлення з певною системою тощо. В умовах використання сучасної інформаційної технології в навчальному процесі мінімальний обсяг знань, умінь і навичок викладачів повинен включати в себе: знання правил техніки безпеки при роботі з комп'ютером, знання призначення основних пристроїв комп'ютера — процесора, клавіатури, дисплею, принтера, модему; уміння працювати з будь-якими видами інформації; уміння працювати з довідковими системами; уміння працювати з основними операційними системами; знати та уміти працювати з основними редакторами (текстові, графічні, музичні та ін.); знати архітектуру комп'ютера; володіти мовами програмування; уміти розібратися з новими програмними пакетами; застосовувати в навчальному процесі якомога широкий спектр навчаючих комп'ютерних систем. Використання нетбуків у навчальному процесі не повинно змінювати логіку, системність і цілісність матеріалу, що вивчається. Перед тим, використати ЕОМ у навчальному процесі, викладачу необхідно визначити пріоритети, за якими буде подаватися навчальна інформація, доцільні та ефективні форми, засоби й види організації навчальної діяльності. Тільки такий підхід до вирішення найважливіших питань методичного, психологічного й педагогічного планів може гарантувати якість і ефективність використання комп'ютерної техніки. Саме участь у проекті «1 учень – 1 комп’ютер» надає можливості вчителям та батькам для розвитку загальних здібностей дітей засобами комп’ютерних технологій, залучає учнів до процесу вивчення та удосконалення знань елементів комп 'ютерної грамотності, гарантує індивідуальний підхід до навчального процесу. Можна навести наступні позитивні моменти застосування комп'ютерної техніки при впровадженні такої моделі навчання: — викладач не повинен орієнтуватися на середній рівень, оскільки його об'єктивно не існує. Навіть у так званих середніх ученів у кожного свої особливості пам'яті, мислення, уяви, сприймання, різні інтереси; — застосування комп'ютерів у навчанні — це постійний і об'єктивний контроль; — надається можливість учням не тільки відповідати на вже сформульовані питання, а й формулювати їх; — за допомогою комп'ютерних тренажерів ефективно формуються навички практичної роботи з будь-яким технічним обладнанням; — індивідуалізована форма організації навчання для учнів є більш ефективною при оволодінні вміннями та навичками, поглибленні теоретичних знань і застосуванні їх у практичній роботі. При правильному підході до організації такого навчання формується потреба до самоосвіти; — персональний комп'ютер дає змогу реалізувати в навчанні довідковоінформаційні, комунікативні, конструкторські, мультімедіа функції. За допомогою, такого широкого спектру можливостей при вирішенні різноманітної складності задач підвищується інформаційна культура як окремого індивіда, так і суспільства в цілому;

398

— успішне застосування сучасних комп'ютерних технологій і технічних засобів дає змогу спростити управління навчальним процесом і т.д. Водночас є й негативні наслідки застосування персональних комп'ютерів у процесі навчання: — існує загроза витиснення спілкування, що може істотно вплинути на емоційний стан людини. Машина ніколи не замінить спілкування з людиною; — не виключається небезпека обмеження письмової комунікації, розвитку творчого мислення (характерною рисою для комп'ютерних навчальних програм є алгоритмічна структура), обміну досвідом (досвід, який набувається особисто під час навчання, не стає надбанням усіх), надмірне спілкування з комп'ютером призводить до негативних наслідків (замкненість у спілкуванні з людьми, стомленість, порушення зору й ін.); — потрібно пам'ятати, що процес навчання із застосуванням комп'ютерів необхідно перемежовувати з груповими та колективними формами навчання. В зв’язку з цим велика увага повинна приділятися індивідуальнопсихологічним та віковим особливостям учнів, що сприяло б якісній побудові педагогічної праці та організації проведення навчально-виховного процесу. Дає змогу зробити деякі висновки з проблем застосування нових інформаційних технологій у процесі активізації пізнавальної діяльності учнів при впровадженні індивідуалізованого підходу в навчанні. Можна сформулювати такі переваги навчання за допомогою нетбуків: — комп'ютер дозволяє контролювати індивідуальний темп навчальної діяльності: в учня є можливість самостійно вибрати момент переходу до наступної порції навчальної інформації, задавати швидкість подання задач, час розв'язання задачі. При цьому комп'ютер може служити певним регулятором, попереджаючи учня, що його темп роботи або занадто задовільний, або необґрунтоване швидкий; — комп'ютер дає змогу учень самостійно переходити від більш високого ступеня трудності навчального матеріалу до більш легкого і навпаки. Учень вибирає й визначає для себе ступінь складності навчальної задачі. Є можливість пробувати свої сили на різних рівнях складності І враховувати прогалини в засвоєнні навчального матеріалу; — образотворча роль комп'ютера — унікальна. Велике значення мають образотворчі ефекти комп'ютера, із допомогою яких можуть демонструватися процеси і явища, що вивчаються. Комп'ютери роблять інформацію видимою, завдяки цьому, фундаментально змінюючи людську комунікацію, бо носієм інформації стає картина (анімація, графіка); — комп'ютер може «особисто» спілкуватися з учням і певним чином мотивувати їхню діяльність (похвалою, оцінкою, зважаючи на помилкові дії та ін.) На уроках з використанням нетбуків звертається увага на необхідність спеціального відбору програмного змісту його відповідного конструювання на основі врахування вікових та індивідуальних особливостей учнів і структури їхньої пізнавальної діяльності на кожному з етапів навчання. Використання персональних комп'ютерів дає змогу: 1) інтенсифікувати й раціоналізувати час, що витрачається при традиційному навчанні на демонстраційні моменти, пошук інформації, на індивідуальний темп роботи з теоретичним матеріалом;

399

2) підвищити ефективність процесу навчання внаслідок переробки великого обсягу навчальної інформації, необхідної для кожного учня; 3) розвивати пізнавальну активність, підвищувати ефективність самостійного навчання; ЛІТЕРАТУРА: 1. Пушкарьова Т.О. Електрооний контент: особливості застосуванняі нові можливості пізнання // Комп’ютер в школі та сім’ї. – 2011. – № 4. – С. 7– 10 2. Жалдак М.І., Лапінський В.В, Шут М.І. Комп’ютерно-орієнтовані засоби навчання математики, фізики, інформатики: Посібник для вчителів. – К.: – НПУ імені М.П.Драгоманова. – 2004. – С. 6-11. 3. Друзь З.В. Нестандартні завдання у стимулюванні пізнавальної діяльності учнів початкових класів: Автореф. дис. … канд. пед. наук. – К., 1997. – С. 2, 14 – 15. 4. Кивлюк О.П. Можливості пропедевтики основ інформатики в початковій школі // Комп’ютер в школі та сім’ї. – 2001. – № 5. – С. 33 – 34. 5. Легкий О.М. Організаційно-педагогічні умови вивчення в спеціальній школі. Автореф. дис. … канд. пед. наук. – К., 2001. – 20 с. 6. Забродська Л.М. Інформаційна культура особистості – умова прогнозування розвитку закладу освіти // Нова педагогічна думка. – 2002. – №3-4. – С. 252–360. 7. Козлова О.Г.Сутнісні складові інноваційної діяльності вчителя. – Суми: ВВП, 1999. – С. 34–47. ЮРАС І.І., канд. пед. н., доц., доцент Національної академії Служби безпеки України, i-colonel@mail.ru АРТЮШИН Г.М., д-р пед. н., доц., ст. н. співр., зав. спецкафедри Національної академії Служби безпеки України

СТРАТЕГІЇ ПРОФЕСІЙНОЇ ПІДГОТОВКИ ФАХІВЦІВ В УМОВАХ НЕПЕРЕРВНОЇ ОСВІТИ У статті розглянуто стратегії професійної підготовки фахівців; дано характеристики нової системи неперервної освіти; визначено теоретичні основи створення проектно-творчої моделі професійної освіти. In this article there were considered strategies of the specialists’ professional training; it was given the characteristics of the non-stop educational new system; it was determined principles of the design-creative model’s creation of professional education. Розвиток і вдосконалення професійної освіти фахівців багато в чому визначається соціально-економічними перетвореннями, що відбуваються в

400

країні. Професійна освіта повинна відповідати на виклики економічної, соціокультурної, політичної ситуації. Як освіта впродовж життя, професійна освіта має забезпечувати випереджувальний характер і високу якість професійної підготовки кадрів, формування умінь здійснення фахової діяльності, адекватних потребам практики, активізацію особистісної розвивальної та професійно спрямованої освітньо-виховної діяльності, сприяти розкриттю творчого потенціалу суб'єктів педагогічного процесу, забезпечувати країну конкурентоспроможними фахівцями за всіма спеціалізаціями згідно суспільних та відомчих потреб. ЇЇ функціонування спрямовано на підготовку фахівців, здатних до професійного самовизначення, професійної самоактуалізації та особистісної самореалізації. Входження України в європейський освітній простір по новому висвітлило роль освіти в модернізації галузей професійної діяльності, актуалізувало потребу розробки та вдосконалення державних стандартів професійної освіти, теоретичного обґрунтування підходів до професіоналізації та посилення практичної спрямованості змісту дидактичного процесу в навчальних закладах усіх рівнів і форм власності. Система освіти вступила в етап розвитку, коли її параметри мають бути узгоджені з новими вимогами українського суспільства, що динамічно змінюється, а отже, змінюються й стратегії професійної підготовки спеціалістів: • Стратегія формування та розвитку професійно необхідних якостей, доведення їх до бажаного рівня, що співвідноситься з діяльнісно орієнтованим й особистісно спрямованим педагогічними підходами. • Стратегія жорсткого формування як навчання чіткому порядку професійних дій, що співвідноситься з алгоритмізованими педагогічними технологіями. • Стратегія гнучкого формування як навчання широкому спектру професійних дій з можливістю їх урізноманітнення й індивідуалізації, що співвідноситься з програмованим навчанням. • Стратегія корекції як перебудова неправильно сформованих професійних умінь і якостей спеціаліста, що співвідноситься з індивідуально - варіативним навчанням. • Стратегія розвитку особистості професіонала, що формується в процесі цілеспрямованого виховання та навчання. Характеристиками нової системи професійної освіти мають бути: • неперервність освіти з наданням різних форм її отримання, поглиблення освіти і підвищення кваліфікації, в тому числі й освіта за індивідуальними траєкторіями; • реалізація сучасних технологій навчання з підвищеним антропоцентричним потенціалом, що базуються на єдності гуманізації і технологізації навчання і підвищують ефективність та якість підготовки фахівців; • розробка моделей самовдосконалення професійної освіти на основі проектно-технологічного підходу та інструментальної дидактики; • перехід від моделі дисциплінарної до системної, в якій основною ланкою освіти виступає не окремий курс навчання, а дисципліни, що систематизовані в інтегровані курси та спрямовані на формування

401

комплексних професійних умінь; вдосконалення змісту і забезпечення якості професійної освіти; створення і впровадження сучасних засобів контролю якості освіти (в першу чергу - на базі кредитно - модульної системи організації навчання); • реалізація ідеї культуровідповідності освіти, інтеграція до європейського та світового освітнього простору із збереженням традицій, накопиченого потенціалу, поєднання цінностей європейської демократії з національними морально-етичними цінностями. Створення проектно-творчої моделі професійної освіти, що визначає змістові аспекти діяльності навчальних закладів, базується на наступних положеннях: фундаменталізація підготовки спеціалістів із забезпеченням повноти освоєння прикладних напрямів; посилення інформатизації освіти; освоєння проектно-технологічного підходу до професійної діяльності; використання інформаційних і комунікативних технологій в освітньому процесі; забезпечення наступності і неперервності освіти на основі єдності предметної і професійної підготовки фахівців; досягнення повноти моделювання майбутньої та реальної діяльності спеціаліста; забезпечення мобільності випускника вищого навчального закладу, що базується на високій активності студента та розвитку його творчого потенціалу. Сутність сучасної концепції професійної освіти полягає в застосуванні діяльнісного підходу, який означає не тільки отримання спеціалістами знань про способи фахової діяльності, але й засвоєння цих способів, тобто оволодіння комплексними професійними уміннями. Теоретичні відомості викладаються в тому оптимальному обсязі, який дозволяє формувати алгоритм та імпровізацію професійних дій. Потрібні не знання в завершеному вигляді, а знання у зв’язку з минулим (досвід, традиції) та майбутнім (прогнози, перспективи, тенденції). Мова йде про так звані „інструментальні знання”, пов’язані з можливістю створення нового (випередження в часі, інноваційність). Фахівець, який включений в творче поле, „змушений” створювати нове. Проблеми, що він розв’язує, формують стиль діяльності, який можна позначити як інноваційний, творчий, проектний. Кожний елемент змісту навчання спрямований не стільки на засвоєння знань, і навіть не тільки на розвиток умінь, а на формування стилю діяльності, основу якого складає здатність до подолання проблем, що виникають у професійній діяльності. Навчання починається з дій, що входять до структури професійної діяльності. Професійні дії спонукають до застосування набутих знань, а у процесі виконання дій студент набуває нових професійно необхідних знань. Кожне знання стає професійно доцільним. Образно кажучи, завдання «учитись вчитися» трансформується в завдання «вчитися працювати професійно». Необхідно підкреслити специфіку перепідготовки та підвищення кваліфікації слухачів системи додаткової освіти. Тут провідна роль належить самому спеціалісту, його життєвому досвіду, мотивам, потребам. Психологічним механізмом підвищення кваліфікації є перебудова професіоналізму, що вже склався: відбувається включення нової дії в склад сформованої діяльності. Підвищення кваліфікації – це активізація особистісних якостей, оволодіння новими способами розв’язання професійних проблем та новими прийомами мислення, зміни в мотиваційній сфері. •

402

До комплексу засобів організаційно-методичного забезпечення сучасної професійної освіти в навчальних закладах належить застосування сучасних педагогічних технологій, таких, як контекстне навчання, діалогове навчання, інтерактивне навчання, модульно-рейтингове навчання, проблемне навчання та використання інноваційних дидактичних форм та методів – тренінгів, кейсметодів, практикумів, проектування, моделювання й аналізу конкретних ситуацій, ділових та рольових ігор. Наприклад, модульне навчання в системі перепідготовки та підвищення кваліфікації потрібно будувати таким чином, щоб можна було легко встановити рівень знань та існуючі проблеми конкретного споживача освітніх послуг; формувати цілі підвищення професійного рівня кожного спеціаліста, виходячи із соціального замовлення та відомчих вимог до рівня професійно необхідних знань, умінь, якостей, будувати за цими цілями індивідуалізований зміст навчання. Можна виокремити педагогічні умови, які сприяють ефективності професійної підготовки фахівців: врахування мотивів, інтересів, потреб споживачів освітніх послуг; взаємозв’язок навчання та самоосвіти, виховання та самовиховання; взаємодія викладача та тих, хто навчається на основі діалогового принципу; професійно та практико орієнтований характер навчально-виховного процесу; реалізація інтегративних міжпредметних зв’язків; стимулювання потреби у самостійній роботі; індивідуалізація й диференціація навчання та виховання з урахуванням нерівномірності професійного становлення фахівця. Серед критеріїв якості освітніх систем на сьогодні виокремлюють гуманітарну підготовку, особистісний підхід, використання сучасних інтерактивних технологій, перевагу самостійних форм організації навчальнопізнавальної діяльності, впровадження кредитно-модульної системи контролю й оцінювання успішності навчання. На жаль, у багатьох вищих навчальних закладах України спостерігається тенденція скорочення обсягу гуманітарної підготовки, переводу таких важливих з точки зору формування особистості сучасного фахівця дисциплін, як культурологія, релігієзнавство, педагогіка, психологія у варіативну складову навчальних планів. На нашу думку, це хибний підхід, адже на сьогодні в значній мірі змінився принцип оцінки професійної придатності фахівця. Якщо раніше він оцінювався за ступенем кваліфікації (технологічні знання та вміння в рамках певної спеціальності), то тепер мова йде про компетентність як здатність і вміння вирішувати всі проблеми, а не суто технологічні. Професійна компетентність визначається не лише базовими знаннями й уміннями, а й здатністю самостійно здобувати нові знання, мотивами діяльності, усвідомленням особистістю самої себе в світі та світу навколо себе, здатністю розвитку свого творчого потенціалу, прагнення до самовдосконалення в професійній діяльності. Ми вважаємо, що гуманітарна підготовка має розглядатися як базова по відношенню до професійної освіти, оскільки сприяє розвитку пізнавальної самостійності особистості, оволодінню алгоритмом пошуку інформації в умовах сучасного інформаційного вибуху, набуттю професійно необхідних якостей, в тому числі – самостійності як риси характеру та професійної компетентності.

403

Визначені стратегії та пріоритетні напрями удосконалення професійної освіти в навчальних закладах України сприятимуть, на нашу думку, формуванню особистості професійно компетентного фахівця, який володіє вміннями здійснювати ефективну професійну діяльність, оперує сучасними комунікативними та інформаційними технологіями, здатний до саморозвитку власного творчого потенціалу, мотивації фахової діяльності, самовиховання професійно необхідних якостей, адаптації до змін, є прихильником європейської та світової культур, загальнолюдської етики. УДК 371.3+004.4

ЯЦИШИН А.В., к.пед.н., с.н.с, докторант, Інститут інформаційних технологій і засобів навчання НАПН України, anna13.00.10@gmail.com

ІНФОРМАТИЗАЦІЯ ЗАГАЛЬНООСВІТНІХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ НА ОСНОВІ ТЕХНОЛОГІЙ ВІДКРИТОЇ ОСВІТИ У публікації проаналізовано нормативну базу, щодо проблем інформатизації освіти, визначено актуальність та пріоритетні напрями впровадження елементів відкритої освіти для інформатизації загальноосвітніх навчальних закладів. Визначено, що головною метою інформатизації загальноосвітніх навчальних закладів є підготовка учнів до повноцінної життєдіяльності в інформаційному суспільстві, підвищення якості, доступності та ефективності освіти. Дослідивши наукову літературу, зазначено, що саме технології відкритої освіти можуть надати системі навчання і викладання якісно нового рівня відкритості і єдності.

ИНФОРМАТИЗАЦИЯ ОБЩЕОБРАЗОВАТЕЛЬНЫХ УЧЕБНЫХ ЗАВЕДЕНИЙ НА ОСНОВЕ ТЕХНОЛОГИЙ ОТКРЫТОГО ОБРАЗОВАНИЯ В публикации проанализированы нормативную базу, по проблемам информатизации образования, определена актуальность и приоритетные направления внедрения элементов открытого образования для информатизации общеобразовательных учебных заведений. Определено, что главной целью информатизации общеобразовательных учебных заведений является подготовка учащихся к полноценной жизнедеятельности в информационном обществе, повышение качества, доступности и эффективности образования. Исследовав научную литературу, указано, что именно технологии открытого образования смогут дать системе обучения и преподавания качественно новый уровень открытости и единства.

INFORMATIZATION OF SECONDARY SCHOOLS BASED ON THE TECHNOLOGIES OF OPEN EDUCATION The article analyzes the regulatory framework of informatization of education. Definitely relevance introduction of elements of open education for the informatization secondary schools. The main purpose of informatization of general education is to prepare students for a full life in the information society, improving the quality and accessibility of education. Technologies of open education system provides teaching and learning the a new level of openness and unity.

404

Насьогодні, крім необхідної і обов’язкової комп’ютеризації навчальних закладів, в навчальний процес масштабно впроваджують Інтернет-технології. Швидке отримання даних/інформації, електронні підручники, методичні посібники, електронні форми перевірки якості знань (електронний іспит, тестування та ін.), відносяться до переваг учнів, які сьогодні навчаються. Відтепер учені постійно можуть зв’язуватися з вчителем за допомогою e-mail, skypе, ICQ і можуть в будь-який час отримати необхідну консультацію. Проаналізувавши нормативну базу, щодо проблем інформатизації освіти, зазначимо, що наша держава здійснює рішучі кроки в напрямі побудови інформаційного суспільства, визначаючи інформатизацію освіти як одну з важливих передумов зміцнення і зростання інтелектуального потенціалу нації. Важливими урядовими ініціативами у цьому напрямі є такі: Державна цільова програма впровадження у навчально-виховний процес загальноосвітніх навчальних закладів (ЗНЗ) інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ) «Сто відсотків» на період до 2015 р.; Державна програма «Інформаційні та комунікаційні технології в освіті і науці» на 2011-13 рр., Державна цільова соціальна програма підвищення якості шкільної природничо-математичної освіти на період до 2015 р., а також освітні проекти, зокрема, Національний проект «Відкритий світ». Реалізація цих програм спрямована на досягнення нової якості освіти на сучасному етапі формування інформаційного суспільства, удосконалення науково-методичного і матеріально-технічного забезпечення процесу інформатизації, реформування і розвиток інформаційного середовища навчання, поліпшення якості засобів ІКТ для ЗНЗ [8]. Дослідження пов’язані з інформатизацією освіти знайшли своє відображення у публікаціях: Бикова В. Ю., Бужикова Р. П., Жалдака М.І., Запорожченко Ю. Г., Морзе Н. В., Спіріна О. М., Шишкіної М. П. та ін. Питання пов’язані з відкритою освітою розкриті у роботах українських та зарубіжних дослідників: Бикова В. Ю., Висоцької О. Є., Захарової О. А., Здіорук С. І., Іщенка А. Ю., Карпенка М. М., Чупахіної Ж. Н. та ін. Аналізуючи наукову літературу, визначали, що про інформатизацію загальної середньої освіти, є багато публікацій, проте, ще залишається чимало проблем, що потребують дослідження і вирішення. Метою публікації є визначення актуальності застосування технологій відкритої освіти для інформатизації ЗНЗ. Доречною є думка Висоцької О. Є. [3] про те, що яскравим прикладом інформатизації і глобалізації освіти є відкрита освіта як унікальна характеристика випереджаючого розвитку суспільства. Метою відкритої освіти є підготовка індивіда до повноцінної та ефективної участі у суспільному житті та професійній діяльності в умовах інформаційного суспільства. Захарова О. А. у своїй публікації [4, с. 112] робить схожий висновок і підкреслює, що об’єкт відкритої освіти можна визначити як взаємодію і зв’язки таких компонентів системи, як «навчання», «навчальна програма», «освітня установа» та «методика навчання». Це значить, що «відкрита освіта» є такою формою і способом організації і самоорганізації, коли навчальний заклад формує умови з метою активного включення учня до вибору індивідуальної траєкторії розвитку і методів навчання. Захарова О. А., продовжує, що інформатизація освіти є одним з вагомих компонентів відкритої освіти, що

405

дозволить підняти освітній процес на рівень активної соціальної творчості та розширить можливості і сприятиме інтеграції у відкрите соціальне середовище [4, с. 112]. У дисертаційній роботі Проценко Г.О. [6, с. 22] зазначено, що інформатизація освіти значно впливає на зміст, організаційні форми і методи навчання та управління навчально-пізнавальною діяльністю, спричинює зміни у діяльності учнів, учителів, керівників навчальних закладів і тому повинна охопити всі напрями і сфери їх діяльності. Отже, інформатизація освіти передбачає широке впровадження і використання ІКТ для здійснення освітньої, наукової та управлінської функцій. Розглянувши практичну реалізацію в Україні державних та обласних програм інформатизації, Проценко Г. О. [6, с. 5-6] наголошує, що інформатизація ЗНЗ є складним та багатоетапним процесом, в результаті якого значно покращилося оснащення шкіл комп’ютерним, телекомунікаційним та проекційним обладнанням, здійснюється під’єднання шкіл до мережі Інтернет, проте ще багато проблем залишається невирішеними. Биков В. Ю. [0] відмічає, що завдяки відкритості навчального середовища у його учасників є можливість самим отримувати потрібні відомості/дані, вільно користуватися необмеженими інформаційними ресурсами та сучасними ІКТ. Саме, створення і використання технологій відкритого навчального середовища є якісно новим етапом розвитку систем мережного е-дистанціного навчання, яке характеризується формуванням і реалізацією в освітньому просторі єдиної освітньої політики, що базується на принципах відкритої освіти. У публікації [7], значна кількість авторів, стверджують, що з урахуванням особливостей поточного етапу соціального та економічного розвитку України та освітньої системи, пріоритетними для України є такі напрями впровадження елементів відкритої освіти: 1) у системі вищої, середньої освіти, елементи відкритої освіти можливо застосовувати у дистанційній освіті та освіті протягом життя; 2) електронні публікації сприяють подоланню проблеми щодо недостатньої кількості навчальних матеріалів, яка наявна у багатьох навчальних закладах (цифрові формати підручників, методичних матеріалів для учнів, вчителів); 4) елементи відкритої освіти спрямовані на забезпечення вищого рівня прозорості системи освіти (що викладається і вивчається, які матеріали і методики застосовуються, які навчальні досягнення студенів і учнів, якою є якість роботи вчителів і викладачів) [7]. Як зазначає Бужиков Р. П. [2, с. 43-44], з впровадженням нових засобів навчання в освіту змінилася роль викладача і вчителя, сьогоднішній учень може, не відходячи від комп’ютера чи мобільного пристрою, виконати практично будь-яке стандартне завдання. В умовах активного використання Інтернет-технологій у навчальному процесі, зросли вимоги до професійної підготовки викладача, до обсягу його знань, навиків, поведінки. Вчитель повинен мати універсальні, фундаментальні знання, щоб ефективно в педагогічному плані використовувати Інтернет-технології, створювати умови для повного розкриття творчого потенціалу учнів, нахилів і здібностей, задоволення запитів і навчально-пізнавальних потреб. Про це наголошує і Капустян І. «сучасні засоби навчання, широкий спектр інформаційних технологій надають можливості для вчителя застосовувати в роботі

406

проблемно-орієнтоване або конструктивістське навчання в індивідуальному ритмі кожного учня, здійснювати контроль успішності новими інтерактивними методами» [5, c. 41]. Низка авторів у публікації [8], стверджують, що підвищення якості й рівня загальної підготовки вчителів і управлінців навчальних закладів з ІКТ є першочерговою вимогою сучасності. Доцільно було б передбачити у навчальних планах обласних інститутів післядипломної педагогічної освіти години на опанування сучасними ІКТ і не тільки вчителів інформатики, змістом навчання для цих годи є ознайомлення із сучасними електронними засобам навчального призначення з різних предметів [8]. Також, важливим є розгляд питання інформаційної безпеки, адже сьогодні існує програмне забезпечення, яке дозволяє технічно зробити це досить ефективно (це актуально для комп’ютерів, що використовуються учнями у навчальних закладах і вдома). За повідомленням Проценко Г. О. «…провідним завданням освіти є формування в учнів відповідних компетентностей, що ґрунтуються на здатності сприймати виклики часу й адекватно на них відповідати. Серед ключових компетентностей, прийнятих Радою Європи, визначено 5, які мають набути молоді європейці, серед них представлено ті, що безпосередньо стосуються вміння вчитися – компетентності, пов’язані із зростанням інформатизації суспільства, опануванням ІКТ та розумінням їх застосування для вирішення інформаційних потреб, формуванням критичного мислення при аналізі відомостей; компетентності, пов’язані із необхідністю вчитися впродовж всього життя – неперервного навчання у контексті особистісного, професійного і соціального життя» [6, с. 21]. Дослідниця у своїй дисертації [6, с. 23] продовжує, що головною метою інформатизації ЗНЗ є підготовка учнів до повноцінної життєдіяльності в інформаційному суспільстві, підвищення якості, доступності та ефективності освіти. При цьому основними цілями інформатизації освіти є: а) підвищення якості освіти за рахунок впровадження нових технологій у навчально-виховний процес; б) інтеграція системи освіти у світове співтовариство за рахунок подання актуальних відомостей; в) підвищення якості надання послуг Інтернету, телефонії, аудіовізуального оповіщення. Розглянемо мережні технології системи відкритої освіти, які можливо впровадити у ЗНЗ (за Биковим В. Ю.): 1) науково-освітні інформаційні мережі, наповнені переважно освітніми і науковими відомостями та призначенні для підтримки освіти і науки; 2) технології підтримки віртуального навчання (зокрема, web 2.0 та ін.), їх застосування передбачає включення до навчальної діяльності в Інтернеті учнів, вчителів з різними навчальними закладами і різних країн під час виконання міжнародних навчальних проектів з різних дисциплін; 3) всесвітня мережа «Партнерство в навчанні» (створена Microsoft), з метою підтримки віртуальних спільнот освітян різних країн; 4) технології електронного проектування педагогічних систем, з метою підвищення ефективності автоматизованого проектування і використання комп’ютерно орієнтованих систем навчального призначення; 5) технології мережного едистанційного навчання, до них відносяться: створені навчальними закладами і науковими установами навчальні, наукові та освітньо-організаційні ресурси, уніфіковані засоби навігації в інформаційному просторі і пошуку необхідних відомостей; 6) електронні бібліотеки, на основі яких забезпечується локальний

407

і мережний доступ до цифрових наукових і навчально-методичних ресурсів; 7) мобільні електронні технологій і спеціальні засоби, застосування яких дозволяє здійснювати доступ до електронних ресурсів комп’ютерних мереж різного рівня і предметного спрямування [0]. Проаналізувавши наукову літературу, зазначимо, що саме технології відкритої освіти можуть надати системі навчання і викладання якісно нового рівня відкритості і єдності, забезпечать зв’язок між: вчителями і учнями; вчителями і вчителями; учнями і учнями; адміністрацією навчальних закладів та вчителями і учнями. Отже, на сучасному етапі для інформатизації ЗНЗ доцільно впровадити такі елементи відкритої освіти: електронна бібліотека закладу з повнотекстовими матеріалами (навчальними, методичними, дослідницькими, інформаційно-довідковими); система колективної роботи з навчальними матеріалами, що дає змогу підвищити ефективність навчального процесу та забезпечити навчальні заклади підручниками, посібниками, іншими навчальними і методичними матеріалами; впровадження електронного менеджменту діяльності вчителів, учнів, адміністрації з метою підвищення ступеня прозорості освітньої системи та оптимізації процесів управління. ЛІТЕРАТУРА: 1. Биков В. Ю. Інноваційний розвиток суспільства і сучасні мережні технології систем відкритої освіти / В. Ю. Биков // Проблеми та перспективи формування національної гуманітарно-технічної еліти: зб. наук. пр. / за ред. Л. Л. Товажнянського, О. Г. Романовського. – Вип. 23-24 (27-28). – Харків: НТУ ХПІ, 2009. – C. 24-49. 2. Бужиков Р. П. Дидактичний потенціал інтернет-технологій в сучасній системі освіти / Р. П. Бужиков // Проблеми освіти – 2011. – № 66. – С. 40-44. 3. Висоцька О. Є. Відкрита освіта як чинник випереджаючого розвитку суспільства [Електронний ресурс] / О. Є. Висоцька // Веб-кафедра менеджменту освіти та психології – Режим доступу : http://virtkafedra.ucoz.ua/el_gurnal/pages.pdf. – дата доступу 28.03.13. 4. Захарова О. А. Открытые системы в дистанционном образовании / О. А. Захарова // Мир образования – образование в мире. – 2011. – № 2. – С. 111-116. 5. Капустян І. Шведський досвід проектної організації інформаційнокомп’ютерної освіти / Інга Капустян / Імідж сучасного педагога. – 2011. – № 1(110). – C. 40-41. 6. Проценко Г. О. Проектування інформаційного простору загальноосвітнього навчального закладу: дис. … к.пед.н.; 13.00.10 інформаційно-комунікаційні технології в освіті / Г.О. Проценко. – К. : 2012. – 268 с. 7. Формування єдиного відкритого освітньо-наукового простору України : оптимальне використання засобів забезпечення випереджального розвитку : аналітична доповідь / Здіорук С. І., Іщенко А. Ю., Карпенко М. М. – Режим доступу : http://www.niss.gov.ua/content.pdf. – дата доступа 28.03.13. 8. Шишкіна М. П. Проблеми інформатизації освіти України в контексті розвитку досліджень оцінювання засобів ІКТ [Електронний ресурс] / М.П. Шишкіна, О.М. Спірін, Ю.Г. Запорожченко // Інформаційні технології і засоби навчання. – 2012. – №1 (27). – Режим доступу : http://www.journal.iitta.gov.ua. – дата доступа 29.05.2013.

408

ДЛЯ НОТАТОК

409

ДЛЯ НОТАТОК

410

ДЛЯ НОТАТОК

411

Наукове видання МАТЕРІАЛИ VІ НАУКОВО-ПРАКТИЧНОЇ КОНФЕРЕНЦІЇ ІННВАЦІЙНИЙ РОЗВИТОК СУСПІЛЬСТВА ЗА УМОВ КРОС-КУЛЬТУРНИХ ВЗАЄМОДІЙ

Статті друкуються в авторскій редакції. Матеріали зверстано з електронних носіїв, наданих авторами публікацій. Відповідальність за зміст статей та матеріалів несуть автори публікацій.

Підписано до друку 23.05.2013 р. Формат 60х84/16. папір офсетний. Гарн. Arial. Друк різограф. Умов. Друк. арк. 23,95. Обл. –вид. арк. 24,93.

Віддруковано у РВВ СОІППО 40030, Суми, Р.Корсакова,5. тел. (0542) 33-40-67 СВС Панасенко І.М. Свідоцтво про внесення до державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції України: Серія ДК, №2914 від 26.07.2007 р. Поліграфічні послуги по копіюванню матеріалів конференції ФОП Літвін С.С. Свідоцтво про державну реєстрацію №476494 від 15.02.2006 р.

412