МОЛЕСКІН № 1
ЗАВДАННЯ МЕНЕ ЗВАТИ ПІК. Так, я знаю, моє ім’я дивне. Та імен не обирають, як і батьків (і багато чого іншого, якщо вже на те пішло). Проте могло бути й гірше. Мене могли назвати Льодорубом чи Бескидом. Я не жартую – мама каже, що розглядала такі варіанти. Вінсент, мій літературний наставник (у вашій школі то був би вчитель мови й літератури), задав мені написати цей твір для заліку в кінці року (класів у нашій школі немає). Коли він прочитає те, що ось зараз читаєте ви, то скаже: «Піку, це пунктуаційно некоректне речення з хаотичними парентезами» (саме так він зазвичай розмовляє). Тобто що воно трохи недоладне й заплутане. А я йому відповім, що моє життя загалом сповнене таких заплутаних вставок (парентез) і хаосу. Тим паче, що цей твір я пишу на задньому сидінні вантажівки «Тойота», яка саме рухається дорогами Тибету (він же Китай). Пишу олівцем без гумки й навряд чи ту гумку десь тут знайду. Ще Вінсент казав, що хороший письменник має привабити читача, почавши історію не з початку, а з середини, з гачка, аби пізніше повернутися назад і розповісти все, що сталося до цього гачка. «Коли вже впіймав читача на гачок, то можеш писати все, що завгодно, поки неспішно його підсікаєш». Гадаю, для Вінсента читачі – як риба. Але в такому разі більша частина можливого улову від нього втекла: він написав зо два десятки романів, проте жоден із них не перевидавали. Якби Вінсент знався на тому, про що говорить, то чи довелося б мені шукати його книжки в темних, укритих пліснявою закутках букіністичних крамниць?