МОЛЕСКІН № 1
ЗАВДАННЯ МЕНЕ ЗВАТИ ПІК. Так, я знаю, моє ім’я дивне. Та імен не обирають, як і батьків (і багато чого іншого, якщо вже на те пішло). Проте могло бути й гірше. Мене могли назвати Льодорубом чи Бескидом. Я не жартую – мама каже, що розглядала такі варіанти. Вінсент, мій літературний наставник (у вашій школі то був би вчитель мови й літератури), задав мені написати цей твір для заліку в кінці року (класів у нашій школі немає). Коли він прочитає те, що ось зараз читаєте ви, то скаже: «Піку, це пунктуаційно некоректне речення з хаотичними парентезами» (саме так він зазвичай розмовляє). Тобто що воно трохи недоладне й заплутане. А я йому відповім, що моє життя загалом сповнене таких заплутаних вставок (парентез) і хаосу. Тим паче, що цей твір я пишу на задньому сидінні вантажівки «Тойота», яка саме рухається дорогами Тибету (він же Китай). Пишу олівцем без гумки й навряд чи ту гумку десь тут знайду. Ще Вінсент казав, що хороший письменник має привабити читача, почавши історію не з початку, а з середини, з гачка, аби пізніше повернутися назад і розповісти все, що сталося до цього гачка. «Коли вже впіймав читача на гачок, то можеш писати все, що завгодно, поки неспішно його підсікаєш». Гадаю, для Вінсента читачі – як риба. Але в такому разі більша частина можливого улову від нього втекла: він написав зо два десятки романів, проте жоден із них не перевидавали. Якби Вінсент знався на тому, про що говорить, то чи довелося б мені шукати його книжки в темних, укритих пліснявою закутках букіністичних крамниць?
МОЛЕСКІН № 1 • СПОРЯДЖЕННЯ МЕРТВИХ
СПОРЯДЖЕННЯ МЕРТВИХ НАСТУПНОГО РАНКУ після величезного сніданку в рес-
торані готелю я повернувся нагору й почав перебирати спорядження. Не те, щоб усе це компенсувало пропущені Джошем дні народження й святкування Різдва, але було близько до того, чорт забирай. Надсучасні речі, які я раніше бачив тільки як рекламу в альпіністських журналах. Примус, згортки мотузки, френди 19, титановий льодоруб, кішки 20, терморукавиці, цифрова камера, регулятор кисню й маска, намет, спальний мішок для мінусової температури, каремат, годинник з альтиметром, карабіни, батарейки, жумари 21, шлямбури 22, страхувальні системи, шолом, ліхтарик… Усе, що могло б знадобитися для переходу через зону смерті 23. Одяг переважно був замалий, а надто взуття. Гадаю, Джош не міг запитати розмір у мами, не видавши себе. І в мене не міг, бо, поки я не пройшов медогляд, він не був певен, що 19 Знаряддя, що в альпінізмі використовується для страхування в щілинах
і тріщинах.
20 Знаряддя для пересування по кризі, кріпиться на взуття. 21 Механічний зажим кулачкового типу для підйому по мотузці. 22 Гак, призначений для організації точок страховки на скелях, вбивається
53
я зможу піднятися… І тут я замислився, що було б, якби огляд я провалив. Але тільки на мить. Спорядження манило: все інше не має значення, коли ти стоїш по коліна в новісінькому дорогому альпіністському знарядді. На те, щоб зрозуміти, як працює годинник з альтиметром, пішло дві години. Година – щоб поставити намет. Я розташував його виходом до вікна, аби бачити Гімалаї. Зробив кілька знімків краєвиду на цифрову камеру й відчув, що зголоднів. Проте вирішив не спускатися до ресторану, а зготувати собі щось на новенькому примусі. (Знаю, звучить так, наче я несповна розуму, але я трохи втрачаю контроль, коли йдеться про спорядження. Вікно я відчинив, аби не отруїтися чадним газом.) Поки на вогні тихенько побулькував сублімований 24 беф-строганов, у двері постукали. Я подумав, що це знову покоївка – вона вже заглядала раніше й питала, чи треба прибрати в кімнаті. Тож я вислизнув із намета, обережно переступив примус (аби не перекинути його й не спалити весь готель) і трохи прочинив двері, сподіваючись, що вона не відчує запаху газу чи їжі. То була не покоївка. На порозі стояв хлопчик-непалець мого віку, але нижчий від мене десь сантиметрів на п’ять. Він усміхався, піднявши обличчя до моєї голови, яку я висунув у щілину в дверях. Нижче від голови на мені були тільки труси-боксери, бо я весь час приміряв спорядження, до того ж у кімнаті було спекотно через примус та сонце з вікна. – Пік Вуд? – запитав хлопчина. – Узагалі-то Пік Марчелло, але так, це я.
в моноліт.
23 Висота вище 8000 метрів, перебування на якій згубно впливає
на здоров’я та життя, коли організм не встигає відновлюватися й фактично повільно помирає.
24 Сублімовані продукти – п родовольчі товари, які були піддані вакуумносублімаційному сушінню. Їх часто беруть у походи, оскільки вони легкі, добре зберігаються й займають мало місця.
182
ПІК • Роланд Сміт
Я подивився на нього, чекаючи, що він скаже далі, але стало ясно, що обговорення (якщо це можна так назвати) завершено. Водій завів двигун. Коли ми виїжджали з табору, з намету-їдальні вийшов Джош і помахав мені. Я відповів йому іншим жестом. Він же відповів на образу фірмовою усмішкою. Якби Зопа не схопив мене за комір, я вистрибнув би з вантажівки й убив би його голими руками. Я не міг повірити, що все скінчилося так швидко. Тобто я знав, що є шанс не дістатися вершини Евересту, але думав, що цьому може завадити погода, травма чи брак витривалості… а не тупе ділове рішення. Джош не взяв на себе труд пояснити, що мені робити, коли я повернуся до Катманду. Напевно, чекати на нього. Або мене відішлють у Чіангмай. Байдуже. Щойно я дістануся туди, куди їду, зателефоную мамі й дізнаюся, чи всі достатньо охололи, щоб я міг повернутися до НьюЙорка. Я був певен у єдиному: більше ніколи не хочу мати нічого спільного з Джошуа Вудом. Ми трусили нерівною дорогою кілька кілометрів, аж поки доїхали до блокпоста китайських солдатів. Вони перевірили наші документи й ретельно обшукали вантажівку. Тільки тоді я збагнув, що з нами немає Сун-жо. Я так лютував, коли мене викинули з табору, що навіть не подумав про нього. Тож зачекав, доки ми повернемося на дорогу, й запитав Зопу: – А де Сун-жо? – Чекає на нас попереду, – відповів чернець. Схоже, Сун-жо теж не матиме змоги зійти на Еверест. Гадаю, через капітана Шека це стало надто ризиковано. У цьому соромно зізнаватися, але мені від такої новини стало трохи краще. Через кілька кілометрів вантажівка сповільнилася. Я глянув над кабіною, сподіваючись побачити Сун-жо, але там був тільки носильник із яком, котрий прямував
МОЛЕСКІН № 2 • КЛІПАННЯ
183
до базового табору. Коли ми під’їхали ближче, водій зупинився. Носильником виявився Гулу. Він беззубо всміхнувся мені, а тоді вони з Зопою перекинулися кількома реченнями, із яких я не зрозумів ані слова. Завершивши розмову, Гулу помахав нам і продовжив свій шлях до бази. Наше авто проїхало ще з кілометр і знову зупинилося. Так до Катманду ми добиратимемося рік, не менше. Йогі з Яшем зіскочили з вантажівки й почали розвантажувати спорядження. – Що відбувається? – Команда С, – відповів Зопа. – Про що це ти? Замість відповіді чернець дістав із кишені зібганий папірець і передав його мені. «Вибач за цю драму, але все мало виглядати переконливо, щоб капітан Шек думав, наче ви з Сун-жо поїхали геть, і припинив його шукати. До того ж треба було улестити моїх дубоголових клієнтів. Це єдиний спосіб підняти тебе на вершину до твого дня народження. Зопа придумав (я ж казав, що він проноза). Він поведе вас до передового табору іншим маршрутом. Має суворий наказ зберегти тобі життя. Якщо ні – т воя мама мене вб’є. Сподіваюся, ти зійдеш на вершину, але якщо ні – не переймайся. Джош». Я двічі перечитав записку й подивився на Зопу. Чернець усміхався. – Підемо до передового табору короткою дорогою, – мовив він. – Але рухатися треба швидко, поки капітан Шек не викрив обману. Я не був упевнений, серджуся на них із Джошем чи радію. То був жорстокий трюк. Розумів, чому вони так
212
ПІК • Роланд Сміт
Я глянув на годинник. 13:09. Залишалося 26 хвилин до повернення. Я став перепочити. На висоті 8840 метрів, вище за будь-яку іншу гору в світі. Лишалося близько дев’яти метрів. Було вітряно й холодно, але для Евересту це хороша погода. Я бачив на сотні кілометрів навсібіч. Слово «прекрасний» не здатне описати цього краєвиду, як і слово «величний». Найближче, що спадало мені на думку,– «божественний», але воно теж було надто слабке для висловлення мого захвату. Сун-жо трохи наздогнав мене. Він відставав менш ніж на п’ять метрів. Йогі з Яшем пленталися біля нього. Я хотів розвернутися й завершити своє сходження, проте дістав камеру, щоб записати підйом моєї команди. Тепер стало помітно, що в Сун-жо проблеми й брати-шерпи насправді допомагають йому йти. Вони дійшли до мене о 13:19. Сун-жо впав на коліна, ледь дихаючи. Я перевірив клапан його кисневого балона й побачив, що йому збільшили подачу до чотирьох літрів на хвилину. Я дав хлопцеві перепочити, а тоді присів біля нього. – Ти впораєшся, Сун-жо. Лишилося десять метрів. Дивися! Я вказав на стовп. Він підвів очі на кольорові прапорці, якими тріпотів вітер, і похмуро кивнув, але не підвівся. – Коли торкнешся того стовпа, – в ів я далі, – л ишиться тільки спускатися. Сун-жо захитав головою. – Навряд чи я зможу. – Ти мусиш! Заради своїх сестер. Заради себе. Він усе хитав головою. Я подивився на Йогі та Яша. Вони були в такому самому стані, як і Сун-жо. Те, що вони привели його так далеко, ледь не доконало їх самих. Я глянув на годинник. Дванадцять хвилин до точки розвороту. Навіть якщо ми рушимо вже, я не був певен, що дійдемо до вершини до 13:35.
МОЛЕСКІН № 2 • ВЕРШИНА СВІТУ
213
– Ти йди, – с лабко мовив хлопець. – А я почну спускатися. – Тобі не можна йти північним схилом. На тебе чатують китайці. – Я їх обійду. Ми обоє знали, що цього не буде. Я глянув униз. Ще дві експедиції вилізли на третю сходинку й піднімалися хвостом дракона. Певно, вони пізно вийшли чи мали якісь проблеми дорогою. Якщо погода протримається, у них усе може бути добре. «Ніколи не знаєш, кого гора пустить, а кого – ні… Сун-жо не дійде до вершини без твоєї допомоги…» – Ходімо. Я потягнув Сун-жо й поставив його на ноги. Ми знову почали підійматися, і з кожним маленьким кроком він наче сильнішав. 7,5 метра… 6 метрів… 5 метрів… 3 метри… Я зупинився, подивився на стовп на вершині, а тоді розвернувся й глянув униз. – Що сталося? – запитав Сун-жо. Я знову кинув погляд на стовп, а потім стягнув окуляри й глянув на Сун-жо. – Знаєш, який сьогодні день? Він захитав головою. – Тридцяте травня, – відповів я сам собі. – І що? – Гадаю, я далі не піду. – Що ти таке кажеш? Лишилося кілька кроків до вершини. До чого тут дата… – Завтра в тебе день народження. Ти маєш причину бути тут, Сун-жо, важливу причину. Це майбутнє твоє і твоїх сестер. Я такої причини не маю. Тому просто спущуся північним схилом.