КАТЕРИНА КОТ
УКРАЇНІ — АКТУАЛЬНИЙ ТЕАТР! Тиждень актуальної п’єси зголосився на цікаве й непросте завдання — упровадження нової драми в український театральний простір — над чим працює ось уже третій рік поспіль у форматі міжнародного освітнього драматургічного фестивалю П’ЄСИ Серед українських драматургів упевнено лідирують соціальні та політичні теми з вкрапленнями гендерних та міжнаціональних стосунків. На жаль, більшість текстів за змістом, а частково й формою, були схожими на телевізійні шоу та серіали. Проте відчувалося, що мету автори ставили високу й глибоку. Якщо ж вони врешті зрозуміють очевидне: для створення якісного мистецького продукту необхідно більше, ніж просто називати і вважати себе митцем — обов’язково щось вийде.
Драматург Андрій Бондаренко та режисер Ігор Білиць під час обговорення п'єси «Літній сум»
Тетяна Кіценко, автор п'єси «Бал бетменів»
30
Ще одна типова непрофесійна помилка — хороший початок, зіжмакана кінцівка. Історія починається цікавим знайомством із персонажами, дії й тексти незакуйовджені, репліки сповнені прихованим змістом, слухач втягується в сюжет ненав’язливо і… бац — гостра потреба усе глядачеві розтовкмачити й пояснити негайно. І понеслися — довжелезні монологи, деталізовані діалоги, повна відсутність будь-якої дії, надумані причинно-наслідкові зв’язки, від чого твір починає тріщати, реципієн позіхати, а актор старанно битися в емоційному екстазі, аби довести собі й усім — що він робить щось важливе й цікаве. Або автори до завершення своїх творів стомлюються, або ж надто поспішають прийти до фіналу, щоби не залишилося жодного читача (глядача), який їх не зрозуміє, або ж недостатньо працюють над своїми текстами. Останнє зауваження може бути найбільш достовірним, адже зо п’ять драматургів на фестивалі заявили, що писали п’єси в останній момент, аби встигнути на конкурс. Утім були навіть дуже приємні моменти. Першим сюрпризом стала читка «Мініп’єс» драматурга Віталія Ченського. Короткі історії максимум на три персонажі. Такі мініп’єси як «Нудота», «Дитина» і «Кмин» склали своєрідну трилогію про стосунки між чоловіком і жінкою. У першій — «Нудота», він і вона освідчуються один одному в коханні, проте обох починає нудити від їхніх шоколадно-мурмеладних слів, і обоє блюють: слова любові — блювота, компліменти — те ж саме, обіцянки вірності — сильні напади блювоти, мрії про майбутнє — нестримна блювота. Уся ця трагікомедія продовжується в наступній мініп’єсі — «Дитина», коли жінка пропонує чоловікові використати ще одну «опцію» для розвитку їхніх стосунків — завести дитину. Він наче не проти, та розповідає історію, як не зміг доглянути хом’яка в дитинстві, хом’як так і помер, бо господарю було на нього начхати. Він хвилюється, чи не буде і до дитини байдужим. Вона запевняє, що сама про все дбатиме, якщо він не проти. Він не проти, та наводить ще з десяток прикладів, чому з нього може вийти поганий батько. Вона не заперечує. Вони вирішують таки використати не-
задіяну «опцію» — завести дитину. У мініп’єсі «Кмин» з’являється немовля. Проте він не любить слова «син» і «батько», які смердять каструлями, килимами на стінах і криками сусідів. Вона пропонує йому іншу аналогію, щоб відчути «рідність». Вона порівнює себе з тістом, від якого відірвали шматочок, потім з тіста спекли два батона, вони наче й окремі, проте з одного тіста. Яке ж місце батька у цій «хлібній справі»? Кмин: його наче й не дуже видно, проте він відчувається в ароматі, смакові, і «кмин» звучить всетаки краще, ніж «батько». Отака історія.
Драматург Олександр Володарський майстерно розповів чудову історію чотирьох поколінь єврейської сім’ї шевців. П’єса «Орловська порода» показує три епохи, три культури, три ідеології. Герой п’єси Шуня виріс у Сквирі, дід його був кращим шевцем поселення, і під час революції дійшов до самого Денікіна та домігся з ним аудієнції. Проте Шуня ріс зразковим комуністом: переїхавши до Києва, він стає Сашею, чекістом, який «бореться з ворогами Радянської влади, що все йому дала». Він забороняє батькам розмовляти на ідиш, живе в комуналці й виховує сина. Син у незалежній Україні стане престижним модельєром, а п’єса почнеться з ювілею на його фірмі, де в подарунок великий модельєр отримає швейну машинку «Зінгер», яка натякає на єдність минулого й теперішнього. Від єврейського гумору й колориту, від ідишу, що звучить в діалогах, від радянських реалій у кабінеті і комуналці чекіста текст буквально вибухає драматизмом, що сягає апогею, коли чекіст Саша відспівує батька на ідиш за іудейською традицією. До слова, перед смертю Саша знову стає Шунею і не вимовляє нічого, окрім незрозумілих нікому слів співучого ідиш, адже сина він дбайливо вберіг від паростків антикомуністичних культур, грубо обірвавши будь-які традиції. Прекрасний текст віртуозно обрамлений в чарівну форму, де різний
Глядачі у сонячному світлі
Актори на сцені
Актори документальної вистави «Київський торт»
q
«Спогади мають бути правильні — як і дієта», — говорить герой п’єси «Літній сум» львів’янина Андрія Бондаренко. Це цікавий текст, повний роздумів, ретроспектив, ностальгії за культовим кіном, вином, «сігарєтами і віршами в рюкзаку». Тихий плин подій і бесід різко обривається, коли в останньому монолозі стає зрозумілою історія трьох персонажів п’єси. На філологічній конференції у Львові зустрічаються дві жінки, яким здається, що вони були знайомі, жінки навіть вигадують історію свого знайомства і продовжують фіктивний непочатий роман. Вони зізнаються в коханні та блукають між спогадами у пошуках екзистенції, яка врятує їх від буденності. Та неочікувано до історії втручається чоловік, що обіцяє розповісти жінкам дещо дуже цікаве. Спочатку це філософські міркування, в яких він кмітливо класифікує усіх сучасних «шукачів» на гомосексуалістів (не в сексуальному сенсі) та велосипедистів. «Велосипедисти — то такі продвінуті молоді люди, вони вже не совок, вони шарять всі західні пріколи. Вони екзистенціалісти якраз тому, шо вони труться своїми лобами об дві реальності, два модуси життя. З одного боку — совок. Ну — тіпа колишній. З іншого — захід. І вони живуть реально і тут, і там». Проте велосипедисти поверхові, в цілому, їх влаштовують загальні життєві теми, цінності, соціальні базиси, борються вони лише за велосипедні доріжки, і легко складають зброю, якщо отримають трішки грошей. «Гомосексуалісти в даному випадку — це всі, хто тоже почуває себе закинутим у дуже чужу реальність, но їм не то шо гроші — їм і велосипеди ніфіга не помагають. Вони мусять копати ше глибше. Вони думають про повну зміну тої реальності, тих усяких базових принципів, бо коли ти гомосексуаліст, то ти чужий, шо б ти там не купив. [...] Я говорю про всіх фріків, які тут, у цій реальності ніколи просто так не пропишуться. Навіть за гроші». І після усіх цих роздумів під мелодію Лани Дель Рей «Summertime sadness» — «Літній сум» з англ. (що дуже вдало зіставляється в тексті з хітом Jefferson Airplane «Somebody to Love», створюючи модель «минуле-теперішнє») — неочікувано в історії з’являється хлопчик, дебіл, який об’єднує усіх трьох героїв і нагадує їм страшні речі з юності, які жінки «делітнули», видалили зі своїх спогадів. Усе перетворюється мало не в триллер і розв’язується так неочікувано й швидко, як в шедеврі Хічкока «Дурна слава», де в останньому кадрі вирішилися всі сюжетні лінії двогодинного фільму.
31
час і різне місце дії — усі наче об’єднані й присутні одночасно, а персонажі п’єси є як її учасниками, так і оповідачами, і це не може не нагадати про епічний театр Брехта. Рідко в болісну історію можна вплутати таку кількість гумору й анекдотів, співочості й краси. Браво автору! Політичну п’єсу «Бал бетменів» Тетяни Кіценко можна сміливо називати талановитою і добре зробленою. У мери умовного Міста балотується двоголовий кандидат: одна його голова — інтелігентна й грамотна, інша — дбає про «пакращення», проте тіло в них одне, спільне, і методи не надто відрізняються. У фіналі у тіла з’явиться ще одна голова, жіноча, яка допомагатиме інтелігентній знищити «бандицьку», проте не врахує, що вбивши її, уб’є усіх трьох — тіло ж бо у них спільне. У триголового чуда є ще одна властивість: якщо одну з голів відрубати, у голови відросте тіло і вона стане «повноцінною» людиною, що й сталося з інтелігентною головою (на жаль, відросток був уже менш вишуканим, ніж оригінал). Усі ці дивні перетворення виглядають дуже природно і правдиво, завдяки тому, що автору вдалося створити чудовий, самостійний внутрішній світ п’єси. Є ще в тексті звичайні люди, які потенційно могли б стати «бетменами» і врятувати Місто від безглуздої влади, проте в кож-
Драматург Михайло Дурнєнков та драматург і співорганізатор фестивалю Наталія Ворожбит
Проблемою незалежних театрів часто є не гроші, як жаліються незалежні театрали, а зміст ного з них свої проблеми, своє особисте й професійне життя, філософія виживання та ін. Окрім того, фігурує у тексті ще два персонажі: банка з туманом і пісня «Туман яром» у виконанні хору ім. Верьовки, зміст і значення яких, гадаю, можна не розтлумачувати, настільки вони точні і вдалі. Хороше володіння мовою викриває в авторі філолога, а розуміння героїв і чарівний гумор — сучасну молоду людину, в міру небайдужу, в міру іронічну.
Марися Нікітюк, драматург, театральний критик, співорганізатор фестивалю (у жовтому)
32
«Сцени вбивства» Дмитра Левицького — це історії про самотніх людей, які так чи інакше приходять до смерті. Чотири коротких історії, а чи чотири варіанти однієї історії про матір, сина і коханку. Вони різні й одночасно такі, що доповнюють і продовжують одна одну. Маленьким хлопчиком головний персонаж мріє про собаку, дорослим він випадково або навмисне собаку убиває; маленьким хлопчиком він малює чорний хрест на шубі гості, в останній сцені в такій шубі від нього йде колишня коханка; маленьким він просить у мами яблуко і хоче поговорити, дорослим він мало їсть, у нього весь час болить голова і він не може налагодити стосунки з жінками, навіть секс із повією йому не вдається; у першій сцені він убиває свою повію-коханку, в наступній вона убиває його, згодом він убиває матір, і врешті він убиває себе. Проте кого б персонажі не вбивали і не звинувачували у своїх нещастях, як би не намагалися повірити, що щастя можна знайти лише в любові, вони тотально самотні й приречені і знаходяться в постійному пошуку поза межами самих себе, звинувачуючи і вбиваючи когось іншого. Дуже стримані, лаконічні, а втім наповнені й об’ємні «Сцени вбивства» залишають довгий і глибокий післясмак, трішки суму і гіркої причетності.
ГОСТІ «Театрали мають торувати стежки, а влада — їх асфальтувати», — заявляє театральний критик і мистецький діяч Олена Ковальська. Вона впевнена, що театрали повинні об’єднуватися в союзи, дієві організації, що представлятимуть певну силу, матимуть чітку концепцію та стратегію розвитку українського театру і зможуть формувати й направляти ситуацію у тому руслі, що вважають потрібним та актуальним. Пані Олена пропонує дієвий підхід на заміну жалю, бідканню й наріканню на ситуацію, наводячи приклади діяльності й розвитку театральної справи у країнах Європи. У Великобританії, наприклад, якщо за кілька тижнів до прем’єри у касах театру залишаються невикуплені квитки, театр віддає їх асоціаціям «балакучих» людей: таксистам, перукарям і та ін. Таксисти і перукарі також запрошуються на відкриті репетиції, після завершення яких відбувається обговорення і глядачі висловлюють свою думку, роблять зауваження. Чудно, але зауваження детально обговорюються і почасти вносяться до постановки. Справу зроблено: «балакучі» професії рознесуть інформацію про виставу, у створенні якої взяли участь, краще будь-яких ЗМІ, плюс — спрацьовує виховний момент: британські театри такими простими діями виховують свою аудиторію, навчають її розуміти, сприймати і любити театр. Цікаво працює освітня схема і в Німеччині, де в кожному театрі значиться штатна одиниця — театральний педагог. Його функція полягає у підготовці театральної папки для шкіл і постійної освітньої роботи зі школярами: лекції, зустрічі, перегляди вистав, обговорення тощо. Концептуальність, слідування певним стратегіям завжди приносить результати. Продовжуючи приклад Німеччини, зауважимо, що прихід нової драми до німецькомовного театрального простору відбувся саме зважено і свідомо. Алла Рибікова, режисер і перекладач сучасної німецькомовної драматургії, провела короткий екскурс в історію розвитку нової драми в німецькомовному просторі. Виявляється, вона прийшла туди з Франції, проте лише тут отримала здоровий ґрунт для активного зросту. Підтримка молодих авторів, розвиток фестивального руху, переклад німецьких п’єс мовами світу, друк і постановка текстів за кордоном — усе це скрупульозно й інтенсивно впроваджується коштом і підтримкою держави. Мета — майбутнє, адже час обов’язково вишліфує з часто незграбних молодих авторів декілька значних драматургів, а може, подарує світові ще одного німецькомовного генія.
Режисер та співорганізатор фестивалю Андрій Май
Цікавий шлях обрала і Фінляндія. Пожвавлення театрального руху у скандинавській країні відбувається переважно за рахунок постановок п’єс іноземних авторів. Навчання на кращих зразках сучасної світової драматургії — непоганий метод, чи не так? Якої ж форми набуває новий театр і чого так не вистачає українським молодим театралам? Найбільш болісним і критичним моментом є співіснування герметизованого державного театру, що невміло розподіляє кошти і культивує заяложений репертуар, комерційного театру, що може дозволити собі аренду великої сцени і псує смаки публіки дешевим видовищем, та незалежного малого театру, який ледь зводить кінці з кінцями.
Влад Троїцький ініціює міжнародний проект для молодих режисерів
q
Питання щодо державного театру Олена Ковальська пропонує вирішити тим же шляхом «торування і прокладання стежок», що ймовірно за умови об’єднання театралів та їхнього руху єдиним наміченим курсом. Яким буде курс — залежить від наших бажань: чого ми хочемо? Оновити репертуари? Відкрити доступ молодим талантам? Залучити більшу аудиторію? Виховати розумну аудиторію? Чи нам взагалі не потрібні державні театри? У США, наприклад, люди проголосували і вирішили, що не хочуть платити податки на театр, державною вони залишили філармонію, а всі театри перейшли у приватний сектор і ведуть комерційну діяльність. Як уникнути поганого продукту в комерційному театрі? Ще Станіславський говорив про «третю п’єсу сезону», тобто після двох «духовних» п’єс має бути показана п’єса комерційна. Російські гості з Театр.doc на прикладі своєї історії продемонстрували, як з’являвся перший московський підвальний
33
театр, як він зживався з академічними велетами і за рахунок чого вижив. Додам, що проблемою незалежних театрів часто є не гроші, як жаліються незалежні театрали, а зміст. І питання не лише в недостатньо освіченій публіці, а частіше — в неосвічених театралах. Тему і форму обрати дійсно непросто, і більшість драматургів та режисерів буквально губляться серед величезного розмаїття зразків з Європи, Штатів, Росії. Тут на допомогу знову може прийти вибір чіткої концепції та стратегії. Театр.doc, наприклад, орієнтований на документальну п’єсу. Серед тем, над якими вони зараз працюють, дуже цікавою є тема жертви, що перетворюється в агресора. Поясню на прикладі: казахи були обурені, що москвичі принизливо порівнюють їх з «брудними неграми і китайцями». Досвід — це дивна річ. Отримати його з’явилася ще одна можливість. Влад Троїцький після досить депресивного монологу про жахливий стан українського театру поділився ідеєю нового проекту. Навесні наступного року до України приїдуть режисери з кращих театральних фестивалів світу для копродукції з українськими молодими режисерами. Чудовий шанс увести міжнародний контекст в український театральний простір і стати його частиною надається кожному ініціативному.
Глядачі на «Тижні актуальної п'єси»
Глядачі під час читок
Навесні наступного року до України приїдуть режисери з кращих театральних фестивалів світу для копродукції з українськими молодими режисерами КИЇВСЬКИЙ ТОРТ Завершився фестиваль документальною виставою «Київський торт», створеною акторами, режисером і глядачем практично онлайн. Протягом кількох днів актори брали інтерв’ю у невідомих людей, дослівно його фіксували і записували. Кожне інтерв’ю отримало свій номер, глядач тягнув номер і актори зачитували сценку з інтерв’ю. Це було чарівне правдиве видовище, що кидало в сум і сміх з такою ж швидкістю і легкістю, як це робить життя.
«Київський торт»
34
Фестиваль, як і «Київський торт», вийшов смачним і наповненим. Молоде тріо організаторів в особах драматурга Наталії Ворожбит, режисера Андрія Мая та театрального критика і драматурга Марисі Нікітюк сформували активне театральне ком’юніті досвідчених, молодих і талановитих. Разом чекаємо результатів — нових яскравих текстів і постановок та нового Тижня актуальної п’єси наступного року.