Катря КОТ Фото автора
ПРАЗЬКИЙ ДЖАЗ Bohemia Jazz Fest — дев’ять років у пахучому липні, дев’ять міст у теплій Чехії, світові зірки джазу й молоді чеські таланти. У житті слід подбати про важливе: має бути достатньо свободи, джазу й любові
Джазові руки й храм. Деніло Перез. Старомєстська площа
О
пинитися на території празького джазу можливо, лише пройшовши історичне й туристичне кодло. Воно має кілька прошарків, бінарних пар: особисте — публічне, власно історичне — сучасне. Сама ж Старомєстська площа схожа на млинець, оточений архітектурно скам’янілим часом — точно як на сковорідці. На площі — сцена. Незграбна в порівнянні з оточенням, хитка конструкція, що час від
часу проявляє себе десь так, як чорний ящик в інтерпретації Даниїла Лідера. Спалах — і в коробці світлішає, і скам’янілий час навколо знову живе, і примирює натовп туристів, продавців, екскурсоводів зі спокійною і впевненою красою навколо, і навіть час набирає нових характеристик. На сцені з’являються «Children of the Light Trio» («Діти світла») — міцний потік музики трьох виконавців найвищого гатунку — Деніло
53
Перез (Danilo Perez), Джон Патітуччі (John Patitucci), Браян Блейд (Brian Blade). Тріо грало відверто й по-справжньому. Чесному Джону не потрібні зайві ноти, фрази чи емоції, він ритмічно вібрує зі своєю гітарою і пригортається до вірного контрабаса. Браян Блейд — ударник із чарівними паличками, не грає на барабанах, а грається з ними, звуки злітають чисті, легкі, і посмішки у них із інструментом абсолютно взаємні. Барабанні тарілки виблискують під ритмічними паличками Браяна, як місячні повні. Серйозний і безкомпромісний Деніло Перез ніяк не міг налагодити діалог із роялем. Він перепросив за неналаштований інструмент і почав грати так, наче рояля не існувало зовсім. Торкався клавіш легко, ніби уникав контакту, або ж притискав їх кісточками кулаків — і в інструмента не залишалося вибору, як тільки віддати правильний звук. Від легкості й швидкості глибина музики не нітилася, навпаки — виростала ніби з самої суті фортепіано, з його ідеї, з його місця у світі звуків, а не з форми. Панамський майстер клавіш і володар дивовижно чутливих рук перебігав з традиційного джазу в класичну Європу, з латиноамериканського фольку в бібоп, як досвідчений музичний космополіт — легко й непомітно. Ось Перез торкається клавіш і оголошує наступну композицію: присвяту Чарлі Хейдену, який залишив нас усього кілька днів тому. В горлі стискається, згадую львівський Альфа Джаз Фест 2013, Чарлі Хейден тоді говорив про расизм, порозуміння, рівність усіх людей, любов як єдину цінність і джаз як музику за рівність і свободу. Запам’яталася надзвичайно прониклива імпровізація Джона Патітуччі — віддана, вишукана, чесна — можливо, схожа на Чарлі. А справа від сцени ловив останнє сонце пам’ятник Яну Гусу. На скульптурній композиції виписані слова про вищість будь-якого життя над будь-якою владою, первинність свобод людини. Довгий плащ відомого реформатора, як і більшість старих див Праги, вкритий шлейфом бірюзової цвілі, що змінює відтінок за найменшого коливання світла. Тому здається, що Гус виріс чи то з піску, чи то зі снігу, чи то з попелу, а в променях вечора — точно з морської глибини, асимільований і оброслий бірюзовими коралами. Хто він? Пророк? Фенікс? Бог? Скульптура імпровізувала кольорами, як Патітуччі моїм серцем. Сказати, що я вдячна Празі за цей вечір — більше, ніж скупо. Гуманістичного пафосу після концерту додала думка про Деніло Переза, який організовує «збагачуючі музичні програми для дітей, що живуть в умовах екстремальної бідності в Панамі». За цю діяльність піаніст-філантроп став Митцем Миру від ЮНЕСКО. Вечір був теплий і вільний. Чомусь я не могла позбутися думок про Україну. На завершення «Children of the Light Trio» виконали американський стандарт «Everything Happens to Me» («Усяке трапляється зі мною»). Чудова версія хорошого твору стала лейтмотивом мого маленького життя у Празі та ввела
54
мене в її кам’яний еклектичний стиль. А на завершення піаніст з’їв хрумке зелене яблуко. Буквально. І площа одразу стала домашньою. Директор Bohemia Jazz Fest Руді Лінка виріс у музичній сім’ї. Почав грати на скрипці 5-річним. Коли ж йому виповнилося 14, закохався в «Beatles» і змінив скрипку на гітару. Близько року опісля познайомився з джазовими музикантами. «Вони були значно старші, ніж я. Але ці хлопці знали, як веселитися. Вони жартували весь час! І, здається, їхні жарти подобалися мені навіть більше, ніж музика. Музика прийшла згодом. Мабуть, ще рік потому. А коли ти дійсно починаєш любити джаз, шляху назад немає. Я раптово зіскочив з «Led Zeppelin» та інших. Тепер, слухаючи їх, не міг позбутися думки: «Так, це непогано, але не так добре, як Майлз Дейвіс». З цього все й почалося», — згадує Руді Лінка. 19-річним Руді залишає Чехію у пошуках саме тих людей, котрі дійсно могли б навчити його джазу. У Швеції він зустрічає свою дружину, яка стала менеджером Руді й сьогодні займається організацією фестивалю нарівні з чоловіком. «Я лише газети читаю, все робить
Гурт «Ploctones», Нідерланди
Доктор Лонні Сміт, орган Hammond B3 Dr. Lonnie Smith Trio, США
Анна», — жартує музикант. Ще за п’ять років Лінка отримує стипендію в коледжі музики у Берклі, згодом — стипендію в Новій школі музики в Нью-Йорку. Це місто стає його домом от уже на 28 років. Історія фестивалю почалася неочікувано, як і все в житті гітариста. Одинадцять років тому вони з дружиною купили стару трьохсотрічну ферму в Чехії. Відтоді кожного літа сім’я приїздить туди і займається господарством. «Через два роки ми глянули одне на одного і вперше усвідомили, як розбестили нас Штати, особливо щодо музики. Розумієте, у США ти заходиш у супермаркет — і там звучить гарна музика: Рей Чарльз, Вітні Х’юстон, Френк Сінатра, Green Day. І це настільки відрізняється від ситуації тут, у Чехії, — що робити з вухами, коли ти чуєш чеське радіо? Особливо це стосується маленьких містечок і таких місць, як ця дивовижна площа, що має дійсно неймовірну історію і є справді надзвичайно красивою (йдеться про Старомєстську площу, на якій відбуваються концерти фестивалю — Авт.). Я подумав: для того, аби ставало краще, потрібно щось робити. Так 2006 року стартував фестиваль». Фестиваль починається на Старомєстській площі Праги і після трьох днів перебування у серці столиці подорожує містами Чехії. «Дивовижна річ, — продовжує Руді, — що в найменшому містечку, де ми бували, з населенням усього десять тисяч мешканців, на концерт приходить близько двох тисяч слухачів. Я знаю, що це люди не лише з міста, а й з околиць, також багато приїжджих з Німеччини. Мені це страшенно подобається. Думаю, навіть у маленьких містечках люди розуміють, що таке якість. В якості криється велика сила, яка не потребує пояснень. Не потрібно бути фаном, істориком, експертом із джазу, аби зрозуміти гру, тому що справжня музика йде від серця до серця. І я думаю, що так в усьому: їжі, вині, автомобілях. Якщо вони справжні, то обов’язково знаходять
Мартін Бруннер, рояль Martin Brunner Trio, Чехія
Ультрамариновий собор Святого Віта
свою авдиторію. Цьому мене також навчила Америка. У США, коли продукт не знаходить своєї авдиторії, він просто не існує. Там немає державної підтримки, яка буде сприяти розвитку, наприклад, державного телебачення, навіть коли воно нікому не цікаве. Усе має знайти свою авдиторію. І, може, це звучить дещо грубо, але факт залишається фактом: Луї Армстронґ, Дюк Еллінґтон, Чарлі Паркер — усі ці люди прийшли з США, не зі Швеції, яка підтримує, підтримує і підтримує культуру весь час. Те саме з освітою. На щастя, джазова освіта стає дедалі кращою в Європі: 16 джазових університетів у Німеччині, у Чехії — 2 серйозні джазові школи. Це значно краще, ніж, скажімо, 35 років тому. Втім, джаз — це музика народна, за суттю це фольк. Народній музиці навчати дуже складно, майже неможливо. Джаз — це, перш за все, грати те, що відчуваєш, з людьми, які відчувають на твоєму й вищому рівні. Знову ж таки приклад США — там це всюди навколо тебе, весь час. У нашому суспільстві, мабуть, це дуже непросто. Я наведу приклад ще й Куби, яку безмежно люблю. Ідеш вулицею, а там грає чолов’яга на маракасах і робить це неймовірно. Поруч із ним малий хлопчина, який вистукує простенький ритм. І я розумію, що через п’ять років цей хлопчина опанує все і гратиме чи не
55
краще. Ось воно — навчання: коли ти весь час граєш із кимось. У нашому суспільстві це майже неможливо: справи, обов’язки, робота — все розписано по хвилинах. Це заважає навчати й вчитися фольклорній музиці». Себе ж Руді Лінка вважає щасливчиком. Отримавши базовий інструментарій в Берклі, молодий гітарист потрапляє в Нью-Йорк — у місто, де кожен вчитель — легенда у своєму жанрі. «І от я уже навчаюся в Джима Холла, Джона Скофілда, Джона Аберкромбі. А головне, що жоден із них не навчав мене, як в Берклі. Це було натхнення, а не навчання. Їхні запитання, слова йдуть зі мною через все життя. Якось Джим сказав: «Знаєш, це могло би звучати більш мелодійно. Подумай про це». І я думаю: що означає «мелодійний», як зробити музику такою? Минає десять років, і я розумію: ось те, що мав на увазі Джим. Але ще десять років я усвідомлюю, що тоді не знав, а от тепер, здається, знаю… І так все життя. Звісно, навички необхідні. Як і архітектору потрібно знати, що таке цегла і цемент. «Зроби танець», — говорить мені Скофілд. Сказано блискуче, але як зіграти? Ритмічно й зрозуміло для всіх? Тут важлива ще одна річ: не має значення, наскільки складно тобі грати. Слухач має танцювати від того, що ти робиш, відчуваючи твою легкість. Як цьому навчити? Думаю, навчати творчості найскладніше. Я б навіть не вживав слово «навчати», я б сказав «надихати», допомагати людям робити те, що вони дійсно хочуть робити. Під час навчання у Джима ми проводили разом по п’ять, шість годин. Ми слухали музику і їли морозиво. І морозиво, здається, навчило мене грати на гітарі більше, ніж будь-які інші уроки. Джим любив неочікувано зупинитися — будь-де — і вигукнути: «О Боже! Ти чув це?» Так і відбувалося моє навчання». Задушлива й липкувата Прага вбирала мене дозовано. Між нами стояли фільтри туристів і шлейфи знайомих, обов’язків. Дрібними порціями ми просочувалися одна в одну, місцями гладко проковзуючи між шпаринами вікон, бру56
ківки, мостів. Місцями — із шорохом — там, де Тинський храм, тіснява вулиць. Томас Манн писав, що в’їжджати у Венецію з суходолу — все одно, що заходити у палац із чорного ходу. Я увійшла в Прагу зі Влтави. Слизької, густої річки, вкритої мазутом, чорнодзьобими лебедями, білим пір’ям і різнокаліберними човнами. Саме ж місто продовжувало мовчати. Мені здалося, що музика цих стін, чорних і бірюзових шпилів та бань найкраще звучить у тиші, в прохолоді, вологому тумані. Я також не звучала. Прага наче натякала, що й на цьому інструменті ще ніколи не грали по-справжньому. Bohemia Jazz Fest залишав Прагу 17 липня і їхав далі — Домажліце, Табор, Пльзень, Ліберець, Злін, Брно, Пісек, Прахатіце. Мій літак відчалював вранці. Та хіба можна було летіти, коли за декілька годин на сцену підніметься Крістіан МакБрайд (Christian McBride) і його тріо у складі Крістіана Сендса (Christian Sands) та Улісса Оуенса (Ulysses Owens). МакБрайду всього 41,
Деніло Перез, рояль Children of the Light Trio, США
Крістіан МакБрайд, контрабас Christian McBride Trio, США
Крістіан Сендс, рояль Christian McBride Trio, США
Тинський храм. Старомєстська площа
але він — жива енциклопедія джазу, яка грала лише з легендами. «Вундеркінд джазу» — так іще його називають. Cool jazz! Тріо розігріло кров, і вона затанцювала. Площа була заповнена і дихала, як єдиний організм. Мені завжди лестило, що першокласні музиканти хвалять українську джазову публіку, і я вірила, що ми дійсно особливі. Празька публіка — точніше мікс китайців, американців, росіян, чехів та інших туристичних меншин — був блискучим, як і музиканти. Дзеркало: що посилаєш, те й отримуєш. Усе почалося з Еллінґтонового «Каравана», потім був Жобім, Фред Хаббарт, Оскар Пітерсон. Цікаві, емоційні аранжування, ритм і гумор, стиль і витримка добротного американського джазу, аж раптом — композиція Крістіана МакБрайда «I Guess I’ll Have to Forget» («Гадаю, мені доведеться забути») з альбома 2000 року «SciFi», яка також з’являється в першому спільному альбомі тріо «Out Here» (2013). І це неперевершений потік асоціацій та емоцій, авангарду й яскравих порцій латиноамериканських ритмів. Музика, схожа на океан — з широкими, потужними хвилями і шипінням піни на піску. Мені теж не хочеться, але доведеться забувати… Скажу декілька слів про дійсно талановитого Крістіана Сендса, 25-річного піаніста, який, вочевидь, до своїх сорока стане не меншою енциклопедією. Якось хороший джазовий піаніст сказав мені: на жаль, таланту і молодості зазвичай бракує смаку. Це не про Крістіана. У цього піаніста вишукана техніка, зріла концентрація, уважне вухо і чуйне, молоде серце разом із іде-
Сцена Bohemia Jazz Fest. Прага
альною пропорцією витримки й азарту. Барабанщик — третій джазовий том у тріо. Улісс Оуенс, знайомий українським слухачам за тим самим Альфа Джаз Фестом 2013 у складі Чарлі Хейдена і Quartet West. Сильний і впевнений музикант, який наче стабілізує гарячого МакБрайда і вповні розкриває себе в імпровізаціях. Зрештою — подвійний вихід на біс і, з особистого, неперехідне звучання клавішів, відлуння басів, перебіжки ритмів... Після концерту Крістіан запитав, чи чула я про літак. Я кивнула, про себе дивуючись: коли музикант із щоденними перельотами й концертами встигає відслідковувати падіння військових літаків на нашому Сході? Лишень пізно вночі прочитала новини й зрозуміла — ішлося про Малайзійський Боїнг 777 і катастрофу 17 липня. Улюблений фортель: життя і смерть в одному часі, просторі, пліч-о-пліч. Спати було душно — не в повітрі, а так, всередині, навколо. У повітрі висли ноти. Щось схоже є у Вітмена: і влітку, і взимку на гілках дерев виснуть в очікуванні плоди; вони падають на мене, щойно я проходжу під ними — і наповнюють новими силами, думками. На мене падали живі, незавчені ноти. Вмикаю «The Ballad of the Fallen» Чарлі Хейдена — баладу про тих, хто впали, полягли — народну пісню Сальвадора, а потім «Silence» — тишу. Такий шлях. На ньому не буває зайвого — прекрасна, непередбачувана дорога для сміливців. УК. 57