Катря КОТ, Дмитро КАЗАНЦЕВ
Страшна і сильна музика Майдану «У них Майдан почався, коли вони народилися, і ніколи вони з цього Майдану не сходили». Про Майдан і творчість — від сестер Тельнюк і художника Ігоря Поліщука
Небесній сотні присвячується Все упованіє моє На Тебе, мій пресвітлий раю, На милосердіє Твоє, Все упованіє моє На Тебе, Мати, возлагаю. Святая сило всіх святих, Пренепорочная, Благая! Молюся, плачу і ридаю: Воззри, Пречистая, на їх, Отих окрадених, сліпих Невольників. Подай їм силу Твойого мученика-Сина, Щоб хрест-кайдани донесли До самого, самого краю. Достойно пєтая! Благаю! Царице неба і землі! Вонми їх стону і пошли Благий конець, о Всеблагая! А я, незлобний, воспою, Як процвітуть убогі села, Псалмом і тихим, і веселим Святую доленьку Твою. А нині плач, і скорбь, і сльози Душі убогої — убогий Остатню лепту подаю. Тарас Шевченко Дорога в небо. Полотно, олія, 2014
Ігор Поліщук Ще до Майдану я написав декілька картин, які зараз йому абсолютно відповідають. Наприклад, робота «Дорога зі скла» — це про крихку дорогу до Бога, на яку хлопці стали, по якій пройшли до кінця. «Станція розчинення цвяхів»: українці стоять на колінах перед Україною і вбирають її у віночки, а вона сидить на труні й плаче, бо вже знає, що її будуть розпинати. І вони таки розпинають — і так без кінця, по колу. І як ці цвяхи розчинити, щоби їх не було, як знівелювати це зло? Робота «Не руш моїх кіл» для мене особливо важлива. Коло в древній міфології означало духовну й фізичну цілісність людини, і, фактично,
70
в одній цій фразі закодовано всі десять заповідей Божих. У Оксани Забужко є вірш «Новий закон Архімеда», на який сестри Тельнюк виконують пісню. За легендою, Архімед малював кола, до нього підійшов римський воїн і хотів стерти Архімедові малюнки, а філософа убити, на що останній сказав: «Не руш моїх кіл», — і воїн відійшов. Ми говорили з пані Оксаною про цей вірш, вона запитала, де ж у цьому тексті всі десять заповідей божих? На що я сказав: у одному реченні «Не руш моїх кіл». Там все: не убий, не вкради, не збреши... Є ще картина «Країна вбивць». Мене вразила історія про дівчинку, яка ціною власного життя врятувала братика від вибуху (це трапилося під час нападу на директора базару у Львові). Ця робота присвячується усім вбивцям і зрадникам.
Небо над нами. Пробудження. Ігор Поліщук. Полотно, олія
Станція розчинення цвяхів. Полотно, олія, 2013
Ця дорога не дуже довга, але вона зі скла, — Розтинає груди і в'ється вперед змією, І я забуваю імена мужчин, з якими жила, І відчуття країни, яку вважала своєю... Оксана Забужко
Дорога зі скла. Полотно, олія, 2011 Країна вбивць. Полотно, олія, 2014
Існує біблійний сюжет: Іуда, який зрадив Христа, потім повісився — він упав, і тіло його розкололося надвоє, а все нутро вивалилося назовні. Тому я написав труну, розколоту навпіл. Або ж робота «За мною сила, за мною стіна», де зображені перевертні, вовкулаки, песиголовці (так ми в дитинстві звали темні сили). Оті песиголовці — це беркутівці, які притиснули повстанця до стіни і вже збираються його вбивати, але не бачать, що стіна складається з людей, і кожна цеглина має очі. І ці люди зараз повстануть — і знищать усю нечисту силу. Я мрію показати ці роботи в Україні. У Торонто ми проводили акцію зі збору коштів для Євромайдану. Багато художників продавали свої картини — вдалося зібрати близько 11 тисяч доларів. У Києві я бачив виставку, присвячену Майдану, і захопився думкою привезти її в Канаду, в королівський музеї або в Аrt gallery «Ontario». Назвати це «Українська світова війна», тому що ця війна не локальна — це третя світова війна. І ніхто в ній не виживе, якщо ми зараз цього не зупинимо. Також хочу організувати потужний рок-фестиваль, бажано багатоденний, за участі українських, російських, світових зірок. Таких, наприклад, як Роберт Плант (Led Zeppelin), який відмінив концерти в Москві, Джаред Лето (30 Seconds to Mars), який говорив про Україну, коли дістав Оскара, і який був на Майдані. Багато хто мене підтримує, тому, думаю, не лише в Канаді, а й в Україні проведемо.
71
Галя Тельнюк Правда і благородство — це найвищий стан людської душі. Музика Майдану — це його звучання. Звуки вогню, крові, ударів по залізних бочках, скандування «Слава Україні!», сліз, криків, горя і неймовірно сильного людського переконання у своїй правді й незворушності. Ось це і була справжня музика Майдану. Її молитви, поминальні плачі будуть із нами завжди, до кінця життя. Сильнішої і страшнішої музики ми ще ніколи не чули. Поезія (versa oratio) — це ірраціональне світосприйняття. Динамікою, ритмікою, життям, емоційністю поезія найближче стоїть коло музики. Від самого народження людини і до останнього її подиху — людина співає (може і не завжди вголос або «на людях»). У кожного є своя ритміка, свої плачі, свої завивання, свої пісні щастя. Музика — це ритм самого життя, дороги, якою ми йдемо. Для нас зв’язок поезії та музики настільки природний, що вже навіть не пам’ятаємо, коли Леся вперше почала складати пісні. Здається, що вона в музиці народилася і живе в ній дуже комфортно та затишно. Якщо ж наші спроби музично-поетичного творення роблять поезію доступнішою — то Слава Богу. Значить усе вдається правильно. Але, якщо чесно, ми самі відчуваємо дуже чітко, — вдався твір чи не вдався. Ми ж, як поезія, — не живемо і не творимо за законами логіки. Тож стан у момент творчості вже є щастям. Насправді, тексти обирають нас. Це звучить трохи містично, але так і є. Поети, навіть ті, яких давно немає серед живих, мають захотіти бути озвученими нашими голосами. І вони подають нам сигнали, які ми стараємося правильно розшифровувати. Поети — небесні створіння, тому головне в роботі з їхніми текстами — це відсутність суєти, дріб’язковості, поганого настрою. Має бути в душі благодать. Якщо наші концерти сприймаються як вистави — ми щасливі. Власне, цього і прагнемо. Чути голос творців, які в залі (а саме так ми сприймаємо нашого слухача) — найкраща винагорода за працю та пошуки. Мистецтво — це своєрідна Покрова, що рятує людство від душевного каліцтва, спотворення та смерті. Покрова ця безперестанно тчеться віками і тисячоліттями мільйонами людей. Фальшиві інтонації там не приживаються. Класичне і сучасне чудесно взаємодіють, якщо це чесно і професійно. Самого поняття «модно» боїмося, як вогню. Але життя перебуває в постійному рухові. Відділити себе від цього і вберегти — неможливо, та й непотрібно. Знову ж таки, вміти відрізнити мистецтво від «понтів» під мистецтво. Стараємося не розслаблятися й уважно до всього приглядатися та прислухатися. А ще — інтуіція. Напевно — це основне для нас. Із роками «нюх» на правду і підробку вже достатньо загострився, тому довіряємо собі. З Ігорем познайомилися понад десять років тому в Канаді під час наших гастролей. Ми ніколи
72
Сестри 2. Полотно, олія, 2003
Ти ковтаєш клубок гарячий, Ти весь іще з борсань і мерехтінь... Хлопчику, хлопчику, я тебе бачу — Але не можу застерегти... Оксана Забужко
Не руш моїх кіл. Полотно, олія, 2013
Не руш моїх кіл — мої кола тобі не належать. Ген-ген пароплавчик із морем зшива небосхил, Потроху штормить, і безлюдніє пляж. Починається нежить. Збирай рушники й парасолі — не руш моїх кіл. Вони самоправні — як в камінь вціловані морем, Але і зникомі — піском-попід-вітром крихкі… Як завтра наш світ упаде, мов Содом і Гоморра, То власне тому, що над міру винищував кіл! А я свої довго плекала (ховала, ростила…) — Аж врешті крізь них проступило, мов фосфор, різким, Що — ні, не бувається ближче, ніж тіло до тіла, У нашому світі! Ніколи. Ні в чому. Ні з ким.
Оксана Забужко
Ігор Поліщук не знаємо, коли саме відбуваються «знакові» зустрічі, що вплинуть на подальше життя, творчість, плани та задуми. Ця зустріч була саме такою. Виняткова, фактично оголена щирість цього молодого хлопця, художника зі Львова, як він тоді представився, вразила нас. І не тільки тим, що він любив і знав нашу творчість, а його світосприйняттям. Здатністю кричати і ридати від несправедливості, бачити її і не мовчати, мотивуючи це наявністю родини, дітей, дружини, чітко відмежовувати добро від зла, не мислити «задніми думками», тримаючи дулю в кишені, не шукати в житті півтони та півкольори, бути сміливим й одчайдушним, — повірте, дано далеко не кожному. Він має цей дар — дар незакаламученої душі, чистоти, віри. Отже, ми з Лесею опинилися в полоні рідної душі, однодумця. Те, що виникла потреба створити щось спільне — було природним явищем і потребою для усіх нас. У творчому сенсі це було настільки легко, чудесно і просто, — як дивитися на вранішнє весняне сонце. Завжди були віра і переконаність у тому, що ми робимо все правильно, інакше не було б відчуття щастя від створеного.
Хоровід 2. Полотно, олія, 2008
Танцюють татуйовані дівчата на майдані мрії... Богдан-Ігор Антонич
Вони абсолютно особливі. Вони — це сама Україна. У них Майдан почався, коли вони народилися, і ніколи вони з цього Майдану не сходили. Певно, і тому, що так їх виховував батько, відомий письменник-дисидент Станіслав Тельнюк. Власне, вони росли в поезії. Завжди у них на Тарасівській збиралася дійсно еліта нації, її творча сила. Коли я почув їхню музику, зрозумів: нічого кращого я не чув ніколи, і ніколи музика не впливала на мене так сильно. Як казав БогданІгор Антонич, мистецтво — це така окрема об’єктивна реальність, що здатна викликати емоції, які не викличе ніщо інше. І чим вартісніші ці емоції, тим вартісніше мистецтво. Найвартісніша емоція, звичайно, — любов. І їхня музика викликає в мені таку абсолютну, стовідсоткову, чисту любов, світло. У них є пісня «Повернись лицем до сонця». Вони повернули мене лицем до сонця і зафіксували в такому положенні. Коли ми емігрували в Канаду, я загрузнув у депресії і просто не міг малювати. А потім приїхали сестри з концертом, ми познайомилися — і я повернувся. Я знаю, що у них душа болить за Україну більше, ніж у будь-кого. Це люди, на яких Україна стоїть. Їхня вистава «Український буржуазний націоналіст» («УБН») — це предвісник і першого, і другого Майдану. І ця вистава мусить бути показана цілому світу. Мені дуже прикро, коли в Канаду привозять «італійські водевілі» театру Заньковецької. А «УБН» чи «Стусове коло» не везуть — а це геніальні речі, які й треба дивитися українцям, і особливо за кордоном, тому що для них Україна — це вареники, сало, вишиванка, примітивні анекдоти... Вони дуже бояться вийти за межі, відкритися сучасному. Вони не розвивають українське, а лише консервують те, що було. Сестри Тельнюк — це світовий рівень. Мало хто, наприклад, знає, що вони записали пісню спільно з Міком Тейлором (гітаристом Rolling Stones), який навмисно приїхав у Київ — переклали українською і записали хіт «Love in Vain» («Моє марне кохання»): Мік Тейлор на гітарі й Леся Тельнюк на бандурі. Сестри Тельнюк — це абсолютна унікальність. Про них повинні знати Україна і світ.
Мечі. Полотно, олія, 2012
Може тільки упита цим хмелем В Чорториї якійсь вночі, Ти новим згвалтована Хмелем, Завагітнієш на мечі. Євген Маланюк
УК. 73