Катря КОТ
Портрети художників «Ми просто йшли.../Following the inner Light» — проект Петра Бевзи і Миколи Журавля, присвячений 200-річчю від дня народження Тараса Шевченка, що експонувався навесні в Українському інституті Америки (Нью-Йорк, США) та Національному музеї Тараса Шевченка у Києві (у липні 2014 року). В експозиції представлено живописні серії Петра Бевзи «Канівська проща», добірки графічних творів Миколи Журавля «Шевченко — сучасник» та їхній спільний арт-об’єкт «Ті, що несуть світло». Ділимося враженнями з відкриття виставки та від спілкування з одним із тих, хто несе світло, — художником Петром Бевзою. Уся пряма мова — його
Петро Бевза. Майстерня
48
«Моя бабуся також ходила на прощу — з-під Києва у Лавру. Дід був серйозних комуністичних поглядів — і вона тихцем від нього ходила — бо ж за дітей треба помолитися, свічку поставити. І ось Канів. Чернеча гора. Я спочатку навіть боявся підніматися — гадав, буде все штучне, надумане… Але пішов, пішов в обхід. І навіть усе мені сподобалося. Аж ось йде ця канівська бабуся. Помалу, у великих важких черевиках, з палицею і торбинкою — йде спокійно, вся в собі. Я хотів, було, сфотографувати, але якось незручно стало — хоча вона мене навіть не бачила і, певно, не помітила б. Так вона мене вразила, що я зрозумів — ось він, цей образ шляху, прийняття», — розповідає Петро Бевза. Ти висловлюєш мене краще, ніж я сам вислювлюю себе. Ти для мене більше, ніж та пісня, що створена мною. (Волт Вітмен. «Пісня великої дороги»)
Жовтий також нагадує глину. А глина — це чудовий матеріал для творення. Зрештою, глина ще й біблійний матеріал. Так от ця бабуся, у важких черевиках, її ноги чомусь у глині, і вся вона залита світлом. Вона йде під гору, опираючись на палицю. Погляд її зосереджений у ній самій. Але сама від себе вона десь далеко — значно далі, ніж усередині. І от вона проходить. Художник не наважується її сфотографувати. Він взагалі не надто горів бажанням підійматися на цю гору. Йому не здавалося, що це буде проща. Він боявся, що це буде фейк, попса, совок — що завгодно, але не ця бабуся — повна свідомої віри, твердої, рішучої волі, спокійного прийняття і вже поза емоціями. І художник пригадує свою бабусю. Яка теж тікала від чоловіка, віруючого комуніста, на прощу до Києва, до Лаври — помолитися за всіх. А чоловіку не треба зайве хвилюватися, не треба знати. Вона й за нього помолиться. І знову — «гра». Її можна назвати й мудрістю. Утім, де є елемент секрету, невідомого, таємниці, — завжди нашаровується гра. Далі — Юрій Змієборець, тобто Георгій Побідоносець, на коні, чи ж робота «Чудо Св. Георгія» з проекту Петра Бевзи «Гра». Тихо, повільно виїжджає він із якогось казкового лісу з великими листками не то пальми, не то папороті — рухливого, напівпрозорого, як пасма, як коси, — і в такий самий ліс він от-от заховається. І не видно, і не піймати — залишається лише чудо, як слід.
Петро Бевза. «Канівська проща 1»
Боже, я відходжу.. Мене вже не тримає на собі ця дорога.. Я вже не такий п’яний.. Місяцю, не тікай.. Вийду з-за сосни — ховаєшся. Зайду — світиш.. Зачинаю бігти — стоїш за мною.. Стану — нема.. Лише темні сосни.. Сховаюсь за сосну —знов те саме.. Я є — тебе нема.. Нема.. Нема.. Є.. Нема!.. Я не вмію так яскраво проминати!.. Зачекай.. мені так хочеться Постояти під тобою.. Може, ти не бачиш мене.. (Олег Лишега. «Лебідь»)
Петро Бевза. «Тиша»
49
Із кімнати в кімнату перетікає це світло. Його слідами залишаються лише довгі темні тіні — списами дотягуються вони до стін, простромлюють їх, але не можуть пройти наскрізь — простір зачинений. На стінах жовто і сіро-червоно. Так, наче сонце і метал об’єдналися — не на боротьбу, а на спільність. Від темної урбаністичної бурі — до світлої всеприймаючої прощі. «Завжди існувала певна традиція зображення святих. І от Георгій традиційно з’являється зі списом, на коні. Він велично наступає на змія і простромлює його. Та на одній картині усе виглядало інакше. Георгій був ніби сам здивований своїми діями. Він поцілив списом прямо в око дракону. А царівна дивилася на нього спокійно, з нерозумінням вказувала на криваву жертву маленькою білою долонькою, мовляв: навіщо? І від шиї дракона тягся тоненький повідок, який царівна тримала в руці. Ось ця царівна італійця Паолло Уччелло, очевидно, не підтримувала ідею «вбити дракона», тим більше — приборканого. Кого ж тоді прийшов визволяти Георгій? Від чого і від кого він рятував церкву й віру — уособлених у царівні? І тоді я зрозумів, що дракон — це все невідоме, це саме те, чого ми боїмося над усе. А можливо, воно й не несе небезпеки? Можливо, воно не страшне? І трапляється мені ще одна картина, цього разу німецького художника, на якій Георгій зображений зовсім маленьким, а списа й поготів майже не помітно. І він скаче на своєму коні в якомусь вільному просторі, і вже не виглядає героєм. А виглядає частиною величезного світу… Боротися з невіглаством, не боятися невідомого, переходити у новий світ. Мені здається, що ми вийшли на цей шлях. Підйом і енергія Майдану були неймовірні. Це було справжнє, непідробне. І кожному тут наготований шлях, і в кожного є вибір».
Заворожи мені, волхве, Друже сивоусий, Ти вже серце запечатав, А я ще боюся. Боюся ще погорілу Пустку руйновати, Боюся ще, мій голубе, Серце поховати. (Тарас Шевченко. «Заворожи мені, волхве…»)
Петро Бевза. «Фонтан»
50
Микола Журавель. Із серії «Шевченко — сучасник»
Перехід від металу Журавля до сонця Бевзи, від міста до природи видається мені дуже потужним. Це ніби пролетарій-революціонер перетворюється в тибетського монаха — і повниться цей перехід спокоєм. Не існує втрати, самозречення, аскези — лише воля, свідомий вибір, мир. Недарма головним об’єктом виставки стала арка. «Звісно, арка — це перехід, прохід. Я шукав ідею, яка стане об’єднуючою для проекту. Думав про шлях, прохід… Хотілося, щоби слова Шевченка були присутніми, і ми написали їх на стелі арки — як зоряне небо — ці Шевченкові слова. І коли одна жінка вибігла з виставки в сльозах — це було найвищим проявом розуміння, вдячності».
Може, вернеться надія З тією водою, З цілющою й живущою Дрібною сльозою. Може, вернеться з-за світа В пустку зимовати, Хоч всередині обілить Горілую хату. (Тарас Шевченко. «Заворожи мені, волхве…»)
Петро Бевза, Микола Журавель. «Ті, що несуть світло» Експозиція в Національному музеї Тараса Шевченка у Києві
Петро Бевза говорить, що виставка у Нью-Йорку сподобалася відвідувачам і викликала чималий ажіотаж. Можливо, українці ходили на неї, як на ту саму прощу. Адже любов їхня — з іншого, дуже іншого світу — сама стала інакшою. Увімкненість, українськість — інакша. Біль, досвід, історія у них — інакші. Ми заговорили про культурну еміграцію. Що це? Де її межі? Петро знову звернувся до Шевченка. На його думку, поет дарма не відвідав Італію, дарма не отримав європейської ін’єкції. Так, у Петербурзі він зумів дещо побачити, особливо цікавився німцями, але жива зустріч — це абсолютно інше. Більше того, це сприяє відкриттю власної ідентифікації. Візьмімо Веласкеса — що трапилося з ним після Італії? Він став ще більш переконаним іспанцем: білий комірець, чорний капелюх… «Я пригадую свою зустріч з Ван Гогом. Коли бачиш ці абсолютно дивовижні роботи — все стає зрозуміло, і ясно — бо це воно, справжнє».
«Як золото з вогню, як дитина з купелі, я виходжу з темного чистилища, щоби почати новий благородний шлях життя». (Тарас Шевченко. «Щоденник»)
«Якось син посадив іриси. І, як це часто буває, доглядати за ними почав я. Спочатку поливав пагони — і годі. Та з часом почав приглядатися — як зароджується пуп’янок, як він росте, повнішає, набирається, розвивається… і став це замальовувати. Виходило щось на зразок «щоденника» з життя ірису. І дивовижні речі почали розкриватися. Мить, коли квітка змінюється, — нібито у тебе на очах, та все ж непомітно. І прекрасна вона до останньої хвилини, навіть коли помирає, в’янучи, — наче проживає ще одне життя».
Минуле, майбутнє, велич, любов — якщо існують вони без тебе, то й ти існуєш без них. Поживне тільки зерно. Де ж той, хто буде оббивати полову для тебе й для мене? Хто впорається з підступністю життя — для тебе, для мене, хто скине для нас оболонку речей? (Волт Вітмен. «Пісня великої дороги»)
51
«Не ризикую я із такими словами, як «месія». Гадаю, мені більше імпонує слово «вчитель». Живе собі людство, а світ час від часу посилає йому вчителів — які приходять, щоби пояснювати, які бачать нібито наперед. Це дається їм звідкись згори — вони ж транслюють. Шевченка я відношу до таких учителів. А героїв має формувати держава і відстоювати їх, а не роздаровувати всьому світові». «Гадаю, Шевченко був, перш за все, таки поетом. Розумієте, в усьому необхідно вправлятися. Якщо ти не працюєш день, тиждень — форма втрачається. І надолужити її непросто. Є у нього дійсно цікаві роботи, а є, м’яко кажучи, дивні, де елементарні речі порушені лише тому, що людина не розвивала базових навичок. А він не працював місяцями, а то й довше. Поезія ж інакше — гадаю, воно весь час крутилося у нього в голові, і перерв зі словом не було». «Тарас Григорович був людиною, яка, за Євгеном Сверстюком, «перша в українській культурі піднеслася до свободи творчості як цілковитої внутрішньої духовної свободи» і осягнула та сформулювала ключове питання про можливість поєднання «гірнього» і «дольнього» у правді повсякденності. Феномен Шевченка відображає національну природу українців, їхнє світосприйняття, їхнє минуле і надію на майбутнє. Для мене він не просто герой, а стратег, наділений візією майбутнього. Стратегія — це прерогатива сильних. У питомо людському сенсі силою є потуга, що йде зсередини, від ядра людської природи. Шевченко-митець сприймав цю силу як світло. Звідси назва проекту англійською: Following the inner light — Слідуючи за внутрішнім світлом. Українську частину назви ми взяли із вірша Тараса Шевченка «Доля»: Ми не лукавили з тобою, Ми просто йшли; у нас нема Зерна неправди за собою».
Я проходжу під зоряним небом арки, залишаю плакатне й повне болю місто Миколи Журавля, залишаю Майдан — і піднімаюся на гору. На горі світло, ясно, широка крута річка великою масою тече далеко знизу. Місячна дорога вільна. Я почекаю. (Олег Лишега. «Лебідь»)
Микола Журавель. Із серії «Шевченко — сучасник»
Петро Бевза, Микола Журавель. «Ті, що несуть світло» Експозиція в Українському інституті Америки (НьюЙорк, США)
УК. 52