Катря КОТ
Як приборкати монстра? Про: новий проект «Анатомія абсурду», старезний мозок людини, масову війну, російські бороди і барокові перуки, химери розуму і серце Європи, а також Арджуну, якому таки довелося почути Крішну і передати людству найважливіший урок… Хто: Павло Ковач — художник-анатом із Закарпаття. Якщо звернутися до грецької мови, то вийде щось про «верх» і «різати», утім він ріже вглиб і розкроює врізнобіч. Розмовляти із ним — як знімати пелюстки з безкінечної квітки — і йти, і йти, і йти до гірчичного зерняти. І знаходити там щось «немилозвучне» — бо якщо звернутися до латинської мови, то саме так розшифровується слово «абсурд» Павло Ковач та гість виставки, його земляк танцюрист Василь Козар (Об’єкт «Шкатулка-Книга», 2014)
Мені цікава присутність художника в його роботі і дослідження не лише навколишнього середовища, а передусім, самого себе. Як написано на Дельфійському храмі: «Пізнай самого себе». Не Бога, не людину, а себе. Бо хіба можливо пізнати щось, коли ти не знаєш про себе, хто ти є?
50
Творчість художника чи взагалі людини для мене визначається за такими трьома станами. Це фокусник, факір і йог. Фокусник постійно створює ілюзію, його завдання — обманути людину. Факір більше працює над собою — він уміє управляти своїм тілом і можливостями. Йог — найвища форма. Тому що людина засвоїла не тільки фізичний рівень, а й ментальний і духовний. Він може все те, що й фокусник і факір, але не робить цього. Тому що його мета — дотримуватися законів Усесвіту. Він співпрацює з вищими енергіями і не маніпулює ними, тому що цим може лише зашкодити. Для мене категорія йога є співвідносною з художником, який відповідає за все, чим займається. Тому що свобода — це відповідальність. Якщо її немає — виникає анархія, руйнування. При чому не лише себе, а й того, хто долучається до споглядання твоїх творів — він теж руйнується, тому що енергії у такому творі інші, аніж, скажімо, ті, що випромінює художник-йог.
Експозиція виставки «Анатомія абсурду»
Кожна людина носить у собі людство. І не тільки. Я певний, що навіть не одну культуру й не одну цивілізацію. Візьмімо мозок людини: він як структура був сформований 40-50 тисяч років тому — і з того часу не змінився жодною звивиною. Виявляється, що наші пра-прапращури мали наш мозок. І якимось чином вони жили в печерах, полювали на мамонтів… Це досить дивно. Юнг вказав на те, що поєднує нас із неандерталцем — страхи життєвих колізій. Ми є дуже складною духовною і ментальною архітектурою. Складною настільки, що не можемо пізнати себе своїм розумом, бо він сам себе у цьому напрямку блокує. Він блокує ці знання. Як і комп’ютер не може сам себе пізнавати чи сканувати — лише накопичувати інформацію у файлах. В «Анатомії абсурду» я також звертаюся до юнгіанських архетипів. На гравюрі XVII століття у небі з’являється святий із шаблею — і для барокової людини це виглядає нормально. Як і для мене, людини сучасної, буде виглядати природним, якщо там з’явиться не святий, а НЛО. Ми втратили святих у небі, втратили гармонію, яка пов’язувала нас із пращурами XVII століття: через мистецтво, барокову форму, музику. Ми відійшли від цього. Але «святе місто пусто не буває», воно заповнюється дуже швидко. І прийшли нові образи.
І ось він — «Чорний квадрат». Але чому він чорний? Чому хоча б не синій? Дуже гарно сказав один мистецтвознавець: це картина «богооставленості». У ній просто немає Бога. Це ікона ХХ століття. Виходить, що богобоязливий народ тієї нібито «Святой Руси» сказився — і почав ламати церкви, зривати ікони — поки зрештою не зруйнував усе настільки, що видобув нову форму ікони — «Чорний квадрат», який ставили в кут, якому молилися, співали гімни. Сам гімн був руйнівним: «Мы старый мир разрушим до основанья, а затем мы новый мир построим…» Агресія цього тексту говорить про ненормальний психічний стан. Після «Чорного квадрату» почали малювати літаки, парашутистів зі зброєю в руках — які зайняли небо. Як тільки гармонія була зруйнована, те небо, де янголи літали, і святі, і прості люди, які у «підвішеному» стані спілкувалися з Богом, — святе місце не буває пустим — заселила усіляка нечисть. Бо щойно людина позбавляється певних стереотипів, як мозок одразу формує нові. У китайському тексті говориться: бачу не очима, а розумом; чую не вухами, а розумом; розмовляю не ротом, а розумом. І той виховав свій розум, хто зробив його пустим. Тому що пустий розум — як дзеркало, і реальність відображатиметься в ньому такою, як вона є. На жаль, «Чорний квадрат» — це найнижча форма дзеркала. Це тартарари, це ад кромешний, все, що може бути безпросвітне — відображається в «Чорному квадраті». Нещодавно дивився програму, що наче десь в Америці піймали дикого кабана розміром до трьох метрів. Як таке можливо? Чи це допотопна яка тварина? Чи що? Виявляється, все набагато простіше. З однієї ферми втік кабан. І буквально за рік у лісі він здичавів. Він не лише покрився грубою шерстю, у нього навіть ікла виросли до 20 сантиметрів. Ось феномен: людина може впасти до рівня 40-50-тисячної давності. З тим самим мозком вона може впасти так глибоко назад. Тому що ми не володіємо собою, ми не знаємо, хто ми є. І коли стадні інстинкти вмикаються, ми одразу втрачаємо свою особистість і стаємо масою. І ця маса є страшнішою за масову війну.
51
Ми не змінюємося. Все повторюється напливами, хвилями. Бароко витворила інтелігенція, його витворили художники. Бароко — це наш Сковорода. Він оспівав красу мислі. І цю красу філософствування, диспути у могилянській, краківській чи австрійській академії — творили філософи. Художники ж працювали над картинами і вибудовували їх так, щоб усе в роботі переходило через ритми, через колір — красиво, бароково. А музика? Це ж була єдність, яка проникала, переходила з одного в інше. І цим була обділена наша «братня» Росія. Вона перебувала в стані ілюзії отого «Третього Риму». Жорстокість лику замучених, висушених апостолів, які чомусь страждали з голоду в пустелях… І вони прийшли і мучили народ, щоб і той відчув те ж саме. І сьогодні ми бачимо наслідки такого давнього непорозуміння. Адже московське православ’я не вважає бароко за сакральне. Ми ж усі — аполонери. Ми поклоняємося Аполону, богу гармонії. Подивіться на барокове мистецтво — воно сяє, світиться. Воно не з темряви виходить, а з’являється на фоні світла. І тому проект, який я зробив, використовує це за основу. Я просто накладаю на час, на цю основу сучасну сутність. Звичайно, я шукав тієї барокової гармонії. Але як вже вийшло…
Використано ілюстрації XVII ст. до поеми «Echoglosu wolajecego na puszczy» («Відлуння голосу волаючого в пустелі») 1. Місяць на небі. 2. Тріумф Марса. 3. Парад небесних світил. 4. Плавання німф. 5. Приборкання монстра. 6. Орел.
Усе російське мистецтво XVIII століття насправді перейнято Петром І від європейської культури. І показово, що саме він знищив Мазепу, який був правонаступником і провідником бароко. Петро не лише вкрав назву «Русь», а й саму сутність, духовність із неї зірвав. І тому російський народ не прийняв бароко, він просто не зміг: змінити бороди на перуки — ну як з таким миритися? Вони відчували, що над ними знущаються. І те, що відбувається зараз в Україні, — це друге, нове бароко. Як тільки Україна почала відроджуватися 2004 року, і зараз, уже 10 років потому, потихеньку йде підпільна, а сьогодні уже й виразна боротьба.
Мені здається, ми могли б повернутися до класичної форми, до гармонії, як у бароко. А чому б ні? Якщо епоха Відродження повернулася до Античності, чому б конкретно нам не повернутися до бароко? Тим більше, що ми цим знову говоримо: Україна — не Росія. І хоча інтелігенція Росії дуже полюбляє «барокко», адже всі їхні шлягери є ніщо інше, як барокова попса, у нас воно йде від душі, а в них — від голови. А ми знаємо, хто породжує химери, — розум. Душа ж породжує гармонію. І це вже не химери, а образи. Гармонійні, створені для того, щоби людина надихалася і продовжувала пізнавати себе і світ.
Палімпсест «Вторгнення», 2014 Використана гравюра «Панегірична конклюзія, призначена для вручення регентшіцарівні Софії Олексіївні року 1688 в Москві»
52
Мусимо визнати, що Європа, на жаль, — стара. Вона кохається, як нарцис, у своєму відображенні і боїться відступитися від своєї зовнішності. Або навіть од мислі про свою зовнішність. Тому вони сьогодні у стані великого очікування: а що ж буде? І якщо сучасний філософ Франції сказав на Майдані: «Ось, де серце Європи», — це треба сприймати не як алегорію, а як реальний сухий факт, документ. І в першу чергу не ми це маємо зрозуміти, а вони. Це він до них звернувся.
Поп-арт спаплюжив ідею краси. Він почав її використовувати як рекламу. Слід згадати і те, що навіть 2000 років тому, коли Христос проповідував свою істину, він, помітьте, досить агресивно ставився до торгівлі в храмі. Згадайте, як він вигнав торговців із храму. По суті, є різні інтерпретації цієї історії, але насправді він просто вигнав поп-художників із храму мистецтва. Їм там не місце. Тому що богові боже, а кесарю кесареве. І, насправді, поп-арт є неприроднім для нас. Нас, європейців. Хоча й виник у Європі.
Об’єкт «Словолит», 2014
Я думаю про Китай, той романтичний Китай, у якому прекрасні діви літають в небі зі своїми фазанами, а поет п’є вино і очеретяною паличкою пише поезію про гори, про воду, про дощ — як Бо Цзюй-і чи Лі Бо. Я здавна кохаюся в китайській поезії. А китайські художники — це неймовірно! І коли сьогодні намагаються говорити не про такий Китай, мене це страшенно ображає. Я навіть спробував розмовляти з китайцями — і вони не зрозуміли. Бо крім Мао Цзедуна нічого не знають. Як і ми про себе. Але ми маємо перемогти це зло, подолати цю прірву. І це всюдисущно. Об’єкт «Хвиля», 2014 (Те, що природа залишає незавершеним, довершує мистецтво)
Візьмімо біблійського Іону. Диявол був певний, що змусить чоловіка одвернутися від Бога. І Бог дозволив провести такий експеримент, лиш з однією умовою: «Тільки душу його не чіпай,» — сказав Бог. І коли Іона втратив усе, і навіть друзі від нього відвернулися, чоловік сказав: «Якщо Ти створив цей світ, і мене створив, не можу ж я від Тебе піти». Після цього Бог заборонив дияволу чіпати Іону. Диявол програв. А Бог повернув чоловікові все. Це про те, що переживаємо зараз ми. Великий закон неспротиву злу насильством — якраз і є важливим. Бо коли ми починаємо наступати на зло й боротися з ним, воно нас поглинає. Такий закон Всесвіту. Ми маємо право захищатися, воно нам дано від Бога. Є, звісно, й такі, що кажуть, ніби від Бога їм дано право нападати. Я слухав священників на Майдані, вони говорили саме про те, що церква стоїть із тим, хто захищається. Московський же патріархат благословляє тих, хто нападає — хоча це протибожественна дія. Людина з людиною завжди може домовитися. Але як же важко говорити з тим, хто на боці зброї і тримає її в руках! З ним розмови немає, він просто діє. З чого починається «Бгаґавад-ґіта»? Арджуна розпочав війну між родами двох братів і перед боєм покликав Крішну. Крішна приїхав на колісниці, став на полі бою і каже: «Арджуна, ти покликав мене і я прийшов. Давай вести війну разом». Побачивши Крішну, Арджуна прозрів і сказав: «Як я можу вести війну, коли родичі у мене по обидві сторони?» На що Крішна відповів: «Тому я й тут. Але ти вже не дивися на них, як на живих, тому що вони у своїй злобі давно уже померли. Вони знищили те божественне, що я їм давав. Перед тобою просто тіні. Тому дай їм можливість простромити один одного, бо вони давно уже по інший бік. І вони відійдуть. А я тут для того, аби надати тобі настанови, і ти їх записав, щоби наступні покоління читали ці тексти, як науку, і розуміли її». Бо тільки через розуміння ми можемо приймати рішення, воювати з братом чи ні. Все людство — брати. І це урок для всього людства. УК. 53