«Вулицями грецьких міст курсують фургончики, що розвозять хліб, вино, сир, олію, на бортах котрих написано «metaphore», що й означає «перевезення». Літературний переклад — це також перевезення, тому перекладачів сміливо можна порівнювати з отими грецькими фургонами. Щоправда, перекладачі транспортують інші необхідні предмети: слова та нові сенси, переміщаючи їх за межі певної мови як цінний вантаж. Метафорично кажучи, вартість перекладу є вартістю поживи, життєво необхідної людині, котра знає кілька мов і дослухається до творення нових сенсів мовлення.» Ми навмисне приводимо повну цитату з сайту приватної премії METAPHORA, тому що вона якнайкраще пояснює її суть. Завновники премії Ігор Померанцев і Діана Клочко разом із знаними перекладачами й видавцями уже три роки поспіль обирають кращі переклади українською мовою з європейських мов у жанрах «поезія» та «есеїстика» ХІХ і ХХ століття. Цього року «Українська культура» по-своєму долучилася до конкурсу від METAPHORA. Ми обрали своїх переможців, чиї тексти залюбки презентуємо на сторінках часопису. Три перекладачі тепер, і три — дещо згодом. Слідкуйте за нашою Друкарнею — разом із METAPHORA відкриваймо літературу по-новому
Місячний натюрморт. 2013, 30х42. Папір, туш, ізограф
Ці вулиці — як сиві свічі. Орган, і вітру гостре лáссо. І стягів тупіт опівнічний – Над шляхом, берегом, над часом. І небо камерне, мов зала. Кінець? Початок? — невідомо. І флорентійська мідь терзала Екран — то стогоном, то дзвоном. А хмари купчилися, блідли, Немов тікаючи від ночі. Зірки в устах їй тали, світло Розбризкуючи на всі боки. Зажди секунду. Ні, не варто. Хвилинку. Годі вже. Як скажеш. Чорніючи перманганáтом, Пересипáлась ночі сажа. Вірш навіяний враженнями від перегляду італійського фільму. Не пригадую, що це був за фільм, але італійське кіно тоді для нас було втіленням свободи — творчої, особистої, усілякої. Сюжет фільму забувся — не забулося лише звучання флорентійських дзвонів на останніх хвилинах. (Тут і далі коментарі Томаса Венцлова.)
54
Піраміда. 2013, 18,5х22. Папір, двоколірна туш, ізограф
*** А може, отут воно, тут — серце світу, І, може, отут можна все відпустити, – Де Вілія-річка, стара-престара, Наосліп шліфує свої дзеркалá, Де вічно во вишніх і вишня, й дзвіниця, Де слово святиться і тайна святиться, Де тихо ступає в сльозах кришталевих Поезія — цих передмість королева.
Тут ідеться, звичайно, про Вільнюс. Передмістя завжди сприймалося, наче якесь романтичне місце, де культура вписується у природний ландшафт і де ще можливе «нормальне» і вільне життя. Таке розуміння особливо властиве Цвєтаєвій і Пастернаку, отже вони також присутні в цьому вірші.
*** і розгорне пелюстки білим вибухом роза вітрів і снігова бомба роздробить ромби рози вітрів голчасто оксамитово
Тетраедр, фрагмент. 2013, 20,5х20,5. Папір, двоколірна туш, ізограф
55
Після лекції
В той день укóтре з учнями моїми, які ще мало розуміли мову, ми розбирали вірші. За вікном калюжі сяяли. Сіріли стіни, (в часи депресії збудовані). Цей стиль недáрма названий «Depression Gothic». Мене гнітило враження, що я дармá морочу голову їм. Крейда кришилася в руці, зривався голос, і все було неначе уві сні. Я силкувався пояснити те, що і було, й лишається важливим: що приголосні пізнають своїх перéгуком, як заблукалі в лісі мисливці: стишено, але вирáзно; що голосні підносяться й спадають, що склáдові вторує склад, так само, як дзеркалá, обернені лицем одне до одного, укупі творять запаморочну темну анфіладу, де наголос — як в дзеркалі свіча. Отак-то рій банальних і не дуже навів я порівнянь їм, щоб збагнули, що у поезії нема дрібниць, бо чим пісок дрібніший, тим певніше він здатен поміняти нурт ріки. Та й це не все, бо у рядках чаяться загáдки мови, майже неприступні: колись — закáзане імення Бога, тепер — слова, що означають речі марніші, та поетові потрібні, як амулети. Буря над строфою метафорою зветься. На всі бóки, неначе трави, фрази гне, а звуки, як хмари, тóрсає, аж поки зблизить далекі, проте суголосні смисли, і їхній шлюб словник благословить. Та слухачі мої зібрали книги. І я замовк. І світ перемінився. В склі далі відбивалися калюжі, обшарпані безрадісні пенáклі, але крізь них кімната проступила – інакша, горда і сумна оселя, в чужій країні, в нетутешній час, і жінка там, занурена у крісло, стара, велична, та на диво зґрабна, я знав її колись. Мене лякали
її дошкульні репліки і пам’ять, яка ввібрала більше, ніж життя, але найдужче я боявся тóго, що може увірватися на сходах її нерівний подих. (Увірвався через півроку). Жінка та мовчала, та я, здається, розумів її. Усе це правда. Хоч і слід було б доступніше висловлюватись. Просто така в нас праця. Ліпша її грань. Так, досить лиш довіритися мові, за нею йти, їй не перешкоджати, і все вона підкаже: анаграму, метафору, мелодію. А вірші народжуються з того, що постало давніш, ніж ми, і голос, і князівства… О, вірші снять собою. І той сон ми маємо порушити, щоб тільки їх вивести звідтíль — тобто, нізвíдки – в фонетики і синтаксису вимір. І це нелегко. Тут уже не мова вирішує, а, думаю, Хтось вишній. Росте незримо, мов туман, і вірші вивершує, вдихаючи в них душу. Як вірити святому Августину – а він воістину непогрішимий – то Бог в собі хоронить споконвіку всі ріки, всі світанки, кожен атом, сльозинку кожну і черству цілушку, яку гризе на зоні арештант, і кожну кулю, випущену катом. Та нам не осягнути це. Нам стане малого: бесід, чаплі над водою, і сірої «Depression Gothic» арки, і бур’янів попід балконом, де був напис (з нього злізла позолота): «Deus conservat omnia». Достатньо цьогó, щоб вірші умістили все, що серцю миле. Щоб несли розраду живим і мертвим. Тож славíмо мову, її лункі таємні лабіринти, що нас із Богом зближують і майже, і майже уподібнюють. А далі чекає нас стіна неподолáнна. І зникне мова, так, як зникнем ми. Тут вже не до іронії. За склом хололо льодом нетутешнє небо. Під муром пізній березень стояв.
Лекція відбувалась у Нью-Хейвені. У другій частині оповіді уяву викладача полонили спогади про Анну Ахматову і їхні бесіди удвох. «Depression Gothic» — псевдоготичний стиль, популярний в часи світової економічної кризи (депресії). Саме цей стиль переважає в архітектурі будівель Єльського університету. Пенаклі — невеликі вежі. Августин — йдеться про Святого Августина, одного з отців Церкви. «Чапля над водою» — цитата з Ділана Томаса («Poem in October»). «Deus conservat Omnia» (Бог зберігає все) — улюблене гасло Ахматової, що прикрашало будинок у Санкт-Петербурзі, де вона жила.
56
Жінка. 2013, 21х30. Папір, туш, ізограф
Една Сент-Вінсент Міллей у перекладі з англійської Наталії Дьомової
Древній жест Витерла очі я краєм фартуха і подумала: Який Пенелопин жест. Часто вона витирала очі — не прястимеш усенький день, Не поротимеш цілу ніч, і Руки терпнуть, і шию шпиче, І ближче до ранку, коли здається, пітьма довічна, А чоловіка нема літами, чи де, чи згинув. І сльози ринуть. І це єдине, чим ще живеш. І витерла очі я краєм фартуха, і подумала: Який-бо це древній жест, автентичний, античний, У кращих традиціях, грецький, класичний, І Уліссів теж. Але виключно жест — показати своїй громаді, Що зворушений понад слова, героїчний. Підгледів у Пенелопи... Вона ридала насправді.
Весна З якою метою, квітне, ти повертаєшся знову? Краси не досить. Мене вже не стишить червíнь Маленьких глейких пелюсток, ледь-ледь розкритих. Я знаю те, що я знаю. Сонце пече у шию, коли дивлюсь На суцвіття крокусів. Земля духмянить. І очевидно, що смерті немає. Але що це значить? Не лише під землею мізки людей Пожирають черви. Життя саме собою – Ніщота, Порожній кухоль, сходи без килима. І не досить того, що кожного року цим схилом Квітень Спускається і, наче телепень, белькоче й жбурляє квіти.
57
Тебе забуду, милий мій, вже скоро Тебе забуду, милий мій, вже скоро – Бери усе, ще поки є що брати. Ще день, ще місяць, ще недовгу пору – І забувати, їхати, вмирати. І я тебе забуду вже навічно В майбутньому, але ще тут і зараз – Бреши мені красиво, чоловіче, Щоб я присягу звичну відказала. Як би ж то та любов була до скону, Якби ж присяги були непогрішні! Але в природі й без таких законів Життя триває — і цілком успішно. Чи ми знайдемо те, що так шукаєм, Для біології — ваги не має.
Відображення. 2013, 27х39. Папір, туш, ізограф
Роберт Лі Фрост у перекладі з англійської Наталії Дьомової Хтось каже — світ загубить жар, Хтось каже — лід. Жаги пізнавши жадний жарт, Я знаю — все пожре пожар. Але як ні — і не в огні, З ненавистю знайомий теж Я знаю, що і льоду дні Страшні не менш І руйнівні.
58
Відтиск. 2013, 21х26. Папір, туш, олівець, ізограф
Олдос Гакслі у перекладі з англійської Андрія Маслюха
Атитлан Історія іспанського завоювання Америки правдива, але неймовірна. Те, що іспанці здобули Теночтитлан, Кортес здійснив похід із Мексики до Гондурасу, а Альварадо підбив під свою руку кіче і какчикелів, — факти незаперечні, проте водночас настільки неправдоподібні, що повірити в них мене спонукала хіба авторитетність джерел, які про все це розповідали; розум і уява погоджуватися з ними відмовлялися. У Панахачелі я познайомився з одним чоловіком, завдяки якому вперше упевнився, що все описане у Прескота і Берналя Діаса таки відбулося насправді. То був старий іспанець, який жив разом із дружиною-індіанкою і цілою своєю сім’єю у великому будинку, абияк зведеному на березі озера, і заробляв на життя тим, що чинбарював та набивав опудала. На своєму ремеслі він знався пречудово, а тамтешні птахи, ссавці та плазуни були відомі йому аж ніяк не з чужих слів. Та мене зацікавило не стільки те, що він робив чи говорив, скільки те, яким він був. Дивлячись, як старий ходить терасою свого будинку — худорлява й кістлява, а проте рухлива й міцна постать, затято настовбурчена супроти вітру чорна борода, орлиний ніс, блискучі очі, що знай зирять навколо пронизливим поглядом, — я раптом збагнув, як і чому іспанцям вдалося так швидко завоювати ці землі. Сила індіанців — це сила опору, пасивного спроДерево. 2013, 30х42. Папір, туш, ізограф тиву. Зіткнувшись із такими-от завзятими, шалено активними істотами з-за моря, вони просто не мали шансів — або принаймні мали шансів не більше, ніж скеля, яку раз у раз лупають ковальським молотом. Звісно, та індіанська скеля була дуже велика, але молот, хоч і незрівнянно менший, був наділений страшною силою. Під його ударами, що один по одному невпинно падали на скелю, вкритий вигадливою різьбою моноліт американської цивілізації розсипався на друзки. Ті уламки видно й досі — знищити їх остаточно годі, — і колись вони, можливо, й зіллються знову в одне ціле; проте сьогодні, безладно порозкидувані навколо й достоту нікчемні, вони лише свідчать про дивовижну силу іспанського молота. Старий чинбар пішов до будинку і за мить повернувся з великим відром, по вінця наповненим якоюсь клейкою смердючою рідиною. — Дивіться, — сказав він, а тоді став ярд за ярдом витягувати з того огидного варива довжелезну зміїну шкіру. — Que bonito! — повторював старий, розгладжуючи її. — Наче шовк. Ніхто тут не вміє чинити зміїну шкіру краще за мене. Я кивнув і постарався належним чином продемонструвати своє захоплення. Та дивився я не на шкіру, а на руки старого — великі, з довгими, але тупими пальцями; рухалися вони вправно і з силою, притьмом сягали вперед і з позбавленою будь-яких вагань жадібністю затискалися в кулак; то були руки конкістадора. Він попросив надто багато за шкіру, яку врешті-решт продав нам, але грошей мені не було шкода; адже разом із двома ярдами чудової зміїної шкіри я купив і ключ до розуміння іспансько-американської історії, а це мало для мене у кілька разів більше значення, ніж той зайвий долар, що його я заплатив за свого пітона. Перекладено за виданням: Aldous Huxley, Collected Essays; New York: Harper, 1958. Графіка Таїсії Кулигіної
УК. 59