КАТЕРИНА КОТ
МАЙБУТНЄ ПИСЬМЕННИКІВ — ПРЕКРАСНЕ Роберт Маккі, автор настільної книги сценариста «Історія на мільйон», відвідав Київ з чотириденним семінаром. Із кращим тренером сценарної майстерності та голлівудським сценарним гуру розмову вела кореспондент «Української культури»
Під час інтерв’ю із Робертом Маккі
— Марк Твен говорив: «Той, хто розказує історії, володіє світом». Що скажете Ви? — Марк Твен правий. Є ще один вислів: «Історії — це обладнання для життя». Адже життя не підказує нам, як жити. Воно дуже заплутане і складне, і часто робить боляче. Тому без мистецтва, без історії як основи мистецтва ми будемо загубленими. Люди розповідають історії відтоді, як вони стали людьми. І з хаосу дня вони щораз вибирали найважливіше, сідали навколо вогнища і розповідали, що сталося сьогодні, чого навчилися, що змінилося. І це давало можливість розуміти, що таке життя, хто така людина, чого вони варті, що є цінним і заради чого варто жити. Історії дійсно споряджають нас устаткуванням для виживання. Якщо ж історії розказуються погано — наслідком є декаданс. Люди втрачають приклад і орієнтир. Вони стають грубими, нецивілізованими, на заміну любові приходять іронія та цинізм. Погана історія робить життя пустим, вона підмінює змісти і виховує викривлені погляди на світ. Якщо історія пуста, декоративна і повна кліше — вона тягне за собою декаданс, повний занепад. Наприклад, у кінематографі України і Росії є свої кліше — це потяги і війна. Так, Друга світова — це дуже драматичний період в
48
історії і наслідки його грандіозні, проте не слід зациклюватися. Життя триває і воно багатовимірне. У Франції — інше кліше: історії про митців. Я запитав у французів, чи знають вони інші професії, окрім мистецьких? (Сміється.) Це прояв нарцисизму з боку авторів кіно, адже вони створюють фільми про себе і для себе — а це чистий нарцисизм. У Голлівуді інші кліше — це 3D, видовище, спеціальні ефекти. Як наслідок, ми отримуємо все більше форми і все менше змісту. І це недобре. Якщо ми втратимо якісні історії, які б висвітлювали темні сторони людської душі, людських стосунків, політики, якщо ніхто не освітлюватиме ці темні закутки нашого існування, — людство ставатиме дедалі грубішим, цинічнішим і менш цивілізованим. Тому так, Марк Твен правий. — За Голлівудом закріпилося ще одне кліше — любов до «хепіендів». Усе тому, що фільм із хепіендом легше продати? — Щасливий чи трагічний кінець — це неважливо. Важливо — щоб кінцівка задовольняла. Є безліч фільмів із трагічним фіналом, але якщо він виправданий, як, наприклад, у фільмі «Хрещений батько-2», глядач залишається задоволеним. У фільмах «Касабланка», «Читач» глядач плаче на фінальних титрах, але
— Серед тенденцій сьогодення так звані сіквели і тріквели. Причина їх появи у відсутності ідей чи є інші мотиви? — Це не тенденція сьогодення. Вони завжди були і з’являються як наслідок створення складних характерів, що не вичерпуються одним фільмом. І це прекрасно! Як приклад — три частини фільму «Хрещений батько». Образ головного героя настільки багатоплановий і складний, що розкрити його в межах двох годин нереально. Саме тому з’являються продовження, нові частини і серії, які розкривають складні сторони людського характеру з усіх боків. Це дуже правильний підхід: створювати складні характери, а не закручувати й заплутувати історії. Сіквели — це приклади того, що двох годин дуже мало для реалізації складних характерів. І що краще ми усвідомлюємо складність людської суті і складність стосунків між людьми — тим краще розуміємо, що двох годин недостатньо. Саме тому створюються тривалі, масивні серіали, які досліджують багатопланові характери, зміни, що в них відбуваються, причини і наслідки. Я навчаю людей думати над 100-годинними історіями, які показують усі можливості розвитку людського характеру і стосунків між людьми в різних ситуаціях протягом певного часу. Довга форма — це майбутнє. Кінематограф і телебачення як медійна форма зникнуть. Будуть візуалізовані історії, які люди дивитимуться на спеціальних пристроях. Питання лише в тому, яку тривалість вони матимуть. Я думаю, що це будуть грандіозні, масивні, стогодинні історії з великою кількістю складних персонажів. І я чекаю цього майбутнього. Майбутнього для письменників. Режисура завжди була важливою, але писання набуває все більшої ваги. Стиль важливий усе менше й менше, а зміст, навпаки, — все більше. Тому для письменників майбутнє прекрасне. — Британський режисер і теоретик кіно Пітер Грінуей висловлює щодо майбутнього кіноматографа іншу думку. Він вважає, що майбутнє кіно за авторами-художниками, режисерами-художниками, а не за письменниками. Що Ви можете сказати на це? — Саме тому останній хороший фільм Пітер Грінуей зробив ще 30 років тому, і саме тому його ніхто не слухає. А своє краще кіно він побудував на принципі хорошої історії. Пітер Грінуей одержимий зображенням і зациклений на ньому. Я приведу вам інший приклад режисера, одержимого зображенням, — Стенлі Кубрика. Але в роботах Кубрика зображення завжди було засобом вираження історії. Це вічне питання форми та змісту. Форма існує для того, щоб виражати зміст, а не сама для себе. Вона для того, щоб робити зміст глибшим, більш вражаючим, таким, що довше й глибше впливає на аудиторію. Якщо ж у тебе немає змісту, ти стаєш Грінуеєм і намагаєшся зробити зміст із форми. — Ви думаєте, це неможливо? — Це можливо, але це породжує погане, слабке кіно. Коли про фільм говорять «гарно знятий», — це про Грінуея. Натискаєш на «паузу», і кожен знімок з його стрічок перетворюється на декоративну, але беззмістовну фотографію, місце якій у меблевому магазині. Гарне зображення має бути мистецькою формою, яка дарує нові змісти. У кіно картинки динамічно змінюються, щоб виражати зміст, жодна з них не є самостійною та самоцінною картиною. Зображення в кіно мають зміст лише тоді, коли вони є метафорами героїв та їхнього життя. Уся обстановка кіно спрямована на те, щоб створити метафору життя та заглибити зміст, а не для самої себе. Голлівуд звинувачують у таких кліше, як видовище, постійні вибухи, відсутність зв’язку між розвитком характеру персонажа та візуальним рядом. Але так зване авторське,
сучасне європейське кіно, грішить своїми кліше — безкінечні пейзажі і картинки, які жодним чином не впливають на розвиток подій, персонажів, історії. Картинки, не об’єднані з характерами, — це той самий Голлівуд, де окремо існують вибухи і герої. Грінуей — хороший фотограф, але зображення в нього самі по собі, а не на службі в героїв. Тоді як у Стенлі Кубрика — одного з найкращих режисерів усіх часів — надзвичайно гарні зображення завжди слугують для розкриття героя та його історії, у нього неможливо розділити зображення і зміст, вони цілісні, і це дійсно робить Кубрика одним із кращих режисерів. У кращому фільмі Грінуея «Повар, злодій, його дружина та її коханець» усе тримається на хорошій історії, все об’єднано в єдине ціле. — Якось ви сказали, що режисерам уже слід припинити робити кіно про кіно і гратися зі спеціальними ефектами. Час повернутися до справжнього кіно. Яке воно, «справжнє кіно»? — Це кіно про життя. Не історії про історії, не кіно про кіно, якого сьогодні надто багато і яке створюється, аби розважати критиків, інвесторів, владу — не більше. Це стосується усіх видів мистецтва. Із середини ХХ століття всі мистецькі форми виснажили себе і почали експериментувати. Вони використали всі формальні можливості, і почалася безкінечна гра з формою. Такі експерименти назвали авангардом. Але на сьогодні він вичерпав себе, нині авангарду немає. З’явилися митці, які переглядають Бунюеля, Годара і весь час звертаються до минулого, — це переглядання колишнього авангарду є насправді ретроградом. Єдина
Якщо історія пуста, декоративна і повна кліше — вона тягне за собою декаданс, повний занепад форма мистецтва, яка сьогодні переживає розквіт, — це телефільми. Довга форма серіалів використовує основи розказування історії, і це робить їх цікавими, свіжими. На телебаченні ми спостерігаємо, як форма використовується не для стилю, а для розкриття змісту. Я стомлений від мистецтва про мистецтво, від кіно про кіно. Настав час для важкої роботи. А важка робота — це змістовні, правдиві історії про життя, про людей і стосунки між ними, в яких розкриваються внутрішні і зовнішні прояви життя. Бавитися з іграшками — це для дітей, цим займаються митці і режисери, а ті, хто цікавиться життям — це письменники, які створюють метафори життя, розповідаючи історії. Режисери лише інтерпретують ці метафори. Ідеально, коли режисер водночас є письменником, як неперевершений Інгмар Бергман. Але це важка праця. Сьогодні всі займаються екранізаціями, бо це простіше, ніж написання оповіді з нуля. Але якщо працювати з романом чесно — це теж складна й тривала робота, тому що роман має бути повністю переробленим і переглянутим, трансформованим до вимог фільму. В Європі майже немає оригінальних сценаріїв — це криза. Відсутність цікавих історій намагаються компенсувати красивою зйомкою, безкінечними панорамами, костюмами тощо. Але це лише вправляння у стилі, не більше.
q
фінал дуже хвилюючий і цілком задовольняє глядача. Це один із моментів, якому я навчаю: шукати правду в історії й автоматично приходити до фіналу, який дає глибоке задоволення, дивитися в глибину, розуміти суть речей, а не мислити тривіально і загравати з глядачем заради ефекту. Діти люблять хепіенд. Дорослі ж чекають правди.
49
Якщо Україна збирається заявити про себе у світовому кінематографі — їй необхідні ексклюзивні теми, сценарії. Потрібна потужна школа письменників і сценаристів, які створять основу, оригінальні історії, що будуть цікавими світові своєю правдивістю, самобутністю або правильно адаптуватимуть романи. Україна повинна випускати як мінімум 50 фільмів на рік, щоб забезпечити акторів, режисерів, операторів роботою, щоб вони вправлялися і навчалися — лише тоді можливе створення кіноіндустрії. Як їм стати професіоналами, коли вони знімають один фільм раз на три-чотири роки? У комплексі це забезпечить роботою усіх кіношників і дасть поштовх для розвитку оригінального кінематографа. Я помітив, що українцям до вподоби любовні історії, чи не так? (Сміється.) — Ви говорили, що телесеріали зараз переживають свій золотий вік. А як щодо кінематографа: його золотий вік уже пройшов чи ще попереду? — Гадаю, золотий вік кіно припав на 1950–1985 рр., це було тридцятиріччя, коли фільми Європи переживали свій розквіт, зокрема італійський неореалізм, французька «нова хвиля». Це було 20–25 років чудесних фільмів, які диктували моду і в Голлівуді, та й Голлівуд залюбки співпрацював з Європою аж до 70-х років. Ключо-
вим моментом кінематографа у ХХ столітті була гарно розказана історія. Сьогодні ж письменники втрачають віру у ними ж написане і пишуть сценарії як глядачі — звідси, наприклад, так багато мюзиклів у театрі, розважального елемента загалом. З’являється дедалі більше історій про об’єкти і все менше про людей, тому що усе, що є у світі, тепер під сумнівом. Ніхто не може відповісти на питання, що таке любов, для чого мораль, що зло і що добро, письменники втратили орієнтири і розуміння природи речей, тоді як колись вони їх мали і формували. Письменники втрачають віру в життя, вони його більше не розуміють і не можуть пояснити, це перетворює їх у спостерігачів, а не оповідачів. Натомість телебачення — повністю про людей і для людей. — Окрім телебачення з’явилася ще одна популярна форма — короткі відео в Інтернеті. Яке її майбутнє? — Я думаю, якщо історія хороша і захоплює глядача інтелектуально та емоційно, він дивитиметься її годинами, роками і забуде про час. Короткі інтернет-відео мають дуже мало змісту, зазвичай
50
це тривіальні побутові історії, які поміщаються в три хвилини. Якщо розтягнути їх — вони нікому не будуть цікавими. Якщо розповідь буде багатою, а зміст глибоким — люди сидітимуть перед екранами годинами. А інтернет-історії мають стільки часу, скільки заслуговують — 2 хвилини. (Сміється.) — Новітні технології в кіно допомагають чи заважають сценаристу розказувати історії? — З одного боку допомагають, адже вони дають можливість реалізувати на екрані практично все, що сценарист може уявити. Негатив у тому, що акцент у фільмах із сучасними технологіями зосереджений на зовнішньому, фізичному й соціальному конфлікті. Коли у вас є величезний екран і усі ці надзвичайні технічні можливості, конфлікт будується на зовнішній стороні фізичного і соціального рівня, історія розповідається на фізичному і соціальному рівнях. Психологічний, внутрішній конфлікт стає менш важливим, бо він не видовищний і виглядає як витрата часу. Тому технології — це чудово, якщо ви розповідаєте про фізичні, соціальні конфлікти. Психологічним конфліктам не потрібні спеціальні ефекти. Коли я був дитиною, у нас теж було 3D, воно проіснувало років два і зникло, а тепер повернулося. Щоб зробити зображення реа-
лістичнішим. Але річ у тім, що у звичайному житті ми не звертаємо увагу на третій вимір, і коли нам цей третій вимір показують на екрані, ми думаємо про нього, він забирає на себе всю нашу увагу. Отже, замість того, щоб зробити зображення реалістичнішим, вони створили новий дискомфорт, до якого глядач звикає мінімум годину, а коли звикне, перестає його помічати, — навіщо тоді було його створювати?! Це безглуздо. Це нонсенс. З іншого боку — нові технології — це розширені можливості. Завжди було так: нові технології приносили повінь поганого кіно, і витрачалося декілька років, щоб ті нові технології дослідити. Коли ж усі награлися і заспокоїлися, кіно знову ставало хорошим. — Поділіться формулою хорошої історії. З чого вона готується? — Не існує формул для створення історії, немає рецепту. Важливо все! Кожен елемент має своє місце і цінність. Читайте книги, вивчайте мистецтво, дивіться кіно, ходіть у театр, навчайтеся і практикуйте.