Literature of XVI century. Ukraine and Poland by Katrya Kot

Євгенія ГОНЧАРУК

Roxolania чи то пак — Україна Якби не філологія, то поема Себастьяна Кльоновича «Роксоланія» — латиномовний твір польського автора про український народ — викликала б у мене багато запитань. Але той факт, що поета й сучасного читача розділяє п’ять століть, потребує деяких роз’яснень. По-перше, українська література з XV століття творилася латиною, польською й староукраїнською, відтак поему цілком правомірно вивчають у контексті нашої історії літератури. По-друге, перед нами все ж таки не історичний документ, тож маємо пам’ятати, що образ Русі — це значною мірою авторське бачення Кльоновича. У тексті описане життя русів-українців, і не виникає сумнівів, що поет із любов’ю оповідає і водночас відстоює їхню самобутність як окремого народу. Також у Кльоновича Роксоланія окреслена в межах міст, згаданих автором, а назва Русь вжита на позначення значно більшої території, на якій проживають й інші народи. Це лише свідчення того, що наприкінці XVI століття не існувало єдиної чітко визначеної назви українських земель, тому наразі маємо справу з авторською позицією

еребування більшості руських земель у складі Речі Посполитої закономірно активізувало необхідність самоідентифікації в релігійному, культурному та етнічному просторі, особливо після Люблінської унії 1569 року. Насамперед, це було необхідно, аби протистояти експансії католицької церкви, за якою прийшло фактичне поневолення, і, не в останню чергу, задля заприявлення себе світові. Попри те, що як політичний гравець наша держава не була представлена, назви Русь, Роксоланія (Roxolania), Сарматія, рідше Рутенія (Ruthenia) починаючи з XIV століття фігурують у польських документах і хроніках на позначення землі руського народу або ж самого етносу. Процес самоусвідомлення народу починається з еліти. Дослідження з історії та літератури дають змогу стверджувати, що у XVI столітті низка поетів акцентували на своїй приналежності до русів, наголошували на своєму грецькому походженні (тут йдеться про православну віру) чи зазначали, що їхня вітчизна — Русь. Наприклад, Василь Тяпинський, маловідомий православний автор кінця ХVI століття, у передмові до перекладу Євангелія, датованого 1580 роком, наголошує, що трудиться він «як русин» для

Титульна сторінка другого видання «Опису України» Гійома Левассера де Боплана, 1660

своїх і вважає за необхідне попередити «занедбання мови своєї славної». Станіслав Оріховський додає до свого прізвища приставку Роксолан, а в листі до Яна Коммедоні, розповідаючи про самого себе, пише, що «Вітчизна моя, Русь, простягається над рікою Тиром, яку мешканці надбережних околиць називають Дністром». Не можна не згадати й Павла Русина із Кросна, Григорія Тучинського, Іван Туробінського та багатьох інших поетів, які прагнули нагадати про свою етнічну приналежність. Страх перед втратою «обличчя» нації, повної асиміляції викликає у мислячих людей потребу називати себе, розказувати про себе, про свою інакшість. У проекції на сьогодення видається цілком логіч-

Генеральна карта України Боплана, 1648. Delineatio Generalis Camporum Desertorum vulgo Ukraina. Cum adjacentibus Provinciis («Загальний план Диких полів, простіше кажучи України», південна орієнтація, 42×54,5 см, масштаб 1:1800000)

СТРАХ ПЕРЕД ВТРАТОЮ «ОБЛИЧЧЯ» НАЦІЇ, ПОВНОЇ АСИМІЛЯЦІЇ ВИКЛИКАЄ У МИСЛЯЧИХ ЛЮДЕЙ ПОТРЕБУ НАЗИВАТИ СЕБЕ, РОЗКАЗУВАТИ ПРО СЕБЕ, ПРО СВОЮ ІНАКШІСТЬ

ним, що, опинившись серед «чужих», приміром за кордоном, ми починаємо себе ідентифікувати як українців. Знаю, що багатьох моїх співвітчизників обурює, коли їх плутають із росіянами або, тим більше, коли з уст якого європейця дізнаємося, що між Україною та її північним сусідом особливо й різниці немає. Але повернімося до XVI століття. Дослідник В. Шевчук, зауважує, що в той час називання себе поляком (що можна зустріти в записах того ж таки С. Оріховського) часто означало, що людина зараховувала себе до громадян Польщі, але не до етнічних поляків. Відтак на цьому етапі історії Русь сприймали як певну територію, а русів як окремий етнос, що відрізнявся від литовців та поляків не лише тим, що до латинізації вів службу Божу «по-грецьки», а також мав свої звичаї, вірування, історію та культурні надбання. У XVII столітті образ України, чи то пак Русі, або ж Роксоланії, для світу Заходу був сформований завдяки роботі інженера й картографа Гійома Левассера де Боплана, котрий зробив детальний опис природи, побуту селян і козаків, морських походів запорожців, а також створив

Елемент гравюри з панегірика «Tentoria venienti Kioviam», друкарня КиєвоПечерської лаври, 1646

Ансамбль собору Святої Софії, сформований у 16851707 рр., малюнок Р. Космакова, гравюра Брауна, 1846

детальні карти наших земель. До появи цієї книги розгорнутий і яскравий образ РусіУкраїни вперше постав у поемі Себастьяна Кльоновича «Roxolania». Фактично, цей твір є першим документальним «свідоцтвом» існування руського народу як окремішнього й самобутнього, з усім необхідним набором ознак: власна історія, релігія, система обрядів і звичаїв, фольклор, свої «таланти», а також розвинене господарство й торгівля. Цей текст належить до українського контексту так само, як і до польського. Можна говорити про започаткування так званої «української школи» в польській літературі. Задля того, аби визначити, чи маємо право ми, українці, вивчати той чи інший текст як надбання нашої літератури, існує кілька ознак: твір має бути написаний про Україну, автором-українцем або українською. Почнемо з мови. У випадку із «Роксоланією» використання латинської — це данина літературній традиції того часу. Із кінця XVI століття вітчизняна література бере курс на європеїзацію, що передбачало засвоєння зразків античної спадщини, її жанрової системи, тематики й навіть системи образів. Важливу роль відігравало й мовне питання. Починаючи з XVІ століття в українській і польській літературах постає цілий корпус віршів, написаних латиною, адже вважалося, що її виражальні можливості були ширші, ніж у національних мов. Не в останню чергу писання латинською було свідченням високої поетичної майстер-

ності. Саме завдяки латині, мові освіти й науки, представники української еліти долучалися до творення європейської культури, відкривали себе світові й пізнавали його. Окрім вже згаданого Станіслава Оріховського, латиномовні твори з’являлися в доробку Юрія Дрогобича, Мелетія Смотрицького, Памви Беринди і, звісно ж, Григорія Сковороди. Хто за національністю Себастьян Кльонович? На жаль, документа, що містив би подібну графу, у поета не було. Біографічні дані інформують нас про те, що народився він поблизу міста Каліш (сучасна територія Польщі), тривалий час проживав у Львові, а згодом у Любліні. Та насправді будь-який варіант, поляк він чи українець, не змінить головного: землю, яку поет із такою любов’ю описує, він називає своєю. Якщо б історики літератури послуговувалися тільки походженням письменника або мовою його твору, визначаючи його як свій або чужий, довелося б попрощатися не тільки з М. Гоголем, а й з В. Наріжним, О. Сомовим, В. Капністом та деякими творами Т. Шевченка. Російськомовні твори багатьох письменників початку XIX століття лише зараз починають вивчати в українському літературному контексті, де їм і місце. Знайомлячись із текстом «Роксоланії», стає зрозуміло, що погляд Кльоновича не є поглядом чужинця. Якою ж постає Україна в поемі? Насамперед, автор окреслює межі краю, в якому проживає наш народ: Русь тягнеться від литовських угідь до «московських суворих просторів», назва ж Роксоланія вжита Кльоновичем на позначення земель, що історично збігаються з межами Галицько-Волинського князівства. Опис Києва та його порівняння з Римом формує його значення як релігійного центру. Автор доводить, що ці землі обрані Богом, адже, за свідченнями літописів, саме тут відбувалися чудеса, й досі в печерах зберігаються нетлінні мощі святих: «Жодна вже гниль, нам здається, не може їх тіл розложити». Також Кльонович виводить походження русів від сина Ноя, Яфета. Такий фактаж дозволяє прирівняти Русь до інших християнських держав. Живими та надзвичайно детальними є описи природи України, не оминає автор увагою і водні артерії нашого краю, й навіть корисні копалини. Значимість Русі для автора очевидна, адже ця плодюча земля забезпечує харчами низку країн Європи: «Навіть далека Германія наш урожай споживає,/ Всюди його океан возить по хвилях своїх./ Скрізь на зелених лугах випасають худобу веселу,/ М’ясо із наших волів в землях далеких їдять». Віднаходимо тут відомості про гастрономічні вподобання, наприклад: «Їжу просту споживають: звичайно, це овочі й фрукти,/ Словом, усе, що поля й сад невеликий дають./ Ріпу, капусту, гриби та салати їдять під час посту,/ Квас п’ють тоді — основний в русів щоденний напій», або й такі цікавинки: «Завжди тверезі вони напередодні всіх свят». Стислі згадки про такі міста, як Луцьк, Дрогобич, Холм,

Перемишль і Сокаль, містять інформацію про їх природні багатства чи архітектурні пам’ятки. Важливими є згадки про традиції, яких люди дотримуються ще з давніх-давен. Така стійкість набуває особливого значення, коли йдеться про питання віри. Кльонович доводить, що руси «Звичаї ті, що зі Сходу взяли, зберігають ретельно/ І бездоганно, скажу, віру свою бережуть./ Проти порядків таких виступає весь світ католицький». Відтак, у цьому католицькому просторі представники руського народу постають як інші, православні. І хоча Кльонович є представником покатоличеної Русі, толерантності й поваги до тих, хто дотримується східного обряду, у нього не відняти.

У XVI СТОЛІТТІ НИЗКА ПОЕТІВ АКЦЕНТУВАЛИ НА СВОЇЙ ПРИНАЛЕЖНОСТІ ДО РУСІВ, НАГОЛОШУВАЛИ НА СВОЄМУ ГРЕЦЬКОМУ (ПРАВОСЛАВНОМУ) ПОХОДЖЕННІ ЧИ ЗАЗНАЧАЛИ, ЩО ЇХНЯ ВІТЧИЗНА — РУСЬ

«Агонія смерті» — загибель Себастьяна Фабіана Кльоновича, картина Вільгельма Леопольського, 1867

Прочитання та оцінка «Роксоланії» має відбуватися тільки з розумінням усіх нюансів, які ми прагнули означити у цій статті. Якщо поглянемо на поему «з середини», тобто очима українця, нічого особливого чи нового ніби й не віднайдемо. Для читача-іноземця, котрий і не чув про те, що десь там східніше від Польщі є життя, ця поема відкриває цілий світ людей, що мають свої закони, історію, релігію та мову. Постання цього тексту свідчить про зародження гордості. Почуття, яке є ознакою гармонійного розвитку кожного народу. Збереження ідентичності для

українця кінця XVI століття часто означало збереження віри. Вірність звичаям предків, дотримання національних традицій, продовження землеробських, ремісницьких справ наших батьків робить нас як мінімум не гіршими, ніж інші народи. Кльонович змалював Україну, якою він пишався, і захоп-

ленням, яке переповнювало його, віє від рядків поеми. Образ нашої землі й нашого народу вперше був сформований саме в літературі, в поемі Себастьяна Кльоновича. Йому вдалося створити таке собі епічне полотно, на якому постає цілий світ зі своїм життям, де люди тяжко працюють, кохають, мурують храми і воюють, мають ворогів і сусідів, тут є й свій Рим, і свій Парнас.

Roxolania

Роксоланія

Hactenus agresti cecini modulamine sylvas, Urbes et vicos dicere tempus erit. Principio Russas inter caput extulit urbes, Gentis primus honor sacra Leontopolis.

Досі оспівував руські ліси я у ритмах простеньких, Зараз співати настав час і про села, й міста. Передусім із міст руських здобув собі славу велику Львів, скрізь відомий, святий, руського роду краса,

Salve suscepti requies et summa laboris, decus antiquae relligionis ave. Tu procul olfaciens phaleratos prima prophetas, Praecludis portas, urbs bene culta, malo.

Місто спокою мого, я тобі присвятив свою працю! Давньої віри красо, здрастуй, вітаю тебе! Ти пустослівних пророків вже здалека першим рознюхав І перед лихом отим брами свої зачинив.

Non lupus imposuit tibi vellere tectus ovillo, Nosti quod pestis dissimulata venit. In media vigilat pater Archiepiscopus urbe, Ordinibus dictat iura beata sacris.

Вовк той, хоч в шкуру овечу прибрався, не зміг обманути, Зразу пізнав ти чуму навіть у масці такій. Завжди на стражі у місті стоїть отець архієпископ, Котрий духовним чинам право церковне дає.

Inclytus e medio tollit contagia praesul, In vicina malum serpere membra vetat. Pontiﬁcemque iuvat lectissima turba Senatus, Non aditum Haereseos blandula pestis habet.

Славний владика заразу оцю уже в зародку знищив, Не допустив, щоб по всім тілі вона розповзлась. Місту приходить на поміч сенат із мужів благородних, Так що підступна чума вступу не має цілком.

Macte sacra Leontopolis Marpesia rupes, Non te de veteri relligione move. Sede sacra celebris, pulchris celeberrima templis, Turribus et vallis, moenibus, arce potens.

Львове священний, скеле марпейська, хай щастить тобі завжди, Віру стару бережи, не залишай у біді. Храми прекрасні, відомі у світі, й обитель святая, Замок і мури, вали й вежі — це сила твоя.

Moenibus incumbens alta de rupe minatur, Arx e longinquo conspicienda loco. Huc ego Pieridas deduxi carmine Musas, Hic pro laurifero taedia monte levant.

Замок, обпершись на мури й піднявшись у вись піднебесну, З скелі стрімкої грозить, здалека видно його. Саме сюди пієрид привела моя пісня тужлива, Легше їм тут, хоч нема гір лавроносних у нас.

Hospitium vetus agnoscunt, urbemque revisunt, Sacra, ﬁdem, mores et pia scita probant. Exclamant, iterum sedes placidissima salve, Terrarum fortes urbs tua sola tenet.

Давню гостинність пізнали, скрізь місто усе оглядають, Хвалять закони святі, звичаї, віру й церкви Й радо гукають: «Оселе милесенька, здрастуй іще раз, Держить це місто твоє блага земель багатьох.

Et quae ﬁnitima sparsim regione videntur, Urbs tua collectim conspicienda dabit. In medioque iaces geminarum sola plagarum, Perpetuae ﬂammae perpetuaeque nivis.

В місті твоєму скрізь можна зустріти оті всі багатства, Котрі в сусідніх краях бачимо сям або там. Ти між двома лежиш зонами: в першій — там вічні морози, В другій постійно пече сонце, неначе вогонь.

Quippe pruinosis paulo vicinior oris, Porrecta ad Boreae frigida regna trucis. Dona sub ignivomo quae sunt generata Coluro, Haec ultro tellus mittit adusta tibi.

Хто розташований ближче земель тих, що снігом покриті Вічним, де дикий Борей владу тримає міцну, В тебе, проте, є плоди, що під Змієм ростуть вогнедишним, Спалений край цей тобі шле добровільно дари.

Et quae sunt gelido passim generata sub axe Munera, sponte tibi terra nivosa vehit. Non gemmae tibi, non extractum montibus aurum, Desunt, quas vel opes orbis uterque parit.

Також північна земля, хоч в снігах спочиває глибоких, Блага, що виросли там, Львове, тобі посила. Камені справді коштовні та золото, з гір видобуте — Досить у тебе скарбів саме із двох тих світів.

Et tua caeruleas feriunt fastigia nubes, Culminibus pulsant aethera, tecta suis. Summa Trias colitur summa reverenter in Aede, Regiﬁco sumptu templa dicata tenet.

Гори високі твої сягають до хмар темно-синіх, Також будівель дахи аж до небес піднялись. Трійцю святу отут вельми шанують у храмі прекраснім, В храмах священних твоїх — царські багатства та блиск».

Nomina praeterea templo veneranda Synaxis, Ac titulos, CHRISTI nobile Soma, dedit. Regula Bernhardi, tetricae durissima vitae, Praecipua nutrit sobrietate patres. Contentos modicis, et prorsus ab orbe remotos, Quos ex praescripto tegmina gilua tegunt. Emendicatosque cibos emptosque pudore, Parcius acquirunt et reverenter habent.

Є ще у місті святиня «Синтаксис»: цю назву достойну Тіло Христове святе їй, тій святині, дало. Дуже суворий статут бернардинів від них вимагає Скромності й міри в усім їхнім чернечім житті. Зовсім вони не вибагливі, завжди відтяті від світу, Носять рудаві плащі, як вимагає статут, Ходять по жебрах, і сором — це плата за їжу жебрацьку, Благоговійно ченці всі споживають її.

Nocte dieque DEUM vigili modulamine placant, Insomnes noctes ducere saepe solent. Saepius et corpus crebra vibice ﬂagellant, Ultro probra, crucem pauperiemque ferunt.

Моляться богу удень та вночі, славословлять в молитвах, Звикли проводить без сну навіть і ночі свої. Часто бичують кнутами до крові своє грішне тіло, Муки й наругу страшну терплять та всяку нужду.

Armenus hic etiam crinitus, aromate dives, Innumeras merces ex Oriente vehit. Serica cum Xylinis, argenti stamen et auri, Quas vel humi stratus Turca tapetas habet.

Також сюди вірменин пелехатий завозить зі Сходу Пахощі різні свої й всякий на продаж товар. Тут і шовки, і тканини з бавовни, нитки золотисті Й срібні, і теж килими (турки їх полюбляють),

Radices Acori, Cynamomum, Gingiber, illam Quam vocitat Cannam vulgus Aromaticam, Et piper, et iecoris Rebarbara mite levamen, Muscati ﬂorem, virgineique Croci.

Ірис південний, кора цинамону, імбиру коріння, Стебла, які наш народ троща пахуча назвав. Перець і ревінь, яким у народі лікують печінку, Купиш мускатний горіх, купиш дівочий шафран.

Hic sedes posuere, sua tellure relicta Armenii, pubes ingeniosa virum. Huc tibi sacriﬁcos et patria sacra tulerunt, Ritibus atque suis granda templa locant.

В місті осіли вірмени, свої залишивши оселі, Люди кмітливі вони, талановитий народ. Речі церковні сюди привезли та своїх ієреїв, Церкву, як звичай велить, побудували собі.

Hic dedit Russus quoque, relligione Pelasga, Hic delubra suo more dicata tenet. […] A qua digredimur, pulchram redeamus in urbem, Et reliquum tendem perﬁciamus opus.

Також і руси живуть тут, населення грецької віри, І за обрядом своїм храми будують святі. […] вернімось до гарного міста, Треба як слід довести працю свою до кінця. Тут необхідно згадати сенат і службовців, закони,

Curia commemoranda mihi, subsellia, leges, Arces cum portis magniﬁcaeque domus. Vos quoque Sarmarticis constructae Regibus aulae, solium splendens et Iove digna domus. Delitiae Regum, solidis coenacula muris, Qua recipit Solis crebra fenestra iubar. Ardua procerae nutant fastigia turres, Fundamenta stygem, sidera tangit apex. Horologus tacite labentes computat horas, Momentumque sono, temporis omne notat. Metitur lapsum trutinato pondere tempus, Serratas agitat iugiter ille rotas. Alternis lituus mulcer clangoribus auras, Temporibus et partem praeteriisse monet. Horarum recinens incompensabile damnum, Et quam tempus sit res preciosa, docet. Sebastiani Sulmyrcensis Acerni, civis Lubliensis. Roxolania. — Cracoviae, 1584

Замки та брами усі, львівські прекрасні доми, Рівно ж і вас, величаві двори королів савроматських, Гідний Юпітера дім, блиском сіяє там трон, Розкіш володарів, місце розваг серед мурів надійних, Бачить там кожне вікно сонця проміння ясні. Веж височенних шпилі гостроверхі зірок досягають, Їхні ж основи в землі бачать пекельну ріку. Там тихоплинні години рахує годинник на вежі, В стуках постійних його зміни у часі звучать. Важіль годинника крутить усі коліщата зубчасті Й точно вимірює він час, що тікає кудись. Вуха ласкає годинник своїм передзвоном подвійним, Всяк-раз нагадує нам: часу частинка пройшла, Наче говорить, що втрачений час повернути не можна, Й завжди повчає, що він — річ дорога для усіх. Переклад Віталія Маслюка

УК. 17