ХУДОЖНЄ МИСТЕЦТВО: ІНТЕРВ’Ю Марина Щербенко
Містичний чорнозем Олександра Сухоліта Олександр Сухоліт вже набув статусу класика українського художнього простору. Свої роботи він створює роками: Сухоліт дозволяє дощу, сонцю та вітру «допрацьовувати» те, що створив митець власноруч. Заглиблення в архаїку, затвірницький спосіб життя, відмова від риби і м’яса та заняття духовними практиками — те, що може здатися дивним для сучасного міського жителяколекціонера — у Сухоліта називається заглибленням у себе. Може, тому його твори настільки енергетично потужні, що автору не потрібні коштовні матеріали та гламурний кітч, аби роботи були оцінені як зразок сучасного українського мистецтва. Архаїка Сухоліта, відчутна як у його творчості, так і житті, пронизує і мову художника, його синтаксис і хід думки — тому не дивуйтеся, якщо текст видаватиметься незвичним, адже в ньому — незвичний автор… УК. Олександре, Ваша творчість вирізняється послідовністю. З яким би матеріалом Ви не працювали, будь це малюнок чи офорт, камінь чи бронза – будь-яка Ваша робота сповнена емоцією, що зв’язує їх в уявлення про Вас як особистість, як художника. Ваш творчий корінь, в чому його основа? Можливо, мій творчий корінь знаходиться в моєму дитинстві, в моєму селі, в чорноземі – там, де я народився, бо якби я виріс у місті, на асфальті, можливо, я став би вченим або філософом. Якесь напівдике, нерафіноване життя без водопроводу, якась натурологія, вона у мені й досі залишилась. Я декларую в своїх інтерв'ю, підкреслюю важливість того, щоб дух людський світився у матерії. Для художника це надзвичайно важливо: щоб не було однобокого стану, перекосу – якщо я, скажімо, ухилився в релігійний аспект, то я повинен і в образах автоматично ухилитися туди ж. Моя релігія, вона ніби й не моя – це те, що мені дано було від природи, тим, як я створений. Моє повернення в духов-
64
ний стан відбувається через матеріал: припустімо, глина мене веде до того, щоби в ній віддрукувати, видавити з неї фігуру людську, але глина все ж залишилася глиною. Звичайно, на початку мого творчого шляху я був слабкий в натурі й намагався її наслідувати, але пройшли роки, і я на натуру не надто зором звертаю увагу. Я вважаю, що матеріал повинен брати участь в моєму мисленні як художника, я називаю це архаїкою. Це по-різному виражено у мене в різний час і в різному матеріалі: якщо я, припустімо, камінь розколов, я не хочу його обробляти, я хочу, щоб так, як він був відколотий, і залишалося, можливо внести туди малюнок; і це все повинно бути так, ніби воно було саме по собі. УК. Тобто, Ви не відмовляєтеся від випадковостей? Я відмовляюся від рафінації. Земля повинна бути присутньою своїм натхненням. Мій корінь в такому сільському походженні. У мене тато був головою колгоспу і, можливо, він натоптав
ХУДОЖНЄ МИСТЕЦТВО: ІНТЕРВ’Ю у мене таке передчуття всіх цих віянь у природі: коли буде багатий урожай, коли поганий. Це відчуття добра, воно неминуче в матеріальному сенсі (не в фінансовому, а в матеріальному) – якщо береться синя фарба, то має бути синя фарба, і вона має бути духовною; якщо це лінія (наприклад, олівцем), вона має бути й олівцем, і одночасно бути духовною. Можна ж і відірвати колір – Кандинський відірвав колір від образу, сказав: мені достатньо щастя в тому, щоб зробити жовту гармонію, симфонію. А мені не достатньо, мені треба зберегти і образ. Жовтий колір – що це? Це пшениця чи лимон? Якщо це лимон – це одне звучання, воно кисле. Якщо це пшениця - інший смак. Якщо говорити про скульптуру, то в ній теж повинна бути присутня ця натурологія. Я не натураліст, але виходить, що в моїх скульптурах мене дуже приваблює те, щоб вони зберігали подобу, були натуральні, мали відношення до дійсного, розповідали про життя. Це просте правило. УК. Кого з художників Ви могли б назвати своїми вчителями? Творчість кого з них Ви наслідували в різні періоди Вашого творчого становлення? З самого початку я був реалістом, працював у напрямку соцреалізму. Роден був орієнтиром. Так жваво, як він, ліпити скульптуру, станково... А потім пішов розвиток: від Родена до Мікеланджело, від Мікеланджело до антики, архаїки, від архаїки до примітиву блаженного – тому що є примітив і не блаженний, а, вибачте за слово, трохи істуканистий. Мені не близький такий схематизм. Звісно, схематизм був завжди, як і академізм – навіть у стародавніх слово «академізм» вживалось як загальне – але вони надавали якоїсь сірості всій епосі. З антики, звичайно, можна щось вибрати: є твори пречудові, і вони живі, але є і сухі. Я міг би назвати Венеру Мілоську – це ж навіть не античне мистецтво, це чуттєвість у самій поверхні, повна людських інтонацій – і це в кам'яній, вибачте за слово, бабі; підкреслюю, що це був камінь, мармур. Античні твори розвиваються в пізнішій Європі – це вже мало не християнське сприйняття життя – у них надзвичайна чуттєвість до особливого, хоча й не всім антикам чуттєвість була притаманна. Адже були, звичайно, досить скульптурні речі. А були й живі – і у бронзі відчувалася присутність людини: здавалось би, матеріал, а він випромінює цю присутність. Це містика, це таємниця, це якийсь нетутешній дар, коли людина може робити мости між тією одухотвореністю, яка в житті і розвивається повсюдно, і своїм твором. Але й одухотвореність трапляється не скрізь – залежить від людини. УК. Ось Ви кажете: «моя релігія», а що Ви вкладаєте в це поняття? Є загальновизнані істини: падає яблуко – Ньютон виводить закон – отримуємо істину. А є cуб'єктивне щось, воно найчастіше влас-
Олександр Сухоліт. Бик. 2001 р. Бронза, патина
тиве художникам та іншим міфологам. Я думаю, що кожен гарний художник, він є і міфологом, родоначальником власного міфу. Адже міф відрізняється від філософії, від релігії тим, що він заразливий, він привабливий, він щось випромінює. Художник може залишитися проповідником якоїсь істини, він вкладає це поняття в образи, у притчі (я так їх називаю часом), що мають дуже глибоке смислове навантаження. У Тарковського, наприклад, ніхто й здогадатися не може, що він хотів сказати, але ж приваблює – отже, це Тарковського релігія, він через фільм уводить людину у вічність, у проблему вічного буття, вводить «своїх» так, як сам знає. У мене своя релігія. В моїй міфології дух не може існувати самостійно, без землі, без плоті, без «чорнозему». Насіння потрібно кидати в перегній – тоді буде гарний урожай пшениці. Звичайно, можна підключити соляні розчини, лампочку включити, можна штучно, але це вже інша буде у когось релігія, інша буде містика. Я думаю, що моя містика – це народна архаїка. Я люблю здоров'я, я люблю українську ікону – вона народна, вона практично навіть не церковна. Але де ви бачили в церкві народну ікону? Хіба що в далекому селі... Я нещодавно був у музеї Гончара, там такі прості ікони, що я думаю: скільки мені ще потрібно життя, щоб досягти такого, такої простоти. Це блаженний примітив, по-іншому не скажу, ось це справжнє життя для мене, підкреслюю – для мене.
ДЛЯ МЕНЕ УКРАЇНА – ЦЕ ЧОРНОЗЕМ, МІСТИЧНИЙ ЧОРНОЗЕМ, ТУТ БЛАГОДАТНІ МІСЦЯ УК. Як можете описати Вашу прив’язаність до України? Які у Вас почуття до країни, в якій Ви народилися, виросли, пройшли період становлення як художник. Щоб це зрозуміти, треба порівнювати. Звідки я можу точно знати? Я живу собі й живу, мені все зрозуміло, мені все подобається, я живу в Україні, в Києві, говорю російською мовою. А якщо я потрапляю до себе на Чернігівщину, де я народився, то в мене язик не повертається говорити по-російськи. Якщо я їду в Закарпаття, де мати живе, де я провів своє дитинство – говорю і дихаю закарпатською, я і це життя розумію, воно у мене нажите... А родом я з довженківської Десни, у мене там село від довженківської «зачарованої Десни» приблизно в шістнадцяти кілометрах – ось це моє рідне. А дитинство – в Закарпатті. Я виріс – вибрав Київ. У мене був вибір: їхати в Прибалтику, але я відмовився від цього. Ну як я в Прибалтику поїду? Мову не знаю, все інше – кручене для моєї душі. Ми були в Прибалтиці, дивилися роботи тамтешніх художників – дійсно, дизайн, відразу з'являється дизайн. А ось на Чернігівщині про дизайн поняття й досі немає, це інша земля. Вона залишилася
65
ХУДОЖНЄ МИСТЕЦТВО: ІНТЕРВ’Ю
дика і по сьогодні. Та й сам Чернігів, яким був 20 років тому, таким, по-моєму, і залишився сьогодні. Ось, наприклад, Білогородці (село на Київщині – М.Щ.) 1200 років, але вона не перетворилася на Київ. Так і тут – Бог не всякому місту визначив прогрес. Тому я й вважаю, що я – архаїк, я сам це усвідомив, може, хтось поіншому думає. Є люди, які скажуть, що це моя помилкова думка. Я стосовно себе теж можу помилятися. Хтось більш точний дасть аналіз, що у мене за міфологія або психологія, де моє коріння. УК. То в чому ж усвідомлення того, що Ви український художник?… Добре, що Ви сказали «художник», а не український митець. Я б сказав: «Ні, ні, я не український митець». Все-таки ми слов'яни, я маю на увазі себе і тих найдавніших – київського князівства. Те, що стосується візантійської культури, яка спочатку прийшла в Лавру, і там лежать і будівельники Успенського собору, 12 зодчих, й іконописці лежать, мощі їхні й ікони, це ХІІ століття. Мені ХІІ століття рідне, мені рідна ікона народна... Я маю на увазі те, як жили люди тут. Мені дуже подобається сюжет «Неспляче Око», тому що його найбільше в нашій іконографії. А ще є іконографія, коли Спас зображений, як виноградна лоза,
66
Проект «Мати і дитина», Bottega Gallery, 2010 р.
і Батько з неба тисне виноград, а через ребро проходить лоза… Скажіть, де тут католицизм, де тут страждання, де тут бароко, де тут Пінзель? Зовсім інше, навіть не Візантія, – ось це Україна. УК. Тому в своїх роботах Ви часто звертаєтесь до архаїки?
І У БРОНЗІ ВІДЧУВАЛАСЯ ПРИСУТНІСТЬ ЛЮДИНИ: ЗДАВАЛОСЬ БИ, МАТЕРІАЛ, А ВІН ВИПРОМІНЮЄ ЦЮ ПРИСУТНІСТЬ Архаїка, вона була від початку цивілізації, і є, і буде. Дитина маленька малює або ліпить – і це архаїка. Якщо про Захід, то він теж прийшов до дитячого малювання. Взяти, наприклад, Матіса… Це ж дитяча розмова, дитячі малюнки дорослої людини – але справжнє мистецтво. Я вважаю себе не дуже й сучасним художником. Тут можна підвести підсумок. Мені здається, ніяк мистецтвознавці мене ще не визначили. Під поняття постмодернізм моя творчість не надто підходить, в «contemporary» іноді запишуть, в «fine art» іноді… УК. Я так розумію, що Вас це не надто бентежить…
ХУДОЖНЄ МИСТЕЦТВО: ІНТЕРВ’Ю
Проект «Малюнок», Shcherbenko Art Centrе, 2013 р.
Мене питають: «Що ти хочеш висловити своєю творчістю?» Якщо чесно, я би хотів сказати, що образотворче мистецтво не може існувати без образу, тому воно на образі завжди основувалося, а все інше цей образ живить. Як будь-яке будівництво, будь-яка справа, вони не починаються з фінансів, хоча здається, що починаються. Так і тут: будь-яке, навіть абстрактне мистецтво починається з якихось зруйнованих образів, тобто з якихось понівечених образів. Гарний абстракціоніст, якщо він талановитий, обов'язково потроху збереться й прийде до певного образу. Нехай цей образ не буде антропоморфним. Взяти, наприклад, великих: навіть Кандинський написав книжку «Про духовне в мистецтві». Але де там про духовне? Я читавчитав і зрозумів, що, якщо це про духовне мистецтво, то це якийсь не той дух. А Кандинський потім все-таки мучився, бо не міг затриматися, став малювати якихось комашок образних, образ блакитного неба, на тлі якого були зображені абстрактні форми. УК. То що для Вас означає бути художником? Працювати сьогодні в умовах світового прогресу, який проявляється швидко й постійно в прийомах, техніці, а також в тому, які образи використовують сучасні художники, які питання вирішують у своїх роботах?
Художник повинен в серце дивитися і малювати, і вміти малювати: якщо людина щось використовує – може, їй так Бог поклав на серце. Зараз багато з фотографії малюють, не всі, але багато, це зручно, просто спроекціонував, взяв пензлик і виходить живопис. Але видно ж, що це не живопис, а фотографія: кольори не ті, немає живопису, тіло малюється однією фарбою. Я ж не кажу про таких справжніх художників, як Марке – він брав пензлик, розводив на палітрі фарбу, пару мазків провів фарбою по полотну – і у нього Сена мокра, і це Париж в тумані – ось і диво. Дивишся на фарбу, а бачиш Париж, хоча фарба залишається фарбою, пухка, шорстка, пару черв’ячків намалював – у нього це люди гуляють по бульвару, дивишся в лупу – черв’ячок пензликом намальований, а все одно людину відчуваєш – ось як приходить туди дух людський? Ну, напевно, янголи там... Ось це мені подобається. А якщо береться імітація, людина перетворюється в фотошоп, чим тоді відрізняється наша психіка від машини? Буває я свої малюнки збільшую через епідеоскоп, але те, що він механістично збільшує – мене вже бентежить. Матіс говорив, що потрібно робити будь-який малюнок у своєму власному масштабі, тобто ти стоїш перед полотном і малюєш, це важко, це інший стан розуму, сил, серця, це інше. УК. 67