СТУДІЇ
СТУДІЇ
Оксана ЩУР
Феміністичний дискурс української культури Цим матеріалом починаємо співпрацю з Національним університетом «Києво-Могилянська академія». Оксана Щур, аспірантка кафедри літератури, з легкої і красивої руки публікує нарис феміністичного дискурсу української культури
Олександра Колонтай
Марко Вовчок
Жорж Санд
Наталя Кобринська
Олена Пчілка
Леся Українка
Уляна Кравченко
Анна Павлик
Ольга Кобилянська
Олена Теліга
Олена Кульчицька
Наталя Забіла
Оксана Іваненко
Наталя Ужвій
Ірина Стешенко
Ліна Костенко
Ірина Вільде
Кіра Муратова
Алла Горська
Людмила Семикіна
Галина Севрук
Емма Андієвська
Віра Вовк
Патриція Килина
Марія Ревакович
Соломія Павличко
Віра Агеєва
Оксана Кісь
Оксана Забужко
Н
а початку березня українські громадяни згадують про те, що цьогоріч знову слід визначатися: святкуємо чи ігноруємо «день імені Клари Цеткін». Більшість влаштовує корпоративи, дарує слабкій половині офісу тюльпани та цукерки і насолоджується державним вихідним. «Просунуті» роблять вигляд, що одноденний тріумф патріархату (чоловік контролює ситуацію, жінка нарешті почувається ніжною і тендітною — тобто жіночною) їх жодним чином не стосується; втім, насолоджуватися вихідним це анітрохи не заважає. Враження: якби не оплачуваний вихідний, ажіотажу було б значно менше. Поміж тим, в усьому світі 8 березня — це аж ніяк не день, коли чоловіки фальшиво наголошують на жіночій слабкості і намагаються раз на рік зготувати салат. Це насамперед Міжнародний день боротьби за права жінок, започаткований з метою регулярного привернення уваги громадськості до гендерної проблеми. Таку пропозицію внесла Клара Цеткін у 1910 році, через рік після того, як американські соціалісти уперше в світі почали відзначати національний День жінок. А впровадженню офіційного свята у радянській Росії завдячуємо Олександрі Колонтай, яка порядною господинею точно ніколи не була. Тому те, що 8 Березня на пострадянській території є днем вшанування ніжної Берегині, означає лише програш у боротьбі за гендерну рівність. В українській культурі, якщо придивитися, постійно присутня традиція творчої реалізації жінок. Жінка — не тільки муза, але й рівноправний партнер або й незгірша за чоловіка авторка. Така роль робить її феміністкою за суттю, незважаючи на те, чи декларує вона Клара Цеткін такі погляди. Тож є підстави говорити про феміністичний дискурс української культури, який тривав поряд із занепадом або спалахами суспільного руху за права жінок. Першу масову хвилю жіночої творчості спостерігаємо у ХІХ сторіччі з появою численних літературних часописів: жінка може займатися творчою надомною роботою — письмом, перекладами, редагуванням — і так заробляти невеликі власні кошти. На відміну від співу чи театральної гри, це пристойно в очах суспільства. Найвідомішою українською письменницею цього періоду є Марко Вовчок, авторка відомих творів із народного побуту. Її порівнювали із француженкою Жорж Санд через бурхливе особисте життя. Марко Вовчок сама обирала, з ким заводити численні романи. В нетипову красуню були закохані Пантелеймон Куліш, Тургенєв, друг її сина Писарєв… Втім, активісткою жіночого руху Марія Вілінська не стала: вона лише обстоювала вільний вибір способу життя для кожного — можливість фінансової самостійності незаміжніх дівчат, права кріпачок на любов і родинне щастя. У 1870‑х роках на Наддніпрянщині та Західній Україні активізується жіночий рух. Його метою є не лише боротьба за рівні права для обох статей, але й просвітництво: жінка повинна знати про свої можливості. Інструментом стає насамперед література: саме з допомогою друкованого слова найпростіше зворушити душу читача, зобразити різноманітні ситуації, вплинути на переконання. Емансипанткам активно допомагає Іван Франко: редагує твори, організовує публікації, «Перший вінок» став предтечею великої кількості часописів, які залучає до гострих розмов на політичну та суспільну тематику. Альманах жіночої творчості «Перший вінок» впорядковували та видавали жін(1887) демонструє наявність плеяди україномовних ки. Найвідоміший із них — колоавторок прози, поезії, публіцистики, серед яких Намийська «Жіноча доля», де друкуваталя Кобринська, Олена Пчілка, Леся Українка, Уляна лися статті на суспільну тематику, Кравченко, Анна Павлик та інші. Усі зазначені — акновини, корисні поради з домовод тивні феміністки. Кожна із них доклалася до розробства і педагогіки, відповіді на листи ки проблематики жіночого відчуття світу, проблеми в редакцію, а також літературні твори початківців та визнаних авторок. самореалізації, боротьби за права і свободу. 62
УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА № 3 2013
63
СТУДІЇ
СТУДІЇ
Олена Кульчицька. Плетуть гірлянди. 1940.
Талановиті жінки реалізують себе в різних сферах мистецтва нарівні з чоловіками. І хоча останні кількісно переважають, проте дедалі частіше лунає слава успішних мисткинь. Пояснюється це дуже просто: для справжнього визнання необхідно працювати набагато більше, ніж чоловік аналогічного фаху. Інакше скажуть: не вдалося, бо жінка, — і спишуть з рахунку Для селянок видавали окрему версію «Жіноча воля»: тут особливу увагу віддавали інноваціям господарства та питанням медицини і гігієни. Сюди активно дописує молода письменниця Ірина Вільде, авторка знаменитої на той час повісті «Метелики на шпильках» про дівчину-підлітка, де зачеплено зокрема проблему національного самоусвідомлення та формування активної, незалежної жінки — продовження традиції феміністичної прози Ольги Кобилянської. Тут‑таки важливо згадати тоді ж написану програмну статтю Олени Теліги «Якими нас прагнете?», де вона наголошує на потребі зміни ролей від берегині до рівноправної партнерки у найважливіших справах включно з боротьбою за державність. Це маніфест остаточного сформованого типу «нової жінки», набагато різкіший від ліричної поезії авторки. В образотворчому мистецтві першої половини ХХ століття однією із найяскравіших жінок-мисткинь стала Олена Кульчицька. Гравюри, дереворити, книжкові ілюстрації, листівки, навіть килими — учасниця міжнародних виставок і лауреатка численних премій
працювала у багатьох жанрах. Кульчицька навчалася у Відні, і в її творах поєднуються імпресіонізм та етнічні мотиви. Графіку Олени Кульчицької порівнюють із роботами Нарбута і Кричевського. У радянській Україні 1920‑х років так само формується тип «нової жінки». Вона має більшу свободу — революція зруйнувала чимало правил і традицій — може обирати спосіб життя, освіту, роботу. Жінки беруть активну участь у мистецькому житті. Радянська література так і не дала нам жодної письменниці високого рівня або хоч визнаної і титулованої, за винятком дитячих авторок Забіли та Іваненко, життєвий шлях яких теж можна наводити як приклад внутрішньої сили та самостійності. А от модерний театр Курбаса виховав талановиту акторку Наталю Ужвій, вдову репресованого футуриста Семенка. Також тут працювала Ірина Стешенко, єдина вціліла представниця роду Старицьких, яка після розпаду театру почала займатися перекладами, зуміла вижити і зберегти пам’ять та величезний архів. У 1940‑х роках, після остаточного об’єднання українських територій у єдину республіку, жіночий рух згасає: адже у СРСР усі формально мали рівні права. До того ж, у воєнний час слабка стать мала стільки можливостей себе проявити, що патріархальне господарство здавалося затишним раєм. Неформальні «квоти» на мінімальну частку жінок у парламенті та керівних органах різних рівнів поширювалися також і на різні види мистецтв. У певному сенсі це була нагода виграти путівку нагору. Талановиті жінки реалізують себе в різних сферах мистецтва нарівні з чоловіками. І хоча останні кількісно переважають, проте дедалі частіше лунає слава успішних мисткинь. Пояснюється це дуже просто: для справжнього визнання необхідно працювати набагато більше, ніж чоловік аналогічного фаху. Інакше скажуть: не вдалося, бо жінка, — і спишуть з рахунку. У 1950‑ті дебютує Ліна Костенко, відома не лише дуже жіночною лірикою, але й поемою «Маруся Чурай», присвяченою постаті легендарної авторки пісень. У 1960‑ті Ірина Вільде завершує програмний твір свого життя: роман-епопею про життя родини галицького священика у міжвоєнний час (а насправді, ширше, це є панорамою занепаду цілого світу) — книга «Сестри Річинські» отримує Шевченківську премію. Кінорежисер Кіра Муратова успішно дебютує на Одеській кіностудії.
64
УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА № 3 2013
Із маргіналь‑ ної тенденції з синдромом вічної бороть‑ би за місце під сонцем феміністичний дискурс перетворюється на неодмінну частину української культури
Художниця-монументалістка Алла Горська створює новаторські та експериментальні роботи; влада нищить її панно та вітражі, але мистецьке середовище захоплюється ними. Разом із нею працюють Людмила Семикіна та Галина Севрук. На заході в цей же час активно працюють члени НьюЙоркської поетичної групи, створеної для привнесення модерних форм в українську літературу. Найяскравіші представниці об’єднання — Емма Андієвська та Віра Вовк, дружина Юрія Тарнавського американка Патриція Килина, яка теж віршує українською мовою. Пізніша учасниця групи — Марія Ревакович, дослідниця літератури, авторка пристрасної любовної лірики та спогадів про середовище, до якого їй вдалося долучитися. Наприкінці 1980‑х, у період розпаду Радянського Союзу, жіночі голоси зазвучали гучніше. Знову йшлося про права і свободи, про те, як співвідносяться закони і реальне життя. І знову багато активісток поєднали ролі громадських та культурних діячок. Хвиля українського фемінізму продовжувала наростати у 1990‑ті роки. Тепер це не лише творчість і просвітницька діяльність: дослідження гендеру стає науковою тенденцією. Соломія Павличко перекладає «Коханця леді Чатерлей» — роман, де йдеться про сексуальні почуття жінки. Вона ж таки досліджує листування Лесі Українки та Ольги Кобилянської і описує його у праці «Дискурс українського модернізму», провокуючи скандал серед консервативної громадськості. Віра Агеєва розробляє тему у монографіях «Поетеса зламу століть» та «Жіночий простір: феміністичний дискурс українського модернізму». Оксана Кісь досліджує жіночу тілесність. Письменниця Оксана Забужко публікує «Польові дослідження з українського сексу» — роздуми про міжстатеві стосунки, національну ідентичність, українську ментальність, і цей текст назавжди змінює обличчя української жіночої прози; а згодом подає портрет емансипантки кінця ХХ століття у «Музеї покинутих секретів», численних есеях і оповіданнях. У останні роки помітних художніх творів з виразним феміністичним (у значенні — ідеологічним!) наповненням: романів, картин, інсталяцій, музичних композицій — майже не трапляється. Чи можемо пояснювати це тим, що проблема рівності статей втратила актуальність?.. Неперервність народної традиції святкування Восьмого березня засвідчує протилежне. Але в колах тих, хто називає себе адресатами немасової культури, уже знають, що треба бути толерантними або принаймні вдавати, що поважаєш жінок як рівних собі в роботі та стосунках. Це стало правилом гарного тону. Тому не так часто авторки акцентують на власне жіночих проблемах і світовідчутті: таким мало кого тепер здивуєш, все уже здебільшого сказано. Необхідність рівності статей стала такою ж очевидною, як рівність рас чи релігій. Тому дедалі менше радикальних дій. І більшає мисткинь та культурних менеджерок. Із маргінальної тенденції з синдромом вічної боротьби за місце під сонцем феміністичний дискурс перетворюється на неодмінну частину української культури. . . . . . . . . . . . . . . . УК 65