Кравчук

1 І.В.Кравчук Кам’янець-Подільська спеціалізована загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 1 з поглибленим вивченням німецької мови Особистість – стратег і проектувальник власного життя на засадах компетентнісного підходу та переорієнтації на цілі сталого розвитку Нині аксіомою в педагогіці є думка, що педагоги мають виховувати особистість. Проте поняття «ЛЮДИНА» ширше від поняття «ОСОБИСТІСТЬ», «ЛЮДИНА» як філософська категорія визначає все надбання виду: надбання індивідуальності і увесь суспільний досвід людства. «ОСОБИСТІСТЬ» - це певна інтегрована індивідуально-біологічна та соціальноісторична обмеженість і цілісність. Людина – це своєрідна заготовка, кам’яна брила, з якої можна зробити будь-яку скульптуру. Особистість – це сам витвір, закінчений скульптурний образ, який втілив конкретну ідею творця. Особистість – це індивідуальність, яка вросла в суспільство, але, вростаючи, вона привласнює собі із соціуму не все, а лише те, що відповідає її завданням, можливостям, природі. Особистість черпає зі «скарбнички суспільного досвіду» - культури – тільки частку знань, освоює певні соціальні функції, бере необхідні для себе цінності. З іншого боку, і соціум доручає індивідові суспільно значимі ролі, замовляє суспільству необхідні таланти, висуває ідеї, що диктуються сьогоднішніми потребами економіки, політики, врешті – решт філософсько – історичними концепціями. Пригадаймо, як зовсім недавно ігнорувалися цілі галузі психіки: підсвідоме, несвідоме, великі сенсомоторні та енергетичні можливості людини. Було накладено абсолютне «табу» на філософські концепції, релігії, літературно – художні напрямки. Тією чи іншою мірою так було й буде завжди: налаштовуючи власне буття, суспільство повсякчас щось відбирає, впорядковує, відкидає. В. С. Соловйов казав: «Общество есть дополненная или расширенная личность, а личность – сжатое или сосредоточенное общество». Узагальнимо сказане. Особистість – це певний тип людини. Це підсумок, результат саморозвитку людини! У ній, особистості, наявна певна завершеність: визначено погляди, збалансовано світогляд, існує лише їй властива система цінностей і стандартів поведінки. Особистість – це конкретна людина з таким рівнем психічної сили та духовної зрілості, яка дає їй можливість щоразу життєвий вибір у протиріччях життєдіяльності відповідно до цінностей власних життєвих орієнтирів і цінностей гуманного суспільства.

2 Злочинець – над залежна людина, адже вона явно чи приховано залежить від чужої волі, усвідомленого чи неусвідомленого нею страху, сублімованої агресії на навколишніх або на себе. Якими ж є педагогічні умови виховання вільної людини в сучасній школі? Не можна виховати почуття відповідальності, якщо людина не є власне господарем. Нова школа – це, насамперед, нові стосунки, які дитина сама може вибрати. Учень має право вибрати школу, вчителя, класного керівника. Чому ж бо школяр має терпіти приниження від вихователя – деспота, вчителя – хама? Учень старших класів має вибирати програму, кількість навчальних дисциплін, темп навчання, рівень складності і навіть шкалу оцінювання. Усе це – не утопія. Уже сьогодні таку можливість дають дитині різноманітні типи шкіл, профілізація, технологія зовнішньої і внутрішньої диференціації навчання. Вихованець має право на незгоду з вихователем; навіть на помилку (на провину), хай навіть хтось зі старої ортодоксальної гвардії назве це «непедагогічним». Дитячі помилки – велика цінність для дорослого. Це досвід, який, по суті, є головним вихователем людини! Сьогодні серед науковців точиться дискусія: якого випускника має готувати школа – доброго та інтелігентного чи жорстокого і практичного, спроможного жити в умовах «ринкових відносин». Якщо ми будемо прихильниками гуманної педагогіки, відповідь може бути однозначною: не можна готувати людину для якогось певного політичного режиму або економічної кон’юктури. Педагогіка – і в цьому її призначення і велич! – мусить бути вищою, дивитися далі, любити людину більше, ніж вузько прагматичне суспільство: адже вона має справу з майбутнім. Школа, педагоги мають створити виховну систему, що забезпечить необхідні умови для саморозвитку і самовизначення по-справжньому вільної людини. А якою їй бути – доброю чи скнарою, діловою чи навпаки, вирішувати їй самій. Це – право справді вільної особистості. Найважливішими властивостями (якостями) людини, які забезпечують можливості її саморозвитку, самостворення, є: Самосприйняття – переконаність у законності та відповідності власного буття, гармонія і узгодженість внутрішніх «образів Я». Це – головна умова психічного здоров’я людини, яка здатна концентруватися не на собі, а на зовнішніх проблемах; Здатність до рефлексії, вміння оцінювати та володіти своїми почуттями, вибирати ефективні способи поведінки, керувати собою. Це одне з головних життєвих умінь, яке не дається від народження, але яким безумовно має опанувати людина. Під час індивідуальних

3 бесід педагога з вихованцем з приводу того чи іншого проступку акцент треба робити не на залякуванні або навіюванні почуття провини, а на аналізі, розгляді способів поведінки та виборі найефективнішого, тобто на навчанні соморефлексії. Знання себе, своїх психофізіологічних особливостей: реакцій, функцій, нахилів, можливості, темпераменту, а в результаті – особливостей характеру, стилю і тактики власного життя. Це знання – одне з базових знань людини, якими оволодівають протягом усього життя і яке може зробити його цілеспрямованим і вдалим. Дорослий діє успішніше, ніж дитина, передусім тому, що більше знає про себе; Визнання й прийняття довкілля, буття інших, зовнішнього образу світу; позитивне світосприйняття (впевненість у тому, що навколишній світ доцільний, гармонійний, гуманний). Людина не може жити у світі хаосу та абсурду. Такий світ здається агресивним, тому єдиною метою існування індивіда стає потреба самозбереження, отже, установка на агресію. Щоб вижити самому, треба всім оголосити війну (саме таким є світосприйняття злочинців). Здатність до розуміння, співчуття іншому (емпатія), здатність стати на місце іншого, толерантність до навколишніх. Ця якість душі розвивається в дитинстві, всмоктується з молоком матері, чия любов, чуйність, турбота викликають її. Психологічні дослідження показують, що в дітей – вихованців дитячих будинків, які не знали матері або були позбавлені спілкування з нею в початковий, найбільш сенситивний період життя, ця якість або не розвивається взагалі, або розвивається дуже повільно. Активність, спрямована на подолання життєвих проблем, оптимізм, не сприйняття стресів, прагнення до досягнення поставлених цілей. Це вольове начало людини, що пронизує її життя, забезпечує прагнення, динаміку, ефективність і результат. Здорові діти від народження активні. Але наша примусова система навчання робить дітей ще до закінчення школи інертними, байдужими , «неживими»; Почуття власної гідності, самоповага (висока оцінка себе від особливих особистих досягнень і надбань). Дана якість найбільш інтенсивно формується в підлітковий період. Вона є стрижнем такого психічного утворення, як «Я – концепція», що становить стрижень особистості, головну поведінкову установку людини. Завдяки «Я – концепція» - чіткої і сталої структури – забезпечується спадкоємність, сталість і передбачуваність поведінки особистості. Це – психічна основа соціальності людини, отож, і головний об’єкт педагогічної турботи вихователя;

4 Визнання і готовність до постійного пошуку цілей у житті, ідеалів, вищих над особистісних цінностей і сенсів життя. Ця умова «самості», незалежності. Без цієї здатності людина не стала б творцем, не написала б Біблію, не створила б Бога! Сенс не можна передати вихованцеві, його можна тільки знайти. Він не може бути єдиним і сталим. Саме в цьому полягає найвища втіха, краса і особливість життя – головне, що відрізняє людину від тварини. Великий мислитель, трудівник, правдошукач, письменник Л. Толстой шукав його протягом усього життя. У 82 роки він покинув домівку, щоб почати усе спочатку, бо вирішив, що попереднє життя було хибним. Емоційна та інтелектуальна незалежність, готовність до самостійного життєвого вибору. Мати гуманні цінності та ідеали, внутрішні значеннєві та мотиваційні опори, щоб жити, діяти, чинити лише відповідно до них, «Не озираючись, не кидаючись навсібіч, - ось головна ознака особистості, тобто людини цільної, сильної, рівної собі, що стала тим, чим вона мала стати» (Ф. Ніцше). Здатність отримувати задоволення від життя, радіти, бути щасливим. Названі якості (властивості) людини цілком узгоджуються зі структурою тих потреб людини, модель яких ми сконструювали вище. У цій єдності ми бачимо цілісність, послідовність нашої педагогічної системи. Людина намагається пояснити те, що трапилося. Для будь – якої невдачі існує як мінімум чотири причини: а) складність завдання; б) відсутність здібностей; в) кількість докладених зусиль; г) щасливий випадок. Звичайно, найбільш продуктивним способом, який сприяє розвиткові, внутрішньому зростанню дитини, є пояснення успіху або неуспіху тим, чи достатньо або недостатньо було докладено зусиль. Тобто причину варто шукати насамперед у собі, не вагаючись у власних здібностях і можливостях. Погано, коли дитина бачить причини невдач поза собою: несправедливий учитель, не допомогли товариші, не пощастило. Це зупиняє і призводить до неправильної тактики поведінки. Діти, які навчилися казати правду: поквапився, не довів справу до кінця, не подумав, але при цьому впевнені в собі, які прагнуть успіху, зрештою домагаються його, менше тривожаться з приводу невдач, не втрачають активності, оптимізму. І вони щасливіші в житті. Депресивні, тривожні учні приписують невдачі передусім своїй нездатності, успіх – везінню. Це сприяє підвищенню самооцінки та внутрішньої снаги. Внутрішні перепони - це такі риси особистості, які виявляються у складних ситуаціях і стають перешкодою для їх ефективного розв’язання. Наприклад, боязкість стає перепоною дій, де потрібна сміливість, слабка воля – завзятості, гордість – згоди, самовпевненість – обережності, зневіра в собі успішності в справі.

5 У гармонійної людини всього має бути в міру, бо погано бути самовпевненим, і погано бути над обережним. У процесі

неправильного виховання, особливо в умовах

радянської традиційної школи, часто траплялося, що випускник отримував і брав у життя втрачену віру в себе, інертність, закомплексованість, підвищену тривожність, острах бути самим собою, невміння насолоджуватись життям. І це не випадково: тоталітарна педагогіка наполегливо домагалася від індивіда і привчала його «підкоряти власні інтереси інтересам колективу», тобто відмовлятися від себе, від своїх прагнень на користь суспільства, міфічного майбутнього. Психічні перепони обмежують внутрішню свободу дій, створюють внутрішній конфлікт. Адже вчинити означає зробити вибір: перебороти перепону або відмовитися, спасувати, здатися. Активна, цілеспрямована, вольова особистість, що прагне до подолання перепон, зазвичай, досягає мети, задовольняє базові потреби, отже, перебуває в сприятливих внутрішніх умовах, розвивається, формує базу для самореалізації. Ці процеси, як правило, індивідом не усвідомлюються. Тому дуже важливо підвищувати психолого – педагогічну компетентність вихованця, його знання про самого себе. Адже людина ,яка знає себе, яка усвідомлює свої недоліки і чесноти, може свідомо працювати над собою, приводячи в дію механізм компенсації. Існує кілька варіантів компенсації недоліків. Перший – виправлення недоліку шляхом докладених напружених зусиль. Другий – не зважання на неприємну якість, втеча від себе, відхід від розв’язання проблеми. Третій – погляд на світ крізь призму свого нещастя з можливими наслідками: підозрілістю, песимізмом, бурчанням на все і вся, іноді – озлобленням. Четвертий – пристосування до установок навколишніх, конформізм. П’ятий – компенсація хиб у певній галузі досягнення в іншій. Під час індивідуальних бесід дітьми треба постійно пояснювати, що найкращими способами зняти внутрішній дискомфорт, зміцнити власну позицію в класі, показати вихованцеві шляхи і способи дії (краще, якщо це відбувається у формі гри та психологічних тренінгів), надати психологічну підтримку в реальних життєвих ситуаціях. Позицію педагога стосовно вихованця можна сформулювати так: «Вікторе.., Миколо.., Іване.., ти сильний, ти розумний. Якщо ти захочеш, якщо будеш старатися, то все зможеш». Людина, яка не здатна долати обставини і прагне позбутися неприємних переживань, вдається до механізмів внутрішнього захисту (часто це відбувається стихійно, не усвідомлено). Найпростішою захисною поведінкою, наприклад, у школяра, є неправда, обман, виривання сторінок зі щоденника, підробка оцінки з метою уникнення відповідальності, покарання.

6 Більш складна поведінка – втеча, відхід від складної ситуації. Втеча не реальна, а внутрішня, здійснювана в самосвідомості: в іншу діяльність, у хобі, у світ фантазії, мрії, у творчі захоплення. Набагато гірше, якщо відхід здійснюється в пияцтво, в наркоманію, в сектантство, в пустий кайф. Нині

з’явились бомжі з ідейних міркувань. Але, як би не

пояснювала, не виправдовувала себе така людину, загалом це завжди слабість, боягузливість, капітуляція перед життям. Наступна форма поведінки – витіснення, усунення зі свідомості та забування. «Ми забуваємо те, що хотіли б забути» (З. Фрейд). Коли дитина каже, що вона забула щоденник, домашній твір, не повідомила про батьківські збори і т.д., то це часто буває правдою: дитина уже не хоче про це згадувати. Але це доводить і те, що у неї вже сформувалися сильна внутрішня перепона. Ситуація мімікрії – прагнення бути , як усі, бо особливе, індивідуальне дитини з якихось причин не сприймається класом. І тоді вона починає це приховувати. Але дитина, яка в класі поводиться, як усі, часто зганяє свою неспроможність на батьках, друзях, молодшому братові. Та навколишні завжди виявляють це лицемірство, лукавство, врешті – решт цинізм. Ідентифікація – індивід приписує власні особливості іншим: «усі ледарі», «усі брешуть»… Наші учні надзвичайно рідко пояснюють свою невдачу тим, що вони бездарні або завжди нехтують підготовкою. Вони схильні пояснювати власні результати кривдою вчителя, поганим запитанням абощо. Навіть згодні вважати себе ледачими, би не визнавати своїх розумових або вольових недоліків. На жаль, дуже часто підтримують їх у самообмані і в такий спосіб поглиблюють дезадаптацію і деформують ставлення до самого себе. Формування реакцій за контрастом. Аби зберегти повагу до себе, дитина починає маскувати недолік контрастним проявом характеру: боягузливість – хвацькістю, доброту – жорстокістю, непевність – демонстративною самовпевненістю… Педагогам – практикам відомий цей шкільний феномен, особливо в підлітковому віці. Як ставитися до цієї психічної патології? Ігнорувати, перевиховувати? Психологи підтверджують, що це нормальна психічна реакція організму, яка захищає його від зриву, хвороби, неврозів. Захисні механізми психіки роблять її гнучкішою, у певних випадках міцнішою. Вони допомагають зберегти самоповагу, віру в себе. Вони дають можливість сформувати індивідуальній стиль поведінки, власну тактику і стратегію життя. Тобто забезпечують можливість займатися саморегуляцією, самовихованням! З іншого боку, в соціальному плані це може виявлятися в цілковитій дезадаптацію людини в суспільстві, в перекручуванні оцінки і самооцінки, у втраті контролю над життєвою ситуацією. Дитина сама може щиро повірити у свою неправду, навчитися перекладати свою провину на

7 навколишніх. Розпочатися це може на шкільній лаві, коли неадекватні форми поведінки дитини можуть бути витлумачені як неповага до товаришів, що в підсумку призведе до зіпсованих стосунків із навколишніми. Тому педагог, приймаючи клас і оцінюючи поведінку кожного, має бути на сторожі: а чи не приховано за нестандартною поведінкою елементарний самозахист, аби не виказати внутрішньої непевності, слабкості, вразливості? Витримка, неквапливість, великодушність, такт – найважливіші фахові якості педагога. Необґрунтований вирок, поспішно, а тому завжди несправедливо навішений ярлик можуть надовго визначити ставлення ровесників до дитини і нав’язати їй соціальну роль, яку та змушена грати: «нехлюй», «невихований», «вискочка», «тупак». Це дуже небезпечно. Педагогові, який володіє психологічними знаннями про механізм поведінки дитини, буде нескладно поставити правильний діагноз, виявити дійсні мотиви поведінки, обрати правильну тактику стосунків із вихованцем, зберегти фахову позицію. Використана література: 1. Г. А. Цукерман «Психология саморозвития: задачи для подростков и их педагогов» (Москва – Рига, 1995) 2. С. О. Свириденко (Школа розвитку і самовдосконалення особистості) газета «Завуч» № 28, 2000 р 3. І. Ф. Харламов «Педагогика» (Москва, 1990 р) 4. В. О. Сухомлинський «Сто порад вчителеві» Київ «Радянська школа» , 1990 р 5. Е. С. Березняк «Молодому вчителю» Київ «Радянська школа» 1988 р