Культреванш №2 Грудень 2009 by Kult Revansh

ЗМIСТ КУЛЬТ ШЕФ-РЕДА Роман Скиба. І знову культпривіт - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - 1 БУКОГЛЯДИНИ Неозброєним оком Ганна Бук і різні буки - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - -2 Озброєним оком Галина Романенко. Висловити звірів- - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - 4 Протилежні діоптрії Людмила Князька-Ханова. Таке, інше - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - -6 Олег Шинкаренко. Іздрик: важка філософська інтоксикація - - - - - - 8 МУЗАЇКА Оксана Шевцова. Що зробили п”ятеро дівчаток і стільки ж хлопчиків - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - 11 ЗАЕКРАННЯ Любомира Ремажевська. Патетичний кінець світу, або чи варто прислухатися до предків - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - 12 Олег Шинкаренко. Дуже приємно - цар! - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - 15 КУЛЬТ ГОСТЯ Союз гітари і баяна. Інтерв’ю Наталки Пасічник у лідерів гурту “Вперше чую” - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - -18 МАШИНА ЧАСУ Ірина Дементьєва. Закоханий По - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - 21 У ЯЗИКАТОЇ ХВЕСЬКИ Розвінчування міфів, новини, плітки… - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - 27

КУЛЬТ ШЕФ-РЕДА

Культреванш

Богемний вicник №2

Грудень 2009

І знову культпривіт! Оце замість того, аби подавати у своїй рубриці якусь “вумну статтю”, я вже вдруге виголошую “офіційне звернення”… Але що поробиш – такого приводу для промови, як Новий рік, зігнорувати ніяк не можна. Як і годиться, разом із колективом редакції, сіючипосіваючи на всі боки розумне, добре і вічне?, бадьоро вітаємо вас зі святами! Ура! Між іншим, погодьтеся: є у них щось “культреваншівське”… У цьому числі Богемного вісника ви натрапите на нововведення: рубрику “Машина часу” та підрубрику “Букоглядин” – “Протилежні діоптрії”. А ще зауважите відсутність деяких розділів, задекларованих минулого місяця. Навіть не думайте: ми в жодному разі від них не відмовилися! Просто рубрик, які потребують “засвітки”, у нас у задумі значно більше, аніж дозволяє вмістити випусковий обсяг – особливо з огляду на те, що відтепер його… зменшено.. Чим саме обумовлюється такий “нелюдяний” хід – ви зможете дізнатися зі щойноствореного сайтівського форуму. Будьте певні: все виправдано! Усілякі сюрпризи, перетасовки та метаморфози у мистецькому проекті – то святе?. Не дивуйтеся їм. Або дивуйтеся. Головне, щоб не нудьгували. Культреваншуймо!

Роман СКИБА

Культреванш ¤ Богемний вісник №2 ¤ Грудень 2009

БУКОГЛЯДИНИ

не зброєним То не марево й не глюк: ком з вами ваша Ганна Бук! Тож продовжимо обстеження книжкового простору… Харківський «Клуб сімейного дозвілля» оприлюднив свіжі прозово-есеїстичні опуси Юрка Іздрика, які тут же таки встигли здобути перемогу у вітчизняному рейтингу БіБіСі – про них на наступних сторінках цього номеру ви начитаєтеся донесхочу. У тому самому видавництві замельдували свої творіння Люко Дашвар та Василь Шкляр. А іншу новинку від Шкляра подарував народові «Ярославів Вал». Поезії Ігоря Павлюка знайшли видавниче благословення у луганському «Книжковому світі» і перемогли в альтернативному до «Книжки року» рейтингу від «Буквоїда». До речі, друге місце перепало

відповідальному секретареві нашого часопи�� су Наталці Пасічник, про збірку якої ми вже згадували – мої гратуляції! Роман Ірен Роздобудько вийшов під �� лейблом «Нора-Друк». А Оксана Забужко у «Факті» і ороманилася, і збірку давніх поезій пустила на люди. «Піраміда» дала «зелену вулицю» про-

БУКОГЛЯДИНИ

Культреванш ¤ Богемний вісник №2 ¤ Грудень 2009

зі Людмили Таран, а видавництво Жупанського – віршам Марії Шунь. Євгенія Коненонеко запрезентувалася у «Кальварії», а «дитячий» Іван Малкович – у власній «А-ба-ба-га-ла-ма-зі». То й досить на сьогодні. До зустрічі у новому році! Я назвав би декілька виданих цьогоріч книжок, які зайняли місце на полиці з моїми улюбленими текстами. Це збірка вибраних поезій отця Яна Твардовського «Ще одна молитва» в чудовому перекладі з польської Дзвінки Матіяш; том останніх віршів Володимира Затуливітра «Чаша жертовна»; «Вірші з друкарської машинки» Анатолія Дністрового; дивовижна книжка казок «Чудеса маленького міста» Ґурама Петріашвілі; «Сни Ганса Християна» – дорослі казки Андерсена, блискуче переказані для дітей Лесею Ворониною і напрочуд хвацько оформлені Катериною Штанко; чудова повість для дітей «Сни шовкопряда» норвезької письменниці Оси Ган Шведер у перекладі Галини Кирпи. Усе це – поезія і дитяча література. З прози можу наразі відзначити лише «Ельзу» Олега Солов’я та новелістику Сергія Грабара – «Вибір» і «Кава меланж». Утім, декілька книжок, які набирають розголосу, я ще не встиг прочитати. Як не дивно, була цікава есеїстика – «Фадо» Анджея Стасюка в перекладі Богдани Матіяш, «КҐБ та інші» Ігоря Померанцева, «Аналіз крові» Степана Процюка.

Іван Андрусяк

Культреванш ¤ Богемний вісник №2 ¤ Грудень 2009

ком Озброєним

БУКОГЛЯДИНИ

Висловити звірів

Ще з романтичних дев’яностих пам’ятаємо беззаперечну істину: “А тучи как люди!”. Тут уже ні в кого не виникає заперечень. Ще менше сумнівів у тому, що “А люди – вони ж як звірі!” Від буй-турів “Слова о полку Ігоревім” і до биків київських передмість звірині метафори чатують на нас з усіх закапелків і накидаються зненацька, навіть якщо ми робимо щось відносно хороше (як-от буй-тури зі “Слова о полку”). Сутність цієї проблематики найточніше вдалося сформулювати Володимиру Маяковському у поезії “Хорошее отношение к лошадям”: “Деточка,/ все мы немножко лошади,/каждый из нас по-своему лошадь”. Таня Малярчук розпочинає там, де Маяковський поставив крапку (а точніше, перейшов на інше): “Звірослов”, власне, і “досліджує”, яким чином кожен із нас –“лошадь”. Втім, власне про коней не йдеться. Проте буде що почитати любителям курей, собак, медуз, щурів, ворон, слимаків, свиней, зайців, пум, метеликів у людях. Перша асоціація, яка виникає під час читання “Звірослова” – “Життя комах” Віктора Пелевіна. Звісно, на відміну від збірки оповідань “Звірослов”, “Життя комах” – роман, проте він так само акцентований на образах окремих людей та на їх бутті одночасно і комахами. Однак, якщо у Малярчук кожна людина пов’язана з відповідною твариною здебільшого суто метафорично, “Життя комах” дає картини якогось міфологічнореалістичного життя буквально людей-комах. Порівняння двох зазначених книжок дає змогу завважити іще один важливий елемент задуму “Звірослова”: якщо люди-комахи Пелевіна принципово різноманітні, із різними цінностями, цілями, поглядами тощо, то люди-звірі Малярчук – це здебільшого персонажі одного типу. Всі вони, як правило, самотні тією чи іншою мірою, одинаки, які живуть у світі, створеному власними неврозами та ілюзіями. Їхній світ схожий на фотографію, сфокусовану на предметі на

БУКОГЛЯДИНИ

Культреванш ¤ Богемний вісник №2 ¤ Грудень 2009

першому плані, тоді як усі інші предмети – гранично розмиті: серед тисяч проблем, що існують на світі, їх турбує лише одна, серед тисяч бажань, які люди носять у серці, – теж одне-єдине і спільне на всіх. Не бути самотнім. Іноді здається, що підзаголовком “Звірослова” могло би бути “Десять способів вирішити проблему самотності у стилі різних звірів”. Проте ці способи у більшості випадків малодієві. Художній світ “Звірослова”, звіро-Київ (із звіро-Київською областю), дещо відмінний від знайомого нам Києва. І де в чому навіть добріший. У ньому зарплатні лікаря-терапевта звичайної районної поліклініки вистачає на шопінг Хрещатиком, а працівниця рибного відділу великого супермаркету може запросто заходити до кабінету директора, минаючи всю розгорнуту ієрархію менеджерів-супервайзерів. Тут кожному диваку є свій простір заглибитися у свої дивацтва, щоб потім вириватися із них у напрямку шуканого Ближнього. Проте звіро-Києвом (з областю) не обмежується територія звіро-світу, паралельного нашому. Існує також звіро-Галичина, втім, топографію деяких оповідань визначити не так уже й легко, адже звіро-київський суржик у світі “Звірослова” гранично наближений до звіро-галицького. Проте це не применшує грандіозності звучання цього-таки суржику. Рафінований читач знайде тут багато нових чудових слів: морозіловка, малпа, цурес, а також десятки інших гідних поповнень свого словникового запасу. Зрештою, може виявитися, що їх чар залежить цілком від таланту виписування діалогів Тані Малярчук, тож, можливо, поза “Звірословом” і малпа, і морозіловка, та й навіть цурес виявляться не такими вже й чудовими. Читання “Звірослова” здебільшого приємне та затишне (що часто трапляється із книжками Малярчук), проте повного читацького задоволення не дає досягти єдине запитання. Чому всі “звірі” Таниних новел здебільшого – маленькі люди? І “маленькі” не через професію, соціальний статус і відсутність вищої освіти (чого тільки не було в літературі), а передусім – прописані так, щоб читач відчував певну вищість над ними. І тут не лише питання того, що читач шукає передусім “рівного собі” героя. Тут важливо те, як письменник прописує іншого. І ані казкове спрощення, ані перенесення ознак людей одного типу на людей іншого типу, як правило, у доланні цього шляху не допомагає. Що ж, у підсумку маємо портретну галерею самотніх невдах у фарбах казкового світу. 5

Галина РОМАНЕНКО

Культреванш ¤ Богемний вісник №2 ¤ Грудень 2009

протилежн

д оптрії

БУКОГЛЯДИНИ

Таке, інше

Презентуючи «Таке», Іздрик запевнив, що йому байдуже, чи буде його доробок існувати у літературному просторі. Тим не менше, цю книгу варто зарахувати до непересічних явищ в сучасній українській літературі мінімум через небанальність меседжу. До вашої уваги – збірка оповідань філософа і водночас бешкетника від літератури, що розповідає про бачення світу та буття, як його суцільної картини, так і явищ зокрема. Про те, що може міркувати кожен із нас, лишаючись сам на сам із власним «Я». Збірка «Таке» може видатися суперечливою і гармонійною водночас. Хтось, погортавши, сховає її подалі, хтось читатиме, ловлячи себе на спільних з автором думках, комусь вона видасться незрозумілою чи надто депресивно-зарозумілою. Деякі з розповідей вже давно були викладені у мережі Інтернет, а раніше – випущені у вигляді аудіокниги. Однак запевняю – байдужими ви не залишитеся хоча б тому, що збірка, по суті, нагадує філософський трактат. Більше того – Іздрик не пропонує діалогу, Іздрик викладає власний погляд на факти. Його не цікавить подальша доля доробку, оскільки місія автора полягала у власне процесі створення опові-

БУКОГЛЯДИНИ

Культреванш ¤ Богемний вісник №2 ¤ Грудень 2009

дей. Вам залишається лише вибір: погодитися з прочитаним або не погодитися. Третього не передбачено. В цілому, нова книга витримана в традиційному стилі письменника. Іздрик уже вкотре доводить вірність власним звичкам – ламати рамки соціальних норм та правил, зазирнувши за лаштунки Всього. За стилем викладу ці витвори нагадують записи з мережевого блогу, що додає їм певної життєвості. Оповідання нагадують вибухову суміш растаманської байки з притчею, спогади біографічних фрагментів із повчальними історіями. Поміж тим, деякі з них є алюзіями на твори інших письменників. Так, «ТяжОлі» за формою нагадують «НепрОстих» Прохаська, а «Хіпхоп» містить приховане посилання на творчість Неборака. Єдність і боротьба правди та брехні – ось іще один аспект буття, який турбує автора. Його міркування з цього приводу нагадують «кіношні» пошуки головних героїв серіалів «House M.D» та «Lie to me», де принцип виявлення неправдивого за допомогою детектора брехні виявляється вже застарілим. Адже у сучасних реаліях правди стало набагато менше, тож шукати доводиться саме її, серед навали хибного і викривленого. «Я переповідаю цей світ так, як його бачить маленький зелений чоловічок. Іншої оптики не існує» – пише автор в одному з оповідань. В іншому – порівнює Євангеліє з растаманською байкою, натомість відкриваючи народу те, що ж насправді вважає Божою Милістю. На його думку, «нав’язаний згори поділ світу на світло і темряву, гору і низ суперечить природі людини», тож варто його сприймати поза встановленими правилами. «Таке» можна сміливо назвати маніфестом спротиву сучасній культурі споживання. Автор «наїжджає» на сучасні реалії, наголошуючи на тому, що «там, де раніше говорилося про «честь», «наполегливість», «пунктуальність», заговорили про неврози, маніпулювання, параною». За Іздриком, в умовах зміщення смислів і значень мова вже не може відігравати ролі істиного відображення змісту явищ і перетворюється на щось подібне до іграшкового конструктора. «Вузькоспеціалізована лексика надає слоганам несподіваної глибини та метафоричності і дозволяє правити за копійчану пластикову пімпочку (назвавши її «революційним компенсатором», скажімо) кількадесят доларів» - пише Іздрик і закликає прислухатися до себе, звертати увагу на звичайні прості речі, які і є справжнім джерелом гармонії та щастя. Цю книгу можна цілком трактувати як своєрідну «клізму для мозку», що має на меті позбавити вас від зашлакованості внаслідок сприйняття того, що ви звикли бачити.

Культреванш ¤ Богемний вісник №2 ¤ Грудень 2009

БУКОГЛЯДИНИ

Якщо вас не злякає сумбурно-впорядкована метафізика в чистому її вигляді – ви, можливо, зрозумієте, що саме хотів сказати автор. Можливо, навіть приєднаєтеся до адептів культу Іздрика. Інакше – вас просто має зачепити за живе, а отже – соціум не безнадійний. Людмила КНЯЗЬКА-ХАНОВА

Іздрик: тяжка філософська інтоксикація І допер я, карочє, шо він тупо стібеться, галімий ублюдок, що в натурі грузить і розводить, грузить і розводить. Юрій Іздрик “Шкільний автобус” (“Таке”, 2009) Починаючи писати цю рецензію, я замислився над тим, до якого ж жанру належать твори, вміщені у книжці “ТАКЕ”. Це щось середнє поміж оповіданнями, трактатами та тим, що на російському жаргоні заведено звати “телегами”, тобто комбінаціями фраз, які не мають особливого змісту, але все одно привертають увагу аудиторії. Оскільки під час визначення жанру, у якому написана ця книжка, виникають суттєві труднощі, надалі, аби не плутатись, я буду називати оповідання Іздрика “текстами”. Що ж є найпершою ознакою цих текстів? Немає жодних сумнівів у постійних претензіях письменника на елітарність. Для цього він ставить на шляху можливих читачів численних майже протитанкових їжаків. Уже навіть добором слів у книжці Іздрик суттєво обмежує свою читацьку аудиторію. Наприклад, текст “Теорія відмови” містить прикметник “ризоматичний”, який філологи запозичили у біологів через брак власної термінології для описання “розпливчастих” творів постмодерністів, де не було звичних “зав’язки-кульмінації-розв’язки”, головних героїв та навіть певної мети, до якої рухається оповідь. Відомо, що у біології ризомами називаються примітивні організми із абсолютно рівноправними частинами, типу дощового хробака, якого можна розрізати навпіл – і кожна половина заживе своїм окремим життям (те саме, до речі, можна сказати і про більшість текстів Іздрика). Але чи виправдана ця елітарність, якщо постійно відчувається її неприродність, висмоктаність із пальця? Автор чомусь наполегливо вибудовує перед читачем химерні декорації, що імітують дуже модні серед філософів та філологів тексти постструктуралістів: “Змова уможливлюється здатністю мови формувати знаки – як у суб-, так і в метавимірах”. Ця фраза нічого не означає, бо

БУКОГЛЯДИНИ

Культреванш ¤ Богемний вісник №2 ¤ Грудень 2009

вона, як кажуть ті самі постструктуралісти, є типовим “симулякром”, тобто у даному випадку – імітацією осмисленного тексту. Цікаво, що нижче письменник сам характеризує свій текст як “мутний та беззмістовний” і навіть додає: “Таке говоріння нагадує метушню інфузорії у фізрозчині”. Але навіщо Іздрик будує перед читачем ці симулякри? Це намагання приховати якийсь сенс чи повну відсутність сенсу як такого? Як на мене, дуже дивно було б пропонувати замість сенсу шифр без ключа, але писати відверту маячню письменнику такого рівня визнання просто дивно. Можливо, тому автор далі намагається якось реабілітуватись і подає дуже популярну у російському модернізмі 20-х років (особливо ОБЭРИу) хибну думку про те, що нібито “за поворотами мови” відкриваються дивні ландшафти. Нічого там не відкривається, а навпаки, зі слів того ж Іздрика, відбувається “розпад нетривкого сенсу на безглузді піщинки окремих літер”. Цю істину вчасно зрозумів оберіут Хармс і досить швидко перебудувався з “чинаря”-епігона футуристів у автора дотепних та дуже цікавих текстів, створених ним у 30-тих роках. Я приділяю так багато уваги цьому останньому оповіданню збірки “ТАКЕ”, бо тут Іздрик щиро зізнається: для нього література – це лише гра, “котра, на щастя, ведеться не з метою щось сказати, а лише задля того, аби зібрати пазли щоденності в цілісний кадр”. Це переконання є поширеним міфом, на якому тримається постмодерне мистецтво. Але вірити в нього сьогодні, напередодні 2010 року – комічний архаїзм. Якщо письменник нічого не каже, то його художня вартість дорівнює нулю. Підсумуємо: тексти Іздрика не мають жодного сенсу (нічого не кажуть), а є, з його слів, лише фотографічними зліпками з реальності. Чи це так? Гадаю, що ні. Зверніть, наприклад, увагу на дуже типовий для збірки текст “При родах речей”. Психіатри могли б, напевне, визначити його як “копролалію”, тобто “словесний пронос”. Очевидно, він і насправді був викликаний якоюсь хворобою, бо автор постійно згадує в ньому про свій термометр. Текст “Шкільний автобус” (на мою думку – найкращий у збірці) присвячений пригодам персонажа-наркомана, що у власних галюцинаціях стає корейським галогенним ліхтариком, якому замість 9 вольтів подали на контакти 220. Через це він якимось невідомим чином перетворюється на електричний струм та мандрує побутовими приладами, причому виявляє, що пилососи “крадуть ночами дихання дітей”, потім стає пилом і нарешті – знов людиною. Читаючи цей текст, згадуєш “Кіберіаду” Станіслава Лема з її численними електроперетворюваннями. “Шкільний автобус” з його алогічними шкеребертями явно підпадає ще під одне медичне визначення: “Ментизм – мимовільна силувана течія нецілеспрямованого

Культреванш ¤ Богемний вісник №2 ¤ Грудень 2009

БУКОГЛЯДИНИ

потоку думок, спогадів, бажань, уявлень різноманітного змісту, що зазвичай погано запам’ятовується”. Це ніякий не “цілісний кадр із пазлів щоденності”, а справжня метафізична філософська інтоксикація. Єдиний справжній зліпок із реальності, теж, до речі, пов’язаний із інтоксикацією, трапляється у несподівано відвертому оповіданні “Фрісбі”: “Упродовж 1,5 доби я намагалася допомогти Іздрику Ю.Р. вийти із запою, на що мною було витрачено 55 грн 75 коп... похмелений, помитий і нагодований Іздрик Ю.Р. попросив у мене ще 3 грн на сотку, а коли я дозволила йому взяти гаманець, він тайно витягнув 15 грн, купив півлітру і знов ужрався”. Ще однією помітною рисою іздрикової прози в “ТАКЕ” є її непроникна термінологічна навала: постійне застосування термінології комп’ютерних дизайнерів, користувачів програми “Photoshop”, бо автор сам займається дизайном. Причому ця термінологія дається без жодних пояснень із певним розрахунком: юзери і так усе зрозуміють, а інша публіка нехай копирсається у цих завалах, як хоче. Багато також інтернетмемів (модних серед відвідувачів певних сайтів висловів) типу “ужоснах”, “плюс піццот”, які, на щастя, не мають у цій книжці жодного змістового навантаження, а є просто декоративними елементами у стилі “понти для приїждждих”. Але іноді автор аж занадто ретельно розжовує читачу всілякі фрагменти своєї прози: наприклад, він дає розшифровку назви американської поп-групи R.E.M. (оповідання з красномовною назвою “Психоневро”), ймовірно для того, аби вразити непідготовлених ерудицією. І як же ж не згадати серед численних іздрикових протитанкових їжаків його різноманітні і непрояснені для читача алюзії типу “прохаськового пса”! Побачивши їх, будь-який читач відчує себе ніби на субкультурному або навіть сектантському шабаші, який і є насправді сутністю значної частини “укрсучліту”: адже Тарас Прохасько хоч і друг Юрка Іздрика, але поки що не Шекспір і не Шевченко, аби його так цитувати. Цікаво, що інші субкультури Іздрик зневажає: так у тексті “Ігуана” він називає емо та готів “інвалідами дитинства”. Невже відомий український письменник Юрій Іздрик створює загалом безглузді тексти, які відображають його безперечно хворобливе сприйняття зовнішнього світу? Оскільки культурна практика ХХ сторіччя привчила читачів до того, що художнім текстом можна вважати будь-який набір слів, то книжка “ТАКЕ” – це, безумовно, художній текст. А от чи якісний це текст? Час покаже. Олег ШИНКАРЕНКО

МУЗАЇКА

Культреванш ¤ Богемний вісник №2 ¤ Грудень 2009

Сію-сію, посіваю, і таке, значить, інше… Що, не впізнали? А це ж я! Хто сказав: «Дід Мороз»?!. Сідайте – двійка. Дід Музай, ось хто. Нині я у свою МУЗАЇКУ вкладаю геть не стандартного пазла. Ми з ведучою БУКОГЛЯДИН Ганною Бук довго сперечалися: куди ж цей артефакт притулити. Самі прикиньте: нібито тілом – диск,а в душі – книжка… Ніби й музика тута присутня, але на другому плані. І назва якась непевна: чи то дитяча, чи то – вибачайте за нецензурну лексику – гендерна… Проте, як належно всім Музаям, тримався я в дискусії муЗньо – ото й переміг!

Що зробили п’ятеро дівчаток і стільки ж хлопчиків

Хлопчик-дівчинка. Аудіопоезія. «Маузер», 2009.

Ідея диску музично-поетичних композицій буквально шугала в повітрі. Першими схопити її вдалося видавництву «Маузер», яке на хвилі успіху «Двох тонн» вирішило ще раз загорнути молоду українську поезію у концептуальну оболонку. Піару «Хлопчикові-дівчинці» додав випадок: спершу помилково в упаковках маузерівського диску опинилися записи «Вибраного» Боба Марлі. Причому правда розкрилася не де-небудь, а таки на презентації проекту, куди тираж дисків було доставлено просто з «друкарні», тобто з виробництва. Коли ж нарешті справедливість було поновлено, на руках у покупців осів диск із записами віршів Ірини Цілик, Макса Лижова, Галини Ткачук, Олега Романенка, Юлії Бурковської, Дмитра Лазуткіна, Софії Сітало, Володимира Борисова, Ганни Мірошниченко та Павла Нечитайла. П’ятеро «хлопчиків» і п’ятеро «дівчаток», як бачимо. Щоправда, у рецензіях на диск уже неодноразово спливало твердження про «нерівність сил». Втім, як стверджують видавці, головною ідеєю диску було запропонувати зовсім різним за творчою манерою поетам представити своє бачення симбіозу поезія-музика. Різноманіття вдалося на сто відсотків: інколи перехід між двома зовсім «різноспрямованими» композиціями захоплює, інколи ж – спантеличує. Проте деякі композиції вам таки доведеться переформатувати в mp3 і записати в улюблений плеєр. Імовірно, туди потраплять “Порожнява” Ірини Цілик, “Котячий Цар” Галини Ткачук і “Піна Тіраса” Павла Нечитайла. Втім, вибір може бути й інший, але факт в тому, що він – буде. Єдиний мінус видання – на задній сторінці обкладинки не зазначено імен поетів. Їх прочитати може лиш той, хто купить диск. Хоча ознайомитися з композиціями хлопчиків та дівчат можна і на сайті інтернет-радіо MyRadio.com.

Оксана ШЕВЦОВА

Культреванш ¤ Богемний вісник №2 ¤ Грудень 2009

ЗАЕКРАННЯ

Патетичний кінець світу, або Чи варто прислухатися до предків

Голівуд уже давно називають ”фабрикою марень”, проте останніми роками ці марення стають дедалі апокаліптичнішими – чого лише вартує кіберпанківська ”Матриця”. Але час ”Матриці” вже позаду, а надворі – 2009-й, і декого охопила фобія року 2012, у який нібито, за календарем майя, Земля має загинути. Не оминула ця фобія і режисера Роланда Емеріха, який уже двічі влаштовував людству глобальну чистку та різноманітні катаклізми. Тільки якщо у своїх попередніх фільмах він залишав цивілізації хоч часточку планети, де можна було сховатися, то зараз на порятунок – шанси мінімальні. Чергове супертворіння Емеріха, стрічка ”2012”, поєднує в собі улюблені ходи режисера, за які його так полюбили глядачі: величні картини всесвітньої катастрофи, що суміщаються з тематикою возз’єднання сім’ї, та мелодраму, яка пробиває чутливі душі до сліз, вкупі з глобальними переживаннями на тематику ”чому ж ми не звернули увагу на те, що відбувається з планетою”. Навіть рекламне гасло стрічки кричить на всі боки: ”Нас попереджали!”. Сюжет стрічки досить простий: 2009 року молодий учений на ім’я Едріен Хемслі прибуває до Індії, де його друг і колега

ЗАЕКРАННЯ

Культреванш ¤ Богемний вісник №2 ¤ Грудень 2009

Сатнам демонструє науковцеві дивні прояви сонячної активності, що розігрівають земне ядро. За розрахунками вчених, майя мали рацію: в кінці 2012 року земна кора втратить стабільність, і весь світ зануриться у пітьму і хаос. Хемслі попереджає про це керівника адміністрації президента США, який, у свою чергу, інформує найвище керівництво країни. 2010 року ”велика Вісімка” приймає рішення про будівництво ”ковчегів” у Гімалаях. Вони зможуть врятувати 400 000 осіб, яких буде спеціально відібрано керівництвом країн-учасниць. А для фінансової підтримки проекту квиткові призначається ціна – 1 000 000 000 євро. Далі увага зосереджується на історії сім’ї з ЛосАнджелесу, яка потрапляє в епіцентр подій. Розрахунки вчених виявляються хибними, і кінець світу настає не за календарним планом, а дещо раніше, тому кількість жертв зростає навіть серед тих, хто встиг придбати квитки. Саме з цих драматичних сюжетних обставин розпочинається найбільш видовищна частина фільму, дещо розбавлена філософськими та мелодраматичними діалогами головних дійових персонажів. Здається, ніби все гаразд: три ”ковчеги” готові прийняти на свій борт пасажирів, і вони можуть врятуватися, проте Емеріх не був би самим собою, якби й тут не влаштував проблеми тим, хто має шанс вижити. За кілька хвилин до катастрофи в одного з ковчегів ламаються ворота, і його починає затоплювати.

Культреванш ¤ Богемний вісник №2 ¤ Грудень 2009

ЗАЕКРАННЯ

Тим часом сучасний корабель зриває з місця і несе прямо до неминучої загибелі, на найвищу точку земної кори – Джомолунгму. Проте, як завжди трапляється у таких стрічках, усе налагоджується, майже ніхто не гине, і ті, хто вижив, кінець кінцем зустрічають схід сонця на кораблях, що пливуть до мису Доброї Надії. Фільм насправді візуально ефектний. Чого лише вартує вигляд Лос-Анджелесу, що потопає в затоці, вибух Єлоустонського вулкану та розплавлені Гавайї. Про Гімалаї, які накриває гігантське цунамі, взагалі окрема мова. Проте, женучись за мелодраматизацією стрічки, Емеріх примудрився витворити її дещо занудною. Не обійшлося у фільмі й без наукових ”ляпів”, які прискіпливому глядачеві тяжко не помітити – наприклад, те, що земна кора за кілька годин перемістилася на 23 градуси, чи те, що хмара вулканічного попелу не затягла атмосферу, як це зазвичай відбувається під час глобальних вивержень, а мирно розсіялася. Та й Гімалаї, попри все, земні океани не змогли б так «грунтовно» затопити. Одне слово – науковцям, які хочуть побачити достовірні факти, явно не варто переглядати цю стрічку – відвідувачі кінотеатру можуть образитися на коментарі. Чи то цього разу Емеріх мав укластись у значно менші терміни, чи то просто ліньки було попрацювати над фільмом ретельніше, але твір вдався не таким цілісним, як попереднє «марення» режисера – «Післязавтра», де елементи екшну превалювали над «пустодзвонністю» наукових теорій та романтично-героїчних діалогів. Зрештою, така стрічка – не спосіб гарно провести час перед телевізором чи монітором удома, а привід сходити до кінотеатру. Великим катастрофам – великий екран! У «домашньому» ж форматі колізії фільму виглядатимуть ще більш награними, ніж є насправді. Тому, якщо шукаєте привід сходити у кіно, скористайтеся нагодою. Принаймні не шкодуватимете потім, що втратили можливість переглянути одну з найгучніших прем’єр 2009 року. А те, чи природно поводяться людські істоти за 10 хвилин до кінця світу, вирішувати вже не нам.

Любомира РЕМАЖЕВСЬКА

ЗАЕКРАННЯ

Культреванш ¤ Богемний вісник №2 ¤ Грудень 2009

Дуже приємно - цар! Варто дві секунди подивитись відео, на якому Павло Лунгін їсть свій йогурт в Каннах, аби негайно зрозуміти, що перед вами пройдисвіт. Потім можна, звісно, підтвердити це доказами. Його фільм “Таксі-блюз” – як свідоцтво відродження сучасного російського кіна... Це свідоцтво сили американців. Якщо росіяни бажають стати американцями, то це їх проблема. Жан-Люк Годар “Кінематограф спротиву” Після перегляду останньої картини Павла Лунгіна “Цар” я одразу згадав ці слова Годара. Ну, чого б, здавалося, запеклий французький класик так напосівся на росіянина? Може, це звичайна заздрість, бо найперший же авторський фільм режисера “Таксі-блюз” отримав у Каннах “Золоту камеру”? Але у становищі Годара заздрість – це щось абсолютно зайве: йому 1990 року, коли сталося історичне “поїдання йогурту” Лунгіним, уже не треба було ані слави, ані визнання. Чому ж тоді? Хто б знав, що відповідь прийде аж через 19 років! Через усі ці звалища бруду, алкоголізм та, як свого часу висловилася Айседора Дункан щодо Єсеніна, “русскую любовь” досить прозоро проглядає у пана Лунгіна лискучий від самовпевненості Голівуд, де все прораховано задля успіху у глядачів, бо це ж треба врешті продати! “Цар” Павла Лунгіна нагадує англійський “theme park”. Це слово

Культреванш ¤ Богемний вісник №2 ¤ Грудень 2009

ЗАЕКРАННЯ

означає “парк атракціонів, присвячений якійсь одній, часто історичній темі”. Його тортури та страти схожі на комікси. Один із кінокритиків помітив, що вони нагадують “вставні концертні номери”, а роздмухуване вітром лляне волосся московських бояринь могло б стати доброю рекламою шампуню... Здається, що ці панни зараз дістануть із кишень мобільники та почнуть дзвонити своїм бойфрендам. Усе це має діяти на публіку, і воно діє, але зовсім, зовсім не так, як того хотілося б Лунгіну. Ефект, м’яко кажучи, просто протилежний. Спочатку картину повезли до Канн, сподіваючись на черговий “бліцкріґ” загадкової російської душі, але глядачі фестивалю за 20 років встигли наїстися тією стравою досхочу. “Царя” чемно додивилися до кінця і тихо розійшлися. Камеру на цей раз позолотили іншому. Значно гірше було в Росії: там люди прості, відкриті, дулю у кишені не тримають. На Московському кінофестивалі, де Лунгін був, до речі, головою журі, картину поставили фільмом-відкриттям. Росіяни якось підзабули заповіти Ілліча про “найважливіше з мистецтв” і прийшли на прем’єру з пивом та чіпсами. Пан Лунгін, який давно і даремно мріє стати новим Тарковським або хоча б Соловйовим, страшенно через це засмутився. “Ви що, розважальне кіно прийшли дивитися?!” – докорив він публіці й ображено покинув залу. І добре, бо вчасно: до кінця досиділо небагато. А навіщо сучасному російському кіноглядачу американський блокбастер із неприємними тортурами, натяками на кремлівську тиранію та красномовними філософськими відступами? Це, даруйте, як сало у шоколаді: або те, або інше – разом не смакує! Хай там університетські теоретики постмодернізму скільки завгодно запевняють нас у книжках, що це – дуже вишукана страва. А Лунгін дуже добре навчився саме розважати глядача. Ну, скажіть, хіба стане далекий від простого народу режисер знімати, як картинно цілує у губи актор Янковський у ролі митрополита Пилипа свіжовідрублену голову свого друга дитинства? Цей кадр задумувався явно для того, аби поставити його на рекламний постер у

ЗАЕКРАННЯ

Культреванш ¤ Богемний вісник №2 ¤ Грудень 2009

ґлянсовому журналі для метросексуалів – хай нерви собі полоскочуть! Перший, хто порушив тему жахливого російського царя у радянському кіно, був, як відомо, Сергій Ейзенштейн. Картину “Іван Грозний” йому замовив Йосип Сталін 1943 року, ймовірно для того, аби якось виправдати перед власним народом репресії. Перша частина отримала Сталінську премію, а у другій митець так захопився втіленням замовлення, що виправдання перетворилося на викривальну сатиру... Товариші з ЦК фільм не схвалили, тож, коли його повезли на перегляд до замовника, режисер помер: чи від страху, чи від серцевого нападу. Картина Лунгіна знаходиться десь на півшляху поміж шедевром Ейзенштейна та веселою комедією Гайдая про Івана Васильовича. Погано те, що Лунгін поставив перед собою мету переплюнути першого класика. “Ейзенштейну довелося робити наголос на естетичні рішення та езопову мову, що були необхідні під час виконання сталінського замовлення, а мене ж більше цікавив психологічний, а не естетичний бік питання”, – зізнався режисер. Але яка ж може бути взагалі психологія з Петром Мамоновим у головній ролі? Він не характерний актор, а типажний: хай як його вдягни – все буде той самий патологічно-епатажний співак із гурту “Звуки Му”, якого не злякалася на концерті маленька дівчинка. До того ж Мамонов зовсім не розуміє суть свого персонажа: “Я хотів зіграти просту російську людину... Цар – чесний, розумний, талановитий”. Визнаємо нарешті: Лунгін знімає Мамонова, бо рок-зірка (хай навіть колишня) у фільмі – це запорука касового успіху. Чому ж тоді режисер так соромиться пива із чіпсами у кінозалі? Хіба він не знав, що не можна знімати елітарне кіно і мати успіх? Про великі фільми розмовляють у сто разів більше людей, ніж їх насправді бачили. Фільми ж Лунгіна побачило стільки народу, що розмовляти про них уже немає сенсу.

Олег ШИНКАРЕНКО

Культреванш ¤ Богемний вісник №2 ¤ Грудень 2009

Союз гітари і баяна

КУЛЬТ ГОСТЯ

Солісти гурту «Вперше чую» Богдан Кутепов і Григорій Вагапов про різне на два голоси Пригадується таке. Позаторішній (а може, поза-позаторішній) Форум видавців. «Вони неймовірні», – каже поважна львівська пані, слухаючи столичних гостей на молодіжному літературно-музичному фесті. «Просто нечувано неймовірні» – розвиває тему її подруга. Обидві чують їх і справді вперше. Однак ці відгуки можуть претендувати на вичерпність. Тож я й не буду нічого додавати...

– Хлопці, розкажіть, як ви дійшли до такого життя музичного? Гриць: Коли люди хочуть співати, ніхто їм цього не заборонить:) На даний момент – це найцікавіше з того, чим нам доводилося займатися. Це життя без права на дубль! В онлайні! Вийшов, узяв акорд – і погнали – потім можна подивитися, що з того вийшло. Але то тільки потім! А нині волаємо, як навіжені. Бодя: Без музики не уявляю свого існування – все пов’язано з музикою!.. Мабуть, це спадкове. Сам із музичної династії – і дід зі своєю гармошкою, і прадід були першими хлопцями на селі. А батько й зараз керує народним хором «Джерело» на Київщині. До речі, цей колектив – давні друзі гурту «Вперше чую» – вони з нами й неофіційний гімн інституту журналістики виконували в Києві на великій сцені:) Уявляєте – реггі, ми з Грицьком і Вадиком... а на бекграунді 30 людей в народних костюмах. Це незабутньо. – Під час прослуховування «СкаСки» вловлюються мотиви і ДДТ (як-от у пісні «Есенин»), і ВВ (як у пісні «Так було»), а зізнайтеся, хто з музичних хедлайнерів минулого і сучасності найбільше на вас вплинув? Гриць: Я родом з дитинства:) Бо виріс у дворику. Там співали багато чого… А оскільки вчився грати на класиках – виходило так – вивчив одну

КУЛЬТ ГОСТЯ

Культреванш ¤ Богемний вісник №2 ¤ Грудень 2009

пісню Висоцького – по ходу написав дві свої:) І так було з Цоєм, Тальковим, «Арією»… А нині «Зимовье зверей», «Перкалаба» – гурти, які слухаєш, і тебе починає душити цілком творча жаба! Ну, і писати бігом:) Бодя: Ніколи не мав кумирів у музиці – хіба от ще в школі фанатів від програми ”Територія А” і її резидентів:) . Але, на щастя, це кардинально не вплинуло на музичні смаки. Зараз слухаю все. Не перебираю. Є і в електронній музиці класні речі, і в роксередовищі, і класика. Ба, навіть серед попси трапляються якісні твори. – Крім гітари і баяна у вашому житті фігурує ще й мотоцикл… Гриць: Мотоцикл у руках музиканта – небезпечний інструмент:) Співається найкраще про те, чим живеш, якщо виживеш:). От пісня «Сузукі Бандіт-400». Вона заснована на цілком реальних подіях. Якось уранці Грицько втрапив у халепу – впав на мотоциклі – на швидкості 150 кілометрів на годину! В результаті – жодної подряпини! Раз-два і пісня готова:) Бодя: Наш гурт радо приймають у найзатятіших байкерських колах – це, звісно, Грицева заслуга. Він серед нас єдиний практикуючий байкер. І от цікаво, прийнято, що в мото-тусовках тащаться тільки з важкого року (наприклад, «DVS», «@traktor») або рокабілі («ОтВінта», «Бремстокер» і т.д.). Але ми вже зруйнували цей стереотип, «Вперше чую» – вже резиденти не одного мотоклубу. Минулого літа виступали на головній сцені найвпливовішого мотофесту – міжнародного мотофестивалю «Тарасова Гора», потім на Кіровоградщині – їздили в гості до «Night Birds» (це такий потужний мотоклуб). І далі кличуть. Це приємно. – Ваш безпосередній фах – журналістика. Для публічної творчої особистості – ідеальна сфера для самореалізації, незалежно від того, наскільки значне місце вона займає за вашою «шкалою інтересів» поряд із пісенною творчістю. І все ж… Чи трапляються моменти, коли професія шкодить?

Культреванш ¤ Богемний вісник №2 ¤ Грудень 2009

КУЛЬТ ГОСТЯ

Гриць: Пишіть так – до сучасної української журналістики не причетні! Єдина сфера, у якій можна вільно говорити, – музика. Це наша «партія голосу»:) Бодя: Зараз така дивна ситуація в журналістиці, таке безвідповідальне ставлення до професії журналіста сучасних топ-менеджерів, що наш вибір один: перечекати. І не просто перечекати, – ми виконуємо всі журналістські функції у піснях: інформуємо, викриваємо, розважаємо і масово розповсюджуємо. – Яким бачите гурт через років десять? Гриць: На цей час плануємо розквіт гурту:) А наразі збираємося з думками про другий альбом. Є ЩО писати, і, головне, Є ДЛЯ КОГО. Це надихає! – «Не разлей нас водка» – співається в одному з треків «СкаСки». До алкоголю у музикантів особливе ставлення? Гриць: Тільки позитив! Альбом підбирався на казкову тематику, а в будьякій казці герої шукають вихід у різні способи – це один із них. «Дзеньбуддизм» називається. Приєднатися до нас (у цьому розумінні) можуть усі, хто піднімає келих і вигукує «Дзень». Бодя: Пісня про водку – це аж ніяк не пропаганда алкоголю, це радше заклик до міцної чоловічої дружби (в хорошому сенсі). І про те, що цю дружбу не має псувати ані водка, ані бодай щось. – Які враження від цьогорічних фестивалів, на яких ви виступали? Гриць: Пофестивалили на славу: «ZixZixOne FEST 2010», «Севама», «Країна Мрій», «Тарасова Гора» – виснажливо, але подобається. Дуже цікаво виходить з нашою інтернет-сторінкою v4.kiev.ua – після кожного фесту – нам відписуються нові і нові люди:) Тож завдяки фестивалям розширюємо коло спілкування… – І наостанок побажання читачам від гурту «Вперше чую». Ми не просто вас любимо, ми вас хочемо… побачити і обняти:) Будьте самими собо...Юуууу!!! Розмовляла Наталка ПАСІЧНИК

МАШИНА ЧАСУ

Культреванш ¤ Богемний вісник №2 ¤ Грудень 2009

Від редакції: це було давно. Або дуже давно. Постаті, фрагменти історії. Пам’ятні і забуті… У нашій новій рубриці.

Закоханий По

Він завжди був не проти прибрехнути про себе. Особливо погратися в вундеркінда або похизуватися вигаданими пригодами й мандрами. Тому й я маю право прибрехнути – а радше просто описати, як я його бачу. Не переказувати всю біографію, це надто довго, а вибрати лиш той її уривок, де гартувався характер. Певно, один із найважчих у літературі романтизму. На початок кілька загальних фактів: народився 1809 р. у родині акторів, у віці півтора року втратив батька, у нецілих три лишився круглим сиротою. Слава богу, згорів театр, у якому грала його матір. Загинуло 73 людини. Це прокинуло совість одного торговця, який узяв його собі на виховання. Фіг би взяв, якби не його дружина, яка чогось вирішила, що з хлопця будуть люди. «Або велика людина, або велике ледащо», – але це слова з трохи іншої історії. Втім, вони тут справедливі. Якби не втручання доброї пані, американська література могла б недоотримати Едгара По – і багато втратити, як на мене. Що ще встиг Едді на момент, коли минула третина його життя? З’їздити в Англію. Здобути освіту в початковій школі. Вимахати на більше, ніж півтора метра, стоптати море черевиків… Зібрати багату колекцію кучерів дівчат міста Ричмонда (недарма син акторів: крутити голови вдавалося блискуче, плюс усі вважали, що хлопець збіса гарний). Дізнатися дещо про своїх справжніх батьків, яких майже не пам’ятав. Скуштувати докорів за переводження дармового хліба… А ще – почати писати. Казали: розумний не на свої роки. Життя сприяло. Освіту містер Аллан забезпечив справді непогану. Едді був допитливим і беручким, ініціативним хлопчиком. До пори до часу навіть керованим. Усе ловив на льоту. Улюблені предмети – література, історія, класичні мови, астрономія, природознавство. «Ма» у ньому душу забула. А от вітчим не надто пестував. Домом повзали чутки. Суцільна атмосфера лицемірства: не продихнеш. Щоб взнати правду про ставлен-

Культреванш ¤ Богемний вісник №2 ¤ Грудень 2009

МАШИНА ЧАСУ

ня вітчима до себе, змушений був підслуховувати й підглядати. Важко жити в домі, де знають, що твій батько – алкоголік і хронічний невдаха, який кинув сім’ю, а мати – нестійкої моральної поведінки. Вітчиму ти нафіг потрібний, бо у нього купа своїх нешлюбних дітей, яким він усе відпише в духівниці. А тебе терпить крізь зуби, бо так наполягає «ма». До неї він ставиться з принизливою поблажливістю. До тебе – як до нуля без палички. «Ма» слаба здоров’ям. Коли, не дай бог… Тоді покладатись доведеться лише на себе. А тобі так мало років. І так мало шансів реалізувати себе. Хіба що у писанні стишків дівчатам в альбоми та ще у спорті. Добре, що можна з друзяками часом тікати від усього цього на річку – покупатись і подринчити. Силові види спорту не для тебе: надто тендітної тілобудови. Зате там, де треба сприту, – у бігу й стрибках, а особливо у плавбі – ти однозначно перший серед усіх. Чорт сіпнув: заклався на власну голову – перепливу ріку Джеймс біля водоспадів! Червень 1823-го. Спека неможлива. Зібралася купа зівак. Директор школи в човні на всякий випадок помалу веслує вслід за тобою. Течія ого яка. А ти проти неї – усі шість миль. До кінця. Заклад виграв, авторитет заробив. Тепер Боб Стеннард точно нарешті з мамою познайомить. Це мало звучати гордо. «Ма, це мій друг Едді, син Джона Аллана, він переплив Джеймс на водоспадах». Усе місто тільки про це й говорить. А вона дивиться так само рівно і спокійно, як і до того. Покрити себе славою – це здорово і необхідно, але їй більше подобається вдумлива несподіваність твоїх реплік. Поступлива ввічливість у жестах. Це тобі, мабуть, за них за всіх: тепер знаєш, що таке безсоння. Місіс Джейн Стеннард було тридцять, але з портрета – ніхто не дав би їй стільки. Одразу запримітив: гарна. (Око маєш набите. Крім того, з тебе непоганий художник.) Світла шатенка з високим чолом і виразними темними очима. Незмінно лагідна і спокійна. Просто неприродно розумна. Голова повна німецького містицизму, модного в ті часи. Помічаєш: її думки іноді плутаються, брижаться, як темна вода. Люди говорять – у неї кажани у дзвіниці. А тобі по барабану. Неприкаяно ходиш у їхній дім, мов по свячену воду. Тільки там спокій. А тобі доконечно потрібен спокій. І любов. І ти отримуєш її. Виходив-таки. Як завжди потім: якщо закохуєшся, то – з місця в кар’єр, безоглядно, по-тупому, і враз стаєш

МАШИНА ЧАСУ

Культреванш ¤ Богемний вісник №2 ¤ Грудень 2009

приставучим, як шевська смола, поки не добиваєшся взаємності. Говорите годинами про філософів та книги. У ній знаходиш першого вдячного критика твоїх опусів. Із віршомаза робишся поетом. Справжнім. (Говорить сам По: з віршів першої збірки, виданої 1827 р., половина написана, коли авторові не було ще й п’ятнадцяти. Міг прибрехнути, звісно. Але тут – навряд.) І от удар підкошує свідомість на довгі роки. Квітень 1824-го: її нема. Якщо простежити за жіночими характерами у прозі По (поезія до цього не надто надається – не настільки фактографічна), то можна спростувати поширену думку, що вони майже поголовно писані з дружини Вірджинії. Її риси, звичайно, є, але у житті По було кілька таких фатальних жінок. (Романтичний ідеал: бліда дихавична чи сухотна дама з передсмертним рум’янцем. Гостроособистісне переплітається з духом доби.) Зверніть увагу: майже всю свою освіту Вірджинія отримала фактично від самого По. Полягала та освіта здебільшого у знанні французької та вмінні грати на арфі. А жінка з оповідань По (особливо значущі образи – Морелла та Лігейя) наділена неабияким розумом, перед яким автор відчуває мало не релігійний екстаз. Ще одна її риса – схильність до містицизму та містичні перипетії розвитку самого персонажа. Неважко здогадатися, що це сліди того незатертого образу, який лишила в душі По перша жінка його життя. 1848 року (25 років потому!) письменник листується та зустрічається з Сарою Гелен Уїтмен, настійливо домагаючись її уваги, а згодом руки. І зізнається їй у тому, що одразу пригадав собі в ній ту, першу «Єлену» (так – з легкістю фантазії перемахнувши віки від «Іліади» зі шкільного курсу – уявляв і називав він Джейн Стеннард), а також привідкриває завісу над тим, що він тоді пережив. Спочатку розповім про осінній лист містера Аллана до Едгарового брата Вільяма Генрі (листопад, 1824). Це нібито об’єктивна оцінка, хай їй грець. Коротко занотую зміст цієї філіппіки. І де тільки його вдячність, цього паразита? Ми його, бач, годуємо, а він!.. Удома нічого не робить. Вештається десь цілими днями. Геть відбився від рук. Злигався з такими ж, як сам. Мають на нього поганий вплив. На зауваження відмовчується, хамить або бреше. Не слухає нікого й нічого. Суще чортеня, кара божа, а не дитина!. Не дай бог на його опіку лишиться менша сестра, яка зараз у інших людей, – обоє пропадуть. Коханий батечко лукавить. Суще чортеня навіть не за дякую – як

Культреванш ¤ Богемний вісник №2 ¤ Грудень 2009

МАШИНА ЧАСУ

хлопчик на побігеньках – носить важливі документи й цінні папери від контори до контори (а мережа магазинів тим часом зросла, за всім не встежиш). Допомагає прикажчикам у тих же магазинах. (Потім зарекомендує себе як добрий обліковець на службі в армії: ось де згодилося вміння, набуте в наймах у містера Аллана.) Суще чортеня сподобилося чину лейтенанта в «Легіоні Моргана» (міське військовомуніципальне формування), коли десь тоді ж, восени, Ричмонд відвідав маркіз де Лафайєт. Це перша військова заслуга внука генерала, героя визвольної війни Девіда По. Свого покійного діда по батькові Едгар непомалу поважав. Саме тому почав було військову кар’єру – за його прикладом. Літературні здібності зрештою переважили: По доклав усіх зусиль, щоб його викинули зі знаменитого Вест-Пойнту (а містер Аллан, втішений тим, що позбувся ярма на шиї, тільки-но збирався вмивати руки!). Сталося це 1831 року. Але нас поки що цікавить 1824й. Про що ти думаєш, Едді, замкнувшись від чужих очей у кімнаті над книжками й паперами? Про смерть, звісно. І свою зокрема. Серце ще мовчить. Воно вперше здасть років через десять, остаточно – після смерті Вірджинії. А ось психіка – вже підточена раннім сирітством – серйозно заламується. Мучать нічні жахіття. Вигадав нову забавку: впірнувши під ковдру з головою, якомога надовше затримувати дихання – поки не починав непритомніти. Відчував, мабуть, приблизно те, що твої поховані заживо герої. Темрява, якої панічно боявся ще донедавна, тепер стала дружньою. Принаймні там є з ким поговорити. А тут, окрім «ма» й Ельміри, жодної рідної душі. Хто така Ельміра? Сусідка. Перемахуєтеся хусточками з вікон. Через півтора року поміняєтеся перстенцями: таємно. Батьки не схвалять. Якби не вона – і далі помалу злітав би з котушок, ходячи цвинтарними доріжками. Про що ще думаєш? Про гіркий досвід самоти і страх перед божевіллям. Про непевне майбутнє. Про старого негідника бога. Ви кажете, що це він їх забрав. Маму та її. Тоді навіщо мені цей ваш бог?.. Хіба щоб проклясти його. Навесні 1825-го привалило щастя. Привалило 750 тисячами спадку, що його отримав вітчим по дядькові. Купили новий дім. «Ма»

МАШИНА ЧАСУ

Культреванш ¤ Богемний вісник №2 ¤ Грудень 2009

правдами й неправдами випросила у Аллана дозвіл на вступ Едгара до університету. Це була добра ідея. Шанс зайнятися після закінчення літературною роботою. Так принаймні думав Едгар. Усі вважали його пестунчиком долі. Багатим спадкоємцем. «Молодим господарем». Вигідним женихом. Він навіть сам на мить подумав: а раптом правда? Життя вкотре обламало. Пофіг, скільки грошей у коханого батечка, – звітуй за кожну копійку. Мало того, що ти такого обходження не терпиш, – при всьому вдавай із себе аристократа, що живе на широку ногу. А як, коли з перших днів навчання ти вже в боргах, як у шовках?.. Вихід (?): грати в карти на гроші. У багатих домах розімлілого самовдоволеного Півдня всі грають у карти на гроші. А щоб не зауважили, що махлюєш, – споювати гравців. І самому, звісно, з ними пропускати по скляночці. Отак на Півдні пускаються берега. Що за життя: викладачі в рік навчання втискують дворічну програму, на носі іспити, від Ельміри нема жодних звісток. І не жди. Коханий батечко прокрутив діло, за яке вартий пам’ятника. Щоб не встав з-під нього й на Страшному суді. Налякався, що треба буде забезпечувати молоду сім’ю. Від рідних-нешлюбних кусень відривати. Перехоплює твої та її листи. Змовився з батьком Ельміри; обидва сватають її за іншого. Весілля незабаром. (Кажуть, Едді з’явився додому акурат на те святкування. Надовго воно всім запам’яталося. Це ледве чи правда. Але якщо так – я ето віжу. Дядько однієї дівчини, на яку мав плани, ставляв йому палиці в колеса – вилупив же того батогом просто в його магазині. Щоправда, трапилося це вже далеко пізніше, у Балтиморі.) …Картярські борги на кінець семестру становили згрубша 2500 доларів. Не вмієш махлювати – не треба було й братися. Спочатку переживав. Потім осяяло: ось вона, помста за приниження. Упам’ятаєте мене. Коли не бачити його, хваленого великого спадку, то бодай частину його пущу вже тепер за вітром. «Мені все дозволено!» – ніби говориш усім життям. Нечуване нахабство. Друга половина фрази: «… бо мені й так недовго» – очевидна поки що тільки для тебе. Але вже надто очевидна. Містер Аллан ледь не сказився. Назавжди забрав з університету, фактично оголосив неспроможним боржником і посадив під домашній арешт. Подумай, мовляв. То ти подумав-подумав та й… Грюкнув дверима. Був березень 1827-го. Чого чекати? Геть звідси – і не

Культреванш ¤ Богемний вісник №2 ¤ Грудень 2009

МАШИНА ЧАСУ

вертайся, гукнув навздогін містер Аллан. З превеликим задоволенням. Будь що буде, тільки подалі від цього остогидлого дому. З товаришем добрався до узбережжя, звідти каботажним судном – і прощай, Норфолк! Усі шляхи відкриті! Про одне ти не подумав. Сам подався шукати щастя, а «ма» полишив чахнути від горя. Їй недовго. Бог забере… За деякий час не витримав: написав їй. На листі санкт-петербурзька адреса. Вона відписує, але листи не доходять. Повертаються… Ти її так і не побачиш більше. Стараннями коханого батечка встигнеш примчати додому – якраз відвідати свіжу могилу. З яких світів приїдеш, м’ятежний сину? Яка на фіг Росія. Гониво, у твоєму стилі. Пітерський штемпель підробив, певніше за все, тому, що там декабристи – близькі тобі за духом, як і всі бунтівники. Сам служиш за контрактом у Форт-Індепенденсі, на батьківщині. Згодом переводять у форт Моултрі. Нудьга і муштра, канцелярщина. Ти, автор поетичної збірки, яка вийшла в Бостоні, не можеш більше з цим миритися. Дослужився до унтер-офіцера. Далі без військової освіти шляху нема. Та й чи варто? Твоє покликання – література. Ти цього певен. Наївний і самовпевнений мешканець молодої незалежної демократичної країни, яка зіжмакає і викине на смітник цілі покоління таких, як ти… Співвітчизників цікавить накопичення капіталу. Ти ж стібешся з ділків різних мастей, з поголовної золотої лихоманки, з релігії наживи. Це ідеали коханого батечка. Не твої. Я від вас нічого не хочу, заявляєш. Ані грошей, ані любові. Тільки свободи. Бути нарешті самому собі господарем. Займатися улюбленою справою. Позбавитися принизливої необхідності завдячувати комусь. Після смерті «ма» в домі містера Аллана тебе ніщо не тримає. Із взаємним задоволенням ви розходитеся різними шляхами. Ти починаєш нове життя, до якого морально готовий. І не пошкодуєш за свій вибір. Усе починалося з ріки. Ти хотів пливти проти течії – пливи, поки можеш. Це хороша ідея. А далі – буде видно. Боротьба з нуждою, переїзди, шукання долі в індустріальному Нью-Йорку, де й справді зловиш за полу привид прижиттєвої слави… І завжди життя тобі ламатиме втеча від ординарності: служби у наймах у видавців, осілості в тісних лещатах повсякдення, полуденного біса попси… Поки з хвиль і бур не підхопить перевізник у човні, який тихо й невидимо веслує за тобою. Ірина ДЕМЕНТЬЄВА

ЯЗИКАТА ХВЕСЬКА

Культреванш ¤ Богемний вісник №2 ¤ Грудень 2009

– Хелльоу, дорогусі мої!Тішуся за вас і за себе,же ми ся зно-

ву здибали! І за журнала нашого тішуся: стіко про него різного понавичитувала на усіляких сайтах та хворумах, шо мало не дістала культурний шок... То дякую. Особливо �� я закайфувала'м от тотих �� мітів, які викликала до життя з’ява нашого видання. Мушу вам сказати, шо я до мітотворчости теж причетна: часом, як почую, бува, новину, як переповім – а воно вже і не новина, а казка... Ну, зачну із міту зовсім невинного, зате ближчого до тіла (чи то пак, до обличчя). Мого і не тільки. Не повірите: багато хто вирішив, же та поважна дама, чию світлину ми давали в минулому числі на сторінках рубрики – то я... Йой, панове!�� Сов�� і�� сть майте!�� То ж Нобелівська лавріятка пані Герда Мюллер! Але мені приємно. А дивіться-но далі – шо за дивовижа! В одній із львівських газет вийшла інформація під назвою «Скиба відродив «Культреванш». Цитую:

У Львові вийшов друком перший номер журналу «Культреванш. Богемний вісник». Видання пише про культуру, особливу увагу приділяючи літературі. Шеф-редактор журналу – Роман Скиба, львівський поет. У вступному слові Роман Скиба зазначає, що у середині 90-х років ХХ століття видання під назвою «Культреванш» уже виходило, але у вигляді газети. Сучасний «Культреванш» має 40 сторінок. Виходитиме він з періодичністю раз на місяць. З електронною версією журналу можна ознайомитись тут.

Ну хто ж у тім винен, як не наш шановний Скиба?! У своєму шефредахторському зверненні все загадками балакав... Нє, шоб зазначити чітко, же журнал у нас – електронний. Принаймні, поки якийсь добрий дядечко не дасть грошви на паперову версію:). А згадуване давнє видання називалося “ЛІР-арт. Богемний вісник“, але аж ніяк не “Культреванш“... А той хвакт, шо Скиба вже із десяток років мешкає в Києві (де і теперішні часописи верстаються) – звісно ж, не заперечує ролі славного Львова у його життєдіяльности. “Львівський поет“ – то “львівський”. Най буде!..

Культреванш ¤ Богемний вісник №2 ¤ Грудень 2009

ЯЗИКАТА ХВЕСЬКА

Поза мітами, час звернути увагу і на події у світі... Про далекий – промовчу, а у ближнім ся діє таке: в середині грудня на столичній площі Контрактовій на невизначений (наразі) термін зачинилася кав’ярня “Полонез“ (і досі ся не відчиняла). Сей закляд усему чесному люду відомий тим, шо там любит (любив?) сидіти наш шеф-редахтор та інша богема. Отож він і вона (богема тая) з цего приводу ся дуже матюкают... тобто сумуют. Натомість, п’ют каву у кнайпі “Очеретяний кіт“, яка ся знаходит за метрів двайцять від згаданої, і, як на мене, вельми незла. Цегорічна премія імені Джозефа Конрада (та, шо її поляки дают українським митцям), дісталася Сергієві Жадану. А на піврічну польську стипендію “Гауде Полонія” ся розжили Андрій Любка, Павло Щириця та Люба Якимчук. А от мер Харкова пан Добкін викинув кандидатуру того ж таки Жадана зі списку претендентів

Поет Мер

на муніципальну премію ім. Б. Чичибабіна. Каже, шо Жадан – то є нелюд та інквізитор, оскільки публічно спалив у часи Помаранчевої революції книжку Євгена Кушнарьова – тодішнього губернатора Харківської області. Поет ся не забарив із охвіційною відповіддю. Все, як має бути. На тім слові – па. Веселих свят! Ваша Хвеся Макарівна.

Культреванш. Богемний вісник. Щомісячний журнал. www .kultrevansh.com № 2. Грудень 2009 Шеф-редактор: Роман Скиба. Літредактор номера: Світлана Богдан. Відповідальний секретар: Наталка Пасічник. Дизайн і верстка: boga4. На обкладинці використані художні роботи Ольги Кваші. Розробка сайту: Олег Артюх. Редакція журналу не завжди поділяє думку своїх авторів, має право редагувати та скорочувати матеріали. Рукописи не рецензуються і не горять. Автори, що прийшли по гонорари, не повертаються?

Гонорарний спонсор номеру: