Культреванш №3-4

Page 1

ЗМIСТ КУЛЬТ ШЕФ-РЕДА Роман Скиба.А подвійний вам культпривітище! - - - - - - - - - - - - - - - - -1 КУЛЬТ ПОДIЇ boga4. Моя ізнурьонная НЕКрофілія - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - 4 БУКОГЛЯДИНИ Неозброєним оком Ганна Бук дозвітовує - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - 6 Озброєним оком Анна Рибалка. Ноетика для чайників - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - -9 Михайло Бриних. Речі, яких неможливо позбутись (digest) - - - - - - -14 Озирнувшись на погляд Марія Шунь. І все ж...- - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - 16 КУЛЬТ ГОСТЯ “Зараз настає час найяскравіших”. Інтерв’ю Наталки Пасічник із Мар’яною Савкою - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - 30 МУЗАЇКА Максим Солодовник. РозВІЯна революція- - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - 25 ЗАЕКРАННЯ Андрій Деревенко. Тривіальний класик-- - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - 26 Анна Рибалка. Доріан Грей: дуже вільний переказ- - - - - - - - - - - - - - 32 Анна Рибалка. Романтика вамп- - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - 38 КУЛЬТНАIЗД Ірина Шелупець. Нехай завалиться? (digest) - - - - - - - - - - - - - - - - - - 42 МАШИНА ЧАСУ Ірина Дементьєва. Лик місяця (і знову про По) - - - - - - - - - - - - - - - - - 43 Назар Федорак. Пустельник, який сам собі ведмідь- - - - - - - - - - - - - 52 У ЯЗИКАТОЇ ХВЕСЬКИ Усяке- - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - 57


ÇÌIÑÒ ??? ?? ? ? ? -? ? ? ? ??? ?? ? ????. ???????????, ???? ?????! - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - 1 ??? ?? ? ? ? I? ? ????? ? ???????, ? ?????? ? ?????????. ? ???? ? ? ???????? - - - - - -2 ??? ????. ??????? ??? 2009: ? ???????? ?????????? ? ???????? - - - - 6 ? ???? ? ????. ? ?????? ???????? ? ????- - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - 10 ???? ?? ? ? ? ? ? ? ?????????? ???? ????? ??? ????????? - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - 12 ? ???????? ???? ?????? ??? ??????. ???? ???? ?????- - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - 15 ? ??????? ??????????. ?????? ? ?????? ?? - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - -16 ?? ? ??? ? ? ? ????? ? ?? ??? ????. ???? ???? ?, ??? ? ??????? ??-?????????- - - - - - -18 ? ?????? ? ?????????. ????????? ?? ????? ?? ??? - - - - - - - - - - - - - - - - 22 ? ? ?? ??? ? ???? ???????. ? ? ????? ? ??? - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - 25 ? ????? ? ?????????. ???????? ?‘???, ??? ???? ??? ?????????? - - - -27 ??? ?? ?? ? ?? “? ???? ??? ?????? ?????? ??”. ??????’? ? ?? ???? ? ??????? ?? ??????? ? ??? ??? - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - 30 ??? ??? ? I?? ? ?????? ? ??????. ?????? ?????? ?? ??? - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - 33 ? ß?? ???? ?? ? Å? ? ?? ? ?????, ?????? - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - 35


КУЛЬТ ШЕФ-РЕДА

Культреванш ¤ Богемний вісник №1-2 (3-4) ¤ Січень-лютий 2010

А подвійний вам культпривітище! Адже цей випуск (як ви вже збагнули) об’єднує одразу два номери. Нелюдськи загадковий, хоч і не вельми оригінальний стратегічний хід... У ближній перспективі очікується ось який випусковий режим: березневому і квітневому числам випадає вийти окремими, себто одинарними (це їм жодним чином не завадить бути неординарними:)). Потім – знову “пара” (травень-червень). І далі – за щойно описаним принципом. В об’єднаних номерах щоразу “викльовуватиметься” певна ненав’язлива тема. Зараз спробую по-вумному сформулювати ту, що актуальна для “січня-лютого”... Гм... Автор як міф у контексті міфологізованої культури. От завернув! Але десь воно так. А починаємо ми з нової рубрики, назва якої говорить сама за себе – “Колонище”. Нарешті й у мене з’явилася нагода розмістити на сторінках журналу повноцінного “опуса”, а то лише “вступи” та “вступи”... Будьмо! Роман Скиба

1


Культреванш ¤ Богемний вісник №1-2 (3-4) ¤ Січень-лютий 2010

КОЛОНИЩЕ

Від твору до іміджу із правом повернення Історія любить легенди. Їй байдуже, чи творить їх про себе сам митець, чи робить це за нього запопадлива доля. Так чи інакше, твір та ім’я – рівноцінні компоненти літературного явища. Перший здатен “активувати” друге. Воно ж своєю маєстатичністю компенсує неспроможність першого стилістично, щоб не сказати художньо (з огляду а оновлюваність критеріїв) конкурувати з непересічними творами наступних епох. Без взаємопрезентативності твору й імені (часто засоційованого з біографією автора) ми були б позбавлені класики. Саме ірраціональний підхід людства до оцінки своїх давніх шедеврів і рятує ті ж таки шедеври від тліну. “Знають” – далеко не тотожне “читають”. Однак для літератора (принаймні живого) факт цього символічного знайомства із ним громадськості вже є певним бонусом і сатисфакцією. Врешті-решт, публіка, що в минулому столітті заповнювала Віденську чи Паризьку опери, засвідчуючи престиж дворянської культури, не конче складалася з істинних шанувальників музики (протилежне твердження було б просто кумедним), як і вікопомні стадіони, що збиралися кілька десятиріч тому послухати московських поетів, звісно ж, лише відсотково могли похвалитися присутністю у (чи на) своїх лавах поціновувачів Ерато. Пригадується епізод із хроніки: “Товарищ Вознесенский, у вас хорошие стихи, но поче2


КОЛОНИЩЕ

Культреванш ¤ Богемний вісник №1-2 (3-4) ¤ Січень-лютий 2010

му вы не пишете о нас, шахтерах?” Мода – велика сила, а ім’я – тверда валюта. Щось від актора віднайдеться у представника будь-якої іншої сфери мистецтва. Літератор у творі входить в образ ліричного чи епічного героя, який відчуває й діє у межах ситуаційних моделей та “сценічного” реквізиту. Чи не закономірно, що в житті він намагається опанувати вигаданий ним самим образ Автора власних текстів. І тут важливо все: стиль одягу, форма зачіски, ставлення до алкоголю, схильність до скандалів чи їх несприйняття. Утім, хоч якими чеснотами та слабкощами заповни цю анкету, все одно будеш правий, адже сутність іміджу не в тій чи іншій конфігурації рис, а в підкресленні їх ефекту, показовій акцентуйованості. “У людині закладено здатність до міфотворення. Тому люди жадібно поглинають приголомшливі або таємничі розповіді із життя тих, що, виділившись із середовища собі подібних, творять легенду і самі ж проймаються фантастичною вірою в неї. Це бунт романтики проти буденного життя”, – так розмірковував Моем в одному з найвідоміших своїх романів, виснувавши у підсумку безапеляційну сентенцію: “Людина, про яку складено легенду, отримує паспорт на безсмертя”.

Той же таки Роман Скиба 3


Культреванш ¤ Богемний вісник №1-2 (3-4) ¤ Січень-лютий 2010

КУЛЬТ ПОДIЇ

Моя ізнурьонная НЕКрофілія Репортаж із літературно-мистецької акції “АнтиНЕК” (протесту проти Національної експертної комісії у справах захисту суспільної моралі)

4


КУЛЬТ ПОДIЇ

Культреванш ¤ Богемний вісник №1-2 (3-4) ¤ Січень-лютий 2010

Двойствєнниє враження залишились від мистецької акції в Могилянці. Хоч літературна складова цього заходу очінь даже ніплоха була, але без кагбе-ненав’язливих пазітівних згадок про юсчєнгу можна було б обійтись, я так думаю. А ще мав місце феєричний за своєю безглуздістю (мені здалося, що я на виставі за п’єсами Бекета чи Йонеску знаходжусь) отжиг члєна моралістської комісії багдана бєнюка (так, він смєло прийшов на акцію своїх пратівніков). Його пустили на сцену, і цей клоун розповів антисемітський анекдот, порадив бути “зваженішими” у критиці моралістів, обматюкав якусь дівчину, а потім поніс маячню про “ми з вами однієї крові” (зікхайль, угу). І це убоге созданіє, я так розумію, досі щитається артістом? Головний прикол в тому, що клована в залі удостоїли оплесками, ніби так і має бути на мистецькій акції проти нацкоммору – чістота раси і нєнавість до жидомасонів. Чи то просто публіки випадкової багато було, яка клюнула на гучні імена Андруховича, Подерв’янського і Бондара, чи “правий крєн” Могилянки за час президентства Квіта дається взнаки... А загалом непогано було, Андрухович читав вірші Жадана, Подер “Блєск і ніщєту підарасів”, а Андрій Бондар досить островумно шутіл на тему звернень у моральну комісію і її рішень. http://boga4.livejournal.com/107212.html

5


Культреванш ¤ Богемний вісник №1-2 (3-4) ¤ Січень-лютий 2010

Озброєним

не

ком

БУКОГЛЯДИНИ

Хто боїться творчих мук, Той не створить добрий “бук”...

Хи-хи... Добридень, товариство! Це я, ваша Ганна. І що б такого міфологізованого вам, шановні читачі, запропонувати? Жахи? Містику? Фентезі? Тут он яка штука... З одного боку – авторів, що 2009-го перебували в «активі», – небагацько. Олді та Дяченки. Подекуди вкупі одні з одними. З іншого боку: «буків» у них повиходило – ого-го! Зокрема, Дяченківських матеріалізувалося – 18, Олдівських – 19. Звісно, перевидання теж враховуються. Поза тим є ще третій бік. Зі всіх цих каталогів лише кілька видань народилися в Україні. Скани їхніх обкладинок ви маєте змогу роздивитися... А взагалі, як на мене, вся художня література замішана на міфах, тож на окремих жанрах зациклюватися не будемо. Натомість, якщо вже ми ненароком згадали про іноземні видання українських авторів, варто б згадати й про «наші» опублічення іноземців, бодай про одне. Як, наприклад, проминути увагою новий роман Харукі Муракамі «1084» у виконанні «Фоліо»!? Його-бо

6


БУКОГЛЯДИНИ

Культреванш ¤ Богемний вісник №1-2 (3-4) ¤ Січень-лютий 2010

на сьогодні можна прочитати лише японською та українською! Вітчизняні видавці випередили всіх... Респект! Що ж до інших перекладних новоявлень, читайте далі у відгуках... На цьому прошу вважати мій минулорічний звіт умовно завершеним. І не дорікайте мені пробілами у ньому! Ну, будь ласка. Ото самі спробували б з Козьмою Прутковим сперечатися й у три подачі неохопне втискувати… Упродовж двох місяців актуального на нині року прилетіли з друкарень перші «ластівки». Перед тим, як вділити їм уваги, хочу повісти кілька слів про свої творчі плани. Оскільки відтепер немає підстав для «галопу» по книжкових полицях, я маю намір дещо змінити формат підрубрики «Неозброєним оком». Інформація стане конкретнішою, а мого тексту поменшає… Це не тому, що я лінива, а тому, що раціональна. Втім, наразі буду все ж дотримуватися «старого стилю»… То як у нас із буками 2010-го? А ось як… У «Факті» з’явилася перша книжка свіжопосвяченої лауреатки літер-фесту «Неосфера» Юлії-Ванди Мусаковської; «Грані-Т» запрезентували нову серію, відкривши її новим «дитячим» Андрусяком… Тут саме час привітати нашу вірну дописувачку Галину

7


Культреванш ¤ Богемний вісник №1-2 (3-4) ¤ Січень-лютий 2010

БУКОГЛЯДИНИ

Романенко з перемогою у конкурсі «Золотий лелека», тими ж таки «Гранями» проголошеному… Віват, Галко! Вид-во Сергія Пантюка розпочало рік повістю Бориса Гуменюка (теж - уявіть собі – для дітей) та посмертною збіркою поезій Олександра Колісника…

До зустрічі навесні! Ганна Бук

З найсвіжіших новинок мене найбільше вразила книжка Оксани Забужко «Музей покинутих секретів». Нарешті ми отримали повноцінний роман, в якому йдеться про найголовніші для людини речі. З інших книг можу виділити детективний роман Марека Краєвського «Голова Мінотавра» в перекладі Божени Антоняк. А також Іздрикову книжку «Таке» – як не любити ТАКОГО радісного Іздрика. Мар’яна Савка

8


БУКОГЛЯДИНИ

ком Озброєним

Культреванш ¤ Богемний вісник №1-2 (3-4) ¤ Січень-лютий 2010

Ноетика для чайників, або

Все, що ви хотіли знати про масонів «Ленгдон сумнівався у тому, що у теперішній час братство було настільки впливовим, і не хотів вводити студентів в оману. Хтось вважав масонів збіговиськом старців, що виряджаються у маскарадні костюми, а хтось… таємним товариством ділків, які керують світом. Істина, без сумніву, була десь посередині» Ден Браун «Втрачений символ» 2009 року Ден Браун написав свій п’ятий, найкращий (зі слів письменника) роман «Втрачений символ». Навколо книги одразу розгорнувся бурхливий «браунівський рух», пов’язаний із її публікацією, перекладами бестселеру («Втрачений символ» можна прочитати 50 мовами світу), підготовкою до екранізації сенсаційної новинки… Роман одразу після видання побив кілька рекордів із продажу: лише у перший день було продано близько мільйона копій. А українське видавництво «Клуб сімейного дозвілля» видало «Втрачений символ» українською мовою (перекладач – Володимир Горбатько). Представляти творчість Дена Брауна навряд чи потрібно: той, хто не читав славнозвісного «Коду да Вінчі» і не переглядав однойменного фільму, все одно напевно чув, про що йдеться, – «Код …» одразу здобув світову славу, яку примножили гучні скандали навколо публікації – осуд Ватикану, судові позови за порушення авторських прав тощо. Сенсаційні розслідування, викриття давніх таємниць, що проливають світло на сучасні події, описані у бестселлері, принесли авторові оглушливий, неймовірний успіх. Чи й новий роман письменника – явище того ж плану, чи він претендує на вихід за межі «браунівського» шаблону? Працюючи над «Втраченим символом», автор вирішив не відступати

9


Культреванш ¤ Богемний вісник №1-2 (3-4) ¤ Січень-лютий 2010

БУКОГЛЯДИНИ

від старих зразків, які вже допомогли йому завоювати симпатії читацької аудиторії, а отже, є гарантованою запорукою успіху. На відміну від героїв його романів, Браун не любить експериментів і ризику: експериментів із принципово відмінним сюжетом, зміною головних героїв та ризику не виправдати сподівання читачів і втратити їх. Людям цікаво читати про Роберта Ленгдона, люди хочуть дізнатися про нову сенсаційну таємницю, їм подобається, коли все закінчується щасливо – тож вони отримають те, на що очікують. Сюжет нової книги не вражає оригінальністю. Незмінний герой романів Брауна, науковець Роберт Ленгдон вкотре потрапляє в епіцентр розслідування загадкового злочину, йому та його друзям загрожує небезпека, уникнути якої можна лише розгадавши неймовірно засекречений шифр, що приховує одну з найбільших таємниць наймогутнішого таємного ордену у світі. За Робертом і цього разу, буквально наступаючи на п’яти, женеться поліція (тепер це озброєні агенти ЦРУ на автомобілях і гелікоптерах). На розгадку ж таємниці вказує… ні, тепер уже не тіло, а відрізана рука. Рука Пітера Соломона, найкращого друга Роберта, залишена для загального огляду у залі Вашингтонського Капітолію. Знайти небезпечного злочинця і врятувати друга від смерті професору Ленгдону допомагає сестра Пітера… Словом, ми вже читали щось подібне… А як щодо власне «символу», який, виходячи з назви книги, намагатимуться віднайти?.. Таємничий орден Чому американський письменник у попередніх романах оповідав про дивовижі Європи, а не спробував спершу знайти щось особливо

10


БУКОГЛЯДИНИ

Культреванш ¤ Богемний вісник №1-2 (3-4) ¤ Січень-лютий 2010

цікаве (для себе й читача) в Америці? Непатріотично якось! Зате у «Втраченому символі» Ден Браун надолужує брак уваги до Америки сповна. Адже саме в цій країні не лише перебуває осередок древнього і загадкового таємного ордену, – тут, крім того, роблять наукові відкриття неймовірної важливості, які докорінно змінять погляди на світ! Невдовзі Америка стане новим світочем науки і добробуту для решти людства, допоможе йому піднятися на нечувані духовні й культурні висоти – ну чим не бальзам на душу співвітчизникам Дена Брауна. Тож, «помандрувавши» разом із Робертом Ленгдоном Європою, автор «повертається» на батьківщину, де, як виявляється, приховано не менше вражаючих загадок, ніж у Парижі чи Лондоні, а саме – у Вашингтонський Капітолій. Америка – «наймогутніша держава світу», а всі (чи майже всі) високопосадовці у цій країні – масони. Масонами були і Джордж Вашингтон, і Бенджамін Франклін, масони склали американську конституцію, збудували Білий дім і Капітолій. Їм і досі фактично належить уся повнота влади у Америці: масонами є і судді Верховного суду, і міністр оборони, і сенатори, і директор ЦРУ. Саме у Вашингтоні вони ухвалюють рішення, які впливають на долю світу. А те, що автор дуже добре обізнаний із таємницями масонського ордену, та ще й описує членів цього товариства безкорисливими благодійниками людства, змусить прихильників Брауна задуматися, чи не належить до масонського ордену і він сам. Читач «Втраченого символу» одразу почне згадувати, що він чув або читав про названу вище організацію, пригадає, що йому відомо про різноманітні «теорії змови», і буде дуже задоволений справдженням своїх таємних підозр – адже масони і справді керують світом! (Останнє речення, звісно, жарт. Хоча…) Про героїв та інше Рішення писати книгу про масонів – без сумніву, виправдане. Обрана тема – вагомий її, цієї книги, позитив (на жаль, чи не єдиний), а бажання дізнатися все про масонські братства не дасть

11


Культреванш ¤ Богемний вісник №1-2 (3-4) ¤ Січень-лютий 2010

БУКОГЛЯДИНИ

змоги відкинути нове творіння Дена Брауна убік, не дочитавши й половини… Поза тим, роман жахливо розтягнутий, перевантажений численними описами, непотрібними діалогами, що не мають жодного стосунку до основної лінії сюжету, другорядними персонажами, поява яких, знову ж таки, не вносить у сюжет нічого нового, а лише «гальмує» дію (особливо цю ваду помітно у першій половині твору, яку варто б скоротити на кількадесят сторінок щонайменше). Лаконічність не належить до чеснот Дена Брауна. Події у книзі «рухаються» зі швидкістю людини, що стоїть у довгій черзі: просунувшись на півкроку вперед, розвиток сюжету завмирає, доки автор не впорається з черговою порцією пустопорожніх розмов дійових осіб, пишномовних просторікувань, не згадає вдесяте про футбольний матч, який дивляться персонажі роману тощо, – і лише після цього сюжетна лінія вирушає далі, аби тут же таки знову забуксувати… А коли ми щасливо досягаємо-таки фіналу, щоб поглянути, заради чого ми читали все це, на нас очікує серія міркувань персонажів про божественну природу людини. Ідея, м’яко кажучи, не оригінальна, а її докучливе роз’яснення вичерпає терпець у найвитриваліших. Самі ж персонажі «Втраченого символу» схожі на розфарбованих манекенів: ляльки зі штучними думками, почуттями й емоційними реакціями. Портрети героїв школярські і схематичні, явно не дотягують у художності. В описі зовнішності більшості дійових осіб переважає прикметник «елегантний». Розчарував і «головний негідник», себто герой-антагоніст. Як і в «Коді да Вінчі», це холоднокровний і безжальний убивця-психопат, який переслідує Роберта Ленгдона і його друзів і прагне знищити всю масонську організацію. Злочинець іменує себе Малахом, а сестрі Пітера Соломона та співробітникам її таємної лабораторії представляється як пан Аваддон (і в інтелектуалки Кетрін Соломон, досконало обізнаної чи не з усіма сакральними текстами людства, це горезвісне ім’я з Одкровення Івана Богослова не викликає жодних асоціацій!) Малах не альбінос, зате вкритий татуюванням

12


БУКОГЛЯДИНИ

Культреванш ¤ Богемний вісник №1-2 (3-4) ¤ Січень-лютий 2010

із ніг до голови. А інтрига роману мала б полягати у тому, що лише у фіналі ми б дізналися, ким покидьок є насправді. Кажу «мала б полягати», бо кмітливий читач здогадається про це вже на середині книги. Автор не завдав собі труду краще продумати інтригу, ретельніше «зашифрувати» таємницю, тож ми легко здогадуємося, що «вбивця у фільмі – шофер», і сцена «викриття» злочинця вже не має жодного ефекту. Любителі хитромудрих загадок та інтелектуальних головоломок будуть розчаровані Малахом. Підсумовуючи все сказане: новий роман навряд чи поповнить лави прихильників Дена Брауна. Хочеться сподіватися, що майбутня екранізація бестселеру буде вільною від більшості недоліків книги і справить на глядачів краще враження. Одна з фанаток російської авторки популярних детективів Дар’ї Донцової розповідала мені, що книги її кумира є вмістилищем корисної і цікавої інформації: у книзі Донцової можна вичитати що завгодно, навіть рецепт приготування качки з яблуками. А з «Втраченого символу» читач дізнається про історію побудування Капітолію, про зображення апофеозу Джорджа Вашингтона, довідається більше про науку «ноетику», про походження слів «алкоголь» і «краватка», про те, як скульптори епохи Відродження замасковували вади у роботі, запам’ятає, що Вашингтонський національний собор прикрашає статуя… Дарта Вейдера. Без сумніву, деяку інформацію читач перевірить у пошуковій системі Гугль: наприклад, набере у пошуку слова «Джордж Вашингтон» та «Зевс». У передмові до «Втраченого символу» автор заявляє, що всі організації, згадані у його книзі, існують насправді: братство масонів, Невидимий коледж, Служба безпеки ЦРУ… Існують і пам’ятники, ритуали, дослідження, твори мистецтва, описані у романі. Адже у книгах Дена Брауна, як у романах Донцової, «все, все – правда!» Анна Рибалка

13


Культреванш ¤ Богемний вісник №1-2 (3-4) ¤ Січень-лютий 2010

БУКОГЛЯДИНИ

Речі, яких неможливо позбутись (digest: журнал «Сучасність»)

Художній метаболізм Стівена Кінга вражає: протягом останніх років його книжки лякають габаритами, а колись легкий стиль, наближений до телеграфного, розростається, як дикий виноград. Звісно, Кінг доглядає навіть свої отруйні рослини. Одна тільки несподіванка: після кількох доволі ризикованих щеплень на його садовій ділянці з’явилися небачені раніше покручі. Це дерева, які ростуть всупереч законам і вимогам белетристики, хоча належать саме до цього виду. Кінг завжди умів продукувати прості й надзвичайно яскраві сюжети. Страшні чи дивакуваті, вони згорали у форматі романів та новел дощенту. Навіть спроби кінематографічної переробки цього суто книжкового продукту закінчувалися здебільшого крахом (виняткові успіхи режисера Френка Дерабонта ніяк не вплинули на загальну практику). Дотепер кожна книжка новел Кінга завжди нагадувала супермаркет: кожне оповідання – окремий відділ, товари для всієї родини і гнучка система знижок, все на своїх місцях, комфорт упізнавання й вичерпна інформація про термін придатности. У цьогорічній збірці цього немає. Супермаркет зачинено. Замість нього у тому ж приміщенні відкрилося якесь дивне бюро знахідок. Феномен його полягає в тому, що варто якійсь речі сюди потрапити – господар ніколи не зможе забрати її назавжди. Власне, це бюро відкрилося заради таких речей, які постійно повер

14


БУКОГЛЯДИНИ

Культреванш ¤ Богемний вісник №1-2 (3-4) ¤ Січень-лютий 2010

таються. Речей, які легко губити і яких неможливо позбутися. Отже, мінімум нових історій і максимум варіацій на одні й ті ж таки теми. Автор свого часу чесно намагався позбутися їх назавжди, йому допомагала в цьому висока смертність і пекельні потвори, але щоразу на газоні його уяви з’являються нові деталі; вони проступають крізь тканину іншої реальности, –= й ці нові обставини настільки вражають, що доводиться знову і знову згадувати і перебирати долі тих кількох героїв, які народилися десь у ранніх оповіданнях, написаних для котрогось із чоловічих журналів. Більшість цих примарних персонажів розповіли про себе геть усе в циклі романів “Темна вежа” і згодом розчинилися (здавалося б, остаточно) в “Історії Лізі” та “Острові Дума”. А втім, двері для них завжди були відчинені. І якщо раніше вони тільки іноді передавали вітання рідним та близьким, то тепер вирішили щодня вечеряти у родинному колі. У збірці “Коли впаде темрява” лише кілька оповідань написані не завдяки витрушуванню давніх мішків з кістками, але й вони містять у собі ескіз ідеї бумеранга. Чого варта хоча б незвична як на “короля жахіть” новела про загиблих внаслідок теракту 11 вересня. Йдеться в ній не так про людей, як про речі, що залишились після них. Це саме ті речі, яких неможливо позбутися. Як не міг звільнитись від своїх картин головний герой “Острова Дума”. Як не можуть “вилікуватися” від рахуванняпереставляння речей герої оповідання “N”; між іншим, це єдина нова історія у книжці, яку з легким серцем можна віднести до категорії чистого горору. І заспокоїтися: “все так само”. Просто Кінг дозволяє собі більше сентиментальности, його дедалі глибше цікавить тема подружнього старіння, а “пекельний кіт”, якщо й заходить тепер до його оселі, то лише як старий спомин.

Михайло Бриних 15


Культреванш ¤ Богемний вісник №1-2 (3-4) ¤ Січень-лютий 2010

на п

гляд Озирнувшись

БУКОГЛЯДИНИ

І все ж...

Лист-відповідь на статтю Галини Романенко “Клон “Двох тонн” від однієї з упорядниць антології “Літпошта” Загалом подякувавши авторці не стільки за рецензію на “ЛІТПОШТУ”, скільки за її доброзичливий підхід до теми літпроцесу взагалі і за деякі її влучні спостереження щодо “курйозів” видання, хочу однак (сакраментальне “однак!”) дещо прояснити стосовно концепції цієї літзбірки. Тобто реабілітуватися як одна з упорядників “ЛІТПОШТИ”. Таке порівняння, як “клон”, мене особливо не бентежить. Бо якщо вже клон, то хоч клон справді талановитої антології “Дві тонни”. Тоді дай Боже, аби таких клонів було якнайбільше. Буде тільки плюсом для літератури! Відповідаю: я собі не ставила за мету створювати антологію, та ще й “найкращої молодої поезії 2000-х ”, мій приціл був дещо ексцентричнішим – створити щось на зразок ж и в о г о альманаху, як livejournal – поштою, – звідси і назва “ЛІТПОШТА”. Буквально все було скомпоновано за допомогою е-пошти, яка справно функціонувала поміж Нью-Йорком (де я проживаю), Києвом, Львовом, Луцьком, Харковом і т.д. Двоє упорядників, а саме Олексій Жупанський (він же і редактор та видавець) та Ігор Павлюк, усім знаний буквоїдний, надсилали мені як автору цього проекту готові файли з авторськими біографіями та творами. Не вибраними з вибраних, а всіх, хто давав свою згоду на участь у збірці. Що було найцікавішого – я відбирала для друку. Це – моє пояснення на закид Галини “про поштову концепцію – її взагалі важко схопити...” І, як на мене, зіставляти дві абсолютно різновимірні одиниці – суто антологію та поточний, нарочитоспонтанно створений альманах – це трохи дивно. Найголовніше, чого нам вдалося досягти такою “поштарською” довільністю, це незакомплексована жива річ, зі студентським здоровим гумором, каламбурністю, зрештою, чому і відколи назва збірника має щось пояснювати? Це що, узаконено? Назви хоч грибом, тільки в рот не бери...

16


БУКОГЛЯДИНИ

Культреванш ¤ Богемний вісник №1-2 (3-4) ¤ Січень-лютий 2010

Почепивши на збірку “Ранок” чи “Вечір молодої літератури”, чи “Літ-вінегрет”, хіба від того щось би змінилося? Головне ж – самі твори. Отже, кредом для всіх трьох упорядників “ЛІТПОШТИ” було – якогома менше втручатись у самотік творів-надходжень. Одні автори надсилали надто багато текстів, інші надто мало, навіть коли їх просили – дай більше “з себе”… От і вийшло в резльтаті – кожному “по скромності його!” Тепер відповідь на закид Галини “...і чомусь літрецензії Юлії Стахівської.... Що змусило упорядників зробити саме такий жанровий підбір?” Відповідаю, – якби ще хтось, окрім Юлі, теж надіслав свої вдалі рецензії на творчість інших ровесників-поетів, то чому ні? – і їxні марки було би включено у “поштообіг”. Надіслали б, скажімо, уривки з п’єс, узяли б. Головний критерій – талант. Адже через призму бачення Юлії Стахівської читач мав змогу ознайомитися ще з трьома активними учасниками літпроцесу 2000-х рр. Тобто їхні імена ніби примкнули до гурту інших “літпоштарів”. Аксіоматично, це і була моя головна концепція – нікого не відкидати, орієнтуючись на жанровість надісланого. Жива різнооптична, різнопланова, з різним рівнем “дорослості” канва АРТ-нальоту літ-рейдерів 2000 рр. – це і є типовий, я не кажу, що найкраще поданий, але типовий, наївний зріз укрсучу. І, як правильно зауважила Галина Романенко, “це фіксація точки, стоп-кадр літпроцесу. Для пошти головне, щоб вона дійшла.” Саме так! Бо не дай Боже, якщо цей стоп-кадр літпроцесу опиниться за 25 (незримим) кадром! Річ має зматеріалізовуватися, йти в люди, навіть якщо її контpоверсійно сприймають, знаходити свого адресата, хай би як там, хоч клоном! Зрештою, я ніколи і не приховувала, і навіть багато разів перед публікою сама повторювала, що мета цього поточного альманаху – це моральна підтримка для “Двох тонн”. Для їх заохочення. Є добра негласна заповідь – послухай редактора, зроби навпаки. І ніколи не помилишся. Інакше він послухає тебе і зробить усе навпаки. На жаль, моя пропозиція назвати збірку альманахом не знайшла під-

17


Культреванш ¤ Богемний вісник №1-2 (3-4) ¤ Січень-лютий 2010

БУКОГЛЯДИНИ

тримки у редактора О. Жупанського та О. Баратинської. Її забракували. Натомість з’явилася нинішня назва, значно звуженіша. Отож, безліч вад та непорозумінь саме з цього і випливають. Моя особиста єдина помилка, – я не наполягла на своєму варіанті назви. На майбутнє навчуся бути куди впертішою. Поза всім, я начисто позбавлена «месіанської» звички (бо англійською мовою mess – це безпорядок та сміття) брати на себе чужі недопрацьовки чи помилки. Кожен відповідає сам за себе. За свою частину роботи. Цапів-відбувайлів не має існувати. Це на закид Галини “упорядники збірки припустилися помилки, внаслідок якої ім’ям Миколи Леоновича були підписані твори Богдана-Олега Горобчука”. Я досить високо ціную творчість їх обох, справді, прикро... Але саме у такому порядку вони вдвох в одній папці були мені надіслані третім, тобто першим упорядником, САМИМ Олексієм Жупанським. Правда, його ім’я у кінцевому варіанті книжки чомусь “випало” з обойми упорядників. Замість 3-х їх залишилося двоє, моє та Ігоря Павлюка. Але – спишімо все на е-пошту, вона, як і папір, усе стерпить, у ній трапляються ще й не такі курйози! Нижче за мою гідність зараз озиратися назад і ворожити на ромашці – чи потрібна була мені та “ЛІТПОШТА”? Рік тому, мабуть, потрібна – як такий собі бінокль – дивитися з-над нью-йоркських лаштунків на молодих та харизматичних; як голівудський душ чи витверезник... Побачила наживо правила гри Арт-нальоту. А ці правила теж були досить ненормованими, як і кількість учасників “ЛІТПОШТИ” та кількість самих їхніх творів. Всіх не охопиш, усього не охопиш, і не старайся. Догодити всім – тю! Будуть укладені ще не одні альманахи чи антології, і всі вони будуть своєрідними клонами попередників. Sic! – цілий світ кудись “клониться”. Все нове – добре забуте старе etcetera. “Еррандо дісцімус”, – так мовили давні римляни. (Запахло школою?) На помилках вчимося. Марія Шунь, поет-вісімдесятник зі стажем, колишня львів’янка, нью-йоркер.

18


КУЛЬТ ГОСТЯ

Культреванш ¤ Богемний вісник №1-2 (3-4) ¤ Січень-лютий 2010

Мар’яна Савка: «Зараз настає час найяскравіших » Одна з найактуальніших поеток дев’ятдесятницької “закваски”. Чи дев’ятдесятницького “розливу”? Образотворчу лексему можете обирати за смаком :) – змісту це не змінює... На сьогодні – головна опікунка та ідейна натхненниця “Старого Лева”, давнього друга українських дітей. Ось вона яка – наша гостя...

- Мар’яно, з часу виходу Вашої першої поетичної книжки минуло п’ятнадцять років. Що за цей час змінилося у Вашій поетиці та світогляді?

19

- Можливо, варто почати зі світогляду, бо він безперечно впливає і на поетику. П’ятнадцять років дорослішання, як не дивно, врешті стали шляхом до внутрішнього омолодження. Я можу сама собі відверто зізнатися, що зараз є значно молодшою і вільнішою людиною, аніж була у двадцять з хвостиком. І розумію, що це ще не межа – у радісному сприйнятті світу, у легкості буття. Мені це не завжди вдається. Але я прагну кожного дня, хоча б на кілька хвилин, відчути щастя, зафіксувати цю емоцію – тоді життя не минає надаремне. Якщо мій читач відчує це в моїх віршах – я буду цілком щаслива. За моїми книжками можна відчитувати мою внутрішню біографію – чи це «Оголені русла», перша книжка дуже молодої людини з відповідним до віку і переломної епохи трагічним (дещо театральним, від грецької трагедії) світоглядом, чи «Бостон-джаз» – з відверто ігровими, але ж не награними, настроями все ще молодої людини, яка вповні відчуває смак життя. Мені завжди йшлося про природність вияву. Бо я така, якою є. І, напевно, маю гріх перед моїм читачем за те, що мало з’являюся перед його очі. Бо мені здається, я


Культреванш ¤ Богемний вісник №1-2 (3-4) ¤ Січень-лютий 2010

КУЛЬТ ГОСТЯ

вже знаю, що треба сказати. І, може, це когось би порятувало від вічної драми боротьби з обставинами і з собою. Я можу здаватися до смішного старомодною у відстоюванні банальних, а проте вічних істин. Однак прагну писати, хоч і небагато, але про найголовніше – а про найголовніше писати можна такими простими словами, про такі крихітні речі. Для мене головною цінністю і в житті, і в поезії є людина, а в людині – її безсмертна душа і те, як вона проходить різні стадії вишколу. Пафосно? Не лякайтеся. Я займаюся дитячою літературою, в мене хороше щеплення від пафосності. Але так, як мені це бачиться, душа – це дитина всередині нас, маленька, беззахисна. Вона ще не вміє пояснити, чому плаче. Але матір інтуїтивно відчуває причину. Я хочу, щоб ця дитина була радісною. - Свого часу Вашу поезію (маючи на увазі вірші зі збірки «Гірка мандрагора») Євген Баран назвав «жіночою альбомною лірикою». Наскільки, на Вашу думку, є прийнятним поділ літератури за гендерною ознакою і чи існує насправді те, що називають «жіночим письмом»? - «Гірка мандрагора» насправді найповнішою мірою вивільняє жіноче начало моєї поезії. Жінки і чоловіки – це не одне і те ж, навіть коли вони змінюють стать. Так само і твори, писані чоловіками і жінками, поза волею автора, мають певні гендерні ознаки. У чоловіків та жінок навіть півкулі головного мозку працюють по-різному. Ну природно ж. Але який смисл на

20


КУЛЬТ ГОСТЯ

Культреванш ¤ Богемний вісник №1-2 (3-4) ¤ Січень-лютий 2010

цьому зависати? Досі не можу зрозуміти в дискусії про чоловічу і жіночу поезію, хто, що й кому намагається довести. Бо можна з такою ж переконаністю доводити як те, що гендерний поділ в літературі існує, так і те, що його не існує. Я от лише хочу зауважити: якщо говорити про «жіноче письмо», то треба й про «чоловіче». Я дійсно переживаю за чоловіків – така неувага до гендерної ознаки чоловічої літератури мала б їх ображати… Зараз багато говорять про культ тексту, а не особистості в літературі. Здається, нам дуже бракує нових Сафо, Єсеніних, Гемінгвеїв. Як Ви ставитеся до міфологізації біографії і чи має письменник «писати своє життя як художній твір»? Таких особистостей бракуватиме завжди. І їх ніколи ніхто не замінить. Бо вони самодостатні. Але ж і в нашій літературі вони були і будуть. А Шевченко? А Франко, Леся Українка, Кобилянська, Хвильовий, Стус. А ціле «Розстріляне відродження» - ота «невблаганна екстаза атентату» Ольжича, яка була реальним подієвим життям. Зараз часи змінилися, принаймні життю письменника більше загрожує не зовнішній ворог, а внутрішній – надломленість, депресія, алкоголь, подвійна мораль. Якими фарбами «писати своє життя як художній твір» і яка візуальна глибина цього полотна – от що важливо. Навмисний епатаж комічний, мені особисто не цікавий. Створення міфів і легенд довкола персони письменника може залишитися дешевим трюком. І я не вітаю деякі спроби сучасних письменників витискати зі своєї не надто багатої на події біографії останні соки, висипаючи на папір усіх своїх друзів і недругів, усіх родичів гарбузових, лишень злегка змінивши їхні імена. - А чи існують якісь легенди про Мар’яну Савку?

21


Культреванш ¤ Богемний вісник №1-2 (3-4) ¤ Січень-лютий 2010

КУЛЬТ ГОСТЯ

- Ні, я не творю міфу зі своєї біографії. Не маю на те причин. - Як головний редактор «Видавництва Старого Лева», як би Ви охарактеризували сучасну українську літературу для дітей і чи можна назвати її багатою на яскраві явища? - Українська література для дітей розвивається. З’являються справді цікаві дитячі автори. Ну і дехто із дорослих письменників багато і добре пише для дітей, як-от Андрусяк чи Галина Пагутяк. Були б у мене ресурси, я би всіх хороших дитячих письменників об’єднала довкола нашого видавництва. І передружила. Взагалі, я би радше говорила не про яскраві явища, а про добрий професійний рівень. І вже цілком утверджено, давно і продуктивно працюють у царині дитячої літератури Галина Малик, Володимир Рутківський, Дяченки, Леся Воронина, Сашко Дерманський, Ігор Січовик, Сашко Гаврош, Іван Андрусяк, Леся Мовчун, Зірка Мензатюк та інші письменники. У нас стартували з дитячими книгами Олекса Росич, Валентин Бердт – також обнадійливо. Дитячі автори – це чудові люди. Часто такі ж зворушливі і м’які, як актори дитячих театрів. Я маю до них велику повагу і сентимент. - За останні роки в Україні з’явилася низка якісних видавництв дитячої літератури. Чи відчуваєте конкуренцію з їхнього боку? - Звичайно, відчуваю конкуренцію. Що більше книг на полицях книгарень, то повільніше всі вони продаються. Тому не треба занехаювати роботу з промоції дитячої книжки. Зараз непрості для всіх часи. На підтримку держави ніхто вже й не сподівається, отож тільки особисті зусилля дають результат. Ситуація на ринку загалом не оптимістична. Хоч і

22


КУЛЬТ ГОСТЯ

Культреванш ¤ Богемний вісник №1-2 (3-4) ¤ Січень-лютий 2010

відкрилося кілька книгарень, але паралельно закрилося не менше. Книжковий базар на Петрівці, який нам давав хороші обороти, останнім часом неймовірно занепав. За логікою, його би мали витіснити книжкові супермаркети. Але великі мережі не дають очікуваного результату і не пропонують цивілізованої співпраці. Хіба що мережа книгарень «Є». Але це лише чотири книгарні. Маємо надію, що почне активніше розвиватися Інтернет-продаж. Але цього не досить. На провінції досі нема ані книгарень, ані навіть точок продажу книг. Я вже не кажу про те, що політичний поділ країни на Захід і Схід адекватно відтворює ситуацію з продажем україномовної літератури. Половина України, з якою ми намагаємося працювати, дає поки що мінімальний результат. І яким він буде за правління Президента-регіонала, можна спрогнозувати. Зараз держава не дбає ані про книжкову галузь, ані про промоцію читання, а потім буде собі кусати лікті. Щоправда, є окремі особистості, які об’єднують довкола ідеї розвитку читання і громаду, і поодиноких представників місцевої влади. Багато над цим працює Олександра Коваль, з її ініціативи створено Регіональну програму підтримки і розвитку читання у м. Львові на 2010-14 роки, яка охоплює і сферу освіти, і культури – головним чином бібліотеки, школи, ВНЗ. Але чи реальна вона до виконання – покаже час і добра воля львівських депутатів. Водночас Уляна Гнідець у Львові так само виявила соціальну активність, створивши громадську організацію, яка також досліджує проблему читання і влаштовує різні потрібні акції. Тут є важливою ініціатива кожної окремої людини. І тоді можемо сподіватися синергії.

23

- Серед книг, які виходять у «Старому Леві», трапляються іноземні автори, майже невідомі українському читачеві. Як Ви обираєте твори для публікації та перекладачів для них?


Культреванш ¤ Богемний вісник №1-2 (3-4) ¤ Січень-лютий 2010

КУЛЬТ ГОСТЯ

- Буває по-різному. Спочатку обирали, передусім спираючись на власні смаки. А тепер ще й зважаючи на певні сформовані серії, які варто продовжувати. Деякі майже невідомі українському читачеві автори стали нашими хедлайнерами – як Джеремі Стронг, улюблений автор Юрія Луценка. До речі, Юрій Віталійович – єдиний політик, який не словом, а ділом упродовж останніх двох років нам допомагав. Просто як приватна особа, за що ми йому дуже вдячні. - На які книжкові новинки від «Видавництва Старого Лева» можна очікувати цього року? - На початку березня виходить друком нова книжка Джеремі Стронга – «Вікінг у моєму ліжку». На неї вже давно чекали. Ще на минулорічному Форумі діти нас тормосили: де новий Стронг?! Ось він і є. Як завжди, смішний і дещо епатажний. А за ним побачить світ книга напрочуд цікавих казок Едіт Несбіт «Книга драконів» – перший в Україні переклад, який здійснив молодий перекладач Володимир Чернишенко. Такі казки і дорослим буде цікаво почитати. Книги готуються – і для найменших, і для підлітків. Отож далі буде. - І наостанок побажання читачам від Мар’яни Савки. - Усім бажаю сміливості і широти. Не прикручувати свій енергетичний краник, а фонтанувати на повну. Бо зараз настає час найяскравіших. Світіть без обмежень!

Спілкувалась Наталка Пасічник

24


МУЗАЇКА

Культреванш ¤ Богемний вісник №1-2 (3-4) ¤ Січень-лютий 2010

Чи Ви раді зустрічі з Музаєм? Я Вас радий бачити навзаєм! От як круто Ваш рідний Музайчило навчився римувати - нічим не гірше за Ганну Бук, а що там Бук! Я навіть із нашим Шеф-редом конкурувати можу, тільки Ви йому про це не кажіть:) А щодо нашої теми, то чий диск найкраще до неї пасуватиме, аніж той, що належить гуртові, названому на честь щирого українського міфологічного персонажа, що час від часу вимагає, аби йому підіймали повіки? Музаїкуймося!

РозВІЯна революція Через три роки, що минули від делюкс-перевидання альбому «Хата скраю села», незважаючи на значні зміни у складі і певні труднощі, «Вій» – містичний гурт-ветеран української сцени – повертається до слухачів з максісинглом, який є провісником виходу нового повноформатного альбому... Важливим аспектом є цілком сучасний спосіб поширення «Good-bye my revolution». Через місяць після першого за 5 років сольного концерту в рідному Києві (що відбувся наприкінці травня) група виклала його для вільного скачування на свому офіційному сайті як у mp3-версії, так і в lossless з усією необхідною поліграфією на правах копілефту. Отже, кожен за бажання може випалити собі симпатичну CD-R-ку і відтак потримати в руках найновіший доробок гурту «Вій», що для веб-релізу властивість непересічна. Але ще цікавішою є слухацька спрага, якою було зустрінуто реліз. Зі слів менеджера гурту Сергія ‘Little’ Литвинюка, вже в перші 5 днів було зафіксовано понад тисячу скачувань. Вражає також і географія: на другому місці за кількістю скачувань після України – Росія, і навіть Китай кілька разів відзначився на мапі. Безперечно, поряд із авторитетом гурту, вдала, зрозуміла аж до англомовності назва максі-синглу та неординарний дизайн, у якому використано роботи художника XVI ст. Ганса Себальда Бегама, відіграють в такій затребуваності не останню роль.

Максим Солодовник

25


Культреванш ¤ Богемний вісник №1-2 (3-4) ¤ Січень-лютий 2010

ЗАЕКРАННЯ

Тривіальний класик

Я люблю фільми Камерона. Я належу до тих, хто виріс на «Термінаторах» і «Чужих», «Титаніку» та «Безодні». Той, хто їх бачив, безперечно, мав очікувати від нової стрічки кількох “фірмових” моментів, здогадуючись, що серед них знайдуть собі місце і позитиви, і огріхи. Останні, втім, давно усвідомлює сам режисер, та правити не поспішає – вочевидь, там теж закладено підвалини успіху камеронівських фільмів, але про це – далі). Було зрозуміло і без жодної додаткової інформації, що бюджет передбачається величезний. Зараз цим не здивуєш, тому, знаючи Дж.К., варто було також чекати, що всі вкладені гроші працюватимуть на екрані поряд із акторами – так, мушу зазначити, і сталося, а це вже справді дивина для наших днів. Ми могли сподіватися на “реалістичну”, “справжню” фантастику, якою вона була у “Термінаторах” чи “Чужих”, що, на тлі стерильних космічних кораблів і купи зайвого дріб’язку – традиційних атрибутів тогочасного кіно, – запропонували глядачеві майбутнє, де люди такі ж брудні – і в побуті, і у вчинках... Кожна деталь фільмів Камерона працює за призначенням, кожен виверт сюжету має своє підґрунтя, режисер знає історію, про яку хоче розповісти, і розповідає її без пауз: “е... от... поки подивіться спецефект...”. Адже працює злагоджена група фанатів. Варто згадати історії зі зйомок попередніх фільмів, зокрема тих, де спеціальні ефекти творилися не комп’ютером... Та хоч би першого “Термінатора”. Тоді пана Джеймса мало хвилювало, що актори плачуть і не хочуть лізти до палаючої машини незадовго до вибуху: “Реалістичніше буде”, – відповідав він тоді на докори. І, зрештою, “Аватар” мав бути величним, тільки таким, бо епос... Пафосні сцени, неймо-

26


ЗАЕКРАННЯ

Культреванш ¤ Богемний вісник №1-2 (3-4) ¤ Січень-лютий 2010

вірні краєвиди, “зло” і “добро”, “наші” і “їхні”. Так і є. 162 хвилини вибору. Цейтнот. В цьому весь великий К. Але це тягне за собою вервичку наслідків... Діалоги як були, так і залишилися “не найсильнішим” місцем – у розвитку сцени глядач може запросто передбачити відповідь персонажа, ледь не дослівно. Невже режисер-сценарист цього не помічає? Та куди там, вже тицяли його сто разів, а змін – жодних. Річ у тім, що фільм декларує банальності. Тобто те, що ми робимо щодня. Не замислюючись. І показує, про що не зле було б подумати трохи довше, ніж ми зазвичай. “Сентиментальні” сцени – теж із цієї опери. Пан Джеймс у курсі, що не всіх на це зловиш. Тому він робить усе, аби було справді шкода, коли гине Труді, аби, попри передбачуваність моменту, падіння дерева – світу Н’аві – було очевидною трагедією. Для цього він багато “пише між рядків”. Назви “Аватару” “говорять” – планета Пандора, з нею все так само, як із відомою скринькою, от тільки замість очікуваного “зла” за переступ законів природи приходить “відплата”. Світ Пандори пропрацьований режисером ідеально. Мова, культура, зовнішність героїв тощо – на все це пішли роки, це мусило не просто “виглядати як правда”, а бути правдою. Дивлячись на краєвиди з фільму, хочеться вигукнути: “От би там побувати!” А позаду, непомічений, сумно посміхається п. Джеймс, який думає “так роззирнися довкола! Просто не паскудь у себе на планеті!” – і так щоразу. Подібне відчуття було в мене двічі – під час перегляду анімаційних фільмів Хаяо Міядзакі “Навсікая” та “Принцеса Мононоке”. “Аватар” схожий на цю класику аніме багато в чому. Найголовніше – в ідеї. Роби так, аби довкола ставало краще. Квартальний звіт – це ще далеко

27


Культреванш ¤ Богемний вісник №1-2 (3-4) ¤ Січень-лютий 2010

ЗАЕКРАННЯ

не все. Чергові загальновизнані істини, про які так мало мови нині. Бо тривіальні... На початку фільму комерсант Селфрідж чітко роз’яснює докторові Остін (Сіґурні Вівер), що місцева корисна копалина – єдина причина всього, що відбувається, і люди чи ґуманоїди тут ні до чого. Джейк Саллі, головний герой, мимохідь каже, що воював у Венесуелі та Ніґерії (довідка: і там, і там багато нафти), але США в цих країнах іще не вели бойових дій... Прозорий натяк на нові потенційні напрямки поширення демократичних цінностей? Режисерський задум апелює до цілої низки неоднозначних подій, починаючи від історії колонізації індіанців Америки білими, та й колоніальної політики взагалі, і закінчуючи поточною “миротворчою” поведінкою усіляких надкраїн, насамперед рідних Камеронові Штатів. Кожен кадр сурмить про екологічні проблеми. Так само було в дельті Амазонки, так само зараз усюди, а потім “ми” прийдемо до “вас”. Так буде в кожному місці, де комерційні інтереси вкотре наступають на граблі природніх законів. Хочеться згадати і Новий Орлеан, і Ґаїті, і ще низку наших, рідних катаклізмів. Погода здуріла, природа звар’ювала, і Камерон пропонує незручне питання: “А чи не ми звели її з розуму?” Фінальна битва, що відсилає до “Апокаліпсису сьогодні” Копполи і через нього до Конрадового “Серця пітьми”, повстання сил Пандори у єдиному пориві рятувати життя образно відтворюють і механізм земних коллапсів: мовляв, глобальне потепління – не спонтанна річ і не випадковий стрибок, у нашої планети просто піднялася температура. Вона хвора – а значить, вона

28


ЗАЕКРАННЯ

Культреванш ¤ Богемний вісник №1-2 (3-4) ¤ Січень-лютий 2010

жива. І це матір, яку слід би шанувати... Мої слова у такому пафосному викладі можуть видатися маренням радикального ґрінпісівця, і всім вони будуть “до лампочки”. А режисер “Аватара” обирає іншу форму – він примушує тебе самого заплатити за цей час, вдягнути окуляри, видивитися, чому це правда, чому про це треба почути. Для чого Джеймс Камерон, зрештою, стільки років знімає кіно. Втім, в “Аватарі” йдеться не лише про екологічні проблеми нашої з вами великої домівки. Наступне питання – всі зміни завжди варто починати змінами себе самого. Головний герой потрапляє до історії випадковим чином. Через трагедію – брат не дожив до своєї мрії, до роботи на колонізованій планеті вченим-дослідником, а заступити його може тільки Джейк, бо за біологічними чинниками пасує якнайліпше. У корпорації при цьому мінімальні втрати. От і все. Загалом у Джейка не така і велика альтернатива: він безногий ветеран кількох боєнь. Ще молодий, на межі з юністю, а майбутнього в мирному суспільстві вже не бачить, ніщо його, за власними ж словами, так не заспокоює, як військова муштра. Чергове втрачене покоління, і Камерон знову шепоче: “З часів Селіна і Воннеґута нічого не змінилось і не зміниться, мабуть, ніколи, подумайте про це”, і відкидається на спинку режисерського крісла, а ви тим часом спостерігаєте, як змінюється людина під впливом приватних обставин. Джейк Саллі має неабияку мрію – отримати власні паралізовані ноги назад. Це, мабуть, можливо, але з його статками – нереально. За шпиґування за тубільцями, за вживання в їх побут йому обіцяють можливість бути фізично повноцінним. І Джейк, як належно, працює на два табори. Він перетворюється на голос ізсередини

29


Культреванш ¤ Богемний вісник №1-2 (3-4) ¤ Січень-лютий 2010

ЗАЕКРАННЯ

Пандори, народ Н’аві сприймає його за свого, а всі їх секрети нехитрим шляхом перекочовують до корпорації і військових. Мета військових “миротворців”, хай там що вам кажуть, воювати. В прин-

ципі, це їхній хліб. Камерон нагадує про ґвинтівку на стіні – якщо вона є, вона стрілятиме, це точно. Якщо військові приїхали, то вічно без діла не сидітимуть, бо це не дитсадок і не ігри. Що таки й справді не ігри, видно і з того, що головний герой, занурюючись у світ Пандори задля власної вигоди, мимоволі стає його частиною. Виявляється, тут він цінний, тут він потрібен, тут його розуміють, як ніколи на Землі, і він навзаєм сприймає тубільний нарід глибше, ніж рідних йому американців. Виявляється, можна закохатися, коли сподіваєшся цього найменше, – ну так, серцю не накажеш, чергова банальна лінія, а куди ж без неї – і не просто в конкретну істоту, людину, сім’ю, а в цілий світ, культуру. Внутрішній злам Джейк усвідомлює – говорить про нього своєму щоденникові. Така собі тривіальна дурість, характерна для всіх, хто довіряє особисті дані інтернет-сервісові, вірячи у його конфіденційність... Ідейне і моральне банкрутство тих, на чиєму боці змагаєшся, створює закономірний опір усередині групи землян. Не дивно, що становлять це вузьке коло люди, які близько спілкувалися з Джейком.

30


ЗАЕКРАННЯ

Культреванш ¤ Богемний вісник №1-2 (3-4) ¤ Січень-лютий 2010

Його щирий сумнів у сенсі подій, що відбуваються довкола, виливається у їх ваганнях. Знову постає проблема виконання наказів: чи може солдат міркувати над наказом і чи є дезертирство злочином? Чи можна бути настільки ж неперебірливим у засобах, як і твій супротивник, яка між вами тоді різниця? Що, взагалі кажучи, є злочином? Хто судить, у кого є це право? Одне слово, можна ще сторінок 200 писати про історичні й літературні паралелі, про підбір персонажів та гру акторів, про всі ці відсилання до класики наукової фантастики і документалістики, та, на жаль (чи на щастя?), журнальної площі та часу – не вагон. Тому просто сходіть і подивіться “Аватар” самі. Тому рекомендую простіший шлях пізнання – а він веде до кінотеатру. Як казала перед смертю доктор Ґрейс Остін: “Треба взяти зразки”.

Андрій Деревенко

31


Культреванш ¤ Богемний вісник №1-2 (3-4) ¤ Січень-лютий 2010

ЗАЕКРАННЯ

Доріан Грей: дуже вільний переказ Сонячного літнього дня живописець Безіл Холлуорд запрошує до своєї майстерні давнього друга – естета та скептика Генрі

Воттона. Художник розповідає про те, що він із запалом працює над портретом двадцятирічного юнака, з яким недавно познайомився, – Доріана Грея. Доріан – живе втілення ідеальної вроди та безжурної юності; проте лише під час розмов із Генрі вродливий юнак починає розуміти, яким же дорогоцінним і водночас скороминущим даром наділила його природа: ідеальною зовнішністю. Тож, коли Безіл завершує портрет, Грей із гіркотою вигукує, що не може змиритися з тим, що його врода з часом зникне, тоді як його обличчя, відтворене на полотні, залишиться таким же юним і свіжим. Юнак заявляє: він, Доріан, хоче, щоб усе було навпаки – нехай портрет старіє замість нього! І це фантастичне бажання… здійснюється. Так розгортаються події у версії античного міфу про Нарциса, – версії, що, як і у давньогрецькому варіанті, завершується трагічною загибеллю

32


ЗАЕКРАННЯ

Культреванш ¤ Богемний вісник №1-2 (3-4) ¤ Січень-лютий 2010

героя, – у найвідомішому романі Оскара Уайльда «Портрет Доріана Грея». А нещодавно ми змогли побачити й чергову екранізацію шедевру англійського письменника – у фільмі Олівера Паркера «Доріан Грей». До творчої спадщини Оскара Уайльда англійський режисер Олівер

Паркер звертається не вперше: саме Паркер у 1999 та 2002 роках екранізував п’єси Уайльда «Ідеальний чоловік» (оригінальна назва – «An Ideal Husband») та «Як важливо бути серйозним («The Importance of Being Earnest»). А тепер його увагу привернула історія життя вічно юного золотоволосого красеня вікторіанської епохи, історія, яку вже екранізовували більше ніж два десятки разів. Можливо, саме через численну кількість попередніх екранізацій режисер і вирішив не дотримуватися сліпо сюжетної лінії роману, а показати глядачам «свого», оригінального Доріана. Тож фільм принесе чимало несподіванок для тих, хто добре знайомий із творчістю англійського письменника. Звісно, під час екранізації класики авторам сценарію та режисерам нерідко кортить позмагатися з генієм (у нашому випадку з Оскаром

33


Культреванш ¤ Богемний вісник №1-2 (3-4) ¤ Січень-лютий 2010

ЗАЕКРАННЯ

Уайльдом). Мотиви цього «змагання» різні, і часто позитивні: хочеться і показати власне бачення класичного сюжету, і зробити книгу цікавішою для сучасного, привченого до голівудських блокбастерів, глядача. Наміри, як бачимо, гарні. А як щодо їх втілення в життя?.. Головний герой, Доріан, на початку фільму – наївний і недосвідчений провінціал, який лише у двадцятирічному віці приїжджає до Лондона («романний» Доріан зовсім не був таким - він ще до зустрічі з лордом Генрі зображений самовпевненим і самолюбним юнаком, який чудово усвідомлював силу своєї привабливості і часто, хай і несвідомо, цим користався у стосунках із людьми, маніпулюючи ними та підкорюючи своїй волі). Юний же Доріан у фільмі – така собі “tabula rasa”, незіпсута, простодушна істота, повністю відкрита для сторонніх впливів – байдуже, добрих чи злих. Звісно, варто йому було лише зустріти на своєму шляху лорда Генрі, як Доріан умить став щонайщирішим його другом, прихильником, адептом. Лорд Генрі прищепив своєму молодому другові любов до вишуканих костюмів, дорогих сигар і, що значно гірше, - до своїх поглядів на життя і людей. Відомо, що образ лорда Генрі у романі Оскара Уайльда – автобіографічний, недаремно його вустами письменник виголосив чимало своїх улюблених афоризмів. (Взагалі, монологи лорда у книзі – це просто збірка блискучих, бездоганних за рівнем влучності і дотепності висловів, читаючи які, отримуєш неабиякий інтелектуальний кайф). Уайльдівський лорд Генрі – вишуканий естет, який навчає свого юного друга помічати і цінувати красу і насолоджуватися кожною миттю життя – адже воно настільки скороминуще і неповторне. Недаремно свої розмови про прекрасне Генрі і Доріан провадять, гуляючи сонячним садом, - оточений цією

34


ЗАЕКРАННЯ

Культреванш ¤ Богемний вісник №1-2 (3-4) ¤ Січень-лютий 2010

легкою та радісною атмосферою загального розквіту, Доріан починає і на себе самого дивитися як на досконалий витвір мистецтва. І його необачно виголошене бажання залишатися вічно молодим – не лише розпачливий порив людини, яка не може примиритися зі своєю старістю, а й скорбота з приводу того, що щось гарне (у цьому разі він сам) приречене на загибель. Водночас, попри всі скептичні висловлювання щодо загальноприйнятих у його епоху цінностей, лорд Генрі протягом твору не робить нічого негідного (на відміну від Доріана). Це не дивно, якщо згадати про подібність лорда до автора книги; девіз цього героя «не робити нічого аморального і не говорити нічого морального» був, очевидно, девізом самого письменника. Лорд Генрі з фільму – цілковита протилежність своєму романному прототипу. Він розпусник, цинік і брехун, завсідник дешевих трактирів і борделів, який перед людьми грає роль добропорядного сім’янина. Водночас він рішучий і властолюбний, без жодних зусиль Генрі опановує розум і душу нерішучого Доріана. Талановитий Колін Ферт (відомий глядачам із фільму «Щоденники Бріджит Джонс») досить майстерно втілив на екрані цього непривабливого, відверто «неуайльдівського» персонажа. Генрі не провадить із Доріаном філософські розмови про прекрасне, а просто веде його до корчми і щедро поїть вином, а згодом, коли Доріан розповідає про свої заручини, «відкриває» молодику і сумнівну цінність продажного кохання. Лорд Генрі втовкмачує у голову другові єдину ідею: доки ти молодий, усі жінки твої, як і всі інші життєві радощі. А це значить, що варто якомога довше залишатися молодим – щоб узяти від життя побільше. Безвольний Доріан сліпо вірить йому у всьому. «Я продам душу заради того, щоб лишитися вічно молодим», - заявляє юнак лордові, наче дияволові-спокусникові, що прийшов укласти з ним, смертним, угоду. Під впливом Генрі Доріан поринає у море житейських насолод. Він легко зваблює дам-аристократок, влаштовує у своєму будинку оргії з дівчатами та юнаками (під час однієї гулянки Доріан пристрасно цілує Безіла. Очевидно, цей поцілунок – данина прихованим

35


Культреванш ¤ Богемний вісник №1-2 (3-4) ¤ Січень-лютий 2010

ЗАЕКРАННЯ

гомосексуальним мотивам у романі Уайльда?!), одурманює себе наркотиками. Внаслідок обіцянки віддати душу за вічну юність герой не старіє: натомість усе старшим та потворнішим стає його портрет, дбайливо захований від людських очей на горищі (до кінця фільму зображення на портреті нагадує уже не людину, хай навіть стару і неприємну, а людиноподібну потвору, яка б могла бути «окрасою» голівудського фільму про гидких інопланетних прибульців чи інших істот цього штибу). Сцени «забав» Доріана у темних і огидних міських нетрях ми спостерігаємо впереміш зі сценами чаювання у аристократичному будинку – добропорядні пісні лиця старих дам, які п’ють чай і їдять тістечка з джемом, - і відверта розпуста садомазохістичних ігрищ Доріана: дотепна режисерська знахідка, весь «блиск і убозтво» тогочасного світу показані за якісь кілька хвилин. Безіла, який дізнається про таємницю його вічної молодості, Доріан убиває. Та поступово герой пересичується всіма забавами. Та й портрет на горищі все більше лякає його (зображення на портреті рухається і шипить – у дусі «трешових» фільмів жахів). Словом, Доріан вирішує подорожувати. А повернувшись із подорожі, він бачить, наскільки змінилося життя довкола: замість кінних екіпажів вулицями міста курсують автомобілі, постаріли лорд Генрі і знайомі Доріанові жінки. Та головне: він знайомиться з Емілі Уоттон, дорослою донькою лорда Генрі. Ця дівчина (якої, до речі, у романі Уайльда не було взагалі) – не лише живий символ змін, що відбулись у свідомості лондонців за час подорожі Доріана; вона просто-таки втілення всього передового, молодого та енергійного. Поруч із нею не лише пристарілий та сивий батько і поморщені від старості дами у своїх пишних старомодних сукнях, а й сам Доріан із обличчям юного красеня видаються безнадійно старими і струхлявілими – як не фізично, то душевно. Не дивно, що на Емілі, освічену й емансиповану, анітрохи не діє харизма і любовний магнетизм Доріана, за допомогою якого він легко зваблював несміливих і скутих умовностями жінок епохи, що канула у небуття. По-чоловічому рішуча і смілива, Емілі натомість не лише

36


ЗАЕКРАННЯ

Культреванш ¤ Богемний вісник №1-2 (3-4) ¤ Січень-лютий 2010

закохує Грея у себе, а й впливає на його погляди і думки, впокорює його – як сильніша духом істота. Доріан хоче змінитися, щоб розпочати нове, інакше життя поряд із Емілі. Проте на заваді їхньому майбутньому щастю стає давній злий геній Доріана, – батько Емілі. Лорд Генрі, який свого часу заохочував свого друга зваблювати жінок, фактично розірвав заручини Доріана з нещасною акторкою, одразу ж, тількино Доріан звертає увагу на його власну доньку, перетворюється на ревного поборника моралі. Він, люблячий батько, ніяк не може допустити, щоб донька поєднала свою долю з таким негідником, як Доріан. І він розкриває таємницю жахливого портрету. У фіналі Доріан, як і в романі, помирає (його смерть супроводжується видовищною пожежею на горищі та різними голівудськими спецефектами). Але виявляється, що душа героя тепер переселилась у його портрет, який лорд Генрі дбайливо приховує від людських очей у своєму домі. Що сказати про фільм загалом? Динамічний сюжет, досить непогана гра акторів, мальовничі декорації Лондона того часу, добре відтворений побут. Проте дивитися фільм варто насамперед тим, хто не читав роман Оскара Уайльда або доволі туманно пригадує сюжет тоді людина не порівнюватиме фільм із книгою і просто заглибиться у перегляд. Щодо емоцій, які викликав фінал, – я була страшенно незадоволена. Тому що «цапом-відбувайлом» став головний герой, а лорд Генрі, найбільший негідник, залишився непокараним і навіть не відчув жодних мук совісті. Оскар Уайльд у передмові до своєї книги заявив, що не буває книг моральних чи аморальних, є лише книги погано чи добре написані. Цікаво, що б він сказав про таку інтерпретацію своєї історії?..

37

Анна Рибалка


Культреванш ¤ Богемний вісник №1-2 (3-4) ¤ Січень-лютий 2010

ЗАЕКРАННЯ

Романтика вамп, або Шекспірові й не снилося… Цікаво, що б трапилося, якби «Ромео і Джульєтту» на свій розсуд переписала котрась із читачок-підлітків? Може, й у цій версії твору Шекспіра закохані зустрічалися б крадькома, виголошували любовні монологи, тимчасово розлучений із коханою Ромео спробував би отруїтися, цим продемонструвавши всьому світові силу своєї любові… Однак ніхто б не помер по-справжньому, і в фіналі закохані поєдналися б навіки під бурхливі оплески глядачів. Словом, ця історія на-

гадувала б сюжет фільму Кріса Вейтца «Сутінки. Новий місяць», що зібрав рекордну за 2009 рік суму – 142,8 мільйонів доларів і став 3-ім найбільш касовим у перший уїк-енд за всю історію кіно. Фільм, дія якого відбувається у Північній Америці в наш час, є другою частиною саги про Калленів. Попередня – «Сутінки» – починається з того, що 17-річна Белла Свон (Крістен Стюарт) переїжджає жити до батька. Серед нових однокласників дівчина швидко помічає загадкового хлопця з романтичною блідістю обличчя і меланхолійним поглядом – Едварда Каллена (Роберт Паттінсон). Взаємна любов раптово спалахує між ними. Щоправда, невдовзі Белла з’ясовує, що симпатичний Едвард насправді… вампір. Але хіба це перешкода для справжнього кохання?! Сюжет першого фільму «обертається» навколо боротьби між «зли-

38


ЗАЕКРАННЯ

Культреванш ¤ Богемний вісник №1-2 (3-4) ¤ Січень-лютий 2010

ми» вампірами, які заповзялися вбити юну Беллу, та вампірами «добрими» – родиною Калленів. Останні захищають обраницю Едварда і поза тим нікого не вбивають (хоча часом і дуже хочеться, вони ж якне-як кров’ю живляться!). У фіналі добро перемагає, і стосункам Белли та Едварда начебто нічого вже не загрожує. Проте дівчині тепер цього замало. Вона вмовляє Едварда, щоб він і її перетворив на вампірку. А що, чому б і ні?.. Не треба буде старіти і помирати, красунчик Едвард уже нікуди не подінеться від неї. Думки про те, що після «перетворення» вона буде не людиною, а демоніч-

ною істотою, яка вічно жадатиме людської крові, не турбують чарівну голівку Белли. Дівчина випрохує «ініціації» у закоханого Едварда з наполегливістю 3-річної дитини, яка вимагає у батьків нову іграшку. На початку другого фільму Едвард ухвалює нелегке рішення: розлучитися з коханою задля її ж добра і не заважати їй жити життям смертної людини. (Звісно, Едвард і далі кохає Беллу до нестями, а їх розрив – самопожертва з його боку). Після розлуки Белла впадає у тривалу депресію, днями і тижнями просиджуючи перед вікном. Подолати депресію їй допомагає друг – індіанець Джейкоб Блек. Проте Джейкоб, симпатичний смаглявий хлопець, який більшу частину фільму красується без сорочки, демонструючи Беллі і глядачкам

39


Культреванш ¤ Богемний вісник №1-2 (3-4) ¤ Січень-лютий 2010

ЗАЕКРАННЯ

свій засмаглий накачаний торс, теж не звичайна людина. Він, як і його родичі, вовкулака (але «хороший» вовкулака, що бореться зі «злими» вампірами, які вбивають людей). І, звичайно, він одразу по вуха закохується у Беллу, розважає її своїми розмовами і товариством, піклується про її безпеку, захищає від поганих вампірів, які й надалі прагнуть її крові. У той час, як стосунки Джейкоба і Белли бурхливо розвиваються, Едвард вирішує, що життя без коханої йому не потрібне. А оскільки вампір так просто померти не може, він, наче Ромео у Шекспіра (недаремно вони з дівчиною обговорювали цю п’єсу на початку фільму), продумує хитромудрий план своєї смерті – їде в Італію, де його має вбити за переступ вампірського закону могутній і давній клан вампірів, Вальтурі (а не простіше було б, наприклад, упасти згори на осиковий кілок?!) Думаю, не варто і казати, що життя Едварда рятує його дівчина. Дізнавшись про план Едварда, Белла їде до нього в Італію. При цьому вона, не вагаючись, пориває з Джейкобом, чиї дружба і захист їй більше не потрібні. Вражені силою любові Белли та Едварда, італійські вампіри лишають обох закоханих живими (інакше що б вони були за нікчеми і бовдури!). У фіналі врятований Едвард пропонує Беллі одружитися з ним. Завіса. Ну що ж… Історії про вампірів і вовкулаків екранізовували ще на початку минулого століття. Історії про їх протиборство – теж не новина для кіно (згадаймо хоча б «Ван Хелсінга»). Любовні страждання «нічних кровопивць» та їх драматичні стосунки з людьми уже були темою книг Анни Райс та екранізацій її творів («Інтерв’ю з вампіром»). А «сутінкова» серія книг і фільмів, що лише набирає обертів, очевидно,

40


ЗАЕКРАННЯ

Культреванш ¤ Богемний вісник №1-2 (3-4) ¤ Січень-лютий 2010

розрахована на читачів і глядачів, для яких психологічна та емоційно насичена проза Анни Райс надто складна і тому нецікава. Історія «Сутінків» явно апелює до смаків юних глядачок, кожна з яких у мріях уявляє себе Беллою Свон – це ж саме у неї до нестями закохуються протягом фільму і вампіри, і перевертні, змагаючись за її прихильність, ризикуючи заради неї, єдиної та неповторної, життям, пропонуючи їй свою опіку, турботу, вічну любов, - тільки простягни руку і візьми її. Не потрібно докладати надмірних зусиль або від чогось відмовлятися, - світ і так впаде тобі до ніг, усі (батько, друзі, коханий) житимуть лише тобою і виконуватимуть твої захцянки. Кожна глядачка Беллиного віку, переглянувши фільм, впевниться, що неодмінно зустріне свого Едварда – вродливого і галантного, сліпо їй відданого, який вірно любитиме її до смерті. А їй для цього треба лише бути собою. До сильних сторін фільму можна зарахувати хорошу роботу оператора, вдалі спецефекти і, звісно, чудові краєвиди гірської природи, на тлі яких відбувається дія. Хоча, попри всі продемонстровані у фільмі ефектні «польоти» вампірів над землею та майстерно зображені перетворення вовкулаків на людей і навпаки, відчуваєш, що модна «вампірська», як і «вовкулача», тематика у фільмі вторинна і додана для окраси та пожвавлення сюжету стовідсотково любовного роману. Але, у будь-якому разі, історія кохання Белли та Едварда мала шалений успіх. Робота над екранізацією 3-ої частини оповіді, «Затемнення», розпочалась у серпні 2009 року, у планах творців фільму також екранізація «Світанку». Тож романтичні вампіри ще не раз з’являться на кіноекранах.

Та ж таки Анна Рибалка

41


Культреванш ¤ Богемний вісник №1-2 (3-4) ¤ Січень-лютий 2010

КУЛЬТНАIЗД

Нехай завалиться?

(digest: «Експрес. Львівські новини») Безгосподарність, з якою «Просвіта» використовує приміщення колишнього кінотеатру ім. Т. Шевченка, просто вражає… Дев’ять років тому депутати Львівської обласної ради передали приміщення кінотеатру імені Т.Шевченка, що на вулиці Шевченка, 28, у довічне й безоплатне користування обласному об’єд-нанню українського товариства «Просвіта». Тоді його голова Ярослав Пітко заявляв, що в будівлі функціонуватиме культурно-просвітницький центр «Просвіти», який проводитиме презентації, мистецькі та культурні акції, демонструватиме кінофільми. Та львів’яни так і не дочекалися жодної атракції. Тут не спромоглися навіть закінчити ремонт. Приміщення колишнього театру привертає увагу всіх перехожих. Двері тут зачинені на замок уже багато років. І очевидно, що знімати цю колодку найближчим часом ніхто не збирається. А в той час, коли в місті не мають куди подітися безліч проектів, величезна площа в центрі Львова не використовується. Почути пояснення від просвітян нам не вдавалося протягом тижня. Пояснити, чому так безгосподарно ставляться до колишнього кінотеатру, не міг ніхто. Одна з представників «Просвіти» заявила таке: «Ми впроваджували там різні проекти, а згодом розпочали ремонт зали. Але його закінченню завадила фінансова криза. Зараз ми не маємо коштів, щоб закінчити в цьому приміщенні розпочаті роботи». Коли такі кошти знайдуться і скільки ще колишній кінотеатр стоятиме занедбаний? Дістати відповідь на це питання не вдалося, бо Ярослав Пітко відмовився давати коментар газеті «Експрес».

Ірина Шелупець 42


МАШИНА ЧАСУ

Культреванш ¤ Богемний вісник №1-2 (3-4) ¤ Січень-лютий 2010

ЛИК МІСЯЦЯ (і знову про По) Молодий екстрасенс – як сказали б нині, – автор лекцій на теми месмеризму Ендрю Девіс, який «бачив крізь людей», 1848 року зустрівся з модним поетом, скандалістом і просто нещасливцем. Коли той тільки переступив поріг, Девіс побачив, що перед гостем лежить дивна чорна тінь, а позаду видніється похмурий і сумний ландшафт. Буцімто якісь пагорби в тумані. Перші деталі цього ландшафту за плечима Едгара Аллана По проявилися, либонь, ще 1824-го. А після 1847-го, точніше – після смерті дружини Вірджинії, він душею справді перебував більше у світі мертвих, ніж у світі живих. Біограф Герві Аллен марно б’ється над розгадкою фатальних невдач По з жінками. На мій погляд, усе далеко очевидніше, ніж ті туманні здогади, що їх він висловлює. У перші двадцять років життя письменника з невідворотністю алгоритму в його душі поглиблювалася психологічна криза, що зрештою утворила стійкий гештальт мертвої коханої, стосовно якої – либонь, уже не реальної жінки, а умоглядного образу з дедалі більш розпливчастими рисами, як на посмертному портреті дружини, – По все життя зберігав найінтенсивніше почуття, на яке тільки був здатний. Ті жінки, від яких він сподівався любові й підтримки – і отримував їх, – рідна мати (1811), Джейн Стеннард (1824), Френсіс Аллан (1829) – покинули цей світ. Комплекс утрати проявлявся у творах 1820-х – 1830-х років, тобто навіть тоді, коли По нібито проживав у більш-менш гармонійно складеній сім’ї. Що вже говорити про ті роки, коли він з жахом усвідомив, що алгоритм неухильно проникає у його відносно спокійне сімейне життя і врешті-решт вирве з нього істоту, яку він дедалі більше боявся втратити, – Вірджинію. Почуття кохання стало невіддільним від страху перед смертю, яка ставить мітку на дорогих обличчях. Страх знову це

43


Культреванш ¤ Богемний вісник №1-2 (3-4) ¤ Січень-лютий 2010

МАШИНА ЧАСУ

пережити, страх підпасти під закономірність долі викликав бажання дистанціюватися від інтимних стосунків. Любов на відстані, без взаємності, заміжні жінки, так чи інакше недосяжні жінки. Це не тільки данина романтичній вдачі й духові доби. Історії, які переживав По впродовж 18451849 років, уже неможливо пояснити здоровою сексуальністю. Про них і поведу мову. По одружився 1835 року з причин, які, як він сам натякає, не мали з любов’ю нічого спільного. Балтиморські родичі через фінансові проблеми хотіли забрати на виховання його тринадцятирічну кузину Вірджинію, а її мати, місіс Марія Клемм, звісно, перейшла б до них разом із дочкою – вони не могли б розлучитися. Таким чином перед Едгаром постала загроза лишитися без сім’ї, у якій він проживав. Якої-не-якої, але люблячої сім’ї, яка його підтримувала і поважала як годувальника. Ледь не збожеволівши від страху самоти, По пішов на кардинальний крок: повінчався з Вірджинією, спочатку таємно, потім,через півроку, – ще раз, офіційно. Одружився – і дав підставу для набоковських спекуляцій. Грісволд, прижиттєвий біограф, та й інші пліткарі обстоюють докорінно іншу точку зору: не посоромився взяти собі за жінку кузину, щоб нею прикритися, тоді як сам – з тещею, з рідною тіткою, прости Господи. Час від часу не легше. А направду – як? Істина, мабуть, посередині. Навряд чи По любив Вірджинію, дівчинку, якій на той момент не було ще й чотирнадцяти. Вона нагадувала його сестру Розалі: інфантильна, слабовита, зовсім безпорадна у цьому світі. Усі очевидці дружно наголошують на її тендітності й дитинності, навіть ті, які знали Вірджинію По в останні роки життя. Чи був По їй чоловіком у повному сенсі цього слова – невідомо. Швидше кимось на кшталт опікуна. Просто жалів її дуже. Крім того, була гарна, а По мав пошану перед жіночою красою та інтелектом. Що ж до Мадді, то з такою жінкою, як вона, По мав би єдиний шанс бути щасливим. Любов жін-

44


МАШИНА ЧАСУ

Культреванш ¤ Богемний вісник №1-2 (3-4) ¤ Січень-лютий 2010

ки для По була невіддільна від частки материнської опіки. Врівноважена, спокійна, міцна й витривала духом, хоч і підупала вже фізично, недурна, дарма що малоосвічена, місіс Клемм упродовж двадцяти років виконувала роль незмінного порадника і помічника в житті По, не полишаючи його навіть у моменти жорстоких емоційних криз, коли він практично не володів собою. Едгар був сильно прив’язаний до неї – але тільки як до матері. Якимось чином ці дві жінки – дружина і теща – одна одну доповнювали. Але поокремо жодна не була для письменника всім, чим може бути жінка. На такій хиткій рівновазі будувалися взаємини в родині. Навіть замолоду довгий час Едгар По зберігав холодність до жіночої статі – попри те, що часто перебував у жіночому товаристві. Боявся не тільки знамення фатуму – на додачу вважав, що у ньому самому закладений якийсь демонізм, нестримність, яка може занапастити його. (Тільки щось серйозніше – почнеш поводитися або як остання ганчірка, або як остання сволота. Одного разу ти мало не затягнув дівчину до священика, щоб обвінчатися негайно. Мета відома – інакше не вдасться її взяти. «У нас сталася сварка, про причини якої мені не хочеться тут говорити», – згадує Мері Девро події 1832 року. Ще б пак. Ледве спекалася – вирвалася, втекла в дім під прикриття родичів. Ти не вмієш керувати своїми поривами. Сам себе надовго лякаєшся: невже це – я? Я ж не такий. Такий. Це до тебе вперше приступило – твоя загострена чуттєвість. Вважаєш, що не можеш бути нормальною людиною, якщо заходить про пристрасті. Прагнеш від них усіляко вберегтися. Але хіба від себе втечеш? Не досить з коханням – з ревнощами та сама історія. 1842: та сама Мері Девро стає ледь не жертвою розбійного нападу. Тоді обставини вкотре змовилися проти тебе. У дружини виявилися ознаки смертельної хвороби, ти пішов у перший в житті справді непробудний запій, як наслідок – погнали з роботи. І ти раптом сідаєш на пором до Джерсі, де, як знаєш, живе Мері Девро. Але де саме? Питаєш у кожного пасажира її адресу. Оскільки вона вже давно пишеться по чоловікові – ніх-

45


Культреванш ¤ Богемний вісник №1-2 (3-4) ¤ Січень-лютий 2010

МАШИНА ЧАСУ

то не може зрозуміти, про кого ти. І так п’ять разів ти то туди, то сюди, з берега на берег. Поки не випитав. Ти йдеш туди, вламуєшся в порожній дім – чоловік на роботі, Мері з сестрою відлучилися – і ждеш. Ті приходять, і ти робиш сцену. «Як, то ти ще й заміж вийшла! За цього проклятого! Значить, його – більше, ніж мене? Так я ж тобі за це!») Відмовившись від можливого (?) особистого щастя на користь умовних зв’язків усередині сімейства По, Едді впродовж багатьох років провадить звичайне подружнє життя – з матеріальними турботами, переїздами, пошуками коштів для утримання родини. Окрім описаного щойно епізоду, нічого не можна напевне стверджувати про його зв’язки з жінками поза подружжям. Аж до 1845 року. Її звати Френсіс. Дивний збіг: як «ма». (Яку вагу мала «ма» для По – ілюструє факт: у день своєї смерті Вірджинія оприлюднює зміст двох листів 22-річної давнини, що їх написала Френсіс Аллан до Едгара, знімаючи з нього будь-яку провину за розкол у родині та благаючи повернутися. Навіть тоді, коли в незгодах втрачалося майже все майно По, ці листи роками лишалися з ним. Як пам'ять.) Ви знайомитеся на посиденьках літераторів, і ти одразу шукаєш спілкування. Така розумна… Потоваришувати хотів. Ти досі такий наївний? Дружби між чоловіком та жінкою бути не може, певен цього. Але, може, вдасться зламати аксіому? Аксіома тебе зламала. Втративши залишки гордості, бігаєш за нею, немов оглашенний. Вона в Олбані – ти в Олбані, вона в Провіденс – і ти в Провіденс, бо… у тебе ж там лекція. Звісно-звісно, лекція – це святе: був би привід! Скоро у тебе виявиться лекція на краю світу, досить туди податися Френсіс Осгуд. Тобі ніщо не світить. Знаєш це. У неї чоловік, посередній художник, який – на твою думку – ставиться до неї несправедливо. Чому вона його тримається – загадка для тебе. Це тобі болить. Якщо тебе люблять – так і має бути, ти заслужив, ти важливий нема куди далі, редактор, відомий поет… (Десь і виправдано: ти стільки зазнав, що гріх тобі бодай не поспівчувати.) А от якщо

46


МАШИНА ЧАСУ

Культреванш ¤ Богемний вісник №1-2 (3-4) ¤ Січень-лютий 2010

тебе сподобить… Мусиш добитися свого, мусиш бути центром уваги, попри свою слабкість характеру – мало не диктатором. Маніпулюєш емоціями з такою легкістю. Невдачі переживаєш дуже важко. Сказати точніше – ледве переживаєш. Пишеш через три роки іншій жінці: вона мене змучила своїми переслідуваннями, спротивилася своїм нав’язливим почуттям… Вчепилася мене, як напасть! Насправді з точністю до навпаки: це ти її переслідував, це вона тебе відштовхнула. Не пробачив, виходить. Тим часом повільно помирає від сухот Вірджинія. І – дивна річ! – якраз із її тихим згасанням росте прив’язаність По до дружини. Кілька років він коливався поміж крайнощами – від жаху, майже ненависті до глибокої ніжності, вдячності за безмірну любов до нього самого цієї слабкої жінки, яка стійко витримувала біль і напади хвороби. (Стан душі письменника найяскравіше описано у «Лігеї».) Чим очевиднішою ставала близька смерть Вірджинії, тим ближчим до неї був Едгар. І коли вона померла, він мало не помер одразу ж після неї. Кілька місяців тяжко хворів. Але життя хоч-не-хоч тривало. І його треба було влаштовувати. Йому радили одружитися знову – адже на випадок смерті місіс Клемм хворий По лишився б зовсім без догляду, якого він тепер часто потребував. Крім того, несподівано вивільнилася притлумлена раніше чуттєвість. Один проти одного постали прообрази аполлонівського і діонісійського – Діана й Астарта. І все більше переважала друга. Ще 1845-го По зазнайомився з Сарою Гелен Уїтмен. Побачив її (познайомила Френсіс, щоб самій збутися), прочитав кілька її віршів – і з місця в кар’єр, як уперше. Саме так: тільки-но побачив – і вчепилося тебе відчуття: та, перша. Настільки все подібно. Старша за тебе. Ненабагато, років на шість, але ти послідовно робиш себе молодшим у біографіях – і видається, що на вісім або й на всі десять. Захоплена містицизмом і трансценденталізмом. (Мабуть, у їх першій розмові зачепилася тема метемпсихозу, якою По був тоді майже одержимий, шукаючи в цьому явищі шансу

47


Культреванш ¤ Богемний вісник №1-2 (3-4) ¤ Січень-лютий 2010

МАШИНА ЧАСУ

знову віднайти всіх дорогих і втрачених.) Хвороблива. Спочатку не хотів підтримувати жодного контакту. Вона хай як-небудь там, у Провіденсі, я – як-небудь тут, у Нью-Йорку. Остерігався неспокою, що наростав. Хтось хибно сказав (а радше сам це вигадав, щоб краще унаочнити очевидну для тебе схожість), що вона заміжня, і то дуже щаслива в шлюбі. Казав собі: не смій влазити, не розбивай чиєсь життя. Уникав навіть розмов про неї. Але на початку 1848 року Гелен сама дала привід для зустрічі. Написала і прислала вірш на Валентина. Ти відповів віршем, якого писав про ту, першу. Інакше не міг. І закрутилося… До літа ще був якось спокійним. Перефлуджувалися журнальним фліртом. Влітку біс у тебе вселився. За будь-яку ціну хочеш поїхати до Провіденса і зустрітися з тією, яку вже заочно палко любиш. Поки збираєшся – у гру вступає партія другорядних героїв. Нашіптують на два фронти: тобі про неї, їй про тебе. Ти не слухаєш пліток: у тебе своя голова. (Гаряча.) Вона слухає. Скандаліст, злісний шантажист, шахрай, махінатор, алкоголік, меланхолік, божевільний, підкаблучник, кровозмісник, все-на-світі. Не має жодного морального чуття. Цей останній аргумент доводить По до відчаю. Інші дозволяють собі підлоти, а я – цап-відбувайло? Купа ворогів навколо. Кожному якесь собаче діло до ваших взаємин, кожен хоче заглядати вам у карти в цій грі. (А ти підливай, підливай гравцям, Едді… масла в вогонь.) Їдеш нарешті у Провіденс. Бачишся з нею. Як підліток, ледь не в нестямі від самої її присутності, в екстатичному захваті дивишся на неї, майже падаєш до ніг. Як тоді. Ти казав, що Джейн Стеннард була суто ідеальним коханням твоєї юності. Але тепер ти не хлопчак. Астарта тебе замучила. Скрутила і плете з тебе мотузки, як сама захоче. І ти квапиш події, не в змозі навіть трохи почекати. Ведеш її на цвинтар (дивне місце для освідчин, але ж – маємо справу з Едді По) і, не даючи їй отямитися, вихлюпуєш емоції. Пропонуєш свою тремтячу руку, своє шалене хворе серце, свій порожній гаманець – себе цілого без останку. Обпікаєш цілунками й обіцянками, беззміс-

48


МАШИНА ЧАСУ

Культреванш ¤ Богемний вісник №1-2 (3-4) ¤ Січень-лютий 2010

товними, але щирими. Пишеш довжелезні листи осінніми ночами – знаєш-бо, що таке безсоння. Відчайдушно виправдовуєшся, відкриваєш усі закапелки душі. Як нікому, сповідаєшся в усьому – і у минулому, й у теперішньому. Ти говориш, що для тебе не має жодного значення вік – що він перед вічністю, чи має душа вік? Припустимо. Ти говориш, що не дозволиш порошинці на неї впасти і вітерцю війнути, щоб вона, скільки змога, одужала, а коли, не дай Бог… – тоді й ти з нею, ледь не в один день. Думаєш: недавно дружина померла на моїх руках; але тепер – розіпнуся, запряжусь у найважчу роботу, але не дам їй померти! Ти мав острах, щоб її майновий стан не переважив твій. Це для тебе було б принизливо. Виявляється, що Гелен цілком залежна від матері. Це, кажеш ти, дуже добре! Але на що вам жити? Ти – відомий на всю країну поет, ущипливий критик, у певному сенсі – успішний. Лишень що без гроша за душею. І не можна заперечити, що про деякі твої вади кажуть правду. Наприклад, про нестриманість і шкідливі звички. Ти не особливо відпираєшся, проте обіцяєш: я кину все. Навіть те, чого не починав. Тільки скажи: я гідний тебе? Потрібний тобі? Дивись, який я зразковий! Майже святий… Роззброюєш її. Дасть, дасть вона тобі руку, не сумнівайся. Голову закрутив так, що сама себе не пам’ятає. Але як бути з Енні Ричмонд, із якою ти запізнався ще в липні і в гості до якої постійно заїжджаєш по дорозі до Провіденса? Дружба з нею росте. Ти не можеш зібратися в Провіденс іншою дорогою, ніж через Вестфорд. Постійно бачишся. Доходиш до того, що з жахом (бо ж живій людині бажаєш, до того ж непоганій): ну коли ж він нарешті здохне, цей проклятий містер Ричмонд! З одного боку – привид минулого, дорогий як пам'ять, твій (майже), з іншого – земна, жива і тепла, але… не вільна. Ти ж не можеш любити їх порівну, правда, Едді? Змучений протиріччями, ти зважуєшся на диявольський план. Збираєшся у Провіденс офіційно просити руки Гелен, а Енні просиш прибути до твоєї смертної постелі. Прибувши у Провіденс, не зважуєшся піти до Гелен, бро-

49


Культреванш ¤ Богемний вісник №1-2 (3-4) ¤ Січень-лютий 2010

МАШИНА ЧАСУ

диш вулицями і врешті-решт купуєш дві унції опію. Внутрішньо. І мчиш до Бостона. Там, зупинившись у готелі, ковтаєш більшу частину. З тим, щоб решту – навздогін, як уже відправиш передсмертного листа до Енні й знову будеш у готелі. І – поганяй до пекла. Поганяй… Чортова чортопхайка зупиняється на півдорозі до пошти: якийсь імпозантний сумний чоловік відкинувся просто в салоні; людоньки, та це ж сам Едгар А. По! Тебе доправляють до готелю і ще на рік виривають з горлянки смерті. Повертаєшся й доводиш до кінця почате – тобто, звісно, заручаєшся з Гелен. Вертаєшся додому – сам на себе не подібний. Зовсім хворий. Призначено дату весілля. Ви підписали шлюбний контракт. (Як тебе бісять ці вислови.) Усе майно, гроші та цінні папери Гелен в руках її матері. Ну й що. Ти даєш Мадді вказівку впорядкувати Фордхем. (Це легше наказати, ніж виконати.) Сам поєднуєш приємне з корисним: домовляєшся про лекцію в Провіденсі в переддень весілля. Тим часом любі друзі, кохані кумці та шановні наближені до родини не сплять. Доповідають їй про вестфордські зальоти. Слідує вияснення стосунків. Вона: тебе бачили у кнайпі з друзями. І спробуй доведи, що це вони пили алкоголь, а я – ні при чому. Ще б не так образливо, якби правда, а то… Ну добре, не в тому річ. А Енні Ричмонд, як ти це поясниш? Ти починаєш вивертатися. Ми просто дружимо. Між нами нічого не може бути. І взагалі це особисте. Давай змінимо тему. Проте Гелен не вірить твоїм відмовкам. У неї вдома ти змушений офіційно відмовитися від претензій до екс-нареченої. Клянешся на чім світ стоїть, що це підступи недругів, що чистий як скельце перед нею (аби ж то…), що… Гелен невмолима. Ти благаєш уже бодай про одне: скажи, що любиш мене! Вона мовчить. «Скоро ваш потяг до Нью-Йорка», – нагадує недремна матуся. І під конвоєм їх родича (смішно: що, аби не вирвався й не прибіг назад?..) ти їдеш на вокзал. Подалі звідси. Гуркотять колеса потяга… Все, крапка. Кінець любовним листам, самооманам, беззмістовним мандрам, пошукам… Тільки робота, тільки література. Це

50


МАШИНА ЧАСУ

Культреванш ¤ Богемний вісник №1-2 (3-4) ¤ Січень-лютий 2010

твоя єдина незрадлива пристрасть. Ти справді сильний (відносно). У тебе залізна воля, вперта працездатність і навдивовижу ясна голова. Початок 1849 року. Ти багато пишеш, багато друкуєшся, багато смієшся чи іронізуєш – із себе чи з інших. Ти відвертий із собою. Твої сюжети проповідують критичну здатність розуму і здоровий скептицизм. Немилосердно стібешся з сентиментально-трансцендентальних, тупо закоханих, підданих владі грошей співвітчизників, які сприймають твої оповідки за чисту монету. Написав от про Кемпелена і його відкриття – і що, хіба не побіжать усі, як за командою, на розшуки викладок знаменитого (вигаданого тобою) вченого-алхіміка? Ти регочеш у своїй кімнатці. Сміх – він, знаєш, продовжує життя. А скільки там того життя – десь півроку. Я – Жабка-Стрибунець, і це мій останній вибрик. Допіру втирався в довіру, присягався в правдомовності, запевняв у достовірності, підкріплював фактами, і ось уже кутики вуст повзуть догори: вигадка, пародія, літературна містифікація, туман в очі. Король-і-блазень в одній особі, маска на масці. Обличчя не відрізниш. Ти сам уже не знаєш свого обличчя. Навіть твої портрети не подібні один на одний. «Я ніколи не був божевільним насправді, за винятком тих випадків, коли моє серце дотикалося…». Далі в тексті листа купюра. Можна відтворити так. Серце втомилося входити в клінч із любов’ю і смертю. Відмовляє. Тепер уже безнадійно відмовляє. Якщо ти бував божевільним, то Меджнуном. У гороскопі у тебе, кажуть, – чорний місяць. Меджнун – це в перекладі лик місяця... Герой якогось там шкільного чи університетського курсу. Поки він, шалений від надміру почуттів, мотається країною, творячи вигадливі арабески мотивів і сюжетів, десь там, far far away, вмирає з розпуки чергова Лейла. І ти не спроможний вирватися з зачарованого кола.

Ірина Дементьєва 51


Культреванш ¤ Богемний вісник №1-2 (3-4) ¤ Січень-лютий 2010

МАШИНА ЧАСУ

Пустельник, який сам собі ведмідь* 28 грудня 1950. Помер у Москві (місце захоронення не знайдене). Це останній рядок у хронології життя поета, прозаїка, драматурга, критика, есеїста, текстолога, музиканта, філософа, лектора Сигізмунда Кржижановського. Георгі Шенгелі назвав цього чоловіка ”продавленим генієм, рівним за обдаруванням Едгарові По й Олександрові Гріну”. І далі – ”жоден його рядок не був надрукований за життя”. Творча і життєва біографія Сигізмунда Кржижановського найбільше схожа на трагічний фарс, на суцільну фантасмагорію, відображену в його унікальній прозі та драматургії і водночас уповні передбачену нею. Почалося від народження: С.Кржижановський з’явився на світ 30 січня 1887 р. в польсько-єврейській сім’ї поблизу Києва. До 35-річного віку жив у Києві, але писав виключно російською мовою. Ось деякі факти з його життєпису. 1907. Закінчив Четверту Київську гімназію. Вступив на юридичний факультет Київського університету. Паралельно почав заняття на філологічному факультеті. 1918-1922. Лекції з психології творчості, історії та теорії театру, літератури, музики – в Київській консерваторії, театральному інституті ім. М. Лисенка, Єврейській студії, концертних залах. До речі, збереглась одна програма – першого циклу ”Читань і співбесід з питань мистецтва”, які вів Кржижановський у консерваторському семінарі композитора Буцького. ”1. Четвер, 1 березня. Культура таємниці в мистецтві. 2. Понеділок, 5 березня. Мистецтво та ”мистецтва”. 3. Четвер, 8 березня. Створений творець (І. Ерігення). 4. Понеділок, 12 березня. Чернетки. Аналіз закресленого. 5. Четвер, 15 березня. Вірші та стихія (в оригіналі – ”Стихи и сти*Див.коментар на сторінках ”Язикатої Хвеськи”

52


МАШИНА ЧАСУ

Культреванш ¤ Богемний вісник №1-2 (3-4) ¤ Січень-лютий 2010

хия”). 6. Понеділок, 19 березня. Проблема виконання”. 1919. У журналі ”Зори” (№ 1) надруковано оповідання ”Якоби и Якобы”, а в ”Недели искуства, литературы и театра” (№ 2) – ”Катастрофа” і ”Лес карандашей” (не знайдено). (Проза С. Кржижановського дуже важко надається до перекладу, окремі назви його творів, перекладені, втрачають свою несподіваність і привабливість, тому в окремих випадках я залишатиму їх неперекладеними). До 1922 р. – часу переїзду до Москви – Кржижановський знайомиться з Лесем Курбасом, О. Дейчем, В. Вернадським. У Москві його друзями стають М. Бердяєв, О. Сєвєрцов, О. Таїров. Ставлення до революції і суспільних катаклізмів узагалі у С. Кржижановського було оригінальним. ”Революція, – писав він, – пришвидшення фактів, за якими не встигає думка”. ”Я живу на берегах книги, званої ”Суспільством”. ”Читаю – щоправда з перебоями – Леніна, Плеханова, Каутського, Бернштейна et set, намагаючись розв’язати ”або-або”, яке мене мучить, і не знаю далебі, хто я – шахіст, що надто довго задумався над черговим ходом, чи партач, який уже програв гру...” (Пізніше Кржижановський напише оповідання ”Програний гравець”, де один із шахістів перетворюється на фігуру коня, а гра триває без жодних змін). ”Легше верблюду пройти крізь вушко голки, ніж багатому крізь примружені очі Леніна”. ”Я спостерігаю, як майбутнє перетворюється в минуле. Соціалізм планує, розкреслює майбутнє, як минуле”. І нарешті: ”Буття нехай собі визначає свідомість, але свідомість не згідна”. 1923-1924. П’єса ”Людина, яка була ”Четвергом” (за схемою Честертона) і постановка її в Камерному театрі. Видавництво ”Денница”, що прийняло до друку ”Казки для вундеркіндів”, закривається, книга не виходить. Далі – смуга фатальних невдач: письменника вперто не друкують, хоча всі, знайомі з його творчістю, визнають безперечну талановитість самобутнього автора.

53


Культреванш ¤ Богемний вісник №1-2 (3-4) ¤ Січень-лютий 2010

МАШИНА ЧАСУ

1928. Спроба випустити повість ”Повернення Мюнхаузена” у видавництві ”Земля и Фабрика” (не вдалося). Цензурою зупинено книгу ”Збирач щілин”. 1929. Написано сценарій ”Свято святого Йоргена”, повісті ”Спогади про майбутнє”, ”Матеріали до біографії Георгіна Катафалкі”, ”Червоний сніг” (рукопис не знайдено). Закінчено комедію (”Умовність у семи ситуаціях”) ”Писана торба” (не поставлена). У 30-ті та 40-ві роки С. Кржижановський майже повністю віддається науковій роботі, пише кілька десятків статей про Шекспіра. Проте в цей час з-під його пера виходять оригінальний сценарій до вистави ”Євгеній Онєгін”, лібрето опери ”Суворов”. 1939 року письменника, жодна книжка якого не вийшла друком, приймають до Спілки письменників СРСР. Цікаве ставлення С.Кржижановського до ситуації, що склалася довкола нього, своє місце в суспільному середовищі філософ визначає теж двозначно. У листах до дружини знаходимо безліч афоризмів, які вповні відображають світогляд і стиль мислення С. Кржижановського. ”Бетховен, якого грають фальшиво, – натякає він на свою письменницьку долю, – все-таки Бетховен. Навіть більше: той Бетховен, якого зовсім не грають, – також Бетховен”. ”Як письменник – з ким я, з більшістю чи меншістю? Якщо рахувати за числом голів, то я в меншості, але якщо брати за кількістю думок, то хіба я не в більшості?” Можливо, дорога до друку для С. Кржижановського була б ширшою, якби його не зненавидів патрон тогочасного письменства Максим Горький. Пізніше Кржижановський напише: ”У нас найсолодше живеться Горькому, а багатше за всіх – Бєдному”. ”Література: боротьба властителів дум з блюстителями дум”. ”Коли над культурою кружляють ворожі розвідники, вогні в головах мають бути загашені”. Не помічений долею Сигізмунд Кржижановський сміється і помалу спивається. ”Гумор, – пише він, – це хороша погода мислення”. ”Сп’яніння дає гліссандо світовідчуттів до світоневідчуття включно”. Поступово картина стає все похмурішою, письменник виводить по-

54


МАШИНА ЧАСУ

Культреванш ¤ Богемний вісник №1-2 (3-4) ¤ Січень-лютий 2010

вні туги, відчаю і безсилого болю слова. ”Я живу в такому далекому майбутньому, що моє майбутнє здається мені минулим, віджилим і зітлілим”. ”Я – той пустельник, який сам собі ведмідь”. ”Коли я поривався до життя – мене зустріли холодом, коли я помер – мене зустріли мерзлою землею”. ”Коли помру, не заважайте кропиві розростатися наді мною: хай і вона жалить”. ”Моє життя – сорокарічне блукання в пустелі. Землю обітовану мені буде запропоновано з заступів гробарів”. До найулюбленіших образів С. Кржижановського належать постаті Мюнхаузена та Гулівера. Одні з найоригінальніших творів письменника – ”Повернення Мюнхаузена” і ”Новий Гулівер”, до обох написано сценарії: художнього кінофільму та мультфільму. Не випадково вірш Павла Антокольського, присвячений С.Кржижановському, має назву ”Гулівер” (подаю у власному перекладі): Надходить ніч. Вином тхне від збіговиськ. Жовтіють вікна. Йде наосліп люд. У слів, що до людей летять, є совість І ніжність, перетворена на лід. У час, коли змішались і злилися Стук пульсу, дощ і звук чужих зневір, Приходить в мозок ліліпутських лисин З незаперечним правом Гулівер. Якомусь посивілому маляті Накидавши свій недозрілий шлях, В їх маячні замешкавши, як в хаті, Він дихає ще сіллю бід і лих, І бігом вільних миль, і чорним пилом, Що фосфором підморгує ночам, Бажанням жити, плеканим над силу, Яке, можливо, лишиться нічим... Проза Сигізмунда Кржижановського – від Свіфта і Гоголя, як він

55


Культреванш ¤ Богемний вісник №1-2 (3-4) ¤ Січень-лютий 2010

МАШИНА ЧАСУ

сам зізнався. Говорячи про культурний контекст його епохи, треба згадати імена Андрія Білого, А. Платонова, М. Булгакова в Росії, Ф. Кафки, А. Камю в Європі, Г. Гарсії Маркеса в Америці. Обізнані з творчістю С. Кржижановського люди схильні вважати його предтечею Борхеса. Художній, естетичний, філософський зміст його творів визначити однозначно неможливо. Це і магічний реалізм, і науково-сатирична фантастика, і логіка абсурду, і позитивний екзистенціалізм з індивідуальною ”науковою” міфологізацією дійсності. 1989 року з’явилася перша книжка Кржижановського ”Спогади про майбутнє”, 1991-го друга – ”Казки для вундеркіндів”. Передмови для обох видань написав Вадим Перельмутер, ними я і скористався під час подачі біографічного та творчого матеріалу. Гадаю, короткий перелік назв творів С. Кржижановського, які увійшли до цих двох книг, вельми допоможе зрозуміти унікальність образного мислення автора і, сподіваюся, зацікавить тих, хто вважає себе інтелектуалами. Оповідання ”Не вкушений лікоть”, ”Квадратурін”, ”Бічна галузка”, ”Смерть ельфа”, ”Тринадцята категорія глузду”, ”У зіниці”, ”Шви” (1 частина – ”Людина людині – привид”, 2 – ”Бутерброди з метафізикою”, 3 – ”Пурвапакшин”, 4 – ”Не п.”, 5 – ”Роздуми про панталик”, 6 – ”-1”, 7 – ”Украдені самотності”, 8 – ”Розмова про кроки”, 9 – ”Ще розмова: про індекс 1.76”, 10 – ”Доктор Шротт”, 11 – ”М’яке та жорстке”, 12 – ”Метафізика без бутерброда”, 13 – ”Пішак на лінії D”), ”Життєпис однієї думки, ”Прикутий Прометеєм”, ”Збирач щілин”, ”Чуть-чуті”, ”Програний гравець”, ”Спіноза та павук”, ”Розмова двох розмов”... Повісті ”Спогади про майбутнє”, ”Автобіографія трупа”, ”Клуб убивць букв”, ”Повернення Мюнхаузена”. ”Письменник має бути там, де його тема”, – вважав Сигізмунд Кржижановський. 35 років тема цього письменника була у Києві, тож принаймні цей факт зобов’язує нас відкрити цього ”напівземляка” бодай для себе.

Назар Федорак 56


ЯЗИКАТА ХВЕСЬКА

Культреванш ¤ Богемний вісник №1-2 (3-4) ¤ Січень-лютий 2010

Хелльоу, публіко моя укохана! Далі з тобою Хвеся Макарівна Кусиязик власною персоною. Ледь я, на правах мітольогічної героїні, порозвінчувала у передноворічному нумері кілька невинних мітів, як шеф-редахтор наш (не менш укоханий, ніж ти, публіко :)) вирішив мітольогізувати обидва наступних числа, для чого їх і з’єднав докупи. І мені, бідолашній, його уваги дісталося першій... Оце ось, шановні друзі-подруги, шо ви бачите зліва, – начебто мій портрет, ним, нелюдом, намальований, чи, шефредовими словами хвормулюючи, дружній шарж (аби мене більше ні з якими нобеліянтками, мовляв, не плутали)... Доробилася! Дорозвінчувалася! Не знаю, може, як на шефредахтора, малює він і не найгірше, але ніколи не думала-не гадала, же у когось асоціююся з земноводними... Я ж їх боюся! З дитинства. Прошу вас несамовито, друзі-подруги, запропонуйте якісь гальтернативні гінтерпретації мого образу. Малюйте, скануйте та надсилайте на адресу: kultrevansh@ukr.net. За мною не заіржавіє! Хоч би що, а кобіта я до утисків витривала, тож продовжую чесно виконувати покладені на мене обов’язки. Зокрема, мені доручено прокоментувати певну особливість публікації “Письменник, який сам собі ведмідь”. Ся стаття, дорогусі мої, провадить одразу два екскурси у часі. І тому, що вона – про історичну постать, і тому, що, м’яко висловлюючись, “запозичена” із газети “Літ-Арт”, тієї самої, же її (маєте пам’ятати!) Скиба видавав у дев’ятдесяті. Напрошується патосний висновок: не ста-

57


Культреванш ¤ Богемний вісник №1-2 (3-4) ¤ Січень-лютий 2010

ЯЗИКАТА ХВЕСЬКА

Сліва-фест 2010. Фото sevama, nexigo

ріють не лише імена,а й деякі опуси їм присвяені:)! Гаразд. Як каже мій знайомий чиновник, перейдемо до питань насущних... “Полонез”, по якім богема плакала, ся, звісно ж, відкрив. Ну то вже всі знают. А “Очеретяний кіт”, шо я його у попереднім числі похвалила, геть ся спаскудив! Там тепер у меню понаписували, же мінімальне замовлення – 50 грн, і атмосхвера стала протилежною до тієї, яка була... Певно, я своїм дурним язиком

58


ЯЗИКАТА ХВЕСЬКА

Культреванш ¤ Богемний вісник №1-2 (3-4) ¤ Січень-лютий 2010

наврочила, хвалячи... І чого’м не прикусила вчасно?!.. Але то ТАКЕ (як Іздрик каже:))... У лютому ся скоїв Сліва-фест. Сергієві-бо Пантюкові черговий День народження випав, а він, як і наш шеф-ред, любит його відзначати у хвестивальний спосіб. Дійство два дні тривало. У приміщенні Спілки письменників. Йой, що ся робило! Усяке, словом. Мені, приміром, слем ся сподобав, же його “старші” мистці з “молодшими” першого дня затіяли... Молодість узяла гору, але я від “старших” чула на своє ліве вухо, шо то все винен один “підрахуй” із журі... Ить! Ну як тебе, язику, не відкусити?!.. Пробачте, панове, та з цитати слова не викинеш, особливо якщо воно там – одне... А на смолоскипівському Клюбі творчої молоді, шефом нашим опікуваному, тим часом встигли попрезентуватися і премії свої нарешті особисто отримати двійко лавреятів (лавреяток :)) минулої “Неосфери” – Юлія Ванда-Мусаковська (Львів) та Маргарита Ротко (Київ). На черзі – Олексій Чупа з Донецька. Теж “НЕОсферату”. Жеби сьте не думали, шо Скиба тілько жіночій статі нагороди вручає... А ще у березні передбачається День поезії, а отже – багатолюдна, гонорова поезоакція “21”. Здибаємося! Ваша Хвесюня

59


Êóëüòðåâàíø. Áîãåìíèé â³ñíèê. Ùîì³ñÿ÷íèé æóðíàë. www .kultrevansh.com ¹ 1-2 (3-4). ѳ÷åíü-ëþòèé 2010 Øåô-ðåäàêòîð: Ðîìàí Ñêèáà. ˳òðåäàêòîð íîìåðà: Ñâ³òëàíà Áîãäàí. ³äïîâ³äàëüíèé ñåêðåòàð: Íàòàëêà Ïàñ³÷íèê. Äèçàéí ³ âåðñòêà: boga4. Íà îáêëàäèíö³ âèêîðèñòàí³ õóäîæí³ ðîáîòè: Peter Marcek. Ðîçðîáêà ñàéòó: Îëåã Àðòþõ. Ðåäàêö³ÿ æóðíàëó íå çàâæäè ïîä³ëÿº äóìêó ñâî¿õ àâòîð³â, ìຠïðàâî ðåäàãóâàòè òà ñêîðî÷óâàòè ìàòåð³àëè. Ðóêîïèñè íå ðåöåíçóþòüñÿ ³ íå ãîðÿòü. Àâòîðè, ùî ïðèéøëè ïî ãîíîðàðè, íå ïîâåðòàþòüñÿ?


Гонорарний спонсор номеру:


Turn static files into dynamic content formats.

Create a flipbook
Issuu converts static files into: digital portfolios, online yearbooks, online catalogs, digital photo albums and more. Sign up and create your flipbook.