ЗМIСТ КУЛЬТ ШЕФ-РЕДА Роман Скиба.То з весною вас, громадяни! - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - -1 БУКОГЛЯДИНИ Неозброєним оком Бук-реформа - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - -- -2 Озброєним оком Анна Рибалка. Хіросіма, де завершилася ніч- - - - - - - - - - - - - - - - - - - -4 Ростислав Семків. Вісім повчальних монологів (digest) - - - - - - - - - -7 КУЛЬТ ГОСТЯ “Я перевтілююся в маленьких людей...” Інтерв’ю Наталки Пасічник із Танею Малярчук - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - 13 ЗАЕКРАННЯ Анна Рибалка. Що приховує обгортка?- - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - 16 МАШИНА ЧАСУ Ірина Дементьєва. Журналістська одіссея По- - - - - - - - - - - - - - - - - 20
КУЛЬТ ШЕФ-РЕДА
Культреванш ¤ Богемний вісник №3 (5) ¤ Березень 2010
То з весною Вас, громадяни!
Зважаючи на те, що ми, як завжди, дещо затрималися з виходом номеру, вона вже не просто календарна, а найсправжнісінька! Отож зайцям давно час міняти забарвлення хутра, а нам – форму одягу! Я, як засвідчує фото, з цими змінами не забарився…. Культреваншуймо, чи що?.. Роман Скиба
1
Культреванш ¤ Богемний вісник №3 (5) ¤ Березень 2010
БУКОГЛЯДИНИ
ком Озброєним
не
Ганнобуківський привіт, шановне читацтво! Все тече, як відомо (особливо навесні), все змінюється (бо як же інакше?!) Ось і заповідана реформація мого шматочка “Букоглядин” стала дійсністю. Ну, за новизну! Перший роман сучасного українського поета і прозаїка Павла Вольвача.Місце пролетарське Запоріжжя, Другий Шевченківський мікрорайон. Час – кінець вісімдесятих, дивна суміш свободи й несвободи. Людина – його кличуть Павло, Паша, Пашок… Він чекає… Чекає, що його «життя на 140 рублів», які платять у художній майстерні заводу, колись зміниться. Але як це зробити, Пашок не знає. Роман «Кляса» здобув третю премію в номінації «Романи» на конкурсі «Коронація слова» (2003).
«Фоліо», 2010.
До антології увійшли абсолютно різні за стилем лірично-еротичні прозові та віршовані твори 53 авторів з України, Білорусі та Польщі, які брали участь у Міжнародному фестивалі сучасного еротичного мистецтва «Березневі коти», що вже п’ятий рік поспіль проходить в кінці березня у місті над Ужем. У книжці можна знайти більше півсотні текстів як добре відомих в Україні літераторів (Юрій Винничук, Юрко Іздрик, Петро Мідянка та ін.), так і дебютантів, які в різний час були Поліграфцентр «Ліра», учасниками та гостями фесту. Третину із них 2010. складають закарпатці.
2
БУКОГЛЯДИНИ
Культреванш ¤ Богемний вісник №3 (5) ¤ Березень 2010
«Декамерон» – антологія сучасної української прози, до якої увійшли нові оповідання десяти популярних вітчизняних письменників. Твори, зібрані під цією обкладинкою, дають чітке уявлення про стан сьогоднішньої літератури, іноді дозволяють побачити авторів у дещо несподіваному світлі, а сама книга є яскравим свідченням про десятиліття, що минає, з його шалом, любов’ю та ніжністю. «Клуб сімейного дозвілля», 2010.
Нова книжкова інкарнація відомого роману у віршах Ліни Костенко, написаного ще у 60-ті.
«Либідь», 2010.
Лірика, лірика, лірика... Земна, космічна, усяка така різна, Павлюча словом...
«Твердиня», 2010.
До зустрічі! Ганна forever
У підрубриці використано матеріали сайту «Буквоїд».
3
Культреванш ¤ Богемний вісник №3 (5) ¤ Березень 2010
ком Озброєним
БУКОГЛЯДИНИ
Хіросіма, де завершилася ніч
«Хіросіма, любов моя» – книга провокаційна. Вона напружує вже своєю назвою та дизайном обкладинки. Першопочаткове знайомство з виданням викликає у читача певний культурний шок. І, звісно, інтригує: зрозуміло, про що йтиметься, лише невідомо, як саме. Але цей твір – насправді не про трагедію понадпівстолітньої давності. І навіть не про «бурхливий, але короткочасний любовний роман», як декларовано в анонсі. Твір «Хіросіма, любов моя» – це роздуми про пам’ять і забуття. Насамперед декілька слів про авторку. Маргеріт Дюрас народилася в Індокитаї (В’єтнам), але незабаром переїхала до Франції. Впродовж Другої світової війни брала участь у русі Опору, на час написання цієї книги була уже відомою письменницею, однією із засновниць французького «нового роману», авторкою «Моряка із Гібралтара», «Модерато Кантабіле» та численних сценаріїв. «Хіросіма...» теж є кіносценарієм. Фільм, знятий за ним, отримав премію «Оскар», а також винагороду на Канському фестивалі 1959 року. В чому ж винятковість саме цього сценарію – винятковість навіть для самої Маргеріт Дюрас, яка у творчості і раніше осмислювала події війни? Деяким подіям суджено назавжди зафіксуватися у досвіді людства. Інша річ: як? І чи можна адаптуватися до цього досвіду? Географічна карта світу – та, що існує лише в нашій свідомості, – наче маяками, які світять, не згасаючи, заповнена назвами територій, населених пунктів, що викликають стійкі асоціації. Спогади про трагедії, які сталися тут. Про біль, який було пережито. Це своєрідні острівці болю. Такі, як Хіросіма. Сюжетна колізія розпочинається з зустрічі двох людей – настільки різних, наскільки це можливо. Він японець, вона – француженка.
4
БУКОГЛЯДИНИ
Культреванш ¤ Богемний вісник №3 (5) ¤ Березень 2010
Будь-яке твердження про тривалі стосунки між ними є нелогічним. І все ж спалахує пристрасть. Адже почуття не визнають логіки. Ця любов не має і не може мати майбутнього: у кожного – своя сім’я, своя батьківщина, місце у цьому світі. І двоє закоханих, які вже завтра розлучаться назавжди, розповідають про найсокровенніше – про свою задавнену скорботу. Про географічні назви, звучання яких є для них синонімом душевних мук. Про Хіросіму і Невер. Маргеріт Дюрас мусила спершу пережити те, про що писала згодом. Ця жінка стала свідком Другої світової війни: періоду людської історії, якому не було аналогів у минулому. У неї не було вибору: їй слід було впоратися з усім, що відбувалося тоді, і вижити. Вижити, не забуваючи. Події, очевидцем (а згодом і літописцем) яких стала Дюрас, допомогли їй усвідомити: немає різниці між трагедією цілого народу і розпачем звичайної людини, яка втратила когось із близьких. Особистий біль від втрати коханого співмірний із національною скорботою. Неможливо забути про Хіросіму. Говорити про неї можна будь-де, навіть під час любовного побачення. Адже святотатством є не час або місце обговорення трагедії світового масштабу: святотатство у тому, що вона сталася. Країна, що пережила страшну трагедію, і дівчина, яка подолала власну душевну драму. Їх долі переплітаються. Неможливо відділити трагедію Хіросіми від болю самотньої божевільної від горя Ріви, що оплакує коханого – коханого, який за збігом обставин воював проти її Батьківщини. Ми можемо коментувати події у Хіросімі, спираючись на те, що знаємо. Можемо засуджувати чи жаліти юну француженку, яка закохалася у ворожого солдата, – відповідно до наших уявлень про моральність і правильність-неправильність. Але два міста – Хіросіма і Невер, – стали пам’ятниками скорботи для героїв. І цей факт неможливо заперечити чи проігнорувати. Та (на щастя?) життя підвладне своїм законам. Воно продовжується, поступово стираючи у пам’яті найважливіші спогади. Триває
5
Культреванш ¤ Богемний вісник №3 (5) ¤ Березень 2010
БУКОГЛЯДИНИ
і життя відновленого міста Хіросіми. Адже коли герой ствердно відповідає на питання: «У Хіросімі ніколи не кінчається ніч?», він лукавить. У Хіросімі не кепкують із фільмів про мир, бо знають, якою дорогою є його ціна. Поза тим, тут розуміють, що Всесвітній час не зупинився і людям слід іти далі. З ним у ногу. Це усвідомлює кожен із мешканців міста. Герой твору, зокрема, пристосувався до нього. Він – успішний чоловік, задоволений собою та наскільки можливо щасливий. Він досяг успіху. Він живе далі. Людям потрібні не просто документальні оповіді про минулі лихоліття, які можна вийняти з закамарків пам’яті. Чистий документалізм позбавлений сенсу - переконана Дюрас. Потрібне осмислення, – ба ні, співпереживання, – подій читачем (глядачем). І не інакше. Переживши (подолавши?) минуле, герої дають одне одному нові імена: Хіросіма. Невер… Назви, що набули для них нового змістового наповнення, які вони мусять викреслити зі свідомості. І, всупереч усьому, згадуватимуть довіку. Одне з трагічних прозрінь героїні фільму – думка про те, наскільки насправді схожі між собою люди. Схожі на тих, з ким воюють. На тих, у кому через безглузде непорозуміння мусять вбачати ворогів. Ця думка – найкращий доказ абсурдності війни. Кожної з воєн… Наскрізним у творі є образ кішки. Вона – мовчазний спостерігач, що з’являється і на площі Миру у Хіросімі, і в неверському підвалі, де була замкнена Ріва. У якісь моменти дівчина ототожнює себе з нею. Образ цей – складний і багатовимірний.Кішкою є і сама Ріва, і світ навколо. І пам’ять. Історія покоління недійсна без осмислення окремих людських доль. Ми багато чого не можемо змінити чи виправити. Проте суттєво інше – як ми ставимося до минулого. Значення має – що ми насправді знаємо про Хіросіму. Анна Рибалка
6
БУКОГЛЯДИНИ
Культреванш ¤ Богемний вісник №3 (5) ¤ Березень 2010
Вісім повчальних монологів (digest: журнал «Український тиждень»)
Анотація нової книжки Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» каже правду: роман недаремно порівнюють із творами Достоєвського й Томаса Манна. Можемо ще додати Пруста з його потоком свідомості та розгалуженими каскадами сюжетних ліній, Джойса з тим самим потоком і зміною точок зору та інших. Так, нехай із запізненням у більш як три чверті сторіччя, але українська література нарешті має зрілий модерністський роман – наголошено велику (832 стор.) книгу, яка намагається охопити, відчути, продумати життя, смерть, любов, інші константи світобудови в усіх їх сенсах. Це масштабна рефлексія, інтелектуальний виклик і стилістично розкішна територія для правдивих гурманів тексту. Як його читати? Але час промайнув. Зараз не початок минулого століття, тож читачів, здатних перетравити впродовж кількох вечорів чи безсон них ночей 800-сторінковий, навантажений масою міркувань роман, переважно вже немає. Це правда – визнаймо. Просто не стане часу. І гімназії тепер теж не такі, як тоді. Інші. Тому… вочевидь, не всі читатимуть роман повністю.
7
Культреванш ¤ Богемний вісник №3 (5) ¤ Березень 2010
БУКОГЛЯДИНИ
У «Грі в класики» Кортасара рекомендовано кілька способів прочитання його тексту: можна всі розділи по черзі, а можна – відповідно до спеціальних схем автора; або й загалом, як заманеться. Те саме цілком застосовно й до «Музею покинутих секретів». Більшості читачів, а кожна культурна людина нашого простору таки мала б узяти цю книжку до рук, я б радив починати читання від третього розділу («Сни Адріяна») і далі перескочити зразу ж до розділу шостого («Останній сон Адріяна»). Такий читач матиме повнокровний повстанський «екшн»: підшкірне відчуття напруги й небезпеки воєнного часу, завдання, сутички, криївки, вірність, зрада, а також любовний трикутник – навіть багатокутник. Усе цілісно, динамічно й гостро: 208 сторінок тексту. Звісно, претензії до цієї частини роману все одно будуть, адже фактично немає батальних сцен, дещо екзотичніше, ніж могло б те бути насправді, прописано любовне життя повстанців, а найгірше те, що за 50 сторінок до кінця повстанських епізодів уже знаєш, яким буде фінал. Захопленим пані Оксаною та фемінізмом юнкам і юнакам, а також усім, хто на власному досвіді знає життя в Києві упродовж останніх 20-30 років, я б радив читати другий, четвертий, п’ятий та сьомий розділи (близько 430 стор.), які обертаються довкола трьох об’ємно й сильно прописаних персонажів: активних «селф-мейд» жінок – тележурналістки Дарини Гощинської та її подруги Владки Матусевич, – а також коханця першої з них Адріяна Ватаманюка. Цей персонаж, зі свого боку, відсилає до «повстанського» сюжету, але йти в це відгалуження не обов’язково, тим більше, що певне, нехай навіть куртуазне, оречевлення жінок у «воєнній» частині (медсестру Рахилю персонаж завойовує із суто гемінґвеєвською маскулінною прямотою) може суттєво підпсувати враження симпатикам гендерної коректності.
8
БУКОГЛЯДИНИ
Культреванш ¤ Богемний вісник №3 (5) ¤ Березень 2010
Друга стратегія читання буде особливо цікава спраглим аналізувати відчуття змінності сучасного нам Києва. І топоніміка, і побут, гучні скандали, заявлені відкрито політичні гравці – цікава й барвиста панорама простору довкола нас, яку хочеться, немов калейдоскоп, пересипати знову й знову. Впізнаваність прототипу Владки Матусевич перетворює цю частину роману на ще одну, паралельну «повстанській», сагу – і до її пафосу в нас не стане претензій. Врешті, невеликій жменьці нас, малесенькій шопті гуманітаріїв, які мають читання об’ємних текстів за професію, варто, звісно, простудіювати весь роман. Співпереживати, погоджуватися й сперечатися, кривитися через окремі банальності, радіти вдалим сюжетним ходам та багатому інтертекстуальному аранжуванню. Те ж, що дратує, – дратує лише мене; не виключено, що вас дратуватиме в тексті щось інше. Геть учительку! Найбільше, звісно, напружує сама Дарина Гощинська. Це її монологи чуємо впродовж цілого тексту (і так само прочуваємо в інтонаціях сучасного нам Адріяна). Дидактика її погляду спрямована на все довкола, проте вражає навіть не гострота критики, а масштаби узагальнень, які дозволяє собі робити ця успішна тітка. Тотальна більшість журналістів навколо неї продажні, буквально всі депутати тільки й чекають, як зрадити опозицію, а бізнесменискоробагатьки таки вже зовсім позбавлені смаку й сентименту до національного, українського. Серйозно дістається молоді, пустоголовому поколінню, яке внаслідок своєї інтелектуальної обмеженості всуціль не фільтрує рекламного матеріалу з телевізорів, тупо висить в інтернеті й тільки чекає, як швидше продатися вже згаданим скоробагатькам,
9
Культреванш ¤ Богемний вісник №3 (5) ¤ Березень 2010
БУКОГЛЯДИНИ
підставивши їм для послуг свої молоді тіла. Пластикова самот ність та емоційна бідність прирікає всю цю генерацію на вельми непривабливе майбутнє: «Уявляю, – пророкує досвідчена зверхниця Гощинська, – яку криву суїцидів це інтернет-покоління видасть соціологам років через десять» (стор. 256). От, не вірить наша шановна завучка в силу віртуальної та розвіртуаленої дружби, в мережеві спільноти, в яких щогодини хтось ладен відгукнутися й підтримати. Утопія? Ми ще подивимося, чия утопія потужніша! Смайлик, смайлик, смайлик. Елітаризм, відмежування «меншості, яка розуміє» від тупого «піплу, що хаває» є наскрізною позицією всіх магістральних текстів Оксани Забужко, найперше, «Польових досліджень…» та Notre Dame d’Ukraine. Жодних півтонів – світ поділено. Й через отаку бездарну більшість наша країна не має шансів, хіба уважно простудіює натхненні послання Гощинської та зробить висновки. Ставки високі: ця велика книга має застерегти і врятувати цілу націю – не менше. Нам узагалі багато пояснюють у тексті – аж навіть подають визначення симулякра на стор. 601: таке собі охудожнене просвітництво, емоційно наснажене й підкріплене традицією жіночого втаємни чення. За останні 20 років у нас не було масштабнішого й мо гутнішого тексту; і більш дидактичного теж не було. Вражає, однак, відсутність розуміння того, що патріархальний світ, який направду відгонить гнилизною та цвіллю, – це таки спільна унісексова проблема й що варто перекидати містки, а не поглиблювати прірви. Втім, мої приватні просторікування вже наштовхнулися на критику найметкіших до читання інтелектуалок: «Тобі, чоловікові, всього цього не зрозуміти». Атож, куди нам, товстошкірим носорогам?! А от два Адріяни – центральні чоловічі постаті тексту – тестування, схоже, пройшли.
10
БУКОГЛЯДИНИ
Культреванш ¤ Богемний вісник №3 (5) ¤ Березень 2010
Сентиментальні чоловіки
Можливо, найслабшими епізодами в романі є сцени інфантильного любовного сюсюкання сучасного нам Адріяна та його коханої Дарини. Такого серіалу ми ще не бачили – ідеальна жінка та її ідеальний чоловік. Краса їх взаємин так само вражає, як і переконує: він прекрасно її розуміє, піклується, поступається, зворушується й плаче – просто основ’яненківська Маруся. А Гощинська поруч, звісно ж, козир-дівка! І тим більше розчулює, як влад із усіма цими пестливими звертаннями (Киць, Зайчик, Лялюся) героїня намагається «грати дурочку», ой, навіть навмисно помиляється в сюжетах: адже ліжко до підлоги пригвинчують не в «Баскервільському псові», а в «Пістрявій стрічці». Ну, треба ж потішити чоловіка! Паралельна пара в «повстанському» сюжеті демонструє не менш козирну Гелю й також Адріяна (Звіра, Кия), сторожкого до небезпек, інтуїтивного інтроверта, який постійно рефлектує, навіть під час виконання ризикованого завдання. Тоді, коли в півкулях не те що чоловіка – будь-якої людини – вряд чи може залишитися щось, крім електричних розрядів адреналінового торнадо, Звір помічає красу піруетів снігу, музику дзеленчання трамваю, пригадує першу зустріч із коханою, розчулюється й плаче. Ласкавий та ніжний звір… А довкола нього – твариноподібні польські поліцаї, гестапівці й кадебісти, які стріляють, вочевидь, не думаючи. Гм, не диво, що ми програли. Гендерними розстановками, цими постійними фалосами та сексуальними звіряннями обох статей, а ще постійним аж до нав’язливості фізіологізмом (із усіма закладеними в роман фрикціями, еякуляціями та менструаціями) книжка просто проситься під скальпель психоаналізу. Але традиційне фройдистське дошукування перверзій, для якого авторка свідомо постачає купу
11
Культреванш ¤ Богемний вісник №3 (5) ¤ Березень 2010
БУКОГЛЯДИНИ
матеріалу, видається нам поверховим і не надто цікавим. Краще поміркуймо про інше: жінки роману мають більш чи менш вразливу, але сталу ідентичність, знають, хто вони. Зі слів Адріяна: її серед ночі розбуди – скаже, що журналістка. Чоловіки ж, особливо обидва Адріяни, навпаки, постійно плутаються у власних тожсамостях. Їхнє головне запитання: ХТО Я? Схоже, авторка чомусь просто не дає їм пройти відповідну стадію, залишаючи при собі не далі як 5-річними дітваками (з сонцем у кишені, звичайно). Їх включено до символічного порядку світу без пояснень, і є лише одна інстанція, яка здатна провадити такий контроль – це СуперЕго, правдива роль центральних жіночих персонажів цього тексту. Реванш, жорсткий реванш: уся книжка просякнута жаданням помсти за сподіяні кривди – гендерну, соціальну, національну. Кадебістам дісталося тепер сповна: авторка просто каструє їх на сторінках, метафорично й буквально. Футурологічний прогноз Цікаво, якою буде подальша доля роману? Наприклад, виокремивши переобтяжену визвольним пафосом «повстанську сагу», вдалося б зняти непоганий фільм, цілком у стилі «Залізної сотні». А ще, прибравши з неї еротичні епізоди, цілком можна затвердити ті 200 сторінок для обов’язкового вивчення в національній школі. Досі ми мали лише «Солодку Дарусю» як сучасний аналог перечуленого Нечуя-Левицького. А ця книжка потужніша, вона може заступити у вітчизняному шкільництві монументальні тексти Панаса Мирного, хоч її прямолінійний ідеологізм, вочевидь, ближчий до улюбленої всіма учнями Fata Morgana. Ростислав Семків
12
КУЛЬТ ГОСТЯ
Культреванш ¤ Богемний вісник №3 (5) ¤ Березень 2010
Таня Малярчук: «Я перевтілююся в маленьких людей, щоб зрозуміти, наскільки маленькою є сама» Таня Малярчук належить до тих письменників, яких не відділяють від написаного ними. Або навпаки, перефразовуючи її земляка Тараса Прохаська, – прозу Тані Малярчук сприймають виключно крізь образ її автора. У цій розмові ми шукаємо межі літературної відвертості і трохи переймаємося письменницькою місією. Таке всяке-різне…
– Таню, як стався перехід у Вашій творчості від автобіографічної прози до портретів маленької людини, з яких власне і складена найновіша на сьогодні Ваша книжка «Звірослов»? – Жодного переходу не було. Я продовжую писати про саму себе, тільки в іншій формі. Нікого не здивую, якщо скажу стару заяложену фразу: всі мої герої – це я. Тільки це «я» – не те, що ви думаєте. Це не Таня Малярчук, яка народилася 1983 року, у місті Івано-Франківську, вчилася там-то, група крові така-то і т.д. Це Таня Малярчук плюс мільйон всього іншого, на що вона хотіла чи не хотіла бути схожою. У 19 років я пізнавала себе, тому здавалося, що мої тексти дуже автобіографічні. Це неправда. Там стільки ж буквально особистого, скільки у підручнику із зоології. Зараз мені стали цікаві інші люди. Я перевтілююся в інших – маленьких людей – щоб хоч трохи ліпше їх зрозуміти. І щоб зрозуміти, наскільки маленькою є я сама. – В одному з інтерв’ю Ви зізналися, що шкодуєте з приводу деяких автобіографічних моментів, описаних у першій книзі. Чи є, на Вашу думку, межа відвертості у літературі, яку не можна переступати?
13
Культреванш ¤ Богемний вісник №3 (5) ¤ Березень 2010
КУЛЬТ ГОСТЯ
– Насправді я шкодую не про автобіографічні моменти у своїх текстах, а про те, що мої близькі знайомі чи родичі вважають, ніби там є на них компромати. Іноді, пишучи абсолютну брехню, вдається її написати так, що люди починають сприймати все за правду. Наприклад, сестра моєї матері переконана, що оповідання «Жінка і її риба» з книжки «Згори вниз» списане з неї. Коли я писала це оповідання, про тітку навіть не згадувала. Вона була деякий час на мене ображена і зараз часто повторює – дивись, не пиши більше про мене. Мій батько теж часто каже: тобі не можна нічого розповідати, бо все потім буде в книжці. Я ж приписала своєму герою лише одну батькові фразу: те, що ти собі знаєш, я вже давно пересрав. Все це побічні ефекти писання. До недопорозумінь мусиш буди готовою. Але встановлювати собі якісь табу – я не вважаю це правильним. У літературі не може бути жодних табу, меж чи бар’єрів. Тобто вони є, але весь кайф у тому, щоб якраз їх переступати. – Якось Наталка Білоцерківець зазначила, що багатьом українським прозаїкам бракує відваги бути повністю чесним … Тому й з’являються зразки автобіографічної прози, де відсутні негативні зображення себе … – Я не вважаю, що чесність – це відвага. Знаю багато людей, які ріжуть правду в очі виключно з власного боягузтва. Це такий захисний рефлекс. Або епатаж. Мене така правда страшенно бісить. Чесність потрібна лише там, де вона потрібна. А стосовно негативного зображення себе... не знаю. Мені навпаки здавалося, що сучасна проза
14
КУЛЬТ ГОСТЯ
Культреванш ¤ Богемний вісник №3 (5) ¤ Березень 2010
максимально «негативно чесна». Я таке не дуже люблю. Кому цікаво читати автобіографію морального виродка? Краще подивитися серіал «Декстер». – Одна з Ваших перших повістей «Ендшпіль для Елізи» насичена артефактами побуту покоління, народженого у 80-тих. Це і добрі й суворі нянечки у дитячих садках, і популярні телепередачі для розвитку інтелекту, і загалом лексика періоду, на який припало їх дитинство. На Вашу думку, письменник має бути спостерігачем, літописцем своєї епохи? – Письменник не має ніким бути. Ані спостерігачем, ані літописцем. Він нікому нічого не зобов’язаний. Він не несе жодних соціальних місій. Він просто собі є і пише те, що вважає за необхідне. Будьякі імперативи роблять його немічним калікою. Або графоманом (я вживаю це слово не в абсолютно негативному сенсі, а в просто негативному). Епоху не треба спеціально описувати, вона сама лізе в текст. Через кожну мікроскопічну деталь. Напиши про любов - і ти напишеш про епоху. Напиши про що завгодно, про кіоск з розливним пивом – і ти напишеш про епоху. – А якою уявляєте для себе ідеальну старість? – Спокійною і безжальною. Мої десять дітей житимуть окремо і приїжджатимуть усі разом на великі свята до мене і мого старенького чоловіка у якусь глухомань поруч із лісом, річкою, горами і морем. У мене буде багато котів, одна вівчарка, один шотладський тер’єр і оранжерея з кактусами. Ага, і коні. І ін’єкція сильнодіючої отрути про запас. – І наостанок побажання читачам від Тані Малярчук. – Любіть себе і свого ближнього.
15
Спілкувалася Наталка Пасічник
Культреванш ¤ Богемний вісник №3 (5) ¤ Березень 2010
ЗАЕКРАННЯ
Що приховує обгортка?.. Усі, хто знайомий із творчістю Брета Елліса, заздалегідь здогадуються, чого можна чекати від його нової книги чи екранізації роману. Звісно, героями знову будуть представники американської «золотої молоді» 80-х, усе життя яких – суцільні розваги, елітні вечірки, рок-н-рол, наркотична ейфорія… І секс, багато сексу. Без сумніву, не минеться і без сцен насильства, кровопролиття, і не всі дійові особи залишаться живими до кінця фільму.
Батьки та діти Більшість героїв фільму можна, майже по-тургенєвськи, поділити на дві вікові групи: батьків та дітей. Представники старшого покоління, хоча й навчилися насолоджуватися життям не згірш від своїх нащадків, ще зберегли десь у глибинах пам’яті згадки про давні сімейні цінності. Про те, що колись (можливо, ще у їх батьків) існували шлюби, у яких подружні партнери любили і турбувалися одне про одного. Чи про те, що раніше батьки спілкувалися з дітьми, поділяли їхні інтереси, давали поради і просто – були частиною життя своїх нащадків. Тепер, у 80-ті, старше покоління еліти ЛосАнджелеса, за інерцією, ще намагається втілити ці уявлення у життя. Так Вільям, батько Грема і С’юзен, упродовж фільму робить кволі спроби врятувати свій шлюб із Лорою (Кім Бесінджер), а також помиритися з сином, якому він цілком байдужий, та донькою, що ненавидить його. Не те, щоб йому дорога сім’я, – просто Вільям боїться самотності і хоче уникнути значних фінансових витрат, неминучих у разі розлучення. Водночас він не хоче відмовлятися і від коханої жінки – телеведучої Шеріл Лейн (Вайнона Райдер).
16
ЗАЕКРАННЯ
Культреванш ¤ Богемний вісник №3 (5) ¤ Березень 2010
Лес Прайс, який із дружиною давно спілкується лише через посередництво адвоката, їде на відпочинок із сином Тімом, сподіваючись, що спільна подорож та спілкування зблизить їх… Проте обидві спроби «батьків» відновити втрачені сімейні зв’язки до фіналу фільму зазнають провалу – Вільяма проганяє дружина, розуміючи справжні мотиви його примирення з нею, а Тім, син Леса Прайса, відверто дає зрозуміти батькові, що вони обидва, попри кровний, біологічний зв’язок, – цілком чужі один одному. Їм немає про що розмовляти, немає сенсу зустрічатися. І вже «чорною» пародією на справжнє родинне життя виглядає так звана «сім’я» співака Брайєна Метро. На середині фільму ми дізнаємося, що у цього наркомана, садиста, любителя молоденьких дівчат і хлопчиків десь є дружина, у якої він викликає відразу, та маленький син, що панічно його боїться… Життя у раю Якщо старше покоління хоча б здатне відкопати у пам’яті уявлення про класичний сімейний кодекс, то молодь уже існує у світі без жодних традицій, моралі чи хоча б сильних пристрастей. Цілковита сексуальна свобода і повна відсутність заборон у інтимних стосунках унеможливила навіть прояви ревнощів (як не згадати діалог між Гремом та його дівчиною: «Мені не подобається, що ти спиш із Мартіном!» – «Але ти теж із ним спиш!»). У них є все. Їм дозволено все. Вони живуть у дивовижному, ірреальному світі, наче у спотвореному віддзеркаленні біблійного раю – у світі без гріха чи заборон, без добра і зла, без страждань та почуттів… Хоча дерево пізнання у ньому не росте. Тут усі щасливі, вродливі та вічно юні. І перервати це райське життя може лише нагла смерть або хвороба. Тоді ти вибуваєш із гри.
17
Культреванш ¤ Богемний вісник №3 (5) ¤ Березень 2010
ЗАЕКРАННЯ
Тільки один із молодих за віком героїв, Грем, настільки незадоволений своїм ідилічним, «райським» існуванням, що виголошує: «Я хочу, щоб хтось сказав мені, що є добре, що зле». Мимоволі спадає на думку образ нашого міфічного пращура – біблійного Адама. От тільки змієві-спокусникові у цьому едемі робити нічого… «Принци» й злидарі Відверте до брутальності зображення життя «багатих та успішних», «людей, що мають усе» породжує спокусу поморалізувати: от, мовляв, як псують людей великі гроші і пересичення матеріальними благами. Наче вгадавши це бажання, яке може виникнути під час перегляду, сценаристи та режисер збагатили фільм, здавалось би, не пов’язаною з іншими сюжетними лініями розповіддю про двох друзів-маргіналів, Джека (Бред Ренфро) та Пітера (Міккі Рурк). Джек і Пітер – злидарі й невдахи, які лише мріють про без турботне, розкішне жит тя, що його провадять інші. Цим двом немає часу нудьгувати – потріб но заробляти гроші. Але якщо багатіїв, рок-зірок, акторів, словом, усіх тих, хто вже отримав усе, що заманеться, мучить нудьга і відчуття цілковитої порожнечі свого існування, то цих двох пожирає шалена заздрість до успішніших та знаменитіших і жагуче бажання самим стати такими, як вони. Якщо Брайєн Метро, Грем, Тім Прайс настільки переситилися солодким життям багатіїв, що їх уже верне від нього, то Джек із Пітером ще не «скуштували раю» і хочуть і собі вхопити власну пайку розкошів. Вони наче двійко вовків, які вийшли на полюван-
18
ЗАЕКРАННЯ
Культреванш ¤ Богемний вісник №3 (5) ¤ Березень 2010
ня, – хоч боязкому Джеку не надто личить нав’язане обставинами амплуа хижака… У кінці фільму Джек навіть спромігся на благородний учинок – врятував життя хлопчикові, якого вони з Пітером перед тим узяли в заручники. У творах Брета Елліса, як і в їх екранізаціях, немає і не може бути позитивних героїв. Світ, створений ним, населяють або здеградовані покидьки, такі, як педофіл та наркоман Брайєн Метро, або кримінальні злочинці (Джек, Пітер), або просто нікчеми. Гламур, стиль, красива зовнішність та успіх – гарна обгортка, що приховує цілковиту, страшенну порожнечу душ цих людей. Вони не здатні любити. Вони черстві та байдужі одне до одного. Будь-кого з гламурних героїв фільму повністю характеризує вислів Блеза Паскаля: «До чого ж порожнім є людське серце, і скільки нечистот сховано у цій порожнечі!» Анна Рибалка
19
Культреванш ¤ Богемний вісник №3 (5) ¤ Березень 2010
МАШИНА ЧАСУ
Журналістська одіссея По Бувають люди, які навіть за найкращих умов для самореалізації йдуть до мети якомога важчим шляхом. Щоб не повторювати ані чиїхось успіхів, ані чиїхось помилок. У них у житті купа своїх. А коли й умови не найкращі – витрачають роки на боротьбу з вітряками й розкидання бісеру. Замість гри у бісер. Якщо є якийсь шанс нормально розпочати кар’єру – неминуче мусять його продовбати. Університет із тріском покинути (тріск: горять у каміні уламки меблів, зозла потрощених у кімнаті). Протекції так само з тріском позбутися. (Після того, як тебе виперли з крутого кадетського корпусу, нема мови про примирення з вітчимом. Він уже остаточно на тебе плюнув: маєш свою голову – роби, що хочеш. Ти ще просиш про допомогу, коли біда особливо прикрутить. За волосок від в’язниці, куди тебе мало не кинули за борги. Жди-сподівайся, виручить! Йому вже на цвинтарі прогули ставлять. У домі новий спадкоємець – син від другої дружини. А ти – ніби щеня з вулиці. Тож, недовго думаючи, без вибору слів викрикуєш в обличчя місіс Аллан усю правду про виводок нешлюбних дітей, яким по шматочку перепаде спокусливого пирога, – задля цього вона так старалася охмурити коханого батечка. Це – за Ельміру, татку. Думав, я забув? Я все пам’ятаю. У тебе таки справді чудова фактична пам’ять. І на образи теж.) Щобільше: попри те, що вийшли друком уже аж три збірки поезій, – лишитися невідомим, ніким у літературі. Півжиття за плечима, короткого життя, а ще практично нічого не зроблено. 1833 рік, Балтимор, будинок на Еміті-стріт. Тут у мансарді – у чорта на горищі – живе один фрік, який переводить свічки й папір для якоїсь писанини. Навчений досвідом, він доходить думки, що поезія хліба не дасть. Тепер нова мода – на прозу. За неї дають великі премії, на неї охочіше пишуть рецензії. Починає строчити оповідання. Про них попервах теж нічого не чути. Але ти впертий. Маєш багатий запас історій, перечутих від знаменитого оповідача – твого брата Вільяма Генрі, який згорів від алкоголю та сухот тут же, у твоїй мансарді. Та й сам ти, що
20
МАШИНА ЧАСУ
Культреванш ¤ Богемний вісник №3 (5) ¤ Березень 2010
пройшов практику вивертів серед родинного кола Алланів, вигадуєш талановито. Тим часом газета «Сетерді візітер» оголошує конкурс оповідань із солідним кушем у перспективі. Ти відсилаєш їм усе, що у тебе є: не тлустий, але добірний том «Оповідок Фоліо-клубу». Перше місце займає твій «Рукопис, знайдений у пляшці». (Еге ж, захоплене журі випустило з тієї пляшки небуденного джина.) Ти на коні. Знайомишся з відомим письменником, містером Джоном Кеннеді. Він запрошує тебе на обід як нову знаменитість. А тобі нічого вдягти на той обід. Людям соромно на очі показатись. Але ж… проїхатись на коні – розвага аристократичного Півдня, – нормально поїсти (а ти любиш нормально поїсти…), врешті-решт, відчути себе людиною. Ти набираєшся нахабства і просиш Кеннеді позичити 20 доларів на костюм. Зичать гроші, дарують костюм. І ти на коні. Отак ти в’їхав у літературу. Однак треба ще багатьох десятиліть – аж почерез Бодлера, Достоєвського, Блока, формалістів, Ролана Барта… – аби література остаточно в’їхала в тебе. …Едгару По його поява в літературних салонах видається фантастичним тріумфом. Він – помітна особа. Чоловіки не терплять його фантастично-автобіографічних екскурсів та міркувань про високі матерії, але жінки в один голос: який милий хлопець. Милий, нема чого заперечити. Дуже симпатичний від природи. Артистично розпатлане каштанове волосся. Великі й скорботні сірі очі. Бліде тонке обличчя, недбало зав’язана краватка (мегатруемокід!), елегантні, зі слідами військової виправки рухи, витончені манери, подиву гідна начитаність і немалий життєвий досвід. У матеріальному становищі діра, крізь яку провалюються випадкові копійки. За кілька місяців завдяки протекції Кеннеді По отримав місце редактора у ричмондському журналі «Сазерн літерері месенджер». Була між тим уже середина 1835-го. Довелося переїхати з Балтимора – і почати цим журналістську одіссею. All the life is a journey. Цей журнал – твоя перша вагома робота. Під стать тобі, теж молодомуперспективному. Трудишся не покладаючи рук, із шаленим завзяттям. Ти маєш талант легко сходитися з людьми – чи просто відвагу з ними поводитися як із рівними, змушуючи себе поважати. У тебе метке, ущипливе перо рецензента. Чуття вартості літературного матеріалу.
21
Культреванш ¤ Богемний вісник №3 (5) ¤ Березень 2010
МАШИНА ЧАСУ
Проникливий нюх на нове й цікаве для публіки. Чіпка пам’ять (що раз побачив – відбилося в ній до йоти; це проявляється в описах відвіданих місцевостей, у характеристиках людей, у вільному цитуванні чужих праць). Здавалося б, армія та мансарда з нуждою мали відбити у тебе охоту до читання, але ти читаєш таки не з обов’язку – подовгу просиджуєш у публічних бібліотеках. І справді багато знаєш. З-під твого пера пливе публіцистика вельми широкого діапазону: між юністюперспективністю Моцарта і чотирма ударними нотами Бетховена. І вже коли прозвучали – гаплик піддослідному. Тепер усі, хто досі тебе ганив як поета у рідкісних газетних згадках, дістануть сповна. Пам’ять у тебе заклята. Через чотирнадцять років ти згадаєш гостру критику на себе одному поету-пастору, воздавши йому так, що вся літературнопубліцистична рать сплесне в долоні. Аби ж то тільки один Руфус Доус. І у «Месенджері», і в виданнях-наступниках, співпрацюючи з ними, По користатиметься зі свободи слова якнайкращим чином, роблячи її знаряддям розплати за завдані душевні рани. Устигав на подив багато. Редагував і писав журнальні публікації – замітки на злобу дня, рецензії, огляди, – вів жваве листування з авторами (тут у нього було своєрідне ноу-хау: він вигадав щось ніби розсилку, скомпонувавши універсальну модель ділового листа на будь-який випадок життя: шановний …, чи не могли б ви…, у такий-то номер, до такого-то числа… і т. д.), власноручно готував і розсилав конверти з номерами журналу його передплатникам, відповідав на різноманітні листи в редакцію, а попри те не забував і про власну художню творчість. Та ось поряд із шаблонними «чи не могли б…» з’являються й такі рядки: «Мої почуття на цей момент направду гідні жалю. Я потерпаю від такого упадку духу, якого ніколи досі не відчував. Я намарне борюся проти засилля цієї меланхолії… Ви мені повірите, коли я скажу, що лишаюся досі нещасливим, незважаючи на суттєве поліпшення моїх життєвих обставин. … Я страждаю – і не знаю чому. Втіште мене, адже ви можете. Але покваптеся, інакше буде запізно. … Запевніть мене, що жити варто, що жити, врешті-решт, потрібно, і ви доведете, що ви мій справжній друг. Вмовте мене чинити правильно. … Ви не можете не бачити, що я переживаю занепад духу, який (кілька слів закреслено) згубить мене, коли триватиме довго». Нерви перенапружені. І з пляшки
22
МАШИНА ЧАСУ
Культреванш ¤ Богемний вісник №3 (5) ¤ Березень 2010
вилазить дух джину. Ти абсолютно не вмієш пити. Від пінти тебе вже водить, трохи більше – зовсім втрачаєш самоконтроль. Приходиш хитаючись у редакцію і валишся за стіл з рукописами й листами. Темна ріка змикається над головою. Сам не перепливеш. Течія тягне униз. Адресат наведеного тут листа, Кеннеді, спільно з власником журналу Томасом Вайтом витягає тебе з виру. Попередження: хочеш продовжувати писати – кидай бухати, і навпаки. Вибирай. Звісно, вибираєш перше. На цей раз, і ще раз, і ще стільки-стільки раз. Поки останній. За час роботи По в журналі його наклад зріс усемеро. А зарплатня редактора – трохи менш як удвічі. Едгар розумів, що на ньому стрижуть купони. У нього з’явилася ідея-фікс: започаткувати власний журнал, щоб не ходити ні під чиїм керівництвом, писати про що заманеться і самому розпоряджатися касою. Тому у січні 1837 р. По несподівано порулив до Нью-Йорка. Майже вся біографія Едгара По була перевіркою на виживання. Але переїзд на північ був продиктований ще й пошуком справжнього визнання. По обридився Півднем. Його нудить від вайлуватого аристократизму, доморощених снобів, затхлого руху консерватизму, патріархального устрою життя, всіх красот цього чортового культурного П’ємонту. Його тягне до себе стрімкий розвиток індустріально-бізнесової Півночі, яка – сама динаміка, самий експеримент, кипучий казан інтелектуальних, соціальних, культурних перемін. Хмарочоси (тоді – ще тільки на двадцять поверхів!), Волл-стріт із маклерами, які роблять погоду в світі акцій і валют, Бродвей із салонами й театрами (По – пристрасний шанувальник театру й музики), електрика і трансценденталізм, повітроплавання і переселення душ, великий бізнес і наївний філософський ідеалізм із його «природною людиною»… Серед цих непримиренних протилежностей ще не було визначеності, не було ієрархії. Нью-Йорк був містом найбільших можливостей усередині the land of opportunities. Тут був шанс засвітитися. Цього разу місто можливостей відшило По, і він кілька років пробув у Філадельфії, мешканців якої – наполовину голландців – жорстко висміяв у оповіданнях. Там остаточно зрозумів, що тільки коли працюватиме сам на себе – буде задоволеним і реалізованим. Конфлікт із роботодавцями двічі повторився – і то з тих самих при-
23
Культреванш ¤ Богемний вісник №3 (5) ¤ Березень 2010
МАШИНА ЧАСУ
чин. І По виношує ідею власного великого видання загальнонаціонального масштабу, яке називатиметься «Пенн». Потім назва зміниться на «Стайлус». До другого проспекту письменник, який ще в університеті мав манечку малювати вугликом по стінах і добре розумівся на графіці, малює навіть ескіз обкладинки. Голова повна ідей, але в гаманці дасть біг стартового капіталу. Так По й не назбирав його. Щоправда, на короткий момент його мрія була близька до здійснення. All the life is a journal. Едді, ти добре подумав? Вести ділові розмови й домовлятися зі спонсорами та кредиторами вмієш непогано, але, пробі, який з тебе на фіг фінансист? Тільки яка більша сума в руки – розкотиш невідомо куди. Тобі б довірити справи комусь знаючому, але САМ ХОЧЕШ УСЕ РОБИТИ і НІКОМУ НЕ ДОВІРЯЄШ. Великим прописом, як аксіому. А постановка проблеми (я – важливий, усі навколо мене – навшпинячки) – неправильна. І потім дивуєшся, чому не вдається. 1845-го По стає єдиним власником «Бродвей джорнел». Він щасливий. Публіка в шоці. По – власник журналу?! Це що, такий анекдот?.. Не може бути. Чоловік без копійки в кишені, без найменшого вміння завідувати грошима, зате зі схильністю до чарки! І на додачу має роман із заміжньою жінкою, а відтак йому справи журналу далеко десь! Два інші співвласники попросту вшилися, як щури з корабля, збагнувши, що видання потрапило у боргову яму, з якої вже не вибереться. Ну-ну, і довго витримає «Бродвейський денник»? – мало не ставки робить літературна громадськість. Журнал витримав – незважаючи на всі зусилля й викрути По – лише два місяці. Едгар пише прощальне слово читачам: бачте, цілі видання досягнуті, тому продовжувати його нема рації. І йде з офісу напиватися в дим од відчаю. Щастя твоє, Едді, що паралельно з цією катастрофою відбувається злет твоєї поетичної творчості. Виговорюєшся у віршах. Вигадуєш поетичний принцип, трохи схожий із музичним. Твоя теорія (а її ти пізніше викладеш у лекціях) не позбавлена механіцизму – певний відбиток початків позитивізму, слід гадати. Твоє натхнення – на більшу половину впертість і експериментування з ритмом, римою, звукописом, асоціаціями. Структура й інтуїція, раціо й емоціо йдуть поряд. Показова в цьому плані історія з «Вороном». З найпершим варіантом цього вірша ти ще 1842-го приперся в редакцію «Грехемз Мегезін», розраховуючи, що як колишньому його редактору тобі не відмовлять у друці. Вірш сирий,
24
МАШИНА ЧАСУ
Культреванш ¤ Богемний вісник №3 (5) ¤ Березень 2010
але тобі конче треба грошей, хоч трохи, бо гинете з голоду. Видавцеві текст не сподобався. Ти віддаєш його на розсуд усій редакції, аж до набірників і прибиральниць. Вірш геніальний! – просиш їх підтвердити, але й від них дістаєш відкоша. Тож «Ворона» не друкують. Але колишньому редакторові… дають 15 доларів – вміст капелюха, пущеного по співробітниках (!!!). До глибини душі принижений таким «гонораром», ти постановляєш довести своє. Правиш вірш ледве не 258 разів – і він стає шедевром. Так знову над країною розмашисто, незграбно сходить твоє сонце. Визнання, антології та збірки… Паралельно писав прозу. Створив у ній цілий алогічний світ: кунсткамеру придурків, невротиків і психопатів. Із прозірливістю завідувача цього крейзігаусу описував патологічні стани свідомості. Варіації на тему жаху – найчастіше описуваної емоції – мають, серед іншого, біографічне обґрунтування: добре відома здохлим сердечникам паніка під час нападу. Їм же властиві перепади настроїв – від запалу, кипучого ентузіазму, оптимізму, інтелектуальних осяянь до чорної депресії, відчаю, похмурості, втрати самоопанування аж до галюцинацій. Очевидці бачили, як По говорив, навіть кричав сам до себе, молився, ридав або сипав прокльонами. Скандали з журналістами, які висловлювали негативну оцінку По і його творів, робили письменника все нетерпимішим, він невиразно відчував, що його не розуміють, недооцінюють. Шукав визнання у Європі, інтуїтивно передчуваючи, що там міг би знайти не тільки вдячного, а й проникливого читача. По дратували ущипливі зауваження щодо його поганих звичок, особистого життя, непозбутніх злиднів, неморальності й несправедливості, а особливо він злився, коли бачив, як якась посередність, яка використала його власний мотив чи образ у своєму творі, дістала визнання, а він за свій твір – ні. Це почалося ще від 1835 року, коли По звинуватив у крадіжці його ідеї якогось автора твору про подорож на Місяць. 1838го, водночас працюючи над «Гордоном Пімом», суто для заробітку домучував книгу про мушлі – звинуватили, що для цього посібника вкрав текст у Кюв’є, а гравюри – взагалі бозна-звідки. Потім про піратські перевидання своїх творів в Америці понарозповідався Діккенс, із яким По зазнайомився 1842 року в Філадельфії. Маститих і самовпевнених класиків, на зразок Лонгфелло, По не любив і рідко був з ними у близькій дружбі. Справжніми друзями були представники мистецької
25
Культреванш ¤ Богемний вісник №3 (5) ¤ Березень 2010
МАШИНА ЧАСУ
богеми, як-от Херст і Ліппард, – волоцюги, алкоголіки, тонкі лірики. Тим гостріше вдарило те, що Генрі Херст подав до суду скаргу, буцімто він, а не По, вигадав «Ворона». Я ще розберуся з довбаним авторським правом, обіцяє Едгар. Я не буду терпіти це свинство, як Діккенс. Розбирається з правом і з плагіаторами, які посміли у нього щось поцупити. Часом до кулаків. З часом, коли його нерви стали більш розхитані, а супротивники та епігони – більш нахабні й обмежені, злість на пліткарів і плагіаторів набула всеохопного характеру: всюди якісь підіслані, всі змовилися проти нього, щоб зігнати зі світу і забрати єдиний нажитий скарб – немеркнучу літературну славу. Впродовж 1845-1848 років скандали, де головною особою був Едгар По, сипались як із рогу достатку. Руфус Грісволд, Томас Данн Інгліш, Лонгфелло та його оточення, Хайрам Фуллер, Льюїс Кларк, Джон Денієл, ще багато хто – пів-Америки з тобою на ножах, побійся Бога! Тебе вже всерйоз бояться. Ти платиш тим самим – аж до манії переслідування. Забігаєш до приятеля-ілюстратора Джона Сартейна: за мною женуться, дай бритву – зголю вуса, може, не впізнають… Демократична доктрина відгонила популізмом і зрівнялівкою, тож По виявився поза соціальними, а відтак і літературними канонами. Європа знала своїх аутсайдерів: Байрона, Шеллі, Лермонтова, Кляйста, Жорж Санд… Більша частина суспільства їх не сприймала, але певна частина якщо не виправдовувала, то принаймні розуміла і щиро ними захоплювалася. В бізнесовій, прагматичній Америці, а особливо на Півночі, аутсайдер По був позбавлений навіть цього щастя розуміння. Ті нечисленні, які могли проникнути в драматичну глибину його конфлікту з дійсністю, й самі були такими самими одинаками, фріками, або ж воліли не декларувати своєї позиції. Батьківщина відмахнулася від найсправжнішого свого романтика, вона послідовно видавлювала його з себе, як чужорідне тіло. Недарма Бернард Шоу потім зіронізував: «По не жив в Америці, він помер там». На противагу цьому й По не розумів, не терпів і не сприймав такої Америки, де суспільство не зважає на те, що генії бувають різної величини, а стриже всіх під один гребінець, де уявний плюралізм ідей спонукає до ігнорування різних уже тоді очевидних небезпек культурного розвитку, на кшталт утилізації мистецтва, де натхнення піддається обструкції або жорстокому визискові, а посередність нарівні з талантом претендує на унікальність
26
МАШИНА ЧАСУ
Культреванш ¤ Богемний вісник №3 (5) ¤ Березень 2010
лише на підставі того, що трансценденталісти запевняють, буцімто всі люди рівні у своїх правах. Неприйняття Едгара По як культурного феномену – парадоксальним чином – було менш гострим на Півдні, його маленькій батьківщині, де досі зберігався напівфеодальний культ аристократизму (й аристократизму духу зокрема), тому заліковувати свої нерви й серце в останній рік свого життя письменник вирушив саме туди. Там трохи поправилося його здоров’я, там він мав надію розпочати нарешті випуск свого «Стайлуса». Кон’юнктура на Півночі складалася невигідна. Чого ти хочеш, видавати ще один журнал? Не роби з себе сміху, тепер криза (економічна депресія за президентства Ліндона Джонсона). Хто дасть тобі гроші? Навіть великі журнали ледь животіють. Мало хто виплачує гонорари, частина видань навіть зменшила наклад чи призупинила випуск. Минулися ті часи, коли пером можна було заробити. Тепер що задрипане містечко, то періодичний орган, куди лиш плюнь – потрапиш у літератора. Усі тепер пишуть. Хочеш їсти хліб – бери рецензуй чи редагуй їх опуси або на крайняк читай цим графоманам лекції, як писати книги. На літературному ринку перепродукція. Так що… По на деякий час заліг на дно, орієнтуючись у ситуації. Тим часом з’явилася нагода… одружитись. І то з ким – із Сарою Ельмірою Шелтон, у дівоцтві Ройстер. Тією самою дівчиною, з якою недовареного студента колись розлучили підступи містера Аллана. Проте у їх стосунках немає ліризму. По прийшов у гості, порозмовляв, вияснив потрібні для себе деталі, спокійно і виважено зробив пропозицію, отримав згоду і почав готуватися до весілля. Дістав обручки, довго шукав за фраком, якого не мав, домовився про спільне проживання з ними Мадді, чекав на її приїзд, установив дату вінчання. У листах до місіс Клемм він тим часом висловлював надію на смерть містера Ричмонда і наполягав, що мусить оселитися з родиною десь ближче до Енні… Парадокс, чи не так? Чому?.. А просто: ти не любив її ніколи. Була для тебе віддушиною після смерті Джейн Стеннард, потім ти мав надії на шлюб із нею, бо хотів отримати спадок і незалежність від вітчима, потім, коли стала дружиною Баррета Шелтона, перестав про неї думати на дуже довгий час, викресливши з життя як нездійснену можливість, і ось випала нагода відновити історичну справедливість, порушену ві-
27
Культреванш ¤ Богемний вісник №3 (5) ¤ Березень 2010
МАШИНА ЧАСУ
тчимом. Не більше. Чи більше… Шепну на вушко, впрохаю, вмовлю… мені чи довго? – і буде, буде журнал! Хіба для цього шкода кількох сотень доларів чи кількох років життя? Їй небагато, мені недовго… Отже, суто вдячність. Вона любить мене більше, ніж коли-будь, і я не можу не любити її у відповідь, писав Едді до тітки. Але «не можу не…» не значить: можу. Продатися в рабство розрахованого шлюбу, роботи, осілості – то вже спочатку принаймні добре гульнути. Надихатися перед смертю. Мабуть, ти думав приблизно так, коли рвонув із Ричмонда в останню подорож. Вигадав відмовку (може, вона й відповідала істині), що їдеш до Філадельфії редагувати й рецензувати збірку поезій якоїсь місіс Лауд (від її чоловіка дістанеш сотню доларів), по дорозі вступиш до Балтимора навідати друзів, а потім заїдеш по Мадді – і назад, справляти весілля. Але так сталося, що у Балтиморі проводилися вибори мера, і тебе в нетверезому стані підібрали мисливці за голосами. Поясню нюанси виборчого права: тоді в демократичній країні Америці голосування відбувалося відкрито шляхом простого підняття руки та відповіді на ряд нескладних питань без особливих тонкощів у засвідченні особи. Тому «політтехнологи» збирали різний електорат, що блукав чи валявся вулицями, – досить, аби був білим, – і влаштовували дикі «каруселі», а перед тим навербованих виборців, щоб не порозбігалися/порозповзалися, тримали в нічліжках, які охрестили «курятниками». Слід гадати, що По мав прекрасну можливість для волевияву, після якої, втікши чи просто скінчивши «службу», опинився в кнайпі, звідки його напівпритомного забрали до лікарні знайомі. У тій лікарні він через чотири дні й помер від загострення хвороби серця і запалення мозку. Сталося це в ніч на 7 жовтня 1849 року. …Тримайся: це твоя остання ріка. Ти її перепливеш. Як усі попередні перейдені рубікони. Тільки ніхто не вертається на цей берег… Ти мариш і в нестямі кличеш когось – чи не Перевізника? Всю ніч. Поки не втрачаєш голос. Потім тобі здається, що гинеш на якомусь суденці від голоду й спраги. Захльостують хвилі. Ніч на неділю. Спочинь. «Господи, врятуй мою бідну душу». Слова, додані сердобольним біографом для відмазки.
Ірина Дементьєва 28
Культреванш. Богемний вісник. Щомісячний журнал. www .kultrevansh.com № 3 (5). Березень 2010 Шеф-редактор: Роман Скиба. Літредактор номера: Світлана Богдан. Відповідальний секретар: Наталка Пасічник. Дизайн і верстка: boga4. На обкладинці використані художні роботи: Eugenia Nobati. Розробка сайту: Олег Артюх. Редакція журналу не завжди поділяє думку своїх авторів, має право редагувати та скорочувати матеріали. Рукописи не рецензуються і не горять. Автори, що прийшли по гонорари, не повертаються�