ЗМIСТ КУЛЬТ ПОДIЇ Мурашка. Хвестиваль у місті «Х» --------------------------------------------------------- 1 МУЗАЇКА Дід Музай – один за всіх ------------------------------------------------------------------- 8
КУЛЬТ ГОСТЯ Ігор Сід. «Конкуренція у справі любові» (спiлкувалася Наталка Пасiчник – digest) ------------------------------------------ 12
ЗАЕКРАННЯ Михайло Бриних. «Імаджинаріум доктора Парнаса»: шити білими натяками» (digest) - ------------------------------------------------------ 19 МАШИНА ЧАСУ Автор невизначений. «Правдива історія Великого Комбінатора» (digest) ------------------------------------------------------------------------------------------ 23
КУЛЬТ ПОДIЇ
Культреванш ¤ Богемний вісник № 7 (9) ¤ липень 2010
Хвестиваль у місті «Х» Цього року місто Херсон у черговий раз перетворилося на великий мистецький мурашник з епіцентром у музично-драматичному театрі імені Миколи Куліша. Ймення мурашникові – «Мельпомена Таврії». Виходячи з того, що фестиваль інкарнувався вже вдвадцяте, покровителька театру Мельпомена вельми небайдужа до таврійських степів, олешківських пісків та гостинних херсонців. Нині вона благословила на виступи дев’ятнадцять (!) театральних колективів. Україна, Білорусь, Росія, Молдова, Румунія, Угорщина, Польща зіграли двадцять дві вистави за шість днів і один вечір. Передусім слід зазначити, що організовано фест на високому рівні. Одразу зга дую адміністратора Славка, який уважно стежив, аби, не дай Боже, ніхто з журналістів під час фестивалю не схуд. Хоча це могло трапитися навряд, бо в кафе «Театральному» готують таку смакоту і таки ми порціями, що треба мати неабияке здоров’я, щоб усе подужати! Але відволічуся від спогадів тлінного тіла. У нетлінної душі – їх теж достатньо. Втім, говоритиму лише про кілька спектаклів. У жодному разі не хочу образити інших учасників фестивалю, але всі ви чудово розумієте, що театр – організм живий і сприйняття тієї чи іншої вистави залежить від багатьох чинників – тут і зараз. Більше того, в силу зрозумілих обставин подекуди на різних театральних майданчиках дійства відбувалися в один час. Тож уже як є… «Чайка» і «Гамлет». Вистави двох різних театрів, але у постановці того самого режисера, а саме Сергія Павлюка. До слова, минуло го року Сергій отримав Гран-прі фестивалю за виставу «Страшна помста» за оповіданням М. Гоголя. Вистава за Чеховим у програмці подана як «театральні роздуми на три дії». Показали чомусь лише
1
Культреванш ¤ Богемний вісник № 7 (9) ¤ липень 2010
КУЛЬТ ПОДIЇ
дві, але все виглядало цілком завершено. Чи то скоротили виставу, чи то помилилися у програмці – невідомо. Хвала директорові театру М. Берсону за сміливість, адже Павлюк перетворив сцену на суцільне озеро у буквальному розумінні. Чеховські герої «водяться» у величезному басейні. Дійство розгортається на двох окремих пірсахпричалах, які, подібно до атлантів, то відсувають, то зсувають мужики у кирзових чоботах та сорочках навипуск. У Тригоріна на цьому озері є власний човник, у якому він пише свою белетристику і кохається то з Зарєчною, то з Аркадіною, затуляючись від глядачів за «широкоформатною» білою парасолькою. Такий собі псевдовітрильник на псевдоозері. Адже води тут менше ніж по коліно, і це періодично засвідчує Трєплєв, ніби закликаючи припинити жити ілюзіями. Та марно… Загалом постановка – супервидовище з масою живих спецефектів, але… За всім цим майже не видно акторів. Вони заховалися. Зникли. У цьому прорахунок Павлюка як режисера. Уявіть собі, що якісь персонажі раптом узяли і вирішили не жити так, як написав автор. От, власне, таких «дисидентів» зробив із шекспірівських героїв у своїй п’єсі «Тікати з Ельсинора» Віктор Понізов. Гамлет підбурює решту колег по сцені змінити заведений хід речей. Фактично оголошує війну… Вільяму Шекспіру. Поза тим режисер Сергій Павлюк і режисер-постановник Влада Бєлозоренко інтерпретують Гамлета-богоборця як збірний образ усіх кривавих вождів. І демонструють нам наш же світ – але гіперболізований, збільшений, до нудоти бридкий. Наш світ – це звалище старих холодильників і телевізорів. Це перманентна війна, і тому персонажі у військовій формі. У нашому світі вже нема чим дихати – звідси протигази, вони ж символізують і відрізані голови, на звалищі яких у п’яному чаду лежить тиран-Гамлет. Світ, де син
2
КУЛЬТ ПОДIЇ
Культреванш ¤ Богемний вісник № 7 (9) ¤ липень 2010
легко може отруїти матір, де рікою ллється алкоголь і за окрему плату у будь-який момент рука невідомого просто з унітазу пропонує тобі порцію кокаїну. У цьому світі не йдеться про шляхетність – тут навіть слова такого не знають і на шпагах давно не б’ються; тут розмахують пістолетами… Страшно? Отож! Звичайно, можна зараз захопитися критичним аналізом збоченого гамлетизму драматурга і режисера, виявленого у їх ставленні до Шекспіра чи, скажімо, до Бреговіча… Але робити цього не випадає з тієї причини, що вистава досягла мети – після неї хочеться у першу чергу помитися, а потім викинути телевізор і купити пакунок памперсів у будинок «Малятко» для безбатченків. Замельдувалася на фестивалі ще одна вистава у по становці Сергія Павлюка, називається «Жаба». Йде у репертуарі театру М. Куліша на новоствореній сцені «Під дахом». За творами О. Пушкіна і Л. Філатова «Моцарт і Сальєрі». Не писатиму про цей «мистець кий абсурд» нічого… Є ли ше прохання до режисера: Сергію, відпустіть жаб, не гнівіть Бога. Нелюдство – тримати їх у трилітровій банці, ще й одягати на цю банку напудрену перуку, ще й ту ж таки банку безжально трясти… Словом, “Грінпісу” на вас немає (я не жартую)! Вперше на сцені з’явився легендарний Сірко. І далеко не на Національній сцені і навіть не у драматичному театрі… Херсонський обласний театр ляльок узявся розробити тему і створив за мотивами народних легенд і пісень неймовірну виставу «Легенда про отамана Сірка». Будете у Херсоні – не проминіть цього спектаклю! Режисер Б. Чуприна і художник О. Гоноболіна, вправні чарівники, вибудували дивовижний світ, який поглинає тебе всього, аж від сцени очей не можеш відвести. Тут тобі і крихітне село, і помпезна фортеця, острів
3
Культреванш ¤ Богемний вісник № 7 (9) ¤ липень 2010
КУЛЬТ ПОДIЇ
Хортиця, церква і ліс, у якому цвіте папороть, а за мить кримське ханство та навіжені орди басурманів… Зворушливу історію про мешканців одного з дворів повоєнної Одеси зіграв театр одеського розливу «Лонжерон». Повість О. Ка нєвського адаптована і йде на сценах багатьох театрів в усьому світі. Десь називається «Євреї нашого двору», десь – «Таке єврейське щастя». Вистава, а точніше моновистава одеситів однойменна з книгою – «Теза з нашого двору». Більше того, як розповіла режисер і директор цього театру Галина Панібратець, вони познайомилися з Олександром Канєвським, який навіть дописав спеціально для їх спектаклю ексклюзивні речі. Відверто кажучи, сам факт, що це моновистава, трохи насторожував, адже такий великий матеріал – і раптом один виконавець… Але Віталій Бондарєв не просто актор – він класний актор! За допомогою валізи, краватки, капелюшка, фати, тільняшки і червоних гамашів він відтворив кожного з персонажів твору. За півтори години глядачі ридали і сміялися, проживаючи їхні долі… І ніяк не можна оминути увагою гостей з Пермі – «Театр у Моста», які привезли виставу «Сиротливий Захід» за п’єсою нині популярного ірландського драматурга Мартіна Макдонаха. Жахлива історія про життя глибинки, де казяться від безнадії. Де речі займають значне місце, а життя людини ціниться дешевше, ніж пачка чипсів. Коли безвір’я і безнадія такі, що навіть священик іде і топиться у річці глибокій. Де кожен день схожий на попередній… І ти сидиш у залі дві години, спостерігаєш за перебігом сюжету, і нестерпно тобі, і не втямиш: як вони всі можуть ТАК жити? І усвідомлюєш, що такі самі люди є поруч із тобою… За постановку Макдонаха цей театр свого часу отримав найвищу нагороду своєї країни – «Золоту маску». На «Мельпомені Таврії» журналістське журі віддало перм’якам Гран-прі… Святкова карнавальна хода учасників центральною вулицею міста, урочистий гала-концерт, де мер красується у футболці з логотипом фестивалю… І це лише дрібка про безумні шість днів і один вечір у театральній столиці України – місті «Х»… Мурашка
4
Юля Гушул
«Малювати я мріяла завжди, але почала тільки чотири роки тому: майбутній чоловік, щойно зі мною познайомившись, подарував мені на день народження фарби і пензлі. І дуже швидко з’ясувалося, що у моїй голові живе дика зграя неймовірних яскравих образів, про існування яких я і не здогадувалася. Варто мені лише засісти за малювання – і вони самі вистрибують на папір. У мене немає навіть відчуття, що це я їх вигадую... Зараз я працюю у різних техніках і з різними матеріалами (зокрема – з речами). Якщо у вас покращиться настрій після перегляду моїх робіт, або ж виникне імпульс до творчої самореалізації – буду щаслива. Адже, по-перше, гарного забагато не буває, по-друге, кожна людина – самобутній художник, незалежно від того, чи поінформована вона про це… »
5
Юля Гушул «Спогади про Великдень» (папiр, гуаш)
Юля Гушул Застiлля» (папiр, гуаш)
6
Юля Гушул «Кіт-тумбочка» (папір, гуаш)
Юля Гушул «Твої очi - пара закоханих риб» (папір, гуаш)
7
Культреванш ¤ Богемний вісник № 7 (9) ¤ липень 2010
МУЗАЇКА
Агов, товариство! А вгадайте-но: хто тута з вами?! А то я, дід Музай! І кричу вам: «Банзай!» Маєте погодитися, що з’ява моя максимально вчасна, ще й ефектна: Ганна Бук пішла у відпустку, Язиката Хвеська – туди ж, навіть шефредактор наш десь загуляв … А я взяв і повернувся… Мені вже тих відпочинків – доста. Страх як працювати хочеться! І повернення вашого улюбленого діда позначено реформаторством. Самі побачите, що «Музаїка» віднині виглядатиме інакше, ніж раніше: менше тексту – більше артефактів. Ганна Бук злобливо стверджує, що цю концепцію я у неї передер, та не вірте! Все так від початку було замислено і шеф-редом затверджено. Ну а з приводу його загулу я, звісно, пожартував – куди нам без головного ідеолога?! Йому просто ліньки стало вступи свої офіційні писати. Літо-бо… Щодо літа – це теж жарт. Ги-ги-ги…
Хто стежить за цим від початку (мова саме про «Ґорґішелі», а не про «Чорний вересень») – мабуть, помітить, що гурт не міняє маски, а дотримується у своєму русі певного напрямку. І тому дуже добре видно, що звучання стає все впевненішим і водночас прозорішим – іншими словами, якість росте на очах, і це приємно. Крім того, дуже тішить, що «Ґорґішелі» все більше уваги приділяють пісням грузинською мовою – цього разу Comp music, 2010 вони становлять уже майже половину альбому. Відповідно, тепер ще дужче хочеться дочекатись альбому, записаного виключно грузинською... Втім, коли чуєш щось на зразок «Боже, не йди», навіть ладен почекати трохи довше. Зрештою, те, що робить зараз «Ґорґішелі», цілком можна окреслити висловом «просто рок» – але це не є формальним визначенням. Скоріше – етичний принцип, за яким стоїть чесність. Звичайна чесність – але її в сучасній музиці, на жаль, не так і багато. До речі, і ромбамбар (або ревінь) тепер якось не так часто і зустрінеш на українському столі – а раніше ж він (ревінь) був абсолютно звичною його (столу) окрасою...
8
МУЗАЇКА
Культреванш ¤ Богемний вісник № 7 (9) ¤ липень 2010
Навіть не віриться, що цього треба було чекати так довго – але «Піккардійська Терція» видала нарешті свій перший концертний DVD. Крім того, йдеться про концерт у Львові – тож є величенький шанс, що атмосферу ви крізь запис відчуєте справді особливу. Не лише тому, що Львів такий. Не лише тому, що «піккардійці» такі. А й тому, що Львів – це дім, а вдома концерти завжди звучать дуже тепло, особисто, гранично щиро – правда ж? Втім, тепер кожен має можливість переконатися в цьому безпосередньо. Ну а переконувати в тому, що воно того варте, – мабуть, UKRmusic, 2010 нікого і не потрібно. Зрештою, сьогодні «Піккардійська Терція» – чи не найпопулярніший в Україні акапельний колектив... Ну ось нарешті і вийшов довгоочікуваний альбом нового «Бумбоксу» – нового у плані звучання. Фішка в тому, що це – матеріал, записаний у рок-ма нері. Саме тому робота і зветься «Все включено» – бо тут усе зроблено за допомогою «живих» інструментів, і зокрема – за участю справжньої ритмсекції. Ні, звичайно ж, без комп’ютера не обійшлося, і DJ Valik без роботи не Lavina Music, 2010 сидів – ну а як же без прикрас? Власне, якщо не враховувати вокал Хливнюка, саме Валентин Матіюк робить звучання нового матеріалу упізнаваним – попри зміну загального антуражу. А щодо вокалу – якщо ви бодай раз чули, як Андрій Хливнюк співає джаз, то погодитеся: сьогодні його, схоже, можна назвати одним із найкращих, найуніверсальніших наших ви-
9
Культреванш ¤ Богемний вісник № 7 (9) ¤ липень 2010
МУЗАЇКА
конавців. Не дивно, що і в рок-амплуа він почувається абсолютно вільно і природно. Тож залишається, схоже, сказати, що «Все включено» – це насправді гарний, якісний альбом, і щоб це помітити, не конче потрібно знати, яким був «Бумбокс» раніше. А втім, порівняння таки може бути цікавим – мабуть, не випадково нещодавно гурт видав компіляцію «The Best Of»… Новий диск від гурту «Скрябін» – це, власне, не так альбом, як просто легкий подарунок до літа. Щоправда, тут є одна нова пісня – «Джаламбай» – створена спеціально для цього видання. Але основною ідеєю збірки є – дивися назву – танцювальність. Відповідно ви побачите тут знайомі пісні – але звучання відрізнятиметься від звичного: це ексклюзивні ремікси українських діджеїв. Оскільки ж збірка призначається для Moon records, 2010 вжитку під час відпочинку – зрозуміло, що тут немає глибоко експериментальних електронних досліджень. Хоча пісні, які сюди потрапили, в оригіналі були не надто життєрадісними, тут вони, завдяки обробці, несуть зовсім інший настрій. Тож таке сполучення задумливого змісту і легкої обкладинки – може бути справді цікавим… Насправді порядок слів у назві мав би бути дещо іншим: «найкраще та нове» – бо основу цього видання становлять пісні, вже добре відомі за двома першими альбомами проекту Lama. Власне, нових пісень тут рівно дві – і доволі символічно, що це саме перша і остання пісні на диску. Таким чином, коло замикається – і ключем до нього виявляється новий досвід, оскільки він здатний перетворити Artur Music, 2010
10
МУЗАЇКА
Культреванш ¤ Богемний вісник № 7 (9) ¤ липень 2010
коло на спіраль. І ще – зверніть увагу: як ексклюзивний бонус цей диск містить усі 10 кліпів проекту, включно з найсвіжішими. А досі, як відомо, всі ці відео офіційно ще не видавалися. за матеріалами сайту umka.com.ua
Юля Гушул «Мокоша» (папір, гуаш)
11
Юля Гушул «Кактус» (папiр, гуаш)
Культреванш ¤ Богемний вісник № 7 (9) ¤ липень 2010
КУЛЬТ ГОСТЯ
Ігор Сід: Конкуренція у справі любові (digest: ñàéò zaxid.net) Ігор Сід народився 1963 року в Криму. Закінчив біологічний факультет Дні пропетровського держуніверситету. Літературні публікації з початку 1980-х. В 1985-91 рр. – працює за спеціальністю «біолог», потім – «художник-натураліст» в експедиціях (країни та острови афроазійського регіону, а також Антарктика). В 1993-95 куратор літературно-культурологічних фестивалів «Боспорський форум» у Керчі, з 1995 – Кримського геопоетичного клубу в Москві. Організатор багатьох міжнародних культурних проектів, зокрема російсько-українського літературного фестивалю «Південний акцент» (1999), першого афро-українсько го фестивалю «Ангола-Україна» (2001), співорганізатор українсько-російськобілоруського фестивалю «Барикада на Тузлі» (2008). Розбудовує і реалізує на практиці ідеї геопоетики, організатор 1-ої та 2-ої міжнародних конференцій з геопоетики (1996, 2009, Москва). Засновник кримсько-московської поетичної групи «Півострів». Укладач першої аудіоантології сучасної російської поезії «СПА» («Сучасна Поезія від Авторів»). Крім власних віршів і есеїв, публікував переклади української поезії та прози (Ю. Андрухович, С. Жадан та ін.). Займається питаннями співробітництва з країнами Африканського регіону та Мадагаскаром. Член Російського ПЕН-клубу. Живе в Москві та Керчі.
– Російськомовну літературу в Україні сьогодні презентує ряд яскравих імен. Які у неї, на Вашу думку, перспективи на україн ському та російському книжкових ринках? – Тут варто відокремити белетристику від літератури некомерційної. Першу я знаю погано, хоча особисто знайомий з двома визнаними лідерами сьогоденного процесу. З талановитим белетристом Яном Валєтовим ми взагалі однокласники. З 1975 по 80-й рік ми складали вдвох наймолодшу, «шкільну» секцію Дніпропетровського Клубу Фантастів. Я ще в студентські роки перейшов на вірші та есеї, Ян, після довгої павзи, – на політичний детектив та «економічний трилер». Це єдиний автор в подібних жанрах, якого я читаю, – причому з великим задоволенням. Він увійшов на український ринок з першими повістями та романами в середині 2000-х (з цього приводу
12
КУЛЬТ ГОСТЯ
Культреванш ¤ Богемний вісник № 7 (9) ¤ липень 2010
скористаюся нагодою подякувати за дружню підтримку Костянтинові Родику), зараз активно видається ще й у Петербурзі. Андрій Курков – головний метр детектива та споріднених з ним жанрів. Гадаю, він має на російському ринку великі перспективи; на українському ж та європейському він уже давно зайняв важливе місце. Щодо російськомовної літератури мало- та некомерційної, насамперед поезії, яка мені знайома набагато краще, то вона перспектив не матиме на будь-якому ринку. Навряд чи тут можливі «національні особливості»: епоха капіталізму всюди має, окрім очевидних плюсів, однакові неминучі мінуси. Скаржитися безглуздо, краще просто «фандрайзити», шукати підтримку цій літературі з боку бізнесу, меценатів або державних інституцій. Список найцікавіших авторів тут починається для мене, в будь-якому жанрі, з сімферопольця Андрія Полякова... – А чи існує якась підтримка власне з російського боку? – Про якусь спеціальну фінансову підтримку з боку Росії я, на жаль, не чув; можливо, це запитання до конспірологів... (Сміється) Як, до речі, не чув і про підтримку з боку України, – чого мені, чесно кажучи, шкода ще більше. Втім, існує підтримка Росії нерегулярна й не орієнтова на конкретно на Україну – у вигляді літературних премій; скоріше за все, існують також якісь гранти. По-перше, це «Русская премия», яку присуджують російськомовним літераторам з усього світу, окрім самої РФ. Цього року друге місце в номінації «поезія» отримав якраз киянин Олександр Кабанов з «крос-культурною» книжкою «Бэтмен Сагайдачный» (видавництво «Арт Хаус медіа»). Гадаю, це непогана новина не тільки для поета Кабанова, але й для країни України...
13
Культреванш ¤ Богемний вісник № 7 (9) ¤ липень 2010
КУЛЬТ ГОСТЯ
Ми з дружиною пішли подивитися на вручення. Проект цей очевидно імперський, точніше постімперський. Можна наполягати на його суто політтехнологічних завданнях, але варто згадати про аналогічну культуртрегерську роботу з розповсюдження та розвитку своїх мов у світі, яку проводять колишні метрополії колоніальних імперій – французької, британської, португальської та інших. Можна доводити, що російськомовна культура в Україні – «П’ята Колона Імперії Зла», але скоріше, все ж таки, це один із двох основних культурних ресурсів держави, і його слід теж розбудовувати та підтримувати... Так чи інакше, доки російськомовна культура в Україні перебуває в ситуації пасербиці, вона бачитиме свій духовний центр у Росії. Друге є наслідок першого, перше підігрівається другим. Далі виходить зачароване коло... – Ви вже згадували про Андрія Полякова. Як оцінюєте «білінг вальний» проект «Кордон», над яким Ви працювали разом із ним та Сергієм Жаданом? – Гадаю, що попри велику кількість позитивних рецензій та відгуків, проект цей був вповні невчасним. Авдиторія ще не звикла до ідей геопоетики, на принципах якої збудована книга. Формальні інновації були теж досить різкими: відсутність імен авторів у змісті (перша справжня реалізація «смерті автора» за Роланом Бартом), провокативна «єдина» російсько-українська абетка, за якою скомпоновано вірші трьох авторів, що пишуть двома мовами... Тому «білінгвальність» мені здається терміном не зовсім точним: у метафоричному сенсі, в цьому випадку справді маємо таку собі єдину мову, що не має стосунку до лінгвістики української чи російської. Мову прикордонного метакультурного домену чи зони «внутрішньої транзитності», як висловився Жадан. Можна жартувати про «метафізичний суржик», але Поляков сказав про це ще простіше: «одна поезія»... – У Берліні щойно вийшла інтернаціональна наукова збірка «Geopoetiken» – перша в історії книга з цієї проблематики. В пе
14
КУЛЬТ ГОСТЯ
Культреванш ¤ Богемний вісник № 7 (9) ¤ липень 2010
редмові укладачі Сільвія Зассе та Магдалена Маршалек посила ються на Ваш Кримський клуб у Москві як на «найуспішніший вияв геопоетичних ідей». Прокоментуйте, будь ласка. – Коли я в 90-ті роки, за саркастичним формулюванням живого класика сучросліту Миколи Байтова, «носився з цією геопоетикою, висолопивши язика», ніхто не міг припустити, що за півтора десятиліття слово, вигадане паризьким поетом Кеннетом Уайтом, стане поняттям не лише концептуального мистецтва, а ще й гуманітарної науки. Принаймні якби мені хтось таке сказав, я б не повірив! Наголошую, з мене кепкували навіть найближчі друзі... І я дуже вдячний Юркові Андруховичу, який, виступаючи з лекціями в університетах Заходу, як справжній місіонер, повернув туди цей термін, – додавши йому академічного блиску. – Ви часто пишете про спорідненість між геопоетикою та гео політикою. Наскільки це жарт, а наскільки серйозно? – Зараз я прийшов уже до максимально «гібридного» формулювання... «Геопоетика – це продовження геополітики, але лагідними методами». Звісно, тут існує багато переконливих винятків, але все ж вони – винятки з певного правила. Наприклад, розвиток геопоетики як наукової дисципліни в сьогоднішній Європі, без сумніву, тісно пов’язаний із завданнями культурного та ментального поєднання двох Німеччин – що були розколоті процесами суто геополітичними. Ще яскравий приклад – фестиваль «Барикада на Тузлі», який я допомагав організувати Олесеві Донію. Для участі в проекті, покликаному, зокрема, означити геокультурну самість України, приїхали кілька зірок російської поезії. В якийсь момент на березі моєї, не побоюся сказати, рідної Тузли зненацька з’явився музейний махновський кулемет – незмінний лейбл «Барикади», використання якого мені дуже імпонує. Це щоразу дуже смішно та драйвово. Але коли він повернувся приблизно в бік Кубані – колеги звинувачували мене (слава Богу, лише впродовж кількох хвилин, доки не з’ясувалася пародійна суть акції) в підтримці ксенофобії...
15
Культреванш ¤ Богемний вісник № 7 (9) ¤ липень 2010
КУЛЬТ ГОСТЯ
А недавно я вперше за 22 роки відвідав Абхазію – край моєї юності, з яким пов’язані в мене сильне почуття щастя та дивовижні спогади. Мене запросили на відкриття культурного центру імені Даура Зантарія, класика абхазької прози, з яким ми дружили з 1986 року, коли я вперше був у відрядженні до Новоафонського рибколгоспу як іхтіолог. Знову сильні почуття, – як під час повернення до субтропічного Едему... Якщо я спробую зробити там новий поетичний, себто геопоетичний проект, а спробувати дуже хочеться, – уявляю собі майбутні звинувачення в амбіціях геополітичних! Цього разу, відповідно – імперських. – Ви так упевнено говорите про майбутні проекти. Невже вда ється все, за що беретеся? – Звичайно, ні! Зроблено далеко не все, що заявлено, дещо – зроблено набагато пізніше, ніж планувалося. І накопичилися парадруга проектів, які вперто гальмуються, незважаючи на свою переконливість... З мадагаскарським контекстом усе зрозуміло: там перманентна урядова криза, країна знову роздирається «між двома президентами», аж ніяк не до міжнародних арт-концептів. Важче зрозуміти, чому застряг Футурологічний конгрес, ще в 90-х роках запропонований для Дніпропетровська, як ідеальне іміджеве рішення для цього супер-індустріального, напівкосмічного мегаполіса. Зворотним боком медалі, популярним додатком до елітарних дискусій мусив стати фестиваль мистецтв «Рідкісна птиця» – недарма ж місто лежить на середині Дніпра (точніше, його українського відрізка). Чесно кажучи, я сам ще не брався всерйоз за втілення цього наміру, але мої друзі-ентузіасти час від часу кладуть роздруківку на стіл відповідальним чиновникам та потенційним спонсорам. Між іншим, кілька років тому вони бачили у високих кабінетах заяву з тією ж концепцією та тією самою назвою, але за дещо іншим авторством. (Сміється) Але надалі – така сама тиша. І я думаю: певно, в ідеї нема взагалі жодних перспектив, якщо вона не працює навіть тоді, коли її вкрали?..
16
КУЛЬТ ГОСТЯ
Культреванш ¤ Богемний вісник № 7 (9) ¤ липень 2010
– Колись ви писали щось кумедне про конкуренцію між росіяна ми та українцями в справі любові до південних країв, особливо до Мадагаскару... – Так, писав років десять тому. Показово вже те, що статті мені замовили одночасно два московських ЗМІ – «Русский журнал» та «Украинское обозрение», що його очолював покійний нині Олександр Руденко-Десняк, чудова людина та письменник, першопублікатор російських перекладів Миколи Хвильового. Дозволю собі процитувати кілька фраз з «УО»: «…Звертає на себе увагу вражаюча частота українських прізвищ на ключових постах і у важливих пунктах культурної співпраці. Ім’я першого директора радянського Будинку дружби в Антананаріву – Андрій ЛАПОТЕНКО. Перший представник АПН на острові – Юрій ОЛЕЙНІЧЕНКО. Перший і беззмінний голова Товариства дружби СРСР–Мадагаскар, що перестало існувати разом із Союзом, – Юрій РОМАНЕНКО. Перший (і поки що беззмінний) директор російського Клубу друзів Мада гаскару – Ігор СИДОРЕНКО. <...> Радянський тренер малагасійських збірних з футболу (і кавалер, між іншим, Ордена Заслуг перед Мадагаскаром) – Євген КОВАЛЕНКО. У книжки-фентезі «Острів Русь», де з Мадагаскаром ототожнюється Київська Русь – два автори: Юлій Буркін і Сергій ЛУК’ЯНЕНКО...» (Нагадаю, що Сидоренко – це моє прізвище за пашпортом.) Так от, кілька місяців тому до мене звернулася в Москві автор першого російськомовного туристичного путівника по Мадагаскару та запропонувала стати науковим редактором цього піонерного видання. Звуть автора – Ольга ЧЕРЕДНИЧЕНКО. Як я писав колись з іншого приводу, «ноу, как говорится, комментс!» – І наостанок – побажання читачам від Ігоря Сіда. – 2008 рік я практично цілком прожив в Україні. І побачив, що українська преса пише про Росію так само тенденційно та часто несправедливо, як російська преса – про Україну. (Взагалі, хоча позитивні сторони в України та Росії сильно відрізняються, їх негативні
17
Культреванш ¤ Богемний вісник № 7 (9) ¤ липень 2010
КУЛЬТ ГОСТЯ
сторони сильно збігаються.) Тож хочу побажати читачам обох країн критичніше сприймати будь-яку інформацію в пресі, а в разі можливості – більше спілкуватися між собою особисто, щоб не підпадати під медіа-стереотипи. Я цілком згоден із славетним українським філософом (за визначенням, знову ж, Жадана) Леонідом Кучмою, який висунув епохальний слоган «Україна – не Росія». Але ця максима не значить, що якась із двох країн краща. Вони просто різні. Cпілкувалася Наталка Пасічник
Юля Гушул «Сонцеглоти» (папір, гуаш)
Юля Гушул «Банка» (папір, гуаш)
18
ЗАЕКРАННЯ
Культреванш ¤ Богемний вісник № 7 (9) ¤ липень 2010
«Імаджинаріум доктора Парнаса»: шити білими натяками (digest: ñàéò zaxid.net) …скаржитися на диктатуру поетичного кіна в Україні – це завелика розкіш. Хоча б тому, що нам час од часу нагадують про цей жанр лише іноземці. Найближче нагадування відбудеться на початку лютого, коли в українському прокаті з’явиться стрічка американського живого класика Тері Гільяма «Імаджинаріум доктора Парнаса».
Не так давно довелося мені почути від знайомого режисера, у чому полягає найбільша біда вітчизняного кіномистецтва. «Наше кіно приречене, – казав він, – бо не може позбутися поетичного прокляття. Хоч які б з’являлися таланти – всі вони опиняються в одній і тій-таки писаній торбі». На користь цієї «містичної» версії можна було б за бажання нагромадити добрячу кучугуру аргументів. Дуже спокуслива це перспектива: уявляти нашу країну якоюсь відгородженою від часу та простору резиденцією кіношного естетизму, де кожна спроба творення бойовика – це кармічний злочин, а сам тільки намір зняти горор волає про кару до самісінького неба; і де кожен може осквернити чистоту метафори, але ніхто не здатний позбутися її заради масового успіху. А втім, скаржитися на диктатуру поетичного кіна в Україні, – це завелика розкіш. Хоча б тому, що нам час од часу нагадують про цей жанр лише іноземці. Найближче нагадування відбудеться на початку лютого, коли в українському прокаті з’явиться стрічка американського живого класика Тері Гільяма «Імаджинаріум доктора Парнаса». Одразу мушу визнати, що я теж не люблю поетичне кіно. Але не тому, що вірю в його специфічне «українське прокляття». Бо якщо й існує тепер у світі його резиденція, то шукати її варто десь між недоїдками та сміттям на задрипанках голівудських кіностудій, чиї
19
Культреванш ¤ Богемний вісник № 7 (9) ¤ липень 2010
ЗАЕКРАННЯ
метафізичні філії щедро розкидані по всенькій планеті (звісно, крім нашої гордої вітчизни). Тері Гільям, творець Монті Пайтона та його своєрідного гумористичного канону, автор жорсткої та жорстокої до глядача стрічки «Країна напливів», майже стандартного фантастичного трилера «12 мавп» та екранізації Хантера Томпсона «Страх і ненависть у Лас-Вегасі», – це низка карколомних перевтілень режисера, який настільки ж упізнаваний за стилем, як і непередбачуваний у своєму жанровому виборі. Цього разу він виготовив двогодинний атракціон, в якому немає нічого, крім поезії. Є в мене підозра, що початковий задум Гільяма не передбачав аж такого розпорошення сюжетної лінії, від якої у підсумку залишилося кілька клаптів, шитих білими натяками. Почасти це сталося внаслідок загибелі виконавця однієї з головних ролей, Хіта Леджера, якого режисер вирішив замінити аж трьома акторами. За словами Гільяма, він спробував розщепити образ авантюриста й шахрая Тоні на кілька іпостасей. Так, це була вимушена й парадоксальна імпровізація. Човен тонув, і Гільям вирішив сильніше розгойдати його. Внаслідок цього внутрішня рима у верлібрі режисера зникає, і вже на наступній сторінці текст розривають вкраплення зорової поезії, мішанина різних шрифтів перетворюється на випадковий набір символів. Хоч як це дивно, численні сенсові втрати не зашкодили доктору Парнасу, а його страждання полегшили лише фінальні титри. Зрештою, Гільям не вперше розродився стрічкою, що гіпнотизує самою лише фантазією автора й оречевленими мареннями. Хоча це, здається, перша його робота, яка безпосередньо присвячена уяві та її межам.
20
ЗАЕКРАННЯ
Культреванш ¤ Богемний вісник № 7 (9) ¤ липень 2010
Як і більшість поетичних текстів, які запам’ятовуються мені окремими рядками та метафорами, «Імаджинаріум доктора Парнаса» також залишив по собі жменьку розрізнених фрагментів, у кожного з яких – мішок за плечима. Гільям починає свою історію з того, що світ – це театр, о’кей, але ця теза потребує кількох уточнень. Бо театр настільки застарілий, обдряпаний і нецікавий для сучасного глядача, що його вистави навіть не рятує присутність на сцені деміурга, доктора Парнаса. Вся слава і поклоніння – в минулому. Тепер він занадто старий і втомлений. Якщо простіше – це обшарпаний Дамблдор на останній стадії алкоголізму, який засинає під час п’єси і падає зі стільця. Так, свого часу він уклав невигідний контракт з демонічним містером Ніком, зіграним Томом Вейтсом (це не перша така його роль). Контракт існує, проте Гільям і сам не знає, що там понаписувано. Зрештою, для стрічки має значення лише його неподоланність. Доктор Парнас пропонує людям втілити мрії про ідеальне життя, – кожен може ввалитися в свідомість деміурга й оселитися там на деякий час. І в цьому є безпосередній інтерес чудового Тома Вейтса. Який саме – Гільям не знає. Натомість він пропонує низку сумнівів і запитань. Ось сходи до небесної вежі, і голос деміурга-Парнаса обвалюється на епізодичного дрібного негідника: «Ти гарно поводився? Напевно, не дуже, якщо потрапив сюди». Десь так цей розбишака й уявляв собі найближчі перспективи. Але проблема ось у чому: той, хто мислить наше існування, чию свідомість ми залюднюємо своїми чеснотами і гріхами, може вияви-
21
Культреванш ¤ Богемний вісник № 7 (9) ¤ липень 2010
ЗАЕКРАННЯ
тись у підсумку не Господом, а дрібною жертвою угоди з дияволом, якимсь фокусником із надмірними повноваженнями. Та й диявол, якщо уважніше на нього поглянути, теж недалеко втік від спитого доктора; вся його перевага – суто тактична, він виявився трохи спритніший. Гільям не просто створює якусь здрібнілу й жалюгідну модель вічного протистояння добра і зла, а ще й підпирає її низкою дивовижних метафор; чого варта лише його архітектурна галюцинація, в якій менший світ тримається на більшому, а той спирається на ще більший, – уявити істинний масштаб цієї вертикалі, звісно ж, неможливо, як немає жодного шансу визначити координати нашого земного перебування. Режисер-сновида обрав для своїх міркувань форму, в якій приблизно однакове значення мають гігантські модельні черевички й бутафорне дзеркало, крізь яке кожен із нас може прошмигнути. І не має значення, віримо ми доктору Парнасу чи ні; набагато важливіше, чи не заснув він на сцені. Михайло Бриних
Юля Гушул «Вечір» (тканина, акрил)
Юля Гушул «Вона» (тканина, акрил)
Юля Гушул «Рибний день» (тканина, акрил)
22
МАШИНА ЧАСУ
Культреванш ¤ Богемний вісник № 7 (9) ¤ липень 2010
Правдива історія Великого Комбінатора (digest: сайт zostko.net) Який би оце нелюд не знав Остапа Бендера?! Якщо хто й не читав творів Ільфа і Петрова, то напевно дивився одну з численних екранізацій про пригоди Великого комбінатора. Відомо, що Остап Бендер – образ збірний. Однак прототип усе-таки був, та ще який! Ім’я його – Осип Шор. Народився він 30 травня 1899 р. у м. Нікополі (зараз – Дніпро петровська область) у родині власника магазину колоніальних товарів, купця другої гільдії Веніаміна Шора та Катерини (Куні) Бергер – дочки великого одеського банкіра. Виріс Ося в Одесі, куди Шори переїхали, коли йому виповнився рік. Там сім’я Шорів мешкала у будинку №78 на вулиці Полтавської перемоги (нині Канатній). Осип, або Остап, як називали його домашні та друзі, був другою дитиною в сім’ї. Його старший брат Натан згодом зіграв у житті Остапа важливу роль. 1901 року їхній батько помер від серцевого нападу. Через кілька років Катерина Бергер вдруге вийшла заміж. Її обранцем став петербурзький купець Давид Раппопорт. Від цього шлюбу народилася дівчинка Ельза, майбутня відома художниця. У1906 році юний Шор вступив до чоловічої гімназії «Іліада». Через багато років Ільф і Петров «помістили туди» Остапа Бендера, який, як стверджують автори «Золотого теляти», на все життя запам’ятав «латинські винятки», зазубрені в третьому класі. Якщо виходити з оцінок, то до точних наук Ося мав більший хист, ніж до гуманітарних .Єдина трійка серед тринадцяти дисциплін у нього була з російської мови та словесності, зате з законознавства, зауважте, п’ятірка! Вступивши на фізико-математичний факультет Новоросійського університету, а потім передумавши навчатися в цьому чудовому виші, не маючи ні копійки в кишені, сімнадцяти-
23
Культреванш ¤ Богемний вісник № 7 (9) ¤ липень 2010
МАШИНА ЧАСУ
річний Осип-Остап вирушив до Санкт-Петербурга, щоб спробувати свої сили на механічному факультеті Технологічного інституту імені імператора Миколи I. Але, як кажуть в Одесі, недовго музика грала: студентські перспективи Шора «завалилися» 13 вересня 1917-го. У Шора було безліч геніальних ідей, але він мріяв знайти курку, яка б несла йому золоті яйця. І він зустрів цю курку в буквальному сенсі. Осип знайшов її на дорозі, та щось у її зовнішньому вигляді було непристойне – вона не мала жодної пір’їнки. Попереду їх чекало прекрасне майбутнє на сільськогосподарській виставці. Лиса курка стала знаменитістю. Одеські газети рознесли звістку про дивовижне відкриття вітчизняних селекціонерів, мрію кухарів і домогосподарок – курку, яку не треба скубати! На це повідомлення одразу ж відреагувала м’ясна промисловість. Власники найбільших м’ясозаводів прислали до Одеси своїх агентів, яких було запрошено до місцевого наукового товариства. Сивочолий професор прочитав їм довгу лекцію про революцію в галузі птахівництва. У ролі професора виступив переодягнений Шор. Фірма «Ідеальна курка» уклала контракти з найбільшими птахофабриками півдня Росії. Однак у призначений термін кури замовникам не надійшли. Власники заводів забили на сполох, але професора і фірму знайти не вдалося. Знайшли тільки курку, у якої на шиї висіла записка: «Ми, одеські селекціонери, також вивели курку без голови і кісток». 30 травня 1918 Осип Шор святкував своє 19-річчя. Вітати його зібралися вельми шановані люди – власник цукрового заводу Євлампій Кутякін, бандит Васька Косий та рабин місцевої синагоги Берштейн. Усі вони зверталися до іменинника з великою пошаною і дякували йому за геніальні ідеї. Купець Кутякін був зобов’язаний Осипу до кінця життя за те, що той допоміг позбутися його конкурента купця Розенбаума. Обидва вони консервували вино цукром, і в обох воно прокисало, не доїжджаючи і до Самари. Шор нашептав купцеві Розенбауму таємний рецепт – якщо у вино додати борної кислоти, то воно не перетвориться на оцет, навіть доїхавши до Хабаровська. Внаслідок цього Розенбаум розорився – у вина виявився такий насичений букет, що навіть останнім п’яницям продукт не пішов.
24
МАШИНА ЧАСУ
Культреванш ¤ Богемний вісник № 7 (9) ¤ липень 2010
Банда Васьки Косого давно придивлялася до одного банку задля грабунку, але там були величезні двістікілограмові двері з кодовими замками, до яких неможливо було підступитися. Тільки поглянувши на будівлю банку, Осип зрозумів, що двері відкривати не потрібно, потрібно лише переодягтися сажотрусами і потрапити всередину через пічні труби. Чи варто говорити, що Шор отримав свій відсоток після вчиненого пограбування. Та найдотепнішу ідею він запропонував рабину. Берштейн хотів кращого життя для своїх парафіян і за порадою Осипа почав продавати місця в райському саду. Для наочності на стіні синагоги була вивішена схема раю, представлена, як дорогий пансіонат. Внизу було почеплено прейскурант, де кожен міг обрати собі місцину до смаку і за гаманцем. На внески охочих рабин відреставрував синагогу і відремонтував власний будинок. Проте, звичайно, особливої уваги заслуговує його десятитимісячна подорож із Москви до Одеси. Навколо панував хаос, ось і викручувався безгрішний Осип, як міг. Чим він тільки не промишляв дорогою додому! Не вміючи до пуття грати в шахи, авантюрист представлявся гросмейстером, не тримаючи жодного разу в руках пензля, він влаштувався художником на пароплав, що курсував з агітаційними рейсами, навідувався в різні заклади як пожежний інспектор... Крім того, Осип одружився з огрядною жінкою, яка послужила прототипом мадам Грицацуєвої. Зрозуміло, що зробив він це з меркантильних міркувань: у голодні часи дружина – власниця крамниці – справжня знахідка. Так і зиму пережив. Наш герой повернувся до Одеси, коли було найважче. За дуже короткий період там змінилося чотирнадцять влад. На вулицях орудували банди Мішки Япончика. Місто тонуло у бандитизмі. Молоді одесити почали об’єднуватися в народні дружини під егідою місцевої міліції. Шорові фізичного розвитку ніяк не бракувало. Ще в гімназії він захоплювався класичною боротьбою, гирьовим спортом і футболом. Аби заробити на життя, Осип влаштувався в одну з таких дружин і незабаром став провідним оперуповноваженим з боротьби з бандитизмом Одеського карного розшуку. Він не шкодував нальотчиків, а тих, які чинили опір під час затримання, нещадно ліквідо-
25
Культреванш ¤ Богемний вісник № 7 (9) ¤ липень 2010
МАШИНА ЧАСУ
вував. Спійманих допитували з таким запалом, що вони видавали спільників пачками. Природно, Мішка Япончик розпорядився опера Шора застрелити. У кафе на Ланжеронівській вулиці сталася знаменита перестрілка, після якої банда не дорахувалася чотирьох найманих убивць, а Осип не отримав навіть подряпини. І все-таки йому помстилися. Бандити вбили його брата, поета Анатолія Фіолетова. Напавши на слід, детектив особисто з’явився в бандитську малину у Другому Заливному на Пересипі, виклав іменну зброю на стіл і запитав: «Хто з вас, негідників, убив мого брата?» У широкому піджаку, матроській сорочці і капітанці на голові, Шор, страшний і могутній, довго стояв перед убивцею, поки він каявся. А потім... простив йому. Всю ніч Остап провів у бандитів. При світлі недогарків вони пили чистий спирт, не розбавляючи його водою. Читали вірші вбитого поета і плакали. З першими променями сонця Остап сховав у дерев’яну кобуру маузер і безперешкодно пішов. Загибель брата подіяла на Шора гнітюче.Він присягнувся не брати більше до рук зброї, звільнився з карного розшуку і поїхав до Петрограда. Там одразу ж потрапив у в’язницю за бійку із громадянном, що образив його супутницю. В ув’язненні Осип не затримався: звільнили колишнього опера, як тільки дізналися про його бойове одеське минуле і почали вмовляти піти на службу в Петроградський кримінальний розшук. У 1934 році Шор їде в Челябінськ допомагати піднімати народне господарство своєму другові Василеві Іллічову, директорові тракторного заводу. У 37-му Іллічова заарештовують співробітники НКВС у його службовому кабінеті. Остап учиняє з ними бійку. Вчинок, без сумніву, вельми сміливий. Шора взяли під арешт, але він знову зробив щось неймовірне – втік. Переховувався в Ленінграді, а потім пере брався до Москви, де жив у свого одеського приятеля, відомого автора «Трьох товстунів» і «Заздрості» Юрія Олеші. Під час Великої Вітчизняної війни Остап намагається пробитися в блокадний Ленінград, де перебувають його родичі. Це йому не вдається. Врешті-решт внаслідок пережитого у нього розвинулася серйозна хвороба – екзема, яка переросла згодом у рак шкіри. Хворого
26
МАШИНА ЧАСУ
Культреванш ¤ Богемний вісник № 7 (9) ¤ липень 2010
Остапа евакуйовують у Ташкент до його сестри, уже згадуваної Ельзи Раппопорт (до речі, першої дружини Леоніда Утьосова). Тут Осипа й вилікували. Після війни він із Ельзою переїхав до Москви. Дітей у Шора не було – сім’ї Осип Веніамінович так і не створив. Людина мирної професії, він вийшов на пенсію за інвалідністю, але до останніх років працював провідником поїзда Москва-Ташкент. Робочий графік виглядав так: 15 днів – на потязі в Ташкент, 15 днів – назад у Москву, місяць – у сестри, в крихітній кімнатці. Шор носив потертий макінтош і сандалети і на старості вже ні з ким не спілкувався. Перенісши два інфаркти й осліпнувши на одне око, Осип дожив майже до 80 років, і був похований на Востряковському кладовищі в Москві у 1978 році. автор невизначений, матеріал перекладено та адаптовано редакцією
Юля Гушул «Калейдоскоп» (папір, гуаш)
27
Юля Гушул «Хороший настрій» (папір, гуаш)
Юля Гушул «Окате» (папір, гуаш)
28
Культреванш. Богемний вісник. Щомісячний журнал www.kultrevansh.com № 7 (9). Липень 2010 Шеф-редактор: Роман Скиба Літредактор номера: Світлана Богдан Відповідальний секретар: Наталка Пасічник Більд-редактор: boga4. Дизайн і верстка: Роман Коник На обкладинці використані художні роботи: Юля Гушул. Розробка сайту: Олег Артюх Редакція журналу не завжди поділяє думку своїх авторів, має право редагувати та скорочувати матеріали. Рукописи не рецензуються і не горять. Автори, що прийшли по гонорари, не повертаються J
Гонорарний спонсор номеру: п. Михайло Барабаш (США)