Михайло Бриних. Шидеври світової літератури. Хрестоматія доктора Падлючча. Том 2 by Laurus Press

«Не буває позорних поглядів на жизнь, єзть лише позорна жизнь без всяких поглядів». Доктор Падлюччо

У першому томі доктор Падлюччо препарірував такі безсмертні шидеври: Рей Бредбері «451 градус по Фаренгейту» Герман Мелвіл «Мобі Дік, або Бєлий кит» Брем Стокер «Дракула» О. Генрі «Останній листок» Йоганн Вольфґанґ фон Ґьоте «Фауст» Вільям Фолкнер «Шум і ярость» Микола Гоголь «Вій» Вільям Шекспір «Гамлєт, принц Дацький» Владімір Набоков «Лоліта» Артур Конан Дойль «Собака Баскервілів» Фьодор Достоєвський «Ігрок» Ернест Гемінґвей «Прощай, оружиє» Альбер Камю «Cторонній» («Незнайомець»)

Михайло Бриних

Хрестоматія доктора Падлючча Том другий

Київ Іздатільство «Лаурус» 2014

ББК 84(4Укр)6-44 Б 38

Бриних, Михайло. світової літератури. Хрестоматія доктора Падлючча. Том другий. — К.: Лаурус, 2014. — 260 с.

Б 38 Шидеври

ISBN 978-966-2449-59-4

Другий том «Шидеврів світової літератури» — се глубочайше проникнення (зі взломом) ув найвизначніший літературний сюжет, шо тіки був створений када-нібудь на шаріку Землі: в історію про Одіссея, його митарства та повернення домів. Сім епічних текстів, написаних протягом многіх століть, єзть сім ключів до тайни, куда ми вадіс і зачєм. ББК 84(4Укр)6-44 Усі права все ще застережено, красти — гріх, ну і так далі. На обкладинці — Лаокоон з синами з якогось одеського парку

ISBN 978-966-2449-59-4

2014 © Видавництво «Лаурус» 2014 © Михайло Бриних

Зміст

Шарлатанам на замєтку

Начхать на щастя Гомер «Одіссея» (VIII–VII століття до н. е.)

Опіум — не для народу Вільям Вілкі Коллінз «Місячний камінь» (1866)

Патріарх, братан єресіархів Джефрі Чосер «Кентерберійські розкази» (кінець ХІV століття)

Нікада-ніколи Едгар Аллан По «Наратів Артура Гордона Піма з Нантакета» (1838)

127

Морфлот накормить Кнут Гамсун «Голод» (1890)

157

Клок-клок-клок, або Натовп у пустелі самотності Габрієль Гарсія Маркес «Сто років самотності» (1967) Патрет заблумленого художніка в молодості й дальше Джеймс А. А. Джойс «Улісс» (1922)

183

217

Шарлатанам на замєтку

Дорогий друг, любєзна подруга! Я дуже радий за тебе. Патаму шо зара в твоїх руках — другий том «Шидеврів світової літератури», а це значить, шо зовсім скоро ти духовно підростеш і зможеш ловчє хватати звьозди з неба без жодного напряга мислі. Се найменше, шо я можу тобі пообіщать. Єслі ти вже заглянув у зміст, то навірняка помітив очевидний разброс, шатаніє та інші перегіби. Одного з цих авторів за класика ніхто не щитає, іншого залюбки би виперли, якби не страх перед зловєщим вороном. Про третього дак узагалі далеко не всі очкарики шось чули, бо жив давно і задалеко від Моринців. Четвертому нравився Гітлєр, п’ятий вмер зовсім недавно, шостий і сьомий стоять на чатах історії літєратури, культури, цивілізації — й усі бояцця дажи глянути в їхню сторону, бо інстинкти нам сигналізують, шо від духовних переростків нада держатися подалі. Як ти знаєш, багато поколєній билося над тим, зачєм літєратура і про шо. Чи можна виділить з цього невиносімого багацтва єдиний

Шарлатанам на замєтку

ключовий сюжет, єдиний ключ, шо одкриває всі ворота як на небі, так і на землі. Радий сообщить, шо доктор Падлюччо провів власні дослідження й стверджує, шо єзть і ключ, і двері, і сюжет. Один-єдиний, якому підпорядкована уся літєратура, вся сукупна творчість нашої планєти. Се витянута з найдревніших міфологічних загашників історія про подорож Одіссея на свою Ітаку. Єслі придумати для літєратури годну рамку, яка б не одсікла нічого важного, то от вона: багатовіковий маршрут од одіссеї Гомера до одіссеї Джойса. Й між ними — низка більш чи менш масштабних шидеврів, де оповідається цеся ж історія про парня, шо вимушений був по волі неба і законів вселенського западла довго блукати по світах, влипати в різні історії, та врешті-решт вертався додому. Одіссея кровавого брильянта лежить в основі роману Вілкі Коллінза «Місячний камінь». На кромєшну одіссею перетворюєцця нехитре бажання Артура Гордона Піма порибачить і скуштувати риб’ячого жиру. Едгар Аллан По, який вобшето старався написать обичну пригодницьку повість, соорудив натомість абсолютно гомерівський по духу (й дажи по структурі) епос, та ше й із нечуваним метафізичним фіналом. Джеффрі Чосер породив англійську літєратуру в тексті, де собрався цілий натовп Одіссеїв, і всім з них єзть шо розказать під час спільної паломницької

Шарлатанам на замєтку

подорожі в Кентербері. Кнут Гамсун — і він туда жи зі своєю «одіссеєю голодного». І Габрієль Хосе де ла Конкордія Гарсія Маркес, який придумав найвіртуознішу подорож усіх часів — подорож роду протягом ста років. Каждий з цих творів породжений вмєстє з Гомером. На правах співаторства, полеміки чи іздіватєльства — то вже питання друге. Отже, перед вами множествєнна одіссея. Сім авторів і сім шидеврів, які нам позволяють тицьнути пальцем і проректи: із цих семи ми вийдем, і в них вернемся; хто імєнно куда — це вже як пощастить. І не тіки в літєратурі так було і єзть. Адже суть жизні — се тожи відчайдушна спроба вернутися додому. Шоби не дуже пізно, і шоб дружина не кричала, і шоб не побудить дітей. Шоби за гробом ішли добрі люди й понімали: він вернувся. У каждого своя Ітака, й водночас для всіх вона одна. Доктор Падлюччо

Начхать на щастя

Гомер «Одіссея»

Глибока античність. Це када ше і греків толком не було, і міфологія була ше неоформлена й нечотка, як фотоснімок Лох-неського чудовіща. В Середземномор’ї копошацця всякі мутні племена, і ше не ясно, хто від кого і куда походить. Але вирують війни, у Спарті процвітає дисципліна й намічаєцця духовний закат Європи, на Криті аборигєни перемішуюцця з приблудами так бистро і багатошарово, шо получаїцця не культура, а слойоний пирожок. Города-держави, понатикувані надто близько, бикують друг на друга, шоб архєологи в майбутньому не їли дурно хліба. Багато чого зароджуєцця в це многогрішне врем’я, зокрема й художня літєратура — в усій своїй цивілізаційній величі й ненужності.

Начхать на щастя

На більшості зображень Гомер — се благородний сивобородий старічок. Так ше малюють святих, а іноді й самого Бога. Рисують Гомера як попало — сліпим і зрячим, нємощним бомжом і атлетичним бодрим дідуганом, подібним то на Зєвса, то на косматого дворніка з мультфільма про пластілінову ворону, то на переможця житомирського фестиваля бардовської пісні «Мі-Мі-Соль». Як харашо всьотаки, када людину при житті не вспіли ні разу намалювать чи сфоткати. Отже, Гомер був автором двох однаково епічних і крутолобих тєкстів, з яких — неначе Афіна з голови Зєвса-громовержця — вилізла традиція палп-фікшн, а за нею вже поперло все підряд: історія, філософія, географія, зачатки різного паскуцтва вроді матаналіза та компаративістики. Да шо тут скромнічать! «Іліада» та «Одіссея» — се ті цеглини, на яких лежить і підгниває тонка фанєрка сучасної культури, що нею люцтво свого часу рішило замінить усю ту живность, на якій плавала у безкрайому безумі Земля. Карочі, на світі не вистачить імен, шоби поназивати все і всіх, кого ці тексти породили. В обох описуюцця непридумані події, пересипані всякими міфологічними прогонами та вібраціями авторської фантазії. Історики пощитали, шо вся ця троянська бодяга пузирилась у другому тисячолітті до нашої ери, і дето вже ближче до нас, чим до дінозаврів. «Одіссея» написана чуть пожже, й начина-

Гомер. «Одіссея»

єцця там, де закінчилась «Іліада», але не єзть її продовженням. Про «Іліаду» взагалі немає смислу багато говорить, бо це нємножко тупуватий бойовик, і єдина крупна заслуга цього тєкста — його виняткова кінєматографічність. «Одіссея» ж, позорно виражаясь, — вєщ поліфонічніша, і в ній значно менше отого мерзенного слюнявого героїзма, як у фільмі «Лєон-кіллєр». І якшо вже міркувать, з якого саме гомерівського тєкста почалась художка, то сумніви тут неможливі: тіки «Одіссея», тіки Ітака, тіки постмодерн. Аристотель писав, шо Одіссей — то був такий поп-ідол, антічний Гамлєт. Када він появився й де — то вже ніхто не дотумкає, бо ця лічность розтерта між тими жорнами, які й самі уже зотліли од старості. Буцімто ше до Гомера тищі авторів портили воскові доски тєкстами про його пригоди, тіки от все воно кудато поділося ше в древності. Халатно тоді ставились до іскуства всякі стилістичні шкрябуни. Ми не будем у цьому тєксті міркувать про те, чи був Гомер насправді, чи його люди видумали, як Фрідріха Ніцше. Так само ми вчинимо з тими косточками сумнівів, які стосуюцця проблєми авторства, — викинем їх геть із нашої тарілки. Бо ж єслі деяким умнікам навіть Вільям Шекспір кажицця ненастоящим, як іграшковий танчик, то шо казать про старогрецьку тьму віків. Да, єзть багато признаків того, шо «Одіссею» писали в разне врем’я,

Начхать на щастя

й навряд чи це міг нашкрябать хтось один. Хоча Гомер міг бути персонажем Мирослава Дочинця — тоді все сходицця. В будь-якому разі Гомер не перший із безсмертних, а біографія та паспортні дані таким людям взагалі без надобності. Роки народження і смерті — се не про Гомера. Не зря ж на його честь Абрахам Джей Ейб Сімпсон назвав сина свого, який так само легко закотився у безсмертя, наче колєчко з пивної банки — під паркову лавочку. Типер поглянем на страшне. Ось перед нами «Одіссея», а довкола неї — моря скорботи і страждань студентських, ше від тих часів, када словом «університет» лякали дітвору й царат. Попробуйте найти людину, яка прочитала Гомера й осталась після цього щасливою і задоволеною. Нема такої. Ше не родилась, і навряд чи таке чудо Спаситель явить нам до того, як прийде на остаточне ЗНО. Не будем лити на ету тему розплавлений свинець гекзаметра, скажем тільки, шо поеми Гомера — шидеври трудні, й вони у цьому, сцуко, не одинокі. Отже, як читать «Одіссею», раз уж вона торчить у топ-10 луччих книжок усіх часів і народів? На шо сперти крихкий лікоть і яким пальцем впертися в красну вмнятину на лобі (ох, цей безпомильний символ-супутник красного діплома)? Якими словниками обложить себе та якими словами обложить тих западлістів, які складали білєти на екзамен по зарубіжці?

Гомер. «Одіссея»

Нєкоторі умніки, сточивши не один комплєкт зубів об цю епічну твердь, радять братись за читання Гомера, наче за нову книжку Паоло Коельо, — з благословенним пустим звоном у башці, в повному отриві від слоїв культури. Бо інакше воно не піде — застряне в стравоході сприйняття дето між Біблією та доробком Миколи Бажана, в ганебній і остаточній непрочитаності. В такому підході єзть гірчичне зерня смисла, а все ж намного лучче спершу сказати трохи про контєкст. Побут і нрави ахеїв та іншої антічної публіки Гомер, канєшно, не знав, шо його будуть читать через тищі років, тому не потрудився детально розказать про тогочасну матерію буття, хотя й без нього все прєдєльно ясно: се був час настіки плотно бездуховний, шо аж завидки беруть. Згадаєм тіки деякі немаловажні для розуміння тєкста диталі. Серед ахеїв (так звались центрові старогреки, з яких і Одіссей походе) ніхто точно не знав, де чиє дитьо. Када в Телемаха спрашують, хто його папка, то він одповідає: «Ну, мамка догадуєцця, шо Одіссей, а так — хтозна». В суспільстві, построєному жорстоко і несправедливо, процвіта інцест — як на боже-

Начхать на щастя

ствінному рівні, так і поміж людей. Алкіной женицця на рідній сестрі Ареті, а нєкоторі багатодітні громадяни дажи влаштовують масові браки серед свого поголів’я, наче кроліки чи коти якісь. Процвітає зоофілія по всій вертикалі. Зєвс, напрімєр, в образі лебедя трахнув спартанську царіцу, бо по-іншому їм обом було неінтересно. Кстаті, від етого екзотичного коїтуса появилася на світ прекрасна Єлена, через яку всі античні народи згодом переколошматились у Троянській війні. Основні заняття «партії влади» — обдирать простий народ, задобрювати богів і самим безкінечно обжирацця. Разом з богами старогреки обільно поглинали мнясну продукцію, хоча смаки їхні трохи різнились. Богам одрізали стегна і бичачі язики. Люди ж кушали козлині шлунки з запеченою в них кров’ю, а найжаданішим і самим апетитним куснем була для них теляча хребтовина. Як і всі олдскульні дікарі, елліни вірили, шо небо здєлане з метала, патаму шо залізо тоді хоть і було вже ізвєсне, проте обрабатувать його як слід іше не навчились і кажда жилізяка була жиланна, як небо. Теорія еволюції зводилась до того, шо людина проізошла від дуба лібо від камня, — тому вона така дурна і крєпка. Шо касаєцця богів, то люди щитали їх своїми близькими роцтвєнніками й тому особо з ними не церемонились. Впрочім, боги вели

Гомер. «Одіссея»

себе так само — часто вступали в безпорядочні полові связі зі смертними, бухали з ними на брудершафт, підкидали удачу й падляни. Кромі богів і людей, по землі розплодилось ше й достобіса всяких гібридів. Гіганти, циклопи, кєнтаври й усяки странні племена лотофагів чи антропофагів, чудовіща тіпа горгон, сірєн, гарпій, а також ексклюзивні тварі — як Скілла та Харібда. Нєкоторі з них виконували на Олімпі функцію спецназа, нєкоторі (як от кєнтаври, наприклад) були запеклими сепаратістами й постійно воювали проти всіх. У такому світі не випадало ушами хлопать, тому люди були здебільшого дерзкі, дуже нєрвні й безбашенні. Поняття добра і зла у них отлічались такими спотвореннями й перекрученнями, яких не знало навіть українське судочинство. Образ антічного героя Гомерова епоха настіки глибоко просякнута пристрастю й духом боротьби, шо в ній навіть героям трохи тісно. Інша річ — хто він такий, цей антічний герой? Ми добре знаїм із мультфільмів та інших достовірних джерел, надзвичайно устойчивих до інтилектуальних ерозій, шо всякі аргонавти — то дуже благородні, сильні й намащені пахучими оліями силачі, які могли би виступати в цирку на радість дітям, але не дєлали

Начхать на щастя

цього, бо ж діти в ті атлетичні часи тожи були благородні, сильні й намащені пахучими оліями, й тому не потребували обманних декорацій, за якими б скривались грязь і пороки дорослого світу. Гомер нам одкриває гірку правду про кумирів дєцтва. Й оказуєцця, шо єслі відокремити Геракла від його подвигів, то перед нами постане кровожадне чудовіще, — злопамятне та одержиме помстою, як це було модно в ті часи. Людинолюбство й состраданіє були їм невідомі. Більше того, обичаї та закони спонукали героїв до крайнього садізма. Самі луччі з них (Одіссей не виняток) одрізали своїм врагам вуха і носи, а потім ше й геніталії, які кидали собакам. Це був почті шо ритуал такий. Водночас жистокость ахеїв чудово поєднувалась із тонкосльозістю: в тєкстах Гомера герої розчулено цілують друг другу голови та руки по самому нічтожному поводу — чи то при зустрічі, чи то в передчутті розлуки, чи просто замість того, шоб спитати, хто ти такий, куди ідеш і як ся маєш. А ще у них принято було чихать на щастя. У тому смислі, що чхання знаменувало благословення, процвітання та успіхи в усіх ділах. Сюжет Божественна нарада на Олімпі. Зевс виражає недовольство людьми, — вони вже задовбали своєю безвідповідальністю.

Гомер. «Одіссея»

Нароблять всякого лайна — і ловко стрєлки переводять на богів, шо то вони винуваті, бо все у світі рішають олімпійці, а смертні тіки вийшли погулять, випить вина, послухать канарєйку в тіні платана. Така постановка вопроса, на думку Зєвса, кощунствінна й не відповідає духу та вимогам часу. Зєвс прогнав свою тєлєгу, всі покивали й уже збирались розійтись, як раптом на трибуну вискакує Афіна Паллада, дочінька Зевсова. Вона в небесному уряді очолює опозицію, постійно виявляє факти всяких божеських зловживань і тиче в них довольні олімпійські морди. Цього разу вона рішила привернуть увагу злочинного режиму до нищасної судьби Одіссея — царя Ітаки та героя троянської войни, якого влада, по вказівці кримінального авторітєта Посєйдона, взялася пресувать: спершу переслідувала довго й нудно, потім хтіла унічтожить, але врешті-решт одправила в сексрабство до німфи Каліпсо. Так він став дисидентом і почті утратив шанси вернуцця додому до сім’ї. Пройшло вже кілька год, і ось Афіна вспомнила про бідолаху й каже баті, шо цю фігню пора кончать. Зєвс не протів, а всім іншим пофіг. Посєйдону ж рішили слово не давать, — він бо з самого начала мріяв, шоб Одіссея вислали к грузінам. Афіна помчала на кременисту Ітаку. В Одіссеєвому домі тим часом відбувалась любопитна вакханалія. Там каждий день (і вже не первий год) вирувала двіжуха, шипіло

Начхать на щастя

мнясо на углях, вино дзюрчало звідусіль, і в каждій комнаті грайливо хохотали полуроздіті юнаки зі всього острова. Всі вони хотіли женицця на прекрасній та умній Пенелопі, бо пройшло вже дваццять год, як її преславний супруг дето потірявся, а це не діло, када потужна женщина бальзаковського віку погибає без любві. Сама ж Пенелопа все не могла рішити: ждать їй свого Одіссея дальше чи вже не ждать, — і в цьому томлєнії минали місяці, а женихи тим часом опустошали царські закрома. Найбільше ця возня задовбала Телемаха, Одіссеєвого сина. Поки його мамаша кружила голови сотням женихів, у парня появився пух попід антічним носом, а в голові кровавим гопаком затанцювали мислі про те, шо нахабні женихи заслужують жистокої розправи. От якби папка вернувся й усіх повбивав! — мріє Телемах, і на очах його вібрірує волога. Аж тут перед ним появляєцця переодіта мужиком Афіна. Вона пропонує Телемаху виконать несложний міні-квест і сама ж берецця йому помагати. Перед тим, як таємно вирушить у плавання, Телемах дєрзко виступив перед шоблою женихів, попробував їх напугать і пішов спати. Женихи, здивовані наглостю щєнка, рішили убить його наперегонки: придумали елєгантну засаду, шоб заловити Телемаха на обратному путі й прикончить. Спершу Телемах приплив до славного старигана Нестора на острів Пілос. Сіли випить

Гомер. «Одіссея»

і перекусить, а потім оказалось, шо дєд нічо не знає і єдина польза з нього, шо пустив переночувати. Невідомо, шо случилось тою лунною ноччю, але в подальшу путь із Телемахом одправився прекрасний Пісістрат. Далі Афіна скомандувала перевідать спартанського царя Менелая та його зловрєдну супругу Єлену. Побачивши стройних парнєй на порозі свого дому, де все було обдєлане золотом та сріблом, Менелай тожи заходився їх кормити. На відміну від Нестора, цей міг патякати сутки напрольот. Притомленому тєльонку Телемаху прийшлося вислухать отдєльну поему про повернення Менелая. Корабль спартанського лідєра довго і неслабо штирило по морях, і добирався він додому аж через Єгипет, бо така була воля богів. На одному з островів йому вдалося заловити мєлкого й дуже вонючого бога, який любив спати з тюлєнями на їхньому лєжбіщі. Дак цей збоченець з переляку все Менелаю розказав: і про його корєшків, і про будуще, і про страсті-мордасті в родинному колі. Більшість новозтєй були так собі, але принаймні Телемах типер знав, шо його пасіонарного вітця пользує почті богиня. Шоб успокоїти спартанського царя, шо не тіки в нього жизнь — боль, Телемах жалуєцця на молодьож Ітаки, яка обосновалась у його домі й пропиває всі копитали. Менелай дрожав од ярості не менше десяти мінут і громогласно міркував про те, шо лише скоти спо-

Начхать на щастя

собні вилізти на кровать героя, замріявшись про спільні судоми страсті з його прекрасню жоною! «Це всьо равно, якби лань принесла своїх новонароджених сосунців-оленяток у логово льва й поклала там, а сама пішла кушать травку на полонини, й када лєв вернецця додому, то вже точно придумає для оленьонків погибель ганебну», — зморозив він. Посиділи ше трохи, вспомнили троянську різню, просльозились, аж Менелаєвій жоні Єлені стало неудобно, шо стіки народу через неї вигибло. Трохи покаявшись у власному бестицтві, вона мастєрскі закрила тєму, підмішавши Телемаху в бухло наркотіків («зілля, шо й біль погамує, і горе дозволить забути»). Тим часом небесний уряд видав Гермєсу транспарант з написом: «Спи собі сама!», шоб він з ним постояв біля печери німфи Каліпсо. А на словах веліли предати, шо гендерна рівність — вона усіх касаїцця, навіть ізвращенок. Каліпсо спершу закатала істерику, але потім достала синій платочок, і скупа сльоза старшої прапорщіци прожгла диру на гімнастьорці Одіссея. Вітієвато трахнувши героя на прощання, вона побажала ахейському пупсікові удачі в бою, видала йому топор і розказала, де на острові ростуть дуби-колдуни, шоб він построїв собі якесь плавсрєцтво. Цар Ітаки за кілька днів зварганив собі маленький плот і тихо звалив з острова, оставивши на березі боль і грусть, і прєжніх ошибок груз.

Гомер. «Одіссея»

Посєйдон, вертаючись з гостей, побачив на волнах ахейського туріста, почухав уші й злобно загрустив. Якось усе дуже гладко пішло, безідейно. Шоб привести сюжет у відповідність до концепції поневірянь главного героя, він заставив Одіссея дваццять днів ковбаситись у морі, аж поки одна утоплениця, шо належала до младшого божественного состава, пожаліла Одіссея, й видала йому міфологічний прототіп спасатільного жилєта — «намітку нетлінну». Казалось би, для вимученої жертви домашнього насильства, затєряної у безкраїх водах верхи на брьовнишку, подгон сумнівний. З тим-таки успіхом богіня могла би скинуть йому з неба новінький, ше в маслі, лодочний мотор на десять лошадіних сил. А втім, боги нікада нічого не дарять просто так, — наслідки завжди входять у комплєкт. Тож незабаром Одіссей раздупляєцця вже на суші. Він голий, знедолений і весь у якомусь морському дєрьмі. Аж тут дєвушки античні поблизу хохочуть, ступають ножками, шоб постіратись і помріяти про свадьбу заодно. Ну, Одіссей і вискакує їм навстрєчу, руки розставляє, мовляв, превед. Усі вони відра покидали й поховались, одна тіки принцеса Навсікая не злякалась зрєлого ексгибіціоніста. Стала, руки в боки і жде. З таким ото німим визовом судьбі, який іногда спалахує в глазах касірш і кондукторш. «Ти красіва, як дєрєво!», — підлизуєцця Одіссей до Навсікаї й на всякий случай обхо-

Начхать на щастя

дить її збоку. Дєвушка зашарілась. Серце — воно ж не камінь. То вона хутенько відмила Одіссея, приоділа й потянула до батьків знакомицця. Він тіки в хату — а там уже поляна, як на Паску. Када усі прилічно розмякли й набухли, Одіссей делікатно попросив мєсного барда, шоб той поспівав про його лєгєндарні подвиги. Не всі пісні понравились герою. Мєстами получалось тупо, як у Юрія Лози. Тож прєдводітєль славної Ітаки поправив галстук, закатав рукава і взявся самолічно, в подробностях, завивати про свої пригоди. Флешбек получився німного затянутий, але без нього в «Одіссеї» було б не більше психоделії, ніж у творчості совєцкого ансамбля «Самоцвєти». Після падіння Трої, када всі ахеї навострили лижі домів, кораблі Одіссея зразу попливли кудато не туда. Спершу їх вітром пригнало до земель кіконів; хто вони такі й зачєм — неважно, але там обнаружився городішко Ісмар, і Одіссей до пня його зруйнував, а жителів знищив — чисто на автопілоті. Потім ахейська бригада побувала в гостях у сказкі, тобто в наркоманського племені лотофагів, які вдень і вночі глотали пруще листя. Нєкоторі бойовики Одіссея, покушавши лотоса, так заторчали, шо не хотіли вертацця на корабль. Ледве вдалось умовити їх при помощі побоїв та тортур. Дальше случився ключовий епізод в мандрах Одіссея — він зайшов у гості до циклопа

Гомер. «Одіссея»

Поліфема, який одразу почав кушать пацанів, пока вони нічого не покрали. Герой образився на одноглазого любітєля й придумав план кровавої помсти. Для початку угостив циклопа марочними винами, награбленими в Трої. Нечулий скот ужрався в хламіну, простругався люцьким мнясом і ліг спочивать у повному гамні. Скориставшись цим його плачевним станом, Одіссей із вцілілими друзяками здєдали опасну головєшку й видовбали нею монстру глаз. Замаскірувавшись під баранів, їм вдалося дати драла. Поліфем од ярості й обіди чуть не убився об стіни власної печери, патаму шо Одіссей не тіки здєлав з нього інваліда, но і крупно намахав, назвавшись по імені Ніхто. Й када друзяки скаліченого велетня позбігалися на його крики й стали допитувацця спросоння, на яку тему ґвалт і хто винуватий, дурило Поліфем орав: «Ніхто!» Колєги інваліда теж інтилєктом не страдали, тому бистро порозходились. Мало чо він кричав на все село. Може, влюбився. Хто зна, яка вона — любов циклопа. Осознавши глобальний маштаб поразки, Поліфем нажалувався баті — морському чортяці Посейдону. Так шо нема нічого странного, шо сей кримінальний елемєнт протягом поеми постійно трясе вилами і обіщає Одіссею красіву жизнь, — помста щиталась у старогрецькій шкалі моральних цінностей першорядним ділом.

Начхать на щастя

Повернення Одіссея рєзко унеможливилось. Історія попала не в ті руки. Це приблизно те саме, єслі б «Русалочку» поручили писати Стівену Кінгу. Розпочалась кровава круговерть. Тіки пристали до іншого берега, пішли знакомитись з мєсними, — й знову до канібалів попали. Й шо обідно — ти йому «здрасті» кажеш, а воно тобі молча руку відриває та кушає й глаза таращить, оцінює запаси мняса, шо остались. Одіссей не став закликати дегенератів до діалогу та співпраці. Стали тікать, аж ці крупні мужчини зачали скелями кидатись — потопили всі кораблі, кромі одного, на якому відчайдушно гріб Одіссей. По ходу ше зазнали странної пригоди, про яку неловко навіть згадувати. Один божистий парінь, володар вітрів Еол, отсипав Одіссею мішок попутного. Ну, дунули німного — і попливли. І от када на обрії уже прорізався кремінь родіни, Одіссей одключився. Матросня ж, яка давно придивлялася до мішка, рішила й собі попробувать. Розв’язали — й усіх накрило по-чорному: вітер, мрак і недоля окутали судно. Одіссей не придумав нічо луччого, як вернутись до Еола, шоб той іще відсипав. Канєшно, таке нахабство взбісило вітряного пацана — получив Одіссей од локтя. Прийшлось знову гребти навмання. Слєдующа остановка — острів Еея, на якому обоснувалась похотліва (інших у ті благословенні часи не було) Кіркея. Первим ділом

Гомер. «Одіссея»

вона перетворила друзяк Одіссея на свиней, а потім рішила трахнуть епічного героя, про шо й заявила йому прямим тєкстом. Стали торгуватись. Зійшлись на тому, шо вєдьма погодилась розколдувать ахеїв за нєкоторі особливі секс-услуги, — підписали річний контракт. Потім Одіссей поперся в пекло, патаму шо каждий прілічний герой епоса должин спуститись в царство тьми — нада воно йому чи ні. Про пекло йому Кіркея наплела. Мовляв, єзть там один башковитий мертвяк, Тіресій, і він дуже ловко уміє судьбу по звіздах читать. І от Одісей замість того, шоб узять курс на рідну Ітаку, одчаяно гребе до воріт пекла. Зачєм? На це в Гомера єзть чотка відповідь: шоби узнати, скіки йому ще по морях бовтатись. І не нада казать, шо це якось странно й нелогічно і шо в літєратурі такий прийом натяжкою звецця. Безвольний, на перший погляд, рейд Одіссея у царство мертвих зумовлений тим, шо серед тогочасних греків не можна було навіть губи дудочкою скласти, не заручившись заздалегідь поддєржкою хоть якихось лєвих богів. Тіресій чеше, шо все буде олрайт, тіки Одіссею прийдецця повсємєсно гулять із веслом на плечі, пока його не зустріне якийто телепень і не спитає, шо ето за чудернацьке дирив’яне віяло, на лопату похоже. Озадачений пророцтвом, він вернувся до Кіркеї, ще трохи розслабився — й продовжив путь.

Начхать на щастя

З каждим новим випробуванням екіпаж зазнавав нових потєрь. От навіть на острові Кіркеї один уриган сп’яну випав з балкона й зламав собі шию насмерть. Шо вже казать про серйозніші файт-зони, в яких прийшлося Одіссею побувати. То голосисті пернаті женщини, сірени, питались заполучить отряд мужчин, — ахейський цар вчасно задєлав уші своїм парням восковими пробками, а сам і протащився від їхнього забористого стогону і нічуть не пострадав, бо заздалегідь велів прив’язати себе до мачти. То членисторукі й багатоголові кікімори — Скілла та Харібда — устроїли засаду, й отряд не замітив втрати багатьох бійців. Тільки надумали перепочить, висадившись на нібито безопасний острів і замутивши пікнічок, як судьба, не криючись, стала ходити перед ними вся така в чорному плащі. Посєйдон заходився невтомно ковбасити водні маси, запаси хавчика в ахеїв бистро кончились. А тут, як назло, прямо перед носом ходить стадо апетитних воликів. Тіки кушать їх строго заборонено, бо животні належать не якомусь фраєру-колоністу, а лічно сонячному богу Геліосу. Проте недовго старогреки тримали піст і недовго потім ждали відомсти. Фінал цієї драми — кораблетроща, смерть всього лічного состава. Й тіки Одіссея — галімого, нищасного, перемазаного різним морським мумійом, — волею небес доставлено на черговий острів, де процвітає сексуальна експлуатація.

Гомер. «Одіссея»

Про те, як Одіссей провів багато років у пишноволосої Каліпсо в секс-рабстві, згадувалось ше в началі. Проблєма була от у чому: ніхто не хотів німфу — ні серед богів, ні серед смертних. Може, так получилось случайно (хоча навірняка зіграло свою роль недоразвите у ті часи морєхоцтво). А може, то її навмисне спекались, як ото пожже в Британії з маньяками дєлали: чуть шо — в Австралію. І от цеся Каліпсо якось ходе по берегу острова, привично вистогнує портісхедівську пєсню «Ноубаді лавз мі» під сігарєтку, аж тут — мужчина лежить обнажонний і дише. Ну, які тут ще можна вигадати варіанти? Так і повелось у них. Вдень Одіссей сидів на утьосах острова і гірко ридав, а по ночах безвольно топав у глибокий грот до ненаситної німфи. Каліпсо ж була переконана, шо удачно вийшла замуж. Ця упириця ще й подумувала, шоб зробити Одіссея безсмертним і не роставацця нікада. А втім, Гомер під кінець завіряє, шо Одіссей на скалах не так уже й часто плакав, і в гроті йому тожи наравилось, і єслі би не надокучливі боги, то він і не помислив би тікать од госпожі. Усе ж таки не зря на її честь назвали фармакологічний препарат для общої анастезії. Наслухавшись про митарства Одіссея, цар Алкіной і вся його країна рішили винайти кінематограф і побудувати Боллівуд,

Начхать на щастя

а в благодарность за такий замічатєльний сюжет видали ахейському вождю неслабий гонорар — стіки він не зумів награбить дажи в Трої. Ну, і довели його своєю гостинністю до безпробудного коматоза: Одіссей не прочухався навіть тоді, када його хропуще тіло виносили на берег рідної Ітаки, де акуратно сложили кучкою разом із дарованими багацтвами — і так оставили. Пробудившись, цар Ітаки не впізнав рідного краю й навіть взявся гнать на службу доставки. Розпереживався, сарака, шоб тіки знову до якоїсь одічавшої женщини не завезли. Аж тут як тут — вона, переодіта юношою. Тяжко зітхнув Одіссей, похолонувши внутрі під животом. Не впізнав герой Афіну, покровительницю свою, й почав ліпить горбатого — начесав про себе якихось побрехеньок. Вона йому: «Ну, харош, хвате паяснічать, веди себе прилічно й убий їх усіх». Хитроумний Одіссей не любив дешевої театральщини. Інший би на його місці зразу прибіг додому, одкрив ногою двері з криком: «Шо, не ждали, падли?!» Та Одіссей вчинив кардінально по-іншому. Спочатку він вознамірився рознюхать обстановку, провірити усіх без винятку на вшивість, й тіки після тщатільної розвідки й перегрупіровки сокрушитєльно прийти, настати, як це й положено істинному цьому, як його, царю. Первим ділом прибулець навідав свинопаса Емвея — вірного свого подпєвалу, в яко-

Гомер. «Одіссея»

му менше всього сумнівався. Заодно провірив, скіки кабанів сожрали падлючі женихи. Тут Афіна вспомнила про Телемаха, який усе ще торчав у Менелая та Єлени й піднімав бокал за ВДВ. Якось неудачно з ним вийшло — тіки богиня випхала Телемаха у відрядження, а вже нада його вертать. Хоч покатався й посинячив на шаріка, розвіявся трохи. Одне слово, ноччю приснилась йому Афіна вмєсто Пісістрата й каже: геймовер, пора додому — валити женихів. Дак Телемах торпєдою вернувся на Ітаку, розминувшись із засадами і блокпостами, й зразу до Амвея. А там, у глибині сарая, дрожащою рукою держить кружку рідний папка, — от де епізод для мелодрами. Гомер, як і його герой, не спішить із розв’язкою. Попереду — ше третина тєкста, й було би нерозсудливо вооружать повстанців і начинать войну. Перемогти врага — то тіки половина діла, по ходу ж його нада ще й принизити, розмазать по плінтусах. Ну, шоб не просто каждий получив у рило, а строго по заслугах, соразмірно заподіяній шкоді. Тож Одіссей рішає поіграть в Шарапова. Переодягаєцця бомжом і топає в свій дім. А шоб ніхто не зміг впізнать героя, Афіна стукнула його волшебним жезлом й здєлала вонючим та неліквідним. І от приходе старий плюгавець до женихів, які привично жеруть мнясо і бухають, начинає клянчить милостиню. Вибудовуєцця складна драматургічна конструк-

Начхать на щастя

ція. Хтось намагаєцця надавать Одіссею підсрачників і вигнать, а хтось жаліє неудачніка й дає йому покушать. Законспірований цар Ітаки акумулірує ненависть в душі, а Телемах йорзає на стулі й жде команди. Попри надьожний камуфляж од Афіни Паллади, Одіссей кілька разів чуть не спалився: то його собака узнав (правда, зразу ж і здох од щастя), то стара няня характєрний шрамік на нозі признала, то Пенелопа чото забажала романтично поужинать з бомжом при свєчах. Каждий раз Одіссей ловко парірував загрозу викриття, але довго варить воду тожи не випадало. Тим більше, уніженій він нахлібався вже понад міру. Й одне діло, када женихи од нєфіг дєлать кидали в нього табуретками, але ж і слуги взялися їх наслідувать: один паршивець-козопас виписав герою підступного срача, а інша прастітутка нахамила привселюдно. Але остаточно довів Одіссея один зальотний бомж, який почав тролити конкурєнта і відверто нариватись. Прийшлось герою нємного покалічити нахабу. Тож недовго мир держався — женихи теряли останнє терпіння, й все могло рішитись безобразною свалкою чи п’яним дебошем, якби не Пенелопа. Женщина скликала брифінг і заявила, шо вже почті готова оддатись замуж, але сложнєйша проблєма вибора підказує одне-єдине мудре рішення: устроїти спортивно-масові змагання, і хто в них переможе — той і получе жиланний перший приз, сказочну нєвєсту.

Гомер. «Одіссея»

Женихи на врем’я дажи забули, шо досі не убили Телемаха і шо наглого бомжа-приблуду давно пора продать грузінам. Тим часом прекрасна Пенелопа порилася в кладовці й обнаружила там лук і стріли свого мужа-силача. І от настало довгождане змагання зі стрільби, й почалось воно з ганебної технічної поразки всіх молодих атлєтів, патаму шо ніхто з них не зумів дажи натянути тятиву на ету гнуту палку з коров’ячими рогами на кінцях. Ніловкость ситуації усугубилась, када зашмиганий бомжик з льогкостю це здєлав та ше й із першого пострілу влучив у ціль. Подальша сцена — се тєкст, який безпосередньо породив естетику Квентіна Тарантіно. Одіссей із сином та ше двома добровольцями занімаюцця відстрілом та рубкою женихів у замкнутому просторі. Куски плоті метеликами розлітаюцця по хаті. Дажи сам Ірод, када різав немовлят, міг би позаздрити маштабу, інтенсивності та льогкості розправи, вчиненої Одіссеєм. Прямо під час рєзні герой діловито переговорюєцця з Телемахом: «Принесино, синку, іше оружия, бо шось ми мєдлінно кромсаєм юнаків». Акуратно склавши трупи попід парканом, Одіссей потанцював нємного, а потім із усіма харошими домочадцями втік до свого батька, Лаерта, попередньо повідомивши громадян Ітаки, шоб вони прийшли і здєлали уборку. Ясно, шо населення острова, зазнавши такого

Начхать на щастя

гєноциду, рішило відплатить герою — зібрали банду. Гомер, намьотаним глазом оцінивши шанси царя Ітаки проти власних підданих, рішає конфлікт самим надьожним і безапеляційним чином: у фіналі приходе Афіна Паллада й усіх замирює. Автор же прощаєцця з публікою до нових епічних поножовщин, які — на превелике наше з вами щастя — не збереглись, пощезли у багряній тьмі віків. Жанрово-стилістичні особінності поеми По-перше, досі не вполнє ясно, якою мовою сей шидевр придуманий, але точно не по-грецьки. Це якесь древнє бормотаніє мікенської епохи, помішане з іншими малокультурним та сильно архаїчними стєнаніями, й научні лобурі не скоро ше розберуцця, шо то за флєктивні форми, шо за лінеарність, й відкіля воно таке взялося й намішалося. Якшо ж відкинуть усіляке фарисейство, то нада сказать людям правду: Гомер сочиняв свою «Одіссею» антічним суржиком. Як і положено епосу, в «Одіссеї» надмір друго- і третьорядних героїв та їхніх історій, од яких найбільше пухне голова. Частічно спасає від перегруза Гомерова пристрасть до повторів. Наприклад, історія про те, як Пенелопа, шоб надурити женихів, сіла прясти погребальний саван дорогому тестю й кажду ніч його розпускала й так кілька год підряд, — пе-

Гомер. «Одіссея»

реповідаєцця почті усіма главними героями поеми, й не по одному разу. Дослідники Гомера в усі часи наполягали, шо вставні історії приліплені до основної оповідної лінії, наче сарай до старої яблуні — безладно і халатно (такого роду тимчасовість, як відомо, навсігда). Мовляв, ці вставки нічим не вмотивовані, кромі бажання нащадків Гомера шонібудь впихнути в твір свого попередника. Втюхать під знаменитим брендом децол власної похабєні. От хоч би й тєлєгу про те, як развратнічала Афродіта з Ареєм, чого б і нє. Адже в умних книжках завжди трохи не хватає сєкса. Звідси ж походить і словесна пишнотілість, велеречивість, када оповідь не просто ув’язнена в ненужних і нікчемних подробицях, але й розчиняєцця, плаває в них. Шнур авторової мислі запутуєцця в цих хащах так часто, шо приходицця частенько рубать його й тянути по новій. Дуже характєрна ознака Гомерівського стилю — звукова ігра, катору ловко передає у своєму перекладі Борис Тен: «Нині ж до вас заблукав блуденник оцей бідолашний», «скільки їх тут не кермує на цій кременистій Ітаці», «лотоса ласо споживши» й усяке таке. Ше одна прикметна Гомерова фішка — припечатать людину якимсь епітетом і рясно ним зловживати. Принцип творення поганяла, дистилят методу. В результаті перед нами ціла галерея колоритних погрємух. Нестор —

Начхать на щастя

їздець староденний, Еос — розоперста, Менелай — гучномовний, Телемах — тямовитий, Навсікая — білораменна, і даже Пісістрат, чиїм іменем можна було би наслаждатись і без зайвих епітетів, — меткий списоборець. А єзть же ще «довговеслі феаки» й ціла сімейка отморозків, чиї імена взяті з пособія по морєхоцтву та кораблебудуванню. Хто б міг подумать, шо можна сину дати ім’я Багатокорабельний або Вимірювач морських глибин. Ох уж ета дикунська, почті тваринна винахідливість. Центрові герої поеми Одіссей (він же Ніхто) — хитрожопий і жадний античний царьок (шо характєрно, одіссеями древньогреки обично називали всяких протівних неудачників). У першій чазті поеми постійно ниє та прибідняєцця, чеше усім, який він нищасний. Вернувшись додому, показує своє істинне — кровожадне і безжалосне — лице. Повбивав кучу народу в своїй хаті, а нєкоторим ше і яйця повідривав. Любе похвалицця силою і прицільною стендовою стрільбою, проте сам жи визнає власне нічтожиство у порівнянні з Гераклом і Еврітом. Дуже любить грошики й постійно провіряє, чи хто його не обікрав. Мєлочний і злобний. Када одна з служебних женщин попробувала пошутить над ним,

Гомер. «Одіссея»

не узнавши героя у плюгавому дєдушці, то він обозвав її сукою і пригрозив, шо наябіднічає синочку і той порве її на кусочки. Водночас отважний і незамінний, як Мухтар, — на таких і держацця популярні серіали від античності й до наших днів. Телемах — синок героя, також жудкій скряга. Многократно докоряє женихам, які окучують його благородну мамашу, шо ті жеруть і п’ють слішком много й за таке їх повбивати мало. В самого ж кучі золота у закромах, вініщем елітним хоть залийся, а борошна, скатіни й оливок вопше неміряно. Пенелопа — жона Одіссея, мамаша Телемаха. Каралєва нєлєпих відмазок. Чотири года дурила женихів: у світле врем’я суток ткала саван, ноччю розпускала й када її звали женицця — махала перед ними куском недодєланої ткані, наче це все об’ясняло. Так получилось, шо ім’я цесеї женщини стало символізувать подружню вірність, до якої дажи Ярославна недоквилює. Да, на фоні інших антічних богинь-німфоманок та зрадливої Єлени воно дето так і є, хотя питання ж можна поставить і на інше ребро: хто винуватий у тому, шо кровавий Одіссей здєлав своєму царству розстріляне відродження, повбивавши більше сотні юних, красівенних мальчуганів, чий єдиний спільний гріх був тіки в тому, шо їм дуже сильно приспічило женицця?

Начхать на щастя

Емвей — свинопас і тяжко вкалує все життя не за зарплату. Гомеру він дуже нравицця, бо завжди на позітів а для душі. Прекрасний об’єкт для регулярного пригноблення. Афіна — богиня з крутим нравом, по малєйшому поводу може дать у рило, проте у Гомера вона чаще виступає не по бойовим іскуствам, а як іміджмейкер і мастєр оптичного обмана. Постійно дєлає людей вищими, товстішими і волохатішими (відповідно до тогочасних уявлень про красоту неземну) або ж превращає їх у шо попало. Єлена — лічность мерзенна, єслі вірити Гомеру. Када муж її, Менелай, уже громихав мідним доспєхом під стінами Трої, вона безупинно чинила адюльтер з Парісом і не собиралась назад замуж. Щитаєцця, шо безпутна дочінька Зевса страшно тужила і за домом, за сім’єю побивалася, но ето не так. Дажи када в город закотили знамениту дирив’яну кобилу, Єлена бігала довкруг неї й дразнила ахейських героїв, шоб вони повилазили. Єслі б не хітрость Одіссея, помножена на його душевну чорствість, уся кантора б спалилась. Також єзть версія, шо після смерті Паріса Єлена не угомонилася і пользувала брата Парісового з богохульним імям Деїфоб, і лише када город-вірус був знищений, мадам зволила вернутись до законного супруга.

Гомер. «Одіссея»

Шо хотів сказать автор? Када між читачем і автором лежить пространство без берегів, з якого плотними рядами торчать щербаті рифи попередніх прочитань, ми можем тіки улибнуцця такою усмішкою, шоб у Луврі серед ночі роздався грохот і завила сирена, а поліція, спецназ і мєсна охорона, явившись на разборки, виявили б на підлозі бездиханне тіло Мони Лізи, шо випала з картіни Леонардо й розбилась. Було б кощунством, високо піднявши комір і водрузивши на перенісся темні окуляри, тлумачити епос Гомера й нєрвно позирати на годинник, шоб не запізнитися на лєкцию в біблійне товариство з докладом на тему: «Про шо писав апостол Павло до коринтян обидва раза?» Тому здєлаєм це бистро, як учив Джим Моррісон, й вернемось в бар. Все ’дно нима кому провірити кучность стрільби: безстижий час, кругом неадеквати й шарлатани і каждий володіє ліцензією на розголошення найсокровенніших тайн буття. Шо нам Гекуба й хто ми Гекубі? Ні, ридать не будем, шоб не лишитись у кромєшному несприйнятті, та ше й зарьованими... Липкий кошмар... І ше одне немаловажне міркування. Када до тєкста аж так далеко та ще і лічность автора неустановлена, треба змиритись з тим, шо єдиний смисл сказаного в тому, шó саме ми здатні розчути крізь посторонній шум і многовікове спотворення ефіру.

Начхать на щастя

От, наприклад, раньше, ше до Гомера, героєм називався дух померлого воїна. Проте Гомер у своїх поемах правочку здєлав, нечаяно придумавши концепцію літєратурного героя, який може бути не тіки живим, але й повною скатіною. Тобто не тіки творити подвиги, але й тинятись попідтинню, нудити світом й жалуватись на судьбу-мерзавку, клянчити й погрожувати, просити і карати. Щоправда, герой в гомерівському розумінні неодмінно мав оставатись силачом і лідєром, але вже міг собі дозвлити трохи розслабитись при жизні, ба навіть тимчасово злетіти з катушок. Ця Гомерова придумка змінила течію й характєр літєратури, яка зароджувалась неудачно і могла б жити ще довго потворним чудіщем, в компанії собі подібних — текстів Архілоха й табличок, іспорчених Піндаром. Трагіки прийшли вже на все готове — тіки бери й катай. Не зря ж після Есхіла—Софокла—Евріпіда ше довго не появлялось внятних класиків — тєму ж, по суті, закрили аж до еллінізму. І, нарешті, чільна мисль Гомера, його філософська екстрема. Центрифуга всіх поневірянь Одіссея хоть і вращаєцця волею богів, але над суєтою вчинків — добрих чи не очінь — єзть вищі правила. Ось вам одне з них. Хочеш чи не хочеш, а додому ти вернешся. Хоч плач, хоч радуйся, а хоч дивуйся — наприкінці ти неодмінно попадеш в начало.

Гомер. «Одіссея»

Любопитні факти / странності / гомеричні ляпи Єслі древній грек хотів сказати іншому древньому греку шото важне (попросить дєнєг у борг чи признацця в своїх чуствах), то він должин був обнять співрозмовника за коліна лібо вхопить його за підборіддя. *** Афіна не може отак просто прийти і побазарить з людиною, й тому вона або постійно прикидаєцця кимось, або ізображає з себе морського орла чи просто пучок світла. Проте непонятно, зачєм вона це робе, адже всі й так прекрасно понімають, хто перед ними рисувався. *** У п’ятій пісні поеми (тоість фактично в самому началі) Одіссей ще тіки ледь проклюнувся на арені епічного тєкста, а Гомер уже зачємто забігає наперед і повідомляє читачеві, шо все з ним буде чікі-пікі і шо вернецця він додому з бабліщем великим, — розстрілює інтригу здаля, наче Андрій Головко якийсь. *** Обичному діловому старогреку нікада би не прийшла в голову ідея рибного супермаркета, більше того — він назвав би її богохульною, бо рибу вони взагалі їдою не вважали, хіба з одчаяної голодухи. Водночас Гомер постійно повторює словосполучення «багате рибою

Начхать на щастя

море» й зовсім не для того, шоби визвать у читача брєзглівость чи ше якесь упереджене ставлення до середземного водойома. *** В землі феаків, на острові Схєрія, Одіссей вилазе голяком до красівих дєвушок і прикриває наготу не фіговим листком, як то в греків було заведено, а здоровєнною вєткою оливкового дерева. *** Дрімучі малоазійські греки щитали краєм світу острів Евбея (80 км од Афін). *** Один із дослідників пояснював жалюгідність батальних сцен у поемах Гомера тим, шо в нього вообше ніде немає паралєльної дії — усе відбуваєцця тіки послєдоватєльно, як у мушкетерських фільмах, када гвардєйци кардінала нападають на д’Артаньяна строго по черзі. *** У старогреків принято було приглашати в гості «на днів одинадцять чи навіть дванадцять». *** Всі знають, шо вино в часи Гомера — ето зовсім не та бормотуха, шо нею чинять узливання сучасні алконавти. І шо греки вообше не пили чистого вина, а тіки розбавлене водою. З іншого боку, винце вони любили сла-

Гомер. «Одіссея»

діньке, — й це взагалі було саме главне в любому бухлі, а не букєт, урожай, терпкі нотки чи інша чортовщина. В одній із сцен Гомер заявляє, шо в готовому напої на кажду часть вина приходилось аж 20 частєй води, — й се був чистий мед. Аж інтересно, скіки процентів сахара було в ісходному продукті? Неясно також, чого так довго еспанська матросня моталась через Атлантичний океан — зі Старого в Новий світ, шоби на виході експерименту получить портвейн «Три топора», «Зосю», «Біоміцин» та інші блага алкогольного гардкора, єслі ше античне кодло знало всі ці сокровенні тайни? *** І ше трохи про греків і бухло. Єзть така наркологічна тиорія, згідно з якою у тих країнах Европи, які успадкували античну науку ригулярного ковтання вина, почті нима повсємєсного алкоголізма й пов’язаних із ним соціальних проблєм. Ну, тіпа ін віно верітас, на відміну від водки з пивом та іншої есхатології. Але це не так. Гомерівська публіка, напрімєр, була прекрасно знайома з деліріями, а кєнтаври — дак взагалі наче в Росії родились. *** Весь псіхоаналіз (як наука) родом із антічних міфів та лєгєнд, і Фройд із Юнгом перекопали сей клондайк пороків, як Генріх Шліман — пагорб Гіссарлик. Так, наприклад, знамениту мисль про те, шо нєкоторі сни — се обич-

Начхать на щастя

ні сни, які нічого не означають, придумав не австрійський сигарний смоктун; сю анекдотичну фразу промовляє в «Одіссеї» Пенелопа (Гомер би нікада не позволив, шоб в його тєксті відверту глупость ляпнув мужчина). *** У поемі дуже часто розказуєцця, як герої сідають похавать, перед тим обов’язково покормивши богів щедрими жертвами. Таких сцен дуже багато й вони всі майже однакові, — Гомер був один із перших авторів, хто діавольски зловживав тєхнологією копіпейста. Внаслідок цього получаїцця, напрімєр, шо раціон давньогреків був крайнє скудний і складався лише з двох пунктів: вина і мняса, — ніде ви не найдете згадок, шоб за обідом чи на завтрак герої скушали по фініку з кислячком. *** У перших двох піснях Афіна, шоби побалакать з Телемахом, прикидаєцця то Ментом, то Ментором. І хотя греки любили перековбашувать свої імена то на один копил, то на другий, то ше якогось рожна, проте Мент і Ментор — се два різних старогрека, обидва давні корєша Одіссея й роль у них одна на двох. Це свідчить, дорогі бради і сезтри, шо Гомер страдав сіндромом Панаса Мирного, — сей недуг описаний в научній літературі (див. том перший «Шидеврів вкраїнської літератури» д-ра Падлючча).

Гомер. «Одіссея»

*** Єслі Афіна риально хотіла помогти Телемаху найти героїчного папку, то зачєм жи вона його послала в Пілос і Спарту, а не направила зразу до намаханої німфи Каліпсо? *** Шоб осліпить злобного кіклопа, Одіссей скористався палицею людоїда, шо була завбільшки, як мачта дваццятивеслого просторого судна. Получаїцця, людоїд також був нівроку, соразмєрний з сирецькою телевишкою. Але тада з’являється одна чисто технологічна неув’язочка: як це мегаздоровило могло видоювати своїх вполнє обичних кіз?

Ярчайші цитати та мислі Дєтка, шо за слова з тебе пруть крізь зубів огорожу? *** Пташок дофігіща літає у небі — не всі ж вони мають про шось віщувати. *** Найлучча пісня — це пісня, катора звучить по-новому. *** І вилізає з кущів Одіссей богосвітлий.

Начхать на щастя

*** Нима нічо хужого, ніж ненависний жилудок, шо нас гризе, як той пес, і постійно надокучає людині, дажи єслі вона крєпко мучицця серцем й душою. *** Випий, кіклопе, вина, нахававшись мняса люцького. *** Душі, тяжолою греблею втомлені, гризло сознаніє дурості власної. *** Як ти зумів пішки причапать у тьму безпросвітну бистріше, ніж я на кораблі свому чорному? *** Дай мені крові напитись — і слово скажу я зачотне. *** Тягне до себе людину залізо. *** Када мене б’ють — це для мене не новозть. *** Гляньте, які з-під лахміття дідуля показує ляжки!

*** Серце гарчало у грудях, немов над сліпими щенятами кволими сука. *** Сидіть і дальше бухайте собі — з нічого нічого й не вийде. *** Навіть када уб’єш одну людину — приходицця тікать.

Літературно-художнє видання

Михайло Бриних

Хрестоматія доктора Падлючча Том другий Завкнижкою Микола Климчук Макет і обкладинка Катерини Корчагіної Текст надруковано в авторській редакції Підписано до друку 01.09.2014. Формат 75 × 90 1/32. Гарнітура Georgia. Папір офс. Друк офс. Тираж 2000 прим. Зам. № 12-208 Авторські права на використану в оформленні обкладинки фотографію скульптури Лаокоона належать Repina Valeriya. Використовується за ліцензією Shutterstock.com (2014) Видавництво «Laurus» ДК № 4240 від 23.12.2011 04114, Київ, вул. Дубровицька, 28 Телефон: 0 (44) 234-16-30 laurus.info@yahoo.com www.laurus.ua Інші книжки видавництва http://issuu.com/laurus_press Віддруковано у ТОВ «Друкарня “Бізнесполіграф”» ДК № 2715 від 07.12.2006. 02094, Київ, вул. Віскозна, 8 Телефон/факс: 0 (44) 503-00-45