Назаренко Михайло | Крім «Кобзаря». Частина друга

Михайло Назаренко КРІМ «КОБ ЗА РЯ» Антологія української літератури 1792–1883 Ч а с т и н а д р у га

1

М И Х А Й Л О

Н А З А Р Е Н К О

•

К Р І М

« К О Б З А Р Я »

•

ч а с т ина

С. М. Родина Александр Павлович Олександр Шишацький-Ілліч Степан Руданський Ганна Барвінок Леонід Глібов Александр Духнович Осип-Юрій Федькович Олекса Стороженко Марко Вовчок Павло Чубинський Анатоль Свидницький Михайло Старицький Іван Нечуй-Левіцький Іван Наумович Корнило Устиянович Панас Мирний та Іван Білик Хрущ Іван Франко

2

д р у га

м и ха й ло назар е нко

Крім «Кобзаря» А н т ологія укра ї нс ь ко ї лі т е ра т ур и 1792–1883 Частина друга

Київ l au ru s 2021 3

М И Х А Й Л О

Н А З А Р Е Н К О

•

К Р І М

« К О Б З А Р Я »

•

ч а с т ина

д р у га

УДК 821.161.2"1792/1883"(082.21) Н19

Назаренко, Михайло. Н19 Крім «Кобзаря». Антологія української літератури 1792–1883. Частина друга. Київ : Laurus, 2021. 488 с., іл.

ISBN 978-617-7313-62-4 ISBN 978-617-7313-61-7 (ч. 2) Українська література XIX століття була значно дивнішою і різноманітнішою, ніж можна подумати, переглядаючи шкільні й університетські прог­рами. В антології Михайла Назаренка зібрано півтори сотні текстів переважно маловідомих або й зовсім не відомих сучасному читачеві. Деякі не передруковувались уже півтора століття. Це не обов’язково «найбільш значущі» чи «найбільш впливові» твори — але передовсім цікаві сьогодні. Від «Пісні Чорноморського війська» Антона Головатого до «Не пора» Івана Франка пролягає шлях нашої культури від «Малоросії» до «України», непрямий, непевний, непередбачуваний. До другої частини ввійшли тексти, написані в 1850–1880‑х роках. Це оповідання «з народних уст», рання урбаністика, зовсім несподівані міфоісторичні реконструкції та поезія, яка радше відштовхується від Шевченка, ніж наслідує його.

УДК 821.161.2"1792/1883"(082.21)

ISBN 978-617-7313-62-4 ISBN 978-617-7313-61-7 (ч. 2)

© М. Назаренко, 2021 © Видавництво Laurus, 2021

4

ЗМІС Т С. М. РОДИНА Повага з серця вірноподданого к Государю Імператору Ніколаю Павловичу 1850 г. В пам’яток проїзду Государя Імператора Ніколая І через г. Г–е

9 12 13

АЛЕКСАНДР ПАВЛОВИЧ Із листа до газети «Вістник для русинов Австрійської держави» («Нужда велика, ніт хліба, ніт паші!..»)

14 20

ОЛЕКСАНДР ШИШАЦЬКИЙ-ІЛЛІЧ Из статьи «О памятниках местной народности» Сказка про бога Посвыстача Пісня («В саду вишні да черешні…»)

21 25 27 31

СТЕПАН РУДАНСЬКИЙ «Повій, вітре, на Вкраїну…» Добре торгувалось Той, що над нами Баба в церкві Вовки Додаток. Байки світовії в людських оповідках [Скорочено]

32 42 43 43 43 44 44

ГАННА БАРВІНОК Лихо не без добра Восени літо Не було змалку — не буде й до’станку Домонтарь

57 61 63 68 90

ЛЕОНІД ГЛІБОВ Журба

110 114

АЛЕКСАНДР ДУХНОВИЧ Отечество Мѣсяц Ручеек

115 125 126 126

ОСИП-ЮРІЙ ФЕДЬКОВИЧ Нічліг Під Маджентов Добуш До керманича [Скорочено]

128 136 137 137 140

5

М И Х А Й Л О

Н А З А Р Е Н К О

•

К Р І М

« К О Б З А Р Я »

•

ч а с т ина

д р у га

Із циклу «З окрушків» І. «Я не учився в кобзу грати…» ІІІ. «Душе ти моя — схаменись!..» ІХ. «Золоті зорі…» Х. «Хто так високо…» ХІІІ. «Лети, душе моя, небого…» У море! Куда? Ти Місяцю, ти Королю! Красна Маланка є з Тобою! Тридцять і дві пісни маланочні і русалні руского народа. Во честь і славу єму зібрав і зладив Ю. Федькович [Скорочено] Савл і Давид Із поеми «Слава Ігоря. Відспівав Ігорь Федькович» Ярослав і Олеш Із книжки дитячих віршів «Проскура» Хто що має Баркароля Із циклу «Дикі думи. Думав Гуцул-Невір» Гуцул-кобзарь Плач Ярославни

142 150 151 151 158 158 158 159 159 160

ОЛЕКСА СТОРОЖЕНКО Закоханий чорт [Скорочено] Вуси Скарб

162 168 183 191

МАРКО ВОВЧОК Дяк [Скорочено]

196 199

ПАВЛО ЧУБИНСЬКИЙ Ще не вмерла Україна

226 233

АНАТОЛЬ СВИДНИЦЬКИЙ Попался впросак

234 237

МИХАЙЛО СТАРИЦЬКИЙ Виклик Панська губа, та зубів нема («За двома зайцями»). Комедія із міщанського побиту. З співами і танцями в IV діях. Скомп[онували] Старицький і Левіцький [Уривок]

249 263

ІВАН НЕЧУЙ-ЛЕВІЦЬКИЙ Хмари. Повість [Уривки] Кайдашева сім’я. Повість [Уривки]

278 287 296

6

140 140 140 141 141 141 141 142

263

з м і с т

ІВАН НАУМОВИЧ Данило Жужля (Троха правди, троха байки)

325 339

КОРНИЛО УСТИЯНОВИЧ Вадим [Уривок] Іскоростень. Епічна поема [Уривки] VI. Розбої VII. Крівавая ніч XVI. Роз’єднаннє Святослав Хоробрий (Дума) [Скорочено] Ярополк І, Великий Князь Київський. Трагедія в VI дійствах [Уривок] Пісня («По морю, по морю, по плинних валах…»)

343 351 353 353 354 355 355 362 362

ПАНАС МИРНИЙ та ІВАН БІЛИК 363 Хіба ревуть воли, як ясла повні? Роман з народнього життя [Уривки] 372 ХРУЩ Безбатченко

401 402

ІВАН ФРАНКО Каменярі Ботокуди [Уривки] Із циклу «Жидівські мелодії» I. Самбатіон II. Пір’є Поєдинок Грицева шкільна наука Супокій [Уривок] Беркут

415 424 426 427 427 429 430 432 438 438

«ПРОЛЬОГ, НЕ ЕПІЛЬОГ» Іван Франко. Національний гимн

440 443

Микола Зеров. Із виступу на диспуті «Шляхи розвитку сучасної літератури» (1925)

444

Подяки Хронологія Примітки Словник Покажчик імен

445 446 450 463 470

7

М И Х А Й Л О

Н А З А Р Е Н К О

•

К Р І М

« К О Б З А Р Я »

8

•

ч а с т ина

д р у га

С . М . Р ОД И Н А (? — після 1867)

У селі Сари Гадяцького повіту в родині поміщика Лук’яна Метлинського народилися двоє синів — Амвросій і Семен. В антологію увійшли вірші другого, але перший був надто помітною постаттю, аби його оминути. Амвросій (1814–1870) став професором російської філології в Харкові, Києві та знову Харкові. Звісно, він писав вірші, коли всі їх писали, тобто в тридцяті роки. Спочатку Метлинський зовсім не вірив у можливість української літератури, але Костомарову вдалося його переконати і він навіть видав збірку «Думки і пісні та ще дещо» (1839) під псевдонімом Амвросій Могила. «Ще дещо» означало «переклади з польської та німецької» (без сліду котляревщини), а епіграф до «Думок і пісень» вичерпно пояснював і псевдонім, і зміст оригінальних поезій: «Ой, в степу могила з вітром говорила…» Южнорусский язык, которым говорили наши первые летописцы, как бы в ковчеге от потопа времен уберегшие завет прародителей Русского Царства к потомству […] Южнорусский, говорю, язык со дня на день забывается и молкнет и — придет время — забудется и смолкнет… И слова его только, может быть, в заунывных песнях долетят к потомству… и слова его найдет потомство в темных для себя местах летописи, подивится этим родным незнакомцам, назовет их недосмотром переписчика — и — исправит… Но может быть и то, что в эпоху пренебрежения Южнорусского языка любовь к нему проснется. Кто же соберет, как добрый сын прах отцев своих, исчезающие останки Южнорусского Слова? Они рассеяны от Вислы до Кубани1.

Так починає Могила свої «Заметки относительно южнорусского языка», що відкривають книжку. І подальші твори — аж ніяк не бездарні, але й нічим, із сучасного погляду, не видатні, середній рівень харківського романтизму, — знов і знов підкреслюють неминучість, невідворотність зникнення свого. Перший же вірш, «Бандура»: «Бо вже які й чули, позабували…». І знов, і знов: «Колись, мій сину, ми тії могили / Трупом та трупом начиняли…»; «Труни та труни все з козаками, з молодцями…»; вітер «кості по степах в пісках ховає, / Пісню поминальную співає…» Сама назва вір­ша «Козак, гайдамак, чумак» показує ту ж деградацію, яку трохи пізніше зобразив Щоголев у «Гречкосії» («У полі»). «Бандурою» все починається, «Смертю бандуриста» закінчується: Буря виє, завиває І сосновий бір трощить; В хмарах блискавка палає, 1

Грім за громом грякотить. Ніч то углем вся зчорніє, То як кров зачервоніє!

Думки і пісні та ще дещо Амвросія Могили. Харьков, 1839. С. 3–4.

9

М И Х А Й Л О

Н А З А Р Е Н К О

•

К Р І М

« К О Б З А Р Я »

•

ч а с т ина

д р у га

І на тлі цього пейзажу, запозиченого з «Пісень Оссіана», зникає старий козак, в якого збереглася єдина надія: Може, і пісня з вітром ходитиме, Дійде до серця, серце палитиме; Може, й бандуру ще хто учує, Й серце заниє і затоскує…

Ось воно, те тло, на якому вже за рік читатимуть перше видання «Кобзаря». Могили є, та й ті зникають, і надії на воскресіння немає. Зрадника, який зневажає батьківщину, «рідне слово в пісні не грітиме, / Йому пісня в серці углем горітиме», — і навіть це нічого не змінить. Між ліричною медитацією «Ніч» і фольклорною стилізацією «В’язонько» стоїть, мов верста посеред поля, «Пожар Москви»: «Царство Білого Царя широко розлеглося, / Од восходу до заходу сонця простяглося…» І насправді це не випадковість. В іншому вірші Амвросій Могила радить не лізти «в панські хороми»: «Там не чувати дідівської мови!» А що ж тоді робити? Нам, братця, нам, братця, під конем трощити Ворогів наших невірних проклятії кості… Або в морі На просторі Цареві служити, Славоньки собі шукати, Ворога губити, Та щоб наших було знати!

Прямого зв’язку між «цареві служити» і «не чувати дідівської мови» Могила щиро не бачить: ці сентименти існують в одному вірші, але в різних площинах. Мова зникає ніби сама собою, разом зі старою Україною, бо минув її час. Тож не дивно, що на останніх сторінках книжки, як і наприкінці «Енеїди», надруковано «Объяснение непонятных для великороссиян южнорусских слов и выражений»: ну, справді, не для себе ж ми друкуємо у Харкові книжку українською мовою. Добре, не тільки для себе… Поховавши Україну в могилі, Могила більше не віршував, але продовжував бути корисним діячем. Він видав «Южный русский сборник» (1848), де під одною палітуркою зустрілись такі синхронні явища, як романтичні вір­ ші Могили і Петренка, пізня котляревщина Стефана Александрова і Михайла Макаровського та сентиментальна драматургія Основ’яненка. Він ви­дав байки Левка Боровиковського (1852), у передмові до яких висловив дещо оптимістичніший, ніж раніше, погляд на перспективи літератури, писаної народним наріччям. Сім років промучившись із цензурою, Метлинський нарешті опублікував «Народные южнорусские песни» (1854) із чотирма сотнями творів, варіантами та систематизацією. Але продовжили цю справу вже інші, зокрема, лінгвіст Олександр Потебня, який саме за «Піснями» вчився «присматриваться к явлениям языка»1. А сам Метлинський провалився в іпохондрію і врешті вкоротив собі віку.

1 Із автобіографічного начерку Потебні. Цит. за: А. Н. Пыпин. История русской этнографии. Т. III. Этнография малорусская. С.-Петербург, 1891. С. 422.

10

С . М . Р одина

•

? — п і с л я

1867

Найкращим некрологом Амвросію Могилі став абзац із «Історії української літератури» Чижевського: […] мова Метлинського, здається, найдалі відходить від народної, ніж мова всіх українських романтиків. Лише поодинокі здрібнілі слова (хмарка, зірка, ніченька і т. и.), майже зовсім немає виразів з народних пісень […]. Словник Метлинського не багатий, але це перша спроба утворити мову нову, мову для освіченої людини. Спроба ця не вдалася, тому слова Метлинського забулися і тому часто здаються нам незвичайними та «негарними». […] Ледве чи вірші Метлинського можуть ще бути улюбленими віршами тепер. Але історичне їх значення безсумнівне.1

Коли Метлинський-поет уже замовк, на сцену вийшов його брат Семен. «Десятилетие от 1847 до 1857 года было самое бесплодное в малороссийской словесности», — сказав Куліш2. Це й так, і не зовсім так. Дещо таки з’являлось — хоча б щойно згадані книжки, видані Метлинським, — але то було справді межичасся: доба романтичної поезії вже закінчувалась, епігони Шевченка ще не прийшли; кінець старого поетичного покоління й очікування нового; рай для графоманів. Семен Метлинський сидів у Гадячі, мав найнижчий чин — колезького реєстратора, збирав пісні й надсилав брату, складав словник слів, уживаних в рідному повіті (не опублікував), та етнографічні відомості про той-таки повіт (не опублікував; все це лежить у петербурзькому архіві Російського географічного товариства, членом якого він був3).

1858 року в Києві Метлинський опублікував перший випуск («поділ») поетичної книжки «Мова з України» під псевдонімом С. М. Родина. Рецензія: «Малороссийская литература не нуждается в подобных брошюрах»4.

1861 року, вже як Марко Онук, видав «годину першу», тобто першу дію, драми «Мотря Кочубеївна». Рецензія: «Добродієві Маркові Онуку здається, що тільки підбав у московську мову “ы” та наших українських кінчиків, то й буде по-нашому»5. Метлинського це не зупинило, й через три роки в Полтаві вийшли «Години: друга, третя, четверта і п’ята». «Грать на теятрі» можна тільки з дозволу автора! У вступі до «Мови з України» Родина пояснював, що мета книжки подвійна: «высказать отличительные сведения [малорусского] простонародного наречия» та навіяти простолюду «нравственные и религиозные мысли»6. Як і слід було чекати, подальші твори цілком бездарні й прикметні одним: Шевченків вплив на них мінімальний, хоча вже за кілька 1 Дмитро Чижевський. Історія української літератури від початків до доби реалізму. Нью Йорк, 1956. С. 402–403.

2 П. Кулиш. Взгляд на малороссийскую словесность, по случаю выхода в свет книги: «Народні оповідання Марка Вовчка» // Русский вестник. 1857. Т. XII. Декабрь. Кн. 2. Современная летопись. С. 232.

3 Д. К. Зеленин. Описание рукописей Ученого Архива Императорского Русского Географического Общества. Вып. 3. Петроград, 1916. С. 1101–1105, 1111.

4 Г. Милорадович. Библиографический перечень // Русское слово. 1859. Май. Отд. II. С. 81–82.

5 П. Куліш. Перегляд українських книжок // Основа. 1862. Березіль (Март). С. 52 (3-тя пагінація).

6 Мова з України. Сборник сочинений на южно-русском языке. Поділ перший. Зложення С. М. Родини. Киев, 1858. С. II, IX.

11

М И Х А Й Л О

Н А З А Р Е Н К О

•

К Р І М

« К О Б З А Р Я »

•

ч а с т ина

д р у га

років для українських поетів він буде неуникним. Родина просто епігон дошевченківських романтиків — а втім, і російських: подекуди відчутні Пушкін і Лєрмонтов. Але два вірші Родини я наведу з задоволенням. Три роки як помер Ніколай І — здавалося б, можна вже й не курити фіміам, але ні! Справжній «землячок», духовний спадкоємець Основ’яненка, не втратить нагоди показати, як він любить богоданну владу. Можна, звісно, припустити, що ці вірші на початку збірки — лише «паротяг», аби цензура не прискіпувалась до невинної книжки. Припустити можна. Можна, звісно, й 1987 року вступати до лав КПРС, писати вірші про радості комсомолу, а потім розповідати, як «знову влізаєш у танк»… Діти! Не будьте такими, як С. М. Родина!

Повага з серця вірноподданого к Государю Імператору Ніколаю Павловичу 1850 г. Щоб царськая Сім’я до віку Округ Царя цвіла, повніла: Й тебе, і діти, і онуки. Й увесь твій рід, усі потомки Вони од бід обережуть, — Так як нам у тутешнім мирі Тілько щасливше можна жити. І пам’ятай: недаром царство Розширилось далеко наше; Недаром руське славне військо Посіло ворогів багато; Недаром ми царям чужим Престоли їх дали ізнову Тоді, як у годину злую Наполійон — вояка жадний, — Хотів ввесь світ завоювать; — І за Москву, за рідну землю, За Віру, за Царя, за правду Ми двинулись і покропили Чужі поля своєю кров’ю: Розсипавсь ворог і йому Ми не отпімстили, а мир Вселили і царя дали Тій стороні, відкіль на нас Біду він ніс, так не поміг

Тоді, як ти живеш в покої І круг тебе сім’я щаслива Цвіте, користю багатіє, — І тихо скрізь, і суд по правді Обороняє од напасти; Тоді як з сторони в другую Везуть, чим Бог і труд людський Народ в сім світі наділяють, — Й не гинуть у голодній смерти, — Й порядок скрізь і ум, — мов птиця Своїми крилами діток, — Од бід, од зла нас укривають: Подумай: од кого се все? Подумай: хто за твій покій Щодень несе труди великі; Й, отець усім, у Бога просить Один, за всіх нас, благодати?.. Й Господь молитву принімає. Кому вручив Він свій народ, Кого помазав Він, святий, На царство Волею своєю… Подумай! й помолися щиро, Щоб дні Цареви довговічні Й щасливі в мирі сім були; 12

•

С . М . Р одина

Йому в неправді суд небеський. Не даром слава процвіла Вже наша, до кінців далеких Широкого земного світа; Не даром сеє все: Господь Богобоязнених, і добрих,

? — п і с л я

1867

І мудрих полюбив Царів, Що царством Руським обладаютъ!.. За царськії молитви щирі Народам щастя Бог дає; Він й любить завсегда народи, Якії чтуть своїх царів.

В пам’яток проїзду Государя Імператора Ніколая І через г. Г–е 1852 року, вресеня 11 дня

Щаслива ніч!.. народ весело За городом стояв. Був пізній час, — і скрізь вже смеркло, А все з нас кажний ждав Тої пори, як наш Вінчаний Од Бога к щастю нам До нас прибуде царь наш славний. Вилась дорога там… Й туди очима ми, серцями Летіли на зустріч; Світлило в улицях за нами І у домах від свіч; Зірки нам із небес блищали, Сказать би, і вони Раділи, тож, кого ми, ждали, Й до нас дивились з тьми. Блеснула світоч іздалеку, Як сонце в день святий: — Й на душах стало легко, легко; Пробіг в серцях живий І радосний якійсь-то трепет, — Як голос відо струн, Як в празник дзвін, як дітський лепет; І всі, як би один, В одную думку мов злилися… Все ближче, ближче… й от, Край нас вже коні ізвилися! Й замер у всіх мов рот; І всі у уші, як би — в очі, Обернуті були; 13

Й у всіх в минути теї ночі Мов лиця розцвіли Якоюсь радостю святою; Мов мир зрадів увесь; Мов над всіма і надо мною Став Янгол із небес, — Й затихло від того меж нами; Й з могили мов прийшов До мене батько і словами Заговорив унов; Й здавалось, вік мій невеселий На час той посвітлів, — І як би дні гіркі померли, І в рай я прилетів… О наш отець! як очі пильно Тоді на Тебе я Вперив й хотів, щоб в душу сильно В ввесь вік мого життя Твій образ врізавсь освященний; Щоб пам’ятать його; Щоб ніччю він мені і денно, Як сонця ясного Світ, — на добро світив дорогу, — Й до смерти не погас, Як Віра наша чиста в Бога. О, дивний був то час!.. В лиці царя і ум великий, І милость, й доброту, Й велич’є сильного Владики Я взрів в часину ту.

М И Х А Й Л О

Н А З А Р Е Н К О

•

К Р І М

« К О Б З А Р Я »

•

ч а с т ина

д р у га

А Л Е КС А Н Д Р П А В Л О В И Ч (1819–1900)

Затемнення. Титр: «А тим часом на Закарпатті…» …Не було майже нічого, вартого уваги. Галичині не вистачало письменників із талантом, здатним зрушити поточний стан культурних справ, а потойбіч Карпат дуже довго не було й середовища, яке могло б поставити подібне завдання. Ні, культурне поле намагалися створити — передовсім мукачівський єпископ Андрей Бачинський (1732–1809), той самий, який домігся у МаріїТерезії виходу греко-католицької єпархії з підпорядкування католицькому єпископу. Справді, йому вдалося об’єднати навколо себе культурний гурток, і то такий, що «здавалось через якийсь час, що Угорська Русь станеся жерелом, з котрого живуча вода розіллєсь по цілій Україні-Руси»1. Не сталося, з низки причин. Зараз мене цікавить передовсім культурна орієнтація цього гуртка. Більшість його учасників відзначалися тим, що Франко назвав «угроруським мадяро- і москвофільством»2. Так, один із сподвижників Бачинського, Григорій Таркович, 1805 року написав і видав оду… Русскія Музы! С карпатских снидите гор До Уга, в мой ставите ся владычій двор…

…в якій уславив палатина Угорщини Йосифа Австрійського, а також засновника угорської національної бібліотеки та національного музею графа Ференца Сечені. А ще оплакав Єкатєріну ІІ, якій, втім, дорікнув, що вона зовсім забула про карпатську прабатьківщину Русі («Карпат Славянов есть истый отец, мати, / Но разсѣянны дѣти то не ищут знати»)3. Русофільські, або радше «російськофільські», симпатії відчутно переважали, що видно навіть за мовою оди. Прикметно, що в цій-таки оді 1 Др. Іван Франко [та ін.]. І ми в Европі. Протест галицьких Русинів проти мадярського тисячолітя // Житє і слово. Т. V. Львів, 1896. С. 3.

2 Матеріали і уваги до історії австро-руського відродженя 1772–1848 // Житє і слово. Т. ІІ. Львів, 1895. С. 461.

3 Там само. С. 462–463.

14

А лек с андр

П авлович

•

1819–1900

Таркович зневажливо відгукнувся про «народний Парнас», тобто фольклор: «гнусны пѣсенки и просты пищалки». Уявлення про те, що сáме відбувалося у високій російській культурі, були, м’яко кажучи, приблизними: Таркович побожно взивав до Алєксандра Сумарокова, який помер майже за тридцять років до того. Наступне покоління закарпатських літераторів, в особі Александра Духновича, засвоїло і поезію Дєржавіна, і прозу Карамзіна, і навіть дійшло до Пушкіна. Недивно, що й у найпомітніших поетів краю більшість творів іще століття-півтора залишалися в архівах — і запізнілі публікації не те щоб змінили їхню репутацію. Ось Василь Довгович (1783–1849) — греко-католицький священник і член-кореспондент Угорської академії наук. Його поетичну збірку надрукували тільки 1982 року1. Про латино- та угорськомовні вірші я можу судити лише за перекладами, а українські дають майже повний каталог жанрів низового бароко та, вибірково, високого: ода на іменини Андрея Бачинського, пісні на великодню п’ятницю, на Різдво, Успіння Богородиці («Небесного Царя Мати — / Наша родино — / В небо идеш пробывати — / Божа Дѣтино!»), пісня застольна («Дурень бем я журитися, / Тай деколи не впитися, / Кой и тому час. / … / Мало щастя ту на свѣтѣ — / Бѣда в зимѣ, бѣда в лѣтѣ / Сирота людем»), пісні про жаб, про гусочку і про гузницю. Останню цитувати не буду, а свійський птах — ось: Гусочко моя, Подь идо мнѣ, Най уповѣм я, Что ти минѣ!

Ты минѣ любик, Ты лѣпота, Ты, гей голубик Красне потя.

Русофільство далося взнаки: на початку ХІХ століття до Російської імперії з-за Карпат переселилися, аби займатися викладанням та науками, кілька не останніх, хоча й маргінальних діячів: Василь Кукольник та Іван Орлай — директори Ніжинської гімназії, Юрій Венелін — автор фантастичних теорій щодо історії слов’ян, який, втім, зіграв свою роль у болгарському національному відродженні; та інші, та інші. Серед тих, хто залишився на батьківщині, теж були помітні для свого часу постаті. Михаїл Лучкай, автор слов’янської та української граматики (1830) й латиномовної «Історії карпатських русинів», яку опубліковано лише у ХХ ст. Вже згаданий Александр Духнович — йому буде присячено окремий розділ. І, трохи осторонь від них, — молодший товариш і тезко Духновича Александр Павлович2. Він народився в селі Чарні (Шариське Чорне) на Пряшівщині, тобто в сучасній Словаччині, і був п’ятою дитиною в родині священника.

1 «Poemata Basilii Dóhovits» // Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. № 10. Пряшев, 1982. С. 111–232.

2 Біографічні джерела: И. Шлепецкий. А. И. Павлович — по трудам и воспоминаниям // Александр Павлович. Избранные произведения. Пряшев, 1955. С. 453–502. Тетяна Чумак. Маковицький соловей // Олександр Павлович. Гучать гори і долини. Вибрані твори. Ужгород, 2004. С. 5–20. Слід зауважити, що ці праці мають відчутний агіографічний присмак.

15

М И Х А Й Л О

Н А З А Р Е Н К О

•

К Р І М

« К О Б З А Р Я »

•

ч а с т ина

д р у га

Науково-популярне видання

Назаренко Михайло Йосипович

Крім «Кобзаря» Антологія української літератури. 1792–1883 Частина друга

Коректорка Анна Радченко Ідея обкладинки Олександри Іванової Дизайн обкладинки та обробка ілюстрацій Ганни Самойленко Дизайн макету Світлани Виноградової Верстка Анастасії Гулько Відповідальна за випуск Галина Любчич На обкладинках першої і другої частин антології використано фрагменти робіт Карла Ауера, Якова де Бальмена, Сергія Васильківського, Теофіла Жиховича, Пантелеймона Куліша, Івана Мигури, Миколи Пимоненка, Михайла Сажина, Костянтина Трутовського, Домініка П’єра де ля Фліза. Усі зображення є суспільним надбанням.

Підписано до друку 24.05.2021. Формат 70 × 100/16. Друк офс. Папір офс. Тираж 1000 прим. Зам. № ЗК-002190 Видавництво «LAURUS» Свідоцтво ДК № 4240 від 23.12.2011 04114, Київ, вул. Дубровицька, 28, тел./факс: +380 (44) 234–16–30 Пошта: laurus.info@yahoo.com Сайт: laurus.ua Інші книжки видавництва: http://issuu.com/laurus_press Віддруковано в АТ «Харківська книжкова фабрика “Глобус”» ДК № 3985 від 22.02.2011 р.

61052, м. Харків, вул. Різдвяна, 11. www.globus-book.com

488

Михайло На3аренко

Антологія української літератури 1792-1883

ЧАСТИНА ДРУГА