Короб Антон, Широчин Семен | Вулиця Тарасівська. Душа Латинського кварталу

9 786177 313570

Антон Короб, Семен Широчин

Вулиця Тарасівська Душа Латинського кварталу

Антон Короб, Семен Широчин

Вулиця Тарасівська Душа Латинського кварталу Серія «Вулиці Києва» Випуск перший

Київ Laurus 2021 3

УДК 72+94(477.411)(084.027.3) К 68 Антон Короб, Семен Широчин. Вулиця Тарасівська. Душа Латинського кварталу. Серія «Вулиці Києва». Київ : Laurus, 2021. — 216 с.: іл., кар. Серія «вулиці Києва» заснована Антоном Коробом і Семеном Широчиним у 2021 році і присвячена вулицям міста, що завдяки глибині своєї історії та концентрації видатних зразків архітектури різних епох та заслуговують на окрему книгу. Книга «Вулиця Тарасівська» вперше розповідає про вулицю як про архітектурну симфонію в часі і просторі, що поєднує деталізовану зйомку сучасного вигляду, докладні відомості про формування просторової структури вулиці та власників садиб, дані про визначних мешканців будинків, деталізований опис архітектурного образу будівель, вперше опубліковані креслення споруд та світлини різних етапів становлення вулиці. Читач має можливість не тільки осягнути сьогодення, а й почути втрачені акорди архітектури. Книга орієнтована на істориків і архітекторів, мистецтвознавців і культурологів, студентів та художників, урбаністів та києвофілів, а також на широке коло поціновувачів київської спадщини.

Автори виражають подяку за допомогу з матерілами Василю Галайбі, Євгену Маковському, Олені Мокроусовій, Ользі Друг, Світлані Харламовій, Максиму Коляді.

ISBN 978-617-7313-57-0 ISBN (серія) 978-617-7313-58-7 4

© А. Короб, С. Широчин © Видавництво Laurus, 2021

ЗМІСТ 9 12 15 23

Передмова Моя Тарасівська Історія виникнення місцевості Паньківщина Як виникла вулиця Тарасівська

29 31 41 47 63 73 78 81

Садиби 2–14 Садиба №2 Садиба №4 Садиба №6 Садиба №8 Садиба №10 Садиба №12 Садиба №14

91 93 101 109 117 127 129 131

Садиби 1–15 Садиба №1 — Садиба Волковича Садиба №3 Садиба №5–7 Садиба №9 Садиба №11 Садиба №13 Садиба №15–48 5

АНТОН КОРОБ, СЕМЕН ШИРОЧИН. Вулиця Тарасівська

6

137 139 145 148 150 152

Садиби 16–24 Садиба №16/1 Садиба №18 Садиба №20 Садиба №22 Садиба №24

155 157 163 171 177 177

Садиби 17–29 Садиба №17–61 Садиба № 19 Садиба №23–25 — Зелінський Садиба №27 — Садиба Бурхарда Садиба №29

179 181 185 188 188 191 195

Садиби 28–40 Будинок №28–63 Садиба №30 Садиба №34 Садиба №36 Садиба №38 Садиба №40–52

198

Садиба №31/43Б — Садиба Міллера

202

Будинок №42

204 208 213

Прикінцеві посилання Глосарій Джерела ілюстрацій

Зміст Передмова 5 Історія виникнення місцевості Паньківщина 1 Як виникла вулиця Тарасівська 1 Квартал 2–14 1 Садиба № 2 4 Садиба № 4 3 Садиба № 6 3 Садиба № 8 1 Садиба № 10 2 Садиба № 12 4 Садиба № 14 6 Квартал 1–15 9 Садиба № 1 — Садиба Волковича 10 Садиба № 3 13 Садиба № 5–7 15 Садиба № 9 18 Садиба № 11 21 Садиба № 13 22 Садиба № 15–48. 22 Квартал 16–24 25 Садиба № 16/1 25 Садиба № 18 27 Садиба № 20 29 Садиба № 22 30 Садиба № 24 30 Квартал 17–29 31 Садиба № 17–61 32 Садиба № 23–25 — Зелінський 36 Садиба № 27 — Садиба Бурхарда 38 Садиба № 29 38 Квартал 28–40 38 Будинок № 28–63 38 Садиба № 30 40 Садиба № 34 41 Садиба № 36 41 Садиба № 38 42 Садиба № 40–52 43 Квартал 31 43 Садиба № 31/43Б — Садиба Міллера 43 Квартал 42 44 7

АНТОН КОРОБ, СЕМЕН ШИРОЧИН. Вулиця Тарасівська

Будинок № 42 44

8

ПЕРЕДМОВА

Передмова

Історико-архітектурне обличчя міста формують не лише окремі визначні старовинні будівлі. Потужнішим чинником є пам’ятки містобудування — ансамблі та комплекси цінних історичних споруд. За умови достатнього збереження історичної структури та наявності цікавих зразків архітектури попередніх епох до пам’яток містобудування зараховують вулиці, площі, проспекти, провулки. Ці складові міського середовища несуть дуже важливий інформаційний код, розкриття якого допомагає глибше зрозуміти містобудівні процеси, побачити, як змінювалося місто, як удосконалювалася будівельна справа, як чергувалися архітектурні стилі; дізнатися про долі визначних особистостей, які залишили слід у його історії. Такі вулиці-пам’ятки мають свою «душу» — специфічну ауру, зіткану з легенд про виникнення та походження назви, біографій мешканців і архітектурних образів старої забудови. Неповторний колорит мають вулиці багатьох старовинних міст. Первісна садибна структура — поділ кварталів на приватні ділянки-домоволодіння — відкриває широке поле для історичних досліджень еволюції забудови, а також життєписів власників та мешканців.

Окрім того, історія виникнення вулиці може бути пов’язана з реалізацією грандіозних містобудівних задумів, демонструвати частину запланованих урбаністичних трансформацій. Зміна художніх уподобань та стилів різних епох закарбовується в архітектурному вистрої фасадів та в інтер’єрах будинків. Добре збережені комплекси забудови історичних вулиць формують своєрідний «кам’я­ ний літопис», читаючи який, занурюєшся у вир знаменних подій та естетичних шукань давніх часів. Такі визначні вулиці вже давно стали предметом досліджень істориків, зокрема архітекторів, краєзнавців і публіцистів. У цьому сенсі Києву є чим потішити допитливого читача. За останні 30 років з’явився неабиякий масив науково-популярної києвознавчої літератури про історію окремих вулиць. Започатковані цілі серії видань з амбіційними планами описати всі центральні історичні вулиці Києва. Першим у цій царині було видавництво «Амадей», у якому ще 1997 року вийшла книга про Хрещатик, що розпочала серію «Історія однієї вулиці». У межах серії вже видано дослідження про Андріївський узвіз (два видання), Володимирську вулицю, Прорізну та Ярославів Вал (останні два — в одній книзі).

9

АНТОН КОРОБ, СЕМЕН ШИРОЧИН. Вулиця Тарасівська

Автор ідеї, упорядник та редактор серії Валерій Грузин визначив формат цих видань як «культурологічний путівник». Він об’єднує тричотири нариси різних авторів із метою з різних точок зору подивитися на історію виникнення, забудови та розвитку знакових вулиць Києва, зокрема на функціонування організацій та установ, долі мешканців. По суті, це збірки різних авторів, тому, через відсутність шаблону для кожного видання, архітектурний образ різних вулиць розкритий неоднорідно. У цій же царині відзначилося видавництво «Либідь», яке започаткувало у 2014 році серію книг про вулиці, окремі квартали, місцевості та урочища — «Твій Київ». Захопливі нариси видатних дослідників історії міста: Дмитра Малакова, Марії Кадомської, Альони Мокроусової та інших — про такі київські вулиці, як Костьольну, Велику та Малу Житомирську, БульварноКудрявську, Малопідвальну, Олеся Гончара, Московську, значно розширили горизонти вивчення Києва, але через обмежений обсяг цих кишенькових краєзнавчих путівників вони радше окреслили тему та визначили шляхи пошуків для ґрунтовніших досліджень. У порівнянні з іншими, найбільшу увагу здобули культові вулиці Києва, оспівані у творах поетів, письменників, публіцистів: центральна магістраль, Хрещатик, та найромантичніша й мистецька вулиця — Андріївський узвіз. Окрім вищезгаданого культурологічного путівника, у 2003 році було видано збірку краєзнавчих нарисів «Хрещатик відомий та невідомий» Михайла Рибакова. Важливою подією став вихід у світ книги Аркадія Третьякова «Старий Хрещатик і його домовласники» 2019 року, у якій дослідник використав загальний енциклопедично-довідковий формат своєї попередньої роботи, «Мала Васильківська. Шота Руставелі», але вивів його на новий рівень, залучивши великий масив архівних матеріалів.

10

Зовсім інший різновид досліджень історії вулиць репрезентують захопливі «життєписи» Андріївського узвозу Дмитра Шльонського: «Андреевский спуск. Жизнь улицы», «Судьбы Андреевского спуска», «Миражи причудливой эпохи». У них історія «найбільш київської вулиці» розглядається крізь призму біографій її мешканців. Як бачимо, багато київських вулиць вже описані дослідниками, проте поза їхньою увагою ще залишилися деякі знакові містобудівні об’єкти, насичені архітектурними й історичними пам’ятками. До таких маловідомих та незаслужено забутих вулиць Києва, які зберігають питомо київський дух та репрезентують унікальний архітектурний ансамбль ХІХ–ХХ століть, належить вулиця Тарасівська. Дивно, що така колоритна та історично значуща вулиця з ансамблем різноманітних за стилем, але гармонійно поєднаних будинків досі не привернула уваги дослідників. Вагомий внесок у висвітлення історії Паньківщини — місцевості, що здобула пізніше назву серед освічених кіл «Латинський квартал», де, власне, і розташована вулиця Тарасівська, зробив відомий історик та місцевий мешканець Сергій Білокінь у статті «Садиба Грушевських — серце Латинського кварталу», виданій у збірнику матеріалів щорічної науко­во-практичної конференції «Київ і кияни: Вип. 6» у 2006 році. Однак детальніше дослідження історії Паньківщини ще попереду. Окремий розділ як пам’ятці містобудування присвячено Тарасівській вулиці у третій частині Книги 1, тому «Київ» у «Зводі пам’яток історії та культури України». Це грандіозне енциклопедичне видання мало вийти у 28 томах. Проте вдалося випустити у світ лише дві перші частини Книги 1 тому «Київ». На третю частину очікували у 2011 році, однак через брак коштів ця книга залишилася тільки в електронному

ПЕРЕДМОВА

форматі. Розділ містить інформацію про 18 будинків у 14 колишніх садибах, дані про ще два кутові будинки на розі з Микільсько-Ботанічною наведено у другій частині Книги 1, тому «Київ» зазначеного видання. Попри ґрунтовну роботу та залучення архівних документів, багато даних із цієї книги потребують уточнення та ревізії. Деякі хибні твердження вперше спростовуються у нашій праці, зокрема датування будинку № 14. А втім, варто віддати належне цьому виданню, яке ми також використали у своїй роботі. Основним принципом текстового наповнення нашої книги та її структури є довідковий характер та енциклопедичність відомостей про історію садиб, архітектуру будівель — збережених і зруйнованих, — їхніх власників і мешканців та інших персоналій, пов’язаних із вулицею. Більшу частину інформації отримано завдяки опрацюванню справ, що зберігаються у Державному архіві міста Києва. З метою максимальної ілюстративності книги було використано велику кількість світлин фасадів та інтер’єрів будинків, зроблених авторами книги, а також відредагованих (а часом і реконструйованих) креслень фасадів та планів садиб і будинків, які публікуються вперше. Для зручного ознайомлення читача з об’єкта­ми дослідження на місцевості було вирішено подати опис садиб поквартально, переходячи по черзі з парного боку на непарний. Це значно полегшить сприйняття тексту, адже розміщення садиб по сторонах вулиці не є рівномірним. Нумерація з парного боку «відстає» від непарного. Наприклад, колишні садиби № 14 та № 15 не розташовані одна навпроти одної, а між ними є чимала відстань. Так, на протилежному боці від садиби № 9 розташовані № 14 та № 16. Такий принцип формування структури книги додасть їй ознак путівника, стане в пригоді під час наочного вивчення архітектурного обличчя вулиці читачем.

Головна мета дослідження — познайомити читача з архітектурним обличчям вулиці Тарасівської, описуючи кожен будинок, детальніше зосереджуючись на особливо цінних. Однак це не завадило нам розповісти про основні віхи біографій видатних мешканців, якими славиться Тарасівська. Чи не вперше у подібних виданнях належну увагу приділено радянській забудові вулиці, дослідження якої здійснив Семен Широчин. Також згадуються й будинки, зведені за незалежної України у 1990-ті роки, і навіть флігель, запроєктований (невідомо чи зведений) 1918 року, у часи Української Держави гетьмана Петра Скоропадського. Сподіваємося, що це перше історико-архітектурне дослідження про Тарасівську вулицю започаткує серію аналогічних книг про інші несправедливо забуті київські вулиці, адже робота над ними вже розпочалася.

11

АНТОН КОРОБ, СЕМЕН ШИРОЧИН. Вулиця Тарасівська

Моя тарасівська Ісаак Трахтенберг Я вважаю малоймовірним, щоб хтось із моїх земляків, корінних киян, міг оминути вулицю Тарасівську. Вона всім знайома — крута, що колись потопала в зелені, тиха і затишна. У літній сонячний день вулиця сяяла всіма своїми присадкуватими будиночками; трохи вищими багатоквартирними будівлями; бруківкою і дрожками, що їздили нею і весело деренчали колесами; та ще круглою каланчею пожежної команди, по котрій поволі походжав черговий спостерігач в мідній касці, що сліпила сонячними зайчиками. Пригадується дитячий віршик Самуїла Маршака: «…На каланче пожарной / Круглые сутки / Дозорный у будки / Смотрит вокруг — / на 12

Север / на Юг, / на Запад, / на Юг, / на Восток — / на виден ли дымок…» Такого сонячного дня мешканці вулиці відчували себе ніби в затишному домашньому спектаклі... але, зауважу, відомостей про Тарасівську в публікаціях, присвячених Києву, невиправдано мало. Винятком став нарис, датований 1993 роком, під короткою, але максимально адресною назвою «Моя Тарасівська». Автором цього твору в газеті «Правда України» був відомий публіцист і письменник Григорій Кіпніс (літературний псевдонім — К. Григор’єв). Розповідаючи про мешканців Тарасівської різних років, він писав: «…це була вулиця поетів, художників,

МОЯ ТАРАСІВСЬКА

архітекторів, професорів, адвокатів, лікарів… Одним словом, вулиця інтелігентів. Але передусім і більш за все — вулиця поетів. Чи не тому, що сама Тарасівська — як поезія? Така істинно київська, вся у цвітінні каштанів, пахощах бузку, бруківці, стрімко спускається до річки нашого дитинства Либіді, з вузькими тротуарами з жовтої цегли, свого часу зворушливо описана Паустовським, красива, затишна, тиха. Знали поети, де жити і вірші писати...» І в іншому місці: «Так виходило, що медики або селилися тут, або просто народжувалися на Тарасівській, а потім вже ставали першокласними лікарями». Цей нарис про Тарасівську вулицю — продовження попередніх публікацій про минуле нашого града Києва, автори яких є прибічниками та охоронцями пам’яті історії міста. У серії «Вулиці Києва» йдеться про славну історію чудового міста, про його архітектуру, вулиці, будинки, пам’ятники, київські каштанові алеї. У моєму двотомному виданні «Мой Киев, мои киевляне» відомий український історик, праці якого вельми популярні і поза Україною, академік Петро Толочко справедливо зазначає, що літописьмеництво потребує не тільки літературного таланту, але й надзвичайної правдивості. А ще — щедрої людської жертовності. Адже треба віддати частину свого життя, щоб зберегти пам’ять про життя інших, про їхні діяння в ім’я творення та процвітання; про історичні пам’ятки рідного міста. У наших з Петром Петровичем бесідах про Київ ми були одностайні в тому, що київські вулиці, про які писалося нами, друзями і однодумцями, це не тільки середовище, де всі ми виросли і змужніли, але й пам’ять про друзів, які світлом своєї душі і інтелекту опромінювали ті роки, про чудових, найкращих земляків, що проживали на цих вулицях і які склали славу вітчизняної та світової культури, про події що там відбувалися — радісні чи трагічні.

Праця авторів цієї книги є продовженням циклу публікацій київських шанувальників рідного міста і є безсумнівним вагомим внеском у києвознавство. Я маю на увазі твори таких корифеїв, як М. Булгаков, О. Вертинський, Б. Пастернак, І. Еренбург, В. Некрасов, М. Рильський та їхніх попередників — відомих київських меценатів І. Фундуклея, сім’ї Демидових, М. Дегтярьова, Г. Гладенюка, родини Терещенків, Бродських, Ханенків. Їхній неоціненний внесок і нині сприяє процвітанню міста. Рекомендую читачам, істинним прихильникам Києва, ознайомитися з нарисом мого покійного друга професора Юхима Брусиловського «Киевоведение», а також із унікальними публікаціями керівника київського клубу книголюбів Анатолія Кончаковського. Історико-мемуарні книги авторів — членів клубу — широко відомі. Детально вони представлені у книзі Кончаковського «Бібліотека киян» 2005 року, а також у публікаціях Віталія Ковалінського, Якова Бердичівського та інших. Я так докладно пишу про києвознавців різних років і книги про Київ, вважаючи, що дане видання правомірно може претендувати на включення в цей знаменний ряд. Побажаємо ж успішної долі новому виданню серед прекрасної плеяди авторських видань про рідний Київ, його шанувальників і літописців.

13

АНТОН КОРОБ, СЕМЕН ШИРОЧИН. Вулиця Тарасівська

14

МОЯ ТАРАСІВСЬКА

Історія виникнення місцевості Паньківщина

Вулиця Тарасівська пролягає в місцевості Паньківщина, яка була старовинним приміським населеним пунктом. Нині ми так іменуємо квартали довкола трьох вулиць — Паньківської, Тарасівської та МикільськоБотанічної. Навіть за найширшого розуміння цього топоніму, «Паньківщина» — це простір між вулицею Антоновича, залізницею й вулицею Льва Толстого. Проте колись, не лише в середньовіччя, але й у XIX столітті, так називали значно більшу територію. Її межі відповідали великому наділу феодального землеволодіння, яке належало КиєвоСофійському митрополичому дому. Після знищення Києва татаро-монгольськими загарбниками осідок митрополитів було перенесено на північні території — до Володимира-на-Клязьмі. Згодом, за митрополитів Київських святителів Петра Ратенського (†1326) та Феогноста (†1353), відбулося фактичне перенесення резиденції Київських На сторінці ліворуч — Паньківщина, фото 1898–1899 рр.

митрополитів до Москви, що сприяло піднесенню цього провінційного центру в церковному й державному сенсі. Київ, як й інші сучасні українські та білоруські землі, у XIV столітті потрапив до складу Великого князівства Литовського. У часи правління великого литовського князя Вітовта (1392–1430) розпочався процес відродження Київської Митрополії для нинішніх Білорусі й України. Церковний Собор у новому осідку Київських митрополитів у Великому князівстві Литовському — Новогрудку — відбувся в 1415 році. Митрополитом (його титул був Митрополит Литовський та Всієї Русі) було обрано Григорія Цамблака (†1419). Осідок нового митрополита розташовувався у столиці держави — місті Вільно (сучасний Вільнюс). Церковні владики відвідували Київ, свою кафедру та збирали дохід. Для управління «своїми землями, угіддями та прибутковими статтями» митрополити призначали намісників з-поміж світських осіб.

15

АНТОН КОРОБ, СЕМЕН ШИРОЧИН. Вулиця Тарасівська

Довгий час цю посаду обіймали представники одного роду — Паньковичів (за іншими даними — Панькевичів). Родоначальником династії був, ймовірно, такий собі Пантелеймон або ж, за місцевою традицією, Панько. Першим згадується Микула Панькевич. Він помер ще до 1504 року. Микулі Панькевичу належала величезна територія від Золотих Воріт аж до Гнилецького монастиря. Згадка про нього зафіксована в грамоті Київського митрополита Йосифа II (Солтана) від 5 червня 1517 року про надання настоятелю Видубицького во ім’я Архангела Михаїла монастиря ігумену Йоакиму «землищи, на имя Гнилец, где ж издавна был монастир, штож держал небожчик Микула Панькевич, слуга <…> Софейский».1 Очевидно, цей Микула став митрополичим намісником ще в сере­ дині XV століття. Микола Закревський у своїй праці «Описание Киева в отношении к древностям» 1868 року наводить два документи з Актів Західної Росії, виданих Археографічною комісією: жалувану підтверджувальну грамоту короля Сигізмунда І Пустинно-Микільському монастирю від 7 березня 1516 року та праву грамоту київського воєводи Андрія Немирича від 10 вересня 1517 року тому самому монастиреві на володіння належних їм угідь. Це була реакція на скарги ігумена та братії Пустинно-Микільського монастиря «на намѣстника митропольяго Софѣйского, на Васька Паньковича» про те, що він «силно впирается въ нашо властное млинищо <…> на рѣчцѣ на Борщовцѣ» тощо. Втім, у намісника Васька була своя «залізна» позиція: «есть въ томъ млынищи зеремя бобровое, а къ тому млынищу пришолъ берегъ Софѣйскій; и они тое зеремя погонили і бобры побили, а митропольее половицы бобров, мнѣ не хотятъ дати, што на митрополита его милость приходитъ». Митрополичий слуга 16

почав апелювати до наявності бобрових «селищ», хоча ченці довели воєводі, що пашні, млинища й греблі належать їм.2 «Гідним» продовжувачем справ Васька став Максим Панькович, на якого скаржилися ченці Михайлівського Золотоверхого монастиря, що він «неправо» заволодів їхньою Орининською землею. Ці території східніше від сучасної Деміївки — у районі Лисої та Багринової гір — були у володінні монастиря за дарчими такої собі княгині Орини, на що навіть у ченців грамоти були, «але за недбалостью предковъ… гдесь погинули зъ листами записными от княгини Орины дедички и надавцы тоя земли…» Ще 1563 року король Сигізмунд ІІ Август наказує зем’янину Максиму Панькевичу повернути ці землі монастирю або довести свої права на них. Але затятий київський рейдер XVI століття не поступався, і справа тягнулася до 1572 року, аж поки не вирішилася на користь монастиря. Оскільки опитані свідки вказують на період сто та більше років стосовно дати дарування цих земель монастирю, історики висувають припущення, що княгиня Ірина (Орина) була дочкою Семена Олельковича й пожертвувала ці землі приблизно у 1470-ті роки.3 Отже, Паньковичі тримали величезну територію, яка межувала з іншими церковними землями, що належали Києво-Печерській лаврі, Пустинно-Микільському, Михайлівському Золотоверхому монастирю, та яку вони у протиправний спосіб намагалися розширити. Саме ці митрополичі землі, що перебували в управлінні Паньковичів, і називалися Паньківщиною, були здавна приписані до Софійського собору, — у ті часи кафедри київських митрополитів. Врешті-решт Максим Панькович почав свавільно розпоряджатися майном митрополитів, тому їхня співпраця завершилася

ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ МІСЦЕВОСТІ ПАНЬКІВЩИНА

1577 року. 6 липня того року Київський митрополит Ілля Куча надав помісну грамоту у формі довіреності Софійському намісникові Богушу Гулькевичу-Глібовському на два церковні селища, що перебували в управлінні Максима Паньковича: «Я Илія, Божіею милостію, архіепископъ митрополитъ Кіевскій, Галицкій и Всея Руси, ознаймую симъ моимъ листомъ <…> ижъ што предковы мои, ихъ милость митрополиты Киевскіи, селища церковные, митропольи Киевскоѣ, на имя Филимоновщину, над рѣкою Здвиженемъ, а Багриновъ, надъ рѣкою Днѣпромъ, на службѣ конной, военной, боярской, до воли и ласки дали были Василью Паньковичу и сыну его Максиму: то, пакъ, тотъ Максимъ Паньковичъ, якъ будучи человѣкъ досить необачный кромѣ вѣдомости и позволенья предковъ моихъ митрополитовъ ихъ милости Кіевскихъ, селищо Филимовщину земянину тамошнему Кіевскому пану Бенедикту Шкаревскому в 70-ти копахъ грошей заставилъ і въ руки завелъ; а другое селище Багриновъ, через вырокъ его милости князя воеводинъ, неякомусь Ѳедору Черевчею всказано и въ руки намѣстнику Кіевскому пану Василію Раю въ сороку копахъ грошей Литовскихъ заведено, чего бы, водлѣ права святого, быти не могло, абы хто на кгрунты церковные пѣнези кому давати мѣлъ, албо выроками своими всказывалъ. А такъ я прагнучи того, абы за мене вси кгрунты церковныи, якимъ колвекъ способомъ забраныи, якъ могучи выисканы быти могли, — а ижъ кромѣ отданья вышей помѣненое суммы пѣнезей, трудно бы ихъ было у кого выискать, — симъ листомъ моимъ позволяю и моцъ сполную даю намѣстнику моему Софѣйскому Богушу ГулкевичуГлѣбовскому <…> селища окупити».4 Хоча Паньковичі й залишили по собі погану славу, але назвою місцевості можемо завдячувати їм. Упродовж років географічні

межі Паньківщини звужувалися. Ще у 1860‑ті роки Микола Закревський зараховував до Паньківщини німецьке лютеранське кладовище над Бесарабкою, яке розташовувалося на місці початку сучасного бульвару Тараса Шевченка. Воно було ліквідоване в 1812 році, але ще 1825 року «было уже весьма малое число гробовъ». Остаточно місцевість забудовано 1834 року.5 Попри те що ми асоціюємо з Паньківщиною місцевість на лівому березі Либеді, у XVII–XVIII століттях центром маєтку був хутір Паньківщина на правому березі цієї річки, як митрополичий двір — господарчий фільварок — найближча, але не єдина головна аграрно-сировинна база Київських митрополитів під Києвом. Так, у формі двоверхої церкви хутір позначено на мапі околиць Києва «План Положение местамъ вокругъ Киева с показаниемъ ближные ситуации», створеній у 1753 році під керівництвом Данила Дебоскета, нижче гирла річки Мужичок на правому березі Либеді з млином, греблею та ставком, а верхню за течією — Шулявщину з двома ставками — позначено вже у формі триверхої церкви. Шулявщина як резиденція київських митрополитів серед усіх приміських дворів посідала чільне місце. Чи була справді церква на Паньківщині, чи так на мапі Дебоскет позначив митрополичі маєтки? Принаймні підписано населений пункт як «се. Паньковщина», що напевно означає — село Паньковщина, а в російській мові назва «село», на противагу «деревни», передбачає наявність церкви. Ще одну загадку нам залишив картограф XVIII століття — двоповерхову споруду на правому березі Либеді, між Шулявщиною та Паньківщиною, у районі сучасної Солом’янки, яка підписана як «Вавилонъ». Дослідниця Тетяна Люта називає її заміською корчмою з темною репутацією: «Чим 17

АНТОН КОРОБ, СЕМЕН ШИРОЧИН. Вулиця Тарасівська

не місце для “нечистої” сили та плотських утіх, яке перебрало на себе естафету символу київських спокус?»6 Важливим документом, що допомагає зрозуміти те, чим була Паньківщина в сере­ дині XVIII століття, є опис Києва 1766 року. Його ґрунтовно опрацювали історики Іван Лучицький та племінник Грушевського, мешканець вулиці Паньківської, Сергій Шамрай. Із середини XVII — до кінця XVIII століття як кафедральна обитель існував Києво-Софійський монастир, заснований митрополитом Петром Могилою, при якому розміщувалися органи управління всією київською митрополією, а софійська братія залучалася до їхньої діяльності (зокрема як члени духовної консисторії, кафедральні писар, духівник, проповідник, архідиякон, екзаменатор). Як ми вже бачили на плані Дебоскета, на Либеді розташовувалося два монастирські двори-поселення: Шульжинське (ймовірно, Шулявщина) та Паньківщина. Другий двір, як зазначає Лучицький, «було влаштовано на ширшу ногу, аніж перший. Велика гарна будова височіла посеред двору. То була будівля на 10 кімнат з галереєю й спеціальними людськими на три кімнати. Окремо стояли дерев’яні новозбудовані стайні для двох коней та повітка на 19 волів. Споруди було вивершено на славу. Монастир не пошкодував грошей і заплатив за все 5200 карб <…> Але тут монастир, певно, почав переслідувати й господарчі цілі. У тому ж таки подвір’ї розпочато було будівництво гуральні й броварні, що в 1766 році ще не були закінчені. До подвір’я підходив довколишній ліс на 150 сажнів зокола й сіножать на Либеді на 300 копен. Як і в першому дворі тут експлуатували річку в той самий спосіб: ловили рибу, “болше риб карасів”, а на млині о двох колах мололи монастирське борошно». При дворі жили шість родин на18

йманих робітників — сім дорослих чоловіків і дев’ять жінок.7 Зводити будівлю двору міг тесля Клим Петриченко, який, відповідно до архівної справи 1750 року, працював на Паньківщині й будував згодом храм Богоматері в Мотовилівці, а потім перебував у селі Шамраївці «на роботі церковной».8 У період народної боротьби проти польсько-шляхетських загарбників (Коліївщини), що точилася в 1768–1769 роках на Правобережжі, на території Паньківщини було сформовано гайдамацький загін Івана Подоляки.9 Рекреаційні принади Паньківщини приваблювали киян, зокрема викладачів і студентів Київської духовної академії на початку ХІХ століття. Визначний дослідник Паньківщини, історик та мешканець «Латинського кварталу» Сергій Білокінь наводить цікавий запис зі щоденника митрополита Серапіона за 1819 рік: «Мая 31. Суб. В третьем часу поехал на Паньковщину, где в нижнем пруду ловили рыбу и обедали с ректором и учительми в беседке; и в обед дождь шел, и немалой; потом пошли в рощу, где на горе поставлена была палатка и ученики разставлены были ординою и пели стих: Днесь благодать Духа Св., — и когда назад шли, тоже пели, и были раздаваемы ученикам всем калачи и по два яйца, и пироги были бросаемы, и орехи, и деньги медныя с серебряными, рублей до 20. Возвратясь в покои, учителя с ректором были потчиваны чаем, и вином, и фруктами…»10 Описане первісне поселення з двором розташовувалосяя на місці сучасного локомотивного депо під Батиєвою горою. До нього вела дорога через греблю, що утворювала став на річці Либідь, теж званий Паньківським.

1786 року внаслідок секуляризаційної політики Катерини ІІ межі володінь Києво-Софійського митрополичого дому звузилися.

ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ МІСЦЕВОСТІ ПАНЬКІВЩИНА

Поселення Батиєва Гора довгий час ще називали «Паньківщина» або «Паньківська дача», бо колись воно входило до цих маєтностей. Свідченням цього є справа 1893 року про дозвіл рівненському міщанину Владиславу Стокальському на побудову костопального заводу на Паньківській дачі між Протасовим Яром та Солом’янкою. Аж до революції місцевість на правому березі Либеді — Батиєва гора — належала Митрополитанському дому. Поселення залізничників у 1910-ті ррки виникло на орендованих у церковників землях На мапі 1842 року на правому березі Либеді, вище за течією річки Мокра (колишня — Мужичок), вказується хутір Паньківщина, більший же населений пункт (приміська слобода) розташовано на лівому березі Либеді між вулицями, що прокладаються: Тарасівською, Шулявською (сучасна — Льва Толстого), Микільською (сучасна — Микільсько-Ботанічною), Жилянською. Хутір видається як виселок з того більшого села, тобто утворений пізніше переселенцями з основної лівобережної Паньківщини. Однак не варто забувати, що на мапі XVIII століття Паньківщину зображено саме на правому березі, хоча, вірогідно, не так углиб. Залишки первісного хутора-фільварку з господарчим двором ми теж бачимо на цій карті 1842 року, за греблею та спущеним ставком на Либеді. Саме його, очевидно, згадує архівіст Іван Новицький (1882 рік): «Паньковщина, урочище на южной стороне Киева, против нынешней улицы того же имени, за рч. Лыбедью; хутор Киево-Софийского монастыря».11 Хутір Паньківщина на правому березі ріки Мокра на схилі Батиєвої гори зображено й на мапі 1865 року вже поряд зі «щойно збудованим» хутором Солом’янка. Згодом і дотепер цей хутір Паньківщина вже називається Кучминим яром.

На лівому березі Либеді також існувала ділянка, яка до 1917 року перебувала у власності церкви, вона так і називалася — «Паньківська дача». Тут під «дачею» малася на увазі не заміська невелика ділянка з будинком для літнього відпочинку міського жителя, а більш давнє традиційне значення цього слова — «виділена земля, надана комусь у вічне володіння». На початку 1850х років тут існувало відоме садівничо-квітникарське господарство К. Христіані. На мапі 1865 року на місці «Паньківської дачі» ми бачимо зелені насадження на ділянці між Либіддю, сучасними вулицями Казимира Малевича та Івана Федорова. Цю територію, де пізніше згадуються сіножаті та пасовища, церковна влада почала розділяти на маленькі ділянки та віддавати в оренду приватним особам під забудову. Так виникли вулиці Новожилянська, спочатку як провулок (нині — Набережно-Жилянська та Іллі Еренбурга), Новотарасівська (нині — Василя Яна), Новосовська (нині — провулок Фізкультури), Новокараваєвська (нині — Сім’ї Прахових). Ці новопрокладені вулиці Паньківської дачі з’явилися згідно з довідковою та адресною книгою «Весь Кіевъ» за 1907 рік.12 А вже забудова сформувалася на орендованих у церкви ділянках. Причому в документах адреси не вписувалися через їхню відсутність, позаяк будинки стояли на безіменних провулках, але зазначалося, що вони споруджуються на ділянках, орендованих у Києво-Софійського митро­поличого дому. Урбанізація місцевості навколо слободи Паньківщина на лівому березі Либеді почалася в 1830-ті роки. Цьому сприяли два основні чинники: будівництво університету та зведення Нової Печерської фортеці. Нова містобудівна сітка вулиць була розроблена відповідно до Генерального плану 19

АНТОН КОРОБ, СЕМЕН ШИРОЧИН. Вулиця Тарасівська

Києва 1833 року, затвердженого Миколою I. Змінений Гене­ральний план 1837 року (автори інженер Л. Шмегельський, архітектори В. Беретті та Л. Станзані) визначив розвиток міста в південному напрямку, у зв’язку з розбудовою так званої «Нової забудови», і західному (Брест-Литовське шосе — нині проспект Перемоги). Саме між цими двома напрямками — осями забудови — і розташована сучасна Паньківщина. Доля Паньківщини безпосередньо визначалася цим Генеральним планом Києва, складеним 10 серпня 1837 року Л. Шмигельським. Навіть назва свідчить про це: «План

20

города Киева <…> с показанием в Старокиевской части проекта на заселение мест, где производится постройка зданий университета С-го Владимира сообразно линии, в прошлом 1836-м году одобренной для постройки оных с разделением на кварталы слободки Паньковщины, предместия Кудрявца и слободки Лукьяновки сходно местному оных положению».13 На цьому плані вперше показано забудову слободи Паньківщина. На мапі 1842 року ми вже бачимо накреслені пунктирно Тарасівську, Паньківську та Микільсько-Ботанічну, до того ж Тарасівська вже має забудову на початковому відтинку.

ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ МІСЦЕВОСТІ ПАНЬКІВЩИНА

З одного боку, Паньківщина розвивалася у складі нового величезного району з «оригінальною» назвою — «Новое Строеніе» — Нова Забудова. Заселення цього району в 1830–1850 роки зумовлено розбудовою Київської фортеці на Печерську (яку ми сьогодні знаємо як Нову Печерську фортецю) та вимушеним переселенням печерян у долину річки Либідь. Адміністративно більша частина Паньківщини також належала до однієї дільниці з «Новою Забудовою» — Либідської. Менша частина — західніше від Паньківщини — була віднесена до Бульварної дільниці. З іншого боку, територія Паньківщини перебувала в орбіті Київського університету. Його заснування 1834 року дало потужний імпульс для розвитку Києва не лише як культурного та наукового осередку, а ще й забезпечило становлення міста як важливого промислового й адміністративного центру. Окрім таких важливих наслідків, відкриття університету призвело також до збільшення чисельності мешканців міста коштом студентів та викладачів. Саме вони стали першими мешканцями Паньківщини. Викладачам надавалися садибні ділянки під забудову, а студенти оселялися в орендованих приміщеннях. Завдяки цьому місцевість отримала назву «Латинський квартал», на кшталт району біля Сорбонни в Парижі. У французькій столиці це був район із суто студентським населенням, студентськими їдальнями, помешканнями, театрами й навіть шинками.

Київський студентський район, звісно, не відповідав усім цим характеристикам. Федір Сингалевич у своїй статті, виданій під псевдонімом «Бахтинський» у журналі «Глобус» за 1931 рік, зазначає: «От таким “Латинським кварталом” у Києві стала Паньківщина. Тут, правда, не було ні шинків, ні театрів і не було тої богеми і бенкетування, як у Парижі, але по всій великій площі од університету до Либеді і од Хрещатика до Єврейського базару не було хати, де б не мешкав студент або професор».14 Але багато дослідників локалізували «Латинський квартал» у Києві в значно ширшому розумінні. В. С. Іконніков розповів, що для побудови Нової Печерської фортеці місцевих мешканців було переведено в інше місце, яке одержало назву «Нова забудова», а потім — «Латинський квартал».15 Про жваве студентське життя на Тарасівській писала й Леся Українка в листі з Ялти, 21 січня 1898 року, до матері О. П. Косач: «Вчора ввечері по улицях так бреніли потоки, що мені зовсім згадався Київ у Марті, і наш quartier Latin…»16 Під кінець XIX століття назва «Паньківщина» не вживалася вже стосовно цих кварталів, які почали забудовуватися багатоповерховими житловими спорудами, характерними для епохи розвинутого капіталізму. Назва «Паньківщина» змаліла до розмірів лише Паньківської дачі, яка залишалася у власності Київських митрополитів. Саме щодо неї наприкінці XIX — на початку XX столітті застосовувалося найменування «Паньківщина».

Фото ліворуч: перетин вул. Тарасівської та вул. Микільсько-Ботанічної, сучасний вигляд. Будинки № 14/2, 7, 9 та 9-Б

21

АНТОН КОРОБ, СЕМЕН ШИРОЧИН. Вулиця Тарасівська

22

ЯК ВИНИКЛА ВУЛИЦЯ ТАРАСІВСЬКА

Як виникла вулиця Тарасівська

Вулиця Тарасівська виникла в 1830–1840 роки під час розпланування місцевості, що межує з новозбудованим університетом. Вона була однією з перших вулиць Паньківщини. Адміністративно місцевість належала до Либідської поліцейської дільниці, управа якої разом із Либідською пожежною частиною розташовувалися саме тут — на Тарасівській, 4. Прокладена від колишньої Шулявської, потім — Караваєвської (нині — Льва Толстого), Тарасівська вулиця раніше сягала річки Либідь та Набережно-Либідської вулиці, а нині — вулиці Василя Яна, яка на початку XX століття виникла під назвою Ново-Тарасівська. Назву вулиці пов’язують з давньою легендою, поширеною в колі київської інтелігенції, про найменування вулиць Паньківщини — Тарасівської, Паньківської та Микільсько-Ботанічної на честь Тараса Шевченка, Пантелеймона (Панька) Куліша та Миколи Костомарова. Нібито у такий спосіб вдалося переконати міську комісію щодо перейменувань обрати топоніми на честь діячів Кирило-Мефодіївського братства, яке тоді зазнало переслідувань царської влади. На сторінці ліворуч — фрагмент мапи Києва 1842 року зі щойно прокладеною вулицею Тарасівською (позначено жовтим)

Цю «ідеологічну диверсію» вважав своєю заслугою відомий український історик, археолог, церковний та освітянський діяч — отець Петро Лебединцев. Орест Левицький 1913 року пригадував: «В інтимних розмовах з земляками о. Лебединцев любив хвалитись, либонь за його порадою в новий плян вписані і такі назви вулиць, як Тарасівська, Паньківська й Нікольсько-Бот. переулок, немов би то на честь Шевченка, Куліша та Костомарова».17 Ще раніше, 1908 року, цю міфічну версію канонізував Михайло Грушевський, який сам мешкав поряд у власному будинку на розі Паньківської та Микільсько-Ботанічної: «В Київі є цїкава, мало кому знана памятка від тих часів політики “невредних манїфестацій” для осолоди українського серця без ображення начальства. Се ґрупа улиць: Тарасовська, Паньківська і Никольско-Ботанїчна, в сусїдстві університету: вони названі в честь славної української трійцї — Тараса Шевченка, Панька Кулїша і Миколи Костомарова, але як бачимо, таким прикровенним способом, що тільки втаємничені могли знати, що сї назви означають. Колись нова чи відновлена “Київська Старовина” (який жаль, що її нема!) оповістить вдячному потомству ймення творцїв сеї “невредної” української манїфестації й по23

АНТОН КОРОБ, СЕМЕН ШИРОЧИН. Вулиця Тарасівська

яснить, чому вони вибрали таке прикровенне найменованнє: чи не могли перевести в дїло виразнїйших назв, чи яко синове віку свого самі настрашили ся свого дерзновення і за ліпше прийняли не дражнити гусей та вибрати таку прикровенну манїфестацію. Але цїль свою вони безперечно осягнули: поколїння “свідомих Українцїв”, ходячи сими вулицями, підморгували собі з видом хитрих авґурів і почували тихе вдоволеннє, що мають свої національні улицї, прозвані йменнями найвизначнїших репрезентантів українства, а начальство “снисходило” — мовляв “пусть воображають”, і не боронило».18 Гарний романтичний міф пішов між люди. Зокрема, у 1931 році Федір Сингалевич під псевдонімом Федір Бахтинський у статті «Латинський квартал у Києві: Паньківщина», що побачила світ у журналі «Глобус», упевнено написав: «…оселився там студент Пантелеймон Куліш і жив деякий час. Приїхав до Києва й Тарас Шевченко та оселився на маленькій вуличці, що тільки-но намічалася, поруч з П. Кулішем. От і дало українофільське студентство тим двом вулицям назви: Паньківська і Тарасівська».19 Версія про назву вулиці на честь Кобзаря, розбивається на друзки тим фактом, що Тарас Шевченко приїхав у Київ уперше кріпосним козачком у 1829 році, а вулиця відома під цією назвою з початку 1840х. Шевченкові, народженому 1814 року, у 1840 році виповнилося 26 років, він лише два роки як отримав волю. Микола Костомаров і Пантелеймон Куліш були ще молодші — відповідно 23 та 21 рік. Молодий Куліш якраз слухав лекції в Київському університеті. Чи не завелика честь називати вулиці іменами молодих, ще не надто відомих людей? У статті про вулицю Тарасівську у третій невиданій книзі першої частини тому «Київ» «Зводу пам’яток історії і культури України» 24

помилково пов’язують назву з приміським селом Тарасівка. Ця версія ще фантастичніша, оскільки село Тарасівка до 1924 року називалося Бояркою, а назву отримало теж на честь Кобзаря та у зв’язку з тим, що назву «Боярка» перенесено на залізничну станцію та дачне селище, яке виникло навколо неї. Найімовірніше, назви вулиць Тарасівської, як і Паньківської, походять від імен чи прізвищ першопоселенців, а Микільсько-Ботанічна пов’язана з іменем імператора Миколи І. Але чому тоді не Миколаївська? Є версія, що вулиця названа не ім’ям царя, а у зв’язку з посвятою домової церкви Київського університету на честь святого Миколи Чудотворця (російською — Святой Никола). Походження назви Тарасівської губиться в народній пам’яті вже із середини XIX століття. Скоріш за все, вулиця названа ім’ям першопоселенця — першого домовласника. До того ж, майже все XIX століття вулиця позначалася на мапах та документах російською мовою як «Тарасиевская» або «Тарасьевская», тобто Тарасіївська, від повного церковного імені — Тарасій, а не короткого народного варіанту — Тарас. Подібним чином, іменами невідомих осіб, названі й сусідні вулиці на Паньківщині: Паньківська (спочатку — Захаріївська), Микільська (потім стала Микільсько-Ботанічною), Назаріївська (первісно — Макаріївська). На сусідній Бульварній дільниці з’явилися вулиці Афанасіївська (нині — Івана Франка), Олексіївська (пізніше — Терещенківська), Тимофіївська (нині — Михайла Коцюбинського). «Что значит Тарасьевская улица, Афанасьевская? — риторично запитував М. Чернишев у записці “О названии улиц и площадей г. Киева” 1866 року. — Разве то, что ее строил работник Тарас и командовал чиновник Афанасьев?»20 Офіційно назву затверджено в 1869 році.

ЯК ВИНИКЛА ВУЛИЦЯ ТАРАСІВСЬКА

Тарасівська — одна з небагатьох вулиць у Києві, яка не змінювала своєї назви, хоча такі спроби були. У XIX столітті планувалиперейменувати вулицю на Євгеніївську, а в 1919 році була ініціатива назвати вулицю на честь Івана Франка. Здавна вулиця називалася професорською, оскільки серед домовласників переважали представники професорсько-викладацького складу Університету Святого Володимира, а в більшості будинків винаймали квартири студенти. До них долучилися лікарі, адвокати, літератори, художники, композитори та музиканти. Такий специфічний контингент мешканців визначив інтелігентне й творче «обличчя» вулиці. Тарасівська стала складовою частиною київського «Латинського кварталу». У середині XIX століття вулицю ще не забрукували, вона мала великі перепади висоти місцевості, а під час негоди була не те що непроїзною, а навіть непрохідною. Питання про впорядкування вулиці розглядала міська влада. Про розпланування вулиці говорив міський голова Павло Демидов у 1871 році, насамперед обґрунтувавши необхідність її мощення. За його словами, Тарасівська мала вигляд найогидніших нетрів з непрохідним глинистим болотом, напливами дощових і снігових вод.21 Після відгалуження Микільсько-Ботанічної Тарасівська спускається вниз до перетину з вулицею Саксаганського (колишня Маріїнсько-Благовіщенська), і йде з ухилом далі — до Жилянської вулиці. З огляду на перепади висоти місцевості більшість споруд мають цокольні поверхи та підняті сходи. До 1880-х років забудова вулиці була одноповерховою та мала здебільшого садибно-особняковий характер. Тут переважно стояли невеликі дерев’яні міщанські будиночки на кілька кімнат, хоча відомо й декілька

1

2

1 — фрагмент мапи Києва 1865 року з вулицею Тарасівською (позначено блакитним); 2 — фрагмент мапи Києва 1886 року з вулицею Тарасівською (позначено жовтим)

25

АНТОН КОРОБ, СЕМЕН ШИРОЧИН. Вулиця Тарасівська

1

2

26

1 — фрагмент мапи Києва 1912 року з вулицею Тарасівською (позначено фіолетовим); 2 — фрагмент мапи Києва 1913 року з вулицею Тарасівською (позначено червоним)

ЯК ВИНИКЛА ВУЛИЦЯ ТАРАСІВСЬКА

особняків професури Університету Святого Володимира (особняки Новицького, Роговича тощо). Останній такий одноповерховий дерев’яний, обкладений цеглою, будинок № 9а, з фасадом на п’ять вікон, остаточно був зруйнований у 2011 році. Поступово з’являються кількаповерхові будинки, як-от: двоповерховий будинок № 9 (1881 рік) та чотириповерховий будинок № 14 (1887 рік). У 1910-ті вулицю вже забудовують п’яти-, шести- та семиповерховими прибутковими будинками. Квартали отримують щільну периметральну забудову, характерну для міста доби розвинутого капіталізму. Проїзд у двори здійснювався через арки. У 1914 році вулицю перевели з третього до першого розряду. Це передбачало, що на вулиці вже дозволялося зводити лише кам’яні будівлі, криті залізом, зі сходами з вогнетривких матеріалів. Усередині садиб усі будівлі також мали бути кам’яними. Фактична забудова ще не відповідала цим нормам, оскільки навіть на червоних лініях ще подекуди стояли одноповерхові дерев’яні будинки. Але нові будівлі мали вже споруджуватися відповідно до містобудівних норм вулиць першого розряду і, якби не Перша світова війна й революція, та за умови сталого економічного розвитку, забудова вулиці оновилася б за якихось десять років і мала б суто європейський вигляд. Проте навіть за невеликий проміжок часу між 1890 та 1914 роками відбулася її кардинальна трансформація. Характерною рисою благоустрою вулиці Тарасівської, як і сусідніх Паньківської, Льва Толстого (Караваєвської), Назаріївської, Саксаганського (Маріїнсько-Благовіщенської) ста­ли широкі палісадники з деревами та кущами перед червоною лінією забудови. Як бачимо на архівних планах садиб, ці зелені ділянки, що відділяли будинки від вулиці, належали домовласникам і позначалися як сад.22

Фрагмент мапи Києва 1918 року з вулицею Тарасівською (позначено блакитиним)

На вулиці збереглася переважно історична забудова кінця XIX — початку XX століття. Будинки зведено у стилі історизму та модерну. Окрім того, від 1930–1950 років залишилося кілька зразків сталінської неокласичної та декоративно-ретроспективної архітектури. Є кілька вкраплень модерністичних споруд 1970–1990 років, проте вони споруджені за індивідуальними проєктами. На жаль, також наявні й сучасні недолугі втручання в історичне тіло забудови.

27

АНТОН КОРОБ, СЕМЕН ШИРОЧИН. Вулиця Тарасівська

28

Квартал 2–14

Садиби 2–14

Фото на сторінці ліворуч — Тарасівська, 14/2. Фрагмент фасаду з еркером. Вигляд з перехрестя вулиць Тарасівської та Микілсько-Ботанічної

Перший квартальний відтинок з непарного боку починається від вулиці Льва Толстого та сягає Микільсько-Ботанічної. Забудова цього відтинку Тарасівської склалася найраніше. Ще до кінця Другої Світової війни у садибі № 2 стояв найстаріший будинок вулиці — особняк Новицького. Загалом забудова цього кварталу кількаповерховими будинками склалася ще до 1917 року. Саме тут збережено найбільше кращих зразків архітектури царської доби. Це будинки: № 4, 4а, 6, 6а, 6б, 8, 10, 14. Окрім того, саме в цьому кварталі було споруджено єдину нежитлову адміністративну будівлю Тарасівської — поліцейське управління Либідською дільницею з пожежною командою в садибі № 4. Будинки № 4, 4а, 6, 6б, 14 є зразками історизму; № 6а, 8 можна віднести до модернізованого історизму 1910-х, а № 10 репрезентує раціональний напрям модерну. Радянська забудова 1930‑х років представлена спорудженою за типовим проєктом будівлею ясел, а повоєнна — наріжними будинками № 2/21 та № 14/2, які фланкують цей відтинок вулиці. Загалом ця частина забудови є найбільш цілісним фрагментом архітектурного обличчя вулиці, має ознаки цікавого неоднорідного ансамблю споруд 1890–1950‑х років, який особливо не порушує навіть дев’ятиповерхівка 1974 року — єдина модерністична споруда цього відтинку. Центральним ядром ансамблю та головним акцентом є будинки № 6а та № 8, що утворюють гармонійну пару однакових за об’ємнопросторовим вирішенням, але різних за оздобленням фасадів споруд, що репрезентують один стильовий принцип. Забудова цього кварталу має периметральний характер.

29

АНТОН КОРОБ, СЕМЕН ШИРОЧИН. Вулиця Тарасівська

30

Садиба № 2

Садиба № 2

Тарасівська 2/19 та Паньківська 1/23. План колишньої садиби Новицьких станом на 1925 рік

На сторінці ліворуч: Тарасівська, 2/19. Вид з перетину з вулицею Льва Толстого

Батьком сучасної забудови Паньківщини є Університет Святого Володимира. Саме зведення цієї «фортеці науки» в 1837– 1842 роках стало поштовхом для розпланування та прокладання вуличної мережі на схилі, що спадав у долину Либеді від навчального комплексу та Ботанічного саду. Під час розпарцелювання та передання ділянок у приватне володіння перевага надавалася професурі Університету. Принаймні майже всі садиби на Тарасівській вулиці від початку належали «ученим мужам» та їхнім нащадкам. Одним із перших серед професорів Університету завершив будувати власний особняк — у 1842 році — Орест Маркович Новицький. На мапі 1842 року під рожевим громаддям Університету видно зображену пунктиром новопрокладену Тарасівську вулицю з першими будинками з парного боку. На розі з перспективною вулицею Шулявською (пізніше — Караваєвською, нині — Льва Толстого) ми бачимо позначені червоним декілька будівель садиби Ореста Новицького. Ф. Ернст так описав професорський особняк: «Одноповерховий, з чотирма йонійськими колонами з кожного фасаду, пофарбований на жовте з білим, дерев’яний будинок, цікавий у плані». До того ж історик висловив припущення, що автором будівлі є Олександр Беретті, з яким товаришував власник, — професор Орест Новицький.23 Також збереглися складені в 1874 році план та опис садиби для страхування нерухомості в «Санкт-Петербурзькому товаристві страхування від вогню». Окрім флігеля та господарчої споруди, до складу садиби входив фасадний будинок, що являв собою одноповерхову дерев’яну споруду, вкриту залізом, із дерев’яним карнизом, з ліпними прикрасами, цегляним підмурком, стінами з брусків; товщина наріжних стін становила три вершки дерева. Особняк мав двоє надвірних дверей з металевими приборами та 22 внутрішніх дверей, вікна з мідними та залізними приборами та віконницями. Три кімнати мали паркетну підлогу, решта — дощану. Стіни в кімнатах обклеєні шпалерами різного ґатунку; у трьох кімнатах — 31

АНТОН КОРОБ, СЕМЕН ШИРОЧИН. Вулиця Тарасівська

карнизи та розетки ліпної роботи. Будинок опалювався шістьма грубами, чотири з яких було обличковано білими кахлями, а дві — голландські цегляні. Усі груби з мідними та чавунним приборами. У страхових документах зазначено: «Будова міцна й утримується дуже чисто». Разом із тильним фасадом Червоного корпусу університету та побудованою на десять років пізніше метеорологічною обсерваторією особняк Новицького утворював ансамбль у стилі класицизму в забудові Паньківщини першого етапу. Гармонію вишуканих класичних форм доповнив зведений 1936 року монументальний вхід до Ботанічного саду. Орест Маркович Новицький мав великий авторитет серед викладачів, студентів і багатьох киян як видатний науковець — один із перших професорів філософії Університету Святого Володимира від моменту заснування, яким він залишався протягом 16 років. Вихідця з волинської української шляхти після закінчення Острозької семінарії направили до Київської духовної академії, де він отримав ступінь магістра богослов’я та словесних наук.

32

Особняк професора Ореста Новицького

Садиба № 2

Окрім філософії, Орест Новицький викладав психологію та логіку, написав підручники з цих предметів. Кілька разів обирався деканом першого відділення філософського факультету. У будинку професора сформувався своєрідний клуб тодішньої української інтелігенції Києва. Садибу відвідували Володимир Антонович, Михайло Драгоманов, Олександр Кістяківський. Тут збиралися представники Київської Старої громади, оскільки старший зять професора Новицького — чоловік дочки Зінаїди — Вільям Беренштам, був активним її діячем. У 1884 році садиба переходить до сина Новицького Ізмаїла — інженера-технолога, випускника Петербурзького технологічного інституту, скарбника Старої Київської громади. Також у родині професора виховувався племінник з Умані, сирота Юрій Новицький. Він, закінчивши Київський університет, став відомим юристом, професором СанктПетербурзького університету. Вважається засновником ювенальної юстиції в Російській імперії. У 1922 році він захищав церковні цінності від грабіжницької реквізиції більшовиками, його розстріляли. Нині причислений до сонму Святих новомучеників Православної Церкви ХХ століття. Онук професора Новицького — Віктор Ізмаїлович (1884– 1938) був істориком права, вивчав давні акти. Розстріляний за постановою «трійки» при Київському облуправлінні НКВС. Окрім того, у флігелі в різний час жило багато визначних студентів університету: художник Микола Ге, який навчався на математика, та історик Михайло Грушевський. У 1893–1912 роках у флігелі Новицьких мешкав видатний професор філософії Олексій Микитович Гіляров із родиною. Він читав лекції з історії філософії, логіки, педагогіки, літературознавства. Розробив власні курси: «Світла і радісна філософія», «Вступ до філософії». Був учнем видатного французького психолога Жана-Мартена Шарко, окрім докторської праці про софістів, багато часу також приділяв «експериментальній психології», «гіпнотизму», «психології натовпу». Його син-мистецтвознавець, Олексій, був у 1946 році закатований у Лук’янівській в’язниці.24 У 1913 році родина Новицьких продає особняк. 1942 року, під час нацистської окупації Києва, цей будинок призначили на розбирання, проти чого виступили історик Олександр Оглоблін і професор Світозар Драгоманов. Але врешті-решт цю визначну пам’ятку розібрали на початку 1950-х для спорудження нового будинку.

33

АНТОН КОРОБ, СЕМЕН ШИРОЧИН. Вулиця Тарасівська

У 1894–1895 роках на замовлення Ізмаїла Новицького під наглядом техніка Андрія-Фердінанда Краусса (та, найімовірніше, за його проєктом) споруджено двоповерховий з боку вулиці Караваєвської (нині — Льва Толстого) та триповерховий з боку вулиці Паньківської прибутковий житловий будинок. Первісно наріжну частину завершувала шоломоподібна баня, вкрита бляшаною лускою та увінчана шпилем. У 1909 році надбудовано один поверх. У будинку здавалося в оренду 14 квартир. Після Другої світової війни споруджено ще один поверх.25

1

1

2

34

Паньківська, 1/23: 1 — фрамуга над дверима парадного входу І під’їзду; 2 — огородження балкона; 3 — Клеймо фабрики І. Субботіна (м. Тула, Росія) на дверній ручці

3

Садиба № 2

1

2

3

Паньківська, 1/23: 1 — загальний вигляд з перетину з вул. Льва Толстого; 2 — фрагмент оздоблення фасаду; 3 — фрамуга над парадними дверима ІІ під’їзду

35

АНТОН КОРОБ, СЕМЕН ШИРОЧИН. Вулиця Тарасівська

2

1

4

5

8

6

7

9

Паньківська, 1/23: 1 — деталь огородження сходів радянського часу в надбудові; 2,3 — огородження парадних сходів; 4–7 — декоративні фрагменти підлоги, виконані в техніці «террацо»; 8–10 — огородження вікон на сходових майданчиках будинку

36

10

3

АНТОН КОРОБ, СЕМЕН ШИРОЧИН. Вулиця Тарасівська

214

Глосарій

Про авторів

А нтон В ікторович К ороб дослідник київ­ської старовини, фотограф, екскурсовод, автор численних історичних публікацій та розвідок про формування міського архітектурного середовища.

С емен С таніславович Ш ирочин кандидат технічних наук, дослідник історії архітектури Києва, автор серій книг «Архитектура межвоенного Киева», «Невідоме Лівобережжя», «Невідомі периферії Києва» та численних публікацій з історії архітектури міста.

215

Науково-популярне видання Антон Вікторович Короб Семен Станіславович Широчин

Вулиця Тарасівська. Душа Латинського кварталу Наукова редакторка Леся Карпенко Редакторка Дарина Кучережко Коректор Владислав Чус Макет і верстка Анастасії Гулько Редакторка графічних матеріалів Анна-Марія Алтухова Обкладинка Івана Лічко, Юрія Барабаша Відповідальна за випуск Анастасія Гулько В оформленні книжки використані фотографії Центрального державного кінофотофоноархіву України імені Г. С. Пшеничного

Підписано до друку 31.05.2021. Формат 84 x 108/16. Друк офс. Тираж 500 прим. Зам. № ЗК-001697 Видавництво «LAURUS» Свідоцтво ДК № 4240 від 23.12.2011 04114, Київ, вул. Дубровицька, 28, тел./факс: +380 (44) 234–16–30 Пошта: laurus.info@yahoo.com Сайт: laurus.ua Інші книжки видавництва — http://issuu.com/laurus_press Віддруковано в АТ «Харківська книжкова фабрика “Глобус”» ДК № 3985 від 22.02.2011 р.

61052, м. Харків, вул. Різдвяна, 11. www.globus-book.com

9 786177 313570