Василь Стефаник

Кам’янець - Подільська міська ЦБС Методико - бібліографічний відділ

Василь Стефаник: «Білий кінь лицарства» (1871 - 1936) Рекомендаційний список літератури

м. Кам’янець - Подільський 2013 р.

Матеріал підібрала і надрукувала Бібліотекар міської центральної бібліотеки Руденко О.М.

те аник асил емено и (1871 - 1936) (*14 травня 1871, Русів на Станіславщині (тепер Снятинського району Івано-Франківської області) - †7грудня 1936) - український письменник, майстер експресіоністичної новели, громадський діяч, політик. Посол (депутат) Австрійського парламенту від Галиччини. Є особистості знайомство з якими не залишає байдужим нікого. Чим притягують вони до себе, чому спонукають задуматися над сенсом власного життя? Хто вони – генії, улюбленці долі …? Людина про яку піде мова – інтелігент, сільський філософ, вдумлива і сильна душа, величезне любляче серце. Василь Стефаник … Талант, яким би пишалася найбільш культурно розвинута європейська нація. Новеліст світового рівня. „Я робив, що міг. Перетоплював це мужицьке слово, яке мав біля себе, аж пальці мені викручувались з болю … І все, що я писав, мене боліло”. Психологічні новели В.Стефаника – це картини трагедії селянського життя, трагедії безнадійних злиднів. З них постає світ, повний смутку, горя і водночас добра і любові до людини. Його слово пробуджує в душі людей добро й гуманність, співчуття до людського горя і чесність, справедливість і любов до України та її народу?

Біогра ія Народився Василь Семенович Стефаник 14 травня 1871 р. в с. Русові в сім'ї заможного селянина. Змалку був дуже прив'язаний до матері, цю любов проніс через усе життя. Батько письменника був працьовитим, але мав непростий, інколи авторитарний характер. На освіту сина грошей не шкодував, але долю того спланував сам, не питаючи його думки. Дитячі роки пройшли в атмосфері прадавніх традицій і звичаїв Покуття. Тоді ж Василь пізнав таємничий світ народних пісень, казок, легенд, переказів, познайомився з селянським побутом. Змалечку він знається на селянській праці, допомагає батькам, пас овець, їздив з батьком у поле. Мав двох рідних братів (Володимира і Юрія) та двох сестер (старшу Марію і молодшу).

Батько письменника - Семен Стефаник (1846–1920)

Хлопець зростає в атмосфері народної творчості: знав від селян багато казок, переказів, пісень. Від матері та сестри Марії навчився співати. Три роки хлопець відвідував школу у рідному селі навчався у Русівській початковій школі (з 1878), а потім ще три роки навчався у сусідньому селі Снятині у народній школі (з 1880), де вперше відчув на собі зневагу з боку вчителів і паничів.

1883 року Стефаник вступає до польської гімназії в Коломиї та Дрогобича (з 1891), де соціальні контрасти і протиріччя виявилися ще глибше. У Коломиї ще гостріше відчув на собі соціальний і національний гніт. Там зазнав чимало знущань і принижень, як і всі ті селянські діти, яким пощастило після початкової школи продовжити освіту. Селянські діти рідко потрапляли до гімназій, бо навчання вимагало великих витрат. А вчителі і гімназисти ставилися до мужицьких дітей з відкритою зневагою, знущалися не лише морально, а і фізично (навіть били). В тодішніх галицьких гімназіях навчання проводилося німецькою та польською мовами, українська була під забороною, у них панувала задушлива атмосфера, насаджувалися вірнопідданські погляди. Був випадок, коли знущання одного з учителів мало не довели хлопця до самогубства. Оце глузування рано пробудило у Василя почуття протесту проти соціальної та національної нерівності. Починаючи з четвертого класу гімназії, Василь бере участь у роботі гуртка гімназичної молоді. Гуртківці вели громадсько-культурну роботу серед селян (організовували читальні). Учасники таємного гуртка «Студентська громада», одним із керівників якого був Лесь Мартович, вивчали заборонену літературу, обговорювали реферати на суспільно-політичні та літературні теми, а також власні твори. Гуртківці встановили особисті зв'язки зі спільниками Франка, що розгортали селянський рух на Коломийщині. Ще 1888 року Стефаник і Мартович познайомились з М. Павликом, який зацікавився Мартовичевим твором «Рудаль», який пізніше за Стефаникові гроші було видано окремою книжечкою під назвою «Нечитальник». У гімназії Стефаник теж починає пробувати сили в літературі. Із перших опублікованих творів до нас дійшов лише один вірш, який Стефаник опублікував без підпису. На першому курсі познайомився з відомою революціонеркою Аною Павлик - сестрою М. Павлика. Саме від неї дізнався про українську літературу й боротьбу українців за свої права. Разом із Стефаником навчався в гімназії і майбутній письменник-сатирик Лесь Мартович, а згодом сюди ж вступив Іван Семанюк, відомий у літературі під іменем Марка Черемшини. Разом з іншими гімназистами-українцями працював у прогресивних таємних гуртках молоді, брав участь у культурно-освітньому русі на селі. Був виключений з Коломийської гімназії через участь у «Покутській трійці» - таємному творчому об'єднанні духовно близьких митцівземляків, до складу якої входили також Лесь Мартович та Марко Черемшина. Освіту продовжив у Дрогобичі, де свого часу навчався Іван Франко. Тут майбутній письменник знову поринув у громадсько-культурну роботу - вже як член селянської "Українсько-руської радикальної партії", заснованої 1890 року І. Франком та М. Павликом. На формування світогляду майбутнього письменника в цей час значний вплив мали ідеї М. Драгоманова, І. Франка та М. Павлика. Студенти виявляли великий інтерес до революційних видань, що здійснювали І. Франко і М. Павлик. Знайомились із забороненою літературою, яку одержували від сестри М. Павлика Анни, вона теж була активною учасницею революційного руху. Так вони поступово придбали чималу бібліотеку. Крім політичної літератури в ній були твори Т. Шевченка, М. Вовчка, Ю. Федьковича та інших видатних письменників того часу. Особливо захопили Стефаника твори Г. Успенського. Участь молоді у революційному русі не залишилась поза увагою гімназичного начальства. Спочатку із гімназії виключили Мартовича, а слідом за ним ще двадцять студентів, серед яких був і В. Стефаник. Восени 1890 року слідом за Мартовичем до Дрогобицької гімназії вступив і Стефаник. Навчаючись поблизу Нагуєвичів, де в цей час перебував Франко, Стефаник спеціально пішов знайомитися з Франком. Ця зустріч справила на нього надзвичайно велике враження.

Після закінчення Дрогобицької гімназії (1892) Василь Стефаник вступає на медичний факультет Ягеллонського університету в Кракові. Будучи студентом, брав участь у діяльності молодіжного товариства "Академічна громада", у польських і українських студентських гуртках і літературних об'єднаннях, співпрацював з польськими видавцями. Більшість студентів, які належали до «Академічної громади», тягнулися до радикальної партії. До них приєднався і Стефаник. У 1894 році на шевченківському вечорі в Кракові відбулося знайомство В. Стефаника з високоосвіченою родиною Морачевських. Вацлав Морачевський - відомий польський вчений-природознавець, а його дружина - українка Софія Окуневська - була чи не першою в Австрії жінкою, яка здобула вищу медичну освіту. Стефаник на довгі роки заприязнився з лікарем і культурним діячем В. Морачевським. Приятелювання з ним, а також дружні стосунки з плеядою письменників «Молодої Польщі» (зокрема з С. Пшибишевським, В. Орканом та іншими) відкрили Стефанику, за його власним висловом, «дорогу в світ». Це знайомство Стефаник вважав найважливішою подією своєї молодості. «Вацлав Морачевський - моя дорога у світ», - напише пізніше Стефаник у ліричній сповіді «Серце». Морачевський багато зробить для ознайомлення польської громадськості з творчістю В. Стефаника. Студент Стефаник бере активну участь у політичній боротьбі: виступає на селянських мітингах, викриває антинародний характер державних інституцій. За агітаційну роботу на селі його переслідують австрійські жандарми і в 1895 році його заарештовують, на два тижні кидають до в'язниці. Попри те, Стефаник і далі продовжує політичну діяльність, бере активну участь у громадському житті, зокрема, 1897 року віддає багато сил передвиборній боротьбі в Галичині, виїздить на села агітувати за селянських кандидатів у депутати до австрійського парламенту, зокрема за "мужицького посла" Івана Франка. Він особливо багато читає, пильно стежить за сучасною літературою, зближується з польськими письменниками. Студент Стефаник бере активну участь у громадському житті рідного краю, зміцнює творчі контакти з українськими періодичними виданнями, активізує свою діяльність як публіцист. Після опублікування в 1890 р. першої статті - «Жолудки наших робітних людей і читальні» - він у 1893-1899 рр. пише і друкує в органах радикальної партії «Народ», «Хлібороб», «Громадський голос» та «Літературно-науковому віснику» ряд статей. Упродовж 1890-1897 років він пише свої перші «образки», тобто (пісні), ліричні етюди, поезії в прозі, далі переходить до написання реалістичних новел, в яких змальовує тяжке економічне становище і безправність селян Галичини, різні побутові трагедії і драми, які постають на ґрунті пригнічення, темноти і нужди. На цей же період припадає час особливо напружених шукань Стефаника. Його намагання відійти від застарілої, як йому здавалося, описово-оповідної манери своїх попередників на перших порах пов'язувалося з модерністичною абстрактно-символічною поетикою. Одним з студентських товаришів був Й.Шміґер, до якого в село Розношинці приїжджав у 1894, 1896, 1898 та 1903 рр. Йому присвятив новелу «Палій». В селі Тарасівка бував в університетського колеги Я. Остапчука. У 1896-1897 рр. він пише ряд поезій у прозі і намагається видати їх окремою книжкою під заголовком «З осені». Та підготовлена книжка не зацікавила видавців, і письменник знищив рукопис. Кілька поезій у прозі, що лишилися в архівах друзів Стефаника, були опубліковані вже після його смерті («Амбіції», «Чарівник», «Ользіприсвячую», «У воздухах плавають ліси», «Городчик до бога ридав», «Вночі» та ін.). У творі «Городчик до бога ридав» молодий письменник висловив уболівання над долею селянської дітвори, яка гинула від голоду та нестатків, а в прозовій мініатюрі «Раненько чесала волосся» реалістично передав переживання молодої закоханої дівчини.

Близькими до поезій у прозі є твори « Моє слово» та «Дорога». Це дуже інтимні твори, які писалися до дня народження коханої людини — Євгенії Калитовської. Стефаник закохався в Євгенію Калитовську, коли та вже була заміжньою жінкою, мала дітей і обов'язки перед своєю родиною. І Євгенія Калитовська, і її сестра Ольга Гаморак захоплювались творами Василя Стефаника, але їх обох вразив розпачливий тон його творів. Варіанти обох творів містять ознаки модернізму, але ці віяння в його творчості були короткочасними. Упродовж 1897 р. у популярній чернівецькій газеті «Праця» побачили світ перші сім реалістичних новел Стефаника - «Виводили з села», «Лист», «Побожна», «В корчмі», «Стратився», «Синя книжечка», «Сама-саміська», які привернули увагу літературної громадськості художньою новизною, глибоким та оригінальним трак туванням тем із життя села. Перша збірка новел - «Синя книжечка», яка вийшла у світ навесні 1899 року у Чернівцях, принесла Стефаникові загальне визнання, оскільки автор звернув на себе увагу насамперед показом трагедії селянства. У студентські роки, Стефаник стає свідком жорстоких репресій над непокірними селянами, сам зазнає переслідувань. Активно займаючись громадсько-політичною діяльністю, а також публікуючи власні публіцистичні статті і художні твори, Стефаник поступово втрачає зацікавлення медициною і зрештою у 1900 році покидає університет. Замість вивчення медицини він поринає у літературне і громадське життя Кракова. У Кракові, який був на той час центром польського модернізму, знайомиться з новітніми європейськими мистецькими течіями, що позначилося на формуванні Стефаника як митця: він розпочав свій шлях із модерністського жанру поезій у прозі. У Кракові ним були написані новели "Камінний хрест", "Вечірня година", "Дорога", "Палій" та інші твори.

1 січня 1900 року після тривалої хвороби померла мати В. Стефаника. Стефаник важко переживав смерть матері. За чотири місяці батько знову одружується з молодою дівчиною. На той час стосунки з батьком, який зовсім відмовив синові в утриманні, дуже ускладнилися, літературна робота виснажувала вкрай, а заробітки з неї були мізерними. Відтоді В. Стефаник не навідується до Русова, остаточно порвавши з батьком.

1900 року у Львові побачила світ друга збірка поезій Стефаника «Камінний Хрест», там же в самому кінці 1900 року вийшла його третя збірка новел "Дорога", датована наступним роком.

1901 року В. Стефаник залишив навчання в університеті і виїхав із Кракова. Леся Українка, зустрівшись з ним 1901 року в Чернівцях, відзначила хворобливий настрій новеліста. Протягом трьох років письменник жив у друзів, пробував писати, але написане не задовольняло, й він його знищував. Незважаючи на життєві труднощі, Стефаник не забував про високу місію громадянина-українця. Починає громадську діяльність: засновує читальні «Просвіти», як член Радикальної партії, агітує на виборах, виголошує промови на вічах. Важливою віхою в житті В. Стефаника була подорож 1903 року на Східну Україну в Полтаву на відкриття пам'ятника І. Котляревському. Крім Полтави, відвідав також Київ, Житомир та Канів. Ця подорож сприяла дружнім стосункам Стефаника з багатьма прогресивними українськими письменниками. Він зустрівся з М. Лисенком, Л. Українкою, О. Пчілкою, М. Коцюбинським, Х. Алчевською, М. Старицьким, П. Мирним, Б. Грінченком, В. Самійленком, Г. Хоткевичем, М. Вороним, І. Стешенком та іншими, вони привітали його як одного з видатних діячів української літератури. Велике враження справило на письменника відвідання могили Т. Шевченка. З неї він "поклонився всій Україні".

На відкритті пам'ятника Івану Котляревському в Полтаві, 1903рік. Зліва направо: Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Олена Пчілка, Леся Українка, Михайло Старицький, Гнат Хоткевич, Володимир Самійленко

Навчання Стефаника в Краківському університеті затягнулося, бо дуже багато часу займала агітаційна робота і літературна творчість. Вивчення письменником медицини відбилося згодом у його творчості пізнанням найглибших таємниць психіки людини, з'ясуванням причин тих чи інших людських вчинків.

26 січня 1904 року Василь Стефаник одружився на дочці священика Ользі Гаморак, що вчителювала в сусідньому з Русовим селі Стецевій і оселився в цьому селі. Після одруження бере на себе господарство свого тестя К. Гаморака, займається сільським господарством і шість років живе з дружиною і трьома синами у селі Стецевій. Активізує громадську діяльність: як кандидат в посли австрійського парламенту. 1908 р. виступає в населених пунктах округу, зокрема Заліщиках, Добрівлянах, Торському, виграє вибори - селяни обирають його «мужицьким послом до Австрійського парламенту». З 1908 по 1918 рік (до розвалу Австро-Угорщини) Стефаник був послом австрійського парламенту у Відні. Перебуваючи депутатом від селянської радикальної партії, зрозумів, що його діяльність в умовах цісарської самодержавної влади приносить дуже мало користі народові і як посол, виступає у всіляких справах оборонцем селян, призначений цісарем Францом Йосифом І довічним членом Палати панів (нім. Herrenhaus) рейхсрату. Разом із тим письменник протестував проти намагань польського уряду загарбати Галичину. 26 травня 1908 року виступає в рейхсраті проти свавілля цензури в Галичині, захищає Мирослава Січинського. У віденському парламенті В. Стефаник підтримував волелюбні прагнення народів, що входили до складу Австро-Угорщини. Зокрема він виступив проти анексії австрійським урядом Боснії та Герцеговини. 1909 р. взяв участь у з'їзді УРП в Тернополі. З 1910 року разом з дружиною й трьома синами (Семеном, Кирилом, Юрієм) переїхав до рідного села, у якому жив до кінця свого життя. Василь Семенович відстоює права простих людей і відходить від літературної праці. Написані з великою художньою силою твори Стефаника здобули широку популярність: вони перекладалися російською, польською, німецькою, чеською та іншими мовами, про них багато писала критика. Але сам письменник за наступних 15 років не опублікував жодного нового художнього твору.

Уся його громадсько-культурна діяльність була спрямована на піднесення самосвідомості народу західноукраїнських земель, відчуття кровної спорідненості з усім українським народом. Тривала перерва у літературі не позначилася на майстерності письменника, і наступні твори відзначалися драматизмом описаних подій. З Першою світовою війною, яку Василь Стефаник зустрів у рідному селі, розпочався другий період його творчості (1916 - 1933). Важким для письменника став 1914 рік: воєнне лихоліття збіглося з особистою трагедією, в лютому 1914 р. померла дружина, залишивши його з трьома малолітніми дітьми. Більше В. Стефаник не одружувався. Попри це, громадську активність не припиняє. Зокрема бере найактивнішу участь у відзначенні 100-річчя з дня народження Т. Шевченка: виступає на мітингах, присвячених відкриттю пам'ятникам поетові, в Коломиї, у Снятині, с. Вовчківці, с. Скала-Подільська та ін. У березні 1915 року за фальшивим доносом Стефаника було заарештовано, проте завдяки клопотанням Марка Черемшини невдовзі звільнено. Постійне прискіпування ворожої німецької вояччини, підозри у симпатіях до російського війська примусили письменника перебратися до Відня. Воєнні дії глибоко вразили В. Стефаника, а саме тут, у Відні, після майже 15-річної перерви, у нього «знову народилося слово». Одна за одною з'являються новели письменника. Перша з них - «Діточа пригода» - написана восени 1916 р., а опублікована на початку 1917 р. Цей період став часом великих соціальних зрушень (розпад Австро-Угорської імперії і революція 1917 року). Він менш інтенсивний, ніж перший, але з чималими здобутками. Після війни приходить нове лихо - окупація західноукраїнських земель реакційним польським урядом на чолі з маршалом Пілсудським. Про те, як жили і на що сподівалися покутські селяни під окупаційною владою, розповідається в новелах «Дід Гриць», «Morituri» та «Воєнні шкоди». Ось із цих творів, написаних під час Першої світової війни та в повоєнний час, і склалася нова книжка новел Стефаника «Земля», що вийшла 1926 року у місті Львові. Смерть Івана Франка також знайшла відбиток у творчості новеліста ще одним твором «Марія» (1916 р.). За «Марією» письменник публікує шість новел, які разом із двома названими творами другого періоду склали п'яту збірку - «Вона - земля», видану 1926 р. Уважно стежив В. Стефаник за наростанням національно-визвольного руху в Україні, покладав великі сподівання на розбудову української державності. Після розпаду Російської імперії В. Стефаник гаряче вітав утворення УНР. 17 листопада 1917 р., виступаючи на велелюдному вічі в Снятині, він заявив, що в Наддніпрянщині "в найбільшій величі встає новий світ; звідти йде до нас світло для нашого розвою". У січні 1919 р. В. Стефаник очолив велику урядову делегацію (65 осіб) ЗУНР яка приїжджала до Києва на знаменне свято - проголошення злуки всіх українських земель у зв'язку з проголошенням Акту Злуки обох частин України в єдину соборну державу. Під час приїзду встановив зв'язки з діячами науки і культури, які посприяли виданню його творів: з 1919 року книжки Стефаника видаються в Харкові і Києві. Після громадянської війни і поразки визвольних змагань письменник болісно переживав крах своїх сподівань. Відрадою були звістки з Харкова, Канади, де публікувалися його твори, з Праги, де вони перекладалися чеською мовою. Більшість творів цього періоду мають антивоєнне спрямування. Вони змальовують трагедію народу: «Над його селами й містами, полями й горами пройшла, як смерч, все знищуючи на своєму шляху, війна». У ці роки Стефаник часто хворіє, зростають матеріальні нестатки. Йому доводиться часто позичати гроші у друзів, а адвокат Черемшина не раз захищав Стефаника в суді за несвоєчасну сплату боргів. У родині постало питання про виїзд старшого сина на заробітки до Канади, проте через економічну кризу в Канаді поїздку відклали.

Письменник пильно стежив за подіями в підрадянській Україні, брав участь у громадському житті: очолював місцеву "Просвіту", кооперативну спілку "Сільський господар". У 1926-1927 рр. громадськість Львова, Києва відзначає 30-річчя літературної діяльності Стефаника. У 1927 році Стефаник планував свій приїзд до СРСР, але подорож не відбулася через те, що польський уряд не дав письменникові закордонного паспорта. До того ж до письменника дійшла інформація про наближення репресій в Радянській Україні. Розуміючи великі заслуги Стефаника перед українським мистецьким словом, його новаторські здобутки, радянський уряд з пропагандивною метою призначив йому в 1928 р. персональну пенсію, а в 1931 р. в Харкові відзначив 60-ліття з дня його народження. Отримуючи від українського радянського уряду за свою літературну працю персональну пенсію, В. Стефаник водночас не давав себе втягнути в сумнівну політичну полеміку. За деяким згадками у 1933 р. Стефаник відмовився від персональної пенсії, коли довідався про штучно створений голод і переслідування української інтелігенції. Дізнавшись про цю ситуацію, митрополит А. Шептицький призначив письменникові пенсію від Української греко-католицької церкви. Стефаник попросив касира видати призначену суму дрібними монетами. З великою торбиною мідяків письменник вийшов на майдан і роздав милостиню жебракам з проханням помолитися за убієнних голодом українців. Дальший розвиток трагічних подій в Радянській Україні (репресії діячів української культури, Голодомор 1933 року) переконав письменника в тому, що тоталітарний режим ворожий народові. У роки перебування Західної України під владою Польщі Стефаник майже не виїздив з Русова, де й писав останні твори у вільні від селянської праці хвилини. У 1927-1933 роках Стефаник опублікував ще більше десяти новел. Останні роки життя письменник тяжко хворів. 1933 року прикутий до ліжка, паралізований письменник продиктував останні свої твори. Це були автобіографічні новели, белетризовані спогади. До самої смерті не полишало Стефаника бажання «сказати людям щось таке сильне і гарне, що такого їм ніхто не сказав ще». Він чекав, коли його край звільниться від чужинців.

Літературна діял ніст Перші літературні спроби Стефаника припадають на роки навчання в гімназії; 1897 в чернівецькій газеті «Праця», яку видавав Будзиновський В.Т., надруковано сім новел з життя покутського села («Виводили з села», «Лист», «Побожна», «У корчмі», «Стратився», «Синя книжечка», «Сама-саміська»), підписаних криптонімом "С". У 1899, теж у Чернівцях, з'явилася перша збірка прози Стефаника «Синя книжечка». Літературна критика сприйняла ці перші публікації з великим захопленням як твори цілком зрілого і надзвичайно талановитого автора. Після появи "Синьої книжечки", як відзначала Леся Українка, Стефаник "став знаменитістю". Наступного року у Львові з'явилася друга збірка письменника «Камінний хрест» (1900), а на самому початку 1901 там же вийшла третя книжка - «Дорога». У 1901 році Стефаник як письменник на півтора десятиліття замовк, завершивши перший період активної літературної діяльності. Але художнє слово письменника продовжує активно діяти: про В. Стефаника пишуть відомі діячі культури українського й інших народів (В. Гнатюк, Л. Гринюк, А. Крушельницький, С. Яричевський, Х. Алчевська, В. Морачевський та ін.), його твори передруковують різні видання українською мовою. Так, у 1904 р. Катеринодарі вийшла книжка "Кленові листки", 1905 р. у Львові вийшла збірка новел "Моє слово", скомпонована, в основному, з попередніх збірок. У тому ж році в Петербурзі з'явився томик його творів українською мовою "Оповідання"; "Рассказы", а в 1911 р. - "Капли крови" (у перекладі на російську мову). У 1907 р. - у перекладі на російську мову новели друкувалися в періодичній пресі різних країн. На перші роки 20 століття твори Стефаника були вже відомі в перекладах

польською, німецькою, російською, італійською (перекладач Луїджі Сальвіні) та іншими мовами. У творах цього періоду можна виділити такі основні теми: австроцісарська рекрутчина, і її трагічні наслідки, еміграція трударів за океан, породжувані крайнім зубожінням сімейні драми у селянських родинах на межі двох століть. Події Першої світової війни стали новим імпульсом до творчої діяльності: з 1916 р. він пише низку новел ("Діточа пригода", "Вона - земля", "Марія", "Сини"), в яких відбито криваве лихоліття, порушено гострі проблеми національної долі українців. У 1919 р. в Києві виходить книга "Оповідання", у 1924 р. в Харкові з'являється найповніша збірка новел "Кленові листки", в 1925 р. знову там же виходить книга "Оповідання", у 1926 р. виходить остання збірка «Земля», "Вибрані твори" (1927), "Твори" (1927"), "Вибрані оповідання" (1930). Другий період творчості тривав з 1916 до 1933 рр.. Усього за цей період він написав 23 новели і кілька автобіографічних спогадів. Із середини 20-х років письменник брав безпосередню участь в літературно-мистецьких журналах "Плужанин", "Життя й революція" та інших, друкуючи в них свої нові твори. Останні твори вже тяжко хворий письменник продиктував 1933 р., коли готувалася до видання його нова книга «Твори», куди ввійшла й решта його доробку, друкованого по журналах. З погляду мистецьких форм у творчості Стефаника, після 14-літньої перерви ніщо не змінилося; нове за другого періоду творчості з'являється лише в тематиці, а також помітне повернення до лірично-автобіографічних образів, з яких він починав свою творчість. Крім того, Стефаник залишив величезне листування, яке має не менше літературного значення, ніж новели («Моя література, - писав він, - в моїх листах»). Найповнішим виданням доробку письменника є «Повне зібрання творів» у 3-х томах, 1949–1954.

мерт Але 7 грудня 1936 р. Василь Семенович Стефаник помер. Поховано письменника у рідному селі на пагорбі край Русова.

Т ор а спадщина «Кажуть, що я песиміст. Але це неправда. Я оптиміст. Я представив ваше темне життя і представив ваш настрій. І все те страшне, що є в ньому, а що так болить мене, писав я, горіючи, і кров зі сльозами мішалася. Але коли я найшов у ваших душах такі слова, що можуть гримати, як грім, і світити, як зорі, — то це оптимізм». Творча спадщина В. Стефаника має велике пізнавальне, ідейно-естетичне й істориколітературне значення. Він був новатором у літературі, творцем і неперевершеним майстром дуже стислої, драматичної за змістом і глибоко ліричної за звучанням соціально-психологічної новели. Стефаник започаткував в українській літературі експресіонізм, цей стиль передбачає зображення внутрішнього через зовнішнє, зацікавлення глибинними психологічними процесами. Черпаючи тематичний матеріал з добре знаного йому села, Стефаник не бачив суті своєї творчості в описах селянського побуту чи порушенні соціальних питань. Для нього головним в показі «мужицької розпуки» були не побутові й не політичні, а універсальні аспекти людського життя. «...Я свою душу пустив у душу народу, і там я почорнів з розпуки». «Селянський світ висилає найбільші свої сили в інший, панський світ, аби вони там набралися розуму і боронили потім його перед тим ворожим панським світом”. «Я писав тому, щоб струни душі нашого селянина так кріпко настроїти і натягнути, щоби з того вийшла велика музика Бетховена». Побут покутського села і його типи послужили Стефанику для художньої конкретизації показу людини в межовій ситуації, трагедію якої щоразу переживав сам автор як свою власну («І все, що я писав, мене боліло»).

Звідси цілком новий в українській літературі жанр малої новели, вільний від народницької ідеалізації села, характеристичний зведенням до мінімуму описовості («образ без рамки», за словами самого Стефаника), крайнім лаконізмом розповіді, драматизм якої посилений перевагою діалогу і монологу над розповіддю, специфічно експресіоністичною образністю, прикметним гіперболізмом, застосуванням розгорнених катахрез тощо. Тим самим пояснюється й уживання покутського діалекту, який засобом «учуднення» передавав живі, як саме життя, образи трагічної дійсності, які неможливо було б відтворити літературною мовою. Цю унікальну особливість таланту письменника прозорливо зауважив ще І. Франко: «Та хіба ж Стефаник малює саму нужду селянську?... Ні, ті трагедії й драми, які малює Стефаник, мають не багато спільного з економічною нуждою; се трагедії душі, конфлікти та драми, що можуть mutatis mutandis повторитися в душі кожного чоловіка, і власне в тім лежить їх велика суґестивна сила, їх потрясаючий вплив на душу читача». «Цей хлопець буде сонечком села гріти і землю дощиком росити» - М. Черемшина.

ідомі т ори Твори В. Стефаника перекладено багатьма мовами світу (англійською, болгарською, грузинською, іспанською, італійською, литовською, німецькою, новогрецькою, польською, російською, румунською, сербохорватською, словацькою, словенською, угорською, французькою, чеською та іншими).

MORITURI Злодій Побожна Амбіції Камінний хрест Портрет Ангел Катруся Похорон Басараби Кленові листки Раненько чесала волосся Вечірня година Лан Сама-саміська Вістуни Лесева фамілія Санчата Вовчиця Май Сини Воєнні школи Майстер Синя книжечка Вона - земля Мамин синок Скін Городчик до бога ридав Гріх Марія Славайсу Давнина Межа Сон Давня мелодія Моє слово Стратився Дід Гриць Нитка Суд Діти Новина Такий панок Діточа пригода Озимина У корчмі Дорога Осінь У нас все свято Дурні баби Палій Червоний вексель З міста йдучи Підпис Шкільник Засідання Пістунка Шкода Ілюстраторами новел В. Стефаника були О. Кульчицька, В. Бунов, Ю. Віктюк, Є. Голяковський, І. Їжакевич, В. Касіян, Ф. Коновалюк, Ф. Константинов, Д. Лазаренко, Я. Оленюк, Д. Периколян, М. Попович, Г. Смольський, В. Форостецький, Г. Якутович

У і нення пам'яті У 1941 році в будинку письменника в селі Русові відкрито літературно-меморіальний музей. Ім'я асиля те аника носят :  Премія в галузі літератури, мистецтва, архітектури та журналістики -найвища в ІваноФранківській області відзнака, яку присуджує Івано-Франківська обласна державна адміністрація місцевим авторам

     

Прикарпатський національний університет Національна бібліотека у Львові Публічна бібліотека у Києві Вулиці у Львові, Тернополі, Коломиї, Стрию Снятинська ЗОШ І-ІІІ ст. ім. В. Стефаника у м. Снятині в якій колись і навчався Львівська СЗШ №22.

     

асиле і те анику споруджено пам'ятники: у Львові на вулиці Стефаника перед входом у Національну бібліотеку імені Стефаника в Івано-Франківську у подвір'ї Прикарпатського університету на вулиці Шевченка у селі Русів у місті Едмонтон (Канада) у місті Снятині у селі Ясенів Бродівського району на Львівщині.

  

стано лено меморіал ні дошки: на будівлі колишньої Дрогобицької гімназії. на будівлі Прикарпатського національного університету. на будинку культури села Розношинці на Тернопільщині.

У і нення скул птурі й образот ор ому мистецт і  гіпсове погруддя, (скульптор М. Паращук), 1906  гіпсове погруддя, (скульптор Я. Чайка), 1971  дерев'яне погруддя, (скульптор В. Одрехівський), 1971  барельєф, (скульптор Н. Мілян), 1940  карбування на бронзі з портретом В. Стефаника, (художник Д. Одзелашвілі), 1971  поштова картка з портретом письменника (видана у Відні Петром Дятловим), 1917  бронзова медаль (скульптор Г. Кальченко), 1971  бронзова медаль (скульптор Е. Мисько), 1971 Портрети В. Стефаника створили художники: І. Труш (1897), М. Жук (1926), В. Касіян (1926), П. Обаль (1927), Ф. Константинов (1946), Р. Турин (1948), І. Кисіль (1949), Г. Гарас, О. Кравченко (1971), Д. Периколян (1971), П. Сахро (1971), М. Фіголь (1971), Г. Сергеєв (1983), М. Попович (1985) та інші.

Філ ми Про письменника знято фільм «Василь Стефаник» (1971, веде М. Костогриз). Русівський літературно-меморіальний музей Василя Стефаника.

Література Книги / про

. те аника /

Горак Р. Кров на чорній ріллі: есе-біографія Василя Стефаник / Р. Горак. - К.: Видавничий центр «Академія», 2010. - 608 с. Процюк С. Троянда ритуального болю: роман про Василя Стефаника / С. Процюк. - К.: Видавничий центр «Академія», 2010. - 184 с. Степан Процюк про Василя Стефаника, Карла-Густава Юнга, Володимира Винниченка, Архипа Тесленка, Ніку Турбіну / С. Процюк. – К.: Грані-Т, 2008. - 96 c. - (Серія «Життя видатних людей»). ISBN 978-966-465-155-1. Тернопільський енциклопедичний словник. - Тернопіль: ВАТ ТВПК «Збруч», 2008. - Т.3. П-Я. 708 с. ISBN 978-966-528-279-2 Піхманець Р. "У своїм царстві..." / Р. Піхманець // Перевал. - 2006. - ч. 4; 2007. - ч.1. Стефаник В.С. Новина. Камінний хрест. Сини: посібник для 10 кл. / Авт. - укл. В.О. Казакова. -– Х.: Ранок, 2001. – 45 /1/. с. - / Літературна крамниця /. «Співець селянської недолі»: В. Стефаник // Історія української культури: Х зшиток. – К., 1993.

– С. 434. Василь Стефаник: життя і творчість. - К., 1991. Гнідан О.Д. Василь Стефаник. Життя і творчість: посібник для вчителя. / О.Д. Гнідан. – К.: Радян. школа, 1991. – 219 с.

Василь Стефаник: життя і творчість у документах, фотографіях, ілюстраціях: альбом / Авт. укл. Ф.П. Погребенник. - К.: Рад. шк., 1987. – 144 с. Грицюта М. Художній світ В. Стефаника. / М. Грицюта. - К., 1982. Лесин В.М. Василь Стефаник: нарис життя і творчості. / В.М. Лесин. – К.: Дніпро, 1981. – 150 с. (Літературні портрети). Погребенник Ф. Сторінки життя і творчості Василя Стефаника. / Ф. Погребенник. - К.: Дніпро, 1980. – 350 с., іл. Погребенник Ф. Василь Стефаник у слов'янських літературах. / Ф. Погребенник. - К. ,1976. Микитась В.Л. Правда про Василя Стефаника. / В.Л. Микитась. – К.: Наукова думка, 1975. – 96с. Співець знедоленого селянства: відзначення сторіччя з дня народження Василя Стефаника.

- К., 1974. татті з періоди них идан / про . те аника / Сізова К. Модерне переосмислення фольклорних традицій портретування у новелістиці Василя Стефаника // Дивослово. – 2010. - № 2. – С. 52-54. Кучинський М. Стильові особливості новел Василя Стефаника антивоєнного циклу // Дивослово. – 1995. - № 5-6. – С. 32-35. Музичка М. Штрихи до біографії Василя Стефаника // Дивослово. – 1995. - № 5-6. – С. 30-32. Ляхова Ж. Національні й загальнолюдські ідеали в новелі Василя Стефаника «Марія» // Укр. мова і літ. в шк. – 1993. - № 11. – С. 3-7.

айти www.ukrreferat.com/index.php?referat=11097 ru.wikipedia.org/wiki/Стефаник,_Василий_Семёнович www.ukrlit.vn.ua/article/689.html www.ukrlib.com.ua/bio/printout.php?id=290 www.ukrlit.vn.ua/author/stefanik.html school.xvatit.com › ... › Українська література www.refine.org.ua › Краєзнавство kovalyov.ucoz.ua/load/55-1-0-231 ukrlit.org/Stefanyk_Vasyl_Semenovych/ www.ukrlit.vn.ua/author/stefanik.html lib.misto.kiev.ua/UKR/TVIR/STEFANIK/stefanik200.txt Біографії snyatyn.net/stefanyk.html www.parta.com.ua › ... › Перекази ›

Наша адреса: 32300 Хмельницька область м. Кам’янець-Подільський вул. Кн. Коріатовичів, 3 Міська центральна бібліотека Тел: (03849) 2-13-14, 2-44-52 E-mail: XDR123@rambler.ru Сайт: http://www.cbsmkam-pod.ucoz.ua