Кам’янець-Подільська міська ЦБС Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему:
«Нобелівські лауреати-2013» Лауреатами Нобелівської премії у галузі фізіології та медицини 2013 року стали американці Джеймс Ротман і Ренді Шекман та німець Томас Зюдхоф. Нобелівський комітет при Каролінському інституті Стокгольма нагородив науковців за відкриття “механізму регуляції везикулярного трафіку – основної транспортної системи у наших клітинах.” Порушення везикулярного трафіку клітин призводить до дуже серйозних наслідків. Відкриття нових нобелівських лауреатів допомагає краще зрозуміти такі хвороби, як епілепсія, діабет та інші аутоіммунні захворювання. Нобелівська премія миру. Цього року її присудили не людині, а інституції – Європейському Союзу. ЄС удостоївся такої відзнаки за роль, що він відіграв у встановленні миру на європейському континенті. Від імені Євросоюзу, який не має єдиного керівника, нагороду отримали президент Європейської Ради Герман ван Ромпей, президент Європейської Комісії Жозе Мануел Баррозу і голова Європарламенту Мартін Шульц. Цьогорічний вибір Нобелівського комітету заскочив багатьох. Критики такого рішення зазначають, що ЄС наразі переживає найгіршу кризу від початку свого існування і проводить жорстку політику щодо країн, які мають економічні проблеми, а відтак зовсім не заслуговує на відзнаку. У Швеції назвали Нобелівських лауреатів в галузі економіки. Ними стали американці Елвін Рот та Ллойд Шеплі за дослідження “теорії стабільного розподілу і практики моделювання ринків”. Минулоріч переможцями також стали американці – Томас Сарджент і Крістофер Сімс – за “емпіричні дослідження причинно-наслідкових зв‘язків в макроекономіці”. Формально нагорода з економіки нобелівською не вважається. Альфред Нобель у своєму заповіті про економістів не згадав. Утім, банк Швеції вирішив запровадити нагороду в 1968 році, і щороку відраховує у Нобелівський фонд близько мільйона євро. Канадка Еліс Манро отримала Нобелівську премію в галузі літератури. Як сказано на сайті комітету, що присуджує премію, письменниця відзначена за "зображення заплутаних стосунків між чоловіком і жінкою, буття у маленькому місті і помилковість пам'яті". Манро пише оповідання. У Стокгольмі оголосили лауреатів Нобелівської премії з хімії. Ними стали троє американських вчених – Мартін Карплюс, Майкл Левіт та Арі Воршел. Науковців відзначили за розвиток моделей складних хімічних систем. Лауреатами Нобелівської премії з фізики стали британець Пітер Хіггс та бельгієць Франсуа Енглер, які в 60-х роках минулого століття теоретично передбачили "бозон Хіггса". Це елементарна частинка, відкриття якої дало змогу розгадати таємницю механізму виникнення маси. Її ще називають "частинкою Бога".Пошук “бозона Хіггса” був однією з головних цілей побудови Великого адронного колайдера - гігантського прискорювача елементарних частинок, на якому працюють учені з Європейської організації з ядерних досліджень. "Частинку Бога" знайшли на практиці торік.
Кам’янець-Подільська міська ЦБС Методико-бібліографічний відділ
Шорт-лист на тему: «Переяславська Рада: осмислення історичних уроків» /360 років тому 1654 року Переяславська Рада ухвалила об’єднання України з Росією/ Переяславська Рáда 1654 року – загальна військова рада, скликана гетьманом Богданом Хмельницьким у місті Переяславі (нині Переяслав-Хмельницький) для вирішення питання про взаємовідносини між Військом Запорізьким та Московською державою. Отже, первісно Хмельницький намагався побудувати автономне утворення в межах Речі Посполитої, просив військової допомоги у російського царя і його воєвод, з часом – схилявся до рішення стати васалом Османської імперії, що стало чинником, який вплинув на рішення Земського собору у 1653 р. Підготовка Восени 1653 р. Земський собор, який відбувався у Москві, прийняв рішення про включення України до складу Московії, а 23 жовтня (2 листопада) 1653 р. московський уряд оголосив війну Речі Посполитій. Для ведення переговорного процесу між обома державами в Україну з Москви 9 (19) жовтня 1653 р. вирушило велике посольство на чолі з боярином В.Бутурліним. У його складі були також окольничий І.Олфер'єв, дяк Л.Лопухін, представники духовенства. Подорож тривала довго – майже три місяці! І не тільки через бездоріжжя та безлад: довелося виготовляти новий царський прапор і текст промови В.Бутурліна, з призначеної гетьману булави зникло кілька коштовних камінців, тому їх довелось відновити. Потім посольство ще тиждень чекало приїзду Б.Хмельницького, який затримався в Чигирині на похороні старшого сина, а потім не міг переправитися через Дніпро, бо крига на річці була недостатньо міцною. Місцем проведення генеральної військової ради було обрано м. Переяслав, куди посольство прибуло 31 грудня 1653 р. (10 січня 1654 р.). Б.Хмельницький разом з генеральною старшиною прибув 6 (16) січня 1654 р. Проведення У Переяславі відбулася 8 (18) січня 1654 р. старшинська рада, а згодом генеральна військова рада. У ній взяли участь представники козацтва Київського, Чернігівського та Брацлавського полків та жителі Переяслава. Не було представників від селян, міщан (крім Переяслава) та духовенства. Під час публічної церемонії гетьман і козацька старшина присяглися на тім, «щоб бути їм із землею і городами під царською великою рукою невідступно». Після зачитання царської грамоти гетьманом старшина та посли пішли до Успенського собору, де духовенство мало привести їх до присяги. Однак Б.Хмельницький зажадав, щоб посли першими принесли присягу від імені царя, що мало б забезпечити Україні збереження її прав, а також було б ствердженням союзу між обома державами. Боярин В.Бутурлін рішуче відмовився скласти присягу, у зв'язку з чим гетьман і старшини пішли на нараду, яка тривала декілька годин, а посли залишились чекати у соборі. В ході наради полковники переяславський П.Тетеря та миргородський Г.Лісницький приходили і просили В.Бутурліна скласти присягу, але безуспішно. Одночасно керівник посольства двічі стверджував, що цар охоронятиме всі права України і заявляв, що «царское слово переменно не бывает». В. Бутурлін відмовився присягати від імені царя, посилаючись на те, що цар не присягає своїм підданим. Ніякого письмового договору в Переяславі укладено не було. Після тривалої наради і враховуючи слова Бутурліна, які гетьман і старшина тлумачили як рівнозначні присязі царя, українська сторона склала присягу. Всього у день Переяславської Ради присягу склали 284 особи. Від імені царя гетьману було вручено грамоту та знаки гетьманської влади: військовий прапор (хоругву), булаву та шапку. Після від'їзду Бутурліна козацька старшина з гетьманом узялися за вироблення умов договору. Було вирішено віддати Україну під протекторат Московської держави зі збереженням основних прав і вільностей Війська Запорозького; було написано проект договору у формі петиції до царя з 23 пунктів, якого привезли в Москву наприкінці березня 1654 р. переяславський полковник П. Тетеря і військовий суддя Самійло Зарудний. Після Переяславської Ради представники московського посольства побували у 117 містах і містечках України для прийняття присяги від населення на вірність цареві. За їхніми даними присягу склали 122 542 особи чоловічої статі. Безумовно, ця цифра була завищена царськими дяками. Відмовились підтримати Переяславську угоду й присягати московському царю ряд представників козацької старшини, зокрема полковники Іван Богун, Осип Глух, Григорій Гуляницький, Іван Сірко, Петро Дорошенко, Михайло Ханенко, Брацлавський, Кропивнянський, Полтавський (царських представників там побили киями), Уманський козацькі полки, деякі міста, зокрема Чорнобиль, а також українське духовенство на чолі з митрополитом С.Косівим. Не присягала Запорізька Січ. Наслідки Згідно з Переяславськими домовленостями між гетьманом і царським урядом було укладено Березневі статті 1654. У результаті Переяславської Ради та наступних переговорів між гетьманським та царським урядами було укладено воєннополітичний союз двох держав – України та Московії. Необхідність виходу з-під польської залежності спонукала Б.Хмельницького піти на визнання протекторату московського царя над Україною. Одночасно було дано царську гарантію щодо збереження державних прав України, яку згодом неодноразово порушували і врешті решт широка автономія українських земель і Запоріжжя звелася протягом 120 років нанівець. 300-у річницю Переяславської Ради широко відзначали в СРСР 1954 року, до цього ювілею було приурочено, зокрема, передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР. Оцінка самої Переяславської ради, була і є предметом частих суперечок учених. Справа ускладнюється тим, що оригінальні документи втрачено, збереглися лише неточні копії чи переклади. До того ж російський архіваріус Петро Шафранов доводить, що навіть ці копії сфальсифіковані царськими переписувачами. Загалом пропонувалося п'ять основних тлумачень Переяславської угоди. На думку російського історика права Василя Сергєєвича (помер 1910), угода являла собою персональну унію між Московією та Україною, за якою обидві сторони мали спільного монарха, зберігаючи кожна свій окремий уряд. Інший фахівець із російського права Микола Дьяконов (помер 1919) доводив, що, погоджуючись на «особисте підкорення» цареві, українці безумовно погоджувалися на поглинення їхніх земель Московським царством, і тому ця угода була «реальною унією». Такі історики, як росіянин Венедикт Мякотін та українець Михайло Грушевський, вважали, що Переяславська угода була формою васальної залежності, за якої сильніша сторона (цар) погоджувалася захищати слабшу (українців), не втручаючись в її внутрішні справи; українці ж зобов'язувалися сплачувати цареві податки, надавати військову допомогу і т. д. Інший український історик – Вячеслав Липинський – пропонує думку, що угода 1654 р. була не чим іншим, як лише тимчасовим військовим союзом між Московією та Україною. Як зазначив Ю.Шевельов . Переяслав у перспективі трьох сторіч нам уявляється початком великої трагедії. Але в 1654 році не був закладений розвиток тільки в цьому напрямі. Навпаки, сучасникам Переяслав здавався вихідним пунктом для великої експансії. Майже нічого не втрачаючи політично, Україні відчинявся шлях до культурного завоювання страшного сусіда. Київ в очах тогочасного українця був другим Єрусалимом – центром церкви, культури. Ворогом були турки та поляки, і знаряддям піднесення другого Єрусалиму – Києва мала стати Москва. Її військова сила мала здійснити програму української інтелігенції. Що таке Москва, – знали, і все-таки пішли на Переяслав. Може тому, що усвідомлювали, наскільки нижчий був той культурний і побутовий рівень, на ньому стояла Москва. Дійсно, Переяслав став передумовою української культурної інвазії. Уже у другій половині XVII століття в Москві було 7 монастирів, повністю заселених українцями й білорусинами. Славнозвісна реформа патріарха Нікона була фактично проведена з участю українців, вихідців з Київської академії. Заснована 1685 року Московська академія, що відома під назвою Слов'яно-греколатинської, від 1700 року фактично перейшла в українські руки і протягом наступних 64 років із 19 ректорів українцями були 16. Якщо Україна і зазнала поразки, то це сталося не через переяславські умови. «Політично і військово Переяслав став початком поразки тому, що різні українські кола втягали Москву в Україну, намагаючись використати її проти своїх внутрішніх ворогів».
Кам’янець-Подільська міська ЦБС Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему: «Параджанов: колаж тіні й кольору» /90 років від дня народження/ Параджанов Сергій Йосипович (вірм. Սարգիս Հովսեփի Փարաջանյան Саркіс Говсепі Параджанян; 9 січня 1924, Тбілісі – 20 липня 1990, Єреван) – вірменський і український кінорежисер, народний артист УРСР (з 1990), лауреат Державної премії України ім. Т.Шевченка (1991, посмертно). Народився Сергій Параджанов у Тбілісі в родині антиквара, він був третьою дитиною в сім'ї (сестри Рузанна й Аня). Батько – Параджанян Йосиф Сергійович, мати – Бежанова (Бежанян) Сірануш Давидівна. Професія антиквара передавалася з покоління у покоління, і глава роду – Йосип Параджанов – сподівався, що його діти підуть слідами предків. Сергій обрав інший шлях, і батько ніколи не зміг йому цього пробачити. Але вишуканий смак і вміння відрізнити справжню річ від підробки передалися, і це потім неодноразово ставало у пригоді Сергієві, коли він, сидячи без роботи, підробляв скуповуванням антикваріату. Середню школу Сергій закінчив тільки з двома «п'ятірками» – з природознавства і малювання. Технічні предмети тягнули на «трійку», і, проте, він вирішив поступати в Інститут залізничного транспорту, де провчився рівно рік. У 1941–1943 роках працював художником-технологом на тбіліській фабриці «Радянська іграшка». У 1942–1945 роках він вчився на вокальному відділенні Тбіліської консерваторії. Брав участь у концертній трупі, що обслуговувала військові шпиталі, провів близько 600 концертів. Після закінчення консерваторії вступив на режисерський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії (ВДІК), у майстерню Ігоря Савченка. На цьому курсі вчилися відомі в майбутньому режисери: Олександр Алов, Володимир Наумов, Озеров, Марлен Хуцієв, Фелікс Миронер. Працював асистентом режисера на фільмі «Тарас Шевченко» (режисер І. Савченко), асистентом режисера на фільмі «Максимко» (режисер А. Мишурін). Зняв дипломну роботу – фрагмент фільму «Андрієш» за мотивами молдавських казок. Через чотири роки Параджанов разом із режисером Яковом Базеляном зніме на кіностудії ім. Довженка повнометражний варіант цього сюжету. 28 червня закінчив ВДІК, був направлений на Київську студію художніх фільмів як режисер-постановник. З Україною пов'язана значна частина творчої біографії Сергія Параджанова. В Україні створив фільми «Наталія Ужвій», «Золоті руки», «Думка» (всі – 1957), «Перший хлопець» (1958), «Українська рапсодія» (1961) «Квітка на камені» (1962, у співавторстві з А. Слісаренком). Міжнародне визнання прийшло до Параджанова після екранізації в 1964 повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків». Фільм «Тіні забутих предків» був удостоєний призу на Всесоюзному кінофестивалі в Києві (1966). Та все ж на Заході (там фільм демонструвався під назвою «Вогняні коні») інтерес до нього був значно більшим, ніж на батьківщині. Журнал «Екран» (Польща), 1966 рік писав: «Це один з найдивовижніших і найвитонченіших фільмів, які траплялося нам бачити протягом останніх років. Поетична повість на межі реальності й казки, дійсності й уяви, достовірності й фантазії… Уяві Параджанова, здається, немає меж. Червоні гілки дерев, геометрична композиція усередині корчми з нечисленним реквізитом на фоні білих стін, Палагна на коні під червоною парасолькою і з напіводягненими ногами, грубість похоронного ритуалу з обмиванням померлого тіла і сцена оргіастичних забав у фіналі… Параджанов відкриває у фольклорі, звичаях, обрядах самобутній культурний ритуал в рамках якого дійсність реагує на турботу і трагедію особи». Фільм отримав 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них – 24 гран-прі) у двадцять одній країні. Параджанову надсилали свої вітання Фелліні, Антоніоні, Куросава, а польський режисер Анджей Вайда став перед Параджановим на коліна й поцілував руку, дякуючи за цей шедевр. У 1967 Параджанова запрошують на Єреванську кіностудію, де він працює над фільмом «Колір гранату» («Саят-нова») – картиною про великого вірменського поета, мова в якій йде швидше про життя духу, ніж про зовнішні події біографії. У картині, що складається з декількох мініатюр, була зроблена спроба показати духовний світ середньовічного вірменського поета Саят-Нови, що писав вірменською, грузинською та азербайджанською мовами, історію його любові, його ставлення до релігії світської влади, народу. Тут кіномова Параджанова значно оновлюється. «Колір гранату», подібно до поезії, висловлюється метафорами. Кадри знаходять майже повну статику, чому щонайменший рух усередині них сприймається як подієвий вибух. Предмети, що представляють справжню історикоетнографічну цінність, працюють нарівні з акторами. Мова кольору знаходить ще більше значення, хоча колірна гамма стає лаконічнішою. Кожен кадр містить максимум смислової інформації, і прочитування цього насиченого змісту вимагає від глядача чималої культури. Фільм Параджанова був вельми скептично сприйнятий керівниками Держкіно. Вони не зрозуміли новаторських ідей режисера, проте вголос у цьому не зізналися, а приховали своє нерозуміння під розхожим формулюванням «народу таке кіно не потрібне». І фільм майже чотири роки лежав на полиці. І лише в 1973 році його випустили в прокат, проте Параджанов до цього вже не мав ніякого стосунку. Він відмовився змонтовувати картину, і за нього це зробив інший режисер – Сергій Юткевич. Таким чином на сьогоднішній день існують дві версії фільму: авторський, який майже ніхто не бачив і який знаходиться в запасниках «Арменфільму», і фільм Юткевича, який вийшов в прокат. Проте і цей варіант урядовці побоялися випускати і віддрукували всього лише 143 копії. У 1965–1968 роках Параджанов разом з іншими відомими діячами української науки та культури, протестуючи проти масових політичних арештів в Україні, звертався у вищі партійні та державні органи з вимогою роз'яснити причини переслідувань українських інтелектуалів і виступав за проведення відкритих судових процесів, що мало б забезпечити справедливість розгляду справ. Неодноразово висловлювався за дотримання свободи слова у пресі. 30 червня 1966 ЦК Компартії України схвалив постанову «про серйозні недоліки в організації виробництва кінофільмів на Київській кіностудії ім. О. Довженка», в якій піддавалися критиці кінострічки «Криниця для спраглих» (автор сценарію І. Драч, режисер Ю. Іллєнко), «Звірте свої годинники» (автор сценарію Л. Костенко, режисер-постановник В. Іляшенко), сценарій С. Параджанова до фільму «Київські фрески». Зазнавши переслідувань і, намагаючись уникнути арешту, був змушений виїхати у Вірменію. В 1971 повернувся у Київ. 17 березня 1973 був заарештований і засуджений до п'ятирічного ув'язнення за гомосексуалізм, хоча в обвинувальному вироку були статті і «за спекуляцію», і «за український націоналізм». Швиденько знайшли «жертву насильства» – «члена КПРС» Воробйова. До речі, він виявився єдиним, хто погодився відкрито свідчити проти Параджанова. Інші відмовилися. А один із них – архітектор Михайло Сенін – після розмови в Київському КДБ перерізав собі вени. Параджанову дали п'ять років колонії суворого режиму. «Гомосексуальна» стаття не давала йому шансів вижити. Однак він став неабияким авторитетом у тюрмі. Подейкують, що до нього приходила делегація урок, які засвідчили свою глибоку повагу словами: «Ми комуняк завжди на словах мали, а ти – по-справжньому!». Через це «панібратство» Параджанова кілька разів переводили із зони в зону. Тільки завдяки міжнародній кампанії протесту (звернення підписали Франсуа Трюффо, Жан-Люк Годар, Федеріко Фелліні, Лукіно Вісконті, Роберто Росселліні, Мікеланджело Антоніоні) був звільнений 30 грудня 1977. Зважаючи на заборону жити в Україні, поселився у Тбілісі. І в подальшому зазнавав переслідувань з боку радянських репресивних органів. Через ідеологічну цензуру не вийшли фільми «Intermezzo» (за М. Коцюбинським), «Київські фрески», «Ікар», «Сповідь». Дві останні роботи Сергія Йосиповича – документальний фільм, присвячений Піросмані, і художня картина «Ашик-Керіб», знята за мотивами казки М. Лермонтова про пригоди «мандруючого трубадура», який проходить через тисячу випробувань, щоб знайти свою кохану, й присвячена пам'яті Андрія Тарковського, чиї творчість і дружбу високо цінував Параджанов. Фільм не випускали в широкий прокат, але Параджанов з фільмом «Ашик-керіб» побував на фестивалях в Голландії, Німеччині і Венеції. Газета «Монд» із цього приводу писала: «Кращої вітрини перебудови в радянському кінематографі, аніж фільми „Ашик-керіб“ Сергія Параджанова і „Маленька Віра“ Василя Пічула, на фестивалі у Венеції важко було б знайти…» Після успіху в Європі, 6 грудня 1988 року, картині «Ашик-керіб» нарешті було видано посвідчення про дозвіл. Смерть прийшла до нього тоді, коли в Єревані розпочалася робота над автобіографічною картиною «Сповідь». [6] Оригінальний негатив включено до фільму «Параджанов. Остання весна». Були зняті перші 300 метрів плівки, проте здоров'я режисера було вже сильно підірвано. Величезною трагедією для Параджанова стала смерть його сестри Ганни. Він власноруч зробив надзвичайно красиве вбрання для труни. А за декілька місяців у самого Параджанова виявили рак легені. Операцію з видалення легені було проведено в Москві, але стан Сергія Йосиповича не покращився. У одному з своїх інтерв'ю Параджанов сказав: «Всі знають, що у мене три батьківщини. Я народився в Грузії, працював в Україні і збираюся вмирати у Вірменії». 17 липня 1990 року він приїхав до Єревану, де через три дні і помер. Параджанова поховали 25 липня в Пантеоні геніїв вірменського духу, поряд з Арамом Хачатуряном, Вільямом Сарояном й іншими діячами мистецтва, літератури і науки Вірменії.
Кам’янець-Подільська міська ЦБ Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему: «Утворення Галицько-Волинського князівства» /815 років з часу об’єднання Волинської та Галицької земель/ Галицько-Волинське князівство – Південно-Західне руське князівство, утворене шляхом об’єднання Галицького та Волинського князівств у 1199 р. Романом Мстиславичем. З другої половини ХІІІ ст. князівство стає королівством. Галицько-Волинська держава вважається першою власне українською державою. У VI–ІХ ст. на землях сучасних Галичини і Волині існували потужні родоплемінні союзи: дуліби, бужани, уличі, білі хорвати, волиняни. Землі Галичини і Волині були приєднані до Київської Русі в боротьбі з Польщею Володимиром та Ярославом протягом Х–ХІ ст. На середину ХІ ст. землі Галичини і Волині остаточно закріпилися у складі Руської держави. Столицею усіх західноруських земель було місто Володимир, де знаходився княжий престол. Київські монархи довгий час утримували ці стратегічно важливі території, уберігаючи їх від дроблення на удільні князівства. УТВОРЕННЯ ГАЛИЦЬКОГО КНЯЗІВСТВА Галицькі землі вибороли собі незалежність від Києва наприкінці ХІ ст. У 1141–1152 рр. галицькі землі були об’єднані Володимирком Володаровичем в єдине удільне Галицьке князівство зі столицею в м. Галич. За правління сина Володимирка Ярослава Осмомисла (1153–1187) Галицьке князівство розквітло, досягло найбільшої могутності й поставило під свій контроль землі сучасної Молдови і Придунав’я. У 1187–1189 рр. триває боротьба за галицький престол, а у 1189–1199рр. у Галичині править князь Володимир Ярославич. Галицьке князівство характеризується сильною владою місцевих бояр, які подекуди чинили опір князівській владі здійснюючи свою політику. Бояри – землевласники на Русі, які займали друге, після князів, панівне становище в управлінні державою. УТВОРЕННЯ ВОЛИНСЬКОГО КНЯЗІВСТВА Волинські землі стають незалежними від Києва в 60-ті рр. ХІІ ст. До цього Волинь вважалася спільною землею руських князів. Її виділення в окреме князівство розпочав київський князь Ізяслав Мстиславич, онук Володимира Мономаха. Його син Мстислав Ізяславович зумів забезпечити Волинь своїй родині, і з того часу Волинська земля розвивалась як незалежне князівство. УТВОРЕННЯ ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОГО КНЯЗІВСТВА У 1199 р. волинський князь Роман Мстиславович об’єднав Галицьке й Волинське князівства, а також опанував Києвом у 1202 р. і створив сильну державу із центром у м. Володимир. До складу цієї держави входила більшість українських земель: між Дніпром і Карпатами. Літописець називав Романа Мстиславича першим самодержцем на Русі. У 1205 р. Роман Мстиславич загинув у битві під Завихвостом під час сутички з поляками. Після смерті Романа Мстиславича галицькі бояри прогнали за межі князівства його дружину й малолітніх синів Данила та Василька. Починається період усобиць у Галицько-Волинському князівстві. У цей час у внутрішні справи князівства втрутилися Польща й Угорщина. Протягом 1212–1214 рр. у Галичі править боярин Владислав Кормильчич, який оголосив себе князем. Це єдиний випад в історії Русі, коли князівський престол займав боярин. РОЗКВІТ ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ ПРАВЛІННЯ ДАНИЛА РОМАНОВИЧА ГАЛИЦЬКОГО (1238-1264) У 1229 р. Данило, син Романа Мстиславича, опанував Волинню, у 1238 р. – Галичиною, а в 1239 р. підкорив собі Київ, де посадив свого воєводу Дмитра, який за рік захищатиме місто від нападу монголів. У 1238 р. князь Данило Романович розгромив у битві під Дорогочиним німецьких лицарів-хрестоносців Тевтонського ордену. Після навали монголів, Данило Романович був змушений поїхати у 1245–1246 рр. у Золоту Орду за ярликом й визнати свою залежність від Золотої Орди. Однак він готувався до боротьби проти монголо-татар, будував укріплення на Поділлі, Волині й Київщині, карав тих, хто співробітничав з татарами. У 1245 р. Данило переміг у битві під Ярославлем угорсько-польські війська та війська непокірних галицьких бояр. Для боротьби з монголами князь Данило намагався організувати анти монгольську коаліцію у складі європейських християнських держав: Польщі, Угорщини, Литви, Ватикану, Тевтонського ордену тощо. До боротьби з монголами Данило намагався залучити голову католицької церкви папу римського Інокентія IV. Сподіваючись на те, що папа римський організує хрестовий похід європейських лицарів проти монголів, Данило погодився на релігійну унію (союз) і в 1253 р. у м. Дорогочин прийняв від римського папи королівську корону. З цього часу Галицько-Волинське князівство стає королівством. Дана релігійна унія передбачала, що руська православна церква на підконтрольній Данилові території підпорядковувалась голові католицької церкви папі римському. На руські землі активно почали приїжджати католицькі священики. Однак ідея хрестового походу проти монгол так і не знайшла підтримки. У 1254- 1255 рр. Данило самотужки відбивав набіги монгольського воєводи Куремси. Однак після нового набігу під керівництвом баскака Бурундая в 1259 р. Данило знову був змушений визнати владу Орди й зруйнувати укріплення. Також Данило проводив політику економічного й культурного розвитку своєї держави. Він побудував такі міста як Львів, Пагорб, Холм, Дорогочинта інші. Місто Львів було засноване у 1256 р. на честь сина Данила Лева, м. Холм було засноване у 1237 р. і стало столицею держави за часів князювання Данила. Помирає Данило у 1264 р. Під час усього періоду правління Данило управляв державою разом зі своїм братом Васильком, який мало займався державними справами, але знаний як книжник і філософ.
Кам’янець-Подільська міська ЦБС Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему: «Хроніка надзвичайного польоту» /110 років від дня народження В.П. Чкалова/ Чкалов народився 2 лютого 1904 року в селі Василева Нижегородської губернії (нині місто Чкаловськ) в родині працівника котельні Василевських казенних майстерень. Мати померла рано, коли Валерію було 6 років. У сім років Валерій пішов вчитися в Василевську початкову школу, потім - в училище. У 1916 році після закінчення школи батько направляє його на навчання до Череповецкое технічне училище. У 1918 році училище було закрите, і Валерію довелося повернутися додому. Він став працювати підручним у батька, молотобійцем в кузні, а з початком навігації поступив на роботу кочегаром на землечерпалки. В навігацію 1919 Валерій Чкалов працював кочегаром на пароплаві «Баян» на Волзі і тоді вперше побачив літак. Після цього він прийняв рішення і, звільнившись з пароплава, у тому ж році пішов служити в Червону Армію. Його направили слюсарем-складальником літаків в 4-й Канавінського авіаційний парк в Нижньому Новгороді. У 1921 році Чкалов домігся направлення на навчання в Єгорьєвськ військово-теоретичну школу ВВС, після її закінчення в 1922 році направлений на подальше навчання в Борисоглібську військову авіаційну школу льотчиків, закінчив її в 1923 році. У 1923-1924 роках у відповідності зі сформованою в той час практикою підготовки військових льотчиків він також проходив навчання і в Московській військово-авіаційній школі вищого пілотажу, а потім у Серпухівський вищої авіаційній школі стрільби, бомбометання і повітряного бою. У червні 1924 року військовий льотчик-винищувач Чкалов був направлений для проходження служби в Ленінградську Червонопрапорну винищувальну авіаескадрильї імені П. Н. Нестерова. За час служби в ескадрильї він проявив себе як зухвалий і відважний льотчик. Здійснював ризиковані польоти, за що отримував стягнення і неодноразово відмежовувався від польотів. За легендою, один раз Чкалов навіть пролетів під Кіровським мостом в Ленінграді. Для фільму «Валерій Чкалов» цей політ повторив льотчик Євген Борисенко. У той же час мав серйозні проблеми з дисципліною, які закінчилися великими неприємностями - 16 листопада 1925 року був засуджений військовим трибуналом до 1-го року позбавлення волі за бійку в п'яному вигляді, потім термін був знижений до 6 місяців. У 1927 році Чкалов одружився на ленінградської вчительці Ользі Оріховій. У березні 1928 року переведений на службу в 15-у Брянську авіаційну ескадрилью, дружина з сином Ігорем залишилися в Ленінграді. У Брянську Чкалов скоїв аварію, був звинувачений у повітряному молодецтво і численні порушення дисципліни. Вироком військового трибуналу Білоруського військового округу від 30 жовтня 1928 Чкалов був засуджений за статтею 17 пункт «а» Положення про військові злочини і за статтею 193-17 КК РРФСР до 1 року позбавлення волі, а також був звільнений з Червоної Армії. Відбував покарання недовго, за клопотанням Я. І. Алксніса і К. Є. Ворошилова менш ніж через місяць покарання було замінено на умовне і Чкалов був звільнений з Брянської в'язниці. Будучи в запасі, на початку 1929 року Чкалов повернувся в Ленінград і по листопад 1930 працював в Ленінградському Тсоавіахіму, де керував школою планеристів і був льотчиком-інструктором. У листопаді 1930 року Чкалов був відновлений у військовому званні і направлений на роботу до Московського Науководослідний інститут ВПС РККА. За два роки роботи в НДІ він зробив більше 800 випробувальних польотів, освоївши техніку пілотування 30 типів літаків. Чкалов брав участь у випробуваннях авіаматкі (повітряного авіаносця) (3 грудня 1931 року), яка представляла собою важкий бомбардувальник, що ніс на своїх крилах і фюзеляжі до п'яти літаків-винищувачів. З січня 1933 року Валерій Чкалов знову в запасі і переведений на роботу льотчиком-випробувачем Московського авіаційного заводу № 39 імені Менжинського. Він відчував новітні літаки-винищувачі 30-х років І-15 (біплан) і І-16 (моноплан) конструкції Полікарпова. Він також брав участь у випробуваннях винищувачів танків «ВІТ-1», «ВІТ-2», а також важких бомбардувальників «ТБ-1», «ТБ-3», великої кількості досвідчених і експериментальних машин ОКБ Полікарпова. Автор нових фігур вищого пілотажу - висхідний штопор і сповільнена бочка. 5 травня 1935 авіаконструктор Микола Полікарпов і льотчик-випробувач Валерій Чкалов за створення найкращих літаківвинищувачів були нагороджені вищої урядовою нагородою - орденом Леніна. Восени 1935 року льотчик Байдуков запропонував Чкалову організувати рекордний переліт з СРСР в США через Північний полюс і очолити екіпаж літака. Навесні 1936 року Чкалов, Байдуков і Бєляков звернулися до уряду з пропозицією провести такий переліт, але Сталін, побоюючись повторення невдалої спроби перельоту Леваневского особисто вказав інший план маршрута: Москва Петропавловськ-Камчатський. Цей переліт стартував 20 липня 1936 року і тривав 56 годин до посадки на піщаній косі острова Удд. Загальна протяжність маршруту склала рекордного 9375 кілометрів. Уже на острові Удд на борт літака було нанесено напис «Сталінський маршрут», збережена і при наступному перельоті - через Північний полюс. Обидва Чкаловський перельоту офіційно носили цю назву аж до початку «боротьби з культом особи Сталіна» і літературних підчисток. За переліт весь екіпаж був удостоєний звання Героїв Радянського Союзу з врученням ордена Леніна: медаль Золота Зірка, введена в 1939 році вже після смерті Чкалова, була вручена тільки в 2004 році його дітям. Про виняткову важливість цього перельоту для того часу говорить той факт, що повертається до Москви літак приїхав особисто зустрічати на аеродром І. В. Сталін. З цього моменту Чкалов став одним з героїв радянської пропаганди і придбав всенародну популярність в СРСР. Чкалов продовжував домагатися дозволу на здійснення перельоту в США, і в травні 1937 року дозвіл було отримано. Старт літака АНТ-25 відбувся 18 червня. Політ проходив в значно складніших умовах, ніж попередній (відсутність видимості, обмерзання і т. д.), але 20 червня літак здійснив благополучну посадку в американському місті Ванкувер (штат Вашингтон, США). Протяжність перельоту склала 8504 кілометри. За цей переліт екіпаж був нагороджений орденами Червоного Прапора. 12 грудня 1937 Валерій Чкалов був обраний депутатом Ради Національностей Верховної Ради СРСР від Горьківської області та Чуваської АРСР . На прохання мешканців Василева їх селище було перейменовано в Чкаловськ. Чкалову пропонували зайняти державну посаду, але він продовжував займатися випробувальною роботою. 1 грудня 1938 він був терміново викликаний з відпустки для проведення випробувань нового винищувача І-180. Чкалов загинув 15 грудня 1938 при проведенні першого вильоту на літаку І-180 на Центральному аеродромі. Це був перший політ нового винищувача конструкції Полікарпова. Політ готувався в страшному поспіху, потрібно було встигнути до кінця року. Польотне завдання наказувало Чкалову зробити перший політ без прибирання шасі з обмеженням швидкостей ... по маршруту Центральний аеродром, на висоті 600 м. Тим не менше він покинув межі Хотинському поля і пролетів над ближньої дачею Сталіна, зробивши своєрідний подарунок до дня народження вождя.
Кам’янець-Подільська міська ЦБС Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему: «Чесноти серця і розуму» /205 років від дня народження Чарльза Роберта Дарвіна/ Чарльз Дарвін жив в епоху бурхливого суспільного розвитку, коли природознавство було на підйомі, і в науці здійснювалися важливі відкриття. Він народився 12 лютого 1809 в Шрусбері (Великобританія). Чарльз не мав систематичної біологічної освіти (два роки навчався на медичному факультеті в Едінбурзі, а потім впродовж трьох років - у Кембріджському університеті, де в 1831 р. закінчив богословський факультет), але дуже захоплювався природничими науками, цілеспрямовано вивчав спеціальну літературу, займався колекціонуванням, полюванням, брав участь в експедиціях по дослідженню геології, фауни і флори окремих районів Англії, спостерігав, записував бачене і прагнув дати йому раціональне пояснення. Він зблизився з такими відомими ученими, як зоолог Р.Грант, ботанік Дж.Генсло, геолог А.Седжвік. І тому не дивно що, коли виникла необхідність рекомендувати досвідченого натураліста до складу науководослідницької експедиції, Генсло назвав саме Чарльза Дарвіна, який мав достатні природничонаукові знання і навики польового дослідника. Наприкінці 1831 року по закінченні університету почалася п'ятирічна кругосвітня подорож Дарвіна на експедиційному судні королівського флоту "Бігл". Ця подорож була важливою подією в житті Чарльза, справжньою школою для нього. Інтенсивно працюючи як геолог, палеонтолог, зоолог і ботанік, він зібрав величезний і дуже цінний науковий матеріал, який зіграв виняткову роль в розвитку еволюційної ідеї. За час подорожі Дарвін побував на острові Тенеріф, островах Зеленого Мису, побережжя Бразилії, в Аргентині, Уругваї, на Вогняній Землі, в Тасманії, на Кокосових островах і зробив велику кількість спостережень. Йому належить низка цікавих палеонтологічних знахідок. Проаналізувавши численні факти, Дарвін прийшов до висновку, що вимерлі і нинішні тварини мають спільне походження, але останні істотно змінилися. Причиною цього могли бути зміни, які відбувалися з часом на земній поверхні. Вони ж могли бути і причиною вимирання видів, останки яких знаходять в земних пластах. Особливо цінний матеріал Чарльз Дарвін зібрав на островах Галапагосського архіпелагу, які знаходяться в екваторіальній зоні Тихого океану на відстані 800-900 км на захід від берегів Південної Америки. Дарвіна особливо вразила своєрідність фауни і флори Галапагосів. На архіпелазі зустрічається порівняно небагато видів, але для більшості з них характерна велика кількість особин. Дарвін зібрав 26 видів наземних птахів, причому всі вони за винятком одного, зовсім унікальні і більше ніде не зустрічаються! Він описав 13 видів в'юрків - птахів-ендеміків, тобто поширених тільки в цьому районі. Окрім інших ознак, види в'юрків відрізняються формою і розміром дзьоба - від масивного як у дубоноса, до невеликого і тонкого, як у зяблика або вільшанки. Дарвін довів, що особливості будови дзьоба залежать від характеру їжі цих птахів (насіння рослин, комахи і т.п.). Цікаво що на різних островах зустрічаються різні форми в'юрків, і Дарвін відзначає, що можна припустити, що був узятий один вид і модифікований в різних кінцях архіпелагу. Цих птахів зоологи називають дарвіновими в'юрками. Перебування Чарльза Дарвіна на Вогняній Землі і зустріч з тубільцями навели його на сміливу думку про тваринне походження людини. Вивчення структури коралових рифів було основою для розробки Дарвіном теорії утворення коралових островів.Після повернення з подорожі 2 жовтня 1836 року Дарвін детально обробляє і публікує зібрані геологічні, зоологічні і інші матеріали і працює над розробкою ідеї історичного розвитку органічного світу яка зародилася ще під час подорожі. Понад 20 років настирливо розвиває і обгрунтовує він цю ідею, продовжує збирати і узагальнювати факти, особливо з практики рослинництва і тваринництва. У 1838-1841 роках Дарвін був секретарем Лондонського геологічного товариства. У 1839 року він одружився, а в 1842 подружжя переїхало з Лондона в Даун (графство Кент), де Дарвіни стали жити постійно. Тут Дарвін вів усамітнене і розмірене життя ученого і письменника. У 1837 році Дарвін почав вести щоденник, в який заносив дані про породи домашніх тварин і сорти рослин, а також свої міркування про природний відбір. У 1842 році написав перший нарис про походження видів. Починаючи з 1855 року він переписувався з американським ботаніком А.Грєєм і в 1857-му висловив йому свої ідеї. Під впливом англійського геолога і природодослідника Ч.Лайеля Дарвін в 1856 році почав готувати третій, розширений варіант книги. У червні 1958 р. коли робота була виконана наполовину, отримав лист від англійського натураліста А.Уоллеса з рукописом статті останнього. В цій статті Дарвін знайшов скорочений виклад своєї власної теорії природного відбору. Два натуралісти незалежно і одночасно розробили ідентичні теорії. На обох вплинула робота Мальтуса про народонаселення; обом були відомі погляди Лайеля, обидва вивчали фауну флору і геологічні формації острівних груп і знайшли значні відмінності між видами, що їх населяли. Дарвін відіслав Лайелю рукопис Уоллеса разом зі своїм власним нарисом, а також нарисами його другого варіанту (1844) і копією свого листа до А.Грею (1857). Лайель звернувся за порадою до англійського ботаніка Дж.Гукеру, і 1 липня 1859 року вони разом представили Ліннєєвському товариству в Лондоні обидві роботи. В 1859 році Дарвін опублікував працю "Походження видів шляхом природного відбору, або Збереження порід в боротьбі за життя", де показав мінливість видів рослин і тварин, їх природне походження від більш ранніх видів. У 1868 році Дарвін опублікував свою другу працю - "Мінливість домашніх тваринних і культурних рослин", до якої увійшло безліч прикладів еволюції організмів. У 1871 році з'явилася ще одна важлива праця Дарвіна - "Походження людини", де Дарвін привів аргументи на користь тваринного походження людини. Епохальна праця Ч.Дарвіна сім разів перевидавалася за життя автора, він швидко став відомий ученим інших країн і був перекладений на більшість європейських мов. Як цілісне матеріалістичне вчення Дарвінізм здійснив переворот в біології, підірвав позиції креаціонізму і віталізму, здійснив величезний вплив на природничі і суспільні науки, культуру в цілому. Проте ще за життя Дарвіна, разом з широким визнанням його теорії, в біології виникли різні течії антидарвінізму, що заперечували або різко обмежували роль природного відбору в еволюції і висували як головні сили, що приводять до видоутворення, інші чинники. Полеміка щодо основних проблем еволюційного вчення продовжується і в сучасній науці. Серед інших відомих робіт Дарвіна - "Вусоногі раки" (1851-1854); "Запилення у орхідних" (1862); "Вираження емоцій у людини і тварин" (1872); "Дія перехресного запилення і самозапилення в рослинному світі" (1876). Дарвін був удостоєний безліч нагород від наукових товариств Великобританії і інших європейських країн. Помер Дарвін в Дауні 19 квітня 1882 року.
Кам’янець-Подільська міська ЦБС Методико-бібліографічний відділ
Шорт-лист на тему: «Мученик науки» /450 років від дня народження Галілео Галілея, італійського фізика, механіка і астронома/ Галілео Галілей народився 1564 року в Італійському місті Піза. Але відразу після народження хлопчика, батьки Галілео переїжджають до Флоренції, яка була в ті часи центром просвітницького та культурного життя. В 1575 році одинадцятирічного Галілео віддають до школи при Джесюітському монастирі, студіювати латинську і грецьку мови, математику, релігію, музику та мистецтво. В сімнадцять років Галілей вступає до Пізанського університету на медичний факультет. Його родина хотіла, щоб він став заможним лікарем. Потім Галілео почав захоплюватися математикою, переходить на навчання на філософський факультет.3 роки по тому Галілей, будучи ще студентом, відкрив закон ізохронності коливань маятника. Це сталося під час його перебування в Пізанському соборі; увагу Галілея привернула люстра, яка коливалася у нього над головою. Він виміряв частоту коливань лампи, порівнявши їх частотою свого пульсу. Він помітив, що проміжки часу між кожним коливанням лампи, незважаючи на його розміри,були однаковими. Це відкриття Галілео Галілея допомогло німецькому вченому Крістіану Хігенсу створити новий годинник з маятником. Від того часу маятник використовувався для регуляції ходу годинників протягом 250 років. Навіть в наші часи ми можемо побачити годинники з маятниками, але не так часто, як електронні чи механічні годинники. Галілео покинув медичний факультет, його почали цікавити точні науки такі як фізика, математика та філософія. Він починає вивчати їх в університеті; але після 4-х років навчання він покидає університет, не закінчивши його. Родина Галілея стала надто бідною, щоб оплатити навчання сина до кінця. Але, не зважаючи ні на що, Галілей продовжує вивчати математику і фізику. В цьому йому допомагає найкращий товариш його батька Остіліо Річчі, професор математики. Протягом цього періоду Галілей проводив численні досліди з плаваючими предметами. У 22-річному віці опублікував не велику працю про винайдені ним гідростатичні терези. Репутація Галілео зростала. В 1589 році 25-річний Галілей, який не мав змоги закінчити Пізанський університет, повертається туди, будучи професором математики. Він швидко створює собі велику кількість ворогів, заперечуючи двотисячолітню теорію Арістотеля. Арістотель стверджував, що важкі тіла падають на землю швидше, ніж легкі. Галілей вирішив довести, що Арістотель був не правий. Він кинув кульки різної ваги з високої будівлі, можливо з Падаючої вежі в місті Піза. Великий натовп студентів і професорів спостерігали за тим, як обидві кульки впали одночасно. Ті люди, які були запеклими прихильниками теорії Арістотеля відмовилися вірити побаченому. Вони змусили Галілео покинути університет. Але, дякуючи своїм впливовим друзям, Галілей стає професором у Падуйському університеті. Там він почав вивчати деякі природні явища про які були маловідомими у ті часи. Наприклад, він першим поставив таке питання про вимірювання температури у спеку. У 1592 році він винайшов прилад, в якому він для вимірювання теплоти використовував повітря. Галілео назвав його термоскопом від грецького “therme”- спека; і “skopos”- бачити. На перших етапах цього дослідження коливання температури уважно записувалися і аналізувалися. З 1602 року репутація ( нові експерименти з магнітами і магнітизмом) Галілея притягувала студентів з усієї Європи до університету в Падуї. Незадовго потому, Галілей дізнається про голландського майстра, що виготовляв окуляри; звали майстра Ганс Ліппершей. Він винайшов підзорну трубу: трубка з лінзами, які збільшують і наближують предмети, що знаходяться на відстані. В 1609 році Галілей сконструював біль підзорну трубу , що дала йому змогу побачити предмет у 33 рази більшим , ніж він є насправді! Ночами Галілей дивився на зоряне небо через свою підзорну трубу, він досліджував те чого не досліджувала ще жодна людина. Галілео був надзвичайно здивований, коли побачив гори, долини і кратери на Місяці. Він вирахував, що деякі з місячних гір були вищі, ніж земні. Також він побачив мільярди зірок Які утворювали Молочний Шлях, безкінченний простір у небі. Надзвичайні відкриття Галілея швидко поширилися по цілому світу нечуваною новиною. Але все ще залишалося багато людей, які відмовлялися вірити Галілею. Ці люди були запеклими прихильниками стародавніх вчених, які твердили, що Місяць є гладким, і що Галілей обдурює і себе і інших. В 1610 році Галілей спостерігав за Юпітером зі своєї підзорної труби і помітив 4 яскравих небесних тіла, які ніхто до цього не спостерігав. Наступної ночі він помітив, що тіла змінили свої позиції. І Галілео зрозумів, що це були власні супутники Юпітера, які оберталися навколо планети. Тільки після цього відкриття Галілей почав замислюватися над теорією Коперніка в якій йшлося про те, що Земля не є центром Всесвіту. Галілео Галілей видає маленьку книгу “ Про зірки “ в якій він описує побачене. Ця книжка була перекладена на різні мови, і зробила Галілея відомим на весь світ. Тоді Галілей розпочав виробництво і продаж підзорних труб по всій Європі. Людям подобалося розглядати зоряне небо, пізнавати невідоме. Але більшість все ж таки відмовлялися вірити Галілею і були вірні старим твердженням. В цей самий рік, 1610 рік, Галілео від’їжджає до Флоренції, залишаючи Падую, і стає філософом та математиком у Косімо ІІ де Медічі (графа Тусканії ). Галілей зайняв високу посаду з високою заробітною платою. Тепер весь свій час він присвячував дослідженням природи. Для того щоб здивувати своїх друзів Галілей змайстрував прилад через можна було спостерігати за найдрібнішими комахами. Він назвав його мікроскопом, від грецького “ micros”- малий; і “ skopos”- бачити. Вкінці 1610 року відкриває 2 невідомі небесні тіла, що рухаються навколо Сатурна, називаючи їх " зірками". Згодом Крістіан Хігенс назве їх супутниками Сатурна. У березні 1630 року книга «Діалог про дві найголовніші системи світу — птолемеєву і коперникову», підсумок майже 30-річної роботи, в основному завершена, і Галілей, вирішивши, що момент для її виходу сприятливий, надає тодішню версію своєму другові, папському цензору Ріккарді. Майже рік він чекає його рішення, потім вирішує піти на хитрість. Він додає до книги передмову, де оголошує своєю метою розвінчання коперніканства і передає книгу тосканській цензурі, причому, за деякими відомостями, у неповному і пом'якшеному вигляді. Отримавши позитивний відгук, він пересилає його до Риму. Влітку 1631 він отримує довгоочікуваний дозвіл. На початку 1632 «Діалог» вийшов у світ. Книга написана у формі діалогу між трьома любителями науки: коперниканцем Сальвіаті, нейтральним учасником Сагредо і Сімплічіо, прихильником Аристотеля і Птолемея. Хоча у книзі немає авторських висновків, сила аргументів на користь системи Коперника говорить сама за себе. Важливо також, що книга написана не науковою латиною, а «народною» італійською мовою. Галілей сподівався, що Папа поставиться до його виверту так само поблажливо, як раніше до аналогічних по ідеям «Листів до Інголь», однак прорахувався. На довершення всього він сам нерозважливо розсилає 30 екземплярів своєї книги впливовим духовним особам у Римі. Як вже зазначалося вище, незадовго перед тим (1623) Галілей вступив у конфлікт з єзуїтами; захисників у нього в Римі залишилося мало, та й ті, оцінивши небезпеку ситуації, вважали за краще не втручатися. Більшість біографів сходиться на думці, що в простаку-Сімплічіо римський Папа Урбан VIII впізнав себе, свої аргументи, і прийшов в лють. Історики відзначають такі характерні риси Урбана, як деспотизм, упертість і неймовірна зарозумілість. Сам Галілей пізніше вважав, що ініціатива процесу належала єзуїтам, які представили Папі вкрай тенденційний донос про книгу Галілея (див. нижче лист Галілея до Діодаті). Вже через кілька місяців книга була заборонена і вилучена з продажу, а Галілея викликали до Риму (незважаючи на епідемію чуми) на суд Інквізиції за підозрою в єресі. Після невдалих спроб домогтися відстрочки з причини поганого здоров'я і триваючою епідемії чуми (Урбан на це пригрозив доставити його насильно в кайданах) Галілей підкорився, відбув покладений чумний карантин і прибув у Рим 13 лютого 1633. Нікколіні, представник Тоскани в Римі, за вказівкою герцога Фердинанда II оселив Галілея в будівлі посольства. Слідство тягнулося з 21 квітня по 21 червня 1633. Останній допит Галілея відбувся 21 червня. Галілей підтвердив, що згоден вимовити потрібне від нього зречення; на цей раз його не відпустили в посольство і знову взяли під арешт. 22 червня був оголошений вирок: Галілей винен у поширенні книги з «хибним, єретичним, противним Св. Писанню ученням» про рух Землі. Галілей був засуджений до тюремного ув'язнення на термін, який встановить Папа. Його оголосили не єретиком, а «сильно запідозреним у єресі»; таке формулювання також було тяжким звинуваченням, проте рятувала від багаття. Після оголошення вироку Галілей на колінах вимовив запропонований йому текст зречення. Копії вироку за особистим розпорядженням Папи Урбана були розіслані в усі університети католицької Європи. Помер 8 січня 1642 року. Папа Урбан заборонив ховати Галілея в родинному склепі. Його поховали в Арчетрі, містечку де він жив останні роки, без пам'ятника. Лише 1737-го прах перепоховали в базиліці Санта Кроче поряд з Мікеланджело.Галілео Галілей був основоположником експериментально-математичного методу вивчення природи. Він залишив розгорнутий виклад цього методу і сформулював найважливіші принципи механічного світу. Його дослідження кардинально вплинули на розвиток наукової думки. Саме від нього бере початок фізика як наука. Найважливішим вкладом Галілео Галілея в науку була свідома й послідовна заміна пасивного спостереження активним експериментом. Результатами цих експериментів стали зроблені ученим наукові відкриття.
Кам’янець-Подільська міська ЦБС Методико-бібліографічний відділ
«Заснули мальви біля хати» /65 років від дня народження Володимира Івасюка/ Народився Володимир Михайлович Івасюк 4 березня 1949 року у районному містечку Кіцмань Чернівецької області в сім’ї вчителів Михайла та Софії Івасюків. Вже у три роки він проявив величезну увагу до музики, з цікавістю спостерігаючи за репетиціями учительського хору, на які його часто брали батьки. У 1954 році батько композитора разом з іншими жителями Кіцмані добивається, аби в містечку відкрили музичну школу, і п’ятирічний Володя потрапляє в підготовчий клас філії Чернівецької школи №1, де починає оволодівати скрипкою. А в 1956 році іде у перший клас середньої школи. Хлопець проявив неабиякі нахили до гри на скрипці, його запрошують грати на місцевих оглядах художньої самодіяльності, на батьківських зборах, на концертах для робітників та колгоспників. За свою чудову гру Володя отримує від земляків подарунок — гарну справжню німецьку скрипку. Вчитель хлопця у музичній школі Юрій Візнюк вмовляє батьків продовжити музичну освіту дитини, тож після закінчення шостого класу Володя вступає в Київську музичну школу для обдарованих дітей імені М. Лисенка. Але навчання і виснажлива робота над собою, проживання в гуртожитку далеко від батьків позначились на здоров’ї підлітка і він, відмінник, після першого семестру повертається в Кіцмань, де продовжує навчання в середній школі та музичній школі за класом фортепіано. В 1964 році Володя створює в школі ансамбль «Буковинка» й пише для нього свої перші пісні, серед яких найперша — «Колискова». Колектив здобуває перемоги на кількох самодіяльних конкурсах, їде до Києва, там його помічають, запрошують на обласне телебачення, нагороджують подорожжю по Дніпру. Що важливо, пісні юного композитора запам’ятовуються, й невдовзі до нього звертаються з проханнями надіслати ноти й текст. Попри заняття музикою справи у школі йшли прекрасно. За кілька місяців до її завершення Володя — один з небагатьох претендентів на золоту медаль. Саме тоді трапляється безглузда випадковість, яка невдовзі породить стільки життєвих труднощів та душевного болю. Під час прогулянки парком хтось з хлопців вирішив закинути картуз на гіпсовий бюст Леніна, що й було зроблено. Усвідомивши крамольність такого вчинку, друзі беруться знімати картуза. Але хто знав, що бюст не закріплений? У ході “операції” “вождь” падає, хлопці потрапляють в міліцію на 15 діб, відкривається «Справа Володимира Івасюка». Відразу постало питання про виключення з комсомолу, вигнання зі школи і позбавлення атестату. Батьки зробили все, що могли. Володя отримав атестат з четвірками з історії СРСР і суспільствознавства. Сім’я переїжджає до Чернівців. Володя блискуче здає екзамени в медичний інститут і його зараховано на перший курс лікувального факультету. Радості не було меж, але хтось повідомив про його “справу”, і 31 серпня 1966 року Володимира звинувачують у тому, що він нечесним шляхом пробрався в лави студентів і при всіх зачитують наказ про його виключення. Юнак витримує цей удар і продовжує боротьбу за своє майбутнє. Він іде працювати слюсарем на завод «Легмаш». Коли профспілковий діяч Леонід Мельник дізнається, що Володя музикант, то доручає йому створити і вести заводський хор. Невдовзі цей хор починає займати провідні місця в оглядах художньої самодіяльності, на виступах ансамблю акомпанує сестра Володі Галя, хористи виконують Володині пісні. На хвилі натхнення Івасюк ризикує і під псевдонімом Весняний надсилає на конкурс до 50-річчя Жовтня пісні «Відлітали журавлі» та «Колискова для Оксаночки». Отримує першу премію. через рік за рекомендацією «Легмашу» Володя вступає в Чернівецький медінститут. Він симпатичний усім, його відразу ж обирають старостою групи, запрошують в оркестр народних інструментів «Трембіта», в камерний оркестр медінституту. Після закінчення третього курсу Володя починає працювати над піснею «Червона рута». Хоча й до цього було багато пісень про загадкове зілля руту-м’яту, саме «Червоній руті» судилось полонити стільки сердець своєю ліричністю та своїм романтизмом. Коли Володя запропонував показати «Червону руту» й «Водограй» в передачі українського телебачення «Камертон доброго настрою», з’ясувалось, що нікому виконати жіночу партію, оскільки всі роз’їхалися на літні канікули. Тоді запросили володарку чудового сопрано, вчительку музичної школи №1 Олену Кузнєцову, і разом з нею Володя впродовж двох тижнів давав життя новій пісні. І ось, 13 вересня 1970 року на Театральному майдані Чернівців у присутності тисяч чернівчан і на очах мільйонної глядацької аудиторії постала чудові пісні — перший великий тріумф молодого митця. У 1971 році в Карпатах був знятий фільм «Червона рута», в якому брали участь Софія Ротару, Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, Раїса Кольца, ансамблі «Смерічка» і «Росинка». Це був перший український музичний фільм. У ньому прозвучали пісні Івасюка, Дутківського, Скорика. Цього ж року у передачі ЦТ «Алло, ми шукаємо таланти!» звучить нова Володина пісня «Водограй». Навесні 1972 року починається львівський період у житті Володі: він переїжджає до Львова, де стає студентом підготовчого композиторського факультету Львівської консерваторії та переводиться на IV курс Львівського медичного інституту. Розширюється коло мистецьких знайомств. І праця, невтомна праця. Створює пісні: «Я — твоє крило», «Два перстені», «Наче зграї птиць», «Балада про мальви». Незабаром відбулась ще одна важлива подія — його пісню «Балада про дві скрипки» виконала молода співачка Софія Ротару, яка вже була відома як переможниця Всесвітнього фестивалю молоді й студентів у Софії за виконання народних молдавських пісень. Згодом вона виконуватиме багато творів Івасюка, а у 1974 році з «Водограєм» стане лауреатом фестивалю естрадної пісні «Сопот-74». Саме тоді вперше на міжнародному конкурсі прозвучала українська пісня. Про Володю дуже багато писала польська преса, перекладала й друкувала тексти його пісень. 1974 рік в біографії Івасюка відзначився ще двома моментами: його обирають делегатом ХХІІ з’їзду комсомолу від Львівської області, того ж року він стає студентом підготовчого відділення Львівської консерваторії по класу композиції. Разом з тим йому продовжують надходити листи з найвіддаленіших містечок і сіл СРСР — всі хочуть висловити свою велику і щиру прихильність молодому таланту. Це додає Володимиру ще більшої наснаги. У 1975 році він пише музику до спектаклю за романом О. Гончара «Прапороносці» і здобуває диплом першого ступеня. Однак, коли справа
торкнулася висунення кандидатури Івасюка на присудження Шевченківської премії за спектакль, хтось викреслив його прізвище. А потім згоріли декорації до вистави… Тоді ж був знятий фільм «Пісня завжди з нами», у якому прозвучало шість пісень Івасюка. Володя проводив дуже багато часу на зйомках, тому пропустив чимало занять. Це стало причиною його виключення з консерваторії. Про цю прикрість Володя не говорив нікому, навіть батькам. Пише музику до вистави «Мезозойська історія» у Дрогобицькому обласному муздрамтеатрі. Через три роки ціною великих зусиль він поновився у консерваторії в класі Лєшека Мазепи. У видавництві «Музична Україна» виходить збірка пісень Івасюка «Моя пісня». Софія Ротару з піснею Володимира «У долі своя весна» перемагає на фестивалі «Сопот-77», а сам він працює над підготовкою платівки-гіганта. Як згадує київський звукорежисер М. Дідик, право на платівку-гігант мали лише члени Спілки композиторів, Володя ж тоді був звичайним студентом консерваторії. Тому “гігант” дався йому дуже важко, але коли він вийшов, то розійшовся вмить. Поруч з всенародною любов’ю свою “увагу” демонструє “рідна” партія. Секретар парторганізації консерваторії пропонує Володимиру написати заяву про вступ у КПРС, мовляв так йому буде легше . Але громадське життя триває. У 1978 році Володя перемагає на всесоюзному конкурсі молодих композиторів у Москві і отримує дипломи II ступеня за «Сюїту-варіації для камерного оркестру» та «Баладу про Віктора Хара». Львівська комсомольська організація збирає документи для висунення Івасюка на присудження премії імені Островського, його запрошують до участі в роботі журі республіканського конкурсу молодих виконавців. Він дає інтерв’ю, про нього пише преса, його пісні звучать на радіо. Однак із виставою «Прапороносці» Івасюк не потрапляє в число претендентів на премію Островського. Про це він дізнається у Хмельницькому. А коли 24 квітня повертається до Львова, то за якимось дзвінкомвикликом в обід одягається, йде до консерваторії і більше не повертається. 18 травня 1979 року тіло Володимира Івасюка знайшли у військовій зоні Брюховицького лісу недалеко від Львова. Ховали Володю 22 травня, в день, коли прах Великого Тараса перевезли на Україну. Дубову труну, прибрану гілками калини і вишитим рушником, люди відмовилися класти на автомобіль й на раменах несли від оселі до самого Личаківського цвинтара. Це була не бачена на ті роки процесія, це була непокора владі, адміністрації, судовим оманам. Про час і місце похорону ніде не повідомлялося. Некролог з’явився лише в одній газеті, яка виходила малим накладом — у «Львівському залізничнику». У ВУЗах призначили саме цього дня комсомольські збори з обов’язковою явкою. Були дані вказівки під загрозою виключення чи звільнення з роботи не йти на похорон. Жодної квітки у Львові не знайти, усі вони там — для Володі, останні живі квіти його останньої весни. Коли труна пливла до Личаківського цвинтаря і злива квітів встеляла останній його зелений шлях, важкими кроками ступали львівською бруківкою десятки тисяч людей з усієї країни, його істинні друзі і побратими за життя і дотепер. З Волині примчав Василь Зінкевич, із Києва прибули Юрій Рибчинський і Вадим Ільїн, не соромилися сліз Назарій Яремчук, Дмитро Гнатюк і Микола Кондратюк, Ігор Білозір і Остап Стахів. Тріо Маренич на вінку написали: Спасибі, друже, за любов жагучу до рідної Вкраїнської землі, повік твою «Червону руту» співати будуть солов’ї. Спереду процесії йшла в національному строї і несла на руках портрет Володі в миртовім вінку донька відомого львівського художника Патика — Оксана. Позаду неї Назарій Яремчук разом із Левком Дутківським несли великий вінок живих білих квітів, надісланий Софією Ротару. І коли поставили біля ями труну, всі чекали якусь мить: хто вийде на перед і скаже перше слово. Той крок зробив і перше печальне слово мовив Ростислав Братунь. Голос його постійно тремтів і зривався, відчувалося, що хоче сказати те, що знають усі, але ще не час. Коли закінчив, тисячі подумки вклонилися йому за те, що не побоявся, не зрадив, не відступив. А це коштувало Ростиславу Андрійовичу посади голови Львівської організації спілки письменників та спокою до кінця життя. Свого побратима по перу підтримав завжди щирий Роман Кудлик. Виступи родини Січко закінчилися тюремним ув’язненням. Коли студенти консерваторії заспівали «Чуєш, брате мій», було чути не плач, а справжнє ридання. Народ ховав свого співця, який чесно і віддано служив йому. Після похорону від рідних композитора відцуралися, ніхто не заходив, почалося страшне цькування вже мертвого Володимира. Навіть мертвому йому не могли простити його таланту, бо й мертвим він затьмарював своїми талантом живих. І справді, його ненавиділи живим, його боялися й мертвим. Могилу тричі підпалювали, а одного разу в червневу зливу горіли квіти. Пам’ятник, який виконав Микола Посікіра, прочекав у майстерні 10 років дозволу на встановлення. Але дякуючи народові, його любові до митця, могила цілий рік в квітах, завжди святочна. Чому? Вражають слова Ліни Костенко: «Слава — це прекрасна жінка, що на могилу квіти принесе».
Кам’янець-Подільська міська ЦБС Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему:
«Перший політ» /80 років від дня народження Юрія Гагаріна/
Юрій Олексійович Гагарін народився 9 березня 1934 р. в місті Гжатську Смоленської області. Його мати, Ганна Тимофіївна, і батько, Олексій Іванович, були звичайними сільськими трудівниками з села Клушино Гжатського району. Вони виховали в Юрі працелюбного і чуйну людину. Переживши важкий час німецької окупації, родина Гагаріних в 1945 році переїхала з Клушино в місто Гжатськ. Закінчивши школу, Юра 30 вересня 1949 вступив до Люберецьке ремісниче училище 10, яке закінчив у червні за фахом формувальник-ливарник. У серпні вступив в Саратовський індустріальний технікум. З 1954 року (25 жовтня) почав займатися в Саратовському аероклубі. У 1955 р. з відзнакою закінчив Саратовський індустріальний технікум, а 10 жовтня того ж року - Саратовський аероклуб. 27 жовтня 1957 Юрій Гагарін одружився на Валентині Іванівні Горячевій, яка стала його вірним соратником на багато років. У їхній родині виросли дві дочкиОлена і Галя. 26 грудня його викликали на місця нового призначення: винищувальний авіаційний полк Північного флоту. Дізнавшись про набір кандидатів для випробування нової льотної техніки, Гагарін 9 грудня 1959 пише рапорт з проханням зарахувати його в таку групу і після виклику 18 грудня виїжджає до Москви, до Центрального науково-дослідний авіаційний госпіталь для обстеження здоров'я. 3 березня 1960 генерал-лейтенант авіації Каманін представив Головнокомандувачу ВПС Головному маршалу авіації Вершиніну групу відібраних льотчиків - кандидатів у космонавти. 11 березня Гагарін разом з родиною виїхав до нового місця роботи. З 25 березня почалися регулярні заняття за програмою підготовки космонавтів. 12 квітня Гагарін першим із землян здійснив космічний політ на кораблі "Восток". За цей подвиг йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу, а день польоту Гагаріна в космос був оголошений святом - Днем космонавтики, починаючи з 12 квітня 1962. З цього свідоцтва пілота він почав свою знамениту Дорогу в Космос. У 1966 р. Гагаріна обрали Почесним членом Міжнародної академії астронавтики, а в 1964 р. він був призначений командиром загону радянських космонавтів. У червні 1966 року Гагарін вже приступив до тренувань за програмою "Союз". Він був призначений дублером Комарова, який здійснив перший політ на новому кораблі. Не за горами був і власний політ ... Гагарін захищає дипломний проект у Військово-повітряної інженерної академії ім.Жуковського. 17 лютого 1968 Юрій Олексійович захистив у ВВІА ім. професора Жуковського дипломний проект. Державна екзаменаційна комісія присвоїла полковнику Ю.А. Гагаріну кваліфікацію Льотчик-інженер-космонавт. До останніх днів Гагарін виконував обов'язки депутата Верховної Ради СРСР. На честь Гагаріна його рідне місто Гжатськ був перейменований в Гагарін. Його ім'я назавжди залишилося в Космосі, який він заново відкрив для людства: один з найбільших (діаметр 250 км) кратерів на зворотному боці Місяця носить ім'я Гагарін. І що символічно – він розташований між кратером Ціолковський і Морем Мрії. У 1968 р. Міжнародна авіаційна федерація заснувала медаль імені Гагаріна, якою нагороджуються особи, що зробили особливий внесок в авіацію і космонавтику. Ім'я Гагаріна вже давно стало прозивним для піонерів у будь-якій галузі діяльності нарівні з ім'ям Колумба. Життєвим девізом Гагаріна стала фраза, записана ним у щоденнику незадовго до загибелі, 12 березня: Немає в мене сильніше потягу, ніж бажання літати. Льотчик повинен літати. Завжди літати. 27 березня 1968 він загинув за нез'ясованих обставин поблизу села Новоселово Кіржацького району Володимирської області під час одного з тренувальних польотів. Похований біля Кремлівської стіни на Червоній площі.
Кам’янець-Подільська міська ЦБС Методико-бібліографічний відділ «Олена Пчілка: барви особистості і феномен духу» /165 років від дня народження / Олена Пчілка (Ольга Петрівна Драгоманова, в одруженні – Косач) народилася 29 червня 1849 року в м. Гадячі на Полтавщині. Батько її, дрібний поміщик Петро Якимович Драгоманов, передова й освічена для свого часу людина, служив юристом при військовому міністерстві. Він мав і літературний хист – писав оповідання і вірші російською мовою. Стежив за сучасною літературою, виховував у гуманістичному дусі своїх дітей. Михайло Петрович Драгоманов (1841-1895), старший брат Ольги, став відомим вченим-істориком, літературним критиком, громадським діячем. Його вплив на становлення молодшої сестри як письменниці незаперечний. 1866 року Ольга закінчила зразковий пансіон шляхетних дівчат у Києві, де здобула ґрунтовні знання з літератури, оволоділа німецькою і французькою мовами. Ідеї, якими жила у той час громадськість Києва, захоплювали брата і сестру Драгоманових, їхнє найближче оточення. Серед знайомих Михайла Драгоманова був і Петро Антонович Косач, який згодом став чоловіком Ольги, батьком Лесі Українки, її братів і сестер. Вони одружилися 1868 року і незабаром виїхали до Новограда-Волинського (Звягеля), де після закінчення університету П. А. Косач одержав посаду голови з'їзду мирових посередників. 25 лютого 1871 року у Звягелі народилася друга дитина – донька Лариса (Леся Українка). 1879 р. Косачі переїхали до Луцька (Петра Антоновича переведено сюди на ту ж посаду), а 1880 р. – до села Колодяжного у Ковельському повіті. На Волині Ольга Петрівна займається вивченням народної творчості – записує пісні, збирає орнаменти, починає творити сама. її діяльність розпочалася наприкінці 1870-х років. Майже п'ятдесят літ трудилася вона на ниві української культури і літератури, виступаючи як прозаїк, поет, драматург, перекладач, літературний критик, фольклорист, етнограф, видавець, редактор. А крім того – двоє синів і чотири доньки, красивих, розумних, талановитих, пішли у широкий світ з Косачівського дому. Мудрим і доброзичливим дороговказом, люблячим і строгим поводирем для своїх дітей була мати – Олена Пчілка. Ольга Петрівна вчила своїх дітей малюванню (у неї самої був хист живописця), музиці, історії. Подружжя Косачів виховувало і навчало своїх дітей самотужки: Ользі Петрівні здавалось, що школа зруйнує її намагання виховати дітей «в українській мові». З гордістю і вдячністю Леся Українка називала свою матір найкращою, найрозумнішою, найталановитішою жінкою світового рівня. А Олена Пчілка пишалась поматеринськи своїми дітьми, турбувалась про кожного з них, з любов'ю розказувала про всіх. Шестеро дітей вимагали багато уваги, материнських турбот. А потреба творити, незважаючи на всі клопоти і турботи, була непереборною. Домашні клопоти не перешкоджали творчості. Насичене високими устремліннями життя було зразком для дітей, а його благотворний вплив на них безсумнівний. 1876 року у Києві було вперше надруковано дослідницьку працю Олени Пчілки «Украинский народний орнамент. Вишивки, ткани, писанки». До вивчення та збирання народної творчості її заохочували М. Лисенко, М. Старицький, брат М. Драгоманов. Олена Пчілка, у свою чергу, прищеплювала любов до народної творчості своїм дітям, вчила їх розумітись на фольклорі та етнографії, формувала змалку їх естетичні смаки. 1880–90-і роки були часом розквіту літературної творчості Олени Пчілки. Вона працює над перекладами і виданням творів М. В. Гоголя; пробує сили в драматургії: перша друкована п'єса-жарт на одну дію «Сужена – не огужена!». 1882 року в Києві виходить книжечка поетичних перекладів «Українським дітям». Разом з М.Старицьким готує і видає альманах «Рада», в якому 1883 року було опубліковано її поему «Козачка Олена». 1886 року в Києві виходить її збірка поезій «Думки-Мережанки». З початку 1880-х років регулярно друкується в журналі «Зоря». 1887 року видає підготовлений разом з Н. Кобринською за активної підтримки Івана Франка альманах «Перший вінок» (в альманасі були надруковані дві її поезії та оповідання «Товаришки»). Завдяки Олені Пчілці побачили світ «Співомовки» Степана Руданського. Значне місце в літературному доробку Олени Пчілки посідають переклади. Вона перекладає Льва Толстого, Лєрмонтова, Пушкіна, Кольцова, Гоголя, Фета, Тютчева, Тургенєва, авторів античної та західноєвропейської літератури: Сафо, Овідія, Лонгфелло, Свіфта, Діккенса, Гете, Шіллера, Гейне, Гюго, Доде, Словацького, Міцкевича, Андерсена, Мопассана та інших. Як літературний критик Олена Пчілка виступала зі статтями про Ю. Словацького, Б. Грінченка, Л. Толстого, Є. Гребінку. Вона знайомить широкий загал з народною музикою, українською вертепною драмою, мистецтвом українських кобзарів, народними казками, українськими колядками. Наприкінці 1890-х Петро Антонович дістав службову посаду у Києві, і родина переїхала туди на постійне проживання. Олена Пчілка вже доволі відома письменниця. Вона поринула у літературне життя столиці, брала активну участь у діяльності «Київського літературно-артистичного товариства». 1901 року це товариство відзначило 25-річчя літературної діяльності Олени Пчілки. З 1905 року Олена Пчілка член редколегії, а з 1907 – редактор і видавець журналу «Рідний край». У журналі друкувалися Леся Українка, А. Кримський, Л. Яновська, Олександр Олесь, Н. Кибальчич, С. Васильченко, Грицько Григоренко. Тут дебютували Павло Тичина і Максим Рильський. Свої твори Олена Пчілка теж друкує у цьому журналі. З 1908 року почав виходити додаток до «Рідного краю» – журнал для дітей «Молода Україна». Байки, казки, вірші, оповідання, що побачили світ у «Молодій Україні», становлять помітний внесок в українську дитячу літературу. Після смерті Лесі Українки Олена Пчілка переїздить до Гадяча, туди ж переносить редакцію «Рідного краю» і «Молодої України». У 1917–19 роках редагує газету гадяцького земства, організовує аматорський дитячий театр, пише для нього п'єси. 1924 року Олену Пчілку запрошують на роботу в Академію Наук УРСР, і вона повертається до Києва. 1925 року її обрано членом-кореспондентом Академії Наук УРСР. В останні роки життя, коли почалися сталінські репресії проти української інтелігенції, Ольга Петрівна Косач також зазнала переслідувань. 4 жовтня 1930 року Олена Пчілка померла. Поховано її у Києві на Байковому кладовищі.
Кам’янець-Подільська міська ЦБС Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему: «Нобелівський лауреат, фізик» /120 років від дня народження Петра Капіци/ Один з найзагадковіших радянських людей, знаменитий фізик Петро Капіца народився 9 липня 1894 року в Кронштадті в сім'ї військового інженера, який свого часу брав активну участь у будівництві Кронштадської фортеці, генерал-лейтенанта інженерного корпусу Леоніда Петровича Капіци. Мати майбутнього фізика, яка закінчила Бестужевські курси на історичному факультеті, була відомою збирачкою фольклору. У 1905 році Петро вступив до Кронштадської гімназії, однак за погану успішність - йому важко давалася латинь - з третього класу він був переведений в реальне училище, яке і закінчив на "відмінно" в 1912 році. На фізико-математичний факультет Петербурзького університету, куди він хотів вступити, його не прийняли - туди "реалістів" не брали. Довелося "задовольнитися" електромеханічним факультетом Політехнічного інституту. Початок Першої світової війни застав Петра Капицю у Великобританії, в Глазго, куди він приїхав на літні канікули, щоб попрактикуватися в англійській розмовній мові. У Петроград він зміг повернутися лише пізньої осені 1914 року манівцями - через Норвегію і Фінляндію. У січні 1915 року Петро перервав заняття і разом зі своїм братом Леонідом пішов на Польський фронт, де служив в якості санітара-шофера: підвозив поранених до санітарного поїзду. У 1916 році Петро повертається в інститут і через три роки закінчує його, захистивши під керівництвом А. Ф. Іоффе дипломну роботу "Механізм феромагнітних явищ". Потім кілька років він викладає в рідному інституті і одночасно веде наукову роботу. Разом зі своїм однокашником, також майбутнім Нобелівським лауреатом Миколою Семеновим, Петро Капіца розробляє метод виміру магнітного моменту атома в неоднорідному магнітному полі. У ці важкі роки воєн і злиднів Петра Леонідовича осягає величезна особиста трагедія. Під час епідемії гинуть його молода дружина Надія і двоє їхніх маленьких дітей. Петра Капицю за клопотанням впливового письменника включають до складу академічної комісії, яку відрядили в країни Західної Європи для відновлення наукових зв'язків, а також закупівлі новітньої літератури та фізичних приладів. 22 липня 1921 року Петро Капіца приступає до роботи в Кавендішській лабораторії Кембріджського університету під керівництвом Ернеста Резерфорда. Петру Капіці вперше вдається отримати магнітні поля понад 300 тис. гаус, тобто які в 6-7 тисяч разів перевершували всі попередні. При цьому апаратура працює надійно, оскільки тривалість електричного розряду дуже мала. Методика вимірювань властивостей матеріалів розроблена від початку і до кінця самим дослідником. Створення небувалих досі магнітних полів надовго зробило Петра Капицю, як висловився Лев Ландау, "магнітним чемпіоном світу". Вивчення впливу надсильних магнітних полів на властивості матеріалу, таких, наприклад, як електричний опір, органічно призводить Петра Капицю до проблем фізики низьких температур, для отримання яких він конструює ряд принципово нових холодильних установок. До кінця свого перебування в Англії - в 1934 році - він створює вельми продуктивну установку для зріджування гелію, здатну виробляти до двох літрів цього продукту на годину, тоді як апарати, що існували до того, дозволяли отримувати за кілька діб вкрай незначну кількість рідкого гелію. Світова наука фізичного експерименту не знала нічого подібного. Надзвичайні, труднощі стали на шляху експериментатора при вирішенні складної інженерної проблеми, пов'язаної із замерзанням мастила рухомих частин. І він вирішив її блискуче, використавши в якості мастила сам рідкий гелій! В Англії вчений робить стрімку кар'єру. У 1923 році він стає доктором філософії Кембриджського університету і отримує престижну премію ім. Дж. Максвелла. У 1925 році він був обраний членом Трініті-коледжу. У 1927 році Петро Капіца зустрічає прекрасну дівчину Ганну Олексіївну Крилову. Вона приїхала до Лондона разом зі своїм батьком, відомим кораблебудівником, який відряджений сюди для спостереження за процесом будівництва судна за замовленням Радянської Росії. Незабаром вони одружуються. У січні 1929 року Петра Капицю обирають членом-кореспондентом Академії наук СРСР. Як зазначалося в "Записці про вчені праці А. П. Капіци", підготовленої із цього приводу і підписаної провідними радянськими академіками, він "не дивлячись на високе становище, займане в Англії, є громадянином СРСР". Втім, Англія теж по достоїнству оцінює заслуги чудового фізика: 2 травня того ж року на зборах Лондонського королівського товариства він обраний його дійсним членом. А до 1930 року для робіт Капіци був побудований спеціальний інститут при Кембриджському університеті - Мондовська лабораторія, названа так на честь хіміка і промисловця Л. Монд, який заповідав усі свої кошти Королівському суспільству. Урочисте відкриття лабораторії відбулося 3 лютого 1933 року. Петро Капіца став її директором, але в цій якості йому судилося залишатися всього рік. Відносини Петра Леонідовича з урядом Радянського Союзу розвивались то за канонами класичної драми, то за законами шпигунського детективу. У них безліч недомовок і загадок, які притягують цікавий погляд істориків науки і політологів. За тринадцять "англійських" років Петро Леонідович не раз бував на Батьківщині. В кінці літа 1934 року Петро Капіца з дружиною приїжджають в СРСР в черговий раз. У Кембриджі залишилися два їх маленьких сина. До цього Петро Капіца неодноразово отримував з СРСР запрошення повернутися. Він сприймав їх з інтересом, але, будучи вкрай зайнятий своєю роботою, прийняття остаточного рішення все відкладав. І ось власті зробили інший хід: вони просто анулювали виїзні візи. Запекла сутичка з владою не дала результатів, і Петро Леонідовичу довелося залишитися. В 1935 році Капіца став директором новоствореного інституту. Минув майже рік, перш ніж він погодився нарешті зайняти цей пост. У 1945 році, після того як США застосували страшну зброю проти Японії, Петро Леонідович був усунений з поста директора Інституту фізичних проблем. Подробиці цієї історії досі покриті мороком. Можливо, Капіца відмовився від участі в проекті з моральних міркувань, а можливо, просто тому, що нова тематика, на його думку, не узгоджувалася з традиціями очолюваного ним інституту. Після відставки Капіца протягом восьми років перебував під домашнім арештом. Він обладнав невелику лабораторію у себе на дачі і в міру можливостей продовжував дослідження. На посаді директора інституту він був відновлений лише в 1955 році, на зорі хрущовської "відлиги". У 50-70-ті роки Петро Леонідович активно працював в найновітніших областях експериментальної фізики. Особливо успішними були його дослідження в області вивчення різних властивостей плазми. Його відкриття лягли в основу проекту термоядерного реактора з безперервним підігрівом плазми, який може бути дуже перспективний. У 1978 році Капіці була присуджена Нобелівська премія з фізики "за фундаментальні винаходи і відкриття в галузі фізики низьких температур". Академік Капіца був почесним членом академій наук багатьох країн, Героєм Соціалістичної Праці, орденоносцем.
Кам’янець-Подільська МЦБС Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему:
«100 років від початку Першої світової війни» Перша світова війна розпочалась (19 липня) 1 серпня 1914 р. після оголошення Німеччиною воєнного стану щодо Росії, а через два дні – Франції. Безпосереднім приводом до війни стало вбивство 28 липня в місті Сараєво під час провокаційних маневрів австрійської армії в Боснії і Герцеговині сербським націоналістом (членом терористичної організації "Молода Боснія") Г. Принципом австрійського престолоспадкоємця Франца Фердинанда. Австрійський уряд висунув ультиматум Сербії, який принижував гідність сербського народу. Оголосивши ультиматум формально відкинутим, Австрія розірвала дипломатичні відносини з Сербією та оголосила їй війну. В ніч з 28 на 29 липня 1914 р. Белград було піддано австрійському артилерійському обстрілу. У відповідь Росія оголосила часткову (29 липня), а надалі загальну (31 липня) мобілізацію армії. Дії Росії стали приводом оголошення ультиматуму щодо неї з боку Німеччини. Це сталося 31 липня, а 1 серпня Німеччина сама почала мобілізацію своїх військ. Тоді ж мобілізацію оголосила Франція. 1 серпня 1914 р. Німеччина оголосила війну Росії, а 3 серпня – Франції. Висунувши ультиматум Бельгії з приводу вільного проходу через її територію німецьких військ, Німеччина спровокувала 4 серпня стан війни щодо неї з боку Великобританії. 6 серпня у війну проти Росії вступила Австро-Угорщина. За декілька днів війна отримала загальноєвропейський характер, а незабаром стала світовою. В ній брало участь 38 держав з населенням в 1,5 млрд. чоловік. Війна велась на фронтах протяжністю від 2,5 до 4 тис. кілометрів. Глибина території, охопленої воєнними діями, доходила до 480 км. До збройної боротьби на суші приєднувались бойові дії авіації та морських сил. Велась також хімічна війна. У ході війни, безпрецедентної за своїми масштабами, виразно виявлялись нові закономірності, засоби і форми ведення боротьби. Це стосувалось не тільки збройних зіткнень, а й дипломатії, що визначалась як чисельністю втягнутих до її кола акторів, так і далекосяжністю зовнішньополітичних цілей дипломатичних кіл. Головні спрямування дипломатії обох воюючих таборів під час війни були пов’язані, насамперед, із виборюванням нових союзників, від чого значною мірою й залежали перемоги на фронтах бойових дій. Поряд з цим завданням постало й інше: дбання про міжсоюзницькі відносини; про накреслення контурів повоєнного устрою світу. Так, характерно, що переговори відносно розподілу територій, на які претендували воюючі держави, розпочались незабаром після початку війни. Щодо країн Антанти, то вже 5 вересня 1914 р. між ними була досягнута домовленість, яка передбачала: не укладати в поточній війні сепаратного миру; узгоджувати умови миру і розподілу територій з кожним із союзників блоку. За пропозицією російської сторони, що набула форми програмного документу, розгром Німецької імперії та її союзників передбачав: приєднання до Росії нижньої течії Німану, Східної Галичини; перехід Познані, Сілезії і Західної Галичини до майбутньої Польщі; повернення до Франції Ельзас-Лотарингії; передачу їй "на її розсуд" частини Рейнської області і Палатінату; значне збільшення Бельгії за рахунок німецьких територій; повернення до Данії Шлезвігу й Гольштейну; відновлення Ганноверського королівства; перетворення Австро-Угорщини на триєдину монархію, що буде складатися з Австрії, Чехії і Угорщини; передачу Боснії, Герцеговини, Далмації і Північної Албанії до Сербії; компенсацію Болгарії за рахунок сербської Македонії і приєднання до Греції південної Албанії; передачу Валони до Італії; поділ німецьких колоній між Англією, Францією і Японією; сплату воєнної контрибуції. Наприкінці вересня Сазонов, як голова російського зовнішньополітичного відомства висунув додаткові вимоги Росії щодо Туреччини, пов’язані з гарантією вільного проходу військових кораблів через Босфор і Дарданелли. Такі підходи до майбутнього устрою Європи були в цілому прийняті англійською стороною, хоча міністр закордонних справ Великої Британії Грей висловився за включення до майбутньої "мирної" програми вимог про видачу німецького флоту і нейтралізацію Кільського каналу. Наполягав він і на тому, щоб були враховані територіальні інтереси Італії і Румунії. Нарешті, Грей заперечував перехід до Франції Рейнської області. Під тиском англійської дипломатії французький уряд змушений був заявити, що його територіальні вимоги в Європі обмежуються Ельзасом і Лотарингією. Однак, як показали події, англо-французькі суперечки щодо Рейнської області зберігались, у тому числі у повоєнні часи.
Гострі дипломатичні зіткнення відбувались між союзниками й щодо майбутньої турецької спадщини. Так, запевняючи на словах російське зовнішньополітичне відомство, що по закінченні війни з Німеччиною доля Константинополя й проток буде визначена відповідно до інтересів Росії, Англія і Франція не відкидали можливості встановлення своїх сфер впливу у даному регіоні. 25 лютого 1915 р. англо-французькі кораблі обстріляли турецькі форти біля гирла Дарданелл, що загрожувало передачею протоків у фактичне розпорядження Англії і Франції. На початку березня 1915 р. Сазонов зажадав від союзників формальних зобов’язань щодо визнання впливів Росії в Туреччині, погрожуючи можливістю зміни зовнішньополітичного курсу. Тільки після цього Англія, а за нею і Франція офіційною нотою визнали за Росією місто Константинополь з деякими територіями західного узбережжя Босфору, Мармурового моря, а також Галліпольським півостровом та південною Фракією. Росія мала здобути і східне узбережжя Босфору з деякими територіями, але тільки по закінченні війни і за умов, якщо Англія і Франція здійснять свої плани в Азійській Туреччині. Організаційно ці плани оформились в квітні-травні 1916 р. і увійшли в історію дипломатії (за прізвищами представників англійської і французької місій на переговорах) як "угода Сайкс-Піко". То були плани загарбання Антантою більшої частини Османської імперії, включаючи частину чисто турецьких областей. За угодою Сайкс-Піко Англія мала дістати Месопотамію з Багдадом та більшу частину Аравії. Палестина підпадала під міжнародний контроль, але Англії віддавались порти Хайфа і Акра. Франція здобувала Сірію, Малу Вірменію, Кілікію, значну частину Курдістану, частину східної Анатолії і, як сферу впливу, частину Аравії та Мосульську область з її нафтовими розробками. Росії передавались області Трапезунда, Ерзерума, Баязета, Вана, Бітліса, частини Курдістану та смуга вздовж Чорноморського узбережжя, на захід від Трапезунда. Після проголошення Італією в серпні 1916 р. війни Німеччині, була визначена й її частка, що включала величезний кусок південної і південно-західної Анатолії. Від Туреччини лишалась тільки центральна і північно-східна Анатолія. На початку 1917 р. між французьким і російським урядами було укладено ще одну угоду про умови майбутнього миру. Вона набула форми обміну нотами і здійснювалась поза англійської сторони. Російський міністр закордонних справ виявляв готовність підтримати французів в їх намаганнях здобути ЕльзасЛотарингію і Саарський басейн. Інші німецькі землі на лівому березі Рейну повинні були підпадати під французький контроль до виконання Німеччиною та її союзниками всіх вимог майбутнього мирного договору. В обмін французький уряд у ноті-відповіді підтверджував угоду про Константинополь і протоки, визнавав волю Росії у визначенні її західних кордонів. Загарбницькі плани країн австро-німецького блоку своїм розмахом не поступались, а може й перевищували задуми Антанти. Австро-Угорщина вимагала встановлення свого панування над усіма Балканами. Німеччина взагалі прагнула переділу світу та встановлення своєї гегемонії в Європі. Особливого розголосу здобували два німецьких документи, які стосувались планів завоювань: меморандум шести могутніх економічних організацій (Центральної спілки німецьких промисловців, Спілки промисловців, юнкерської Спілки сільських господарів та інших) і так званий професорський меморандум. Меморандум шести економічних організацій вимагав здобуття широких колоніальних володінь через загарбання англійських, французьких, бельгійських та інших колоній; покладання на Антанту репараційних платежів; протекторату над Бельгією; приєднання французького узбережжя Ламаншу до річки Сомми; загарбання залізнорудного басейну Бріей, фортець Верден і Бельфор та розташованих між ними західних областей. Далі йшлося про конфіскацію на приєднуваних до Німеччини областях усіх середніх і великих сільськогосподарських господарств та передачу їх німцям з відшкодуванням власникам завданих війною втрат за рахунок Франції. Великі анексії передбачалися й на Сході, за рахунок Росії за думкою авторів меморандуму шести економічних організацій, промислове піднесення "поставить вимогу розширення сільськогосподарської бази". Намічалося загарбання російських прибалтійських губерній та "територій на південь від них", включаючи Україну і навіть Крим. Згідно урядової записки прусського міністра внутрішніх справ фон Льобеля, підготовленої в жовтні 1914 р., загарбницькі плани Німеччини передбачали й остаточне послаблення Великої Британії як країни, чиї інтереси стикаються з інтересами Німеччини і заважають їй "відігравати роль у світовій політиці". Такі підходи щодо визначення планів у війні виходили далеко поза межі захисту національних кордонів – ідей, з якими виступали керівні кола країн австро-німецького блоку, як і, у свою чергу, країн Антанти у передвоєнні роки. Війна велась поза інтересів народів, на догоду інтересам фінансової і промислової буржуазії, і це зумовлювало експансіоністський, загарбницький характер намірів щодо неї усіх воюючих країн.
Кам’янець-Подільська міська ЦБС Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему: «Дорога, як велика подорож життя» /85 років від дня народження Дмитра Павличка/ Народився поет 28 вересня 1929 р. в с. Стопчатові на Івано-Франківщині у багатодітній родині. Доля судилася поетові така, як і всім українцям, та ще бідакам: нужда, тяжка праця, бідненька освіта – такий шлях і слався сину лісоруба. Кпини та знущання за рідну мову, за босі ноги... Початкову освіту поет розпочав здобувати у польській школі в Яблуневому, де "за мову мужицьку не раз на коліна довелося у школі ставати..."). Вересень 1939 року приніс зміни... - школа рідною мовою (Коломийська гімназія, де опанував німецьку мову та латинь), десятирічка у Яблуневі, українські книжки. Про це молодий поет захоплено пише у вірші "1939 рік". Забуяв поетичний талант, народилися перші вірші, а далі й книжки - писав щиро молодий поет і про визволення, і про партію, і про нову Радянську Батьківщину З осені 1945 p. по літо 1946 р. поет був ув'язнений за сфабрикованим сталінськими каральними органами звинуваченням у приналежності до УПА. 1948 р. Дмитро Павличко вступає на філологічний факультет Львівського університету, де вивчає українську мову та літературу. Студентом очолює літературну частину Львівського театру юного глядача, згодом - відділ поезії журналу "Жовтень" (1957 р. - 1959 р.) Вже 1 січня 1951 р. в газеті Львівського університету "За Радянську владу" публікується перший вірш Павличка "Дві ялинки". 1953 р. поет вступає до аспірантури, досліджувати сонети Івана Франка, але невдовзі залишає наукову роботу. Того ж року виходить його перша збірка поезій "Любов і ненависть". 1954 р. за пропозицією М. Бажана Д. Павличка було (заочно!) прийнято до Спілки письменників. 1964 р. Дмитро Павличко з родиною переїхав до Києва і очолив сценарну майстерню кіностудії ім. О. Довженка. За його сценаріями поставлені фільми "Сон" (1965 р.) – у співавторстві з В. Денисенком та "Захар Беркут" (1970 р.) З 1966 р. по 1968 р. поет працює у секретаріаті Спілки письменників України, а з 1971 р. по 1978 p. редагує журнал "Всесвіт". 1977 р. Д. Павличко стає лауреатом Державної премії України ім. Т. Шевченка. Далі працює секретарем СП СРСР із 1986 р., а з 1988 р. – секретарем правління СПУ. 1989 р. Д. Павличка обирають головою Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка. Поет є одним із організаторів Народного Руху України, Демократичної партії України. Протягом 1990 р. – 1994 р. Павличко є депутатом Верховної Ради, та певний час є послом України в Канаді. 1997 р. поета нагороджено орденом "За заслуги" III ст., а 1999 р. - орденом князя Ярослава Мудрого V ст. З жовтня 1995 р. до травня 1998 р. поет був Надзвичайним і Повноважним Послом України в Словацькій Республіці. Також Павличко був Послом України в Республіці Польща в період з весни 1999 р. по лютий 2002 р. (завдяки його старанням в центрі Варшави в березні 2002 р. було споруджено пам'ятник Тарасу Шевченку). 2004 р. за визначний особистий внесок у розвиток української літератури, створення вершинних зразків поетичного слова, плідну державну і політичну діяльність поету присуджено звання Героя України з врученням ордена Держави. З 21 жовтня 2005 р. поет є народним депутатом України (фракція Української Народної Партії). На IV Всесвітньому Форумі Українців (Київ, серпень 2006 р.) Дмитра Павличка було обрано Головою Української Всесвітньої Координаційної Ради. 2009 р. Д. Павличка нагороджено орденом князя Ярослава Мудрого IV ст. У літературному доробку Дмитра Павличка – поетичні збірки "Любов і ненависть" (1953 р.), "Моя земля" (1959 р.), "Правда кличе!" (ця збірка з червоною обкладинкою, яка відкривалася циклом "Ленін іде", де були вірші проти націоналістів була різким осудом тоталітаризму; відчувалася в ній і гаряча залюбленість в рідну українську мову, гнівний осуд перекінчиків, які забули, зрадили її "заради лакомства нещасного", і отой український національний дух; однак, коли книжка була надрукована, її визнали "ідеологічно ворожою", і весь тираж (крім кільканадцяти примірників) було знищено), "Чорна нитка" (1958 р.), "Бистрина" (1959 р.), "Днина" (1960 р.), "Пальмова віть" (1962р.), "Пелюстки і леза" (1964р.), "Хліб і стяг", "Гранослов" (1968 р.), "Сонети подільської осені" (1973 р.), "Таємниця твого обличчя" (1974 р., 1979 р.), Вибрані твори в двох томах, "Спіраль" (1984 р.), "Задивлений у будущину", "Поеми й притчі", "Вибрані вірші" (1986 р.), "Покаянні псалми" (1994 р.), "За нас" (1995 р.), "Золоте ябко" (1998 р.), "Ностальгія" (1998 р.), "Засвідчую життям" (2000 р.), "Наперсток" (2002 р.), "Рубаї" (2003 р.), "Сонети" (2004 р.), "Не зрадь" (2005 р.), "Три строфи" (2007 р.), "Аутодафе" (2008 р.)... Його перу належать такі збірки літературно-критичних статей: "Магістралями слова" (1978 р.), "Над глибинами " (1984 р.), "Біля мужнього слова " (1988 р.); книги для дітей - "Золоторогий Олень" (1970 р.), "Дядько Дощ" (1971 р.), "Де найкраще місце на землі" (1973 р.), "Смерічка" (1982 р.), "Плесо" (1984 р.), "Рідна мова". Дмитро Павличко є також і визначним майстром перекладу (перекладає з англійської, іспанської, італійської, французької, португальської, їдиш та багатьох слов'янських мов) - "Світовий сонет" (сонетна творчість європейських поетів, 1983 р.), "Сонети Шекспіра" (1995, 1998 р.), "50 польських поетів" (антологія польської поезії, 2000 р.), "Поезії Хосе Марті" (2001 р.), "Антологія словацької поезії ХХ століття" (1997 р.), "Мала антологія хорватської поезії" (2008 р.). Завдяки перекладацьким та організаторським зусиллям Павличка український читач познайомився з Шарлем Бодлером, Гвєздославом, Луїсом де Камоенсом... Своїми перекладами Павличко запропонував нове прочитання творів Данте Аліг'єрі, Франческо Петрарки, Мікеланджело Буонарроті, Федеріко Гарсіа Лорки, Хосе Марті, Сесара Вальєхо, Рубена Даріо, Йогана Вольфганга Ґете, Генріха Гайне, Райнер Марія Рільке, Генріка Ібсена, Леопольда Стаффа... Дмитро Павличко – автор відомих пісенних текстів – "Впали роси на покоси", "Лелеченьки", "Пісня про Україну", "Долиною туман тече", "Явір і яворина", "Я стужився, мила, за тобою", "Дзвенить у зорях небо чисте", "Розплелись, розсипались"... Пісня "Два кольори" (1649 р.) стала народною. На слова поета написали чимало пісень і автори – Володимир Губа, Юлій Мейтус, Богдан Янівський, Богдана Фільц, Олександр Ільїв, Микола Литвин, Галина Менкуш, Галина Ільєва. Твори на слова Дмитра Павличка виконують українські співаки Дмитро Гнатюк, Анатолій Мокренко, квартет "Явір", Василь Зінкевич... Творчий доробок Дмитра Павличка відомий у близькому і далекому зарубіжжі. Окремими книгами виходили його твори російською, естонською, польською, болгарською, угорською, грузинською та слов'янськими мовами.
Кам’янець-Подільська міська ЦБС Методико-бібліографічний відділ
Шорт-лист на тему: «Крик болю і туги за рідною Україною» /150 років від дня народження Павла Грабовського/ Павло Арсенович Грабовський народився 11 вересня 1864 р. у с. Пушкарне на Харківщині в бідній сім'ї паламаря. Вчився в Охтирській бурсі (1874–1879) та Харківській духовній семінарії, де самотужки грунтовно знайомився з художньою класикою, таємно виявляв велике зацікавлення політичною літературою, тягнувся до обговорення актуальних суспільних проблем. За зв'язки з харківським гуртком народницької організації “Чорний переділ”, поширення забороненої літератури Грабовський у 1882р. був заарештований і виключений з семінарії. Перебуваючи під гласним наглядом поліції, він до квітня 1885р. проживав у с. Пушкарне, безрезультатно намагаючись знайти роботу, а після зняття нагляду переїхав до Харкова, де працював коректором газети. Тут він поновлює революційну діяльність. Усі ці роки, починаючи з семінарії, Грабовський активно займається самоосвітою, пробує сили в літературній творчості. У листопаді 1885р. Грабовського беруть на військову службу. Місце дислокації піхотного полку (м. Валки поблизу Харкова) давало йому змогу не втрачати зв'язків з підпільною народницькою організацією. Проте невдовзі як покара за виступ проти армійського .начальства його чекало переведення до Туркестанського військового округу. Саме тоді жандармерії вдалося розкрити його участь в розповсюдженні відозв народників; в Оренбурзі Грабовського заарештовують, повертають до Харкова й ув'язнюють. На початку 1888р. він був засуджений на п'ятирічне заслання до Сибіру. Під час перебування у в'язниці Грабовський написав ряд поезій, окремі з яких у зміненому й переробленому вигляді увійшли пізніше до першої збірки. Тут була також створена поема “Текінка”. В цей час молодий поет пише вірші російською мовою “Друзьям” (поширювався у списках серед політичних засланців), “Из путевых заметок”, поему “По Сибири. Из живых впечатлений” (1888, не закінчена). У дорозі до місця заслання Грабовський знайомиться і здружується з членом народовольської організації Н. К. Сигидою. Бути разом їм довелось недовго: Сигиду відправили до жіночої в'язниці на Кару (де вона загинула восени 1889р.), Грабовського – на поселення в Балаганський округ Іркутської губернії. Поет назавжди зберіг у пам'яті образ цієї прекрасної жінки, мужньої революціонерки, вірного товариша, присвятивши їй ряд віршів. На місці відбування покари у зв'язку з репресіями самодержавства проти політичних засланців Грабовський та його товариші пишуть відомий протест “Русскому правительству”. Ця акція стала причиною ще одного – третього – арешту. З серпня 1889 по березень 1892р. поет перебуває в Іркутській губернській в'язниці і після двох судових процесів термін заслання Грабовського збільшився (з подальшим поліційним наглядом). Час перебування в іркутській в'язниці був переломним для літературної творчості Грабовського. Діставши від знайомих деякі відомості про літературне життя в Галичині, він зав'язує листування з І. Франком, надсилає вірші у галицькі часописи (перші його твори з'явились друком у “Зорі” за 1890р.). Водночас поет розпочинає велику перекладацьку роботу (переклад першої глави “Євгенія Онєгіна” О. Пушкіна, фрагментів “Фауста” Гете, віршів народовольця П. Якубовича та ін.). На цей період припадає написання поеми “Бурятка” (1891). Разом із товаришами Грабовський був засуджений на поселення у найглухіших місцях Східного Сибіру. З кінця 1893 до кінця 1896р. поетові довелося проживати у Вілюйську та населених пунктах Вілюйського округу. На засланні Грабовський, використовуючи спогади тутешніх очевидців, написав нарис-життєпис про Чернишевського (“Житє і слово”, 1895). З Вілюйська Грабовський надсилав у Галичину оригінальні й перекладні віршові твори, статті й нариси. Це дало можливість підготувати і видати у Львові збірки П. Грабовського “Пролісок” (1894), “Твори Івана Сурика” (1894, переклади), “З чужого поля” (1895, переклади світової поезії), “З півночі” (1896, оригінальні поезії та переклади). Оригінальні поетичні твори Грабовського є його найвагомішим внеском в українську літературу. Проте ними не обмежувалась діяльна участь поета в літературному процесі 90-х рр. У галицьких виданнях друкувалися його нариси, статті, замітки, поетичні переклади. Статті Грабовського торкаються різноманітних проблем тогочасного громадського і культурного життя на Україні, в Сибіру та Галичині (“Лист до молоді української”, “Коротенькі вістки з Сибірі”, “Дещо в справі жіночих типів”, “Дещо до свідомості громадської”, “Дещо про освіту на Україні”, “Економічна безвикрутність благословенної Полтавщини” та ін.). Трагічне життя подруги поета, спільниці у боротьбі відображено ним у статті “Надія Костева Сигида. Сумна споминка”. Протягом усього творчого життя Грабовський здійснював величезну роботу як перекладач творів світової поезії. У книгах “З чужого поля”, “Доля”, “З Півночі” (розділ “Переклади”), “Кобза”, в підготовленій, але не виданій збірці “Хвиля” (1899) вміщено переклади поетичних творів із 25 літератур світу. Українською мовою завдяки праці Грабовського зазвучали російські билини, твори Державіна, Жуковського, Пушкіна, Рилєєва, Полежаева, Лермонтова, Тютчева, Огарьова, О. К. Толстого, Курочкіна, Некрасова, Добролюбова, Михайлова, Минаева, Плещеева, Майкова та ін. Грабовському належать переклади двох поем Байрона (“Шільйонський в'язень”, “Замок Альва”), двох поем Бернса (“Хома Баглай” (в оригіналі “Том О'Шантер”) та “Старчача гульня”), віршів Шеллі, Сауті, Вордсворта, Теннісона, Лонгфелло, Е. Браунінг, Гете, Уланда, Гейне, Ленау, Фрейліграта, Гервега, Леопарді, Беранже, Гюго, Дюпона, Барб'є, Метерлінка та ін. Значне місце у перекладах Грабовського займають поети слов'янських (чеської, словацької, болгарської, польської, сербської, хорватської, словенської, лужицької), скандінавських (шведської, норвезької, фінської) та угорської літератур. Поет-перекладач мріяв про видання українською мовою творів угорського поета Петефі та італійської поетеси Ади Негрі. Одним з перших на Україні звернувся Грабовський до грузинської (Чавчавадзе, Бараташвілі, Церетелі), вірменської (Ісаакян, Туманян), естонської (Лідія Койдула, Крейцвальд) поезії. Цікавим явищем є створення збірника “Песни Украины” (за життя поета не був надрукований) – спроба популяризації російською мовою кращих поетичних творів українських поетів XIX ст. В кінці 1896р. Грабовський дістав змогу виїхати в Якутськ – губернське місто, де значно активніше протікало життя політичних засланців. Тут остаточно були сформовані збірка перекладів “Доля” (вийшла у Львові в 1897р.), а також збірка оригінальних і перекладних поезій “Кобза”, надіслана Б. Грінченку на Україну і видана в Чернігові 1898р. Грінченку було надіслано й рукопис перекладів творів українських поетів російською мовою, але вони не побачили світ. Значну роль в українському літературному процесі відіграла написана на засланні стаття Грабовського “Дещо про творчість поетичну” (“Зоря”, 1897). В ній Грабовський аргументовано спростовує теорію “мистецтва для мистецтва”, обстоює тенденційність мистецтва, його реалізм, ратує за прогресивний світогляд як одну з запорук створення справжньої літератури. Розробка проблематики цієї статті своєрідно продовжена Грабовським у листах до Б. Грінченка 1897 – 1902 рр. У 1899 р. Грабовський здійснює переїзд з Якутська в Тобольськ, по дорозі роблячи нетривалу зупинку в Іркутську. В Тобольськ поет прибув у вересні 1899р. Цьому місту судилося бути останнім у його житті. Грабовський мешкав ще в кількох сусідніх населених пунктах, проте йому так і не пощастило повернутися на Україну, як він про це мріяв. Майже весь вільний час поета поглинала малооплачувана і виснажлива робота (коректором у редакції, у ветеринарному управлінні, приватні уроки тощо). Роки заслання вкрай підірвали його здоров'я, в Тобольську він дуже хворів. Проте й у таких умовах Грабовський не залишає літературної роботи, готується видавати зібрання творів, пише нові вірші. На цей період припадає інтенсивне, цінне з істориколітературного погляду листування Грабовського з Б. Грінченком. Помер Грабовський 12 грудня 1902 р. у Тобольську, похований згідно заповіту на кладовищі поруч з декабристами.
Кам’янець-Подільська ЦБС Методико-бібліографічний відділ
Шорт-лист на тему: «Ніцше. Підхід до осягнення» /170 років від дня народження Фрідріха Ніцше/ Фрідріх Ніцше був агресивним критиком традиційної моралі, утилітаризму, тодішньої філософії, матеріалізму, німецького ідеалізму, німецького романтизму та сучасності того часу в цілому. Він є одним із найбільш читаних мислителів. Ніцше створив велику кількість афоризмів і експериментальних форм письма. Хоча його творчість було згодом спотворено й асоційовано то з філософським романтизмом, то з нігілізмом, то з антисемітизмом і навіть нацизмом – сам Ніцше гаряче відкидав свою належність до тих із цих форм, що вже існували в його час, аж до прямого протистояння їм. Говорити про цілісне вчення Ніцше, мабуть, не можна. А його творчість була й залишається предметом палких суперечок. Окремо, щодо концепції про надлюдину, то Ф. Ніцше уніфікують з фашистськими мислителями (сам Адольф Гітлер у своєму найвідомішому творі «Майн Кампф» робив посилання на праці Ніцше). Але сучасні філософи одностайно сходяться на думці, що Ф. Ніцше не був ні фашистом, ні нацистом. Це підтверджує той факт, що німецький філософ писав про «надлюдину» як про окремий об'єкт людської спільноти. Всупереч цьому фашизм розглядається як колективне явище або інакше стадний інстинкт. Ніцше розкривав концепцію надлюдини через гостру критику християнської релігії, до своєї смерті встиг видати першу частину атеїстичної книги "Антихристиянин" ("Антихрист"). Фрідріх Ніцше – філософ, що частіше за інших був приреченим на нерозуміння читача. З його цитат, напевно, найвідомішою вважають «Бог помер» та «Якщо ти йдеш до жінки, не забудь батіг!». Проте мало хто знає Ніцше – людину, що була сором'язливою у спілкуванні із жінками, Ніцше – композитора і музиканта, що ненавидів антисемітизм та дуже оригінального мислителя, що яскраво вплинув на діячів ХХ століття (Зигмунд Фрейд, Жан-Поль Сартр, Райнер Марія Рільке, Стефан Цвейг, Томас Манн, Герман Гессе, Жак Дерріда). І дідусь, і тато Ніцше були священиками, тому, після його народження, батьки вважали, що сімейна традиція знайде своє продовження, тим паче, що за материнською лінією також були священики. При хрещенні батько дав синові ім'я Фрідріха Вільгельма, оскільки вважав прусського короля Фрідріха Вільгельма Четвертого своїм благодійником. За першою дитиною на світ з'явилось ще двоє: Елізабет та Йозеф. Коли Фрідріху було 5 років, помер його батько. Родина переїхала до Наумбурга, до бабусі та двох старших сестер матері. Після того, як помер дворічний Йозеф, Фрідріх залишився єдиним чоловіком в сім'ї серед п'яти жінок. Маленький Фрідріх був дуже розумною дитиною. В першому класі майже за всіма предметами був відмінником. У той час він був дуже релігійним. Свідки розповідали, що, коли Фрідріх читав цитати з Біблії, всі оточуючі плакали. Тому він отримує прізвисько «маленький пастор». Рано можна було помітити, що хлопчик є незвичайною дитиною. У 10 років він писав вірші та музичні твори, а в 14 почав писати автобіографію. Фрідріх полюбляв давні мови: грецьку мову, латину. У 1864 році в Бонні він обирає для свого навчання богослов'я та класичну філологію. Хоча перше він обирає лише для спокою матері, оскільки на той час вже не був релігійною людиною (відмовляється від відвідування богослужінь у церкві). Наступного року його вчитель бере Фрідріха із собою до Лейпцига. Цей період став важливим для Ніцше як в позитивному, так і в негативному значенні. У Ніцше з'являються перші сумніви щодо філології. Він називає її «побічною дитиною богині філософії від якогось ідіота або кретина». Нарешті, саме в Лейпцигу Ніцше знайомиться з двома людьми. З першим із них Ніцше зустрівся не особисто, а через книгу – «Світ як воля та уявлення» Шопенгауера. Ніцше у захваті від цього твору. Йому також імпонує те, що Шопенгауер вважав музику найвищою формою вираження мистецтва. Друга людина – це Ріхард Вагнер, який відіграє для Ніцше не тільки роль друга, але й роль батька. За законом через рік Ніцше мусить пройти військову службу. Проте під час вправ верхи він отримує важку травму, і, не сказавши ні слова, доїжджає до казарми, де падає непритомний. За це його достроково демобілізують. У 1869 році він близький до захисту дисертації. Проте, ще не закінчивши навчання, йому пропонують місце професора класичної філології. Це цікаво ще й тому, що в цей час він остаточно відмовляється від філології, у листі своєму другові пише, що їй місце – серед іншого мотлоху наших предків. Його поважають співробітники, лекції відвідує багато студентів. У 1870 році починається Франко-Пруська війна. Ніцше йде на війну добровольцем, але у нього одночасно починаються дизентерія та дифтерія, тому він змушений повернутися додому. За два місяці він продовжує читати лекції. Одночасно він пише книгу «Народження трагедії з духу музики». У ній йдеться про те, що в Древній Греції трагедія виникла з двох протилежних принципів – «діонісійського» та «аполлонського». Занепад трагедії був пов'язаним із «сократичним духом», раціоналізмом. Вагнер високо оцінив цей твір, писав, що не читав нічого дивовижнішого від цієї книги. Але у всіх інших книга не знаходить визнання. Тож, книга стає для автора справжньою катастрофою – він губить свій авторитет гарного професора, його лекції все рідше відвідують студенти. Через чотири роки до свого завершення підходить дружба між Ніцше і Вагнером. І це також стало важкою втратою для Фрідріха. Одночасно серйозно погіршується здоров'я Ніцше. Медики не прийшли згоди щодо хвороби, на яку страждав Ніцше. Більшість з них називає спадкову хворобу. Наступні 10 років Ніцше проводить як вільний філософ. Він подорожує в пошуках придатного для його стану клімату. Проте так і не знаходить його. І, незважаючи на стан здоров'я, він продовжує писати. У 1881 році з'являється «Ранкова зоря», «Людське, надто людське». У 1882 році – «Весела наука». Цей твір вважається прелюдією до найвідомішої книги Ніцше – «Так говорив Заратустра». Оцінюючи цю книгу, думки різко розходяться. Деякі вважають її справжнім одкровенням. Інші – погано написаною книгою без почуття гумору, у якій проявляється лише егоїзм автора. Філософія Ніцше у Заратустрі побудована на двох головних ідеях: «вічне повернення» та «надлюдина». Сенс життя – це воля до влади. Шлях до надлюдини проходить три етапи: «верблюд», «лев», «дитина». Спочатку в людини є лише віра, що дісталася у спадок, потім настає нігілізм – відмова від цієї віри, і, врешті-решт, людина розуміє, що «бог помер», що не існує абсолютної моралі чи релігії. Лише тоді людина по-справжньому звільняється та може керувати собою самостійно. Сам Ніцше називав книгу п'ятим Євангелієм. Тому він був розчарований, коли твір не прийняв читач (як і інші його книги при житті автора). У 1885 році сестра Ніцше одружується з ярим антисемітом, переймає думки чоловіка. Вона зобов'язала себе видавати книги Фрідріха після його смерті. І при цьому друкувала їх в певному ракурсі. Після видання Заратустри у Ніцше справи йдуть все гірше і гірше. Поступово дає про себе знати наближення божевілля. У січні 1889 року, в результаті нервового нападу в Тюрині, його було відправлено до психіатричної клініки в Єнському університеті. Його мати наглядала за ним, а після її смерті це робили його сестри. А тим часом до Ніцше приходить слава і популярність. Проте сам він цього вже не міг розуміти, бо помер. Фрідріх Ніцше пішов із життя 25 серпня 1900 року в Веймарі.
Кам’янець-Подільська ЦБС Методико-бібліографічний відділ
Шорт-лист на тему: «Оскар Уайльд» /160 років від дня народження/ Оскар-Фінгал-О’Флаерті-Уїлс Уайльд народився 16 жовтня 1854 року в столиці Ірландії — Дубліні. Батьком майбутнього письменника був один з найвідоміших лікарів не тільки Ірландії, а й усієї Великої Британії — офтальмолог і отоларинголог Уїльям Роберт Уайльд. Він відзначався високою ерудицією, цікавився археологією та ірландським фольклором. Мати, Джейн Франческа Уайльд, відома ірландська світська дама, досить екстравагантна жінка, поетеса, яка писала патріотичні вірші під псевдонімом «Сперанца» (в перекладі з італійської — Надія). Вона знала давньогрецьку мову і відкрила перед сином красу творів Есхіла, Софокла, Еврипіда В одинадцять років хлопчика віддали до знаменитої Портора-скул — суворої, фундаментальної, по-справжньому англійської школи. Спочатку ні успішністю, ні старанністю він не відзначався, оскільки важко витримував суворий режим, але швидко навчився самостійності й уміння пристосовуватися до обставин, чим відразу вирізнився з-поміж учнів,— зі смаком одягався, був бездоганний і охайний у побуті, стриманий і розважливий у словах та вчинках. Наступним етапом його освіти став коледж Трініті у Дубліні — інтернат із не менш суворими правилами, ніж у Портора-скул. Далі — Оксфорд, який за тих часів більше нагадував аристократичний клуб молоді, ніж навчальний заклад. Оскар став членом елітарного клубу знавців мистецтва, центром якого був викладач університету Джон Рескін, відомий англійський літератор. Канікули Оскар Уайльд проводив в Італії або Греції. Античні статуї, архітектура, фрески та мозаїки Рима, Венеції, Мілана надихали юнака на творчість. Спочатку це були вірші, в яких відчувалися давньогрецькі мотиви, потім — балади, сонети. За поему «Равенна» Уайльд одержав золоту нагороду Оксфордського університету. Це було перше велике досягнення майбутнього письменника. 1878 року Оскар закінчив університет і переїхав до Лондона, де й почав самостійне життя. Молодий чоловік зосередився на тому, щоб привернути до себе увагу. Він годинами проводив перед дзеркалом, вивчав своє обличчя, рухи, жести. І незабаром в Оскара з’явився новий імідж: довге волосся, одяг у стилі доби Відродження (короткі штани, оксамитова курточка, неймовірних розмірів краватка, вигадливий берет, яскраві середньовічні панчохи), а в руці квітка лілеї або соняшника. Його вигляд шокував сучасників, але саме на таку реакцію Оскар і розраховував. Перша поетична збірка Уайльда «Поезії» вийшла 1881 року й одержала схвальні відгуки критики. В надзвичайно живописних поезіях молодого автора відчувалася наближеність до творчої манери французьких символістів та імпресіоністів. Але надалі він відмовився від поезії. Хоча саме вірші й принесли Уайльдові славу. Про нього дізналися у Франції (під час перебування в цій країні Уайльд познайомився з Е. Золя, П. Верленом, С. Малларме, вже дуже постарілим В. Гюґо). Письменника запросили з лекціями до Америки, які він читав упродовж 1882-1883 рр., пропагуючи естетизм — нову філософську й літературну течію. Уайльд в усьому залишається оригінальним. Наприклад, проходячи таможенну процедуру перевірки, на питання чи є у нього те, що має бути задекларованим, він відповів: «Мені немає чого декларувати, окрім своєї геніальності». З Америки Уайльд повертається до Ірландії, де теж читає лекції в Дублінському університеті. Саме тут, у Дубліні, він познайомився з Констанцією Ллойд, яка стала його дружиною. Скромна серйозна дівчина, донька адвоката, побачила в Уайльді казкового принца і закохалася в нього без пам’яті. Перші роки сімейного життя були щасливими: Оскар ніжно й віддано кохав свою дружину. У подружжя народилося двоє синів — Сиріл та Вів’єн. Саме для них Уайльд вигадує казки. Пізніше він записав їх і видав два збірники казок — «Щасливий принц та інші казки» (1888), «Гранатовий будиночок» (1891). У 80-х роках відбулося становлення Уайльда як журналіста, критика, есеїста, прозаїка, драматурга, майстра усної бесіди. Свої естетичні смаки письменник задовольнив, редагуючи журнал «Світ жінки». Діяльність Уайльда-журналіста високо цінував Б. Шоу. 1887 року вийшла низка творів письменника, серед яких були оповідання «Злочин лорда Артура Севіла», «Взірцевий мільйонер», «Кентервільський привид», есе «Душа при соціалізмі». Ці твори стали втіленням уайльдівської теорії естетизму у творчості. 1890 року виходить єдиний роман, що приніс Уайльду успіх,— «Портрет Доріана Грея». У 90-х роках з-під пера О. Уайльда вийшли драматургічні твори «Соломея» (1893), «Ідеальний чоловік» (1895), «Як важливо бути серйозним» (1899) тощо. Сценічний успіх цих п’єс приніс авторові не тільки славу, а й гроші. Нарешті він міг задовольнити свій вибагливий смак, втілити в життя любов до коштовних речей. Уайльд майже перестав писати й повністю віддався світському життю. Його називали «королем життя» або «Принцом Парадоксу». Він навіть зовні став іншим: юнацький костюм змінили сюртуки, рединготи, циліндри; тепер цей франт обирав коштовності залежно від пори року, погоди, настрою. Незмінною залишалася лише свіжа квітка у петельці, але вже не соняшник чи лілея, а орхідея або гвоздика. До Уайльда по-різному ставилися всі, хто його знав. Настрої публіки виявилися досить мінливими. Спочатку цензура заборонила п’єсу «Соломея», звинувативши автора в аморальності. А потім над письменником почався судовий процес. Він подав позов до суду на лорда Куїнсберрі, який письмово образив його, звинувативши в розбещенні свого сина Альфреда Дугласа. Але внаслідок підступної гри лорда на лаві підсудних опинився сам О. Уайльд. Процес набув розголосу. Знайшлося багато свідків аморального поводження Уайльда, і вони виступили в суді. Сам підсудний не вимовив жодного слова на свій захист. Друзі навіть пропонували йому втекти з Англії, але він відмовився. 25 травня 1895 року Уайльда засудили до двох років ув’язнення, що стали роками пекельних мук для душі й тіла письменника. Навіть звільнившись із в’язниці, Уайльд вже не міг повернутися до колишнього життя. Дружина подала на розлучення, друзі відвернулися від нього. У цей період виходять нові твори митця — «Балада Редінгської в’язниці» (1898) і «Тюремна сповідь» (лист із в’язниці до Альфреда Дугласа опублікований 1905 року, після смерті автора). Окрім того, книги письменника вилучалися з бібліотек, журнали не друкували його творів. Через деякий час Уайльд покинув Англію. Попереду були три роки довгих блукань Європою, аж поки письменник не знайшов притулок у Франції. Уайльд навіть змінив своє ім’я на Себастьян Мельмот. Як відомо, прізвище Мельмот було взято з готичного роману відомого англійського письменника XVIII століття Чарлза Метюріна, двоюрідного діда Уайльда,— «Мельмот Блукач». Там, на чужині, в Парижі, О. Уайльд і помер 30 листопада 1900 року від гострого менінгіту, самотній, в якомусь другорядному готелі. Незадовго до смерті він сказав: «Я не переживу XIX століття. Англійці не винесуть моєї подальшої присутності». Його поховали на цвинтарі Баньо у Парижі. Приблизно через 10 років Уайльда перезахоронили на цвинтарі Пер-Лашез. На могилі митця було встановлено пам’ятник у вигляді крилатого кам’яного сфінкса.