Кам’янець-Подільська міська ЦБС Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему:
«Свято українського танцю» Павло Вірський був творцем і багаторічним керівником Державного академічного ансамблю народного танцю України, народним артистом СРСР (1960), лауреатом Державної премії СРСР (1950, 1970) та Державної премії України ім. Т. Шевченка (1965). Народився він 25 лютого 1905 р. в Одесі. Навчався в Одеському музично-драматичному училищі, де хореографічне відділення очолював В. Пресняков (танцівник Маріїнського театру в Петербурзі, учасник Російських сезонів у Парижі, пропагандист ритмічної гімнастики Далькроза і "вільної пластики" Айседори Дункан). Одеська балетна трупа, заснована в 10-х роках XX ст., по закінченні громадянської війни швидко відновлювала свою славу. З 1923 р. під керівництвом Р. Баланотті один за одним ішли найкращі класичні балети: "Лебедине озеро", "Горбоконик", "Копелія", "Корсар"... 1923 р. Вірський був зарахований артистом балету і танцював як у спектаклях Р. Баланотті, так і в новаторській постановці "Йосифа Прекрасного", здійсненій в Одесі російським хореографом К. Голейзовським. Він тоді закликав "здати до архіву стару класику" й невпинно шукав нових хореографічних форм. Одеський театр став першою експериментальною хореографічною лабораторією в Україні. "Одеса — балетний Голлівуд, сучасна фабрика нового танцю! Саме звідси повинен поширитися по всій Україні новий балет!" — раділо місцеве видання "Театр, клуб, кіно" в 1927 р. Спілкування з К. Голейзовським пробудило в молодому танцівникові інтерес до вивчення народних танців, утвердило його віру в безмежні виражальні можливості хореографії, в раціональність творчого пошуку. Закінчивши 1927 р. навчання в Одесі, він рік (1927—1928) стажувався в Московському театральному технікумі в А. Мессерера. Наставником Вірського знову став талановитий танцівник, що поєднував у своєму виконавстві мужню манеру, віртуозну техніку й акторську майстерність. До репертуару А. Мессерера входили романтичні, лірико-комедійні, героїчні, характерні і гротескові партії класичних балетів. Водночас він прославився, як виконавець хореографічних мініатюр, зокрема і власних постановок. Працювати Вірський поїхав додому — в Одеський оперний театр. Перші роки його самостійного творчого життя були типовими для кожного танцівника — щоденна багатогодинна робота біля балетного станка, нові, переважно характерні, партії в класичних балетах. Проте Вірський майже відразу починає займатися й постановочною роботою. У співдружності з випускником Одеського музично-драматичного училища М. Болотовим 1928 р. він показує оригінальну, самобутню за сценічним вирішенням постановку балету Р. Глієра "Червоний мак" (де в іскрометному матроському груповому танці "Яблучко" Вірський виконує партію Вістового, а Болотов — Капітана). 1929 р. вони ставлять "Есмеральду" Ц. Пуні, де Вірський танцює партію Клода Фролло. Учні тих самих педагогів, Вірський і Болотов органічно доповнювали один одного: Болотов схилявся до режисури й оригінальних пантомімічних мізансцен, Вірський мислив яскравими танцювальними образами, легко створював цікаві танці, мав тонке відчуття сучасних пластичних інтонацій. У балетах Болотова й Вірського ("Лебедине озеро", "Корсар", "Дон Кіхот" та ін.) гармонійно поєднувалися танок і пантоміма, воєдино зливалися елементи класичної і народної хореографії. У 1930 р. постановку героїко-революційного балету В. Феміліді "Карманьйола" в Одесі здійснив М. Мойсеєв. Вірський і Болотов презентували своє, багато в чому більш вдале прочитання "Карманьйоли" — у Московському художньому театрі балету, керованому Вікториною Крігер. У 1931—1933 pp. вони — балетмейстери Одеського театру. У 1933—1934 — очолюють трупу Харківського театру ім. М. Лисенка, де ставлять "Раймонду" й "Есмеральду". У 1934—1935 роках вони ж керують балетною трупою в Дніпропетровську, де вперше ставлять блискучий комедійний балет на сюжет "Декамерона" — "Міщанин із Тоскани" (музика В. Нахабіна) — мабуть, найцікавіший балетний спектакль 30—40-х років в Україні, що пройшов майже на всіх її балетних сценах. Вірський виконав у ньому партію розпусного абата Чапелетто. Проте все це творче розмаїття — лише преамбула до діяльності, що змінить творче обличчя Павла Вірського й визначить його місце в українській культурі. Починати цю діяльність йому довелось майже з нуля — український сценічний танець існував лише у вигляді вставних номерів у спектаклях українського музично-драматичного театру й одиничних опер. Проте вже існувала, хоч і невеличка за обсягом, фундаментальна праця В. Верховинця "Теорія українського народного танцю". Як постановник, Василь Верховинець прагнув відтворити на сцені лише етнографічно точну копію народного танцю, що не завжди відповідало загалом спектаклю і музичному матеріалу — коли йшлося про оперу. Першим кроком Вірського на новому шляху була постановка в Одесі наприкінці 20-х танців в опері М. Лисенка "Тарас Бульба". Сповнений емоцій і сили "Козачок" (яскрава театралізація народного танцю, збагаченого віртуозною технікою з видозміненими акробатичними трюками) був першим запереченням безпосереднього перенесення на сцену фольклорно-танцювальних зразків у їх споконвічному вигляді. Запропонований Вірським розвиток національної танцювальної лексики на грунті класичного балету відразу зустрів визнання серед танцівників і хореографів. Наступним етапом була Декада української літератури і мистецтва в Москві, для якої Вірський і Болотов поставили танці в опері С. Гулака-Артемовського "Запорожець за Дунаєм", опублікувавши у програмці спеціальне історико-теоретичне обґрунтування цієї постановки. Газета "Правда" (від 13 березня 1936) писала: "Треба прямо сказати, що танці — найкраще, що було показано у спектаклі. Гопак у четвертому акті "поставив на ноги" буквально весь театр!" Танцюристи, які злітали високо в повітря з шаблями наголо в руках, запаморочливі оберти, майстерне фехтування в танці, стрімкі стрибки й різноманітні присядки, виконані, до того ж, зі збереженням канонів класичної хореографії (витягнутий підйом, чіткі позиції рук і ніг тощо), вразили не тільки звичайну московську публіку, а й самого К. Станіславського, який був у захваті від гастролей киян. Всесоюзний фестиваль народного танцю в Москві 1936 p., фестивалі й конкурси народних ансамблів та значні
успіхи української народно-сценічної хореографії викликали інтерес до народного танцю і глядачів, і спеціалістів. Дедалі частіше порушувалося питання про створення професійного колективу. На Київській міській хореографічній конференції в лютому 1937 р. Вірський робить доповідь про український народний танець і перспективи його розвитку від першоджерела — побутового танцю-примітива, фольклорного обряду, народних ігрищ — до створення професійної народної хореографічної школи. Створений навесні того ж року Державний ансамбль народного танцю України очолюють Вірський з Болотовим. Уже в першій програмі вони пропонують яскраву театралізацію фольклорних танців, сміливо збагачують традиційну лексику українського танцю елементами класичної хореографії. Звертаючись до історії народу та його сучасності, створюють колоритні сюжетні картини — своєрідні балети-мініатюри, такі як "Українська сюїта", "Запорожці" та ін. Водночас ансамбль стає фольклорно-етнографічною лабораторією, що займається пошуком, фіксуванням і переосмисленням скарбів народного танцю і народної танцювальної музики. Величезний успіх колективу викликав аж ніяк не однозначну реакцію радянських ідеологічних органів. У час повсюдного нищення всього, що хоч віддалено можна було запідозрити в націоналізмі, ансамбль було створено як своєрідну офіційну противагу репресіям. Реальний результат виявився прямо протилежним: безсмертна міць героїчного народу вирвалася на найбільші сцени держави. Незабаром Болотов їде з Києва й, поїздивши з окремими постановками по Союзу, в 1948 р. створює ще один блискучий ансамбль народного танцю — "Жок" (Молдова). Вірського в 1939 р. призначають балетмейстером Ансамблю пісні і танцю Київського військового округу: відтепер йому велено ставити солдатські танці з елементами народних танців усього багатонаціонального складу Радянської армії. Робить він це так успішно, що з 1943 по 1955 р. йому "надана честь" працювати в Державному ансамблі пісні і танцю Радянської армії ім. О. Александрова в Москві. Зрідка Павло Павлович намагається знайти віддушину в постановці балетних спектаклів. Зокрема, в березні 1944 р. він пише з Москви композитору Михайлові Скорульському, автору балету "Лісова пісня": "Прочитав ще раз "Лісову пісню" і ще більше впевнився в тому, що цей сюжет для балету просто ідеальний. У мене є велике бажання до роботи над цим спектаклем". 1948 р. Вірський таки намагається поставити "Лісову пісню" — вже в Ленінграді. Та єдиним театральним спектаклем, який йому дали поставити після війни, був балет "Чорне золото" В. Гомоляки. Створений спеціально для чергової московської Декади українського мистецтва, балет не давав матеріалу для творчої роботи ні балетмейстеру, ні артистам. Переломним у долі Павла Вірського стає 1955 р. На сцену в нестримному леті знову вирвався український народний танець, щоб відтепер тріумфально простувати лаштунками всього світу. За роки роботи в Ансамблі народного танцю України Вірський поставив близько ста окремих номерів. Причому, якщо його колега, керівник московського Ансамблю народного танцю СРСР І. Мойсеэв прославився тим, що "колекціонував" танці всієї держави й усього світу, то Павло Вірський інтерпретував тільки український фольклор і тільки на його основі створював масові яскраві хореографічні полотна і проникливі ліричні, героїчні або гумористичні танцювальні мініатюри. Навіть такі, здавалося б, номери-одноденки, як "Моряки флотилії "Радянська Україна", "Кукурудза", "Ми пам'ятаємо" чи "Бухенвальдський набат", — залишалися безумовно українськими за музикою, хореографічною лексикою, світобаченням. Майже піввіку не сходять зі сцени іскрометний "Повзунець", лубочні "Ляльки", до сліз щемливі "Чумацькі радощі", "Одна пара чобіт на вісім ніг" та ін. Фінальний "Гопак", що став візитною карткою ансамблю, півстоліття викликає бурхливі овації в найбільших концертних залах планети. В останні роки життя, щоб розширити "регіональну географію" концертних програм, Вірський запрошує на постановку окремих номерів талановитих балетмейстерів з інших українських колективів. У репертуарі ансамблю з'являється чудова "Березнянка" в постановці балетмейстера Закарпатського ансамблю Клари Балог. Творчість Павла Вірського синтезувала досягнення кількох поколінь українських хореографів у сфері сценічної інтерпретації народного танцю. Він завжди спирався на традиції. Але традиції сприймав творчо, збагачуючи їх досвідом фахового класичного танцівника й талановитого багатопланового хореографа. Варто зазначити, що Вірський виховав цілу плеяду виконавців — соратників і учнів-послідовників, для яких український танець теж став справою життя. Немов сама по собі виникла при ансамблі студія, що сьогодні стала, завдяки талановитому послідовнику Вірського — Мирославу Вантуху — Академією українського танцю. Попри всесвітню славу й величезний авторитет, Вірський до останніх днів життя мусив узгоджувати творчі плани з точкою зору "культурних керівників", підпорядковуватись у формуванні концертних програм їхнім "валютним інтересам", бо ансамбль уперто прагнули перетворити з творчого колективу на предмет експорту. Важко було терпіти й постійну присутність у колективі, особливо під час закордонних гастролей, сторонніх спостерігачів, що доносили у відповідні інстанції про кожну закордонну зустріч, про кожне слово... Павло Вірський помер 5 липня 1975 p., щойно відзначивши своє 70-ліття, сповнений творчих сил і планів. Мине ще два роки, перш ніж ансамбль, який ледь не з моменту виникнення називали "ансамблем Вірського", одержить право офіційно носити ім'я свого творця.
Кам’янець-Подільська міська ЦБС Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему: «Світло розкутої думки» /150 років від дня народження Михайла Івановича Тугана-Барановського (1865-1919)/ Михайло Іванович Туган-Барановський народився 21 січня 1865 р. в с. Солоне Куп'янського повіту на Харківщині у заможній дворянській сім'ї. Його батько, Іван Якович Туган-Мірза-Барановський, був військовим. Мати, Ганна Станіславівна Шебельська, походила з української шляхти, що належала до роду стародавніх литовських князів. Гімназичну освіту Михайло розпочав у 5-й Московській гімназії, продовжив у 1-й Київській та завершив у 2-й Харківській гімназіях. З Харковом пов'язані і студентські роки Михайла. Вступивши в 1884 р. на фізико-математичний факультет Харківського університету, він одночасно продовжує вивчати суспільні науки, до яких мав великий потяг. У 1888 р. талановитий юнак закінчує екстерном фізико-математичний факультет і одержує ступінь кандидата природничих наук, а трохи пізніше закінчує юридичний факультет. Освіту Михайло Туган-Барановський продовжує в Санкт-Петербурзі. Молодий вчений поринає у подальше дослідження різних соціально-економічних доктрин і теорій, шукає власний підхід до їх порівняльного аналізу. У 1892 p. обдарований юнак їде на навчання до Англії. Вершиною цього періоду наукової творчості стала його всесвітньо відома праця "Промислові книги в сучасній Англії, їх причини і вплив на народне життя", за яку в 1894 р. він здобув ступінь магістра. Ця праця була першою серйозною спробою вченого знайти відповідь на важливі питання сучасності — про закономірності розвитку капіталізму як господарської системи, про його долю взагалі і в умовах Російської імперії. Тим часом молодий вчений блискуче розпочав з 1895 р. викладацьку діяльність, отримавши приват-доцентуру у С-Петербурзькому університеті. Одночасно він продовжує активну наукову роботу в галузі дослідження проблем капіталізму, його еволюції загалом і російському зокрема. Підсумком дослідження стає його відома праця "Російська фабрика в минулому і тепер. Історія розвитку російської фабрики", де історію розвитку російської фабрики вчений розглядає від кріпосної мануфактури XVII ст. до машинної індустрії 90-х років XIX ст. У 1898 р. вчений на підставі цієї праці успішно захистив у Московському університеті докторську дисертацію. Ця праця набула великого поширення в Росії та за кордоном. У ній заперечувалися народницькі уявлення про можливість некапіталістичного розвитку Росії. Відштовхуючись від марксистських положень про визначну роль економічних сил та їх організації у суспільному розвитку, зростаюче значення машинного виробництва та ін., М. Туган-Барановський здійснив не тільки якісно новий, порівняно з Марксом, аналіз закономірностей еволюції капіталізму, а й запропонував власну теорію криз, започаткувавши, по суті, сучасну теорію кон'юнктури. Не полишає М. Туган-Барановський і роботи над проблемами промислових криз. Він друкує багато статей з цієї проблеми, зокрема: "Основные причины кризисов в капиталистическом хозяйстве" (1899), "Промышленные кризисы. Очерк из социальной истории Англии" (1900), "Современный промышленный кризис" (1900). Упродовж короткого часу М. I. Туган-Барановський створив фундаментальні праці з економічної історії Англії і Росії, в яких він розглядав закономірності розвитку світового капіталізму, аналізував значення теорії марксизму (передусім в частині марксової теорії відтворення й криз) у розв'язанні економічних проблем. Продовжуючи дослідження капіталізму та новітніх явищ у ньому, М. ТуганБарановський докладно розглядає економічну доктрину марксизму. В 1899 р. з'являється його праця "Основная ошибка К. Маркса", яка поклала початок систематичному й ґрунтовному перегляду вченим економічної теорії Маркса. Можна з упевненістю сказати, що останнє десятиліття XIX ст. стало переломним у поглядах М. Туган-Барановського на марксизм. Учений писав, що "ніколи не був необмеженим шанувальником Маркса і завжди ставився до його теорії, визначаючи її сильні сторони, критично". І вже зовсім він не був революціонером. Однак наприкінці XIX ст. в офіційних колах Михайла Івановича вважали небезпечним марксистом. Через це його викладацька діяльність неодноразово переривалася розпорядженнями Міністерства народної освіти. А в 1901 р. за неблагонадійність М. Туган-Барановського висилають із С.-Петербурга до Полтавської губернії, де починається другий "український" період у житті вченого. Він живе у с. Пізники Лохвицького повіту Полтавської губернії у своїх друзів Русинових. Глибоко переймається інтересами освітньо-культурницької діяльності української інтелігенції, підтримує рух за національне відродження українського народу, збереження української мови, розвиток освіти, літератури тощо. Саме М. Туган-Барановському належала ідея встановлення першого в Україні пам'ятника Тарасу Шевченку в Полтаві, яку і було реалізовано в 1905 р. Під час перебування на Полтавщині М. Туган-Барановський був повітовим і губернським земським гласним. Учений глибоко переймався життям українського села, внаслідок чого з'явилася його ґрунтовна праця з питань аграрної реформи "Земельная реформа. Очерк движения в пользу земельной реформы и практические выводы" (1905). Учений аналізує проект земельних реформ починаючи від кінця XVIII ст. з точки зору їх відповідності інтересам основної маси землеробів — дрібних фермерів і селянства. Він наголосив на нереальності марксистських уявлень, підкреслив факт стійкості трудового селянського господарства, вважав необхідним здійснити земельну реформу в інтересах землеробів. Під час перебування в Україні М. Туган-Барановський пише працю "Теоретические основы марксизма" (1905), в якій переконливо довів не тільки неспроможність вихідної теоретичної бази марксизму, а й обмеженість його філософсько-соціологічних засад. Учений довів ненауковість усієї теоретичної системи К. Маркса, "наріжним каменем" якої є внутрішньо суперечливе поняття "абсолютної трудової цінності". У 1905 p. M. Туган-Барановський повертається до С.-Петербурга і продовжує викладацьку роботу в університеті на посаді приват-доцента, оскільки заборону на таку діяльність з нього було знято. І він поринає у вир подій та проблем, що хвилювали в той час суспільство. Учений бере участь у підготовці кількох видань, зокрема в редагуванні збірника "Новые идеи в экономике". У 1909 p. він створив та очолив журнал "Вестник кооперации", який вважався одним з найкращих економічних видань не тільки в Російській імперії, а й за кордоном. У цей час М. Туган-Барановський видає свою знамениту працю "Основы политической экономии" (1909). Цей підручник був одним з найкращих на той час в Росії та Україні. Високої оцінки заслуговують економічні теорії М. Туган-Барановського з історії й теорії політичної економії соціалізму в працях "Нариси з новітньої історії політичної економії і соціалізму" (1903), "У пошуках нового світу. Соціалістичні общини нашого часу" (1913), "Соціалізм, як позитивне вчення" (1918). М. Туган-Барановський докладно розробив теорію кооперації в її розвитку як одного з гарантів досягнення соціальної справедливості. Свої ідеї про кооперацію він узагальнив у праці "Соціальні основи кооперації" (1916). Лютневу революцію 1917 року вчений зустрів з великою надією на ті можливості демократизації суспільства, які відкривалися після неї. Він видає кілька праць, серед них "Бумажные деньги и металл" (1917), в якій розробляє моделі монетарної системи, що передбачала заміну грошей на золотій основі на паперові й відкривала шлях здійсненню державної антиінфляційної монетарної політики. Останні роки свого життя М. Туган-Барановський перебував здебільшого в Україні, куди приїхав влітку 1917 p., захоплений ідеєю національного й державного її відродження. Саме в цей час утворена навесні 1917 р. Центральна Рада перетворюється на всеукраїнський парламент, а його Генеральний секретаріат стає першим виконавчим урядом України. У ньому пост генерального секретаря (міністра) фінансів обійняв М. Туган-Барановський і виконував ці обов'язки до початку 1918 р. У складних умовах німецької окупації, зміни урядів та їх політики, хаосу й розрухи, страшних років громадянської війни М. Туган-Барановський бере активну участь у створенні Української Академії наук, очолює в її складі соціально-економічне відділення та Інститут економічної кон'юнктури. Його обирають академіком за спеціальністю теоретична економія. В цей останній період свого життя він працює на посаді професора державного Українського університету, а також деканом його юридичного факультету. У січні 1919 p. M. ТуганБарановський був призначений радником української дипломатичної місії у Франції, однак дорогою до Парижа 22 січня 1919 р. Михайло Іванович помер. На сторінках дітища вченого, журналу "Українська кооперація", у некролозі зазначалося: "Один з найвидатніших економістів в Європі, ім'я якого користувалось заслуженим визнанням в цілому науковому світі, М. ТуганБарановський рішуче і впевнено приєднався до українського національного руху і йому отдав свої багаті здібності, свій великий науковий досвід...". Праці М. І. Туган-Барановського відкривали для України перспективу звільнитися від колоніального поневолення, створити власну державу з потужною економікою і культурою.
Кам’янець-Подільська міська ЦБС Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему:
«Промені крізь віки» 170 років від дня народження Івана Павловича Пулюя (1845-1919)
Народився Іван Павлович Пулюй в Гримайлові на Тернопільщині в релігійній греко-католицькій родині. З відзнакою закінчив Тернопільську класичну гімназію. 1864 р. вступає на теологічний факультет Віденського університету. Одночасно відвідує лекції з математики, фізики та астрономії. По закінченні курсу богослов’я замість сану священика обирає звання студента філософського факультету Віденського університету. Після закінчення навчання — асистент кафедри експериментальної фізики цього університету, згодом — асистент-викладач кафедри фізики, механіки та математики Військово-морської академії у м. Фіуме (тепер Рієка в Хорватії). 1875 р. в Страсбурзькому університеті вивчає електротехніку, з відзнакою захищає дисертацію і здобуває ступінь доктора філософії цього ж університету (спеціалізація з фізики). Здобув звання приват-доцента Віденського університету. Обіймав посади технічного директора електротехнічного бюро у Відні, професора експериментальної та технічної фізики у Німецькій вищій технічній школі (м. Прага). 1902 р. — перший декан першого в Європі електротехнічного факультету. Цісар Франц-Йосиф іменував Івана Пулюя Радником Двору, нагородив Лицарським Хрестом. Помер І. П. Пулюй 31 січня 1918 р. у Празі. Після закінчення курсу богослов’я Івана Пулюя чекав вигідний сан священика. Цього так хотіли і його батьки-хлібороби, які сповідували грекокатолицьку віру. Іван Пулюй вибрав іншу життєву дорогу — поглиблено вивчає фізику та електротехніку. Саме ці знання підняли його на вершину світової слави. Як не прикро, але в Україні ім’я Пулюя донедавна багатьом було невідоме. Тільки із здобуттям незалежності про нього заговорили, його наукові здобутки стають надбанням нації. Вчені особливо відзначають праці Івана Пулюя в галузі молекулярної фізики — дані про коефіцієнти внутрішнього тертя та дифузії газів і пари є вихідними, коли обчислюють такі мікроскопічні величини, як середня довжина вільного пробігу молекул, їх кількість в одній граммолекулі тощо. В галузі електротехніки Іван Пулюй удосконалив технологію виготовлення розжарювальних ниток для освітлювальних ламп, першим дослідив неонове світло. Ряд промислово розвинених країн Європи запатентували запропоновану Іваном Пулюєм конструкцію телефонних станцій та абонентських апаратів, зокрема застосування розподільчого трансформатора. З участю земляка запущено ряд електростанцій на постійному струмі в Австро-Угорщині, а також першу в Європі на змінному струмі. Досі залишається спірним питання про відкриття рентгенівських променів. Якщо Рентгена знає нині весь світ, то ім’я Івана Пулюя тільки здобуває обшири. На думку науковців, внесок Рентгена у дослідження Х-променів є явно завищеним. Рентген надавав значення тільки фактам, а не їх поясненню. Як не дивно, певний час він заперечував вивчення механізму явищ, у тому числі й нововідкритих променів. Іван Пулюй досліджував мікроскопічні процеси (на атомномолекулярному рівні). П. С. Кудрявцев в "Истории физики" пише: "Невдала гіпотеза Рентгена була разом з тим свідченням хибності його теоретичного мислення, схильного до однобічного емпіризму. Тонкий і вмілий експериментатор, Рентген не виявив нахилу до пошуків нового, як не парадоксально це звучить стосовно автора одного з найбільших у житті фізики нових відкриттів". Дослідники наукових здобутків Івана Пулюя стверджують, що вже через півтора місяця від першого повідомлення Рентгена і до появи його другої статті Пулюй подає другу ґрунтовну працю, присвячену вивченню Х-променів, яка містить значно глибші порівняно з Рентгеном результати про природу та механізми виникнення цих променів. Пулюєві рентгенограми мали вищу якість, ніж Рентгенові, тривалий час лишалися неперевершеними за технікою виконання. Пулюй зробив перший знімок повного людського скелета. На думку Ю. Гривняка, Рентген був знайомий з Пулюєм під час роботи в лабораторії Кундта і провадив досліди з катодними трубками під впливом Пулюя. Чи не тут бере початок "випадкове" відкриття? Гельмут Лінднер у книзі "Картини сучасної фізики" відзначає, що шлях, яким Рентген прийшов до свого відкриття, є загадковим. Дослідники життя та діяльності Рентгена не залишили поза увагою і такий факт, пов’язаний з відкриттям Х-променів: працюючи в лабораторії, він перебував у повній ізоляції від зовнішнього світу, записи про свої спостереження тримав у таємниці і заповідав спалити зразу після смерті. Що було й зроблено. Посилаючись на досліди своїх попередників у галузі газорозрядних процесів, Рентген ніколи не згадував Пулюя чи його трубки, хоч вони у той час були добре відомі серед науковців. На дослідників діяльності Івана Пулюя ще чекають нові знахідки. Та вже й нині їх достатньо, щоб вважати Івана Пулюя основоположником науки про рентгенівські промені аж ніяк не меншою мірою, ніж Рентгена. Але не тільки науковими дослідженнями вичерпується талант Івана Пулюя. Науково-популярні книги "Непропаща сила", "Нові і перемінні звізди" глибоко філософські, в них формується мета наукового пізнання як відкриття законів природи за допомогою досліду. Велична постать Івана Пулюя і на громадській ниві — "…ти був людиною сильних переконань і гостро викарбуваною особистістю, але також людиною, що знала, як дотримуватися вірності народові, з якого ти вийшов, і немає більшої вірності, ніж вірність власному народові", — говорив про нашого земляка ректор Празької політехніки. І не випадково. Ще гімназистом Пулюй засновує молодіжний гурток для вивчення і популяризації української історії та літератури. У студентські роки перекладає українською мовою підручник геометрії, пізніше виступає за створення українського університету у Львові, друкує статті на захист української мови. В роки першої світової війни виступає за відродження української державності. За свідченням очевидців, Іван Пулюй знав 15 мов, у тому числі давні — грецьку і гебрейську. Саме таку людину шукав Пантелеймон Куліш для перекладу Біблії. Творча співпраця тривала понад двадцять років. Переклад Нового Завіту було закінчено 1871 року. Остаточну редакцію, кінцеву коректуру Іван Пулюй завершив через вісім років, а ще через два роки книга побачила світ. "Тяжко було б подумати, — писала Пулюєві Ганна Барвінок, — що чоловік бився 50 літ і так і слід його почез без Вашої підмоги великої. Казав один дуже освічений науковий чоловік: "Не було б Куліша, не було б і Біблії". А я тепер скажу: "Не було б Пулюя, не було б Біблії". Так у нас рідкі блюстителі добра і честі другого. Тисячу раз Вам спасибі". Життя Івана Пулюя пройшло в основному за межами України. Але помислами і добрими справами він залишався серед свого народу, співпереживав за його долю, підносив його велич.
Кам’янець-Подільська МЦБС Методико-бібліографічний відділ
Шорт-лист на тему:
«Козацький літописець» /345 років від дня народження Самійла Величка/ Величко Самійло Васильович (бл. 1670, Полтавська обл. – після 1728) – український козацькостаршинський літописець. Народився у козацькій родині. Його батько, козак Василь Величко, належав до першої сотні Полтавського полку, був людиною грамотною, мудрою й шанованою, мав велику книгарню. Успішно склавши іспити Самійло став спудеєм одного з найавторитетніших у Європі навчальних закладів — Києво-Могилянської колегії, де оволодів латинською, німецькою та польською мовами. Вчився у колегії перед 1690, бо з цього року, після успішного закінчення навчання, Самійла Величка скерували на посаду канцеляриста до генерального військового писаря Василя Кочубея. Був його дворянином, тобто служив «в усіляких домашніх справах», а найбільше писарем. В. Кочубей використовував Величка також для особливих доручень, включаючи його «у найпотрібніші і секретні на той час військові справи», навіть ті, що йшли до царя, і циферні (зашифровані) до господарів Волоського і Мунтянського. Через Величка проходила й та кореспонденція, про яку І. Мазепа не знав. У такому статусі прослужив 15 років. На початку 1705 уведений до Генеральної Військової Канцелярії, де пробув старшим канцеляристом близько чотирьох років, до падіння В. Кочубея. Брав участь у походах, зокрема через Правобережну Україну з помічним військом на допомогу полякам. Очевидно, і в Генеральному війську, і в канцелярії виконував особливі (секретні) доручення, залучався до посольств гетьмана І. Мазепи.Наприкінці 1708 заарештований і ув'язнений як людина близька до В. Кочубея. Провів кілька років у неволі в Чернігівському краї. Припускають, що з ув'язнення вийшов 1715 за сприяння сина В. Кочубея, котрий користувався милістю Петра І, оскільки доводився нащадком ворога гетьмана Мазепи. Після звільнення проживав у маєтностях Кочубея — в Жуках і Диканьці, що на Полтавщині, де переважно навчав дітей грамоті. Саме в Жуках Кочубей розпочав писати відомий історичний твір, присвячений подіям середини ХVІІ — початку ХVІІІ ст. Працюючи над цим історичним дослідженням, автор не лише дослідив документи Генеральної військової канцелярії, ознайомився з козацькими літописами, а й вивчив праці зарубіжних авторів: Александра Гваньїні, Михайла Кромера, Станіслава Окольського, Самуїла Твардовського та ін. Автор також цитує "Синопсис", твори Іоаникія Галятовського, Дмитра Туптала, Симеона Полоцького, Варлама Ясинського, Лазаря Барановича.На службу Самійло Величко вже не повернувся. Спочатку оселився у Диканьці, пізніше перебрався до рідної домівки – у Жуки. Літописець учителював, займався літературною діяльністю. Чимало відомостей черпав із великої колекції книг і манускриптів, що її збирав упродовж усього життя. До неї входили історичні хроніки, літописи, оригінальні документи, художні твори. Все це Самійло Величко використовував, працюючи над літописом.Багаторічне розумове та фізичне напруження позначилися на здоров'ї літописця. Він осліп. Потому диктував нові сторінки свого літопису найнятим писарчукам.Останні роки життя провів у селі Жуки. Тут помер і похований.На жаль, могила Самійла Величка до нашого часу не збереглася. Та в центрі Жуків, на узвишші, поруч із каплицею Покрови Пресвятої Богородиці й курганом пам'яті, встановлено гранітну брилу, яка символізує останнє пристанище славного історика козаччини. Самійло Величко — автор наймонументальнішого 4-томного козацького літопису, опублікованого в Києві більш як через 100 років після смерті автора. (1848—1849). Працюючи над літописом, він використав багато національних та іноземних історичних джерел і дав глибокий аналіз подій і фактів козацької історії за період 1647—1700 рр. У літописі автор розглядає, починаючи з часів Київської Русі, етнічно-історичні поняття «український народ» і «Українська держава» як самостійні суспільно-політичні структури, що історично склалися й мають далі розвиватися власним шляхом. Історію України він подає на широкому тлі політичного життя Польщі, Росії, Туреччини, Криму, Молдавії, Швеції, Угорщини та інших держав.Літопис сповнений державницьких поглядів, козацьких волелюбних ідей, гарячого національного патріотизму. С. Величко наголошує, що український народ – «істинний, простодушний і щиросердечний», має великі культурні традиції. Він постійно нагадує, що «вся по обоїх сторонах Дніпра сущая Малая Росія, от древніх і старовічних времен бисть Отчизною козацкою», як її охрестив «рівноапостольний князь Володимир». Державним і суспільно-політичним ідеалом С. Величка були порядки, заведені в козацькій державі Б. Хмельницьким, а також ті відносини, що історично склалися на Запорозькій Січі.Стиль літопису бароковий, героїчний, піднесений, іноді ораторський, часто строкатий, виграє яскравими барвами. Написаний книжною українською мовою початку XVIII ст., твір Самійла Величка не має собі рівних у тогочасній вітчизняній культурі. До текту додано чимало універсалів, листів, договорів та ін. історичних матеріалів.Літопис Величка написаний українською літературною мовою XVIII століття з елементами народної мови. Повний текст його не зберігся. Літопис є одним з найголовніших і найвірогідніших творів української історіографії 2-ї половини 17 — початку 18 століття.