Григорій Козлов. Замах на мистецтво (2018) by Микола Ковальчук

Григорій Козлов

ЗАМАХ НА МИСТЕЦТВО АР Т - Д Е ТЕК ТИВ

Переклад із російської Сашка Ушкалова

→

УДК 821.161.2’06 - 312.4 К59 Козлов Григорій. Замах на мистецтво: арт-детектив / Пер. із рос. С. Ушкалова. Київ : ArtHuss, 2018. 336 с. Серія UkrainianArtBook. Перекладено за виданням: Григорий Козлов. Покушение на Искусство. Москва : Слово / Slovo, 2009. 560 c.

Думаєте, мистецтво святе? Аж ніяк — у ньому, як і в житті, є кров, піт, сльози та скандали. Однак історія мистецтва воліє про це мовчати, зазвичай фокусуючись на законах естетики. Ця книга — чудова спроба пролити світло на таємниці мистецтва, де діє безліч інших чинників — від політичних до фінансових. Чому «Мона Ліза» стала суперзіркою? Кому було вигідно зробити з Ван Ґоґа геніального безумця? Як крадуть твори і як їх підроблюють? Про все це й про багато іншого ви дізнаєтесь із одинадцяти «справ» цього направду фундаментального і водночас захопливого арт-детективу.

❧ Усі права захищено, жодну частину цього видання не можна відтворювати, зберігати в пошуковій системі або передавати в будь-якій формі та будь-якими засобами: електронними, механічними, фотокопіювальними чи іншими — без попереднього письмового дозволу власників авторських прав.

ISBN 978-617-7518-47-0

Зміст

Справа № 0

Вступ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 5

Справа № 1

Джоконда. Як стати суперзіркою . . . . . . . . . . . . . . . . 7

Справа № 2

Картина картин. Доля Ґентського вівтаря . . . . . . 35

Справа № 3

Супермузеї для супервлади . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 67

Справа № 4

Фальшивка ціною в життя . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 111

Справа № 5

Міф про Ван Ґоґа . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 137

Справа № 6

Справа Ротка . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 181

Справа № 7

Крадіжка століття. Пограбування музею Ізабелли Ґарднер . . . . . . . . 207

Справа № 8

Як продавали мистецтво з радянських музеїв . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 235

Справа № 9

Валіза, диван і «Лазня» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 275

Справа № 10 Експерти проти підроблювачів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 303 Справа № 11 Вандалізм у мистецтві . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 321

↑↑Р. Раушенберґ. Стертий Де Кунінґ. 1953 рік.

Справа № 0 Вступ Більшість людей гадають, що картина, як тільки вийде з майстерні художника, одразу займає місце на музейній стіні й потім ніколи його не покидає; нам лишається хіба що шанобливо слухати всезнаючого мистецтвознавця-жерця, який править службу в музеї-храмі, й вірити у Святе Мистецтво. Ця книга про те, що мистецтво не святе. Велике, трагічне, геніальне — та аж ніяк не святе. Тому що мистецтво — це життя, у якому є і кров, і піт, і сльози, скандали й драми. Кожен визначний твір, як і людина, має свою долю. І часом перипетії їхніх доль нагадують зухвало закручений сюжет авантюрного роману: картини, скульптури, ікони викрадають і знаходять, їх «убивають» і рятують, вони стають національними реліквіями й об’єктами політичних спекуляцій. Традиційна, відкрита для всіх історія мистец тва рідко коли опускається до таких вульгарних сюжетів. У цій книзі зроблено спробу розповісти про таємну історію мистецтва — відому професіоналам, але приховану від широкого загалу. Світ мистецтва розглянуто як складний організм, що живе не лише за законами естетики. Тут працюють особливі фінансові, політичні й соціальні механіз ми. Чому саме «Мона Ліза» перемогла в чемпіонських перегонах інші шедеври й стала суперзіркою? Кому знадобилося створювати міф про Ван Ґоґа, де великого голландця показано геніальним безумцем? І хіба не важливо знати секрети ремісницької «кухні» підроблювача, крадія від мистецтва й арт-детектива, який бореться з ними? Про все це й буде мова в книзі.

↑↑Картину, відому в усьому світі як Джоконда, або Мона Ліза, написано на тополевій дошці розміром 77×53 см². Інвентарний номер Лувру 779. Щороку побачити її приходять 5,5 мільйона людей, а карикатури та наслідування неможливо порахувати.

Справа № 1 Джоконда Як стати суперзіркою Про загадки «Джоконди» списано гори паперу. Мистецтво знавці, журналісти й просто ентузіасти десятиліттями сперечаються про те, що означає усмішка Мони Лізи, чи не підробка висить у Луврі й кого взагалі зобразив на портреті Леонардо. Бестселер Дена Брауна «Код да Вінчі», у якому на куленепробивному склі, що закриває «Джоконду», з’являється таємничий напис: «Настільки темна облуда людини», довів прагнення зламати шифри картини до манії. Та от про головну загадку славнозвісного портрета Леонардо мало хто замислюється. Як вийшло, що саме «Джоконда» виграла «чемпіонат світу» серед усіх творів мистецтва? Спробуйте зробити неможливе: забудьте про те, що «Джоконда» — картина картин. Що ви бачите перед собою? Невеликий за розмірами портрет не дуже красивої, не надто молодої й скромно вбраної жінки. Чому ж вона потіснила на п’єдесталі пошани таких сильних конкуренток, як Нефертіті, Сікстинська Мадонна Рафаеля або Венера Веласкеса? Щоби відповісти на це запитання, мало знати віхи переможного шляху Мони Лізи до світової слави. Значно важливіше збагнути не «як це було», а «чому це сталося». Інакше кажучи, розібратися в механізмі слави суперзірки. Слава нагадує кола на воді: спочатку сплеск від упалого каменя, потім перше «вузьке коло», потім ширше, ще й іще, доки хвиля не вдариться об берег або не зійде нанівець на водній гладіні. Наріжний камінь слави «Джоконди» — геній Леонардо да Вінчі. З нічого не буває нічого: нездарну мазанину не допоможе розкрутити жоден «піар». А «Джоконда» — візитна картка великого флорентійця.

↑↑Скупість жес тів, скромність убрання й прикрас вирізняють Джоконду серед інших «зірок».

Справа № 1

У колі першому. Художники й критики

↑↑Завдяки авто портрету з Турина Леонардо зали шився в пам’яті нащадків не красенем і чепу руном, а мудрим старцем.

Щоправда, ні дати, ні імені моделі, ні свого підпису Леонардо на портреті не залишив. Не збереглося жодного ескі зу в альбомах художника, жодного слова про «Джоконду» в його щоденниках. Та сумнівів у авторстві Леонардо немає: якість портрета говорить сама за себе. Картина новаторська, але не тому, що в ній особливі відкриття, — усі досягнення Високого Відродження тут зведено воєдино й доведено до найвищого рівня. Тут і комбінація пейзажу з портретом, і повернута поза — «контрапост», і погляд прямо на глядача, і пірамідальна композиція. Згадайте, як курортний фотограф умощує відпускників на тлі задника з намальованою горою Ай-Петрі. «Закиньте ногу на ногу, складіть руки на животі, корпус поверніть на три чверті й дивіться прямо в камеру доки не „вилетить пташка“». Уперше все це п’ятсот років тому проробив Леонардо да Вінчі зі своєю моделлю. А ще — техніка. Живопис щонайтоншими шарами, кожен із яких накладався лише після того, як висохне попередній. Манера «сфумато» (італійською «що зникає, як дим»), коли художник домагається обрису предметів, що ніби тане, воскрешаючи фарбами гру світла й тіні. Майстерність великого Леонардо, а не вигадані ребуси, що їх розгадують джокондомани всього світу, і є найголовнішою цінністю «Джоконди». Але дотепер найцікавішим є те, що «вгледіли» в «Моні Лізі» багато хто, — а саме начебто сховане в шарах фарб таємне послання. Щось на кшталт вивернутого навиворіт автопортрета Леонардо. Така вже природа людини — вдивлятися в картинку та вишукувати в ній зображення. Пам’ятаю, якого галасу наробив років двадцять тому лист одного дивака у ЦК КПРС. Він «побачив» у картині Саврасова «Граки прилетіли» зашифровану історію Росії в XX столітті. У гіллі дерев йому ввижались і профіль Троцького, і дата початку Другої світової війни. Маячня — але справа дійшла до того, що це «відкриття» було поставлено на експертизу вченої ради Третьяковської галереї.

Джоконда. Як стати суперзіркою

На початку XVI століття жодних ребусів у «Джоконді» ніхто не шукав. Народження її, на відміну від більшості зірок живопису, взагалі відбулося непомітно. Завершення «Ґентського вівтаря» Ван Ейка або «Маеста» Дуччо, наприклад, Ґент і Сієна відповідно святкували кілька днів. Точну дату створення «Джоконди» науковці, хоч як стараються, не можуть визначити дотепер. Десь між 1503-м і 1506-м. Отож п’ятсотліття «Мони Лізи» світ святкував «за наукою» цілих три роки. Леонардо чомусь не віддав портрет замовникові й возив його із собою до самої смерті. Однак самітницею «Мона Ліза» не була. «Джоконда» дуже рано пройшла «тест на славу» в тих, без кого жодній картині слави не досягти: у художників. Саме вони були її першими шанувальниками. Щоби стати зіркою, спершу треба переконати професіоналів у тому, що ти маєш на це право. На живопис XVI століття «Джоконда» справила величезний вплив. Великий Рафаель, наприклад, просто «захворів» на портрет Леонардо. Риси Мони Лізи ми вгадуємо й у його малюнку флорентійки, і в «Пані з єдинорогом», і навіть у чоловічому портреті — у «Бальдасарі Кастильйоне». Леонардо вдалося створити ідеальний «наочний посібник» для художників, щось на кшталт каталогу новинок. Копіюючи «Мону Лізу», вони відкривали для себе секрети живопису.

↑↑За Моною Лізою — таємни чий світ скель та озер. Тло картини «читається» згори вниз, як килим.

←←Художник Еме Паже в 1845 році написав картину Рафаель у майстерні Леонардо, де вперше пока зав процес ство рення Джоконди.

↓↓У Пані з єдино рогом із римської галереї Борґезе Рафаель викори став композицію Джоконди, але пе ревантажив кар тину деталями. ↘↘Невідомий іспанський ху дожник копіює Джоконду, а для «енергетики» додає червоний колір. XVI сто ліття. Прадо, Мадрид.

Справа № 1

Джорджо Вазарі, художник і перший у світі мистецтво знавець, «перелив» славу «Джоконди» в слово. Автор бестселера «Життєписи найславетніших художників, скульпторів і архітекторів» написав: «Леонардо взявся виконати для Франческо дель Джокондо портрет його дружини Мони Лізи… Це зображення давало можливість кожному, хто прагнув збагнути, до якої міри мистецтво здатне наслідувати природу, легко в цьому пересвідчитися, тому що тут було передано всі найдрібніші деталі, які лиш доступні тонкощам живопису… Портрет здавався чимось скоріше бо жественним, ніж людським, і вважався чудовим твором, бо саме життя не могло бути інакшим». Дуже важливо, що цю оцінку він дав картині, яку жодного разу не бачив на власні очі, таким чином лише висловлюючи загальну думку цеху художників. Вердикт Вазарі на віки визначив високу репутацію «Джоконди» серед професіоналів. До того ж авторові «Життєписів…» майбутня суперзірка зобов’язана вдалим «сценічним ім’ям» — Мона Ліза Джоконда. Адже, крім повідомлення Вазарі, немає жодного доказу, що на портреті зображено дружину торговця шовком із Флоренції. Навпаки, усе цьому суперечить. Леонардо був

Джоконда. Як стати суперзіркою

у зеніті слави, за ним буквально бігали юрби коронованих замовників. І з якого дива йому було писати портрет нічим не видатної дружини якогось крамарчука середньої руки? Перше достовірне повідомлення про славнозвісну картину належить секретареві кардинала Араґонського Антоніо де Беатису. Але в ньому ні слова немає про Мону Лізу Джоконду. Де Беатис відвідав майстерню Леонардо незадовго до смерті художника й записав у щоденнику, що бачив «портрет флорентійської пані, зроблений із натури на прохання Джуліано Медичі». До герцога Джуліано Мона Ліза Джоконда не мала жодного стосунку. Пізніше науков ці дібрали кілька кандидаток на роль моделі Леонардо. Найбільше шансів мала перша «емансипе» Європи, герцогиня Мантуї Ізабелла д’Есте, з якою Леонардо дружив і лис тувався. Дивлячись на її леонардівський олівцевий портрет, можна вловити схожість зі славнозвісною картиною з Лув ру. Але ні Ізабеллу д’Есте, ні жодну іншу блискучу аристократку публіка «не визнала». З легкої руки Вазарі більшість людей переконані, що на портреті Леонардо — Мона Ліза, дружина Франческо дель Джокондо. Звідси й друга назва картини — «Джоконда». Справжня Мона Ліза шістнадцятилітньою вийшла заміж — з волі батьків, заради грошей — за набагато старшого за неї вдівця, який уже поховав на той час двох дружин, і прожила з ним нудне життя без радощів і любові.

↑↑Ізабеллу д’Есте, а не Лізу Джерар діні багато хто вважає моделлю Джоконди. Ма люнок Леонардо, Лувр.

←←На картині Чезаре Маккарі Джоконда всміха ється, слухаючи музику. 1863 рік, Інститут образо творчих мистецтв, Сієна.

Справа № 1

У колі другому. Королі

↓↓Король Фран циск I, патрон Леонардо та перший «власник» Джоконди, на портреті Жана Клуе 1505 року. Лувр. ↘↘Оголена Джоконда з музею Конде в Шантильї. 1513 рік. Можливо, копія зі втраче ного оригіналу Леонардо.

Щоби вирватися з «вузького кола» визнання — визнання від художників, — творові мистецтва необхідно завоювати колекціонерів. А головними колекціонерами в XVI столітті були королі. Першим місцем, де не самі лише художники побачили «Джоконду», стала лазня. Але не проста, а королівська. Лазня Франциска I, не тільки великого політика, але й видатного поціновувача мистецтва. Наприкінці життя Леонардо отримав притулок у французького монарха, який став для нього ідеальним покровителем. Король подарував художникові будинок біля свого замку в Амбуазі. Тут геніальний флорентієць і помер. За легендою, перед смертю він продав Францискові «Джоконду» за 4000 золотих монет — величезну на ті часи суму. Король виставив картину в своїй лазні в замку Фонтенбло не тому, що не зрозумів, який шедевр йому дістався, а якраз навпаки. Лазня у Фонтенбло була найважливішим місцем у Франції. Там Франциск не лише розважався з коханками, але й вирішував державні питання та приймав послів. Крім еротичних фресок і скульптур, її прикрашали улюблені картини Франциска, а він віддавав перевагу

Джоконда. Як стати суперзіркою

всьому світлому й радісному. У такій компанії й опинилася «Мона Ліза». Італійською «ля Джоконда» означає «весела, грайлива жінка». Такою і вважали її Франциск та його придворні. Не випадково саме в цей час з’явилися перші картини з оголеною Моною Лізою. Набожні католики хрестилися, бачачи «веселу, грайливу жінку», багато хто вважав її відьмою. В історії з лазнею Франциска рано виявився неймовірний талан «Мони Лізи». Містичним чином вона завжди опинялася в належному місці й у належний час. Ніби на небесах працювала якась маркетингова фірма, що заздале гідь прораховувала кон’юнктуру «ринку слави» й спрямовувала долю шедевра Леонардо. Два століття «Мона Ліза» «мандрувала» королівськими палацами: після Фонтенбло — Лувр, Версаль, потім Тюїльрі. Картина сильно потемніла, унаслідок невдалих реставрацій зникли брови Джоконди й дві колони на лоджії за її спиною. Коли б можна було описати всі «таємниці французького двору», що їх бачили очі Мони Лізи, то книги Олександра Дюма здалися б нудними підручниками з історії. До речі, був момент, коли «Джоконду» ледь не купив у французької корони герцог Бекінґем, той самий, із історії з підвісками. «Джоконда» призначалася для найкращого

↙↙Оголена Джо конда — один із найулюбленіших мотивів художни ків кінця XVI сто ліття. Зібрання Спенсер, Англія, Нортгемптон. ↓↓Художник XVII століття замість скель на писав за оголеною Джокондою квіти й додав веселості до її посмішки. Карраре, Берґамо.

Справа № 1

в світі на той час зібрання картин — галереї англійського короля Карла I. Людовик XIII був байдужий до мистецтва, але угода не відбулася. Кардинал Ришельє відрадив короля продавати «Джоконду» англійцям. Можливо, він сам зазіхав на картину, бо був видатним колекціонером. Хоч би там як було — цей епізод став першою вершиною в історії популярності Мони Лізи. Однак у XVIII столітті щастя відвернулося від Джоконди. Вона так не вписувалася в моду на ідеальних красунь класицизму й фривольних пастушок рококо, що королі-колек ціонери збайдужіли до неї. Її перевели в покої міністрів. Потім вона спускалася драбиною придворної ієрархії дедалі нижче, аж поки не опинилася в одному з темних закутків Версалю. Там її бачили лише дрібні чиновники та прибиральниці. Про Джоконду зовсім забули, і коли в 1750 році представникам паризького вищого світу було показано 100 найкращих картин із колекції короля, «Мони Лізи» серед них не було. Усе змінила Велика французька революція. Разом із іншими картинами «Джоконду» конфіскували для першого у світі публічного музею в Луврі. І тут з’ясувалося, що художники, на відміну від королів, ніколи не розчаровувалися в шедеврі Леонардо. Фраґонар, член комісії Конвенту, →→Для Мони Лізи не було жодних секретів у ін тимному житті Наполеона, а той італійку, по суті, навіть не бачив. Імпера тор був дальтоні ком і не розрізняв синій і зелений кольори. Картина неві домого худож ника початку XIX століття.

Джоконда. Як стати суперзіркою

колишній королівський улюбленець і майстер фривольних сцен, зумів належно оцінити «Мону Лізу» — і розпорядився вписати її до переліку найцінніших картин музею. У 1800 році перший консул Французької республіки ге нерал Бонапарт прикрасив нею свою спальню в палаці Тю їльрі. Спальня Наполеона виявилася для «Джоконди» таким самим трампліном до слави, як колись лазня Франциска. Наполеон нічого не тямив у живописі, але високо цінував Леонардо. Щоправда, не як художника, а як генія-універсала — схожого на себе. До того ж він довіряв професіоналам. Коли вже Фраґонар сказав, що «Джоконда» великий твір, значить, так воно і є. Три роки Мона Ліза оберігала сон великого корсиканця. Коли став імператором, Наполеон повернув картину в музей у Луврі, який назвав своїм ім’ям. «Джоконді» знадобилося триста років на те, щоб остаточно завоювати славу у «вузьких колах» професіоналів — художників та колекціонерів.

↓↓За Наполеона глядачі Лувру лише «придив лялися» до Джоконди. Луї-Леопольд Бойлі. Публіка в Луврі. 1808 рік.

Справа № 1

У колі третьому. Інтелігенція

↑↑Сто років Вознесіння Діви Марії Мурильйо було головною зіркою Лувру, але у XX столітті це полот но вийшло з моди.

→→В епоху романтизму Мона Ліза стала героїнею поетів. Франсуа Біярд. Лувр у 1847 році.

Нарешті «Джоконду» змогли побачити не тільки художники й королі, але й усі охочі. І, найважливіше, побачити в найкращому музеї світу, поруч із іншими шедеврами. Як правильно сказав письменник і колишній міністр культури Франції Андре Мальро, «музеї не просто показують шедеври, вони їх роблять». Можливо, якби в центрі світового мистецтва, у Луврі, опинився будь-який інший із чотирьох жіночих портретів Леонардо, наприклад, «Пані з горностаєм» (Чечилія Ґаллерані), суперзірку звали б не Мона Ліза, а Мона Чечилія. Умови для прориву Леонардової «Джоконди» в наступне коло слави було створено ідеальні, але посісти перше місце не те що у світі, а хоча б у Луврі «Моні Лізі» вдалося не відразу. Буржуазний смак першої половини XIX століття віддавав перевагу ефектним красуням Рафаеля й Мурильйо. «Свята родина» Рафаеля, наприклад, за описом музею оцінювалася в 10 разів дорожче, ніж «Джоконда», а «примадонною» Лувру була солодкава картина Мурильйо «Вознесіння Діви Марії», яку тепер ніхто не пам’ятає. (Спад зацікавленості нею був такий сильний, що в 30-х роках XX століття французи погодилися повернути «Вознесіння» до Іспанії, у музей Прадо.)

Джоконда. Як стати суперзіркою

Лише 1833 року «Мона Ліза» з’явилася на одній із численних картин, що зображували експозицію Лувру. «Помітив» шедевр Леонардо американський художник і винахідник телеграфної азбуки Семюел Морзе. Геніальний творець морзянки перший угледів у Джоконді майбутню улюбленицю широкої публіки. Але вирішальну роль у сходженні Джоконди на черговий щабель слави відіграли не художники, а письменники-романтики. До них усі вважали Moну Лізу лише грайливою, веселою італійською красунею. Тим часом романтики знайшли в ній ідеал фатальної жінки, створений найвеличнішим генієм усіх часів і народів Леонардо да Вінчі, якому вони поклонялися. Ці ідеї визріли в славнозвісному кварталі поетів, паризькому Латинському кварталі, у палких суперечках про мистецтво, що їх провадили в дешевих ресторанчиках і кав’ярнях молоді художники й літератори. А потім ці ідеї розійшлися по всьому світу. Англієць Волтер Патер писав у своєму есе про Джоконду, що надихнув Оскара Вайльда на створення «Портрета Доріана Ґрея»: «Ця краса, до якої прагне зболена душа, увесь досвід світу зібрано тут і втілено у форму жінки… Тваринний початок у ставленні до життя в Стародавній Греції, пристрасність світу, гріхи Борджіа… Вона старіша за скелі, серед яких сидить, мов вампір; вона вмирала безліч разів і пізнала таємниці смерті; вона поринала в глибини морів і подорожувала за коштовним камінням зі східними купцями, як Леда; була матір’ю Єлени Прекрасної і, як свята Анна, — матір’ю Марії; і все це було для неї не більше ніж звуком ліри й флейти…» ←←У середині XIX століття Мона Ліза посіла почесне місце між Тиціаном і Корреджо у Квадратному салоні Лувру.

↑↑Поет Теофіль Ґотьє, який на писав вірші для майже п’ятисот популярних романсів, оспі вував любов до фатальної жінки.

Справа № 1

А в 1855 році славнозвісний автор лібрето до балету «Жи зель» поет Теофіль Ґотьє зробив головне — він вигадав загадкову усмішку Джоконди. До нього ніхто не бачив у ній жодної таємниці. Вазарі, наприклад, назвав усмішку Мони Лізи лише «приємною». Ґотьє подав усмішку Джоконди як головну зброю жінки-вамп, у яку небезпечно закохуватися, але не закохатися не можна: «Джоконда! Це слово вмить викликає в пам’яті сфінкса краси, який так загадково всміхається з картини Леонардо… Небезпечно потрапити під чари цієї примари… Її усмішка обіцяє незнані насолоди, вона так божественно іронічна… Якби Дон Жуан зустрів Джоконду, він би впізнав у ній усі три тисячі жінок зі свого списку…» До речі, в особистому житті герой романтичних салонів Ґотьє був типовим підніжком своєї коханки, балерини Карлотти Ґризі. Після Ґотьє загадкова усмішка перетворилася для пуб ліки на головну чесноту Джоконди й затьмарила навіть авторство самого Леонардо. Емансипе на кшталт герцогині Кастильйонської, які вже не хотіли бути машинами для

Джоконда. Як стати суперзіркою

народження дітей, годинами тренувалися перед дзерка лом, щоб усміхатися як фатальна Джоконда Ґотьє. Відкриття загадкової усмішки Мони Лізи стало відкриттям картини для інтелектуалів із середнього класу, які й були основними відвідувачами Лувру — крім художників і кло шарів, що грілися там узимку. Ще один внесок романтиків у міф про Джоконду — зворушлива історія про кохання з першого погляду, що спалахнуло між Леонардо та його моделлю. Її автор — великий фантазер Жуль Верн. У своїй ранній п’єсі «Джоконда» він зобразив Мону Лізу коханкою великого флорентійця. Так у свідомості освіченої Європи виник любовний трикутник: молодий красень-художник, старий чоловік-купець і прекрасна Джоконда. І нікому не було діла до того, що насправді чоловік Мони Лізи був набагато молодший за Леонардо, а самого художника влада переслідувала за гомосексуалізм. До речі, за суворих вікторіанських часів про гомосексуалізм Леонардо говорити було непристойно — це була страшна таємниця інтелектуалів. Він не вписувався в міф

↙↙Наприкінці XX століття аме риканець Р. Рау шенберґ усе ще змагається з та ємницею усмішки Мони Лізи. Пневмонія Ліза. 1982 рік. Колекція автора.

Справа № 1

про портрет ідеальної жінки Джоконди, створеної ідеальним чоловіком Леонардо. Жуль Верн «прикрив» кумира романтиків історією про Джоконду-коханку. Образ Мони Лізи відокремився від картини і почав жити власним життям. Джоконда з романів та есе стала ідеалом навіть для тих людей, які були геть далекі від живопису. Романтики створили перший у історії картини самовідтворювальний механізм, що працював на славу. Правда, поки що в середовищі лише освіченої начитаної публіки. Так було забезпечено багаторазове повторення, миготіння — головна умова успішної «розкрутки» будь-якого продукту, від кінозірки до памперсів. Літературний образ-кліше пішов гуляти книгами й головами, підігріваючи інтерес до портрета. А тут і фотографія нагодилася, тож картину побачили навіть ті, хто ніколи не був у Луврі. Інтелігенти вікторіанської епохи стали сектою, що поклонялася таємничій і фатальній жінці, світлину якої вони тримали на письмовому столі. Слова Волтера Патера «Вона старіша за скелі…» стали їхнім паролем. Тему фатальної жінки на початку XX століття підхопив російський письменник і філософ Дмитро Мережковський. →→Образ Мони Лізи за півстоліття здійснив подорож із письмового столу інтелек туала на пляшку мінеральної води. У 1912 році Джоконда впер ше потрапила в рекламу. ↘↘Механізм невпинного по вторення образу Джоконди, що його запустили письменникиромантики, на дихнув у 1963 році американця Енді Воргола на ство рення картини Тридцять краще, ніж одна.

Джоконда. Як стати суперзіркою

Його книга про Леонардо «Воскреслі боги» стала європейсь ким бестселером. Під її впливом батько психоаналізу Зиґ мунд Фройд написав есе про гомосексуалізм Леонардо. Скандал у шляхетній родині інтелектуалів вийшов гучний. Ігор Захаров, відомий російський видавець, який відкрив письменника Б. Акуніна, якось дуже точно зазначив: «Спочатку книжка (читай — будь-який твір мистецтва) йде в інтелігенцію з її високими запитами, а вже потім народ, зазираючи їй через плече, каже: „Мені подобається“». На початку XIX століття «Джоконда» була відома лише професіо налам і навіть не вважалася найкращою роботою Леонардо. На світанку XX століття вона стала улюбленим образом інтелектуалів із середнього класу. Через десять років про неї дізналася юрба.

У колі четвертому. Юрба 21 серпня 1911 року до Квадратного салону Лувру прийшов художник, який вирішив написати копію «Мони Лізи». На його подив, там, де зазвичай висіла картина, зяяла порожнеча. «Напевно, з вихідних гостює у фотографів, невдовзі принесуть назад», — заспокоїли його службовці. Час минав — картина не з’являлася. Художник почав скандалити, і службовці пішли поквапити фотографів. Але ті й думки не мали того дня знімати «Мону Лізу». Не було її і в реставраторів. Охорона нарешті збагнула, що картину викрали. ←←Порожнє місце на стіні, де висіла Джоконда, приголомшило публіку й зробило для світової слави Мони Лізи більше, ніж усі зусилля її найпалкіших шанувальників.

↓↓Через день після крадіжки в Парижі вже торгували текстом пісеньки «Джоконду не бачили?» та листівкамирепродукціями зниклого шедевра Леонардо. ↘↘На батьківщині Джоконди, у Флоренції, навіть вуличний катеринщик прикрасив свій інструмент репродукцією зниклого порт рета Леонардо.

Справа № 1

Зчинився страшенний скандал. Директора Лувру Гомол ле, який лише недавно вихвалявся, що викрасти «Джокон ду» — це все одно що викрасти собор Паризької Богоматері, було звільнено. Несподівано для всіх Мона Ліза опинилася в центрі політичних баталій. Франція жадала реваншу за поразку, якої їй завдала Німеччина в 1870 році. Назрівала велика європейська війна. У цій розпаленій атмосфері крадіжку шедевра Леонардо французи сприйняли як національну образу. Перша підозра впала на німецького кайзера Вільгельма II. Французькі газети писали, що він наказав своїм шпигунам украсти «Мону Лізу», аби показати слабкість Франції. Німецькі газети платили тією самою монетою. «Крадіжка „Джоконди“ — це витівка французького уряду, який прагне спровокувати війну», — заявляли вони. Виникли версії про анархістів, які вирішили скинути уряд, про божевільного, який закохався в «Мону Лізу» й викрав її, про американського мільйонера Морґана, який організував крадіжку шедевра задля поповнення своєї колекції. Усю французьку поліцію, яку тоді вважали найкращою в світі, було поставлено на ноги. Однак детективам удалося

Джоконда. Як стати суперзіркою

знайти лише раму від «Джоконди». Вона лежала на бічних сходах, якими користувалися службовці Лувру. Ніхто не міг зрозуміти, як крадієві вдалося непомітно пройти повз сторожів. Було допитано сотні людей. Несподівано на перше місце висунулася версія про художників-авангардистів. Одним із головних підозрюваних став їхній лідер Паб ло Пікассо. Виявилося, що його приятель, такий собі П’єре, викрав для нього з Лувру дві стародавні кам’яні статуетки. Пікассо вважав художників первісної доби попередниками кубістів і хотів завжди мати їхні витвори перед очима. А музеї він називав гробницями мистецтва, де воно заховане від справжнього життя. Поліціянти вирішили, що після крадіжки статуеток авангардисти дібрали смаку і влашту вали провокацію з картиною Леонардо. «Ватажком» міжна родної банди крадіїв-авангардистів детективи «призначили» підданця Російської імперії поета Ґійома Аполлінера. Бельгієць П’єре був його секретарем. Поет став однією-єдиною людиною, заарештованою в справі «Мони Лізи». До чес ті поліції слід сказати, що вона швидко встановила непричетність Аполлінера, Пікассо та їхніх друзів до крадіжки «Джоконди».

↙↙Французький журнал «Ексель сіор» «розкадру вав» пограбування століття і показав не тільки світлини місця злочину, але й портрети директора Лувру і комісара поліції. ↓↓Художник іта лійського журна лу «Доменік дель кор’єре» прикра сив обкладинку зображенням своєї версії кра діжки Джоконди — він звинувачував у злочині цілу банду.

↑↑У закритому вигляді вівтар, символізуючи Дім Божий, Церкву, нагадує будівлю зі знятою передньою стіною. Угорі — пророки та сивіли провіщають появу Христа. В другому ряду — cповнене прихованими символами Благовіщення. Внизу — замовники вівтаря благають Іоана Хрестителя та Іоана Богослова про милість і прощення.

Справа № 2 Картина картин Доля Ґентського вівтаря Якщо є на світі «картина картин», то зберігається вона в невеликому бельгійському місті Ґенті, в чудовому готичному соборі Святого Бавона. Це — с лавнозвісний Ґентський вів тар. Він спростовує думку Орвелла про те, що люди завжди добре уявляли Пекло, але не знали, як показати Рай, і взагалі не здатні уявити щастя інакше ніж за контрастом. У «ґентському диві» поєднано всі ідеали, тут виражено всі відтінки щастя — від захвату людини, яка врятувала душу, до торжества Бога, який бачить здійснення свого задуму. І зображено це з такою силою й переконливістю, що зникає межа між реальністю й мистецтвом. Здається, ще крок — і ти сам опинишся в Раю.

У земному Раю Вівтар такий великий, що нагадує всуціль розписану церк ву. Складень заввишки майже чотири метри й завширшки приблизно п’ять має 12 панелей. Їх змонтовано так, що вони утворюють центральну нерухому частину з чотирьох картин і бічні крила, кожне так само з чотирьох стулок. ←←Розбагатілий на торгівлі сіллю бургомістр Ґента канонік Йодукус Вейдт замовив вівтар. Помер Вейдт 1439 року. Дружина Вейдта Ізабелла, урод жена Борлуут, славилася своєю побожністю й уче ністю. Померла 1443 року.

Справа № 2 ↘↘Діву Марію зображено як наречену. На її голові — золота корона, усіяна самоцвітами й оздоблена квітами. Напис означає: «Вона прекрасніша за сонце й зоряне небо».

↑↑У розкритому вигляді вівтар зображує Civitas Dei — Ц арство Боже після Страшного суду в дусі текстів св. Августина.

↗↗Фігура Бога-Отця ніби зійшла з візантійсь ких мозаїк. На його голові символ Церкви — папська тіара, на ногах дивні чорні черевики. Поруч лежить царська корона, що показує марноту світської влади.

Картина картин. Доля Ґентського вівтаря

↓↓Іоан Хреститель — єдиний персонаж, зображе ний на вівтарі двічі. До 1540 року собор у Ґенті було присвячено саме йому, покровителю міста й предтечі Христа.

←←Прародителів Адама і Єву зображено оголеними в момент гріхопадіння. У руці Єви замість традицій ного яблука — лимон.

↖↖У центрі композиції Ґентського вівтаря — Агнець, символ Спасителя, який стоїть на Гробі Господньому, що виконує роль вівтаря. Перед ним ангели правлять Вічну літургію. Позаду — Знаряддя Страстей.

↗↗Напис на вівтарі: «Побачите Агнця, який узяв на себе гріхи світу». Зображення Ґрааля, куди стікає кров Спасителя, породило легенду про те, що вівтар — к люч до таємниці священноїчаші.

↓↓Ангели-співці. Осяйний живопис Ґентського вівтаря завжди цінували як коштовність. ↘↘Ангели-музиканти — найбільш рідкісний випадок точного зобра ження сцен такого типу в мистецтві XV століття. За розташуванням їхніх рук визначе но навіть те, яка звучить музика.

Справа № 2

Коли вівтар закритий, у його верхньому ярусі можна побачити сцену Благовіщення. Унизу зображено замовників: канонік Йодукус Вейдт і його дружина Ізабелла стоять навколішки перед статуями Іоана Богослова та Іоана Хрестителя, на честь якого до XVI століття називався собор Святого Бавона. Тема закритого вівтаря — передчуття головної події земної історії, Народження Христа. Коли стулки відчиняють — а багато століть це відбувалося лише чотири рази на рік, — гігантський поліптих постає у всій своїй пишноті. Перед очима розгортається сліпуче торжество Бога, святих, ангелів і праведників після Страшного суду. На найбільшій із центральних панелей зображено сцену поклоніння Христу-Агнцеві — звідси друга його назва: «Вівтар Агнця». У нижньому ярусі складня «світ долішній» — земля, де до Агнця прямують праведники: лицарі, судді, священики, прочани, ченці, святі й пророки. Угорі «світ вишній» — небеса. Там перед Богом-Отцем, який сидить на троні, моляться за грішне людство Божа Мати та Іоан Хреститель, співають ангели й стоять праро дителі Адам та Єва. Земний Рай і Царство Небесне злито в один-єдиний простір, де всі славлять Творця. Розлуці людей із Богом, що настала після гріхопадіння, покладено край. Людина пізнала Всевишнього й нарешті відновила образ Божий у своїй душі.

Картина картин. Доля Ґентського вівтаря

Як і всяке диво, вівтар оповито таємницею. Енциклопе дії чесно зізнаються, що зміст його іконографічної програми зостається не з’ясованим остаточно. Книги мистец твознавців, які намагаються її тлумачити, нагадують то пророкування Нострадамуса, то детективи Конан Дойля. Чому Бог-Отець нагадує не католицького, а православного Бога й узутий у чорні шкіряні черевики, які більше пасували б Сатані? Чому Єва тримає в руках екзотичний лимон, а не звичне яблуко? Чому в сцені Страшного суду зображено лише Рай і немає Пекла? Виникла навіть теорія, що ←←«Татищевський складень» Я. Ван Ейка з нью-йорк ського Метропо літену має риси вівтаря Агнця — можливо, у «ґент ському диві» теж була сцена з гріш никами на нижній панелі, що до нас не дійшла.

↑↑Палац Рад будували на місці висадженого в повітря храму Христа Спасителя як символ перемоги Нового світу над Старим. Супермузей Сталіна хотіли включити в комплекс Палацу Рад, віддавши для нього Пушкінський музей.

Справа № 3 Супермузеї для супервлади Пам’ятник завойовникові Великі завойовники завжди прагнули увічнити свої перемоги. Кожна епоха винаходила власну моду. Кровожерливі ассирійські правителі вважали найкращим пам’ятником своїм діянням випалені пустелі, на які перетворювали царства ворогів. У спеціальних написах докладно перелічувалося, скільки було зруйновано міст і сіл, гребель і каналів, скільки зрубано дерев. Страшний кульгавець Тимур залишав на шляху своєї кінноти піраміди із черепів убитих ворогів. Заповзятливі римляни вигадали цілий ритуал — тріумф: парад переможних військ, під час якого процесія полонених несла за колісницею імператора захоплені скарби та зброю. Але найбільш незвичайною пам’яткою з-поміж усіх став Музей музеїв, створений із награбованих скарбів мистец тва. Півтора століття він був мрією найстрашніших тиранів у історії людства. ←←Супермузей Гітлера мала увін чувати скульптура «Влада й Краса»: орел зі свастикою, арієць та його подруга.

Справа № 3

Грабіжники і збирачі Звичай забирати в переможених твори мистецтва виник давно. Римляни цілими кораблями вивозили із завойованої Греції статуї й навіть колони славнозвісних храмів. Хрестоносці, які пограбували Константинополь у 1204 році, заполонили Європу пам’ятками античності й шедеврами візантійського мистецтва. Тим часом історія власне музею набагато коротша. Лише в епоху Відродження починається систематичне колекціонування, і в XVI столітті виникають перші закриті, приватні зібрання, що належали, як правило, багатим аристократам. →→Почесне місце на рельєфі Тріум фальної арки імператора Тита в Римі займає про цесія із трофеями. Полонені несуть скарби Єруса лимського храму, що їх захопили легіонери. Добре видно священну менору-семисвіч ник, зображення якої тепер прикра шає герб Ізраїлю.

→→На гравюрі 1536 року зображено одну з перших приватних колек цій античної скульпт ури рим ського кардинала Валле в Римі. Колони виламано з античного храму.

Супермузеї для супервлади

Тривалий час збирання творів мистецтва й політика були речами далекими одна від одної. Звичайно, королі й римські первосвященики, міські патриції й могутні фео дали пишалися й вихвалялися один перед одним художніми творами великих майстрів, але не більше, ніж накопиченими скарбами або рідкісними кіньми. Уперше збирання творів мистецтва набуло політичного присмаку в епоху суперництва між Іспанією, що вже почала старіти, та Англією, що набиралася сили. Його католицька величність іспанський король Філіпп IV зібрав у своєму замку Ескоріал найкращу в Європі колекцію живопису. Цього не міг стерпіти його суперник — король Англії Карл I. Він викладав скажені гроші, щоб купити картину Рафаеля або Рубенса. За це пізніше йому довелося поплатитися головою. Повсталий англійський парламент уважав марнотратство короля одним із найголовніших його злочинів. Картинну галерею Карла було розпродано на спеціальному аукціоні відразу після страти нещасного монарха. З легкої руки вінценосних суперників колекція творів мистецтва, а насамперед галерея живописних полотен,

↓↓Віллем ван Гаехт написав Олександра в майстерні Апеллеса в інтер’є рі картинної галереї антвер пенського купця ван дер Геста (1630 рік. Музей Маурицгейс). Лише на початку XVII століття колекції живопису було відокремле но від кунсткамер, де зберігалися всілякі дивовижі від черепашок до картин.

Справа № 3

стала «фірмовим знаком» монаршого процвітання або всемогутності фаворита. Конкурентом Карла й Філіппа був славнозвісний кардинал Ришельє. А його лукавий спадкоємець кардинал Мазарині так «захворів» на колекціонуван ня картин, що перед смертю бродив по залах своєї галереї й несамовито кричав: «Ах, я маю залишити все це! Прощавайте, мої картини, які я любив так сильно і які коштували мені так дорого». Але все-таки ці зібрання поки що залишалися витонченою декорацією царювання, призначеною увічнити успіхи династії або тимчасового правителя. ↑↑Перший міністр Людовика XIV кардинал Маза рині на тлі своєї колекції. Відомий скнара не пошко дував грошей на шедеври із зібран ня страченого Карла I. Картини, що їх Мазарині заповів французь кому королю, прикрасили Лувр. Гравюра з малюн ка Нантейля.

→→У 1796 році Гюбер Робер написав ідеалізо ваний вигляд Національного музею в Луврі — Велику галерею заливає світло. Насправді верхні світлові ліхтарі прорубали в стелі лише 1805 року. Картини оснаще но табличками з іменами «ворогів народу», у яких їх конфіскували. Це перетворювало Лувр на виставку трофеїв перемож ної революції.

Музей Наполеона Мистецтво належить народу Епоха Просвітництва перетворила збирання творів мистец тва з особистої справи монарха на цілу програму, на частину державної доктрини. Нова ідеологія взяла за основу не старовинність роду й не багатство, а велич людського генія. Видання «Енциклопедії» було покликане зібрати в одне ціле і зробити загальнодоступними скарби розуму. Невдовзі в колі Вольтера й Дідро виникла думка про продовження проекту століття — створення публічного музею, такої

Супермузеї для супервлади

собі своєрідної «енциклопедії мистецтв». Велика французька революція втілила мрію просвітителів у життя. Мистец тво мало посісти місце скинутої революцією релігії. А головним храмом вільного людства відтепер ставав музей. 26 травня 1791 року в Луврі було засновано Національний музей Франції. Спочатку в ньому зібрали колекції, конфісковані у «ворогів народу» — французького короля, аристократів та Церкви. Але в червні 1794 року, коли революційна армія вторглась у феодальну Європу, якобінський Конвент наказав: «Посилати в складі наших армій тямущих громадян із секретними інструкціями: розшукувати й конфісковувати твори мистецтва в країнах, які ми захопили». Якобінці вважали, що за експорт революції ощасливлені Францією народи повинні платити творами мистецтва. Було створено механізм грабунку, що його в майбутньому наслідували всі, хто прагнули створити супермузей. У Парижі славнозвісні мистецтвознавці складали списки творів, гідних Лувру. Ці науковці були «головою» грабунку. У країнах, де точилася війна, комісари-виконавці втілювали ці побажання науковців у життя. Вони стали «руками» грабунку.

↙↙Зняття з хреста Рубенса у XVIII столітті вважали найкращою річчю майстра. 20 ве ресня 1794 року Барб’є особисто доповів Конвенту «про прибуття великого Рубенса до Столиці Свободи». ↓↓Аполлона Бельведерського просвітителі зробили етало ном краси. Він став для фран цузів головним трофеєм.

↓↓Ґ. Рені. Мадонна зі святими. Була в Луврі, тепер у Ватикані. ↘↘Лаокоон, другий за значенням після Аполлона Бельведерського в списку здобутків Лувру.

Справа № 3

Плодів своєї праці Робесп’єр та його соратники не побачили. Через місяць після «Декрету про грабунок» відбувся термідоріанський переворот, і натхненники Великого Терору самі потрапили на гільйотину. Першу здобич, картину Пітера Пауля Рубенса «Зняття із хреста», конфісковану в соборі Антверпена, доправив у Париж учень славнозвісного Давида художник Люк Барб’є. Цей красень — він послужив моделлю для Амура на картині Жерара — став першим у світі «мистецтвознавцем у формі». Одягнений у стрій гусарського офіцера, він грабував церкви, монастирі й палаци аристократів. Це теж було відкриттям Революції: щоб відібрати твори мистецтва в пере можених, краще носити форму переможної армії, а не цивільний одяг. Військова форма працює ліпше, ніж будьякий, навіть найгрізніший мандат. У зіткненні старого феодального й нового капіталістичного світів доля спадщини світового мистецтва стала найважливішою ідеологічною зброєю. Революціонери оголосили, що Мистецтво належить не церковникам, королям і знаті, а всьому освіченому людству. Мистецтво, «що вже належало народу», вони не чіпали. Саме тому «Нічна варта» Рембрандта залишилася в Голландії — вона була власністю амстердамського муніципалітету й висіла в ратуші.

Супермузеї для супервлади. Музей Наполеона

Найбільше цінували античну скульптуру. Про оригінали грецької класики тоді майже нічого не знали. Тому полювали за менш цінними, на нинішню мірку, скульпт ура ми епохи еллінізму, та ще й збереженими лише в римських копіях. Наприклад, за мирним договором із Папою Римським Франція отримала право забрати з його колекцій сто будь-яких творів. Було відібрано лише сімнадцять картин, решта — античний мармур. Зокрема безперечні зірки тодішнього світу мистецтва — «Аполлон Бельведерський», «Лаокоон» (усі з Ватикану), «Амазонка», «Венера Капітолійська», «Помираючий галл» (Музей Капітолію). Флорентійський герцог віддав французам «Венеру Медичі» з палацу Уффіці. Скульптуру пізніших часів, чи то Донателло, чи Мікелан джело, гідною супермузею не вважали. Головна причина такого вибору — політика. Стародавні статуї символізували дух республіканських свобод, що народився в античному світі, спадкоємцем якого стала революційна Франція. Ці мармури вважали недосяжними зразками з погляду тодішньої естетики. Саме їх відкриття породило епоху Відродження. Прогрес у мистецтві мислився не як рух уперед, а як рух назад у минуле — до Аполлона Бельведерського,

↙↙Б. Зікс. Посли Персії в залі Діани.

↑↑Човни Вінсента Ван Ґоґа.

137

Справа № 5 Міф про Ван Ґоґа Світ давно сприймає Вінсента Ван Ґоґа як великого безумця. Його вважають божевільним генієм-одинаком, у чиїй хворій уяві виникали образи, що перевернули уявлення про живопис. Образи, які він у шаленому поспіху, без будь-якої підготовки й попередніх малюнків буквально вихлюпував на полотна — 800 картин за вісім років. Ван Ґоґа уявляють бунтівним пророком і мучеником, який, не думаючи про славу й гроші, усього себе віддавав мистецтву. Але чи так це? За сто років кропіткої праці історики мистецтва розвінчали багато тез Міфу про Ван Ґоґа. Зробити це було непрос то, адже батьком цього Міфу став німецький мистецтво знавець і галерист Юліус Меєр-Ґрефе. Однак нині, знаючи факти реального життя Ван Ґоґа, ми можемо відокремити правду від вигадки.

Життя Вінсент Ван Ґоґ народився 1853 року в Голландії. Отримав чудову освіту в престижній приватній школі. Вільно володів англійською, французькою та німецькою мовами, багато читав. Через це набув серед побратимів-художників слави інтелектуала й отримав прізвисько Спіноза. Найменше Ван Ґоґ був схожий на непристосованого до життя мрійника. Він завжди точно вибудовував «життєву стратегію» й завзято рухався наміченим шляхом.

Місіонер Наприклад, славнозвісний епізод роботи Ван Ґоґа місіоне ром у шахтарському селищі в Боринаже. За Міфом це було безкорисливе «ходіння в народ» майже святого богошукача

↓↓Світлина Він сента Ван Ґоґа, зроблена близько 1873 року, коли він торгував картинами у фірмі «Ґупіль». Недавно знайдена в архіві його двоюрідного брата А. Мауве.

138

Справа № 5

й заступника пригноблених. Насправді все значно прозаїчніше. Ван Ґоґ вирішив піти стопами батька й стати священиком. Для того щоб отримати сан, треба було п’ять років учитися, зокрема ґрунтовно опановувати латину і грецьку. Існував легший спосіб: так звана євангельська школа — лише 3 роки навчання за спрощеною програмою. Але щоб потрапити туди, треба було заробити півроку «стажу» на місіонерській роботі в глибинці. Точнісінько як у радянсь кі часи вступали в аспірантуру. Так Ван Ґоґ потрапив у Боринаж. Звичайно, він був чуйною людиною, усіх захищав, але ніколи не переступав ме жі в стосунках із простими людьми — завжди залишався представником середнього класу. Після шести місяців у Боринаже йому сказали: «Вступай до євангельської школи, ти годишся, але плати гроші за навчання». Ван Ґоґ здивувався: «Як? Я ж знаю людей, які вчаться у вас безкоштовно!». І отри мав відповідь: «Правильно. Але це пільга для фламандців, а ти голландець». І тоді Ван Ґоґ викреслив релігію зі свого життя. Ні, атеїстом він не став, та про колишню набожність не було й мови. Із місіонерів він вирішив перекваліфікуватися на художника.

Арт-дилер Це так само не було спонтанним кроком. Ван Ґоґ не хотів починати з нуля, а вирішив використати свій уже набутий до свід і зв’язки родини. Письменником, наприклад, він стати →→Спочатку Ван Ґоґ хотів робити малюнки про «жахи цивілізації» для модних журналів і зібрав колекцію гравюр на цю тему. Філдс. Бездомні.

Міф про Ван Ґоґа

не намагався, хоча літературний дар у нього був. Вибір професії художника визначив той факт, що в ранній юнос ті Ван Ґоґ почав торгувати картинами у фірмі «Ґупіль» і за сім років чудово вивчив цей бізнес. Його улюблений дядько Вінсент, на честь якого він отримав своє ім’я, був партнером у цій фірмі. Торговий дім «Ґупіль» — просто щоб розуміти його калібр — потім перетворився на антикварну галерею Нодлера, ту саму, через яку в 1930-х роках буде продано в Америку ермітажні скарби. У «Ґупілі» Ван Ґоґ зробив гарну кар’єру: спочатку амстер дамська філія, потім столиця Голландії Гааґа, потім Лондон і, нарешті, штаб-квартира фірми в Парижі. Він добре знав колекції європейських музеїв і приватних зібрань, до тонкощів розумівся на старому й новому живописі. Але головне — зрозумів, як улаштовано світ мистецтва, побачив увесь процес «виробництва шедеврів» — від майстерні ху дожника до музею.

Художник На ту пору законодавцями художнього смаку стали ілюст ровані журнали. Вони радо вітали тих, хто малював «жахи індустріалізації». Ван Ґоґ вирішив стати одним із таких модних малювальників, а в перспективі «селянським художником», як його обожнюваний Мілле. Ван Ґоґ не був «наївним», не зіпсованим освітою художником, яким його змальовував Міф. «Теорію» мистецтва він опанував у «Ґупілі». Тепер Ван Ґоґ починає завзято вчитися ремесла. Йому вже 28 років, і за лічені місяці необхідно пробігти шлях, на який у інших пішли роки. Маючи феноменальну праце здатність, він завзято вивчає анатомію, малює антики, опановує таїнства композиції, береться за натуру. Йому дуже допомагають новітні підручники з малювання, які дістає дядько Вінсент. В Антверпені Ван Ґоґ кілька місяців навчається в Академії мистецтв. У Гаазі йому ставить руку його родич, художник Антон Мауве. Вінсенту допомагає вся родина. Троє його дядьків — торговці мистецтвом із великими зв’язками, а четвертий — адмірал, начальник Антверпенського порту, у будинку якого

139

↓↓Елегантний та інтелігентний Ван Ґоґ заслужив у паризьких художників пріз висько Спіноза. Автопортрет. 1887 рік. Му зей Ван Ґоґа, Амстердам.

140

↕↕Арт-дилер Теодор Ван Ґоґ, брат Вінсента. Під впливом Тео в Парижі Вінсент відмовився від «темного» живо пису й занурився в магію кольору й світла, вивчаю чи досягнення імпресіоністів. В. Ван Ґоґ. Бульвар Кліші. 1887 рік.

Справа № 5

Ван Ґоґ живе, коли приїжджає в Антверпен. Але головна опора Ван Ґоґа — брат Тео, професійний галерист. У 1884 ро ці брати укладають щось на кшталт угоди. Тео оплачує Вінсенту утримання й матеріали, а той віддає йому свої картини. Саме Тео переконав Вінсента кинути «селянський живопис». Це вже оране поле, чекати результату довго, а у Ван Ґоґа немає часу, і треба ризикувати, роблячи ставку на новітні течії, наприклад імпресіонізм. Крім того, темний за колоритом і похмурий за настроєм живопис на зразок «Їдців картоплі» за всіх часів продається гірше, ніж світле й радісне мистецтво. Ось, наприклад, імпресіоністи — с уцільне сонце й свято. Публіка рано чи пізно це оцінить. У 1886 році Вінсент Ван Ґоґ приїжджає в Париж і починає займатися «світлим живописом». Тео на той час зробив блискучу кар’єру: у тридцять років він став керівником одного з паризьких відділень «Ґупіля» на Монмартрі. Розширюючи ринок на імпресіоністів, він прилаштовував картини Піссарро, Сислея, Ренуара, підписав довгострокові контракти з Деґа й Моне. Ба більше — одним із перших розгледів нове покоління художників-постімпресіоністів: уклав контракт із Ґоґеном і купував десятками картини Тулуз-Лотрека.

Міф про Ван Ґоґа

141

Стратегія й тактика Два брати розробили сміливий стратегічний план — створити солідний ринок на постімпресіоністів, і то з Вінсентом Ван Ґоґом як одним із лідерів цього покоління художників. Поєднати, здавалося б, непоєднуване — ризиковане новаторське мистецтво світу богеми й комерційний успіх у дусі респектабельного «Ґупіля». Тут вони набагато випередили свій час. Лише в другій половині XX століття молоді бунтарі на кшталт Поллока або Воргола водномить стали багатіями й увійшли в художній істеблішмент. Першим тактичним кроком було утвердження Вінсента Ван Ґоґа в професійному середовищі. Знедоленим пустель ником із Міфу він не був. Тео ввів брата в коло провідних паризьких художників-експериментаторів. Вінсент завжди в курсі всіх новинок. Він відвідує школу Кармона — «кузню кадрів» постімпресіоністів, де починається його дружба з Тулуз-Лотреком і Емілем Бернаром. Найпереконливішим свідченням зануреності Ван Ґоґа в середовище передових художників є його портрети, які створили Тул уз-Лотрек, Рассел, Бернар, Люсьєн Піссарро, Поль Ґоґен.

↙↙Ван Ґоґ завзято опановує секрети живописного ремесла. Узимку 1885 року малю вав етюди рук, потім — антики, а в 1886-му став писати олією гіпси. Художникові й родичу А. Мауве, який ставив йому руку, він присвя тив картину Травневе дерево.

334

↘↘Італійський художник Лючіо Фонтана зруйну вав традиційне уявлення про простір картини, розрізаючи свої полотна. Ворожість сере довища сучасного мегаполіса для людини Л. Фон тана намагався відобразити у своїх «картинах» із покоробленого металу. Просторова концепція «Нью-Йорк 10», 1962 рік, Фонд Фонтана в Римі. ↓↓Л. Фонтана у своїй майстерні в Римі. Художник змінив полотно на лист металу, і щоб створити чергову «просто рову концепцію», йому знадобилися зубило й молоток.

Справа № 11

Службовцям, які його схопили, вандал заявив, що він не божевільний і не політичний терорист, а художник із Росії. Звати його Олександр Бреннер, і він щойно здійснив художню акцію — створив новий твір мистецтва «Супрематична композиція зі знаком долара». Щоб зрозуміти світ, людина змалку постійно щось майструє й щось ламає. Конструкція й деконструкція. У XX столітті художники зробили деконструкцію творчим методом. Спочатку експерименти були безневинні. Лючіо Фонтана розрізав полотно, намагаючись потрапити за поверхню картини. Мімо Ротелла наклеював кілька шарів старих кіноафіш, а потім зривав їх шматками, створюючи мальовничі руїни. Марсель Дюшан малював вуса на репродукції «Мони Лі зи» Леонардо да Вінчі — на знак протесту проти поклоніння модному шедевру. Першим художником, який знищив чужий твір для того, щоб створити свій, був американський художник-експресіоніст Роберт Раушенберґ. Але на це він отримав благословення автора. Восени 1953 року він прийшов до свого вчителя Віллема Де Кунінґа й пояснив, що хоче знищити якийсь його твір. Це, мовляв, дасть йому змогу звільнитися від учнівського пієтету. Учитель зрозумів Раушенберґа і віддав на «страту» свій малюнок. Цілий місяць той ретельно стирав його ґумкою. Стерти зображення до кінця так і не вдалося — «слід» Де Кунінґа лишився.

Вандалізм у мистецтві

335

Пізніше Раушенберґ виставив малюнок за назвою «Стертий Де Кунінґ». На сьогодні це один із найвідоміших творів Раушенберґа, що став суперзіркою світового мистецтва. Він ніколи не розлучається з малюнком і не збирається продавати його. Раушенберґ довів, що знищення може стати актом творчості. Але в його акції не було насильства, це була жертва, значення якої розумів і творець Де Кунінґ, і руйнівник Рау шенберґ. Бреннер учинив свідому наругу над чужою картиною. Він заявив, що його художню акцію спрямовано проти комерціалізації мистецтва й зради «космополітом» Малевичем ідеалів російського мистецтва. Голландський суд засудив Бреннера до десяти місяців в’язниці. Однак виникла дискусія: як оцінювати вчинок Бреннера — як акт мистецтва чи вандалізм? І взагалі, чи має художник право вибудовувати свою діяльність на знищенні робіт інших художників? Багато хто думає, що мистецтво і життя зовсім не стикаються одне з одним. Але божевільні, політичні терористи й навіть самі художники вчиняють замахи на твори мистецтва, як на живих людей. Вандали — убивці. Проте й картини — не завжди безпорадні жертви. Вони можуть довести людину до божевілля, знищити її. Вандалізм — це трагічна межа взаємин світу людей і світу мистецтва.

←←Американський художник Р. Рау шенберґ стер малюнок свого вчителя Де Кунін ґа (ліворуч), щоб «звільнитися від диктату старших» і створити влас не «нігілістичне мистецтво» (праворуч).

Г ригорій Козлов

Замах на мистецтво Арт-детектив

❧ Переклад Сашко Ушкалов Літературна редакторка Оксана Плаксій Відповідальний редактор Олександр Михед Малюнок на обкладинці Микита Кравцов Дизайн та верстка Микола Ковальчук ◆

Підписано до друку 10. 04. 2018 р. Формат 70 × 100 1/32. Ум. друк. арк. 13,89. Друк офсетний. Наклад 1000 прим. В макеті використано шрифти «FF More», «FF Mach» та «Lato», відповідно до умов офіційної ліцензії Adobe Typekit та відкритої ліцензії OFL (latofonts.com)

Видавництво «ArtHuss» 04214, Київ, вул. Героїв Дніпра, 62, кв.31 Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ДК № 5964 від 23. 01. 2008 р. +38 (044) 430 15 49 www.arthuss.kiev.ua

Надруковано «Фамільна друкарня Huss» 04074, Київ, вул. Шахтарська, 5 Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ДК № 3165 від 14. 04. 2008 р. +38 (044) 587 98 53 info@huss.com.ua www.huss.com.ua