З "Варяг у греки" або подорож до джерел. / В. Собчук

Валентин Собчук З «Варяг у греки», а бо подорож до джерел. Твори друкуються в авторській редакції.

У книзі захоплююча дослідницька розповідь, з екскурсами й гіпо теземи від епохи князя Кия, Ольги, Володимира Великого до дина стії князів Мономаховичів: Ізяслава, Мстислава, Романа Великого, що правили в Києві й на Волині. Також друкується добірка віршів «Дощі літа з ординськими грозами» Видання здійснено за підтримки Сергія Івановича Смаглюка ISBN 976 617 517 004

© В.М. Собчук, 2022

аспекті автор детально досліджує походження княжих династій, що ламає усталені стереотипи, висловлює певні сумніви стосовно династії Рюриковичів, веде своєрідну розвідку, звідки насправді міг прийти Олег (Хельгі) до Києва, адже Новогорода ще тоді не існувало. Автор також спростовує історичні міфи московії й досліджує історію княжої доби Київської Русі Наразі ми знаємо, що вже з російських підручників видалили навіть нагадування про цю величну епоху. Адже рашистам не вдалося здолати Київ. Жага творити історію на крові інших народів, відбирати чуже, а також її переписувати, прикметно визначилося за часів Катерини Другої За повелінням цариці московські «літописці» девять років переписували історичний каркас московії, бо власний був карликовим. Відтак у нас крали не тільки величну епоху Київської Русі, а й приліпили її назву до московії. Бажання присвоювати собі заслуги сусідів не раз призводило московію до бажання стати пупом Землі. Однак «велічіє духовного народа» вони доводять не якісним життям громадян з демократичними цінностями, а диктатурою влади та війнами, в очікуванні яких

Валентин СОБЧУК

До цього спонукає цей твір, що розвінчує міфи імперської величі московії й витоки сучасного мракобісся, яке рашисти означують латинською літерою Z, що нагадує фашистську свастику. Але незнання історії не звільняє від відповідальності, особливо її химерне тлумачення з претензіями «на ісконниє тєріторіі». У цьому контексті можна згадати історію про колишні кордони Київської Русі, що сягали до Новгорода, з демократичними засадами якого також боролося московія, влаштувавши при іванові грозному погром і масові вбивства новгородців. І хоч історія повторилася знову, але вона не матиме продовження

Олесь Нечай, літературознавець

З «ВАРЯГ У ГРЕКИ», А БО ПОДОРОЖ ДО ДЖЕРЕЛ

освітлювали небесні хороми Одіна замість вогнів. Також велетенського вепра, котрого з’їдали за банкетом,

боячись розгнівати Хельгі, щоб не запідозрив у вивідувані цієї загадко вої таємниці. Вої раділи, що їм дозволено було веселитися, а не готува тися до бою, й вони користувалися цією нагодою сповна. Дехто, щоб розважитися ще більше, навіть притягнув до багать дерев ’яні голови драконів, які наказано було зняти з дракарів, й намагався їх пригости ти хмелем. Через що Хельгі дуже розгнівався й наказав їх сховати, а човни замаскувати, окрім одного, біля якого велено було поскладати всілякий крам, щоб він виглядав як купецький кнор. Чому потрібно було приховувати човни, а не себе, виглядало дивно. Однак наближені до воєводи знали, що все це робилося для того, аби ніхто не здогадав ся про мету їх візиту до міста Аскольда, яке руси називали Києвом, а візантійці й інші народи Куавоном, Самбатасом, Куявою і навіть Куаром. «Самбатас!» подумки повторив Гест, міркуючи, що, мабуть, назва пішла від значення «верхня фортеця», яку не раз намагалися безуспішно здобути вікінги. Адже на рахунку скандинавських піратів на той час було чимало успішних вторгнень у Європу, що розпочалися з червня 753 року, коли вікінги напали на монастир у Британії. Саме тоді Англія, а невдовзі й уся Європа, дізналися про страшних «північних людей» та їх драконоголові кораблі дракари під прапорами з чорними круками Вікінги постійно атакували британські землі, де була осідлість серед майже шести тисяч островів великого архіпелагу, а в 836 році пограбували Лондон. Також завдали жаху германцям, спустошивши Гамбург, нападали на Францію. Але місто Кия по кищо було їм не по зубах. Можливо, зачепитися в ньому вдалося Аскольду, хоча ніхто достеменно не знав, якого племені він був, можливо, й з нащадків князя Кия, але про це розповідь буде згодом Отже, скальд

яке так засліплювало не одне покоління варягів на бідній і проклятій богами землі, на якій було тісно навіть родинам норманів, через що всі землі роду успадковувалися тільки старшими дітьми, інші ж змушені були самі шукати щастя за морем Їх ще з малолітства привчали вите сувати міцні човни дракари з дубових дерев і гострити мечі, які у них, на відміну від інших, були двосічними, щоб можна було нанести удар у самих несподіваних ситуаціях, хоча найпоширенішою зброєю був все таки спис. Ним, як і сокирами, вони володіли віртуозно, адже битв випадало чимало на долю вікінгів, як називали їх в рідних землях, себто людьми, що покидають рідні береги, виходять з них Колись з них вий шов і Гест, і не пам ’ ятав, саме з яких, бо його знайшли малим після того, як втонув батьківський човен, і він й досі не відав, з яких причин. Тому й прозвали його Гестом (гостем), бо він нічого не знав про свій рід. Зате рано змушений був подружитися з норманським мечем, який був коротшим за меч русів, зате спритнішим. Меч йому був і за щита, бо ним навчився прикриватися від усіх ударів на полі бою. Щити, як і обладунки, були привілеєм заможних або досвідчених воїнів, а він зму шений був стати берсерком, щоб чогось досягнути в цьому житті, й б и

шкурами, інші ж, яких називали ульфхеднарами (вовкоголовими), вовчими Такі воїни були схожими на перевертнів, що породжували легенди, начебто вони й справді могли ставати звірами. Та й сама назва берсерк пішла від вед м е

з цих практик, але більше покладався на меч і Одіна, який оживав в ньому, коли він ішов у бій. Тому він не тільки вижив, а й не втратив здо ровий глузд, й навіть служив свого часу в найманому війську в Візантії, яка дивувала його своєю величчю і розкішною природою, багатою на тепло й солодкі плоди, які ніколи не росли на його похмурій батьківщи ні, де об скелі завжди билися прохолодні морські хвилі, які збуджували гарячі серця вікінгів. Інколи, міркуючи про це, у Геста закрадалася думка: «Може, й справді багатства Візантії йшли від того, що вірили в єдиного Бога Вседержителя…». У Скандинавії було багато богів, однак тільки Одін об’єднував усіх разом у походах Все ж, це не заважало родовим кланам звертатися до власних покровителів, зокрема й чаклу нів, котрі кликали на допомогу душі померлих предків. Гест теж поклонявся своїм богам, але, на відміну від інших, зовсім не шанував бога помсти Відара, який забирав розум, на відміну від бога мудрості Вьора. А ще Гест любив бога сонця, котрого називали Соль. Та найбільше шанував, як і більшість варягів, Одіна, якого вони уявля ли старим однооким воїном в широкому капелюсі, сином котрого був Тор бог вірності й захисник людства. При згадці за Тора Гест посміх нувся, подумавши, що серед воїнів було поширеним прізвисько Торд, далеке від цих чеснот. Гест подумки не раз жалкував, особливо, коли служив у Константинополі, що їх головний бог Одін також колись заги не, як і весь світ, який має початися знову. Над урочищем заходило сонце, розлившись червоним вином, яким скандинавський бог Соль пригощав вечір, забарвивши хмари багрян цем і рожевими відтінками, обдарувавши тремтливими шовками плесо великої річки. І знову в згасанні найбільшого джерела світла було тор жество, а не прощання, радість очікування нового ранку Скальд Гест любив спостерігати за такими картинами природи, й він міг би

тихий

гніву, добре відомою йому. Невдовзі, з за кущів, у дикому танці виринули дві постаті, над якими блискавками злітали мечі, а повітря розривав сталевий свист. За мить Гест впізнав двох берсерків Кнуда та Інгольва (Вузла і Вовка мовою

русів). Але точніше було б сказати одного берсерка, бо один із них був ульфхеднаром (вовкоголовим), щоправда вже давно прирученим вовкуном, як і берсерк Кнуд. Гест був здивований, адже ульфхеднари, на відміну від берсерків, завжди мали тверезий розум й були екзотич ними воїнами, яких шукали в лісах перед великими походами, бо зазви чай вони так дичавіли, що жили, як і вовки, зграями, але в бою не було їм рівних, особливо їх витривалості й звіриній інтуїції, яку вони ще більше посилювали, одягаючи на себе вовчі шкури, але на разі на Інгольві її не було, як і ведмежої шкури на Кнудові, вони були до поясу оголеними й з такими оскаженілими обличчями, наче билися не один з одним, а з демонами. «От що робить з людей хмільний бйор (фруктова брага з додаванням меду, який був значно міцнішим за ель ячмінне пиво, настояне на травах). Навіть найсильніших воїнів зводить з глуз ду заброджений напій», подумав Гест і підійшов ближче, намагаю чись вгамувати забіяк словом, але вони не чули й далі виписували мечами над своїми головами один одному сталеві вироки смерті, та вона не квапилися вхопити когось кривавою косою. Бо таке вона частенько бачила серед захмелілих вікінгів. «Але як вони наважилися на поєдинок сьогодні? Адже сам Хельгі закликав до спокою?» мірку вав Гест й, взявшись за руків’я меча, напружено вдивлявся, чия візьме. Все ж Інгольв, як і всі вовкуни, був досить непередбачуваним, й в іншо му випадку перемога була б на його боці, якби йому не протистояв Кнуд, що мав дуже великий досвід берсерка, він, як і Гест, давно навчився контролювати свої емоції, поєднавши досвід з бійцівською люттю, котру не розплескував по дрібницях. Тож розкарячкуватий Кнуд, на коротких ногах зі стопами циклопа, розраховував кожен крок і більше

10 Валентин СОБЧУК

Stе tеber, binde dem! (стійте, дурні, зв ’ язати їх) почувся могутній голос Хельгі, й берсерки закам ’яніли, опустивши додолу мечі. Гест вкотре здивувався силі Хельгі, подумавши, що неспроста його назвали Священним за невідому силу мати владу над людьми Інколи навіть погляду його холодних і сірих, як захмарені води, очей було достатньо, щоб вгамувати будь-кого з вікінгів. Неспроста руси згодом почнуть називати його Віщим Вольгом після переможного вторгнення у землі Візантії. Але про це згодом, наразі Хельгі, побачивши Геста, покликав на нараду. Біля багаття воєводи до пізньої ночі обговорювалися деталі підступ ного задуму, як увійти без облоги й штурму в міцно укріплене місто Кия. Хельгі детально розпитував, чи справді Аскольд повірив, що то прибули не вікінги, а мадяри, й в те, що їх посол занедужав і не може прийти до нього. Один із наближених вікінгів, на прізвисько Орм (Змій), запевняв, що Аскольд повірив і обіцяв вранці прибути до них, мовляв, ми його проведемо аж в саму глибину урочища до човна, в якому ти начеб зліг від злої недуги… Хельгі посміхнувся, мовивши: Занедужав… Ти, Орм, молодець, що таке придумав. У наступу мить всі, хто був біля багаття воєводи, поглянули на нього, дужого, кремезного й рудого, наче його волосся й бороду охопи ло полум ’ я. А Гест почав пригадувати, що не пам ’ ятає, щоб в Хельгі була якась рана, дуже він був вправним у бою й наче магнетизував своїм пронизливим поглядом суперників. А ще Хельгі знався з якимось невідомими силами, вмів віщувати й був дуже хитрим… Після того, як всі розійшлися на ночівлю, Гест ще довго бродив сам поміж дерев, йому не спалося. Він міркував, чи справді після походу Аскольда на Константинополь християнська Богородиця сама захисти ла місто від русів, аж їхні човни

ромеями. «Цікаво, чи захистить завтра Бог християн Аскольда?» і Гест знову вставав зі своєї лежанки й бродив, дивля чись на зорі, що нагадували палаючі вуглини, які наче обпікали його в цю ніч. Якийсь час Гест розмірковував, ким був Аскольд, він чув, що в нього, як і в Хельгі, текла змішана по материнській лінії слов ’ янська кров, тому й він легко домовився з мадярами за підтримку й видавав

З «ВАРЯГ У ГРЕКИ», А БО ПОДОРОЖ ДО ДЖЕРЕЛ

видавали себе за супро воджуючих посольство мадярського правителя. Тож вони розстеляли сувої шовку та

Богом, який і сам терпів на хресті страшні муки за гріхи людей». При цих думках Аскольд зістрибнув з коня і погладив його за шию, той так жаліб но глянув на нього, наче відчував, що ніколи вже не побачить свого гос подаря А варяги, аби приспати пильність князя, заходилися показувати йому товари, пропонуючи скуштувати мадярського вина, але той відмо вився й наказав швидше провести до посла, бо йому дуже прагнулося дізнатися про його візит. Перевдягнуті варяги повели Аскольда стежкою, що снувала між дерев, мов намагаючись заплутати сліди всіх, хто по ній ступав. Та як тільки вони заглибились у нетрі урочища, звідти вийшов Хельгі з озброєними воїнами і малим хлопчаком у дорогому корзно із золотою фібулою. І незважаючи, що той хлопчик був зовсім малим, він по дорослому, з під лоба, розглядав Аскольда і його людей. Аскольд спантеличився, він не очікував побачити замість мадярсь кого посла якогось хлопчика, який, мов вовченя, позирав на нього. І він почав вже докоряти собі, що вийшов з добре захищеного міста прямі сінько в пащеку звірові. Не було сумнівів це були варяги. Хельгі теж не став очікувати якоїсь певної ситуації, й, знаючи мову слов ’ ян, окинув Аскольда з ніг до голови, сказав, наче закарбував на камені, що Аскольд не князь віднині, а володар ось перед ним, син справжнього конунга Рюрика Інгвар. Аскольд не довго міркував Й відразу запитав, тамуючи гнів: З якого дива конунги мають нам присилати свої князів, та ще й малолітніх, нашому граду вже багато віків на відміну від Рюрикового, і людей, об’єднаних навколо нього, у нас значно більше, й на Візантію ми ходили раніше за вас… Хельгі захотілося розповісти про свою особливу місію, як він вва жав, і в наступну мить, уявивши перед собою киян, котрі зібралися

Аскольдові ж Хельгі запропонував меч, як воїнові, щоб померти в поєдинку, але той відмовився. Ти вікінг, прийшов не для цього, аби мене тільки звести зо світу, а загарбати цю землю, то вбивай мене, як тать, і хай сором впаде на всі твої коліна во віки віків. Як тать? То я злодій?.. А ти зрадник і боягуз! Ти, аби задобрити ромеїв, вирішив прийняти їх віру і зрадив своїм богам, і вони відім стили тобі поразкою в битві з нащадками Меджара (мадярами). На все, вікінг, воля Божа, але я на своїй землі… Вікінг? Хельгі презирливо скривився від такого приниження, адже він воєвода варягів, який завтра стане конунгом двох земель. Нормани не любили, коли їх так називали, адже це звучало, як піра ти. Вони ж вірили в особливу місію, й від віри, скріпленої клятвою, яку нерідко давали, розправивши долоню над вогнем, називали себе варя гами. І клятва варяга накладала карб відповідальності до самої смерті, якої вони не боялися, бо знали: якщо поляжуть у битві, то потраплять на банкет до Одіна у Вальгаллу в супроводі миловидних валькірій… Не зважаючи, що ти мене принизив, бери меча і захищайся, я подивлюся, чи матимеш захист від свого бога. Хто до з мечем приходить, від меча й гине… Хельгі голосно зареготав, а з ним і все оточення А після цього карбованим голосом, аж здавалося, його руда борода стала мідною, мовив: Ти говориш, як жінка, от як задурила тобі голову нова віра, немає такої землі, де б не залишили звитяжний слід варяги, нам не страшні бурхливі хвилі море нас зробило найсильнішим народом у світі! І буде справедливо,

Константинополя А наші дракари й не таке бачили! Ми поставимо Візантію на коліна й встановимо там свою правду! Бо ви надто довірли ві, я б ніколи не вийшов за фортечні стіни, а ти прийшов, як агнець на заклання, хіба можна таким князям правити цією землею? Вас зметуть з лиця землі, як не візантійці, так степові номади, а ми їх відправимо за хмари і перетворимо місто Кия на матір руських міст, і з нами будуть інші народи й племена: від чуді заболотної до тиверців, дулібів і далі, бо сильний наш меч, а ми не боїмося ні вогню, ні води, бо з нами все могутній Одін! І в наступну мить воїни Хельгі вигукнули як перед боєм: Слава Одіну!.. Однак Аскольд тільки посміхнувся й продовжив: Наша земля ніколи не підкориться загарбникам… Загарбникам? і Хельгі знову засміявся. Я можу тобі пода рувати життя, а якщо будеш вірно служити станеш воєводою, мож ливо, й моєю правою десницею, алея кщо покинеш свого бога й вкло нятимешся Одіну. Одіну? Мій Бог цар над царями, який послав свого сина на страждання за наші гріхи, щоб подарувати кожному життя вічне. Вічне життя?!Ти в це віриш? Хто знає, що таке вічність, хто її бачив, відчув на смак, може, вона як ель чи вино? А от в нас все по правді, ми всі знаємо, що наш бог теж загине в час Рагнароку з йоту нами (останній бій богів з чудовиськами), як і увесь світ, щоб потім все почалося знову А в твоїй вірі усе так складно, починаючи з віч ності, з якої ще ніхто не повернувся. Скажи, хто бачив твого бога? Наш Одін схожий на нас і живе в серці кожного справжнього воїна.

могили, а мов почув легенду про його смерть від укусу змії, що вилізла з черепа коня, та насправді він загине не від цього... Натомість Аскольд бачив свою могилу, на якій постане Христова церква. Охоплений види вом майбутньої церкви, він дивився на Хельгі як на простого смертно го, а не великого князя, чим раптово його розгнівав. Стеймонод! гукнув Хельгі до свого улюбленого ватага, подавши знак, щоб той порішив Аскольда. Але Стеймонд у цей момент зава гався. Його випередить, щоб прислужитися Хельгі, Орм (Змій), який метне короткий спис, котрий на Русі називали сулицею, влучивши прямо в серце Аскольда, поклавши початок його безсмертю і легендам про нього.

2 За ці легенди, як і про самого князя, одного осіннього ранку говори ли, вийшовши з церкви на Аскольдовій могилі, двоє чоловіків, які захоплювалися історією. Один, якого звали Романом, мав до неї пря мий стосунок, викладаючи цей предмет науки в одному з вишів. І йому після згадуваної розповіді друга, несподівано в уяві зринуло багато вараврів на панцерних машинах. Вони сунули на столицю й нищили все на своєму шляху, аж небо кричало від болю, з якого щохвилини летів на землю вогонь смерті. І він поділився тривожним видивом з Вадимом, якого друзі прозивали Гомером, але той не розділив його хвилюваня, мовляв, пусте, хто зараз піде на Київ, рашня вже вісім років топчеться на Донбасі, перетворюючи його в Дике поле... Отож, в Дике поле, але їм потрібен не стільки Донбас, а Україна, бо вона поза путінською диктатурою, через що маємо велику загрозу. Ну, не згущуй хмари… відказав Вадим. Він мав

Друже, я детально вивчав це питання, до речі, офіційно цей шлях так ніхто не називав, в наших писемних джерелах його означено тільки в ПВЛ («Повість временних літ»). А ще згадував про дніпровсь

Багрянородний, але знову ж, він описував шлях з Візантії до Києва через пороги яким ходили наші предки, яких ромеї називали скіфами. Також я читав єдине ґрунтовне дослідження на цю тему Юрія Звягіна, який насамперед доводить, що археологічні матеріали свідчать, що в восьму дев ’ ятому століттях не залишено ніяких слідів існування шляху з «варяг у греки» з Новгорода, до Києва, а далі на Константинополь До речі, Звягін є російським істориком. Тоді це взагалі дивно, на шляху «з варяг у греки» побудована вся магістраль російської історії. Бачиш, допитливість Юрія Звягіна взяла гору, можливо, цьому посприяла його базова освіта, інженера математика, в якій чіткий роз рахунок і логіка на відміну від міфів, а ще його журналістська, письмен ницька діяльність, громадянська позиція. Не всі ж в Росії путіноїди. Якби в Росії було побільше таких об’єктивних істориків, тоді й не було б цього розрухаю в умах і діях кремлівських політиків, й не потрібно було б доводити, що Київська Русь пішла з Києва, а не Новгорода. Історія ж завжди вчить шанувати не тільки своє минуле, а й інші наро ди, спонукаючи до гармонії стосунків, а не війни, яку почала з нами Кремляндія… А як же тоді ставитися до легенди про старшого брата… Якби ж ці історики знали, хто з нас був старшим. Та й, зреш тою, саме з цього незнання й неповаги до старшого за історією народу та його культури, починається імперський нігілізм, який постійно веде до агресії

Переписуванням історії зайнялася Катерина Друга в 1783 році, бо дуже здивувалася такій куцій історичній спадщині імперії московитів. За велінням імператриці була створена спеціальна комісія, яка працю вала дев ’ ять років Відтак на розсуд цариці цариці творилися княжі родоводи Рюриковичів та змінюювалися на свій лад історичні події, що лягли в химерний каркас нової історії Московії, опублікованої в 1792 році. На базі цього чудотворства під орудую Катерини Другої і твори лися різні міфи про спільне коріння трьох братніх народів, де за стар ших братів визнано московитів. І все ж, шлях «з варяг у греки» існував Так, звичайно, але мав кілька напрямків. Юрій Звягін у своїй книзі на цю тему керувався матеріалами експедиції по згадуваному шляху. Так от, він науково довів, що шлях «з варяг у греки» починався з Новгорода, а точніше Хольмгарду, як називали його варяги, тобто міста на холмі в басейні озера Ладоги, не з дев ’ ятого століття, коли не було ще такого граду, а з десятого. То звідки ж тоді прийшов Віщий Олег до Києва? О, доречне запитання, але воно навіть для вдумливих істориків велика загадка, хоча я маю свою версію… Але про неї це кількома сло вами не скажеш. Так от, Звягін дослідив, що шляху через Неву Ладозьке озеро, річки Волхов Ільмень Ловать Дніпро не існувало Цей водний шлях до греків Візантії починався з верхів’їв Рейну та Ельби через Адріатику, або через Дунай. Були й інші сполучення Півночі з Півднем, як і шлях з Києва в греки через Дніпро. Тобто було кілька шляхів з «варяг у греки»? Цілком логічно, але книжникам зручніше було виписати єдину вертикаль історії

Валентин СОБЧУК

Не тільки ти дотримуєшся офіційної теорії, але наша історія має значно глибші джерела… Давай, про це більш конкретно поговоримо іншим разом. Гаразд, бо розвінчування історичних міфів потребує зосередже ності. Ти в мене завжди зосереджений, сподіваюся, ти не станеш творцем нових міфів, бо ж тобі як фаховому історику це не личить? Ні, я просто люблю дослідження, а нові міфи краще творити тобі, неспроста ж ми називаємо тебе Гомером… Після такого діалогу двоє хлопців поважного віку якийсь час мовча ли. Автор і далі називатиме їх хлопцями, не звертаючи уваги на кален дарний вік, бо хоч одному було за п ’ ятдесят, іншому за сорок, але в обох жила юнача бадьорість, як і в інших їх друзів, які цікавилися історією, котра їх надихала й дарувала своєрідну молодість.

Аскольдовій могилі храм у вигляді ротонди. Вони знали, що споруда можливо стояла на підвалинах церкви, котру заклала сама княгиня Ольга в знак пам ’яті про Аскольда, на честь святителя Миколая, ім’я котрого при хрещенні дали князеві. У цьому храмі Ольга заповідала себе поховати синові Святославу, а внук Володимир переніс тіло покій ної княгині до першого кам ’ яного храму, який назвуть Десятинним Через століття, саме під її руїнами, труну святої Ольги знайшов Петро Могила. Однак з часом місцезнаходження її мощів стане невідомим. Хлопці знали, що церква, закладена Ольгою на Аскольдовій могилі, зазнавала багато перепланувань, й сьогодні важко уявити, якою вона була спочатку, й чи було там тіло убієнного Аскольда. Слухай, ти мені так заплутав «файли» своїм міркуваннями про шлях «з варяг у греки», що я тепер думаю чи був такий князь Аскольд взагалі, звернувся Гомер, якого друзі так називали не стільки за любов до еллінського епосу, а за гумор. Аскольд цілком реальна постать, сказав ствердно Роман, зупинившись біля могили героям Крут, оглядаючи паркову місцевість на схилах Дніпра, й замість того, щоб продовжувати оповідь про князя акцентував увагу Вадима на іншому. В історії, як і в житті, не буває випадковостей. Бачиш, друже, скільки пам ’ ятних знаків на Аскольдовій могилі на честь героїв Небесної сотні, полеглих в степах Донбасу, тут і дерева моляться за нашу землю дивись, скільки ікон на них.

І хлопці почали заглиблюватися в алею, дивуючись ликам святих на деревах, зупиняючись біля стел з усміхненими обличчями героїв, які душу й тіло поклали за незалежність України. Серед них з фотографій посміхалося багато юних обличь, їм би жити й жити, але вони загину ли за свободу, на відміну від тих, хто втікав від армії й на їхніх подвигах в’їхав до високих кабінетів, щоб і далі творити блага тільки для себе у цей комерціалізований до основ час. Якийсь час хлопці мовчки йшли поміж дерев з іконами святих, у кронах вже спалахувала осінь золотим вогнем, потроху виповнюючи повітря першим трунком опалого листя, яке гірчило, мов дим невидимого багаття, нагадуючи полиновий запах на зламі стебла. Ну то що ти там знаєш про Аскольда і Діра? Але мене, ти ж знаєш, цікавлять більше факти, а не легенди, озвався Гомер. Ім’я Аскольда, хоч і напівлегендарне, та цілком історичне, на від міну від Діра, про якого згадується в ПВЛ («Повість временних літ»). Але могили Діра, на відміну від Аскольдової, не знайти, як і згадок у візантійських чи арабських хроніках. Швидше за все, так ще називали Аскольда, себто за прізвиськом. Серед істориків немає певності й про походження князя. Зі сторінок ПВЛ Аскольд постає скандинавом, але пізніші літописи вважають його останнім князем династії Кия, а в Никонівському літописі його ім’я навіть слов ’янізоване як Осколд На місцеве походження Аскольда вказував і академік Шахматов. А от чим уславився князь Аскольд, що в такій великій пошані його могила? З контексту згадок про нього виходить, що за його часів, ще до приходу Олега, була сильна держава русів, хоча візантійці називали наших предків скіфами Знаю, що багато, хто з істориків не погодиться з цим , що це

Константинополь, увесь світ дізнався про державу русів. Аскольд зро бив виклик імперії, щоб захистити права купців у Царгороді. Слухай, я читав, що похід Аскольда породив переказ про захист Константинополя Богородицею, зрештою й саме свято Покрови, яке у нас у великій пошані, а от у церквах грецького обряду ні. Дивний парадокс, хоча все б мало бути навпаки. Так, але подія захисту Константинополя Богородицею дійсно таки могла мати місце, адже Аскольд прийняв християнство, незва жаючи на спротив свого оточення, наголошуючи саме на цьому факті, з часом переказ про Покрову Богородиці поширювався від покоління до покоління християн. Але чому це свято не визнали своїм візантійці, адже це їх захистила Богородиця? Можливо, вони не хотіли згадувати про цю трагічну подію, бо після походу Аскольда була укладена приниз лива, як для імперії, угода між Візантією і Руссю. До речі, про цей дого вір згадує імператор літописець Костянтин Сьомий, котрого називали Б

Константинополі, куди прибуло посольство русів. Можливо, саме в цьому році й було перше хрещення киян. Я десь читав, що перед хре щенням у Києві, яке здійснювали візантійські ієрархи, відбулося диво, начеб Святе Письмо, щоб переконати русів в істинності віри, кинули у полум ’ я печі, але воно не згоріло. Однак, незважаючи на це, хрестило ся тільки найближче оточення князя Аскольда, інші ж приховано поча ли шукати вихід, як покарати свого князя за зраду своїх богів, й, мож ливо, саме через це відрядили послів до Олега, якого почнуть називати Віщим…

теорії, начебто саме з них почалася Київська Русь. Така теорія була вигідна імперським історикам Московії,

тисячоліть тому, і перші сліди культури трипільців Вікентій Хвойка знайшов саме на Київщині. Хочу сказати, що мене, до найбільших гли бин уявлення про світотворення, вражають глиняні пагорби Києва, та й сама глина, по суті, є тістом історії, на якому замішано стільки культур і народів. Археологами встановлено, що на київських горах і біля них жили люди в часи, коли ще не споруджувалися єгипетські піраміди. І ці знахідки були уламками глиняного посуду, як і більшість з відкритого культурного пласту

що перша людина була створена в Києві? Я

це мав на увазі, і я далекий від думки, що Київ був пупом Землі, він, як і наша країна, був в одному з центрів становлення євро пейських спільнот далекий від Риму, але близький до Еллади, адже еллінські міста держави як Ольвія і Херсонес існували саме на наших теренах. Наші предки збагачувалися цією культурою, асимілювалися, є навіть версія, що саме слово Еллада пішло від лугу, себто людей, що населяли лугові зони в Меотіді (Приазов’ї) … До чого ти ведеш? До того, мій друже, що в історії варто не тільки захоплюватися подвигами видатних завойовників та їхніми масовими вбивствами народів, а шукати позитив, котрий веде до єдності всіх людей, адже в світі і так багато викликів, але люди й досі витрачають шалені кошти на озброєння проти самих себе… Ти правий, дуже філософічно копнув, а

Невже князь Кий міг всіх їх заснувати?

У тому то й справа, що ні, але відомо, що він заклав град Києвець на Дунаї. Але то інша історія, яка свідчить про військову потугу князя Кия, адже його покликав на службу візантійський імператор Юстиніан Щоправда Кия візантійці називали Хільбудієм, і він заснував на Дунаї фортецю, назвавши в пам ’ ять про свій град Києвцем. Про це повідомляє Прокопій Кесарійський, зокрема про те, що на четвертому році своєї єдинодержавної влади імператор Юстиніан призначив Хільбудія начальником Фракії, поставивши його для охорони ріки Істри (Дунаю) і наказавши йому стежити за тим, щоб варвари, що там жили, не пере ходили річку. Справа в тім, що народи, які жили в Істрії (Придунав’ї), ґуни, анти і слов ’ яни, часто робили наскоки на візантійські міста, завдаючи римлянам непоправну шкоду... Через три роки, коли Кий Хільбудій облаштував на Дунаї форпост з невеликим загоном, слов ’ яни виступили проти нього всі поголовно. Битва була жорстокою, полягло багато ромеїв Візантії, у тому числі Кий Хільбудій. Отже, Кий Хільбудій не втримав цей форпост? Так, не втримав, й, можливо, там і загинув, бо похований був у Константинополі, про що свідчить надгробна плита, датована 559 роком. Але чому його називали Хільбудієм, а не Києм, та й, власне, чому Києм, і чи була це одна й та сама людина? Щодо назви Хільбудія, то деякі дослідники, покладаючись на санскрит, розшифровують її як старійшина роду (хіль рід, будій старійшина). Все ж, звідки пішла назва Кий? Швидше за все, це було прізвисько князя від поселення, назва ного через розташування великої переправи через Дніпро. Опори древнього мосту, а їх було багато, спиралась на киї, які забивали в дно ще взимку, пробиваючи ополонки. Потім,

З «ВАРЯГ У ГРЕКИ», А БО ПОДОРОЖ ДО ДЖЕРЕЛ

зокрема римські монети 2 і 3 століть від Різдва Христового, що яскра во переконують, що град Кия був одним з цивілізаційних центрів задов го до приходу Олега з Інгваром Рюриковичем… Рюрик Ти ж в нас захоплюєшся етимологією Що означає це ім’я, з яким так носяться історики, я знаю, що в польській мові рурою називають трубу, але не думаю, що такого легендарного князя називали Трубачем. Ти, Гомере, як завжди зі своїми смішинками. Можливо, це ім’я пішло від кельтсько германського Редрика й означало рудий. Але вер сій багато, наприклад, дехто пов ’ язує походження Рюрика від слова хоробрість, співставляючи з іменем Хрерік, де є співзвучність у фоне мі. Прихильники західно слов ’ янських коренів Рюрика з племен обод ритів, що мешкали в басейні річки Одер, твердять, що це ім’я утвори лося від птаха рарога (сокола). Зрозуміло, а от чи згадується Рюрик у інших хроністів?

Ольга прожила 33 роки, а про інших дітей не відомо нічого, хоча в тодішній традиції дітей, особ ливо в княжих родинах, було багато. У того ж Святослава, незважаю чи, що мав великий гарем, як відомо, було три спадкоємці Ярополк, Олег і Володимир, який стане Хрестителем. Цікаво, до чого ти ведеш?

Можливо, у Ігоря й Ольги не було власних дітей, а Святослава вони всиновили. Тож виходить, династія Рюриковичів міф? Цілком можливо А є ще якісь аргументи? Дехто з істориків вважає, що Святослав міг бути усиновлений зі знатного роду нащадків завойовника Аттіли, який, знову ж, гіпотетич но міг народитися в українських степах, коли гуни ще не дійшли до угорської Панонії. Як відомо, Аттіла був великим завойовником, підко ривши землі від Уралу до Кавказу, й від Рейну до Дунаю Він ненавидів Рим, прагнучи, будь за що, його здобути. А Святослав вже воював з

Переяславець на Дунаї. Звідки ж такі устремління? А що як це голос крові в генах далекого нащадка Аттіли?! Але як Святослав міг стати нащадком Аттіли? Дуже далеким, тобто в нього могли бути його гени. Адже не при йняв від матері віри в Христа, й все життя, як і Аттіла, якого деякі дослідники називають на український штиб Гатила, присвятив завою ванням, і загинув як великий воїн. У Святослава є чому повчитися н и н і ш н і м п р а в и т е л я м : в і н н е п р а г н у в н і р о з к о ш і в , н і о с о б и с т и х багатств, а разом зі своїми дружинниками ніс всі труднощі життя в походах, як простий воїн, нічим не виділяючись серед них, але це вже інша історія… 3 Після розмови зі своїм другом

якийсь час, аналізуючи прочитаний матеріал, Роман міркував про постать князя Олега, зауваживши, що, на відміну від його напівле гендарних попередників, починаючи з Рюрика, він цілком реальний герой свого часу. На нього вказують авторитетні джерела, зокрема дві

ім’я.

Новгородському літописі лише воєводою, який правив від імені малолітнього Ігоря, цей літопис не причислює Олега до родини Ігоря, але вказує, що вийшов із Новгорода й обманом захопив владу в Києві. А втім Олег,

київському престолі згідно зі свідченням Нестора Літописця, Олег «почав воювати проти древлян, і, підкоривши їх, брав з них по чорній куниці», хутро котрої було на вагу золота, по суті, того часною валютою. Далі «відправився Олег на сіверян і переміг їх, і наклав на них легку данину й не дозволив їм платити данину хозарам, мовивши так: «Я ворог їм, і вам платити нема чого». І далі: «Послав Олег до радимичів(нині землі Білорусі), питаючи: «Кому даєте дани ну?». Вони ж відповідали: «Хозарам». І сказав їм Олег: «Не давайте хозарам, але платіть мені» ... За короткий час Олег встановив свою владу над полянами і древлянами, і сіверянами, і радимичами, а з у

(

Д

і с т р а , Південного Бугу, Дунаю). Зі слів літописця неважко побачити картину послідовного при єднання союзів племен до складу юної Київської держави. Увійшла до неї і Волинь, місто Володимир Волинський, яке до Олега називалося Ладомиром, можливо, означуючи своє походження від міста лодій. Однак Олег перейменував його на Новгарад І хтозна, можливо, й назву місцевої річки Луга він пізніше

Олег на греків*, залишивши Ігоря в Києві, взяв же з собою силу варя гів і словен, і чуді, й кривичів, і мерю, і древлян, і радимичів, і полян, і сіверян, і в ’ятичів, і зщхорватів, і дулібів (волинян), і тиверців... І з усіма цими пішов Олег на конях і в кораблях, і було кораблів числом дві тисячі». Далі Роман почав з ’ ясовувати причину конфлікту, міркую чи, чому Олег пішов на Візантію, а не Хозарію, яка більше дошкуляла його державі на відміну від ромеїв. Згодом Роман, узагальнивши про читане,

зокрема, несплата імперією дани ни Києву й позбавлення привілеїв руським купцям у візантійських містах. Друга причина походу випливала зі сприятливої ситуації. Очевидно, що Олег мав своїх розвідників у Константинополі, котрі йому розповіли про труднощі, які переживала імперія. На її території з півдня наступали араби, у війську розпочався заколот під проводом

Філософ) змушений був зняти кращі легіони з північних кордонів і кинути проти арабів. І військо Олега, яке рухалось суходолом, безбо ронно наблизилось до велетенських мурів Константинополя. А тим часом 2000 човнів, в кожному з яких було по 40 добре озброєних вої нів, незабаром наближалися до бухти Золотий Ріг Лев Філософ був у великому розпачі, в нього було мало сил, і він наказав перегородити ланцюгом гавань. Тим часом руси спустошували й грабували передмі стя. Однак Олег, не називали б його Хельгі (Священним), не міг вдо вольнитися лише цим, йому потрібен був Константинополь, але прохід до нього перегородили. І тут він вирішив здійснити психологічну атаку, наказавши дістати

Русі. Окрім цього, Олег уклав з Левом Філософом вигідний договір з

Константинополя, де купували в русів зерно, мед і хутро. Повернення Олега до Києва стало тріумфом, величина привезеної здобичі вражала всіх: «І повернувся Олег до Києва, несучи золото й паволоки (шовкові тканини), і плоди, і вино, і всіляке узороччя (дорогі

Олеговою угодою зобов'язаний був надсилати на Русь, яка перемогла його без бою, 150 тонн срібла як контрибуцію. Щоправда, за цією уго дою, котра дійшла до наших днів, і Русь теж мала зобов'язання, а саме: надавати постійну військову допомогу Візантії. Після цього походу, можливо, Олег в захопленні мовив, що Київ стане Матір'ю міст руських. У наступний момент Романові захотілося дізнатися, яку данину збирав Олег, знаючи, що саме збір данини погубив його вихованця князя Ігоря. Невдовзі він знайшов цікаву статтю на цю тему в нетрях Гуглу : «Данина, заснована князем Олегом, називала ся полюддя, її розмір не був фіксованим, а збиралася вона з кожної людини один раз на рік. Саме через те, що данина стосувалася всіх без винятку жителів підвладних Олегу територій, її називали «полюддя» (тобто «по людях»). Тільки при княгині Ользі стала вводитися подимна данина (тобто з диму або будинку), що було набагато гуманніше По суті, данина часів Олега і його наступника Ігоря була нічим іншим, як узако неним пограбуванням, коли часто на місці вирішувалося, скільки і чого саме візьме собі київський князь. До речі, Олег завжди їздив за даниною особисто. І робив він це зовсім не тому, що не довіряв власним дружин никам (хоча через це теж), а для того, щоб продемонструвати підданим, що він все ще живий і перебуває в силі В іншому випадку слов 'янські племена могли і збунтуватися…». В іншому матеріалі Роман натрапив на повідомлення, що Новгород за часів Олега платив Києву сріблом (300 гривень щорічно), древляни шкурками чорної куниці, сіверяни і ради мичі (нині білоруські землі в районі Гомеля) давали по одній дрібній монеті з кожної сохи. «І все ж племінні союзи

Після прочитаного й обміркованого матеріалу в Романа знову про кинувся інтерес до останніх років життя князя Олега, й де могла бути його могила. Адже в «Повісті временних літ» літописець після тріум фального походу на Візантію наче втрачає цікавість до його постаті, Олег зникає з історичних хронік, ніби він дійсно загинув від укусу гадю ки, яка вжалила його, виповзши з черепа коня. Роман знав, що Олег ходив і на хозарів, але не здобув перемоги й, можливо, саме в битві з ними й загинув. За якусь мить Роман згадав, що в Новогородському літописі, в якому Олег іменується як воєвода, а не князь, написано, що помер Олег в 922 році, коли ходив «за море», а от за яке? В літописі не уточняється. Адже Олег воював і з хозарами, хоча більше тяжів на південь, до Візантії. Також Роман згадав, що читав повідомлення хозарського хроніста середини X століття, що Олег здійснив ще один похід на стольний град Візантії, начеб на вимогу хозар, які перемогли київського володаря і примусили силою вчинити цей напад. Однак другий похід потерпів фіаско. Олег, не дійшовши берегів Константинополя, програв морський бій полководцю Феофану, який застосував проти нього небачений раніше русами «грецький вогонь», який пускали трубами по лодіях. Суміш цього вогню ставала справж нім пеклом в морі, бо горіла навіть вода Після цієї поразки Олег начебто утік до Персії, де його вбили. Роман почав пригадувати, що й в Новгородському літописі теж повідомляється про цей невдалий похід, але від імені князя Ігоря, який послав до Царгорода свої воїв, але сам не ходив. Можливо, цей похід очолив Олег, котрого новгородці не визнавали князем, тож зафіксували лише ім’я князя Ігоря, тим самим давши привід історикам тлумачити цю подію як невдалий похід

сайті «Історія України»: «За данською версією Олег (Гельґі був онуком данського правителя Гельґи, який наприкінці ІХ ст. емігрував на Полаб'я. Одружившись з донькою східнослов'янського правителя Будимира, ймовірно з чеських земель, Олег отримав у володіння землі сучасного українського Прикарпаття зі столицею у Пліснеську (тепер с. Підгірці на Бродівщині). Тут у нього народилася донька Ольга /Гельґа,

якщо його батько

донькою князя Будимира, і якщо від цього шлюбу й народився Гельгі (Олег). Однак норманська теорія його походження була до снаги російським історикам, які принижували значення України, що була самим серцем творення Києво Руської держави, адже неспроста тривалий час княжа доба була засекречена в архівах КДБ, і першим серед письменників, хто зробив масштабний прорив в цю епоху, був Павло Загребельний. І Роман згадав, як у юності шукав і жадібно читав його роман про Ярослава Мудрого «Диво», який коштував на чорному ринку 100 кар бованців, ледь не середню зарплату, яку отримували тоді працівники бюджетних установ За якийсь час Роман почав перечитувати про каспійські походи князя Олега. Адже він об'єднав землі вздовж шляху «з варяг у греки», який почав ставати перспективним з огляду на срібну кризу в арабсь кому халіфаті й зниження торгівлі на цій артерії, що проходила через Каспій. У часи Олега «срібний шлях» ще був досить привабливим, через що він зіткнувся із Хозарським каганатом, який контролював шлях зі сходу через Нижню Волгу та Каспій. Невдовзі Роман з ’ ясував, що Олег здійснив кілька походів

поділившись з каганом здобиччю, Олег збунтував проти себе увесь мусульманський світ Прикаспію, і хоч каган попередив його про небезпеку, битви було не уникнути. І січа була такою лютою, що тривала три дні і три ночі й склалася не на користь Олега, який, як повідомляли хроністи, прорвавши оточення з п ’ ятьма тисячами дружинників, почав відступ Волгою на човнах, але був зустрі нутий переважаючими силами волзьких булгарів і буртасів, й, можли во, саме тоді загинув Олег. «Але до чого тут кінь до його смерті, легенди про могили Олега, за ПВЛ в Києві, а за Новгородським літописом на Ладозі», мірку вав Роман, думаючи, що справу Олега продовжив Святослав, і те, що не вдалося здійснити йому, він успішно звершив. Однак перемога над хозарами відкрила ворота іншим ворогам печенігам і половцям, які безперешкодно посунули на Русь, майнуло в голові Романа. А в наступний момент йому згадалося, що в норвезькому епосі є сага про Орвара Одда, котрому теж напророчили смерть від укусу гадюки, що виповзла з черепа коня. Цікаво, чи знали про цю сагу літописці, й чому саме ця легенда означила фінал Віщого Олега, який здобув такий успішний тріумф над Візантією?Відповідь може приховуватися у добре відомому вислові: «Хто з мечем приходить, від меча і гине…». І не обов’язково від меча, а й від гадюки може сконати наймогутніший воїн, бо тільки Господь всесильний, і завжди покарає грішника, яким би він не був, міркував Роман, думаючи: «А що, як в цій

Мечем і Хрестом: Святослав і Ольга 1

Імператор Цимісхій не йняв віри: перед ним палала гордість його війська стінобитна артилерія: петроболи (каменомети, «петро» грецькою камінь), прицільні балісти й катапульти. Ще більше дода вала розпачу відтята голова командувача «аритлерії», його родича Іоанна Куркуаса, настромлена на спис у фортечній стіні Мертва голо ва зі списа ніби щось хотіла сказати василевсу (так ще називали ромей ських імператорів після VII століття). І Цимісхію чулося: «Іди до мене, брате, на мур, а то я зовсім один серед варварів…». А втім «макітру» бомбардувальника фортеці з роду Куркуасів виставили не тільки на острах: русичі думали, що під час зухвалого виходу з твердині позбави ли життя самого Цимісхія, бо надто розкішним видався одяг родича, де навіть збруя коня була в позолоті. Відтепер відтята голова родича васи левса підіймала бойовий дух воїнам, які думали, що настромили на спис самого імператора. Цілком можливо, що ця картина найбільше лякала самого Цимісхія, адже він колись теж віддав наказ настромити на спис голову свого попередника василевса Никифора Фоки, хочатойдово дився йому дядьком Цимісхій дивився на відтяту голову свого родича на мурі Доростола, і його проймав тривожний холодок, нагадуючи про невідворотність від плати за сподіяні гріхи, а вона таки прийде... Наразі

русів, хіба він, Цимісхій, сидів би стільки часу разом із воїнами в фор теці та їв дунайську рибу, наче кіт, третій місяць поспіль, не шукаючи шляхів примирення, щоб вийти з кам ’ яного мішка?» міркував імпе ратор У наступну мить Цимісхій криво всміхнувся й мовив до наближених полководців: Добру фортецю спорудили римляни для наших ворогів, до п ’ яти метрів завширшки сягають мури!.. Хтось з оточення імператора зауважив, що Дуросторум звели для легіону Клавдія Мовляв, Доростол (сьогодні Сілістра на кордоні між Болгарією та Румунію) протягом століть був неприступними дунай ськими воротами, варвари до них і не потикалися. Святослав був пер шим, хто не зламав об них зуби. Сильний звір Сфендослав, задумливо мовив Цимісхій, зга давши, що про князя ходили легенди, як він ричав у бою, наче лев. Та й бойовий клич русів проймав до кісток, нагадуючи наступ вовків. (Про це писав ще історик пізньої античної епохи Прокопій Кесарійський авт.) У наступну мить хтось з оточення василевса, аби якось його втіши ти, почав шукати винних у такій затяжній облозі Доростола, згадуючи за попередника василевса Никифора Фоку, який так необачно

Константинополь. При згадці за імператора Фоку в Цимісхія майнула картина крива вої розправи над ним, яку він сам учинив. Хоча василевс був його дядь ком, але чого не зробиш, коли так близько омріяний трон і влада. І здо був він цю владу в спальні свого дядька, в котру пробрався по спуще

ву й настромити на спис, а тіло викинути на вулицю. І обезглавленого василевса тягали ромейські пси, доки його останки таємно не забрали іноки монастиря й начебто поховали поряд з прославленими імперато рами Костянтином і Юстиніаном І хоч у Никифора Фоки теж була слава хороброго захисника імперії

Візантійщини, коли до влади йшли по трупах. І хоч Цимісхій дуже боявся повторити долю дядька, але і його не обійшов «бумеранг» кар мічної помсти, хоча він наказав порішити всіх виконавців того страш ного вбивства Але повернемося до моменту, коли Цимісхій замислився, що сказа ти, аби надати собі величності. Та чомусь на думку прийшло минуле, як він допомагав Никифору Фоці вчинити змову, щоб той зійшов на трон. Бо він, як і Цимісхій, не був з багрянородних, тобто не народжений в багряній залі імператорського палацу. Тож до влади міг прийти тільки через підступні змови, котрі з покоління в покоління плелися в царстві ромеїв, як вони себе величали, намагаючись спадкувати славу Риму. Але у Візантії римська слава розвіялася, як дим. Так називали імперію ромеїв слов ’ яни, від назви колишнього володаря Візанта, що заснував місто, на якому постав Царгород (Константинополь, нині Стамбул). Римську славу і демократію залили кров ’ ю повстанців ще в січні 532 року. Тоді через конфлікт, що виник між вболівальниками змагань на колісницях, імператор Юстиніан погубив близько 35 ти тисяч проте стувальників! Придушене повстання назвали «Нікою», себто перемо гою над народом. Навіть на війнах втрат бувало менше. Все ж, полум ’ я повстання можна було загасити, коли арештували перших заколотників, й простий люд вимагав їх помилування.

ла, що ті, хто носили корону, ніколи не виживуть, втративши її. Отак порада жінки врятувала імператора Юстиніана. А от зрада вже іншої, а саме дружини імператора Никифора Фоки, привела на трон Цимісхія. Цариця Феофано була не тільки його коханкою, й саме вона все під готувала для проникнення заколотників до палацу, відкривши двері спальні, коли до неї увірвалися змовники, які порішили імператора. Бо дуже нелюбим був Никифор Фока, схожий на товстого карлика з вели кою головою. Хоча мав і богатирську силу в руках й хоробре серце, й здобув не одну перемогу в битвах з арабами, та не завоював любові власної ненаситної до влади й втіх, які їй дав небіж Фоки світлово лосий красень Цимісхій, хоча теж низького зросту. Але в даному кон тексті не обійтися без розповіді про саму Феофано, Богом Явлену, як назвали її в палаці, замінивши попереднє ім’я Анастасо, адже вона була з родини простого корчмаря. Якось її гарне личко впало в око найосвіченішому василевсу імперії, самому Костянтина Багрянородному. Мабуть, Амур дуже постарався, коли пустив йому в серце стрілу, бо імператор, щоб наблизити її до себе, одружив її на своєму синові Романові. Що ж, пристрасть любові всесильна! Однак Богом Явлена, себто Феофано була далекою від хри стиянських чеснот, маючи розкішне тіло, вона захотіла отримати все сповна й відразу тй стати василісою Тож невдовзі намовила свого чоловіка, сина василевса, щоб той підніс батькові келих з отруєним в

Володимир знайде спосіб, як досягнути свого й наблизити Русь до величі імперії. Однак могутність Візантії постійно розхитували внутрішні чвари Хоча імперія прагнула продовжити епоху Великого Риму, вдаючись до експансії і завоювань у Європі та відбиваючи постійні атаки персів й арабів, але протягом століть в імперії ромеїв не було місця для міфів і легенд, з якими творилася слава Риму, що перейняв естафету від еллі нів. Натомість ромейську імперію заполонив холодний прагматизм, який вбивав моральні засади, бо задля захоплення влади й самозбага чення використовувалися всі засоби, які потім поглинали й тих, хто їх застосовував. Відтак у Константинополі не було місця для героїв, наближених до пантеону безсмертних богів давнього Риму й Еллади, які їх породили… Цимісхій належав до яскравих представників свого часу, котрий зго дом почнуть називати Візантійщиною, коли здобуття влади стане головною цінністю в житті, принципом, «а після нас хоч потоп», що дійде і до наших днів, коли всіх полонитиме мета добратися до ресурсів, а не планувати стратегію їх відтворення й розвитку країни. З

нерідко непродуманих. У наступну мить володар ромеїв вкотре заметушився і голосно, як прокляття, вигукнув: Дуросторум!!! (Назва фортеці міста Доростола, що означала латинською міцну твердиню.) І це прозвучить як заклик до штурму, адже

ми, царями на еллінський штиб. У цей період грецька мова почне активно витісняти латину. Отже, яким чином борода змінила хід історії на престолах ромеїв у Константинополі? Річ у тім, що до цього часу Візантія, нагадаємо ще раз, так її почали називати, коли вона розпала ся, колипісля тисячолітнього існування ромеїв підкорили турки.Саме тоді остаточно загибла імперія ромеїв отримає нову назву від старого містаВізанта. Самі ж візантійці називали її ромейською імперією, щоб нагадувати за наслідування римської величі. Продовжуючи римські традиції, імператори й патриції голили бороди, якіносив простолюд і солдати імперії Флавій Фока був одним із бороданів військової когорти ромеїв. Хоча починав життєвий шлях конюхом, та з часом дослужився до центуріона (сотника) й, можливо, до командувача (дукса) дунайської армії. Однак саме Флавій Фока стане першим бороданем на константинопольсько му престолі. Цьому посприяють певні обставини. На початку VII століття дунай ська армія ромеїв залишилася на голодну зимівлю за фортечною лінією оборонних споруд та ще й без провіанту. Спалахнув солдатський про тест. Флавій Фока очолив солдатську делегацію проти утисків останнь ого голобородькаімперії Маврикія. Потрапивши у сенат, бородатий Фока виступив з критичною промовою Слова дунайського дукса так обурили сенаторів, що в його бороду вп ’ ялися пальці одного з них. Очевидно, він хотів потішити скупого імператора Маврикія й принизи ти Фоку. Знав би він, що згодом це йому коштуватиме життя разом з імператором. Борода Фоки стала символом змови проти влади. Варто зауважити, що в ромейській столиці

З «ВАРЯГ У ГРЕКИ», А БО ПОДОРОЖ ДО ДЖЕРЕЛ

для великого війська. Власне, на п ’ яти гек тарах фортеці в липні 971 року була вся армія Святослава, яка

«грецького вогню», а на суші його стерегло переважаюче військо Цимісхія. Та Святослав не впадав у розпач, а сподівався на переломний момент, адже жодна з атак ромеїв не мала успіху, він витримав усі три наступи Не підпускав близько до себе і кораблі василевса, розтрощив ши кілька з них влучними пострілами з каменометів, коли вони спробу вали наблизитися до стін. А в одну грозову ніч, коли Перун метав із неба вогняні списи, Святослав сів у човни з двома тисячами воїв і пішов прямо на ескадру ромеїв. Вони в цю грозову ніч навіть не виста вили сторожу. І Святослав ускочив у горобину нічку, як у річку, наче й справді був сином Перуна Обійшовши ромейський флот, вчинив зухвалий рейд у прибережні села Болгарії, де зібрав провіант, а повер таючись до фортеці, поживився в продовольчому обозі василевса. Марно сподівався Цимісхій, що обложених русів доб’є голод і вони не втримають цей форпост, не допомогла армії василевса й перекопа на в околицях фортеці земля, щоб було видно найменших рух з боку Доростола. Адже хоробрості Святослава не було меж, він постійно робив відчайдушні виходи з твердині. Все ж Цимісхій сподівався, що голод виявиться сильнішим за бойовий дух «скіфів», чекаючи на гене ральну, четверту, битву. І василевс згадав перший бій під стінами фор теці, що відбувся на другому тижні після Великодня.

о

в

м о п і д Доростолом розгромити Святослава, але всі 12 атак під стінами твер дині русичі відбили. Цимісхій ще ніколи не бачив такого несхитного й рішучого війська, загнаного в глухий кут, фортецю Доростола, бо це військо не тільки оборонялося, а виходило в поле, щоб перемогти. У першому бою Цимісхій, сподіваючись на швидкий розгром Святослава, повів у бій гвардійців важкої кінноти, яких називали «безсмертними» Та марно. Руси

Доростолу. Бо хоча військо василевса значно переважало русів й мало краще озброєння та спецназ тих часів дві тисячі «безсмертних», закутих у непробивну броню, воно не могло справитися з голодним і втомленим облогою військом Святослава У наступну мить Цимісхій звелів налити собі вина, щоб зняти нер вову напругу, але напій не заспокоїв надовго, і він знову почав нервово ходити по табору в супроводі охоронців. І з боку це виглядало трохи кумедним, бо здавалося, що візантійські гридні охороняли якогось кур дупля: Цимісхій був дуже низького зросту. Та й саме його прізвисько, Цимісхій, давньою вірменською мовою означало малий Але низько рослі володарі були в усі часи. Відчуваючи обділеними себе в рості, когорта недомірків намагалася надолужити таку несправедливість великою владою, і багатьом вдавалося досягати свого. Хоча правління коротунів не рідко призводило до трагедій. Прізвисько Мал, або Низкиня, отримав і древлянський князь, час правління котрого теж був драматичним. Та якщо літописці майже нічого не залишили про фізичну доблесть князя Мала, то Цимісхій, незважаючи на дуже малий зріст, мав широкі плечі й богатирську силу. А ще виділявся рухливістю, майстерністю в стрільбі з лука й метанні списа, яким він влучав у кільце вуздечки. Але під Доростолом цих талантів Цимісхій використати не міг Й, зважаючи на свою гіпер активність, дуже нервував й часто прикладався до глека з вином, яким зловживав і раніше. Адже це не заважало його кар ’єрі, яку він розпо чав на крові свого дядька, імператора Фоки, який теж мав богатирську силу. І хоч спочатку Цимісхій намагався бути схожим на нього, щоб мати таку ж славу, яку той здобув у битвах з арабами й персами, та зго дом вловив себе на думці, що йому більше до вподоби місце на троні І він почав його здобувати зі спальні дружини імператора Феофано, тим паче, що вона

40 Валентин СОБЧУК

Цимісхій таким чином давав шанс своїм нащадкам поріднитися з імператором, якого так і називатимуть Багрянородний. Костянтин VII зійшов на трон у 39 років й мав багато часу для самоосвіти. Саме він залишив по собі не лише славу мудрого імператора, а й історика та автора кількох книг, який навіть описав всі дев ’ ять порогів на Дніпрі Цимісхію ж судилася інша доля, він також, як і його дядько, стане жертвою змови й помре від отрути. Хоча, мабуть, хотів запобігти такої кончини, виявляючи милосердя до поранених і прокажених в ромей ських лазаретах, яких навіть сам перев ’ язував. Цілком можливо, якби не останній бій із армією Святослава, історія про нього й не згадала б. Але того спекотного дня в 971 році Цимісхій не знаходив собі місця біля палаючих каменометів, потрясаючи мечем і вигукуючи захмелілим і дуже пронизливим від люті голосом: Сфендослав, виходь!!! Але стіни Доростола були незрушними й наче над ним насміхалися. Цимісхій знав, що до них наближатися небезпечно, бо руси, яких вони ще називали скіфами, дуже влучно стріляли з баліст, а то й з камено метів могли вгатити з за мурів, наче і в фортечних стін були очі. І Цимісхія не покидало відчуття, що стіни Доростола стежили за кожним рухом у його таборі. Навіть зараз йому ввижалося, як Святослав насмішливо дивився на нього через фортечну бійницю. У наступну мить василевс звернувся до своїх наближених, які смакували вином, гамую

йому, як звірові,

величі влади, сказав хтось з наближених, схожий до шакала, бо Цимісхій наближав до себе дуже послужливих людей із нестандартною зовнішністю. Але скоро йому кінець, і якщо не вийде на бій, то голодні «скіфи» його з’їдять, посміхнувся охоронець імператора Анемас.

Скіфи? гнівно мовив Цимісхій, бо хоч так і називали русів ромеї, але він знав, що серед них чимало інших народів, зокрема варягів, які чи не найбільше йому дошкуляли, як Сфенкел, котрого вже не було, але ще здравствував не менш небезпечний воєвода, права рука Святослава, Ікмор, богатирського зросту й сили. При згадці за нього Цимісхій поду мав, що не хотів би з ним зустрітися в поєдинку, бо про нього ходила слава як про непереможного Геракла. І в наступну мить Цимісхій поглянув на свого охоронця Анемаса, що теж вирізнявся з поміж усіх не тільки силою, а й великою вправністю у володінні мечем, який мав криве лезо. Анемас походив зі знатного арабського роду, якого захопив у полон Цимісхій, коли воював на острові Крит.Побачивши його в бою, завер бував на службу в особисту охорону… І в даному випадку Цимісхій не помилився, покладаючись на вірну службу свого охоронця. Бо вже наступного дня під час чергового вихо ду русів з фортеці Ікмор, рубаючи всіх на своєму шляху, прорветься ледь не в самий табір Цимісхія. Й хтозна, якби все скінчилося, якби не Анемас, нещадний різник, який однаково ненавидів невірних роме їв і русів, та оскільки служив Цимісхію, то всю лють зганяв на других. І непереможний богатир Ікмор теж натрапив на гостре лезо кривого меча Анемаса, що відтяв йому голову й праву руку, коли він замахнув ся своїм «каролінгом» (улюбленим клинком варягів, назва якого похо дила від короля франків КарлаВеликого).

ніч, яку

під зоряним небом Доростола, вслухаючись у

«Що за видиво?» міркував Святослав, і навіть хотів покликати волхва Орислава, що вмів розгадувати сновидіння. Та вирішив поки не будити, згадуючи з гордістю, що неспроста назвав із Малушею наймо лодшого сина Володимиром, щоб володів світом У наступну мить він наче почув голос матері, що Володимир правитиме світом, але не мечем, а хрестом… В уяві князя спливали картини минулого, як три роки тому квапив ся з Болгарії у Київ визволяти її з облоги печенігів, хоча за неї тоді под бав воєвода Претич, який зумів вивезти її з синами із замкнутого міста на лодіях, перехитривши степовиків, мовляв, прийшов в авангарді вій ська Святослава, який іде за ним. І печеніги зупинили наступ, а потім він прогнав їх назад у Дике поле. Несподівано Святослав з гнівом почав згадувати підступність візан тійців. Адже це вони просили його, щоб упокорив Болгарію, з якою Візантія воювала триста років, сплачуючи данину. Тоді цілу гору золота привіз до Києва патрикій Калокір, хитра бестія, який з допомогою Святослава прагнув захопити імператорський трон. Але тоді в Києві, приймаючи дари василевса, він про це не знав, як і про інші підступні плани ромеїв, які хотіли руками русів загрібати жар полум ’ я, котре роздмухували мадяри, з якими у болгар була своя угода, й вони безпе решкодно пропускали їх грабувати ромейські гради Святослав висту пив проти Болгарії, бо хотів змінити ці порядки й утвердитися на Дунаї, щоб мати перспективний шлях з Києва в греки, не Дніпром з його ске лястми порогами, а на широкому дунайському руслі. Тоді його військо було сильне, як ніколи, зібране в бойовий кулак зі слов ’ янських пле мен, зцементованих варягами. Із цією силою рахувалися печеніги й мадяри, нерідко виступаючи союзниками У лавах армії Святослава

щенниками й ходили із золотими хрестами, в коштовних одежах, допо магали плести змови, як у Візантії, щоб процвітало царевбивство й неправда?» не раз відповідав він матері княгині, додаючи, що не хоче оскверняти душу чужинськими звичаями, бо чужі молитви, як і пісні, дають силу ворогам. Святослав вірив у Перуна і Велеса, які під куполом неба завжди були доступні й правдиві, як земля, на якій стояли, тому й дарували радість вічного життя праведним душам, які ніколи не зникали, а пере ходили в нові тіла. У Святослава, можливо, жила душа великого войов ника Аттіли, який народився в степовому Причорномор’ї Але якщо Аттіла хотів завоювати світ, то Святослав прагнув його змінити. І змі нювати світ починав із себе, відкинувши всі князівські блага й розкоші, до яких були жадібні інші володарі, жив, як рядовий, але великий воїн. Вставши зі свого місця, князь підійшов до привезеної статуї Перуна, бога воїнів. Ним і Велесом (Волосом) закріплювалися всі клятви. Але Велеса тут не було, він залишився в Києві, на Подолі, захищаючи всю живність русів. А з Перуном завжди йшли в бій, покладаючись на його грізну силу, здатну викрешувати з хмар блискавки, які нерідко влучали в священне дубове дерево. Тому з нього й витесували його подобу, з срібною головою і золотими, мов блискавки, вусами. Святослав вкот ре просив у Перуна підтримки у вирішальній битві, і той велично, як завжди, мовчав, лише тінь від смолоскипа воронячим крилом змигува ла на голові. Боги завжди мовчать, як мертві люди, ніби спонукаючи живих цінувати саму радість буття. Святославові ж здавалося, що Перун, як і він, сумував. Адже вчора під стінами Доростола на поховальних багаттях попрощалися з землею багато відважних воїв, дим відправив у небеса їх душі Святославові здавалося, що той дим і досі бродив над стінами фортеці й гірко пахнув полин травою, запахом згорілої людської

44 Валентин СОБЧУК

назвали Асмундом (Божою рукою скандинавською мовою, Ас Бог, мунд рука). Але Асмунд вже спочивав у Вальгаллі на банкеті з Одіном. У Святослава майнула думка: чи зустрінуться вони у засвітах? І він поглянув на Перуна, який, на відміну від Одіна, був покровителем життя вічного. Але Перун, звісно, мовчав, а князь і далі обмірковував план Свенельда. Вірний воєвода пропонував зібрати все військо у п ’ ястук (кулак) і вдарити на ромеїв не з суші, а з Дунаю спалити вночі їх кораблі й, прорвавши оборону, пробиратися на Русь. «А що далі?» запитував його Святослав. Але відповідь Свенельда його не влаштовувала Він пропонував зіб рати нове військо й згодом повернутися до Болгарії, але за цей час ромеї зроблять все, щоб вона стала неприступною. Тож Святослав у даній ситуації бачив тільки один вихід дати вирішальний бій. А для того, щоб ніхто й не думав показати спину ромеям, закрити всі брами Доростола. Не таке вже й сильне військо Цимісхія, хоч має більше людей і кращу зброю, але третій місяць василевс не отримав жодної перемоги на полі бою. Святослав три роки тому стрімко здобував Доростол у болгарського царя Петра, а потім ще 80 укріплених градів, яких велика імперія не могла підкорити 300 років. І якби князь не повертався до Києва, щоб прогнати печенігів, яких, очевидно, намови ли ромеї, щоб напали на стольний град, то він би закріпився тут назав жди. У наступну мить Святослав згадав і про власну помилку, що повірив ромеям, які принесли золото під Андріанополем, пропонуючи мир. І хоч знав, це злато могло бути приманкою, та повірив їм, залишивши від критими, без форпостів, усі гірські перевали й дунайське гирло. Цимісхій цим скористався й дуже швидко прийшов під Преславу (тодішня столиця Болгарії, заснована після Плиски). Сфенкел ледь врятувався з

різко повернувся.

смолоскипів побачив відблиск вогню на темному, як ніч, волосі. Це була його болгарська наложниця Сіяна, хоча він не вважав її одаліскою, відчуваючи якесь особливе почуття до неї, хоч мав не один гарем. Не зважаючи на твердий характер воїна, Святослав мав добре серце й не цурався простолюду, особливо тих, хто потрапляву рабство,

як, приміром, ключниця його матері Малуша. Розумом Сіяна нагадувала її, Малушу, яка народила йому третього сина Володимира. Він запо вів йому княжити в Новгороді, і який йому щойно приснився з хрестом. А втім і Сіяна була християнкою й розповідала йому про величний храм Софії, а він сміючись, казав, що в нього багато богів, й вони скрізь, а Перун у серці й на вістрі меча, що його бог має силу викрешувати в небі вогонь блискавиць і посилати на землю живодайні дощі. Сіяна мовчки обійняла князя, і він знову відчув терпкий запах степу у її волосі, дух котрого долинав з за фортечних стін. На мить він розчи нився в ній, як у великій річці Ітіль (давня назва Волги), на котрій завоював хозарів і їхню столицю. Несподівано майнула думка, що Сіяна, підкорила його серце. Вона була справжньою богинею в Болгарії, яку він так полюбив: струнка й темнокоса, з великими, як небо, очима, в яких, здавалося, сяяли зорі. Він любив, як вона говори ла болгарською, схожою на його рідну слов ’ янську мову, хоча й знав, що та мова увібрала в себе тюркське наріччя волзьких булгар, які колись прийшли на Балкани. Саме вони дали назву цим краям. Слово Балкани означало лісові гори, яким дуже дивувалися діти степів. Святослав на мить замислився про те, чому ромеї хочуть керувати Болгарією, невже у них є на це якесь право? Можливо, він думав про те, що і в його жилах з варязькою кров ’ ю тече й болгарська Неспроста ж він вважав Болгарію серединою Києво Руської держави, бо, ймовір но, чув від матері, що вона народилась у Плисці, а не Плєскові, як писав літописець, але про це буде розповідь згодом… Наразі Святослав хотів почути, що скаже про вирішальну битву Сіяна. Але вона мовчала. Він, пестячи її розкішне волосся, що чорною хвилею спадало на плечі, все ж хотів знати її думку Та несподівано Сіяна мовила, що теж готується до бою, й що серед жінок є інші доб ровольці, які одягнуть чоловічі обладунки. Святославові забракло повітря. Його заполонило подвійне почуття: з одного боку, йому було приємно, що Сіяна його підтримувала й готова покласти за нього життя, а з іншого… Ти жінка, мовив він, міркуючи про себе, що, може, й найкра ща з усіх попередніх. Святослав не раз відчував

яка буде поруч в останню хвилину й розділить твій сум. Він вже мав таке відчуття, коли через рану не відчув під ногами землі й мимовільно шукав того, з ким піде в небесні гаї. І знайти було важко, хоча під його владою була ціла армія підданих Він згадував вірних воєвод Сфенкела й Ікмора, вихователя Асмунда, але там не буде війни й мечів… І він згадував багато жінок, які йому віддавалися, але й серед них не міг на комусь зупинитися, щоб піти з кимось у небесні гаї… Усе це промайнуло за мить в думках князя, і йому, як ніколи, захоті лося захистити Сіяну, як тоді захищав від печенігів матір, коли, поки нувши Болгарію, кинувся її виручати до Києва, полишивши град, як веліла вона, після того, як поховав її. Наразі він не хотів втрачати Сіяну, та, знаючи її твердий характер, подумки шукав слова, щоб зупинити її від необдуманого вчинку піти на битву із ним. А Сіяна, випереджаючи його слова, мовила: Так, мій князю, я жінка, але відваги мені не бракує… Війна це справа чоловіча, я не хочу, щоб жінки осоромили нашу воїнську честь. Що подумають про нас ромеї? Та Сіяна була рішучою: Я піду на смерть чи славу, щоб бути з тобою завжди на зелених луках вічності. Чи може ти вибрав іншу? питала вона, заглядаючи, здавалося, в саму душу князя. І знову в глибоких очах Сіяни зблискува ли зірки. Святослав вперше в житті не знав, що мовити.

вічовому зібранні перед боєм більшість воїв

що його слово буде

коли, здава

всі були

щоб розпочати

переговори

Ви знаєте, які потужні стіни в цієї фортеці до п ’ яти метрів зав товшки! Але ми сильніші за них! мовив Святослав. Хіба не пам ’ ятаєте, як ми здобули цю твердиню в болгар, а Цимісхій не може забрати її у нас третій місяць поспіль А чому? Бо ми сильніші за нього бойовим духом. Сьогодні ми разом зможемо змінити світ, який неправ да губить більше за війни. Хто нас покликав у Болгарію? Ромеї! хтось гукнув з натовпу. А тепер вони тчуть змови, і першими пішли війною та намовили печенігів чинити нам спротив, а ще підкупили болгар, але ж саме ромеї спонукали нас воювати з ними Тож ми маємо їх провчити, абож піти й покрити себе соромом, ховаючи очі від своїх дітей, згадуючи Доростол. Але ми можемо вистояти й перемогти, або впасти зі славою на полі бою во віки віків!.. Слава Перуну! загуло в натовпі, аж налякані ворони позліта ли з дерев. Хто піде зі мною? І не виявилося ні одного, хто б не ступив на бік князя. Бо Святослав став частиною кожного, а його воїни одним цілим із ним. Вони не знали такого правителя раніше, який би розділяв всі труднощі разом з усіма й ризикував своїм життям. Не тремтів князь і над златом, а думав тільки за спільну мету, яка була запорукою всіх виграних раніше битв, коли його мечем подолано могутнє хозарське царство, що жило грабе жами й спекуляціями на «срібному шляху». А в цьому бою він прагнув подолати ромейську імперію, яка плодила в світі чвари, нав ’ язуючи сте реотип господарки Європи. «Але хто дав ромеям такі права?» мож ливо, так розмірковував Святослав, до останнього намагаючись втри матися в Придунав’ї, яке вважав серединою землі русів і яку хотів від стояти до кінця у вирішальній

В описі візантійського хроніста Лева Диякона про останній бій Святослава під Доростоломє повідомлення про полеглих жінок, пере вдягнутих в чоловічі обладунки. Що змусило жінок, можливо болгарсь кого походження, взятися за чоловічу справу й піти разом з ними на смерть? Це запитання розвіює чимало вигаданих міфів про жорстокість Святослава в Болгарії. Але про це буде розповідь згодом, як і про начебто надмірну жорстокість його матері, княгині Ольги, в помсті древлянам. Наразі повернемося до стін Доростола, де тривала остання вирі шальна битва за новий шлях «У греки через Дунай» … Тривалий час в цій лютій січі не можна було визначити переможців Ромеї не розуміли, як напівголодні й знесилені руси вели такий потуж ний наступ, наче й не було цієї довготривалої облоги. Імператор Цимісхій, наляканий рішучими атаками, коли йому здава лося, проти нього вийшли й п ’ятиметрові стіни фортеці, знову викли кав на поєдинок Святослава, але той відмовився. І коли сонце по обіді, наче вогнем, обпікало залізні панцири, а піт заливав очі, як солоний дощ, василевс, аби підбадьорити військо перед здійсненням хитрого маневру, наказав винести на поле міхи з водою і вином. Святослав, побачивши, як греки втішалися вином, тільки посміхнувся, адже захмелілий ворог матиме менше вправності, й він посилив атаку Захмелілі ромеї й дійсно почали задкувати, наче повіри ли, що істина й справді в вині, а не війні. Наїжачені списами бойові ряди Святослава, вигукуючи бойовий клич «Слава Перуну!», все далі віддалялися від фортеці, не зустрічаю чи серйозного опору. І, можливо, й справді вино було б винним у цій битві, яку могли б програти ромеї, коли б не хитрість Цимісхія. Руси вже зовсім віддалилися від пагорбів, які були їх природним щитом та не давали можливості ромеям натиснути переважаючим чис лом. Та все змінилося, коли вони зайшли у відкрите

мечі таки схрестилися. Маючи свіжі сили та неабияку вправність

Святослава, аж іскри посипалися від влучаннялеза в маківку шолома князя Удар був такої сили, що Святослав упав з коня лицем у землю Анемас вже замахувався списом, щоб добити князя, та стріла сталевим дзьобом вп ’ ялася в нього, хоча не могла розправити крила смерті, бо захистила кольчуга. Та Сіяна вже випустила другу і третю стріли, а Свенельд у цю мить вже зійшовся з Анемасом у поєдинку й ударом булави повалив імператорського охоронця на землю. Не пройшло й хвилини, як тіло Анемаса, хоч він був у кольчузі, порубали дворучними мечами й сокирами на шматки, а князя вивезли в безпечне місце… Коли Святослав відкрив очі, то знову побачив Сіяну, як ніколи близьку й жадану. У першу мить він подумав, що він вже на райських луках із нею, але на Сіяні зблискував бойовий панцир. Рана не глибока, князю, сказала вона. Її слова несподівано наповнили його життям, він почув близький клекіт борні: дзвін мечів і тріск поламаних списів, стогони поранених, клич ромеїв: «З нами Бог!». Святослав жалкував, що він не в центрі тої січі, що йшла до переможного завершення, пригадуючи удар імпера торського охоронця Анемаса. Перед очима знову мигнув блискавкою кривий меч, здиблений кінь ромейського гридня, що, здавалося, хотів гризнути його за ногу… Життя князя порятувала кольчуга: меч араба, зіскользнувши з шолома, поранив йому плече. А ще випущена стріла, коли Анемас тіль ки заніс спис над Святославом, Сіяна випередила його влучним пострі лом, а Свенельд поставив остаточну крапку в життєписі гарячого араба своїм мечем У наступну мить Святослав схопився на ноги, бо чув, як шаленіла битва, побачив з пагорба, як відступала його армія. На знесилених воїв тиснули залізні коні «безсмертних», які теж були залізними. Вони зме тали піші лави русів, які втратили бойовий дух, думаючи, що князя вбили. І Святослав наказав сідлати коня, зібгавши біль у кулак, помчав до відступаючого війська, рішучий, як перед початком бою І вої поча ли збиратися біля князя новою стіною, знаючи, що брами Доростола закриті. Святослав сам очолив атаку, тільки

згадували їхні хроністи. Можливо, й клич «ура» народиться з кореня цього слова. Святославу таки вдалося зупинити наступ. Однак, як повідомлено у візантійському літописі, ромеям допомогли вистояти небесні сили й заступництво святого Федора. У самий розпал атак, коли руси левами кинулися на ромеїв, знялася буря, яка сипала піском їм в очі. І хоч чимало воїв Святослава полягло в цей день під Доростолом, а серед них і жінки, одягнуті в чоловічі кольчуги, та більшість повернула ся до фортеці Цимісхій хоч і виграв вирішальну битву, але не квапився наступати й брати в облогу русів, щоб добити їх, бо знав, який небезпечний пора нений лев. А ще його лякала відчайдушна хоробрість Святослава, тож поки князь був живий, вирішив знову чекати. Цього разу не довго, бо князь «скіфів» прислав послів з пропозиці єю укласти мир. Василевс дуже зрадів, уява почала ліпити образи Святослава, коли він чекав його на дунайському березі. Коли йому показали князя, його здивуванню не було меж. Він сидів у човні з дружинниками, як простий весляр, й нічим не виділявся серед них, хіба чистішим одягом і золотою сережкою у вусі, голеною головою з пасмом русявого волосся й довгими вусами

Святослава, коли він плив до нього дунайським руслом. Князь вкотре подумки прощався з полеглими під стінами Доростола, яких забрали до предків поховальні вогні під фортецею, а з ними його мрію про новий шлях «із Києвав греки», та про нову столицю русів, яку хотів закласти на Дунаї

Шкода, що таких правителів, які були б одним цілим зі своїм наро дом, немає в наші дні. Хоча приклади прозорого правління й успішного розвитку подають європейські країни, тому й мають сильні й багаті дер жави, як от скандинави, яких у давнину бідність їх земель спонукала брати до рук меча й ставати вікінгами, єдиною командою, яка чітко окреслювала свою мету високою відповідальністю кожного, особливо в розподілі ресурсів. 4 До Києва прийшла весна, хоча холодні вітри не відступили й повсяк час нагадували про зиму. Але весна брала своє: дерева тужавіли бро стю, а на кущах поміж будинками зеленіли світлячками бруньки, що оптимізмом наповнювали простір. Роман зупинився біля маленького деревця абрикоса, яке відкрило повіки ніжним цвітом, чекаючи на бджолу. Вінрадів ніжному духу весни, думаючи, що абрикос уже давно не чужоземець, хоча й прийшов із далеких країн. Невдовзі він зупинився біля пам ’ ятника Святославу на Пейзажній алеї. Князь сидів на кам ’ яному коні й сам був кам ’ яним. Можливо, він не прожив і віку Олександра Македонського, не 32, а всього 30 років, зауважив подумки Роман, знаючи, що народження князя чітко не озна чено. Але за такий короткий життєвий шлях Святослав пройшов 8 тисяч кілометрів у бойових походах: від далекої Волги й Кавказу до кордонів Візантії. У наступну мить Романові згадалися дискусії з при воду постаті князя, звинувачення у жорстокому поводжені з християна ми в Болгарії. У таких випадках Роман завжди дивувався короткозорості опонен тів, які посилалися на візантійські

ні мури Царгорода в 1204 році, похитнувши міць Візантії, яку згодом остаточно добили турки. У наступну мить його накрила хвиля роздумів про московію, яка з 12 століття живе героїкою воєн, намагаючись на крові й страхові будува ти своє майбутнє. І він почав порівнювати московію з Візантією, але за хвилину-другу зрозумів, що московії підходить ординська історія з такою ж кривавою диктатурою влади. «Але ж скільки народів змінило ся в бік світового прогресу, міркував Роман, нащадки варягів вже давно нікому не загрожують війнами, нащадки колишніх нацистів збу дували процвітаючу державу, яка підтримує всі миротворчі місії, а в московії й досі живий дух ординського середньовіччя й вічне очікуван ня війни… хоча в першу чергу вони воюють самі з собою, хоч і проли вають чужу кров…» «За що воював Святослав? несподівано перед Романом постало не риторичне запитання, бо він, зважаючи на невибагливість князя до життя, й нехтування розкошами та багатством, якого прагнули прави телі світу, не бачив Святослава серед, Можливо, «справжній козак на престолі», своїми війнами прагнув змінити світ… Хтозна, чи була б імперія чингізидів, коли б Святослав зміцнив позиції Києворуської дер жави на шляху з Києва в греки через Дунай». підсумовував роздуми Роман, все далі заглиблюючись в життєпис князя Святослава Завдяки йому наших предків перестали продавати хозари на ринках у Венеції чи Кафі з табличками «Сакалабе», що означало раб, ми не зникли, з історії, як гуни, печеніги й половці та іжє з ними». Далі Роман почав пригадувати узагальнення одного знайомого істо рика, що Святослав не побоявся підняти меч на тодішнє уособлення всесвітнього зла Хозарський каганат, знищивши державу паразита, яка протягом півтора століття пила кров із сусідів. Лише за один, 965 й, рік Святослав здобув Ітіль, Саркел на Дону, Семендер у прикаспій ському Дагестані

З «ВАРЯГ У ГРЕКИ», А БО ПОДОРОЖ ДО ДЖЕРЕЛ

А воєвода Свенельд таки дістався до стольного граду Святослав,

зве деними в тятивах стрілами. «Невже

54 Валентин СОБЧУК

Руси, оговтавшись від несподіваної атаки, сховалися за лодіями, як за стінами. Хан, зрозумівши, що кривавої січі таки не минути, звелівго туватися до пішого наступу. Адже руси, не зважаючи на мале число, в момент опанували ситуацію Й уся берегова лінія під прикриттям лодій перетворилася на фортечну стіну. Січа була до самого вечора, русичам нікуди було відступати, а печенігам довелося йти в лобову атаку, як вівцям на заклання під рокотан ня Ненаситця, що надійно прикривав тил Святослава. У печенігів не було жодного шансу застосувати маневр оточення чи інші хитрощі, до яких вони були здатні на конях А тут треба було вою вати пішими з досвідченими воїнами, які зі своїми двосічними мечами пройшли півсвіту. І дуже не хотілося печенігам помирати, як вівцям, і дехто дременув у Дике поле. Однак Куря, кинувши в бій усі сили, таки досягнув свого. Така картина останнього бою біля порогу Ненаситець уявилася

Святослав загинув, коли обходив поріг, який через п ’ ять віків козаки почнуть називати Дідом. За його силу й кам ’ яну велич, що простягала ся на два з половиною кілометри в довжину. Глибина ж води під Дідовим порогом, розділеним на дванадцять лав, сягала й до 40 ка метрів! Коли лодії йшли Дніпром, то зупинялися біля нього, зазвичай їх тягнули волоком по суші, підставляючи кругляки з колод. Це було зручне місце, щоб печенігам зробити засідку. Адже в районі Хортиці порогів не було. А от кінним печенігам добратися на острів, щоб організувати засідку, було не з руки. Все ж серед істориків побутує думка, що Святослав поліг на Хортиці, біля Чорної скелі. Романові згадалася табличка на цій скелі, біля якої він був Вонавказувала на ймовірне місце загибелі

зачепив щось дуже важке, здавалося, от от і лусне волосінь І вже думав, як би швидше позбутися цієї придибенції. Та рука чомусь сама крутила котушку. Й несподівано з води виринула іржава хрестовина, рибалка спершу й не розгледів, що це було. Та коли над водою велично здійснявся меч, його серце охопи ла несподівана радість.

Звістка про знахідку облетіла все місто. Історики встановили, що мечу понад тисячу років, а належить він до каролінгського типу, з клей мом «Ульфберт». Таких в усьому світі знайдено близько 170 ти, і тіль ки п ’ ять в Україні, поблизу Хортиці, коли будували ГЕС Але ці п ’ ять мечів, що безслідно зникли під час Другої світової, не мали тако го розкішного руків’я, з пластинками міді й срібла, як впійманий рибалкою на спінінг. Відтак встановлено, що меч належав не рядовому дружиннику, а, можливо, й Святославу, як доводить дехто з істориків. «Невже князь таки й справді загинув на Хортиці?» закралась у Романа думка Але в наступну мить він подумав, що меч могло віднести течією в це місце, та й, зрештою, що він належав саме Святославу довести неможливо. Тим паче, існувала традиція: за вдалий похід на знак подяки богам кидати цінні речі в воду. Хортиця була саме таким місцем, де перед порогами зупинялися лодії варягів і русів. Перші дуже полюбляли мечі «Ульфберт», які своєю міцністю не поступалися дамаській криці. Й виготовлення їх, як і походження самого клейма, є таємницею до сьогодні. Бо вчені й досі ламають голови, як могли в середньовіччі виплавляти такий метал, який потребує високих температур, що в тогочасних печах не досягали ся. Не відомо також, чому на ці мечі ставили клеймо «Ульфберт». Можливо, так називали майстра Цікаво, що ульф скандинавською означає вовк. Клинки з таким клеймом ще називали «каролінгами» на честь короля франків Карла, хоча виготовлялися вони у верхів’ях Рейну. Згадавши цей контекст, Роман подумав: як в усі часи людей поєднувала зброя, й наскільки виріс сучасний арсенал. Але незважаю чи на високі технології, секрет виготовлення мечів каролінгського типу, як і дамаських, не розгаданий і до сьогодні У наступну мить Романові уявився відреставрований меч, який він бачив у музеї, і який називали

час правили кривавий бал в історії людства», думав Роман, не помі тивши, як підійшов до підвалин Десятинної церкви, закладеної сином князя Володимиром. Весняне повітря, зігріте сонцем, окрилювало уяву, як квітку бджо ла. І поставали перед ними древні церкви і тереми на землі древнього городища. А Роман вкотре жалкував, що немає архітектурного відтворення хоча б якоїсь частини столиці Києво Руської держави, наприк лад, княжого терему, чи креативного макету. Несподівано йому уявився Святослав, який тріумфально входив у стольний град після перемоги над хозарами «Можливо, саме тоді князь вперше побачив вродливу ключницю своєї матері. Яким же клю чем Малуша відкрила його серце й народила найвеличнішого держав ця і хрестителя Русі?» розмірковував Роман. У наступну мить знову згадувався Святослав та його перемога над хозарами, яку принижують деякі історики, апелюючи, що знищення каганату спонукало до агресії печенігів і половців. Однак Роман знав, що хозари в цю епоху були чи не найбільшим лихом для русів, міркуючи, що, можливо й образ чуда юда був пород жений від юдейської верхівки Хозарії, що культивувала людоловство. Адже хозари постійно організовували наскоки кочівників на їхні посе лення, забираючи в рабство людей Згодом Роман почав обходити древнє городище вздовж земляного валу, який здіймався зеленою хвилькою навпроти підвалин Десятинної церкви. Він знав, що вал захищав стольне городище зі сходу, яке три кутником розмістилося на горі Кия, котра в давнину була, як і навко лишні гори, високими берегами Дніпра, котрий відійшов далі. А цент ральною річкою Києва була Почайна, яка наразі загнана під землю Також Роман знав, що довжина цього валу всього 190 метрів. І хлопець вкотре порівняв його з Китайською стіною, мурована частина котрої сягала 9

З «ВАРЯГ У ГРЕКИ», А БО ПОДОРОЖ ДО ДЖЕРЕЛ

Отже, перед тим, як почати розкопки на Старокиївській горі, Хвойка вже відкрив багато підземних світів минулого, насамперед поселення Трипільської культури, й не тільки на Київщині. Все ж його дуже вабила думка знайти «руський Капітолій», і дослідника, як завжди, підтримав промисловець і меценат Богдан Ханенко. Адже копачам треба було платити по 40-50 копійок на день. Це були чималі кошти на той час, бо пуд борошна коштував рубль двадцять… Роман, розглядаючи хрестовидний жертовник, подумки зауважив, що його можна було б вважати своєрідним пам ’ ятником Вікентію Хвойці Адже той пожертвував усім своїм життям задля нашої історії, мешкаючи далеко від своєї батьківщини і великої родини з 11 братів і сестер, не мав власної сім’ї, а зробив для історії Руси України більше, ніж всі разом узяті археологи до нього. Хоча за походженням був чехом з Богемії, із села неподалік містечка Пардубиць. Знахідки Хвойки в 1907 році, а саме жертовника й кам ’ яних залиш ків княжого палацу і навіть цеглин з тризубами на Старокиївській горі, стали сенсацією й збурили науковий світ. Саме тоді Київ почали нази вати руським Капітолієм, а відкриття порівнювати з розкопками рим ського Форуму. Звичайно ж, це ламало імперські стереотипи про

д Н о в

о р о д а й Рюриковичів Тому розкопки біля підвалин Десятинної церкви велено було «запрєтіть». Адже знахідки Хвойки засвідчували, що народ у Києві жив і творив свою історію задовго до приходу варягів і Рюриковичів, мав культуру в античні часи, котру назвали Трипільською.А ще був пов 'язаний з тво ренням слов ’ янських традицій, які не ставили за пріоритет війни й захоплення територій, а вкладали душу в обробіток землі й замішували

Згодом подумки Роман зауважив, що й досі не вщухають дискусії стосовно початків заснування старокиївського городища із VI чи кінця IX століття, оскільки не вистачає археологічного матеріалу про пізнішу епоху Але ж всі споруди граду Кия до Х століття були дерев ’ яними, їх не зберіг час, на відміну від епохи Володимира, коли почали зводитися кам ’яні споруди Десятинна церква на честь Богородиці та кілька палаців. Романові також згадалося, що археологи знайшли багато матеріалу давніх поселень на Замковій горі й сліди, можливо, першого палацу князя Кия, де в річпосполитівську добу постав замок, останнім волода рем котрого був Адам Кисіль. Зруйновану козаками київську фортецю більше ніхто не відновлював. «Стольний град залишився без замку до наших днів, вціліли лиш фортечні стіни біля Лаври доби Івана Мазепи», подумки зауважив Роман, проводячи часові паралелі. Він означив про себе, що в VI сто літті за часів Кия стольний град міг розташовуватися на Замковій горі, а Старокиївський пагорбмав сакральне призначення, адже саме тут Хвойка знайшов давній жертовник. Згодом він розмірковував про останні розкопки київського городи ща в 2007 році. Тоді археологи копали по трасі найдревнішого валу городища завдовжки в 190 метрів Однак знайти матеріали за цим валом з епохи VI століття часів князя Кия не вдалося. Натомість знай дено багато матеріалів, які можна віднести до кінця ІХ і Х століть. Підійшовши до підвалин Десятинної церкви, Роман почав міркува ти, де був центральний вхід. На мить йому здалося, що вдарив дзвін, а в небі засяяли хрести на банях Десятинної, яка постала з імли віків справжнім кам ’ яним дивом Роман вкотре приглядався до широких під валин, зауважуючи, що велика ширина стін дуже звужувала внутрішній простір, але тісні

60 Валентин СОБЧУК

Однак, саме за часів правління Володимира, почалася золота доба Києво Руської держави. Витіснивши варязьку верхівку від правління дер жавою, хоча завдяки варягам здобув київський престол, князь долучив до розбудови країни свій народ Заклав нові міста: Переяслав і Білгород на Київщині, Володимир на Волині За короткий період у городищі Кия було зведено кілька палаців, фундаменти котрих знайшов Вікентій Хвойка. Один із них сягав довжиною 75 метрів, інший 55, палац княгині Ольги був меншим. Роман пригадав, що на підвалинах одного з палаців, який назвали Південним, сьогодні знаходиться багатоповерхівка з рестораном, а на іншій частині підвалин палацу торгують сувенірами Але якими були палаци в 10 столітті за контурами підвалин уявити важко, на відміну від візантійських, які збереглися в хроніках. Роман почав уявляти столицю ромеїв, Константинополь, палаци котрого детально описані, подумавши, от що значить сила писемного слова, коли час змітає з лиця землі епохи, але вони живуть у книгах.

, Августейон, собор Софії, величне приміщення сенату з тронним пала цом Магнавра, головні ворота, котрі називали Халкою (мідні ворота, з грецької), й котрі вели до Золотої палати (Хрисотрикліній), де була велика ікона, й, можливо, золота статуя Спасителя, перед котрою молилися імператори, вийшовши зі своїх покоїв У Золотій палаті василевс проводив і робочі наради зі своїми урядниками. «А от що було на горі Кия? подумки запитував себе Роман, міркуючи, що науковці сперечаються досі про функціонал давнього граду, не спроектувавши його в часовому просторі». У наступний момент він згадав, що шукаючи документальні описи князівських палаців, знаходив маленькі крихти пафосної інформації в ПВЛ і билинах, а ще арабських хроніках. Особливо вражали арабські описи, в яких акцентувалася увага не владних атрибутах, а на князівсь кому ложі, інкрустованому самоцвітним камінням, й де вміщалося 40 дівчат. До цього ложа, за уявленням арабських істориків, коли князь збирався в похід, приводили коня. А коли він повертався з походу, то його знову на цьому ложі очікувало 40 дівчат «Очевидно, це була мрія самих арабів», всміхався Роман. «Але де ж Гомер? подумки запитав себе він. Мав би вже при бути». Гомером називали, нагадаю ще раз, Романового друга Вадима. Той мав розповісти про свою поїздку в село Білогородку, що розташо

вувалося на березі річки Ірпінь й колись називалося Білгородом, який був другим, за величиною, градом після Києва на початку ХІ століття, а ще південним бастіоном, який захищав столицю від печенігів. Але Роман там не був, тож дуже хотів дізнатися, щолишилося від колишнь ої величі княжого Білгорода. Тим паче, що Вадим їздив туди з метало шукачем, й казав, що має для нього сюрприз. Оскільки від нього можна було сподіватися на який завгодно нежданчик, Роман йому зателефо нував. Хелов, запізнюєшся! В пробці?.., чи наступив на неї зранку? А, не вживаєш до обіду Так шо ти там відкопав у Білогородці? Корону князя?» Роман розумів, що марно було випитувати у Гомера про його знахідку. Тому сказав, щоб той поквапився. А самподумав, що є час навідатися до Андріївської церкви. О д н а

я

с ь н

і д о м а с и л а з а т р и м у в а л а й о

б і

я п і д

л и н Десятинної, точніше біля липи, яка росла напроти неї, посаджена мит рополитом Петром Могилою майже 400 років тому, коли він почав від будову Богородичної церкви Володимира. Роман знав, що липи є довгожительками й своїм віком можуть зма гатися з дубами. Ця ж липа, десь під п ’ ять метрів у діаметрі, нагадува ла втомленого атланта, якого підпирала опора, і в цьому місті аж утво рився наріст, схожий до людського чола Роман розглядав липу, як живого свідка минулих епох, який зачекався на повернення з небуття тисячолітнього храму. Йому також згадалася ще одна київська липа біля Ближніх печер у Лаврі, яку називали Феодосієвою. Їй приписува ли тисячу років, пов ’ язуючи дерево зі згадуваним преподобним! За мить Роман почав заглиблюватися в роздуми, думаючи, в якому місці була княжа усипальниця, де були поховані засновник храму рівноапостольний князь Володимир та його бабуся свята Ольга. Можливо, підземна крипта знаходилася неподалік вівтаря, який не важко було визначити за контурами підвалин,

те, куди було витрачено 1000 золотих рублів, які заповідав митрополит Петро Могила на відбудову Десятинної церкви. Роман знав, що на її місці споруджувалося кілька невеликих храмів. Зокрема уніатська церква на честь святителя Миколая, яка обвалила ся в День його пам ’яті. А споруджений на підвалинах Десятинної в ХІХ столітті храм за проектом Стасова був розібраний більшовиками в 1934 році. З його цегли споруджувався історичний музей, котрий сьо годні знаходиться напроти неї. «Дивне місце, міркував Роман, підвалини Десятинної наче не приймали інших проєктів, вимагаючи відтворення не спотвореної копії храму, а його забутої величі».

5

Невдовзі Роман знову згадав за Гомера, а точніше занервував, що той запізнюється, і він вчергове зателефонував. Слухай, я тебе чекаю, наче княгиня Ольга в Константинополі прийому василевса… Що?.. Будеш за десять хвилин?.. Роман і сам не знав, чому згадав про візит княгині Ольги до царства ромеїв, і як по крихтах шукав матеріали про цю знакову подію, що була спричинена не тільки бажанням прийняти християнство, а й стати хресною «дщерью» василевса, щоб набути нового статусу. Та не все так склалося, як бажалося. Й він, присівши на лавочці, почав перечитувати свої нотатки. Шість тижнів добиралася Ольга з «Києва в греки». Йшла на лодіях Дніпром і морем. Та ще більше, до двох з половиною місяців, човни кня гині гойдалися у водах гавані Суду Близько тисячі русів, які прибули з нею, очікували прийому імператора. Ймовірно, візантійці були здивова ні таким великим числом Ольжиного посольства, все ж, не через те затягували зустріч двох правителів. Причому ця зустріч могла б і не від

Очевидно, що увесь цей час, два з половиною місяці, йшли перего вори. Ольга прагнула, щоб її хрестив сам імператор, бо хотіла мати незалежну митрополію, а сина Святослава пошлюбити з донькою василевса Костянтин Багрянородний гнув свою лінію, прагнучи з допомогою християнства перетворити Русь на одну з провінцій імперії. А ще не хотів відавати свою доньку за князя варварів, які не раз наводили жах під стінами Константинополя, починаючи від Аскольда й Олега. Особливо відзначився чоловік Ольги, князь Ігор, який завдав у 941 році чи не найбільшого збитку імперії. Хоч він тоді й не здобув Константинополь, а ромеї спалили частину його флоту «грецьким вогнем», але дуже пограбував візантійські поселення. Через два роки Ігор, було йому тоді під 70, зібравши ще потужнішу армаду, посилену варягами й печенігами, рушив на Царгород. Ромеї тоді врятували імпе рію, відкупившись від наступу князя, відпровадивши в гирло Дунаю послів з дарами Отже, Ольга була непоступливою, бо відчувала силу своєї держави й мала в рукаві козир. Константинополь постійно потребував військо вої допомоги, і Ольга надавала її, здебільшого відправляючи на війни з арабами непосидливих та найбуйніших варягів. І все ж, хоч під час перемовин не було знайдено компромісу, василевс таки прийняв Ольгу, сподіваючись переконати її своїми поглядами на міждержавні стосун ки, засліпивши величчю імперських палаців. 9 вересня Ольгу запросили до головної тронної резиденції Магнаври. Зали палацу, які називали триклініями, вражали мармуро вим оздобленням різних кольорів. Шість велетенських колон, здавало ся, здіймалися в небо ще на вході. Не менш дивовижними був механіч ний трон Соломона, саморушні фігури звірів, які сконструював видат

Очевидно, княгиня Ольга, яку тут називали архонтесою, здивувала василевса своєю мудрістю і красою, й настільки, що спеціально для неї було змінено протокол зустрічі. «Але навряд чи василевс пропонував їй стати його дружиною Княгиня була вже в літньому віці, він був одружений, а брати шлюб ще з однією забороняло християнство», міркував Роман, перечитуючи повідомлення про вражаючий церемоніал, залишений візантійськими хроністами. Отже, для Ольги суттєво змінили протокол зустрічі. Коли всіх послів та володарів до трону василевса вели під руки, де вони били чолом, а прислуга розпластувалася на підлозі, то Ольга зайшла сама, ледь схиливши чоло, постала перед троном, привіталася через драго мана. Після чого механічні леви заричали й забили хвостами. Несподівано й сам імператором, під музику органа й імітацію звуків грому, вознісся на троні Соломона до стелі палацу, символізуючи намісника Бога на землі, а згодом почав плавно опускатися. Під величальні промови на золотому платані співали механічні пташки… Мабуть, княгиня була вражена цими дивацтвами. Та навряд чи хоті ла щось подібне влаштувати в себе вдома, адже була прагматичною. За кілька років по смерті чоловіка провела стільки реформ, починаючи із запровадження податкової системи на Русі, що не під силу було кіль ком династіям до неї. Тож механічні звірі тронного палацу Магнаври могли викликати в неї тільки посмішку, як дитячі іграшки. За іронією долі, коли механічні леви вийшли з ладу, то їх як придане спровадили Софії Палеолог, пра бабці Івана Грозного, де їх згодом переплавили для карбування монет Роман, поринувши в матеріали про перший

Аналізуючи хроніку подій, Роман приходив до висновку, що до сим патій між імператором і Ольгою насправді було далеко. Швидше за все, вони обоє залишилися незадоволеними цією зустріччю, точніше двома Адже другий прийом відбувся через місяць Очевидно, за цей час вони знову намагалися домовитися. Ймовірно, княгиня наполягала на автокефальній церкві, а василевс, звісно, думав інакше. Також він не погоджувався на шлюб своєї доньки зі Святославом, який напевне був у посольстві Ольги. Через несхитність її позиції Костянтин Сьомий під час другого прийому навіть зменшив розмір подарунків, причому княгині удвічі Якщо раніше він подарував їй 500 срібних монет, котрі називали меліарисіями, то 14 жовтня тіль ки 200. Хтозна, якби василевс пристав на умови Ольги, тоді відносини між державами могли бути прогресивнішими, міркував Роман. Не було б війни Святослава з Візантією, адже князь міг затамувати образу, що його не пошлюбили з донькою василевса. Та й сама Ольга, коли той направив послів з проханням про військову допомогу, сказала їм, щоб і вони зазнали такої честі в гавані Почайни, як і вона, коли понад два місяці чекала прийому імператора. Невідомо, скільки часу витратили ромейські посли. Та згодом княги ня почала шукати інших союзників, намагаючись укласти угоду з Оттоном, який був коронований першим германським імператором Священної Римської імперії. Велич і, в той же час, кволість візантій ської імперії Ользі була очевидною. Тому вона шукала досконаліших партнерів, поклавши око на новий Рим, яким ставала германська імпе рія. Тож посольство, відправлене Ольгою на Захід, свідчить про те, що

писці. Бо якщо подивитися на ці події з позицій здорового глузду, то навряд древляни були такими наївними, щоб після того, як не поверну лися перші посли з Києва, вони відправили на вірну смерть других. А от як кожен з древлян міг впіймати по три горобця? Взагалі квест, бо вполювати цю пташку навіть важко котові. Ще важче повірити, що горобці понесли під хвостами жарини в свої гнізда під стріхи й спалили місто», посміхався Роман, знаючи, що насправді Коростень вчинив Ользі затяжну оборону, на все літо. Але й після того вона не впала в жорсткість, а зберегла життя князю Малу, котрий порішив її чоловіка, з яким вона прожила 32 роки «Чи змогла б княгиня, коли б носила в собі камінь помсти, довірити доньці вбивці всі ключі княжого граду, а синові Мала, Добрині, дати меч дру жинника? запитував себе подумки Роман. Щось тут зовсім не в ’ яжеться з мстивим характером княгині, про що й досі люблять нага дувати в різних творах. Особливо, як вона живцем закопала древ лянських послів, а інших заморила в бані». У наступний моменті Роман несподівано зауважив, а чи не пов ’язані ці легенди з візантій ськими істориками? Адже про жорстоку розправу древлян над семиде сятирічним Ігорем першим написав Лев Диякон.

З «ВАРЯГ У ГРЕКИ», А БО ПОДОРОЖ ДО ДЖЕРЕЛ

після Києва. Його південний бастіон по річці Ірпінь закладений князем для оборони від половців. А ще з Білгорода починався шлях до Європи, який пролягав через Володимир на Волині. Он воно що Так ти пропонуєш нам з тобою пройтися тим шля хом? Який ти нетерплячий… Дивись, що я приніс. І Гомер став порпатися в сумці. І, як завше, так довго, наче шукав вчорашнього дня. А Роман приглядався до Вадима, мов побачив його вперше. Несподівано він зауважив, що деякими рисами обличчя його друг схожий на нього в юності. Гомер був на десять років молодшим і майже удвічі тоншим від нього. Але колись і Роман був як «кузнєчік». В обох однакові брови, схожі на крильця, контури носів з горбинками. От тільки очі в Гомера були такого карого відтінку, «як у монгола», як він вважав сам. Мовляв, це спадок діда, котрий дуже «змахував на Чингісхана». А ще Гомер вважав, що має «вилиці Тамерлана». І в цьому таки була правда. Хоч з першого погляду його друг виглядав зви чайним європейцем, але коли надавав собі войовничого виразу, то в його зіницях наче зблискували іскри степових багать, які гріли не одне покоління степовиків. Неспроста у фільмі «Захар Беркут» він грав роль русина і ординця Гомер, окрім основної роботи фотографом, часто підробляв на епізодичних зйомках у багатьох історичних фільмах. Тож розглядаючи його, Роман вкотре ловив себе на думці, що зовні він трохи схожий на свого друга, подумки зауваживши, що в кожній люди ні дрімають гени далеких народів, що він у собі відчуває і варязьку, й грецьку кров, і навіть нащадка сонячної Вавилонії. А найбільше ловив себе на думці, що його предки не раз ходили шляхом

З «ВАРЯГ У ГРЕКИ», А БО ПОДОРОЖ ДО ДЖЕРЕЛ

Смакуючи кавою, Роман розпитував, що в Білгороді нагадує про

Володимира на 300 наложниць? Е ні, друже, навіть Хвойка не знайшов, це ще ой квест, чи були вони взагалі. Але якби відкривач трипільської культури довше прожив, то, можливо, й відкопав би. Уявляєш, скільки там могло бути втрачених прикрас… Авжеж. А чи є якісь пам ’ятні знаки? Залишки валу поблизу річки Ірпінь. Він тоді був дуже потужним, навіть між дерев ’яні стіни засипали для їх посилення биту цеглу й камінь. Сьогодні в Білогородці діє церква «Всіх апостолів», начеб на підвалинах древнього храму, є пам ’ ятник Володимиру й криниця, в якій варили білгородський кисіль. Варили? Ну ти й сказав… Але Гомер, як ні в чому не бувало, розповів давню легенду, як білго родці перехитрили печенігів, коли ті взяли в облогу їхній град. Після тривалої оборони запросили їхніх послів до міста, поставивши в одну криницю цеберку кисіля, в іншу хмільного меду, щедро почастував ши «узкоглазих» цими напоями, дістаючи прямо з криниці. Мовляв, нас і сама земля годує, голодом нас не взяти. І печеніги пішли. І наче б саме після цієї події нащадка Свенельда, Святолда, чи його самого почали прозивати Кисилем. Це прізвисько почали носити всі його «отприски» та найвидатніший їх представник Адам Кисіль, родова церква усипальниця котрого зберіглася на Волині. Так от чому ти хочеш поїхати на Волинь? Е, друже, не тільки до Кисіля. Але не квапся, давай під каву трохи сьорбнемо? Й Гомер замовив по чарці, бо отримав гонорар за участь в історич ному фільмі, де грав роль графа Бодуена,

На ось, прочитай уважно, він знав, що в того є власна несхит на думка щодо походження княгині. У В

(р

60

оку), що Олег «Игоря же жени в Болгарех Поят за него княжну именем Олгу, и бысть мудра велми»… Згадане у ПВЛ місце перебування Ольги це не російський Псков, а болгарська столиця Плиска Болгарська гіпотеза, зокрема, пояснювала причини балканської експансії Святослава Ігоревича та встановлення ним резиденції у місті Переяславці в 967 971 роках. Неспроста руські князі полюбляли такі болгарські імена, як Володимир та Борис… Так що, друже, можливо, Ольга доводилася донькою болгарському правителю князеві Владіміру Расате чи його брату Симеону… Але ж у літописців ми зустрічаємо також повідомлення, що від народження Ольгу називали Прекрасою, тобто слов ’ янським іменем. Якщо простежувати цю тему за Ігорем Мицьком, досить авторитетним істориком, то в нього є й інша версія, озвався Гомер, вона мені більш до снаги. Звісно, ти ж з Гостомеля… Так, і пишаюся цим. І впевнений, що саме Ольга назвала наше містечко на честь своїх предків Гостомислів з Чехії Знову ж, за дослід женнями Ігоря Мицька, дідом нашого Олега Гельґі міг бути данський правитель Гельґі, якого шведи позбавили престолу близько 893 року. Тож його син і батько Олега подався у Велику Моравію, де одружився на слов ’янській принцесі. Від цього шлюбу й народився Олег, а Ольга, або Хельга, могла бути донькою Віщого Олега, названою на честь батька така традиція властива скандинавам На чеське походження

Десятинної до Софії? Залюбки… Вийшовши з ресторану, Роман запропонував почати екскурсію з підвалин Десятинки. Гомер неохоче погодився, сказавши, чого повер татися, коли вони там щойно були. Подивимося, чи зійшла там білгородська земля, яку ти посіяв. Бу га!.. зареготав Гомер, пішли вже. Романові ж кортіло йому дещо розповісти. Давай уявімо першу половину ХVІ століття, руїни Десятинного храму, які чотириста років ніхто не тривожив, доки не зважився Петро Могила. Адже це він явив світові мощі Володимира Великого, знайшов ши мармурові саркофаги з останками його бабусі, княгині Ольги, дру жини князя Анни Візантійської. Главу князя митрополит переніс у храм Спаса на Берестові, тривалий час вона зберіглася в Дальніх печерах. А де вона зараз? Ніхто не знає, зникла після того, як її передали на вивчення Герасимову до Пітера. Слухай, а хто з князів мав найтриваліший вік? Мабуть, Ольга. За деякими джерелами, їй було близько 80 ти., а 75 років прожив її правнук князь Ярослав Мудрий, біля 70 ти князь Ігор. На той час це був надзвичайно тривалий вік, адже в серед ньому люди дотягували до 32 років, і то не всі. А в скільки літ представився перед Всевишнім Володимир Великий? Десь біля 53 55, бо точна дата народження не відома. Але княжив на престолі 35 літ, створивши, по суті, Києво Руську імперію, найбільшу в Європі, хоча я не захоплююся імперіями,

З «ВАРЯГ У ГРЕКИ», А БО ПОДОРОЖ ДО ДЖЕРЕЛ

чолов ’ яга, який про неї тобі розповість багато.

Романові

74 Валентин СОБЧУК

Кучми… Авжеж, замість того, щоб президент мав думати, як би відроджу вати історичні об’єкти, він будував собі хороми. А для того, аби було видно з вікна його квартири Андріївську церкву, завалили ще одну древню споруду на Десятинній. Бач, як покоцана Десятинна вулиця, наче не підковані чорти гасали тут, і це при тому, що скрізь кладуть тротуарну плитку, а тут час зупинився!.. Дійсно, можна було б повчитися в князя Володимира, який буду вав не тільки для себе. Скільки міст ним засновано. І це в часи, коли йому постійно доводилося воювати з булгарами, хозарами, які поча ли піднімати голову, печенігами, й завжди бути з мечем на коні. Неспроста його прозвали Красним Сонечком, незважаючи на характер бувалого воїна. А знаєш, чому? Я щось не знайшов чіткого пояснення, розкажи. Після прийняття християнства, як би не збиткувалися над його образом опоненти, в історії годі знайти приклад, коли б князя, який, по суті, став імператором, порівнювали із сонцем. Очевидно, він таки дуже змінився, коли прийняв християнство. До речі, перед тим, а саме коли здолав візантійський Херсонес (нині Севастополь), князь несподівано осліп, а було йому тоді десь зо тридцять років. Як повідом ляють літописці, зір повернувся до Володимира після прийняття хри стиянства. Уявляєш, який це був стрес і водночас прозріння, коли його зцілив Господь?

Уявляю... Так чого його називали Красним Сонечком? Бо він, мабуть, як і його батько Святослав, зробив чимало добрих справ для простих людей. З легенд відомо, що за кошти князя в Києві годували убогих, з його палацу постійно посилалися в місто вози з хар чами. А ще раз на рік він скликав до свого палацу простий люд з усіх навколишніх

На цих

честь була не вельможам, а народові, з яким розважався князь. Відомий факт, що своїм дружинникам він навіть відлив срібні ложки, замінивши дерев ’яні. Хотів би я мати таку ложечку, щоб менше їсти, посміхнувся Гомер, мабуть, під час банкетів Володимира хміль лився рікою, й, очевидно, під час таких застіль Володимир сказав крилаті слова, які дійшли до нашого часу, що «весєліє Русі єсть піті, не можем без сєго биті…». А що, як ці трапези проходили біля палацу, де зараз ресторан? посміхнувся Гомер.

Хтозна, підвалини цього терему були 55 метрів завдовжки, а був ще й палац на 75 метрів, то може й біля нього влаштовувалися народ ні банкети, зауважив Роман, запропнувавши піти до Софіївського собору Згодом вони зупинилися біля нього, милуючись золотими банями, на яких торжествувало сонце. Важко уявити, друже, що собор стояв в руїнах до сімнадцятого століття, відроджувати його почав Петро Могила, мовив Роман, а продовжив гетьман Мазепа, й дзвіницю збудував, що була найвищою спорудою Києва на той час Друже, а ти знаєш, як донька Ярослава Мудрого врятувала Софію після смерті?.. Звучить дуже містично, і що за диво відбулося… Я ж тобі казав, що грав в одногму документальному фільмі роль регента королеви Анни графа Бодуена. Тож вивчав певні матеріали, встановивши, що достеменно не відомо, де її поховали. За одною з вер сій у Софіївському соборі. Однак, як тобі відомо, сталінські безбож ники хотіли зруйнувати Софію, щоб перетворити цей квартал в урядо вий. Несподівано з нотою протесту виступили французи. Мовляв, не чіпайте собор, бо там похована наша королева і собор залишили в спокої, а будинок уряду збудували на Десятинній вулиці, де зараз МЗС Ось так Анна Ярославівна врятувала батьків храм після смерті. Друже, до речі, сьогодні все більше істориків, аналізуючи фрес

Мечем і Хрестом: Святослав і Ольга 1

Імператор Цимісхій не йняв віри: перед ним палала гордість його війська стінобитна артилерія: петроболи (каменомети, «петро» грецькою камінь), прицільні балісти й катапульти. Ще більше дода вала розпачу відтята голова командувача «аритлерії», його родича Іоанна Куркуаса, настромлена на спис у фортечній стіні Мертва голо ва зі списа ніби щось хотіла сказати василевсу (так ще називали ромей ських імператорів після VII століття). І Цимісхію чулося: «Іди до мене, брате, на мур, а то я зовсім один серед варварів…». А втім «макітру» бомбардувальника фортеці з роду Куркуасів виставили не тільки на острах: русичі думали, що під час зухвалого виходу з твердині позбави ли життя самого Цимісхія, бо надто розкішним видався одяг родича, де навіть збруя коня була в позолоті. Відтепер відтята голова родича васи левса підіймала бойовий дух воїнам, які думали, що настромили на спис самого імператора. Цілком можливо, що ця картина найбільше лякала самого Цимісхія, адже він колись теж віддав наказ настромити на спис голову свого попередника василевса Никифора Фоки, хочатойдово дився йому дядьком Цимісхій дивився на відтяту голову свого родича на мурі Доростола, і його проймав тривожний холодок, нагадуючи про невідворотність від плати за сподіяні гріхи, а вона таки прийде... Наразі

русів, хіба він, Цимісхій, сидів би стільки часу разом із воїнами в фор теці та їв дунайську рибу, наче кіт, третій місяць поспіль, не шукаючи шляхів примирення, щоб вийти з кам ’ яного мішка?» міркував імпе ратор У наступну мить Цимісхій криво всміхнувся й мовив до наближених полководців: Добру фортецю спорудили римляни для наших ворогів, до п ’ яти метрів завширшки сягають мури!.. Хтось з оточення імператора зауважив, що Дуросторум звели для легіону Клавдія Мовляв, Доростол (сьогодні Сілістра на кордоні між Болгарією та Румунію) протягом століть був неприступними дунай ськими воротами, варвари до них і не потикалися. Святослав був пер шим, хто не зламав об них зуби. Сильний звір Сфендослав, задумливо мовив Цимісхій, зга давши, що про князя ходили легенди, як він ричав у бою, наче лев. Та й бойовий клич русів проймав до кісток, нагадуючи наступ вовків. (Про це писав ще історик пізньої античної епохи Прокопій Кесарійський авт.) У наступну мить хтось з оточення василевса, аби якось його втіши ти, почав шукати винних у такій затяжній облозі Доростола, згадуючи за попередника василевса Никифора Фоку, який так необачно

Константинополь. При згадці за імператора Фоку в Цимісхія майнула картина крива вої розправи над ним, яку він сам учинив. Хоча василевс був його дядь ком, але чого не зробиш, коли так близько омріяний трон і влада. І здо був він цю владу в спальні свого дядька, в котру пробрався по спуще

ву й настромити на спис, а тіло викинути на вулицю. І обезглавленого василевса тягали ромейські пси, доки його останки таємно не забрали іноки монастиря й начебто поховали поряд з прославленими імперато рами Костянтином і Юстиніаном І хоч у Никифора Фоки теж була слава хороброго захисника імперії

Візантійщини, коли до влади йшли по трупах. І хоч Цимісхій дуже боявся повторити долю дядька, але і його не обійшов «бумеранг» кар мічної помсти, хоча він наказав порішити всіх виконавців того страш ного вбивства Але повернемося до моменту, коли Цимісхій замислився, що сказа ти, аби надати собі величності. Та чомусь на думку прийшло минуле, як він допомагав Никифору Фоці вчинити змову, щоб той зійшов на трон. Бо він, як і Цимісхій, не був з багрянородних, тобто не народжений в багряній залі імператорського палацу. Тож до влади міг прийти тільки через підступні змови, котрі з покоління в покоління плелися в царстві ромеїв, як вони себе величали, намагаючись спадкувати славу Риму. Але у Візантії римська слава розвіялася, як дим. Так називали імперію ромеїв слов ’ яни, від назви колишнього володаря Візанта, що заснував місто, на якому постав Царгород (Константинополь, нині Стамбул). Римську славу і демократію залили кров ’ ю повстанців ще в січні 532 року. Тоді через конфлікт, що виник між вболівальниками змагань на колісницях, імператор Юстиніан погубив близько 35 ти тисяч проте стувальників! Придушене повстання назвали «Нікою», себто перемо гою над народом. Навіть на війнах втрат бувало менше. Все ж, полум ’ я повстання можна було загасити, коли арештували перших заколотників, й простий люд вимагав їх помилування.

ла, що ті, хто носили корону, ніколи не виживуть, втративши її. Отак порада жінки врятувала імператора Юстиніана. А от зрада вже іншої, а саме дружини імператора Никифора Фоки, привела на трон Цимісхія. Цариця Феофано була не тільки його коханкою, й саме вона все під готувала для проникнення заколотників до палацу, відкривши двері спальні, коли до неї увірвалися змовники, які порішили імператора. Бо дуже нелюбим був Никифор Фока, схожий на товстого карлика з вели кою головою. Хоча мав і богатирську силу в руках й хоробре серце, й здобув не одну перемогу в битвах з арабами, та не завоював любові власної ненаситної до влади й втіх, які їй дав небіж Фоки світлово лосий красень Цимісхій, хоча теж низького зросту. Але в даному кон тексті не обійтися без розповіді про саму Феофано, Богом Явлену, як назвали її в палаці, замінивши попереднє ім’я Анастасо, адже вона була з родини простого корчмаря. Якось її гарне личко впало в око найосвіченішому василевсу імперії, самому Костянтина Багрянородному. Мабуть, Амур дуже постарався, коли пустив йому в серце стрілу, бо імператор, щоб наблизити її до себе, одружив її на своєму синові Романові. Що ж, пристрасть любові всесильна! Однак Богом Явлена, себто Феофано була далекою від хри стиянських чеснот, маючи розкішне тіло, вона захотіла отримати все сповна й відразу тй стати василісою Тож невдовзі намовила свого чоловіка, сина василевса, щоб той підніс батькові келих з отруєним в

Володимир знайде спосіб, як досягнути свого й наблизити Русь до величі імперії. Однак могутність Візантії постійно розхитували внутрішні чвари Хоча імперія прагнула продовжити епоху Великого Риму, вдаючись до експансії і завоювань у Європі та відбиваючи постійні атаки персів й арабів, але протягом століть в імперії ромеїв не було місця для міфів і легенд, з якими творилася слава Риму, що перейняв естафету від еллі нів. Натомість ромейську імперію заполонив холодний прагматизм, який вбивав моральні засади, бо задля захоплення влади й самозбага чення використовувалися всі засоби, які потім поглинали й тих, хто їх застосовував. Відтак у Константинополі не було місця для героїв, наближених до пантеону безсмертних богів давнього Риму й Еллади, які їх породили… Цимісхій належав до яскравих представників свого часу, котрий зго дом почнуть називати Візантійщиною, коли здобуття влади стане головною цінністю в житті, принципом, «а після нас хоч потоп», що дійде і до наших днів, коли всіх полонитиме мета добратися до ресурсів, а не планувати стратегію їх відтворення й розвитку країни. З

нерідко непродуманих. У наступну мить володар ромеїв вкотре заметушився і голосно, як прокляття, вигукнув: Дуросторум!!! (Назва фортеці міста Доростола, що означала латинською міцну твердиню.) І це прозвучить як заклик до штурму, адже

ми, царями на еллінський штиб. У цей період грецька мова почне активно витісняти латину. Отже, яким чином борода змінила хід історії на престолах ромеїв у Константинополі? Річ у тім, що до цього часу Візантія, нагадаємо ще раз, так її почали називати, коли вона розпала ся, колипісля тисячолітнього існування ромеїв підкорили турки.Саме тоді остаточно загибла імперія ромеїв отримає нову назву від старого містаВізанта. Самі ж візантійці називали її ромейською імперією, щоб нагадувати за наслідування римської величі. Продовжуючи римські традиції, імператори й патриції голили бороди, якіносив простолюд і солдати імперії Флавій Фока був одним із бороданів військової когорти ромеїв. Хоча починав життєвий шлях конюхом, та з часом дослужився до центуріона (сотника) й, можливо, до командувача (дукса) дунайської армії. Однак саме Флавій Фока стане першим бороданем на константинопольсько му престолі. Цьому посприяють певні обставини. На початку VII століття дунай ська армія ромеїв залишилася на голодну зимівлю за фортечною лінією оборонних споруд та ще й без провіанту. Спалахнув солдатський про тест. Флавій Фока очолив солдатську делегацію проти утисків останнь ого голобородькаімперії Маврикія. Потрапивши у сенат, бородатий Фока виступив з критичною промовою Слова дунайського дукса так обурили сенаторів, що в його бороду вп ’ ялися пальці одного з них. Очевидно, він хотів потішити скупого імператора Маврикія й принизи ти Фоку. Знав би він, що згодом це йому коштуватиме життя разом з імператором. Борода Фоки стала символом змови проти влади. Варто зауважити, що в ромейській столиці

82 Валентин СОБЧУК

ниці виїхав перший бородатий імператор Фока, який щедро розкидав натовпу золоті монети зі скарбниці Маврикія, якого по бузувірські стратив. Не зважаючи на християнські традиції, спочатку на очах імператора він зітне голови його дітям, а вже після цього порішить самого. І це бузувірство через століття повторять більшовики, вбиваючи царську сім’ю та їх імперія на крові не втримається і століття. Власне й царе вбивця Фока правитиме лише 10 років, лиха доля Візантійщини погу бить і його. А вже іншого Фоку, тільки Никифора, як зауважено вище, вб’є Іоанн Цимісхій, до якого ми знову повертаємося Отже Цимісхій нервував під стінами Доростола, й, вихопивши з рук охоронця спис, здавалося, метнув у саме сонце, що стояло над форте цею, наче намагаючись поцілити в Святослава, котрого він викликав на поєдинок. Але той відмовився, й не тому, що знав про військову вправність василевса, а, очевидно, з інших міркувань. Святославу, мабуть, було відомо про гарячковість Цимісхія та його пристрасть до вина, тож він сподівався, що той зробить фатальну помилку. Але імператор Цимісхій, який походив з вірменської династії Куркуасів, мав не тільки запальний характер, а й дивну зовнішність, не характерну для його народу: сині очі й світле волосся. А ще виділявся химерною вдачею, й від нього годі було очікувати шляхетності Тож Святослав не прийняв його виклик на поєдинок ще й тому, що не міг покинути свого війська, з яким був одним цілим, і навіть уявити не міг, що могло б статися з ним, коли б він поліг через якусь безглузду випад ковість чи хитрість на дуелі з Цимісхієм. І хоч Святослав почувався загнаним у клітку левом, та віри в пере можний бій не покидав, як і його військо, котре терпіло всі незручності в фортеці, не передбаченій

яку він здобув, перейшовши Дунай, здолавши царя Петра Першого. А от тепер і сам повернувся у Доростол як в останньою цитадель, щоб відстояти свою мрію про дунайський шлях «з Києва у греки». На дунайському мисі, що кам ’ яним трикутником врізався в ріку, мрія Святослава була в полоні Цимісхія. На лоні ріки чатувала ромей ська флотилія з трьохсот кораблів, оснащених сифонами для метання

«грецького вогню», а на суші його стерегло переважаюче військо Цимісхія. Та Святослав не впадав у розпач, а сподівався на переломний момент, адже жодна з атак ромеїв не мала успіху, він витримав усі три наступи Не підпускав близько до себе і кораблі василевса, розтрощив ши кілька з них влучними пострілами з каменометів, коли вони спробу вали наблизитися до стін. А в одну грозову ніч, коли Перун метав із неба вогняні списи, Святослав сів у човни з двома тисячами воїв і пішов прямо на ескадру ромеїв. Вони в цю грозову ніч навіть не виста вили сторожу. І Святослав ускочив у горобину нічку, як у річку, наче й справді був сином Перуна Обійшовши ромейський флот, вчинив зухвалий рейд у прибережні села Болгарії, де зібрав провіант, а повер таючись до фортеці, поживився в продовольчому обозі василевса. Марно сподівався Цимісхій, що обложених русів доб’є голод і вони не втримають цей форпост, не допомогла армії василевса й перекопа на в околицях фортеці земля, щоб було видно найменших рух з боку Доростола. Адже хоробрості Святослава не було меж, він постійно робив відчайдушні виходи з твердині. Все ж Цимісхій сподівався, що голод виявиться сильнішим за бойовий дух «скіфів», чекаючи на гене ральну, четверту, битву. І василевс згадав перший бій під стінами фор теці, що відбувся на другому тижні після Великодня.

о

і д Доростолом розгромити Святослава, але всі 12 атак під стінами твер дині русичі відбили. Цимісхій ще ніколи не бачив такого несхитного й рішучого війська, загнаного в глухий кут, фортецю Доростола, бо це військо не тільки оборонялося, а виходило в поле, щоб перемогти. У першому бою Цимісхій, сподіваючись на швидкий розгром Святослава, повів у бій гвардійців важкої кінноти, яких називали «безсмертними» Та марно. Руси

Доростолу. Бо хоча військо василевса значно переважало русів й мало краще озброєння та спецназ тих часів дві тисячі «безсмертних», закутих у непробивну броню, воно не могло справитися з голодним і втомленим облогою військом Святослава У наступну мить Цимісхій звелів налити собі вина, щоб зняти нер вову напругу, але напій не заспокоїв надовго, і він знову почав нервово ходити по табору в супроводі охоронців. І з боку це виглядало трохи кумедним, бо здавалося, що візантійські гридні охороняли якогось кур дупля: Цимісхій був дуже низького зросту. Та й саме його прізвисько, Цимісхій, давньою вірменською мовою означало малий Але низько рослі володарі були в усі часи. Відчуваючи обділеними себе в рості, когорта недомірків намагалася надолужити таку несправедливість великою владою, і багатьом вдавалося досягати свого. Хоча правління коротунів не рідко призводило до трагедій. Прізвисько Мал, або Низкиня, отримав і древлянський князь, час правління котрого теж був драматичним. Та якщо літописці майже нічого не залишили про фізичну доблесть князя Мала, то Цимісхій, незважаючи на дуже малий зріст, мав широкі плечі й богатирську силу. А ще виділявся рухливістю, майстерністю в стрільбі з лука й метанні списа, яким він влучав у кільце вуздечки. Але під Доростолом цих талантів Цимісхій використати не міг Й, зважаючи на свою гіпер активність, дуже нервував й часто прикладався до глека з вином, яким зловживав і раніше. Адже це не заважало його кар ’єрі, яку він розпо чав на крові свого дядька, імператора Фоки, який теж мав богатирську силу. І хоч спочатку Цимісхій намагався бути схожим на нього, щоб мати таку ж славу, яку той здобув у битвах з арабами й персами, та зго дом вловив себе на думці, що йому більше до вподоби місце на троні І він почав його здобувати зі спальні дружини імператора Феофано, тим паче, що вона

З «ВАРЯГ У ГРЕКИ», А БО ПОДОРОЖ ДО ДЖЕРЕЛ

с

й розкоші? Невже тільки влади? Але

коняче

Князь варварів хоче бути сильнішим за

86

ромеї, але він знав, що серед них чимало інших народів, зокрема варя гів, які чи не найбільше йому дошкуляли, як Сфенкел, котрого вже не було, але ще здравствував не менш небезпечний воєвода, права рука Святослава, Ікмор, богатирського зросту й сили При згадці за нього Цимісхій подумав, що не хотів би з ним зустрітися в поєдинку, бо про нього ходила слава як про непереможного Геракла. І в наступну мить Цимісхій поглянув на свого охоронця Анемаса, що теж вирізнявся з поміж усіх не тільки силою, а й великою вправністю у володінні мечем, який мав криве лезо. Анемас походив зі знатного арабського роду, якого захопив у полон Цимісхій, коли воював на острові Крит.Побачивши його в бою, завер бував на службу в особисту охорону… І в даному випадку Цимісхій не помилився, покладаючись на вірну службу свого охоронця. Бо вже наступного дня під час чергового вихо ду русів з фортеці Ікмор, рубаючи всіх на своєму шляху, прорветься ледь не в самий табір Цимісхія. Й хтозна, якби все скінчилося, якби не Анемас, нещадний різник, який однаково ненавидів невірних роме їв і русів, та оскільки служив Цимісхію, то всю лють зганяв на других. І непереможний богатир Ікмор теж натрапив на гостре лезо кривого меча Анемаса, що відтяв йому голову й праву руку, коли він замахнув ся своїм «каролінгом» (улюбленим клинком варягів, назва якого похо дила від короля франків КарлаВеликого).

2 Святослав прокинувся під зоряним небом Доростола, вслухаючись у задушливу ніч, яку ледь гамував прохолодний вітер з Дунаю Князь чув кроки сторожі на фортечних стінах. Багряно світив місяць, віщуючи про велику кров і останню битву. Але Святослава не тривожило небо, а мати, яку бачив уві сні. Вона йшла по зелених і життєрадісних луках, від яких віяло умиротворенням, а поруч з нею його найменший син Володимир. Він високо здіймав щось сяюче над головою. Святослав не міг відірвати погляду від цього сяйва І він подумав, що це зблиски сонця на вістрі списа, але в руках сина був хрест, з яким Володимир ішов зеленим полем поруч з матір’ю. Святослав хотів до них підійти, та не міг ступити й кроку, а тільки вигукнув: «Де Ярополк і Олег?». Але замість синів побачив могильні кургани…

«Що за видиво?» міркував Святослав, і навіть хотів покликати волхва Орислава, що вмів розгадувати сновидіння. Та вирішив поки не будити, згадуючи з гордістю, що неспроста назвав із Малушею наймо лодшого сина Володимиром, щоб володів світом У наступну мить він наче почув голос матері, що Володимир правитиме світом, але не мечем, а хрестом… В уяві князя спливали картини минулого, як три роки тому квапив ся з Болгарії у Київ визволяти її з облоги печенігів, хоча за неї тоді под бав воєвода Претич, який зумів вивезти її з синами із замкнутого міста на лодіях, перехитривши степовиків, мовляв, прийшов в авангарді вій ська Святослава, який іде за ним. І печеніги зупинили наступ, а потім він прогнав їх назад у Дике поле. Несподівано Святослав з гнівом почав згадувати підступність візан тійців. Адже це вони просили його, щоб упокорив Болгарію, з якою Візантія воювала триста років, сплачуючи данину. Тоді цілу гору золота привіз до Києва патрикій Калокір, хитра бестія, який з допомогою Святослава прагнув захопити імператорський трон. Але тоді в Києві, приймаючи дари василевса, він про це не знав, як і про інші підступні плани ромеїв, які хотіли руками русів загрібати жар полум ’ я, котре роздмухували мадяри, з якими у болгар була своя угода, й вони безпе решкодно пропускали їх грабувати ромейські гради Святослав висту пив проти Болгарії, бо хотів змінити ці порядки й утвердитися на Дунаї, щоб мати перспективний шлях з Києва в греки, не Дніпром з його ске лястми порогами, а на широкому дунайському руслі. Тоді його військо було сильне, як ніколи, зібране в бойовий кулак зі слов ’ янських пле мен, зцементованих варягами. Із цією силою рахувалися печеніги й мадяри, нерідко виступаючи союзниками У лавах армії Святослава

щенниками й ходили із золотими хрестами, в коштовних одежах, допо магали плести змови, як у Візантії, щоб процвітало царевбивство й неправда?» не раз відповідав він матері княгині, додаючи, що не хоче оскверняти душу чужинськими звичаями, бо чужі молитви, як і пісні, дають силу ворогам. Святослав вірив у Перуна і Велеса, які під куполом неба завжди були доступні й правдиві, як земля, на якій стояли, тому й дарували радість вічного життя праведним душам, які ніколи не зникали, а пере ходили в нові тіла. У Святослава, можливо, жила душа великого войов ника Аттіли, який народився в степовому Причорномор’ї Але якщо Аттіла хотів завоювати світ, то Святослав прагнув його змінити. І змі нювати світ починав із себе, відкинувши всі князівські блага й розкоші, до яких були жадібні інші володарі, жив, як рядовий, але великий воїн. Вставши зі свого місця, князь підійшов до привезеної статуї Перуна, бога воїнів. Ним і Велесом (Волосом) закріплювалися всі клятви. Але Велеса тут не було, він залишився в Києві, на Подолі, захищаючи всю живність русів. А з Перуном завжди йшли в бій, покладаючись на його грізну силу, здатну викрешувати з хмар блискавки, які нерідко влучали в священне дубове дерево. Тому з нього й витесували його подобу, з срібною головою і золотими, мов блискавки, вусами. Святослав вкот ре просив у Перуна підтримки у вирішальній битві, і той велично, як завжди, мовчав, лише тінь від смолоскипа воронячим крилом змигува ла на голові. Боги завжди мовчать, як мертві люди, ніби спонукаючи живих цінувати саму радість буття. Святославові ж здавалося, що Перун, як і він, сумував. Адже вчора під стінами Доростола на поховальних багаттях попрощалися з землею багато відважних воїв, дим відправив у небеса їх душі Святославові здавалося, що той дим і досі бродив над стінами фортеці й гірко пахнув полин травою, запахом згорілої людської

З «ВАРЯГ У ГРЕКИ», А БО ПОДОРОЖ ДО ДЖЕРЕЛ

почув скрадливі кроки, мимохіть взявся за руків’я меча, з яким ніколи не розлучався,

повернувся. Але у світлі

як, приміром, ключниця його матері Малуша. Розумом Сіяна нагадувала її, Малушу, яка народила йому третього сина Володимира. Він запо вів йому княжити в Новгороді, і який йому щойно приснився з хрестом. А втім і Сіяна була християнкою й розповідала йому про величний храм Софії, а він сміючись, казав, що в нього багато богів, й вони скрізь, а Перун у серці й на вістрі меча, що його бог має силу викрешувати в небі вогонь блискавиць і посилати на землю живодайні дощі. Сіяна мовчки обійняла князя, і він знову відчув терпкий запах степу у її волосі, дух котрого долинав з за фортечних стін. На мить він розчи нився в ній, як у великій річці Ітіль (давня назва Волги), на котрій завоював хозарів і їхню столицю. Несподівано майнула думка, що Сіяна, підкорила його серце. Вона була справжньою богинею в Болгарії, яку він так полюбив: струнка й темнокоса, з великими, як небо, очима, в яких, здавалося, сяяли зорі. Він любив, як вона говори ла болгарською, схожою на його рідну слов ’ янську мову, хоча й знав, що та мова увібрала в себе тюркське наріччя волзьких булгар, які колись прийшли на Балкани. Саме вони дали назву цим краям. Слово Балкани означало лісові гори, яким дуже дивувалися діти степів. Святослав на мить замислився про те, чому ромеї хочуть керувати Болгарією, невже у них є на це якесь право? Можливо, він думав про те, що і в його жилах з варязькою кров ’ ю тече й болгарська Неспроста ж він вважав Болгарію серединою Києво Руської держави, бо, ймовір но, чув від матері, що вона народилась у Плисці, а не Плєскові, як писав літописець, але про це буде розповідь згодом… Наразі Святослав хотів почути, що скаже про вирішальну битву Сіяна. Але вона мовчала. Він, пестячи її розкішне волосся, що чорною хвилею спадало на плечі, все ж хотів знати її думку Та несподівано Сіяна мовила, що теж готується до бою, й що серед жінок є інші доб ровольці, які одягнуть чоловічі обладунки. Святославові забракло повітря. Його заполонило подвійне почуття: з одного боку, йому було приємно, що Сіяна його підтримувала й готова покласти за нього життя, а з іншого… Ти жінка, мовив він, міркуючи про себе, що, може, й найкра ща з усіх попередніх. Святослав не раз відчував

З «ВАРЯГ У ГРЕКИ», А БО ПОДОРОЖ ДО ДЖЕРЕЛ

яка буде поруч в останню хвилину й розділить твій сум. Він вже мав таке відчуття, коли через рану не відчув під ногами землі й мимовільно шукав того, з ким піде в небесні гаї. І знайти було важко, хоча під його владою була ціла армія підданих Він згадував вірних воєвод Сфенкела й Ікмора, вихователя Асмунда, але там не буде війни й мечів… І він згадував багато жінок, які йому віддавалися, але й серед них не міг на комусь зупинитися, щоб піти з кимось у небесні гаї… Усе це промайнуло за мить в думках князя, і йому, як ніколи, захоті лося захистити Сіяну, як тоді захищав від печенігів матір, коли, поки нувши Болгарію, кинувся її виручати до Києва, полишивши град, як веліла вона, після того, як поховав її. Наразі він не хотів втрачати Сіяну, та, знаючи її твердий характер, подумки шукав слова, щоб зупинити її від необдуманого вчинку піти на битву із ним. А Сіяна, випереджаючи його слова, мовила: Так, мій князю, я жінка, але відваги мені не бракує… Війна це справа чоловіча, я не хочу, щоб жінки осоромили нашу воїнську честь. Що подумають про нас ромеї? Та Сіяна була рішучою: Я піду на смерть чи славу, щоб бути з тобою завжди на зелених луках вічності. Чи може ти вибрав іншу? питала вона, заглядаючи, здавалося, в саму душу князя. І знову в глибоких очах Сіяни зблискува ли зірки. Святослав вперше в житті не знав, що мовити.

запитував

Ви знаєте, які потужні стіни в цієї фортеці до п ’ яти метрів зав товшки! Але ми сильніші за них! мовив Святослав. Хіба не пам ’ ятаєте, як ми здобули цю твердиню в болгар, а Цимісхій не може забрати її у нас третій місяць поспіль А чому? Бо ми сильніші за нього бойовим духом. Сьогодні ми разом зможемо змінити світ, який неправ да губить більше за війни. Хто нас покликав у Болгарію? Ромеї! хтось гукнув з натовпу. А тепер вони тчуть змови, і першими пішли війною та намовили печенігів чинити нам спротив, а ще підкупили болгар, але ж саме ромеї спонукали нас воювати з ними Тож ми маємо їх провчити, абож піти й покрити себе соромом, ховаючи очі від своїх дітей, згадуючи Доростол. Але ми можемо вистояти й перемогти, або впасти зі славою на полі бою во віки віків!.. Слава Перуну! загуло в натовпі, аж налякані ворони позліта ли з дерев. Хто піде зі мною? І не виявилося ні одного, хто б не ступив на бік князя. Бо Святослав став частиною кожного, а його воїни одним цілим із ним. Вони не знали такого правителя раніше, який би розділяв всі труднощі разом з усіма й ризикував своїм життям. Не тремтів князь і над златом, а думав тільки за спільну мету, яка була запорукою всіх виграних раніше битв, коли його мечем подолано могутнє хозарське царство, що жило грабе жами й спекуляціями на «срібному шляху». А в цьому бою він прагнув подолати ромейську імперію, яка плодила в світі чвари, нав ’ язуючи сте реотип господарки Європи. «Але хто дав ромеям такі права?» мож ливо, так розмірковував Святослав, до останнього намагаючись втри матися в Придунав’ї, яке вважав серединою землі русів і яку хотів від стояти до кінця у вирішальній

В описі візантійського хроніста Лева Диякона про останній бій Святослава під Доростоломє повідомлення про полеглих жінок, пере вдягнутих в чоловічі обладунки. Що змусило жінок, можливо болгарсь кого походження, взятися за чоловічу справу й піти разом з ними на смерть? Це запитання розвіює чимало вигаданих міфів про жорстокість Святослава в Болгарії. Але про це буде розповідь згодом, як і про начебто надмірну жорстокість його матері, княгині Ольги, в помсті древлянам. Наразі повернемося до стін Доростола, де тривала остання вирі шальна битва за новий шлях «У греки через Дунай» … Тривалий час в цій лютій січі не можна було визначити переможців Ромеї не розуміли, як напівголодні й знесилені руси вели такий потуж ний наступ, наче й не було цієї довготривалої облоги. Імператор Цимісхій, наляканий рішучими атаками, коли йому здава лося, проти нього вийшли й п ’ятиметрові стіни фортеці, знову викли кав на поєдинок Святослава, але той відмовився. І коли сонце по обіді, наче вогнем, обпікало залізні панцири, а піт заливав очі, як солоний дощ, василевс, аби підбадьорити військо перед здійсненням хитрого маневру, наказав винести на поле міхи з водою і вином. Святослав, побачивши, як греки втішалися вином, тільки посміхнувся, адже захмелілий ворог матиме менше вправності, й він посилив атаку Захмелілі ромеї й дійсно почали задкувати, наче повіри ли, що істина й справді в вині, а не війні. Наїжачені списами бойові ряди Святослава, вигукуючи бойовий клич «Слава Перуну!», все далі віддалялися від фортеці, не зустрічаю чи серйозного опору. І, можливо, й справді вино було б винним у цій битві, яку могли б програти ромеї, коли б не хитрість Цимісхія. Руси вже зовсім віддалилися від пагорбів, які були їх природним щитом та не давали можливості ромеям натиснути переважаючим чис лом. Та все змінилося, коли вони зайшли у відкрите

94 Валентин СОБЧУК

мечі таки схрестилися. Маючи свіжі сили та неабияку вправність

Святослава, аж іскри посипалися від влучаннялеза в маківку шолома князя Удар був такої сили, що Святослав упав з коня лицем у землю Анемас вже замахувався списом, щоб добити князя, та стріла сталевим дзьобом вп ’ ялася в нього, хоча не могла розправити крила смерті, бо захистила кольчуга. Та Сіяна вже випустила другу і третю стріли, а Свенельд у цю мить вже зійшовся з Анемасом у поєдинку й ударом булави повалив імператорського охоронця на землю. Не пройшло й хвилини, як тіло Анемаса, хоч він був у кольчузі, порубали дворучними мечами й сокирами на шматки, а князя вивезли в безпечне місце… Коли Святослав відкрив очі, то знову побачив Сіяну, як ніколи близьку й жадану. У першу мить він подумав, що він вже на райських луках із нею, але на Сіяні зблискував бойовий панцир. Рана не глибока, князю, сказала вона. Її слова несподівано наповнили його життям, він почув близький клекіт борні: дзвін мечів і тріск поламаних списів, стогони поранених, клич ромеїв: «З нами Бог!». Святослав жалкував, що він не в центрі тої січі, що йшла до переможного завершення, пригадуючи удар імпера торського охоронця Анемаса. Перед очима знову мигнув блискавкою кривий меч, здиблений кінь ромейського гридня, що, здавалося, хотів гризнути його за ногу… Життя князя порятувала кольчуга: меч араба, зіскользнувши з шолома, поранив йому плече. А ще випущена стріла, коли Анемас тіль ки заніс спис над Святославом, Сіяна випередила його влучним пострі лом, а Свенельд поставив остаточну крапку в життєписі гарячого араба своїм мечем У наступну мить Святослав схопився на ноги, бо чув, як шаленіла битва, побачив з пагорба, як відступала його армія. На знесилених воїв тиснули залізні коні «безсмертних», які теж були залізними. Вони зме тали піші лави русів, які втратили бойовий дух, думаючи, що князя вбили. І Святослав наказав сідлати коня, зібгавши біль у кулак, помчав до відступаючого війська, рішучий, як перед початком бою І вої поча ли збиратися біля князя новою стіною, знаючи, що брами Доростола закриті. Святослав сам очолив атаку, тільки й чулося: Тримайте шеренгу!.. Слава Перуну! Пе ру ну у у у! останні звуки зливалися з вовчим виттям, який так жахав ромеїв, про що навіть

згадували їхні хроністи. Можливо, й клич «ура» народиться з кореня цього слова. Святославу таки вдалося зупинити наступ. Однак, як повідомлено у візантійському літописі, ромеям допомогли вистояти небесні сили й заступництво святого Федора. У самий розпал атак, коли руси левами кинулися на ромеїв, знялася буря, яка сипала піском їм в очі. І хоч чимало воїв Святослава полягло в цей день під Доростолом, а серед них і жінки, одягнуті в чоловічі кольчуги, та більшість повернула ся до фортеці Цимісхій хоч і виграв вирішальну битву, але не квапився наступати й брати в облогу русів, щоб добити їх, бо знав, який небезпечний пора нений лев. А ще його лякала відчайдушна хоробрість Святослава, тож поки князь був живий, вирішив знову чекати. Цього разу не довго, бо князь «скіфів» прислав послів з пропозиці єю укласти мир. Василевс дуже зрадів, уява почала ліпити образи Святослава, коли він чекав його на дунайському березі. Коли йому показали князя, його здивуванню не було меж. Він сидів у човні з дружинниками, як простий весляр, й нічим не виділявся серед них, хіба чистішим одягом і золотою сережкою у вусі, голеною головою з пасмом русявого волосся й довгими вусами

Святослава, коли він плив до нього дунайським руслом. Князь вкотре подумки прощався з полеглими під стінами Доростола, яких забрали до предків поховальні вогні під фортецею, а з ними його мрію про новий шлях «із Києвав греки», та про нову столицю русів, яку хотів закласти на Дунаї

Шкода, що таких правителів, які були б одним цілим зі своїм наро дом, немає в наші дні. Хоча приклади прозорого правління й успішного розвитку подають європейські країни, тому й мають сильні й багаті дер жави, як от скандинави, яких у давнину бідність їх земель спонукала брати до рук меча й ставати вікінгами, єдиною командою, яка чітко окреслювала свою мету високою відповідальністю кожного, особливо в розподілі ресурсів. 4 До Києва прийшла весна, хоча холодні вітри не відступили й повсяк час нагадували про зиму. Але весна брала своє: дерева тужавіли бро стю, а на кущах поміж будинками зеленіли світлячками бруньки, що оптимізмом наповнювали простір. Роман зупинився біля маленького деревця абрикоса, яке відкрило повіки ніжним цвітом, чекаючи на бджолу. Вінрадів ніжному духу весни, думаючи, що абрикос уже давно не чужоземець, хоча й прийшов із далеких країн. Невдовзі він зупинився біля пам ’ ятника Святославу на Пейзажній алеї. Князь сидів на кам ’ яному коні й сам був кам ’ яним. Можливо, він не прожив і віку Олександра Македонського, не 32, а всього 30 років, зауважив подумки Роман, знаючи, що народження князя чітко не озна чено. Але за такий короткий життєвий шлях Святослав пройшов 8 тисяч кілометрів у бойових походах: від далекої Волги й Кавказу до кордонів Візантії. У наступну мить Романові згадалися дискусії з при воду постаті князя, звинувачення у жорстокому поводжені з християна ми в Болгарії. У таких випадках Роман завжди дивувався короткозорості опонен тів, які посилалися на візантійські

З «ВАРЯГ У ГРЕКИ», А БО ПОДОРОЖ ДО ДЖЕРЕЛ

Роман підійшов поближче до памятника князя й побачив на кам ’яній чуприні голуба, що наче вглядався в старо київські пагорби. У наступну мить Роман подумав, «а що, коли це при літає дух Святослава…». Адже не раз бачив сизокрилого, коли прихо

див на свою улюблену гору, котру назвали Дитинкою, й де начеб волх ви благословляли новонароджених дітей. Дух цих часів і світла енерге тика збереглися на ній і до сьогодні. Особливо в цьому переконані сучасні послідовники звичаїв волхвів, які кожної неділі продовжують збиратися на Дитинці біля ритуального багаття. «Можливо, й душа Святослава буває тут, майнуло в Романа, адже весною 972 року він поривався до Києва, як ніколи, щоб повністю віддатися розбудові держави після невдалої війни в Болгарії. Та не послухав тоді князь воєводу Свенельда, щоб піти на конях…»

Романові чітко уявилася картина останнього бою князя. Лодії русів із здобиччю спинилися біля гранітних виступів, що вихо дили з води кам ’ яними хребтами, попереджаючи кожного, хто набли жався до порогу, який називали Ненаситцем. Шум його водоспадів було чути за десять кілометрів. Той страшний поріг міг у друзки розби ти будь яке судно, кинувши у водяний млин смерті. Печеніги навіть боялися наближатися до Ненаситця на конях, щоб не затягнув у свою безодню. Тож вони очікували Святослава, доки вийде на сушу, коли перетягуватиме лодії берегом. Хан Куря з високого пагорба, передчуваючи легку здобич, все вдив лявся, щоб побачити чуприну Святослава. Раніше б він ніколи не нава жився стати йому поперек шляху. Але наразі хан знав, що руси висна жені зимівлею в Білобережжі (дніпровське гирло). Тим паче, йому було відомо, що Святослав зБолгаріївіз у лодіях чимало добра. І в уяві хана всюди сонцем зблискувало золото Святослава. Але князя на березі все не було, і він щоразу зупиняв лучників, які аж пританцьовували із зве

З «ВАРЯГ У ГРЕКИ», А БО ПОДОРОЖ ДО ДЖЕРЕЛ 99

Руси, оговтавшись від несподіваної атаки, сховалися за лодіями, як за стінами. Хан, зрозумівши, що кривавої січі таки не минути, звелівго туватися до пішого наступу. Адже руси, не зважаючи на мале число, в момент опанували ситуацію Й уся берегова лінія під прикриттям лодій перетворилася на фортечну стіну. Січа була до самого вечора, русичам нікуди було відступати, а печенігам довелося йти в лобову атаку, як вівцям на заклання під рокотан ня Ненаситця, що надійно прикривав тил Святослава. У печенігів не було жодного шансу застосувати маневр оточення чи інші хитрощі, до яких вони були здатні на конях А тут треба було вою вати пішими з досвідченими воїнами, які зі своїми двосічними мечами пройшли півсвіту. І дуже не хотілося печенігам помирати, як вівцям, і дехто дременув у Дике поле. Однак Куря, кинувши в бій усі сили, таки досягнув свого. Така картина останнього бою біля порогу Ненаситець уявилася

Святослав загинув, коли обходив поріг, який через п ’ ять віків козаки почнуть називати Дідом. За його силу й кам ’ яну велич, що простягала ся на два з половиною кілометри в довжину. Глибина ж води під Дідовим порогом, розділеним на дванадцять лав, сягала й до 40 ка мет рів! Коли лодії йшли Дніпром, то зупинялися біля нього, зазвичай їх тяг нули волоком по суші, підставляючи кругляки з колод. Це було зручне місце, щоб печенігам зробити засідку. Адже в районі Хортиці порогів не було. А от кінним печенігам добратися на острів, щоб організувати засідку, було не з руки. Все ж серед істориків побутує думка, що Святослав поліг на Хортиці, біля Чорної скелі Романові згадалася таб личка на цій скелі, біля якої він був. Вонавказувала на ймовірне

П’янков. У цей день він глибоко, до 20 метрів, закидав спінінг, щоб упіймати рибку. Та в якусь мить відчув, що зачепив щось дуже важке, здавалося, от от і лусне волосінь. І вже думав, як би швидше позбутися цієї придибенції. Та рука чомусь сама крутила котушку. Й несподівано з води виринула іржава хрестовина, рибалка спершу й не розгледів, що

це було. Та коли над водою велично здійснявся меч, його серце охопи ла несподівана радість. Звістка про знахідку облетіла все місто. Історики встановили, що мечу понад тисячу років, а належить він до каролінгського типу, з клей мом «Ульфберт». Таких в усьому світі знайдено близько 170 ти, і тіль ки п ’ ять в Україні, поблизу Хортиці, коли будували ГЕС. Але ці п ’ ять мечів, що безслідно зникли під час Другої світової, не мали тако го розкішного руків’я, з пластинками міді й срібла, як впійманий рибалкою на спінінг. Відтак встановлено, що меч належав не рядовому дружиннику, а, можливо, й Святославу, як доводить дехто з істориків «Невже князь таки й справді загинув на Хортиці?» закралась у Романа думка. Але в наступну мить він подумав, що меч могло віднести течією в це місце, та й, зрештою, що він належав саме Святославу довести неможливо. Тим паче, існувала традиція: за вдалий похід на знак подяки богам кидати цінні речі в воду. Хортиця була саме таким місцем, де перед порогами зупинялися лодії варягів і русів. Перші дуже полюбляли мечі «Ульфберт», які своєю міцністю не поступалися дамаській криці. Й виготовлення їх, як і походження самого клейма, є таємницею до сьогодні. Бо вчені й досі ламають голови, як могли в середньовіччі виплавляти такий метал, який потребує високих температур, що в тогочасних печах не досягали ся. Не відомо також, чому на ці мечі ставили клеймо «Ульфберт». Можливо, так називали майстра. Цікаво, що ульф скандинавською означає вовк. Клинки з таким клеймом ще називали «каролінгами» на честь короля франків Карла, хоча виготовлялися вони у верхів’ях Рейну. Згадавши цей контекст, Роман подумав: як в усі часи людей поєднувала зброя, й наскільки виріс сучасний арсенал Але незважаю чи

перед початком облоги Коростеня, якою керував воєвода Свенельд. У християнстві ж засуджувалися вбивства та війни, але саме вони в цей час правили кривавий бал в історії людства», думав Роман, не помі тивши, як підійшов до підвалин Десятинної церкви, закладеної сином князя Володимиром. Весняне повітря, зігріте сонцем, окрилювало уяву, як квітку бджола. І поставали перед ними древні церкви і тереми на землі древнього городища. А Роман вкотре жалкував, що немає архітектурного відтво рення хоча б якоїсь частини столиці Києво Руської держави, наприк лад, княжого терему, чи креативного макету Несподівано йому уявився Святослав, який тріумфально входив у стольний град після перемоги над хозарами. «Можливо, саме тоді князь вперше побачив вродливу ключницю своєї матері. Яким же клю чем Малуша відкрила його серце й народила найвеличнішого держав ця і хрестителя Русі?» розмірковував Роман. У наступну мить знову згадувався Святослав та його перемога над хозарами, яку принижують деякі історики, апелюючи, що знищення каганату спонукало до агресії печенігів і половців. Однак Роман знав, що хозари в цю епоху були чи не найбільшим лихом для русів, міркуючи, що, можливо й образ чуда юда був пород жений від юдейської верхівки Хозарії, що культивувала людоловство Адже хозари постійно організовували наскоки кочівників на їхні посе лення, забираючи в рабство людей. Згодом Роман почав обходити древнє городище вздовж земляного валу, який здіймався зеленою хвилькою навпроти підвалин Десятинної церкви. Він знав, що вал захищав стольне городище зі сходу, яке три кутником розмістилося на горі Кия, котра в давнину була, як і навко лишні гори, високими берегами Дніпра, котрий відійшов далі. А цент ральною річкою Києва була Почайна, яка наразі загнана під землю. Також Роман знав, що довжина цього валу всього 190 метрів. І хлопець вкотре

102 Валентин СОБЧУК

часу заснування. Хоча знайдені артефакти на його горах свідчать про поселення з античних часів. Але чому за центр стольного граду обра но таку невелику територію на Старокиївській горі в півтора гектари?» знову замислився Роман, знаючи, що вчені й досі ламають списи щодо призначення древнього городища біля історичного музею. Дехто вважає, що тут була сакральна територія з капищами словянських богів, а саме городище епохи князя Кия знаходилося на Замковій горі, що мало поселення в урочищах Подолу й в інших районах Києва, як от Китаєво. Та пригадуючи знахідки археологів, зокрема сліди терему Х століття, названого палацом Ольги, капища богів у дохристиянський період, під сумував, що в ті чи інші епохи городище могло виконувати різні функції. Від сакрального місця з капищем богів до адміністративного центру й оборонної цитаделі, в якій збиралися всі мешканці околиць Старокиївських гір, їх урочищ і Подолу, коли наступав ворог. Роман підійшов до історичного музею. Він знав, що колись на його місці була садиба лікаря Петровського, яку у нього викупили для про ведення розкопок Вікентієм Хвойкою. І першою сенсацією був жертов ник, точніше його кам ’ яна основа, викладена на глиняному розчині у вигляді еліпса з виступами на усі чотири сторони світу, на яких можли во стояли слов ’янські божества. Розкопки почалися в 1907 році, на території, яку займала садиба лікаря Петровського. Першою знахідкою, на яку натрапив Хвойка на глибині до 4 метрів, був жертовник, точніше його основа, датованаV VI століттям епохи князя Кия. Але задовго до того Хвойка знайшов набагато древніший слід посе лення в Києві. Власне, це було перше сенсаційне відкриття здійснено на Кирилівському пагорбі в районі колишньої вулиці, що носила назву й Кирілівської та Фрунзе. Хвойка вдкрив ту давню стоянку мисливців кам ’яної доби, з найшовши близько 70 мисливських та інших знарядь з кісток тварин, а також бивні мамонтів вагою до трьох пудів. Відшукати такий давній слід було під силу справжньому подвижнику історії, бо копати довелося до 16 метрів завглибшки. Багато хто думав, що це марна праця, яка починалася з четвертої години ранку до 8 ї вечора Та Хвойка не здавався, і таки побачив першу знахідку, що означи лась жовтою цяткою з під землі. Це було ікло мамонта. Останків дав ніх тварин, навіть рідкісних для наших земель, левів, на стоянці древніх мисливців виявилося так багато, що за ними полювали навіть поділь

ські бабусі, які древніми кістками збиралися лікувати всі хвороби. Отже, перед тим, як почати розкопки на Старокиївській горі, Хвойка вже відкрив багато підземних світів минулого, насамперед поселення Трипільської культури, й не тільки на Київщині Все ж його дуже вабила думка знайти «руський Капітолій», і дослідника, як завжди, підтримав промисловець і меценат Богдан Ханенко. Адже копачам треба було платити по 40 50 копійок на день. Це були чималі кошти на той час, бо пуд борошна коштував рубль двадцять… Роман, розглядаючи хрестовидний жертовник, подумки зауважив, що його можна було б вважати своєрідним пам ’ ятником Вікентію Хвойці. Адже той пожертвував усім своїм життям задля нашої історії, мешкаючи далеко від своєї батьківщини і великої родини з 11 братів і сестер, не мав власної сім’ї, а зробив для історії Руси України більше, ніж всі разом узяті археологи до нього. Хоча за походженням був чехом з Богемії, із села неподалік містечка Пардубиць. Знахідки Хвойки в 1907 році, а саме жертовника й кам ’ яних залиш ків княжого палацу і навіть цеглин з тризубами на Старокиївській горі, стали сенсацією й збурили науковий світ. Саме тоді Київ почали нази вати руським Капітолієм, а відкриття порівнювати з розкопками рим ського Форуму. Звичайно ж, це ламало імперські стереотипи про вели коруську історію, яка починалися від Новгорода й Рюриковичів Тому розкопки біля підвалин Десятинної церкви велено було «запрєтіть». Адже знахідки Хвойки засвідчували, що народ у Києві жив і творив свою історію задовго до приходу варягів і Рюриковичів, мав культуру в античні часи, котру назвали Трипільською.А ще був пов 'язаний з тво ренням слов ’ янських традицій, які не ставили за пріоритет війни й захоплення територій, а вкладали душу

Згодом подумки Роман зауважив, що й досі не вщухають дискусії стосовно початків заснування старокиївського городища із VI чи кінця IX століття, оскільки не вистачає археологічного матеріалу про пізнішу епоху Але ж всі споруди граду Кия до Х століття були дерев ’ яними, їх не зберіг час, на відміну від епохи Володимира, коли почали зводитися кам ’яні споруди Десятинна церква на честь Богородиці та кілька палаців. Романові також згадалося, що археологи знайшли багато матеріалу давніх поселень на Замковій горі й сліди, можливо, першого палацу князя Кия, де в річпосполитівську добу постав замок, останнім волода рем котрого був Адам Кисіль. Зруйновану козаками київську фортецю більше ніхто не відновлював. «Стольний град залишився без замку до наших днів, вціліли лиш фортечні стіни біля Лаври доби Івана Мазепи», подумки зауважив Роман, проводячи часові паралелі. Він означив про себе, що в VI сто літті за часів Кия стольний град міг розташовуватися на Замковій горі, а Старокиївський пагорбмав сакральне призначення, адже саме тут Хвойка знайшов давній жертовник. Згодом він розмірковував про останні розкопки київського городи ща в 2007 році. Тоді археологи копали по трасі найдревнішого валу городища завдовжки в 190 метрів Однак знайти матеріали за цим валом з епохи VI століття часів князя Кия не вдалося. Натомість знай дено багато матеріалів, які можна віднести до кінця ІХ і Х століть. Підійшовши до підвалин Десятинної церкви, Роман почав міркува ти, де був центральний вхід. На мить йому здалося, що вдарив дзвін, а в небі засяяли хрести на банях Десятинної, яка постала з імли віків справжнім кам ’ яним дивом Роман вкотре приглядався до широких під валин, зауважуючи, що велика ширина стін дуже звужувала внутрішній простір, але тісні

З «ВАРЯГ У ГРЕКИ», А БО ПОДОРОЖ ДО ДЖЕРЕЛ

Однак, саме за часів правління Володимира, почалася золота доба Києво Руської держави. Витіснивши варязьку верхівку від правління державою, хоча завдяки варягам здобув київський престол, князь долу чив до розбудови країни свій народ Заклав нові міста: Переяслав і Білгород на Київщині, Володимир на Волині За короткий період у горо дищі Кия було зведено кілька палаців, фундаменти котрих знайшов Вікентій Хвойка. Один із них сягав довжиною 75 метрів, інший 55, палац княгині Ольги був меншим. Роман пригадав, що на підвалинах одного з палаців, який назвали Південним, сьогодні знаходиться бага топоверхівка з рестораном, а на іншій частині підвалин палацу тор гують сувенірами. Але якими були палаци в 10 столітті за контурами підвалин уявити важко, на відміну від візантійських, які збереглися в хроніках. Роман почав уявляти столицю ромеїв, Константинополь, палаци котрого детально описані, подумавши, от що значить сила писемного слова, коли час змітає з лиця землі епохи, але вони живуть у книгах.

, Августейон, собор Софії, величне приміщення сенату з тронним пала цом Магнавра, головні ворота, котрі називали Халкою (мідні ворота, з грецької), й котрі вели до Золотої палати (Хрисотрикліній), де була велика ікона, й, можливо, золота статуя Спасителя, перед котрою молилися імператори, вийшовши зі своїх покоїв. У Золотій палаті василевс проводив і робочі наради зі своїми урядниками. «А от що було на горі Кия? подумки запитував себе Роман, міркуючи, що науковці сперечаються досі про функціонал давнього граду, не спроектувавши його в часовому просторі». У наступний момент він згадав, що шукаючи документальні описи князівських палаців, знаходив маленькі

де вміщалося 40 дівчат. До цього ложа, за уявленням арабських істориків, коли князь збирався в похід, приводили коня А коли він повертався з походу, то його знову на цьому ложі очікувало 40 дівчат. «Очевидно, це була мрія самих арабів», всміхався Роман. «Але де ж Гомер? подумки запитав себе він. Мав би вже при бути». Гомером називали, нагадаю ще раз, Романового друга Вадима.

Той мав розповісти про свою поїздку в село Білогородку, що розташову валося на березі річки Ірпінь й колись називалося Білгородом, який був другим, за величиною, градом після Києва на початку ХІ століття, а ще південним бастіоном, який захищав столицю від печенігів Але Роман там не був, тож дуже хотів дізнатися, щолишилося від колишньої вели чі княжого Білгорода. Тим паче, що Вадим їздив туди з металошукачем, й казав, що має для нього сюрприз. Оскільки від нього можна було спо діватися на який завгодно нежданчик, Роман йому зателефонував. Хелов, запізнюєшся! В пробці?.., чи наступив на неї зранку? А, не вживаєш до обіду Так шо ти там відкопав у Білогородці? Корону князя?» Роман розумів, що марно було випитувати у Гомера про його знахідку. Тому сказав, щоб той поквапився. А самподумав, що є час навідатися до Андріївської церкви. О

Десятинної, точніше біля липи, яка росла напроти неї, посаджена мит рополитом Петром Могилою майже 400 років тому, коли він почав від будову Богородичної церкви Володимира. Роман знав, що липи є довгожительками й своїм віком можуть зма гатися з дубами. Ця ж липа, десь під п ’ ять метрів у діаметрі, нагадува ла втомленого атланта, якого підпирала опора, і в цьому місті аж утво рився наріст, схожий до людського чола Роман розглядав липу, як живого свідка минулих епох, який зачекався на повернення з небуття тисячолітнього храму. Йому також згадалася ще одна київська липа біля Ближніх печер у Лаврі, яку називали Феодосієвою. Їй приписува ли тисячу років, пов ’ язуючи дерево зі згадуваним преподобним! За мить Роман почав заглиблюватися в роздуми, думаючи, в якому місці була княжа усипальниця, де були поховані засновник храму рівноапостольний князь Володимир та його бабуся свята Ольга. Можливо, підземна крипта знаходилася

те, куди було витрачено 1000 золотих рублів, які заповідав митрополит Петро Могила на відбудову Десятинної церкви. Роман знав, що на її місці споруджувалося кілька невеликих храмів. Зокрема уніатська церква на честь святителя Миколая, яка обвалила ся в День його пам ’яті. А споруджений на підвалинах Десятинної в ХІХ столітті храм за проектом Стасова був розібраний більшовиками в 1934 році. З його цегли споруджувався історичний музей, котрий сьо годні знаходиться напроти неї. «Дивне місце, міркував Роман, підвалини Десятинної наче не приймали інших проєктів, вимагаючи відтворення не спотвореної копії храму, а його забутої величі».

5

Невдовзі Роман знову згадав за Гомера, а точніше занервував, що той запізнюється, і він вчергове зателефонував. Слухай, я тебе чекаю, наче княгиня Ольга в Константинополі прийому василевса… Що?.. Будеш за десять хвилин?.. Роман і сам не знав, чому згадав про візит княгині Ольги до царства ромеїв, і як по крихтах шукав матеріали про цю знакову подію, що була спричинена не тільки бажанням прийняти християнство, а й стати хресною «дщерью» василевса, щоб набути нового статусу. Та не все так склалося, як бажалося. Й він, присівши на лавочці, почав перечитувати свої нотатки. Шість тижнів добиралася Ольга з «Києва в греки». Йшла на лодіях Дніпром і морем. Та ще більше, до двох з половиною місяців, човни кня гині гойдалися у водах гавані Суду Близько тисячі русів, які прибули з нею, очікували прийому імператора. Ймовірно, візантійці були здивова ні таким великим числом Ольжиного посольства, все ж, не через те затягували зустріч двох правителів. Причому ця зустріч могла б і не від

Очевидно, що увесь цей час, два з половиною місяці, йшли перего вори. Ольга прагнула, щоб її хрестив сам імператор, бо хотіла мати незалежну митрополію, а сина Святослава пошлюбити з донькою василевса Костянтин Багрянородний гнув свою лінію, прагнучи з допомогою християнства перетворити Русь на одну з провінцій імперії. А ще не хотів відавати свою доньку за князя варварів, які не раз наводили жах під стінами Константинополя, починаючи від Аскольда й Олега. Особливо відзначився чоловік Ольги, князь Ігор, який завдав у 941 році чи не найбільшого збитку імперії. Хоч він тоді й не здобув Константинополь, а ромеї спалили частину його флоту «грецьким вогнем», але дуже пограбував візантійські поселення. Через два роки Ігор, було йому тоді під 70, зібравши ще потужнішу армаду, посилену варягами й печенігами, рушив на Царгород. Ромеї тоді врятували імпе рію, відкупившись від наступу князя, відпровадивши в гирло Дунаю послів з дарами Отже, Ольга була непоступливою, бо відчувала силу своєї держави й мала в рукаві козир. Константинополь постійно потребував військо вої допомоги, і Ольга надавала її, здебільшого відправляючи на війни з арабами непосидливих та найбуйніших варягів. І все ж, хоч під час перемовин не було знайдено компромісу, василевс таки прийняв Ольгу, сподіваючись переконати її своїми поглядами на міждержавні стосун ки, засліпивши величчю імперських палаців. 9 вересня Ольгу запросили до головної тронної резиденції Магнаври. Зали палацу, які називали триклініями, вражали мармуро вим оздобленням різних кольорів. Шість велетенських колон, здавало ся, здіймалися в небо ще на вході. Не менш дивовижними був механіч ний трон Соломона, саморушні фігури звірів, які сконструював видат

Очевидно, княгиня Ольга, яку тут називали архонтесою, здивувала василевса своєю мудрістю і красою, й настільки, що спеціально для неї було змінено протокол зустрічі. «Але навряд чи василевс пропонував їй стати його дружиною Княгиня була вже в літньому віці, він був одружений, а брати шлюб ще з однією забороняло християнство», міркував Роман, перечитуючи повідомлення про вражаючий церемоніал, залишений візантійськими хроністами. Отже, для Ольги суттєво змінили протокол зустрічі. Коли всіх послів та володарів до трону василевса вели під руки, де вони били чолом, а прислуга розпластувалася на підлозі, то Ольга зайшла сама, ледь схиливши чоло, постала перед троном, привіталася через драго мана. Після чого механічні леви заричали й забили хвостами. Несподівано й сам імператором, під музику органа й імітацію звуків грому, вознісся на троні Соломона до стелі палацу, символізуючи намісника Бога на землі, а згодом почав плавно опускатися. Під величальні промови на золотому платані співали механічні пташки… Мабуть, княгиня була вражена цими дивацтвами. Та навряд чи хоті ла щось подібне влаштувати в себе вдома, адже була прагматичною. За кілька років по смерті чоловіка провела стільки реформ, починаючи із запровадження податкової системи на Русі, що не під силу було кіль ком династіям до неї. Тож механічні звірі тронного палацу Магнаври могли викликати в неї тільки посмішку, як дитячі іграшки. За іронією долі, коли механічні леви вийшли з ладу, то їх як придане спровадили Софії Палеолог, пра бабці Івана Грозного, де їх згодом переплавили для карбування монет Роман, поринувши в матеріали про перший

Аналізуючи хроніку подій, Роман приходив до висновку, що до сим патій між імператором і Ольгою насправді було далеко. Швидше за все, вони обоє залишилися незадоволеними цією зустріччю, точніше двома Адже другий прийом відбувся через місяць Очевидно, за цей час вони знову намагалися домовитися. Ймовірно, княгиня наполягала на автокефальній церкві, а василевс, звісно, думав інакше. Також він не погоджувався на шлюб своєї доньки зі Святославом, який напевне був у посольстві Ольги. Через несхитність її позиції Костянтин Сьомий під час другого прийому навіть зменшив розмір подарунків, причому княгині удвічі Якщо раніше він подарував їй 500 срібних монет, котрі називали меліарисіями, то 14 жовтня тіль ки 200. Хтозна, якби василевс пристав на умови Ольги, тоді відносини між державами могли бути прогресивнішими, міркував Роман. Не було б війни Святослава з Візантією, адже князь міг затамувати образу, що його не пошлюбили з донькою василевса. Та й сама Ольга, коли той направив послів з проханням про військову допомогу, сказала їм, щоб і вони зазнали такої честі в гавані Почайни, як і вона, коли понад два місяці чекала прийому імператора.

З «ВАРЯГ У ГРЕКИ», А БО ПОДОРОЖ ДО ДЖЕРЕЛ

Очевидно, ця історія була чиєюсь вигадкою, якою скористалися літо писці. Бо якщо подивитися на ці події з позицій здорового глузду, то навряд древляни були такими наївними, щоб після того, як не поверну лися перші посли з Києва, вони відправили на вірну смерть других А от як кожен з древлян міг впіймати по три горобця?.. Взагалі квест, бо вполювати цю пташку навіть важко котові. Ще важче повірити, що горобці понесли під хвостами жарини в свої гнізда під стріхи й спалили місто», посміхався Роман, знаючи, що насправді Коростень вчинив Ользі затяжну оборону, на все літо. Але й після того вона не впала в жорсткість, а зберегла життя князю Малу, котрий порішив її чоловіка, з яким вона прожила 32 роки. «Чи змогла б княгиня, коли б носила в собі камінь помсти, довірити доньці вбивці всі ключі княжого граду, а синові Мала, Добрині, дати меч дру жинника? запитував себе подумки Роман. Щось тут зовсім не в ’ яжеться з мстивим характером княгині, про що й досі люблять нага дувати в різних творах. Особливо, як вона живцем закопала древ лянських послів, а інших заморила в бані». У наступний моменті Роман несподівано зауважив, а чи не пов ’язані ці легенди з візантій ськими істориками? Адже про жорстоку розправу древлян над семиде сятирічним Ігорем першим написав Лев Диякон. Візантії на руку було очорнювати варварську державу та її правите лів, тим паче Ольгу, яка розчарувала їхнього василевса, коли не пристала на його умови під час хрещення в Константинополі, а згодом почала шукати союзу з германцями. Ромеям, очевидно, було до снаги вигадати розправу варварів над київським князем, коли вони його розірвали навпіл, прив ’ язавши до нагнутих беріз. Насправді ж князь міг загинути в сутичці Адже існує версія, що древляни повстали проти Ігоря тому, що перед ним у них уже зібрав данину воєвода Свенельд, котрий, можливо, мав на меті позбутися 70 річного князя, щоб самому взяти до рук владу. Однак цього не сталося, бо Ігорева дружина Ольга, з якою він прожив 32 роки, мала неабиякий досвід у княжому правлін ні й мудро розставила всіх на свої місця. У наступну мить Роман почав розмірковувати

імені

складеного з двох коренів: Інг і Вар. Перший означав бога родючості чи грому, другий хранимий. Тобто Інгвар це людина, хранима богом.

112 Валентин СОБЧУК

Однак існувало й чимало інших версій стосовно значення імені Інгвар, як от воїна бога Інга, або просто воїна. Але Романові найбіль ше подобалася перша. До того ж давньоскандинавське слово вар озна чало оберігати й було співзвучним нашому слову варта Однак в інших народів, навіть у скандинавів, ім’я Інгвар мало й інші значення. У нор вежців так називали лучників, у англійців піхотинців. А у слов ’ ян Ігорями нарікалилюдей, схильних до веселих ігрищ. Далі Роман почав міркувати стосовно причин страшних легенд про Ольгу, які були породжені візантійцями й домальовані в народній твор чості, тон якій задавали різні угрупування князівських династій, яким не з руки була велич мудрої княгині. Адже після неї на київському пре столі не правила жодна жінка. А, можливо, хтось із літописців додав таких чорних фарб за вимогою князя, який не тільки вороже ставився до Ольги, а й намагався упередити перспективу, щоб на престоли схо дили жінки. Тим самим поширюючи вигадані перекази про її при страсть до кривавого месництва. І це незважаючи на те, що вона не покарала головного замовника вбивства її чоловіка князя Мала, а його дітям, Малуші й Добрині, навпаки дала ключі до кар ’ єри. Не міг до чорних переказів про княгиню докласти руку й Нестор Літописець, який був першим автором літописного збірника, адже це суперечило самому образу святої Ольги Однак літопис Нестора (ПВЛ) триста років дописувався й перінакшувався. Кожен автор вно сив у текст щось своє про тих чи інших князів, зображуючи їх у кон тексті правлячої еліти. Тим паче, що першоджерело ПВЛ не дійшло до нашого часу, тож шукати в ньому відповіді на складні питання не варто, подумки підсумував Роман. Оце так! Друже, ти вже сам із собою розмовляєш! несподіва но почув голос Гомера Роман, повернувшись до реальності. Нарешті!.. Явився й не запилився... Ні, я весь у пилюці історії... Ага, ще й спина в глині, шкода, що ти не з Волині. Слухай, ти наче якийсь ясновидець, прямо в точку сказав. І шо сі стресло? Шо сі, шо сі?.. Ми поїдемо на Волинь за великими сенсаціями. Невже? Може спочатку розкажеш, що знайшов у Білгороді. Це колись був Білгород, а зараз Білогородка, не град, а село. Ти ж знаєш, що за часів Володимира це було друге за значенням місто

після Києва. Його південний бастіон по річці Ірпінь закладений князем для оборони від половців. А ще з Білгорода починався шлях до Європи, який пролягав через Володимир на Волині. Он воно що Так ти пропонуєш нам з тобою пройтися тим шля хом? Який ти нетерплячий… Дивись, що я приніс. І Гомер став порпатися в сумці. І, як завше, так довго, наче шукав вчорашнього дня. А Роман приглядався до Вадима, мов побачив його вперше. Несподівано він зауважив, що деякими рисами обличчя його друг схожий на нього в юності. Гомер був на десять років молодшим і майже удвічі тоншим від нього. Але колись і Роман був як «кузнєчік». В обох однакові брови, схожі на крильця, контури носів з горбинками. От тільки очі в Гомера були такого карого відтінку, «як у монгола», як він вважав сам. Мовляв, це спадок діда, котрий дуже «змахував на Чингісхана». А ще Гомер вважав, що має «вилиці Тамерлана». І в цьому таки була правда. Хоч з першого погляду його друг виглядав зви чайним європейцем, але коли надавав собі войовничого виразу, то в його зіницях наче зблискували іскри степових багать, які гріли не одне покоління степовиків. Неспроста у фільмі «Захар Беркут» він грав роль русина і ординця Гомер, окрім основної роботи фотографом, часто підробляв на епізодичних зйомках у багатьох історичних фільмах. Тож розглядаючи його, Роман вкотре ловив себе на думці, що зовні він трохи схожий на свого друга, подумки зауваживши, що в кожній люди ні дрімають гени далеких народів, що він у собі відчуває і варязьку, й грецьку кров, і навіть нащадка сонячної Вавилонії. А найбільше ловив себе на думці, що його предки не раз ходили шляхом

114 Валентин СОБЧУК

Хтозна, але якщо вірити цим дослідженням, то гени фараонів дуже поширені серед європейців… Нарешті Гомер витягнув з нетрів своєї сумки якийсь згорток. Ось він! І що там такого? Це, друже, пил історії! відповів Гомер, зробивши карбований вираз обличчя, як на римській монеті. Роман знав, що його товариш здатен на всілякі чудасії. Тож не ква пив, щоб той швидше показував пил історії, а насторожено очікував, наче з вузлика Гомера мала вистрибнути якась химера Юнак, як факір, розв ’ язав згорток і Роман побачив на долоні жменю піскуватої землі. Це пил історії? От здивував, краще б сказав золотий пісок… Як тобі більш подобається, хай це буде золотий пісок Білгорода. Друже, в мене є чудова ідея: посіяти його у граді Кия і Володимира. Такої акції ще не було… Авжеж, посміхнувся Роман, пригадавши, як в одному фільмі бідний єврей на весіллі багатіїв, не маючи що подарувати, теж приніс жменю пилюки, зачерпнувши її десь на дорозі та видавши за ґрунт Єрусалима. На, візьми й ти Я краще сфоткаю, як ти це робитимеш. І Гомер почав біля підвалин Десятинки сіяти білгородську піскувату землю, наче насіння. Коли закінчив цю процедуру, на яку з подивом озиралися перехожі, він запропонував піти на каву. Шкода, що немає тепер кав ’ярні «Ольга» у старому городищі, мовив Роман. Але можемо піти до кнайпи на підвалинах «Південного палацу». Кнайпи? говориш, як якийсь вуйко зі Львова. О, я ще й не такі слова знаю: філіжанка, колєжанка, файка, батяр… Відразу відчувається, що ти бував у місті Лева Авжеж, це ж наш Париж… На цьому місці вже стояла багатоповерхівка, на фасаді якої була табличка з повідомленням про те, що він там був, як і Роман, який сьо годні вже розглядав ці підвалини, трасовані червоним камінням.

Смакуючи кавою, Роман розпитував, що в Білгороді нагадує про

Володимира на 300 наложниць? Е ні, друже, навіть Хвойка не знайшов, це ще ой квест, чи були вони взагалі. Але якби відкривач трипільської культури довше прожив, то, можливо, й відкопав би. Уявляєш, скільки там могло бути втрачених прикрас… Авжеж. А чи є якісь пам ’ятні знаки? Залишки валу поблизу річки Ірпінь. Він тоді був дуже потужним, навіть між дерев ’яні стіни засипали для їх посилення биту цеглу й камінь. Сьогодні в Білогородці діє церква «Всіх апостолів», начеб на підвалинах древнього храму, є пам ’ ятник Володимиру й криниця, в якій варили білгородський кисіль. Варили? Ну ти й сказав… Але Гомер, як ні в чому не бувало, розповів давню легенду, як білго родці перехитрили печенігів, коли ті взяли в облогу їхній град. Після тривалої оборони запросили їхніх послів до міста, поставивши в одну криницю цеберку кисіля, в іншу хмільного меду, щедро почастував ши «узкоглазих» цими напоями, дістаючи прямо з криниці. Мовляв, нас і сама земля годує, голодом нас не взяти. І печеніги пішли. І наче б саме після цієї події нащадка Свенельда, Святолда, чи його самого почали прозивати Кисилем. Це прізвисько почали носити всі його «отприски» та найвидатніший їх представник Адам Кисіль, родова церква усипальниця котрого зберіглася на Волині. Так от чому ти хочеш поїхати на Волинь? Е, друже, не тільки до Кисіля. Але не квапся, давай під каву трохи сьорбнемо? Й Гомер замовив по чарці, бо отримав гонорар за участь в історич ному фільмі, де грав роль графа Бодуена,

На ось, прочитай уважно, він знав, що в того є власна несхит на думка щодо походження княгині. У В

(ру

60 року), що Олег «Игоря же жени в Болгарех Поят за него княжну именем Олгу, и бысть мудра велми»… Згадане у ПВЛ місце перебування Ольги це не російський Псков, а болгарська столиця Плиска Болгарська гіпотеза, зокрема, пояснювала причини балканської експансії Святослава Ігоревича та встановлення ним резиденції у місті Переяславці в 967 971 роках. Неспроста руські князі полюбляли такі болгарські імена, як Володимир та Борис… Так що, друже, можливо, Ольга доводилася донькою болгарському правителю князеві Владіміру Расате чи його брату Симеону… Але ж у літописців ми зустрічаємо також повідомлення, що від народження Ольгу називали Прекрасою, тобто слов ’ янським іменем. Якщо простежувати цю тему за Ігорем Мицьком, досить авторитетним істориком, то в нього є й інша версія, озвався Гомер, вона мені більш до снаги. Звісно, ти ж з Гостомеля… Так, і пишаюся цим. І впевнений, що саме Ольга назвала наше містечко на честь своїх предків Гостомислів з Чехії Знову ж, за дослід женнями Ігоря Мицька, дідом нашого Олега Гельґі міг бути данський правитель Гельґі, якого шведи позбавили престолу близько 893 року. Тож його син і батько Олега подався у Велику Моравію, де одружився на слов ’янській принцесі. Від цього шлюбу й народився Олег, а Ольга, або Хельга, могла бути донькою Віщого Олега, названою на честь батька така традиція властива скандинавам На чеське походження

Десятинної до Софії? Залюбки… Вийшовши з ресторану, Роман запропонував почати екскурсію з підвалин Десятинки. Гомер неохоче погодився, сказавши, чого повер татися, коли вони там щойно були. Подивимося, чи зійшла там білгородська земля, яку ти посіяв. Бу га!.. зареготав Гомер, пішли вже. Романові ж кортіло йому дещо розповісти. Давай уявімо першу половину ХVІ століття, руїни Десятинного храму, які чотириста років ніхто не тривожив, доки не зважився Петро Могила. Адже це він явив світові мощі Володимира Великого, знай шовши мармурові саркофаги з останками його бабусі, княгині Ольги, дружини князя Анни Візантійської. Главу князя митрополит переніс у храм Спаса на Берестові, тривалий час вона зберіглася в Дальніх пече рах. А де вона зараз? Ніхто не знає, зникла після того, як її передали на вивчення Герасимову до Пітера. Слухай, а хто з князів мав найтриваліший вік? Мабуть, Ольга За деякими джерелами, їй було близько 80 ти , а 75 років прожив її правнук князь Ярослав Мудрий, біля 70 ти князь Ігор. На той час це був надзвичайно тривалий вік, адже в серед ньому люди дотягували до 32 років, і то не всі. А в скільки літ представився перед Всевишнім Володимир Великий? Десь біля 53 55, бо точна дата народження не відома Але кня жив на престолі 35 літ, створивши, по суті, Києво Руську імперію, най більшу в Європі, хоча я не захоплююся імперіями,

Ти правий. Наче князь хоче мені сказати, що він жив не для війни, а прагнув дати державі єдині цінності, започаткував новий етап у будівництві градів, розпочав епоху зведення кам ’ яних храмів, які б всіх об’єднували Але ж без війн, мій друже, теж не обійшлося, але скажи скіль ки палаців знайдено на Старокиївській горі… Вікентій Хвойка знайшов сліди чотирьох палаців. Мабуть, до їх будівництва спонукала Володимира його дружина візантійська цесарівна Анна. Безперечно, адже з нею князь, незважаючи на свою любов до жінок, прожив 22 роки. Тож вона йому була не тільки жінкою, а й порадницею, яка прагнула збудувати копію Візантії на Русі. Ти зачепив пристрасть князя до жінок. Мені здається, попри те, що він дійсно міг багато їх мати, це було в традиціях того часу, але тут, друже, не обійшлося без перебільшення. Згадай, скільки наложниць приписували царю Соломону, здається, 700, а Володимирові вже 800. Очевидно, літописці в цьому плані, малюючи образ князя, прагну ли його бачити ще могутніщім за Соломона. Хоча він і дійсно мав гаре ми, але якби витрачав усі свої сили на 800 наложниць, то не було б часу на створення держави, яка стала імперією. Проте злостивці, усі ці брати капронові, смакують цим і до сьогодні, вигадуючи різноманітні побре хеньки про великого князя, якого називають святим грішником. І як тут не згадати його батька Святослава, який був одним цілим зі своїм вій ськом, тож і його син був у багатьох сенсах його послідовником. Цілком погоджуюсь, адже рать борзописців, які звинувачують Володимира Святославовича в пристрасті до жінок, вочевидь не знають, що князь з цесарівною Анною одружився, коли йому було трішки більше 30 ти, а прожив з нею в мирі й злагоді понад 20 ти років. І це тоді, як історії

З «ВАРЯГ У ГРЕКИ», А БО ПОДОРОЖ ДО ДЖЕРЕЛ

була не вельможам, а народові, з яким розважався князь Відомий факт, що своїм дружинникам він навіть відлив срібні ложки, замінивши дерев ’яні. Хотів би я мати таку ложечку, щоб менше їсти, посміхнувся Гомер, мабуть, під час банкетів Володимира хміль лився рікою, й, очевидно, під час таких застіль Володимир сказав крилаті слова, які

дійшли до нашого часу, що «весєліє Русі єсть піті, не можем без сєго биті…». А що, як ці трапези проходили біля палацу, де зараз ресторан? посміхнувся Гомер. Хтозна, підвалини цього терему були 55 метрів завдовжки, а був ще й палац на 75 метрів, то може й біля нього влаштовувалися народні бан кети, зауважив Роман, запропнувавши піти до Софіївського собору. Згодом вони зупинилися біля нього, милуючись золотими банями, на яких торжествувало сонце. Важко уявити, друже, що собор стояв в руїнах до сімнадцятого століття, відроджувати його почав Петро Могила, мовив Роман, а продовжив гетьман Мазепа, й дзвіницю збудував, що була найвищою спорудою Києва на той час… Друже, а ти знаєш, як донька Ярослава Мудрого врятувала Софію після смерті?.. Звучить дуже містично, і що за диво відбулося Я ж тобі казав, що грав в одногму документальному фільмі роль регента королеви Анни графа Бодуена. Тож вивчав певні матеріали, встановивши, що достеменно не відомо, де її поховали. За одною з вер сій у Софіївському соборі. Однак, як тобі відомо, сталінські безбож ники хотіли зруйнувати Софію, щоб перетворити цей квартал в урядо вий Несподівано з нотою протесту виступили французи Мовляв, не чіпайте собор, бо там похована наша королева і собор залишили в спокої, а будинок уряду збудували на Десятинній вулиці, де зараз МЗС. Ось так Анна Ярославівна врятувала батьків храм після смерті. Друже, до речі, сьогодні все більше

Ніч вщерть наповнювала княжу опочивальню темрявою. Скрізь була її влада, окрім кутка, де пломенів світильник. І хоч в цей час вона була могутньою, як ніхто, однак тремтіла перед лицем вогню. Князь прокинувся, важко дихаючи, як тоді, коли схопив за руку Рогніду, котра занесла ніж, щоб його порішити. Однак він тоді стримав гнів, і сказав їй, щоб одягалася в найкращі шати та йшла до палати на боярський суд Він тоді з несподіванки не знав, що діяти. Однак серце підказувало: неспроста Господь послав Ангела Хранителя, щоб його врятувати, тож не квапився із власним рішенням стосовно вчинку Рогніди, а хотів дослухатися інших, борячись із дилемою: покарати чи помилувати. Але Рогніда вийшла на борський суд не сама Як зараз пригадує, холодний зблиск візерунків на її одязі, презирливу усмішку на устах, холодні очі, в яких застигла божевільна помста. Та не це здивувало його та найвірніших бояр. Рогніда перед собою поставила малолітнього сина Ізяслава з мечем, який в цю мить був настільки рішучим, що здавалося подорослішав за один ранок й був готовий загинути за матір, мовивши до нього: «Батьку ти тут не один…». Чому він так сказав? Він не раз згадував слова сина, намагаю чись розгадати їх зміст, але й до сьогодні не знайшов відповіді. Тоді його гнів розтанув, як сніг, й непрохана сльоза обпекла сіллю щоку, й він без роздумів помилував жону, яку відпустив на вотчину в Полоцьк, з якого її забрав, вбивши її батька, князя Рогволда. Тоді він виконав страшну пораду його дружинників, не його була тоді воля Полоцьк стояв на шляху до Києва, Рогніда б тоді могла не доводити його крайнощів, коли б визнала його за майбутнього князя, але вона назвала

122 Валентин СОБЧУК

свої руки. Відтак Рогніда теж стала причетною до смерті батьків, замість того, щоб врятувати їх. Він не раз їй це казав, намагаючись знайти виправдання цьому вчинку, але Рогніда зазвичай відповідала, щоб він не перекладав своєї вини на неї Але ж він сьогодні точно знає, що в цьому жахливому вбивстві була також і її вина, спричинена гор динею, котра змусила його зробити цей страшний гріх. У наступну мить йому чомусь хотілося покликати його вірну дружи ну Анну, щоб знайти підтримку в своїх думках. Адже він найбільше любив її за розум. Але вона була там, звідки ще ніхто не повертався. І раптом захотілося провідати її в Десятинній церкві, де вона почила Та з ліжка було важче встати, як зі схарапудженого коня. Йому вперше в житті хотілося сказати Анні, що якби він знав її раніше, то ніколи б не вчинив так з Рогнідою, коли взяв її силою, за напучування Добрині й дружинників, щоб відімстити за образу своєї честі, адже назвала його сином рабині. Зараз він би не зважив на це, бо навчився всіх прощати, навіть смертну кару через це відмінив, хоча до нього не наважився на таке в цілому світі. А ще князь зрозумів, що всі люди раби Божі, і навіть він, хоча й називають його Великим князем. Бо поводять себе так, адже часто піддаються на спокуси й гординю. яке веде до темних гріхів. Довгий час і його тримала в полоні гординя. Але він тепер добре знав, що він ніщо перед Богом, бо все в його руках, а життя людське крихке, як стеблина, й сьогодні він відчував це, як ніколи, бо не міг встати з ложа без Його волі. Але Господь не раз являв йому милість на численних війнах, особливо тоді, коли осліп під час облоги Корсуня. А потім прозрів, прийнявши його владу і віру в Отця і Сина і Святого Духа. І князь згадав, як побачив перше світло після довгої темряви в очах і душі від шлюбної ікони, привезеної Анною з Візантії І йому знову захотілося побачити цей образ, але він знав, що подарував його святій обителі на Волині. Однак

трьох десятирічь. І Володимир важко задихав, образа стиснула груди, й солона сльоза обпекла спраглі вуста. Адже він все життя прагнув єдності, збираючи докупи всі землі, які розділив між синами, а на війнах намагався уника ти смертей, прагнучи замість крові утвердження любові між народами, через що не раз брав у шлюби жінок з тих, земель, які хотів долучити

З «ВАРЯГ У ГРЕКИ», А БО ПОДОРОЖ ДО ДЖЕРЕЛ

до Русі. Окрім першої, Олави, з якою змушений був породичатися за союз із варягами, які допомагали здобути Київ. Другою жоною стала наречена брата Ярополка Рогніда, шлюб з якою долучав до Києва Полоцьке князівство (нині Білорусь) Полюбив він її тоді, хоча й мав пристрасть до інших жінок. Все ж Рогніда трьох синів вона йому наро дила: Ізяслава Ярослава й Всеволода, а ще трьох доньок. Та все життя носила камінь за пазухою, щоб відімстити за смерть батька, хоча він не раз розкаювався в цьому, й дав їй усе, що хотіла. Хтозна, як би все склалося, коли б між ними була взаємність. У наступний момент на пам ' ять знову прийшли сини, які збунтува лися проти нього: Святополк і Ярослав. На думку лягали причини їхнь ої непокори. Князь достеменно знав, що обоє були незадоволені, бо віддавав київський престол улюбленому Борису, народженому як і Гліб, від цесарівни Анни. Але на кого він мав покинути таку велику державу, адже Святополк, хоч і був старшим сином, але не рідним, та ще й під ступним, Ярослав дуже утаємниченим. Рогніда зробила все можли ве, аби син мав нелюбов до нього. Через що й послав Ярослава до Новгорода, подалі від Києва, хоча й сам починав з цього міста. Несподівано згадалася Анна, приємна хвиля спогадів заповнила груди, а ще усвідомлення того, що Борис і Гліб унаслідували від неї муд рість, були розсудливими й дипломатичними: Анна передала їм всі знання, здобуті в Царгороді. Святополк, же, якого він усиновив, коли пошлюбив овдовілу дружину Ярополка Кунігунду, щоб долучити землі брата до київського престолу без війни, мав характер свого батька. І Володимир з гнівом почав згадувати брата Ярополка, який так підступ но зрадив батька, коли той повертався з болгарського походу, то замість того, щоб йому допомогти, зробив у Києві переворот, щоб захо пити владу. Зараз його син теж затівав проти нього чорну змову. Ярослав, як завжди, мовчав, як його мати Рогніда, коли сердилася на нього, а сердилася вона майже завжди, й не було таких дарів, якими б він міг її задовольнити. А рік

бо послав назустріч їм Бориса. А ще знав, що відтепер від хижих пацинків (печенігів) добре укріплена його земля: Змієві вали простягалися на тисячу кілометрів. Чотири лінії обо

рони на річках Сулі й Стугні, Трубежі, Ірпені треба було здолати печені гам з Дикого поля, щоб добратися до стольного граду, який міцно захи щав, закладений ним Білгород з високими фортечними стінами. Подумки князь зауважив, що все таки більше будував, ніж воював, знову згадав ши Анну, яка не тільки вчила його дипломатичному хисту, а й запрошува ла з Візантії найкращих зодчих, щоб підняти Русь з дерев ’ яних стін до камінних. Завдяки ромейським майстрам Русь навчилася класти камінь не в глиняний заміс, а цем ’янковий, що готувався з гашеного вапна і піску. А ще навчилися робити кам ’яний матеріал для стін, перетворюючи

якому після вдалого походу на білих хорватів всього за один день спорудив церву на честь Василя, ім’я якого носив після хрещення. Кожен дружинник тоді вклав свою лепту в зведення храму. Але в спогади знову увірвалась тривога, спричинена змовою синів, князь подумки почав шукати першого призвідця. В уяві знову поставав брат Ярополк, а ще хитрий воєвода Свенельд, який служив його бать кові Святославові. У нього не було сумнівів, що це він намовив Ярополка, щоб той взяв київський престол, а не поквапився на допо могу батькові до дніпровських порогів. Доклав Свенельд руку й до того, щоб намовити Ярополка піти на Олега, який відступаючи з Коростеня на Овруч, загинув під тілами падаючих у рів коней. І хтозна, що було б з ним, якби він вчасно не покинув Новгород й не подався до варягів, зібравши з яких велику дружину, виступив проти Ярополка. Війна за Київ була запеклою, брат розуміючи, що не втримає град, коли він став під його стінами, бо налаштував проти себе й містян, відступив з нього. Війна з ним могла бути довготривалою, й щоб попередити її, він согрі шив: послухав варягів і згодився, щоб вони вбили

З «ВАРЯГ У ГРЕКИ», А БО ПОДОРОЖ ДО ДЖЕРЕЛ

Князь почав згадувати, як почав шукати злагоди між племенами, котрі не відчували себе єдиним народом, а були маленькими князів ствами. Їх в будь який момент могли розтерзати кочівники, що постій но сунули з неосяжних степів Він роздавав землі тим, хто ходив з ним у походи й відзначився на війнах, багато земель отримали вихідці з про столюддя. Він розраховував на них, що вони, як ніхто оберігатимуть їх кордони від вторгнень кочівників. І не помилився, нові посадники були вірними воєводами, а замість племінних князьків, щоб був лад у єдиній державі, він посилав правити племенами своїх синів. Несподівано згадалося, як він на вісім років відкинув християнство, слідуючи прикладові свого батька Святослава, який вірив Перуну й Велесу. Він тоді також думав, як і він, що негоже воїну приймати віру, в якій сповідували Спасителя, котрий дав себе розіп’яти, а не захищав ся до останнього подиху. Перун тоді вважався йому всесильним, але не всі вважали його за верховного бога. Це всіх роз ’ єднувало, адже кожен князьок прикривався своїм небесним покровителем. Зібрав він тоді всіх богів докупи в Києві, щоб об’єднати землі й

, Стрибога, Симаргла і Мокошу. Перуна він обрав за головного небес ного правителя, як і його батько та діди. Згадав, як прагнув надати величі Перунові, зробивши його ноги залізними, голову зі срібла, а вуса золотими, в руки поклав сяючий камінь, щоб відбивав зблиски ритуальних вогнів і ніс світло віри його державу. Він дуже тоді хотів, щоб Перун був не тільки богом воїнів, громів та блискавок, а схожим до сонця. Знайшов він місце в київському пантеоні й Хорсу, якого пов ’ язували з сонцем, і Дажбогу, що опікувався вологою та світлом, й Стрибогу, який повелівав вітрами, й крилатому псу Симарглу, що охо роняв райське дерево. Була серед шести богів й берегиня роду Мокоша. Та не об’єднали дерев ’яні боги помислів людей, які не знали що таке гріх

Тож яку прийняти віру він знав, хоча посли приходили з різних країв: мусульмани та юдеї. У перших було багато обмежень, у других нічому було вчитися, бо він знав, що вони дуже роз гнівили Господа, раз він їх порозкидав по цілому світі. Він пішов слідом

126 Валентин СОБЧУК

своєї бабусі Ольги, хоча, як і його батько з підозрою ставився до того, що в цій вірі було багато злата й пишнії шата, але він тоді сказав навпа ки, що йому це подобається. Бо як інакше, адже з Візантією були давні відносини, а частина її земель знаходилася на південних кордонах Русі, та й греки з давніх давен жили в сусідстві з Руссю, від яких переймали ся їхні традиції та ремесла. Несподівано згадалося, як прощався з дерев ’ яними богами, в збудо ваному пантеоні на Горі, як наказав 12 мужам бити палицями Перуна, а потім причепивши його до кінських хвостів, волочити до Дніпра, щоб за давнім звичаєм спровадити за водою старі звичаї та біди Він спеці ально вчнив такий глум над Перуном, щоб люди не боялися його біль ше, бо за новою вірою Бог жив в кожному, хто сповідуватиме його закони. Згадалося, як противилися волхви, й багато з них зайшли жер товне багаття, не бажаючи приймати нову віру. Але настав кінець людським жертвоприношенням, адже він і сам согрішив, коли за дав нім законом волхви вимагали жертви малолітнього чада з родини київського варяга. На цьому місті, де спалили його садибу тепер поста ла церква Богородиці з десятої частини його доходів, хоча їх йшло знач но більше. І він не шкодував коштів, бо знав, що робить це, аби люди в новому храмі почали вірити, що вічне життя починається на землі. Однак Єдиного Бога не приймали в Новгороді та в інших градах, куди він посилав Добриню. Згадав, як наказував йому щоб він не силою, а переконаннями утверджував Христа, але той, на жаль, грі шив. Він же наповнював церкви кров ’ ю Спасителя, яким було вино при частя. Учив чинити добро, починаючи з себе, ділився з бідними своїми достатками й влаштовував велелюдні бенкети, адже перед новим Богом всі були рівні. А коли б вогнем і мечем впроваджував нову віру, то вели ка держава, від Волги до Дунаю, розпалася б на друзки. Тож терпів дво вір’я. Але Хрест при ньому став новим, живодайним древом. І він доклав чимало зусиль, щоб утвердити віру в Творця Неба й Землі, ствердивши першу його заповідь «не убий», відмінивши смертне покарання. Багатьох в нову віру навертав словом, бо мав до цього хист Адже зумів тоді, коли здобув з варягами Київ, й котрі вимагали великої плати, котрої не було де взяти, стримати їх від руйнування та пограбу вання стольного граду на цілий місяць, доки не зібрав свою дружину з місцевих. Він тоді запросив древлянських лучників, яких боялися воїни

З «ВАРЯГ У ГРЕКИ», А БО ПОДОРОЖ ДО ДЖЕРЕЛ

кмітли вість своїх воєвод, закликавши придумати спосіб, як здобути високі стіни фортеці, не гинучи під ними.

Тоді хтось з корсунян прислав йому стрілу з повідомленням, де про лягав водогін від криниць. І він розкопав його, закривши до міста воду. Замучені спрагою корсуняни здалися. Місто було взяте без пролиття крові та руйнування, а разом з цим він домігся цесарівни Анни, котра відмовила королям германців і франків. Відтоді Русь наблизилися до величчі з Візантії, як ніколи, без війни та смертей. Корсунь тоді він залишив василевсу, прихопивши з нього, в якості посагу Анни, мідні статуї з квадригою коней, котрі встановив на площі Д

Константинополем, навіть собор Софії заклав, як цього дуже хотіла Анна. Дуже жалкував, що не завершив його до кінця. І від цієї думки тіло пройняв холод, хоча повітря в покоях мурованого палацу було пар ким від літньої ночі. Але в наступну мить князь подумав, що сьогодні в нього особлива ніч, бо вперше пригадує все, що вдалося зробити за все життя, адже за вічним поспіхом, раніше не було на це часу. «Але мабуть не все згадав, та головне, щоб про це пам ’ ятали нащадки й при множували все, що здобув», та думка знову обпекла холодом, в уяві постала змова синів. Але в наступну мить згадалися повчання бабусі Ольги, яка знала притчі Соломонові від свого духівника й не раз клала йому на карб ці слова, тож він знав їх напам ' ять Однак тривалий час не дослухався до них, та зрозумів їх згодом і навчився, як радіти малому, щоб мати вели ке. Знаючи, що всередині кожного є невичерпні можливості, щоб здо бувати багатства великого світу. А тому, хто ділиться ними, той більше отримує. Жебраками стають ті, хто не знайшов всередині себе щедро сті і величі Творця. Також знав, що сіятимеш в своїх думках і словах, те і збиратимеш, бо в звинуваченнях людина втрачає силу, а держава міць. Тому він ство рив перший судебник на Русі, щоб для всіх

Через це, наслідуючи мудрість царя Соломона, побудував в своєму улюбленому Берестові великий храм на честь Усіх Апостолів із різних порід дерева, шкодуючи що не може її оздобити, як юдейський цар, кед ровим і сандаловим деревом Через століття Володимира Великого й самого називатимуть тринадцятим апостолом Русі… Сьогодні він, прикутий до ложа, відчував, як ніхто, що життя найбільша коштовність, й по справжньому щасливі ті, хто знайшов скарби в собі, а він таки знайшов… Князь поглянув за вікно, і довго дивився в нього, наче хотів за ним побачити все своє життя Зрадів, що дочекався світанку, побачивши, як запульсували перші сонячні промені, й з під попелу хмар пробилося величне сонце, багряне як кров землі і всього сущого в десниці Творця.

Володимира, на устах котрого застигла блаженна посмішка. Але він не подавав подиху, й вони довго не могли повірити, що не почують більше його слова. Й щоб не печалити Русь та не посіяти смуту, таємно, в килимах, винесли тіло князя, упокоївши в білому саркофазі Десятинної

Володимир Великий пішов у вічність (15 липня 1015 р.), й багато про стого люду зібралося коло церкви, щоб попрощатися з князем, якого називали Ясним Сонечком У селі Берестево, де був заміський двоповерховий палац князя Володимира, знаходячись на стрімкій кручі над Дніпром, у важкодо ступному для ворога місці, в колись дрімучому й придатному для полю вання лісі, згодом постала резиденція його нащадків. Насамперед Ярослава Мудрого,

київських князів Мономаховичів, і навіть за розмірами, в ті часи, біль шою за Успенський храм Богородиці в Києво Печерській лаврі. 2 З самого ранку Романа заполонила цікавість до постаті Володимира Великого, адже за кілька днів вони мали вирушати на землі, де він народився, в «Будатину весь», про що повідомляв Никонівський літо пис, що за переконанням друзів знаходилася на Волині, в селі Будятичі. І він перечитував на цю тему дослідження істориків, чому саме там міг народитися Володимир Великий, встановивши, що на цю тему й досі точаться дискусії. Адже з літописних записів відомо, що княгиня Ольга дуже розгнівалася на Малушу, яка завагітніла від Святослава, оскіль ки знаходилася в статусі ключниці рабині. Тому вона відправила її подалі від Києва, очевидно в володіння її батька на Волині Однак, коли гнів пройшов, а Святослав визнав Володимира своїм законним спадкоємцем, стосунки між ними могли змінитися. Все ж

Володимира, Малушу, констатував Роман, думаючи, що можливо він просто не знайшов їх. Далі він почав аналізувати російських істориків, яку приписували місце народження князя до урочища Будник біля Пскова, нібито бать ківщини княгині Ольги, де вона була простою «лодочницею». За поширеною легендою саме там зустрів її на переправі князь Ігор, взявши собі за дружину, вражений красою і мудрістю Ольги, яка тоді називалася Прекрасою. Однак ця версія для Романа виглядала занадто казковою, адже якби Ольга була «лодочницею», то з таким походженням їй би ніколи не подарували у посаг у Вишгороді. Чим більше він читав росій ських істориків, тим більше приходив до висновку, що окрім співзвучно сті в назвах «Будутина

досі зберігається шлюбна ікона, якою його вінчали з цесарівною Анною. Неспроста Володимир Великий подарував її саме цій обителі, бо пам ’ ятав про землю де народився. Очевидним, є і той факт, що земля, де народився, завжди здається наймилішою. Неспроста князь не раз повертався на Волинь, навіть після перемоги над білими хорватами заклав за один день церкву не в Києві, а в місті названому на його честь Володимирі на Волині. Ще один аргумент на підтвердження достовірності волинської версії, є літописне повідомлення, що землі «Будутиної весі» княгиня Ольга потім передала у користування церкви Богородиці Адже княгиня, після підкорення древлян, заволоділа маєтностями князя Мала на Волині, а не Псковщини, яка була приєднана до Києва вже її внуком Володимиром. Читаючи дослідження львівського історика Юрія Диби, Роман дізнався й про те, чому саме на Волинь могла спровадити вагітну Малушу княгиня Ольга. Бо про це свідчать і топоніми в назвах сіл, як от село Низкиничі, адже низкинями, в давнину називали малих людей, через що очевидно отримав прізвисько й князь Мал, який мав у цій міс цевості свої володіння в декількох селах, розташованих у 22 кілометро вій зоні на південь від Володимира Волинського. Зокрема згадувані Низкиничі, Будятичі та Калусів (нині Гряди), як доводить польський історик Ян Длугош. З Низкиничами пов ' язують і билинне прізвисько брата Малуші, відомого Добрині Нікітіча, а насправді Низкинича. Тож княгиня Ольга могла відіслати Малушу народжувати внука в «Будутину весь» (нині Будятичі) саме на Волинь, де була маєтність князя Мала. Вибудовуючи дослідження істориків в одну логічну схему, Роман все більше переконувався в аргументах, що сліди, де народився Володимир Великий, потрібно шукати на Волині. І він почав з

Так це ви Рюрик? запитав Роман, посміхнувшись. Той трохи здивовано здійняв русяві брови й пильно подивився на нього, наче хотів його побачити зсередини. Та він, він, Рюрик, хіба не бачиш? Тепер Роман почав приглядатися до нього, шукаючи скандинавсь кі риси на обличчі гостомельського Рюрика. За хвилину-другу він подумки означив деякі норманські штришки в профілі знайомого, порівнюючи його з уявним портретом воєводи Свенельда, бо ж досто вірного портрета самого Рюрика історія не зберегла. Невдовзі він зауважив,

спричинена незвичністю інтер’єру альтанки, опори котрої та полички були виготовлені з шліфованих гілок, а одна масивна гілка навіть висіла на стіні, нагадуючи руку богатиря на фоні «дубових кольчуг». Насправді це були шматки дубової кори, які гармонійно доповнювали декор альтанки. Тож в перші хвилини знайомства Романові здалося, що й сам господар був витесаний з дерева, такий собі міцненької ста тури лісовичок, ще й з німбом на голові, яким світилася лисина. От тільки очі Рюрика були занадто добрими, як в дитини, нагадуючи волошки в житі… В нього навіть є меч Рюрика, правда не цілий, а тільки руків’я, але так навіть краще, щоб не посадили за зберігання холодної зброї, посміхався Гомер. Але господар дійсно дістав з саморобної полиці біля «дубової кольчуги» руків’я ржавого меча, а Гомер, взявши його до рук, сказав: На, потримай на щастя… Роман був здивованим надто активним гумором Гомера, подумавши про себе, що той очевидно вже ковтнув перед поїздкою,

Друже, руків’я меча не підкова на щастя, щоб милуватися нею. Але Роман і далі розглядав його, зауважуючи, що в ньому чітко про глядався почерк древнього майстра, який, можливо, вмів виготовляти «каролінги» Рідкісна знахідка, друзі, цікаво, кому ж належав меч? запи тав він у господаря садиби… Кому, кому богатирю Добрині Низкиничу, поквапився з відповіддю Гомер, саме Низкиничу, повторю ще раз, а не Нікітічу, а чому розкаже нам Рюрик. От ти знову з тим Рюриком, незадоволено мовив Юрій Іванович, частинка меча дійсно знайдена на Волині. Отож, неспроста ми сьогодні туди їдемо, й побуваємо на землях його батька, тобі ж Романе добре відомо, звідки насправді родом бога тир Добриня. Ну звичайно А чи замислювався ти, друже, що насправді три богатирі: Добриня Низкинич, якого росіяни назвали Нікітічем, Ілля Муромець та Альоша Попович ніколи не зустрічалися разом, як на відомій карти ні Васнєцова, бо жили в різних століттях. Твоя правда, але люди й досі вірять у цей міф… Авжеж, повсюди витають міфи, ми їдемо їх розвіювати, а втім, я б хотів продовжити цю тему, озвався Юрій Іванович. Ну Рюрику, подивуй нас… Скільки тебе просити, щоб ти називав мене цим міфічним іме нем. Добре, а можна, хоча б на час нашої експедиції… Юрій Іванович нічого не відповів: в його очах, ніби запанувало

А чого не кажеш, що це твої рідні краї, озвався Гомер. На це буде достатньо часу. Так от, я б хотів продовжити про богатирів, чи як казали в давнину хоробрів. З Добринею ми вже розіб ралися Тепер про Іллю Муромця, точніше Муровця Бо впевнений, що походив він з Муровійська на Чернігівщині, а не з Мурома в Московії, адже в билинах згадується, що Ілля до обіду міг дістатися до Києва. Оскільки Муровійськ знаходиться на відстані 100 кілометрів від столь ного граду, то це виглядає цілком реально, бо російський Муром на відстані у десять разів довшій. Але я хочу зробити зауваження, що пер сонаж Муровця з народних легенд треба розділити на двох людей, які жили в різні епохи… Як це? поцікавився Гомер, адже мощі преподобного богати ря в Києво Печерській лаврі. Правильно, і в 1988 році під час досліджень спеціальної комісії МОЗ доведено, що в Лаврі покояться справді мощі богатиря, при зро сті 177 сантиметрів, чоловіка міцної статури. А ще в своїх висновках медики довели, що дійсно за життя преподобний воїн Ілля мав пробле ми з хребтом, і міг тривалий час сидіти на печі, як у билинах, доки його не зцілив старець, який попрохав у нього води. А той не міг встати, але підвівся, коли той сказав, щоб він подав кухоль. Дослідження також показали, що й поранений Ілля був у серце й ліву руку, якою прикри вався, коли в нього летів спис. А чи відомо вам, що 1 січня День пам ’яті преподобного Іллі Муровця?.. Тоді відкривають його домовину, й можна доторкнутися до його нетлінної руки, яка в цей день тепла. Друзі, закликаю вас, бо нас також троє, як богатирів на карти ні Васнєцова, вшанувати преподобного Іллю в новому році, щоб

Той, що покоїться в Лаврі, точно ні, але чи був ще такий бога тир в цей час, не відомо, а от що богатир Добриня не тільки жив, а й був дядьком і наставником князю Володимиру, це факт, що не потребує окремих тлумачень А в які часи уславився богатир Альоша Попович? Читав, що його справжнє ім’я могло бути Олександр, відповів Юрій Іванович, подвиги ростовського «хоробра» відносяться до початку 13 століття, а загинув Альоша Попович під час битви на Калці в 1223 році. Друзі, неспроста саме цифра три є символом Трійцы, Отця і Сина і Святого Духа, і ми ось говоримо про трьох богатирів, та й ми зіб ралися втрьох, щоб підкорювати основи історії, захоплено мовив Гомер, а Юрій Іванович продовжив: До речі, з Гостомелем теж пов ’язані три видатні постаті козаць кої доби. Я чув про Семена Палія… Так, Романе, а був ще один Семен, або Сенька Полоз, який ще до Байди Вишневецького гуртував козацькі загони й боровся з татара ми, за що йому польський круль подарував Гостомель. Круль? посміхнувся Гомер… Чого ти дивуєшся, продовжив Юрій Іванович, це ж самі поляки так називали короля. Мабуть, уявляли його в клітці, як кролика, адже шляхта була дуже гонорова й свавільна, й навіть королем управляла. Свавільність

речі, містечко

раніше,

адже

136 Валентин СОБЧУК

Ні, не раніше, Остромир був новгородським посадником у 1054 році, А Ольга могла заснувати Гостомель до нього. До речі, Остромир замовив перепис Євангелія, яке стали називати Остромировим, цілком можливо, що йому могли подарувати Гостомель, який назвали на його честь. Перейменування міст властиве для всіх епох, взяти хоча б Володимир-Волинський, куди вирушаємо, першопочатково він назив а в

Володимиром. Така ж метафора могла статися й з Гостомелем. Щось ми хлопці заговорилися, вже час збиратися в дорогу… Давай, Рюрик, запрягай коней, посміхнувся Гомер І він сказав це в такому тоні, що Романові здалося, що зараз і справ ді десь зринуть коні з припонів, й він ледь стримався, щоб не спитати: «невже поїдемо на возі?», зважаючи на любов господаря садиби до ста ровини й дерев ’ яних речей. А ще йому згадалися слова Юрія Івановича про те, що в нас дуже бідні візерунки на тканинах, «через що носять костюми в полоску, або ж в квадратик, а яка багата структура в корі дерев, взяти хоча б дуба чи ясена». У цей момент Романові навіть поду малося, що його новий знайомий дуже яскравий представник древлянсь кого краю, і якби справді на тканинах відтворювали візерунки кори дерев, то він напевно би ходив у дубовому костюмі. «Неспроста коріння Юрія Івановича походило з Волині, куди занесло й древлянського князя Мала», подумки зауважив Роман, чомусь захвилювавшись на чому вони поїдуть у мандрівку, та заспокоївся, як дізнався, що їх залізний коник був з племені «Ауді». Все ж, хлопці їхали не самі, а з «причепом», себто з колегами Гомера на автобусі «Неоплан». Роман був трохи спан теличений від такої несподіванки, і навіть трохи занервував, сказавши: То що ми будемо не дослідниками, а туристами разом з п ’ ятде сятьма людьми? Та ні, друже, у нас своя програма, але хіба це не чудово розпо вісти такому

пізнавальні й духовні поїздки, куди ми тільки не їздили: в Святогорськ, Почаїв, Очаків, Одесу, Чернігів, на поліський Афон у Кип’яче біля Коростеня, а сьогодні ще й на Волинь… Де ще знайдеш такого мера, щоб виділяв кошти з власної кишені?

З «ВАРЯГ У ГРЕКИ», А БО ПОДОРОЖ ДО ДЖЕРЕЛ

138 Валентин СОБЧУК

жем, як в літописах, що засилав, як баранів на заклання, своїх бояр, які сватали його за Ольгу, адже вона не поквиталася з ним за смерть чоло віка, а відправила в Любеч на Чернігівщину. І тут, дійсно, постать князя бачиться у впливовій іпостасі, бо за версіями істориків, князь Мал міг бути міжнародним купцем з Чехії, який мав землі також і на Волині. Авжеж, але мене вражає, друзі те, що коростенці й досить шанують його, продовжив Гомер, спорудивши йому такий велич ний пам ’ ятник на березі річки Уж, що символізує незалежність їхнього краю в самій поставі скульптури князя, що здіймається над містом в позолоченому

парку»

Коростені

й княгині Ользі, біля її купальні на річці Уж, князю Володимиру, його матері Малуші й дядь ку Добрині. До речі, Коростень, чи то правильніше Іскоростень спалив варязький воєвода Свенельд. Хоча Ольга, можливо, й не віддавала йому такого наказу, однак іншого виходу очевидно не було, щоб підко рити древлян, які запекло й довго оборонялися. додав Роман. Після убивства Ігоря древляни, по суті, розпочали повстання. Адже невпорядковані відносини щодо збору данини не влаштовували жодну зі сторін Древляни вимагали від Києва встановлення нормованої дани ни та збереження автономії своєї землі, Київ, звісно, де в правлячій еліті орудувала варязька верхівка, не хотів визнати цю автономію. Конфлікт сторін був неминучим. Древлянське повстання під проводом князя Мала, не що інше, як спроба розв ’ язати суперечності між древ лянськими князями та центральною владою Києва. Слухайте, а чому Ольга, коли підкорили Іскоростень, все ж, не порішила вбивцю свого чоловіка, себто князя Мала. Вона тут вчинила мудро, долучився до розмови Юрій Іванович, бо хотіла попередити можливість помсти древлян її мало літньому синові, якого назвуть Святославом Хоробрим, тому й спрова дила Мала в Любеч, де він був під охороною, а його дітей, Добриню й Малушу, взяла в заручники Однак Ольгу утриматись від розправи, могла ще й інша обста вина, втрутився в розмову Гомер, зважаючи на його походження з рідних земель княгині. Бо Мал, за однією з версій, міг бути чеським принцом, а Чехія на той час була могутньою державою й володіла

частиною наших кресів задовго до поляків. Ось через що маєтки Мала або Низкині були й на Волині, а село Низкиничі в котрому побуваємо, зберегло його ім’я. Тепер Романе, тобі зрозуміло, чому Ольга пощади ла чеського принца, князя Мала, якщо зважити на ймовірність її поход ження з чеської династії Гостомислів, бо вона добре знала про Чехію. На мою думку саме вона й могла мати стосунок до заснування Гостомеля, як одного з прикордонних форпостів між древлянами й Києвом, владу в котрому захопили варяги, зауважив Гомер Але я б хотів поділитися іншими думками, оскільки дорога перед нами рівна й можна перейти на круїз контроль, оживився Юрій Іванович…

же нас подивує Рюрик? Знову ти за своє… невдоволено зауважив той, Носишся з тим Рюриком, а от не зважаєш, і не читаєш про те, що Київська Русь була не першою, і до речі, і не єдиною слов ’ янською державою середньовіч чя на наших теренах, яку начеб заснували Рюриковичі. Ще найосвіче ніший василевс Візантії Костянтин Сьомий у своєму творі «Про управ ління імперією» вказує на існування народів, що йменувалися хорвата ми, локалізуючи їх поміж землями угрів, печенігів та річкою Віслою. Тобто у передгір’ях українських Карпат були й інші центри слов ’ янства, бо через цю територію пролягали важливі шляхи Є навіть повідомлен ня арабських істориків про пожвавлену торгівлю в Підкарпатті, а

містом Європи у дев ’ ятому й десятому століттях адже його площа складала 250 гектарів. Сама ж цитадель, так званий дитинець, що «гніздився» на висоті 100 метрів над річкою, охоплював фортечними стінами 15 гектарів І це тоді, коли увесь Київ вдесятому столітті, за князювання Володимира Великого, мав площу близько десяти гекта рів. А ще Стільське городище знаходилося на перехресті важливих трансконтинентальних шляхів, що вели з мусульманського Сходу у Західну Європу і з Півночі у Паннонську долину та Середземномор’я. А ти бував там? запитав Гомер. Звісно, чудовий край, на поверхню землі, як тіні забутих мамонтів, виходять скелі, в який багато печер, а під самим містом знай дено залишки підземель. За легендою під Стільськом існував ще один підземний град. Слухай, ти цікавився походженням його назви? поцікавився товариш Романа. Гадаю, походження Стільська на поверхні. Його назвали від того, що тут знаходився княжий стіл, себто престол. Повідомлення про це загадкове місто на Львівщині дуже захопило Романа, через що він запитав: А чому так мало про ці краї історичних повідомлень, навіть я нічого не знав Вік живи, вік учись, навіть Сократ визнавав обмеженість своїх знань. продовжив Юрій Іванович, адже українське Прикарпаття дійсно випало з магістральних тем нашої історії, яку торували прируче ні історики Московії. Окрім Стільська на Львівщині є ще одне серед ньовічне городище Пліснеськ, можливо, воно і є тим загадковим Плєсковим, де народилася Ольга, як повідомляє літописець, якщо брати до уваги її чеське походження й можливу ймовірність того, що в цих землях, які належали Чехії, себто Великій Моравії, поселився

домлення про ці терени. Це спричинило певні уявлення істориків про західний регіон, як периферію Київської держави, хоча розвиток слов ’ янства на наших землях починався на Заході, задовго до Києва, який тривалий час, по суті, був факторією вікінгів на шляху з варяг у греки. А от більш осідлі племена поблизу Києва мали столицю в згаду ваному Іскоростені, й саме звідси почалася нова сторінка державотворення. А ти щось знаєш про походження такої немилозвучної назви, поцікавився Гомер. Є кілька версій, на мій погляд, Коростеню могли дати назву від ф

Ізкоростень, або ж від бога сонця Хорса, Корса, як ще називали його нв іранський лад… А чому вважаєш, що Коростень відіграв значну роль в творені Київської Русі, його ж спалили ще за часів Ольги Насамперед тому, що Володимир народився від доньки коро стенського князя Малуші, й саме Володимир, хоч і здобув Київ з допо могою варягів, зробив ставку на древлянські, себто слов ’янські племе на, відсторонивши від правління Києвом варязьку верхівку, яку пред ставляв Свенельд, хоча той не раз намагався підсунути йому свиню. І не тільки йому, а й Святославу, адже міг би прикрити його біля дні провських порогів, коли той повертався з болгарського походу, але поквапився в Київ, щоб з Ярополком вчинити переворот. Потім його син, на ймення Лют, а був ще у нього ще й син Мстиша, полював в древлянських землях, якими володів брат Ярополка Олег. Древляни тоді вбили сина Свенельда Люта, який порушив кордони й зайшов на їхні землі Відтак, щоб помститися за його смерть варязький воєвода посварив двох братів Святославовичів. У результаті цієї братовбивчої суперечки, князь Олег під Овручем загинув, коли відступав.

су, окрім здобутих трофеїв. Володимир почав воям, які ходили з ними в походи роздавати землі в їхнє володіння та управління, зобов’язуючи їх обороняти від ворога. Відтак замість свавільних воєвод, які могли вести з князем подвійну гру, з ’ явилися нові його союзники тисяцькі та соцькі. Такі управляючі земель добре були зацікавлені в їх захисті. Центральна влада Києва посилювалася призначеннями князів з обойми його синів, або ж посадниками, які більш слухняно виконували волю князя на відміну від місцевих князьків, які жили тільки власними інтересами. Все вірно, окрім цього, Володимир, по суті став першим імпе ратором Русі, додав Юрій Іванович, адже Київська держава розши рилася від Волги до Дунаю, а на півночі до Ладоги та Оки, де жили пле мена в ’ятичів, яких він одним із перших долучив до київської орбіти. Як на мене, то феномен Володимира розкривається в народних билинах, де його називали Красним і Ясним Сонечком, як нікого з князів. А чому? Бо народ любив його, він також шанував людей. Причому його поважали в усіх землях, адже утримувати таку величезну імперію тіль ки силою зброї, він би не зміг, тож тримав її на довірі й повазі до людей. Неспроста в народних переказах зберіглася розповідь, як Володимира розгнівалися його дружинники, мовляв, князь приділяє більше уваги на бенкетах не їм, а «чорним воронам», себто чорноризцям і простому люду, з якими сидить за одним столом. Не розуміли скупі бояри й кня жого хлібосольства, адже Володимир постійно при своєму палаці году вав людей… Роман також хотів щось додати до цієї теми, але несподівано в сало ні автівки пролунала мелодія смартфону. Гомерові повідомили, що «гостомельський караван» буде робити зупинку на заправці ОККО Після чого Романові пригадався

личко Гомерової шефині, яке вимальовувалося з загадкової еллінської епохи, коли люди були напівбогами.

А в тім вона, наче прочитала думки Романа й сказала: Ви мабуть здивовані, що я в платті, наче зібралася на спек такль?.. Та ні, знічено відповів той. Для мене такі поїздки завжди, як свято чи похід в театр, загадково мовила пані Юлія, як представив її Гомер, знайомлячи з іншими учасниками поїздки, за його висловом «експедиції з Києва на Волинь» А це мої колеги: Філін, Шпак і Дрозд… Роман знову був здивований такими псевдо й приглядався, щоб запримітити щось пташине в співробітниках Гомера, хоча б якийсь схо жий до «клюва» ніс. Та нічого такого не вгледів, думаючи, хто ж з них: Шпак чи Філін, або Дрозд, зауваживши, що псевдо Шпак найбільше б підійшло Гомеру, про що він і сказав. Всі посміхнулися, але ніхто не розсекретив своїх «бойових позивних». І він, щоб продовжити веселу нотку знайомства запитав: А чому серед вас немає орла? Є, друже, тільки він вже не літає, а стоїть біля офісу й нас нади хає інтригував Гомер Як це?.. Та біля їхнього офісу

144 Валентин СОБЧУК

Шляхтич Заславський, знайомтеся, він трохи притомився від православних псалмів в автобусі, пояснив Гомер, коли «припису вав» до них свого колегу. А що в автобусі їде церковний хор? здивувався Роман Частково, адже серед учасників нашої експедиції чимало при хожан храму, які хочуть ознайомитися з Волинню, й монастирем, який заклав Володимир Великий. Тільки уяви, йому більше тисячі років! А ще там зберігається шлюбна ікона князя, від якої люди отримують зці лення й прозрівають не тільки тілесно, а й духовно, додав той, коли його колега, котрого він назвав шляхтичем ближче знайомився з ними, потискаючи руку, таку легку, як пташине крило, аж Романові подума лося: «мабуть ці руки нічого не крали, або не брали нічого важкого». А ще згадалося, що Гомер називав свій відділ крилатим, тож він подумав, що мабуть Заславський і є Шпак. Однак Гомер назвав його справжнім птеродактилем і великим редактором, якого не бачив світ. Наш Марек, так звали Заславського, може такий заго ловок утнути! Ого!.. як от: «Поет, якого переїхав трактор», або «Письменник, котрого життя зігнуло в дугу». І це про кого? поцікавився Роман. Краще не питай, бо й про тебе втне наш шляхтич Заславський, що й тебе загне дугою посміхався Гомер, додавши до характеристи ки Заславського, що він ще й поліглот, і навіть знає іврит. Після чого той, зніяковівши сказав: Шалом вам в дом, сідаймо вже, доганяймо автобус... Коли хлопці рушили, Гомер ввімкнув на смарті бадьору пісню, як один шляхтич повертаючись з наших кресів зізнавався, як він сумувати ме за зеленою Україною та дівчиною, й проситиме багато вина і запові датиме, коли помре поховати біля коханої: «Wina, wina, wina dajcie, а jak umrę, pochowajcie, na zielonej Ukrainie, przy kochanej mej dziewczynie».

Hej, hej, hej sokoly Omijajcie gуry, lasy, doly. Dzwon, dzwon, dzwon dzwoneczku, Mуj stepowy skowroneczku... Підспівували хлопці в польському варіанті пісню «Хей соколи», як звучала вона на смартфоні, а коли її вимкнув Гомер то запитав:

З «ВАРЯГ У ГРЕКИ», А БО ПОДОРОЖ ДО ДЖЕРЕЛ 145

Марек, а що значить «степовий скворонечку»? Степовий жайвороночку, щиро, наче дитина посміхнувся той, а Юрій Іванович поцікавився, чия це насправді пісня, польська чи українська, бо й наша версія теж популярна Народна, відповів Гомер, я, читав, що її авторство припи сують українсько-польському поету Тимошу Падурі, але існує думка, що вона з ’ явилася внаслідок сталінської репатріації поляків з земель України в Закерзоння, яку намалював лорд Керзон у двадцятих роках минулого століття. Після пісні Юрій Іванович чомусь запитав: А хто знає, за скільки часу можна було б добратися на Волинь на конях, от ми будемо вже зранку. Це 500 кілометрів, озвався Роман, гадаю на коні б на це пішло б не менше 5 7 днів, я не раз шукав інформацію, які відстані могли долати наші предки на конях. Так от, прочитав, що наймобільні шим був Данило Галицький, він з військом міг пройти за день до 50 кілометрів. А якщо без війська, то можливо, долалося до ста й більше верст, якщо були коні на заміну. Отож радіймо, що їдемо на колесах, й під нашим копитом (капотом) у нас аж 225 «конячок», усміхнувся Юрій Іванович. Як на мене, друзі, тут можна позаздрити нашим предкам, які мали таке здоров ’ я, щоб тримати під владою такі віддалені міста від Києва, як Новгород, адже до нього майже півтори тисячі кілометрів, спробуй дошкандибай на коні, та ще з даниною, а втім князі нерідко самі вирушали, коли вона збиралася зі своєю дружиною, навіть читав, що й княгиня Ольга їздила до новгородців, захоплено мовив Гомер. Але в мне з приводу цього, друзі є зауваження, причому два, долучився Юрій Іванович, трохи скинувши швидкість. Так от Ольга, як свідчить

на княжіння. Тоді в який Новгород їздила Ольга, адже літописці, ще й уточ нювали, що цей град знаходиться на річці Луга, не здавався Гомер. От от, знаходився на Лузі… Така річка є й біля Володимира на Волині, куди мандруємо, а в ті часи, як доводять дослідники, ще за часів Олега це місто перейменували на Новгород замість Ладомира. Була

146 Валентин СОБЧУК

така традиція називати нові підвладні землі, бо Новгородів маємо кіль ка й сьогодні, як от Новогрод Сіверський на Чернігівщині. А тепер хотів би вас проінформувати й про друге зауваження… Але після цих слів, Юрій Іванович зосередився на дорозі, бо на «хво сті», з ’ явився якийсь дуже моторний джип, який мчав на всіх парах, наче хотів навздогнати завтрашній день, тож довелося його пропустити. Так от, продовжив він, коли на шляху стало знову спокійно, як і поміж густих лісів, що наступали на дорогу з обох боків, Навіть серед наших багатьох істориків побутує думка, що Володимир Великий зробив аншлюз волинських земель до КиєвоРуської держави, а також відвоював у поляків червенські гради. Дивно, що ніхто не зважає на те що в ті часи, навіть Краківщина належала не Польщі, яка була в періо ді становлення, а ВеликоМоравській державі, себто чеській. Тобто Володимир не міг воювати з поляками за ці землі. Бо вони належали династії Пржемислідів, до складу якої і входила Краківщина. Однак Моравія водночас перебувала у сфері впливу держави Віщого Олега, який міг народитися на цих теренах, куди замандрував, як вже казав його батько, вигнаний з престолу Данії, одружившись на слов ’янській принцесі. Від цього шлюбу й народився Олег, і можливо Ольга, бо в скандинавів була традиція давати донькам батьківські імена. Отже Ольга могла на половину бути скандинавкою і слов ’ ян кою? поцікавився Роман. Цілком можливо, адже ми знаємо, що від змішання крові, народжуються гарні діти, а Ольгу в юності називали навіть Прекрасою. Знову ж, нагадаю, що неспроста літописець означив, що народилася в о н

в нього буде ще одна чеська жона Цьому ймовірно сприяв його дядько Добриня, який теж мав чеське походження, як і його батько, князь Мал, котрого, нагадаю ще раз, не порішила княгиня Ольга, коли мстилася древлянам за смерть свого чоловіка. Очевидно, зважила на походження князя Мала Низкині зі своєї батьківщини…

Вже близько години за кермом Юрія Івановича підміняв Гомер, щоб той трохи подрімав, тож хлопці мовчали Роман теж намагався порину ти в царство Гіпноса, однак не спалося. Йому здавалося, що ними постійно цікавився місяць, великий і багряний, як ніколи, він палахко тів у нічному небі, наче багаття, від чого хмари здавалися попелом, між якими десь «їхав» Чумацький віз, що увічнив дорогу за сіллю і те, якою вона була дорогою на той час. Зараз за нею ніхто не їздить, бо вона на полиці кожного магазину на відміну від книг про витоки нашої історії», подумки зауважував Роман, посміхаючись як посапував уві сні Юрій Іванович, наче хотів заграти якусь забуту мелодію на сопілці. Він поглянув на свого сусіда, за висловом Гомера шляхтича Заславського, який теж спав і наче посміхався у сні Згодом і Романа заколисала дорога. І він побачив у сні місто з золо тою брамою, що постало з сонячної заграви, а ще церкву із сонячними маківками. В іншу мить сон переніс його в простору білу келію, де він сидів разом з товаришами, а їх вчив писати гусячим пером й загостре ною очеретиною сивочолий монах. «Це ж сам Нестор Літописець, зда валося, шепотів Гомер», і йому згадалося, що він нещодавно при торкався до його домовини в Києво Печерській лаврі. А сон вже малював іншу картину, як преподобний Нестор вчив їх писати стилосом на восковій дощечці, а також на бересті (березовій корі), робити чорнило зі смоли живиці, й скільки додавати в нього сажі, як правильно виводити літери на пергаменті. А ще Літописець кілька разів проказав, що писані слова міцніші за стіни, які стирає з лиця землі час, а літери вічні… Далі Роман бачив вже інше видиво, як Нестор повів їх у монастирську печеру, де представився перед Господом Варлам, коли повертався

Під’їжджаємо, солодко позіхнув Юрій Іванович. Роман розповів йому про сон, мовляв, чомусь наснився Нестор Літописець. С о н в р у к у, в і д п о в і в т о й , Н е с т о р і с п р а в д і б у в а в у Володимирі, інспектував церковну школу, а ще цікавився Волинським літописом, який увійшов в його «Повість минулих літ». А ти знаєш, друже, що гусячому перу треба поставити не один пам ’ ятник, адже металевим пером почали писати аж у вісімнадцятому столітті! Ого, я й не знав, але мені ще й наснився преподобний Варлаам, це ж сучасник Антонія, з яким він заснував Києво Печерську лавру Але чого б це він йшов з Константинополя через Волинь? Але чого в сні тільки не намариться… Я ж тобі кажу, що сон в руку… Все вірно, тоді ці землі були, так би мовити, воротами на Захід, через що й Володимир саме тут почав укріплювати місто, назване на його честь. Бо ж на всіх південних шля хах чатували печеніги. Дороги на Захід прикривали могутні ліси й древ лянське князівство. Цей шлях, друже, називався «З Києва в ляхи», хоча починався з Білгорода (нині село Білогородка на річці Ірпінь). Кавалеристам з Дикого поля ці ліси були не до вподоби, де б їх могли б перебити, як куріпок наші предки, а вони добре стріляли з луків. О, і ми постріляємо сьогодні з луків у Луцьку, прокинувся Гомер, так солодко позіхаючи, що здавалося проковтне всіх в машині. В Луцьку? Ми ж їдемо до Володимира, а потім в село, де наро дився князь, здивувався Роман. Все правильно, відповідав той, тільки буде маленький зиґ заґ, з Володимира ми групою заїдемо в луцький замок Любарта, де можна буде

На що натякаєш? запитав невдоволено Заславський. Настала пауза. Гомер не відповідав, а Роман почав приглядатися до Заславського, який хоч мав невеликий зріст і легку, як пташине крило, руку, але над верхньою губою в нього окреслювався контур потужних вусів, аж йому подумалося, що в Заславського є перспектива мати вуса, як в Пілсудського. «Цікаво, чи приховували вуса крутий характер?» розмірковував Роман, згадуючи чомусь вусатого Будьонного, якого разом з Тухачевським розгромив під Варшавою Пілсудський… Гомер і далі продовжував жартувати. Юрій Іванович, а скільки з Володимира до польського кордону? Десь біля двадцяти верст… О, друзі, стежте за нашим шляхтичем Заславським, щоб він не дременув на історичну батьківщину. Моя батьківщина, як і моїх предків вже давно в Україні задумливо мовив той, додавши, в тому то й унікальність країни, що до неї горнуться інші народи, на Січі, до речі, козакували й німці, а скільки в нас сьогодні вихідців з пострадянських країн смажать твої улюблені чебуреки… Е ні, я полюбляю зараз шаурму, причому виключно на точках, де готують її таджики, якось в них виходить найсмачніше. посміхнув ся Гомер, тим паче, моїм армійським другом був саме таджик Ікром, який жив за його словами «на кришє міра», себто Памирі. Ці землі, з частиною нинішнього Узбекистану й Афгану в антич ні часи називали Бактрією… додав Роман. До речі, на них панува ли перси, яких витіснив Македонський.

батько і дід, князь Мстислав, котрий і заклав це храм, а ще відвідаємо легендарну церкву, яку князь Володимир збудував за день. Це як, намалював на стіні? поцікавився Гомер. Хтозна, як це йому вдалося, але легенда свідчить, що коли він переміг білих хорватів, то відсвяткувати це вирішив у Володимирі, де заклав церкву на честь святого Василя в 992, адже при хрещенні він отримав його ім’я. начеб всі дружинники принесли по цеглині. Але це ж легенда, а першопочатковий храм міг бути дерев ’ яним… Слухай, ти сказав, що монастир, який заклав Володимир, в якому скоро будемо, в селі Зимне, чому така назва, там що якісь ано малії, завжди лежить сніг? поцікавився Гомер. Та ні, багато дослідників схиляються до думки, що назва Зимне пішла від землі, я десь читав, що навіть колись городище в Зимне нази валося Словенськ й було одним із центрів об’єднаних земель дулібів. Дулібів? Але ж це землі волинян, про які писав навіть арабсь кий історик Аль Масуді. Все правильно, спочатку ці племена мали таку назву, а як об’єдналися навколо граду Волинь, чи Велинь, то почали називатися волинянами, до речі, це місто знаходиться десь за тридцять кілометрів в

Закерзоння Там сьогодні знаходиться невелике польське село Грудек, з населенням в триста осіб, зберглися древні вали ймогильні кургани. Слухай, а ти цікавився походженням назви дулібів? запитав Гомер Юрія Івановича. Звичайно, дулібські топоноіми навіть зберегли в сучасній Чехії, а сьогодні

через кремацію, рештки від тілоспалень скаладали в глиняні посудини і прикопували на невеликій глибині навколо могильного кургану вистою до метра, в діаметрі до десяти. В околицях Володимира виявле но близько п ’ ятисот таких могильних курганів А чому на той світ покійників відправляли через вогонь, і чи клали в могили скарби? поцікавився Заславський. В похованнях того часу зазвичай знаходять лише кераміку, іноді прикраси з міді чи заліза, скляні буси. Наші предки хлібороби були біднішими за скіфів, які відправляли на той світ своїх помердих із золо том А чому ж тоді так було поширене тілоспалення? Наші предки віри ли, що з димом душа дістанеться на небо? Ото, знайшли тему, невдоволено озвався Гомер, краще розкажи, як виглядало житло наших предків у сьомому столітті, ти бачив їх на розкопках? Так, бачив, я вже казав, це були прямокутні будівлі до метра

, заввишки до трьох метрів, всередині були круглі печі, як правило, вик ладені з каменю на глиняному розчині. Зазвичай, у таких поселеннях було до двох трьох десятків будинків на берегах річок, тобто переважа ло родове заселення. Вам цікаво, що було всередині будинків? Мені траплялося бачити дерев ’яні долівки з колод, але могла бути й земляна підлога, засипана глиною. В такому житлі могли ще бути ями погреб ки для харчів, лавки лежанки для сну. Ото й всі розкоші… Так що, друзі, немає чого ображатися на життя, хто б зараз зміг з сім’єю мешкати в напівземлянці на двадцять квадратів без телеящи ка, де вся розкіш закінчувалася біля печі, на яку й не ляжеш, хіба гор щик поставиш, щоб загріти води посміхнувся Гомер Але, скажи мені Рюрику, чому зникли традиції трипільців, адже шість тисячоліть тому вони жили в двоповерхових оселях, та ще розписували їх орна ментом, про який нагадують

Авжеж, нас тепер вже четверо в твоїй колісниці плюс п ’ ятдесят душ в автобусі. Для мене, хлопці, це велика радість, що здійснилася заповітна мрія, завдяки очільнику Гостомеля Юрію Іллічу, привезти на свою малу батьківщину стільки людей, зауважив Юрій Іванович, зупиняючи машину біля монастирських стін у селі Зимне. Однак, виходить, ми приїхали не тільки на твою батьківщину, а й Володимира Великого, дивись не розчаруй нас фактичними доказами. Хлопці, про це на віть вказує справжнє джерело, яке пробило ся в літописному селі, де народився князь Яке ще джерело? поцікавився Гомер. Побачиш, в «Будутиній весі», себто селі Будятичах. Мені вже захотілося туди, щоб зачерпнути прохолодної води. Май терпіння, спочатку доторкнися до тисячолітньої ікони біля якої прозрів сам Володимир Великий. До речі, в цей монастир на неофіційне коронування, так би мовити, приїжджають, починаючи від Кучми, всі президенти України. Щось не дуже вони прозріли, посміхався Гомер, а Романові вже прагнулося якнайшвидше побачити ікону, тож він першим вийшов з автівки, посміхаючись до сонця, що зблискувало на хрестах, котрі сві тилися ключами до раю А хмари в небі були такі дивовижні й нагаду вали крила янголів, що погляди всіх захопило небо, яке їм, наче нама лювало картину зі Святого Письма. Згодом біля автобусу зійшлася вся група, більшу половину котрої складали ті, кому плюс за сорок, але були діти й літні жінки. Дивлячись на них, Гомер посміхнувся й сказав: Зараз попрошу, щоб бабусі для нашого шляхтича Заславського

слід залишило ранньослов ’ янське поселення з шостого століття, яке зорганізувалося на зимненських пагорбах в один із центрів дулібських племен, котре в 7 столітті зруйнувало аварське нашестя. Навіть у літописах згадується про звірства аварського вторг нення, коли волинських жінок запрягали в вози, але Господь їх суворо за це покарав, бо весь народ канув у Лету, а на Русі ще довго казатимуть «погибоша, аки обр», розповідав Юрій Іванович, Однак можливо саме аварське вторгнення спонукало наших предків перейти

із госто мельської

не в цьому, назва Ладомира, а тепер Володимира Волинського початково пішла, можливо не від імені, а лодій, яких було багато в річці Лузі, яку ми проїжджали, а можливо й від богині шлюбу й родючості Лади, очевидно її тут дуже шанували. Після цих слів Роман відійшов від групи, щоб побачити річку Лугу, але вона десь ховалася в зеленій заплаві, протікаючи повз мальовничі пагорби, які полюбилася князю Володимиру та іншим правителям пле мен дулібів волинян ще до його правління. Пагорби зеленими хвилями близько підступали до Святої Гори тисячолітнього монастиря. Здавалося, що на них от от і виринуть з ранкової імли забуті слов ’янські боги, запалають ритуальні кострища, й люди зійдуться на молитву. Але за пагорбами золотом світилися поля розквітлого рапсу, що нагадували розкішні церковні ризи, в які було зодягнуте довкілля. Несподівано біля монастиря озвався церковний дзвін, сповіщаючи про початок Божої служби Роман якусь мить з подивом розглядав тисячолітню обитель, оточену фортечними

хрестителя Русі рівноапостольного князя Володимира, якого порів нювали з сонцем. Князь був дуже хлібосольним, дбав за бідних й навіть влаштовував для народу бенкети, на яких і сам не цурався простого люду А ще Володимир був великим будівничим, саме при ньому поча ли з глини випікати хліб будівництва цеглу, яку на грецький лад називали плінфою. А скільки разів Володимир відвідував Зимне? Цікаве запитання, однак ніхто сьогодні не скаже, скільки часу він присвятив цій землі, адже щоб вона була у безпеці ходив втихоми рювати північних сусідів ятвягів, предків литовців, впокорив білих хор ватів. Можливо вас здивую, але він в цих краях народився.У двох літо писах, Іпатїївському й Устюжанському, повідомляється, що Володимир народився в «Будутиній вєсі» і така весь, себто село зі схожою назвою є за двадцять кілометрів звідси. Це село Будятичі. Володимира велико го все життя вабила Волинь, бо завжди серцю милий край, де народив ся. Деякі науковці вважають, що все дитинство, десь до десяти років, він міг виховуватися на Волині. А ще ця земля була перспективною для становлення Києво Руської держави, бо звідси, в сиву давнину, так би мовити, відкривалися ворота в Європу. Річка Луга, що протікає через Володимирію, колись була судноплавною й з ’ єднувалася через західний Буг і Віслу з морським портом у Гданську Перспективним був і водний шлях північної Волині Припять Дніпро. Сюди стікалося чимало товарів. Із Заходу залізо, в тому числі зброя й тканини, з Волині йшло зерно, віск і хутро, кераміка, що збувалася на германських та інших ринках, зокрема Прибалтиці. Про це свідчить велика кількість митних пломб, знайдених археологами в Прибужжі, зокрема Устилузі й Дорогочині Таким чином місто Володимира було транзитним центром

в який ми зараз зайдемо, шлюбну ікону, якою його вінчав з візантій ською принцесою Анною константинопольський патріарх Хрисоверг. Досить цікавою є історія цього образу Богородиці. Як свідчить переказ, коли Володимир здобував візантійський Корсунь у Криму, то втратив зір, і перше світло, яке він побачив, було від цього Образу, що знахо диться в Зимненському монастирі. Чудеса зцілень продовжуються й сьогодні, на базі монастиря навіть відкрито офтальмонологічний кабі нет, а провідні окулісти збираються тут на симпозіуми. Також біля цієї ікони відбуваються не тільки тілесні прозріння, а й духовні. А чи справді в рівноапостольного Володимира було багато жінок, запитав молодий юнак. Так, в ці часи для зміцнення держави використовувалася шлюб на дипломатія, але байки про 800 наложниць князя вважаю перебіль шенням. До речі, археологи не знайшли жодного сліду від гаремів Володимира ні в Києві, ні Білгороді (нині село Білогородка на річці Ірпінь). Він 22 роки прожив з візайнтійською принцесою Анною. Вона була йому не тільки вірною дружиною, а й великою соратницею в роз будові держави, яка стала по суті найбільшою імперією в тогочасній Європі. Однак після її смерті він одружився на німецькій принцесі. Знову ж, зважаючи на літній вік, з дипломатичних міркувань та зміц нення союзу Німеччиною, яка набиралася сили на європейській арені А коли була закладена свята обитель?

І не тільки стіни терему, а шлюбна ікона князя, це теж за Божим промислом вказує про місце народження Володимира, адже ця ікона була дуже дорогою для нього, і неспроста він заповів Волині. Хоча зауважу, обитель, заснована Володимиром, зазнавала багато руй нувань, особливо в час Батиєвої навали й в добу атеїзму. Нинішній виг ляд Зимненської фортеці-монастиря на честь Успіння Богородиці завдячує нащадкам литовських князів, братам Чарторийським, які звели тут фортечні стіни й вежі, котрі нагадують луцький замок, в кот рому побуваємо. Можливо вас цікавить, чому в зимненській обителі є церква праведної діви Юліанії Ольшанської, мощі якої покояться в Києво Печерській лаврі?

Дійсно, чому? запитав Роман. Бо вона спадкоємниця литовських князів, які мали володіння на Волині, зокрема в Дубровиці. Ви сказали, що в обителі є печери, поцікавився хтось із групи. Так, є, і схожі своєю побудовою до печер київської Лаври, бо й власне закладалися її ченцями. Що цікаво, хоч Київ за 500 кілометрів

, зав ’язаний в спільних стежках, які прокладав Володимир Великий і києвопечерські монахи, навіть Нестор Літописець тут бував, а перший ігумен Києво Печерської обителі, преподобний Варлаам, повертаю чись з Царгорода, представ перед Господом в Зимненському монасти рі, заповідаючи поховати себе в Лаврі, де він

З «ВАРЯГ У ГРЕКИ», А БО ПОДОРОЖ ДО ДЖЕРЕЛ

не буде смутку І він ще раз поглянув на пам ’ ятник Володимиру Великому, в руці якого був не лише хрест, а й ікона

У наступну мить йому згадався переказ за праведну діву. Вона пре

Успенського собору. Більше, як через століття, було здійснено перепо ховання, коли було відкрито її домовину, то виявили нетлінне тіло Юліанії, з посмішкою на устах. Навіть дорогий одяг згодом розсипав ся, а богоугодна діва лежала неушкоджена часом, який не мав над нею влади. Згодом Юліанія Ольшанська була канонізована митрополитом Могилою й приєднана до сонму святих в Лаврі, її мощі покояться в Ближніх печерах. Хоч ніхто достеменно не знав її заслуг перед Богом, окрім того, що була непорочною і доброю Можливо вона не здійсню вала й подвигів, але її життя було сповнене дотримання простих чеснот, на які більшість не зважає. «Мабуть, саме через це Господь зберіг її тіло від тліну, щоб возве личити життя, яке не прагнуло володіти світом тлінних скарбів», подумав Роман, відходячи від церкви на честь Юліанії Ольшанської в княжому теремі Володимира, шукаючи ворота, які вели до печер пра ведників Зимненського монастиря. А вони були в фортечній стіні, за яким перед ним постала розкішна природа: мальовничі луки й озерце під Горою, що зблискувало вікном в п

ойб

гадувало за легенди, що від монастиря до міста Володимира колись були підземні ходи Роман спускався східцями, милуючись білими стінами приземистої Троїцької церкви, яка наче була змальована з давніх легенд. Він знав, що біля церкви, в схилі Гори, знаходяться древні печери. За мить біля них він побачив Гомера і Заславського. Друже, печери закриті, але ми зачерпнули водиці з кринички, кажуть вона цілюща й

Божа, яку ми відвідали, буде нашою надією на Страшному суді, щоб отримати прощення… Ох, як заговорив, мабуть прозрів біля княжої ікони, вже біжи мо до речі, через пів години будемо рушати в град Володимира Місто Двох Мечів, так назвав Володимир Волинський Роман, бо вони красувалися на дороговказі, зустріло їх сонячним днем і якимось спокійним ритмом життя, який не властивий столиці. Око тішили охай ні вулиці й привітні обличчя людей, хоча і не говірких, як зауважив Роман, коли намагався з ними поспілкуватися. А саме княже городище було неподалік автостанції, в центрі Володимира Волинського, нага дуючи про себе земляним валом, який зеленів травою, а ще притягував погляд стежками, які золотими вервечками здіймалися на його гребінь. Юрій Іванович розповідав, що колись в підніжжі валу хлопчаки знайш ли горщик із п ’ ятдесятьма золотими монетами. Мовляв, коли місто Володимира було центром між Сходом і Заходом, то чимало купців, в тому числі іноземних, приховували статки в землі, бо під час зведення багатоповерхівки на площі Героїв було знайдено сорок кілограмів сріб них монет. Також він розповів, що в міському історичному музеї є навіть срібляник Володимира, хоча їх лише близько 15 и штук зберіга ється в музеях України. Але найбільше Романа вразило, що монета Володимира була знайдена в якомусь селі біля джерела, й він запитав, чи бува не в тому, де народився князь. Ні, друже, в іншому селі, але уявляєш, яка то цінна знахідка, адже то була перша монета Русі, бо після Ярослава Мудрого почалася безмонетна доба. Все ж, старовинних монет в місті Володимира знай дено багато, але найбільший його скарб це історія, яку ще відкрива ти й відкривати Мало хто сьогодні знає, що батько короля Данила Роман Мстиславович вісімнадцять

Довгоруким, розповідав Юрій Іванович Романові, а ще користу вався великою шаною серед киян і зважав на вічове право, часто до нього вдавався, приймаючи важливі рішення Дбаючи за самостійність

Константинополя. Саме Ізяслав зібрав собор руських єпископів, де було обрано першого митрополита не грецького походження, Клима Смолятича. Однак Ізяслав після другого одруження на грузинській царівні Деметрі, десь у віці пятдесяти двох років, помер. Його сину Мстиславу довелося продовжити люту боротьбу з «довгорукими» кня зями Суздальщини. Так що, князь Данило його нащадок, заува жив Юрій Іванович, поглянь, скільки пам ’ятників Мономаховичам на церковному подвір’ї, а ще є князівська алея в парку. Роман здивувався великій кількості бронзових скульптур волинсь ких правителів, над якими чотирьохметровим велетнем здіймався князь Мстислав, ніби натякаючи: «Хто до нас з мечем прийде, від нього й загине». Якби такий велетень вийшов на поле бою, мабуть, всі б розбіг лися, посміхнувся він до Юрія Івавновича. Авжеж, а ще коли б князь пішов на битву ось таким бронзовим, зростом у чотири метри, тоді б точно, як роса на сонці, наші воріжень ки канули б в Лету. Але князь Мстислав, як бачиш, і так безсмертний. До речі, він був останнім князем на київському престолі, після якого почалися

про відродження Руси, яка почала занепадати після Володимира Великого, поринувши в міжусобиці, чим і скористалися ординці та зруйнували до основ велич Києворуської держави, де похований сам Данило Галицький? Достеменно не відомо, можливо в Холмі, адже він туди переніс з Галича столицю Галицько-Волинської держави. Друже, в самому соборі, й біля нього, було стільки поховань знатних людей, що й під під логою була дворівнева крипта. Тож цей храм можна вважати братсь кою усипальницею століть. Та й сам собор є памятником полеглим обронцям, які так відчайдушно чинили опір жорстоколикій чінгізсхані, що навіть в літописах повідомлялося про гори вбитих захисників граду, які встелили своїми тілами церковне подвір’я. Далі Володимира висна жена орда вже не пішла. Слухай, позаяк в нас є кілька годин вільного часу, то можемо не тільки пройтися містом, а й зайти на старе городи ще, яке називають Замчиськом. Там був замок?

Так, був, але треба погукати хлопців… Однак, як з ’ ясувалося, вони вже прогулювалися містом, й Роман з Рюриком (Юрієм Івановичем) пішли в старе городище удвох, яке знаходи лося по сусідству з собором, і теж на пагорбі, оточеному земляними вала ми А поруч, якраз під собором, дзюрчало княже джерело За переконан ням Юрія Івановича, з цілющою водою, що текла потужним струменем. До джерела підступав розкішний луговий парк з розлогими вербами та ясена ми, між якими свічками біліли берізки. А ще тут протікала невеличка річечка, що зблискувала поміж вузьких берегів, мов загублений меч. Це Смоча, притока Луги, колись і вона була захисницею, бо

Романові знову згадалися скульптурні правителі Волині на подвір’ї біля храму, які наче зібралися на спільну раду, хоча жили в різний час. А ось дивись, праворуч, на пагорбі, маківка Василівської церкви, заснована Володимиром Великим, якщо вірити переказові за один день. Звичайно, церква зараз зовсім в іншому вигляді, бо за тисячоліття кілька разів перебудовувалася, і якою вона була насправді ніхто не скаже. Але при ній, друже, була Братська школа, й вона стала цитаделлю в боротьбі проти католицької експансії, що нагадувала епоху, коли партквиток став перепусткою для успішної карєри. Авжеж, але щось не бачу ніяких замкових руїн, наче його тут ніколи не було… Навіть в еллінській фортеці за Судаком в Кутлаській бухті, де я бував не раз, й то зберглися стіни. А цій фортеці, яку називали Афінеон, було понад дві тисячі років…

ш

й агресивнішими, тож нічого й не залишилося від колишнього дитинця, але подивись он туди, на схід, біля самого валу… І що, видніється якийсь котлован… Це яма від розкопок, ось там і був замок, принаймні Казимира Третього, тобто в чотирнадцятому столітті. А де знаходилася твердиня з е п о

В

б а т ь к

Д

н и

Га л и ц ь к о г о , Р о м а н а Мстиславовича, бо він 18 років правив Володимиром, ніхто не скаже Мабуть, його замок знаходився теж під, валом, бо це було б логічно з тактичних міркувань, адже коли б княжа резиденця знаходилася посередині городища, то була вразлива для катапульт, а під валом й фортечними стінами вона мала надійний захист. Зрештою, в Володимирі було кілька замків, і їхній величі

Ви казали, що в Володимирі було кілька замків… Так, після дерев ’ яного дитинця, зруйнуваного татарами, місто опнилося в горнилі битв між Литвою і Польщею. Згодом польський

століття, витіснивши

державі, неспроста саме

Луцьку були наступні резиденції двох литовських

і пройшов перший в Європі монарший з’їд. До речі, Любарт не ламав старих традицій, не тягнув до себе литовських радників, а повністю спирався на місцевий люд. Я б сказав, він був останнім князем незалежної від Польщі Волинської держави, уже без галицької землі, яку віджали сусіди. Тож коли Любарт на якийсь час відібрав Володимир у поляків, то зруйнував замок Казиміра, а столицю Волині остаточно переніс до Луцька, де ми побуваємо. Однак за іронією долі луцький князь Любарт помер у Володимирі, за який боровся все жзиття. І все ж, хоч він і зруйнував замок Казимира, але потім «центі поляки» спорудили дубовий дитинець Значить, на місці, де видніється котлован розкопок, було кілька замків… Авжеж, однак, друже, це не котлован, а братська могила. Розкопуючи підвалини замку, археологи відкрили масове захоронення

Коли сонце стояло високо в небі, всі рушили на Луцьк. Погляд Романа захоплювали краєвиди, а ще солома в круглих тюках на полях, біля котрих зупинялися машини, щоб сфотографуватися. О, бачите, як всіх приваблює солома, бо саме на ній зростає хліб насущний, хоча містяни можливо про це не здогадуються, посміхнувся Юрій Іванович, скинувши швидкість, й відкривши віконце, щоб і усі могли відчути дух жнив. А мені солома завжди нагадує сонячне проміння, заплетене в неї, додав Роман. В тобі друже живе поет, зауважив Гомер І не один, посміхнувся Роман, звернувшись до Юрія Івановича Якщо Володимир Волинський в часи Віщого Олега називали Новгородом, то можливо Олег прийшов на Київ з малолітнім Ігорем Рюриковичем саме з цього міста, якщо згадати про Великоморавську державу, якій належала Волинь, й ту обставину, що батько Олега міг забрести з Данії в Пліснеськ на Галичині, коли його позбавили п р

О

л ь к и ц е п р и п у щ е н н я н е к л е ї т ь с я з л і т о п и с н и м повідомленням в ПВЛ, що Олег прийшов в Київ з сином Рюрика з Новогорода, який знаходився в басейні Ладоги Тут немає нічого дивного, адже «Повість временних літ» переписувалася кілька разів, а яким було першоджерело не відомо. Окрім цього, літописець не мав в своєму розпорядженні повідомлень про те, що Новгород

культурного

дев ’ ятнадцятого століття, особливо систематичні з 1932 року, що проведені на більш ніж 50 ділянках та площі понад тридцяти тисячах квадратних метрів, розташованих як у центрі, так і на периферії Новгорода і в межах його валів, виявили сліди укріплень тільки на двох з них Неревському і Троїцькому розкопах, що датуються серединою десятого століття. А це красномовно свідчить про час час заснування Новгорода у десятому столітті. Бо до цього часу археологи виявили тільки декілька окремих невеликих поселень, розділених пустопорожніми просторами. На іншій території, частина якої розташована навіть у центральних районах, ж и т т я п о ч а л

с я в о д и н а д ц я т о м у, д в а н а д ц я т о м у, а ч а с о м і в чотирнадцятому століттях Припускають, що найдавніші поселення, на основі яких формувалося укріплене городище, мало кілька назв, як от Славно, так його могли називати тому, бо сюди переселилися дунайські словяни, а скандинави на ці поселення казали Хольмгард…» Ось бачите, друзі, найдавніші городища в Великому Новгороді, виявлені під час розкопок, датуються десятим століттям, почав коментувати повідомлення з Вікіпедії Юрій Іванович, Тоді, як Олег

порівнювали із Красним Сонечком, долучився до розмови Гомер, але давайте поговоримо про луцький замок, я щось нічого не читав про бенкет королів в ньому, начеб це був перший європейський саміт монархів Так, друже, це була грандіозна подія, зорганізована князем Великого князівства Литовського Вітовтом у 1429 році. Тільки уявіть, прибуло п ’ ятнадцять представників монарших дворів. Разом з челяддю 15 тисяч душ! Хоча в Луцьку на той час проживало всього п ’ ять тисяч. І де ж вони тоді помістилися? поцікавився Заславський, невже таким великим був луцький замок? Він і справді був великим, сьогодні збереглися мури тільки верхньої твердині з трьома вежами, які ми бачимо на 200 й гривневій купюрі. А в давнину фортеця мала тринадцять веж, але, звісно, й вона

розміщалися в маєтках неподалік Луцька. Це було перед Різдвом. А чому саме вибрали Луцьк, невже він тоді був схожим на Париж? посміхнувся Гомер. Очевидно, з географічних міркувань. Луцьк був південною резиденцією литовських князів, а ще знаходився неподалік багатьох

імператора Священної Римської держави, короля угорських, німецьких і чеських земель Сигізмунда Люксембурзького, який був на цьому з’їзді козирним за тузом. Та коли всі з’їхалися, то його довелося очікувати не один день. Не заздрю дичині волинських земель, адже монарші особи розважалися полюванням,

цього схилити, як бачимо, монархів Європи. Тож він дуже постарався, щоб відсвяткувати цю подію, якої він так очікував. Столи в луцькому замку ломилися від наїдків чого на них тільки не було: печене м ' ясо лосів і зубрів, волів і ягнят А випити було що? аж вигукнув Гомер, наче й сам хотів потрапити на той бенкет. Та було, посміхнувся Юрій Іванович, я читав, що кожного дня випивали до семисот діжок хмільного меду чи пива. А вже скільки з’їли птиці ніхто не рахував, бо в ті часи таким нулями могли оперувати

Гомер.

Навуходоносора. Яка тільки мова тоді не звучала! Литовська, руська, польська, німецька, данська, молдовська, татарська та інші. Я колись уважно читав про це чийсь матеріал. Мені чомусь й до сьогодні

у, я

можливо, чаркувався з ханом Перекопської Орди. А ще були на бенкеті данський король Ерік Сьомий, Великий князь Московський Василь Темний. Біля п ’ ятнадцяти делегацій від монарших дворів зібралися тоді в Луцьку Ну і що коронували Вітовта? озвався Заславський. Не

була річпосполитівська модель управління, коли обирали королів й приймалися колективні рішення в сеймі, а що з цього приводу думає шляхтич Заславський? запитав посміхаючись Гомер. Нічого, мене наразі цікавить Луцький замок Мабуть, ви думаєте, чому він зображений на двохсотці, посміхнувся Юрій Іванович…

У час розвитку Києворуської держави місто стояло на шляху між Сходом і Заходом. Через Луцьк Володимир, і далі в Європу, йшли торговельні каравани. А все таки чому замок Любарта зображено на банкнотах, адже є потужніші фортеці, як от Кам’янець Подільська чи Акерманська, поцікавився Гомер. Мабуть, тут зіграла роль історія, луцька твердиня неспроста стала символом твердості нашої валюти, бо протягом століть була несхитною в обороні свого краю від чужинців. Зокрема в 1069 році

фортецю, але так і пішли ні з чим. Засновник Москви, Довгорукий Юрій, теж поламав об неї зуби, хоча також вперто штурмував луцьку твердиню протягом пів року. Не вдалося здобути луцький дитинець і його

про взаємини Любарта зі свою королевою, себто дружиною? запитав Роман. Начеб між Любартом і Ганною була палка любов, бо навіть у легендах говориться, що будівництво мурованого замку він присвятив їй. Знаєте, як співається у цій пісні «збудуй хату з лободи, а чужую не веди». А князь Любарт, мабуть, дуже любив свою дружину, через що вирішив збудувати не якийсь там палац, а замок, посміхнувся Юрій Іванович і продовжив, Заради свого кохання він змінив і віру предків язичників, прийнявши Христа з іменем Дмитра Хоча Литва однією з останніх у Європі християнізувалася, деякі регіони аж в шістнадцятому столітті! І знову ж таки, під тиском поляків, зауважив Гомер. Частково, бо й хрестоносці тиснули. Але Любарт був ревним захисником православ ’ я перед католицькою експансією до кінця своїх днів А прожив він тривале життя, десь більше семи десяти років, й постійно боровся за незалежність Волинського князівства.

Близько століття, відповів Юрій Іванович, й зробивши паузу, продовжив, Вона була демократичною. Литовці не вели себе, як окупанти. Підкорюючи наші князівства, що ослабли в постійній боротьбі з ордою, не змінювали їх устрою, та й самих князів нерідко з

Куликівської битви, розгромило татар на Синіх Водах. Знову ж, литовські правителі не боролася з нашими звичаями й традиціями, а навпаки багато чого вчилися в нас. Навіть всі документи у Русько Литовському князівстві писалися руською мовою, в тому числі й на землях непокірної Жмуді Жмуді? здивувався Гомер. Був такий регіон, народ котрого називали жемайтами, що жили

знаменитий

хоч жемайтів насильно намагалися хрестити тевтонці, й навіть їхні князі жертвували цими землями під час війн із

шістнадцятому столітті! зауважив Юрій Іванович, Бо жемайти не хотіли коритися тевтонським хрестоносцям, і завжди проти них успішно повставали, виганяючи зі своїх територій. До речі, вміння відстоювати свої інтереси постійно доводило на практиці й саме Велике князівство Литовське Прийнята між Польщею і Литвою в 1385 році Кревська унія була скасована, а інша з ’ явилася аж через десять років. Але не я б хотів наголосити на іншому литовці й сьогодні є нашими найвірнішими союзниками.

Ще з тих давніх часів? посміхнувся Гомер, я вже шаленію від посвисту стріл, адже в фільмі «Захар Беркут», де знімався в ролі ординця й русича, не довелося постріляти, а тут відведу душу… Д

езуїтський, сестер бригідок, донині зберіглася лютеранська кірха й синагога. Ну синагога, можливо, цікава нашому шляхтичу Заславському, а мені потрібен тільки замок, посміхнувся Гомер, сам не відаючи, що накаркає цими словами одну пригоду, про яку буде згодом розповідь... Згодом уся гостмельська група зупинилася на великому майдані, стара бруківка котрого підходила аж до самої твердині, наче застигле кам ’ яне озеро. Романові навіть подумалося: «Якби такі «булижники» були на Майдані, то швидко б відправили за хмари всіх янучарів». На замковому майдані також панували величні стіни костелу Петра і Павла, покриті куполами, що нагадували лицарські шоломи До костелу долучався триповерховий корпус колишнього єзуїтського колегіуму, що зблискував вікнами, наче окулярами нинішніх ліцеїстів, які тут гризли граніт професійної освіти. Але на кам ’ яному майдані не було вже улюбленого дерева Лесі Українки, зате зберігся пень, в основі котрого зростав молодий ясенок. Увесь простір перед замком застиг в якомусь величному

174 Валентин СОБЧУК

приїхали потомки князя Гедиміновича з самого Вільнюса разом з інвалідами розумової праці. Не відомо, що спрацювало для касира більше, жарт Гомера про інвалідів «з горя від ума», чи те, що він назвав їх нащадками князя, але пропустили всіх безкоштовно. Щоправда, коли зайшли в середину фортеці, двоє бабусь спитали в нього: «А де ж замок?». Гомер, як і всі хлопці, був здивований цим запитанням, але знайшов дуже оригінальну відповідь: Зачекайте, мої любі, зараз вийдуть лицарі і запросять вас на бенкет А підійшовши ближче до свого гурту здивовано сказав: Шо сі стресло з нашими бабусями, мабуть, укачало в автобусі, чи вони й справді хотіли тут побачити лицарів, як в кіно. На подвір’ї замку Юрій Іванович коротко розповів про його історію, зазначивши, що замкові вежі символізують трьох литовських князів, які їх споруджували: Любарта, Вітовта й Свидригайла. Любарт був першим будівничим замку й всі сорок три роки княжіння в Луцьку укріплював твердиню. Роман, користуючись вільним часом, і тим, що в замку було кілька екскурсійних груп, прислухався до тих чи інших гідів: «Луцьк тривалий час був в епіцентрі боротьби за владу двох гілок Мономаховичів, зокрема Ізяслава Мстиславовича та Юрія, якого прозвуть Долгоруким.

Ізяслава

весла й вітрила, високі борти, які захищали гребців від стріл. А ще могли ровертатися з корми і носа човна, була в них і палуба. На якій стояли лучники та воїни й вели бій, через що й виграли на Дніпрі біля Києва битву з флотом Юрія Долгорукого. А помер Ізяслав через чотири роки після облоги Луцька,

його

взявши з містян велику

що замок

році

що, по суті, не Любарт, а Свидригайло був останнім князем з литовської

князівства від польського впливу, причому проти свого брата Ягайла, який тоді посідав королівський трон у Польщі, одружившись на Ядвізі. Від цього шлюбу й народилася династія Ягелонів. Хоча в жилах Ягайла текла кров нащадків Данила Галицького Також Роман дізнався, що в замку Любарта починав службову кар ’ єру на посаді луцького

козацький державник Іван Виговський.

йому почути й кілька легенд і про замок. Зокрема, що в стінах фортеці зберігаються скарби, але той, хто їх знайде ніколи не зможе винести, бо вони мають закляття й повинні служити Луцьку, як заповідав князь Любарт, тінь якого вночі виходить на вежу, щоб подивитися на місто. Здивувала

176 Валентин СОБЧУК

Краще, пане, зайдіть до коронної кнайпи біля замку, прийміть на грудь скільки вгодно душі, та не беріть дурного в голову… Але Роман пішов до картинної галереї, думаючи де ж в давнину сиділи міські чиновники, у вежах, чи можливо в будівлі цієї галереї І він пішов до неї, намагаючись побачити там картину на цю тематику. Але серед старовинних полотен на вході його зустріла величезна сова, яка здавалося хотіла вилетіти за рамки свого існування на полотні. І Романові знову згадалися клички крилатого відділу Гомера, й він на цей раз подумав, що, мабуть, Філіном вони називають його друга. Роман не довго затримався в галереї, а вийшовши з неї, побачив поряд, напроти В’їзної вежі, табличку, що повідомляла про фундаменти палацу князя Любарта, що підходив до самої вежі й був десь до п ’ ятдесяти квадратних метрів за площею, але з півтораметровими стінами завтовшки. Такий невеликий житловий простір волинського володаря у п ’ ятнадцятому столітті дивував Романа. Адже підвалини княжого палацу ніяк не вписувався в розміри сучасних хоромів скоробагатьків, які потрапивши із грязі в князі в епоху дикого капіталізму, самі здичавіли, бо окрім нулів і цифр на своїх рахунках ні про що інше не думали… Така сумна аналогія спала на думку Романові біля підвалин палацу Любарта. У наступну мить йому захотілося побувати в замковій церкві, про яку він чув від Юрія Івановича Але він ніде її не бачив Однак табличка повідомляла про неї, як і про музеї книг і дзвонів. «Але де ж церква?» запитав він когось із відвідувачів замку». І йому вказали н

був поруч із замком. А також про страшну сталінську тюрму, яка знаходилася в монастирі бригіток, що теж знаходився неподалік. У цій монастирській тюрмі, стіни котрої збереглися й досі, перед війною розстріляли всіх в ’язнів, які сиділи в ній за дрібні провини й доноси сусідів. А найбільше за те, що вони хотіли бути українцями на своїй землі.

розвіятися, пішов шукати майданчик лучників, дивуючись можливістю постріляти зі справжнього лука в самому серці Луцька, чого так прагнув Гомер, біля якого зібрався невеличкий натовп Підійшов і Роман.

господиню. А якби мамонт не спав, то б не попав? Авжеж… І що було б?.. Мамонт з’їв би вас із луком. З луком? А подавився б він цибулею… То навчіть мене стріляти, готовий до вас ходити на індивідуальні заняття. Згода… Посміхалася дівчина, яку звали Вікторією, і котра займалася історичним фехтуванням, і навіть мала обладунки за кілька тисяч євро. Про це Романові згодом розповів Гомер, як і про те, що в Україні сьогодні є близько двохсот лицарів, які мають мечі та броню й займаються історичним фехтуванням. А ще повідомив, що лучників т

Слухай, а якою була дальність польоту стріли? поцікавився Роман. В середньому до 170 метрів, але смертельно небезпечною вона була на відстані до 70 метрів Через що лучники стріляли під великим кутом до горизонту. Я десь навіть читав, що якомусь султану вдалося запускати стрілу на 800 метрів, але це могло бути легендою, хоча монголи стріляли до трьохсот мерів. Слухай, в тебе такі глибокі знання, але ти так слабенько стріляв, посміхнувся Роман… Треба було й тобі спробувати, вся справа в практиці, але я тобі скажу, що в боях цінувалася не стільки прицільна стрільба лучників, а їх кількість. Стріли були в великій пошані, їх завжди збирали на полі бою, причому деколи, й під час нього. Бо на виготовленні однієї стріли було задіяно троє людей, а в комплект лучника входило не менше

двотижневій оплаті воїна під час воєнної кампанії. Дорогими були стріли… Отож, але я бачу, що стрілки годинника вже підказують час збирати каміння… Але в дорогу збиралися довго. Хтось у пошуках вареників заблукав біля синагоги, Заславський заслухався органом в костелі єзуїтів Бабусі ж квапилися пошвидше їхати на Почаїв. І хоч хлопці з Юрієм Івановичем могли б вже порощатися з групою, бо вирушати до села, де народився Володимир Великий, але теж чекали доки всі не зберуться разом. І хоч Луцьку було далеко до Парижа, та його не квапилися покидати гостомельці, які не поспішали до автобуса. Особливо якась пані Пугачова, це був псевдонім чи прізвище, Роман так і не дізнається, але разом з усіма її довгенько очікуватиме. Бо вона не могла знайти дорогу до замку, де збиралася група. А найкумедніше, що гостомельська примадонна заблукала на вулиці Данила Галицького,

Караїмській, де колись жив цей народ, який за його словами дуже знався на ремеслах, особливо на кравецтві й пошитті взуття. Я познайомився з нею в дорозі, розповідав Юрій Іванович, оскільки тоді ремонтував машину, то сів до Луцька на попутну автівку. За кермом була пані Наталія Курочко, як дізнався згодом. Вона всю дорогу розповідала про цілющі рослини, а найбільше про полин, який вважала Божою травою, яким треба зміцнювати імунітет. Її мама, до речі, кілька десятиліть керувала найдавнішою аптекою Луцька, де сьогодні знаходиться музей фармації. Шкода, що ми там не побували. Але тоді мені пощастило відвідати її оселю. Вона пахла цілющими травами, як у церкві на Зелені свята. З цих трав вона робила лікувальний порошок А ще я посмакував неперевершеним чаєм Про себе я тоді я назвав пані Наталю світлою берегинею. Адже вона продовжувала справу батьків, жила в їх обійсті. Її тато з мамою також були дипломованими медиками, а мама ще й народною цілителькою. У комерціалізований час, наша зустріч стала для мене справжнім дивом для мене. І про це спілкування я радісно згадую й до сьогодні. Адже ми тільки познайомилися в дорозі, а я стільки цікавого дізнався від пані Наталії, та ще й отримав у подарунок гостинці з цілющих трав. Дізнався і про те, як відкрити в собі сімох вершників енергетичного поля, третє око. А скільки людей до неї приходять, яким відмовляє медицина, а вона їх

Луцька, неподалік річки Стир, яка пливе у далеч з Білорусі аж до Прип’яті, долаючи десь п ’ ятсот кілометрів. У давнину, мабуть не раз в цій річці кипіла вода під веслами, коли везли товари на купецьких кораблях А ще поруч садиби пані Наталії є старовинна кірха, яку ми бачили на в’їзді до Луцька. У ній колись був обласний архів, котрий не раз відвідував у студентські роки. Але тема княжої епохи тоді була під сімома замками. Які ми щасливі сьогодні, адже просто в інтернеті можна знайти будь який матеріал. Все, друже заінтригував, озвався Гомер, як будемо повертатися до Києва, заїдемо пані Наталії на чай

ій Іванович. Роман, слухаючи захоплюючу розповідь про луцьку цілительку, згадав, що Гомер йому казав, що Юрій Іванович досліджував матеріали про дружину Володимира, Анну Візантійську, і він звернувся до нього, щоб він поділився своїми знаннями. Не знаю чи скажу щось нове… зробив той коротку паузу, Ну ви, мабуть знаєте що цесарівна Анна, її, до речі, величали лише так, себто царівною, а не княгинею, бо походила з імператорської родини, була донькою підступної Феофано. Ц

імператорів? Авжеж… Я читав, що Фофано була донькою вірменського трактирника, мала чудову вроду, й не позичений, як у деяких блондинок, розум. І все це вона використовувала сповна, щоб домагатися свого та йти, коли потрібно було, по трупах до влади, а трупів імператорів на її шляху було багато, долучився до розмови Гомер. Виходить, що Феофано була матір’ю дружини Володимира Анни?

два з них, окрім речей принцеси та її посагу, завантажили ікони й царську корону для вінчання. До речі, Володимир шлюбом з візантійською цесарівно прагнув оголосити себе царем імперії, якою, по суті, стала Русь за його правління, додав Гомер. Звісно, але чомусь цей титул Володимира не прижився в історії, але не перебивай. Так от, до Корсуня дійшло тільки два кораблі, третій щез перед самим Корсунем, затонувши разом із екіпажем. Про те, що прибуло тільки два кораблі було зафіксованого в хроніках, але ніхто в той час не збирався шукати третього, бо таке траплялося часто. Тим

князя піти на Візантію, маючи на меті за весільним столом відправити у засвіти всю державну верхівку непокірної Русі, яка була однією з найбільших імперій в тогочасній Європі. От шакали, вони добре знали, що наш князь любив вино, щоб тоді було з Руссю? обурився Гомер. Стала б колонією Візантії, припустив Роман, Князя врятував сам Господь, як і тоді, коли його дружина Рогніда занесла над ним ніж, коли він спав, але сам Ангел Хранитель розбудив його… Такі події, дійсно мали місце в житті рівноапостольного Володимира Однак, хоч і кажуть, що яблуко від яблуні далеко не відкочується, зважаючи на царевбивчу

хрещення, як тільки взяла з ним шлюб. Чому князь не відкладав хрещення на потім? Бо після облоги Корсуня в нього послабшав зір. Анна ж сказала йому, що коли він відкриє себе Спасителю знову прозріє. Так і сталося, він прозрів не тільки тілесно. Неспроста ж його порівнювали з Сонцем. А т и в і р и ш , щ о в е л и к

й л ю б

т

ь

у т і х м і г змінитися? посміхнувся Гомер Звичайно вірю, віра це найбільша сила! Володимир і справді змінився, разом із Анною будував величні церкви й палаци, підтримував обездолених. Анна навіть випросила в братів частину землі на святій горі Афон для першого монастиря Русі, який існує й досі. Отже виходить, що Анна була дуже віруючою й спокутувала гріхи своєї

Слухай, а якою Анна була на вроду? запитав Гомер. Мабуть гарною, як її мама Феофано. Я навіть десь читав, що як тільки Анна зійшла з корабля, Володимир, подав їй руку, вражений її вродою, але й він теж сподобався їй, хоча, мабуть, не таким уявляла князя варварів. Але що й казати, наш князь теж був красенем. Хоча його й звикли зображувати таким собі дідком, як ото Шевченка, але не відомо, чи він взагалі носив бороду, бо, як і його батько Святослав, мав довгі вуса. До речі, коли Анна пливла на кораблі до Корсуня, то всю дорогу ридала, а дорога ця тривала близько місяця. Вона десять років відмовляла всім женихам і французькому й німецькому королям Все ж хитрі брати використовували її, як королеву на шахівниці, а деколи замість неї просватували її двійничку. Однак нашого князя їм обманути не вдалося. Але, якби все сталося, коли б до берега дійшов той корабель з отруєним вином… Не було б тоді й нас, посміхнувся Гомер, так ти кажеш, наш князь одразу сподобався візантійській царівні? Але чого тут дивуватися, Володимир Святославович любив жінок. Анна, в нього, здається вже була шостою дружиною… Можливо й шостою, але не треба забувати про дипломатичні шлюби, якими грішили всі правителі того часу, щоб зміцнювати свої держави Однак, якщо вдатися до правдивого уявлення зовнішності

переказу, що була синьоокою, як її предки з Македонської династії, а ще руденькою, через що її називали Руфа… Руфа?.. цікаво, посміхнувся Гомер, Роксолана теж була руденькою, тільки та царювала в Царгороді, Анна ж навпаки прибула звідти до нас

розглядати? дивувався Гомер, нам що, мало музеїв в Києві… Друзі, не забувайте про головну мету нашої поїздки побувати в селі, де народився Володимир Великий… Хочеш сказати, довго їдемо, але ж хто винуватий, що декому захотілося постріляти з лука Луцьку, посміхнувся Роман. Гаразд, тоді рушаймо, бо вже телефонував син, що чекає нас з

у

, щ

історичному музею в Володимирі понад 130 років, він досить великий і має площу біля 700 квадратних метрів, а знаходиться в колишній садибі його засновника, Омеляна Дверницького, який, до речі, був суддею О, бач, і тоді судді не погано жили, посміхнувся Гомер. Не погано, але як би вони сьогодні теж цікавилися історією краю, посміхнувся Юрій Іванович. До речі, неподалік села, де

З «ВАРЯГ У ГРЕКИ», А БО ПОДОРОЖ ДО ДЖЕРЕЛ

А щ о , З а х і д н и й Б у г н а с п р а в д і т а к и й в е л и к и й , щ о й о г о порівнювали з Богом, поцікавився Роман Колись був, я пригадую, як він розливалися на весні аж до самого небокраю! Здавалося, що тоді за пагорбами нашого села з ’ являлося давнє море. А яку рибенцію ми ловили в затоках Бугу, навіть вилами? Вилами, може тризубом Нептуна, здивувася Гомер. Н і ,

зарослі кущами, в яких білими колонами поставали берізки, або ж сумно сіріла покинута криниця. Роман розумів, що на цих острівцях колись були чиїсь садиби, про які пам ’ ятало хіба коріння дерев. На одному з таких пагорбів Романові уявлялося село, в якому народився Володимир Великий, і йому вже кортіло побувати в ньому. Однак хоч це село й знаходилося десь неподалік, але вони до нього потраплять не одразу, бо на них чекала родина Юрія Івановича, яка приготувала для гостей щедру трапезу.

Вона нагадала Романові забутий щедрий вечір, коли збиралися за столом всією родиною, а ще вразила молитва, яку прочитав глава сімейства Андрій. З цього приводу Юрій Іванович подякував синові, що і його привчив молитися, мовляв, тоді всі харчі йдуть на користь. А смачного й корисного на столі було вдосталь: навіть карасиками в сметані, а ще козячий сир, бо син тримав у господарстві цих милих тваринок, якими так захопився Гомер, що збирався сісти вечеряти разом із кізкою, котру звали Ксеною А втім тут всі кози й козлики отримали імена від внуків Юрія Івановича. Він мав їх аж п

потоваришував Гомер, який їм замість казок розповідав цікаві історії про минулі епохи, що колись і дерева сягали до ста метрів у висоту, люди велетні аж до п ’ яти мерів зросту, кістяки котрих знаходили археологи. Гомер був упевнений, що саме велети будували піраміди й Атлантиду та мали літальні апарати І коли найстарша з онуків, Катерина, перепитувала, чи це правда, то син Юрія Івановича, Андрій, який служив священником, казав, що дійсно в Біблії написано про людей велетнів, які колись жили. Мовляв, життя на планеті мало багато етапів розвитку й цивілізацій. І все це творилося від Бога, який міг все змінювати, коли люди грішили, забуваючи про Творця. Та хоч і був світовий потоп й Землю не раз бомбардували метеорити, а від крижаних пустель льодовикового періоду завмирало життя Господь знову являв

шліфованих гілок. І йому подумалося, що, мабуть, його друг мав у своїх генах щось від друїдів, які обожнювали дерева й проводили біля них ритуальні дійства. А ви Юрію Івановичу, мабуть, з древлянських племен? Можливо, хоча з діда прадіда волинянин, то що підемо? А тоді гайнемо, якщо тобі так хочеться, до церкви Кисіля, адже в село, де народився Володимир Великий, поїдемо вранці… Авжеж, гайнемо… От бачите і тут у вас заговорив древлянський ген, адже зараз рідко хто каже, гайнемо Да, влучне спостереження… Треба погукати Гомера… Я йому казав, але він бавиться з онуками, й так захопився, мабуть, впав у дитинство. Зараз купається з ними в їхньому басейні. Бачиш, у сина великий дитячий майданчик. І карусель є, і гірка, й гойдалка, на якій можна злетіти в в дитячий палеоліт… О, хотілося б побачити, як це робитиме наш друг… Ну ще побачимо, пішли…

камінцями. Причому їх було так багато, що здавалося саме в цій садибі вирішили реалізувати давню мудрість, що «час збирати каміння». Про що й сказав Роман Юрію івановичу, поцікавившись, з якого моря камінці… З давнього, друже, дуже давнього… Це з якого? З Карпат, хіба не знаєш, що гірські хребти колись були морськими рифами, щоправда не всі. Але в Карпатах таких багато, на яких і досі є відбитки слідів морських молюсків. Як зараз важко повірити, що колись гори були дном моря. О, воно було скрізь, і ми стоїмо на його дні. Цікаво, а скільки в Україні колись було давніх морів

життя. Точно, а в мене в юності була дівчина Зоя… посміхнувся Юрій Іванович, все далі заглиблюючись у вулиці села, в якому було ч

це завів якийсь

котрий купив тут садибу. Поки йшли до околиці села, побували біля старенької хати,

міцненькою. Мабуть, хатина з дуба, посміхнувся Роман, коли Юрій Іванович зупинився біля неї з таким виглядом, наче хотів привітатися з господарями, яких вже давно не було. Натомість, як спогад про них, біля порогу яскравіли пишні жоржини, немов запрошуючи в гості. Однак вони пішли берегом річки на узвишші якого тулилася невеличка вулиця з ошатними садибами. Це наш правий берег по річці Віді, але сьогодні ніхто її так не називає, я й сам ледь знайшов її назву, питаючи в старожилів. Дивна назва, як для річки Віда, наче вона була річкою, на якій жили знахарі, які щось відали. Можливо, колись і жили, але всі мої предки були хліборобами й тримали худобу. Діда, до речі, звали Калиною, він загинув під Берліном. Калиною, добре не Ялиною, в моєї

З «ВАРЯГ У ГРЕКИ», А БО ПОДОРОЖ ДО ДЖЕРЕЛ

складається. Але я тобі скажу, сумую за цим часом, коли на проводи в армію, або весілля запрошували пів села, коли я одружувався, було більше двохсот людей. А всі храмові чи великі свята теж відзначали з сусідами Але це вже в минулому Але добре хоч дуб мій стоїть без ніяких змін… сказав Юрій Іванович, коли вони зайшли аж на саму околицю, де не було садиб, а тільки городи, в яких дозрівали жовтобокі гарбузи й світилася золотом нивка ріпаку. Привіт, друже… несподівано, як з живим, привітався з високим дубом Юрій Іванович. Роман запитав, чому він вважає цього дуба своїм, адже йому було десь за сто років, судячи з діаметру стовбура. Хоч я не садив його, але вважаю своїм, бо зростав з ним, і ще з дитинства любив його обійняти… І він так притулився до нього, що здавалося зараз вдарить блискавка й влучить в його крону. Іди й ти підзарядись. Ти знаєш Романе, дуби дуже енергетичні дерева, навіть вченими доведено, що вони збагачують нас силою. Тоді, як до берези треба прикладатися, щоб вона забирала негатив і болячки, в давнину навіть воду під неї виливали, коли купали хворого, а от дуб завжди заряджає. Але не всіх, тільки добрих людей… Як це? Хіба дерево має очі? Воно відчуває Особливо дуби, я читав дослідження вчених, які встановили, що душа дерева і серце знаходиться в корені. Доведено, якщо дерева спилюють, то вони посилають один одному енергетичну допомогу, щоб швидше на місці пня з ’ явився новий пагін. Я навіть сам якось зламав в саду гілку вишні. І якось, проходячи повз неї, через якийсь час помітив, що на місці зламу вишня випустила смолу, щоб склеїти поламану «руку» А от якщо заподіяти дубові шкоду, або зрізати без потреби, то інші дуби ніколи не поділяться своєю силою з цією людиною, й можуть їй відімстити.

У давнину на дуба казали болд. Болд? Так от чому Пушкін усамітнювався в селі Болдино, в якому творив свої шедеври… Безперечно, у Чернігові, до речі, й досі зберіглася назва Б

, вченими встановлено, що люди значно раніше від злаків вживали жолуді, терли з них борошно на коржі. Та й зараз гурмани вміють випікати з них паляниці, готувати смаколики й напій, схожтй на кавовий, а ще різні настоянки від недуг. Але для вживання треба збирати тільки зелені жолуді, бо осінні навіть шкідливі Юрій Іванович також розповів про давні вірування предків, які вважали, що по дубовому стовбуру душі покійників ідуть в небеса. Мовляв, саме звідси й пішла приказка «врізати дуба». Пояснив, чому не можна його садити біля дому, бо зважаючи на глибоке коріння, котре має доступ до водних горизонтів, дуб є хорошим провідником для електричного розряду блискавки, а зважаючи на велику крону, ще й мішенню. «А от в липу грім не влучає ніколи, істинно святе дерево, н е

, запропонувавши побувати на Білій горі. Знаєш, чому я її так називаю, бо коли на пагорбах цвітуть дикороси, вона стає білою від цвіту ромашок, а ще на ній якась особлива енергетика, наче від першооснов світотворення. Ці пагорби, друже, так само, як і в Києві глиняні… Ага, як в тій приказці: «Спина в глині, видно, хлопець що з Волині» ... Вірно підмічено, бо як пройде дощ, то з глиняного місива ледь

пластами польових шпатів, що перетворювалися в глину. А знаєш, чому такий великий Дніпро? Його руслом рухалися води льодовика, й на Волині теж вирували його води. Через що в нас теж, як у Києві, глиняні поклади Чарівні пагорби, з яких видно далекі горизонти з синіми смугами лісів, що нагадують велике море, що зливається з небом. Небесне море… я теж так дивлюся на сині смуги лісів, як на застигле море, адже воно колись тут і справді було. Але мені дивно, що на пагорбах немає дерев, якось містично, наче ми на Лисих горах

Неспроста

Нововолинськ виник, як шахтарське місто. Але зараз маємо тільки дві діючі шахти. Це так незвично, що на Волині є свій Донбас Волинь дивна і загадкова… До речі, від нашого села до першої шахти всього два кілометри. Там рубали чорне золото багато моїх родичів, починаючи від батька, та й син певний час теж був гірником. То що, коли маємо їхати до церкви Кисіля, ходімо до машини… Коли Роман повернувся з Юрієм Івановичем до садиби сина, обоє

розповідями, якими начеб заслухався й чубатий півень, що стояв на столі, мов намальований. Одним оком півень спостерігав за Гомером й дітьми, що розглядали на соняшнику метелика. Перед нами дітки сонцевик, цей вид метеликів є перелітним, як птахи

Живуть на будяках!? дивувалися діти. Та к з а м и с л и в Тв о р е ц ь , щ о б в о н и н е т і л ь к и т і ш и л и н а с яскравими крильцями, а нищили бур’яни… Невже вони їдять будяки?! дивувалися й далі діти Гомер пояснював, що в кожного виду метеликів свої завдання, й що не всі літають до Африки. Роман милуючись онуками Юрія Івановича, зауважив, що вони всі світленькі, хоча в їх батьків, та й в їхнього дідуся було темне волосся. А це, друже, скандинавський ген, я теж в дитинстві був русявим, неспроста ж біля нас є село Русовичі Мабуть, ця назва з ’ явилася ще за часів Віщого Олега, або ж в епоху Володимира Великого, коли племена русів з Наддніпрянщини приходили до нас. І знову ж, в кожному з нас десь позначився шлях «із варяг у греки» … То що їдемо?.. Куди, дюдю вусатий, ви їдете? Покажу церкву, де служить ваш батько. Ми теж з вами… Е ні, всі не помістяться, завтра ж їдемо на джерело, будемо купатися. Але хто буде непослушний, той не поїде… Роман думав, що після таких слів діти почнуть вередувати, але вони всі замислилися, як дорослі, а найстарша Катруся за мить сказала: Гаразд, хай тільки з нами залишиться дядько Вадим… Це була несподіванка для Гомера, адже він дуже хотів побувати біля церкви Адама Кисіля, щоб «поєднати історичні паралелі». Адже весною відвідував село Білогородку на річці Ірпінь (давній

в триповерховий будинок! Перед нами велич Волині, явлена в архітектурі! На мій погляд, така любов до монументальної величі у волинян з давніх давен, бо переконаний, що й сама назва слова Волинь пішла від значення Великий, звідси й влада, волость і так далі. А саме місто Волинь, можливо, в давнину Велинь, знаходиться від нас десь за якихось п ' ятнадцять сімнадцять кілометрів, тільки воно тепер на території Польщі. Там зараз село Грудек над Бугом. В його околицях, на одному з піщаних намивів і знаходилося колишнє місто Волинь, що дало назву племені, а пізніше цілого краю, бо в якомусь значені було великим містом, якщо не в розмірах, то можливо в якихось спорудах, щ

найвидатніший пам ’ ятник, як на мене, друзі, то церква Адама Кисіля, зведена на честь Успіння Богородиці. У ній в підземних усипальнях прах предків Адама Кисіля: діда Гнівуша та батька Григорія, брата Миколи. Гнівуша? цікаве ім’я, перепитав Гомер. За переказами його рід був вивезений до Польщі за часів боротьби за Київ Ярослава Мудрого зі Святополком, тестем якого був король Польщі, Болеслав Хоробрий. Захопивши на якийсь час місто, але посварившись із зятем, коли Ярослав рушив на Київ з великим військом, Болеслав Хоробрий не придумав нічого кращого, як взяти в полон знать Києва,

фортецю, обнесену земляним валом, над яким здіймалося п ’ ять бань небесного кольору. А що я вам казав, таких місць в Україні, де вціліла церква сімнадцятого століття, та ще з останками її засновника, годі знайти Адже могили героїв козацьккої доби стирали з лиця землі наші вороги. Ми

незважаючи, що в добу атеїзму, його домовина була розбита місцевими гунами від комсомолу і його черепом гралися в футбол. Але по скелету палеонтологи встановили, що вцілілі кістки в домовині належать Адаму Кисілю, навіть визначили хворобу, яка його мучила наприкінці життя подагру. Про це він поділився у своєму щоденнику, хоча й писати йому було важко через пухлину правої руки. Та воєводу миротворця мучили не тільки тілесні хвороби, за його позицію поляки й козаки вважали чужим. Шляхта називала схизматом за підтримку православ ’ я, козаки зрадником. Але він 27 років відстоював в сеймі права свого народу, навіть врятував від розправи козаків Павла Павлюка після придушення повстання в 1637 році. По суті Адам Кисіль був першим дипломатом України, а коли став київським воєводою, то до нього приїжджав сам Богдан Хмельницький на перемовини… Цікава історія, а ну розкажи, попрохав Гомер, коли вони зупинилися біля його пам ’ ятника поруч з дерев ’ яною дзвіницею. Романові

Юрій Іванович пояснив, що авторство слів належить дружині

мармуровому барельєфі в самому храмі. Також зауважив, що з цих слів, писаних дружиною воєводи, постає не тільки сум за чоловіком, а й оцінка його життя, як громадянина, про що мало замислюються сучасні жінки, захоплені матеріальними здобутками своїх обранців, а ще додав: За словами, викарбуваними на плиті на пам ' ять про Адама Кисіля постає його все його життя, яке спонукає до роздумів і висновків, а то буває, що людина живе собі, думаючи тільки про хліб насущний, трудиться, як бджола, щоб більше мати, а про неї на могильній плиті тільки й напишуть про дату народження та смерті. Хлопці замислися над словами Юрія Івановича. Кожен подумав про своє, а Роман поцікавився наступним:

Григоровича за назвою поселення. До речі, він був власником 65 сіл і містечок. А перші землі йому були даровані у власність, коли він починав з оборони земель Речі Посполитої на Чернігівщині від московських зазіхань Згодом Адам Григорович зібрав родову хоругву, брав участь у битві під Цецорою й Хотином, де Богдан Хмельницькій потрапив у полон. Можливо, під час цих боїв він і познайомився з Петром

З «ВАРЯГ У ГРЕКИ», А БО ПОДОРОЖ ДО ДЖЕРЕЛ

,

(

Так от чому така любов до історії, бо вона скрізь тебе супроводжує! захоплено мовив Юрій Іванович, а ти знав що на латині Чехію називали Богемією, Boiohaemum, себто батьківщиною боїв, які постійно боролися з германськими племенами й частково асимілювалися з ними. Їх нащадками, очевидно, є також наші карпатські бойки Не знав… Друзі, тільки не продовжуйте цю тему, бо ми й так постійно ширяємо «миссю по дрєву» забуваючи головну мету нашої подорожі побувати в селі, де народився Володимир Великий… Так все ж тут пов ’ язано, ми ж не говоримо про Рим чи Елладу, не погодився Роман, як в цьому контексті не згадувати Чехію, яка в епоху Володимира була великою державою, через що він аж двічі одружувався на чехинях. Та згоден, а то думав, ти зараз почнеш розповідати про свою безрадісну службу в війську а скільки звідси кеме до Будятич? Та кілометрів з шість, хочеш поїхати зараз?.. посміхнувся Юрій Іванович

Ні, краще завтра, бо в мене таке враження, що за один день ми прожили ціле тисячоліття. За один день тисячоліття! Чудово сказано, зауважив Роман, підходячи до церкви, закладеної Адамом Кисилем, в якому закінчилася служба ченців монастиря. У стародавньому храмі, хлопці побачили мармуровий барельєф воєводи миротворця в латах воїна, який наче вслухався в слова молитви. Роман теж дослухався до старих стін, дивуючись, що в церкві Кисіля перед самим іконостасом були східці в підземелля родових усипалень, про що він сказав Юрію Івановичу А той повідомив, що під підлогою храму археологи знайшли аж три поховальні

Згадалася їхня «експедиція». Вона уявлялася йому подорожжю на машині часу в минуле тисячоліття Волині «Протягом лише одного дня було отримано стільки інформації на землі, яка була в центрі творення Києво-Руської держави!», подумки констатував Роман, пишаючись багатою історією України. В уяві поставав Володимир Волинський і Зимненський монастир, де була шлюбна ікона князя, якого порівнювали з сонцем і називали Тринадцятим апостолом А ще приємно дивував луцький замок, церква закладена Адамом Кисилем в селі Низкиничах, що розташовувалося в околицях Нововолинська. І він вкотре зауважив, що відтепер має чітку парадигму за предків Володимира Великого, починаючи від матері князя Малуші. Адже її батько, окрім княжого престолу в Коростені, мав землі на Волині, про що нагадує село Низкиничі, названого на його честь. Мабуть, Малу Низкині й належало нинішнє село Будятичі (Будутина вєсь), де народився Володимир Святославович. Особливо його тішила думка, що вони сьогодні відразу вирушать в це село, що знаходиться від садиби сина Юрія Івановича за три поля. «Як близько зійшлися епохи на цій землі!» подумки зауважив він, взявши тихенько смартфона, щоб не розбудити Гомера, бо захотілося почитати щось про синів князя Володимира. Але в наступний момент йому згадався кумедний сон. Велика родина Юрія Івановича сиділа за столом, а під яблунею стояв Гомер, на плечі котрого сидів великий півень, який начеб слухав, як він розповідає

улюбленими синами князя від Анни Візантійської. Також в уяві постали Ярослав і Мстислав, якому Ярослав програв битву на Чернігівщині під Листвином, після чого вони помірковано розділили спадщину батька. Причому Мстиславові землі були аж до нинішнього передмістя Києва (Дарниці), і цей район столиці, ледь не на тисячоліття, до 1923 року, територіально закріпився за Чернігівщиною. Згадався і син Позвізд, названий очевидно до того, як Володимир прийняв християнство, й про якого йому було мало що відомо. За однією з версій Позвізду на деякий час було надано в управління волинські землі й місто Володимира. Та після смерті князя, за припущенням Миколи Баумгартена Позвізд

домовитися. Через що згодом напав на їхні острівні поселення, де й загинув, оточений ромейським флотом. Романові також пригадалося, що між істориками немає певності,

дружинниками до Новгорода, залишивши в Києві першу дружинну Анну і сестер. Після такої страшної поразки він навіть не думав про реванш, і хотів втікати до Швеції Однак новгородці, боячись, що до них прийде Святополк з Болеславом, не пустили Ярослава до шведів, а зібравши велику данину, завербували багато варягів у переможний похід на Київ. Болеслав у той час посварившись із зятем Святополком, покидаючи Київ, взяв у полон багато знатних родин і в тому числі всіх сестер Ярослава, яких поселив на Лідинському острові в замку, збудованому в візантійському стилі, в якому не гребував їх ґвалтувати. Однак цієї долі, на щастя, запобігла наймолодша донька князя Володимира, Марія Добронега, очевидно названа на честь його дядька Добрині. Роман знав, що не має остаточного твердження стосовно того чи була вона донькою цесарівни Анни, яка наче б і померла при її пологах У наступну мить Роман подумки почав відновлювати більш детальну інформацію про Марію Добронегу, яка ставши польською королевою, започаткувала

а як мене вразили козенята, щось таке біблейське є в цих тваринках, неспроста в святому письмі священників порівнюють з пастирями Бачиш, син нашого Рюрика справжній пастир раз тримає козенят, але діти їм подавали такі смішні

Бо воцерковлені, як пояснив Юрій Іванович, мовляв, раніше такі не були. А як почали з батьком ходити в церкву, то змінилися. Знаєш, що мені сподобалося в цій родині ще? Та кажи вже, бо час рушати Молитва за столом, здавалося, кому це потрібно, а я от, листаючи на смартфоні Гугл, з ’ ясував, що молитва перед їжею і після неї освячує страви, й таким чином додає здоров ’ ю значно більше кори сті… О, я відчув, як відразу поздоровшав після вечері, посміхнув ся Гомер, особливо після коньячку на шипшині Не знаю, як ти, а її після молитви за столом відчув несподівану радість, тепер й сам буду освячувати їжу молитвою. Після цих слів на смартфоні Гомера дзенькнуло повідомлення в вай бері, і так лунко, наче хтось кинув у шибку камінець… О, наш Марек нам написав репортаж. Ось послухай: «Привіт мої друзяки, хоч і сумую за вами, але дуже дивує цей край. Десь за сім десят кілометрів від Луцька починаються гори, як у Швейцарії. У Кременці нам показали навіть білі Дівич скелі. Уявляєте зовсім білі… Дорогою до Почаєва теж дивували зелені пагорби, які місцями находи ли один на один, гірськими хребтами без скель, але дуже зелені. А біля самого Почаєва, прямо посеред поля, стоїть одинокий пагорб, схожий на Скіфську могилу, але кажуть, це Божа гора, можливо побуваємо. Здається, що людей в Почаєві, як в Єрусалимі на Великдень… Бувайте, пришіть, що там у вас, чи були в селі де народився князь?». Бачиш, як нашого шляхтича вразив Почаїв. Правда тільки ландшафти. А от чи бував він біля Стопи Богородиці? Чи прикладався тільки до стопочки оковитої, посміхнувся Гомер Я бував в Почаєві, дійсно там, як в Єрусалимі. Адже слід

за ними на кам ’ яному коні… але він про це не розповів Гомерові, а сказав, що час збиратися. Та як хлопці почали одягатися, до них неспо дівано зайшов гість. Ти подивись, сам відкрив двері захоплено мовив Гомер, коли на порозі постав пес, від густої шерсті котрого повіяло зимою. А які в нього блакитні очі, здивувався Роман, розглядаючи пса породи хаскі, який постав на порозі сірим вовком і теж дружелюб но розглядав їх. А, я знаю, це Чак, ходи до мене… І песик, схожий на вовка, в мить підбіг до Гомера, обіймаючи його лапами та облизуючи руки. Ото ласкаве створіння, хоча їх порода й схрещена з вовками. А знаєш, друже, які це унікальні друзі людини, навіть язик не повертаєть ся називати їх собаками. Хаскі поєднує в собі і няньку й коня. Виводячи цю породу, ескімоси хотіли мати для своїх дітей чотирилапих няньок, і вони й справді грайливі наче котики, а ще ж вони можуть тягати сані й колісниці. Хто сказав, колісниці, вона вас чекає!? почувся бадьорий голос за порогом Юрія Іванович, пішли снідати та збиратися їхати до кінцевої мети нашої експедиції. «А ви знаєте в мене майнула думка», несподівано сказав Гомер. Мабуть, багато наших знайомих будуть думати, що ми з вами якісь чудаки, які шукали сліди народження Володимира не в Києві, а в якомусь селі на Волині. Але ми то знаємо чому ми зараз саме тут? запитав Юрій Іванович. Звісно, відповів Гомер, Княгиня Ольга, з якихось причин, можливо й гніву, або щоб навпаки вберегти улюблену ключницю від можливої підступності княжого двору заслала

поля, а ще повз терикон шахти, який Романові видався єгипетською пірамідою, хоча рожева порода цієї рукотворної гри густо вкрилася деревами, на якій свічками біліли берізки. А ще Роман дуже дивувався чому Юрій Іванович з сином рушили польовими дорогами, які були дуже зигзагоподібними та у вибоїнах: на яких так гойдало автівку, що здавалося з під капота повистрибують всі кінські сили. Юрій Іванович, коли машина підскакувала, як на міні, виправдову вався, що так швидше, й шо ця дорога нагадує йому золоте дитинство, коли він на хребті колгоспного коня мчав до джерела в Будятичах. Коли в’їхали в село, на Романа найшла хвиля споглядання Він пильно вдивлявся в сади й чепурненькі садиби, намагаючись уявити поміж них хлопчика, схожого на майбутнього Хрестителя. Але це село, яке називалося в давнину Будутином, а нині Будятичами нічим особли вим його не дивувало, хіба однією садибою з білявою хатою і мальвами під вікном. Аж Романові захотілося зупинити машину, на що йому Юрій Іванович відповів. Друже марно гадати, де була хата, в якій народився рівноапо стольний, я так гадаю, що вона могла бути біля джерела, яке з давніх давен люди називають святим. Згадайте, що й наш Спаситель народив ся не в Єрусалимі, а в пастушій печері біля нього, оскільки в тодішніх оселях не було для нього місця Це, як на мене, є свідченням того, що Бог присутній в кожному з нас, і може являти свої знамення всюди, й будь якому куточку нашої планети. Згодом за селом всі зупинилися й вийшли з машини, а діти здавало ся повискакували, мов м ’ ячики, й Романові було дивно, як вони всі разом помістилися в автівці сина Юрія Івановича. На якийсь час навіть затамував подих під враженням його слів, що Бог є всюди, очікуючи на якесь диво, що мало тут статися, розглядаючи місцевість, яку називали «Святим Джерелом». Воно знаходилося за селом, й було не просто джерелом з кринич

ком маленьке тихе плесо в обрамленні очерету, що тихо бринів, наче підбирав ноти до струн вітру. А ще біля кринички простирав до неба кам ’яні руки хрест в пам ' ять про загиблих героїв Небесної сотні та воїнів АТО Була тут і гранітна стела із зображенням білої чаші, до якої відразу пішов Роман, а Гомер до купальні, біля якої весело роздягалися діти, хоча вода в ній була крижаною, але притягувала їх, наче магнітом. Тож згодом над купальнею почулися радісні вигуки, та сплески води, що розліталася бризками навсібіч… Роман уважно розглядав стелу з білою чашею, наче хотів з неї нали ти води, обмірковуючи дві дати: 1637 2012, читаючи карбовані слова: «Браття і сестри, любіть Святе Джерело, прот. Іван Собівчак». Очевидно, датами було означено події пов ’язані з освяченням джерела. У наступну мить Романові згадався Адам Кисіль, адже 1637 рік час його активної діяльності, й, можливо, він був причетний до облашту вання Святого Джерела. За хвилину другу Роман підійшов до купальні, в ній навіть плескав ся маленький Богдан, якого батько Андрій тримав на руках занурюючи в воду, як на хрещенні, від чого той посміхався, наче маленький янгол. І йому теж захотілося якнайшвидше поринути в цю купіль, щоб відчути цю радість, а ще уявити себе маленьким хлопчиком та витягнути з під свідомості, хоча це було не можливо, картинку власного хрещення, коли він був малим, сподіваючись, що крижана вода віддзеркалить йому ці спогади з дитячого палеоліту. За мить роздягнувшись і перехрестившись, поринув у крижану купіль, яка відразу пронизала все тіло зимою. Роман занурювався в воду кілька разів, заплющуючи очі та намагаючись відчути спогади далекого дитинства, все більше відчуваючи як тіло проймає благодат ний вогонь, що зігрівав радістю, хоча він так і

кожен раз коли поринаю в цю купіль, мов знову хрещаюсь, а ви знаєте, шановні, де гіпотетично в Києві було перше хрещення. На річці Почайні, відповів Роман, аде вона тоді проходила посередині древнього Києва, а Дніпро був далі від нинішніх берегів, які відгороджували піщані коси… Правильно, але перше місце хрещення, я читав дослідження, було в районі відомої нам арки на Хрещатику, яку називають Ярмом, бо саме там Почайна впадала в Дніпро. І як на мене, дуже символічно, що назва цієї річки ожила на Святій горі в Почаєві, яку принесли з собою, як спогад ченці Києво Печерської лаври після монголо татарської навали, коли їхня обитель була сплюндрована. Неспроста ж в Почаєві Богородиця залишила на гранітній скелі слід своє Стопи, додав Роман і користуючись моментом запро понував Юрію Івановичу там побувати. І він не відмовився. Коли всі збиралися додому, Роман побачив біля каплички кількох людей, мабуть місцевих, які набирали з кринички воду, і в нього закра лося запитання, цікаво, чи знають ці люди, що в їхньому селі міг наро дитися Володимир Великий. На радість Романа, люди були впевненні в цьому. Й сказали, що в центрі села навіть є пам ’ ятник князю Хрестителю Русі. Вони побували там, хоча це була пам ’ ятна стела з портретом Володимира Святославовича на вшанування 1000 річчя Хрещення Русі, що знаходилася неподалік колишнього ПТУ, де навча ли на шахтарів, а нині ліцею з широким профілем професій. Романа і його друзів дуже потішило, що люди в Будятичах знали, що в їхньому селі міг народитися Володимир Великий, й з великою любов’ю оберігали Святе Джерело, бо вода, як був впевнений

208

Валентин СОБЧУК

там серце радо завмирає, і відчаю не зна сльоза. Бо тут підтримку знайде кожен, а Матір вислухає всіх, Покриє омофором й допоможе, І каменем спадає гріх.

Від подорожі були в захоплені не тільки троє реальних героїв цієї оповіді, а й вся група з Гостомеля, яка побувала на Волині. А Роман, Гомер і Юрій Іванович, отримавши водне причастя у Святому Джерелі, пообіцяли ще сюди повернутися, а 1 січня відзначити разом не тільки новий календарний рік, а Дні пам ’яті Петра Могили й Іллі Муровця, рука котрого в цей день, коли відкривають його мощі у Лаврі, стає теп лою, адже в Бога немає мертвих. Але це вже буде інша історія, до якої ще повернеться автор.

2020 2021 р.р

З «ВАРЯГ У ГРЕКИ», А БО ПОДОРОЖ ДО ДЖЕРЕЛ

Дощі літа

з ординськими грозами ***

Ой у лузі зелененькім ЗСУ іде, Cл авне військо українське

Залужний веде...

І калина піднял ася раною століть, бо Вкраїна від сваволі захищає світ. Багряніє калинонька, сл авне військо йде

від Богдана до Петлюри

проти рабства й диктатури, за усіх невинно вбитих, в Бучі й Ірпені, Маріуполі роZп'ятім

на страшнім хресті...

Ви запл атите за весни, вкрадені, сповна, бо за нами Божа правда істина свята.

Ой у лузі зелененькім ЗСУ іде, Сл авне військо українське Залужний веде!

З «ВАРЯГ У ГРЕКИ», А БО ПОДОРОЖ ДО ДЖЕРЕЛ

Ірпінським героям

Їх бул о менше сотні, як в дні перші тримали форпост Ірпеня, коли небом й землею

рать ординська кремля наступал а на Київ…

Та не zнали вони, що постане Ірпінь і мости свої спалить і стане щитом столиці. Не здригнулися хл опці їх Повстанець* вів в бій, коли пл авивсь метал, не бул о навіть міці в бетоні, не злякав оборонців битви дикої шквал, тьма ворожого війська, вогневий всюди вал душі предків із ними були в обороні: Святосл ав, Яросл ав, Богдан і Виговський… І Нескореним став наш незл амний Ірпінь, і героїв своїх імена вже історія пише. *Повстанець бойовий псевдонім одного з командирів ТРО Вол одимира Короті

Від заліза ординців, на вулицях в Бучі лише згарище й жах, така доля чекає на орків чужинців, гнів давно подал ав уже страх... Усе ближчає час Перемоги та міцнішає дух боротьби, У молитвах ми дякуєм Богу, не втрачаємо сил у журбі. Ми повернемо вкрадені весни, віру в людяність й волю, карлик піде у безвість, усміхнеться козацька нам доля а диктаторів, нині і прісно, не врятує ніякий бункер... Україну обійме Світл о, Тінь ординців навіки щезне!!! Зійде сонце нове над нами та зміцніють нові батальйони, повернувши у всп ' ять Рубікони!.. Згине ворог з росою на сонці з нами Бог, його правда святая!

Валентин СОБЧУК

214 Валентин СОБЧУК

На березі вічності

Тут сосни шумлять прибоєм морським, марить Небо блакитне кораблями моїми, пісок із глибин вод великих колись лежить на могилах героїв. Тут місто некрополь мого Ірпеня, що стало форпостом столиці, і річка його в обороні була від навали кремлівських рашистів Тут спокій і вічність на березі мов, і сумно хрести летять в вирій, стежки тут вузлами зв ' язались, й увись летить сполохано погляд.

І дивиться Небо очима, тих хто пішов...

Ми з ними в молитвах в ім'я

Отця і Сина, з вірою, що навіки віків воскресне Україна!

Дощі 2022-о літа

1

Дощ стіною ішов, так прозоро з імли, у небесному морі чорні хмари пливли, кораблі топив грім у вогні блискавицями Текли вулиці ріками між зелених дерев, день ховався між них, коли з неба ричав вогнеликий нам лев.

У стихії небес, поміж праведним й грішним, я Всевишнього знову благав, щоб очистив їх душі від темряви zла, щ о іде від ординців з кремля... Дощ грозився потопом, і усюди кипіла його каламуть... Каїн, всіми проклятий, у дощі розчинявся,

в чорних хмарах ховав свою суть. Але небо велике світлішало знову, ріки нам посилало дощу, щоби в нашій країні усе квітло й зростало, під знаменами волі та ЗСУ...

2

На Іллю цілий день лився дощ, срібні стріли летіли у шибку, хмари небо покрили ордою, і відходили швидко водою струмки із журбою дощу. Ми стояли з тобою на ганку, а він йшов, як непроханий гість, але завжди жаданий для неї й коріння, бо така в нього суть, щоб про небо усім нагадати, що із нього усе почалося, і всесильний Державець лиш там, й на землі ми не будемо вічні, і в державу небесну лише візьмемо те, що маємо в душах Дощ стіною прозоро на це натякав, і відлунював тихим оркестром на дахах і у листі шептав... Історія Гостомеля в одному вірші У Гостомелі

але знову вони увірвались в наш дім, тісно в небі було від їх вертольотів, й серед білого дня пролунав перший грім… Але хлопці, як треба рашистів зустріли, хоч і мало було їх тоді в НГУ*, лейтенант Фалатюк підрізав їм крила запустивши в « Алігатор»* вогняную стрілу. Потім ще були збиті, й атаки із неба не знаходили місця на нашій землі, і елітних рашистів чимало убитих, і багато боїв у містечку пройшло, і палали «коробки»* на твоїх перехрестях, щоб ординцям не дати на Київ пройти. У Гостомелі древнім ран є нині багато, і на вулиці кожній герої живуть*, і хоч якби раптово не напали чужинці, оборонці готові зібратись, мов ртуть, бо у генах живе слава предків великих, від князів і гетьманів з минулих століть, в Ірпені чи Гостомелі вони завжди знайдуться, і нездоланим буде їх щит!

зажди

З «ВАРЯГ У ГРЕКИ», А БО ПОДОРОЖ ДО ДЖЕРЕЛ

все од віри й надії в добро, і багряно вітрила осінь в лісі здіймає, і пливу я під ними в дощі ...

Осінь... На Подолі вона особливо магічна, плаття в неї таке, як ніде... Над горою туман, мов вуаль феєрична, наче знову вона між алей тебе жде... Вже червінці із листя, на стежці каштани, всіх запрошує осінь на бал. Листя творить в повітрі золоті піруети, і запрошує наче у зал... Сходить хмарка пагорб така одинока, я прискорюю крок... І у пам 'яті в мене зринає Почайна, і струмки, що мов срібло текли, та джерела поснули у тайнах минулих, коли Кий іще княжив, мої предки жили... Усе ж велич століть оживає тут знову вітру голос не спить, і вирізьблює в листі тремкую основу, і дарує усім таку радісну мить...

З «ВАРЯГ У ГРЕКИ», А БО ПОДОРОЖ ДО ДЖЕРЕЛ

***

Поміж сосон струнких багряні вітрила, і щоглою озвалося дерево вмить, а листок вже корабликом мріє

десь на воду скоріш полетіть. Скільки золота в цьому лісочку!..

І приходить на душу святе торжество, що спалахує сонячно в кожнім листочку, аж наповнює щастям єство.

І так хочеться вірити: все буде добре, нас підтримує світ, що із Богом живе, наші хлопці стоять на сторожі, й переможуть ординськеє zло.

І ще буде у нас всюди свято, та земля у цвітінні зітхне... Ліс замріяно кожному дарить

своє листя таке золоте…

палицею. «Однак він був великим патріотом, каже Сергій Іванович Смаглюк, якому наче за заповітом теж передалися богатирська сила, енергія й патріотизм Піддубного, А

документах транскрибували російською, то він виправляв його з Поддубного на Піддубний, а в графі національність завжди писав українець. Прапрадід Піддубного був козаком, я впеванений, що р о

р і в В е

о г о л у г у т а к о ж д а в а л а й о м у с и л и . Усвідомлення свого коріння і своєї місії додає снаги й мені Ми всі маємо не тільки пишатися, що українці козацького роду, а й знати свою історію від самих основ. У цій книзі багатющий матеріал, зібраний з наших історичних джерел, по суті, це дослідницький роман, який спонукає кожного замислитися над питанням, хто ми є, і ким маємо стати, коли будемо знати й шанувати своє історичне минуле, та узагальнюючи його, будувати успішне

З «Варяг у греки», а бо подорож до джерел . . . . . . . . . . . . . . . .1

Від міфів до справжніх історичних джерел . . . . . . . . . . . . . . .3

На Аскольдовій могилі(князі Кий, Аскольд, Олег) . . . . . . . . . . .5

1 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .5

2 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .15

3 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .24

Мечем і Хрестом: Святослав і Ольга . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .31

1 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .31

2 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .41

3 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .46

4 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .51

5 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .62

Мечем і Хрестом: Святослав і Ольга . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .76

1 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .76

2 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .86

3 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .91

4 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .96 5 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .107 Розділ 2 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .121 Тринадцятий апостол, якого порівнювали з сонцем (Володимир Великий). Пошуки його місця народження . . . . .121 1 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .121

2 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .130

3 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .147 4 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .166 5 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .186 Дощі літа з ординськими грозами . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .209 Слово про мецената . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .221